День відбуття [Олексій Михайлович Волков] (fb2) читать онлайн

Олексій Волков День відбуття

I

Їх було троє проти нього одного. Розташувавшись півколом, вони пружинили на напівзігнутих ногах, готові будь-якої миті кинутися вперед, на супротивника, або відскочити. Їхні рухи нагадували котячі — м’які та обережні й разом з тим стрімкі та сильні. Вони намагалися зайти ззаду, але він не пускав, відступаючи і пильно стежачи за кожним із них.

Нападники зовсім не виглядали дрібнотою — середні на зріст, міцні та жилаві, з широкими спинами, а однакові короткі стрижки робили їх схожими між собою. Та навіть поруч із такими хлопцями одинак виглядав справжнім гігантом. Вищий на цілу голову, майже вдвічі ширший у плечах, він, здавалося, повинен був розжбурляти їх за лічені секунди. Його постаттю та рухами мимоволі можна було замилуватися.

Та ось він відчув позаду стіну. Ще до того, як торкнувся її спиною. Найнебезпечніший із супротивників, що стояв з ним віч-у-віч, зробив кілька обманних рухів, аби вивести здорованя з рівноваги, але марно. Той блискавкою метнувся вперед і з розвороту вдарив ногою середнього. Удар виявився таким несподіваним для нападника, що той відразу перекинувся навзнаки. Другий, відчуваючи, що наступний удар дістанеться йому, встиг відскочити, а третій уже вхопив здорованя за куртку. Вони зчепилися, і за мить менший уже летів сторчголов. Але той, що встиг відскочити, стрімко кинувся йому в ноги, а той, що першим прийняв удар, уже сидів на спині велетня, обхопивши його за шию. Скинути його не вдалося, і вони завалилися всі разом, а за якусь мить і третій опинився зверху. Це відчайдушне борсання точилося якусь хвилину, поки здорованя не скрутили так, що він не міг і ворухнутися: один заламав його ноги, другий заволодів рукою та шиєю, третій намертво сів на другу руку. Жодного шансу видертися не залишилося.

— Ну, все, харош… — прохрипів здоровань. — Ну! С-синки… Заждіть, я вас наступного разу п-поламаю…

Напевно, йому добряче притиснули або вдарили губу, і він пробував її пальцем, чи немає крові, напівжартівливо-напівзлостиво зиркаючи на своїх недавніх супротивників.

Тренування давно скінчилося, і більшість хлопців порозходилися. Ті, що залишились, займалися «вільною творчістю», качалися або спостерігали за щойно закінченим поєдинком. Той, у червоній куртці, що першим прийняв удар, потирав рукою ребра і відсапувався. Куртка на спині потемніла від поту.

— Що, Сергію, дісталося? — запитав хтось із хлопців, проходячи поруч.

— Йому більше перепало, — заперечив «червоний», хитро зиркнувши на тренера. — Ні, Євгене?

— Ти мені п-поговори, — буркнув той, — с-синки… Взяли собі за звичку гуртом батька бити… П-поламаю…

Євген уже розв’язав пояс білої куртки, і його довгі кінці волочилися по килиму, торкаючись синіх з лампасами трусів та довгих м’язистих ніг.

— А чого чекати? — Сергій рвучко скочив на килимі і зав’язав пояс на куртці. — Га? Сам на сам.

Вийшовши на центр килима, він зробив кілька рухів, запрошуючи тренера. Той, щойно всівшись, неохоче підвівся, але несподівано розізлився і майже побіг до нього.

— Ну, все, ти сам хотів…

— А як, творчо чи не дуже?

— Ніякої творчості, спортивне самбо. — І Євген кинувся на нього.

Вони закрутилися на килимі. Попри дефіцит маси та досвіду, Сергій був прудкіший. Якийсь час йому вдавалося триматись. Він уникнув кількох підсічок і в якийсь момент мало не завалив Євгена на стегно. Але тягатися з ним сам на сам довго не міг. За дві хвилини вони завалилися на килим, причому Євген опинився зверху. Сергієві вдалося відстояти руку, та Євген миттєво заволодів ногою. Больовий прийом став неминучим. Вільною рукою Сергій застукав по килиму, рятуючись від неминучого болю.

— Ж-живи, с-синок, — весело промовив Євген, як завжди, ледь помітно затинаючись. — Ну, є ще б-бажаючі сам на сам? Н-немає? Отож…

І він скинув куртку, оголивши могутній торс. Хлопці, що залишилися в залі, заздрісно зиркаючи на нього, роздягалися й запихали в сумки мокрі куртки, які не завадило б перед цим викрутити. Дехто сидів на килимі, розслабляючись, заплющивши очі, і тільки Сергій, впершись кулаками в килим, ще віджимався від нього.

Чоловік середніх літ з помітною сивиною в зачесаному назад волоссі підвівся зі стільчика на балконі.

Він бачив усе, що відбувалося внизу, на килимі. Більше того, уважно спостерігав за спортсменами впродовж усього тренування і навіть по його закінченні. Нарешті йому набридло. Тому, коли Сергій закінчив віджиматися і перевернувся на спину, темно-сірого піджака, до якого вже звик, не побачив.

— Що за мужик? — промовив невідомо до кого Андрій, хлопець у білій куртці, що сидів поруч. — Крутиться тут уже третє чи четверте тренування.

— Тренер збірної, — пожартував Сергій, — приїхав тебе під знамена запрошувати.

Нарешті зал спорожнів. Євген, зачинивши двері, попростував з кількома хлопцями через парк, а Сергій побрів до тролейбусної зупинки. Сьогодні він утомився і потягнув стопу. Наслідки торішньої травми давалися взнаки.

— Сергію! — озвався до нього чоловік, вибираючись із припаркованого біля тротуару авто. — Перепрошую, Сергієм вас звати, я не помилився? Маю до вас одну справу.

Довге пальто, простоволосий. За знайомою зачіскою та сивуватим волоссям Сергій відразу упізнав того, з балкона. Чоловіка, який сидів там уже четверте тренування, одного разу навіть у товаристві директора спортшколи.

— Чого вам? — не надто привітно запитав Сергій.

— Та є розмова невеличка. Може, сядемо в машину? Там і поговоримо. До речі, підкину вас куди скажете.

— Та я, власне, тролейбусами звик їздити… — завагався Сергій.

Але той виявив наполегливість і без слів відчинив дверцята машини. Сергій знизав плечима і сів.

— Борис Олександрович, — відрекомендувався його співрозмовник, подаючи руку.

— Сергій.

— Знаю, знаю, — він завів мотор, — спостерігаю за тренуваннями, чую, що ви говорите, вже зрозумів. То куди їдемо? До речі, на тренуваннях я був присутній з відома директора спортшколи, він мій добрий знайомий.

— Бульвар Космонавтів, студмістечко, — сказав Сергій.

Машина рушила з місця. Прискорювати події Сергій не збирався. Мовчав. Почав розмову Борис Олександрович.

— Ну, що ж, — сказав він, — до діла. Я хочу запропонувати вам роботу, думаю, за фахом і з непоганою платнею. Як ви на це дивитеся?

Пропозиція виявилася доволі несподіваною.

— Це ж за яким фахом? — не зрозумів Сергій.

— Ну… — засміявся він, — я маю на увазі те, чим ви тут займаєтеся — до свистка і, головне, після. До речі, що ви називаєте «творчістю»? Начебто і не карате… Я взагалі-то не дуже розуміюся. Дилетант, знаєте…

— Бойове самбо. Те, що культивувалося донедавна у військах спеціального призначення. Вивчаємо для загального розвитку. А ви що, пропонуєте мені зайнятися рекетом?

— Я схожий на мафіозі? — Новий знайомий розсміявся. — Не жартуйте, Сергію. Нічого протизаконного, якщо не брати до уваги, що ви не будете ділитися своїми прибутками з державою. Не такий великий гріх, ну, та й вона про це не знатиме. Робота приватного тренера, скажімо так, з бойових мистецтв. Так це зараз зветься?

— Який з мене тренер? — знизав плечима Сергій. — Я сам, бачте, тренуюся. Моя кваліфікація не така висока, щоб я міг вчити ще когось.

— Ну чому? Виглядаєте ви досить переконливо. До того ж мені казали, що ви кандидат у майстри спорту.

— Ну то й що? Я займаюся спортивним самбо, виступаю за університет. Тому мене досі й не вигнали звідти. Те, що ми робимо після тренування, — просто захоплення, так, для розваги. Не можу я когось цьому навчити. Знайшли сенсея… З мене сміятимуться, та й із вас також. Он Євгенові запропонуйте. Він не такий аж дуже завантажений, гадаю, погодиться.

— Не підходить мені ваш Євген, — категорично заявив співрозмовник, викручуючи кермо. — Він примітивна людина, та й надто здоровий. Мені підходите ви. Ну скажіть, ви що, не зможете постояти за себе на вулиці?

— Гадаю, що зможу, — подумавши, відповів Сергій.

— Ну от, — зрадів той. — То навчіть і ближнього!

— І кого ж ви хочете, щоб я навчив? — запитав Сергій.

— Мою… скажімо так, дружину.

Після цієї заявочки Сергію стало навіть весело.

— Вашу дружину? А… як ви це собі уявляєте? Ви вважаєте, що жінку ваших років можна навчити тому, що ви бачили в залі?

— Можна, — сказав він. — Тому що, по-перше, вона дуже молода, дуже… І не дивіться так на мене, це не коректно. По-друге, вона в прекрасній фізичній формі і деяку підготовку вже має. А по-третє, вона дуже хоче. Це, як би вам пояснити… Бзик свого роду. Заскок. Її ідея-фікс. Але що поробиш? Бажання коханих жінок треба виконувати, інакше вони нас не кохатимуть. П’ять доларів за тренування. Гадаю, непогана платня. То як?

— А чому вона не займається в якійсь спортивній секції? — запитав Сергій.

— Бо я можу собі дозволити найняти індивідуального тренера.

— Ну а чому саме я? У мене немає тренерського досвіду. Взагалі ніякого. Зрозумійте, я не можу гарантувати, що когось навчу чогось путнього.

— Бо, на мою думку, ви — кращий з тих, хто тут тренується, до того ж, по всьому видно, скромна, спокійна та порядна людина.

Сергій зняв трикотажну спортивну шапочку й пошкріб потилицю.

— А конкретніше ви не могли б мені розповісти, що я маю робити?

— Займатися з нею не менш як тричі на тиждень. Програма — на ваш розсуд і смак. Усе, що ви вважаєте за потрібне для самозахисту на всі випадки життя плюс загальна фізична підготовка. Ось і все. І не тушуйтеся. Ви ж не берете на себе зобов’язання зробити з неї чемпіонку світу! Тільки навчити чомусь корисному. А це вам, безперечно, вдасться. То як?

Сергій не знав, що й відповісти. Бути іграшкою для вгодованої дівахи, яка не знає, куди себе подіти з нудьги… Але гроші… Вирішення купи фінансових проблем. Врешті-решт, відмовитися ніколи не пізно.

— Отож три рази на тиждень, — повторив Сергій, подумки прикидаючи розмір заробітку, що падав йому зараз просто з неба.

— Я казав, не менше трьох. Хочете — можете щодня займатися. П’ять доларів за тренування. Більше займаєтеся — більше заробляєте.

— А дама потягне — кожного дня? — засумнівався Сергій.

— Потягне, не хвилюйтеся за неї.

Господар авто був високої думки про здібності своєї дружини.

— То як? Що ви вирішуєте?

— Можна спробувати, — зважився Сергій. — Коли починати?

— Хоч завтра. — Новий знайомий вийняв з внутрішньої кишені пальта якусь картку і простягнув Сергієві. — Ось візитівка. Там адреса й телефони. Мою подругу звати Юлією. І ще одне. — Він зробив паузу. — Не афішуйте ніде цієї домовленості, хоч, власне, особливої таємниці тут немає. А по-друге, не намагайтеся встановити зі своєю ученицею якихось відносин, окрім робочих! Ви розумієте, про що я? Позбудетеся щонайменше заробітку.

Машина загальмувала біля бульвару Космонавтів. Не знаючи, що йому зараз більше належить — радіти чи дивуватися, Сергій потис руку своєму новому знайомому, вийшов з машини й розчинився у темряві студмістечка.

II

Автобус повернув з широкої вулиці й зупинився. Більшість пасажирів вийшла, і двері зачинилися. Тепер за вікном пропливали тільки одноповерхові будинки. Це була стара околиця міста. Інші околиці являли собою новобудови. Високі глухі огорожі, однакові ворота, пофарбовані, як правило, в синій або зелений колір, вікна з віконницями, що зачинялися на ніч колодками. На деяких воротах траплявся напис: «Обережно, злий собака». Хоча це, звісно, не означало, що за іншими воротами, де не висів цей банальний напис, злого собаки не було. Швидше, навпаки. Це був район, де вулиці рано порожніли, а пізні прогулянки часто приховували небезпеку. Сергій рідко потрапляв сюди і відверто не розумів, навіщо такий солідний мен заперся в цю глухомань. Він витяг з кишені і ще раз роздивився візитівку.

Борис Олександрович Гайдукевич

директор фірми «Магнолія»

оптові поставки товарів

телефон 44-79-52

факс 44-12-28

Солідний мен. Сергій уявив собі його коханку — свою майбутню ученицю. Звичайно, коханку, оскільки Гайдукевич назвав її дружиною після деякої заминки. Без сумнівів, це молода, достатньо фігурна, але дещо загодована дівиця, густо нафарбована, якій набридли пікніки, басейни та аеробіка і яка не знала, куди себе подіти від нудьги. Що ж, хай навіть так. Він їй покаже бойові мистецтва. Щодня по дві години, і здере з неї кілька кіло сала, а з нього сто п’ятдесят доларів на місяць, якщо вже вони в нього зайві. Шкода тільки буде, якщо їй це все швидко набридне. Безперечно, вона в нього ще й закохається, у крайньому разі, схоче спробувати його не тільки як тренера. Чомусь він був наперед у цьому впевнений. Ще не побачивши її, Сергій відчував до неї якусь неприязнь. «Дзуськи», — подумав він і вирішив: будь-що братиме в неї лише гроші. І хай кусає собі лікті і спить зі своїм підстаркуватим котом. Напевно, вона не звикла, щоб їй відмовляли.

Автобус прибув на кінцеву зупинку. Тут кінчалися будинки, трохи далі починалася якась заросла деревами балка, і за нею вже розташовувалися будинки зовсім іншого штибу — дво- та триповерхові, з білої цегли та отиньковані кришкою, обшиті пластиком, з охайними доріжками та зеленими газонами. З великими вікнами без віконниць. Тут починався зовсім інший світ. У дворах кількох будинків стояли машини, звичайно, іномарки. Потрібний будинок Сергій побачив ще здалека. Він був один із найкращих. Паркан — ковані ґратки між стовпчиків з білої цегли — взагалі виглядав ефектно.

Таблички з банальним застерігаючим написом тут не було, але, прочинивши хвіртку, Сергій побачив, що просто на нього йде здоровезний кудлатий пес — кавказька вівчарка. Хвіртка зачинилася сама. Пес підійшов до огорожі, понюхав повітря, двічі гавкнув для годиться і, розвернувшись, потрусив до хати. Тільки-но Сергій подумав, чи варто це розцінювати як запрошення, коли на порозі з’явився сам господар у шортах та пробкових сандалях на босу ногу, хоч надворі був квітень. Він махнув рукою, запрошуючи до будинку. Підозріливо оглядаючись на собацюру, Сергій проскочив у відчинені двері.

Господар подав йому руку, показав вішалку, поцікавився здоров’ям та настроєм, завів до кімнати й гукнув:

— Юлю! Юліє!

Почулися легкі кроки сходами вниз, і вона увійшла до кімнати. Сергій, який уже встиг впасти у запропоноване крісло, автоматично підвівся, вітаючись з жінкою. Цього разу інтуїція підвела його. Дівчина, яка стояла перед ним, не мала нічого спільного з тим, що намалювала його уява. Висока на зріст, лише трохи нижча за нього. Струнка, худорлява. Руки зі сплетеними пальцями перед собою. Але найбільше вразило обличчя новоявленої пані — бліде, з дуже тонкими рисами і великими виразними очима, які, здавалося, наче обмацували його. Чорне волосся, схоплене ззаду заколкою чи гумкою, тонка, тендітна шия. Ну і, звичайно, молодість.

— Добрий вечір, — просто сказала вона.

— Добрий вечір, — ледве видобув із себе Сергій.

— Ну, не буду вас представляти, — сказав Гайдукевич, — оскільки заочно ви вже знайомі. Спортзал готовий, не буду заважати. Працюйте, молоді люди.

І вони залишилися вдвох. Напевно, якби вона виявилася пані з його фантазії, Сергій не почувався б так ніяково. Здавалося, вона могла своїми очима прочитати усе, що він думав про неї в автобусі.

— Ходімо, я покажу вам спортзал, — запросила Юлія.

Він рушив за нею.

Спортзалом виявилася кімната шість на вісім метрів. На підлозі палас, під ним — щось м’яке. Сергій відкинув кутик паласу і мацнув рукою. Схоже на повсть. Солідний мен дбав про свою пасію.

— Ну як, — запитала Юлія, — годиться?

— Піде, — відказав Сергій.

— То як, почнемо зараз?

— Ну, звичайно.

Вона відвела його назад і вказала рукою на інші двері, за сходами на другий поверх.

— Там ви можете перевдягнутися.

Сергій підійшов до вішалки, взяв свою спортивну сумку і попрямував до роздягальні, але, обійшовши сходи, закляк на місці, так і не взявшись за ручку дверей. Просто під сходами, простягнувши лапи і настовбурчивши гострі вуха, лежав здоровезний доберман. Його очі пильно стежили за Сергієм. Кожний м’яз породистого пса вимальовувався під шкірою. Він був сама пильність, проте ніякого натяку на агресію. Обережно взявшись за ручку, Сергій прочинив двері й повільно зайшов до кімнати. Навздогін почув голос Юлії:

— Ой, ви, напевно, злякались, я забула вас попередити! Він не зачепить вас, не бійтеся!

Тільки скинувши светр, Сергій відчув, як калатає його серце.

Доберман продовжував нести свою варту. Благополучно минувши його, Сергій увійшов до зали. Юлія в білому дуже вільному кімоно сиділа в кутку на килимі, підібгавши під себе ноги. Під стелею горіли лампи денного освітлення. На Сергієві були його традиційна червоні куртка, труси і самбетки. Він вийшов на середину кімнати і, дивуючись власній красномовності, виголосив:

— Ну що ж, починаємо. Гадаю, вам відомо, що ваш чоловік, наймаючи мене на цю роботу, реально оцінив мої можливості, а я при цьому реклами собі не робив. Мої особисті досягнення як спортсмена доволі скромні, тренерського досвіду взагалі немає. Але якщо вже так сталося, мусимо працювати. Як мені пояснили, ви хочете набути навичок самооборони. Можу вас завірити, якщо ви дійсно задалися метою і будете старанно працювати, у вас усе вийде. Як я розумію, ви вже вивчали якісь види двобою, тому маю знати ваш вихідний рівень. У вас є якісь побажання?

Вона поводилася просто, без будь-якого кокетства. Підвелася і сказала:

— Поки що лише одне. Прошу мене не шкодувати.

І він побіг по периметру кімнати. Юлія трималася протилежної сторони й не відставала. Вони зробили з десять кіл, і Сергій відчув, що від біганини по такому малому залу починає паморочитися голова. Він зменшив швидкість і побіг схресним кроком, потім боковими стрибками, потім задки. Вона все повторювала і трималася цілком нормально. Сергій, не припиняючи бігу, зробив кілька специфічних вправ. Звичайно, вона їх не знала, тому пропустила. Відчувши, що достатньо вже розігрівся, він двічі перекинувся через голову по діагоналі кімнати і знову побіг по колу. Вона повторила. Далі пішли перекиди назад, на бік, довгі перекиди через голову. Юлія виконувала практично все.

Він зупинився і розім’яв суглоби пальців, рук, ніг, потім шию, вуха і ніс, потім почав робити розтяжку. І тут вона його по-справжньому здивувала. В неї була прекрасна розтяжка — дівчина легко робила шпагат. Невдовзі розминку було закінчено. Вона швидко віддихувалася. По скронях Юлії стікав піт, волосся трохи вибилося зі щільно зав’язаного вузла. Очі випромінювали якусь таку завидну цілеспрямованість.

— Ну, добре, — сказав Сергій, — розминка пройшла нормально. Так буде кожного разу, навіть ще інтенсивніше. Тепер ми проведемо такий собі легкий ознайомлювальний спаринг. Я повинен знати ваш вихідний рівень та можливості. Ви відпочили?

Вона кивнула.

— Добре. Нападайте на мене. Можете застосовувати все, що маєте на озброєнні.

— Я не збираюся ні на кого нападати, — розгублено сказала Юлія. — Я хочу навчитися захищатись.

— Добре, ви будете далі вчитися захищатись, а сьогодні мусите нападати. До речі, в багатьох випадках напад є кращою формою захисту.

— Як, мені робити це на повному серйозі? — запитала вона.

— Аякже! — заохотив Сергій. — Ну, сміливіше!

Вона стала в стійку. Сергій також вирішив не розслаблятися. Промайнуло навіть якесь побоювання, що ця дівчина може і тут здивувати його. Чого не трапляється? От би сміху було! Вона зробила різкий випад. Він легко блокував її удари ногами — прямі та бокові, одноманітні та примітивні. Тим не менше, це нагадувало якесь «карате». Сергій легко пересувався в боки та назад на напівзігнутих ногах і легко уникав ударів, а коли вона зовсім захекалася, зловив її ногу і без зусилля перекинув партнерку на спину. Вона вдарилася потилицею. Але коли він злякано підскочив до неї, Юлія вже підводилася.

— Пробачте, — сказав Сергій, — мені не спало на думку, що ви можете не вміти падати.

— Нічого, — відповіла вона, — ви мене навчите. До того ж ви обіцяли мене не шкодувати.

Вони пропрацювали повних дві години, і під кінець тренування Сергій відчув, як у ньому прокидається інтерес. Ця дивна жінка, навіть дівчинка, зовнішність і манери якої ніяк не робили її схожою на коханку підстаркуватого боса, тренувалася з таким завзяттям, навіть одержимістю, що мимоволі викликала повагу до себе. Він зрозумів, що зможе її чомусь навчити. Разом з тим таке її бажання викликало чималий подив і щось нагадувало йому. Сергій згадав, як сам прийшов у самбо.

Це сталося ще у школі. Він був тоді худим та блідим хлопчиком, зовсім не спортивної статури. Усе почалося, коли його запримітила компанія хлопців, що жили у дворі, через який пролягала його дорога зі школи додому. Це були звичайні покидьки, до того ж старші за нього. Важко було сказати, чим він їм так сподобався, але після того, як Сергій перестав ходити через цей двір, вони влаштували справжнє полювання на нього і продовжували час від часу знущатися, б’ючи його, відпрацьовуючи на ньому майстерність ударів. А одного разу, коли він упав, на нього почали плювати, всі одночасно, поки ця невинна розвага їм не набридла. Тільки тоді його відпустили. Цей день перекрутив у ньому все, зламав усю його свідомість. Того ж дня він прийшов увечері до секції самбо дитячо-юнацької спортивної школи, прийшов сам, одержимий бажанням здохнути тут або покласти цьому край.

Можливо, такий день колись був і в неї. Інакше як тоді пояснити цю впертість і бажання працювати на виснаження? Що сталося того дня, якщо він у неї був? Напевно, щось жахливе. Але цікавитися цим Сергій не відчував ніякого бажання. Це не його діло. Прийнявши душ, випивши запропонований сік і познайомившись ще з одним мешканцем вілли, Сергій їхав автобусом у напрямку центру міста.

П’ятим мешканцем будинку виявився дрібний, але пащекуватий песик незрозумілої породи, якого та вівчарка могла б, напевно, проковтнути не розжовуючи. Йому кортіло спитати на прощання, навіщо потрібно в хаті стільки собак, але це також було не його діло. За будь-яких обставин поїздка обернулася краще, ніж він чекав. Сергій знав, що завтра він із задоволенням навідається сюди, щоб, не надто перепрацьовуючи і зовсім не принижуючись, заробити чергових п’ять доларів.

III

Кудлата вівчарка підійшла до хвіртки і, як учора, потягнула носом повітря, потім відійшла і лягла на своє місце поблизу ґанку. Цього разу Сергій задовольнився таким запрошенням і повільно пройшов доріжкою до дверей. Пес лежав спокійно, і, взявшись за дзвінок, Сергій відчував спиною його індиферентний погляд.

Двері відчинила Юлія. На ній були доволі витерті джинси по фігурі та легкий светр без коміра, заправлений у них. На обличчі — той самий діловий цілеспрямований вираз. І разом з тим він помітив, що вона зраділа його появі, але зраділа так само, по-діловому. І ще він з подивом зауважив, що ця її реакція не зовсім байдужа йому, хоч його мали цікавити лише п’ять доларів.

Коли Сергій переодягнувся, Юлія, як і вчора, вже сиділа на імпровізованому килимі в тій самій позі. Її біле кімоно було випране після вчорашнього тренування, і це кидалося в очі. Від нього навіть пахло якимось делікатним ароматизованим порошком. Побачивши це, Сергій повеселішав, адже і він не сів у калюжу перед цією дамою, що претендувала на статус пані, оскільки також додумався вчора кілька разів прополоскати свою червону куртку, щоправда, без порошку. Недопрана куртка стояла на ньому коробом і надавала Сергієві достатньо геройського вигляду. Він вийшов на центр килима і спитав:

— Ну як? Ви в змозі тренуватися?

— Звичайно, — відповіла Юлія, — чому ні?

— Вчора ми працювали досить інтенсивно. Я гадаю, у вас болять м’язи.

— От і помиляєтеся, — вона хвацькувато посміхнулася, — не болять.

Та посмішка вийшла доволі натягнута: коли людина чимось захоплена, їй не до того, щоб посміхатися щиро всяким найманим тренерам.

— Добре, — сказав Сергій. — Поїхали.

І знову все пішло за тим самим розкладом: інтенсивна розминка, після якої по скронях тік піт і бракувало дихання, потім спеціальні вправи. Цього разу Сергій для початку вирішив навчити її правильно падати. Мимоволі згадувалося її вчорашнє падіння і удар потилицею — добре, що об килим, при згадці про який чомусь знову й знову хололо усе всередині. Хвилин тридцять вони займалися виключно цим. Сергій розповів їй про основні принципи правильного безболісного падіння, і тепер обережно кидав її на килим. Власне, «кидав» — це надто сильно сказано. Скоріше — незграбно опускав, не в змозі звикнути до делікатної ваги та тендітної статури свого нового партнера. Кілька разів Юлія намагалася протестувати проти такого підходу, але він переконав її, пояснивши, що в самбо, як і в будь-якому іншому виді спорту, все потрібно засвоювати поступово.

Як не намагалася Юлія тримати себе бадьоро, а вчорашнє тренування таки далося взнаки. Сергій помічав неточність її рухів, в усьому, що вона робила, відчувалася якась незакінченість. Тому, добре розуміючи її стан, він мимоволі відчував до неї звичайну жалість. А втім, вона має те, що хотіла. Вони відпрацювали по повній програмі, і наприкінці тренування Сергію почало здаватися, що його партнерка посвіжішала. Все-таки бажання їй не бракувало, і вже хоча б цим вона заслуговувала на повагу.

— Загалом непогано як для другого тренування, — мовив Сергій, витираючи піт, — але не дуже зазнавайтесь. То як, завтра приходити?

— Завтра? — Вона ніби не зрозуміла. — Звичайно, якщо можете. А в нас буде факультатив? Борис Олександрович розповідав, як проходять ваші тренування. Ви ж після основної програми відпрацьовуєте кому що до вподоби…

Сергієві мало очі не вилізли на лоба.

— Вам що, мало? Я гадав, що достатньо вас вимучив. Тим більше при такому щільному розкладі… Втім, як хочете. Що, просто зараз?

— Якщо ви не поспішаєте…

— Гаразд, — промовив Сергій, — я не поспішаю. Хай буде факультатив. І що ж вас цікавить?

Вона ніяково глянула на нього спідлоба, наче стидаючись, і сказала:

— Я читала, що в самбо існує комплекс прийомів проти нападу з ножем… Ви їх знаєте?

Сергій почухав потилицю.

— Деякими володію, але… Ви знаєте, в мене ще вдома виникла така думка: я міг би розробити для вас спеціальний комплекс прийомів, необхідних жінці для самозахисту. Ну, розумієте? Звичайно, дужий чоловік для чого може нападати на жінку? Щоб образити, зґвалтувати. Я міг би поміркувати і розробити ряд якихось стандартних поз, які можуть при цьому виникати, хоча, звичайно, ніколи не ґвалтував жінок. Таким чином, ви могли б працювати цілеспрямовано в цьому напрямку і навчитися застосовувати стандартні для таких ситуацій прийоми. Зрозумійте, я не зможу підготувати з вас висококласну спортсменку, яка вміє віртуозно проводити прийом з будь-якого положення. Отже, така методика повинна полегшити вам завдання.

Та Юлія, на мить замислившись, відповіла:

— Все-таки покажіть мені кілька прийомів.

— Гаразд, — сказав Сергій, — несіть ніж. Тільки, прошу вас, такий, яким не можна зарізати.

Юлія вийшла і за кілька хвилин повернулася зі столовим ножем, яким ще явно не користувалися, з якогось набору. Його вістря було заокруглене, лезо зовсім тупе. Таким ножем дійсно важко було травмувати. Сергій мовчки помацав пальцем лезо і повернув їй. Очі дівчини на мить зустрілися з його очима. І Сергій чомусь зніяковів. Раптово. Що за чортівня… Цього тільки бракувало. Але й при цьому він встиг прочитати у її погляді — вона дійсно хоче набути цих навичок.

— Ну що ж, — сказав він, — нападайте.

— А як? — розгублено запитала Юлія.

— Ось так…

Сергій зробив кілька випадів.

— Як правило, суперник намагається нанести вам удари по життєво важливих точках — грудна клітка, живіт, шия. Ну, вперед!

Юлія покрутила незвичний предмет в руці, зробила несміливий випад. Він легко ухилявся, пересуваючись на напівзігнутих ногах, а потім, коли вона втратила на мить рівновагу, цілячи йому в живіт, перехопив руку з ножем і заламав за спину, намагаючись бути якомога обережнішим. Вдруге Сергій потягнув захоплену руку на себе, вдаривши її ненасправжки коліном у живіт, а потім рубонувши ребром вільної долоні по викрученій руці, що тримала ніж, відчуваючи, що йому неприємно навіть імітувати такий удар, стискаючи в кулаці її тендітне зап’ястя. Але це була його робота. Втретє перехоплена рука описала півколо, і ніж «нападника» вразив його ж у груди. Вони працювали ще півгодини, поки Юлія сама не сіла на підлогу і, перевівши подих, сказала:

— Це мені сподобалося. Ефектно і гарно… Я хочу навчитися. Але на сьогодні вистачить. Більше не можу…

І цього дня Сергій залишив будинок на зеленій галявині з відчуттям, що чесно відробив свої п’ять доларів.

IV

Кілька наступних місяців повністю прояснили ситуацію. Юлія виявилася здібною ученицею. Все, що показував Сергій, вона твердо засвоювала, рано чи пізно. Іноді — ціною просто-таки неймовірної праці. Та скоро йому набридло дивуватись. І тоді з’явилося свого роду захоплення. Так буває, коли раптом починаєш бачити плоди своєї праці, яка ще зовсім недавно здавалася безперспективною. Тим паче що ця праця приносила непоганий заробіток. І він робив це від душі, не замислюючись над тим, чи не має в собі його натхнення ще якихось коренів.

Але працювати на два, навіть на три, враховуючи навчання, фронти виявилося дійсно неможливо. Сергій почав пропускати власні тренування, іноді навіть двічі на тиждень. І наслідки не забарилися — він програв першість вузів, програв чисто. Це була втрата форми, закономірне явище при тому, що він собі дозволив. Пропала праця кількох років. Врешті-решт, він ніколи не ставив за мету досягти спортивних вершин. Ніде не було написано, що він обов’язково повинен стати майстром. Зате він вибрався з фінансової скрути. Залишилися в минулому ті часи, коли доводилося ламати голову, де взяти кілька гривень на нові шкарпетки, не говорячи вже про те, щоб запросити до себе дівчину. Робота в автомайстерні оплачувалася скромно. Тепер фінансових проблем у нього не було. Сергій вже навіть міг дозволити собі позичити кілька зелених комусь зі своїх товаришів.

Гайдукевич справно платив, іноді ще й роблячи подарунки на кшталт футболок і спортивного взуття — цим крамом торгувала його фірма. Одного разу Сергій перелічив гроші, і йому аж дух перехопило від нової ідеї. Він давно мріяв про авто. І ось, тепер… При тому скромному способі життя, до якого він звик, за півтора року можна було назбирати нехай не на нову, але цілком придатну для їзди іномарку або хоча б ту саму «вісімку».

Відтоді Сергій мало не молився на те, щоб Юлії не набридло її дивне захоплення, продумував кожне тренування, намагаючись зробити його якомога цікавішим та кориснішим.

За кілька місяців наполегливих тренувань технічна підготовка його учениці зросла настільки, що вони легко могли проводити показовий двобій і спостерігач обов’язково здивовано вигукнув би: «Ого! Оце так дівчина! Не дай Боже з такою…» Але, на жаль, у реальному двобої з фізично сильним чоловіком, як і раніше, Юлія не мала шансів. Їй бракувало потужності, просто сили. Отак несподівано його тренерська діяльність зайшла в глухий кут, наче перетворившись на свого роду шахрайство.

Усвідомлювати це було неприємно. По-перше, Сергій завжди вважав себе людиною порядною. А по-друге, коли в маленькому спортзалі доводилося зустрічатися з її відвертим, рішучим та чесним поглядом, йому ставало не по собі. Він точно знав, що не може дурити людину, тим більше дівчину, здатну дивитися так відверто, так щиро віддаватися своїй, хай навіть такій дивній меті.

— У мене є пропозиція, — сказала одного разу Юлія, неначе прочитавши його думки, — точніше, навіть вимога. Я тренуюся вже досить давно. Годилося б влаштувати якийсь контроль результатів. Свого роду екзамен, змагання.

Це її побажання застало Сергія зненацька.

— Ну, добре, — невпевнено відказав він, — зробимо. Я щось придумаю на завтра, а ще краще — на суботу.

— Ти не зрозумів, — сказала Юлія, — мені потрібна справжня перевірка. Я хочу знати, на що здатна.

— Чого ж ти хочеш, — не зрозумів Сергій, — щоб я спробував тебе по-справжньому зґвалтувати або зарізати?

І він пішов перевдягатися. Усвідомлення, що зусилля не приносять належного ефекту, викликало дратівливість, а передчуття, що невдовзі це доведеться офіційно визнати, тільки посилювали її. А Юлія горіла натхненням, і зараз їй було море по коліно.

Коли він закінчував вдягатися, у двері постукали.

— Прошу.

— Слухай, — Юлія з’явилася на порозі зі склянкою соку і простягнула йому, — ми сьогодні менше тренувалися, ти не міг би приділити мені годину часу? Мені потрібно з’їздити в одне місце. Це недовго.

— Звичайно, — посміхнувся Сергій. — Які проблеми… Що, зараз?

— Так. Я вже вдягаюся. Пий, я миттю…

Випивши сік, він вийшов до вітальні і всівся у крісло поруч із доберманом, змірявши його байдужим поглядом. Той відповів йому рівноцінним. Юлія з’явилася за кілька хвилин, вдягнута у свіжий дуже вільний спортивний костюм, з ремінцем для пса.

— Зараз під’їде таксі, я викликала, — сказала вона. — Ось, візьми. Це на таксі.

Сергій спробував протестувати, але вона поклала гроші у кишеню його штанів і вчепила ошийник на пса.

Вони вийшли через задні двері. Надворі починало сутеніти.

— Куди ми йдемо? — не зрозумів він. — Чому сюди?

— Підемо через чорний хід. Якщо Гайдукевич дізнається, що я брала Акбара з собою, сваритиметься, а може, й образитися. Він коштує, між іншим, дві з половиною тисячі доларів. Елітна лінія, з Англії. Сьогодні Олег на хазяйстві, той обов’язково доповість, якщо побачить. А ми за годину повернемося.

— А для чого нам пес? — з дурнуватим виглядом запитав Сергій.

— Я також їх люблю, — посміхнулася вона, прямуючи до виходу.

Такий поворот подій Сергієві зовсім не подобався, він навіть нерішуче зупинився, але Юлія вже відмикала хвіртку.

Залишалося тільки йти за нею. Машина зі знаком таксі вже стояла біля садиби.

— Ого! — здивувався господар авто, коли Сергій відчинив дверцята. — А куди це ви з такими звірями? Тут людей положено возити!

— А за звірів платиться окремо, — сказала Юлія. — То їдемо чи викликати іншого?

— Та їдемо… — неохоче погодився той.

Вона вмостилася ззаду з доберманом і потягла Сергія за собою. Нічого не кажучи, він сів поруч, і машина рушила.

— Куди їдемо? — запитав шофер.

— По вулиці прямо, а далі в об’їзд мікрорайону до центру.

Машина набрала швидкість. Сергій їхав мовчки, відчуваючи крізь тонку тканину своєї футболки її плече, а також те, що ця поїздка йому зовсім не до вподоби. Доберман, розкривши пащу, дихав у потилицю таксистові. Той тільки підняв комір. Юлія взяла пса за морду і поклала її собі на коліна.

— Не переживай, — сказала вона тихо, нахилившись до самого вуха Сергія. — До тебе ніяких претензій не буде, гарантія. Це ж я тебе попросила…

Юлія зупинила машину в кінці вулиці, де будинки були вже тільки по один бік.

— Скільки з нас? — запитав Сергій.

— З вас, — підкреслив водій, — сім гривень.

Сергій витяг двадцятку і простягнув водієві.

— І чекайте нас тут, — сказала Юлія.

— Ну, добре, — буркнув власник авто, але зрозумівши, що добермана залишають наодинці з ним, запротестував. Сергій також здивовано викотив очі.

— А ви що, не боїтеся чекати тут сам, увечері? Ми вам безкоштовно залишаємо таку охорону! Акбар, місце! — сказала вона вже до пса, і той розлігся на задньому сидінні. Юлія закрила за собою дверцята.

Відразу ж передні двері, де сидів водій, розчинилися і залишилися в такому положенні.

— Ти не боїшся залишати такого пса? — здивовано запитав Сергій.

— А куди він подінеться? — не зрозуміла Юлія, напевно, маючи на увазі водія. — Та й Акбар, гадаєш, дасть себе вкрасти?

Вони звернули у бокову вуличку з глухими високими парканами. На шляху трапився одноповерховий занедбаний магазин, де не продавалося нічого, крім пива, горілки, консервів та сигарет. Він щойно зачинився.

На вулицях було порожньо. Несподівано на повороті Юлія повернулася до нього і сказала:

— Стій тут. Що б не трапилося, стій тут і не вилазь.

Від несподіванки Сергій роззявив рота, але сказати щось так і не спромігся. Цього разу реакція його зрадила.

Вийшовши з-за рогу, Юлія попрямувала просто посередині вулиці з невимушеним виглядом, заклавши руки у кишені. Біля електричного стовпа стояло двоє мужиків із тих, хто зустрічається тут, мабуть, регулярно, ближче до часу закриття магазину. Вони стояли обличчями одне до одного і, напевно, вели дискусію на тему: «Ти мене поважаєш?». Проте їхній стан ще був далеким від кондиції.

Проходячи повз них, Юлія несподівано сповільнила крок і, обернувшись, щось сказала. Сергій добре почув лише одне слово — «п’янь».

Вищий відразу скинувся і сіпнувся до неї, але менший поблажливо потяг його за рукав, закликаючи не зв’язуватися з бабою. Та Юлія зупинилася, повернулася до нього і сказала щось майже у саме його обличчя. Довгий вирвав свою руку і схопив її за комір спортивної куртки, а другою рукою — просто за обличчя. Вона збила цю його руку і, вхопивши мужика за вилоги сорочки, потягла його на себе, вивертаючи на стегно. Виглядало це доволі кострубато, проте з несподіванки той загримів через неї, вдарившись ліктем об асфальт. Цієї ж миті страшне матюччя розірвало тишу, і Сергій побачив, що він підводиться. Уявляючи, що зараз станеться, Сергій вискочив зі схованки, та до них ще треба було добігти. Коли мужик, не розбираючи світу Божого, кинувся вперед, Юлія вже була у стійці, але ухилитися не змогла. Проте на ногах якось втрималася і знову вчепилася в його сорочку, намагаючись виконати підсічку, але той стояв міцно. Він замахнувся… Сергій вдарив його ногою збоку в поперек, вкладаючи всю силу. Мужика наче посунуло, і якби він не тримався за Юлію, то, напевно, впав би відразу, а так, втративши рівновагу, намагався зачепитися за неї, але все-таки зашпортнувся і опинився на землі. Сергій схопив Юлію за руку і, обертаючись до другого, застережливо виставив руку вперед.

— Все, мужики, спокійно, вийшло непорозуміння… Ми забираємося звідси.

— Ні… собі, непорозуміння! — майже прохрипів той, насуваючись на нього. — Тебе ж зараз тут зариють, каратист хрєнов! Ти знаєш, з ким зв’язався?

Належало якнайшвидше обрубати цей конфлікт, тому Сергій, відпустивши Юлію, несподівано кинувся на нього і вдарив ногою в живіт. Той сяк-так затулився руками і удар мети не досягнув, але наступний, кулаком у голову, виявився більш відчутним. Суперник похитнувся, і, заплівши ногами, осів на асфальт. Натомість звівся на ноги той, що «поліг» першим. За спиною почувся скрик Юлії — він витяг з кишені ножа. Цей дрібний ножичок у руці такого одоробала виглядав не надто переконливо, проте це був ніж. Сергій сам пішов на зближення. Той лише раз зумів махнути своєю зброєю від душі. Другий рух Сергій перехопив, наче на тренуванні, і, смикнувши суперника на себе, вдарив коліном майже у те саме місце, куди за кілька секунд до цього поцілив ногою. Той тільки хапнув ротом повітря, як уже наражався на підсічку. Це була просто жахлива підсічка посередині гомілок суперника, який цієї миті не захищався, але тут уже було не до церемоній. Ноги вилетіли з під мужика вбік, а плечі приліпилися до асфальту. Звук цього торкання примусив Юлію мимоволі скривитися. Другий уже сидів і очманіло спостерігав за тим, що відбувається.

Задкуючи від них та оглядаючись, схопивши Юлію за руку, Сергій побіг у провулок, яким вони прийшли. Вони бігли не зупиняючись аж до повороту на вулицю, де стояла машина. Один раз по дорозі зустрілися троє хлопців, які тинялися без особливих справ, і тільки засвистіли їм навздогін.

— Відпусти мою руку і не тягни, — попросила вона. І додала: — Ти зіпсував мені екзамен.

— Я зіпсую тобі ще й настрій, — сказав Сергій, віддихуючись, — і дуже суттєво. Розповім про цю вихідку своєму роботодавцю, а твоєму чоловікові. Я, наскільки пам’ятаю, не наймався ні охоронцем, ні рекетиром.

Вийшовши з-за рогу і побачивши машину, вони пішли спокійніше. Сергій автоматично ще тримав її за рукав, наче вона і тут могла щось вичудити. Відпустив лише у машині.

— Їдемо додому, — сказав він таксистові, вгамовуючи дихання.

Тільки тепер він помітив, що, вскочивши до авто першим і затягши Юлію за собою, сам тепер майже сидів на добермані, який безпорадно намагався витягти з-під нього хоча б одну лапу. Усю дорогу вони мовчали, аж поки таксі не зупинилося на тому ж місці, звідки забрало їх. Так само мовчки вони пройшли аж до будинку. Сергій узяв свою сумку, що стояла у кутку на підлозі, і пішов до дверей. Обернувшись на порозі, він покрутив пальцем біля скроні і сказав:

— Те, що в тебе не всі вдома, це твоя особиста справа, але викидати такі коники по відношенню до мене підступно і непорядно.

Він узявся за ручку, відкриваючи двері, коли Юлія тихо зойкнула. Побачивши, куди спрямований її погляд, Сергій глянув на свою руку. Кисть була розбита і кровила.

— Пусте, — сказав він.

Та Юлія кинулася до дверей і силоміць зачинила їх, а потім кудись побігла. Він так і залишився ніяково стояти у передпокої. Вона принесла йод і бинт і, незважаючи на його протести, обробивши садна, почала бинтувати руку. Тільки тепер Сергій зауважив, що правий бік її обличчя добряче заплив. Але не це привернуло його увагу. Злість на неї ще не минула. Він дивився на її руки і вправні пальці, мимохіть відмічаючи, що зараз вони зовсім не такі, як там, у спортзалі. Можливо, тому що на Юлії замість традиційного кімоно інший одяг? А може, тому що тремтять? Ще б…

Жаль та співчуття виникли знову.

— Ти дивилася на себе у дзеркало? — запитав він її.

— Ні, а що?

— Подивися.

Вона кинула мотати і підійшла до дзеркала. Картина не викликала в неї особливих емоцій. Юлія торкнулася щоки, яка, напевно, боліла, і обернулася до нього.

— Пробач, будь ласка, — сказала вона. — Я дійсно наробила дурниць. Хотілося влаштувати собі справжню перевірку. В мене вже кілька місяців враження, що я багато що можу. От і хотіла переконатися, що це дійсно так. Ти ж однаково не зміг би вчинити мені такого екзамену! Пробач, будь ласка!

Вона стояла зовсім близько і, тримаючи його за рукави куртки, дивилася просто в очі.

— Не кажи йому нічого, прошу тебе. Будь ласка! Я буду тобі винна і дуже-дуже вдячна, тільки не кажи, добре?

— Ти з глузду з’їхала! — обурився Сергій. — А що ти скажеш про обличчя? Ні, навіть не проси. Якби хоч не бланж, то біс із ним, а так — ні. Уяви собі, що він про мене думатиме…

Але вона не відпускала його і продовжувала просити. Ці очі могли багато. Але коли вони благали — захисту не існувало. Витримати це ставало неможливо. І він здався.

— Дякую, — сказала Юлія. — Я цього не забуду. І ще дякую, що ти мене захистив. Не думала, що все обернеться так серйозно, навіть злякалася.

— Пусте, — відповів Сергій. — Не переймайся. Іди, приклади холод і лягай спати. А завтра довше не вставай. Може, не помітить… Три дні не тренуємося. В суботу я тобі влаштую екзамен…

V

Тієї суботи Сергій з’явився в будинку на галявині, як і належало, рівно о шостій, причому свіжим, бадьорим і в гарному настрої. Відчуття прикрості минуло, і зараз йому було навіть смішно. Вона таки навіжена. Вичудити таке не всяка жінка наважилася б. Та водночас Сергій жалів її. Схоже, вона боялася свого Гайдукевича, хоч враження складалося, наче він тільки й живе, щоб виконувати усі її забаганки. Цікаво, що скаже бос стосовно синця під правим оком?

Невдачі спортивного характеру також відступили. Хіба це вперше в нього щось не виходить відразу? І разом з тим хіба може він пригадати щось таке, що в нього не вийшло взагалі? Усе закономірно. Він знову володів ситуацією. Він влаштує їй випробування, чи там іспит, змагання… Хай називає, як хоче, але він будь-що задовольнить цю її потребу. Нехай побачить різницю між тренуванням та справжнім спарингом. Нехай зрозуміє, що він не водить її за носа, а нападає всерйоз. Але, звичайно, діяти доведеться упівсили. Головне — спрацювати тонко.

Уже стукаючи у двері, він раптом пригадав її обличчя того вечора, розгубленість і щирий благальний погляд. Усе-таки вона непогана дівчина. І Сергій знову відчув до неї приязнь і бажання допомогти.

Настрій Юлії корекції не потребував. Вона виглядала, як завжди, зібраною і навіть натхненною. Набряк значно зменшився, але на вилиці проступила помітна жовтизна.

— Привіт, — сказав Сергій.

— Привіт.

У її тоні та погляді була якась відчуженість. Учорашні сентименти канули невідомо куди.

— Як справи?

— Нічого.

— Що тобі сказали про синець?

— Не хвилюйся про це. Він добре розуміє, чим ми тут займаємося. То що, почнемо?

Сергій провів легку розминку і, дивлячись їй в очі, сказав:

— Ну що ж, раз ти так хотіла, зробимо спаринг. Контрольний двобій. Один — п’ять хвилин, на повному серйозі. У хід ідуть усі прийоми. Я, попереджаю, працюю на повну потужність. Звичайно, усяких «костоломських» штучок застосовувати не буду, це зайве. А так — не ображайся…

Вона мовчки дивилася на нього — спокійно і, як йому здалося, насмішкувато. Сергій розгубився і замовк. В її очах дійсно читалася насмішка!

— Знаєш, давай краще зробимо по-моєму. Я вигадала щось краще. Гаразд? Цього разу ніякого криміналу та ризику.

— Гаразд… — невпевнено промовив Сергій, — чого ж мені ображатися? Як то кажуть, хто платить, той і замовляє музику… Тільки прошу наперед пояснити все у деталях.

— Отож і я кажу, — підхопила Юлія, — хто платить…

Вона наблизилася до підвіконня, взяла щось і показала йому. Це була новенька стодоларова купюра.

— Це платня за повноцінний іспит, а не за вішання лапші на вуха. Так от, ми проводимо три двобої. В усіх трьох ти нападатимеш і від твоєї спритності залежатиме, чи отримаєш ти цей приз.

Юлія підійшла до того ж вікна і взяла в руки електронний годинник. Цифри на ньому висвічували — 00:00.

— В усіх трьох спарингах ти повинен вразити мене менш як за хвилину. Якщо почуєш сигнал до того, як проштрикнеш мене наскрізь, вважай, плакав твій приз.

Вона підняла з килима гумовий ніж у формі фінки, тільки чомусь занадто кривий, і простягнула йому. Цей бутафорський ніж Гайдукевич десь роздобув для неї наступного ж дня після початку їхніх тренувань. Сергій невпевнено взяв ножа і покрутив у руках, відчуваючи ніяковість. На підвіконні лежала стодоларова банкнота, яку йому давали практично задарма.

— Бачиш, — мовив Сергій, — фінансові справи зі мною веде твій чоловік, так що… Ну, словом, якщо він вважатиме за потрібне проведення такого дорогого іспиту, то, я гадаю, він сам поговорить зі мною про це.

Її очі спалахнули справжнім гнівом і образою. Він навіть пошкодував, що вимовив останню фразу.

— Зрозуміло, — сказала Юлія, — а мене ти, відповідно, вважаєш нікчемною підстилкою для крутого боса, яка не вирішує нічого? Дякую! Хоча, власне, це твоя особиста справа, що про мене думати. Так от, пане вчителю, від сьогодні усі розрахунки вестиму з вами я сама, щоб вас не гризло сумління. А завтра ви матимете змогу побачити Бориса Олександровича, і він сам вас про це повідомить.

Сергій намагався щось сказати, але вона не давала такої змоги.

— А сьогодні вже, пане вчителю, повірте мені на слово, адже я морально налаштувалася на проведення цього заходу і не варто все переносити на інший день. Один іспит ви мені вже зіпсували. Давайте хоч цей все-таки доведемо до кінця. Домовилися?

Сергій знітився і якусь мить не знав, що й відповісти. Її очі випромінювали такий гнів, а тон — таку зверхність і навіть презирство, що важко було не розгубитися. Напевно, вона геть забула свій благальний погляд та голос якихось три дні тому. Виникло якесь подвійне відчуття: з одного боку, стало соромно, що образив дівчину, якій взагалі-то симпатизував передусім за характер та наполегливість. З другого боку, йому вказували на місце, чого він стерпіти не міг. Тому якусь мить він вагався. Врешті підійшов до вікна, взяв банкноту і, повернувшись до Юлії спиною, відійшов у протилежний куток. Тепер на його обличчі був звичайний спокійний вираз.

— Гаразд, — тихо сказав Сергій, — будь по-твоєму. Могла б купити собі морозива… Образити тебе я не хотів, просто я педантична людина, коли справа стосується грошей. Студентська звичка.

— Ви надто самовпевнений, — зауважила Юлія, — дивіться, щоб не довелося віддавати.

Вона натиснула кнопку на годиннику. Сергій побачив, як на табло побігли секунди. На цифрі 8 він нарешті оговтався і пішов на неї. Юлія відступила в куток і, коли він наблизився, спробувала прослизнути між ним та стіною. Сергій упіймав її за рукав кімоно. Цієї ж миті її ноги відірвалися від килима, націлюючись йому в живіт, але Сергій умить повернувся впівоберта до неї. Напевно, це виглядало смішно. Вона хляпнулася б на килим, якби він не продовжував тримати її за рукав. У наступну мить Сергій, смикнувши руку на себе, поклав її обличчям вниз і притулив ножа до спини.

— Один-нуль, — сказав він.

Нічого не відповівши, Юлія підійшла до вікна і переставила годинник. Знову побігли цифри. Цього разу Сергій одразу кинувся на неї і кілька разів рубонув ножем, як бачив колись у якомусь кінофільмі. Вона ухилялася, поки позаду не опинилася стіна. Він ударив її в живіт. Юлія зуміла захиститися, хоча, якби це був справжній ніж, у неї вже були б порізані руки. Наступний удар виявився смертельним. Дисплей показував 18.

Юлія, не кваплячись, повернулася до вікна і натисла на годиннику ті ж самі кнопки. Знову побігли секунди. Цього разу Сергій діяв прямолінійно та грубо. Для повного ефекту не вистачало лише крику, з яким маніяки з кіношедеврів кидаються на жінок. Не звертаючи уваги на випад ногою, він схопив Юлію за вилоги кімоно, відбив ліктем удар, спрямований в обличчя, і одним ривком завалив її на килим. Усе було скінчено. Волосся Юлії повибивалося з вузла, щоки палали. Зникла навіть жовтизна від синця. Годинник на підвіконні сигналізував, що хвилина минула. Сергій підійшов і відключив сигнал. Його талановита учениця нічого не могла протипоставити нападу дужого чоловіка. Він міг робити з нею все, що заманеться. Сергій це усвідомлював, не розуміючи проте, що незадовго до цього саме вона зробила з ним все, що вважала за потрібне.

VI

Інженер Валерій Павлович Тализін був людиною обов’язку і здорового глузду або, скоріше, навпаки — здорового глузду і обов’язку. Та попри це, зараз він сидів у напівпорожньому КБ за своїм столом, низько зігнувшись над ним, майже лежачи на ньому грудьми, відірвавши сідниці від крісла. В такій, здавалося б, незручній позі він перебував уже доволі довго. До кінця робочого дня залишалася ще година, і саме в цей час обов’язок велів йому йти до креслярської дошки і виконувати завдання начальника КБ — креслити ескізи спрощеного супорта. Але він не квапився починати. Тим часом здоровий глузд підказував іти до тієї самої дошки, щоправда, з іншою метою — креслити дипломну роботу для синка однієї особи, з якою він навіть не був знайомий. На відміну від роботи, до якої спонукав обов’язок, за цю можна було отримати живі гроші. Та, незважаючи на всі вагомі підстави, інженер Тализін продовжував зависати над столом, втупившись у паперовий аркуш із нагромадженням кривих ліній та написів. Його колеги помаленьку розходилися. Один з них, минаючи стілець з Тализіним, підштовхнув його спинку і щось промовив до нього. Валерій мовчки кивнув, мовляв, чую, чую. Та навряд чи за три хвилини, коли співробітник вже зник за дверима, він міг би сказати, про що йшлося.

Тализін опустився на стілець, відклав папір зі схемою, присунув ближче телефон, який нарешті звільнили, і набрав номер. Довго тримав трубку біля вуха, та врешті-решт поклав її на апарат, так і не промовивши ані слова. Проходячи назад повз креслярську дошку, він глянув на неї, потім на годинник і пройшов до свого місця: коли думки зайняті іншими проблемами, навряд чи можна накреслити щось путнє. Поміркувавши над чимось ще кілька хвилин, він пошкріб бороду, протер окуляри, поклав аркуш до теки і звичайною своєю ходою — підтюпцем — вискочив з КБ.

Тализін стояв на зупинці і думав, що завтра кров з носа треба зробити дипломну. П’ятдесят гривень у кишені зараз ой як не завадили б. А спрощений супорт міг і почекати день-два. Але щоб продуктивно працювати, належало хоча б у загальних рисах вирішити проблему, над якою він ще недавно сидів у такій незручній позі і до якої повсякчас повертався думками.

Потрапивши додому, Валерій часу не гаяв. Дружина ще не прийшла з роботи, діти були хто де — молодший в садочку, а старший у музичній школі. Він прожогом виніс сміття, поставив варитися начищену дружиною ще зранку картоплю і заходився коло відеомагнітофона. За його ремонт можна було отримати живу десятку. Звичайно, ремонт коштував дорожче, але саме тому апарат і принесли йому, Тализіну. Причину неполадок Валерій визначив ще кілька днів тому, робота залишалась суто механічна — з викруткою та паяльником. Примостившись у закутку за столом, він розклав свою схему, ту, що розглядав на роботі, і, позираючи час від часу туди, взявся до відика. Дружина, яка прийшла за годину, ще з порога почула запах каніфолі та диму. На аркуш зі схемою вона не звернула ніякої уваги.

Картопля давно вже зварилася, і дружина, бачачи, що Валерій міцно причепився до відика, сама пішла в садочок по сина. Коли вона повернулася, апарат уже був під’єднаний до телевізора, який показував імпортні мультики про роботів-трансформерів. Побачивши це, малий відразу чкурнув до телевізора, навіть не звернувши уваги на Тализіна-старшого, який, до речі, також був захоплений важливою справою. Він говорив по телефону. Дружина, роззувшись і накинувши фартух, пішла на кухню готувати вечерю. Через відчинені двері до неї долітали уривки фраз, які вона, як завжди, пропускала повз вуха.

— Скільки? Два? Та ні, напевно, три-чотири роки. Якраз тоді мій менший народився, так мені здається. Ну, до біса хмарочос. Мені більше подобається інший варіант, той, що я тобі кажу. Чи вдасться ним скористатися — не знаю, але він принаймні безпечніший, це однозначно. Зайвий ризик нам також не потрібен.

Пауза.

— Ну а чому ти такий впевнений? Цього ж ніхто не пробував! Послухай, мені це спало на думку місяць тому. Я тепер щодня думаю над цим. Ти знаєш, я співставив за цей місяць чотири різних варіанти західної сітки. Повір мені, це досить важко зробити, адже кожен креслить, як уміє, але закономірність простежується, треба тільки уважно подивитися. Подумай добре, я вдруге не пропонуватиму, знайду інших бажаючих. Отак-отак, а ти як думав. Я в курсі, що ти трохи відійшов від наших справ, але ідея варта того, щоб спробувати.

— Що? Ну, не знаю… З цим, звичайно буде важче…

— Гарантії… Гмм… Ну, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Словом, як забажаєш. Поспішати в принципі немає куди, так що думай, наважуйся…

— А, ну, звичайно. Вдвох, безумовно, ризиковано… Удвох не потягнемо. Не дай Бог… У мене діти ще малі… Так, підберемо нормальну команду, я гадаю, чоловіки чотири…

— Так, його нам не вистачатиме. Добре. Будемо закінчувати. Тільки прошу тебе ще раз: перевір з усією серйозністю. Може, я щось наплутав у розрахунках, чогось очевидного не побачив і тепер ганяюся за привидами. І ще одне — ні з ким цього не обговорюй. Сподіваюся, ти розумієш. Навіть близько не торкайся цієї теми, бо пошиємося в дурні.

— Ну, все. Будь! Я дзвоню за місяць. Гадаю, часу тобі вистачить.

Тализін поклав трубку і підпер голову руками. Вечеря була готова, про що свідчив запах із кухні і заклики дружини до них із сином нарешті відірватися від їхніх важливих справ. Під ложечкою смоктало, проте цей факт залишався десь осторонь свідомості.

VII

Все заварилося несподівано, одної середи, увечері, коли, закінчивши тренування, Сергій збирався відбути додому. Шикарне авто господаря стояло носом до воріт. Напевно, Гайдукевич увесь цей час був удома.

— Він іде у справах, — сказала Юлія, прослідкувавши за його поглядом, — так що під’їдеш до свого студмістечка з комфортом.

— Нормально, — відповів Сергій. — Хай буде з комфортом. Ну, бувай! До завтра. — Він зняв з вішалки куртку і картинно переступив через добермана, який розлігся просто-таки на порозі. — Готуйся! Післязавтра те саме, що сьогодні, тільки вже на повному серйозі.

Вона посміхнулася і, провівши його, зачинила двері.

Взагалі Сергій був твердо переконаний, що гроші — найчастіша причина всіх без винятку нещасть. В одних людей — тому, що їх немає, в інших — тому, що вони є. Але зараз, сідаючи в авто, він про це не думав. Можливо, й тому, що в його кишені лежали щойно сплачені Юлією долари за півмісяця тренувань. Ця навіжена таки дотримала свого слова і від того «іспиту» розраховувалася з ним виключно сама. Спочатку Сергію це здавалося не дуже приємним, але потім звик. З нею чомусь було усе просто. Здавалося, що з цією жінкою він запросто міг би вирішувати і більш пікантні проблеми, ніж розрахунок грошима. Вони швидко доїхали до центру міста і припаркувалися біля тротуару: Гайдукевич повинен був заскочити до себе на фірму. Коли він повернувся, Сергій читав.

— Зараз, — сказав він, — треба зачекати хвилин десять. Так все одно швидше, ніж автобусом. А це що таке? Ти що, скарби якісь шукаєш? — Гайдукевич несподівано зазирнув в аркуш у Сергія в руках. Відзнята на фотопапері схема справді була схожа на карту.

— Скарби… — посміхнувся Сергій, — які там скарби… Так, просто розвага. Знаєте, що таке спелеологія?

