Посол мертвих [Аскольд Мельничук] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (76) »
Аскольд Мельничук Посол мертвих
Усі права застережено відповідно до міжнародних і панамериканських конвенцій. Жодної частини цієї книжки не можна використовувати чи відтворювати у будь-якій формі без дозволу видавця, крім коротких цитат у критичних статтях і оглядах. Книжка є витвором уяви. Імена, персонажі, місця та події автор або вигадав, або використав у художній спосіб. Будь-яка подібність до дійсних подій чи осіб, живих або мертвих, суто випадкова. Фрагменти роману було вперше опубліковано в часописах «The Antioch Review», «The Southwest Review» та «Story Quarterly». Я дуже вдячний редакторам цих журналів: відповідно Робертові Фоґарті, Віллардові Шпіґельману та М. М. М. Гейс — за підтримку. Також дякую фонду Культурної ради штату Массачусетс і фонду Лайли Воллес від часопису «Readers’ Digest»; моїм друзям за моральну підтримку, моєму редакторові Доун Сеферіан і особливо — моєму агентові Лейну Закарі.Присвячую Алекс
Ніщо не залишається на місці. Усе опиняється деінде. Але та істота, котра опинилася не на своєму місці, перебуває у вигнанні, вона потребує, щоби її провели назад, урятували. Розбиття посудин триває протягом усіх подальших стадій еманації та творення: усе в певному сенсі є розбитим, усе має певний ґандж, усе недовершене.Ґершом Шолем
На що ж забракло людям слова за життя,Те висловлять вони по смерті: і за нихВогонь промовить з-поза меж живої мови.Томас Стерн Еліот
Родина Круків
1
Ада Крук сиділа майже в цілковитій темряві, коли я ввійшов до вітальні. Усе навколо неї здавалось ідеально акуратним, усе було на своїх місцях: журнали та книжки височіли запилюженими стосами на кавовому столику й на столі в кутку. Вишивані завіси притамовували вечірнє світло, надаючи квартирі такого тихого вигляду, як буває в музеї щойно після закриття. Я поставив торбу, зняв куртку, перекинув її через руку, і на килим посипався сніг. Було холодно. Вікна в помешканні були високі, з розхитаними рамами. Я розім’яв затерплу за час перельоту шию, відкашлявся; в горлі вже трохи дерло. На вилинялих шпалерах було зображено мисливців, котрі навскач доганяли, напевно, лисицю; в мене виникло враження, мовби вони за мною стежать. Менш відповідного цій квартирі візерунку годі було дібрати. Помешкання розташовувалося на третьому поверсі триповерхового будинку в портовому районі у північному Нью-Джерсі, де я народився тридцять із гаком років тому; мешкали там переважно гаїтяни. Та річ була в тому, що Ада сама ті шпалери наклеїла в нещасливу годину, в пам’ять про Антона, поета-емігранта. У цьому світі, щоби кохати поета, треба бути несповна розуму. Ада, чиє видовжене обличчя з правильними рисами немовби витягували довгі, майже до плечей, сережки, сиділа нерухомо, наче механічна ворожка за склом, — таких раніше показували на ярмарках. «Донно Крук!» — закортіло мені звернутися до неї. — А ти роздобрів, — привіталася вона. — Увімкнути світло? — Навіщо? Я знаю, як ти виглядаєш. Ми обоє знаємо, що є в кімнаті. Відколи ти був тут востаннє, в ній нічого особливо не змінилося. Мене охопило якесь сум'яття, я неначе забувся. Замість ставитися до Ади як до майбутньої пацієнтки, я відчував, що маю її слухатися, як тоді, коли був хлопчаком. — Перепрошую, — мовила вона, глянувши повз мене. Я дивився, як вона підводиться з крісла і важко ступає коридором, тримаючись то за меблі, то за стіни. Довга чорна сукня тепер приховувала ноги, якими вона колись пишалась і виставляла напоказ від колін. Незабаром їй знадобиться ціпок. Поки я фіксував для себе сліди руйнівної дії часу, до кімнати сором'язливо ввійшов її брат Віктор і спитав, чи не хочу я чого-небудь випити. У руці він мав чарку з прозорою рідиною — як мені видалося, горілкою. Між його брезклими губами диміла цигарка. Обличчя його у тьмяному світлі мало колір запраної кавової плями на скатертині. — Дякую, ні. Чому вона мене викликала? Того ранку, коли ми з дружиною, як завжди у неділю, читали газету в ліжку, в моєму домі у Бостоні задзвонив телефон. Я почекав, доки ввімкнеться автовідповідач. Коли ж почув, що людина, котра телефонувала, назвалась Адою, матір'ю Алекса, мого друга дитинства, то зняв слухавку. Серце в мене стислося: чому вона, ніколи мені не телефонувавши, раптом вийшла на зв’язок? Я не бачив її від часів нашої розмови після похорону мого батька. Мабуть, Алекс дав їй номер. Її голос звучав серйозно. Вона спитала, чи я і далі працюю лікарем, — наче з цієї роботи люди подають у відставку. Я кивнув у слухавку. Що їй потрібно? Чи це терміново? Було терміново. Чому не можна викликати місцевого лікаря? Не можу. Вона хотіла, щоби я прибув до Рузвельта.- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (76) »
Последние комментарии
12 часов 14 минут назад
12 часов 14 минут назад
17 часов 33 минут назад
21 часов 15 минут назад
21 часов 36 минут назад
22 часов 30 минут назад