Зірка, або терористка [Марина Меднікова] (fb2) читать постранично, страница - 2

Степанівна сама прийшла.

Дякую ще раз, пані Голуб, ви вільні. — Ійко, я-а-а са-ама прийшла-а, — потвердила Травіата.

Лише один погляд на Травіату все пояснював. Затинається, волосся скуйовджене під линялою хусткою, пов’язаною коротким косинцем догори, клейончаста драна торба з мотузками замість ручок обліплена значками. Зірка запхала Травіатині пасма під хустину, обсмикнула і застебнула не за сезоном теплу кофтину, підштовхнула до дверей.

— Йди додому і чекай.

— Симчич Зірка Орестівна, — слідча звірилася з записом, — класний керівник дев’ятого класу дипломатичного ліцею?

— У нас це називається куратор-наставник.

— Уже виправила…

Зірка роззирнулася. Кабінетик захаращено шафами з теками, меблями, мабуть, з інших кімнат. Незатишнозапилюжено, казенно. Вмостилася на краєчку стільця.

— У нас ремонт. Прокуратурою Староміського району порушено кримінальну справу за фактом масового отруєння дітей у дипломатичному ліцеї, що сталося минулої п’ятниці.

Серед осіб, присутніх того дня на місці події і так чи інакше причетних, були й ви.

— Тетяніванно! — долинуло з вулиці.

Слідча підійшла до вікна. У дворі стояло усміхнене дівча у закороткій сукенці і модних грубих черевиках на тонких ногах.

— Заходь, Синице, заходь, — гукнула слідча.

Дівча повернулося спиною, підсмикнуло спідничку і виразно поляпало себе по кругленькому голісінькому гузенці.

— У чотирнадцять народила. Дитинку викинула на смітник, а сама пішла до школи. Не до вашої? Її взяли з репетиції бальних танців.

— У нас таких нема.

— Атож. У вас — дочка радника американського посольства. — І діти дипломатів інших країн.

— Зарубіжні харчуються разом з нашими?

— Так… Ні… Не зовсім.

— Яку з відповідей записати?

— Мене в чомусь звинувачують?

— Суд вирішить.

— Який суд?

— Староміського району. А згодом — Верховний. Ви ж будете оскаржувати обвинувачення. Поки що ви — свідок.

— Пані слідча, я вам не подобаюся? Може, хтось менш упереджений…

— Що викладаєте?

— Англійську, французьку, українську, веду факультатив італійської.

— Англійською і французькою, мабуть, не втну, а українською пораджу на запитання відповідати. Докладно опишіть день, коли потруїлися діти. В їдальні. Ви прийшли до ліцею о…

— Була за чверть сьома.

— Так рано?

— Довго пояснювати.

— Ми не поспішаємо.

— Наш учбовий заклад незвичний. Ми довго готувалися до його відкриття…

— Ми — це хто?

— Педколектив з директором.

— Що з того?

— Вивчили прогресивні моделі організації навчального і виховного процесів. І обрали… Не зупиняюся на подробицях.

Складовою є самоврядування. Кожного тижня чергує в ліцеї інший клас. Ліцеїсти самі вирішують проблеми свого життя, допомагають молодшим, підтримують порядок. Навіть обирають свій тіньовий кабінет, тобто директора ліцею, інших керівників… Того тижня чергував мій клас.

Порожній хол будівлі з євроремонтом — дипломатичний ліцей. На годиннику за чверть сьома.

— Доброго ранку, Василівно.

— Драстуйте, пані Зірко.

— Стоп, — урвала слідча, — Василівна, це хто?

— Козлюк Ніна Василівна, нічна чергова.

— Вона чергує одна?

— Позмінно.

— А ключі від усіх приміщень у кого?

— У неї, на дошці. — І від їдальні? — І від їдальні. — І від кухні?

— Ні, вони, напевне, у кухарів… Втім я не знаю.

— На чергуванні відповідаєте й за кухню?

— Ні.

— Далі.

Зірка взяла у чергової ключі від кабінету.

— Як спалося, Ніно Василівно?

— А-а, мабуть, магнітна буря… Я так думаю, що вони знову якусь гидоту у повітря пшикають, а тоді оголошують — магнітна буря, начувайтеся…

— Цікава думка, — сказала слідча.

— Пр oшу?

— Цікаво, кого це Козлюк називає «вони»?

— Питання до мене?

— Далі.

Двері до холу пропустили рудого тінейджера.

— Hellow! How are you doing? — запитав хлопець.

— Fine, thanks. How are you? — відповіла Зірка.

— Хто прийшов перший і що він вам сказав? — перепитала слідча.

— Борис Кузьменко, він привітався.

— А ви?

— Теж привіталася. Англійською, бо п’ятниця.

— ?

— У п’ятницю всі розмовляють англійською. — І Козлюк?

— Персонал — за бажанням.

— Гм… І таке бажання у них виникає? До речі, Кузьменко — син?

— Це кримінал?

— Я запитую, чи Кузьменко син міністра, бо він єдиний з чергових не отруївся. Може, синів та дочок окремо годуєте.

Ви так і не відповіли, чи харчуються діти дипломатів зі спільного казана.

— Я відповіла: так, ні, не зовсім, і це правда. Бо для них їжу завозять з посольств, але сервірують у нас на кухні, і їдять вони разом з усіма. У загальній залі. А «синів» і «дочок» у нас немає. Всі — рівня.

— А воду?

— П’ють свою.

— Американську? — І французьку, й німецьку, й голландську. Хто до якої звик.

— В якій тарі її завозять?

Зірка Симчич подумки порівняла розмову з кермуванням автом з інструктором. Слідча вимагає їзди, не віддаючи педалей.

— Я запитала, в чому завозять