Філософія самотності [Ларс Свендсен] (fb2) читать онлайн

Ларс Свендсен Філософія самотності

Вступне слово

У світі багато незбагненного, але навіть те, що доступно нашому розумінню, людина часто наповнює ілюзіями та міфами. Омана реальністю завжди шкідлива, та найбільше спотворює свідомість психологічна фальш. Вона дошкуляє головному — нашій душевній рівновазі. Адже ілюзорні уявлення про щастя, любов, свободу, самотність тощо ведуть до неминучих розчарувань, є провісниками душевних страждань і тілесних хвороб. Однак, крім психологів, мало кого хвилює те, що наша особистість — це не фатальність, а лише інструмент, за допомогою якого ми проживаємо своє життя, і його можна і потрібно удосконалювати. Цей інструмент може бути більш або менш адекватним дійсності, і тільки ми відповідаємо за те, як він «заточений». Фільтри нашого сприйняття, як різнокольорові скельця, розфарбовують картинку дійсності то в кольори веселки, то у відтінки чорного та сірого, і деякі з нас проживають все життя, перебираючи лише ахроматичний спектр.

Люди, перебуваючи в полоні своїх звичних уявлень, не помічають кардинального впливу властивостей ­своєї психіки на якість власного життя, не усвідомлюють своєї відповідальності за це («Я такий з дитинства!») та не поспішають працювати зі своєю особистістю як з інструментом, що потребує настройки. Вони ладні міняти все, крім своїх фільтрів. В епоху квантової фізики лише одиниці з опитуваних на вулиці здогадуються включити в картинку того, чого вони хочуть добитись, особливості самого спостерігача, тобто себе як суб’єкта сприйняття. Ось і виходить: «хтось в калюжі бачить небо, а хтось калюжу», і ті, хто звик «порсатися в багнюці», робитимуть це і далі, не зважаючи на щасливі повороти долі. Це тільки здається, що песиміст, вигравши кругосвітню подорож та опинившись серед вишуканого товариства, буде радіти, як дитина. Він і там знайде, що очорнити. Отже, для того, щоб не псувати експеримент під назвою «Життя» недолугим його сприйняттям і поганим настроєм, варто почати читати книжки, подібні до тих, які пише норвежець Ларс Фр. Г. Свендсен («Філософія нудьги», 2005; «Філософія страху», 2008; «Філософія роботи», 2011; «Філософія зла», 2010; «Філософія свободи», 2013; «Філософія самотності», 2015).

Книжка Ларса Фр. Г. Свендсена, присвячена проб­лемам самотності, яку ви тримаєте в руках, уражає докладністю та глибиною проробки вибраної теми. Навіть для психолога, спокушеного роздумами щодо самотності своїх клієнтів, цей феномен в процесі читання відкриває безліч нових площин для осмислення. Основуючись на філософському аналізі та великій кількості досліджень, Ларс Фр. Г. Свендсен розглядає самотність то як настрій, почуття дискомфорту, страх — соціофобію та антропофобію, переживання втрати, дефіцит довіри та прив’язаності, самовільне відчуження, то як почуття соціального голоду, біль недостатнього визнання, любові, близькості, ба навіть як генетичну мітку (недостатність окситоцину). А ще він показує, що самотність корелює з рівнем досвідчення сенсу життя та з вищим рівнем поширення соматичних і психічних захворювань. Отже, картина стає не просто драматичною, а загрозливою. Безсилля самотності — не просто почуття, а стигма = душевна хвороба, від якої потрібно вчасно позбутися, аби не сталося щось непоправне.

«У чому ж причина самотності?» — дошукується автор. І доходить несподіваного висновку: «Насправді, самотній не зацікавлений в інших і саме тому залишається самотнім», тобто людина самотня не через те, що одна, а через те, що самотня. Відтак вона приречена на самотність, бо відчужується від усіх, а надто від таких, як сама. Самот­ній і несамотній живуть ніби у різних світах, їхнє сприйняття світу, одне одного і ситуацій, в яких вони перебувають, істотно відрізняються. Самот­ні частіше, ніж несамотні, відчувають загрозу з боку оточення, і «страх перешкоджає статися саме тому, що може його зменшити, — людському контакту». Отож ніякі зміни в соціальному середовищі самотньої людини не спроможні здолати проблему її самотності. Вирішення залежить від роботи самотнього над самим собою.

Чи може людина пережити самотність? Може. Адже в цей світ вона з’явилась із самоти. Там, в утробі, вона теж була сама й самотність їй не дошкуляла. Тому ті, хто повернув собі базове відчуття вітальності, віднайдуть і «здатність до самотності», зможуть відчути самодостатність і захищеність самотністю. Самот­ність стане надійним оберегом і ресурсом, з якого здійснюються всі вибори самостворення та відповідальності.

У світі не буває нічого, що б не мало користі. Так само і з самотністю. Автор препарує її на хорошу та погану. Погана самотність завдає болю, символізує брак чогось важливого. Найважливішим, як ведеться, для людини є її «я», себто вона сама для себе. Самот­ня людина не може «заповнити себе собою», бо її «я» розщеплене та фрагментарне. Хронічна взаємодія з іншими від самого народження тягне її геть від самої себе, і ностальгія самотністю — це пошук чергової спроби відволіктися, знову втекти від себе. Однак самотність — це той простір, де можна й «знайти», «зібрати» і відчути себе, місце, де «людина має змогу наблизитися до Бога», Бога в собі, без якого не буває жодного його творіння. Одкровення, як зауважують філософи, приходять лише на самоті. І в цьому найвища чеснота хорошої самотності: здатність до самотності = зрілості.

Дедалі більша здатність до самотності означає ріст. Бо ріст і розвиток — це виокремлення, перетворення на самостійну істоту. Не перейшовши через самотність, «вирости» не можна. Примітивна самотність означає зупинку. Щезає відчуття руху, змін, динаміки. Людина з процесу стає точкою, в якій «вариться в своєму соку», бабрається в своїх психологічних нутрощах, обсмоктує свою недолугість і дефіцитарність. Оживити процес допомагає парадоксальність тієї ж самотності, конструктивна форма котрої завжди може стати керівництвом до дії.

Наша інаковість тотальна. Ніхто й ніколи не зможе достеменно відтворити всіх відтінків моїх почуттів, так само як і я не можу відчувати за іншу людину. Кожен із нас дійсно унікальний, і щемке переживання самотності від того, що для мене немає «рими в цілому світі», вряди-годи переслідуватиме всіх. Отже, нікуди не дінеться й самотність як базова екзистенційна даність. Наша унікальна душа не дозволить нам повністю злитися з іншою людиною. Ексклюзивність, як то кажуть, зобов’язує. Вона настійно вимагає здійснити в цьому світі щось своє, неповторне, екстраординарне. З усвідомлення своєї екзистенційної самотності починається «мужність жити» та насолоджуватися життям таким, яким воно є. Поки екзистенційна істина не буде асимільована самим самотнім, у його житті й особистості нічого не зміниться. В цьому просуванні саме «філософія самотності» може забезпечити психологічний поштовх, аби раз і назавжди покінчити з важкими роздумами над гіркотою своєї самотності.

Отже, самотність — це не зовнішнє, як помилково вважається в пересічній свідомості, а внутрішнє протистояння, прірва між світом і мною, і ніякі соціальні хитрощі компенсувати цього не зможуть. Рух можливий тільки зсередини назовні. Бо правда в тому, що всі ми один організм — Людство. Воно функціонує як система, в якій усі діють злагоджено й упорядковано, в унісон, з повною віддачею колективній задачі. Випасти в самоту з цього поля свідомості — безумство. Тому краще стати мудрецем, який і в самотності відчуває свій величний зв’язок із цілим. «Хіба можу я бути самотнім на самоті, — зауважив якось Далай-лама, — якщо я кожної хвилини думаю про світ!» Думати про світ, про іншого з інтересом і захватом — ось чого варто навчатися самотнім.

Книжка Ларса Фр. Г. Свендсена — це знахідка для людей, які потерпають від самотності, хочуть позбутися неї та для цього шукають вихід. Вона відкриває зухвалу правду про те, хто такі самотні та чому саме так складається їхня доля. Самот­ність = ізольованість накриває людину тоді, коли остання душить свої почуття і бажання, слідує за чужим «потрібно», «правильно», не довіряє собі та блокує власний потенціал. Зректися світу можна, тільки закрившись від нього. Адже навіть те, чим ми відчуваємо самоту, подарував нам світ, інша людина. Вона вклала в нас свій час і своє натхнення, вона готувала для нас їжу, любила й пестила, прибирала двір чи писала книжку, пекла хліб чи збирала комп’ютер. Їх, цих Дарувальників, було дуже багато в історії розвитку бодай найпростішого предмета чи думки. Вони сьогодні безіменні та безликі, але їхньою творчістю і працею обіймає наші плечі плед, вихоплює з темряви ліхтар, захищає від осінньої сльоти дім, радує око квітник чи розкішний олюднений ландшафт. Вони свідомо чи не свідомо дарували нам своє тепло, свою енергію і тепер незримо стоять навколо нас у всьому, що нас оточує. Артефакти не докоряють, не нагадують, вони нічого не відбирають, а тільки дають, забезпечують, захищають.

Самота пригноблює, самота вбиває, але тільки доти, доки не приходить екзистенційна зрілість — час, коли людина від філософії «взяти та використати» переходить до бажання «дати та підтримати», зі споживача стає Дарувальником. Тобто поспішає зробити все що може для близьких і далеких. Вона стає частиною вселюдського процесу. Вона думає про світ, і самотність щезає як її й не було. Бо її й справді немає, доки ми тут, доки ми співпричетні життю. Є ми, і є життя! Воно є! Поки що є! Де ж тут самотність?!

Світлана Васьківська,

кандидат психологічних наук

Вступ

Сірі, Ібен та Луні

All is loneliness here for me

Loneliness here for me...

Loneliness

Moondog

Майже все, що я думав, ніби знаю про самотність, як виявилося, не відповідає дійсності. Я думав, що самотніх чоловіків більше, ніж жінок, і що самотні люди — одинокіші за інших. Я припускав, що значне зростання кількості одиноких людей матиме істотний вплив на кількість самотніх. Я думав, що соціальні медіа спричинилися до збільшення самотності, витіснивши звичну соціалізованість. Я гадав, що, незважаючи на те що самотність — суб’єктивне явище, її можна краще зрозуміти, виходячи з соціального оточення індивіда, ніж з його індивідуальних схильностей. Я вважав, що скандинавські країни мали високий рівень самотності, а також, що чисельність самотніх збільшувалася. Крім того, я припускав, що таке збільшення було пов’язане з пізньомодерним індивідуалізмом і що в індивідуалістському суспільстві рівень самотності вищий, ніж у колективному.

Ще ніколи мені не доводилося працювати з темою, де за припущення, з якими я починав роботу, мало не ставало соромно. Такі уявлення доволі поширені. Можна сказати, що це стандартна картина, яку нам презентують мас-медіа, де часто використовується вислів «епідемія самотності»; задавши у Google пошук «Loneliess + Epidemic», за якусь мить отримуєш майже 400 тисяч результатів. Проте ці уявлення дають нам надто оманливу картину проблеми самотності. Непросто побачити, що існує якась інша «епідемія самотності», відмінна від тієї, що розгортається перед нами, коли шукати частоту згадувань слова «самотність» у мас-медіа, де упродовж кількох років воно лунає дедалі частіше. На самотність звертають дедалі більше уваги, але це не означає, що тієї самотності, на яку звертають увагу, побільшало.

Правильне твердження одне: самотність може бути серйозною проблемою для тих, хто її досвідчує. Самот­ність має серйозні наслідки для якості життя багатьох людей, а також для їхнього фізичного та психічного здоров’я. До того ж про це непросто говорити, оскільки самотність уважають настільки ганебною. Водночас, перебуваючи на самоті, ми можемо переживати найкращі моменти. Самот­ність говорить нам щось важливе про нас самих і про наше місце у світі. Ця книжка — результат моєї спроби з’ясувати, чим насправді є самотність, хто зазнає самотності, чому почуття самотності виникає, триває і зникає і яким може бути ставлення індивіда та суспільства до самотності.

Загальнолюдське явище

Я не мушу розповідати, як переживається почуття самотності. Воно знайоме тобі після одного дня в дитинстві, коли ти залишився сам-один, а всі інші мали чим себе зайняти; після одного вечора, коли ти був зовсім самотній і зрадів би, якщо б хтось опинився поруч; після вечірки, на якій ти знав небагатьох і самотньо стояв собі в оточенні інших, котрі активно були зай­няті одне одним; після тієї ночі, коли ти лежав поруч із коханою людиною, добре знаючи, що ваші стосунки насправді закінчилися, і після того, як спорожніла квартира, коли твоя любов вийшла і за нею востаннє зачинилися двері.

За почуття любові потрібно платити ціну, і самотність — частина цієї ціни. Кожен, хто має до когось почуття або закоханий, страждає від самотності, коли близької або коханої людини вже нема поруч, тому що вона фізично або емоційно покинула тебе. Зав­жди можна намагатися зробити себе невразливим, не прив’язуючись до іншої людини, але ціною такого кроку буде ще більша самотність. У самотності ти знач­ною мірою відірваний від інших і таким чином також відокремлений від самого себе, від своїх важливих рис, які можуть виявлятись і розвиватись у взаємозв’язку з іншими. Стендаль пише, що одинока людина може набути усього — крім характеру^[1]. Проте не лише характер неможливо виробити, будучи одиноким. Насамперед неможливо стати людиною, коли ти сам по собі. Саме твої зв’язки з іншими і той досвід, якого ти набув з ними, і роблять тебе людською істотою. К.С. Льюїс пише: «Тільки-но ми повною мірою стаємо свідомими, одразу ж виявляємо самотність. Нам потрібні інші фізично, емоційно, інтелектуально; вони потрібні нам, якщо ми хочемо щось зрозуміти, і навіть для розуміння самих себе»^[2]. Однак ми не лише потребуємо інших. Ми також потребуємо, щоб інші потребували нас.

Ти можеш бути самотнім у натовпі або один удома, на природі чи в порожній церкві. Написано безліч пісень про самотність, але жодна з них, здається, не схопила суті самотності так влучно, як пісня All is loneliness з властивою їй рефренною роздираючою тугою. Автор пісні — сліпий бездомний нью-йоркський музикант і поет Moondog (1916—1999). Він написав її, сидячи біля відчинених дверей на Манхеттені, в одному з найбільш густонаселених міст земної кулі. Як завважує Ґеорґ Зіммель у своєму есе про великі міста і духовне життя, навряд чи можна відчувати себе так самотньо деінде, як не у великому місті^[3]. Він підкреслює, що самотність указує не на відсутність товариства, а радше на його недосягнéнний ідеал^[4]. Якби ми не були б соціальними істотами, не існувало б ніякої самотності. Саме через нашу соціальність ми почуваємося особливо самотньо в соціальному просторі, де нас ніщо не пов’язує з іншими. Токвіль підтримує такі погляди вже у 30-х роках ХІХ ст. у своїх дослідженнях демократії в Америці^[5]. В одному листі він зазначає, що самотність у пустелі докучає значно менше, ніж самотність, яку можна досвідчувати серед людей^[6]. Сумна картина мегаполісу добре проілюстрована карикатурою в The New Yorker від 2004 року, на якій зображено вуличного торговця, в руках якого плакат з написом: «Зоровий контакт, 1 долар». Але самотність існує не лише у великих містах. Самот­ність є скрізь, де живуть люди, і не виглядає на те, що самотності більше у великому місті, ніж у менших містах і на околицях.

Очевидно, усі час від часу є самотніми. Людина, яка ніколи не відчувала себе самотньою, імовірно, страждає від недостатньої емоційності або її порушення. Причина полягає в тому, що люди з раннього віку мають потребу в прив’язаності до інших людей, і на практиці неможливо задовольнити цю потребу в кожен момент життя. Тож потрібно визнати, що в опитуваннях значна кількість респондентів скажуть, що вони «ніколи» не є самотніми. Я розцінюю це як те, що вони практично ніколи не є самотніми, але однаково їм знайоме це почуття, а самотність є постійно присутньою можливістю також і в їхньому житті.

Багато хто стверджує, що сьогодні ми живемо в «епоху самотності»^[7], що йдеться про «епідемію самотності»^[8]. Проте у нас немає підстав стверджувати, що сьогодні самотність набула більшого поширення, ніж це було раніше. Існують епідеміологічні дослідження, які дають нам певну основу для оцінювання кількох минулих десятиліть, і ці дослідження демонструють головно, що самотність не стала поширенішою. Якщо розглядати це питання радше з перспективи історії ідей, нам не вдасться виявити, що поняття самотності з’являється у визначений момент часу і різко набуває значного поширення, як це відбувається з поняттям нудьги^[9]. Варіанти визначення знаходимо, починаючи від старозавітних писань і аж до сьогодні. Дискусії про самотність помітно поширюються в певні періоди — за доби Просвітництва і Романтизму, подібно до випадку з нудьгою, але самотність не пов’язана з цими періодами, тому що вже раніше міцно укорінилась як почуття, притаманне всім людям. В останні десятиліття відбулося зростання дослідження самотності, а збільшення уваги до питання може дати нам підстави думати, що проблема загострилася, але ми не маємо доказів, аби стверджувати, що це справді так.

Коли я у цій книжці розмежовую самотніх і несамотніх, таке ідеалізування може викликати враження, що індивіди кожної з цих груп однорідні, а також що можна провести чіткий поділ між групами, тоді як в реальності мова йде про суцільне середовище. Загальні заяви про самотнього повинні завжди читатися з in mente, що існують великі відмінності у причинах самотності та в її досвідченні. Самот­ність, яку відчуває жертва цькування, очевидно, має передусім зовнішні причини, але причини постійної самотності людини, яка все життя була оточена друзями і турботливою родиною, радше варто шукати у внутрішніх емоційних і когнітивних схильностях особи або в їхньому розвитку. Таке узагальнення, як «самотній має більшу схильність до Х», де Х позначає когнітивну, емоційну або поведінкову властивість, вказує на властивості, які особливо поширені в групі «самотніх», але всередині групи існують великі відмінності, а окремий член групи не обов’язково повинен мати цю властивість. Було б краще, якби ми володіли більшою диференціацією і, відповідно, могли сказати, що властивість Х особливо поширена у людей з типом самотності А, але не в людей з типом самотності B, але для цього, щоб ґрунтовно це зробити, просто не вистачає досліджень.

Як правило, люди з більшою охотою характеризують час, проведений з іншими, ніж час наодинці^[10], але існують суттєві індивідуальні відмінності. Бути са­мотнім, у принципі, не має ні позитивного, ні негативного значення. Усе залежить від того, чому ти самотній. Бути наодинці — на-один, коли я — усе, що є, — це перебувати в ситуації, коли можна пережити як найкращі, так і найгірші моменти. Позитивний варіант Е.М. Чоран описує так: «У цю мить я наодинці з собою. Чого ще мені бажати? Не буває насиченішого щастя понад це. Хоча ні, є: наслухати, як серед тиші росте моя самотність»^[11]. Негативна крайність описується в «Нудоті» Сартра, де говориться: «Я почувався так самотньо, аж думав скоїти самогубство. Мене стримувала лише думка, що ніхто, абсолютно ніхто не прийме мою смерть близько до серця, і у смерті я буду ще самотнішим, ніж за життя»^[12]. Не один лише Сартровий Рокантен переживає такий розпач. І Гекльберрі Фінн Марка Твена, і Голден Колфілд Дж.Д. Селінджера, і численні герої інших романів скаржаться, що вони такі самотні, що воліли би бути мертвими. Знову ж таки інші визнають біль, що лежить в основі досвіду самотності, але, утім, уважають, що цей досвід має ключове значення для їхнього росту як людини. Саме тому Рільке пише: «Люби свою самотність і приймай заподіяну нею біль з красивим звучним жалем»^[13].

Людське життя не дає гарантії, що наші потреби у зв’язках з іншими людьми будуть задоволені. Одні бувають самотніми лише іноді, другі — майже ніколи, тоді як інші є самотніми більшу частину часу. Ми можемо відчути самотність у повсякденності або під час серйозної життєвої кризи. Нам усім відомо, що таке самотність, але ми не відчуваємо її в один і той самий спосіб. Лише меншість переживає самотність як серйозну проблему протягом тривалого часу. Хтось із людей переживає самотність у настільки різних ситуа­ціях і так часто, що їхню самотність можна вважати хронічною. Періодична самотність, безсумнівно, неприємна або болісна, але стерпна. Хронічна самотність, навпаки, є станом, який загрожує підірвати усе існування особи.

Зі світу кіно прикладом такої самотності є Тревіс Бікл, головний персонаж фільму «Таксист» Мартіна Скорсезе. Він каже: «Самот­ність переслідувала мене все життя. Скрізь. У барах, в автомобілях, на тротуарах, у магазинах — скрізь. Від неї не сховатися. Сам Бог створив мене самотнім». До речі, останнє речення сценарист Пол Шредер узяв із відомого однойменного есе Томаса Вулфа. Варто також завважити, що самотність Адама — перше, чим незадоволений Бог у своєму творінні: «І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловікові самотнім»^[14]. Ця тема часто з’являється у біблійних текстах. У Книзі Псалмів Давид часто скаржиться, що ніхто не хоче визнати його^[15]. У книзі Екклезіаста підкреслюється, наскільки важчим є життя для самотнього^[16]. І навряд чи хтось був самотніший за Іова. Хіба що Христос на хресті.

Усім нам властива подвійність чи антагонізм, коли нас тягне до інших, бо ми потребуємо їх, і водночас інші нас відштовхують, бо ми маємо потребу в дотриманні відстані, в перебуванні наодинці з собою. Це влучно сформулював Кант своїм висловом «асоціальна соціальність»^[17]. Обидва полюси цього антагонізму мають свою самотність, де одна переживається негативно, а інша — позитивно. Ця двоїстість також присутня у різних описах самотності, що мають тенденцію до чітко негативного або чітко позитивного нахилу. Може здатися дивним, що явищу дають такі суперечливі характеристики. У поемі Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда» сказано, що самотність — це там, «де ми принаймні перебуваємо наодинці»^[18]. У «Втраченому раї» Мільтон пише, що «самотність іноді є найкращим товариством»^[19]. З іншого боку, визначення «наодинці» у «Словнику від лукавого» Амброза Бірса таке: «бути в поганій компанії»^[20]. А Семюель Батлер описує меланхоліка як того, хто виявився у найгіршому в світі товаристві — власному^[21]. Ці автори навряд чи пишуть про одне і те саме, навіть якщо й використовують одинакові терміни.

В англійській мові поняття loneliness і solitude відрізняються. Раніше, здається, ці слова використовували взаємозамінно, але за якийсь час викристалізувалася чіткіша різниця в значеннях, коли loneliness часто означає негативний почуттєвий стан, а solitude — позитивний. Але є і винятки, як у сумній пісні Solitude Дюка Еллінґтона, в якій оповідачеві не дають спокою спогади про кохану, яка померла, і він відчуває настільки великий відчай, що боїться збожеволіти. У норвезькій мові немає відповідників для loneliness і solitude, щоб можна було б просто визначати добру або погану самотність. Сподіваємося, що це буде зрозуміло з контексту, коли я називатиму відповідно добру і погану самотність. У психологічній і соціологічній літературі на погану самотність звертають значно більше уваги, тоді як у філософській — все не так однозначно.

Можна почуватися відчужено, навіть не усвідомлюючи цього, але навряд чи подібно відчуватиметься самотність, оскільки за визначенням вона містить дискомфорт або біль через нестачу взаємозв’язку особи щодо інших. Туга є необхідною складовою самотності. Туга містить у собі бажання подолати фізичну або психічну віддаль до того, хто тобі небайдужий. Існує потреба чиєїсь присутності, когось із відсутніх родичів чи друзів, дитини, яка переїхала з дому, когось із батьків, хто поїхав у подорож, коханої людини, з якою ви розійшлися. Це також може бути прагнення до більшої присутності когось, хто насправді є поруч, як, наприклад, у шлюбі, коли подружжя віддаляється одне від одного. Прагнення також може бути невизначеним, виражатися потребою бути поруч із кимось, за відсутності чіткого розуміння, ким саме повинна бути ця людина. Без такого прагнення, яке є болісним, можна бути наодинці, але не самотнім. Окремим особам можуть ставити діагноз «соціальної ангедонії». Ці люди, як правило, не бажають соціальних контактів і через це відрізняються від людей із соціальною тривожністю, які значно амбівалентніші у соціальній сфері, коли і прагнуть, і бояться соціальних контактів. Людина з соціальною ангедонією буде відчувати невелику потребу або взагалі не матиме необхідності в соціальних контактах і, отже, буде більш схильною досвідчувати самотність.

Самот­ність, як уже було сказано, є емоційною реакцією на незадоволену потребу особи бути пов’язаною з іншими. Важливо нагадати, що самотність є почуттям, тому що самотність часто поєднують з іншими поняттями, особливо з перебуванням наодинці. Однак бути наодинці і бути самотнім — це два окремі поняття. Вони не залежать одне від одного як логічно, так і емпірично. Ми можемо описати самотність як соціальну абстинентність: відчуття дискомфорту, яке свідчить про те, що наша потреба у стосунках з іншими людьми не задоволена. Ми могли б також назвати це свого роду соціальним голодом. Або соціальним болем. Це соціальне больове відчуття споріднене з фізичним болем і, здається, йде тими самими нейронними шляхами^[22]. Подібно до фізичного болю, соціальний біль викликає відштовхування від того, що його спричинює, тобто від соціального. Ми також бачимо, що низка рис характеру суттєво корелюється з самотністю, і ці риси будуть ускладнювати прив’язаність до інших людей. Тому самотність може мати тенденцію до самозміцнення.

Філософія самотності

Самот­ність — тема для довгих розмірковувань, тому що з нею в усіх нас є безпосередній досвід. Але такий досвід не надто надійний, коли нам, наприклад, потрібно зрозуміти причини самотності. З суджень про власний досвід не завжди зрозумієш іншого, а часто не зрозумієш навіть себе. Якщо нам потрібна більша достовірність, ніж власний досвід, і тим більше якщо треба зробити політичні висновки, знадобиться щось більше, ніж розмірковування. Тоді доводиться мати справу з досить об’ємними дослідженнями в цій галузі, з розмаїттям емпіричних даних із соціології, психології та нейробіології^[23]. Тому адекватне філософське дослідження самотності також повинно включати емпіричні відкриття, зроблені в інших галузях за останні роки, які в ключових питаннях коригують попереднє розуміння самотності. Отже, цю книжку вирізнятиме презентація різних емпіричних відкриттів, а також подібного типу пояснень понять, що їх багато хто пов’язує із філософськими працями.

Може виникнути питання: чому ця книжка має назву «Філософія самотності»? Чому вона є філософською? Мабуть, найочевидніша відповідь така: бо книжку написав філософ, і вона значною мірою опирається на частину матеріалу, написаного іншими філософами. Не можна напевно сказати, де проходить межа між філософією і не-філософією. Вражає, як за останні 10—15 років деякі філософські дисципліни прийняли знан­ня з емпіричних наук, особливо з урахуванням того, що філософія ХХ століття великою мірою намагалася обмежитися до використання логіки і концептуального аналізу. Оглянувшись на історію філософії, побачимо, що це радше правило, ніж виняток, що філософи послуговуються матеріалом, узятим з емпіричних наук — саме розмежування між філософією та наукою також є недавнім, — і цей новий поворот до емпіричних наук можна вважати поверненням до традиційних способів філософування, а не радикальним відхиленням від того, чим була філософія.

Книжка складається з восьми розділів. Розділ 1 дає пояснення самотності як такої, що більшою мірою ґрунтується на психологічних і соціальних джерелах, аніж на філософських, але також містить низку пояснень понять, як-от відмінність між одинокістю та самотністю, а також подає огляд різних видів са­мот­но­сті. Афективний компонент є вирішальним для розрізнення одинокості та самотності, і для кращого розуміння наведено коротке обговорення того, чим є почуття, з акцентом на самотності як почутті (розділ 2). У розділі 3 я детальніше розглядаю, хто такий самотній і якого роду чинники особливо сприяють переживанню самотності. Відсутність довіри виявляється, мабуть, найважливішим фактором для пояснення і самотності окремої особи, і відмінностей у поширеності самотності між різними країнами. Тому довіра — тема розділу 4. Чи є самотність протилежністю любові і дружби? Для того щоб краще зрозуміти самотність, у розділі 5 я трохи розповім про роль дружби і кохання у житті людини. Самот­ність може прояснити, чому ці явища настільки суттєві для сенсу нашого життя і для щастя. У численній літературі, присвяченій самотності, підкреслюється, що сучасний індивідуалізм є однією з головних причин самотності. Тому ми повинні поглянути ближче на сучасного індивіда: яким є його образ і чи справді він особ­ливо вражений самотністю (розділ 6). Після цього іде презентація і обговорення доброї самотності (розділ 7). Можливо, основна проблема нашого часу полягає не в тому, що з’явилося так багато поганої самотності, а радше в тому, що стало надто мало доброї самотності. Наприкінці ведеться фінальне обговорення — яку відповідальність кожен із нас несе за те, щоб давати собі раду із власною самотністю.

1. Суть самотності

Переконання всього мого життя зараз зводиться до віри в те, що самотність — яка далека від того, щоб бути рідкісним чи незвичним явищем, особ­ливо для мене та кількох інших чоловіків-са­мітників, — є центральним та неуникним фактом людського існування. Якщо розглянути моменти, дії та свідчення різних людей — не лише горе та несамовитість великих поетів, а й страшенну недолю пересічної душі, засвідчену незліченністю різких слів образи, ненависті й зневаги, недовіри і презирства, що завжди роздирали нам вуха, поки рій людей минав нас на вулиці, — думаю, виявиться, що всі вони страждають від одного і того самого. Кінцева причина їхніх нарікань — самотність.

Томас Вулф. «Там, за пагорбами»

Існує багато різних визначень самотності, але всіх їх щось об’єднує: почуття болю або смутку, сприйняття себе ізольованим або одиноким і відчуття відсутності близькості до інших. Більшість визначень є варіантами цих основних характеристик. Однак подібні визначення самотності залишають відкритим питання: самотність має внутрішні чи зовнішні причини, вона є результатом власних переконань індивіда чи зовнішніх умов його життя? І навпаки, доволі складно дати визначення самотності, виходячи з невдалої соціальної підтримки або чогось подібного, наприклад, як це робить Народний інститут здоров’я, з тієї причини, що є люди, які мають хорошу соціальну підтримку (у звичному для нас розумінні), але однаково почуваються хронічно самотніми^[24]. З іншого боку, багато людей мають погану соціальну підтримку, але все одно не так помітно потерпають від самотності. Є статистичні взаємозв’язки між соціальною підтримкою і самотністю, але такий взаємозв’язок не є необхідним, і тому самотність потрібно визначати виходячи із суб’єктивного досвіду, а не на основі об’єктивних положень, таких як брак соціальної підтримки.

«Самот­ній» та «одинокий»

Слово «самотність» — ensomhet — походить від давньо­скандинавського einsamann, складено з einn і saman й означає щось таке, що перебуває цілком окремо. Через це можна подумати, що самотність багато в чому збігається з поняттям «бути наодинці». Справді, здається поширеним припущення, що самотні люди більш одинокі, а ті, хто більше одинокі, — самотніші. Проте, як ми побачимо, самотність і логічно, й емпірично незалежна від одинокості. Йдеться не про те, наскільки щільно індивід оточений іншими людьми — або тваринами у подібному розумінні, — але про те, як індивід переживає власний зв’язок з іншими.

Можна сказати, що у своєму сприйнятті світу кожна людина завжди самотня. Скажімо, на лекції, навіть перебуваючи серед сотні інших людей, ми у певному розумінні наодинці зі словами, які чуємо. На великому концерті, серед тисяч інших, ти наодинці з музикою, тому що вона є твоїм власним переживанням. Звичайно, ми розділяємо ці переживання з іншими, приймаємо їхню реакцію і самі комунікуємо за допомогою слів, міміки і жестів щодо того, як переживаємо лекцію або концерт, але переживання завжди матиме особистий характер, який не можна повністю розділити з кимось іншим. Також не можна розділити біль. Коли біль надто наростає, він руйнує світ людини і її мову. Біль стирає мову на порох^[25]. Можна говорити про те, що нам боляче, але коли біль стає надто сильним, ми втрачаємо навіть таку здатність. Надто сильний біль не можна розділити з кимось іншим, бо ні для чого іншого не залишається місця, якщо біль став для особи усім світом. Ми можемо не лише осягати, а й частково відчувати біль інших, тому що нам також боляче, коли ми бачимо, що комусь болить, та все одно між болем, який відчуває інший, і нашою реакцією на цей біль — прірва. Такий досвід показує нам нездоланну віддаль між нами й усіма іншими.

Ми всі одинокі в певному розумінні. Ця думка пронизує Селію в «Коктейльній вечірці» Т.С. Еліота після того, як її коханий Едвард вирішує повернутися до своєї дружини. Селія каже, що цей розрив не лише змусив її відчути себе одинокою в момент, коли це сталося, але вона також усвідомила, що одинокою завжди була і назавжди такою залишиться, і це усвідомлення стосується не лише її зв’язку з Едвардом, а й кожної людини; всі люди одинокі, вони видають звуки і послуговуються мімікою, переконані, що розмовляють одне з одним і розуміють одне одного, але в реальності це — ілюзія^[26]. Хоча Селія і вживає слово «одинокий», та описує вона самотність, болісне почуття роз’єднаності з іншими. Селія має рацію, коли каже, що ми всі в якомусь сенсі мусимо народжуватися, жити і помирати самотніми. В усіх нас є «я», котре стосується нас самих і котрому властиве усвідомлення відокремленості від інших.

Можна переживати метафізичну самотність, коли людина сприймає себе приреченою завжди бути самотньою, відокремленою від інших, тому що світ усталений таким чином, що всі ми врешті-решт полишені на самих себе^[27]. Спорідненим до цього варіантом є епістемічна самотність — певність у тому, що людина ніколи по-справжньому не може комунікувати з іншою людиною і зрозуміти її, і тому людина ніколи не може отримати розуміння інших. У своїй автобіографії Бертран Рассел пише про подібні форми самотності: «Кожен, хто взагалі розуміє, чим є людське життя, повинен в якийсь момент відчути дивну самотність кожної окремої душі. Тоді відкриття цієї самотності в інших створює дивний новий зв’язок, і росте співчуття, настільки сильне, що може замінити те, що було втрачено»^[28]. Для Рассела усвідомлення того, що всі є самотніми, створює — хоч би як парадоксально — зв’язок між людьми, який майже перемагає самотність. У таких переживаннях і думках ідеться про щось інше, ніж про звичне перебування на самоті.

«Один» — це, по суті, чисельне і фізичне означення, яке не несе ніякої інформації, крім тієї, що людину не оточують інші; воно не дає жодного позитивного чи негативного оцінювання. Проте в певному контексті «один» може мати оцінювальне значення; так, коли хтось каже: «я зовсім один» тоном, який свідчить про сум або піднесений настрій. «Самот­ній» же, навпаки, завжди має оцінювальне значення. Найчастіше «самотній» використовується для позначення негативного стану, але також можна говорити про «насолоду самотністю». Слово «самотній» має емоційний вимір, якого не потребує слово «один».

Можна розрізняти різні форми одинокості залежно від того, які в особи у цьому стані стосунки з іншими. Можна бути наодинці за власним вибором, наприклад, коли їдеш на природу, подалі від інших. Існує також інституційована одинокість, коли визнається право кожного на приватне життя. Приватне життя — інститут, де соціальне товариство залишається непорушеним, навіть якщо особа має привід для того, щоб вивести себе за його межі. Нарешті, особа може бути наодинці, тому що вона соціально ізольована, коли її бажання соціальних відносин не задоволено.

Одні люди проводять практично весь свій час наодинці, не надто потерпаючи від самотності, а інші почуваються дуже самотніми, навіть перебуваючи більшу частину часу серед родини і друзів. Середньостатистично людина проводить майже 80 відсотків свого вільного від сну часу в компанії інших людей^[29]. Це також стосується самотніх. Якщо поглянути на групу людей, які в різних дослідженнях відповідають, що почуваються самотніми «часто» або «дуже часто», помітимо загальну характеристику — вони не проводять більше часу наодинці, ніж група людей, які відповідають, що не почуваються самотніми^[30]. Один дослідник, переглянувши понад 400 статей, присвячених досвіду самотності, не знайшов узагалі ніякого взаємозв’язку між ступенем фізичної ізоляції та інтенсивністю переживання самотності^[31]. Фактична кількість людей навколо особи незначним чином корелюється з її відчуттям самотності, але є деякі показники, які вказують на те, що найсильніше самотність переживаєтся у ситуаціях, коли самотній перебуває серед інших людей. Бути наодинці й бути самотнім — ці стани і логічно, й емпірично незалежні один від одного.

У репортажах, присвячених самотності, особливо під час свят — Різдва і Великодня, полюбляють виділяти людей, які наодинці або самотні. Це допомагає створити враження, що ці люди самотні, тому що вони наодинці. Може здатися, що це так. Не в останню чергу літні люди, які втратили чоловіка або дружину, здається, мають очевидне пояснення своїй самотності — бо вони залишилися одні. Проте було б передчасно робити висновки, що люди, які одинокі й самотні, є самотніми через те, що одинокі. Так само правильним може бути і протилежне твердження. Як ми побачимо, для самотніх характерна низка ознак, які ускладнюють зв’язок з іншими людьми. Самот­ність можна передбачити не за кількістю людей, з якими взаємодіє особа, а за тим, чи задовольняє соціальне спілкування особи її потреби в прив’язаності, тобто чи вона переживає своє соціальне спілкування як таке, що має значення^[32]. Самот­ність — явище суб’єктивне. Самот­ність переживається індивідом як нестача задовільних відносин з іншими людьми або через надто малу кількість цих відносин, або через те, що наявні відносини не мають бажаної форми близькості.

Аби пояснити умовні відносини між соціальною ізоляцією і самотністю, для самотності була розроблена так звана когнітивна модель невідповідності^[33]. Згідно з цією теорією, люди розвивають внутрішні стандарти або очікування, з якими порівнюють свої стосунки з іншими людьми. Якщо їхні стосунки з іншими відповідають цьому стандартові, вони будуть задоволені ними і не відчуватимуть самотності. Та вони будуть переживати самотність, якщо їхні стосунки стандартові не відповідають. У кількох дослідженнях несподівано виявили, що самотність зростає, коли кількість друзів в особи є набагато більшою за ту кількість, яку вона вважає ідеалом!^[34] Чотири найближчі людини у соціальних взаємозв’язках особи забезпечують найсильніший захист від самотності, а наступні відносини захищають лише незначною мірою^[35]. Найкращий захист забезпечується відносинами різного роду, коли особа з одними людьми пов’язана тісно, а з іншими — не настільки, коли вона пов’язана і з сім’єю, і з друзями. Більшість людей однозначно відповідають, що віддають перевагу меншій кількості близьких друзів, аніж більшій кількості друзів не настільки близьких^[36]. Якість соціальних взаємозв’язків важливіша за кількість, але за інших ідентичних умов люди з більшими соціальними взаємозв’язками менш самотні, ніж люди з меншими соціальними взаємозв’язками.

Соціокогнітивна теорія самотності розглядає самотність як таку, що викликана сильною чутливістю до соціальних загроз^[37]. Тобто що самотні люди бояться відсутності зв’язку з іншими, і тому вони шукають ознаки слабкості прив’язаності, що своєю чергою підриває їхній зв’язок з іншими, і таким чином самотність чимраз більше міцнішає. Соціальне відторгнення викликає вразливість до нового відторгнення, що знову ж таки призводить до того, що людина вишукує його нові ознаки. Через це у соціальних ситуаціях виробляється норма обережності, а не спонтанності, що призводить до поведінки, яка збільшує ризик нового відторгнення. У розділі 3 ми розглянемо емпіричні докази на користь такої соціокогнітивної теорії.

Самот­ність і сенс життя

Встановлено, що і хронічна самотність, і експериментально викликана соціальна ізоляція пов’язані з нижчим рівнем досвідчення сенсу життя, а це означає, що зв’язок з іншими є ключовим для відчуття, що життя має сенс^[38]. Сенс життя, очевидно, можна вивчати під різними кутами зору, але, видається, для них є дещо спільне — вирішальну роль відіграють взаємини особи з іншими людьми^[39]. Відсутність цих стосунків руйнує наше існування. Як влучно зауважує Вільям Джеймс:

Жорстокішого покарання — якщо б щось подібне було фізично можливе — не придумати, ніж те, щоб перебувати у суспільстві і залишатися непоміченим для інших. Якби ніхто не обертався, коли ми приходимо, не відповідав, коли ми щось запитуємо, або не переймався тим, що ми робимо, якби кожна людина, яку ми зустрічаємо, ставилася до нас як до мертвого і поводилася так, наче нас не існує, то нанас навернулася б така лють і безсилий відчай, що найжорстокіші фізичні тортури були б полегшенням, тому що через них ми б відчували, хоч би яким нестерпним було наше становище, та ми ще не впали настільки глибоко, щоб бути негідними чиєїсь уваги^[40].

Жити у світі, в якому твоє існування, твоє буття або не-буття для інших не має значення, — нестерпно. Як пише у Достоєвського чоловік з підпілля: «В той час мені було всього двадцять чотири роки. Вже тоді моє життя було вражене похмурою, безладною, якоюсь здичавілою самотністю. Я ні з ким не спілкувався, уникав навіть говорити з кимось, і дедалі більше забивався у свій кут»^[41]. Він відчуває, що його колеги дивляться на нього з відразою, і сам розглядає їх зі страхом і презирством. Навіть встановлюючи цю відстань, він відчайдушно прагне, щоб його взагалі помітили, і намагається почати бійку лише для того, щоб хтось звернув на нього увагу.

За формулювання К’єркегора, «я» — це стосунок відносно самого себе^[42], але він також стосується «я» інших, які мають стосунок до самих себе. Нам властиво думати про те, що інші думають про нас, оцінка інших має для нас значення. Тож не бути вартим уваги інших також є руйнівним для стосунку до себе. Людина — і про це не дискутують — за своєю суттю істота соціальна. У дослідженнях суб’єктивного благополуччя партнер і друзі мають значно більший вплив, ніж багатство і слава. Як побачимо, соціальна ізольованість дуже негативно впливає і на психічне, і на соматичне здоров’я. Вигнання з общини вважалось одним із найсуворіших покарань для людини, в давнину воно вважалося майже настільки ж серйозним, як смертна кара. У сучасних в’язницях багато хто вважає ізольованість жорстоким покаранням.