— А… чув, — сказав Гайдукевич. — Навіть колись якийсь документальний фільм дивився. Така нудота! Хоча, пробач, може, тобі подобається… Я б принаймні ніколи не поліз.

— Справа приватна, — дипломатично зауважив Сергій. — Декому подобається. Печери — це одні з небагатьох місць на землі, де ще щось можна відкрити. Я маю на увазі відкрити — в географічному розумінні. Спробуйте відкрити острів, або річку, або хоч якусь там скелю — неможливо. Все давно відкрите, нанесене, все має свої назви. Навіть зірки на небі практично всі відомі. А здавалося б, Всесвіт — така безодня. А тут — ідеш і відкриваєш. Ви ж не будете заперечувати, що в цьому щось є?

Гайдукевич з подивом глянув на Сергія, ще раз — без інтересу — на карту і сказав:

— Можливо.

Той, кого вони чекали, чомусь не з’являвся. Шеф мовчки глянув на годинник і запалив сигарету. Сергій відірвався від своєї карти, поклав її на коліна й заплющив очі. Гайдукевич затягся, випустив дим і взяв аркуш фотопаперу до рук.

— Гм…

Він довго розглядав схему, а потім у нього несподівано вихопилося:

— А… — наче щось хотів запитати.

— Що? — Сергій розплющив очі.

— Та так, нічого. А взагалі, справді цікаво. А ось, що це?

— Оце? Порода. Заштриховані острівці — гірська порода. А от оце — власне печери. Ось, бачите, які відгалуження? Ціла сітка! А знаєте, якою була б ця карта, якби відкрити й нанести все?

— А це що, оті ваші назви? Ба… ре…

— Печера Баренбойма, — відказав Сергій. — Був у нас такий спелеолог. Сашко Баренбойм.

— Що, своїм ім’ям назвав?

— Інші назвали, — не дуже привітно зауважив Сергій. — Він загинув.

І по незручній паузі Гайдукевич запитав:

— Ну а ось це? Яка дивна назва…

— А… — глянув на карту Сергій. — Серце Диявола. Цю печеру відкрили не так давно. Цікаве місце. Уявіть собі — одна зі стін печери півкругла і за контуром трохи нагадує серце. Але найцікавіше, що за нею десь поблизу в товщі порід проходять якісь підземні води і, якщо притулити вухо до її стіни, можна почути звуки — шум, не дуже схожий на ритм серця, але якийсь незвичайний. До речі, порода в цих місцях має червонуватий відтінок. Можливо, цей відтінок притаманний і воді того джерела. Так, з понтом кров… Словом, Серце Диявола.

— Ну просто містика, — сказав Гайдукевич і заглибився у свої думки.

Задні дверцята відчинилися і до машини сів інтелігентний молодик в окулярах, який привітався до Сергія і збирався вже зачинити дверцята, але не встиг.

— Сашко, — сказав, звертаючись до нього Гайдукевич, — знаєш, давай перенесемо цей захід на завтра. Я щойно подумав, що так буде зручніше.

І авто рушило у бік студмістечка. Сергій так і не зрозумів, чого вони прочекали тут мало не півгодини.

VIII

Прапорщик Григорій Жемондінов довго мацав рукою по підлозі, навіть заліз під диван, але ніяк не міг знайти те, що шукав. А цей божевільний звук продовжував нещадно товкти його по голові, аж у вухах дзвеніло. Нарешті рука відчула знайомий предмет, і Григорій, із задоволенням передчуваючи ефект, натиснув кнопку. Звук припинився. Відразу стало легше. Він занурився лицем у подушку. Минуло кілька хвилин, і він зрозумів, що потрібно-таки розплющувати очі. Згадка про те, що він мав при цьому побачити, аж ніяк не додавала наснаги та бажання вставати. Уявлялася неприбрана кімната, розкидані речі… На столі, звичайно, щось перекинуто, розлито. Недоїдки… У голові ще ледь паморочилося. Так бувало завжди після подібних «заходів». Шосте чуття підказувало, що він тут сам-один. Слава Богу! Напевно, вона надранок пішла.

Прапорщик одним махом відкинув ковдру і, скинувши ноги з дивана, сів. Картина, що постала перед очима, цілковито відповідала тій, яку намалювала уява. Запхавши ноги в стоптані капці, він підвівся і, похитуючись, у самих трусах посунув коридором гуртожитку до туалету.

Процедура вмивання після подібних пиятик займала багато часу. Нарешті, вирішивши, що все можливе з неї вже витиснуто, Григорій протер обличчя рушником, повернувся до кімнати й увімкнув електрочайник. Запах, що стояв у кімнаті, пригнічував кислий і без того настрій. Довелося відчинити вікно. Поїсти належало обов’язково. Він витяг з комоду чисту тарілку і вигріб на неї залишки тушонки, а банку викинув, згріб зі столу недоїдки, порожні пляшки і викинув у сміття. Тепер у кімнаті стало явно краще. Заваривши чай, відламавши від буханки шмат хліба, без особливого апетиту він снідав, згадуючи вчорашні свої амурні пригоди.

Ця Віра з їдальні, на яку він подивлявся вже не один місяць, зважуючись — варто чи не варто, виявилася зовсім не такою, як він собі уявляв. Зате вона до нього, схоже, збиралася причепитися намертво. Якась така липучість була в її натурі, що кожної нової зустрічі дедалі більше хотілося завершити це знайомство. Ну й біс із нею. Поснідавши, вдягнувшись та зачинивши двері кімнати, прапорщик побіг до частини. Він спізнювався.

Військова вантажівка стояла біля плацу, навколо — гамір, метушня: солдати готувалися до виїзду. Сповільнивши ходу, обережно виходячи з-за рогу, Жемондінов як на зло зіткнувся ніс у ніс із капітаном.

— …Твою мать! — загорлав той, очевидно, давно вже був на зводі. — Ну просив же тебе, як людину, прийди на півгодини раніше, організуй усе! Я оце маю тут бігати і кожного салабона в задницю копати? Ну, чекай, прийдеш ти до мене, я тобі пригадаю…

Капітан махнув рукою і побіг далі, не слухаючи Жемондінова, який стурбовано забубонів услід:

— Васильовичу, та бачите, так вийшло… Я ж… — Врешті він і собі махнув рукою і побіг до машини.

— Куди, куди ти то тягнеш?…Твою мать! Ти що, перший день служиш? Я зараз тебе навчу, здається… Салабон… — здалека було чути голос прапорщика.

Нарешті цей гамір помалу влігся, і три військових машини з критими брезентом кузовами виїхали з воріт частини. Сонце припікало, та поки машини їхали трасою, можна було якось витримати. Прохолодний вітерець, час від часу вриваючись під брезент, приносив полегшення. Та скоро невеличка колона звернула на стару биту дорогу з жахливими ямами, і Жемондінов мало не застогнав. Трусило немилосердно. Здавалося, що кишки зараз почнуть лізти через горло. Пилюка почала лоскотати в носі. Він ще раз подумки лайнувся від душі на адресу Віри, хоч тут вона була й зовсім не винна. Якраз вона-то вчора і просила його припинити пити, але він мав на це свою думку. Григорій відкрутив кришку і відпив із фляги.

За півгодини жахливої їзди машини зупинилися. Григорій скочив з кузова, мало не скрутивши ногу. Цього тільки бракувало! Офіцери вже підійшли до місця і обдивлялися об’єкт. Їх розкопали ще вчора, але вивезти так і не встигли — ніч зловила за очі. Ця «найприємніша» частина роботи залишилася на сьогодні. Мляво тицяючи солдатам пальцем, кому куди ставати, з кислим виразом на обличчі, Жемондінов нарешті налагодив процес. Робота пішла. Одна з машин під’їхала заднім ходом під самий котлован. Без особливого інтересу Григорій глянув униз. Усе залишалося як учора. Вони лежали тихо й зловісно, пересипані трухою іржі, чорні й мовчазні. Григорій пересмикнув плечима і відійшов від ями. Солдати, що були внизу, виймали снаряди по одному, передавали нагору, там їх обережно приймали інші й передавали ще вище, на кузов, де їх розкладали на пісок, щоб вивезти у кар’єр. Жемондінов палив, спльовуючи тютюн поганих цигарок, який ліз до рота. Все це було нудно та неприємно. Робота тривала більше трьох годин.

Сонце перевалило за південь, коли три зелених вантажівки під брезентом завели мотори і на чималій відстані одна від одної поповзли від котловану, залишивши там самотній старенький екскаватор, який застиг у дивній позі, наче зіщулившись з переляку, закриваючись від можливого вибуху металевим ковшем.

У кар’єрі процедура повторилася. Тепер уже смертоносний вантаж знімали з машин і несли вниз, складаючи під схилом піщаних розробок. На горі стояли вартові, оглядаючи підступи до кар’єру. В животі почало гидко смоктати. Годилося б уже і покласти туди хоч щось, але Григорій розумів, що розраховувати на це раніше ніж за півтори-дві години не варто. Такі думки лише викликали роздратування.

Григорій ще раз перевірив підведені дроти і побіг за насип, де сиділи офіцери та майже весь особовий склад.

— Все, Васильович, готово. Можна вмикати… — він важко віддихувався. — Всі тут? Щоб, не дай Бог, який салабон десь не лишився…

— И-и-и… — процідив капітан, похитуючи головою і майже з відразою дивлячись на нього. — Ти сам як салабон! Не дай Бог якоїсь перевірки — ти вже, напевно, не зміг би по формі й доповісти…

Капітан відвернувся і сплюнув.

— Давай…

Повітря струсонуло. Звук відчувся, здавалося, не тільки вухами, а й усім тілом. Кучугури піску скинулися догори, у небо, осідаючи вниз широкою повільною хмарою. І відразу інша маса поповзла до підніжжя зі схилу, туди, де стався вибух, накриваючи собою жахливу воронку — один з останніх автографів останньої війни.

IX

Сергій здійснив свою мрію — купив машину — швидше, ніж сподівався. Щоправда, машиною на той момент її можна було назвати суто умовно. Просто підвернувся несподівано такий, як він вважав, вигідний варіант. Це була бежева «вісімка», від якої, як сказав його колишній шеф з майстерні, лишилися самі двигун та колеса. Кузов знизу практично зогнив, а лівий бік ще й постраждав в аварії. Попередній господар довго не робив ремонту, а тепер у нього назріла потреба терміново продати її. Ціна була досить поміркована, до того ж Сергій, трохи поторгувавшись, збив її ще. Лишилося навіть трохи грошей на ремонт. За кілька днів він позбирав по автобазарах необхідні запчастини, і за два тижні роботи (хлопці з майстерні по старій дружбі погодилися попрацювати в борг) «вісімка» була поварена, перефарбована і стояла як нова. Бери і їдь!

Так він і робив. Брав і їхав без усякої потреби: поки не награєшся — не заспокоїшся.

Зрозуміло, що на перше ж тренування після закінчення ремонту Сергій вирушив машиною. Щоправда, дуже не хотілося, щоб Гайдукевич подумав, мовляв, мав би ти цю тачку, якби не робота в мене, так що цінуй, хлопче. Сергій не любив бути комусь зобов’язаним. Та труситися в автобусі через таку нісенітну причину, коли брелок з ключами приємно відтягує кишеню, було над його сили. Тому, знизавши плечима сам до себе, він виїхав з воріт автостоянки і увімкнув магнітолу. Пічка швидко нагріла салон, і Сергій зовсім повеселішав: оце комфорт! Звичайно, це не «ауді» Гайдукевича, та все на світі відносне.

Дорога скінчилася надто швидко, і «вісімка» зупинилася біля знайомих воріт. Заїхавши на подвір’я, не звертаючи особливої уваги на собаку, Сергій подзвонив у двері. Ніхто не відгукувався. Подзвонив ще раз — тихо. Юлії не було вдома. Вперше за стільки часу! Досі на нього завжди чекали. Може, вона відлучилася кудись ненадовго. Він сів просто на сходах і став чекати. За дверима було зовсім тихо. Зазвичай відразу після дзвінка до дверей на всіх парах підскакував дрібний кудлатий тер’єр і заливисто гавкав. Після цього неквапно прибував солідний доберман, здалека чулося цокання його кігтів по керамічній плитці підлоги. І так було кожного разу. Не інакше, Юлія кудись пішла з обома псами, залишивши на подвір’ї тільки «кавказця». Здоровезне кудлате створіння підійшло і лягло поруч зі сходами, виставивши довгого язика між вражаючими іклами. Сергій спокійно подивився і підморгнув йому. Вони давно звикли одне до одного, і все ж таки Сергій не наважився погладити собаку.

Минуло з півгодини, і коли Сергій зібрався повертатися, до воріт над’їхала знайома «ауді». Гайдукевич вискочив з машини і, побачивши на сходах Сергія, мало не бігом попрямував до нього. Його обличчя виглядало схвильованим.

— Добрий вечір, — привітався Сергій. — Чекаю вже з півгодини. Не знаю, буде тренування чи ні. Юлія минулого разу ні про що таке не попереджала.

У відповідь Гайдукевич пробурмотів щось незрозуміле і, відімкнувши двері, зник у будинку. Сергій так і не зрозумів, заходити йому чи ні. Та за мить господар повернувся.

— Заходь, — запросив він, — усе гаразд. — І покликав: — Юля! Юлія!

Вона з’явилася за кілька секунд, розгублено кліпаючи очима. Сергієві здалося, що дівчина не в своїй тарілці. Погляд її блукав і висловлював якийсь подив. Юлія ніяково привіталася, протерла очі й сказала:

— Я заснула. Була дуже змучена. Ти давно чекаєш? Ти дзвонив? Я зовсім не чула…

— Я гадав, тебе немає вдома, — сказав Сергій і спантеличено замовк, побачивши в отворі дверей поруч з Юлією красеня-добермана.

«Він що, ханига, також заснув?» — подумав Сергій, але, звісно, нічого не сказав. По перламутровій плитці дрібно зацокотіли кігтики і сварливий тер’єрчик, глянувши на нього з-під нависаючої на очі шерсті, завиляв обрубком хвоста. Просто тиха година, як у дитячому садку.

— Вибач, — сказала Юлія, — мені треба хвилин п’ятнадцять, щоб умитися і прийти до норми.

— Гаразд, — відповів Сергій і пішов роздягатися.

Запахло делікатними цигарками, і на порозі роздягалки з’явився господар будинку. З його вигляду безпомилково вгадувалося, що він прийшов не просто так.

— Слухай, я тут вирішив скористатися кількома вільними хвилинами і зайшов дещо обговорити.

— Що саме? — запитав Сергій.

— Є одна цікава пропозиція. Ходімо до кабінету, там поговоримо.

Вони піднялися сходами на другий поверх і увійшли до просторої кімнати. В одному кутку стояв письмовий стіл, біля нього на стіні кілька полиць із книжками. У другому — відеодвійка, навпроти неї пара крісел. Вказавши гостю на стілець, Гайдукевич важко приземлився на другий.

— До речі, це твоя машина?

Сергій ніяково кивнув. Ось воно, починається!

— Поздоровляю, — сказав Гайдукевич, — недавно придбав?

— Як вам сказати, — збрехав Сергій, — я просто довго її до тями доводив. Купив биту, за копійки. Я раніше в гаражі підпрацьовував, от і склепав, можна сказати, з нічого. Хлопці допомогли…

— Нормально, — зауважив Гайдукевич, — виглядає, як нова.

— А вона і є нова — майже весь кузов замінений, перефарбована, з капітального ремонту.

— Я також з «вісімки» починав, — господар поринув у спогади. — На той час була найкрутіша машина в Союзі. Пам’ятаю, повишивав я на ній у дні бурхливої молодості… Ну та біс з ними, з машинами. Слухай, у мене тут виникла ідея, хочу й тебе зацікавити. Ти кажеш, захоплюєшся цим… чекай, навіть вимовити не можу, забув. Сплео…

— Спелеологією, — підказав Сергій.

— Ось-ось. По печерах, одним словом, ходиш. Екзотика свого роду. А що, якби нам провести такий захід? Я от Юлії розповідав, їй сподобалося. Словом, є ідея зустріти Новий рік у печерах отих твоїх. Уявляєш? Нормально так зустріти. Гарною компанією, вузьким колом. Культурно. Не те, що понапиватися, а солідно так, організувати похід по отих місцях, що в тебе на карті. Заночувати можна. Ти — за гіда. Свого роду, новорічне підземне сафарі. Звичайно, з нас причитається, сам розумієш.

Після запрошення на «репетиторство» це вже вдруге Гайдукевич спантеличив його своєю пропозицією.

— Не знаю, — невпевнено протягнув він, — взагалі-то вхід до печер виключно з дозволу правління клубу. А потім… Один спелеолог і.група новачків — це не зовсім безпечно: там не Бродвей, щоб так запросто гуляти. До того ж потрібне спеціальне спорядження. Одним словом, не так усе просто, як здається на перший погляд.

— Що за спорядження? — по діловому запитав Гайдукевич.

— Ну, хоча б каски, як у шахтарів, з ліхтарями, а до них акумулятори з підсумками. На кожного — по одному.

— Дрібниці, — сказав Гайдукевич. — А стосовно дозволу — без нього що, не можна?

— А де ключі візьмете? Вхід відчинити…

— Як відчинити? Там що, двері є?

— А ви як думали? Ще й металеві. Інакше будь-хто може залізти.

— Ну а хто в вас там керує? — не заспокоювався Гайдукевич. — Всунути йому пару зелених — то що, не дасть ключа на день-два?

Сергій знизав плечима:

— Та можна ж офіційно організувати екскурсію — кілька спелеологів і ви…

— Ні, ні! — заперечив Гайдукевич, махаючи руками. — Не хочу я з чужими людьми Новий рік зустрічати. Це вже буде балаган. Давай так, щоб ти був і все. Подумай, можна ж усе зробити. Ти ж знаєш, що за мною не заіржавіє. Оплачую послуги готівкою і за вищим розрядом. Постарайся, я тебе прошу. Я обіцяв Юлії. Вона хоче, ну розумієш? Ну є ж і в тебе жінка, якій ти не можеш відмовити? Га? Подумай.

Говорячи це, Гайдукевич був уже на ногах і, зробивши знак Сергієві, що зараз повернеться, затупотів сходами донизу.

Сергієві, з одного боку, не подобалась така ідея, що суперечила уставу клубу спелеологів і викликала масу неув’язок та труднощів. З другого боку, відкривалася перспектива нового заробітку. До того ж на новорічну ніч він не мав поки що ніяких конкретних планів. Сергій роззирнувся по кімнаті. Відеодвійка виглядала переконливо. Телевізор великий, з плоским екраном. Він підвівся, щоб подивитися його марку. «Соні», ну, звичайно…

На одному з крісел навпроти телевізора лежала розкрита книга, на ній складені окуляри. Книга у твердій палітурці, великий формат, гарний папір. І завтовшки мало не десять сантиметрів. Що може вичитувати у такому фоліанті «новий», неспроможний вимовити слово «спелеологія»? Зазирнувши на сторінку, Сергій здивовано звів брови. Текст був англійською мовою. Обережно підняв обкладинку. Джеремі Патерсон. 1989. Назви книги перекласти не міг при всьому бажанні. Вражено похитавши головою, він повернувся на місце, ковзнувши поглядом по полиці з книжками. Гайдукевич уже піднімався сходами. Та одна книжка все-таки встигла кинутися Сергієві в очі. Напевно, тому, що автор був той самий. Джеремі Патерсон. Тільки ця була значно тонша.

— То що скажеш? — запитливо глянув на нього бос.

— Я мушу подумати, — невпевнено сказав Сергій.

— От і добре, — погодився Гайдукевич, — думай, час є.

Коли він зайшов до спортзалу, Юлія вже розминалася. На її обличчі рясно виступив піт, очевидно вони з Гайдукевичем довго теревенили. Сергій нашвидку розім’явся і підійшов до неї.

— Ну, що? — запитав Сергій. — Поїхали?

— Поїхали, — погодилася вона.

— Чим закінчили позавчора, пам’ятаєш? Давай. У тебе вже непогано почало виходити. Тільки чіткіше. Головне — гарний захват. А далі різкіше! Різкіше! — Він виконав кілька рухів ногою, імітуючи підсічку.

— Мені чогось більш доцільним здається з цього положення вдарити куди-небудь…

— Ну диви на неї! Вдарити! — Сергій віддав їй свою руку, полегшуючи завдання. — Але ти вперта… Ну бий! Давай! Я навіть не захищатимуся. Бий! І що ти мені зробиш? Зрозумій, людині твоєї статури важко завдати сильного і точного удару такому, припустімо, як я або ще здоровшому. Ну, заболить мені, і на тому кінець. А от уяви собі, що ти грамотно виконала підсічку, і здоровий мужик, втративши рівновагу, падає на спину, ще й, можливо, потилицею об землю. То для чого ж його бити? Він і сам удариться. І зауваж — не об килим навіть… Ну, що, де вийде більший ефект? Ось він упав, і потилицею та спиною об асфальт! А це в першу мить просто шок! Як той дебіл біля магазину. Згадала? Далі — бий, куди душа забажає, якщо вже тобі так хочеться, або втікай. Я‘ж тобі вже пояснював…

— Добре, переконав… — сказала Юлія. — Поїхали.

Кілька невдалих захватів і млявих підсічок… Сергій не форсував подій. Нарешті вона, здавалося, вловила ритм тренування. Вправи пішли динамічніше і ближче до реального бою. Вони виконали прийом ще кілька разів, і раптом Сергій відчув, як його кулак практично без перешкод ковзнув по її ребрах, але всієї його реакції уже б не вистачило, щоб зупинити удар. Вона тільки хапнула ротом повітря й осіла на килим. В першу мить він розгубився, а потім, обхопивши її ззаду, підняв і примусив присідати.

Нарешті Юлія віддихалася і, відійшовши, присіла під стіною. Сергій розумів, що не винен, але почувався дуже незручно.

— Вибач, — тільки й сказав він.

— Нічого, — вона махнула рукою, — я сама винна, проспала. Так мені й треба.

В її очах стояли сльози. Як на гріх, удар виявився доволі сильним і прийшовся якраз у сонячне сплетіння. Та й з нею ніколи раніше такого не траплялося — Юлія була завжди зібраною та уважною.

— Знаєш, — розпачливо сказала вона, — напевно, на сьогодні нам варто закінчити. Мені не треба було лягати спати перед тренуванням. Я досі не в формі.

Вона «розклеїлася». Сергій бачив це. Можна було, звичайно, на цьому й завершити тренування, але він розсудив інакше, вважаючи, що неможливо перемагати у двобої, не вміючи перемагати себе. Він думав, що знає, як допомогти зараз Юлії взяти гору над собою. Він присів перед нею і просто запитав:

— Слухай, це, звичайно, не моє діло, але на біса оце все тобі здалося, га? Піди собі в басейн, на корт, займися аеробікою. Є ж, урешті-решт, захоплення більш гідні жінок! Га?

Говорячи це, він майже відчував у собі якийсь педагогічний талант, уявляючи, як зараз в її очах спалахне злоба, презирство — все, що завгодно, і вона кине щось на кшталт «тобі платять за тренування, а не за дурні поради», а далі підведеться і… Але Юлія не підвелася і не сказала нічого такого. Вона зустрілася з ним поглядом, наче не зрозумівши відразу, про що він говорить, а потім опустила голову на коліна і закрила руками. Плечі її час від часу здригалися.

Сергій зовсім розгубився. Незграбно розвівши руками, він пройшовся по залу і зупинився біля неї. Чорт забирай цих жінок! Він чомусь зрозумів, що це кінець їхніх занять. Треба було покликати Гайдукевича і, пояснивши, що вона сьогодні не в формі, залишити їх обох заспокоюватися. Але, визирнувши у вікно, Сергій побачив на подвір’ї лише свою машину і відчинені ворота. Розраховувати залишалося на власні сили.

Він обійшов зал і зупинився біля неї. Рука сама звичним рухом потяглася до власної потилиці, а потім нерішуче до її плеча. Так нічого й не промовивши, Сергій присів навколішки поруч з нею і важко зітхнув. Так вони посиділи хвилин п’ять. Плечі Юлії поступово перестали здригатися, і вона підняла обличчя, витерши очі долонями. Погляд її висловлював розпач та втому.

— Пробач, — сказав Сергій і додав: — За дурне запитання.

— Нічого, — відповіла Юлія, — не звертай уваги. Проста жіноча істерична реакція. Звичайна справа.

Завтра буду в нормі, побачиш. Дякую за розуміння. Знаєш, давай на сьогодні закінчимо.

— Давай, — погодився Сергій. — І взагалі, тобі потрібно зробити перерву. Хоча б зо два дні. А ще краще — тиждень. Побачиш — будеш як новенька. Ми надто часто тренуємося, ти перевтомилася. Треба просто відволіктися. Домовилися?

— Домовилися, — сказала вона.

Посміхнувшись, Сергій жартома тицьнув її кулаком у плече і пішов перевдягатися. Нарешті вийшов у коридор. На кухні щось гуло. Зазирнувши туди, щоб попрощатися, він побачив, що Юлія, вже перевдягнута, щось готує.

— Я роблю коктейль, — сказала вона. — Кілька днів тому в журналі рецепт вичитала. Сідай, пригощу.

Юлія коротко глянула на нього, посміхнувшись. Від того, що трапилося кілька хвилин тому, майже нічого не залишилося — тільки якась тінь суму на обличчі.

— Дякую, — відповів Сергій, — але мені б краще води…

— Боїшся отруїтися? — пожартувала вона. — Роздягнися, присядь на пару хвилин. Ми ж і так сьогодні раніше закінчили, та й на автобус тобі тепер уже не чекати.

Здавалося, вона повністю оговталася. Сергій розстібнув куртку і сів на стільчик. Юлія розлила коктейль по склянках і посунула одну йому. Коктейль виявився молочним, солодким, з якимось приємним ароматом.

— Ну як? — запитала вона.

— Годиться. А з чого це?

— Секрет фірми, — відповіла вона. — Пий, я вже готую добавку.

Міксер знову загудів. Сергій відкинувся на спинку стільчика і допив усе.

— Слухай, — Юлія подивилася на нього, — а це правда, що ти можеш організувати похід у підземні печери? Гайдукевич казав, що ти ходиш туди регулярно. Я, наприклад, вперше про таке чую.

— Ходжу іноді, — Сергій навіть зрадів такій зміні теми. — А стосовно походу, якщо дуже хочеш, то можна. Є, правда, деякі проблемки. Але чоловік твій казав, що ви збираєтеся там Новий рік зустрічати.

— Це йому таке спало на думку, — пояснила Юлія. — Звичайно, це було б чудово. А ти що, на Новий рік не можеш?

— Яка мені різниця? — Сергій знизав плечима. — Міг би, напевно, й на Новий рік.

— Класно було б, — сказала Юлія, проте на її обличчі особливого захоплення він не помітив. — А розкажи мені, як там всередині?

— Ну як, звичайно… — Сергій навіть не знав, з чого почати. — Взагалі, для середньої, як тепер кажуть, пересічної людини, нічого цікавого. По-перше, темно. По-друге, тісно, іноді дуже тісно. Доводиться такими дірами пролазити, що дивно стає, як це можливо. Уяви собі — лізеш, як хробак, по такому проходу, що навіть розвернутися не здатний. По-третє, як для невтаємниченого — досить одноманітно. Налазишся за день, обдереш коліна, обтовчеш плечі та спину об усілякі виступи. Такі от справи.

Здавалося, її це не зацікавило. Юлія розлила по склянках другу порцію коктейлю і промовила:

— Цікаво. Я б хотіла подивитися.

Вона присіла на стільчик навпроти і, поставивши свою склянку, зустрілася з ним поглядом. Він не відвів свого. Юлія посміхнулася і встала, розбираючи міксер, до мийки, а Сергій відчув ніяковість. Від цієї раптової зустрічі поглядами. Хоча на килимі це відбувалося постійно. Напевно, тому він несподівано для самого себе запитав:

— А… а ти не знаєш, хто такий Джеремі Патерсон?

Юлію наче вдарили батогом. Вона здригнулася й різко обернулася до нього. В очах — страх, відчай і лють. Такої реакції Сергій очікував найменше.

— А чому ти питаєш про це мене?

Здалося, що саме на слові «мене» був поставлений наголос. Сергій зовсім розгубився.

— Я… — почав він, затинаючись, наче Євген, — я бачив таку книжку в кабінеті твого чоловіка… Ну я ж не сам увійшов туди! Він запросив мене… І при цьому не примушував заплющувати очі… Мені цікаво, велика книжка…

— Не знаю, — сказала Юлія, знову відвертаючись і продовжуючи займатися міксером. — Він любить збирати всілякі дурниці і надавати їм якоїсь значимості.

Вона домила міксер і повільно обернулася. Губи її розтулилися, наче вона зібралася щось сказати, але передумала. А потім все ж таки запитала:

— Ти хотів знати, навіщо мені це потрібно?

Її чорні очі, п’ять хвилин тому збентежені несподіваним запитанням, зараз випромінювали спокійну рішучість і дивилися на нього так, що стало ніяково і захотілося відвести погляд.

— Навряд чи тобі буде приємно розповідати про це, — промовив Сергій, дивлячись у склянку.

— Ти правий, — погодилася вона. — Але якщо в двох словах — хотілося б жити з відчуттям, що не всім підряд дозволено будь-коли кривдити тебе.

«Можна подумати, що тебе щодня кривдять», — подумав Сергій, але відразу встидався цієї думки. Він сам знав, що достатньо пережити це бодай один раз.

X

А за кілька хвилин його чекала несподіванка, причому вкрай неприємна. Сергій сам не знав, що примусило його зараз мацнути себе по кишенях куртки. Ні документів на машину, ні прав не було, вони залишилися в іншій куртці, тій, що він вдягав учора. Стиха лайнувшись, він завів машину і рушив з місця. За законом підлості саме тепер його повинен зупинити наряд ДАІ з усіма можливими наслідками. Виїхавши з провулка, «вісімка» повернула в інший бік, ніж належало їхати до студмістечка. Треба було оминути район, де пости ДАІ стояли найчастіше. Далі Сергій планував виїхати до головної вулиці міста, яка в цій частинібула заставлена стандартними, майже однаковими коробками новобудівель. Багатоповерхівки стояли здовж вулиці, причому за кожною розташовувалося подвір’я, площадка для стоянки машин, які з’єднувалися проїздами з такими ж площадками сусідніх будинків. Одним словом, по них достатньо довго можна було їхати вздовж вулиці зі зворотної сторони будинків. А там вже рукою подати і до студмістечка. Минувши «небезпечне» перехрестя, «вісімка» звернула у перший двір і неквапно покотила за будинками вздовж автостояночних майданчиків. Кожний другий будинок стояв торцем до головної вулиці, тому провулки, що з’єднували двори, постійно повертали на дев’яносто градусів, огинаючи ці будинки. Таким чином, просуваючись дворами поза будинками вздовж прямої вулиці, машина крутилася, звертаючи то направо, то наліво. Отак їдучи неспішно по цьому серпантину дворів і отримуючи від цього певне задоволення, Сергій несподівано побачив припарковану поблизу одного з будинків знайому «ауді». Невідомо для чого, напевно, просто так, проїжджаючи через цей двір, він зробив широкий віраж і заїхав ззаду машини, яка несподівано зацікавила його. На мить фари висвітлили її номерний знак. Це справді була машина Гайдукевича. Сергій обминув «ауді» і рушив до наступного будинку. Тим часом багатоповерхівки закінчилися, треба було виїжджати на вулицю. І тут клятий закон підлості таки спрацював: ліворуч Сергій побачив два знайомих жилети, що яскраво відбивали світло фар. Вони стояли на освітленій ділянці вулиці, просто під ліхтарем, і зупиняли всіх підряд. Він зреагував миттєво: повернув направо, і, припаркувавшись, важко перевів подих. Усе-таки він був новачком у цій справі, тому й хвилювався.

До студмістечка було рукою подати, тому Сергій вирішив перечекати з півгодини тут. Відкинувшись на спинку сидіння, він увімкнув приймач, відшукав музику за смаком і заплющив очі. Це виявився той самий двір, в якому стояло авто Гайдукевича. Сергій не мав анінайменшого бажання зустрічатися зі своїм роботодавцем, до якого почував легку антипатію, навіть попри те, що Гайдукевич завжди поводився з ним надзвичайно тактовно і чемно. Сергій же вперто зараховував його до категорії «нових українців» і намагався триматися від нього на відповідній відстані. Процес будь-якого зближення, як він вважав, обов’язково повинен перетворити його мало не на слугу, як той самий Ринат. А цей варіант його не влаштовував. Сергій був упевнений, що у разі необхідності робити вибір, він просто відмовився б від цього, такого необхідного йому заробітку. Тому й намагався якнайрідше бачитися з босом, займаючись виконанням виключно своїх обов’язків. З цієї ж причини йому й не сподобалася ідея Гайдукевича щодо новорічного пікніка в печерах. Усі ці нюанси з дозволом та ключами були тут ні до чого. Сергій відчував, що це початок наступного етапу їхнього знайомства. Спочатку — виключно тренування, потім — один пікнік. Мовляв, чого б тобі не організувати його, раз уже ти причетний до тих печерних справ? А потім може бути організація ще одного пікніка, вже не в печерах, ну а попутно, мовляв, подивись там, щоб ніяка шантрапа не заважала відпочивати, раз уже вмієш…

Після цього наступною стадією обов’язково повинна стати пропозиція «потрусити» конкурента на пару з Ринатом. Сергій розплющив очі й струснув головою. Робити це ні з Ринатом, ні без нього він не бажав. Звичайно, в такі моменти його завжди переслідувало відчуття, що він надто вже згущує фарби і дає волю фантазіям, але вважав це не зайвим. Сергій усвідомлював, що часто переносить в реальне життя психологію самбо: оцінюй суперника, прогнозуй його можливі дії, і тоді його чергова підніжка не виявиться для тебе несподіваною. А життя, як відомо, полюбляє ставити підніжки навіть таким мастодонтам, як Гайдукевич. То що вже говорити про нього самого?

Музика на каналі несподівано скінчилася і пішов блок новин, але Сергієві було ліньки підвестися і шукати новий канал: дуже вже зручно він зараз напівлежав і рухатись не хотілося.

Знову трусило Туреччину. Це вже був, напевно, четвертий чи п’ятий землетрус, і наслідки їх вражали. Щоразу гинули сотні чи навіть тисячі людей. А пару тижнів тому Грецію труснуло, щоправда, трохи легше. Ніби навмисно, на рубежі тисячоліть! Хто там казав, що кінець світу настане у двотисячному? Нострадамус? Та ну його до дідька, слухати оце все! Сергій вимкнув приймача і пробігся за будинок. Патрульних уже і слід простиг. Він пройшов уздовж будинку, вийшов на проїжджу частину і глянув уперед, аж до повороту на студмістечко — вільно. І покрокував до машини.

Дверцята машини Гайдукевича були відчинені, а сам він стояв поруч. Сергій загальмував автоматично, сховавшись у тіні виступаючої частини під’їзду. Його не побачили. І не дивно — якби поруч із Сергієм стояла така жінка, він, мабуть, також нічого б навколо не помічав. Елегантна чорна сукня з розрізом, на плечах світла шаль і розсипане по ній золотаве волосся. Вони говорили тихо, і Сергій нічого не чув, але зрозумів усе. Ну, звичайно, куди Юлії до неї братися! Від цієї ж просто-таки пашіло сексуальністю. Напевно, те, чим володіла Юлія, влаштовувало душу крутого мена, а от тіло…

Вона змерзла під шарфом і елегантно так знизала усією своєю фігурою.

— Ну, все, — почувся голос Гайдукевича. — Біжи, бо змерзнеш. Завтра...

Далі чулося нерозбірливо. Вона кивнула і, прощаючись, торкнула його за руку, а він прихилив до себе її голову і поцілував. Від цієї сцени можна було просто-таки розчулитися! Дверцята «ауді» м’яко зачинилися, і машина від’їхала з площадки. А дама процокотіла підборами за кілька кроків від Сергія і зникла у під’їзді. Роздивитися її обличчя навіть з ближчої відстані виявилося неможливо — на нього падала тінь. У пам’яті лишилася струнка постава та елегантний одяг. І вже перетинаючи на шляху до машини її слід, він потрапив у шлейф дорогих парфумів, що зависнув у повітрі, аж голова запаморочилась. Чорт забирай! Сергій прекрасно розумів, що і сам би не встояв, зустрінься на його шляху така жінка — либонь, не монах і не хворий. Та разом з тим він був певен, що не зміг би холоднокровно зраджувати, дурити іншу жінку, очі якої дивилися так щиро й довірливо. Шкодуючи, що випадково вліз у це, намагаючись позбутися неприємного осаду, Сергій вирулив на проїжджу частину і, добряче натиснувши на газ, погнав до студмістечка.

XI

Це був дорогий ресторан, і публіка його відвідувала відповідна. Крізь широке скло вхідних дверей чулася музика, долинав властивий таким закладам гомін. Перед входом на парковочній площадці стояли машини — переважно іномарки. Тут, біля дверей, і зупинився Григорій Жемондінов, збираючись з думками. Зрозуміло, він не належав до відвідувачів цього ресторану і навряд чи опинився б тут сьогодні, якби не ранковий дзвінок.

Цей ранок виявився не таким жорстоким на похмілля. Та й, власне, не було з чого. Григорій за лічені хвилини встиг помитися, сяк-так прибрати кімнату і тепер, порпаючись у шафі в пошуку чистішої сорочки, розмірковував, як провести вихідний і де взяти грошей до получки, якої слід було чекати не раніше, як за тиждень. Та роздуми його перервали, покликавши вниз до телефону.

Притуливши до вуха замотану синьою ізоляційною стрічкою трубку, він приємно здивувався.

— Гришо, вітаю! — озвався звідти дзвінкий жіночий голос. — Як поживаєш? Впізнаєш?

— Ні, — відповів він, намагаючись надати голосу суворості і не надто дружніх інтонацій.

— Це Ольга! Ну, що, упізнав тепер?

— Яка Ольга?

Що за дурні запитання? Якби-то він знав тільки одну Ольгу!

— Ну, ти, як завжди, у своєму стилі. Ольга Іванівна Новицька. — В її голосі почулися офіційні нотки. — ‘Каже вам щось це прізвище, пане прапорщику?

— О-о-о… Пані Ольга! Це ви? Де ж нам вас упізнати! Ви тепер, кажуть, така поважна дама! Де ж я міг подумати, що ви згадаєте старого прапора? Приємно, приємно…

— Я рада, що тобі приємно. Як поживаєш?

— Та як… Сама знаєш. Як гарбуз при дорозі. — Григорій по-своєму витлумачив прислів’я. — Куди вітром повіє, туди й покочуся. Можу навіть і до тебе.

— Давай, — погодилася вона, — котися. Хоча б сьогодні увечері.

— Ого! — здивувався Григорій. — Несподіванка… Що, на старого кавалера потягнуло? А казали колись-то, що в тебе тепер круті ухажори…

— Аякже, круті. Приходь — сам побачиш. З одним навіть познайомлю.

— Е, ні! — відрубав Жемондінов. — Якщо так, то не прийду. В мене нормальна орієнтація.

— Так і в нього нормальна! — не вступалася Ольга. — Може, якраз сподобаєтеся одне одному? Ресторан «Розмарі» знаєш де?

— Знаю, — сказав він, — але я туди не ходжу. У нас тут при частині є чайна. Цілком стерпна. Хочете — приходьте.

Вона розсміялася.

— А чайна ваша йому не сподобається. Там виделки алюмінієві, — глузувала Ольга. — Давай домовимося так: ставить він, тому приходити тобі. Посидиш надурняк у гарному кабаку, а може, ще й яку користь винесеш…

Йому збиралися щось запропонувати.

— А я було подумав, що ти за мною скучила, — невдоволено зауважив Григорій.

— Та я-то скучила, але, розумієш, кавалер дуже ревнивий і з намірами серйозними, так що зустріч передбачається суто ділова. Як прийдеш, то запитай мене, я там працюю.

Те, що він з’явиться, не викликало в неї ніяких сумнівів.

Григорій підійшов і постукав у зачинені двері. Чоловік у спецодязі обернувся до нього і вказав пальцем на табличку, що висіла на дверях з того боку. Це означало, що вільних місць немає і що, мовляв, забирайся, звідки прибув.

— Поклич мені Ольгу Новицьку, вона тут працює, — з тими самими не надто доброзичливими інтонаціями попросив Григорій.

— А як твоє прізвище? — запитали звідти.

Він назвався. Двері відчинилися і його пропустили всередину, забрали пальто і провели до зали.

Ольга вийшла за кілька хвилин. І він знову приємно здивувався. Точніше — неприємно, бо це була вже не його жінка. Миттєво згадалося все — відкрита тушонка, дешеві цукерки та вино, гола немита підлога та неохайне ліжко. Скільки років минуло? Напевно, вже зо три буде. «Невже я спав з цією жінкою?» — подумав Григорій. На ній була чорна спідниця і дуже гарна блузка. Нова зачіска — чорне довге волосся, зібране в якийсь оригінальний бутон — цілковито змінила образ жінки. Григорій не зміг приховати емоцій, розглядаючи її з ніг до голови.

— Нормально, — нарешті сказав він. — Прогресуєш…

— А ти як думав? Але, по-перше, привіт! Ходімо! — Вона взяла його під руку і повела через залу в кінець, де виднілися окремі кабінки. До одної з них вони й підійшли. У глибині кабінки за столом сидів молодик — чорнявий, доволі кремезний, охайний, словом, більш підходящий для жінки, якою стала Ольга.

— Знайомтеся, — сказала вона, — це Олег, а це Григорій. Сідай, Гришо. Відпочивайте, я про вас подбаю.

Вона крутнулася і зникла. Григорій перевів погляд на стіл. Ледве почата пляшка коньяку, мінеральна вода, м’ясні закуски, салати… У повітрі стояв запах усього цього. Григорій мимоволі проковтнув слину. Він навмисне не обідав, щоб хоч добряче об’їсти крутого кавалера Ольги.

— Ну, що? — Олег рвучко підняв пляшку. — За знайомство?

— Давай… — вдавано байдуже погодився Жемондінов.

Прозорий брунатний напій наповнив бокали. Вони випили.

— Пригощайся, — на правах господаря запропонував молодик. — На мене не дивись, я тут уже давно, не погребуй.

Григорій тільки кивнув і потяг до тарілки шинку та свіжі помідори. Він і не збирався стидатися та гребувати.

— Ну як там служба? — мляво жуючи, запитав Олег.

— Нічого. — Григорій з байдужим виглядом наминав салати, тільки снували з боку в бік його стрижені вуса.

— Солдат спить — служба йде?

— І спимо, — сказав Григорій, — і служимо, все як належить.

— А відгули бувають? Чи як там у вас називається…

— І відгули бувають. А що?

— Хотів запропонувати одну річ. Виникла потреба у твоїх, так би мовити, професійних навичках. Конверсія свого роду. Чув, напевно?

— А чого ж не чув! — відповів Григорій. — І кого ж ви збираєтеся висаджувати у повітря? Чи, може, вам тільки вибухівку принести, а підкладатимете самі?

Салати продовжували зникати під щіткою жемондіновських вусів.

— Ображаєш! — сказав Олег. — Я що, на кілера схожий? Ніякої мокрухи. Не лякай мене. Казала Ольга, що ти мужик — не промах, але я не думав, що настільки. Але в одному ти не помилився — дійсно є потреба виконати певні роботи, пов’язані з вибуховою справою. Ну, звичайно, у приватному порядку.

Григорій без видимої цікавості подивився на співрозмовника і знову заворушив вусами.

— Ну що? — запитав молодик. — Деталі цікавлять? Розповідати чи допиваємо коньяк і розбігаємося?

— Цікавлять, — припинивши нарешті їсти, відповів Жемондінов, — а також форма і розміри оплати.

Господар знову налив, але тільки до половини чарок. Напевно, вони збиралися розмовляти довго. За кілька хвилин до кабінки, де вони сиділи, підійшла офіціантка, але інша, не Ольга, і принесла кілька гарячих страв. Так вони і сиділи більш як годину: той, у шкіряній куртці, — без перестанку розповідаючи, показуючи щось руками, і Григорій — зосереджений, мовчазний, лише час від часу ставив по-військовому лаконічні скупі запитання.

Ресторан збиралися зачиняти. Кілька хвилин тому надійшла Ольга, але молодик відправив її кудись чекати.

— Одним словом, дивись, — сказав Олег, — як хочеш. Не бажаєш — так і скажи. Шукатимемо когось іншого. Погодься, триста баксів — зовсім не погана платня за таке. Ти спец, отже, ризику ніякого…

— Ніякого… — посміхнувся Жемондінов, крутнувши головою.

— Ніякого вищого за звичайний, — поправився Олег. — Ти ж задурно періодично таке робиш! А тут гроші просто з неба. Ну, звичайно, якщо б який кримінал, то тоді, я розумію, замало. А так… Ну, зрозуміло, що не дозволяється будь-кому і будь-де робити вибухи, але ж хто знатиме? Бух, — він скинув руки догори, — і ми вже сіли на машину і нас немає. А що поблизу немає нікого — то сам у тому переконаєшся. Зробиш кваліфіковано справу — і будь здоров. Можу навіть наперед заплатити.

— А якщо не вийде, як ти хочеш? — запитав Григорій. — Якщо не вдасться? Справа-то, сам розумієш, ювелірна! Я принаймні такого не робив ніколи. Можна і не розрахувати так точно з першого разу, а другого вже й не буде… Га?

— Ну, не вийде — то не вийде, — розвів руками Олег. — Грошей назад ніхто не вимагатиме. Якщо вже в тебе не вийде, то в нас тим більше. Ми ж, ти розумієш, — барани в тій справі…

Жемондінов важко провів долонею по обличчю, ніби збираючи з нього щось неприємне.

— Я мушу подумати, — сказав він.

— Ти, я бачу, так збираєшся думати, наче ми хочемо підривати машину президента, — Олег знизав плечима. — Відповідь чекаю до післязавтра. Тільки точно — будеш чи не будеш і що для цього потрібно. Хочеш — діставай сам, а хочеш — склади перелік, і ми самі познаходимо. А то ти ще за крадіжку з військового складу заправиш втричі більше, як за саму роботу, — він засміявся. — Ну, давай «на коня», чи що? — і взявся за пляшку.

З ресторану прапорщик Жемондінов виходив майже тверезим, зате подумки вже тримаючи у кишені небувалі для нього гроші. Про Ольгу він давно забув і думати, ніби це й не вона затягла його до цієї авантюри.

XII

В одній з кімнат іншого гуртожитку інший чоловік, прокинувшись зранку, також не знав, як провести сьогоднішній день. Наближалася передостання сесія, тому хоч трохи часу треба присвятити навчанню, щоб хоч якось закінчити цей університет. Останнім часом він мало виступав на змаганнях і здебільшого невдало. Так що під час сесії ця його паличка-рятівниця могла й не спрацювати. Доведеться знову, вже вдруге за останній час, іти до завкафедрою фізкультури і просити, щоб врятував ще раз. Існував, щоправда, інший варіант — за тиждень планувалася відкрита першість серед вузів у Запоріжжі. Якби він зумів якимось дивом виграти у своїй категорії, не треба було б нікого просити. Але сподіватися на це навряд чи варто. Він втратив форму.

Він навіть спробував серйозно вчити програму. Аби зрозуміти, що зробити це ще важче, аніж виграти відкриту першість, йому знадобилося чотири дні. Господарем цієї кімнати був не хто інший, як Сергій Вертепний. Він стояв перед шафою і задумливо перекидав спортивні штани, гадаючи, в яких краще вирушити на вранішню пробіжку, і був у цей момент чимось схожий на прапорщика Жемондінова за перебиранням сорочок, з тією лише різницею, що за спиною в Сергія не громадилися порожні пляшки, в кімнаті було чисто та охайно, а сам він, як щиро вважав, не був людиною, яку легко затягти до сумнівної авантюри.

Місто прокидалося. Пізньої осені це відбувається не так весело, як улітку, коли в повітрі ще стоїть нічна свіжість, а яскраве вранішнє сонце, продираючись догори між коробками будинків, лоскоче першими, ще ніжними променями вікна та лоджії, перед тим як вчепитися в них же за якихось кілька годин важкими обіймами спеки. Проте день обіцяв бути гарним. Сонце, хоча й зовсім не гріло, світити намагалося від душі.

Пробігшись у своє задоволення, Сергій, весь паруючи, заскакував у вестибюль гуртожитку, коли його також покликали до телефону. На столі в чергової лежав клаптик паперу зі словом «Юлія». Внизу стояла приписка — «Вертепний» — його прізвище.

— Дзвони… — буркнула чергова. — 3 самого ранку дівки спокою не дають.

Змірявши чергову індиферентним поглядом, він зняв трубку і набрав номер.

Вона сама підійшла до телефону.

— Привіт, — сказав Сергій. — Мені переказали тут, що ти дзвонила.

— Дзвонила, — відповіла Юлія. — Хочу чимось похвалитися. Ти б не під’їхав? А якщо маєш час, могли б і тренування провести. Мені двох днів повністю вистачило на відпочинок. Я у формі на всі сто.

— Гаразд, — сказав Сергій. — Я нічого не планував на сьогодні.

Взявши машину зі стоянки, за двадцять хвилин плутанини між високими глухими парканами Сергій під’їхав до знайомої брами.

На нього вже чекали.

— Привіт, — посміхнулася Юлія. — Роздягайся. Швидко ти… Може, зразу й потренуємося? А потім уже й похвалюся.

Два дні відпочинку дійсно не минули марно. Юлія була що називається в ударі. В неї виходило практично все. Вона рухалася легко і невимушено. Навіть приємно було дивитися. Боячись все зіпсувати, Сергій уникав максимальних навантажень і проводив щось схоже на показове тренування. Все-таки результат їхніх піврічних тренувань був, безперечно. Не все відразу. В такої учениці не може нічого не виходити.

Сергію пригадалося, як він уявляв її, вперше їдучи на віллу Гайдукевича, — нафарбованою, недалекою та зверхньою, а на додачу — лінивою. Все сталося навпаки. Вона виявилася для нього першою жінкою, гідною справжньої глибокої поваги. Мимохіть постала в пам’яті нічна зустріч з Гайдукевичем у дворі багатоповерхового будинку. «Даремно він так», — подумав Сергій, відчуваючи якусь образу за Юлію.

Вони тренувалися повних дві години, але Юлія і тепер виглядала доволі свіжою та задоволеною. Коли Сергій помився та перевдягнувся, вона вже чекала його внизу.

— Ну, ходімо, тепер покажу тобі те, що хотіла.

Вони вийшли у двір, і Юлія, жартома відштовхнувши «кавказця», якому хотілося погратися, відчинила гараж. Під лампами денного світла біля задньої стіни матово відблискували оранжеві пластмасові каски, вже з ліхтарями, та такі, що йому й не снилося. Окремо були складені брезентові зелені підсумки з маленькими акумуляторами. Поруч стояли три пари черевиків, грубих на вигляд, але, безперечно, дуже практичних і, мабуть, зручних. Сергій навіть присвиснув і, взявши каску до рук, під’єднав дріт до акумулятора. Спалахнув ліхтар. Оце клас!

— Звідки це? — розгублено запитав він.

— Спеціальне спорядження. Це тобі не шахтарське. Спелеологічне. Італійське. Як, підходить?

Сергій тільки захоплено кивнув.

— То що, буде похід? — запитала Юлія.

— Ну, тепер уже куди подінуся? — Сергій посміхнувся.

Але її обличчя залишалося на диво серйозним. Складалося враження, що Юлія думає про щось своє. Потім вона наче схаменулася і сказала:

— Тут і твій комплект. Забирай. Їх усього десять, з запасом. Гайдукевич казав, що в тебе є якась карта, де всі печери нанесені. Покажеш мені?

Він уже звик, що Юлія називала чоловіка не інакше як Гайдукевич. Їй це подобалося. А зараз Сергій упіймав себе на думці, що така звичка Юлії імпонує і йому. Так, наче це якась чужа, стороння людина. Але такі думки слід було одразу ж відігнати.

Кивнувши на знак згоди, Сергій підійшов до машини і витяг із бардачка карту, яка тепер лежала там постійно. Вони зайшли у будинок і, розклавши схему на столі, схилилися над нею. Юлія і досі лишалася сконцентрованою та дещо, задуманою. Достатньо, щоб не помітити, як випадково притулилася до нього боком, розглядаючи карту. Війнуло ледь чутним ароматом парфумів. І цей дотик… Зовсім не такий, як під час тренувань. Цієї миті не дуже віри лося, що годину тому він тримав це граціозне легеньке тіло за вимоги кімоно, в яке воно було загорнуте, і без особливих зусиль жбурляв на імпровізований килим. Промайнула думка, що він уже давно отримує задоволення від проведеного разом з нею часу, від цих серйозних та невимушених розмов у той час, коли бос, не виключено, знаходиться у дев’ятиповерхівці поблизу об’їзної дороги з сексуальною мадам у чорній сукні. «Не намагайтеся встановити зі своєю ученицею якісь відносини, окрім робочих…» — пригадалося Сергієві.

Ні, Гайдукевич тут був ні до чого. І все-таки, не бачачи у цьому нічого доброго, Сергій обережно відступив на безпечну відстань. Вона нічого не помітила, принаймні йому так здалося.

XIII

За календарем зима почалася кілька днів тому, але снігом ще навіть не пахло. Стояли похмурі дні. Час від часу зривався вітер, обриваючи з дерев останнє листя. Місто набуло незатишного вигляду.

Житлові квартали залишилися позаду. Бородатий чоловік, середній на зріст, в окулярах та куртці, що витримала вже не один сезон, ішов вулицею, впираючись ногами та стримуючи свій «буксир». Буксиром був настирливий хлопчак років дев’яти-десяти. Він завзято тягнув тата за руку вперед. Бігти підтюпцем, як зазвичай, чоловік не міг, бо сам, у свою чергу, виконував роль буксира для ще одного хлопчика — меншого, років п’яти-шести. Це був Валерій Тализін. Учора він нарешті закінчив спрощений супорт, а сьогодні віддав і дипломну роботу, яка чогось пішла цього разу на диво тяжко. Напевно, тому, що думками повсякчас поривався в інше місце. Втім, з наболілими справами вдалося покінчити, і він зміг приділити півдня цим «спиногризам», які відразу потягли тата у своє улюблене місце.

Вони проминули довгу кам’яну стіну й підійшли до високої зеленої брами та будиночка прохідної. Навпроти неї був майданчик з Дошкою пошани військової частини, а поблизу дошки те, задля чого вони сюди й прийшли, — протитанкова гармата часів Другої світової та сучасний бронетранспортер. Вони вже давно стали експонатами з пофарбованими у яскраво-білий колір колесами.

Діти відразу побігли до своїх улюблених «іграшок», а Тализін-найстарший всівся на лавку біля краю майданчика і щось дістав із внутрішньої кишені куртки. Він погрозив старшому пальцем, щоб той не ліз наверх і дивився за молодшим, і застиг над розгорнутим аркушем з олівцем у руці, іноді перевертаючи аркуш та підраховуючи щось у стовпчик на звороті. Погляд його був украй зосереджений, а олівець — гострий, наче голка, саме такий, який і належало мати провідному інженеру центрального КБ.

Стіна, що відокремлювала військову частину від навколишнього світу, була доволі висока, але горішні поверхи казарм та офіцерських гуртожитків все-таки видно було. В одному з таких гуртожитків біля вікна кімнати сидів чоловік із заспаними очима і писав щось на папері, покладеному просто на підвіконня. Час від часу він пересмикував плечима, оскільки був у самій лише майці не першої свіжості, але шукати светр або сорочку лінувався. Кілька разів він задумливо дивився у вікно, міркуючи про щось своє, ковзаючи байдужим поглядом по дітлахах, що вилізли на ствол гармати, та чоловікові на лавці, який не помічав цього. З такої відстані прапорщик Григорій Жемондінов не міг бачити, як гостро був заточений олівець у чоловіка на лавці, інакше б йому стало соромно за свій власний, обкусаний зубами.

Григорій відірвав погляд від вікна і, подумавши ще, вивів на папері:

8. Дрель ручна.

І відразу ж:

9. Свердла з побідитовими напайками.

А ще трохи подумавши:

10. Шлямбур.

11. Зубило.

12. Молоток.

Після цього Жемондінов надовго замислився, щось рахуючи на окремому папірці і навіть витяг якусь стару затерту книжку, на якій майже стерся гриф «Для спец, користування». Погортавши її хвилин з двадцять, він знову замислився і втупився у вікно. Ті ж самі настирні діти продовжували «мучити» протитанкову гармату, а чоловік — сидіти на лавці, як здалося йому звідси, читаючи книжку.

Прапорщик Григорій Жемондінов не знав і не міг знати, що він і той чоловік внизу перебувають зараз думками в одному й тому ж місці.

XIV

Загальне збіговисько — так Сергій охрестив зустріч з усіма учасниками походу — мало початися за дві години до тренування. Коли він під’їхав до будинку на галявині, уся компанія була вже у зборі і товклася перед відчиненими ворітьми гаража. Він вийшов з машини і прямував до них, відчувши певну ніяковість: усі мовчки дивилися на нього. Сергій привітався, і Гайдукевич відразу повів усіх у гараж. Зібрана амуніція стояла на тих самих місцях, що й тиждень тому, коли вони заходили сюди з Юлією.

— Ну, ось, — сказав Гайдукевич. — Усі присутні. Ми вирішили зустріти нове тисячоліття у такий оригінальний спосіб. Що поробиш — мусимо йти до світового рівня. Люди он на повітряних кулях ювілеї справляють, у підводних човнах одружуються! Гадаю, тут практично всі знайомі. Це — Сергій, наш, так би мовити, гід, провідник, досвідчений спелеолог. А це — Ринат і Олег, мої співробітники, це Григорій. Мою чарівну дружину всі знають.

Єдиний, кого Сергій бачив тут уперше, був невисокий на зріст, середнього віку чоловік з вусами, стриженими знизу під «щітку», худорлявий і якийсь не такий, як усі, хотілося сказати — непереконливий. Щось було в ньому таке, що не в’язалося з усією компанією. Він скромно стояв у кутку і стріляв очима на всіх по черзі. Якось жалюгідно він виглядав. Сергій охрестив його позаочі Чмуриком.

— Так от, — вів далі бос. — Гадаю, зараз Сергій докладно розповість нам про особливості майбутнього походу. Давай, Сергію…

Сергій почав з будови печер, їх підземної топографії, потім розповів про особливості перебування там, основні прийоми пересування та подолання перешкод. Докладно зупинився на техніці безпеки. На прикладі одного з комплектів, які вони склали з Юлією тиждень тому, пояснив присутнім, яким має бути одяг та взуття, навчив зручно носити на собі та користуватися освітленням. Не забув згадати і про те, що печери — це заповідне місце, тому просив не залишити ніяких слідів новорічних розваг. Увесь цей інструктаж зайняв близько півгодини.

Слухали його з інтересом: найбільшим — отой Чмурик, потім — Юлія та Гайдукевич, які вже дещо знали з його попередніх розповідей, потім — Олег. Найменший інтерес виявляв Ринат. Схоже, йому було все байдуже.

Коли Сергій закінчив, Гайдукевич знову оглянув присутніх.

— Кому що незрозуміло, запитуйте зараз, — припросив він.

Поки всі розмірковували, сам же господар і поцікавився, скільки поклажі вдасться пронести з собою. Сергій пояснив, що в печерах трапляються вузькі проходи, і такі рюкзаки, як стоять у гаражі, протягнути при всьому бажанні не вдасться. Тому те, що вони хочуть взяти, варто розіпхати по менших, та й тих бажано мати якомога менше. Будь-яка поклажа різко сповільнить просування групи, враховуючи, що всі у ній новачки.

Далі несподівано озвався Чмурик. Він трохи пом’явся і запитав:

— А… яка порода утворює стіни цих… ну, печер?

Сергій здивовано відповів. Здавалося, відповідь задовольнила Чмурика. Ще кількома організаційними моментами поцікавився Гайдукевич і настала пауза: здавалося, всім усе зрозуміло.

— А можна взяти з собою Акбара? — запитання Юлії прозвучало у цілковитій тиші й привернуло до себе загальну увагу.

Сергій мало не закашлявся:

— Що? Пса? Ти що, це неможливо!

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Як чому? Уяви собі — пролазити у вузькі проходи, там такі діри є, що мусиш лізти, наче хробак! А трапляються такі місця, що внизу безодня. Пес боятиметься, та й просто фізично не зможе пройти!

— Ну добре, — сказала Юлія, — не можна Акбара, то хоч Кнопика?

Кнопиком називався той дрібний пащекуватий тер’єр.

— Візьму його у рюкзак — і все, — продовжувала насідати Юлія.

— Я категорично проти всяких псів взагалі, — Сергій знову відчув, що втрачає терпець. Правду казав Валерій про дилетантів на кшталт Гайдукевича і його команди. — Я тоді просто не піду. Коли ви там опинитеся, то самі зрозумієте, наскільки позбавлена глузду ідея взяти з собою будь-якого пса, навіть дрібного.

Гайдукевич подивився на Юлію і сказав:

— Ну, гаразд уже… Обійдешся без своїх улюбленців, якщо такі справи.

Юлія тільки скривила губи. Склалося враження, що такий поворот подій відчутно зіпсував їй настрій. Гайдукевич уточнив ще декілька дрібниць і тим удовольнився. Олега та Рината, здавалося, взагалі нічого не обходить.

Збіговисько закінчилося. Всі порозходилися. Юлія пішла перевдягатися перед тренуванням, хоча, як здалося Сергієві, тренуватися їй сьогодні зовсім не хотілося. В гаражі залишився тільки Гайдукевич, який перешнуровував черевики за порадою Сергія, а той востаннє перевіряв усі кишенькові акумулятори, коли на вулиці біля брами зупинилася якась темно-сіра іномарка. З машини вийшов чоловік у коричневому пальті, і бос покрокував йому назустріч.

