Мерзенна сила [Клайв Стейплз Люїс] (fb2) читать онлайн

Клайв Стейплз Люїс Мерзенна сила
Космічна трилогія кн. 3

«Росте, мов тінь, мерзенна сила, усе навколо вже повила.»

сер Девід Ліндсей,

рядки про Вавилонську вежу

з поеми «Бесіда»

Передмова

Я відразу кажу, що це — казка, аби не вводити в оману тих читачів, яким казки не до вподоби, адже після перших розділів вони можуть відчути певне розчарування. Якщо ж ви поцікавитесь, чому це я, маючи на думці писати про чародіїв, чортів, ярмаркових тварин та янголів, які владарюють над цілими планетами, розпочинаю свою оповідь з опису таких буденних, звичайнісіньких подій та осіб, то я відповім, що просто дотримуюся традиції. Ми не завжди її зауважуємо, бо всі ті дерев’яні хатки та кам’яні замки, мужні дроворуби та дріб’язкові королі, знайомством із якими зазвичай починаються казки, тепер видаються нам такими ж далекими та нереальними, як відьми й велетні-людожери, про яких мовиться в тих казках далі. Проте річ у тім, що для людей, які колись у сиву давнину складали і слухали такі-от історії, все це виглядало, мабуть, буденніше, ніж для мене — Бретонський коледж; напевне, багато кому з давньогерманських селян і справді доводилося стрічати на своєму віку злих мачух, тоді як коледж, подібний на Бретонський, не траплявся мені більше ніде й ніколи. Отже, у цій книзі нагромаджено чимало різних небилиць і чортовиння, але головне тут — та думка, яку я намагався окреслити ще у своїй книзі «Людина скасовується». Мені залежало на тому, щоб показати, як те чортовиння зіштовхується з представниками якоїсь звичайної, всіма шанованої професії, тож із-поміж усіх професій я обрав свою — не тому, звісно, що університетські працівники легше піддаються на підступи всілякої нечисті, а тільки через те, що це єдина професія, яку я знаю достатньо добре, аби про неї писати. Вигаданий мною університет такий маленький лише тому, що так простіше дотримуватися вимог жанру; окрім невеликого розміру, Еджстоу нічим не нагадує Дургем — з тамтешнім університетом мене пов’язує тільки одна-єдина річ, та й та вельми приємна.

Якщо я не помиляюся, одна з основних висвітлених у цій книзі ідей спала мені на думку внаслідок розмов із одним колегою-науковцем ще до того, як я натрапив на дуже схожі міркування у працях п. Олафа Степлдона. Втім, якщо це моє припущення все ж хибне, п. Степлдон такий винахідливий і багатий на вигадку, що йому не гріх і поділитися своїми ідеями. А я захоплююся його винахідливістю (проте не філософськими поглядами) так сильно, що без особливих докорів сумління дозволю собі деякими з цих ідей скористатися.

Тим, кому хочеться більше дізнатися про Нумінор та Істинний Захід, доведеться, на жаль, зачекати, доки вийдуть друком численні рукописи мого друга, професора Дж. Р. Р. Толкіна.

Дія роману відбувається «десь після війни». Він завершує трилогію, першою частиною якої є «За межі Мовчазної планети», а другою — «Переландра», проте читати його можна й окремо.

К. С. Люїс

Оксфорд, коледж св. Магдалини

Надвечір’я Різдва 1943 року

I. Продаж земель коледжу

1

«А по-третє, — сказала сама до себе Джейн Стадок, — у шлюбі треба допомагати одне одному та підтримувати й утішати одне одного.» Вона не була в церкві з дитинства аж до того дня, коли півроку тому вийшла заміж, і ці слова запали їй тоді у пам’ять.

Через прочинені двері вона бачила свою крихітну кухоньку і чула гучне, надокучливе цокання годинника. З кухні Джейн щойно вийшла: там усе було в порядку. Посуд після сніданку вона помила, рушники розвісила над плитою, підлогу протерла. В кімнатах теж панував лад, ліжка вже давно стояли застелені. Джейн уже навіть встигла сходити до крамниці й купити все потрібне на день, а ще не було й одинадцятої. Нехай Марк і повернеться додому до обіду, все одно в неї аж до шостої години тільки дві справи: влаштувати собі друге снідання і напитися чаю. Але ж сьогодні в них у коледжі засідання, і Марк неодмінно — в цьому вона майже не сумнівалася — десь близько п’ятої зателефонує і скаже, що затримається і пообідає на роботі. День лежав перед нею порожній, як їхнє з Марком помешкання. Лишень сяяло сонце і цокав годинник.

«Допомагати, підтримувати, втішати…» — сумно подумала Джейн. Насправді заміжжя обернулося для неї втратою цілого світу, де була і праця, і дружба, і сміх, і безліч цікавих справ; тепер же вона почувалася так, ніби відбувала одиночне ув’язнення. Ще ніколи їй не доводилося бачити Марка так рідко, як упродовж останнього півроку. Навіть коли він був удома, розмовляли вони дуже мало — йому то хотілося спати, то треба було спокійно подумати про свої справи. Коли вони спочатку приятелювали, а потім закохалися одне в одного, то їм, здавалося, й життя не вистачить, щоб про все переговорити. Але тепер… навіщо Марк із нею одружився? Він її ще любить? Якщо любить, то це слово, мабуть, означає для чоловіків і для жінок зовсім не одне й те ж. Невже жорстока правда полягає в тому, що всі ті безконечні розмови для неї були виявом любові, а для нього — тільки якоюсь прелюдією?..

«Ну ось, ще один ранок — на вітер, — роздратовано подумала Джейн. — Треба нарешті братися до роботи.» Під роботою малася на увазі дисертація про Донна; вийшовши заміж, вона не збиралася кидати науку, і почасти саме тому вони з Марком вирішили не заводити дітей — принаймні, поки що. Обмірковуючи свою дисертацію, Джейн не була надто оригінальною: основний задум полягав у тому, щоб наголосити на «тріумфальному виправданні плоті» у творах обраного нею автора. Вона все ще вірила, що, пообкладавшись зошитами з усіма своїми виписками і книгами та «по-справжньому» засівши за роботу, зуміє повернути собі колишнє натхнення. Але спочатку — мабуть, для того, щоб відтягнути першу мить, — вирішила гортати газету, яка лежала на столі, і раптом побачила фотографію на останній сторінці.

Тут же Джейн пригадався сон, який наснився їй уночі, а ще — ті безконечні хвилини, що їх вона просиділа в темряві, чекаючи світанку — лампу не запалювала, щоб не розбудити Марка. Він спокійно спав, до неї долинало його рівне дихання — і це навіть трохи її ображало. Так, спав він і справді як убитий. Тільки одне могло завадити йому заснути, коли поруч була подушка, — та й то ненадовго.

Сон був страшний, а навіть дуже страшні сни зазвичай тьмяніють, коли пробуєш їх переповідати. Втім, переповісти цей сон усе ж доведеться, інакше багато з того, про що піде мова далі, буде просто незрозумілим.

Отже, спершу їй наснилося обличчя — смагляве, бородате, з гачкуватим носом, словом, обличчя якогось іноземця. Воно навіювало страх — головно, мабуть, тому, що саме страх на ньому й читався. Рот був наполовину роззявлений, очі широко розплющені — такий вираз бачимо часом на обличчях людей, приголомшених якоюсь несподіваною звісткою. Проте цього разу щось підказувало їй, що тут шоковий стан триває вже кілька годин. Поступово вона розгледіла чоловіка, який скорчився в кутку невеликої кімнатки з вибіленими стінами і ніби чекав, що ось-ось з’являться ті, хто його туди запроторив, — і тоді станеться щось жахливе. Врешті-решт двері відчинилися й до кімнати увійшов інший чоловік — сивобородий, доволі пристойний на вигляд. В’язень начебто впізнав його, вони посідали і почали розмовляти. Раніше Джейн або розуміла, про що говорять люди в її снах, або просто їх не чула. Тепер же вона могла розібрати слова, але майже їх не розуміла, бо розмовляли французькою; це надавало сну дивовижної вірогідності, адже саме так воно було б і в реальному житті. Відвідувач, очевидно, повідомив в’язневі якусь приємну звістку, бо в очах у того зблиснула надія, і він сказав: «Tiens… ah… да marche»,^[1] та потім наче завагався і передумав. Проте сивобородий не відступав і далі на чомусь наполягав — тихо, але дуже настійливо. З виду він був ніби й нічого, проте віяло від нього якимсь холодом, а в пенсне відбивалося світло, тож побачити очі ніяк не вдавалося. Крім того, в нього були якісь аж надто білі зуби… словом, Джейн він не сподобався, і вже зовсім не подобалося їй те, що в’язень непокоївся дедалі сильніше й сильніше, аж доки на обличчі в нього не з’явився неприхований страх. Вона не розуміла, що саме йому пропонують, але якось здогадалася, що його засуджено до страти, а пропозиції чоловіка у пенсне викликають у нього страх ще більший, ніж сама смерть. Тут сон геть утратив будь-яку правдоподібність і перетворився на звичайний кошмар, бо сивобородий, поправивши пенсне і холодно посміхаючись, обіруч схопив в’язня за голову, різко повернув її, — Джейн пригадала собі, що торік улітку бачила, як знімають шолом із водолаза, — відкрутив і кудись поніс. Потім усе змішалося. Їй і далі снилася голова, але вже інша, з сивою бородою, довгою і хвилястою; борода та була припорошена землею, бо належала схожому на друїда старому в довгому плащі, якого викопували з землі у дворі якоїсь церкви. Спочатку Джейн не надто й непокоїлася, гадаючи, що це просто мертве тіло, та старий раптом заворушився. «Зупиніться! — закричала вона уві сні. — Не треба, він живий! Ви ж його розбудите!» Але ніхто її не послухав. Старий сів і заговорив нібито іспанською, і це чомусь налякало Джейн так сильно, що вона прокинулася.

Таким був той сон — не кращий і не гірший за багато інших поганих снів. Але кімната попливла у Джейн перед очима — щоб не упасти, вона аж сіла у крісло, — не тільки через спогади про те нічне жахіття. Річ у тім, що на фотографії у газеті була та сама голова, яка їй наснилася, перша (якщо тільки їх було дві) — не старого, а в’язня. Джейн не надто охоче взяла до рук газету і прочитала заголовок: «Страта Алькасана»; нижче дрібнішими літерами було написано: «Вченого-жінковбивцю гільйотиновано». Вона неясно пригадувала, наче вже щось чула про цю справу. Алькасан, відомий фізик-радіолог родом із Північної Африки, обірвав свою блискучу кар’єру в одній із сусідніх країн, отруївши власну дружину. То он звідки той сон! Значить, учора ввечері їй трапилося на очі це фото — обличчя й справді страшне… Але ні — газета ж сьогоднішня, ранкова. Тоді, звісно, вона бачила те обличчя на фотографіях у газетах раніше і забула, адже суд розпочався ще кілька тижнів тому. Було б чим тепер перейматися! Гаразд, час зайнятися все-таки Донном. Що тут у нас? Ага, ті двозначні рядки наприкінці «Алхімії любові»:

На розум у жінок не сподівайся; їм годиться хіба розважливість та м’якість матері…

«На розум у жінок не сподівайся…» А хіба хоч один чоловік сподівається від жінки розуму? Зрештою, не в тому річ… «Треба нарешті зосередитися, — сказала Джейн сама до себе і тут же подумала: — То бачила я раніше фото Алькасана чи ні?»

Через п’ять хвилин вона відсунула вбік книги, підійшла до дзеркала, надягнула капелюшок і вийшла з дому, й гадки не маючи, куди йде. Та куди завгодно, тільки б подалі від цієї кімнати, цього будинку…

2

Марк тим часом крокував униз до Бректонського коледжу, заклопотаний геть іншими думками. Він зовсім не помічав, як гарно виглядає ранкової пори вуличка, що спускалася до центральної, університетської частини містечка з горбистого передмістя, де мешкали вони з Джейн.

Я вчився в Оксфорді й люблю Кембридж, та все ж Еджстоу, гадаю, гарніше за них. По-перше, воно дуже маленьке. Жоден автомобільний, ковбасний чи мармеладний фабрикант не вподобав іще собі цього містечка, де розташувався крихітний університет. Окрім Бректонського, там є ще три коледжі: жіночий — за залізницею; Нортумберлендський — трохи нижче від Бректону, на березі річки Вайнд; і Герцогський — навпроти абатства. Студентів у Бректоні немає. Його було засновано 1300 року для десятьох учених мужів, які мали молитися задушу Генрі Бректона і вивчати англійські закони. З плином часу тих учених мужів стало сорок; із них тільки шестеро (не рахуючи професора Бекона) вивчають тепер право і ніхто, либонь, не молиться більше за душу Генрі Бректона. Марк Стадок займався соціологією і працював у коледжі ось уже п’ять років. Справи у нього йшли добре, і він відчував, що потрохи стає на ноги. Зрештою, якби й мав стосовно цього якісь сумніви — а нічого такого не було й у думці, — то від них усе одно не залишилося б і сліду, коли біля пошти він випадково зустрів Кері, і вони, ніби інакше й бути не могло, пішли до коледжу разом, обговорюючи порядок денний сьогоднішнього засідання. Кері був у Бретонському коледжі проректором.

— Звісно, — говорив Кері, — це забере купу часу. Можливо, засидимось аж до вечора. Реакціонери опиратимуться щосили, тут годі й сумніватися, та тільки що вони можуть супроти нас?

З тону Маркової відповіді ніхто б не здогадався, що оте «супроти нас» викликає в нього неабияку втіху Ще зовсім недавно він був «чужаком» і не надто добре розумів, чого, властиво, добивається «Кері зі своєю зграєю», як сам їх тоді називав; на засіданнях брав слово нечасто, а якщо й говорив, то нервово і трохи недоладно, абсолютно не впливаючи на перебіг подій. Тепер же він став своїм, а «зграя» перетворилася на «нас», «прогресистів», «найкращих людей коледжу». Все сталося якось раптово, і Марк ще не встиг до цього призвичаїтися.

— Гадаєте, вийде? — запитав він.

— Ясна річ, — відповів Кері. — На нашому боці і ректор, і скарбник, і всі до одного хіміки з біохіміками. Я розмовляв із Пелгемом і Тедом: за них можна поручитися. Я переконав Санчо, і тепер він з нами. Біл-«Віхола» може щось і встругнути, але нікуди він не дінеться, голосуватиме за нас. До речі, ви ж іще не знаєте: там буде Дік. Він приїхав учора перед самим обідом і відразу взявся до наших справ.

Стадок гарячково порпався в пам’яті, намагаючись здогадатися, хто такий Дік, та ще й зробити це так, щоб Кері нічого не зауважив. Пригадав, що один із найтихіших і найнепомітніших співпрацівників носить ім’я Річард і здивовано перепитав:

— Телфорд?

Втім, розуміючи всю абсурдність такого припущення, він постарався вкласти у своє запитання дещицю іронії.

— Боже мій, який іще Телфорд?! — розсміявся Кері. — Та ні. Я про лорда Фіверстоуна. Колись ми знали його як Діка Дивайна.

— Мені теж здалося, що Телфорд тут ні до чого, — Стадок і собі посміхнувся. — Добре, що Фіверстоун буде з нами. Знаєте, я ж його ніколи й не бачив.

— Та ну? — здивувався Кері. — Вам обов’язково треба з ним познайомитися. Послухайте, приходьте сьогодні до мене на обід. Його я теж запросив.

— З превеликою охотою, — щиро зрадів Стадок, а тоді, трохи помовчавши, запитав:

— До речі, а у самого Фіверстоуна все в порядку?

— Про що це ви? — не зрозумів Кері.

— Ну, пам’ятаєте, були розмови, що не можна тримати в раді коледжу людину, яка рідко коли тут і з’являється…

— А, Ґлосоп і вся та маячня… нічого з того не буде. Це ж просто казна-що, вам не здається?

— Між нами кажучи, так воно і є. Та все ж, як по правді, зовсім не просто пояснити сторонній людині, з яких причин чоловік, котрий майже весь свій час проводить у Лондоні, числиться водночас членом ради Бретонського коледжу. Вотсоп, думаю, назвав би ці причини геть неістотними.

— Ну, не скажіть, пояснити це не так уже й складно. Хіба не важливо для такого коледжу, як наш, мати свою людину у столиці — та ще й людину вельми впливову? Цілком можливо, що Дік увійде до наступного кабінету міністрів. Та й зараз, у Лондоні, він приносить нам незрівнянно більше користі, ніж той Ґлосоп та іже з ним, нехай навіть вони просидять тут ціле життя!

— Щира правда, звісно. Та спробуйте викласти все це на засіданні ради…

— Знаєте, — перебив Марка Кері, і голос у нього зазвучав трохи прохолодніше, — треба, мабуть, сказати вам одну річ про Діка…

— І що ж це?

— Саме він наполіг на тому, щоб вас прийняли до нашого коледжу.

Марк промовчав. Він не любив, коли йому нагадували, що колись він не тільки не входив до гурту «прогресистів», а й узагалі не був членом Бректонського коледжу. Та й сам Кері подобався йому далеко не завжди… принаймні, не в такі-от хвилини.

— Так-так, — вів далі проректор, — основним вашим суперником був Деністон і, між нами кажучи, його праці багато кому сподобалися більше. Проте Дік наполягав, що ви — саме той, хто нам потрібен. Він пішов до Герцогського коледжу, все там про вас рознюхав і гнув своє: праці, мовляв, працями, а нам потрібна саме така людина, і все тут. Мушу визнати, він мав рацію.

— Дуже мило з вашого боку, — мовив Стадок і дещо іронічно вклонився. Новий поворот у розмові його здивував. У Бректоні, як, мабуть, і в багатьох інших коледжах, здавна існувало неписане правило ніколи не згадувати обставин залучення того чи іншого члена до коледжу при ньому самому. Досі Марк якось не здавав собі справи, що «прогресисти» готові вже були відмовитися і від цієї традиції. Не здогадувався він і про те, що потрапив до коледжу не стільки через свої здібності, скільки завдяки чиїйсь протекції, а вже й поготів — що його кандидатуру мало не провалили. Марка охопило дивне почуття — от наче він допіру довідався, що його батько колись мало не одружився з іншою жінкою.

— Так, — продовжував тим часом Кері, — тепер уже зрозуміло, цілком зрозуміло, що Деністон нам не підійшов би. Звісно, колись він виявляв просто блискучі здібності, але відтоді геть пустився берега, зовсім звихнувся на тому своєму дистрибутизмі… Кажуть, може й у монастир піти.

— Та все ж дурнем його не назвеш, — озвався Стадок.

— Я радий, що ви познайомитесь з Діком, — перевів розмову на інше Кері. — В нас обмаль часу, але я хотів би ще поговорити з вами про одну річ, яка безпосередньо його торкається.

Стадок запитально глянув на нього.

— Ми з Джеймсом і ще кількома друзями гадаємо, — трохи понизив голос Кері, — що Діка варто обрати наступним ректором… Ну, ось ми й прийшли.

— Ще немає дванадцятої, — сказав Стадок. — Може, зайдемо до «Брістолю» та перехилимо по чарці?

Кері не заперечував, тож вони подалися до пабу. Якщо хочеш бути своїм, то треба часом і почастувати колег-«прогресистів», хоч Стадокові тут доводилося важче, адже Кері був неодружений та ще й отримував проректорську платню. Втім, атмосфера у «Брістолі» панувала приємна, і Стадок замовив подвійне віскі для свого колеги та півпінти пива для себе.

З

Того єдиного разу, коли я гостював у Бректоні, мені вдалося вмовити господаря відпровадити мене до лісу і на годину залишити самого. Він вибачився за те, що мусить замкнути за мною браму на ключ.

Мало кого впускають до Бретонського лісу. Брама роботи Ініго Джонса — то єдиний шлях, яким туди можна потрапити. Сам ліс, що тягнеться десь на милю зі сходу на захід смугою із півмилі завширшки, оточений високою стіною. Коли ви заходите з вулиці і прямуєте туди через коледж, то вам неодмінно дедалі сильніше здаватиметься, наче ви проникаєте у святая святих. Спершу треба пройти через Ньютонівський двір — всипаний гравієм прямокутник, зусібіч оточений гарними, хоч і надто пишними будівлями у григоріанському стилі; далі слід звернути у прохолодний, схожий на тунель прохід, де навіть опівдні зовсім темно, хіба що праворуч відчинено двері до зали — тоді ви мигцем побачите відблиски денного світла на стінах; по ліву руку вам впадуть у вічі дверцята до комори, звідки повіває запах свіжого хліба. Та ось прохід закінчується, і ви опиняєтесь у критій аркаді, що тягнеться навколо значно меншого за попередній двору, званого Республіканським; це вже найдавніша, середньовічна частина коледжу Після сухого, сірого гравію трава під ногами виглядає напрочуд зеленою; тут панує тінява й затишок, і навіть кам’яні колони не можуть зіпсувати цього враження. Неподалік стоїть каплиця, а звідкілясь згори долинають хрипкі, скреготливі звуки: то натужно працює механізм великого старовинного годинника. Тож ви йдете тією аркадою, повз таблиці, урни та бюсти, встановлені у пам’ять про давно померлих членів Бректонського коледжу, сходите вниз кількома низенькими східцями і потрапляєте до залитого денним світлом двору, названого на честь леді Еліс. Зобабіч на вас поглипують підсліпуватими очима мансардних вікон трьохсотлітні будинки — невибагливі, з порослими мохом стінами, вкриті потьмянілою від часу черепицею. Ви буцім опиняєтесь у милому серцю давньому протестантському світі, а на думку приходить, либонь, Баньян або Волтонові «Життєписи». З четвертого боку прямокутного двору, попереду, будинків немає; там росте кілька в’язів і стоїть якась стіна. Щойно тут ви вперше чуєте дзюркотіння води і туркотіння горлиць у лісі; вулиця вже так далеко, що жодні звуки звідти сюди не долітають. У стіні є двері, а за ними — крита галерея з вузькими вікнами, що виходять на обидві сторони. Виглянувши назовні, можна побачити, що ви переходите через міст, під яким котить свої темні води Вайнд. Мета вже зовсім близько. В кінці мосту є хвіртка, що веде на майданчик для гри в кеглі, а далі — висока стіна, за якою крізь браму роботи Ініґо Джонса можна побачити осяяну сонцем зелень і глибокі тіні.

Як на мене, то почасти саме та стіна пояснює, чому Бретонський ліс завжди вважався особливим — адже нікому й на гадку не спаде обгороджувати звичайнісіньку, непримітну місцину високою стіною. Коли я ступив на м’яку траву під деревами, то мав таке відчуття, наче мене тут чекають. Дерева у лісі ростуть доволі густо, щоб можна було постійно бачити трохи віддалік суцільний покрив зеленої листви, проте водночас вам увесь час здається, наче ви на галявині — бо ж крокуєте вперед у м’якому сонячному сяйві, а довкола панує примарне царство тіней. Якщо не рахувати овець, які паслися попід деревами — власне завдяки їм трава не виростала висока — і час від часу піднімали свої довгасті, пришелепкуваті морди, щоб поглянути на мене, я був тут сам-один; утім, то була самотність, яку відчуваєш радше у великому порожньому будинку, аніж десь на природі. Пригадую, я подумав тоді: «У дитинстві мені було б тут або дуже страшно, або дуже добре». За мить з’явилася інша думка: «Але ж, залишаючись на самоті — по-справжньому на самоті, — кожен стає дитиною… хіба ні?» Юність і старість, очевидно, торкаються лишень поверхні нашого життя.

Півмилі — шлях на позір недалекий, проте мені здавалося, що збігло хтозна-скільки часу, заки я сягнув серцевини, самого осереддя лісу. Я точно знав, що це осереддя — тут, адже побачив те, задля чого, властиво, сюди й прийшов. То було джерело; вниз до нього вело кілька вищерблених східців, а береги колись давно вимостили каменем; від цього мурування збереглися, щоправда, тільки жалюгідні рештки. Я не став сходити донизу, а просто ліг на траву, простягнув уперед руку і легенько торкнувся пальцями древніх каменів. Переді мною лежало серце Бректонського чи то пак Бреґдонського лісу: саме з цим місцем було пов’язано безліч легенд, і я мав підозру, що якби не джерело, то, можливо, й коледж тут не з’явився б. Археологи в один голос стверджували, що береги обмурували каменем наприкінці римсько-британської доби, напередодні англосаксонського вторгнення. Ніхто не міг з упевненістю сказати, який зв’язок існував між Бреґдонським лісом і родом правника Бректона, проте мені здається, що Бректони скористалися випадковим збігом, і чи то самі повірили, чи змусили повірити інших у те, що все це не просто так. Звісно, якщо хоч половина всього, що розповідають про те місце, — правда, то ліс набагато старший за Бректонів. Ледве чи сьогодні хтось надаватиме великої ваги Страбоновому «Балахтону», але саме ця книга в XVI столітті спонукала одного з ректорів коледжу сказати, що «Британію ще в найдавніші часи годі було уявити без Бреґдону». Втім, середньовічна пісня повертає нас не далі як у чотирнадцяте століття:

Ці рядки ясно свідчать про те, що вже тоді джерело, ще за римських часів обмуроване каменем, було відоме як «Мерлінова криниця», хоч у письмових джерелах ця назва вперше згадується тільки за правління королеви Єлизавети, коли славний ректор на ймення Шовел звелів обгородити ліс стіною, аби «покласти край усім нечестивим і язичницьким забобонам та віднадити простолюд від святкувань, травневих ігрищ, танців, вистав і випікання Морґаниного хліба, які досі влаштовували біля джерела, у просторіччі званого Мерліновим; усе вищезгадане слід викоренити і заборонити як неподобну суміш папізму, язичництва, неуцтва та несосвітенної глупоти». Втім, це аж ніяк не означає, що коледж і сам перестав цікавитися цією місциною. Ледь устиг старий доктор Шовел, що прожив мало не сто літ, захолонути в могилі, як один із Кромвелевих генералів, вважаючи своїм обов’язком руйнувати «священні гаї та пагірки», послав кількох вояків із наказом надихнути місцевий люд на означену благочестиву справу. Кінець кінцем усе закінчилося нічим, але в самому серці Бретонського лісу між вояками та членами коледжу сталася сутичка, і на самісіньких східцях, що ведуть униз до джерела, випущена з мушкета куля насмерть вразила вельми вченого і побожного Річарда Крова. Щоб звинуватити Крова чи то у прихильності до папістів, чи у язичництві, потрібна була, мабуть, неабияка сміливість, та все ж подейкують, що останні його слова звучали так: «Отакої, добродії, якщо вже сам Мерлін, син диявола, вірно служив своєму королеві, то яка ж ганьба впаде на вас, сучих синів, — бунтівників і царевбивців?» А ще кожен ректор у день свого обрання неодмінно випивав повну чашу води з Мерлінового джерела; цієї традиції дотримувалися завжди, за будь-яких обставин, а сама та чаша, дуже давня і гарна, вважалася найбільшим скарбом Бректонського коледжу.

Я думав про все це, лежачи на траві біля джерела, яке, звісно, било тут і за Мерлінових часів — якщо тільки той Мерлін і справді жив колись на білому світі. Саме тут сер Кенельм Діґбі бачив якось літньої ночі дивне видіння; тут писав вірші Колінз і плакав Ґеорґ III; тут блискучий поет і загальний улюбленець Натаніель Фокс створив свою знамениту поему — і через три тижні наклав головою у Франції. Навколо панував такий спокій, а під густим покровом із листви було так затишно, що я й сам незчувся як заснув і прокинувся тільки почувши голос приятеля, що кликав мене ген-ген здалека.

4

Найсуперечливішим питанням, що мало розглядатися на засіданні ради коледжу, був продаж Бретонського лісу. В ролі покупця виступав HIKE — Національний інститут координованих експериментів, якому потрібна була ділянка для нової будівлі, де працівники цього непересічного закладу почувалися б зручніше. HIKE був одним із перших наслідків союзу між державою і лабораторною наукою — союзу, який дає багатьом розсудливим людям підстави сподіватися, що наш світ врешті-решт таки зміниться на краще. Передбачалося, що невдовзі буде усунуто майже всі набридливі перепони, які досі значно вповільнювали розвиток науки у країні. Прихильники прогресу вважали ці перепони наслідком «зашкарублого формалізму і доктринерства». Фінансових проблем в інституту також майже не було — адже держава, спроможна під час війни щоденно витрачати десятки мільйонів на армію, вже напевне може дозволити собі вділяти кілька мільйонів на місяць для надзвичайно перспективних досліджень, до того ж у мирний час. Силует запроектованої споруди інституту не загубився б навіть на тлі нью-йоркських хмародерів, штат мав бути просто велетенським, а ставки — королівськими. Сенат Еджстоуського університету наполегливо і дипломатично відволікав увагу керівників нового інституту від Оксфорда, Кембриджа і Лондона, які по черзі розглядали як імовірні осередки його діяльності. Не раз і не два еджстоуським «прогресистам» здавалося, що все втрачено, але тепер вони піднеслися духом. Якщо HIKE вдасться отримати бажану ділянку, то інститут переїде до Еджстоу, і тоді в місті неодмінно нарешті почнеться рух — тут усі були єдині. Кері якось навіть засумнівався, чи вдасться Оксфорду і Кембриджу за таких обставин зберегти свій статус головних університетських центрів країни.

Якби таке питання було винесене на засідання ради коледжу років три тому, Марк Стадок цілком небезпідставно очікував би запеклої сутички між поборниками прогресу та загальної користі і сентиментальними прихильниками краси. Проте сьогодні, займаючи своє місце у видовженій горішній залі з вікнами, які виходили на південний бік двору леді Еліс, він нічого такого не чекав — адже знав уже, що справді важливі питання вирішуються не так.

«Прогресисти» гнули свою лінію з неабиякою майстерністю. Більшість членів ради ані гадки не мала про те, що на засіданні розглядатимуть питання про продаж лісу. Звісно, у порядку денному був пункт під номером 15 — «Продаж земель коледжу», та оскільки такі питання розглядалися майже на кожному засіданні, це не викликало особливого зацікавлення. З іншого боку, під номером 1 стояли «Питання, що стосуються Бреґдонського лісу», начебто ніяк не пов’язані з продажем. Ознайомити присутніх із цими питаннями взявся проректор Кері, який до того ж мав зачитати членам ради кілька листів. Перший лист надійшов від Товариства охорони пам’яток. Як на мене, його автори трохи промахнулися, поєднавши в одному листі відразу дві вимоги; з їхнього боку було б значно розсудливіше обмежитися простою констатацією того, що стіна навколо лісу знаходиться у достоту жалюгідному стані. Натомість вони відразу ж повели мову про те, що стіну потрібно негайно реставрувати, і навіть дозволили собі нагадати, що вже доносили це до відома коледжу раніше. Серед членів ради почалося глухе ремство, а коли насамкінець прозвучало припущення, що коледж міг би виявити трохи більше гостинності до відомих знавців старовини та археологів, які хотіли оглянути джерело, ремство стало відвертим. Мені не хотілося б звинувачувати проректора в навмисному перекручуванні змісту, проте Кері, читаючи листа, не мав, очевидно, жодного наміру приховувати чи принаймні якось згладжувати недоліки цього послання. Словом, коли проректор нарешті дочитав того злощасного листа і сів на своє місце, мало не кожного з присутніх вже аж розпирало від бажання довести всьому світові, що Бреґдонський ліс є приватною власністю Бректонського коледжу, і взагалі, краще б він, отой світ, пильнував своїх справ і не пхав носа до чужого проса. Тоді Кері знову підвівся, щоб зачитати ще одного листа — цього разу від спіритів, які хотіли отримати дозвіл на проведення досліджень у лісі, «де, кажуть, відбувалися різні дивні явища». Цей лист був безпосередньо пов’язаний із третім листом, якого Кері, з дозволу ректора, також зачитав присутнім; писали з кіностудії, де знали про прохання спіритів і хотіли зняти фільм — не про ті «дивні явища», а про те, як спірити їх шукатимуть. В результаті Кері було вповноважено написати на всі три листи короткі відмови.

Потому почувся новий голос — то звівся на ноги і заговорив лорд Фіверстоун. Він висловив цілковиту згоду з реакцією ради на згадані вище зухвалі листи, проте тут-таки зазначив, що стіна довкола лісу й справді знаходиться у вельми незадовільному стані. Чимало членів ради — втім, Стадок до них не належав, — одразу ж уявили собі, що ось зараз Фіверстоун поставить нарешті на місце «того Кері з його зграєю», і неабияк збадьорилися. Тієї ж миті зірвався на ноги і Джеймс Базбі, скарбник. Він повністю погодився з лордом Фіверстоуном, але додав, що відповідно до своїх повноважень радився нещодавно зі спеціалістами стосовно стану стіни, а тому має підстави стверджувати, що «незадовільний» — слово надто м’яке, і якось врятувати ситуацію можна хіба звівши довкола лісу нову стіну. Називати необхідну для цього суму йому страшенно не хотілося, і коли він нарешті здався, члени ради аж охнули, а лорд Фіверстоун холодно поцікавився: невже скарбник і справді пропонує коледжу піти на такі витрати? Базбі (кремезний колишній священик із кошлатою чорною бородою) трохи роздратовано відповів, що нічого він не пропонує, бо це питання можна розглядати тільки у тісному зв’язку з важливими міркуваннями стосовно фінансового становища коледжу, які він викладе пізніше. Після цих доволі лиховісних слів настала невелика пауза, а тоді до дискусії стали один по одному долучатися опоненти «прогресистів» — «чужаки» й «реакціонери». Багато хто з них ніяк не міг повірити, що будувати навколо лісу нову стіну — то єдиний вихід. «Прогресисти» дали їм поговорити хвилин десять. Потім знову в усіх присутніх почало складатися враження, наче лорд Фіверстоун ллє воду на млин противників прогресу, адже він запитав: невже керівництво коледжу бачить тільки два варіанти розвитку подій — будувати нову стіну або зробити Бреґдонський ліс відкритим для загалу? Лорд наполягав, що хоче почути чітку й однозначну відповідь, і декому з «чужаків» навіть здалося, що він надто вже напосівся на бідного скарбника. Той же нестерпно довго терся та м’явся і врешті-решт ледь чутним голосом зізнався, що й справді — суто теоретично — обмірковував деякі інші варіанти. Можна, приміром, обнести ліс колючим дротом… та далі все потонуло в обуреному гаморі, над яким підносився хіба голос старого каноніка Джуела: «Краще вже його вирубати!» Кінець кінцем питання відклали до наступного засідання ради.

Про що йшлося в наступному пункті порядку денного, мало хто зрозумів достеменно. Кері взявся зачитувати довжелезне листування між коледжем і університетським сенатом на предмет запропонованого приєднання HIKE до Еджстоуського університету. В обговоренні, яке розпочалося опісля, найчастіше звучало слово «обов’язок». «Наш коледж, — говорив Вотсон, — зобов’язався надавати новому інституту повну підтримку». «Ми, образно кажучи, зв’язали собі руки й ноги, — говорив Фіверстоун. — Університет отримав карт-бланш». Що насправді за всім цим крилося, ніхто з «чужаків» так і не зрозумів. Вони пам’ятали, що на попередньому засіданні запекло боролися проти HIKE та усього з ним пов’язаного, але зазнали поразки; проте що означала ця поразка, не збагнув тоді ніхто. Хоч Кері й давав на кожне запитання розлогу відповідь, щоразу це призводило лише до того, що його опоненти дедалі більше заплутувалися у непрохідних нетрях університетського статуту та ще заплутаніших хитросплетіннях відносин між коледжем і університетом.

Як наслідок, у присутніх склалося враження, що переїзд HIKE до Еджстоу — для їхнього коледжу тепер питання честі.

Обговорення затягувалося, і не один член ради вже подумував про те, що час і пообідати, та коли Кері перейшов до пункту 3, це викликало серед присутніх неабияке пожвавлення — адже то була «Постанова про виправлення недоліків в оплаті праці молодших наукових співробітників». Я не говоритиму тут про те, скільки отримували тоді молодші наукові співробітники Бректонського коледжу; зазначу тільки, що цього ледь вистачало на витрати, пов’язані з проживанням у коледжі — а це була обов’язкова умова. Стадок, який ще зовсім недавно й сам до них належав, дуже їм співчував і добре розумів, чому молоді науковці враз зосередилися і насторожилися. Якщо постанову затвердять, то це означатиме, що вони зможуть придбати собі новий костюм, принаймні раз на рік відпочити, їсти на обід м’ясо і купувати хоча б половину потрібних книг, а не п’яту частину. Коли скарбник підвівся, щоб відповісти Кері, до нього було прикуто чимало напружених поглядів. Базбі, звісно, сподівався, що ніхто не сумнівається: він і сам не в захваті від того, що в 1910 році, коли додавалися нові пункти до 18-го параграфу 17-ої статті Статуту, з молодшими працівниками повелися так негарно, і це становище, ясна річ, бажано було б виправити, та все ж, як скарбник, він зобов’язаний зазначити, що ось уже вдруге на цьому засіданні членам ради пропонують прийняти рішення, яке потягне за собою надзвичайно великі фінансові витрати, тож, як і раніше, йому залишається хіба сказати, що це питання можна розглядати тільки у контексті поточного фінансового становища коледжу, яке він має намір окреслити після перерви. Далі всі говорили і говорили, але ніхто так і не спромігся відповісти скарбникові, розгляд питання відклали, і коли чверть на другу члени коледжу висипали з зали для засідань у двір — не в одного вже розболілася голова й геть усім хотілося їсти і курити, — молодші співробітники лишень дійшли висновку, що нова стіна навколо лісу і підвищення їхньої платні — речі взаємовиключні. «Цілий ранок ми блукаємо тим клятим лісом», — сказав один із них. «Ага, — підтакнув інший, — ще й досі з нього не вибралися».

У такому настрої члени ради й повернулися за якийсь час назад до зали, щоб розглянути фінансові питання. В центрі уваги перебував тепер, звісно, скарбник Базбі. Надворі було тепло й сонячно, а в залі стояла важка задуха, яка вкупі з монотонним плином скарбникової мови поступово й непомітно немов гіпнотизувала присутніх; цьому, здавалося, сприяв навіть блиск його зубів, які на тлі густої чорної бороди видавалися просто-таки сліпуче білими. Працівники коледжів зазвичай не надто тямлять у грошових справах; якби вони справді зналися на фінансах, то ледве чи працювали б у коледжах. Тож напевне присутні зрозуміли тільки одне: становище не просто складне, а мало не катастрофічне. Наймолодші і найменш досвідчені перестали гадати, яке рішення прийме рада — звести нову стіну навколо лісу чи все ж підвищити їм платню; натомість вони злякалися, що невдовзі їхній коледж узагалі може закритися, бо ж, судячи зі слів скарбника, такої скрути він іще не переживав ніколи. Старшим, утім, вже не раз доводилося вислуховувати подібні речі, тож вони особливо й не переймалися, адже кожен новий скарбник мав за святий обов’язок чи не на кожному засіданні ради нарікати на надзвичайно складне фінансове становище. Я й на мить не дозволю собі припустити, що скарбник Бректонського коледжу згущував фарби. Дуже рідко великий заклад, безмежно відданий ідеалам науки, може похвалитися хоча б частковою відсутністю проблем із фінансами. Базбі викладав свої міркування просто бездоганно. Кожне його речення могло б послужити взірцем дохідливості, і якщо слухачам чи не всі окремо взяті твердження були набагато зрозумілішими, ніж загальна картина, то їм залишалося нарікати хіба на себе. Рада одностайно схвалила деякі дрібні поправки, запропоновані скарбником, а тоді члени у доволі стриманому гуморі вирушили пити чай. Стадок скористався нагодою, аби зателефонувати Джейн і сказати, що затримається на роботі і додому на обід не прийде.

Тільки десь біля шостої години всі підняті раніше питання звелися нарешті до одного: продажу Бреґдонського лісу. Звісно, «продажем Бреґдонського лісу» це не називали; скарбник говорив щось про «продаж ділянки, зафарбованої рожевим кольором на плані, який я, з дозволу ректора, пущу зараз довкола столу». Втім, він відверто зізнався, що ділянка, на яку претендує HIKE, охоплює і частину лісу. Справді, коледж зберігав за собою смужку землі футів п’ятнадцять завширшки з південного боку Бреґдону. Члени ради заходилися вивчати план; маленький і не надто точний, він годився тільки для того, щоб скласти собі більш-менш загальне уявлення. У відповідь на запитання Базбі визнав, що, на жаль — чи на щастя, — джерело знаходиться на території, яка відходить інституту Ясна річ, працівники коледжу матимуть право безперешкодного доступу до нього, а інститут бере на себе зобов’язання утримувати саме джерело і викладену каменем ділянку навколо у стані, який не викликатиме нарікань у найприскіпливіших археологів світу Жодних порад скарбник не давав, а натомість просто назвав суму, яку HIKE пропонував коледжу Після цього в залі запанувало неабияке пожвавлення. Переваги угоди з інститутом падали всім до ніг, наче спілі плоди. Проблема стіни вирішувалася сама по собі; те ж можна було сказати і про проблему охорони пам’яток старовини; коледж отримував значну фінансову допомогу; молодшим науковим співробітникам піднімали платню. Крім того, з’ясувалося, що в місті не було більше ділянок, які викликали б зацікавлення у HIKE, й у разі відмови керівництво інституту збиралося переїхати до Кембриджа. Після тривалих розпитувань скарбник навіть натякнув, що один кембриджський коледж буцімто зовсім не проти відступити велику ділянку землі, яка йому належить.

Кілька твердолобих консерваторів, для яких Бреґдонський ліс становив чи не найбільшу в житті цінність, ніяк не могли прийти до тями і збагнути, що ж насправді відбувається; здавалося, їм геть відібрало мову. Коли ж вони нарешті оговталися, то опинилися в дуже невигідному становищі; їх ледь не виставили на посміх, бо виходило, що вони сплять і бачать, як би то обгородити цілий Бреґдонський ліс колючим дротом. Коли врешті-решт на ноги звівся напівсліпий старий Джуел, у якого тремтіли руки і сльозилися очі, його голос зовсім потонув у загальному схвальному гаморі. Багато хто повернувся — дехто із щирим захопленням, — щоб поглянути на чітко окреслений профіль і напівдитяче, обрамлене сивим волоссям обличчя, яке видавалося ще блідішим на тлі сутінків, що вже почали непомітно заполонювати довгу залу. Та говорив канонік дуже тихо, і почути його могли тільки ті, хто сидів поруч. Тієї ж миті підхопився з місця і лорд Фіверстоун. Він випростався, склав руки на грудях і сказав, дивлячись старому просто у вічі:

— Якщо канонікові Джуелу нічого нам сказати, то чи не краще йому просто помовчати?

Джуел сягнув поважного віку вже перед Першою світовою, коли до старших людей ще ставилися з повагою, й так і не зумів призвичаїтися до сучасного світу. Він збентежено глянув на Фіверстоуна, і багато кому здалося, що канонік збирається з думками, аби дати лордові належну відповідь, та старий раптом лишень безпорадно розвів руками і поволі опустився на своє місце.

Справу було зроблено.

5

Вийшовши того ранку з дому, Джейн подалася до центру містечка і купила собі капелюшка. Вона завжди трохи зневажливо ставилася до жінок, які купують собі капелюшки десь так, як чоловіки купують собі випивку, — щоб заспокоїти нерви та підбадьоритися, — але їй навіть на думку не спало, що ось зараз вона робить точнісінько те саме. Джейн полюбляла одяг доволі строгого покрою і не надто яскравих кольорів, щоб кожному з першого погляду було зрозуміло: перед ним — людина серйозна й розважлива, а не якась там вітрогонка; їй здавалося, що все те шмаття її зовсім не цікавить. Тож вона навіть трохи роздратувалася, коли, виходячи з крамниці, наштовхнулася просто на пані Дімбл, яка відразу ж защебетала:

— О, привіт, люба!Що, купили собі нового капелюшка? То їдьмо до нас на обід, заодно й приміряєте обновку Сесіл чекає в машині тут за рогом.

На останньому курсі Джейн училася в Сесіла Дімбла, викладача з Нортумберлендського коледжу. Його дружина, яку називали просто «матінкою Дімбл», взяла собі за звичку опікуватися чи не всіма дівчатами з її групи. Не так уже й часто трапляється, щоб дружини університетських професорів приязно ставилися до студентів — а особливо до студенток, — проте пані Дімбл, здавалося, й справді їх полюбила, і вони постійно товклися у домі Дімблів, що стояв ген за рікою. До Джейн вона відчувала особливу симпатію; трапляється, що жваві й життєрадісні бездітні жінки прив’язуються отак до дівчат, яких вважають дуже милими, хоч і дещо легковажними. Останнім часом Джейн бувала у Дімблів не так часто, як раніше, і через це її трохи гризло сумління, тож вона не стала відмовлятися від запрошення. Вони переїхали міст через Вайнд на північ від Бректону, а тоді повернули на південь уздовж ріки, проминули приватні будиночки на околиці, норманську церкву, і прямою дорогою, що котилася вниз поміж стіною Бреґдонського лісу з одного боку і низкою високих тополь — з іншого, дісталися до садиби Дімблів.

— Як тут у вас гарно! — вихопилося у Джейн, коли вона вибралася з машини. Справді, сад Дімблів славився на ціле місто.

— Що ж, милуйтеся, поки ще можна, — озвався доктор Дімбл.

— Про що це ви? — здивовано спитала Джейн.

— Як, ти їй ще не сказала? — повернувся Дімбл до дружини.

— Та мені й самій це ніяк у голові не вкладається, — відповіла та. — Зрештою, пан Стадок працює у Бректоні, тож Джейн, мабуть, усе відомо.

— Уявлення не маю, про що ви говорите, — сказала Джейн.

— Ну, бачите, ваш коледж поводиться з нами дуже негарно… словом, нас звідси виганяють. Не хочуть продовжувати термін оренди.

— О Боже! — вигукнула Джейн. — Я навіть не знала, що ця земля належить Бректону.

— Отакої! — зажурилася пані Дімбл. — Звісно, одна половина світу й гадки не має, як живе друга половина. А я ж думала, що ви там умовляєте свого чоловіка принаймні спробувати нас порятувати…

— Марк ніколи не говорить зі мною про роботу.

— Добрі чоловіки з дружинами про справи не говорять, — підтримав її Дімбл, — хіба про чужі. От і моя Маргарет знає все про Бректон і нічого — про Нортумберленд. То що, ходімо обідати?

Дімбл здогадувався, що Бректон збирається продати ліс і загалом усі свої володіння на тому боці річки. Вся та місцина здавалася йому ще кращою та затишнішою, ніж тоді, коли він тільки-но оселився тут двадцять п’ять років назад, і йому страшенно кортіло поговорити про це з дружиною одного з працівників Бректонського коледжу.

— З обідом тобі доведеться почекати, доки я не побачу нового капелюшка Джейн, — мовила матінка Дімбл і швиденько повела гостю за собою нагору, втягуючи її у старомодну жіночу балачку. Джейн усе це було не надто до вподоби, та все ж їй трохи полегшало на серці; безперечно, вони з пані Дімбл мали дуже різні погляди на життя, але з деякими її словами Джейн не могла не погодитися. Коли капелюшок нарешті відклали вбік, пані Дімбл раптом запитала:

— У вас усе гаразд, люба?

— Звісно, — відповіла Джейн. — А що? Чому ви питаєте?

— Просто ви самі на себе не схожі…

— Та ні, в мене все добре, — сказала Джейн, а про себе подумала: «Ну от, їй же до смерті хочеться знати, чи я часом не чекаю дитини. У таких жінок завжди одне в голові…»

— Можна, я вас поцілую? — ні з того ні з сього спитала пані Дімбл.

«Оце так питаннячко! — подумала Джейн. — Справді, „на розум у жінок не сподівайся“». Вона хотіла відповісти: «Звичайно», та натомість цілком несподівано і з превеликою досадою усвідомила, що плаче. А тоді пані Дімбл раптом стала для неї просто «дорослою» — такою собі велетенською, теплою і м’якою істотою, до якої, бувало, біжиш у дитинстві вся заплакана, коли розіб’єш коліно або зламається улюблена іграшка. Коли на пам’ять Джейн приходили дитячі роки, вона часто пригадувала, як іноді намагалася будь-що вивернутися з маминих чи няниних обіймів — адже вважала себе вже «великою». Тепер же вона ніби повернулася у ті часи, коли нерідко сама бігла до них від страху чи горя, шукаючи хоч якоїсь утіхи. Взагалі-то потреба в утісі кардинально суперечила всім сучасним поглядам на життя, та, доки вони зійшли донизу, Джейн встигла розповісти пані Дімбл, що дитини не чекає, але трохи сумує, бо дуже самотня, а ще їй наснився страшний сон…

За столом доктор Дімбл завів мову про легенди артурівського циклу.

— Просто дивовижно, — говорив він, — як там усе сходиться, навіть в дуже пізній версії, у Мелорі. Ви зауважили, що герої ніби діляться на дві групи? З одного боку чи, радше, в центрі — Ґвіневра, Ланселот і чимало іншого люду, всі надзвичайно вишукані і шляхетні, в них немає нічого специфічно британського. Але на задньому плані, так би мовити, за Артуром, купчаться всі ті темні постаті — Морґана з Морґаузою і багато інших; вони відзначаються питомо британськими рисами і зазвичай налаштовані до короля вороже, хоч і доводяться йому ріднею. І потім, усе там просто просякнуте магією… Пригадуєте ті чудові рядки про королеву Морґану, яка «підпалила цілий край жіночим чародійством»? Мерлін, звісно, теж типовий британець, хоч він і не ворог королю. Вам не здається, що це — прекрасно змальована картина британської дійсності напередодні англосаксонського завоювання?

— Що саме ви маєте на увазі, докторе Дімбл? — Джейн не зовсім вловила думку співрозмовника.

— Ну, бачите, одну частину населення становили, скажімо, «майже римляни». Вони носили тоги, розмовляли латиною, яка, втім, зазнала сильного кельтського впливу, — нам би вона здалася подібною на іспанську. Крім того, всі вони на той час уже були християнами. Але в глибині країни, за густими лісами правили, либонь, справжні давньобританські царки, які говорили мовою, схожою на сучасну валлійську, а за жерців у них були друїди…

— А ким же був тоді сам Артур? — запитала Джейн. Вона ледь не зніяковіла, коли відчула, як на словах «подібною на іспанську» в неї тенькнуло серце.

— У цьому, власне, й питання, — відповів доктор Дімбл. — Схоже, Артур походив із давнього британського роду, але був християнином і осягнув римське військове мистецтво; він намагався — і не без успіху — об’єднати країну. Його британській рідні це не припало до вподоби, а романізоване населення — всі ті Ланселоти та Лайонели — дивилося на бритів звисока. Саме тому сер Кей постає у тих легендах таким собі вайлуватим селюком: адже він належав до одного з місцевих родів. І за всім цим так і відчувається ледь прихований потяг назад, до друїдизму…

— А яке місце посідає тут Мерлін?

— Мерлін? О, це постать надзвичайно цікава… Хтозна, можливо, спроба виявилася невдалою тільки через те, що він помер так скоро… Вам ніколи не впадало у вічі, якою достоту химерною постаттю був Мерлін? Він не належить до негідників, та водночас — чаклун. Друїд, щодо цього немає сумнівів, але знає геть усе про святий Грааль. «Син диявола» — твердить поговір, але ж Лайямон дає нам зрозуміти, ще це не зовсім так. Пам’ятаєте: «На небесах живе багато різних істот. Деякі з них добрі, а деякі — злі».

— Все це звучить доволі загадково. Раніше я над цим і не замислювалася.

— Я часто думаю собі, — мовив доктор Дімбл, — чи не був Мерлін часом останнім представником чогось забутого, чогось такого, що зникло, відійшло у небуття, коли всі зв’язки з надприродним опинилися в руках або у священиків, або у чаклунів, образно кажучи, або у білих, або у чорних.

— Ну, годі вже тобі, годі, — втрутилася в розмову пані Дімбл, зауваживши, що Джейн ці слова наче трохи збентежили. — Так чи інакше, якщо той Мерлін і жив колись на світі, то це було дуже давно. Він помер багато століть тому і похований, як усім нам відомо, тут неподалік, у Бреґдонському лісі.

— Похований, але, кажуть, не помер, — поправив дружину доктор Дімбл.

Джейн мимоволі зойкнула — добре хоч, що не надто гучно, — а господар продовжував, ніби розмірковуючи вголос:

— Цікаво, що там знайдуть, коли почнуть копати рови під фундамент для того HIKE…

— Спочатку глину, а потім — воду, — сказала пані Дімбл. — Не думаю, що там і справді можна щось побудувати.

— Еге ж, — погодився з нею чоловік. — То навіщо тоді вони взагалі сюди перебираються? Не схоже, щоб той куций кокні Джулз був схильний до романтики, тож ледве чи він марить про те, щоб успадкувати Мерлінів плащ…

— Ще чого! — обурилася пані Дімбл.

— Так, — мовив доктор, — це не надто ймовірно. Хоч, як на мене, дехто з його людей не відмовився б таки цього плаща приміряти. Чи буде він їм до міри — то вже інше питання. От якби старий характерник сам об’явився зненацька перед ними у тому своєму плащі — хотів би я тоді на них подивитися! Навряд чи це їм сподобалося б.

— Ой, Джейн зараз зімліє! — підхопилася раптом зі стільця пані Дімбл.

— Що з вами? — стривожився господар, здивовано дивлячись на зблідле обличчя гості. — Може, тут надто жарко?

— Та ні, нічого… дурниці…

— Ходімо до вітальні, — запропонував доктор Дімбл. — Обіпріться мені на руку.

Трохи згодом у вітальні, сидячи біля прочиненого вікна, за яким виднілася всипана жовтим листям трава, Джейн спробувала пояснити, чому так дивно поводиться, і розповіла Дімблам про свій сон.

— Мабуть, я виглядала останньою ідіоткою, — сказала вона насамкінець і додала: — А тепер можете провести зі мною сеанс психоаналізу.

Доктор Дімбл був просто приголомшений.

— Неймовірно… абсолютно неймовірно… — бурмотів він. — Дві голови… і одна з них — Алькасанова. Невже ми натрапили на слід?

— Годі, Сесіле, — застережливо мовила пані Дімбл.

— Гадаєте, мені треба піти до лікаря? — запитала Джейн.

— До лікаря? — перепитав доктор Дімбл так, ніби не зовсім її зрозумів. — А, он ви про що! Хочете піти до Брайзекра чи ще когось такого? — Джейн збагнула, що подумки він був тієї миті десь далеко-далеко. Очевидно, її сон нагадав йому про щось інше, та про що саме — вона не мала жодного уявлення.

Тим часом доктор Дімбл визирнув у вікно і скривився:

— Прийшов мій найтупіший учень. Доведеться зараз піти до кабінету і вислухати його твір про Свіфта, який, можу закластися, починається так: «Свіфт народився…». Треба зосередитися, а зробити це буде ой як нелегко…

Він підвівся, підійшов до Джейн і поклав їй руку на плече.

— Послухайте, я не даватиму вам жодних порад. Та якщо ви все ж надумаєте поговорити з кимось про цей сон, то зверніться спочатку до мене або до Марджері, а ми вже підкажемо вам, куди йти.

— Ви не довіряєте панові Брайзекру? — спитала Джейн.

— Зараз я не можу нічого пояснювати, — сказав доктор Дімбл. — Все це дуже складно, але постарайтесь не хвилюватися. А якщо з’явиться привід для тривоги — відразу дайте нам знати. На все добре.

Щойно він вийшов, як у двері подзвонили ще якісь гості, тож у Джейн не було більше нагоди поговорити з господинею сам-на-сам. Відтак десь за півгодини вона попрощалася з пані Дімбл і подалася додому — не дорогою попід тополями, а стежкою навпростець через вигін, де паслися чиїсь віслюки і гуси. Ліворуч виднілися вежі та шпилі Еджстоу, а праворуч бовванів на самому обрії старий млин.

II. Обід у проректора

1

— Оце поворот! — вигукнув Кері. Він стояв перед каміном в одній із своїх фешенебельних кімнат, що вікнами виходили у Ньютонівський двір. То було найкраще помешкання у коледжі.

— N.O., так? — запитав Джеймс Базбі. Вони з лордом Фіверстоуном та Марком саме частувалися передобіднім шеррі. «Non Olet»,^[2] а скорочено — N.O., називали поза очі Чарлза Плейса, ректора Бректонського коледжу. Років п’ятнадцять тому його обрання на цю посаду стало однією з найперших перемог «прогресистів». Наполягаючи, що коледж, мовляв, потребує «свіжої крові», що час уже струсонути ним і хоч трохи розвіяти безпросвітну академічну нудьгу, їм удалося провести свою кандидатуру — підстаркуватого чиновника, який до академічного середовища не мав жодної дотичності ще відтоді, як у минулому столітті закінчив якийсь коледж у Кембриджі. Працею усього його життя став товстелезний звіт про стан каналізації у Сполученому Королівстві; саме тому «прогресисти», мабуть, і надали йому підтримку. На їхню думку, то був дзвінкий ляпас різним там дилетантам і твердолобим консерваторам, які, однак, не забарилися охрестити нового ректора вже згаданим вище прізвиськом. Втім, поступово його стали називати так навіть прихильники: їхніх сподівань він не виправдав, бо цікавився тільки філателією та своїм хворим шлунком. На засіданнях ради ректор брав слово так рідко, що дехто з молодших співробітників ніколи й не чув його голосу.

— Так, бодай йому! — відповів Кері. — Просить зайти до нього відразу після обіду, щоб обговорити одне дуже важливе питання.

— Значить, — припустив Базбі, — на нього насів Джуел із усією своєю компанією. Хочуть, напевне, все переграти.

— Навряд, — засумнівався Кері. — Хіба можна скасувати рішення ради? Тут щось інше. Так чи йнак, а вечір він мені зіпсував.

— У тому-то й річ, що вам, — посміхнувся Фіверстоун. — А нам не забудьте залишити те ваше бренді.

— Джуел… о Боже! — зітхнув Базбі, погладжуючи лівою рукою свою розкішну бороду.

— А мені старого Джуела трохи шкода, — озвався Марк.

Почуття, які спонукали його так сказати, були вельми суперечливі. Заради справедливості варто зазначити, що несподівана й абсолютно непотрібна вихватка Фіверстоуна неприємно вразила Марка; крім того, йому цілий день не давала спокою і думка про те, що саме завдяки лордові він став членом Бректонського коледжу. Що ж він за чоловік, той Фіверстоун? Втім, хоч Марк і вважав, що час уже продемонструвати свою самостійність — справді, не варто «прогресистам» гадати, що він отак відразу без жодних застережень, прийме запропоновані ними правила гри, — у нього водночас складалося враження, що така дещо незалежна позиція допоможе посісти вище місце у їхньому середовищі. Звісно, якби хтось шепнув йому: «Якщо ти покажеш зуби, Фіверстоун цінуватиме тебе ще більше», він би, напевне, образився — що за лакейство?! — але ніхто цього не зробив.

— Шкода Джуела? — перепитав Кері, повернувшись до Марка. — Цікаво, якої б ви заспівали, якби знали його раніше.

— А я з вами згоден, — несподівано підтримав Марка Фіверстоун. — Але я, знаєте, дотримуюся поглядів Клаузевіца. Врешті-решт, навальна, переможна війна — це найгуманніший спосіб добитися свого. Я вмить заткнув йому рота, і тепер, отямившись, він тільки потішиться власною проникливістю: мовляв, ось така вона, сучасна молодь — хіба ж я не казав? А що було робити? Дозволити йому довести себе до інфаркту та ще й розчарувати ввічливою поведінкою?

— Ясна річ, можна й так на це дивитися, — сказав Марк.

— До дідька, — вів далі Фіверстоун, — таж нікому не до вподоби, коли опоненти раптом починають поводитися не так, як звично. Що сказав би наш любий Кері, якби тутешні твердолобі ні сіло ні впало почали з ним у всьому погоджуватися? Певно, геть розгубився би. Роль Отелло враз стала б нікому не потрібна…

— Обід подано, — звістив проректорів «стрілець» (саме так, хтозна й чому, здавна було заведено називати слуг у Бректонському коледжі).

— Отакої, Діку, — сказав Кері, коли вони сіли до столу. — Та я чекаю не дочекаюсь, коли всі ці чвари нарешті закінчаться і можна буде спокійно попрацювати. Гадаєш, постійно долати перепони — таке вже приємне заняття?

Видно було, що лордові глузливі слова трохи зачепили господаря за живе. Фіверстоун розреготався. Сміх той був надзвичайно мужній та заразливий, і Марк відчув, що новий знайомець починає йому подобатися.

— Попрацювати?.. — запитально протягнув Фіверстоун. Маркові здалося, наче лорд при цьому не те що підморгнув, ні, — просто зиркнув у його бік.

— Ну, в декого з нас тут є і своя робота, — відповів Кері трохи тихіше, аби повернути розмову у серйозне русло. Так дехто стишує голос, заводячи мову про релігійні питання чи проблеми зі здоров’ям.

— Не знав, що за вами щось таке водиться, — здивувався Фіверстоун.

— Отут собака і заритий, — сказав Кері. — У такому місці, як наш коледж, можна або спокійно дивитися, як усе валиться і занепадає, або, пожертвувавши науковою кар’єрою, з головою влізти у поточні справи… Нічого, одного прекрасного дня я таки наведу тут лад, а тоді засяду за свою книгу. В мене ж уже все готово, тільки сідай і пиши. Одні довгі, спокійні канікули — ось що мені потрібно.

Марк ніколи раніше не бачив Кері ображеним, і йому ставало дедалі веселіше.

— Зрозуміло, — зітхнув Фіверстоун. — Щоб коледж залишався справжнім осередком науки, його кращим головам доводиться цю науку закинути…

— Власне! — вигукнув Кері. — Саме так воно і… — тут він затнувся, бо Фіверстоун знову розсміявся.

Скарбник, який доти переймався головно їжею, дбайливо струсив з бороди крихти і мовив:

— Так, у теорії це смішно, але, як на мене, Кері таки має рацію. Припустімо, він покине посаду проректора і засяде у своєму кабінеті писати книгу. Цілком можливо, ми отримаємо блискуче дослідження на тему економіки…

— Економіки? — звів брови Фіверстоун.

— Взагалі-то, Джеймсе, я історик, історик військової справи, — зауважив Кері. Його частенько дратувало, що багато хто з колег просто не пам’ятав, яку саме галузь науки він представляє.

— Ну звісно ж, — не знітився Базбі. — Отже, ми, ймовірно, отримаємо блискуче дослідження на тему військової історії. Але років за двадцять це дослідження так чи інакше застаріє, і хтось, либонь, напише краще. Натомість праця, якій наш проректор віддає цілого себе тепер, приноситиме користь коледжу ще довгі століття. Ви подумайте тільки: привести до Еджстоу HIKE! Як вам це, Фіверстоуне?!

Я говорю не тільки про фінансову сторону справи, хоч мене, як скарбника, це питання, звичайно, дуже цікавить. Ви тільки уявіть собі, яке бурхливе нове життя тут завирує, як усе прокинеться і розквітне! Хіба зможе якась — нехай навіть найкраща — книга з економіки…

— З військової історії, — тихенько підказав Фіверстоун, та цього разу Базбі не звернув на його слова жодної уваги і натхненно провадив далі:

— …зрівнятися з таким-от ділом? Я взагалі вважаю це чи не найбільшим тріумфом практичного ідеалізму в цьому столітті.

Добре вино поступово робило свою добру справу. Всі ми знаємо панотців, які після третьої чарки воліють забувати про те, що носять колоратку; з Базбі, проте, все було якраз навпаки: після третьої чарки він про свою колоратку згадував. Вино і тьмяне світло свічок розв’язали йому язика, і священик, який все ж ховався десь у глибинах його єства ще звідтоді, як тридцять років тому він зрікся сану, ніби повертався до якогось химерного, примарного життя.

— Ви знаєте, хлопці, — просторікував скарбник, — я, гм, аж ніяк не ортодокс. Та якщо розглядати релігію у її найглибшому, так би мовити, сенсі, то я можу без жодних вагань заявити, що Кері, добившись переїзду HIKE до Еджстоу, зробив за рік більше, ніж Джуел за ціле життя.

— Я б так не сказав, Джеймсе, — скромно мовив Кері, — хоча…

— Звісно, — погодився Базбі, — кожен може висловлюватися, як йому заманеться, але ж кінець кінцем ми так чи так говоримо про одне й те ж.

— До речі, — запитав Фіверстоун, — хтось із вас уже з’ясував, чим саме займається HIKE і що вони збираються тут робити?

— Дивно чути це від вас, Діку, — здивовано звів брови Кері. — Я думав, ви там за свого.

— Ну, це доволі наївно з вашого боку, — відказав Фіверстоун. — Одна річ — бути своєю людиною, і зовсім інша — розбиратися в науковій програмі інституту.

— Ну, якщо ви маєте на увазі деталі, то… — почав було проректор, але затнувся.

— Послухайте, Фіверстоуне, — підхопив Базбі, — мені здається, ви напускаєте тут таємничості без жодних причин. Як на мене, то мета, яку ставить перед собою HIKE, абсолютно зрозуміла. Це перша спроба серйозного підходу до прикладної науки на державному рівні, причому здійснюється ця спроба з небаченим досі розмахом. Взяти хоча б саму будівлю чи апарат! Подумайте лише, який це поштовх для промисловості… уявіть, як це змобілізує усі таланти країни, до того ж таланти не тільки наукові, в вузькому сенсі. П’ятнадцять начальників відділів отримуватимуть по п’ятнадцять тисяч на рік! У них є своя юридична служба і, кажуть, навіть своя поліція! Свої архітектори, свої геодезисти, свої інженери… це ж просто дивовижно!

— Так, бачу… буде куди прилаштувати наших дітлахів, — кинув Фіверстоун.

— Що ви хочете цим сказати, лорде Фіверстоун? — обурився Базбі, відставивши вбік свою чарку.

— Ой, вибачте, — розсміявся Фіверстоун. — Справді, щось не те бовкнув… я й забув, Джеймсе, що у вас є сім’я.

— Джеймс цілковито має рацію, — заговорив Кері, який нетерпляче очікував нагоди й собі докинути слівце. — Переїзд HIKE до нашого міста означає початок нової ери — ери справді наукової. Досі все робилося як-небудь, майже навмання. Натомість тепер сама наука отримає наукову базу. В інституті збираються створити сорок пов’язаних між собою комісій, які працюватимуть щодня, а результати їхньої праці щоденно публікуватимуться у відповідній рубриці аналітичного табло — дивовижний пристрій, мені недавно показували, як він діє. Звіт кожної комісії буде стрілочками поєднуватися з матеріалами інших комісій, до яких матиме те чи інше відношення, а саме табло оновлюватиметься щопівгодини. Тож один-єдиний погляд — і перед вами розгорнеться цілісна картина діяльності всього інституту Керуватиме тим табло група з принаймні дванадцяти експертів, які займатимуть окреме приміщення десь на горішніх поверхах. Це й справді чудовий пристрій, вони називають його прагматометром… різні напрямки діяльності позначатимуться на табло різними кольорами. Коштувало все це, мабуть, не менше півмільйона.

— От бачите, інститут вже працює на країну, — прорік Базбі. — У прагматометрії велике майбутнє. Залучено сотні людей… Хоча, хто його зна, можливо, це аналітичне табло застаріє ще до того, як буде зведено будівлю інституту!

— Еге ж, — кивнув на знак згоди Фіверстоун, — a N.O. розповідав мені сьогодні зранку, що й каналізація в інституті буде просто незрівнянна…

— Ясна річ, — з притиском мовив Базбі. — І що в цьому поганого?

— А якої думки про все це ви, Стадоку? — поцікавився Фіверстоун.

— Гадаю, Джеймс торкнувся дуже важливої теми, коли згадав, що в них буде власний юридичний відділ і власна поліція, — сказав Марк. — Чесно кажучи, я й ламаного шеляга не дав би за той прагматометр чи каналізаційну систему класу люкс. Важливо інше: наука нарешті повернеться обличчям до соціальних проблем, а держава надасть їй усю можливу підтримку, десь таку, яку надавала під час війни армії. Можна сподіватися, що, об’єднавши зусилля, держава і наука зроблять чимало відкриттів — не менше, ніж вчені-одинаки в минулому; але впевнено можна стверджувати, що реальних справ їм разом вдасться зробити справді набагато більше.

— Чорт забирай, мушу бігти до N.O., — підхопився з місця Кері, поглянувши на годинника. — Якщо після вина вам захочеться ковтнути бренді, то пляшка і келихи он там, у буфеті. Я постараюся повернутися якомога швидше. Ви ж іще трохи посидите, Джеймсе?

— Та ні, піду вже, — буркнув скарбник. — Ви собі ще посидьте, а я лягаю рано. Цілісінький день на ногах… ні, треба бути ідіотом, щоб тут працювати! Всі псують тобі нерви, за все ти відповідаєш мало не головою… А потім тобі ще й кажуть, що науку просувають вперед ті книжкові хробаки, які й носа не висувають ніколи зі своїх бібліотек та лабораторій! Хотів би я побачити, як Ґлосоп чи хтось із його зграї впорався б із усім тим, у чому довелося сьогодні порпатися мені… Послухайте, Кері, повертайтеся краще до тої вашої економіки — вам же легше буде…

— Я ж уже вам сказав… — почав було проректор, та Базбі, схилившись до лорда Фіверстоуна, вже розповідав тому якусь кумедну історію.

Коли Кері з Базбі вийшли, Фіверстоун кілька секунд пильно дивився на Марка, і в його погляді годі було щось прочитати. Та ось він гмикнув, а тоді, відкинувшись на спинку крісла, зайшовся нестримним сміхом, таким гучним і заразливим, що Марк просто незчувся, як розсміявся й собі — по-дитячому щиро і навіть трохи безпорадно. «Прагматометри… розкішні вбиральні… практичний ідеалізм…» — час від часу промовляв крізь сміх Фіверстоун. Маркові раптом стало надзвичайно легко на серці. У нього перед очима враз ясно постало все те, що він досі або не помічав, або з поваги до «прогресистів» майже свідомо пропускав повз вуха. Оце так… і як можна було не бачити, що проректор із скарбником іноді такі смішні?!

— Сміх та й годі, — видихнув Фіверстоун, трохи очунявши. — Ти їх про щось питаєш, а вони раптом починають верзти таке, що й купи не тримається. Але нема ради, мусимо використовувати тих, кого маємо під руками…

— Так-то воно так, але ж саме на них, по суті, й тримається Бректон, — відказав Марк.

— Аж ніяк! Ґлосоп із Білом-«Віхолою», ба навіть старий Джуел удесятеро розумніші за них.

— Не знав, що ви так думаєте…

— Ясна річ, Ґлосоп та іже з ним помиляються. Їхні уявлення про культуру та науку геть застаріли і зовсім не відповідають сучасним вимогам. Але, у будь-якому разі, вони добре знають, чого хочуть, і послідовно дотримуються своїх поглядів. Наші ж бідні приятелі хоч і свято переконані, що сіли на потрібний потяг і навіть певною мірою тим потягом керують, ані гадки не мають про те, куди й навіщо прямують. Вони ладні кістьми лягти, аби тільки HIKE переїхав до Еджстоу, тому їхніми послугами гріх не скористатися. Але які цілі стоять перед інститутом, до якої мети взагалі прагне прогресивне людство — краще їх не питати… Прагматометрія! П’ятнадцятеро начальників!

— Навряд чи я дуже від них відрізняюся…

— Е ні, ви зовсім інакший — адже ви відразу вловили суть. Гм… у мене щодо цього й не було сумнівів. Я прочитав усе, що ви написали за час роботи в коледжі. Саме тому мені й хотілося з вами поговорити.

Марк не відповів. У нього аж у голові запаморочилося від такого стрімкого стрибка на новий, значно вищий щабель втаємниченості… до того ж і портвейн у Кері був просто чудовий.

— Я хочу, щоб ви перейшли до інституту, — мовив Фіверстоун.

— Тобто мені треба буде покинути Бректон?

— Це не має значення. А в принципі, що вам тут робити? Коли N.O. піде на пенсію, ми зробимо ректором Кері…

— Я чув, що ректором хочуть зробити вас.

— Мене?! — витріщив очі Фіверстоун. Марк збагнув, що для лорда така пропозиція не надто відрізняється від пропозиції стати директором школи для неповнолітніх ідіотів, і подумки подякував долі за те, що ці слова прозвучали доволі іронічно. Обоє знову розсміялися.

— Візьмімо вас, Стадоку: на посаді ректора ви б тільки марнували свій час та можливості, — вів далі Фіверстоун. — Натомість для Кері ця робота — в самий раз, він із нею впорається дуже добре. Розумієте, тут потрібна людина, якій подобається смикати за ниточки та плести інтриги заради самих інтриг, людина, яка не забиватиме собі голову питаннями на кшталт «А навіщо все це потрібно?» Бо ще, не дай Боже, почне проштовхувати якісь власні ідеї… А так нам достатньо буде тільки акуратно підвести нашого любого ректора до думки, що коледжу ніяк не обійтися без такого-то, і, повірте, не мине й кількох днів, як він і справді так думатиме й не спочине, доки такий-то не опиниться в коледжі. Властиво, для цього коледж нам і потрібен: для нас цей заклад відіграватиме роль такої собі рибальської сіті чи, якщо хочете, контори з найму працівників.

— Працівників для інституту?

— Так, на першому етапі. Але це тільки початок.

— Боюсь, я не зовсім розумію…

— Заждіть, скоро зрозумієте. Отже, висловлюючись у стилі Базбі, скажу вам таке: людство — на роздоріжжі, і головне питання сьогодні полягає у тому, на чиєму ви боці — прихильників обскурантизму чи прибічників порядку. Схоже, людство у своєму розвитку сягнуло вже ступеня, який дозволяє людям самим потурбуватися про свою майбутню долю. Якщо дати науці волю, то вона спроможеться, якщо дозволите, створити людину заново, зробити її справді корисною істотою. Якщо ж науці не пощастить… що ж, тоді нам кінець.

— Продовжуйте, продовжуйте…

— Перед нами стоять три основні проблеми. По-перше, проблема міжпланетних перельотів.

— Про що це ви?

— Зрештою, зараз це не має значення, адже тут ми нічого не можемо вдіяти. Якось зарадити міг хіба Вестон…

— Зачекайте… він наче загинув під час нальоту?

— Його вбили.

— Вбили?

— Я в цьому переконаний і навіть здогадуюсь, хто це зробив.

— О Боже! І що, невже нічого не можна зробити?

— Немає жодних доказів. Убивця — поважний кембриджський філолог, такий, знаєте, світлобородий, має слабкий зір і накульгує на одну ногу. Він навіть обідав якось тут у коледжі.

— За що ж він убив Вестона?

— За те, що той був на нашому боці. Вбивця належить до ворожого табору.

— І тільки за це Вестон наклав головою?

— Власне, кивнув Фіверстоун. — В тому-то й річ. Вам, поза сумнівом, частенько доводиться чути, як усілякі там Кері та Базбі розводяться про «боротьбу» з реакцією. Але їм навіть на думку не спадає, що ця боротьба може бути справжньою, зі справжніми жертвами. Вони гадають, що опір ворогів закінчився судом над Галілеєм. Не вірте — все тільки починається. Нашим супротивникам відомо, що ми нарешті здобули справжню силу; питання майбутнього людства вирішиться протягом якихось шістдесяти років. Вони боротимуться до кінця і ні перед чим не зупиняться.

— Їм ніколи не перемогти, — мовив Марк.

— Сподіваймось, — відказав Фіверстоун. — Хоча ви маєте рацію: їм не перемогти. Тому для кожного з нас так важливо вже тепер зробити свій вибір, раз і назавжди вирішити, на чиєму ми боці. Якщо вважати, що твоє діло сторона, то перетворишся на звичайного пішака.

— Ну, в мене немає й краплі сумніву, на чиєму я боці, — запевнив Марк. — На кін поставлено виживання людства, не більше і не менше… про що тут ще думати?

— Особисто я не дуже захоплювався б пафосними заявами у стилі Базбі, — сказав Фіверстоун. — Чесно кажучи, надто перейматися тим, що відбуватиметься через мільйони років після нас, — достоту невдячна справа; крім того, не забувайте, що наші супротивники також твердитимуть, що борються, мовляв, за виживання людства. З погляду психоаналітики обґрунтувати такий підхід дуже просто. На практиці ж це означає, що ні ви, ні я не любимо бути пішаками і нічого не маємо проти того, щоб трохи поборотися — особливо, якщо перемогу нам гарантовано так чи інакше.

— То що ж треба робити насамперед?

— Ось у цьому й питання. Як я вже сказав, вирішення проблеми міжпланетних перельотів доведеться тимчасово відкласти. Отже, перед нами постає друга проблема: як позбутися наших суперників тут, на Землі. Я маю на увазі не тільки комах і бактерій. На цій планеті життя взагалі якесь надто буйне — що тваринне, що рослинне. Скидається на те, що ми ще тут усе як слід не розчистили. Спочатку у нас просто не було такої можливості, а поза тим, на заваді ставали різні доволі хибні міркування гуманістичного та естетичного характеру… зрештою, ще й тепер ви не раз почуєте, що не можна порушувати рівновагу сил у природі, і таке інше. От усім цим нам і доведеться зайнятися. Ну й кінець кінцем залишається ще третя проблема: сама людина.

— Продовжуйте. Мене це дуже цікавить.

— Людина має взяти на себе відповідальність за людину. Це означає, як ви самі чудово розумієте, що одні люди мають турбуватися про всіх інших. Ось вам, до речі, ще одна причина, через яку потрібно поквапитися з вибором. Адже ми з вами, безумовно, хочемо опинитися саме серед тих перших.

— І з чого, на вашу думку, доведеться починати?

— З кількох простих і цілком очевидних речей. По-перше, стерилізація непридатних, ліквідація відсталих рас (навіщо нам зайвий тягар?), запровадження селекції при розмноженні. Далі — справжня освіта, в тому числі й внутріутробна. Така освіта не залишить жодних шансів різним дурницям на кшталт права на вільний вибір. Людина просто буде рости такою, як треба, і квит; ні вона сама, ні її батьки нічого не зможуть із цим вдіяти. Звісно, спочатку це торкнеться тільки психології, але згодом ми вийдемо безпосередньо на рівень біохімічних реакцій і напряму керуватимемо людською свідомістю.

— Все це звучить просто запаморочливо, Фіверстоуне…

— І, зауважте, цілком реалістично. Словом, йдеться про новий тип людини, створювати який почнемо ми з вами.

— Оце мене, властиво, й турбує. Не подумайте, що в мені говорить надмірна скромність… але я зовсім не розумію, як можу докластися до здійснення всіх цих грандіозних планів.

— Ви, може, й не розумієте, зате розуміємо ми. Якщо коротко, то ви — саме та людина, яка нам потрібна: чудовий соціолог з абсолютно реалістичними поглядами на життя, не боїтеся відповідальності… крім того, дуже добре пишете.

— Стривайте, то ви хочете, щоб я допоміг вам надати всім цим задумам широкого розголосу?

— Ні, нам радше потрібно, щоб ви їх, якщо дозволите так висловитися, камуфлювали. Звісно, тільки попервах. Згодом, коли все набере обертів, нам уже не доведеться зважати на славнозвісне добросердя британського загалу. Думаю, ми те серце британцям трохи підправимо — на свій лад. Але поки що, на самому початку, дуже важливо подати все це належним чином. От наприклад, якщо поповзуть чутки, що HIKE планує проводити досліди над ув’язненими, то наступного ж дня різні старі діви — причому, хе-хе, обидвох статей — здіймуть страшенну бучу й усі вуха протуркотять добропорядним громадянам про гуманне ставлення до в’язнів. А назвіть це «перевихованням осіб, що відзначаються неналежною поведінкою», — і вони всі аж розрюмсаються від захвату, що, мовляв, варварська епоха примітивних покарань нарешті добігає кінця. Така-от дивна річ: слово «експеримент» переважно сприймається доволі негативно, а слово «експериментальний» — ні. Не можна проводити експериментів над дітьми; але запропонуйте любим діткам безкоштовне навчання в експериментальній школі при HIKE — і ніхто вам і слова кривого не скаже.

— Отже, моя робота полягатиме насамперед у… е-е… публіцистиці?

— Ну, публіцистикою це назвати важко, бо читатимуть ваші матеріали у першу чергу, наприклад, члени парламентських комітетів, а не пересічні читачі. Але так чи інакше, це не буде вашим основним заняттям. Наразі доволі важко спрогнозувати, які завдання перед вами стоятимуть… До речі, з такою людиною, як ви, про фінансовий бік справи я навіть не говорю. Для початку ми запропонуємо вам цілком скромну суму, якихось півтори тисячі на рік.

— Про це я ще й не думав, — пробурмотів Марк, зашарівшись від задоволення.

— Я й не сумнівався, — сказав Фіверстоун. — А тепер мушу вас застерегти: поки що видимої небезпеки немає, але вона неодмінно з’явиться. Коли справа зрушиться з місця, то я не здивуюся, якщо вас спробують просто прибрати, як того бідолаху Вестона.

— Про це я також не подумав, — мовив Марк.

— Гаразд, отже, завтра я відвезу вас до Джона Візера, — підсумував Фіверстоун. — Він просив привезти вас на суботу-неділю, якщо ви зацікавитеся нашою пропозицією. Там із усіма познайомитеся, роздивитеся, що й до чого… можливо, тоді й приймете остаточне рішення.

— Заждіть-но, а до чого тут Візер? Хіба HIKE очолює не Джулз? — здивувався Марк. Джулз був відомим письменником і популяризатором науки; коли мова заходила про новий інститут, то майже завжди згадувалося і його ім’я.

— Джулз?! Отакої! — розсміявся Фіверстоун. — Невже ви й справді гадаєте, що цей кумедний коротун в курсі всіх наших справ? Його завдання — представляти інститут поважній британській публіці на сторінках центральних газет і отримувати королівську платню; мушу зазначити, з цим він дає собі раду просто бездоганно. Але для справжньої роботи він зовсім не годиться. В голові у нього — якась чудернацька суміш зі старих соціалістичних ідей, приправлена тією безглуздою балаканиною про права людини. Повірте, він недалеко втік від Дарвіна!

— Мабуть, — погодився Марк. — Якщо чесно, то мене завжди дивувало, що він узагалі робить в інституті… Ну що ж, ви дуже люб’язні. Мені залишається тільки прийняти вашу пропозицію і поїхати на вихідні до Візера. Коли ви вирушаєте?

— За чверть одинадцята. Кажуть, ви живете при Сендаунській дорозі, то я можу по вас заїхати.

— Дуже дякую. Розкажіть-но мені про Візера.

— Джон Візер… — почав було Фізерстоун, та раптом обірвав на півслові і прошепотів:

— До дідька, Кері йде. Доведеться нам вислухати, що сказав N.O., і як наш чудовий політик поставив його на місце. Не тікайте, без вашої моральної підтримки я пропаду…

2

Коли Марк вийшов із коледжу, автобуси давно вже не ходили, і йому довелося повертатися додому пішки, швидко крокуючи під гору у м’якому місячному світлі. Не встиг він увійти до помешкання, як сталося щось дуже дивне: відразу за дверима йому в обійми кинулася перелякана, ба навіть якась упокорена Джейн; вона вся тремтіла, ледь не плакала і знай повторювала: «Ой, Марку, як добре, що ти прийшов! Я так злякалася!»

Чи не найбільше його здивувало те, що дружина, пригорнувшись до нього, враз уся якось розслабилася, мало не обм’якла. Таке траплялося й раніше, але дедалі рідше й рідше. І щоразу наступного ранку все закінчувалося сваркою, для якої, здавалося б, не було жодних причин. Це завжди неабияк його бентежило, але він так і не наважився бодай спробувати поговорити з Джейн на цю тему відверто.

Втім, навіть якби вона розповіла, чому так непокоїться, то вельми сумнівно, що Марк зумів би як слід розібратися в її почуттях; зрештою, й пояснити все це до пуття їй навряд чи вдалося б — була страшенно збентежена. А проте саме того вечора незвична поведінка Джейн пояснювалася доволі просто.

Від Дімблів вона повернулася десь о пів на п’яту, упевнена, що з усіма кошмарами і страхами, які не давали їй спокою вночі і зранку, покінчено раз і назавжди; прогулянка збадьорила її і додала апетиту. Дні ставали щораз коротшими, тож зашторити вікна й увімкнути світло довелося ще до того, як вона встигла напитися чаю. Це навело Джейн на думку, що переляк, викликаний тим сном, у якому так химерно переплелися стариган — похований, але не померлий, — його плащ та схожа на іспанську мова, такий же безглуздий, як і дитячий страх перед темрявою. Далі Джейн мимоволі пригадалося, що в дитинстві їй не раз траплялося-таки лякатися темряви. Спогади ці були, либонь, не найприємніші, бо повернувшись до столу допивати чай, вона бачила вже, що вечір зіпсовано — до того ж абсолютно безнадійно. Спочатку їй стало важко читати, думки весь час кудись тікали, і кінець кінцем книжку довелося відкласти. Потім Джейн зізналася сама собі, що стривожена, а ще трохи згодом — що стривожена неабияк. Відтак доволі довго їй вдавалося тримати себе в руках, хоч вона й усвідомлювала, що вивести її з рівноваги може тепер перша-ліпша дурниця. Настав час вечеряти, але Джейн зовсім не хотілося йти на кухню, щоб зготувати собі щось перекусити, а коли вона таки змусила себе це зробити, то все одно не змогла проковтнути ні шматочка. Тепер уже довелося хоч-не-хоч визнати, що страх повернувся; у розпачі вона зателефонувала до Дімблів і сказала: «Здається, мені таки треба побачитися з тою людиною, про яку ви говорили». Після невеличкої паузи пані Дімбл назвала їй адресу Почувши, що треба буде звернутися до панни Айронвуд із Сент-Ен, Джейн несамохіть відчула розчарування: цілком підсвідомо їй чомусь здавалося, що то мав би бути чоловік. Вона запитала, чи треба домовлятися про зустріч заздалегідь і почула у відповідь: «Ні, не треба, вони будуть… можете приходити, коли захочете». Джейн зовсім не збиралася класти слухавку так швидко та й подзвонила головно тому, що їй просто хотілося почути голос матінки Дімбл. Потай вона сподівалася, що та все збагне й одразу скаже: «Заждіть, зараз я до вас приїду». Натомість же — і це було доволі дивно — пані Дімбл тільки швиденько продиктувала їй адресу і поспіхом побажала доброї ночі. Джейн спало на думку, що своїм дзвінком вона перервала розмову, в якій ішлося про неї або, гаразд уже, не те щоб безпосередньо про неї, а про щось дуже важливе і якось із нею пов’язане. І потім, що мало означати те «вони будуть…»? «Вони будуть вас чекати»? В голові у Джейн один по одному зринали якісь моторошні, наче вихоплені з дитячих страшних снів здогади про те, хто такі ті вони і навіщо на неї чекатимуть. Вона ніби наяву бачила, як хтось проводить її до кімнати, де сидить, склавши руки на колінах, з голови до ніг закутана у чорне вбрання панна Айронвуд, а тоді каже: «Вона вже тут» і виходить, залишаючи її з тією панною наодинці.

«Та ну їх до дідька, тих Дімблів!» — мовила спересердя Джейн сама до себе і тут-таки про це пошкодувала, не стільки через докори сумління, скільки через страх. Тепер, після того дзвінка, все тільки ускладнилося; жах немов запрагнув поквитатися з нею за марну спробу його уникнути й охопив її з новою силою. Сховатися від нього було ніде, і згодом вона ніяк не могла пригадати, чи й справді перед нею, немов уві сні, з’являвся той страховидний дідуган у плащі, а чи вона просто сиділа, зіщулившись та широко розплющивши очі, і без надії сподівалась — ба навіть молилась, хоч і не вірила ні в кого, кому можна було б молитися, — що скоро все це закінчиться.

Тим-то Джейн і кинулася в обійми чоловікові, щойно той переступив поріг. Марк же тільки пошкодував, що це сталося саме тепер, коли він прийшов додому так пізно, так утомився та ще й, чесно кажучи, був не зовсім тверезий.

3

— Як ти сьогодні почуваєшся? Все нормально? — допитувався Марк наступного ранку.

— Все гаразд, дякую, — коротко відповіла Джейн.

Наполовину одягнута, вона сиділа біля нічного столика, розчісуючи волосся; Марк ще й не піднімався, а попивав собі в ліжку чай і з насолодою стежив за її рухами. Якщо він тієї миті не надто замислювався над непорозуміннями у стосунках між ними, то почасти це пояснювалося просто-таки невиліковною схильністю людства до екстраполяції. Пестячи ягнятко, ми й на мить не сумніваємося, що воно добре і лагідне, адже у нього така ніжна вовна! Чоловіки називають розкішними тих жінок, які породжують у них відповідні почуття. Марк був у такому захваті від Джейниного тіла — міцного й стрункого, проте водночас м’якого й округлого, — що мимохіть приписував дружині ті жвідчуття, які вона будила в ньому.

— Ти цілком певна, що все гаразд? — ще раз перепитав вій.

— Цілком, — відказала Джейн ще коротше.

Дратувалася вона — принаймні так їй здавалося — через те, що волосся її не слухалося, а тут ще й Марк причепився зі своїми розпитуваннями, як сльота до плота… Звісно, вона розуміла, що поза тим сердита і сама на себе, бо вчора зірвалася і долучилася, хоч і ненадовго, до тих, кого найбільше зневажала, — тремтячих і щомиті готових розплакатися героїнь сентиментальних романів, таких собі «маленьких жіночок», які шукають розради в чоловічих обіймах. Втім, у неї склалося враження, що гнів засів десь глибоко всередині, ген-ген на задвірках її свідомості, і вона навіть не здогадувалася, що насправді він пульсує в кожній жилці, тож саме тому пальці у неї такі неслухняні — пальці, а не волосся.

— Бо, — продовжував тим часом Марк, — якщо тобі хоч трішечки недобре, я міг би й не поїхати. Побачуся з тим Візером іншим разом, нічого страшного.

Джейн промовчала.

— Розумієш, якщо я поїду, то мене не буде до завтра або й до післязавтра.

Джейн стиснула губи ще міцніше і далі мовчала.

— Послухай, якщо я все-таки поїду, то, може, попросимо Міртл на кілька днів перебратися до нас?

— Ні, красно дякую, — категорично заперечила Джейн, а за мить додала: — Я вже давно звикла сидіти тут сама.

— Знаю, — трохи спохмурнів Марк. — У нас в коледжі останнім часом твориться чортзна-що. Тому-то я й подумую про нову роботу.

Джейн далі мовчала.

— Е ні, так не піде, старенька, — Марк раптом сів і спустив ноги на підлогу. — Нічого нам ходити коло та навколо. Щось не хочеться мені нікуди їхати, доки ти в такому-от стані.

— В якому такому стані? — Джейн повернулася до чоловіка і вперше глянула просто йому у вічі.

— Ну… трохи знервована… з кожним таке часом трапляється.

— Перед тим, як ти вчора ввечері — чи то пак сьогодні зранку — прийшов додому, мені просто наснився поганий сон, от і все, і нічого говорити зі мною так, ніби я якась неврастенічка! — Взагалі-то Джейн намірялася сказати зовсім не це.

— Послухай, не треба так… — почав було Марк.

— Як так? — голосно спитала Джейн, і не встиг Марк і рота розкрити, як вона вже вела далі: — Якщо ти думаєш, що я збожеволіла, то краще запроси сюди Брайзекра, нехай мене обстежить. Поки тебе не буде, вони тихенько запакують мене до божевільні, та й по всьому. Добре, я йду зготую щось на сніданок. Одягайся, і то швидко, бо ще подзвонить той твій Фіверстоун, а ти ще навіть не поголився!

Через усе це Марк у ванній сильно порізався бритвою (і відразу ж уявив собі, як прийде на таку важливу розмову до того Візера з великим клаптем вати на верхній губі), а Джейн вирішила, що має вдосталь причин приготувати для Марка особливо вишуканий сніданок — сама вона відчувала, що не годна проковтнути ані шматочка, — і взялася до справи з усім запалом, на який здатна розгнівана жінка, та в останню мить перевернула все просто на нову плиту Вони ще сиділи за столом і вдавали, ніби читають, коли приїхав лорд Фіверстоун. На превеликий жаль, тієї ж хвилини у дверях з’явилася і пані Меґз; про неї Джейн говорила зазвичай десь так: «Одна жінка допомагає мені двічі на тиждень по господарству…». Років двадцять назад Джейнина мати зверталася б до такої працівниці просто «Меґз» і чула б у відповідь: «Так, мем». Тепер же жінки називали одна одну навзаєм «пані Меґз» і «пані Стадок». Вони були приблизно одного віку, і холостякові ледве чи впали б у вічі якісь відмінності у їхньому вбранні, тож не слід, мабуть, аж надто картати лорда Фіверстоуна за те, що саме пані Меґз він потиснув руку, коли Марк спробував відрекомендувати йому свою дружину. Так чи інак, це зовсім не скрасило Джейн тих кількох хвилин, що їх чоловіки провели у домі перед тим, як вирушити в дорогу.

Через кілька хвилин Джейн і сама притьмом вискочила з помешкання на вулицю; пані Меґз вона сказала, що хоче пройтися по крамницях. «Ні, сьогодні я точно не витримаю її балаканини, — думалося Джейн. — У неї ж рот взагалі ніколи не закривається.» Не закривався рот і в лорда Фіверстоуна: він знай плескав язиком і широко розтягував губи у неприродній, дурнуватій посмішці; тоді ставав геть схожий на акулу. Та й манер у нього жодних, просто телепень якийсь та й годі! Що спільного може бути в Марка з тим чоловіком? Вираз лордового обличчя не викликав у Джейн жодної довіри. Цілком можливо, що й із Марка той Фіверстоун просто глузує, можливо, хоче обвести довкола пальця — для цього багато не треба. І навіщо тільки Марк перейшов у Бректон… сущий жах, а не коледж! Що він знайшов у Кері чи в тому огидному бородані, який колись, здається, був священиком? Ну, гаразд, а що тепер робити їй — сьогодні, і завтра, і післязавтра, і ще хтозна-скільки часу, адже коли чоловік каже, що їде з дому на два дні, то це означає, що його може не бути й тиждень; надішле телеграму — навіть не завдасть собі клопоту зателефонувати, — і все в порядку.

Ні, треба щось робити. Джейн навіть замислилася на хвилину, чи не скористатися чоловіковою порадою; може, й справді варто запросити до себе Міртл — Маркову сестру-близнючку? Але ж та просто обожнює свого золотенького братика і тільки й базікатиме про його здоров’я та сорочки із шкарпетками, а в голосі у неї мимохіть частенько проскакуватиме непідробне здивування: і як лишень пощастило Джейн вийти за нього заміж? Ні, ні, тільки не Міртл. Потому їй спало на думку, що, можливо, варто все ж звернутися до доктора Брайзекра. Він працює у Бректоні і, напевне, нічого з неї й не візьме. Але ж доведеться відповідати на купу запитань… ні, цього вона точно не витримає! І все ж, так чи інакше, треба щось робити… Кінець кінцем Джейн, дивуючись сама собі, вирішила, що таки поїде у Сент-Ен до панни Айронвуд, і тут же подумала: «Ну, все, я вже геть здуріла!»

4

Якби ви того дня отримали раптом нагоду поглянути на Еджстоу з висоти пташиного польоту, то далеко на півдні побачили б крихітну цятку, що стрімко мчала головною дорогою, а трохи згодом на сході, набагато ближче до сріблястої стрічки Вайнду, помітили б дим потяга, що рухався вперед значно повільніше.

Тією цяткою була машина, яка везла Марка Стадока до станції переливання крові у Белбері, де тимчасово розташувалися керівні структури HIKE. Машина та з самого початку справила на Марка вельми позитивне враження. Чохли на сидіннях були такої якості, що мимоволі виникало бажання спробувати їх на смак. А якою енергією, чоловічою силою — від жінок Марка тієї хвилини трохи млоїло — віяло від самих рухів Фіверстоуна, коли він спритно всівся за кермо, виставив у вікно лікоть і, міцно затиснувши в зубах люльку, завів двигун! Навіть вузькими вуличками Еджстоу вони їхали дуже швидко, а Фіверстоун тим часом знай сипав напрочуд влучними дотепами на адресу пішоходів та інших водіїв, які траплялися їм дорогою. Ось вони проминули залізничний переїзд та коледж святої Єлизавети, де колись вчилася Джейн, і тільки тоді лорд отримав можливість показати все, на що було здатне його авто. Мчали вони так, що навіть на напівпорожній дорозі обабіч постійно миготіли інші машини, власники яких, здавалося, вперше сіли за кермо, якісь розтелепи-перехожі, коні, собаки і кури, яким, на думку Фіверстоуна, «просто достобіса щастило»; втім, якась невдатна курка таки не встигла вчасно зійти на узбіччя. Повз них вихорем проносилися телеграфні стовпи, над головою з гуркотом пролітали мости, а села притьмом утікали назад, щоб за якусь мить зникнути за обрієм.

Марк, сп’янілий від свіжого повітря і захоплений — а водночас у глибині душі й неприємно вражений — тією демонстративною зухвалістю, з якою вів машину Фіверстоун, тільки вигукував: «Як ми його?! Оце так! Сам винен!», краєм ока поглядаючи час від часу на свого супутника та розмірковуючи про те, як вигідно вирізняється той на тлі метушливих та схильних до напускної бундючності Кері й Базбі. Довгий прямий ніс, стиснуті зуби, опуклі вилиці, сама манера носити костюм — все це не залишало жодних сумнівів, що перед тобою справжній чоловік, який впевненою рукою веде справжню машину туди, де роблять справжні справи. Невдовзі до цих справжніх справ долучиться і він, Марк… Раз чи два його все ж пройняло вагання: а чи достатньо добре лорд Фіверстоун водить машину, щоб отак стрімголов мчати вперед, геть забувши про гальма?

— На такі перехрестя нічого й зважати! — вигукнув Фіверстоун після того, як вони вкотре вийшли сухими з води, уникнувши зіткнення, — цього разу просто дивом.

— Авжеж! — крикнув Марк у відповідь. — До біса ті дурні правила!

— Самі водите? — запитав Фіверстоун.

— Бувало! — відказав Марк.

Димок, який ви побачили б на схід від Еджстоу, вказував на потяг, у якому Джейн Стадок поволі під’їжджала до селища Сент-Ен. Ті, хто прибував до Еджстоу з Лондона, мали всі підстави гадати, що це — кінцева станція. Але якщо роззирнутися навколо, то на маленькій платформі трішки віддалік можна було побачити невеличкий потяг із двох чи трьох вагонів та старенького паровоза, який химерно шипів і випускав звідкілясь ізнизу струмені білої пари. Більшість пасажирів цього потяга, здавалося, добре знає одне одного, а замість третього пасажирського вагона чіпляли часом спеціальний вагон для транспортування худоби. На платформі тут зазвичай громадилися великі плетені кошики з кролячими тушками або різним іще живим домашнім птаством; поруч походжали чоловіки у брунатних капелюхах та крагах, а іноді снували й собаки — тер’єри або вівчарки, що вже давно звикли їздити залізницею. Відходив той потяг о пів на другу; в одному з вагонів, що, час од часу посмикуючись, неспішно сунули за паровозом по насипу сиділа й Джейн, споглядаючи Бреґдонський ліс крізь гілля поближніх дерев, на якому багряніло й жовтіло подекуди ще не опале листя; далі вони проминули переїзд біля Бреґдон-Кемпу, а тоді попри межу Броул-Паркського маєтку (в одному місці поміж деревами промайнула велика центральна садиба) дісталися до першої зупинки на станції Герцогський Ітон. Тут, як і згодом у Вулгемі, Кюр-Гарді і Форстоунзі, потяг, ніби зітхаючи, зупинявся, трохи подавшись назад; гуркотіли молочні бідони, по платформі гупали грубі черевики, а потім раптом западала тиша. Через вікно пригрівало осіннє сонце, і до вагона проникали польові й лісові запахи з-поза крихітної станції; складалося враження, що залізниця становить таку ж невід’ємну частину довкілля, як і ті поля та ліси. На кожній зупинці одні пасажири виходили з вагона, інші — заходили; то були і чоловіки з поморщеними, схожими на печене яблуко обличчями, і жінки у прикрашених штучними плодами капелюшках, і школярі. Втім, Джейн усіх їх якщо й помічала, то тільки краєм ока; теоретично вона вважала себе радикальною демократкою, але насправді поза книгами та часописами жодна верства населення — окрім хіба її власної — ще не набула для неї реальних обрисів. А між станціями тим часом пропливали химерні острівці, на позір настільки відокремлені від навколишньої дійсності, що, здавалося, достатньо на ходу вистрибнути з вагона, захопивши їх зненацька, аби здобути достоту неземне блаженство… Ось промайнув дім, за яким бовваніло кілька копиць сіна, а навколо розляглася широка зорана нива; ось стоять один за одним двійко підстаркуватих коней; ось маленький сад, в якому сушиться розвішена на мотузці білизна, а онде причаївся кролик: він вражено витріщив на потяг свої схожі на чорні цяточки оченята і настовбурчив вуха — ну чисто тобі два знаки оклику. Чверть по другій вони прибули до Сент-Ен; тут кінчалася і залізниця, і, здавалося, взагалі геть усе. За станцією в обличчя Джейн війнуло прохолодне повітря, і це її неабияк збадьорило.

Хоч усю другу половину дороги потяг, натужно попихкуючи парою і важко поскрипуючи на закрутах, пнувся під гору, далі все одно треба було ще трохи підніматися пішки, бо селище лежало на вершині пагорба — така картина звична радше для Ірландії, ніж для Англії, — а станція розташовувалася дещо віддалік. Дорогою, що звивалася між високими берегами, Джейн дісталася до церкви і відразу повернула ліворуч, на Саксон-Крос. По ліву руку будинків не було — там росли в ряд високі буки, за якими стрімко спадала донизу неогороджена рілля, а далі простягалася лісиста рівнина, яка синіла, скільки сягало око, до самісінького обрію. То була, мабуть, найвища точка всієї навколишньої місцевості. Праворуч же тягнулася хтозна й куди висока стіна. В ній виднілися двері, а біля дверей висів старий залізний дзвінок. Джейн раптом відчула приплив рішучості.

Хоч вона й була певна, що, приїхавши сюди, впорола дурницю, та все ж подзвонила. Коли дзеленчання стихло, запала тиша, від якої тут, на височині, аж повівало якоюсь прохолодою; тиша ця тривала так довго, що Джейн уже стало здаватися, наче ніхто в цьому домі й не живе, і вона саме роздумувала, подзвонити ще раз чи повернутися і піти геть, коли за дверима почулися швидкі кроки.

Тим часом авто лорда Фіверстоуна вже давно прибуло у Белбері — розкішний особняк епохи Едварда VII, споруджений на замовлення одного мільйонера, який страшенно захоплювався Версалем. Складалося враження, що особняк цей пізніше пустив обабіч пишну парость трохи новіших та нижчих, сірих на вигляд будівель, де й розмістилася станція переливання крові.

III. Белбері i Сент-Ен

1

Піднімаючись широкими сходами, Марк мигцем побачив у дзеркалі і себе, і свого супутника. Фіверстоун, як завжди, виглядав господарем становища: костюм сидів на ньому як влитий, а на обличчі читалася повна впевненість. Добряче пошарпаний вітром клапоть вати у Марка над верхньою губою тепер задерикувато стирчав догори, ніби наполовину відірваний фальшивий вус, а під ним темніла присохла кров. За мить вони з лордом уже стояли в кімнаті з великими вікнами та чималим каміном, де яскраво палахкотів вогонь, і Марк збагнув, що перед ним — Джон Візер, заступник директора HIKE.

Візер виявився сивоголовим старим із широким, чисто виголеним обличчям та водянисто-блакитними очима. Манери у нього були просто-таки бездоганні, та попри це часом складалося враження, ніби він не вділяє їм усієї своєї уваги. Наводив на таку думку, мабуть, саме його погляд, який знай безцільно блукав по кімнаті, ні на секунду не затримуючись на одному місці. Щоправда, на словах Візер був сама чемність та гречність — іноді аж занадто. Отже, заступник директора страшенно радий вітати у себе пана Стадока і тепер у ще більшому боргу перед лордом Фіверстоуном. Візер сподівався, що політ минув нормально, а коли почув, що Фіверстоун із Марком, взагалі-то, не летіли, то вирішив, що вони прибули з Лондона потягом. Потому поцікавився, чи до вподоби пану Стадоку його кімната, і довелося нагадати, що вони допіру приїхали. «Виглядає на те, що старий хоче, аби я відразу відчув себе у своїй тарілці, — думав Марк, а сам натомість дедалі сильніше ніяковів. — Хоч би цигарку запропонував чи що.» Чим далі, тим більше він переконувався, що Візер взагалі нічого про нього не знає, а логічні схеми та щедрі обіцянки Фіверстоуна просто на очах перетворювалися на вельми туманні і неясні перспективи. Нарешті Марк опанував себе і зауважив, що йому ще не зовсім зрозуміло, чим саме він може прислужитися інститутові.

— Запевняю вас, пане Стадок, — сказав заступник директора, дивлячись повз нього кудись у далину, — у вас немає жодних… е-е… жоднісіньких причин для навіть найменшого занепокоєння. Ми абсолютно не маємо наміру хоч якось окреслювати коло вашої діяльності чи визначати напрямки вашого впливу на політику закладу, а ще менше — критерії вашого спілкування з колегами та, якщо хочете, загальні умови, на яких ви з нами співпрацюватимете, без повного і всеосяжного врахування всіх ваших поглядів та побажань. От побачите, пане Стадок, наш інститут — це, якщо дозволите так висловитися, велика і щаслива родина.

— Ви, мабуть, не цілком правильно мене зрозуміли, сер, — знову збентежився Марк. — Я зовсім не це мав на увазі. Мені тільки хотілося б скласти собі хоча б загальне уявлення про те, чим саме я займатимусь, якщо перейду до вас.

— Отже, якщо мова зайшла вже про ваш перехід до нашого інституту, — продовжував тим же тоном заступник директора, — то слід одразу ж з’ясувати одне питання, щоб уникнути навіть натяку на якесь непорозуміння. Всі ми тут дійшли згоди, що зараз, на поточному етапі, вам зовсім не треба переїжджати до нас на постійно. Є думка, що свою роботу ви зможете виконувати де завгодно. Тож якщо ви волієте жити в Лондоні чи в Кембриджі…

— В Еджстоу, — швиденько підказав лорд Фіверстоун.

— Так-так, звісно ж, в Еджстоу, — повернувся Візер до Фіверстоуна. — Я саме пояснював панові… е-е… Стадоку, що ми не збираємося жодним чином вказувати чи навіть радити йому, де саме він має жити… Сподіваюсь, ви зі мною згідні. Звісно, де б не оселився ваш приятель, ми надамо у його розпорядження і повітряний, і наземний транспорт. Гадаю, ви, лорде Фіверстоун, уже пояснили йому, що такі питання вирішуються у нас без жодних зволікань та труднощів…

— Даруйте, сер, — втрутився Марк, — я про таке ще й не думав. Чесно кажучи, мені цілком однаково, де жити. Я хотів лише…

Тут Візер його перебив — якщо тільки так узагалі можна висловитися про його лагідний, сливе медоточивий голос:

— Запевняю вас, пане… е-е… запевняю вас, сер, що ви й житимете там, де вам заманеться, супроти цього у нас немає ані найменших заперечень. Ми ніколи, за жодних обставин, і не припускали, що…

Тут Марк ледь не розпачливо спробував ще раз вставити слово:

— Мене, властиво, цікавить сам характер роботи, чи зумію я з нею впоратися…

— Любий друже, — сказав заступник директора, — щодо цього у вас не повинно бути жоднісіньких сумнівів. Як я вже сказав, невдовзі ви побачите, що потрапили до великої щасливої родини, і переконаєтесь, що ні в кого не виникало й тіні вагання стосовно вашої професійної придатності. Я б ніколи не запропонував вам роботу, якби не мав стовідсоткової упевненості, що невдовзі всі тут належно оцінять ваші просто-таки блискучі здібності. Ви — серед друзів, пане Стадок. Я першим заходився б вас відмовляти, якби побачив, що ви збираєтесь пов’язати свою долю з якимось закладом, де існує нехай навіть найменша небезпека… е-е… ну, скажімо, небажаних особистих контактів.

Марк більше й не пробував розпитувати, чого, власне, хочуть від нього в HIKE. По-перше, йому вже здавалося, що, можливо, він і сам мав би це знати, а по-друге, було зрозуміло, що різке, недвозначне запитання прозвучало б тут зовсім не доречно, й уся та тепла, мало не одурманлива атмосфера поки що не надто зрозумілої, а проте надзвичайно важливої довірливості, яка поступово їх огортала, одразу розвіялася б без сліду.

— Дякую, це справді дуже люб’язно з вашого боку, — мовив він. — В такому разі мені хотілося б хіба трішечки чіткіше окреслити мету мого запрошення…

— Що ж, — озвався Візер так тихо, що його слова прозвучали ледь не зітханням, — я дуже, дуже радий, що ви зачепили цю тему саме тепер, у неформальній обстановці. Звісно, це аж ніяк не означає, що ми з вами дозволимо собі бодай найменшою мірою непоштиво відгукуватися про рішення вченої ради… Знаєте, я добре розумію ваші мотиви і… е-е… ставлюся до них з повагою. Ми, ясна річ, не говоримо зараз про запрошення у… е-е… суто, скажімо, технічному сенсі; не думаю, щоб нам обидвом личило так робити… адже це, розумієте, могло б призвести до певних незручностей. Проте можу вас однозначно запевнити, що ми не маємо жодного наміру одягати вас у гамівну сорочку чи укладати на прокрустове ложе. Ми зовсім не схильні надто скрупульозно окреслювати й регламентувати функції наших працівників. Відверто кажучи, я щиро сумніваюся, що людям нашого штибу до вподоби таке-от чітке розмежування… Кожен працівник інституту відчуває, що його робота — то не стільки окремий внесок у досягнення наперед визначеної мети, скільки той чи інший ступінь у безнастанному самовизначенні органічного цілого….

І Марк — прости йому, Боже, адже він був тоді і молодий, і сором’язливий, і боязкий, і марнославний, — підтакнув Візерові:

— Так, я певен, що це й справді надзвичайно важливо. Власне ця притаманна вашому закладові гнучкість мене й приваблює.

Опісля в нього не було вже жодної нагоди привернути увагу заступника директора до питання, яке його цікавило, і коли м’який, тихий голос Візера змовкав, він мимоволі відповідав тим же тоном, а в голові у нього знай вертілося: «Про що ми, властиво, говоримо?» Наприкінці розмови бодай щось прозвучало більш-менш чітко: на Візерову думку, Маркові треба було вступити до інститутського клубу, адже навіть протягом кількох наступних днів він почуватиметься набагато вільніше й розкутіше у якості повноправного члена, а не просто гостя. Марк погодився, а тоді зашарівся, наче хлопчак: виявилося, що найпростіше стати пожиттєвим членом — треба заплатити всього лишень 200 фунтів. Такої суми в нього не було ні при собі, ні на банківському рахунку. Звісно, якщо перейти на нову роботу й отримувати півтори тисячі на рік, то все буде добре… Та чи станеться так, як гадається? І де ще та робота?

— От халепа, — розчаровано мовив Марк уголос. — Я залишив свою чекову книжку вдома.

За якусь хвилину вони з Фіверстоуном знов опинилися на сходах.

— Ну що? — нетерпляче спитав Марк, та лорд, очевидно, його не почув. — Ну що? — повторив він. — Коли я дізнаюся свою долю? Тобто, беруть мене чи ні?

— Агов, Гаю! — закричав раптом Фіверстоун до якогось свого приятеля, що стояв унизу, а тоді притьмом збіг сходами, гаряче потиснув тому руку і вмить наче крізь землю провалився. Марк, який і собі зійшов донизу трохи повільніше, опинився сам-один у просторому вестибюлі. Там було чимало людей, які, жваво перемовляючись між собою, прямували по двоє-троє до великих розсувних дверей ліворуч.

2

Намагаючись триматися якомога невимушеніше, щоб не впадати нікому в око, Марк доволі довго стояв на місці, й гадки не маючи, що робити далі. Гамір і запахи, що доносилися з-за дверей, свідчили про те, що там саме у розпалі другий сніданок. Марк не знав, варто туди заходити чи ні, але кінець кінцем вирішив, що краще все ж зайти, ніж отак по-дурному стовбичити посеред вестибюлю.

Він сподівався, що там стоїть кілька маленьких столиків і можна буде знайти собі місце десь скраю, та натомість побачив один довгий стіл, за яким уже сиділо чимало люду. Марно озираючись навколо за Фіверстоуном, Марк мусив урешті-решт сісти на перше-ліпше вільне місце. «Сподіваюсь, тут кожен сідає, де хоче?» — пробурмотів він упівголоса до чоловіка, що сидів поруч, проте той не звернув на нього жодної уваги, бо швидко наминав, перемовляючись водночас зі своїм сусідом з іншого боку:

— Ну, власне… то я й кажу йому, що мені однаковісінько, як вони це зроблять. Я не маю жодних заперечень, нехай його люди перебирають на себе всю цю справу, якщо вже директорові так заманулося, але мені не дуже до вподоби, коли відповідатиме за неї хтось один, а половину роботи виконуватимуть інші. То я так і сказав: у вас же там товчеться зараз відразу троє докторів, а роботи — як кіт наплакав, звичайнісінький клерк легко дав би собі раду. Це ж просто сміх та й годі. От послухайте, не далі як сьогодні зранку…

І така розмова точилася, аж доки вони не поставали з-за столу.

Хоч їжа була дуже смачна, а напої — просто чудові, Маркові полегшало на серці, коли люди навколо почали нарешті підніматися зі своїх місць. Разом із усіма він знову перетнув вестибюль і опинився у великій затишній кімнаті, куди подали каву. Тут Марк нарешті помітив Фіверстоуна. Властиво, не помітити лорда було важко: він стояв у центрі чималого гурту і голосно сміявся. Марк хотів підійти і запитати, чи залишатися йому на ніч, а якщо так, то чи приготували для нього кімнату, та ніяк не наважувався, бо гурт довкола лорда був тісний, усі начебто свої, і втручатися у їхню жваву розмову якось не випадало. Тож він підійшов до одного з численних столиків і заходився знічев’я гортати лискучі сторінки якогось ілюстрованого тижневика, раз у раз позираючи, чи не випаде бува нагода перекинутися з Фіверстоуном кількома словами сам-на-сам. Десь уп’яте підвівши погляд, він раптом побачив просто перед собою Вільяма Гінджеста — свого колегу з Бректонського коледжу, якого «прогресисти» поза очі називали Білом-«Віхолою».

Всупереч сподіванням Кері, Гінджеста на засіданні ради коледжу не було; крім того, він навряд чи водив тісне знайомство з Фіверстоуном, і Марк раптом із подивом, ба навіть із благоговінням збагнув, що перед ним стоїть людина, пов’язана з HIKE напряму, а не через всесильного лорда. Гінджест, який займався фізичною хімією, був одним із двох бректонських учених, відомих і за межами Британії. Сподіваюсь, читач не тішить себе безпідставно думкою, буцім у Бректоні зібралися самі лишень визначні вчені. Звісно, «прогресисти» не мали на меті приймати до коледжу позбавлених будь-яких здібностей бездар, але твердий намір запрошувати виключно людей «розсудливих і тверезих» залишав їм дуже й дуже мало простору для маневру; зрештою, Базбі висловився якось в тому дусі, що не можна, мовляв, «мати все й одразу». Біл-«Віхола» носив старомодні закручені догори вуса, в яких сивина вже майже взяла гору над русою барвою; ніс у нього скидався на великий, хижо загнутий дзьоб, а на лисому черепі не було ані волосини.

— О, яка приємна несподіванка, — привітався Марк. Либонь, прозвучало це дещо формально, проте Гінджеста він, як по правді, завжди трохи побоювався.

— Га? — не розчув Біл. — А, це ви, Стадоку? Гм, не знав, що вони й вас заарканили.

— Шкода, що вас не було вчора на засіданні, — сказав Марк.

Це була брехня, адже «прогресистів» присутність Гінджеста завше тільки бентежила. Як учений — і, до того ж, єдиний справді визначний учений в коледжі, — він, звісно, мав по праву належати до них і бути їхньою гордістю; але в тому-то й річ, що він був такою собі ходячою аномалією і геть не вкладався у звичні для «прогресистів» уявлення про видатного вченого. В коледжі Гінджест водився переважно з Ґлосопом, який спеціалізувався на античній філології, і, здавалося, не надавав особливого значення своїм достоту революційним відкриттям у галузі хімії («Аякже… прикидається», — казав часом Кері). Схоже, йому подобалося бути просто Гінджестом, адже походив він зі стародавнього роду, коріння якого губилося десь у сивій, сливе міфічній давнині; як висловився одного разу історик, котрий ще у дев’ятнадцятому столітті уклав життєписи найвизначніших представників родини Гінджестів, «її не заплямував жоден підлий зрадник, чиновник-грошолюб чи мисливець за титулами». Особливо незлюбили Гінджеста після того, як Еджстоу відвідав де Брольї. Француз проводив вільний час виключно в товаристві Біла-«Віхоли», а коли один із молодших наукових співробітників спробував було закинути вудочку й обмовився про «справжню учту науки», яку, на його думку, неодмінно мали влаштувати собі двоє таких визначних учених мужів, Біл на хвильку замислився, а тоді відповів, що про науку вони, здається, й не говорили. «Ну так, читали, напевне, той дурнуватий „Готський альманах“ і вихвалялися предками», — прокоментував Кері, коли Гінджест вийшов.

— Га? Про що це ви? А, про засідання ради? — перепитав Біл. — І про що там балакали цього разу?

— Про продаж Бретонського лісу.

— Повна дурня, — пробурмотів Біл.

— Думаю, ви погодилися б із нашим рішенням.

— Яка різниця, що ви там вирішили!

— Тобто як? — здивувався Марк.

— А так. Все це повна дурня. HIKE забрав би собі ліс у будь-якому разі. Чи ви, може, думаєте, що вони не знайшли б на вас управу?

— Нічого собі, дивина та й годі! А нам дали зрозуміти, що у разі відмови вони переїдуть до Кембриджа.

— Побрехеньки. І взагалі, нічого дивного я тут не бачу. Хіба дивно, що рада Бретонського коледжу від полудня аж до вечора товче воду в ступі? А що дивного в тому, що HIKE, дай йому тільки волю, повік вкриє Бректон ганьбою, перетворивши саме серце Англії на якийсь покруч недобудованого американського готелю і напханого різними прибамбасами газового заводу? Єдина справжня загадка — навіщо інститутові здався саме цей клаптик землі…

— Гадаю, скоро ми про це дізнаємося.

— Ви, може, й дізнаєтесь, а от я — ні.

Марк здивовано зиркнув на нього.

— З мене досить, — пояснив Гінджест, трохи понизивши голос. — Сьогодні ж увечері забираюся звідси геть. Не пригадую, чим ви займалися у Бректоні, але якщо вам не було там зовсім уже кепсько, то моя вам порада — повертайтеся до коледжу.

— Ви справді так думаєте? — перепитав Марк. — Але чому?

— Для такого старигана, як я, це вже не має особливого значення, — мовив Гінджест, — але з вами вони можуть утяти лихий жарт, вельми лихий. Хоча, звісно, кому що до вподоби…

— Взагалі-то, — сказав Марк, — я ще нічого не вирішив. — Він звик уже ставитися до Гінджеста як до запеклого реакціонера. — Не знаю навіть, яку роботу мені запропонують.

— То чим ви займаєтесь?

— Соціологією.

— Гм, — мовив Гінджест, — у такому разі можу показати вам вашого майбутнього начальника. Його звуть Стіл. Він стоїть он там, біля вікна, бачите?

— Ви могли б мене й відрекомендувати.

— Отже, надумали-таки залишитися?

— Ну, принаймні, познайомитися з ним мені ніяк не завадить.

— Гаразд, — мовив Гінджест. — Зрештою, це ваша справа. — А тоді гукнув: — Агов, Стіле!

Стіл повернувся до них. То був високий, вельми серйозний чоловік із довгим, схожим на кінську морду обличчям і напрочуд товстими, мовби вічно надутими губами.

— Це Стадок, — кинув Гінджест, а тоді додав: — Він працюватиме у вашому відділі, — і відвернувся.

— Овва, — мовив Стіл, трохи помовчав і додав: — То він сказав — у моєму відділі?

— Та сказав, — спробував посміхнутися Марк, — але я ще й сам нічого не знаю. Я соціолог — якщо тільки це вам про щось говорить.

— Я й сам маю ступінь доктора соціології, — відказав Стіл. — Але чую про вас вперше. Хто вам сказав, що ви у нас працюватимете?

— Ну, бачите, тут усе ще не зовсім ясно, — мовив Марк. — Я щойно розмовляв із заступником директора, але деталей ми не обговорювали.

— А як ви до нього потрапили?

— Мене представив лорд Фіверстоун.

— Он як, — присвиснув Стіл, а тоді повернувся до чоловіка з поцяткованим ластовинням обличчям, який саме проходив мимо: — Чуєте, Косере? Фіверстоун щойно підкинув нам ось цього хлопця. Привів його просто до зама, у мене за спиною. Як вам це подобається?

— Ну, це вже взагалі чортзна-що! — обурився Косер і, ледве глянувши на Марка, сердито втупився у Стіла.

— Даруйте, — озвався Марк трохи голосніше; почувався він, як по правді, дуже незатишно. — Не варто хвилюватися. Напевне нічого ще не відомо, можливо, я просто щось не так зрозумів. Я приїхав сюди тільки подивитися і ще не знаю, чи залишуся.

Проте ні Стіл, ні Косер не звернули на його слова жодної уваги.

— Всюди його повно, того Фіверстоуна, — буркнув Косер.

Стіл тим часом повернувся до Марка.

— Я б порадив вам не сприймати надто серйозно те, що говорить лорд Фіверстоун, — сказав він. — По суті, він узагалі не має до нас жодного відношення.