Адам Сміт пише про те, як «the horror of solitude» (жах самотності) змушує нас зближуватися з іншими людьми, навіть коли ми, наприклад, соромимось і відчуваємо бажання уникнути оцінюючих поглядів інших^[43]. Він підкреслює, що той, хто виростатиме в самотності, ніколи не навчиться пізнавати себе^[44]. І той, хто живе в самотності, буде недооцінювати себе і переоцінювати як зроблені ним добрі справи, так і завдану йому кривду^[45]. Нам потрібен погляд інших. Британській філософії доби Просвітництва властиве акцентування на похмурих і деструктивних аспектах самотності. Шефтсбері пише, що серед усіх створінь людина має найменшу здатність переносити самотність^[46]. Едмунд Берк описує цілковиту самотність як найбільший біль, який лише можна уявити, тому що прожите в такому стані життя суперечить самій меті нашого існування^[47]. Джон Локк однозначний у своїй оцінці самотності як неприродного стану людини. Бог створив людину такою, що вона мусить перебувати в товаристві з іншими собі ­подібними^[48]. Самот­ність описується як небезпечний стан, коли почуття легко можуть взяти гору над розумом^[49]. Про те ж пише Девід Г’юм:

Цілковита самотність є, мабуть, найбільшим покаранням, що його ми можемо зазнати. Усяка радість блякне, якщо нам доводиться насолоджуватися нею наодинці, й усякий біль стає ще жорстокішим і нестерпнішим. Незалежно від того, якій пристрасті ми піддалися: гордості, честолюбству, ненаситності, цікавості, прагненню помсти чи похоті, — душею чи рушійною силою цих пристрастей є співчуття, і вони втратять усю свою силу, якщо ми відокремимо їх від думок і почуттів інших людей. Якщо б усі сили і стихії природи об’єдналися, щоб служити одній-єдиній людині і слухатися її; якщо б сонце сходило і заходило за її наказом; якщо б моря і річки текли саме так, як вона воліла б, і земля давала їй усе, що мало би бути корисним або приємним, — все одно людина була б нещасною, якщо у неї не залишилося б принаймні когось, з ким можна розділити радість і чиєю повагою і дружбою можна насолоджуватися^[50].

Самот­ність, яку вихваляли релігійні мислителі, Г’юм уважає відверто неприродною, подібно до целібату, посту та іншого^[51].

Існують еволюційні пояснення самотності, які підкреслюють, що ми розвинулися для життя в групах, разом з іншими^[52]. Безсумнівно, є добрі еволюційні причини для життя в групах: у такому разі людина має кращий захист від хижаків і спільно користується ресурсами. Проте можна також навести доречні еволюційні причини для пояснення того, чому людина не повинна належати до групи — тоді їй легше ховатися від хижаків, можна уникнути поділу ресурсів і вона не потребує боротися за місце в ієрархії групи^[53]. Ми бачимо також, що деякі види тісніше пов’язані в групах, наприклад, що примати шимпанзе — групові тварини значно більшою мірою, ніж орангутанги. Дивлячись крізь біологічні окуляри, можна завжди сказати, що для нас, людей, «природно» шукати соціальної спільноти, але це не означає, що бажання бути наодинці — «неприродне» або що бути дуже самотнім обов’язково має негативне значення. Це залежить від ставлення людини до свого становища.

Для більшості буде правильним твердження, що наш зв’язок із кількома нечисленними людьми становить значну частину сенсу нашого життя. Крім того, справджується й те, що значна частина сенсу існування, здається, зникає, коли ми втрачаємо когось із найближчих. На жаль, часто ми розуміємо, наскільки сенс нашого життя залежить від стосунку до близьких, лише після їхньої втрати. Джон Боулбі пише: «Інтимні зв’язки з іншими людьми — це вісь, навколо якої обертається життя особи, і не лише тоді, коли вона є немовлям, дитиною чи підлітком, а й у пубертатний період і далі — до років зрілості, а тоді аж до старості. Саме завдяки цим зв’язкам особа здобуває свою силу і життєву радість…»^[54] Імовірно, Боулбі дещо категоричніший, аніж потрібно, оскільки дехто дозволяє життю обертатися навколо чогось іншого, а не пов’язаності з іншими людьми, — наприклад, дослідник, який присвячує майже весь свій час і увагу об’єктові дослідження, або музикант, який набагато більше пов’язаний зі своїм інструментом, ніж із будь-якою іншою людиною. Та для більшості з нас опис Боулбі все-таки досить справедливий. Тому ми так болісно переживаємо невдачі у створенні й підтримці таких зв’язків.

Форми самотності

Самот­ність можна поділити на хронічну, ситуативну і минущу^[55]. Як випливає з назви, хронічна самотність — це стан, коли суб’єкт переживає постійний біль через недостатній зв’язок з іншими. Ситуативна самотність виникає внаслідок змін у житті особи — коли помирає близький друг або член родини, коли добігають кінця любовні стосунки, коли діти залишають дім тощо. Розуміння цього типу самотності можемо знайти, наприклад, у «Щоденнику скорботи» Ролана Барта, написаному після того, як померла його мати, з якою він жив усе життя. Серед іншого Барт пише таке: «Холодний зимовий вечір. Мені досить тепло, але я один. І розумію, що мушу звикнути до природного існування у цій самотності, мушу діяти у ній, працювати у ній, коли «присутність відсутності» нерозривно супроводжуватиме мене»^[56]. Минуща самотність може прийти до нас будь-якої миті — коли ми на вечірці в оточенні багатьох інших людей чи на самоті вдома. Ситуативна самотність, імовірно, може досвідчуватись інтенсивніше за хронічну, тому що вона викликана переворотом в житті і є досвідом утрати, але саме тому, що ситуативну самотність, на відміну від хронічної, вдасться пояснити певною подією — розлученням або смертю, — можна вважати, що особа долає цю самотність, коли знаходить зв’язок із новими людьми. З іншого боку, досвід втрати може виявитися настільки сильним, що це фактично унеможливлює зв’язок із новими людьми. У літературі прикладом такого є персонаж Цукуру Тадзакі з романів Харукі Муракамі. Четверо його найближчих — і єдиних — друзів одного дня без жодних пояснень повідомили, що більше ніколи не хочуть бачитися чи розмовляти з ним^[57]. Ця подія визначає решту життя Цукуру Тадзакі і його ставлення як до самого себе, так і до інших; від того часу він не може по-справжньому вступити з кимось у зв’язок.

Ситуативна самотність виникає через зовнішні обставини. Хронічна самотність, навпаки, наче бере початок в самій особі, оскільки зміна зовнішніх обставин має надто незначний вплив. Тому, напевно, можна розрізняти ендогенну та екзогенну самотність, орієнтуючись на те, в чому полягає головна причина самотності — в самому суб’єкті чи обставинах. Звичайно, часто буде складно визначити ендогенність чи екзогенність почуття самотності, зокрема, через відносність цього явища, суб’єкти якого мають незадоволену потребу у зв’язку з іншими. І все-таки це розмежування у певному сенсі правдоподібне. Особа, яка страждає від почуття самотності упродовж цілого життя, незалежно від того, яким є її оточення, і навіть за наявності люблячої сім’ї і міцних соціальних зв’язків, імовірно, повинна належати до ендогенної категорії. І навпаки, особу, яка раніше не мала проблем із самотністю, але зазнала цього почуття після того, як потрапила в соціальну ізоляцію, а можливо, й пережила цькування, потрібно зарахувати до екзогенної категорії. У більшості випадків доречно враховувати як внутрішні, так і зовнішні причини самотності. Спроба визначити, які змінні мають найсильнішу прогностичну силу — внут­рішні чи зовнішні, характерологічні чи ситуативні, — показує, що для пояснення самотності необхідні обидва компоненти^[58].

Роберт С. Вайсс розрізняє соціальну і емоційну самотність^[59]. Соціальна самотність — це брак соціальної інтеграції, соціально самотня людина прагне бути частиною спільноти. Емоційно самотній людині, навпаки, бракує по-справжньому близького зв’язку з кимось. На думку Вайсса, це різні форми самотності — вони якісно відрізняються одна від одної. Тому можна страждати від однієї форми, не потерпаючи при цьому від іншої, можна зуміти полегшити страждання від однієї форми, не зменшивши страждання від іншої. Можна знайти собі місце у спільноті й однаково почуватися емоційно самотнім. І навпаки, можна знайти іншу людину і мати з нею близький зв’язок і при цьому почуватися соціально самотнім^[60]. Якщо кохана людина або хтось із подружжя буде відсутнім деякий час, може виникнути емоційна самотність — коли не вистачає близького зв’язку в житті, а контакт телефоном і електронною поштою не є повноцінною заміною. Походи в кіно і на концерти разом із друзями можуть значною мірою задовольнити соціальні потреби особи, а також відволікти від думок про відсутність коханої людини, але зв’язок з друзями не може стати тривалою заміною зв’язку з коханою людиною. В англійській мові є приказка: «Absence makes the heart grow fonder» (Від розлуки серце лагіднішає). Річ у тім, що особа більше радіє коханій людині, коли якийсь час перебуває на відстані від неї. З іншого боку, Чарлі Браун у коміксі Чарльза М. Шульца завважує: «Absence makes the heart grow fonder, but it sure makes the rest of you lonely» (Від розлуки серце лагіднішає, але решта тебе почувається самотньо).

Можна прийняти інших до своєї самотності і створити з ними особливий зв’язок, який не буде можливий за присутності інших. Самот­ність створює простір для рефлексії щодо нашого зв’язку з іншими і для справжнього відчуття того, наскільки ми потребуємо їх. У сучасному шлюбі чи спільному житті буває так, що стосунки з партнером витісняють інші соціальні відносини, і таким чином соціальна самотність може датися взнаки, навіть якщо задовольняється потреба в емоційній близькості. Подібно до цього, діти потребують і дружби з однолітками, і піклування батьків. Дитина, позбавлена одного з цих зв’язків, страждатиме від суттєвої депривації. Якщо дитина соціально ізольована у школі, турботливі батьки можуть покращити становище, але вони не в змозі стати повноцінною заміною друзів-однолітків. І навпаки, добрі однокласники не можуть замінити емоційно відсутніх батьків^[61]. Можемо говорити про існування вікових відмінностей домінування тієї чи тієї форми самотності: у молодих людей це соціальна, а в старших — емоційна самотність^[62]. Однак потрібно підкреслити, що почуття емоційної і соціальної самотності зазвичай трапляються одночасно.

Самот­ність і здоров’я

У засобах масової інформації самотність часто обговорюється в значенні поширеного захворювання або проблеми зі здоров’ям. Однак самотність — не хвороба, а загальнолюдське явище. Відчуття такого соціального голоду — а це і є самотність — саме по собі настільки незначний симптом захворювання, як і відчуття фізичного голоду через те, що ми не поїли. Проте прогресування самотності може викликати різке підвищення ризику як психічних, так і соматичних розладів. Самот­нім властивий вищий рівень користання з медичної допомоги, ніж несамотнім^[63]. Метааналіз 148 досліджень взаємозв’язку самотності та здоров’я показав, що самотність — вагомий провісник смертності, навіть якщо з методологічних міркувань не враховувати випадків смерті внаслідок самогубства^[64]. Такий вплив можна порівняти з курінням 10—15 сигарет на день, він сильніший за наслідки ожиріння і відсутності фізичної активності. Самот­ність впливає на кров’яний тиск та імунну систему, викликає підвищення в організмі рівня гормонів стресу^[65]. Це збільшує ризик розвитку хвороби Альцгеймера і на тривалий час викликає загальне ослаблення когнітивних навиків. Також схоже на те, що самотність прискорює процес старіння^[66]. Сон самотніх за тривалістю такий самий, як і сон несамотніх, але якість сну перших гірша і вони частіше прокидаються вночі^[67]. Як було сказано, саме суб’єктивне почуття самотності, а не фактичний обсяг соціальної підтримки корелюється з порушеннями психічного та соматичного здоров’я^[68]. Отже, для передбачення негативних наслідків для здоров’я суб’єктивна соціальна ізоляція — тобто коли особа відчуває себе самотньою — набагато точніша змінна за об’єктивну соціальну ізоляцію — коли особа перебуває наодинці.

Самот­ність — не психіатричний діагноз і навряд чи повинна ним бути. Самот­ність може стати патологічною, коли вона переростає в хронічне і болісне відчуття неможливості по-справжньому бути пов’язаним із кимось, коли кожні стосунки з іншими в основному досвідчуються як відсутність прив’язаності, але самотність як така не повинна вважатися патологічним явищем, так само як усі вияви сором’язливості не слід розглядати як соціальну тривожність. Я не буду вести дискусію про самотність у розумінні психіатричних діагнозів як про соціальну тривожність або юнгіанське розмежування інтровертної та екстравертної особистості^[69]. Проте коротко зауважу, що високий ступінь самотності має значне співвідношення з критеріями депресії, але навіть у такому випадку незрозуміло, що є причиною, а що — результатом або чи у цьому є причинно-наслідковий зв’язок. Однак виявляється, що можна передбачити збільшення симптомів депресії виходячи з самотності, але не збільшення самотності з симптомів депресії^[70]. Зрештою, йдеться про два окремих стани; можна бути самотнім, не будучи в депресії, і бути в депресії, не будучи самотнім. Крім того, є сильне взаємовідношення між самотністю і думками про самогубство та суїцидальною поведінкою^[71]. Як сказано у вірші «Карін Бойє знайдена мертвою» Галдіс Мурен Весос, «самотня перейшла від самотності до свого кінця».

Самот­ність також має наслідки для щоденної життєдіяльності людини. Психологи Рой Баумайстер і Джин Твендж провели низку експериментів, щоб дослідити вплив переживання соціального виключення^[72]. В одному з експериментів студентів зібрали в невеликі групи і дали їм п’ятнадцять хвилин на знайомство одне з одним. Потім їх розділили і попросили записати імена двох людей, з якими вони хотіли б працювати у групі, де щойно зустрілися. Тоді всіх студентів довільно поділили на дві групи, і одній групі повідомили, що всі хотіли з ними працювати, а другій сказали, що з ними працювати не хотів ніхто. В іншому експерименті провели тести особистостей студентів, а потім одній групі сказали, що вони мали б прожити життя, щедре на хороші відносини, друзів і сім’ю, тоді як другій сказали, що вони приречені на самотність. Третій групі, яка мала виступити контрольною, сказали, що їхнє життя мало би бути сповнене невдач. Баумайстер і Твендж також підготували низку інших подібних експериментів. Питання тепер у тому, як вплинуло на студентів почуте, що вони були або будуть соціально виключені. Отож: 1) вони стали агресивнішими не тільки щодо людей, які їх образили, а й до решти; 2) вони прийняли кілька рішень, які виявилися на шкоду їм самим; 3) вони мали гірші результати у тестах із раціональних навиків; 4) вони швидше відмовлялися від завдань з високими вимогами. Баумайстер і Твендж дійшли вис­новку, що соціальне виключення ослаблює здатність до саморегулювання. Таке саморегулювання, звичайно, посідає центральне місце у наших відносинах з іншими людьми, і послаблення цих відносин — або навіть думка про подібне послаблення — завдає шкоди здатності або бажанню до саморегулювання. Також доведено, що люди, які відчувають себе самотніми на роботі, виконують завдання гірше за тих, хто самотнім не почувається^[73].

Самот­ність сама по собі не повинна розглядатись як хворобливий стан, бо її, практично кажучи, час від часу відчувають усі, і тому самотність можна вважати природною частиною нашої емоційної системи зажисту. Подібно до того як відчуття страху саме по собі не є хворобливим станом, відчуття самотності як таке не є чимось патологічним. Але так само як страх може розвиватися в патологічному напрямі, якщо людина боїться настільки сильно, що страх спричиняє суттєві функціональні порушення, так і самотність може розвинутися подібним чином. Тоді самотність матиме серйозні наслідки для психічного і соматичного здоров’я людини.

2. Самот­ність як почуття

Кому відома справжня самотність — не звичне слово, а оголений жах? Для того, хто самотній, вона одягає маску. Найнікчемніший вигнанець горнеться до спогадів чи ілюзії. Часом фатальний збіг обставин може на мить підняти завісу. Лише на мить. Жодна людина не здатна витримати постійного стану душевної самотності і не збожеволіти.

Джозеф Конрад. «В очах Заходу»

Самот­ність має як афективну, так і когнітивну сторону. Розмежування не є чітким, оскільки афективним явищам властиві когнітивні аспекти і навпаки. Те, що ти відчуваєш, залежить від того, що ти думаєш і переживаєш, а те, що ти думаєш про те, що переживаєш, залежить від того, що ти відчуваєш. У дослідженнях самотності є суттєві відмінності залежно від того, якому аспектові надавати більшої ваги — афективному чи когнітивному: дослідження надає більшого значення відчуттю відсутності достатньої прив’язаності до інших чи наголошує на оцінюванні невідповідності між бажаною і фактичною прив’язаністю до інших. Для повноцінного розуміння цього явища потрібно враховувати обидва показники. Однак саме афективний компонент — почуття самотності — корелює з вищим рівнем поширення соматичних і психічних захворювань, і саме цей компонент творить із самотності самотність — щось інше, ніж просто перебування наодинці.

Що таке почуття?

Більшість книжок, присвячених філософії або психології почуттів, не містять навіть розділу про самотність. Як правило, ця тема повністю випущена або згадується вкрай побіжно. У таких роботах чільне місце часто посідає страх, а також злість і любов, але не самотність. Чому так? Явище самотності зовсім не маргінальне. Може, це через те, що людина насамперед розглядає самотність не як почуття, а радше як соціальну проблему чи щось подібне? Я розумію самотність як емоційну відповідь на те, що потреба особи у прив’язаності до інших залишається незадоволеною. Саме афективний або емоційний вимір цього явища перетворює самотність на самотність, на щось відмінне від перебування наодинці чи недостатньої соціальної підтримки. Аарон Бен-Зеев у своїй знаменитій книжці «Витонченість емоцій» зауважує, що повсякденна мова не дає чіткого розмежування того, що є емоцією, а що — ні, тож залишається незрозумілим, чи є почуттями, наприклад, здивування, самотність та естетичні переживання, тоді як загальновизнано, що страх, гнів і ревнощі — це почуття^[74]. Сам Бен-Зеев уважає самотність почуттям, яке можна визначити як особливий тип печалі, викликаний недостатніми бажаними соціальними зв’язками^[75]. Однак слід визнати, що його аналіз самотності не надто широкий чи інформативний.

Термін «почуття» позначає дуже різні поняття, починаючи від болю, голоду чи спраги — і до ревнощів, заздрості і любові, від майже суто фізіологічних — до цілком когнітивних. Ми бачимо, що перші перелічені почуття більш «фізичні», тоді як останні — більш ­«когнітивні». В англійській мові часто розрізняють слова «feelings» та «emotions»; перші вживаються для позначення більш фізичних почуттів, а другі — ментальних. Проте існують суттєві розбіжності у поглядах, як саме провести відмінність між «feelings» та «emotions» і які стани належать до першого чи другого терміна. Дехто послуговується цими відмінностями також і в норвезькій мові і розрізняє «почуття» та «емоції». Я ж вирішив не брати до уваги цього розмежування і використовувати лише термін «почуття». Самот­ність головно мала б перебувати ближче до когнітивного, ніж до фізичного краю емоційного континууму, але ми також бачимо, що самотність — почуття соціального болю, яке, здається, задіює ті самі нервові шляхи, що й фізичний біль^[76]. Соціальний і фізичний біль на диво тісно пов’язані^[77]. До того ж проводяться дослідження: чи звичайні медикаменти від фізичного болю можуть зменшити соціальний біль? Відповідь буде ствердна: насправді, так^[78]. Звісна річ, це не означає, що вирішенням проблеми самотності може стати аспірин.

Отож категорія «почуттів» не є гомогенною і містить у собі велике розмаїття явищ. На мій погляд, можливість розробити функціональне визначення, яке б указувало потрібні і задовільні умови того, щоб уважати X почуттям, доволі сумнівна, але існує вдосталь цікавих теорій, які саме це намагаються зробити^[79]. Тео­рії почуттів, як правило, підкреслюють таку лінію: почуття — явища суб’єктивні. Зазвичай їм властива валентність, тобто вони є або позитивними, або негативними, але не нейтральними. Почуття мають інтенціональний об’єкт, тобто почуття стосуються чогось. Почуття часто мають відносно коротку тривалість, і ця тривалість визначатиметься зміною валентності. Самот­ності притаманні такі властивості, за винятком хіба того, що вона може досить довго тривати і набувати хронічних форм. З іншого боку, існують також хронічні болі, протягом тривалого часу людина може відчувати голод або спрагу, а також ревнощі, заздрість і любов можуть тривати роками. Зважаючи на це, виникає сумнів, чи повинна коротка тривалість розглядатися центральним критерієм. Для одних почуттів вона може бути характеристикою, але для інших — ні.

Точаться дискусії щодо існування набору основних почуттів, тобто почуттів, які не набуті, а вроджені та які притаманні всім культурам^[80]. Така думка сама по собі не безпідставна, але існують розбіжності в тому, скільки таких основних почуттів має бути і які вони. Прийнято називати гнів, страх, радість, відразу і здивування, але вражає, скільки розбіжностей з’являється, коли йдеться про почуття, що належать до такого списку. Наприклад, огляд більше 14 списків «базових почуттів» показує, що немає жодного почуття, яке було б у всіх списках^[81]. Щобільше, важко провести чітке розмежування між біологічними, психологічними і соціальними аспектами почуттів. Кожне почуття, очевидно, має біологічну основу, але почуття також формуються під впливом як індивідуального досвіду, так і соціальних норм. Кожне почуття має еволюційну, соціальну й особисту історію, і для того щоб його зрозуміти, потрібно враховувати всі три компоненти. Почуття здаються нам ­«природними» та інстинктивними, але вони також формуються індивідуально і соціально^[82].

Деякі почуття існують від нашого народження, інші — з’являються вже за деякий час. Непросто визначити, коли людина здатна переживати самотність. Маленькі діти у дошкільному віці можуть дати мовне вираження самотності, але як бути з меншими дітьми, в яких ще не виробилися відповідні мовні навики? Чи можуть вони відчувати самотність? Відповісти на це не так просто. Вважається, що за виразом обличчя маленьких дітей можна ідентифікувати комплексні почуття, такі як сором і заздрість, але немає виразу обличчя, яке б відповідало почуттю самотності. А як щодо малечі, яка плаче, коли її залишають одну? Звичайно, можна припустити, що дитина переживає самотність, але плач може означати також страх. У будь-якому разі ми можемо стверджувати, що почуття самотності дається взнаки в ранньому дитячому віці^[83]. Відтак воно більшою чи меншою мірою супроводжує наше подальше життя.

Тлумачення почуттів

Чарльз Тейлор зауважує: хоч би якими були почуття, тлумачення їх — засаднича річ^[84]. Не буває «сирих» почуттів. Не завжди очевидно, в якому почуттєвому стані перебуває людина. Дві особи можуть перебувати в на позір досить подібному стані, але послуговуватися різними характеристиками для його означення. Можна бути сумним, коли цей сум викликаний тим, що особі бракує зв’язку з іншим або вона відчуває ослаблення зв’язку, але в цій ситуації особа не використовуватиме слова «самотня». Можна прагнути мати друга, кохану людину або більшу соціальну заангажованість і називати це радше тугою, ніж самотністю. Якщо найближча нам людина помирає, ми воліємо, навіть коли мине тривалий період часу, описувати наше почуття як сум, а не самотність, хоч у цьому випадку критерію самотності було досягнуто. Межі між різними почуттєвими станами бувають дуже нечіткими. Можна, звичайно, прагнути до чіткіших відмінностей між почуттями і знайти визначення, яке задаватиме необхідні задовільні умови для того, щоб ми могли стверджувати: «X самотній, якщо, і тільки якщо...» Та далеко не всі явища надаються до визначення у такий спосіб, і коли ми маємо справу з почуттями загалом і самотністю зокрема, мусимо змиритися з деякою непевністю нашого об’єкта. Як зауважує Аристотель, «адже людині освіченій властиво домагатися точності для кожного роду [предметів] тією мірою, якою це допускає природа предмета»^[85].

Ми також не завжди можемо чітко знати, в якому почуттєвому стані перебуваємо. Є почуття, які пов’язані з соромом, і тоді ми не хочемо визнавати їх перед іншими; часто ми не будемо цього визнавати навіть перед самими собою. Добре відомо, що самотність часто пов’язана із соромом, до цього ми ще повернемося у розділі 8. Почуття самотності дає нам зрозуміти, що наше соціальне життя не задовольняє нас, і коли наш стан стає соціально видимим, почуття болю стає ще більшим. Самот­ність — це те, що ми приховуємо. Ми також можемо приховувати її від самих себе.

Іншим прикладом такого почуття є заздрість, яка змушує людину почуватися жалюгідно. Як зауважує Франсуа Ларошфуко: «Ми часто хвалимося своїми пристрастями, навіть найбільш злочинними; але зазд­рість — пристрасть упосліджених і вбогих, ми ніколи не наважимося зізнатися в ній»^[86]. Почуття заздрості настільки невтішне для нашої самооцінки, що ми часто старатимемося знайти інше тлумачення цього почуття — наприклад, що ми відчуваємо обґрунтоване обурення щодо об’єкта почуття. У нас настільки добре розвинена здатність до самообману, що наші пояснення власних почуттєвих станів просто-таки непохибні.

Крім того, буває, що ми ретроспективно переглядаємо минулі почуттєві стани. Можна прийти додому з вечірки, під час якої нам здавалося, що свято просто чудове, але, повернувшись, ми зробимо висновок, що весь вечір страшенно нудилися. Можна озирнутися на якийсь період життя і сказати: «Тоді мені здавалося, що я щасливий, але насправді я був дуже нещасним». Аналогічно можна реагувати на минулі періоди життя і думати: «Напевно, я був дуже самотнім у той час, але сам цього не знав». Може здатися, що це створює труднощі для такого кута зору на самотність, який надає великої ваги твердженню, що самотність обертається навколо почуття, бо ж не можна мати почуття, якщо не відчуваєш його: почуття, якого не відчуваєш, не існує. До певної міри це так, але людина може проганяти від себе почуття, і тоді воно вже не перебуває у центрі уваги, або ж людина може розтлумачити й осмислити його як якесь інше почуття. Нема певності, що ми правильно ідентифікуємо почуття, коли воно у нас є, але для того, щоб стверджувати, що особа X має почуття Y в момент часу t, потрібно, щоб X принаймні в ретроспективі могла визнати Y як почуття, що його вона мала на момент часу t.

Для того щоб бути самотнім, потрібно почуватися самотнім. Бути самотнім означає мати визначене почуття, це почуття — певного роду печаль. Я можу думати, що самотній, не будучи при цьому самотнім, але я не можу почуватися самотнім, якщо я не самотній. Тож самотність особи X цілком і повністю визначається, виходячи з афективного стану, в якому перебуває X, і цей стан в основному не залежить від усіх об’єктивних показників: ізольована Х соціально чи ні, є в Х близькі люди, друзі, родина тощо.

Функція почуттів

Спробуємо зараз детальніше розглянути, яку функцію має таке почуття, як самотність. Нам може стати в пригоді поняття «настрою». Провести межу між почуттями і настроєм не так просто, оскільки це споріднені афективні поняття. Настрій — більш загальне поняття і стосується світу в цілому. А почуття зазвичай спрямовуються на один конкретний свідомий об’єкт або кілька. Також настрій часто триватиме упродовж довшого періоду часу. Буває конкретна самотність, коли втрачаєш когось, хто був тобі близьким, але також є невиразна самотність, коли не знаєш точно, чого або кого тобі бракує. Розмежування почуттів і настрою не настільки важливе для нашого подальшого обговорення самотності як афективного поняття, тому я говоритиму про почуття і настрій як про взаємозамінні явища.

Настрій показує, як ми почуваємося. Нам або так, або по-іншому. Якщо хтось питає «як ти?», ми завжди маємо відповідь на це запитання, навіть якщо не обо­в’язково чесну. Відповідь завжди буде: «У мене все гаразд». Стан, коли «все гаразд», також є афективним станом, хоч і не найцікавішим. На думку Гайдеґґера, почуття і настрій не цілком суб’єктивні, це радше «основний спосіб перебувати поза межами самих себе»^[87]. І в той же час почуття і настрій дають нам контакт із самими собою. Почуття надає доступ до самого себе і до світу назовні, але саме тому, що почуття має змогу щось відкривати, воно також може приховувати і таким чином давати неадекватне уявлення як про себе, так і про світ^[88]. Без настрою нема підстав бути зорієнтованим на щось одне, а не на інше, тому що відсутність настрою також означатиме відсутність значення. Не буває досвіду без настрою, і якщо б ми спробували уявити собі такий досвід, він виявився б незрозумілим, тому що ніщо не мало б якогось значення.

Настрій розкриває наше ставлення до світу, до інших людей і до нас самих; різні настрої відкриватимуть різні світи і різні сторони нас. Деякі настрої, такі як занепокоєння і нудьга, відкривають світ віддалено, тоді як інші — наприклад, радість — розкривають близькість до світу. Однак ті настрої, які розкривають близькість до речей, як правило, відволікають увагу. В радості твоя увага зосереджена на тому, що приносить радість, тоді як відчуження, яке перетворює все на нудьгу, ймовірно, спрямує твою увагу на власне настрій. У самотності твоя увага, найімовірніше, буде спрямована на брак чогось, це становить її сутність. Деякі настрої відкривають тебе для соціуму, а інші призводять до соціального відчуження. Самот­ність містить у собі прагнення соціального, але на практиці часто призводить до соціального відчуження.

Самот­ність як погляд на світ

Настрій створює простір досвіду^[89]. Гайдеґґер найбільшої ваги надає «похмурим» настроям, але обговорює також інші настрої, наприклад величезну радість від присутності того, кого ми любимо^[90]. Настрій закоханості ніби заново показує нам світ як такий, де може з’явитися любов. Ця радість відкриває нам щось не лише про людину, яку ми любимо, а й про світ загалом, тому що все інше сприймається у світлі радості. Ми всі знаємо з досвіду, наскільки різним виглядає світ, коли ми щойно стали закохані і коли закоханість добігає кінця. Гайдеґґер виступає проти поширеного вислову, що любов сліпа, і підкреслює, що любов спонукає нас бачити речі, які ми не можемо бачити, коли не перебуваємо в стані закоханості^[91]. Коли ти в поганому настрої, якась частина світу закрита для тебе і ти не можеш, наприклад, радіти з радості іншої людини. Тому доречним є опис головного героя раннього роману Семюеля Беккета «Мрії про жінок, красивих і так собі» як такого, хто страждає від «трансцендентальної нудьги», оскільки ця нудьга для нього є умовою можливості відчувати світ у той спосіб, в який він відчуває^[92]. У багатьох філософських текстах самотність часто підкреслюють як привілейований простір для розмірковування. Гайдеґґер прогнозовано пише, що шлях до пізнання самого себе проходить через самотність^[93]. Чи справді в самотності наближаєшся до істини? Я так не думаю. Самот­ність може запропонувати розуміння, яке за інших умов не можна було б здобути, але водночас інше розуміння приховується. Самот­ність дає інший погляд на існування, але він не обов’язково правильніший

Настрої не лише супроводжують наше співіснування з іншими людьми, а й суттєво визначають, якими ми є поруч із ними^[94]. Видається, це має ключове значення для феноменології самотності. Особа, яка перебуває в настрої самотності, поводитиме себе поруч з іншими в інакший спосіб, ніж несамотня. Можна сказати, що самотній і несамотній, так би мовити, живуть у різних світах, тому що істотно відрізняється їхнє сприйняття світу, одне одного і ситуації, в якій вони перебувають. У «Логіко-філософському трактаті» (1921) Людвіґ Вітґен­штайн пише: «Світ щасливої людини інакший, ніж світ нещасної»^[95]. Те саме можна сказати про світ самотньої людини. Самот­ність показує самотню частину реальності, показує самотній світ. Але існують також інші частини реальності або, якщо завгодно, — інші світи.

Почуття можна розглядати не лише як суто суб’єк­тив­ні події, а й як когнітивні інструменти, тобто з їхньою допомогою ми довідуємося про реальність. Подібно до всіх інших інструментів, якими ми послуговуємося для пізнавання реальності, почуття можуть давати нам правильне або неправильне уявлення. Наше почуття в певній ситуації також залежить від того, як ми інтерпретуємо цю ситуацію. Як побачимо в розділі 3, самотні і несамотні інтерпретують соціальні ситуації по-різному. Існує очевидна кореляція між низьким рівнем довіри і самотністю. Самот­ні також гостріше за несамотніх сприймають своє соціальне оточення як загрозливе^[96]. Самот­ні більшою мірою, ніж несамотні, розцінюють соціальні ситуації ризикованими, що змушує їх поводитися інакше, а це, своєю чергою, стає на шляху досягнення з’єднання з іншими, якого прагне самотній. Страх перешкоджає статися саме тому, що може його зменшити, — людському контакту. Соціальний страх підриває безпосередність у наших стосунках з іншими людьми і тим самим руйнує соціальні відносини. Коли самотній зі страхом перебуває в соціальній ситуації, цей страх міститиме проекцію, що сама ситуа­ція в майбутньому може викликати біль або травму. Аристотель пише, що «страх — почуття незручності або неспокою, викликане тим, що, як нам здається, має велику здатність руйнувати або заподіювати шкоду і несе болісну прикрість»^[97]. Очевидно, особа, котра перебуває в соціальної ситуації з таким уявленням, буде діяти стриманіше, ніж особа, позбавлена занепокоєння, і це створюватиме обмеження на можливе досягнення певного зв’язку з іншими. Тут постає доречне поняття психічної еквівалентності. Згідно з цією концепцією, людина не здатна розрізнити внутрішній емоційний або когнітивний стан та об’єктивну реальність. Кажучи коротко, особа, на основі того, як вона почувається, вважає, що почуття і є реальністю. Наприклад, людина на основі власного почуття незахищеності робить висновки, що інші люди вороже налаштовані, навіть якщо насправді це не так.

Можна стверджувати, що самотнім часто властива неадекватна емоційна оцінка соціальних ситуацій. Тоді самотня особа може заперечити, що це зовсім не суперечить ситуації, оскільки будь-яка зустріч з іншою людиною несе можливість болісного відторгнення. Відповісти можна так: саме страх перед подібним відторгненням збільшує ймовірність того, що так і станеться. Аристотель пише: «Помилка виникає тому, що страшаться або не [того, чого] треба, або не так, як належить, або не тоді, коли треба, або ж [іще] через що-небудь таке»^[98]. Можна відчувати надміру великий страх щодо об’єкта, який до певної міри пов’язаний з небезпекою, але при цьому сила страху не відповідає величині небезпеки.

Як я вже зауважував, самотність також можна описати як соціальне відчуження, відчуття незручності або болю, яке дає нам зрозуміти, що наша потреба у зв’язку з іншими не задовільнена. Тут також може з’явитися дисфункціональна ознака. Можна уявити, що почуття триває, навіть якщо особа на позір досить сильно пов’язана з іншими, коли вона є частиною соціальної спільноти чи має близьких людей. Зрештою, можна уявити, що сама потреба настільки велика, що її ніколи не можна задовольнити. Існують дані, що хронічно самотні мають набагато вищі очікування від міжособистісних стосунків, аніж ті, хто не самотні^[99]. Соціальні перфекціоністи ставлять вищі вимоги у соціальній взаємо­дії як до самих себе, так і до інших^[100]. Розгляд цього питання продовжиться в розділі 3. Для багатьох людей з хронічною самотністю проблема полягає в такому: незалежно від свого соціального оточення і навіть в оточенні люблячих і турботливих друзів і сім’ї, вони однаково почуваються самотніми. Їм притаманне очікування надто міцного зв’язку — такого, що досягнути його ніколи не вдасться. З цього також випливає, що ніякі зміни в соціальному середовищі такої людини не зможуть вирішити проблему її самотності. Вирішення залежить від роботи самотнього над самим собою.

Формування почуттєвого життя

Коли ти перебуваєш в певному настрої, світ постає як визначене поле можливостей^[101]. Різні настрої дають змогу мати різне ставлення до світу в цілому, до предметів і до інших людей. Настрій не можна просто змінити за допомогою вольової дії. Як казав Гайдеґґер, настрій не можна зняти й одягти, ніби пару рукавичок^[102]. Однак він стверджує, що ми повинні спробувати взяти контроль над нашим настроєм, але про те, як досягнути такого контролю, пише небагато^[103]. Оскільки ми, по суті, пасивні щодо нашого настрою, складно сказати, як слід чинити, щоб мати такий контроль, але Гайдеґґер, здається, вважає, що ми так чи так повинні бути в змозі переходити в інакший настрій^[104]. У цьому контексті виникає питання: що є протилежністю самотності? Почуття належності? Така належність — це саме те, чого бажає самотній, але не може досягнути. Ми повинні діяти опосередкованіше і, наприклад, навчитися довіряти іншим. Як побачимо, узагальнена недовіра до інших людей є одним з головних провісників самотності. Якщо навчитися довіряти іншим, сприймати їхні слова, міміку і жести не такими загрозливими, тоді можна ставитися до них більш безпосередньо і цим самим поліпшити передумови для зв’язку з ними.

Самот­ня особа сформувала своє «я» таким чином, що вона і боїться інших людей, і водночас хоче поєднатися з ними. Проте самотня особа також могла б сформувати інше «я», котре могло б ставитися до свого соціального середовища в інший спосіб. Та слід зазначити, що жоден із нас не може вибрати почуття просто так. Самот­ній просто не може зробити вибір не відчувати страху або болю через нестачу прив’язаності. Проте ми можемо впливати на почуття в більш непрямий спосіб. Завжди можна розглянути ситуацію, за якої виникає відчуття, коли ви зазвичай переживаєте страх бути відкинутим і, як наслідок, самотність. Можна працювати з почуттями, з якими входиш у ситуацію, і з почуттями, що виникають у самій ситуації. Ми маємо обмежену, але, утім, реальну здатність звільнитися від почуття або погамувати його. Нам усім треба працювати над власним почуттєвим життям і формувати наші емоційні схильності. Тому ми можемо казати, що відповідаємо за власні почуття. Усі ми несемо відповідальність, в якій суб’єкт і об’єкт відповідальності є однією і тією самою людиною: я відповідаю за себе. Я відповідальний не лише за свої вчинки, а й до певної міри і за те, що я відчуваю і думаю, виходячи з того, що ці почуття і уявлення можуть бути адекватними або неадекватними стосовно своїх об’єктів і —щобільше — що в моїх силах їх змінити. Почуття не є чимось даним, і кожен може самостійно провести роботу над ними.

Ми оцінюємо емоційні реакції нормативно і стверджуємо, що у визначеній ситуації особа має надто сильне або надто слабке почуття. Можна вважати, що хтось недостатньо сумний після якоїсь трагічної події, що люди занадто сердяться з приводу дріб’язкової «образи» або через ревнощі до коханої людини, яка, судячи з усього, поводилася бездоганно. У сатиричному шоу Little Britain таким прикладом є стара знатна жінка, страшенна расистка; якщо вона, наприклад, з’їла тістечко, до якого торкалися руки людини іншого кольору шкіри, її переповнювала така огида, що вона одразу ж починала блювати. Ми засуджуємо людину, яка реагує у такий спосіб, навіть якщо це спонтанна емоційна реакція, тому що людина не повинна так почуватися, і ми можемо звинувачувати її за відсутність спроби змінити свої думки і почуття стосовно людей з іншим кольором шкіри. Відповідно, ми також можемо вважати, що скарги особи на відсутність соціальної підтримки і на почуття самотності, похідне від цього, не обґрунтовані, тому що особа має соціальну підтримку, якої логічно можна очікувати.

Ми культивуємо почуття і формуємо емоційні звички. Змінюючи судження, можна змінити почуття. Змінити можна практики і звички, а разом із тим і почуття. Всі наші почуття можна регулювати. Те, що ти відчуваєш, досить незначною мірою є предметом вибору саме тут і зараз — це результат схильностей, як вроджених, так і набутих, і низки рішень, що охоп­люють певний період часу. Ти не несеш відповідальність за те, що маєш схильність почуватися самотнім, але ти відповідальний за те, як даєш собі раду з цією схильністю. Отже, ти теж — принаймні частково — відповідаєш за власну самотність. До цієї теми ми ще повернемося у розділі 8.

3. Самот­ні — хто вони?

Самот­ні люди залишаються самотніми радше через те, що вони відмовляються терпіти моральний дискомфорт від перебування поруч з іншими. У них на людей алергія. Люди надто сильно на них впливають.

Девід Фостер Воллес. «E Unibus Pluram»

Самот­ні — хто вони і скільки їх? Нема простого способу відповісти на це запитання. Оскільки самотність, на відміну від перебування наодинці, — явище суб’єктивне, неможливо кількісно визначити її на основі об’єктивних критеріїв. Тому необхідно використовувати суб’єктивні критерії, а високі чи низькі показники самотності залежать, зрозуміло, від того, які критерії беруться за основу. Найочевидніший підхід — запитати людей, чи вони відчувають або відчували себе самотніми. Однак, навіть якщо розділяти «самотніх» і «несамотніх», далеко не завжди можна визначити, де проходить між ними межа. У певному розумінні ми всі самотні, але, взявши за основу таке широке визначення самотності, неможливо вирізнити тих, хто найбільше потерпає від самотності. Якщо брати за основу суворе визначення самотності, далеко не всі люди будуть відповідати критеріям, і через це можна недооцінити масштаби проблеми.

Підрахунок самотності

Для кількісного оцінювання самотності було розроб­лено різноманітні тести. Найпоширенішим є UCLA Loneliness Scale, який використовується від кінця 1970-х років. Недолік цього тесту в тому, що він, здається, був розроблений передусім з огляду на молодих американських студентів, і невідомо, чи можна застосовувати його для інших груп, наприклад, для норвезьких пенсіонерів або китайських дітей. Крім того, ключові терміни тесту сформульовані досить розпливчасто — скажімо, коли респондентів запитують, чи вони почуваються абсолютно наодинці «іноді» або «часто». Справді, де межа між «іноді» та «часто»? Маємо всі підстави вважати: те, що для однієї людини «іноді», для іншої — «часто». Тому бажано мати більш комплексні тести, прикладом таких є Jong-Gierveld Loneliness Scale і The Social and Emotional Loneliness Scale for Adults. Існують також тести для конкретніших форм самотності, як-от екзистенційна самотність: The Existential Loneliness Questionnaire.

Оскільки йдеться про суб’єктивне явище, невідомо, чи коли-небудь нам вдасться розробити інструментарій з високою точністю. Звичайно, можна прагнути до більш точних визначень, але якщо саме явище цього не дозволяє, не залишається нічого іншого, ніж використовувати вже доступний інструментарій, водночас усвідомлюючи його обмеження. У будь-якому разі всі результати досліджень того, скільки людей є самотніми, потрібно розглядати з певною пересторогою просто тому, що об’єктивно не можна отримати ці кількісні показники. Не в останню чергу потрібно обережно робити висновки щодо збільшення чи зменшення кількості самотніх, тому що невеликі відхилення у формулюванні питань можуть мати суттєвий вплив на результат поширення самотності.

Проте ми мусимо опиратися на саме такі дані з досліджень. Як поширюється самотність? Чи стає її більше? Результати неоднозначні. Одні дослідження свідчать про поширення самотності, інші — про зменшення, але більшість демонструють, що зміни невеликі. Найбільше досліджень стосуються категорії літніх людей і чітко показують, що люди похилого віку не є зараз самотнішими, ніж раніше^[105]. Існують також дослідження, які показують значне зростання кількості самотніх^[106], але вони не є репрезентативними, хоч і часто саме на них засоби масової інформації звертають найбільшу увагу. В цілому цифри, здається, залишаються стабільними, але ми повинні із застереженням ставитися до різних самовпевнених висновків.