Сергій умить поставив на підлогу акумулятор і розстібнув рюкзак, що стояв до нього найближче. У гаражі було темнувато і знадвору ніхто б не зміг побачити, що там робиться. Він сам не знав, що його спонукало зробити це. Якась невиразна підозра, майже неусвідомлена. Хто зна, чого чекати від людей, які збираються тягти під землю улюблену «псарню». Зверху лежала накидка, кілька бляшанок консервів. Озирнувшись на двері, Сергій запхав руку ще глибше і намацав здоровенну котушку… риболовної жилки, імпортна, на здоровезній котушці. Сергій рідко рибалив, хіба що за компанію з друзями, проте уявлення мав. Це була дорога імпортна волосінь. Тонка та міцна.

Сергій защіпнув рюкзак і поліз до іншого, та, озирнувшись, побачив, що Гайдукевич уже прощається зі своїм гостем. Він спробував підняти рюкзак. Ні чорта собі! А сюди він що натолував? Може, й свою улюблену енциклопедію поклав? А чого? Почитати при нагоді у печері під ліхтарем… Як його? Джеремі Патерсон… Сергій встиг-таки обмацати другий рюкзак, відчувши серед речей щось важке, металеве, замотане у поліетилен. А ще в рюкзаку була така сама бобіна з рибальською жилкою.

XV

Ранішній приморозок ще не відпустив, і люди у кирзаках та робах, допалюючи дешеві цигарки, кривилися, передчуваючи, що до всього ще й доведеться роздовбувати кірку, якою взявся верхній шар ґрунту. Огрядний чоловік з пошарпаним шкіряним кейсом стояв осторонь, явно чогось очікуючи. Почувся хрускіт злежаного снігу, і на стежині між могильних хрестів з’явилася група людей. Попереду йшов молодий іще чоловік у шкіряному кашкеті, за ним жінка у чорному, що трималася за лікоть мужчини старшого віку. Позаду крокували двоє в міліцейській формі.

Передній, підійшовши до чоловіка з кейсом, простягнув руку:

— Скоро ви, Зеновію Петровичу? Починаємо?

— Вперед… — відповів той. — Чого розтягувати задоволення?

Судмедексперт Зеновій Петрович Ковалишин мав усі підстави для невдоволення. Те, що його чекало у найближчі години, аж ніяк не можна було вважати приємною справою.

— Працюйте! — скомандував робітникам «шкіряний кашкет».

Ті почали спроквола розбирати застромлені у землю рискалі. Один із них підійшов до свіжої могили і незграбно почав збирати вінки з попаленими запальничкою траурними стрічками — захистом від нічних «підприємців». Жінка у чорному, бачачи це, голосно схлипнула й уткнулася у плече старого, з яким прийшла. Лопати задзвеніли, роздовбуючи мерзлий ґрунт.

— Що, нові обставини відкрилися? — в’їдливо запитав Ковалишин.

«Шкіряний кашкет» — слідчий Дмитро Стефлюк, — зітхнувши, витяг з кишені сигарети і запалив.

— Дурня якась… — Він глибоко затягнувся.

— Вам що, — судмедексперт і собі дістав сигарету, прилаштувавши кейс на пеньку, — ви протокол складете і сидітимете в кабінеті. А розтин мені робити.

— Зеновію Петровичу, ну ви вірите, що це не моя забаганка? Усе з відома прокурора…

— Скільки він… — похмуро перебив судмедексперт. — Три доби?

— Чотири, — поправив Стефлюк.

— О Боже… — той тільки сплюнув на землю, — самий смак…

— Хто на що вчився, — без натяку на посмішку зауважив слідчий. — Зате ваш клієнт не вистрілить у вас і ножем не штрикне. Хіба що посмердить трохи.

Робітники викидали останню землю і вже прилаштовували мотузки, вилазячи один за одним нагору. Труну зрушили і почали повільно підіймати. І тут сталося щось непередбачуване. Робітники загомоніли і скоординованість їхніх дій-порушилася.

— …шляк трафив… — почулося звідти.

Один злякано відступив убік, інші просто покидали мотузки.

— Хлопці, що там? — не зрозумів слідчий і разом з Ковалишиним рушив до купи вивернутої землі.

— Гадом буду!

— Бігме, щоб я здох… — обурювався котрийсь із робітників.

— У чому справа? — Стефлюк зазирнув до ями. — Піднімайте!

— Еге, начальнику, немає кого піднімати! Пусто! — бив себе у груди один, що вже зранку виявився напідпитку. — Ми ж його і закопували! Такий бугай, яких мало. Під два метри. А тепер я сам гріб потягну!

— Навіть віко не на місці! Он, зсунуте!

Родичі небіжчика стояли осторонь і поки що нічого не розуміли. Віко справді було зсунуте, відкриваючи для огляду кутик білого шовку, яким була оздоблена труна зсередини.

— От і тягни, тільки швидше, — попросив Стефлюк.

Робітники порозбирали мотузки, і труна, оббиваючи стіни, швидко поповзла вгору.

— Чорт забирай… — пробурмотіли обидва, коли домовина легко вискочила з ями і посунулася по ослизлому ґрунті.

Стефлюк сам допомагав підняти віко. Білий шовк, вимащений землею та глиною, залишався лише по боках труни, а з дна тканина була видерта, і на голих дошках лежало кілька грудок землі. Жінка страхітливо закричала, розплющивши від нестями очі й затуляючи рота обома долонями. Несподівано крик урвався, і вона простяглася на землі. Той, хто стояв поруч, так і не встиг її підхопити. Вочевидь ця картина і в нього викликала шок.

Все вляглося за якихось дві години. Працював мотор мікроавтобуса, який привіз судмедексперта і повинен був забрати ексгумоване тіло. Бригада експертів, викликана з відділку, щойно відбула.

— Прийміть мої вітання, Зеновію Петровичу, — у звичній манері зауважив Стефлюк. — Вам вдалося уникнути «приємної» процедури…

— Н-да… — погодився той. — Прохлопали ви, хлопці, прохлопали. Хтось «ексгумував» його раніше. Гадаю, тієї ж ночі, після похорону. Може, вже й «розтин» провів — на маленькі шматки. І будьте здорові… Тепер шукайте. — Цього разу вже він відігравався на слідчому.

— Що там з дружиною? — запитав Стефлюк, переводячи розмову на інше і намагаючись приховати емоції.

— «Швидка» забрала. В машині опритомніла. Не переймайся, — похлопав його по плечі судмедексперт. — Одним глухарем більше — одним менше…

— У мене ще такого не було, щоб тіло пропало… — вів своєї Стефлюк, не звертаючи уваги на в’їдливість колеги. — 3 могили!

— Було! — махнув той рукою. — Пам’ятаю, було колись щось подібне. От не пригадаю, які там обставини… А ти… Знаєш що? Ти прогуляйся до Демидовича! Сходи-сходи. Він тобі все розповість. Пенсіонери люблять, щоб їх відвідували.

— Нарешті щось слушне, — погодився Стефлюк. — А то вам би тільки підколювати…

— А ще… — Ковалишин змовницьки підняв палець догори, нахиляючись до слідчого, із задоволенням бачачи, як той перетворюється на саму увагу, — ще одна цінна порада. Якщо не знайдеш — є варіант списати на відповідні, як то кажуть, структури.

— Тобто? — не зрозумів Дмитро.

— А кажуть, що іноді тіла найбільших грішників темні сили усілякі прямо звідти забирають… — Судмедексперт розплився у посмішці.

— Ідіть ви в баню, — Стефлюк сплюнув спересердя. — От побачите, Петровичу, навмисне знайдемо. Побачите! Навмисне! Щоб ви не були таким розумним і все-таки покопирсалися у ньому. От тоді я поглузую.

І, зробивши прощальний жест, він рушив до машини.

XVI

Це тренування мало стати цього року останнім. Так вирішив Сергій. До Нового року залишалося три дні. Юлія не проти була потренуватися ще завтра, але йому вдалося відмовити її. Все-таки, якщо вони дійсно збиралися подолати обраний маршрут, належало бути свіжими та бадьорими. І уявляючи собі майбутню подорож, Сергій трохи хвилювався. Новачки ходили у печери й раніше, але завжди тих, хто навідувався туди регулярно, у групі було більше і все проходило нормально, без пригод. Зараз же він мав іти один із групою новачків, хай навіть фізично підготовлених. Певний ризик, звичайно, був. Добре, хоч із керівництвом клубу все вдалося владнати. Хтозна, як би було, не піди Валерій у нього на поводу. Президент клубу вже кілька днів перебував у від’їзді, й у його відсутність саме Тализін розпоряджався усім. Доведеться розкрутити Гайдукевича на пару «зелених» і для нього.

Подумки Сергій постійно повертався до майбутнього походу у підземелля. Хотілося все передбачити й нічого не-забути. Тому й виглядав він розслабленим та дещо відстороненим. Юлія помітила це відразу і навіть поглузувала з нього, зауваживши, що на тренуванні потрібно бути зібраним. Він тільки посміхнувся. Йому також здавалося, що її гризуть якісь проблеми, але запитати про це він, як завжди, не наважився.

Та за годину процес дещо пожвавішав. З’явився темп і навіть якесь натхнення. Прийом, який вони сьогодні відпрацьовували, було повторено вже кільканадцять разів, але Юлія вперто не хотіла засвоювати один його елемент, наче навмисно роблячи це неправильно. Таке траплялося не перший раз, все завдяки її впертості. Нарешті Сергій почав втрачати терпець.

— Ти можеш зрозуміти, — втлумачував їй Сергій, — що треба повністю включити коліно! Ось, розігнути! Нога має бути в цей момент прямою, інакше я просто переступлю через твою ногу — і все. А так — на, спробуй переступи! Що, не виходить?

І Сергій ще раз, зробивши легкий захват, показав, як це має бути, випростуючи коліно, але не проводячи прийому до кінця. Що сталося далі, він спочатку просто не зрозумів. Ногу в коліні простромив різкий біль, щось хруснуло. Скрикнувши, він присів на килим. Юлія, відійшовши на крок назад, перелякано затулила долонею рота.

Перекотившись на килимі долілиць, він кілька секунд лежав нерухомо, поки вщух гострий біль. Травма явно серйозна, а від усвідомлення того, як вона отримана, він мало не плакав. Оце так вчудила. Учениця…

Сівши, він спробував поворухнути ногою в коліні, не звертаючи уваги на її «охи» та «ахи». Юлія крутилася навколо, не знаючи, чим допомогти, вибачаючись та завіряючи його, що це сталося зовсім випадково. Сергія це злило ще більше.

— Помовч, га? — майже лагідно попросив її він.

Юлія відразу замовкла і сіла поруч з ним. Стати зараз на ногу годі було й думати. Тим не менше, коліно повністю згиналося й розгиналося, щоправда, там наче щось заважало. Він попросив у неї поліетиленовий пакет з водою і приклав до коліна. Біль потроху вщух. Разом з ним вляглася й лють. Юлія сиділа поруч і дивилася в одну точку на килимі.

— Ну добре вже, не переживай так, — сказав він їй. — Минеться. Нічого страшного.

Сергій спробував піднятися і йти. Ставати на ногу було важко, хоча й можливо.

— Ось і плакали ваші печери, — невесело зауважив він.

— Та біс із ними, з печерами, — махнула рукою Юлія. — Аби нога загоїлась. Я покличу Рината, він відвезе тебе до лікарні.

— Куди?! — Сергій ледве стримався, щоб не сказати ще чогось. — До якої лікарні? От до гуртожитка дійсно не завадило б, бо на педаль я навряд чи такою ногою зможу натиснути…

Юлія взяла радіотелефон і, зв’язавшись з Ринатом, кількома словами пояснила йому, що сталося. І при цьому ніяких натяків на те, що потрібно робити. За півгодини замість Рината з’явився сам Гайдукевич. Сергій на той час уже перевдягнувся і сидів у вітальні. Нога стягнута еластичним бинтом, на коліні рятівний холод. Зайшовши, бос тільки скрушно кивнув:

— Ну, я так бачу, скоро ви тут взагалі одне одного повбиваєте…

— Прикра випадковість, Борисе Олександровичу. — Сергій почувався як обпльований. — Буває…

Гайдукевич важко зітхнув і подивився на Юлію, як здалося Сергію, думаючи в цей момент про щось інше.

За десять хвилин Ринат, завівши його «вісімку», виїхав за ворота.

— А може, все-таки на травмпункт? — не змигнувши оком, не міняючи свого кам’яного виразу обличчя, запитав він.

Це тільки підкреслювало насмішку.

— Шеф розпорядився у гуртожиток — значить, у гуртожиток, — спокійно відповів Сергій, заплющуючи очі.

XVII

Отримуючи від прокурора санкцію на ексгумацію тіла, слідчий обласного відділу внутрішніх справ Дмитро Стефлюк ніяк не розраховував, що з цього може закрутитися нова гучна та заплутана справа. «Чергова булька»… — думав тоді він. Начальству байдуже — ексгумація то й ексгумація. Не їм їхати на цвинтар, бігати з документами, спілкуватися з родичами загиблого, займатися потім відписками.

Стефлюк не вважав за потрібне розкопувати свіжу могилу загиблого від нещасного випадку хлопця. Та результат вразив наче грім усіх і його в тому числі.

Чотири дні тому небіжчика поховали у присутності більш ніж п’ятдесяти свідків. Ховали, як належить. Зі священиком та чисельними вінками. Ті самі четверо роботяг засипали могилу і встановили тимчасовий дерев’яний хрест. Родичі та друзі поскладали вінки та квіти. У такому стані й залишили місце поховання близько п’ятої години вечора.

До могили щодня навідувалися батьки загиблого та дружина. Нічого підозрілого вони не помітили. Усе залишалося неторканим.

А на четвертий день ті самі робітники на вимогу слідства викопали пусту труну. Домовину обстежували ретельно. Ніяких пошкоджень від гострих предметів, якими б підважували віко, скоріш за все, у темряві —хто б наважився на таке за дня?! Тільки вночі. Вінки повинні були обережно позбирати і розкопати яму. Гріб назовні, судячи з усього, не витягався, оскільки всередину, коли забирали тіло, потрапив ґрунт. До того ж не знати, навіщо видерли тканину, що вистеляла дно труни. Білий шовк. Скільки там його, щоб, припустимо, тримаючи за чотири кінці, наче на ношах, підняти тіло наверх і донести до машини? Ні, це здавалося явно неможливою справою. Тим більше обдерти його, не витягаючи покійника… Ні, тканина міцна. Легше вже її було віддерти від країв труни, всю разом. Але видерли тільки на дні. Вони що, підняли тіло, а потім дерли шовк? Для чого? Невже у труні щось могло бути сховане? Тоді навіщо тягти кудись мерця? І чому тканину не кинули тут же? Замотали у неї те, що знайшли на дні домовини?

Експерти були спантеличені. Вони вважали, що віко було зняте якимось доволі дивним способом, оскільки на ньому не знайшлося ніяких інших пошкоджень, окрім зроблених робітниками під час ексгумації. Канали цвяхів були щільними, цвяхи заходили туди з зусиллям. Це наводило на думку про заміну труни іншою, такою самою. Та разом з тим у ній знайшли сліди перебування трупа.

Тіло молодого чоловіка, який нелегально працював у Москві, привезли для поховання більш ніж тиждень тому. Стався нещасний випадок — його вдарило електричним струмом. Миттєва смерть. Органи правопорядку Москви зафіксували нещасний випадок, що підтверджували й хлопці з бригади, які привезли тіло. Там, у Москві, розтин не проводили. Тут, на місці, від нього категорично відмовилися батьки та дружина загиблого. Труна, виготовлена у Москві, виглядала бідно, тому родичі замовили іншу — на місцевому комбінаті комунальних послуг. Ось і все.

А за кілька днів почалися розбірки у бригаді, що несподівано повернулася з Москви практично повним складом. Була бійка з важкими тілесними ушкодженнями. Закрутилася справа. Тут і почали випливати деякі подробиці, що стосувалися загиблого. Далі — більше. А протоколу розтину нема. От прокурор і дав дозвіл на ексгумацію тіла.

На даний момент існувало дві версії. Перша — тіло викрали на замовлення колишніх товаришів по бригаді, які були винні якимось чином у його смерті і боялися встановлення нових фактів при розтині. Вона виглядала найлогічнішою, щоправда, поки що не мала жодного підтвердження, жодного прямого доказу.

Друга — у тілі було перевезене щось таке, що належало забрати. Можливо, саме для цього те саме «щось» заховали у тіло. Можливо, саме для цього чоловік помер. Тоді вже повинно йтися про сплановане убивство з конкретною метою. Але і у цьому випадку все замикалося на членах бригади. Ця версія була ще більш теоретичною, і Стефлюк інтуїтивно відчував, що все набагато банальніше й сенсації та гучної справи тут не буде.

Інших версій не було. Їх не виникло в самого слідчого, їх не підказав ніхто з фігурантів справи. Якщо, звичайно, не брати до уваги дурниці про «темні сили», кинутої судмедекспертом на цвинтарі після невдалої ексгумації. Тим не менше Дмитро з подивом зауважив, що саме ця «версія» поки що залишалася єдиною, підкріпленою хоч якимось доказом, а саме тим фактом, що віко труни відкрилося наче саме…

Слідчий струсонув головою, згадавши «не злим» Зеновія Ковалишина.

XVIII

Він знав, що на ранок обов’язково стане гірше. Нога розпухне і спертися на неї буде взагалі неможливо. Але найгірші побоювання не підтвердилися. Еластичний бинт та холод дали непоганий результат. Щоправда, і значного полегшення не відчувалося. Він міг обережно ставати на ногу, а також обережно її згинати. Це майже не викликало болю. Спертися ж на зігнуту ногу, а також присісти виявилося важко. У суглобі ще щось заважало, виникав сильний біль. Сергій вирішив не форсувати подій. Потрібно було тиждень відлежатися і все мине. Про похід у печери він вирішив відразу забути. Обійдеться циганське весілля без марципанів. Нехай святкують у ресторані.

Отак він лежав і налаштовувався на цілковитий спокій, коли у двері постукали і довелося підводитися.

На порозі стояв Гайдукевич власною персоною.

— Ну, похвалися, — замість «добридень» мовив, заходячи до кімнати. — Бачу, видужання йде шаленими темпами. Як нога?

— Не так добре, як хотілося, — відповів Сергій. — Іти у печери на Новий рік не зможу. Гарантія. Там потрібні цілком здорові ноги.

Гайдукевич задумливо потер підборіддя:

— Ну а якби ми з отим твоїм другом домовилися? — запитав він. — 3 тим, що допоміг ключа взяти. З тобою, звичайно, краще було б, але… Розумієш, зібралися вже, налаштувалися, а тут…

— Чого б ні? — відповів Сергій. — Гадаю, він не буде проти. Це ж ви не хотіли, щоби йшов хтось інший, а я вам одразу пропонував.

Юлія налаштувалася справляти Новий рік у печерах. Що їй до його поламаної ноги? Навіть вітання не передала. Сергій мимоволі відчув образу. Таку собі справжню, навіть важку образу, хоч і розумів тверезо, що ніяких підстав для неї в нього бути не могло. Хіба десь написано, що вони мають бути друзями і хвилюватися одне за одного? І тим не менше…

Сергій взяв простягнутий Гайдукевичем мобільний і, намагаючись не виказати своїх почуттів, набрав номер Тализіна.

— Алло?

— Привіт, Валєра, це Сергій.

— А-а-а! Ну, що там, готуєшся?

— Уже підготувався, — пожартував Сергій. — Скрутив ногу, лікуюся.

— Ось тобі й маєш…

— Слухай, Валєра, є така ділова пропозиція. Ті люди, з якими я мав іти, не хочуть відмовлятися від походу. Налаштувалися вже, так би мовити. Може, ти мене заміниш?

— Ти на ногу скалічів чи на голову? — здивувався Тализін. — На Новий рік? Це сімейне свято. Тим більше двотисячний! Хто мене пустить? Та я й сам не хочу.

— Не за безплатно, — сказав Сергій.

— Гмм… — завагався Тализін. — І скільки ж, цікаво, коштуватимуть мої послуги?

— Він питає скільки? — затуливши трубку рукою, запитав Сергій.

— Ну, гадаю, «стольника» вистачить?

— Сотня «зелених», — сказав Сергій.

— Скільки?!

— Сто доларів. Що, мало?

— Ти що, звичайно, ні! Я йду.

— Він каже сто двадцять, — не змигнувши оком, збрехав Сергій. — Жінка, діти… Він, знаєте, сім’янин зразковий…

Гайдукевич тільки кивнув.

— Добре, буде тобі сто двадцять, — сказав Сергій в трубку. — Зараз цей чоловік приїде до тебе обговорити деталі — маршрут і все таке. Потім поїдеш з ним, подивишся спорядження. Я взагалі-то все переглянув і підготував, але, сам розумієш, своя рука — владика… Ну і все. Бажаю успіхів.

Сергій відчував, що на тому кінці Тализін готовий був розцілувати його за такий варіант.

Гайдукевич поспішав. Він поплескав Сергія по плечі, побажав швидкого видужання, залишив двадцятку на ліки і зник за дверима. Читати розхотілося. Сергій випив дві маленьких гірких на смак таблетки димедролу, знаючи, що спатиме після цього цілий день.

XIX

Операція, яку Дмитро Стефлюк збирався провести у переддень Нового року, віддавала неординарністю і, як вважали колеги, навіть попахувала екзотикою.

— Це ви навмисне під Новий рік запланували? — запитав його Саня, опер, що також був задіяний у розслідуванні справи зі зниклим трупом.

— А що, новорічний вояж по міському цвинтарю… — гмикнув Стефлюк, — ще й уночі…

— Ну що, хлопці, ловитимемо відьом чи вурдалаків? — запитав їх широкоплечий чоловік середніх літ у плямистій формі, зіскочивши з підніжки буса, що зупинився біля них.

Він поручкався з ними обома та сержантом, що стояв поруч.

— І тих, і тих, — цілком серйозно відповів Стефлюк, — а заразом і простих смертних. Усіх, хто вештатиметься по нічному цвинтарю. А особливо тих, хто виноситиме похоронну атрибутику.

Вони перекурили і розсілися по машинах. Стемніло.

За півгодини загін спецпризначення з оперативниками перекрив усі виходи з міського кладовища. Люди стояли тихо, причаївшись кожен у своїй схованці. Площа була величезна, і вони дослухалися, намагаючись вловити кроки потенційних нічних відвідувачів. Адже ті зовсім не обов’язково мали йти асфальтованими доріжками і могли зробити це будь-де між могил.

Цього дня було три похорони, і Стефлюк був переконаний, що день для проведення операції обрано правильно. Зі свого боку він також вважав, що ці люди — останні покидьки і заслуговують на значно більше покарання, ніж встановлене за подібний злочин законом, але мета його сьогодні полягала аж ніяк не у звільненні від них міського цвинтаря.

Все сталося акурат о першій годині по півночі. Десь далеко, з протилежного краю кладовища пролунав постріл. Єдиний. А за кілька хвилин йому доповіли, що зловмисників затримано. Навіть якщо окрім них існували ще якісь любителі «цвинтарного бізнесу», навряд чи тепер їх можна було очікувати тут цієї ночі.

Виказав злодіїв маленький ліхтарик з обмеженим пучком світла. Його й помітили здалека «беркути». Коли четверо хлопців нечутно наблизилися до розкрадачів могил, ті кинулися врозтіч, але постріл у повітря примусив обох лягти долілиць. За кілька хвилин їх, скутих наручниками, вивели з території кладовища і всадовили до машини.

Глянувши зневажливо на цих двох суб’єктів, Стефлюк коротко розпорядився:

— У відділок. І не товчіть їх дуже, ще встигнеться…

На обличчях злодіїв застиг натуральний переляк: вони уявили, що їх чекає…

Один з них виявився копачем могил. Саме він сидів зараз у камері, а Дмитро тим часом розмовляв з другим, якого вважав «перспективнішим».

— Пане майоре, — клявся той, — ну гадом буду! Лихий поплутав… Ну зрозумійте! П’ю я… Якщо зранку не матиму, за що пляшку купити, щось страшне буде… Здохну! А зарплати не дають… ви ж знаєте…

— Знаю, знаю… — кивав головою Стефлюк. — Але мені це не цікаво. Повторюю тобі ще раз — мені потрібна конкретна інформація. Три тижні тому з кладовища, на якому ти пасешся, пропав труп. Я хочу знати про це все. Ти зрозумів? Усе!

— Пане майоре, — змолився той, — та навіщо мені труп? Куди я його подіну? Вінок хоч за гривню продати можна… Знаєте, по чому вони у ритуальних? А є ж такі люди, що десятки не мають!

— А якщо ти, паскуда, — продовжував Стефлюк, — не зрозумієш мене, то говоритимеш з тими хлопцями, що мають кийки. А потім… Потім я упечу тебе туди, де ти хоч-не-хоч забудеш про горілку.

— А от помиляєтеся, шановний, — несподівано скинувся той. — Нічого я такого не зробив, щоб упікати мене! Я взагалі не пасуся! Один раз лихий поплутав…

Тим часом до кабінету увійшов оперативник. Не звертаючи уваги на затриманого та процедуру допиту, він перехилив графин і налив собі у склянку води. А випивши її, з розгону заявив:

— Уявляєте, Пилиповичу, цей мудак таки зламав ногу!

— Який мудак? — не зрозумів майор.

— Андрій! З «Беркута»! Щойно з травмпункту приїхали хлопці — кажуть таки перелом.

— Тьху! — сплюнув Дмитро. — «Беркут», називається… Через паркан скаче й ноги ломить… Цирк на дроті. Слухай! — Він несподівано зрадів. — А кажуть, немає худа без добра. Добре, що поламав. Дуже доречно. Це ж під час проведення операції? Саня, ти молодець.

— Ну… ніби… — не зрозумів Саня. — А причому я? Я ж не допомагав йому!

— А от він допомагав. — Стефлюк вказав на затриманого. — Він допоміг. Його ж ловили. Все! Їдь на травмпункт, забирай того Андрія, чи як його… І вези у нашу відомчу лікарню. Там поклади у стаціонар, обов’язково. Усе оформляєш, як належить, — під час проведення операції, двоє бандитів… чим вони його там… Словом, придумаєш. Дуй.

— Як скажете… — знизавши плечима, Саня вийшов з кабінету.

— Ось так, — сказав Стефлюк, потираючи руки. — А ти казав… Ніколи не пащекуй і не вимахуйся. Напад на працівників спецпідрозділу під час виконання — раз, нанесення важких тілесних — два. Перелом ноги — це вже важкі, ще й струс мозку допишемо — це як два пальці… Плюс групове — ти ж не сам був? О!.. — Дмитро навіть притис руку до грудей, наче вибачаючись, — от віриш, навіть з ходу не порахую, скільки за це можна намотати. А напавши, ви могли схотіти заволодіти зброєю і навіть стріляти. Був же постріл? Ну був же ж? А ви в рукавицях працюєте, бо зима надворі. Тож відбитки ваші на пістолеті не дуже й потрібні. Ну ти віриш, що рапорт ще не писався? Га? Ні, ти віриш, що ми напишемо його так, як потрібно?!

Затриманого наче правець ухопив. Роззявивши рота, витріщивши очі, він навіть не намагався щось бовкати, а лише з жахом лупився на слідчого.

— Загалом при бажанні сягне за десять, — підвів резюме Стефлюк. — А за цих десять тебе там так відп…, що назад хрін вернешся. Я вже не кажу, що з тобою робитимуть наші, заким до зони доберешся. За ногу товариша по зброї… Хоча це вже дрібниці.

Обскубаний цвинтарний комерсант зазіпав, намагаючись щось сказати, але на нормальну мову так і не здобувся.

— Що? — не зрозумів Стефлюк. — Чого ти роззявляєш рота? Ти що — риба?

— Я… пане начальник… — белькотів той, притискаючи руки до грудей, — пане майор! Я… пошкодуйте!

— Кого — тебе? — скривився Дмитро. — Таке чмо шкодувати?

— Я… чистосердешно… як належить! Ну повірте! Я все розповім! Кому ми вінки здаємо… Вони ж їх переробляють! Це все у нас, на комбінаті… Там такі сволочі…

— На хріна мені твій комбінат і твої вінки? — Стефлюк нахилився до нього. — Я тебе про що питаю? Про труп! Який викопали після поховання! А ти мені?

— Я не знаю! — клявся той. — Але дізнаюся, чесно! Я чув, що викопали… Он, Льонька розказував. Він же на комбінаті робить! Я взнаю!

— Добре, — погодився Стефлюк. — А тим часом ось тобі папір — пиши, що збирався. Хто там ще, крім тебе, на цвинтарі пасеться, хто переробляє, хто продає… Усе пиши, згодиться. На безриб’ї і рак — риба…

Писав злодій недовго. Переглянувши написане, майор залишився задоволений.

— Добре, — сказав він. — Два дні тобі на отримання результату. Інакше — все оце ваше кипіло…

Він погрозливо потрусив аркушем під носом у затриманого.

— А тепер дуй звідси!

— Як… дуй? — той нерішуче підвівся. — А… пропуск?

— Пропуск?! — здивувався майор. — А може, ще ключі від квартири? Дуй, я сказав! Не буде результату за два дні, я ще й втечу на тебе почеплю! А яка втеча з пропуском?

Задкуючи й натикаючись на стільці та одвірки, затриманий залишив кабінет.

Стефлюк дістав сигарету й запалив, а потім зняв трубку телефону.

— Саню, — сказав він, набравши номер, — давай другого…

XX

Тридцятого грудня Сергій остаточно зрозумів, що зустрічатиме Новий, і не який-небудь, а двотисячний, рік сам. Він лежав укритий ковдрою і дивився в стелю. Ніхто не поспішав запрошувати його зустріти Новий рік разом. Після того, як він усе рідше став відвідувати секцію самбо, кудись поділися друзі. Товариші по спорту почали забувати. Сусіди по блоку також не часто відвідували його після переселення до окремої кімнати, яку він тепер міг собі дозволити. Останню зі своїх подруг, Марину, він бачив два місяці тому — випадково. Відтоді кілька разів вона дзвонила, але він не мав часу і, хоч не хотів собі у тому зізнатися, бажання бачитися з нею. Їхати додому до батьків також було пізно, ще й з такою ногою… Якби хто сказав йому півроку тому, що він отак зустрічатиме нове тисячоліття, Сергій просто не повірив би.

Зараз у будинку Гайдукевича, напевно, готуються до походу у печери. По екзотику. А можливо, ніхто вже й не готується. Може, глава фірми давно припаркував свою «ауді» біля дев’ятиповерхівки, де живе розкішна блондинка у чорній сукні, а молода порядна та розумна дівчина з великими виразними очима, яка навіть не згадала про нього, що лежав з її милості на самоті у чотирьох стінах, сидить зараз на килимі та пестить своїх доглянутих псів. Усе стало на круги своя. І не повинно бути йому ніякого діла ні до Гайдукевича з його коханками, ні до псів, що табунами тинялися по віллі, ні до її чарівної господині. Ні-до-чо-го.

Порозглядавши стелю ще хвилин десять, Сергій накинув спортивну куртку і покульгав у вестибюль. Черги на телефон довелося чекати. Марини вдома не виявилося. Не виключено, вона вже готувалася до зустрічі Нового року десь в іншому місці, там, де її могли належно оцінити. Повернутися нагору, так ні з ким і не поговоривши, було б зовсім сумно і Сергій, повагавшись, набрав телефон Валерія.

— Ну, що, — запитав він, коли той озвався, — ти вже готовий до новорічного сафарі?

— Звичайно!

Настрій у Тализіна був піднесений. Валерій уже передивився спорядження і був у захваті. А перспектива несподіваного заробітку ще більше додавала наснаги.

— А колеги твої — ну, оригінали! — сипав він скоромовкою. — Дама хоче собачку до печер тягти, а верховний шеф пів морозильної камери на себе висадив, очевидно поїсти не дурень. По ньому, власне, видно. Та взагалі, хлопці з тих, що могли б жити ще веселіше, але не знають, як це зробити.

— Зрозуміло, — погодився Сергій.

— А як ти? Як твоя нога?

— Стерпно. Не найгірше, скажімо так.

— Радий за тебе. А це правда, що сама мадам тобі ногу поламала? Я взагалі думав, що тебе неможливо вивести з ладу, а тут…

— Звідки така інформація? — похмуро запитав Сергій.

Подібні запитання настрою не додавали.

— А їхній охоронець щось таке казав, — пояснив Тализін.

— Ринат?

— Він.

— Можеш передати йому, що язик у нього, наче в баби.

— Ліпше сам передаси, коли видужаєш, — дипломатично запропонував Валерій.

— Гаразд. Ну, що ж… Бажаю тобі приємної прогулянки. Слухай, — Сергій сам здивувався цьому запитанню, — а хто такий е-е… Джимі Патерсон? Тьху, тобто Джеремі Патерсон, ти не знаєш?

— Хто? — не зрозумів Тализін.

— Джеремі Патерсон.

— Не чув про такого. А чому ти питаєш?

— Ну, ти ж у нас ерудит, ходяча енциклопедія! — Сергій не відмовив собі у задоволенні ущипнути приятеля за запитання стосовно власної ноги. — Друзь, словом, місцевого масштабу…

— Не знаю, — пробурмотів Валерій, риючись, очевидно, у власній пам’яті. — А з якої це опери?

— Автор книги однієї.

— Про що?

— Не знаю, не по нашому написано. Англійською. Конкретна така книжка. Приблизно тридцять на двадцять сантиметрів і завтовшки сантиметрів з десять.

— Справжній костоломський підхід до оцінки книги, — зауважив Тализін. — Сказав би зразу: вдариш по голові — вб’єш. Не знаю. Не пригадую, щоб чув таке ім’я. А що?

— Та так просто… — відмахнувся Сергій. — Ну, гаразд. Щасливо тобі. Повернетеся — зателефонуй.

— Обов’язково, — пообіцяв Валерій. — І не тільки. З мене ж могорич за «працевлаштування»…

Не помітивши особливого піднесення настрою після розмови, Сергій повернувся до кімнати і впав у ліжко. Коліно знову почало скиміти.

Ось так. Мине тиждень, він підправить ногу і піде далі заробляти на життя чим уміє. А потім якось отримає-таки цей диплом, залишилося небагато. А потім, скоріш за все, сяде у свою «вісімку» і забереться з цього остогидлого за п’ять років міста, де він нікому не потрібний, під три чорти. Куди — він поки що не знав.

Саме над цим і думав Сергій, дихаючи у ковдру, натягнуту майже на ніс, коли несподівано почув з коридору звук, який примусив його здригнутися. Останнім часом його доводилося чути регулярно, майже щодня. Так могли цокотіти лише кігті пса по керамічній плитці підлоги. Миттю скочивши на здорову ногу, Сергій глянув у вікно. Під гуртожитком стояла червона «ауді» Гайдукевича. Не розуміючи, що з ним коїться, Сергій знову впав у ліжко і заліз під ковдру. Кроків чути не було, тільки кігті. Пес прогулявся по всьому блоку і таки повернувся до його дверей. Почувся обережний стукіт. Він уже знав, хто з’явиться зараз в отворі дверей, і разом з тим не вірив.

— Можна, — сказав Сергій.

Двері повільно розчинилися, і він побачив на порозі красеня-добермана з настовбурченими вухами. Юлія стояла поруч, тримаючи його за ремінець. На ній була коротка легка куртка поверх м’якого светра сірого коліру, джинси в обтяжку та м’які спортивні чобітки. Тому й не чути було за дверима кроків. Не вигадавши нічого кращого, Сергій так і залишився лежати, відкинувши лише ковдру до грудей.

Вона увійшла до кімнати, зачинивши двері, і звеліла псові:

— Акбар, місце!

Доберман, звільнений від ремінця, понюхав двері і слухняно розлігся, перегородивши прохід. Тільки після цього Юлія підійшла і сіла на край його ліжка.

— Привіт! Ну, як ти?

— Нормально, — відповів Сергій, дивлячись у простір.

— Вибач, я не могла провідати тебе вчора.

Вона подивилася йому в очі, шукаючи, як здалося Сергієві, сліди образи, якої на його власний подив, залишалося ще достатньо. Тому він відвів погляд. Вона зрозуміла.

— Я справді не могла, — сказала Юлія, торкнувшись його руки. — Чесне слово. Не дивися так, прошу тебе… Правда, не могла.

— Не переймайся, — заспокоїв її Сергій. — Я і не претендував на твої відвідини, хоча за те, що прийшла, дякую. Як іде підготовка? Нічого не змінилося?

— Нічого. Все готове. Завтра о першій виїжджаємо. Приходив твій товариш, все подивився, перевірив. Казав, що все гаразд. Він такий смішний!

— Він дуже розумна і порядна людина, гідна поваги більше, ніж, скажімо, я.

— Я знаю, що ти скромна людина, — сказала Юлія, продовжуючи дивитися на нього. — Тому про таке дозволь судити мені. Ти вартий. І не тільки поваги.

Запала ніякова пауза. Сергій аж розгубився від цієї на перший погляд безсторонньої фрази. Що вона хотіла сказати цим?

— Болить нога? — запитала Юлія, дивлячись тепер уже в підлогу.

— Зовсім не болить. Тільки якщо ходити… Але це мине. Я боявся, що травма серйозніша. Та, гадаю, за тиждень буду у формі. А тобі якраз цей вимушений відпочинок піде на користь, адже в нас надто щільний графік — майже як у олімпійської збірної.

Погоджуючись, вона кивнула головою. Тільки тепер Сергій помітив на ній косметику — під час занять Юля нею практично не користувалася. Він ніяково замовк. Вона також мовчала, дивлячись убік. Чомусь його переслідувало враження, що вона чимсь стурбована. Чимсь більшим, ніж його травмована нога.

— Є якісь проблеми? — запитав Сергій.

Вона наче прокинулась і глянула на нього.

— Жодних проблем. Ти знаєш, я прийшла не тільки поцікавитися твоїм здоров’ям, а й попрощатися з тобою у старому році. До нового вже не побачимося. Бажаю тобі бути у ньому здоровим, щасливим та багатим.

— Дякую, — сказав Сергій. — Гарні побажання. Якраз те, чого мені бракує. От тільки не знаю, що Побажати тобі у відповідь, адже все це в тебе вже є…

— Звідки ти знаєш, що в мене є? — промовила вона якось сумно і разом з тим безтурботно. — Побажай мені удачі.

— Що ж, бажаю тобі удачі, — сказав Сергій.

— Дякую.

Юлія зігнулася, наче збиралася підводитися, але затрималася в нерішучості і раптом, нахилившись ще нижче, притулилася губами до його щоки десь внизу. Сергій не відразу збагнув, що діється. В першу мить він розгубився, а далі відчув у грудях гарячу хвилю, здатну поглинути геть усе. Не тямлячи, що робить, він торкнувся рукою її волосся, друга відчула худенькі плечі під легкою курткою. Це було божевілля. Йому здалося, що вона навіть дихати перестала. Рука сповзла по її плечах і стиснула лікоть. Тільки тепер вона дихнула, відхилившись від нього, і повільно підводячись з ліжка. Сергій, наче зачарований, дивився в її очі, знаходячи там те, що так боявся побачити. Розтуляючи губи, він ще не знав, що зараз вимовить, але Юлія випередила його.

— Відвернися, будь ласка, — сказала вона.

Тільки тепер він зауважив, що її рука, ковзнувши під куртку, застигла на металевому ґудзику джинсів.

— Відвернися, будь ласка, — повторила вона.

— Юлю, ти… ти з глузду з’їхала, — він таки зміг отямитися. — Схаменися…

— Я тебе прошу…

— Ти божевільна. Я бачив машину внизу… Хто тебе привіз?

— Хто б мене не привіз, — сказала вона, не відводячи очей, — він чекатиме мене там, поки я не повернуся. Відвернися, будь ласка, я так не можу…

Не тямлячи, що робить, Сергій повернувся до стіни. Серце калатало несамовито, обличчя пашіло вогнем. Тільки зараз він зізнався собі, що останнім часом свідомо йшов до цього. На половик упало щось легке. Потім клацнула металева пряжка і щось глухо впало на куртку. І ось, нарешті, «блискавка», потім щось зашелестіло. Він не намагався уявити, що відбувається там, за спиною. Картина поставала перед очима сама, і від цього готове було зупинитися дихання.

Його легенько хитнуло, рипнули пружини. Сергій відчув обережний дотик. Повернувшись, він знову вперся в її погляд, відчувши своїм тілом всю її одночасно, усвідомлюючи, що зараз її обличчя зовсім близько, а губи вимовляють його ім’я і ще щось… Вона дихала на нього, обійнявши руками за шию і дивлячись у самі очі. Сергій бачив наче у мареві, як розтуляються її губи. О Господи… Ось коли. Те, чого не повинно бути. Божевільне відчуття… Її погляд наче випивав його зсередини. Нехай там внизу її чекають десять червоних «ауді»! Нехай все горить… Він «поплив»…

Усе обірвалося так само несподівано, як і почалося. Щось сталося. Юлія раптово відсторонилася від нього і затулила обличчя руками.

— Що з тобою? — нічого не розуміючи, він лише погладив її по плечі. — Юлю, що сталося?

Та вона тепер наче боялася глянути на нього.

— Пробач, — сказала вона. — Я не можу… Боже, що я роблю… Відвернися, будь ласка, ще раз…

Він виконав її прохання і тепер мовчки дивився у стіну. За вухами вже не пульсувало, а та гаряча хвиля поступово, важко влягалася. За спиною знову почулися ті самі звуки — у зворотному порядку, потім зашелестіло. Настала тиша. Сергій відчув обережний дотик до свого плеча і легкий поцілунок на щоці — зовсім інакший, ніж той, перший. Від нього вже не дихало всепоглинаючим бажанням.

— Ще раз пробач, що я так… — сказала вона. — Ти однаково нічого не зрозумієш. Не ображайся на мене.

Вона пішла, лише на мить затримавшись у дверях і ще раз обернувшись до нього, але Сергію здалося, що це вже був погляд крізь нього. Двері повільно зачинилися. Він витяг подушку з-під голови і накрив нею обличчя.

XXI

Цей день виявився одним із найжахливіших. Похмурий ранок сипав у вікно дрібним сухим снігом. У кімнаті було зимно. Настрій перебував десь біля нуля. Сергій не пам’ятав, як заснув учора. Знав тільки, що це далося важко. Обличчя Юлії, яке нещодавно дивилося на нього майже впритул, перетворилося на якесь нав’язливе видіння, якого ніяк не вдавалося позбутися. Напевно, під час однієї зі спроб спекатися його він провалився у довгоочікуваний сон. Це речення, хоч і не потребує шліфовки, є, як і попередня вставка, абсолютно зайвим.

На ранок нога майже не боліла. Зникло те неприємне відчуття, ніби в суглобі щось заважає. За кілька днів він повністю стане на ноги. Та це його не надто звеселило. На душі коти шкребли. Що ж тепер робити? Знову їхати на віллу і продовжувати тренування? Так, ніби нічого й не сталося? Можливо, якийсь час це вдаватиметься, а далі?.. Той потяг, який обоє вони відчули вчора одне до одного, все одно доробить свою справу. Зупинити це неможливо. І хтось обов’язково постраждає. Сергій шкірою відчував, як затягується гудз, розрубати який буде ой як важко!

Хоч як він намагався думати про щось інше, подумки знову і знову повертався на віллу. До неї. Гайдукевичі були дивною парою, не тільки через різницю у віці. Сергій ніяк не міг зрозуміти, що їх пов’язує. Немолодий чоловік цілими днями займався своїм бізнесом, вечорами пропадав у коханки, а між цим знаходив час почитувати фундаментальні праці іноземними мовами. А вона проводила увесь час в чотирьох стінах. Молода жінка, наділена інтелектом, могла б принаймні десь вчитися, у якомусь престижному вузі! Хай там що, але Юлія не була схожа на жінку, що остаточно записала себе у вічні домогосподарки. Невже її вибір зумовлений суто грошима і ні про що не шкодує? Якщо так, то чому при першій нагоді скаче до нього в ліжко і дивиться голодними очима?

Сергій знову пригадав її погляд. Такий, як учора, коли вона схилилася до нього. Ні, справа не тільки в ліжку. Їй потрібно щось більше. «Звідки ти знаєш, що я маю?» Безперечно, вона відчувала дискомфорт, та, як вважав Сергій, сама була у тому винна. Все, чого їй зараз бракувало, ще раніше Юлія принесла в жертву матеріальному благополуччю. Звичайна, банальна історія. А тепер ще й збиралася перекласти ці проблеми з хворої голови на здорову. Сергій свідомо підживлював думки, які могли б викликати антипатію до неї. Нічого тут розчулюватися. Та антипатія не з’являлася. Навпаки, хотілося… ні, не того, що могло статися учора. Просто бути поруч.

Доходила дванадцята. Зараз вони повинні виїжджати. Поставлять машини у селі і підуть під землю, зустрічати Новий рік з екзотикою, як і належить «новим українцям». Хоча компанія, звичайно, підібралася доволі дивна. Сергій помітив це відразу. Взяти хоча б того, вусатого, до якого відразу приліпилося це образливе прізвисько — Чмурик… Маленький такий, моторний… Таке враження, що попиває добряче. Ну ніяк не вписується він у їхню компанію! Як його звати? Григорій. Ну, Ринат або Олег — це зрозуміло, охоронці, слуги свого роду. А цей же хто? Ніякий він не друг Гайдукевича — це точно. Сто відсотків. То чому він його туди потяг? Якого святого?

Або хоча б Юлія… Затялася брати з собою собаку! Чисто здуріла! Скільки зусиль коштувало йому пояснити їй, що це неможливо! Ледве втлумачив. От бери пса — і все! Не можна добермана, то давай того, дрібного. А коли стало остаточно відомо, що замість Сергія їх поведе Тализін, вона і до нього почала чіплятися з тим самим. Чисто звихнена на своїй псарні. Напевно, і спить з ними. Як тоді — лягла серед дня спати, і навіть пси до дверей не підходили, коли він дзвонив. Напевно, обох у ліжко затягла. Збоченка…

А взяти Гайдукевича? Напакував рюкзаки, що у найширший прохід не влізеш. Чого тільки не напхав — навіть молоток та зубило. Сталактитів назбивати на пам’ять? Консервів набрав на тиждень. Навіть жилку риболовну. Для чого? Кого ловити зібрався? І ще купу всякого… Він пригадав, як руки обмацували в рюкзаку невідомі предмети. Відеокамера! Безперечно. Якась велика тверда коробка. Що ще може там бути, якщо не вона? Аякже!.. Треба належно оформити цю підземну епопею.

А Ринат? Похмурий тип. Мовчазний. Сергій згадав його неприховану насмішку, коли вони їхали у його «вісімці». Напевно, недолюблює його. Не виключено, Сергій, сам того не бажаючи, відібрав у нього одну з його функцій. Можливо, саме він навчав Юлію рукопашного бою, поки не з’явився Сергій? А може, й не тільки цього? Адже пані повинна отримувати все, чого бажає… Цікаво, чи носить він зброю? А ще цікаво було б зустрітися з ним у спортзалі, на килимі. Сергій знову уявив собі Рината — майже такий самий на зріст, зовні нічого надзвичайного, але під його одягом вгадувалося міцне жилаве тіло, а точні зібрані рухи та скупа міміка свідчили про швидку реакцію. Чому ж тоді Гайдукевич не скористався Ринатовими послугами, а знайшов його, Сергія? Напевно, не тому, що помітив, що той підбирається до неї. У цьому разі він би його просто вигнав.

Другий охоронець — Олег — чомусь не викликав у нього такого інтересу. На його думку, він програвав Ринату в усіх відношеннях. Одного разу, приїхавши на чергове тренування, Сергій став свідком «зміни варти». Він бачив це лише здалека, та враження, що Ринат має більше повноважень, після цього зміцніло.

Напевно, Сергій ще довго перебирав би у пам’яті всілякі спостереження, якби хлопець з нижнього поверху не покликав його до телефону. Іти вниз не дуже хотілося, але він таки пошкандибав, намагаючись не згинати ногу в коліні.

— Вітаю! — почулося з трубки, коли він притулив її до вуха. — 3 Новим роком, Сергійку! Ти вже зовсім мене забув, а от я дзвоню, щоб таки поздоровити тебе.

Це була Марина.

— Я тебе також вітаю, — сказав Сергій. — Бажаю… бути здоровою, щасливою та багатою.

— Ого, яке привітання! — вона здивувалася. — А це взагалі ти? Щось не впізнаю тебе.

— Я, я… — заспокоїв Сергій. — Просто зараз так модно у кращих людей міста.

— Ну, звичайно, ти ж тепер з кращими людьми дружбу водиш. Новий рік справлятимеш також із кращими? Принаймні за мене…

— Новий рік справлятиму сам, — похмуро промовив він.

— Як сам? — не зрозуміла Марина.

— Просто: ляжу в ліжко і зустрічатиму.

— Щось сталося? Я чую, ти не в гуморі.

— Коліно пошкодив, — Сергій казав напівправду, — от і не в гуморі.

— Що, серйозна травма?

— Так собі…

— То я приїду? Хочеш? — запропонувала вона.

— Приїжджай, — мовив він після хвилинної паузи і попрощався.

Продовжуючи і далі годити пошкодженому коліну, він піднявся до кімнати і заліз у ліжко.

Вона впорається швидко. За якусь годину буде тут. На мить його охопило не зовсім приємне відчуття. Здалося, ніби він використовує свою колишню подругу. Хоча чому колишню? Адже нічого такого не сталося. Хто казав, що Марина — колишня? Можливо, цей її дзвінок і на краще. Принаймні не лишиться наодинці з думками.

А взагалі дивно, чого раптом вони так загорілися тими печерами? Дивно, доволі дивно… Гайдукевич побачив його карту і спитав, що це, а коли Сергій пояснив у кількох словах, що таке спелеологія, заявив що це фігня. І все, ніякого інтересу. Потім їм довелося чекати в машині, і Гайдукевич знічев’я взяв до рук карту. І відразу щось змінилося. Він навіть відклав свої справи і відправив помічника додому! Справді, саме так воно і було. Тільки тоді не кинулось у вічі. Сергій навіть пригадав, як Гайдукевича щось зацікавило на карті і він хотів було запитати, але зупинився на півслові. Що такого могла побачити на карті людина, зовсім далека від спелеології? А можливо, саме у цей момент у нього виникла ідея зустріти там Новий рік зі своєю незрівнянною Юлією? І він, наче на крилах, покинувши все, полетів ділитися з нею цією ідеєю?

Ні, на Гайдукевича це не схоже. Той, хто вечорами пропадає в сексуальних блондинок, не мав би летіти на крилах до правовірної дружини, охоплений подібними ідеями. Що ж тоді він там знайшов?

Потім Сергію знову пригадався загадковий персонаж з вусами, якого він бачив у Гайдукевича, коли обговорювалися деталі походу. Яка його роль? Для чого його туди тягнути? Не для того, щоб випити з ним чарку, — це точно. За весь час, поки тривала нарада, вони з господарем не перемовилися навіть словом. Більше того, Гайдукевич взагалі на нього не дивився! Ще один охоронець? Нісенітниця. Його штурхони добре у лоба, і він упаде, не знати, чи підведеться потім. Водій? Олег з Ринатом їздять за кермом. Плюс сам бос. Ні, схоже, це зовсім чужа людина. Несподівано Сергію пригадалася ще одна деталь. Цей, з вусами, курив «Приму» без фільтра у пожмаканій картонній пачці. Людина зовсім іншого кола. Сто відсотків. Усе виглядало тепер, після детального осмислення, так дивно…

Про печери його кілька разів розпитувала і Юлія. Як здалося йому тоді, без найменшого інтересу, хоч і казала, що дуже хоче туди потрапити. Сергій знав, як виглядає інтерес в її очах. Тоді, коли, відпрацьовуючи до нестями той чи інший прийом, вона заламувала його руку з ножем, інтерес просто виблискував з її очей. Щоб йому не скласти останньої сесії, якщо їй дійсно туди хотілося! А знову-таки пес! Навіщо їй пес у печері? Стереотип? Просто звикла? Для чого взагалі стільки псів? Кому потрібні охоронці, що цілодобово несуть варту? Для чого ці навички рукопашного бою, тренування до втрати пульсу? Вона когось боїться! Навіть до нього у гуртожиток прийшла з собакою. А може, вони обоє когось бояться. А вона особливо.

Вчорашній її візит був лише другим, за його спостереженням, випадком, коли Юлія залишила віллу. Знову постало у пам’яті її обличчя, її великі чорні очі, які наче промовляли до нього. Сергій струсонув головою, намагаючись прогнати цей спогад. А вчора?.. Вона попросила його відвернутися. Їй же Богу, Юлія не та жінка, яка соромиться чоловіка, котрого хоче. Все, що вона робила, — завжди робила рішуче, без вагань. На всі проблеми — грудьми, з розплющеними очима. Це було її життєве кредо, принаймні такого висновку дійшов Сергій за десять місяців знайомства з нею. А тут: «Відвернися, будь ласка!»

І раптом його уява домалювала те, що сталося далі, за його спиною після цих слів. Вона роздягалася. Щось зашелестіло — це впала на підлогу куртка. А він лежав тоді, відвернувшись до стіни, і лічив секунди та речі, що вона скидала, оскільки лише вони відділяли його від того жаданого моменту. Далі клацнула металева пряжка і щось важке, глухо стукнувши, впало на куртку. Він пам’ятав і попередню картину — її пальці на ґудзику джинсів. Звідки взялася пряжка? Адже на джинсах не було ременя! Яка така металева пряжка може бути в жінки між курткою та джинсами зі светром, якщо в джинсах немає ременя? Висновок напрошувався однозначний — жінка, яка чогось боїться, може носити зброю, і він, Сергій, не повинен був її бачити.

Усе нові деталі зринали в пам’яті, непокоячи дедалі більше. Він дедалі чіткіше усвідомлював, як мало приємного йти з подібними підозрами під землю у компанії таких людей. Тепер замість нього туди йде Тализін, який, очевидно, нічого такого не підозрює. І це, мабуть, у сто разів гірше. Якась невиразна тривога охопила його, та Сергій намагався відмахнутися, гадаючи, що надто згущає фарби.

Година давно минула, але Марина не поспішала з’являтися. Сергій сів на ліжку і потер скроні. Від цих аналітичних операцій почали вимальовуватися якісь загальні обриси, але настільки туманні, що годі було й сподіватися щось зрозуміти.

Цікаво, чи дозволив Валерій тягнути з собою увесь «багаж»? Якщо він пішов у них на поводу, то як вони дістануться з тим усім до місця підземного пікніка? Мимоволі пригадався анекдот, коли стюардеса півгодини розписувала пасажирам, якими зручностями обладнано літак, а в кінці додала: «Ну а тепер спробуємо злетіти з усією цією…» До того ж маршрут, який обрала Юлія, цілком тягнув на першу категорію складності. Словом, з якого боку не глянь, Тализіну не позаздриш.

Тільки-но Сергій уявив собі всю компанію в печерах, як одразу зрозумів призначення тої риболовної жилки. Ну, дає мужик! Не дарма про цих «нових» анекдоти розповідають. Гайдукевич боявся заблукати у печері і не вийти на поверхню! Тільки так можна пояснити наявність щонайменше двох бобін волосіні. Теж мені Тесей у лабіринті. Отже, той, хто йтиме останнім, має закріпити за щось і почати розмотувати волосінь, а на зворотному шляху той, хто йтиме першим, мав би її змотувати. Цікаво, що сказав би Тализін, побачивши, як у нього за спиною починають розмотувати жилку? Покрутив би пальцем біля скроні. Мовляв, очманілі дилетанти — гірше динаміту… Зате перестраховщик Гайдукевич отримував стопроцентну гарантію повернутись назад навіть без провідника…

Без провідника?! Ця думка неприємною скалкою засіла у його розбурханій свідомості, викликаючи нові підозри та невтішні думки.

Сергій підвівся на ноги і пройшовся по кімнаті, забувши про коліно. Наявність жилки в рюкзаках Гайдукевич тримав у таємниці. Звісно, хто б із ним пішов туди після появи таких припущень? Ні Сергій, ні Валерій не розповсюджувались у клубі про майбутній захід, адже отримання ключів для проведення у печерах новорічних пікніків могло мати для обох неприємні наслідки. Виходило, що про те, хто, коли і куди саме пішов, не знав ніхто. Тим більше нікому не було відомо про наявність групи Гайдукевича і її склад. А що як група дійсно збиралася повертатися назад без провідника?

Обличчя пашіло, а в ямці під ребрами стало холодно і щось лоскотало. Що за нісенітницю він тут вигадав?! Менше треба дивитися американських фільмів! І все ж таки… Ситуація, де надзвичайно легко сховати всі кінці.

Маячня.

Сергій зауважив, що вже давно міряє кроками кімнату. Дивно, але коліно майже не давало про себе знати. Де ж вона, та Марина? Скільки можна? Вона спізнювалася завжди, скільки він її знав. А давно б уже годилося розкоркувати якусь пляшку, та й з’їсти щось. Ну і ще дещо він би собі дозволив на рубежі, так би мовити, тисячоліть. Ця зарозуміла пані Юлія так його учора завела… А потім — бувай здоров. І щоб йому згоріти, якщо Марина чимось гірша. А простіша і сексуальніша — так це вже сто відсотків. Завжди нагадувала йому дівчину з американського ролика. Біс із ним, хай буде як в американському ролику — фірмова пляшка, проста їжа в упаковках та симпатична блондинка. Вони сідають, відкорковують пляшку, запалюють свічки… А потім, як і належить, заходить вайло у шкірянці і висаджує з глушника цілу обойму у тіла, що застигли під ковдрою. Саме так. Якщо все вірно, то він, Сергій, також є одним із кінців, які належить обрубати. Адже йому відомо про новорічну походеньку групи Гайдукевича.

Він зупинився серед кімнати і провів руками по обличчю, яке починало пашіти. Треба ж так накрутити себе! З Тализіним вони відлазили за ці роки, напевно, не одну сотню підземних кілометрів. Цей діловий та імпульсивний геній-технар завжди викликав у нього особливу симпатію. Він втягнув його у цю авантюру, а сам сидить у своїй «барлозі» і чекає, чим усе скінчиться! Їхати просто зараз? Перехопити їх уже не вдасться. Пізно. Розшукати там, у печерах? Неважко, адже маршрут йому відомий — Серце Диявола. Навіть якщо припустити, що його несподівано змінили, у спелеологів існує правило — ставити на скелі при вході напрямок маршруту крейдою. Це завжди робить старший групи. Вийшовши назад, він же й стирає напис. У будь-якому разі Тализін обов’язково поставив позначку. От тільки чи здогадався зробити це непомітно?

Хай там як, знайти їх можна. А що далі? Сидять вони у Серці Диявола, п’ють шампанське. Добрий день, я прийшов, мовляв, уже видужав. З Новим роком!

«Приперся…»

Сергій відчинив шафу і витягнув стару спортивну сумку, де завжди було зібране все необхідне. Чоботи лежали окремо. Він постояв у нерішучості, колупаючи пальцем оббитий нержавійкою носок чобота та шипи на підошві. Потім поставив чоботи на підлогу, дістав з шухляди еластичний бинт і звичними рухами почав мотати коліно.

Коли постукали у двері, він був уже вдягнений. Хто це? Мала би бути Марина. Обережно, щоб не стукати шипами об підлогу, Сергій підійшов до дверей і став збоку.

— Хто?

Настала пауза. Напевно, Марина викотила очі, почувши таке.

— А ти що, ще когось чекаєш?

Сергій відчинив двері. Марина увійшла, здивовано оглядаючи його, та так і залишилася мовчки стояти посеред кімнати, дивлячись на його «струйові» чоботи, усі в кишенях брезентові штани, таку ж куртку та чорну спортивну шапочку. Вона дуже добре знала, для чого призначене таке вбрання.

— Що це все означає? — запитала вона. — Як… це розуміти? Ти що, з глузду з’їхав? Я все кидаю…

— Тихо, — сказав Сергій, — я тебе прошу, помовч і не додавай мені проблем. У мене їх і так досить…

— Чого ж ти дві години тому не казав мені про свої проблеми? — мало не закричала Марина.

— Не репетуй, — зловісно промовив він. — Сядь тут і сиди тихо. Двігодини тому їх ще не було. Прошу тебе — сядь і посидь десять хвилин мовчки.

Сергій не хотів ображати її, більше того, потребував її допомоги. Він дістав два поштових конверти, два аркуші паперу, копірку і, не звертаючи на Марину уваги, почав писати.

«Я, Сергій Вертепний, член обласного клубу спелеологів, 31 грудня 1999 р. о 13 годині 20 хвилин вирушив у підземні печери поблизу с. Малиновичі на пошуки групи, яку повів туди двома годинами раніше Валерій Тализін, заступник президента цього клубу.

Склад групи:

1. Борис Олександрович Гайдукевич, директор фірми „Магнолія“, проживає по вул. Білецькій, 8.

2. Юлія — його дружина або подруга.

3. 4. Ринат та Олег — охоронці.

5. Григорій — невідома мені особа: низький на зріст, середнього віку, з вусами, палить дешеві цигарки, можливо, випиває.

Ймовірний напрямок — західна гілка, Серце Диявола.

Підозрюю, що члени групи спланували злочин, і Тализіну, який про це не знає, загрожує небезпека.

Те, що цей лист потрапив до вас, означає, що я не повернувся з печер у призначений час, а отже, мої підозри підтвердилися.

С. В.»=

Перечитавши лист, Сергій поклав обидва примірники в окремі конверти та заклеїв. Тільки тепер він подивився на Марину.

— Якщо я не з’явлюся завтра до дев’ятої ранку, — сказав він, — передай цього листа у найближчий відділок міліції черговому, а цього — дружині Валерія Тализіна, ти знаєш його. Адреса написана на конверті. Ти все зрозуміла? Їй же повідомиш про другий лист, який ти занесла до відділку. Вибач за Новий рік. Я не розраховував на такий поворот подій.

На Марину було жалко дивитися. Її обличчя знову змінилося, і замість гніву та образи Сергій побачив якесь побоювання, а потім і переляк.

— Що це означає? — тільки й спитала вона.