— Мені тільки хотілося б, щоб мене зрозуміли правильно, — мовив Марк, щиро сподіваючись, що почервонів не дуже сильно. — Я приїхав подивитися, оце й усе. В принципі, мені однаково, отримаю я посаду в HIKE чи ні.

— Ви ж самі знаєте, — сказав Стіл Косерові, — в нас у відділі вільних місць немає — особливо для тих, хто не знається на цій справі.

— Так і є, — погодився Косер.

— Пан Стадок, якщо я не помиляюсь? — почувся надтріснутий дискант, який, на диво, належав просто-таки неймовірно огрядному чоловікові, що непомітно підступив до них іззаду Марк одразу ж його впізнав: смагляве обличчя і темне волосся, а на додачу ще й іноземний акцент говорили самі за себе. То був професор Філострато, знаменитий фізіолог; років два тому Маркові пощастило сидіти поруч із ним на якомусь обіді. Величезне опасисте тіло, напевне, виглядало б кумедно на сцені, та в реальному житті зовсім не справляло такого враження. Марк і здивувався, і втішився, що професор упізнав його, хоч бачив тільки раз — та й то доволі давно.

— Я дуже радий, що ви приєдналися до нашого товариства, — мовив Філострато, взявши Марка під руку і м’яко відводячи його вбік, подалі від Стіла з Косером.

— Правду кажучи, — вкотре сказав Марк, — я ще нічого не знаю. Мене привіз сюди Фіверстоун, та потім він кудись зник, а пан Стіл — я наче маю працювати в його відділі, — здається, нічого про це не знає…

— Що там Стіл! — вигукнув професор. — Дурниці! Він, знаєте, трохи зависоко несеться… ну та нічого, скоро його поставлять на місце. Цілком можливо, що це зробите саме ви. Я, до речі, читав усі ваші праці, si^[3]… А на того Стіла не звертайте уваги.

— Мені зовсім не хотілося б опинитися у якомусь підвішеному становищі… — почав було Марк, але Філострато перебив його:

— Послухайте-но, друже, викиньте все це з голови. По-перше, вам треба усвідомити, що HIKE — заклад, перед яким поставлено надзвичайно серйозні завдання. Йдеться про саме існування людського роду, не більше й не менше, і воно, це існування, залежатиме безпосередньо від нашої праці, справжньої праці, розумієте? Тут чимало всілякого наброду, різної, чорт забирай, наволочі, тож ви неодмінно зіткнетеся і з нахабністю, і з лукавством. Але ще раз кажу вам: не звертайте уваги. Хіба на війні у розпал бою можна згадувати про такі несуттєві речі, як дріб’язкова неприязнь до свого побратима-офіцера?

— Коли я отримаю якусь цікаву й важливу роботу, — відказав Марк, — то, ясна річ, про таке й не думатиму.

— Оце правильно. Робота тут іще важливіша, ніж ви собі можете наразі уявити, от побачите. Всі ці Стіли та Фіверстоуни не мають жодного значення. Якщо вас підтримує сам Візер, то на них вам начхати. Слухайте тільки його, розумієте? Ага, і ще одне… Не сваріться з Феєю. А все решта просто пропускайте повз вуха.

— З Феєю?

— Так. Тут її називають Феєю… ох уже ця англійщина, язика можна зламати! Вона начальник інститутської поліції. Ессо^[4]… ось, до речі, і вона сама. Панно Гардкасл, можна вас на хвилинку? Дозвольте відрекомендувати вам пана Стадока.

Дебела жінка в короткій спідниці і чорному форменому кітелі потиснула Маркові руку, і він мало не скрикнув від подиву — такого міцного потиску сподіваєшся хіба від якогось кочегара чи візника, проте аж ніяк не від представниці слабкої статі. Її пишному бюстові позаздрила б і пересічна кельнерка вікторіанської епохи, але назагал вона виглядала радше кремезною, аніж просто товстою. На широкому, блідому обличчі ніби застиг суворий вираз, а голос звучав сухо і якось приглушено. Єдиною даниною жіночності був недбалий мазок помади на губах. В зубах у Феї стриміла незапалена сигара. Розмовляючи, вона раз по раз виймала її з рота і прискіпливо розглядала замазаний помадою та мокрий від слини, пожований кінчик, а закінчивши фразу, знову рішуче стромляла сигару назад. Не встиг професор відрекомендувати Марка, як панна Гардкасл плюхнулася у крісло, що вельми доречно стояло поруч, недбалим рухом закинула праву ногу на бильце, а тоді втупилася в нього холодним і водночас якимсь фамільярним поглядом.

З

«Цок-цок»… У тиші з-за стіни чітко долинали кроки, які наближалися до дверей. Джейн мовчки чекала. Ось двері прочинилися, і вона побачила високу жінку, приблизно свою однолітку, яка насторожено дивилася на неї.

— Тут живе панна Айронвуд? — запитала Джейн.

— Так, — відповіла жінка, але дверей ширше не відчинила і вбік не відступила.

— Я б хотіла з нею поговорити, якщо ваша ласка, — сказала Джейн.

— У вас призначено зустріч? — поцікавилася жінка за дверима.

— Ну, не зовсім, — трохи збентежилася Джейн. — Мені порадив прийти сюди доктор Дімбл. Він сказав, що домовлятися наперед не треба.

— А, то ви від доктора Дімбла! Це зовсім інша справа, — мовила жінка вже набагато привітніше. — Заходьте… і зачекайте хвилинку,

поки я замкну як слід двері. Ось так… тепер усе гаразд. Тут вузько, то ви вже даруйте, я піду попереду.

І жінка повела Джейн вимощеною цеглинами доріжкою вздовж стіни, повз яблуні та сливи. Трохи далі вони повернули на порослу мохом стежину, обабіч якої росли кущі аґрусу, і за кільканадцять кроків вийшли на невелику галявину де стояла гойдалка; позаду виднілася стіна теплиці. Тут починалося щось схоже на маленький хутірець, як то часто буває на задвірках великого обійстя, — фактично, вузенька вуличка, повздовж якої з одного боку стояла клуня і стайня, а з другого — ще одна теплиця, повітка, де крізь прочинені двері можна було побачити різне гончарське приладдя, і хлів, звідки чулося рохкання і не надто приємно пахло. Далі на доволі крутому схилі лежав чималий город, через який то тут, то там бігли стежинки, а за городом росли трояндові кущі, закляклі й у своєму зимовому вбранні колючі навіть на вигляд. Доріжка тут була викладена невеликими дощечками. Все це навіювало Джейн якісь туманні спогади. Обійстя було дуже велике і нагадувало… нагадувало… Так, ось воно: сад із «Кролика Пітера». Чи, може, з «Роману про троянду»? Та ні, не те… Клінґзорів сад? Чи сад з «Аліси»? Чи сади на вершинах месопотамських зіккуратів, які, ймовірно, й породили легенду про райський сад? Чи, можливо, назагал будь-який обнесений стіною сад? Фройд стверджує: сади подобаються нам тому, що символізують жіноче тіло. Але ж це суто чоловіча точка зору… В жіночій уяві сад означає щось зовсім інакше… хіба ні? А можливо, жіноче тіло цікавить, ба навіть приваблює чоловіків і жінок однаково? Та ні, це ж просто смішно. Раптом їй пригадався такий вислів: «Жіноча краса дарує втіху як чоловікам, так і жінкам, тож не випадково богиня любові старша й могутніша за бога». Ну, й звідки це? І взагалі, що за нісенітниці! Джейн спробувала зосередитися. Її охопило химерне відчуття: вона ж зараз якщо не на ворожій, то вже точно на чужій території, тому треба пильнувати, весь час бути на осторозі. Тієї миті зарості рододендронів та лаврів нарешті закінчилися, і вони опинилися біля довгої стіни — будинок мав бути чималенький, — перед невеликими, напевне, задніми дверима, біля яких стояла діжка з водою. Джейн почула, як десь угорі захряснулося вікно.

Кілька хвилин по тому вона вже сиділа у великій, досить скромно вмебльованій кімнаті з пічкою замість каміна. Килима на підлозі не було, стіни — обшиті панелями до пояса заввишки, а вище просто побілені, — виглядали доволі строго і мимоволі навіювали думку про монастир. Кроки високої жінки, яка привела Джейн сюди, затихли в коридорі, і в кімнаті запала тиша; звіддалік час від часу долинало тільки вороняче каркання. «Ну, все, попалася я, — подумала Джейн. — От розповім зараз про той сон, а тоді доведеться відповідати на силу-силенну питань». Загалом вона вважала себе людиною сучасною, здатною без особливого збентеження говорити про що завгодно, проте тут, у цій кімнаті, чомусь уже не була така впевнена в собі. На думку враз стали якось крадькома приходити одна за одною найрізноманітніші теми, на які їй зовсім не хотілося говорити відверто, причому, збагнула вона, не хотілося вже давненько. Дивно, але про інтимну сторону стосунків між чоловіком і жінкою тут майже не йшлося.

«В почекальні у стоматолога, — подумала Джейн, — хоч якісь журнали можна погортати». Вона підвелася і навмання розгорнула книжку, що самотньо лежала на столі посеред кімнати. Тієї ж миті їй у вічі впали такі слова: «Жіноча краса дарує втіху як чоловікам, так і жінкам, тож не випадково богиня любові старша й могутніша за бога. Марнота Ліліт полягала у тому, що вона хотіла, аби її краси прагнули, натомість послух Єви — у тому, що вона хотіла, аби її красою тішилися. Але найбільшу насолоду і та, й інша спізнає у своєму коханому. Послух — шлях до втіхи, а смирення — до…»

Двері раптом прочинилися, і Джейн, почервонівши, закрила книгу і підвела догори очі. На порозі стояла та ж сама жінка, а чи й дівчина, котра її сюди привела, і тепер вона викликала у Джейн справжнє захоплення, до якого, ніде правди діти, домішувалася й дрібка заздрості; коли жінкам трапляється стикатися з вродою, відмінною від їхньої, таке почуття охоплює їх набагато частіше, ніж вони самі воліли б визнавати. Добре, напевне, подумалося Джейн, бути такою-от високою, рішучою, сміливою — ну справжнісінька тобі амазонка.

— То… можу я побачити панну Айронвуд? — запитала вона.

— Ви — пані Стадок? — поцікавилася у свою чергу дівчина.

— Так.

— Ходімо, я відведу вас до неї, вона чекає. Мене звати Каміла, Каміла Деністон.

Коридор був доволі вузький, виглядав дуже просто, і Джейн зрозуміла, що вони, мабуть, ще десь у задній частині будинку, який у такому разі був, напевне, дуже великий. Вони йшли і йшли, аж ось Каміла зупинилася біля якихось дверей, постукала, тихо промовила: «Вона вже тут» і відступила вбік («Ніби служниця», — подумала Джейн). В кімнаті сиділа, склавши руки на колінах, жінка в чорному вбранні; саме її бачила Джейн уві сні — якщо тільки то був сон — напередодні ввечері.

— Сідайте, прошу вас, — мовила панна Айронвуд.

Складені на колінах руки виглядали великими й кістлявими, проте зовсім не грубими; взагалі все у панни Айронвуд видавалося великим — і ніс, і суворо стиснуті губи, і сірі очі. Хоч жінка й не піднялася з крісла, та видно було, що й зросту вона чималого — це відразу впадало у вічі. Судячи з вигляду, їй давно перевалило за п’ятдесят. Джейн усе це подобалося дедалі менше й менше.

— Як вас звати? — поцікавилася панна Айронвуд, беручи до рук олівець і записник.

— Джейн Стадок.

— Ви заміжня?

— Так.

— А ваш чоловік знає, що ви до нас прийшли?

— Ні.

— Даруйте, скільки вам років?

— Двадцять три.

— Отже, — сказала панна Айронвуд, — що ви хотіли мені розповісти?

Джейн глибоко вдихнула.

— Я бачу дивні сни і… останнім часом у мене, мабуть, депресія, — відповіла вона.

— Які саме сни? — запитала панна Айронвуд.

Джейн заходилася розповідати — щоправда, доволі плутано. Говорячи, вона не зводила очей із чорної спідниці і великих рук панни Айронвуд; олівець швидко бігав по папері, і в записнику одна за одною з’являлися якісь нотатки. Та ось господиня ні з того ні з сього перестала писати; сильні пальці судомно стиснулися, суглоби побіліли, а вени на тильному боці долоні здувалися щораз сильніше й сильніше, аж доки олівець раптом із сухим тріском не переламався надвоє. Джейн здивовано, навіть трохиналякано змовкла і підвела погляд. Великі сірі очі й далі дивилися на неї з тим же виразом, що й від самого спочатку.

— Будь ласка, продовжуйте, — підбадьорила її панна Айронвуд.

Коли Джейн закінчила, їй довелося відповісти на кілька запитань, а потому запала мовчанка — така довга, що кінець кінцем вона відважилася озватися сама:

— Як ви гадаєте, зі мною щось дуже серйозне?

— Та ні, з вами все гаразд, — відповіла панна Айронвуд.

— Отже, це мине?

— Не думаю. Навряд.

— То що, з цим нічого не можна зробити? Ох… вони такі страшні, ті сни, і неймовірно правдоподібні, зовсім не схожі на звичайні.

— Я вас чудово розумію.

— І це ніяк не можна вилікувати?

— Вилікувати не можна, бо це не хвороба.

— Але ж зі мною справді щось не так… мені здається, мати такі сни — геть ненормально.

Хвилинку помовчавши, панна Айронвуд мовила:

— Що ж, гадаю, краще сказати вам усю правду.

— Мабуть, так, — Джейн мимоволі напружилася, бо, чесно кажучи, ці слова таки добряче її налякали.

— Отже, для початку, — вела далі панна Айронвуд, — мушу вам сказати, що ви — особа набагато важливіша, ніж вам коли-небудь уявлялося навіть у найсміливіших припущеннях.

Джейн промовчала, але про себе подумала: «Та вона просто з мене кепкує. Думає, певно, що я вже зовсім з’їхала з глузду.»

— Яке ваше дівоче прізвище? — запитала панна Айронвуд.

— Тюдор, — відказала Джейн. За інших обставин вона, либонь, відразу насторожилася б, адже завжди дуже переживала, щоб ніхто, бува, не подумав, ніби вона хизується своїм походженням.

— Ворвікширська гілка?

— Так.

— Можливо, ви читали колись таку невелику книжечку — в ній всього сорок сторінок, — яку один із ваших предків написав про битву при Бустері?

— У батька була ця книжка… здається, він навіть казав, що це єдиний примірник. Але я її так і не прочитала. Після його смерті вона десь загубилася.

— Ваш батько помилявся — то не був єдиний примірник. Є ще принаймні два: один — в Америці, другий — у цьому домі.

— Але до чого тут ця книга?

— Ваш предок подав у ній повний і, назагал, доволі точний опис битви, який, за його словами, було закінчено того самого дня, коли та битва відбулася. Але він не брав у ній участі, бо в той час перебував у Йорку.

Джейн стежила за словами нашій Айронвуд не надто уважно і тепер розгублено на неї дивилася.

— Якщо він казав правду, — продовжувала та, — а у нас є підстави думати, що так воно й було, то ту битву він побачив уві сні. Ви мене розумієте?

— Побачив уві сні битву?

— Власне. Побачив такою, якою вона була насправді. Йому наснилася справжня битва.

— Але який зв’язок…

— Яснобачення — дар бачити те, що відбувається насправді, — іноді передається у спадок, — мовила панна Айронвуд.

Джейн перехопило подих. Вона почувалася так, наче її образили, адже страх як не любила, коли в її життя неждано-негадано й абсолютно непрохано вторгалося щось із далекого минулого, щось зовсім не приємне і геть позбавлене всілякого глузду.

— Але ж немає жодних доказів… — почала вона і за мить додала: — Маю на увазі, ми маємо тільки його свідчення…

— Ми маємо ваші сни, — сказала панна Айронвуд, і якщо її голос і раніше не відзначався особливою лагідністю, то тепер він звучав просто суворо. В голові у Джейн промайнув якийсь напівфантастичний здогад: «Невже вона свято переконана, що навіть своїх далеких предків не слід обзивати брехунами?»

— Мої сни? — трохи різко перепитала Джейн.

— Так, ваші сни.

— Що саме ви маєте на увазі?

— У своїх снах ви бачили те, що відбувалося насправді. Алькасан справді сидів у такій камері для засуджених до страти, яку ви допіру описали, і до нього справді приходив такий відвідувач.

— Але… але ж це смішно, — не зразу знайшлася що сказати Джейн. — Це, напевне, звичайнісінький збіг, а все решта — просто страшний сон, жахіття. Я ж вам казала, той чоловік відкрутив Алькасанові голову — такого не може бути. А потім… потім вони викопати того страшного дідугана й оживили його…

— Звісно, там є невеликі неточності, неясні місця. Але, як на мене, навіть за цими епізодами криються якісь реальні події.

— Боюсь, що я у таке не вірю, — холодно мовила Джейн.

— Нічого дивного — вас так виховали, — сказала панна Айронвуд. — Втім, гадаю, невдовзі ви й самі переконаєтесь, що можете бачити уві сні реальні події, — якщо тільки ще не переконалися.

Джейн прийшли на пам’ять рядки з книги на столі, які вона пригадала так, ніби бачила раніше… та й саму панну Айронвуд вона теж бачила ще до того, як увійшла до цієї кімнати. Стривайте, але ж це все сущі нісенітниці!

— Отже, ви нічим не можете мені допомогти?

— Я можу сказати вам правду, — відповіла панна Айронвуд. — Властиво, саме це я й намагаюся зараз зробити.

— Маю на увазі, якось це припинити… вилікувати…

— Яснобачення — не хвороба.

— Та навіщо воно мені здалося! — гаряче вигукнула Джейн. — Це треба якось припинити… я цього терпіти не можу!

Панна Айронвуд промовчала.

— Може, ви принаймні підкажете, до кого звернутися? — запитала Джейн уже трохи спокійніше. — Когось порекомендуєте?

— Якщо ви підете до звичайного психотерапевта, то він стане лікувати вас, виходячи з припущення, що ці сни зароджуються у вашій підсвідомості, — сказала панна Айронвуд. — Не знаю, до яких наслідків може призвести таке лікування, але боюсь, ці наслідки можуть бути дуже серйозними. А сни, ясна річ, нікуди не дінуться.

— Та що ж це таке? — обурилася Джейн. — Я хочу жити звичайним життям, займатися своєю роботою… Це просто нестерпно! Чому саме я? Чому це діється саме зі мною?

— Відповідь на це запитання відома тільки вищим силам і вже точно аж ніяк не мені.

Ненадовго запала мовчанка, а тоді Джейн якось мляво змахнула рукою і похмуро промовила:

— Гаразд, якщо ви нічим не можете мені допомогти, то я, напевне, піду… — і раптом додала: — Але звідки ви все це знаєте? Звідки вам відомо, що це правда?

— На це питання я можу відповісти, — мовила панна Айронвуд. — Зрештою, у вас, схоже, більше причин припускати, що це таки правда, ніж ви мені сказали, а якщо таких причин і немає, то вони неодмінно з’являться — і то дуже скоро. Зробити ж висновок про правдивість ваших снів нам дозволяє те, що вони великою мірою збігаються з відомостями, які ми вже маємо. Власне тому, що ця інформація надзвичайно важлива, доктор Дімбл вас сюди й прислав.

— То він послав мене сюди не для того, щоб мені допомогли, а для того, щоб я просто вам усе це розповіла? — обурилася Джейн, пригадавши, як дивно поводився напередодні доктор, коли вона розповіла йому про свій сон. Тепер усе ставало на свої місця.

— Саме так.

— Шкода, що я не дізналася про це трохи раніше, — холодно сказала Джейн і рішуче підвелася. — Боюсь, що ми просто не зрозуміли одне одного. Я гадала, що доктор Дімбл намагається якось мені допомогти.

— Так воно й було. Проте водночас він намагався зробити ще щось набагато важливіше.

— Що ж, дякую і за це, — сухо кинула Джейн. — І як, на вашу думку, все, що ви оце наговорили, може мені допомогти? — Вона мала намір вимовити цю фразу з крижаною іронією, проте в останніх словах прозвучав усе ж неприхований гнів, а обличчя у неї зачервонілося. Багато в чому вона була ще зовсім дитиною.

— Пані Стадок, боюсь, ви анітрохи не здаєте собі справи, наскільки все це серйозно, — мовила панна Айронвуд. — Те, що ви бачили, пов’язане зі справами, порівняно з якими наше з вами щастя, ба навіть саме життя, не мають жодного значення. Будь ласка, ще раз добре все зважте. Позбутися цього дару вам не вдасться. Звісно, можна спробувати якось його притлумити, але й тут вас неминуче спіткає невдача, і це, маю підозру, може закінчитися для вас великим переляком. Ми ж пропонуємо вам скористатися своїм даром для доброї справи. Ви й самі прийдете до тями, і допоможете врятувати людство від страшної загрози, яка над ним нависла. В принципі, ви можете розповісти про ті сни ще комусь. Але мушу вас попередити, що в такому разі ви майже напевне потрапите до рук інших людей, які не менше за нас прагнуть скористатися вашими можливостями. Повірте, для них ваше щастя і навіть життя важитимуть не більше, ніж щастя і життя, приміром, якоїсь мухи. Ви бачили уві сні живих, справжніх людей, які, цілком можливо, здогадуються про те, що ви мимоволі за ними стежите, і не заспокояться, доки ви не опинитеся в їхніх руках. Тож я раджу вам заради вашого ж добра: доки не пізно, ставайте на наш бік.

— Ви все говорите «ми» та «нас»… Це що, якесь таке товариство?

— Якщо хочете, можете називати нас товариством.

Джейн уже кілька хвилин стояла ні в сих ні в тих, відчуваючи, що ще трохи — і вона повірить у те, що чує. А тоді її раптом знов охопило почуття відрази, в якому змішалося все: і вражене самолюбство, й досада — це ж треба, вклепатися в таку халепу! — і давня нелюбов до всього таємничого та незнаного; їй захотілося одного: опинитися якомога далі від цієї кімнати і не чути більше низького, терплячого голосу панни Айронвуд. «Вона мені тільки зашкодила», — подумала Джейн, усе ще маючи себе за хвору, а вголос сказала:

— Мені вже пора йти. Я не знаю, про що ви говорите, і не хочу мати з цим нічого спільного.

4

Врешті-решт Марк з’ясував, що має залишитися в Белбері принаймні на одну ніч, і, піднімаючись до своєї кімнати, щоб переодягнутися до обіду, був уже в кращому гуморі — почасти завдяки віскі з содовою, спожитому в товаристві панни Гардкасл, а почасти й через те, що, зиркнувши мимохідь у дзеркало, він із полегшенням побачив, що ранка від порізу на верхній губі вже присохла, і той дурнуватий клапоть вати можна нарешті викинути. Вигляд спальні, де в каміні яскраво палав вогонь, а поруч була окрема ванна кімната, теж додав йому втіхи. Як добре, що він дозволив Джейн умовити себе купити той новий костюм, який лежить онде, акуратно розкладений на ліжку, і справляє дуже непогане враження; старий, тепер уже зрозуміло, тут зовсім не підійшов би… Втім, найбільше розважила його розмова з Феєю.

Звісно, було б хибно вважати, що та жінка йому сподобалася. Навпаки, Фея викликала в нього ту ледь не відверту відразу, яка зазвичай охоплює молодих чоловіків, коли вони опиняються в компанії хтивої, ба навіть неприховано розпусної, проте водночас доволі звабливої жінки. Насмішкуватий вираз, що крився десь у кутиках її холодних очей, свідчив, що вона чудово все розуміє і навіть трохи цим забавляється. Так чи інакше, Фея відразу ж заходилася частувати його не надто пристойними історіями, які, здавалося, могла розповідати годинами. Марка частенько аж пересмикувало, коли жінки, що вважали себе геть уже емансипованими, силкувалися сипати чоловічими дотепами, але досі він завжди відчував тут свою перевагу. Фея, одначе, переплюнула всіх чоловіків, яких він тільки знав, — навіть найгостріших на язик. Трохи перегодом вона вдарилася у спогади про свою службу в поліції, і Марк, якого спершу ця тема майже не зацікавила, був усе ж вражений до глибини душі, коли почув, що десь у третині випадків за вбивство карають на горло зовсім не винних людей. Дізнався він і про деякі подробиці страт, які ніколи раніше йому й на думку не спадали.

Ясна річ, усе це викликало огиду, проте водночас не вельми приємне враження згладжувалося достоту солодким усвідомленням того, що тепер він тут — своя людина. Того дня йому вже кілька разів довелося почуватися у Белбері зовсім чужим, але під час розмови з панною Гардкасл це відчуття зникло без сліду. Їй, без сумніву, було про що розповісти. У різні періоди свого життя вона була і суфражисткою, і пацифісткою, належала до британських фашистів, отримувала на горіхи від поліції і сиділа у в’язниці, а з іншого боку — зустрічалася з прем’єр-міністрами, диктаторами та кінозірками; словом, на своєму віку їй довелося побачити чимало всякої всячини і довідатися не одну таємницю. Роботу поліції вона спізнала, так би мовити, і ззовні, і зсередини, знала, що поліція може і чого не може, і вважала, що таких-от неможливих для поліції речей насправді дуже й дуже мало. «Сьогодні наш інститут, — говорила Фея, — і ми зокрема, як його передовий загін, йде в авангарді хрестового походу проти зашкарублих крючкодерів і доктринерів.»

Невдовзі Марк збагнув, що робота інститутської поліції і справді означала для Феї дуже багато. За її словами, йшлося про те, щоб звільнити виконавчу владу від обов’язку займатися всіма справами, які можна було б доволі умовно віднести, наприклад, до категорії «санітарних»: від вакцинації до звинувачень у скоєнні протиприродних дій, а звідти вже, на її думку, залишався тільки один-єдиний крок до справ, пов’язаних із шантажем. Якщо брати злочинність загалом, то вже впродовж певного часу в пресі популяризувалося ідею про те, що треба дозволити інститутові проводити найрізноманітніші експерименти, які з часом дали б змогу замінити старий, «каральний» спосіб подолання злочинності набагато гуманнішим методом «виправних» заходів або ж «виправного» лікування. Звісно, запеклі формалісти й доктринери з усіх сил опиралися. «…Але в цілій країні залишилися тільки дві газети, які ми не контролюємо, — сказала Фея, — і від них скоро мокрого місця не зостанеться. Треба зробити так, аби в уяві у пересічного громадянина слово „покарання“ автоматично асоціювалося зі словом „садизм“. І тоді ми отримаємо карт-бланш.» Марк не відразу зрозумів, про що мова, і тоді Фея пояснила: як на неї, англійській поліції досі найбільше перешкоджало власне поняття заслуженого покарання. Адже така кара завжди обмежена: злочинця можна покарати ось так — і ні на йоту більше. Натомість виправним заходам чи, скажімо, виправному лікуванню зовсім не обов’язково мати якісь встановлені межі; лікування, приміром, може тривати, доки пацієнта не буде вилікувано, а вилікувався він чи ні — вирішувати тим, хто його лікуватиме. І якщо лікувати — гуманно, то що вже й казати про запобігання злочинності? Незабаром кожен, хто будь-коли потрапляв чи ще потрапить до рук поліції, опинятиметься під контролем HIKE; кінець кінцем інститут зможе так чи інакше впливати на все населення країни. «І саме тут на сцену виходимо ми з тобою, синку, — мовила Фея, ткнувши Марка пальцем у груди. — В принципі, між роботою поліціянта і соціолога не така вже й велика різниця. Працювати нам доведеться пліч-о-пліч.»

Ці слова нагадали Маркові про те, що він так і не знає напевне, отримав роботу чи ні, а якщо й отримав — то яку саме. Фея порадила йому триматися подалі від Стіла: хтозна, чого можна чекати від того чоловіка. «Є тільки двоє людей, на думку яких тобі треба зважати, — довірливо сказала вона. — Це Фрост і старий Візер.» Та назагал із Маркових страхів вона лишень посміялася:

— Все буде добре, синку, от побачиш. Тільки май на увазі, тут не можна бути надто перебірливим у роботі, бо це тобі боком вилізе. Якщо почнеш скаржитися, що ти, мовляв, думав, що робитимеш одне, а тобі наказують робити інше, то це закінчиться погано. Візер страх як не любить, коли на нього тиснуть. Зараз усе розвивається надто стрімко, щоб зважати на чиїсь дрібні примхи. Словом, мусиш довести, що з тебе є якась користь. І ще одне: не вір усьому, що тобі говорять.

За обідом Марк випадково опинився поруч із Гінджестом.

— То що, — запитав той, — вас заарканили остаточно, га?

— Мабуть, так, — відказав Марк.

— Бо якщо ви все ж передумаєте, то я їду машиною і можу вас підкинути, — запропонував Гінджест.

— Ви ще не сказали, чому їдете, — ухилився від прямої відповіді Марк.

— Знаєте, тут уже що кому до вподоби. Якщо ви добре почуваєтеся в товаристві того італійського євнуха, божевільного священика і тієї дівки Гардкасл — ох і надавала б їй ляпасів бабуся, якби не зійшла завчасу в могилу, — то нема більше про що й говорити.

— Як на мене, то навряд чи можна судити про інститут із враження, яке складають окремі працівники. Це ж усе-таки не клуб.

— Судити, кажете? Наскільки пригадую, ніколи в житті собі такого не дозволяв, хіба на квіткових виставках. Це все питання смаку. Я приїхав, бо думав, що тут затівається щось пов’язане з наукою, а виявилося, що це більше схоже на політичну змову, тому я і їду додому, бо, знаєте, застарий вже для таких речей… зрештою, навіть якби мені закортіло побавитися у змовників, то з цими я все одно не став би зв’язуватися.

— Вам, наскільки я розумію, не до вподоби ідея соціального планування? Вона й справді не дуже в’яжеться з вашою роботою, але з науками на кшталт соціології…

— Наук на кшталт соціології не існує. І якби я побачив, що хімія має хоч якусь дотичність до таємної поліції, очолюваної сорокалітньою мегерою без корсета, і до плану, спрямованого на те, щоб забрати в кожного англійця чи ферму, чи крамницю, чи дітей, то я послав би ту хімію до бісової матері і знову зайнявся б садівництвом.

— Мені добре зрозумілі ваші почуття до пересічної, маленької людини, але якби ви займалися такими дослідженнями, як я, і бачили реальну картину…

— То мені теж закортіло б розбити ту картину на друзки і зліпити щось нове. Звісно. Так воно завжди й виходить: берешся начебто вивчати людей, а в результаті потрапляєш пальцем у небо. Людей не можна вивчати, їх можна хіба пізнавати — а це зовсім інше. Вивчаєте ото, вивчаєте, і потім вас так і підмиває довірити простолюду керувати державою або прищепити тому ж таки простолюду любов до класичної музики… словом, повна дурня та й годі. Щобільше, ви з великою охотою позбавили б отой простолюд всього, заради чого варто жити, і не тільки власне простолюд, а кожного, крім жменьки жалюгідних буквоїдів та писак…

— Біле! — почувся раптом із протилежного краю столу голос Феї, такий гучний, що проігнорувати його Гінджест не міг, хоч би й хотів. Старий аж побурячковів, а тоді повільно повернувся до неї.

— Ви справді їдете відразу після обіду? — крикнула Фея.

— Так, панно Гардкасл.

— Можете мене підвезти?

— З радістю, — відповів Гінджест, хоч його тон ясно свідчив про протилежне. — Якщо тільки нам по дорозі, — додав він за мить.

— А куди ви їдете?

— До Еджстоу.

— Через Бренсток?

— Ні, поверну на Поттерс-лейн відразу за маєтком лорда Голівуда.

— От лихо, мені це не підходить. Гаразд, доведеться тоді зачекати до ранку.

Потому Марк розговорився зі своїм сусідом зліва і знову зіткнувся з Білом-«Віхолою» щойно у вестибюлі після обіду Той був у плащі і вже взявся за клямку вхідних дверей, тож Маркові хоч-не-хоч довелося провести його до машини, яка стояла на всипаному гравієм подвір’ї.

— Послухайте моєї поради, Стадоку, — мовив він, — або, принаймні, добре її обміркуйте. Я сам у соціологію не вірю, але якщо ви залишитесь у Бректоні, вас чекає доволі-таки пристойна кар’єра. Перейшовши до HIKE, ви тільки зашкодите і собі… і, бачить Бог, іще багато кому.

— Мені здається, на все можуть бути принаймні два погляди, — зауважив Марк.

— Два погляди? Та їх, тих поглядів, можуть бути десятки — доки ви не дізнаєтесь відповідь. Тоді залишається тільки один. Але, зрештою, це не моя справа. На добраніч.

— На добраніч, — попрощався і Марк. Гінджест завів двигун, і машина рушила.

У повітрі повіяло холодом. Над верхівками дерев виблискував на тлі нічного неба Оріон; щоправда, Марк і гадки не мав, як називається те сузір’я, та й, чесно кажучи, не звернув на нього жодної уваги. Йти назад до будинку йому не хотілося. Звісно, там можна було скористатися нагодою та поговорити з цікавими і впливовими людьми, проте, якщо такої нагоди не випаде, він і далі тинятиметься по кімнаті, почуваючись зовсім чужим і не наважуючись пристати до якогось гурту. Крім того, день видався доволі напружений, і Марк стомився. Він подався уздовж фасаду і незабаром натрапив на якісь бічні двері, увійшов і, оминувши вестибюль, піднявся до себе нагору.

5

Каміла Деністон провела Джейн до виходу — не до тих маленьких дверей у стіні, а до головної брами, яка виходила на дорогу ярдів на сто далі. З просвіту, що прорізав на заході затягнуте сірими хмарами небо, лилося донизу по-осінньому прозоре та прохолодне світло. Джейн соромилася виявляти перед Камілою роздратування і тривогу, які відчувала після розмови з панною Айронвуд, тож коли вони попрощалися, обидва ці почуття вже майже вляглися. Втім, стійка відраза до «всіх тих нісенітниць» нікуди не поділася. Як по правді, Джейн не була аж настільки впевнена, що це справді нісенітниці, але твердо вирішила ставитися до всього цього саме так. Вона не дозволить втягнути, вплутати себе у якісь сумнівні оборудки. Жити треба своїм життям — то був один із її основних принципів. Навіть вирішивши вийти заміж за Марка, Джейн ніколи про цей принцип не забувала і часом навіть дратувалася, що кохання — а відтак і Марк — отак неждано-негадано втрутилися в її життя. Принаймні, вона дуже добре усвідомлювала, скільки всього приносить у жертву жінка, виходячи заміж, і трохи сердилася на чоловіка, який ніколи над цим не замислювався. Власне цей страх у щось вплутатися і був найбільшою, хоч і навряд чи добре усвідомленою підставою для рішення не заводити дітей — принаймні поки що. Адже жити треба своїм власним життям.

Щойно Джейн повернулася до Еджстоу й увійшла до свого помешкання, як задзвонив телефон. «Це ви, Джейн? — почувся у слухавці жіночий голос. — Це Маргарет Дімбл. У нас тут таке сталося… розповім, коли приїду. Зараз я надто сердита, щоб говорити. У вас часом не знайдеться вільного куточка, щоб переночувати? Що? Пана Стадока немає вдома? З превеликим задоволенням, якщо тільки для вас це не проблема. Сесіл почує в коледжі. Ви певні, що я не заважатиму? Дякую, дуже дякую! Буду десь за півгодини.»

IV. Ліквідація анахронізмів

1

Джейн ледь встигла постелити на Маркове ліжко свіже простирадло, коли приїхала пані Дімбл, навантажена силою різних пакунків.

— Дуже вам вдячна, Джейн, ви просто янгол… хоч є де голову прихилити, — дякувала вона. — Ми об’їздили всі готелі в місті… знаєте, тут стає просто неможливо жити! Всюди одне й те ж: жодного вільного номера, все позаймали різні інститутські посіпаки… тут, бачте, секретарі, там — друкарки, а он там — адміністратори. Слів нема! Якби в Сесіла не було кімнатки в коледжі, довелося б йому спати на станції. Сподіваюсь, доглядач догадався хоча б провітрити ліжко…

— Але що сталося? — запитала Джейн.

— Нас викинули на вулицю!

— Не може бути, пані Дімбл! Вони ж не мають права!

— Атож, Сесіл казав те саме… Ні, ви тільки подумайте! Виглядаємо ми зранку у вікно і бачимо: в наш сад, просто на клумбу з трояндами, в’їжджає вантажівка, а з неї висипає ціла зграя справжнісіньких тобі кримінальників з кайлами і лопатами. І це в нашому саду! Верховодив ними якийсь тип у кашкеті і з цигаркою в зубах. Сесіл вийшов до них, і знаєте, що сказав йому той тип? Що вони не заперечують, якщо ми залишимося в домі до завтра, до восьмої ранку… про сад мова взагалі не йшла. Не заперечують вони, розумієте?!

— Але… але тут, напевне, якась помилка…

— Сесіл, певна річ, одразу ж зателефонував до бректонського скарбника, але того, звісно, на місці не виявилося. Цілісінький ранок ми пробували до нього додзвонитися, а вони тим часом зрізали того великого бука — пригадуєте, він вам так подобався, — і всі сливи. Якби я не була така сердита, то просто сіла б і розплакалася, так кепсько було мені на серці. Кінець кінцем Сесіл таки впіймав вашого пана Базбі, але пуття з того не було жоднісінького: скарбник сказав, що це, напевно, якесь непорозуміння, але тепер уже нічого не вдієш, тому нам краще звернутися до HIKE в Белбері. Туди ми, звичайно, так і не додзвонилися, а десь до обіду зрозуміли, що просто не зможемо залишитися на ніч у домі, хай там що.

— Чому?

— Люба моя, ви й уявити собі не можете, як це було. Купа вантажівок і тракторів, усе реве і гуде, страшенний гармидер… потім іще підвезли на якійсь такій схожій на залізничну платформі величезний кран… Та що там казати, навіть рознощик молока з’явився аж біля одинадцятої, а хлопець з м’ясної крамниці не прийшов узагалі: м’ясник зателефонував щойно пополудні і сказав, що до нас неможливо добратися. Ми самі ледь зуміли пробитися до міста, півгодини пішло тільки на те, щоб дістатися до мосту, уявляєте? То було ніби у страшному сні! Всюди якісь спалахи, гуркіт, дорогу розбито вщент, а на вигоні — десятки залізних будок, просто табір якийсь та й годі. А люди, люди… бандюги і тільки. Гадки не мала, що в Англії бувають такі робітники. Словом, то був справжній жах! — Пані Дімбл зняла капелюшка і заходилася ним обмахуватися.

— І що ви тепер робитимете? — запитала Джейн.

— Бог його знає, — зітхнула пані Дімбл. — Будинок ми замкнули; Сесіл був у юридичній конторі Рамболда, цікавився, чи можна принаймні опечатати двері, доки ми не позабираємо свої речі, але Рамболд сам розгублений, він каже, що з погляду права інститут перебуває у вельми особливому становищі. Що буде далі, я й гадки не маю. Таке враження, що в Еджстоу вільних будинків не залишилося взагалі, а жити на тому березі річки тепер уже просто неможливо, навіть якби нам і дозволили. Прошу? Ой, та це годі й описати… Тополі вирубують під корінь, ті гарненькі хатинки біля церкви зносять. Бідолашна Айві — ваша пані Меґз — уся в сльозах… це, знаєте, так страшно виглядає, коли ті бідні напудрені жіночки плачуть… Її теж виганяють, ото лихо… ніби їй у житті горя мало. Щастя ще, що нам вдалося якось звідти вибратися. Ті люди просто страшні… троє бузувірів мало не виламали задніх дверей, бо їм, бачте, гарячої води заманулося. Налякали Марту трохи не до смерті, тож Сесілові довелося піти і поговорити з ними… Чесне слово, я вже думала, що ще трохи — і вони накинуться на нього з кулаками, це було так страшно… але тут з’явився якийсь ніби поліціянт і забрав їх геть. Що ви кажете? Так, там тих поліціянтів повсюди сила-силенна, і, мушу вам сказати, вони мені теж зовсім не до вподоби. Походжають туди-сюди, кийками вимахують… кіно американське та й годі. Знаєте, Джейн, нам із Сесілом обидвом подумалося: все це виглядає так, наче ми програли війну, а не виграли… А ось і чай! Дякую, люба моя, це саме те, що мені зараз треба.

— Залишайтесь тут, пані Дімбл, скільки схочете, — сказала Джейн. — А Марк спатиме в коледжі.

— Відверто кажучи, — мовила матінка Дімбл, — я така сердита, що якби моя воля, то від цього клятого коледжу каменя на камені не залишилось би! Але пан Стадок, ясна річ, ні в чому не винен. Взагалі-то не личить мені наслідувати Зіґфрідів меч… гарний був би меч — товстий, просто барило якесь, і не піднімеш… Але тут, люба Джейн, все вже вирішено: ми з Сесілом переберемося до Сент-Ен, у тамтешній маєток. Бачите, нам усе одно тепер доводиться бувати там дуже часто.

— Он як? — мимоволі вирвалося у Джейн; їй одразу пригадалася і поїздка до Сент-Ен, і розмова з панною Айронвуд.

— Ой, даруйте, Джейн, я поводжуся, як остання свиня, — спохопилася матінка Дімбл. — Торочу тут про себе та про себе і зовсім забула, що ви ж там сьогодні були і, певно, маєте багато про що мені розповісти. То як, бачилися ви з Ґрейс? Вона вам сподобалася?

— Ґрейс — це панна Айронвуд?

— Так.

— Бачитися я з нею бачилася, але ще не знаю, сподобалася вона мені чи ні. Та що там про це говорити! Мені з голови не йдуть усі ті жахи, які ви щойно нарозказували… ви справжня мучениця, не я.

— Аж ніяк, — заперечила пані Дімбл. — Я не мучениця, я тільки сердита стара жінка, в якої болять ноги і розколюється голова… хоч уже й не так сильно, як раніше. Мені просто хотілося, знаєте, виговоритися… Зрештою, ми з Сесілом втратили зовсім не багато порівняно з тією ж бідолашною Айві Меґз — їй тепер узагалі нема на що жити. Залишити старий дім насправді не так уже й шкода. Звісно, там було добре, але водночас і трохи сумно… Я іноді думаю собі: а чи можуть люди бути по-справжньому щасливі? Ми гадали, що в нас буде багато дітей, тому хотіли мати великий будинок, а насправді діти у нас так і не з’явилися. Мабуть, я надто полюбляла мріяти про них цілими днями, доки Сесіла не було вдома, і надто себе жаліла… Гм, знаєте, може все це й на краще, а то я ще стала б такою, як ота жінка в Ібсена, що все возилася зі своїми ляльками. От Сесілові набагато гірше, він так любив, коли до нього приходили туди всі ті учні… Так, Джейн, ви оце вже втретє позіхаєте, а я тут вам голову морочу. Знаєте, тридцять років подружнього життя не минають марно… чоловіків, либонь, створено для того, щоб було до кого говорити. Це як жебоніння води у потічку — допомагає їм зосередитися на тому, що вони читають… Все, час лягати.

Виявилося, що ділити з матінкою Дімбл одну кімнату доволі бентежно — вона мала звичку молитися перед сном. Просто дивовижно, як це може вибити людину з колії, подумала Джейн, коли пані Дімбл піднялася з колін, адже потім зовсім не знаєш, куди подіти очі і про що говорити…

2

— Ви прокинулися, Джейн? — почувся серед ночі тихий голос пані Дімбл.

— Так, — відповіла Джейн. — Що, я вас розбудила? Мені так прикро! Я кричала?

— Ви кричали, що когось б’ють по голові…

— Розумієте, я бачила, як убивають якогось старого… він їхав у великій машині сільською дорогою, дістався до перехрестя і повернув праворуч… збоку росли дерева… от, а там посеред дороги стояло кілька чоловіків, один махав ліхтарем, щоб зупинити авто. Я не чула, про що говорилося, було надто далеко… але того старого якось переконали вийти з машини, і він став розмовляти з тими на дорозі. Світло падало просто на обличчя… то був не той стариган, який наснився мені вчора, бороди в нього не було, тільки вуса… і взагалі тримався він дуже поважно. Йому, напевне, зовсім не сподобалися слова чоловіка, який його зупинив, бо він раптом розмахнувся й одним ударом звалив того на землю… тоді ззаду наскочив інший і спробував вдарити його чимось по голові, але промахнувся, бо старий швидко повернувся і зумів відхилитися… Далі почалося справжнє жахіття… Вони накинулися на нього втрьох, і йому довелося відбиватися від усіх разом. Я досі хіба в книжках про таке читала, але ніколи й уявити собі не могла, що це так страшно… Звісно, кінець кінцем вони таки збили його з ніг, потім довго гамселили чимось по голові і зовсім так спокійно, холоднокровно перевіряли, чи він ще живий, уявляєте?! Світло від ліхтаря падало якось так химерно — довгими вертикальними смугами… але то я вже, мабуть, прокидалася. Це було жахливо, але тепер зі мною, здається, все гаразд… минулого разу я перелякалася набагато сильніше… Ох, так мені жаль того старого…

— Думаєте, зможете знову заснути?

— Гадаю, що так. А як ваша голова, пані Дімбл, більше не болить?

— Ні, дякую, минулося вже. На добраніч, люба.

3

«Оце, безперечно, — подумав Марк, — і є той божевільний священик, про якого говорив Біл-„Віхола“». Вчена рада у Белбері збиралася не раніше, ніж о пів на одинадцяту, і хоч ранок видався вогкий та імлистий, після сніданку Марк коротав час у саду в товаристві велебного Стрейка — той зачепив його першим. Поношений одяг, неоковирні черевики, потерта колоратка, смагляве худе обличчя, пооране глибокими зморшками і неголене, трагічний вираз в очах і манера без кінця просторікувати так, наче щохвилини розкриваєш співрозмовникові очі на розмаїті гіркі істини — все це відразу не надто припало Маркові до смаку Властиво, зовсім не таких людей він сподівався зустріти в HIKE.

— Не думайте, — говорив Стрейк, — ніби я тішу себе марною надією на те, що нам вдасться втілити свою програму в життя, не вдаючись до насилля. Адже ми зіткнемося зі спротивом — ще й яким спротивом! Вони кусатимуть собі язики від болю, але не покаються. Та нас не зупинити. Злі люди, звісно, торочитимуть, що ми хотіли спровокувати неспокій і колотнечу. Що ж, нехай. Певною мірою вони матимуть рацію. Ми не маємо наміру оберігати від потрясінь той організований гріх, який зветься сьогодні суспільством. Навпаки, цьому суспільству, що геть загрузло у гріхах, треба показати весь наш відчай і безнадію.

— Саме це я і мав на увазі, коли сказав, що між нашими поглядами є чималі відмінності, — мовив Марк. — Для мене мета полягає власне у збереженні суспільства за допомогою розумного планування. Хіба можна мати якісь інші цілі, окрім цієї? Ви ж бачите все під іншим кутом, бо прагнете чогось іншого, кращого за людське суспільство, неземного…

— Кожною своєю думкою, кожним ударом серця, кожною краплиною крові я відкидаю цю трикляту доктрину! Саме за допомогою таких-от вивертів цей світ — знаряддя і тіло смерті — звів на манівці і вихолостив Ісусове вчення та обернув проголошену Господом вимогу бути праведними тут і тепер на інтриги і чвари поміж духовенством… так виникли різні містичні течії. Царство Боже слід осягнути тут — у цьому світі, — і я вірю, що так воно й буде. В ім’я Ісуса кожен прихилить коліно; в Його ім’я я цілковито зрікаюся будь-якої організованої релігії, яка будь-коли існувала на світі.

Хоч Марк міг без жодного натяку на збентеження прочитати юним студенткам цілу лекцію про аборти чи сексуальні збочення, та, почувши це ім’я, зніяковів, щоки у нього порожевіли, й він так розсердився і на себе, і на Стрейка, що взагалі весь спаленів. Зазвичай такі розмови вмить псували йому настрій, але він не пригадував, щоб коли-небудь почувався так незатишно ще відтоді, як сидів у школі на уроках релігії. Відтак Марк тільки буркнув, що не надто розбирається у богослов’ї.

— Богослов’я! — повторив Стрейк із глибокою відразою. — Я говорю не про богослов’я, молодий чоловіче, а про Господа Ісуса. Богослов’я — це тільки пустопорожні балачки, замилювання очей, димова завіса… така собі гра для багатіїв. Я знайшов Ісуса не в лекційних залах, а в вугільних шахтах і біля гробу моєї доньки. Якщо хтось вважає, що богослов’я порятує його у великий і страшний судний день, то дуже помиляється… запам’ятайте мої слова, бо все йде до цього. Царство Боже настане і тут, у нас, і в цілому світі… воно прийде швидше, ніж ми сподіваємось, — завдяки силі науки. Усі в HIKE свято вірять, що знаряддя це нездоланне. І знаєте, чому?

— Бо наука опирається на спостереження, — припустив Марк.

— Наука є нездоланним знаряддям, бо вона — в Його руках! — викрикнув Стрейк. — Вона — знаряддя суду і зцілення. Але жодна, жодна Церква не хоче цього бачити; вони всі засліплені, вони нічого не бачать за брудною, огидною пеленою гуманізму та лібералізму, нічого не бачать за своїми гріхами чи тим, що вважають своїми гріхами, хоч насправді то чи не найменші їхні провини. І от я зовсім самотній, убогий, немічний… але я — пророк, й інших пророків немає! Я знаю, що Господь прийде в силі; отже, побачивши силу, ми побачимо водночас знак того, що Він надходить. Тому я й тут, із усіма цими розпусниками і матеріалістами… зрештою, я готовий приєднатися до кого завгодно — аби лиш можна було хоч трохи пришвидшити Його пришестя! Навіть найслабші з нас добре бачать, яким трагізмом сповнене наше життя, а відтак не мають до нього й дрібки жалю, цілковито віддані своїй справі і готові пожертвувати всіма суто людськими цінностями… в нудотних церковних піснеспівах і натяку немає на щось подібне!

— Значить, — сказав Марк, — по суті, ваша співпраця з інститутом не знає жодних обмежень?

— Я абсолютно не сприймаю таких-от ідей про якусь там співпрацю! — знову закричав Стрейк. — Хіба глина співпрацює з гончаром?! Хіба Кір співпрацював із Господом? Аж ніяк! Усіх цих людей я просто використовую, як, утім, і вони мене. Ми навзаєм виконуємо роль знаряддя чи, скажімо, засобу для досягнення мети. До слова, є тут одна річ, яка безпосередньо стосується і вас, молодий чоловіче. Ви не маєте вибору. Якщо вже ви поклали руку на плуг, то все, вороття назад немає. Так просто звідси ніхто не вийде, а хто спробує — загине в пустині. Питання тільки в тому, згідні ви бути знаряддям, яке, зробивши свою роботу, саме піде на брухт, — тобто, виконавши присуд стосовно інших, саме буде засуджене, — чи хочете увійти до числа тих, кому припаде спадок? Запам’ятайте мої слова: все йде до цього. Землю успадкують святі — тут, в Англії, це станеться десь упродовж року, — так от, святі і ніхто інший. Хіба ви не знаєте, що ми судитимемо ангелів? — А тоді, раптом понизивши голос, Стрейк додав: — Насправді воскресіння відбувається вже, тут і тепер. Життя істинне — вічне, і триває воно в цьому світі. От побачите.

— Послухайте, — сказав Марк, — вже майже двадцять по десятій. Нам ще не час на засідання?

Стрейк мовчки повернув за ним до будинку. Щоб уникнути розмови на попередню тему, Марк заговорив про те, що справді його тієї миті хвилювало:

— Знаєте, я загубив свій гаманець. Грошей там було небагато, всього якісь три фунти, але пропали й листи, і ще різні папери… словом, така-от прикрість. Може, варто у когось попитатися?

— Ну, розпитайте економа… може, він щось і знає, — байдуже кинув Стрейк.

4

Вчена рада під головуванням заступника директора засідала біля двох годин. Візер вів засідання дуже повільно та мляво, і Марк, маючи вже за плечима здобутий у Бректоні досвід, невдовзі переконався, що справді важлива робота відбувається в інституті деінде. Зрештою, чогось такого він і сподівався; не варто було, звісно, розраховувати, що його отак відразу допустять до якогось «внутрішнього кола» чи що там відповідало у Белбері бретонській групі «прогресистів». Утім, Марк плекав надію, що йому не доведеться надто довго марнувати час на таких-от засіданнях всіляких ефемерних рад. Говорили того ранку в основному про роботи, що вже розпочалися в Еджстоу. Виглядало на те, що HIKE допіру здобув якусь чергову перемогу на «антибюрократичному фронті», яка давала інститутові право знести ту невеличку норманську церкву, що стояла при дорозі.

— Певна річ, ми й тут зіткнулися з уже звичними запереченнями, — сказав Візер. Марк не надто цікавився архітектурою і бував за рікою зовсім не так часто, як його дружина, тож слухав упіввуха. Тільки наприкінці засідання головуючий оголосив справді важливу, просто-таки приголомшливу новину, хоч, на його думку, всі присутні вже й так давно про це знали («І чому вони завжди говорять одне й те ж?» — подумалося Маркові). Втім, Візер усе одно вважав своїм обов’язком повідомити надзвичайно прикру звістку про те, що вночі було вбито пана Вільяма Гінджеста. Наскільки Марк зрозумів із Візерової плутаної і розпливчастої розповіді, Біла-«Віхолу» знайшли близько четвертої ранку біля його машини, що стояла на Поттерслейн; він був мертвий уже кілька годин, а на голові у нього виявили чимало слідів від ударів невідомим тупим предметом. Далі Візер припустив, що, можливо, хоч слабенькою розрадою для присутніх послужить те, що інститутська поліція прибула на місце злочину ще перед п’ятою, і ні місцева влада, ні Скотленд-Ярд не мають жодних заперечень проти якнайтіснішої співпраці з метою чимшвидшого розкриття цього жахливого злодіяння. Заступник директора вважав, що за сприятливіших обставин було б вельми доречно висловити вдячність панні Гардкасл, ба навіть привітати її — адже, на його думку, налагодження таких тісних стосунків між інститутською поліцією і державними органами було чи не єдиним світлим променем в усій цій сумній історії, а також добрим знаком на майбутнє. За столом пролунали приглушені, тихі оплески. Потому Візер знову заговорив про загиблого. Всі, звісно, дуже шкодують, що пан Гінджест вирішив покинути HIKE, хоч і з великою повагою ставляться до мотивів, які спонукали його до такого кроку; всі вважають, що офіційне припинення співпраці жодною мірою не вплинуло б на ті теплі, сердечні стосунки, що існували між покійним і майже всіма — чи, радше, навіть усіма без винятку — його колишніми колегами по інституту. Перефразовуючи Рейлі, можна сказати, що некролог був саме тим інструментом, на якому заступник директора завдяки своїм природженим здібностям міг грати скільки завгодно, — тож він і справді дав собі волю. На завершення Візер запропонував усім підвестися і вшанувати пам’ять Вільяма Гінджеста хвилиною мовчання.

Всі підвелися і довжелезну, сливе безконечну хвилину стояли мовчки, прислухаючись до химерних порипувань та віддихів, якими раптом сповнилася лунка тиша, а за байдужою машкарою облич то тут, то там скрадалися несміливі й украй недоречні думки, десь так, як скрадаються птахи й миші лісовою галявиною після того, як із неї заберуться нарешті галасливі відпочивальники. Кожен подумки запевняв самого себе, що він-то, принаймні, зовсім не злякався і про смерть навіть не думає…

А тоді всі нараз заворушилися й зашуміли; засідання вченої ради закінчилося.

5

Зранку Джейн було значно веселіше давати собі раду з різною домашньою рутиною — адже пані Дімбл одразу заходилася їй допомагати. Марк також майже ніколи не сидів склавши руки, але часто-густо вважав — хоч і рідко казав уголос, — що «може бути й так», що Джейн придумує собі надто багато зайвої роботи, а чоловіки спроможні давати лад хатньому господарству, не зчиняючи й десятої частини того рейваху, який здіймають при цьому жінки. Саме через це Джейн із Марком найчастіше й сварилися. Натомість пані Дімбл чи не на все дивилася її очима. Ранок видався сонячний, і коли вони сіли за кухонний стіл снідати, на душі у Джейн теж було вже по-справжньому сонячно. Вночі їй прийшла до голови вельми заспокійлива думка: можливо, ті химерні сни припиняться вже через те, що вона бачилася з панною Айронвуд і «виговорилася». Отже, з цим покінчено, а тепер час подумати і про нову Маркову роботу та пов’язані з нею чудові перспективи. Перед очима у Джейн відразу замиготіли яскраві картинки — одна краща за іншу.

Пані Дімбл кортіло дізнатися, що Джейн робила в Сент-Ен і коли знову туди збирається, та на перше питання Джейн відповіла доволі ухильно, а гостя було надто добре вихована, щоб наполягати. Що ж до другого питання, то Джейн сподівалася, що їй не доведеться знову турбувати панну Айронвуд, бо й сни, цілком можливо, більше її не турбуватимуть. Словом, усе це дурниці, і вона, мабуть, надто тими снами переймалася, але тепер уже все гаразд. Так говорячи, Джейн поглянула на годинник і здивувалася: а куди ж це, властиво, поділася пані Меґз?

— Боюсь, пані Меґз більше у вас не працюватиме, — мовила пані Дімбл. — Хіба я не казала вам, що в неї також забрали будинок? Мені здавалося, само собою зрозуміло, що вона не зможе й далі до вас приходити. Бачите, в Еджстоу їй тепер ніде жити.

— От лихо! — сказала Джейн, а тоді, думаючи про щось інше, трохи неуважно додала: — І що ж вона робитиме, ви не знаєте?

— Перебралася до Сент-Ен.

— У неї там друзі?

— Вона житиме в маєтку — там, де й ми з Сесілом.

— Тобто знайшла там роботу?

— Можна сказати й так.

З дому вони вийшли біля одинадцятої. Виявилося, що пані Дімбл збирається до Сент-Ен, але має спочатку поснідати разом із чоловіком у Нортумберленді. Джейн хотіла трішки пройтися по крамницях, тож, дійшовши до кінця Маркет-стріт, вони з пані Дімбл розпрощалися. А ще через кілька хвилин Джейн зустріла Кері.

— Ви вже чули новину, пані Стадок? — одразу поцікавився проректор. У присутності Джейн він зазвичай напускав на себе поважний вигляд, а в голосі у нього з’являлися довірливі нотки, проте того ранку це впадало у вічі ще сильніше, ніж завжди.

— Ні, а що? — відповіла питанням на питання Джейн. Вона вважала Кері вічно набундюченим ідіотом і ніяк не могла зрозуміти, що знайшов у ньому Марк. Та коли проректор заговорив, на її обличчі відбилися саме ті почуття, які він і сподівався побачити, — подив і страх, причому аж ніяк не вдавані. Слухаючи Кері, Джейн уся заціпеніла, а він тим часом розповідав, що вночі чи десь над ранком було вбито пана Гінджеста, який їхав із Белбері до Еджстоу. Тіло знайшли біля машини на Поттерс-лейн, з численними слідами від ударів — найбільше били по голові. Сам Кері якраз поспішав із поліцейського відділка до коледжу, щоб обговорити цю подію з ректором. Видно було, що Кері встиг уже, що називається, «накласти руку» на ситуацію, і його аж розпирало від усвідомлення власної вагомості. За інших обставин Джейн тільки з цього посміялася б, але тепер постаралася якомога швидше спекатися проректора і заскочила до поближньої кав’ярні, бо відчувала, що конче мусить трохи посидіти.

Сама по собі смерть Гінджеста не значила для неї надто багато. Вона бачила його тільки раз, а від Марка чула, що це доволі неприємний старий із замашками викінченого сноба. Та Джейн не мала жодних сумнівів, що бачила уві сні справжнє вбивство, й відтак усі втішні перспективи, які вона цілий ранок дбайливо вибудовувала і плекала у своїй уяві, враз розсипалися, немов карткова хатка. Нічого не закінчилося, навпаки, все тільки починається, і Джейн усвідомлювала це так чітко та ясно, що її аж пройняло морозом. Сподівання на тихе, безтурботне життя розліталися на друзки просто на очах, і ніщо вже не могло склеїти ці сподівання докупи. Вона почувалася так, наче, куди не повернись, дивиться у широченне вікно, за яким загрозливо клубочиться щось темне та безформне, але зачинити те вікно не має сили. Ні, подумалося їй, якщо вона й далі зоставатиметься з усіма цими страхами наодинці, то точно збожеволіє. Залишалося хіба знову поїхати до панни Айронвуд, але Джейн здавалося, що так темрява навколо не розвіється, а тільки згуститься. Адже той маєток у Сент-Ен, те «ніби товариство» було безпосередньо в усьому цьому замішане, а їй зовсім, ну зовсім не хотілося, щоб і її у щось таке вплутали. Це ж нечесно, вона ж не так уже й багато хоче від життя — всього лишень щоб їй дали спокій. Що ж це таке діється, повне безглуздя… За всіма правилами та законами життя, яких вона досі беззастережно дотримувалася, такого просто не могло бути!

6

Після засідання вченої ради до Марка підійшов Косер — чоловік із усипаним ластовинням обличчям і маленькою щіточкою чорних вусів над верхньою губою.

— Для нас із вами є одна робота, — сказав він. — Треба підготувати звіт по Кюр-Гарді.

Від цієї звістки Маркові аж полегшало на душі, проте вчора Косер не дуже йому сподобався, і він із почуттям власної гідності відповів:

— Це означає, що мене таки зараховано до Стілового відділу?

— Саме так.

— Я питаю тому, що ви обоє, здається, мені не надто зраділи, — мовив Марк. — У мене немає жодного бажання напрошуватися до вашого товариства. Якщо вже на те пішло, мені й у HIKE зовсім не обов’язково залишатися.

— Не варто тут усе це обговорювати, — сказав Косер. — Ходімо нагору.

Розмовляли вони у вестибюлі, і Марк раптом побачив заступника директора, який задумливо крокував просто до них.

— То, може, відразу й поговоримо з паном Візером і втрясемо всі подробиці? — запропонував він.

Та Візер, не дійшовши до них футів десять, зненацька звернув убік. Він щось бурмотів собі під ніс і виглядав таким замисленим, що Марк збагнув: зараз відволікати його не варто. Косер промовчав, та подумав, либонь, те саме, а тоді повів Марка до якогось кабінету на четвертому поверсі.

— Йдеться про те сільце, Кюр-Гарді, — сказав Косер, коли вони з Марком посідали. — Справжнісінька тобі драговина, з Бреґдонським лісом навіть не порівняти. Якого дідька ми туди поперлися — гадки не маю. Ну, це так, до слова… отже, згідно з останніми планами, передбачається змінити течію Вайнду: старе русло, яке проходить через Еджстоу, буде повністю осушене. Подивіться-но сюди… Ось Шилінґбридж, за десять миль на північ від міста. Тут ріку загатять і пустять у спеціально прокладений канал, який піде на схід — бачите, онде синя лінія, — а ось тут річка знову піде своїм старим руслом.

— Навряд чи університет дасть на це згоду, — засумнівався Марк. — Важко уявити Еджстоу без річки…

— Ваш університет ми вже давно взяли в жменю, — посміхнувся Косер, — цим можете не перейматися. Та й узагалі, не наше з вами це діло. Для нас наразі важливо те, що нове русло Вайнду проходитиме просто через Кюр-Гарді. Погляньте на план: Кюр-Гарді лежить ось у цій вузькій долинці, так? А, то ви там бували? Ще краще! Я сам тих країв не знаю. Отже, є пропозиція перегородити ту долину з південного боку і створити таким чином велике водосховище. Коли Еджстоу перетвориться на другу столицю, води місту знадобиться значно більше, ніж тепер.

— А що чекає Кюр-Гарді?

— Нічого страшного. Ми побудуємо нове взірцеве село — воно називатиметься Джулз-Гарді або Візер-Гарді — за чотири милі звідти, ось тут, біля залізниці.

— Знаєте, мені здається, що через усе це здійметься страшенна буча. Кюр-Гарді доволі-таки відоме своїми краєвидами; крім того, там є заснований у шістнадцятому столітті шпиталь, норманська церква і ще сила всякої всячини.

— От тут нам із вами й доведеться попрацювати. Наше завдання — скласти звіт про Кюр-Гарді. Завтра з’їздимо туди і роздивимося на місці, але, думаю, писати почнемо вже сьогодні, тут не має бути нічого складного. Якщо там гарні краєвиди, то туди, очевидно, приїжджає багато туристів, отже — антисанітарія. На цьому для початку й наголосимо. Потім треба буде роздобути якісь відомості про місцеве населення. Сміливо можу припустити, що воно майже повністю складається з двох найменш бажаних прошарків — дрібних рантьє і сільськогосподарських працівників.

— Дрібних рантьє як прошарок справді варто трохи потіснити, згоден, — мовив Марк. — А от стосовно сільськогосподарських працівників можна і посперечатися.

— Інститут їх не схвалює. У планованому суспільстві вони — надто вже непіддатливий елемент, який до того ж завжди відстає від усіх решта. Гаразд, ми тут не для того, щоб обговорювати перспективи англійського сільського господарства. Наша справа — встановити кілька фактів, оце й усе; далі такі звіти пишуться самі по собі.

Марк кілька секунд помовчав, а тоді сказав:

— Тут і справді немає нічого складного. Але спочатку я хотів би все-таки хоч трохи прояснити своє становище. Може, мені піти і поговорити зі Стілом? Я не маю особливого бажання братися до праці в його відділі, якщо він не хоче мене тут бачити.

— Я б не йшов, — мовив Косер.

— Чому?

— Ну, по-перше, Стіл вам нічого не зробить, доки за вами стоїть Візер — а зараз так воно і є. По-друге, Стіл — людина доволі небезпечна. Якщо ви просто спокійно виконуватимете свою роботу, він, можливо, кінець кінцем до вас і звикне; але якщо ви отак ні з того ні з сього до нього заявитеся, це може скінчитися погано. І ще одне, — Косер зробив паузу, задумливо потер носа і повів далі: — Між нами кажучи, у мене таке враження, що невдовзі в цьому відділі можуть відбутися певні… е-е… зміни.

Марк пройшов чудову школу у Бректоні й одразу все збагнув. Отже, Косер сподівається взагалі вижити свого начальника з відділу. Так, тепер, здається, все зрозуміло… Стіл небезпечний, тому краще з ним не зачіпатися, але скоро, цілком можливо, його тут уже не буде…

— Вчора в мене склалося враження, ніби ви зі Стілом добре ладнаєте між собою, — зауважив Марк.

— А тут так і треба, — сказав Косер. — В цьому інституті головне — ні з ким не зариватися. Я з ким завгодно поладнаю, аби тільки робота не стояла на місці.

— Звісно, — погодився Марк. — До речі, якщо ми завтра поїдемо до Кюр-Гарді, то чи не міг би я переночувати вдома, в Еджстоу?

Пряма відповідь на це запитання дала б Маркові чимало. Він міг з’ясувати, чи справді його передали в розпорядження Косера; якби той сказав: «Ні, не можна», то принаймні хоч трохи прояснив би Маркове поточне становище, а якби заявив, що Марк, мовляв, радше потрібен тут — ну, що ж, іще краще. Косер також міг відіслати його просити дозволу у Візера; навіть це пролило б якесь світло на ситуацію. Та натомість Косер тільки невиразно щось буркнув собі під ніс, і Марк так нічого і не зрозумів: можливо, тут узагалі нікому не треба питати дозволу, щоб відлучитися, а можливо, це він не потребує жодного дозволу, бо ще не має в інституті офіційного статусу. Так чи так, вони з Косером заходилися готувати звіт.

Робота забрала чимало часу, тож на обід вони спустилися пізно і не переодягнувшись. Маркові це неабияк сподобалося; та й сам обід, здавалося, вдався на славу Хоч він тут фактично нікого ще й добре не знав, а проте вже через п’ять хвилин запросто долучався до розмов і почувався цілком у своїй тарілці. Словом, у Марка складалося враження, що мало-помалу він стає в HIKE своїм.

— Гарно ж тут! — мовив Марк сам до себе наступного ранку, коли вони звернули біля Герцогського Ітона з головної дороги і вибоїстим путівцем почали спускатися у видовжену долину, де лежало Кюр-Гарді. Зазвичай Марк не надто переймався довколишніми краєвидами, але і Джейн, і саме кохання до неї вже поступово перетворювали його на поціновувача прекрасного. Мабуть, прохолодне проміння осіннього сонця так вплинуло на Марка ще й тому, що ніхто ніколи не вчив його вбачати в такій-от погоді якусь особливу красу, тож захоплення було принаймні щирим. І небо, і земля виглядали так, наче їх щойно добре вимили. Бурі поля, здавалося, непогано було б скуштувати на смак; коротко скошена трава прилягала до схилів невисоких пагорбів так щільно, як прилягає шерсть до кінської спини. У напрочуд прозорому повітрі видно було ген-ген далеко, а краї подовгастих хмар, що пливли блідо-блакитним небом, хтось ніби вирізав із суцільного шматка темно-сірого сланцю. Кожен кущик наїжився чорною щіткою густого галуззя, де то тут, то там жовтіли ще поодинокі листочки. Коли вони з Косером в’їхали до Кюр-Гарді і заглушили двигун, тиша аж вдарила у вуха; чулися тільки крики граків, що кружляли високо в небі над селом.

— І чого вони так розкричалися, ті чортові птахи, — буркнув Косер. — Маєте мапу? Давайте-но її сюди… — І він, не гаючи часу, взявся до діла.

Вони ходили селом дві години, розглядаючи всі ті приречені на знищення анахронізми та вишукуючи недоліки, яким мали намір покласти край раз і назавжди. Непіддатливий та відсталий селянин поговорив з ними про погоду; старий бідняк, на якого марно витрачається стільки коштів, човгав кудись подвір’ям шпиталю з чайником в руках, а підстаркувата пані-рантьє, під ногами у якої сиділа на землі старезна на вигляд, уся якась брезкла собака, жваво балакала з листоношею. Марк почувався так, наче раптом вийшов у відпустку, адже досі ходив отак англійським селом тільки на канікулах. Назагал йому тут подобалося. Він хоч і краєм ока, та все ж помітив, що у того відсталого селянина обличчя було інтелігентніше, ніж у Косера, а голос і поготів звучав значно приємніше. Старенька рантьє скидалася на тітоньку Джилі — коли ж то він востаннє про неї згадував? Боже, як швидко спливають роки… Симпатія до таких-от людей аж ніяк не була для нього чимось зовсім не зрозумілим. Втім, усе це жодним, бодай найменшим чином не відображалося на його наукових поглядах. Навіть якби Марк не працював у коледжі і був геть позбавлений честолюбства, то й тоді нічого не змінилося б. Здобута освіта вплинула на нього у достоту дивний спосіб: те, про що він читав і писав, здавалося йому набагато реальнішим за те, що він бачив на власні очі. Живий хлібороб — орач чи наймит на фермі — був усього лишень тінню статистичних даних про сільськогосподарських працівників. Сам того не зауважуючи, Марк у своїх статтях всіляко уникав такого слова, як «люди», а натомість писав про «професійні групи», «елементи», «класи» та «населення»; на свій особливий штаб він твердо, як будь-який містик, вірив у вищу реальність невидимого.

Утім хай там як, а Кюр-Гарді припало Маркові до серця, і коли десь біля першої пополудні він таки намовив Косера заглянути в шинок «Під двома дзвонами», то навіть поділився цією думкою зі своїм супутником. У Белбері вони прихопили кілька бутербродів, але Маркові раптом закортіло випити пива. В шинку панувала напівтемрява — маленькі вікна багато світла не пропускали — і приємне тепло. Двоє селян (ясна річ, непіддатливих і відсталих) сиділи над череп’яними кухлями і жували товсті шматки хліба з сиром, а третій стояв, спершись об шинквас, і розмовляв із господарем.

— Мені пива не треба, дякую, — сказав Косер. — Не варто тут засиджуватися. То що ви казали?

— Я казав, що гарного сонячного ранку навіть в такій-от нужденній місцині можна знайти щось привабливе.

— Так, ранок справді гарний. Трохи сонця ніколи не зашкодить, та й для здоров’я корисно.

— Я, власне, думав про це місце…

— Ось це? — роззирнувся навколо Косер. — Мені взагалі-то здавалося, що таких речей слід позбуватися насамперед. Ні тобі освітлення нормального, ні вентиляції. Я сам за алкоголем не пропадаю — читали Міллерову доповідь? — але якщо вже людям потрібні якісь стимулятори, то при чому тут антисанітарія?

— Ну, навряд чи йдеться тільки про стимулятори, — пробурмотів Марк, втупивши погляд у кухоль з пивом і пригадуючи собі веселі розмови та суперечки за випивкою ще у студентські роки. Справді, тоді було якось легше і простіше… Цікаво, де вони всі зараз — і Карі, і Водсден, і Деністон, який мало не потрапив до Бректону замість нього…

— Поняття не маю, — кинув Косер у відповідь на Маркові останні слова. — У питаннях, пов’язаних із харчуванням, я не розбираюся. Спитайте краще у Стока.

— Я говорю не про шинок, а про село загалом, — сказав Марк. — Звісно, ви маєте рацію: такого треба позбуватися. Та все ж є тут і приємні речі… Думаю, нам треба буде добре постаратися, аби натомість збудувати щось принаймні не гірше.

— В архітектурі я розбираюся ще менше, — відрізав Косер. — Це вже радше Візерове… Ну що, ви вже допили?

Марка зненацька трохи не замлоїло і від співрозмовника, який виявився жахливим занудою, і від HIKE загалом; довелося нагадати собі, що ледве чи можна було розраховувати отак відразу потрапити у коло цікавих людей. З часом усе налагодиться. Зрештою, жодних мостів не спалено. Хтозна, можливо, через день-два він на все це плюне і повернеться до Бректону. Але ще не тепер. Треба трохи зачекати і подивитися, як усе складатиметься… так воно розважливіше.

Дорогою назад Марк попросив Косера зупинитися біля станції в Еджстоу і дорогою додому міркував про те, що саме розповісти про Белбері дружині. Втім, якщо ви гадаєте, ніби він свідомо сплітав при цьому якісь побрехеньки, то дуже помиляєтесь. Несамохіть Марк уявив собі таку картину: ось він заходить до помешкання, і Джейн починає розпитувати… Тієї ж миті йому стали одна по одній спадати на думку влучні, змістовні фрази, які просто чудово підкреслювали характерні особливості HIKE. Марк так захопився цією удаваною промовою, що поступово справжні враження від перебування у Белбері відступили кудись на задній план, у затінок. Щобільше, саме через тривогу й острах, які частенько його там охоплювали, йому закортіло трохи похизуватися — хоча б і перед власною дружиною. Ледь не підсвідомо він вирішив, що про Кюр-Гарді їй говорити не варто: надто вже полюбляла вона всіляку старовину Тож коли Джейн, яка саме засувала штори на вікнах, почула, як відчинилися двері, обернулася і побачила Марка, той постав перед нею напрочуд жвавий і бадьорий. Так, роботу він отримав, залишилося узгодити різні не надто суттєві, дрібні деталі. Розмір платні ще остаточно не встановлено, цим питанням треба буде зайнятися завтра. Еге ж, місцинка справді веселенька, буде що розповідати. Але з потрібними людьми поспілкуватися вже вдалося; схоже, всім там порядкують Візер і панна Гардкасл. «Про ту Гардкасл я тобі ще розкажу, — пообіцяв він, — ти не повіриш».

У Джейн було набагато менше часу на роздуми, ніж у Марка, і вона вирішила не казати йому про свої сни і про поїздку до Сент-Ен. Чоловіки дуже не люблять, коли з жінками коїться щось не те, не кажучи вже про такі-от химерні, незвичайні речі. На щастя, Марк так захопився своєю розповіддю про Белбері, що ні про що її й не питав. Втім, для Джейн все це звучало не надто переконливо. Щось тут було не так… мабуть, забагато не до кінця з’ясованих подробиць, й уже невдовзі вона різко і злякано запитала (звісно, й гадки не маючи, як він цього не любить): «Але ж ти ще не пішов із Бректону?» «Певно, що ні», відповів Марк і заходився розповідати далі. Джейн слухала не дуже уважно. Знала вже, що він часто захоплюється грандіозними ідеями, а поза тим щось у виразі Маркового обличчя підказувало, що останніми днями йому доводилося пити значно більше, ніж зазвичай. Отак вони й провели цілий вечір: він, розпустивши хвоста, красувався перед нею, наче той павич, вона ж грала свою роль: ставила потрібні запитання, у потрібний момент сміялася і взагалі виявляла набагато більше зацікавлення, ніж відчувала насправді. Обидвоє були молоді, і хоч їхня любов не відзначалася особливою глибиною, їм усе ж дуже хотілося подобатися одне одному.

7

А бректонці частувалися того вечора вином і десертом у себе в загальній кімнаті. Під час війни звичай переодягатися до обіду якось непомітно занепав, тож спортивні куртки і вовняні джемпери виглядали трохи недоречно на тлі темних панелей, що збереглися тут ще з часів Якова І, і мерехтливого світла свічок, які кидали тьмяні відблиски на багату колекцію старовинного столового срібла. Фіверстоун і Кері сиділи поруч. Добрі три сотні літ у цій затишній, милій серцю кімнаті все, здавалося, так і дихало старою доброю Англією. Потрапити туди можна було через двір леді Еліс; вгорі, на другому поверсі, знаходилася зала для засідань. Зі сходу вікна виходили на невелику терасу, де члени коледжу полюбляли коротати літні вечори; за терасою текла річка, а далі темнів Бретонський ліс. Звісно, тієї пори вікна давно вже були зачинені й запнуті важкими шторами, а проте з-за них долинав такий страшний шум і гамір, що цій кімнаті навряд чи доводилося чути щось подібне раніше: тут були і крики, і лайка, і гуркіт важких двигунів, і брязкіт ланцюгів, і скрегіт механічних свердел, і дзенькіт металу, і якісь свистки та глухе стугоніння, а понад усе — всепроникна вібрація. «Saeva sonare verbera, tum stridor ferri tractaeque catenae»,^[5] — мовив до старого Джуела Ґлосоп, який сидів біля каміна. І справді, ярдів за тридцять від них, по той бік Вайнду, древній ліс просто на очах перетворювався на справжнє пекло, де панували грязюка, сталь і бетон. Навіть ті кілька «прогресистів», чиї кімнати виходили вікнами на ліс, вже починали потрохи ремствувати. Кері й сам був дещо здивований тим, у що обернулося втілення у життя його мрії, проте з усіх сил намагався не подавати виду і саме спокійно, ніби нічого незвичного й не відбувалося, розмовляв із Фіверстоуном. Обидвом при цьому доводилося кричати ледь не на все горло.

— Отже, — надсаджувався він, — Стадок залишається в Белбері?!

— Еге ж! — горлав у відповідь Фіверстоун. — Він переказав це через одного з керівників інституту і просив, щоб я поставив коледж до відома!

— А коли він напише заяву?

— Хтозна, йому таке й не в голові! Молодість, що вдієш… Зрештою, нам теж поспішати нікуди.

— Краще підготуємося?

— Власне. Доки нема папірця, на раді це питання можна й не піднімати. А тим часом ми підберемо йому наступника.

— Звісно, це ж найважливіше. А то вони самі не знають, чого хочуть… від них узагалі чого завгодно можна чекати.

— Точно. Єдиний спосіб дати собі з ними раду — одразу після оголошення про вакансію витягнути свого кандидата, як кролика з капелюха.

— От цим ми й займемося.

— Послухайте, а обов’язково брати саме соціолога?

— Та ні, ця посада не пов’язана з якимсь певним напрямком… А що? Вже щось надумали?

— Ну, нам уже давно бракує політолога…

— Нічого дивного, вони ж політологію і за науку не мають. Послухайте, Фіверстоуне, а може підсобимо трохи тій новій науці?

— Якій новій науці?

— Прагматометрії.

— Гм… цікаво, що ви про неї згадали, бо мені тут саме спав на думку один політолог, який до того ж дуже цікавиться прагматометрією. Ми могли б охрестити цей напрямок соціальною прагматометрією… чи якось так.

— Кого саме ви маєте на думці?

— Лерда з Лестерського коледжу в Кембриджі.

Хоч Кері зроду не чув про жодного Лерда, він ледь не підсвідомо нахмурив чоло, буцім намагаючись щось пригадати, і мовив:

— А, так-так, Лерд…

— Ну, ви мали б пам’ятати, — сказав Фіверстоун. — На останньому курсі в нього були проблеми зі здоров’ям, тому оцінки він отримав не дуже… але система підсумкових екзаменів у Кембриджі зараз зійшла на пси, тож на це ніхто вже й не зважає. Всім і так відомо, що Лорд був одним із найкращих. Потім він керував «Сфінксами», видавав чоловічий журнал… Ну, пригадали? Девід Лерд.

— Авжеж, Девід Лерд. Але, знаєте, Фіверстоуне…

— Так?

— Те, що у нього були невисокі оцінки, — все ж не дуже добре. Звісно, для мене, як і для вас, це особливого значення не має, але… недавно ми, мабуть, припустилися кількох помилок. — На цих словах Кері несамохіть зиркнув туди, де сидів Пелгем — товстолиций чолов’яга з крихітним ротом. Так, Пелгем був розважливий та поступливий, але навіть Кері не міг пригадати, коли той сказав чи написав щось путнє.

— Та знаю, — погодився Фіверстоун, — але навіть найгірших наших кандидатів і порівнювати годі з тими сірими нудьгарами, яких нам підсовує рада, коли дати їй волю.

Можливо, то діяв на нерви нестерпний шум з-за вікон, але на мить Кері засумнівався, чи такими вже «сірими нудьгарами» були всі ті «чужаки». Недавно йому трапилося обідати в Нортумберленді; виявилося, що того ж вечора туди нагодився і Телфорд. Кері не вірив ні своїм очам, ні вухам: невже оцей жвавий та дотепний чоловік, якого, здається, добре знають і охоче слухають в Нортумберленді геть усі, і є той «сірий» Телфорд, який у Бректоні ніколи й зайвого слова не зронить? А раптом маломовність усіх цих «чужаків», їхні скупі відповіді та невиразні обличчя, що їх він чув і бачив щоразу, коли пробував перекинутися з ними слівцем у звичній для себе довірливо-поблажливій манері, означають тільки те, що їм із ним нецікаво? Може, він сам — зануда? Та це фантастичне припущення лишень тихцем прошмигнуло задвірками його свідомості, а тоді зникло назавжди, й сліду по собі не зоставивши. Набагато зручніше було повернутися до вже віддавна звичної думки: ясна річ, усі ті запеклі традиціоналісти і книжкові хробаки просто ним гордують…

— Наступного тижня я буду в Кембриджі, — знову закричав Фіверстоун просто у вухо проректорові. — Даю там обід. Можливо, буде прем’єр, і точно мають прийти один чи двоє відомих газетярів і Тоні Д’ю. Що? Та знаєте ви Тоні, такий темний, невисокий, в банку працює. Лерд також буде. Він, здається, далекий родич прем’єра. Не маєте бажання приєднатися? Девід, знаєте, дуже хоче з вами познайомитися. Він багато про вас чув від одного вашого студента, не пригадую його імені…

— Не певен, що мені вдасться вирватися, ще ж навіть не відомо, коли ховатимуть старого Біла, а я обов’язково мушу бути на похороні. До речі, як там розслідування? В новинах о шостій нічого не було?

— Не знаю. До речі, через це маємо ще одне питання до вирішення, адже тепер, коли старий врізав дуба, у нас є вже дві вакансії.

— Нічого не чую! — загорлав Кері. — Що за пекельний шум! Так і оглухнути можна!

— Гей, пане проректоре! — крикнув йому, перехилившись через лордове крісло, Тед Рейнор. — Що це там витворяють ваші друзяки, хай їм грець?!

— Хіба не можна працювати мовчки? — докинув хтось іще.

— Та яка це робота!

Обурення наростало.

— Послухайте! — вигукнув раптом Ґлосоп. — Чуєте цей тупіт? Вони що, у регбі вирішили зіграти?

— Дедалі гірше і гірше… — сказав Рейнор, а ще за мить чи не всі присутні зірвалися на ноги.

— Що то було?! — схвильовано запитав хтось.

— Там когось убивають! — крикнув Ґлосоп. — Так кричать хіба перед смертю.

— Куди ви? — запитав Кері.

— Піду подивлюся, що там відбувається, — відповів Ґлосоп і додав: — Кері, зберіть усіх слуг… і нехай хтось викличе поліцію.

— Я б на вашому місці не виходив, — озвався Фіверстоун, який зі свого крісла не підводився і саме доливав собі вина. — В мене таке враження, що поліція вже там.

— Про що це ви?

— А ви послухайте!

— Господи… я думав, це те пекельне свердло… ви що, справді гадаєте, що це кулемет?!

— Дивіться! Обережно! — закричали раптом усі в один голос, бо тієї миті задзеленчало розбите скло, а на підлогу посипалися осколки шибки і шматки штукатурки. Кілька бректонців притьмом кинулися до вікон і опустили жалюзі, а тоді застигли на місці, приголомшено витріщившись одне на одного; всім ніби заціпило, і тільки з грудей чи не в кожного виривався важкий віддих. У Ґлосопа на чолі кривавив поріз, а на підлозі валялися уламки того знаменитого східного вікна, на якому Генрієта Марія вирізала колись діамантом своє ім’я.

V. Гнучкість

1

Наступного ранку Марк поїхав до Белбері потягом. Він пообіцяв дружині з’ясувати, скільки зароблятиме й де житиме, і ця обіцянка трохи його гнітила, та загалом настрій у нього був дуже непоганий. Повернення до Белбері — він отак просто увійшов, повісив капелюха і замовив собі випивку — сподобалося йому набагато більше, ніж перший приїзд сюди. Його знав слуга, який подав склянку; йому приязно кивнув Філострато. Що ж… жінки вічно морочать собі голову різними дурницями, але оце і є справжнє життя! Випивши, Марк піднявся на четвертий поверх до Косерового кабінету Там він пробув не більше п’яти хвилин, але цього цілком вистачило, щоб настрій у нього змінився на геть протилежний.

Стіл із Косером були всередині. Коли Марк увійшов, вони тільки зміряли його не вельми доброзичливим поглядом; так дивляться на незнайому людину, що ні сіло ні впало відриває вас раптом від дуже важливої справи. Жоден не обмовився ані півсловом.

— Е-с… доброго ранку, — трохи незграбно привітався Марк.

— Чого вам, пане Стадок? — запитав Стіл, не підводячи очей, бо саме писав щось на берегах великого аркуша паперу, який лежав перед ним на столі..

— Я до Косера, — сказав Марк. — Послухайте, Косере, в останньому розділі того звіту…

— Якого ще звіту? — перебив його Стіл.

Косер криво посміхнувся кутиком рота і сказав:

— Та от я вчора не мав ніяких нагальних справ, то й надумав собі скласти звітик про те сільце, Кюр-Гарді, а пан Стадок мені допомагав.

— Гаразд, зараз це не має значення, — відрізав Стіл. — Поговорите з Косером іншим разом, пане Стадок. Зараз ми зайняті.

— Послухайте, — мовив Марк, — думаю, нам треба з усім цим розібратися. Отже, той звіт був просто Косеровою забаганкою? Шкода, я не знав, а то не витрачав би на нього вісім годин робочого часу. І взагалі, кому я тут підпорядковуюсь?

Стіл, бавлячись олівцем, дивився на Косера.

— Я спитав, кому я підпорядковуюсь, пане Стіл, — повторив Марк.

— У мене на такі дурниці немає часу, — відрубав Стіл. — Не знаю, може, вам і нічого робити, зате в мене роботи вистачає. А кому ви там підпорядковуєтесь, мене цікавить мало.

Марк збирався було повернутися до Косера, але раптом відчув таку відразу до гладкого, всипаного ластовинням обличчя і порожніх очей того чолов’яги, що просто розвернувся і вийшов із кабінету, хлопнувши за собою дверима, а тоді вирушив прямо до заступника директора.

Біля дверей Візерового кабінету він на мить завагався, бо зсередини чулися голоси, проте був надто сердитий, щоб на це зважати, тож постукав і увійшов, навіть не діждавшись відповіді.

— О, любий хлопче, — привітав Марка Візер, дивлячись кудись повз нього, — вельми радий бачити…

Марк тільки тепер зауважив, що в кабінеті, крім них двох, знаходиться ще хтось третій. То був чоловік на ім’я Стоун, з яким він уже зустрічався під час обіду ще першого дня. Стоун стояв просто перед Візеровим столом і вертів в руках клаптик промокального паперу, то скручуючи його в трубочку, то розкручуючи. Рот у нього був відкритий, а очі невідривно стежили за кожним рухом заступника директора.

— Справді, дуже, дуже радий вас бачити, — повторив Візер. — Тим більше, що ви перервали цю… е-е… вельми неприємну розмову. Я саме говорив бідному панові Стоуну, що всім серцем прагну, аби наш інститут працював згуртовано як єдина родина, де панує мир і злагода… так, пане Стоун, щонайміцніша єдність волі та мети, щонайщиріша взаємна довіра — ось чого я очікую від своїх колег. Але ви, пане… е-е… Стадок, могли б мені абсолютно слушно нагадати, що навіть у сім’ї трапляються час від часу непорозуміння та прикрощі… бачите, любий хлопче, я зараз не зовсім вільний… не йдіть, пане Стоун, я ще багато чого маю вам сказати.

— Може, мені краще зайти пізніше? — спитав Марк.

— Ну, за обставин, що склалися… я, власне кажучи, зважаю на ваші почуття, пане Стоун… Взагалі-то, пане Стадок, для того, щоб зі мною побачитися, треба зазвичай попередньо записуватися в моєму секретаріаті. Сподіваюся, ви розумієте, що я далекий від того, аби наполягати на неухильному дотриманні всіляких формальностей, і завжди радий вас бачити, коли б ви не нагодилися… властиво, я дбаю лишень про те, щоб ви не марнували свого часу…

— Дякую, сер, — сказав Марк. — То я піду й запишуся у вашого секретаря.

Секретаріат знаходився по сусідству. Самого секретаря, правда, не було на місці, але під стіною за довгим столом сиділо кілька клерків, і в одного з них Марк і записався на десяту ранку наступного дня — раніше все було зайнято. Вийшов і відразу ж зіткнувся з Феєю Гардкасл.

— Здоров, Стадоку, — привіталася вона. — Чого це ти ошиваєшся під дверима в начальства? Так не годиться.

— Або я з’ясую все раз і назавжди, або повернуся до свого коледжу, — рішуче відповів Марк.

Фея окинула його загадковим поглядом — здавалося, все це приносить їй неабияку втіху, — а тоді раптом владним жестом узяла під руку.

— Послухай-но сюди, синку, — заговорила вона, — ти це покинь, чуєш? Інакше добра не буде. Ходімо, треба поговорити.

— Тут абсолютно немає про що говорити, панно Гардкасл, — сказав Марк. — Усе ясно, як Божий день. Або я отримаю тут справжню, нормальну роботу, або повернуся до Бректону. Властиво, мені вже навіть якось усе одно.

Фея не відповіла; натомість вона просто силоміць потягнула Марка за собою по коридору, а що він не був готовий опиратися, то мусив іти за нею. Тримала його і міцно, і водночас ніби натякаючи на якусь потаємну близькість: десь так поліціянт міг би вести за собою в’язня, дама — коханця, а нянька — дитину. Маркові залишалося тільки йти за нею; почувався він при цьому останнім дурнем.

Панна Гардкасл завела його до свого кабінету на третьому поверсі. У просторому передпокої аж роїлося від дівчат із жіночої допоміжної поліції. Певна річ, чоловіків в інститутській поліції служило значно більше, та в приміщенні їх можна було зустріти не часто; зате дівчата сновигали повсюди, де б не з’явилася панна Гардкасл. На відміну від своєї начальниці вони, за словами Фіверстоуна, були «жіночні до ідіотизму» — всі як одна маленькі, тендітні, навіть на вигляд не надто серйозні та схильні знай собі похихотіти. Панна Гардкасл ставилася до них із суто чоловічою грубуватою поблажливістю. «Долі, два коктейлі!» — гаркнула вона, ввійшовши до передпокою. У себе в кабінеті Фея посадила Марка у крісло, проте сама не сіла, а залишилася стояти, обернувшись спиною до каміна і широко розставивши ноги. Долі принесла напої і безшелесно зникла, причинивши за собою двері. Марк іще по дорозі буркотливо розповів Феї про свої проблеми.

— Плюнь ти на все це, Стадоку, — сказала вона тепер, — і не діставай старого. Я вже тобі говорила, що на таку-от комашину метушню можна не зважати, доки він на твоєму боці — а зараз так воно і є. Та якщо ти йому набридатимеш, то хто знає, чим усе це закінчиться.

— Я неодмінно скористався б вашою порадою, панно Гардкасл, — мовив Марк, — якби хотів будь-що залишитися в інституті. А власне цього я вже й не дуже хочу, мені тут не надто подобається. Я майже вирішив повернутися до свого коледжу. От тільки подумав собі, що треба спочатку поговорити з паном Візером і остаточно все з’ясувати.

— А власне цього Візер просто терпіти не може, — відповіла Фея. — У нього тут свої порядки. І, скажу тобі, він знає, що робить. Все працює, синку, ти навіть уявити собі не можеш, як добре тут усе працює… А стосовно того, щоб піти… ти часом не віриш у прикмети? Я вірю. Так от, іти з HIKE — погана прикмета, повір мені. І не мороч собі голову через усіх тих Стілів та Косерів. Можеш вважати це таким собі випробуванням. Якщо пройдеш його успішно, то далеко їх переплюнеш, так і знай. А зараз сиди і диш, чекай свого часу Коли ми по-справжньому візьмемося до діла, від них тут уже й духу не зостанеться.

— Те саме Косер говорив мені і про Стіла, — невесело посміхнувся Марк, — і подивіться, що з того вийшло.

— Знаєш, Стадоку, — сказала Фея, — твоє щастя, що ти припав мені до вподоби. Інакше на твої останні слова я могла б і образитися.

— Я не хотів нікого образити, — вибачився Марк. — Але, чорт забирай, подивіться на це з мого погляду!

— Отакої, синку, — похитала головою Фея, — тобі поки що відомо надто мало, щоб за твій погляд можна було дати хоча б ламаного шеляга. Ти ще не зовсім собі уявляєш, куди потрапив. Тобі, властиво, пропонується щось набагато більше за посаду чи кабінет. Вибір дуже простий: або ти з нами, або проти нас. І повір, я таки знаю, де буде ліпше.

— Я все це розумію, — кивнув Марк. — Але краще вже що завгодно, ніж на словах отримати роботу, а насправді не мати чого робити. Дайте мені нормальну посаду у соціологічному відділі, і я…

— Бридня! Від цього відділу скоро і сліду не залишиться; його створили на самому початку з суто пропагандистських міркувань, але тепер він нам уже ні до чого.

— Але де хоч якісь гарантії, що місце Стіла з Косером займу я?

— А ти його й не займеш. Їхнє місце взагалі ніхто не займатиме. Жоден такий відділ для справжньої роботи зовсім не придатний. Тією соціологією, яка нам потрібна, займатимуться мої люди — поліція.

— Тоді до чого тут я?

— Повір мені, знайдеться робота і для тебе, — сказала Фея, відставляючи порожню склянку і виймаючи сигару. — Якщо хочеш, я просто зараз трохи розповім тобі про роботу, задля якої тебе сюди й запросили.

— І що ж це за робота?

— Алькасан, — процідила крізь зуби панна Гардкасл. Вона закурила, а тоді, зверхньо зиркнувши на Марка, додала: — Ти ж чув про такого, хіба ні?

— Той фізик-радіолог, якого недавно стратили? — розгублено пробурмотів Марк.

Фея кивнула.

— Так от, в очах загалу його треба виправдати, обілити, — продовжувала вона. — Поступово, ясна річ. У мене в досьє — купа різних матеріалів. Почнеш з маленької, спокійної такої статейки і спочатку, звісно, аж ніяк не ставитимеш під питання Алькасанову провину, тільки легенько, між іншим, натякнеш, що він же раніше належав до тамтешнього маріонеткового уряду, на взірець квіслінґівського, а тому згодом до нього поставилися дещо упереджено. Скажеш, словом, що нітрохи не сумніваєшся у справедливості вироку, просто тебе непокоїть те, що навіть якби він був невинний, то це все одно майже нічого не змінило б. Потім, через кілька днів, опублікуєш уже зовсім іншу статтю — такі собі популярні, написані доступною мовою роздуми про те, наскільки вагомим є внесок Алькасана у розвиток науки. Щоб назбирати фактів, потрібних для такого матеріальчику, тобі вистачить і півдня. Далі газета, де з’явиться та перша замітка, отримає листа від обурених читачів, які вважають, що вченого було засуджено несправедливо. На той час…

— Заждіть-но, а навіщо все це?

— Сказано тобі, Стадоку: Алькасана треба реабілітувати, повністю обілити. Він у нас стане мучеником, а його смерть перетвориться на непоправну втрату для цілого людства.

— Але навіщо?

— Знову ти за своє! Спочатку нарікаєш, що тобі, бідненькому, нічого робити, а коли отримуєш роботу, то вимагаєш, щоб тобі відразу все піднесли на тарілочці. Ні, синку, так не піде, тут так не буває. Сказано тобі робити — роби. Буде з тебе якесь пуття — сам у всьому розберешся. Але спочатку мусиш взятися до праці. Ти, видно, ще не зовсім розумієш, куди потрапив. Так от, синку, ми — армія.

— Може, ви й армія, — сказав Марк, — але я — не журналіст. Я приїхав сюди не статті писати. Я ж із самого початку пояснив Фіверстоунові…

— Так… послухай-по сюди: що швидше ти покинеш такі-от балачки, то краще. Я ж тобі добра бажаю, Стадоку. Ти вмієш писати. Це одна з причин того, чому ти тут.

— Що ж, тоді все це — просто непорозуміння, — мовив Марк. Натяк на його літературні здібності зовсім не компенсував для нього таке відверте нехтування соціологією. — Я не маю наміру присвятити своє життя журналістиці, — додав він. — А якби й мав, то хотів би спочатку краще розібратися в політиці інституту, а тоді вже братися до діла.

— Хіба тобі не казали, що ми — поза політикою?

— Мені казали стільки, що від усього цього аж голова йде обертом, — відверто зізнався Марк. — Але я не розумію, як можна розпочинати кампанію в пресі, проголошуючи себе поза політикою. Врешті-решт, всю цю бридню про Алькасана друкуватимуть або ліві газети, або праві.

— І ті, й інші, синку, — мовила панна Гардкасл. — Господи, невже ти взагалі нічого не тямиш? Таж власне і йдеться про те, щоб зворохобити і лівих, і правих, щоб вони вчепилися в горлянку одні одним. Якщо потім хтось наважиться піднести голос проти інституту, то в лівій пресі це відразу ж назвуть підступами правих, а в правій — інтригами лівих. Словом, якщо гарно поставити справу, то вони самі переб’ють одні одних і розчистять нам шлях. Звісно, ми поза політикою — як і будь-яка справжня сила.

— Не думаю, що вам це вдасться, — озвався Марк. — Принаймні, з тими газетами, які читають освічені люди, цей трюк не пройде.

— О, любий, тепер я бачу, що ти ще й справді не виріс із коротких штанців, — розсміялася Фея. — Нічого ти не розумієш. Все якраз навпаки.

— Як це?

— Дурнику, таж саме освічених читачів і найлегше обвести довкола пальця. От із усіма іншими вічно морока. Де ти бачив робітника, який вірить газетам? Для нього само по собі зрозуміло, що все це пропаганда; на редакційні статті він взагалі не звертає уваги, а газету купує для того, щоб дізнатися футбольні результати і переглянути кримінальну хроніку От де ще працювати і працювати! А твої освічені люди, які читають часописи «для обраних», давно вже в нас у жмені, ті повірять чому завгодно.

— Чудово, я — один із них, — посміхнувся Марк, — але ж я в це не вірю.

— Господи, — закотила очі Фея, — та подивися сам! Згадай ті свої високоінтелектуальні часописи! Взяти хоча б «Щотижневе питання» — це видання якраз для тебе. Коли якийсь викладач-вільнодум із Кембриджа винайшов спрощену англійську, її не могли нахвалитися, але варто було прем’єрові-консерватору бовкнути кілька слів нею, як вона вмить перетворилася на загрозу для чистоти нашої мови. Чи візьмімо проблему монархії: десять років «Питання» розносило королівську владу вщент — це, мовляв, суцільна дурня, на яку витрачається купа грошей. Але щойно герцог Віндзорський зрікся престолу, як у «Питанні» два тижні не з’являлося нічого, крім писанини затятих монархістів та легітимістів. І що, хоч один-єдиний читач від того видання відвернувся? Та ті ваші освічені люди просто уявити собі не можуть, що не читатимуть таких-от часописів, тому маніпулювати їхньою думкою не так уже й складно.

— Все це, звісно, дуже цікаво, панно Гардкасл, — сказав Марк, — але при чому тут я? Я не хочу бути журналістом, а якби й захотів, то став би журналістом насамперед чесним.

— Чудово, — спохмурніла Фея. — Тоді давай, допомагай руйнувати нашу країну, а може, й усе людство; про твою кар’єру я взагалі краще помовчу.

Довірливі нотки, які досі звучали у Феїному голосі, враз кудись випарувалися; натомість її той став жорстким і навіть дещо загрозливим. Чесний громадянин, якого розбудила в Марковій душі ця розмова, раптом завагався і почав кудись відступати, а йому на зміну прийшло інше, значно сильніше почуття: страх залишитися позаду, серед невдах… ні, цього треба уникнути, уникнути за будь-яку Ціну.

— Тобто… — пробурмотів він, — я вас розумію, звісно ж, розумію. Я тільки подумав…

— Мені, врешті-решт, усе одно, Стадоку, — сказала панна Гардкасл, всідаючись кінець кінцем за столом. — Якщо тобі щось не до вподоби, то це твоя справа. Йди до старого і скажи йому все, що думаєш. Він, чесно кажучи, дуже не любить, коли хтось іде з інституту, але, повторюю, це твоя особиста справа. Гадаю, в нього знайдеться кілька теплих слів для Фіверстоуна… Навіщо, питається, було тебе сюди тягнути?

Почувши ім’я Фіверстоуна, Марк раптом яскраво уявив собі те, що досі вважав хіба розпливчастою, не надто реальною ймовірністю, — повернення до Бректонського коледжу. Як його там приймуть? Чи не відвернуться від нього «кращі з кращих»? Втратити довіру з боку «прогресистів», поневірятися серед усіх тих Телфордів і Джуелів… ні, це було б просто нестерпно! Та й платня звичайного наукового співробітника видавалася тепер геть мізерною порівняно з тим, що йому наобіцяли останніми днями у Белбері; натомість сімейне життя, як виявилося, потребує значно більших витрат, ніж він уявляв собі раніше. Секундочку… а чи не вимагатимуть від нього сплатити ті двісті фунтів за вступ до інститутського клубу? Та ні, дурниця якась, це вже занадто!

— Так, звісно, — невпевнено протягнув Марк, — насамперед треба поговорити з Візером.

— Гаразд, — кивнула Фея. — Наостанок скажу тобі ще таке: я щойно виклала на стіл всі карти. Якби тобі коли-небудь заманулося переповісти комусь цю розмову — «Уявляєте, чим вони займаються в тому інституті?!» — то я б на твоєму місці прислухалася б до моєї поради і цього не робила. Повір, це може мати не дуже добрі наслідки для твоєї кар’єри.

— Та що ви, я… — почав було Марк, але Фея обірвала його на півслові:

— Гаразд, іди вже, йди. Поговори зі старим, якщо вже тобі так закортіло, тільки не набридай йому надто… він страх як не любить, коли від нас хтось іде.

Тепер Марк залюбки поговорив би з нею ще, але діватись було нікуди, і за мить він опинився вже за дверима Феїного кабінету.

Решту того дня Марк провів у доволі кепському гуморі, намагаючись триматись осторонь від людей і нікому не мозолити очей; хтозна, може, ніхто й не помітить, що він від самого ранку валандається по Белбері без діла. Йому спало на думку трохи прогулятися перед другим сніданком, та виявилося, що це не надто вдала ідея; так буває, коли потрапляєш до якоїсь незнайомої місцини і не маєш у що перевдягнутися, а тоді ще й пригадуєш, що забув удома улюбленого ціпка. Після сніданку він вирішив дослідити територію маєтку, але з’ясувалося, що гуляти там теж заняття не з приємних. Мільйонер, який десь із півстоліття тому побудував Белбері, обніс ділянку площею близько двадцяти акрів невисокою цегляною стіною, яку увінчувала залізна решітка, а всередині влаштував, за словами свого підрядчика, «орнаментальний парк». В цьому парку то тут, то там росли дерева, поміж якими бігли звивисті доріжки, так густо всипані грубою білою галькою, що ходити по них було направду важко; то тут, то там виднілися велетенські клумби — деякі прямокутні, а деякі у формі ромба або півмісяця; то тут, то там зеленіли зарості — чи радше, сказати б, справжнісінькі хащі — того різновиду лавра, який виглядає так, наче то й не рослина зовсім, а якісь пофарбовані у темно-зелений колір та вигадливо покручені металеві декорації. Уздовж доріжок через рівні проміжки стояли масивні приземкуваті лавки — теж пофарбовані на зелено, але світлішого відтінку. Словом, Марк почувався так, наче його раптом із доброго дива занесло на міське кладовище. Та хоч «орнаментальний парк» і не припав йому до душі, після чаю він знову був тут як тут, палячи цигарку за цигаркою, хоч сильний вітер і поривався то погасити крихітну жаринку, то надто її роздмухати. Цього разу ноги понесли його на задвірки маєтку; виявилося, що ззаду до головного будинку доліплено ще кілька менших будівель. Тут Маркові в ніс ударив стійкий запах стайні, а в вуха — справжня какофонія розмаїтих звуків, де злилися докупи і гарчання, і рохкання, і скавчання… «Справжнісінький тобі зоопарк», — здивовано подумав він, та потім пригадав, що HIKE, подолавши нарешті опір з боку всіляких міністерських бюрократів та відмовившись від дріб’язкової економії коштів, планував розпочати масштабну програму дослідів на тваринах. У Марка це питання ніколи не викликало особливого зацікавлення; при слові «вівісекція» йому вельми туманно уявлялися якісь миші та кролики, а часом — собаки. Натомість звуки, які ледь не оглушили його тепер, свідчили про щось зовсім інше. Ось почулося гучне виття, і на Марка, ніби за сигналом, линула справжнісінька злива звіриних голосів: тут і ревіли, і скавуліли, і гавкотіли, і навіть моторошно реготали. Кілька секунд ув’язнені на задвірках маєтку тварини гучно нарікали на свою лиху долю, та вже незабаром втихомирилися, і тепер звідтіля доносилося тільки приглушене буркотіння та скиглення. При згадці про вівісекцію Марк зазвичай не відчував жодних сумнівів чи докорів сумління. Весь цей гамір говорив йому лише про розмах, з яким взявся до праці не так уже й давно створений інститут: подумати тільки, тут ріжуть наче папір тварин, за яких, напевне, довелося заплатити сотні фунтів, маючи хіба слабку надію на те, що зроблять при цьому якесь важливе відкриття… а він збирається повертатися до свого Богом забутого коледжу! Ні, таку нагоду втрачати не можна: треба будь-що постаратися таки отримати в HIKE роботу і якось полагодити цю прикру ситуацію зі Стілом… Втім, приємного в усіх тих звуках було мало, і Марк квапливо подався геть.

2

Щойно розплющивши наступного ранку очі, Марк напрочуд ясно усвідомив, що того дня йому доведеться відбути одну, а може й дві дуже непрості розмови. По-перше, в нього було призначено зустріч із заступником директора, і він твердо постановив повернутися до Бректону, якщо не почує абсолютно конкретних пропозицій стосовно посади і платні. А по-друге, вдома треба буде ще пояснити Джейн, чому раптом усі мрії про нову роботу здиміли, наче їх і не було.

Того ранку на Белбері вперше опустилася справжня осіння імла. Під час сніданку довелося запалити лампи. Була п’ятниця; ні газет, ні пошти ще не привезли, а слуга вручив йому рахунок за проведений в інституті період. Марк пробіг очима по стовпчику цифр, а тоді похапцем запхав той клаптик паперу до кишені, подумавши, що Джейн, у всякому разі, знати про це зовсім не обов’язково. Справді, жінки зазвичай таких витрат не розуміють, не кажучи вже про загальну суму… Маркові й самому спало спершу на думку, чи не закралася тут часом якась помилка, але він був іще в тому віці, коли радше підеш по світу з торбами, ніж станеш сперечатися з кимось через рахунок. Допивши друге горнятко чаю, він поліз до кишені по цигарки, але пачка виявилася порожньою, тож не залишалося нічого іншого, як замовити ще одну.

До призначеної на десяту зустрічі з заступником директора було ще півгодини, і час тягнувся страшенно повільно. Ніхто не перекинувся з ним ані півсловом; усі здавалися страшенно заклопотаними і знай кудись поспішали. Небавом Марк зостався сам-один і помітив, що слуги зиркають на нього так, ніби і йому тут не місце. Тож коли настала нарешті пора піднятися нагору до Візерового кабінету, він аж полегшено зітхнув.

Його відразу запросили досередини, але розмова не клеїлася, бо Візер хоч і підняв голову, та не сказав нічого, а просто дивився кудись повз нього притуманеним поглядом і навіть не запропонував сісти. В кабінеті, як завжди, стояла важка задуха. Марк, розриваючись між бажанням покласти врешті-решт край невизначеності і не менш гострим бажанням отримати-таки роботу, заходився пояснювати свою позицію, проте підбирати потрібні слова ставало щораз важче, він почав збиватися й затинатися, повторювати вже сказане і кінець кінцем узагалі змовк. Запала тиша. Візер сидів собі з відсутнім виглядом, відкинувшись у кріслі і легенько витягнувши губи, так, буцім щось безгучно насвистував або наспівував.

— Мабуть, я краще піду, — озвався нарешті Марк, який і сам уже не пригадував, на чому закінчив.

— Ви, якщо не помиляюсь, — пан Стадок? — ще трохи помовчавши, запитав раптом Візер.

— Саме так, — нетерпляче відповів Марк. — Я був у вас разом із лордом Фіверстоуном кілька днів тому, і тоді ви дали зрозуміти, що пропонуєте мені посаду в соціологічному відділі. Але, як я вже казав…

— Хвилиночку, пане Стадок, — перебив його заступник директора. — Давайте-но розберемося з усім цим раз і назавжди. Ви, ясна річ, чудово розумієте, що говорити, начебто я пропоную комусь роботу в інституті, м’яко кажучи, не зовсім доречно, адже я тут, так би мовити… е-е… не самодержець, і мій вплив на рішення вченої ради чи директора стосовно кадрових питань не варто вважати визначальним. Бачите, межі між сферами впливу вченої ради, заступника директора і, врешті-решт, самого директора, ще не визначені остаточно… ось, наприклад…

— То мені пропонували посаду в інституті чи ні? А якщо таки пропонували, то хто?

— А, он ви про що! — Візер аж стрепенувся, ніби ця думка неабияк його вразила. — Ну, стосовно цього ніколи не виникало жодних питань. Усі тут сходяться на думці, що ваша співпраця з інститутом була б вельми бажаною і… е-е… надзвичайно корисною.

— Що ж… чи не могли б ми у такому разі обговорити подробиці? Тобто, скільки я отримуватиму і кому підпорядковуватимусь…

— Любий друже, — мило посміхнувся Візер, — немає жодних підстав уважати, що з… е-е… фінансовим аспектом справи можуть виникнути якісь труднощі. Стосовно ж…

— Мені все ж хотілося б знати, скільки я отримуватиму, — стояв на своєму Марк.

— Бачте, тут ви торкаєтесь теми, яка… е-е… не входить до моєї компетенції… Наскільки мені відомо, співробітники вашого рівня зазвичай отримують півтори тисячі в рік, але ми підходимо до всіх цих розрахунків дуже ліберально. От побачите, такі питання в нас тут вирішуються надзвичайно просто, самі по собі…

— Але коли мені про це скажуть, сер? До кого я маю звернутися?

— Ви тільки не подумайте, пане Стадок, що півтори тисячі — це межа! Думаю, всі погодяться, що…

— Півтори тисячі мене цілком влаштовує, — сказав Марк. — Не в тому річ. Просто я… я… — тут він затнувся, та Візер посміхався дедалі ширше, ніби його підбадьорюючи, і йому врешті-решт вдалося витиснути з себе: — Я маю надію, що зі мною підпишуть контракт. — І він сам здивувався власному нахабству.

— Ну… — протягнув Візер, втупивши погляд у стелю і знизивши голос майже до шепоту, так, наче й сам неабияк збентежився. — У нас усе це відбувається не зовсім так… та, безперечно, ми могли б…

— І, нарешті, головне, — сказав Марк, відчуваючи, що червоніє. — В якому статусі я тут працюватиму? Моїм начальником буде пан Стіл?

Візер висунув якусь шухляду і мовив:

— Я маю тут один формуляр… його, здається, ніколи ще й не використовували, але склали власне для таких випадків. Перегляньте якось на дозвіллі, і якщо вас усе влаштує, ми зможемо підписати угоду в будь-який момент.

— Але як щодо пана Стіла?

Цієї миті до кабінету ввійшов хтось із працівників секретаріату і поклав на стіл заступникові директора кілька листів.

— О, пошта — нарешті! — ледь не проспівав Візер. — Гадаю, пане Стадок, вас унизу теж чекають листи — ви ж одружені, чи не так? — На цих словах його обличчя розпромінила поблажлива, суто батьківська посмішка.

— Мені дуже прикро, що я вас затримую, сер, — сказав Марк, — але я все ж хотів би в усьому розібратися. Мені навряд чи є рація читати цей формуляр, доки ми не владнаємо проблему з паном Стілом. Боюсь, я змушений категорично відмовитися працювати під його керівництвом.

— Це дуже цікаве питання, і ми неодмінно ще до нього повернемось… побалакаємо якось, знаєте, по-дружньому, у неформальній обстановці… — відповів Візер. — А зараз, пане Стадок, я дозволю собі вважати ваше рішення… е-е… не зовсім остаточним. Якщо ви будете такі ласкаві зазирнути до мене завтра… — І він заходився надзвичайно уважно читати листа, якого допіру витягнув з конверта, а Марк, зрозумівши, що ледве чи доб’ється чогось більшого, вийшов із кабінету. Що ж… виглядає, наче в інституті й справді в ньому зацікавлені, ба навіть готові дорого заплатити за те, щоб він сюди перебрався. Гаразд уже, зі Стілом розберемося пізніше, а поки що можна добре вивчити формуляр угоди…

Він зійшов униз і з’ясував, що його справді чекає лист:

Еджстоу, Бректонський коледж

20 жовтня 19.. р.

Любий Марку,

Всі ми засмутилися, коли Дік повідомив, що ви йдете з нашого коледжу, але, звісно, добре розуміємо, що ви прийняли правильне рішення — адже йдеться про вашу кар'єру. Зрештою, HIKE невдовзі переїде сюди, тож ми, сподіваюсь, будемо бачитися майже так само часто, як і раніше. Якщо ви ще не надіслали N. О. заяву про звільнення, то я на вашому місці не квапився би. Було б добре, якби ви передали її на початку наступного семестру; тоді це питання буде винесене на лютневе засідання ради, і ми матимемо вдосталь часу, щоб підібрати вам гідного наступника. До речі, у вас є якісь думки з цього приводу? Днями я говорив із Діком і Джеймсом про Девіда Лерда (Джеймс про нього ніколи й не чув, уявляєте?). Вам, безперечно, відомі його праці; чи не могли б ви накидати мені рядок-другий про ваші від них враження і про те, якої ви загалом думки про Лерда? Я, можливо, побачуся з ним наступного тижня, коли буду в Кембриджі: маю пообідати там із прем'єр-міністром та ще двома чи трьома особами і, мабуть, попрошу Діка, щоб запросив і Лерда. Кілька днів тому ввечері в нас тут зчинилася страшенна катавасія; робітники, які працюють на будівництві, зчепилися з місцевими, а інститутські поліціянти — вони, знаєте, якісь надто нервові — почали стріляти з кулемета у повітря, щоб їх утихомирити, розбили у нас вікно Генрієти Марії і вивалили кілька каменів зі стіни у вітальні. Ґлосоп зовсім утратив голову і вже зібрався було йти їх розбороняти, але мені якось вдалося його заспокоїти. Це все, ясна річ, суто між нами, бо тут багато хто тільки й чекає чогось такого, щоб здійняти ґвалт — навіщо ми, мовляв, продали ліс. Гаразд, на цьому закінчую — поспішаю, треба ще розпорядитися стосовно похорону «Віхоли».

Щиро ваш, Дж. С. Кері

Прочитавши перші слова, Марк відчув раптом приступ непідробного страху, але відразу ж постарався взяти себе в руки. Нічого страшного, сталося непорозуміння, тільки й усього; ось зараз він їм напише і все з’ясується. Не можуть же вони отак просто взяти і витурити людину з коледжу тільки через те, що Фіверстоун випадково бовкнув щось у вітальні… Втім, Марк тут же пригадав собі — і це зовсім не додало йому настрою, — що в колі «прогресистів» зазвичай говорилося: «Справи, знаєте, вирішуються не в кабінетах… Час уже відкинути ті бюрократичні звички». Він спробував було викинути все це з голови, проте тут же йому прийшло на пам’ять, що десь так само позбувся посади і бідолаха Конінґтон. Ну, але ж то було за зовсім інших обставин, та й Конінґтон був «чужаком», а він же «обраний із обраних», куди там тому Кері… Стривайте, а якщо це, гм, не зовсім так? Якщо йому немає місця серед «обраних» у Белбері — а схоже, таки немає, — то чи не втрачено відтак і довіру Фіверстоуна? Чи залишиться все по-старому, якщо повернутися тепер до Бректону? Врешті-решт, чи можна взагалі ще туди повернутися? Ні, це вже занадто! Треба негайно написати їм листа і пояснити, що він не звільнявся і звільнятися не збирається. Марк сів за стіл, витягнув з кишені ручку, і тут його пронизала ще одна думка: Кері покаже листа Фіверстоунові, той розповість Візеру, а останній подумає, що він узагалі відмовляється від будь-якої посади в Белбері… Ех, або пан, або пропав! Доведеться тоді покинути всі ці фантазії і повернутися на своє місце до Бректону. Гаразд, а якщо це вже буде неможливо? Спроба всидіти одночасно на двох стільцях може закінчитися взагалі погано… Раптом його викинуть із Белбері, бо він буцім не має наміру відмовлятися від посади у Бректоні, і виставлять із Бректону, бо він, мовляв, переходить до Белбері? Тоді їм із Джейн і справді залишиться хіба піти з торбами… Якщо Фіверстоун оберне свій вплив супроти нього, то нової роботи йому не бачити, як своїх вух. До речі, а куди ж це запропастився Фіверстоун?

Хай там як, а поводитися тепер треба надзвичайно обачно. Марк натиснув кнопку дзвінка і замовив собі віскі. Вдома він зазвичай до полудня нічого міцного не пив, та й удень дозволяв собі хіба пиво. Але тут… та й, поза тим, його час від часу пробирав якийсь дивний морозець. І так уже клопоти обсіли, ще тільки застуду не вистачало підхопити!

Врешті-решт Марк вирішив написати дуже обережного й дипломатичного листа. Накидав кілька рядків, але залишився невдоволеним: їх можна було розцінити як доказ того, що він геть утратив надію отримати роботу в Белбері. Треба написати ще розпливчастіше, ще туманніше… З іншого боку, якщо лист вийде надто вже розпливчастим, то це теж не дуже добре. А хай йому біс! Двісті фунтів вступного внеску, рахунок за тиждень, невдовзі — незграбні спроби пояснити Джейн, що, власне кажучи, сталося… все це ніяк не давало Маркові зосередитися. Кінець кінцем завдяки віскі і численним цигаркам він написав такого листа:

Белбері,

Національний інститут координованих експериментів

21 жовтня 19.. р.

Любий Кері,

Боюсь, Фіверстоун зрозумів мене трохи неправильно. Я ніколи й не думав відмовлятися від посади у коледжі і не маю жодного наміру це робити. Властиво, я вже майже надумав не переходити до HIKE на повну ставку, тож днів за два повернуся до коледжу. Мене, знаєте, непокоїть здоров'я дружини, і я не хотів би надовго відлучатися з дому; крім того, хоч усі тут надзвичайно добре до мене ставляться і вмовляють залишитися, робота, яку мені пропонують, не стільки наукова, скільки адміністративна і навіть до певної міри пов'язана з публіцистикою. Тож якщо хтось говоритиме, наче я думаю покинути Еджстоу, — не вірте. Бажаю гарно провести час у Кембриджі — ну й у товариство ж ви потрапили!

Щиро ваш, Марк Ґ. Стадок

P.S. Лерд у жодному разі нам не підійшов би. Він отримав диплом третього ступеня; ту єдину працю, яку він спромігся опублікувати, серйозні оглядачі розцінили як невдалий жарт. Найгірше те, що цей хлопець узагалі не здатен підходити до речей критично, а тільки захоплюється всіляким шарлатанством.

Полегшення, яке відчув було Марк, коли дописав листа і заклеїв конверт, виявилося дуже нетривалим, адже майже відразу перед ним постала інша проблема: як збавити день до вечора. Спершу йому спало на думку піти і просто посидіти трохи у себе в кімнаті, але, увійшовши туди, він побачив, що посеред підлоги стоїть порохотяг, а біля ліжка купкою лежить брудна білизна. Очевидно, вдень співробітники інституту зазвичай у своїх спальнях не з’являлися. Довелося знову зійти вниз, та коли Марк спробував було поткнутися до загальної кімнати, то побачив, що й там порядкують слуги. Тоді він зазирнув до бібліотеки; там не було майже нікого, тільки розмовляли, схилившись один до одного, двоє чоловіків; втім, вони, змірявши його не надто приязним поглядом, відразу змовкли, й Маркові не залишалося нічого іншого, як узяти першу-ліпшу книжку і вшитися звідти геть. У вестибюлі біля дошки з оголошеннями стояв Стіл, а біля нього — якийсь чолов’яга з гострою борідкою. У Марків бік вони навіть не глянули, проте, помітивши його, стишили голоси. Він поволі перетнув вестибюль і зупинився перед барометром. Повсюди відчинялися і зачинялися двері, чулися квапливі кроки, час від часу дзвонили телефони; словом, інститут жив своїм життям, і тільки йому не було тут місця. Марк визирнув надвір: там усе оповив туман — густий, мокрий і холодний.