Через низький рівень точності інструментарію, яким послуговуються в дослідженнях, у принципі, досить безглуздо стверджувати, що «Х відсотків населення самотні», оскільки точність відповіді оманлива. Але дослідження можна використовувати для того, щоб дізнатися про відмінності між країнами, соціальними та віковими групами, статями тощо. Також можна спробувати дізнатися щось про розвиток самотності з плином часу, але тут ґрунт ще непевніший, тому що часто доводиться мати справу з дослідженнями різної форми і тому складно порівнювати їхні чисельні показники.

Норвезька самотність

У Норвегії завдяки розгорнутим дослідженням умов життя існує багатий матеріал для вивчення самотності та її співвідношення з іншими явищами. Нижче наведено дані, отримані з дослідження умов життя за 1980—2012 роки^[107]. Усі цифри з дослідження подані у відсотках.

Коротко підсумувавши результати цих досліджень, видно, що рівень самотності серед опитаних не збільшився. Єдина зміна стосується певного зниження частки опитуваних, які стверджують, що переживають самотність «часто» або «дуже потерпають» від неї.

Однак показник, який, навпаки, суттєво змінився з 1980 року до сьогодні, — це частка опитуваних, в яких є близька людина:

	1980	1983	1987	1998	2002	2005	2008	2012
Чоловіки	62	63	69	80	80	97	93	93
Жінки	74	77	78	90	89	98	96	96

В останніх дослідженнях умов життя майже всі респонденти відповіли, що у них є близька людина. Однак в окремих дослідженнях умов життя деякі дані показують слабкий взаємозв’язок між досвідченням самотності та наявністю близької людини. Як побачимо, зростання кількості тих, хто має близьку людину, починаючи від давніших і до найновіших досліджень, не супроводжується відповідним зменшенням кількості тих, хто досвідчував самотність. Можливо, це означає, що наявність близької людини для уникнення самотності не настільки важлива, як було прийнято вважати.

Показник частих або не дуже частих контактів з друзями також не має істотного впливу. Для тих, хто повідомляють, що «часто» відчувають себе самотніми, частота зустрічей з друзями не матиме великого значення. Однак ці зустрічі мають певний ефект для тих, хто відчуває себе самотніми «іноді» і «рідко». Це може виступати на користь гіпотези, що «хронічна» самотність має ендогенний характер і не дуже піддається впливові соціального оточення, тоді як для інших видів самотності оточення відіграє більшу роль. Задля цікавості можна зауважити, що серед тих, хто щодня бачиться з друзями, самотність значно поширеніша, ніж серед тих, хто зустрічається з друзями не так часто.

Існує невелика відмінність у поширеності самотності в малих і більших муніципалітетах, але більшість досліджень умов життя показує дещо вищий рівень самотності серед респондентів, котрі мешкають у містах із невеликою кількістю населення, тоді як у більших містах цей рівень нижчий. Порівняно з іншими країнами, в Норвегії помітні відносно невеликі відмінності між різними віковими групами, але і тут найвищі показники стосуються вікових груп 16—24 років та 67— і далі. У Норвегії, як і практично в усіх інших країнах, самотність більше поширена серед жінок, ніж серед чоловіків. Ці гендерні відмінності настільки типові, що я вирішив подати показники окремо для чоловіків і для жінок. Далі у цьому ж розділі ми обговоримо можливі причини такого гендерного розмежування.

Давніші та найновіші дослідження умов життя дещо по-різному формулюють питальник. У давніших дослідженнях питання стосуються частоти переживання самотності, а в останніх дослідженнях — тих, хто від неї потерпає. В принципі, ці речі можуть не залежати одна від одної, і тоді можна припустити, що частина тих, хто заявляють, що відчувають самотність, часто не надто потерпають від неї, і що люди, які відчувають самотність, рідко переживають її дуже болісно. Але можна визначити наявність чіткої кореляції, якщо подивитися на кількісні показники від 1998 року, коли опитаним ставили обидва типи запитань. Проте ми також зауважуємо, що лише трохи більше половини тих, хто повідомляє, що відчуває самотність «часто», також стверджує, що вони від неї «дуже потерпають». Тому я вирішив подавати ці дані у двох різних таблицях, виходячи з поставленого запитання.

Чи буває так, що ви відчуваєте самотність?

	Часто	Іноді	Рідко	Ніколи
1991 — Чоловіки	3,2	13,5	20,6	62,7
1991 — Жінки	5,0	21,1	23,3	50,6
1995 — Чоловіки	3,2	13,7	20,6	62,6
1995 — Жінки	5,3	21,5	22,9	50,3
1998 — Чоловіки	2,4	14,0	29,6	53,9
1998 — Жінки	4,3	20,8	31,1	43,7

Як сильно ви потерпаєте від відчуття самотності?

	Дуже	Значною мірою	Трохи	Не потерпаю
1998 — Чоловіки	1,5	3,5	17,2	77,8
1998 — Жінки	2,4	4,2	22,1	71,4
2002 — Чоловіки	1,5	2,9	16,2	79,4
2002 — Жінки	2,2	3,6	20,8	73,3
2005 — Чоловіки	1,2	2,5	15,8	80,5
2005 — Жінки	1,6	4,0	19,2	75,3
2008 — Чоловіки	1,2	3,0	18,0	77,8
2008 — Жінки	1,3	4,1	23,8	70,8
2012 — Чоловіки	1,0	3,4	17,7	77,9
2012 — Жінки	1,8	5,5	23,3	69,5

Ці кількісні показники як одне ціле не мають сильної тенденції до розвитку. Здається, існує тенденція до зниження частки тих, хто найсильніше вразливий від самотності, тих, хто відповідає, що відчувають самотність «часто» або що вони «дуже потерпають» від неї. В іншому випадку великих змін не спостерігається. Ми можемо принаймні визначити, що ці дослідження умов життя не підтримують однозначно твердження, що ми переживаємо епідемію самотності. Також можемо визначити, що проблема самотності стосується досить обмеженого кола населення.

Коли деякі показники свідчать, що, наприклад, один із чотирьох норвежців страждає від самотності, в теорії може так бути, бо приблизно стільки осіб відповідають, що вони потерпають від самотності «дуже», «значною мірою» або «трохи». Але було б помилкою об’єднувати ці три групи. Це ніби об’єднувати групу людей з хронічною мігренню разом із групою тих, хто відчуває незначний головний біль, що з’являється час від часу.

Як уже згадувалося, я скептично ставлюся до тверджень типу «Х відсотків населення самотні», тому що точність відповіді сумнівна, коли йдеться про таке непевне явище, як самотність, де всі ми опиняємося в одній чи іншій точці в межах континууму.

Самот­ність, етапи життя і соціальні групи

На якому етапі життя зазвичай потерпають від почуття самотності? Відповіді, запропоновані різними дослід­женнями, досить суперечливі^[108]. Більшість досліджень із порівнюванням різних вікових груп показують найвищі рівні самотності для періодів молодості і старості, тобто існує нелінійний розподіл з характерним нижчим рівнем самотності у працездатному віці. Однак окремі дослідження показують протилежні результати, а в інших узагалі ледь помітні відмінності між віковими групами. Хоча більшість досліджень свідчать, що найвищий рівень самотності в молодості і старості^[109].

Самот­ність дітей взаємопов’язана із самотністю батьків; з самотністю матері взаємозв’язок сильніший, ніж із самотністю батька^[110]. Така взаємозалежність може мати багато пояснень як соціального, так і генетичного типу. Самот­ність — частково спадкове явище, де на генетику, ймовірно, припадає близько половини відмінностей в почутті самотності, тобто самотність спадкова приблизно на 45—50 відсотків^[111]. Цікава особливість: вплив спадковості, здається, досить різко зменшується від дитинства до підліткового віку, він значно слабший в 12-річних, ніж у 7-річних.

Деякі дослідження показують, що генетично зумовлений дефіцит рецепторів окситоцину викликає у людей сильне почуття самотності^[112]. Окситоцин — ключова складова біохімічної основи для почуття пов’язаності з іншими. Тому недостатня здатність виробляти окситоцин може частково пояснювати почуття самотності, але з цим аргументом потрібно поводитися обережно, щоб не зводити до дефіциту рецепторів таке комп­лексне явище, як самотність^[113].

Деякі групи будуть представлені більше за інші — це, наприклад, іммігранти, неповносправні та люди похилого віку. Зазвичай уважають, що ризик самотності зменшується, коли люди перебувають у шлюбі або живуть разом, мають одного або кількох близьких друзів, добре здоров’я та високий рівень освіти. Повне виключення з трудової діяльності співвідноситься з вищим рівнем самотності, але кореляція безробіття з самотністю не настільки велика^[114]. Своєрідна гендерна відмінність: на роботі чоловіки мають нижчий рівень самотності, а жінки — вищий, порівнюючи з людьми поза робочим життям^[115]. Стан здоров’я не надто впливає на рівень самотності серед літніх людей, але в інших випадках слабке здоров’я співвідносне із самотністю.

Країна проживання — один із найважливіших факторів для почуття самотності. Насправді, це має ще більший вплив, ніж вік індивіда. В Європі жителі східної її частини, очевидно, самотніші, тоді як північноєвропейські мешканці — самотні значно менше^[116]. Також відносно високі показники самотності в південних європейських країнах — Італії, Греції і Португалії. Порівняно з іншими європейськими країнами скандинавські країни вирізняються відносно низькою поширеністю самотності, а також відносно невеликою зміною показника її поширеності у різних вікових групах^[117].

Самот­ність і стать

Група, яку становлять жінки, представлена з перевагою. У більшості досліджень показник поширеності самотності вищий серед жінок, ніж серед чоловіків^[118]. У період дитинства ніяких відмінностей у поширеності самотності між чоловіками і жінками немає, але згодом різниця стає суттєвою і залишається такою упродовж всієї тривалості життя і характерна для різних суспільств. Окремі дослідження демонструють більшу поширеність самотності серед чоловіків, аніж серед жінок, та це винятки. Більша поширеність самотності серед жінок підтверджується метадослідженнями, але вражає велика відмінність у показниках різних досліджень^[119]. За даними деяких досліджень, навіть якщо самотність більш поширена серед жінок, ніж серед чоловіків, то саме почуття самотності переживається чоловіками сильніше^[120]. Також здається, що гендерна відмінність з’являється, коли рівень самотності знову зростає після його зниження у працездатному віці. Одне вагоме дослідження припускає, що рівень самотності серед чоловіків зростає після досягнення ними віку 75 років, а в жінок — після 55 років, і така відмінність вражає^[121].

Незрозуміло, чому більше жінок повідомляють про почуття самотності, особливо враховуючи задокументовані показники, що жінки частіше за чоловіків мають соціальні зв’язки і близьких людей. Також у жінок більше контактів із родиною. Жінки активніше за чоловіків протягом життя продовжують формувати нові приятельські зв’язки, тоді як чоловіки тримаються за давні дружні відносини, і коли старі друзі відходять, кількість друзів зменшується швидше, ніж втрачена дружба замінюється новою^[122]. Це може наштовхнути нас на думку, що чоловіки більше за жінок переживають самотність, але насправді все навпаки. Таку гендерну відмінність завжди можна пояснити тим, що жінки просто чесніші за чоловіків і тому значно частіше визнають, що вони самотні, коли їх про це запитують^[123]. Однак я вважаю таке пояснення мало переконливим, йому бракує незалежних доказів. Гендерні відмінності можна застосовувати і для інших понять, скажімо, жінки повідомляють про вищий рівень тривоги і депресії, а чоловіки — про вищий рівень нудьги. На мою ж думку, найвірогідніше пояснення полягає в тому, що у відносинах потреби в жінок інші, ніж у чоловіків.

Така гендерна відмінність потреб у відносинах може виходити з біологічних, психологічних або соціальних причин, і це, здається, кращий доказ того, що ця відмінність бере початок радше в соціальних нормах, аніж у біології^[124]. Якщо в жінок потреби у відносинах сильніші, тоді це пояснюватиме, чому жінки часто мають сильніші і глибші соціальні відносини, ніж чоловіки, але однаково почуваються самотнішими. Ми не маємо підстав для визначення причини такої відмінності, тож обмежимося констатацією, що дослідження, як правило, показують вищий рівень поширення самотності серед жінок, ніж серед чоловіків.

Існують також інші гендерні відмінності; недостатня ідентифікація з більшою групою або інституцією, наприклад з організацією, в якій працює особа, або з університетом, в якому навчається, є досить вагомим провісником самотності для чоловіків, а для самотності серед жінок це практично не має значення^[125]. Може здатися, що прив’язаність один на один важливіша для жінок, ніж для чоловіків. З іншого боку, ми самі бачимо, що і серед жінок, і серед чоловіків, які не перебувають у шлюбі, рівень самотності вищий, ніж серед тих, хто в шлюбі, і це виявляється сильніше у чоловіків, ніж у жінок^[126].

Самот­ність і особистість

Бути самотнім чи несамотнім — це властивість, яка має тенденцію до стабільності впродовж тривалого часу^[127]. Особа, яку перевіряють на ступінь самотності у визначений момент, часто матиме досить подібні результати як у ранніх, так і в пізніших тестах. Звичайно, почуття самотності ще залежить від змін зовнішніх обставин, але для багатьох ступінь самотності залишається суттєво стабільним, навіть якщо життєві обставини істотно змінюються. Це свідчить про те, що самотність для цих осіб залежить більше від їхніх індивідуальних схильностей, аніж від зовнішніх обставин.

Як уже було згадано, самотність можна передбачити не на основі кількості людей, з якими взаємодіє особа, а радше з того, чи соціальні відносини особи задовольняють її потребу в прив’язаності та як особа сприймає свої соціальні відносини: такими, що мають значення, чи беззмістовними^[128]. Самот­ні люди не є фізично привабливішими чи непривабливішими за решту населення, так само не є вони більш чи менш розумними. Їхня повсякденна діяльність не відрізняється від діяльності несамотніх людей. Серед молоді самотність корелюється з нижчим рівнем споживання алкоголю серед однолітків, але бачимо, що самотнім у дорослому віці властивий вищий рівень споживання алкоголю, нездорове харчування і менша фізична активність^[129].

Деякі дослідження доходять до висновку, що соціальні навики самотніх такі ж добрі, як і в інших людей, тоді як інші дослідження стверджують, що в самотніх соціальні навики слабші^[130]. Згідно з моделлю у психології особистості «Велика п’ятірка», здається, що низький рівень екстравертності, тепла, контролю і емоційної стабільності співвідноситься з високим рівнем самотності^[131]. Відкритість же, навпаки, схоже, не відіграє ніякої ролі. Задокументовано, що самотня людина має схильність оцінювати міжособистісні поняття негативніше, ніж несамотня^[132]. Самот­ні люди сприймають себе та інших людей у більш негативному світлі, ніж не самотні^[133]. Яскравий приклад цього в літературі — самотній персонаж Герцог з роману Сола Беллоу, котрий доволі багато часу витрачає на складання подумки листів, яких ніколи так і не надішле^[134]. Листи адресовані родині, друзям, знаменитостям тощо; часто ці люди вже мертві, тож він не обов’язково міг би з ними зустрітися. Наскрізною темою всіх листів є розчарування у самому собі та в інших. Можна сказати, що Герцог одержимий тим, як усі, і він у тому числі, не підходять одне одному.

Самот­ні вважають самих себе неповноцінними, менш привабливими і соціально некомпетентними. Для самотніх властива значно більша різниця між тим, ким вони є насправді, і тим, ким хочуть бути^[135]. Самот­ні люди сприймаються іншими негативніше, ніж несамотні, і для самотніх таке сприйняття має значно більший вплив^[136]. Отож найнегативнішу оцінку самотнім дають самотні. Це, звісна річ, різко зменшує ймовірність того, що двоє самотніх знайдуть одне одного і подолають свою самотність. Також самотні вважають своє соціальне середовище значною мірою загрозливим^[137]. Інші сприймаються такими, яким слід мало довіряти і на кого складно покластися^[138]. Вищий рівень самотності корелюється з тим, що індивіди більше замикаються в собі у складних ситуаціях і менше тягнуться до інших за емоційною підтримкою і практичною допомогою^[139]. Також самотні менше, ніж несамотні, допомагають іншим^[140].

Здається, їм також притаманне слабше почуття емпатії^[141].

У розмові з іншими самотні часто говорять про себе або ставлять менше запитань^[142]. На зустрічах speed-dating самотні сприймаються не такими зацікавленими і приємними, як несамотні^[143]. З ними складніше познайомитися^[144]. Крім того, вони егоцентричніші за інших^[145]. Зациклені на собі особи цілком і повністю залежать від погляду інших. Їм завжди потрібно шукати підтвердження власному існуванню, заповнюючи поле зору інших людей. Егоцентричні особи не мають справжніх відносин ні до самих себе, ні до інших. Егоцентрична людина в очах іншого бачить лише своє відображення, люди для неї є лише низкою дзеркал. Отже, егоцентрична особа стає ще самотнішою, ніж та людина, яка приймає самотність як частину свого життя. Самот­ній боїться соціального простору і боїться свого страху перед соціальним простором. Самот­ній побоюється, що ніколи не зможе освоїти соціальної гри, йому складно комусь довіряти. Самот­ній уважає себе жертвою і думає, що страждає, тому що інші відмовляють йому у визнанні, якого він потребує. Він применшує роль інших до того, що ті повинні насамперед надавати таке підтвердження. Насправді, самотній не зацікавлений в інших і саме тому залишається самотнім.

Можна вважати, що внаслідок переживання впродовж тривалого часу самотності виробляється асоціальніша поведінка, а це знову ж таки посилює самотність, тож внутрішнє відчуття провальних соціальних відносин з часом стає об’єктивним фактом. Самот­ні, які перебувають у стосунках, більше сумніваються в щирості компліментів свого партнера, вони вважають, що партнер стримується від вираження негативних емоцій^[146]. Вони сприймають своїх друзів несхожими до себе самих, що невластиво людям несамотнім^[147]. Сприйняття себе дуже несхожим до інших також має тенденцію до більш негативного сприйняття інших. Наприклад, добре відомо, що усмішка сприймається дружньою, якщо вона від когось, хто вважається частиною групи, тоді як усмішка від людини ззовні часто інтерпретується загрозливішою^[148]. Особи, які вважають, що вони більше відрізняються від інших, сильніше переживають, що інші не розуміють їх, і до того ж вони частіше страждають від депресії^[149]. Також хронічно самотні мають значно вищі очікування від міжособистісних стосунків, ніж несамотні^[150]. Самот­ні люди повідомляють про задоволення позитивних соціальних переживань меншою мірою, ніж несамотні^[151]. Як я зазначав у розділі 2, самотні більше ставлять за основу соціальний перфекціонізм, коли у соціальній взаємодії висувають вищі вимоги як до себе самих, так і до інших^[152].

Добре зображення самотньої особистості знаходимо в романі «Просто людина» (Bare et menneske, 2014) Крістін Несс. Головна героїня — письменниця Беа Брітт Вікер, їй за п’ятдесят, вона мешкає одна на окраїні Осло. Беа розлучилася з Кнутом, з яким має двох дітей, і каже, що саме самотність роз’єднала їх^[153]. Вона прагне присутності чоловіка у своєму житті і скаржиться, що витрачала «золотий час еротики на осіб з серйозними вадами і порушеннями»^[154]. Беа відкидає ранні закоханості як «надумані», бо дозволяла вводити себе в оману, залишаючи поза увагою, «що чоловік був безхарактерний, йому бракувало розуміння або ще чогось»^[155]. Вона каже, що веде «якесь соціальне життя», коли час від часу розмовляє зі старими друзями по телефону або зустрічається з ними за келихом вина, але насправді Беа не є близькою з кимось із них^[156]. Вона безкомпромісно егоцентрична і перейнята жалем до самої себе, але також і самокритична з приводу саме таких якостей^[157]. Усе-таки вона більш критично ставиться до інших, ніж до самої себе. Жодні реальні відносини з іншими людьми не досягають до уявлення Беи Брітт про те, якими повинні бути стосунки. На її думку, любов повинна бути абсолютною, але вона сама не знає, якою має бути ця абсолютність^[158]. Беа Брітт одинока, тому що самотня, а не самотня — бо одинока.

У ранніх дослідженнях самотності набула популярності гіпотеза, згідно з якою самотні люди є самотніми, бо вони не в змозі засвоїти соціальну інформацію настільки добре, як несамотні. Однак виглядає на те, що це не так. Дослідження, в яких самотніх і несамотніх просили прочитати блог про соціальне життя якоїсь особи або подивитися на фотографії різних виразів обличчя, показують, що самотні запам’ятовують набагато більше соціальної інформації з блогу і значно точніше визначають почуття людей на фото^[159]. Може скластися враження, наче б самотні є соціально надчутливими і це перешкоджає їхній соціальній участі. Самот­ні також більше переймаються тим, як їх сприймають інші. В такому випадку, звичайно, важко бути присутнім у соціальній ситуації, оскільки цьому вадить надто висока рефлексивність. Самот­ні шукають ознак відторгнення і тому частіше їх знаходять і реагують на них сильніше^[160]. Безневинні слова і дії частіше інтерпретуються як прояв агресії з боку інших, і у відповідь на цю надуману агресію самотні реагують також агресивно^[161]. Можна також сказати, що соціальне постає як дуже ризиковане поле, а самотність стає безпечною, навіть якщо вона й болісна. Отже, самотність може породжувати стратегії соціального уникнення. Самот­ні менше сприймають інших як потенційні джерела позитивних відносин і тому часто вибиратимуть стратегії, які зменшують прив’язаність^[162].

4. Самот­ність і довіра

Жодна душа не спустошена доти, поки існує людська істота, до якої вона може відчувати довіру і повагу.

Джордж Еліот. «Ромола»

У деяких дослідженнях показана чітка кореляція між самотністю і довірою в загальному: що більше особа довіряє, то менше вона самотня; що менше довіряє — більше самотня^[163]. Важко визначити, які причинно-наслідкові зв’язки тут задіяні або чи взагалі присутній причинно-наслідковий зв’язок, але принаймні можемо стверджувати, що саме низький рівень довіри призводить до самотності, а не навпаки^[164]. Зв’язок між самотністю і довірою, видається, міцний як на індивідуальному рівні, так і на рівні цілих держав.

Порівняльне дослідження Норвегії і Данії показало, що довіра до інших людей була одним із найважливіших факторів, що пояснювали зміни в досвідченні самотності в обох країнах^[165]. Пол Остер, описуючи бездонну самотність свого батька у «Винайденні самотності», велику увагу звертає на нездатність батька довіряти будь-кому і навіть самому собі^[166]. Здатність довіряти іншим і здатність прив’язуватися до них тісно пов’язані. Як було сказано у розділі 3, самотні значно більшою мірою сприймають своє соціальне середовище загрозливим^[167]. Вони вважають інших людей недостатньо надійними чи здатними на підтримку^[168]. І мають значно сильніше переконання, що інші відрізняються від них самих^[169]. З досліджень добре відомо, що рівність сприяє довірі. Просто нам легше продемонструвати довіру до людей, які схожі — або принаймні нам здається, що схожі, — на нас самих. Якщо людина сприймає себе більше несхожою до інших, це вже послаблюватиме довіру до них.

Довіру описують по-різному: як почуття, сприйняття, акт віри, відносини чи поведінку. Всі ці описи охоп­люють важливі аспекти довіри. Ніхто не може жити взагалі без довіри, і філософи, наприклад Тома Аквінський і Локк, справедливо вважали, що людське життя без довіри було б неможливе. Ґеорґ Зіммель стверджує, що суспільство просто розпадеться без загальної довіри, яку відчувають одне до одного люди^[170]. Щодня практично в будь-якій ситуації ти покладаєшся на інших людей — що вони не є терористами-смертниками, що вони переважно говорять правду тощо. Без такої довіри ти просто був би неспроможним діяти. Брак довіри призводить до вчинків, які передбачають її відсутність. Недовіра вимагає набагато більшого, ніж довіра, тому що вимушена настороженість утомлює, подібно як і стеження за тим, що робиш ти і що роблять інші, вишукування знаків, що їхні наміри суперечать їхнім бажанням тощо. Непросто жити зі ставленням, по­дібно як у Тоні Монтани з фільму «Обличчя зі шрамом» (1983): «Кому я довіряю? — Собі!»

Культури довіри

Взаємозв’язок між довірою і самотністю можна спостерігати як на індивідуальному, так і на державному рівні. Країни, де громадяни мають високий рівень довіри до інших, відповідно є країнами з відносно низьким показником поширення самотності. Аналогічно країни з низьким рівнем довіри мають високий рівень самотності. Це, мабуть, одне з головних пояснень низького рівня поширення самотності у країнах Північної Європи і настільки високого — у таких країнах, як Італія, Греція та Португалія. Дуже низький рівень довіри і дуже високий рівень самотності присутні в колишніх комуністичних країнах Східної Європи. Я не володію даними досліджень поширення самотності у Західній і Східній Німеччині, але оскільки рівень довіри значно нижчий у тих регіонах, які раніше належали до ­Східної Німеччини, це дає підстави припускати, що рівень самотності там також вищий.

У таких країнах, як Норвегія і Данія, більшість жителів уважають, що людям загалом можна довіряти, тоді як у Бразилії і Туреччині так думає лише одна людина з десяти^[171]. Дослідження Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) показують, що серед норвежців і данців дев’ять осіб із десяти мають «високий рівень» довіри до інших, тоді як серед греків і португальців — лише чотири особи з десяти^[172]. Очевидно, що такі різні рівні загальної довіри істотно впливатимуть на людську взаємодію в цих країнах. Отже, ми бачимо, що Норвегія і Данія мають одні з найнижчих показників рівня самотності в Європі, тоді як Греція і Португалія — одні з найвищих. Не так багато є досліджень про самотність в Китаї, але маємо підстави вважати, що рівень самотності там високий^[173]. Кореляція між довірою і самотністю справджується і для індивідуального рівня, і для національного. Звичайно, бувають винятки, вони завжди є, і, напевно, найкращим прикладом тут буде Японія, в якій побачимо дуже високий рівень і довіри, і самотності.

Часто стверджують, що західний світ — і в цьому відношенні також інші частини світу — переживає кризу довіри, але доказів, які б підтверджували загальне зниження рівня довіри, не так вже й багато. Звичайно, ці рівні змінюються з часом і залежно від регіону. Наприклад, фінансова криза викликала падіння довіри до фінансових інституцій, а в багатьох країнах — і до органів державної влади загалом, але в деяких країнах, таких як Швейцарія та Ізраїль, ми бачимо збільшення довіри до влади^[174]. Проте немає підстав говорити про якесь зниження загальної довіри, тобто довіри до інших людей в цілому, а саме ця довіра має настільки важливе значення для самотності. Наприклад, якщо подивитися на скандинавські країни, в останні десятиліття рівень загальної довіри там суттєво зростав, починаючи від високого рівня^[175]. Очевидно, що довіра перебуває під загрозою, вона завжди під загрозою з тієї простої причини, що через свою природу її легко зруйнувати і важко відновити, але у нас немає підстав думати, що ці загрози сьогодні сильніші, ніж будь-коли раніше.

Точаться дискусії з приводу того, що створює високий рівень довіри в країні. Розглядають багато факторів — як-от міцна правова держава, сильне громадянське суспільство, незначна корупція, культурна однорідність, добробут, економічна рівність тощо^[176]. Щобільше, вищий рівень освіти в країні співвідноситься з вищою довірою. Здається також, що існує чітка кореляція між індивідуалізмом і загальною довірою, коли рівень довіри в індивідуалістичному суспільстві вищий, ніж у колективістському. Якщо держава слабка або органи влади вражені корупцією і людина не може бути впевнена, що її права будуть захищені, це матиме руйнівний вплив для загальної довіри в державі^[177]. Соціальна сегрегація також впливає вельми негативно. У скандинавській дискусії було прийнято стверджувати, що високий рівень довіри залежить від держави загального добробуту. Однак в одному дослідженні Андреас Берг і Крістіан Бйорнсков наводили переконливі аргументи на користь протилежного — що саме довіра уможливила створення скандинавської держави загального добробуту^[178]. Це не виключає того, що розвиток держави загального добробуту може благотворно впливати на рівень довіри, але свідчить про те, що істотний вплив спрямований у протилежному керунку. Берг і Бйорнсков дослідили 77 країн і стверджують, що величину держави загального добробуту можна передбачити на основі рівнів довіри в її історії. Серед іншого, вони намагаються це продемонструвати, розглядаючи рівень довіри в нащадків емігрантів зі Скандинавії до США 150 і 70 років тому; виявляється, що їхній рівень довіри значно перевищує рівень, властивий решті населення в США.

Тоталітарна самотність

Ханна Арендт у своєму аналізі політичного тоталітаризму наголошує на значенні самотності. Тоталітаризм знищує простір між людьми, в якому вони можуть вільно взаємодіяти. Він порушує соціальний простір, а цим самим і відмінність між приватним і публічним. Це — організована самотність^[179]. Арендт має рацію в тому, що тоталітарні режими створюють самотність серед населення, але важко виокремити її пояснення, чому так відбувається. Непереконливість аналізу Арендт у тому, що вона, по суті, не враховує довіру, хоч і часто згадує про важливість стосунків із «надійними однодумцями, вартими довіри»^[180]. Суспільство найменшої довіри в історії — це, ймовірно, Радянський Союз у 1930-х роках^[181]. Тоді в принципі ти не міг комусь довіряти і ніхто не міг довіряти тобі^[182]. Ніхто не міг знати, хто був інформатором таємної поліції, і навіть якщо ти не зробив нічого поганого, існувала неминуча загроза, що тебе заарештують і направлять до в’язниці або трудового табору. Оскільки громадяни були змушені демонструвати, що варті довіри режиму, вони не могли довіряти одне одному^[183]. У 1930-х роках змагання за очищення від «ворогів» набирало дедалі більших обертів, для створення якоїсь видимості порядку були встановлені квоти, та насправді ніхто не міг передбачити, хто потрапить до квоти наступного тижня, — для цього достатньо було бути, наприклад, філателістом. У такому суспільстві вирішальне значення мала закритість від інших. Треба було з великою обережністю висловлювати думку навіть у безневинних ситуаціях, а також обережно показувати свої емоції. А найбезпечніше — звести до мінімуму особисті контакти з іншими.

Правова держава — основна передумова для існування довіри в сучасному суспільстві. Арендт вказує на це у нотатці від 3 вересня 1951 року:

Політика існує для того, щоб гарантувати мінімальну довіру. Закон, що твердить: коли ти зробиш те і те, то станеться так; договір, що постановляє: коли виконуєш те і те, я виконаю ось це і оце, — усе це створює межі для передбачуваності серед непередбачуваного. Так само працює мораль. Тому політика і конституція стають навіть ще більш незамінними тоді, коли все менше можна покладатися на мораль, тобто за весь час розвитку світу, коли різні моралі ставали відносними внаслідок зіткнення одна з одною^[184].

На жаль, Арендт не розвинула цю думку, аналізуючи самотність в тоталітарних суспільствах, а це призвело до того, що з її твердження складно зрозуміти, чому тоталітаризм продукує самотність.

Таслід зазначити, що Арендт продовжує свій аналіз у працях від «Походження тоталітаризму» і до «Vita Activa» і в останній згаданій роботі стверджує, що та ж самотність, яка характерна для тоталітарного суспільства, також виявляється і в сучасному суспільстві мас загалом через зменшення відмінностей між приватним і публічним: «Тут самотність виражається у своїй найекстремальнішій і нелюдській формі»^[185]. Арендт помиляється в діагнозі, для якого вона наводить у приклад не що інше, як посилання на «Самот­ній натовп» (1950) Девіда Різмана, Натана Ґлейзера і Реуела Денні. Вона має рацію, коли стверджує, що і сучасне суспільство мас характеризується зменшенням відмінностей між приватним і публічним, але таке зменшення має зовсім інший характер, ніж у тоталітарних суспільствах, оскільки воно не означає одночасно закриття простору для вільної взаємодії між індивідами. Це впливає на довіру людей одне до одного, що своєю чергою має наслідки для самотності. Існують значні відмінності між демократичним і тоталітарним або авторитарним суспільством з огляду на довіру та міжособистісні відносини. На цьому моменті, до слова, акцентує ще Аристотель, завважуючи, що дружба в дуже невеликому ступені присутня серед тиранії і значно більше її — в демократії^[186].

Довіра у міжлюдській взаємодії

Нескладно зрозуміти, чому довіра відіграє таку визначальну роль у проблематиці самотності. Відсутність довіри призводить до обережності, котра підриває безпосередність, що є важливою частиною прив’язаності до інших. Як писала у «Міддлмарч» Джордж Еліот: «Він не довіряв її відданості, а чи буває одинокіша самотність за недовіру?»^[187]. У недовірі людина цілком і повністю залишена на саму себе.

Демонстрування довіри робить тебе вразливим, а коли виявляєш довіру до когось, хто має дуже велике значення для тебе, стаєш особливо вразливим. Довірившись комусь, втрачаєш контроль над інформацією. Через намагання прив’язатися ризикуєш бути відкинутим. Тому існує спокуса просто виключити довірливих людей як наївних. Проте це добрий приклад того, що довірливі люди мають точніші судження щодо особистості та намірів інших людей^[188]. Їхнім судженням притаманно більше нюансів, такі люди швидше реагують, тож взаємодія з іншими йде гладше.

Довіра вирішує проблему, що стосується міжособистісної непевності. Ризик, пов’язаний із взаємодією з іншими, присутній завжди. Ти ніколи не можеш бути певним у тому, що думають і що будуть робити інші. Відверто кажучи, ти ніколи не можеш бути цілком упевненим у тому, що сам думаєш і будеш робити, але це вже інше питання. У близьких дружніх і родинних стосунках ти не звертатимеш уваги на цей ризик. Правду кажучи, жодна дружба не може бути по-справжньому близькою, якщо не ігнорувати такий ризик. Очевидно, не потрібно довіряти особі в усьому: я можу, наприклад, довірити другові побути нянею для дитини, але ж не дозволю йому оперувати мій мозок. Повинна бути загальна довіра, а загальна недовіра для дружби є порушенням норми. Тому правильно писав Ларошфуко: «Не довіряти своїм друзям — більший сором, ніж дозволити їм себе обдурити»^[189]. Недовіра свідчить про те, що ти не справжній друг, а якщо це так, то, можливо, ти заслуговуєш на те, щоб тебе зрадили: «Наша недовіра виправдовує зраду ближнього»^[190].

Словами Френсіса Фукуями можемо сказати, що недовіра збільшує «вартість угоди» у людській взаємодії^[191]. Через недовіру складніше бути разом. Звичайно, ми всі демонструємо довіру одне одному, оскільки жити без цього просто неможливо. Довіра має ступені і варіанти. Тому нас спантеличує опис довіри як очевидної дихотомії в данського філософа і теолога К.Е. Льоґструпа в «Етичній вимозі» (Den etiske fordring, 1956):

Для людського життя притаманно те, що ми, зазвичай, стрічаємо одне одного з природною довірою. Це справджується не лише для осіб, які добре знайомі один з одним, але і для абсолютно незнайомих людей. Через якісь особливі обставини ми не станемо наперед недовірливо ставитися до чужинця. Спочатку ми віримо слову іншого; спочатку ми довіряємо один одному. Це може видатися дивним, але це частина того, що означає бути людиною. Якщо було б інакше, людське життя навряд чи могло б існувати. Ми просто не могли б жити; наше життя погіршилося і відмерло б, якби ми наперед не довіряли один одному, якби від самого початку підозрювали іншого в крадіжці і брехні… Але для вираження довіри потрібно відкривати себе^[192].

Льоґструп виокремлює довіру як основну ознаку існування людини. І це справді так, аж до сьогодні. Без початкової довіри ми не могли б вирости. Та люди довіряють неоднаково; недовіра не повинна пов’язуватися з переконанням, що інші обдурять нас, а може, лише з усвідомленням, що інший не обов’язково полюбить або прийме нас. Люди з низькою початковою довірою сприймають інших не обов’язково як тих, що замислюють погане, але як тих, що несуть ризик і можуть зранити. Вони менш схильні розкривати особисту інформацію, оскільки бояться отримати негативну відповідь або що інші можуть поширити цю інформацію. Ця гіпотеза відрізняється від гіпотези, що самотнім бракує соціальних навичок.

Страх і недовіра набувають властивості самовстановлення. Недовіра примножує недовіру почасти тому, що ізольовує особу від ситуацій, в яких можна було б навчитися довіряти іншим. Самот­ні більше за несамотніх сприймають своє соціальне середовище загрозливим^[193]. Страх перешкоджає встановленню саме того, що могло б його зменшити, — людських контактів. Соціальний страх підриває безпосередність у стосунках з іншими людьми і тим самим — соціальні відносини. Чи є мала довіра причиною високого рівня самотності? Чи вони взаємно підсилюються? Визначити важко, але, здається, кращий доказ — що саме невелика довіра призводить до самотності, а не навпаки^[194]. Дослідження, проведене серед американських студентів, показало, що ті, кого дитиною навчили, що не слід довіряти незнайомцям, у дорослому віці мали вищий рівень самотності, і цей вплив був сильнішим у жінок, ніж у чоловіків^[195].

Зріла довіра завжди пов’язана з усвідомленням ризику і містить припущення недовіри. Вона має межі і є обумовленою. Зріла довіра можлива тільки там, де той, хто виражає довіру, здатний прийняти існування певного ризику або вразливості. Демонструючи довіру, ми припускаємо, що наша вразливість не буде використана. Коли довіряєш іншим, то, як правило, тлумачиш їхні заяви і дії в більш позитивному світлі, ніж тоді, коли не довіряєш^[196]. У перспективі недовіра матиме тенденцію тлумачити все у найгіршому сенсі, а тоді непросто налагодити стосунки, в яких можна дізнатися, що інші таки заслуговують на довіру. Не довіряючи іншим, обмежуватимеш спілкування з ними, і тоді матимеш менше приводів спростувати припущення, наче б вони ненадійні. Без довіри ти не сягнеш далі самого себе. Залишаючи всіх інших назовні, ти водночас замикаєшся всередині себе. Замикання в собі — це, з великою ймовірністю, і є самотність.

5. Самот­ність, дружба і любов

Sometimes you get so lonely

Sometimes you get nowhere

I’ve lived all over the world

I’ve left every place

Please be mine

Share my life

Stay with me

Be my wife^[197]

Девід Бові. «Be My Wife», Low (1977)

Відчувати самотність може лише та людина, яка здатна на дружбу і любов. З іншого боку, також буде доречним твердження, що лише та особа, якій властива здатність відчувати самотність, може любити або бути комусь другом.

Самот­ність присутня в будь-якому соціальному просторі. Навіть якщо розділяєш переживання з іншими, певні аспекти цього переживання залишаються лише твоїми і тобі ніколи не вдасться уповні передати їх іншому. Якщо ти у відчаї, завжди можна сказати про це іншим, але ніколи не вдасться повноцінно розповісти, як саме відчувається цей відчай. Якщо у тебе болять вуха, можна розповісти про це іншим, і якщо в них також болять вуха, вони знатимуть, про що мова, і можуть поспівчувати тобі, та все одно не зможуть розділити твоє переживання болю. Такі приклади показують нам, що між нами й усіма іншими — нездоланна відстань. Не беруся стверджувати, що ми обов’язково знаємо самих себе набагато краще, ніж інших, тому що все-таки нам властива неймовірна здатність до самообману. Часом ми обманюємо настільки переконливо, наче й справді абсолютно чесні із собою. Але принаймні ми знаємо самих себе інакше, ніж інших. Ми можемо уникати інших, залишивши їх або подумки відгородившись від них, але нам не уникнути самих себе, за винятком коротких перерв, коли ми поглинені грою або роботою. Стосунок, який ти маєш із собою, не може виникати щодо інших. Важливою частиною усвідомлення самого себе є усвідомлення себе відокремлено від інших.

Любов і близька дружба стають такими особливими саме через стосунок до іншого, до когось, хто відділений від тебе, хто не просто є твоєю копією або тінню, а розширює твоє уявлення про себе, дає тобі погляд на себе ззовні і саме тому також здатен дати те свідчення, яке ти сам ніколи не зможеш дати. Подібні зв’язки можуть виникнути лише через те, що інший є інакшим.

І дружба, і любов мають свої, часом складні, історії, яким я не можу віддати належної уваги в цій книжці^[198]. Натомість мушу обмежитися тим, що виділю деякі центральні погляди на суть дружби, любові й турботи і постараюся сказати щось про їхнє значення для самотності. До ХІХ століття дружба, як правило, вважалася найближчим особистим зв’язком, але потім цю роль перебрав на себе шлюб.

Про дружбу

Філософи написали про дружбу менше, ніж про любов, і писали вони про предмет більш тверезо. Уся філософія займається свого роду ідеалізацією свого об’єкта, коли намагається подати його в якомога чіткішій формі, оскільки прагне спіймати його суть. У випадку з любов’ю це призвело до того, що часто їй надають форми, абсолютно недосяжної у цьому світі. Дружбу зазвичай представляють такою, що більше належить до реального світу. Два найважливіші філософи дружби — це, напевно, Аристотель і Кант; вони дають цілковито відмінні означення суті дружби, та це не повинно дивувати, оскільки ці філософи жили в суспільствах, яким були притаманні дуже різні соціальні взаємини.

У першій книжці «Політики» Аристотель пише: «…людина є істота політична більшою мірою, ніж бджоли і всякого роду стадні тварини. Природа, як ми твердимо, нічого не робить даремно; тим часом з-поміж усіх живих істот тільки людина має здатність говорити»^[199]. Природа людини — «тварини політичної», тварини, яка живе у суспільстві з іншими тваринами того ж виду, — для Аристотеля нерозривно пов’язана зі здатністю говорити. Ми маємо потребу перебувати в комунікативних відносинах з іншими. Людина значно більше за інших істот створена для того, щоб жити разом з іншими, тож особа, яка самодостатня і не потребує інших, просто не людина, вона є «або звіром, або богом»^[200]. Наявність друзів описується як «найважливіше із зовнішніх благ»^[201].

Аристотель розрізняє три форми дружби. У всіх формах дружби «існує взаємна й очевидна доброзичливість, а друзі бажають один одному добра з огляду на те, що спонукає їх до любові»^[202]. Дружба корисності визначається користю, яку друзі отримують одне від одного. Аристотель указує, що дружбу корисності легко створити, але, на жаль, її можна прийняти за глибшу дружбу. Дружба корисності не дуже стійка, бо те, що становить користь, легко може змінитися через зміну життєвих обставин, і тоді зникає основа для дружби, оскільки вона була закорінена не в особистих властивостях особи, а в чомусь зовнішньому. Також є дружба, що ґрунтується на задоволенні, коли товариство іншого приємне і, наприклад, можна гарно проводити час разом. Аристотель зауважує, що і таку дружбу легко почати, але вона не надто міцна, тому що може змінитися те, в чому знаходиш задоволення. Ці дві форми дружби недосконалі. Ідеальною, згідно з його поглядом, є дружба доброчесна.

Довершена ж дружба буває поміж людей чеснотливих і за доброчесністю один одному подібних: адже вони однаково бажають один одному властивого блага остільки, оскільки чеснотливі, а чеснотливі вони самі по собі. А ті, що бажають друзям блага задля них самих, друзі найбільше. Дійсно, вони ставляться так один до одного завдяки їм самим, а не внаслідок привхідних обставин, тому й дружба їхня залишається постійною, доки вони чеснотливі, доброчесність же — це щось постійне^[203].