— Немає часу пояснювати, — сказав Сергій. — Але запам’ятай, якщо ти розкриєш листа або зробиш щось таке, чого я не просив, а мені все-таки вдасться повернутися, то скручу тобі голову. Пробач.

Він легенько підштовхнув її до дверей і, «ощаслививши» ніяким поцілунком десь біля вуха, додав:

— Біжи. Я піду пізніше. Не бійся, ніхто не знає, що ти приходила до мене. Йди собі і спокійно справляй Новий рік, тільки не проспи дев’яту ранку.

XXII

Траса була на диво пуста і чиста. Дрібний сухий сніжок, який сипав потроху від самого ранку, сильний вітер відразу здував з покриття. Траплялися лише поодинокі машини. В обідню пору тридцять першого грудня, на рубежі тисячоліть, ніхто не горів бажанням кудись їхати.

Асфальт був сухий, і Сергій добряче тиснув на газ. Здавалося, що «вісімка» просто летить на крилах. Мотор завзято гудів, а Сергій зосереджено думав над тим, що робитиме далі.

Насамперед треба було б проїхатися по селу в пошуках машин. Коли збирається така компанія дилетантів, часто трапляються неув’язки і все проходить з запізненням на кілька годин. Цей варіант влаштував би його найбільше. Це дозволило б перехопити групу ще до заходу у печери й уникнути взагалі усіх можливих неприємностей. Сергій би у такому разі навіть не вдавався до якихось пояснень та подробиць. Він просто заявив би з розгону, що в Тализіна дружина або син потрапили до лікарні, і забрав би його тієї ж секунди. А вони хай роблять, що хочуть.

Якщо ж похід вже почався, він вирішив лише увійти до головного залу і пошукати оту саму жилку, на якій усе зійшлося. Якщо жилка ніде не прив’язана і не тягнеться в глиб печер, залишиться просто повернутися, адже саме на ній базувалися усі його підозри. Сергій відчував, що саме так і станеться. Треба ж було таке вигадати? Доведеться терміново розшукувати Марину і якось залагоджувати інцидент. Найлегше — розповісти, як усе було насправді.

За поворотом показалися Малиновичі. «Вісімка» скинула швидкість і покотила кривими вуличками села. Сергій знав садиби, біля яких спелеологи найчастіше залишали транспорт. Він прокатався по цих вуличках туди й назад, потім об’їхав усе село, але марно. Невже вони могли так сильно затриматися? Доведеться чекати на в’їзді. Стривай! Хто ставитиме машину в селі, збираючись вдіяти щось таке? Адже якщо почнуться розшуки, селяни вкажуть що за машини стояли у когось на подвір’ї, і тоді їх обов’язково знайдуть.

Сергій загнав машину в один із дворів, розпитав господаря, чи не проїжджали тут ті, кого він шукає і, закинувши сумку на плече, пішов у напрямку печер. Колючий морозний вітер дув в обличчя. Під ногами рипіла снігова крупка. Вийшовши за село, він попрямував далі, оглядаючи по дорозі можливі місця стоянки транспорту: снігу на землі лежало обмаль, грунт замерз, можна було їхати куди завгодно. За невеликим ліском начебто з-під землі виростали скелі, утворюючи велетенську «сходинку», над якою знову розляглася рівнина. Сергій звернув праворуч — до зарослої кущами балки.

Машина стояла за кущами. Сергій зупинився в нерішучості. Поставивши сумку на землю, він підкрався до крайніх кущів. Це був новенький шикарний «форд». Шибки були тоновані, і бачити, що робиться всередині, він не міг. Виколупавши з-під снігу якусь грудку, кинув її через кущі, намагаючись поцілити у дах машини, та промахнувся. Друга спроба виявилася вдалою. Сергій завмер, майже не дихаючи. Нічого… Раптом дверцята відчинилися, і з машини вийшов чоловік з бородою, вдягнений у светр — напевно, в машині було тепло. Сергій бачив його вперше. Отже, Ринат і Олег пішли до печер у складі групи. Так і мало бути. А потім… Ні, це не здалося. Він не просто нахилився, а щось промовив тому, хто сидів у машині. Відстань була значною, шумів вітер, і Сергій не міг чути звуку голосу бородатого, але враження складалося саме таке.

Чолов’яга обдивився навколо, потягнувся і ще раз оглянув галявину та найближчі кущі. І тут прочинилися двері з другого боку. На жінці, що вийшла, вечірньої чорної сукні не було. Натомість були джинси та тепла куртка. Біляве волосся її було зібране на голові ззаду, але Сергій якимось чуттям зрозумів, що це вона, хоча ту, від вигляду якої несподівано закрутилася голова і на мить промайнула пекуча думка: «ну чому вона не моя?», він бачив лише одного разу, ще й у темряві. Але це була вона. І рух її, що показував: «Боже, як же тут зимно…», віддавав тією ж граціозністю, що й тоді, біля дев’ятиповерхівки.

Для чого Гайдукевич припер її сюди? Залишив у машині — зрозуміло. Не тягти ж на пікнік одночасно дружину й коханку. А от навіщо витяг з хати?

Позадкувавши до сумки, Сергій обійшов балку і видерся на схил, де знаходився єдиний вхід до підземної сітки печер. Група давно увійшла. Величезна колодка не висіла, двері були зачинені зсередини. Знаючи секрет, Сергій витяг з-за каменя дротик і, підваживши внутрішню клямку, увійшов до зали.

Там було тепло і пусто. Під стіною стояли два великих рюкзаки. На стіні зали біля розщілини, з якої відкривався хід, крейдою стояла позначка:

31.12.99. Зах. С.Д. Тал. 6.

Це означало, що саме цього дня група з шести чоловік, яку вів Тализін, вирушила у західну гілку до Серця Диявола. Вдягнувши каску і увімкнувши на ній ліхтар, Сергій пройшов кроків по сто у кожному з напрямків, які відкривалися з зали. Ніде ніяких жилок прив’язано не було. У західному напрямку він пройшов ще далі. Повернувшись до зали, задумливо почухав потилицю.

Жоден із залишених у головній залі рюкзаків не належав Валерію. Озирнувшись, хоч у печері явно нікого не було, переборюючи неприємне відчуття, Сергій відкрив один рюкзак. Шампанське, коньяк, консерви, штани, куртки. У другому був тільки одяг. Теплий одяг, якщо не брати до уваги ліфчика, трусиків, натільної сорочки, словом — повного набору леді. Там же була і пляшка з прозорою рідиною. Відчуття, що порпаєшся у чужій білизні, стало нестерпним, і він склав усе назад, щоправда, відкупоривши перед цим пляшку. Це був спирт.

Чим же вони збиралися святкувати Новий рік, якщо все залишилося тут? Можливо, Тализіну вдалося їх переконати, що не варто тягнути цей вантаж у такий маршрут? Тоді де решта багажу? Виходило, що всі ті молотки, зубила вони потягли з собою. Жилку, до речі, також. А для чого їй тут знадобився повний гардероб? Ну, труси — біс із ними, жінка все-таки… А шерстяні спортивні костюми, пухова куртка — наче на полюс… Адже він пояснював, що у печерах не холодно, а порівняно з тим, що робиться надворі, взагалі тепло. А хто, цікаво, питиме спирт? Хіба той вусатий «чмурик»? Але чому тоді пляшка лежить біля жіночої білизни?

Сівши на свою сумку, Сергій притулився спиною до скелі. Надто багато питань без відповідей, щоб, плюнувши на все, їхати додому. Але водночас чогось іще не вистачало, щоб вирушити західною гілкою слідом за групою у Серце Диявола. Машина залишена не в селі, більше того — захована. Це погано. Їжа і, головне, пляшки залишені у залі. Також погано. Вся підозріла амуніція взята з собою — і це погано.

І раптом він вловив ще одну невідповідність. Яким би масивним та потужним не виглядав захований у кущах «форд», все-таки це легковик. Ну скільки могло у ньому вміститися? Максимум шість чоловік, якщо тіснитися. Якраз із шести чоловік складалася група. Але ж двоє людей лишилося в машині. Не виключено, вони прибули двома машинами, але одна поїхала. Може, розраховують, що на зворотному шляху місця вистачить? Тоді хто зайвий? Враховуючи наявність мадам, виходило, що Юлія. І, напевно, Тализін.

Чортівня. Повна чортівня. Навіть хотівши когось позбутися, навіщо таке організовувати? Та ні, насправді все простіше й банальніше.

Він пройшовся ще раз по залі, присівши кілька разів. Коліно в еластичному бинті поводило себе цілком стерпно. З його навичками та досвідом до місця можна дістатися години за півтори. Якщо там усе гаразд, то ще півтори забере шлях назад. Година їзди додому. Саме час зустрічати нове тисячоліття. Ще раз мацнувши себе по кишенях, він пірнув у розщелину.

XXIII

Шлях долався легко. Травмоване коліно практично не нагадувало про себе. У свою чергу, Сергій намагався максимально його берегти. Скоро все з’ясується, і він закінчить цю, не знати яку за рахунком, підземну подорож там, де і почав її. А над своїми тривогами просто посміється. Він вирішив, що розповість усе Марині. Можна буде посміятися разом. Стрілки годинника щойно минули п’яту.

Сергій наближався до входу у Західну сітку. Досі він рухався єдиним можливим шляхом — коридором завширшки близько метра і заввишки три-чотири метри. Різких поворотів тут не було, особливих перешкод також. Це була західна гілка. Вона тяглася дуже далеко і закінчувалася тупиком. Та в одному з бокових відгалужень просто під ногами відкривалася вузька діра, яка вела донизу, — Гусяче Горло. Надзвичайно вузький прохід міняв кілька разів свій напрямок і нарешті, забравши круто вгору, відкривався у невеличку залу, в якій лише невисока на зріст людина могла повністю випростатися.

Тут починалася Західна сітка — найменш вивчений район підземних печер. Ходи розгалужувалися, і дістатися до Серця Диявола звідси можна було кількома шляхами. Який з них обрати, Сергій ще не знав. Можна було довго дискутувати, який з них легший. Думка про це їх з Валерієм могла не співпадати. Разом вони завжди ходили через Хмарочос, оскільки там розташовувалися найменш досліджені печери, але цей маршрут був однозначно важчим. Отже, Тализін мав обрати один з трьох, які залишилися. Який? Але ці вагання знову ж таки були позбавлені глузду. Навіть якби Сергій знав, який шлях обрала група, то навряд чи міг би відразу визначитися, що краще — йти ним же чи обійти їх іншим. Зустрічатися з усіма він категорично не бажав.

Коридор вперся у стіну. Пройшовши кілька кроків боковою розщілиною, він став на обидва коліна, більше спираючись на здорове, й опустив голову в діру. Цікаво, як вони все-таки протягли сюди рюкзаки, навіть маленькі? Сергій ковзнув головою у касці по стіні Горла і відпустив край входу, вільно прослизнувши донизу. Потім протягнув праву руку здовж тіла і пройшов нею вперед, намацавши Гусячий Кадик — камінь, що випирав у вузький прохід. Тут хід Горла повертав на дев’яносто градусів і йшов тепер горизонтально. Тримаючись за Кадик, впираючись ногами у виступи на стінах, він перевернувся на бік і пройшов цей виступ. Далі хід Горла повертав знову на дев’яносто градусів і забирав круто вгору. Довелося перевернутися на спину і, намацавши рукою край виходу, підтягнутися навскіс догори. З Горла вилізла друга його рука. Схопившись за краї, Сергій виліз до зали. Тут і починалася Західна сітка. Чотири розгалуження вели у різних напрямках. Минувши поворот на Хмарочос, він на мить замислився і повернув ліворуч.

Маршрут ускладнився. Коридор постійно «скакав» згори донизу та знизу догори. Збільшилося навантаження на травмоване коліно, і вже відчувався слабкий ниючий біль. «Нічого, — подумав Сергій, — дома відлежуся». Марина, звичайно, вибачить ще й цього разу його викрутаси, тим більше що в нього буде з цього приводу суттєве та досить цікаве пояснення. Сергій намагався долати будь-який спуск, з’їжджаючи по гладкому камінні просто на задниці. Таким чином, коліно отримувало менше навантажень.

Наближався останній поворот, після якого він виходив, так би мовити, на фінішну пряму. Це була Китайська Гірка — досить широкий, похилий коридор, в якому сходилися два з чотирьох маршрутів. Залишалося пройти Малу Ущелину, і далі — Серце Диявола. Що там? Сергій відчув хвилювання. На підході до Гірки йому несподівано здалося, що він щось почув. Наче якийсь звук. Миттєво вимкнувши ліхтар на касці, він хвилину прислухався, а потім пішов навпомацки, перебираючи руками по стіні, очікуючи побачити спалахи світла, якщо там хтось є. Руки намацали кут. Він стояв на вході до головного коридору. Ніяких спалахів не було. Не поспішаючи вмикати світло, знаючи, що тут немає куди несподівано «загриміти», він потихеньку рухався навпомацки.

Відчуття, що він не сам, виникло несподівано, примусивши напружитися і принишкнути. Він завмер, торкаючись скелі рукою і напружуючи слух. Стояла мертва тиша, але відчуття не зникало. Сергій ступав крок за кроком у темряві, подовгу прислухаючись після кожного. Ні, тут не могло бути нікого. Ніхто не зміг би підійти навпомацки, як він. Окрім Валерія, звісно. А що як уздрівши спалахи його ліхтаря на стінах, хтось першим встиг вимкнути свій і завмерти?

Відганяючи подібні припущення і ступаючи ще на крок уперед, він почув звук — явний, зовсім близько, а ногу раптом щось стримало, незвичне — пружне та тонке. Сергій миттєво зупинився і застиг. Але вмикаючи світло, вже знав, що зараз побачить: на висоті гомілок тяглася риболовна жилка. Вона проходила здовж, чіпляючись за виступи стін і вказуючи маршрут, який обрала група. Волосінь не була натягнута туго і, коли Сергій смикнув її догори, ковзнула по кам’яному виступу з тим самим звуком — наче струна. Виявляється, Тализін пішов через Колодязь. Так йому здалося зручніше. Сергій стояв, торкаючись колінами жилки, зсунувши каску на лоба, який чомусь спітнів. Дійсно, хто тут міг підкрадатися до нього у темряві…

Це була несподіванка. Он як воно сталося. Волосінь дійсно використовувалася для того, щоб мати змогу пройти потім певний шлях без провідника. Сергій помилився тільки в одному: він гадав, що це має бути шлях назад, а виходило, що, навпаки, група збиралась повернутися без провідника у Серце Диявола. Щось там мало відбутися. Щось таке, чого не повинен бачити сторонній.

Майбутні події окреслилися тепер виразніше. Вони вип’ють по сто грам для годиться і поїдуть додому. Відвезуть Валерія і повернуться. Візьмуться за кінець жилки, протягнутої аж до Головної Зали і підуть собі спокійнісінько у Серце Диявола. Без провідника. Потім по ній же вийдуть назовні. Він уявив собі печеру чудернацької форми з гладенькими стінами. Що там можна заховати? Цього він збагнути не міг. Якась нісенітниця. Для чого їм туди?

Сергій нерішуче потупцював на місці, думаючи, як вчинити. Судячи з того, що група збирається сама вертатися назад у печери, а не навпаки, Тализіну нічого не загрожує: жилки він не бачив, оскільки мусив іти попереду. Жилку ж тягнув останній. Хоча… Якщо вони задумали щось лихе, то можуть ліквідувати провідника вже на виході, аби про подорож взагалі ніхто не міг дізнатися. Брр… Значить, наступна черга його, Сергія?! Дійсно, сьогодні політ його фантазії меж не знав.

Цікаво, що діється зараз там, у Серці Диявола? Можливо, там щось уже залишили? І діставшись туди, можна розкрити цю таємницю. Він нічим не ризикує. Група рухається зараз у напрямі виходу. Що там? Хоча, з іншого боку, яке йому діло? Він прийшов сюди лише для того, щоб у разі потреби допомогти Валерію, — і все. У нього болить нога. Кілька годин тому він образив дівчину, яка прийшла зустріти з ним Новий рік. Для чого йому це?

Сергій зробив крок у зворотному напрямку. А якщо там дійсно коїться щось надзвичайне, що матиме значення для їхньої з Валерієм подальшої долі? Туди й назад займе півгодини, може, трохи більше. Але у цьому разі він уже гарантовано не зможе наздогнати групу до виходу із Західної сітки. Не зможе обійти їх до Гусячого Горла і, таким чином, дістатися до Головної Зали першим. Доведеться виходити після них. А вони, від’їжджаючи, обов’язково повісять колодку. Тоді не вибратися. А що, як доля Валерія таки вирішуватиметься на виході з печер? Боже, яка нісенітниця, але навіть найменша ймовірність такого — якийсь шанс, можливо, один зі ста…

Сергій роздратовано притулився головою у касці до стіни і заплющив очі. У дурних ваганнях втрачався час. Думки допікали, наче мухи у літню спеку. Відповідного виразу набуло і його обличчя у тьмяних відблисках шахтарського ліхтаря. Гадаючи, у який бік повернути, Сергій навіть уявити не міг, що він насправді вирішує в в цю мить. Інакше цей обридлий вираз давно злетів би з його обличчя, і воно набуло б тих гострих і рішучих рис, які з’являлися на ньому при зустрічі віч-на-віч з досвідченим і дужим суперником, перед тим як закрутитися у стрімкій каруселі двобою. Нам не дано знати наперед, так і Сергій не міг знати, що саме залежало від обраного ним напрямку та тих двадцяти хвилин, що відділяли його від Серця Диявола. Тому, відліпившись від стіни, потупавши в нерішучості на місці, він повернув по ходу групи у напрямку Головної Зали.

Він пройшов кілька кроків, зупинився й обережно потягнув за волосінь. Вона лише напружувалася, але не витягалася. Отже, група відійшла досить далеко. Розстібнувши кишеню, Сергій дістав ніж. Тализіну, який почувався тут наче риба у воді, ця жилка стати у пригоді не могла. Він перетяв жилку й кінець, що вів до Серця Диявола, відніс подалі назад. Другий кінець Сергій почав намотувати на руку, продовжуючи рухатися слідом за групою. Пройшовши зо триста метрів, він відтяв усе, що намоталося, і кинув подалі у якусь бокову розщілину. Що б вони не планували, без нього або Валерія здійснити задуманого тепер не зможуть.

Аби наздогнати групу, Сергій пішов швидше, час від часу вимикаючи ліхтар. Але попереду була лише темрява.

XXIV

Земля раптом здригнулася під ногами, завібрували кам’яні стіни, і відразу — ще раз. Автоматично Сергій вхопився рукою за виступ і присів. Щось посипалося на голову. У повітрі в одну мить заклубочилася пилюка, полізла у ніздрі, очі, залоскотала у горлі. Жовтий промінь шахтарського ліхтаря наче застрягав у ній. Минула лише якась мить, за яку, здавалося, неможливо було збагнути, що сталося, але у свідомості його наче саме намалювалося одне слово: «землетрус». Миттєво згадалися страхітливі новини з Туреччини, а потім і Греції, до яких останнім часом усі наче звикли. «Ось і до нас дійшло», — майнула думка. Чому саме тепер?! Підсвідомо зіщулившись, Сергій чекав нових поштовхів. Ну, зараз… Невже підла доля навмисне чекала, поки він залізе до цієї бездонної кам’яної нори?

Але поштовхів більше не було. Пилюка швидко осідала. Але печери наче заніміли. Він несміливо випростався, ступив кілька кроків тремтячими ногами і майже побіг уперед. Дай Боже, щоб хоч обвалів та руйнувань не було, адже у печерах і без землетрусів траплялися обвали породи. І він пішов уперед, перебираючи рукою по стіні, чим далі, тим помітніше припадаючи на ліву ногу.

Попереду знову заклубочилася пилюка, а під ногами трапилося кілька уламків. Наче передчуваючи щось лихе, закалатало серце. Але картина, що постала перед очами, перевершила найгірші побоювання. Пробиваючи ще густе від пилюки повітря, ліхтар висвітив справжню гору уламків. Починаючись під ногами, вона здіймалася догори і впиралася у кам’яну стелю. Коридор тут просто закінчувався. Наче не вірячи, Сергій наступив ногою на крайні уламки, намагаючись їх поворушити. Невеличкий камінчик упав зверху поруч з ним, а слідом за ним посипалося щось дрібне. Сергій миттєво відійшов назад — обвал міг продовжитися.

Сталося те, чого він так боявся. Більше того, такого він взагалі не передбачав.

Позадкувавши кілька кроків, він кинувся назад, туди, звідки прийшов. Цей завал, на щастя, можна було обійти. Вийшовши до Китайської Гірки, де було розгалуження, він міг піти іншим з чотирьох можливих шляхів, які вели до Гусячого Горла. От, якщо… Сергій навіть зупинився. От якщо другий такий завал утворився в нього за спиною! Це було б пастка.

І тут він ясно усвідомив свою помилку. Жахливу помилку, на яку не мав права спелеолог з його досвідом. Пірнаючи кілька годин тому у західну гілку, він дбав лише про те, щоб залишитися інкогніто. Тому й не з’явилася на стіні зали ще одна відмітка крейдою поруч з тією, що залишив Тализін. І помилка ця могла стати фатальною. Щоправда, він залишив Марині чіткі інструкції на випадок свого зникнення. Якщо він не повернеться до дев’ятої ранку, Марина віддасть однакові листи у найближчий відділок міліції та дружині Тализіна. А що як вона цього не зробить? Що як обидва листи давно лежать у смітнику? Від цих думок збився крок та дихання. Он він, цей поворот. Китайська Гірка.

Там не було нічого незвичайного. Від серця відлягло. Правда, хто зна, що там з Гусячим Горлом? Адже це практично єдиний шлях повернення. Але до нього ще треба дістатися.

XXV

Тализін відверто не розумів цих людей. Почалося з того, що вони не схотіли залишати машини в селі. Їм, бачте, забаглося їхати аж до самих печер. Навіть у нього, який ніколи не мав авто і був до них цілком байдужий, серце стискалося, коли дорога іномарка скреготала пузом по присипаних снігом горбах на під’їзді до скель. А шлях пішки від села зайняв би щонайбільше п’ятнадцять, ну, хай двадцять хвилин. Але їм хотілося машиною заїхати мало не в печеру. «Нові українці»…

Далі ще цікавіше. Коли Валерій побачив рюкзаки, які вони витягали з багажників, то просто вхопився за голову. На запитання, що це і для чого, йому відповіли, що це запасний чистий одяг та провіант. Він пробував протестувати, але марно. Усе це «туристи» звалили на плечі й понесли до Головної Зали.

Вже там з великих рюкзаків повиймали менші та важчі. Краєм ока йому вдалося помітити, що у великих дійсно залишився одяг. У менших, як пояснили йому, були пляшки, консерви, відеокамера з касетами, фотоапарат та особисті речі Юлії. Навіть якщо відняти від об’єму рюкзаків усі перелічені речі, цих «особистих» атрибутів набиралося достатньо. Взагалі Юлія здавалася йому щонайменше дивною. Причепилася до нього з пропозицією, щоб узяти з собою пса! Тер’єра. «А чому не добермана? — здивувався тоді Валерій. — Мені здається, він гарніший». Сарказм на неї не подіяв, і йому довелося битих півгодини цілком серйозно доводити їй, що дістатися з собакою туди, куди вони намітили, абсолютно нереально. Хоч на перший — погляд Юлія не виглядала жінкою, яка з жиру біситься, намагаючись хоч якось «випендритися» для порятунку від нудьги.

У Гусячому Горлі з рюкзаками почалися проблеми. Навіть такі малі мішечки протягнути крізь вузьку горловину, що повертала кілька разів у різних напрямах, виявилося надзвичайно важко. А вони чомусь дуже поспішали і мало не бігли вперед. Доводи Тализіна, що вони без поспіху встигають у призначене місце до Нового року, на них не діяли. У Гусячому Горлі група втратила більш як годину.

Далі все пройшло відносно гладко, і до місця дісталися майже без пригод. Якщо не вважати такими те, що вони час від часу застрягали на різноманітних перешкодах, не в змозі здолати їх швидко за браком досвіду. Та щойно група виходила на рівну ділянку коридору, Тализіну відразу починали дихати у спину і підганяти вперед, що його надзвичайно дратувало.

Серце Диявола їм просто не сподобалося. Вони потупцювали біля округлої стіни, послухали шум, притулившись вухами до каменю, і заявили, що тут немає нічого особливого, щоб залишатися тут і проводити новорічну ніч. Де, мовляв, казкові сталактити, що звисають зі стелі? «Слава Богу! — подумав тоді Валерій. — Скоріше вийдемо звідси». Промайнула навіть надія, що вся ця крута команда, розчарувавшись у підземному царстві, забереться звідси і поїде банячити у якомусь шикарному ресторані, де за «зелені» сталактитів можуть наробити і з пінопласту, а він, відповідно, матиме змогу зустріти свято у колі сім’ї.

Але найбільше, як йому здалося, не подобалося тут Юлії. Вона навіть помітно нервувала. З її обличчя не сходив вираз якогось напруження. Валерій помітив, як мало вони спілкуються з Гайдукевичем. Очевидно, їй остогидла ця подорож, як і саме життя в його товаристві. Те, що вони не є гармонійною парою, кидалося у вічі. Напевно, спокушаючись на всі ці блага, вона уявляла подальше життя і своє місце в ньому дещо інакше. Що ж, за все потрібно платити.

Взагалі, компанія підібралася досить мовчазна. Найбільше спілкувалися між собою двоє молодих людей — Ринат та Олег, яким Валерій також безпомилково віддав роль слуг та охоронців. Часом вони щось обговорювали, а іноді навіть жартували.

На зворотному шляху ролі помінялися. Тепер поспішав Тализін, щиро сподіваючись, що це «сафарі» все ж таки закінчиться ще у старому році. Проте група рухалася повільно, час від часу хтось губився і гальмував при цьому весь рух. Нарешті бос запропонував сісти перекусити, і Валерій відчув, як тануть його надії на швидке повернення. Вони відверто нудилися. Їм не подобалося тут, але й вибиратися звідси вони не поспішали.

Тализін розчаровано присів на землю, притулившись спиною до скелі. «Туристи» стягували зі спин невеличкі рюкзачки і готували міні-бенкет. Тільки тут Валерій помітив, що група зменшилася. Зараз у невеличкій кам’яній залі товклося лише четверо, рахуючи і його самого. Не вистачало того крутого охоронця та дрібного вусатого чоловічка, якого ще Сергій охрестив Чмуриком.

— А де ще двоє? — Валерій стурбовано глянув на Гайдукевича.

— Хто? А… Олег, а де Ринат? А Григорій?

Той, до кого було звернуте запитання, ліниво повернув голову і відповів:

— А Ринат туди убік відійшов.

— А Григорій?

— Так на підході стоїть, пильнує, — сказав Олег. — Ну, щоб Ринат не загубився. Ринат учора шпротів об’ївся. Я йому казав, бовдуру, щоб стримався, а він, самі знаєте, як до них дорветься… Не перший раз уже, ще й під коньяк…

— Який коньяк?! — Валерій стривожився не на жарт. — Ви що, не розумієте, що тут варто відійти на кілька десятків метрів — і шукай вітра в полі?

Він скочив на ноги.

— Валерію Павловичу, — поблажливо промовив Гайдукевич. — Ну, ви нас уже зовсім за недалеких тримаєте. Дивіться — он, від рюкзака жилка тягнеться. Як відійшли — так і повернуться. Ну хто винен, що аварія сталася? З кожним може трапитися…

— Хоч би серед коридору не сідав… — пробурмотів під ніс Валерій.

— Ну, не мала ж дитина! — сказав Гайдукевич. — Розуміємо, навіщо гадити комусь…

Тализін знову всівся на місце. Вигляд пікантних страв, що витягалися з рюкзаків, залишив його байдужим.

— Шпроти тільки поховайте, — сказав він невідомо до кого, побачивши якісь бляшанки, — бо ще погано стане людині, як побачить…

Бенкет готувався мляво. Консерви відкривалися так, наче це було представлення якихось витворів мистецтва. Так само нарізалися фрукти. Юлія, єдина жінка у групі, взагалі не брала у цьому участі. Вона сиділа, притулившись спиною до скелі, мовчазна та напружена. Схоже, цей Новий рік був їй вже «ось де».

Гайдукевич кілька разів казав щось на вухо Юлії, та радості їй це не додавало. Вона просто випромінювала нервозність. Ото було б, якби вона, зірвавшись з місця, копнула ногою усі ті консерви й вигукнула: «Пішли ви всі…»

Урешті-решт, занервував і Валерій. Усе це і здалека не нагадувало ні простий пікнік, ні тим більше святкування Нового року. Атмосфера напружена, аж іскрить, а «туристи» щосили вдають безтурботність. Далі ці люди здивували його ще більше. Це виявилася компанія противників алкоголю. Вони відкоркували невеличку пляшку дорогого та дуже слабенького вина, яка виявилася у припасах єдиною, і продемонстрували банальний лозунг: «П’янству бій!», випивши усі разом менше половини пляшки. Потім вони мляво жували — так, ніби це були не делікатеси, а хробаки…

Валерій стурбовано глянув на годинник. Минуло майже півгодини, а ті двоє так і не з’явилися. Все. Належало негайно брати ситуацію у свої руки, інакше…

Цей звук Тализін відчув усім тілом. Скоріше, це був не звук, а щось таке… Десь глухо здригнувся увесь простір. За мить ще раз. Скоріш за все, це справді був не звук, тому що першими його відчули сідниці та плечі. Він спантеличено підняв голову і відчув, як в очі щось попало. Якась пилюка. Він закліпав і потер їх пальцями. Усі відразу змовкли і перестали їсти.

— Що це? — вигукнув Олег.

Гайдукевич з дружиною лише мовчки перезирнулися.

Валерій знав, що це таке. Точніше, здогадувався.

— Так, — Тализін рвучко підвівся, — виходимо звідси. Все кидаємо до біса й виходимо. Негайно. Це землетрус. Де ті ваші діячі? Куди ж вони пішли?

Гайдукевич запитливо глянув на Олега.

— Та недалеко десь… — знітився той і намірився йти. — Зараз я знайду!

— Стій! — закричав Тализін. — Куди?! Зараз ще тебе шукати доведеться. Це ж землетрус! У будь-якому місці може завал утворитися! Нам потрібно негайно забиратися відсіля! Сидіть усі тут!

І він бігцем кинувся туди, куди вела волосінь. Група залишалася у нього за спиною все далі й далі. Де ж ці ідіоти?! Він пройшов ще кілька кроків по коридору, погукав у бокові гілки, прекрасно розуміючи, яка там погана акустика, і звернув за ріг. В ніс ударила пилюка. На його очах у проході виростала гора уламків, під якою губилася натягнута риболовна жилка. Йому стало млосно…

У повному розпачі Валерій повернувся туди, де залишив Гайдукевичів. Він був сам не свій, а його «туристи» спокійно стояли, притулившись спинами до стіни, і чекали на нього. Ніяких ознак трапези не залишилось. Рюкзаки стояли поруч.

— Вони що у вас, ненормальні? — насилу стримуючись, промовив Тализін. — Там утворився завал! Чого вони туди пішли? О Боже… Їх або завалило… Або вони відійшли ще далі і їм перекрило шлях. Нашими силами знайти їх практично неможливо? Тепер для цього потрібно опоряджувати цілу рятувальну експедицію! Поштовхи можуть повторитися, потрібно якнайшвидше звідси вибиратися!

Гайдукевич стояв і незворушно дивився на провідника. Юлія сховалася за ним, як здалося Валерію, дещо злякана, тримаючись за рукав чоловіка і постійно озираючись кудись назад. Напевно, їй також хотілося на поверхню.

— Без своїх людей я нікуди не піду, — твердо сказав Гайдукевич. — Ходімо, разом знайдемо їх і тоді повернемося наверх.

Валерій мало не закричав.

— Ви розумієте, що це небезпечно? Вони загубилися за завалом, що утворився від землетрусу. Потрібно з десяток чоловік, які знають печери, щоб розшукати їх. Я один не зможу цього зробити. Поки шукатиму їх, загубитеся ви.

— Шукатимемо разом, — сказав Гайдукевич.

— І як же ви збираєтеся це робити? — роздратовано і з насмішкою запитав Тализін, потираючи перенісся під окулярами.

— Вернемося назад, аж до того місця, де ми були, а звідти почнемо оглядати бокові коридори.

— Це нісенітниця, — сказав він. — Нікого ми не знайдемо, принаймні таким чином. Нам потрібно зараз у такому складі вийти чимскоріше на поверхню і повернутися до міста. Там я у найкоротший термін спробую зібрати людей, і тоді розпочнемо пошуки. Тим часом проясниться сейсмічна ситуація. Якщо нас завалить разом з ними десь, припустимо у Гусячому Горлі, від цього не буде легше нікому. Ніхто не смикнеться до печер раніше як за два-три дні, і, таким чином, пошуки надовго відтягнуться. Я зрозуміло пояснюю? Я ж навіть не казав нікому з наших, що йду з групою до печер!

— Так, — відповів Гайдукевич, — але я не згідний. Я замовив екскурсію, я плачу вам гроші і заплачу ще більше, якщо ви мене послухаєте. Я гадаю, вони мусять бути там, де їх відрізало. Давайте повернемося і, якщо їх немає по той бік завалу, ідемо по жилці до Серця Диявола, а якщо і там не знаходимо — тоді виходимо на поверхню, як наполягаєте ви. Я заплачу вам набагато більше, якщо ви послухаєтеся мене.

— Приснилися мені ваші гроші! — розлютився Валерій. — У мене двоє дітей! Якщо ви не йдете наверх, я вас залишаю. Яка в чорта різниця, скількох бовдурів потім шукати під землею — двох чи п’ятьох? Ви йдете?

— Якщо ви так хочете до своїх дітей, то тим більше відведете нас до Серця Диявола.

Тализін не одразу зрозумів значення цих слів, як і того, навіщо бос поліз рукою за вилоги куртки — у руці Гайдукевича з’явився блискучий нікельований пістолет. Все сталося так несподівано, що Тализін навіть не встиг злякатися. Переляк з’явився кількома секундами пізніше. Його повернули обличчям до скелі і прив’язали мотузку до пояса. Відчуття жаху охопило його лише тоді, коли він зрозумів, що змушений буде для чогось провести їх туди і, відповідно, назад. Доти йому нічого, окрім нових обвалів, не загрожуватиме. А от коли вони опиняться у Головній Залі біля металевих дверей… Він глибоко вдихнув, вгамовуючи дихання, і під дулом пістолета ступив крок у темряву.

XXVI

Біль у коліні наростав. Воно тепер скиміло практично весь час.

Сергій майже бігом обходив щойно знайдений завал сусідніми коридорами. Від нової небезпеки — землетрусу і ймовірності наступних завалів — на мить відступила навіть тривога за Тализіна.

Під той завал могла потрапити вся група. Від цієї думки його кинуло у піт. А визначити це буде надзвичайно легко. Вийшовши з обхідного шляху в коридор, яким рухалася група, потрібно лише відшукати волосінь. Адже її тягли від Серця Диявола у напрямку до виходу. Якщо волосінь є, то група пройшла це місце ще до землетрусу, до того, як усе обвалилося. Якщо ж ні… Вони мали опинитися під завалом. Валерій, Юлія і всі решта. Сергій прискорив крок.

Скоро попереду зачорнів прохід до основного коридору. Здавалося, в його свідомості залишилося тільки одне слово: «волосінь». Незважаючи на біль у коліні, Сергій протиснувся у прохід і пробрався у коридор. Жилка тяглася по самій землі. У першу мить він її просто не побачив. Враження було таке, наче стало легше дихати. Група йшла далі. За ними! На поверхню! І він, впираючись у коліно рукою, що давало хоч якесь полегшення, пошкутильгав, топчучи волосінь, слідом за ними. До Гусячого Горла залишалося хвилин двадцять. Ще трохи.

За думками Сергій не зразу усвідомив, що бачить слабенький відблиск світла на стіні коридору. Тільки, коли спалах повторився, вже чіткіший, стало зрозуміло, що група поруч. Нарешті, він їх наздоганяв. Про те, що не збирався зустрічатися з групою у вузькому скелястому коридорі, Сергій зовсім забув і схаменувся лише тепер, коли спалахи світла ставали дедалі чіткішими. Рука не одразу потяглася до вимикача світла.

Навколо стояла пітьма. Коридор петляв, і тому спалахи з’являлися на скелі з інтервалом. І раптом його пропекло здогадкою. Щось таке мусило статися. Не він наздоганяв групу, а вона рухалася просто на нього. Це ж божевілля! Замість того, щоб виходити на поверхню, налякані землетрусом, вони рухалися тепер у протилежному напрямку, повертаючись за прокладеною волосінню назад, у серце земних надр! Сергій остовпів.

Спалахи на стіні стали зовсім яскравими. Ще мить — і за поворотом  з’явиться сліпуче світло ліхтаря, за ним — наступних. Тоді вже буде пізно. Світло не вмикати! Ступивши кілька поспішних кроків назад, Сергій пірнув у якусь бокову розщілину. Тільки б вона виявилася достатньо глибокою! Інакше його вихопить світло ліхтаря з каски того, хто гляне у неї. Ховаючись за виступ, Сергій зашпортнувся і мало не впав. Відразу коліно проштрикнув гострий біль.

Попереду почулися голоси.

— …Хтось є… Там, попереду…

Сергій упізнав. Голос належав Юлії. Господи, чого вона повертається?

— Може, вони? — Це був Гайдукевич.

— Світла немає. Вони не світять… Обережно…

— Не спіши! Куди?! Помалу, я сказав! Не натягуй! — Цей крик був звернутий явно не до Юлії.

Усе-таки там щось відбувалося. Щось таке… Сергій затиснувся у самий кут розщілини. Вона виявилася досить довгою — близько десяти метрів, але майже прямою, без виступів. У ній важко було сховатися надійно. І ось почулися кроки. В коридорі стало видно. Зараз вони з’являться. Чи з ними Тализін? Чого він мовчить?

Яскраве світло різонуло по очах. Сергій дивився нижче нього, втискаючись у якусь заглибину. Кожен з них пропливав у отворі проходу якусь мить, але Сергій готовий був заприсягнутися, що першим ішов Валерій. Він рухався повільно, і з глибини розщілини здавалося, що з тим, хто йде наступним, його щось зв’язує. Наступний, а це був Гайдукевич, рухався чомусь боком, притискаючись спиною до протилежної стіни коридору, тому й засліплював Сергія яскравий промінь його ліхтаря, що бив просто в очі. Але при цьому неважко було помітити його зігнуту в лікті руку, яка тримала щось блискуче. У ній був пістолет! Мати рідна! Його найгірші підозри підтверджувалися! Тут щось замишлялося. Щось паскудне та жахливе.

Наступною з’явилася незрівнянна Юлія. Вона також рухалася подібним чином, як і Гайдукевич, і в її зігнутій руці також щось було. Отже, вона теж озброєна. Юлія рухалася боком, наче на тренуванні, схресним кроком, і промінь її ліхтаря зараз також облизував стіни розщілини. Вони намагалися йти обличчям до темного коридору, що відходив убік і у якому сховався Сергій! За якусь мить до того, як в отворі з’явився перший ліхтар, Сергій якимось чуттям зрозумів, що скло його власного здатне відбивати світло і накинув на каску капор куртки. Тепер він стояв завмерши, втискаючись у заглибину скелі, майже не дихаючи. А коридором повільно пропливала постать Юлії.

Вона загальмувала в останню мить, тоді, коли, здавалося, мала вже сховатись за виступом скелі. Ліхтар на її касці блиснув просто в очі, тому Сергій не міг бачити, як змінилося її обличчя. До його слуху донісся лише тихий скрик, і цієї ж миті її рука скинулася догори. Спалах — і одночасно гримнуло так, що, здавалося, луснуть барабанні перетинки. По щоці Сергія щось різануло у кількох місцях, і він інстинктивно, заплющивши очі, вріс у стіну. Вдарило ще раз, і куля з якимось жахливим пружким звуком відрикошетила поруч. Ну! Коли третій? Але пострілу більше не було.

— Юля, що сталося?

— Вони там! Я бачила! Вони були там!

— Спокійно, Юля, ідемо далі. Спокійно, все гаразд. Будь обереж…

У цей момент в отворі проходу промайнула четверта постать, наче крадькома, лише блимнувши променем. Скоріш за все, це був Олег, принаймні Сергію так здалося. На стінах ще кілька разів промайнули тьмяні відблиски і запанувала темрява. Серце його шалено калатало. Більше нікого не було. Що це все, до біса, означає?

Щойно його мало не застрелили! Провівши пальцями по щоці, Сергій відчув подряпину й вологу. Ні фіга собі! Різонуло скалками каменя, що відколола від скелі куля. Отже, куля пройшла зовсім поруч. Крапля поту, утворившись десь у ямці під шиєю, текла по грудях, а інша, така ж сама, — по спині.

Група зникла. Їх було четверо разом з Тализіним. Куди поділися ще двоє? У кого стріляла Юлія? А вона, безперечно, стріляла в когось конкретного, упізнавши його у Сергієві. Про це свідчили її наступні слова. Ні, вони, безперечно, всі когось боялися. Не дарма проходили цю ділянку обличчями до проходу, з якого наче чекали нападу, освітлюючи його ліхтарями. Що ж це таке? Хто ще може тут бути? А може, вони пересварилися між собою, і тепер, припустимо, вусатий Чмурик з Ринатом, які залишилися чимось незадоволені, попросту полювали на інших? Та будь-що Сергій не міг уявити собі цих двох спільниками. А чому Тализіна вели під дулом пістолета туди, назад? У них же була прокладена волосінь. І навіщо її прокладали?

Пройшла не одна хвилина, перш ніж Сергій поволі рушив у бік основного коридору. Ноги позатерпали. Він просувався у суцільній пітьмі, не наважуючись увімкнути світло, хоча навколо вже давно нікого не було. Що ж це в біса тут коїться?! Він передчував, ой як передчував щось недобре! Але не вірив у це, наче боячись бути обсміяним самим собою за дурні безпідставні підозри. І ось на тобі…

Пальці намацали тумблер на акумуляторі, і його ліхтар увімкнувся. Нікого. Його несподівано охопило відчуття, чогось невідомого та небезпечного. Кого боялися члени групи? До кого намагалися бути повернутими обличчями, на кого націлювали пістолети? Сергій не міг собі пояснити чому, але чомусь був майже впевненим, що сварка між членами групи тут ні до чого. Щось підказувало йому, що, попри все, ці люди добре розуміли, що роблять, а отже, і бояться когось або чогось недарма. Безперечно, у цій ситуації Тализін знав більше за нього, але поділитися з Сергієм інформацією він не міг.

Ноги самі понесли Сергія у бік виходу із Західної сітки. Потрібно було якомога швидше виходити на поверхню. Це був єдиний реальний шанс щось зробити. Він підняв жилку з землі і тепер майже біг, припадаючи на ушкоджену ногу, тамуючи біль. Все тепер залежало від того, куди простягалася волосінь. Якщо до самого виходу, то біда. Тоді навіщо вони вели Валерія назад у Серце Диявола? Може, вони планували йти ще далі? Назад же вони легко поверталися по прокладеній жилці. Але Сергій не вірив, що вона тягтиметься аж до самого виходу, до Головної Зали. Надто мало часу залишалося в групи, щоб дійти до самого виходу і тепер повернутися на те місце, де вони щойно зустрілися. Ще й з рюкзаками! А можливо, їхні плани змінив цей недоречний в усіх відношеннях землетрус?

Сергій на мить зупинився, знову витяг ножа, перетяв жилку і заспішив далі, змотуючи її за собою. Треба було позбавляти їх будь-яких козирів у цій грі, правил якої він поки що не розумів. А за кілька хвилин кінець жилки несподівано вільно потягся до нього. На підлозі коридору валялися такі ж самі кільця заплутаної жилки, які були намотані на його руку. Там же валявся і весь моток. Все. Вони доведуть Валерія будь-що живого аж до Головної Зали, інакшепросто не зможуть вибратися з цього підземного лабіринту. Скільки часу це займе? Волосінь, безперечно, простягалася сюди від самого кінцевого пункту подорожі, від Серця Диявола. Де зараз група? Сергій прикинув. Звідти до Серця Диявола, враховуючи ще й завал, який вони муситимуть обходити, знову ж за допомогою Валерія, близько години, а якщо врахувати ще й своєрідну манеру їхнього просування, то більше. Можливо, півтори. Скільки вони можуть затриматися там? Ну, взяти по мінімуму — хвилин десять. Назад — до двох годин. Загалом щонайменше три з половиною — чотири години. Що можна встигнути за цей час? Звідси до виходу півгодини. Двадцять хвилин до села, де стоїть його «вісімка». З поправкою на ногу — разом година. Залишається дві з половиною. Ще година до міста і година назад. Півгодини на те, щоб мобілізувати когось на допомогу. Кого? Кого можна мобілізувати у новорічну ніч? Він навіть не знав, де хто з друзів її святкує. Безперечно, усі вже добряче випили. Чорт забирай!!!

Рвонути відразу у відділок, написати офіційну заяву. Скільки часу займе бюрократична тяганина, щоб зібрати загін, здатний боротися з озброєною групою щонайменше з трьох чоловік? Можна не встигнути. Що тоді робити? Він взагалі схильний був сумніватися, чи можливо це. Чи поїде хтось із ним за шістдесят кілометрів у новорічну ніч ловити у печерах озброєних зловмисників. Поки його розпитають, що й до чого, мине щонайменше… Він не знав скільки. Поки про все це доповідатимуть по інстанціях, поки отримають дозвіл на такий захід, мине ще невідомо скільки часу. Він може не встигнути. Що тоді робити? Який ще може бути вихід?

Це була складна дилема. Він не мав права кидати Валерія, якого втягнув до цієї халепи і життя якого, можливо, зараз дійсно висить на волосинці. То що ж, повертатися зараз? А якщо усе це заварюється надовго? Їх багато, вони озброєні, ситі й здорові. Він з голими руками, сам, голодний і з травмованим коліном. Сили явно нерівні. Розраховувати можна швидше на несподіваність нападу або просто везіння. Більше ні на що. А якщо довготривала боротьба?

Він рішуче рушив до виходу. Є принаймні можливість дістатися до села і зателефонувати комусь зі спелеологів, нехай піднімають міліцію — справа серйозна. Тільки чи вдасться звідси подзвонити? Машиною до райцентру і назад — півгодини. Дзвінки з переговорного пункту — ще хвилин двадцять. А тоді назад. Дасть Бог, нічого не станеться за цей час.

Сергій уповільнив крок, побачивши під стіною два рюкзаки. І поруч нікого. Що, як їх охороняють? Де Ринат з вусатим Чмуриком? Їх не було з усіма. Пізно. Якщо вони тут, то його вже помітили. Підозріливо озираючись на заглибини коридору, за якими можна було сховатися, він присів поруч з рюкзаками, притулившись спиною до стіни. Обидва рюкзаки виявилися майже порожніми. Там були залишки їжі. Більше нічого.

Озирнувшись ще раз, Сергій швидко витяг розкриті банки консервів. У животі давно вже смоктало, руки тремтіли від голоду та перенапруги. На цю процедуру він відвів собі п’ять хвилин. Краби, мариновані гриби та м’ясо швидко зникли у його шлунку. Шкуринку хліба запхав до кишені. Води серед припасів не було — тільки півпляшки марочного вина, досить слабенького. Відпивши два ковтки, Сергій витягнув за хвіст розрізаний ананас і, кусаючи його на ходу, побіг далі.

Щось примусило їх поскидати до рюкзаків недоїдки і вирушити в дорогу. Їх навіть не налякали підземні поштовхи, хоча Тализін не міг не підняти тривоги і не пояснити їм усю небезпеку становища. Можливо, саме тому його і штовхали туди під дулами пістолетів. Дійсно, Сергій відчував, що і сам після землетрусу не пішов би туди ні за які гроші. А вони пішли.

Ананас лише частково втамував спрагу, оскільки був надто солодкий. Недогризок полетів на землю. Раніше Сергій ніколи б не дозволив собі такого, але зараз ситуація не дозволяла перейматися цим. Стеля коридору різко пішла на зниження, і через кілька кроків йому довелося вже згинатися, щоб увійти до невеличкої зали, у підлозі якої в кутку зяяла чорнотою майже кругла вузька діра. Гусяче Горло.

Він став навколішки і про всяк випадок озирнувся та прислухався. Раніше, скільки він не бував у печерах, навіть коли на якийсь час залишався сам, нічого подібного йому на думку не спадало. А тепер… Гайдукевич, Юлія і третій їхній супутник чогось боялися, інакше як пояснити спосіб їх пересування: спиною до глухої стіни, зі зброєю напоготові. Пригадалося і власне відчуття, ніби він тут не сам.

Скільки разів він проходив Гусяче Горло? Важко уявити. Вперше він почував себе напівзадавленим хробаком, затиснутим у кам’яні лещата, де важко не те щоб розвернутися, а навіть дихнути. Тепер же робив це автоматично, на одному подиху. Усі стіни та виступи вузького лазу були відшліфовані до блиску одягом спелеологів, і Сергій відчував блаженне задоволення, врізаючись у простір Горла, повертаючись за його ходом, наче живий штопор, давно вже навчившись не оббивати плечі та поперек об його виступи. Усе тривало кілька секунд. Це було досі. Тепер же він збирався робити це без будь-якого натхнення. Він ще раз озирнувся, зітхнув і, розвертаючись на ходу, руками вперед, з розгону пірнув головою у вузьку діру.

Те, що сталося за мить, викликало в нього справжній шок. Спочатку Сергій просто не зрозумів, що це таке. Каска на голові несподівано зустріла якусь перешкоду — щось знайоме, дуже характерне, а проте незрозуміле. Відчувалося, як вагою свого тіла він долає цю перешкоду, одночасно гальмуючи в ній. І раптом — холод! Обпікаючий холод стиснув лещатами голову, шию. Подих перехопило, очі заплющились інстинктивно. Це була крижана вода, і його тіло поступово занурювалося в неї. Майже одночасно каска відчула удар у щось важке. У щось таке, чого тут раніше не було. Він загальмував остаточно. Руки відчули попереду камінь, що з’явився у проході невідомо звідки.

Шляху вперед не існувало. Сергій спробував відштовхнутися від несподіваної перешкоди, але просунувся назад не більше, ніж на півметра. Він панічно мацав пальцями по стінках діри. Повітря! Ковток повітря! Але стінки попереду виявилися надто гладенькими, ноги, що стирчали догори, своєю вагою пхали його в глиб проходу, настільки вузького, що годі було думати, щоб знайти кращу точку опори. До того ж вихід з Гусячого Горла обов’язково вимагав повороту тіла навколо своєї осі, а навичок такої процедури у зворотному порядку він не мав — ще ніхто не проходив Гусяче Горло ногами вперед. Сергій з жахом відчув, що це неможливо! А крижана вода, давно заливши його вуха, ніс, потрапляла у глотку, примушуючи пирхати і ковтати її. Свідомість скував шалений відчай.

Не тямлячи, що робить, Сергій перестав упиратися в стінки і швидко під масою тіла опустився до самої перешкоди і, намацавши вже вдруге обома руками камінь, знову відштовхнувся що було сили, відчуваючи, як виштовхуються догори ноги. Все. Рух закінчився! Спробувавши зачепитися одночасно руками й ногами за якісь нерівності, він неймовірно напружився. Зараз він вдихне, і не повітря, а воду! Несподівано його гомілки відчули гострий край. Верхній отвір! Неймовірним зусиллям він зігнув ноги в колінах, і це просунуло його на якихось півметра догори. Пальці панічно відпихалися від гладких виступів, а по шиї вже стікала вода. Зануреною залишалася тільки голова! Невже він так і втопиться? Вивернувшись, що хробак, вигнувши набік шию, Сергій вдихнув повітря разом з залишками води. Його роздер страхітливий кашель, від якого, здавалося, порозриваються груди. І кожний поштовх кашлю пхав його тіло, яке, неймовірно викривившись, намагалося загальмуватися у цій дірі, донизу, до води. Нарешті, затримавши повітря, він таки знайшов якийсь виступ і відштовхнувся руками. Кінцівки, до сідниць, лягли на підлогу зали. Витягнувши одну за другою руки, він виліз з діри. І застиг на камінні. Тіло його здригалося від кашлю, потім він блюнув водою, якої, як виявилося, встигтаки добряче наковтатися. Кашель припинився.

Сергій лежав на камінні, аж поки не відчув, що мерзне. Тоді підвівся, роздягнувся до пояса і викрутив куртку та светр. Аби зігрітися, помахав руками. Щойно він мало не загинув удруге, причому тепер вже для цього бракувало зовсім небагато. Просто у вирішальну мить Фортуна знову опинилася на його боці.

Звідки ж взялася вода у Гусячому Горлі? Ще кілька годин тому її не було! А завали звідки? Землетрус! Очевидно, внаслідок землетрусу утворилася глибока тріщина десь поблизу від місця проходження підземних вод. У печерах були місця виходу підземних джерел, але там вода мала і свої стоки — розщілини, у яких зникала. Тепер же тріщина утворилася там, де такого стоку не існувало. Наскільки потужний потенціал вивільнився при цьому? Хай там як, вода заливатиме печери доти, доки не знайде якогось стоку. Сергій притулився спиною до стіни, дістав карту, намагаючись уявити вертикальну проекцію ділянки печер поблизу Гусячого Горла. Що вже залите?

Результат його не втішив. На тому кінці Горла вода мала залити залу, нехай не до стелі, але шляху до порятунку не було. Землетрус перекрив єдиний вихід з Західної сітки. Все. Він опинився у пастці. Як і Тализін з горе-туристами.

XXVII

Він ішов швидко, припадаючи на травмовану ногу, намагаючись будь-що наздогнати групу до Ущелини. Інакшого вибору не було. Можна, звичайно, не витрачаючи сил, дочекатися їх і тут. Все одно вони повернуться сюди разом з Тализіним, оскільки без нього дороги не знайдуть. Але існувало кілька «проти». По-перше, тут не було місця, де можна надійно сховатися. А по-друге, повернутися вони могли вже у більшому складі — з Ринатом і вусатим Чмуриком. Могли ж ці двоє лишитися у Серці Диявола і там чекати на інших?

Група рухається повільно, зважаючи на якусь небезпеку і пильнуючи, щоб не втік полонений. Повинен встигнути…

Хвилин за сорок Сергій стояв, віддихуючись і тамуючи біль у коліні, за зручним виступом. Попереду Ущелина. Якщо він встиг і якщо група йтиме цим шляхом, то він спостерігатиме за ними дещо ззаду. Попередні помилки потрібно враховувати, якщо не хочеш бути застреленим навіженою бабою. Він вимкнув ліхтар. Усе потонуло в тиші та темряві. Волосінь простягалася коридором. Вони мають пройти тут.

У правильності власних розрахунків Сергій переконався швидко. Останнім ішов дійсно Олег. Сергій майже не дихав, зливаючись з камінням. Вони ж кинули кілька реплік — і все. Про що — розібрати він не зміг. Так вони і долатимуть Перешкоду під назвою Ущелина.

Коли остаточно зникли спалахи ліхтарів, Сергій обхідним шляхом рушив до виходу з Ущелини. Пройти її можна лише боком, впираючись спиною та руками в одну стіну, а ногами у протилежну, пересуваючи то спину, то ноги буквально по сантиметру. Між стінами Ущелини у цій частині було сімдесят-вісімдесят сантиметрів, а неширока стежинка з обох країв поступово звужувалася і, нарешті, переходила у вузенькі виступи, пройти по яких нормально було неможливо — тільки так, боком, розклинюючи собою стіни і пересуваючи по черзі то ноги, то сідниці й руки.

Це було гарне місце. Тут хіть-не-хіть мусиш сховати зброю і працювати руками на повну. А на виході з Ущелини він стерегтиме їх за таким самим виступом. Валерія міцно прив’яжуть, а може, й не пустять першим, щоб чого не втнув… Якби ж знаття! Логічно було б пропустити Валерія з Гайдукевичем і напасти на другого, щойно той вийде з Ущелини і ще не матиме зброї в руках. Збити його вниз, у цю глибоку щілину. Той, хто йтиме останнім, ще долатиме перешкоду і також не триматиме у руках зброї. Що далі? Як швидко Олег вихопить пістолет і зможе стріляти? А Гайдукевич? От якби Валерій не розгубився і встиг з ним зчепитися, не даючи прицілитися! Але на це надії мало. Маючи меткий розум та доволі міцну статуру, хоч і невисокий зріст, Валерій був інтелігентом. Невідомо, коли востаннє йому доводилося битися і чи доводилося взагалі. Можливо, цей Гайдукевич має непогані навички стрільби з пістолета, все можливо… Що тоді?

Сергій панічно перебирав усі можливі варіанти цієї вкрай небезпечної сутички, кульгаючи коридором, який ставав усе нижчим. Скоро почнеться Мала Китайська Гірка. Нічого кращого вигадати не вдавалося. А у розробленому плані був ще один неприємний момент. Другою ішла Юлія. Отже, нападати треба на неї. Саме її треба збити у глибоку й вузьку Ущелину.

У їхній практиці були випадки падіння людей в Ущелину. Щоправда, всі вони закінчувалися щасливо. Невдах витягали досвідченіші спелеологи. Обходилося навіть без серйозних травм. А розповіді врятованих не вирізнялися оригінальністю: спочатку вільне падіння, яке гальмується майже гладкими стінками Ущелини. Спроби затриматися і не опускатися нижче призводять лише до здирання нігтів та долонь. Потім внизу заклинюються ноги. Потім стає важко дихати — під час видиху тіло з’їжджає донизу ще на кілька сантиметрів, а вдихнути знову стає щоразу важче…

Це мала бути Юлія, як не крути. Його завдання, з одного боку, спрощувалося, адже впоратися з нею було значно легше, ніж, припустімо, з Олегом. А з другого боку… Тільки-но він уявляв, що має зробити це саме з нею, всередині щось переверталося.

Тому й з’явився ще один варіант. Як це відразу не спало йому на думку? Він може взяти її у заручники. Чорт забирай… це не так уже нереальної Там, на килимі, йому вдавалося впоратися за двадцять секунд. Потрібно швидше. Поки останній ще залишатиметься в Ущелині. Стрибнути зверху, збити її. Заволодіти пістолетом. Тоді справа зроблена. А якщо пістолет впаде? У нього є ніж, яким можна налякати. Щоправда, його потрібно витягти з кишені, розкрити… Чи стрибати з ним? А якщо Гайдукевич не повірить? Якщо, застреливши Валерія, підійде впритул до нього? Що тоді?

Він ішов далі, повертаючи до Серця Диявола.

XXVIII

Група рухалася повільно. Останніх десять хвилин панувала мовчанка. Воно й не дивно, враховуючи недавню сварку. «Хоч би вони зовсім розсварилися… — думав Валерій. — Може, це і було б на краще».

— Послухайте, бос… — почав знову Олег.

— Помовч, — сказав Гайдукевич. — Вийдемо нагору — там будемо розбиратися. А зараз мовчи.

Він смикнув за мотузок, і Валерій зупинився.

Зупинилися всі. Гайдукевич поторсав Юлію за рукав і нахилився до її вуха.

— Зараз ота клята Ущелина… Поміняємося місцями. Я піду між тобою та Олегом: він мені не подобається. А ти веди інженера. Тільки не застрель, інакше не вийдемо…

Вона лише кивнула. Гайдукевич відв’язав мотузок від свого ременя і прив’язав до пояса Юлії. Тализін спостерігав за цим мовчки. Виходить, через Ущелину його поведе вона! Місце, де можна спробувати втекти. Дійсно…

Тализін відчув, як з новою силою засмоктало під грудьми. Треба наважуватись. Хтозна, чи трапиться іще така нагода? Якби видертися від них зараз, можна пірнути в одну з бокових розщілин і загубитися. Він обійшов би їх іншим коридором і, покинувши, вийшов би на поверхню, дістався б до міста. І відразу до міліції. Господи… У які справи він вліз? Лише зараз Тализін зрозумів, що якось зам’яти, залагодити, повернути все назад тепер неможливо.

Його охопив неспокій за майбутнє, за власну сім’ю. Він ще не видерся від них, не вийшов нагору, а думки сягнули так далеко. Стоп. Спочатку найближче… Валерій уявив, як першим стане на ноги, пройшовши Ущелину. Юлія, що лізтиме слідом, залишатиметься у сидячому положенні, впираючись ногами і руками у виступи над прірвою. Зброї в її руках не буде, принаймні пістолет не дивитиметься йому в спину. Якщо сильно смикнути за мотузок, вона втратить рівновагу. Але ж він припнутий до неї! Обрізати мотузок нічим: ніж у нього забрали. Мотузок міцний. Відв’язати? Звичайно, там почнеться паніка, коли, вимахнувши руками, Юлія зірветься вниз. Але чи вистачить йому тих кількох секунд?

— Гляди, без фокусів, — поляскав його по плечі Гайдукевич. — Вона знервована більше, ніж я. І стріляє влучніше.

— Розумію, — якомога спокійніше відказав Валерій, звільняючись від власних думок.

— От і добре. Вперед.

Група рушила до Ущелини.

XXIX

Волосінь тяглася над прірвою і зникала в темряві у напрямку Серця Диявола. До Ущелини Сергій виходив навпомацки, аби не виказати себе, якщо спізниться. Але тут усе було спокійно. Увімкнувши ліхтар і вхопивши жилку рукою, Сергій рішуче потягнув до себе кінець, спрямований у бік Серця Диявола. Волосінь пружинила і не витягалася. Далеченько він відійшов від місця, де її перетяв тоді, уперше. Потягнув сильніше. Нарешті вона тріснула. Тільки б встигнути. На виході з Ущелини вони побачать перетяту жилку і добре подумають перед тим, як стріляти у нього або Валерія. Ось так.

Коли з жилкою було покінчено, він видряпався на виступ і застиг там. Триматися наверху виявилося вкрай незручно. Коліно, яке начебто розробилося довгою безперервною ходою, знову заскиміло. Скільки їх чекати? Якщо коліно заклякне, скочити з двометрової висоти буде нелегко.