Будь-яка розповідь є неправдивою в тому сенсі, що не може передати, як нестерпно повільно тягнеться іноді час. Для Марка той день, здавалося, не мав ні кінця, ні краю, і якби ми спробували описати його бодай почасти правдоподібно, то до кінця того опису, напевне, не добувся б жоден читач. Марк то піднімався до себе нагору — там уже поприбирали, — то виходив прогулятися надвір, просто в туман, то тинявся без діла приміщенням, потикаючись то в один куток, то в інший. Часом йому стрічалися люди, які переважно кудись поспішали, заклопотано перемовляючись між собою, і тоді доводилося докладати зусиль, аби не виглядати засмученим і збентеженим; та незабаром ті люди зникали за якимись дверима, і він знову залишався сам-один.

Невдовзі після другого сніданку в одному з коридорів назустріч Маркові трапився Стоун. Від учорашнього ранку Марк про нього не згадував, але тепер раптом збагнув, що незатишно тут не тільки йому одному. Стоун виглядав так, як зазвичай виглядають у школі новачки чи учні, що не тішаться особливою популярністю; у Бректоні такий вигляд мали й деякі «чужаки». Для Марка настороженість, а певною мірою і заляканість — обидва ці почуття виразно читалися в очах у Стоуна, — завжди втілювали найгірші страхи, адже він був переконаний, що немає лиха більшого, ніж опинитися на місці людини, приреченої никати коридорами з таким-от виразом на обличчі. Інстинкт самозбереження озиватися до того Стоуна категорично не радив; Марк із власного досвіду знав, як небезпечно товаришувати і навіть просто розмовляти з тим, хто повільно, проте неминуче йде на дно; йому ти нічим не зарадиш, а от він може потягнути за собою й тебе. Але сьогодні Марк почувався так самотньо, що всупереч усім раціональним міркуванням якось вимучено посміхнувся Стоунові і мовив: «Привіт!».

Той аж здригнувся — складалося враження, наче його налякало вже те, що хтось із ним заговорив, — і на ходу кинув:

— Доброго дня!

— Ходімо, побалакаємо де-небудь, якщо ви не зайняті, — запропонував Марк.

— Ну… — зам’явся Стоун, — не знаю, скільки в мене вільного часу…

— Розкажіть мені трохи про Белбері, — попросив Марк. — Щось мені, знаєте, не надто тут подобається, але я ще не вирішив остаточно… Ходімо, посидимо у мене, якщо хочете.

— Я нічого такого не говорив, ніколи в житті, — розхвилювався раптом Стоун. — Хто вам таке сказав?

Марк не встиг відповісти, бо враз побачив, що до них наближається не хто інший, як сам заступник директора. Протягом кількох наступних тижнів він переконався, що немає у Белбері такого закутка, де не міг би буцім абсолютно випадково вигулькнути Візер, який, виявляється, від самого початку взяв собі за звичку влаштовувати тривалі прогулянки коридорами інституту. Либонь, йому зовсім не йшлося про те, щоб за кимось шпигувати: скрипіння його черевиків було чутно здалека, а крім того, він зазвичай мугикав собі під ніс якусь нудотну мелодійку. Поза тим, Візер був доволі високий на зріст — якби не сутулився, то виглядав би ще вищим, — тож навіть у натовпі не помітити старого було доволі важко, і часто понад головами людей погляд зненацька вихоплював його обличчя й затуманені очі, що дивилися, здавалося, просто вам у вічі. Втім, Марк зіткнувся з такою-от всюдисущістю заступника директора вперше і тільки розчаровано зітхнув: справді, гіршого моменту для своєї появи тому годі було й придумати. Повільним кроком Візер пройшов мимо і, кинувши у їхній бік побіжний погляд, зник за рогом; упізнав він їх чи ні — залишалося тільки здогадуватися. Так чи інак, а продовжити розмову ні Марк, ні Стоун не наважилися.

Коли всі зійшлися на чай, Марк помітив Фіверстоуна і поквапився сісти поряд. Добре розумів, що в його становищі приставати до когось із розмовами — то найгірше, але нічого не міг уже з собою вдіяти, бо почувався справді кепсько.

— Послухайте, Фіверстоуне, — з удаваною бадьорістю розпочав він, — ніяк я нічого не розвідаю… — І полегшено перевів подих, побачивши, що лорд посміхається. — Стіл, скажу вам відверто, прийняв мене без особливого ентузіазму, але коли я заїкнувся Візерові про те, що краще повернуся до коледжу, він і слухати мене не став. А Фея, здається, хоче посадити мене писати газетні статейки… І що мені тепер робити?

Фіверстоун вже не просто посміхався, а голосно сміявся.

— Ні, — вів далі Марк, — нехай мене дідько вхопить, коли я щось розумію. Спробував було прямо розпитати в старого…

— О Боже! — ледь вимовив крізь сміх Фіверстоун і розреготався ще голосніше.

— З нього що, ніколи нічого не можна витягнути?

— Можна, але тільки не те, що треба, — реготнув Фіверстоун у відповідь.

— Тоді як, чорт забирай, довідатися, чого від тебе хочуть, якщо ніхто нічого не говорить?

— Та власне…

— О, і ще одне, до речі. Звідки Кері взяв, що я йду з коледжу?

— А хіба ви не йдете?

— Ані гадки такої не мав.

— Та ну! А Фея ясно дала мені зрозуміти, що ви до Бректону не повернетесь.

— Ви що, справді вважаєте, що якби я надумав піти, то переказував би через неї?

— Знаєте, — ще ширше посміхнувся Фіверстоун, — все це й так не має жодного значення. Якщо в інституті захочуть, щоб ви числились ще на якійсь роботі поза Белбері, то так воно і буде; якщо не захочуть — то не буде. Тільки й усього.

— Та біс із ним, з тим інститутом. Я працював у Бректоні і не збираюся нікуди звідти йти. Це їх ніяк не стосується. Мені зовсім не хочеться опинитися біля розбитого корита…

— Ну, вам, може, й не хочеться…

— Що ви маєте на увазі?

— Знаєте, послухайте моєї поради і підкотіться якось до Візера — що швидше, то краще. Я вас відрекомендував, як міг, так допоміг, усе йшло добре, а тут вам ні з того ні з сього заманулося полізти до нього з тими своїми питаннями і все пішло шкереберть… словом, сьогодні він уже не тим духом дише. Мусите його якось замирити. І, суто між нами, я б на вашому місці не водився надто з тою Феєю. Там, нагорі, вона далеко не всім до вподоби… словом, не все так просто.

— A Kepi я написав, що нікуди з коледжу не збираюся, — знову звернув на своє Марк.

— Та ради Бога, — посміхнувся Фіверстоун. — Якщо вам від цього легше…

— Сподіваюсь, мене не викинуть з коледжу тільки через те, що Кері, бачте, не так зрозумів, що саме вам сказала панна Гардкасл.

— Наскільки я знаю, вас не можуть викинути з коледжу за жодним положенням статуту, хіба, якщо не помиляюсь, за «серйозний переступ супроти моралі».

— Ну, так, звісно, але я не про це, а про перевибори наступного семестру — щоб мене, чого доброго, не провалили.

— Ах, он ви про що!

— Словом, я на вас покладаюся. Мусите переконати Кері, щоб викинув собі це з голови.

Фіверстоун промовчав.

— Мусите пояснити йому, що все це просто непорозуміння, — стояв на своєму Марк, хоч і чудово розумів, що так не можна.

— Хіба ви Кері не знаєте? У нього в голові всі коліщатка відразу закрутилися в одному напрямку: знайти вам наступника.

— От ви його й зупините.

— Я?

— Так, ви.

— Чому я?

— До дідька, Фіверстоуне, таж усе це через вас і почалося!

— Знаєте, Стадоку, — сказав Фіверстоун, беручи собі тістечко, — з вами стає складно говорити. Перевибори будуть лише через кілька місяців. Вас можуть вибрати, а можуть, звісно, і не вибрати. Наскільки я розумію, ви оце пробуєте заздалегідь схилити мене на свою користь. І що, питається, я маю вам відповісти? А ось що: ідіть ви під три чорти!

— Ви ж прекрасно знаєте, що з моїм переобранням не виникло б жодних питань, якби ви не шепнули Кері, що я йду з Бректону!

Фіверстоун критично оглядав своє тістечко.

— Втомили ви мене, чесне слово, — зітхнув він. — Якщо ви не можете постояти за себе у коледжі, то до чого тут я? Я вам що, нянька? Заради вашого ж добра я порадив би вам поводитися з усіма трохи привітніше, принаймні, поки ви тут. А то ще, борони Боже, стане ваше життя, як то кажуть, «злиденним, безпросвітним, тупим і нетривалим».

— Нетривалим? — вражено перепитав Марк. — Це що, погроза? Про яке життя ви говорите, у Бректоні чи тут, в HIKE?

— На вашому місці я б не робив між ними особливої різниці, — мовив Фіверстоун.

— Я це запам’ятаю, — сказав Марк і зібрався було встати з-за столу, проте все ж не стримався і ще раз повернувся до лорда: — Це ж ви мене сюди притягнули. Я думав, хоч ви мені друг.

— А ви таки невиправний романтик! — знову розсміявся той, розтягуючи губи мало не до вух, а тоді запхав ціле тістечко собі до рота.

Так Марк переконався, що, втративши нагоду зачепитися за місце у Белбері, й у Бректоні надовго не затримається.

З

У ті дні Джейн старалася якомога менше часу проводити вдома, а вночі годинами читала в ліжку, намагаючись не заснути. Сон став їй справжнім ворогом. Вдень вона частенько просто ходила по місту під тим приводом, що мала замість пані Меґз знайти собі іншу жінку, яка двічі на тиждень допомагала б їй по господарству, і дуже зраділа, коли якось на вулиці її раптом окликнула Каміла Деністон. За мить Каміла вже вийшла з машини і відрекомендувала високого чорнявого пана — свого чоловіка. Як і Каміла, він відразу припав Джейн до душі. Вона знала, що Деністон колись товаришував із Марком, але ніколи раніше його не бачила, тож уже не вперше щиро здивувалася, чому теперішні Маркові друзі навіть у підметки не годяться друзям колишнім. І Карі, і Водсден, і Тейлори, з якими Марк водився тоді, коли Джейн із ним тільки познайомилася, були набагато приємніші за Кері й Базбі, не кажучи вже про того Фіверстоуна; Камілиного ж чоловіка взагалі годі було з бректонцями й порівнювати.

— А ми саме їхали до вас, — повідомила Каміла, а тоді запропонувала: — Знаєте що, їдьмо з нами за місто, поснідаємо десь у лісі за Сендауном. У нас все з собою. Треба багато про що поговорити.

— Може, краще підемо та поснідаємо у мене? — запитала Джейн, хоч, чесно кажучи, повертатися додому їй не дуже хотілося. — Погода сьогодні явно не для прогулянок у лісі…

— Ну, так, а вам потім посуд мити, — сказала Каміла. — Послухай, Артуре, може краще посидимо десь у місті? Якщо пані Стадок вважає, що нині надто холодно і вогко…

— Боюсь, кав’ярня не підійде, пані Стадок, — озвався Деністон. — Нам трьом треба поговорити наодинці, без зайвих вух. — Тон, яким він вимовив оте «нам трьом», одразу ніби поєднав їх в одне ціле, і Джейн це сподобалося. — Поза тим, хтозна, а раптом оповитий імлою осінній ліс усе ж припаде вам до душі? Поїсти можна і в машині, там тепло.

Джейн сказала, що ще ніколи не чула, аби комусь був до вподоби туман, але попробувати можна. І вони втрьох сіли до машини.

— Тому ми з Камілою й одружилися, — мовив Деністон, рушивши з місця. — Нам обидвом подобається погода. Не така чи сяка, а просто погода — будь-яка. Дуже добра звичка — особливо, якщо живеш в Англії.

— Отакої! — здивувалася Джейн. — Навряд чи я зуміла б полюбити дощ чи сніг.

— А це ж так просто, — сказав Деністон. — У дитинстві нам подобається будь-яка погода, хіба ні? Але з віком, дорослішаючи, ми вчимося «не любити», коли падає дощ чи сніг, коли надворі туман… Вам ніколи не впадало у вічі, що у снігопад дорослі никають туди-сюди з понурими обличчями, а діти — і собаки, до речі, також! — радіють? Їм-то відомо, навіщо падає сніг…

— Щось я не пригадую, щоб мені в дитинстві аж так подобався дощ… чи сніг, — засумнівалася Джейн.

— Це тому, що дорослі не випускали вас із дому, — озвалася Каміла. — Кожна дитина полюбить дощ, якщо її випустять надвір і дадуть побігати трохи по калюжах.

Проминувши Сендаун, вони з’їхали з шосе, потрусилися ще трохи поміж деревами по горбкуватій лісовій дорозі, подекуди зарослій травою так, що її й видно не було, і врешті-решт зупинилися на невеликій галявинці; з одного боку тут густо зеленіли смереки, з іншого височіло кільканадцять старих буків. З гілля та стовбурів дерев звисало де-не-де мокре павутиння, а з глибини лісу повівало вільготним ароматом пізньої осені. Всі троє вигідно повсідалися на задньому сидінні, розпакували кошик з їжею і взялися до бутербродів; потім з’явилася плящина шеррі, а насамкінець — гаряча кава. Коли, попоївши, вони закурили, Джейн відчула, що все це подобається їй дедалі більше й більше.

— Ну от! — задоволено мовила Каміла.

— Гаразд, — сказав Деністон, — пора, мабуть, перейти до справи. Отже, пані Стадок, ви, ясна річ, знаєте, від кого ми приїхали?

— Від панни Айронвуд, — відповіла Джейн.

— Ну, так, ми живемо в тому ж домі. Але той дім не належить ні нам, ні панні Айронвуд. І в нас, і в неї є інший господар.

— І хто ж це?

— Тим нашим невеликим маєтком, чи компанією, чи товариством — називайте, як хочете, — керує пан Фішер-Кінґ.^[6] Принаймні, таке прізвище він не так давно собі прибрав. Якщо я назву вам ім’я, під яким його знали раніше, то воно ледве чи багато вам скаже, хоч, можливо, ви коли-небудь це ім’я й чули. Він — великий мандрівник, але зараз хворіє, бо під час останньої подорожі був поранений у ногу і ніяк не може вилікуватися.

— А як сталося, що він змінив своє прізвище?

— В Індії у нього була сестра, пані Фішер-Кінґ, яка недавно померла, залишивши йому чималий спадок, але отримати той спадок він міг тільки за умови, що перейде на її прізвище. То була по-своєму дивовижна жінка; вона товаришувала з тамтешнім великим християнським містиком, якого звали Сура — можливо, ви про нього чули. Властиво, в цьому й уся суть. Той містик мав підстави вважати — або думав, ніби має такі підстави, — що над людством нависла якась жахлива загроза, а перед самим кінцем переконався, що найстрашніше має відбутися саме тут у нас, в Англії. І тоді його не стало.

— Він помер? — спитала Джейн.

— Невідомо, — відповів Деністон. — Дехто вважає, що він живий, дехто — що ні. Так чи так, Сура зник без сліду, а пані Фішер-Кінґ переповіла все, що знала, своєму братові, якого ми маємо за свого керівника. Власне через це вона й залишила йому той спадок. Він мав згуртувати навколо себе відданих людей, які пильно стежили б за розвитком ситуації і, пересвідчившись, що небезпека насувається, завдали б удару у відповідь.

— Не зовсім так, Артуре, — поправила чоловіка Каміла. — Вона сказала, що ті люди самі зберуться під його орудою.

— Ну, навряд чи це зараз має для нас аж таке велике значення…

— Гаразд уже. І власне тут на сцені з’являєтесь ви, пані Стадок.

Джейн мовчки чекала.

— Сура сказав, — вів далі Деністон, — що у вирішальний момент ми знайдемо, як він висловився, провидця.

— Не ми знайдемо провидця, Артуре, — знову втрутилася Каміла. — Провидець просто з’явиться, а от до кого він пристане — до нас чи до них, — ще зовсім не ясно.

— Ну от, — мовив Деністон, — і тепер усе виглядає так, наче той провидець — ви, пані Стадок.

— Та дайте спокій, — посміхнулася Джейн. — Не можу сказати, щоб я була від цієї думки в захваті…

— Ще б пак, — погодився з нею Деністон. — Вам судилася нелегка доля. — У цих словах прозвучало співчуття — саме стільки, скільки треба, і ні на йоту більше.

Каміла повернулася до Джейн і сказала:

— Ґрейс — тобто панна Айронвуд, — каже, ви… е-е… не зовсім повірили у те, що ви — провидець. У вас і далі є сумніви щодо цього?

— Це все так дивно і… неприємно, — поморщилася Джейн. Деністони справді дуже їй подобалися, але звичний уже внутрішній голос скрадливо нашіптував: «Будь обережна, не дай себе нікуди втягнули… Нічого не обіцяй… Треба жити своїм власним життям». І все ж щось спонукало її чесно зізнатися: — Взагалі-то відтоді я бачила ще один сон… і він виявився правдивим. Мені наснилося вбивство… вбивство пана Гінджеста.

— От бачите! — вигукнула Каміла. — Ох, пані Стадок, ви просто мусите, мусите до нас приєднатися! Це ж означає, що ми на правильному шляху! Хіба ви не бачите? Ми весь час, від самого початку сушили собі голову над тим, де ж усе це розпочнеться, і ось тепер ваш сон дає нам ключ до розгадки, адже Гінджеста вбили за кілька миль від Еджстоу. Отже, хай там що має статися, ми так чи інакше в самій гущі подій… Але без вашої допомоги ми й кроку не зможемо ступити. Ви — наші очі. Мабуть, усе це було задумано задовго до того, як ми з’явилися на світ. Ні, ви просто мусите бути з нами, ви ж не допустите, щоб саме зараз усе пішло шкереберть…

— Зачекай, Каміло, зачекай, не треба, — мовив Деністон. — Пендраґону… себто нашому керівникові, це навряд чи сподобалось би. Пані Стадок має долучитися до нас із власної доброї волі.

— Але послухайте, — втрутилася Джейн, — я ж узагалі нічого про все це не знаю. Не можу ж я стати на чийсь бік, уявлення не маючи, про що йдеться.

— Невже ви не розумієте, що вам не вдасться й далі залишатися осторонь? — гаряче запитала Каміла. — Якщо ви не віддастеся нам, то потрапите в руки до ворогів.

Остання фраза вийшла в неї не надто вдалою, бо Джейн, почувши оте «віддастеся нам», мимоволі вся напружилася. Якби вона почула такі слова від когось іншого, когось, хто подобався б їй менше за Камілу, то взагалі стала б глухою до будь-яких подальших умовлянь та прохань. Деністон поклав руку на плече дружині і сказав:

— Люба, подивись на все це очима пані Стадок. Ти забуваєш, що їй майже нічого про нас не відомо. В тому-то й найбільша складність: доки вона до нас не приєднається, ми не можемо розповісти більше. Фактично, ми пропонуємо їй кота в мішку, — посміхнувся він, а тоді повернувся до Джейн і вже цілком серйозно додав: — Знаєте, це схоже на те, як люди одружуються, чи вирішують податися в матроси, чи йдуть у монастир, чи, врешті-решт, просто куштують якусь нову страву… Ніколи не знаєш, що тебе чекає, аж доки не спробуєш. — Ледве чи він усвідомлював — а втім, хтозна, — на який опір наштовхувалися і які складні почуття викликали в душі у Джейн всі ці приклади, та й сама вона не зовсім здавала собі в цьому справи, а просто відказала тоном трохи холоднішим, аніж досі:

— В такому разі побачити, що за всім цим стоїть, доволі нелегко.

— Скажу вам відверто, — мовив Деністон, — усе тут залежить від того, чи ви нам повірите, від того, яке враження справили на вас і Дімбли, і Ґрейс, і ми з Камілою, від того, зрештою, яке враження справить на вас наш керівник, коли ви з ним зустрінетесь.

Джейн трохи злагідніла.

— А що саме я маю робити? — запитала вона.

— Насамперед — зустрітися з отим нашим керівником. А тоді… що ж, тоді приєднатися до нас. Звісно, при цьому доведеться зв’язати себе деякими обіцянками. От побачите, він — справжній провідник, наш, так би мовити, глава, і ми всі до одного добровільно погодилися виконувати його накази. Ага, і ще одне… Як поставиться до всього цього Марк? Ви ж знаєте, ми з ним давні друзі…

— Артуре, — втрутилася Каміла, — чи варто зараз про це говорити?

— Все одно рано чи пізно це питання треба з’ясувати, — відповів Деністон.

На кілька секунд запала тиша, а тоді Джейн, спохопившись, перепитала:

— Марк? А до чого тут, властиво, Марк? Поняття не маю, що він на все це сказав би… Подумав би, напевне, що ми геть зсунулися з глузду.

— Але чи він заперечував би? — наполягав Деністон. — Тобто, чи заперечував би проти того, щоб ви до нас приєдналися?

— Коли б він був удома, то, думаю, добряче подивувався б, якби я ні з того ні з сього заявила, що вирішила перебратися до Сент-Ен. Ви ж це маєте на увазі, коли кажете «приєднатися до нас»?

— А хіба Марк не вдома? — здивовано поцікавився Деністон.

— Та ні, він у Белбері, — відповіла Джейн. — Здається, йому пропонують якусь роботу в HIKE. — Вона зраділа, що з’явилася нагода про це повідомити, адже добре розуміла, що до інституту запрошують далеко не кожного. Втім, якщо Деністона вразила ця звістка, то він і взнаки не дав.

— Ну, навряд чи в цьому випадку «приєднатися до нас» означає переїхати до Сент-Ен, тим більше, коли йдеться про заміжню жінку, — мовив він. — Хіба що Марк і собі захоче до нас долучитися.

— Ні, про це не може бути й мови, — сказала Джейн, а сама подумала: «Не знає він Марка…».

— Так чи так, — вів далі Деністон, — зараз не в цьому суть. Питання в тому, чи погодиться він, щоб ви виконували розпорядження нашого керівника, давали обіцянки і таке інше?

— Чи погодиться він? — перепитала Джейн. — Але як, скажіть мені, це його стосується?

— Розумієте, — мовби трохи вагаючись, почав Деністон, — у нашого керівника — або у тих, кому він підпорядковується, — доволі, скажімо так, старомодні погляди на життя… Йому не сподобається, якщо заміжня жінка прийде до нас, не запитавши… е-е… не порадившись зі своїм чоловіком…

— Ви що, хочете сказати, що мені треба спитати в Марка дозволу? — засміялася Джейн, проте сміх у неї вийшов не дуже природним. Роздратування, яке то наростало, то спадало, відколи вона почула, що треба щось обіцяти та коритися якомусь невідомому керівникові, тепер просто її затопило і могло будь-якої миті вихлюпнутися через вінця. То, виходить, їй треба спитати в Марка дозволу… так, наче вона — маленька дівчинка, яку посилають запитати в мами, чи можна їй піти погуляти? Ну, знаєте, це вже занадто! Якусь мить Джейн дивилася на Деністона з неприхованим обуренням. І він, і Марк, і Фішер-Кінґ, і той дурноверхий індійський факір — всі вони тієї хвилини були для неї просто чоловіками, які зверхньо і самовдоволено розпоряджаються жінками, наче ті — малі діти або нерозумна худобина («І тоді король пообіцяв, що віддасть свою доньку за того, хто вб’є дракона.»). Словом, розсердилася Джейн не на жарт.

— Артуре, — озвалася Каміла, — он там щось світиться. Думаєш, це багаття?

— Схоже на те.

— То ходімо трохи прогуляємося, бо я вже змерзла в ноги. Заодно й подивимось на вогонь. Шкода, що в нас немає каштанів…

— Ой, ходімо, ходімо, — підтримала її Джейн.

Виявилося, що надворі тепліше, ніж у машині; там пахло листям, у повітрі висіла волога імла, а з гілля то тут, то там спадали донизу важкі краплі. Велике багаття вже наполовину вигоріло: то була чимала купа листя, над якою з одного боку здіймалися клуби густого диму, а з іншого, де вогонь встиг уже попрацювати на славу, жевріли багряним пломенем глибокі печери та провалля. Деністон із Камілою та Джейн поставали навколо і кілька хвилин просто балакали собі про якісь не надто суттєві речі.

— Значить, так, — сказала трохи згодом Джейн, — до вас — ким би ви не були — я поки що не приєднаюся. Але обіцяю повідомити, якщо мені знову щось таке насниться.

— Чудово, — зрадів Деністон. — Як на мене, то на щось більше нам годі було й розраховувати. Я прекрасно все розумію. Можна попросити вас про ще одну невелику послугу?

— Яку саме?

— Будь ласка, не розповідайте нікому про цю нашу розмову.

— О, так, звісно.

Згодом, коли вони вже повернулися до машини і їхали назад до Еджстоу, Деністон сказав:

— Маю надію, пані Стадок, ті сни непокоїтимуть вас тепер не так сильно. Ні, зрозумійте мене правильно: я не сподіваюсь, що вони припиняться, та й, зрештою, не думаю, що так станеться. Просто тепер ви знаєте, що з вами все гаразд, а те, що ви бачите, — то реальні події, ясна річ, іноді не надто приємні, але принаймні не страшніші за добру половину всього, про що пишуть у газетах. Тож тепер вам має полегшати. Спробуйте думати про ті сни не як про сни, а як про новини… чи щось таке.

VI. Туман

1

Повільно спливла ніч, а за нею і половина наступного дня, коли Марк вирішив знову навідатися до заступника директора. Спав він мало, думав багато й постановив урешті-решт трохи погамувати свої амбіції і постаратися таки отримати роботу в інституті, погодившись на ті умови, які йому запропонують.

— Я приніс той формуляр, сер… — почав було він, але Візер зненацька перебив його:

— Який ще формуляр?

Не минуло й хвилини, як Марк переконався, що настрій у Візера сьогодні зовсім інакший, аніж під час їхньої останньої розмови. Неуважність, щоправда, нікуди не поділася, зате від звичної ввічливості не зосталося й сліду. Візер дивився на Марка ніби крізь марево сну, здалека… так, мовби їх розділяла бозна-яка відстань, проте вйого погляді час від часу прозирала на позір не надто й примітна неприязнь, яка, втім, могла будь-якої миті вилитися у відверту ворожість. Він посміхався, але було в тій посмішці щось таке, від чого поза спиною пробігав холодок, от наче той посміх міг неждано-негадано обернутися злою гримасою, а чи навіть хижим вищиром. Марк почувався перед ним так, як, мабуть, почувається в лапах у кота безпорадна миша. У Бректоні навіть опоненти зазвичай не дозволяли собі сумніватися у професійних якостях «прогресистів»; тут, одначе, все було інакше. Візер почав із того, що нагадав: Марк ясно дав зрозуміти, що відмовляється від посади, тож тепер про повернення до попередніх умов не може бути й мови. А далі старий заходився розпливчасто і з дедалі тривожнішим — принаймні так здавалося Маркові — підтекстом просторікувати про якісь труднощі та тертя, про нерозважливі кроки, про небезпеку нажити собі ворогів, про те, що не можна пропонувати посаду в інституті тому, хто примудрився у перший же тиждень пересваритися тут чи не з усіма… він навіть натякнув на розмову з «колишніми колегами з Бректону», які, мовляв, цілком підтвердили його на той час іще тільки припущення, тож тепер у нього взагалі з’явилися сумніви стосовно того, чи придатний Марк для серйозної наукової роботи. Словом, тільки вимотавши з Марка всю душу, Візер кинув йому, ніби кістку собаці, таку пропозицію: його, нехай уже, візьмуть на випробувальний термін; платитимуть шістсот фунтів на рік — звісно, якщо це рішення затвердить вчена рада. І Марк погодився. Щобільше, він навіть спробував з’ясувати, під чиїм керівництвом працюватиме і чи потрібно йому перебиратися до Белбері.

— Здається, пане Стадок, ми вже говорили з вами про те, що одним із основних принципів, на яких базується діяльність нашого інституту, є гнучкість, — відповів Візер. — Якщо ви не готові ставитися до своєї роботи тут не як до звичайної праці, а як до… е-е… покликання, то я не радив би вам до нас переходити. Священних корів у нас немає, на критику може наразитися кожен, і навряд чи я зумів би переконати вчену раду створити спеціально для вас якусь таку, знаєте, шаблонну посаду, де ви мали б чітко визначені обов’язки та ще й могли б вільно розпоряджатися своїм часом. Зачекайте, зачекайте, пане Стадок, дайте мені закінчити. Отже, як я вже зазначав раніше, всі ми тут — одна велика родина, а часом навіть діємо надзвичайно згуртовано, як одна, так би мовити, особа. Відтак, як ви самі бачите, у нас не може бути й мови — хоч ви, на превеликий жаль, переконані, здається, у протилежному, — про те, щоб отримувати розпорядження стосовно роботи від якогось одного чітко визначеного начальника, а на всіх інших колег не звертати особливої уваги. Так, попрошу мене не перебивати… Ви, пане Стадок, маєте підходити до своїх обов’язків зовсім інакше, маєте довести всім, що можете працювати з користю для нашої спільної справи. Навряд чи ми добре порозуміємося з людиною, яка знай обстоює свої права, занедбуючи водночас обов’язки… а отримавши те чи інше завдання, дозволяє собі ремствувати, бо воно, бачте, не повністю відповідає умовам, на яких вона погодилася з нами співпрацювати… Крім того, пане Стадок, я порадив би вам — повірте, для вашого ж добра, — не пхати носа куди не просять, а вже тим більше не втручатися в діяльність інших наших співробітників. Не дозволяйте різним випадковим обставинам впливати на свою роботу, не відволікайтесь через усілякі дрібниці! Вам треба зосередитися, пане Стадок, і навчитися бути щедрим та щирим у стосунках із колегами. Якщо вам пощастить уникнути всіх щойно перелічених помилок, то, можливо, з часом ви й зумієте хоч трохи виправити те, на жаль, вельми негативне враження, яке — мусимо визнати відверто — справили чи не на кожного з нас із моменту свого приїзду сюди. Ні, пане Стадок, більше нам немає про що говорити. Я — як вам, сподіваюся, відомо, — людина доволі заклопотана, тож не можу дозволити собі постійно відволікатися на такі-от розмови. Словом, пане Стадок, мусите довести, що ви нам потрібні, і запам’ятайте все, що я вам сказав. Я роблю для вас усе, що можу. На все добре.

Слухаючи Візера, Марк утішався хіба думкою про те, що ні хвилини не терпів би таких образ, якби не був одружений. Зваливши відтак провину за пережите приниження на Джейн — хоч, звісно, ледве чи це усвідомлюючи, — він міг тепер думати про те, що відповів би Візерові, якби не мав за плечима дружини… а може, ще й відповість — якщо трапиться нагода. Такі роздуми сповнювали його якоюсь похмурою радістю, а коли він зійшов униз до чаю, то пересвідчився, що витримка й нехай навіть поверхнева впокореність уже починає приносити плоди: його підкликала до себе Фея.

— Накидав уже щось про Алькасана? — спитала вона.

— Ще ні, — відказав Марк, — я ж тільки сьогодні зранку остаточно вирішив, що залишаюся. Після обіду перегляну ваші матеріали… хоч, відверто кажучи, сам іще не зовсім розумію, що входить до моїх обов’язків.

— Гнучкість, синку, гнучкість, — посміхнулася панна Гардкасл. — Усього й так ніколи не знатимеш. Твоє завдання — робити, що кажуть… і, боронь Боже, не набридати більше старому.

2

Впродовж кількох наступних днів дедалі сильніше впадали у вічі деякі речі, котрі згодом відіграли помітну роль у нашій історії.

Туман, який оповив було й Еджстоу, і Белбері, не розвіювався, а, навпаки, ставав дедалі густішим. В Еджстоу говорилося, що він «іде від ріки», але насправді імла повисла щільною пеленою над цілою центральною Англією. Місто вкрила справжня ковдра вогкої мряки, яка повільно осідала геть на всьому; на вкритих вологою столах можна було писати, а працювати доводилося при світлі навіть серед білого дня. Затяті противники змін могли й у цьому знайти привід для втіхи: тепер вони принаймні не бачили на власні очі, що діялося на місці, де колись зеленів Бреґдонський ліс; там лише безперервно щось брязкало, гугоніло та стугоніло, а ще звідти час від часу долинали крики та гучна лайка.

Декому полегшало на душі вже від того, що туман сховав усе це від їхніх очей, бо за рікою справді відбувалося щось достоту огидне і жахливе. Інститут координованих експериментів щораз сильніше й сильніше стискав Еджстоу у своїх лещатах. Сама річка, яка ще зовсім недавно вигравала то брунатно-зеленими, то бурштиновими, то сріблястими переливами, вже не бавилася з листям очеретів і не пестила попід берегами червонувате коріння дерев, а текла важким, темним і каламутним потоком, несучи незліченні цурпалки деревини, шматки паперу, порожні бляшанки та недопалки, поміж якими траплялися часом і райдужні плями нафти чи бензину. Проте ділянки на тому березі інститутові виявилося мало — і тоді він перейшов через ріку. Спочатку HIKE викупив був усі землі впритул до лівого, тобто східного, берега, однак тепер лорд Фіверстоун і професор Фрост у ранзі повноважних представників інституту викликали до себе Базбі, і скарбник уперше почув про те, що Вайнд пустять новим руслом, а отже, ріки в Еджстоу більше не буде. Ця інформація, звісно, мала ще суворо конфіденційний характер, та інститут, очевидно, вже здобув у суспільстві достатній вплив, аби втілити цей задум у життя. Відтак з’явилася потреба уточнити межі земельних ділянок. Коли Базбі збагнув, що HIKE має намір розширити свої землі так, що вони починатимуться буквально під вікнами коледжу, у нього відвисла щелепа. Трохи оговтавшись, він, ясна річ, рішуче відмовився — і тоді йому вперше натякнули, що в такому разі спірну ділянку просто реквізують. Сьогодні коледж іще може продати її за грубі гроші, та якщо інститут раптом наразиться на якийсь опір, то землю заберуть силоміць, запропонувавши взамін суто номінальну компенсацію. Під час цієї розмови стосунки між скарбником і Фіверстоуном псувалися просто на очах. Базбі довелося скликати надзвичайне засідання ради; він постарався якомога м’якше пояснити колегам стан речей, але й сам був до глибини душі вражений тим, яка хвиля ненависті здійнялася в залі після його виступу. Марно скарбник нагадував, що ті, хто зараз обурювався найголосніше, самі ще недавно голосували за те, аби продати ліс інститутові; втім, так само марно обурювалися й члени ради. Коледж потрапив у пастку. Вузьку смужку землі на лівому березі Вайнду продали; властиво, йшлося про прибудовану до східної стіни коледжу терасу, яка нависала над самою водою. Через добу інститутські робітники перекинули через приречену річку дощані кладки і заходилися переносити на лівий берег силу-силенну всякої всячини, звалюючи все те просто під стінами коледжу, і незабаром від затишної тераси залишилися самі спогади, а зяюче вікно Генрієти Марії засипали купою якогось мотлоху; з другого боку та купа сягала майже до східного вікна каплиці.

У ті дні чимало люду відцуралося «прогресистів» і пристало до їхніх опонентів, а ті, що залишилися, стали ще згуртованішими, адже скрізь наштовхувалися на відверту ворожість. Хоч сам коледж опинився на межі розколу, в місті не злюбили всіх бректонців без винятку, бо ж на загальне переконання саме вони завинили в тому, що HIKE взагалі перебрався до Еджстоу Чесно кажучи, то була неправда, бо багато хто з вищого керівництва університету тоді повністю їх підтримував і схвалював чи не всі їхні наміри, але тепер про це воліли не згадувати. Базбі, не вагаючись, ділився з усіма, хто хотів його слухати, висновками, які виніс із розмови з Фіверстоуном і Фростом — мовляв, навіть якби рада й відмовилася продати землю над річкою, то це все одно нічого б не дало, — та йому ніхто не вірив, і до коледжу ставилися в місті дедалі гірше й гірше. Студенти перестали ходити на лекції, які читали бректонські викладачі, а скарбника і навіть Богу душу винного ректора відверто ображали просто на вулицях.

Пересічні городяни, які зазвичай дивилися на університет трохи косо, цього разу мали серйозний привід непокоїтися разом із викладачами і студентами. Ні лондонські газети, ні навіть «Еджстоу телеграф» майже не згадували про інцидент, під час якого було розбито вікна у Бректонському коледжі, але на цьому все не закінчилося. В місті подейкували про те, що на одній із убогіших вулиць поблизу залізничної станції хтось на когось напав, та про дві бійки десь у пабі. У газети надходило щораз більше скарг на інститутських робітників, які поводилися в місті зухвало і знай наражалися на неприємності, проте ці скарги одна за одною потрапляли просто до кошика для сміття, а очевидці прикрих подій здивовано читали в «Еджстоу Телеграф» про те, що новий інститут щасливо освоюється в місті, і про теплі, приязні стосунки, які налагоджуються між його працівниками та місцевими мешканцями. Хто на власні очі нічого поганого не бачив, а тільки чув про той чи інший випадок, нетерпляче чекав чергового випуску газети, сподіваючись дізнатися подробиці, проте, не знайшовши у «Телеграф» ані півслова на цю тему, переконував себе, що все це тільки чутки та й годі або ж хтось просто передав куті меду. Хто бачив, писав лист за листом у різні видання — та от тільки пуття з того не було жоднісінького.

Втім, якщо стосовно окремих епізодів можна було ще вагатися, то деякі речі були настільки очевидними, що сумніватися в них не доводилося. Місто заполонили натовпи приїжджих; винайняти кімнату в готелі чи посидіти з приятелем десь у барі вдавалося тепер далеко не завжди. У крамницях було не проштовхатися: грошей відвідувачам, очевидно, зовсім не бракувало, і ціни на все невпинно повзли вгору Доїхати кудись автобусом чи потрапити до кінотеатру перетворилося тепер на проблему Спокійні будинки на зроду-віку тихих вулицях, здавалося, здригалися до самих підвалин, коли повз них раз по раз гуркотіли навантажені бозна-чим важкі автомобілі, на дорогах то тут, то там гучно ревіли клаксони, а на тротуарах знай миготіли різні чужинецькі обличчя — переважно доволі неприємні на вигляд. У невеликому провінційному містечку на взірець Еджстоу навіть люди з сусідньої округи зазвичай вважаються чужинцями; тепер же повсюди в тумані сновигали незнайомці, цілісінький день стояв страшенний гамір, хтось свистав, хтось співав, хтось горлав, хтось лаявся — коли північною говіркою, коли по-валлійськи, а коли й по-ірландськи. «Добром це не закінчиться», — говорили городяни; незабаром панівною стала інша думка: «Послухайте, таке враження, що вони самі лізуть на рожен!» Ніхто вже й не пригадає, кому першому навернулося на язик сказати: «Нам потрібно більше поліції». І тільки тоді газета ніби спам’яталася, і в ній з’явилася коротенька замітка — така собі хмаринка з долоню завбільшки, — де несміливо натякалося на те, що місцева поліція просто не здатна належним чином виконувати свої обов’язки за нових обставин.

Джейн усього цього майже не зауважувала; в ті дні вона просто, як то кажуть, нудила світом, бо зовсім не знала, як бути далі. Хтозна, може Марк покличе її до себе у Белбері? А може, плюне на той інститут і повернеться додому? З його листів, туманних і розпливчастих, зрозуміти щось було годі. Може, варто все ж поїхати до Сент-Ен та побачитися з Деністонами? Сни не зникли, але Деністон мав рацію: відколи вона стала сприймати їх як «новини» — наскільки могла, звісно, — їй стало легше; хтозна, чи інакше у неї вистачило б сил усе це витримати. Один сон, у якому, фактично, нічого й не відбувалося, повторювався знову і знову: Джейн лежить у своєму ліжку, але біля узголів’я сидить на стільці якийсь чоловік, пильно стежить за нею і час від часу щось записує у блокноті. Запише і сидить далі, спокійно й терпляче, наче лікар. Це доволі бліде обличчя й так уже було їй знайоме, а тепер вона вивчила його майже досконало: пенсне, чітко окреслені риси, маленька гостра борідка. Напевне, і він уже б її вивчив — якби тільки міг бачити — принаймні не гірше, ніж вона його, адже не просто так стільки часу сидить тут над нею… Коли сон наснився вперше, Джейн Деністонам не написала, та й наступного разу зволікала, аж доки відсилати листа було вже пізно. Десь у глибині душі вона сподівалася, що, не отримуючи від неї вісток, вони приїдуть знову. Словом, їй дуже хотілося, щоб її потішили та розрадили, але самій їхати до Сент-Ен і зустрічатися там із тим керівником… ні, це вже трохи занадто. Не можна допустити, щоб вони втягнули її у ті свої справи…

Марк тим часом працював над реабілітацією Алькасана. Досі стикатися з поліцейськими досьє йому не доводилося, тож як слід в усьому розібратися було дуже непросто, і Фея невдовзі це помітила, хоч він і намагався не подавати виду. «Треба звести тебе з капітаном, — сказала вона, — він підкаже, за які ниточки тягнути». Тож відтоді Марк став працювати пліч-о-пліч із її правою рукою — капітаном О'Гарою, симпатичним на вигляд сивим чоловіком, який розмовляв із сильним ірландським акцентом, походив із давнього роду і мав маєток у Каслмортлі. Хоч Марк і соромився в цьому зізнатися, але досьє з численними реєстрами, картотекою та безліччю підшивок із найрізноманітнішими документами так і залишилося для нього таємницею за сімома печатями. Тому матеріали переважно підбирав О'Гара, а Марк просто писав, і навіть ремствувати, що журналістика — то, мовляв, зовсім не його покликання, тепер якось не випадало. Писав він і справді дуже непогано (досі це, до речі, сприяло його науковій кар’єрі набагато більше, ніж йому хотілося визнавати), і статті та листи про Алькасана вдавалися. Їх друкували у таких газетах, куди Марк ніколи в житті не пробився би під власним іменем; лік читачів тут ішов на мільйони. Хай там як, а це було все ж приємно.

Поділився Марк із капітаном О'Гарою і своїми фінансовими проблемами. Коли в інституті платять? Бо йому трохи бракує дрібних грошей: першого ж дня у Белбері він загубив гаманця і так потім його й не знайшов. О'Гара у відповідь тільки розреготався:

— То підійдіть до економа, він вам і дасть, скільки треба.

— А потім їх вирахують із наступної платні, так?

— Чоловіче, — сказав капітан, — якщо ви вже потрапили до нашого інституту, нехай береже його Господь, то не мусите забивати собі баки такими питаннями. Ми ж маємо намір взяти під свій контроль всю фінансову систему в країні, чи не так? З грошима проблем не буде… самі їх робитимемо.

— А як же… — почав було приголомшений Марк, проте обірвав на півслові і лишень через кілька секунд додав: — Але ж якщо захочеш піти з інституту, з тебе все одно спитають…

— Про що це ви, молодий чоловіче? — здивувався О'Гара. — Звідси так просто не йдуть. Принаймні на моїй пам’яті пішов тільки старий Гінджест…

На той час слідство у справі Гінджеста встановило лише, що «вбивство було скоєне невідомим (або невідомими)». Заупокійну службу відправляли у каплиці Бректонського коледжу.

Туман стояв уже третій день. Він став таким густим, що розгледіти щось крізь нього не вдавалося нікому — від напруження тільки починали боліти і сльозитися очі, — і ніби притлумлював усі звуки; в каплиці чутно було тільки, як монотонно спадають на бруківку краплі з дерев і дахів та галасують десь за стіною інститутські робітники. Пломінці над свічками, які горіли в каплиці, непорушно здіймалися догори, освітлюючи хіба туман, що клубочився навколо якимись ніби засмальцьованими пасмами, і майже не кидали світла на саме приміщення; якби не приглушене покашлювання і човгання ніг, то годі було б і здогадатися, що в каплиці зібралося чимало люду. Кері, з голови до п’ят у чорному, бовванів у білій імлі біля входу і через те видавався якимсь неприродно великим; він занепокоєно походжав туди й сюди поміж лавками, бідкаючись, що через туман «тлінні останки» можуть привезти із запізненням, і не без прихованого задоволення усвідомлюючи, яка відповідальність лежить у нього на плечах через усі ці клопоти з похороном. Взагалі на похоронах Кері був просто незамінний: по-чоловічому стримано і мужньо зносив він біль утрати, яка вражала його у саме серце і сповнювала гіркотою, проте й на мить не дозволяв собі забути, що власне на ньому великою мірою держиться цілий коледж, тож треба просто зціпити зуби і не давати волі почуттям. Якщо на похороні були присутні люди зі сторони, то, йдучи з коледжу, вони частенько перемовлялися: «Ви бачили, проректор просто з лиця спав, але тримається, ото молодчага». Як не дивно, у такій поведінці Кері не було й краплі лицемірства. Він так звик втручатися у життя своїх колег, що без жодних докорів сумління втручався і в їхню смерть. Якби Кері мав аналітичний розум, то, либонь, рано чи пізно впіймав би себе десь на такому почутті: не може ж його впливовість, дипломатичний хист, вміння згладжувати гострі кути і смикати за потрібні ниточки зависнути у повітрі тільки через те, що хтось уже не дихає!

Заграв орган, і музика заглушила все: і кашель та шарудіння всередині, і звуки, що доносилися ззовні: незмінно роздратовані голоси робітників, скреготіння металу і навіть гучне гупання, що час від часу струшувало цілу каплицю: то під стіни надворі скидали якісь загадкові вантажі. Як і передбачав Кері, через туман машина, що мала привезти гріб із тілом покійного, затримувалася, й органіст грав уже добрих півгодини, коли біля дверей почалося пожвавлення і Гінджеста обидвох статей — переважно зодягнуті у жалобу провінційні аристократи, які трималися неприродно прямо, — стали займати відведені для них місця. Принесли ректорський жезл, з’явилися педелі та цензори, а за ними — сам ректор університету; далі увійшли, співаючи, хористи, і щойно тоді внесли гріб, який химерним острівцем живих квітів поплив крізь туман, що ніби вливався до каплиці через відчинені двері, — ще густіший, холодніший і вогкіший, ніж досі. Почалася служба.

Правив канонік Сторі. Голос його ще не зовсім утратив колишню красу, а ще своєрідна краса крилася і в тому, що він перебував ніби осторонь від усіх решта — і через свою віру, і через глухоту Канонік анітрохи не переймався тим, що виголошує молитви над тілом гордого старого атеїста, адже ні сном ні духом не підозрював про Гінджестове безвір’я і навіть не здогадувався про те, у який чудернацький переспів зливаються його слова з голосами знадвору. Ґлосоп аж здригнувся, коли один із тих голосів — у каплиці тієї миті саме стояла врочиста тиша — зненацька загорлав: «Гей, ти, придурку, забери до дідька своє лапище, бо розчавлю!», а канонік незворушно відповів: «Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, як не умре!». «От як заїду зараз по пиці!» — знов озвався голос за стіною. «Сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне», — відказав Сторі.

— Боже, яка ганьба… — прошепотів Кері скарбникові, який сидів поруч із ним. Втім, дехто з присутніх, особливо молодших, ледь стримувався від сміху і шкодував, що немає Фіверстоуна — той би вже повеселився.

З

Найприємнішою з усіх винагород, що їх отримав Марк за свій послух, виявилося, якщо можна так висловитися, право доступу до бібліотеки. Невдовзі після того злощасного ранку, коли він уперше туди поткнувся, з’ясувалося, що хоч номінально бібліотека відкрита для всіх, насправді там переважно збираються тільки обрані, «вершки» на кшталт бректонських «прогресистів». Саме у бібліотеці біля каміна відбувалися — переважно вечорами, між десятою і дванадцятою, — найважливіші розмови та приймалися найважливіші рішення. Тож коли якось увечері Фіверстоун запропонував: «Ну що, ходімо вип’ємо чогось у бібліотеці?», Марк посміхнувся й охоче погодився, не ображаючись більше на лорда за останню їхню розмову. Якщо йому й стало трохи за себе соромно, то він швидко притлумив у собі те почуття: таж не дитина вже, чесне слово…

Зазвичай у бібліотеці збиралися Фіверстоун, Фея, Філострато і, на диво, Стрейк. Довідатися, що Стіл сюди не ходить, було для Марка як бальзам на рану. Що ж, скидалося на те, наче він і справді залишив уже того Стіла позаду, як йому й обіцяли; виходить, все йде за планом. Поза тим, тут нерідко можна було побачити професора Фроста — мовчазного чоловіка в пенсне і з гострою борідкою; Марк поки що не знав про нього майже нічого. Частенько бував у бібліотеці і заступник директора — тепер Марк позаочі називав його просто «замом» або «старим», — але поводився доволі дивно: походжав туди й сюди, як завжди, щось мугикаючи собі під ніс, іноді підходив до каміна, не надто уважно прислухався до розмови й обводив товариство лагідним, сливе батьківським поглядом, проте рідко коли озивався хоч словом і невдовзі йшов геть, а за якусь годину приходив знову і далі никав із кутка в куток. Після тієї принизливої розмови у кабінеті Візер не заговорив до Марка ще жодного разу, і Фея вважала, що старий ще трохи сердиться. «Нічого-нічого, це мине, — говорила вона. — Казали ж тобі: не лізь до нього з тими своїми розмовами».

З усього «бібліотечного» товариства найменше Маркові подобався Стрейк. Він навіть не намагався хоч трохи підлаштуватися під загальний тон розмови — ніхто тут особливо не церемонився, зазвичай усе говорилося прямо, без натяків та манівців, — не пив і не курив, а тільки мовчки сидів, потирав худою рукою коліно і переводив сумний погляд то на одного, то на іншого; ні з ким не сперечався і не сміявся, коли сміялися всі решта. Часом — переважно не більше одного разу за вечір — щось зі сказаного таки його зачіпало (особливо тоді, коли мова заходила про опір з боку реакціонерів і методи, які інститут має застосовувати у боротьбі з ними), і він просто вибухав, люто й несамовито сиплючи навсібіч страшними погрозами і пророцтвами. Дивно, але ніхто з присутніх ані його не перебивав, ані не сміявся. Не схоже, щоби Стрейка в інституті дуже любили, та все ж щось їх усіх пов'язувало; втім, що саме то було, Марк поки що не розібрався. Іноді Стрейк звертався безпосередньо до Марка — той почувався при цьому ні в сих ні в тих — і заходився просторікувати про воскресіння: «Ні, мій юний друже, це ані не історичний факт, ані не баєчка, це — пророцтво. Всі чудеса — то тільки тінь майбуття. Не звертайте уваги на облудну духовність. Це станеться тут, у нашому світі… у єдиному світі, який справді існує. Що говорив нам Христос? Зцілюйте недужих, виганяйте бісів, воскрешайте померлих. То так ми й чинитимемо. Син Чоловічий — себто сам чоловік, що випростався на повен зріст, — має владу над світом, може дарувати безмежне життя і безмежну покуту. Ви самі все побачите, залишилося вже недовго…» Слухати всю цю маячню було страшенно неприємно.

Наступного дня після похорону Гінджеста Марк вперше наважився піти до бібліотеки сам; досі його кликали туди то Фіверстоун, то Філострато. Почувався він трохи ніяково, але розумів, що так чи інак мусить утвердитися у своїх правах; за таких обставин згубним може виявитися один-єдиний хибний крок — байдуже, в якому напрямку, — тож доводилося ризикувати.

Успіх перевершив найсміливіші сподівання. Товариство вже зібралося, і не встиг Марк зачинити за собою двері, як усі весело обернулися до нього. «Ессо!» — вигукнув Філострато, а Фея додала: «Власне його нам і бракувало». Марк відчув, як усім його тілом пробігла гаряча хвиля радості. Вогонь у каміні, здавалося, жодного разу не палахкотів іще так яскраво, а відкорковані пляшки з напоями ніколи не розливали довкіл такого приємного аромату. Отже, вони справді його чекали. Він був тут потрібен.

— Марку, скільки часу вам треба, щоб написати дві передові статті? — поцікавився Фіверстоун.

— Зможете працювати цілу ніч? — докинула панна Гардкасл.

— Не раз уже доводилося, — відказав Марк. — А в чому річ?

— Отже, ви задоволені тим, як усе розгортається? — запитав Філострато, ні до кого зосібна не звертаючись. — Безлад наче стає дедалі сильнішим…

— Власне в цьому й заковика, — гмикнув Фіверстоун. — Наша Фея трішечки перестаралася. Овідія, певно, не читала: «Ad metam properate simul…».^[7]

— Навіть якби ми захотіли, нам цього не зупинити, — озвався Стрейк.

— Про що це ви? — запитав Марк.

— В Еджстоу заворушення, — пояснив Фіверстоун.

— Справді? Я, знаєте, якось за цим не стежив… Хіба все так серйозно?

— Буде серйозно, синку, — запевнила його Фея. — У тому-то й річ. Справжні заворушення мали розпочатися наступного тижня, а вся та дрібна веремія — то було тільки так, щоб трохи підготувати ґрунт… Але все, біс його бери, пішло аж надто добре, і тепер шарахнути може ось-ось, не сьогодні-завтра…

Трохи розгублено зиркнувши на Фіверстоуна, який ледь не у три погибелі скорчився від сміху, Марк мало не машинально перевів усе на жарт:

— Невже ви дозволили сплутати собі карти, Феє? Щось не віриться…

— Ну, ви ж не думаєте, що Фея могла пустити все на самоплив? — запитав крізь сміх Фіверстоун.

— Отже, панна Гардкасл сама і є, так би мовити, веремією? — посміхнувся Марк.

— Ага, ага, — втішився Філострато; його оченята завзято поблискували над пухкими щоками.

— Про що це ви? — роблено здивувалася панна Гардкасл. — Якщо до такої вічно сонної діри, як Еджстоу, приїде раптом сто тисяч робітників…

— Особливо таких, як ваші! — докинув Фіверстоун.

— …то колотнечі не уникнути, — продовжила панна Гардкасл. — Тобто, рано чи пізно все одно щось мусило трапитися, а тут моїм хлопцям і робити нічого особливого не довелося, все йшло само по собі. Але якщо вже тої колотнечі так чи так не минути, то гріх не простежити, щоб вона почалася саме тоді, коли треба.

— Ви хочете сказати, — спитав Марк, — що самі підлаштували заворушення в місті? — Слід віддати йому належне: від цього відкриття в нього аж у голові запаморочилося, і він зовсім не старався приховати своє здивування, а чи навіть обурення; тільки-от у тісному колі «бібліотечного» товариства і вираз його обличчя, і тон чомусь залишались такими ж, як у всіх, хоч він і не намагався себе хоч якось контролювати.

— Ну, навіщо ж так грубо, — протягнув Фіверстоун.

— А яка різниця? — сказав Філострато. — Такими речами завжди краще керувати від самого початку.

— Власне! — підхопила панна Гардкасл. — Зрештою, майже завжди так і буває, це вам скаже кожен, хто хоч трохи обізнаний із тим, як працює поліція. Отож я й кажу: справжні заворушення розпочнуться завтра, найпізніше — післязавтра.

— Добре все ж дізнаватися про все з перших уст, — мовив Марк. — Треба, мабуть, забрати з міста дружину…

— Де вона живе? — запитала Фея.

— У Сендауні.

— Ну, там їй нічого не загрожує. А нам тим часом пора склепати пару статейок…

— І все ж таки, навіщо все це робиться?

— Уряд має оголосити в Еджстоу надзвичайний стан, — пояснив Фіверстоун. — Інакше ми ніколи не матимемо там тієї влади, яка нам потрібна.

— Саме так, — погодився з ним Філострато. — Всі ці балачки про безкровні революції — повна маячня. Увесь цей набрід не завжди готовий бунтувати, часом його треба, гм… підштовхнути, знаєте, але доки тут не буде серйозної колотнечі, барикад і стрілянини, необхідних повноважень нам не отримати. Словом, як то кажуть, доки грім не вдарить…

— Статті мають з’явитися у газетах наступного ж дня після заворушень, — сказала Фея. — Значить, найпізніше о шостій ранку вони мають бути на столі у старого.

— Стривайте, а як же ми опишемо сьогодні те, що буде тільки завтра? — здивувався Марк.

У відповідь всі тільки розреготалися.

— Ну, Марку, так ви ніколи не зможете керувати громадською думкою, — сказав, пересміявшись, Фіверстоун. — Щоб розповісти про якусь подію, зовсім не обов’язково чекати, доки вона станеться!

— Що ж, нехай, — мовив Марк, і собі широко посміхаючись. — Просто досі мені здавалося, що час тече собі як звично, від минулого до майбутнього, а не так, як у Задзеркаллі чи в книзі Джона Данна.

— Гаразд, синку, — сказала Фея, — досить балачок, час до праці. Давай, ще по чарочці, а тоді нагору і — працювати. О другій нам принесуть кави і щось перекусити.

Так Маркові вперше запропонували взяти участь у справі, яку він раніше, не вагаючись, назвав би злочином, — і він погодився, сам не зовсім усвідомлюючи, як і коли це сталося; йому не довелося ані боротися з собою, ані відчути, що ось перейдено якусь незриму межу. Либонь, не раз в історії людства траплялося, що такі-от переломні, вирішальні миттєвості чітко вирізнялися на непримітному загальному тлі; так переходив свій Рубікон Цезар, так на освітленому блискавицями вересовому пустищі кидали у зливу страшні пророцтва відьми. Але Марк зробив цей крок майже непомітно, під час веселої балаканини з колегами; мабуть, із усіх земних сил саме такі-от жартівливі теревені між професіоналами — «Ну, ми ж одне одного розуміємо, чи не так?» — найчастіше й підштовхують ще не дуже зіпсованих людей до дуже поганих учинків. Через кілька хвилин вони з Феєю вже йшли сходами догори. Назустріч трапився Косер, який зміряв їх пильним поглядом, і Марк, жваво перемовляючись зі своєю супутницею, краєм ока це помітив. Подумати лишень, ще кілька днів тому він боявся того Косера!

— А хто збудить зама о шостій? — запитав Марк.

— Навряд чи в цьому буде потреба, — відказала Фея. — Думаю, старий мусить усе ж коли-не-коли відпочивати… але от коли саме він це робить, я так і не з’ясувала.

4

О четвертій ранку Марк сидів у Феїному кабінеті, перечитуючи дві щойно написані статті; одна з них мала з’явитися у найреспектабельнішому в країні виданні, друга — у газеті радше масовій. Тільки це й підсолоджувало хоч трохи важкі години нічної праці. Спочатку чимало часу пішло на укладання звітів про події, а обидві передовиці він залишив наостанок, і на них ще не висохло чорнило. Перша виглядала так:

«Звісно, ще рано виносити остаточний присуд стосовно вчорашніх подій в Еджстоу, та на підставі перших повідомлень (їх ми подаємо окремо) можна зробити принаймні два чіткі висновки, на які подальший розвиток ситуації навряд чи вплине. По-перше, ці події завдають нищівного удару по самовдоволеному спокою тих наших співгромадян, котрі ще плекають якісь примарні надії на безхмарний характер нашої цивілізації. Звичайно, слід визнати, що неможливо перетворити невелике університетське містечко на загальнонаціональний дослідницький центр, абсолютно уникнувши при цьому непорозумінь і не завдаючи жодних клопотів місцевим мешканцям. Та ми, англійці, завжди відзначалися вмінням давати собі раду з такими труднощами виважено і навіть весело й ніколи не відмовлялися заради поступу йти на жертви значно більші, ніж ті по суті дріб’язкові зміни у звичному перебігу життя та у сентиментальному замилуванні рідною стороною, на які довелося піти цього разу мешканцям Еджстоу. Приємно відзначити, що з авторитетних джерел не надходило жодних свідчень про те, щоб HIKE нехай навіть найменшою мірою перевищив свої права або погрішив супроти доброзичливості і приязності, яких сподівалися від інституту. Вже тепер можна з великою часткою вірогідності стверджувати, що приводом для заворушень стала сутичка між одним із інститутських робітників і якимсь місцевим розбишакою, яка трапилася, ймовірно, в одному з пабів. Проте ще Стагірит колись за сивої давнини сказав, що привід для колотнечі знайдеться завжди, а от справжні причини лежать набагато глибше. Не доводиться сумніватися, що ця незначна, хоч і вельми прикра подія була зумовлена — поки що важко сказати, сталося це випадково чи внаслідок свідомих дій, — чиїмись меркантильними інтересами або поширеними в нашому суспільстві упередженнями.

Сумно, але маємо всі підстави підозрювати, що глибоко вкорінену недовіру до чіткої, наперед спланованої й успішної діяльності, та давню заздрість до такої діяльності з боку того, що окреслюють за допомогою доволі розпливчастого терміну „бюрократія“, оживити — сподіваймось, тільки тимчасово, — дуже легко. З іншого боку, ця ситуація дасть нам змогу краще побачити недоліки і слабкі місця нашої системи освіти, виявляючи таким чином одну із тих недуг, що їх, власне, й покликаний викоренити Національний інститут координованих експериментів. У тому, що йому це вдасться зробити, сумніватися не доводиться. „Мирні зусилля“, як напрочуд вдало описав діяльність інституту його керівник пан Джулз, здобули підтримку цілої країни, тож є всі підстави сподіватися, що будь-який спричинений елементарною необізнаністю опір буде подолано — подолано м’яко, але рішуче.

Другий висновок, який можна зробити на підставі попереднього аналізу вчорашніх подій, трохи оптимістичніший. Спочатку багато хто з недовірою поставився до пропозиції забезпечити HIKE власного „поліцією“ (ми схильні вважати, що термін „поліція“ взагалі не надто доречно вживати у контексті наукової установи). Наші читачі добре пам’ятають, що ми хоч і не поділяли цього погляду, проте його й не заперечували, адже навіть необгрунтовані побоювання свободолюбів мають право на те, щоб до них ставилися з повагою; так ми шануємо тривогу матері, яка непокоїться за своїх дітей, навіть якщо для цієї тривоги і немає особливих підстав. Водночас ми залишили за собою право наполягати на тому, що з огляду на надзвичайно складну структуру сучасного суспільства доручати здійснення загальної волі цього суспільства органу, який за самою своєю природою має зосереджуватися винятково на виявленні та запобіганні злочинності, — це просто анахронізм, адже рано чи пізно поліцію все одно доведеться звільнити від виконання не властивих їй функцій, кількість яких щороку зростає. Ніхто, звісно, не має наміру забувати про те, що в інших країнах цю проблему намагалися вирішити, створюючи справжню „імперію в імперії“, а це, як правило, виявлялося фатальним для основних засад свободи і справедливості. Так звана „поліція“ HIKE — доречніше було б називати її просто „охоронно-санітарною службою“ — є істинно англійським вирішенням окресленого вище питання. Пояснити із суто логічних позицій стосунок цієї служби до національної поліції доволі складно, але ми, англійці, ніколи не мали особливих сентиментів до холодної логіки. Зате можна з упевненістю стверджувати, що ця служба не має жодної дотичності до політики; відтак, якщо їй доведеться все ж коли-небудь вступити у сферу діяльності правосуддя, вона з’явиться там у ролі рятівника, завдяки якому правопорушник перейде з суворої царини злочину і кари у набагато м’якшу царину виправного лікування. Події в Еджстоу розвіяли останні сумніви стосовно необхідності такої служби й остаточно поклали край усім упередженням, адже національна поліція навряд чи зуміла б упоратися з заворушеннями без чіткої і добре скоординованої взаємодії з інститутськими службовцями. Як заявив сьогодні зранку нашому кореспонденту один із високопоставлених офіцерів поліції, „без людей HIKE все могло б обернутися зовсім інакше“. Тож якщо тепер, у світлі останніх подій, уряд вважатиме за потрібне на якийсь час передати Еджстоу з околицями під контроль інститутської „поліції“, британський народ, схильний у глибині душі дивитися на життя вельми реалістично, ледве чи стане хоч найменшою мірою супроти цього заперечувати. Особливої відзнаки заслуговують службовці інститутської „поліції“ жіночої статі, адже саме вони виявили у ці нелегкі години неабияку сміливість і розважливість — риси, які ми вже здавна навчилися цінувати у справжніх англійках. У Лондоні шириться поголос про кулеметну стрілянину на вулицях Еджстоу і сотні жертв, але такі чутки абсолютно безпідставні. Найімовірніше, коли буде з’ясовано всі подробиці, виявиться (як сказав колись наш прем’єр-міністр з іншого приводу), що „кровотеча якщо й була, то хіба з розбитого носа“.»

Друга стаття починалася так:

«Що відбувається в Еджстоу?

Відповідь саме на таке запитання хоче почути пересічний британець. Інститут, який розташувався в Еджстоу, — Національний, значить, він і ваш, і мій. Ми не науковці, тож навіть не пробуємо здогадатися, що там метикують кебетливі професори. Зате нам добре відомо, чого кожен із нас від них чекає. Отже, ми сподіваємося, що вони переможуть рак, покінчать із безробіттям, покращать наші житлові умови, вирішать проблеми, пов’язані з нестачею грошей, війнами, низьким рівнем освіти. Ми сподіваємося, що вони допоможуть нам і нашим дітям зробити цей світ чистішим і привітнішим, допоможуть нам торувати шлях уперед і дедалі повніше використовувати все те, що дарував кожному з нас Господь. Словом, HIKE — це знаряддя народу, знаряддя, завдяки якому ми здобудемо все, за що боролися.

Що ж відбувається в Еджстоу?

Гадаєте, сутички в місті почалися тільки через те, що пані Снукс чи пан Баґінс не схотіли відступити HIKE свою крамничку чи дім? Аж ніяк. І пані Снукс, і пан Баґінс добре знають, що для них краще. Вони розуміють, що завдяки інституту в Еджстоу пожвавішає торгівля, стане більше розваг, зросте населення, словом, почнеться розквіт, про який тут ніхто ніколи і не мріяв. Відповідь одна: заворушення підлаштували.

Тож я знову запитую: що відбувається в Еджстоу?

Очевидно, там є зрадники, і хай ким вони можуть виявитися, я не боюся відкрито про це заявляти. Можливо, це так звані побожні християни. Можливо, ті, хто зазнав фінансових збитків. Можливо, якісь спорохнявілі старі професори з Еджстоуського університету. Можливо, євреї. Можливо, юристи. Зрештою, мені байдуже, хто вони, я тільки хочу сказати їм одну-єдину річ: стережіться. Англійський народ цього не терпітиме. Ми не дозволимо вставляти інституту палки в колеса.

Що ж робити в Еджстоу?

А ось що: віддати його під охорону інститутської поліції. Якщо хтось із вас бував коли-небудь в тих краях, то не згірш за мене знає, що це — сонне царство, де у п’яти чи шести поліціянтів тільки й роботи, що зупиняти мотоциклістів, бо в тих, бачте, не горять ліхтарі. Звісно, годі й сподіватися, що ті бідолахи зможуть дати собі раду з підлаштованим бунтом. А от інститутська поліція вчора ввечері себе показала. Молодчина все-таки, скажу я вам, та панна Гардкасл і її хлоп’ята… так-так, і дівчата також. Тож геть бюрократію — і дайте їм виконувати свою роботу.

Ось вам одна добра порада. Якщо почуєте, що хтось лає інститутську поліцію, — поясніть, що й до чого. Порівнюватиме її з Гестапо чи з ОҐПУ — що ж, ми чули ще й не таке. Заведе стару пісню про давні англійські вольності — то ви й так уже знаєте, для кого ті вольності: для обскурантистів, для таких собі сучасних пані Ґранді, для єпископів і капіталістів. А взагалі-то, краще тримайте таких балакунів на оці, бо хтозна, на що вони здатні. І перекажіть їм від мене, що HIKE — то палка в руках у демократії, тож якщо вони чимось не задоволені, нехай краще просто зійдуть з дороги.

А тим часом — не забувайте про Еджстоу.»

Можна було б припустити, що, позахоплювавшись у творчому запалі своїм літературним хистом, Марк прийде врешті-решт до тями і сповниться відразою до власної писанини, та, на жаль, усе відбувалося якраз навпаки. Що довше він працював, то більше захоплювався тим, що виходило в нього з-під пера.

Остаточно Марк заспокоївся, коли переписав обидві статті начисто. Читається гладенько й рівненько — голки не підточиш, всі крапки з комами порозставлювано — хто, скажіть мені, визнає після цього, що насправді його роботі місце хіба в кошику для сміття? Словом, що довше вчитувався Марк у свої статті, то більше вони йому подобалися. Так чи так усе це лише жарт, така собі забава — і тільки. Він бачив себе років через тридцять-сорок — поважним і заможним, можливо, й титулованим, і вже точно — відомим, коли всі ці неприємні супутні обставини, пов’язані з роботою в HIKE, давно відійдуть у минуле… от тоді він і розповідатиме молодим: «Хочете вірте, хочете ні, а попервах траплялося всяке… Якось, пригадую…». Поза тим, досі Марк друкувався тільки в наукових виданнях, які читали хіба його колеги-соціологи, тож йому трохи не паморочилося в голові від думки про те, що редактори найбільших європейських газет мало не шаленіють від нетерпіння, чекаючи хоч якихось новин про події в Еджстоу, — і щось тут таки й справді залежить тільки від нього, від його слів. Сама думка про те, яку неймовірну машину надано — нехай навіть зовсім не надовго — йому у розпорядження, викликала у нього радісний трепет. Ще буквально кільканадцять днів тому Марк тішився, що його прийняли у Бректоні до кола «прогресистів» — а хто такі в порівнянні з ось цим усім ті «прогресисти»? Ні, певна річ, справа тут не в самих статтях, та й писав він їх, щиро кажучи, п’яте через десяте, не надто й замислюючись — ця думка додавала йому втіхи, допомагала сприймати все просто як жарт, може, й не дуже вдалий, хтозна, але не про це тепер мова. Врешті-решт, якби він їх не написав, то написав би хтось інший. І весь час маленький хлопчик, який іще жив десь у глибині Маркового єства, знай нашіптував: це ж так славно, так запаморочливо по-дорослому сидіти тут, пити, але не п’яніти, і писати — п’ятечерез десяте — статті для газет, які завтра візьмуть до рук мільйони людей; в друкарнях уже чекають, і все «обране товариство» інституту залежить зараз тільки від нього, і ніхто ніколи більше не матиме його за нікчемного вискочку…

5

Джейн простягнула у темряві руку, але столика, який мав стояти у головах ліжка, не намацала, і раптом здивовано усвідомила, що взагалі не лежить, а стоїть. Навколо було темно, хоч око вибери, і дуже холодно. Витягнула руку ще трохи далі і кінчиками пальців торкнулася шорсткої, нерівної поверхні — либонь, кам’яної стіни. Повітря тут теж було дивне — нерухоме, застигле, наче у підземеллі чи глибокій темниці. Звідкілясь ген-ген здалека, радше за все, згори, долинали якісь звуки — приглушені і тремтливі, наче сягали сюди крізь товщу землі. Отже, найгірше таки сталося… на будинок упала бомба, і тепер її поховано живцем під уламками. Та не встигла вона ще як слід осягнути цю думку, як згадала, що війна ж закінчилася… і взагалі, відбулася ще ціла купа всіляких подій: вони з Марком побралися… їй наснився ув’язнений Алькасан… вона познайомилася з Камілою… І тут Джейн із величезним полегшенням подумала: «Це ж один із тих моїх снів… просто такі собі „новини“. Скоро все закінчиться, боятися нічого.»

Попри темряву складалося враження, що вільного місця навколо зовсім мало. Джейн поволеньки просувалася уздовж грубої кам’яної стіни, дійшла до кута, завернула — і раптом ударилася ногою об щось тверде. Нахилилася і простягнула руку: то був якийсь кам’яний поміст чи стіл, футів три заввишки. А що там на тому помості? Навряд чи варто перевіряти… але ж не перевірити — ще гірше. Джейн стала потрохи посувати руку вперед, і за мить аж закусила губу, щоб не закричати, адже намацала людську ногу, голу і холодну — напевне, мертву Здавалося, присилувати себе мацати далі годі — і все ж вона мацала; виявилося, що тіло вбране в одежу з дуже грубої, шорсткої матерії з нерівною, ніби вкритою суцільним гаптуванням поверхнею. То мав бути дуже великий чоловік, подумала Джейн, намагаючись дістатись до голови. На грудях пальці наткнулися зненацька на щось м’яке; спершу їй видалося, що це шерсть якоїсь волохатої тварини, та потім з’ясувалося, що це просто борода. Торкнутися обличчя вона наважилася не відразу — ану ж той чоловік поворушиться, прокинеться чи заговорить… — і на мить завмерла, вагаючись. Звісно, це сон, але надто вже моторошний; крім того, у Джейн чомусь було таке враження, ніби діється це страх як давно, ніби вона крізь якусь химерну розщелину у теперішньому провалилася глибоко у темне й холодне минуле… словом, їй дуже хотілося, щоб усе це чимшвидше закінчилося. Якби ж то хтось прийшов і забрав її звідси… І тут же Джейн раптом побачила, як могутніми кроками — аж стугоніла земля — до неї, в ту студену темряву, сходить іще один чоловік — також бородатий, проте водночас навдивовижу юний, осяйний і сильний. Усе раптом змішалося; чомусь їй здавалося, що привітати того чоловіка — насправді його не було поруч, але перед очима стояв чіткий і яскравий образ, — неодмінно треба реверансом, і вона страшенно збентежилася, бо хоч і ходила колись у школі на уроки танців, але робити реверанс тоді так і не навчилася. На цьому Джейн і прокинулась.

Відразу після сніданку вона, як і щодня, подалася до міста — шукати когось на заміну пані Мегз; та на початку Маркет-стріт сталася подія, яка спонукала її вирушити до Сент-Ен ще того ж дня, потягом о 10.23. Біля тротуару стояла припаркована велика машина зі значком HIKE на дверцятах; Джейн саме проходила поруч, коли з крамниці навпроти вийшов якийсь чоловік, просто перед нею підійшов до машини, перекинувся кількома словами з водієм і сів досередини. Він пройшов так близько повз Джейн, що вона навіть попри туман добре розгледіла його обличчя; властиво, тієї миті нічого більше й не було видно — тільки те обличчя на тлі сірої імли та приглушених кроків і звуків незвично жвавого руху, який, здавалося, тепер в Еджстоу ніколи й не припинявся.

Джейн упізнала б того чоловіка будь-коли і за будь-яких обставин; ані Маркове лице, ані її власне відображення у дзеркалі не були тепер знайомі їй так добре, як та гостра борідка, пенсне і якісь ніби штучні риси, котрі мимоволі наводили на думку про воскові фігури. Що робити далі, вона навіть замислитися не встигла, бо ноги самі понесли її на станцію, а там — у потяг, який саме вирушав до Сент-Ен. Перелякалася Джейн страшенно — їй трохи млосно не стало від страху, це правда, — але гнав її вперед не тільки страх, а ще й абсолютна, безмежна огида, цілковита відраза до того чоловіка; це почуття проймало в ті хвилини ціле її єство. Порівняно з разючою реальністю його присутності тут і тепер всі бачені досі сни тьмяніли й відступали кудись на задній план. Вона аж тремтіла від самої лише думки про те, що, проходячи мимо, могла випадково до нього доторкнутися.

В купе панувало блаженне тепло і нікого більше не було, тож Джейн, зручно всівшись на лавці, стала потрохи заспокоюватись і приходити до тями. Потяг повільно плуганився крізь туман уперед, і заки вони добулися до Сент-Ен, Джейн мало не задрімала. Про кінцеву мету своєї поїздки вона майже не згадувала, і навіть піднімаючись від станції на стрімкий пагорб, думала не про те, що робитиме і про що розповідатиме у маєтку, а про Камілу і пані Дімбл. Звідкілясь із глибини, з якихось потаємних закамарків свідомості випливали на поверхню прості й давно забуті дитячі відчуття та враження. Їй просто хотілося потрапити до добрих людей, туди, де немає людей поганих, — от і все, і цей поділ видавався тепер набагато важливішим за всі набуті пізніше уявлення про добро і зло чи друзів і ворогів.

Спам’яталася Джейн тільки тоді, коли раптом помітила, що довкола стало набагато світліше. Справді, ось цей закрут дороги в такому тумані мало б бути видно значно гірше, хіба ні? Чи, може, на селі туман не такий густий, як у місті? Але, безперечно, навкруги панував уже не сірий колір, а білий, такий білий, що аж трохи засліплював очі. Ще кілька ярдів — і над головою стала де-не-де проявлятися ясна блакить, дерева почали відкидати тіні (тінь, звичайну тінь вона бачила вперше за кілька останніх днів), а тоді зненацька небо розширилося вгорі, скільки сягало око, з нього посміхнулося блідо-золоте сонце, і коли Джейн, повертаючи до маєтку, озирнулася, то побачила, що стоїть на краю маленького зеленого острівця, а позаду до самого обрію простягнулося справжнє море густої білої імли, яка подекуди бралася на поверхні дрібними брижами, але здебільше просто лежала рівною, мовби застиглою пеленою. Виднілися в тому морі й інші острови; он той, що темніє на заході, — то лісисті пагорби над Сендауном, де вони з Деністонами влаштували собі пікнік, а отой більший і світліший з північного боку — то ті високі, багаті на печери горби, мало не гори, де бере початок Вайнд. Джейн глибоко вдихнула. Її вразило, яким великим виявився світ понад туманом. Всі ці дні там унизу, в Еджстоу, люди жили ніби в якомусь тісному закапелку навіть тоді, коли виходили з дому, адже бачили тільки те, що знаходилося на відстані простягнутої руки. Вона почувалася так, наче лишень оце допіру пригадала собі, яким широким може бути небо над головою і як далеко до виднокраю.

VII. Пендраґон

1

Ще не дійшовши до дверей у стіні, Джейн зустріла Деністона, який провів її до маєтку через головну браму, що виходила на ту ж дорогу трохи далі. Вона відразу заходилася розповідати йому про все, що діялося з нею останнім часом; у його присутності її щоразу охоплювало достоту дивне почуття, знайоме, мабуть, переважній більшості одружених чоловіків і заміжніх жінок: вона була свято переконана, що ніколи не вийшла б за нього заміж — хоч і навряд чи зуміла би пояснити, чому, — проте водночас відчувала, що порозумітися з ним їй набагато легше, ніж із власним чоловіком. Коли вони увійшли до будинку, назустріч їм нагодилася пані Меґз.

— Ой, пані Стадок! — вигукнула вона. — Це ж треба!

— Так, Айві, — мовив Деністон, — пані Стадок принесла нам дуже важливі новини. Здається, справа зрушилася з місця. Ми відразу йдемо до Ґрейс. МакФі десь поблизу?

— Він вже з годину працює в саду, — повідомила пані Меґз. — Доктор Дімбл пішов на роботу, а Каміла на кухні. Покликати її?

— Так, будь ласка. Тільки б пан Бультитюд не виліз…

— Нічого, я його припильную. Зробити вам чаю, пані Стадок? Ви ж просто з потяга…

Через кілька хвилин Джейн знову, як і того дня, коли побувала в цьому домі вперше, сиділа в кімнаті перед панною Айронвуд та Деністоном із Камілою, почуваючись так, наче їй зараз доведеться складати важкий усний іспит. А коли Айві Меґз принесла чай, то не пішла геть, а сіла поруч із екзаменаторами, немов і собі до них долучившись.

— Отже… — мовила Каміла; очі у неї горіли, а ніздрі аж роздувалися — так не терпілося їй чимшвидше про все дізнатися.

Джейн невпевнено роззирнулася навколо.

— Айві нам не завадить, вона тут своя людина, — сказала панна Айронвуд і, трохи помовчавши, повела далі: — У своєму листі від десятого числа ви пишете, що вам приснився чоловік із гострою борідкою, який сидів біля вас у спальні і робив якісь нотатки. Напевне, варто вам сказати, що насправді його там не було; принаймні, наш керівник вважає, що це навряд чи можливо. Та все ж той чоловік таки цікавився вами і розпитував про вас когось іншого; кого саме — невідомо, адже уві сні ви цього, на жаль, не побачили.

— Будьте ласкаві, розкажіть тепер усім те, що розповідали мені по дорозі, — попросив Деністон.

І Джейн розповіла, як їй наснився труп (якщо тільки то був труп) у темному підземеллі, а тоді — як вона зранку зіткнулася на Маркет-стріт із бородатим чоловіком зі свого сну; розповідь ця викликала в усіх неабияке зацікавлення.

— Отакої! — вигукнула Айві Меґз.

— Значить, ми мали рацію стосовно Бреґдонського лісу! — підхопила Каміла.

— Отже, це таки Белбері, — мовив її чоловік. — Але якщо так, то до чого тут Алькасан?

— Даруйте, — озвалася рівним голосом панна Айронвуд, і всі відразу змовкли. — Думаю, не варто все це тут обговорювати. Пані Стадок ще не з нами.

— То що, мені взагалі нічого не можна знати? — спитала Джейн.

— Вибачте, люба, — сказала панна Айронвуд, — але з нашого боку було б не надто розумно просто зараз ділитися з вами всіма подробицями… зрештою, ми й не маємо на це права. Можна поставити вам ще два запитання?

— Будь ласка, — погодилася Джейн, либонь, трішечки сухувато, але насправді зовсім трішечки: у присутності Деністонів їй чомусь хотілося поводитися якнайкраще.

Панна Айронвуд висунула шухляду і заходилася щось там шукати. Всі мовчали, аж доки вона не простягнула Джейн якусь світлину.

— Ви впізнаєте цього чоловіка?

— Так, — тихо сказала Джейн. — Я бачила його уві сні і зустріла сьогодні зранку в Еджстоу.

Фото було чітке, внизу стояв підпис «Оґастес Фрост», а під ним — ще кілька слів дрібнішими літерами, та розібрати їх було годі.

— І ще одне, — мовила панна Айронвуд, простягнувши руку по світлину. — Ви готові побачитися з нашим господарем… уже зараз?

— Ну… гаразд, думаю, що так.

— В такому разі, Артуре, — звернулася панна Айронвуд до Деністона, — будьте ласкаві, перекажіть йому все, що ми допіру почули, і запитайте, чи зможе він прийняти пані Стадок.

Деністон, не гаючи часу, підвівся.

— А я, — додала панна Айронвуд, — хотіла б іще хвилинку поговорити з пані Стадок сам-на-сам. — Айві з Камілою також підвелися і вийшли з кімнати слідом за Деністоном. Чимала кішка, якої Джейн раніше й не зауважила, вистрибнула на крісло, де щойно сиділа Айві.

— Я анітрохи не сумніваюся, — мовила панна Айронвуд, — що наш господар захоче з вами побачитися.

Джейн промовчала.

— І тоді, — вела далі панна Айронвуд, — вам доведеться прийняти остаточне рішення.

Джейн кашлянула: їй хотілося бодай трохи розвіяти не надто приємну врочисту атмосферу, що, здавалося, запанувала у кімнаті після того, як вони з панною Айронвуд залишилися вдвох.

— Поза тим, — продовжувала панна Айронвуд, — вам треба дізнатися дещо про нього ще до того, як ви з ним побачитеся. Він видасться вам, пані Стадок, дуже молодим, молодшим за вас. Але це не так; насправді йому під п’ятдесят. За плечима у нього величезний досвід: він побував там, де до нього не бувала жодна людина, і спілкувався з тими, про кого ні ви, ні я не маємо жоднісінького уявлення.

— Дуже цікаво, — пробурмотіла Джейн, особливого зацікавлення, втім, не виявляючи.

— І ще одне, — сказала панна Айронвуд. — Будь ласка, пам’ятайте: його часто мучить сильний біль. Хай яке рішення ви приймете, прошу вас, не кажіть і не робіть нічого, що могло б завдати йому смутку.

— Якщо пан Фішер-Кінґ почувається погано, то я… — почала було Джейн, але панна Айронвуд не дала їй договорити:

— Пробачте, що так вам надокучаю, але я лікар — єдиний лікар у цьому домі, — тому намагаюся робити все від мене залежне, щоб він почувався якомога краще. Ходімо, я проведу вас до нього.

Вона підвелася і притримала двері, пропускаючи Джейн уперед. Пройшовши трохи вузьким коридором і піднявшись догори кількома низенькими східцями, вони опинилися у просторому вестибюлі, де починалися гарні старовинні сходи, що вели на горішні поверхи. В будинку, який виявився ще більшим, ніж Джейн уявляла собі спочатку, було тепло і дуже тихо, а м’яке світло осіннього сонця, що золотило стіни і пухнасті килими, після стількох днів у сповитому туманом місті видавалося їй напрочуд яскравим. Вони вийшли на другий поверх, тоді піднялися ще на шість сходинок угору й опинилися на невеликому квадратному майданчику, де стелю підпирали білі колони, а у стіні виднілися двері. Тут спокійно, але водночас якось сторожко сиділа вже, дожидаючись їх, Каміла.

— Вас чекають, — мовила вона, підводячись їм назустріч.

— Як він сьогодні? — запитала панна Айронвуд.

— Не найгірше. Біль то з’являється, то затихає.

Панна Айронвуд постукала у двері, а Джейн тим часом думала: «Так, а тепер обережно, а то й оком не змигнеш, як обведуть тебе довкола пальця і станеш ще однією його шанувальницею…». Наступної миті вона переступила поріг і опинилася у просторій, надзвичайно світлій кімнаті — складалося враження, що замість стін тут одне суцільне вікно. Було дуже тепло — у каміні яскраво палав вогонь, — а око, куди не глянь, натрапляло на різні відтінки синього. Ще як слід не розглянувшись навколо, вона і роздратувалася, і трохи збентежилася, бо побачила, що панна Айронвуд присідає у реверансі. «Ну, ні, тільки не це, — промайнуло в голові у Джейн, — у мене не вийде». Принаймні з цього погляду побачений уночі сон цілком відповідав дійсності — робити реверанс вона справді не вміла.

— Ось ця молода пані, сер, — мовила панна Айронвуд.

Джейн підвела очі — і тієї ж миті її світ розлетівся на друзки.

На дивані перед нею лежав на позір молодий хлопець — років двадцяти, не більше, — з забинтованою ногою. По довгому підвіконню походжала туди-сюди ручна галка. На стелі вигравали, ніби змагаючись між собою, слабші відблиски від вогню, що горів у каміні, і сильніші — від сонячного проміння, яке щедро лилося до кімнати через широкі вікна, але в основному усе те світло, здавалося, збирається у золотисто-русявому волоссі й бороді пораненого чоловіка на дивані.

Звісно ж, то був не хлопець — як їй узагалі могло таке спасти на думку? Так, він мав гладку, без зморщок, шкіру на обличчі і на руках, але такої пишної бороди у хлопця бути не могло… та й жоден хлопець не міг би випромінювати таку незбориму силу. Джейн сподівалася побачити немічного каліку, а тепер розуміла, що будь-якому ворогові довелося б непереливки, потрапивши в обійми до цих могутніх рук, а плечі, здавалося, легко витримали б вагу бодай і цілого будинку. Тут Джейн перевела погляд на панну Айронвуд і вражено завмерла: порівняно з господарем та виглядала старенькою бабцею — поморщеною, висхлою і блідою, ба ще й легенькою, мов пір’їнка.

Диван стояв на підвищенні, куди вела невисока приступка, а позаду звисала прямовисними складками якась блакитна матерія — щойно згодом Джейн розгледіла, що то була просто завіса, — тож складалося враження, ніби перебуваєш у тронній залі. Якби вона не бачила всього цього на власні очі, а тільки від когось почула, то нізащо б не повірила… подумалося б: дурня якась та й годі. Через вікно не видно було ні дерев, ні пагорбів, ні будинків, тільки біліла внизу рівна поверхня імли, так, ніби вони опинилися раптом на вершині синьої вежі, що височіла ген-ген над землею.

Час від часу обличчям господаря пробігала зненацька гримаса болю, гострого й пекучого, — і немов розчинялася у тихій погідності, якою аж віяло від нього, зникала без сліду, як зникає без сліду поглинутий нічною темрявою спалах блискавки. «Ні, він аж ніяк не молодий… і не старий», — подумала Джейн, і тут її раптом пройняв на мить страх, адже збагнула, що це обличчя, по суті, взагалі не знає віку. Досі їй здавалося, що борода личить тільки літнім, сивим чоловікам… та вона просто зовсім забула і про короля Артура, і про царя Соломона, про яких так любила читати і слухати в дитинстві. Справді, Соломон… вперше за багато років у неї в уяві постав той осяйний, сонячний образ, в якому злилися воєдино і цар, і коханий, і чародій. Вперше за всі ці роки вона вповні осягнула саме значення слова «цар», «король», і все з ним пов’язане: і славні битви, і бучне одруження, і священство, і милосердя, і владу… Словом, побачивши господаря, Джейн забула, хто вона і де знаходиться, забула, що трішки злоститься на панну Айронвуд і добряче — на Марка, забула своє дитинство і дім свого батька. Звісно, тільки на мить; уже за кілька секунд вона знову стала звичайною, обізнаною з правилами доброго тону жінкою і почервоніла та неабияк зніяковіла, усвідомивши, що отак нахабно — залишалося тільки сподіватися, що це не надто впадало у вічі, — витріщилася на чоловіка, якого бачила вперше в житті. Але її світ розлетівся на друзки, і вона це знала. Тепер могло трапитися все, що завгодно.

— Дякую, Ґрейс, — мовив господар. — Отже, це пані Стадок?

Голос його також навіював думки про сонячне світло і золото — золото, яке не тільки прекрасне на вигляд, але й ваговите; сонячне ж світло може не тільки м’яко падати лагідної осінньої днини на стіни будинків десь в Англії, але й безжально розпікати джунглі в тропіках або розжарювати пісок у пустині, воно спроможне як дарувати життя, так і життя позбавляти… І тепер такий-от голос промовляв до неї:

— Даруйте, що не встаю, пані Стадок. У мене болить нога.

— Нічого, сер, — відповіла Джейн таким же спокійним і стриманим тоном, яким говорила кілька секунд тому панна Айронвуд. Взагалі-то вона збиралася безтурботно привітатися: «Доброго ранку, пане Фішер-Кінґ», аби хоч трохи розвіяти власну ніяковість, бо мала таке враження, що, переступивши поріг цієї кімнати, поводиться геть по-дурному Проте з її уст злетіли лише ті два короткі слова, а за мить вона, вражена до глибини душі, вже сиділа, тремтячи, перед господарем і тільки дуже, дуже сподівалася, що зуміє вийти звідси не зганьбившись остаточно, не розплачеться, не втратить дару мови і взагалі не втне якоїсь дурниці. Адже її світ розлетівся на друзки, і тепер могло трапитися все, що завгодно.

— Мені залишитися тут, сер? — запитала панна Айронвуд.

— Ні, Ґрейс, дякую, навряд чи в цьому є потреба, — відповів господар.

«Ну, все, — подумала Джейн, — зараз почнеться.» У неї в уяві шалено вистрибували у якомусь божевільному танку найнеочікуваніші запитання, які він міг поставити, і найнесподіваніші речі, про які він міг попросити. Адже опиратися вона не могла і почувалася перед ним зовсім безпорадною і беззахисною.

2

Перші кілька хвилин після того, як вони зосталися наодинці, Джейн майже не розуміла, про що говорить господар, і то не через те, що не могла зосередитися на його словах, а власне через надмірну зосередженість. Кожен новий відтінок голосу, кожен погляд («І як тільки їм могло спасти на гадку, що я подумаю, ніби він молодий?»), кожен жест — все це чітко закарбовувалося у пам’яті, і лише помітивши раптом, що він змовк і чекає на відповідь, Джейн спохопилася, що майже нічого з його мови і не втямила.

— Даруйте? — перепитала вона («Ну чому, чому обов’язково треба було так по-дитячому почервоніти? Таж давно вже не школярка…»).

— Я говорив про те, — спокійно повторив він, — що ви уже зробили нам величезну, неоціненну послугу. Ми знали, що саме тут, в Англії, відбудеться невдовзі одне з найнебезпечніших посягань на людський рід. Ми здогадувалися, що це може бути якось пов’язане з Белбері, але, звісно, й подумати не могли, що інститут відіграє тут таку важливу роль. Власне тому ваша розповідь становить для нас величезну цінність… проте водночас ставить нас перед проблемою, яка пов’язана безпосередньо з вами. Розумієте, ми сподівалися, що ви приєднаєтесь до нашого товариства… станете однією з нас…

— А хіба я не можу до вас приєднатися? — запитала Джейн.

— Все не так просто, — відказав, трохи помовчавши, господар. — Бачите, ваш чоловік у Белбері…

Джейн підвела очі. У неї ледь не вирвалося: «Це означає, що Маркові загрожує якась небезпека?», та вже за мить вона збагнула, що саме тепер навряд чи аж так тривожиться за Марка, а тому ці слова будуть, м’яко кажучи, не зовсім правдивими. Раніше Джейн рідко коли переймалася такими дрібницями, але зараз це чомусь видалося їй надзвичайно важливим.

— Що ви маєте на увазі? — спитала врешті-решт вона.

— Розумієте, — відповів господар, — ледве чи дружина працівника HIKE може стати членом нашого товариства…

— Ви хочете сказати, що не зможете мені довіряти?

— Не бійтеся називати речі своїми іменами. На жаль, за цих обставин ні ви, ні я, ні ваш чоловік не можемо повністю довіряти одне одному.

Джейн аж губу закусила від гніву — не на господаря, а на Марка. Ну чому, чому і Марк, і його оборудки з тим Фіверстоуном мусять випливати на поверхню саме тепер?

— Мені ж треба робити те, що я вважаю правильним, чи не так? — тихо мовила вона. — Тобто, якщо Марк… якщо мій чоловік — на іншому боці, то це не повинно впливати на мої вчинки… я ж не зобов’язана в усьому з ним погоджуватися, правда?

— А для вас так важливо, що правильно, а що — ні? — запитав господар. Джейн здригнулася і почервоніла, адже й справді думала зовсім не про це.

— Звичайно, — сказав господар, — усе може скластися так, що ви зможете прийти до нас без відома свого чоловіка і навіть всупереч його волі. Все залежить від того, наскільки велика небезпека загрожуватиме і нам усім, і вам особисто.

— Судячи з того, що я чула від пані Деністон, загроза справді дуже серйозна…

— У цьому власне й питання, — посміхнувся господар. — Я не маю права забагато собі дозволяти, вдаватися до крайніх заходів, доки для цього не буде крайньої необхідності. Інакше ми просто уподібнились би до своїх ворогів — робили б усе, що завгодно, і порушували б усі чинні правила тільки тому, що це, на нашу думку, принесло б людству якусь користь ген-ген у майбутньому.

— Але хіба комусь зашкодило б, якби я тут залишилася? — здивувалася Джейн.

Господар трохи помовчав, а тоді заговорив знову:

— І все ж виглядає, що вам доведеться — принаймні на якийсь час — повернутися додому Ви, безперечно, невдовзі побачитеся зі своїм чоловіком. Думаю, вам слід переконати його відмовитися від роботи в HIKE… бодай спробуйте.

— Але як? — запитала Джейн. — Що я йому скажу? Він ніколи не повірить у те, що над людським родом нависла якась загроза… — Не встигли ці слова злетіти у неї з язика, як вона подумки спитала себе: «Але ж це не прозвучало так, ніби я хитрую?», а тоді збентежилася остаточно: «Невже я й справді хитрую?».

— Не повірить, — погодився господар. — Втім, ви й не повинні йому цього казати, згадувати про мене чи загалом про наше товариство. Наше життя — в ваших руках. Просто попросіть його повернутися до Еджстоу, спробуйте переконати. Він же все-таки ваш чоловік.

— Марк ніколи мене не слухає, — зітхнула Джейн. Вони з Марком думали одне про одного цілком однаково.

— Можливо, — мовив господар, — ви просто ніколи ще по-справжньому ні про що його не просили. Хіба ж ви не хочете врятувати і його, і себе?

Джейн не відповіла. Тепер, коли стало зрозуміло, що залишитися в маєтку не вийде, її охопило щось дуже схоже на відчай. Незважаючи на внутрішній голос, який уже не раз сьогодні виставляв різні слова та бажання у новому, незвичному світлі, вона швидко заговорила:

— Будь ласка, не відсилайте мене додому… я там зовсім сама, мені сняться всілякі жахіття… Все одно ми з Марком буваємо разом не дуже часто, навіть коли він удома. Мені так погано… Йому, зрештою, байдуже, вдома я чи деінде. Якби він про все це й знав, то тільки б посміявся. Хіба це справедливо — псувати мені ціле життя лише через те, що мій чоловік злигався з якимись негідниками? Невже ви вважаєте, що жінка, вийшовши заміж, уже сама собі не належить?

— А зараз вам погано? — спитав господар. Джейн вже навіть рота відкрила, щоб відповісти: «Так», коли раптом відчула глибокий спокій — такий спокій панує, наприклад, у самому осередді водоверті, — і збагнула правду. Нарешті їй стало однаково, яке враження справлять на нього її слова, і вона сказала:

— Ні, — і, трішки помовчавши, додала: — Але коли я повернуся додому, буде гірше.

— Справді?

— Не знаю… Та ні, напевне, ні. — Кілька секунд Джейн відчувала тільки всеосяжний мир і спокій, який, здавалося, затопив її з головою; в тому кріслі сиділося так зручно, блакитні барви так тішили око, кімната була така гарна… Та минуло кілька секунд, і вона подумала: «Ну, от і все. Зараз він покличе панну Айронвуд, і мені доведеться піти.» їй здалося, наче від того, що буде сказано далі, залежить усе її життя.

— Але… хіба це справді аж так необхідно? — почала вона. — Мабуть, я дивлюся на шлюб трохи інакше, ніж ви. Я не розумію, чому все має залежати від того, що скаже Марк… адже він узагалі нічогісінько про це не знає.

— Дитино, — мовив господар, — справа не в тому, як дивимося на шлюб ви чи я, а в тому, як на нього дивляться мої зверхники.

— Ну, так, я чула, що вони трохи старомодні, але ж…

— То був жарт. Їх, гм, важко назвати старомодними… хоч те, що вони дуже старі, таки правда.

— А їм не спаде на думку спершу з’ясувати, як поставимося до їхніх уявлень про шлюб ми з Марком?

— Навряд, — сказав, дивно посміхнувшись, господар. — Можу вас запевнити, що про це вони й не подумають.

— І їм однаково, був наш шлюб вдалим чи ні? Однаково, чи люблю я свого чоловіка?

Взагалі-то Джейн хотіла сказати не зовсім те, що сказала, і вже точно не таким жалібним тоном. Гніваючись сама на себе і почуваючись чимдалі бентежніше, бо її співрозмовник тільки мовчки дивився на неї, вона додала:

— Мабуть, ви зараз скажете, що я не повинна була цього говорити.

— Дитино, — озвався господар, — ви говорите це ще відтоді, як ми вперше згадали про вашого чоловіка.

— Отже, це не має значення?

— Гадаю, — сказав господар, — усе залежить від того, як він утратив вашу любов.

Джейн мовчала. Правди сказати не могла, та й сама її не знала, проте, намагаючись хоч якось окреслити причини своєї невисловленої образи на Марка, чи не вперше відчула, що провина тут лежить не тільки на ньому; більше того, їй навіть стало трохи його шкода. І серце у неї впало, адже розмова, яка мала — принаймні у глибині душі вона дуже на це сподівалася — розвіяти чимало різних сумнівів, тепер, здавалося, тільки породжувала щораз нові проблеми.

— Він тут не винен, — сказала нарешті Джейн. — Напевне, нам узагалі не треба було одружуватися.

Господар мовчав, і вона запитала:

— Що б ви… що б ті ваші зверхники на це сказали?

— Ви справді хочете це знати? — у свою чергу перепитав він.

— Ну… так, — не надто впевнено відповіла вона.

— Вони сказали б, що ви не грішите супроти послуху через брак любові, а втратили любов через брак послуху.

Раніше Джейн відповіла б на такі слова або гнівом, або сміхом; властиво, вони й зараз відлунювали в ній, але ледь-ледь чутно, десь на задвірках свідомості, тож погоди не робили… а все тому, що від самого слова «послух» — втім, ішлося тут, звісно, не про Марка, — яке прозвучало з цих уст і в цій кімнаті, на неї мовби війнуло якимись заморськими пахощами — дивними, згубними і спокусливими…

— Припиніть! — різко кинув господар.

Джейн розгублено подивилися на нього. На кілька секунд запала тиша; химерні пахощі поступово розвіялися.

— То про що ви говорили, дитино? — спокійно, наче нічого й не трапилося, озвався господар.

— Я… я вважала, що любов означає рівність, добровільну злуку…

— Ах, рівність! — підхопив він. — Колись ми ще з вами обов’язково про це поговоримо. Звісно, всіх нас мають оберігати від пожадливості інших рівні права — адже ми зазнали падіння. З тієї ж причини мусимо, наприклад, носити одяг. Але наше тіло під убранням очікує того славного дня, коли вже того вбрання не потребуватиме. Рівність — це, знаєте, зовсім не головне.

— А мені завжди здавалося, що власне рівність — то і є головне, — не поступалася Джейн. — Я думала, у своїй сутності всі люди рівні між собою.

— Ви помиляєтеся, — серйозно сказав господар. — Власне у своїй сутності вони аж ніяк не рівні. Рівність перед законом, рівність доходів — все це дуже добре. Рівність охороняє життя, але його не творить. Це — засіб, а не пожива. З таким самим успіхом можна пробувати насититися, читаючи кулінарні рецепти.

— Але ж у шлюбі…

— Нічого подібного, — заперечив господар. — Про яку рівність може йтися, коли люди закохані одне в одного, чи й пізніше, коли вони вже побралися? Що спільного у шлюбу з вільною злукою? Ті, що разом чимось тішаться або від чогось страждають, — товариші; ті, що тішаться одне одним або одне від одного страждають, товаришами бути не можуть. Хіба ви не знаєте, яка сором’язлива дружба? Друзі, товариші… ніколи не милуються одне одним. Вони просто цього засоромилися б…

— Я думала… — знову почала було Джейн, але не договорила.

— Знаю, — м’яко мовив господар. — Вашої провини тут немає. Вас не попередили; ніхто ніколи не казав вам, що без послуху й покори справжня еротика і подружня любов просто неможливі. Ви намагаєтесь застосовувати принципи рівності там, де їх ніколи не було і не могло бути. Що ж стосується вашого переїзду сюди… у мене з цього приводу є деякі сумніви, тому я мушу відіслати вас додому. Втім, ви можете до нас приходити. Поговоріть із чоловіком, а я тим часом пораджуся зі своїми зверхниками.

— Коли ви їх побачите?

— Вони приходять, коли їм заманеться. Щось наша з вами бесіда набула надто врочистого відтінку… Хочете, покажу вам зараз і кумедний бік послуху? Ви ж не боїтеся мишей, правда?

— Кого? — здивувалася Джейн.

— Мишей.

— Та ні… — розгублено протягнула Джейн.

Господар подзвонив у дзвіночок, що стояв біля дивана, і в кімнаті майже відразу з’явилася пані Меґз.

— Принесіть мені попоїсти, будь ласка, — сказав він. — Вас, пані Стадок, сніданок чекає внизу — до того ж набагато суттєвіший, ніж мій. Та якщо ви посидите зі мною, доки я їстиму, то побачите одну з принад нашого дому.

Пані Меґз повернулася з тацею, на якій була склянка, карафка з червоним вином і невелика хлібинка. Поставивши тацю на столик біля дивана, вона відразу ж вийшла.

— Бачите, — показав господар на харчі, — я живу тут, наче той король із «Керді». До речі, напрочуд приємна дієта. — 3 цими словами він відламав собі шматок хліба і налив вина.

— Я не читала такої книжки, — озвалася Джейн.

Доки господар їв і пив, вони трохи поговорили про ту книжку; та ось господар поставив склянку назад на тацю, змів просто на підлогу крихти і сказав:

— А тепер, пані Стадок, обіцяна розвага. Тільки мовчіть і не ворушіться.

Він вийняв з кишені маленький срібний свисток і неголосно свиснув у нього. Джейн спокійно сиділа; кімната тим часом сповнилася якоюсь густою, ледь не відчутною на дотик тишею, аж ось почулося спочатку шкряботіння, потім шарудіння, і за кілька секунд вона побачила трьох опецькуватих мишей, які прокладали собі шлях крізь густу ворсу килима — їм та ворса мала видаватися схожою на рясний підлісок, — рухаючись чомусь не навпростець, а широкими зигзагами, і незабаром наблизилися так, що можна було вже розгледіти, як поблискують крихітні оченята і ворушаться, винюхуючи, що там попереду, маленькі чорні носики. Хоча Джейн і сказала, що не боїться мишей, їй усе ж було трохи лячно бачити їх мало не в себе під ногами, і вона ледь всиділа на місці. Та все ж усиділа, і саме завдяки цьому чи не вперше в житті побачила мишей такими, якими вони є насправді — перед нею були не перелякані створіннячка, що притьмом прошмигують час від часу десь у кутку, а граціозні тваринки з чутливими, ніби затягнутими у лайкові рукавички передніми лапками і прозорими вушками; встаючи на задні лапки, вони дуже нагадували мініатюрних кенгуру. Швидко і нечутно миші нишпорили туди й сюди по підлозі, аж доки там не зосталося жодної крихти. Господар подув у свисток вдруге — всі три миші шурхнули геть і через кілька секунд зникли за ящиком з вугіллям — і зі сміхом в очах поглянув на Джейн. «Ні, він не старий, — подумала вона, — аж ніяк не старий».

— От бачите, — озвався він, — усе дуже просто. Люди хочуть позбутися крихт, а миші ждуть не діждуться, щоб їх забрати. Скажіть, хіба ж тут є через що сваритися? Розумієте, послух — це радше танок, аніж наслідок муштри, особливо, коли йдеться про чоловіка і жінку, які мають навпереміну слухатися одне одного.

— Якими ж великими ми їм здаємося… — прошепотіла Джейн, можливо, не надто доречно, але в неї були для цього свої причини. Якусь мить вона й справді думала про те, що в очах у мишей мала б виглядати сущим велетнем, та раптом перспектива немов перевернулася, миші вилетіли їй із голови, і вже вона сама химерним, незбагненним чином стала почуватися достеменною дрібнотою порівняно з чимось нестерпно великим, справжнім породженням Бробдінґнеґу, що невблаганно насувалося й ось-ось мало з’явитися тут, у цій кімнаті. Дихати стало важко, вся сила й енергія раптом мовби кудись випарувалася; Джейн ледь не у розпачі зиркнула на господаря і вражено завмерла, бо той також хтозна-чому видавався тепер таким же маленьким, як і вона сама. Кімната враз ніби зібгалася, зробилася не більшою за мишачу нірку, а на додачу до всього ще й буцім трохи перехилилася — так, наче зігнулася під незмірною вагою і сяйвом тієї безформної величі, яка була вже зовсім близько. Немов крізь сон Джейн почула, як господар лагідно каже:

— Перепрошую, але тепер вам краще піти. Людям тут не місце, та я вже звик. Ну, йдіть, швиденько!

З

Зійшовши із розташованого на вершині пагорба селища вниз до станції, Джейн побачила, що туман починає розвіюватися вже й у долині. У ньому то тут то там з’являлися чималі прогалини, і потяг, у якому Джейн їхала назад до Еджстоу, раз у раз виринав із імли в острівцях м’якого передвечірнього світла.

Дорогою додому в душі у неї панував такий сумбур, а до голови приходили настільки різні думки, що якби хтось постановив собі в усьому цьому розібратися, то міг би подумати, ніби в купе сидить не одна Джейн, а цілих три, ба навіть чотири.

Перша Джейн просто пригадувала кожне слово і кожен рух господаря та насолоджувалась ними; всі її оборонні мури — доволі скромний набір сучасних ідей, що досі становив для неї основу життєвої мудрості, — змив без сліду клекітливий плин почуттів, яких вона не розуміла і не могла проконтролювати, хоч і намагалася. Це, властиво, ставила собі за мету друга Джейн, яка до першої ставилася з неприхованим презирством, адже саме таких жінок завжди відверто зневажала. Якось, виходячи з кінотеатру, вона почула, як молоденька, крикливо одягнута дівчина з густо наквацяним косметикою обличчям і м’ятним льодяником у роті — таких можна побачити за прилавком у першій-ліпшій крамниці — каже подрузі: «Ох і красень! Якби він подивився так на мене, я пішла б за ним хоч на край світу.» Хтозна, чи мала рацію друга Джейн, порівнюючи першу з тією дівулею, та все ж порівнювала… і то було просто нестерпно. Отак взяти і здатися без бою на ласку якогось незнайомця, щойно він скинув на неї оком і сказав кілька слів… забути (навіть цього не помітивши) про свою гідність та свободу, які уявлялися їй невід’ємними ознаками дорослої, розважливої, розумної жінки… це ж абсолютно неприйнятно, негідно, непристойно.

Третя Джейн виявилася в купе гостею цілком новою і несподіваною. Перша була — нехай уже — відголоском дівочих мрій і сподівань, другу вона вважала своїм нормальним, справжнім «я», а от про існування третьої ніколи й не підозрювала. І ось із незнаних досі джерел, що раптом зануртували під впливом чи то благодаті, чи спадковості, на неї ринули бурхливі потоки почуттів та думок, про які вона, звісно, часто чула, та ніколи не пов’язувала їх із реальним життям. Якби ті почуття й думки просто говорили їй, що не годиться ставитися так до якогось незнайомця, то це ще можна було б зрозуміти, але ж ні — вони звинувачували її у тому, що вона не ставиться так до свого чоловіка! Словом, почуття, які вперше з’явилися під час розмови з господарем сент-енського маєтку, — провина перед Марком і жаль — нікуди не зникали. Так, Марк зробив фатальну помилку, але тепер треба, будь-що треба ставитися до нього набагато краще, ніж досі. Властиво, саме на цьому й наполягав господар. 1 так у ту мить, коли всіма її думками безроздільно володів інший, Джейн, скоряючись якимсь невиразним, не надто зрозумілим почуванням, твердо постановила дати Маркові набагато більше, ніж давала досі; так вона, либонь, даватиме щось і самому господареві. Це було настільки дивно, настільки химерно, що в голові у неї все остаточно змішалося, й над тим хаосом, не докладаючи жодних зусиль і навіть не особливо над усім цим замислюючись, запанувала четверта Джейн — справжня.

Та четверта Джейн, яка так легко взяла гору над трьома першими, просто раділа. Ніхто не мав над нею влади, адже вона перебувала у сфері впливу Юпітера, де завжди панує ясне світло, чудова музика і святкові веселощі, б’є через край життя і здоров’я, сяє радість і втіха. Джейн уже майже й не згадувала про ті чудернацькі відчуття, які охопили було її наприкінці розмови з господарем, хоч, опинившись тоді за порогом, вона почувалася так, ніби їй звалилася з плечей ціла гора. Будь-яка згадка про це повертала думку до самого господаря, та й узагалі, хай про що вона думала, рано чи пізно все одно поверталася подумки до нього, а відтак — до радості. З вікна потяга Джейн бачила, як падає на стерню та на безлисті вже дерева косе сонячне проміння, і воно нагадувало їй звуки сурми — врочисті і дзвінкі. Погляд зупинявся на кроликах та коровах, що пропливали мимо, і серце повнилося любов’ю — веселою і радісною. На півдорозі в купе підсів якийсь зморшкуватий, висхлий дідок, вони з Джейн розговорилися, і його мова — прониклива й осяйна, солодка як мед і суто англійська, наче вапнякові пагорби, — викликала в неї щирий захват. Вона з подивом усвідомила, що вже геть відвикла від музики, й одразу ж постановила, що цілий вечір слухатиме вдома платівки з хоралами Баха. Або ні — краще почитати перед сном Шекспірові сонети. Навіть легкий голод і спрага приносили Джейн втіху: їй було приємно думати про те, що вдома треба буде приготувати собі цілу купу грінок із маслом. А ще вона тішилася своєю вродою, бо чомусь мала таке відчуття — хтозна, чи слушне, але марнославством тут навіть не пахло, — ніби та її врода з кожною хвилиною розпускається і розцвітає, перетворюючись на пишну, чарівну квітку. Нічого дивного, отже, що після того, як старий селянин зійшов з потяга у Кюр-Гарді, Джейн підвелася і підійшла до дзеркала, яке висіло на стіні. Авжеж, виглядала вона гарно, напрочуд гарно — проте марнославства у цьому й справді майже не було, бо ж її врода квітла не для неї самої, а для інших, насамперед — для господаря сент-енського маєтку, який володів нею так безроздільно, що легко міг віддавати іншим, і це було незрівнянно вище, досконаліше і заманливіше, ніж залишати її тільки для себе.

Коли потяг підійшов до станції в Еджстоу, Джейн вирішила, що не сідатиме на автобус, а пройдеться до себе на сендаунські пагорби пішки — так буде набагато краще. Але що це? На платформі, де в цю пору зазвичай не було ні душі, аж роїлося від люду, наче на лондонському вокзалі наприкінці робочого тижня. Їй ледь вдалося протиснутися до виходу; люди — сердиті, грубі і якісь розгарячені — снували по платформі в усіх напрямках. «Ану назад у потяг, швидко!» — заверещав хтось. «Не їдете — забирайтеся під три чорти зі станції!» — почулося з іншого боку. «Якого дідька?!» — гаркнув хтось просто позаду, а тоді десь поблизу жіночий голос перелякано залопотів: «Ой, Боже мій, Боже, що ж це таке робиться?» З-поза станції долинав страшенний шум і гамір, наче замість колись тихого і спокійного містечка там вирував переповнений стадіон, а вулиці були освітлені незвично яскраво.

4

Через кілька годин вкрита синцями, перелякана і до смерті втомлена Джейн опинилася на якійсь незнайомій вулиці; довкола сновигало чимало інститутських поліціянтів; було тут і кілька дівчат із жіночого допоміжного корпусу. Занесло її сюди чисто випадково; так буває, якщо намагаєшся дістатися додому понад берегом моря саме тоді, коли починається приплив. Взагалі-то найкоротший шлях пролягав по Ворвік-стріт, але там громили крамниці і щось палили, тож довелося звернути у бічну вуличку. Джейн спробувала було пройти горою, повз сиротинець, але й там її спіткала невдача — з тієї ж причини. Тоді вирішила зробити ще більший гак, проте знову намарне — приплив увесь час її наздоганяв. Врешті-решт вона вискочила на Боун-лейн, наче тиху й безлюдну, та відразу ж наштовхнулася на двох інститутських поліціянтів (їх узагалі швендяло навколо хоч греблю гати — та от тільки зовсім не там, де здіймалася найбільша буча); вони крикнули їй: «Туди не можна!» і відвернулися. На вулиці було доволі темно, а вона вже геть знесиліла, тож і спробувала з розпачу прошмигнути мимо. Звісно, нічого доброго з цього не вийшло; Джейн схопили і привели до яскраво освітленого приміщення, де її заходилася допитувати якась жінка в уніформі, з коротко стриженим сивим волоссям і квадратним обличчям. В кімнаті панував безлад; скидалося на те, що поліція просто вдерлася до чиєїсь оселі і перетворила її на тимчасовий відділок. Жінка жувала незапалену чорнусигару і не виявляла до затриманої особливого зацікавлення, аж доки та не назвалася. Щойно тоді панна Гардкасл вперше глянула затриманій просто у вічі — і Джейн охопило цілком нове почуття. Так, вона дуже втомилася і злякалася, та тут було щось зовсім інше: обличчя цієї жінки викликало в неї таку ж огиду, яку викликали колись, у роки ранньої юності, мармизи товстунів із хтивими оченятами і липкою посмішкою. Те обличчя було жахливо спокійне і водночас жахливо пожадливе. Джейн ясно бачила, як жінка зважує якусь нову, вельми спокусливу думку, що допіру прийшла їй до голови, як намагається ту думку відкинути, вагається і врешті-решт, тихенько зітхнувши від задоволення, таки з тією думкою погоджується. Панна Гардкасл запалила свою сигару і випустила мало не в обличчя Джейн цілу хмару сизого диму. Якби Джейн знала, як рідко панна Гардкасл палить сигару, то стривожилася б іще сильніше. Поліціянтам і дівчатам з допоміжного корпусу це, мабуть, було відомо, бо сама атмосфера в кімнаті відразу перемінилася.

— Отже, Джейн Стадок, — спроквола протягнула Фея, пишучи щось на чималому бланку зеленого кольору. — Про вас, золотце, я знаю геть усе. Ви дружина мого приятеля Марка… Дуже добре… Невдовзі ви побачитеся зі своїм ненаглядним. Ми підкинемо вас до Белбері. А тепер, дорогенька, одне-єдине запитаннячко. Що ви робили тут такої пізньої пори?

— Ішла зі станції додому.

— А куди ж це ви їздили, золотце?

Джейн не відповіла.

— Ось так… чоловіка немає, а вона, бачте, гуляє… — процідила крізь зуби панна Гардкасл.

— Будь ласка, відпустіть мене, — попросила Джейн. — Вже пізно, я втомилася і хочу додому.

— Додому ви не поїдете, — сказала панна Гардкасл. — Ми відвеземо вас до Белбері.

— Мій чоловік нічого не казав про те, щоб я до нього приїжджала.

— От же ж який! — похитала головою панна Гардкасл. — Ну, нічого, будемо вважати, що це просто вилетіло йому з голови. Проте вам так чи інакше доведеться поїхати з нами.

— Я не зовсім розумію…

— Вас заарештовано, золотце, — заявила панна Гардкасл і показала Джейн зелений бланк, який щойно заповняла. Виглядав той бланк так, як виглядають усі офіційні бланки — якісь графи порожні, якісь заповнено дрібним друком, подекуди щось написано олівцем, а в одному місці Джейн прочитала своє ім’я. Розібратися, що тут до чого, було абсолютно неможливо.

Джейн раптом здалося, наче їй просто сниться страшний сон, а прокинутися — несила. Голосно зойкнувши, вона метнулася до дверей, але, ясна річ, не добігла і за мить отямилася в руках у двох поліціянток.

— О-хо-хо, які ми гарячі, — грайливо промовила панна Гардкасл. — Що ж… цих огидних дядьків ми зараз відправимо геть, правда?

Вона щось сказала поліціянтам, і ті вийшли, зачинивши за собою двері. У Джейн з’явилося таке відчуття, ніби вона позбулася останнього захисту.

— Дуже добре, — мовила панна Гардкасл до двох дівчат в уніформі, які залишилися в кімнаті. — Подивимося… за чверть перша. Все наче йде за планом. Думаю, Дейзі, можемо дозволити собі трішечки перепочити. Обережно, Кіті, тримай її міцніше, а то ще вирветься… Отак. — Говорячи, панна Гардкасл спершу розстебнула свій ремінь, а тоді зняла кітель, кинула його на диван, і Джейн побачила велетенський бюст — як і казав колись Біл Гінджест, корсета Фея не носила, — ледь прикритий, брезклий і обвислий; щось таке могло б примаритися у гарячці недужому Рубенсові. Потому панна Гардкасл знову сіла, вийняла з рота сигару, випустила в бік Джейн ще одну хмару диму і запитала:

— То куди ви їздили, дорогесенька?

Джейн і цього разу не відповіла; почасти тому, що просто не могла говорити, а почасти через те, що вже не мала жодних сумнівів: її схопили саме ті вороги людського роду, з якими бореться господар маєтку Отже, від неї вони не дізнаються нічого. Приймаючи таке рішення, вона зовсім не відчувала себе героїнею. Все навколо видавалося дедалі менш реальним, і Джейн немов у напівсні чула, як панна Гардкасл скомандувала: «Ану, дівчата, давайте її сюди», і так само ніби у напівсні бачила, як поліціянтки ведуть її довкола столу до своєї начальниці, а та сидить на кріслі, широко розставивши ноги у шкіряних чоботях, які незграбно стирчать з-під короткої спідниці. Дівчата вміло і спритно підвели Джейн впритул до крісла, а тоді панна Гардкасл звела ноги і міцно затиснула полонянку у себе між колінами. Стояти отак впритул до цієї людожерки, не маючи змоги навіть поворухнутися, було так страшно, що Джейн уже й не думала про те, що вони збираються далі з нею робити. А панна Гардкасл тим часом дивилася на неї, легенько посміхаючись та випускаючи час від часу просто їй в обличчя хмарку диму, і здавалося, не буде цьому ніколи ні кінця, ні краю.

— Знаєш, — озвалася кінець кінцем панна Гардкасл, — а ти по-своєму дуже навіть нічого.

Знову запала тиша, і лише через кілька хвилин вона спитала:

— То куди ж ти все-таки їздила, а, дорогенька?

Джейн тільки дивилася на неї широко розплющеними очима і мовчала. А тоді панна Гардкасл раптом нахилилася вперед, акуратно відгорнула комір Джейниного плаття і притиснула сигару запаленим кінцем до оголеного плеча. Трохи помовчала і знов запитала:

— Куди їздила, а?

Скільки разів це повторювалося, Джейн не запам’ятала. Так чи інакше, настав урешті-решт момент, коли панна Гардкасл звернулася не до неї, а до однієї зі своїх поліціянток:

— Що там таке, Дейзі?

— Нічого, мем, я тільки хотіла сказати, що вже п’ять по першій.

— Справді? Час просто летить, Дейзі. Ну то й що? Хіба ти втомилася її тримати? Вона ж легенька, як пір’їнка.

— Ні, мем, дякую, все гаразд. Але ви казали, що о першій маєте зустрітися з капітаном О'Гарою…

— З капітаном О'Гарою? — сонно перепитала панна Гардкасл і раптом отямилася, миттю підхопилася на ноги й стала надягати кітель. — Бодай би вам, дівчата! — вичитувала вона поліціянток. — І що ви за довбешки такі! Чому не нагадали мені раніше?