Найкраща дружба — дружба доброчесності між рівними людьми, котрі бажають одне одному добра і захоплюються доброчесністю одне одного. Також цьому типу дружби властива зовсім інша міцність, тому що така дружба корениться в тому, якими людьми є друзі, глибоко в їхньому характері, тому дружба не залежить від мінливості користі чи цілей задоволення. Проте Аристотель уважає, що подібна дружба рідко зустрічається з тієї простої причини, що небагато людей володіє доброчесністю, якої вимагає ця дружба^[204]. Такий друг є ніби «другим “я”»^[205]. Якщо у тебе є такий друг, ти проводитимеш із ним якомога більше часу, а це також означає, що неможливо мати багато таких друзів, бо дружба з ними вимагає, щоб більшою чи меншою мірою ти присвятив їй своє життя.

Кант описує дружбу як вищу форму взаємної любові^[206]. Він коротко розглядає дві нижчі форми дружби: дружбу за потребою і дружбу за вподобанням. Вони доволі збігаються з аристотелівською дружбою задля користі і дружбою задля задоволення, ми не будемо продовжувати це обговорення. Кант розрізняє два види цінної дружби — один з видів на практиці недосяжний, а другого досягти дуже важко. Недосяжна дружба створює єдність між двома людьми за допомогою взаємної любові та поваги^[207]. Така дружба на практиці недосяжна з тієї причини, що людина ніколи не може бути впевнена, що зв’язок є взаємним, тож завжди існує загроза потенційного дисбалансу між друзями. Другий тип дружби полягає в цілковитій довірі двох людей, які повинні відкрити одне одному думки, таємниці та почуття^[208]. Кант пише, що людина не бажає залишатися «сам на сам зі своїми думками». Водночас ризиковано відкривати комусь те, що думаєш про політичну ситуацію, релігію чи інших людей. Тому особа бажає мати близьку людину, з якою можна говорити без страху бути зрадженою. Тож у цій дружбі довіра є ключовим поняттям^[209]. Відвертість — основа існування дружби^[210]. Друзі відкриті до думок і почуттів один одного, і вони доброзичливо ставляться один до одного, хоча друг може критикувати іншого, якщо вважає, що той помиляється. Можливість того, що друг тебе виправить, — важлива складова дружби, але найголовнішою є саме змога відкритися. Завжди можна запитати, чому Кант уважає цю дружбу досяжнішою за інші, оскільки у відносинах не можна мати абсолютної певності у взаємності, але Кант не залишає ніякої відповіді. Зрозуміло, можна мати лише кілька хороших друзів, а наявність великої кількості друзів применшуватиме значення окремої дружби^[211]. На противагу Аристотелевим поглядам, дружба доброчесності не вимагає кантіанської дружби близькості, коли обов’язково потрібно проводити багато часу разом. За умови взаємної довіри цю дружбу можна підтримувати навіть під час тривалих періодів відсутності. Дружба досить обмежена, коли не так багато справ робите разом, як от ходите на концерти або граєте в теніс. Такі друзі не потребують спільних інтересів. Кантіанська дружба не базується на користі, Кант стверджує, що тягар краще нести ­самому, ніж перекладати його на друзів^[212]. Подібні вчинки можуть підірвати дружбу і погіршити дружбу близькості до дружби користі. Утім, друзі також повинні бути готовими надати один одному всю допомогу, яка може знадобитися^[213].

Для Канта дружба є вирішенням самотності, яка слідує з нашої «асоціальної соціальності». В «Антропології» він пише, що замість того, щоб уважати людину стадною твариною, варто розглядати її «самітною твариною, що уникає своїх сусідів»^[214]. Та водночас людині властива «одна необхідність: належати до того чи того суспільства»^[215]. У цьому важливе нагадування про нашу подвійність, коли нам властивий і потяг до інших людей, і відштовхування від них, щоб бути наодинці з собою:

Під антагонізмом я розумію асоціальну соціальність людини (ungesellige Geselligkeit), тобто бажання людини увійти в суспільство, бажання, яке, однак, пов’язане з характерним опором, що постійно загрожує розділити це суспільство. Схильність до цього, очевидно, криється в людській природі. Людині властиво бути частиною суспільства, оскільки в такому стані вона більше відчуває себе людиною, тобто відчуває розвиток своїх природних здібностей. Проте великою мірою людині також притаманна індивідуалізація (ізоляція), оскільки вона має асоціальну властивість прагнути організувати все сама згідно зі своїм баченням, а далі очікує опору зусібіч, тому що знає, що сама буде схильною опиратися іншим^[216].

Кант наголошує на нашій потребі значити щось для інших, показувати, що ми маємо цінність і найвище схвалення^[217]. У своїй «асоціальній соціальності» людина відчуває потребу показати іншим, ким вона є, а також свої глибинні думки і почуття^[218]. У соціальному стані людина відчуває потребу по-справжньому відкритися комусь, але оскільки це пов’язано з ризиком, вона намагатиметься прив’язатися в дружбі до однієї людини або, в кращому разі, до кількох спеціально обраних людей^[219]. Як зауважує Кант в одній із лекцій, без друга людина стає цілком ізольованою^[220].

Монтень хоч і надає великого значення самотності^[221], та ще більше він цінує дружбу і називає її «найвищою формою людської спільноти»^[222]. Зразковою була дружба Монтеня з Етьєном де ла Боєсі, яка описується як щось зовсім відмінне від того, що зазвичай мають на увазі під поняттям дружби.

До речі, те, що ми зазвичай називаємо дружбою і друзями, — не що інше, як спілкування і знайомства, укладені цілком випадково або з певною метою і які приводять до виникнення зв’язку між душами. Але у тому типі дружби, про який зараз мова, душі зближуються і уподібнюються одна одній настільки всеохопно, що межі розмиваються, а рубці після з’єднання стають невидимими^[223].

Такий опис дружби дуже близький до опису любові у промові Аристофана у «Бенкеті» Платона про дві душі, які створені для зустрічі одна з одною і які поєднуються в досконале ціле. Монтень описує, як вони «шукали одна одну ще до того, як побачили», що вони дивилися одна на одну з «полум’яною відданістю» і «відкрили своє найсокровенніше»^[224]. Щобільше, це тип досконалої дружби, коли всі риси, які можна цінувати в безлічі друзів, зібрані в одній особі і коли немає місця для інших друзів, окрім цього одного друга^[225]. Тож для Монтеня смерть друга стала руйнівною, він пише: «тепер я відчуваю, що залишився наполовину людиною»^[226]. Монтень описує модерну форму дружби, де основною є емоційна близькість, а для Аристотеля такий підхід був би абсолютно чужим. Однак виникає питання, чи не стає дружба, яку описує Монтень, у реальності любовним зв’язком.

Аристотелівська дружба доброчесності та монтенівський ідеал дружби надто всеохопні, і здається, що тоді, окрім друзів, несумісно мати щось інше, наприклад роботу або сім’ю. З іншого боку, кантіанська дружба близькості стає, можливо, занадто обмеженою. Чи не полягає дружба в чомусь більшому, що виходить за межі того, щоб ділитися думками і почуттями з обраними, а не з широким колом людей? Як правило, друзі поділяють один або кілька спільних інтересів, що стосуються спорту, культурних уподобань або чогось подібного. У структурі дружби присутнє щось третє, і воно допомагає пов’язувати друзів одне з одним. Тож виникає питання, чи це не робить дружбу вразливішою, оскільки можна припустити, що один з друзів утратить інтерес до якогось виду спорту чи в нього зміняться культурні вподобання. Само по собі це так, але також можна стверджувати, що цей третій компонент допомагає створювати певну постійність, коли спільний інтерес зберігається, навіть якщо змінюються інші життєві обставини.

Для того щоб узагалі говорити про дружбу, в стосунках повинна бути присутня певна безкорисливість^[227]. Справжня дружба чи любовний зв’язок вимагають, за словами Аристотеля, бажання робити те, що добре для інших, заради них, а не задля самого себе. І для того щоб робити це по-справжньому, потрібна взаємність, коли інший також бажає робити те, що добре для тебе, заради тебе, а не задля самого себе. У дружбі присутня об’єктивність, якої немає такою ж мірою в любові. Нам нескладно уявити нерозділене кохання — більшість із нас, напевно, були в ситуації, коли ми любили когось, хто не любив нас у відповідь, — але нерозділену дружбу уявити собі значно складніше. Можна любити іншу людину, і той факт, що вона не відповідає взаємністю, не перетворює любов на ілюзорну. Якщо в дружбі немає взаємності, то про яку дружбу взагалі йде мова.

За словами Зіммеля, сучасна індивідуалізація призводить до руйнування дружби, коли людина вже не має одного друга або двох друзів, які відповідають усьому її регістру, у неї тепер численні друзі для різних потреб і цілей^[228]. Однак маємо не надто й багато доказів того, що сьогодні дружба значно фрагментованіша, ніж раніше. Сучасний шлюб і партнерство також розвиваються таким чином, що стосунки з партнером витісняють інші суспільні відносини, а партнер твого життя повинен бути в змозі задовольнити всі твої соціальні потреби. Вимоги любові до ідентичності більші за ті, що їх висуває дружба. Мало кому здаватиметься проблемою, що у твоїх друзів є інші друзі, але навряд чи хтось уважатиме нормальним, якщо людина, яку ти любиш, любить іще й когось іншого. Дружба вимагає частини тебе, а любов має тенденцію вимагати всього тебе.

Про любов

Любов передбачає існування незалежних, окремих індивідів, і саме цю окремішність вона намагається подолати. У «Бенкеті» Платона Аристофан виголошує промову про те, як людина спершу була двостатевою істотою, була і чоловіком, і жінкою, мала два обличчя, чотири ноги і чотири руки^[229]. Однак ця істота виявилася настільки могутньою, що становила загрозу для богів, і тому Зевс вирішив розділити її надвоє. «Коли людську природу було розділено у такий спосіб на дві половини, кожна половина бажала собі поєднатися із втраченою — вони припадали одна до одної, обіймалися і, прагнучи зростися в одне, вмирали від голоду і неробства, бо одна без другої нічого не хотіла робити. І коли одна половина вмирала, а друга лишалася, та, що залишилася, вишукувала собі іншу половину і завмирала в її обіймах…»^[230] Ми прагнемо саме цього першопочаткового ідеального стану, в якому двоє нерозривно були одним, і тільки якщо нам вдасться відновити таку єдність, людина може бути абсолютно щасливою, говорить Аристофан. Проте він усвідомлює, що це просто недосяжний ідеальний стан, і тому каже, що ми радше повинні «шукати найбільш наближене до ідеалу, що означає — знайти кохану людину, яка створена за нашою природою»^[231]. Промова Аристофана бере за відправний пункт той факт, що відома нам людська природа має в собі щось неповне. Нам потрібно бути пов’язаними з кимось, тому що самі по собі ми недосконалі. Незважаючи на деяку кумедність образу істоти з двома обличчями, чотирма ногами і чотирма руками, ми інтуїтивно схоплюємо задум Аристофана: коли ми когось любимо і ця любов взаємна, ми почуваємося цілісними, наче становимо досконалу єдність разом із коханою людиною. Вважають, що любов може подолати самотність, яку відчуває кожна людина. Така любов існує, вона перевершує всі інші почуття і спов­нює нас відчуттям прив’язаності, яке сильніше за все, відоме нам раніше. Це ніби сп’яніння, але воно дає нам усвідомлення справжнього сенсу, такого сенсу, перед яким бліднуть усі інші форми сп’яніння.

Важливий момент промови Аристофана — існує одна людина, яка нам підходить, і якщо нам вдасться знайти цю людину, то всі проблеми зникнуть, як роса під променями сонця: ти знайшов людину, яка робить тебе цілісним і надає твоєму життю сенс, якого не вистачало. Проблема образу, що його змальовує Аристофан, полягає в тому, що на кохану людину і на відносини загалом перекладають непосильний тягар. Очікувати від інших людей, що вони зроблять нас цілісними і утворять разом із нами одне ціле без жодного рубця, означає поставити їх у безвихідне становище. Власне, через це інший не може не «зазнати невдачі». Інший завжди зберігатиме свою відокремленість, буде іншим, навіть якщо під час любовного сп’яніння можна обдурити самого себе і не помітити саме цього. Не можна покладати на іншого завдання пошуку сенсу, який потрібен тобі у житті. Інша проблема полягає в тому, що любов ставлять за межу досяжності, оскільки тобі ніколи не знайти людину, з якою будеш у цілковитій гармонії.

Ти міг би повторювати самому собі аж до того дня, коли тебе опустять у могилу: «я здатен любити, але просто ніколи не знаходив саме тієї людини», бо ти вимагаєш точної відповідності до власного уявлення, ким має бути інша особа, з безмежним списком «специфікацій вимог», які не дозволяють відхилення, і так ти ніколи не зустрінеш когось, хто живе за твоїми стандартами. Але якщо ти прожив усе життя, так і не знайшовши людини, яку міг би полюбити — не тому, що жив виключеним, ізольованим чи відкинутим, а тому, що жодна реальна людина, з якою ти мав контакт, не може жити за твоїми стандартами, — правильнішим буде висновок, що насправді ти не здатен любити, тому що твої уявлення про любов унеможливлюють любов реальну.

Задовго до виникнення романтизму промова Аристофана стала зразком романтичного образу любові. Таку форму любові знаходимо згодом у листуванні Абеляра й Елоїзи, особливо в листах Елоїзи після того, як Абеляра кастрували її родичі, а вона сама стала черницею і решту життя провела в монастирі. Читаючи написане Елоїзою, дивуєшся, якою всепоглинаючою є ця любов, настільки всепоглинаючою, що в листах не залишається місця навіть для Бога, бо Абеляр заполонив усю її свідомість^[232]. Романтична любов надає божественного виміру тому, кого любиш. Тож постає питання: що сталося б із любов’ю, якщо б стосунки не перервалися через родичів Елоїзи і якщо б закохані прожили все життя разом. Не знати, чи зумів би Абеляр зберегти свою подобу божественності в повсякденному житті.

З Ґетевим Вертером поширюється образ любові, яка ще більше нашпигована емоційними стероїдами. Спершу Вертер пише, що насолоджується своєю свободою і самотністю^[233]. Свій світ він знаходить усередині себе^[234]. А тоді зустрічає Шарлотту і божеволіє від любові. Він безупинно прагне бути поруч із нею, стає нестямним від найменшого її дотику чи слова. Він також страждає від нестерпних сумнівів, чи любить вона його. Значно важче терпіти такі сумніви, коли сприймаєш любов єдиним справжнім джерелом сенсу існування. Любов Вертера до Лотти вже від початку приречена на поразку. Хоч би яким шаленно закоханим він був, та однаково не здатен вийти за власні межі. Вертер промовисто некомпетентний і в мистецтві, і в любові, він розуміє це, коли каже: «Моє серце належить лише мені»^[235]. Він не сходиться з іншими людьми і завжди знаходить суттєву причину, щоб їх уникнути. Але не Лотту, яку він ідеалізує і вважає «святою»^[236]. Він не в змозі зрозуміти, що насправді вона вийшла заміж за іншого, що любить іншого, а не його^[237]. Навіть у любові до Лотти Вертер не здатен вирватися зі своєї егоцентричності — це єдине, що дійсне для нього, і становить його суб’єктність. Як відомо, історія закінчується самогубством, коли ця суб’єктність стикається з реальністю: Лотта не хоче його. Важливе значення для історії безмежної відданості Вертера до Лотти — яка насправді є відданістю його власній закоханості — має те, що відносини ніколи не втілюються в життя. Навіть якщо Вертер не вкоротив би собі віку, він ніколи не міг би реалізувати любові з Лоттою, вони ніколи не мали б тривалого спільного життя, тому що Лотта бажала іншого чоловіка. Саме через те, що відносини ніколи не стають реальністю, пристрасть Вертера не перетворюється на банальну й нудну повсякденність.

Дивно, що майже в усіх найвідоміших історіях кохання йдеться не про любов упродовж цілого життя, а про сп’яніння від закоханості. Яким було б життя Ромео і Джульєтти, якби вони жили далі, одружились і дожили до середнього віку? Чи було б можливо підтримувати ту ж пристрасть? Вони помирають, провів­ши разом одну ніч, а отже, в межах п’єси не виникає подібних запитань. Те саме з фільмом «Титанік»: якщо б пароплав не зіштовхнувся з айсбергом, а благополучно приплив із Саутгемптона до Нью-Йорка, то як би розгорталася історія дівчини з вищого класу Роуз і бідняка Джека? Або — якщо Джек також врятувався б? Через мимовільність їхніх стосунків їм не довелося мати справу з буднями, коли звички одного можуть дратувати іншого, коли розкидані шкарпетки або коли одному подобаються морепродукти, а інший терпіти їх не може. Закоханість є важливою частиною любові, але все одно це лише частина. Закоханість не засліплює. Як зауважує Гайдеґґер, вона змушує нас бачити речі, які ми не здатні помітити, коли не відчуваємо закоханості^[238]. Але можна з упевненістю сказати, що закоханість трохи одноока або одновимірна, тому що упродовж деякого часу особа відчуває і зосереджується лише на кількох рисах обраної людини. Любов розгортається протягом тривалішого періоду, і тому уявлення про іншу людину стає значно комплекснішим. Найвідоміші історії кохання обмежуються крихітною частиною любові, її початком, коли любов тільки починається. В романтичній перспективі закоханість перетворюється на природу любові. Ці історії, можливо, дають добре уявлення про те, як починається любов, але не про те, як вона триває.

Цинізм і скептицизм

Протилежністю до крайнього ідеалізування любові є цинізм, який притаманний Донові Дрейперу, коли той у першому епізоді серіалу «Божевільні» розповідає коханці: «Те, що ти називаєш закоханістю, винайшли такі хлопці, як я, щоб продавати нейлонові панчохи. Людина народжується одинокою і одинокою помирає, а цей світ звалює на неї гору правил для того, щоб вона про це забула».

Про подібний цинізм блискуче сказано у пісні Love is a Bourgeois Construct гурту Pet Shop Boys:

When you walked out you did me a favour

you made me see reality

that love is a bourgeois construct

It’s a blatant fallacy

You won’t see me with a bunch of roses

promising fidelity

Love doesn’t mean a thing to me^[239].

Але цинік у пісні не є справжнім циніком. Він намагається переконати себе в цьому, щоб подолати відчай, бо його покинули. Якщо любов була б лише ілюзією, а точніше — буржуазною концепцією, її втрата не виявилася б такою руйнівною. І він визнає у пісні, що дотримуватиметься таких поглядів на любов лише «поки ти не повернешся до мене».

Цинік уважає, що любов як така неможлива, що це просто ілюзія, яка слугує певній цілі. Любовний скептик не обов’язково відкидає можливість любові, але для нього над любов’ю завжди нависають сумніви. Любовний скептик — це той, хто не має змоги переконати себе, що його по-справжньому полюбили^[240]. Або що хтось колись дійсно може любити іншого, бо дві душі ніколи не здатні по-справжньому зустрітися. У Лукреція про це сказано так:

Хочуть ще глибше тілами з’єднатись, із слиною — слину

Змішують; подих із уст їм в уста йде крізь зціплені зуби.

Та надаремно: нічого ні взяти для себе не можуть,

Ні своїм тілом усім в якесь інше пробитися тіло …

Бо намагаються знов домогтися того, чого прагнуть;

Засобу їм не знайти, що зарадити б міг тій напасті.^[241]

В.Б. Єйтс назвав ці рядки найкращим для всіх часів описом сексу і заявив, що «трагедія злягання — у вічній незайманості душі»^[242].

Жоден із нас не застрахований від досвіду такого скептицизму — і як той, хто сумнівається, і як той, у кому сумніваються. Скептицизм не обов’язково повинен означати підозру, що нас у той чи той спосіб обдурили або що інша людина нечесна з нами. Він так само може виражатися браком віри в те, що справжня любов узагалі можлива, незважаючи на те що інший має цілком добрі наміри. Скептицизм може виникнути через раптове усвідомлення, що у відносинах ми не одні, а насправді нас двоє. Згадаймо стан Ґабріеля, головного героя оповідання «Мертві» Джеймса Джойса, коли його дружина Ґрета розплакалася, згадавши одну пісню. Ґабріель запитує, чому та плаче, і Ґрета розповідає, що колись, задовго до того, як вони зустрілися, вона любила хлопця, який часто співав цю пісню. Хлопець помер, коли йому було всього 17 років, і помер він через неї. Для Ґабріеля це шок: «Поки його переповнювали спогади про їхнє спільне таємне життя, сповнювали ніжність, радість і бажання, вона у думках порівнювала його з іншим»^[243]. Ураз Ґабріелеве сприйняття змінюється від віри, що він був єдиним, до усвідомлення того, що у власних очах він сміхотворний, бо міг думати щось подібне. Ґабріель сумнівається, чи дійсно Ґрета коли-небудь любила його, а не просто терпіла з якогось почуття обов’язку, і підозрює, що вона, можливо, завжди жила з тугою за хлопцем, який помер, і що саме він був її справжньою любов’ю. Подіб­не очікування — стати для іншого всім, поєднатися в одне ціле без жодного помітного рубця, робить любов неможливою. Перш ніж ви зустрілися, інша людина мала своє життя, яке не може просто безслідно злитися з твоїм, коли ви разом; інший має думки та почуття, в яких ти ніколи не зможеш уповні брати участь. Це треба просто прийняти.

Інші приклади краху ідеї поєднання в одне ціле знаходимо також у Шарля Бодлера і Аґнара Мюкле. Бодлер пише про це у вірші в прозі «Очі бідняків», де оповідач і жінка, які «пообіцяли одне одному, що всі наші думки відтепер будуть спільними, що наші душі відтепер становитимуть одну», сидять у кав’ярні, а перед ними на вулиці стоїть бідний чоловік сорока років із двома дітьми. Оповідача полонили очі бідняків, які випромінювали радість і захоплення, до того ж він відчуває сором за власний достаток порівняно з умовами життя бідняків. Коли він повертається до жінки, щоб знайти в ній відображення власних думок, вона вигукує: «Ці люди на вулиці мені огидні, ці їхні витріщені очі! Ви не могли б попросити господаря прогнати їх?» І оповідач робить висновок, що ніколи не можна по-справжньому пізнати іншу людину^[244]. У новелі Аґнара Мюкле «Зірки» один чоловік мусить погубити кошенят і переживає через те страшенні муки. Найбільше його обурюватиме незворушність, майже байдужість, яку демонструє його дружина: «Він приголомшено подивився на свою дружину. Від жаху схопився руками за живіт. Що за істота ця жінка? Що вона за істота? Стільки років — дванадцять? — він уважав її найніжнішою і найтурботливішою людиною в світі, а виявилося, що в неї співчуття не більше, ніж у м’ясника!»^[245]. Ця новела, очевидно, продовжує тематику «Пісні про червоний рубін» Мюкле, герой якої Аск Бюрлефут твердить, що «любов є самотнім поняттям». Самот­ність виникає, коли людина усвідомлює, що той, з ким вона була одним цілим, є інакшим, ніж вона думала, коли цілісність порушується і ви стаєте ніби розділені прірвою.

Роман Толстого «Сімейне щастя» (1859) — це історія чоловіка середнього віку Сергія і молодої жінки Маші, розказана з перспективи останньої. Поступово та закохується в Сергія і відчуває, що вони обоє справді є одним цілим. Маша розповідає про їхні спільні обіди й вечері під час медового місяця, що були наповнені радістю і відвертістю, однак уже за два місяці їй стає самотньо у цих відносинах, бо здається, що частина свідомості Сергія залишається їй недоступною^[246]. Щобільше, вона нудиться і каже, що після любовного екстазу буденна любов видається недостатньою. Щоб залікувати цю нудьгу, вони поринають в публічне життя, але невдовзі Сергієві це набридає. Після цього їхнє взаємне невдоволення загострюється настільки, що вони починають жити цілком окремим життям, хоч і мешкають разом. Навіть народження двох дітей не дає їм відчуття більшої близькості. Зміни стаються тоді, коли вони їдуть до будинку, де виростала Маша, де почався їхній роман, і Маша починає роздумувати, як сталося, що все так змінилося. Вона думає, що любов померла і винні у цьому вони обидвоє. Коли Маша розкриває Сергієві свої думки, він відповідає, що давня любов повинна була померти, щоб звільнити місце для чогось іншого, і що немає підстав звинувачувати когось із них у тому, що сталося, тому що в певному сенсі цього було не уникнути. Саме це усвідомлення знову поєднує їх, і виникає нова любов, яка, однак, відрізняється від закоханості. Щоб не зробити розповідь Толстого нормою для кожних стосунків — бо вона закінчується однією, для сучасного читача надто безпристрасною, «зрілою» любов’ю, — у ній містяться деякі ідеї, дійсні для кожних стосунків. Ця історія достовірно зображує закоханість, так само як розповідь про Ромео і Джульєтту та їй подібні, але оскільки зв’язок Маші і Сергія втілюється в життя і триває довше за одну ніч, як було в Ромео і Джульєтти, він повинен мати стосунок до реальності любові, а не лише до ідеалізовування. Для того щоб любов тривала, потрібно в кожний період часу зводити її на щоразу новому фундаменті.

Любов, дружба та ідентичність

У закоханості відчувається цілковита єдність, але ти поєднуєшся з кимось, хто тобі ще невідомий і хто також не знає, ким є ти. З розвитком стосунків ти виявиш, що інша людина є не такою, як ти собі уявляв на початку; те ж саме відчуватиме ця людина щодо тебе. Звісна річ, ти помітиш деякі спільні риси, про які ти не знав, тому що ви не показували одне одному цих рис, і таким чином отримаєш запевнення у вашій гармонії. Тривожнішими будуть ті риси, які порушують гармонію з її платонівською єдністю без жодного рубця. Платонівська єдність — уявна величина. Справжня любов — це співіснування, єдність двох, які повинні мати відмінності. В кожних стосунках присутні біль і розчарування, які потрібно долати, щоб могла тривати любов. Питання полягає в тому, чи такі труднощі слід розглядати як ознаку того, що любов минула, чи вважати їх частиною основи для подальшого поглиблення любові. Єдність в любові завжди міститиме дві самотності. Ти завжди можеш зістрибнути з відносин, коли уявна єдність закоханості зникає або стикається з реальністю, і шукати нову закоханість, яка замінить попередню. Але таке існування означає, що ти ніколи не дозволяєш пізнати тебе і ти теж ніколи по-справжньому не пізнаєш іншого. Менш самотній варіант містить визнання, що платонівська єдність повинна поступитися на користь чогось іншого, що може містити самотність, але також залишає місце для зустрічі двох самотностей.

Ми усвідомлюємо, яке значення має дружба і любов для людського життя, для подолання самотності, під загрозою якої ми всі першопочатково перебуваємо, але ми також мусимо враховувати, що ні дружбу, ні любов не можна втілити ідеально. Дружбі або любові не сприяє соціальний перфекціонізм, в якому навряд чи знайдеться простір для відхилення від ідеального уявлення про те, що відносини сприймаються з недоліками. Саме такий соціальний перфекціонізм, як було сказано, частіше зустрічається серед самотніх, ніж у несамотніх. Самот­ня людина думає, що її не люблять і що ніхто не буде її другом, але, можливо, проблема радше в тому, що ця людина нездатна любити когось або бути чиїмось другом, бо висуває абсолютно недосяжні вимоги для дружби і любові.

В житті тобі потрібна дружба і любов. Ти маєш потребу піклуватися про когось і потребу, щоб хтось піклувався про тебе. Саме завдяки піклуванню про когось світ набуває для нас сенсу. Піклування також означає формування себе як особистості^[247]. Ти є тим, про що піклуєшся. Якщо ти ні про що не піклуєшся, ти — ніхто. Якщо піклуєшся лише про самого себе, ти потрапив у порожню пастку. Ти маєш потребу бути потрібним. Ти маєш потребу отримувати визнання від когось, кого вважаєш рівноцінним собі.

Твоя самоідентифікація не вкорінена глибоко всередині тебе й не відділена від інших, а радше корениться у твоїй прив’язаності до інших. Саме невдача у прив’язаності до інших має руйнівний ефект для самоідентифікації. Без прив’язаності до інших ти є лише гіршою версією самого себе, тому що центральні частини тебе залишаються неторканими. Врешті-решт, є тільки одна вагома відповідь на запитання, чому я повинен бути другом для X і любити Y, — бо присутність X і Y допомагає мені ставати кращою версією самого себе. У цьому сенсі можна стверджувати, що й у дружбі, й у любові завжди присутні егоїстичні мотиви, але в такому разі також слід підкреслити, що частина «кращого» у тобі — це властивість прагнути і робити найкраще для інших, не думаючи про особисту вигоду. І в дружбі, і в любові присутня спільна ідентичність. Значна частина відповіді на запитання «хто я?» полягає у тому, що я є другом для X і люблю Y. Коли я думаю про себе, моє «я» містить також «ми». Це також означає, що любов і дружба задають наміншого напряму, ніж це робить індивідуальність.

Самот­ність — центральне поняття у філософії Карла Ясперса. Він стверджує: бути «я» означає бути самотнім^[248]. Той, хто говорить «я», створює відстань, малює навколо себе коло. Завдання самотності — це завдання «я». Самот­ність може існувати лише там, де є індивіди. Але там, де індивіди, також присутнє прагнення до індивідуальності (а отже — потреба в самотності) і страждання через індивідуальність (а отже — потреба позбутися самотності)^[249]. Всередині людини є внутрішня суперечність: вона бажає водночас і залишатися сама з собою, і переживати глибоку спільність з іншими. Самот­ність для Ясперса нерозривно пов’язана з усвідомленням відокремлення від інших, і так само нерозривно вона пов’язана з нашими комунікативними здібностями. Лише той, хто через самотність стає своїм «я», може спілкуватися взагалі, і той, хто не здатен до спілкування, не може бути самотнім або взагалі бути своїм «я»^[250]. Кожна людина змушена намагатися вирішити завдання: як подолати самотність завдяки спілкуванню, не втративши себе. Людське спілкування часто має характер «безнадійної спроби віднайти спільність серед самотніх»^[251]. Ясперс визначає лише одне реальне скасування цієї суперечності: коли і індивідуальність, і спільність можуть співіснувати, і це відбувається в любові між двома рівноцінними людьми, які спілкуються на одному рівні. Однак він також стверджує, що така любов трапляється дуже рідко, що це радше ідеальне, ніж фактичне поняття.

Якщо Ясперс уважає, що любов повинна бути остаточними ліками від самотності, слід визнати, що така любов радше має ідеальний характер, аніж уособлює те, що можна віднайти в реальному світі. Але є любов, яка руйнує самотність, навіть якщо той, хто любить, може час від часу почуватися самотнім, а це не надто й незвично. Однак така любов не має ніяких гарантій. Навіть якщо відчуваєш настільки глибоку спорідненість до іншої людини, що аж не можеш уявити, що коли-небудь почуватимешся по-іншому, ці стосунки також змінюються, тому що змінюються люди в стосунках. І навіть якщо відчуваєш незмірно глибоку спорідненість з іншою людиною, між вами завжди існуватиме відстань, а в ній і самотність, до якої потрібно мати повагу. Ідеалізовані історії про природу любові вводять нас в оману, і тоді нам важче втілити ту любов, яка цілком реальна, на противагу тому, що твердять про любов циніки і скептики. Якщо ти створюєш для любові ідеал, якого ніхто ніколи не в змозі досягнути, цим самим ти унеможливлюєш задоволення цієї потреби. Тоді ти також гарантуєш собі самотнє існування. І доти Дон Дрейпер та інші циніки мають рацію, стверджуючи, що нам усім судилося відчувати самотність упродовж цілого життя, але ця самотність може зустріти іншу самотність — і тоді вона вже не така й самотня. За словами Рільке, можливо відкрити «любов, де дві самотності межують, охороняють і вітають одна одну»^[252].

6. Індивідуалізм і самотність

Згасання суспільства за останні кілька десятиліть відбувалося мовчазно і приховано. Наслідки цього помітні в напружених періодах відсутності особистого життя і в деградації життя суспільного, та найсерйозніші наслідки спонукають згадати стару добру головоломку: «Чого не вистачає цьому малюнку?». Послаб­лен­ня соціального капіталу виявляється в тому, що майже непомітно зникло: вечірка у сусідів і зустрічі з ними, безкорислива доброта незнайом­ців, загальне стремління до суспільного блага, а не одиничне прагнення приватних благ.

Роберт Д. Патнем. «Боулінг наодинці»

Зображення нашої сучасності в цій цитаті з Роберта Патнема від 2000 року для недавнього суспільство­знавства в певному розумінні звична історія: відбувається фатальний підрив спільноти, коли поширюється індивідуалізм і ми перетворюємося на самотніх гедоністів і егоїстів. Чи правильна ця історія? Модерний і пізньомодерний індивід справді в особливий спосіб уражений самотністю?

Хто такий ліберальний індивід?

Ліберальний індивід не випадково виник у певний час і в певному місці, він формувався упродовж століть, і його розвиток триває. За останній час ліберальний індивід уперше в історії ладний стати основною одиницею соціального відтворення^[253]. В ліберальних демократіях живуть далеко не всі люди, а лише приблизно половина населення земної кулі. Не всі, хто живе в ліберальних демократіях, є втіленням «ліберального індивіда». З іншого боку, ліберальні індивіди можуть жити в країнах, які не є ліберальними демократіями, наприклад в Китаї. Загальна тенденція зводиться до того, що ліберальний індивід стає соціальною і політичною нормою, навіть попри численні приклади протилежного і наявність суперечливих тенденцій.

Ульрих Бек пише, що головним персонажем у цій настільки розвиненій сучасності є окрема людина^[254]. Або, якщо бажаєте, індивід. Ліберальний індивід — історична реальність. Чому я називаю цього індивіда ліберальним? Просто тому, що він турбується про ліберальні права або приймає їх як належне — свободу слова, право власності, недоторканність приватного життя тощо. Основна ідея добре викладена в романтичному лібералізмі Джона Стюарта Мілля, де він описує свого роду круг, обведений навколо кожного індивіда, і нікому не дозволено його перетинати^[255].

Для такого розуміння ролі індивіда в суспільстві центральне значення має те, що часто називають негативною свободою, — існування безлічі альтернатив, і не тільки тих, яким віддаєш перевагу, й альтернатив, якими не хочеш скористатися^[256]. Принуку зробити щось усупереч власному бажанню цей індивід сприймає як порушення своєї свободи. Негативна свобода — відносно порожнє поняття, яке зазвичай не несе жодної інформації, крім тієї, що усе розмаїття альтернатив повинне залишатися доступним наскільки це можливо. Воно не вказує на жодну форму самореалізації, яка є кращою за інші форми, а просто визначає максимально широкі рамки для самореалізації, обмежені лише вимогою, що негативна свобода особи не повинна дотримуватися за рахунок негативної свободи інших. Ліберальний індивід прагне не лише, за визначенням Амартії Сена, аспекту можливостей свободи, а й аспекту процесу свободи^[257]. Індивід не лише хоче досягнути різних цілей, він також прагне сам оцінювати ці альтернативи і вибирати, котрі з них повинні бути реалізовані. Індивід вимагає сфери невтручання, а варіанти вибору повинні обмежуватися лише правом інших осіб на такий самий обсяг свободи. Ліберальний індивід не є асоціальним, але він бажає самостійно оцінювати, з ким йому соціалізуватися. Ліберальний індивід уважає себе унікальним і незалежним, він сам себе визначає, а ліберальна демократія повинна містити множинність різних способів життя і можливостей для автономного вибору. Ліберальний індивід бажає не лише негативної, а й позитивної свободи, що рівнозначне автономії. Позитивна свобода полягає в тому, щоб жити відповідно до власних цінностей. Ідеться не тільки про невтручання, а й про контроль над власним життям і формування життя.

Ґеорґ Зіммель визначив відому відмінність між двома формами індивідуалізму — йдеться про кількісний і якісний індивідуалізм; перший домінував у XVIII столітті, а другий — починаючи з XIX століття і далі^[258]. Їх також можна назвати індивідуалізмом просвітницьким і романтичним. Незалежність — головна особливість кількісного індивідуалізму, що його Зіммель особливим чином пов’язує з Кантом. Індивід уважається звільненим від усіх нормативних обмежень, крім тих, які самостійно бере на себе. Зіммель стверджує, що таке розуміння індивіда неповне, бо воно позбавляє індивіда іншого змісту, окрім того, який виникає з його власної свідомості. За його словами, таке розуміння приводить до того, що ми «насправді не є індивідами, а просто маємо індивідуальність»^[259]. Тому виникло інше бачення індивіда, яке підкреслює не тільки кількісні характеристики індивіда, а також його якісні відмінності. На мою думку, Зіммель перебільшує суто кількісні аспекти індивідуалізму Просвітництва, а унікальну індивідуальність, за яку відповідальна сама особа, можна було б розвинути з таких очевидних аспектів якісного індивідуалізму Канта. Згідно з поглядами Зіммеля, екстремальніший варіант якісного індивідуалізму був розроблений Ніцше^[260]. Зіммель не вважав, що якісний індивідуалізм заступив кількісний, радше вони існували опліч, бо нам досі не вдалося синтезувати їх. Він також стверджує, що співіснування цих двох форм індивідуальності можна спостерігати в сучасному мегаполісі, в якому жителі є втіленням обидвох форм^[261]. Жителі таких міст мають значний простір для свободи, відокремлений від інших і у фізичному, і в духовному відношенні, але це також створило потребу виділятися, щоб похвалитися особистою унікальністю перед рештою світу.

Індивід має дуже рефлексивне ставлення до самого себе. Така рефлексивність, очевидно, існує в будь-якому суспільстві, але вона значно радикалізована в тих суспільствах, де люди не надто пов’язані з традиціями, які можуть розповісти їм, ким вони є^[262]. Ідентичність не є чимось даним, індивід радше створює свою ідентичність, виходячи з наявних для нього ресурсів, а для цього необхідне постійне спостереження, підтримка і зміна самого себе.

Ліберальний індивід повинен бути кимось «особ­ливим». Виникнення індивідуалізму дало індивідові нову відповідальність — стати самим собою. Ніцше сказав: «Ви повинні бути тим, ким ви є»^[263]. Людина повинна не тільки бути індивідом, а й створювати себе із самої себе. Це, звичайно, неможливо. Кажучи строго, немає чогось такого як self-made-людина. У світі літератури прикладом людини, яка хоче створити сама себе з нуля, є чоловік з підпілля Достоєвського^[264]. Він уважає, що свобода можлива лише за умови повної незалежності від будь-якої мислимої влади чи сили, але цього критерію ніколи не вдасться дотримати. Ніхто з нас ніколи не може поводитися суверенно, не зазнаючи зовнішнього впливу. Ти ніколи не зможеш визначити, ким ти є, абсолютно незалежно від свого оточення, незалежно від того, що сформувало тебе ще до твоєї спроби визначити себе^[265]. Ліберальному індивіду властива множинність уявлень про світ і про себе. Він має цінності і вподобання. Можна сказати, мало що з цього було предметом усвідомленого вибору. В принципі, усе може змінитися, але лише на основі інших переконань, цінностей і вподобань, яких ми не вибираємо. Будь-яке перетворення відбувається на основі чогось уже даного. Ліберальний індивід не настільки незалежний від інших, як йому хотілося б думати.

Зокрема, як зауважує Джордж Герберт Мід, ми створюємо своє «я» через взаємодію з «я» інших, а тому, в принципі, не можна провести якоїсь чіткої межі між своїм власним «я» і «я» іншого^[266]. Бути самим собою означає також мати змогу прийняти погляд поза межа­ми себе і побачити себе очима інших. Отже, «я» — це соціальний продукт. Ми вчимося бачити себе так, як нас бачать інші, і перетворюємо себе через взаємодію з «я» інших. Однак «я» також зберігає певну незалежність щодо інших.

Ліберальний індивід не настільки автономний, соціально вільний і не поводиться настільки суверенно, як собі думає, але він і не розчиняється в соціумі. Звичайно, ліберальний індивід перебуває у соціумі, але соціальна належність не визначає його відповіді на питання: як я повинен жити? Цей погляд приймають і комунітаристи, наприклад Майкл Сендел, який пише: «Як істота, котра тлумачить себе, я можу розмірковувати над моєю історією і в цьому розумінні відсторонюватися від неї»^[267]. Ліберальному індивідові, насправді, не потрібно чогось більшого для того, щоб визначити, що остаточне слово в усіх нормативних питаннях залишається за «я». У відносинах з іншим ліберальний індивід стикнувся з парадоксом, коли обидвоє хочуть необмеженої свободи і справжньої прив’язаності^[268]. Природно, здійснити цього не можна, принаймні поки свободу розуміють як незалежність або відсутність обмежень. Та як побачимо далі, видається, що ліберальний індивід головно поєднує на практиці свободу і прив’язаність. До цього часу індивід в основному обговорювався як абстрактне поняття. Тепер подивимось, як цей образ матеріалізувався в реальному світі.

Життя наодинці

У 1949 році антрополог Джордж Пітер Мердок опублікував дослідження 250 культур із різних періодів часу і частин світу і дійшов висновку, що нуклеарна сім’я була універсальною величиною, яка з певними варіаціями домінувала в усіх культурах^[269]. Мердок наштовхнувся на заперечення з боку антропологів, які вказували на інші способи організації життя, в яких люди об’єднувалися в інші типи спільнот. І Мердок, і його критики погоджувалися в тому, що люди за всіх часів і в усіх місцях, по суті, спрямовували своє життя таким чином, щоб жити разом з іншими. Очевидно, їм було відомо про існування монахів-відлюдників та інших людей, що живуть наодинці, але в тих культурах це були винятки. Але цей процес зазнавав швидкої зміни, на що вказує соціолог Ерік Кліненберґ у своїй книжці «Життя на соло». Він зазначає, що в 1950 році 22 відсотки населення США були одинокими, а домашні господарства на 9 відсотків складалися з людей, що живуть наодинці. Сьогодні 50 відсотків дорослого населення США одинокі, а люди, що живуть наодинці, становлять 28 відсотків домашніх господарств^[270]. Такий же високий відсоток тих домашніх господарств, які складаються з двох дорослих без дітей, що є звичнішим за інші форми співжиття, як-от нуклеарна сім’я, житлове товариство тощо. Одиноко живуть більше жінок, ніж чоловіків. Жінки, котрі живуть одні, більшою мірою за чоловіків продовжують так жити, але для обох груп властиво, що коли вони спершу живуть одні, то більш схильні продовжувати жити одні, ніж переїздити і жити разом з іншими^[271]. Одну третину тих, хто живе одиноко, становлять люди старші 65 років, але найбільше зростання кількості осіб, котрі живуть одні, спостерігається у групі віком до 35 років; сьогодні їх у десять разів більше, ніж у 1950 році. Однак ми бачимо, що чимраз більше людей похилого віку живуть одні. За оцінками ЄС, у 2010 році вони становили третину людей похилого віку^[272]. Більшість людей старшого віку стверджують, що вони воліють жити одиноко, ніж переїздити до дітей або в будинки для людей похилого віку^[273]. В країнах Північної Європи показники будуть найвищими — 40—45 відсотків людей ведуть домашнє господарство одні. Це явище притаманне не лише Заходу. Найшвидше кількість людей, котрі живуть одні, зростає в Китаї, Індії та Бразилії^[274]. Виглядає на те, що в цілому світі події розвиваються дуже стрімко: в 1996 році людей, що вели домашнє господарство одні, було 153 мільйони, а в 2006 році ця кількість збільшилася до 202 мільйонів.

У праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1943) Йозеф Шумпетер стверджував, що події розвиватимуться саме так. Він писав, що в модерному капіталістичному суспільстві сімейне життя і роль батьків матимуть менше значення і чимраз більший відсоток людей обиратимуть відмову від великих жертв заради життя в сім’ї: «Ці жертви стосуються не лише того, що можна виміряти грошовими показниками, а й невизначеного обсягу втрати задоволення, безтурботності та можливості насолоджуватися альтернативами зростаючої привабливості та розмаїття»^[275]. Пророцтво Шумпетера стало соціальною реальністю.

Особа, яка обирає одиноке життя, не обов’язково повинна бути більш асоціальною за інших людей. Те, що особа живе сама, також не означає, що вона самотніша за тих, котрі живуть разом з іншими. Наприклад, ми бачимо, що люди, які живуть самі, мають більше контактів із друзями та родичами, ніж ті, хто бачиться з ними за нагоди і живе з іншими, тоді як люди, які перебувають у шлюбі, витрачають на друзів і родичів менше часу, ніж витрачали тоді, коли жили без пари^[276].

Люди, які живуть одні, упродовж тижня частіше відвідують друзів, вони частіше входять до якоїсь соціальної групи і частіше за тих, котрі живуть із партнером, проводять вечори з друзями. Отож не можна стверджувати, що люди без пари або ті, хто живе один, мають менше соціальних контактів, ніж ті, хто обирає жити разом з іншими. Можливо, вони однаково соціальні, але просто віддають перевагу іншому соціалізуванню^[277].

Виглядає на те, що ті, хто сьогодні живе один, мають меншу потребу в прив’язаності до інших, ніж ті, хто живе разом з іншими; вони не мають ані нижчого рівня задоволення від існування, ані вищого рівня поширеності самотності, ніж у тих, хто живе з іншими^[278]. Це дивує, оскільки люди, які живуть одні, як правило, повідомляють про вищий рівень самотності, ніж люди, які живуть разом з іншими^[279]. Більшість, імовірно, відразу ж подумає, що збільшення кількості людей, які живуть самі, буде супроводжуватися відповідним збільшенням кількості людей, які почуваються самотніми, але в емпіричних дослідженнях масштабу самотності ми не знаходимо таких висновків. Виглядає на те, що показники самотності вражаюче мало змінилися за такої драматичної зміни способу життя.

Можливо, причина, через яку ти самотній, важливіша за те, що ти самотній. Стосунки одинокої особи з іншими можуть мати вирішальне значення для переживання цього стану. Можна бути одиноким за власним вибором або через соціальне виключення; перший стан, імовірно, переживається позитивно і, відповідно, не приводить до негативного почуття самотності, тоді як другий досвідчується болісно. Якщо справді дедалі більша кількість людей живуть одиноко через власний вибір, тоді можна очікувати, що заявлений рівень самотності не збільшується. Тоді стабільність показників самотності пояснюватиметься тим, що спосіб життя наодинці просто був обраний самостійно.

Чи індивід вражений самотністю?

Сучасна література, особливо популярна, часто залишає враження, що сучасний ліберальний індивід — стражденна душа, вражена самотністю, відчуженням, тривогою і депресією. В опублікованій у The Atlantic статті написано: «Ми потерпаємо від нечуваного відчуження. Ще ніколи ми не були такими відділеними один від одного чи настільки самотніми»^[280]. Безліч книжок стверджують, що ми стаємо все більш ізольованими і самотніми, ці книжки досить популярні. Макс Вебер стверджує, що індивід страждає від величезної внут­рішньої самотності, і пов’язано це з виникненням протестантизму^[281]. Зіммель підкреслює самотність індивіда, особ­ливо в житті великого міста. У післявоєнних дослідженнях суспільства самотність перебуває найближче до «стандартного діагнозу» сучасного життя, як правило, разом з індивідуалізмом як основним поясненням усього зла. Особливий вплив має праця «Самот­ній натовп» (1950) Девіда Різмана, Натана Ґлейзера і Реуела Денні. Услід за нею з’явилися подібні книжки, як-от «Нація незнайомців» (1972) Венса Паккарда і «Культура нарцисизму» (1979) Крістофера Леша. У 1995 році Роберт Патнем опублікував свій есей «Боулінг наодинці», а кількома роками пізніше з’явилася книжка з такою ж назвою. В 2009 році Жаклін Олдс та Річард С. Шварц видали «Самот­нього американця», а 2011 року побачили світ «Одинокі разом» Шеррі Тюркл. Вплив цих книжок вийшов далеко за межі академічних кіл до широкого загалу, і навіть якщо вони здебільшого ґрунтуються на даних зі США, їхні висновки мали серйозне значення для усього західного світу.

В суспільствознавчій літературі прийнято стверджувати, що самотність значною мірою викликана сучасним індивідуалізмом. Ця думка, принаймні, тягнеться аж до Токвіля і його досліджень демократії в Америці у 30-х роках ХІХ століття^[282]. Протест Френсіса Фукуями проти плачевного становища сучасного суспільства плавно пристосовується до цієї перспективи.

Друга проблема культури індивідуалізму полягає в тому що вона закінчує відсутністю суспільства. Суспільство не формується щоразу при випадковій взаємодії групи; справжнє суспільство тримається разом на основі спільних цінностей, норм і досвіду його членів. Що глибші і сильніші ці цінності, то сильніше відчуття спільності. Але не всі вважають очевидним або необхідним взаємозв’язок між особистою свободою і спільнотою. Звільнившись від традиційних зв’язків подружжя, сім’ї, оточення, робочого місця і церкви, люди воліли б зберегти соціальні зв’язки, але цього разу могли б самостійно їх вибирати. Та поступово вони зрозуміли, що така виборча спорідненість, якою вони можуть за власним бажанням користатись або ні, лише зробила їх самотніми і дезорієнтованими, внаслідок чого вони стали прагнути глибших і триваліших відносин з іншими людьми^[283].

Роберт Патнем — соціолог, до якого через такий діагноз останнім часом була прикута найбільша увага, стверджує, що зниження участі в боулінг-лігах є симптомом загального згасання соціальних мереж, що своєю чергою призвело до ослаблення соціального капіталу. Патнем визнає, що американці продовжували приєднуватися до організацій і що вони спілкувалися більше, ніж будь-коли, але стверджує, що існував суттєвий брак «реальних зв’язків між реальними людьми»^[284]. Есе і книжка Патнема стали значно відомішими за багато інших досліджень, результати яких розходилися з його твердженнями^[285]. Щоправда, відбулося помітне скорочення кількості членів тих організацій, що їх досліджував Патнем, але в інших організаціях відбулося збільшення. Насправді, у членстві в організаціях спостерігалася значна стабільність. Той факт, що в окремих організаціях, які досліджував Патнем, спостерігалося зниження членства, не є надто суттєвим, оскільки ­могло випадково статися так, що ці організації історично застаріли і були замінені іншими. Недавні дослідження соціального капіталу в США здебільшого взагалі не знаходять якихось істотних змін, деякі показують змішані результати, а інші — навіть збільшення^[286]. Однак Патнем бачить лише зниження і на основі своїх висновків малює похмуру картину «деградації суспільного життя», «ослаблення соціального капіталу» і громадян, які піклуються лише про «одиночну гонитву за приватними благами»^[287].

Насправді, маємо незначні підстави прислухатися до висновку Патнема. Як детально продемонстрував Клод С. Фішер, у США від 1970 року суттєво не змінилася ні кількість, ні якість особистих відносин^[288]. Звичайно, багато що зазнало змін — більше людей живуть одні, пізніше беруть шлюб, мають менше родичів тощо, але, по суті, вони такі ж соціально активні, як і раніше. Частка тих, хто стверджує, що вони соціально ізольовані, практично не змінюється. Фішер зауважує одну істотну зміну: навіть якщо американці, як звично, є членами багатьох організацій, вони стають менш активними в цих організаціях^[289]. Здається, вони сприймають членство не настільки зобов’язуючим, як раніше.

У часто цитованій статті стверджується, що кількість американців, які не мають нікого, з ким можна було б обговорити важливі питання, потроїлася в період з 1985 по 2004 рік, а це становить майже чверть населення^[290]. Дослідження відразу ж набуло широкого висвітлення в засобах масової інформації, а його дані наводилися в багатьох інших дослідженнях. Однак рідко згадують певні застереження авторів досліджень, коли вони самі заявляють про велику невизначеність результатів і пишуть, що показники ступеня соціальної ізоляції, ймовірно, зависокі. Клод Фішер зауважував, що результати дослідження надто суперечать практично всім іншим дослідженням в цій царині, до того ж вони мають настільки суттєві методологічні недоліки, що на їхній основі не слід робити якихось висновків щодо змін у соціальних мережах^[291].

Щобільше, нема жодних підстав уважати, що саме по собі збільшення індивідуалізму сприятиме підвищенню рівня самотності. Існують дослідження, які припускають, що індивідуалістичні суспільства мають вищий рівень самотності, ніж суспільства колективістські^[292]. Однак більшість досліджень показує абсолютно протилежне: поширення самотності, як правило, вище в колективістському, а не в індивідуалістському суспільстві^[293]. Країни Південної Європи, ті як Італія, Греція та Португалія, мають високі показники. Країни Східної Європи мають вищий рівень поширення самотності, ніж країни Західної Європи^[294]. В Японії — дуже колективістській країні — рівень поширення самотності один із найвищих у світі. Тому й існує тенденція, згідно з якою незадовільні стосунки з сім’єю мають важливіше значення для самотності в колективістській країні, ніж в індивідуалістській, тоді як стосунки з друзями є важливішими в індивідуалістському суспільстві, ніж у колективістському^[295]. Крім того, дослідження, в якому взяло участь 13 тисяч студентів із 31 країни, не показало більшої задоволеності сімейними відносинами в колективістському суспільстві, ніж в індивідуалістському^[296]. Зараз часто твердять, що сучасний індивідуалізм спричиняє більшу самотність, але це надто малою мірою підтверджується емпіричними дослідженнями.

Ліберальний індивід, здається, чудово дає собі раду. Переважно йому не бракує соціальної взаємодії, але він очікує чогось у певному розумінні неможливого від поєднання повної свободи і пов’язаності з іншим. Кортить припустити, що ліберальному індивіду властиве неглибоке ставлення до інших, невелике почуття обов’язку, і можна подумати, що це означатиме більшу вразливість радше для емоційної, ніж для соціальної самотності, але є мало прикладів того, що відбулося збільшення емоційної самотності. Що ж до соціальної самотності, то ліберальний індивід, поза сумнівом, соціальна істота, але він сам буде вирішувати, з ким йому спілкуватися. Ліберальний індивід, очевидно, має нарцисичні риси, але все-таки піклується про інших^[297]. Загалом ліберальний індивід — образ, який містить багато внутрішніх суперечностей, але в основному він досить добре дає раду з цими суперечностями.

Самот­ність і соціальні медіа

Численні книжки і статті застерігають про серйозні наслідки користування соціальними медіа. За словами Губерта Дрейфуса, інтернет призводить до ізольованості людей одне від одного, підриває довіру, знижує відповідальність і почуття зобов’язання^[298]. Шеррі Тюркл пише про те, як соціальні медіа роблять нас «одинокими разом»^[299]. Від цих найпохмуріших описів складається враження, наче ми схожі на жителів планети Солярія в науково-фантастичному романі «Оголене сонце» (1957) Айзека Азімова. На Солярії люди живуть поодинці або, в кращому разі, у подружжі, від народження їх навчають уникати особистого контакту з іншими людьми, що називається seeing, і віддавати перевагу viewing — віртуальному спілкуванню за допомогою аватарів.

Раннє дослідження інтернету передбачило, що поширення його використання матиме суттєві шкідливі наслідки і створюватиме ще більшу самотність^[300]. Однак коли ті самі дослідники за кілька років провели чергове дослідження, вони могли стверджувати, що більшість передбачуваної шкоди не втілилася у життя^[301]. Навпаки, виявилося, що вищий рівень використання інтернету корелював з вищим рівнем суб’єктивного благополуччя і соціальної взаємодії. Цей висновок підтверджується також іншими дослідженнями^[302]. Емпіричні дослідження використання Інтернету показують, що люди користуються інтернетом для підтримання зв’язку з друзями і сім’єю, яких вони також зустрічають віч-на-віч, і для розширення своїх соціальних контактів^[303]. Спостерігається така тенденція: люди, які активно користуються соціальними медіа, соціально активніші й поза інтернетом, вони мають більшу соціальну мережу й активніше беруть участь в організаціях із добровільним членством^[304]. Виглядає на те, що завдяки соціальним медіа ми стаємо більш соціальними, а не навпаки. В цілому, на сьогодні у нас значно більший зв’язок із друзями і сім’єю, ніж раніше.

Трирічне дослідження, проведене серед двох тисяч норвезьких підлітків і дорослих, показало, що ті, хто використовував соціальні медіа, мали більше знайомих і більше зустрічей із ними, ніж ті, хто не використовував соціальні медіа^[305]. Це підтверджує висновок про те, що соціальні медіа не витісняють інші види соціалізації. Проте користувачі соціальних медіа вказували в дослідженні, що вони більше почувалися самотніми, ніж ті, хто не використовував соціальні медіа. Звичайно, можна звинуватити соціальні медіа в сприянні самотності, але, беручи до уваги висновок, що користувачі соціальних медіа в цілому соціальніші, правдоподібніше буде припустити, що ця група має більші соціальні потреби і тому їй простіше зазнати невдачі в задоволенні цих потреб. Крім того, здається, що самотні люди використовують інтернет більше, ніж несамотні^[306]. Окремі дослідження показують, що після користування соціальними медіа самотні почуваються ще самотнішими^[307]. Утім, ми не повинні з цієї причини робити висновок, що соціальні медіа викликають самотність, бо за період, відколи поширилося використання соціальних медіа, немає ніяких доказів збільшення рівня самотності. Через це дехто може поскаржитися, що ми стали занадто соціальними, що самотність більше недоступна і що ми змушені жити в хронічній соціальній взаємодії з іншими людьми^[308]. Соціолог Далтон Конлі йде ще далі і стверджує, що індивіда готовий замінити «інтравід». «Інтравід» — це образ, чиє «я» занурене в соціальну мережу^[309]. Це здається очевидним перебільшенням, але річ у тім, що більшість нас соціально ізольовані не більше, ніж раніше: навпаки, ми гіперсоціальні. Проблема самотності для ліберального індивіда полягає не в тому, що є дуже багато поганої самотності, а, можливо, в тому, що стало надто мало доброї самотності саме через надмірну соціалізацію індивіда.

7. Добра самотність

If when my wife is sleeping

and the baby and Kathleen

are sleeping

and the sun is a flame-white disc

in silken mists

above shining trees, —

if I in my north room

dance naked, grotesquely

before my mirror

waving my shirt round my head

and singing softly to myself:

«I am lonely, lonely.

I was born to be lonely,

I am best so!»

If I admire my arms, my face,

my shoulders, flanks, buttocks

against the yellow drawn shades —

Who shall say I am not

the happy genius of my household?^[310]

Вільям Карлос Вільямс. «Danse Russe»

Досі ця книжка значною мірою була присвячена поганій самотності — тій, якої ми воліли б уникнути, бо вона завдає болю. Але існує інша самотність, якої ми прагнемо з власної волі, бо вона приносить у наше життя щось цінне. Звичайно, вихваляється добра самотність, а не погана. Погану самотність визначають набагато однозначніше, ніж добру. В центрі поганої самотності — досвідчення браку чогось, тоді як у добрій самотності більше йдеться про невизначену відкритість до багатьох різних досвідів, думок і почуттів. Погана самотність обов’язково містить відчуття болю чи дискомфорту, тоді як добрій самотності не потрібно зосереджуватися на одному визначеному почутті — часто вона переживатиметься позитивно, але також може бути емоційно нейтральною.

Ці дві форми самотності не обов’язково виключають одна одну — наче б той, хто потерпає від поганої самотності, не має потреби в добрій самотності. Можна відчувати велику потребу побути на самоті і все одно страждати від емоційної чи соціальної самотності; можна мати невелику потребу бути наодинці, без помітного страждання від того, що ти один. Однак ті, хто страждає від поганої самотності, не надто прагнуть доброї самотності^[311].

Потреба час від часу бути на самоті, здається, притаманна всім людям, принаймні після періоду дитинства. Як ми бачили в розділі 3, підлітковий вік — фаза життя, для якої характерний високий рівень поширеності поганої самотності. Проте це також час, коли одинокість цінується більш позитивно, ніж у дитинстві, коли починає заявляти про себе потреба в добрій самотності. Мало яка семирічна дитина розуміє, що мається на увазі під «доброю самотністю», тоді як переважній більшості дванадцятирічних про це вже відомо^[312]. На початку статевого дозрівання виникає потреба проводити більше часу наодинці, і цього стану прагнуть добровільно; ті, хто в такому віці може за власним бажанням проводити час наодинці, виявляється, соціально краще адаптовані від тих, хто не мав такої можливості^[313].

Можемо стверджувати, що у філософії дискусія щодо існування доброї самотності точилася ще від часів Античності. Цицерон пише, що людина — істота, яка створена для спільноти з іншими. Самот­ність суперечить людській природі^[314]. За Цицероном, абсолютно аморально присвятити себе самотньому пошукові істини, а не виконанню обов’язків перед суспільством і заради його підтримки^[315].

Систематичну відмінність між доброю і поганою самотністю першим визначив, імовірно, Йоган Ґеорґ Ціммерман у своїй праці на 1600 сторінок «Про самотність» (1784—1785). Добра і погана самотність беруть початок, відповідно, з добрих і поганих причин. Серед поганих причин Ціммерман називає неробство, людиноненависництво, нудьгу і особливо «іпохондрію», яка в той час була багато в чому синонімом до «меланхолії». Він також критикує «мрійливість» відлюдників і монахів. Така погана самотність викликає мізантропію і нудьгу. Добра самотність, навпаки, дає свободу і незалежність, спокій у роботі, покращує характер і підносить душу. Ціммерман підкреслює, що ця добра самотність повинна поєднуватись зі спілкуванням з іншими людьми. Насамперед Ціммерман намагається знайти якусь проміжну позицію, звідки можна спостерігати за розумінням самотності як з боку її прихильників, так і з боку її ворогів, «бо справжня мудрість перебуває посередині між світом і самотністю»^[316]. Тож слід сказати, що Ціммермановий аналіз значно більше тяжіє до захисту саме самотності, а не спільноти. Саме самотність показує людині «її справжні потреби»^[317]. Спільнота розглядається як соціальний простір для розваг і безглуздя^[318]. Справжнє визнання і справжнє життя належать самотності, тоді як суспільне життя — це сфера фальшивості.

Крістіан Ґарве у своїй двотомній праці «Про спільноту і самотність» (1797—1800) також намагається дати збалансоване визначення, але він суттєво тяжіє до позиції прихильників важливості спільноти^[319]. Ґарве також підкреслює, що самотність дає свободу і можливість цілком присвятити себе чомусь^[320]. Він пише, що всі великі філософи і поетичні генії любили самотність^[321]. Водночас самотність становить пряму небезпеку для слабких і посередніх душ, тому що вона викликає нудьгу, в ній є щось хворобливе. Тому навіть великі філософи і поети повинні прагнути самотності лише час від часу^[322]. Для Ґарве спільнота є правилом, а самотність — винятком.

Кант розрізняє погані та поважні причини для того, щоб бажати бути на самоті:

Ізоляція від суспільства вважається чимось піднесеним, якщо вона залежить від ідей, які нехтують всяким чуттєвим інтересом. Бути на самоті й, відповідно, не потребувати ніякого товариства, хоч і не бути при цьому відлюдником, тобто не уникати інших, — це ніби бути вищим за потребу, а це наб­ли­жає до піднесеності. І навпаки, уникати людей через мізантропію, відчуваючи до них ненависть, чи через антропофобію (страх людей), чи через те, що боїшся їх як ворогів, — це викликає і огиду, і зневагу. Щоправда, існує й інша мізантропія (називати її так доволі необґрунтовано), яка для багатьох розсудливих людей зазвичай дається взнаки в старості. З огляду на доброзичливість ця мізантропія доволі філантропічна, але через довгий і сумний досвід такі мізантропи не можуть переживати задоволення, перебуваючи поряд із людьми. Свідченням цього є їхня схильність до самотності…^[323]

Кант застерігає від того, щоб учений-філософ їв наодинці, оскільки це призведе до втрати жвавості та легкості його свідомості, послабить думки і до того ж унеможливить появу тих думок, котрі могли б прийти до нього у розмові з іншими^[324]. Дещо атипово наголошувати на тому, що філософ повинен прагнути до соціалізації. Як побачимо, радше прийнято підкреслювати, що самотність становить передумову для філософського пізнання.

Самот­ність і пізнання

Філософи часто виділяли самотність як щось позитивне, як привілейований простір для роздумів, в якому людина наближається до істини^[325]. Декарт наголошує на тому, що йому довелося усамітнитися в сільській місцевості, далеко від міста і всіх знайомих, для того щоб мати змогу по-справжньому присвятити себе розмірковуванню^[326]. У багатьох листах він згадує свою любов до самотності.

Аристотель стверджує, що найкращим життям є життя споглядальне, а його можна досвідчити в самотності. Всі чесноти повинні реалізовуватись у взаємодії з іншими людьми, але той, хто мудрий, є незалежнішим за інших і, отже, може виконувати свою роботу сам. Тоді він додає: «Напевно, краще б йому мати сподвижників, але все-таки він найбільш самодостатній»^[327]. Споглядальне життя можна прожити в самотності, хоча це не обов’язкова умова.

За доби Середньовіччя самотність загально тематизували в релігійному контексті як простір, де людина має можливість наблизитися до Бога^[328]. Доволі мало було роздумів над самотністю як проблемою. Чи радше так: самотність становила проблему настільки, наскільки людині бракувало зв’язку з Богом^[329]. Але в самотності, у почутті покинутості людина стає настільки душевно роз’ятрена, що знову прагне відкритися Богові.

У час Відродження набула поширення думка, що вчені повинні займатися своєю справою, перебуваючи в самотності. Ймовірно, Петрарка був першим, хто написав цілу книжку про самотність «De vita solitaria» (1346—1356)^[330]. Праця починається з завваження, що всі духовні люди повинні шукати самотності, прагнучи піти далеко від міст і людей, котрі там мешкають. Самот­ність звільняє від вимог, поставлених іншими, і дає можливість самому вибирати, як жити. Проте в такому стані для товариства потрібні книжки: «Ізоляція без книжок — це вигнання, в’язниця і тортури»^[331]. Самот­ність сама по собі не може гарантувати душевний спокій, якого прагне людина, оскільки для такого стану потрібен ще ясний розум. Петрарка також підкреслює, що самотність поєднується з дружбою, і він волів би залишитися без самотності, ніж без друга.

За словами Монтеня, «ціль самотнього життя зав­жди одна й та ж, а саме — жити вільніше і більш невимушено»^[332]. Він каже, що добра самотність, в принципі, може бути досягнута будь-де — і посеред міста чи двору, але найкраще для цього бути наодинці. Монтень каже, що самотність краще пасує старості, ніж молодості, і що, проживши таку велику частину життя задля інших, людина заслуговує присвятити останню частину свого життя собі^[333]. Він також підкреслює, що цей стан ставить вимогу перед особою, тому що «ми повинні присвятити себе пошукові вдоволення у нас самих»^[334]. Не слід використовувати цей час на справи, спрямовані на досягнення слави і хвали, бо в такому випадку людина ще занадто прив’язана до того, що перебуває поза її межами. «Не турбуйся про те, що світ говорить про тебе, а постарайся навчитися розмовляти з самим собою. Заглибся у себе, але спершу підготуйся до того, щоб прийняти себе. Це безумство — довіряти собі власне життя, якщо ти не владний над собою. Людина може зазнати невдачі як у самотності, так і в стосунку з іншими людьми»^[335]. Потрібно виробляти здатність керувати своїми почуттями і думками^[336].

Емерсон уважає, що саме в самотності людина може пізнати себе, але для цього недостатньо просто відсторонитися від товариства інших людей; потрібно також відмовитися від читання і ведення нотаток і залишитися сам на сам із зірками^[337]. Емерсон сприймає самотність чимось таким, чого не уникнути і що потрібно активно шукати. Він завважує, що людина справді потребує інших, але ці зустрічі завжди швидкоплинні. За його визначенням, вони — короткі пунктирні дотики^[338]. А тоді людина повертається до самотності, і саме самотність, а не перебування з іншими показує шлях вперед. Тієї ж думки дотримується Вордсворт, коли пише про благословення самотністю, бо людина надто довго була відділеною від свого «кращого я» у світі шуму і суєти^[339].

Артур Шопенгауер стверджує, що людинаможе стати собою і бути вільною лише тоді, коли самотня^[340]. Тому основне, чого мали б навчати молодих людей, — як переносити самотність^[341]. У принципі, людина може перебувати в гармонії лише із самою собою і ніколи з іншими, навіть з друзями чи коханою людиною, оскільки у відносинах між різними індивідами завжди виникатиме дисонанс^[342]. Та однаково ми маємо значну потребу поєднання з іншими людьми. Шопенгауер уважає, що це властиве лише людям з нижчим розвитком інтелекту і що існує обернено пропорційний зв’язок між інтелектуальною цінністю людини і її потребою проводити час з іншими^[343]. Щобільше, таке прагнення спілкування з іншими людьми не може вважатися первинною потребою, це лише результат нездатності переносити самотність^[344]. Страх самотності фундаментальніший за любов до інших, і цей страх потрібно долати, якщо людина прагне досягнути щасливого життя.

У Фрідріха Ніцше бачимо подібну перспективу. В його працях самотність часто описується як «дім». Також використовується метафора пустелі, і ця пустеля уможливлює ту самість, яка втрачається, коли людина живе як частина спільноти. «Коли я серед інших, то живу, як інші, і не міркую так, як насправді міг би міркувати; за якийсь час почуваюся так, ніби інші хочуть, щоб я позбувся самого себе і щоби був з окраденою душею»^[345]. Лише покинувши спільноту і дотримуючись самотності, людина здатна віднайти «своє найвище я»^[346]. За Ніцше, взаємодія з іншими може бути корисною час від часу, після чого людина з полегшенням повертається в обійми самотності^[347]. Відлюдники Ніцше розглядають іншу людину і навіть друга, як когось, хто заважає розмові з самим собою: «Друг завжди є третьою стороною, а третя сторона — наче пробка, яка вадить розмові двох зануритися глибше»^[348]. Самот­ність — це «чеснота», яка показує «піднесене прагнення» радше залишатися «чистим», аніж стати зневаженим товариством людей^[349]. Існує добра й погана самотність, і треба вибрати «добру самотність — вільну, сміливу, самотність полегшення»^[350]. Потрібно навчатися здатності переносити самотність^[351]. Проте не всі можуть віднайти добру самотність. «У самотності виростає все, що носить у собі людина, також і звір усередині неї. Тому багатьом не варто радити бути самотніми»^[352]. Але в будь-якому разі не потрібно віддаватися самотності надто рано, це варто робити тоді, коли людина вже спромоглася сформувати характер^[353]. З іншого боку, Ніцше наче вважає, що лише в самотності людина має змогу сформувати справжній характер.

Дивно, але самотність — не достатньо розвинена тема у філософії Мартіна Гайдеґґера. Наскільки можу стверджувати, у праці «Буття і час» про самотність не йдеться, але вона коротко згадується в лекціях 1929—1930 років, з’являється в окремих пізніших працях, хоч якогось загального обговорення самотності у Гайдеґґера не знайти. Основна проблема у філософії Гайдеґґера полягає в тому, що «я» має тенденцію приховувати себе від самого себе, зводячи свого роду стіну «самоочевидності»^[354]. Мета у цьому — зробити «я» прозорим, щоб схопити дійсність, автентичне життя, якщо бажаєте^[355]. Наше буття завжди є співбуттям, буття з іншими настільки ж притаманне людині, як і буття у світі^[356]. Саме тому самотність узагалі може існувати. Якби інші не були завжди частиною мого існування, самотність не становила б жодної проблеми, тому що її не існувало б. Співбуття цілком сумісне з тим, щоб не бути разом з іншими, цілком сумісне з відлюдництвом, але навіть відлюдникові не уникнути думки, що його «я» існує у світі з іншими «я»^[357]. Хоча в Гайдеґґера помітна тенденція підкреслювати, що найбільш притаманний людині стан — перебування цілком і повністю наодинці із собою. Кожному з нас судилося померти^[358]. Наше буття — це буття-до-смерті. Смерть — заперечення того, ким ти є, але вона також те, до чого весь час прямуєш. Смерть індивідуалізує. Саме я повинен померти. Жодна інша людина не може померти замість мене, подібно до того як могла би зробити замість мене якусь іншу роботу — прибрати квартиру чи приготувати їжу. Смерть є моєю смертю. Такий moribundus sum сприймається нами як тривога^[359]. Оскільки смерть — це твоя власна смерть, тривога індивідуалізує тебе і повертає до самого себе. Проте, за Гайдеґґером, це також стан, коли розриваються наші зв’язки з усіма іншими людьми, а такий розрив є необхідною умовою для вільного, правдивого і справжнього життя^[360]. Гайдеґґер стверджує, що в цьому стані наше конкретне співбуття стає несуттєвим^[361]. Він використовує термін «екзистенційний соліпсизм», який означає, що в екзистенційному розумінні «я» — єдине, що існує^[362]. У цьому стані ти цілком полишений на самого себе, а всі зв’язки з іншими обірвані. Коли ти досягаєш істини і свободи, ці істина і свобода позбавлені зв’язку з іншими. Таким є тло для Гайдеґґерового твердження, що філософське пізнання передбачає самотність. У принципі, самотність у Гайдеґґера можна розглядати як певне явище виродження, коли перебування на самоті описується як меншовартісний спосіб буття з іншими, але водночас самотність для Гайдеґґера є необхідною умовою для автентичного життя. Тому самотність також стає необхідною умовою для автентичної спільноти. До прикладу, Гайдеґґер пише, що існують речі, які мають вирішальне значення для спільноти, але вони не можуть виникнути у ній, а виникають тільки в самотності окремої людини^[363]. Для Гайдеґґера шлях до знання про самого себе йде через самотність. Він пише, що саме в самотності людина наближається до суті всіх речей, наближається до світу і до самої себе^[364]. Тільки через самотність ти можеш стати тим, ким ти є. І вся справжня філософія відбувається у «таємничій самотності»^[365].

Подібну думку про те, що самотність є передумовою пізнання і автентичного життя, знаходимо також у відомому романі Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1719). Цей роман — повчальна розповідь про силу очищення, властиву самотності. Спершу Робінзон постає торговцем, зіпсованим і через своє оточення, і через власну марнотратну природу. Покинутий напризволяще на острові, він починає жалкувати про своє грішне життя, і його ставлення до Бога змінюється. Наприкінці Робінзон показує себе справді добрим християнином, коли навертає до християнства язичника П’ятницю. Лише після перетворення на нову і кращу людину Робінзон може повернутися до суспільства. Така моральна фабула мала означати, що, очевидно, самотність має подвійну природу — вона може як зламати людину, так і уможливити нове і краще її ставлення до самої себе та інших людей.

Руссо і розчарування самотністю

Добра самотність не обов’язково буде доступна тому, хто її шукає. Прикладом цього є Жан-Жак Руссо. Його книжка «Мріяння самотнього мандрівника» (1776—1778) на перший погляд дає позитивний образ самотності, але якщо поглянути прискіпливіше, виявляється, що вона значно амбівалентніша. Текст Руссо своєрідний, оскільки в ньому трапляються численні запевнення, наскільки прекрасно йому в самотності, і водночас, якщо читати між рядків (а іноді про це написано прямо), стає зрозуміло, що все якраз навпаки^[366]. Руссо вважає себе вигнанцем, самотнім генієм. Перша мандрівка задає тон: «Отож я самотній у світі, без брата, без сусіда, без друга — без жодного товариства, сам-один. Тих, хто найбільш товариський і відданий, всіх як одного засуджено на вигнання від ближніх. У своїй витонченій ненависті вони шукали найгірших тортур для моєї вразливої душі і насильно порвали всі узи, що поєднували мене з ними»^[367]. Текст переважно показує параноїдальні фантазії про зловмисні змови ворогів супроти нього. В «самотніх» мандрівках Руссо інші люди настільки хронічно присутні в його свідомості, що мандрівка майже втрачає свій характер самотності. У житті Руссо самотність була постійно присутньою. Як бачимо, крайньої форми вираження у Руссо набувають багато тих рис, котрі особливо притаманні самотнім — наприклад, підозрілість, егоїзм, негативне ставлення до інших людей, сприйняття себе особливішим за інших, тощо. Він мав друзів, але незмінно руйнував ці дружні стосунки. Складно не назвати Руссо паскудою, але сам він пише: «сумніваюся, чи є на світі людина, яка завдала іншим стільки болю, як я»^[368].

У філософії Руссо самотність є і вихідним пунктом, і кінцевим призначенням людини. Саме самотність переважає в природному стані, коли люди є вільними, рівними, самодостатніми і без упереджень. «Природна людина існує сама по собі; вона — числова одиниця, абсолютне ціле і належить лише до самої себе або до рівного їй»^[369]. Природна людина самотня, дика, щаслива і добра^[370]. Як згодом завважуватиме Кант, природний стан настільки райдужно описаний у працях Руссо, аж незрозуміло, чому він відмовився від нього^[371]. Руссо не має іншої відповіді, крім посилання на «випадковий збіг»^[372], а також якесь загальне виправдовування «природними умовами»^[373]. В природному стані людини переважає самотність, і це — добра самотність. Цивілізована людина — нещасна й аморальна, зіпсована цивілізацією, вона втратила добру самотність. Мета людського життя полягає в тому, щоб відновити таку самотність, бо лише у ній людина може бути по-справжньому щасливою.

Норму для життя людини Руссо визначив у ранніх працях, написаних іще перед досвідом самотності у «Мріяннях самотнього мандрівника»; можна було б повірити, що ці описи є втіленням земного щастя, але це не так. У п’ятій, а також другій і сьомій його «мандрівках» образ самотності позитивний, але в усьому тексті відчутні якась туга, сум і відчай. Самот­ність характеризується безпечною, зокрема, в першій і восьмій «мандрівках» Руссо стверджує, що в самотності ніхто не може завдати йому кривди. Добра самотність описується як стан цілковитої присутності людини в теперішньому моменті, коли вона відчуває майже містичну єдність і гармонію зі світом. Це стан, коли людина самодостатня, ніби Бог. Руссо так і не зміг залишитися в самотності, щоразу він повертався до спільноти людей, хоча ніколи не відчував себе її частиною, і це викликало нові конфлікти, які значною мірою були для нього духовним рушієм. Аналогічно до питання, чому людина покинула природний стан, якщо він такий прекрасний, треба запитати, чому Руссо завжди відмовлявся від самотності, якщо вона була такою неймовірною? Руссо змальовує образ абсолютно ідеальної самотності, але реальна самотність завжди стає розчаруванням.

Доступність самотності

Зовсім мало людей прожили життя в повній ізоляції від інших. Більшість відлюдників жили разом з іншими відлюдниками. Вони відокремилися від великих спільнот і створили менші марґінесні громади, часто в дуже віддалених місцях. Один із найвідоміших відлюдників модерної літератури, Генрі Девід Торо, все ж не жив без соціального спілкування впродовж двох років, з 1845-го по 1847-й, проведених коло Уолденського ставу. Торо перебував усього лише за півгодини ходьби від міста Конкорда, туди він часто прогулювався до пабу і щоб відвідати сім’ю та друзів. Він не замовчує того, що його одинокість не була постійна, і розповідає, як приємно було прогулятися до Конкорда, принаймні кожного другого дня, щоб дізнатися останні плітки. Багато людей приходили відвідати Торо, серед них і його мати, яка часто приносила приготовану вдома їжу. Тому зізнання в тому, як він любить бути на самоті і що годі уявити собі краще товариство, ніж самотність, справляють не надто сильне враження^[374]. Від самотності Торо можна звільнитися за власним бажанням у будь-який час. Інший досвід самотності був у Едварда Еббі; він пише про те, як молодиком працював у національному парку, де зрідка з’являлися люди, і його реакція на одинокість була такою сильною, що він зрозумів: краще від самотності лише одне — бути разом з іншими^[375].

Ціль Торо — свобода, віднайдена в самотності. Для нього свобода полягає в тому, щоб мати змогу робити те, що забажаєш, а самотність сприяє цій свободі, усуваючи перешкоди і можливість інших висувати свої вимоги. Цього можна досягнути й у великому місті, й серед природи. Торо визнає це і пише, що людина мисляча завжди одинока і що самотність не вимірюють фізичною відстанню між однією людиною та іншими людьми^[376]. Подібно до поганої самотності, добра самотність може тривати навіть поруч з іншими, хоч і за умови, що індивід ментально відокремлює себе від тих, хто навколо.

Людина може бути серед інших фізично, але однаково перебувати в стані самотності, коли вона не вступає у взаємодію з ними через те, що замріяна, заглиблена в свої думки або дуже зосереджена на якомусь завданні. У вступі до цієї книжки я наводив думки різних авторів про самотність у великому місті, де людина може почуватися невимовно самотньою в оточенні безлічі людей; у цьому випадку мова йшла про погану самотність. Але велике місто також дає можливість пошуку доброї самотності. У великому місті можна користати з того типу самотності, який вимагає анонімності, а вона менш доступна в невеликих містах, де більша ймовірність зустріти когось зі знайомих, хто порушить твою самотність. Також важливо, наприклад, не ходити щодня до одної і тої ж кав’ярні, бо її працівники швидко почнуть впізнавати тебе і можуть вгадати твоє замовлення — більшість із нас все-таки істоти звички — і тоді бажана анонімність утрачається, тому що працівники кав’ярні або її завсідники кивають тобі і складається враження, що вони тебе знають, хоча насправді їм не відомо про тебе нічого суттєвого.

Приватне життя — це певним чином інституціоналізована версія доброї самотності, простір, де ти маєш можливість повернутися до самого себе. Практична недосяжність доброї самотності в тоталітарному суспільстві має пояснення: приватне життя у ньому зруйноване. Тоталітарне суспільство влаштоване так, що не залишається простору для приватного. Таке суспільство, натомість, створює щонайвищий рівень поганої самотності. Добра самотність є простором свободи, а становлення приватної сфери — вирішальна складова закріплення такої свободи. Фрідріх Гайек пише: «Отже, свобода передбачає, що індивід має гарантовану приватну сферу і що в оточенні є низка обставин, до яких інші не можуть утручатися»^[377]. Визначення «приватного» змінюється залежно від часу і місця, а приватне життя має свою історію^[378]. Проте здається, що кожна культура має певне уявлення про приватне життя^[379]. Свобода повинна бути свободою вибирати на власний розсуд, як прожити життя, і це передбачає наявність приватного життя, бо воно є тією сферою, де ця свобода може бути сформована. По суті, приватне життя формує незалежний простір, де можна присвятити собі час, порозмірковувати про себе, де можна забути себе або дати волю тим своїм сторонам, які за інших обставин не могли б бути виражені, а в деяких випадках, можливо, взагалі не були б виражені за межами цього простору. Деякі аспекти нашого життя можуть існувати лише за умови, що ми залишаємося цілком наодинці з собою. «Я» у вірші Danse Russe Вільяма Карлоса Віль­ямса, цитованого на початку цього розділу, не робить нічого поганого, але він не хотів би, щоб його бачили інші. Цю сторону себе він може виразити лише тоді, коли перебуває на самоті. Притулок Супермена називається Фортеця Самот­ності (The Fortress of Solitude), це єдине місце, де він справді може бути самим собою і не мусить видавати себе за іншу персону для світу назовні. Нам, не супергероям, також потрібен такий простір. Як пише Джон Стюарт Мілль:

Недобре змушувати людину в будь-який час до присутності з подібними їй. Світ, в якому викорінена самотність, є поганим ідеалом. Самот­ність, у звичному значенні як перебування наодинці, має ключове значення для глибини розмірковування чи для характеру, самотність у присутності природної краси і величі є колискою думок і прагнень, вони добрі не лише для індивіда, а навіть суспільство навряд чи може обійтися без них^[380].

Найчастіше ми перебуваємо на самоті у власному домі^[381]. Дім також є центральним місцем як для доброї, так і для поганої самотності. Коли я пишу, що добру самотність легше реалізувати в рамках приватного життя, це не означає, що ми обов’язково досягнемо успіху, втілюючи її саме там. Можна мати таке приватне життя, коли людина просто не переживає доброї самотності, а, навпаки, занурена в погану самотність. Можна також мати приватне життя з такою хронічною взаємодією з іншими, не в останню чергу через користування соціальними медіа, що самотність просто недоступна, ні в доброму, ні в поганому варіанті. Тож приватне життя не є гарантією доброї самотності — вона потребує певних зусиль. З іншого боку, можна уявити, що приватна сфера людини настільки перевантажена іншими людьми, особливо сім’єю, яка вимагає для себе уваги, що добра самотність може бути досягнена лише тоді, коли насправді залишаєш приватну сферу і перебуваєш у громадському просторі.

Свобода від погляду інших

Добра самотність не мусить відбуватися в рамках приватного життя, але, напевно, там її реалізувати найпростіше. Це пояснюється тим, що місце об’єкта для поглядів інших впливає на наше ставлення до самих себе.

Людина у Жана-Поля Сартра — самотня, вона повин­на відчувати біль, що його приносить самотність, для того, аби зрозуміти своє місце у всесвіті; але людське життя відбувається також і в спільності з іншими. Не слід розуміти це так, що людина існує насамперед для себе самої, а потім об’єднується з іншими. Людське існування завжди й обов’язково є співбуттям. Це співбуття насправді стає необхідною умовою для пізнання себе. Ми пізнаємо себе через погляд інших. Я сиджу в парку, дивлюся на все навколо. Я є центром усього, все існує лише для мене. Я — «суб’єкт» і перетворюю все навколо на об’єкти, але ось у моєму полі зору з’являється інша людина. Спершу ця людина сприймається мною як будь-який інший об’єкт, але за якийсь час я виявляю, що вона відрізняється від інших об’єктів, тому що ставиться до речей навколо в такий самий спосіб, як і я. Інший також є суб’єктом, і звідси випливає, що він не тільки може бачити все те, що бачу я, він також може бачити мене. Інший перетворює мене на об’єкт. Тільки після цього інший може стати для мене такою ж людською істотою, і я повинен визнати його як суб’єкта. І тільки після цього у мене з’являється справжній зв’язок із самим собою. Сам досвід того, щоб бути побаченим, дозволяє мені побачити себе. Візьмемо для прикладу випадок, коли ти стоїш біля дверей і підслуховуєш. Ти цілком і повністю зосереджений на тому, що відбувається за дверима. Раптом хтось плескає тебе по плечу, і ти червонієш, тому що тебе викрили. Тільки тепер ти дійсно зрозумів себе таким, яким був, а саме — тим, хто підслуховує біля дверей^[382]. Отож ти усвідомлюєш себе через судження іншої людини. Інший — це той, хто оцінює тебе поглядом, і цей погляд проникає тобі прямісінько в душу^[383]. Саме в цьому і полягає зв’язок з іншими: вони оцінюють тебе. Утім, ти потребуєш інших, бо тільки вони можуть дати потрібне тобі визнання, і для того щоб це визнання мало якусь цінність, ти також повинен визнавати інших. Цінність визнання, отриманого від інших, залежить від мого визнання інших^[384].