Минуло хвилин десять, і по стінах нарешті заблимало. Вони доходили до Ущелини. Напевно, зараз зупинилися на тому боці і готуються до переходу. Не чути нічого. Усе гасять стіни. Ліхтарів не видно також. Сергій дозволив собі останні рухи, аби вмоститися зручніше, і завмер. Під час переходу його не побачать, він їх також. Він бачитиме їх ззаду, коли вони по одному проходитимуть під нависаючою брилою. На все про все у нього буде кілька секунд. Якщо він ними не скористається…. Що ж, тепер шкодувати пізно.

Спалахи стали чіткішими, і почулися голоси. Здається, це Гайдукевич.

— Помалу, не жени… ідемо повільно!

Це адресувалося явно Валерію. Ну ось. Зараз…

Серце калатало десь аж у горлі. Ціна цієї сутички була надзвичайно високою.

Прохід під брилою освітився, і рух, здавалося, припинився. Все правильно. Валерій переліз і сидить, чекаючи, поки Гайдукевич закінчить переправлятися і підведеться. Коли він витягне зброю? Чи зробив це вже?

Тализін з’явився зненацька, чомусь дуже тихо. Сергій мимоволі здригнувся. Він рухався повільно, освітлений тим, хто йшов позаду; Провис мотузок… О Господи! За Тализіним, зв’язана з ним мотузком, ішла Юлія! Сергій розгубився. Чому? Чому вони помінялися? Юлія пропливла під брилою, тримаючи пістолет напоготові. Все! Пізно! Він втратив час. Хто ж з’явиться далі?

Широка спина у плямистій куртці. Гайдукевич?! Руки його вільні. Де зброя? Третій повинен бути ще над Ущелиною.

Відштовхнувшись здоровою ногою від виступу, Сергій скочив на нього руками уперед, наче дика кішка. Енергії стрибка вистачило, щоб повалити Гайдукевича на протилежну стіну. Уся його дебела фігура гучно ляснулася об кам’яну стіну і, ковзнувши по ній, завалилася на землю. Попереду скрикнула Юлія.

Відштовхнувшись від тіла суперника, зупиненого стіною печери, Сергій упав, так і не зумівши захистити хворе коліно від удару об підлогу. Відразу ж ногу пронизав жахливий біль. А Гайдукевич уже підводився, ставши на одне коліно і пірнувши рукою під пахву. Ну ось… Що робилося позаду, оцінювати не було коли. Пістолет у руці Гайдукевича саме злітав догори, а сам він майже стояв, коли Сергій, ще не звівшись на ноги, викинувши праву вперед, поїхав по гладкому камінню повз нього так, ніби намірявся заїхати аж під Юлію з Тализіним. Це був відпрацьований до автоматизму прийом — один з його «коронних», тому, напевно, бос так і не збагнув, як саме хлопець пірнув ногами вперед під його руку. Але до Юлії він не доїхав, вчепившись правою рукою за чобіт Гайдукевича, смикнувши його ноги назад, а лівою вдаривши його під коліна. Той лише вимахнув руками, хляпаючись долілиць на каміння і вдаряючи по ньому пістолетом з металічним звуком. Від удару пролунав постріл, і пістолет полетів, перекидаючись, до прірви. А за мить Сергій був на ньому зверху. Краєм ока він побачив світло на касці того, хто ще сидів над Ущелиною і наче й не рухався.

Удар, який Сергій спрямовував кудись між жовтою каскою та коміром куртки, не вдався, і тут ззаду пролунав постріл. Втягнувши голову у плечі, він одним ривком перекотився до протилежної стіни, натягуючи на себе Гайдукевича і закриваючись ним. Та суперник був надто потужним, до того ж він встиг отямитись від несподіванки і вдарив Сергія ліктем. Удар відкинув його назад, а Гайдукевич вже знову підводився. Сергій озирнувся на Ущелину: Олег енергійно рухався в той бік, звідки прийшов. У руках у Гайдукевича тепер не було нічого. Вони стояли один навпроти одного готові до сутички, зігнувшись і напружинившись. За його спиною Сергій побачив Юлію, що притисла Валерія до стіни, приставивши до нього пістолет.

Важко сказати, коли Гайдукевич упізнав його — щойно чи під час нападу. На якусь мить усі застигли. Сергій вагався, який шлях обрати. Зараз принаймні він був затулений широким тілом суперника у вузькому проході, що не давало Юлії можливості вистрілити вдруге.

— Вона застрелить його, щойно ти наблизишся! — крикнув Гайдукевич, озираючись назад. — Сідай, не скачи. Поговоримо. Зробимо справу, а потім усі разом нагору.

— Нагору не вийде, — відповів Сергій. — Я вже пробував. Гусяче Горло затоплене. Кранти. Здохнете тут.

Повернутий обличчям до стіни Валерій чув його слова. Гайдукевич ще раз озирнувся — у погляді його якусь мить було вагання — і крикнув:

— Юля! Іди туди з інженером! Роби, що треба! Я затримаю!

Погляд його був сповнений рішучості й спрямований Сергієві в очі. Він осікся, набираючи у груди повітря, але відразу ж вигукнув тоном, що не допускає заперечень:

— Я сказав — іди!

У його руці тепер з’явився ніж. Широке лезо тьмяно блиснуло у світлі ліхтаря, який сліпив в очі Сергієві. Той клацнув тумблером, вмикаючи й свій ліхтар.

На протилежному кінці ніхто нічого так і не промовив. Їхні ліхтарі почали віддалятися.

— Валера! — крикнув Сергій услід, — намагайся втекти, вийти наверх! Тільки не через Горло! За мене не турбуйся!

Чорти б… Якби Валерій не був до неї прив’язаний! Якби у заручниках замість «беззубого» Тализіна був він сам!

Він ступив крок уперед, у відповідь на що Гайдукевич замахнувся ножем.

Вони залишились удвох, обличчя в обличчя, впираючись одне в одного поглядами. Цьому ведмедю не можна давати відпочити. Сергій знову спробував вибити ножа, у відповідь на що отримав небезпечний випад. Коліно буквально не давало йому бути самим собою. Зціпивши зуби, Сергій танцював навколо нього у цьому вузькому коридорі, примушуючи суперника якнайбільше рухатись. Змагатися у витривалості з молодим тренованим хлопцем йому було явно не по силах, з кожною секундою задишка в нього посилювалася. Скоро він і сам це зрозумів, тому несподівано пішов на Сергія — напевно, здали нерви. Від удару в коліно Гайдукевич скривився і припав на ногу. Другим ударом Сергій вибив-таки ніж. І коли той, остаточно втративши витримку, зібравши сили, кинувся на нього вже голіруч, Сергій упав на спину, тягнучи його на себе, і, підставивши зігнуту здорову ногу під живіт супротивника, відправив цю масу у вільний політ над собою.

«Літак» вийшов класичний, і кремезне тіло Гайдукевича, перекинувшись через голову, гупнуло крижами просто на край Ущелини. Він не зміг подолати інерцію і, скрикнувши, зіслизнув за край — лише зашурхотіло внизу.

Тепер Сергій дійсно біг, але вони наче розчинилися. Швидко… Ось і розгалуження, він не встиг. Обидва коридори вели до Серця Диявола. По одному тяглася волосінь. Господи, скільки ж її тут? Куди вирішить іти Юлія? По ньому ж? Адже вона ще не знає, що там завал, який неможливо оминути! Або ж вирішить, що цим коридором ітиме Сергій, якщо переможе Гайдукевича. Тому може обрати інший шлях. Чорт забирай…

Він пішов по новому шляху. Якщо вони обрали старий, то натраплять на завал і повертатимуться, а там він їх стерегтиме. Схоже, Олег не з найсміливіших, це добре. Хоч применшувати небезпеку теж не можна. Шлях через Ущелину до цього розгалуження він повинен знайти й сам. А де Ринат з Чмуриком?

Близько півгодини Сергій ішов у бік Хмарочоса, майже постійно навпомацки. Він прекрасно орієнтувався у цій частині Західної сітки і міг скористатися цим, щоб першим помітити того, хто зустрінеться на шляху. До того ж це давало можливість економити енергію акумулятора, що висів у підсумку на поясі. Світло ще знадобиться — там, коли доведеться дряпатися на майже вертикальну стіну. Як це зробити з травмованим коліном, уявлялося важко. Та іншого виходу просто не було. Розрахунок на таке собі диво. На існування ще одного виходу на поверхню, що, власне, і збиралися перевірити вони з Валерієм останніх кілька місяців. Довго збиралися. Тепер доведеться перевіряти це так неочікувано, в екстремальних умовах, поодинці.

Ким би не були ці Гайдукевичі, навряд чи власна загибель входить у їхні плани. Маючи спорядження і Тализіна, вони, скоріш за все, також ітимуть сюди у пошуках виходу. І якщо судитиметься зустрітися, то за будь-яких обставин краще помітити їх першим.

Чому вони розпалися на дві групи? Чому рухаються спинами до стін, очікуючи нападу. З боку кого? Колишніх компаньйонів? Адже більше тут немає кого остерігатися… Чи є? Кого могли вони притягти сюди за собою?

Завтра, коли він не повернеться у призначений час, Марина, він сподівався на це, віддасть обидва листи за призначенням. Тоді почнуться пошуки. Навряд чи вони розгорнуться оперативно. Поки дружина Валерія здійме галас, поки підключиться клуб спелеологів… У найкращому разі на вечір рятувальна група впреться носом у завал в Гусячому Горлі. А точніше — в затоплений коридор. Скільки часу знадобиться, щоб зібрати необхідне спорядження, аби пірнути і подивитися, що наробив землетрус у цій частині печер? А якщо це не єдиний завал у західній гілці? Скільки може витримати людина без їжі? Адже вода є. Хоч це давало якесь полегшення.

XXX

Помітивши слабенький відблиск світла, Сергій принишк. Ввижається? Від цих думок що завгодно може привидітися. Він завмер, затамувавши подих, за виступом стіни, напружуючи слух. Відблиск повторився. Ні, сюди ніхто не йшов. Вони стояли. Чомусь стояли на місці. Не чулося ні голосів, ні рухів. Невдовзі мало починатися розгалуження коридору. Що вони там роблять? Напевно, думають, куди йти. Ні, навряд. Якщо Валерій з ними, вагань з приводу цього бути не може. Якщо ні — вони б просто не дістались сюди. Чому так тихо? Серце колотилося скажено. Хто там?

Ступаючи нечутно і дихаючи ротом, щоб не сопіти, Сергій зробив ще кілька кроків. Відблиски тепер стали яснішими і давали змогу розрізнити окремі обриси стін. Що це за місце? Він просунувся ще трохи вперед. Так і є. Ще кілька кроків — і почнеться розгалуження. Він упізнав це місце. Хтось сидить там, практично на самій розвилці. Або в одному з коридорів зразу ж після неї. Тиша давила на вуха. Ще кілька кроків. Сергій уже бачив чорний отвір того другого — неосвітленого — коридору. Зараз його ще ніхто не може побачити. Як вдіяти? Адже іншої дороги до Хмарочоса немає. Якщо стережуть саме його, то це надзвичайно мудро. І зробити таке навряд чи хтось би додумався без допомоги Валерія.

Зробивши ще кілька обережних кроків, Сергій притулився до протилежної стіни, намагаючись визирнути за ріг і побачити, що там. Світло стало яскравим. О Господи…

Юлія сиділа, спершись спиною на стіну. Там утворювався такий собі закуток, і вона втискалася в нього, відкинувши голову у касці, на якій горів ліхтар. В руках у неї був пістолет. Юлія тримала його обома руками, сперши на зігнуті коліна. Навіть звідси він побачив її пальці на спусковому гачку. Тализіна поруч не було. Отже, йому таки вдалося втекти! В горлі пересохло, і він насилу проковтнув клубок.

Вона здригнулася. Здригнулася і зброя, яка тепер уже не торкалася колін. Юлія повернула голову. Погляду її неможливо було побачити, оскільки ліхтар на касці засліплював його. Сергієві здавалося, що він зрісся з камінням. Що могла вона почути? Невже його дихання? Як він мав вчинити? Відійти? А що далі? А якщо вона — лише приманка і за кілька кроків у другому коридорі таки стоїть той, хто нападе зі спини? Нападе чи просто натисне на спуск? Хто це може бути? Однозначно — не Гайдукевич.

Тим часом Юлія підвелася, продовжуючи тримати зброю і дивлячись у його бік. Сергій не бачив її обличчя, але поза… Вона висловлювала якийсь переляк, щоб не сказати більшого. Зброя у її піднятих руках майже затулила ліхтар на касці. Вона цілилася!

— Юля!

Вона знову здригнулася, і Сергій навіть здивувався, що не почув пострілу. Схоже, дівчина здатна була вистрілити навіть на голос.

— Юля, це я!

Він продовжував втискатися у стіну.

— Це я, Сергій!

Вона лише відступила крок назад.

— Юля, це я. Опусти зброю, і я вийду.

Хай буде, що буде. Вона опустила руки, і він з’явився з-за рогу, але умить пістолет уже дивився йому в груди.

— Юля! Ти що? Це ж я… Ти мене дві години тому мало не застрелила! Що тут діється…

— Стій на місці! — скрикнула вона. — Чому ти без світла? Чому ти йшов без світла?!

— Я ховався… — він розвів руками, — у вас тут чортзна-що робиться… Відведи зброю, я сказав! Ну, будь ласка…

Пістолет продовжував дивитися йому в груди.

— А як же ти йшов? — запитала вона. — Як ти йшов без світла?

— Знаєш, скільки разів я тут бував? Кожний камінь знаю. До того ж не знав, чи це ти. Не хотів, щоб мене хтось побачив. Що у вас тут відбувається? Ти можеш хоча б щось пояснити? Ти хоч розумієш, в яку халепу ми всі тут вляпалися?!

Ліхтар з її каски продовжував бити йому в лице, а пістолет — дивитися в груди. Вона мовчала. Лише раз зиркнула кудись убік, напевно, туди, звідки прийшла. Мовчанка затяглася.

— Юлія…

— Скажи… — почала вона, — а… одного разу, коли ми тренувалися, ти мене випадково вдарив дуже сильно. Не пам’ятаєш куди?

— У живіт, — відповів Сергій. — Сподіваюсь, ти не застрелиш мене через це?

— А що ми пили після цього, пригадуєш?

— Коктейль якийсь, здається, молочний.

— А скільки я тобі заплатила за іспит?

— Сто «зелених», — збентежено відповів Сергій. — У тебе що, склероз? До чого ці запитання?

— Так просто… — відповіла вона.

— Може, ти все-таки припиниш у мене цілитися?

Вона опустила зброю. Коли він підійшов, дівчина тремтіла.

— І кого ж ти так боїшся?

Юлія не відповіла нічого, тільки притулилася плечима до стіни, продовжуючи стискати пістолет.

— Може, віддаси його мені, про всяк випадок?

— Ні!

— Що з Тализіним?

— Не знаю, — відповіла Юлія. — Він утік. Сергію…

— Слава Богу… Сподіваюся, ти не стріляла у нього? — Він пильно подивився на неї.

— Ні, звичайно…

— Точно? Ти правду кажеш? Може, він десь лежить, поранений…

— Ні, не стріляла. І не збиралася, — тепер вона інакше подивилася на нього. — Сергію… Ти допоможеш мені? Ти єдиний, хто може допомогти мені зараз! Прошу тебе…

— Допомогти тобі? Ти мене двічі вже мало не застрелила! Двічі! Ти розумієш це?

— Я не знала, що це ти… — Вона опустила очі.

— Ти сама мені «допомагаєш» з усієї сили від того дня, коли скалічила коліно. Відтоді ти тільки те й робиш, що «допомагаєш». — Його наче прорвало. — Або знущаєшся, як тоді у ліжку… А тепер — допомогти тобі?!

— Якщо хочеш знати… — Юлія затнулася, вагаючись, чи варто це казати. — Якщо хочеш знати, з коліном — це й мала бути найсуттєвіша допомога. Це було найкраще, що я могла зробити для тебе. Тільки не вийшло… Очевидно, я все-таки погана учениця. Я хотіла взагалі поламати тобі ногу…

— Навіщо?!

— Щоб ти не потрапив сюди. Я свідомо штовхала тебе у цей жах, а в останню мить… в останню мить не змогла. Очевидно, ти мені не зовсім байдужий. В останню мить подумала — ні, хай хтось інший, не ти… От і вирішила краще вже тебе скалічити, ніж…

— Ніж що?! Господи… Що ти верзеш? — Сергію здавалося, що від почутого поступово починає підійматися волосся під каскою. — Що ж тут відбувається таке? Чого ти мене лякаєш?

— А тепер уже пізно, — продовжувала вона. — Так мало статися.

— Юля… Послухай! Я допоможу тобі, але повинен знати, що тут коїться. — Він узяв її за плече, намагаючись хоч якось приглушити це її збудження. — Скажи хоч два слова — що ви тут робите?

Вона мовчала.

— Юля… Я не можу правильно вирішити, що робити, якщо й далі нічого не розумітиму.

— Що робити — я сама знаю, — перебила вона. — А тебе прошу тільки допомогти. Нам потрібно туди — до Серця Диявола. Відведи мене!

— Куди?! Та ти з глузду з’їхала! — обурився Сергій. — Ви тут усі шизонулися! Нам потрібно нагору! Ось куди! Тільки невідомо ще, чи вдасться туди потрапити. Єдиний вихід звідси завалений і затоплений, а про наявність іншого — це тільки мої припущення. І поки є сили, потрібно його шукати. Можливо, і Тализін вже там, якщо пощастило не нарватися на ваших прибацаних охоронців…

— Сергію…

Ліхтар світив просто йому в обличчя, але тепер уже вдавалося вловити її погляд, який завжди викликав у нього хвилювання. Очі Юлії висловлювали таке благання та надію, що він знітився.

— Сергійку… любий… — голос її затремтів, — прошу тебе… Я тебе благаю… усім, чим тільки… Якщо ти не зробиш цього, я… Ти навіть не уявляєш, що тоді буде зі мною…

Вона взяла його вільною рукою за комір куртки, потім провела нею ж по його щоці.

— Сергію…

А з ним відбувалося щось таке, що неважко було збожеволіти. Ці слова, цей тон її, голос, яким вона благала, робили з ним щось неймовірне.

«Ось так і пропадають кращі чоловіки…» — майнуло в голові, коли пригортав до себе її худеньке, хоч і пружне тремтяче тіло.

— Сергію, — продовжувала вона, — це моя межа, я більше не можу… Будь ласка…

— Ну, все, — сказав він, стискаючи її ще сильніше і відчуваючи, як помалу вщухає її тремтіння. — Заспокойся, усе буде гаразд. Я тебе не покину, не бійся. Ми видряпаємося звідси, обіцяю тобі.

— А туди? Ти відведеш мене?

— Юля, давай присядемо й поговоримо. Давай… Мені також потрібно трохи перепочити.

Він опустився під стіною коридору, спираючись спиною до неї і обіймаючи Юлію однією рукою за плече. Вона слухняно притулилася до нього.

— Кажи, — попросив він. — Розповідай мені все.

— Не маю я що розповідати, — сумно та безнадійно промовила вона. — Ти однаково не повіриш…

— Повірю, — пообіцяв Сергій. — Досі вірив.

— Це було досі. Тепер усе інакше.

— Ні, — відповів Сергій. — Я завжди поважав тебе, вважав за друга. Я ніколи раніше не зустрічав таких жінок. І зроблю для тебе все. Все, що в моїх силах. Тільки скажи мені правду. Будь ласка, Юля… І вимкни ліхтар, бо нам ще світло ой як…

— Ні! — скрикнула вона. — Ні, нехай горить.

— Юля, батарея сяде, і він сам вимкнеться. А розмовляти можна і в темряві.

— Ні, я не дам…

— А якщо вже когось боятися… Подумай — напасти багато легше, коли ми освітлені. А так, якщо хтось підходитиме, то ми будемо бачити. Сама подумай! Без світла ж не підеш по цих катакомбах…

— А ось ти йшов! — заперечила вона.

— Так це я! Казав тобі — кожен виступ вже знаю.

— І вони знають…

— Хто — вони?

Юлія мовчала, часто дихаючи.

— Ну, ти ж обіцяла! Кого ви тут боїтеся? Я вже п’ятий рік ходжу сюди і досі не знаю, кого тут можна боятися! Тут не буває нікого, крім спелеологів, а…

— Буває, — перебила вона.

— І хто ж?

— Харгілони…

Це було сказано після паузи якимось здушеним голосом, що Сергій ледве розібрав.

— Хто?! Харгі… хто?

— Харгілони, — повторила вона.

— О Господи… — Сергій картинно скривився, відчувши проте, як пересмикнуло його від цього незрозумілого слова. — А з чим його їдять? Що це за люди?

— Це… це взагалі не люди.

— Що?! Юля, що ти верзеш? Як це — не люди?

— Я ж казала, що ти не повіриш…

— Розповідай, я поки що просто нічого не розумію. Що означає — не люди?

— Те й означає. Не люди. Істоти такі.

— Як це — істоти? Тварини? Тут не може бути тварин…

— Ні, не тварини. Істоти.

— І… як же вони виглядають?

— Не знаю, ніхто не бачив, але зараз…

— Що зараз?

— Зараз вони повинні з’явитися у людській подобі.

— Не розумію… — ніяково промовив Сергій, — це що, з розряду страшилок? Скільки тобі років? Я гадаю, тут є від чого злякатися і без твоїх монстриків. Ти що, не доганяєш, як ми вляпалися? Ми поки що замуровані метрів так з вісімдесят під землею. Ти розумієш це? І завалені землетрусом! А ти мені таке городиш, що…

— Це не землетрус.

— А що? — не приховуючи «простоти», запитав Сергій.

— Це вибух.

— Що?! Вибух?

Тепер усе, чого він не міг збагнути раніше, над чим стільки ламав голову, склалося в готову мозаїку миттєво. Он чого рюкзаки, які вони збиралися тягти з собою під землю, були такі важелезні. Вони й зараз, напевно, стоять під стіною Головної Зали. Сергій згадав, як продивлявся в Головній Залі їхній вміст. Тоді він не звернув уваги, що вони легко пересувалися. Зовсім не так, як у гаражі. А потім цей землетрус… Ну, звичайно, дивний був би збіг — наявність у печерах такої сумнівної експедиції, рубіж двох тисячоліть плюс раптовий землетрус, який на нашій території спостерігався востаннє… Пригадати було важко. Чорт забирай… Що вони — камікадзе? Схиблені? Наважитись на таке…

— Це що — ви? — тільки й запитав Сергій.

Рука його мимоволі припинила торкатися її плеча, проте Юлія і далі сиділа, притулившись до нього.

— Ми…

— Навіщо?! У вас що — в усіх кришу зірвало? Ви ж одномоментно могли себе поховати! Для чого вибух?!

Юля мовчала, дивлячись у нікуди.

— Не розумію… Ви що, збиралися ним полякати отих ваших…

Напевно, його погляд був надто красномовним.

— Я знала, — промовила Юлія, — що саме такою буде твоя реакція.

— Яка ще реакція? — Сергій поступово втрачав витримку. — Якої ти хочеш реакції?! Кодло придурків, яким стало сумно жити наверху, закладає вибухівку у підземеллі і висаджує самих себе! Та добре було б — тільки себе… Біс з вами — чим менше схиблених, тим легше нормальним. Ми з Валерієм тут до чого? А потім я ще й мушу сидіти, вислуховуючи твої страшилки! О Господи… — Сергій у розпачі вхопився за голову. — Щоб я здох, якщо хоч на часточку відсотка думав, що ти здатна на такий ідіотизм! Щоб я не виліз звідси…

— Навіщо було мене примушувати розповідати?

— Та ти таке верзеш… Ну я ще міг би повірити, що в тебе одної не всі вдома, а Гайдукевич? А Ринат? Ти що, гадаєш, я не сповна?

— Котра година? — запитала Юлія.

Перевівши подих, Сергій глянув на годинник.

— Слава Богу, дванадцята доходить. До Нового року двадцять хвилин. Час розкорковувати. А я тут…

— Сумна перспектива, — погодилася Юлія, — зустріти Новий рік без шампанського.

— Ще й у товаристві божевільної… — з серцем додав Сергій.

Несподівано йому уявилася кімната у гуртожитку, Марина, шампанське… Сергій лише похитав головою, адресуючи цей розпачливий жест виключно собі самому.

— А в мене перспектива набагато гірша.

— Наприклад?

— Самій стати харгілоном, — сказала Юлія, — якщо не потраплю туди, куди казала тобі.

— Це серйозно, — погодився Сергій.

— Вони існують під землею і живляться тілами померлих. Їх там цілі колонії. Це особлива форма життя, точніше існування.

— Мерців їдять… — пробурмотів Сергій, — гарно… Про таке тільки у підземеллях і говорити. А чого ж мерці нікуди не діваються? Чи, може, їх не всіх їдять?

— Усіх, — відповіла Юлія. — Усі поховані тіла гниють, тобто розкладаються під землею, як вважається, під дією бактерій. За кілька років з тіла залишається лише скелет. Усе інше зникає. Давно відома хімія цих процесів, усе має наукові назви та обґрунтування. Тільки вся ця «хімія» — наслідок діяльності харгілонів, як її не назви. Те, що ми знаємо про це, — надто вузько, обмежено. А глобально — це наслідок життєдіяльності харгілонів. Земля пронизана їхніми колоніями, і всі ці бактерії, що розкладають тіла… ну, це як для нас шлунковий сік, який перетравлює їжу.

— Сила… — промовив Сергій, хитаючи головою. — А звідки ти це знаєш, ну, що воно саме так?

— Знаю, — відповіла Юлія. — Я помічена ними.

— Як це?

— Вони, як я казала, існують колоніями. Це дуже складна форма існування, взаємодії. Там усе пов’язане настільки… Це наче вже не окремі істоти, а єдиний складний організм. Їхній цикл — тисяча років. Протягом цього часу в них поступово назріває такий… свого роду криз. Це пов’язано з постійним живленням мертвим… Один раз на тисячу років вони потребують живої людини…

— Круто, — зауважив Сергій. — Якби я був режисером і хтось заспонсорував… Словом, ми б заткали за пояс усі ці примітивні страшилки. І ця людина, звісно, не хто інший, як ти.

— На жаль, так.

— І чому ж саме ти їх цікавиш? Чому вони не чіпають інших людей, мене, наприклад…

— Я ношу їхній андан.

— А це що таке?

— Це така свого роду ознака… Навіть не знаю, як правильно назвати… Це можна порівняти з нашим мозком. Це те, що регулює, керує процесами життєдіяльності їхніх колоній. Це свого роду комп’ютер, який забезпечує гармонію їхнього існування. І ось цей їхній субстрат існує в мені, змінюючи моє єство. Він наче зростається з ним, роблячи його здатним до існування у колонії.

— Чекай-чекай… — зупинив Сергій. — Ні чорта не розумію… Як це? Що означає — «єство»?

— Це нематеріальна основа людини, сутність, так би мовити. Ну, щось подібне до такого поняття, як «душа», але набагато складніше. Єство кожної людини помирає разом з нею. Моє ж єство може існувати і після моєї смерті серед харгілонів. Я від народження ношу їхній андан, який був закладений у тіло якоїсь моєї пращурки тисячу років тому. Щойно закладений у живе людське тіло андан являє собою зародок складної форми, частинку андану, який забезпечує існування колонії. Цей андан-зародок успадковується дитиною того, кому він закладений. І так постійно. Він існує у тілі жінки і передається лише дівчинці, яку вона народжує. Протягом тисячі років андан трансформується, вдосконалюється, утворюючи, врешті-решт, єдине ціле з єством людини.

— А якщо народжується хлопчик?

— Він помирає. Ще під час зачаття, якщо утворюється ембріон чоловічої статі, він автоматично стає нежиттєздатним. Це властивість андану. Тоді стається викидень, або ж дитина гине невдовзі після народження. І так доти, доки у роду не з’явиться дівчинка. Чув, напевно, буває, що жінка ніяк не може виносити вагітність — викидні раз за разом. Ну, ось…

— А якщо жінка сама випадково загине? — спитав Сергій. — Ну, просто. Попаде під машину, припустімо…

— Тоді андан гине. Адже він не має властивості оберігати свою господиню. А колонія харгілонів, яка його заклала, коли старий андан повністю виходить з ладу, об’єднується з іншою колонією, в якої андан живий і десь, образно кажучи, ходить. Такі випадки бувають. Від цього їхні колонії поступово збільшуються у розмірах, а кількість їх зменшується, адже люди періодично випадково гинуть, і лінія, у якій існує конкретний андан, обривається. А колоніяможе закладати лише один андан — раз на тисячу років. Імовірність, що за тисячу років хоча б одна з жінок, які продовжують одну генетичну лінію, загине, не встигнувши народити дівчинку, відносно висока. Тому колонії об’єднуються досить часто. Розумієш? А кількість їх поступово зменшується. Це дуже болючий процес для харгілонів і не тільки…

— Що значить — не тільки?

— Якщо гине андан, колонія повинна об’єднатися з іншою, найбільш спорідненою за всіма ознаками. А такі колонії зовсім не обов’язково існують поруч одна з одною. Одна може знаходитися у нас, а інша — на протилежному кінці земної кулі. Тоді у надрах відбувається щось жахливе. Як зараз у Туреччині. Земна поверхня здригається, те, що на ній, руйнується, гинуть люди. Для нас це явище має назву «землетрус». Воно вивчене і має певні наукові обґрунтування — рухаються, мовляв, різні шари земної кори і так далі. Тільки ніхто не здогадується, чого ж вони рухаються…

— Струнка теорія, — зауважив Сергій. — Сама придумала чи, може, десь вичитала?

— Сама дізналася, — поправила Юлія, не звертаючи уваги на його сарказм.

Тон її, здавалося, втратив будь-які емоції, і вона наче розповідала для годиться, не сподіваючись на те, що їй повірять.

— Що означає — дізналася?

— Те й означає. Цикл андану, який я ношу, завершується. Отже, вдосконалився настільки, що здатний зробити моє єство придатним для існування там. За тисячу років перебування у живому людському тілі з ним відбуваються необхідні перетворення, і, коли вони сягають певного рівня, відбувається таке свого роду включення… Андан з’єднується зі свідомістю, і чергова його господиня дізнається про все. Це наче… Ну, вся ця інформація, яку я зараз тобі розповідаю і яка існувала у мозку всіх носіїв андану ніби в закодованому стані, несподівано розкодовується, і тоді ця остання жінка дізнається про свою місію. Усі мої пращурки тисячу років жили і помирали, не здогадуючись про його існування, про те, що передають його своїм дітям. Мені ж «пощастило» бути останньою у цьому ряду. Саме моє єство, відбите на цьому андані, повинно існувати наступних тисячу років там, серед них. Адже саме на ньому дозрів оцей досконалий субстрат, який повинен забезпечувати колонію найближче тисячоліття. Розумієш? Його вже не можна відокремити від мого єства. Це одне ціле. Пройшло тисячу років. Вони повинні забрати андан, який дозрів у моєму тілі. Тому саме я тисячу років мушу усвідомлювати, що закладена у складний механізм поїдання мертвого людського тіла! Ти здатен зрозуміти це? Ти помреш за кілька десятків років, і твоє єство навічно заспокоїться незалежно від того, приємним було його існування чи ні. Розумієш? Ти маєш можливість жити спокійно, не переймаючись цим. А моє єство буде ще тисячу років знати, що позбавлене тіла! Воно ще тисячу років перебуватиме під землею, чуючи сморід мерців!

Більше говорити вона не могла. З Юлією коїлося щось жахливе. Вона дихала часто і у прямому розумінні не могла знайти собі місця. Приголомшений Сергій не наважувався не те що торкнутися її, а навіть сказати слово. Та вона на диво швидко опанувала собою.

— Тільки я не хочу, — сказала вона. — Не хочу мати таке задоволення протягом наступного тисячоліття. Мені до деякої міри пощастило. Андан, який я ношу, пройшов усі перетворення раніше очікуваного. Тому я все це знаю вже. Уяви собі — живеш спокійно і чинно, хіба що пташиного молока не маєш. І раптом — наче сніг на голову. Свідомість починає завантажуватись таким, що… І безтурботна весела школярка, на яку не дозволяли навіть пір’їнці впасти, дізнається, що вона є останньою надією чорного та затхлого потойбічного світу. І що скоро День Відбуття…

— Який день? — не зрозумів Сергій.

— День Відбуття. Той день, коли моє єство повинно розчинитися у їхньому підземному павутинні, яке не можна ні викопати, ні побачити… У світі харгілонів. Для них і для мене це День Відбуття. Якщо у цей день вони отримують свіже людське єство, яке вилучає страждання, колонія дістає потужний імпульс і зачинає новий цикл тривалістю тисячу років, а частинка цього андану, який, наче камінь на дно, затяг чергову нещасну до їхнього світу, імплантується іншій, зовсім сторонній жінці, якій просто не пощастило, і знову починає свій тисячолітній розвиток.

Запанувала мовчанка.

— Ходімо, — сказав Сергій, несподівано підхопившись. — Ходімо. В нас мало часу. Акумулятор, який ти не хочеш вимкнути, сідає. Якщо ми хочемо вибратися звідси, треба поспішати.

— Ти начебто й не чув того, що я розповідала, — промовила Юлія. — Або зробив вигляд, що не чув. А на тебе це не схоже.

— Та ні, чув. Але гадаю, ти просто перевтомилася і тобі лізе у голову всяка чортівня. Ходімо.

— Куди?

— Є таке місце — Хмарочос. Практично вертикальна стіна. Між нею і сусідньою скелею утворюється вузька розщілина, висоти якої ніхто не знає. Є припущення, що десь там існує вихід на поверхню. Можливо, Валерій уже там. Будемо думати, як пробувати вилізти. Без спорядження…

— А спорядження є, — сказала Юлія. — Усе там. Його залишили біля тої печери.

— Якої печери?

— Серця Диявола.

— Блеф, — сказав Сергій. — Ти будь-що хочеш мене туди затягти. А я не знаю, що там на мене чекає, яка чергова ваша дурість. До того ж це порядний гачок. Коліно моє скоро здохне, я і так уже ледве йду…

— Як знаєш, — зауважила Юлія, — я кажу правду. — Там реманент, який брали для закладання вибухівки, — молотки, побідитові свердла, якісь зубила спеціальні — усе, що мав той підривник.

— Який — оте дрібне чмо з вусами? — запитав Сергій.

— Те саме. Військовий, сапер.

— Я відчував… — Він розпачливо похитав головою. — Відчував, що це не новорічна прогулянка схиблених «нових». На його алкогольній морді було написано, що він п’є аж ніяк не «Хенессі».

— Детектив з тебе гірший, ніж тренер, — погодилася Юлія. — То ми підемо?

— А мотузок там є? — запитав Сергій.

— Повинен бути. Жилка точно є. Її багато. Скласти у кілька разів — і буде міцна мотузка.

— Ну, добре… — лише тепер Сергій подивився на неї впритул. — Ідемо туди. Але запам’ятай — я хочу вилізти нагору живим. Мені ще рано прощатися з власним єством, тим паче що воно не безсмертне, як у декого. Якщо ти почнеш щось чудити, я просто зникну. Ви навіть не зрозумієте куди. Якщо ти або хтось інший застрелить мене — вам усім тут гаплик. За кілька днів самі загнетеся. Ви навіть не знаєте, де тут вода. А нагорі жодна жива душа не здогадується, що хтось пішов до печер. Скінчаться новорічні свята, тоді, можливо, у клубі помітять, що не вистачає одного ключа з комплекту, і навідаються сюди, побачать завал, утворений «землетрусом». Поки…

Юлія не дала договорити цю фразу.

— Не бійся, — сказала вона, — ніяких прикрих несподіванок з нашого боку тебе не чекає. Взагалі не думаю, що тепер ми зустрінемося з кимось із групи. А харгілонам ти не потрібний, хіба почав би мене боронити. Але я не наполягаю. Лише відведи мене туди.

Сергій розсміявся.

— Якраз від них я тобі захист забезпечу — боронитиму, наче лев. А ти натомість захищатимеш мене від своїх схиблених друзів. Згода? Якщо Валерій десь по дорозі нарвався на них, вони також прийдуть до Хмарочоса.

Несподівано Юлія щось згадала. Обличчя її ще більше зблідло, вона спідлоба подивилася на нього.

— А де Гайдукевич? — запитала вона. — Що з ним?

— Сидить в Ущелині, — відповів Сергій. — Без сторонньої допомоги не вилізе.

— Він живий?

Вона запитала це коротко і голос її здригнувся.

— Гадаю, живий, — сказав Сергій, знизавши плечима.

— Ти скинув його туди?

— А що мені залишалося? — здивувався він. — Не треба було ножем вимахувати.

— Він мене захищав, — тепер Юлія дивилася на нього вороже і з неприязню. — І ти навіть не подивився, що з ним?

— Ні, — сказав Сергій. — Я також захищав. Друга, якого втягнув у цю халепу. Ну і себе, звичайно. Нічого з ним не станеться. Туди не раз падали. І всіх витягали. Тим більше Олег ваш, очевидно, вже відсидівся, поки ми билися там. Ходи.

Він простягнув руку. Вона не подала своєї. Озирнулася назад і рушила за ним. Двотисячний рік давно почав свій відлік. Помаленьку, кульгаючи, майже навпомацки, він просувався коридорами у напрямку тепер уже Серця Диявола. Юлія йшла позаду, тримаючись за його руку, боком, майже задки. Ліхтар на її касці продовжував світити, кидаючи відблиски часом і наперед, коли вона оберталася до Сергія. Увесь час дівчина дивилася назад, стискаючи вільною рукою пістолет, очікуючи нападу з тилу, постійно гальмуючи їх просування, мимоволі передаючи йому свою нервозність.

XXXI

Кремезний чоловік у плямистій куртці поступово з’їжджав усе глибше в розщілину. Ліва нога Гайдукевича була неприродно зігнута, плямиста штанина роздерта і з неї стирчав білий уламок кістки. Нижче усе змокло від крові. Він змушений був відпустити одну руку, якою впирався у стіну розщілини, і від цього програв ще кілька сантиметрів. Поламана нога за щось зачепилася, з його грудей вирвався крик. Нарешті рука його дісталася розстібнутої кишені. Тремтячі пальці міцно стискали жовту коробочку, намагаючись не впустити її до безодні.

Здавалося, його широка фігура у цьому місці, нарешті, міцно застопорилася. Розкривши коробочку, він вишпортав з гнізда в куточку шприц-тюбик з написом «промедол». Гніздо розраховувалося на два таких, але перший, на той час вже використаний, лежав десь глибоко на дні, якщо воно взагалі існувало. Впираючись одним ліктем у виступ, він розкрутив шприц-тюбик, вивільнивши голку, і засадив її у стегно власної ноги просто через тканину, кілька разів стиснувши при цьому балончик. Несподівано лікоть його зірвався з виступу, і тіло посунулося ще на кілька сантиметрів. Аптечка вислизнула з пальців і, стукаючись об стіни, полетіла вниз. Він так і не зміг уловити, де заглух отой останній стукіт маленької коробочки.

XXXII

Вона прокинулася о восьмій годині: не було після чого відсипатися. Традиційного святкування Нового року не відбулося, хоч це і був такий визначний рік. Так уже сталося. Усі попередні нові роки Інна Сергіївна Тализіна зустрічала у власній квартирі, з гостями або без них. Але обов’язково з чоловіком. Це було найбільше сімейне свято. Про цей Новий рік обидва їхні хлопчики почали говорити ще два місяці тому. Уявляли, як це буде. А за тиждень розпочалася підготовка — разом з батьком у комірчині, обладнаній під маленьку майстерню, щось творили. Це мав бути сюрприз. А демонстрація відбулася без Валерія, який мав скористатися нагодою заробити копійку. Це було вкрай потрібно, але в останні години вона все ж пошкодувала, що погодилася на це. Не все на світі міряється на гроші. Перед Новим роком на годину забігли сестра з чоловіком, а потім вони залишилися утрьох. А за п’ять хвилин Андрійко, старший, якому Валерій доручив виконати таку важливу місію, приніс ящичок з пластмаси та фанери, який під’єднав штекером до телевізора і за допомогою подовжувача увімкнув до нього шнур від гірлянди, що висіла на ялинці. Світіння вогників відразу стало слабким, і вони вимкнули верхнє світло. І ось — Новий рік. Двотисячний. Кожен новий удар годинника супроводжувався яскравим спалахом вогнів на ялинці.

Отож відсипатися не було після чого. Вмившись, Інна пішла на кухню. Скоро мав з’явитися Валерій.

О пів на дев’яту до кухні пригнали обоє хлопців. Ще не вдягнуті. На личках розчарування — виявляється, тата ще немає.

— Прийде, — заспокоїла Інна. — Не переживайте, ніде не подінеться ваш тато.

Щиро кажучи, вона й сама була у цьому впевнена. Ледве всадовила обох за сніданок — хотіли чекати тата. І дійсно, мав би вже повернутися. Довго розважаються ці любителі екзотики…

Дзвінок у двері пролунав за двадцять десята. Мало не збиваючи одне одного, хлопці кинулися до дверей.

Це виявився не Валерій. Молода жінка з білим фарбованим волоссям. Кинувся в очі її невдоволений погляд. Відчинивши, Інна запитливо глянула на неї. Не вітаючись, не кажучи вже про поздоровлення з Новим роком, голосом, що відповідав виразу обличчя, вона запитала:

— Ви дружина Валерія Тализіна?

— Я…

Інна відчула, як і в самої міняється вираз обличчя від такого запитання.

— Це вам. Просили передати.

Дівчина тицьнула їй до рук конверт і повернулася йти.

— Що це? — здивовано вигукнула Інна.

— Не знаю, — відповіла та, беручись за поруччя сходів. — Мене просили — я принесла.

— Хто просив? — крикнула Інна услід, виходячи на площадку.

— Одне чмо… — почулося знизу.

Каблучки чобітків цокотіли сходами.

Зрозумівши, що це не тато, обидва хлопці втратили інтерес і зникли у своїй кімнаті. Зачинивши двері і відчуваючи тривогу, Інна сіла на кухні і розірвала конверт, на якому було написано:

«Інні Тализіній».

Лист був написаний явно під копірку:

«Я, Сергій Вертепний…»

Миттєво затремтіли руки, коли прочитала: «… на пошуки групи, яку повів туди трьома годинами раніше…»

Погляд скакав по нерівних рядках, і коли вона дійшла до місця «… підозрюю, що членами групи замислений злочин і Тализіну, який про це не здогадується, загрожує…», в очах почало темніти. Але вона спромоглася дочитати цей жахливий лист до кінця: «Якщо лист потрапив до вас, то це означає, що я не повернувся і…»

Їй стало млосно. А поруч не було нікого. Інна якось долізла до мийки, відкрутила кран і вмила обличчя, намагаючись прийти до тями. А далі вона забігала по квартирі, не знаючи, що робити. Схопила телефон, потім лишила і почала вдягатися.

— Мамо, куди ти? — здивувалися хлопці. — Зараз же тато…

— Сидіть тихо, — сказала вона. — Тихенько до кімнати, увімкніть собі телевізор і чекайте. Скоро ми прийдемо.

Вона вдяглася і тепер все-таки рішуче вхопила трубку.

XXXIII

Для слідчого Дмитра Стефлюка перший день нового тисячоліття розпочався явно не так, як він бажав. Сьогодні в нього вихідний, як і скрізь, але він залишався головною відповідальною особою у своєму відділку, щиро сподіваючись, що цього дня у місті не трапиться нічого такого, що примусило б чергового з відділка турбувати його вдома. Та сталося усе навпаки.

Дружина збудила його о пів на одинадцяту.

— Що таке? — розліпивши очі, спитав він.

— З роботи…

— Слухаю… — Він узяв трубку.

Це був майор Якубик, який, на відміну від нього, повинен був зустрічати цей день, перебуваючи у відділку. Після взаємних привітань та поздоровлень Стефлюк запитав, що сталося.

— Та, розумієш, неординарний випадок, — почав той, — от і вирішили тебе поставити до відома, принаймні… Ну, одна дама тут на повному серйозі ґвалт здіймає — чоловік у неї пропав. Пішов до печер — знаєш, у Маликовичах? Так от, пішов учора, а сьогодні не повернувся.

— А ти їй не казав, що могло колесо дорогою спустити? — похмуро запропонував версію Стефлюк. — Нехай би ще почекала. Або перебрали хлопці…

— Усе можливо, — погодився черговий. — Але кілька годин тому до сусіднього відділка одна молода дама принесла листа, де говориться, що отой самий чоловік Тализіної повів до печер групу, яка нібито замислює якийсь злочин…

Якубик, збиваючись та плутаючись, пояснював обставини отримання та зміст Сергієвого листа, тобто листів, оскільки обидва вони зараз лежали перед ним на столі.

— Так, а сам цей, той, хто написав листи, ви встановлювали його особу?

— Як? Написав прізвище та ім’я. А далі — «на дєрєвню дєдушкє…»

— А дама, яка принесла листи, кажеш, пропала також…

— Так, судячи з опису, це та сама, одна…

— А дружина інженера цього у вас?

— У нас, аякже! Зараз відділок розвалить! Тут уже дзвонять за неї усі, хто не хочеш. Директор ХБК, вона там головний лаборант… І з міськвиконкому Рудий телефонував — вона й до нього через когось дісталася…

— Ну, ось що, — перебив Стефлюк. — Раз таке діло, мусимо щось робити. Насамперед давай розшукуй оте правління спелеологів — у них клуб є… Шукай, хто там керує. Нам там без них робити нічого. Якщо доведеться опоряджувати рятувальну експедицію — усе одно з ними. Я чув про ті печери — там нас самих потім місяць шукатимуть…

— Зрозумів, — відповів Якубик. — Я вже намагався розшукати. Президент клубу поїхав до Києва на Новий рік, вже два дні немає, повернеться післязавтра. Заступник його — оцей самий інженер Тализін, який буцімто пропав. Телефон у клубі, звісно, не відповідає. Про всяк випадок направив туди машину — нехай глянуть. Кого ще шукати? І де? Хвилинку… Що? — останнє було звернуто до когось. — Ну, ось…

— Що там? — не зрозумів Стефлюк.

— З дружиною інженера проблеми. Істерика…

Дмитро лише важко зітхнув.

— Значить, так. По-перше, де хочеш, знайди когось із того довбаного клубу. І це, до речі, поясни їй. Розтолкуй, що без спорядження у тих печерах не знайдеш нікого. А за той час, дивись, самі знайдуться. По-друге, давай-но встановлюй, що це за бізнесмен, і прогуляй когось за його адресою. Глядиш, вони вже там допивають те, що після печер залишилося. А по-третє… Словом, зараз їду до вас. Однаково виспатись не дасте.

Він сів на ліжку, шукаючи очима штани і розпачливо хитаючи головою. Диви, знову Малиновичі… Згадування цього населеного пункту не додало йому наснаги. Саме у Малиновичах проживали двоє хлопців з бригади московських заробітчан і саме там, зі слів цвинтарного бариги, губилися останні сліди набридлої та неприємної в усіх відношеннях справи зі зникненням з міського цвинтаря похованого тіла.

XXXIV

Біля вузької щілини, яка відкривалася під стіною коридору горизонтально, Сергій мало не впав, притримавшись рукою за виступ. Юлія опустилася біля нього. Останній перехід дався надзвичайно важко. Коліно його тепер боліло постійно і чим далі, тим сильніше.

— Чому ми сіли? — запитала Юлія.

— Тут перепочинемо. Бачиш? — Він запхав руку під виступ. — Зараз заліземо туди.

— Навіщо?

— Там вода.

Сергій ліг на землю горілиць і, підсуваючись здоровою ногою, запхавши обидві руки під виступ, поліз туди. Він перебирав руками по каменю, який наче нависав над ним, і грудна клітка його, а потім ноги поступово зникали у вузькій щілині. Нарешті сховалася хвора нога. Юлія продовжувала сидіти під стіною, стискаючи зброю і пильно дивлячись по боках.

— Давай! — голос, який пролунав звідти, був глухим і наче дуже здалека. — Лізь, як я!

Але вона ще раз озирнулася і полізла, навпаки, ногами вперед.

— Що ти робиш? — загорлав він звідти. — Навпаки! Так зле!

Та Юлія, лежачи на спині і продовжуючи озиратися, тримаючи пістолет обома руками, намагалася втиснутися під брилу. Нарешті Сергій намацав її чоботи і потягнув до себе. Ліхтар на її касці поступово сховався у щілині, і коридор поглинула темрява.

Це була печера майже правильної овальної форми, практично без виступів. Підвестися у ній на повний зріст виявилося неможливо. Гладенька стеля опускалася донизу куполом. Тут було маленьке озерце. Вода скапувала туди з каменя, що нависав над цією чашею, утворюючи на поверхні круги.

Сергій присів біля озерця.

— Пий давай…

Юлія впала до води і пила довго та жадібно, у кілька прийомів. Потім напився він.

— Яка дивна печера, — промовила вона, оглядаючи стіни.

— Називається Яйце, — сказав Сергій. — Єдине місце, принаймні відоме, де вода виходить з порід. Перепочинемо хвилин двадцять.

— Ідемо, — попросила Юлія.

— Я кажу — перепочинемо. На, води набери… — Він простягнув їй невеличку фляжку, яка завжди була у кишені його брезентових штанів і яку він забув наповнити, вирушаючи в дорогу так нагально.

Вона слухняно наповнила і повернула йому фляжку, потім витягла з кишені і свою — дуже маленьку, плескату, блискучу. Відкрутивши кришку, перекинула горловинкою донизу. Звідти полилася на каміння прозора рідина.

— Що це? — запитав Сергій.

— Спирт. У мене є ще одна, менша…

Виливши все, вона сполоснула фляжку і набрала води.

— У центральній залі також спирт… — промовив Сергій. — Для чого стільки спирту?

— Грітися, — відповіла вона.

— А пухові куртки — також грітися?

— Також.

— Я ж казав, що у печерах не холодно.

— Це так просто не холодно, — погодилася Юлія. — А якщо змокнути? А якщо мокрими вилізти назовні?

— Це ви у цій криничці збиралися змокати?

— Ні, — вона спокійно подивилася на свого супутника. — У тій воді, що прорветься після вибуху.

— Поздоровляю, — сказав Сергій. — Вона прорвалася. І залила Гусяче Горло. А заразом і галерею під ним. Галерея розташована нижче. Вважай, п’ятдесятиметровий відрізок печери, по якій можна було б вийти, залитий водою. А можливо, там ще є завали, крім того, що у Горлі. На славу ви попрацювали…

Сергій витяг з внутрішньої кишені пожмакану вологу карту і розгорнув.

— Тепер мені усе зрозуміло. Ось чому такі дивні руйнування від «землетрусу»… Серце Диявола знаходиться у двох годинах ходу від Гусячого Горла. Але завдяки тому, що коридор далі повертає майже на сто вісімдесят градусів, справжня відстань між цими двома печерами надзвичайно мала. Напевно, по прямій через породи, може, й сотні метрів немає. Інших печер між ними також немає, лише суцільна скеля з водяною жилою. Якщо закласти потужний заряд, довбане вибуховою хвилею якраз у Гусячому Горлі і ще двох місцях — ось тут і ось тут. Ці печери також наближаються до місця вибуху, якщо знову ж таки брати по прямій.

Юлія також нахилилася до карти і слідкувала за його поясненнями. У цьому замкненому просторі вона почувала себе явно вільніше та комфортніше.

— А де проходив наш маршрут? — запитала вона.

— Судячи з того, де ви протягли жилку, — ось тут.

— А отут Серце Диявола?

— Так.

— Ось чому не повернулися Ринат з Григорієм…

— Могло завалити, — погодився Сергій. — Вони, очевидно, думали, що відійшли далеко, а насправді перебували практично поруч з вибухом. Так для чого ж все-таки ви влаштували вибух? Ну, хоча б з точки зору твоїх теорій…

— Це мій єдиний порятунок, — сказала Юлія. — Андан, який створюється у колонії, вимагає колосальних витрат енергії. Внаслідок цього утворюються побічні продукти. Це свого роду антиандан, якщо так можна висловитися. Він вимагає ізоляції від колонії. Кам’яне серце диявола — ідеальне місце для цього. Кров, яка у ньому тече, являє собою цей самий антиандан. Якщо він потрапить у мене, андан буде знищений, нейтралізований. Я втрачу для харгілонів будь-яку цінність. Адже моє єство, позбавлене досконалого андану, не зможе існувати серед них після моєї загибелі. Ось чому мені потрібно туди.

— Отже, для цього уся ваша команда, ризикуючи життям, висаджувала скелю?

— Саме так.

— Чорти б забрали… — Сергій скуйовдив волосся на голові. — І мистецтво двобою ти вивчала, щоб воювати з ними? І пістолет у тебе також для цього?

— Ну, можна і так сказати, — погодилася Юлія, — хоча це примітивне розуміння суті. Насправді усе набагато складніше.

— І ваші всі також озброєні, щоб боронитися від цих… монстриків?

— Так. Хоча, повторюю, насправді все набагато складніше. Самі харгілони не можуть завдати шкоди живій людині. Це не є живі, не є матеріальні істоти. Це складна форма існування, яку важко зрозуміти. Тисячу років тому вони отримали андан і розпочали новий цикл, а частинку його пересадили якійсь моїй прапрапрабабусі. І ось, старий андан виснажується, а я повинна замінити його своїм. Для цього вони повинні мене вбити, а його забрати. Він тепер матриця, на якій відображена моя свідомість, емоції, сприйняття, словом — моє єство. Це друга я. Тепер, образно кажучи, мене можна забрати, а тіло викинути, і я тисячу років живитиму їхній світ своїм стражданням, поки цей андан не здохне, а місце моє не займе якась інша нещасна.

— А хто ж це зробить, — запитав Сергій, — якщо вони безпосередньо не можуть?

— Це повинен зробити їхній посланець. Той, кого оберуть з числа останніх похованих. Так би мовити, свіжий мрець, м’язи якого ще могли б скорочуватися і рухати кістками.

— Клас… — промовив Сергій. — Схоже, я також боятимуся лізти звідси ногами вперед. Отже, дійшло й до зомбі.

— Зомбі — це вигадки схиблених письменників, — заперечила Юлія. — Напіврозкладений труп не може рухатися. Йдеться про свіже тіло, в якого ще не відбулося повної деструкції м’язів. Вони могли б скорочуватися. Не вистачає лише нервової системи, яка б посилала до них імпульси, і ще дечого. А саме це і являє собою андан — свого роду матриця вищої нервової діяльності людини. І не тільки…

— Що ж іще?

— Це надзвичайно досконалий субстрат, якому під силу багато чого. І ним ще володіє колонія наприкінці свого циклу. Він і є тим, що відновить певним чином і примусить рухатися тіло мерця. І разом з тим візьме на себе функцію людського мозку, завдяки чому тіло це здатне не лише рухатися, а й виконувати свою місію.

— Чому ж тоді ти досі жива? — запитав Сергій. — Чому ті мерці ще не женуться за тобою?

— На все свій час, — відповіла Юлія. — Хоча за певного збігу обставин це могло вже статися. Далеко не кожен мрець може так собі легко «оживати», прийнявши у себе частину виснаженого андану колонії. Існують мічені чоловіки, здатні на це. Той, хто зачав дитину з жінкою — носієм андану, стає міченим, оскільки андан має зворотний вплив. Син міченого також стає міченим. Такий чоловік у найближчі дні після смерті здатний оживати, прийнявши у себе андан. Ось хто повинен прийти по мене. Саме цього я чекаю вже кілька років.

— І чому ж він досі не прийшов?

— Не було кому. Це єдине пояснення. Ніхто з таких чоловіків не помирав після того, як андан, який я ношу, достиг. Тому вони чекають до самого кінця. Якщо ж такого не станеться, а День Відбуття настане, андан прийме перший-ліпший мрець. Тільки у цьому разі андан доведеться вкласти у нього цілком, і якщо його спіткає невдача, якщо, припустімо, я переможу, колонія просто загине. Тому і намагаються вони скористатися більш безпечним методом.

— Зрозуміло, — сказав Сергій. — Отже, прийоми проти ножа, навички двобою вивчалися для боротьби з зомбі…

Юлія мовчала.

— І охоронці також для цього… А пси? — наче пригадав він. — Ти ж ні на крок без пса…

— Пси чують живого мерця, — відповіла Юлія. — А я весь час повинна бути напоготові.

— І мене ти щойно екзаменувала, підозрюючи, щоб це часом не був…

— Так, — відповіла Юлія. — Ти міг загинути і з’явитися їхнім посланцем. Чому ні? Але у цьому разі ти не мав пам’ятати нічого, що знав раніше. Адже мозок людини гине за кілька хвилин після смерті. Ніякий андан не може відтворити його пам’ять.

— Дякую, звичайно, за такі підозри, — пробурмотів Сергій, — відносно моєї можливої загибелі… і воскресіння…

— Я рада, що це не ти, — продовжувала вона. — Він… розумієш, він давно вже десь ходить. Вони вже помітили когось з мерців за допомогою андану, який ще існує там, у них. Цей чоловік давно вже не лежить у могилі, де його поховали. Це свого роду останній, запасний варіант. Андан, який я ношу, достиг. Їхній цикл завершується. Тепер мені лише потрібно померти. Тобто моєму тілу. Справа лише за цим. Це має статися до Дня Відбуття. Якщо ні — колонія починає руйнуватися, оскільки старий андан їх уже повною мірою не зможе забезпечувати. Тож ідеальним для них був би варіант, якщо б мене тут, припустімо, придавило якоюсь каменюкою. Тоді все. Вони заберуть моє єство, відбите на андані, який я ношу. Якщо ж цього не станеться, якщо так і не помре хтось із мічених чоловіків, в останню мить прийде отой обраний заздалегідь, котрий чекає цього дня. Йому введуть весь старий андан без залишку і направлять до мене. Це фізично сильний чоловік з неушкодженим тілом. І тут уже… — вона ковтнула мимоволі, — буде гра ва-банк, з надзвичайно високими ставками з обох боків.

— Ніхто сюди не потрапить. — сказав Сергій. — Гусяче Горло залите водою і заклинене каменем.

— Я думаю, він уже тут. Можливо, він був тут задовго до нас і зараз ходить слідом. Іноді мені здається, що я його відчуваю.

— Я вже годин з десять кручуся навколо вас, ходжу без світла, щоб ви мене не побачили, — Сергій подивився на неї. — Мене ти й чула. Одного разу навіть двічі стріляла. Он — камінням по щоці різонуло. Ще б трохи — і на той світ. До харгілонів, так би мовити…

— Це випадково… — Юлія опустила очі, але зразу ж знову дивилася на нього. — Це було випадково, усього раз. А крім цього більше тебе я не чула. А його чула… Він чекає зручного моменту, щоб напасти.

— Навіщо ж ти полізла сюди? — запитав Сергій. — Сиділа б собі під охороною зі своїми псами.

— Скільки сидіти? Так можна з глузду з’їхати — сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли за тобою прийде оживший мрець із кривим ножем?

— Чому з кривим?

— Це ритуальний ніж. Кривий та тонкий. Йому… знаєш скільки років?

— Нормально… — зауважив Сергій. — Щось на кшталт того, гумового, яким ми тренувалися. Я вже зрозумів. Отже, ти вирішила, що найкращий захист — це напад…

Вона не відповіла. Лише мовчки дивилася перед себе.

Склалося враження, що на нього скотилася величезна кам’яна брила, притиснувши і не даючи дихати. Він мимоволі ворухнув плечима. Перед ним була хвора людина. Божевільна. І не просто якась людина, жінка, яку раніше вважав нормальною, звичайною. За жахливим збігом обставин це була Юлія.

— Ну що ж, — сказав Сергій, — тоді справа за невеликим. При нашому темпі звідси до Серця Диявола півгодини. Там ти нап’єшся своєї святої води, і потойбічний світ стане тобі по барабану. Залишиться небагато: всього нічого, вилізти на поверхню.

— Ото й воно — вилізти… — Юлія похитала головою. — Лише під сонячним світлом антиандан набуде сили. Лише на поверхні. Якщо ми виліземо вночі, то небезпека висітиме наді мною аж до ранку. Якщо мені вдасться отримати антиандан, то зараз він лише циркулюватиме у моїй крові. Поки я тут — звільнитися від їхньої влади буде неможливо.

Сергій виліз першим. З увімкненим ліхтарем, головою вперед. За ним Юлія. Вони рушили далі коридором Західної сітки. На останньому великому розгалуженні, після якого починався прямий шлях до Серця Диявола, Сергій несподівано зупинився, увімкнувши свій ліхтар. Вони вже перейшли гілку, з якою перетинався коридор, коли у нього несподівано виникло якесь відчуття, як то кажуть, шосте. Саме воно примусило його озирнутися на чорний розтвір сусідньої печери. Серце стислося у невідомому передчутті.

— Чому ти озирнувся? — запитала Юлія, сильніше стиснувши його руку, за яку трималася. — Що ти побачив?

— Нічого, — відповів Сергій.

— А чому оглядаєшся? Раніше ти цього не робив!

— Так… Як у тому анекдоті — зовсім нерви ні к чорту стали… — Він криво посміхнувся і додав: — Завдяки тобі, між іншим. Ходімо.

Кидаючи тьмяним світлом по стінах, вони зникли за поворотом коридору. По його стінах ще кілька разів блиснуло, і запанувала темрява.

Тільки тоді щось заворушилося у пітьмі, і почулися важкі кроки. Воно наблизилося до проходу і зупинилося, вийшовши, очевидно, на розгалуження. Почулося важке дихання. Темрява хоч в око стрель. Та це не бентежило того, хто з’явився з бокового коридору. Він і не думав наштовхуватися на стіни та виступи скель, наче бачив у темряві. Звернувши ліворуч, кроки стихли за рогом, де кілька хвилин тому зникли двоє людей.

XXXV

Тализін досі не міг оговтатися від того, що сталося. Попри все, він чомусь вірив у здоровий глузд цих людей і не міг уявити, що його можуть убити. Їм явно потрібно щось таке, що було за межами його розуміння. Вони зроблять свою справу і відпустять його. Тим більше там, нагорі, залишились люди, які знають, куди і з ким він пішов.