— Ну, мем, ми не хотіли вас відволікати…

— Не хотіли вони! Скажіть-но, навіщо я взагалі вас тут тримаю?

— Ви ж не любите, щоб вам заважали, коли ви проводите допити… — набурмосилася поліціянтка.

— Мовчати! — гаркнула панна Гардкасл і, крутнувшись на підборах, заліпила підлеглій дзвінкого ляпаса. — Так, ведіть її до машини. Плаття потім застебнете, ідіотки! Я зараз прийду, тільки вмиюся.

Через якусь хвилину Джейн уже сиділа між Дейзі і Кіті на задньому сидінні — складалося враження, що місця там вистачить для п’ятьох, бо й панна Гардкасл всілася поруч, — і машина рушила вперед, просто у темряву.

— У центр краще не потикатися, Джо, — почувся голос панни Гардкасл. — Там зараз, мабуть, надто весело. Їдь до сиротинця, а далі тримайся тих бічних вуличок на околиці.

Довкола панував незвичний гамір, миготіли якісь вогні, подекуди траплялися чималі скупчення люду. Раптом машина зупинилася.

— Якого дідька? — схвилювалася панна Гардкасл.

Водій тільки невиразно щось буркнув у відповідь, марно намагаючись завести двигун знову.

— Що таке?! — виглядало на те, що Фея роздратувалася вже не на жарт.

— Поняття не маю, мем, — відказав водій, все ще марудячись із запалюванням.

— Господи! — обурилася панна Гардкасл. — Хоч за машиною дивився б, як належить! Ні, люди, бачу, виправне лікування за вами просто плаче…

На вулиці, де вони зупинилися, не видно було ні душі, але, судячи з галасу, десь зовсім близько вирував великий і дуже сердитий натовп. Водій вийшов із машини і, стиха чортихаючись, відкрив капот.

— Значить так, — скомандувала панна Гардкасл двом поліціянтам, — виходьте і шукайте іншу машину. Знайдете — без розмов реквізуйте і під’їжджайте сюди. Не знайдете — все одно через десять хвилин маєте бути тут. Бігом!

За мить поліціянти зникли за закрутом. Панна Гардкасл тим часом знай шпетила водія, який гарячково копирсався у двигуні. Гамір ставав дедалі гучнішим, аж раптом водій випростався і рвучко повернувся до Феї (Джейн добре бачила, як блистить у світлі вуличного ліхтаря його спітніле обличчя).

— Послухайте, може, вистачить вже? — сказав він. — Тримайте язика за зубами або, якщо ви такі збіса розумні, ремонтуйте свою кляту машину самі!

— Краще так зі мною не говори, Джо, — в голосі панни Гардкасл звучала неприхована погроза. — Ти ж знаєш, що досить мені шепнути словечко звичайній поліції, і ти…

— Ну, то й що? — огризнувся Джо. — Здається, краще вже загриміти до буцегарні, ніж далі воловодитися з такими паскудами! Я був і у військовій поліції, і в «чорно-рудих», і у фашистах, але там до мене принаймні ставилися, як до людини! І верховодили там чоловіки, а не старі відьми!

— Так-то воно так, Джо, та тільки цього разу тобі світить не просто буцегарня…

— Невже? А ви не думаєте, що і в мене знайдеться що розповісти поліції, якщо вже на те пішло?

— Заради Бога, мем, не говоріть із ним так! — зойкнула Кіті. — Вони вже тут, ми попалися!

І справді, на дорозі з’явилися люди, які поки що невеликими групками, по двоє-троє, швидко наближалися до них.

— Ходімо, дівчата, тільки швидко! — скомандувала панна Гардкасл. — Сюди!

Дейзі з Кіті витягнули Джейн із машини і поволікли за Феєю, яка хутко кинулася вперед і відразу звернула в якусь вузеньку бічну вуличку, що пнулася вгору поміж будинками.

— Хтось із вас знає дорогу? — запитала вона через кілька секунд.

— Поняття не маю, мем, — відповіла Дейзі.

— Я не з місцевих, — докинула Кіті.

— І з ким я зв’язалася! — обурилася панна Гардкасл. — Ви хоч щось взагалі знаєте?

— Здається, далі ходу немає, — сказала Кіті.

Вуличка й справді закінчувалася глухим кутом. Панна Гардкасл зупинилася. На відміну від своїх підлеглих, вона не виглядала наляканою і навіть потішалася з того, що вони так переполошилися; саму її охопило радше приємне збудження.

— Оце так нічка, — мовила вона. — Повеселимося! Оце справжнє життя, правда, Дейзі? Цікаво, може, в якомусь із цих будинків нікого немає? А, і так усе позамикано. Що ж, стоїмо поки що тут.

Гамір на вулиці ставав дедалі гучнішим; люд чималими гурмами сунув кудись у західному напрямку. Раптом зовсім близько почулися голосні крики, які відразу підхопив багато хто у натовпі.

— Все, Джо попався, — виснувала панна Гардкасл. — Якщо йому вдасться їх перекричати, то зараз вони кинуться сюди. От дідько! Затриману доведеться залишити. Так, Дейзі, ану припини ревіти, чуєш, ти, ідіотко?! Мерщій, мусимо розділитися і змішатися з юрбою — тоді напевне пройдемо. Вище голови, і в жодному разі не стріляти, ясно? Зустрічаємось біля розвилки — там, де поворот на Білінґем… Ну-ну, заспокоїлись і вперед!

Не гаючи часу, Фея побігла донизу; якусь мить її силует темнів на тлі яскравіше освітленої вулиці, та ось вона ступила ще кілька кроків і немов розчинилася у натовпі. Поліціянтки наче трохи вагалися, але й собі подалися слідом. Джейн знесилено опустилася на приступку під дверима якогось будинку. Опіки боліли, але найбільше її діймав не біль, а страшенна втома. Вона змерзла, до горла підступала нудота, та все це були дурниці порівняно з крайнім виснаженням, від якого аж злипалися очі…

Джейн стрепенулася. Навколо панувала повна тиша, все тіло в неї зовсім задубіло від холоду і боліло. «Здається, я таки заснула», — подумалося їй. Вона повільно піднялася на ноги, із зусиллям випрямилася і пішла вниз до ліхтаря, що самотньо світився там, де бічна вуличка виходила на головну Ніде не було ні душі, тільки швидким кроком пройшов якийсь чоловік у формі залізничника, на ходу ввічливо привітавшись: «Доброго ранку, панно». Кілька секунд Джейн стояла, не знаючи, як бути, а тоді повернула праворуч і поволі пішла вперед вулицею. Запхала руку до кишені плаща — Дейзі з Кіті накинули того плаща їй на плечі, коли вони виходили надвір, — і намацала там півплитки шоколаду, в яку відразу ж уп’ялася зубами. Коли від шоколаду нічого не залишилося, повз неї проїхала й одразу ж пригальмувала якась машина.

— З вами все гаразд? — висунув у вікно голову чоловік, що сидів за кермом.

— Вас часом не поранили під час тієї бучі? — почувся зсередини жіночий голос.

— Та ні… не зовсім… не знаю, — пробурмотіла Джейн, відчуваючи, що говорить казна-що.

Чоловік уважно подивився на неї і вийшов із машини.

— Вигляд у вас не дуже, — сказав він. — Ви певні, що з вами все добре? — А тоді повернувся і перекинувся кількома словами з жінкою всередині. Джейн здавалося, що вона вже хтозна-скільки не чула звичайного, доброго людського голосу, і їй на очі мало не навернулися сльози. Врешті її посадили до машини, напоїли бренді, нагодували бутербродами, а тоді запитали, чи не допомогти їй дістатися додому. Додому… Джейн немов крізь сон почула свій голос — і сама здивувалася:

— Чи не могли б ви підвезти мене до Сент-Ен?

— Чудово, — відповів чоловік, — ми їдемо до Бірмінгема, це нам по дорозі.

Потому Джейн знову заснула і прокинулася тільки тоді, коли треба було вийти з машини і подзвонити у ворота маєтку. Відчинила їх жінка в плащі, накинутому поверх піжами; виявилося, що то пані Меґз. Проте що було далі і як їй вдалося дістатися до ліжка, вона вже не пам’ятала — втома взяла своє.

VIII. Місячне сяйво над Белбері

1

— Панно Гардкасл, повірте, я не маю жодного наміру втручатися у ваші… е-е… приватні розваги, — сказав заступник директора. — Але це вже занадто! — До сніданку залишалося ще кілька годин, а старий був уже в повному параді — от тільки неголений. Хтозна, можливо, він узагалі не лягав тієї ночі; так чи інак, камін у кабінеті погас, і вони з Феєю стояли біля холодної, почорнілої решітки.

— Вона ж усе одно десь недалеко, — мовила панна Гардкасл. — Заберемо іншим разом, не біда. Знаєте, купив не купив, а поторгуватися можна… Якби тільки вдалося витягнути з неї, куди вона їздила — мені буквально кількох хвилинок забракло, кажу вам, — то хто знає, може, ми розвідали б, де ворожий штаб, і накрили б за одним махом цілу зграю.

— Навряд чи обставини сприяли… — знову почав було Візер, але Фея не дала йому договорити:

— Ви ж добре знаєте, що часу в нас не так уже й багато, а Фрост скаржився, що налагоджувати контакт із її свідомістю щораз важче — ви самі казали. За тою вашою метапсихологією чи як там її, це означає, що вона підпадає під вплив ворога, чи не так? Це ж ваші слова! Що буде, якщо ви втратите зв’язок із її свідомістю до того, як я, гм, налагоджу зв’язок з її тілом? Ви про це подумали?

— Ясна річ, — озвався Візер, — я завжди готовий вислухати ваші думки… чесно скажу вам, думки доволі цікаві… іноді вони й справді стають нам у великій пригоді. Але цього разу ви торкнулися речей, які… е-е… не зовсім входять до вашої компетенції, бо ваш професійний, скажімо, досвід має дещо іншу природу… На цій стадії арешт було цілковито виключено. Боюсь, тепер наш глава може дійти висновку, що ви, панно Гардкасл, зловжили своєю владою, вийшли за межі наданих вам повноважень… Я не кажу, що повністю поділяю цю думку, але мусимо погодитися, що будь-які несанкціоновані дії…

— Ой, Візере, припиніть, прошу вас! — сказала Фея, сідаючи на край столу. — Я вам не Стіл і не Стоун — всі ці байки можете їм правити, а я знаю надто багато, щоб на таке купитися. Так що розводитися тут про гнучкість не варто — не марнуйте час. Дівчисько саме прийшло просто нам до рук, і якби я не скористалася нагодою, ви тепер закидали б мені відсутність ініціативи. І не треба мене лякати: всі ми тут в одній упряжці, і якщо інститут накриється, то непереливки буде всім. Хотіла б я побачити, як би ви давали собі раду з усім цим без мене… Кінець кінцем, потрібне нам те дівчисько чи не потрібне? Ми все одно мусимо прибрати її до рук.

— Але ж не у такий спосіб! — обурився Візер. — Якщо ви помітили, то ми завжди намагалися уникати насилля. Зрештою, якби можна було забезпечити… е-е… добровільну співпрацю з боку пані Стадок, просто її заарештувавши, то навряд чи ми довго терпіли б тут присутність її чоловіка. Навіть якщо припустити — звісно, суто гіпотетично, — що за обставин, які наразі склалися, цей арешт можна було б вважати до певної міри виправданим, то ваші подальші дії, на превеликий жаль, не витримують жодної критики.

— Ну звідки ж мені було знати, що та клята машина візьме і зламається?

— Боюсь, що глава не вважатиме інцидент із автомобілем єдиним промахом з вашого боку, — сказав Візер. — Оскільки особа, про яку йде мова, виявила бодай і найслабший, та все ж опір, навряд чи був сенс сподіватися, що застосовані вами методи принесуть успіх. Ви добре знаєте, що я завжди й усюди виступаю за цілковиту гуманність, та це аж ніяк не означає, що я проти… е-е… скажімо, надійніших заходів — звісно, тільки тоді, коли цього вимагають обставини. Застосовувати помірний біль, який легко витримати, — це, як на мене, абсолютно неправильно. Справжня доброта до в’язня полягає зовсім не в цьому. Ті наукові і, можна сміливо стверджувати, вельми цивілізовані засоби для примусового отримання інформації, що їх ми надали у ваше розпорядження, могли б виявитися у нашому випадку дуже корисними. Панно Гардкасл, ми з вами розмовляємо зараз неофіційно, і я, певна річ, у жодному разі не дозволю собі висловлювати якісь припущення стосовно того, як відреагує на ваші дії глава… але я зрадив би своїм переконанням, якби не нагадав вам, що це вже не вперше до мене доходять чутки про вашу схильність до… е-е… надмірної емоційності під час виконання певних завдань… е-е… карального характеру, що значною мірою відволікає вас від ваших безпосередніх обов’язків.

— А ви спробуйте знайти для цієї роботи когось іншого, — похмуро буркнула Фея у відповідь.

Заступник директора глянув на годинник.

— Послухайте, — сказала Фея, — навіщо мені йти до глави саме зараз? Я цілісіньку ніч не склепила очей. Мені б зараз прийняти ванну та перекусити…

— Шлях обов’язку, панно Гардкасл, легким не буває, — прорік Візер. — Сподіваюсь, ви не забули, що пунктуальність у нас тут аж ніяк не на останньому місці.

Фея підвелася і потерла собі долонями обличчя.

— Ну, гаразд, — мовила вона. — Але спочатку мені треба випити. Заступник директора благально розвів руками.

— Ні, Візере, я мушу.

— А ви не боїтеся, що він… е-е… відчує запах? — запитав Візер.

— Інакше я просто нікуди не піду, — твердо сказала Фея, і тоді старий неохоче почовгав до буфету і налив їй трохи віскі. Потому обидвоє вийшли з кабінету і попрямували довгими коридорами та переходами до протилежного крила будинку, де, властиво, й розташовувалася колись станція переливання крові. Ще не розвиднілося, і панна Гардкасл присвічувала дорогу ліхтариком; слабкий промінь спочатку вихоплював із темряви килими і картини, а далі — вистелену лінолеумом підлогу і голі, фарбовані стіни. Довелося відімкнути спершу одні двері, потому — другі; Фея ще не зняла своїх чобіт, тож її кроки гучно відлунювали навколо, натомість Візер був у м’яких домашніх капцях і рухався зовсім безшумно. Врешті-решт вони сягнули місця, де було увімкнено освітлення і пахло тваринами та якимись хімічними речовинами, й зупинилися перед дверима, що відчинилися після того, як старий сказав кілька слів у переговорну трубку. Зсередини назустріч їм ступив Філострато у білому халаті:

— Заходьте, вас уже чекають.

— Він у поганому гуморі? — поцікавилася панна Гардкасл.

— Тихо! — цитьнув Візер. — У будь-якому разі, люба моя, не варто говорити про нашого главу таким тоном. Ви ж розумієте, як йому нелегко… він у такому винятковому становищі…

— Ви готові? — запитав Філострато. — Не марнуйте часу, заходьте.

— Зачекайте! — сказала раптом панна Гардкасл.

— Що таке? Покваптесь, будь ласка.

— Мені недобре.

— Тоді вам туди не можна, краще повертайтесь до себе, — занепокоївся Філострато. — Зараз я зроблю вам ін’єкцію…

— Не треба, — вже твердіше мовила панна Гардкасл, — минулося. Зрештою, ще й не таке бачила…

— В такому разі тихо, будьте ласкаві, — сказав італієць. — Не відчиняйте другі двері, доки мій помічник не зачинить за вами перші. Говоріть максимально стисло, навіть «так» казати не треба — глава і без того знатиме, що ви зрозуміли його наказ. Різких рухів не робити, близько не підходити, не кричати і, боронь Боже, не сперечатися. Вперед!

2

Сонце давно вже піднялося над обрієм, коли Джейн ще крізь сон відчула водночас і радість, і полегшення; якби поставила собі за мету те почуття висловити, то, либонь, проспівала би щось на взірець: «Радій, о ти, що спиш, відкинь свою печаль. Попереду тебе чека щаслива даль». А коли вона нарешті прокинулася і побачила, що лежить, охоплена приємною знемогою, в ліжку, на яке падає з вікна косе проміння холодного зимового сонця, то зраділа ще більше. «Тепер він уже точно дозволить мені залишитися тут», — подумалося їй. Трохи пізніше до кімнати увійшла пані Меґз, принесла сніданок і розпалила вогонь у каміні. Джейн сіла в ліжку і поморщилася від болю: дивна, трохи завелика нічна сорочка (коли вона її вдягнула, згадати було годі) прилипла до опіків, які відразу дали про себе знати. У поведінці Айві відчувалася якась ледь вловима переміна:

— Як гарно, що ми тепер тут обидві, правда, пані Стадок? — сказала вона, ніби натякаючи, що відтепер вони пов’язані між собою тісніше, ніж досі. Втім, замислюватися над цим Джейн зовсім не хотілося.

Невдовзі після сніданку прийшла панна Айронвуд, зробила їй перев’язку і запевнила, що скоро все буде гаразд.

— Пополудні можете встати, пані Стадок, — мовила вона, — а поки що я б на вашому місці полежала. Може, хочете щось почитати? У нас тут чималенька бібліотека.

— Тоді принесіть мені, будь ласка, книжки про Керді, — попросила Джейн. — А ще я почитала б «Менсфілд-парк» і Шекспірові «Сонети». — Та коли пані Айронвуд повернулася з книжками, Джейн уже знову солодко спала.

Біля четвертої вона прокинулася, і коли до кімнати зазирнула пані Меґз, сказала, що напевне зараз встане.

— От і чудово, пані Стадок, — втішилася та. — За хвилинку я принесу вам чаю, а тоді приготую ванну — вона тут поруч… тільки вижену звідти Пана Бультитюда. Коли надворі холодно, він сидів би там цілими днями, ледащо…

Пані Меґз зникла, а Джейн тим часом вирішила, що досить уже марнувати час у ліжку — вона, звісно, й сама дасть собі раду з тим ексцентричним Паном Бультитюдом. Їй чомусь здавалося, що відразу за порогом на неї чекає безліч усіляких цікавих і приємних речей. Отож вона накинула на плечі плаща, взяла рушник і вирушила на пошуки ванної; саме тому пані Меґз, піднімаючись за якусь хвилину сходами, почула приглушений зойк і побачила, як зблідла Джейн притьмом вискакує з ванної і гримає за собою дверима.

— Ой лишенько! — розсміялася Айві. — Треба було вас попередити. Ну, нічого, зараз ми його звідти витуримо, — і, поставивши тацю з чаєм на підлогу, рушила до ванної.

— А він вас не… зачепить? — пробелькотіла Джейн.

— Де там, він у нас цілком безпечний, — запевнила Айві. — Тільки-от зрушити його з місця не так уже й просто… тобто не так просто для нас із вами, бо якби сюди нагодилася панна Айронвуд чи господар, то він би швиденько звідти чкурнув…

На цих словах вона відчинила двері — за ними біля ванни сидів навпочіпки величезний бурий ведмідь з крихітними оченятами й чималим опасистим черевцем. Айві довгенько вичитувала його й ганила, вмовляла і навіть вгостила кількома штурханцями, а він знай невдоволено пихтів і сопів, аж доки врешті-решт не підвівся і страшенно повільно не посунув із ванної в коридор.

— Ти б краще вийшов надвір та трохи порухався, лежебоко, — не вгавала Айві. — І не соромно тобі людей лякати?.. Не бійтесь, пані Стадок, він у нас зовсім ручний. Хочете його погладити? Ану, ходіть-но сюди, Пане Бультитюде, поздоровкайтеся з панею.

Джейн невпевнено простягнула руку, та Пан Бультитюд був явно не в гуморі і не звернув на неї жоднісінької уваги. Він проминув її, пройшов ще кілька кроків, а тоді цілком несподівано всівся долі просто посеред коридору. Посуд на таці у Джейн під ногами задзеленчав, а внизу всі точно вже здогадалися, що то Пан Бультитюд вирішив трохи перепочити.

— Він що, отак гуляє по цілому будинку? Думаєте, це безпечно? — розгублено запитала Джейн.

— Пані Стадок, навіть якби господар захотів привести в дім тигра, то й тоді це було б цілком безпечно, — заявила Айві, і в голосі у неї прозвучали врочисті нотки. — Уміє він поводитися з тваринами… ото поговорить з ними, знаєте, по-своєму, і все, вони вже й оком на вас не поведуть, можете з них хоч мотузки сукати. Та й з нами вміє… ну, ви самі побачите.

— Якби ви були такі ласкаві віднести чай до мене в кімнату… — трохи прохолодно мовила Джейн.

— Звісно, — сказала Айві, спершись об одвірок, — ви могли б приймати ванну і в товаристві Пана Бультитюда… та тільки він такий великий і все-все розуміє, ну геть-чисто тобі людина… не знаю, чи це було б пристойно.

Джейн взялася за клямку.

— Добре, то я вас залишу, — мовила Айві, все ще не рухаючись з місця.

— Дякую, — сказала Джейн.

— Граєте все, що треба?

— Так, усе.

— То я пішла, — Айві начеб уже й справді зібралася йти, проте тут-таки знову повернулася до Джейн і додала: — Ми всі внизу на кухні: і матінка Дімбл, і я, і всі решта.

— О, то й пані Дімбл тут? — запитала Джейн, легенько наголосивши на слові «пані».

— Тут усі звуть її матінкою Дімбл, — сказала Айві. — Я певна, вона нічого не матиме проти, якщо й ви її так називатимете. Справді, якщо подумати, то веселенький у нас тут дім… але за день-два звикнете, от побачите. Гаразд, то я пішла, а ви не баріться, бо чай охолоне… І взагалі, я б на вашому місці ванну не приймала, доки ті опіки не позагоюються.

Помившись, одягнувшись і зачесавшись — хоч щітка до волосся і дзеркало тут були доволі дивні, — Джейн вирушила на пошуки інших мешканців маєтку. У довгому коридорі панувала тиша — зимового пополудня така тиша буває в цілому світі хіба на горішніх поверхах великого дому. Вона дійшла до місця, де один коридор перетинався з іншим, і тут почула якісь глухі удари, розділені нерівномірними проміжками часу. Зиркнула праворуч: там коридор закінчувався еркером, а зі стелі звисала боксерська груша, яку раз по раз меланхолійно лупцював, стоячи на задніх лапах, Пан Бультитюд. Джейн розважливо вирішила звернути ліворуч і невдовзі натрапила на сходи, що вели вниз, у просторий вестибюль; світло лилося туди і з вікон, і з каміна, де палахкотіло яскраве полум’я. Навпроти починалися інші сходи, що виходили нагорі у тінисте приміщення, звідки, либонь, можна було потрапити до покоїв господаря. Від усього тут віяло якоюсь врочистістю, і Джейн ішла донизу ледь не навшпиньки; чи не вперше їй напрочуд ясно пригадалися останні хвилини у блакитній кімнаті і те дивовижне відчуття, якого довелося тоді зазнати. Опинившись внизу, вона відразу збагнула, куди йти далі, й, орієнтуючись на голоси, зійшла ще на два східці нижче, проминула опудало щуки у скляному футлярі, великий старовинний годинник і ввійшла до кухні.

У чималій печі весело потріскували дрова; відблиски падали на пані Дімбл, яка сиділа в кріслі біля столу і чистила овочі. Айві Меґз із Камілою поралися біля плити — в печі тут, очевидно, не готували, — а в інших дверях, за якими, безперечно, була посудомийня, стояв, витираючи руки, високий сивоголовий чоловік в гумових чоботях. Виглядало на те, що він допіру працював у саду.

— Заходьте, Джейн, — привіталася матінка Дімбл. — Ми й так не дамо вам сьогодні нічого робити, то просто сідайте собі ось тут біля столу, посидимо собі, побалакаємо. Це — пан МакФі, хоч, як по правді, сьогодні він тут бути не повинен. Ну, та все одно треба вам його відрекомендувати.

Пан МакФі старанно витер руки, повісив рушник на гачок за дверима, а тоді підійшов до Джейн, доволі церемонно вклонився і простягнув їй руку. Долоня в нього була велика і шорстка, а обличчя — проникливе, з чітко окресленими рисами.

— Дуже радий запізнатися з вами, пані Стадок, — мовив він. Джейн здалося, що говорить МакФі з шотландським акцентом, та насправді вимова у нього була ольстерська.

— Не вірте жодному слову, Джейн, — посміхнулася матінка Дімбл. — Він тут ваш перший ворог, бо не йме віри вашим снам.

— Пані Дімбл, — сказав МакФі, — я ж уже не раз пояснював вам різницю між особистою довірою до когось і вірогідністю, якщо дозволите, певних свідчень. Перша належить до царини психології…

— А від другої тільки світом нудиш, — докинула матінка Дімбл.

— Не звертайте на неї уваги, пані Стадок, — мовив МакФі. — Я й справді дуже радий вітати вас тут, у нас. А те, що я не раз вважав своїм обов’язком наголосити на необхідності проведення суто наукових експериментів, які підтвердили б або спростували вірогідність всього того, що ви бачите у своїх снах, жодним чином не торкається вас особисто.

— Звісно, — не надто впевнено, навіть трохи розгублено погодилася Джейн. — Ви маєте право на власну думку…

Жінки розсміялися, а МакФі відповів, трохи підвищивши голос:

— Пані Стадок, у мене немає думок із того чи іншого… зрештою, з будь-якого приводу. Мені вистачає фактів та їхніх наслідків — і все. Якби люди висловлювали поменше думок, — на останньому слові він невдоволено поморщився, — то на світі говорили б і друкували набагато менше всіляких нісенітниць.

— Цікаво, а кого ж це в нас у домі найбільше чути? — озвалася Айві Меґз (Джейн це трохи здивувало).

МакФі незворушно глянув на неї, а тоді витягнув із кишені маленьку олов’яну табакерку і видобув звідтіля пучку тютюну.

— Чого ви взагалі тут шукаєте? — не вгавала Айві. — Сьогодні жіночий день, забули?

— Я тільки хотів запитати, чи не залишили ви мені трохи чаю…

— А вчасно не можна було прийти? — поцікавилася Айві. Джейн подумала, що вона говорить із МакФі тим же тоном, яким недавно розмовляла з ведмедем.

— Зайнятий був, — виправдовувався ольстерець, сідаючи до столу. — Прополював селеру Жінки, звичайно, багато на чому знаються зовсім не зле, але до городу їх краще не підпускати…

— Що означає — «жіночий день»? — запитала Джейн у матінки Дімбл.

— У нас тут немає прислуги, — пояснила та, — ми все робимо самі. Працюємо по черзі: одного дня — жінки, наступного — чоловіки… Даруйте? Ні, це дуже розумний устрій. Бачите, господар вважає, що чоловікам і жінкам не варто поратися по господарству разом — неодмінно посваряться. І знаєте, щось у тому таки є. Звісно, коли тут порядкують чоловіки, ми намагаємось не надто прискіпуватися… але загалом у них все виходить дуже непогано.

— Але чого б ото взагалі сваритися? — здивувалася Джейн.

— Ну, розумієте, просто у чоловіків і в жінок, скажімо, трохи відмінні методи. Чоловіки, бачте, не вміють допомагати, коли ви щось робите. Якщо треба, вони самі все зроблять, але просто допомагати — ні, це не для них, вони відразу дратуються, і те їм не так, і се їм не так…

— Основна проблема співпраці між представниками різних статей полягає у тому, що жінки говорять, не вживаючи іменників, — заявив МакФі. — От, наприклад, працюють на кухні двоє чоловіків, і один із них каже іншому: «Постав цю миску у більшу миску, вона на верхній полиці у зеленому креденсі». Все ясно, правда? А як скаже жінка? «Постав це у те он туди». А коли ви перепитаєте: «Куди-куди?», відповість: «Таж туди, куди ж іще?!», і потім ще й дивуватиметься, мовляв, це ж треба бути таким недотепою.

— Ось ваш чай, — сказала Айві, — і шматок пирога вам зараз принесу, хоч ви на це й не заслужили. А поїсте — йдіть собі нагору і балакайте там про свої іменники.

— Не про іменники, а за допомогою іменників, — поправив її Мак-Фі, але вона вже вийшла. Джейн, скориставшись нагодою, нахилилася до матінки Дімбл і тихо сказала:

— Пані Меґз почувається тут, як удома.

— Вона і є тут удома, люба.

— Хочете сказати, вона тут прислуговує?

— Ну, не більше, ніж будь-хто інший у цьому домі. Ви ж знаєте, вона втратила будинок. Їй просто ніде більше подітися.

— Тобто господар просто її тут притулив?

— Ну звісно. А чому ви питаєте?

— Ну… не знаю… Мені, мабуть, трохи дивно, що вона отак просто називає вас матінкою Дімбл. Сподіваюсь, це не звучить надто по-снобськи…

— Ви забуваєте, що господар притулив тут не тільки Айві, але й нас із Сесілом.

— Жартуєте?

— Анітрохи. Айві і ми з Сесілом тут тому, що нас викинули з власних осель, нам просто ніде більше жити. Принаймні, нам із Айві. З Сесілом усе трохи інакше.

— А господар знає, що пані Меґз так із усіма тут говорить?

— Люба моя, тільки не питайте мене, що знає і чого не знає господар…

— Розумієте, коли ми розмовляли, він сказав, що не варто надавати надто великого значення рівності. Натомість у домі в нього, здається, все дуже демократично…

— Я ніколи й не намагаюся зрозуміти все, що наш господар говорить з цього приводу, — зізналася матінка Дімбл. — Можливо, він мав на увазі духовну рівність — а ви ж не вважаєте себе духовно вищою за Айві, правда? — або говорив про шлюб.

— А його погляди на шлюб ви розумієте?

— Люба Джейн, наш господар — чоловік дуже розумний, та все ж він, зрештою, чоловік, до того ж — неодружений. Коли він розмірковує про шлюб чи переповідає думки своїх очільників, я іноді думаю собі: навіщо стільки гучних слів, адже все так просто і само собою зрозуміло, що тут і говорити нема про що. Та в наш час, мабуть, багатьом жінкам, особливо молодим, усе ж корисно це послухати.

— Здається, і такі жінки не мають з цього великої користі…

— Напевне, я тут не надто справедлива. Нам було легше. Нас виховували на молитовнику й оповідках із щасливим кінцем. Ми завжди були готові любити, поважати і слухатися, і займалися рахунками, і носили спідниці, і любили вальси…

— Вальси такі гарні, — озвалася Айві Меґз, яка щойно повернулася до кухні із шматком пирога для МакФі, — такі старовинні…

Тут відчинилися двері, і з коридора почувся голос: «Ну, то заходь, якщо заходиш». Відтак усередину впурхнула дуже гарна з себе галка, за нею ввалився Пан Бультитюд, а останнім увійшов Артур Деністон.

— Артуре, я ж просила тебе не приводити сюди того ведмедя, коли ми куховаримо, — обурилася Айві. Тим часом Пан Бультитюд, який, очевидно, і сам не був певен, як прийме його товариство, тихенько — принаймні, так йому здавалося, — продибуляв через усеньку кухню і всівся на підлогу просто за кріслом матінки Дімбл.

— Щойно повернувся доктор Дімбл, але відразу пішов до господаря, — повідомив Деністон. — Вони чекають і вас, МакФі.

З

Того дня Марк зійшов до сніданку у напрочуд гарному гуморі. Особи втаємничені вважали, що заворушення пройшли дуже вдало, а в ранкових газетах уже з’явилися його статті. Ще більше він утішився, коли випадково почув, що говорять про це Стіл із Косером; судячи з їхніх слів, вони ні сном ні духом не підозрювали, що всю ту колотнечу було підстроєно, а ще менше — хто описав усе те в газетах. Узагалі цілий той ранок минув просто чудово. Марк уже встиг перекинутися кількома фразами з Фростом, Феєю і навіть із самим Візером; говорили про майбутнє Еджстоу, й усі сходилися на тому, що тепер уряд не зможе знехтувати висловленою в пресі ледь не одностайною думкою народу і просто змушений буде на якийсь час передати місто під контроль інститутської поліції. В Еджстоу, очевидно, запровадять надзвичайний стан і всю владу віддадуть тимчасовому керівникові з широкими повноваженнями. Найкраще на цю роль підходив Фіверстоун: як член парламенту, він представляв державу, як член Бректонського коледжу — університет, а як член HIKE — інститут. Таким чином, в його особі поєднувалися всі ті сторони, між якими інакше рано чи пізно неодмінно дійшло б до зіткнення; Марку здавалося, що присвячені цій темі статті, які мали бути готові до вечора, напишуться мало не самі собою. Але й це ще було не все. З розмови випливало, що призначення Фіверстоуна на таку посаду має подвійну мету, адже з часом, коли ненависть до інституту сягне критичної межі, лордом можна буде пожертвувати. Прямо про це, звичайно, не говорилося, але Маркові стало зрозуміло, що навіть Фіверстоун не належить уже до когорти «обраних». Фея зронила: «Ех, старий Дік… що з нього візьмеш, він же просто політик та й годі», а Візер, скрушно зітхаючи, зізнався, що на початку їхньої діяльності лордові здібності приносили, либонь, більше плодів, ніж тепер, коли вони вступають у зовсім нову фазу. Марк не мав жодного наміру «підсиджувати» Фіверстоуна, ба більше, взагалі не замислювався над тим, чи треба того «підсиджувати», але тепер, коли він збагнув, про що йдеться, загальна атмосфера у тісному колі співрозмовників видалася йому ще приємнішою. Приємно було й «вийти» нарешті на Фроста (так він це подумки окреслив). Досвід підказував йому, що майже в кожній організації є на перший погляд сіра, геть непримітна людина — принаймні, такою вона видається різній дрібноті, — до якої насправді сходяться всі ниті і на якій великою мірою усе й тримається. Звісно, Марку не до вподоби були якісь по-риб’ячому холодні й слизькі манери Фроста, а правильні риси його обличчя навіть викликали огиду, проте кожне слово цього чоловіка — говорив він, до речі, зовсім мало — влучало просто в ціль, і розмовами з ним Марк по-справжньому насолоджувався. Та й узагалі для нього задоволення від спілкування дедалі менше залежало від того, подобався йому співрозмовник чи ні; він став усвідомлювати це ще тоді, коли долучився в коледжі до «прогресистів», і вважав ознакою зрілості.

Візер поводився надзвичайно люб’язно; наприкінці розмови він відвів Марка вбік і почав батьківським тоном розводитися про те, яке важливе завдання на того покладене, а тоді поцікавився, як почувається Маркова дружина, бо сподівався, що чутки про те, буцім вона страждає від… е-е… нервового розладу, не відповідають істині.

«Як, біс його бери, він про це довідався?» — думав Марк, а Візер тим часом продовжував:

— Знаєте, мені тут спало на думку, що зважаючи на те, яку відповідальну роботу ви тепер виконуєте, не маючи відтак змоги перебувати вдома стільки, скільки потрібно за таких обставин, ми могли б… зауважте, я говорю зараз цілком неформально… словом, ми всі були б раді вітати вашу дружину тут, у нас.

Досі Марк і не підозрював, що де-де, а в Белбері йому хочеться бачити Джейн найменше. Багато чого вона тут просто не зрозуміла б: і чому він стільки п’є — це поступово входило у звичку, — і… ох, та всього, геть усього, що діялося в Белбері з ранку до ночі. До честі Джейн (та й самого Марка теж), він навіть уявити собі не міг, щоб вона почула бодай одну з тих сотень довших і коротших розмов, з яких великою мірою і складалося життя в інституті. За її присутності навіть сміх, що вряди-годи лунав у колі «обраних», зробився би якимсь примарним і зовсім пустопорожнім; те, що зараз видавалося простим і розважливим підходом до дійсності, його дружина однозначно розцінила б як лицемірство, обмовляння і підлабузнювання, а за нею до такої думки неодмінно схилився б і сам Марк. Словом, присутність Джейн у Белбері перетворила б усе середовище HIKE на достоту жалюгідний обшар, вмить викрила б непристойність і підлість, які були тут цілком звичним явищем. Марка ледь не занудило від самої думки про те, що довелося б, мабуть, учити Джейн підмазуватися до Візера чи підігрувати Феї. Він багатослівно подякував, так нічого конкретно і не відповівши, а тоді вибачився і постарався чимшвидше забратися геть.

Коли під вечір Марк зійшов униз випити чаю, Фея підійшла до нього, оперлася на спинку крісла і сказала йому на вухо:

— Цього разу ти таки догрався, Стадоку!

— А що таке? — здивувався Марк.

— От і мені цікаво, що з тобою таке, Стадоку. Ти що, постановив собі навмисне дратувати Візера? Тоді мусиш добре усвідомити, що це гра дуже небезпечна.

— Та про що ви?

— Ми всі тут заради тебе зі шкури пнемося, щоб задобрити старого, сьогодні зранку вже думаємо: ну, все, вдалося. Він уже збирався зарахувати тебе у штат, на те місце, про яке йшлося з самого початку, і без усіляких випробувальних термінів. Словом, усе гладесенько-рівнесенько, аж тут на тобі: п’ять хвилин поговорили — і кінець, роби що хочеш. Знаєш, я вже починаю думати, що тобі просто якоїсь клепки в голові бракує.

— Але що йому цього разу не сподобалося?

— Ну, це вже тобі має бути видніше! Він щось говорив про твою дружину, про те, що ти міг би запросити її сюди?

— Говорив. То й що?

— А ти йому що відповів?

— Сказав, щоб він цим не переймався… подякував, ясна річ, і все таке.

Фея присвиснула.

— Невже ти не бачиш, золотце, — мовила вона, легенько постукавши його по голові кісточками пальців, — що це було найгірше з усього, що ти міг придумати? Він же пішов задля тебе на неймовірну поступку, тут ще ніколи нікому такого не пропонували. А ти взяв і відмахнувся від нього. Тепер старий ходить і знай бубонить собі під ніс, що йому не довіряють, що він почувається «ображеним» — а це означає, що дуже скоро «ображеним» буде почуватися ще хтось! Словом, він вважає твою відмову свідченням того, що насправді ти тут не прижився.

— Але ж це повна дурня! Тобто…

— Слухай, ну чому ти не сказав йому, що привезеш дружину?

— Мені здається, це моя справа.

— Ти що, не хочеш, щоб вона до тебе приїхала? Щось ти не надто добре ставишся до своєї дружиноньки, Стадоку… А мені казали, що вона дуже навіть гарненька.

Цієї миті трохи віддалік забовваніла постать Візера, який повільним кроком прямував у їхньому напрямку, тож розмову довелося припинити.

За обідом Марк опинився поруч із Філострато. Інших членів «обраного» гурту поблизу не було видно, а італієць був у доброму гуморі і рот у нього не закривався. Щойно він наказав зрізати кілька гарних буків, що росли на території маєтку.

— А навіщо, професоре? — поцікавився один із співробітників інституту, на прізвище Вінтер, що сидів навпроти. — Вони ж досить далеко від будинку, шкоди від них жодної… Та й узагалі, дерева мені до вподоби.

— Так, — відповів Філострато, — садові дерева справді гарні. Але не дикі. Ви ж садите у себе в саду троянди, а не шипшину. Взагалі, лісові дерева — це бур’ян. Проте, скажу я вам, мені таки пощастило якось побачити цивілізоване дерево… Було це в Персії, а посадив те дерево французький аташе. Місцина там пустельна, інших дерев немає, тож він звелів встромити в землю дерево з металу. Звісно, зроблене воно було абияк, примітивно — та якщо його вдосконалити? Виготовити з легкого металу, скажімо, з алюмінію, надати природного вигляду…

— Все одно воно б дуже відрізнялося від справжнього дерева, — сказав Вінтер.

— Але жподумайте про переваги! Вам набридло, що воно стоїть на одному місці — двоє робітників легко перенесуть його куди вам заманеться. Поза тим, воно ніколи не загине; з нього не опадає листя і не сиплються галузки, птахи не в’ють на ньому гнізда, ні тобі гною, ні сміття…

— Гм, мати парочку таких деревцят було б навіть цікаво…

— Чому ж «парочку»? Згоден, наразі ліси нам потрібні задля повітря, але скоро, думаю, ми винайдемо спосіб відтворювати атмосферу штучно, і навіщо нам тоді ліси? Гадаю, такі-от металеві дерева вкриють невдовзі по тому цілу Землю. Ми просто очистимо планету.

— Ви хочете сказати, — перепитав інший співробітник на ім’я Ґаулд, — що рослинності не буде взагалі?

— Власне. Ви ж голите бороду — і навіть щодня, як це заведено в Англії. Так само ми поголимо колись цілу планету.

— А як же тоді птахи?

— Навіщо нам птахи? На штучні дерева я посадив би штучних птахів і вмикав би їх з будинку, щоб поспівали. Набридло слухати — пішов і вимкнув. Подумайте знову ж таки про переваги: ні пір’я, ні гнізд, ні яєць, ні посліду.

— Схоже, ви взагалі збираєтесь знищити будь-яке органічне життя, — зауважив Марк.

— Чому б і ні? Зрештою, цього вимагає елементарна гігієна. Послухайте, друзі, коли ви в саду піднімаєте з землі яблуко і бачите, що воно наполовину зогниле, а всередині аж роїться оте ваше органічне життя, то хіба не викидаєте його тієї ж миті геть зі словами: «Бр-р-р, та воно ж як живе»?

— Цікаво, — пробурмотів Вінтер.

— Зрештою, це ж ви, англійці, терпіти не можете жодних проявів того ж таки органічного життя на своєму тілі, хіба ні? Адже це ви взяли собі за правило щодня приймати ванну.

— Правда ваша.

— А що ви називаєте брудом? Хіба це не продукти органічного життя? Мінерали, відверто кажучи, справжнього бруду не породжують; справжній бруд — піт, слина, інші виділення — походить від організмів. Хіба ж сама ідея чистоти не служить цьому наглядним прикладом? Відтак виходить, що нечисте й органічне — поняття тотожні.

— До чого ви хилите, професоре? — запитав Ґаулд. — Врешті-решт, ми й самі — організми.

— Власне! У цьому й суть. В людині органічне життя породило розум, а отже — виконало свою функцію. Більше воно нам не потрібне. Нам більше не потрібен світ, на поверхні якого те органічне життя аж кишить, вкриває його, немов пліснява, суцільним шаром, де все ворушиться, росте, парується і загниває… Всього цього треба позбутися. Крок за кроком, ясна річ; поступово ми з’ясуємо, як цього досягнути. Навчимося робити свій розум дедалі менш залежним від тіла; навчимося живити тіло безпосередньо хімічними елементами, щоб не треба було більше напихати його плоттю мертвої звірини і різними бур’янами. Навчимося відтворювати собі подібних без злягання.

— Ну, в цьому радості небагато, — посміхнувся Вінтер.

— Друже мій, але ж цієї, як ви кажете, радості, у відтворенні потомства вже майже не залишилося; ця ваша радість взагалі потроху відмирає. Звісно, ви так не думаєте, але подивіться на ваших жінок: шестеро з десяти — фригідні, хіба ні? От бачите?! Сама природа починає позбуватися анахронізмів, і коли вона відкине їх повністю, тоді й стане можливою справжня цивілізація. Якби ви жили на селі, то дійшли б цього висновку швидше. Ніхто ж не стане орати биком чи жеребцем; тут потрібен радше віл чи мерин. Словом, доки існує стать, доти не буде ні миру, ні порядку, ні дисципліни. Коли людина кінець кінцем позбудеться розрізнення за статтю, тоді тією людиною нарешті можна буде нормально керувати.

Тим часом обід добіг кінця, і Філострато, встаючи з-за столу, шепнув Маркові:

— Я б не радив вам потикатися сьогодні до бібліотеки — ви… е-е… в немилості, розумієте? Ходімо краще до мене, побалакаємо.

Марк трохи здивувався, але підвівся і подався за ним, радіючи, що попри нові непорозуміння з Візером італієць все ж залишився йому другом. У Філостратовому кабінеті на другому поверсі Марк всівся біля каміна, господар натомість заходився міряти кімнату кроками з одного кутка в інший.

— Дуже мені прикро, мій молодий друже, — почав професор, — що ви знову зіпсували собі стосунки з Візером. Це треба припинити, чуєте? Якщо він хоче, щоб ви привезли сюди дружину, то чому б вам її не привезти?

— Послухайте, — мовив Марк, — я й подумати не міг, що це має для нього таке велике значення. Мені здавалося, що з його боку це просто вияв уваги та й годі.

Небажання бачити Джейн у Белбері у нього не те щоб зникло, воно радше притупилося; причиною тому було і випите за обідом вино, і гострий біль, який пронизував його при думці про те, що йому загрожує відлучення від «бібліотечного» гуртка.

— Само по собі це не має значення, — сказав Філострато. — Але в мене є підстави вважати, що цього хоче не стільки Візер, скільки сам глава.

— Глава? Ви про Джулза? — здивовано перепитав Марк. — Я думав, він керує тут суто номінально… І що йому до того, привезу я сюди дружину чи ні?

— Це зовсім не так, — заперечив Філострато. — Глава у нас аж ніяк не номінальний.

Тон, яким було сказано ці слова, видався Маркові трохи дивним. На якусь хвилю в кабінеті запала тиша.

— Те, про що я говорив за обідом, — щира правда, — озвався нарешті Філострато.

— Але яке діло Джулзу до моєї дружини? — знову запитав Марк.

— До чого тут Джулз? — відповів питанням на питання Філострато. — Повторюю: все, що я сказав за обідом, — правда. Ми справді творимо ідеально чистий світ, де буде тільки чистий розум і чисті мінерали — більше нічого. Що найсильніше ображає людську гідність? Народження, розмноження і смерть. А якщо ми вже впритул наблизилися до відкриття, яке дозволить розумові існувати поза ними?

Марк дивився на італійця широко розплющеними очима: той поводився так дивно і городив такі нісенітниці, що легко можна було повірити, буцім він не зовсім нормальний або, принаймні, не зовсім тверезий.

— Ваша дружина мене абсолютно не обходить, — вів далі Філострато. — Справді, яке мені діло до чиїхось дружин? У мене все це взагалі не викликає нічого, крім огиди. Але якщо для них так важливо, щоб вона сюди приїхала… Бачите, друже, вся суть, властиво, в тому, чи маєте ви намір стати одним із нас.

— Я не зовсім розумію… — завагався Марк.

— Якщо ви хочете залишатися простим найманцем, то, боюсь, зайшли вже надто далеко. Словом, пане Стадок, ви зараз на роздоріжжі. Якщо спробуєте повернути назад, то вас можуть спіткати такі ж неприємності, як того старого дурня Гінджеста. Приєднаєтесь до нас — і вам до ніг ляже цілий світ… та що це я кажу — цілий усесвіт.

— Звісно, я хочу бути з вами, — сказав Марк. Його охоплювало дедалі сильніше хвилювання.

— Глава вважає, що ви не можете стати одним із нас, доки не привезете сюди дружину. Він хоче, щоб ви і все, що ви вважаєте своїм, належало йому цілком і повністю — або ніяк. Отже, ваша дружина теж мусить приїхати сюди і приєднатися до нас.

Останні слова італійця подіяли на Марка так, ніби йому на голову вилили раптом відро холодної води. І все ж… сидячи біля каміна в цьому кабінеті й дивлячись просто в маленькі, блискучі очі професора, який свердлив його пильним поглядом, він ніяк не міг зосередитися на думці про Джейн.

— Глава сам вам це скаже, — мовив зненацька Філострато..

— Хіба Джулз тут? — спантеличено спитав Марк.

Замість відповіді італієць раптом рвучко повернувся до вікна й одним рухом — аж зашурхотіло — розсунув штори, а тоді вимкнув світло. Туман надворі розвіявся; натомість здійнявся вітер. По небу прудко бігли невеликі хмаринки, мерехтливі зірки то з’являлися, то зникали, а панував над усім цим повний місяць — Марк ще ніколи не бачив його таким яскравим. Крізь швидкоплинні хмари він котився, наче чималий сріблястий м’яч. Кабінет залило бліде, безживне світло.

— Ось він — світ істинної чистоти, хіба ж ні? — сказав Філострато, вказуючи на місяць. — Тисячі квадратних миль голого каменю — ні тобі травинки, ні билинки, ні пилинки. Навіть повітря там немає, а відтак — жодного розпаду і гниття. Чи замислювалися ви коли-небудь, що сталося б, якби туди потрапила людина? Вершини тамтешніх гір — то справжні піки, гострі, наче голка; такий пік увійшов би вам у долоню, як ніж у масло. Гори — високі як Гімалаї і прямовисні як стіна — відкидають чорну як смола тінь, де панує лютий мороз. Та варто ступити один-єдиний крок поза ту тінь — і ви опинитесь на скелястій поверхні, розпеченій до сотень градусів, у світлі такому яскравому, що очі не витримають у ньому й частки секунди. Звісно, вас чекає там миттєва смерть, але й тоді ви через кілька секунд перетворитесь не на тлін, а на купку попелу — чистого, білого попелу. І зауважте, там немає навіть вітру, який міг би той попіл розвіяти. Кожна щонайдрібніша порошинка у тій купці залишиться лежати на своєму місці, там, де вас спіткала смерть, аж до кінця світу… хоч це твердження, мабуть, доволі безглузде, бо ж усесвіт, ясна річ, ніякого кінця не матиме.

— Справді… мертвий світ, — пробурмотів Марк, пильно вдивляючись у місяць.

— Аж ніяк! — несподівано заперечив Філострато. Він підійшов упритул до Марка і говорив тепер майже пошепки — шелестким, якимсь кажанячим шепотом, який властивий людям, від природи наділеним високим голосом. — Аж ніяк! Там є життя.

— Хіба це доведено? — здивувався Марк.

— Так. Розумне життя — всередині, під поверхнею. Велика, чиста раса, яка у своєму поступі сягнула значно далі, ніж ми. Вони очистили свій світ, майже позбулися органічного буття… ось на кого нам треба рівнятися.

— Але як?..

— Їм не треба ні народжуватися, ні розмножуватися, ні помирати; там це робить тільки, скажімо, простолюд — місцеві покидьки, якщо хочете. Панівна ж верства живе вічно. Її інтелект не зникає; вони можуть штучно підтримувати у ньому життя після того, як позбуваються органічного тіла… таке-от чудо прикладної біохімії. Їм не потрібна органічна їжа. Ви розумієте? Вони майже вільні від природи, пов’язані з нею тільки одною-єдиною тонесенькою ниточкою…

— Ви хочете сказати, що все це, — Марк показав на рябе кружало місяця за вікном, — діло їхніх рук?

— Чому б і ні? Якщо цілком позбутися рослинності, то невдовзі зникне і повітря, і вода.

— Але навіщо?

— Мета одна — гігієна. Навіщо їм світ, де аж кишать всілякі організми? Один із цих організмів не подобається їм особливо… Розумієте, нам видно зараз не всю місячну поверхню. Там усе ще є мешканці — примітивні дикуни. На тому, невидимому боці ми побачили б велику брудну пляму, де ще збереглася вода, повітря і ліси, а з ними — мікроби і смерть. Але розумна раса крок за кроком очищує місяць від усього того бруду, дезінфікує його. Дикуни чинять запеклий опір: і на поверхні, і під землею, у глибоких печерах та тунелях, постійно точиться жорстока війна. Та розум поступово бере гору; якби ми мали можливість бачити ту невидиму для нас половину місяця, то спостерігали б, як рік у рік площа чистої скелястої поверхні — такої, як оце перед нами, — зростає, а та тьмяна синьо-зелена пляма органічного життя зменшується, ніби хтось чистить великий срібний таріль.

— Але звідки ви…

— Про це ви дізнаєтесь іншим разом. У нашого глави чимало різних джерел інформації. Зараз я розповідаю вам усе це тільки для того, щоб розпалити у вас натхнення, щоб ви знали — це можна зробити і ми це зробимо. Наш інститут має на меті щось набагато більше, ніж, наприклад, вирішення житлової проблеми, вакцинацію від різних хворіб, винайдення швидших потягів чи лікування людей від раку. Ми збираємося подолати саму смерть чи, якщо хочете, органічне життя — це поняття тотожні. Наша мета — вивести з кокона органічного життя, де розум провів своє дитинство, нову людину — безсмертну, визволену з тенет природи. Властиво, природа була тією драбиною, за допомогою якої ми піднімалися дедалі вище і вище; тепер же настав час цю драбину відштовхнути, бо вона вже нам тільки заважає.

— Ви думаєте, що колись вдасться знайти спосіб підтримувати життя розуму без тіла?

— Ми вже почали. Наш глава…

— Продовжуйте, продовжуйте, — поквапив професора Марк. Серце у нього калатало так сильно, що він геть забув і про Джейн, і про Візера. Нарешті мова зайшла про щось справді варте уваги…

— Наш глава вже пережив смерть. Сьогодні ви самі з ним познайомитесь.

— Джулз помер?

— Та до чого тут Джулз? Він не є нашим главою.

— Тоді хто ж це?

Цієї миті у двері постукали, і хтось, не чекаючи відповіді, увійшов до кабінету. То був Стрейк.

— Ну що, наш юний друг готовий? — поцікавився він.

— Авжеж. Ви ж готові, пане Стадок, чи не так?

— Отже, ви йому все пояснили? — запитав Стрейк. Він повернувся до Марка, і той у навдивовижу яскравому, холодному місячному світлі розгледів навіть глибокі зморшки, що темними пругами залягли в нього на чолі.

— Ви твердо вирішили до нас приєднатися, молодий чоловіче? — поспитав Стрейк. — Пам’ятайте: якщо вже візьметеся за плуг, вороття назад не буде. І жодних застережень чи умов — тут таке не проходить. Глава послав по вас, розумієте? Сам глава! Ви побачите того, хто був убитий — та все ж живий. Описане в Біблії воскресіння Ісуса було символом; зараз ви побачите, що саме воно символізувало. Справжня Людина нарешті серед нас — маємо присягнути їй на вірність.

— Та про що це ви, чорт забирай?! — від напруги у Марка зірвався голос, і він зумів видобути з себе лише якийсь химерний хрипкий окрик.

— Наш колега має рацію, — підтримав Стрейка Філострато. — Глава — перший із породи нових людей, адже йому першому вдалося вийти за межі тваринного життя. З погляду природи він мертвий; якби природі дали вступити у свої права, його мозок уже давно гнив би в могилі. Але не мине й години, як ви постанете перед ним, і, між нами кажучи, скоритеся йому, не вагаючись.

— Але хто ж це такий? — вражено запитав Марк.

— Франсуа Алькасан, — відповів Філострато.

— Той, якого стратили? — приголомшено прошепотів Марк. Обидва його співрозмовники ствердно кивнули. Їхні обличчя біліли зовсім поруч; у тому примарному світлі складалося враження, наче просто у повітрі біля нього висять дві нерухомі маски.

— Вам страшно? — озвався Філострато. — Нічого, ви цей страх подолаєте. Ми пропонуємо вам стати одним із нас. Справді, якби ви до нас не належали, якби були лишень одним із усіх тих покидьків, то мали б усі підстави боятися. Це початок нової, всеосяжної влади. Він — безсмертний, отже, ми взяли гору над часом. До речі, простір ми теж подолали: один із членів нашого товариства вже побував у космосі. Правда, його зрадили і вбили, а записи, які він залишив, надто недоладні, нам ще не вдалося в них розібратися і відбудувати космічний корабель. Та на все свій час.

— Чоловік безсмертний і всюдисущий зійде на престол усесвіту, — прорік Стрейк. — Саме про це йдеться в усіх пророцтвах.

— Спочатку, звісно, владу буде зосереджено в руках невеликої групи людей, — зауважив італієць. — В руках у тих, кого буде обрано для вічного життя.

— А потім нею поділяться з усіма? — спитав Марк.

— Ні, — заперечив Філострато, — потім вона перейде до когось одного. Послухайте, друже мій, ви ж не дурень, правда? Всі ці балачки про владу людини над природою — маю на увазі, людини абстрактної, — то пожива для різних покидьків, не більше. Ви знаєте так само, як і я, що влада людини над природою означає насправді владу одних людей над іншими за допомогою природи. Людина з великої літери — то просто абстракція. Такої людини не існує, натомість є люди. Тож всемогутньою стане не Людина, а людина, якась одна конкретна людина. Алькасан, наш теперішній глава — це тільки, якщо дозволите, перший начерк. На завершальній стадії, коли все буде доведено до досконалості, на його місці може опинитися і хтось інший. Можливо, то будете ви, можливо — я.

— Гряде цар, — підхопив Стрейк, — який вершитиме справедливість на землі і право на небі. Ви, ясна річ, вважали все це просто міфами. Через усі ті байки, що їх нагромаджено довкола поняття «Син Чоловічий», ви думали, що насправді неможливо, аби якесь одне дитя людського роду здобуло повну, абсолютно безмежну владу над цілим усесвітом. Та ви помилялися — це таки можливо.

— Не розумію, нічого не розумію, — бурмотів Марк.

— Нічого складного тут немає, — мовив Філострато. — Ми знайшли спосіб підтримувати життя в мертвих. Алькасан був дуже розумною людиною, а тепер, здобувши вічне життя, він день у день стає ще розумнішим. Згодом ми створимо для нього кращі умови — тепер, мушу визнати, його існування навряд чи надто комфортне. Пізніше робитимемо це існування для одних приємним, для інших — не дуже. Адже життя у мертвих можна підтримувати незалежно від того, подобається їм це чи ні. Той, хто стане врешті-решт володарем усесвіту, зможе дарувати таке життя кожному, кому забажає. Відмовитися від цього дарунка не вдасться нікому.

— Бачите, — докинув Стрейк, — те, чому навчала вас у дитинстві мати, виявляється, суща правда. Бог даруватиме одним вічне блаженство, іншим — вічні муки.

— Бог? — перепитав Марк. — А Він тут до чого? Я в Бога не вірю.

— Але ж послухайте, друже мій, — сказав Філострато, — хіба з того, що Бога не було в минулому, випливає, що його не буде і в майбутньому?

— Невже ви не розумієте, що вам пропонують долучитися до створення всемогутнього Господа, який владарюватиме над цілим усесвітом?! — вигукнув Стрейк. — Це ж укриє вас невимовною славою! Тут, у цьому домі, ви на власні очі побачите перший ескіз, перший начерк істинного Бога. Людина — або її творіння — зійде кінець кінцем на престол усесвіту і правитиме довіку.

— То ви йдете з нами? — запитав Філострато в Марка. — Він послав по вас.

— Звісно ж, ідете, — сказав Стрейк. — Відмовитися і залишитися серед живих навряд чи можливо…

— Що ж стосується вашої дружини, — додав професор, — то я наполегливо порадив би вам про такі дрібниці навіть не згадувати, а просто зробити так, як вам кажуть. З главою не сперечаються.

Марка підтримувало тепер хіба випите за обідом бренді — та й те вивітрювалося із просто вражаючою швидкістю — і якісь невиразні, тьмяні спогади, слабкий відгомін тих часів, коли він ще до переходу у Бректон довгі години проводив у товаристві Джейн та друзів і гадки не мав, що екстатичний жах, який нестерпним тягарем гнітив його в ці хвилини, може отак враз затьмарити раптом цілий світ. Крім того, була ще суто інстинктивна відраза до двох освітлених блідим місячним сяйвом облич, які приковували зараз до себе всю його увагу. З іншого боку був страх. Що вони з ним зроблять, якщо він візьме і відмовиться? На боці страху виступала і здавна властива Маркові доволі безглузда віра в те, що якось воно буде і «завтра» все само по собі налагодиться та стане на свої місця. До цих почуттів домішувалося ще й глибоке хвилювання від думки про те, що оце щойно перед ним розкрилася неймовірна, просто-таки грандіозна таємниця…

— Так, — вимовив він затинаючись, наче йому бракувало повітря, — так… звісно… я йду з вами.

Вони вийшли з кабінету; в коридорах було тихо, туди вже не долинали сміх і розмови з загальних кімнат на першому поверсі. Марк спіткнувся, і Філострато зі Стрейком підхопили його попід руки й повели вперед. Ішли довго, минаючи коридори, де він досі не бував, і двері, які треба було спочатку відмикати, а потім знову замикати за собою. Врешті-решт вони опинилися у приміщенні, де горіли всі лампи і стояв якийсь дивний запах. Професор сказав кілька слів у переговорну трубку і перед ними відчинилися ще одні двері.

Переступивши поріг, Марк побачив, що перед ним — яскраво освітлена, схожа на операційну кімната, де під стіною було кілька умивальників, а на довгих столах громадилися якісь пляшечки та блискучі інструменти. Назустріч їм ступив молодий чоловік у білому халаті, який раніше потрапляв йому на очі буквально кілька разів.

— Роздягніться до білизни, — наказав Філострато. Скидаючи з себе одяг, Марк помітив, що стіна навпроти вся вкрита різноманітними циферблатами й датчиками, а внизу з підлоги виходить і втікає у стіну чимало гнучких шлангів та трубочок. Витріщені очиці тих циферблатів і цілі жмутки звивистих шлангів, які, здавалося, легенько пульсували, породжували химерне враження, наче то й не стіна зовсім, а якесь багатооке страховисько з безліччю щупальців. Молодий чоловік не зводив очей із тремтливих стрілок. Роздягнувшись, Філострато зі Стрейком і Марк помили руки й обличчя, тоді вбралися у білі халати, які італієць добув щипцями зі скляного контейнера, а далі вдягнули ще й рукавиці і маски на взірець тих, що носять хірурги. Потому італієць якусь хвилину мовчки вивчав покази датчиків, примовляючи: «Так, так… Ще трохи повітря, небагато, до позначки 0,03. Тепер впусти повітря до камери… повільно… до повного. Ввімкни світло. Зафіксуй рівень повітря. Трохи менше розчину. Ну, що, — обернувся він до Стрейка з Марком, — готові?»

А тоді повів їх до дверей у тій же всіяній циферблатами стіні.

IX. Сарацинова голова

1

— Здається, то найгірший сон із усіх, — сказала Джейн. Був ранок, і вона сиділа у блакитній кімнаті разом із господарем і Ґрейс Айронвуд.

— Так, — кивнув господар, — доки не почалася справжня боротьба, вам, мабуть, найважче.

— Мені наснилося, ніби я в якійсь темній кімнаті, — заходилася розповідати Джейн. — Там стояв дивний запах і безперервно щось тихенько гуділо. Потім засвітилося світло, але не дуже ясне, і я довго не могла збагнути, на що дивлюся. А коли нарешті збагнула… словом, довелося зробити неабияке зусилля над собою, щоб не прокинутися, бо я подумала, що бачу обличчя, яке висить у повітрі просто переді мною. Розумієте, не голову, а саме обличчя. Я бачила бороду, ніс, очі — хоча ні, насправді очей не було видно, їх закривали темні окуляри, — але над очима, здавалося, немає нічого… Принаймні, так здавалося спочатку. Та коли я звикла до того тьмяного світла, то страшенно перелякалася. Подумала було, що те обличчя — то маска, причеплена до чогось схожого на чималу кулю, але потім мені здалося, що то радше людська голова в якомусь тюрбані… Даруйте, з моїх слів, напевно, нелегко щось зрозуміти. Отже, то була голова, але верхньої частини черепа в неї не було, а зсередини… зсередини ніби щось википало, вивалювалося назовні… Словом, з черепа вилазила якась маса, обгорнута тонкою прозорою плівкою або чимось подібним, але такою дуже тоненькою плівкою, крізь яку все видно. Я бачила, як та маса тремтить і сіпається, і хоч була налякана мало не до смерті, але, пам’ятаю, подумала: «Убийте ж її, убийте! Не можна її так мучити!» Але ця думка відразу й зникла, адже я була певна, що та голова все одно так чи інакше мертва. Шкіра на обличчі мала зеленкуватий відтінок, рот був широко роззявлений і зовсім сухий… І я отак досить довго розглядала ту голову, аж доки не побачила, що насправді вона не висить у повітрі, а прикріплена до якоїсь чи то підставки, чи полички, словом, до чогось такого, а знизу, тобто з-під шиї, щось звисає. Тобто у неї була шия і навіть щось схоже на комір, а нижче — нічого: ні плечей, ні тіла… Тільки щось висіло. Пригадую, уві сні я подумала, що це, певно, якась така нова людина, котра має тільки голову і кишки, бо спочатку мені здалося, що то звисають нутрощі. Та невдовзі я, сама не знаю як, здогадалася, що там унизу все штучне: такі тоненькі гумові трубки, і подібні на колби скляні посудини, і щось металеве… Навіщо це все, я не розуміла. Всі ті трубки зникали в стіні. Минуло ще трохи часу, і тоді нарешті щось почало відбуватися…

— З вами все гаразд, Джейн? — спитала панна Айронвуд.

— Так, дякую, — відповіла Джейн. — Просто, знаєте, розповідати все це не дуже приємно. Так от, зненацька у голови з рота пішло повітря — ніби хтось запустив двигун, — з таким сухим, скрипучим звуком. Потім це повторилося ще раз і ще раз і зрештою перейшло у ритм — пуф, пуф, пуф… голова ніби дихала. Далі я побачила — це було так жахливо! — що з рота в неї капає слина. Знаю, це звучить по-дурному, але мені навіть стало трохи шкода ту голову, адже рук вона не мала і не могла витертися… Дурниця, звичайно, але саме це спало мені тоді на думку. Тим часом голова стала начеб оживати і навіть облизала собі губи. У мене було таке враження, ніби хтось відлагоджує машину, щоб подивитися, чи нормально вона працює… Розумієте, це виглядало так, немов та голова жива — і водночас слина в неї з рота капає на якусь зашкарублу, геть мертву на вигляд бороду… Далі до кімнати увійшло троє людей, усі з голови до п’ят у білому, в масках; йшли вони дуже обережно, от наче коти по даху. Перший був невисокий і дуже огрядний, другий — довготелесий і кістлявий, а третій… — тут Джейн мимоволі затнулася, — третій… думаю, то був Марк… тобто мій чоловік.

— Ви цього не певні? — спитав господар.

— Певна, — відповіла Джейн. — То був Марк. Я впізнала його ходу. І бачила його черевики. І чула голос. Я певна — то таки був Марк.

— Вибачте, — перепросив її господар.

— Потім усі троє підійшли ближче, стали перед головою і вклонилися їй, — повела далі Джейн. — Важко сказати, чи та голова на них дивилася, бо очі ховалися за окулярами. Вона продовжувала так само ритмічно випускати повітря, ніби дихала… а тоді заговорила.

— Англійською? — спитала Ґрейс Айронвуд.

— Ні, французькою.

— І що ж вона сказала?

— Я не дуже знаю французьку, тому всього не зрозуміла… і потім, говорила вона дивно, такими короткими фразами — ніби людина, якій бракує повітря, — без жодної інтонації. Ну й, звісно, не могла рухатись так, як це робить людина, коли говорить.

— Ви зрозуміли хоч щось?

— Небагато. Той огрядний, здається, відрекомендував Марка, і голова щось йому сказала, а він спробував відповісти. Його я зрозуміла легко, бо він розмовляє французькою не краще за мене.

— І що він сказав?

— Що зробить це через кілька днів, якщо зможе.

— І все?

— Майже. Розумієте, Марк не міг усього цього довго витримувати… я знала, що він не зможе. Пам’ятаю, уві сні я, наче остання дурепа, все хотіла до нього заговорити, бо бачила, що його нудить, що він ось-ось зомліє. Здається, я навіть намагалася крикнути тим двом: «Він же зараз впаде!». Але, звісно, не змогла. Потім вони забрали його геть з тієї кімнати.

Кілька секунд усі троє мовчали.

— Отже, це все? — озвалася панна Айронвуд.

— Так, — відповіла Джейн, — це все, що я пам’ятаю. Далі я, мабуть, прокинулася.

Господар глибоко зітхнув.

— Що ж, — мовив він, поглянувши на панну Айронвуд, — картина стає щораз яснішою і яснішою. Мусимо негайно скликати нараду. Всі вдома?

— Ні, доктор Дімбл поїхав до Еджстоу, в нього сьогодні учні. Повернеться ввечері.

— Отже, ввечері й зберемося. Будь ласка, підготуйте все потрібне. Господар трішки помовчав, а тоді повернувся до Джейн і мовив:

— Боюсь, вам зараз дуже нелегко… йому ж іще важче.

— Маєте на увазі Марка?

— Так. Не гнівайтесь на нього, йому справді погано, дуже погано. Якщо ми зазнаємо поразки, то погано буде всім. Якщо переможемо — врятуємо і його, він не зайшов іще надто далеко. — На якусь хвилю господар знову змовк, а тоді посміхнувся і додав: — Ми тут, знаєте, звикли вже непокоїтися через чоловіків. Чоловік Айві, наприклад, зараз у в’язниці.

— У в’язниці?

— Так — через звичайну крадіжку. Але він добрий хлопець, з ним усе буде гаразд.

Хай яким страшним і жахливим видавалося Джейн становище, в якому опинився Марк (її мало не млоїло, коли вона пригадувала собі побачене вві сні), власне той жах надавав усьому цьому і відтінку певної величі й таємничості. Тож коли її чоловіка раптом порівняли з простим в’язнем, який до того ж потрапив за ґрати через банальну крадіжку, вона аж почервоніла від образи, проте не сказала нічого.

— І ще одне, — вів далі господар. — Сподіваюсь, ви розумієте, чому я не запрошую на нараду і вас.

— Звісно, — відказала Джейн, хоч насправді нічого не розуміла.

— Бачите, МакФі вважає, що, почувши наші думки і гіпотези, ви мимоволі перенесете їх у свої сни, і це позбавить їх, так би мовити, доказової цінності. З ним важко сперечатися. Він — наш скептик, а це дуже важлива місія.

— Так, я все розумію, — кивнула Джейн.

— Ясна річ, мова тільки про наші здогади, про те, чого ми ще напевне не знаємо, — уточнив господар. — Отже, вам не можна чути, як ми розмірковуватимемо над тими чи іншими епізодами з ваших снів. Що ж стосується всього іншого, наприклад, передісторії нашої спільноти, то тут у нас немає від вас жодних таємниць. МакФі наполягає, що розповісти вам усе це повинен власне він, бо вважає, що ми з Ґрейс будемо недостатньо об’єктивні.

— Розумію.

— Мені б дуже хотілося, щоб МакФі припав вам до душі. Він — один із моїх найдавніших друзів. Якщо ми програємо, він виявиться найкращим з-поміж нас усіх; справді, у битві, якій судилося закінчитися поразкою, кращого товариша годі й бажати. Якщо ж ми візьмемо гору… навіть уявити собі не можу, що він тоді зробить.

2

Наступного ранку Марк, ще не розплющивши очей, відчув, що його страшенно болить голова — особливо потилиця. Пригадав собі, що, вийшовши разом із Філострато і Стрейком в ту першу кімнату, впав навзнак і вдарився об підлогу… а тоді, за словами одного поета, «відчув у себе в голові набряк запалений і понівечений — то була пам’ять». Але ні, ні… це ж неможливо, в таке годі повірити хоч би й на хвилину… та воно саме розвіється, щойно він повністю прокинеться. Абсурд і тільки. Якось у гарячці йому примарилася передня половина коня, що бігала собі по полю, хоч не мала ні тулуба, ні задніх ніг; то виглядало дуже смішно і водночас дуже страшно — аж мороз дер по спині. Щось подібне було й тут. Голова без тіла. Голова, яка говорить, коли в сусідній кімнаті відкручують краник і подають їй повітря та штучну слину… Тут голова у нього розболілася так сильно, що думати далі стало просто неможливо.

Та все ж Марк знав, що це — правда, просто не міг, як то кажуть, цього «подужати», а тому відчував пекучий сором, адже дуже хотів, щоб його мали за сильного, витривалого чоловіка. Словом, йому хотілося бути «сильним», але позитивні якості, що їх він загнав кудись у найдальші закамарки своєї свідомості, й далі жили в ньому — нехай навіть під машкарою тілесної слабкості. Марк схвалював вівісекцію, але ніколи сам нею не займався. Вважав, що деякі суспільні класи слід поступово ліквідувати, але ніколи не бачив на власні очі, як дрібного крамаря відправляють до робітного дому або як на холодному горищі зустрічає свою смертну годину старенька гувернантка, котра вже десять днів не мала ні рісочки в роті.

А тим часом треба ставати і думати, як бути з Джейн. Мабуть, доведеться все ж привезти її сюди, у Белбері. Він не пам’ятав, коли саме прийняв таке рішення. Отже, треба її привезти — щоб урятувати своє життя. Від усіх тривог і переживань, пов’язаних із тим, щоб закріпитися в колі обраних чи отримати в інституті посаду, не зосталося й сліду. Тепер ішлося вже про життя і смерть. Якщо він їх не послухає, його просто вб’ють, можливо, обезголовлять… Господи, хоч би вони й справді порішили той страхітливий, тортурований кавалок плоті з обличчям, який стоїть там на підставці і розмовляє, коли їм заманеться… Всі страхи у Белбері — бо тепер він уже переконався, що тут кожен, окрім хіба верхівки, повсякчас труситься з ляку, — були тільки відображенням того головного, найбільшого страху. Так, треба привезти Джейн; йому їх не побороти.

Треба пам’ятати, що у Марковій свідомості не закріпилася надійно жодна-жоднісінька благородна думка — байдуже, християнська чи поганська у своїй сутності. Освіту він здобув не класичну і не технічну — скажімо, просто «сучасну», відтак його оминули і високі гуманістичні ідеали, і сувора абстрактність наукового підходу; поза тим, йому був чужий як аристократичний гонор, так і селянська кмітливість. Словом, Марк легко гнувся туди, куди дув вітер, умів гарно говорити про те, що не вимагало особливих знань (під час навчання йому найкраще вдавалися твори на загальні теми), і перший же натяк на реальну загрозу для життя просто збив його з ніг і приголомшив. Голова боліла жахливо, до горла підступала нудота… На щастя, тепер у нього в кімнаті була пляшка віскі. Кілька чималих ковтків — і він зумів-таки якось поголитися і вдягнутися.

На сніданок Марк запізнився, але особливого значення це не мало, бо йому все одно не вдалося б проковтнути ані шматочка. Тож він тільки випив кілька філіжанок чорної кави і подався до сусідньої кімнати писати листа до Джейн. Довго сидів у задумі, мало не механічно вимальовуючи казна-що на аркуші промокального паперу. Тепер, коли дійшло до діла, йому здавалося, що написати такого листа просто неможливо. І взагалі, навіщо їм Джейн? До голови лізли якісь безформні страхи. Ну чому саме Джейн?! Що вони з нею зроблять — поведуть до глави? Чи не вперше у житті в серці у Марка зблиснуло щось схоже на промінчик чистої, безкорисної любові: краще б уже він взагалі на ній не одружувався — тоді вона не виявилась би втягнутою в усе це жахіття, на яке, мабуть, перетвориться тепер його життя.

— Здоров, Стадоку! — гаркнув хтось у нього за спиною. — Що, пишемо до дружиноньки, га?

— Чорт! — підскочив на кріслі Марк. — Мені аж ручка з рук випала!

— То підніми її, синку, — порадила Фея, всідаючись на край столу. Марк прислухався до поради й далі сидів, не підводячи догори очей. Чи не вперше після школи, де до нього частенько чіплялися та приставали інші учні, він знову відчув, як це — всіма фібрами душі когось ненавидіти… і водночас боятися.

— В мене для тебе кепські новини, золотце, — мовила Фея, трохи помовчавши. У Марка мало не вискочило з грудей серце, і вона додала: — Спокійно, ти ж усе-таки чоловік, Стадоку.

— Що за новини?

Фея відповіла не відразу; Марк знав, що вона уважно стежить за ним, немов музикант, котрий перевіряє, як реагує інструмент на доторки до струн.

— Непокоїть мене твоя дружинонька, ось що, — озвалася врешті-решт вона.

— Про що це ви?! — різко звів очі вгору Марк. З кутика рота у Феї стриміла чорна сигара — як завше, незапалена, — але в руках уже ледь чутно торохкотіла коробка сірників.

— Я заглянула було до неї — ясна річ, суто заради тебе, — сказала вона. — Подумала, що в Еджстоу тепер, гм, не надто спокійно…

— Що з нею?! — скрикнув Марк.

— Ш-ш! — цитьнула на нього Фея. — Ти ж не хочеш, щоб нас усі почули?

— Ви можете сказати мені, що з нею таке?

Якусь мить вона мовчала, а тоді запитала:

— Ти добре знаєш її родину?

— Чудово знаю. До чого тут це?

— Просто… трохи дивно, розумієш… і по материнській лінії, і по батьківській?

— Та до чого тут це, чорт забирай?!

— Ну-ну, тільки без грубощів, золотце, я ж роблю для тебе все, що можу. Просто мені здалося… бачиш, коли я до неї забігла, вона поводилася дуже, дуже дивно.

Марк добре пам’ятав розмову з дружиною того ранку, коли він їхав до Белбері, і Феїні слова викликали в нього новий приступ страху. А раптом ця зміюка говорить правду?

— Що вона вам сказала? — запитав він.

— Послухай моєї поради, Стадоку: якщо з нею коїться щось не те, вези її сюди — що швидше, то краще, — мовила Фея. — Тут її принаймні як слід доглянуть.

— То що вона сказала?

— Знаєш, мені, наприклад, не хотілося б, щоб хтось із моїх близьких потрапив до еджстоуської божевільні… особливо тепер, коли ми ось-ось отримаємо надзвичайні повноваження і зможемо використовувати тамтешніх пацієнтів для своїх експериментів, тобі ж це відомо. Поглянь-но сюди… якщо ти підпишеш ось цей бланк, я відразу по обіді поїду до міста і ввечері привезу її до Белбері.

— І не подумаю. Ви ж так і не сказали, що з нею.

— Та я намагаюся, але ти мені не даєш. Так от, вона все торочила про те, буцім хтось чи то вламався до вашого помешкання, чи то перестрів її на станції — важко зрозуміти, де саме, — а далі щось у неї випитував, припікаючи при цьому сигарою… Потім вона, як на те, помітила у мене сигару і — уяви собі! — стала кричати, що то я на неї напала. Звісно, мені залишалося тільки забратися геть.

— Я негайно їду додому, — рішуче сказав Марк, підводячись з-за столу.

— Ти ба, який прудкий! Нікуди ти не поїдеш, — заявила Фея, і собі встаючи.

— Не поїду?! Та якщо все це правда…

— Не будь дурнем, золотце, — мовила Фея. — Послухай мене, я знаю, що кажу. Ти й так уже у вельми непростому становищі. Якщо ти зараз відлучишся без дозволу — все, вважай, тобі кінець. Так що краще підпиши бланк, а я поїду і привезу її сама. Це найкраще, що ти зараз можеш зробити.

— Таж ви щойно самі сказали, що вона вас бачити не може!

— Ну, як по правді, це не така вже й проблема. Звісно, якби її так не перекосило, все було б набагато простіше… Послухай, Стадоку, може, твоя дружинонька просто ревнує?

— До кого — до вас?! — кинув Марк, навіть не намагаючись приховати відразу, і повернувся до дверей.

— Ти куди? — різко запитала Фея.

— До Візера, а тоді — додому.

— Зачекай, краще цього не роби, інакше ми з тобою посваримося всерйоз і надовго. Сам подумай, ворогів у тебе і так уже вистачає…

— Та йдіть ви до дідька! — не витримав Марк.

— Стій, Стадоку! — крикнула Фея. — Зачекай! Не будь ідіотом!

Але Марк був уже у вестибюлі. Всі сумніви стосовно того, що робити далі, зникли. Спочатку — до Візера, проте не питати дозволу, а просто заявити, що він їде додому, бо у його дружини серйозні проблеми зі здоров’ям, і відразу вийти з кабінету — заки той встигне щось відповісти. Як усе складеться далі, наразі важко було сказати, але тепер це не мало особливого значення. Тож Марк одягнув плаща і капелюха, хутко піднявся сходами і постукав у двері кабінету заступника директора.

Відповіді не було, проте Марк помітив, що двері зачинені не зовсім щільно, а трішки штовхнувши їх і зазирнувши досередини, побачив, що Візер сидить у кріслі спиною до дверей.

— Я перепрошую, сер, — мовив він. — Можна вас на хвилинку?

Заступник директора не відізвався.

— Перепрошую, — повторив Марк голосніше, проте Візер ані не озвався, ані навіть не ворухнувся. Марк трохи повагався, а тоді переступив поріг. Обійшов довкола столу, глянув на господаря й на мить утратив дар мови: йому здалося, наче перед ним — труп. Утім, вже за секунду стало зрозуміло, що це не так. В кабінеті було зовсім тихо, і він виразно чув дихання Візера; той навіть не спав, бо очі мав розплющені і ніби мимохідь сковзнув по ньому байдужим поглядом. «Вибачте, сер…» — видушив із себе Марк, але змовк, бо чоловік у кріслі його не слухав. Візер, здавалося, перебував у цю хвилину де завгодно, та тільки не у себе в кабінеті, і Маркові навіть свінула геть божевільна думка: а чи не блукає душа старого зараз невагомою хмаринкою якимись примарними безпросвітними світами, десь у пустельних і безмовних просторах усесвіту? З безбарвних та водянистих Візерових очей прозирала сама безконечність — безформна і безмежна. В кабінеті було тихо і холодно: годинник стояв, а вогонь у каміні давно погас. Звертатися до людини з таким виразом обличчя не було, мабуть, жодного сенсу, але й просто піти геть теж не випадало, бо ж господар, безперечно, помітив його присутність. Марка охопив страх; йому ще зроду не доводилося переживати нічого подібного.

Коли Візер нарешті заговорив, то дивився не на Марка, а повз нього, кудись у вікно чи то пак у небо, що сіріло за шибкою.

— Я знаю, хто ви, — сказав він. — Ви — Стадок. Навіщо ви сюди прийшли? Краще б ви цього не робили. Забирайтеся геть.

І тоді нерви у Марка здали остаточно. Всі страхи, які день за днем поволі накопичувалися у нього в голові, зненацька бурхливо завирували, і це додало йому рішучості: через кілька секунд він уже стрімголов мчав сходами донизу, перестрибуючи по три східці нараз. Не збавляючи ходу, перетнув вестибюль і вискочив надвір. Куди йти далі, теж було цілком ясно: просто навпроти входу, поміж деревами, починалася стежка, якою за півгодини можна дістатися до Корт-гемптона, а звідти автобусом — до Еджстоу. Про майбутнє Марк у ті хвилини не думав узагалі. Тієї миті щось важили тільки дві речі: по-перше, опинитися подалі від Белбері, а по-друге — повернутися до Джейн. Потяг до дружини, фізичний, але зовсім не чуттєвий, заполонив усе його єство; саме її тіло подарувало б йому і втіху, і силу, а один-єдиний доторк умить змив би з нього весь бруд, у якому він, здавалося, добряче викачався останніми днями. Від думки про те, що вона й справді могла збожеволіти, не зосталося й сліду. Молодості властиво не надто вірити у лихо, тож Марк не міг позбутися відчуття, що варто йому як слід рвонутися — і тенета, у які він потрапив, розірвуться, хмари розвіються, а вони з Джейн сядуть у себе вдома пити чай, ніби нічого й не трапилось.

Він був уже поза межами маєтку; перейшов через дорогу, ступив під дерева і раптом зупинився як укопаний. Ні, це неможливо… такого просто не може бути… Попереду, трохи віддалік на стежці, з’явилася раптом довготелеса, трохи сутула постать, що неквапним кроком рухалася йому назустріч, мугикаючи собі під ніс якусь простеньку мелодійку. І тієї ж миті Марк відчув, як розвіюється, зникає без сліду вся його рішучість і відвага; на щось більше її не вистачило.

Він розвернувся, трохи постояв — такого болю його душа, либонь, не знала ще ніколи, — а тоді повільно, знемагаючи від страшенної втоми, яка зненацька каменем лягла йому на плечі (ноги, здавалося, ось-ось просто відмовлять), поплентався назад до Белбері.

3

На першому поверсі у сент-енському маєтку МакФі мав невелику кімнатку, яку називав кабінетом; жінки могли заходити туди тільки з його дозволу Саме до цього кабінету він і привів Джейн пізнім пополуднем, аби «коротко й об’єктивно окреслити становище».

— Насамперед хочу сказати, — почав МакФі, — що я знаю нашого господаря вже безліч років; більшу половину свого життя він був філологом. Я не надто прихильно ставлюся до того, що філологію дехто зараховує до точних наук… але наразі не про це мова, я згадав зазначений факт тільки для того, аби засвідчити, що він, безумовно, дуже розумний. У нас тут не зовсім звичайна розмова, і, щоб не випереджати події, я не хотів би зараз наголошувати на тому, що він завжди відзначався вельми розвинутою уявою. Колись його знали під іменем Ренсом.

— Заждіть, це часом не він написав «Діалект і семантику»? — запитала Джейн.

— Еге ж, еге ж, власне він, — відповів МакФі. — Так от, приблизно шість років тому — всі дати в мене занотовані у блокноті, але зараз це не має особливого значення, — Ренсом зник уперше, і десь дев’ять місяців про нього ніхто нічого не чув — словом, ні слуху, ні духу. Я став уже було думати, що він, мабуть, втопився, купаючись десь у морічи в річці, аж раптом одного чудового дня він об’явився у себе в Кембриджі, проте тут-таки серйозно занедужав і потрапив до лікарні, де й провів цілих три місяці. Про те, де його носило стільки часу, він розповів тільки кільком найближчим друзям.

— І де ж він був? — зацікавлено спитала Джейн.

— Він сказав, — наголосив на другому слові МакФі, витягаючи із кишені свою табакерку, — що був на Марсі.

— Ви… ви маєте на увазі, він сказав це, коли хворів? Він марив? — вражено перепитала Джейн.

— Та ні. Він і зараз так каже. Думайте, що хочете… але це його слова.

— Я йому вірю, — рішуче мовила Джейн.

МакФі страшенно зосереджено, наче то була справа надзвичайної ваги, добув із табакерки пучку тютюну, а тоді повів далі:

— Я переповідаю вам самі лишень факти, нічого більше. Отже, він розповів нам, що його викрали і вивезли на Марс професор Вестон із таким собі Дивайном — тепер відомим як лорд Фіверстоун. Там, тобто, як ви розумієте, на Марсі, доктор Ренсом утік від викрадачів і якийсь час блукав сам-один.

— Там же немає життя, правда?

— В цьому питанні ми можемо покладатися виключно на слова нашого господаря — інших свідчень у нас немає. Ви, безперечно, розумієте, пані Стадок, що навіть тут, на Землі, зі свідомістю людини, яка довго перебуває у цілковитій самотності, наприклад, мандрівника-одинака чи якогось дослідника, можуть відбуватися доволі дивні речі. Я чув, що в такому стані можна взагалі геть забути, хто ти і що ти.

— Думаєте, йому могло примаритися те, чого насправді не існує?

— Я нічого не думаю, — сказав МакФі, — я просто переповідаю те, що чув, — і не більше. Отже, доктор Ренсом розповідає, що там у згоді між собою живуть найрізноманітніші створіння; можливо, саме тому він і перетворив свій дім на такий-ото звіринець… ну, але зараз не про це мова. Так от, ще наш господар каже, що зустрів там зокрема вельми, гм, незвичайних істот, які зараз нас із вами найбільше й цікавлять. Він називає їх елділами.

— Це якісь такі тварини?

— Пані Стадок, ви пробували коли-небудь підібрати точне визначення слова «тварина»?

— Та ні, не пригадую… Тобто, я хотіла спитати, вони, ті істоти… вони розумні? Вміють говорити?

— Еге ж, уміють. Вони й справді, як ви кажете, розумні, хоч це слово можна трактувати по-різному…

— Отже, це і є марсіяни, так?

— Якщо вірити нашому господарю, то якраз марсіянами вони і не є. Часом вони перебувають на Марсі, проте назагал живуть у відкритому космосі.

— Але ж там немає повітря!

— Я тільки переповідаю вам те, що чув від доктора Ренсома. Він стверджує, що повітря їм не потрібне, бо вони не дихають. Крім того, вони, за його словами, не розмножуються і не помирають. Як бачите, навіть якщо припустити, що загалом ця розповідь правдива, останнє твердження на власний досвід не опирається.

— На що ж вони тоді подібні?

— Я тільки переповідаю…

— Тобто, як вони виглядають?

— Навряд чи я зумію відповісти на це запитання, — похитав головою МакФі.

— А вони часом не велетенські? — ледь не мимоволі вирвалося у Джейн.

МакФі прочистив носа, а тоді сказав:

— Властиво, пані Стадок, веду я ось до чого: доктор Ренсом стверджує, що відтоді, як він повернувся на Землю, ці істоти не раз його відвідували. Отже, це те, що стосується першого зникнення. Минуло трохи часу, і він зник вдруге; його не було понад рік, і потім він розповів, що побував на Венері, куди його доправили ті ж таки елділи.

— То вони живуть і на Венері?

— Даруйте, але це ваше запитання свідчить про те, що ви не зовсім мене зрозуміли. Ці істоти взагалі не живуть на планетах. Якщо припустити, що елділи справді існують, то доведеться уявити собі, що вони, скажімо, ширяють у глибинах космосу, час від часу опускаючись на якусь планету… десь так, як птахи сідають на дерево. Доктор Ренсом розповідає, що деякі з них до певної міри пов’язані з тією чи іншою планетою, та все ж там не живуть. Вони просто істоти зовсім іншої природи.

На пару секунд у кімнаті запала мовчанка, а тоді Джейн запитала:

— Наскільки я розумію, до нас вони налаштовані приязно?

— Господар вважає, що так, але є один важливий виняток.

— Який?

— Елділи, які з давніх-давен пов’язані з нашою планетою. Схоже, нам дуже не пощастило з паразитами. І це, властиво, підводить нас до суті справи.

Джейн чекала, що буде далі, щиро дивуючись, чому всі ті дивовижі не особливо її й дивують. МакФі мав, либонь, справжній дар говорити про такі неймовірні речі абсолютно незворушно і безпристрасно.

— Словом, — продовжував він, — або в нашому домі справді бувають істоти, про яких я вам допіру розповів, або всі ми страждаємо від галюцинацій. Саме елділи повідомили нашому господарю — принаймні, він так стверджує — про змову, спрямовану проти людського роду; більше того, саме вони радять йому, як із цією змовою боротися… якщо це, звісно, можна назвати боротьбою. Певна річ, здоровий глузд підказує, що варто поцікавитися, як він збирається перемогти таких могутніх ворогів, сидячи тут і поливаючи грядки та дресируючи ведмедів. Повірте, я не раз ставив йому це запитання. Відповідь завжди одна: ми чекаємо наказу.

— Від елділів? То це їх він має на увазі, коли говорить про своїх зверхників?

— Цілком можливо, хоч у розмовах зі мною він цього слова й не вживає.

— Заждіть-но, пане МакФі, щось я не зовсім розумію… Ви ж наче казали, що елділи, пов’язані з нашою планетою, ставляться до людей вороже?

— Хороше запитання, — визнав МакФі, — але доктор Ренсом стверджує, що спілкується з іншими, позаземними елділами — своїми друзями з відкритого космосу. Земні елділи, навпаки, стоять за тією змовою проти людства, про яку я вам говорив. Уявіть собі, пані Стадок, що нам усім доводиться жити у світі, де оті злочинні земні елділи влаштували собі штаб-квартиру. І якщо наш господар має рацію, то тепер до нас стали навідуватися їхні порядні, скажімо, одноплемінці, які прагнуть очистити нашу планету від тієї наволочі.

— Ви хочете сказати, що ті елділи з космосу справді бувають тут, у цьому домі?

— Так вважає наш господар.

— Але ж ви мусите знати, правда це чи ні.

— Звідки я можу це знати?

— Ви їх бачили?

— Це питання не з тих, на які можна просто відповісти «так» або «ні». Мені доводилося бачити чимало речей, яких насправді не було там, де я їх бачив, або ж вони виявлялися не тим, чим видавалися спочатку; досить згадати веселку, або віддзеркалення, або заграву на заході сонця… не кажучи вже про сни. Зрештою, на мою свідомість могли вплинути сторонні чинники. Не заперечуватиму, я справді спостерігав у цьому домі явища, природу яких не можу пояснити повністю. На жаль, у такі хвилини в мене ніколи не було під рукою блокнота, щоб детально все занотувати, чи якихось засобів, котрі дозволили б з’ясувати, що відбувається.

— Хіба бачити не означає вірити?

— Може, й так — для дітей або тварин, — мовив МакФі.

— Але не для розумних людей — ви це хочете сказати?

— Мій дядько, доктор Дункансон (можливо, вам знайоме це прізвище — він був головою Генеральної асамблеї за протокою, у Шотландії) в таких випадках зазвичай казав: «Покажіть мені, де про це написано у Божому слові», а тоді гупав по столу грубезною Біблією. Так він затикав рота відвідувачам, які приходили до нього побазікати про свої релігійні досвідчення. Якщо врахувати, скільки всякої всячини йому довелося вислухати за життя, то він, безумовно, мав рацію. Звісно, пані Стадок, я не поділяю всіх поглядів свого дядька, але керуюся тими ж принципами. Якщо хтось чи щось хоче, щоб Ендрю МакФі повірив у його існування, то нехай зволить з’явитися перед ним у білий день, за присутності належної кількості свідків, і не бентежиться, побачивши фотоапарат чи термометр.

— Отже, щось ви таки бачили?

— Еге ж, бачив. Але ж не можна так легко приймати все на віру. То могла бути, наприклад, галюцинація чи якийсь фокус…

— Ви що, справді вірите, що господар на таке здатний? — сердито запитала Джейн. — І хочете, щоб я теж у це повірила? Думаєте, він просто якийсь шарлатан?

МакФі знову поліз до кишені по табакерку.

— Послухайте, пані Стадок, — мовив він, — мені хотілося б, щоб у нашій розмові слово «вірити» звучало якомога рідше. Для мене цілком очевидно, що неупереджений, безсторонній дослідник повинен враховувати і можливість того, що явища, про які я згадував, були спричинені якимись хитромудрими фокусами. Те, що така гіпотеза може цілковито суперечити почуттям цього дослідника, до уваги брати не варто; навпаки, на ній слід наголосити хоча б тому, що дослідник із суто психологічних мотивів буде, ймовірно, вельми схильний просто її знехтувати.

— Врешті-решт, існує така річ як вірність, — зауважила Джейн. МакФі, який саме обережно закривав табакерку, звів на неї погляд — і в очах у нього раптом зблиснув запал, якого вистачило б на добру сотню ревних ковенантерів.

— Справді, така річ існує, — підтвердив він, — і з роками ви переконаєтесь, що ця чеснота надто важлива, аби витрачати її на окремих осіб…

Цієї миті у двері постукали. «Заходьте!» — відгукнувся МакФі, і до кабінету ввійшла Каміла.

— Ви вже поговорили? — запитала вона. — Джейн обіцяла вийти зі мною до саду, ми хочемо трохи прогулятися перед обідом.

— Цур вам і пек! — розпачливо махнув рукою МакФі. — Чудово, милі мої пані, просто чудово. Отже, до саду. Може, й вороги теж отак собі прогулюються, хтозна… Та вони скоро приберуть до рук цілу країну, а ми й пальцем не ворухнемо!

— Ви, мабуть, не читали поеми, яку я саме зараз читаю, пане МакФі, — сказала Каміла. — Там усе сказано однією короткою строфою:

— Звідки це? — запитала Джейн.

— З книжки «Таліесин через Лоґрес».

— Пан МакФі, напевне, читає тільки Бернса.

— Бернса! — мовив МакФі з глибокою зневагою, вельми енергійно висуваючи шухляду і виймаючи звідти чималу паку паперів. — Що ж, любі мої пані, якщо ви йдете до саду, то не смію вас затримувати.

— Він розповів тобі?! — вирвалося у Каміли, коли вони з Джейн вийшли в коридор. Джейн, скорившись першому пориву — таке з нею траплялося нечасто, — схопила подругу за руку і відповіла: «Так!». Обидвох охопило якесь химерне почуття, проте жодна не зуміла б до пуття те почуття описати. Вони підійшли до дверей, що вели у сад, а коли вийшли надвір, то перед їхніми очима постало видовище, яке тієї миті видалося їм ледь не апокаліптичним, хоч насправді в ньому не було нічого аж такого дивного.

Цілий день вітер ставав дедалі сильнішим, і хмари на небі майже розвіялися. У повітрі різко потягнуло холодом, а зірки над головою були як ніколи яскраві. Високо вгорі над останніми клаптями хмар, які притьмом тікали кудись за обрій, сяяв в усій своїй несамовитості повний місяць — не той лагідний місяченько з незліченних народних пісень, які особливо полюбляють співати у південних краях, а місяць-мисливець, розпалений витязь — покровитель безумців, в жилах у яких нестримно вирує гаряча кров. Якби той холодний супутник лише допіру пристав до нашої планети, а отже й уперше з’явився на очі Джейн із Камілою, то й тоді, мабуть, не справив би на них такого моторошного враження. Джейн відчула, як по спині в неї забігали мурашки.

— Знаєш, той пан МакФі… — почала вона, коли вони бралися вже під гору стрімкою стежкою, якою можна було дістатися до найвищого місця в саду.

— Та знаю, — відгукнулася Каміла, а тоді запитала: — Ти в це повірила?

— Ясна річ.

— А як пан МакФі пояснив тобі господарів вік?

— Маєш на увазі, те, що він виглядає так молодо… чи є таким молодим?

— Еге ж. Таке трапляється з тими, хто повертається з зірок або, принаймні, з Переландри — адже там досі рай. Попроси його якось розповісти тобі про ту планету. Він ніколи не постаріє — ні на рік, ні навіть на місяць.

— А помре?

— Думаю, його просто заберуть звідси — назад, у Глибокі Небеса. Відколи створено світ, таке вже траплялося раз чи два… ні, трохи більше, разів, певне, шість.

— Каміло!

— Запевняю тебе, це справді так.

— То… то хто ж він такий?

— Люба моя, він — людина, а ще — пендраґон Лоґресу. Оцей дім, ми всі та Пан Бультитюд з кішкою Щипкою — це все, що залишилося від Лоґресу; все решта давно стало просто Британією. Ходімо, давай дійдемо аж до верху. Ну й дме сьогодні… Хтозна, можливо, ввечері до нього прийдуть вони.

4

Пізніше, коли Джейн під пильним наглядом Барона Корво — так величали господареву галку — мила на кухні посуд, всі інші зібралися у блакитній кімнаті на нараду.

— Що ж, — мовив Ренсом, коли Ґрейс Айронвуд закінчила читати свої нотатки, — ось такий сон бачила минулої ночі пані Стадок. Усе в ньому здається мені доволі вірогідним.

— Вірогідним? — недовірливо перепитав доктор Дімбл. — Не розумію. Ви ж не думаєте, що вони справді мають таку штуковину?

— А ви як вважаєте, МакФі? — звернувся Ренсом до свого давнього друга.

— Еге ж, таке може бути, — відповів той. — Бачите, в лабораторіях вже давно проводять такі експерименти з головами тварин. Берете, приміром, кота, відрізаєте йому голову, а тіло викидаєте. Якщо під належним тиском подавати до тієї голови кров, то якийсь час її можна підтримувати у функціональному стані.

— Нічого собі! — здивувалася Айві Меґз.

— Ви хочете сказати, що голова залишатиметься живою? — спитав Дімбл.

— Ну, слово «живий» можна трактувати по-різному. Вона збереже всі свої функції і для широкого загалу, мабуть, таки залишатиметься живою. Але якщо мова йде про людину, про свідомість… не знаю, що й сказати.

— Таке вже робили, — озвалася панна Айронвуд. — Один німець пробував здійснити такий експеримент з головою страченого злочинця ще перед Першою світовою.

— Це доведений факт? — зацікавився МакФі. — А ви знаєте, чим це закінчилося?

— Нічим. Голова просто стала кінець кінцем розкладатися, як це й мало бути.

— Ой ні, з мене досить… — Айві раптом підхопилася з місця і притьмом вибігла з кімнати.

— В такому разі те жахіття — правда, це не просто сон, — мовив доктор Дімбл. Він трохи зблід на виду; натомість обличчя його дружини не виражало нічого, крім стриманої огиди, з якою дами давнього гарту вислуховують неприємні подробиці, коли розуміють, що уникнути цього годі.

— Ну, це ще не доведено, — заперечив МакФі. — Пропоную дотримуватися фактів. Можна хіба припустити, що сон, який наснився пані Стадок, має певний зв’язок із реальністю.

— Гаразд, а що за тюрбан міг бути на тій голові? — запитав Деністон. — І що за набряк зверху?

— Ви ж самі здогадуєтеся, що це, — сказав господар.

— А я не дуже, — мовив Дімбл.

— Якщо припустити, — взявся відповідати МакФі, — що цей сон справді тією чи іншою мірою відповідає дійсності і їм таки вдається підтримувати в тій голові життя, то таким хлоп’ятам, як вони, насамперед спало б на думку збільшити мозок. Вони б випробували задля цього всі відомі їм стимулятори, а потім узяли б та й відкрили череп — щоб мозок просто, якщо хочете, википав назовні. Безперечно, саме тут собака й зарита… Штучно спричинена гіпертрофія мозку з метою надати розуму надлюдської сили.

— А хіба взагалі можливо, — спитав Ренсом, — щоб така гіпертрофія сприяла зростанню розумової діяльності?

— Власне це й видається мені слабким місцем в усій цій історії, — сказала панна Айронвуд. — Як на мене, це могло б із таким же успіхом спричинити божевілля — або й узагалі нічого не спричинити. Проте існує, звісно, ймовірність того, що все могло піти саме так, як вони й задумали.

— Отже, — підсумував Дімбл, — ми протистоїмо мозку злочинця, збільшеному до надлюдських розмірів; хтозна, що діється зараз у його свідомості, але радше за все він мучиться від нестерпного болю і відчуває страшенну ненависть…

— Я не певна, що йому так уже боляче, — засумнівалася панна Айронвуд. — Можливо, спочатку у нього трохи боліла шия.

— Гадаю, насамперед нам треба з’ясувати, які висновки можна зробити з відомостей про спілкування ворога з Алькасановою головою і до яких практичних кроків можна відтак вдатися, — мовив МакФі. — Звісно, вважаючи все це лише робочою гіпотезою, заснованою на припущенні, що сон пані Стадок відповідає дійсності.

— Ну, один висновок можемо сміливо зробити вже тепер, — сказав Деністон.

— Який саме? — зацікавився МакФі.

— Висновок про те, що вороги активно діють і за межами нашої країни. Щоб добути ту голову, треба було мати своїх людей принаймні в одній іноземній поліції.

— Чоловіче, — потер руки МакФі, — ви демонструєте задатки людини, здатної мислити логічно. Але не все так просто. Тут міг спрацювати і хабар.

— Нам відома ще одна річ, яка в підсумку може виявитися надзвичайно важливою, — озвався Ренсом. — Якщо все це — правда, то вони відкрили спосіб зробити себе безсмертними. — Він на якусь мить змовк, а тоді повів далі: — Насправді в нас на очах зароджується нова раса — безсмертні «обрані голови». Вони назвуть це наступним кроком в еволюції. Відтак усі створіння, яких ми з вами величаємо людьми, стануть невдовзі всього лишень кандидатами до нової раси, або її рабами, або, можливо, просто поживою для неї.

— Зародження раси «безтілесних людей»! — вигукнув Дімбл.

— Схоже на те, — погодився МакФі, простягаючи докторові свою табакерку. Той відмовився; тоді ольстерець сам добув звідтіля дрібку тютюну і повів далі: — Але не варто нам вправлятися зараз у риториці, лякаючи самих себе, і втрачати голову тільки через те, що хтось позбувся тіла. Я б усе ж поставив на голову нашого господаря, і на вашу, докторе Дімбл, та й на свою, супроти голови того хлопаки — байдуже, википає там у нього мозок чи ні. Звісно, за умови, що ми будемо тими своїми головами належним чином користуватися. Отже, було б добре почути, до яких практичних кроків ми можемо вдатися з огляду на ці нові обставини. — В лад зі своїми словами МакФі постукував себе пальцями по коліну, а закінчивши, пильно глянув на Ренсома і додав: — Це питання я ставив вам уже не раз і не два.

Вираз обличчя у Ґрейс Айронвуд раптом змінився — от наче над жаром у каміні здійнявся раптом пломінь вогню.

— Пане МакФі, невже ви не довіряєте нашому керівникові? — різко запитала вона. — Дайте йому можливість оголосити свій план, коли настане відповідний момент.

— Таким же робом я, панно Айронвуд, можу запитати, чи довіряє наш керівник своїй раді, — парирував МакФі.

— Що ви маєте на увазі? — звів брови Дімбл.

— Ренсоме, ви вже вибачте, але я говоритиму відверто, — мовив ольстерець. — Отже, наші вороги здобули собі ту голову. Вони встановили контроль над Еджстоу й ось-ось доб’ються того, що дію англійських законів у місті буде призупинено. А ви й далі твердите, що виступати нам ще не час. Якби півроку тому ви прислухалися до моєї поради, то на цей час ми мали б у своєму розпорядженні розгалужену організацію з осередками по всій країні, а може й навіть зі своїм представництвом у парламенті. Я знаю, ви скажете, що так діяти нам не можна. Що ж, нехай. Але якщо ви ні нас не слухаєте, ні самі не приймаєте якихось конкретних рішень, то навіщо ми всі тут сидимо? Хтозна, може, вам краще просто відіслати нас геть і підшукати собі якихось кращих порадників?

— Тобто просто розпустити наше товариство? — недовірливо перепитав Дімбл.

— Еге ж, — кивнув МакФі.

Ренсом посміхнувся і сказав:

— Я не маю на це жодного права.

— Тоді дозвольте поцікавитись, — не вгавав МакФі, — яке право ви мали нас усіх тут збирати?

— Я вас не збирав, — мовив Ренсом, а тоді, обвівши всіх присутніх поглядом, додав: — Тут криється якесь химерне непорозуміння! Ви що, справді всі вважали, що я сам вас зібрав?

Ніхто не відповів, і він, секунду помовчавши, повторив своє запитання:

— Ви справді так вважали?

— Ну, що стосується особисто мене, — озвався Дімбл, — то я абсолютно впевнений, що все відбулося якось непомітно — а чи навіть випадково. Ви ніколи не пропонували мені приєднатися до певного руху — на щось таке не було й натяку. Тому я завжди вважав себе, скажімо, звичайнісіньким прихильником, не більше. Мені здавалося, що всі інші тут пов’язані між собою трохи міцніше.

— Ви знаєте, чому ми з Камілою тут, сер, — взяв слово Деністон. — Ясна річ, ми не загадували, чим займатимемось, та й передбачити цього ніколи не зуміли б.

Панна Айронвуд сиділа з застиглим виразом на помітно зблідлому обличчі.

— Ви хочете, щоб я… — почала було вона, та Ренсом поклав їй на плече руку і заспокійливо мовив:

— Ні-ні, Ґрейс, не час зараз розповідати тут усі ці історії.

— Бачу, бачу, куди ви гнете, — суворий вираз на обличчі МакФі змінився широкою усмішкою. — Все відбувалося, так би мовити, само по собі… гаразд, нехай. Та все ж дозволю собі зауважити, докторе Ренсом, що не все так просто. Не пригадую, коли саме вас стали називати нашим керівником, але менше з тим, не про те мова; так от, як на мене, і це, і ще кілька речей свідчать, що ви поводитесь радше як керівник певної організації, ніж як господар дому, де зібралося веселе товариство.

— Все правильно, я і є керівник, — посміхнувся Ренсом. — Невже ви гадаєте, що я зважився б на це, якби рішення приймали ви чи я сам? Ви не обирали мене, а я — вас. Щобільше, навіть великі Оярси, яким я служу, мене не обирали. Спершу здавалося, наче я потрапив до їхніх світів геть випадково. Так само тут з’явилися всі ви, так само тут з’явилися навіть тварини. Ні ви, ні я нічого не організовували; все це просто зійшло на нас… якщо хочете, всмоктало нас у себе. Безперечно, ми — члени організації, та тільки створили її не ми. Тому я й кажу, що не маю жодного права відсилати вас геть із цього маєтку.

На якийсь час у блакитній кімнаті запала повна тиша, чути було лише, як потріскують дрова в каміні.

— Якщо ми вже все обговорили, — озвалася зрештою Ґрейс Айронвуд, — то, може, дамо доктору Ренсому трохи перепочити?

МакФі стріпнув з колін якісь крихти — чудовий дарунок для господаревих мишей, які, мабуть, тільки й чекали знайомого посвисту, — підвівся на ноги і мовив:

— Звісно, якщо всі хочуть, щоб я залишився, то я нікуди не поїду. Але що стосується гіпотез, на підставі яких діє наш керівник, а також тієї вельми особливої влади, яка йому належить, я повністю залишаюся при своїй думці. Вам, докторе Ренсом, добре відомо, у яких питаннях я цілковито вам довіряю, а в яких — не зовсім.

Господар розсміявся.

— Бачить Бог, — мовив він крізь сміх, — я ніколи б не наважився стверджувати, ніби знаю, що діється в обидвох півкулях вашого мозку, МакФі, не кажучи вже про те, як ви все це між собою пов’язуєте й узгоджуєте. Та для мене набагато більше важить, що я чітко знаю, у чому саме можу покладатися на вас, як на самого себе. Але сідайте, чого це ви підхопилися? Нам ще багато чого треба обговорити.

Ольстерець знов опустився на крісло, а панна Айронвуд, що й досі сиділа, неприродно випроставшись, помітно розслабилася.

— Нехай ми не дізналися ще напевне, що саме задумали сили, які стоять за нашими ворогами, та принаймні знаємо тепер, якої форми ті сили набули у Белбері, а отже, ще на йоту примножили свої знання хоча б про одну із тих двох загроз, які нависли над людством, — сказав Ренсом. — Та зараз я думаю про інше.

— Так, про інше, — підхопила Каміла.

— А саме? — поцікавився МакФі.

— А саме про те, що криється під Бреґдонським лісом, — відповів Ренсом.

— Далі сушите собі над цим голову? — скептично поцікавився ольстерець.

— Ні про що інше майже й не думаю, — зізнався господар. — Ми знали, що вороги прагнуть здобути контроль над лісом, і дехто з нас здогадувався, навіщо їм це потрібно. Джейн в одному зі своїх снів — чи то пак видінь — побачила, що саме вони шукають у лісі. З тих двох загроз, про які я згадував, ця, мабуть, серйозніша. Але найбільшою небезпекою для нас є об’єднання ворожих сил. Якщо нові сили — ті, що окопалися зараз у Белбері, — з’єднаються зі старими, які поки що ховаються під Бреґдонським лісом, то Лоґрес, себто людину, буде оточено майже зусібіч. Нам, отже, треба зробити все можливе, щоб такому об’єднанню перешкодити. На кін буде поставлено все, відтак і готові маємо бути до всього; для нас це питання життя чи смерті. Та поки що мусимо вичікувати. Самим проникнути у Бреґдон і влаштувати там розкопки нам не вдасться. Тож залишається тільки чекати, доки вони самі не знайдуть те, що шукають… чи того, кого сподіваються там знайти. Не сумніваюся, що так чи інакше нам стане про це відомо. А поки — запасіться терпінням.

— Не вірю жодному слову з усієї тієї історії, — буркнув МакФі.

— Цікаво, а мені чомусь здавалося, що слова «вірити» ми не вживаємо, — озвалася панна Айронвуд. — Ми ж тільки викладаємо факти та аналізуємо їхні наслідки — оце й усе.

5

На перших порах найважчим завданням для товариства, що зібралося в Сент-Ен, було збагнути, навіщо ворогам Бреґдонський ліс. Тамтешній м’який ґрунт не витримав би велетенської будівлі — хіба що інститут пішов би на просто-таки неймовірні витрати, яких вимагали підготовчі роботи, — та й, зрештою, саме Еджстоу зовсім не виглядало відповідним місцем для розташування такого великого наукового закладу. Попри скептицизм МакФі, Ренсом, Дімбл і Деністони заходилися перебирати різні варіанти і кінець кінцем дійшли певного висновку. Завдяки наполегливій праці вони накопичили такі глибокі й детальні знання про Британію артурівської доби, яких академічна наука не здобула б, напевне, і за кілька століть. Їм було відомо, що Еджстоу лежить у самому осередді прадавнього Лоґресу, що назва села Кюр-Гарді походить від імені сера Озанни Хоробре Серце^[8] і що реальний, історичний Мерлін справді жив колись у тому місці, де тепер був Бреґдонський ліс.

Чим саме він там займався, вони, щоправда, не знали, але зайшли — кожен своїм шляхом — надто далеко, щоби вважати перекази про Мерлінові вміння та здібності не надто обґрунтованими легендами, а чи й просто побрехеньками, або безпосередньо ототожнювати його мистецтво з тим, що за часів Відродження називали магією. Дімбл навіть стверджував, що добрий філолог може за самим текстом розпізнати, про магію йде мова чи про щось інше. «Що спільного, — запитував він, — між схильними до потаємних ритуалів окультистами на кшталт Фауста, Просперо чи Архимага з усіма їхніми опівнічними чуваннями, забороненими книгами, владою над злими духами та стихіями, і Мерліном, який досягає того, чого хоче, тільки тому, що він — Мерлін?». І Ренсом погоджувався. Він вважав, що Мерлінове мистецтво було останнім відголоском чогось надзвичайно древнього і геть незвичного, чогось, що потрапило до Західної Європи після падіння Нумінору і сягало своїм корінням тих неймовірно давніх часів, коли розум і матерія на Землі поєднувалися між собою зовсім інакше, ніж у наші дні. З магією епохи Відродження це не мало абсолютно нічого спільного. Цілком можливо (хоч стосовно цього були ще деякі сумніви), що зазначене мистецтво несло на собі тягар провини суттєво менший за той, який приписувався магії, і вже точно було значно дієвішим. Адже ні Парацельс, ні Агріппа, ні іже з ними особливими досягненнями не відзначалися; сам Бекон, якого важко назвати ворогом магії, зауважував, що чародії «не досягли ні величі, ні безперечних успіхів у своїх діяннях». Назагал могло скластися враження, що розквіт заборонених мистецтв, який припав на добу Відродження, призводив лише до того, що людина губила свою душу, нічого навзамін не отримуючи; однак те прадавнє мистецтво, про яке тут іде мова, мало зовсім іншу природу.

Та якщо такі-от здогади про те, що Бреґдон міг викликати зацікавлення хіба у людей, які прагнули відшукати останні сліди атлантичного характерництва, справді відповідали дійсності, то це могло сказати товариству, яке зібралося в сент-енському маєтку, багато чого ще. Стало, наприклад, зрозуміло, що HIKE, на превеликий подив, цікавиться не тільки сучасними і, сказати б, матеріальними формами енергії. Ренсомові було ясно, що за цим неминуче криються знання і впливи, властиві тільки елділам. Інша річ, звісно, чи було відомо працівникам інституту, що за їхнім закладом стоять темні сили, та це врешті-решт мало не таке вже й велике значення. Ренсом не раз повторював: «Знають вони чи ні — розвиток подій від цього не залежить. Питання, властиво, не в тому, як збираються діяти люди з Белбері — про це вже темні елділи подбають, не сумнівайтесь, — а в тому, якої вони думки про свої вчинки. Бреґдон — в їхніх руках, і нам залишається тільки чекати, щоб дізнатися, відомо хоч комусь із них, що саме вони там шукають, чи для того, щоб усе це пояснити, нашвидкуруч зліпили якусь теорію, пов’язану з ґрунтом, повітрям, магнітним полем чи хтозна-чим іще».

Спочатку Ренсом підозрював, що неабияку роль для ворогів відіграє власне Бреґдонський ліс — адже недарма здавна вважається, що у таких справах не останнє значення має саме місце. Проте сон, у якому Джейн побачила бородатого старого, що безпробудно спав глибоко під землею, багато чого прояснив. Йшлося, отже, про щось набагато конкретніше, щось заховане під Бреґдоном, щось таке, що можна просто викопати… йшлося, по суті, про Мерлінове тіло. Коли елділи розповіли про це Ренсомові і підтвердили ймовірність такої знахідки, він майже не здивувався. Не дивувалися й вони. Такі звичні для землян стадії буття, як народження, життя, смерть і розклад, були для них не менш дивовижними, ніж незліченні інші прояви буття, які звіку-правіку безнастанно проходили у них перед очима. Цим вищим істотам, завдяки діяльності яких постає те, що ми називаємо «природою», ніщо не видається «природним». Їм добре видно, що кожному чинові творення притаманна, так би мовити, цілковита довільність. Для них не існує жодних припущень загального характеру; все народжується, заздалегідь сповнене красою, немов ото жарт чи пісня, постає з тієї достоту чудесної миті самообмеження, коли безконечність, відкидаючи міріади інших рівноцінних можливостей, породжує конкретне творіння. Відтак елділи зовсім не дивувалися, що тіло може пролежати півтори тисячі літ і не перетворитися на тлін, адже їм були відомі світи, де такого явища, як тління, не існує взагалі. Не вражало їх і те, що весь цей час у тому тілі жевріло життя, бо ж вони знали безліч найрізноманітніших способів, за допомогою яких душа поєднується з тілом і відокремлюється від нього — відокремлюється без жодної шкоди для взаємного впливу, що існує між ними, поєднується без справжнього воплочення, або зливається з ним так тісно, що обидвоє перетворюються внаслідок цього на щось третє, або періодично вступає з ним у злуку — коротку, наче обійми в день весілля. Словом, елділи принесли Ренсому не вість про неймовірне чудо, а просто звістку, яка може стати у пригоді під час війни. Мерлін не помер. П’ятнадцять століть його життя перебувало хтозна-де, поза межами нашого одновимірного часу, проте за певних обставин могло до нього повернутися.

Елділи не повідомили про це раніше тільки тому, що й самі цього не знали. В суперечках із МакФі Ренсомові чи не найбільше дошкуляло те, що ольстерець, який постійно твердив, що взагалі не вірить в існування елділів, чомусь, як і багато хто інший, вважав: якщо вже існують створіння розумніші та могутніші за людей, то вони неодмінно мають бути всезнаючі і всемогутні. Марно намагався Ренсом розтлумачити йому, як усе виглядає насправді. Безперечно, у тих величних створінь, які так часто навідувалися тепер до нього у Сент-Ен, вистачило б снаги вмить змести з лиця землі і Белбері, і цілу Англію, але вони не мали жодного наміру застосовувати у цьому випадку власне таку силу; крім того, безпосередньо читати людські думки вони теж не могли. Про стан, у якому перебував Мерлін, елділи дізналися деінде, не завдяки докладному вивченню тіла, що покоїлося під Бреґдонським лісом, а радше спостерігши неповторне поєднання ознак, яке не залишало сумнівів: саме тут, у цьому місці, хтось зійшов з головної дороги часу, когось провели за невидимі мури на подиву гідні ниви, яких не спроможна осягнути людська уява. Адже поза теперішнім знаходиться не тільки минуле і майбутнє.

Власне через усе це Ренсом, зоставшись у ті холодні передранкові години сам, і поринув у глибокі роздуми й узагалі не склепив повік. Він уже не сумнівався, що вороги придбали Бреґдон, аби спробувати знайти під лісом Мерліна; якщо ж вони його знайдуть, то вже напевне зуміють розбудити. Старий друїд неодмінно пристане до нових «вершителів долі світу» — що завадить йому так вчинити? І тоді ці дві потуги, злившись воєдино, таки звершать долю нашої планети; без сумніву, саме такий задум і плекали темні сили впродовж багатьох століть. Природничі науки, самі по собі добрі і безневинні, вже за Ренсомових часів стали достоту дивним чином сходити на якісь манівці, їх наче навмисне підштовхував хтось у певному напрямку… Вчених поступово змушували сумніватися в об’єктивній істині, доводили до розпачу, який у свою чергу породжував байдужість і призводив до того, що вони починали цікавитися винятково силою. Балачки про «життєвий порив» і загравання з панпсихізмом потрохи воскрешали «світову душу» прибічників магії. Роздуми про майбутню долю людства витягували з погано засипаної могили давні мрії про «людино-бога». Досліди над тваринами та експерименти патологоанатомів спонукали класти на вівтар поступу всі глибоко вкорінені упередження й антипатії. Рік минав за роком, і ось нарешті темні елділи, які стояли за всіма цими процесами, дійшли висновку, що настав час, коли ніщо вже не завадить вигнути науку назад так, щоб вона зімкнулася з іншою, набагато давнішою силою. Справді, раніше зробити це навряд чи вдалося б. Вчені дев’ятнадцятого століття зроду б на таке не погодилися; характерний для них твердий об’єктивний матеріалізм не дав би їм повірити у щось подібне, а якби вони й повірили, то все одно успадкована порядність ніколи не дозволила б їм навіть торкнутися такого бруду. Відголоском тих часів був, наприклад, світогляд МакФі. Тепер, одначе, все змінилося.

Мабуть, мало хто у Белбері підозрював, що відбувається насправді; можливо, про це не підозрював узагалі ніхто. Коли ж усе станеться так, як задумано, працівникам інституту буде відведено лише роль хмизу у вогнищі. Що викликатиме у них сумніви, якщо вони не вірять більше в раціональність усесвіту? Що вони вважатимуть непристойним, якщо стверджують, що вся моральність — то тільки побічний продукт фізичного й економічного розвитку людства? Час наспів. З погляду пекла, саме до цього змагала Земля впродовж усієї своєї історії. Нарешті настала пора, коли пропаща людина може струсити з себе ті обмеження, що їх наклало на неї саме милосердя, аби оборонити від пізнання всіх наслідків гріхопадіння. Якщо так і станеться, пекло врешті-решт здобуде своє реальне втілення. Ще повзаючи по поверхні нашої невеликої планети, злі люди набудуть стану, який раніше спізнавали тільки після смерті, і перетворяться на довічне й слухняне знаряддя темних сил. Сама природа стане їхньою невільницею, і край цьому жахіттю зможе покласти хіба кінець часів.