Однак я також потребую такого ставлення, яке не визначається поглядом іншого, в якому немає зов­нішнього стосунку до мене, що виникає через моє спостереження за собою, щоб упевнитись: я виглядаю таким, яким бажаю виглядати. В самотності я набуваю більш прямого зв’язку з самим собою, тому що він не визначається поглядом іншого. Ми повинні випробувати себе як об’єкт для іншого. Ми можемо уникнути досвіду бути об’єктом для інших. Це свобода від інших. Коли ти сам, у тебе також є можливість не пов’язувати себе в такий рефлексивний спосіб. Здається, що, перебуваючи наодинці, люди менше усвідомлюють себе^[385]. Люди прагнуть самотності не лише заради свободи від інших, а й для себе — щоб мати свободу вирішувати, що робити і куди спрямувати думку^[386]. Це не означає, що в такому стані людина обов’язково безкомпромісно зайнята собою. Багато з того, що ми робимо в самотності, має мету, яка виходить за межі самотності.

У першій зі своїх «Лекцій про призначення вченого» Й.Ґ. Фіхте стверджує, що вчений — це передусім людина, а будучи людиною, він також є істотою соціальною. Тому вчений житиме в опозиції до власної природи, якщо ізолює себе і вибере самотність^[387]. Говорячи про етику, Фіхте наголошує: навіть якщо самотнє споглядання може бути корисним для мислителя, мета цього споглядання передбачає спілкування з іншими людьми^[388].

Більшість людей, які пишуть книжки, можуть робити це, лише перебуваючи на самоті, в добрій самотності. На цьому наголошує Марґеріт Дюра: «Написане ніколи не може постати без самотності того, хто пише. Без самотності воно розсипається, стає анемічним у своєму прагненні того, про що потрібно писати... Для того, хто пише, завжди має дотримуватися відстань від інших. Самот­ність. Це самотність автора, самотність писання»^[389]. Однак ціль самотнього писання полягає в тому, що написане знайде читача. Навіть з огляду на вагому причину мого писання — що написане мною має бути прочитане іншими — я не в змозі писати, якщо хтось у цей час заглядає мені через плече. Тоді я стаю надто сором’язливим і не можу зосередитися на тому, що пишу. Велика частина проведеного в самотності часу має стосунок до наших відносин з іншими, до того, як нам разом існувати у світі. Навіть обираючи самотність, ми залишаємося соціальними істотами.

Здатність до самотності

У розділі 3 обговорювалися деякі з тестувань поганої самотності. Існує тестування і для позитивної самотності — Preference for Solitude Scale (1995). Через значне збільшення кількості людей, які обирають жити і проводити відпочинок наодинці, можна припускати, що рівень самотності збільшується, однак я не знайшов жодного дослідження, яке б пропонувало показники у часовому огляді. Можна, до речі, зауважити, що частота перебування наодинці та радість від цього більше співвідносяться з тим, що індивід просто насолоджується цим станом самим по собі, не прагнучи уникнути соціальних контактів^[390]. Навіть якщо люди воліють жити і проводити відпочинок наодинці, вони, здається, менше, ніж будь-коли, по-справжньому залишаються на самоті, тому що хронічно перебувають у взаємодії з іншими, не в останню чергу за допомогою постійно доступних електронних засобів зв’язку.

Ми живемо в час, коли більшість із нас взагалі не має змоги залишитися сам на сам із собою, коли телефонні розмови, текстові повідомлення, Twitter, Facebook, Skype тощо гарантують нам хронічну взаємодію з іншими. Добра самотність доступна нам менше, ніж раніше, і не в останню чергу через те, що ми вирішили заповнити соціальністю простір, в якому така самотність могла б виникнути. Найбільша проблема самотності нашого часу полягає, мабуть, не так в тому, що в нас надто багато поганої самотності, а в тому, що надто мало самотності доброї. Добра самотність під загрозою, коли ми — від нудьги, занепокоєння, невпевненості або лінощів — надто швидко хапаємося за інших під час зустрічі чи по телефону або комп’ютеру, замість того, щоб залишатися в усамітненому стані. Ми даємо схопити себе — або надто легко поступаємося — відволіканню. Цікаве слово: «від-волікання», тягти геть від чогось. Нас тягнуть геть від самих себе.

У 1937 році Бертран Рассел стверджував, що ми втратили добру самотність^[391]. Те саме стверджує Одо Марквард: ми багато в чому втратили «здатність до самотності»^[392]. Та що насправді означає «здатність до самотності», крім очевидного пояснення, що йдеться про здатність бути самотнім? Марквард пише: «Здатність до самотності — це передусім зрілість»^[393]. Дещо дивне твердження, але річ у тім, що для зрілості особа має бути здатна одна, не опираючись на інших, виступити за свої переконання. За словами Канта, Просвітництво — це перемога людини над такою незрілістю^[394]. Тож потрібно додати, що зрілість, про яку пише Кант, є інтелектуальною, тоді як у неспроможності до доброї самотності йдеться більше про емоційну незрілість. Труднощі самотності в тому, що насправді потрібно перебувати в стосунку з самим собою і вміти віднайти в ньому спокій. Якщо цього спокою не вистачає, ми прагнемо відволікання, яке відтягне нас від самих себе. Паскаль пише так:

Ми шукаємо не цього м’якого і спокійного вжитку, який дозволяє думати про наше нещасне становище, і не небезпек війни чи мозолів посади, а метушні, яка відвертає наші думки від нашого становища і розважає нас.

Ось чому люди так люблять гомін і бучу. Ось чому ув’язнення така страшна кара; ось чому втіха самотності — річ неосягнéнна^[395].

Хронічна потреба у відволіканні — ознака емоційної незрілості. Але така незрілість звичне явище. У дослідженнях, коли людей всього на 6—15 хвилин залишали сам на сам з їхніми думками, більшість учасників повідомляла, що для них це було завдання середньої або вище середньої складності^[396]. Коли під час експерименту учасникам давали можливість «підмахлювати» — пограти на телефоні чи щось подібне, — більшість саме так і робила. В одному дослідженні учасникам давали можливість порушити монотонність, завдавши собі болючого удару електрошокером; цим скористалися чверть жінок і дві третини чоловіків. Один учасник завдав собі 190 ударів за 15 хвилин. Такі експерименти також досліджують здатність переносити нудьгу, як і дослідження здатності до самотності, та, попри це, вони показують, що людині бракує спроможності заповнити себе собою ж, коли її позбавляють зовнішніх відволікаючих чинників.

Ніцше пише: «Поступово до мене прийшло розуміння найбільшого недоліку нашої форми виховання і освіти. Ніхто не вчиться, ніхто не намагається, ніхто не навчає інших — як зносити самотність»^[397]. Потрібно навчатися вмінню зносити самотність. Томас Махо пише про те, що він називає «техніками самотності», тобто про техніки, за допомогою яких можна перебувати сам на сам із собою^[398]. У поганій самотності людина сама із собою, а в добрій — разом із собою. Спільна риса цих технік у тому, що вони містять самоподвоєння, коли індивід створює не точну копію себе, а радше іншого себе, з яким можна вести діалог. Інакше кажучи, можна заповнити себе власною ж присутністю, а не відсутністю інших. Семюель Батлер описує меланхоліка, як того, хто втрапив у найгірше в світі товариство — своє власне^[399]. Товариство, про яке пише Батлер, настільки погане через те, що сповнене відчуття відсутності, втрати, нестачі.

Без багатого внутрішнього світу, напевно, непросто довірити себе добрій самотності. З іншого боку, така самотність, здається, є умовою багатого внутрішнього світу. Михай Чиксентмихаї виявив, що людям, яким складно проводити час наодинці з собою і непросто віднайти добру самотність, також складно розвивати себе творчо. Лише ті, хто вдосконалили своє вміння бути на самоті, як правило, досягають успіху в мистецтві або науці^[400]. Звісна річ, ці люди також перебувають у постійній взаємодії з іншими. Творчих людей характеризує не те, що вони самотніші за інших, а те, що вони вміють користати з цієї самотності та створювати щось, а не просто розпачати над власним становищем^[401].

Ханна Арендт наголошує, що самотність є фундаментальним досвідом у житті кожної людини і водночас вона суперечить нашим основним потребам^[402]. Для Арендт філософія — діяльність усамітнена: «Філософ — той, хто залишає печеру людей і входить у самотність — і самотність означає бути разом із самим собою»^[403]. Це явище не зарезервоване лише для тих, кого називають філософами. Усяка добра самотність, на думку Арендт, характеризується тим, що я сам із собою: Я є «два-в-одному»^[404]. Добра самотність може перетворитися на погану, і, на думку Арендт, це відбувається, коли людина залишена на саму себе. Це відбувається, коли вона не в змозі розділити себе на «два-в-одному» і стає одинокою, не відчуваючи свого ж товариства^[405].

Відмінність між доброю і поганою самотністю не в останню чергу полягає у стосунку особи до самої себе в цьому стані — чи вдається їй бути відносно самодостатньою. Очевидно, ніхто з нас не є повністю самодостатнім, та й ніхто не вважатиме цей стан ідеалом, але без певного вміння бути самодостатнім, могти існувати самому по собі, без необхідності опиратися на інших, життя виглядатиме досить жалюгідним, тому не завжди можна розраховувати на допомогу інших. Але самодостатність ніколи не буває тотальною, і для того щоб добра самотність справді була доброю, шлях до інших повинен залишатися відкритим. Як писав Улав Г. Гауґе:

Солодка вона, самотність,

поки шлях назад

до інших

відкритий.

Бо ж не світиш ти

лише для самого себе.^[406]

8. Самот­ність і відповідальність

Вони завжди кажуть, що час усе змінює, але насправді ти мусиш сам зробити зміни.

Енді Воргол. «Філософія Енді Воргола (Від А до Б і назад)»

Маємо небагато підстав уважати, що проблема самотності в пізньомодерному світі стає серйознішою, але, утім, самотність — проблема суттєва. Вона важлива також для тих, хто не надто сильно потерпає від самотності, оскільки демонструє, як ми насправді потребуємо інших людей у нашому житті. Це болісне почуття більшою чи меншою мірою хронічно стосується далеко не меншості людей^[407].

Самот­ність і сором

Чому самотність завдає такого болю? Самот­ність розповідає нам щось про нас самих, про наше місце у світі. Почуття самотності показує нам, наскільки ми незначні у більшій перспективі. Ми відчуваємо, що перебуваємо у всесвіті, для якого нічого не значимо, де наше буття або небуття позбавлене значимості для оточення. Самот­ність пов’язана із соромом.

Іноді, читаючи лекції про самотність, я прошу, щоб в аудиторії підняли руки самотні, але цього ніхто не робить і западає незручна тиша. Це свідчить про те, наскільки складно публічно визнати свою самотність. Самот­ність — це соціальний біль, біль, який посилає сигнали, що твоє соціальне життя незадовільне, і цей біль допікає ще настирливіше, коли стає соціально видимим. Самот­ність завдає не лише болю, а й незручностей. Аби уникнути сорому, необхідно робити вигляд, що в тебе активне соціальне життя, хоч би яким самотнім ти почувався в цей час. Незважаючи на те, що самотність — загальнолюдське явище, той, хто страждає від самотності, — невдаха.

У п’єсі Джоан Дідіон «Грай, що випаде» зустрічаємо 31-річну акторку Марію Вайєт та спостерігаємо за тим, що привело її до психічної лікарні. Марія розлучається з чоловіком, з його примусу робить аборт, її донька потрапляє до лікарні, а кар’єра покинута напризволяще. Вона страшенно самотня, і їй дуже важливо цю самотність приховати:

Вона бачила їх у супермаркетах і знала, як їх впізнати. О сьомій годині вечора в суботу вони стоятимуть у черзі до каси, читаючи гороскопи в Harper’s Bazaar, а в їхніх возиках буде одна бараняча відбивна і, може, дві банки котячого корму, а також ранкова недільна газета із загорнутими коміксами. Часом вони виглядатимуть дуже красиво, їхні спідниці матимуть правильну довжину, а окуляри — правильний тон, і, можливо, губи будуть лише трохи стиснуті з якоюсь ніби вразливістю, але це вони — з однією баранячою відбивною і ранковою газетою. Щоб її не викрили, Марія завжди робить великі закупи для домашнього господарства: літри грейпфрутового соку, літр зеленого соусу чилі, сушена сочевиця, паста «алфавіт», рігатоні та бляшанки ямсу, консерви, десятикілограмові коробки прального порошку. Вона знала, як упізнати самотніх, в яких нема обов’язків, і ніколи не купувала маленької зубної пасти, ніколи не клала до возика жіночого журналу. Будинок у Беверлі-Гіллз був завалений цукром, різними кукурудзяними кексами, замороженими стейками та іспанською цибулею. Марія ж їла звичайний сир^[408].

Бути самотнім означає зазнати невдачі у важливій частині свого життя — бо це неспроможність створити відносини з однією людиною або кількома людьми, котрих потребуєш. Самот­ній не здатен отримати від інших підтвердження своєї цінності як людини, принаймні не в тому обсязі, якого потребує. Самот­ність людини стає ніби вимушеною ззовні. Самот­ній — той, хто прагне відносин з іншими, але у нього їх нема. Ось у чому відмінність між соціальним відторгненням і соціальним виключенням.

Самот­ність, почуття належності та сенс життя

Встановлено, що і хронічна самотність, і експериментально викликана соціальна ізоляція корелюються з нижчим рівнем досвідчення сенсу життя. Це свідчить про те, що почуття належності має ключове значення для того, щоб життя мало сенс^[409]. Сенс життя, очевидно, можна вивчати під різними кутами зору, але спільним для них буде вирішальна роль взаємин з іншими людьми^[410]. Існують вагомі докази на користь «гіпотези належності» Баумайстера і Лірі, згідно з якою «людина має всепроникне прагнення формувати і підтримувати хоча б мінімум міцних, позитивних і вагомих міжособистісних відносин»^[411]. Та потрібно додати, що не всі мають однакову потребу в належності, тобто в одних ця потреба більша, а в інших — менша^[412]. Люди, які проводять багато часу з іншими людьми, як правило, щасливіші за тих, хто частіше залишається на самоті, але, очевидно, в цьому великі індивідуальні відмінності. При вимірюванні суб’єктивного благополуччя — або, як його часто трохи хибно називають, «щастя» — вплив міжособистісних відносин більший за вплив грошей і здоров’я. Якщо намагатися передбачити, високий чи низький бал матиме особа у вимірюванні суб’єктивного благополуччя, то час, який вона проводить із родиною і друзями, дасть найкращі шанси вгадати правильно. Люди повідомляють про те, що більшою мірою відчувають позитивні емоції тоді, коли вони з іншими людьми, ніж тоді, коли наодинці. Проте багато людей можуть переживати найкращий час у власному товаристві, а серед інших почуватимуться жахливо.

Проте правда в тім, що ми всі потребуємо інших. І ключовою складовою цього є потреба, щоб інші потребували нас. Ті, кого інші не потребують, у певному сенсі не мають ніякого значення. Тому дивно, що ми значною мірою організовуємо наше життя так, щоб якомога менше потребувати одне одного. В 1970 році соціолог Філіп Слейтер опублікував книжку «Переслідування самотності», в якій писав:

Ми прагнемо мати приватний будинок, приватний засіб пересування, приватний сад, приватну пральню, магазини самообслуговування та всілякі навики зроби-це-сам. Неймовірний розмах технологій, здається, поставив собі завдання зробити непотрібною потребу попросити щось в іншої людини за якоїсь нагоди в повсякденній діяльності. Навіть у сім’ях американці є унікальними в своєму переконанні, що кожен повинен мати окрему кімнату, навіть окремий телефон, телевізор і автомобіль, якщо це можливо економічно. Ми прагнемо чимраз більше особистого життя, а коли досягаємо цього, почуваємося дедалі відчуженішими^[413].

Десятиліття, що минули від часу виходу книжки Слейтера, у певному сенсі тільки посилили такий розвиток подій до все більшої незалежності від інших. Геґель сказав би, що це опис нещасливого «я», яке не може «звільнитися від своєї самотності, від створеної ним же самодостатності»^[414]. Водночас мало що вказує на те, що ми стали більш самотніми.

Політика самотності

За своєю феноменологією самотність постає такою, що викликана ззовні. Ми переживаємо самотність, бо нас підводить наше оточення. Тоді оточення також повинне бути відповідальним за самотність і зобов’язаним допомогти. Чи є в цьому відповідальність політики? Дехто з норвезьких політиків бралися за подібні ініціативи. Міністр охорони здоров’я від Консервативної партії («Гюйре») Бент Гюйє у 2014 році закликав до «політичної мобілізації проти самотності»^[415]. Це наштовхує на згадку про роман Курта Воннеґута «Балаган» (1976), в якому лікар-педіатр Вілбур Свейн бере участь у виборах на пост президента і перемагає з гаслом «Lonesome no more» («Самот­ності — кінець») — обіцянкою, що надалі ніхто не повинен бути самотнім. Уряд Сульберґ навряд чи надихнувся твором Воннеґута, але міг би значно краще осягнути суть самотності, хоч така мобілізація базується на стійких помилкових уявленнях, про які я згадував у вступі до книжки і потім намагався їх коригувати. Не лише уряд Сульберґ помилково знався на цій тематиці через як недостатню поінформованість, так і непорозуміння. Також уряд Столтенберґа спрямовував зусилля для запобігання самотності серед населення^[416]. Лідер Соціалістичної лівої партії (SV) Аудун Люсбаккен навіть висловив переконання, що всі муніципалітети в країні повинні мати «план самотності»^[417].

Політична мобілізація проти самотності — безнадійний проект. Існує мало свідчень на користь істотного впливу програм, що ставили собі за мету зменшити самотність^[418]. Як правило, розрізняють чотири основні типи втручання у цій сфері:

1) покращення соціальних навичок;

2) посилення соціальної підтримки;

3) забезпечення ширших можливостей для соціальної взаємодії;

4) зміна незадовільного соціального сприйняття.

Між першим, другим і третім типом існує невелика відмінність, і вплив від втручання цих трьох типів незнач­ний. Натомість втручання четвертого типу, здається, має кращий вплив, ніж попередні^[419]. Йдеться про один варіант когнітивно-поведінкової терапії, при якому намагаються змінити негативні думки, що виникають при контакті з соціальною сферою. Однак на цей час проведено досить мало досліджень четвертого типу, тож з висновками потрібно зачекати. З іншого боку, існують приклади незначного впливу перших трьох типів втручання, тож, як правило, від надання самотнім людям кращої соціальної підтримки, більших можливостей для соціальної взаємодії або від навчання кращим соціальним навичкам користь невелика. Уряд Сульберґ виділив 10 мільйонів крон для попередження самотності серед людей похилого віку; сума, очевидно, незначна, але прикметно, що заходи мали підпадати під другий і третій типи, вплив яких незначний^[420]. Міністр охорони здоров’я Бент Гюйє також постановив, що попередження самотності, по суті, повинне відбуватися за межами служб, що опікуються здоров’ям^[421]. Якщо б хтось бажав реалізовувати заходи, що мають істотно кращий вплив, аніж заходи, на які уряд виділив фінансування, тоді це, ймовірно, мала би бути підтримка психолога. В іншому випадку, зміцнення інституцій, що посилюють довіру, — найважливіше, що можуть зробити політики для запобігання самотності, але це суттєво випадає за межі компетенції міністра охорони здоров’я.

Відповідальність за власні почуття

Кожен із нас повинен брати відповідальність за власні почуття. Це твої почуття. Вони належать тобі. Аристотель стверджує, що дії кожної людини виходять з її характеру, і цього нікому не уникнути, але в певному розумінні дії також є добровільними, тому що ми самі сформували власний характер, тобто ми частково створили або сформували самих себе^[422]. Наприклад, ти можеш бути відповідальним за культивування гніву, якщо агресивно реагуєш в ситуаціях, коли це не є розсудливо. Відповідно, можемо стверджувати, що особа також може бути відповідальна за свою самотність, коли вибирає модель поведінки, яка підтримує і посилює самотність. Гаррі Франкфурт відкидає теорію Аристотеля і стверджує, що відповідальність за свій характер — і за дії, які виникають із нього, — не стосується вироблення чи формування цього характеру, а є радше питанням «відповідальності за нього»^[423]. Водночас очевидно, що таку відповідальність людина бере на себе лише до певної межі, поки це дозволяє її характер.

Звичайно, ми не можемо вибирати, що нам відчувати. Ти не можеш просто вирішити не почуватися самотнім, внаслідок чого проблема відразу зникла б, як роса під сонячним промінням акту твоєї волі. Феноменологічно почуття — це те, що відбувається з нами, і часто вони суперечать тому, чого прагнемо. Але ти можеш вибрати, наприклад, бути присутнім у соціальній ситуації, незважаючи на викликані нею незручності. Ти можеш намагатися змінити своє сприйняття подібних ситуацій, свої очікування щодо інших людей, а також свою прив’язаність до них. Ніхто не здатен виконати цю роботузамість тебе. Самот­ність сприймається нав’язаною ззовні як результат незадовільного соціального середовища, яке не відповідає потребам особи.

Отже, не можна з певністю стверджувати, що са­мот­ні повинні по-іншому ставитися до себе і свого оточення. Чи не буде це «звинуваченням жертви»? В такому випадку самотня людина захоче сказати словами Морріссі з The Smiths у пісні How Soon Is Now:

You shut your mouth

how can you say

I go about things the wrong way

I am human and I need to be loved

just like everybody else does^[424]

Біль самотності — це біль недостатнього визнання. Нарікання на самотність — це нарікання на біль, викликаний тим, що не може бути задоволена основна потреба людини. Ця потреба, однак, частково є результатом наших очікувань. З огляду на це, можливо, не варто одразу робити висновки, що щось не так із соціальною підтримкою, яку ми отримуємо від інших. Можливо, проблема і не в наших очікуваннях від цих відносин. Можливо, зараз ми взагалі очікуємо надто багато тепла від соціального простору^[425]. Якщо людина завжди почувається самотньою, навіть в оточенні сім’ї та друзів, які дають їй достатню підтримку і визнання, тоді щось не так з її «почуттям соціального голоду», подібно тому як деякі люди почуваються голодними, навіть якщо щойно добре наїлися. Можна постійно шукати нові любовні стосунки і нових друзів, сподіваючись, що вони заповнять нашу потребу в прив’язаності, — але навряд чи це можливо. У цьому випадку самотність набуває дисфункційного характеру, так само як можуть стати дисфункційними інші почуття.

У мене немає відповіді на питання, чому ти самотній. Я розповів трохи про соціальні обставини і психологічні властивості, які збільшують імовірність самотності, але ти сам повинен визначити їхнє значення саме для тебе і причини, що в основі твоєї самотності. Можливо, частина матеріалу, поданого в цій книжці, допоможе в коригуванні твого самоусвідомлення. Можливо, ти помічатимеш, що причини твоєї самотності насправді не ті, про які ти думав. Самот­ність сприймається такою, що викликана причинами ззовні, тому що середовище не відповідає потребам у прив’язаності. Та, можливо, ти побачиш, що тобі притаманна певна риса, котра допомагає формувати подібне сприйняття, що твої очікування від фактичної прив’язаності занадто високі, що ти не достатньо довіряєш, що ти надто егоцентричний або занадто критично сприймаєш самого себе та інших у соціальному контексті.

У багатьох випадках буде доречно сказати так: ти самотній не тому, що одинокий; ти одинокий через те, що самотній. Проте таке твердження може сприйматися несправедливим щодо самотніх і варіантом звинувачення жертви. Незважаючи на все, самотність відчувається так, ніби вона — явище, нав’язане нам ззовні, з нашого оточення, яке не задовольняє наших потреб. Однак ця суб’єктивна ідея не є добрим показником причин самотності. Якщо тебе оточує підтримка сім’ї та друзів, але ти все одно почуваєшся самотнім, кортить сказати, що твоя потреба у визнанні просто дала збій. Твоя самотність не обов’язково означає, що інші зрадили тебе або не виправдали твоїх сподівань. Можливо, це ти помилився в оцінці своєї прив’язаності до них. Твоя самотність не означає, що ти можеш вимагати від інших допомоги, щоб зносити її. Жодній людині не гарантоване право жити без самотності, так само як і право бути щасливою.

Між твоїм сприйняттям самого себе і тим, як сприймають тебе інші, завжди буде прогалина, і це слід усвідомлювати. У своїх думках і своєму досвіді ти присутній так, як ніколи не зможе бути присутньою жодна інша людина. У цьому й полягає самотність; більшість людей досвідчує її мало не весь час, але вона також може суттєво пригнічувати. Отже, парадигматичний досвід самотності полягає не у відсутності інших, а в тому, що серед інших особа почувається відчужено. Наша потреба в дружбі та любові є вираженням потреби подолати це відчуження, бути пов’язаними з іншими людьми, які, принаймні частково, здатні зрозуміти те, що ми думаємо, і відчути те, що ми відчуваємо, і не лише тоді, коли ми самі розповідаємо про наші думки і почуття, а тому що вони дійсно знають нас. Ці інші не обов’язково повинні схвально сприймати наш стан, але повинні розуміти, звідки беруться наші думки і почуття, і визнавати їх як вираження нашої суті та нашого сприйняття світу. Йдеться про особливу форму безпосередності між двома людьми, і це найближчий спосіб подолати ту самотність, з якою ми стикаємося упродовж життя.

І водночас існує стільки всього, чим ми не можемо поділитися. Самот­ньою є смерть. Твоя смерть є лише твоєю. Паскаль пише: «Безумці ми, якщо віднаходимо супокій у товаристві наших ближніх, які ще нещасніші за нас і безсиліші. Вони нам не зарадять. Ми помиратимемо на самоті»^[426]. Норберт Еліас пише про «самотність умираючого» і стверджує, що смерть у нашій культурі радше прихована, а не відкрита частина нашого досвідчення світу. Для тих, хто живе, смерть проблематична, і тому вона стає самотньою для тих, хто помирає, бо «їм — ще за життя — доводиться відчувати, що вони вже виключені з товариства живих»^[427]. Але не обов’язково мусить бути саме так. Ми не повинні почуватися так, як сказано у «Пісні смерті» Йенса Бйорнебу з п’єси «Друзі птахів» (1966):

І прийде той день, дійдеш до межі ти

Із серцем розбитим від втрат у житті,

Бо близьких нема, тих, хто міг би зігріти,

Збагнеш, що помер у самотності й ти.

[Переклад Лариси Панок]

Ті, кому ти небайдужий, не обов’язково мусять покидати тебе. Коли помирав мій батько, ми весь час були з ним. Ми знали, що повинно статися, і провели багато ночей, допізна розмовляючи про це. Ніхто з нас не міг померти замість нього, але ми були разом із ним. До самого кінця ми дарували одне одному близькість і розраду, як продовження всього, що ми пережили разом. Проте батько знав, що саме він помре.

Це твоя самотність

Самот­ність розповідає мені щось про мене, про моє місце у світі. Коли я був молодший і дурніший, то думав, що мені не потрібні інші, що я можу бути самодостатнім. Навіть зараз, перебуваючи на самоті, я іноді можу піддатися почуттю доброї самотності, внаслідок чого мене навідує думка, що самодостатність досі є альтернативою. Ця ілюзія не триває довго, і добра самотність змінюється поганою. Погана самотність відкриває нам важливу межу того, якими ми можемо бути, коли чітко показує, що ми не самодостатні. З моменту нашого народження, з моменту перед народженням наше життя переплітається з життям інших й упродовж цілого життя зав’язуються нові зв’язки з іншими, а старі зв’язки розриваються. Як стверджує Д.Г. Лоуренс, у людському житті все, навіть наша індивідуальність, залежить від наших відносин з іншими^[428]. Без цих відносин більша частина індивідуальності випарується, тому що вона розвивається та визначається через наші відносини з іншими людьми.

У романі Річарда Форда «Канада» сказано так: «Я читав, що самотність — це ніби стоїш у довгій черзі й чекаєш дістатися її початку, де станеться щось хороше. Але черга не рухається, а інші люди постійно минають тебе і проходять уперед. А початок черги, місце, де ти бажаєш бути, все віддаляється і віддаляється, аж поки ти вже не віриш, що там є щось для тебе»^[429]. Ця черга, в принципі, довго не триває, але не варто вважати, що вона нічого не може тобі запропонувати. Інші можуть дізнатися про твою самотність лише настільки, наскільки ти її показуєш. Ніхто не може проникнути до твоєї самотності та прогнати її. Але тобі під силу впустити когось до самотності, а тоді вона перестає бути самотністю і стає товариством. Тож ти повинен навчитися жити з тим, що кожне людське життя більшою чи меншою мірою міститиме самотність, і тому так важливо навчитися зносити її, ба навіть перетворювати погану самотність на добру.

Можна зменшити самотність, навчившись відпочивати в собі, не залежати так сильно від визнання інших і водночас прагнути присутності інших і відкривати себе для них, однак самотність однаково час від часу нагадуватиме про себе. За цю самотність ти повинен брати на себе відповідальність. Бо все-таки це твоя самотність.

Подяка

Дякую Сірі Сьорліе, Маріусу Доксгайму, Яну Гаммеру та Ерікові Торстенсену за коментарі до тексту. Особ­лива подяка Томасу Севеніусу Нільсену за допомогу в упорядкуванні даних досліджень умов життя Центрального статистичного бюро Норвегії. Нарешті, не менше вдячний моїй редакторці протягом багатьох років, Інґрід Уґельвік, за те, що і цього разу давала ­добрі поради і відгуки.

Література

AARP: Loneliness among Older Adults: A National Survey of Adults 45+. http://www.aarp.org/content/dam/aarp/rese­arch/surveys_statistics/general/2012/loneliness_2010.pdf.

Abbey, Edward: Desert Solitaire: A Season in the Wilderness, Ballantine Books, New York 1985 (1968).

Abélard, Pierre & Héloïse: Brevvekslingen mellom Abélard og Héloïse — med et utdrag fra Abélards verker, overs. Harald Gullichsen, Aschehoug, Oslo 2002.

Amichai-Hamburger, Yair & Barry H. Schneider: «Loneliness and Internet Use» // Robert J. Coplan & Julie C. Bowker (red.): The Handbook Of Solitude: Psychological Perspectives on Social Isolation, Social Withdrawal, and Being Alone, Wiley Blackwell, Maldan MA/Oxford 2014.

Arendt, Hannah: The Life of the Mind: Thinking, Harcourt Brace & Company, San Diego/New York/London 1977.

Arendt, Hannah: The Origins of Totalitarianism, Harcourt Brace & Company, San Diego/New York/London 1979.

Arendt, Hannah: Denktagebuch 1950 bis 1973. Erster Band, Piper, München/Zürich 2002.

Arendt, Hannah: Vita activa: Det virksomme liv, overs. Christian Janss, Pax, Oslo 1996.

Ariès, Philippe & Georges Duby (red.): A History of Private Life, 5 bd, Belknap Press, Cambridge MA 1992.

Aristoteles: Den nikomakiske etikk, overs. Øyvind Rabbås & Anfinn Stigen, Bokklubben Dagens Bøker, Oslo 1999.

Aristoteles: Retorikk, overs. Tormod Eide, Vidarforlaget, Oslo 2006.

Aristoteles: Politikken, overs. Tormod Eide, Vidarforlaget, Oslo 2007.

Arkins, Brian: Builders of my soul: Greek and Roman themes in Yeats, Barnes and Noble Books, Savage 1990.

Asher, Steven R. & Julie A. Paquette: «Loneliness and Peer Relations in Childhood», Current Directions in Psychological Science 3/2003.

Auster, Paul: The Invention of Solitude, Penguin, New York 1982.

Aydinonat, Denise et al.: «Social Isolation Shortens Telomeres in African Grey Parrots (Psittacus erithacus erithacus)», PLoS ONE 9/2014.

Barthes, Roland: Mourning Diary, overs. Richard Howard, Hill and Wang, New York 2010.

Baudelaire, Charles: Prosadikt, overs. Tore Stubberud, Valdisholm, Rakkestad 1993.

Baumeister, Roy F.: The Cultural Animal: Human Nature, Meaning, and Social Life, Oxford University Press, Oxford 2005.

Baumeister, Roy F. & Mark R. Leary: «The Need to Belong: Desire for Interpersonal Attachments as a Fundamental Human Motivation», Psychological Bulletin 3/1995.

Baumeister, Roy F., Jean M. Twenge & Christopher K. Nuss: «Effects of social exclusion on cognitive processes: Anticipated aloneness reduces intelligent thought», Journal of Personality and Social Psychology 83/2002.

Baumeister, Roy F. & Kathleen D. Vohs: «The Pursuit of Meaningfulness in Life» // C. R. Snyder & Shane J. Lopez (red.): Handbook of Positive Psychology, New York: Oxford University Press 2002.

Baumeister, Roy F. et al.: «Social exclusion impairs self-regulation», Journal of Personality and Social Psychology 88/2005.

Beckett, Samuel: Dream of Fair to Middling Women, Black Cat Press, Dublin 1992.

Beck, Ulrich: Risk Society: Towards a New Modernity, Sage, London 1992.

Beck, Ulrich & Elisabeth Beck-Gernsheim: Individualization: Institutionalized Individualism and its Social and Political Consequences, Sage, London 2002.

Bell, Brad: «Emotional Loneliness and the Perceived Similarity of One’s Ideas and Interests», Journal of Social Behavior and Personality 2/1993.

Bell, Robert A.: «Conversational involvement and loneliness», Communication Monographs 52/1985.

Bell, Robert A. & J.A. Daly: «Some communicator correlates of loneliness», Southern States Communication Journal 02/1985.

Bellow, Saul: Herzog, Viking Press, New York 1964.

Ben-Ze’ev, Aaron: The Subtlety of Emotions, The MIT Press, Cambridge, MA/London 2000.

Bergh, Andreas & Christian Bjørnskov: «Historical trust levels predict the current size of the welfare state», Kyklos 1/2011.

Berlin, Isaiah: Liberty, Oxford University Press, Oxford 2002.

Bierce, Ambrose: The Enlarged Devil’s Dictionary, Penguin, London 2001.

Boomsma, Dorret I. et al.: «Genetic and Environmental Contributions to Loneliness in Adults: The Netherlands Twin Register Study», Behavior Genetics 6/2005.

Borys, Shelley og Daniel Perlman: «Gender Differences in Loneliness», Personality and Social Psychology Bulletin 1/1985.

Bowlby, John: Loss: Sadness & Depression. Attachment and Loss, bind 3, Hogarth Press, London 1980.

Brandtzæg, Petter Bae: «Social Networking Sites: Their Users and Social Implications — A Longitudinal Study», Journal of Computer-Mediated Communication 4/2012.

Burke, Edmund: Philosophical Inquiry into the Origin of our Ideas of the Sublime and the Beautiful, Oxford University Press, Oxford 1998.

Butler, Samuel: «A Melancholy Man» // Characters and Passages from Note-Books, Cambridge University Press, Cambridge 1908.

Byron, Lord: Childe Harold’s Pilgrimage // The Major Works, Oxford University Press, Oxford 2000.

Cacioppo, John T. & William Patrick: Loneliness: Human Nature and the Need for Social Connection, W.W. Norton & Company, New York/London 2008.

Cacioppo, John T., Louise C. Hawkley & Gary G. Berntson: «The anatomy of loneliness», Current Directions in Psychological Science 3/2003.

Cacioppo, John T. et al.: «Loneliness within a nomological net: An evolutionary perspective», Journal of Research in Personality 40/2006.

Cacioppo, John T., Louise C. Hawkley og Ronald A. Thisted: «Perceived Social Isolation Makes Me Sad: 5-Year Cross-Lagged Analyses of Loneliness and Depressive Symptomatology in the Chicago Health, Aging, and Social Relations Study», Psychology and Aging 2/2010.

Cacioppo, John T., Stephanie Cacioppo & Dorret I. Boomsma: «Evolutionary mechanisms for loneliness», Cognition and Emotion 1/2014.

Cacioppo, John T. og Stephanie Cacioppo: «Social Relationships and Health: The Toxic Effects of Perceived Social Isolation», Social and Personality Psychology Compass 2/2014.

Caine, Barbara (red.): Friendship: A History, Equinox, London/ Knoxville 2009.

Cassirer, Ernst: Et essay om mennesket, overs. Eva Wyller, Aschehoug, Oslo 1965.

Chen, Xinyin & Doran C. French: «Children’s social competence in cultural context», Annual Review of Psychology 59/2008.

Cicero: Om vennskapet // Om gudenes natur og om vennskapet, overs. Oskar Fjeld, Aschehoug, Oslo 2004.

Cicero: Om pliktene // Om pliktene. Om alderdommen, overs. Henning Mørland, Aschehoug, Oslo 1971.

Cioran, E.M.: Sønderrevet, Document Forlag, Oslo 1993.

Chen, Yu: «Loneliness and social support of older people in China: a systematic literature review», Health & Social Care in the Community 2/2014.

Conley, Dalton: Elsewhere, U.S.A: How We Got from the Company Man, Family Dinners, and the Affluent Society to the Home Office, BlackBerry Moms, and Economic Anxiety, Pantheon, New York 2009.

Coplan, Robert J. & Julie C. Bowker (red.): The Handbook Of Solitude: Psychological Perspectives on Social Isolation, Social Withdrawal, and Being Alone, Wiley Blackwell, Maldan MA/Oxford 2014.

Csikszentmihalyi, Mihaly: Creativity: The Psychology of Discovery and Invention, HarperCollins, New York 1996.

Dandeneau, Stéphane D. et al.: «Cutting stress off at the pass: reducing vigilance and responsiveness to social threat by manipulating attention», Journal of Personality and Social Psychology, 4/2007.

DePaulo, Bella: «Single in a Society Preoccupied with Couples» // Robert J. Coplan & Julie C. Bowker (red.): The Handbook Of Solitude: Psychological Perspectives on Social Isolation, Social Withdrawal, and Being Alone, Wiley Blackwell, Maldan MA/Oxford 2014.

Deresiewicz, William: «The End of Solitude», The Chronicle of Higher Education 30. januar 2009. http://chronicle.com/ article/The-End-of-Solitude/3708.

Descartes, René: A Discourse on the Method of Correctly Conducting One’s Reason and Seeking Truth in the Sciences, overs. Ian Mclean, Oxford University Press, Oxford 2006.

DeWall, C. Nathan & Roy F. Baumeister: «Alone but feeling no pain: Effects of social exclusion on physical pain tolerance and pain threshold, affective forecasting, and interpersonal empathy», Journal of Personality and Social Psychology 1/2006.

Dewell, C. Nathan et al.: «It’s the Thought That Counts: The Role of Hostile Cognition in Shaping Aggressive Responses to Social Exclusion», Journal of Personality and Social Psychology 1/2009.

Didion, Joan: Play It As It Lays, Fourth Estate, London 2011.

Diener, Ed & Marissa Diener: «Cross-cultural correlates of life satisfaction and self-esteem», Journal of Personality and Social Psychology 68/1995.

Distel, Marijn A. et al.: «Familiar Resemblance for Loneliness», Behavior Genetics 4/2010.

DiTommaso, Enrico & Barry Spinner: «Social and Emotional Loneliness: A Re-Examination of Weiss’ Typology of Loneliness», Personality and Individual Differences 3/1997.

Dostojevskij, Fjodor M.: Opptegnelser fra et kjellerdyp, overs. Gunnar Opeide, Solum, Oslo 1990.

Dreyfus, Hubert: On the Internet, 2nd ed., Routledge, London 2008.

Duck, Steve, Kris Pond & Geoff Leatham: «Loneliness and the evaluation of relational events», Journal of Social & Personal Relationships 11/1994.

Duras, Marguerite: Å skrive, overs. Silje Aa. Fagerlund, Transfe:r forlag, Oslo 2014.

Eckhart, Mester: Å bli den du er. Perspektiver på menneskets frihet, overs. Jon Wetlesen, Aschehoug, Oslo 2000.

Eisenberger, Naomi I., Matthew D. Lieberman & Kipling D. Williams: «Does Rejection Hurt? An fMRI Study of Social Exclusion», Science 302/2003.

Ekman, Paul: «An Argument for Basic Emotions» // Cognition and Emotion 6/1992.

Elias, Norbert: De døendes ensomhet, overs. Niels Magnus Bugge, Humanist Forlag, Oslo 1997.

Eliot, George: Middlemarch, Norton, New York/London 2000.

Eliot, T.S.: The Cocktail Party // The Complete Poems and Plays, Faber & Faber, London 1987.

Emerson, Ralph Waldo: «Nature» // The Essential Writings of Ralph Waldo Emerson, The Modern Library, New York 2000.

Emerson, Ralph Waldo: «Experience» // The Essential Writings of Ralph Waldo Emerson, The Modern Library, New York 2000.

Emler, Nick: «Gossip, reputation and social adaptation» // Robert F. Goodman & Aaron Ben-Ze’ev (red.): Good Gossip, Kansas University Press, Kansas 1994.

Ernst, John M. & John T. Cacioppo J. T.: «Lonely hearts: Psychological perspectives on loneliness», Applied and Preventive Psychology 8/1999.

EU: Independent living for the ageing society, 2010. http://ec.europa.eu/information_society/activities/ict_psp/documents/ independent_living.pdf.

Fichte, Johann Gottlieb: Das System der Sittenlehre // Fichtes Werke, Bind 4, de Gruyter, Berlin 1971.

Fichte, Johann Gottlieb: «Einige Vorlesungen über die Bestimmung des Gelehrten» // Fichtes Werke, Bind 6, de Gruyter, Berlin 1971.

Findlay, Robyn A.: «Interventions to reduce social isolation amongst older people: where is the evidence?», Ageing & Society 23/2003.

Fischer, Claude S.: «The 2004 Finding of Shrunken Social Networks: An Artifact», American Social Review 74/2009.

Fischer, Claude S.: Made in America: A Social History of American Culture and Character, University of Chicago Press, Chicago 2010.

Fischer, Claude S.: Still Connected. Family and Friends in America Since 1970. Russell Sage Foundation 2011.

Flett, Gordon L., Paul L. Hewitt & Tessa De Rosa: «Dimensions of perfectionism, psychosocial adjustment, and social skills», Personality and Individual Differences 2/1996.

Folkehelseinstituttet: «Sosial støtte og ensomhet — faktaark», Oslo 2015. http://www.fhi.no/tema/psykisk-helse/sosial-stotte-og-ensomhet.

Ford, Richard: Canada, Bloomsbury, London 2012.

Frankfurt, Harry G.: The importance of what we care about, Cambridge University Press, Cambridge 1988.

Frankfurt, Harry G.: The Reasons of Love, Princeton University Press, Princeton/New York 2004.

Frankfurt, Harry G.: Taking Ourselves Seriously & Getting It Right, Stanford University Press, Stanford 2006.

Fukuyama, Francis: Trust. The Social Virtues and the Creation of Prosperity, Free Press, New York 1996.

Fukuyama, Francis: Political Order and Political Decay, Profile Books, London 2014.

Fukuyama, Francis: «Det store sammenbruddet», overs. Lars Holm-Hansen // Torbjørn Røe Isaksen & Henrik Syse (red.): Konservatisme, Universitetsforlaget, Oslo 2011.

Galanaki, Evangelia P.: «Are children able to distinguish among the concepts of aloneness, loneliness, and solitude?», International Journal of Behavioural Development 5/2004.