Але важкі думки не залишали його розумну голову. Розумну, правда, не настільки, щоб уберегти господаря від подібних халеп. Що як одному лише Сергію відомо про склад групи? Що як його вже немає серед живих?

Ех, якби вчасно зорієнтуватися, скористатися Сергієвим втручанням, усе могло б бути інакше. Був момент, коли ця стервоза стріляла і пістолет не дивився у його бік. Вертепний досі, напевно, згадує його «незлим тихим» за розгубленість. Що з ним? У глибині душі Валерій не сумнівався, що його товариш упорався з Гайдукевичем — хлопець не промах… Але у того був ніж. Чи не поранений Сергій? Якби вдалося відібрати в дівки пістолет, а таку змогу Сергій йому додав, зараз вони б удвох шукали вихід на поверхню. Важко було повірити, що Гусяче Горло перекрите і єдиного відомого виходу із Західної сітки більше не існує.

Щоправда, Валерій таки зміг використати хоч якось момент Сергієвого нападу на групу — завернувши руку за спину, розв’язав два ґудзи на мотузку поки пістолет Юлії був приставлений до його голови, а сама вона, зиркаючи на сутичку, сичала йому жахливі погрози. Мотузок залишився висіти перекинутий через ремінь його штанів. Так йому принаймні здавалося.

І коли Юлія майже бігом повела його у Серце Диявола, на одному з розгалужень, зібравши усю рішучість, він кинувся убік. Напевно, там ще лишався якийсь вузол, бо Валерій відчув ривок назад, а в наступну мить дівка вже перекидалася по камінню. Вона так і не встигла вистрілити, а Валерій, здолавши метрів десять звивистого коридору, вимкнув ліхтар. Він довго просувався у темряві навпомацки, знаходячи руками знайомі обриси брил. Навколо були тиша та темрява. Нарешті Тализін зупинився і присів під стіною.

Він знаходився збоку від основного шляху до Серця Диявола, як і до Хмарочоса, адже обидві печери знаходилися в одному керунку. Намагатися знайти Сергія, повернувшись до Ущелини, чи йти до Хмарочоса? Навряд чи Сергій ще там. А якщо поранений? Він наказав тікати і намагатися вийти на поверхню. Валерій згадав його широкі плечі, м’язисте треноване тіло. Скоріш за все, він двинув цього бугая межи очі й на тому все скінчилося. І все-таки…

Повернутися і глянути. Тихенько, навпомацки. Так ні на кого не нарвешся. А якщо Сергій все-таки втік, а вони, нездатні нікуди дістатися, позбиралися і сидять там? Тоді повернутися означатиме втрапити прямісінько в лапи тим навіженим. Чорт забирай… Якщо шляху через Горло немає, то тяжко пораненому товаришеві однаково допомогти неможливо. А з подряпиною він дасть собі раду. Тим більше…

Продовжуючи зважувати аргументи, Тализін відчув рух. Здалося? Він завмер, прислухаючись, напружуючи очі, намагаючись якомога раніше розрізнити спалахи світла й підхопитися на ноги. Ні, здалося. Але за мить він виразно почув чиїсь кроки. Валерій підвівся. Хтось рухався у темряві, без світла. Сергій… Впевнені кроки того, хто знає кожен камінь. Він шукає його! Але щось несподівано гидко засмоктало у животі. Щось таке, що зупинило його палець на тумблері. Цей хтось крокував серединою коридору, не торкаючись стін. Наче бачив у цьому непроглядному мороці!

Кроки швидко наближалися.

— Серьога… Сергію, ти?

У відповідь мовчання. Кроки зупинилися просто перед ним.

— Сер…

Валерій мимоволі притиснувся до стіни спиною, відчувши холодну, вологу від поту сорочку. Це був не Сергій. Усім, чим завгодно, Тализін зараз відчував це.

Його дихання чулося десь згори, воно було глухим та об’ємним. Сморід, жахливий сморід! Він стояв навпроти Валерія так, ніби бачив його. Так, наче дивився. Палець затремтів на вимикачі, і панічний жах скував його м’язи та думки.

А наступної миті щось важке та тверде вдарило у верхню частину його каски, мало не збивши її з голови, завадила шлейка під шиєю. Тализін упав, затуляючись руками і очікуючи нових, страшніших ударів, але натомість…

Натомість його вуха почули… Звуки, яких не доводилося чути ніколи — глухі, розмірені, з короткими інтервалами. Лише коли кроки стихли за рогом, він усвідомив — це був сміх. Не в змозі навіть по-людськи вдихнути, Тализін торкнувся рукою власної голови. Вона була ціла, як і каска. Тільки скло і лампа ліхтаря розбилися. Піт, липкий і холодний, рясно стікав по його щоках, а у вухах ще й досі стояв нелюдський сміх. Сміх, місця якому не мало б знайтися навіть у пеклі.

XXXVI

Дві машини швидко рухалися трасою. Ранішній мороз попустив, але вітер встиг здути крупку, що нападала за ніч, і дорога була чистою та сухою. Тому водії, не шкодуючи, тиснули на газ.

Першою ішла міліцейська «Нива», у якій їхали Стефлюк з черговим оперуповноваженим міського відділу, командир загону «Беркут» та молодий чоловік на ім’я Юра — член правління місцевого клубу спелеологів. Саме його разом з двома іншими вдалося розшукати у святковий новорічний день і залучити до розв’язання цієї нестандартної справи. Саме йому та командирові «Беркута» і пояснював диспозицію слідчий.

— Поки що немає нічого конкретного. Але дружина того інженера піднімає серйозний хай. Є офіційна заява. До того ж з міськради вже товчуть по голові, вона туди виходи знайшла…

— Ясно, — сказав «беркут». — А скільки до тих Малиновичів їхати?

Останнє запитання адресувалося Юрі.

— Близько години, — відповів той, — якщо справно рухатися.

— А бізнесмена дома не шукали?

— Немає, — відповів Стефлюк. — Нікого з перелічених у листі вдома немає. Хоча особа останнього не встановлена.

— Ну, година туди, година назад… — розмірковував «беркут», — десять хвилин — дати по вухах туристам, щоб знали, як жартувати, — і додому.

— Давайте, хлопці, без жартів, — осадив його Дмитро. — Не подобається мені усе це чомусь…

Атмосфера у другій машині здавалася менш конструктивною. Тут не висували ніяких версій та припущень. Здорові хлопці, тримаючи на колінах автомати та позсувавши на потилиці чорні шапочки-маски, мляво перекидалися жартами та анекдотами — здебільшого невдало та без особливого натхнення. Очевидно, давалася взнаки зустріч Нового року. «Газик», що намагався не відстати від «Ниви», трусило на горбах та ямах, які траплялися на дорозі, і тоді хлопці одночасно підскакували, лаючись та відригуючи.

Позаду, них у тому ж напрямку рухалася ще одна машина. Вона не підскакувала на нерівностях, а йшла плавно та тихо і при бажанні легко могла б «вставити» дві перших. Проте новенька біла «сімка» трималася на значній відстані від «газика». На відміну від двох попередніх, у її салоні стояла напружена тиша. Обличчя водія та пасажирів висловлювали тривогу та хвилювання. У «сімці» їхали Інна Тализіна, її сестра з чоловіком та ще двоє хлопців з клубу спелеологів.

Жінки виглядали переляканими. Інна сиділа поруч з водієм, стискаючи в руках сумочку. Її обличчя було зовсім бліде, губи стиснуті, очі вологі. Сестра її примостилася ззаду між двома чоловіками. Пальці її в рукавичках тормосили трубку мобільного телефону.

XXXVII

Юлія несподівано зупинилася і потягла його за руку.

— Зажди, — попросила вона. — Я змучилася. Не можу більше. Трохи перепочинемо. Час ще є. Скільки нам іти?

— Гадаю, хвилин двадцять, — відповів Сергій.

Він присів під стіною поруч із Юлією. Вона дійсно була змучена. Сиділа, знявши каску, заплющивши очі та притулившись потилицею до каменю. Волосся впало на чоло і щоки, обличчя витяглося, та замість блідості на ньому чомусь з’явився нездоровий рум’янець. Тільки зараз Сергій помітив, що її трусить.

— Юля…

Вона здригнулася озираючись. Навколо все було спокійно.

— Мало не заснула, — промовила вона, потрусивши головою. — Дякую, що збудив. Не давай мені спати. Добре?

Озноб у неї посилювався. Тепер і вона це помітила, що додало стурбованості її вигляду.

— Юля, треба йти, — сказав Сергій. — Ти розпалена, змучена, а тепер ми сіли на каміння і тебе починає трусити. Ходімо, вже не так багато лишилося!

— Ні, — попросила вона, — я мушу хоч трохи перепочити, ну будь ласка…

Її очі дивилися на нього благально. Зовсім як тоді, коли просила не розповідати Гайдукевичу про дурну витівку з бійкою біля магазину. Знявши з себе куртку, Сергій накинув на неї і обійняв її рукою за плечі, другою загорнувши вилоги куртки. Юля прихилилася до нього й затихла.

— Тільки ти не спи, — попросила вона, — добре? Пообіцяй, що не заснеш…

— Обіцяю.

— І очей не заплющуй.

— Добре, не бійся.

— І ліхтаря не вимикай. Вони бачать у темряві…

Він нічого не відповів. Щось стиснуло горло і, напевно, тому сильніше пригорнув її до себе.

— Дякую, — промовила Юлія. — Мені завжди хотілося це спробувати. Коли ти жбурляв мене на килим, хотілося знати, як би в тебе вийшло це.

— І як же в мене виходить?

— Класно. Якщо мені не пощастить, згадуватиму цих кілька хвилин наступних тисячу років.

— Тобі пощастить, не сумнівайся.

— Ти не покинеш мене? Я хотіла сказати — тут, у печерах… — додала вона. — Я не зможу сама…

— Не бійся, — тихо сказав він. — Ми виберемося. Усе буде гаразд.

Відчуття, що цього не можна робити ні в якому разі, відтепер жило у ньому постійно. Але він нахилився і, притуляючись до неї щокою, поцілував її у заплющені очі — одне і друге, а потім тією ж щокою відчув вдячну посмішку жінки, якою захоплювався від першої зустрічі, яку поважав, знайомством з якою навіть пишався. Жінка, яка вміла переступити через себе. А зараз його тепло, його підтримка та захист були їй потрібні. І ще усвідомив, що завжди хотів і зі свого боку відчути її тендітне тіло у таких ласкавих, щирих обіймах. Не так, як тоді у гуртожитку. Хоча чому ж… І так теж, звичайно, хоча то було інше — справжнє божевілля. А зараз… Своїми думками він наче навіяв і їй спогади, бо Юлія запитала:

— А знаєш, чому я так вчинила? Тоді, у твоїй кімнаті…

— Що саме ти маєш на увазі? — не зрозумів він. — Чому наважилася чи, навпаки, чому так і не дозволила собі?

— А що тебе більше цікавить?

— Я гадаю, мені зрозуміло як перше, так і друге. На той момент, напевно, тобі хотілося мене так само, як і мені тебе. Тому ти роздягнулася і лягла поруч. До речі, на тобі був цей пістолет? Тому я і мав відвернутися? Так?

— Так, — промовила вона. — А чому тоді, по-твоєму, я пішла?

— Внизу у машині сидів Гайдукевич. Це був би надто цинічний вчинок. Ти на таке нездатна.

— Я дійсно нездатна на цинічні вчинки, — погодилася Юлія, — але справа не в тому. Якби я переспала з тобою, існувала ймовірність завагітніти. Якщо б таке сталося, це могла б бути дівчинка. У цьому разі андан, який я ношу, автоматично передався б їй. Тоді вони прийшли б уже не за мною, а за моєю донькою. Ти міг би свідомо віддати власну дитину на поталу таким істотам задля власного порятунку?

— Гадаю, ні, — сказав Сергій. — Я розумію тебе.

— А щодо першого ти майже вгадав, — продовжувала вона. — За невеликою похибкою.

— Що ти маєш на увазі?

— Я… я, звичайно хотіла… з тобою… Все так, але… Розумієш, у мене останнім часом з’явилося переконання, просто нав’язлива думка, що все це скінчиться погано, що мене чекає… ну, словом, те, що я розповідала тобі. Тому… Хотілосяспробувати, ну, хоча б один раз у житті, як це… коли тебе кохає чоловік… у ліжку… Тим більше… Так, тим більше це був ти…

— Я не розумію, — промовив Сергій, збентежений цією плутаною фразою, — ти… хочеш сказати, що жодного разу не була з чоловіком?

— Так… знаєш, якось не довелося…

— А… — зовсім розгубився Сергій, — а… Гайдукевич, він що… е-е…

Тепер Сергій зовсім замовк, не знаючи, як взагалі говорити далі. Та Юлія полегшила йому завдання.

— Ні, — сказала вона. — Він не «е»… Гайдукевич — мій батько.

— Батько?! А… а на біса це все? Ця вистава…

— Довго пояснювати, — відповіла Юлія. — Так було зручніше. Ми ж змушені були вести потайливий спосіб життя, особливо я. Це б викликало підозри, всілякі чутки. Уяви собі — батько, який ховає доньку від усіх. Молоду дружину чи коханку — це вже інша справа…

— З вами не скучиш… — якось сумно промовив Сергій. — І він теж вірить у харгілонів?

— Він знає про них, — сказала вона. — 3 тією лише різницею, що вони не становлять для нього безпосередньої загрози. Але він мічений, адже мій рідний батько. І якщо уявити собі жахливе — що він зараз помирає десь у тій щілині, то…

— То що?

— То їхній посланець може з’явитися, скориставшись його тілом. У мене кров стигне від самої думки про це — я не зможу підняти на нього руку.

— Давай не будемо про це, — попросив Сергій. — Мені… повір, дуже прикро, що так сталося, але… ти мусиш зрозуміти…

— Я розумію, — сказала Юлія, глянувши на нього, — ми спровокували тебе на це. Так мало статися. Напевно, нам потрібно йти.

Вона вже не тремтіла. А рука його продовжувала відчувати крізь куртку її витончене тіло, що примушувало завмирати усе всередині. Цього не можна було дозволяти собі, заохочувати. Ніяк не можна!

Непомітний рух плечима примусив його руку забратися, а куртку сповзти донизу. Так, ніби Юлія прочитала його думки. Увесь цей час вона не випускала зброї.

— Ходімо, — сказав Сергій, підводячись і даючи їй руку.

— Мені дійсно шкода, що втравила тебе у це, — промовила Юлія, дивлячись йому в очі. — Я дійсно намагалася повернути назад, але…

— Результати твоїх намагань я досі відчуваю, — посміхнувся Сергій без будь-якої злості або сарказму, погладивши її по щоці. — Не переймайся. Прорвемося.

Щока під рукою була ніжною. Його пальці торкалися самими кінчиками цього прекрасного обличчя: великий застиг на кутику рота, вказівний — на нижній повіці, а решта вже відчували волосся, що повибивалося з зачіски. Саме зараз і зрозумів Сергій, наскільки програє тій, кого щиро бажав боронити до останнього — байдуже від кого, у вмінні переступити через себе. Не було зараз такої сили, що дала б йому змогу самому відняти руку і втратити усі казкові відчуття, які дарував цей дотик, посилений поглядом знайомих очей.

Юля увімкнула ліхтар на касці, він загасив свій і вони рушили далі. І знову при перших кроках Сергій озирнувся і пригальмував.

— Що там? Ти постійно тепер оглядаєшся! — майже скрикнула вона. — Ти щось чуєш!

— Нічого я не чую, заспокойся. Ходімо.

Промовивши цю фразу, Сергій не дав би голови на відсіч, що це насправді так.

XXXVIII

Дмитро Стефлюк вийшов з Головної Зали на повітря, запалюючи сигарету. Щойно у низький лаз під нависаючою брилою пірнули троє «беркутів» на чолі з командиром загону, Саня — черговий опер — та двоє хлопців з клубу спелеологів. Ще один залишився тут, поруч з ним як консультант. Машини стояли біля підніжжя гори, і він звідси бачив, як сержант-водій разом з «беркутом» воюють з дружиною зниклого інженера.

Він знову зиркнув на годинник. Минуло лише п’ятнадцять хвилин. А Юра Жердяєв, який повів рятувальну групу, казав, що година туди й назад. Можливо, ще там шукатимуть. Можливо… Ні, краще просто запастися терпінням.

Двоє хлопців у плямистих костюмах, розпарені бігом, направлялися до нього. Ці двоє займалися обстеженням місцевості.

— Ну що?

— Он — бачите? Кущі — ось цей край заростей…

— Ну?

— Там стояла машина. Під’їхали прямо по полю. Слідів під’їзду немає, очевидно, їхали вранці, по замерзлому. А рвонули щойно, напевно, коли нас побачили. Звідти прекрасний огляд сюди.

— Що за машина? — запитав Стефлюк.

— Якась іномарка. Шини широкі, гарний малюнок, протектор новий. Резина шипована. Чіткі сліди, особливо там, де через озимину їхали.

— Сліди свіжі, — додав другий. — Щойно від’їхали. Явно спостерігали. Біля машини натоптано, там, де водій виходить. І за кущами, звідки ліпше видно…

— От зараза…

Стефлюк дістав мобілку і набрав номер.

— Ігор Степанович? Стефлюк. Значить, так. Давай терміново команду ДАІ — пости нехай виставляють на трасі від Малиновичів на обидва боки. Об’являй «перехват». Нехай записують усі іномарки. Особлива увага на широкі шиповані шини. Перевіряти документи. Якщо натрапите на того Гайдукевича — затримуйте до з’ясування.

— Зрозумів.

— Давай.

Він тиснув на кнопки, набираючи інший номер. Про такі «повороти» належало доповідати безпосередньому начальству.

XXXIX

Враження було таке, наче він заблукав. Там, де бував десятки разів і знав кожний камінь. Знайоме каміння наче кудись поділося, натомість з’явилися уламки з гострими краями, цілі брили, які лежали, перегороджуючи прохід. Оскільки у цьому місці утворювалося кілька розгалужень, то в перший момент Сергій взагалі не зорієнтувався, куди йти. І ще звук. У цих німих печерах з’явився звук. Він був приглушеним, але водночас об’ємним та потужним.

Обдивившись та оцінивши ситуацію, він поліз на брилу, а потім простягнув руку Юлії, і вона, озираючись назад, вилізла до нього. Прохід був завалений породою, що падала під час вибуху зі стель коридорів, і доводилося перескакувати через ці небезпечні уламки.

Періодично Сергій оглядав склепіння, боячись, щоб звідти не звалилося їм на голови щось запізніле.

Звук став сильнішим, і в ньому тепер безпомилково вгадувався шум води. Юлія виглядала збудженою, частіше дихала і буквально наступала йому на п’яти. Зверху впав камінчик, голосно вдарившись у виступ і відлетівши вбік. Сергій мимоволі здригнувся. Лише він здатний був усвідомлювати дійсну небезпеку цієї «прогулянки».

Вода з’явилася зненацька. Світло їхніх ліхтарів відбилося у ній, брудній та каламутній. Це була звичайна калюжа, яка тяглася у глибину коридору, а ось далі… За поворотом вирував жахливий потік. Водоспад утворювався десь угорі. Вода вирувала, її струмені з шумом вдарялися у каміння і зникали невідомо де — наче у якійсь прірві. Очевидно, все-таки існував якийсь стік. Те, що не могло вміститися, розливалося по підлозі печер.

Юлія, наче зачарована, пройшла повз нього. Здавалося, вона вже нічого не бачила, крім цієї води. А він так і не спромігся вимовити навіть слова, бачачи, як вона ступає у цей вир. Вода плюскала, піднімаючись вище її щиколоток, а вона йшла і йшла. Дійшовши до якоїсь брили, вона впала на коліна і вмилася цією водою, а потім почала пити. Вируючі струмені оббігали її, а вона стояла навколішки, отримуючи те, за чим сюди прийшла.

Місце, де вона стояла, було мілким, і вона несподівано, взявшись за брилу рукою, у якій досі тримала пістолет, лягла у цю воду боком, а потім перекинулася на спину. Це вивело Сергія зі ступору. Отямившись, він кинувся до неї.

— Юля! Що ти робиш?! Піднімайся вже! Зараз!

Він схопив її і підняв, потім взяв на руки і виніс на сухе. З неї текло. А вода була крижана.

Юлія сиділа на брилі уся мокра та вимучена. Але погляд її змінився. У ньому тепер наче щось народилося. Наче та надія, яка жила у ній завжди і яка готова була ось-ось померти, отримала те, за що можна зачепитися і триматися, незважаючи ні на що.

Сергій розгубився. Її знову почало трусити. Юля вже отямилася від перших вражень, пов’язаних з цим купанням, і тепер намагалася впоратися з новими неприємностями, збираючись боротися до кінця. Він скинув з себе куртку і почав роздягати її. Вона пробувала допомагати, але вдавалося це погано — пальці не згиналися і не хотіли розстібати ґудзики. Нарешті він поздирав з неї усе, вдягнуте вище пояса, і, розтерши, як міг, її спину, загорнув Юлію у свою куртку, з якої, принаймні не крапало. Штани вона скинула сама, і він їх викрутив.

— Де ви залишили рюкзаки? — запитав Сергій.

— Не знаю…

— Як — не знаю? Ти ж казала.

— З усім спорядженням пішли Ринат з військовим. А назад вони не повернулися. Воно десь стоїть, залишене. Ми ж мали йти ще раз туди…

— Ходімо, — Сергій потяг її за собою, — нам потрібно рухатися. Невідомо, скільки доведеться тут бути. Якщо застудишся — не треба буде ніяких харгілонів…

— Сергію… — Вона зупинила його, спершись спиною на якийсь виступ. — Сергію… — Вона дивилася йому в очі. — Щойно я отримала антиандан. Поки я тут, він не діятиме. Мені потрібно на сонячне світло. Тоді мій андан буде знищений. Тепер у них немає виходу. Скоро він нападе.

— Хто він? — механічно запитав Сергій.

— Той, кого ти чув, — відповіла Юлія. — Той, хто примушує тебе постійно озиратися. Він ходить за нами. Я чула запах.

— Який ще запах? — запитав Сергій, несподівано згадавши, що і у нього був момент, наче ніздрі вловили щось стороннє, неприємне.

— Запах такий, що і пса не потрібно, — промовила дівчина. — Він нападе — у них немає іншого виходу. Адже, якщо я вилізу звідси, для них це означатиме… я розповідала тобі. День Відбуття настав.

— Ходімо, — сказав Сергій. — Ми будемо обережними.

— Ні! — зупинила його Юлія. — Пообіцяй мені! Поклянися, що ти дійсно будеш обережним і чекатимеш нападу! Потім, там, нагорі, можеш вважати мене божевільною, ким завгодно. Скільки хочеш! А зараз… А я буду тобі в усьому допомагати і слухатись, щоб видертися звідси. Тільки пообіцяй мені! Боже… ти переконаєшся, але може бути пізно! Коли тебе вдарять у спину з темряви, в останню мить ти встигнеш збагнути, що потрібно було хоч трохи прислухатися до нещасної Юлії… Пообіцяй мені!

— Обіцяю, — сказав Сергій. — Обіцяю на повному серйозі. Я ж тебе ніколи не дурив, хіба ні?

— Ніколи, — погодилася вона.

— Отож обіцяю. Він один?

— Один, — впевнено відповіла Юлія, — але…

— Ніяких але. Двоє проти одного — ми впораємося.

Вона почула саме те, чого їй зараз не вистачало найбільше. Очі її ожили.

— Ти впевнений?

— Так, — повторив він, — впораємося, сто відсотків. Ми переможемо.

XXXX

Прапорщик Григорій Жемондінов не міг збагнути, як таке могло статися. Навіть тепер, коли йому було чим перейматися і без цього, думки його поверталися до того, що він зробив багато годин тому. Це був один суцільний жах. Стіни струснуло, і просто на них зверху грянула лавина. Хлопця змело, наче билинку. Цього жилавого крутого охоронця, який чомусь дивився на нього з неприхованим презирством. Та Григорій навіть у глибині душі не зловтішався. Досі перед очима стояла жахлива картина — у повітрі наче виросла хмара пилюки і брила, що накриває Рината. В останню мить той тільки руками вимахнув.

Ногу Жемондінов давно перестав відчувати. Замість неї був якийсь невизначений біль — тупий та об’ємний. Він зростав лише тоді, коли Григорій пробував рухатися. І тоді сам по собі виривався стогін. Ця падаюча брила не вгадала лише на якихось півметра, інакше його б також не було в живих. А так під нею опинилася лише нога.

Годинник повільно відлічував час. Коли ж за ними прийдуть? У цьому Григорій не сумнівався. Вони зробили свою справу. Висадили скелю. Тепер ті мусять повернутися і робити, що замислили. Навіть рюкзаки тут полишали. Отже, повернуться обов’язково. Тільки коли?

Коли?!

Пити хотілося до нестями. Одного разу Жемондінову здалося, що він ось-ось знепритомніє. Навіть потемніло в очах. Може, воно і на краще. Скоріше б минув час. Але цього не сталося. І він змушений був далі терпіти біль та спрагу.

Чому ж так сталося? При всьому бажанні він не міг второпати. Адже вони відійшли на безпечну відстань! Та й скільки там було того тротилу? А хлопець наполіг, щоб відійшли ще, боявся, хоч і крутий. От і відійшли… Григорій спробував прикинути відстань, на якій вони опинилися від замінованої скелі у момент вибуху. Напевно, більше п’ятисот метрів — адже так довго йшли, тримаючись за волосінь. Ну, нехай повертали туди-сюди… Ні, все одно дуже велика відстань. Тоді як?

Він знову глянув на годинник, помітивши, що робить це дедалі частіше.

Ні, з ногою він подумки вже розпрощався. Дива не трапиться, це очевидно. Тут би самому… Біс із нею, з ногою. Його здивувала повна власна байдужість щодо неї. Дійсно, продав ногу за триста баксів. Інвалід. Йому почали маритися медкомісії, процедура списання… О… дав би Бог… Туди ще потрібно потрапити.

Одного разу спало на думку, чи не зняти з руки годинник і не закинути кудись подалі, щоб не мати змоги дивитися на нього. Він навіть почав було розстібати ремінець, коли…

Ні, здалося. Просто бажання прийняв за дійсне. Може, досі сидять у якійсь печері, напевно, розкоркували шампанське та повитягали ананаси. Куди їм поспішати? Їм не болить.

Але ні! Він здригнувся від передчуття близького визволення. Там хтось іде! Поза всяким сумнівом! Невже зараз? Але… чому не блимає по стінах світло ліхтарів, які всі мають на касках? Він давно це збагнув — тут спочатку з’являються промені світла, а потім чуються кроки того, хто підходить, а зараз… Чорти б забрали… Він що, марить?

Рот його роззявився сам по собі. Він чув важкі впевнені кроки, а з темряви заваленого коридору наближалося… Хто це?!

Цієї миті для нього припинило існування усе інше — нога, завал у печерах, біль та спрага. Руки самі вперлися у каміння, ковзаючи та здираючи долоні, а сам Жемондінов втискався спиною у брилу, що лежала позаду нього, наче хотів злитися з нею. Очі широко розплющилися, погляд закляк, намертво фіксуючись на тому, що наближалося. Тіло Григорія напружилося, але це не було фізичне напруження змучених м’язів. Він наче перетворився на клубок натягнутих нервів, які загрожували ось-ось тріснути. Пластмаса каски шкребнула по каменю, наче полонений брилою намагався втиснути туди й власну голову.

Дихання прапорщика майже завмерло і чулося тільки його дихання — того, хто, нарешті, опинившись поруч, зігнувся над ним. Воно було глухим, утробним та могутнім. А в ніс ударило таке… Крик застряг у його паралізованому горлі. І коли здалося, що у його скутому жахом тілі відмовило все, що тільки може відмовити, свідомість Григорія несподівано простромила на диво чітка думка про власний кінець, той, що приходить передчасно і невблаганно. Але чому… О, ні! Невже його кінець ще й повинен мати отакий вигляд?!

А той розігнувся неквапно і важко рушив далі, залишаючи напівживу, втиснуту у каміння людину наодинці з темрявою.

ХХХХІ

Вони вийшли до Хмарочоса близько третьої пополудні. Перше січня. Перший день нової ери. Це ще не був перший день нового тисячоліття, до нього залишався ще цілий рік. Проте три нулі, які з’явилися сьогодні у цифрах дати, наче народжували щось невідоме, магічне. Відчути це можна було навіть там, нагорі. Що вже казати про цей викривлений підземний простір, який відтепер був ще й замкненим.

Рюкзаків вони не знайшли. Очевидно, речі знаходилися у самому Серці Диявола, якщо підривники, відходячи на відстань, яку вважали безпечною, не схотіли тягти їх із собою; або ж вони лежать у засипаному відрізку, де, очевидно, перебувають і Ринат, з вусатим — живі або мертві. Лише важкий молоток, схожий на маленьку кирку, залишився притуленим до стіни метрів за двісті від епіцентру вибуху — мабуть, саме тут комусь набридло його нести. І ще Сергій знайшов кільця риболовної жилки, змотані і кинуті ним же під час просування за групою. Жилка була грубою і надзвичайно міцною — рвати руками її вдавалося лише намотавши кінці на щось тверде, інакше волосінь врізалася у долоні. Отже, складена у троє-четверо, вона повинна була витримувати вагу людського тіла.

Юлія сіла під стіною Хмарочоса, притулившись до неї. Дівчина виглядала вкрай змученою — шлях виявився виснажливим, а нервове напруження відбирало останні сили. Глянувши вгору у щілину, яка губилася десь у висоті, вона застигла, поклавши зброю на коліна.

Сергій почав одразу. Вибравши найвужче місце щілини між майже гладкою вертикальною стіною Хмарочоса і сусідньою скелею, молотком він почав вирубувати довгасті заглибини, у кожну з яких можна було б боком поставити стопу. Саме це збиралися робити вони з Тализіним. Той навіть встиг застолбити ідею за собою і отримати офіційний дозвіл правління клубу. Не встигли. Тепер це доведеться робити самому і практично без інструментів.

Він товк молотком у скелю, а думки оберталися в одному напрямку. Чи існує реальна можливість все-таки пройти Гусяче Горло. Не звідси, звичайно. Чи заворушилося вже правління клубу? Якщо Інна отримала його листа, то, безперечно, почало. Наскільки важке завдання стоятиме перед рятувальниками? Пірнути у затоплену галерею, а там… Навіть якщо отримати необхідне спорядження, пройти Гусяче Горло з аквалангом неможливо. Тим більше там якийсь вільний уламок. Може, вода знайде стік або, навпаки, зменшиться притік води, і шлях стане прохідним. Але за будь-яких умов усе залежало від того, чи передала Марина його листа о дев’ятій ранку. «Передай, красуне… — подумки звернувся до неї Сергій. — Знаю, що я винен перед тобою, але не настільки, щоб карати мене смертю. Передай! Я тебе у ніжки твої гарні поцілую…» Такі думки з’являлися від зневіри. Навіть рубаючи сходи догори, він не вірив у можливість вибратися на поверхню іншим шляхом.

— Серьожа!

— Що?

Він випростався і припинив стукати. Юлія сиділа внизу, піднявши до нього погляд, оскільки, вирубавши кілька сходинок, Сергій перебував уже над нею.

— А високо вона тягнеться?

— Ніхто не міряв. Вище, ніж сягає світло ліхтаря.

Періодично він вимикав свій ліхтар і намагався рубати навпомацки та користуючись слабкими спалахами, коли Юлія підіймала голову. Протилежна скеля давалася легше, а от сам Хмарочос… А сходинки вимагалися дедалі глибші — зірватися з висоти означало б кінець усіх надій.

Скоро він зліз, зціпивши зуби. Напевно, коліно після цієї подорожі ніколи не відновиться. Він більше не вийде на килим, а все життя кульгатиме. Ця думка навіть не викликала жаху. Можливо, навіть зараз він би легко погодився на таке. Якби взамін хтось дав гарантію, що життя продовжуватиметься…

— Давай я трохи спробую, — Юлія торкнула його за плече, коли він приземлився поруч.

Сергій лише посміхнувся.

— Ні, це дуже важко. Потрібна фізична сила. Зараз я відпочину і ліземо далі. Справа рухається.

Він взяв її руку і легенько стиснув.

— Усе буде гаразд, не бійся.

— Біля тебе я не боюся, — сказала вона, вдячно притулившись до нього. — Коли ти лізеш нагору, тоді мені стає страшно. Ми виберемося?

— Обов’язково, — пообіцяв Сергій. — Там, нагорі, ця стіна повинна закінчуватися, і має бути розгалуження нових печер — так званої Верхньої сітки, свого роду другий поверх. Так вважає Тализін. Він начитаний та розумний. Каже, що під час тектонічних перетворень у якійсь там ері мільйони років тому так мало статися. Він має свою теорію і довів її на засіданні нашого клубу. Принаймні таке явище буває нерідко в інших печерах подібної будови. Отож, можливо, і в наших. І якщо ми видеремося на Хмарочос і знайдемо систему верхніх коридорів, то зможемо спуститися у західну гілку по той бік Гусячого Горла. Розумієш?

— Розумію, — сказала вона. — А там хіба є щось подібне до цього Хмарочоса?

— Подібного немає, — відповів Сергій. — Але є ділянки, де тріщини наче губляться десь угорі. Долізти до них неможливо, тому невідомо, з чим вони можуть сполучатися. Може, і з коридорами Верхньої сітки.

Юлія полізла глибоко у внутрішню кишеню і витягла звідти пакетик з загорнутою плиткою шоколаду. Вона була невеличка, але груба. Юлія зібралася її розламати, коли Сергій зупинив її. Він також запхав руку до кишені і витяг замотаний у кульок хліб.

— Те, що смачніше, потрібно лишати на потім, — сказав він.

— Невідомо, що зараз смачніше, — відповіла Юлія.

Обід не забрав багато часу, і Сергій підвівся, беручи інструмент, який виявився доволі зручним.

— Він тут, — сказала Юлія.

— Хто? — не зрозумів Сергій, який уже було сперся рукою на сходинку.

— Він. Той, про кого я тобі казала. Он там…

Вона вказала на темний отвір коридору, з якого прийшли вони самі.

— Звідки ти знаєш?

— Я чую, — відповіла Юля. — Він з’явився хвилин сорок тому. Я чула, як він підходив.

— Що ти могла чути? — знизав плечима Сергій. — Я весь час товчу по стінах, а звідти сиплються уламки. Тут не почуєш нічого, навіть якби хтось і підходив.

— На це він і розраховує, — сказала Юлія. — Саме тоді, коли ти лупив по стінах, він ішов. А потім ти раптово припинив, і я почула. Він зупинився одразу, але я однаково встигла. Він і зараз там.

Відштовхнувшись від скелі, тримаючи маленьку кирку затиснутою в руці, Сергій рушив у напрямку коридору.

— Не треба! — скрикнула вона. — Не роби цього! Ні, Сергію, ні!

Але він дійшов до ріжка і зупинився. Поворот у цьому місці був доволі крутим і брила утворювала виступ. За ним — темрява. Якби там дійсно хтось стояв, то вийшовши з-за цієї брили, Сергій ставив себе у невигідне становище. Йому навіть здалося, що за скелею почувся якийсь рух, коли він наблизився. Завмерши, Сергій так і стояв, напружуючи слух. Здалося, що він чує чиєсь дихання. Що, вона права? Чи ця Юлія з неврівноваженою психікою поступово і його перетворює на неврастеніка?

Він затамував подих, і дихання за брилою стало відчутнішим. Якщо там дійсно хтось стоїть, то напевно, дістався сюди без світла. Він уявив будову найближчих коридорів. Якби хтось наближався, увімкнувши ліхтар, вони давно б побачили спалахи. Печера у цих місцях мала купу бокових відгалужень. Хто б зміг дістатися сюди навпомацки? Та навіть і зі світлом! Господи, це ж напевно Тализін, принишк там ні живий ні мертвий! Якщо вже він утік від Юлії, то мусить з’явитися тут рано чи пізно. Чуючи їхню розмову, приглушену камінням, він не міг розрізнити, хто говорить, і зараз мусить стояти, не наважуючись визирнути до них.

— Валера! — промовив Сергій. — Валерію, це я, Сергій. Виходь!

Власний голос здався йому неприродним, майже незнайомим.

— Тализін! Це я, вилазь, самодєлкін! Не бійся!

Сергій зробив нерішучий крок.

І тоді кроки почулися за рогом. Різко, зненацька. Важкі та впевнені. Не такі, які б мали належати його товаришеві. Щось здригнулося в грудях, а наступної миті Сергій усвідомив, що кроки рухаються не до нього, а навпаки. Той, хто стояв за рогом, пішов геть, у протилежному напрямку. Швидкі та важкі кроки віддалялися у суцільній темряві. І лише тепер звідти «дихнуло». Ніс чітко вловив це.

Юлія сиділа під стіною, міцно стискаючи пістолет, пронизуючи поглядом його кульгаючу постать, коли Сергій повертався до неї. Кирка і далі була затиснута у руці, і він наче з зусиллям примусив пальці розслабитися.

— Він пішов.

— Я чула, — відповіла Юлія. Голос її здригнувся.

Питання, хто це, звернуте насамперед до самого себе, висіло у нього на язиці, але довелося стриматися. Мабуть, тому, що відповідь, яку могла запропонувати Юлія, він знав.

Обличчя Сергія стало сірим та похмурим, коли, озирнувшись ще раз назад, він ставав на нижню сходинку, взявшись руками за дві наступних.

— Усе буде гаразд. — Сергій підморгнув їй, витискаючи з себе посмішку. — Але ти будь напоготові.

— Я вже багато років напоготові, — тихо промовила Юлія.

ХХХХІІ

Юра Жердяєв, якому за відсутності президента місцевого клубу спелеологів довелося брати на себе керування спеціальною частиною експедиції, не міг сказати, що зрадів подібній перспективі, хоча досі був не проти чимось таким вимахнутись. Тепер же, коли випала реальна можливість, вигляд його, як і настрій, були дуже далекі від ідеалу. Усвідомлення того, що він ітиме до печер на чолі цих крутих хлопців — беркутівців, упевненості не додавало. І не тому, що боявся якихось невідомих, котрі начебто потрапили туди, не знати для чого. Несподівано він зрозумів: якщо такі хлопці, як Тализін та Вертепний, зіткнулися там з проблемами, то невідомо, чи може розраховувати на їх вирішення він. Прогулянка до Гусячого Горла повністю переконала його у небезпідставності власних побоювань.

До Головної Зали поверталися похмурі. Хлопці у плямистих костюмах давно поскидали чорні маски і пробиралися одне за одним, кидаючи час від часу скупі невдоволені репліки, розуміючи, що проблем додалося.

— Ну, що там, Саня? — запитав Стефлюк опера, який ходив із ними.

За весь час він рідко виходив з Головної Зали — лише перекурити.

— А нічого… — відповів той, скидаючи шахтарську каску і витираючи лоба. — Он нехай Юра розповідає. Я щось у цих справах ні хріна не розумію.

Стефлюк запитливо глянув на Жердяєва.

— Ну що… — почав той, — дійшли ми до Гусячого Горла, тобто проходу у Західну сітку. Там усе затоплено. Сам не розумію ні чорта… Вода у Верхній Галереї… Це означає, що усе Горло затоплене…

— А звідки вода? — запитав майор.

— Не знаю… — той лише розвів руками. — Маячня якась… У житті ніхто ні про яку воду не чув.

— Може, які підземні?

— Які там підземні? Є в усіх печерах лише два джерельця далеко звідти і то таких, що тільки напитися… А там… Якщо Галерея затоплена, то це, знаєте, скільки води потрібно?

— І що, ніяких припущень? — Стефлюк глянув запитливо на двох інших, молодших хлопців, які прибули разом з Юрою, як регулярні відвідувачі печер і члени клубу.

Усі троє знизали плечима.

— І як туди потрапити?

— А як… — Жердяєв розвів руками.

— Хіба в акваланзі… — нерішуче припустив один із хлопців.

— В акваланзі крізь Горло не пройдеш, — заперечив Юра. — Хід надто вузький. Куди з балонами?

— Так… — Стефлюк пройшовся по залі. — А не могли вони в інше місце піти?

— Ну а, припустімо, підійшли, бачать — затоплено. От і пішли в іншому напрямку. Га?

— Чорта би він пішов в іншому напрямку, — сказав один із хлопців. — Це ж ЧП, катастрофа! Він би…

— Повернувся б — сто відсотків, — підтвердив інший.

— Не могли, — сказав Юра. — Написано — Серце Диявола, отже, Серце Диявола. Тим більше Тализін не хлопчик…

— Стоп, — перебив Стефлюк. — Коли, по-твоєму, затопило ту печеру?

Юра невпевнено знизав плечима.

— Двадцять п’ятого, точно знаю, ходила група до Хмарочоса. Без пригод ходили. Отже, тоді ще не було.

— Двадцять сьомого хтось збирався іти, — невпевнено припустив інший хлопець.

— Ніхто не ходив. — Юра скуйовдив волосся, розмірковуючи. — Щоб заповнити водою такий простір, якщо навіть почати від двадцять шостого, повинен текти солідний струмок…

— Не те слово… — підтвердили хлопці.

— Послухай, — знову перебив Стефлюк, — якщо вони пішли туди і побачили катастрофу, то повинні були повернутися — ваші слова.

Спелеологи мовчки кивнули.

— Якщо не повернулися — значить, затоплено ще не було. І вони пішли наміченим маршрутом. А затопило, виходить, уже після того, зовсім недавно. Може таке бути?

Юра лише знизав плечима.

— Я думаю, не може. Щоб затопити такий об’єм за кілька годин… Це повинна бути справжня річка! Потужний потік, який би звідкись взявся раптово. Звичайно, існують підземні води, але раптовий прорив такого потенціалу…

— А якщо помогти? — встряг командир «беркутів». — Вибухівку, припустімо, закласти або пробити свердловину.

— Вони що, самогубці? — обурився спелеолог.

Стефлюк лише задумливо почухав підборіддя.

— Юро, ось скажи мені відверто, — почав він, — тільки чесно, без бравади, от ти, припустімо, хлопці і ті двоє, Тализін та Вертепний. Якщо брати вас як спелеологів-любителів, усі ви маєте однакову підготовку? Чи, може, вони аси, а ви… Га? Можливо, ви чогось можете не знати, не розуміти…

Він проникливо подивився на хлопців.

— Ну, в Тализіна, звичайно, більше досвіду, адже він старший, довше, ніж я, лазить по печерах… Але лазимо ми тими ж коридорами, потім на засіданнях обговорюємо разом. І він, і я водимо групи новачків… Ну, нехай хлопці скажуть!

Двоє інших ніяково знизали плечима, а потім один підвів резюме:

— Ну, Валерій Павлович, звичайно, крутіший спелеолог, але там, думаю, не повинно бути такого, щоб він зміг, а ми ні.

— Взагалі-то на одному з останніх засідань він висунув гіпотезу про наявність верхньої системи коридорів, але це лише припущення. Він тільки збирався лізти з групою на Хмарочос — така скеля висока, — щоб перевірити це.

— От і поліз з бізнесменами, — припустив Стефлюк, — а щоб пролізти там десь, де неможливо, змушений був підкласти вибухівку… Бізнесмени дістали.

— Відпадає, — категорично заявили всі троє.

— На сто відсотків, — додав Жердяєв. — Тализін би такого не зробив. Та ніхто б не зробив! Там є місця, де обвали стаються регулярно і без вибухівки. Ну вони ж не самогубці!

— Ну, добре, — знову озвався спецназ, — а от якби тобі було потрібно навмисно зробити так, щоб прорвалася вода. Багато води. Куди б ти підклав?

Юра замислився.

— У Яйці є вода, — припустив один із хлопців.

— Що з того? Там і так є вихід.

— Серце Диявола… — зосереджено промовив Жердяєв. — Ану карту!

Розвернувши до себе карту, він зігнувся над нею. Поруч схилився і Дмитро Стефлюк.

— От бляха… — пробурмотів хлопець, водячи пальцем по паперу.

— Що там? — не витримав майор.

— Так, ніби дійсно Серце Диявола…

Раптом в очах Юри з’явився переляк.

— Що знайшов? Кажи!

— Якщо, як ви кажете, підкласти вибухівку у Серці Диявола, то дійсно можна добути воду — там, за скелею відчувається її шум, якщо прикласти вухо. А тепер дивіться — печера, яка веде туди, після проходження Колодязя повертає майже на сто вісімдесят! Шлях до Серця Диявола займає понад годину, але саме воно розташоване дуже близько від Гусячого Горла. По прямій — майже поруч! Якщо вибухом довбоне у Серці, то може утворитися тріщина і вода попре у Горло! А тоді заллє Верхню Галерею, адже і вона, і Горло знаходяться нижче рівня Серця Диявола!

— Ну ось, — незворушно підбив підсумок командир «беркутів». — Це все пояснює.

— А Тализін з Вертепним знали про це взаємне розміщення печер? — запитав Стефлюк.

— Аякже!

— Отже, знали, що після вибуху їхній шлях назад, єдиний… Я не помиляюся? Може бути відрізаний!

— Між іншим, — несподівано озвався один із хлопців, — це ще питання — де зараз Сергій. Юра, ти звернув увагу на позначку?

— Дійсно, — погодився Жердяєв. — Тут позначка лише Валерія Павловича. Бачите — ось. Означає, що він повів групу у Серце Диявола. Дата і маршрут. А позначки Вертепного немає.

— А якщо не поставив навмисне? — припустив майор. — Якщо вірити листові, він щось підозрював, отже, хотів щось перевірити, підкрастися тихо…

— Ну, не знаю, — Юра тільки знизав плечима.

— Так… — Стефлюк піднявся і заходив по залі.

— І що робитимемо. Митре? — запитав спецназівець.

— Не знаю, — не приховуючи злості, відповів той. — Надзвичайна ситуація в нас, схоже… Будемо тим часом доповідати.

Дістаючи мобілку, він рушив до виходу, але не встиг. Там назовні почувся якийсь шум, крики, а за секунду до зали влетіла білява жінка, розпатлана, збуджена, заплакана. Слідом за нею вскочили й двоє розгублених «беркутів», один з яких тримав її пальто.

— Що тут відбувається? — кричала вона. — Чому мене не пускають? Чому я вже три години не знаю, що діється? Чому мені нічого не кажуть?! Що ви тут робите? Я звезу сюди всіх! Де мій чоловік?

Стефлюк лише скривився від цих криків.

— Юро! — кричала вона, тим часом підскочивши до хлопців. — Де вони? Чому ви досі тут? Чому не йдете?

— Інно Григорівно, — намагався заспокоїти її Жердяєв, — усе буде гаразд. Побачите…

— Чому ви тут, я тебе питаю?! Ось же ж! Написано! Він пішов туди! — Вона тикала йому пальцем на запис на стіні, який побачила відразу.

— Ми вже ходили, — сказав він. — Шлях через Гусяче Горло перекритий, і ми думаємо, як туди дістатися…

— Як це, перекритий…

Вона була непогано обізнана в усій цій «печерній кухні», якою займався її чоловік, — замолоду і сама пробувала.

— Ну… затоплений. Вода там… Невідомо звідки взялася… Горло і Верхня Галерея затоплені.

— Я…ка вода?

— Вода! Невідомо звідки взялася… Горло і Верхня Галерея затоплені водою. І ми зараз…

Договорити він не встиг. З нею щось сталося. Інна вхопилася за стіну, жахливо збліднувши. Коліна її підігнулися і, якби не миттєва реакція спецназівця, що стояв поруч, вона гримнула б головою об каміння.

ХХХХIIІ

Це був виступ, така собі невеличка площадочка, доволі рівна, дещо похила. Поставивши ногу в останню, щойно вирубану сходинку, підтягнувшись на руках, Сергій виліз на неї. Далі йшов ще невеликий відрізок рівної стіни, над яким відкривалася глибока розщілина і — він це явно бачив — починався коридор. Тут ще не бував ніхто й ніколи. Від усвідомлення цього Сергій навіть забув на мить, що тут робить. Але ейфорія відкриття тривала лише секунду.

Дістатися до нової печери можна було лише прорубавши ще зо дві сходинки, причому значно глибших, оскільки тут уже не було протилежної стіни, в яку можна було весь час впиратися. Скеля, що її утворювала, відходила убік, і там також був простір з темними отворами — здогадно, верхні коридори, про які останнім часом тлумачив Валерій. Тим не менше, Сергій облишив цей невеликий відрізок роботи і почав спускатися.

Юлія залишилася далеко внизу. До нього іноді долітали лише слабкі спалахи світла її ліхтаря, який вона не вимикала ні на мить. З моменту їхнього приходу до Хмарочоса минуло вже понад сім годин. Сім годин безперервної праці. Долоні горіли, стерті подекуди до пухирів.

І все-таки їм пощастило у двох відношеннях — хирлявий сапер полінувався нести далеко важкий інструмент, а порода скель не була надто міцною. Якби стіну Хмарочоса утворював граніт чи щось на зразок нього, не допоміг би й цей молоток. Так чи інакше, а наближалася межа життєздатності їхніх акумуляторів — згідно з документами, що додавалися до обладнання. Враховуючи «імпортну природу», можна було розраховувати на деякий запас їхньої міцності порівняно з обіцяним на папері, але… Обдивляючись щоразу навколо, Сергій відчував, що це вже не те світло. Скоро, можливо, навіть раптово, ліхтарі погаснуть. Думка про це викликала вкрай неприємні відчуття. Адже у печерах поруч з ними знаходився ще хтось. Той, хто бачить у темряві.

Коли Сергій спустився, Юлія сиділа у тому ж положенні, в якому він її залишив. Вона тремтіла, притулившись до скелі, загорнувшись у його вологу куртку під саму шию, хоч, очевидно, це не дуже допомагало. Він важко скочив з останньої сходинки, скривившись від болю в коліні й нахилився до неї. Вона запитливо глянула на нього. Так дивляться на останню надію. Сергій притулив її до себе і погладив по щоці.

— Ще трошки, Юля. Ти зовсім змерзла.

— А ти? Ти ж віддав мені ще й светр!

— Я працюю, — сказав він. — Бачиш — весь мокрий? Як на тренуванні.

— Дійсно, — погодилася вона, торкнувшись його плечей та спини. — Я зовсім скисла. Усе, чого ти мене вчив, пропало марно…

— Ну що ти! — вигукнув Сергій. — Ти молодець. Жодна інша жінка цього б не витримала. А з тобою можна хоч куди. Ми ще потренуємося.

— Він знову там… — тихо промовила Юлія.

— То нехай купить собі медаль, — відповів Сергій.

Він нахилився до неї ще ближче і тихо сказав:

— Зараз ти лізеш нагору цими сходами. Бачила, як я ліз.

— А ти?

— Я за тобою. Слухай, не перебивай. Нагорі маленька площадка. Вилізеш і чекатимеш там. А мені залишиться ще кілька сходинок — і далі те, про що я казав. Верхня сітка існує! Давай. Ховай пістолет — і вперед. З ним можна зірватися. Лізь помалу, не поспішай. І добре тримайся.

— А ти?!

— Я одразу за тобою.

— Поцілуй мене, — попросила вона. — Будь ласка.

Він притулився щокою і поцілував її у волосся, щоку та кутик губ, відчуваючи, що і сам заряджається якоюсь новою енергією в ситуації, коли, здавалося, вже використані всі можливі засоби.

Юлія підвелася швидко і на диво рішуче. Поклавши пістолет до кишені й ще раз глянувши на нього, вона поставила ногу на найнижчу сходинку і відштовхнулася від землі.

Його кроки Сергій почув майже одразу. Тому, коли Юлія ступила на наступну сходинку, він уже обертався до чорного зяючого отвору коридору. Щось стиснулося всередині, коли, заклавши руку за спину, висмикував кирку, застромлену за ремінь штанів.

На тлі отвору з’явилася пляма з обрисами людської постаті. У першу мить, коли слабке світло його ліхтаря вихоплювало ворога з темряви, здалося, наче він без голови, але у наступну Сергій побачив очі, точніше — прорізи для очей у чомусь накинутому, що ховало всю постать разом з головою. Він був набагато вищий і могутніший за Сергія. Величезні чоботи розкидали поли довгої накидки з чогось схожого на мішковину. З-під накидки виглядав білий шовк та мереживо. На поясі цей убір був перев’язаний грубезною мотузкою. Щось чорне матово блиснуло у двох величезних прорізах на місці очей. Звук, схожий на сміх, жахливий, від якого кров стигне в жилах, виривався невідомо звідки.

Піднялася рука, озброєна кривим та довгим іржавим ножем. Як не намагався сконцентруватися Сергій, устиг лише зігнути ноги у колінах, відчувши нестерпний біль у суглобі.

А далі усе сталося наче поза його розумінням, автоматично. В удар киркою, спираючись на здорову ногу, він вклав усі сили. Але рука натомість сама зустріла міцну перешкоду, і Сергій відчув, як молоток виривається з неї й летить у темряву коридору, а не менш грізна зброя спрямовується у його тіло. Блок проти ножа не спрацював повною мірою — кулак відчув зіткнення і тієї ж миті щось різонуло вздовж боку. Захоплюючи руку, що вразила його, Сергій уже падав на одне коліно, розвертаючись спиною до ворога, натягуючи його на себе. Але той виявився надто потужним, щоб мелькнути ногами догори і вкарбуватися спиною у каміння. Кидок не вдався. Ворог встояв, лише зігнувшись, і тепер обхоплював його другою рукою, наче лещатами, за шию. З усіх сил Сергій намагався не випустити його руку з ножем, за яку вчепився обома своїми, розуміючи, що інакше це означатиме кінець. Шию стискало. Він відчув брак повітря і морок в очах. Зібравшись, Сергій смикнувся вперед, намагаючись вгадати, де знаходиться нога супротивника, і підбити її власною ногою. На щастя, це вдалося, і, коли той на мить втратив рівновагу, Сергій, уже напівзадавлений, таки зміг провести кидок. Тіло ворога перевалилося через нього якось боком, з натугою, не випускаючи його шиї зі страшних обіймів. Утримуючи й далі його руку з ножем, Сергій спробував вислизнути з цих обіймів головою, на якій була каска. Шлейка її трісла, і він таки видер голову, залишаючи пластмасову каску в дужих лапах. І відразу усе потонуло в темряві, адже порвався провід, пропущений під одягом, який ішов до ліхтаря. Тепер усе залежало від руки з ножем, котру якимось дивом і досі утримував Сергій, адже супротивник бачив у темряві! І єдиним порятунком від смертельних ударів було володіння цією рукою. Сергій втягнув голову у плечі автоматично, і удар другої руки супротивника, яка вже викинула каску, лише ковзнув по його скроні. Не знати яким чуттям Сергій відчув новий замах. Залишалося одне сподівання: провести якийсь больовий прийом, що скував би супротивника, який був значно сильнішим.

Вони впали, і Сергій опинився внизу. Вільною рукою ворог знову схопив його шию і тепер таки видер свою озброєну руку. Махнувши ногами, Сергій спробував скинути важке тіло з себе, але чоботи лише ковзнули по плечах супротивника, а в наступну мить важкий удар у щелепу затьмарив його свідомість. В останніх її проблисках Сергій підняв руки, відчуваючи, що захиститися від ножа тепер немає шансів. І раптом постать ворога, що сидів на ньому, наче проступила на тлі темряви, так, ніби за його спиною з’явилося світло. Побачивши цей силует на якусь мить затьмареними очима, Сергій однак не встигав розібрати, куди спрямовується ніж, коли пролунав постріл. І майже одночасно кулак ворога, що стискав зброю, ковзнув по його лобі, а лезо голосно скреготнуло об каміння біля самого вуха. Впершись колінами у спину, Сергій скинув його із себе.

Юлія стояла позаду, на двох нижніх сходинках, обличчям до них, тримаючи пістолет перед собою. Кремезна постать підводилася, відступаючи у темряву, і Сергій упав на каміння долілиць, відкриваючи їй огляд. Три постріли пролунали один за одним. Останній — коли важка чорна пляма з обрисами людини вже зникла за рогом.

Він підвівся на коліна і мацнув себе рукою за бік. Тремтячі пальці відчули якесь лахміття. Тіло чи одяг? На руці була кров. Багато крові. Він сперся на стіну.

Юлія вже була поруч. Витягла з кишені перев’язочний пакет, явно армійського зразка, розпакувала і, наклавши тампон на рану, почала бинтувати навколо талії.

— Щільніше мотай, — втягуючи живіт, попросив Сергій.

Він так і стояв на колінах, важко дихаючи, впираючись руками у стегна. Пекучий біль у попереку зростав, на боці посеред білої пов’язки проступала яскрава червона пляма. Невже зараз раптово потемніє в очах, стане млосно і він впаде на каміння?

Цього не трапилося. В очах не темніло, дихання налагоджувалося.

— Рана велика? — запитав він.

— Не дуже, — відповіла Юлія. — Здається, неглибока. Дуже довга, отже, глибокою бути не повинна.

— Звідки ти знаєш?

— Ніж вузький, — пояснила Юлія. — Якби ішов углиб, була б коротка і рана, а він наче чиркнув по тобі.

Сергій глянув на неї, нічого не сказавши. Ніж нападника дійсно був вузьким та кривим.

Він підвівся.

— Посидь, — попросила Юлія. — Посидь трохи!

— Ніколи. — Він підштовхнув її до зробленого лазу. — Лізьмо.

— Ти перший, — сказала вона. — Я не лишу тебе тут!

— Перша ти, — заперечив він. — Якщо мені стане погано, я падатиму і зіб’ю тебе своїм тілом. Давай.

— Не падай, добре? Сергійку, пообіцяй мені!

— Обіцяю. Вперед…

У неї спритно це виходило. Працюючи руками й ногами, вона вилізла метрів на три вгору і застигла.

— Я чекаю тебе.

Він ще раз озирнувся, знайшов кирку, підібрав каску і поліз за Юлією.

XXXXIV

Система верхніх коридорів мала деякі особливості. Печери були низькими, ходи звивистими, а каміння гострим та неторканим. Ніхто й ніколи не шліфував його тут власним одягом. Над Хмарочосом утворювалася невеличка площадка з нависаючим бриластим склепінням, від якої розходилося кілька відгалужень. В усіх коридорах угорі місцями утворювалисяякісь сліпі щілини, з їхніх країв звисали дрібні сталактити, ще не порозтягувані численними туристами.

Обдивившись, Сергій глянув на компас.

— Якщо розраховувати потрапити у нижні коридори десь ближче до виходу, потрібно тримати східний напрямок. Ось цю гілку, — він показав рукою, — можна спробувати.

Печера забирала дещо на північ, але була найширша з тих кількох, що починалися над Хмарочосом. Він уже підвівся, коли Юлія несподівано запропонувала:

— А що як нам піти сюди? — І вказала на доволі вузьку щілину, що відходила догори навскіс.

— Навіщо? — не зрозумів Сергій. — Це зовсім не той напрямок, та й… треба бути камбалою, щоб лізти по ній.

Щілина дійсно мала майже горизонтальне розташування і була досить вузькою.

— Зате вона йде догори, — наполягала Юлія.

— І що з того?

— А раптом ми знайдемо ще один вихід? Скільки ми лізли догори по Хмарочосу? Метрів з тридцять, напевно!

— Ну, тридцять — не тридцять…

— А щілина підіймається ще вище!

Сергій лише посміхнувся.

— Тут не один раз облазили усю цю гору в розрахунку знайти ще якийсь вхід у печери. Немає тут інших виходів на поверхню.

Тим не менше, він запхався головою у щілину і висвітив вузький прохід. Щілина йшла під кутом, ще звужувалася, потім забирала ще більше вгору. А Юлія була вже тут. Озирнувшись на прірву, з якої вони піднялися, вона сказала:

— Ти не чуєш? Щось таке — наче протяг. Ледь помітний, я обличчям відчуваю. І тут холодніше…

— Я не відчуваю нічого, — сказав він, але намірився лізти у щілину.

— Давай, я перша, — запропонувала Юля. — Я менша.

І вона полізла вперед. Тримаючись рукою за бік, Сергій відштовхнувся ногами і ліз за нею. Після повороту щілина стала ширшою, а потім розділилася ще на дві — одна повертала вниз, друга продовжувала той самий напрямок. Сергій звернув увагу, як змінилася порода в цих місцях. «Зуб» у місці розгалуження був утворений каменем, що мав явну пошарову будову — шари наче збиралися лущитися один від одного і колір його був сірим.

Юлія зупинилася.

— Що там? — запитав він.

— Нічого. Ти був правий. Кінець ходу.

Просвіт щілини у сліпому кінці став ширшим, і Сергій, вилізши поруч з нею, обстежив глухий кут. Все-таки звідси йшла ще якась щілина — зовсім вузька. Про всяк випадок запхавши туди руку, він намацав щось вогке і слизьке, наче бруд.

— Ні хріна собі… — вирвалося мимоволі.

— Що таке? — злякалася Юлія.

Сергій перекинувся на спину і підніс руку до очей. На пальцях був чорний бруд.

— Що це? — не зрозуміла вона.

— Земля, здається… — припустив він, розмазуючи крупинки між пальцями.

Вірилося важко, але це дійсно був чорнозем. Підлізши до самого верху, Сергій виколупав кілька невеликих білуватих каменів, зовсім вимастивши руки. А потім… Тепер і він відчув цей запах. Так могло пахнути лише свіже зимове повітря.

Робота, від якої періодично завмирало серце, зайняла близько півгодин, і денне світло увірвалося до них. Від нього боліли очі, звиклі до тьмяних жовтих променів виснажених ліхтарів.

Вони вилізли на крутому схилі гори з-під брили, над якою звисало коріння кущів кизилу та пожухла трава. Оглянувшись довкола, Сергій навіть не одразу зорієнтувався, де вони знаходяться. А в наступну мить це вже перестало його цікавити. Щось здригнулося всередині, коли побачив цю картину, що змушувала відключитися від усього на світі.