X. Захоплене місто

1

Досі Марк зазвичай спав уночі мертвим сном, хай там що відбувалося вдень, проте тієї ночі заснути йому так і не пощастило. Листа до Джейн він не написав і цілий день тинявся без діла то тут, то там, намагаючись нікому не попадатися на очі. Безсонна ніч тільки додала страху. Теоретично Марк, звісно, вважав себе матеріалістом і — знову ж таки теоретично — давно вже виріс із того віку, коли люди бояться темряви. А проте слухаючи, як поскрипують під поривами щораз сильнішого вітру вікна, він відчував, що до нього повертаються давні нічні страхи; здавалося, ось-ось чиїсь крижані пальці неквапно поповзуть згори донизу його тремтячою спиною… Матеріалізм, по суті, не пропонує людині жодного захисту, тож ті, хто шукає у ньому хоч якогось прихистку — а їх немало, — рано чи пізно неодмінно відчують розчарування. Того, чого ви боїтеся, бути не може. Що ж, чудово. Але чи допоможе усвідомлення цього позбутися страху? Аж ніяк. І що тепер? Якщо вже вам судилося побачити духів, то краще все ж у них вірити.

Чай йому принесли раніше, ніж звичайно; крім того, на таці лежала ще й записка. Заступник директора перепрошував, що турбує так рано, і просив пана Стадока негайно з’явитися до нього у зв’язку з одною надзвичайно важливою і невідкладною справою. Робити було нічого: Марк одягнувся і пішов.

У Візеровому кабінеті крім самого господаря була і панна Гардкасл. Марк і здивувався, і навіть відчув попервах деяке полегшення, бо Візер наче й забув уже про їхню останню розмову Старий, здавалося, був налаштований доволі привітно, навіть люб’язно, проте водночас вигляд мав надзвичайно серйозний.

— Доброго ранку, доброго ранку, пане Стадок, — привітався він. — Дуже мені прикро, що довелося… словом, я б ніколи не наважився відривати вас від сніданку, якби не вважав, що ви насамперед зацікавлені в тому, аби якомога швидше про все дізнатися… Ясна річ, наша розмова має суто конфіденційний характер. Адже справа ця, знаєте, не дуже приємна… м’яко кажучи. Я певен, що зараз ви самі переконаєтесь — але сідайте, прошу вас, пане Стадок, сідайте — отже, ви самі переконаєтесь, як надзвичайно розважливо ми вчинили, обмеживши втручання ззовні в діяльність нашої, даруйте на слові, поліції — хоч це визначення й не надто відповідає завданням, поставленим перед зазначеним підрозділом.

Марк облизав пересохлі губи і сів.

— Мені б іще більше не хотілося торкатися цієї теми, — вів далі Візер, — якби я не міг запевнити вас — запевнити наперед, як ви розумієте, — у повній довірі, яку всі ми до вас відчуваємо. Я вельми, вельми сподіваюся, — тут він уперше глянув Маркові просто у вічі, — що таку ж довіру ви плекаєте навзаєм і до нас. Ми всі тут між собою, знаєте, наче брати і… е-е… сестри, тож я можу вам гарантувати, що те, про що йтиме між нами зараз мова, ніколи не вийде за стіни цього кабінету… я глибоко переконаний, що наша розмова пройде в абсолютно приязній і цілковито неформальній обстановці…

Голос панни Гардкасл, який перервав зненацька розпатякування старого, прозвучав, наче постріл із пістоля:

— Ти загубив свій гаманець, Стадоку, — сказала вона.

— Гаманець? — розгублено перепитав Марк.

— Так, гаманець. Портмоне. Річ, у якій тримають гроші і різні папери.

— Справді, загубив. Ви його знайшли?

— В ньому були гроші — три фунти й десять шилінгів, — корінець від квитанції поштового переказу на суму п’ять шилінгів, листи від жінки на ім’я Міртл, від скарбника Бректонського коледжу, від Дж. Герншоу, Ф. А. Брауна, М. Белчера, і рахунок за костюм із крамниці «Саймондс і син», розташованої за адресою: Еджстоу, Маркет-стріт, 32а, — правильно?

— Більш-менш так.

— Ось він, — кивнула на стіл панна Гардкасл. — Не чіпай! — різко спинила вона Марка, коли той ступив було до столу.

— Та що це все означає?! — мовою поліцейських протоколів Марків тон неодмінно визначили б як «нестриманий», хоч за схожих обставин так, мабуть, поводився б кожен.

— Тільки те, — відповіла Фея, — що цей гаманець знайшли у траві на узбіччі дороги приблизно за п’ять ярдів від тіла Вільяма Гінджеста.

— Сили небесні! — вигукнув Марк. — Ви що, хочете сказати… це ж повна дурня!

— Мені можеш про це не розповідати, — кинула Фея. — Я не слідчий, не присяжний, не суддя. Я всього лишень працівниця поліції і оперую виключно фактами.

— Отже, мене підозрюють у вбивстві Гінджеста?

— Не думаю, пане Стадок, — озвався заступник директора, — що зараз у нас є хоч би найменші підстави вважати, наче ваше становище у контексті цієї вельми делікатної справи якось радикально відрізняється від становища ваших колег по інституту Це питання радше, так би мовити, структурного характеру…

— Структурного характеру? — сердито перепитав Марк. — Якщо я все розумію правильно, панна Гардкасл звинувачує мене у вбивстві.

Візер глянув на нього так, наче знаходився тієї миті бозна-де, за сотні миль від свого кабінету.

— Як на мене, — мовив він, — ви не надто правильно оцінюєте позицію, яку займає стосовно цієї справи панна Гардкасл. Підрозділ, який вона представляє, перевищив би всі свої повноваження, якби — ви, сподіваюсь, розумієте, що з мого боку це лише суто теоретичне припущення, — висунув те чи інше звинувачення такого штабу комусь із працівників інституту; що ж стосується зв’язків цього підрозділу з, так би мовити, зовнішньою владою, то й у цьому випадку будь-які дії, спрямовані на, як ви зволили висловитися, звинувачення — якщо тільки я правильно збагнув сенс, у якому ви вжили це слово, — були б так само абсолютно неприпустимими.

— Але ж мною, мабуть, і цікавиться власне… е-е… зовнішня влада, — сказав Марк. В горлі у нього пересохло, і ці слова він ледь із себе видушив. — Наскільки я розумію, панна Гардкасл хоче сказати, що мене збираються заарештувати.

— Аж ніяк, — заперечив Візер. — Властиво, тільки за таких обставин і можна належним чином оцінити, яке це благо — мати власну виконавчу структуру. Якби цей ваш гаманець знайшла звичайна поліція або якби ми перебували у становищі звичайних громадян і мали б за обов’язок повідомити про свою знахідку поліцію — а за таких обставин, певна річ, ні про що інше не могло б бути й мови, — то ви, боюсь, потрапили б у надзвичайно неприємну ситуацію. Не знаю, чи панна Гардкасл на цьому наголосила, але це… е-е… вельми бентежне відкриття зробили її підлеглі; нікому більше про це не відомо.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Марк. — Якщо панна Гардкасл вважає, що супроти мене немає достатньо вагомих доказів, то навіщо тоді мене взагалі в чомусь звинувачувати? А якщо такі докази є, то чому вона не повідомить про це поліцію?

— Любий друже, — у Візеровому голосі звучали якісь геть допотопні інтонації, — в таких випадках вчена рада не має ані найменшого бажання наполягати на точному визначенні меж діяльності нашої поліції, а ще менше — меж її, так би мовити, бездіяльності. Не думаю, щоби хтось вважав, наче панна Гардкасл зобов'язана хоч би найменшою мірою обмежувати власну ініціативу і повідомляти будь-які факти, з’ясовані нею чи її підлеглими у ході, сказати б, внутрішньої діяльності в рамках HIKE, зовнішній владі, яка за самою своєю природою не вельми гнучка у поводженні з такими делікатними питаннями…

— Якщо я правильно розумію, — мовив Марк, — то панна Гардкасл вважає, що у неї достатньо доказів, аби заарештувати мене зазвинуваченням у вбивстві Гінджеста, але ласкаво погоджується не доводити їх до відома поліції, так?

— От тепер ти нарешті доп’яв, Стадоку, — озвалася Фея і вперше на Марковій пам’яті запалила свою сигару, випустила хмаринку диму, а тоді посміхнулася — чи радше вищирила зуби.

— Але мені цього не треба! — вигукнув Марк, хоч насправді йому аж гора з плечей звалилася, коли стало ясно, про що їм ідеться; першої миті він ладен був майже на будь-яких умовах пристати на цю пропозицію. Виявилося, одначе, що в ньому ще жевріє щось схоже на громадянський обов’язок, і він, сам навряд чи це помічаючи, й далі гнув іншу лінію. — Мені цього не треба, — повторив він, либонь, трохи заголосно, — я ж ні в чому не винний. Мабуть, краще мені самому негайно звернутися до поліції — маю на увазі, до справжньої, державної поліції.

— Та будь ласка, — мовила Фея, — якщо хочеш походити по лезі, тоді немає питань.

— Я хочу виправдатися, — сказав Марк. — Всі звинувачення проти мене вмить розсипляться. У мене не було жоднісіньких мотивів для вбивства Гінджеста. І потім, я маю алібі. Всім відомо, що тієї ночі я спав тут, у Белбері.

— Справді? — протягнула Фея.

— Про що це ви?

— Знаєш, мотив завжди знайдеться. Хто завгодно може вбити кого завгодно. Зрештою, в поліції теж люди працюють. Якщо вже машину запущено, то просто так від них не відкараскаєшся.

Марк намагався переконати себе, що зовсім не злякався. Якби тільки той Візер не розводив у каміні таке вогнисько… і це при наглухо зачинених вікнах!

Фея тим часом вела далі:

— У нас є один твій лист…

— Який лист?

— Лист до якогось Пелгема з твого ж коледжу, написаний шість тижнів тому. Там є такі слова: «Здається, Біл-„Віхола“ зажився вже на цьому світі»…

Спогад пронизав Марка, неначе гострий фізичний біль, — адже колись він справді нашкрябав щось подібне в цидулці до Пелгема. Такі-от дурнуваті жартики на адресу опонента чи просто якогось надокучливого типа могли звучати в колі бретонських «прогресистів» хоч би й по десять разів на день.

— Де ви взяли цю записку? — запитав він.

— Гадаю, пане Стадок, — мовив заступник директора, — не варто й сподіватися, що панна Гардкасл отак відразу стане розповідати вам, як саме працює інститутська поліція, — з її боку це було б дуже нерозважливо. Звісно, це аж ніяк не означає, що я хоч на крок відступаю від своєї ж тези про те, що між усіма працівниками HIKE має панувати глибока довіра — це невід’ємна ознака того органічного, насиченого реальним сенсом життя, яке, на моє переконання, має ставати тут у нас дедалі повнішим і повнішим. Та попри це неодмінно знайдуться певні сфери — звісно, окреслені не надто чітко, проте неминуче пов’язані з, так би мовити, внутрішньо властивим етосом чи то пак діалектикою, характерною для нашого закладу, — сфери, отже, в яких довіра, що передбачає словесний обмін певними фактами, працювала б… е-е… супроти себе самої.

— Ви ж не хочете сказати, — запитав Марк, — що хтось може потрактувати таку-от записку серйозно?

— А ти коли-небудь пробував переконати у чомусь такому поліціянта? — відповіла питанням на питання Фея. — Маю на увазі, справжнього поліціянта?

Марк промовчав.

— Крім того, не таке вже в тебе й надійне алібі, — продовжувала вона. — Ви з Білом розмовляли того дня за обідом. Потім, коли він зібрався вже від’їжджати, ти вийшов разом із ним надвір; багато хто може це підтвердити. Натомість ніхто не бачив, як ти повернувся. Де ти був і що робив до сніданку — невідомо. Якби ти доїхав із ним до того місця, де було скоєно вбивство, то міг спокійно повернутися назад пішки і вже десь чверть по другій піти спати. Вночі були приморозки, тож черевики в тебе могли залишитися й чистими.

— Якщо я правильно вловив суть, яку вкладає у свої слова панна Гардкасл, — додав Візер, — то це чудовий приклад того, яку важливу роль відіграє поліція в житті нашого інституту. Було б зовсім не розважливо розраховувати на те, що державні органи правопорядку стануть розбиратися в усіх цих тонких, ледь помітних нюансах, та доки все це не виноситиметься за межі, так би мовити, сімейного кола — а вам, пане Стадок, відомо, що я розглядаю HIKE як одну велику сім’ю, — зазначені нюанси жодним чином не призведуть навіть до щонайменшого порушення вимог справедливості.

В уяві у Марка скрутне становище, з якого він ніяк не міг виплутатися, стало потрохи ототожнюватися з чотирма стінами, у яких його було тієї миті ув’язнено; таке вже траплялося з ним раніше у кабінеті в зубного лікаря чи у шкільного директора. Вибратися б звідси, вибратися за будь-яку ціну, вийти на свіже повітря, на сонце, податися кудись у поле, подалі від скрипіння Візерового накрохмаленого комірця, від червоної жарини на кінчику Феїної сигари, від портрета його величності над каміном…

— Отже, сер, — сказав він, — ви справді радите мені не звертатися до поліції?

— До поліції? — здивовано, наче вперше про це чув, перепитав Візер. — Не думаю, пане Стадок, що це було б із вашого боку розсудливо… тим більше, що, вчинивши так, ви повелися б не надто порядно — ясна річ, мимоволі, — стосовно своїх колег, особливо панни Гардкасл. Після цього, звичайно, ви б уже не могли розраховувати на захист із нашого боку…

— В цьому, властиво, вся суть, Стадоку, — докинула Фея. — Коли ти в руках у поліції — то ти в руках у поліції.

Маркова рішучість зникла так само, як і з’явилася — майже непомітно для нього.

— То що, на вашу думку, я маю робити? — запитав він.

— Як на мене, просто сидіти і не рипатися, — відказала Фея. — Твоє щастя, що той гаманець знайшли ми, а не хтось зі сторони.

— Це щастя не тільки для… е-е… пана Стадока, — м’яко додав Візер, — але й для цілого інституту. Адже ми не могли б залишатися осторонь…

— Є, правда, одна заковика, — мовила Фея. — Ми маємо тільки копію твоєї записки до Пелгема, оригіналу в нас немає. Але навряд чи це призведе до якихось неприємностей.

— Отже, зараз нічого зробити не можна? — спитав Марк.

— Hi, — відповів Візер. — Наразі слід утриматися від будь-яких дій офіційного характеру І звісно, я порадив би вам у наступні кілька місяців діяти надзвичайно розважливо й… е-е… обережно. Не сумніваюся, що ви прислухаєтеся до моєї поради. Доки ви тут, Скотленд-Ярд, гадаю, утримуватиметься від будь-яких дій стосовно вас… хіба що в них з’являться якісь неспростовні докази вашої причетності до вбивства пана Гінджеста. Ймовірно, коли-небудь їм і заманеться трохи помірятися з нами силою, але не думаю, що це станеться саме тепер.

— Гадаєте, я вже у них під підозрою? — запитав Марк.

— Маємо надію, що ні, — сказала Фея. — Звісно, їм аж руки сверблять когось затримати — це цілком природно. Але для цього, чорт забирай, набагато краще підійшов би хтось інший, адже якщо вони візьмуться за тебе, то хоч-не-хоч доведеться робити трус у штаб-квартирі HIKE…

— Заждіть-но, заждіть! — загарячкував Марк. — Хіба ви не сподіваєтесь завтра-післязавтра спіймати злодія, біс його бери?! Невже ви взагалі нічого не робите?

— Злодія? — здивовано перепитав Візер. — Наскільки мені відомо, тіло не було пограбоване.

— Злодія, який украв у мене гаманець!

— Ах, так-так… ваш гаманець, — мовив заступник директора, легенько погладжуючи своє випещене підборіддя. — Наскільки я розумію, ви маєте намір звинуватити когось у крадіжці?

— Боже мій! — скрикнув Марк. — Ви що, навіть не припускаєте, що його в мене украли? Думаєте, я справді там був? По-вашому, я — вбивця?!

— Прошу вас, пане Стадок, не треба так кричати, — поморщився Візер. — Мало того, що це неввічливо; мушу вам нагадати, що тут присутня дама. Наскільки я пригадую, ми взагалі не говорили про те вбивство і не висували жодних звинувачень. Наразі мене турбує тільки те, щоб між нами все було гранично ясно. Та якщо ви оберете поведінку не таку виважену, як годилося б за цих обставин, то, боюсь, продовжувати цю розмову нам буде вкрай важко. Думаю, панна Гардкасл цілком зі мною погодиться.

— Мені все одно, — кинула Фея. — Не знаю, чого це Стадокові забандюрилося тут на нас верещати, ми ж тільки хочемо його вигородити, вберегти від халепи… Зрештою, хай робить, що хоче. В мене сьогодні купа справ, і я не збираюся стирчати тут цілий ранок.

— Але ж зрозумійте… — почав було Марк, та Візер не дав йому договорити:

— Будь ласка, тримайте себе в руках, пане Стадок. Я вже не раз казав вам, що ми — одна велика родина, тому не треба вибачатися. Всі ми розуміємо одне одного і всім нам не надто до вподоби такі-от… е-е… сцени. Поза тим, зі свого боку дозволю собі по-дружньому вам нагадати, що будь-які прояви, так би мовити, надмірної гарячковості вчена рада може потрактувати як не вельми сприятливі у контексті затвердження вашого призначення на посаду. Звісно, ми розмовляємо зараз суто конфіденційно…

Про роботу Марк тієї миті думав найменше, але раптом збагнув, що тепер загроза звільнення автоматично означає для нього загрозу страти.

— Даруйте, не стримався, — вибачився він. — То що мені, по-вашому, робити?

— Не висовувати носа з Белбері, Стадоку, — сказала Фея.

— Навряд чи можна порадити щось краще, — погодився з нею Візер. — А тепер, коли пані Стадок ось-ось приєднається до вас, ваше тимчасове ув’язнення — ви ж розумієте, що я вживаю це слово в суто метафоричному сенсі, — взагалі буде мало не приємністю. Зрештою, це ваш дім, пане Стадок.

— До речі, — мовив Марк, — я не зовсім певен, що моя дружина зможе приїхати. Вона, знаєте, трохи недобре почувається…

— Але ж у такому разі вам, напевне, ще більше хочеться, щоб вона була тут, біля вас?

— Не думаю, що їй буде тут краще…

Погляд у старого несподівано затуманився, а голос зазвучав м’якше:

— Я ледь не забув привітати вас, пане Стадок, — адже ви тепер знайомі з нашим главою. Це, поза сумнівом, надзвичайно важливий крок у вашій кар’єрі. Ви справді стали одним із нас у глибшому, так би мовити, сенсі, і я певен, що ви не маєте жодного наміру образити його дружні, я б сказав навіть — батьківські почуття… Він, знаєте, жде не діждеться, щоб якомога швидше привітати пані Стадок тут, серед нас…

— А навіщо? — спитав раптом Марк.

Візер глянув на нього і дивно посміхнувся:

— Любий мій хлопче, все це продиктовано лише турботою про єдність, про згуртованість… Ми ж тепер, що не кажіть, одна сім’я. Онде панна Гардкасл сумує без подруги… — І не встиг Марк отямитися — останні слова старого виявилися для нього надто несподіваними, — як той уже підвівся і почовгав до дверей. Уже взявшись однією рукою за клямку, він поклав другу руку Маркові на плече і сказав:

— Вам, пане Стадок, давно час поснідати, тож не буду вас більше затримувати. Поводьтесь надзвичайно обережно і… — Тут вираз Візерового обличчя раптом зовсім перемінився. Здавалося, ще мить — і широко роззявлений рот перетвориться на пащу якоїсь оскаженілої тварини, а зі старечого, затуманеного погляду зненацька взагалі здиміло все людське. — І… привезіть сюди жінку, чуєте? Зрозуміло? Привезіть свою дружину, — прохрипів він. — Главі… е-е… не терпиться.

2

Марк зачинив двері до Візерового кабінету і тут же подумав: «Геть звідси, негайно! Доки вони там удвох, у мене є принаймні хвилина.» Навіть не зазирнувши до себе, щоб узяти капелюха, він притьмом збіг сходами донизу і вискочив надвір. Втримати його тієї миті у Белбері можна було хіба силоміць. Треба за будь-яку ціну попередити Джейн… а от що робити далі — хтозна. Навіть до Америки, яка раніше не раз служила притулком для різних втікачів, виїхати, мабуть, не вдасться, адже в газетах писали, що й у Сполучених Штатах, і в Росії гаряче вітають HIKE і всі починання нового інституту. Автором тих статей був, напевне, такий же бідолаха, таке ж сліпе знаряддя, як і він сам. Так чи так, а і на кораблі, якщо йому пощастить потрапити на борт, і в будь-якому іноземному порту, якщо поталанить туди дістатися, завжди слід сподіватися на зустріч із людьми HIKE, який, здавалося, обплутав своїми тенетами чи не кожну країну.

Перейшовши дорогу, Марк опинився під деревами. Відколи він вийшов із кабінету заступника директора, не минуло й хвилини, його не обігнала жодна жива душа, а проте попереду на стежці, як і вчора, з’явилася нараз довготелеса, трохи сутула постать, що поволі плуганилася йому назустріч, насвистуючи якусь мелодію. Марк ніколи ні з ким не бився, та тут тіло в нього виявилося значно проникливішим за розум: перш, ніж він встиг усвідомити, що робить, якийсь прадавній, успадкований від далеких предків імпульс скерував його кулак просто в голову стариганові, котрий знову став йому поперек дороги. Втім, рука тільки розітнула повітря; постать старого зненацька щезла, мовби її і не було.

Навіть ті, кому відомо більше за нас із вами, так ніколи і не дійшли повної згоди стосовно цього епізоду. Можливо, Марк і тоді, і напередодні, перебуваючи у стані надзвичайного збудження, бачив галюцинацію. Можливо, той Візер, на якого майже повсякчас можна було наткнутися де завгодно в численних коридорах та переходах Белбері, був у певному сенсі просто примарою — іноді трапляється, що сильна особистість, перебуваючи на останній стадії розкладу, залишає у самій структурі будівлі своєрідний відбиток, здатний впливати на людські чуття (зазвичай таке буває після смерті, проте інколи й перед нею), і позбутися цього відбитку можна хіба ту будівлю перебудувавши, бо жодні екзорцизми тут не допомагають. Ймовірно, врешті-решт, що душа, втративши свою добру сутність, отримує навзамін можливість потішити своє марнославство, множачись у просторі безліччю примар. Хай там як, а Візерова постать від контакту з Марковим кулаком просто здиміла.

За вузькою смугою дерев, що росли при дорозі, стежка навскоси перетинала вкрите памороззю поле, і Марк швидко покрокував уперед; вгорі блідою осінньою блакиттю туманилося вранішнє небо. Незабаром йому трапився перелаз, а далі стежка знову побігла полем уздовж узлісся, тоді трохи скрутила ліворуч, обігнула задвірки якоїсь ферми і пірнула в ліс. Попереду забовваніли дахи Кортгемптона; Марк на той час уже зігрівся і відчув, що зголоднів. Тут він перейшов через дорогу, якою саме сунула на пасовисько чимала череда — забачивши його, корови посхиляли голови і запирхали, — тоді перебрався містком через потічок, а там уже починалася так само подекуди припорошена інеєм вибоїста вулиця, яка й привела його до Кортгемптона.

Не встиг Марк увійти до села, як йому трапилася підвода з різним домашнім скарбом — комодами, ліжками, матрацами та ще всілякими клунками; над усім цим красувалася клітка з канарком, а попереду сидів чоловік, який правував запрягом, і жінка з трійком дітей. Відразу за підводою йшла пішки ще одна сім’я — чоловік із жінкою та дитиною; чоловік котив перед собою дитячу коляску, доверху наладовану різними дрібними речами. За ними з’явилася, пхаючи поперед себе ручний візок, ще якась родина, далі — важко навантажена кінна бідарка, а ще далі — стареньке авто, водій якого раз по раз надсадно клаксонив, та все ж мусив просуватися вперед тим же темпом, що й усі решта. І такий-ото потік поволі сунув дорогою через ціле село. Марк ніколи не бував на війні, інакше відразу збагнув би, що перед ним — біженці. Понурі коні, перевантажені повози й машини, потомлені люди — все це ніби само по собі промовляло, що там, звідки вони прийшли, тепер панує ворог.

Рух на дорозі був такий насичений, що Марк ледь добувся до перехрестя біля корчми, де висіла таблиця з розкладом руху автобусів. Виявилося, що виїхати до Еджстоу можна тільки чверть по дванадцятій, тож він трохи потинявся навколо, дивуючись, а проте й гадки не маючи, що ж, властиво, діється; зазвичай у Кортгемптоні було тихо і спокійно. Тепер, коли йому нарешті пощастило вибратися з Белбері, він почувався так, наче небезпека великою мірою залишилася позаду — люди нерідко схильні видавати бажане за дійсне, — і напрочуд мало думав про те, що буде далі. Часом Маркові приходила на думку Джейн, а часом — яєшня з беконом, смажена риба і запашна кава, що тече темним струменем із гарячого кавника до великого горнятка. О пів на дванадцяту корчма нарешті відчинилася, і він тут же подався туди й замовив собі пінту пива та бутерброд із сиром.

Спочатку крім нього там не було нікого, та невдовзі стали один по одному з’являтися перші відвідувачі, аж доки їх не назбиралося десь четверо чи п’ятеро. Про сумну процесію, яка весь той час тягнулася за вікнами, спершу мова не заходила; як по правді, то спершу в пабі взагалі стояла тиша. Та ось якийсь дуже низенький на зріст чоловічок зі схожим на стару картоплину обличчям мовив, ні до кого зосібна не звертаючись: «Мені днями трапився був старий Рамболд». Хвилин п’ять усі мовчали, аж доки інший відвідувач, молодик у крагах, не зронив: «Певно, шкодує тепер, що взагалі за таке взявся». Відтак присутні заходилися спроквола перемивати кісточки тому Рамболдові, допоки тему не було вичерпано остаточно. Щойно тоді розмова стала дуже поступово проливати світло на причини появи у Кортгемптоні такої кількості біженців.

— Далі йдуть звідти, — кинув хтось, кивнувши на вікно.

— Еге ж, — підтакнув інший. — Там, певне, мало хто вже й залишився.

— А де їм усім тепер подітися — хтозна.

Мало-помалу картина стала прояснюватися. З’ясувалося, що всі ці біженці — з Еджстоу. Когось просто вигнали з дому, когось налякали заворушення, а ще більше — відновлення ладу, після якого у місті було встановлено щось дуже схоже на справжній терор.

— Кажуть, вчора заарештували десь біля двох сотень люду, — сказав корчмар.

— Так, ті інститутські поліцаї — справжні харцизяки, всі як один, — докинув молодик і розсміявся: — Нагнали-таки дрижаків моєму старому, скажу я вам!

— Я чув, їм що констебль, що звичайний роботяга — однаковісінько, — долучився до розмови ще хтось. — Не варто було звозити сюди всіх тих валлійців та ірландців.

Але цим уся критика й закінчувалася. Ні обурення, ні співчуття до біженців місцеві майже не виявляли, і Марка це глибоко вразило. Кожен із присутніх чув хоча б про один випадок із усіх тих неподобств, що коїлися в Еджстоу, проте всі сходилися на тому, що чутки ці дуже перебільшені.

— У ранковій газеті пишуть, що все вже заспокоїлося, — повідомив корчмар.

— Авжеж, авжеж, — погодилися всі решта.

— Невдоволені завжди знайдуться, — зауважив коротун зі схожим на картоплину обличчям.

— А невдоволення, воно, знаєте, таке… — протягнув іще хтось. — Словом, це ще не кінець, от побачите. Так просто все це не зупинити.

— Отож-бо й воно, — підсумував корчмар.

В пам’яті у Марка один по одному спливали уривки з газетних статей, що вийшли з-під його пера. Скидалося на те, що й він, і іже з ним попрацювали на славу, а панна Гардкасл, очевидно, трохи переоцінила опірність простолюду до пропаганди.

Сісти на автобус до Еджстоу виявилося зовсім не важко; він був порожнісінький, адже всі рухалися у протилежному напрямку. Зійшов Марк вгорі Маркет-стріт і відразу ж квапливо покрокував у напрямку Сендауна, де було їхнє з Джейн помешкання. Місто за час його відсутності, здавалося, геть змінило своє обличчя. Кожен третій дім стояв покинутий, а в добрій половині крамниць вітрини були позабивані дошками. Подолавши підйом, за яким починався район, забудований особняками, Марк побачив, що багато будинків там просто реквізували, і тепер на них біліли таблиці з символом HIKE — оголеним атлетом із блискавкою в руках. На кожному розі, а часто й просто посеред кварталу де стояли, а де тинялися туди-сюди, помахуючи кийками, інститутські поліціянти — всі як один у шоломах і з важкими револьверами на чорних блискучих ременях. Маркові врізалися у пам’ять бліді круглі обличчя; щелепи методично рухалися вгору-вниз: либонь, охоронці правопорядку полюбляли жувати жуйку Всюди було порозклеювано оголошення, що починалися словами «За надзвичайного стану забороняється…»; внизу стояв підпис лорда Фіверстоуна.

Цікаво, Джейн вдома? Тільки б вона нікуди не, пішла… Ще не дійшовши до будинку, Марк уже намацав у кишені ключа. Парадні двері було замкнуто; це означало, що Гатчинсони, які жили на першому поверсі, кудись поїхали. Він відчинив двері і зайшов досередини. На сходах було холодно й вогко; так само було й на сходовому майданчику, де, крім того, панувала ще й напівтемрява. «Джейн!» — гукнув він, відімкнувши двері, що вели до їхнього помешкання; втім, надія застати дружину вдома розвіялася вже остаточно. На килимку під дверима Марк побачив купку нерозпечатаних листів. У квартирі стояла повна тиша — ніде ні шелесь; не було чути навіть цокання годинника. Всюди панував бездоганний лад: Джейн, певне, пішла з дому якогось ранку, відразу після того, як всюди поприбирала. Кухонні рушнички були сухі-сухісінькі; впродовж останньої доби ними ніхто не користувався — це очевидно. Хліб у креденсі зачерствів, а молоко у глечику скисло. Вже давно переконавшись, що у помешканні нікого немає, Марк усе ж продовжував никати по кімнатах, вдихаючи застояне повітря і споглядаючи тихе запустіння, такі характерні для будь-якої покинутої оселі. Втім, тинятися тут і далі не було сенсу. В душі у нього здіймалася хвиля не надто вмотивованого гніву. До дідька, ну чому Джейн не сказала йому, що кудись збирається? А може, її хтось забрав? Хтозна, а раптом вона залишила для нього записку? На камінній полиці лежала купка листів, але він сам їх туди і поклав, щоб не забути відповісти. Тут Марк помітив на столі конверт, адресований пані Дімбл — так, це адреса дому Дімблів за Вайндом. Отже, та клята жінка була тут! Ті Дімбли завжди його недолюблювали — у цьому годі й сумніватися. Напевне, запросили Джейн погостювати трохи в них. Завжди пхають свого носа, куди не слід… Отже, треба піти до Нортумберленду і поговорити з Дімблом.

Від думки про те, як надокучили йому вже ті Дімбли, Маркові аж полегшало на серці. Пограти роль ображеного чоловіка, який шукає свою дружину, було б зовсім не зле; принаймні, це стало б непоганою переміною після всіх тих нещасть, які переслідували його останніми днями. По дорозі назад до міста йому захотілося випити. Підійшовши до дверей «Брістолю», він побачив на них емблему HIKE, чортихнувся про себе й уже повернувся було, щоб іти далі, коли раптом пригадав собі, що він і сам, властиво, високопоставлений працівник інституту, тож жодним чином не належить до тієї публіки, якій дорогу до «Брістолю» тепер заказано. На дверях у нього спитали ім’я, а почувши відповідь, відразу стали поводитися навдивовижу догідливо й запобігливо. Всередині приємно потріскував у каміні вогонь, і Марк, відчуваючи, що добряче-таки того дня намотався, вирішив, що заслужив на велику порцію віскі — спершу одну, а потім і другу. Як наслідок, настрій у нього перемінився остаточно: на Дімблів він гнівався дедалі сильніше, натомість всі інші почуття поступово відходили кудись на задній план. Цьому, мабуть, сприяли й усі ті зміни, що відбулися в Еджстоу. Зрештою, хіба ж не була вся ця демонстрація сили інституту вельми красномовним свідченням того, наскільки краще і вигідніше все ж належати до HIKE, ніж бути якимсь там упослідженим «чужаком»? Та й узагалі… чи не поставився він до всього цього демаршу з невисловленим звинуваченням у вбивстві надто серйозно? Звісно, так уже Візер вирішує свої питання, і нічого тут не вдієш; старий просто хоче тримати всіх і вся в шорах, в залізному кулаку, щоб ніхто не смів і рипнутися. Отже, це тільки спосіб утримати його в Белбері та спонукати-таки перевезти туди й дружину. Кінець кінцем, а чому б і ні? Не може ж Джейн і далі залишатися сама в Еджстоу. Якщо вже вона вийшла заміж за чоловіка, який іде вгору і повинен перебувати в гущі подій, то нема на те ради — доведеться і їй стати світською дамою. Гаразд, так чи так, а зараз треба насамперед розшукати того Дімбла.

З «Брістолю» Марк вийшов, почуваючись, як сам би то висловив, геть іншою людиною. Відтоді й аж до моменту, коли настав час приймати остаточне рішення, та «інша людина» проявлялася у ньому цілком несподівано і раптово заполонювала — здавалося, раз і назавжди, — все його єство. Так, кидаючись сторчголов то в один бік, то в інший, торував він шляхи своєї молодості, наближаючись до того моменту, коли мав уже перетворитися на повноцінну особистість.

З

— Заходьте! — гукнув Дімбл, коли Марк постукав у двері його кабінету в Нортумберленді. Він щойно відпустив останнього на сьогодні учня і саме збирався вирушати назад до Сент-Ен.

— А, це ви, Стадоку, — додав доктор, побачивши, хто ввійшов. — Прошу, прошу!

Дімбл намагався говорити невимушено, та все ж помітно було, що він здивований, ба навіть вражений. Йому здалося, наче Маркове обличчя трохи змінилося відтоді, як вони бачилися востаннє; воно потовщало, поблідло і набуло якогось, сказати б, вульгарного виразу.

— Я, властиво, хотів запитати у вас про Джейн, — сказав Марк. — Ви не знаєте, де вона?

— Боюсь, я не можу вам цього сказати, — відповів Дімбл.

— Тобто не знаєте?

— Знаю, але сказати не можу.

Настав, мабуть, час виявити характер, як Марк і планував собі, крокуючи з «Брістолю» до Нортумберленду. Та опинившись віч-на-віч із доктором, він уже не відчував такої рішучості, як раніше. Дімбл завжди поводився з ним дуже люб’язно, проте й завжди — Марк це відчував — його недолюблював. Втім, неприязні до Дімбла це в нього не викликало; у присутності доктора він тільки безугаву балакав і всіляко намагався тому догодити. Чим-чим, а мстивістю Марк не відзначався ніколи. Йому просто подобалося подобатися. Коли його кривдили, він мріяв не про помсту, а про влучні дотепи чи неабиякі досягнення, за допомогою яких одного чудового дня таки схилить кривдника на свій бік. Якщо Марк і ставився до когось не дуже приязно, то хіба до тих, хто, як йому здавалося, сам добивався його приязні, а не відкидав її. Словом, до справжнього підлабузництва йому залишалося хіба кілька кроків.

— Як то — не можете? — спитав він. — Щось я не розумію…

— Якщо вам хоч трохи залежить на тому, щоб ваша дружина була у безпеці, то краще не питайте, де вона, — відказав Дімбл.

— У безпеці?

— Так, у безпеці, — твердо повторив Дімбл.

— А їй загрожує якась небезпека?

— Хіба ви не знаєте, що з нею трапилося?

— Щось трапилося?

— Того вечора, коли в місті були заворушення, вашу дружину схопила інститутська поліція. Її піддали тортурам, але потім їй пощастило вирватися.

— Тортурам?! Про що це ви?

— Її пекли сигарою.

— В тому-то й річ, — сказав Марк, — власне через це я й приїхав. Розумієте, Джейн… вона на межі нервового зриву. Насправді нічого цього не було.

— Лікар, який лікує опіки, іншої думки.

— Господи! — вигукнув Марк. — То це правда?! Але ж, послухайте… — Під спокійним Дімбловим поглядом говорити йому було важко. — Чому мені не повідомили?

— Хто — ваші колеги? — сухо поцікавився доктор. — Дивне запитання. Вам же, мабуть, видніше, чим вони там займаються.

— Чому ви мені не повідомили? Треба ж було щось робити! Ви були в поліції?

— В інститутській?

— Ні, у звичайній.

— Ви що, справді не знаєте, що в Еджстоу звичайної поліції більше немає?

— Ну, є ж якісь судді…

— Є тільки надзвичайний уповноважений — лорд Фіверстоун. Здається, ви ще не зрозуміли: Еджстоу — місто захоплене й окуповане.

— То чому ж ви, заради всього святого, не звернулися до мене?

— До вас? — перепитав Дімбл.

Вперше за багато років Марк мовби поглянув на себе збоку, побачив себе таким, яким бачив його тієї миті Дімбл, — і йому ледь не сперло віддих.

— Послухайте, — знову заговорив він, — ви ж не думаєте… це ж повна дурня! Ви ж не думаєте, що я послав поліціянтів познущатися над своєю власною дружиною! — Спершу в голосі у нього звучало обурення, та потім він незграбно спробував обернути все на жарт. Якби ж то Дімблів погляд не був такий суворий, якби ж то його обличчям промайнула бодай примарна тінь посміху… все, що завгодно, аби тільки перевести розмову в інше русло…

Та Дімбл мовчав і не дозволяв собі розслабитися навіть на мить. Він не мав певності, що Марк і справді ніколи не опустився б до того, про що говорив, але не хотів казати про це вголос.

— Я знаю, ви завжди мене недолюблювали, — мовив Марк, — але й гадки не мав, що аж настільки.

Доктор і далі вперто мовчав, та про те, чому він мовчить, Марк навіть не здогадувався. Річ у тім, що останні Маркові слова влучили просто в ціль: неприязнь до Стадока давно вже висіла тягарем у нього на сумлінні. От і тепер в душі у Дімбла точилася запекла боротьба.

Мовчанка затягнулася ще на кілька секунд, а тоді Марк сухо кинув:

— Що ж, тут немає про що більше говорити. Мене цікавить одне: де Джейн?

— Ви хочете забрати її до Белбері?

Марк аж здригнувся; скидалося на те, що Дімбл просто прочитав думку, яка зародилася у нього в голові півгодини тому у «Брістолі».

— Не розумію, на яких підставах ви мене допитуєте. Де моя дружина?

— Цього я вам сказати не можу. Вона не в моєму домі і не під моєю опікою, але з нею все гаразд і наразі їй нічого не загрожує. Якщо ви хоч трохи переймаєтесь тим, щоб у неї все було добре, то навіть не намагайтесь її розшукати.

— Я що, прокажений якийсь чи злочинець? Чому це мені не можна знати, де моя дружина?

— Даруйте, але ви — працівник HIKE, і саме ваші люди затримали її і катували. Та й тепер вони дали їй спокій тільки тому, що не знають, де вона.

— Якщо це справді була інститутська поліція, то невже ви гадаєте, що я з цим не розберуся? До дідька, та за кого ви мене маєте?

— Мені залишається тільки сподіватися, що ви взагалі не здобули ще там жодної влади. Якщо так і є, то вам усе одно не вдасться Джейн захистити. Якщо ви все ж маєте там якийсь вплив, то ви і та їхня поліція — це, фактично, одне й те ж. Так чи так, сказати вам, де вона, я не можу.

— Ні, це просто неймовірно! — вигукнув Марк. — Добре, нехай мені запропонували роботу в HIKE… але ж ви мене знаєте!

— Та ні, — відповів Дімбл, — не знаю. Про ваші цілі та мотиви мені не відомо нічогісінько.

Маркові здалося, що співрозмовник дивиться на нього не з гнівом чи зневагою, а радше з огидою — так, наче перед ним якась мерзота, котру порядні люди зазвичай просто намагаються не помічати, хоч трохи при цьому й бентежаться. Та він помилявся. Насправді у Марковій присутності Дімбл з усіх сил намагався стримуватися, не виявляти ні ненависті, ні зневаги, а понад усе — не знаходити в тій ненависті та зневазі втіхи; він ані гадки не мав, що ці зусилля відображаються в нього на обличчі, надаючи йому виразу непохитної суворості. Це непорозуміння вплинуло на весь подальший хід розмови.

— Сталася якась дурнувата помилка, — мовив Марк. — Кажу вам, я з цим розберуся, я їм там таке влаштую… То, певно, був хтось із тих нових поліціянтів… напився, абощо… та я його…

— То була панна Гардкасл, начальниця вашої поліції.

— Чудово, доведеться і з нею розібратися. Ви що, думаєте, я це так залишу? Але тут точно якась помилка. Не може бути, щоб…

— Ви добре знаєте панну Гардкасл? — запитав Дімбл. Марк не відповів. Він був переконаний (цілком даремно), що Дімбл легко читає його думки, а відтак бачить, що насправді у нього немає жодних сумнівів стосовно того, хто знущався над Джейн, але намагатися притягнути Фею до відповідальності він може з таким же успіхом, що й пробувати, приміром, змінити орбіту Землі.

Раптом вираз обличчя в Дімбла змінився, і він заговорив іншим тоном:

— Невже ви вже здобули там таку владу? Ви що, й справді на короткій нозі з керівництвом інституту? Якщо так, то це за вашої згоди вбили Гінджеста і Кемптона, за вашим наказом у повітках позаду станції зґвалтували і забили до смерті Мері Прескот, за вашого благословення злочинців — чесних злочинців, яким ви не гідні й руки потиснути, — забирають із в’язниць, куди їх посадили британські судді за рішенням британських присяжних, і переводять до Белбері,  де не діють закони і де вони зазнаватимуть приниження й тортур, які ви називаєте виправним лікуванням. Це ви вигнали з осель дві тисячі сімей і прирекли їх на злидні, а то й на смерть від виснаження, доки вони шукатимуть собі хоч якогось пристановища по всій окрузі, від Бірмінгема до Бустера! А може, вам відомо, де зараз Плейс, чи Ровлі, чи Камінґем? Їх усіх затримали і вивезли невідь-куди — а Камінґемові ж уже за вісімдесят! Якщо ви встряли в усе це так глибоко, то я вам і собаки свого не довірю — а що вже казати про Джейн!

— Заждіть… заждіть… — геть розгубився Марк. — Такого не може бути, це ж абсурд якийсь. Можливо, де-не-де справді трохи перегнули палку, але ж із поліцією завжди так — особливо на початках. Але не про це мова… чому за всі дії HIKE маю відповідати я? І чи варто вірити всьому, що пишуть в бульварних газетках?

— В бульварних газетках?! — загримів Дімбл, і Маркові видалося, що доктор за останні кілька хвилин навіть повищав. — Що ви верзете?! Думаєте, я не знаю, що ви вже давно прибрали до рук усі газети в країні, крім однієї-єдиної? Та й та сьогодні не вийшла, бо застрайкували друкарі, бо й тих бідолах уже обкрутили навколо пальця і вони не хочуть друкувати статті, спрямовані проти народного інституту! Зрештою, вам краще знати, звідки ростуть ноги в тієї брехні, яку пишуть в усіх інших газетах.

Дивно, але Маркові, який довго жив у світі, що не знає милосердя, майже не доводилося стикатися зі справжнім гнівом. Злоба стрічалася йому часто, але виражалася вона переважно в глузах та кпинах, у прихованих і відвертих образах. Від гніву, який вивергався з очей цього немолодого вже чоловіка і гримів у його голосі, Марк ледь не задихнувся і геть утратив самовладання. В Белбері частенько говорилося про те, що супротивники, мовляв, «будуть верещати й лементувати мов на пуп», але досі Марк не мав жоднісінького уявлення, як це насправді виглядатиме.

— Кажу вам, я про все це нічого не знав! — закричав він. — До дідька, вас послухати, то познущалися не з моєї дружини, а з вашої!

— Могло бути й так. Від них не захищена тепер жодна людина в цілій Англії. Зрозумійте, вони, напали на жінку, зрештою — на громадянку. Яка різниця, чия вона дружина?

— Таж кажу вам, я з ними розберуся! Те відьмище отримає, що заслужило, нехай мені навіть доведеться рознести весь той бісів інститут на кавалки…

Дімбл мовчав. Марк розумів, що городить казна-що, і знав, що й Дімбл це добре розуміє, але зупинитися не міг. Якби він перестав кричати, то розгубився б так, що, мабуть, не видушив би з себе більше жодного слова.

— Я піду з HIKE! — горлав він. — Що швидше, то краще!

— Ви справді хочете звідти піти? — запитав Дімбл, пильно зиркнувши на нього. Марк, в душі у якого вирували тієї миті вражене марнославство та гострий страх, а ще — пекучий сором, і цього разу не прочитав у докторовому погляді нічого, крім нещадного звинувачення, а даремно, бо насправді в ньому світилася щойно обуджена надія; адже в любові й милосердя надія не згасає ніколи. Проте була в тому погляді й осторога, і Дімбл, опинившись на роздоріжжі, знову змовк.

— Бачу, ви мені не вірите, — сказав Марк, інстинктивно прибравши виразу ображеної гідності, який часто ставав йому у пригоді в директорських кабінетах.

Дімбл не любив брехати.

— Маєте рацію, — мовив він, ще трохи помовчавши. — Не вірю.

Марк знизав плечима і відвернувся.

— Стадоку, — почав Дімбл, — зараз не час для безглуздих лестощів. Хтозна, може, ми з вами не доживемо до вечора. Можливо, за вами йшли по п’ятах до самісінького коледжу. Та й, врешті-решт, я не маю наміру помирати з люб’язною брехнею на вустах. Так, я вам не вірю. Чому б я мав вам вірити? Ви тією чи іншою мірою співпрацюєте з найгіршими в цілому світі людьми. Навіть ваш прихід сюди може виявитися пасткою.

— Невже ви так погано мене знаєте? — спитав Марк.

— Припиніть верзти нісенітниці! — гримнув Дімбл. — Перестаньте позувати і грати роль, бодай на хвилину! Хто ви такий, щоб так говорити? Вони перетягнули на свій бік і кращих людей, ніж ми з вами. Стрейк був колись добрим чоловіком. Філострато був справжнім генієм! Навіть Алькасан — так-так, я знаю, хто вами керує, — був, зрештою, звичайним убивцею, а не тим, що вони зараз із нього зробили. Хто ви такий, щоб бути винятком?

Марк вражено витріщив на доктора очі. Він не мав жодного уявлення, звідки Дімблові стільки відомо, і не знав уже, що й думати.

— Однак, — вів далі той, — добре все це усвідомлюючи, я все ж піду на ризик, поставлю на кін те, порівняно з чим моє чи ваше життя — то суща дрібниця. Отже, якщо ви й справді маєте намір піти з HIKE, я вам допоможу.

На мить перед Марком немов прочинилася брама раю — та відразу й зачинилася знову, бо його свідомістю тут-таки знову заволоділа звична обережність і нездоланне прагнення будь-що виграти хоч трохи часу.

— Мені… мені треба подумати, — пробурмотів він.

— На це немає часу, — квапив його Дімбл. — Зрештою, тут нема про що думати. Я пропоную вам повернутися до людей. Але рішення треба прийняти негайно.

— Послухайте, таж це вплине на всю мою подальшу кар’єру…

— Кар’єру! — вигукнув Дімбл. — Мова йде не про кар’єру, а про вічну погибель… і про останній шанс на спасіння. Вирішуйте!

— Нічого не розумію, — похитав головою Марк. — Ви постійно говорите про якусь небезпеку… Що це за небезпека? І як ви можете захистити від неї мене… чи Джейн?

— Вам доведеться зважитися на ризик, — сказав Дімбл. — Я не можу вас захистити. Невже ви ще не зрозуміли? Зараз ніхто не може вважати себе у безпеці. Битва розпочалася. Я пропоную вам боротися на боці тих, за ким правда. Але хто переможе — зараз сказати годі.

— Я справді думав про те, щоб піти з інституту, — мовив Марк. — Але мені треба все це добряче обміркувати. Ви говорите такі дивні речі…

— На це немає часу, — повторив Дімбл.

— А якщо я загляну до вас завтра?

— Звідки ви знаєте, що зможете знову прийти сюди завтра?

— Тоді за годину. Послухайте, це ж розумно. Ви будете тут за годину?

— Що вам дасть та година? Ви тільки зволікаєте, сподіваючись, що вам остаточно затуманиться в голові.

— Але ви тут будете?

— Якщо вам цього так хочеться, то буду. Тільки-от пуття з цього не буде.

— Мені треба подумати, подумати… — пробурмотів Марк і, не чекаючи на відповідь, вийшов.

Насправді йому хотілося не подумати, а випити і закурити. Думав він і так багато — аж надто багато, як на нього. Одна думка спонукала його повернутися до Дімбла і ні на крок від нього не відходити; десь так почувається заблукала в лісі дитина, коли зустріне нарешті когось дорослого. Інша натомість нашіптувала: «Божевілля, суще божевілля! Поривати з HIKE не можна. Вони ж все одно тебе дістануть, і хто тоді прийде тобі на порятунок — Дімбл? Тебе просто порішать, та й по всьому». Третя думка заклинала навіть тепер не відмовлятися від так важко здобутого становища у інститутському «колі обраних»: має ж бути якийсь середній шлях, якийсь спосіб догодити і вашим, і нашим. Четверта ж гнала геть від Дімбла: Марка ледь не нудило від однієї тільки згадки про тон, яким той говорив до нього. Він хотів до Джейн — і водночас сердився на неї за те, що вона приятелює з тими Дімблами; йому хотілося ніколи більше не бачити Візера — і хотілося якось усе ж до старого підкотитися і все владнати. Він хотів почуватися у безпеці й одночасно вирізнятися такою собі недбалою сміливістю, хотів, щоб Дімбли захоплювалися його мужністю, а колеги з Белбері — тверезістю та кмітливістю, хотів, кінець кінцем, випити ще віскі, а тоді сісти й виважено все обміркувати. Почало накрапати, і в Марка знову розболілася голова. Та що ж це таке, чорт забирай?! Ну чому, чому в нього така паскудна спадковість? Чому він здобув таку нікчемну освіту? Чому суспільство влаштовано так безглуздо? Чому йому так жахливо не щастить?

Коли він підійшов до воріт коледжу, дощ уже просто періщив. На вулиці біля тротуару був припаркований якийсь фургон, а поруч стояло троє чи четверо чоловіків в уніформі й накинутих на плечі плащах-дощовиках. Згодом Марк пригадував, як виблискували ті мокрі плащі під вуличними ліхтарями. Раптом на обличчя йому впав промінь світла.

— Пробачте, сер, — озвався один із чоловіків. — Ваше ім’я?

— Марк Стадок, — відповів Марк.

— Марку Ґейнсбі Стадоку, — сказав той, — іменем закону вас заарештовано за звинуваченням у вбивстві Вільяма Гінджеста.

4

Доктор Дімбл вирушив до Сент-Ен невдоволений собою; його мучила думка про те, що якби він повівся розважливіше чи виявив до того нещасного молодика трохи більше милосердя, то зумів би все ж хоч якось йому допомогти. «Невже я не стримався і зірвав на ньому зло? — думав він. — Невже виглядав надто самовдоволеним у своїй правоті? Чи не наговорив зайвого?» Потім, як то зазвичай із ним бувало, недовіра до себе самого стала поглиблюватися. «А може, я просто не хотів говорити відверто, без натяків? Хотів образити його і принизити, а самому втішатися своєю чеснотливістю? Хтозна, чи ціле те Белбері не живе в мені, у глибинах моєї душі…» Від таких-ото думок його вже не вперше оповив сум. «І так, — повторював він подумки слова брата Лаврентія, — чинитиму завжди, коли залишатимеш мене наодинці зі мною».

Вибравшись за місто, Дімбл збавив хід і поїхав зовсім повільно. Небо на заході багряніло, на ньому з’явилися вже перші зірки. Ген-ген внизу, у глибокій долині мерехтіли вогні Кюр-Гарді, і він подумав: «Слава Богу, воно далеко від Еджстоу, а отже — у безпеці». Ліворуч, поміж деревами у лісі, світлою плямою промайнула раптом у присмерку біла сова, і це принесло йому неабияку втіху — надходила ніч. Його огорнула приємна втома, і він наперед тішився тим, як гарно проведе вечір і рано ляже спати.

— Ось і він! Доктор Дімбл уже тут! — закричала Айві Меґз, коли він під’їхав до воріт маєтку.

— Нехай машина поки що постоїть тут, Дімбле, — сказав Деністон.

— Ой, Сесіле! — тільки й мовила його дружина, і він побачив у неї на обличчі страх. Здавалося, всі тільки на нього й чекають.

Через хвилину, ввійшовши до кухні і кліпаючи від яскравого світла, Дімбл переконався, що вечір заповідається трохи незвичний. Біля вогню сидів сам господар із галкою на плечі; в ногах у нього вмостився Пан Бультитюд. Скидалося на те, що всі вже повечеряли, і доктора відразу посадили скраю до столу, а дружина з пані Меґз заметушилися навколо, щоб швиденько його нагодувати.

— Всі питання — потім, любий, — сказала пані Дімбл. — Доки їстимеш, тобі все розкажуть. Треба, щоб ти добре підживився…

— Бо невдовзі вам знову в дорогу, — докинула Айві.

— Так, — озвався господар, — ми нарешті переходимо до активних дій. Прикро мені відсилати вас геть, щойно виувійшли, але нічого не вдієш — битва розпочалася.

— Я ж не раз уже намагався довести, — мовив МакФі, — що це повний абсурд — посилати на цю справу старшого чоловіка, який до того ж цілісінький день працював, коли тут є я — дужий чолов’яга, котрий сьогодні палець об палець не вдарив.

— Ні, МакФі, — заперечив Ренсом, — вам іти не можна. По-перше, ви не знаєте мови. А по-друге — час сказати прямо, — ви так ніколи й не віддали себе під опіку Малелділа.

— За таких обставин, — сказав ольстерець, — я цілком готовий визнати існування тих ваших елділів і тієї істоти, яку вони вважають своїм царем. Поза тим…

— Ні, ви нікуди не підете, — твердо відповів господар. — Ця справа — не для вас. Це те саме, що посилати трирічну дитину супроти танка. Краще розгорніть-но он там на столі мапу, щоб Дімбл, доки їстиме, добре її розглянув. А тепер тихо. Отже, Дімбле, ситуація виглядає так: під Бреґдоном справді поховано живого Мерліна. Так, він спить, якщо вам це визначення більше до вподоби. Поки що в нас немає жодних причин вважати, що ворогам вдалося його знайти. Все зрозуміло? Ні-ні, не кажіть нічого, їжте. Вчора вночі Джейн бачила сон — чи не найважливіший з усіх, які їй досі наснилися. Пригадуєте, давніше вона побачила вві сні те місце під лісом, де він лежить… принаймні, я так тоді подумав. Але — і це має для нас неабияке значення — туди веде не якась шахта чи сходи. Їй снилося, наче вона йде довгим підземним ходом, який дуже поступово піднімається догори… О, бачу, ви починаєте розуміти! Так, ваша правда. Джейн гадає, що зможе впізнати вхід до того тунелю: він під купою каміння у невеликому гайку, трохи віддалік від… що ви там бачили, Джейн?

— Білі ворота, сер. Звичайні білі ворота з п’яти вертикальних штаб, скріплених поперечиною. Але та поперечина з одного боку обламана. Я певна, що впізнаю їх, коли побачу.

— Вловлюєте суть, Дімбле? Цілком можливо, що той тунель виходить назовні поза межами придбаної інститутом ділянки.

— Ви хочете сказати, — мовив Дімбл, — що ми можемо потрапити під Бреґдон, не заходячи у сам ліс?

— Власне. Але це ще не все.

Доктор, не зводячи з Ренсома очей, з апетитом наминав свою вечерю.

— Складається враження, — вів далі той, — що ми майже запізнилися. Він уже прокинувся.

Дімбл нараз перестав жувати.

— Джейн бачила склеп порожнім, — пояснив Ренсом.

— Ви хочете сказати, що вороги таки його знайшли?

— Ні, здається, до цього ще не дійшло. Ніхто зі сторони до склепу наче не входив. Все виглядає так, ніби він прокинувся сам.

— Господи Боже! — прошепотів Дімбл.

— Ти їж, їж, любий, — спробувала заспокоїти його дружина.

— Але що це означає? — запитав він, погладивши її по руці.

— Як на мене, це свідчить про те, що все це було заплановано ще у давні-прадавні часи, — відказав Ренсом. — Очевидно, він вийшов із часу в якийсь позачасовий простір, і мав повернутися звідти саме тепер, у ці дні.

— Така собі пекельна машинка у вигляді людини, — докинув МакФі, — і саме тому…

— Ви нікуди не підете, МакФі, — не дав йому договорити Ренсом.

— Отже, всередині його вже немає? — поцікавився Дімбл.

— Мабуть, зараз уже немає, — підтвердив Ренсом. — Джейн, будьте ласкаві, розкажіть докторові, що ви бачили.

— То було те саме місце — темне, з кам’яними стінами, схоже на підземелля, — почала Джейн. — Я відразу його впізнала. Там стояв той же кам’яний стіл, тільки на ньому вже нікого не було. Поза тим, цього разу я не відчувала вже такого холоду. А потім мені наснився тунель… він плавно піднімався від того підземелля вгору. В тунелі був якийсь чоловік. Звісно, я його не бачила, бо там було темно, хоч в око стрель. Спершу я подумала, що то якась тварина, та потім виявилося, що то чоловік — великий і дужий; важко дихаючи, він просувався вперед тунелем. Що вище ми з ним піднімалися, то холодніше ставало: мабуть, туди проникало повітря ззовні. Врешті-решт тунель закінчився великою купою каміння, і той чоловік саме заходився, відтягуючи один по одному камені, розбирати ту купу, коли картинка в мене перед очима змінилася, і я опинилася надворі, під дощем. Саме тоді я й побачила ті білі ворота.

— Як бачите, виглядає на те, що вони — принаймні, на ту мить, — ще його не запопали, — мовив Ренсом. — Отже, маємо шанс їх випередити — і це наш єдиний шанс. Мусимо знайти його раніше за них.

— Всім відомо, що ґрунт у Бреґдоні дуже болотистий, — вставив МакФі, — і ще велике питання, чи може десь під лісом бути печера, достатньо суха, щоб тіло пролежало там усі ці століття. Це на той випадок, якщо когось тут ще цікавить вірогідність…

— В тому-то й річ, — погодився Ренсом. — Склеп, швидше за все, знаходиться десь під тим каменистим узвишшям, яке піднімається у південній частині лісу до Ітонської дороги. Десь там жив колись старий канонік Сторі. Тож насамперед Джейнині білі ворота треба пошукати там. Думаю, вони мали б виходити просто на ту дорогу… або й на іншу, онде на мапі її позначено жовтим, бачите, біля напису «Кюр-Гарді».

— Ми можемо бути там за півгодини, — сказав Дімбл; його долоня ще лежала на руці дружини. Всіх охоплювало дедалі сильніше збудження — так буває в останні хвилини перед вирішальною битвою.

— А обов’язково їхати вже? — збентежено спитала пані Дімбл.

— Боюсь, що так, Маргарет, — відповів Ренсом. — Зараз має значення кожна хвилина. Якщо вороги знайдуть його першими — тоді кінець, ми програли, і ніщо вже нам не допоможе. Цілком можливо, що саме в цьому й полягає весь їхній задум.

— Так, звісно, я все розумію. Вибачте… — прошепотіла пані Дімбл.

— Отже, який у нас план дій? — поцікавився її чоловік. Він вже відставив убік тарілку і заходився набивати люльку.

— Насамперед — з’ясувати, чи вийшов він назовні, — мовив Ренсом. — Не надто ймовірно, щоб усі ці століття вхід до того підземного ходу закривала тільки купа каміння. І навіть якщо це так, то тепер, коли спливло стільки часу, розібрати ті камені — справа зовсім не проста. Це може зайняти у нього кілька годин.

— Вам знадобляться принаймні двоє міцних чоловіків з кайлами… — почав було ольстерець, та Ренсом перебив його:

— Вгамуйтеся, МакФі. Ви нікуди не підете. Отже, Дімбле, якщо вихід з підземного ходу ще не відкрито, вам доведеться там зачекати, але пам’ятайте, йому, можливо, підвладні сили, про які ми не маємо жодного уявлення. Якщо ж він уже вийшов назовні, мусите шукати сліди. Слава Богу, надворі сьогодні вогко, тож, сподіваймось, вам вдасться його вистежити.

— Якщо Джейн їде, — озвалася Каміла, — то, може, варто поїхати й мені? В мене більше досвіду у таких справах…

— Джейн їде тому, що має впізнати ті ворота, — відказав Ренсом, — а вам, боюсь, доведеться все ж залишитися тут. Зрозумійте, цей дім — то все, що зосталося від прадавнього Лоґресу. Ви носите у своєму лоні його майбутнє. Тож як я вже сказав, Дімбле, треба буде шукати. Не думаю, що він може зайти надто далеко. Навіть за денного світла довколишня місцевість буде, звісно, цілком йому незнайома.

— Гаразд… а якщо ми його знайдемо?

— Тоді на сцену вийдете ви, Дімбле, — адже тільки ви знаєте велику мову. Якщо за традицією, до якої належить Мерлін, стоїть потуга елділів, то він, можливо, ту мову зрозуміє, а якщо й не зрозуміє, то, принаймні, впізнає і збагне, що перед ним — посланці Володарів. Хтозна, може, він узагалі подумає, що ви — люди з Белбері, а отже — друзі. В такому разі вам треба буде відразу привезти його сюди.

— А якщо ні?

— Тоді вам доведеться розкрити свої карти. То, мабуть, буде мить найбільшої небезпеки. Невідомо, якими силами володіли прадавні атлантичні характерники; цілком ймовірно, що там не обійшлося й без певного різновиду гіпнозу. Не бійтеся, але й не дайте йому пошити вас у дурні, викинути якогось коника. Тримайте руку на револьвері. Ви, Деністоне, також.

— Я теж непогано даю собі раду з револьвером, — вставив МакФі. — Ну чому, в ім’я здорового глузду…

— Вам іти не можна, — вкотре сказав Ренсом. — Вас, МакФі, він приспить за десять секунд. Інші захищені набагато надійніше. Зрозуміли, Дімбле? Револьвер в руці, молитва на вустах, думки зосереджені на волі Малелділа. А тоді, якщо він зупиниться, заговоріть до нього.

— Що я маю йому сказати?

— Скажете, що прийшли до нього в ім’я Бога й усіх ангелів, в ім’я великих небесних сфер, від того, хто сидить сьогодні на престолі пендраґона і велить йому йти з вами. Скажіть це зараз, перед нами.

І зблідлий Дімбл, що й далі сидів за столом поміж двох жінок, в обличчях у яких теж, здавалося, не залишилося ні кровинки, підвів голову, і з його вуст полилися величні слова; в уяві у Джейн — серце в неї готове було вирватися з грудей — вони поєднувалися чомусь із видивом мурів і веж якогось могутнього замку. Всі присутні завмерли; ба й тварини не ворушилися, втупивши погляд у доктора. Навіть голос його звучав якось інакше, буцім ті слова зароджувалися не у ньому, а у якійсь далекій піднебесній твердині… втім, хтозна, можливо, то взагалі були не слова, а діяння — діяння Божі й діяння елділів та пендраґона. Адже саме цією мовою говорили до гріхопадіння на Землі і говорять ще й зараз поза Місяцем. Ті слова набули свого значення не випадково, не внаслідок людського умислу чи тривалої традиції; їхнє значення було внутрішньо властиве їм споконвіку, так само, як кожній щонайдрібнішій краплині води властива форма величного сонця. То була сама Мова, що виникла на веління Малелділа з живого срібла планети, яку на Землі називають Меркурієм, а у Глибоких Небесах — Віритрильбією.

— Дякую, — мовив Ренсом, і від його голосу на всіх знову війнуло теплим домашнім затишком. — Отже, якщо він погодиться піти з вами — все буде гаразд. Якщо ж ні — тоді вам, Дімбле, доведеться покластися на свою віру. Навіть не пробуйте його якось обдурити. Моліться і довіртеся Малелділові. Я не знаю, що він зробить, але зберіть в кулак усю свою мужність. Хай що трапиться, душі ви не погубите; погубити вашу душу Мерлін не здатен.

— Так, — кивнув Дімбл, — я розумію.

На кілька секунд запала тиша, а тоді Ренсом заговорив знову:

— Не сумуйте, Маргарет. Якщо Сесіл загине, то це означатиме, що нам усім залишилося зовсім не довго. Розлука буде коротшою, ніж ви могли б сподіватися за природного ходу речей. А тепер, панове, думаю, вам знадобиться трохи часу, щоб помолитися та попрощатися зі своїми дружинами. Зараз майже восьма. Пропоную знову зібратися тут десять хвилин на дев’яту, згода?

— Чудово, — пролунало кілька голосів, і за кілька секунд в кухні залишилися, крім тварин, тільки Ренсом, МакФі та Айві Меґз із Джейн.

— З вами все гаразд, дитино? — звернувся господар до Джейн.

— Здається, так, сер, — відповіла вона, хоч насправді розібратися у своїх почуттях їй було тієї миті доволі складно. Її серце сповнювала надія, а все єство заполонило всепоглинаюче збудження, що достоту химерним чином поєднувалося з глибоким послухом. Якби не було так страшно, вона сказала б, що радіє, а якби не було так радісно — що боїться. Все, чого їй довелося досі зазнати у житті, здавалося несуттєвим і навіть не вартим згадки порівняно з ось цією миттю.

— Чи прирікаєте ви послух — послух Малелділові? — запитав Ренсом.

— Про Малелділ а я зовсім нічого не знаю, сер, — відповіла Джейн. — Але я прирікаю послух вам.

— Для початку досить і цього, — сказав Ренсом. — У Глибоких Небесах панує милосердя: якщо ваша воля спрямована на добро, то Малелділові те добро завжди видається більшим, ніж вам. Та завжди так не буде: Він дуже ревнивий і кінець кінцем зажадає, щоб ви віддалися Йому безроздільно. Проте сьогодні цього й справді достатньо.

— Це найбожевільніше починання з усіх, про які я коли-небудь чув, — мовив МакФі.

XI. Битва починається

1

— Нічого не бачу, — сказала Джейн.

— Дощ псує нам увесь задум, — озвався з заднього сидіння Дімбл. — Ми ще на Ітонській дорозі, Артуре?

— Здається… так, онде митний пост, — відповів Деністон, який сидів за кермом.

— Але який сенс нам отак їздити туди й сюди? — запитала Джейн. — Все одно нічого не видно, навіть з опущеним склом. Ми могли вже проїхати повз ті ворота хтозна-скільки разів. Залишається хіба вийти і пройтися пішки.

— Думаю, Джейн має рацію, сер, — підтримав її Деністон.

— Зачекайте! — вигукнула раптом Джейн. — Погляньте, що це? Зупиніться.

— Білих воріт тут наче не видно, — сказав Деністон.

— Та ні, не в тому річ, — мовила Джейн. — Подивіться он туди.

— Нічого не бачу, — пробурмотів Дімбл.

— Ви про те світло? — запитав Деністон.

— Ну звісно, це ж те багаття.

— Яке багаття?

— Багаття в невеликому видолинку, в гайочку, — пояснила Джейн. — Я геть про нього забула, не сказала ні Ґрейс, ні господареві, і оце щойно згадала ту частину сну — то був уже сам кінець, далі я прокинулася. Але це дуже важливо, бо саме там уже після підземелля я знову побачила його… ну, тобто Мерліна: він сидів біля вогнища в лісистому видолинку. Ходімо, швиденько!

— Що думаєте, Артуре? — запитав Дімбл.

— Думаю, треба йти за Джейн — куди б вона нас не повела, — відказав Деністон.

— Швидше! — поквапила їх Джейн. — Онде ворота. Треба тільки перейти поле…

Вони перейшли через дорогу, відкрили ворота і ступили на ріллю. Дімбл мовчав. Ноги у нього ледь не підкошувалися, а всередині все аж стискалося від нестерпного страху — і водночас його пік сором за те, що він так боїться. Можливо, доктор просто трохи краще за своїх супутників уявляв собі, що може трапитися, коли вони підійдуть до того вогнища.

Джейн, як проводир, крокувала попереду, Деністон намагався не відставати, час від часу підтримував її за руку та зрідка присвічував ліхтариком дорогу. Замикав процесію Дімбл. Говорити нікому не хотілося, тож ішли мовчки.

Досить було відійти від машини і заглибитися на кілька кроків у поле, як вони раптом немов перенеслися зі світу реального у примарний. Їх відразу оповила вогка темрява, і годі було сказати, що ховає вона попереду. Кожен крок униз видавався кроком у безодню. Вузенька стежина бігла попри живопліт, і мокрі й колючі щупальці-галузки ніби навмисне чіпляли їх за одяг. Коли Деністон вряди-годи блимав своїм ліхтариком, то все, що вихоплював із потемку той промінь слабкого світла — кущики трави, залиті каламутною водою борозни, брудне пожовкле листя, що тулилося ще де-не-де до чорної стіни мокрого, покрученого гілля, а одного разу навіть зеленувато-жовті вогники очей якоїсь дрібної тваринки, — виглядало звичним і буденним, так, наче оце допіру натягнуло на себе машкару розхожості, яку, втім, скине, щойно його залишать у спокої, а ще було якимсь напрочуд маленьким; коли ж світло гасло, вітряна, сповнена химерними звуками темінь відразу навалювалася на людей важкою холодною масою.

Страх, який Дімбл відчував уже давно, став поволі проникати і в думки його супутників — десь так, як через течу у днищі поступово наповнює корабельний трюм вода. Деністон із Джейн раптом збагнули, що досі не вірили в існування того Мерліна по-справжньому. Буквально годину тому, розмовляючи на кухні в сент-енському маєтку з Ренсомом, вони вважали, що вірять кожному його слову, та це враження було хибне. Найстрашніше чекало їх попереду. Тільки тут, у вільготній пітьмі, вдивляючись у мерехтливий червоний вогник попереду, вони почали нарешті усвідомлювати, що йдуть на побачення із кимось мертвим, але не померлим, що видобувся раптом на поверхню нашого часу з того темного провалля в історії, яке розділяло Британію римську і Британію англійську. «Темні віки», — вертілося в голові у Дімбла; як же легко читати і писати ці слова, геть не замислюючись над їхньою суттю… Та ось тепер настав момент, коли їм судилося зіткнутися з тією темрявою безпосередньо. У населеному різними жахіттями лісистому видолинку попереду їх чекала не просто людина, а ціла епоха.

І зненацька вся та Британія, яку доктор вивчав ціле життя і про яку, здавалося, міг розповідати годинами, постала в нього перед очима як жива. Він ніби наяву бачив крихітні острівці християнства, маленькі міста, на яких ще спочивало світло давнього Риму, — Камулодунум, Карлеон, Ґластонбері; церква, одна-дві вілли, безладна купка вбогих халуп та земляні укріплення навколо — оце й усе місто. Та відразу за міською брамою починалися безконечні ліси, дрімучі й імлисті, встелені тисячолітнім килимом листя, яке щоосені опадало з дерев на землю — і так тривало з тих незапам’ятних часів, коли Британія ще не перетворилася на острів. Тут скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі — очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків. Втім, на переліссях діялися речі ще гірші, ніж у лісах. Невеликі твердині, де правили давно забуті королі. Маленькі общини чи просто збіговиська друїдів. Будинки, вапняний розчин для яких, згідно з ритуалом, замішували на крові немовлят. Схожої долі ледь уник і сам Мерлін. І ось увесь той вік, насильно видертий, вирваний зі свого місця у потоці часу, а відтак іще жахливіший, рухався їм назустріч і через кілька хвилин мав цілковито їх поглинути.

Раптом вони мало не ткнулися обличчями прямо у живопліт і змарнували кілька хвилин, у непевному світлі ліхтарика допомагаючи Джейн виплутати волосся з-поміж колючого гілля. Поле скінчилося. Вогнища, яке то пригасало, то розгорялося, звідси майже не було видно. Залишалося хіба шукати ворота чи якийсь прохід у тому живоплоті. Вони довго йшли, добряче відхилившись від свого напрямку, аж доки таки натрапили на якісь ворота — щоправда, замкнуті, тож довелося просто через них перелізти. Зістрибнувши з нижньої перекладини на землю, вони опинилися по кісточки у воді. Кілька хвилин, повільно плуганячись під гору, вогню вони не бачили взагалі, а коли нарешті побачили, то виявилося, що він блимає ген-ген ліворуч, набагато далі, ніж їм уявлялося спочатку.

Досі Джейн майже не замислювалася над тим, що може чекати їх попереду, і щойно тепер до неї стало доходити справжнє значення сцени, яку їй довелося зовсім недавно спостерігати на кухні в маєтку. Господар відпустив Дімбла з Деністоном попрощатися з дружинами, а потім усіх їх благословив. Отже, цілком можливо, що вони цього дощового вечора йдуть, спотикаючись, через зорану ниву просто в обійми смерті… Смерть… про неї завжди чуєш (як-от про любов), про неї говорять поети… а вона, виявляється, он яка. Та не в тому суть. Джейн спробувала подивитися на смерть новими очима, адже, відколи покинула Еджстоу, відкрила для себе дуже багато нового. Вона вже давно не сердилася на господаря за те, що він так чи інак її позбувається, повністю віддає то Маркові, то Малелділу, нічого не залишаючи для себе. З цим Джейн погодилася. Про Марка вона багато цими днями не думала, бо це дедалі частіше породжувало в неї почуття жалю і провини. Натомість Малелділ… досі вона і про нього багато не думала. Джейн не сумнівалася ні в існуванні елділів, ні в існуванні тієї ще могутнішої та загадковішої істоти, якій вони корилися… якій корився господар, а через нього й усі в маєтку, навіть МакФі. Якщо їй і спадало коли-небудь на думку запитати себе, чи не пов’язане все це з тим, що її ще у школі навчили узагальнено окреслювати словом «релігія», то вона воліла над цим не замислюватися; надто вже глибокою видавалася прірва між тими величними і хвилюючими речами, з якими доводилося стикатися останнім часом, та спогадами, приміром, про опецькувату матінку Дімбл, яка стає навколішки, щоб помолитися. Для неї ці явища належали до двох різних світів. З одного боку — навіяний снами страх, екстатична радість послуху, яскраве світло і дивні дзвінкі звуки, що долинали іноді з-за дверей господаревих покоїв, велична боротьба супроти страхітливої загрози, а з іншого — затхле повітря церковних закамарків, жахливі літографії із зображенням Спасителя (Христос мав на них добрих сім футів зросту і обличчя як у сухотного дівчати), бентежні заняття з підготовки до першого причастя, якась тривожна, гарячкова люб’язність священиків… Та якщо вони йдуть оце на смерть, то й далі відкладати цю думку «на потім» не годиться. Адже тепер могло статися — і виявитися правдою — все, що завгодно. Світ уже виявився зовсім не таким, яким уявлявся раніше. Давні бар’єри було зруйновано вщент, і тепер справді могло трапитися достоту все, що завгодно. Цілком можливо, що Малелділ — то просто Бог, а після смерті є життя, на небі чи у пеклі. Якусь мить це припущення жевріло у Джейн в голові, наче жарина, кинута на купу тирси, а тоді вона вся спалахнула — як спалахнула б і та купа тирси — однією-єдиною думкою: «Але… але ж це просто немислимо! Чому мені ніхто не сказав раніше?!» Тієї хвилини їй навіть на гадку не спало, що раніше вона й слухати не стала б нічого подібного.

— Погляньте он туди, Джейн, — озвався Деністон. — Там дерево.

— А це не опудало? — засумнівалася Джейн.

— Ні, це таки дерево. Дивіться, онде ще одне.

— Тихо! — цитьнув на них Дімбл. — Це, мабуть, і є Джейнин гайочок. Отже, ми майже прийшли.

Схил попереду полого піднімався ще ярдів двадцять, а далі обривався кудись униз, де, властиво, й горіло вогнище. Тепер вони вже цілком ясно розрізняли навколо дерева; бачили й обличчя одне одного, які засвітла видалися б, напевне, доволі блідими.

— Я піду першим, — мовив Дімбл.

— Хотіла б я тримати себе в руках так, як ви, — сказала Джейн.

— Тихо, — знову цитьнув доктор.

Вони стали повільно підніматися вгору схилом і зупинилися на самому гребені. Внизу, у невеликому видолинку, горіло чимале багаття. Все навкруги заросло кущами, а вогонь то розгорявся, то пригасав, відтак розгледіти щось довкіл було доволі важко. За вогнищем часом проглядався абияк напнутий намет із мішковини, а Деністонові здалося, наче він бачить перевернутий візок. На землі біля вогню стояв чайник — стосовно цього сумнівів не було ні в кого.

— Там хтось є? — прошепотів до Деністона Дімбл.

— Не знаю. Треба трохи зачекати.

— Дивіться! — сказала раптом Джейн. — Он туди… коли полум’я здуває вбік.

— Що там? — запитав Дімбл.

— Хіба ви його не бачите?

— Та ні.

— Здається, там якийсь чоловік.

— Ага, так-так… звичайний бродяга, — мовив Дімбл. — Тобто, маю на увазі, одяг на ньому сучасний. Який він із себе?

— Хтозна.

— Мусимо зійти вниз, — сказав Дімбл.

— Думаєте, тут можна зійти? — завагався Деністон.

— Не з цього боку, — відповів Дімбл. — Он там, праворуч, здається, є якась стежка. Треба йти гребенем, аж доки не знайдемо дороги вниз.

Розмовляли вони упівголоса і добре чули, як тріщать дрова внизу у багатті. Дощ, здавалося, вщухав. Обережно крадучись від дерева до дерева, немов солдати на передовій, які бояться потрапити на око ворогові, вони стали обходити видолинок.

— Зачекайте! — прошепотіла раптом Джейн.

— Що таке?

— Там щось ворушиться.

— Де?

— Он там, зовсім близько.

— Я нічого не чую.

— Зараз нічого й не чути.

— Ходімо.

— Вам і далі здається, що там щось є, Джейн?

— Тепер наче нічого… Але щось там таки було.

Вони ступили ще кілька кроків, а тоді Деністон раптом шепнув:

— Стійте! Джейн таки має рацію. Там щось є.

— Мені заговорити? — спитав Дімбл.

— Заждіть, — зупинив його Деністон. — Онде воно… До біса, це ж тільки старий віслюк!

— Я ж казав, — мовив Дімбл. — То просто якийсь циган — бродячий лудильник чи бляхар, а це його віслюк… Хай там як, нам усе одно треба спуститися вниз.

Вони рушили далі і вже за кілька кроків натрапили на кепсько второвану, де-не-де зарослу травою стежину, що бігла донизу, охоплюючи широкою петлею майже весь видолинок; тепер багаття вже не перекривало їм вид на намет.

— Він там, — ледь чутно мовила Джейн.

— Ви його бачите? — запитав Дімбл. — Мені б ваші очі…

— Бачу добре, — відказав Деністон. — Ваша правда — це таки бродяга. Невже ви його не бачите, Дімбле? Бородатий старий у рваній шинелі і чорних штанях, він витягнув ногу, а з дірявого черевика стирчить великий палець…

— Он там? — показав Дімбл. — Я думав, то якась колода. Але зір у мене вже не той… Ви певні, що то справді чоловік, Артуре?

— Ще секунду тому був певний на всі сто, а тепер уже не зовсім… Очі втомилися. Він сидить тихо-тихо, навіть не ворухнеться… Якщо то й справді чоловік, то він, напевне, заснув.

— Або помер, — здригнулася раптом Джейн.

— Що ж, — сказав Дімбл, — так чи інакше, треба зійти вниз.

Не минуло й хвилини, як вони обійшли багаття й опинилися на самому дні видолинка. Там стояв намет — зсередини визирало якесь жалюгідне ганчір’я, що мало, либонь, правити за постелю, — а на землі валялася олов’яна тарілка, поламані сірники й рештки тютюну з люльки. Проте жодної живої душі вони там так і не зустріли.

2

— Не розумію, чому ви не віддасте цього молокососа мені, — сказала панна Гардкасл. — Труситеся над ним, страхаєте звинуваченням у вбивстві, затримуєте, кидаєте на ніч до камери, щоб подумав… а який сенс? Може, спрацює, а може, й не спрацює. А так двадцять хвилин — і я виверну його мізки, наче кишеню… Я те кодло знаю, як свої п’ять пальців.

Був той же дощовий вечір, біля десятої; Фея сиділа в кабінеті у заступника директора і розмовляла з господарем; трохи раніше до них долучився і професор Фрост.

— Запевняю вас, панно Гардкасл, — відповів Візер, дивлячись, утім, не на співрозмовницю, а просто в чоло Фростові, — що ми завжди цілковито враховуємо вашу думку стосовно чи то цієї справи, чи будь-якої іншої, щодо цього можете не сумніватися. Але тут, якщо дозволите так висловитися, маємо саме той випадок, коли… е-е… надмірне застосування примусових способів отримання інформації може призвести до вельми негативних результатів для загального успіху.

— Чому це? — похмуро поцікавилася Фея.

— Даруйте, — мовив Візер, — але мушу вам нагадати — не тому, звісно, що припускаю, ніби ви можете надавати цьому аспектові не надто великого значення, а із суто, скажімо, методологічних міркувань, адже дуже важливо, як ви й самі чудово розумієте, розставити всі крапки над «і», — отже, мушу вам нагадати, що нам потрібна та жінка… тобто, хотів я сказати, ми всі будемо надзвичайно щасливі вітати пані Стадок тут, у нас… головно, звісно, з огляду на той винятковий психічний дар, який їй властивий. Ви, ясна річ, розумієте, що вживаючи в цьому контексті слово «психічний», я не виявляю прихильності до жодної конкретної теорії…

— Ви про ті сни?

— Дуже важко сказати, — вів далі Візер, — як вплинуло б на цей її дар примусове перевезення сюди та ще й зустріч із чоловіком, який після застосування ваших наукових методів дізнання знаходився б — звісно, тимчасово — у не надто… е-е… презентабельному стані. В неї це могло б викликати серйозне емоційне потрясіння, що, у свою чергу, могло б призвести до втрати зазначеного дару, якщо не назавжди, то принаймні на тривалий час.

— Ми ще не чули вашого звіту, майоре Гардкасл, — спокійно озвався професор Фрост.

— Нічого особливого, — кинула Фея. — За Стадоком ішли назирці до самого Нортумберленду. Після нього з коледжу вийшло тільки троє людей, що входять до кола підозрюваних, — Ланкастер, Лілі і Дімбл. Власне в такому порядку розцінюється ймовірність їхніх зв’язків із ворожим табором. Ланкастер — християнин, чоловік дуже впливовий, член нижньої палати Конвокації. Брав активну участь у Рентонській конференції, пов’язаний із кількома відомими клерикальними родинами. Написав чортзна-скільки книжок. Словом, він би з ними злигався, це точно. Лілі — того ж штибу, тільки не такий активний. Хоча й той залив нам сала за шкуру — пригадайте лише ту комісію з питань освіти, в якій він працював минулого року. Словом, обидва, як на мене, доволі небезпечні. Вони з тих, хто слів на вітер не кидає, і залюбки могли б ворогів навіть очолювати. Натомість той третій, Дімбл, — це зовсім із іншого поля ягода. Християнин, але й тільки — більше йому, здається, нічого й закинути. Книжковий хробак, ледве чи відомий комусь, окрім таких самих, як він. Зовсім не практичний, зате сумління — хоч гать гати… їм би з нього не було багато користі. Ті двоє щось таки петрають, особливо Ланкастер. Думаю, він би і в нас тут не загубився, якби не ті його погляди…

— Хотів би нагадати вам, майоре Гардкасл, — сказав Фрост, — що майже все з викладеного вами нам уже давно відоме.

— Можливо, з огляду на те, що вже пізня година, — поза тим, нам не хотілося б затримувати вас, панно Гардкасл, довше, ніж потрібно, — було б краще, якби ми відразу перейшли до… е-е… суттєвіших частин вашої доповіді, — запропонував Візер.

— Гаразд, — погодилася Фея. — Отже, простежити здалося б за всіма, а людей під рукою було дуже мало. Ви ж розумієте, це взагалі щастя, що Стадока помітили, коли він вирушив до Еджстоу. То була справжня бомба! Добра половина моїх людей займалася тоді шпиталем, тож довелося обходитися тими, що були напохваті. Я поставила охорону під коледжем і ще шістьох навколо — ясна річ, у цивільному. Коли вийшов Ланкастер, звеліла трьом найспритнішим сісти йому на хвіст, і через півгодини вони телеграфували мені, що їхній підопічний уже в Лондоні — поїхав туди потягом. Можливо, пощастить там за щось зачепитися. Лілі таки завдав нам клопоту, бодай би йому… він того вечора заходив десь до п’ятнадцяти різних людей в Еджстоу — всіх їх ми взяли на олівець, бо за ним стежило двійко моїх хлопців. Дімбл вийшов з коледжу останнім. Я вже збиралася відправити слідом за ним останнього зі своїх людей, аж тут зателефонував капітан О'Гара, якому потрібна була ще одна машина. Ну, то я й вирішила дати вже тому Дімблові спокій і відіслала машину капітанові. Дімбла можна запопасти коли завгодно, він приходить до коледжу щодня, година в годину… словом, нікчема та й годі.

— Я не зовсім розумію, — мовив Фрост, — чому нікого з ваших людей не було в самому коледжі. Можна було принаймні простежити, якими сходами Стадок піднімався нагору.

— Це можете запитати у свого надзвичайного уповноваженого, щоб його дідько вхопив, — роздратовано відказала Фея. — В коледжі нам, бачте, заходити заборонено. Я ж іще тоді говорила, що Фіверстоун не той, хто нам потрібен. Він намагається підігрувати і вашим, і нашим. Супроти міста тримає нашу сторону, а от коли у нас заходить якась суперечка з університетом, відразу починає щось крутити, вертіти… Запам’ятайте мої слова, Візере, матимете ще з ним мороку.

Фрост зиркнув на заступника директора.

— Я зовсім не заперечую, — озвався той, — що деякі заходи, застосовані лордом Фіверстоуном, мають, можливо, доволі суперечливий, ба навіть нерозсудливий характер, хоч існують, мабуть, і якісь інші пояснення таких його дій, і я цілковито готовий взяти ці пояснення до уваги. Мені було б нестерпно боляче припускати, що…

— Чи є потреба й далі затримувати майора Гардкасл? — урвав його Фрост.

— Ясна річ, професоре, ви абсолютно праві! — спохопився Візер. — Я геть забув, люба панно Гардкасл, що ви, напевне, страшенно втомилися і не мусите більше марнувати свій достоту коштовний час. Нам, знаєте, слід берегти вас для тієї роботи, в якій ви зарекомендували себе фахівцем абсолютно незамінним, тож не дозволяйте перевантажувати себе всілякою нудною рутиною… — 3 цими словами він підвівся з-за столу і відчинив для Феї двері.

— Вам не здається, — запитала наостанок вона, — що варто все ж напустити на Стадока моїх хлоп’ят, бодай на кілька хвилин? Це ж повна дурня — стільки морочитися через якусь там адресу…

Усміхнений Візер стояв із рукою на клямці — достеменне втілення гречності, люб’язності та поблажливості, — аж раптом увесь геть перемінився. Бліді, трохи привідкриті губи, бляклі очі, обрамлене хвилястим сивим волоссям обличчя — все це втратило нараз будь-який осмислений вираз. У панни Гардкасл було таке враження, наче на неї дивиться маска із шкіри і плоті, за якою немає абсолютно нічого. За мить вона мовчки вийшла з кабінету.

— Я вже починаю замислюватися, — мовив, повернувшись до свого крісла, Візер, — чи не занадто великого значення ми надаємо тій жінці, Стадоковій дружині…

— Ми діємо на підставі наказу від 14-го жовтня, — сказав Фрост.

— Заждіть, та я ж і гадки не мав ставити його під сумнів, — благально розвів руками Візер.

— Дозвольте вам нагадати, — вів далі професор, — що наше керівництво отримало доступ до її свідомості лише на дуже короткий час. Нам відомий зміст тільки одного сну, у якому їй відкрився, попри деякі несуттєві подробиці, один із найважливіших елементів нашого задуму. Відтак стало зрозуміло, що якби та жінка потрапила до рук зловмисників, котрі зуміли б скористатися її даром, то становила б велику небезпеку для нашої діяльності.

Звісно ж, звісно. Я аж ніяк не заперечую…

— Це по-перше, — перебив його Фрост. — По-друге, мушу зазначити, що фактично відразу після цього наше керівництво втратило доступ до її свідомості. На сьогодні науці відоме тільки одне пояснення такого, скажімо, затемнення: це може трапитися, коли відповідна людина з власної волі підпадає під бодай навіть найслабший вплив певної ворожої сили. Таким чином, відсутність доступу до її снів свідчить про те, що нею у той чи інший спосіб заволодів ворог. Це вже само по собі становить неабияку загрозу, проте водночас означає, що, знайшовши її, ми, цілком імовірно, встановимо й місцезнаходження ворожої штаб-квартири. Можливо, панна Гардкасл має рацію, стверджуючи, що під тортурами Стадок сказав би нам, де зараз перебуває його дружина. Але, як ви слушно зауважили, облава у ворожій штаб-квартирі, затримання, а потім ще й зустріч із чоловіком, котрий після тортур буде знаходитися не в найкращому стані, викличе в неї емоційне потрясіння, яке може завдати непоправної шкоди властивому їй дарові. Відтак ми б самі перекрили собі шлях до однієї з цілей, задля досягнення яких вона нам і потрібна. Це перше заперечення. Друге ж полягає у тому, що напад на ворожу штаб-квартиру є на цій стадії вельми ризикованим, адже вона, звісно, обладнана захистом, супроти якого ми поки що безсилі. Врешті-решт, Стадок, можливо, взагалі не знає, де перебуває зараз його дружина. В такому разі…

— О, так, звісно, — квапливо погодився Візер, — це справді було б надзвичайно прикро. Застосовувати наукові методи дізнання (я, зверніть увагу, категорично проти вживання в цьому контексті слова «тортури»), коли… е-е… пацієнт не знає відповіді, — це просто-таки фатальна помилка. Ніхто з нас, борців за гуманність, не повинен навіть припускати… зрештою, якщо такий… е-е… експеримент продовжувати, сподіваючись, що він ось-ось призведе до бажаних наслідків, то пацієнт кінець кінцем дійде до стану, в якому починаються невідворотні зміни… а якщо припинити, то навіть досвідченого експериментатора постійно мучитиме підозра, що відповідь пацієнтові все ж відома… так чи так результат отримуємо незадовільний.

— Отже, — підсумував Фрост, — є тільки один спосіб виконати поставлене перед нами завдання: треба змусити Стадока самого привезти сюди дружину.

— Або, — додав Візер, і погляд у нього затуманився ще більше, ніж завжди, — спонукати його, якщо це, звісно, можливо, до радикальнішої злуки з нами… до злуки, яка, любий друже, довіку закарбувалася б у самому його серці…

У відповідь Фрост — рот у нього був чималенький — вищирився так, що аж зблиснули білі зуби.

— Це, властиво, також передбачено в моєму плані як один із ймовірних варіантів розвитку подій, — мовив він. — Я вже казав, що нам треба змусити Стадока самого привезти сюди дружину. Цього можна досягнути двома способами: або пробудити в ньому інстинктивне бажання так вчинити, навіявши йому страх перед нами чи викликавши зростання потягу до неї, або поставити його в умови, за яких він зіллється з нашою справою настільки, що зрозуміє, навіщо нам потрібна його дружина, і діятиме відповідно.

— Власне… власне… — протягнув Візер. — Ви, як завжди, висловлюєтесь трохи інакше, ніж висловився б на вашому місці я, але…

— Де зараз Стадок? — поцікавився Фрост.

— Тут, в одній із камер у протилежному крилі.

— Він вважає, що його заарештувала звичайна поліція?

— Точно не знаю, але припускаю, що так. Для нас це, либонь, не має особливого значення.

— І як ви пропонуєте діяти далі?

— Ми вирішили на якийсь час залишити його на самоті… щоб визріли, так би мовити, психологічні плоди арешту. Я, знаєте, покладаюся — враховуючи, звісно, всі вимоги гуманності — на невеликі незручності… от, скажімо, йому поки що не давали їсти. Щоб позбавити його можливості знімати нервову напругу за допомогою курива, в нього забрали сигарети. Розумієте, ми хотіли б, щоб його свідомість користувалася винятково власними ресурсами…

— Певна річ. А що далі?

— Ну, як на мене, варто влаштувати якийсь допит. Стосовно цього я, до речі, хотів би порадитися з вами. Гадаю, на перших порах мені навряд чи слід з’являтися перед ним особисто. Добре було б, щоб він ще трохи побув під враженням, наче його затримала звичайна поліція. Потім йому, без сумніву, стане ясно, що він у нас. Думаю, спочатку це трохи Стадока… е-е… дезорієнтує, та поступово ми дамо йому зрозуміти, що перебування під нашою опікою жодним чином не звільняє його від… е-е… клопотів, пов’язаних зі смертю Гінджеста. Гадаю, тоді він трохи краще зрозуміє, що мусить тісніше пов’язати свою долю з інститутом — це неминуче…

— А тоді ви знову нагадаєте йому, щоб привіз дружину?

— Нічого подібного, — заперечив Візер. — Насмілюся припустити, що один із недоліків вашої схильності завжди висловлюватися якомога простіше і точніше — хоч, мушу зауважити, всі ми цією вашою манерою щиро захоплюємось, — полягає у тому, що ви відтак геть не залишаєте собі простору для маневру, місця для, сказати б, тонких відтінків, нюансів… Ми, отже, сподіваємось радше, що Стадок із огляду на всі обставини сам абсолютно спонтанно пройметься до нас довірою — довірою значно більшою, ніж досі… Натомість пряма вимога…

— Слабке місце вашого плану в тому, що ви покладаєтеся тільки на страх, — перебив його Фрост.

— Страх, — повторив Візер так, наче ніколи раніше й не чув цього слова. — Я не зовсім вловлюю вашу думку, професоре. Ви ж, здається, не підтримали пропозицію, яку, наскільки я пригадую, висловила раніше панна Гардкасл.

— Що конкретно вона пропонувала?

— Ну, якщо я зрозумів її думку правильно, вона пропонувала застосувати певний, скажімо, науковий спосіб, внаслідок чого Стадок запрагнув би товариства дружини значно сильніше, ніж досі…

— Маєте на увазі засоби для посилення статевого потягу?

Візер тільки легенько зітхнув і не відповів нічого.

— Дурниці, — відрізав Фрост. — Під впливом таких засобів чоловіка тягне аж ніяк не до дружини. Я вже сказав, отже, що покладатися тільки на страх не можна. За багато років я дійшов висновку, що передбачити всі його наслідки неможливо. Ви можете залякати Стадока так, що він боятиметься ступити крок у будь-якому напрямку — навіть у бажаному для нас. Щоб не опинитися з порожніми руками, краще вже на самому початку застосувати тортури, а тоді подивитися, що з цього вийде. Але є й інші способи. Є, врешті-решт, прагнення…

— Боюсь, я не зовсім вас розумію. Ви ж самі щойно відкинули пропозицію застосувати медичні чи хімічні засоби.

— Маю на думці прагнення сильніші…

Увесь цей час заступник директора майже не дивився у вічі співрозмовникові; його очі, як завжди, блукали по кабінету, тільки зрідка ненадовго на чомусь зупиняючись, а іноді просто заплющувалися. Але чи то Фрост, чи Візер — важко сказати, хто саме, — потрохи посував своє крісло так, що тепер вони сиділи, майже торкаючись колінами один одного.

Стишивши голос, який, утім, звучав так само ясно, як і раніше, Фрост повів далі:

— Я розмовляв із Філострато, вживаючи вислови, які він ніколи не пропустив би повз вуха, якби мав хоч найменше уявлення про правду. Був там і його старший асистент, Вілкінс. Отже, я можу зробити висновок, що насправді вони обидва у нашій справі особливо не зацікавлені. Для них по-справжньому важливо тільки те, що голова говорить, що їм вдається — принаймні вони так думають — підтримувати в ній життя. Що вона говорить і що спонукає її говорити — це їх не дуже й обходить. Я зайшов дуже далеко, повів мову про те, що керує її свідомістю, звідки вона черпає інформацію — але відповіді так і не дочекався.

— Отже, наскільки я розумію, ви пропонуєте підійти до справи пана Стадока, повністю врахувавши при цьому зазначений аспект, — відгукнувся Візер. — Якщо мені не зраджує пам’ять, страх ви відкидаєте на тій підставі, що наслідки його дії не можна передбачити з належною точністю. Але… ви справді вважаєте, що… е-е… спосіб, на який ви щойно натякнули, надійніший? Нічого й казати, я чудово розумію, що серйозні й цілеспрямовані люди можуть кінець кінцем відчути певне… е-е… розчарування від співпраці з такими колегами, як Філострато і Вілкінс.

— В тому-то й річ, — мовив Фрост. — Ви ж самі розумієте, що для HIKE політичне та економічне панування в Англії — то тільки одна з другорядних цілей; насправді нас цікавлять люди, окремі особи. Надійне, незмінне ядро, яке складалося б із людей, безмежно, як і ми, відданих нашій справі, — ось що нам потрібне насамперед. Зрештою, саме таке ядро ми й отримали наказ поступово створювати, і досі нам не вдалося ще залучити — по-справжньому залучити — до нього багато людей.

— З Бреґдонського лісу й досі жодних новин?

— Поки що ні.

— І ви, отже, вважаєте, що Стадок справді нам підходить?

— Не забувайте, — сказав Фрост, — він цінний для нас не тільки через те, що має дружину-ясновидицю. Ця пара цікава з погляду євгеніки. А по-друге він, думаю, навіть не опиратиметься. Кілька годин потримати його в камері, де головним чинником буде страх, а тоді натиснути на прагнення, піддавшись яким можна того страху позбутися, — і все, на людей такого типу це діє майже безвідмовно.

— Звісно, нічого ми не жадаємо сильніше, ніж єдності — єдності достоту нерозривної, — прорік Візер. — У вас немає жодних причин закидати мені хоч би й найменше нехтування цим елементом наказів, на підставі яких ми діємо. Певна річ, будь-якого залученого до нашого кола новачка гаряче вітатимуть усі… е-е… зацікавлені. Ви ж знаєте, що я змагаю до злуки якомога міцнішої… прагну забезпечити взаємопроникнення таке тісне, таке незворотне, що воно ледь не стиратиме межі індивідуальності.Безперечно, я радо розкрию обійми, щоб прийняти цього молодого чоловіка… щоб його ввібрати… всотати…

Вони сиділи тепер так близько, що майже торкалися головами — от наче збиралися поцілуватися. У Фростовому пенсне відбивалося світло, й очей видно не було; про вираз професорового обличчя свідчила хіба посмішка — широка, але якась напружена. Візер у своєму кріслі весь обм’як, наче його раптом геть покинули всі сили; рот у нього роззявився, нижня губа відвисла, очі змокріли. Людина зі сторони подумала б, що він просто впився. Потім плечі у старого засіпалися, і його потрохи розібрав сміх. Фрост не сміявся, але посмішка в нього ставала дедалі ширшою — і водночас холоднішою; він простягнув руку і поплескав колегу по плечу. І раптом вони різко — аж звалився зі столу, наробивши гуркоту, важезний довідник — кинулися в обійми один одному й так і сиділи, погойдуючись туди-сюди, дряпаючи один одного нігтями по спині й ніби силкуючись із тих обіймів вивільнитися. А кабінет тим часом заполонював спочатку тихий, а тоді дедалі голосніший чи то ґелґіт, чи то регіт — навіть не стареча, а якась звіряча пародія на сміх.

З

Коли двоє поліціянтів витягнули Марка з поліцейського фургона у вологу темряву, а тоді швидко провели у якісь двері і заштовхали до невеликого, слабко освітленого приміщення, де замкнули й надовго залишили самого, він ані гадки не мав, що знов опинився в Белбері. Втім, навіть якби й здогадувався, то навряд чи надав би цьому факту великого значення. Тієї миті, коли Марка затримали біля Нортумберленду, він наче провалився у незнані досі глибини відчаю. Все, кінець — тепер його повісять.

Марк ще ніколи не дивився у вічі смерті, але, мимохіть поглянувши на свою руку (він трохи змерз і потирав долоні, щоб зігрітися), раптом напрочуд ясно збагнув — і це приголомшило його ще більше, — що ось ця рука з усіма п’ятьма нігтями, з жовтою плямою від тютюну на згині вказівного пальця, скоро стане рукою трупа, а згодом — кістяка. Не те щоб він пройнявся жахом, хоч на якусь мить йому ніби й забракло в грудях повітря; його просто вразила повна абсурдність, абсолютна безглуздість такого припущення. Це було зовсім неймовірно — і водночас цілком реально.

Зненацька у пам’яті бурхливим потоком завирували спогади про різні відразливі подробиці страт, відомі зі слів панни Гардкасл, та цього Маркова свідомість уже не витримала: вся та гидь тільки притьмом промайнула у нього в уяві — подумки він мало не скрикнув від жаху, — а тоді щезла майже без сліду. Натомість повернулася думка про смерть. Разом із нею з’явилася було й думка про безсмертя, але не викликала в нього жодного зацікавлення. До чого тут взагалі якесь потойбічне життя? Щастя в іншому, безплотному світі — про те, що там може бути й нещастя, він навіть не подумав, — людину, яку невдовзі мали повісити, чомусь не тішило. Важливо було одне: скоро його вб’ють, і це тіло — слабке, тремтяче, та все ж до розпачу живе тіло, яке належить тільки йому й нікому іншому, — стане мертвим. Існує якась там душа чи не існує — наразі це не має ані найменшого значення. Тіло задихалося від страху, відчайдушно хотіло жити і не мало жодного наміру дати йому подумати про щось інше.

Відчуваючи, що повітря наче й справді бракує, Марк інстинктивно роззирнувся по камері: невже тут немає вентиляції? Над дверима побачив якийсь заґратований отвір. Властиво, той отвір і самі двері — оце й майже все, за що тут могло зачепитися око. Біла підлога, біла стеля, білі стіни, ні тобі стільця, ні стола, ні книжки, ні гачка на одяг — тільки тьмяна лампа посеред стелі.

Було в усьому цьому щось невловимо знайоме, і Маркові вперше спало на гадку, що його, можливо, привезли не до звичайного поліційного відділка, а до Белбері. У темряві зблиснула надія — і тут-таки й погасла. Яка різниця, вирішили Візер із панною Гардкасл та всіма іншими покінчити з ним, передавши в руки правосуддя, чи збираються позбутися його самі — так, як, безперечно, позбулися й Гінджеста? Тепер у нього нарешті відкрилися очі на все, що діялося з ним у Белбері. Певна річ, усі вони — вороги, які вміло грали на всіляких його страхах і сподіваннях, щоб кінець кінцем перетворити на викінченого лакузу, а згодом, використавши для досягнення своїх цілей, — чи й швидше, якщо він не витримає і зламається, — просто убити… Марк дивувався і геть не розумів, як узагалі міг раніше думати інакше. Як можна було вважати, ніби цих людей вдасться задобрити — хай що зробивши задля цього?

Яким же ідіотом він був, яким дитинячим і легковірним дурнем! Марк сів на підлогу — ноги в нього підкошувалися, наче йому довелося пройти сьогодні миль двадцять п’ять, не менше. Навіщо було взагалі їхати до Белбері тоді, на самому початку? Хіба не можна було вже після першої розмови з заступником директора збагнути, що брехня тут висить просто в повітрі, а інтриги — звичний спосіб життя, що встромити ножа у спину колезі тутешнім не важче, ніж випити чаю, а тих, хто оступиться, чекає у кращому випадку глумливий регіт, а в гіршому — смерть? Це ж було ясно, так ясно, ніби хтось прокричав ці слова у мегафон або написав їх на стіні літерами з людину завбільшки! Маркові пригадалося, як розреготався Фіверстоун того дня, коли назвав його «невиправним романтиком». Справді, Фіверстоун… ось чому він повірив Візерові: того рекомендував Фіверстоун. Так… мабуть, його божевілля має давніше коріння, бо як, скажіть, як можна було повірити Фіверстоуну? Адже в того й тоді був такий же акулячий писок, такі ж нахабні манери і така ж звичка не дивитися в очі співрозмовнику. Джейн чи Дімбл розкусили б лорда відразу, в нього ж просто на чолі написано: «падлюка». Купитися на його теревені могли тільки такі маріонетки, як Кері та Базбі… але ж тоді, коли він, Марк, познайомився з Фіверстоуном, Кері з Базбі аж ніяк не видавалися йому маріонетками. Надзвичайно ясно — і водночас із неабияким подивом — він пригадав собі, як ставився до бректонських «прогресистів» тоді, коли його вперше допустили до їхнього кола; з іще сильнішим здивуванням, ба навіть із недовірою до себе самого він згадував, як, щойно перейшовши до Бректону, ледь не з благоговінням дивився на проректора зі скарбником, що сиділи, нахилившись один до одного, у загальній кімнаті і пошепки про щось перемовлялися, як, вдаючи, наче геть поглинутий якимсь часописом, прислухався до уривків із їхніх розмов, що вряди-годи долітали до нього, і як йому хотілося, просто-таки страшенно хотілося, щоб хтось із них підійшов і заговорив до нього. Спливло чимало часу, і ось нарешті це сталося. В нього перед очима ніби наяву постав він тогочасний: смішний дрібненький «чужак», якому до смерті кортіло стати «своїм», наївний простак, що приймав за чисту монету всі побрехеньки, якими його годували, вважав усе це виявами великої довіри і почувався так, наче отримав запрошення мало не до всесвітнього уряду. Невже він був таким недоумком завжди, від самого народження? І тоді, коли у школі геть закинув навчання і трохи берега не пустився від розпачу, намагаючись потрапити до гурту «силаків» — обраних героїв, якими захоплювалися геть усі учні, — і втративши при цьому єдиного справжнього друга? І тоді, коли ще зовсім малим бився з Міртл, бо підозрював, що вони з сусідською Памелою мають якісь свої секрети?

Він ніяк не міг збагнути, чому всі ці думки прийшли йому до голови тільки тепер — це ж давно вже мало бути ясно, як Божий день! Марк і не здогадувався, що насправді вони часто пробували достукатися до його свідомості, та він одразу ж відганяв їх — адже погодитися з ними означало розірвати геть усе плетиво свого життя, відмовитися чи не від кожного прийнятого раніше рішення і розпочати все спочатку. Бодай допустивши саме існування таких думок, треба було погодитися на те, що попереду — сила-силенна найрозмаїтіших проблем, і з кожною доведеться щось робити, якось вирішувати, і не буде всьому цьому ні кінця, ні краю… Тепер же полуда спала йому з очей власне через те, що тут уже нічого зробити не можна було. Його повісять. Життєвий шлях стрімко наближається до кінця. Плетиво життя втратило будь-яку цінність, він ним більше не скористається, тож не гріх його й змахнути, все одно оплачувати виставлений правдою рахунок не треба — не буде більше ні важких рішень, ні змін. Такий наслідок випробування страхом смерті Візер із Фростом, либонь, не передбачили.

Жодні питання морального характеру Марка в ті хвилини зовсім не хвилювали. Він озирався на своє життя не з соромом, а з відразою — таке воно було сіре й безрадісне. Ось він — малюк у коротких штанцях — ховається в кущах під парканом і підслуховує, про що там базікають Міртл із Памелою, вперто не звертаючи уваги на те, що насправді їхні балачки зовсім йому не цікаві. Ось він наполегливо змушує себе повірити, що страх як любить проводити неділі в галасливій компанії кремезних «силаків», хоч насправді в глибині душі — тільки тепер у нього нарешті відкрилися очі — мало не тужить за спокійними прогулянками в товаристві Пірсона, того Пірсона, якого йому так важко було кинути, залишити позаду. Ось трохи згодом він ретельно перечитує пустопорожні романи для дорослих і п’є пиво, хоч насправді його тягне до Джона Бюкена й імбирного лимонаду.

Довгі години, витрачені на те, щоб засвоїти жаргон, прийнятий у кожному з товариств, до яких щастило пробитися… постійне намагання цікавитися тим, що його геть не цікавило, і здобувати знання, зовсім йому не потрібні… ледь не героїчне жертвування всіма, хто був милий його серцю, і всім, що було справді йому до вподоби… жалюгідні спроби вдавати, ніби ті «силаки», бректонські «прогресисти» чи HIKE взагалі можуть комусь подобатися — все це раптом звалилося на нього, як сніг на голову, приголомшило і сповнило гірким розчаруванням. Чи робив він коли-небудь у житті те, чого справді хотів? Спілкувався з тими, хто йому подобався? Хоча б їв та пив те, що смакувало? Маркові стало до болю шкода себе — яким же прісним, яким нудним було все його життя!

За звичайних умов йому на думку відразу прийшло б чимало цілком вірогідних пояснень, чому все склалося саме так, а не інакше, вся відповідальність за те, що він опинився тепер біля розбитого корита, лягла б на уявні плечі різних безликих сил, вплинути на які годі… залишалося б тільки скрушно зітхнути і з усім цим змиритися. Тут завинила б і «система», і прищеплений батьками «комплекс меншовартості», й «особливості нашого часу»… Проте цього разу нічого такого не сталося. «Науковий» світогляд ніколи не був для Марка справжньою життєвою філософією, яка входить людині у плоть і кров. Ці погляди жили тільки у нього в голові, були частиною зовнішнього, виставленого напоказ образу, який тепер зникав трохи не на очах, просто випаровувався. Він добре розумів, навіть над цим не замислюючись, що на те розбите корито, на те порожнє наче стара іржава бляшанка життя, на те блукання посушливим і задушливим пустищем прирік себе він сам, тільки він сам і ніхто інший.

Несподівано йому спало на гадку, що для Джейн його смерть стане благом. За весь час до того пустища вторгалося тільки четверо людей зі сторони: в дитинстві — Міртл, у школі — Пірсон, в коледжі — Деністон і ось тепер — Джейн. Прихильність сестри він здобув, коли виріс у «головастого» братика, який одну по одній здобував різні стипендії і спілкувався з впливовими людьми. Вони були близнюками, та в дитинстві вона чомусь грала роль старшої сестри; згодом же перетворилася на сестру молодшу Він повністю втягнув Міртл у свою орбіту; властиво, саме її здивовані очі і простодушні слова у відповідь на його захоплені розповіді про чергове коло «обраних», до якого йому щастило пробитися, були тоді для нього чи не єдиною справжньою втіхою. Та з тієї ж причини вона перестала бачити й оцінювати його життя ззовні. Так квітка, яку пересадили з саду на пустище, поміж іржаві бляшанки, сама обернулася на таку ж бляшанку. Дружбу з Пірсоном і Деністоном він погубив власними руками. І щойно тепер Марк збагнув, що збирався зробити з Джейн. Якби все пішло так, як слід, якби він таки досягнув того становища, якого прагнув, вона мала б стати великою, поважною пані… великою і потаємною, потаємною в тому сенсі, що тільки невеличкій жменьці втаємничених було б відомо, хто насправді ця дивовижно вродлива жінка і чому так важливо добитися її прихильності… Що ж, Джейн, можна сказати, пощастило. Тепер він розумів, які прохолодні джерела і бистрі потоки, які розлогі луки і тінисті сади ховалися від його очей у глибинах її єства — і все те дихало щастям, свіжістю і якимсь незнаним досі чаром… і все те він міг просто знищити, отруїти — якби тільки знав раніше, як туди потрапити. Вона належала до тих інших людей — таких, як Пірсон, як Деністон, як Дімбли, — людей, здатних сприймати життя таким, яке воно є, і тішитися тим, що мають. Словом, Джейн зовсім на нього не подібна… добре, що тепер він нарешті дасть їй спокій. Якось вона вже це переживе… певно, що переживе. Вона старалася, робила, що могла, та все ж так ніколи по-справжньому його й не полюбила. Та й хто коли-небудь любив його по-справжньому? Як по правді, то ніхто й ніколи…

Тієї миті заскреготів у замку ключ, і всі думки враз вилетіли Маркові з голови; натомість його знов охопив суто фізичний — аж пересохло в горлі — страх перед смертю. Він зіп’явся на ноги, став спиною до найдальшої стіни і втупився у двері — так, ніби міг порятуватися від страти, постійно тримаючи на оці кожного, хто увійде.

Увійшов до камери не поліціянт, а чоловік у бездоганному сірому костюмі; він глянув на Марка, і пенсне в нього на носі зблиснуло, піймавши промінь світла від лампи. Очі ховалися десь за скельцями, і щось у них прочитати було годі. Марк відразу збагнув, хто перед ним, і остаточно переконався, що знаходиться в Белбері, та не це змусило його витріщити очі ще ширше і майже забути від подиву всі свої страхи. Таким він Фроста не бачив ще ніколи… а може, просто не хотів бачити? Зовні професор виглядав так само, як і раніше: гостра борідка, бліде, аж біле чоло, виразні риси обличчя, широка посмішка, від якої віяло мало не арктичним холодом… Проте Марк ніяк не міг зрозуміти, чому досі не помічав чогось такого, що змусило б перелякано відсахнутися від цього чоловіка першу-ліпшу дитину; забачивши його, будь-яка собака вмить наїжилася б і з гарчанням забилася б подалі в куток. Сама смерть здавалася тепер не такою страшною, як думка про те, що ще шість годин тому він Фростові до певної міри довіряв, прагнув здобути його довіру і навіть змушував себе повірити в те, що спілкуватися з ним не так уже й неприємно.

XII. Непогідна ніч

1

— Що ж, — сказав Дімбл, — тут нікого немає.

— Ще хвилину тому він був тут, — мовив Деністон.

— Ви певні, що справді когось бачили? — запитав Дімбл.

— Ну, мені здавалося, наче я бачу, — відповів Деністон. — Але напевне не стверджуватиму.

— Якщо тут хтось був, то він має бути зовсім близько…

— Може, покличемо його?

— Тихо! Чуєте? — втрутилася Джейн. На кілька секунд вони завмерли.

— Це ж тільки той старий віслюк, — озвався Деністон. — Лазить собі в кущах там нагорі…

Знову запала тиша.

— З сірниками він поводився доволі дивно, — сказав за якусь хвилину Деністон, розглядаючи освітлену багаттям землю. — Навряд чи бродяга…

— З іншого боку, — докинув Дімбл, — ледве чи Мерлін прийшов сюди просто зі свого п’ятого століття з сірниками в кишені.

— І що нам тепер робити? — запитала Джейн.

— Навіть не уявляю, що скаже МакФі, якщо ми так і повернемося до маєтку з порожніми руками, — посміхнувся Деністон. — Ми відразу почуємо, що ось те і те робили неправильно, а мали натомість…

— Дощ перестав, — мовив Дімбл. — Думаю, тепер нам краще повернутися до машини і далі шукати ті білі ворота. Що ви там розглядаєте, Артуре?

— Сліди, — відказав Деністон. Він відступив на кілька кроків від вогню до стежки, якою вони спустилися у видолинок, нахилився над землею і щось роздивлявся, присвічуючи собі ліхтариком. — Погляньте, — мовив він, раптом випроставшись, — тут було кілька людей. Ні, ближче не підходьте, затопчете. Бачите?

— Хіба це не наші з вами сліди? — недовірливо запитав Дімбл.

— Деякі з них спрямовані у протилежний бік. Ось, бачите, тут… і тут…

— Може, їх залишив сам бродяга? — розмірковував уголос доктор.

— Якщо тільки то був бродяга…

— Він не міг піднятися стежкою так, щоб ми його не побачили, — озвалася Джейн.

— Якщо не піднявся нею ще до того, як ми сюди прийшли, — мовив Деністон.

— Але ж ми всі його бачили! — не здавалася Джейн.

— Ходімо, — сказав Дімбл. — Треба простежити ці сліди догори… хоч далеко ми, мабуть, по них не дійдемо. А тоді повернемося до машини і поїдемо далі шукати ворота.

Нагорі земля під ногами змінилася травою, і сліди зникли. Вони ще двічі обійшли довкола видолинка, проте так нічого й не знайшли, а тоді вирушили назад до дороги. Хмари на небі розвіялися, і над усім видноколом панував тепер величний Оріон.

2

Заступник директора не стуляв очей майже ніколи. Коли втома брала своє, ковтав зазвичай якісь пігулки, але траплялося таке рідко, бо вже давно і вдень, і вночі Візер переважно провадив химерне життя, що текло десь на межі між сном і явою. Він навчився відводити хтозна-куди більшу половину своєї свідомості й у відносинах із зовнішнім світом покладався хіба на чверть свого мозку, не більше. Звісно, кольори, смаки, запахи та інші відчуття били по його почуттях так само, як і в усіх інших людей, та глибше не сягали. Набуті півстоліття тому манери і звичний спосіб спілкування функціонували вже майже незалежно, ніби грамофонна платівка; на цю платівку він цілковито звіряв тепер і розмови з підлеглими, і наради, і засідання — словом, всю рутинну, повсякденну працю. Отже, платівка справно крутилася, творячи такий знайомий усім неуважливий і водночас невловимо зловісний образ, а душа тим часом жила своїм власним життям. Так він досягнув того, до чого здавна прагнули деякі містики — не тільки очистив свій дух від почуттів, але й звільнив його від розуму.

Тож і десь за годину після того, як Фрост пішов до Марка, Візер не спав. Якби хтось зазирнув до нього в кабінет, то побачив би, що він нерухомо сидить за столом, склавши руки і похиливши на груди голову. Сторонньому спостерігачеві могло б видатися, ніби його здолала дрімота, але очі в нього були відкриті. На обличчі ніхто не зумів би помітити й натяку на щось таке як вираз; насправді Візер перебував десь дуже далеко, і годі було сказати, що з ним там відбувалося, — чи він зазнавав страждань, чи насолоди, чи сам змушував когось страждати, — адже мало кому достеменно відомо, що діється з такими душами, коли нить, яка пов’язує їх із природним плином речей, натягнута до межі — але ще не розірвалася. Так чи інакше, коли в нього біля ліктя задзвонив телефон, він навіть не здригнувся і відразу підняв слухавку:

— Слухаю.

— Це Стоун, сер, — почувся голос. — Ми знайшли склеп.

— Так, пане Стоун, продовжуйте…

— Але він порожній.

— Порожній?

— Так, сер.

— Послухайте, любий мій пане Стоун, а ви певні, що знайшли саме те, що нам потрібно? Можливо…

— О, так, сер, я абсолютно певний. Це щось схоже на невелику крипту, вона кам’яна, але там є і цегла — без сумніву, римська. Посередині — підвищення, щось наче вівтар або ліжко.

— І там нікого немає — я правильно вас зрозумів? І не було?

— Нам здається, сер, що ще недавно там хтось був.

— Прошу вас, пане Стоун, висловлюйтесь якомога ясніше…

— Там є вихід, сер, тобто тунель, який тягнеться на південь. Ми відразу пішли тим тунелем. Він виходить на поверхню приблизно за вісімсот ярдів звідти, за лісом.

— Виходить? Там що, є якась арка чи ворота… чи двері?

— В тому-то й річ, сер! Вийти ми вийшли, та тільки там і натяку немає на щось подібне. Складається враження, що зовсім недавно там усе просто рознесли на друзки… можливо, вибухівкою. Так, наче в самому кінці той тунель був завалений камінням і згори засипаний землею, а хтось, намагаючись звідти вибратися, висадив усе те в повітря. Зараз там сам чорт ногу зломить…

— Продовжуйте, пане Стоун. Як ви діяли далі?

— Згідно з вашим розпорядженням, сер, я зібрав усіх наявних в тій окрузі поліціянтів і розіслав їх навколо шукати чоловіка, про якого ви мені говорили.

— Зрозуміло. І як ви їм його описали?

— Суто з ваших слів, сер: старий із дуже довгою або недбало обрізаною бородою, у незвичному вбранні, можливо, в мантії. В останню мить мені спало на думку попередити їх, що на ньому може взагалі не бути жодного одягу.

— Чому вам спало на думку так сказати, пане Стоун?

— Бачте, сер, я не знаю, скільки він там пробув… мені взагалі немає до цього діла. Просто я чув, що тканини, які довго лежали в таких-от місцях, розпадалися на шматки, коли їх виносили на повітря. Сподіваюся, сер, ви не припускаєте, ніби я намагаюся вивідати інформацію, яка мене не стосується. Мені тільки здалося, що буде добре, якщо я…

— Ви абсолютно праві, пане Стоун, — перебив його Візер. — Будь-які щонайменші вияви цікавості з вашого боку можуть мати просто катастрофічні наслідки… звісно, для вас, пане Стоун, адже, віддаючи вам розпорядження стосовно того чи іншого завдання, я дбаю насамперед про ваші інтереси. Будьте певні, ви можете розраховувати на цілковиту мою підтримку, зважаючи на те достоту… е-е… делікатне становище, в якому ви опинилися… ясна річ, без жодного злого умислу з вашого боку.

— Дуже дякую, сер. Я радий… бачу, ви схвально поставилися до того, що я сказав поліціянтам про одяг…

— Ну, щодо цього може бути багато думок, і зараз зовсім не час їх обговорювати… А які вказівки ви дали своїм людям на той випадок, якщо вони знайдуть таку… е-е… особу?

— Із цим теж виникли певні труднощі, сер. З першою групою я послав свого помічника, отця Дойла, — він знає латину. На чолі другої поставив інспектора Ренча і дав йому той перстень, який ви мені передали. Що стосується третьої групи, то мені залишалося хіба подбати про те, щоб до її складу потрапила бодай одна людина, яка говорить валлійською…

— А вам не спало на думку самому приєднатися до якоїсь із цих груп?

— Ні, сер, адже ви наказали зателефонувати вам, як тільки ми щось знайдемо, а я не хотів затримувати пошукові групи.

— Ясно… Що ж, ваші дії, безперечно, можна витлумачити і так. Сподіваюсь, ви попередили своїх людей, що з цією… е-е… особою слід поводитися надзвичайно шанобливо і — прошу зрозуміти мене правильно — обережно?

— Звичайно, сер.