Gardner, Wendi L. et al.: «On the Outside Looking In: Loneliness and Social Monitoring», Personality and Social Psychology Bulletin 11/2005.

Garve, Christian: Ueber Gesellschaft und Einsamkeit, 2 bind, Wilhelm Gottlieb Korn, Breslau 1797/1800.

Geller, Jeffrey S. et al.: «Loneliness as a predictor of hospital emergency department use», The Journal of Family Practice 12/1999.

Gere, Judith & Geoff MacDonald: «An update of the empirical case for the need to belong», The Journal of Individual Psychology 66/2010.

Gerstel, Naomi & Natalia Sarkisian: «Marriage: The Good, the Bad, and the Greedy», Contexts 4/2006.

Gibson, Hamilton B.: Loneliness in Later Life, Macmillan, London 2000.

Giddens, Anthony: Modernity and Self-Identity. Self and Identity in the Late Modern Age, Polity Press, Cambridge 1991.

Giddens, Anthony: The Transformations of Intimacy, Polity Press, Oxford 1992.

Goethe, Johann Wolfgang von: Die Leiden des jungen Werther, Reclam, Stuttgart 2001.

Goossens, Luc et al.: «The Genetics of Loneliness: Linking Evolutionary Theory to Genome-Wide Genetics, Epigenetics, and Social Science», Perspectives on Psychological Science 03/2015.

Goswick, Ruth Ann & Warren H. Jones: «Loneliness, self-concept, and adjustment», Journal of Psychology 107/1981.

Grimen, Harald: Hva er tillit, Universitetsforlaget, Oslo 2009.

Gross, Daniel M.: The Secret History of Emotion. From Aristotle’s Rhetoric to Modern Brain Science, The University of Chicago Press, Chicago 2006.

Halvorsen, Knut: Ensomhet og sosial isolasjon i vår tid, Gyldendal, Oslo 2005.

Hampton, Keith et al.: Social Isolation and New Technology, Pew Research Center, Washington 2009. http://www.pewinternet. org/Reports/2009/18--Social-Isolation-and-New-Technology.aspx.

Hammitt, William E., Kenneth F. Backman & T. Jason Davis: «Cognitive Dimensions of Wilderness Privacy: An 18-Year Trend Comparison», Leisure Sciences 4/2001.

Hauge, Olav H.: «Attum einsemds berg» // Dikt i samling, Det Norske Samlaget, Oslo 1996.

Hawkley, Louise C. & John T. Cacioppo: «Perceived Social Isolation: Social Threat Vigilance and Its Implication for Health» // Jean Decety & John T. Cacioppo (red.): The Oxford Handbook of Social Neuroscience, Oxford University Press, Oxford, New York 2001.

Hawkley, Louise C. et al.: «Loneliness in Everyday Life: Cardiovascular Activity, Psychosocial Context, and Health Behaviors», Journal of Personality and Social Psychology 1/2003.

Hawkley, Louise C. & John T. Cacioppo: «Aging and Loneliness — Downhill Quickly?», Current Directions in Psychological Science 4/2007.

Hawkley, Louise C. & John T. Cacioppo: «Loneliness Matters: A Theoretical and Empirical Review of Consequences and Mechanisms», Annals of Behavioral Medicine 2/2010.

Hayek, Friedrich: Frihetens konstitusjon, overs. Lars Holm-Hansen // Lars Fr. H. Svendsen (red.): Liberalisme, Oslo: Universitetsforlaget, 2009.

Hegel, G.W.F.: Innledning til estetikken, overs. Steinar Mathisen, Aschehoug, Oslo 1986.

Heidegger, Martin: Sein und Zeit, Niemeyer, Tübingen 1986.

Heidegger, Martin: Was heißt Denken?, Niemeyer, Tübingen 1984.

Heidegger, Martin: Nietzsche, Erster Band, Neske, Pfullingen 1989.

Heidegger, Martin: Wegmarken, Gesamtausgabe Band 9, Vittorio Klostermann, Frankfurt a.M. 1976.

Heidegger, Martin: Platon: Sophistes, Gesamtausgabe Band 19, Klostermann, Frankfurt a.M. 1992.

Heidegger, Martin: Prolegomena zur Geschichte des Zeitbegriffs, Gesamtausgabe Band 20, Klostermann, Frankfurt a.M. 1988.

Heidegger, Martin: Die Grundbegriffe der Metaphysik: Welt, Endlichkeit, Einsamkeit, Gesamtausgabe Band 29/30, Klostermann, Frankfurt a.M. 1992.

Heidegger, Martin: Logik als die Frage nach dem Wesen der Sprache, Gesamtausgabe Band 38, Klostermann, Frankfurt a.M. 1998.

Heidegger, Martin: Hölderlins Hymnen «Germanien» und «Der Rhein», Gesamtausgabe Band. 39, Vittorio Klostermann, Frankfurt a.M. 1980.

Heidegger, Martin: Grundprobleme der Phänomenologie (1919—20), Gesamtausgabe Band 58, Klostermann, Frankfurt a.M. 1993.

Heidegger, Martin: Ontologie (Hermeneutik der Faktizität), Gesamtausgabe Band 63, Klostermann, Frankfurt a.M. 1995.

Heine, Steven J., Travis Proulx, Kathleen D. Vohs: «The Meaning Maintenance Model: On the Coherence of Social Motivations», Personality and Socical Psychology Review 2/2006.

Heinrich, Liesl M. & Eleonora Gullone: «The clinical significance of loneliness: A literature review», Clinical Psychology Review 6/2006.

Hobbes, Thomas: Leviathan, overs. Olav Lausund, Vidarforlaget, Oslo 2012.

Holt-Lunstad, Julianne, Timothy B. Smith & J. Bradley Layton: «Social Relationships and Mortality Risk: A Meta-Analytic Review», PLoS Medicine 7/2010.

Hosking, Geoffrey: Trust. A History, Oxford University Press, Oxford 2014.

Hume, David: Enquiries Concerning Human Understanding & Concerning the Principles of Morals, Clarendon Press, Oxford 1975.

Hume, David: En avhandling om menneskets natur, overs. Magne Malmanger, Erik Ringen & Bernt Vestre, Pax, Oslo 2009.

Høie, Bent: «En viktig vaksine». http://www.mentalhelse.no/psykobloggen/alle-blogginnlegg/en-viktig-vaksine.

James, William: The Principles of Psychology, bind 1, CosimoClassics, New York 2007 (1890).

Jaspers, Karl: Philosophie II. Existenzerhellung. 4. utg. Springer Verlag, Heidelberg/Berlin/New York 1973.

Jaspers, Karl: «Einsamkeit» // Revue International de Philosophie 147/1983.

John of the Cross, St.: Dark Night of the Soul, overs. E. Allison Peers, Image Books, New York 1959.

Jones, Warren H.: «Loneliness and social contact», Journal of Social Psychology 113/1981.

Jones, Warren H., J. E. Freemon & Ruth Ann Goswick: «The persistence of loneliness: Self and other determinants», Journal of Personality 1/1981.

Jones, Warren H., Steven A. Hobbs & Don Hockenbury: «Loneliness and social skill deficits», Journal of Personality and Social Psychology 4/1982.

Jones, Warren H., Carol Sansone, C. & B. Helm: «Loneliness and interpersonal judgments», Personality and Social Psychology Bulletin 9/1983.

Jones, Warren H. & T. L. Moore: «Loneliness and social support», Journal of Social Behavior and Personality 2/1987.

Jong Gierveld, Jenny De & Theo Van Tilburg: «The De Jong Gierveld Short Scales for Emotional and Social Loneliness: Tested on data from seven countries in the UN Generations and Gender Surveys», European Journal of Ageing 2/2010

Joyce, James: A Portrait of the Artist as a Young Man and Dubliners, Barnes and Noble Classics, New York 2004.

Kahneman, Daniel et al.: «A survey method for characterizing daily life experience: the day reconstruction method», Science 3/2004.

Kant, Immanuel: Beobachtungen über das Gefühl des Schönen und Erhabenen // Kants gesammelte Schriften, bind II, Preußischen Akademie der Wissenschaften (red.), de Gruyter, Berlin/ New York 1902-.

Kant, Immanuel: Metaphysik der Sitten // Kants gesammelte Schriften, bind VI, de Gruyter, Berlin/New York 1902-.

Kant, Immanuel: „Idee zu einer allgemeinen Geschichte in weltbürgerlicher Absicht» // Kants gesammelte Schriften, bind VIII, Preußischen Akademie der Wissenschaften (red.), de Gruyter, Berlin/New York 1902-.

Kant, Immanuel: «Muthmaßlicher Anfang der Menschengeschichte» // Kants gesammelte Schriften, bind VIII, Preußischen Akademie der Wissenschaften (red.), de Gruyter, Berlin/ New York 1902-.

Kant, Immanuel: «Beantwortung der Frage: Was ist Aufklärung?» // Kants gesammelte Schriften, bind VIII, Preußischen Akademie der Wissenschaften (red.), 29 bd. de Gruyter, Berlin/New York 1902-.

Kant, Immanuel: Reflexionen zur Anthropologie // Kants gesammelte Schriften, bind XV, Preußischen Akademie der Wissenschaften (red.), de Gruyter, Berlin/New York 1902-.

Kant, Immanuel: Vorlesungen über Anthropologie // Kants gesammelte Schriften, bind XXV, Preußischen Akademie der Wissenschaften (red.), de Gruyter, Berlin/New York 1902-.

Kant, Immanuel: Vorlesungen über Ethik // Kants gesammelte Schriften, bind XXVII, Preußischen Akademie der Wissenschaften (red.), de Gruyter, Berlin/New York 1902-.

Kant, Immanuel: Kritikk av dømmekraften, overs. Espen Hammer, Pax, Oslo 1995.

Kant, Immanuel: Hva er mennesket? Antropologi i pragmatisk perspektiv, overs. Øystein Skar, Pax, Oslo 2002.

Kelly, Kristine M.: «Individual Differences in Reactions to Rejection» // Mark R. Leary (red.): Interpersonal Rejection, Oxford University Press, Oxford/New York 2001.

Kierkegaard, Søren: Sygdommen til døden, Samlede Verker, bind XI, 2. utg. Gyldendal, København 1923.

Klinenberg, Eric: Going Solo: The Extraordinary Rise and Appeal of Living Alone, The Penguin Press, New York 2012.

Koto, Akiko et al.: «Social isolation causes mortality by disrupting energy homeostasis in ants», Behavioral Ecology and Sociobiology 4/2015.

Kraut, Robert et al.: «Internet Paradox. A Social Technology that Reduces Social Involvement and Psychological Well-Being», American Psychologist 9/1998.

Kraut, Robert et al.: «Internet Paradox Revisited», Journal of Social Issues 1/2002.

Kupersmidt, John B. et al.: «Social self-discrepancy theory and loneliness during childhood and adolescence» // K. J. Rotenberg & S. Hymel (red): Loneliness in childhood and adolescence, Cambridge University Press, Cambridge 1999.

La Rochefoucauld, François de: Maksimer, overs. Anne-Lisa Amadou, Gyldendal, Oslo 2004.

Larson, Reed W.: «The Solitary Side of Life: An Examination of the Time People Spend Alone from Childhood to Old Age», Developmental Review 1/1990.

Larson, Reed W.: «The Emergence of Solitude as a Constructive Domain of Experience in Early Adolescence», Child Development 1/1997.

Lau, S. & Gerald E. Gruen: «The social stigma of loneliness: Effect of target person’s and perceiver’s sex», Personality and Social Psychology Bulletin 18/1992.

Lawrence, D.H.: Late Essays and Articles, Cambridge University Press, Cambridge 2004.

Leary, Mark R. et al.: «Finding pleasure in solitary activities: desire for aloneness or disinterest in social contact?», Personality and Individual Differences 35/2003.

Lemay, Edward P. & Margaret S. Clark: «’Walking on eggshells’: How expressing relationship insecurities perpetuates them», Journal of Personality and Social Psychology 2/2008.

Lewis, C.S.: The Four Loves, Harcourt Brace, New York 1960.

Lieberman, Matthew D.: Social: Why Our brains Are Wired to Connect, Crown Publishers, New York 2013.

Locke, John: Of the Conduct of the Understanding // The Works of John Locke. A New Edition, Bind 3, Scientia, Aalen 1963.

Locke, John: Two Treatises of Government, Cambridge University Press, Cambridge 1988.

Long, Christopher R. & James R. Averill: «Solitude: An Exploration of Benefits of Being Alone», Journal for the Theory of Social Behaviour 1/2003.

Lucht, Michael J. et al.: «Associations between the oxytocin receptor gene (OXTR) and affect, loneliness and intelligence in normal subjects», Progress in Neuro-Psychopharmacology and Biological Psychiatry 5/2009.

Lykes, Valerie A. & Markus Kemmelmeier: «What Predicts Loneliness? Cultural Difference Between Individualistic and Collectivistic Societies in Europe», Journal of Cross-Cultural Psychology 3/2014.

Løgstrup, Knud Ejler: Den etiske fordring, Gyldendal, København 1956.

MacDonald, Geoff & Mark R. Leary: «Why Does Social Exclusion Hurt? The Relationship Between Social and Physical Pain», Psychological Bulletin 2/2005.

Macho, Thomas: «Mit sich allein. Einsamkeit als Kulturtechnik» // Aleida Assmann & Jan Assmann (red.): Einsamkeit. Archäologie der literarischen Kommunikation VI, Wilhelm Fink, München 2000.

Mahon, Noreen E. & Adela Yarcheski: «Loneliness in early adolescents: An empirical test of alternate explanations», Nursing Research 37/1988.

Mahon, Noreen E. & Adela Yarcheski: «Alternate explanations of loneliness in adolescents: A replication an extension study», Nursing Research 41/1992.

Maner, Jon K. et al.: «Does social exclusion motivate interpersonal reconnection? Resolving the ‘porcupine problem’.», Journal of Personality and Social Psychology 1/2007.

Marar, Ziyad: The Happiness Paradox, Reaktion Books, London 2003.

Marche, Stephen: «Is Facebook Making Us Lonely», The Atlantic, mars 2012. http://www.theatlantic.com/magazine/archive/2012/05/is-facebook-making-us-lonely/308930/

Marquard, Odo: Abschied vom Prinzipiellen, Reclam, Stuttgart 1981.

Marquard, Odo: „Plädoyer für die Einsamkeitsfähigkeit» // Skepsis und Zustimmung. Philosophische Studien, Reclam, Stuttgart 1995.

Masi, Christopher M. et al.: «A Meta-Analysis of Interventions to Reduce Loneliness», Personality and Socical Psychology Review 3/2011.

May, Simon: Love: A History, Yale University Press, New Haven/ London 2011.

Mayers, Aviva M., Siek-Toon Khoo & Martin Svartberg: «The Existential Loneliness Questionnaire: Background, development, and preliminary findings», Journal of Clinical Psychology 9/2002.

McPherson, Michael, Lynn Smith-Lovin & Matthew E. Brashears: «Social Isolation in America: Changes in Core Discussion Networks over two Decades», American Social Review 71/2006.

Mead, George H.: Mind, Self and Society, The University of Chicago Press, Chicago/London 1967 (1934).

Meer, Tom van der & Jochem Tolsma: «Ethnic Diversity and Its Effects on Social Cohesion», Annual Review of Sociology 40/2014.

Mellor, David et al.: «Need for belonging, relationship satisfaction, loneliess, and life satisfaction», Personality and Individual Differences 45/2008.

Mijuskovic, Ben Lazare: Loneliness in Philosophy, Psychology and Literature, 3. rev. utg. iUniverse, Bloomington 2012.

Mill, John Stuart: Principles of Political Economy with some of their Applications to Social Philosophy, Collected Works of John Stuart Mill Bd. 3, University of Toronto Press/ Routledge, Toronto/ London 1974.

Milligan, Tony: Love, Acumen, Durham 2011.

Milton, John: Paradise Lost, Penguin, London 2000.

Monbiot, George: «The Age of Loneliness is Killing Us», The Guardian 14. oktober 2014.

Montaigne, Michel de: «Om vennskap» // Essays. Første bok, overs. Beate Vibe, Aschehoug, Oslo 2004.

Montaigne, Michel de: «Om ensomhet» // Essays. Første bok, overs. Beate Vibe, Aschehoug, Oslo 2004.

Montaigne, Michel de: «Om tre slags omgang» // Essays. Tredje bok, overs. Beate Vibe, Aschehoug, Oslo 2008.

Moody, Eric J.: «Internet Use and Its Relationship to Loneliness», CyberPsychology & Behavior 3/2001.

Moore Jr., Barrington: Privacy. Studies on Social and Cultural History, M.E. Sharpe, Armonk NY. 1984.

Murakami, Haruki: Fargeløse Tsukuru Tazaki og hans pilegrimsår, overs. Ika Kaminka og Magne Tørring, Pax, Oslo 2014.

Murray, Sandra L. et al.: «Balancing connectedness and self-protection goals in close relationships: A levels-of-processing perspective on risk regulation», Journal of Personality and Social Psychology 3/2008.

Musick, Kelly & Larry Bumpass: «Reexamining the Case for Marriage: Union Formation and Changes in Well-being», Journal of Marriage and Family 1/2012.

Mykle, Agnar: Largo, Gyldendal, Oslo 1967.

Nietzsche, Friedrich: Nachgelassene Fragmente 1880—1882 // Kritische Studienausgabe, Bd. 9, dtv/de Gruyter, München/Berlin/ New York 1988.

Nietzsche, Friedrich: Slik talte Zarathustra, Gyldendal, Oslo 1976.

Nietzsche, Friedrich: Hinsides godt og ondt, overs. Trond Berg Eriksen, Dreyer, Oslo 1989.

Nietzsche, Friedrich: Morgenrøde, overs. Stian M. Landgaard, Spartacus, Oslo 2007.

Nietzsche, Friedrich: Den muntre vitenskapen, overs. Øystein Skar, Spartacus, Oslo 2010.

Nietzsche, Friedrich: Menneskelig, altfor menneskelig. En bok for frie ånder, overs. Øystein Skar, Spartacus, Oslo 2012.

Norman, Greg J. et al.: «Oxytocin increases autonomic cardiac control: Moderation by loneliness», Biological Psychology 3/2011.

Næss, Kristine: Bare et menneske, Oktober forlag, Oslo 2014.

OECD: Society at a Glance 2011: OECD Social Indicators, OECD Publishing 2011.

OECD: Society at a Glance 2014: OECD Social Indicators, OECD Publishing 2014.

Olds, Jacqueline & Richard S. Schwartz: The Lonely American. Drifting Apart in the Twenty-first Century, Beacon Press, Boston 2009.

Ortony, Andrew et al.: The Cognitive Structure of the Emotions, Cambridge University Press, Cambridge 1998.

Ozcelic, Akan & Sigal Barsade: «Work Loneliness and Employee Performance», http://webpages.csus.edu/~ozcelikh/Ozcelik_Barsade_Work_Loneliness_Paper.pdf. Lastet ned 19.04.2015.

Pascal, Blaise: Tanker, overs. Hall Bjørnstad, Pax, Oslo 2007.

Peplau, Letitia Anne & Daniel Perlman: «Perspectives on loneliness» // Letitia Anne Peplau & Daniel Perlman (red.): Loneliness: A sourcebook of current theory, research and therapy, Wiley, New York 1982.

Perlman, Daniel & Letitia Anne Peplau: «Toward a social psychology of loneliness» // S. W. Duck og R. Gilmour (red): Personal Relationships. 3: Personal relationships in disorder. London: Academic Press 1981.

Petrarch: The Life of Solitude, overs. Jacob Zeitlin, University of Illinois Press, Urbana 1978.

Pinquart, Martin & Silvia Sorensen: «Influences on Loneliness in Older Adults: A Meta-Analysis», Basic and Applied Social Psychology 4/2001.

Platon: Symposion, overs. Egil A. Wyller // Samlede verker, bind IV, Vidarforlaget, Oslo 2001.

Putnam, Robert D.: Bowling Alone. New York: Simon & Schuster 2000.

Quindoz, Jean-Michel: The Taming of Solitude: Separation Anxiety in Psychoanalysis, overs. Philip Slotkin, Taylor & Francis/ Routledge, London 1993.

Rainie, Harrison and Barry Wellman: Networked: The New Social Operating System, MIT Press, Cambridge, MA 2012.

Reis, Harry T.: «The role of intimacy in interpersonal relations», Journal of Social and Clinical Psychology 9/1990.

Rilke, Rainer Maria: Brev til ein ung diktar, overs. Åsmund Bjørnstad, Bokvennen, Oslo 2007.

Rojas, Yerko: Childhood Social Exclusion and Suicidal Behavior in Adolescence and Young Adulthood, Department of Sociology, Stockholm University, Stockholm 2014.

Rokach, Ami et al.: «The effects of culture on the meaning of loneliness», Social Indicators Research, 53/2001.

Rokach, Amy: «The effect of age and culture on the causes of loneliness», Social Behaviour and Personality 2/2007.

Rotenberg, Ken J.: «Loneliness and Interpersonal Trust», Journal of Social and Clinical Psychology 2/1994.

Rotenberg, Ken J. & Jane Kmill: «Perception of Lonely and Non-Lonely Persons as a Function of Individual Differences in Loneliness», Journal of Social and Personal Relationships 2/1992.

Rotenberg, Ken J.: «Parental Antecedents of Children’s Loneliness» // Ken J. Rotenberg & Shelly Hymel (red.): Loneliness in Childhood and Adolescence, Cambridge University Press, Cambridge 1999.

Rotenberg, Ken J. et al.: «The Relationship Between Loneliness and Interpersonal Trust During Middle Childhood», The Journal of Genetic Psychology 3/2004.

Rotenberg, Ken J. et al.: «The Relation Between Trust Beliefs and Loneliness During Early Childhood, Middle Childhood, and Adulthood», Personality and Social Psychology Bulletin 8/2010.

Rousseau, Jean-Jacques: Om ulikheten mellom menneskene — dens opprinnelse og grunnlag, overs. Turid Lillås, Aschehoug, Oslo 1984.

Rousseau, Jean-Jacques: Den ensomme vandrers drømmerier, overs. B. Huse, Bokvennen, Oslo 1995.

Rousseau, Jean-Jacques: Emile eller Om oppdragelse, overs. Kirsten Marianne Bessesen, Vidarforlaget, Oslo 2010.

Russell, Bertrand: Unpopular Essays, Routledge, London/New York 2009.

Russell, Bertrand: Autobiography, Routledge, London 2010.

Russell, Daniel W. et al.: «Is Loneliness the Same as Being Alone?», The Journal of Psychology 1—2/2012.

Sandel, Michael: Liberalism and the Limits of Justice, Cambridge University Press, Cambridge 1982.

Sartre, Jean-Paul: Being and Nothingness, overs. Hazel E. Barnes, Washington Square Press, New York 1956.

Sartre, Jean-Paul: Kvalmen, overs. Brikt Jensen, Cappelen, Oslo 1970.

Sartre, Jean-Paul: Erfaringer med de Andre, overs. Dag Østerberg og Halvor Roll, Gyldendal, Oslo 1980.

Scarry, Elaine: The Body in Pain: The Making and the Unmaking of the World, Oxford University Press, Oxford 1985.

Schlögel, Karl: Moscow, 1937, overs. Rodney Livingstone, Polity Press, Cambridge 2012.

Schumpeter, Joseph: Capitalism, Socialism and Democracy, Routledge, London/New York 2006.

Sen, Amartya: Rationality and Freedom, Belknap Press, Cambridge 2002.

Sennett, Richard: The Fall of Public Man, Penguin, London 2002.

Sermat, Vello: «Some Situational and Personality Correlates of Loneliness» // Joseph Hertog, J. Ralph Audy & Yehudi A. Cohen (red.): The Anatomy of Loneliness, International Universities Press, New York 1980.

Schopenhauer, Arthur: Parerga und Paralipomena I, Sämtliche Werke, Band IV, Suhrkamp Verlag, Frankfurt a.M. 1986.

Shaftesbury, Anthony Ashley Cooper Earl of: Characteristics of Men, Manners, Opinions, Times, Cambridge, Cambridge University Press 2000.

Shallcross, Sandra L. & Jeffry A. Simpson: «Trust and responsiveness in strain-test situations: A dyadic perspective», Journal of Personality and Social Psychology 5/2012.

Shaver, Philip Wyndol Furman & Duane Buhrmester: «Transition to college: Network changes, social skills, and loneliness» // Steve Duck & Daniel Perlman (red.): Understanding personal relationships: An interdisciplinary approach, Sage Publications, Thousand Oaks 1985.

Simmel, Georg: Philosophie des Geldes, Gesamtausgabe Band 6, Suhrkamp, Frankfurt a.M. 1989.

Simmel, Georg: «Die beiden Formen des Individualismus» // Aufsätze und Abhandlungen 1901—1908, Gesamtausgabe Band 7, Suhrkamp, Frankfurt a.M. 1995

Simmel, Georg: «Kant und der Individualismus» // Aufsätze und Abhandlungen 1901—1908, Gesamtausgabe Band 7, Suhrkamp, Frankfurt a.M. 1995.

Simmel, Georg: Kant. Die Probleme der Geschichtsphilosophie (1905/1907), Gesamtausgabe Band 9, Suhrkamp, Frankfurt a.M. 1995.

Simmel, Georg: Soziologie. Untersuchungen über die Formen der Vergesellschaftung, Gesamtausgabe Band 11, Suhrkamp, Frankfurt a.M. 1989. Simmel, Georg: «Storbyene og åndslivet», overs. Dag Østerberg // Dag Østerberg (red.): Handling og samfunn, Oslo: Pax 1978.

Slater, Philip: The Pursuit of Loneliness: American Culture at the Breaking Point, Beacon Press, Boston 1970.

Sloterdijk, Peter: Du musst dein Leben ändern. Über Antropotechnik, Suhrkamp, Frankfurt a.M. 2009.

Smith, Adam: Theory of Moral Sentiments, Glasgow Edition Vol. 1, Liberty Fund, Indianapolis 1976.

Solano, Cecilia H., Phillip G. Batten & Elizabeth A. Parish: «Loneliness and patterns of self-disclosure», Journal of Personality and Social Psychology 3/1982.

Solomon, Robert C.: «Back to Basics: On the Very Idea of ‘Basic Emotions’» // Not Passion’s Slave: Emotions and Choice, Oxford University Press, Oxford 2003.

Spitzberg, Brian. H. & Daniel J. Canary: «Loneliness and relationally competent communication», Journal of Social and Personal Relationships 2/1985.

Stendhal: Om kjærlighet, overs. Karin Gundersen, 2. utg. Gyldendal, Oslo 2005.

Stillman, Tyler F. et al.: «Alone and Without Purpose: Life Loses Meaning Following Social Exclusion», Journal of Experimental Social Psychology 2009/4.

Stravynski, Ariel & Richard Boyer: «Loneliness in Relation to Suicide Ideation and Parasuicide: A Population-Wide Study», Suicide and Life-Threatening Behavior 1/2001.

Svendsen, Lars Fr. H.: Kjedsomhetens filosofi, Universitetsforlaget, Oslo 1999.

Svendsen, Lars Fr. H.: Frykt, Universitetsforlaget, Oslo 2007.

Svendsen, Lars Fr. H. : Frihetens filosofi, Universitetsforlaget, Oslo 2013.

Taylor, Charles: Human Agency and Language. Philosophical Papers 1, Cambridge University Press, Cambridge 1985.

Taylor, Charles: The Ethics of Authenticity. Harvard University Press, Cambridge 1992.

Teppers, Eveline et al.: «Personality traits, loneliness, and attitudes toward aloneness in adolescence», Journal of Social and Personal Relationships 8/2013.

Terrell, Francis, Ivanna S. Terrell & Susan R. von Drashek: «Loneliness and fear of intimacy among adolescents who were taught not to trust strangers during childhood», Adolescence 35/2000.

Thomson, Irene Taviss: «The Theory That Won’t Die: From Mass Society to the Decline of Social Capital», Sociological Forum 3/2005.

Thoreau, Henry D.: Walden. A Fully Annotated Edition, Yale University Press, New Haven/London, 2004.

Tilburg, Theo van: «The size of supportive network in association with the degree of loneliness» // C.P.M. Knipscheer & T.C. Antonucci (red.): Social Network Research: Substantive Issues and Methodological Questions, Swets & Zeitlingler, London 1990.

Tocqueville, Alexis de: Selected Letters on Politics and Society, overs. James Toupin og Roger Boesche, Berkeley/Los Angeles/ London, University of California Press 1985.

Tocqueville, Alexis de: Democracy in America, Historical-Critical Edition, overs. James T. Schleifer, Liberty Fund, Indianapolis 2010.

Tocqueville, Alexis de: «Journey to Lake Oneida» // Democracy in America, Historical-Critical Edition, overs. James T. Schleifer, Liberty Fund, Indianapolis 2010.

Tocqueville, Alexis de: «A Fortnight in the Wilderness» // Democracy in America, Historical-Critical Edition, overs. James T. Schleifer, Liberty Fund, Indianapolis 2010.

Tolstoy, Leo: Family Happiness and Other Stories, Dover Publications, New York 2005.

Tornstam, Lars: «Loneliness in Marriage», Journal of Social and Personal Relationships 2/1992.

Twenge, Jean M. et al.: «If you can’t join them, beat them: Effects of social exclusion on aggressive behavior», Journal of Personality and Social Psychology 81/2001.

Twenge, Jean M. & W. Keith Campbell: The Narcissism Epidemic. Living in the Age of Entitlement, Atria Paperback, New York 2013.

Twenge, Jean M., Kathleen R. Catanese & Roy F. Baumeister: «Social exclusion causes self-defeating behavior», Journal of Personality and Social Psychology 83/2002.

Twenge, Jean M., Kathleen R. Catanese & Roy F. Baumeister: «Social exclusion and the deconstructed state: Time perception, meaninglessness lethargy, lack of emotion, and self-awareness», Journal of Personality and Social Psychology 85/2003.

Twenge, Jean M. et al.: «Social Exclusion Decreases Prosocial Behavior», Journal of Personality and Social Psychology 92/2007.

Turkle, Sherry: Alone Together. Why We Expect More from Technology and Less from Each Other, Basic Books, New York 2011.

Vanhalst, Janne et al.: «The development of loneliness from mid- to late adolescence: Trajectory classes, personality traits, and psychosocial functioning», Journal of Adolescence 5/2012.

Vaux, Alan: «Social and Emotional Loneliness: The Role of Social and Personal Characteristics», Personality and Social Psychology Bulletin 14/1988.

Victor, Christina R. et al.: «Has loneliness amongst older people increased? An investigation into variations between cohorts», Ageing and Society 22/2002.

Victor, Christina, Sasha Scrambler & John Bond: The Social World of Older People, Open University Press, Maidenhead 2009.

Victor, Christina R. and Keming Yang: «The prevalence of Loneliness Among Adults: A Case Study of the United Kingdom», Journal of Psychology 1—2/2012.

Wang, Guoying et al.: «Loneliness among the rural older people in Anhui, China: prevalence and associated factors», International Journal of Geriatric Psychiatry 01/2011.

Wanzer, Melissa Bekelja, Melanie Booth-Butterfield & Steve Booth-Butterfield: «Are funny people popular? An examination of humor orientation, loneliness, and social attraction», Communication Quarterly 1/1996.

Weber, Max: The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism, Rout-ledge, London/New York 1992.

Weintraub, Jeff & Krishan Kumar (red.): Public and Private in Thought and Practice: Reflections on a Grand Dichotomy, University of Chicago Press, Chicago 1997.

Weisbuch, Max & Nalini Ambady: «Affective Divergence: Automatic Responses to Others’ Emotions Depend on Group Membership», Journal of Personality and Social Psychology 5/2008.

Weiss, Robert S.: Loneliness: The Experience of Emotional and Social Isolation, MIT Press, Cambridge 1975.

Wheeler, Ladd, Harry Reis & John Nezlek: «Loneliness, Social Interaction, and Sex Roles», Journal of Personality and Social Psychology 4/1983.

Whitty, Monica T. & Deborah McLaughlin: «Online recreation: The relationship between loneliness, Internet self-efficacy and the use of the Internet for entertainment purposes», Computers in Human Behaviour 3/2007.

Williams, Kipling D.: «Ostracism: the impact of being rendered meaningless» // Philip R. Shaver & Mario Mikulincer (red): The Social Psychology of Meaning, Mortality, and Choice, American Psychological Association, Washington D.C. 2012.

Wilson, Timothy D. et al.: «Just think: The challenges of the disengaged mind», Science 6192/2014.

Wittgenstein, Ludwig: The Blue Book. Blackwell, Oxford 1958.

Wittgenstein, Ludwig: Tractatus logico-philosophicus, Werkausgabe in 8 Bänden, Bd. 1, Suhrkamp, Frankfurt a.M. 1984.

Wittgenstein, Ludwig: Philosophical Occasions 1912—1951, Hackett Publishing Company, Indianapolis & Cambridge, 1993.

Wittgenstein, Ludwig: Filosofiske undersøkelser, overs. Mikkel B. Tin, Pax, Oslo 1997.

Wollebæk, Dag & Signe Bock Segaard: Sosial kapital i Norge, Cappelen Damm, Oslo 2011.

Wordsworth, William: The Prelude: The Four Texts (1798, 1799, 1805, 1850), Penguin, London 1995.

Yang, Keming & Christina R. Victor: «The prevalence of and risk factors for loneliness among older people in China», Ageing and Society 3/2008.

Yang, Keming & Christina R. Victor: «Age and Loneliness in 25 European nations», Ageing and Society 31/2011.

Young, J.E.: «Loneliness, depression, and cognitive therapy: Theory and application» // Letitia Anne Peplau & Daniel Perlman (red.): Loneliness: A sourcebook of current theory, research and therapy, New York: Wiley 1982.

Zimmermann, Johann Georg: Ueber die Einsamkeit, 4 bind, Weidmanns Erben und Reich, Leipzig 1784/85.

Примітки

1

Stendhal: Om kjærlighet.

(обратно)

2

Lewis: The Four Loves, с. 12.

(обратно)

3

Simmel: «Storbyene og åndslivet». Див. також Sim­mel: Soziologie. Untersuchungen über die Formen der Vergesell­schaftung, с. 96f.

(обратно)

4

Simmel: Philosophie des Geldes, с. 397.

(обратно)

5

Tocqueville: Democracy in America, с. 665, 701.

(обратно)

6

Tocqueville: Selected Letters on Politics and Society, с. 326. Про самотність серед дикої природи — див. Tocqueville: «Journey to Lake Oneida» та «A Fortnight in the Wilderness», с. 665.

(обратно)

7

Jf. Marquard: «Plädoyer für die Einsamkeitsfähigkeit», с. 113; Moody: «Internet Use and Its Relationship to Loneliness»; Monbiot: «The Age of Loneliness is Killing Us».

(обратно)

8

Chen & French: «Children’s social competence in cultural context».

(обратно)

9

Jf. Svendsen: Kjedsomhetens filosofi, с. 25f.

(обратно)

10

Larson: «The Solitary Side of Life: An Examination of the Time People Spend Alone from Childhood to Old Age».

(обратно)

11

Cioran: Sønderrevet, с. 159.

(обратно)

12

Sartre: Kvalmen, с. 152.

(обратно)

13

Rilke: Brev til ein ung diktar, с. 22.

(обратно)

14

Буття, 2:18.

(обратно)

15

Книга Псалмів, 142:4.

(обратно)

16

Книга Екклезіаста, 4: 9—12.

(обратно)

17

Immanuel Kant: «Idee zu einer allgemeinen Geschichte in weltbürgerlicher Absicht», c. 20f.

(обратно)

18

Byron: Childe Harold’s Pilgrimage, Canto III, том 90, с. 131.

(обратно)

19

Milton: Paradise Lost, книга ix.249, с. 192.

(обратно)

20

Bierce: The Enlarged Devil’s Dictionary, с. 44.

(обратно)

21

Butler: «A Melancholy Man», с. 59.

(обратно)

22

MacDonald & Leary: «Why Does Social Exclusion Hurt? The Relationship Between Social and Physical Pain»; Eisenberger, Lieberman & Williams: «Does Rejection Hurt? An fMRI Study of Social Exclusion».

(обратно)

23

Добрий і стислий огляд генетичних і нейрологічних аспектів самотності подано у Hawkley & Cacioppo: «Perceived Social Isolation: Social Threat Vigilance and Its Implication for Health». Є багато психоаналітичної літератури про самотність, але її я буду використовувати в обмеженому обсязі. Для огляду дискусії про більшість центральних понять див. Quindoz: The Taming of Solitude: Separation Anxiety in Psychoanalysis.

(обратно)

24

Наприклад, Інститут охорони здоров’я визначає самотність так: «Належна соціальна підтримка означає, що особа отримує любов і турботу, що її поважають і цінують, і що вона перебуває в соціальній спільноті, де присутні взаємні зобов’язання. Протилежністю до належної соціальної підтримки є самотність». Folkehelseinstituttet: «Sosial støtte og ensomhet — faktaark».

(обратно)

25

Jf. Scarry: The Body in Pain.

(обратно)

26

Eliot: The Cocktail Party, с. 414.

(обратно)

27

Крайнє вираження такої метафізичної самотності можна знайти у Бена Міюсковича в «Loneliness in Philosophy, Psychology and Literature» (1979). Він зводить усе людське існування саме до самотності, для нього особа, яка береться стверджувати, що самотність не надто визначальна для її життя, — це людина, котра живе, заперечуючи наші основні екзистенціальні умови. Він відхиляє міжособистісну комунікацію як вельми тимчасову, хоча й утішну ілюзію, (Mijuskovic: Loneliness in Philosophy, Psychology and Literature, с. 82). Міюскович стверджує, що самотність — найфундаментальніший факт людського життя, самотність — основна структура самосвідомості, і коли особа здатна подивитися всередину себе, вона бачить там порожнечу або покинутість, кажучи коротко: самотність (ibid, с. 13, 20). Може виникнути питання, чи взагалі можливий такий тип інтроспекції, з картезіанського підходу, коли особа стає видимою для самої себе. Багато філософів, особливо Кант, наводили аргументи на користь сумнівності такого твердження. По-друге, викликає сумнів, чому виявлене за допомогою такої інтроспекції повинне вважатися більш фундаментальною істиною, ніж те, що виявлене через екстроспекцію. Однак найголовніше те, що міркування Міюсковича настільки редуктивні та загальні, що навіть не беруть до уваги розмаїття явища, яке мають на меті дослідити. Кортить згадати цитату Шекспіра, яка, на думку Вітґенштайна, варта бути девізом до «Філософських досліджень»: «I’ll teach you differences!» (Shakespeare: King Lear, Akt. 1, scene 4). Як писав Вітґенштайн у своїх зауваженнях до «Золотої гілки» Фрейзера: «Нема нічого складнішого за дотримання справедливості щодо фактів» (Wittgenstein: Philosophical Occasions 1912—1951, с. 128). Справу ускладнює вимога загальності (Wittgenstein: The Blue Book, с. 17f). Міюскович виступає тим, хто страждає від хронічної самотності, і тим, хто узагальнює, виходячи з власного досвіду, коли пише, що людина може тимчасово полегшити почуття самотності, але таке полегшення ніколи не є постійним чи навіть достатньо тривалим (Mijuskovic: Loneliness in Philosophy, Psychology and Literature, c. 9). Більшість людей не переживає самотність так, як її описує Міюскович. Він завжди може спробувати стверджувати, що в такому випадку більшість людей живе у певному запереченні власних основних екзистенціальних умов, але складно погодитися, що у нього знайшлися б якісь вдалі аргументи на користь такого твердження.

(обратно)

28

Russell: Autobiography, с. 160, jf. с. 137.

(обратно)

29

Kahneman et al.: «A survey method for characterizing daily life experience: the day reconstruction method»; Emler: «Gossip, reputation and social adaptation».

(обратно)

30

Cacioppo, Hawkley & Berntson: «The anatomy of loneliness»; Wheeler, Reis og Nezlek: «Loneliness, Social Interaction, and Sex Roles»; Hawkley et al.: «Loneliness in Everyday Life: Cardiovascular Activity, Psychosocial Context, and Health Behaviors».

(обратно)

31

Sermat: «Some Situational and Personality Correlates of Loneliness», с. 308.

(обратно)

32

Cacioppo og Patrick: Loneliness, с. 94.

(обратно)

33

Див. зокрема Peplau & Perlman: «Perspectives on lone­liness»; Perlman & Peplau: «Toward a social psychology of loneliness».

(обратно)

34

Jf. Russell et al.: «Is Loneliness the Same as Being Alone».

(обратно)

35

Tilburg: «The size of supportive network in association with the degree of loneliness».

(обратно)

36

Див., наприклад, Reis: «The role of intimacy in interpersonal relations».

(обратно)

37

Jf. Hawkley & Cacioppo: «Loneliness Matters: A Theoretical and Empirical Review of Consequences and Mechanisms».

(обратно)

38

Stillman et al.: «Alone and Without Purpose: Life Loses Meaning Following Social Exclusion»; Williams: «Ostracism: the impact of being rendered meaningless».

(обратно)

39

Baumeister & Vohs: «The Pursuit of Meaningfulness in Life»; Heine, Proulx & Vohs: «The Meaning Maintenance Model: On the Coherence of Social Motivations».

(обратно)

40

James: The Principles of Psychology, том 1, с. 293f.

(обратно)

41

Dostojevskij: Opptegnelser fra et kjellerdyp, с. 33.

(обратно) name="n_42">

42

Kierkegaard: Sygdommen til døden, с. 143.

(обратно)

43

Smith: Theory of Moral Sentiments, с. 84.

(обратно)

44

Ibid., с. 110.

(обратно)

45

Ibid., с. 153.

(обратно)

46

Shaftesbury: Characteristics of Men, Manners, Opinions, Times, с. 215.

(обратно)

47

Burke: Philosophical Inquiry into the Origin of our Ideas of the Sublime and the Beautiful, с. 53.

(обратно)

48

Locke: Two Treatises of Government, с. 318.

(обратно)

49

Locke: Of the Conduct of the Understanding, § 45, с. 285.

(обратно)

50

Hume: En avhandling om menneskets natur, книга II.ii.v, с. 331.

(обратно)

51

Hume: Enquiries Concerning Human Understanding & Concerning the Principles of Morals, с. 270.

(обратно)

52

Див., наприклад, Cacioppo & Patrick: Loneliness.

(обратно)

53

Jf. Long & Averill: «Solitude: An Exploration of Benefits of Being Alone», с. 38.

(обратно)

54

Bowlby: Loss: Sadness & Depression. Attachment and Loss, том 3, с. 442.

(обратно)

55

Jf. Young: «Loneliness, depression, and cognitive therapy: Theory and application».

(обратно)

56

Barthes: Mourning Diary, с. 69.

(обратно)

57

Харукі Муракамі «Нічим непримітний Цукуру Тадзакі та роки його мандрів».

(обратно)

58

Mahon & Yarcheski: «Loneliness in early adolescents: An empirical test of alternate explanations»; Mahon & Yarcheski: «Alternate explanations of loneliness in adolescents: A replication an extension study».

(обратно)

59

Weiss: Loneliness: The Experience of Emotional and Social Isolation.

(обратно)

60

Іще одна відмінність між цими типами самотності: тривога сильніше корелюється із соціальною, ніж з емоційною самотністю. (DiTommaso & Spinner: «Social and Emotional Loneliness: A Re-Examination of Weiss’ Typology of Loneliness».)