Огорнутий ніжною димкою, оранжевий сонячний диск збирався торкнутися схилу гори і вже встиг зачепитися за крайні кущі, що примостилися над прірвою за якихось двадцять-тридцять метрів від них. Юлія боком присіла на камінь, притискаючи руки до грудей, і дивилася на сонце. Дивилася, як людина, ще кілька годин тому стовідсотково впевнена, що більше ніколи його не побачить. Вона застигла, наче й не дихаючи, а сльози стікали по щоках, блідих та змарнілих, скрапуючи на подертий та брудний одяг.

Вона була неймовірно прекрасна, ця відмінна від усіх врятована ним жінка, яка, напевно, досі не вірила власним очам.

А він стояв і боявся ворухнутися, наче дійсно міг порушити процес засвоєння її скаліченим єством живильних променів призахідного зимового сонця. І ще відчувалося, як жахливо пече щось усередині, примушуючи напружувати усі сили, аби стриматись.

Вона обернулася повільно, зустрівшись з ним очима. «Бачиш?» — говорив її погляд. І цей її погляд робив з ним щось таке, що зраджувала витримка.

— Юля… — Він зробив крок, опускаючись поруч із нею. — Юля, усе гаразд. Все скінчилося…

Слова стрягли у нього в горлі, видираючись звідти з зусиллям, наче проходили неймовірно вузькі повороти кам’яних проходів, стаючи після цього незграбними та обдертими безформними клаптями, здатними не заспокоювати, а лише травмувати.

Він схилився і погладив її по щоці зашкарублою здертою долонею, стираючи сльози. Вона схопила її обома руками і притислася обличчям, а потім, обійнявши його за шию, розплакалася. Сергій пригорнув її і погладив по волоссю..

Але Юлія доволі швидко опанувала собою. Плечі її поступово перестали здригатися, і вона підняла обличчя, обтерши очі рукавом. Лише після цього їхні погляди знову зустрілися.

— Якби не ти… — тихо промовила вона, схлипнувши востаннє. — Якби… Скільки житиму, залишатимуся тобі винною…

— Ну, не перебільшуй, — ніяково відповів Сергій. — Я також живий завдяки тобі. Так що ми квити — ніхто нічого не винний.

На її обличчі з’явилося щось нове, а скоріше навпаки, щось наче зникло, вмерло.

— Дійсно… — тепер вона дивилася кудись убік. — Якщо двоє людей рятують по черзі одне одного, то вони можуть стати винними одне одному до кінця світів… Або навпаки — один завинив, а потім віддав. І, як ти кажеш, квити… Ніхто нікому…

— Юля! — Сергій мимоволі проковтнув. — Я не мав на увазі…

— Ти обрав друге, — так само сумно промовила вона.

— Юля! Правда, я не хотів…

— Я розумію тебе, — сказала вона, глянувши на нього вже зовсім по іншому. — Не говори нічого. Я дійсно усе розумію. І не ображаюся. Просто сумно… Та однаково, я завжди пам’ятатиму тебе як найкраще, що мені довелося пережити у житті.

Сергій не зміг нічого промовити. Перед очима розпливався зім’ятий їхніми ногами бідненький сніжок між потовченими стеблами змерзлої трави. Лише стиснув сильніше її пальці, які опинилися у цей момент у його кулаках. Вона вивільнила обережно одну руку і ласкаво поплескала нею по другому кулаці, у якому залишалася затиснутою її друга. Так, наче жаліла його.

— Сергію! Серьожа…

Напевно, сталося якесь диво, тому що він таки наважився глянути на неї.

— Якщо можеш… будь ласка… врятуй мого батька…

— Обов’язково, — промовив він. — А ти… Тут не можна залишатися — замерзнеш. Підеш помаленьку вниз і біля підніжжя обходитимеш гору праворуч. Побачиш масив кущів — там стоїть ваш «форд».

— Який «форд»? — не зрозуміла Юлія.

— Чорний…

— У нас немає чорного «форда». Ми приїхали білим мікроавтобусом, з фірми.

— Ось, значить, звідки… — це у нього вирвалося мимоволі.

— Що? Що — значить звідки? — Юля дивилася на нього запитливо, нічого не розуміючи.

— Нічого… — відповів Сергій.

Переконувати Юлію, що мерці все-таки не встають і не розмахують ножем, зараз тим паче не було сенсу.

Взявши за руку, він підвів її до урвища.

— Бачиш село? Ось на тій вулиці, що вдається у поле, у другій хаті скраю стоїть моя машина. Прізвище господаря Тютюнник. Іди прямо туди і грійся. Скажеш йому, що мені потрібна допомога. Що у печерах був обвал і є поранені. Нехай шукає телефон, звідки можна подзвонити. Ключі від машини у нього. В бардачку мій записник. Там є телефони всіх наших спелеологів. А головне — повідомити дружині Валерія. Поясни, що шлях через Гусяче Горло перекритий. А другий… Другий ми відкрили на південному схилі.

Взявши у неї носову хустинку, Сергій зав’язав її на гілці куща.

— Біжи. Я чекатиму тут, поки не побачу тебе внизу на полі.

Вона підвелася і щільніше запахнула куртку. Потім полізла до внутрішньої кишені і дістала плескату жовту коробочку.

— Це аптечка, військова. Вам знадобиться. — 3 другої кишені Юлія дістала пістолет і простягла йому.

— Візьми. Мені він більше не потрібний. Про всяк випадок… Там ще є три патрони. Будь ласка… допоможи йому… можливо, ще не пізно. — Її морозило більше й більше, так, що насилу вимовляла слова. — Удачі тобі…

Ще раз озирнувшись, Юлія зникла внизу за кущами.

Мороз брався до справи, і Сергій також встиг добряче змерзнути. Годинник лічив довгі хвилини. Нарешті внизу з’явилася далека людська постать, яка рухалася полем, наближаючись до крайніх хат Малиновичів. І зараз він ще не був у змозі побачити, що від підніжжя гори, перевалюючись по горбах, навперейми їй рушила машина.

Щілина під брилою чорніла неприємно, викликаючи тремтіння у тілі. Лише тепер він роздивився незвичний предмет, зваживши його на руці. Пістолет був системи Макарова, чорний. Але весь бік його рукоятки займала золота пластина, на якій було вигравірувано:

Полковнику Гайдукевичу,

який зумів у Росії

не втратити поняття

офіцерської честі.

— Ви ще й полковник до усього… — пробурмотів Сергій, запихаючи зброю до кишені. Обличчя його було похмурим, на ньому ще більше випнулися вилиці. — А от про честь ще доведеться…

У цей момент його ноги вже зникали у розщілині під брилою.

XXXXV

Операція заходила в глухий кут. І Дмитро Стефлюк почував цілковиту неспроможність зрушити щось у невблаганному розкладі обставин. Єдиний прохід до сітки печер, де знаходилася розшукувана група, був перекритий.

Колеги у місті також розвернули серйозну пошукову роботу, і результати її підтверджували те, про що повідомляв своїми листами Сергій Вертепний: група з семи чоловік справді перебуває зараз у печерах, судячи з усього, саме там, за вузьким затопленим водою проходом з ідіотською назвою — Гусяче Горло.

Давно були сповіщені усі належні інстанції. У місті створили штаб боротьби з надзвичайною ситуацією, а саме так належало розцінювати затоплення печер зі зникненням семи чоловік. До вирішення проблеми підключилися органи державної влади, Цивільна оборона, пожежна служба. З хвилини на хвилину мала прибути підмога.

Група на чолі з Жердяєвим щойно вдруге повернулася з печери. Новина, яку вони принесли, народжувала надію. Вода більше не прибувала. Отже, або вода до Галереї більше не надходить, або ж налагодився адекватний стік. Враховуючи це, Дмитрові найбільш прийнятним здавався варіант встановлення у Верхній Галереї кількох ручних насосів і спроби відкачування води у якесь місце, звідки вона не потраплятиме назад. Можливо, таким чином вдалося б звільнити від неї це кляте Горло. А тоді…

Що станеться тоді, передбачити було важко. Але без виконання першого завдання усі подальші перспективи виглядали досить невтішними. Усі троє присутніх членів клубу принаймні не знайшли аргументів проти. Вони цікавилися розмірами таких насосів та вагою агрегатів, розмірковуючи про можливість затягти їх у печери аж до Верхньої Галереї, але Дмитро і сам цього-не знав.

От-от мали над’їхати спеціалісти з усім необхідним для відкачуванням води. Належало запастися терпінням і зачекати ще трохи.

— Пане майор! — У залі несподівано з’явився один із «беркутів». Увесь його вигляд свідчив про те, що сталося щось важливе.

— Там хлопці якусь невідому запеленгували — дівчина, чеше у село полями на всіх парах… З ніг до голови у болоті.

Стефлюк підхопився і вискочив на повітря. Його висадили на брилу і дали бінокль. Кілька секунд він дивився кудись удалечінь, а потім скомандував:

— А ну бігом до неї! Дівчина ледве жива, зараз впаде. Бігом!

Зревів мотор, «газик», об’їжджаючи зарості, виїхав на поле.

XXXXVI

Руки тремтіли, у скронях гупало. Дихання помалу заспокоювалося. Поруч, притулившись обличчям до каменя, стогнав Гайдукевич. Скривлена нога його виглядала жахливо. Іншим разом Сергій будь-що позбавив би себе задоволення роздивлятися засохлу кров на штанах та кістку, що стирчала з діри. Зараз подітися не було куди.

Він вишпортав тремтячими пальцями жовту коробочку, яку дала Юлія, і витяг шприц-тюбик. Саме це вона наказувала вколоти при наявності тяжких травм. Крутий бос ніяк не зреагував на ін’єкцію, і Сергій заходився поратися біля ноги. Витягши ножа, намагаючись не торкнутися кістки, розтяв міцну тканину. Гомілка неприродно викривилася, і кінець кістки стирчав з рани, як здалося Сергієві, зовсім небагато. Якби потягти за стопу повздовжно, вісь гомілки мала б вирівнятися, а кістка сховатися у рані. У будь-якому разі дотягти його до Хмарочоса у такому стані було нереально. Розкрутивши маленьку блискучу фляжку Юлії, він підняв голову Гайдукевича і підніс горлечко до його рота.

— Що це? — простогнав той.

— Спирт. Розвести?

— Не… треба…

Сергій нахилив фляжку. За кілька секунд Гайдукевич закашлявся, а вміст фляжки істотно зменшився. Бос важко віддихувався.

— Що… що з Юлією? — насилу промовляючи слова, запитав він.

— Усе гаразд, — відповів Сергій. — Ваша донька у безпеці. Нагорі.

Гайдукевич полегшено зітхнув, обтерши рукавом обличчя.

— Я мушу трохи потягти за ногу, — попередив Сергій. — А потім накласти шину. Інакше не дійдемо. Доведеться потерпіти.

— Добре, — прохрипів той, готуючись до гіршого.

Обличчя його вкрилося крапельками поту і зблідло. Хоч би не знепритомнів…

Лігши поруч із потерпілим на спину, Сергій підсунувся до нього так, щоб власна нога у чоботі знаходилася на рівні його паху, і почав обережно піднімати ногу Гайдукевича. Той голосно закричав. Зупинивши цей рух, Сергій просунув під ногу Гайдукевича свою і, впершись йому у пах, щосили потягнув за зламану ногу. Крик, який пролунав при цьому, примусив його притьмом вилізти з-під чужої ноги і, кинувши її, схилитися над недавнім ворогом. Обличчя того стало зовсім білим, очі напівзаплющилися, голова вільно хиталася.

Сергій поляскав його по щоках, потім змочив руки спиртом і потер по тих самих щоках, за вухами та під носом. Нарешті той заворушив губами. Очі ще блукали, але це вже був прихід до тями. Слава Богу…

Облишивши цю «реанімацію», Сергій знову повернувся до ноги. Кістка більше не стирчала. Натомість з рани потекла темна цівка крові. Розпакувавши бинт, він туго замотав рану і заходився накладати імпровізовану шину. Нарешті нога Гайдукевича набула належного вигляду, а сам Сергій відчув жахливу слабкість і тремтіння. Коліно сильно розпухло і згиналося зі значним зусиллям. Спершись спиною об скелю, він теж відпив із фляжки, але так, щоб лише промочити рота, прийти до тями. У роті запекло, печія полізла нижче у груди.

Гайдукевич заворушився, обережно підсунувся і спробував сісти так само, як і Сергій. Це вийшло не надто вдало, і він сперся на лікоть. Сергій сіпнувся допомогти йому, але той застережливо підняв руку. Віддихався, а потім таки сперся до скелі, підтягнувши поламану ногу. Тепер він уже міг нею рухати. Так і сиділи вони, один навпроти одного, під протилежними стінами коридору, торкаючись одне одного черевиками.

— У тебе, напевно, багато запитань до мене? — слабким голосом промовив Гайдукевич.

Сергій лише знизав плечима:

— Хватає… Але на них там відповідатимете, нагорі. А втім… хотілося б дізнатися, чим відрізняється честь офіцера від честі в загальнолюдському розумінні. Судячи з ваших вчинків, це зовсім різні речі…

— Я розумію тебе. — Гайдукевич важко зітхнув. — Це писала стара людина, яка повністю вижила з розуму… Немає в мене ніякої честі.

Здавалося, відповідь Сергія задовольнила.

— Зараз перепочинемо і якось поліземо, — сказав він. — Ліхтар вимкніть. Акумулятор ваш майже здох, а світло ще знадобиться. Чи ви також боїтеся… харгілонів?

— Боюся, — відповів Гайдукевич і вимкнув ліхтар.

Усе навколо потонуло у темряві.

— Боюся, — повторив він. — Скоро вже десять років, як боюся. Просто їду з глузду від жаху, коли вони починають переслідувати мою доньку. Щоразу не уявляю, чим це для неї скінчиться.

— А для вас, отже, вони безпечні, — уточнив Сергій.

— Для мене їх взагалі не існує, — якимось байдужим голосом відповів Гайдукевич, — адже я здорова людина. Психічно здорова…

— Психічно здорова людина не лізе під землю, щоб підірвати себе, а заразом ще душ десять, — зауважив Сергій. — Хай там що, а здорові люди так чинити не повинні, навіть якщо позбавлені поняття честі.

— Ти ще молодий, — кволим голосом відповів Гайдукевич. — У тебе немає доньки, гарної та розумної, яку ти любиш понад усе. Ти не знаєш, що це таке, коли твою дитину починають переслідувати бридкі жахливі істоти, мучити, намагаючись зовсім відібрати в тебе. І це відбувається на твоїх очах упродовж майже десяти років. І ти нічого не можеш зробити. Щоб запобігти цьому, можна півсвіту у повітря висадити.

— Скажіть, — Сергій мимоволі проковтнув, — вона дійсно…

— Не вимовляй цього слова, — попросив Гайдукевич. — Я не переношу.

Він ненадовго замовк, збираючись з думками, а може, набираючись духу розповісти те, чого не розповідав ніколи й нікому.

— Усе це почалося, коли їй виповнилося одинадцять. Після того як загинула моя дружина, її мати. Психіатри казали, що це було пусковим моментом. Таке часто трапляється. Я гадав, що воно пройде. Скоро мої надії канули у прірву. В неї почався такий криз, що довелося в екстреному порядку ізолювати її. Вона буквально дерлася на стіни, переслідувана харгілонами. Я сам мало не з’їхав з глузду від цього. Вона надовго застрягла у психлікарні. Там її грузили всілякими седативними засобами, а коли їхня дія припинялася, усе починалося знову. Діагноз місцевих фахівців був немилосердним — шизофренія. Мені пояснювали, що в неї хвороба протікає у найбільш гострій, злоякісній формі і що підстав на щось сподіватися небагато.

Він поворушився на місці, вмощуючись, а потім, зітхнувши, продовжив:

— Я кинув на її лікування усі можливі засоби. У мене було достатньо впливових друзів. Були й контакти за кордоном. Потужна фінансова підтримка дала свій результат. Її лікували кращі психіатри Союзу. Чогось вдалося досягти. Але харгілони залишилися. Юля знала, що вони є. Усе визначалося наявністю цих істот. Вона завжди була затиснутою, зляканою, напруженою. Вона завжди очікувала, що ось-ось… Одного разу я побачив, що вона переховує невідомо звідки взятий великий ніж. Він був гострий, наче бритва. Виявилося, що вона сама гострила його щодня, не бажаючи ставати їхньою жертвою. Вона хотіла захищатися. Хвилюючись, аби вона сама собі чогось не заподіяла, я відібрав у неї зброю. Це спричинило новий криз. Тепер її знало мало не півміста. До речі, потім це й змусило нас переїхати. А тоді все почалося спочатку. Місцева психіатрична клініка, куди її знову помістили і де вона поранила санітара, далі знову Москва. Це тривало півроку. Знову слабкий, неповний ефект, який загрожував повністю нівелюватися при найменшій похибці з мого боку або при якійсь випадковості. Потім ми потрапили за кордон. До Женеви. Перед цим я був змушений провернути такі справи, що в самого волосся й досі дибки стає. Потрібні були кошти. Якби не пощастило — мене б за лічені секунди живцем на шматки подерли. Зате я отримав шалені гроші, достатні навіть для лікування у Швейцарії, у кращих психіатрів світу. Вони дійсно хотіли її вилікувати.

Але навіть у Швейцарії, коли ми гуляли тихими вулицями Женеви, коли їздили в Альпи, навіть коли я починав бачити якусь тінь посмішки на її обличчі, вона знала — харгілони існують.

Сергій мовчав і слухав цю страхітливу й водночас зворушливу розповідь, забувши, що перед ним той, кого він від початку знайомства недолюблював, вважаючи схибленим «новим», а пізніше — злочинцем.

— Нам призначили повторний курс за три місяці, заспокоїли, побажали найкращого, і ми повернулися додому. Можливо, повернення було помилкою. А може, від цього нічого не залежало. Зміну на гірше я побачив одразу. Я хотів повертатися до Швейцарії негайно. Вже були придбані квитки. Молив тільки Бога, щоб черговий криз не розпочався просто зараз. Тоді ми ніяк не змогли б туди дістатися. Несподівано увечері Юля прийшла до моєї кімнати. Перед цим вона майже добу відсиділа у своїй, забившись у куток. Щось у ній за цей час змінилося. Вона подивилася на мене так, що я зрозумів: зроблю зараз усе, що вона попросить. Знаєш, що вона сказала? Вона сказала тихо так і сумно: «Тату, пробач, я більше не можу. Вони йдуть за мною слід у слід. А я зовсім сама… Що я можу зробити? Ніхто мені не вірить. Навіть ти. Якби хтось мене підтримав, я б іще боролася. Але я зовсім одна. Я більше не можу…»

Сергій чув, як цей покалічений, але ще дужий чоловік, який сидів у темряві навпроти нього, ковтав сльози упереміж зі словами, які давалися йому тепер все важче.

Запанувала тиша.

— І ми нікуди не поїхали, — важко перевівши подих, заговорив Гайдукевич. — Я пригорнув її до себе і поклявся, що ніколи не покину, що вона — найдорожче, що в мене є, і що разом ми зможемо протистояти всілякій нечисті. У мене більше не було віри у можливість щось зробити. Хотілося лише одного — припинити її муки. Відтоді ми завжди по один бік барикад. Довелося виїхати з міста, де знали і мене, і її. Оселяючись у вашому, ми відразу будували міцну оборонну лінію проти харгілонів та й заразом усього світу, який не сприймав мою нещасну доньку, як і вона його. У нашому будинку з’явилася надійна охорона, пси, які повинні були чути появу отих живих мерців — посланців харгілонів. Вона тренувалася у володінні зброєю, вивчала мистецтво двобою. Я налагодив надійний бізнес у вашому місті й потурав їй в усьому. Для всіх абсолютно, а нас тут досі не знав ніхто, Юлія була моєю молодою коханкою, дружиною, словом, ми це не дуже деталізували. Ти б бачив, як вона змінилася! У ній з’явилася насамперед якась життєва сила! Іноді вона являла собою якийсь згусток наснаги. Дивлячись на неї, бачачи, з яким натхненням моя донька робить фізичні вправи, кидає ножі, дресирує псів, я вже не міг уявити, що рік тому вона, наче оскаженіла звірина, шкірилася до стін або ж мертво заклякала у кутку, відсторонившись геть від усього. Я дивився на неї і не міг повірити, що досяг цього. Тепер вона іноді навіть сміялася. Саме у вашому місті я вперше це почув. Іноді ми виїздили з моїми партнерами по бізнесу на пікніки, бували на прийомах. Вона поводила себе… не те слово — невимушено… ні, артистично. Юля грала мою дружину чи, там, коханку, танцювала, грала у покер… і все — наче та розвідниця. Усе це було про людське око. Насправді ж вона завжди була напоготові, завжди думала лише про одне — ці істоти скоро прийдуть. Але відтепер це не гнобило і не цькувало її. Вона просто розуміла, що це її доля, намагаючись жити попри все.

Настала пауза.

— Води дай… — попросив він.

Сергій нагнувся вперед, простягаючи йому флягу. Гайдукевич зробив кілька ковтків і закрутив кришку.

— Так тривало кілька років. Я вважав, що досяг максимуму можливого. Юля поправилася, гарно розвинулася, стала зовсім інакшою. Вона могла дивитися телевізор, грала у шахи, уявляєш? Кілька разів вона навіть просила мене купити нову сукню, показуючи зразки з журналів мод, а потім із задоволенням приміряла перед дзеркалом! У такі моменти мені хотілося плакати від щастя. Та попри все, Юля знала, ніколи не забувала, що вони існують, що скоро з’являться. І це зводило нанівець усю мою радість. День Відбуття висів над нами, наче дамоклів меч, він наближався. Я не знав, що робитиму, коли скінчиться тисячоліття. Готувався до найгіршого.

Гайдукевич засвітив ліхтар і глянув на годинник, очевидно, переконуючись, що цей день настав. Потім їх знову накрила темрява.

— Тренував Юлю до тебе Ринат. Я найняв його вже тут — рекомендував один із нових партнерів. Звичайно, нічого цього він не знав. А навесні Юля попросила мене знайти когось іншого, оскільки вважала його уроки одноманітними. Так я потрапив у вашу школу, де зустрівся з тобою. Потім я випадково побачив у тебе карту, і цей день перевернув усе. Нав’язлива ідея опанувала мною. Отой напис, що означав назву печери — Серце Диявола, я відтоді бачив навіть уві сні. Ще раніше, перед другою поїздкою до Швейцарії, в яку ми так і не поїхали, тоді, коли Юля увечері прийшла до мене, вона розповіла про царство харгілонів в усіх подробицях. «Невже немає ніякого порятунку?» — запитав я її тоді. «Є, — відповіла вона. — Той, хто наважиться сам прийти у їхнє царство в День Відбуття, хто зуміє розколоти кам’яне серце диявола і напитися з нього крові, назавжди позбавляється їхньої влади» о Існувала ще купа нюансів, які, навіть якби й хотів навмисне не вигадав, але… План, який народився, коли я тримав у руках оту твою карту, виглядав авантюрно, та зупинитися я вже не міг. Це був шанс, за який варто було закласти навіть власне життя.

За ці десять років мені довелося багато спілкуватися з психіатрами. Я й сам перегорнув гори спеціальної літератури, намагаючись самотужки витягти якісь додаткові можливості для її порятунку. Про щось схоже вели мову і фахівці з Женеви. Щоправда, методи, які вони пропонували, виглядали дещо інакше. Існує стресова терапія — так званий катарсис, який полягає у створенні для хворої якоїсь критичної ситуації у контексті її манії. Метод надзвичайно ризикований, але іноді дієвий. Особливо коли йдеться про пограничні стани. Був там такий професор Патерсон, який довго не погоджувався з колегами стосовно хвороби Юлії. Гострий транзиторний психоз, який не сягає рівня шизофренії! Ось як він трактував її стан. Стан, який виникає гостро на ґрунті пережитого афекту і є в принципі зворотним! У наших божевільнях, по яких ми колотилися роками, такого терміну я навіть не чув.

— То це його книжки я бачив у вашому кабінеті?

— Його, — відповів Гайдукевич. — Ті праці не перекладені ні в Україні, ні в Росії. Тим не менше, це один з провідних фахівців сучасної світової психіатрії. Саме він займався Юлією останнім часом. Мені імпонували його методи та погляди. За нього я і вчепився. Довелося вивчити мову, аби читати в оригіналі. Так от, Джеремі стояв на своєму до кінця, вважаючи, що перспектива вилікування існує, просто ми ще не знайшли вірного шляху. Інші швейцарські лікарі схилялися до шизофренії і вважали ситуацію за великим рахунком безнадійною. Патерсон так і не погодився з ними. Ну, суть не в тому. Я керувався навіть не цим. Мені несподівано давалося оте саме серце диявола! Кам’яне Серце Диявола, так, як і казала Юлія, і там, у ньому щось текло, хай навіть не кров. Воно знаходилося під землею, там, де існували харгілони. Туди вів шлях! Туди була можливість потрапити напередодні Дня Відбуття і розколоти його до бісової матері, якщо вже так потрібно! І напитися того, що з нього потече, адже ти казав, що там, у товщі скелі, проходить якась водяна жила… Я навіть боявся повірити у можливість такого. Адже це автоматично ставало виконанням отого закляття, про яке я почув від Юлії. То нехай виконає його! Нехай зробить це і живе далі, усвідомлюючи, що ці істоти більше не владні над нею!

Голос Гайдукевича бринів від збудження. Розкрутивши фляжку, він знову напився.

— Це вся вода? — запитав він.

— Пийте, по дорозі наберемо, — відповів Сергій.

— Я так і не зміг зустрітися з Джеремі, — стримуваний стільки років біль, який не йшов ні в яке порівняння з найсильнішим фізичним, ніби виходив з нещасного батька зі словами, і він говорив, говорив. — Професор перебував на якомусь симпозиумі у Японії. А час підпирав. Довелося за кілька ночей перечитати мало не всі його праці. Хотілося врахувати усі можливі «за» і «проти», щоб не припуститися фатальної помилки. Мені навіть вдалося знайти певне обґрунтування тому, що збирався робити. У Патерсона є ціла теорія, що навіть у важких, майже безперспективних хворих у ряді випадків вдається досягти стану, близького до вилікування, коли вони можуть, так би мовити, відокремити свою хворобу від себе. Розумієш? Відокремити! Звичайно, це не можна вважати повним видужанням, але… От уяви — виконує вона умови цього закляття. Якщо це вдається — далі вона житиме, знаючи, що життя її безпечне. Юля знатиме, що існують оті харгілони, які живляться мертвими, але буде цілком певна, що вони ніколи по неї не прийдуть. Чи не підстава взагалі про них з часом забути? У тебе немає доньки, яка гине на твоїх очах, але скажи — ти б відмовився від такого шансу?

— Напевно, ні… — відповів Сергій.

— От і я не відмовився, хоч і передчував, що, швидше за все, це безглузда авантюра. Підготував усе, як зумів… — Тепер уже він не міг зупинитися, мусив виговоритися до кінця. — Дістав вибухівку, найняв фахівця…

— Вусатий чмурик…

— Так. Він прапорщик саперних військ, з військової частини.

— Зразу видно — людина не з вашого кола. Я відразу помітив, тільки от не міг здогадатися, що він серед вас робить.

— Ти мені ледь усе не зіпсував, — зітхнув Гайдукевич. — Зі своєю травмою. У мене тоді мало серце не зупинилося.

— Це не я. Це Юлія, — сказав Сергій. — Навмисне скалічила мою ногу, щоб я з вами не йшов.

— Он воно що… — промовив Гайдукевич, хитаючи головою. — Ось, як це розуміти… Бідна моя донечка… Я бачив… Бачив, як вона на тебе дивиться. Вона взагалі змінилася після твоєї появи у нашому домі. Це виглядало так, наче в неї з’явився якийсь додатковий стимул для життя, для боротьби. Я швидко помітив це, ось тільки не знав, як вчинити. Я сприймав усе, від чого вона розквітала.

— Ну, я принаймні не порушував даних вам обіцянок…

Промовивши це, Сергій відразу згадав кімнату в гуртожитку і її гаряче тіло поруч із собою. Тому остання фраза несподівано застрягла у нього в горлі.

— Опустимо це, — сказав Гайдукевич. — Не порушити їх тобі також допомогла Юлія. Вона розповідає мені все, адже я — єдиний її друг у цілому світі. Я сидів у машині позавчора, коли вона ходила до тебе. Так що знаю, що вона ж і не дала тобі порушити ту обіцянку.

Сергій відчув, як червоніє, добре хоч навколо цілковита темрява.

— Я втратив глузд, — ніяково сказав він. — Ваша донька дуже гарна і розумна… — Він усе-таки вимовив це слово попри всю його парадоксальність. — Така кого хочеш причарує.

— Ти правий, — погодився Гайдукевич. — Вона розумна. Такі хворі нерідко бувають наділені неабияким інтелектом, як пояснював Джеремі. Вони здатні на емоції, навіть високі почуття. Вони б прикрашали наше суспільство, якби… якби ще їх не переслідували харгілони або інша нечисть. Ось так… Скільки разів доводилося мені помічати в Юлії такі здібності, яких годі шукати в інших. Тим жахливіше усвідомлювати її… неповноцінність.

Сергій відчув, як боляче було Гайдукевичу вимовити це слово. Мимоволі схотілося якось заспокоїти чоловіка, який зовсім недавно був без перебільшення його ворогом. Як не погодитися з Тализіним, що немає на цьому світі нічого абсолютного.

— Я гадаю, зараз менше підстав, ніж будь-коли, перейматися цими проблемами. Юлія зробила те, що мала зробити. Отже, є надія на краще. Вона нагорі, поза небезпекою. Напевно, вже гріється в якійсь хаті. Зараз є лише дві речі, якими слід перейматися.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Гайдукевич.

— Ну, перша — це як витягти вас нагору живого. До речі, Юля вважала, що у разі загибелі ви — кращий претендент бути посланцем харгілонів. Тоді вона б здалася без бою, адже не може підняти руку на вас…

— Знаю, — сказав Гайдукевич. — Але, гадаю, якщо я не загнувся у тій щілині, тепер уже цього не станеться. А друга?

— З другою складніше, — похмуро сказав Сергій. — Адже якісь «харгілони» все-таки існують.

Промінь світла різонув його по очах, і він інстинктивно затулився рукою. Гайдукевич увімкнув ліхтар і вирячився на нього, не ладен здобутися на слово.

— Не дивіться так і не засліплюйте мене, — попросив Сергій. — Я, звичайно, далекий від думки про потойбічних істот, що живляться мерцями, але… З одним навіть битися довелося. Ніж дійсно кривий… і гострий, до речі… У темряві дійсно бачить, що є, то є.

Гайдукевич був настільки збентежений почутим, що виглядав на повного бовдура.

— Як це… що це означає?

— Ну, якщо ми з вами визнаємо, що мерці не оживають, то, очевидно, якісь живі люди. Хоча смердять так, наче справді побували у могилі… Існує хтось, кому відомо, що ви тут робите, і хто хоче звести ваші зусилля нанівець. Принаймні таке складається враження. Хтось працює під «харгілонів». І цей «хтось» хоче довести, гадаю, насамперед Юлії, що виконання цього закляття не звільняє її від влади харгілонів.

— Як… Ти що, дійсно щось таке бачив?! — здавалося, до Гайдукевича, нарешті, щось почало доходити. Обличчя його зблідло, він сіпнувся наче хотів встати.

У відповідь Сергій підняв футболку, показуючи йому зроблену Юлією пов’язку з червоною плямою.

— Що це?

— Робота ваших «харгілонів», — Сергій спромігся на невеселий жарт. І коротко розповів про сутичку біля Хмарочоса.

— То вона стріляла? Вона стріляла у нього? — ще раз перепитав Гайдукевич.

— Стріляла, — сказав Сергій. — Повернулася назад, уже високо видершись на скелю. І стріляла у нього. Інакше мене б тут зараз не було.

— Бачиш… вона врятувала тобі життя.

— Автоматично й вам, — виправив Сергій. — Якби він мене прирізав, ви б тут загинули рано чи пізно. Гаразд, не будемо про це. Подумайте краще, хто б міг вас пасти.

— Не знаю, — одразу відповів Гайдукевич, — це абсурд. Ніхто.

Нарешті він отямився від вражаючої новини. Сергієві навіть здалося, що у погляді промайнуло якесь осмислення небезпеки. Можливо, тому саме зараз йому й кинувся в очі власний ніж, який, ще раніше вибитий Сергієм з його руки валявся під стіною коридора. Думаючи про своє, Гайдукевич ліг на бік і, скривившись, таки дотягся до нього. Витер від пилюки широке коротке та грубе блискуче лезо і вклав до піхов на поясі. Людина, яку ніхто не міг переслідувати, була явно задоволена цією несподіваною знахідкою.

— Чому ви так упевнені? Ви ж не хочете сказати, що не маєте ворогів?

Він тільки знизав плечима.

— По-перше, я дійсно не маю тут ворогів. У моїх бізнесових справах повний лад. І особисто я також нікому не наступав на хвіст. А найголовніше — ніхто не здогадується, що я замислив і для чого влаштував тут вибух. Розумієш? Це знаємо лише ми з Юлією. Ніхто, ні Ринат, ні Олег, ні тим більше прапор, не знає про харгілонів. Їм платять, а вони виконують роботу. Розумієш? Переслідувати можуть кожну людину, але ніхто… ніхто не може вирядитися харгілоном.

— Отже, це вони і є… — пробурмотів Сергій. — Ну, біс із ним. Мусимо йти. Поки коридор рівний, тягтиму вас на мотузку, а ви відпихатиметеся здоровою ногою. А перешкоди долатимемо… навіть не знаю як. Але мусимо. Поки доберемося, Юлія знайде когось, хто допоможе вилізти нагору.

Він зробив рух підводитися.

— Про це дійсно більше ніхто не може знати, — повторив Гайдукевич.

— А якщо Юлія комусь розповіла? Могла вона таке зробити?

— Ні, — відразу заперечив той. — Не могла. Вона завжди мені все каже. Ти не розумієш. Ми з нею наче одне ціле.

— Про моє коліно не знали, — вставив Сергій.

— Це інше, — подумавши, сказав Гайдукевич. — Вона бачила, скільки я зусиль докладаю, щоб врятувати її, щоб усе це влаштувати. І тут раптом їй стає шкода найманого тренера. Ні, тут інше. Їй просто було незручно переді мною. Гарантія, що вона нікому б не сказала.

— А… — Сергій на мить «загальмував», не знаючи, варто зачіпати цю тему чи ні.

— Що? — не зрозумів Гайдукевич. — Ну кажи! Чого зупинився?

— Гаразд… — він зиркнув спідлоба, — а та сексуальна блондинка з дев’ятиповерхівки… Вона також не в курсі?

Той явно не сподівався почути щось подібне.

— Звідки ти знаєш? Звідки тобі про неї відомо? — підвищуючи голос, запитав він.

— Бачив вас разом. Випадково. Під будинком.

— Ти слідкував за мною…

— Ні, — Сергій подивився йому у вічі. — Не слідкував. Опинився там випадково. Забув права і техпаспорт в іншій куртці, а помітив тільки після тренування. От і пробирався обхідними шляхами — там, на дорозі завжди менти пасуться. А коли побачив у дворі вашу машину — стало цікаво. Однаково стояв, чекав, поки даішники заберуться з перехрестя, та й вашу даму побачив. Дама що треба… Так що, вона знає?

Гайдукевич мовчав.

— Прекрасно… — пробурмотів Сергій. — Отже, знає… Може, ви ще кого забули, а тепер дивуєтеся, звідки тут взявся цей театр харгілонів?

— Це не через неї, — подумавши, сказав Гайдукевич. — Їй, наприклад, невідомо, що я зараз тут.

— Справді? — здивувався Сергій. — Дійсно невідомо? Він важко зітхнув.

— Ірина — дуже близька людина для мене. Мені було важко, дуже важко… Ти навіть не можеш собі уявити. Це людина, яка розуміє мене. І кохає. Так сталося, що не в наших силах бути разом. Адже я живу заради доньки.

— Угу… — пробурмотів Сергій. — І все-таки вона знала, що ви збираєтесь до печер.

— Знала! Але не знала коли. Я не казав їй! Навіть приблизно не казав, коли збираюся це прокрутити. Вона б хвилювалася за мене, більше того — не дай Бог вчепилася б зі мною. Я не міг цього допустити! Тому ні словом не обмовився, ні натяком, що це має бути вже.

— А у спільній зустрічі Нового року ви їй відмовили… Могла й здогадатися.

— Ну то й що? У мене є Юля, з нею я маю зустрічати Новий рік! Так було щороку! Їй невідомо навіть приблизно!

— І це не вона сиділа у захованому в кущах чорному «форді»? — запитав Сергій.

— Якому «форді»? У яких кущах?

— Внизу, біля підніжжя гори. Я бачив його, коли заходив у печери. Казав Юлії, вона говорить, що це не ваш. Може, й досі там стоїть…

— Давай, рухаємось, — сказав Гайдукевич. Остання Сергієва фраза викликала у нього чимале занепокоєння. — Отже, Юля знає, що там чатувала якась чужа машина? Це добре… Ти молодець… І ти казав, щоб вона бігла до села?

— Так.

— Добре, дуже добре… — промовив Гайдукевич.

— Це була вона, — наполягав Сергій. — Я, звичайно, не гарантую на сто відсотків — у дворі тоді було темно, але… Такі жінки запам’ятовуються. Вас могли вистежити.

— Хто? — Він подивився на свого рятівника, наче на дурного. — Ірина? Вистежити?

— Може, й не вона особисто. Могли й інші на замовлення. Принаймні це неважко.

— Послухай, хлопче… — Гайдукевич роздратовано зітхнув, — якби ти знав, що зараз верзеш…

— Ну, що ж… Виходить, я бився з мерцем.

Сергій насилу підвівся, скривившись при цьому. Спиратися доводилося на розігнуту ногу. Лише так біль був стерпний. Скинувши свою куртку і поклавши на Гайдукевича, Сергій зафіксував під пахвами імпровізовані лямки з мотузка і спробував тягти, спираючись на здорову ногу. Гайдукевич «їхав» на спині, головою вперед, відштовхуючись від каміння руками та здоровою ногою, стогнучи, але стійко витримуючи незручності такого способу пересування.

XXXXVII

Перший день двотисячного року хилився до завершення. Тут, глибоко під землею, це не відчувалося.

Здавалося, що взагалі не існує ні зими, ні снігу, лише каміння й темрява.

Гайдукевич сопів позаду, допомагаючи, як міг. Вони зуміли пристосуватися одне до одного у такому неординарному способі пересування і рухалися повільно, але впевнено, доволі синхронно докладаючи зусиль, мовчки і рідко відпочиваючи. Пістолет лежав у боковій кишені брезентових штанів, і Сергій відчував його, насторожено оглядаючись на темні закутки та бокові коридори.

Раптом Гайдукевич перестав допомагати і загальмував, поборсався, лежачи на боці й поповз до Сергія, намагаючись схопити його за ногу. Сергій здивовано відсунувся.

— Стій, — прохрипів крізь зуби Гайдукевич і таки схопив його за чобіт, невідомо для чого обмацуючи його, а потім штани над ним. При цьому він оглядав і власну руку. А тоді потягся до його другої ноги.

Сергій розгублено спостерігав за цими дослідженнями, коли той, важко хоркаючи, розвернувся на місці та поповз назад, щось шукаючи на каміннях.

— Борисе Олександровичу, — не зрозумів Сергій, — куди ви? У чому справа?

Але той мовчав. Повернувшись до останнього розгалуження, яке вони пройшли, Гайдукевич знову загальмував, мацаючи руками кам’яну підлогу.

— Борисе Олександровичу! — Сергій невдоволено дошкандибав до нього. — Що сталося? Ми втрачаємо сили й час!

Але той у нестямі дивився на власну долоню. На ній була кров. Кров, перемішана з пилюкою, що вкривала каміння. Тепер Сергій зрозумів: влізши випадково у неї долонями, Гайдукевич тепер намагався з’ясувати її походження, гадаючи, що кров могла належати пораненому супутнику. Коли ж він переконався у протилежному…

Це був стан афекту. Важко травмований кремезний чоловік, стогнучи та хриплячи, просувався у темряву, наче якийсь хижий звір по кров’яному сліду. Все інше припинило для нього існувати. Подерті пальці та долоні, які вже не захищали знищені рукавиці, чіплялися за каміння, і він кидав важке тіло вперед ще на півметра. Чобіт здорової ноги орав борозну у грубому шарі важкої пилюки. Сергій усвідомив, що зупинити його не вдасться, адже цей чоловік зрозумів, кому могла належати кров, розмазана по камінню. Він лише кульгав позаду, намагаючись уявити собі те, що станеться за кілька хвилин. А статися повинно обов’язково. Адже цей сліпий коридор за кілька десятків метрів закінчувався глухим кутом, і той, хто залишив тут криваві сліди, просуваючись по ньому кількома годинами раніше, повинен знаходитися там.

Зупинившись, Гайдукевич мазнув долонею по мокрій плямі перед собою, і це наче додало сил. Вихопивши ножа, він увіп’яв його у це грубе нашарування, що вкривало підлогу. Лезо заскреготало по каменю, а він підтягся і, одночасно відштовхнувшись ногою, здолав ще півметра, після чого сталь знову увіп’ялася у каміння. Витягши пістолет, Сергій пересмикнув затвор, але його оскаженілий супутник не звернув уваги на цей звук.

Той, хто залишив кривавий слід, напівсидів у глухому куті коридора, спершись спиною на похилу стіну, і не ворушився. Сергій мимоволі здригнувся, побачивши цю застиглу постать. На Гайдукевича жахливий вигляд пораненого не справив найменшого враження. Здавалося, його не може тепер здивувати ніщо. Продовжуючи хрипіти, він вганяв ніж у каміння і повз уперед, наче там нікого не було.

Накидка з грубої мішковини розхристалася, відкриваючи гіпюрове мереживо, подекуди досі білосніжне, та шовк, на якому проступили червоні плями. У ніс ударив страхітливий сморід. Розуміючи, що зробити вже нічого не можна, Сергій зупинився. Він був за кілька кроків попереду — посланець харгілонів. Кривий та довгий ніж з відламаним вістрям лежав поруч.

Видершись по його грудях, Гайдукевич запхав пальці в очні отвори накидки й змахнув ножем. Гострелезо з гучним звуком розпороло тканину, і Сергій побачив шолом чорного матового кольору, який закривав обличчя велетня. Вправним рухом, так, наче знав, як це робиться, Гайдукевич клацнув защіпками і здер шолом з його голови.

— Мурат… — лише єдине слово злетіло з його вуст.

Обличчя пораненого було блідим. Здавалося, він навіть не дихає. Та очі його все-таки розплющилися. Погляд блукав, але врешті-решт зупинився на тому, хто сидів на ньому, тримаючись за роздерту накидку.

— Мурат… Ось хто…

Сергій здригнувся, коли рука Гайдукевича захопила у жменю волосся на його голові, а друга — з ножем, піднялася для удару. Він наче закляк на місці, усвідомлюючи, що зараз це станеться.

— Давай… — самими губами промовив той. — Зроби це, Боря… Однаково… Кінець…

— Хто? — прохарчав Гайдукевич, нахиляючись до нього. — Хто?! Я хочу знати хто… Я покину тебе помирати тут. Самого…

— Ти завжди був… — з зусиллям проковтнув помираючий, — попри всі достоїнства… А втім… Тебе однаково знищать, ти знаєш чому…

— Хто?! — закричав Гайдукевич у саме його вухо. — Я не хочу знати, хто мене знищить. Я хочу знати, хто наказав тобі у цьому ганчір’ї і з цим ножем полювати тут на мою доньку. Я… тебе…

— Я не боюся, — промовив той, важко дихаючи.

Якщо раніше грудна клітка цього велетня, здавалося, взагалі не рухалася, то тепер він часто дихав, намагаючись компенсувати зусилля, витрачені на розмову.

— Я тобі скажу… — на мить він заплющив очі. — Все-таки ми з тобою…

— Хто тобі платить? Хто платить за цей гардероб?!

— Не кричи так голосно… Платить мені Калоєв. Тобі це відомо… А гардероб… За гардероб платить… мадам… Пашутіна.

— Що… Пашутіна? Як…

— Ірина. Пашутіна. Твоя люба… — вимовив помираючий. — Іноді ми не знаємо… справжніх прізвищ жінок… з якими спимо. Пашутіна… Ірина… Сергіївна…

Здавалося, ці слова відібрали його останні сили. Він замовк і повіки його впали донизу. Груди рухалися часто та поверхнево. Руки безсило лежали здовж тіла. Сергій стояв, нічого не розуміючи, тримаючись рукою за виступ.

— Господи… — промовив Гайдукевич, перевертаючись поруч із пораненим і падаючи спиною до скелі. — О Боже…

Він затулив руками обличчя і довго сидів мовчки. Тільки пальці часом стискалися в кулаки.

— Скажи, Мурате, — Гайдукевич несподівано знову звернувся до нього, — скажи, це був ти? Тоді, у Краснодарі — це також був ти? Скажи мені!

Він довго торсав його за плече, поки той, нарешті, не відповів дуже тихо, самими губами:

— Ні… не я.

— Я відпущу тобі цей гріх, клянуся, але скажи, щоб я знав!

— Ні, не я…

— Хто?

— Не… зна… ю… Ніхто не… зна… є… Я б ска… пробач…

Це вже була агонія.

У голові Сергія все переверталося. Гайдукевич сидів під скелею у повній нестямі, нездатний рухатися. Нагорі, якщо вірити годиннику, вже темніє. Рішуче обернувшись, Сергій рушив до Хмарочоса, залишаючи насамоті людину, яка, судячи з усього, зараз цього потребувала найбільше. Знайшовши зручне місце, він витер одягом і опустив у глибоку вузьку щілину пістолет із золотою рукояткою. Добре чулося, як метал кілька разів дзенькнув, завалюючись туди, де знайти його буде неможливо.

Шлях був недалекий. Ще кількасот метрів кривими проходами, і він видереться на десятиметрову висоту у систему верхніх коридорів, швидко відшукає знайдену Юлією розщілину, що веде до виходу на крутому скелястому схилі. Можливо, його вже там чекатимуть. Не відчувалося шаленої радості. Не приходило на згадку й те, що дивом пощастило вилізти з безнадії та смертельної небезпеки. Натомість насунулося щось важке та безутішне, зростаючи у міру наближення до місця, де невдовзі повинно блиснути тьмяне світло і запахнути морозне повітря січневих сутінків.

XXXXVIII

Стан, у якому Сергій перебував найближчий тиждень після «печерних» подій, важко було охарактеризувати одним словом. Усе наближалося до того, щоб закінчитися для нього цілком сприятливо. Сприятливо з точки зору сторонньої людини. Адже могло статися набагато гірше.

Хоча те, що сталося, загалом викликало моторошну згадку. Того ж самого дня знайшли Валерія і Олега. Перший сидів тихо, наче миша, в одному зі сліпих відгалужень коридору у двадцяти хвилинах ходу від Хмарочоса. Віце-президент клубу виглядав вдареним по голові, в тому числі у буквальному розумінні. Він розбив ліхтар і був позбавлений світла, хоча, як вважали спелеологи, мав би вийти до місця, де Сергій піднявся догори, й навпомацки. Натомість його знайшли переляканого та зіщуленого у вузькій щілині. Цього не помітив ніхто, втім, після розмови з Сергієм Вертепним вигляд Тализіна дещо змінився на краще.

Другий, з повністю виснаженим акумулятором блукав десь між Гусячим Горлом і Малою Китайською. Добитися від нього якихось більш-менш конкретних показань слідчому не вдалося. Відійшов і заблукав. Ось і все.

Валерія знайшов Сергій, який, отримавши шмат хліба з маслом і чашку гарячого чаю, незважаючи на ногу, таки наважився на участь у рятувальній експедиції. Він і вмовив товариша ще до виходу на поверхню і побачення зі слідчими органами допомогти остаточно поховати таємницю харгілонів. Хлопці ж з місцевого «Беркута», які лазили у печери, звісно, ні про що таке не розпитували.

Завал, під яким зникала жилка, розбирали близько восьми годин з кінця, де це здавалося більш безпечним. Про можливу наявність там людей відразу повідомив Сергій Вертепний, який натрапляв на гору уламків ще раніше, у пошуках групи. Інші члени групи не могли пояснити, як там опинилися двоє — один з охоронців та вказаний Сергієм «невідомий». Ця відповідь, як зауважили оперативники, стала стандартною: заблукали — і крапка.

Встановити особу Жемондінова вдалося доволі швидко, хоча на момент вивільнення його з-під уламків прапорщик був непритомний. Поранений бос та перший знайдений охоронець вважали його якимось другом Рината, якого той і запросив на екскурсію. Знали, ніби він якийсь військовий.

Ринат загинув миттєво під уламками скелі, що лавиною посипалися після вибуху. Тіло його, вщент понівечене, знайшли тільки другого дня, розгрібаючи завал. Григорій Жемондінов на цей час уже лежав у палаті реанімаційного відділення, перенісши ампутацію правої ноги. Упродовж чотирьох днів він ще балансуватиме між життям і смертю.

Розслідування, яке Дмитро Стефлюк розпочав на місці події, постійно заходило в глухий кут.

Труп любителя екзотичного вбрання він спускався дивитися сам, ще до того, як тіло витягли на поверхню. Про цього учасника підземної епопеї не знав жоден з членів невдалої новорічної експедиції, принаймні всі так стверджували. Усі, окрім Сергія. Лише він розповідав про велетня у дивному вбранні, який напав на нього у суцільній темряві, коли спелеолог ходив розвідувати шлях нагору. Хіть-не-хіть Сергій мусив говорити про це, оскільки не міг приховати ножової рани на боці. Наявність у себе вогнепальної зброї Вертепний заперечував і, як і решта учасників підземного «святкування», ніяких пострілів не чув. Мовляв, той напав з ножем, довелося відбиватися. Потім невідомий зник у темряві. Хлопець виглядав міцним, до того ж серйозно займався самбо, був кандидатом у майстри спорту, тому ця розповідь не викликала у слідчого серйозних заперечень.

Картина ж, яку Стефлюк побачив у підземеллі, здолавши вузькі проходи, вимастившись у грязюці та «злітавши» по мотузці туди-назад на п’ятнадцятиметрову висоту, була того варта: явне кульове поранення у поперек. Стріляли у спину, куля влучила акурат там, де закінчувався бронежилет. Поранений довго повз, залишаючи на землі криваві сліди. Вм’ятину від кулі знайшли і на його бронежилеті — також зі спини, отже, пострілів було щонайменше два. Ніж дивної конструкції, який валявся поруч, очевидно, належав йому. Кінчик леза виявився обламаним. Поруч із трупом лежав апарат нічного бачення військового зразка однієї з найновіших модифікацій, як і згаданий бронежилет. У кишенях мертвого знайшли шматки зіпсованого сирого м’яса, від чого увесь його одяг пропах трупним смородом. Суцільна загадка.

Вогнепальної зброї не виявилося ні в кого з піднятих на поверхню. Не знайшли її і в обстежених коридорах. Хоча хіба можна там щось знайти? Хіба можливо їх усі обстежити? Крім того, ні бізнесмен, ні його донька, ні двоє спелеологів не могли сказати нічого про зброю та постріли. Усі вони, включаючи й охоронця, що залишився в живих, як і раніше, стверджували, що ніхто ні в кого не стріляв. Усі вони і надалі, плутаючись у деталях, що, втім, було не дивно, продовжували розповідати те саме — ходили, святкували, щось гримнуло, після цього блукали й блукали, голодні та перелякані… Двоє ж, знайдені під уламками, на жаль, нічого розповісти не могли.

Стефлюк провів у Малиновичах безвилазно три доби, приймаючи виїздні бригади експертів та регулярно спускаючись до печер через доволі незручний лаз на зарослому чагарниками скелястому схилі. За цей час йому вдалося скласти кілька версій подій, що розгорнулися під землею. Найімовірніше, на перший погляд, виглядало припущення щодо нападу на групу з боку якихось можливих конкурентів Гайдукевича, яким продався загиблий охоронець і яких сам глава фірми або дійсно не знав, або не хотів називати. Але вона, як і жодна з інших версій, не знайшла підтвердження фактами та показаннями свідків. До того ж виглядала ця версія якоюсь такою… Словом, надто вже влаштовувала всіх без винятку учасників подій. Тому слідство загрожувало затягтись надовго.

А надвечір третьої доби несподівано з’явився капітан Караваєв — дільничний цього куща, який жив у Малиновичах, із сенсаційною звісткою, отримавши яку Стефлюк миттєво забув про підземелля і бажання їхати додому. На західній околиці села, за покинутою фермою, було знайдено перепоховання тіла, яке зникло вже майже місяць тому з міського цвинтаря. Знахідка обіцяла швидке просування іншої справи, яка давно висіла на ньому.

Сергієва нога, взята у гіпс, поступово гоїлась, бік взагалі не турбував. Бракувало лише душевного спокою. Перед очима повсякчас поставала вона — та, яка давно вже не давала думати про щось інше, з якою довелося ділити холод та темряву, безнадію та смертельну небезпеку. Та, про яку Сергій давно вже не міг думати як про сторонню жінку. Он як усе обернулося. Між ними не стояв інший чоловік, як думав Сергій із самого початку, тому, навіть давши волю почуттям, він би не зруйнував чуже життя. Натомість жінка, якою він буквально захворів, належала іншому світові. Отже, віддавшись цьому коханню, існувала небезпека зруйнувати своє, власне.

Він розумів це чітко й тверезо, тому щиро бажав би зараз, щоб це почуття зникло. Зникло так, наче й не було ніколи у його житті жінки на ім’я Юлія. Але серцю не накажеш… І припинивши цю безглузду боротьбу, кинутий у вимушену бездіяльність, він згадував моменти, коли вони сиділи під стіною, притулившись одне до одного, думаючи з тривогою про невідоме майбутнє, залишаючи одне для одного останню крихту хліба, останній шматок шоколаду, розрахований на можливе перебування у підземеллі впродовж невизначеного часу. Він майже реально відчував у такі моменти легкість її тремтячого тіла, що притулилося на кілька хвилин, аби отримати від нього, такого сильного та рішучого, маленький допінг для нерівної, безнадійної боротьби. А його руки притискали до себе це тендітне тіло, відкриваючи для себе можливості, про які важко було підозрювати раніше. Здавалося, він компенсував цими дотиками ту вимушену грубість, до якої повинен був вдаватися, відпрацьовуючи на килимі. Шкода тільки, що його пальці від повзання по скелях та нервового напруження стали загрублими і не надто чутливими.

Вони, виходило, наче зустрілися для того, щоб затягти одне одного до жахливої халепи, а потім врятувати. Він її — від страхітливих істот, нехай навіть вони існували виключно в її уяві. Вона його — просто від смерті. Лише зараз Сергій повною мірою усвідомлював, чого вартувало Юлії зупинитися посередині шляху на Хмарочос і повернутися назад, туди, де з’явився той, хто прийшов із потойбічного світу, щоб заволодіти її єством на тисячу років. Вона повернулася, укотре перемігши себе, аби врятувати його.

І вже зовсім довершували ефект спогади про вихід на поверхню, коли на тлі оранжевого диска призахідного сонця він побачив її прекрасні очі, повні сліз. Вона сама була прекрасною, ця врятована ним жінка, що промовляла невигадані слова вдячності. У такі моменти щоразу важкий клубок підкочувався до його горла, і все обривалося. Намацавши на столі пачку, він запалював і жадібно курив, намагаючись пригнітити емоції, на які, завжди гадав, не був здатний.

Із екскурсів у недалеке минуле його періодично витягав слідчий. Майор і ті, хто був з ним, з усіх сил намагалися витягти з його спогадів щось таке… Сергій плутався, одразу виправлявся. Він не знав, де знаходяться зараз інші учасники подій і що вони показали на допитах, але вперто тлумачив одне — компанія чомусь здалася йому підозрілою і він хвилювався за Валерія, тому й листа написав. Повернутися не зміг через завал, спричинений землетрусом. Йому доводили, що землетрусу не було, розпитували про можливу вибухівку та інші речі, про які Сергій, звісно, міг би сказати більше. Але не казав, лише розводив руками.

А слідство тим часом остаточно зайшло до глухого кута. Усі учасники підземного новорічного сафарі, знаючи про загибель Рината і коматозний стан Жемондінова, продовжували заявляти, що бродили коридорами і про чиюсь присутність там взагалі не здогадувалися, ні про які вибухи не знали. Особу ж загиблого велетня зі східними рисами обличчя встановити так і не вдалося, оскільки документів при ньому знайдено не було, а спроба ідентифікувати його за всіма можливими базами даних також не дала результату.

Ревізія, проведена на фірмі Гайдукевича, виявила цілковиту законність його комерційної діяльності. Натомість директор несподівано згадав кількох візитерів з пропозиціями, що явно суперечили правовим нормам. Існувала лише одна обставина, яка стояла на заваді закриттю справи. Нею був прапорщик саперних військ Григорій Жемондінов, що досі залишався у палаті реанімаційного відділення у комі, по виході з якої, не виключено, міг розповісти багато нового та цікавого. Зважаючи на цей факт, справа на певний час «зависла», наче життя підривника-невдахи.

Та незважаючи на це, Дмитро Стефлюк мав усі підстави вважати цей період плідним. Натомість шаленими темпами просунулася до завершення інша справа — з викраденням тіла з кладовища. Усе виявилося приблизно так, як він і очікував, навіть дещо банальніше. Дійсно, труп, знайдений за фермою, був добряче понівечений — в ділянці живота. Шлунково-кишковий тракт виявився «розібраним», як висловився старий Зеновій, невміло, але ретельно. Шукали там. Очевидно, хлопець проковтнув щось, збираючись таким чином гарантовано перевезти через митницю. І смерть від електроструму дійсно була трагічною випадковістю. Усе це підтвердив видобутий-таки Санею «з-під землі» один із членів бригади. Інші знаходилися невідомо де. Наляканий звинуваченнями у навмисному вбивстві, хлопець розколовся відразу. Заповзятливий робітник, який помирати, звісно, не збирався, поцупив у своєї підстаркуватої полюбовниці, до якої вчащав за відсутності чоловіка, дорогу та старовинну прикрасу — мініатюрний підвісок з кількома діамантами. А відтак належало негайно зникнути самому й вивезти крадене. А щоб вивезти, треба надійно заховати. От він і заховав, як умів: узяв та й проковтнув — чого не зробиш у нервовому поспіху та бажанні збагатитися. Знав про це лише один із членів бригади, який після таких трагічних та непередбачуваних подій, з одного боку, не міг встояти перед спокусою, а з другого — не відчував у собі достатньо наснаги зробити це самотужки. Урешті-решт, річ тягла на добрих десять тисяч «зелених» та ще й з гаком: вистачило б і на трьох. Могилу розкопали першої ж ночі після поховання. Труну відкрили, перевернувши догори дном і добряче струсонувши (а Ковалишин казав — темні сили). Тканину видерли, щоб повитирати руки. Тіло завезли у глухомань, якою вважалися Малиновичі, щоб мати де і коли спокійно займатися не надто приємними пошуками.

Під гарячу руку Стефлюк наліг і на комбінат комунальних підприємств з відлагодженим процесом підпільної переробки похоронної атрибутики. Залякані ним до нестями двоє взятих ще у старому тисячолітті цвинтарних старателів так і не наважилися попередити організатора «злочинного угрупування» в особі інженера з ТБ, який, не визнаючи за собою такої ролі, все-таки «коловся», здаючи прибиральницю бабу Нюру, що наново плела вінки, та інших виконавців. Словом, успіх розвивався шаленими темпами на всіх фронтах, і колеги заздрісно підколювали, що так він скоро півміста пересадить, на що Дмитро лише стримано посміхався, залишаючись однією з задніх думок все-таки десь там у печерах. Не знаючи чому, він підсвідомо вчував аналогію між двома «малиновичівськими» справами. Вона напрошувалась сама по собі, хоча справи, Стефлюк міг закластися, не мали нічого спільного. Щось таке… Словом, зв’язок якийсь такий… на рівні містичного. Хай йому, цьому Ковалишину… Там — з могили тіло зникає, а тут наче… Стефлюк чомусь був упевнений, що застрелений у печерах був одягнутий «під мерця». Хоча чому раптом під мерця? Чому не просто — привид, опудало. Хіба що смердів, наче несвіжий труп, та й оце біле мереживо, яким оздоблюють труни, викликало якісь невиразні асоціації… Власне, було чим і без цього перейматися.

Коли ж п’ятого дня прапорщик саперних військ місцевої військової частини Григорій Жемондінов наказав довго жити, Стефлюк ще більше ствердився у версії «конкурентів», з легкою душею спрямовуючи «печерну» справу саме в її бік. Можливо, остаточно переконала його у цьому приватна розмова з адвокатом Гайдукевича, який дохідливо пояснював, що в умовах, що склалися, саме такий варіант з наступним закриттям справи буде однаково вигідний для всіх, що вони і так потерпіла сторона, що роботи у печерах припинені і навряд чи варто розраховувати на те, що відкриються якісь нові факти… Залишений ним конверт можна було взяти з легкою совістю, адже те, чого домагався адвокат, тепер уже не йшло у розріз з інтересами потерпілих, а «гола» істина, звісно, встановлюється не завжди.

ХХХХІХ

Знову «звідти», подумав Сергій, впускаючи чоловіка середніх років, звичайно вдягнутого, з доволі «ніяким» обличчям. Але гість привітався і заявив, що є адвокатом Гайдукевича. Прийшов на прохання свого клієнта. Бос перебував у міській лікарні й хотів бачити колишнього тренера Юлії. Зустрічатися з ним Сергій не мав анінайменшого бажання, тому просто вибачився, посилаючись на хворобу.

— Його травма набагато серйозніша, — сказав адвокат. — Кілька днів тому йому зробили операцію, і він поки що нетранспортабельний. Борис Олександрович просив переказати, що обов’язково приїхав би сам, але це фізично неможливо. Він дуже просив.

— А як на це подивиться слідство? — продовжував відпиратися Сергій.