— Гаразд, пане Стоун… Загалом я до певної міри задоволений вашою поведінкою, проте маю й кілька застережень — цього, знаєте, уникнути годі. Сподіваюсь, мені вдасться переконати тих колег, прихильності яких ви, на превеликий жаль, так і не зуміли здобути, що цього разу ваші дії заслуговують схвального відгуку… Якщо вам пощастить вдало завершити цю справу, ви, без сумніву, покращите і навіть зміцните своє становище; якщо ж ні… ви й уявити собі не можете, як прикро мені нагадувати вам, що тоді між нами залишаться все ж нез’ясовані питання, які неминуче породжуватимуть взаємні докори і сумніви… Та я певен, любий мій пане Стоун, що ви зрозуміли мене правильно. Якщо мені вдасться переконати, скажімо, панну Гардкасл чи пана Стадока у тому, що ваші особисті якості вельми позитивно вплинули на успішне завершення цієї справи, то у вас стане набагато менше підстав непокоїтися про своє майбутнє і… е-е… безпеку.

— То що мені робити зараз, сер?

— Мій юний друже, мусите добре запам’ятати одне золоте правило — воно дуже просте. Для людини, яка внаслідок… е-е… необдуманих вчинків опинилася в такому прикрому становищі, як ваше, по-справжньому згубними можуть виявитися тільки дві помилки. З одного боку, вам у жодному разі не можна втрачати ініціативності… заповзятливості… це неодмінно призвело б до вельми неприємних наслідків. З іншого ж боку, щонайдрібніше перевищення наданих вам повноважень, щонайменший натяк на рішення, яких ви, зважаючи на всі обставини, приймати не маєте права… може похитнути ваше становище так, що, боюсь, навіть я тоді не зумію якось цьому зарадити. Втім, доки ви уникатимете обидвох зазначених крайнощів, то я, між нами кажучи, не бачу жодних причин, через які вам слід було б непокоїтися.

А тоді Візер, не чекаючи відповіді, поклав слухавку і натиснув кнопку дзвінка.

З

— Як на мене, ті ворота, через які ми перелазили, мали б бути вже десь недалеко, — сказав Дімбл.

Тепер, коли дощ ущух, навколо стало набагато світліше, проте натомість зірвався страшенний вітер, який завивав угорі так, що доводилося кричати, аби тебе почули. Під його рвучкими поривами гілля живоплоту, вздовж якого йшли Дімбл із Деністоном і Джейн, гойдалося і метлялося, немов живе, а коли хтось із них піднімав голову, то складалося враження, ніби довші галузки вирішили добряче відшмагати яскраві зірки на небі.

— Мені теж так здається, — погодився Деністон.

— А ще тут наче сухіше, — докинула Джейн.

— І справді, — мовив Деністон, стишуючи ходу. — Тут де-не-де під ногами каміння, а коли ми піднімалися, нічого такого не було взагалі. Ми звернули не на те поле.

— Думаю, — озвався Дімбл, — ми все ж ідемо правильно. Вийшовши з-поміж дерев, ми повернули ліворуч і пішли вздовж цього живоплоту, а я добре пам’ятаю, що…

— Але чи вийшли ми з гаю там, де треба? — засумнівався Деністон.

— Якщо ми повернемо один раз, то потім так і ходитимемо колами цілу ніч, — сказав Дімбл. — Ходімо краще прямо. Все одно рано чи пізно ми вийдемо на дорогу.

— Що це?! — скрикнула раптом Джейн. — Чуєте?

Вони нашорошили вуха, та через вітер здавалося, ніби швидкі рівномірні удари — втямити, що то таке, було годі, — лунають десь бозна-як далеко. Аж раптом із криками «Ой, обережно!», «Назад!», «Стережись!» вони сахнулися вбік, просто у живопліт — і тієї ж миті повз них промчав полем великий кінь. З-під його копит навсібіч розліталися жмутки мокрої трави і болото; найбільше дісталося Деністонові.

— Дивіться! — зойкнула Джейн. — Зупиніть його, зупиніть!

— Зупинити? — здивувався Деністон, витираючи обличчя. — Навіщо? Нехай те чотириноге вайло забирається до…

— Гукніть його, докторе Дімбл, швидше! — Джейн мало не вмирала від нетерпіння. — Біжімо за ним! Хіба ви не бачили?!

— Що ми мали бачити? — спитав Дімбл, коли вони, заразившись її хвилюванням, кинулися навздогін за конем.

— У нього на спині хтось сидів! — не зупиняючись, кинула Джейн. Вона вже геть вибилася з сил і важко дихала, та ще й до всього згубила на бігу одну туфельку.

— На спині? — перепитав Деністон, а тоді додав: — Їй-бо, сер, Джейн права! Дивіться, он там… зліва, супроти неба — бачите?!

— Нам його не догнати, — прохрипів Дімбл.

— Агов! Поверніться! Тут друзі! Amici! Amici! — закричав Деністон.

Дімбл же тієї миті кричати просто не міг. Він був уже в літах, за день добряче натомився, і тепер його серце й легені поводилися далеко не кращим чином; що це означає, лікар пояснив йому ще кілька років тому. Доктор не злякався, та кричати все одно не міг (а вже тим більше давньосонячною мовою). Тож він стояв і намагався віддихатися, коли Деністон із Джейн раптом в один голос гукнули: «Дивіться, дивіться!»: зненацька ярдів за двадцять попереду високо над живоплотом здійнялася в повітря на тлі зірок якась неприродно велика і багатонога подобизна коня з вершником на спині; вершник той був височенний на зріст і мав на собі якесь дивне вбрання, що розвівалося на вітрі далеко в нього за спиною. Джейн здалося, що, перелітаючи через живопліт, він кинув на них через плече глузливий погляд, а тоді тільки глухо гупнули по той бік копита, чвакнула грязюка — і вони знову залишилися сам-на-сам із вітром і мерехтливими зорями.

4

— Над вами зависла серйозна небезпека, — мовив Фрост, замкнувши за собою двері. — Проте водночас перед вами відкриваються великі можливості.

— Отже, — констатував Марк, — я не в поліції, а в інституті.

— Так, але небезпека від того аж ніяк не менша. Невдовзі інститут отримає офіційні повноваження на ліквідацію. Ми вже давно цього чекаємо. І Гінджест, і Карстерз були ліквідовані. Це вимога часу.

— Якщо ви так чи інакше збираєтесь вкоротити мені віку, — запитав Марк, — то навіщо влаштовувати весь цей фарс зі звинуваченням у вбивстві?

— Перед тим, як продовжити, — мовив Фрост, — хочу попросити вас бути максимально об’єктивним. Обурення і страх — це наслідок хімічних процесів в організмі, як, зрештою, і та чи інша реакція один на одного чи стосунки між людьми загалом. Мусите підходити до своїх почуттів об’єктивно. Не дозволяйте їм відволікати свою увагу від фактів.

— Розумію, — похмуро кинув Марк, постаравшись, щоб водночас у його голосі прозвучала і слабка надія — як свідчення готовності до співпраці. Після того, як в останні години Белбері постало в нього перед очима у зовсім новому світлі, він твердо постановив не вірити жодному слову і не погоджуватися на жодні пропозиції (не надто, втім, це афішуючи). Важливо було не дати знову себе переконати, будь що зберегти впевненість у тому, що перед ним — вороги, бо він уже відчував, як всередині заворушилася давня спокуса: а може, все ж піддатися… може, те, що вони кажуть, бодай почасти — правда?

— Висунуте проти вас звинувачення і зміни у ставленні до вас з боку керівництва — це частина спланованої програми, яка має чітко визначену мету, — вів тим часом далі Фрост. — Перед тим, як по-справжньому увійти до нашого товариства, через таке чи подібне випробування проходить кожен.

Серце в Марка знову стиснулося: озирнувшись подумки назад, він збагнув, що ще кілька днів тому відразу попався б на цей гачок, ковтнув би таку наживку, не замислюючись. І тільки загроза неминучої смерті змусила його побачити, що гачок — це таки гачок, а наживка зовсім не смачна. Принаймні, не дуже смачна. Бо навіть зараз…

— Я не зовсім розумію, до чого ви хилите, — сказав він уголос.

— Йдеться власне про об’єктивність. Товариство, члени якого поєднані між собою суб’єктивним почуттям взаємної довіри чи приязні, ніколи не буде згуртованим по-справжньому. Як я вже сказав, ті почуття породжуються хімічними реакціями. В принципі, їх можна викликати за допомогою звичайних ін’єкцій. Ви мали пройти через низку конфліктів із заступником директора й іншими для того, щоб ваше майбутнє залучення до нашого товариства було взагалі позбавлене будь-якого емоційного підґрунтя. Оскільки між членами товариства так чи інакше існуватимуть певні зв’язки соціального характеру, то краще, мабуть, щоб такі зв’язки базувалися на почутті неприязні — це зменшує ризик переплутати їх зі справжньою основою нашої єдності.

— Моє майбутнє залучення? — перепитав Марк, постаравшись, щоб голос у нього ледь затремтів від несміливого ще на позір завзяття. Втім, особливих зусиль йому й не знадобилося. Колишні почуття могли повернутися будь-якої миті.

— Так, — кивнув Фрост. — Вас обрано імовірним кандидатом. Якщо у ході розгляду вашу кандидатуру відкинуть чи ви самі відмовитеся від вступу, ми будемо змушені вас ліквідувати. Ясна річ, я не граю зараз на ваших страхах. Це тільки змазало б усю картину. Сам процес залучення абсолютно безболісний, а ваша теперішня реакція має суто фізичне підґрунтя.

— Що ж… це дуже непросте рішення, — мовив Марк.

— Я просто констатую стан вашого тіла на поточний момент — і тільки. Якщо хочете, я зараз надам вам необхідну інформацію. Почну з того, що політику інституту визначає не заступник директора; не визначаю її і я.

— Тоді хто це робить — глава?

— Ні. Стан, у якому зараз знаходиться та голова, Філострато з Вілкінсом розуміють неправильно. Так, їм справді вдалося про-вести надзвичайно успішний експеримент, пощастило вберегти її від розкладу. Але, розмовляючи з главою, ми розмовляємо не з Алькасаном.

— Ви хочете сказати, що насправді Алькасан… мертвий? — вражено запитав Марк. Цього разу вдавати нічого не довелося — він і справді дуже здивувався.

— Теперішній рівень науки не дозволяє дати однозначну відповідь на це запитання, — відказав Фрост. — Можливо, воно взагалі не має сенсу. Ясно тільки одне: мозок і артикуляційний апарат Алькасана використовує наразі інший розум. А тепер, будь ласка, слухайте дуже уважно. Ви, напевне, ніколи не чули про макроби.

— Мікроби? — знову здивувався Марк. — Звичайно, я…

— Я сказав не «мікроби», а «макроби». Це слово говорить само за себе. Нам давно відомо про існування організмів на рівні, нижчому за тваринне життя. Вони завжди неабияк на нас впливали, зокрема, на стан нашого здоров’я, але ми нічого про них не знали, доки не винайшли мікроскоп.

— І що далі? — спитав Марк. Хвиля цікавості здіймалася в ньому щораз вище, підмиваючи рішуче прагнення триматися насторожі.

— Виявляється, отже, що на рівні, вищому за тваринне життя, теж існують подібні організми. Говорячи про вищий рівень, я не маю на увазі, що він вищий у сенсі біологічному. Наскільки нам відомо, за своєю будовою макроби надзвичайно прості. Проте вони довговічніші та розумніші за будь-кого з представників тваринного світу, а також наділені значно більшою енергією.

— Розумніші за людиноподібних мавп? — недовірливо перепитав Марк. — Тоді їм, мабуть, зовсім не далеко до людей.

— Ви неправильно мене зрозуміли. Коли я сказав, що вони знаходяться на вищому рівні, ніж тварини, то, ясна річ, зараховував до тваринного світу і людину — тварину, яка сягнула найвищого поступу. Макроби розумніші за людей.

— Чому ж тоді ми з ними ніколи не спілкувалися?

— Спілкувалися. Але колись таке спілкування відбувалося нерегулярно, йому перешкоджали різні упередження. Поза тим, людина перебувала тоді на такому низькому ступені інтелектуального розвитку, що спілкування з нею не становило для макробів особливого інтересу. Та хоч спілкувалися вони з нами мало, впливу з їхнього боку ми зазнавали вельми глибокого. На нашу історію, наприклад, вони вплинули значно сильніше, ніж мікроби, хоч ми цього впливу, звісно, не помічали — так само, як і впливу мікробів. У світлі того, що нам відомо тепер, весь життєпис людського роду треба просто переписати. Історики навіть не підозрюють про справжні причини всіх вирішальних подій в історії; саме тому історія так ніколи і не стала справжньою наукою.

— Я краще сяду, якщо ви не заперечуєте, — сказав Марк і знову всівся на підлозі. Фрост натомість так і залишився стояти, неприродно випроставшись та витягнувши по швах руки. Час від часу він у лад своїм словам кивав головою, а ще вряди-годи зблискував якимись аж надто білими зубами.

— Артикуляційний апарат і мозок, які колись належали Алькасанові, — вів далі професор, — стали своєрідними провідниками, за допомогою яких макроби тепер регулярно спілкуються з людьми. Не можу сказати, що це наш винахід; ідея, звісно, належить їм. Товариство, до якого вас, можливо, буде залучено, має на меті забезпечення співпраці між обидвома видами, і це вже поставило людство в цілковито нове, незнане досі становище. Ви самі переконаєтесь, що зміни, на порозі яких ми стоїмо, будуть значно вагомішими, ніж, приміром, перетворення мавпи в людину. Радше їх можна порівняти з появою на Землі органічного життя.

— Отже, ці організми налаштовані до людей приязно? — запитав Марк.

— Якщо ви поміркуєте бодай хвилину, — сказав Фрост, — то й самі зрозумієте, що це запитання має сенс хіба на рівні мислення абсолютно примітивного і вульгарного. Приязнь — наслідок хімічних реакцій; те ж саме можна сказати і про ненависть. Обидва ці почуття властиві організмам нашого типу. Перші ж кроки на шляху до контактів із макробами покажуть, що для того, аби такі контакти підтримувати, треба позбутися всіх без лишку суб’єктивних емоцій, і тільки тоді, коли ви розпочнете це робити, вам стане зрозуміло, що багато з того, що ви вважаєте своїми думками, насправді є лише побічним продуктом діяльності ваших кровоносних судин і нервових тканин.

— Звісно, я не це мав на увазі… Я хотів запитати, чи збігаються їхні цілі з нашими.

— А що ви називаєте «нашими цілями»?

— Ну… гадаю, уможливлене розвитком науки переоснащення людства, спрямоване на зростання ефективності нашої діяльності… відмову від війн, викорінення бідності та інших вад нашого суспільства… повніше використання сил природи… зрештою, збереження і поширення нашого роду.

— Не думаю, що така псевдонаукова манера висловлюватися змінює суть тієї глибоко суб’єктивної і заснованої на базі первісних інстинктів етичної системи, яку ви описуєте. Згодом я ще повернуся до цієї теми, а тепер зазначу тільки, що ваші погляди на війну і проблему збереження людського роду глибоко хибні. Фактично, ви тільки прикриваєте узагальненнями свої суб’єктивні почуття.

— Але ж навіть для повнішого використання можливостей природи потрібне велике населення, хіба ні? — наважився заперечити Марк. — Не кажучи вже про все інше. Війна ж, без сумніву, зменшує кількість населення, а відтак негативно впливає і на його ефективність, це ж ясно. Навіть якщо кількість населення треба зменшити, то хіба війна не найгірший із усіх можливих способів це зробити?

— Такі погляди є пережитком минулого, бо умови, за яких вони зародилися, стрімко змінюються, — відрізав Фрост. — Кілька століть тому війни справді призводили до наслідків, які ви щойно описали. Тоді потрібен був великий прошарок сільського населення, а саме серед таких людей війни спричинювали найбільші втрати. Та з огляду на розвиток промисловості і сільського господарства такої кількості простого робочого люду ми більше не потребуємо. Тепер великі неосвічені маси перетворюються на баласт. Для науки важливо, щоб сьогодні під час воєн гинуло якомога менше науковців. І справді, погляньте, хто склав основну масу полеглих у битві під Сталінградом: звичайно, не великі технократи з Кенігсберга і Москви, а забобонні баварські селюки і затуркані російські колгоспники. Отже, одним із наслідків сучасної війни є усунення відсталих класів; натомість зростає суспільна вага технократії, яка зосереджує у своїх руках щораз більшу владу. В майбутньому те, що досі було інтелектуальним ядром нашої раси, має поступово перетворитися на саму цю расу Порівняйте наш вид із твариною, яка знайшла спосіб спростити процеси харчування і руху так, що не потребує більше складних органів, від яких може надалі просто відмовитися, спростивши і зменшивши таким чином своє тіло. Для того, щоб підтримувати мозок, потрібна буде хіба десята частина тіла колишнього. Індивідуум, властиво, стане головою, а людська раса, відповідно, — технократією.

— Розумію, — кивнув Марк. — Мені, правда, здавалося, що те інтелектуальне ядро збільшуватиметься за рахунок освіти…

— Чиста химера та й годі. Величезну більшість людей можна навчити тільки сприймати інформацію: прищепити їм ту цілковиту об’єктивність, яка потрібна людству на цій стадії, неможливо. Вони так і залишаться назавжди тваринами й дивитимуться на світ крізь призму своїх суб’єктивних реакцій. Втім, навіть якби їх можна було змінити, то все одно час великого населення минув. Воно вже виконало свою роль кокона, в якому визріла нова людина — технократична й об’єктивна. Цей кокон не потрібен більше ні макробам, ні тим обраним представникам людського роду, які з ними співпрацюють.

— Отже, дві останні війни ви лихом не вважаєте?

— Навпаки, це тільки початок — перші дві з шістнадцяти великих воєн, які мають відбутися в цьому столітті. Я добре усвідомлюю, яку емоційну (тобто хімічну) реакцію викликають у вас ці слова, так що можете не марнувати час, намагаючись її від мене приховати. Я зовсім не очікую від вас здатності подібні реакції контролювати — шлях до об’єктивності лежить деінде, — а викликаю їх свідомо тільки для того, щоб ви звикали підходити до них із суто наукових позицій і якомога чіткіше відрізняли їх від фактів.

Марк сидів, втупивши погляд у підлогу. Насправді Фростові плани щодо майбутнього людського роду особливого хвилювання в нього й не викликали; тієї миті він ледь не збагнув раз і назавжди, як мало його обходить те далеке майбутнє і загальні блага, турбота про які — суто, звісно, теоретична — і послужила на самому початку спонукою до переходу в інститут. Та в ті хвилини йому було не до того. Його повністю поглинув конфлікт між твердим наміром не вірити жодному слову керівництва HIKE, не дати знов обвести себе довкола пальця і втягнути у якусь сумнівну співпрацю — і могутнім, немов припливна хвиля, бажанням плюнути на все і повірити. Адже, нашіптувало те бажання, ось тут, просто перед ним, на відстані простягнутої руки — заповітне обране коло, обране з-поміж обраних, коло, яким керують з-поза людської цивілізації, — найбільша таємниця, найвища влада, остання ініціація. Огидний сенс чи не всього того, що розповів йому Фрост, анітрохи не применшував привабливості яскравої картини, що поставала у нього в уяві, а присмак жаху робив іще гарячковішим збудження, від якого аж бухало у скронях. Йому спало на думку, що Фрост, либонь, здогадується і про те збудження, і про рішучий намір чинити опір; професор, напевне, розраховував, що гору все ж візьме збудження — адже не щодня розкриваються перед людьми такі неймовірні, такі великі таємниці…

З коридору вже кілька хвилин долинав якийсь приглушений шум та гамір; тепер же у двері постукали. Фрост обернувся і пробурмотів:

— Що за неподобство, — а тоді гаркнув: — Забирайтеся геть!

Гамір не припинявся, хтось далі стукав у двері. Фрост посміхнувся ще ширше і відчинив. Тут же йому в руку ткнули якусь записку. Прочитавши її, він аж стрепенувся і, не дивлячись на Марка, швидко вийшов із камери.

5

— Ви тільки подивіться — друзі-нерозлийвода та й годі! — сказала Айві Меґз, дивлячись на кішку Щипку і Пана Бультитюда. Ведмідь сидів на підлозі, спершись спиною до теплої стінки кухонної печі. Щоки в нього були такі товсті, а очі — такі маленькі, що він, здавалося, постійно поглядав на всіх із добродушною посмішкою. Кішка, яка перед тим довгенько походжала, задерши хвоста, туди й сюди по кухні, а потім терлася ведмедеві до круглого черева, вирішила, що час уже й перепочити, згорнулася калачиком у Пана Бультитюда між лапами і вмить задрімала. Галка, що й далі сиділа на плечі у господаря, вже давно спала, запхавши під крило голову.

Пані Дімбл, яка не могла заснути і також крутилася по кухні, не знаходячи собі місця від хвилювання, зачувши ці слова, тільки міцніше стиснула губи.Краще б вони вже помовчали, чесне слово! Її тривога сягнула тієї межі, коли чи не кожне необережне слово або порух може викликати зненацька страшенне роздратування. Та якби навіть хтось заповзявся стежити за нею, то не помітив би нічого, крім легенької гримаси, що за мить уже щезла, мовби її і не було. За роки пані Дімбл таки навчилася тримати себе в руках.

— Сумніваюся, що називаючи їх «друзями», ми просто приписуємо їм людські якості, — зауважив МакФі. — Справді, важко повірити, що вони не є особистостями в нашому розумінні… Але ніхто ще не довів протилежного.

— Чого ж тоді вона весь час біля нього огинається? — спитала Айві.

— Можливо, зараз їй там просто тепліше, — відповів МакФі. — Потім, перебуваючи у знайомому середовищі, вона почувається у безпеці. Також цілком імовірно, що тут відіграють певну роль і переміщені сексуальні імпульси…

— Ну, знаєте, пане МакФі, і не соромно вам! — страшенно обурилася Айві. — Як тільки у вас язик повертається варнякати таке про безсловесну звірину! Ніколи я не бачила, щоб наша Щипка чи бідолашний Пан Бультитюд…

— Я ж сказав — «переміщені імпульси», — сухо обірвав її МакФі. — Крім того, вони труться хутром одне до одного тому, що це послаблює подразнення, викликане паразитами. От подивіться…

— Якщо ви про бліх, — не дала йому договорити Айві, — то не гірше за мене знаєте, що тієї гидоти в них немає!

Тут правда була на її боці, бо саме ольстерець взяв собі за правило раз на місяць влаштовувати ведмедеві купання: він надягав комбінезон і врочисто заводив Пана Бультитюда до пральні, намилював його від хвоста до кінчика носа, тоді відро за відром лив йому на голову літеплу воду, а насамкінець досуха витирав. Тривало це зазвичай цілісінький день, проте МакФі й слухати не хотів, коли хтось пропонував хоч трохи йому підсобити.

— А ви що про все це думаєте, сер? — поцікавилася Айві, глянувши на господаря.

— Я? — озвався Ренсом. — Що ж, як на мене, МакФі надає тваринному життю властивостей, яких воно насправді не має, а потім пробує визначити, яке місце у межах цих неіснуючих властивостей посідають Щипка з Паном Бультитюдом. Треба бути людиною, щоб відрізняти тілесні прагнення від прихильності, і треба стати людиною духовною, щоб відрізняти прихильність від любові. Між кішкою і ведмедем немає ні того, ні іншого; я сказав би, що їх поєднує єдине почуття, в якому ми вгледіли б і зародок приязні, і зародок фізичної потреби, але не в нашому розумінні цих слів, а на якомусь первісному рівні. Це те, що Барфілд називає «прадавньою єдністю».

— Я ж не заперечую, що їм добре разом, — буркнув МакФі.

— Ну, а я про що?! — вигукнула Айві.

— …але я хотів би розібратися з цим детальніше, — вів далі ольстерець. — На мою думку, в усьому цьому криється протиріччя, і свідчить воно про те, що в основі того життя, яке ми провадимо тут, у Сент-Ен, лежить фальш.

Ґрейс Айронвуд, яка досі спокійно дрімала у кріслі, раптом широко розплющила очі і втупила їх у МакФі, а пані Дімбл нахилилася до Каміли і прошепотіла:

— Йшов би він уже спати чи що… Знайшов час!

— Про що це ви, МакФі? — запитав господар.

— Про те, що стосовно нерозумних створінь ми проводимо політику, якої не можемо дотримуватися послідовно. Більше того, дозволю собі зауважити, що ви ніколи й не намагалися виявляти тут хоч якусь послідовність. Ведмедя тримають в будинку і годують яблуками й патокою, аж доки він мало не лускає…

— Ні, ви тільки послухайте! — не витримала Айві. — А хто ж це постійно підсовує йому яблука, га?

— Ведмедя, отже, — незворушно продовжував МакФі, — тримають в будинку і носяться з ним, як курка з яйцем, а свиней натомість тримають у хліві, а потім ріжуть і роблять з них бекон. Мені цікаво було б почути філософське обґрунтування такого, з дозволу сказати, розрізнення.

Айві спантеличено зиркала то на усміхненого Ренсома, то на цілком серйозного МакФі.

— Це ж просто дурня якась, — мовила нарешті вона. — Де таке чувано — робити бекон з ведмедя?

Ольстерець нетерпляче змахнув рукою і спробував щось відповісти, та його слова заглушив спершу гучний сміх господаря, а потім — різкий порив вітру, від якого аж задеренчали шибки у вікнах.

— Їм там, напевне, зараз нелегко, — зітхнула пані Дімбл.

— Мені така погода подобається, — озвалася Каміла. — Хотіла б я бути зараз надворі, десь на вершині високого пагорба… Шкода, що ви не відпустили мене з ними, сер.

— Подобається? — здивувалася Айві. — А мені щось не дуже… Ви тільки послухайте, як виє вітер! У мене б аж мороз дер по спині, якби я була сама… І навіть якби ви, сер, були у себе нагорі. Мені чомусь здається, що власне в таку погоду вони до вас і приходять…

— Вони взагалі не звертають на погоду жодної уваги, Айві, — відказав Ренсом.

— Знаєте, — вела далі Айві, трохи стишивши голос, — я от не можу збагнути одну річ… Вони такі моторошні — ті, що приходять до вас. Я б нізащо не поткнулася тоді нагору, навіть якби мені сто фунтів давали. Та до Бога я такого не відчуваю — хоч Він мав би бути ще страшнішим… ну, ви ж розумієте, про що я, сер.

— Колись так і було, — мовив Ренсом. — Ти маєш рацію, Айві: ангели — не надто підхоже товариство для людей, навіть якщо то добрі ангели і добрі люди. Про це пише св. Павло. Але з самим Малелділом усе зовсім інакше; все змінилося після того, що відбулося у Вифлиємі.

— Уже ж скоро й Різдво, — пригадала Айві, ні до кого зосібна не звертаючись.

— До того часу пан Меґз буде вже з нами, — сказав Ренсом.

— Через кілька днів, сер, — всміхнулася Айві.

— Ви чули? — запитала раптом Ґрейс Айронвуд. — Як на мене, то був не тільки вітер…

— Здається, я чула тупіт копит, — мовила пані Дімбл.

— Ну звісно! — зірвався на ноги МакФі. — 3 дороги, Пане Бультитюде, десь там мають бути мої чоботи. Це ж знову двійко тих Броудових коней… топчуться, напевне, по моїй селері. Якби ж то ви дозволили мені поскаржитися в поліцію… Ну скажіть, хіба не можна тримати їх під замком?.. — натягуючи макінтош, він і далі сердито щось бубонів, та слова вже годі було розібрати.

— Каміло, подайте мені милицю, будь ласка, — попросив Ренсом. — Заждіть, МакФі, ми вийдемо разом. Всіх решта прошу залишатися тут.

На обличчі в нього з’явився вираз, який дехто з присутніх бачив чи не вперше. Жінки завмерли хто де і тільки дивилися одна на одну широко розплющеними очима, а Ренсом із МакФі за кілька секунд стояли вже у сінях. Задні двері тремтіли і здригалися під могутніми поривами вітру так, що ледь не злітали з завіс, і годі було збагнути, стукає хтось у них чи ні.

— Відчиніть, — наказав господар, — і станьте позаду.

Кілька секунд ольстерець возився з замками. Хтозна, чи збирався він прислухатися до Ренсомових слів і справді відступити назад; під натиском вітру двері розчахнулися з такою силою, що його вмить відкинуло назад і притиснуло до стіни. У світлі, що лилося з сіней, Ренсом, який нерухомо стояв, опираючись на милицю, побачив на тлі нічної чорноти чіткий силует велетенського коня — спітнілого й спіненого, з вишкіреними жовтими зубами, широко роздутими ніздрями, пригнутими до голови вухами і палаючими очима. Кінь підійшов до дверей так близько, що передніми копитами стояв мало не на самому порозі. На ньому не було ні сідла, ні стремен, ні вуздечки, а проте тієї ж миті з його спини на землю зістрибнув якийсь чоловік. Він видавався страшенно кремезним і високим — просто велетень та й годі. Руде з сивиною волосся і така ж борода розмаялися на вітрі так, що обличчя зовсім не було видно, і тільки коли незнайомець ступив крок уперед, Ренсом побачив, у що він одягнутий: то був рваний плащ кольору хакі, мішкуваті штани і подерті черевики.

6

В одному з великих покоїв у Белбері, де в каміні палав яскравий вогонь, на столі під стіною іскрилося вино та виблискував срібний посуд, а посередині стояло велике ліжко, заступник директора інституту мовчки спостерігав за тим, як четверо молодих чоловіків надзвичайно обережно вносять до кімнати ноші і перекладають когось із них на ліжко. Від цікавості старий аж роззявив рота, а завжди немов відсутній і якийсь хаотичний вираз обличчя у нього перемінився, став зосередженішим, і тепер він нарешті трохи нагадував звичайну людину Перед ним лежав оголений чоловік, живий, але, очевидно, непритомний. Візер наказав прикласти йому до ніг грілки, голову підняти трохи вище і підперти подушками, а тоді поставив в ногах ліжка крісло, сів і заходився пильно його розглядати. Голова у незнайомця була дуже велика, хоч таке враження могло складатися і через довге, сплутане сиве волосся й розкошлану, так само сиву бороду; обличчя він мав обвітрене й засмагле, шию — сухорляву, з поморщеною від віку шкірою. Очі були заплющені, а губами, здавалося, блукала ледь помітна посмішка. Візер не знав, що й подумати, і довго придивлявся, схиляючи голову то в один бік, то в інший — так, наче щось у тому обличчі шукав, але ніяк не знаходив. Десь за чверть години двері відчинилися, і до кімнати майже нечутним кроком увійшов професор Фрост. Він наблизився до незнайомця, нахилився і став уважно вивчати його обличчя, а тоді обійшов навколо ліжка і знову зігнувся над узголів’ям.

— Він спить? — пошепки запитав Візер.

— Не думаю. Це радше якийсь різновид трансу, але який саме — хтозна. Де його знайшли?

— У видолинку десь за чверть милі від виходу з підземелля. Вистежили за слідами босих ніг.

— А сам склеп був порожній?

— Так. Стоун зателефонував мені невдовзі після того, як ви пішли.

' — До речі, ви ж віддасте розпорядження стосовно Стоуна?

— Звісно. Але що ви про це думаєте? — вказав Візер очима на ліжко.

— Думаю, це таки він, — відповів Фрост. — Знайшли неподалік від того місця. Відсутність одягу важко пояснити якось інакше. Череп такого типу, як я й передбачав.

— Але обличчя?..

— Так, деякі риси й справді трохи непокоять…

— Я міг би заприсягнутися, — сказав Візер, — що знаю, як виглядає справжній пан, володар… і навіть той, кого можна зробити володарем. Ви ж розумієте, про що я… наприклад, з першого погляду видно, що Стрейк чи Стадок на цю роль підходять, а от панна Гардкасл, при всіх її чудових якостях, — ні.

— Безперечно. Мабуть, нам треба бути готовими до того, що він може виявитися трохи… неотесаним. Зрештою, хтозна, якими методами користувалися насправді атлантичні маги…

— Так, звісно, але вони ніяк не могли бути обмеженими… е-е… вузьколобими, якщо хочете. Можна припустити, що між тогочасними, гм, володарями і простолюдом не було такої прірви, як зараз. Либонь, великі атланти набагато толерантніше ставилися до різних емоційних чи навіть інстинктивних елементів, яких ми вже давно позбулися.

— Яке ж це припущення? Це чиста правда. Не забувайте, цілий наш задум і полягає у тому, щоб поєднати два різновиди єдиного мистецтва — тодішній і теперішній.

— Власне. Можливо, саме через поєднання з… е-е… силами — а для них час минає інакше — ми забуваємо, що за людськими мірками нас розділяє просто неймовірний часовий проміжок…

— Бачите, — мовив Фрост, вказуючи на незнайомця, — тут перед нами лежить не просто людина з п’ятого століття. Це — останній відголосок чогось набагато давнішого, древнього навіть із погляду тих часів. Чогось, що зародилося задовго до Великої катастрофи і задовго до первісного друїдизму, що переносить нас до Нумінору, у дольодовиковий період…

— Хтозна, можливо, увесь цей експеримент значно небезпечніший, ніж ми вважали спочатку.

— Я вже й раніше не раз просив вас, — нахмурився Фрост, — не вносити в нашу наукову дискусію таких-от псевдоемоційних елементів.

— Любий друже, — протягнув Візер, не дивлячись на нього, — мені добре відомо, що ви вже обговорювали це питання з самими силами. Без сумніву, ви так само добре поінформовані про те, що вони обговорювали зі мною і деякі аспекти ваших методів, які теж можна оцінювати доволі критично. Немає нічого гіршого — і, я б навіть сказав, небезпечнішого, — за спроби запроваджувати у наше з вами спілкування ті ж обхідні методи, які ми використовуємо у спілкуванні з підлеглими. Зауважте, я піднімаю це питання суто з огляду на ваші ж інтереси…

Замість відповіді Фрост раптом застережно підняв руку. Обидвоє мовчки прикипіли поглядами до ліжка: незнайомець розплющив очі.

Обличчя його відразу набуло виразу, але що говорив той вираз, ні Візер, ні Фрост збагнути не могли. Чоловік у ліжку наче й дивився на них, та чи бачив — сказати було годі. Минали секунди, і заступник директора дійшов висновку, що в очах у незнайомця можна прочитати хіба осторогу, проте не надто сильну, без особливої тривоги. То була звична, сама по собі зрозуміла обачність; за нею, здавалося, стояли роки й роки різних прикрощів, які, втім, сприймалися спокійно і навіть із гумором.

Візер підвівся і прочистив горло.

— Magister Merline, — сказав він, — Sapientissime Britonum, secreti secretorum possessor, incredibili quodam gaudio afficimur quod te domum nostram accipere nobis… e-e… contingit. Scito nos etiam hand imperito esse magnae artis… et, ut ita dicam…^[9]

Тут він змовк, бо незнайомець не звертав на його слова жоднісінької уваги — це було цілком очевидно. Щоб освічена, ба й учена людина п’ятого століття не знала латини — такого просто не могло бути. Хтозна, може, в нього погана вимова? Так чи так, Візер не сумнівався, що чоловік, до якого він звертався, його не розуміє, ба більше — навіть не слухає. На обличчі в нього годі було прочитати хоч найменший натяк на бодай якесь зацікавлення.

Фрост узяв зі столу карафку і налив червоного вина, а тоді повернувся до ліжка, низько вклонився і подав келих незнайомцеві. Той поглянув на вино, і в очах у нього наче зблиснула ледь помітна лукавинка — а може, то тільки так здалося. Зненацька він сів у ліжку, оголивши зарослі густим волоссям груди і худі, проте м’язисті руки, а тоді роззирнувся навколо і ткнув пальцем кудись у бік столу. Професор повернувся назад і торкнувся іншої карафки, але незнайомець похитав головою і знову показав на стіл.

— Здається, — мовив Візер, — наш вельмишановний гість намагається вказати на ось цей глечик. Не знаю, що вони тут понаставляли. Можливо, це…

— Там пиво, — повідомив Фрост.

— Ну, навряд чи зараз доречно… хоч нам так мало відомо про тогочасні звичаї…

Візер іще говорив, а Фрост уже налив пива до чималого олов’яного кухля і з поклоном подав гостеві. Загадковим обличчям незнайомця вперше промайнув якийсь проблиск зацікавлення. Він схопив питво, одним рухом відкинув з рота довжелезні розкошлані вуса і почав пити; при цьому сива голова щораз далі відхилялася назад, а дно кухля щораз вище підносилося вгору Видно було, як у лад великим ковткам ходить туди-сюди худорлявим горлом чималий борлак. Коли в кухлі врешті-решт не зосталося ані краплі, незнайомець витер тильним боком долоні рота і глибоко зітхнув — це було перше, що від нього почули в Белбері, — а тоді знову поглянув на стіл.

Заступник директора з професором годували свого гостя хвилин двадцять — Візер запопадливо і послужливо, Фрост безшумно і спритно, наче вишколений лакей. Вони підносили незнайомцеві найвишуканіші страви і делікатеси, та він зосередився головно на холодній яловичині, курчатах, пікулях, хлібі, маслі та сирі. Масло їв прямо з ножа; з виделками, очевидно, був незнайомий, бо курчат без жодних вагань брав просто руками, а обгризені кістки ховав під подушку. Жував він страшенно голосно, прицмокуючи та приплямкуючи, коли ж урешті-решт наситився, то знову вказав на глечик із пивом, випив іще добру пінту, витер рота простирадлом, а носа — рукою, і зібрався, судячи з усього, вкластися назад на подушки, щоб трохи подрімати після обіду.

— Е-е… domine, — заметушився Візер, — nihil magis mihi displiceret quam tibi ullo modo… e-e… molestum esse. Attamen, venia tua…^[10]

Проте незнайомець не звернув на ці слова жоднісінької уваги. Важко було сказати, заплющив він очі чи й далі стежить за ними з-під напівопущених повік, та вступати в розмову йому, мабуть, зовсім не хотілося. Фрост із Візером переглянулися — здивовано і навіть трохи розгублено.

— Сюди можна увійти тільки через ці двері, правда? — запитав професор.

— Так, — відказав заступник директора.

— То ходімо туди й усе обговоримо. Двері залишимо прочиненими, тож відразу почуємо, якщо він заворушиться.

7

Коли Фрост, прочитавши записку, раптом вийшов із камери, Маркові несподівано стало легше на серці. Не те щоб у нього зник страх перед майбутнім — аж ніяк; радше власне поміж усіма тими страхами пробилося зненацька химерне почуття свободи. Все, не треба буде й далі намагатися здобути довіру керівництва та плекати свої мізерні, примарні сподівання… від цієї думки його мало не охопила радість. Після стількох дипломатичних прорахунків відчути запал боротьби… передчуття відкритої сутички навіть трохи бадьорило. Звісно, у цій боротьбі можна програти; але принаймні тепер він з одного боку, а вони — з іншого. Так, справді, тепер уже можна говорити про «його» бік — той, де Джейн і все з нею пов’язане. Тепер на передньому краю опинився він, а Джейн узагалі навряд чи долучилася до боротьби аж так радикально…

Схвалення від власної совісті — надзвичайно дієвий засіб, особливо для тих, хто до цього не звик. Десь за дві хвилини Марк перейшов від того першого, мимовільного і не надто ще сміливого відчуття свободи до свідомої відваги, а потому — до нестримного героїзму. Він бачив себе героєм-мучеником, отим казковим Котигорошком, який неквапом наближається до лютого змія, і цей образ мав затьмарити ті інші, нікчемні та жалюгідні спогади про прожите, які переслідували його впродовж останніх годин. Зрештою, не кожен зумів би відмовитися від Фростової пропозиції… пропозиції, яка прочиняла двері поза межі людського життя… туди, куди люди намагалися потрапити споконвіку… йому пропонували торкнутися того найпотаємнішого осердя, яке й визначало плин усієї історії… Та колись він геть усе віддав би за можливість бодай трохи наблизитися до чогось такого!

Так, колись він віддав би геть усе… І зненацька з якоїсь безмежної далечіні на нього зі швидкістю світла стрибнуло і відразу безжально вхопило за горло дике жадання — пронизливе й темне, жорстоке й невблаганне. Ті, кому воно знайоме, з півслова знатимуть, про що мова; ті ж, хто ще не потрапляв йому в зуби, і не збагнуть, скільки їм не розповідай, яке почуття трусило тепер Марка, наче собака — щойно впійманого пацюка. Часто те почуття описують як жадобу чи хіть; такий опис напрочуд точний зсередини й абсолютно оманливий зовні. До плоті те почуття не має жодного відношення, хоч і є в нього дві спільні риси з хіттю: як і хіть, воно ховається у найглибших і найтемніших закапелках свого схожого на лабіринт дому, а ще спроможне цілий усесвіт вмить позбавити будь-якого чару. Все, чого хоч раз у житті доводилося зазнавати Маркові, — любов, честолюбство, голод, власне хіть — раптом виявилося зовсім прісним і нецікавим, якоюсь позбавленою смаку бурдою, дитячими іграшками, не вартими й того, щоб бодай пальцем об палець заради них ударити. Безмежна привабливість того темного почуття всотала в себе геть усі інші пристрасті; світ поза ним видавався цілком бляклим і тьмяним, нецікавим і пісним, наче шлюб без кохання, їжа без солі, гра в карти не на гроші, а «на інтерес». Про Джейн Марк якщо й думав, то тільки у контексті тілесного потягу, та й то ледь відчутного: у порівнянні зі справжнім драконом та змія видавалася тепер не страшнішою за звичайнісінького вужа. Втім, те нове почуття нагадувало хіть іще одним: даремно вказувати пропащій людині на увесь жах її становища, адже власне той жах і притягує її чи не найбільше. Саме потворність і стає кінець кінцем тією метою, до якої вона змагає у своєму падінні; краса вже давно втратила для неї будь-яку привабливість. Так було й тут. Створіння, про яких говорив Фрост — а Марк не мав сумнівів, що вони перебували в ті хвилини поряд із ним, просто в камері, — несли погибель і людському родові, і взагалі всій радості у цілому світі. Але власне через це, а не всупереч цьому його й тягнуло до них — тягнуло зі страшною, просто неймовірною силою. Ніколи раніше він і не здогадувався, яку жахливу притягальну силу має рух, спрямований не згідно з природою, а всупереч їй, спонука відкинути всі упередження та перепони і малювати кожне коло не за годинниковою стрілкою, а проти… у цьому, власне, й був увесь сенс: проти! Тільки тепер йому відкрилося значення Фростових слів про «об’єктивність», значення прадавнього відьомства та деяких бачених раніше картин. У Марковій пам’яті спливло обличчя заступника директора, і цього разу воно не просто викликало в нього почуття відрази; з трепетним задоволенням він збагнув: Візерові давно вже відомо те, що перед ним постало тільки тепер. Так, Візер усе це знає, усе розуміє…

Проте водночас до нього повернулася й думка про те, що його все ж уб’ють; так, напевне, вб’ють. Згадавши про це, він усвідомив, що й далі сидить на підлозі в тій же тісній камері з білими стінами і тьмяною лампою під стелею. Марк аж очима закліпав від здивування; принаймні, останніх кілька хвилин цих стін і лампи видно не було, це точно. Де ж, у такому разі, він тоді знаходився? Думка про те, що між ним і Візером може бути щось спільне — то, ясна річ, повна нісенітниця. Звісно, кінець кінцем вони його таки порішать, якщо тільки щось не зметикувати, не придумати якийсь шлях до порятунку. Про що ж він думав і що відчував, якщо все це допіру геть вилетіло було йому з голови?

Поступово Марк зрозумів, що зазнав якогось нападу і взагалі не зумів хоч якось цьому нападові протистояти. Відтак його знов охопив страх, але вже інакший, ніж раніше. Теоретично він вважав себе матеріалістом, проте ціле життя цілком підсвідомо, ніколи над цим не замислюючись, вірив у свободу своєї волі. Марк вкрай рідко приймав рішення морального характеру і коли кілька годин тому постановив не вірити більше жодному слову керівництва HIKE, то не сумнівався, що це йому до снаги. Можна, звісно, й «передумати», але перед тим y нього буде вже якийсь план, відповідно до якого він і діятиме. Йому й на гадку не спадало, що на його розум може отак вплинути якась стороння сила, вплинути і вмить кардинально змінити весь хід думок. Якщо таке справді можливе… Це ж нечесно, несправедливо. Чи не вперше в житті намагаєшся діяти правильно, зважуєшся на вчинок, до якого, безперечно, схвально поставилася б і Джейн, і Дімбли, і тітонька Джилі, тож, здавалося б, маєш усі підстави сподіватися, що тебе підтримає у цьому починанні чи не весь усесвіт… Мабуть, Марк і сам не підозрював, що десь у глибинах його душі живуть такі-от рештки якогось напівдикунського теїзму, набутого хтозна-коли і хтозна-де; так чи інак, він відчував — хоч і навряд чи зумів би виразити це на словах, — що всесвіт «мав би» якось винагородити його за добрі починання. Але ж ні: тільки-но намагаєшся поводитися добре, як він тут-таки тебе й підводить, розкриває тобі очі на безодню, про існування якої ти ніколи й не здогадувався, придумує нові правила… все, що завгодно, тільки б не підставити тобі плече. Оце так винагорода за твої страждання!

Виходить, циніки все ж мали рацію… Та тут Марк різко зупинився і спробував обірвати плин думок, що немов нанизувалися одна на одну — в них щораз сильніше відчувався якийсь химерний присмак… Невже починається знову? Ні, ні, тільки не це! Він судомно стиснув кулаки. Ні, ні! Більше йому цього не витримати. Якби ж тут була Джейн… чи пані Дімбл… чи Деністон… хоч хто-небудь… «Не пускайте мене туди! — мовив він, а тоді повторив ще раз, голосніше: — Не пускайте!» Ціле своє єство вклав Марк у ці слова — і жахливе відчуття, що все, кінець, оце в нього з рук вибито останній козир, стало поволі змінюватися спокоєм. Більше тут нічого не вдієш. Якось несвідомо він дозволив своїм м’язам розслабитися. Молоде тіло страшенно втомилося, і навіть тверда підлога не здавалася вже аж такою твердою. Вся камера ніби спорожніла й очистилася, наче й вона зморилася від усього, свідком чого їй довелося бути; так втомлюється, наплакавшись, дитина й очищується після дощу небо. Марк іще встиг невиразно подумати, що скоро вже, напевне, світатиме, — і заснув.

XIII. Гнів глибоких небес

1

— Зупинись! Стій, де стоїш, і скажи, хто ти і з чим прийшов у цей дім, — сказав Ренсом.

Чоловік у рваному вбранні, що стояв на порозі, трохи нахилив голову вбік — так, наче не розчув. Тієї ж миті до сіней увірвався вітер: він гучно грюкнув дверима до кухні, зачинивши там жінок, а з полиці зірвалася і з гуркотом упала в умивальник велика олов’яна миска. Незнайомець ступив крок досередини.

— Sta, — сказав Ренсом громовим голосом. — In nomine Patri et Filii et Spiritus Sancti, die mihi qui sis et quam ob causam venenis.^[11]

Чоловік зупинився і відкинув з чола мокре волосся. Світло впало йому на обличчя, і Ренсом побачив, що там панує вираз абсолютного, безмежного спокою. Здавалося, кожен м’яз у тілі незнайомця розслаблений так, як то буває хіба тоді, коли людина міцно спить; він стояв, не рухаючись, і кожна крапля з промоклого наскрізь плаща падала туди ж, куди впала попередня.

Секунду чи дві він без особливого зацікавлення розглядав Ренсома, а тоді повернув голову вліво — там за дверима, які порив вітру відкинув мало не до самої стіни, стояв МакФі.

— Виходь, — мовив незнайомець латиною. Ці слова було сказано тихо, ледь не пошепки, та водночас вони прозвучали так глибоко, що навіть у тих сінях, де що хотів, те й робив оскаженілий вітер, повітря сповнилося якоюсь дивною вібрацією. Та ще більше здивувався Ренсом, коли побачив, що МакФі негайно послухався і вийшов з-за дверей. Дивився ольстерець не на нього, а на прибульця, і раптом широко, на весь рот позіхнув. Той окинув його поглядом, повернувся до Ренсома і сказав по-латині:

— Хлопче, скажи панові цього дому, що я прийшов.

Вітер тим часом шарпав поли його плаща і знову розмаяв волосся, та сам він стояв нерухомо, наче могутнє дерево, і, здавалося, нікуди не поспішав. Та й голос у нього був саме такий, який годилося б мати дереву; густий, неквапний і терплячий, той голос наче піднімався через коріння, глину й каміння звідкілясь із надр самої землі.

— Пан цього дому — перед тобою, — відповів Ренсом тією ж мовою.

— Ну так, звісно, — кивнув прибулець. — А он той недоріка — твій єпископ.

Вираз обличчя в нього не змінився, але в проникливих очах майнула тінь усміху. Раптом він нахилився до Ренсома і тим же тоном повторив:

— Скажи своєму володарю, що я прийшов.

Ренсом незмигно дивився на нього.

— Ти справді хочеш, — запитав він нарешті, — щоб я покликав своїх володарів?

— В монашій келії і крук навчиться каркати по-латині, — кинув прибулець. — Гаразд, послухаймо, як ти їх покличеш, чоловічку.

— Для цього мені знадобиться інша мова, — сказав Ренсом.

— Що ж, крук може каркати і по-грецьки.

— Це не грецька.

— Тоді по-гебрейськи.

— І не гебрейська.

— Ну, якщо тобі кортить побалакати по-варварському, то це буде трохи важче, але я все одно тебе перебалакаю, — він усе ж наче посміхнувся, та посміх цей ховався глибоко у велетенських грудях і зовні виявився хіба у легенькому порухові плечей. — Гарна буде забава.

— Можливо, ця мова й справді видасться тобі варварським наріччям, — мовив Ренсом. — Її давно вже не чути навколо. Навіть у Нумінорі нею не говорили на вулицях.

Прибулець не здригнувся, обличчя в нього й далі було таке ж спокійне, як і досі, коли не ще спокійніше, проте в голосі з’явилося зацікавлення.

— Твої володарі дозволяють тобі бавитися небезпечними іграшками, — сказав він. — Скажи мені, рабе, що таке Нумінор?

— Істинний Захід, — відповів Ренсом.

— Ну, що ж… — протягнув незнайомець, а тоді, трішки помовчавши, додав: — В цьому домі до гостей ставляться не надто люб’язно. У спину мені дме холодний вітер, і я довго спав… Ти ж бачиш, я вже переступив твій поріг.

— Мене це мало обходить, — мовив Ренсом і кинув по-англійськи: — Зачиніть-но двері, МакФі. — Та відповіді не було, і, вперше відвівши погляд від велетенської постаті прибульця, він побачив, що ольстерець сидить на єдиному в сінях стільці і міцно спить.

— Що це означає? — запитав Ренсом, гостро глянувши на незнайомця.

— Якщо ти й справді господар цього дому, то не потребуєш жодних пояснень. Якщо ні, то чого я маю щось тобі пояснювати? Не бійся, з твоїм челядником усе буде добре.

— Побачимо, — відповів на це Ренсом. — Гаразд, заходь — я тебе не боюся. Повір, я більше боюся, що ти не забажаєш тут залишатися. Зачини двері сам, якщо хочеш, — бачиш, у мене болить нога.

Не зводячи з Ренсома очей, прибулець лівою рукою намацав у себе за спиною двері і зачинив їх. МакФі навіть не ворухнувся.

— А тепер, — знов озвався незнайомець, — скажи мені, хто твої володарі?

— Мої володарі — Оярси.

— Де ти чув це слово? — недовірливо зиркнув на нього незнайомець. — Якщо ти справді один із нас, то чому вдягаєшся, як останній раб?

— Дивлячись на твоє вбрання, — відказав Ренсом, — теж не скажеш, що ти — друїд.

— Гарна відповідь, — мовив незнайомець. — Що ж, бачу, ти справді володієш знанням… У такому разі дай відповідь на три мої запитання — якщо наважишся.

— Добре, я відповім, якщо зможу. А от хто на що наважиться — це ми ще побачимо.

Кілька секунд прибулець розмірковував, а тоді трохи наспівно, ніби повторюючи давно вивчений урок, поставив таке запитання (воно вклалося у два латинські гекзаметри):

— Що таке Сульва? Яким шляхом вона ходить? Чому її лоно з одного боку безплідне? Де в шлюбі немає любові?

Ренсом відповів:

— Сульву смертні називають Місяцем. Вона ходить найнижчою сферою, межею спустошеного світу. Той її бік, що повернутий до нас, розділяє наше прокляття, інший же дивиться у Глибокі Небеса, і щасливий той, хто зуміє перейти межу між ними і поглянути на нього. З цього боку лоно її безплідне, а в шлюбах немає любові. Там живе проклятий народ, сповнений гординею і хіттю. Коли чоловік бере жінку собі за дружину, то сплять вони не разом, а окремо, кожне — з хитромудро витвореним образом іншого, урухомленим за допомогою диявольського мистецтва, бо справжнє тіло їх не приваблює — такі витончені вони у своїх хтивих фантазіях. Діти їхні з’являються на світ у потаємному місці завдяки злим умінням.

— Ти добре сказав, — відгукнувся незнайомець. — Я думав, що відповідь на це запитання знають тільки троє людей у цілому світі. Але друге буде складніше. Де зараз перстень короля Артура? Який володар зберігає у своєму домі цей скарб?

— Цей перстень, — відповів Ренсом, — зараз на пальці в самого Артура, в царському домі на круглому наче чаша острові Абгалджин, що за морем Лур на Переландрі. Адже Артур не помер; Господь наш забрав його туди, і там він разом із Єнохом, Іллею, Мойсеєм і царем Мельхиседеком чекатиме кінця часів та повалення Сульви. Саме в Мельхиседекових палатах цей перстень і виблискує самоцвітами на пальці у пендраґона.

— Добре сказано, — схвально кивнув прибулець. — У нас вважалося, що це відомо тільки двом людям у світі. Але відповідь на третє запитання знав тоді тільки я. Хто буде пендраґоном у той час, коли Сатурн зійде зі своєї сфери? У якому світі осягнув той чоловік військове мистецтво?

— У світі Венери осягнув я мистецтво війни, — промовив Ренсом. — Лурґа зійде скоро — чекати зосталося вже недовго. Я — пендраґон.

Так мовивши, Ренсом відступив на крок назад, бо в очах у прибульця зблиснув якийсь зовсім новий вираз, і він подався вперед. Якби тієї миті їх побачив хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що зараз вони кинуться один на одного з кулаками. Та в незнайомця не було жодних ворожих намірів. Наче гора, повільно й важко, проте водночас і зграбно, опустився він на одне коліно — і тільки тоді перестав дивитися на Ренсома згори вниз.

2

— Так, це цілком несподівано ставить нас перед доволі цікавою проблемою, — сказав Візер Фростові, коли вони, залишивши двері прочиненими, посідали в сусідній кімнаті. — Мушу зізнатися, що зовсім не очікував якихось серйозних труднощів, пов’язаних із мовою.

— Треба негайно знайти спеціаліста з кельтської, — озвався професор. — Філологів у нас, на превеликий жаль, майже немає. Зараз і не пригадаю нікого, хто б спеціалізувався на давніх британських мовах… Нам міг би підказати когось Ренсом — якби тільки ми знали, де його знайти. Ваші люди так нічого про нього й не розвідали?

— Вам, звісно, не треба нагадувати, — мовив Візер, — що ми прагнемо знайти доктора Ренсома не тільки через його досягнення на поприщі філології. Якби нам вдалося зачепитися хоч за найтоншу ниточку, то, можу вас запевнити, ми б уже давно мали б задоволення… е-е… вітати його тут, у нас.

— Звичайно. Його, можливо, взагалі немає на Землі.

— Мені доводилося якось із ним зустрічатися, — сказав, прикривши повіки, Візер. — Видатний чоловік, по-своєму… Його проникливість та інтуїція могли б і нам стати у великій пригоді, якби тільки він не перейшов на бік реакції. Достоту сумно про це згадувати…

— Певна річ, — перебив його Фрост. — До речі, сучасну валлійську знає Стрейк, його мати була валлійкою.

— Звісно, було б набагато краще, — відказав Візер, — якби ми не виносили на люди наші, так би мовити, домашні справи. Мені, наприклад, — та й вам, без сумніву, теж, — дуже не хотілося б запрошувати задля цієї справи спеціаліста з кельтської звідкілясь зі сторони.

— Про спеціаліста ми, ясна річ, подбаємо, як тільки переконаємось, що можемо обходитися без його послуг, — запевнив Фрост. — Мене більше непокоїть те, що ми марнуємо час. Якого поступу ви сягнули зі Стрейком?

— О, тут усе чудово, просто чудово, — втішився заступник директора. — Правду кажучи, я навіть трохи розчарований… тобто, хочу я сказати, мій учень просувається вперед так швидко, що, можливо, доведеться відмовитися від одного задуму, який видавався мені вельми привабливим. Я, знаєте, подумав, що було б дуже непогано і навіть… е-е… доречно, якби обидва наші учні пройшли ініціацію разом. Як на мене, то й вам це мало б припасти до вподоби. Втім, якщо Стрейк буде готовий раніше за Стадока, то я, звісно, не стоятиму у нього на дорозі. Ви ж розумієте, любий мій друже, я зовсім не маю на меті влаштувати якесь змагання, щоб порівняти ефективність наших із вами методів — насправді дуже різних…

— Навіть якби у вас і було таке бажання, то все одно нічого не вийшло б, — мовив Фрост. — Я поки що розмовляв зі Стадоком тільки раз — кращого результату годі й очікувати. Про Стрейка я згадав тільки тому, що хотів з’ясувати, чи відданий він уже нашій справі настільки, щоб його можна було відрекомендувати нашому гостеві.

— Ну… що стосується відданості… — замимрив Візер, — то у певному сенсі… опускаючи деякі тонкі нюанси… хоч я, звісно, не маю жодних сумнівів стосовно того, що всі ці нюанси надзвичайно важливі… словом, я б не вагався… ми, безперечно, могли б…

— Думаю, — сказав Фрост, — комусь треба постійно тут чергувати. Він може прокинутися щохвилини. Наші учні — Стрейк зі Стадоком — могли б змінювати один одного. Ніщо не заважає їм трохи попрацювати задля нашої справи ще до повної ініціації. Накажемо дзвонити нам, як тільки виникне найменша потреба, — і все.

— Гадаєте, пан… е-е… Стадок уже достатньо просунувся?

— Це не має жодного значення. Зашкодити нам він не зможе, вибратися звідси — також. Зрештою, тут треба просто сидіти, нічого більше. Для нього це буде непогана перевірка.

З

МакФі, який щойно в запеклій суперечці поклав на обидві лопатки і Ренсома, і Алькасанову голову за допомогою одного просто-таки неймовірного аргумента (уві сні той аргумент видавався абсолютно неспростовним, та в чому саме він полягав, ольстерець так ніколи і не пригадав), зненацька прокинувся від того, що хтось сильно трусив його за плече. Він раптом відчув, що страшенно змерз… і ще в нього зовсім задубіла ліва нога… а тоді враз збагнув, що дивиться просто в обличчя Деністонові, який нахилився над ним. До сіней, здавалося, набилося чимало люду — тут був і Деністон, і Дімбл, і Джейн. Усі троє, мокрі до нитки і вимащені в болоті, виглядали добряче потомленими.

— З вами все гаразд? — запитав Деністон. — Я вже кілька хвилин не можу вас добудитися.

— Добудитися? — перепитав МакФі так, наче ще не зовсім прийшов до тями, а тоді раз чи два проковтнув слину й облизав губи. — Так, так… зі мною все добре. — Тут він ніби щось пригадав, різко випростався і сказав: — Тут був якийсь чоловік.

— Який ще чоловік? — запитав Дімбл.

— Ну… — МакФі, здавалося, геть розгубився. — Хтозна… це все не так легко… Як по правді, то я заснув, коли ми тут говорили… а про що — хоч убийте, не згадаю.

Деністон із Дімблом і Джейн перезирнулися. Хоч МакФі й полюбляв зимовими вечорами перехилити скляночку гарячого пуншу, п’яним вони його не бачили ще ніколи. Та вже наступної миті він зірвався на ноги і вигукнув:

— Сили небесні, таж сюди зі мною прийшов було й господар! Мусимо обшукати дім і сад, мерщій! То, напевне, був якийсь ошуканець чи шпигун. Тепер я розумію, що зі мною сталося: він мене загіпнотизував. Приїхав верхи… значить, десь тут має бути і кінь.

Ці слова неабияк усіх стривожили. Деністон різко розчахнув двері до кухні; за ним туди кинулися й усі решта. Спочатку вони не побачили нічого, крім якихось неясних тіней у червонястих відсвітах пригаслого вогню; було очевидно, що вугілля в піч не підкидали вже кілька годин. Та ось Деністон намацав вимикач, кухню залило світло — і на мить усім аж сперло віддих. Четверо жінок сиділи кожна на своєму звичному місці і міцно спали. Галка чапіла на спинці порожнього крісла і теж спала. Спав і Пан Бультитюд: він розтягнувся на підлозі перед піччю і мирно, по-дитячому похропував. Пані Дімбл було, напевне, не надто зручно, бо вона заснула, поклавши голову на стіл, а в руках і далі тримала наполовину зацировану шкарпетку. Дімбл дивився на неї з тією непідробною жалістю, якою завше проймаються чоловіки, побачивши заснулу людину, особливо ж — свою дружину. Каміла граціозно згорнулася клубочком у кріслі-гойдалці, неначе кішка, що може заснути де завгодно. Пані Меґз спала, широко роззявивши рота, а Ґрейс Айронвуд сиділа випроставшись і тільки трішки схиливши набік голову, так, ніби прийняла тягар примусового сну з суворим терпінням.

— З ними все буде добре, — мовив МакФі, і собі поза спинами інших зазирнувши до кухні. — Він зробив з ними те саме, що зі мною. Немає часу їх будити, ходімо.

З кухні вони вийшли до вимощеного кам’яними плитами коридору. Після нічних блукань — спочатку у рясний дощ, а потім під завивання шаленого вітру, — тиша, що стояла в будинку, всім, крім ольстерця, видавалася напрочуд глибокою. Вмикалося світло, і перед ними одна по одній поставали кімнати та коридори — порожні і якісь наче покинуті, як то буває, коли заходиш серед ночі до яскраво освітленого, але пустого покою, і бачиш погаслий камін, вечірню газету на дивані і незаведений годинник. Втім, унизу ніхто й не сподівався побачити щось інше.

— А тепер — нагору, — сказав Дімбл.

— Там світиться, — мовила Джейн, коли вони підійшли до сходів.

— Ми ж самі ввімкнули там світло з коридору.

— Навряд, — засумнівався Деністон.

— Вибачте, — повернувся Дімбл до МакФі, — але першим, мабуть, піду я.

До першого сходового майданчика вони йшли у темряві; на другий уже падало згори трохи світла. Сходи складалися з трьох частин, кожна наступна відходила під прямим кутом від попередньої, тож побачити, що діється нагорі, можна було хіба з другого майданчика. Деністонові і Джейн, які йшли позаду, впало у вічі, що Дімбл із МакФі застигли там як укопані; у напівтемряві біліли тільки їхні обличчя, все решта ховала густа сутінь. Ольстерець міцно, немов капкан, у який потрапила здобич, зціпив зуби; на лиці у нього читалася і ворожість, і страх. У Дімбла, навпаки, аж щелепа відвисла від здивування. Напруживши втомлені ноги, Джейн притьмом подолала решту східців і зупинилася поруч із ними.

Згори, з-понад балюстради, на них дивилися двоє чоловіків у пишних, широких одежах: один був зодягнений у блакитне, другий — у червоне. Блакитне вбрання було на господареві, і Джейн на якусь мить пронизала одна просто-таки жахлива думка. Скидалося на те, що між обидвома постатями нагорі багато спільного… і, зрештою, що вона взагалі знає про цього Ренсома? Він заманив її до свого маєтку, змусив бачити сни, буквально кілька годин тому відкрив їй очі на страх перед пеклом… А тепер вони тут удвох, обговорюють свої таємниці і займаються тим, чим заведено займатися у таких-от людей, коли всіх інших мешканців дому спроваджено геть чи просто приспано. Один побував у відкритому космосі, інший кільканадцять століть пролежав під землею… один називав іншого ворогом, та варто було їм зустрітися, як вони відразу ж злилися докупи, немов дві краплини ртуті. На незнайомця вона в ці хвилини майже не звертала уваги. Господар був без милиці, і Джейн, здається, ніколи раніше й не бачила, щоб він стояв так рівно і спокійно. У світлі, що лилося ззаду, волосся і борода творили навколо його обличчя осяйний золотавий ореол, а придивившись, вона помітила, що в кучерях у нього над чолом теж зблискує золото. Розмірковуючи про все це, Джейн раптом упіймала себе на тому, що дивиться просто у вічі незнайомцеві, а тоді зауважила, який він кремезний, височенний і… страхітливий. А ще, очевидно, у цілком дружніх стосунках із господарем, бо онде нахиляється до нього і щось каже, показуючи пальцем на неї…

Слів вона не зрозуміла, та їх зрозумів Дімбл. Доктор добре розчув, як Мерлін звернувся до Ренсома мовою, яка видалася йому схожою на доволі дивну латину:

— У твоєму домі, сер, я бачу найбрехливішу жінку з усіх, що живуть тепер на світі.

Господар відповів тією ж мовою:

— Ти помиляєшся. Вона, без сумніву, грішна, як і всі ми, та помисли в неї чисті.

— Сер, — знов озвався Мерлін, — знай, що жінка ця винна в учинку, який принесе Лоґресу лиха не менше, ніж завдав колись своїм ударом Балін. Адже Божий задум полягав у тому, що вона разом зі своїм мужем мала зачати дитину, яка згодом на тисячу літ прогнала б ворогів із Лоґресу.

— Вона вийшла заміж не так давно, — сказав Ренсом. — Дитина ще народиться.

— Будь певний, сер, що ця дитина не народиться вже ніколи, бо година її зачаття минула. З власної волі вони безплідні; я й не здогадувався, що звичаї з Сульви пустили вже серед вас таке глибоке коріння. Сотні поколінь обидва ці роди прямували до того, щоб підготувати зачаття тієї дитини, і якщо тількиГосподь не поверне плин часу назад, таке поєднання сімені, часу й місця не повториться більше ніколи.

— Годі про це, — перервав його Ренсом. — Вона розуміє, що ми говоримо про неї.

— Ти б учинив велику милість, — мовив Мерлін, — якби звелів відрубати їй голову; навіть дивитися на неї мені огидно.

Хоч Джейн і розбиралася так-сяк в латині, з цієї розмови вона не втямила нічого. Старий друїд мав дивну вимову і вживав слова, які їй ніколи не траплялися, — адже Апулей і Марціан Капела були для нього мало не класиками сучасності, а за витонченістю його мова нагадувала мову з «Hisperica Famina». Натомість Дімбл зрозумів усе і, ступивши крок уперед, щоб загородити собою Джейн, голосно запитав:

— Заради Бога, Ренсоме, що це все означає?

Мерлін знову заговорив по-латині, і господар повернувся до нього, та Дімбл сказав:

— Відповідайте, Ренсоме. Що тут відбувається? Чому на вас таке вбрання? Що робить тут цей кровожерливий старий?

МакФі знався на латині ще гірше за Джейн, але від самого початку ні на секунду не зводив із Мерліна лютого погляду; так дивиться сердитий тер’єр на ньюфаундленда, який ненароком забрів до нього на подвір’я. Тепер втрутився у розмову і він:

— Докторе Ренсом, я не знаю, хто цей чолов’яга, і не говорю латиною. Зате мені добре відомо, що цілий вечір ви не спускали з мене ока, а потім ще й дозволили мене загіпнотизувати. Хочете вірте, хочете ні, але не дуже приємно бачити вас тут у вбранні якогось блазня з дешевої оперетки, та ще й у товаристві цього йога, чи шамана, чи попа, чи хто він там… І скажіть йому, щоб так на мене не дивився — я його не боюсь. Якщо ви, докторе Ренсом, перейшли на інший бік після всього, що робили і говорили… що ж, навряд чи я стану вам тут у пригоді. Можете мене вбити, але обвести себе довкола пальця я не дозволю. Ми чекаємо пояснень.

Кілька секунд господар мовчки дивився на них згори.

— Невже й справді дійшло до цього? — озвався він нарешті. — Невже ніхто з вас мені не вірить?

— Я вірю, — вихопилося раптом у Джейн.

— Всі ці апеляції до почуттів справи не стосуються, — відрізав МакФі. — Я також міг би після таких слів просльозитися, якби дав волю своїм почуттям.

— Що ж, — мовив, трохи помовчавши, Ренсом, — вас можна зрозуміти. Ми помилялись. Помилялися й вороги. Це — Мерлін Амброзій. Вони вважали, що, повернувшись до життя, він неминуче стане на їхній бік. Сьогодні ж з’ясувалося, що він на нашому боці. Ви, Дімбле, добре розумієте, що таку можливість слід було враховувати від самого початку.

— Так, — погодився доктор, — мабуть, ви маєте рацію… Але поставте себе на наше місце: ми ні з того ні з сього бачимо вас обидвох разом, у такому ось вигляді… і потім, ця його жахлива кровожерливість…

— Я й сам був нею добряче заскочений, — зізнався Ренсом. — Та, врешті-решт, у нас не було жодних підстав сподіватися, що він мислитиме про покарання категоріями дев’ятнадцятого століття. Мені й так важко переконати його, що я тут зовсім не абсолютний монарх…

— Він християнин? — запитав Дімбл.

— Авжеж, — відповів господар. — Що ж до мого вбрання, то я просто вдягнувся на його честь так, як личить моєму санові. Він, уявіть собі, присоромив мене, прийняв нас із МакФі за якихось кухарчуків чи конюхів. Бачите, за його часів ніхто не ходив би з власної волі у таких-от безбарвних і безформних лахах…

Тут Мерлін заговорив знову, і Ренсом із Дімблом, які тільки й могли його зрозуміти, почули таке:

— Хто ці люди? Якщо вони твої раби, то чому не віддають нам шану? А якщо вороги, то чому ми їх не порішимо?

— Вони — мої друзі… — перейшов було на латину господар, та його перервав МакФі:

— Наскільки я розумію, докторе Ренсом, ви просите нас прийняти цього чоловіка до нашої організації?

— Боюсь, це не зовсім так, МакФі. Він уже член нашої організації, і ви мусите з цим погодитися.

— І ще, — продовжував ольстерець, — ви пересвідчилися, що йому можна довіряти?

— Цілком, — відповів Ренсом. — Я довіряю йому так само, як і вам.

— Але які у вас підстави для такої довіри? — не вгавав МакФі. — Хіба не можна поділитися ними з нами?

— Гм, — мовив господар, — пояснити причини, через які я довіряю Мерлінові Амброзію не так уже й просто… хоч і не складніше, ніж пояснити, чому, попри всі наші суперечки, я довіряю вам. — Його обличчям промайнула ледь помітна посмішка, а тоді вони з Мерліном обмінялися кількома латинськими фразами, і незворушний друїд звернувся до Дімбла з такими словами:

— Пендраґон каже, що ти вважаєш мене жорстоким і безсердечним. Такого мені не казав ще ніхто й ніколи. Третину свого маєтку роздав я вдовам і вбогим. Зроду не прагнув я нічиєї смерті… хіба всіляким лиходіям чи язичникам-саксам таки бажав погибелі — що правда, те правда. Що ж до тієї жінки, то нехай живе, про мене. Не я господар цього дому. Врешті-решт, якби їй і зняли голову з плечей — то що тут такого? Хіба ж королеви і вельможні пані, які погребували б узяти її в служниці, не йшли на багаття за провини набагато менші? Навіть он той шибеник — я про тебе, хлопче, хоч ти й базікаєш тільки своїм поганським наріччям… обличчя в тебе — наче скисле молоко, говориш ти так, як скрипить у твердому поліні пилка, а ноги маєш як у чаплі, — так от, навіть той злодійчук не уник би в мене мотузки… щоправда, його б лише почастували нею по спині, горлянці дали б спокій — нехай уже.

МакФі, звісно, не зрозумів ані слова, та все ж збагнув, що мова про нього — і то мова навряд чи приємна, тож стояв із тим абсолютно бездумним виразом на обличчі, який звичний радше для мешканців Північної Ірландії чи шотландських низин, аніж для англійців.

— Докторе Ренсом, — озвався він, коли Мерлін закінчив, — я був би дуже вдячний, якби…

— Ходімо, — перервав його раптом господар, — ніхто ж із нас ще й ока не склепив, а година вже пізня. Артуре, будьте ласкаві, розпаліть для нашого гостя камін у тій великій кімнаті прямо по коридору.

І розбудіть жінок, нехай його нагодують… віднесуть йому пляшку бургундського і що там у них є під рукою холодного. А тоді всім спати. Немає потреби підніматися завтра на світанку… думаю, все в нас буде дуже добре.

4

— З тим новим товаришем нам буде нелегко, — зітхнув Дімбл. Вони з дружиною сиділи наступного дня пополудні у своїй кімнаті в сент-енському маєтку. — Так, нелегко, — повторив він, трохи помовчавши. — Це, що називається, твердий горішок…

— Ти виглядаєш таким утомленим, Сесіле, — мовила пані Дімбл.

— Ну, ми мали доволі складну розмову, — сказав доктор. — 3 ним взагалі дуже непросто говорити. Ми геть по-дурному уявляли собі, що коли йому призначено прокинутися у двадцятому столітті, то й поводитиметься він як людина двадцятого століття. А час, виявляється, важить набагато більше, ніж нам думалося…

— Знаєш, я відчула це, коли ми снідали, — погодилася пані Дімбл. — Можна ж було й здогадатися, що виделки він у вічі ніколи не бачив. Спершу мене це вразило, але потім я здивувалася ще більше — коли побачила, як вишукано він обходиться без неї. Тобто, не можна сказати, що у нього немає манер… просто ті манери інші.

— Так, наш стариган по-своєму справжній джентльмен, це помітно кожному. Та все ж… ну, не знаю. Думаю, все буде добре.

— А про що ви говорили на нараді?

— Бачиш, дуже багато всього треба пояснювати — і йому, і нам. Ми ледь із сил не вибилися, доки втовкмачили йому, що Ренсом не король, щобільше — навіть не намагається ним стати. А потім довелося розтлумачити йому, що ми не брити, а англійці — ті, кого б він назвав радше саксами. Словом, знадобилося трохи часу, щоб усе це вклалося у нього в голові.

— Розумію.

— А тоді ще МакФі заманулося детально пояснити йому відносини між Шотландією, Ірландією та Англією… і не було цьому ні кінця, ні краю. Все це треба було, звичайно, перекладати, а там же не було переважно ані дрібки глузду… Як і багато хто, МакФі вважає себе кельтом, а насправді, якщо не брати до уваги прізвище, він такий самий кельт, як і Пан Бультитюд. До речі, Мерлін Амброзій напророкував нашому ведмедеві велике майбутнє.

— Та ну?! І що ж він сказав?

— Сказав, що ще до Різдва Пан Бультитюд вчинить щось таке, завдяки чому стане славнішим за будь-якого іншого ведмедя в цілій Британії… ні, зажди, крім ще якогось ведмедя, про якого ніхто з нас ніколи не чув. Він узагалі пророкує безперестанку, ті пророцтва просто сиплються з нього під час розмови, і голос у нього тоді трохи змінюється… Бачиш, складається враження, що він нічого не може з цим вдіяти і знає не більше, ніж говорить тієї миті. Так, ніби десь у голові в нього на мить розкриваються якісь стулки — і тут-таки закриваються; що йому за ту мить вдалося побачити, те він і говорить… виглядає це, скажу тобі, доволі моторошно.

— Сподіваюсь, вони з МакФі більше не сварилися?

— Та ніби ні. Боюсь, Мерлін Амброзій просто не сприймає його серйозно. Через те, що МакФі постійно з усіма сперечається, причому доволі затято, Мерлін, здається, вирішив, що він просто господарів блазень. Думаю, про свою неприязнь до нашого ольстерця він уже й думати забув, але щось мені не віриться, що МакФі й собі поступиться так швидко.

— А про наші справи ви вже говорили? — поцікавилася пані Дімбл.

— Як тобі сказати… — наморщив чоло доктор. — Бачиш, порозумітися нам і справді дуже нелегко. Хтось заїкнувся про те, що чоловік Айві у в’язниці, і Мерлін одразу ж почав розпитувати, чому ми його звідти не визволили… наче взяти приступом центральну в’язницю графства — то звичайнісінька, буденна справа! І так увесь час…

— Сесіле, — запитала раптом пані Дімбл, — з нього взагалі буде якась користь?

— Він багато на що здатний, якщо ти це маєш на увазі. Я навіть боюсь, що цієї, як ти кажеш, користі може бути аж забагато…

— І на що саме він здатний?

— Знаєш, усесвіт така складна штука…

— Так, любий, ти частенько це кажеш.

— Справді? — посміхнувся він. — Ну, навряд чи частіше, ніж ти розповідаєш ту історію про поні і капкан… про те, що сталося у Доліші.

— Сесіле! Та я ту історію не згадувала вже роки!

— Невже? Я ж на власні вуха чув, як ти розповідала її Камілі не далі, як позавчора ввечері.

— А, Камілі! Це ж цілком інше. Вона нічого про той випадок не знала.

— Навряд чи можна бути впевненим у цьому на всі сто… адже всесвіт, знаєш, така складна штука…

На кілька хвилин у кімнаті запала мовчанка.

— То як щодо Мерліна? — знов запитала невдовзі пані Дімбл.

— Ти зауважувала коли-небудь, як і сам усесвіт, і кожна щонайменша його часточка з плином часу стають дедалі тоншими, вужчими і гострішими? — озвався Дімбл.

Пані Дімбл мовчки чекала, що буде далі, адже за довгі роки спільного життя вивчила вже, як зазвичай розгортає свої думки її чоловік.

— Я ось про що, — вів далі доктор у відповідь на невисловлене запитання. — Якщо поглянути на якийсь коледж, чи школу, чи парафію, чи сім’ю — та на що завгодно — у певний момент їхньої історії, то завжди можна побачити, що раніше там було, скажімо, більше простору, а контрасти не були такими гострими; цілком очевидно, що надалі, після того моменту, простору для вагань буде ще менше, а вибір стане ще вужчим. Добро всякчас стає ще кращим, зло — ще гіршим; можливості для бодай позірного нейтралітету стають відтак щораз меншими. Словом, усе постійно вдосконалюється, звужується й загострюється. Ніби в тому вірші, де небо і пекло безупину вгризаються з протилежних країв у веселе Середзем’я… як там? Щось на кшталт «їдять щодня… доки не там-та-рам дотла…» Не пригадую дослівно… отакої, і що це з моєю пам’яттю? Останнім часом вона геть підупала. Ти не знаєш того уривка, Марджері?

— Мені все це більше нагадує слова з Біблії про провіяну пашу, коли пшениця очищується від полови. Або той рядок з Браунінга: «Ціле життя — нестерпний вибір»…

— Точно! Можливо, цілий «потік часу» саме до цього й зводиться. Але тут мова не тільки про питання морального вибору. Просто повсякчас усе, геть усе щораз більше стає, так би мовити, самим собою і, відповідно, щораз сильніше відрізняється від усього іншого. Еволюція означає, що різні види робляться чимраз менше подібні між собою. Розум стає дедалі духовнішим, матерія — дедалі матеріальнішою. Візьмімо, наприклад, літературу: відстань між поезією і прозою щороку зростає і зростає…

Дімбл завжди готовий був перевести розмову в суто літературне русло, та дружина жила з ним уже не перший десяток літ, тож легко відвела цю загрозу.

— Так, — сказала вона, — дух і матерія, звісно. До речі, саме тому, напевне, такі люди, як Стадоки, й не знають щастя у шлюбі.

— Стадоки? — здивувався Дімбл, який значно менше за дружину переймався проблемами, що виникли у сімейному житті Джейн і Марка. — А, так… маєш рацію! Щось у цьому є. Але я про Мерліна… отже, для мене все це виглядає так: у його час перед людиною відкривалися ще можливості, від яких зараз не залишилося вже й сліду. Сама земля в ті дні більше нагадувала тварину, а мислення — просто фізичні дії. Тоді ще можна було зустріти істот… як би це правильно висловитися… скажімо, нейтральних.

— Нейтральних?

— Звичайно, нейтральних не у повному сенсі цього слова. Наділене свідомістю створіння або скоряється Богові, або не скоряється — тут без варіантів. Але я говорю про істот, нейтральних стосовно нас, людей.

— Маєш на увазі елділів… чи то пак ангелів?

— Бачиш, слово «ангел» зовсім не однозначне. Навіть Оярси не є ангелами в тому сенсі, у якому ми говоримо, приміром, про ангелів-хранителів. Суто термінологічно, вони — сутності, розумні сутності. Справа в тому, що розділити елділів на, образно кажучи, добрих і злих, наприкінці часів буде, напевне, значно легше, ніж зараз… а зараз зробити це значно легше, ніж у Мерлінову епоху. Тоді на Землі водилися створіння, які, скажімо, переймалися головно своїми власними справами, а на все решта особливої уваги не звертали. То не були мандрівні духи, яких відрядили на допомогу впалому людству, проте водночас вони і не мали стосовно людей якихось зловорожих намірів. Навіть святий Павло мимохідь згадує про істот, які не зовсім вписуються у дві такі звичні для нас категорії ангелів і дияволів. Якщо ж спробувати зазирнути ще далі, у глибину віків… усі ті боги, ельфи, гноми, водяники, fate, longaevi..)^[12] Ми з тобою знаємо надто багато, щоб вважати їх усіх звичайнісінькими вигадками.

— Гадаєш, вони справді існують?

— Принаймні, існували — це точно. Як на мене, тоді для них ще вистачало місця, але відтоді всесвіт трохи звузився. Думаю, далеко не всі ті істоти були розумні… Деяких, мабуть, можна описати просто як волю чи прагнення, невід’ємне від матерії, з дуже невиразною свідомістю… такі собі трохи схожі на тварин створіння. Інші натомість… але нічого тут гадати, все одно нам відомо надто мало. Так чи інак, десь у такому середовищі і жив тоді Мерлін.

— Звучить доволі моторошно…

— Воно й було доволі моторошно. Навіть за Мерлінових часів — а він народився у самісінькому кінці того періоду — спілкуватися з такими створіннями було небезпечно, хоч у цьому й не було якоїсь провини. Самі по собі непогані, для нас вони вже становили загрозу, адже до певної міри занапащали, висушували тих, хто налагоджував з ними контакт, причому мимоволі — інакше просто не вміли. Подивись на Мерліна — саме це з ним і трапилося. Він цілком благочесний і смиренний, та все ж чогось йому бракує. Часом від нього віє таким, знаєш, мертвотним спокоєм, ніби від розграбованої і покинутої садиби. А все тому, що він пізнав трохи забагато, на дещицю більше, ніж призначено спізнати людині. Це схоже на багатоженство. Авраамові воно не було заказане, але все одно часом відчувається, що й він щось через нього втратив.

— Сесіле, — запитала пані Дімбл, — гадаєш, то нічого, що наш господар хоче скористатися послугами такого чоловіка, як Мерлін? Чи не вийде так, що ми боротимемося з Белбері їхньою ж зброєю?

— Ні, — відповів доктор. — Я вже про це думав. Мерлін — повна протилежність Белбері, він є останнім відголоском того давнього ладу, за якого, на погляд сучасної людини, матерію годі було відокремити від духу. Ти ж бачиш, він ставиться до природи так, ніби вона — жива істота, то задобрює її, немов дитину, то підганяє, наче коня… Натомість для сучасної людини природа — це машина, яка має працювати визначеним чином і яку можна просто розібрати, якщо вона раптом стане працювати погано. HIKE ж пішов іще далі: там узяли за основу такий-от сучасний погляд на природу, а тоді вирішили на додачу ще й скористатися надприродними чи, радше, протиприродними силами для того, щоб остаточно ту природу поневолити. Ясна річ, вони сподівалися добитися свого як не так, то інак, гадали, що стара Мерлінова magia, яка співпрацювала з нематеріальними властивостями природи в дусі любові і пошани, знала їх, так би мовити, зсередини, зможе поєднатися з тим, що я окреслив би як goeteia — бездумне, брутальне втручання ззовні. Ні, як на мене, радше вже Мерлін є представником чогось давно втраченого, чогось такого, до чого нам треба повернутися — але повернутися інакше, ніж він собі це уявляє. Ти знаєш, що правила його спільноти забороняють торкатися загостреним предметом до будь-чого живого?

— Боже мій, — сплеснула раптом у долоні пані Дімбл, — вже шоста година, а я мала бути на кухні ще п’ятнадцять хвилин тому — пообіцяла Айві. Ти поки що трохи перепочинь, Сесіле.

— Знаєш, — мовив Дімбл, — ти просто дивовижна жінка.

— Чому це?

— Тридцять років вела власне господарство — і так швидко прижилася в цьому звіринці!

— А що тут такого? Он Айві теж мала свій дім… і взагалі, їй набагато гірше, ніж мені. Мого чоловіка не запроторили до в’язниці.

— Підожди, — посміхнувся Дімбл. — Ти й оком не змигнеш, як твій чоловік опиниться за ґратами — нехай тільки задуми Мерліна Амброзія справдяться бодай наполовину.

5

Господар із Мерліном розмовляли тим часом у блакитній кімнаті. Ренсом зняв уже свої пишні одежі й золотий обруч і лежав тепер на дивані. Друїд сидів перед ним у кріслі; ноги поставив рівно, а великі, обтягнуті блідою шкірою руки нерухомо тримав на колінах. Сучасній людині це видовище неодмінно нагадало б одну з тих давніх, звичних для ока гравюр із зображенням могутніх королів. Свого червоного вбрання Мерлін ще не скинув, а під ним майже нічого не мав: у домі йому було надто гаряче, ходити ж у штанях він ще не призвичаївся. Прийнявши ванну, друїд заходився голосно вимагати оливи для волосся, тож Деністон мусив притьмом мчати до сільської крамниці, де, на щастя, знайшовся флакон брильянтину. Мерлін щедро змастив собі ним волосся і бороду, які тепер аж лисніли й розливали навколо солодкі пахощі. Саме тому Пан Бультитюд і шкрібся так наполегливо у двері господаревого покою, а коли його нарешті впустили, всівся біля самісінького чародієвого крісла і знай втягував носом повітря — лиш тремтіли ніздрі. Йому ще зроду не доводилося нюшити такого-от цікавого чоловіка.

— Сер, — заговорив Мерлін, відповідаючи на Ренсомове запитання, — я хочу висловити тобі свою щиру дяку. Я ще не збагнув, як ви живете; твій дім — то суцільна дивовижа. Тут для мене приготували ванну, якій позаздрив би і сам імператор, — проте ніхто мені не прислуговував; ложе у мене м’якше за обійми сну, — та коли я прокинувся, то мусив одягатися власноруч, ніби якийсь смерд. Ложе те стоїть у світлиці, де вікна зроблені з чистого кришталю, крізь який видно однаково добре, зачинені ті вікна чи відчинені, і через них зовсім не задуває вітер — його не вистачить навіть на те, щоб погасити пломінець найтоншої свічечки, — але сплю я там сам-один, і почестей мені віддають не більше, ніж якомусь в’язневі у темниці. Твої люди їдять сухе і прісне м’ясо — проте тарілки у вас гладкі, ніби слонова кість, і круглі, наче саме сонце. У домі панує таке тепло, такий спокій і тиша, що мимоволі приходить на думку земний рай, — але немає ні пишних гобеленів, ні мозаїчних підлог, ні високих сідалищ, ні золотих оздоб, ні солодких пахощів, ні музик, ні соколів, ні мисливських собак… Ти живеш не як багатій і не як бідняк; тебе не назвеш ані лордом, ані самітником. Кажу тобі все це, сер, тільки тому, що ти запитав; всі ці речі не мають для мене жодного значення. Тепер, коли нас не чує ніхто, крім останнього з семи ведмедів Лоґресу, настав час обмінятися порадами.

На цих словах Мерлін зиркнув в обличчя господареві і раптом, ніби вражений тим, що там побачив, різко нахилився вперед.

— Тебе далі мучить рана? — запитав він.

— Ні, — похитав головою Ренсом, — це не рана. Нам треба поговорити про страшні речі…

— Сер, — мовив друїд, і голос його зазвучав глибше й м’якше, — я міг би забрати весь біль із твоєї п’яти так, наче просто стер би його губкою. Дай мені всього лишень сім днів, щоб походити й розгледітися довкола, відновити давню приязнь… Нам є про що поговорити з усіма цими лісами і полями.

Говорячи, він ще більше подався вперед і тепер ледь не торкався головою ведмежої морди; збоку це виглядало так, наче вони з Паном Бультитюдом ведуть поважну бесіду. На слух та бесіда видалася б, напевне, такою ж кудлатою і буркітливою, як і сам ведмідь. На друїдове обличчя збіг якийсь чудний, геть тваринний вираз — не чуттєвий, не лютий, а сповнений натомість терплячою, неспростовною звіриною тямущістю. Ренсомовим же обличчям час від часу пробігала гримаса болю.

— Мабуть, навколишні краї дуже змінилися, доки ти спав, — сказав він, тамуючи посмішку.

— Та ні, — відповів Мерлін, — не думаю, щоб вони дуже змінилися. — Відмінність між двома чоловіками зростала щосекунди. Друїд дедалі більше скидався на істоту, якій під дахом просто не місце. Хоч він і прийняв ванну та намастився брильянтином, від нього, здавалося, віяло духом плісняви, мокрої ріні, вологого листя й застояної води.

— Не змінилися, — ледь чутно повторив він, а тим часом із тієї химерної внутрішньої тиші, яка сповнювала його обличчя, майже наяву долинав ледь чутний шемріт розмаїтих звуків: то шурхотіли в сухому листі миші і горностаї, вистрибом плюскали у мокрій траві жаби, з глухим стукотом падали на землю лісові горіхи, потріскували в гущавині гілки, жебоніли потічки і навіть росла трава. Ведмідь заплющив очі, а кімнату поступово заполонював, навіюючи сон і притлумлюючи всі почуття, вільготний лісовий дух.

— Через мене, — озвався знов Мерлін, — можна здобути з землі полегшу для будь-якого болю.

— Годі, — різко мовив раптом господар. Він відкинувся було на подушки дивану, а голову схилив на груди, та тут знову випростався і поглянув просто в очі чародієві. Той аж здригнувся й собі сів рівно. В кімнаті ніби повіяло свіжим повітрям, і навіть ведмідь розплющив свої крихітні оченята.

— Годі, — повторив Ренсом. — Заради Бога, невже ти гадаєш, що тебе видобули з-під землі для того, аби знайти ліки для моєї ноги? У нас є ліки, які можуть тамувати біль не згірш за твою земну магію, а чи й краще, — та я мушу витерпіти все до кінця. Я не хочу більше про це чути, зрозуміло?

— Слухаю і корюся, — відповів Мерлін. — Але знай: я не мав на мислі жодного зла. Якщо не для зцілення твоєї рани, то для зцілення Лоґресу мені все одно доведеться залучити на наш бік поля і води, а для цього треба походити навколо, розгледітися, поновити давні знайомства. Тут нічого не змінилося… принаймні, це не те, що ти назвав би змінами.

І знов у блакитній кімнаті війнуло солодкими, схожими на запах глоду пахощами.

— Кажу тобі, годі, — господар трохи підвищив голос. — Тепер із цього нічого не вийде. Ліси і води втратили душу. Звісно, ти можеш, напевне, трохи їх розбудити, але цього буде недостатньо. Бурі чи навіть паводку не вистачить, щоб подолати нашого теперішнього ворога. Твоя зброя просто зламається у тебе в руках — адже нам протистоїть сама мерзенна сила, як у ті дні, коли Німрод надумав побудувати вежу, що сягнула б неба.

— Можливо, та душа сховалася глибше — але не змінилася, — сказав Мерлін. — Дозволь мені трохи попрацювати, володарю, і я розбуджу її. Кожну травинку перетворю я на лезо меча, кожна грудка землі стане для ворога смертельною отрутою. Я можу…

— Hi, — урвав його Ренсом, — я забороняю тобі про це говорити. Навіть якби те, про що ти говориш, було можливо, то все одно це суперечить закону Якщо у землі й справді дрімає ще якийсь прихований дух, то він уже на півтори тисячі літ далі від нас, ніж то було за твого часу Ти не промовиш до нього ні слова і навіть мізинцем не поворухнеш, щоб його розбудити. Таке моє веління. У наш час такі дії — поза законом. — Досі у Ренсомовім голосі дзвеніла криця, та тут він трохи нахилився до друїда і додав уже іншим тоном: — Навіть у твої дні це було не зовсім законно. Пам’ятаєш, коли ми тільки дізналися про те, що ти прокинешся, то подумали, що ти станеш на бік ворога. А оскільки Господь наш робить усе для кожного, то ти прокинувся також і для того, щоб спасти свою душу.

Мерлін відкинувся на спинку свого крісла так, наче ці слова зовсім його заспокоїли. Ведмідь лизнув йому руку, що нерухомо лежала на бильці крісла.

— Сер, — мовив він трохи згодом, — якщо я не зможу послужити тобі таким чином, то ти просто взяв до себе в дім нікчемного старигана — і тільки. Боюсь, тепер із мене кепський воїн. Коли дійде до бою, ледве чи я стану тобі у великій пригоді.

— Тобі не доведеться ні з ким битися, — Ренсом вагався, бо не знав, як підступитися до суті. — Жодна з суто земних потуг, — додав він за хвилину, — не встоїть супроти тієї мерзенної сили, про яку я говорив.

— Тоді нам залишається хіба молитися, — підсумував Мерлін. — Але й тут… не знаю, чи буде з мене велике пуття. Тобі ж відомо, що дехто називав мене сином диявола. Це брехня. Але я справді не знаю, навіщо повернувся до життя саме тепер.

— Ясна річ, ми молитимемось, — погодився Ренсом, — і тепер, і повсякчас. Але я не це мав на увазі. Є небесні сили… сили, створені не на Землі, а на небесах.

Мерлін мовчки дивився на нього.

— Ти добре знаєш, про що я говорю, — вів далі Ренсом. — Пригадуєш, коли ми зустрілися вперше, я сказав тобі, що мої господарі — Оярси?

— Звісно, — кивнув друїд, — завдяки цьому я й дізнався, що ти — один із нас. Хіба ж це не наше гасло в усіх краях?

— Гасло?! — здивовано вигукнув Ренсом. — Я й не знав.

— Зажди, зажди, — занепокоївся Мерлін, — якщо ти не знав, що ці слова — гасло, то чому сказав їх?

— Бо це правда.

Чародій облизав раптом зовсім поблідлі губи.

— Правда, — повторив Ренсом, — така ж правда, як і те, що ти сидиш оце переді мною.

Мерлін простягнув уперед руки і мовив:

— Ти — мій батько і моя мати. — Очі у нього розширилися, ніби в охопленої благоговінням дитини, але поза тим тепер він видавався меншим, аніж Ренсомові здалося було спочатку. — Дозволь мені сказати або поріши мене, бо життя моє — у твоїх руках. Мені доводилося колись чути про людей, які розмовляли з богами. Блез, мій учитель, знав кілька слів тією мовою. Але то були, врешті-решт, земні сили… тобто — не мені тебе вчити, адже ти знаєш усе це краще за мене, — найбільші з нас стрічалися не зі справжніми Оярсами, а з їхніми земними відображеннями, з їхніми тінями… з земною Венерою, з земним Меркурієм, але не з самою Переландрою і не з самим Віритрильбією…

— Я говорю не про тіні, — похитав головою Ренсом. — У сфері Марса я стояв перед самим Марсом, у сфері Венери — перед самою Венерою. Наших ворогів знищить саме їхня сила, а ще — сила когось іще величнішого за них.

— Але володарю, — запитав Мерлін, — як таке може бути? Хіба це не суперечить сьомому закону?

— А що це за закон?

— Хіба ж наш милосердний Господь не прирік аж до кінця часів не посилати означені сили на Землю? Чи, може, це і є кінець часів?

— Можливо, це й справді початок кінця, — погодився Ренсом, — але я про це нічого не знаю. Хтозна… може, Малелділ і постановив не відряджати небесні сили на Землю, але не заборонив їм діяти, якщо люди за допомогою науки і техніки проникнуть у небеса і потривожать їх. Усе це діється в межах природного ладу. Один лихий чоловік навчився підніматися у небеса і, прихопивши мене як свого бранця, на вутлій машині долетів до сфери Марса, а якийсь час по тому — і до сфери Венери. Там я і спілкувався зі справжніми Оярсами, розумієш?

Мерлін кивнув.

— І так той лихий чоловік своїми діями призвів — як ото Юда — до зовсім несподіваних наслідків. Адже тепер у світі була людина, яка познайомилася з Оярсами й розмовляла їхньою мовою, і сталося це не завдяки Божому чудові чи нумінорській магії, а цілком природним шляхом, от наче вони зустрілися собі на дорозі, ніби звичайні подорожні. Наші вороги самі позбулися захисту сьомого закону; своєю натурфілософією вони зламали бар’єр, який Бог ніколи не зламав би з власної волі. Вони шукали тебе як свого друга, але натомість самі занесли над собою караючого бича… Тому-то небесні сили й приходили до цього дому і ось тут, у цій кімнаті, де ми з тобою зараз розмовляємо, я бесідував і з Малакандрою та Переландрою.

Мерлін зблід на виду ще більше. Ведмідь, користаючи з нагоди, ткнувся носом йому в руку, та друїд не звернув на нього жодної уваги.

— Я став мостом, — мовив Ренсом. — Посередником.

— Сер, — озвався нарешті Мерлін, — чим же все це закінчиться? Якщо вони діятимуть так, як для них звично, то від нашого середзем’я нічого не залишиться…

— Саме так, — сказав Ренсом. — Тому вони діятимуть тільки через людину.

Чародій провів рукою по чолі.

— Через людину, — вів далі господар, — яка з власної волі відкрила перед ними свій розум. Господь свідок, якби таке завдання доручили мені, я не відмовився б. Але Він не допустить цього, бо мій розум ще надто незрілий для такого діла. Та й через розум якогось чорнокнижника вони не діятимуть — цього не допустить їхня чистота. Словом, їм потрібен той, хто часом вдавався до магії тоді, коли вона ще не перетворилася остаточно на зло… до того ж християнин, здатний до покаяння. Не ходитиму манівцями: це знаряддя має бути досить добре — і водночас не надто добре. В усій західній частині світу була тільки одна людина, яка жила достатньо давно і яку можна було повернути до життя. Це — ти…

Він приголомшено змовк, бо Мерлін зненацька звівся на ноги і стояв тепер просто над диваном, а з широко роззявленого рота у нього виривався дивний лемент, який видався Ренсомові мало не звіриним, хоч насправді то був лише прадавній кельтський плач. Доволі моторошно було бачити, як посічене зморшками і заросле бородою обличчя рясно зрошують сльози, що їх друїд, наче дитина, й не намагався приховати. З нього враз злетів увесь наліт римської цивілізованості, і він перетворився на якесь неподобне, прадавнє страховисько, що тяжко над чимось побивалося загадковою мовою, схожою водночас на валлійську і на іспанську.

— Припини! — крикнув Ренсом. — Припини і сядь. Не накликай на нас сорому.

Приступ безумства нараз закінчився так само раптово, як і розпочався. Мерлін взяв себе в руки і сів у крісло. На подив, він аніскілечки не бентежився тим, що допіру геть утратив був контроль над собою. Все це краще за будь-які історичні дослідження змальовувало характер того химерного кельтсько-римського суспільства, в якому довелося жити колись друїдові.

— Мені теж нелегко зустрічатися з тими, хто прийде вповноважити тебе на битву, — мовив Ренсом. — Повір, і для мене це — не дитячі забавки.

— Сер, — відповів, трохи затинаючись, Мерлін, — ти побував у небесах, я ж — звичайна людина, а не син піднебесних мешканців, то все вигадки. Як же я зможу… Ти не такий, як я… Ти вже дивився їм в обличчя…

— Не всім, — сказав Ренсом. — Цього разу сюди зійдуть духи величніші за Малакандру і Переландру. Зрештою, всі ми — в Божих руках. Можливо, ми не доживемо до завтра; можливо, втратимо розум. Ніхто не дає нам жодної запоруки… Не знаю, як ми наважимось глянути їм в обличчя, але знаю напевне, що, відмовившись, не зможемо згодом підвести очі на лик Божий.

Чародій раптом вдарив себе рукою по коліні.

— А ми не надто поспішаємо?! — вигукнув він. — Якщо ти — пендраґон, то я — верховний радник Лоґресу, і моє завдання — давати тобі поради. Якщо для того, щоб подолати ворога, небесним силам доведеться порішити й мене, — що ж, нехай діється Божа воля. Але чи зайшли ми вже аж так далеко? Той ваш король-сакс, що сидить у Віндзорі, — може, звернутися по допомогу до нього?

— Тут він нам не допоможе.

— Якщо він такий слабкий, то чому б його не скинути?

— Я не збираюся скидати короля. Його коронував і помазав архиєпископ. У Лоґресі я можу бути пендраґоном, але в Британії я — королівський підданець.

— Отже, різні вельможі — графи, легати, єпископи, — чинять зло без його відома?

— Так і є — хоч нам протистоять трохи інші люди.

— А ми не можемо вийти супроти них у відкритій битві?

— Нас лише четверо чоловіків, кілька жінок та ведмідь.

— На моїй пам’яті був час, коли Лоґрес складався тільки з мене, ще одного чоловіка і двох хлопців, один із яких був до того ж неотесаним селюком. А проте перемога була за нами.

— Тепер так не вийде. Ворог має зброю під назвою преса, за допомогою якої обманює людей. Ніхто навіть не дізнався б про те, що ми наклали головами.

— А як же тоді ваші клірики? Невже й від них годі сподіватися якоїсь допомоги? Не може бути, щоб геть усі ваші священики і єпископи дали себе обвести довкола пальця.

— Від твоїх днів віра розділилася на кілька окремих частин і говорить тепер різними голосами. Зрештою, навіть якби вона була єдина, то християн зовсім не багато — може, десята частина від усього люду. Чекати від них якоїсь допомоги — марна справа.

— Тоді треба пошукати допомоги за морем. Невже у Нейстрії, Ірландії чи Бенвіку немає більше християнських королів, які з’явилися б на наш поклик, щоб очистити Британію від цієї скверни?

— Християнських королів взагалі більше немає. Інші країни або нічим не відрізняються від Британії, або загрузли у неправді ще глибше.

— Що ж… у такому разі підемо далі. Звернімося до того, чий обов’язок — скидати тиранів і вдихати нове життя у королівства. Звернімося до імператора.

— Імператора більше немає.

— Немає імператора?! — Мерлін хотів було продовжити, та голос у нього зірвався. Кілька хвилин він мовчки сидів, немов намагаючись дати собі раду з цим новим, зовсім не знайомим і не передбачуваним світом, а тоді озвався знову: — Мені прийшла до голови одна думка, хтозна — добра чи погана, та оскільки я є верховним радником Лоґресу, то від тебе її не приховуватиму. Бачу, мені судилося прокинутися у холодний, непривітний час… Отже, якщо вся західна частина світу відступила від віри, то чи не поглянути нам далі… поза межі, яких сягнуло християнство? Можливо, там нам пощастить знайти добрих союзників з-поміж тих, хто ще не зав’яз у лжі остаточно, — нехай навіть то будуть язичники? За моїх часів подейкували, що там є народи, не знайомі з приписами нашої святої віри, проте вони, як уміють, так поклоняються Богу і визнають закони природи. На мою думку, сер, за таких-от обставин було б цілком виправдано з нашого боку шукати допомоги навіть там — за візантійськими володіннями. Ходили також чутки, що і в тих далеких краях є знання — східне коло — і мудрість, що прийшла на Захід із Нумінору. Хтозна, де саме їх шукати — у Вавилоні, в Аравії чи в Катаї. Тобі має бути видніше — адже ти розповідав, що ваші кораблі обійшли довкола цілого світу.

— Ти не розумієш, — похитав головою Ренсом. — Отрута зародилася тут, на Заході, це правда, але розповзлася вже по всій землі. Куди не подайся, всюди знайдеш тепер тільки машини, заюрмлені міста, порожні престоли, брехливі писання та безплідні ложа, а ще — збожеволілих від облудних обіцянок і роздратованих постійними нестатками людей, котрі поклоняються металевим творінням своїх рук і відвернулися як від матері-землі, так і від Отця, що на небі. Можна вирушити на схід і мандрувати, аж доки схід не перетвориться на захід, і повернутися назад до Британії через великий океан, що омиває її з заходу, — але так жодного разу й не помітити хоч би слабкого промінчика світла. Всю Землю оповила тінь від темного крила…

— Значить, це кінець? — запитав Мерлін.

— Власне тому, — не звернувши уваги на друїдове запитання, вів далі Ренсом, — у нас і залишився один-єдиний шлях — той, про який я тобі розповів. Мерзенна сила обплела своїми мацаками цілу Землю. Якби вороги не припустилися однієї, всього тільки однієї помилки, у нас не було б жодної надії. Якби вони з власної злої волі не зламали бар’єр між нашим світом та небесами і не відкрили шлях небесним силам, то скоро, дуже скоро святкували б перемогу. Але їх зрадила їхня ж сила. Вони пішли до богів, які самі ніколи не пішли б до них, і накликали на свої голови гнів Глибоких Небес. Тому їх чекає неминуча погибель. Сам бачиш: іншого виходу у нас немає, тобі залишається тільки одне — коритися мені.

І тоді повільно-повільно бліде Мерлінове обличчя знов стало набувати того суто земного, проникливого і навіть трохи лукавого, сливе тваринного виразу. Очі у старого друїда зблиснули, він зітхнув і мовив:

— Так, часом і лисиця, бува, кидається на гончака… Далебі, якби я знав, хто ти, коли ми вперше зустрілися, то, мабуть, приспав би тебе так само, як і твого блазня.

— Я сплю не дуже міцно, відколи побував у небесах, — посміхнувся у відповідь Ренсом.

XIV. «Справжнє життя — це зустріч»

1

Оскільки Марк ані гадки не мав, день надворі чи ніч, то й не знав, скільки проспав — пару хвилин чи пару годин, — коли до його камери знову завітав Фрост. Їсти йому так і не принесли. Професор прийшов запитати, чи обміркував він усе те, про що йшлося під час їхньої останньої розмови. Марк вирішив, що переконливіше буде здаватися не відразу, а ще трохи потягнути час, і відповів, що, по суті, непокоїть його тільки одне: не зовсім зрозуміло, що здобуде людство загалом і він зокрема від співпраці з макробами. Йому, мовляв, добре вже видно, що переважно мотиви, якими люди пояснюють свої дії (приміром, патріотизм, обов’язок перед людством і т. д.), породжуються їхнім тваринним організмом і змінюються відповідно до різних моделей поведінки, властивих тій чи іншій спільноті. Проте поки що не зовсім ясно, чим можна замінити такі-от ірраціональні мотиви. На підставі чого слід надалі схвалювати чи засуджувати людські вчинки?

— Якщо ви наполягаєте на застосуванні такої термінології, — відповів Фрост, — то найкращу відповідь знайдете у Водінґтона. Існування вже само по собі є виправданням. Процес розвитку і поступальних змін, який ми називаємо еволюцією, виправданий тим, що це — властивість, характерна для всіх біологічних організмів. Встановлення зв’язків між вищими біологічними організмами і макробами виправдане вже тим, що це можливо, і ці зв’язки потрібно нарощувати — бо можливо й це.

— Отже, — мовив Марк, — немає жодного сенсу запитувати, чи не рухається всесвіт до того, що можна було б окреслити як зло?

— Жодного, — підтвердив Фрост. — Проаналізувавши це судження, ви неодмінно дійдете висновку, що воно породжене почуттями — і тільки. Сам Гакслі називав боротьбу за виживання «гладіаторською» і «безжальною». Маю на увазі ту славнозвісну Роменсівську лекцію. Якщо так звану боротьбу за існування розглядати у рамках, скажімо, актуарної теорії, то отримаємо, за словами Водінґтона, «концепцію, позбавлену емоцій настільки, наскільки її позбавлений, наприклад, означений інтеграл» — і будь-які почуття зникнуть, а з ними і та безглузда ідея про якісь зовнішні критерії, породжені почуттями.

— Виходить, нинішній розвиток подій виправданий, навіть якщо він спрямований на цілковите знищення органічного життя? — знову зробив висновок Марк.

— Звісно, — погодився професор. — Якщо ви все ж наполягаєте на цій термінології. Насправді ваше питання взагалі не має жодного сенсу. Воно передбачає причинно-наслідкову модель мислення, що походить від Арістотеля, який, у свою чергу, лише систематизував певні елементи досвіду, накопиченого аграрним суспільством залізного віку. Мотиви не є причиною дії, вони — тільки, скажімо, її побічний продукт, і ви просто марнуєте час, замислюючись над ними. Досягнувши справжньої об’єктивності, ви самі переконаєтесь, що не лише деякі, а всі без винятку мотиви — це тільки суто тваринні, суб’єктивні супутні явища, і побачите, що вони вам більше не потрібні. Їхнє місце займе щось інше; що саме — ви невдовзі збагнете краще, ніж збагнули б тепер. Дії ж ваші тоді стануть набагато ефективнішими, а не навпаки, як вам сьогодні здається.

— Зрозуміло… — протягнув Марк. Філософія, основи якої викладав перед ним Фрост, була йому добре знайома. Ось до чого кінець кінцем приходиш, якщо думати так, як він завжди думав раніше… тепер же такі погляди викликали в нього тільки безмежну огиду Отже, якби він і далі цих поглядів дотримувався, то врешті-решт став би таким самим, як Фрост. Йому впав у вічі професорів звичний вираз обличчя і ясно пригадалося все, що довелося пережити тут, у цій камері. Навернення відбулося — й усім філософам і проповідникам на світі не вдалося б сягнути такого чудового результату за такий короткий час.

— Саме тому, — вів далі Фрост, — вам слід пройти систематичний курс тренування об’єктивності, мета якого полягає у тому, щоб поступово очистити ваш розум від усього, що ви досі розглядали як підставу для дії. Це приблизно те саме, що вбити нерв у хворому зубі. Ми просто зруйнуємо вашу систему інстинктивних преференцій, байдуже, якими міркуваннями вони прикриваються — етичними, естетичними чи логічними.

— Ясно, — сказав Марк, а про себе подумав, що для початку непогано було б із суто інстинктивних міркувань добряче розквасити професорові пику — ото справді була б руйнація.

Потому Фрост повів його до сусіднього приміщення, де так само не було вікон і горіло світло. Там стояла на столі якась їжа, і професор звелів йому підкріпитися, а сам нерухомо стояв і дивився, як він їсть. Харч не дуже припав Маркові до смаку, та він надто зголоднів, щоб відмовлятися — якщо тільки за цих обставин у нього взагалі була можливість хоч від чогось відмовитися. Потім Фрост повів його до Глави; у передпокої йому знов довелося скинути свій костюм, переодягнутися у біле лікарське вбрання й одягти маску. Вони увійшли до кімнати Глави — голова й далі стояла на тому ж місці, роззявивши рота, з якого скрапувала слина, — та професор, на диво, навіть не глянув у її бік, а відразу попрямував у дальній кут, де в стіні були невеликі вузькі двері, увінчані стрілчастою аркою. Тут він зупинився і пропустив Марка досередини,сказавши:

— Заходьте, але пам’ятайте: про те, що ви там побачите, — нікому ні слова. Я скоро повернуся.

Марк увійшов, і спершу йому аж трохи відлягло від серця. На перший погляд, він потрапив до порожньої кімнати для засідань. Тут стояв довгий стіл, навколо — вісім чи дев’ять стільців, на стінах висіло кілька картин, а в дальньому кутку виднілася, зовсім не до речі, складана драбина. Вікон у кімнаті не було, освітлювалася вона електрикою — і Маркові ще зроду не доводилося бачити, щоб електричне освітлення створювало таку повну ілюзію денного світла: він наче потрапив хмурого пополудня до якоїсь сірої, непривітної місцини. Не було тут і каміна; можливо, саме тому та ще через те тьмяне світло здавалося, що у повітрі тягне прохолодою, хоч насправді було доволі тепло.

Спостережлива людина відразу помітила б, що в тій кімнаті не все гаразд із пропорціями: вона була надто висока і надто вузька, не настільки, щоб створювати гротескне враження, та все ж достатньо, щоб викликати внутрішнє роздратування. Саме таке роздратування й охоплювало поступово Марка, хоч у перші хвилини він і гадки не мав, чим це спричинено. Озираючись навколо, він повернув голову до дверей — і подумав спочатку, що став жертвою оптичного обману; збігло чимало часу, доки з’ясувалося, що це не так. Вершечок стрілчастої арки знаходився не по центру дверного прорізу, а трохи збоку; відтак усе там виглядало якимсь скособоченим. Відхилення було таке незначне, що породжувало спокусу знайти все ж позицію, з якої воно стало б узагалі непомітним, тож Марк мимоволі крутив головою і так, і сяк, ніби сподіваючись, що ось-ось усе стане на свої місця. Врешті-решт він відвернувся і сів спиною до дверей… що за мана така? Не варто більше про це думати…

Тоді йому впали у вічі плями на стелі. Не бруд і не цвіль, а просто маленькі круглі чорні плямки, намальовані через нерівномірні проміжки то тут, то там на пофарбованій у блідо-гірчичний колір стелі. Їх було наче не дуже багато, десь із тридцять… чи й усі сто? Марк постановив, що не стане рахувати ті плямки, бо це, напевне, така ж пастка, як і та з дверима. Порахувати їх, мабуть, непросто, бо ж вони порозкидувані без жодного ладу… чи ні? Очі мимохіть звикали до розсипу чорних цяток (онде, праворуч, їх п’ять… а он там наче ще п’ять…), і тепер здавалося, що ще мить — і він збагне порядок, у якому їх розташовано, бо виглядає, наче тут таки є якийсь порядок. Певно, і дратують вони так тому, що ти думаєш, буцім уже вловив ту схему, відводиш погляд убік — і схема враз розсипається, ніби її і не було… Тут Марк нарешті збагнув, що це й справді чергова пастка, і перевів погляд на стіл. Там теж були плямки, цього разу — білі; лискучі білі плямки, не зовсім круглі… й укладено їх, очевидно, так, щоб вони відповідали плямкам на стелі. Чи ні? Та ні, звісно, що ні… ага, он воно що, тепер зрозуміло! Плямки на столі таки відповідали плямкам на стелі — але з точністю до навпаки, хоч і тут були, здається, свої винятки… Марк упіймав себе на тому, що притьмом зиркає то на стелю, то на стіл, намагаючись розгадати все ж цю загадку, — і втретє подумки вдарив себе по руках, а тоді підвівся і став походжати туди й сюди по кімнаті, розглядаючи картини на стінах.

Деякі з них належали до школи живопису, з якою йому вже доводилося стикатися раніше. Наприклад, портрет молодої жінки, яка широко роззявила рота — для того, мабуть, аби показати, що всередині він увесь заріс густим волоссям. Портрет було виписано мало не з фотографічною точністю, й у глядача складалося враження, наче того волосся можна ледь не торкнутися; цього почуття годі було уникнути, як не намагайся. На сусідній картині велетенський богомол пожирав іншого богомола, котрий грав на скрипці, а ще далі можна було побачити чоловіка з коркотягами замість рук, що купався на обмілині в забарвленому у якісь понурі барви морі, куди сідало по-літньому яскраве сонце. Втім, більшість картин була іншого штибу; на позір вони здавалися цілком звичайними, хоч Марка трохи й здивувало те, що багато з них присвячено біблійній тематиці. Тільки з другого чи третього погляду глядач починав розуміти, що все-таки щось тут не так — було щось дивне у тому, як зображені на полотнах особи ставлять ноги чи тримають руки, як вони стоять і як розташовані одне стосовно іншого. Заждіть, а хто оце стоїть між Христом і Лазарем? І чому під столом на Тайній Вечері стільки жуків? І що це за трюк з освітленням, через який кожна картина виглядає так, наче той, хто її малював, бачив усе буцім у п’яній гарячці? Завдяки всім цим запитанням Марк збагнув, що власне позірна буденність тих картин і несе у собі найбільшу загрозу — немов отой зловісний спокій, яким розпочинаються деякі нічні кошмари. Кожна складка тканини, кожна архітектурна деталь мала певне значення — сказати, яке саме, було годі, та розум знай марно метався то туди, то сюди у пошуках відповіді, щораз сильніше виснажуючись та вимотуючись. Порівняно з усім цим ті інші, сюрреалістичні мальовидла були просто не вартою уваги дурнею. Колись давно Марк прочитав в одній книжці про «речі настільки лихі у своїй сутності, що непосвяченій особі вони видаються цілком невинними», і довго думав, що ж то можуть бути за речі, — і тільки зараз, здавалося, зрозумів.

Він повернувся до картин спиною і сів у крісло. Тепер усе було ясно. Фрост не намагався довести його до божевілля… принаймні, не до божевілля у тому сенсі, якого досі надавав цьому слову Марк. Професор справді мав на думці те, про що говорив. Перебування в цій кімнаті мало стати першим кроком у «систематичному курсі тренування об’єктивності», як його називав Фрост: в кінцевому результаті людина повністю позбувається всіх суто людських реакцій і стає готовою до злуки з тими вибагливими макробами. Далі Марка, безперечно, чекали щораз вищі і вищі ступені цього протиприродного «подвижництва»: доведеться, напевне, споживати огидні, непридатні для їжі харчі, плюскатися в багні і крові, виконувати обряди, сповнені заздалегідь підібраними і старанно продуманими непристойностями… Що ж, вони хоча б ведуть із ним по-своєму чесну гру: змушують пройти таку ж ініціацію, яку пройшли самі… власне та ініціація й відокремила їх навік від людства, перетворила Візера на безформну руїну, а Фроста — на гостре, тонке жало…

Та минула година чи й трохи більше — і довга й висока, трохи схожа на гріб кімната стала поступово викликати в Марковій свідомості зміни, на які його наставник, либонь, зовсім не розраховував. Напад, якого Марк зазнав не так давно у камері, більше не повторювався. Чи то через той напад, чи тому, що загроза близької смерті геть-чисто вбила у ньому потяг до таємничого, який переслідував його чи не від самого народження, а може, й через те, що він від щирого серця ввізвав тоді, у камері, по допомогу, свідома, зумисна протиприродність цієї кімнати змусила його як ніколи ясно відчути, що існують на світі речі, абсолютно цій кімнаті протилежні. Як пустеля змушує мандрівця полюбити воду, а відсутність близької людини тільки посилює потяг до неї, так і тут на тлі гіркоти і збоченості проступило раптом своєрідне видиво солодкого і правильного. Щось інше — в думках Марк трохи туманно окреслював те інше як «нормальне» — таки існувало. Цікаво, раніше він ніколи над цим не замислювався… Але, так чи інак, те інше, безперечно, існує, онде воно — зовсім не маленьке і цілком реальне, щось таке, до чого можна доторкнутися, що можна з’їсти, у що можна закохатися… Там була і Джейн, і граки над Кюр-Гарді, і яєшня, і мило, і сонячне світло, і білий день, що панує зараз десь надворі. Думка про якісь моральні категорії не приходила йому до голови взагалі, хоч саме тієї миті він звідав чи не перше у своєму житті глибоке моральне досвідчення (одне одному це не суперечило). Йшлося про те, щоб обрати, на який бік стати, — і Марк обрав «нормальне», «все це», як пояснив подумки сам собі. Якщо наукові погляди ведуть геть від «усього цього», то пішли вони до дідька, ті наукові погляди! Запал, яким аж іскрилася ця остання думка, мало не забивав памороки; таких гострих почуттів він не зазнавав ще ніколи. В ту хвилину Марк не надто переймався навіть тим, уб’ють його Візер із Фростом чи все ж подарують йому життя.

Невідомо, скільки перебував би він у такому-ото гуморі, якби залишався на самоті; зазначимо лишень, що коли повернувся Фрост, нові почуття, що вирували в Марковій душі, ще аж ніяк не вляглися. Професор відвів його до кімнати, де в каміні горів яскравий вогонь, а в ліжку спав якийсь старий. Світло, що вигравало на кришталевих келихах та столовому сріблі, і розкішна обстава так звеселили Маркові серце, що йому ледь вдалося бодай трохи зосередитися, коли Фрост заходився пояснювати, що він має чергувати тут, аж доки його не змінять, і зателефонувати заступникові директора, щойно підопічний заворушиться чи заговорить. Вступати з підопічним у розмови не слід; навіть якби йому спало таке на думку, то однаково з того не буде пуття, бо підопічний не розуміє англійської.

Фрост пішов геть, а Марк роззирнувся по кімнаті. Його охопила якась дивна безтурботність. Хтозна, чи вдасться вирватися з Белбері, не дозволивши перетворити себе на позбавленого елементарних людських почуттів прислужника макробів… та про це можна подумати і пізніше. А зараз, будь-що-будь, треба перекусити — онде на столі сила всіляких смаколиків. І, мабуть, покурити біля каміна.

— От чорт! — лайнувся він, запхавши руку до кишені, — цигарок там не було. Тієї ж миті старий, який досі мирно похропував у ліжку, розплющив очі і втупився в нього.

— Вибачте, — зніяковів Марк, — я не хотів…

Старий сів у ліжку.

— Ге? — кивнув він на двері.

— Прошу? — перепитав Марк.

— Ге? — повторив старий і додав: — Іноземці, ге?

— То ви говорите по-англійськи? — здивувався Марк.

— Ге! — підтвердив старий, трохи помовчав, а тоді вельми енергійно сказав: — Начальник! Чуєш, начальник! Тютюнцю не знайдеться?

2

— Як на мене, це все, що ми можемо наразі зробити, — мовила матінка Дімбл. — Квітами займемось пополудні. — Вони з Джейн були у невеликій цегляній хатині, що стояла неподалік від тих дверей у стіні, через які Джейн колись вперше потрапила до маєтку. Там мала оселитися Айві з чоловіком, і тепер треба було все підготувати й узагалі дати всьому лад. Термін, на який було ув’язнено пана Меґза, збігав сьогодні, тож Айві ще напередодні подалася до міста; вона збиралася заночувати у тітки і зранку зустріти свого милого біля в’язничної брами.