(обратно)

61

Weiss: Loneliness, s. 48.

(обратно)

62

Jf. Victor & Yang: «The prevalence of Loneliness Among Adults: A Case Study of the United Kingdom».

(обратно)

63

Geller et al.: «Loneliness as a predictor of hospital emergency department use».

(обратно)

64

Holt-Lunstad, Smith & Layton: «Social Relationships and Mortality Risk: A Meta-Analytic Review». Див. далі: Cacioppo & Cacioppo: «Social Relationships and Health: The Toxic Effects of Perceived Social Isolation».

(обратно)

65

Ґрунтовний огляд соматичних корелятів із самотністю — Cacioppo og Patrick: Loneliness, розділ 6.

(обратно)

66

Hawkley & Cacioppo: «Aging and Loneliness — Downhill Quickly?».

(обратно)

67

Hawkley & Cacioppo: «Perceived Social Isolation: Social Threat Vigilance and Its Implication for Health», с. 770f.

(обратно)

68

Cacioppo og Patrick: Loneliness, с. 99.

(обратно)

69

Обговорення самотності в різних психіатричних діаг­нозах, див., наприклад, Coplan & Bowker (red.): The Handbook Of Solitude: Psychological Perspectives on Social Isolation, Social Withdrawal, and Being Alone.

(обратно)

70

Cacioppo, Hawkley & Thisted: «Perceived Social Isolation Makes Me Sad: 5-Year Cross-Lagged Analyses of Loneliness and Depressive Symptomatology in the Chicago Health, Aging, and Social Relations Study».

(обратно)

71

Stravynski & Boyer: «Loneliness in Relation to Suicide Ideation and Parasuicide: A Population-Wide Study»; Rojas: Childhood Social Exclusion and Suicidal Behavior in Adolescence and Young Adulthood.

(обратно)

72

Baumeister, Twenge & Nuss: «Effects of social exclusion on cognitive processes: Anticipated aloneness reduces intelligent thought»; Baumeister et al.: «Social exclusion impairs self-regulation»; Twenge et al.: «If you can’t join them, beat them: Effects of social exclusion on aggressive behavior»; Twenge, Catanese & Baumeister: «Social exclusion causes self-defeating behavior»; Twenge, Catanese & Baumeister: «Social exclusion and the deconstructed state: Time perception, meaninglessness lethargy, lack of emotion, and self-awareness»; Twenge et al.: «Social Exclusion Decreases Prosocial Behavior».

(обратно)

73

Jf. Ozcelic & Barsade: «Work Loneliness and Employee Performance».

(обратно)

74

Ben-Ze’ev: The Subtlety of Emotions, с. 5.

(обратно)

75

Ibid., с. 470.

(обратно)

76

Eisenberger, Lieberman & Williams: «Does Rejection Hurt? An fMRI Study of Social Exclusion».

(обратно)

77

MacDonald & Leary: «Why Does Social Exclusion Hurt? The Relationship Between Social and Physical Pain».

(обратно)

78

Jf. Lieberman: Social: Why Our brains Are Wired to Connect, с. 64ff.

(обратно)

79

Тут я хотів би особливо підкреслити «Витонченість емоцій» Бен-Зеева (Ben-Ze’ev: The Subtlety of Emotions).

(обратно)

80

Ekman: «An Argument for Basic Emotions»; Solomon: «Back to Basics: On the Very Idea of ‘Basic Emotions’».

(обратно)

81

Jf. Ortony et al.: The Cognitive Structure of the Emotions, с. 27.

(обратно)

82

Варте прочитання дослідження з урахуванням такої перспективи — див. Gross: The Secret History of Emotion. From Aristotle’s Rhetoric to Modern Brain Science.

(обратно)

83

Asher & Paquette: «Loneliness and Peer Relations in Childhood».

(обратно)

84

Taylor: Human Agency and Language. Philosophical Papers 1, с. 63.

(обратно)

85

Аристотель «Нікомахова етика», 1094b24. (Переклад Вік­тора Ставнюка.)

(обратно)

86

La Rochefoucauld: Maksimer, § 27.

(обратно)

87

Heidegger: Nietzsche, Erster Band, с. 119.

(обратно)

88

Ibid., с. 62f.

(обратно)

89

Heidegger: Hölderlins Hymnen «Germanien» und «Der Rhein», с. 140.

(обратно)

90

Heidegger: Wegmarken, с. 110.

(обратно)

91

Heidegger: Prolegomena zur Geschichte des Zeitbegriffs, с. 409f.

(обратно)

92

Beckett: Dream of Fair to Middling Women.

(обратно)

93

Heidegger: Die Grundbegriffe der Metaphysik: Welt, Endlichkeit, Einsamkeit, с. 8.

(обратно)

94

Heidegger: Die Grundbegriffe der Metaphysik: Welt, Endlichkeit, Einsamkeit, с. 100.

(обратно)

95

Wittgenstein: Tractatus logico-philosophicus, § 6.43.

(обратно)

96

Jf. Hawkley et al.: «Loneliness in Everyday Life: Cardio­vascular Activity, Psychosocial Context, and Health Behaviors».

(обратно)

97

Aristoteles: Retorikk, 1382a.

(обратно)

98

Аристотель «Нікомахова етика», 1115b. (Переклад Вік­тора Ставнюка.)

(обратно)

99

Shaver, Furman & Buhrmester: «Transition to college: Network changes, social skills, and loneliness».

(обратно)

100

Flett, Hewitt & Rosa: «Dimensions of perfectionism, psychosocial adjustment, and social skills».

(обратно)

101

Heidegger: Sein und Zeit, 148.

(обратно)

102

Martin Heidegger: Hölderlins Hymnen, 89.

(обратно)

103

Heidegger: Sein und Zeit, 136.

(обратно)

104

Heidegger: Hölderlins Hymnen, 142.

(обратно)

105

Victor et al.: «Has loneliness amongst older people increased? An investigation into variations between cohorts»; Victor, Scrambler & Bond: The Social World of Older People.

(обратно)

106

Jf. AARP: Loneliness among Older Adults: A National Survey of Adults 45+.

(обратно)

107

Використані тут дані взято з «Дослідження умов життя за 1980—2012 рр.». Центральне статистичне бюро Норвегії (SSB) відповідає за збір даних. Дані упорядковано і викладено для доступу в анонімній формі Норвезькою соціологічною службою даних AS (NSD). Ні Центральне статистичне бюро Норвегії, ні Норвезька соціологічна служба даних не відповідають за аналіз даних або інтерпретацію, що тут подана. Велике спасибі Томасу Севеніусу Нільсену з Норвезького інституту охорони здоров’я за допомогу в підготовці матеріалу кількісних показників.

(обратно)

108

Огляд частини цих досліджень у Yang & Victor: «Age and Loneliness in 25 European nations»; Victor & Yang: «The prevalence of Loneliness Among Adults: A Case Study of the United Kingdom».

(обратно)

109

Див., наприклад, Pinquart & Sorensen: «Influences on Loneliness in Older Adults: A Meta-Analysis». З іншого боку, є також дослідження, які доходять висновків, що рівень самотності нижчий у старості, але це радше відхилення від більшості досліджень (пор. Gibson: Loneliness in Later Life.).

(обратно)

110

Rotenberg: «Parental Antecedents of Children’s Loneli­ness».

(обратно)

111

Cacioppo & Patrick: Loneliness, с. 24; Cacioppo, Cacioppo & Boomsma: «Evolutionary mechanisms for loneliness»; Goossens et al.: «The Genetics of Loneliness: Linking Evolutionary Theory to Genome-Wide Genetics, Epigenetics, and Social Science»; Distel et al.: «Familiar Resemblance for Loneliness».

(обратно)

112

Lucht et al.: «Associations between the oxytocin receptor gene (OXTR) and affect, loneliness and intelligence in normal subjects».

(обратно)

113

Jf. Norman et al.: «Oxytocin increases autonomic cardiac control: Moderation by loneliness».

(обратно)

114

Halvorsen: Ensomhet og sosial isolasjon i vår tid, c. 84, 110.

(обратно)

115

Tornstam: «Loneliness in Marriage».

(обратно)

116

Yang & Victor: «Age and Loneliness in 25 European nati­ons».

(обратно)

117

Ibid.

(обратно)

118

Виняток з цього правила: чоловіки, які живуть самі, часто повідомляють про більше почуття самотності, ніж жінки, які живуть самі. (Olds & Schwartz: The Lonely American, с. 82.)

(обратно)

119

Див., наприклад, Pinquart & Sorensen: «Influences on Loneliness in Older Adults: A Meta-Analysis».

(обратно)

120

Див., наприклад, Borys & Perlman: «Gender Differences in Loneliness».

(обратно)

121

Yang & Victor: «Age and Loneliness in 25 European nations», Ageing and Society 31/2011.

(обратно)

122

Olds & Schwartz: The Lonely American, с. 117.

(обратно)

123

Кнут Халворсен у своєму дослідженні самотності дає обидва пояснення. Спершу він зауважує, що відмінність існує винятково тому, що жінки відкритіше за чоловіків говорять про свою самотність, але коли він згодом обговорює самотність хлопчиків і дівчаток з обмеженими можливостями, то виявляє, що відмінність може виникати тому, що очікування від дружби у дівчат інші, ніж у хлопчиків. (Halvorsen: Ensomhet og sosial isolasjon i vår tid, с. 114, 117.)

(обратно)

124

Boomsma et al.: «Genetic and Environmental Contributions to Loneliness in Adults: The Netherlands Twin Register Study».

(обратно)

125

Jf. Baumeister: The Cultural Animal: Human Nature, Meaning, and Social Life, с. 111.

(обратно)

126

Tornstam: «Loneliness in Marriage».

(обратно)

127

Vanhalst et al.: «The development of loneliness from mid- to late adolescence: Trajectory classes, personality traits, and psychosocial functioning».

(обратно)

128

Cacioppo & Patrick: Loneliness, с. 94.

(обратно)

129

Cacioppo & Patrick: Loneliness, с. 30.

(обратно)

130

Ibid., с. 13f. Див. також Bell & J.A. Daly: «Some com­municator correlates of loneliness»; Wanzer, Booth-Butterfield & Booth-Butterfield: «Are funny people popular? An examination of humor orientation, loneliness, and social attraction».

(обратно)

131

Teppers et al.: «Personality traits, loneliness, and attitudes toward aloneness in adolescence»; Cacioppo et al.: «Loneliness within a nomological net: An evolutionary perspective».

(обратно)

132

Duck, Pond & Leatham: «Loneliness and the evaluation of relational events». Див. також Jones: «Loneliness and social contact»; Jones & Moore: «Loneliness and social support»; Jones, Sanson, & Helm: «Loneliness and interpersonal judgments»; Spitzberg & Canary: «Loneliness and relationally competent communication».

(обратно)

133

Jf. Jones, Freemon & Goswick: «The persistence of loneliness: Self and other determinants».

(обратно)

134

Bellow: Herzog.

(обратно)

135

Kupersmidt et al.: «Social self-discrepancy theory and loneliness during childhood and adolescence».

(обратно)

136

Lau & Gruen: «The social stigma of loneliness: Effect of target person’s and perceiver’s sex»; Rotenberg & Kmill: «Perception of Lonely and Non-Lonely Persons as a Function of Individual Differences in Loneliness».

(обратно)

137

Jf. Hawkley et al.: «Loneliness in Everyday Life: Car­dio­vascular Activity, Psychosocial Context, and Health Behaviors».

(обратно)

138

Ernst & Cacioppo: «Lonely hearts: Psychological pers­pectives on loneliness»; Vaux: «Social and Emotional Loneliness: The Role of Social and Personal Characteristics».

(обратно)

139

Cacioppo og Patrick: Loneliness, с. 103.

(обратно)

140

Jf. Twenge et al.: «Social Exclusion Decreases Prosocial Behavior».

(обратно)

141

DeWall & Baumeister: «Alone but feeling no pain: Effects of social exclusion on physical pain tolerance and pain threshold, affective forecasting, and interpersonal empathy».

(обратно)

142

Jones, Hobbs & Hockenbury: «Loneliness and social skill deficits».

(обратно)

143

Bell: «Conversational involvement and loneliness».

(обратно)

144

Solano, Batten & Parish: «Loneliness and patterns of self-disclosure».

(обратно)

145

Goswick & Jones: «Loneliness, self-concept, and adjustment».

(обратно)

146

Lemay & Clark: «‘Walking on eggshells’: How expressing relationship insecurities perpetuates them».

(обратно)

147

Bell: «Emotional Loneliness and the Perceived Similarity of One’s Ideas and Interests».

(обратно)

148

Weisbuch & Ambady: Affective Divergence: «Auto­matic Responses to Others’ Emotions Depend on Group Member­ship».

(обратно)

149

Jf. Twenge & Campbell.: The Narcissism Epidemic, с. 191f.

(обратно)

150

Shaver, Furman & Buhrmester: «Transition to college: Network changes, social skills, and loneliness».

(обратно)

151

Cacioppo & Patrick: Loneliness, с. 163.

(обратно)

152

Flett, Hewitt & Rosa: «Dimensions of perfectionism, psychosocial adjustment, and social skills».

(обратно)

153

Næss: Bare et menneske, с. 37.

(обратно)

154

Ibid., с. 7.

(обратно)

155

Ibid., с. 213.

(обратно)

156

Ibid., с. 36.

(обратно)

157

Ibid., с. 132.

(обратно)

158

Næss: Bare et menneske, с. 250.

(обратно)

159

Gardner et al.: «On the Outside Looking In: Loneliness and Social Monitoring».

(обратно)

160

Dandeneau et al.: «Cutting stress off at the pass: reducing vigilance and responsiveness to social threat by manipulating attention»; Murray et al.: «Balancing connectedness and self-protection goals in close relationships: A levels-of-processing perspective on risk regulation».

(обратно)

161

Dewell et al.: «It’s the Thought That Counts: The Role of Hostile Cognition in Shaping Aggressive Responses to Social Exclusion».

(обратно)

162

Maner et al.: «Does social exclusion motivate interpersonal reconnection? Resolving the ‘porcupine problem’.», Journal of Personality and Social Psychology 1/2007.

(обратно)

163

Треба сказати, що сьогодні проводиться надто мало досліджень, які прояснюють зв’язок між цими двома явищами. Є лише кілька досліджень самотності, які беруть до уваги цей взаємозв’язок, а в дослідженнях довіри самотність значною мірою перебуває поза темою. Див. ці дослідження: Rotenberg: «Loneliness and Interpersonal Trust»; Rotenberg et al.: «The Relationship Between Loneliness and Interpersonal Trust During Middle Childhood»; Rotenberg et al.: «The Relation Between Trust Beliefs and Loneliness During Early Childhood, Middle Childhood, and Adulthood».

(обратно)

164

Rotenberg et al.: «The Relation Between Trust Beliefs and Loneliness During Early Childhood, Middle Childhood, and Adulthood».

(обратно)

165

Halvorsen: Ensomhet og sosial isolasjon i vår tid, с. 75.

(обратно)

166

Auster: The Invention of Solitude, с. 50.

(обратно)

167

Jf. Hawkley et al.: «Loneliness in Everyday Life: Car­dio­vascular Activity, Psychosocial Context, and Health Behaviors».

(обратно)

168

Ernst & Cacioppo: «Lonely hearts: Psychological pers­pectives on loneliness»; Vaux: «Social and Emotional Loneliness: The Role of Social and Personal Characteristics».

(обратно)

169

Bell: «Emotional Loneliness and the Perceived Similarity of One’s Ideas and Interests».

(обратно)

170

Simmel: Philosophie des Geldes, с. 215.

(обратно)

171

Для вимірювання рівнів довіри в різних країнах і розвитку з плином часу, див. http://www.worldvaluessurvey.org/wvs.jsp.

(обратно)

172

OECD: «Trust» // Society at a Glance 2011: OECD Social Indicators, с. 90f.

(обратно)

173

Подібне припущення підтримує Чень: «Loneliness and social support of older people in China: a systematic literature review». Але слід зазначити, що цей огляд указує на суттєві відмінності між різними дослідженнями. Див. далі — Wang et al.: «Loneliness among the rural older people in Anhui, China: prevalence and associated factors» та Yang & Victor: «The prevalence of and risk factors for loneliness among older people in China».

(обратно)

174

Див., наприклад, OECD: Society at a Glance 2014: OECD Social Indicators, 138ff.

(обратно)

175

Wollebæk & Segaard: Sosial kapital i Norge.

(обратно)

176

Було прийнято стверджувати, що етнічна однорідність створює довіру, а етнічне розмаїття — зменшує її, але це лише частково так. У районах з вищою етнічною розмаїтістю рівень довіри між сусідами нижчий, але не виглядає на те, щоб етнічне розмаїття спричиняло нижчий рівень загальної довіри. (Jf. Meer & Tolsma: «Ethnic Diversity and Its Effects on Social Cohesion».)

(обратно)

177

Jf. Fukuyama: Political Order and Political Decay, с. 97—125, див. особливо с. 123ff.

(обратно)

178

Bergh & Bjørnskov: «Historical trust levels predict the current size of the welfare state».

(обратно)

179

Arendt: The Origins of Totalitarianism, с. 478.

(обратно)

180

Ibid., с. 477.

(обратно)

181

Jf. Hosking: Trust. A History, розділ 1.

(обратно)

182

Див., наприклад, Schlögel: Moscow, 1937, с. 194.

(обратно)

183

Arendt: The Origins of Totalitarianism, с. 323.

(обратно)

184

Arendt: Denktagebuch 1950 bis 1973. Erster Band, с. 126f. Дякую Гельґардові Мардту за те, що звернув мою увагу на цю цитату.

(обратно)

185

Arendt: Vita activa: Det virksomme liv, s. 71.

(обратно)

186

Аристотель «Нікомахова етика», 1161b9f.

(обратно)

187

Eliot: Middlemarch, с. 273.

(обратно)

188

Jf. Grimen: Hva er tillit, с. 109.

(обратно)

189

La Rochefoucauld: Maksimer, § 84.

(обратно)

190

Ibid., § 86.

(обратно)

191

Fukuyama: Trust. The Social Virtues and the Creation of Prosperity, c. 27, 152f.

(обратно)

192

Løgstrup: Den etiske fordring, с. 17f.

(обратно)

193

Jf. Hawkley et al.: «Loneliness in Everyday Life: Cardio­vascular Activity, Psychosocial Context, and Health Behaviors».

(обратно)

194

Rotenberg et al.: «The Relation Between Trust Beliefs and Loneliness During Early Childhood, Middle Childhood, and Adulthood».

(обратно)

195

Terrell, Terrell &. von Drashek: «Loneliness and fear of intimacy among adolescents who were taught not to trust strangers during childhood».

(обратно)

196

Shallcross & Simpson: «Trust and responsiveness in straintest situations: A dyadic perspective».

(обратно)

197

Самот­ньо буває порою, / А часом буває ніяк. / Весь світ став старою дірою, / І всюди мені все не так. / Зустрівши тебе, дуже прошу, / Залишся в моєму житті. / Дружиною будь, і самотність / Залишиться у забутті. (Переклад Лариси Панок.)

(обратно)

198

Див., наприклад, Caine (red.): Friendship: A History og May: Love: A History.

(обратно)

199

Аристотель «Політика», 1253a. (Переклад Олександра Кислюка.)

(обратно)

200

Аристотель «Політика», 1253a. (Переклад Олександра Кислюка.)

(обратно)

201

Аристотель «Нікомахова етика», 1169b10.

(обратно)

202

Ibid., 1156a9.

(обратно)

203

Аристотель «Нікомахова етика», 1156b7—12. (Переклад Віктора Ставнюка.)

(обратно)

204

Ibid., 1156b25.

(обратно)

205

Ibid., 1166a30.

(обратно)

206

Kant: Vorlesungen über Ethik, с. 423.

(обратно)

207

Kant: Metaphysik der Sitten, с. 469.

(обратно)

208

Kant: Metaphysik der Sitten, с. 471.

(обратно)

209

Kant: Vorlesungen über Ethik, с. 425f.

(обратно)

210

Ibid., с. 679.

(обратно)

211

Ibid., с. 54.

(обратно)

212

Kant: Vorlesungen über Ethik, с. 419.

(обратно)

213

Ibid., с. 684.

(обратно)

214

Kant: Hva er mennesket? Antropologi i pragmatisk pers­pektiv, част. II.E, с. 203.

(обратно)

215

Ibid., част. II.E, с. 209. Про це див. далі — Kant: Vorlesun­gen über Anthropologie, с. 1416.

(обратно)

216

Kant: «Idee zu einer allgemeinen Geschichte in weltbür­gerlicher Absicht», s. 20f. Див. також Kant: Metaphysik der Sitten, с. 471f.

(обратно)

217

Далі див. — Kant: Vorlesungen über Ethik, с. 409.

(обратно)

218

Kant: Metaphysik der Sitten, с. 471f.

(обратно)

219

Ibid., с. 471.

(обратно)

220

Kant: Vorlesungen über Ethik, с. 430.

(обратно)

221

Див. Montaigne: «Om ensomhet».

(обратно)

222

Montaigne: «Om vennskap», с. 260.

(обратно)

223

Montaigne: «Om vennskap», с. 265.

(обратно)

224

Ibid., с. 265, 267.

(обратно)

225

Ibid., с. 269.

(обратно)

226

Ibid., с. 272.

(обратно)

227

Jf. Aristoteles: Retorikk, 1380b36f.

(обратно)

228

Simmel: Soziologie. Untersuchungen über die Formen der Vergesellschaftung, с. 401.

(обратно)

229

Платон «Бенкет», 189d—190a. (Переклад Уляни Головач.)

(обратно)

230

Ibid., 191a-b.

(обратно)

231

Платон «Бенкет», 193c.

(обратно)

232

Abélard & Héloïse: Brevvekslingen mellom Abélard og Héloïse — med et utdrag fra Abélards verker.

(обратно)

233

Goethe: Die Leiden des jungen Werther, с. 5.

(обратно)

234

Ibid., с. 12.

(обратно)

235

Ibid., с. 89.

(обратно)

236

Ibid., с. 45.

(обратно)

237

Ibid., с. 93.

(обратно)

238

Heidegger: Prolegomena zur Geschichte des Zeitbegriffs, с. 409f.

(обратно)

239

Покинувши мене, ти дарувала радість, / Яка змінила вмить усе в моїм житті. / З’явилася нова, осяяна реальність, / Що хибною була любов для нас таки. / І не побачиш ти мене з букетом квітів, / І присягатись в вірності не буду я тобі. / Міщанський Рай зів’ялих першоцвітів — / Таку любов мабуть хотіла б ти. (Переклад Лариси Панок.)

(обратно)

240

Milligan: Love, с. 3.

(обратно)

241

Лукрецій «Про природу речей», книга IV, 1097—1100; 1107—1108. Переклад Андрія Содомори. — Прим. перекладача.

(обратно)

242

Цитовано за Arkins: Builders of my soul: Greek and Roman themes in Yeats, с. 148.

(обратно)

243

Joyce: A Portrait of the Artist as a Young Man and Dubliners, с. 409. Приклад взято з Milligan: Love, с. 16f.

(обратно)

244

Baudelaire: Prosadikt, с. 75f.

(обратно)

245

Mykle: Largo, с. 114.

(обратно)

246

Tolstoy: Family Happiness and Other Stories, с. 38.

(обратно)

247

Frankfurt: The Importance Of What We Care About, с. 170.

(обратно)

248

Jaspers: «Einsamkeit», с. 390.

(обратно)

249

Ibid.

(обратно)

250

Jaspers: Philosophie II. Existenzerhellung, с. 61.

(обратно)

251

Ibid., с. 62.

(обратно)

252

Rilke: Brev til ein ung diktar, с. 38.

(обратно)

253

Beck & Beck-Gernsheim: Individualization: Institu­tio­nalized Individualism and its Social and Political Consequences, s. xxii.

(обратно)

254

Beck: Risk Society, с. 122.

(обратно)

255

Mill: Principles of Political Economy with some of their Applications to Social Philosophy, с. 938.

(обратно)

256

Див. особливо — Berlin: Liberty. Поняття негативної і позитивної свободи я аналізував у «Філософії свободи», розділ 6. (Див. видання українською: Ларс Свендсен. Філософія свободи / пер. з норвезьк. С. Волковецької. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр, 2016. — 336 с. — Прим. перекладача.)

(обратно)

257

Sen: Rationality and Freedom, розділ 20—22.

(обратно)

258

Див., зокрема, Simmel: «Die beiden Formen des Individualismus» в Simmel: «Kant und der Individualismus».

(обратно)

259

Simmel: Kant. Die Probleme der Geschichtsphilosophie (1905/1907), с. 220.

(обратно)

260

Simmel: «Die beiden Formen des Individualismus», с. 54. Це твердження не буде необґрунтованим, але трохи дивує, що Зіммель ніколи не згадує, що найрадикальніший варіант романтичного ліберального індивідуалізму сформував Вільгельм фон Гумбольдт у «Ideen zu einem Versuch, die Gränzen der Wirksamkeit des Staats zu bestimmen» (1792), що своєю чергою стало одним із головних джерел натхнення для лібералізму Джона Стюарта Мілля, в якому центральне місце в політичній та соціальної філософії посідає необхідність окремого простору для розвитку унікальної особистості.

(обратно)

261

Simmel: «Storbyene og åndslivet».

(обратно)

262

Jf. Giddens: Modernity and Self-Identity. Self and Identity in the Late Modern Age, с. 5 та Giddens: The Transformations of Intimacy, с. 30.

(обратно)

263

Nietzsche: Den muntre vitenskapen, § 270, jf. § 335.

(обратно)

264

Достоевский Ф. «Записки из подполья».

(обратно)

265

Jf. Taylor: The Ethics of Authenticity, с. 40.

(обратно)

266

Mead: Mind, Self and Society.

(обратно)

267

Sandel: Liberalism and the Limits of Justice, с. 179.

(обратно)

268

Cf. Marar: The Happiness Paradox.

(обратно)

269

Jf. Klinenberg: Going Solo, s. 3.

(обратно)

270

Klinenberg: Going Solo, с. 4f.

(обратно)

271

Olds & Schwartz: The Lonely American, с. 82.

(обратно)

272

EU: Independent living for the ageing society.

(обратно)

273

Klinenberg: Going Solo, с. 160.

(обратно)

274

Ibid., с. 10.

(обратно)

275

Schumpeter: Capitalism, Socialism and Democracy, с. 157f.

(обратно)

276

Gerstel & Sarkisian: «Marriage: The Good, the Bad, and the Greedy»; Musick & Bumpass: «Reexamining the Case for Marriage: Union Formation and Changes in Well-being». Див. також Klinenberg: Going Solo.

(обратно)

277

DePaulo: «Single in a Society Preoccupied with Couples».

(обратно)

278

Mellor et al.: «Need for belonging, relationship satisfaction, loneliess, and life satisfaction».

(обратно)

279

Klinenberg: Going Solo, с. 98ff.

(обратно)

280

Marche: «Is Facebook Making Us Lonely?».

(обратно)

281

Weber: The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism, с. 60.

(обратно)

282

Tocqueville: Democracy in America, с. 884.

(обратно)

283

Fukuyama, Francis: «Det store sammenbruddet», с. 374.

(обратно)

284

Putnam: Bowling Alone, с. 158.

(обратно)

285

Ґрунтовний огляд у Thomson: «The Theory That Won’t Die: From Mass Society to the Decline of Social Capital», с. 423.

(обратно)

286

Ibid., с. 425.

(обратно)

287

Putnam: Bowling Alone, с. 403.

(обратно)

288

Fischer: Still Connected. Family and Friends in America Since 1970. Див. також Fischer: Made in America: A Social History of American Culture and Character.

(обратно)

289

Fischer: Made in America, с. 155.

(обратно)

290

McPherson, Smith-Lovin & Brashears: «Social Isolation in America: Changes in Core Discussion Networks over two Decades».

(обратно)

291

Fischer: «The 2004 Finding of Shrunken Social Networks: An Artifact».

(обратно)

292

Rokach et al.: «The effects of culture on the meaning of loneliness»; Rokach: «The effect of age and culture on the causes of loneliness».

(обратно)

293

Lykes & Kemmelmeier: «What Predicts Loneliness? Cultural Difference Between Individualistic and Collectivistic Societies in Europe».

(обратно)

294

De Jong Gierveld & Van Tilburg: «The De Jong Gierveld Short Scales for Emotional and Social Loneliness: Tested on data from seven countries in the UN Generations and Gender Surveys».

(обратно)

295

Lykes & Kemmelmeier: «What Predicts Loneliness? Cultural Difference Between Individualistic and Collectivistic Societies in Europe».

(обратно)

296

Diener & Diener: «Cross-cultural correlates of life satisfaction and self-esteem».

(обратно)

297

Jf. Beck & Beck-Gernsheim: Individualization, s. xxii.

(обратно)

298

Dreyfus: On the Internet.

(обратно)

299

Turkle: Alone Together.

(обратно)

300

Kraut et al.: «Internet Paradox. A Social Technology that Reduces Social Involvement and Psychological Well-Being».

(обратно)

301

Kraut et al.: «Internet Paradox Revisited».

(обратно)

302

Whitty & McLaughlin: «Online recreation: The relationship between loneliness, Internet self-efficacy and the use of the Internet for entertainment purposes».

(обратно)

303

Jf. Rainie & Wellman: Networked: The New Social Operating System.

(обратно)

304

Hampton et al.: Social Isolation and New Technology.

(обратно)

305

Brandtzæg: «Social Networking Sites: Their Users and Social Implications — A Longitudinal Study».

(обратно)

306

Amichai-Hamburger & Schneider: «Loneliness and Internet Use».

(обратно)

307

Ibid.

(обратно)

308

Deresiewicz: «The End of Solitude».

(обратно)

309

Conley: Elsewhere, U.S.A., с. 104.

(обратно)

310

Якщо коли моя дружина спить,/коли сплять дитина і Кетлін,/а сонце — сліпуче-білий диск/в шовках туманів/понад сяєвом дерев;/якщо я у своїй кімнаті, яка виходить на північ/танцюю голий, так гротескно/перед дзеркалом,/розмахую сорочкою над головою,/підспівую собі під ніс:/«Самотній, я самотній,/я народився бути в самотині,/для мене так найкраще!»/Якщо захоплююся своїми руками, обличчям/плечима, стегнами, сідницями/супроти жовтих викривлених тіней —/Хто ж сміє заперечити, що я —/щасливий геній своєї сім’ї? — Прим. перекладача.

(обратно)

311

Jf. Long & Averill: «Solitude: An Exploration of Benefits of Being Alone».

(обратно)

312

Galanaki: «Are children able to distinguish among the concepts of aloneness, loneliness, and solitude?»

(обратно)

313

Larson: «The Emergence of Solitude as a Constructive Domain of Experience in Early Adolescence».

(обратно)

314

Cicero: Om vennskapet, розд. 23, с. 197.

(обратно)

315

Cicero: Om pliktene, книга I, розд. 43ff.

(обратно)

316

Zimmermann: Ueber die Einsamkeit, том 4, с. 373f.

(обратно)

317

Ibid., bind 1, s. 286.

(обратно)

318

Ibid., bind 1, s. 20, 29f

(обратно)

319

Garve: Ueber Gesellschaft und Einsamkeit.

(обратно)

320

Ibid., bind 1, s. 55f.

(обратно)

321

Ibid., bind 1, s. 99.

(обратно)

322

Ibid., bind 2, s. 334.

(обратно)

323

Kant: Kritikk av dømmekraften, с. 152.

(обратно)

324

Kant: Hva er mennesket? Antropologi i pragmatisk perspektiv, част. I, § 88, с. 164.

(обратно)

325

Це стосується не лише філософії. У Біблії, Бог, як правило, передає свою волю людям, які перебувають наодинці. Мойсей отримав Тору, коли провів на горі Синай 40 днів на самоті. Павло був один, коли пережив одкровення дорогою в Дамаск. Незважаючи на свою безперечну публічність, Ісус часто усамітнювався, щоб помолитися, і закликав своїх учнів робити те ж саме. Святі йшли в пустелю, подалі від своїх побратимів, щоб прийняти випробування, приготоване для них Ісусом; на відлюдді вони мали віднайти ближчий зв’язок з Богом. Магомет пережив перше одкровення, коли був один у своїй печері на горі Джабаль ан-Нур. Одкровення відбувалися передусім тоді, коли людина перебувала на самоті.

(обратно)

326

Descartes: A Discourse on the Method of Correctly Conducting One’s Reason and Seeking Truth in the Sciences, с. 27.

(обратно)

327

Аристотель «Нікомахова етика», 1177a-b. (Переклад Вік­тора Ставнюка.)

(обратно)

328

Див., наприклад, Eckhart: Å bli den du er. Perspektiver på menneskets frihet, særlig «Om adskilthet», с. 202—15.

(обратно)

329

Jf. St. John of the Cross: Dark Night of the Soul, розділ VI—VII, с. 52—57.

(обратно)

330

Petrarch: The Life of Solitude.

(обратно)

331

Petrarch: The Life of Solitude, с. 131.

(обратно)

332

Montaigne: «Om ensomhet», с. 331f.

(обратно)

333

Ibid., с. 336.

(обратно)

334

Montaigne: «Om ensomhet», с. 334.

(обратно)

335

Ibid., с. 344.

(обратно)

336

Jf. Montaigne: «Om tre slags omgang», с. 55.

(обратно)

337

Emerson: «Nature».

(обратно)

338

Emerson: «Experience», с. 322.

(обратно)

339

Wordsworth: The Prelude, книга 4, l. 354—8, с. 161.

(обратно)

340

Schopenhauer: Parerga und Paralipomena I, с. 501.

(обратно)

341

Schopenhauer: Parerga und Paralipomena I, с. 503.

(обратно)

342

Ibid., с. 503.

(обратно)

343

Schopenhauer: Parerga und Paralipomena I, с. 506

(обратно)

344

Ibid., с. 504.

(обратно)

345

Nietzsche: Morgenrøde, § 491, с. 274.

(обратно)

346

Nietzsche: Menneskelig, altfor menneskelig, том 1, § 624, с. 294.

(обратно)

347

Nietzsche: Menneskelig, altfor menneskelig, том 2, § 333, с. 428. Jf. Nietzsche: Morgenrøde, § 566, с. 311.

(обратно)

348

Nietzsche: Slik talte Zarathustra, с. 33.

(обратно)

349

Nietzsche: Hinsides godt og ondt, § 284, с. 244.

(обратно)

350

Nietzsche: Hinsides godt og ondt, §25, с. 50.

(обратно)

351

Nietzsche: Morgenrøde, §443, с. 254.

(обратно)

352

Nietzsche: Slik talte Zarathustra, с. 202.

(обратно)

353

Nietzsche: Nachgelassene Fragmente 1880—1882, с. 110.

(обратно)

354

Heidegger: Grundprobleme der Phänomenologie (1919—20), с. 110

(обратно)

355

Heidegger: Platon: Sophistes, с. 51.

(обратно)

356

Heidegger: Sein und Zeit, с. 118; Heidegger: Prolegomena zur Geschichte des Zeitbegriffs, с. 328.

(обратно)

357

Heidegger: Sein und Zeit, с. 120f.

(обратно)

358

Heidegger: Prolegomena zur Geschichte des Zeitbegriffs, с. 437f.

(обратно)

359

Heidegger: Sein und Zeit, с. 266.

(обратно)

360

Heidegger: Sein und Zeit, с. 250.

(обратно)

361

Heidegger: Prolegomena zur Geschichte des Zeitbegriffs, с. 439f.

(обратно)

362

Heidegger: Sein und Zeit, с. 188. Jf. Heidegger: Ontologie (Hermeneutik der Faktizität), с. 7.

(обратно)

363

Heidegger: Logik als die Frage nach dem Wesen der Sprache, с. 51.

(href=#r363>обратно)

364

Heidegger: Die Grundbegriffe der Metaphysik: Welt, Endlichkeit, Einsamkeit, с. 8.

(обратно)

365

Heidegger: Was heißt Denken?, с. 164.

(обратно)

366

Rousseau: Den ensomme vandrers drømmerier.

(обратно)

367

Rousseau: Den ensomme vandrers drømmerier, с. 22.

(обратно)

368

Ibid., с. 113.

(обратно)

369

Rousseau: Emile eller Om oppdragelse, с. 21.

(обратно)

370

Інакше кажучи, це діаметрально протилежне до опису природного стану людського життя в Томаса Гоббса: «самотнє, бідне, мерзенне, безглузде й коротке». (Hobbes: Leviathan, с. 132.)

(обратно)

371

Kant: «Muthmaßlicher Anfang der Menschengeschichte», с. 122.

(обратно)

372

Rousseau: Om ulikheten mellom menneskene — dens opprinnelse og grunnlag, с. 74.

(обратно)

373

Ibid., с. 66ff.

(обратно)

374

Thoreau: Walden, с. 131.

(обратно)

375

Abbey: Desert Solitaire: A Season in the Wilderness.

(обратно)

376

Thoreau: Walden, с. 131.

(обратно)

377

Hayek: Frihetens konstitusjon, с. 240.

(обратно)

378

Jf. Ariès & Duby (red.): A History of Private Life; Weintraub & Kumar (red.): Public and Private in Thought and Practice.

(обратно)

379

Jf. Moore Jr.: Privacy.

(обратно)

380

Mill: Principles of Political Economy, с. 756.

(обратно)

381

Long & Averill: «Solitude: An Exploration of Benefits of Being Alone», с. 30.

(обратно)

382

Jf. Sartre: Being and Nothingness, с. 347ff.

(обратно)

383

Ibid., с. 321.

(обратно)

384

Sartre: Being and Nothingness, с. 320.

(обратно)

385

Larson: «The Solitary Side of Life: An Examination of the Time People Spend Alone from Childhood to Old Age».

(обратно)

386

Hammitt, Backman & Davis: «Cognitive Dimensions of Wilderness Privacy: An 18-Year Trend Comparison».

(обратно)

387

Fichte: «Einige Vorlesungen über die Bestimmung des Gelehrten».

(обратно)

388

Fichte: Das System der Sittenlehre, с. 275.

(обратно)

389

Duras: Å skrive, с. 6f.

(обратно)

390

Leary et al.: «Finding pleasure in solitary activities: desire for aloneness or disinterest in social contact?»

(обратно)

391

Russell: Unpopular Essays, с. 67f.

(обратно)

392

Marquard: «Plädoyer für die Einsamkeitsfähigkeit».

(обратно)

393

Ibid., с. 120. Див. також Marquard: Abschied vom Prinzi­piellen, с. 18.

(обратно)

394

Kant: «Beantwortung der Frage: Was ist Aufklärung?», с. 33.

(обратно)

395

Паскаль Б. Думки / Переклад Анатоля Перепаді та Олега Хоми. K.: Дух і літера, 2009. С. 51—52.

(обратно)

396

Wilson et al.: «Just think: The challenges of the disengaged mind».

(обратно)

397

Nietzsche: Morgenrøde, §443, с. 254.

(обратно)

398

Macho: «Mit sich allein. Einsamkeit als Kulturtechnik». Див. також Sloterdijk: Du musst dein Leben ändern, с. 361ff.

(обратно)

399

Butler: «A Melancholy Man», с. 59.

(обратно)

400

Csikszentmihalyi: Creativity, с. 65f.

(обратно)

401

Ibid., с. 177.

(обратно)

402

Arendt: The Origins of Totalitarianism, с. 475.

(обратно)

403

Arendt: Vita activa: Det virksomme liv, с. 85.

(обратно)

404

Arendt: The Origins of Totalitarianism, с. 476.

(обратно)

405

Arendt: The Life of the Mind: Thinking, с. 185.

(обратно)

406

Hauge: «Attum einsemds berg».

(обратно)

407

Heinrich & Gullone: «The clinical significance of lone­liness: A literature review».

(обратно)

408

Didion: Play It As It Lays, с. 122f.

(обратно)

409

Stillman et al.: «Alone and Without Purpose: Life Loses Meaning Following Social Exclusion»; Williams: «Ostracism: the impact of being rendered meaningless».

(обратно)

410

Baumeister & Vohs: «The Pursuit of Meaningfulness in Life»; Heine, Proulx & Vohs: «The Meaning Maintenance Model: On the Coherence of Social Motivations».

(обратно)

411

Baumeister & Leary: «The Need to Belong: Desire for Interpersonal Attachments as a Fundamental Human Motivation», с. 497. Див. також Baumeister: The Cultural Animal.

(обратно)

412

Gere & MacDonald: «An update of the empirical case for the need to belong»; Mellor et al.: «Need for belonging, relationship satisfaction, loneliess, and life satisfaction»; Kelly: «Individual Differences in Reactions to Rejection».

(обратно)

413

Slater: The Pursuit of Loneliness, с. 5.

(обратно)

414

Hegel: Innledning til estetikken, с. 87.

(обратно)

415

Jf. Meld. St. 19 (2014—2015).

(обратно)

416

Jf. Meld. St. 29 (2012—2013), розділ 4.

(обратно)

417

http://www.dagsavisen.no/innenriks/hver-kommune-bør-ha-en-ensomhetsplan—1.277417

(обратно)

418

Див., наприклад, Findlay: «Interventions to reduce social isolation amongst older people: where is the evidence?».

(обратно)

419

Jf. Masi et al.: «A Meta-Analysis of Interventions to Reduce Loneliness»; Hawley & Cacioppo: «Loneliness Matters: A Theoretical and Empirical Review of Consequences and Mecha­nisms».

(обратно)

420

https://www.regjeringen.no/nb/aktuelt/oker-innsatsen-for-a-forebygge-ensomhet-blant-eldre/id2411072/

(обратно)

421

Høie: «En viktig vaksine».

(обратно)

422

Аристотель «Нікомахова етика», 1114b22.

(обратно)

423

Frankfurt: Taking Ourselves Seriously & Getting It Right, с. 7.

(обратно)

424

Гей ти, закрий свого рота / як узагалі ти можеш говорити / що я все роблю не так / я — людина і потребую любові / як і будь-хто інший. — Прим. перекладача.

(обратно)

425

Як пише Річард Сеннет: «Сьогодні побутує думка, що близькість між людьми є моральним благом. Часто докладаються зусилля, щоб сформувати індивідуальну особистість через досвід переживання близькості та теплоти з іншими. Набув поширення міф, що всі недуги суспільства можна вважати вираженням знеособленості, відчуження і неприязні. В сумі ці три компоненти дають ідеологію інтимності: всі форми соціальних відносин то більш реальні, правдоподібні та автентичні, що більше вони стають для кожної людини близькою психологічною турботою. Ця ідеологія перетворює політичні категорії на психологічні. Ця ідеологія інтимності визначає гуманітарний дух безбожного суспільства: наш бог — це тепло». (Sennett: The Fall of Public Man, с. 259.)

(обратно)

426

Pascal: Tanker, с. 61.

(обратно)

427

Elias: De døendes ensomhet, с. 99.

(обратно)

428

Lawrence: Late Essays and Articles, с. 297f.

(обратно)

429

Ford: Canada, с. 292.

(обратно)

Оглавление

Вступне слово

Вступ

1. Суть самотності

2. Самот­ність як почуття

3. Самот­ні — хто вони?

4. Самот­ність і довіра

5. Самот­ність, дружба і любов

6. Індивідуалізм і самотність

7. Добра самотність

8. Самот­ність і відповідальність

Подяка

*** Примечания ***