— У вашій зустрічі немає нічого протизаконного. Борис Олександрович не під арештом, і я зараз добиваюсь скасування підписки про невиїзд. Так що…

Важко зітхнувши, Сергій дістав із шафи куртку.

Гайдукевич лежав в окремій палаті, як і належало пацієнту такого рангу. Біля дверей стояло двоє охоронців. Зазирнувши до палати і «здавши» йому Сергія, адвокат зник за дверима.

Цьому відвідувачу хворий дійсно зрадів. Це було видно. Він підвівся на одному лікті, другу руку подаючи Сергієві. На обличчі його з’явилася посмішка.

— Здрастуй, — промовив він. — Дякую, що прийшов. Я, бачиш, поки що не можу…

— Як здоров’я? — запитав Сергій.

— Іде на краще. Операція пройшла вдало, ускладнень немає. За пару днів стану на милиці, шкутильгатиму поки що на одній. А там, обіцяють, усе буде гаразд. А ти як? Бачу, ноги не згинаєш?

— Гіпс наклали, — пояснив Сергій, — якраз на коліно. Але загалом також непогано.

— Я радий, — сказав Гайдукевич.

Він помовчав, збираючись з думками.

— Сергію, я попросив тебе про зустріч, бо хотів з тобою ще раз побачитися і поговорити. Тим більше не виключено, що ми з тобою більше не зустрінемося.

Сергій продовжував сидіти на краю його високого ліжка, мовчки дивлячись у підлогу. Зміст почутого насилу пробивався до свідомості, яку невідступно діймала думка: а що як до палати раптом увійде Юлія? Це не давало зосередитися. Він просто не уявляв, що робитиме, якщо зараз відчиняться двері й увійде вона.

— Я не хотів розставатися з тобою, — вів далі Гайдукевич, — принаймні не пояснивши тобі деяких речей. Сподіваюсь, ти зможеш мене вислухати. Сергію, усе, що я розповідав тобі там, — правда. Але не повна. А я хочу, щоб ти знав усе. Більш як десять років тому я, будучи ще полковником радянської армії, отримав посаду командира дивізії. Якщо ти служив в армії, то знаєш, що це висока посада. Це було в Росії, у Краснодарському краї, куди я повернувся, пройшовши Афган. Багато з нас, таких героїв, — він скривився, вимовивши це слово, — обіймали у Союзі після повернення доволі високі посади. Життя наче налагодилося, Юлі було тоді вісім чи дев’ять рочків. А я вже бачив себе за кілька років у відставці в генеральському чині. Але все обернулося інакше. Почалася нова епоха. Перестройка… Усе життя перетворилося на чортзна-що. За наказом Горбачова край отримав статус вільної економічної зони. Відбувалися перетворення, здебільшого абсурдні та небезпечні. Водночас розгорталися політичні ігри. Мені важко це згадувати — страйки, демонстрації, заворушення… І за всім стояв новий клас — люди, здатні на все заради влади та грошей.

Не буду вдаватися до подробиць, гадаю, ти розумієш, що це за часи. Якраз тоді з об’єднаної Німеччини почали виводити війська, мене ввели до складу однієї з комісій, які працювали там. Довелося від’їхати з дому на кілька тижнів. А тим часом почалися великі негаразди. Силам, які виступали за повну автономію, вдалося роздути заворушення до нечуваних масштабів. Юрби людей мітингували, скидали владу, обирали нову… Звісно, я переживав за сім’ю, яка залишилася там. А тут несподіванка — комісію, до складу якої я входив, розпустили. Поки я доїхав додому, ситуація у місті повністю вийшла з-під контролю. Силові структури краю, включаючи внутрішні війська, виявилися неспроможними на щось уплинути. Мій заступник дістав наказ згори ввести у місто танковий полк і вже готувався це зробити. Коли я дістався до частини, колона танків уже була на марші. Не знаю, що саме виявилося вирішальним у моїх міркуваннях, але я скасував наказ і не дав цього зробити. Лише потім оцінили, якому кровопролиттю вдалося запобігти. Напевно, це було б друге Придністров’я, а можливо, й друга Чечня. Тим часом я опинився під арештом. Мене усунули від справ, розжалували, і я чекав трибуналу. Пощастило — почався путч. Потім прихід до влади Єльцина, розпад Союзу… Мене звільнили. Але до армії я не повернувся.

Гайдукевич важко зітхнув.

— Це були жахливі для офіцерства часи — повний занепад, припинення фінансування та розкрадання того, що було. Розвал усього… Не будемо про це. А з мене тим часом намагалися зробити героя — рятівника міста, сотень тисяч людей. Мене обрали у народні депутати і висували на посаду губернатора краю, у якому діялося чортзна-що. Що би я міг вдіяти, навіть на такій посаді? Напевно, я так і став би маріонеткою в чужих політичних іграх, якби… Знайомство з цією людиною перевернуло все моє життя. Сергій Миколайович Пашутін… Він з’явився як сніг на мою нещасну голову. Сивий чоловік вісімдесяти двох років, якого вже водили попід руки, але ще з тверезим розумом. Його батько, генерал царської армії, вихований у традиціях російського дворянства, у двадцять третьому втік з Росії разом із залишками білогвардійських військ. Пашутіни — батько та син осіли у Франції, а потім перебралися до Сполучених Штатів. Генералу Пашутіну вдалося вивезти з собою частину золотого запасу — шалені гроші, які молодший, Сергій Пашутін, за роки еміграції збільшив у декілька разів. Не знаю, вплинули все-таки на нього роки чи тоді ще існували такі люди, яких ми називаємо справжніми патріотами, але цей старигань приїхав до Краснодара, уяви, щоб віддати мені ці гроші. Усі. Свого часу, проживаючи за кордоном, він намагався не втрачати зв’язків з батьківщиною — спілкувався з новими емігрантами, співпрацював з радіо «Свобода», яке вело мовлення на Союз… Словом, це була людина, як сказали б тепер, обтяжена певними ідеями. Останнім його бажанням на цьому світі було зробити щось для Батьківщини, тієї, яка була раніше, і тієї, яка, можливо, зараз знову народжувалася. Пашутін просто не уявляв, як може вкласти гроші у справу піднесення могутності новонародженої держави. Незважаючи на вік, він залишався тверезою людиною і розумів, що знайдуться люди — політики, чиновники, які вмить розтягнуть багатства, і гроші опиняться на приватних рахунках у зарубіжних банках. А часу винайти щось надійне не залишалося. Очевидно, він це відчував.

Я ще не був обраний губернатором, коли він заявив: «Робіть так, щоб вас обрали. Я знаю, що ви за людина. Ви — бойовий офіцер, який за сімдесят п’ять років влади більшовиків у Росії зумів не втратити поняття офіцерської честі. Я можу довірити це вам. Розпорядіться цим на благо Росії».

— Отож це його напис на руків’ї вашого пістолета? — запитав Сергій.

— Так, — кивнув Гайдукевич. — Цю золоту платівку виготовили на його замовлення ще у Штатах, і старий привіз її з собою. Сергію, — він розпачливо похитав головою, — це були страшні гроші. Мільярди… Цим можна було підняти економіку, нагодувати людей, вивчити дітей, вилікувати хворих… Ну, хоча б у масштабах одного краю.

— І ви погодилися…

— Погодився. Мені давалися реальні важелі, щоб здійснити це. Я дійсно загорівся. На своє нещастя. Губернатором мене обрали з величезним відривом. А Пашутін переказав кошти на моє ім’я в одному зі швейцарських банків. Відтепер це був мій приватний капітал. І я, повір, збирався розпорядитися ним дійсно так, як бажав колишній власник.

Але на практиці все виявилося значно складніше й важче. Здавалося, май владу та кошти… На той час у краї встигли сформуватися тіньові структури, з якими невдовзі довелося зіткнутися. Це були доволі могутні угруповання на чолі з загальновизнаним лідером Калоєвим. Перебудова виявилася для них золотим дном, а тут раптом якийсь полковник у відставці… Я навіть здобув репутацію вдалого борця з мафією у масштабах країни. Я сам бачив результати своєї праці, ну, і пашутінських мільярдів, звичайно… Без них, звісно, не було б нічого.

Гайдукевич витер лоба рушником і продовжував:

— Щоправда, я забув згадати ще одну зустріч, яка вплинула на мою долю. Це була доволі мила з виду дама, яка насилу розмовляла по-російськи. Вона назвалася Іриною Сергіївною Пашутіною, донькою щойно померлого у Штатах емігранта, яка, очевидно, не чекала від батька подібного «сюрпризу». Вона вимагала від мене повернення коштів, які мали належати їй і які «старий маразматик» віддав не по праву. В нас була дуже довга розмова. Ця дама навіть була не проти, щоб я залишив собі стільки, що й дітям, і внукам… Натомість я пропонував їй у разі підтвердження особи капітал, який забезпечив би безбідне існування, але це вона вже мала — очевидно, старий виявився не настільки жорстоким до власної доньки. Вона ж хотіла все. Коли я відмовився, вона пообіцяла, що переслідуватиме мене доти, доки не знищить.

— А як же… — не витримав Сергій, — як же ви могли її не впізнати потім… Той, кого ви назвали Муратом, там у печерах, він казав…

— Усе вірно, він казав, — зітхнув Гайдукевич. — Справа в тому, що там, у Краснодарі, до мене приїжджала не Ірина Пашутіна, а якась інша жінка, та, кому вона доручила цю місію. Сама ж Ірина з’явилася пізніше зробити те, чого не зміг би зробити ніхто.

Отож я наживав смертельних ворогів, водночас роблячи успіхи, від яких не диво було захворіти на самовпевненість і втратити обережність… Це був страшний день, шістнадцятого липня. Це не можна забути, воно не згладиться ніколи. Двох охоронців застрелили, а мою дружину… Її зарізали на очах у доньки.

Гайдукевич важко ковтнув і обтер рукою обличчя, впоравшись із почуттями, які накотилися від цього спогаду.

— А Юля… Відтоді її почали переслідувати харгілони. Тоді я не міг збагнути, звідки воно все взялося, а за всіма проблемами цим і перейматися було ніколи. Тільки тепер я зрозумів. Очевидно, ще тоді ці виродки вигадали, а може, навіть продемонстрували рядженого «посланця», який на очах у моєї доньки вимахував цим жахливим ножем… Напевно, вона бачила все — від початку й до кінця. Ось так народилося царство харгілонів. Вона розповідала мені, як має виглядати отой мрець, їхній посланець, до тонкощів описуючи одяг та ніж. Саме так і був вдягнутий Мурат у печерах.

Обличчя Гайдукевича почервоніло, на ньому вирували емоції. Він відпив із кружки, що стояла на тумбочці поруч із ліжком і подивився на Сергія.

— Після того, як я поховав дружину, в нас із Юлею з’явилися інші проблеми, і я повністю відійшов від справ. Мене вже не цікавило, що відбувається у місті та краї. Я хотів лише одного — врятувати доньку. Тому насамперед потрібно було зникнути, і ми після кількох переїздів опинилися тут. Тоді я гадав, що це вдалося. Але насправді вони продовжували тримати мене під прицілом. Калоєв та Ірина Пашутіна. Для Краснодарської мафії усе склалося надзвичайно вдало. Калоєв очікував, напевно, що я оскаженію і почну справжню війну без правил. Скоріш за все, я так і зробив би, якби не був зв’язаний по руках і ногах. При бажанні він міг би прибрати мене взагалі, але не наважувався: капітал Пашутіна у цьому разі втрачався назавжди. Адже Юля була не дієздатною і успадкувати його не могла, а сам би він ніяк не отримав його зі швейцарського банку. Тому до пори до часу його влаштовувала ситуація, що склалася.

На відміну від Калоєва, Ірину Пашутіну така ситуація не влаштовувала. Очевидно, ця людина, яка мала все, що душа бажає, була хвора грошима. Можливо, грошима та амбіціями. Настільки хвора, що не погребувала розіграти велике кохання. Це була романтична історія, яку тепер боляче згадувати. Ми були знайомі майже чотири роки — дуже близько знайомі. Не можу навіть передати тобі, що я відчував до неї. Не знаю, що конкретно замишляла ця жінка, але тепер розумію — увесь час нашого знайомства обережно та тонко вона підбиралася до виконання власних задумів. Я довіряв їй, і вона знала все, чим я жив.

— Але ж вона могла розраховувати, — припустив Сергій, — що вилікувавши доньку, ви оженитесь на ній… Чи не легше…

— Ні, не легше, — заперечив Гайдукевич. — Вилікувавши доньку, я б узявся за Калоєва. І лише знищивши його, можливо… Але після цього від капіталу нічого б не залишилося. Та й сам я… Невідомо, чи вдалося б вижити у цій війні… Вона це знала. До того ж не кохала мене, швидше — навпаки. Тому і пішла на ризик, яким була співпраця з цими злочинцями. Самій би їй не вдалося здійснити таке. Не дивно, що вони так легко знюхалися. Адже Калоєв також був зацікавлений, щоб хвороба Юлії прогресувала. Він не збирався її вбивати. Лише загнав би у стан, з якого вивести не зміг би ніякий Патерсон..

Він довго та запитливо дивився на Сергія. Той лише опустив очі.

— Мурата я знав давно, — продовжував Гайдукевич, — ще з Афгану. Службу у військах він починав як інструктор з рукопашного бою, Афган розпочав командиром розвідвзводу, а дослужився у цій війні до начальника розвідки полку. Я і забрав його до Краснодара, коли став командиром дивізії. А коли армія занепала, Мурат, як і багато йому подібних, опинився у тіньових структурах. Я знав, що так станеться. Після мого звільнення з-під арешту я його більше не бачив. А ставши губернатором, знав лише, що ми, як то кажуть, по різні боки. На момент убивства моєї дружини Мурат був правою рукою Калоєва — начальником його охорони. Тож у мене були всі підстави підозрювати, що без нього не обійшлося. Це остаточно зробило нас ворогами.

— То саме це ви мали на увазі, коли питали його, чи не він це зробив? — запитав Сергій.

— Так.

— І ви повірили?

— М-м-м… Повірив. — Схоже, Гайдукевич був дійсно переконаний у цьому. — Гадаю, це дійсно зробили за його спиною. Адже Калоєв прекрасно знав, що ми разом воювали.

Він замовк роздумуючи.

— Ірина знала про мої плани стосовно печер одразу після їх народження. Отож, гадаю, у Мурата був час підготуватися. Ти не знаєш, напевно, на другий день після того, як витягли нас, десь, я вже забув, у якій частині печер, знайшли його «базу» — консерви, акумулятори, одяг, зброю і таке інше. У нього ж у кишені знайшли й карту печер. Про апарат нічного бачення, напевно, ти вже чув. Він жив там давно, вивчаючи маршрути, сполучення, словом, проводячи таку собі рекогносцировку, щоб у потрібний момент орієнтуватися там, наче риба у воді.

— Так воно і сталося, — погодився Сергій. — Ходив за нами, наче тінь, з’являючись то з одного, то з іншого боку. Тепер, вже заднім числом, я зрозумів це.

— Він мав талант воїна, який не дозволяв жити спокійно. Мурат повинен був постійно ходити по лезу ножа. Притому вважав, що ці здібності повинні відповідно винагороджуватися. Держава ж вважала інакше. Тому не дивно, що у нових умовах йому відкрився прямий шлях до Калоєва. Я завжди знав, що ця людина не помре своєю смертю.

— А як же совість? — скинувся Сергій. — Що йому — однаково, кого вбивати — «духів» чи мирних людей?

— Совість, як ти кажеш, — це перше, що не витримує, руйнується на війні. «Духи» в широкому розумінні — також мирні люди, які нас туди не кликали.

Обидва вони замовкли. Кожен думав про своє.

— А як Юлія? — нарешті запитав Сергій.

— Нормально, — відповів Гайдукевич. — Їй ще потрібен час, щоб відійти від цих жахів, але за будь-яких обставин, це вже інша людина. Вся у справах, клопоче, щоб я скоріше став на ноги. Можеш собі уявити, який камінь з неї звалився. Будує деякі плани…

— І що… — Сергій мимоволі проковтнув, — вона може зараз з’явитися тут?

— Ні, не може. Я подбав про це. Гадаю, ти й сам знаєш чому. — Гайдукевич дивився йому в очі спокійно, але водночас запитливо, надто небайдужим було для нього це питання. — Якби ти хотів її бачити, то сам би зробив якісь кроки для цього. А не зробив — значить, не хочеш. Для чого ж мені ставити у незручну ситуацію вас обох?

Сергій опустив очі.

— Борисе Олександровичу… Усе це надзвичайно складно… Я навіть не певен, що зможу пояснити. Але враження таке, що після виходу з печер та смерті того навіженого з ножем проблем у мене не поменшало. Більше того — ще там, під землею, вийшовши на фінішну, я відчував, що буде так. Мені… просто важко.

— Вірю, — сказав Гайдукевич, — і розумію. Прекрасно розумію. Давай поговоримо про них. Наші з тобою проблеми до деякої міри переплітаються. І від того, як кожен з нас їх вирішуватиме, залежатиме доля іншого. Ти згоден?

Сергій мовчки кивнув.

— Мені здалося, що за цей час між вами з Юлею виникло щось більше, ніж… — він не знайшов підходящого слова.

— Можливо, — погодився Сергій. — Інакше б… мої проблеми давно скінчилися.

— І її також, — сказав Гайдукевич. — Розумієш… як не уболіваю я за її долю, а ніколи б не наважився брати участь у їх розв’язанні. Але… обставини розпорядилися інакше. Обставини, на жаль, достатньо жорстокі, тому говоритиму з тобою прямо. Існують Калоєв, Ірина Пашутіна, існують кляті гроші. Нікуди не поділися… Існує, врешті-решт, пам’ять моєї дружини. Тому ви з Юлією будете позбавлені часу, позбавлені можливості спокійно та природно вирішувати усі ці важкі питання і розбиратися, хто тепер що до кого відчуває. Нам з нею знову доведеться зникати. Так, щоб тепер уже не знайшов ніхто. Отож головне, для чого я покликав тебе, — повідомити, що ти обмежений у часі. Скажу чесно, я не говорив з нею про це, але бачу, знаю, що вона думає.

— І… що ж вона думає? — запитав Сергій, відчуваючи, як все холоне всередині.

— Гадаю, ти надзвичайно дорога для неї людина. Вона давно кохає тебе, але ніколи не наважиться, тому що… Вона знає, тверезо розуміє, що ти думаєш про неї.

— І що ж? — тепер власний голос здався Сергієві взагалі чужим.

— Що вона божевільна.

Обличчя Гайдукевича стало жорстким, очі — непроникними.

— А… — Сергій затнувся.

— …Хіба це не так? — договорив за нього Гайдукевич. — Позавчора в нас був Джеремі Патерсон. Це був приватний візит. Він констатував, що мети досягнуто. Щоправда, не буду приховувати, мета — мався на увазі отой максимум, про який говорив він же. Але результат — він нічим не відрізняється від повного видужання. Моя донька тепер повноцінна людина.

— Але ж Юля і тепер вважає, що вони існують? Вона завжди пам’ятатиме, як її переслідував у печерах… Вона ж завжди вважатиме, що це був мрець, якого підняли з могили? Чи ви розповіли їй про Мурата?

— Воронь Боже! — обличчя Гайдукевича спохмурніло. — І упаси тебе колись говорити з нею про таке! Це також одна з причин нашого майбутнього зникнення. Ніхто… ніхто не повинен відкрити їй правду. Це може лише травмувати її. А так — вона житиме далі як звичайна повноцінна людина, знаючи, що вони тепер не являють для неї ніякої небезпеки. Так казав Джеремі.

— А як же ви пояснили їй приїзд психіатра?

— Дуже просто, — відповів Гайдукевич. — Сказав, що це потрібно в інтересах слідства, що так радив зробити наш адвокат. А вона слухається мене в усьому. Тому і показання ми давали однакові. До речі, я вдячний твоєму другові і тобі, що ти вмовив його мовчати про примус і зброю. Я… мені прикро, що йому довелося стільки пережити. Передай, що я вдячний і компенсую йому… Коли все владнається, я дійсно пришлю йому гроші, гідну компенсацію.

— Гадаю, це буде справедливо, — погодився Сергій.

— Ну ось і все, хлопче, що я хотів тобі сказати. — Гайдукевич вдивлявся в обличчя Сергія, намагаючись прочитати, що той думає. — За будь-яких обставин я розумію, що ти зробив для моєї доньки. І для мене… Я не забуду цього… Словом, знайду можливість виразити свою вдячність. Дякую, що прийшов.

— А коли ви їдете? — запитав Сергій.

— Це питання… сам розумієш… — промовив Гайдукевич. — Ну, принаймні завтра-післязавтра нас ще можна буде застати. Тут. А далі…

Сергій підвівся, відчуваючи, як погано слухаються ноги. Було від чого… Простягнув руку хворому, який останні хвилини дивився на нього немов на лікаря, що збирався винести вердикт. Але «вердикт» цей виявився ніяким.

— Видужуйте, — сказав Сергій. — Бажаю всього найкращого. Остаточного вирішення всіх проблем, — і покульгав до виходу.

— А… — почулося ззаду, — а ти так і не прийдеш — попрощатися? Скажи, щоб я хоч знав…

Сергій обернувся і подивився на нього.

— Попрощатися… прийду, хоч це буде важко.

Він узявся за дверну ручку, але цієї миті з Гайдукевичем щось сталося. Він різко звівся на ліжку, скривившись і зсунувши загіпсовану ногу з підставки.

— Сергію, послухай мене. Послухай, синку, ще кілька хвилин. Я знаю, тобі нелегко. Тобі важко думати і дещо усвідомлювати, але послухай мене. В мене немає більше нічого, окрім Юлі. Гроші — це херня, повір мені, хоча вони є… Вона добра, розумна і гарна, хоча… Що я кажу… Ти сам бачиш. Вона ж не байдужа тобі! Повір мені, синку, усе буде гаразд. От побачиш. Не кидай її… Ти їй потрібен. Я не вічний, ти розумієш. У нас є стільки грошей, що важко собі уявити. Вони зроблять усе. Я можу відмовитися від усього — Калоєва, Ірини, міста, де мене ще б прийняли, клятв та обіцянок. Мені потрібне лише одне — щоб їй було добре. Ти дійсно потрібен нам обом. Ти справжній чоловік, якому я не побоявся б її довірити. Подумай… може, і ти потім шкодуватимеш, що відпустив жінку, яку врятував, з якою довелося разом пройти крізь пекло… Повір, ніхто не зможе кохати так, як вона.

Він виговорився. Це було те, що висіло на язиці від самого початку, коли цей відвідувач переступив поріг палати, а можливо, ще й раніше.

— Ти мовчиш… Я розумію.

Вони обоє розуміли все. Двоє сильних чоловіків, проблеми яких так чи інакше закручувалися навколо жінки з чорними виразними очима на ім’я Юлія. Ще хвилина, і двері палати повинні розділити їх. І той, хто мав залишитись, заслуговував принаймні на відповідь. Лише зараз Сергій вперше усвідомив, що знає її і може дати принаймні собі самому. Це нічого не змінювало у кращий для нього бік — він продовжував страждати, але не настільки, щоб зробити цей крок. Він продовжував кохати, але не настільки, щоб свідомо принести себе у жертву. Оце й була відповідь.

Вони тихо зачинилися, двері палати. Але обом здалося, наче це двері чогось більшого.

Епілог

Це був здоровезний зал старої ще забудови. Кидалися в очі нещодавно відремонтована підлога, сучасні баскетбольні щити з новою сіткою на корзинах. Були навіть глядацькі місця, що піднімалися ярусами від краю площадки.

Просто по центру баскетбольної площадки лежали два борцівських килими, на яких і змагалися спортсмени. Раніше Сергієві кілька разів доводилося виступати у подібних умовах. Місцевий університет, знайшовши, очевидно, відповідних спонсорів, добре організував змагання, на яких були присутні навіть представники федерації самбо.

У попередньому етапі змагань Сергій виступив успішно, перемігши в усіх трьох двобоях. Точніше, переміг у двох, а третій суперник змушений був відмовитися від двобою з ним через травму, отриману в попередньому. В результаті без особливих труднощів Сергій потрапив до фінальної частини змагань.

Самі змагання ось-ось мали розпочатися. Нагорі давно вже купками — хто вище, хто нижче — позбиралися глядачі. Внизу розминалися учасники змагань. Дещо осторонь стояло кілька тренерів та людей з організаторського штату, обговорюючи свої проблеми. Інші давали своїм підопічним останні настанови. З якоїсь причини затримувалися представники федерації, тому й не починалися змагання.

Давно розім’ятий, Сергій походжав у кутку залу біля «шведських драбин», усвідомлюючи, що віднедавна почав відчувати якийсь нетерпець і навіть давно забуте хвилювання. По-перше, це були, скоріш за все, його останні змагання, принаймні такого рівня. Перспектива потрапити сюди за якийсь місяць до випускних іспитів виникла несподівано. Організація таких престижних змагань вимагала від керівництва університету залучення кращих спортсменів навіть із числа колишніх студентів, не кажучи вже про тих, хто з тих чи інших причин перебував «в опалі». До останніх від-носив себе і Сергій. Але проректор натякнув, що змагання стануть і його іспитами, і дипломною роботою. Більше того, ранг змагань відкривав перед ним перспективу таки отриматимайстра, зрозуміло, у разі перемоги. І Сергій, який вже поховав свої спортивні амбіції, загорівся.

На той час він практично повністю відновив свою форму, залікувавши травму коліна. За рік поступово зникли всі її наслідки. Та й душевний стан — що казати — вже не був таким неприкаяним. Ні, він і зараз не вважав його нормальним, особливо в ті «порожні» вечори, коли самі по собі набігали спогади.

Перед очима, як у кіно, пропливала їхня подорож на таксі разом з доберманом, розпач Юлії, коли він випадково почастував її кулаком по ребрах. Це було страхітливо. Він і зараз вкотре переживав враження того удару — легку перешкоду, яку зустріла його рука. У таку мить очі його завжди самі заплющувалися, від чого це неприємне, але водночас хвилююче враження поступово зникало.

А далі майже реально виникав ниючий біль у правому коліні, і він згадував себе у ліжку — обличчям до стіни. Позаду знову чулося легке шелестіння одягу, який вона скидала, а потім дотик її тіла. Відразу виникало прикре відчуття чогось дуже бажаного, але не реалізованого. Того, що було втрачене назавжди. Більше цього ніколи не станеться. Ця жінка, яку, виявляється, він і досі так гостро бажав, могла належати йому. Він міг бути з нею, хай навіть ненадовго. Міг, але не був. Як би це було насправді? Уявити собі таке завжди виглядало для нього справою нереальною, завданням над власні можливості, навіть маючи в пам’яті лише її поцілунок та близький дотик. Відчуття поїзда, який вдалині зникає з поля зору в той час, як легеням бракує повітря…

А потім, поглинаючи усі ці спогади, прикрість та жаль, насувалася одна велика чорна пелена, фатальна та невблаганна. Абсолютна темрява, в якій нічого не видно і де живуть жахливі та незрозумілі істоти — харгілони.

Такі спогади виснажували та надовго виводили з рівноваги. З часом вони відвідували його дедалі рідше, але завжди після них Сергій довго відчував розгубленість та кволість. І завжди існувала впевненість, що позбутися їх до кінця йому не вдасться ніколи. Що скільки житиме, завжди пам’ятатиме момент остаточної втрати цієї жінки, кращої за яку — він знав — зустріти ніколи не доведеться. Спогади про Юлію з’являлися лише час від часу, але завжди у ньому була присутня якась підсвідома думка — де вона? Що з нею? Як їй живеться? І спекатися цих запитань, поставлених невідомо до кого, перспективи, здавалося, не існує.

Можливо, саме це й змусило його відновити регулярні тренування і повернутися на роботу до автомайстерні — заради грошей. Він також тричі виступив на турнірах, скромніших за рангом, але з непоганим результатом, і тепер мав законні підстави сподіватися на істотну допомогу під час дипломної та випускних. І хай, навіть в обох відношеннях, положення його важко було назвати міцним, задіяність у справах протягом цілого дня хоч якоюсь мірою відволікала від дурних та важких думок. Можливо, саме цій обставині він і радів найбільше.

Чутка, що представники федерації вже прибули, пронеслася миттєво. Не дивлячись на таку непередбачену затримку в часі, Сергій чомусь, навпаки, перестав хвилюватися. Попри всі існуючі канони щодо націленості та віри у перемогу, він розумів, що може не виграти першість, і реально бачив себе у цьому турнірі лише зі «сріблом», якщо, звісно, не станеться якихось прикрих несподіванок.

За кілька метрів від нього міряв кроками зал той, хто претендував на перемогу у його ваговій категорії найбільше, принаймні так вважав сам Сергій. Він бачив цього спортсмена вперше. Звичайна спортивна фігура, можливо, трохи вищий за нього на зріст, старший за віком. Та Сергій уже знав, що це Володимир Марощук, майстер спорту міжнародного класу, який виступав свого часу навіть за збірну країни. Кидалися в очі його манера рухатися, вести двобій, спокій та впевненість у собі. Легкість, з якою він переміг у трьох попередніх двобоях, вражала. Один із попередніх суперників дніпропетровця був взагалі кремезний, і Сергію, який спостерігав за цим двобоєм, приносило справжнє задоволення дивитися, як тому, на вигляд сильнішому, то не вдавався захват, то суперник, який вже опинявся майже під ним, чомусь в останню мить вислизав, тримаючись розкуто і навіть самовпевнено. «Зараз він довимахується…» — не раз думав Сергій, спостерігаючи за двобоєм. Але скінчилося все тим, що дніпропетровець несподівано чисто провів «задню підніжку», чим і зняв усі запитання. Не потрібно було мати великого досвіду, щоб зрозуміти, що перед тобою самбіст зовсім іншого класу. Ще вчора після останнього свого двобою Сергій прорахував, що може зустрітися з ним лише у фіналі, якщо, зрозуміло, сам потрапить туди. Це була надзвичайно благоприємна розкладка, оскільки, згідно з формулою змагань, невдалий двобій на більш ранній стадії турніру міг залишити його взагалі поза призовою трійкою.

Ні, звичайно, Сергій не збирався віддавати йому перемогу. Зовсім ні. У такому разі навіть не варто було виходити на килим. І все-таки…

Крутий та впевнений у собі дніпропетровець сьогодні чомусь нервував. А може, це була просто нетерплячка. Зараз усе розпочнеться, і він знову стане самим собою. Сергій відвернувся, щоб не бачити цього Марощука і не накручувати себе.

Але той наче вирішив до самого фіналу проводити якісь психологічні атаки на свого потенційного суперника. Можливо, він також вважав його найкращим з усіх інших? Хай там як, за кілька хвилин дніпропетровець знову опинився у Сергія перед очима на тій же відстані. Ні, він все-таки не хвилювався, а картинно не мав куди себе подіти, висловлюючи своєю поведінкою просто нудьгу.

У кутку, де Сергій ховався від свого надокучливого суперника, стояли гандбольні ворота з натягнутою сіткою. Їх запхали аж сюди, щоб не заважали і не мозолили очі глядачам. До них і вирішив приліпитися головний суперник Сергія. Він схопився руками за верхню штангу воріт і вигнувся у спині, потім провис, розслаблюючи м’язи корпусу. «Ти ще візьми підіжмися разів з двадцять, а потім ще раз…» — подумав Сергій, збираючись знову відвернутися, але не встиг.

Ворота раптом хитнулися і почали перекидатися на дніпропетровця. Від несподіванки той відпустив штангу, за яку тримався, але… Сталося якесь безглуздя: досвідченій самбіст, який — не викликало сумнівів — з будь-якого положення завжди падав наче кішка, незграбно хляпнувся на спину і не встиг зорієнтуватися, як ворота з розгону вдарили його металевою верхньою штангою по голові і накрили сіткою. За гуркотом настала миттєва тиша. Ворота підняли відразу ж, і Сергій побачив… Вся шкіра на його голові разом з волоссям була зібгана «гармошкою» до потилиці, і в жахливій рані зяяв голий череп. Це подіяло на присутніх наче шок, а за якусь мить на трибуні пролунав несамовитий жіночий вереск, і одна з жінок, які там сиділи, побігла донизу.

Сергій отямився одним із перших. У кілька стрибків він оббіг скупчення людей перед собою і вискочив із залу, за ним кинулося ще кілька чоловік. Злетівши зі сходів, мало не збивши по дорозі трьох молодих дам, він підскочив до чергової у вестибюлі і видихнув лише два слова:

— «Швидку», негайно…

Та миттєво схопила трубку.

У залі помалу все заспокоювалося. Той, кому так не пощастило, вже сидів на стільчику із забинтованою головою. На білому вже проступила велика червона пляма. Поруч із ним стояла гарно вдягнута жінка і витирала сльози.

Вони вперше зустрілися очима. Тепер дніпропетровець зробив це свідомо, хоча досі жодного разу не почастував Сергія поглядом.

«Пощастило тобі…» — сказали його очі холодно, навіть з якимось презирством.

«Сам винен», — так само очима відповів Сергій і відвернувся.

Зараз його забере «швидка», і змагання, нарешті, розпочнуться. Спортивна фортуна заповзялася сьогодні тримати його сторону, і з його боку було б чорним свинством не скористатися її прихильністю. Першість сама просилася йому в руки.

Та разом з тим Сергій відчув ще якесь, зовсім нове враження. Відчуття, наче хтось його врік. Він взагалі не розумів, як це назвати. Не сказати, що невпевненість… Ні, скоріше якесь незрозуміле хвилювання, яке з’явилося несподівано і заважало геть усьому. Що це за чортівня?

Потрібно було швидше виходити на килим.

Сергій подивився на свого суперника. Йому дістався непоказний львів’янин. Це був своєрідний спортсмен. Напевно, раніше виступав у наступній, важчій категорії. На перший погляд неповороткий, з грубою короткою шиєю та натяком на черевце. Та на килимі — і Сергію доводилося це спостерігати — він перетворювався і вів двобій вперто та жорстко, а витривалість його та фізична сила кидалися в очі. І Сергій несподівано відчув невпевненість більшу, ніж якби довелося зустрітися з дніпропетровцем.

Що він, цей Марощук, на прощання дійсно врік його? І раптом Сергієві здалося, що погляд отого спортсмена, що постраждав кілька хвилин тому під металевими ворітьми, був схожий… Ні, в ньому таки дійсно було щось від погляду Юлії! Від думки про це йому перехопило подих. Пройшовшись по краю залу, Сергій відчув, що блідне. Що таке? Навіщо ці дурні думки? Зараз оголосять його двобій!

Він озирнувся. Безформний львів’янин був схожий на бугая, що риє землю копитами. Весь у тонусі… Де ж тепер поділася його зрадлива фортуна? Сергій, не розуміючи навіщо, підняв голову і подивився на трибуни. Все ті ж глядачі купками… Раніше він ніколи туди не поглядав, оскільки дивитися належало тільки в очі суперникам. А тепер…

Просто перед ним на трибуні сиділа чужа незнайома жінка з оцим поглядом. Напевно, Сергій дивився на неї цілу хвилину, поки зрозумів, що це справді вона.

Юлія…

Це була Юлія. Якась інакша, не схожа на себе, але все-таки вона, і зараз, стоячи, наче бовдур, під трибунами, Сергій з натугою це усвідомлював. Довгий плащ строгого покрою, на шиї — шарф чи хусточка з легкої прозорої тканини. Волосся зібране у зовсім іншу зачіску, ніж та, з якою він її пам’ятав. Незмінним залишився тільки її погляд. Ось чому Сергієві примарилося казна-що про свого невдаху-суперника! Коли мчав стрімко до телефону, він мало не збив з ніг Юлію. Просто не впізнав її, зайнятий іншим. А от погляд підсвідомо привернув його увагу, і назад до залу Сергій заскочив уже з тим дивним відчуттям.

Юлія спокійно сиділа серед подруг, склавши ногу на ногу під довгим плащем, спершись руками на коліно, і дивилася на нього. Он воно що. Виходить, не дарма з ним таке почало коїтися. Усі звуки злилися для Сергія в якусь одну незрозумілу хвилю. Так могло продовжуватися надзвичайно довго, але цієї миті хтось загорлав йому у саме вухо. Це був Євген.

— Ти що, здурів? Ти будеш б-боротися, чи ні? Що сталося?

Сергій підняв на нього очі, поступово усвідомлюючи зміст цієї фрази.

— Ти що, н-не чуєш, що тебе оголошують? Виходь на килим!

Євген схопив його за плече і добре струсонув.

— Чую, — сказав Сергій. — Я…

— Що, ти? Іди б-боротися! Воруши ногами! Серьога, це ж твоя п-першість! Для тебе тепер зняті всі питання. Іди, п-поламай його! Ну!

За столиком біля килима вже чулися незадоволені вигуки.

— Уже, вже! — Євген підняв руку на знак вибачення, ведучи Сергія на килим і гудячи йому просто у вухо: — Тільки обережно, дивись! Він лише в-виглядає як шмат м’яса, не нарвися. Темп йому відразу, темп, так як ти вмієш, — темп шалений! Він з-загнеться за чотири хвилини. Дихалка здасть, і він… Д-давай!

І його рука виштовхнула Сергія на центр килима. Сергій лише безпорадно озирнувся. Він не міг зараз боротися. Йому необхідний був час, хоч якийсь час, щоб оговтатися. Але сподівань на це бути не могло. Львів’янин підійшов до нього і недбало мацнув за пальці. Зараз буде сигнал про початок двобою. Сергій глянув на трибуну. Тепер він навіть не міг знайти її. А може, примарилося?! О, ні, такого не буває… Все. Зараз його розбиратимуть на шматки просто на її очах.

Це був не двобій, а якесь відчайдушне пручання. Напевно, від несподіванки публіка просто заклякла на своїх місцях. Їм, без сумніву, імпонувала манера Сергія вести двобій. Він починав його у шаленому темпі, налітаючи на суперника з усіх боків. Звичайно, від цього страждало технічне виконання прийомів, але цей божевільний темп, який він витримував від початку до кінця двобою, виводив суперників із рівноваги, примушував помилятися, а декого взагалі повністю збивав з пантелику. Така запальна емоційна манера боротьби викликала симпатії всіх без винятку.

Зараз же відбувалося щось незрозуміле. Ніхто нічого не міг второпати. Те, що робив Сергій, не піддавалося поясненню. Він тупо бездарно захищався, намагаючись взагалі уникнути сутички. Найпершим здивувався його суперник, який чекав шаленого натиску від перших секунд, тому і зайняв відверту оборону. Нічого не сталося. Сергій просто стояв на місці, і львів’янину довелося самому йти на нього і атакувати. Але й увімкнувши потужність, кремезний львів’яка нічого не зрозумів. Його суперник лише пручався, застосовуючи в основному фізичну силу. Напевно, тому перша ж підсічка принесла йому дорогоцінні бали. І все-таки він боявся. Боявся налягти на Сергія «на повну», вважаючи, що такий пасивний початок — хитра тактика суперника і, розкрившись, можна по-справжньому наразитися на смерч його атак, який, він був упевнений, ось-ось повинен розпочатися. А тим часом, завалившись на килим, вони продовжували борсатись.

Сергій пручався відчайдушно, намагаючись якомога довше затягти в часі цю «лежачу» боротьбу, вбачаючи лише в ній свій порятунок, оскільки ноги його досі залишалися наче чужими. А львів’янин нарешті взявся за нього всерйоз. Спочатку Сергій ледве уникнув больового прийому, зумівши-таки видерти в нього свою руку. Але й лежачи, суперник був прудкішим, зумів миттєво скористатися його коротким запамороченням і перейшов на утримання. Сергію дивом вдалося вилізти з-під нього. Руки його затремтіли від напруги, легеням бракувало повітря. Євген, жестикулюючи руками, щось кричав зі свого місця. У залі стояв млявий свист.

Їх розвели. Боячись нової підсічки, Сергій знову кілька разів уник контакту, вийшовши за межі килима. Йому зробили зауваження за пасивну боротьбу, потім ще одне. Публіка розчаровано спостерігала нічим не пояснюваний безславний кінець одного зі своїх улюбленців. Напевно, не один з тих, хто сиділи на трибунах, подумав, що «червоний» вирішив «здати» двобій або ж його примусили до цього. Обуренню публіки не було меж.

А львів’янин нарешті наліг на суперника від душі. Здавалося, що лише тепер, під кінець двобою, він зрозумів, повірив, що Сергій не придурюється. Повіривши у близьку перемогу, «кремезний» пішов ва-банк, атакуючи надзвичайно жорстко та агресивно. І відразу ж вони знову завалилися на килим. Тепер перевага львів’янина ставала суттєвою, і ніщо вже не могло врятувати Сергія, тим більше що противник знову наліг на його руку. Зчепивши пальці у замку, Сергій намагався не віддати руку, але той тиснув не тільки м’язами, а й усією вагою свого тіла. Рука львів’янина просувалася все далі під лікоть Сергія, утворюючи важіль, який нарешті повинен був зламати його захист. Пальці Сергія почали сунутися, замок розтискався. М’язи, здавалося, зараз розірвуться. Чиста поразка була справою кількох секунд.

Бачачи, що врятувати руку не вдасться, Сергій відпустив її, одночасно відпихаючись ногами від килима і намагаючись якось викрутитися з-під цієї брили. Щось таки вдалося. Надто велике бажання заламати суперника зіграло з львів’янином лихий жарт. Докладаючи надто багато зусиль, він втратив рівновагу, коли Сергій віддав йому руку. Сергій вислизнув з-під нього, і вони закрутилися на килимі у божевільній круговерті. Побачивши таку раптову зміну, публіка навіть посхоплювалася з місць. Лише на якусь мить львів’яка відчув розгубленість. Сергій вчепився у його руку мертвою хваткою, налягаючи всім тілом, як і його суперник якусь мить до того. Той закрутився наче дзиґа, намагаючись звільнитися, але Сергій встигав за ним. Тепер уже не витримували м’язи та «замок» його суперника. Але й Сергій був виснажений. Йому не відвоювати втрачені бали! Пізно! Він зробив ще один відчайдушний ривок і, коли суперник доклав протидіюче зусилля, перескочив через нього, не відпускаючи його руки, перекинувся через голову, затягуючи за собою суперника і відтискаючи ногами його голову та грудну клітку. Тепер він розривав його «замок» обома руками та ще й ногами на додачу. Львів’янин навіть захрипів від натуги, але нічого зробити вже не міг. «Замок» його пальців розірвався, і публіка почула крик, що заглушав несамовите стукання долоні його вільної руки об килим, яким він оголошував свою поразку.

Сергій мало що усвідомлював, коли, хитаючись і хапаючи ротом повітря, стояв у своїй майже вивернутій червоній куртці з піднятою догори рукою поруч з рефері. Львів’янин стояв по інший бік, скривившись і тримаючись за лікоть пошкодженої руки. Нарешті їх відпустили, і Сергій побрів навмання до краю килима, проте зовсім не туди, де чекав його Євген. Він брів просто на отвір відчинених дверей. У скронях гупало, і все пливло перед очима.

Євген наздогнав його біля самих дверей, але стримати не міг. Так і вийшли вони на сходи, і лише тут тренер хапнув його за розхристану куртку, розвертаючи до себе:

— С-серьога, що за д-діла?! У тебе що, к-риша п-поїхала? Що ти виробляєш? Що відбувається? Я т-тебе питаю!

Він міг і не казати цього. Все було написано на його обуреному обличчі. Сергій сперся на поруччя сходів, що вели до роздягальні, і продовжував хапати повітря. Куртка на ньому зовсім розхристалася, і було видно, як під лівим грудним м’язом часто випинається шкіра від ударів серця. Піт рясно стікав з його обличчя.

— С-серьога, що це було? — не розуміючи, вже спокійно запитав Євген.

— Слабо мені стало, — відповів Сергій, дивлячись убік.

— Як це, с-лабо? — не зрозумів Євген.

— Так, слабо, погано… Дай мені спокій. Я хочу піти посидіти, відпочити.

— Н-не розумію, ти що, з-захворів?

— Ні, я піду посиджу у роздягалці.

— Так я не з-зрозумів, ти будеш б-боротися? Це ж твій фінал! Ти з-наєш, що буде, якщо ти н-не вийдеш?

Але цієї миті з дверей залу вискочив ще один чоловік, невисокий та прудкий, старшого вже віку. Це був завідувач їхньої кафедри фізкультури. Він швидко підскочив до них і майже змовницьки зашепотів їм обом в обличчя:

— Вертепний, ну я завжди знав, що ти ходяче диво! Ти мене до інфаркту доведеш. Значить так, як собі хочеш… Якщо бажаєш — можеш і фінальний двобій повзати по килимі, наче хробак, і смішити глядачів, мене не обходить. Але щоб першість була твоя. Якою хочеш ціною. Зрозумів? Якщо ні — дипломної можеш не писати і на випускні не приходити — все одно не складеш. Ти ж дуб! — Він виразно постукав себе по лобі. — Розумієш? Сам ти ні хріна не складеш, ти ж знаєш! Ну як так? Після того, як Дніпропетровськ винесли, золото саме до тебе проситься, а ти таке виробляєш? Запам’ятай, я тобі сказав… Хочеш скінчити університет, перемога — твій єдиний шанс.

І він майже бігом чкурнув назад до залу. А Сергій, мляво пересуваючи ноги, зійшов сходами, опустився на одну з лавок, що стояли під стінами, і заплющив очі.

— У тебе є ще б-близько години, — сказав згори Євген. — П-приходь до тями…

Дихання помалу заспокоювалося, вгамовувалося серцебиття. Обличчя поступово переставало пашіти. Щось важке, але приємне розливалося по його ногах, від чого відступало оте бридке відчуття, наче вони чужі. Те саме відбувалося і всередині. Якесь приємне заспокоєння. Дійсно, він зумів цього разу вийти сухим із води. Його не роздерли на її очах. Більше того, якимось дивом йому вдалося виграти цей двобій. Не хотілося думати, що буде далі. Зараз, в оцю секунду, все було прекрасно.

Сергій розплющив очі. Вона стояла перед ним. Сама незрівнянна Юлія.

У красивому дорогому довгому плащі, з-під якого було видно лише елегантні туфлі на високому підборі та нижню частину її гомілок. Волосся спадало на комір плаща, поверх якого лежала тоненька хустинка. Вперше Сергій побачив на ній і косметику, а ніс його мимоволі ловив аромат дорогих парфумів. Все тепер в ній було інакше. Все, крім отого погляду, який він добре знав і з яким звик зустрічатися. Вона підійшла і присіла на край лавки біля нього.

— Привіт, — сказала Юлія. — Я рада за тебе, вітаю.

— З чим мене можна вітати? — сумно відповів Сергій.

— З перемогою. Ти все-таки переміг…

— У гробу я бачив такі перемоги…

— Я ж розумію, це я, напевно, тобі все мало не зіпсувала. Я, — сказала вона вже впевнено, подивившись у його очі.

Заперечувати це в нього не було ні сил, ні бажання.

— Ну, ти… — погодився Сергій. — Дуже вже несподівано з’явилася, погодься. Я… взагалі був упевнений, що ніколи більше тебе не побачу. До речі, це тебе я мало не перекинув у вестибюлі, так?

Вона мовчки кивнула.

— Один тут отримав серйозну травму. То ми перелякалися і бігали дзвонити до «швидкої». Вибач. Я навіть не відразу упізнав тебе…

— Лише потім, коли зайшов до залу, відчув щось таке… Ну, ніби побачив щось незвичайне, — договорила за нього Юлія. — Правда?

Він помовчав на знак згоди.

— А все-таки, що ти тут робиш? — запитав Сергій.

— Повболівати прийшла, — відповіла вона.

— За мене? — не зрозумів він.

— Ну, як тобі сказати? Тепер, звичайно, і за тебе. Я ж не знала, що ти береш участь у цих змаганнях. По-перше, ти сам казав, що більше не виступатимеш, по-друге, твоя травма. Я не думала, що побачу тебе тут. А прийшла вболівати за наших. Он, подруги мене потягли з собою.

— «За наших» — це за кого? — не зрозумів Сергій.

— «За наших» — це означає за наших. Тут виступає команда нашого університету. Ти, напевно, не знаєш, ми тепер сюди переїхали і тут живемо. А я торік вступила до університету. Зараз закінчую перший курс. Юридичний факультет.

Напевно, Сергій дивився на неї вкрай здивовано, тому що вона відразу ж запитала:

— Я що, справляю враження зовсім тупої, що ти так здивувався?

— Ні, — знітився Сергій. — Звичайно, ні. До речі, вперше я здивувався ще тоді, при нашому знайомстві, тому, що ти ніде не навчалася. Так що ти не права…

— Причина твого подиву мені відома, — промовила Юлія. — Але не переживай, я не образилася. Що поробиш, тому, хто змушений боротися за виживання, не до освіти. Тепер — інша справа. Тепер я живу, як усі. Чому ж мені не отримати спеціальність?

— Звичайно, — погодився Сергій.

— Це Гайдукевич наполіг на переїзді сюди. Місто йому подобалося… Він і підкинув ідею вчитися. Вважав, що так скоріше забудуться усі ті жахи.

— І що, забулися? — запитав Сергій, дивлячись їй в очі.

— Практично забулися, — спокійно відповіла вона.

— І що… — він несподівано осікся, не знаючи, чи можна запитувати про те, що намірився.

Вона спокійно і запитливо подивилася на нього. «Чого ж ти, продовжуй, — говорив її погляд. — Ми ж завжди з тобою вміли в очі сказати, хто що думає».

— І що, ти не боїшся тепер, що вони з’являться знову? Ти впевнена, що вони тобі більше не загрожують?

— Авжеж, — сказала Юлія. — Гадаю, я одна з небагатьох, якщо не єдина, кому це вдалося. Тепер я можу жити спокійно.

Вона помовчала й додала:

— І те, що це сталося завдяки тобі, я також пам’ятаю. Ніколи не забуду.

Сергій відвів очі. Він не знав, як трактувати теперішній її стан з позиції звичайних, навіть подумки не міг сказати, здорових людей. Це слово по відношенню до всіх означало б, що ця незрівнянна дівчина, яка сидить перед ним… З ним самим тепер почало щось діятися. Він навіть не розумів що. А здавалося… Сьогодні зранку це відчувалося особливо гостро. Оманливе враження, що ніколи не було ніяких печер, харгілонів. Не було Юлії. Але він розумів, що це тимчасово. Що спогади повернуться, щойно припинять працювати м’язи і вироблятися спортивний адреналін. Та насправді все було набагато гірше. Ще не скінчилися змагання, а спогади вже з ним. Та що спогади — сама Юлія прийшла нагадати, що життя його ще досі знаходиться у тому стані, який можна порівняти хіба що з перебуванням на межі дня і ночі. З одного боку, пролягала вічна темрява, у якій на нього ще досі чекала на самоті дивовижна жінка з неповторними очима, які притягали його сильніше за усе. І тим не менше зробити крок на цю половину здавалося надзвичайно важким завданням. З другого боку, світило сонце і ходили люди — звичайні, рідні, такі, як він сам. Тут було просто і звично, ніщо не гнітило і вільно дихалося. І зробити крок у цьому напрямку здавалося дуже легко, проте він не міг наважитися і на це. Адже там не було її.

— А як ти? — запитала Юлія.

— Ніяк… — він не знайшов інакшого слова. — За місяць дипломна, випускні, і все. І тоді я, напевно, зроблю так, як і ти, дремену куди-небудь, навіть не знаю куди.

Усе, що він міг сказати. Адже про обидві половини Юлія знала, розуміла і без нього.

— А як твоя машина?

— Нічого, їздить… Пробач, що я так і не прийшов тоді попрощатися, — сказав Сергій.

— Нічого, — відповіла вона. — Я розумію тебе. Навіть краще, ніж ти думаєш. І не ображаюся. А як ти опинився на змаганнях?

— Після того всього почав посилено тренуватися. Знаєш, хотілося просто кудись подіти себе, набрав форму. Виграв кілька дрібних змагань, тоді примусили виступати тут. За будь-яких обставин це мої останні змагання.

— Тоді я правильно вчинила.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Сергій.

— Я чула, що такий турнір влаштовується, але взагалі-то не збиралася йти. Ти вже пробач, фанатичного ставлення до цього виду спорту ти мені не прищепив. Просто подумала, що… раптом зможу побачити тебе ще раз. Дуже хотілося. Не змогла собі відмовити.

Це було сказано без найменших натяків на бодай якусь неврівноваженість. Голос її не здригнувся, а очі висловили щось таке, наче вона просто поділилася з близькою людиною тим, чим не могла ділитися більше ні з ким.

— Вибач, що все так сталося, — додала Юлія, — я не думала, що ти мене побачиш так високо.

Сергій, вражений цією фразою, повільно обернувся до неї:

— Ти хочеш сказати, що, якби я не побачив тебе, ти б не підійшла?

— Звісно, ти ж не хотів.

У ньому щось здригнулося. І вимовляючи перші слова, Сергій не знав, чи вдасться йому закінчити фразу у відповідь.

— Якби я знав, де можна побачити тебе ще раз, я б, напевно, також не втримався, прийшов.

Голос його дійсно здригнувся.

— А знаєш, — Юлія перевела розмову на іншу тему, — твій суперник у фіналі — якраз «наш». І я навіть знайома з ним особисто. Кажуть, у нього велике спортивне майбутнє.

— Ого! — посміхнувся Сергій. — А мені щойно сказали, що я мушу його поламати.

— Можна подумати, ти сам цього не знав, — не зрозуміла Юлія.

— Знав, просто мені щойно сказали, що, якщо я цього не зроблю, мене позбавлять підтримки на випускних. А оскільки я «дуб», то цілком можу їх не скласти. Хоча, гадаю, вони перебільшують. Цікаво, за кого ти вболіватимеш? Хоча, пробач, я дурне питаю. Скажи краще, а як твій батько? До речі, ти що, і далі називаєш його «Гайдукевичем»? І він що, і далі для всіх — твій чоловік?

— Ні, — сказала Юлія. — Для всіх він — мій батько. А називаю я його, як і раніше. Тому що передусім він — мій друг. Найкращий друг. Гадаю, ти це розумієш краще, ніж будь-хто. Взагалі, для мене, як раніше, так і тепер, усі люди поділяються на дві частини: ми з Гайдукевичем і всі решта. Гадаю, тобі зрозуміло, за яким критерієм я проводжу цей поділ. Ми з ним знаємо, що вони існують. Всі решта не знають, і їм не доведеш цього. У разі такої спроби вони можуть лише схотіти посадити тебе в божевільню.

— І мене ти також відносиш до цієї частини людства? — запитав Сергій, глянувши на неї.

— Так, — відповіла вона. — Ти ж не віриш?

— Не вірю.

Він зціпив зуби, знаючи, що ніяка сила зараз не примусить його розтулити їх і сказати їй про те, як вона помиляється, відносячи і Гайдукевича до своєї половини, тоді як насправді він стоїть з усією рештою людей, лише вдаючи «однодумця» з єдиною метою, щоб ті самі люди не запроторили її до тієї ж божевільні. Він знав також, що ніяка сила не примусить його сказати їй і про інші речі — такі, як подерті накидки з грубої мішковини, апарати нічного бачення, смердюче м’ясо та викривлені ножі з клеймами про якість. Він був певен, що ніколи не наважиться на таке, оскільки в цьому разі існувала ймовірність наново переділити для неї людство, залишивши її на своїй, темній половині тепер уже саму. Зовсім саму. Від однієї лише думки про це хотілося заплющити очі й провалитися куди-небудь на зразок отого царства харгілонів.

— Ну ось, бачиш… — Юля по-своєму зрозуміла його мовчання. — Тобі неприємно. Я не хотіла тебе образити, сказавши так. Що ж я можу зробити, якщо ти на тій половині? Але, гадаю, ти розумієш і дещо інше — те, що серед них усіх залишаєшся для мене найкращим. Усе-таки ти був моїм другом і, мені здається, залишаєшся ним і зараз. Якби не ти… Не хочу зайвий раз уявляти, що сталося б зі мною. З усієї тої більшої частини людства ти назавжди залишишся для мене номером один. Я завжди тебе пам’ятатиму, буду рада побачити і щось для тебе зробити. Пам’ятай про це. Тим паче тепер ти знаєш, де мене можна побачити ще раз. Пробач, я щось не те почала говорити…

Вона все-таки змушена була проковтнути клубок, що стояв у горлі. Але це було помітно лише мить.

Юлія замовкла. Спокійна та врівноважена, а на додачу гарна, як ніколи, вона тихо сиділа поруч і уже не дивилася на нього своїм щирим роззброюючим поглядом, опустивши очі долу. А Сергій відчував наростання чогось поки що незрозумілого, народженого цією несподіваною зустріччю з нею.

Вони довго сиділи мовчки, майже не дивлячись одне на одного, під далекі вигуки, свистки та стукіт, що проривалися з залу крізь зачинені двері.

— Ти хотів знати, за кого я вболіватиму? — несподівано запитала Юлія.

Тільки тепер Сергій підняв очі, зустрічаючись з нею поглядом.

— Ні за кого. Мене взагалі там не буде. Я тобі поясню чому. Так уже сталося, що тобі потрібна ця перемога. Я просто допоможу тобі перемогти.

Він продовжував дивитися на неї, нічого не розуміючи.

— Я вірю, що ти це зробиш. Тому просто зараз піду звідси, знаючи, що ти переміг. Ось і все. Тепер у тебе не залишається іншого виходу. Можливо, ми з тобою більше ніколи не побачимося. Невже ти житимеш далі з відчуттям, що не виправдав сподівань жінки, яка найбільше тебе поважала і вірила в тебе? Ти змушений будеш зробити це, адже я тебе знаю. Вважай, що сьогодні твій… — Юлія завагалася, перш ніж вимовити ці слова, — День Відбуття.

І вона підвелася з лавки. Сергій зробив те саме — автоматично. Він дивився в її очі, до останнього не вірячи, що зараз вона зникне. Юлія все знала, все розуміла на диво просто та тверезо.

Він нарешті збагнув, що це було. Що саме, народившись десь у глибині, тепер зростало, поступово пробиваючись до свідомості. Це була злість. Жахлива злість. Злість і образа на долю та життя. Вона вирувала, руйнуючи все всередині.

Юлія, закинувши сумочку на плече, підійшла до нього і притулилася губами — він навіть не зрозумів куди — десь біля вуха, там, де застиглий піт, стягнувши шкіру, заважав повною мірою відчути, який він — доторк, можливо останній, найдорожчої жінки. Коли вона відступила, Сергієві здалося, що очі її зрадницьки блиснули, невчасно моргнувши повіками. Цієї миті зверху почулося, як відчиняються двері, і на сходи вискочив Євген. Він несподівано загальмував, побачивши біля Сергія незнайому жінку, а потім загорлав, затинаючись більше звичайного від збудження:

— Д-давай! Там все п-перегралося! П-пора виходити! Ну, б-будь с-серйозним, я тебе п-прошу!

Ковзнувши по ньому поглядом, Сергій знову озирнувся на Юлію, яка вже відпустила його і встигла відійти кроків на десять. Не дійшовши до дверей, вона обернулася і посміхнулася Сергієві.

— Поламай його! — весело сказала вона.

Євген лише здивовано вилупив очі.

Юлія зникла у проході. Вона завжди вміла досягнути свого. А Сергій залишився, як здалося б з боку, розгублено стояти посеред коридору. Тільки це не була розгубленість.

Клубок у горлі, що заважав ковтати сльози… Злість та образа на свою прикру вдачу, на своє вічно невдале життя, яке завжди, скільки пам’ятав, рухалося сумбурно та доволі хаотично, і врешті-решт мало нещастя, «повівшись» на цю без перебільшення дивовижну жінку, застигнути на невизначений час на межі світла й темряви, про існування котрої до неї він не здогадувався. Невже доля його і полягає у тому, щоб вічно стояти на цій межі, не в змозі вирішити, куди ж, у який бік нарешті ступити крок — у світло, до всіх, чи, навпаки, у темряву — до неї? Здавалося, що він, завжди рішучий та впевнений у собі, не вирішить цієї фатальної дилеми ніколи.

Хвиля емоцій, суперечливих, пекучих, накрила з головою, поглинула й закрутила у вирі. І де йому було зараз усвідомити, що вихід — простий до примітивного — насправді існує. І що невдовзі, за якихось три-чотири години, коли у ньому вгамується надлишковий адреналін, а вода змиє зашкарублий піт, він вийде на сонячне світло і несподівано для себе сприйме світ іншими очима. Кудись подінеться усе важке та безутішне, і навіть отой нісенітний поділ буття на дві половини наче втратить свій сенс. Не залишиться нічого, окрім однієї обставини, найважливішої, єдиної, об яку відтепер розбиватиметься на друзки геть усе — страшне минуле, вигадані жахи та важкі думки… Жінка, яку він і досі кохає, не зникла назавжди. Вона тут, майже поруч. І більше того — він знає де. Порівняно з цим усе решта не матиме значення.

Але це буде потім, а зараз дев’ятий вал емоцій продовжував крутити ним, жбурляючи і калічачи свідомість. І ці емоції належало негайно на комусь зірвати, інакше можна просто не витримати. І там, у залі, знаходився той, хто найбільше підходив для цієї мети. Перебуваючи під враженням попереднього Сергієвого двобою, спокійний та вдоволений, він ще не уявляв, що зараз на нього налетить справжній торнадо, який змітатиме все на своєму шляху, буревій, набагато сильніший за той, що виробляв зараз надворі біля спорткорпусу казна-що, лякаючи дерева та ринви, кидаючи у вікна їдку холодну моросінь. Здавалося, саме він відносить кудись у далекий морок самотню жіночу постать у світлому розстебнутому плащі.

13 жовтня 2002 р.

Оглавление

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

XXIII

XXIV

XXV

XXVI

XXVII

XXVIII

XXIX

XXX

XXXI

XXXII

XXXIII

XXXIV

XXXV

XXXVI

XXXVII

XXXVIII

XXXIX

XXXX

ХХХХІ

ХХХХІІ

ХХХХIIІ

XXXXIV

XXXXV

XXXXVI

XXXXVII

XXXXVIII

ХХХХІХ

Епілог