Коли доктор Дімбл почув, чим мала намір зайнятися того ранку його дружина, то сказав: «Авжеж, розпалиш вогонь у каміні і перестелиш ліжко… навряд чи на це піде багато часу». Я теж чоловік і багато в чому розділяю думки доктора Дімбла, а тому так само, як і він, не маю жоднісінького уявлення, що могли кілька годин поспіль робити жінки в тій невеликій хатині. Навіть Джейн, і та ніколи б усього цього не передбачила. Пані Дімбл зуміла перетворити вельми, здавалося б, просте завдання — провітрити кімнату і приготувати ліжко для Айві та її чоловіка-арештанта — на щось середнє між грою і ритуалом.

Джейн пригадувала, як ще дитиною не раз допомагала прикрашати церкву до Різдва чи Великодня. Прийшли їй на пам’ять і епіталами шістнадцятого століття, де можна було подибати всілякі віковічні забобони, жарти і сентиментальні повір’я, в яких ішлося про подружнє ложе, добрі знаки на порозі дому і фей родинного вогнища. Сама вона виростала в атмосфері, де нічого такого не було і близько; ще кілька тижнів тому всі ці речі не викликали в неї жодної симпатії. Справді, хіба ж не віддає сущим безглуздям від усього цього закляклого, архаїчного світу — чудернацької суміші напускної скромності та чуттєвості, стилізованого запалу нареченого і вдаваної сором’язливості нареченої, церковних благословень, не надто пристойних весільних пісень і поголовної впевненості, що кожен, за винятком, звісно, головних дійових осіб, має повне право в цей день ходити добряче під чаркою? Як людям узагалі спало на думку обставити стількома обрядами те, що чи не найменше у цілому світі для обрядів надається? Однак тепер Джейн не відчувала вже впевненості у такому своєму ставленні до шлюбного дійства; у чому була натомість переконана, то це у тому, що матінка Дімбл до того світу належала, тоді як сама вона поки що доступу туди не мала. Через усі свої правила доброго тону, ніби винесені просто з дев’ятнадцятого століття, матінка Дімбл сама того дня постала перед нею в образі особи доволі архаїчної — і це добряче її вразило. Джейн здавалося, наче вона мимохіть долучилася до товариства тих вічно заклопотаних, діловитих старших жінок, які, відколи стоїть світ, укладали молоду пару на подружнє ложе, супроводжуючи це несказанною сумішшю розмаїтих благословень та примовлянь, багатозначно киваючи та підморгуючи, а іноді й утираючи тихцем сльозу… тих немислимих жіночок у платтях із рюшами і мереживних накидках, які могли, не змигнувши оком, кинути пікантний, у шекспірівському стилі, жартик про гульфик чи рогоносців — і тут-таки побожно схилити коліна перед вівтарем. Дивно, але у звичайній розмові все було б навпаки: Джейн, як дипломований філолог, могла абсолютно холоднокровно дискутувати, скажімо, про ті ж гульфики, тоді як матінка Дімбл цілком у згоді з духом кінця минулого століття просто пропустила б такий сором повз вуха — якби тільки якийсь аж надто сьогочасний йолоп наважився зачепити цю тему в її присутності. Можливо, до химерного настрою Джейн трохи спричинилася і погода. Мороз відступив, і стояв один із тих напрочуд світлих, теплих днів, які трапляються часом на початку зими.

Тільки напередодні Айві розповіла Джейн свою історію. Виявилося, що пан Меґз вкрав якісь гроші у пральні, де працював раніше. Тоді він ще не знав Айві і потрапив до поганої компанії. Коли вони з Айві почали зустрічатися, він «зовсім-зовсім виправився», та незабаром крадіжка все ж спливла наверх, і через півтора місяця після весілля його заарештували. Джейн під час цієї розмови говорила зовсім мало. Айві ніби не надто й усвідомлювала, що навіть дрібна крадіжка і незначний термін ув’язнення все одно таврують людину в очах суспільства, тож Джейн не мала нагоди (навіть якби хотіла) виявити те мало не машинальне співчуття, з яким люди зазвичай вислуховують розповіді про злигодні бідноти. З іншого боку, не випадало демонструвати і революційну широту поглядів, мовляв, така крадіжка — злочин не більший за всі інші способи збагачення. Айві, здавалося, не ставила традиційну мораль під сумнів і власне тому «страшенно всім цим переймалася». Виходило, що з одного боку халепа, в яку потрапив пан Меґз, мала неабияке значення, а з іншого — жодного, бо Айві й на думку ніколи не спадало, що це може бодай найменшим чином вплинути на її стосунки з чоловіком — так, наче, виходячи заміж, хоч-не-хоч наражаєшся і на такий ризик.

— Я ж завжди кажу, доки не поберешся з чоловіком, ніколи всього про нього не знатимеш, — заявила Айві.

— Мабуть, що так, — погодилася Джейн.

— Ясна річ, для них усе так само, — додала Айві. — Мій старий татусь полюбляв примовляти, що зроду не взяв би собі маму за жінку, коли б знав, як вона хропе. А вона тільки підсміювалася: «Певно, що не взяв би!»

— Ну, як на мене, це вже трохи інше… — завагалася Джейн.

— Як не це, то те — все одно щось знайдеться, я так вважаю. Зрештою, їм теж не так уже й просто… Доводиться їм, бідакам, брати нас собі за дружин, якщо вони, звісно, не поганці якісь, а з нами, скажу я вам, теж часом дуже нелегко — навіть з найкращими. Пам’ятаю, якось, ще до того, як ви до нас переїхали, матінка Дімбл говорила щось докторові, а він саме читав — його ж, самі знаєте, без книжки і не побачиш ніколи… ще й виписує щось постійно, не те, що ми з вами, — так от, читає він собі і знай киває: «Так, люба», хоч нам обидвом чудово було видно, що він зовсім не слухає. То я й кажу: «Ось так, матінко Дімбл, бачите, як вони до нас ставляться, коли ми за них виходимо? Навіть послухати не хочуть.» І знаєте, що вона мені на те відповіла? «Айві, Айві, — каже, — а тобі ніколи не спадало на думку бодай на хвилинку замислитися, чи може хоч хтось вислухати все, що ми говоримо?» Отак і сказала, уявіть собі. Звісно, я не збиралася так легко поступатися, та ще й перед доктором, і стояла на своєму: «Ясно, що може!» Але взагалі-то вона має рацію. Я, знаєте, частенько й сама отак розповідаю щось чоловікові та розповідаю, аж тут він підводить очі і щось перепитує — а я уже й не пам’ятаю, про що говорила!

— Та ні, це інше, — мовила Джейн. — Так буває, коли люди розходяться, коли в них з’являються різні інтереси…

— Ви, напевне, страшенно хвилюєтеся за пана Стадока, — змінила тему Айві. — Я на вашому місці, мабуть, і ока не склепила б. Але не переживайте, наш господар подбає, щоб усе скінчилося добре, от побачите.

…Пані Дімбл подалася у дім по кілька гарненьких дрібничок, які мали стати останнім штрихом в опорядженні спальні, а Джейн, трохи вже притомившись, стала тим часом навколішки на низенькому диванчику під вікном і, поставивши лікті на підвіконня й підперши долонями обличчя, задивилася надвір. Сонячне проміння видавалося напрочуд теплим. З думкою про повернення Марка — якщо тільки йому пощастить-таки коли-небудь вирватися з Белбері — вона давно погодилася; ця думка її не лякала, проте водночас і не викликала особливого зацікавлення, була якоюсь сухою і прісною. Джейн уже не сердилася на нього за те, що часом він явно віддавав перевагу не її словам, а їй самій — такий-от подружній злочин, — часом же не виявляв належної уваги ні до неї, ні до її слів, поринаючи натомість у свої думки. Справді — що, властиво, такого цікавого вона говорила? Це цілком нове для неї почуття смирення навіть приносило б їй втіху, якби було пов’язане з кимось, хто хвилював би її більше за Марка. Певна річ, коли вони знову зустрінуться, вона ставитиметься до нього зовсім інакше. Та саме оте «знову» й позбавляло радісного передчуття це з будь-якого погляду правильне рішення; Джейн почувалася так, ніби їй доведеться повернутися до арифметичної задачі, розв’язаної колись неправильно, і спробувати переписати її наново на тій-таки добряче списаній уже сторінці у старому зошиті. «Якщо вони знову зустрінуться…» їй стало прикро, ба навіть соромно, що її так мало хвилює Маркова доля, та чи не відразу ж вона збагнула, що таки трохи за нього непокоїться. Досі Джейн якось і не припускала, що він може не повернутися, а от тепер раптом ясно уявила собі, що його більше немає. Вона не переймалася тим, як житиме далі, а просто побачила Марка мертвим: ось він лежить на столі, безживне обличчя дивиться на неї з подушки, тіло холодне і заклякле, руки (що б там не було, такі не подібні ні на чиї інші) витягнуті по швах і нерухомі, як у ляльки… їй аж мороз пробіг по спині, хоч сонце вже аж припікало — просто неймовірно, як для цієї пори року. Довкола панувала повна тиша; чути було навіть, як за вікном стрибає по доріжці якась пташинка. Доріжка вела до дверей у стіні маєтку. Джейн бачила, як та пташинка вистрибнула на приступку під дверима, а далі — комусь на ногу. Справді, тільки тепер вона помітила, що на тій приступці, буквально за кілька ярдів від неї, сидить якась жінка — сидить так тихенько, що досі це і не впадало їй у вічі.

Жінка була вбрана у довге, до п’ят, плаття вогненної, ярої барви, яке ззаду переходило у пишний високий комір, а спереду мало такий низький виріз, що зовсім не прикривало великих грудей. Джейн пригадала, що вже бачила колись таке плаття: його мала на собі мінойська жриця, зображена на стародавній кносській вазі. Шкіра у жінки була смаглява й відливала медовим полиском, а голова, що нерухомо покоїлася на високій м’язистій шиї, дивилася просто на Джейн. Щоки у незнайомки горіли рум’янцями, вологі уста були напіврозтулені, а в темних і великих, сливе коров’ячих очах немов застиг загадковий вираз. Її обличчя не мало абсолютно нічого спільного з матінкою Дімбл, але саме про неї і згадала тієї миті Джейн, адже, дивлячись на те обличчя, ясно побачила вираз, який сьогодні увесь час ніби потай блукав обличчям дружини старого доктора. То було обличчя матінки Дімбл, тільки-от чогось йому бракувало, і саме це хтозна й чому вразило Джейн найбільше. «Якесь воно надто грубе, брутальне», — подумала вона, та потім змінила думку: «Ні, то я сама, напевне, надто слабка, ні до чого не здатна…» Далі їй прийшло до голови, що та жінка з неї глузує, та за кілька секунд вона зміркувала, що незнайомка просто не звертає на неї уваги або й узагалі її не бачить, бо хоч і щирить зуби з якоюсь ледь не людожерською радістю, проте нею, здається, не надто й цікавиться. Вона спробувала відвести погляд — і їй це вдалося, — а тоді раптом помітила, що неподалік є ще хтось… четверо чи п’ятеро… ні, ціла ватага кумедних, схожих на казкових гномів чоловічків — опецькуватих і кругловидих дрібнолюдків у червоних каптурах із китичками. Поводилися вони на позір страшенно легковажно й аж надто вільно і, тут годі було сумніватися, таки з неї глузували: показували пальцями, лукаво кивали й підморгували, кривлялися, ставали на голову і ходили перевертом… Джейн не відчувала страху, можливо, тому, що гаряче сонячне проміння, яке лилося просто у відчинене вікно, добряче її розморило. Подумати лишень — таж надворі майже зима! Отже, якщо вона щось і відчувала, то хіба обурення. Її знову пронизала підозра, яка вже не раз приходила їй до голови раніше: а раптом усесвіт насправді зовсім позбавлений рації, геть безглуздий? Це почуття чомусь тісно переплелося з дитячими спогадами про той гучний, безтурботний, суто чоловічий сміх, яким так часто заходилися колись її неодружені дядечки… в дитинстві це страшенно її лютило; почасти саме від цього сміху вона й шукала тоді рятунку в серйозній і розважливій шкільній науці.

Втім, не минуло й хвилини, як Джейн таки злякалася — і то неабияк. Жінка піднялася — вона була просто велетенська, — і вся та гурма посунула просто до хатини. За мить незнайомка у ярому платті і нахабні гноми були вже поряд, у кімнаті, яку враз заполонив гучний гамір, у повітрі повіяло жаром, а на стінах заграли химерні відблиски. В руці велетка тримала смолоскип, який горів так яскраво, що аж засліплював очі, потріскував і разом із густим чорним димом розливав навколо їдкий смолистий запах. «Якщо вони не будуть обережніші, — подумала Джейн, — то підпалять дім.» Але особливо замислюватися над цим було ніколи, бо тут дрібнолюдки взагалі пустилися берега і стали витворяти просто казна-що. В одну мить вони вщент розгромили ліжко, постягували на підлогу простирадла, стали кидатися подушками — у повітрі аж побіліло від пір’я, — а тоді схопили ковдру і, вмить обравши найтовстішого з-поміж себе, заходилися його на ній гойдати.

«Обережно! Обережно!» — закричала нараз Джейн, бо велетка ні з того ні з сього стала торкатися смолоскипом різних речей у кімнаті. Ось торкнулася вази, що стояла на камінній поличці, і негайно звідти ніби виросла якась яскрава тоненька стяжка. Джейн подумала, що то вогонь, і кинулася туди, щоб його погасити, та тут побачила, що те саме сталося і з картиною на стіні, а потім, дедалі швидше і швидше, чи не з усім навколо. Здавалося, ясним вогнем спалахнули навіть китички на каптурах дрібнолюдків. Тієї миті, коли Джейн, здавалося, готова була вже збожеволіти від страху, вона раптом помітила, що над усім, чого торкався смолоскип, піднімається зовсім не полум’я, а… рослини. Ніжками ліжка повзло вгору пагіння плюща і жимолості, над гном’ячими каптурами піднімалися червоні троянди, а круг неї самої де не взялася сила-силенна велетенських лілій, які звідусіль тягнулися своїми жовтими язичками їй до ніг і стану. Через насичені запахи диму та квітів, палючий жар, миготливе юрмище довкола й разючу химерність усього, що відбувалося, Джейн аж запаморочилося в голові. Їй навіть на гадку не спадало, що все це, можливо, просто сон. Люди, буває, приймають сни за видіння, але ніколи — навпаки…

— Джейн, Джейн! — почувся раптом голос матінки Дімбл. — Що з вами?

Джейн сіла. Крім них, у кімнаті не було більше нікого, але ліжко й справді виглядало так, наче по ньому допіру пройшовся смерч. Сама вона геть знесилено сиділа просто на підлозі й аж тремтіла від холоду.

— Що трапилося? — спитала пані Дімбл.

— Не знаю, — відповіла Джейн.

— З вами все гаразд?

— Зі мною все нормально, не хвилюйтесь… мені треба негайно побачити господаря. Ні-ні, я можу підвестися й сама, дякую… але я справді мушу поговорити з господарем.

З

Свідомість у Пана Бультитюда була така ж кудлата, як і шерсть, й нагадувала людську настільки ж, наскільки скидався на людину він сам. Ведмідь не пам’ятав ні провінційного зоопарку, з якого накивав п’ятами під час пожежі, — людині таке не вивітрилося б із пам’яті до самої смерті, — ні того, як, перелякано пофоркуючи, прибився до маєтку в Сент-Ен, ні того, як поступово навчився відчувати любов і довіру до його мешканців. Зрештою, він ані не усвідомлював цієї любові і довіри, ані навіть не знав, що вони — люди, а він — ведмідь. Пан Бультитюд взагалі не знав, що живе на білому світі; все, що ми виражаємо за допомогою слів «я» і «ти», в його свідомості не вміщалося. Коли пані Меґз щонеділі частувала його вранці бляшанкою солодкої патоки, він не розрізняв її і себе. Благо просто приходило і приносило втіху — оце й усе. Звісно, можна сказати, що любов у нього була доволі корисливою: він любив їжу і тепло, людські руки, які його гладили, і голоси, які звучали ласкаво і підбадьорливо. Та якщо в людей корислива любов передбачає холодний розрахунок, то тут ні про що подібне й мови не було. Пан Бультитюд скидався на людину-егоїста не більше, ніж на людину-альтруїста. В його житті не знаходилося місця для прози. Прагнення, що їх людський розум, не замислюючись, затаврував би як корисливі, для нього були трепетними, екстатичними сподіваннями, які проймали усе його єство, безконечними і пристрасними жаданнями, що несли в собі загрозу великої трагедії і водночас сяяли всіма барвами раю. Якби сучасна людина бодай на мить занурилася у те літепле, тремке й мінливе озерце первісної, якоїсь ще доадамової свідомості, то виринула б звідтіля, свято вірячи, що спізнала абсолют, адже і нижчі, і вищі за наш розум рівні розмислу так відрізняються від нашого, що на перший погляд мали б видаватися нам трохи схожими між собою. Іноді в нашій пам’яті зринають образи безіменного блаженства чи страху з раннього дитинства, образи, з жодними конкретними речами безпосередньо не пов’язані, — чиста якість, своєрідні потужні прикметники, що пливуть собі у позбавленій іменників порожнечі. В такі хвилини ми немов наближаємось до берегів згаданого озерця, посеред якого, там, куди нас не допровадять уже жодні спогади, й минало у теплих, темнистих водах усе життя Пана Бультитюда.

Того дня йому неабияк пощастило: його випустили надвір без намордника. Таке траплялося вкрай рідко — не тому, що ведмідь становив бодай найменшу загрозу для мешканців маєтку, а лише через те, що надто вже полюбляв він фрукти й овочі — ті, що посолодші. «Він, знаєте, й мухи не зобидить, — пояснювала Айві Джейн, — тільки-от совісті у нього немає. Дай йому волю — все поїсть, нам і яблучка не зоставить.» Та сьогодні про намордник чомусь забули, і Пан Бультитюд пречудово провів ранок на грядках, де росла ріпа. Сонце підбилося вже височенько, коли він перевальцем підійшов до стіни, якою було обнесено сад, а там став і задивився на чималий каштан, що ріс під самою стіною; ведмідь завиграшки міг видряпатися на нього і зістрибнути на землю вже по той бік, за межами маєтку. Айві описала б те, що діялося тоді у нього в голові, десь так: «Він же прекрасно знає, що йому туди не можна!». Втім, сам Пан Бультитюд бачив усе трохи інакше. Він, ясна річ, не мав жоднісінького уявлення про якусь там мораль, проте господар наклав на нього певні заборони. Коли він підходив до стіни надто близько, його сковувала якась загадкова знемога, що не пускала далі, почуття наче захмарювалися, проте домішувалася до цього і протилежна спонука — перебратися-таки через стіну. Йому, звісно, було невтямки, навіщо це потрібно; щобільше, він навіть не зумів би поставити собі таке запитання. Якби цю спонуку вдалося хоч якось перекласти людською мовою, то вона вилилася б не в думку, а радше у якусь подобу міфа. У садку були бджоли — але не було вулика. Ті бджоли прилітали з-за стіни і туди відлітали. Отже, цілком природно, треба податися за ними. Гадаю, в голові у ведмедя вимальовувалися туманні образи — навряд чи можна назвати їх картинами — безконечних зелених лук, заставлених незліченними вуликами; там гули бджоли завбільшки з горобця, а соти повнилися чимось іще тягучішим, солодшим і золотистішим, аніж сам мед.

Сьогодні Пан Бультитюд непокоївся сильніше, ніж звичайно. Він сумував за Айві Меґз, хоч і не знав, що на світі живе така особа, і не пам’ятав її так, як пам’ятаємо своїх ближніх ми. Просто йому чогось бракувало, а от чого саме — хтозна. Айві з Ренсомом відігравали чи не найважливішу роль у його житті. По-своєму він добре відчував, що Ренсом посідає у маєтку вище становище, ніж усі решта. Для ведмедя зустрічі з господарем ставали справжніми містичними одкровеннями, адже на Венері той набув якогось слабкого відблиску давно втраченої людьми здатності ушляхетнювати тварин. Біля Ренсома Пан Бультитюд, тремтячи від збудження, підступав упритул до того останнього пругу, за яким починається вже особистість, мислив немислиме і робив неможливе, пробував бодай на мить виглянути — і часом таки виглядав — за межі свого волохатого світу, а потім знемагав від утоми. Натомість з Айві він почувався цілком у своїй тарілці; так дикун, який хоч і вірить, що десь далеко на небі живе всемогутній Бог, набагато вільніше почувається все ж у звичному товаристві всіляких дрібних лісовиків та водяників. Саме Айві годувала його, вгощала штурханцями, проганяла звідти, куди йому було зась, і з ранку до ночі з ним балакала. Вона готова була голову дати на відруб, що ведмідь «розуміє кожнісіньке словечко, яке йому кажуть». Ясна річ, у буквальному сенсі це було зовсім не так, та з іншого боку Айві таки недалеко втекла від правди, бо часто-густо вкладала у свої слова не стільки думки, скільки почуття чи відчуття, знайомі і Панові Бультитюду, — приміром, фізичну ласку, жвавість або затишок. Тож по-своєму вони чудово розуміли одне одного.

Тричі Пан Бультитюд ставав до каштана та стіни задом і вже наче збирався йти геть — і тричі повертався назад, а тоді врешті-решт почав дуже повільно й обережно вибиратися на дерево. Діставшись до розгалуження, він надовго засів там, спозираючи внизу, вже за стіною, стрімкий, порослий травою схил, що спадав униз до дороги. Бажання і заборона зчепилися між собою з новою силою, і ведмідь завмер у нерішучості. Часом він узагалі забував, де опинився, а одного разу мало не заснув, але кінець кінцем все ж зістрибнув на землю — по той бік стіни. Побачивши, що це таки сталося, Пан Бультитюд страшенно перелякався і, затамувавши подих, завмер на траві біля самісінького узбіччя, а невдовзі звіддалік долинув якийсь шум.

На дорозі з’явився великий фургон. Водій був одягнений в уніформу зі значком HIKE, збоку сидів ще один чоловік в такій же уніформі.

— Ого… ти тільки глянь! — сказав колега водія. — Пригальмуй-но, Сіде. Як тобі оце?

— А що таке?

— Та протри очі, чоловіче!

— Ну і ну! — аж присвиснув від здивування Сід і справді пригальмував. — Ведмедисько… або й ведмедиця, хто їх розбере. Слухай, це ж не наша, правда?

— Яке там, наша в клітці сидить, сам бачив зранку.

— А раптом вирвалася і втекла? Ох і влетіло б це нам у копійчину…

— Навіть якби втекла, то все одно сюди не доперлася б… це ж треба із сорок з гаком миль на годину робити, ведмеді так не бігають. Чуєш, може прихопимо його з собою?

— Нам про ведмедів нічого не казали.

— Так-то воно так, але ж і того клятого вовка ми не запопали.

— Ну, ми тут не винні. Ти ж сам бачив, Лене, як вперлася та стара, не продам, каже, і все — хоч ти лусни! Ми ж зробили все, що могли. Наплели їй, що ті експерименти в Белбері — то просто дитячі забавки, що та тварюка почуватиметься там, як у Бога за пазухою… в житті нікому стільки туману не пускав, чесне слово! Просто їй хтось уже на інститут накапав, це точно.

— Ясно, що ми не винні, але ж шефові це до лампочки. Він одне знає: або ти виконуєш накази, або забираєшся геть.

— Забираєшся? — перепитав Сід. — До дідька, от якби ще хтось сказав, як звідти забратися!

Лен промовчав і тільки сплюнув через вікно на дорогу.

— Так чи так, — знову заговорив Сід, — яка нам радість тягнути з собою цього бурмила?

— Ну, це ж краще, ніж повернутися взагалі з порожніми руками, — сказав Лен. — І потім, ведмеді таки трохи коштують. Я чув, що їм там потрібен ще один, а тут ось, будь ласка, бери собі на дурняка.

— Гаразд, як ти такий розумний, то виходь і запрошуй його до машини, — закпив з нього Сід.

— Зараз ми йому трохи дурманчику підсипемо…

— Тільки мого обіду не чіпай, чуєш?

— Гарний з тебе товариш, — буркнув Лен, порпаючись у засмальцьованому пакунку. — Тобі, знаєш, ще дуже пощастило, що я не стукач…

— Та невже? — прискалив око водій. — Знаю я всі ті ваші штучки, мене так легко не візьмеш…

Тим часом Лен видобув уже з пакунка чималий бутерброд і тепер щедро поливав його якоюсь пахучою рідиною з невеликої пляшки. Врешті вирішив, що досить, зістрибнув на землю і ступив крок уперед, не наважуючись, втім, відходити від машини далеко. Ведмідь тихо сидів ярдів за шість попереду, і Лен кинув йому бутерброд — іти далі було все-таки страшнувато.

За чверть години непритомний Пан Бультитюд уже лежав, важко дихаючи, на боці. Зв’язати йому морду і лапи було нескладно, а от підняти і затягнути до кузова — тут довелося помучитися.

— Трохи не підвередився, — прохрипів кінець кінцем Сід, тримаючись за бік.

— От дідько! — лайнувся Лен, витираючи з чола піт. — Все, поїхали!

Сід сів за кермо і кілька секунд віддихувався, час від часу примовляючи: «Ой, Боже мій…», а тоді завів двигун, і фургон рушив з місця.

4

Марк тепер проводив увесь час або біля ліжка, де спав незнайомець, або у кімнаті з поцяткованою стелею, де проходив курс тренування об’єктивності. Саме це тренування описати в усіх деталях просто годі. У тих протиприродних схильностях, які намагався прищепити йому Фрост, не було нічого надто особливого чи драматичного, проте виносити на публіку певні подробиці не годиться; від них аж відгонило якоюсь не то старечою, не то малечою недоумкуватістю, тож краще, мабуть, їх просто опустити. Частенько Маркові здавалося, що один-єдиний вибух нестримного і навіть не надто добропорядного реготу вмить розвіяв би цілком ідіотську атмосферу цих тренувань, та, на превеликий жаль, про жодний сміх тут не могло бути й мови. В цьому, властиво, й полягав увесь жах: робити всілякі дрібні капості, які могли б розвеселити хіба якусь геть дурнувату дитину, доводилося під невсипущим наглядом професора, який тримав в руці секундомір, час від часу занотовував щось у записнику і взагалі поводився так, ніби тут відбувався серйозний науковий експеримент. Деякі з речей, що їх Фрост загадував робити Маркові, взагалі на перший погляд не мали жодного сенсу. Одна із вправ, наприклад, полягала в тому, що треба було вилазити на скла-дану драбину і торкатися однієї з плям на стелі, яку вказував Фрост, просто торкатися її вказівним пальцем, а тоді злізати назад на підлогу. Втім, чи то за аналогією з іншими завданнями, чи тому, що в цьому вчинкові все ж крився якийсь прихований, потаємний сенс, саме ця вправа уявлялася Маркові найогиднішою і найнепристойнішою. І з кожним днем та ідея «правильного» чи «нормального», яка з’явилася в нього тоді, коли він вперше переступив поріг цієї кімнати, ставала дедалі сильнішою і міцнішою, аж доки не перетворилася у нього в уяві на справжнісіньку височенну гору Досі Марк якось і не замислювався ніколи над тим, що таке ідея; йому думалося, що це — просто уявлення про певні речі, що існує в людській свідомості. Однак тепер, коли його свідомість постійно атакували, а іноді й ущерть заполонювали образи безпутства і розкладу, якими повнилися тренування, та ідея височіла над ним як абсолютно незалежна дійсність, як тверда, непохитна скеля, на яку можна було без страху опертися.

Допомагав Маркові порятуватися і старий у спальні. Відколи з’ясувалося, що він таки говорить англійською, між ними зав’язалося вельми оригінальне знайомство. Властиво, важко стверджувати, що вони розмовляли. Так, обидва говорили, тільки-от розмови якраз і не виходило — принаймні, у тому сенсі, в якому досі завжди розумів це слово Марк. Незнайомець робив стільки туманних натяків і так завзято жестикулював, що у Марка, який не звик до такого хитромудрого способу спілкування, часом просто опускалися руки. Приміром, коли Марк пояснив, що не має тютюну, старий разів із шість поспіль набивав уявну люльку і чиркав сірником, а тоді блаженно заплющував очі, зображаючи таку безмежну насолоду, яку в людини на обличчі не часто й побачиш. Пізніше Марк спробував розтовкмачити йому, що «вони» хоч і не іноземці, та все одно страшенно небезпечні, тож, мабуть, найкраще буде, якщо при них він і надалі мовчатиме.

— Угу, — кивнув старий. — Ге?

А тоді, на мить приклавши пальця до губ, розіграв цілу пантоміму, яка, без сумніву, мала означати те саме, і так захопився, що довго не звертав уваги ні на що інше і знай примовляв:

— Ге… та щоб я — ви що! Від мене нічого не почують. Ге! Щоб я… ми ж то знаєм, ге? — І дивився на Марка з таким розумінням і почуттям таємного єднання, що в того аж світлішало на серці. Вирішивши, що тему вичерпано, Марк почав було: «Але на майбутнє…», та незнайомець знову взявся до своєї пантоміми, яка скінчилася запитальним «Ге?».

— Так, звісно, — відповів Марк, — Нам загрожує серйозна небезпека. І…

— Угу, — погодився старий. — Іноземці, ге?

— Ні, я ж вам сказав, що ніякі вони не іноземці, — заперечив Марк. — Навпаки, вони чомусь вас мають за іноземця. І саме тому…

— Так, так, — перебив його незнайомець. — Знаю. Просто так собі кажу — іноземці. Знаю, все знаю. Ні слова від мене не почують. Ми ж із вами… ге?

— Я пробую придумати якийсь план…

— Ну?

— Так, і власне думаю, чи…

Тут, одначе, старий раптом нахилився до Марка і вельми енергійно ствердив:

— Маю щось вам сказати.

— Що саме? — здивувався Марк.

— У мене є план.

— Який?

— Ге! — незнайомець змовницьки підморгнув, а тоді погладив себе по животі.

— То що у вас за план? — нетерпляче поквапив його Марк.

— От дивіться, — старий випростався і склав на грудях руки, немов готуючись до довгого філософського диспуту. — От дивіться: що, коли ми візьмемо добрий кавалок сиру і гарненько його собі засмажимо?

— Я, взагалі-то, про план втечі… — трохи розгубився Марк.

— Ну, — мовив незнайомець. — От візьміть мого батечка. Ніколи в житті не хорував! Як вам це, га?

— Дивовижно, — сказав Марк.

— Ясне діло, — підтакнув старий. — Ціле життя бурлакував, швендяв дорогами — і хоч би раз живіт прихопив. — І так, ніби Марк міг і не знати, про що мова, заходився дуже наглядно пояснювати жестами, що саме має на увазі.

— Напевне, свіже повітря йшло йому на користь, — припустив Марк.

— І як ви гадаєте, чому він завдячував своїм здоров’ям? — запитав старий. Слово «завдячував» він вимовляв із неабиякою втіхою, хоч і ставив наголос на перший склад. — То що, знає хтось, чому він завдячував своїм здоров’ям?

Марк уже рота відкрив, щоб відповісти, але старий застережно підніс догори руку — очевидно, питання мало суто риторичний характер.

— Своїм здоров’ям він завдячував, — надзвичайно врочисто виголосив старий, — смаженому сиру! Бо смажений сир, щоб ви знали, виганяє з живота воду — всю до краплини, отак! Як вам це, га? Отак!

Ще кілька таких розмов — і Маркові пощастило трохи дізнатися і про самого незнайомця, і про те, як він потрапив до Белбері. Зробити це було непросто, бо хоч старий бродяга і говорив переважно про себе, але часто-густо згадував при цьому всілякі інші розмови і хвалився дотепами й віцами, які йому пощастило тоді пустити. Для Марка то був темний ліс, бо він не міг дати собі раду з силою туманних натяків, пов’язаних із життям таких-от бурлак, хоч і опублікував якось статтю про бродяжництво, на яку багато хто згодом посилався. Та поступово, ставлячи питання за питанням, вдалося з’ясувати приблизно таке: спочатку якийсь невідомий — бродяга його у вічі ніколи раніше не бачив — забрав у нього одяг, а тоді він зненацька міцно заснув, хоч до того аніскілечки не хотів спати. Звісно, насправді ця розповідь прозвучала зовсім інакше. Старий вперто поводився так, наче Марк давно все знає, й у відповідь на будь-які уточнюючі запитання тільки багатозначно кивав, підморгував і жваво розмахував руками — це мало свідчити про повну довіру між ними. Скласти собі бодай приблизне уявлення про те, ким був той таємничий незнайомець, який не погребував навіть ветхими лахами старого бродяги, Маркові так і не вдалося. Після годин марних розпитувань, скроплених не одною чаркою — міцних напоїв у кімнаті не бракувало, — йому щастило почути хіба щось на кшталт «Ге, то був ще той хлопака! Такому, знаєш, пальця в рот не клади!» Вимовляв усе це бродяга зі щирим захватом і піднесенням, так, ніби той, хто поцупив його вбрання, нічого іншого і не заслуговував.

Судячи з мови старого, такий-ото захват узагалі посідав у нього чільне місце серед усіх інших емоцій. Він жодного разу не висловив хоч якогось морального судження стосовно всього, чого йому довелося зазнати протягом життя, і навіть не пробував хоч якось пояснити ту чи іншу подію. Коли з ним коїлося щось несправедливе і тим більше — незрозуміле, він, здавалося, не тільки не ремствував, а навіть тішився, — аби лиш то було щось дивовижне. Старий не надто переймався становищем, у яке потрапив, — раніше Марк навряд чи повірив би, що таке взагалі може бути. Сенсу в цих подіях бродяга не бачив, але ж йому ніколи й на думку не спадало шукати у чомусь сенс. Він побивався, що у них немає тютюну, й усвідомлював, що «іноземці» — люди страшенно небезпечні, проте вважав, що головне тепер — чимпобільше їсти й пити, доки є така нагода. Поступово Марк і собі став дивитися на все це його очима. Від бродяги погано пахло, їв він, як останній нехлюй, але безперервна гулянка, яку вони собі влаштували, ніби повертала Марка у те царство вічного дитинства, де веселилися всі ми, доки не настали часи добрих манер і пристойної поведінки. Кожен із них розумів хіба десяту частину того, щоговорив інший, а проте єдність між ними ставала дедалі глибшою і міцнішою. Тільки через багато років Марк зрозумів, що саме тут, де не було місця марнославству, а загроза висіла не менша, ніж над тими дітьми з відомої казки, які залізли на кухню до велетня-людожера, він і потрапив, сам того не усвідомлюючи, до кола такого таємного і такого закритого для сторонніх, про яке йому колись і не мріялося.

Час від часу їхню самотність переривали; то Фрост, то Візер, то вони обидвоє по черзі приводили до кімнати різних незнайомців, які зверталися до бродяги якоюсь невідомою мовою, проте жодної відповіді не отримували і йшли геть. Саме в такі моменти старому у великій пригоді ставала звичка не замислюватися над тим, що годі пояснити, а ще — невловима, майже якась звірина лукавість. Навіть і без Маркових застережень йому й на думку ніколи не спало б заговорити до «іноземців» англійською — це ж одразу розвіяло б усю таємничість, що огортала їх усіх від самого початку, а власне таємничість належала до тих речей, які приваблювали його у житті найбільше. Вираз спокійної байдужості, часом — загадково-гострий погляд, що вже за мить змінювався все тією ж байдужістю, жодних ознак тривоги чи збентеження — все це зовсім збивало з пантелику Фроста з Візером. Заступник директора марно шукав в обличчі старого ознаки зла, проте не було там і ознак доброчесності, які відразу б його насторожили. Такого йому ще не траплялися. На своєму віку він стрічав різних людей — простаків, переляканих жертв, підлабузників, ймовірних спільників, суперників, осіб чесних, які дивилися на нього з відразою і ненавистю, — але таких не зустрічав ще зроду.

Проте настав урешті-решт день, коли все змінилося.

5

— Все це звучить так, ніби раптом ожило одне з Тиціанових полотен — з тих, що на міфологічну тематику, — посміхнувся Ренсом, коли Джейн розповіла йому про те, що трапилося в хатині.

— Так, але… — почала Джейн, проте затнулася. — Справді, — заговорила вона знову, — дуже схоже. Не тільки та жінка і гноми, але й відблиски, те світло… От наче загорілося саме повітря. Цікаво, я завжди думала, що Тиціан мені подобається. Напевне, просто не сприймала його картин серйозно. Всі, знаєте, тільки й балакають про Відродження…

— Так, а коли все це перенеслося раптом у реальне життя, вам не сподобалося.

Джейн кивнула, трохи помовчала, а тоді запитала:

— То все це було насправді? Таке буває?

— Гадаю, там справді щось таке відбувалося, — відповів господар. — Зрештою, навіть тут довкола постійно діється безліч усього, про що я не маю жоднісінького уявлення. Мерлінова присутність теж викликає різні цікаві речі. Розумієте, доки він тут, ми з вами не зовсім у двадцятому столітті… межі стали не такими чіткими, фокус розмився. І потім, ви ж ясновидиця. Мабуть, рано чи пізно ви мали-таки з тією жінкою зустрітися, адже й самі прийдете до неї, якщо не знайдете нічого іншого.

— Що ви маєте на увазі, сер? — трохи спантеличено спитала Джейн.

— Ви сказали, що вона була трохи схожа на матінку Дімбл. Так і є. Але, за вашими словами, чогось там бракувало. Матінка Дімбл приятелює з тим світом десь так само, як Мерлін приятелює з лісами і річками. Але ж сам він не є ні лісом, ні річкою. Пані Дімбл усе це прийняла й охрестила. Вона — дружина-християнка. А ви — ні… ви й самі це знаєте. Водночас ви вже й не дівчина. Тобто, ви ввійшли туди, де слід сподіватися зустрічі з тією жінкою, але відкинули все, що з нею відбулося після того, як Малелділ прийшов на Землю. Тому вона й постала перед вами у своєму давньому, ще не зміненому, демонізованому образі — і вам це не надто сподобалося. Хіба ж не так само було і в житті?

— Ви хочете сказати, — повільно проговорила Джейн, — що я щось у собі придушувала?

Господар розсміявся — чи не тим гучним, безжурним, чоловічим сміхом, який так сердив її у дитинстві.

— Еге ж, — кивнув він, — тільки Фройд тут ні до чого. Він знав усе тільки наполовину… Тут справа не у боротьбі прищеплених заборон із природними схильностями. Боюсь, у цілому світі не знайдеться підхожої ніші для людей, які не хочуть бути ні християнами, ні поганами. Уявіть собі людину, яка гребує їсти пальцями, але водночас відмовляється і від виделки!

Джейн почервоніла — не стільки через господареві слова, скільки через його сміх, — і тепер дивилася на нього широко розплющеними очима. Матінку Дімбл Ренсом не нагадував ані найменшою мірою; та цієї миті Джейн збагнула, що тут він власне на боці матінки Дімбл, що й він, хоч і не належить до того насиченого гарячими барвами, архаїчного світу, все ж підтримує з ним хороші дипломатичні відносини, — а от їй там місця немає. Це відкриття її приголомшило. Давня жіноча мрія про чоловіка, який «справді все розуміє», розсипалася просто на очах. Напівпідсвідомо вона вважала, що Ренсом — найнепорочніший із представників своєї статі, та досі не розуміла, що саме через це його чоловічі якості стають ще виразнішими, ніж у звичайних чоловіків. За час, проведений у маєтку, Джейн збагнула вже багато що про надприродний світ, особливо — тієї ночі, коли вони з доктором Дімблом і Деністоном блукали в негоду полями й перелісками, шукаючи Мерліна, адже саме тоді вона чи не вперше в житті звідала страх смерті. Та досі цей світ уявлявся їй суто «духовним», такою собі нейтральною порожнечею, де зникають всі відмінності, в тому числі й статеві, всі чуття. Тепер же в неї раптом з’явилася підозра, що там ці відмінності та контрасти, навпаки, стають із кожним кроком угору щораз виразнішими й гострішими. Хтозна, можливо, ті сторони шлюбу, від яких вона досі сахалася (часто всупереч власному інстинкту), — то не пережитки тваринного життя чи патріархального варварства, як їй здавалося раніше, а радше перші, найнижчі і найслабші прояви тієї дійсності, яку можна осягнути і спізнати в усій повноті лише діставшись до найвищих щаблів буття?

— Справді, — вів тим часом далі Ренсом, — від цього нікуди не подінешся. Якби ви відкидали чоловіче начало через потяг до дівицтва, Він би з цим погодився. Такі душі уникають чоловіків і там, вище, стрічаються з набагато могутнішим чоловіцтвом, яке вимагає від них і глибшого послуху. Але ваша проблема полягає в тому, що давні поети визначали за допомогою слова daungier, а ми називаємо гординею. Чоловіче начало ображає вас саме по собі: вам уявляється щось владне і напористе, якийсь золотий лев чи бородатий бик, що, ламаючи всі перепони, нахабно вривається у ваше крихітне царство, де панує манірність, і розносить все там на друзки… десь так, як ті зухвалі дрібнолюдки вщент рознесли дбайливо застелене ліжко. Від чоловіка вберегтися можна, він існує тільки на біологічному рівні. Та чоловічого начала не уникнути нікому з нас. Те, що переважає і перевищує все суще, повниться такою мужністю, що у порівнянні з ним усі ми вельми й вельми жіночні. Тож вам ліпше примиритися зі своїм супротивником — що швидше, то краще.

— Ви хочете сказати, що мені треба стати християнкою? — спитала Джейн.

— Виглядає на те, — відказав господар.

— Але… але я все ще не розумію, до чого тут Марк, — мовила Джейн. Як по правді, то це було не зовсім так. Яскрава, приголомшлива картина Всесвіту, що вималювалася у неї в уяві за кілька останніх хвилин, була дивовижно разюча і бурхлива. Вперше в житті старозавітні образи, всі ті химерні очі й колеса, почали набувати якогось сенсу. А проте все одно щось їй муляло; Джейн почувалася так, немов раптом втратила ґрунт під ногами. Властиво, це ж вона мала б розповідати християнам такі-от речі, протиставляти свій барвистий, вируючий світ їхньому світові — сірому й закостенілому, а стрімкий, енергійний плин свого життя їхньому життю — закляклому, ніби постаті святих на церковних вітражах. Саме таке протиставлення було для неї цілком звичною справою. Тепер же у неї перед очима враз наче спалахнув пурпуровими та кармазиновими відблисками величний вітраж — і Джейн пригадала, як насправді він виглядає. Поки що вона й гадки не мала, яке місце в цьому новому світі слід відвести Маркові. Ясна річ, не те, яке він займав раніше. Складалося враження, що її позбавляють чогось чи то цивілізованого, чи сучасного, чи наукового, чи (віднедавна) й духовного, чогось, що не прагнуло нею заволодіти і нічого від неї не вимагало, та ще й цінувало в ній саме ті якості, які вона й сама вважала основою свого «я». Гм, а що, коли нічого такого насправді не існує? Щоб виграти час, вона запитала:

— А хто така та жінка?

— Не знаю напевне, але здогадуюся, — відповів господар. — Вам відомо, що на кожній планеті є, так би мовити, представники всіх інших планет?

— Ні, сер.

— Та все ж це так. У Небесах немає жодного Оярси, який не мав би свого представника на Землі. Так само немає жодного світу, де не можна було б зустріти маленького непорочного двійника нашого темного правителя. Тому-то в Італії колись вшановували Сатурна, а на Кріті — Зевса. Тоді, за сивої давнини, люди зустрічалися саме з цими земними представниками, своєрідними відображеннями небесних сил, і мали їх за богів. Саме з ними спілкувалися часом характерники на взірець Мерліна. Ті, що живуть поза місячною орбітою, самі на Землю ніколи не сходили. В нашому випадку йдеться, очевидно, про земну Венеру — двійника небесної Переландри.

— То ви думаєте, що…

— Саме так. Я давно знаю, що вона має неабиякий вплив на цей дім. Навіть у землі тут можна знайти мідь. Крім того, земна Венера в цій місцині зараз особливо активна, адже сьогодні ввечері сюди зійде її небесний прототип.

— Я й забула, — сказала Джейн.

— Нічого, опісля ви цього не забудете вже ніколи, — посміхнувся Ренсом. — Вам усім краще зібратися разом — мабуть, на кухні. Нагору не піднімайтеся. Сьогодні Мерлін постане перед моїми володарями; сюди прибудуть всі п’ятеро: Віритрильбія, Переландра, Малакандра, Ґлунд і Лурґа. Вони передадуть йому силу.

— І що він робитиме далі?

— Перший крок дуже простий, — сказав господар. — Наші вороги, що засіли у Белбері, шукають знавців давніх західних діалектів, бажано кельтських… подали оголошення в газетах. І ми пошлемо їм перекладача… Христом-Богом присягаюсь, таки пошлемо! «Наслав Він шал на них, і в поспіху безумнім прикликали вони погибель на голови свої». А далі, після першого кроку буде простіше. Вступаючи у протистояння зі слугами диявола, завжди слід пам’ятати, що їхній пан ненавидить їх так само, як і нас. Як тільки ці пішаки втратять для пекла цінність, воно саме знищить своє знаряддя, нам і робити нічого не доведеться.

У двері раптом постукали, і до кімнати увійшла панна Айронвуд.

— Повернулася Айві, сер, — повідомила вона. — Ви не могли б із нею поговорити? Ні, вона сама, чоловіка навіть не бачила. Термін ув’язнення закінчився, проте його не випустили, а відправили до Белбері для виправного лікування. Здається, згідно з якимись новими правилами для цього не потрібне рішення суду. Айві не може докладно все пояснити, тільки плаче, бідачка…

6

Джейн вийшла до саду; їй хотілося трохи побути на самоті й обміркувати почуте. Вона зрозуміла, про що говорив Ренсом, але поки що не бачила в усьому цьому особливого сенсу Порівняння Маркової любові з Божою (адже Бог, очевидно, все-таки існує) вразило її щойно народжену духовність; це ж просто непристойно — блюзнірство якесь! В уяві у Джейн «релігія» була таким собі доволі химерним царством свободи і чистоти, де нарешті в усій повноті розкриється її «справжнє я» і на віки вічні зникне той постійний суто жіночий страх, що до неї ставитимуться як до речі, котру можна прагнути, обмінювати чи привласнювати. Словом, «релігія» й далі видавалася їй хмаринкою запашного фіміаму, що здіймається від обраних душ до неба, яке радо розкриває назустріч їм свої обійми. Та тут зненацька Джейн спало на думку, що ні Дімбли, ні Каміла, ні сам господар ніколи не говорили про «релігію». Вони говорили про Бога. Їм ішлося не про ледь помітний серпанок, що підноситься вгору, а про сильні й умілі руки, які тягнуться вниз, щоб творити і лагодити, а часом навіть і руйнувати. А що, коли людина — то насамперед творіння, річ, задумана і створена невидимим Творцем, що цінує її зовсім не за ті якості, які до вподоби їй самій? Раптом усі ті люди — від дядечків-холостяків до Марка і матінки Дімбл, — що, як на зло, вважали її насамперед приємною і симпатичною дівчиною, а не розумною і цікавою співрозмовницею, все ж мали рацію і бачили її саме такою, якою вона і є насправді? Раптом Малелділ тут у згоді радше з ними, ніж із нею? На мить у неї перед очима постала сміховинна, просто вбивча картина світу, де сам Бог ніколи її ані не розумів, ані не сприймав серйозно. Джейн зупинилася біля аґрусового куща. І тоді сталася зміна.

За глибиною переживання те, що з нею відбулося, можна порівняти хіба з найбільшим горем. Зміна була безформною і беззвучною. Земля під кущами, мох на доріжці, невисокий цегляний бордюр — на позір все це наче й не змінилося, а проте стало зовсім інакшим. Джейн ніби переступила невидиму межу й увійшла у світ, де Хтось чекав на неї, чекав терпляче і невблаганно, й ніщо вже не відділяло її від Нього. Вона вмить збагнула, що досі розуміла Ренсомові слова абсолютно неправильно. Звернена до неї вимога анітрохи, ні найменшою мірою не нагадувала жодну іншу вимогу; властиво, то було джерело всіх праведних вимог, які вміщалися там всі до одної. У світлі, що било з цього джерела, їхня справжня сутність одразу впадала у вічі, тоді як із них самих спізнати цю сутність було неможливо. Такого вона не відчувала ще ніколи — а тепер не відчувала нічого іншого. Проте саме на це було схоже все інше — і тільки завдяки цьому все інше й існувало. У порівнянні з тією достоту безмежною височінню, глибочінню і широчінню, яка їй тепер відкрилася, той крихітний образ, що його вона досі називала своїм «я», зовсім змалів і просто розчинився у тому безкраї, зник, немов пташина, що опинилася раптом у відкритому космосі. «Я» називалася істота, про існування якої вона ніколи й не підозрювала, істота, яка не існувала ще в усій повноті, але вже відчула поклик до такого існування. То була особа (зовсім не така, як уявлялася їй досі), проте водночас і річ — річ, створена для того, щоб догодити Йому, а в Ньому — всім решта, річ, що творилася тієї миті, незалежно від її волі, і набувала форми, про яку вона і не мріяла раніше. У цьому чині сотворення злилися воєдино і радість, і біль, та хто їх відчував — творець чи творіння, — збагнути напевне було годі.

Слова потребують часу. Сама ж Джейн усвідомила все це за якусь частку секунди — і то щойно тоді, коли те одкровення вже відходило у минуле. Найважливіша у цілому житті подія відбулася так швидко, що визначити її тривалість, здавалося, взагалі навряд чи можливо. Залишився тільки спогад. І в ту ж мить звідусіль, із кожного закутка свідомості на неї ринув цілий водоспад гучних, пронизливих голосів — то враз озвалися ті, хто не знає радості:

— Обережно! Назад! Не дурій, візьми себе в руки! Не піддавайся! Далі — вже м’якшим, скрадливим тоном:

— Отже, ти пережила релігійне досвідчення. Цікаво, дуже цікаво… Таке, знаєш, трапляється далеко не з кожним. Уяви собі, наскільки краще ти розумітимеш тепер поетів сімнадцятого століття!

І насамкінець, солодко-пресолодко:

— Що ж, треба, напевне, спробувати ще раз… Господареві це сподобається!

Та всі мури, які захищали колись її «я», впали, тож ці випади були абсолютно марними.

XV. Боги сходять на землю

1

Маєток у Сент-Ен, здавалося, геть знелюднів. Тільки на кухні, за щільно зачиненими вікнами і трохи ближче, ніж звичайно, до вогню, сиділи Дімбли, Деністон з Камілою, МакФі, панна Айронвуд та Джейн із Айві, а далеко нагорі, в блакитній кімнаті, відокремленій від кухні довгими порожніми коридорами і сходами, знаходилися пендраґон із Мерліном.

Якби ви спробували того вечора піднятися сходами до передпокою, звідки можна було потрапити до блакитної кімнати, то на заваді став би не тільки страх, але й мало не фізичний опір, який просто не давав би рухатися далі. Якби вам пощастило все ж вийти нагору, то ви почули б навколо дивне подзвонювання, анітрохи не схоже на голоси, хоч і явно артикульоване, а якби там було темно, то напевне побачили б під господаревими дверима слабке сяйво, не подібне на місячне світло чи відблиски вогню. Втім, не думаю, щоб хто-небудь зумів тоді підійти до самих дверей. Увесь дім, здавалося, тремтів і гойдався, трохи ходором не ходив, наче корабель у Біскайській затоці не надто погожої днини. Ви неодмінно з жахом усвідомили б, що наша Земля — то насправді не основа світобудови, а просто куля, що з шаленою швидкістю обертається навколо власної осі і з такою ж швидкістю котиться вперед, та ще й не у порожнечі, а через густо населені та вигадливо поділені простори; поза тим, чуття, хоч і добряче зворохоблені, підказали б вам, що ті, хто навідався в той час до тієї кімнати, могли залишатися там і осяювати своїм світлом саме те місце на поверхні нашої планети тільки линучи крізь переповнений усілякими невидимими для нас створіннями безмір небес, які люди вважають холодним та безживним космосом.

Невдовзі після заходу сонця Ренсом із друїдом піднялися нагору і стали чекати гостей. Господар напівлежав на своєму дивані. Мерлін сидів обіч нього, міцно стиснувши руки і трохи нахилившись вперед; його посірілою щокою скочувалася часом краплина холодного поту. Спершу він хотів було стати навколішки, та Ренсом мовив: «Гляди, не роби цього! Хіба ти забув, що вони — такі ж слуги, як і ми?» Вікон ніхто не зашторював, і світло потрапляло до кімнати тільки знадвору, де морозне небо спочатку багряніло на заході дедалі слабшою загравою, а потім поступово вкрилося цяточками мерехтливих зірок.

Біля десятої, ще до того, як у блакитній кімнаті почало щось відбуватися, ті мешканці маєтку, що зібралися на кухні, вирішили напитися чаю і якраз сиділи за столом, коли сама атмосфера в домі нараз різко змінилася. Досі вони перемовлялися між собою тільки зрідка, та й то впівголоса; так поводяться діти, коли дорослі зайняті якоюсь важливою і геть незбагненною справою, наприклад, готуються до похорону або читають заповіт. Та раптом ні з того ні з сього всі разом голосно заговорили, перебиваючи одне одного, але без жодного натяку на якусь сварку; навпаки, всім стало враз страшенно легко й радісно на серці. Якби тієї миті до кухні нагодився хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що всі тут добре під чаркою: ще не настільки, щоб клонило на сон, але достатньо, щоб відчувати приплив безпричинних веселощів. Усі посхиляли голови одне до одного і, виблискуючи очима, жваво балакали і розмахували руками. Про що йшла мова, ніхто згодом так і не згадав. Дімбл стверджував, що в основному всі знай каламбурили, МакФі заперечував, що бодай раз у житті, навіть і того вечора, опустився до каламбура, проте всі погоджувалися, що були тоді страшенно дотепними і гострими на язик. Гра слів перейшла в гру думок, парадоксів, химерних образів, потішних анекдотів і сміховинних теорій, до яких, втім, за інших обставин варто було б поставитися і серйозніше; все це просто сипалося з них із дивовижною марнотратністю — аж паморочилося в голові. Навіть Айві, і та забула про своє горе. Матінка Дімбл пізніше завжди згадувала, як Деністон із її чоловіком стали посеред кухні і затіяли веселий словесний герць, віртуозно відбиваючи випади один одного і здіймаючись на крилах слів щораз вище і вище, ширяючи, немов ті птахи у піднебессі чи літаки у повітряному бою. Зроду-віку їй не доводилося ще чути такої красної, співучої, мелодійної мови (навіть якби вони й справді заспівали, то це нічого б не змінило), таких кмітливих здогадок, блискучих метафор і тонких натяків. Якби ж то ще згадати, про що там ішлося!

І тут несподівано все скінчилося; запала мовчанка. В кухні враз стало тихо і спокійно; так буває, коли вітряної днини ступаєш за ріг будинку, де дме вже не так сильно. Всі лише втомлено переводили подих, приголомшені і  трохи збентежені.

Нагорі події розвивалися інакше. Настала мить, коли всередині у Ренсома з Мерліном усе раптом стиснулося; господар міцно взявся за край дивану, а друїд обіруч схопився за коліна і зціпив зуби. Зненацька між ними постав стовп ясного світла; якого кольору було те світло, не до снаги ні уявити, ні описати жодній людині. Більше нічого незвичайного вони не бачили, проте діялося ще багато всього для ока недоступного. Притьмом їх охопило неабияке хвилювання; кров у голові й у серці завирувала так шалено, а все тіло пройняв такий дрож, що обидва злякалися за свій здоровий глузд, який міг будь-якої миті просто розлетітися на друзки. В якийсь момент їм здалося, що так воно і сталося; а проте всі ті друзки — гострі прагнення, жваві веселощі, проникливі помисли, — розлетівшись блискучими краплинами навколо, невдовзі знову поєдналися докупи. Добре, що і Ренсом, і Мерлін трохи зналися на поезії, бо людина, яка не звикла бачити у слові множинності різних сенсів, могла б усього цього й не витримати. Чи не всі їхні думки стали раптом двоїтися і троїтися, ділитися і знову сходитися разом у найнеймовірніших поєднаннях. Для Ренсома, який багато років присвятив дослідженню слова, то була невимовна насолода. Він немов опинився у самому осередді мови, в її палаючому первісному горнилі. Все суще тут ламалося, розбивалося на найдрібніші частинки, виверталося навиворіт, перемішувалося, умертвлялося — і відроджувалося до життя у вигляді сенсу. Не дивина — адже до них прибув сам владар смислу і значення, вісник і посланець, переможець Аргуса; то був Оярса найближчої до сонця небесної сфери — Віритрильбія, якого люди величають Меркурієм або Тотом.

Після шаленого, буйного торжества слова всіх, хто зібрався внизу на кухні, почало трохи хилити до сну. Джейн і не зчулася, як мало не задрімала; книжка випала в неї з рук, вона здригнулася, розплющила очі й огледілася довкола. Як же тут тепло… як затишно… втіха та й годі. Їй завжди подобалося, як горять у каміні дрова, проте сьогодні поліна, здавалося, потріскували і пахли ще приємніше, ніж звичайно. Можна було подумати, що кухню сповнював дух кедрового дерева чи ладану, дедалі густіший і насиченіший. Мимохіть Джейн стала пригадувати собі різні запахи — духмяний аромат нарду і кориці, чарівні пахощі Аравії… навіть щось іще солодше і приємніше, щось спроможне звести людину з розуму, проте, на диво, не заборонене. Хтозна, як таке може бути; їй надто хотілося спати, щоб глибше над цим замислюватися. Дімбли сиділи поруч і розмовляли, але потиху, так, що ніхто не чув, про що йшла мова. Джейн здалося, що обличчя у них якось перемінилися. Вони виглядали не старими, а радше зрілими, наче золотисті серпневі ниви перед жнивами, й аж випромінювали погідний спокій, що його приносить сповнення бажань. В іншому кутку Артур щось шепотів на вухо Камілі; вони також… але на той час затишок, тепло і приємний аромат уже так забили Джейн памороки, що дивитися на Деністонів вона просто не могла — не через заздрість (нічого такого і на думці не мала), а тому, що її трохи не засліплювало якесь химерне сяйво, от наче самі бог із богинею кохання вселилися в це молоде подружжя і тепер ясніли перед нею червленим посвітом, розливаючи навкруг одурманливо-солодкі трояндові пахощі. Довкола ж витанцьовували — краєм ока Джейн це помітила — не ті кумедні опецькуваті дрібнолюдки, яких вона бачила пополудні, а поважні й водночас запальні духи з барвистими крильцями та якимись хлоп’ячими, стрункими й гладенькими, ніби витесаними зі слонової кості примарними тілами.

Ренсом із Мерліном також відчули, що в домі потепліло; вікна були відчинені (коли і як вони відчинилися, ні господар, ні чародій не зауважили), але холодніше не ставало: теплом віяло саме знадвору. Поміж голим гіллям дерев, понад землею, яка після заходу сонця знов тужавіла від морозу, до кімнати залітав літній вітерець — тільки-от такого, літа в Англії не бувало ще ніколи. Сповнений, сказати б, по самісінькі вінця — немов оті неповороткі річкові баржі, навантажені всякою всячиною так, що, здається, і з місця не зрушать, — казковим духом нічних квітів і терпким запахом тягучої камеді, напоєний солодкими пахощами стобарвних гаїв і прохолодним ароматом опівнічних плодів, цей вітерець лагідно ворушив фіранки на вікнах, скинув зі столу якогось листа і розкуйовдив волосся на голові у Мерліна. Кімната м’яко погойдувалася, ніби пливла; їхніх рук та облич торкнувся враз вільготний подих морської піни і хвиль — аж пробіг по всьому тілу дивний, нестримний трем. У Ренсома котилися по щоках сльози: він єдиний із усіх людей на Землі знав, звідки, з яких морів і з яких островів віє той вітер. Мерлін цього не знав, проте й у нього в грудях озвалася і замлоїла та невтішна рана, з якою народжується у цьому світі кожна людина, а з вуст тихо полилися слова прадавнього кельтського плачу. Втім, усі ті прояви були лишень провісниками, предтечами самої богині. Коли вся її доброчесність зосередилася і сфокусувалася у тій крихітній для неї точці на поверхні планети, що мчала крізь небесні простори, з усього того зворушливого тепла постало ще щось — щось незламне, гостре, загрозливо нестримне. Обидвох чоловіків пройняв дрож: Мерліна — бо він не знав, хто до них наближається, а Ренсома — бо він таки знав.

І ось вона прийшла — полум’яна й осяйна, всевидюща і безжальна, готова вбивати й умирати, прийшла, випереджаючи навіть світло; то була сама милосердна любов, але не така, якою уявляють її смертні, не у тому зм’якшеному, олюдненому вигляді, в якому зазвичай поставала перед нами після Воплочення Слова. Вона з’явилася до них просто з-поза місяця, з третього неба, первозданна й невпокорена, — і ледь не спопелила їх на місці. Ренсом із Мерліном мало не осліпли та не оглухли; здавалося, вони не витримають, якщо це триватиме далі, — проте водночас не знали, чи витримають, якщо це припиниться. Так прибула звитяжна поміж планетами Переландра, яку на Землі величають Венерою.

Внизу на кухні МакФі раптом різким рухом відсунув назад крісло — аж завищала під ніжками кахляна підлога, ніби грифельна дошка під олівцем.

— Ганьба! — вигукнув він. — Ганьба нам, що сидимо тут і тільки на вогонь витріщаємося! Закладаюся, якби у нашого господаря не була покалічена нога, він знайшов би для нас якесь краще застосування!

— Ну-ну, далі! — підбадьорила його Каміла; очі в неї враз спалахнули завзятим блиском.

— Про що це ви, МакФі? — здивувався Дімбл.

— Про битву! — заявила Каміла.

— А ворогів не забагато, щоб вступати з ними у відкритий бій? — засумнівався Деністон.

— Може й забагато, — сказав ольстерець. — Та менше їх не стане у будь-якому разі. А як славно було б виступити проти них відкрито! Чесно кажучи, мені часом здається, що мене не особливо й хвилює, що буде далі. Але я не міг би спокійно лежати в могилі, якби знав, що вони перемогли, а я так і не потримав нікого з них за горло. Пригадую, під час першої війни влаштували ми біля Монші невелику вилазку… Хлопці, знаєте, переважно гамселили ворогів прикладами, щоб не зчиняти зайвої стрілянини, і потім один старий сержант сказав мені: «А черепи як тріщали… Ви коли-небудь чули щось краще?»

— Який жах, — обурилася матінка Дімбл.

— Так, приємного мало, — погодилася Каміла. — І все ж хотілося б зітнутися з ними відкрито, як у давнину. Мені б коня, а там будь, що буде…

— Нічого не розумію, — мовив Дімбл. — Я не бозна-який сміливець, до вас, МакФі, мені далеко. Та от щойно подумав собі, що сьогодні не особливо й боюсь загинути чи отримати рану в бою… дивина та й годі.

— А це цілком ймовірно, — озвалася Джейн.

— Я не маю на думці нічого героїчного, — сказала матінка Дімбл, — але в мене таке враження, що доки ми разом, нам і смерть не страшна.

Обличчя в усіх набули якогось нового виразу, так само по-новому зазвучали голоси. Вони сміялися — але вже якимсь інакшим сміхом, і відчували, що люблять одне одного ще сильніше, ніж доти. Кожен, поглядаючи на решту, думав: «Пощастило ж мені, що я тут. У такому товаристві й головою накласти не шкода». А МакФі наспівував собі під ніс: «Загинув воєвода, та ви не журіться! — гукнув король Вільгельм…».

Тим часом нагорі спочатку відбувалося щось дуже подібне. Мерлін поринув у спогади; він ніби наяву бачив вкритий памороззю Бадонський пагорб, довгі стяги з зображенням Пресвятої Діви, що майоріли над катафрактаріями — римсько-британською важкою кіннотою, золотоволосих варварів… чув посвист стріл, брязкіт мечів об кольчуги та залізні шпичаки на дерев’яних щитах, бойові кличі, крики та зойки… пригадував, як надходив того дня вечір, як мерехтіли на схилах пагорба вогнища, як щеміли від морозу рани і відбивалися у червоному від крові озерці перші зорі, а високо у блідому небі кружляли орли. Ренсомові ж, либонь, пригадувався в ті хвилини довгий, запеклий двобій у глибоких печерах на Переландрі. Та враз усе минулося. Наближалося щось міцне, бадьористе й іскристо-холодне, схоже на свіжий морський вітерець; весь страх кудись подівся, а кров у жилах аж застугоніла, ніби скоряючись розміреному ритмові військового маршу. Їм спало на думку, що оце щойно вони зайняли, напевне, своє місце у гармонійному устрої світобудови, поряд із безнастанною зміною зими і літа, злагодженим рухом атомів та спокійною покорою серафимів. Під незмірною вагою послуху їхня воля трималася невтомно і прямо, ніби каріатида, а самі вони, позбувшись будь-якого нахилу до мінливості чи ремства, мислили надзвичайно тверезо — проте водночас їм стало напрочуд легко і весело на серці. Всі тривоги залишилися в минулому; слово «тривога» взагалі не мало більше жодного сенсу. Жити означало без зусиль дотримуватися цього мірного поступу. Немов торкнувшись сталевого леза, Ренсом упізнав чисте й холодне сяйво Малакандри, невсипущого провідці древнього світу; люди йменують його Марсом і Тіром та переповідають легенду про те, як він не побоявся засунути руку вовкові в пащу. Господар привітав гостей небесною мовою, а тоді, вже латиною, попередив Мерліна, що настав час зібрати в кулак всю свою мужність. Три боги, які зійшлися на той час у блакитній кімнаті, були ближчі до людської природи, ніж ті два, що їх там іще чекали. З семи родів Віритрильбія, Переландра і Малакандра представляли ті два, які можна до певної міри зіставити з біологічними статями, тож цих богів людина ще могла сяк-так зрозуміти. З тими ж, які мали прибути тепер, все було інакше. Ясна річ, вони теж належали до якихось родів, та це вже виходить за межі людського пізнання. То були сутності ще могутніші: прадавні елділи, керманичі велетенських світів, які ніколи, від самого початку часів, не знали солодкого приниження органічного життя.

— Підкиньте-но дровенят у вогонь, Деністоне, — сказав на кухні МакФі. — Ну й холодний же видався вечір!

— Справді, холоднувато, — погодився Дімбл.

Це відчули всі; на думку приходила пожухла від морозу трава, якісь темні закапелки, похмурі лісові нетрі, могили… Далі чи не кожному стало уявлятися, як гине сонце, а за ним — і Земля, задихаючись у холодному чорному вакуумі, де єдиним джерелом світла є незмірно далекі зорі. А тоді, очевидно, не стане й зірок: усесвіт зникне у вогні вселенського вибуху — й усе поглине пітьма остаточного небуття, з якого не знає вороття сама природа. І що далі — потойбіччя? «Можливо», — снувалося в голові у МакФі. «Безперечно, я в це вірю», — думав Деністон. Але так чи так старе життя, всі його незліченні віки, дні й години, просто щезнуть, вгаснуть, мовби їх і не було. Чи може навіть всемогутня сила повертати назад час? Куди йдуть роки — і навіщо? Людині ніколи цього не зрозуміти. Всіх охопила незбагненна печаль. Хтозна, може, розуміти взагалі нічого…

Сатурн, якого на небесах величають Лурґою, стояв у блакитній кімнаті. Його дух тиснув на дім, а чи й на всю Землю важким холодом, під незмірною вагою якого ціла наша планета могла, здається, просто сплющитися, стати пласкою, наче млинець. У порівнянні зі свинцевим тягарем його предвічності інші боги мали, напевне, почуватися зовсім юними й ефемерними. Він скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувщині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум. Гору нагадувала і Сатурнова міць; його вік був не просто своєрідною трясовиною часу, здатною погубити будь-яку, ба навіть найсміливішу уяву, а живою пам’яттю, що не знає ні кінця, ні початку. Стрічаючись з іншими, молодшими небесними сутностями, ця пам’ять, ніби гранітні скелі під натиском океанських хвиль, не зазнавала жодної шкоди, сама ж могла занапастити кожного, хто необачно до неї наближався. Ренсома з Мерліном пройняв нестерпний холод; сила Лурґи відлунювала в них несповідимою тугою. А проте й Лурґу того вечора перевершили: раптом поміж ними об’явився дух іще величніший та могутніший; своїм незмірним маєстатом він приглушив та майже підкорив собі і променисту кмітливість Меркурія, і недремну пильність Марса, і ніжний чар Венери, і навіть приголомшливу ваготу Сатурна.

В кухні його прихід теж добре відчули. Згодом ніхто не пригадував, як поставили на плиту чайник і приготували гарячий пунш, а тоді хтось попросив Артура (єдиного в домі музику) заграти щось на скрипці. Крісла повідсували під стіну, й усі стали до танцю, хоч і не пам’ятали потім, що саме танцювали. Втім, то явно було не новочасне човгання, а якийсь давній танок, із тих, що збереглися тепер хіба десь на селі і незле підходили для кахляної кухонної підлоги; вони притупували ногами, плескали в долоні і високо підстрибували. Нікому й на думку не спадало, що зі сторони це може виглядати доволі кумедно; навпаки, настрій в усіх був піднесений і навіть врочистий. Їм здавалося, що кухня перетворилася мало не на королівський палац, а танець, часом несамовито запальний і швидкий, а часом — величаво повільний, виражає то бурхливу, героїчну енергію, то якусь надзвичайну шляхетність та поважність.

Нагорі блакитну кімнату осяяло сліпуче, воістину могутнє світло. Перед іншими ангелами людина може не встояти на ногах; перед цим — може просто померти, та якщо виживе, то її уст уже не покине усміх. Одна-єдина мить поряд із ним — і ви незмірно виростете у власних очах. Відчувши щонайслабший подих його присутності, навіть кульгавий ступатиме величним кроком, а жебрак носитиме своє дрантя так, немов то розкішні королівські шати. Царська велич і сила, святкова пишнота і врочистість — усім цим він аж променів, як променіє чистим сяйвом сонце, зійшовши у безхмарному небі погожої літньої днини. Відзначаючи важливі свята, ми б’ємо у дзвони та трубимо в сурми, над головами у нас величаво майорять різнобарвні стяги — і все це тільки слабке, ледь чутне відлуння властивого йому духу безмежної радості та тріумфу. Він нагадував довгу увінчану короною білосніжної піни морську хвилю, що здіймається височенною смарагдовою аркою і шаленим вихорем налітає на берег, оглушливо ревучи і водночас заходячись нестримним сміхом, а ще — перші звуки музики на такій врочистій учті у таких пишних королівських палатах, що гості, особливо молодші, зачувши їх, аж проймаються трепетом, вельми схожим на страх. Адже то був сам великий Оярса Ґлунду, цар царів, через якого здебільшого і спізнавали поля Арболу радість сотворення; в давні часи люди звали його Юпітером і через злощасну, але не таку вже й незрозумілу помилку приймали створіння за Творця — навіть не підозрюючи, на скільки ще щаблів навіть понад ним піднімається у незнану височінь єрархія сотвореного буття.

Після його приходу у блакитній кімнаті настало справжнє свято. Ренсом із Мерліном ніби долучилися на мить до славослів’я, яке невпинно співають ці п’ятеро досконалих створінь, і забули про безпосередню, набагато прозаїчнішу мету цього зібрання. Та незабаром вони перейшли до діла — і Мерлін отримав силу.

Наступного дня він мав трохи інший вигляд, ніж напередодні, почасти через те, що поголив свою бороду, та головно, напевне, тому, що більше сам собі не належав. Ні в кого не було сумнівів, що не за горами вже той час, коли його душа мала остаточно розлучитися з тілом. Пополудні МакФі відвіз чародія до околиць Белбері і висадив недалеко від інституту.

2

Марк того дня дрімав у спальні, де жив бродяга, аж раптом почув шум у коридорі, швиденько сів у кріслі і саме намагався дати лад думкам, коли до кімнати увійшов Фрост. Професор притримав двері, впускаючи досередини ще двох відвідувачів. Першим виявився заступник директора, а другого Марк ніколи й у вічі не бачив.

То був чоловік у старій вицвілій сутані; в руці він тримав крислатого чорного капелюха — такі носять священики багато де у Європі. Незнайомець був високий на зріст і кремезний; можливо, таке враження складалося і через те, що мав на собі сутану. Чимале чисто виголене обличчя поорали глибокі зморшки, а голову він трохи нахиляв уперед. Марк вирішив, що то якийсь простодушний, темний монах, що випадково виявився знавцем якоїсь іще темнішої давньої мови. Не надто приємно було бачити його між цими двома стерв’ятниками — Візером, який запобігливо метушився праворуч, та Фростом, який стояв ліворуч, випроставшись так, ніби палицю проковтнув, і з терплячістю науковця очікував результату чергового експерименту, хоча в очах у нього і проглядала часом холодна зневага — тепер Марк уже чітко це бачив.

Візер звернувся до незнайомця іноземною мовою; Марк хоч і не зрозумів ані слова, а проте здогадався, що це латина. «Точно, священик, — подумав він. — Цікаво, звідки Візер знає стільки мов? Може, той старий грек? На уродженця Леванту ніби не подібний… Скоріше вже росіянин.» Втім, гадати далі не було змоги, бо бродяга раптом став поводитися доволі дивно. Почувши, як повертається дверна ручка, він заплющив було очі, потім широко розплющив, а тоді знов заплющив ще міцніше, ніж доти, гучно, аж надто гучно захропів і повернувся до всіх спиною. Незнайомець тим часом ступив крок до ліжка і тихо промовив якесь коротке слово, складів на два, не більше. Секунду чи дві бродяга лежав, не рухаючись, аж нараз усім тілом затремтів, повільно, ніби важкий корабель, що не вельми охоче слухається стерна, перекрутився у ліжку і витріщився на незнайомця. Далі мотнув головою, криво посміхнувшись, роззявив рота і зібрався вже, мабуть, пустити якусь шпильку — та тут незнайомець озвався знову, й Маркові аж перехопило подих, бо бродяга зненацька жахливо скривився, закашлявся, і, заїкаючись та перепинаючись, неприродно високим голосом вимовив спочатку якесь слово, а тоді й ціле речення мовою, яка не нагадувала ні англійську, ні латину. Чоловік у сутані весь цей час пильно дивився йому просто у вічі.

Незнайомець знов щось сказав, і цього разу бродяга говорив у відповідь довше і, здавалося, трохи легше давав собі раду з незнаною мовою, хоч голос у нього був зовсім інакший, ніж той, до якого звик уже за останніх кілька днів Марк. Договоривши, він сів у ліжку і показав рукою туди, де стояли Візер із Фростом. Чоловік у сутані щось запитав — і бродяга заговорив утретє.

Почувши відповідь, незнайомець аж відсахнувся і кілька разів перехрестився; на його обличчі відобразився неприхований страх. Він повернувся до вчених і швидко сказав щось латиною, а ті аж перемінилися на лиці і дедалі сильніше скидалися тепер на мисливських собак, які нарешті занюхали дичину. Раптом незнайомець, злякано скрикнувши, підхопив поділ сутани і кинувся до дверей, та Візер із Фростом виявилися спритнішими. Кілька хвилин біля порога тривала запекла боротьба; професор вишкірив зуби і нагадував тепер злого пса, а в заступника директора ніби на мить злетіла з лиця звична маска. Старому священикові було непереливки, і Марк мимохіть ступив крок уперед, та доки він вагався, й гадки не маючи, що робити, незнайомець здався і, тремтячи всім тілом та виставивши вперед руки, знову боязко підійшов до ліжка. Дивна річ, але бродяга, який під час сутички біля дверей наче був трохи розслабився, знов увесь напружився і втупився у переляканого старого, ніби чекаючи наказів.

Розмова невідомою мовою поновилася. Бродяга ще раз показав на Візера з Фростом, а незнайомець повернувся до них і заговорив латиною, очевидно, перекладаючи. Вчені нерішуче перезирнулися і пару секунд стояли ні в сих ні в тих, — а далі почалося справжнісіньке божевілля. Страшенно обережно, покректуючи і трусячись усім тілом чи то від старості, чи від хвилювання, заступник директора став на коліна; за мить поряд якимсь різким, сливе механічним рухом опустився навколішки і професор. Останній при цьому зиркнув через плече туди, де стояв Марк, — і в очах у нього спалахнула люта ненависть; втім, ненависть ця викристалізувалася вже настільки, що втратила всі ознаки пристрасті, і не палила вогнем, а радше обпікала морозом.

— На коліна! — гаркнув Фрост і відвернувся. Згодом Марк так і не зумів пригадати, чи то він просто забув скоритися цьому наказу, чи власне тієї миті й повстав по-справжньому проти своїх поневолювачів.

Тим часом бродяга знову заговорив, не зводячи погляду з обличчя чоловіка в сутані. Той переклав і відступив на крок убік, а Візер із Фростом посунули навколішки до ліжка. Бродяга простягнув їм свою волосату, брудну руку з пообгризуваними нігтями — і вони по черзі її поцілували. Він знову щось наказав — і вони підвелися, а Візер зашамотів щось латиною, намагаючись, очевидно, його відмовити і киваючи при цьому на Фроста. Вислів «venia tua»,^[13] який щоразу похапцем виправлявся на «venia vestra»,^[14] повторювався так часто, що Марк почав уже виокремлювати обидва ці вислови з потоку незнайомих слів. Утім, нічого в заступника директора не вийшло, і за мить вони з Фростом квапливо пішли геть.

Щойно за ними зачинилися двері, як бродяга весь якось зіщулився; складалося враження, наче з нього просто вийшло все повітря, як то буває з проколеною повітряною кулькою. Він знесилено впав на ліжко і тільки вертів туди-сюди головою, бурмочучи собі під ніс: «Оце так, щоб я провалився! Ну і ну! В житті такого не бачив, чудасія та й годі!» Втім, слухати його не було коли, бо незнайомець саме повернувся до Марка і щось сказав. Марк не зрозумів ані слова, підвів на нього очі — і тут-таки про це пошкодував, бо відвести погляд убік було вже несила. Після всього пережитого останнім часом він міг би вже зовсім не безпідставно стверджувати, що вміє тримати себе в руках, дивлячись у вічі людям, в тому числі й особам вельми небезпечним. А проте щось в обличчі старогосвященика таки добряче його налякало.

Та не встиг він ще навіть сповна це усвідомити, як раптом відчув, що страшенно хоче спати, а тоді впав у крісло і міцно заснув.

З

— Ну, що скажете? — запитав Фрост, щойно вони з Візером зачинили за собою двері.

— Гм… все це дуже, дуже дивує, — відповів заступник директора.

Вони йшли коридором, на ходу потиху перемовляючись між собою.

— Виглядало… наголошую, виглядало так, ніби старого в ліжку просто загіпнотизували, і він говорив те, що йому наказував той священик-баск, — сказав професор.

— Любий друже, ця ваша гіпотеза викликає в мене тривогу, неабияку тривогу…

— Даруйте, я не висуваю жодних гіпотез. Я просто описую, як це виглядало.

— І як, згідно з цією вашою гіпотезою — давайте все ж називати речі своїми іменами, — священикові-баску могло спасти на думку назвати нашого гостя Мерліном Амброзієм?

— У цьому, властиво, й питання. Якщо старий у ліжку — не Мерлін, то це означає, що наші плани відомі комусь, кого ми зовсім не врахували, скажімо, тому ж священикові.

— Саме тому, любий друже, нам і треба тримати їх обох на оці й виявляти у своєму ставленні до них надзвичайну гнучкість і обережність — принаймні доти, доки ми не дізнаємося більше.

— Ясна річ, їх слід затримати.

— Ну, — поморщився Візер, — слова «затримати» я б на вашому місці не вживав, воно, знаєте, звучить якось негарно… Наразі я не наважився б висловлювати сумніви стосовно того, ким є наш визначний гість. Про жодне затримання не йдеться. Навпаки, щиросердечна гостинність, витончена люб’язність з нашого боку…

— Ви що, завжди вважали, що Мерлін прийде до інституту як диктатор, а не як колега?

— Знаєте, — відказав заступник директора, — мої уявлення про особисті, а чи навіть офіційні відносини між нами завжди відзначалися неабиякою гнучкістю… я готовий будь-коли їх переглянути та пристосувати до нових обставин. Мені було б надзвичайно неприємно навіть припустити, що ви можете дозволити собі… е-е… якісь необгрунтовані уявлення про власну гідність… словом, якщо це таки Мерлін… ви мене розумієте?

— Куди ми йдемо?

— До мене. Ви ж пам’ятаєте, нас попросили принести нашому гостеві якийсь одяг.

— Нас не попросили, нам наказали, — сухо зауважив Фрост. Візер промовчав. Коли вони увійшли до спальні і зачинили за собою двері, професор озвався знову:

— Мені все це не подобається. Ви, здається, не зовсім усвідомлюєте, яку небезпеку несе в собі ця ситуація. Потрібно все ж враховувати ймовірність того, що той старий — не Мерлін. А якщо це справді так, то священик знає те, чого знати не повинен. Дозволяти якомусь ошуканцю і шпигуну довший час перебувати в інституті ми не маємо права, це абсолютно виключено. Звідки ви його взагалі взяли?

— Думаю, ось ця сорочка — якраз те, що треба, — пробурмотів Візер, порпаючись у шафі. — Костюми — он там… Цей, гм, клірик сказав, що прочитав наше оголошення. Любий Фросте, звісно, думки, що ви їх допіру висловили, теж мають повне право на існування. З іншого боку, відштовхнути справжнього Мерліна… налаштувати супроти себе силу, яка є одним із невід’ємних чинників успішного виконання нашого задуму… це, як на мене, було б принаймні не менш небезпечно, ніж те, про що ви щойно говорили. Зрештою, з чого ви взяли, що священик — нам ворог, навіть якщо він не той, за кого себе видає? Можливо, йому вдалося самостійно налагодити контакт із макробами. Тоді він наш потенційний союзник.

— Щось не схоже. Врешті-решт, він священик — і це вже говорить не на його користь.

— Яка різниця, що він носить — краватку чи колоратку? — запитав Візер. — Ви вже мені пробачте, але я ніколи не поділяв вашого погляду на релігію; як на мене, ви тут занадто радикальні. Я не маю на увазі догматичного християнства у його примітивному вигляді. Але в релігійних… е-е… церковних колах час від часу з’являються доволі-таки цікаві і цінні для нас форми духовності. Як правило, носії такої духовності відзначаються неабиякою працездатністю й енергійністю. Візьмімо хоча б отця Дойла: він хоч і не дуже обдарований, а проте вирізняється своєю здатністю мислити тверезо і розсудливо — з-поміж усіх наших колег він у цьому сенсі чи не найкращий. У Стрейку я бачу зародки повної, абсолютної відданості — ви, здається, волієте називати її об'єктивністю, — в наш час надзвичайно рідкісної. Словом, треба дивитися на все це ширше.

— Що конкретно ви пропонуєте?

— Звісно, негайно порадитися з Главою… е-е… ви розумієте, що я вживаю цей термін суто для зручності…

— Але ж ми не встигнемо! Ви що, забули? Сьогодні ж інавгураційний бенкет, через годину приїде Джулз. Проморочимося з ним до півночі, це точно.

На якусь мить Візер завмер на місці з роззявленим ротом. Йому справді зовсім вилетіло з пам’яті, що до Белбері мав приїхати маріонетковий директор, такий собі інститутський дурень, з допомогою якого вони успішно дурили голову цілій країні. Проте стурбував заступника директора не стільки приїзд Джулза, скільки те, що він геть про це забув. То було схоже на перший холодний подих зими — перший слабенький натяк на збій у роботі тієї складної ментальної машини, яка мала опікуватися зовнішньою стороною його життя, доки сам він, справжній Візер, блукав хтозна-де незвіданими просторами свого примарного світу.

— Господи, помилуй! — тільки й сказав він.

— Тому потрібно негайно вирішити, що робити ввечері з тими двома, — вів далі Фрост. — Запросити їх на бенкет — про це не може бути й мови. Залишити на цілий вечір самих — теж суще божевілля.

— До речі, вони вже понад десять хвилин самі… звісно, зі Стадоком. Треба зараз же віднести туди одяг.

— Так нічого й не придумавши? — похмуро поцікавився Фрост, виходячи зі спальні слідом за Візером.

— Будемо діяти відповідно до обставин, — відказав на ходу заступник директора.

Не встигли вони увійти до кімнати, де оселили бродягу, як чоловік у сутані кинувся до них, перелякано бурмочучи по-латині:

— Відпустіть мене, благаю, не завдавайте кривди бідному беззахисному старому. Заклинаю вас пам’яттю ваших матерів… Я не скажу нікому ні слова — Бог мені простить, — але я не можу тут більше залишатися. Цей чоловік твердить, що він — Мерлін, який постав із мертвих… він — прислужник сатани, пекельний чудотворець! Погляньте, що він зробив із тим молодим бідолахою, як тільки за вами зачинилися двері! — На цих словах баск показав на Марка, який лежав у кріслі непритомний. — Йому досить було тільки глянути — і все. В нього недобре, зле око…

— Замовкніть і слухайте, — відповів тією ж мовою Фрост. — Якщо робитимете, що накажуть, — все буде добре, якщо ні — вам кінець. Більше того, якщо у нас буде через вас якийсь клопіт, то ви ризикуєте позбутися не тільки життя, але й душі, бо не схоже, щоб із вас вийшов добрий мученик.

Чоловік у сутані заскімлив і сховав обличчя в долонях, а професор раптом ні з того ні з сього вдарив його ногою — от ніби машина, яка бездумно виконує чужу волю. Втім, гаданий священик від цього удару навіть не похитнувся.

Скінчилося все тим, що бродягу викупали й одягнули, а тоді чоловік у сутані сказав:

— Він говорить, що тепер мусить оглянути будинок і побачити всі таємниці, які тут приховано.

— Скажіть йому, — залопотів у відповідь Візер, — що супроводжувати його — то для нас неабияка честь і справжній привілей…

Тут бродяга заговорив знову.

— Він каже, по-перше, що має побачити Главу, тварин і злочинців, яких тут утримують, — переклав баск. — По-друге, він піде тільки з одним із вас… з вами, сер. — І повернувся до Візера.

— Я цього не дозволю, — сказав по-англійськи Фрост.

— Мій любий професоре, — мовив Візер, — ледве чи зараз час… поза тим, комусь із нас доведеться зустріти Джулза.

Бродяга озвався ще раз.

— Даруйте, — сказав чоловік у сутані, — це не мої слова, я тільки перекладаю те, що він говорить. Отже, він забороняє вам розмовляти при ньому мовою, якої він не може зрозуміти навіть з моєю допомогою, а ще каже, що здавна звик, аби всі виявляли йому беззаперечний послух, і запитує, ким ви хочете його бачити: своїм другом чи ворогом.

Фрост ступив на крок ближче до гаданого Мерліна і тепер стояв так близько до Мерліна справжнього, що торкався плечем його пошарпаної сутани. Заступникові директора здалося, ніби професор хотів щось сказати, але злякався і передумав. Насправді ж у Фроста зненацька просто вивітрилися з пам’яті всі слова — всі до одного. Можливо, так сталося тому, що їм доводилося раз у раз переходити подумки з англійської на латину і навпаки, але він не міг видусити з себе жодного слова. У голові в нього вертілися тільки якісь абсолютно безглузді склади, які то без жодного ладу і складу поєднувалися між собою, то знову розпадалися і розліталися в різні боки. Фрост давно знав, що спілкування з істотами, яких він називав макробами, може подіяти на людську психіку цілком непередбачувано і навіть повністю її зруйнувати. Думка про це завжди гніздилася десь у найдальших закапелках його свідомості, проте йому вдалося привчити себе не зважати на неї. Ось і тепер, коли вона вже готова була заволодіти його уявою, він мусив знову нагадати собі, що страх — то тільки хімічний феномен і не більше. Що ж, нехай уже, доведеться на якийсь час вийти з боротьби… принаймні, буде час прийти до тями. А тоді ввечері все розпочнеться спочатку, бо це ж іще, ясна річ, далеко не кінець. У найгіршому випадку це лише перший натяк на кінець, до якого ще хтозна-скільки. Цілком можливо, що попереду ще роки й роки праці; він переживе Візера, уб’є того баскського священика… Навіть Мерлін, якщо це справді Мерлін, не зуміє служити макробам краще за нього. Тож Фрост відступив убік, і бродяга в супроводі справжнього Мерліна і заступника директора вийшов із кімнати.

Професор мав рацію, вважаючи, що втрата мови — явище тимчасове. Коли вони з Марком залишилися самі, йому було зовсім не важко говорити, торсаючи свого підопічного за плече:

— Піднімайтесь! Чого це ви тут розляглися? Ходімо, час тренувати об’єктивність.

4

Перед тим, як вирушити оглядати інститут, Мерлін зажадав, щоб бродягу зодягнули все ж відповідно до його високого сану, тож Візер кінець кінцем вирядив свого вельмишановного гостя в мантію доктора філософії Еджстоуського університету і в такому-то вигляді й водив мандрівного лудильника по Белбері, то вгору, то вниз різними сходами, супроводжував спочатку до тварин, а потім — до ув’язнених. Приголомшений бродяга спозирав на все те з-під напівопущених повік і ходив навшпиньки, так обережно, немов під ногами у нього було бите скло. Час від часу його обличчям пробігала судома, він ніби намагався щось сказати, проте так і не зронив жодного слова, хіба що справжній Мерлін, пильно дивлячись йому просто у вічі, про щось його запитував. Ясна річ, усе, що з ним оце відбувалося, він сприймав зовсім інакше, ніж сприймала б людина, що здобула якусь освіту і має щось за душею, а відтак висуває до життя трохи інші вимоги. Для нього це була чергова «чудасія» — як по правді, найчудесніша чудасія з усіх, які досі з ним траплялися. Що й казати… досить було вже того дивовижного відчуття, що він від маківки до п’ят чистий як нова копійка (не згадуючи вже про темно-червону мантію на плечах), а тут ще й язик сам по собі белькоче щось геть незрозумілою мовою… Втім, то була далеко не перша незбагненна подія у його житті.

Тим часом в «об’єктивній» кімнаті, куди привів Марка професор, назрівав конфлікт. Щойно ввійшовши, Марк побачив, що довгого стола відсунуто до стіни, а на підлозі лежить велике, майже в натуральну величину, розп’яття — справжній витвір мистецтва в іспанському стилі, моторошний і вельми реалістичний.

— У нас є півгодини, — сказав Фрост, а тоді наказав Маркові стати на розп’яття і топтати його, всіляко виражаючи свою зневагу.

Якщо Джейн відійшла від християнства в ранньому дитинстві, відкинувши його разом із вірою у фей і Санта-Клауса, то Марк узагалі ніколи не був християнином. Та саме тієї миті йому раптом вперше в житті спало на думку, що, можливо, в усьому цьому все-таки щось є. Фрост, який не зводив зі свого підопічного пильного погляду, чудово розумів, що діється у того в голові, адже колись, під час тренувань із макробами, йому якоїсь миті самому наснувалася була така ж химера. Проте вибору він не мав. Так чи інак ця вправа становила невід’ємну частину ініціації.

— Але послухайте… — почав Марк.

— У чому річ? — запитав Фрост. — Будьте ласкаві, швидше. У нас зовсім не багато часу.

— Це ж просто забобон — і тільки, — мовив Марк, неохоче вказуючи на неприродно білу постать на хресті.

— То й що?

— Ну… якщо це забобон, то що об’єктивного буде в тому, що я потопчуся йому по обличчі? Хіба плювати на таку-от річ не так само суб’єктивно, як і поклонятися їй? Тобто… чорт забирай, якщо це всього лишень шматок дерева, то навіщо взагалі щось із ним робити?

— Ви дивитесь на все це надто поверхово. Якби ви виховувалися у нехристиянському середовищі, то не отримали б такого завдання. Звісно, це забобон; але саме цей забобон багато століть важким гнітом лежав на нашому суспільстві. Експериментальним шляхом легко довести, що він і далі посідає панівне становище у підсвідомості багатьох людей, які на рівні свідомості давно вже цілковито його позбулися. Таким чином, ця вправа є абсолютно виправданим кроком на шляху до досягнення повної об’єктивності, і тут нічого обговорювати. Практика свідчить, що вона необхідна, тож так чи так її не уникнути.

Марк сам дивувався тому, що відчував у ті хвилини. У його ставленні до розп’яття не було й дрібки чогось такого, що можна було б бодай у загальних рисах окреслити як релігійність. Воно точно не мало жодного стосунку до тієї ідеї правильного, нормального чи цілісного, на яку він останніми днями опирався у своєму протистоянні з найпотаємнішим осереддям HIKE. Навпаки, моторошний реалізм цього образу був такий же далекий від цієї ідеї, як і все інше в тій кімнаті. У цьому реалізмі, властиво, й полягала одна з причин того, що Марк не мав жодного бажання виконувати професорів наказ. Йому здавалося, що не годиться ображати такі-от тяжкі муки — навіть якщо мученика вирізано з дерева. Проте справа була не тільки в цьому. З появою християнського символа все якось змінилося і стало геть непередбачуваним. Виявляється, протиставлення «нормальне-ненормальне» чи «здорове-хворе» спрацьовує не завжди. Чому тут взагалі з’явилося розп’яття? Чому більше половини тих отруйних для розуму картин на стінах — на релігійну тематику? У Марка було таке відчуття, ніби у конфлікті між ним і HIKE з’явилися раптом нові учасники, потенційні союзники або вороги, на яких він зовсім не розраховував. «Якщо я зроблю хоч крок у будь-якому напрямку, — снувалося у нього в голові, — то опинюся просто над прірвою.» Йому захотілося по-ослячому впертися ногами у землю і, хай там що, не рухатися з місця.

— Будь ласка, покваптесь, — сказав Фрост.

Спокійний, наполегливий голос, якому Марк так часто корився досі, мало не зламав його опір. Він уже ладен був послухатися, щоб чимшвидше покінчити з усім цим ідіотизмом, коли раптом зупинився — йому впала у вічі повна беззахисність розп’ятої на хресті постаті. У почутті, яке його охопило, годі шукати хоч якусь логіку Марк зупинився не тому, що руки у розп’ятого були прибиті до хреста, а тому, що вони були дерев’яні й відтак іще беззахисніші, адже, попри весь свій реалізм, постать була нежива і ніяк не могла відреагувати, хай що з нею робитимуть. Він враз ясно пригадав, що так само почувався і тоді, коли якось у дитинстві забрав у сестри ляльку і поламав її; та лялька теж не могла дати здачі — і це його добряче вразило.

— Чого ви чекаєте, пане Стадок? — запитав Фрост.

Марк добре розумів, що небезпека зростає. Якщо він не послухається, то, очевидно, втратить останній шанс вибратися живим із Белбері — а чи навіть з цієї кімнати. Йому перехопило подих. Здається, він сам зараз такий же безпорадний, як і цей дерев’яний Христос… Ця думка спонукала його поглянути на розп’яття по-новому: не як на шмат дерева і не як на символ одного з найпоширеніших у світі забобонів, а як на відтинок історії. Звісно, християнство — це повна нісенітниця, але ж ніхто не сумнівається, що ось цей чоловік жив колись на світі, а тогочасне Белбері вчинило з ним ось так… Власне тому, раптом збагнув Марк, цей образ і протистоїть тутешній збоченості, хоч сам і не є образом правильного чи нормального. То ось що буває, коли правильне стикається зі збоченим, ось що збочене зробило з правильним… ось що воно зробить і з ним, якщо він залишиться на боці правильного. То був хрест у глибшому сенсі, ніж йому здавалося досі; то було перехрестя.

— Ви займатиметесь чи ні? — в голосі у професора звучало вже неприховане роздратування. Він щохвилини поглядав на годинник, адже знав, що гаданий Мерлін із Візером та перекладачем у цей час оглядають Белбері; поза тим, уже зовсім скоро мав приїхати Джулз, тож їм могли завадити будь-якої хвилини. Провести Марка через цю стадію ініціації саме тепер Фрост вирішив почасти з огляду на якийсь незбагненний внутрішній поштовх (останніми днями таке траплялося з ним щораз частіше), а почасти тому, що хотів у цій непевній ситуації заручитися підтримкою надійного союзника. Поки що в HIKE було тільки двоє людей, повністю втаємничених в усі аспекти співпраці з макробами, — він сам і Візер; хтозна, чи заступник директора вже розкрив Стрейкові всі їхні таємниці. Тепер, із появою старого, що називає себе Мерліном, а потім ще й того загадкового перекладача, кожен із них міг будь-якої миті оступитися, зробити фатальну помилку… Натомість той, хто поведеться правильно, може отримати шанс випередити всіх інших, стати для них тим, чим були вони для інституту і чим був інститут для цілої Англії. Фрост добре бачив, що Візер тільки й чекає на якийсь хибний крок із його боку, тож йому здавалося, що надзвичайно важливо якомога швидше змусити Марка переступити ту межу, з-за якої вороття вже немає; тоді відданість і макробам, і наставникові стане для його підопічного психологічною, а чи навіть фізичною потребою.

— Ви мене чуєте? — знову запитав він.

Марк не відповів. Він думав, думав дуже напружено, бо знав, що варто зупинитися бодай на мить — і страх перед смертю візьме над ним гору. Так, християнство — це тільки гарна баєчка. Смішно помирати за те, у що не віриш. Навіть ось цей чоловік, зійшовши на хрест, з’ясував, що все це — обман, і помер, нарікаючи на те, що Бог, якому він вірив, його покинув. По суті, цілий усесвіт виявився для нього тієї миті суцільним обманом. І тут Маркові прийшла до голови думка, яка не приходила ще ніколи: невже саме тепер відвернутися від цього чоловіка має і він? Гаразд, нехай усесвіт виявився обманом — та чи достатня це причина для того, аби самому стати на бік того обману? Припустимо, правильне зовсім беззахисне, а збочене завжди й усюди з нього насміхається, мучить його і врешті-решт убиває — що тоді? Чому б не піти на дно разом із кораблем? Марк раптом відчув, що всі його страхи вмить щезли, здиміли, мовби їх і не було, — й аж злякався. Виявляється, вони просто ціле життя його оберігали, утримували від божевільних рішень… таких, як оце. Він повернувся до Фроста і твердо сказав:

— Це повний ідіотизм. Та нехай мене грім поб’є, якщо я щось таке зроблю!

Марк ані гадки не мав, що буде далі… не знав, подзвонить Фрост у дзвінок, витягне револьвер чи, може, й далі наполягатиме на своєму. А тим часом професор просто дивився на нього широко розплющеними очима. Марк і сам не зводив із нього погляду. Так тривало кілька секунд, аж тут Фрост щось наче почув і зиркнув убік. Марк також прислухався. Не минуло й секунди, як двері несподівано розчахнулися, і кімната відразу наповнилася людьми. Був тут і якийсь чоловік у темно-червоній мантії (бродягу він упізнав не відразу), і той дивний священик у чорному, і Візер.

5

У великій вітальні в Белбері зібралося того дня доволі численне товариство, проте самі господарі почувалися там явно не у своїй тарілці. Десь із півгодини перед тим до інституту прибув Topic Джулз, директор. Його провели до кабінету заступника директора, проте самого заступника на місці не виявилося. Тоді його відпровадили до відведених для нього апартаментів, сподіваючись, що він трохи загається там, розбираючи свої речі, та ба — не минуло й п’яти хвилин, як він знову був унизу й морочив усім голову, а ще ж було зовсім рано, щоб іти вдягатися до бенкету. Тож тепер директор стояв спиною до вогню з келихом шеррі в руці, а довкола нього скупчилися провідні працівники інституту. Втім, розмова якось не в’язалася.

Як по правді, то розмовляти з Джулзом завжди було непросто, бо він уперто вважав себе не номінальним, а фактичним керівником інституту, і навіть свято вірив, що саме йому належать основні ідеї, на які опиралася діяльність HIKE. Оскільки він не володів жодними науковими знаннями, окрім тих, які здобув понад півстоліття тому в Лондонському університеті, а ерудиція його обмежувалася тим, що йому вдалося почерпнути з писань Гекеля, Джозефа МакКейба, Вінвуда Ріда та інших подібних авторів, говорити з ним про те, чим займався інститут насправді, було просто неможливо. Відтак усім постійно доводилося всіляко викручуватися, вигадувати відповіді на запитання, які в дійсності не мали жодного сенсу, і захоплюватися ідеями, що безнадійно застаріли вже добрих п’ятдесят років назад. Якщо ж поруч не було заступника директора, то таке-от спілкування взагалі могло будь-якої миті закінчитися повною катастрофою, адже тільки Візер досконало володів умінням підтримувати розмову у стилі Джулза.

Класичний кокні, директор був дуже низького зросту, а ноги мав такі короткі, що його частенько не надто шанобливо порівнювали з качуром. За молодих літ Джулзове кирпате обличчя відзначалося навіть певною привабливістю, та згодом розкішне життя і пиха добряче його зіпсували. Спершу він здобув славу й авторитет завдяки своїм романам, а згодом, видаючи тижневик під назвою «Ми хочемо знати», став у країні такою силою, що його ім’я було HIKE справді потрібне.

— І от кажу я архиєпископові, — просторікував Джулз, — «ви, можливо, й не знаєте, ваше високопреосвященство, але сучасні дослідження свідчать, що єрусалимський храм був десь такий завбільшки, як звичайнісінька церква в першому-ліпшому англійському селі».

«О Господи!», — подумав Фіверстоун, що мовчки стояв трохи віддалік.

— Ще шеррі, пане директоре? — запитала панна Гардкасл.

— З задоволенням, — відгукнувся той. — Зовсім не погане у вас тут шеррі, хоч я міг би показати показати вам одне містечко, де можна знайти ще краще. А як у вас справи, панно Гардкасл, як іде реформування нашої пенітенціарної системи?

— Ми вже непогано просунулися вперед, — відповіла Фея. — Я саме думаю про внесення деяких змін до методу Пелотова…

— Я завжди кажу, — перебив її Джулз, — чому б і справді не ставитися до злочину так само, як і до будь-якої іншої хвороби? Покарання великої користі не приносить. Нам же треба повернути людину на правильний шлях, допомогти їй розпочати все спочатку, відродити в ній інтерес до життя. Якщо подивитися на все це під таким кутом, то тут зовсім немає нічого складного. Сподіваюсь, ви читали ту невеличку промову, яку я виголосив у Нортгемптоні?

— Так, звичайно, я цілком із вами погоджуюся, — поквапилася запевнити його Фея.

— І правильно, — похвалив її Джулз. — А от старий Гінджест — той ні, не погоджувався. Вбивцю так і не впіймали, правда? Шкода мені старого, але, чесно кажучи, ми з ним частенько не могли дійти згоди. Коли я востаннє бачив його живим, зайшла у нас мова про неповнолітніх злочинців, і знаєте, що він тоді мені сказав? «Вся біда з тими вашими судами у справах неповнолітніх, — каже, — полягає у тому, що ті суди притягають їх до відповідальності, хоч мали б самі хоч трохи за них відповідати». Непогано сказано, чи не так? І все ж, як говорить Візер… до речі, а куди це запропастився Візер?

— Думаю, він з’явиться з хвилини на хвилину, — відповіла Фея. — Поняття не маю, де він може бути.

— Мабуть, в нього щось сталося з машиною, — втрутився в розмову Філострато. — Йому буде дуже прикро, пане директоре, що він вас не зустрів.

— Пусте, про це не варто й турбуватися, — махнув рукою Джулз. — Я ніколи не був великим прихильником дотримання всіляких там формальностей… хоч, як по правді, сподівався, що він усе ж буде тут, коли я приїду. Ви чудово виглядаєте, Філострато. Я стежу за вашою роботою з великою цікавістю. Знаєте, мені здається, що ви — один із творців нової людини.

— Так, звісно, саме цим ми й займаємось, — відказав італієць. — Ми вже почали…

— Я намагатимусь допомагати вам усім, чим зможу, — ясна річ, там, де не йдеться про різні технічні аспекти, — пообіцяв директор. — Я ж і сам стільки років за це боровся! Основне питання тут, знаєте, полягає у статевому житті. Я завжди кажу, що як тільки ми піднімемо оту ще вікторіанську завісу таємничості над цим питанням, то всі проблеми враз зникнуть, мовби їх і не було. Власне та таємничість і приносить найбільше шкоди. Я хочу, щоб кожен хлопець і кожна дівчина в нашій країні…

«О Господи!», — повторив подумки Фіверстоун.

— Пробачте, — м’яко перервав Джулза Філострато (як іноземець, він не відчував усіх тонкощів і ще не втратив надію бодай трохи просвітити директора), — але суть не зовсім у цьому…

— Знаю, знаю, що ви хочете сказати, — поблажливо посміхнувся Джулз і взяв професора за рукав. — Ви, напевне, не надто уважно читаєте мій часопис. Я порадив би вам знайти перше число за минулий місяць: там є одна скромна, маленька — редакційна статейка… ясна річ, такі хлопці, як ви, могли її й прогавити — науковою термінологією там і не пахне. Але я хотів би, щоб ви все ж її прочитали. Там те, про що ми щойно говорили, викладено коротко і так, щоб було зрозуміло першому-ліпшому роботязі з вулиці.

Тієї миті годинник вибив чверть.

— Послухайте, — спохопився Джулз, — а коли в нас обід?

Він страх як полюбляв бенкети — особливо ті, де мав промовляти.

— Чверть на восьму, — повідомила панна Гардкасл.

— Знаєте, — сказав Джулз, — той Візер все ж мав би вже бути тут. Тобто в принципі мені, звичайно, все одно, але, між нами кажучи, це вже трохи занадто, вам не здається? Приїжджаєш, а тут…

— Сподіваюся, з ним нічого не трапилося… — тільки й протягнула Фея.

— І хто б міг подумати, що саме в такий день його кудись понесе, — Джулз дратувався дедалі сильніше.

— О, здається, хтось іде, — полегшено мовив Філострато.

Це й справді був Візер, але не сам; до того ж вираз обличчя заступник директора мав іще непритомніший, ніж завжди, — і на те були свої причини. Візера ганяли по його власному інституту, наче якогось лакея. Йому не дали навіть увімкнути подачу повітря до кімнати Глави, а відразу ж трохи туди не вломилися — і, подумати тільки, «Мерлін» (якщо тільки то й справді Мерлін) не звернув на Главу жоднісінької уваги! Найгірше ж було те, що поступово стало ясно: ні те ходяче страховидло, ні його перекладач аж ніяк не збиралися прогавити сьогоднішній бенкет. Ніхто краще за Візера не розумів, яким ідіотом він виглядатиме, представляючи Джулзу обірваного старого священика, не здатного двох слів зв’язати англійською, а вже й поготів — когось схожого на шимпанзе-сновиду, що ні з того ні з сього натягнув на себе мантію доктора філософії. Про те, щоб розповісти директорові все, як є, не могло бути й мови. Джулз був чоловіком доволі простодушним, і слово «середньовіччя» асоціювалося в нього здебільшого зі словом «дикунство», а слово «магія» пробуджувало спогади хіба про «Золоту гілку». Після того, як вони побували в кімнаті для тренування об’єктивності, довелося тягати за собою ще й Фроста зі Стадоком — і це теж не додавало Візерові гумору. На додачу до всього тієї самої миті, коли вони, привертаючи до себе погляди всіх, хто зібрався у вітальні, підійшли до Джулза, гаданий Мерлін, бурмочучи щось собі під ніс, упав у найближче крісло і заплющив очі.

— Любий мій пане директоре, — почав, важко дихаючи, Візер (йому трохи бракувало повітря), — це, поза всіляким сумнівом, одна з найщасливіших хвилин у моєму житті. Сподіваюсь, ви добре доїхали і не сумували, доки мене не було… Бачите, на превеликий жаль, склалося так, що я змушений був відлучитися саме тоді, коли вже збирався вийти вам назустріч. Просто-таки дивовижний збіг обставин… в той же час до нас прибув один дуже визначний гість, іноземець…

— І хто ж це? — обірвав свого заступника Джулз. Голос у нього звучав не надто приязно.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам… — знову заговорив, відступивши на крок убік, Візер.

— Ви маєте на увазі його? — вражено поцікавився Джулз.

Гаданий Мерлін розвалився у кріслі, звісивши руки мало не до підлоги і схиливши на один бік голову; очі в нього були заплющені, а обличчям блукала ледь помітна посмішка.

— Він що, п’яний? Чи хворий? І взагалі, хто він такий? — допитувався директор.

— Це, як я вже казав, іноземець… — заходився пояснювати Візер.

— Нехай, але ж це не причина, щоб спати, коли його знайомлять зі мною, правда?

— Тсс, — Візер приклав до губ пальця і відвів Джулза трохи вбік. — Є, знаєте, певні обставини, — продовжував він упівголоса, — їх зараз дуже складно пояснити… мене й самого захопили зненацька… якби я встиг, то, звісно, порадився б із вами. Словом, наш визначний гість трохи втомлений після довгої подорожі, а крім того, гадаю, він чоловік доволі ексцентричний…

— Але хто він такий? — наполягав Джулз.

— Його звуть… е-е… Амброзій, доктор Амброзії..

— Ніколи про такого не чув, — роздратовано обірвав Візера директор. За інших обставин він, можливо, й не зізнався б у цьому, але сьогодні все йшло зовсім не так, як йому хотілося, і терпіння у нього залишалося дедалі менше й менше.

— Про нього взагалі поки що мало хто чув, — сказав Візер, — але дуже скоро його ім’я буде відоме кожному. Власне тому…

— А то що за один? — знову перебив його Джулз, киваючи на справжнього Мерліна. — Цьому, здається, нічого не бракує…

— Це просто перекладач доктора Амброзія.

— Перекладач? Англійською говорить?

— На жаль, ні. Він, знаєте, якийсь трохи несьогосвітній.

— А ви що, не могли знайти когось іншого, не священика? Не подобається мені його вигляд. Нам тут такі взагалі ні до чого. Гей! А ви хто такий?

Це питання адресувалося Стрейкові, який саме пробирався до директора.

— Пане Джулз, — почав він, — я несу вам послання, яке ви мусите вислухати. Я…

— Заткніться, — прошипів Фрост.

— Справді, пане Стрейк, зараз не час… — завторував професорові Візер, і вони вдвох відтіснили колишнього панотця від директора.

— Послухайте-но сюди, пане Візер, — мовив Джулз. — Скажу вам відверто, я дуже, дуже незадоволений. Що тут робить ще один священик? Не пригадую, щоб він коли-небудь раніше потрапляв мені на очі — цього б я вже не забув, можете мені повірити! Доведеться нам із вами серйозно поговорити, дуже серйозно. Таке враження, що ви призначаєте на посади людей у мене за спиною… та наш інститут так узагалі скоро перетвориться на якусь семінарію! Ну, знаєте, я цього не потерплю. І британський народ теж не стане цього терпіти.

— Ясна річ, — відразу ж погодився Візер. — Повірте, я дуже добре розумію ваші почуття. Ви можете цілковито на нас покластися. Я все вам поясню, як тільки… Здається, доктор Амброзій уже трохи прийшов до тями, та й час уже переодягатися до бенкету… Пробачте, ось і він сам. Отже, це — доктор Амброзій.

Останній і справді під пильним поглядом справжнього Мерліна щойно підвівся з крісла і ось тепер наблизився до них. Джулз похмуро простягнув руку, і бродяга, дивлячись кудись удалину і вельми загадково посміхаючись, схопив її і довго тряс. Директор зауважив, що подих у доктора не надто свіжий, а долоня широка й мозоляста. Однозначно, дивний гість зовсім йому не сподобався, не кажучи вже про перекладача, який теж підійшов і височів тепер просто над ними.

XVI. Бенкет у Белбері

1

Марк із великим задоволенням переодягнувся до бенкету: можна буде трохи перепочити і добряче наїстися. За столом його сусідом праворуч виявився Філострато, ліворуч сидів якийсь непримітний незнайомець. У порівнянні з Візером і Фростом навіть італієць видавався доволі людяним і приязним, незнайомець же взагалі припав йому до серця мало не з першого погляду. Марк зі здивуванням помітив, що бродяга сидить на чільному місці між Джулзом і Візером, проте намагався туди не дивитися, бо новоспечений доктор філософії, перехопивши його погляд, не надто розважливо підняв на знак вітання свій келих і навіть йому підморгнув. Дивний священик терпляче стояв позаду. По суті, нічого вартого уваги не відбувалося, аж доки присутні не випили за здоров’я короля, а Джулз не підвівся, щоб виголосити промову.

Спочатку все було точнісінько так, як воно переважно й буває у таких випадках. Зиркнувши вздовж столів, можна було побачити вмиротворених доброю їжею і вином підстаркуватих гульвіс, розворушити яких не вдалося б бодай і десятком таких-от промов. Поміж ними виднілися подекуди серйозні обличчя тих, хто давно вже навчився в такі хвилини думати про своє, ледь не автоматично реагуючи на слова промовця разом із усіма то сміхом, то тихим гулом на знак згоди — що коли було доречно. Молодші чоловіки не надто полюбляли портвейн і радо б уже закурили, а тому відверто нудилися. Напудрені обличчя жінок, які добре усвідомлювали свій обов’язок перед товариством, виражали аж трохи надмірну увагу. Словом, спочатку все справді йшло так, як завжди. Та через кілька хвилин вам неодмінно впала б у вічі певна зміна. Ви побачили б, що чимраз більше й більше голів повертається до промовця, і в очах прочитали б спершу зацікавлення, потім — дедалі глибшу увагу, а тоді — недовіру. Врешті-решт ви помітили б, що в кімнаті запала повна тиша; її не порушувало, як то зазвичай буває, ні приглушене покашлювання, ні скрипіння крісел. Усі вп’ялися очима в Джулза й аж роти пороззявляли від подиву, добряче приправленого недовірою, а часом і справжнім жахом.

Кожен із присутніх зауважив цю переміну по-своєму. Фрост, приміром, почув, як Джулз каже: «Хіба можна в наш час розраховувати на перемогу в війні, не маючи ґанків?» «Танків, йолопе», — ледь не зірвалося з язика професорові. Невже цей телепень не може хоч трохи стежити за тим, що говорить? Джулзова обмовка страшенно його розлютила. Можливо… але заждіть-но, що це?! Може, то в нього самого щось зі слухом? Бо оце щойно директор бовкнув, що в майбутньому густота населення на планеті залежатиме в першу чергу від того, наскільки вдасться людині оволодіти рилами природи. «Він п’яний», — подумав Фрост, а тоді цілком ясно — помилитися було годі — почув: «Треба обов’язково втрамбовувати досвітки надвірного перетравлення».

Візер зауважив, що діється щось не те, зовсім не так швидко, як професор. Правду кажучи, він і не збирався шукати в Джулзовому виступі якийсь сенс, тож досить довго просто пропускав його повз вуха, тільки вряди-годи зачіпаючись за те чи інше слівце. Втім, заступникові подумалося, що Джулз часом надто заривається і пливе зовсім уже проти течії; здавалося, ще от стілечки — і ніхто навіть під страхом смертної кари не зуміє сказати, про що ж, властиво, говорить шановний пан директор. Та поки що межі Джулз ще не перейшов, і промова Візерові навіть подобалася; вона цілком збігалася з його смаками. Минуло ще кілька хвилин, і він подумав: «Ну, це вже занадто! Що він меле? Як можна прийняти виклик минулого, кинувши рукавичку майбутньому?!» Притьмом окинув поглядом столи: все ніби спокійно… але якщо Джулз зараз не замовкне, то від того спокою незабаром залишаться самі спомини. В тому останньому реченні точно були слова, яких йому не доводилося чути ще зроду. До дідька, ну що таке «аголібувати»? Він знову роззирнувся навколо. Всі ніби принишкли і надто вже уважно слухають — це завжди поганий знак… А директор тим часом вів далі: «Буртовні долорати заклобенили дорбентерію ферлявих гондолоній».

Марк спочатку взагалі не звертав на промову жодної уваги. Йому і без того було про що подумати, адже поява у найкритичніший момент ось цього вичепуреного базіки означала для нього короткий перепочинок — і тільки. Поки що над ним висіла ще серйозна небезпека… а з іншого боку, тієї миті він хтозна й чому відчував неабияке полегшення і навіть гадки не мав забивати собі баки Джулзовою балаканиною. Раз чи два якась фраза таки його зачепила, і він мало не посміхнувся, але по-справжньому отямився тільки тоді, коли помітив, що гості за столом поводяться якось дивно. Марк раптом зауважив, що всі притихли і почали уважно слухати директора, підвів очі і побачив обличчя своїх сусідів, а тоді й собі вперше по-справжньому прислухався. «Треба, наскільки це можливо, — саме говорив Джулз, — забезпечувати еребацію всіх простундіарних інітемій». Хоч як мало переймався Марк директором, та все ж почуте його вразило. Очевидно, з’їхав з глузду все-таки не він сам, бо всі навколо чули ту ж маячню. Один хіба бродяга сидів собі й у вус не дув, причому напустив на себе такий поважний і врочистий вигляд, що його легко можна було прийняти, приміром, за якогось суддю. Втім, йому ще ніколи не доводилося обідати за одним столом із таким пишним панством і слухати звичні для такого товариства промови, тож він навіть розчарувався б, якби тут говорили зрозуміло. Справжнього, витриманого портвейну бродяга теж не куштував ще ніколи, і хоч той напій не надто припав йому до смаку, він намагався не подавати виду.

Візер ані на мить не забував, що на бенкет запрошено і журналістів. Само по собі це не мало великого значення, адже навіть якщо у газетах і з’являться завтра якісь не вельми прихильні відгуки, то завжди можна сказати, що репортери просто понапивалися. З іншого боку, такому матеріалу можна й дати хід. Джулз давно вже всім набрид, а кращої нагоди позбутися цього дурноверхого кокні годі й шукати. Та поки що думати про це рано… Візер вагався: зачекати, доки директор сяде сам, чи все-таки підвестися і спробувати якось його вгамувати? Жодні сцени тут зовсім не потрібні… Краще б той телепень втихомирився сам, але напружена тиша, що запала в залі, підказувала Візерові, що довго тягнути не можна. Зиркнувши на годинник, він вирішив, що зачекає ще дві хвилини, проте тут-таки про це пошкодував. На дальньому кінці столу почувся раптом сміх, що різонув усім по вухах нестерпним фальцетом і все не змовкав, переходячи потрохи у пронизливе вищання. Ясно, в якоїсь ідіотки вже істерика… Візер торкнув Джулза за рукав і підвівся.

— Кло фапе? — обурився директор, але Візер поклав йому руку на плече і змусив сісти у крісло, а тоді відкашлявся. Привертати до себе увагу він умів досконало. Жінка нараз змовкла, і гості, що ніби позастигали на своїх місцях, полегшено заворушилися. Секунду чи дві Візер мовчки озирав залу. Все, тепер вони в нього у жмені, істерик більше не буде. І він заговорив.

Слухаючи його, присутні мали б виглядати щораз спокійнішими; невдовзі вони мали б уже потиху перемовлятися, висловлюючи глибокий жаль з приводу того раптового нападу, якого зазнав щойно вельмишановний пан директор. Саме на таку реакцію розраховував Візер. Натомість те, що він побачив насправді, неабияк його вразило. В залі запала та ж напружена тиша, що й під час виступу Джулза. Звідусіль на нього зирили широко розплющені очі і так само широко роззявлені роти. Та сама жінка знову зайшлася диким реготом… чи ні, цього разу нестямно реготали вже дві жінки. Косер перелякано озирнувся навколо і раптом, перевернувши на підлогу крісло, зірвався на ноги і кинувся геть із зали.

Заступник директора нічого не розумів. Йому здавалося, наче він чує те, що й говорить. Натомість інші чули таке:

— Кадовні гані і гадове, ґудаю, що всі ми… е-е… бдиро вадкуємо, що нашого блельмитрановного тмесівника спіткав твикруп якоїсь ґзивної кдороби… Бравді, це пуже, пуже ноляче — квачити, як…

Жінка, яка не зуміла було стримати сміху, зненацька підхопилася з місця і сказала чоловікові, що сидів поряд: «Вуд вулу». Якусь мить він просто витріщався на неї і переварював безглузді слова, а тоді раптом страшенно розлютився і підірвався на ноги й собі. Хотів було з тією злостивою ввічливістю, яка в наші дні частенько заміняє ляпаса, допомогти їй відсунути крісло, та замість цього просто з такою силою вирвав його в неї з рук, що вона аж заточилася і, перечепившись об складку на килимі, впала. Побачивши все це, її сусіда з іншого боку заревів: «Ди кро блоґиш?», і кинувся до того чоловіка. Четверо чи п’ятеро гостей, що сиділи поблизу, з криками і зойками попідривалися зі своїх місць. Рух почався повсюди. Кілька молодших співробітників метнулися до дверей. «Гадове, гадове, клошу бас!», — сердито і набагато голосніше, ніж досі, закричав Візер. Колись йому не раз доводилося вгамовувати пристрасті під час різних засідань; зазвичай досить було просто підвищити голос і сказати кілька слів владним тоном.

Та цього разу його ніхто навіть не почув, бо тієї хвилини те саме намагалися зробити щонайменше десятки два присутніх на бенкеті гостей. Кожному здавалося, що саме час закликати всіх до розуму і що для цього вистачить однієї-єдиної розважливої фрази. Комусь на думку спало гостре слівце, комусь — жарт, а ще комусь — ціле речення, вельми заспокійливе і промовисте. Тож залу враз знову сповнив гамір: тепер уже не один, а кількадесят голосів то тут, то там мололи всіляку нісенітницю. Чи не єдиним із усього інститутського керівництва, хто навіть не пробував нічого сказати, був Фрост. Натомість він швидко черкнув на клаптику паперу кілька слів, кивнув слузі і знаками наказав передати записку панні Гардкасл.

Доки записка потрапила до Феї, гамір у бенкетній залі здійнявся вже просто несусвітній. Маркові здавалося, що десь так він міг би почуватися у переповненому ресторані десь за кордоном. Панна Гардкасл розгладила папірець, піднесла його до очей і прочитала: «Ласайно тереберіть фруденів до ґлуйного бледуроїда. Чистун. Флюк.» Потому випросталася і сердито зіжмакала записку.

Фея ще перед тим усвідомлювала, що вже добряче п’яна. Все правильно, вона й збиралася того вечора напитися, бо пізніше мала намір спуститися вниз, де в одній із камер її чекала свіжа забава — таке маленьке кучеряве дівчатко, саме з тих, які були їй найбільше до вподоби. Отже, можна буде годинку гарненько порозважатися… Щораз сильніший гамір навколо її не тривожив, анавпаки, збуджував. Очевидно, Фрост хотів, аби вона щось зробила. Що ж, нехай. Фея підвелася, пройшла через цілу залу до дверей, замкнула їх і поклала ключа собі до кишені. Повернувшись, вона огледілася навколо і тут уперше зауважила, що ні гаданого Мерліна, ні священика-баска ніде не видно. На очі їй навернулися Візер із Джулзом, що стояли, люто вчепившись руками один в одного, і вона стала пробиратися до них.

На це пішло чимало часу, бо всі на той час уже позривалися зі своїх місць, а бенкетна зала тепер нагадувала радше лондонський вокзал на початку сезону відпусток. Всі намагалися відновити лад, але нікого не можна було зрозуміти, тож усі говорили дедалі голосніше й голосніше. Феї й самій довелося і покричати, і навіть добре поштовхатися, заки вона сягнула своєї мети.

Наступної миті пролунав оглушливий гуркіт — і врешті-решт у залі на кілька секунд запала не менш оглушлива тиша. Марк спочатку побачив мертве тіло Джулза і тільки потім — револьвер в руці у панни Гардкасл. А далі стало творитися таке, що годі й описати. Можливо, хтось і мав намір схопити й обеззброїти вбивцю, та тільки через паніку і страшенний ґвалт здійснити такий намір було абсолютно неможливо. Все потонуло в шаленій штовханині, диких криках і брязкоті, з яким розбивалися склянки й тарілки; люди нестямно кудись бігли, налітали одне на одного, копалися і билися, вистрибували на крісла і залазили під столи, лементували й верещали. А Фея стріляла знову і знову. Згодом Марк, пригадуючи цю жахливу сцену, мовби наяву відчував запах пороху, що змішався з важким духом крові, портвейну і мадери.

Зненацька розрізнені голоси злилися у єдиний зойк жаху Всіх охопив страх іще сильніший, ніж досі. Багато хто побачив, як у проході між двома столами щось притьмом промайнуло — і зникло під одним із тих столів. Десь половина присутніх не бачили, що саме то було; зауважили тільки якусь стрімку чорно-руду пляму. Втім, ті, хто бачив, не могли нічого пояснити; вони тільки перестрашено розмахували руками і казна-що кричали. Марк ту пляму таки розгледів. То був тигр.

Вперше за вечір кожен раптом збагнув, як багато в тій залі всіляких закапелків і закамарків. Тигр міг ховатися під будь-яким столом, в будь-якій віконній ніші. А тут ще й один кут зали загороджувала чимала ширма…

Не варто думати, що тепер уже втратили голову геть усі. Дехто навіть у цю хвилину гучно взивав до цілої зали або гарячково шепотів щось найближчим сусідам, намагаючись погасити паніку, вивести із приміщення людей або підказати, як можна виманити звіра на відкрите місце і застрелити. Та всі ці зусилля пропадали намарне, а поодинокі голоси губилися у страшенному гаморі, що заполонив цілу залу. Рухалися присутні переважно у двох напрямках. Більшість ні сном, ні духом не здогадувалася, що панна Гардкасл замкнула двері; ці пробиралися туди, прагнучи за будь-яку ціну вирватися на волю, і готові були боротися не на життя, а на смерть — але таки до тих дверей дістатися. З іншого боку, багато хто вже знав, що двері замкнено. Але ж мають, обов’язково мають бути ще якісь двері — хоча б ті, якими входили й виходили слуги, чи, зрештою, ті, через які сюди потрапив тигр. Ці люди пробували добратися до протилежного краю зали, адже оті другі двері точно ховалися десь там. Посередині ті дві людські хвилі зустрічалися між собою — збоку це, напевно, виглядало схоже на сутичку двох команд на регбійному полі. Спочатку хтось відчайдушно намагався ще щось пояснити, та тиснява щосекунди зростала, і невдовзі поодинокі голоси зовсім потонули в хрипких віддихах, що виривалися з доброї сотні горлянок, у глухому відлунні ударів і тупоті ніг, у безглуздому, позбавленому всілякого сенсу бурмотінні.

Ось четверо чи п’ятеро людей важко зсунулися по столу на підлогу, тягнучи за собою скатертину, а разом із нею і десятки кількаповерхових тарелів із фруктами, пляшок, келихів, тарілок. Зненацька з неймовірної мішанини людських тіл, розкиданої їжі, товченої порцеляни і битого скла з несамовитим ревінням вистрибнув тигр. Далі все відбувалося надзвичайно швидко. Марк ледь встиг побачити вишкірену пащу і палаючі очі, як пролунав ще один постріл — останній. Тоді тигр знов кудись подівся, а під ногами у людей, що продовжували безтямно тлумитися у проході між столами, залишилося лежати якесь огрядне, біле й подекуди геть закривавлене тіло. Спершу Марк не міг розгледіти, хто це, бо звідти, де він стояв, спотворене судомою обличчя видно було перевернутим. Невдовзі воно перестало сіпатися, і тоді він упізнав — то була панна Гардкасл.

Візера з Фростом більше ніде не було видно. Раптом зовсім близько почулося гарчання. Марк подумав, що то тигр, і, притьмом обернувшись, устиг краєм ока помітити, як поряд промайнуло щось значно менше і сіре, явно на тигра не подібне. Приглянувся: то був великий пес, схожий на німецьку вівчарку. Так чи інак, а той пес чи не сказився, бо біг уздовж проходу, підібгавши хвоста, а з морди у нього капала слина. Якась жінка, що стояла спиною до столу, теж його помітила і спробувала закричати, але не встигла: пес кинувся на неї і вчепився їй у горло. Тепер уже стало ясно, що то ніякий не пес, а справжнісінький вовк. «Ай! Ай!» — пронизливо заверещав десь поблизу Філострато. Марк обернувся якраз вчасно, щоб побачити, як гладкий італієць одним махом вистрибнув на стіл, а щось тонке й доволі довге прошмигнуло просто в нього між ногами — і ввігналося в саму гущу людського тлуму, викликавши нову хвилю безтямного жаху й нестримного вже відчаю. То була змія.

Складалося враження, що в залі щохвилини з’являється якась нова тварина. Аж ось над усім цим хаосом почувся нарешті звук, який міг би подарувати хоч би слабку надію тим, хто ще не зовсім утратив тяму. «Бум! Бум! Бум!» — хтось ззовні щосили гамселив у замкнені двері. Залу було спроектовано на взірець версальських, тож двері ці були просто велетенські; крізь них, здавалося, легко проїхав би навіть не дуже великий паровоз. Ось кілька дощок піддалося; тріщини ширшали щосекунди. Зачувши те гупання, ті, хто пробивався до дверей, трохи не збожеволіли; втім, тварин воно теж аж ніяк не заспокоїло. Звірі не зупинялися пожирати тіла тих, кого вбивали, а, лизнувши трохи крові, рушали далі. По цілій залі валялися вже тіла мертвих і вмираючих, адже жахлива тиснява у клекітливому натовпі вбивала не гірше за звірів. Звідусіль чулися голоси людей, які намагалися поквапити, підігнати тих, хто вибивав двері ззовні: «Швидше! Швидше!», та тільки нічого з цього не виходило, бо з їхніх горлянок виривалися лише позбавлені всілякого глузду нісенітниці. Тим часом у двері гупали щораз сильніше і сильніше. Немов наслідуючи те гупання, на стіл — саме там, де ще зовсім недавно сидів Джулз, — вистрибнула величезна горила і почала обіруч гатити себе у груди, а тоді з диким ревом кинулася назад у натовп.

Нарешті двері піддалися. З темного отвору висунулося щось сіре та гнучке і стало методично відламувати й відкидати вбік цурпалки деревини, які ще стирчали обабіч з розтрощених половинок дверей, а тоді Марк ясно побачив, як те щось сягнуло трохи далі, обвилося довкола якогось чоловіка — здається, то був Стіл, але хтозна, бо всі виглядали тепер зовсім не схожими на самих себе, — і підняло його високо вгору. З чорного проходу до зали ступив велетенський, страхітливий слон; очі в нього палали загадковим вогнем, вуха стриміли сторч по обидва боки голови, немов розправлені крила диявола. Секунду-другу він стояв нерухомо, а потім щосили хряснув об землю чоловіком, який доти відчайдушно звивався у повітрі, і розтоптав його. Потому слон підняв голову, жахливо заревів і пішов через залу, часом зупиняючись, щоб потоптатися на місці — так топчуться сільські дівчата, витискаючи восени сік із зібраного винограду. Під ногами у нього чвиркала і тріщала страхітлива суміш із костей і крові, людської плоті, вина, фруктів, посуду і скатертин. Ця картина викликала у Марка щось більше, ніж просто страх. Гордовитий спокій і байдужість, з якою слон убивав, здавалося, ламали Марків дух так само легко, як важезні слонячі ноги трощили людські кості. «Ось і прийшов цар світу», — подумав він, а далі той світ потьмарився йому в очах.

2

Коли Пан Бультитюд прийшов до тями, то побачив, що перебуває в якомусь темному закутку, сповненому незнайомими запахами. Це не викликало у нього ні особливого здивування, ні занепокоєння. До таємниць він давно вже звик. Пробратися, поки нікого немає, до чиєїсь спальні в Сент-Ен — а це часом йому вдавалося, — то була пригода така ж захоплива, як і та, що спіткала його тепер. Зрештою, пахло тут зовсім не погано. Десь поблизу точно була їжа, а ще тут була ведмедиця — і це справило на нього неабияке враження. Крім того, було тут і багато всіляких інших звірів, але це не надто його стурбувало. Тож Пан Бультитюд вирішив податися на пошуки їжі й ведмедиці, і тільки тоді з’ясував, що вийти з того закутка не зможе: з трьох боків він наштовхувався на стіну, з четвертого — на ґрати. Це, а ще — неусвідомлена туга за людським товариством, до якого ведмідь давно вже привчився, поступово призвело до того, що його оповив глибокий сум. То була печаль, знайома тільки тваринам, — безмежна хмара невтішної туги, яку не розвіював жоднісінький промінчик розуму. Врешті-решт він аж зайшовся плачем — ясна річ, на свій ведмежий манір.

Втім, зовсім неподалік майже така ж глибока печаль охопила ще одного в’язня, хоч то й був чоловік. Пан Меґз сидів у маленькій вибіленій камері і пив свою гірку тугу повними чашами — тужив так, як тільки може тужити проста людина. Освічений чоловік за схожих обставин теж, звісно, не тішився б, але його сум час від часу бодай на мить осяювали б спалахи думки; він неодмінно замислився б, наприклад, над тим, як оця нова, на позір така гуманна ідея виправного лікування, що мало замінити покарання, насправді позбавила злочинця всіх прав, а разом зі словом «покарання» зник і термін тривалості. Та панові Меґзу весь час крутилася в голові тільки одна думка: що то був день, якого він так чекав, сидячи у в’язниці, що в цей час він мав би вже пити чай удома з Айві (вона вже точно приготувала б для нього щось смачненьке), а натомість он як усе обернулося… Сидів він зовсім тихо, і десь раз на дві хвилини його щокою сповзала велика сльоза. Цілком можливо, що пан Меґз побивався б не так сильно, якби йому залишили бодай пачку цигарок.

Волю обидвом — і панові Меґзу, і ведмедю, — приніс Мерлін, який залишив бенкетну залу, коли переконався, що прокляття Вавилонської вежі почало діяти на повну силу. Ніхто не бачив, як він вийшов. Тільки Візер почув його голос, який гучно й нестерпно радісно здійнявся над тлумом люду, що плів усілякі нісенітниці: «Qui Verbum, Dei contempserunt, eis auferetur etiam Verbum hominis!»^[15] Потому заступник директора не бачив більше ні чародія, ні бродяги. Мерлін вирушив до ув’язнених внизу людей і тварин, щоб випустити їх на волю. Скалічених звірів, яким було вже не одужати, він порішив одним миттєвим порухом завдяки силі, дарованій йому богами; смерть була для них такою солодкою і безболісною, наче її принесла своїм списом сама Артеміда. Панові Меґзу він ткнув до рук таку записку:

Любий Томе, надіюся в тебе все добре. Я зараз в Сент-Ен, тутешній господар добрий чоловік, він каже, щоб ти негайно приходив сюди в маєток. Боронь Боже не ходи через місто, вийди на дорогу думаю тебе хтось підвезе. Тут все добре, про все решта потім. Цілую.

Твоя Айві.

Інших в’язнів Мерлін відпустив на всі чотири сторони. Варто було друїдові на мить відвернутися, як бродяга, помітивши, що дім, здається, спорожнів, накивав п’ятами і собі. Спочатку він подався на кухню, а звідти, набивши всі кишені продуктами, — у широкий світ. Як склалася далі його доля, мені так і не пощастило дізнатися.

Звірів (окрім одного віслюка, який зник приблизно в той же час, що й бродяга) Мерлін послав до бенкетної зали, ледь не до сказу довівши їх своїм голосом і доторком. Втім, ведмедя друїд залишив при собі: той відразу впізнав у ньому чоловіка, біля якого сидів якось у блакитній кімнаті. Пахнув він не так солодко, як тоді, та переплутати його з кимось іншим усе одно було неможливо. Навіть без брильянтину було в Мерліні щось таке, що Пана Бультитюда цілковито задовольняло, тож ведмідь «привітав його так щиро, як тільки може звір привітати людину». Чародій поклав руку йому на голову і прошепотів на вухо кілька слів, сповнивши захватом його темний розум, де наче прокинувся раптом приємний спомин про щось заборонене і давно забуте. Тож Пан Бультитюд слухняно подибав за чародієм довгими, порожніми коридорами Белбері. З пащі у нього капала слина і виривалося приглушене гарчання, а думав він про теплий, солоний смак, про принадний хрускіт костей, про все, що можна гризти, лизати і рвати зубами.

3

Марк відчув, як хтось трусить його за плече, а тоді йому в обличчя плеснули холодною водою. Він через силу сів і роззирнувся навколо. Зала була порожня, тільки повсюди на підлозі валялися понівечені трупи. Байдуже електричне світло заливало відразливу мішанину їжі і крові, потрощеного вщент коштовного посуду та розтерзаних унівець людських тіл; таке химерне сусідство робило цю картину ще бридкішою. Над Марком схилився баскський священик. «Surge, miselle»,^[16] — сказав він, допомагаючи Маркові підвестися. Той насилу зіп’явся на ноги; голова мало не розколювалася від болю, проте, якщо не рахувати ще кількох порізів і синців, з ним усе було гаразд. Чоловік у сутані простягнув йому велику срібну чашу з вином, але його аж пересмикнуло від огиди. Він спантеличено зиркнув на незнайомця, а той тим часом всунув йому в руку якусь записку. В ній говорилося:

Ваша дружина чекає вас у маєтку в Сент-Ен. Приїжджайте якомога швидше. В жодному разі не наближайтеся до Еджстоу.

А. Деністон

Марк знову глянув на Мерліна, й обличчя гаданого священика видалося йому просто жахливим. Друїд відповів на цей погляд серйозно, без жодного натяку на посмішку, владно поклав руку Маркові на плече (по шкірі у тому місці мовби забігали мурашки) і повів його через залиту кров’ю і всипану битою порцеляною залу до дверей. Вони зійшли вниз до гардеробу, де Мерлін накинув йому на плечі першого-ліпшого плаща та подав якогось капелюха, і вийшли надвір. Була друга година ночі; над головою зеленкувато мерехтів Сіріус, а в холодному, аж крижаному повітрі літали де-не-де дрібні сніжинки. Марк нерішуче зупинився. Чародій якусь секунду стояв позаду, а тоді з розмаху вдарив його долонею по спині; те місце щеміло потім ціле життя від самого тільки спогаду про всі ті події. Наступної миті Марк уже біг так, як не бігав ще з дитинства; біг не від страху, а тому, що ноги самі несли його геть. Коли він зумів нарешті зупинитися, то Белбері залишилося вже на добрих півмилі позаду. Озирнувся: небо в тій стороні пойнялося червонястою загравою.

4

Візера серед загиблих у залі не було. Він, ясна річ, добре знав, як звідти вибратися, і вислизнув ще до того, як там з’явився тигр. Заступник директора набагато краще за інших розумів, що насправді відбувається, і здогадався, що головну роль в усіх цих подіях відіграє перекладач-баск. Йому було ясно, що знищити Белбері заповзялися сили, значно вищі за людину, адже вчинити таке з людською мовою може тільки той, чиєю душею править сам Меркурій. Відтак стало зрозуміло щось іще гірше. Це означало, що його темні володарі прорахувалися, геть чисто прорахувалися у своїх задумах. Адже вони говорили про бар’єр, подолати який, а отже й сягнути поверхні Землі силам із Глибоких Небес не до снаги; за їхніми словами, ті сили могли дістатися тільки до місячної орбіти і не далі. В основі всієї їхньої діяльності лежало тверде переконання, що Земля знаходиться в облозі, сподіватися на допомогу ззовні землянам не доводиться й рано чи пізно всі вони будуть змушені здатися на їхню милість. Тож тепер Візер одразу збагнув, що все пропало.

Неймовірно, але це відкриття його майже не схвилювало. Втім, інакше й не могло бути, адже він давно вже перестав вірити у реальність знання. Юнацька, суто естетична відраза до всього грубого і вульгарного рік за роком глибшала й темнішала, аж доки не вилилася у постійне заперечення геть усього, крім власного «я». Так Візер перейшов від Геґеля до Г’юма, далі — до прагматизму, тоді — до логічного позитивізму, і нарешті — до цілковитої, абсолютної порожнечі. Тепер його розум не здатен був породити жодної думки, яку можна було б висловити у дійсному способі. Він усім серцем прагнув, щоб не існувало жодної дійсності і жодної істини, — і тепер навіть неминуча загибель не могла пробудити його до життя. Заключна сцена з «Фауста», де людина шаленіє і побивається на самісінькій межі пекла, — це просто данина театральності. Останні хвилини перед вічним прокляттям не такі вже й страшні. Часто людина чітко усвідомлює, що ще спроможна щось вдіяти — і спастися, але не може змусити себе повірити в це остаточно. Звична дріб’язкова хтивість, нікчемна, не варта згадки досада, потурання згубній бездіяльності — все це видається тієї миті важливішим за вибір між абсолютною радістю й абсолютною погибеллю. Й відтак вона ніби завмирає з широко розплющеними очима, адже бачить, що ось-ось її поглине безодня незмірного жаху, проте ще не здатна злякатися, тож просто стоїть, не в змозі й пальцем поворушити задля свого спасіння, і ніби крізь сон дивиться, як рвуться останні ниті, що пов’язують її з радістю й розумом, а зашморг затягується щораз сильніше і сильніше. «Бо сонність так оволоділа мною, що з певної дороги я зійшов…»

Стрейк із Філострато також вижили. Вони зіткнулися в одному з холодних коридорів, так далеко від бенкетної зали, що шум бійні долинав туди тільки ледь-ледь. Італієць був поранений: понівечена права рука безпорадно теліпалася збоку. Навіть не пробуючи заговорити — обидва розуміли вже, що з цього і так нічого не вийде, — вони пліч-о-пліч пішли далі коридором. Філострато мав намір кружним шляхом дістатися до гаража; йому здавалося, що він зможе ще якось дати собі раду з кермом і зуміє доїхати принаймні до Стерка.

Звернувши за ріг, вони раптом уздріли добре знайому картину, якої, втім, не сподівалися більше побачити ніколи. Їм назустріч звичним неспішним кроком човгав, мугикаючи під ніс звичну мелодійку заступник директора. Філострато не надто втішився цій зустрічі, та Візер, ніби помітивши, що він аж похитується від слабкості, запропонував йому руку. Італієць спробував відмовитися, але зумів лишень пробурмотіти якусь нісенітницю. Тим часом Візер, не гаючи часу, міцно взяв пораненого під руку з лівого боку, Стрейк — із правого, і вони обоє ледь не силоміць потягнули його за собою, не зважаючи на те, що він аж вищав і тремтів від болю. Втім, найгірше було ще попереду. Філострато не належав до посвячених і ні сном ні духом не підозрював про існування темних елділів. Він був свято переконаний, що Алькасанів мозок продовжував жити тільки завдяки його знанням та майстерності, тож тепер, хоч і трохи не млів із болю, аж скрикнув від жаху, коли його проволікли через передпокій і поставили перед Главою, й гадки не маючи марнувати час на всілякі дезінфекційні процедури. Даремно намагався він пояснити, що так можна в одну мить знищити всю його працю. Втім, Візер зі Стрейком заходилися роздягатися просто в кімнаті Глави і цього разу скинули з себе все до нитки.

Роздягнули вони й італійця. Коли виявилося, що просякнутий кров’ю правий рукав так легко скинути не вдасться, Візер приніс із передпокою ножа і просто його розрізав. Минуло кілька хвилин, і перед Главою стояло вже троє голих чоловіків: довготелесий, кістлявий Стрейк, Філострато — тремтяча гора сала, і Візер — огидний, поморщений стариган. І тут італійця охопив такий жах, якого він не спізнавав ще зроду, бо почали діятися речі, що не наснилися б йому навіть у страшному сні. Ніхто не зчитував покази датчиків, не регулював тиск, не вмикав подачу повітря і штучної слини. Проте мертва голова раптом роззявила сухого рота і промовила: «Поклоніться мені!»

Філострато відчув, як його потягнули вперед, зігнули аж до підлоги, а тоді випрямили. Потім усе повторилося раз і ще раз. Чи не останнє, що бачив у житті італієць, були обвислі складки шкіри на шиї у Візера, що трусилися, ніби борідка в індика, а чи не останнє, що чув, — як Візер починає щось наспівувати. За мить до старого долучився і Стрейк, а ще за кілька секунд Філострато з жахом усвідомив, що й сам співає:

Уроборіндра! Уроборіндра! Уроборіндра… ба-ба-гі!

Втім, тривало це не надто довго. «Ще одну, — озвалася голова, — дайте мені ще одну голову!» Італієць відразу збагнув, навіщо його тягнуть до стіни, адже сам усе це й придумав. У стіні, що відділяла кімнату Глави від передпокою, виднілася невелика заслінка. За нею можна було побачити віконце з важкою підйомною рамою, яка, коли її підняти, тут же падала назад. Начебто нічого особливого, тільки-от замість нижньої планки у тій рамі був гострий ніж. Але ж цю гільйотину слід використовувати зовсім не так! Вони збираються вкоротити йому віку без жодної користі для науки! Якби він сам мав убити когось із них, усе було б зовсім інакше; приготування тривали б щонайменше кілька тижнів. Температура в обидвох кімнатах була б на належному рівні, лезо б стерилізували, підготували б усі трубки та шланги, щоб під’єднати їх наступної ж миті після того, як голова відокремиться від тіла. Він навіть вирахував, до яких змін у кров’яному тиску призведе страх, що його відчуватиме жертва, аби задати відповідний тиск у системі штучного кровобігу, до якої відразу ж мали підключити відрубану голову. Остання думка Філострато була про те, що страх він таки недооцінив.

Від маківки до п’ят заляпані кров’ю, обидва посвячені, важко дихаючи, дивилися один на одного. Товсті ноги і зад мертвого італійця ще не перестали тремтіти, як вони знову приступили до свого ритуалу:

Уроборіндра!

Уроборіндра!

Уроборіндра… ба-ба-гі!

В одну й ту ж мить їм обидвом прийшла до голови одна й та ж думка: «Зараз він зажадає ще одну!» Стрейк згадав, що у Візера є ніж, і надлюдським зусиллям зумів вирватися з тенет жахливого ритму; груди йому ніби роздирали зсередини якісь страхітливі пазурі. Візер одразу збагнув, що відбувається; варто було Стрейкові метнутися вбік, як він тут-таки кинувся навздогін. Стрейк зумів вибігти до передпокою, але там посковзнувся у крові вбитого італійця і впав. Візер наздогнав його і вдарив ножем раз, потім ще раз і ще раз. Відтяти голову йому не вистачило сили, але Стрейк був мертвий. Він насилу підвівся — старече серце аж пекло від напруги, — а тоді побачив голову Філострато, що валялася на підлозі неподалік. Візерові спало на думку підняти її і показати Главі, тож він так і зробив, а тоді раптом почув у передпокої якийсь рух. Невже вони не зачинили зовнішніх дверей? Хтозна, хіба ж тут згадаєш… Вони ввійшли, тягнучи між собою італійця, тож цілком можливо, що… все було так ненормально… Візер обережним, мало не витонченим — навіть за цих обставин — рухом опустив свою ношу на підлогу і ступив до дверей, що відокремлювали кімнату Глави від передпокою, — а наступної миті аж сахнувся назад. На порозі стояв, звівшись на задні лапи, великий ведмідь. Очі в нього палали, він широко роззявив пащу, а передні лапи розкрив так, ніби збирався когось обійняти. То ось у кого обернувся Стрейк? Візер знав (хоч навіть тепер це не особливо його хвилювало), що перебуває на самісінькій межі світу, де може трапитися все, що завгодно.

5

В ті години у Белбері не було нікого, хто поводився б холоднокровніше за Фіверстоуна. Лорд не належав ні до кола посвячених у найбільшу таємницю, як-от Візер із Фростом, ні до тих, кого ті останні просто обвели навколо пальця, як-от Філострато. Про існування макробів він знав, проте не особливо ними цікавився. Фіверстоун підозрював, що їхній задум може і не спрацювати, але вважав, що в такому разі завжди зуміє вчасно зістрибнути, як то кажуть, з підніжки, адже мав напоготові добрий десяток шляхів для відступу. Голова у нього була ясна, і його анітрохи не діймали докори сумління. Він ніколи не звів наклепу на жодну людину — хіба що та людина ставала йому поперек дороги; ніколи не шахрував — хіба що потребував грошей; ніколи не відчував ні до кого справжньої неприязні — хіба що йому надто вже набридали. Лордові давно стало зрозуміло, що щось іде не так. Втім, доволі довго з’ясувати, наскільки все погано, не дуже вдавалося. Чи означало це кінець HIKE? Якщо так, то доведеться повернутися до Еджстоу і зайняти давно підготоване тепленьке місце — виступити в ролі захисника університету від посягань інституту. З іншого боку, доки зберігався хоч найменший шанс виставити себе рятівником, який у найкритичнішу мить спас Белбері від неминучого занепаду, то варто зачекати, адже цей варіант видавався набагато привабливішим. Тож Фіверстоун і вичікував — вичікував до останнього. Коли невдовзі після початку бенкету зчинилася катавасія, він знайшов у стіні люк, у який подавали з кухні гарячі страви, проліз через нього і вже звідти спостерігав за тим, що діялося в залі. Нерви його поки що не підводили, а якби якийсь звір підійшов надто близько, то люк можна було будь-якої миті просто затраснути. Там він і простояв цілу ту жахливу бійню, палячи цигарку за цигаркою і барабанячи пальцями по полиці для посуду; очі в нього блищали, а обличчям блукала якась примарна посмішка. Коли було вже по всьому, він тільки й мовив сам до себе: «Оце так, щоб мене дідько вхопив!» Видовище й справді було просто вражаюче.

Звірі враз усі кудись поділися. Фіверстоун, звісно, розумів, що може наткнутися на когось із них у коридорах, але нічого не вдієш, доводилося ризикувати. Небезпека — ясна річ, у помірних дозах, — завжди його збадьорювала. Він пробрався з дому в гараж; скидалося на те, що треба було негайно вирушати до Еджстоу. Своєї машини лордові знайти не вдалося, та й узагалі машин там було значно менше, ніж він сподівався побачити. Напевне, кільком гостям прийшла до голови рятівна думка забратися з Белбері ще тоді, коли ніщо не віщувало аж такої біди, і його машину просто поцупили. Й гадки не маючи обурюватися цим фактом, Фіверстоун заходився шукати інше авто такої ж моделі. Це забрало трохи часу, а коли йому пощастило-таки натрапити на схожу машину, то виявилося, що завести її не так уже й легко. Ніч видалася холодна; мабуть, піде сніг, подумав він, і вперше того вечора нахмурився, бо снігу не зносив. Було вже по другій.

Тієї миті, коли двигун нарешті завівся, йому раптом здалося, що на задньому сидінні хтось є. «Хто там?!» — різко запитав він і хотів було озирнутися, та, на превелике здивування, тіло його не послухалося; натомість воно буцім само по собі вивело машину з гаража, завернуло за ріг і виїхало на дорогу. Починав падати сніг. Виявилося, що він не в змозі ні повернути голову, ні зупинитися, та ще й їде просто-таки сміховинно швидко, як на таку погоду. Проте вибору в нього не було. Колись йому доводилося чути про машини, якими можна керувати з заднього сидіння, а нині він і сам, здається, піймався на такий гачок. Далі Фіверстоун уже зовсім стривожено побачив, що з’їхав з шосе; авто, не збавляючи швидкості, котило тепер вибоїстим Циганським трактом (офіційно він носив назву Вейлендстріт) — давньою римською дорогою з Белбері до Еджстоу, яка вже давно не використовувалася і геть поросла травою. «Чорт забирай, що це я роблю?! — розпачливо думав він. — Може, я просто п’яний?

Я ж скручу собі в’язи, якщо не побережуся!» Однак авто й далі мчало вперед; зі сторони могло скластися враження, що за кермом сидить людина, для якої їхати до Еджстоу саме цією дорогою — справа абсолютно звична.

6

Фрост вийшов із зали через кілька хвилин після Візера, ані гадки не маючи, куди йде і що робитиме далі. Здавна він виношував теорію про те, що всі мотиви та наміри, які зароджуються у людини в голові, є просто побічним продуктом дій, що їх виконує тіло. Втім, протягом останнього року — приблизно з того часу, як професор пройшов ініціацію, — теорія стала поступово перетворюватися на практику. Дедалі частіше він діяв без причини: щось робив, щось говорив, не маючи жодного уявлення, навіщо все це потрібно, а його власна свідомість перебувала при цьому в ролі звичайнісінького глядача. Фроста обурював сам факт існування цієї свідомості, хоч він і переконував себе, що це обурення — то таке собі хімічне явище і не більше. З усіх людських пристрастей у нього залишалася ще хіба холодна лють, спрямована проти тих, хто вірив у розум. Ні, терпіти цю ілюзію, цей самообман несила, просто несила! Такої істоти, як людина, немає і не повинно бути. Проте до того вечора він ще ніколи так ясно не відчував, що тіло і рухи, які воно робить, — то єдина реальна дійсність, а отого «я», що, здавалося, лише стежить собі збоку, як тіло виходить із зали і вирушає до Глави, просто не існує. Ні, ну хіба ж це не огидно, що тіло мусить породжувати такі-от примари?

Тож той Фрост, існування якого він сам заперечував, спостерігав тепер, як його тіло входить до передпокою, за яким була кімната Глави, й аж підстрибує, побачивши на підлозі оголений, закривавлений труп. Відбулася хімічна реакція, яку називають шоком. Професор нагнувся, перевернув нерухоме тіло й упізнав Стрейка. За мить блискуче пенсне й гостра борідка з’явилися вже на порозі наступної кімнати. Фрост тільки краєм ока помітив мертвих Філострато з Візером. Всю його увагу поглинуло щось набагато важливіше. Підставка, на якій мав перебувати Глава, спорожніла; металеве кільце було погнуте, гумові трубки — попереплутувані й пошматовані. Потому професор побачив якусь голову на підлозі і зігнувся над нею. То була голова італійця. За Алькасановою ж і слід захолов… якщо тільки від неї не залишилася он та купка потрощених костей біля голови Філострато.

Й далі не ставлячи собі жодних запитань, Фрост подався до гаража. Там було тихо і порожньо; землю на той час вже густо всипало снігом. Прихопивши з собою кілька каністр із бензином, він повернувся до осідку Глави і звалив усе, що могло горіти, у велику купу посеред кімнати для тренування об’єктивності, а тоді замкнув двері передпокою зсередини. Годі сказати напевне, що саме спонукало професора до всіх цих дій, але тепер та ж таки сила звеліла йому запхати ключа до переговорної трубки, що виходила в коридор, і постаратися заштовхнути його якомога далі — спочатку пальцями, а потім олівцем. Коли він почув, як ключ дзенькнув об підлогу ззовні, та набридлива ілюзія, так звана свідомість, аж скрикнула від жаху, проте тіло вже не могло до неї прислухатись, навіть якби й захотіло. Наче заводний механізм, воно, чомусь тремтячи, ніби від холоду, пішло назад до «об’єктивної» кімнати, облило все навколо бензином і чиркнуло сірником. І тільки тоді ті, хто вже здавна керував Фростовими вчинками, дозволили йому раптом пройнятися підозрою, що навіть смерть не позбавить його тієї набридливої ілюзії — душі, а навпаки, відчинить перед ним двері у світ, де та ілюзія стає неспростовною і розростається до безмежності. У нього несподівано з’явилася можливість спасти якщо не тіло, то принаймні душу. Тепер він знав — і водночас не хотів знати, — що помилявся від самого початку, що душа й особиста відповідальність таки існують. Фрост усе збагнув — і тієї ж миті сповнився ненавистю, стократно пекучішою за вогонь, який пожирав його тіло. Надлюдським зусиллям він знову поринув подумки в той обман, у якому прожив ціле своє життя. В тому обмані й застала його вічність; так у старих казках світанок застає тролів — і обертає їх на мертвий, холодний камінь.

XVII. Венера в Сент-Ен

1

Марка світанок застав на всипаній снігом дорозі, що плавно піднімалася пологим схилом. День заповідався похмурий, але снігопад майже припинився, і в повітрі тільки де-не-де кружляли поодинокі сніжинки. Білу, непорочно чисту дорогу подекуди мережали лише відбитки пташиних і кролячих лапок; людей ніде не було видно. Втім, уже невдовзі його наздогнала велика вантажівка; на тлі засніжених полів вона здавалася чорною і теплою. Водій пригальмував, висунув у вікно голову і запитав:

— На Бірмінгем, приятелю?

— Більш-менш у той бік, — відповів Марк. — До Сент-Ен.

— А де це?

— За Пенінґтоном, на горі.

— Ага, — сказав водій. — То сідай, хоч трохи тебе підкину, до повороту.

Через кілька секунд Марк уже сидів поруч із ним.

Невидиме того дня сонце вже трохи піднялося над обрієм, коли водій висадив його біля повороту; там стояв невеликий сільський готель. Усе навколо замело снігом, а у важких хмарах, що висіли зовсім низько над землею, того снігу ховалося, мабуть, іще більше. Було надзвичайно тихо. Марк увійшов до готелю, де його привітала господиня — добродушна, старша вже жінка. Він прийняв гарячу ванну і добряче поснідав, а тоді заснув у кріслі перед каміном, де приємно потріскували дрова, і прокинувся аж біля четвертої. З’ясувалося, що до Сент-Ен звідти буквально рукою подати, і йому спало на думку, що непогано було б перед тим, як вирушити туди, напитися ще чаю. Так він і зробив, а на додачу з’їв ще й запропоноване господинею варене яйце. Дві полиці в невеликій вітальні були заставлені старими підшивками «Стренду», і в одній із них він натрапив на дитячу повість «з продовженням», яку дочитав було в дитинстві до половини, але потім, відзначивши свій десятий день народження, покинув, бо далі соромився вже читати такі дурниці. І от тепер, тягнучи з полиці підшивку за підшивкою, Марк таки ту повість докінчив. Виявилося, що вона справді цікава. Натомість книги «для дорослих», які він став читати після того, як йому виповнилося десять, тепер здавалися не вартою доброго слова макулатурою… ну, хіба за винятком «Шерлока Голмса». «Мабуть, скоро вже треба буде виходити», — подумав він, згорнувши останню підшивку.

Зволікав Марк не через втому — навпаки, він чудово відпочив і почувався чи не найкраще за кілька останніх тижнів, — а тому, що трохи бентежився. Отже, невдовзі він побачить Джейн, і Деністона, і, напевне, Дімблів. Побачить Джейн у її справжньому світі; це йому стало зрозуміло вже давно. Але ж сам він до того світу не належить. Тільки тепер Марк збагнув, що, ціле життя намагаючись пробитися до «обраного кола», він, по суті, пішов зовсім не тим шляхом… Натомість Джейн була там, де й мала бути. У Сент-Ен його приймуть тільки тому, що жалітимуть Джейн: і понесло ж її вийти за нього заміж! Він не ображався — їхня правда, але почувався ніяково. Тепер Марк міг подивитися на себе збоку, побачити себе таким, яким, напевне, бачили його вони — ще одним дріб’язковим і вульгарним, нудним і непримітним, вічно переляканим і понадміру обачливим типом, схожим на всіх тих Стілів і Косерів. А чому він такий — хтозна… Як тим, іншим людям — таким, як Деністон чи Дімбл, — вдається так легко крокувати життям, безтурботно позирати навколо, бачити красу, іскритися радістю й гумором — і не відчувати потреби повсякчас бути насторожі? У чому полягає таємниця того щирого, безжурного сміху — йому так не засміятися ніколи? Все, геть усе в них якесь інше. Навіть у кріслі вони сидять інакше, легко і величаво, з таким собі левиним спокоєм. На відміну від його життя, в їхньому житті повно простору. Вони — немов ті королі і дами, він же схожий радше на якогось валета. Звісно, Джейн — справжня дама. Треба відпустити її на свободу. Було б зовсім не справедливо вважати, що його любов до неї була суто плотською. Любов, як каже Платон, є дитям убогості.

Маркове тіло знало про це набагато краще за розум, принаймні до останнього часу, і навіть його плотські бажання свідчили про щось таке, чого не було в нього і з лишком вистачало Джейн. Коли вона вперше ступила до того засушливого, вкритого пилюкою і кіптявою світу, де жив його розум, то здалася йому весняною зливою; впустивши її до того світу, він не помилився. Помилкою було тільки вважати, що шлюб автоматично давав йому право заволодіти всією цією красою. Десь із таким же успіхом можна вважати, ніби, купуючи поле, з якого ти спостерігав чудовий захід сонця, купуєш і саме сонце.

Він подзвонив у дзвінок і попросив рахунок.

2

У Сент-Ен матінка Дімбл з Айві, Камілою і Джейн були в цей час нагорі, у просторій кімнаті, яка займала майже цілу горішню частину одного крила маєтку; господар називав ту кімнату гардеробом. Зазирнувши туди, ви першої миті неодмінно подумали б, що опинилися в тропічному лісі, де аж очі розбігаються від яскравих кольорів. Потім вам, цілком можливо, спало б на гадку, що то одна з тих розкішних великих крамниць, де стоять сторч згорнуті у сувій килими, а з-під стелі звисають різні пишні тканини, і всього цього так багато, що там дійсно можна заблукати, немов у густому лісі. Насправді ж у тій кімнаті просто зберігався святковий одяг; десятки прегарних суконь та мантій звисали до самої підлоги, кожна зі свого окремого дерев’яного вішака.

— Оця — якраз для тебе, Айві, — говорила матінка Дімбл, піднімаючи одною рукою поділ яскраво-зеленої мантії, щедро розшитої тоненькими золотими завитками. — Подобається? Послухай, Айві, ти ж уже не переживаєш за Тома? Господар ясно сказав, що він буде тут якщо не сьогодні ввечері, то найпізніше — завтра опівдні.

Айві стурбовано глянула на неї і мовила:

— Так-то воно так, але де буде тоді сам господар?

— Хтозна, чи він зможе залишитися з нами, — озвалася Каміла. — Ти ж і сама добре знаєш, що у нього весь час болить нога. Та й зрештою, якщо в Еджстоу все піде добре, тут йому вже нічого буде робити.

— Він завжди хотів знову полетіти на Переландру, — додала матінка Дімбл. — Тужить за нею, як за рідним домом. Часом я просто бачу цю тугу у нього в очах…

— А той цілий Мерлінг, чи як там його, повернеться сюди? — запитала Айві.

— Не думаю, — відповіла їй Джейн. — Навряд чи він сподівався повернутися, та й господар його, здається, не чекає. А ще той мій останній сон… Знаєте, можна було подумати, що Мерлін горить… тобто, не те щоб він і справді горів, просто так химерно променився різнобарвним світлом, яке то з нього ніби вистрілювало, то бігало по ньому вгору-вниз… Насамкінець я побачила, що він стоїть непорушно, наче стовп, а навколо діються всілякі моторошні, химерні речі… не знаю, як краще пояснити. І з його обличчя можна було побачити, що він вичавлений до останньої краплі — ви ж розумієте, про що я, — і просто розсипеться на порох, щойно сили його покинуть.

— Любі мої, нам ще вбрання треба собі вибрати, — нагадала матінка Дімбл.

— З чого вона зроблена? — зацікавилася Каміла і спочатку помацала поділ зеленої мантії, а потім навіть його понюхала. То було добре запитання. Тканина зовсім не здавалася прозорою, проте в руці у Каміли ніби струменіла, а її хвилясті складки вигравали всіма відтінками світла й тіні. Айві стала приглядатися й собі.

— Оце так! — сказала вона. — Цікаво, почому ярд?

— Ану підійди, — підкликала її матінка Дімбл, накинула мантію їй на плечі, запнула, як слід усе поправила, а тоді відступила на крок назад і аж ахнула від щирого здивування. Каміла з Джейн теж не стримували захвату. Айві так і залишилася звичайною, простенькою дівчиною, але святкова одежа ніби піднесла цю простоту вгору; так іноді талановитий композитор, пишучи симфонію, використовує простий народний мотив, який злітає на хвилях величної музики мало не під хмари, перетворюється на справжню дивовижу — і водночас залишається самим собою. Перед ними стояла лукава фея або моторний ельф, втілення жвавості й бадьорості — і разом із тим та ж Айві Меґз, яку годі було переплутати з кимось іншим.

— І жодного тобі дзеркала! — сплеснула у долоні матінка Дімбл. — Ох уже ті чоловіки…

— Здається, господар не хоче, щоб ми дивилися самі на себе, — мовила Джейн. — Він говорив щось про те, що ми самі маємо бути дзеркалами одне для одного.

— А мені хотілося глянути, як я виглядаю ззаду, — засмутилася Айві.

— Тепер ти, Каміло, — вела далі матінка Дімбл. — 3 тобою, здається, все ясно. Ось ця якраз для тебе.

— Ви справді так думаєте? — завагалася Каміла.

— Звичайно, — підтримала матінку Дімбл Джейн.

— Ти в ній просто чудо, — погодилася з ними Айві.

То була довга сукня сталевого кольору; на диво, тканина, з якої її було пошито, виявилася на дотик м’якою, немов морська піна. Вона тісно облягала стегна, а внизу розширювалася блискітливим шлейфом. «Каміла схожа в ній на русалку, — подумала Джейн, а тоді, так само подумки, додала: — Або на валькірію.»

— Як на мене, у цій сукні тобі не обійтися без ось цієї діадеми, — сказала матінка Дімбл.

— А це не занадто?..

Та матінка вже одягала діадему Камілі на голову. На мить і вона сама, й Айві з Джейн зачудовано змовкли: майже всі жінки відчувають якусь підсвідому пошану до таких-от коштовних речей, і їм зовсім не йдеться про те, скільки ті речі коштують. Либонь, таких діамантів не було більше в цілій Англії. Перед їхніми очима постала неймовірна, просто-таки казкова краса.

— На що це ви так дивитеся? — запитала Каміла, яка побачила діадему тільки мигцем, коли та зблиснула в руках у матінки Дімбл, і навіть не здогадувалася, що виглядає тепер, немов те «зоряне сяйво на трофеях провінцій».

— Вони справжні? — поцікавилася Айві.

— Звідки вони, матінко Дімбл? — запитала Джейн.

— То все скарби Лоґресу, любі мої, так-так, скарби Лоґресу, — відказала пані Дімбл. — Можливо, їх привезли звідкілясь з-поза місяця, а може, вони походять іще з допотопних часів. Джейн, тепер ваша черга.

Джейн не зовсім зрозуміла, чому для неї вибрали саме ту мантію, а не якусь іншу. Справді, блакитне їй личило, але на власний розсуд вона зупинилася б на чомусь трохи суворішому і поважнішому. Та коли Каміла з Айві і навіть матінка Дімбл аж у долоні заплескали від захвату, довелося поступитися. Втім, протестувати Джейн і на думку не спало б; усе це взагалі вилетіло їй із голови вже за мить, коли вони стали підбирати вбрання для матінки Дімбл.

— Мені щось поскромніше, — попросила та. — Не хочеться ганьбитися на старості літ.

— Не годиться, не годиться, — примовляла Каміла, стрімко, немов справжнісінький тобі сріблястий метеор, крокуючи повз довгий ряд пурпурових, золотистих і багряних, сніжно-білих і ніжно-рожевих одеж та мимохідь торкаючись рукою то хутра, то шовку й оксамиту, то тафти і парчі. — Ось це просто чудо — та зовсім не для вас. Ох, а на це погляньте! Але вам воно не пасуватиме. Нічого такого не бачу…

— Сюди! Знайшла, знайшла! Подивіться! —закричала раптом Айві так, ніби боялася, що її знахідка зараз візьме і накиває п’ятами.

— О, саме те, що треба! — погодилася Джейн.

— Так, це воно, — підтвердила Каміла.

— Ану, матінко Дімбл, приміряйте, — сказала Айві. — Навіть і не думайте відмовлятися.

Плаття було майже того ж вогнистого кольору, що й на жінці, яку Джейн бачила у видінні кілька днів тому, але іншого покрою, з облямованим хутром коміром, який защіпався під горлом великою мідною пряжкою, і з довгими рукавами, що закінчувалися пишною оторочкою. До плаття додавався високий, схожий на чіпець капелюшок. Побачивши матінку Дімбл у цьому строї, всі аж роти пороззявляли від подиву, навіть Джейн, хоч якраз вона могла б і передбачити наслідки такого переодягання. Щойно біля них стояла непримітна дружина звичайного провінційного викладача, бездітна, поважна, з сивим волоссям та подвійним підборіддям. І тут раптом перед ними постала, сказати б, жриця чи сивіла, слугиня якоїсь доісторичної богині родючості, глава прадавнього племені часів матріархату, грізна й велична мати матерів. Хтось із них подав їй довгу патерицю, химерно вирізьблену й вигнуту так, ніби навколо неї обвилася змія, — то, мабуть, була невід’ємна частина того дивовижного строю.

— Що, так страшно? — спитала, дивлячись на їхні ошелешені обличчя, матінка Дімбл.

— Ви виглядаєте чудово, — видихнула Айві.

— Слів нема! — вигукнула Каміла.

Джейн просто підійшла і поцілувала її в руку, а тоді сказала:

— Люба матінко Дімбл, на вас глянеш — і справді аж страшно стає, це точно.

— А що одягнуть чоловіки? — запитала раптом Каміла.

— Ой, не думаю, що у святочному вбранні їм буде дуже зручно, — озвалася Айві. — А це ж і на кухні все поробити, і носитися потім з усім туди-сюди… Якщо вже це — останній вечір, то, як на мене, треба було нам самим приготувати обід, а вони нехай би возилися собі з вином — їм це до вподоби. Навіть уявити собі не можу, що вони зроблять з тою гускою… не віриться мені, що пан МакФі хоч раз у житті смажив птицю, хай говорить, що хоче.

— Не переймайся, устриць, наприклад, вони не зіпсують, — заспокоїла її Каміла.

— Твоя правда, — сказала Айві. — Та й зі сливовим пудингом дадуть собі раду. І все ж я б пішла вниз та подивилася, як у них там справи.

— Краще не треба, — засміялася Джейн. — Ти ж сама знаєш, який він, коли працює на кухні.

— Я його не боюся, — заявила Айві, і на якусь мить навіть висунула язика, немов мала велике бажання когось подражнити. До її нового вбрання це пасувало просто ідеально.

— Не варто переживати через обід, дівчата, — мовила матінка Дімбл. — Я певна, все буде добре… якщо тільки МакФі з моїм чоловіком не встрянуть у якусь філософську суперечку саме тоді, коли гуску треба буде вже зняти з вогню. Сьогодні можемо перепочити, потішитися життям… Тут так тепло…

— Так, тут просто чудово, — погодилася Айві.

Цієї миті цілий будинок раптом струсонуло до самісіньких підвалин.

— Що це було?! — перелякано зойкнула Джейн.

— Якби ще йшла війна, я б подумала, що то вибухнула бомба, — сказала Айві.

— Ходіть сюди, подивіться, — покликала їх Каміла, яка оговталася швидше за інших і вже стояла біля вікна, що виходило на захід; звідти було добре видно долину Вайнду. — Гляньте! Це не пожежа. І не прожектори. Та й на блискавку не схоже. Ого, знов трусонуло… і знов… Дивіться, за церквою ясно, ніби вдень… Ой, що це я говорю, ще ж тільки третя година. Там ясніше, ніж вдень. А жар який!

— Почалося, — мовила матінка Дімбл.

З

Приблизно в той же час, коли Марк заліз у вантажівку, яка підвезла його до готелю, Фіверстоун, цілий і неушкоджений, але добряче приголомшений, виліз із машини, яку поцупив було у Белбері. Поїздка закінчилася доволі сумно: авто з’їхало у глибокий рів і перевернулося. Вибираючись з того рову, Фіверстоун, який завжди дивився на життя оптимістично, подумав, що, в принципі, не все так погано — врешті-решт, це ж могла бути і його машина. В рові було повно снігу, і він геть промок. Видершись нагору й огледівшись навколо, лорд раптом побачив зовсім близько, ярдів за п’ять, високу і кремезну постать у темній сутані, яка розміреним кроком ішла геть, і, не стримавшись, гукнув: «Агов!» Чоловік в сутані обернувся і секунду-другу дивився на нього, а тоді повернувся і пішов далі. Фіверстоун одразу збагнув, що навряд чи вони знайдуть спільну мову; як по правді, він і не пригадував, щоб хтось коли-небудь йому аж так не подобався, тож і не пробував того незнайомця наздогнати. Зрештою, навряд чи лорд зумів би за ним поспіти у своїх наскрізь промоклих бальних туфлях, які взув, збираючись на бенкет. Підійшовши до воріт у живоплоті, незнайомець зупинився і коротко свиснув. Не встиг Фіверстоун подумати, що чоловік у сутані, напевне, так когось кличе, як той хтозна-як опинився за воротами, верхи на чималому коневі, і мчав уже легким галопом через широке поле, що здіймалося молочно-білим обширом до самого виднокраю.

Хто б то міг бути, Фіверстоун не мав ані найменшого уявлення, але й не особливо над цим замислювався; тепер головне було дістатися до дороги. На це пішло набагато більше часу, ніж можна було сподіватися. Помітно потепліло, і під тонким покровом снігу повсюди ховалися глибокі калюжі. Біля підніжжя першого ж пагорба починалася така драговина, що він вирішив зійти з Циганського тракту, яким сюди потрапив, і податися навпростець через поля. То було хибне рішення. Добрих дві години лорд, вишукуючи діри в живоплотах, намагався дійти туди, де, здавалося, мала бути дорога, та коли кінець кінцем таки до того місця добирався, виявлялося, що дорогою там і близько не пахне. Він завжди ненавидів і сільську місцевість, і таку-от погоду, та й багато ходити пішки теж ніколи не любив.

Біля дванадцятої Фіверстоун натрапив нарешті на путівець, який за годину вивів його на головну дорогу. Тут, дяка небу, панував жвавий рух, було чимало і машин, і пішоходів, які всі чомусь рухалися в одному напрямку. Водії перших трьох машин не звернули на нього жодної уваги, а четвертий таки пригальмував.

— Сідайте, швидко, — сказав він.

— До Еджстоу? — запитав Фіверстоун, поклавши руку на двері.

— О Боже, ні! — вигукнув водій. — Еджстоу там, якщо вже вам так туди закортіло! — 1 він тицьнув пальцем собі за спину. Вигляд у нього був доволі схвильований.

Кінець кінцем стало зрозуміло, що до міста можна потрапити хіба пішки, бо туди не їхала жодна машина — навпаки, всі їхали звідти. Фіверстоун трохи здивувався. Він, звісно, знав, що Еджстоу покидають люди (зрештою, у його плани входило очистити місто від мешканців — що більше, то краще), але думав, що основна маса вже виїхала. Проте весь час, доки він ішов до міста, назустріч йому брели потемнілим талим снігом натовпи біженців. У нас, ясна річ, майже немає свідчень очевидців про події, що відбувалися того дня в Еджстоу. Зате ми маємо силу-силенну розповідей про те, як стільком людям одночасно спало на думку того дня залишити місто — і то в останній момент. Ці розповіді тижнями друкувалися в газетах і місяцями становили головну тему для розмов, аж доки їх не заялозили настільки, що фраза «Не хочу я слухати, як ти вибрався з Еджстоу» стала мало не крилатою. Так чи так, а попри всі перебільшення не доводиться сумніватися, що вчасно покинути місто пощастило просто-таки вражаючій кількості мешканців. Хтось отримав звістку про те, що його батько при смерті; хтось зненацька вирішив, що саме час влаштувати собі невеликі канікули (і потім, хоч убий, не міг пояснити, чому йому прийшла до голови така думка); у когось через мороз полускали водогінні труби, і він зміркував, що доки їх полагодять, можна кілька днів перебути деінде. Багато хто забрався геть через на перший погляд абсолютно банальні події, що раптом ні з того ні з сього сприймалися як страшенно важливі знаки; то міг бути сон, розбите дзеркало чи чаїнки, що склалися на дні горнятка у якийсь химерний малюнок. У ті дні ніби відродилися й набагато старші, відомі з давніх часів знамення. Хтось почув, як його осел (в іншому випадку йшлося про кота) каже «ну чисто тобі людським голосом»: «їдь звідси». Поза тим, сотні людей покидали Еджстоу з тих же причин, що й раніше: у когось забрали будинок, когось позбавили засобів для існування, комусь погрожувала інститутська поліція.

Десь біля четвертої Фіверстоун раптом упав ниць на землю. То був перший підземний поштовх, за ним — другий і третій. У наступні години ті поштовхи знай ставали сильнішими і повторювалися щораз частіше; скоро до них додалися ще й зсуви ґрунту, а з-під землі чувся дедалі гучніший і загрозливіший шум та клекіт. Температура підвищувалася, і сніг танув просто на очах; часом йому доводилося брести по коліна в воді. У повітрі висіла легка імла, а коли він дійшов до місця, де починався останній стрімкий спуск до Еджстоу, то міста внизу не побачив; там лише клубочився густий туман, який час від часу осяювали спалахи надзвичайно сильного світла. Ще один поштовх — і Фіверстоун знов опинився на землі. Мабуть, донизу сходити не варто, подумалося йому, краще повернутися назад і спробувати дістатися до залізниці, а тоді поїхати до Лондона. В уяві відразу замиготіли яскраві картинки: паруюча ванна в клубі, він сам перед каміном у кімнаті для курців, барвиста розповідь про всі ці події… Пережити і Белбері, і Бректон — це вам не абищо. Колись Фіверстоун не раз потрапляв у ще гіршу халепу — і завжди виходив сухим із води, тож вірив, що фортуна і цього разу від нього не відвернеться.

Коли йому спало на думку повернутися, він ступив уже кілька кроків униз, в напрямку до міста, тож тепер розвернувся і рушив назад. Проте, на превелике диво, з’ясувалося, що замість того, щоб іти вгору, він і далі спускається донизу Земля вислизала з-під ніг так, ніби Фіверстоун йшов не асфальтованою дорогою, а глинистим гірським схилом. За якусь мить він опинився вже ярдів на тридцять нижче від того місця, де був іще кілька секунд тому. Спробував усе ж видертися нагору, але тут новий поштовх пожбурив його на землю, і він стрімголов покотився вниз разом із вируючим потоком води, каміння і трави; так іноді можна потрапити у хвилю, купаючись в морі, та цього разу хвилею піднялася сама земля. Якимось дивом йому вдалося знову зіп’ястися на ноги і стати обличчям до схилу. Долина позаду обернулася у справжнє пекло. Туман, який вкривав її досі, здавалося, загорівся і тепер палав сліпучим фіолетовим полум’ям; десь там унизу ревіла вода, валилися будинки, кричали люди. На схилі попереду не залишилося вже й сліду від дороги, живоплотів чи полів; він став іще стрімкішим і перетворився на суцільний водоспад сирої землі. Та земля була всюди; вона набилася Фіверстоунові до вух, носа і рота. Схил робився щораз крутішим і крутішим, гребінь земляної хвилі здіймався все вище і вище, аж раптом завис велетенською аркою просто над головою, затремтів — і з оглушливим гуркотом звалився всією своєю вагою на нього.

4

— Розкажіть нам про Лоґрес, сер, — попросила Каміла.

У Сент-Ен вже пообідали; тепер усі порозсідалися біля вогню в їдальні з келихами вина в руках і вели тиху, спокійну бесіду. Як і передбачала пані Дімбл, чоловіки чудово впоралися зі своїм завданням; тільки приготувавши всі страви і накривши на стіл, вони перевдягнулися у святкове вбрання. Ренсом із короною на голові сидів праворуч від каміна, навпроти у чорно-сріблястій мантії розташувалася Ґрейс Айронвуд. Було так тепло, що дров у вогонь майже не підкладали, і святкові одежі самі, здавалося, слабко мерехтіли у тьмяному світлі свічок.

— Розкажіть їм, Дімбле, — мовив Ренсом. — Я тепер уже багато не говоритиму.

— Ви втомилися, сер? — стривожилася панна Айронвуд. — Вам гірше?

— Ні-ні, Ґрейс, не в тому річ, — заспокоїв її він. — Просто тепер, коли мені ось-ось треба буде вже вас покинути, все це починає здаватися сном. Гарним сном, можете не сумніватися… навіть цей біль. Я хочу випити все, до останньої краплі, а якщо багато говоритиму, то неодмінно щось прогавлю.

— А вам справді треба нас покинути, сер? — спитала Айві.

— Люба моя, — відповів запитанням на запитання Ренсом, — а що мені ще тут робити? Повернувшись із Переландри, я не постарів ні на день, ні навіть на годину. Природною смертю я не помру, а мою рану можна зцілити тільки в тому світі, де її було завдано.

— Вам не здається, що все це добряче суперечить законам природи, з яких начебто не повинно бути жодних винятків? — поцікавився МакФі.

Господар тільки мовчки посміхнувся; було очевидно, що він не має наміру втягуватися у звичну суперечку.

— Аж ніяк, — почулося з того кута, де сиділа майже невидима в густій сутіні Ґрейс Айронвуд. — Ви маєте рацію: закони, що панують у всесвіті, не знають винятків. Ваша помилка в тому, що ви вважаєте ті другорядні норми, які діють впродовж кількох сотень літ на одній планеті, непорушними засадами, на яких побудовано цілий усесвіт, тоді як насправді то лише слабенький їхній відголосок, до того ж часто доволі спотворений і, якщо хочете, винятковий.

— Шекспір ніколи не порушував справжніх законів поезії, — докинув Дімбл. — Однак, додержуючись їх, він раз по раз порушував ті не надто суттєві норми, які критики помилково вважають справжніми законами, і їм не залишається нічого іншого, як охрестити ті порушення «відхиленнями» чи «поетичною вільністю». Але сам Шекспір не бачив там жодних відхилень.

— Власне тому у природі немає нічого абсолютно правильного, — озвався Деністон. — Завжди є винятки. Назагал усе виглядає злагодженим — але не зовсім.

— На своєму віку я бачив не так уже й багато винятків із закону смерті, — сухо заявив МакФі.

— А вам хотілося б, ясна річ, стати свідком іще одного такого випадку? — саркастично поцікавилася панна Айронвуд. — Може, ви приятелювали з королем Артуром або з Фрідріхом Барбароссою? Чи знали Єноха й Іллю?

— Ви хочете сказати, що господар… тобто пендраґон… вирушить до них? — вражено перепитала Джейн.

— Звісно, він піде до Артура, — відказав Дімбл. — Що стосується інших — тут у мене відповіді немає. Є люди, які ніколи не знали смерті. Чому — сказати наразі годі; нам тільки трішечки більше, ніж раніше, відомо про те, як це відбувалося. У всесвіті — маю на думці ось цей фізичний усесвіт, в якому існує наша планета, — є чимало місць, де організм може жити практично вічно. Де зараз перебуває Артур, ми знаємо.

— А де він перебуває? — запитала Каміла.

— На третьому небі — на Переландрі. Далеко в океані там є острів Афалін; нащадки Тора й Тінідріл не натраплять на нього ще добру сотню століть. Хтозна, сам він там чи… — тут Дімбл завагався і зиркнув на Ренсома, який похитав головою.

— Отже, тут і виходить на сцену Лоґрес, так? — знову спитала Каміла. — Наш господар буде там разом із Артуром?

Дімбл трохи помовчав, задумливо крутячи в руках свій келих.

— Все почалося тоді, коли ми з’ясували, що легенда про Артура здебільшого правдива, — кінець кінцем заговорив він. — У шостому столітті був момент, коли, скажімо так, певна дійсність, яка в нашій країні повсякчас намагається пробитися нагору, вийти на поверхню, майже досягла свого. Ми назвали цю дійсність Лоґреським королівством; із таким самим успіхом її можна було охрестити і якось інакше. І тоді… поступово вся історія Англії постала перед нами в новому світлі. Ми побачили в ній подвійне дно.

— Подвійне дно? — здивувалася Каміла.

— Образно кажучи, так. Розумієте, за тим, що ми називаємо Британією, завжди проглядається те, що можна назвати Лоґресом. Ви ніколи не зауважували, що ми живемо одночасно у двох країнах? На зміну кожному Артурові приходить Мордред; за кожним Мільтоном стоїть Кромвель; це країна поетів — і водночас країна крамарів; батьківщина Філіпа Сідні — і водночас батьківщина Сесіла Родса. Тож навряд чи варто надміру дивуватися, коли нам закидають дволикість. Однак те, що на перший погляд видається дволикістю чи лицемірністю, насправді є боротьбою між Лоґресом і Британією.

Він змовк, ковтнув вина, а тоді повів далі:

— Минуло чимало часу після того, як наш господар повернувся з третього неба, коли ми нарешті дізналися ще щось. З’ясувалося, що та подвійність виявляється не тільки, так би мовити, по той бік невидимої стіни. Якось Ренсома покликали до одного старого, що лежав при смерті у себе вдома, в Камберленді. Навіть якщо я назву ім’я того чоловіка, то воно все одно вам нічого не скаже. Отже, то був пендраґон — наступник Артура, Утера і Касібелауна. Так нам стала відома вся правда. В самісінькому серці Британії усі ці століття потай існував і Лоґрес; лінія пендраґонів не перервалася. Той старий був сімдесят восьмим, починаючи від Артура, і наш господар отримав від нього символи влади та благословення. Завтра, а може ще й сьогодні ми дізнаємось, хто стане вісімдесятим. Дехто з пендраґонів добре відомий в історії, хоч, ясна річ, не під цим титулом; про інших ви ніколи не чули. Проте в усі віки саме вони разом із крихітним Лоґресом, що збирався навколо них, відігравали роль тієї руки, яка або легенько, майже невідчутно штурхала Англію у бік, будячи з п’яного сну, або відтягувала нашу країну від краю прірви, куди її штовхала підступна Британія.

— Цій вашій новій історії трохи бракує документальних свідчень, — скептично зауважив МакФі.

— Таких свідчень насправді сила-силенна, — посміхнувся Дімбл. — Просто ви не знаєте мови, якою вони написані. Коли події кількох останніх місяців перетворять на історію і запишуть вашою мовою, а тоді викладуть у книгах і вивчатимуть у школах, там, будьте певні, жодним словом не згадають ні про нас із вами, ні про Мерліна, ні про пендраґона, ні про владарів планет. А проте саме в ці місяці Британія підняла найнебезпечніше повстання проти Лоґресу і якщо й зазнала поразки, то тільки в останній момент.

— Еге ж, — згідно кивнув ольстерець, — і правильно зроблять, що не згадають ні нас із вами, ні більшість тут присутніх. Я був би страшенно вдячний, якби хтось пояснив мені, що ми такого особливого тут робили… якщо не рахувати того, що годували свиней і вирощували дуже непогану городину.

— Ви робили саме те, що від вас і вимагалося, — озвався господар, — виявляли послух і чекали. Так буде ще не раз. Як каже один із сучасних авторів, часто десь треба спорудити вівтар тільки для того, щоб небесний вогонь міг зійти на землю деінде. Але не робіть поспішних висновків. Цілком можливо, що не мине й місяця, як у вас буде дуже багато роботи. Так, Британія програла битву, але вона підніметься знову.

— Виходить, Англія — це, по суті, і є оте хитання між Лоґресом і Британією? — запитала матінка Дімбл.

— Так і є. Хіба ти не відчуваєш? — здивувався доктор. — Таж власне в цьому і криється сама сутність Англії! Ослячу голову ми отримуємо, коли потрапляємо в ліс до фей. Не можемо сягнути того, що нам заповідано, але й забути також не можемо… це ж відчувається в усьому специфічно англійському: в тій нашій незграбній витонченості, у якійсь боязкій, кумедній недокінченості. Абсолютно правий був Сем Веллер, коли назвав пана Піквіка янголом у гетрах! Все тут у нас або краще, або гірше, ніж…

— Дімбле! — сказав Ренсом. Доктор, який уже трохи було завівся, затнувся і поглянув на нього, а тоді, якусь мить повагавшись і навіть — принаймні так здалося Джейн — легенько почервонівши, посміхнувся і повів далі:

— Маєте рацію, сер, я забув те, що ви просили завжди пам’ятати. Така-от подвійність аж ніяк не є суто англійською особливістю; так твориться історія кожного народу. Зовсім не йдеться про якийсь привілей, виняток, зроблений тільки для Англії. Ми не є обраною нацією — то все не варті доброго слова нісенітниці. Про Лоґрес ми говоримо тому, що це наша подвійна історія, та, про яку нам відомо.

— Якщо ви хочете сказати, що всюди є люди добрі і люди погані, то так і скажіть, навіщо аж такі алегорії, — поморщився МакФі.

— Мені зовсім не про це йдеться, — заперечив Дімбл. — Бачите, МакФі, якщо думати просто про абстрактне добро, то рано чи пізно неодмінно прийдеш до ідеї якогось еталону добра — мовляв, усі народи мають змагати до ось такого і такого способу життя. Певна річ, існують загальні правила, однакові для всіх. Але це, якщо дозволите, тільки граматика чесноти. Справжня життєва сила криється не там. Господь не творить однаковими навіть дві травинки, то що вже казати про двох святих, двох ангелів чи два народи. Зцілення Землі залежить від того, чи зуміємо ми вберегти ту іскорку, воплотити того духа, який і далі живе в усіх народах — у кожного свій. Коли Лоґрес дійсно запанує в Британії, коли богиня розуму, божественна ясність, посяде престол у Франції, коли небесного ладу почне дотримуватися Китай — тоді й прийде справжня весна. Однак поки що нам треба турбуватися про Лоґрес. Ми здолали Британію — та чи надовго? Після того, що сьогодні сталося в Еджстоу, це місто, звісно, вже не відродиться. Але скоро з’являться нові Еджстоу.

— Я власне хотіла запитати, — озвалася матінка Дімбл. — Вам не здається, що Мерлін з елділами трохи… перестаралися? Невже ціле Еджстоу заслуговувало на те, щоб його просто стерли з лиця землі?

— Знайшли кого оплакувати, — скривився МакФі. — Вам шкода тих нікчем з міської ради, які залюбки продали б своїх дружин і доньок, тільки б HIKE переїхав до Еджстоу?

— Ну, про них мені мало що відомо, — відповіла матінка Дімбл. — Але візьмімо університет чи навіть Бректон. Так, звісно, всі ми знаємо, що там, у тому коледжі, було просто жахливо. Але хіба вони справді мали на меті якесь зло, плетучи ті свої сміховинні, дріб’язкові інтриги? Як на мене, то в їхніх діях нічого, крім дурості, і не знайдеш.

— Еге ж, — кивнув МакФі. — То в них така забава була… кошенята вирішили побавитися в тигра. Тільки-от виявилося, що неподалік чатує справжній тигр, і все закінчилося тим, що вони впустили його до себе. І нічого тепер нарікати, що коли прийшов мисливець і всипав тому тигрові добрячого бобу, то перепало і їм. Матимуть тепер науку.

— Ну гаразд, а інші коледжі — Нортумберленд і Герцогський?

— Справді, — мовив Деністон, — шкода таких, як, наприклад, Черчвуд. Я добре його знав; то був хороший старий. На кожнісінькій своїй лекції доводив нам безпідставність існування етичних норм, а сам ладен був і десять миль пройти, тільки б вчасно повернути позиченого пенса. Та все одно… цікаво, чи була у Белбері хоч одна застосована на практиці теорія, яку не проповідували би в Еджстоу? Ясна річ, шановні професори навіть подумати не могли, що хтось стане діяти згідно з тими їхніми теоріями! Напевне, ніхто не був заскочений більше за них, коли все те, про що вони роками говорили, зненацька почало набувати реальних обрисів. Але ж це просто до них повернулося їхнє власне дитя; так, воно виросло, його годі впізнати, та все одно воно їхнє, не чуже.

— На жаль, так воно і є, люба, — сказав дружині доктор. — Trahison des clercs.^[17] Провина лежить на кожному.

— Це ж просто нісенітниця, Сесіле, — обурилася матінка Дімбл.

— Ви забуваєте, — озвалася панна Айронвуд, — що в Еджстоу не залишилося майже нікого, окрім хіба найкращих (їхні гріхи їм відпустяться) і найгірших. Але загалом я згідна з Артуром. Ті, що забули Лоґрес, опускаються в Британію. Той, хто заперечує глузд, таки його позбудеться.

Тут вона змовкла, бо раптом почула, як хтось шкребеться і навіть тихенько скімлить за вхідними дверима.

— Відчиніть, Артуре, — сказав Ренсом.

Наступної миті всі з радісними вигуками зірвалися на ноги, бо до їдальні перевальцем увійшов Пан Бультитюд.

— Ох, оце так, ніколи б не подумала! — тішилася Айві. — От бідолаха, прийшов-таки! Весь в снігу… Заберу-но я його на кухню і гарненько нагодую. Де ж то тебе носило, га, поганцю? Ти тільки на себе подивися…

5

Потяг вже втретє за десять хвилин сильно шарпнувся і зупинився. Цього разу в ньому ще й погасло світло.

— Ну, знаєте, це вже трохи занадто, — почувся у темряві чийсь голос. Четверо інших пасажирів, що сиділи в купе першого класу, відразу його впізнали: говорив випещений, трохи незграбний чоловік у коричневому костюмі. Він належав до тих людей, які завжди все знають, і цілу дорогу розповідав іншим, де саме їм треба буде пересідати, чому тепер можна дістатися до Стерка, минаючи Стратфорд, і хто насправді володіє контрольним пакетом акцій цієї залізничної лінії.

— Для мене це важливо, — продовжував той-таки голос. — Я вже мав бути в Еджстоу. — Чоловік підвівся, відчинив вікно і виглянув у темряву. Невдовзі хтось із пасажирів поскаржився на холод, тож вікно довелося зачинити. Він сів на своє місце і незабаром озвався знову:

— Ми стоїмо тут уже десять хвилин.

— Даруйте, дванадцять, — поправив його якийсь пасажир. Потяг і далі не рухався з місця. Чути було, як в сусідньому купе хтось голосно лається.

Раптом вагоном так труснуло, що люди трохи не позлітали зі своїх місць на підлогу. Так буває, коли недосвідчений машиніст на повній швидкості різко натискає на гальма. Але вони стояли.

— Що це, в біса, таке?! — обурився хтось.

— Відчиніть двері.

— Ми зіткнулися з іншим потягом?

— Все гаразд, — озвався все той же добре поінформований чоловік; голос у нього звучав цілком спокійно. — То просто чіпляють новий паровоз, і мушу сказати, роблять це дуже невміло. Понабирали кого попало…

— О! — зрадів хтось. — Наче їдемо.

Потяг повільно, з рипінням і скреготом посунув уперед.

— Йому потрібно трохи часу, щоб набрати хід, — мовив іще хтось.

— От побачите, десь за хвилину він почне додавати швидкості, щоб надолужити згаяне, — добре поінформований чоловік справді знав геть усе.

— Хоч би світло ввімкнули, — почувся жіночий голос.

— Щось ми не їдемо швидше, — сказав через кільканадцять секунд хтось із пасажирів.

— Навпаки, повільніше. Чорт забирай, невже знову зупиняємось?

— Та ні, наче ще їдемо… ох! — Потяг аж підкинуло від нового удару, ще сильнішого за попередній. Десь із хвилину все навколо, здавалося, аж ходило ходором і несамовито скрипіло.

— Ну, це вже переходить всі межі! — вигукнув чоловік у коричневому костюмі і знову відчинив вікно. Цього разу йому пощастило більше, бо повз вагон саме проходила якась темна постать з ліхтарем у руці.

— Агов! Чоловіче! Що діється?! — заволав він.

— Все в порядку, пані та панове, все в порядку, залишайтесь на своїх місцях! — крикнула у відповідь темна постать, не стишуючи кроку і не звертаючи на нього особливої уваги.

— Зачиніть вікно, холодно! — запротестував пасажир, що сидів найближче.

— Там попереду якесь світло, — повідомив поінформований чоловік.

— Нам хтось сигналить?

— Аж ніяк, нічого подібного. В тій стороні все небо світиться, ніби там пожежа або ввімкнули добру сотню прожекторів.

— Мені до цього яке діло? — не вгавав пасажир біля вікна. — Зачиняйте… ох!

Вагоном знову трусонуло, а тоді з темряви долинув якийсь вельми загрозливий, хоч і приглушений віддаллю гуркіт. Потяг зрушив з місця і дуже повільно, ніби навпомацки поповз колією.

— Ну ні, я цього так не залишу! — обурювався чоловік у коричневому костюмі. — Це ж суще неподобство!

Десь через півгодини вони так само поволі під’їхали до освітленої платформи.

— Говорить станція Стерк, — почувся голос з динаміків. — Будь ласка, залишайтесь на своїх місцях, передаємо важливе повідомлення. Внаслідок незначних підземних поштовхів і паводку залізничну колію до Еджстоу тимчасово виведено з ладу. Додаткової інформації поки що немає. Пасажирам, що прямують до Еджстоу, рекомендуємо…

Добре поінформований чоловік — то був Кері — вийшов із потяга. Люди такого штабу завжди мають силу знайомих на залізниці, тож уже за кілька хвилин він стояв біля вогню в службовому приміщенні станції, а касир розповідав йому все, що знав про стихійне лихо в Еджстоу.

— Поки що в нас немає жодних достовірних відомостей, пане Кері. Звідти вже годину не надходило жодних повідомлень. Самі розумієте, що це погано, дуже погано. Влада сяк-так намагається робити добру міну за кепської гри… Кажуть, в Англії ще ніколи не було такого землетрусу, а тут ще й паводок. Ні, сер, боюсь, від Бректонського коледжу й каменя на камені не залишилося. Ту частину міста просто зрівняло з землею; наскільки я розумію, саме там усе й почалося. Скільки людей загинуло, наразі годі й сказати. Слава Богу, минулого тижня я забрав звідти свого старого…

Згодом Кері завжди згадував ці години як один із поворотних моментів у своєму житті. Доти він не відзначався особливою релігійністю, але тоді йому відразу спало на думку, що тут явно не обійшлося без руки Провидіння. І справді, що тут ще скажеш? Він був буквально на волосок від того, щоб сісти у потяг, який відходив на годину раніше; якби так і сталося, його б уже не було серед живих. Такі події змушують людину замислитися. Подумати лишень, цілий коледж просто стерто з лиця землі! Його ж доведеться відбудовувати… Склад членів коледжу оновиться повністю (добре, майже повністю), буде новий ректор. Виходить, Провидіння зволило зберегти життя якійсь надійній, відповідальній людині, котра могла б звалити собі на плечі весь тягар подолання наслідків цієї жахливої катастрофи. Звичайних виборів за таких обставин, звісно, не проводитимуть. Голова наглядової ради коледжу (він же лорд-канцлер), напевне, просто призначить нового ректора і вже разом із ним підбиратиме нових членів. Що довше Кері про все це думав, то більше усвідомлював, що формувати нове обличчя коледжу скоріш за все довірять єдиному із старих членів, який вцілів після катастрофи, — а це майже те саме, що стати другим засновником. Достеменно, без Провидіння тут таки не обійшлося. В уяві поставала картина за картиною: ось портрет другого засновника на стіні в новозбудованому вестибюлі, ось його статуя у внутрішньому дворі, ось присвячений йому довгий-довгий розділ в «Історії коледжу»… І весь цей час Кері, скоряючись звичці й інстинкту (в цьому справді не було й краплі лицемірства), всім своїм видом виражав глибоку скорботу, як і належить порядній людині, що отримала таку страшну звістку Плечі в нього похилилися, в очах читалася врочиста суворість, чоло спохмурніло. Касир мимоволі аж замилувався тією картиною шляхетного смутку і згодом пригадував: «Видно було, що йому страх як погано, та все ж він тримався. Файний він хлопака, той проректор!»

— Коли наступний потяг до Лондона? — запитав Кері. — Мені треба бути там якомога швидше.

6

Як ми пам’ятаємо, Айві Меґз пішла на кухню нагодувати Пана Бультитюда, та не минуло й хвилини, як вона, неабияк усіх здивувавши, влетіла до їдальні з розпачливим виразом на обличчі і залопотіла:

— Ой, ходіть хто-небудь зі мною до кухні, швиденько! Там ведмідь!

— Ведмідь, Айві? — перепитав господар. — Але ж…

— Та ні, я не про Пана Бультитюда, сер! Туди заліз якийсь інший, чужий ведмідь!

— Невже?!

— Так, і вже змолотив усе, що залишилося від гуски, і половину шинки, і вершки, а тепер лазить по столах і виїдає все, що трапиться під руку, і трощить посуд… Ой, ходіть швидше, бо ж там нічого не залишиться!

— А як на це дивиться Пан Бультитюд? — запитав Ренсом.

— От я й хочу, щоб хтось на це подивився, бо він там таке витворяє, що й купи не тримається! В житті ще такого не бачила. Спочатку він просто перебирав лапами і підстрибував, ніби зараз до танцю піде, — але ж раніше з ним такого не бувало. А тепер виліз на мисник, став на задні лапи і то тупцює там, то присідає, і при цьому аж вищить, страшенно голосно, і вже запхав лапу в сливовий пудинг, а головою заплутався у в’язках цибулі, які висять там під стелею… і я нічого не можу з ним зробити, нічогісінько!

— Справді, дивно він поводиться, дуже дивно… А ти не думаєш, люба моя, що той другий, чужий ведмідь — то зовсім не ведмідь, а ведмедиця?

— Ой, не кажіть такого, сер! — перелякано зойкнула Айві.

— Як на мене, то так воно і є. Маю велику підозру, що до нас на кухню завітала майбутня Пані Бультитюд.

— Якщо ми ще трохи тут побалакаємо, то вона стане Пані Бультитюд вже сьогодні, — сказав, підводячись зі свого крісла, МакФі.

— Лишенько, і що ж нам тепер робити? — забідкалася Айві.

— Я певен, Пан Бультитюд з усім дасть собі раду, — відповів господар. — Наразі гостя підживляється після дороги. Як то кажуть, Дімбле, sine Cerere et Baccho…^[18] Нехай розбираються між собою самі, можемо їм довіряти.

— Ясна річ, нехай розбираються, — кивнув МакФі. — Але не в нас на кухні.

— Айві, — сказав Ренсом, — мусиш виявити характер. Йди на кухню і скажи ведмедиці, що я хочу її бачити. Ти ж не боїшся, правда?

— Боюся? Ще чого! Я їй покажу, хто тут господар, якщо вона ще не знає.

— А з птахом що таке? — здивувався Дімбл, дивлячись на Ренсомову галку.

— Здається, він хоче вийти, — озвався Деністон. — Відчинити вікно?

— Надворі тепло, нехай буде відчинене, — мовив Ренсом. Щойно вікно прочинилося, Барон Корво випурхнув назовні — і звідти відразу почувся шум крил і гучний крякіт.

— Ще одна любовна інтрижка, — посміхнулася пані Дімбл. — Здається, в нашого Барона з’явилася баронеса… Яка чудова ніч! — додала вона за мить, коли штори обабіч відчиненого вікна заворушив вітер, а кімнату, здавалося, сповнив свіжий дух справжньої літньої ночі. Через кілька секунд звіддалік почулося іржання.

— Наша стара кобилка теж захвилювалася, — сказав Деністон.

— Чш-ш! Послухайте! — підняла руку Джейн.

— Це якийсь інший кінь, — мовив Деністон.

— Жеребець, — багатозначно докинула Каміла.

— Ну, знаєте, — обурився МакФі, — це вже стає просто непристойно!

— Навпаки, — заперечив Ренсом, — все тут цілком пристойно, тобто, згідно зі старим значенням цього слова, повністю відповідає обставинам. Сьогодні тут, у Сент-Ен, гостює сама Венера.

— «Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась, — процитував Дімбл, — і всіх вона доводить тут до божевілля».

— Вона зараз набагато ближче, ніж можуть собі уявити земні астрономи, — сказав Ренсом. — 3 Еджстоу покінчено, інші боги вже покинули Землю. Вона ж чекає, щоб забрати мене з собою.

Раптом у сутінках, які заполонили кімнату, почувся гучний зойк. То кричала пані Дімбл:

— Обережно! Ой, обережно! Сесіле! Вибачте, заради Бога, але я не зношу кажанів. Вони зараз вчепляться мені у волосся!

Два кажани несподівано залетіли в вікно і тепер носилися туди-сюди понад свічками й гучно пищали. Через миготливі тіні складалося враження, що тих кажанів не два, а принаймні чотири.

— Тобі краще піти, Маргарет, — мовив господар. — І ти також іди, Сесіле. Немає потреби влаштовувати довге прощання.

— Я справді напевне піду, — сказала матінка Дімбл. — Не терплю кажанів!

— Заспокой Маргарет, Сесіле, — попросив Ренсом. — Тобі зовсім не обов’язково сидіти тут зі мною. Я ж не помираю. А проводжати — то взагалі дурна справа. Ні не потішишся як слід, ні не пожуришся.

— Ви справді хочете, щоб ми пішли, сер? — перепитав Дімбл.

— Йдіть, любі мої друзі. Urendi Maleldil.

Він по черзі благословив їх, а тоді Сесіл подав руку дружині і вони пішли.

— Ось вона, сер, — повідомила Айві, що знову з’явилася в їдальні через кілька секунд після того, як звідти вийшли Дімбли; вона вся розчервонілася і широко посміхалася. За нею до кімнати перевальцем увійшла ведмедиця; збиті вершки були в неї навіть на носі, а ще вона зовсім недавно частувалася аґрусовим варенням — тут годі було й сумніватися.

— І ще… ой, сер! — додала Айві.

— Що таке, Айві? — запитав господар.

— Ви вже даруйте, сер, але прийшов Том, мій чоловік. Так намучився, бідолаха… Якщо ви не проти, то я…

— Сподіваюсь, ти його нагодувала?

— Так, звісно… якби ті ведмеді ще трохи попорядкували на кухні, то там нічогісінько не лишилося б.

— Але й Томові щось перепало, ні?

— Я дала йому холодного пирога і солоних огірочків — він їх, знаєте, дуже полюбляє, — і ще знайшла шматок сиру і пляшку портеру та поставила на вогонь чайник, щоб ми… тобто, щоб він напився чаю. То він тепер сидить там і не знати як тішиться, а ще каже, що не хотів би вже вам сьогодні набридати, якщо ви нічого не маєте проти… він у мене тихий. Ви ж розумієте, про що я, сер…

Ведмедиця за весь цей час навіть не ворухнулася і стояла, не зводячи погляду з господаря. Він же поклав їй на голову руку і сказав:

— Urendi Maleldil. Ти добра звірина. Йди до свого коханого… та ось і він сам. — Цієї миті прочинені двері відхилилися ще трохи — якраз достатньо, щоб до кімнати запитливо і трохи стривожено зазирнув Пан Бультитюд власною персоною. — Візьми її, Бультитюде, але не в домі. Джейн, відчиніть, будьте ласкаві, он те більше вікно. Там тепло, ніби липневої ночі.

Велике, до самої підлоги, вікно розчахнулося навстіж, і ведмеді обережно, наче побоюючись ненароком щось зачепити, вийшли у вільготне тепло, яким віяло знадвору. Всі зауважили, що там зовсім світло.

— Чи ті птахи зовсім зсунулися з глузду? Чого це вони розспівалися за чверть до півночі? — запитав МакФі.

— Ні, вони цілком при своєму розумі, — відповів Ренсом, а тоді повернувся до Айві: — Люба моя, тобі хочеться піти й нарешті наговоритися з чоловіком. Матінка Дімбл приготувала для вас ту маленьку кімнату біля сходів.

— Ох, сер… — видихнула Айві і затнулася. Господар нахилився, поклав руку їй на голову і мовив:

— Звісно ж, хочеться. Том же навіть не встиг і помилуватися тобою в новому платті. Хіба ти не хочеш його поцілувати? — І сам її поцілував. — То поцілуй його ще й від мене… і не тільки від мене. Не плач. Ти добра жінка. Йди і зціли того чоловіка. Urendi Maleldil. Ми ще зустрінемось.

— Що це там так пищить та шарудить? — спитав МакФі. — Сподіваюсь, це не свині повилазили з хліва? Бо тут і так уже стільки всілякої живини швендяє по дому і по саду, що годі й перелічити…

— Здається, це їжаки, — озвалася панна Айронвуд.

— Ось тепер точно шаруділо десь в будинку, — прислухалася Джейн.

— Тихо! — сказав господар. На кілька секунд запала мовчанка, а тоді він посміхнувся: — Це ж мої друзі з-за вугільного ящика. В них також сьогодні гулянка! — І весело додав: — «So geht es in Sniitzeputzhausel, da singen und tanzen die Mausel!»^[19]

— Як на мене, — сухо мовив МакФі, витягуючи свою табакерку з-під попелястої, трохи схожої на монашу сутану мантії (всі вважали, що вона дуже йому личить, а сам він, ясна річ, був іншої думки), — нам ще пощастило, що тут не видно, принаймні поки що, жирафів, гіпопотамів, слонів чи ще когось такого… Боже правий, що це?! — Саме тієї миті поміж шторами, які ворушив лагідний вітерець, до кімнати зазирнуло щось схоже на довгий сірий шланг. Просто понад плечем в ольстерця той шланг сягнув до столу і потяг звідти гроно бананів.

— До дідька, звідки тут всі ці звірі?! — вигукнув він.

— Їх тримали в Белбері, а сьогодні визволили, — пояснив господар. — Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась і всіх доводить тут до божевілля… З нами Переландра, і людина більше не самотня. Ми тепер там, де й маємо бути, — між ангелами, які доводяться нам старшими братами, і звірями — нашими слугами, товаришами для забав і веселими витівниками…

Хай що збирався МакФі сказати у відповідь, його слова потонули в оглушливому реві, що почувся знадвору.

— Там два слони, — слабким голосом повідомила Джейн. — Все, кінець нашій селері… і трояндам також.

— З вашого дозволу, пане Ренсом, я запну штори, — різко сказав МакФі. — Ви, здається, забули, що тут дами.

— Навпаки, розсуньте ті штори ширше, — в тон йому відповіла панна Айронвуд. — Повірте, нічого непристойного ми не побачимо. Як там світло — світліше, ніж місячної ночі… майже світліше, ніж у білий день! Над садом висить велетенський купол світла. Дивіться, слони танцюють! Як високо вони піднімають ноги… а тепер ходять по колу… гляньте: підносять догори хоботи! І страх які церемонні… це виглядає так, ніби велетні раптом надумали станцювати менует. Справді, слони не схожі на інших тварин, вони радше нагадують якихось добрих духів.

— Все, здається, вони йдуть геть, — зауважила Каміла.

— Щоб говорити мовою кохання, їм треба усамітнитися, так само, як і людям, — мовив Ренсом. — Вони незвичайні звірі.

— Піду-но я до свого кабінету і сховаю подалі рахунки, — підвівся МакФі. — Мені буде спокійніше на серці, якщо я замкну двері на ключ, доки ще якісь крокодили чи кенгуру не почали женихатися просто в мене поміж паперами. Треба, щоб хоч одна людина в домі мала-таки голову на плечах, бо ви всі тут зовсім уже берега пустилися… На добраніч вам, любі дами.

— Прощавайте, МакФі, — сказав Ренсом.

— Ні-ні, мене благословляти не треба, — ольстерець трохи відхилився, проте водночас простягнув Ренсомові руку. — Якщо я коли-небудь і навернуся до релігії, то не до вашої. Мій дядько був головою Генеральної асамблеї… Але ось вам моя рука. Чого тільки нам із вами не довелося разом побачити… але зараз не про це мова. Хочу вам сказати, докторе Ренсом, що попри всі ваші недоліки (а ніхто не знає їх ліпше за мене) в цілому світі немає кращої людини, ніж ви… принаймні я таких не знаю і про таких не чув. Ви… ми з вами… але наші дами, бачу, вже плачуть, а мені вилетіло з голови, що я хотів сказати. Гаразд, то я піду, нічого тягнути час. Нехай благословить вас Бог, докторе Ренсом. На добраніч, любі дами.

— Повідчиняйте всі вікна, — мовив Ренсом. — Судно, в якому я полечу звідси, ось-ось увійде в земну атмосферу.

— Надворі стає щораз світліше, — озвався Деністон.

— Нам можна залишитися з вами до самого кінця? — запитала Джейн.

— Дитя моє, — відповів господар, — тобі не треба залишатися тут аж доти.

— Чому, сер?

— Тебе чекають.

— Мене?

— Так. Твій чоловік чекає тебе у хатині. Бачиш, врешті-решт вийшло так, що ти готувала тоді подружній покій для себе самої. Хіба тобі не треба йти до нього?

— Я мушу йти вже?

— Якщо ти дозволиш прийняти рішення мені, то я відіслав би тебе туди саме зараз.

— Гаразд, то я піду, сер. Але… хіба я ведмедиця чи їжачиха?

— Ні, ти щось більше. Однак і не менше. Йди в послуху і знайдеш любов. Сни припиняться, натомість з’являться діти. Urendi Maleldil.

7

До Сент-Ен було ще далеко, коли Марк збагнув, що або з ним самим, або зі світом навколо коїться щось дуже дивне. На дорогу пішло більше часу, ніж слід було сподіватися, але це принаймні можна було пояснити: кілька разів він збивався з правильного шляху і потім мусив повертатися. Набагато важче було пояснити, чому на заході, над Еджстоу, палахкотіла моторошна заграва, а земля під ногами постійноздригалася і двигтіла. Потім зненацька різко потепліло, і вниз по схилу ринули потоки води, бо сніг танув просто на очах. Все навколо пойняла імла; заграва на заході пригасла, натомість та імла поступово взялася м’яким світлом деінде — вгорі попереду, так, наче те світло променіло просто над Сент-Ен. І весь час Маркові здавалося, ніби в тумані його раз по раз обганяють якісь істоти, то маленькі, то великі, — напевне, тварини, подумалося йому. Хтозна, може, то такий сон; може, кінець світу; може, він уже помер. Та попри всі ці загадкові явища почувався Марк дуже добре. На душі в нього було не надто спокійно, але здоров’я і молодість робили своє, а вид оповитої осяйною поволокою гори попереду, здавалося, пробуджував у ньому і спогади про солодке задоволення, і якісь незнані досі дивні прагнення. Він анітрохи не сумнівався, що повинен туди дістатися.

Марків неспокій пояснювався тим, що невдовзі він мав зустрітися з Джейн, і от тільки тепер став розуміти і відчувати те, що мав би зрозуміти і відчути вже давно. Такий собі лабораторний погляд на кохання, який позбавив Джейн подружнього смирення, ще до весілля позбавив смирення закоханого і його. Якщо у моменти раптового просвітлення йому й відкривався справжній сенс слів про скарб, занадто «дорогий і для землі, і для життя», то він просто від того сенсу відмахувався та й по всьому. Крізь призму фальшивих теорій, прозаїчних і водночас зовсім далеких від реальності, все це видавалося надуманим, застарілим і затхлим. І ось тепер, після всього пережитого, Марка нараз пройняло якесь погане передчуття. Він спробував його відігнати. Вони ж одружені, чи не так? Хіба ж вони не сучасні, розумні люди? Це ж так природно, так просто…

Проте тут же йому стали пригадуватися різні прикрі моменти, яких таки вистачало в їхньому недовгому подружньому житті. Колись він частенько думав про «коники», які часом викидала Джейн, тепер же нарешті подумав про себе — і стало зрозуміло, що ближчим часом ті думки аж ніяк не дадуть йому спокою. Поступово перед ним вимальовувався не вельми привабливий портрет грубого, брутального чолов’яги, який, розмахуючи руками, несамовито регочучи і весь час щось жуючи, не просто ходив — з цим іще можна було б якось змиритися, — а безтямно топтався, ламав і трощив усе там, куди не наважувалися ступити навіть великі лицарі і поети. У нього перед очима немов наяву постала Джейн; на ніжній білій шкірі залишив би слід навіть поцілунок дитини… Як він посмів? Її неповторність і осяйність, музикальність і витонченість усіх рухів… це ж усе просто недоторканне і священне. То як же він посмів? До того ж посмів, навіть про це не здогадуючись, бездумно і байдуже! Таж тільки думки, які часом читалися в неї на обличчі, мали б звести довкола її душі мур, поткнутися за який йому мало б забракнути сміливості — але ж він навіть того муру не зауважив! Так, звісно, вона сама впустила його досередини, хтозна й чому… либонь, через якийсь злощасний, незрозумілий жаль до нього. А він, опинившись там, уже сповна скористався тією шляхетною помилкою, і поводився так, ніби й сам ціле життя жив у тому саду за мурами, ба навіть із давніх-давен тим садом володів.

Все те, що могло стати радістю, натомість обернулося гіркою печаллю, бо правда відкрилася йому надто пізно. Він побачив мур уже після того, як зірвав у саду троянду… зрештою, не просто зірвав, а видер з корінням і пошматував своїми грубими, хтивими ручиськами. То як же він насмілився? І хто, все це збагнувши, зумів би йому пробачити? Тільки тепер Марк зрозумів, як мав виглядати в очах її друзів, в очах таких, як вона, — і, крокуючи сам-один в густому тумані, відчув, що його аж кинуло в жар.

Раніше слово «дама» завжди викликало в нього хіба сміх. Здається, він взагалі колись надто багато сміявся…

Що ж… він її відпустить. Вона буде рада його позбутися — і повністю матиме рацію. Тепер йому було страшенно дивно усвідомлювати, що не так уже й давно він думав зовсім інакше. Ось благородні дами сидять у просторому покої і неквапно бесідують на теми, не призначені для чужих вух; часом вони говорять надзвичайно поважно, часом заливаються сріблястим сміхом… як же їм не тішитися, коли нарешті забереться геть ота приблуда, оте галасливе чи, навпаки, недорікувате створіння, яке немовби складається з самих лише ніг та рук і місце якому насправді хіба в хліві. Що він взагалі забув там, де навіть його щире захоплення цілком справедливо сприймається як образа, а найстаранніші спроби бути чи то серйозним, чи веселим лише впираються в глуху стіну повного нерозуміння? Він вважав її холодною — а вона просто була терплячою. Від цієї думки йому аж защеміло серце. Тепер він розумів, що любить її. Та було вже надто пізно; навряд чи можна ще щось поправити…

Раптом розсіяне світло навколо стало яскравішим і почервоніло. Марк підвів очі і побачив жінку, яка стояла в дверях у стіні, що виднілася попереду. То була не Джейн; просто велетенська на зріст, зодягнена у дуже відкрите, яскраве плаття вогненної барви, вона променилася світлом і, напевне, взагалі не мала жодного стосунку до людського роду. Її обличчя видалося йому загадковим і безжальним, а ще просто неприродно прекрасним. Двері жінка тримала відчиненими — безперечно, для нього. Він не наважився ослухатися («Мабуть, — вертілася в голові думка, — я таки помер»), увійшов і опинився у гарно прибраній кімнаті, де яскраво палав вогонь і солодко пахло, а біля широкого ложа стояла їжа і вино.

8

Джейн вийшла з будинку (господарів поцілунок ще горів у неї на вустах, а його слова ще лунали в вухах) до саду, у чисте світло й надзвичайне тепло, і попрямувала доріжкою повз вологу від роси галявину — там аж рябіло в очах від розмаїтого птаства, — повз гойдалку, теплицю і повітку вниз до хатини, неначе сходячи донизу драбиною смирення. Спочатку вона думала про господаря, потім — про Малелділа, а тоді замислилася над своїм послухом, і кожен крок перетворився для неї на своєрідну жертовну церемонію. Приходили їй на думку і діти, і біль, і смерть. Джейн була вже на півдорозі, коли подумала про Марка і все, що йому довелося пережити. В хатині не світилося, двері були зачинені. Вона трохи здивувалася і, поклавши руку на клямку, нерішуче зупинилася на порозі. А що, коли Марк не хоче більше бути з нею — ні тепер, ні взагалі? Що, коли його просто там немає? Хтозна, полегшення принесла їй ця думка чи розчарування; сказати напевне було годі. Вона й далі стояла з рукою на клямці, а тоді помітила, що вікно у спальні відчинене. Під вікном там було крісло, на яке хтось накидав одягу, так недбало, що половина того одягу лежала на підвіконні, а рукав сорочки — Маркової сорочки — аж звісився надвір, у нічну вільготу. Як це схоже на Марка! Мабуть, час їй таки увійти.

Примітки

Посвята

Джейн МакНіл (1889—1959) — приятелька Люїса з Белфаста, поціновувачка літератури, зокрема — давньої шотландської поезії.

Епіграф

Сер Девід Ліндсей (1486—1555) — шотландський поет. «Бесіда» (1555) — довга дидактична поема, присвячена історії світу. Сера Девіда Ліндсея (David Lyndsay) не слід плутати з шотландським письменником Девідом Ліндсеєм (David Lindsay, 1876—1945), автором науково-фантастичного роману «Мандрівка на Арктур» (1920), який разом із кількома іншими творами надихнув Люїса спробувати себе на тому ж поприщі.

Передмова

«Людина скасовується» — серія лекцій із трьох частин, яку Люїс прочитав в лютому 1943 р. в Ньюкаслі-на-Тайні для Дургемського університету; опубліковані того ж року видавництвом Oxford University Press.

Олаф Степлдон (1886—1950) — англійський письменник і філософ. Його книга «Остання і перша людина» (1930) разом із «Мандрівкою на Арктур» Д. Ліндсея належить до творів, які надихнули Люїса спробувати себе у жанрі наукової фантастики; як наслідок, у 1938 р. вийшов друком роман «За межі Мовчазної планети» — перша частина «Космічної трилогії».

Нумінор та Істинний Захід — тут Люїс має на думці фантастичний світ, вигаданий його приятелем і колегою по Оксфордському університеті Дж. Р. Р. Толкіном (1892—1973). Толкін почав створювати свою «приватну міфологію» під час Першої світової війни і продовжував працювати над нею до кінця життя. Його головний твір, «Володар перстенів», було опубліковано в 1954—1955 рр.; у 1930—1940-х роках Толкін читав уривки зі своїх рукописів на щотижневих зібраннях літературного гуртка, відомого під назвою «Інклінги». Незначну відмінність у назві (Толкінів Numenor в Люїса перетворився на Numinor) можна, напевне, пояснити тим, що Люїс знайомився з толкінівською міфологією переважно на слух. Історію Нуменору й Істинного Заходу викладено у «Втраченому шляху» і «Сильмариліоні», що вийшли друком посмертно відповідно у 1977 і 1987 рр., але були написані ще перед «Володарем перстенів».

І. ПРОДАЖ ЗЕМЕЛЬ КОЛЕДЖУ

I.1

Джон Донн (1572—1631) — англійський поет, найвизначніший представник метафізичного напряму Автор низки любовних віршів, елегій, сонетів, епіграм, а також релігійних проповідей. Люїс вважав, що Донн здобув у читачів першої половини XX століття незаслужену популярність (див. «Донн і любовна поезія у сімнадцятому столітті» (1938), Люїсів есей, опублікований у Selected Literary Esseys, ed. Walter Hooper, 1969, cc. 106—125). «Алхімія любові» — вірш із збірки «Пісні і сонети» (1631).

I.2

Генрі де Бректон (пом. 1268) — середньовічний англійський правник, автор важливої праці з загального права.

Бректонський коледж, члени — британські університети (як-от вигаданий Еджстоуський університет у цій книжці) переважно є об’єднаннями окремих коледжів, яким надається значна автономія; як правило, кожен такий коледж має власну назву, керівні структури, колектив, будівлі, майно і традиції. Будівлі коледжу зазвичай розташовуються навколо квадратного двору (quadrangle). Щоб стати повноправним членом колективу (fellow), треба скласти іспити і пройти процедуру голосування, в якому беруть участь чинні члени коледжу.

Дистрибутизм (або дистрибутивізм) — теорія, згідно з якою засоби виробництва мають бути якомога ширше розподілені серед населення; була доволі популярна в Британії у перші десятиліття XX ст., зокрема серед римо-католиків. Основними виразниками ідей дистрибутизму були Г. К. Честертон і Гілер Белок.

I.3

Ініґо Джонс (1573—1652) — англійський архітектор і дизайнер театральних інтер’єрів.

Джон Баньян (1628—1688) — англійський пуританський проповідник і письменник, автор «Мандрівки прочанина» (першу частину опубліковано в 1678 р., другу — в 1684 р.).

Ісаак Волтон (1593—1683) — англійський письменник. Окрім «Життєписів» (збірка коротких біографій відомих людей, зокрема Джона Донна), написав також «Досконалого рибалку» (1653); обидві книги набули неабиякої популярності.

Страбонів «Балахтон» — можливо, Люїс мав на увазі франкського монаха і богослова Валафріда (бл. 808–849) на прізвисько Страбон (лат. Strabus, «косоокий»); втім, Валафрідової праці під назвою «Балахтон» в історичних джерелах не зафіксовано. Також можливо, що йдеться про давньогрецького географа й історика Страбона (64 до Р.Х. — 24); у своїй сімнад-цятитомній «Географії» він пише і про Британію, зокрема про друїдів.

Єлизавета І (1533—1603) — англійська королева (з 1558), донька Генріха VIII; за її правління в країні процвітали економіка, культура й мистецтво. Морґанин хліб — зазвичай ототожнюється зі святковим хлібом, що печеться на кельтське християнське свято Ламмас, яке відзначається 1 серпня і походить від поганського свята Лугнасад (Lughnasadh) — дня жнив пшениці і збору перших спілих ягід.

Олівер Кромвель (1599—1658) — англійський державний діяч; під час громадянської війни середини XVII ст. очолював війська парламенту, а після страти короля Карла І (1649) став лордом-протектором Англії, Шотландії та Ірландії. Невдовзі після його смерті монархію в Британії було відновлено.

...руйнувати «священні гаї та пагірки» — див. Єз. 6, 3–4.

Мерлін, син диявола — в «Історії бритів» (Historia Brittonum), яку уклав бл. 800 р. валлійський монах Ненній, розповідається про хлопця на ім’я Амброзій, що народився без батька і був наділений пророчими здібностями; Ненній датує цю подію приблизно 430-им р. За валлійськими легендами, Мерлінусом або Мирддіном звали барда і провидця, який жив у другій половині VI ст. Близько 1140 р. Ґальфрід Монмутський написав свою «Історію британських королів» (Historia Regum Britanniae), де згадав і про молодого пророка-безбатченка на ім’я Мерлінус, котрий надалі фігурує в «Історії» як чародій. Ґальфрід, не особливо переймаючись тим, що Амброзій жив на 150 років раніше за Мерлінуса, пояснює, що «Мерлінуса звали Амброзієм»; крім того, латинізуючи валлійське ім’я Myrddin, він міняє «d» на «1», щоб уникнути асоціацій із французьким merde, «лайно». Так, попри разючі історичні розбіжності, було започатковано велику традицію середньовічної артурівської літератури, яка особливого розвитку сягнула у Франції і Провансі (Кретьєн де Труа, пом. бл. 1183).

Кенельм Дігбі (1603—1665) — англійський придворний, дипломат і філософ. …тут писав вірші Колінз — очевидно, йдеться про Вільяма Колінза (1721—1759), відомого англійського поета.

Георг ІІІ (1738—1820) — англійський король (з 1760).

Натаніель Фокс — вигаданий Люїсом персонаж.

I.5

Сер Томас Мелорі (бл. 1417—1471) — англійський письменник, автор «Книги про короля Артура і його відважних лицарів Круглого Столу», яка стала своєрідною енциклопедією артурівського міфу Вперше видана англійським першодрукарем Вільямом Кекстоном у 1485 р. під назвою «Смерть Артура» (Le Morte d’Arthur). Рукопис книги довго вважався втраченим; його було знайдено в бібліотеці Вінчестерського коледжу тільки в червні 1934 р.

Ґвіневра — дружина короля Артура, один із перших і еталонних образів «прекрасної дами» в середньовічній куртуазній літературі.

Ланселот Озерний — найвідоміший з лицарів Круглого Столу, коханець королеви Ґвіневри.

Артур — легендарний король, що правив у Британії в V–VI ст., герой циклу лицарських повістей, відомих у багатьох літературних версіях і перекладах. Достовірність існування Артура як окремої історичної особи досі не доведено. Більшість істориків схиляється до того, що або реальний прототип Артура мав інше ім’я, або це сукупний образ, створений на основі кількох прототипів.

Фея Морґана — зведена сестра Артура, чарівниця і цілителька. За легендою, забрала важко пораненого Артура на чарівний острів Авалон, де він має прокинутися у вирішальний для Британії момент.

Морґауза — ще одна зведена сестра Артура, яка відіграла в його долі фатальну роль.

підпалила цілий край жіночим чародійством — Томас Мелорі, «Смерть Артура» (у виданні Вільяма Кекстона — книга X, розділ 35).

Святий Ґрааль — таємнича чаша, яка вперше згадується в останньому, незакінченому творі Кретьєна де Труа «Персеваль, або Легенда про Ґрааль». У пізніших авторів — чаша, з якої пив Христос на Тайній вечері і в яку згодом Иосиф Ариматейський зібрав кілька крапель крові розп’ятого Христа; за апокрифічними джерелами, Йосиф згодом привіз цю чашу до Британії, в Ґластонбері. Назагал у творах артурівського циклу Ґрааль — це надзвичайно важливий і цінний предмет, який може зцілювати рани і навіть дарувати безсмертя. Натомість у віршованому романі Вольфрама фон Ешенбаха (бл. 1170 — бл. 1220) «Парцифаль», найвідомішому з німецькомовних творів на артурівську тематику, Ґрааль описано як камінь, що не має якихось особливих властивостей.

Лайямон (2-га пол. XII ст. — 1-ша пол. XIII ст.) — автор довгої поеми «Брут» (бл. 1190), написаної середньоанглійською мовою, в якій розповідається про історію Британії від падіння Трої до кінця VII ст.; це перший власне англійський текст, де згадується король Артур (всі попередні автори, як-от Ненній і Ґальфрід Монмутський, писали латиною). За Лайямоном, Брут є правнуком засновника Риму Енея і засновником роду британських королів; назву Britannia Лайямон виводить з імені Brutus.

Кокні — уродженець Лондона, зокрема лондонського району Іст-Енд; традиційно кокні вважається кожен, хто народився там, де чути дзвони церкви Сент-Мері-ле-Боу.

II. ОБІД У ПРОРЕКТОРА

II.1

Non Olet — не пахне (лат.). Вислів Pecunia non olet («Гроші не пахнуть») приписують римському імператору Веспасіану (9-79 рр. після Р.Х.); йдеться про прибутки від оподаткування громадських вбиралень.

Карл фон Клаузевіц (1780—1831) — прусський генерал і теоретик військової справи, автор відомої книги «Про війну» (Vom Kriege).

II. 4

Белбері — дослідник творчості Люїса Джозеф Пірс у своїй праці «К. С. Люїс і Католицька Церква» (С. 5. Lewis and the Catholic Church, 2003, c. 93) зазначає, що Люїс, ймовірно, натякає тут на Блубері — селище, розташоване на п’ятнадцять миль південніше від Оксфорда. В час, коли створювалася «Космічна трилогія», запеклі суперечки викликали плани уряду щодо заснування поблизу Блубері атомної станції. У 1946 р. на колишній базі королівських ВПС «Гарвел» біля Блубері було відкрито «Центр досліджень атомної енергії»; за якийсь час там з’явився перший у Європі ядерний реактор.

Едвард VII (1841—1910) — король Великої Британії (з 1901); для його правління характерним був відхід від суворої вікторіанської моралі.

III. БЕЛБЕРІ І СЕНТ-ЕН

III. 1

Прокрустове ложе — мірка, під яку штучно підганяють факти чи явища; у грецькій міфології Прокрустом звали розбійника, який відрубував або витягував ноги жертвам, що не відповідали довжині його ліжка.

III.2

Гінджест — є підстави вважати, що ім’я Hingest чи, точніше, Hengist, було одним із двох перших власне англійських імен, засвідчених на письмі (на противагу іменам британським, тобто кельтським). У деяких дуже давніх джерелах згадується про Генджіста і Горсу — двох братів, які у середині V ст. очолили першу групу англосакських завойовників, що вторглися до Британії. Генджіста згодом було проголошено попередником кентських королів; про його смерть згадує у своїй «Історії бритів» Ненній.

Луї-Віктор, герцог де Брольї (більше відомий як Луї де Бройль, 1892—1987) — французький фізик, один із творців сучасної квантової механіки, лауреат Нобелівської премії 1929 р.

Ґотський альманах (Almanach de Gotha) — генеалогічний збірник, який видавався щороку з 1763 р. до кінця Другої світової війни в німецькому місті Ґота; містив родоводи правлячих домів і найвизначніших родів титулованого дворянства Європи.

III.3

«Казка про кролика Пітера» — дитяча книжка англійської письменниці Беатріс Поттер (1866—1943).

«Роман про троянду» — французька алегорична поема XIII ст., один із найвідоміших творів середньовічної літератури. Ділиться на дві частини; першу, яка складається з 4028 віршів, написав приблизно в 1225—1230 рр. Ґійом де Лоріс; другу (18789 віршів) створив бл. 1275 р. Жан де Мен.

Клінґзор — злий чаклун із опери Ріхарда Ваґнера «Парсифаль» (1882) і середньовічного віршованого роману Вольфрама фон Ешенбаха «Парцифаль», який послужив Ваґнерові основою для створення опери. За сюжетом, Клінґзор викрадає священну реліквію — спис, який пронизав розп’ятого Христа; намагаючись врятувати реліквію, молодий лицар Парсифаль потрапляє у чарівний сад, де його намагаються спокусити діви-квіти.

«Аліса в Країні чудес» — повість англійського письменника Люїса Керола (1832— 1898).

Зіккурат — у стародавній Месопотамії монументальна сакральна будівля у вигляді увінчаної храмом багатоярусної вежі, що звужувалася догори. Зиґмунд Фройд (1856—1939) — австрійський психолог і психіатр; розвинув методику вільних асоціацій та тлумачень сновидінь, яку було покладено в основу психоаналізу, і сформулював концепцію структури психіки.

«Жіноча краса дарує втіху як чоловікам, так і жінкам…» — принаймні удвох своїх листах (див. Collected Letters, III, сс. 699 і 1360) Люїс зазначає, що ця цитата — його вимисел.

Тюдори — династія, що правила Англією у 1485—1603 рр.; започаткована Генріхом VII, після смерті Єлизавети І відійшла від влади.

Битва при Бустері — відбулася 3 вересня 1651 р. між очолюваними Кромвелем військами парламенту і армією короля Карла II; призвела до окупації Шотландії англійськими військами і вважається останньою битвою громадянської війни XVII ст. в Англії.

III. 4

Суфражистка — учасниця руху за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав, що зародився в Англії на зламі ХІХ-ХХ століть.

Британські фашисти — у Великій Британії на початку 1920-х рр. діяли досить чисельні «Британські фашисти» та «Імперська фашистська ліга», після розпаду яких у 1932 р. постав «Британський союз фашистів» на чолі з колишнім лейбористом О. Мослі.

IV. ЛІКВІДАЦІЯ АНАХРОНІЗМІВ

IV. 1

…наслідувати Зіґфрідів меч — тобто перешкоджати коханцям; алюзія на оперу Ріхарда Ваґнера «Сутінки богів» (Gotterdammerung, 1874), останню частину тетралогії «Перстень Нібелунгів». Коли Брунґільда звинувачує Зіґфріда в тому, що він силою вимагав у неї «пристрасті й любові», Зіґфрід заперечує: мовляв, сватаючи її для свого єдинокровного брата Ґунтера, він поклав між нею і собою свого меча (II, 4). Схожі мотиви простежуються і в іншій середньовічній легенді — про Трістана та Ізольду: коли Трістан має підстави побоюватися, що чоловік Ізольди, король Марк, може застати їх з Ізольдою удвох, то кладе між собою і коханою свого меча (див. Ґотфрід Страсбурзький, «Трістан», XXVIII).

Генрик Ібсен (1828—1906) — видатний норвезький поет і драматург, засновник європейської «нової драми». Пані Дімбл має на думці Аліну Сольнес, одну з героїнь п’єси «Будівельник Сольнес» (Bygmester Solness, 1892). В Аліни було двоє синів-близнюків, що померли маленькими невдовзі після того, як пожежа дощенту знищила їхній будинок. Пригадуючи це, Аліна каже своїй подрузі Гільді, що не надто побивається через смерть дітей, адже «за них можна тільки потішитися, бо ж тепер вони щасливі — дуже щасливі»; насправді «в саме серце вражають дрібні втрати». Йдеться про «дев’ять чудових ляльок», які згоріли під час пожежі: «Ми з тими ляльками й далі жили разом. (…) Я носила їх під серцем, немов маленьких ненароджених дітей».

IV.3

Вони кусатимуть собі язики від болю, але не покаються. — див. Од. 16, 10—11.

Кір II Великий (бл. 590–530 до Р.Х.) — цар Персії з династії Ахеменідів; у 539 р. до Р.Х. завоював Вавилон і невдовзі по тому дозволив ізраїльтянам повернутися з вавилонського полону до Палестини. Ізраїльтяни відтак були про Кіра вельми високої думки; зокрема, Ісая називає його «помазаником Господнім» (45,1).

Якщо вже ви поклали руку на плуг, то все, вороття назад немає. — див. Лк. 9, 62.

Хіба ви не знаєте, що ми судитимемо ангелів? — див. 1 Кор. 6, 3.

IV.4

Перефразовуючи Рейлі… — Люїс говорить тут не про відомого англійського авантюриста і поета сера Волтера Рейлі (1552 або 1554–1618), а про Волтера Александра Рейлі (1861—1922), професора англійської літератури з Оксфордського університету Листування Рейлі було опубліковано в 1926 р.; у листі до поета і літературного критика Едмунда Ґосса від 25 січня 1912 р. він пише: «Я справді вважаю некролог інструментом, грати на якому доволі важко».

IV.7

Яків І (1566—1625) — король Шотландії (з 1567, як Яків VI) та Англії й Ірландії (з 1603).

Saeva sonare verbera, turn stridor ferri tractaeque catenae — «Свист батогів і залізних кайданів волочених брязкіт» (лат.) — Вергілій, «Енеїда», VI, 557–558; йдеться про шум, який чути на брамі, що веде до пекла.

Генрієта Марія (1609—1669) — молодша донька французького короля Генріха IV і Марії Медичі; у 1625 р. вийшла заміж за англійського короля Карла І.

V. ГНУЧКІСТЬ

V.1

…належав до тамтешнього маріонеткового уряду, на взірець квіслінгівського — Відкун Квіслінґ (1887—1945) з лютого 1942 р. до кінця Другої світової війни очолював маріонетковий уряд Норвегії, що співпрацював із нацистською Німеччиною. Панна Гардкасл говорить тут про французький колабораціоністський уряд маршала Філіпа Петена, засновника так званого режиму Віші.

Спрощена англійська — спрощений варіант англійської, що мав використовуватися як мова міжнародного спілкування; розроблений у 1920-х роках англійським лінгвістом і філософом Ч. К. Оґденом і «викладачем-вільнодумом із Кембриджа» А. А. Річардсом.

…герцог Віндзорський зрікся престолу — 11 грудня 1936 р. Едвард VIII (1894—1972), король Великої Британії з 20 січня 1936 р., зрікся престолу через те, що його плани одружитися з розлученою американкою В. Сімпсон викликали рішучий опір з боку уряду; після зречення отримав титул герцога Віндзорського.

Легітимізм — політична теорія, згідно з якою монарші династії мають історичне право на встановлення основних принципів державного устрою.

V.2

Була п'ятниця… — це твердження не збігається з тим, що вперше Марк приїхав до Белбері в суботу (розділ П.2). Якщо рахувати від суботи, то того дня мала бути середа; у листі, який Марк пише пізніше того ж дня, він ставить дату — 21 жовтня. Відтак уся історія мала б розпочатися у п’ятницю, 16 жовтня. Див. також примітку до розділу VII.1.

Він /Лерд/ отримав диплом третього ступеня — третій був найнижчим ступенем університетських дипломів.

«злиденним, безпросвітним, тупим і нетривалим» — Фіверстоун наводить тут слова про первісний стан людства зі знаменитого «Левіафана» англійського філософа Томаса Гоббса (1588—1679): «…є вічний страх і постійна небезпека насильницької смерті, а життя людини самотнє, злиденне, безпросвітне, тупе і нетривале» (ч. І, р. 13).

V. 3

Фішер-Кінґ — Fisher-King (у перекладі з англ. — Король-Рибалка) — один із персонажів легенд артурівського циклу, хранитель святого Грааля. Вперше про нього згадує у своєму «Персевалі» Кретьєн де Труа. За сюжетом, лицар Персеваль, мандруючи в пошуках святого Грааля, зупиняється на нічліг у короля озерної країни, який рибалить неподалік від свого замку. Згодом король отримує важку рану. Лицар бачить, як лікарі приносять королю води у гарній великій чаші, і він чудесним чином одужує. Відтак Персеваль розуміє, що бачив святий Грааль.

Сура — сурами називаються розділи Корану. Є підстави вважати, що Люїс використовує це ім’я, маючи на думці садху Сундара Сінґха (1889—1929), індійського містика, що народився у сикхській сім’ї і в 1904 р. прийняв християнство. Садху мовою гінді означає «мандрівний святий»; після 1904 р. Сундар Сінґх переважно мандрував Індією і Тибетом як християнський садху. У 1920—1922 рр. він двічі побував у Європі, в тому числі в Лондоні й Амстердамі, а в 1929 р., намагаючись пішки дістатися до Тибету, безслідно зник у Гімалаях.

VI. ТУМАН

VI. 2

...хмаринка з долоню завбільшки — див. 1 Царів, 18,44.

Педель (від середньолат. bidellus) — служитель, наглядач у вищих навчальних закладах.

Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, як не умре! — 1 Кор. 15, 36.

Сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне — 1 Кор. 15, 44.

VI.3

«Ad metam properate simul…» — «Разом ідіть до мети» (лат.); Овідій, «Мистецтво кохання», 2, 727.

Джон Вільям Данн (1875—1949) — ірландський письменник, піонер авіації і філософ, творець багатовимірної моделі часу. Його книга «Експеримент з часом» була надзвичайно популярною в Європі у 1920-х рр.

Рубікон — річка в Італії, на північ від міста Ріміні, яка впадає в Адріатичне море і до 42 р. до Р. X. служила кордоном між Італією і римською провінцією Цизальпійська Галлія. 10 січня 49 р. до Р. X. Гай Юлій Цезар, тоді ще проконсул, перейшов її і вирушив на чолі свого війська на південь, розпочавши таким чином громадянську війну, внаслідок якої став імператором.

…так на освітленому блискавицями вересовому пустищі кидали у зливу страшні пророцтва відьми — див. першу сцену Шекспірового «Макбета».

VI. 4

Стагірит — давньогрецький філософ Арістотель (384–322 до Р.Х.), який народився в місті Стагіра в Македонії.

Ґестапо (нім. Geheime Staatspolizei) — політична поліція у нацистській Німеччині, створена в 1933 р.

ОҐПУ (рос. Объединенное государственное политическое управление) — політична поліція в Радянському Союзі у 1923—1934 рр., попередниця НКВСіКДБ.

Пані Ґранді — персонаж із п’єси англійського драматурга Томаса Мортона «Нехай швидше йде плуг» (1798), яка стала уособленням обивательських уявлень про пристойність і громадську думку.

VII. ПЕНДРАҐОН

VII. 1

У своєму листі від десятого числа… — таке датування видається неможливим, адже в розділі V.2 Марків лист датовано 21-м жовтня, а Джейн написала свого листа на кілька днів пізніше. Порівнюючи перше британське і перше американське видання «Мерзенної сили», можна дійти висновку, що спочатку Люїс вирішив розпочати свою історію 1-го жовтня, але згодом змістив її на півмісяця вперед, можливо, задля більшої відповідності описам погоди. Якщо це справді було так, то далі автор, очевидно, не вніс у текст всі необхідні зміни. Див. також примітку до розділу V. 2.

VII.2

…я живу тут, наче той король із «Керді» — йдеться про книжку шотландського письменника Джорджа МакДоналда (1824—1905) «Принцеса і Керді» (1883). За сюжетом, син звичайного гірника Керді з’ясовує, що короля давно повільно отруюють, підсипаючи у вино отруйне зілля, і разом із королівською донькою постійно приносить йому хліб і вино.

Бробдінґнеґ— країна велетнів із Свіфтових «Мандрів Гуллівера» (1726).

VII. 4

Пітер Пауль Рубенс (1577—1840) — фламандський маляр, один із найвидатніших творців епохи бароко.

«Чорно-руді» — британська добровольча армія, яка у 1920-х рр. воювала в Ірландії проти «Шинн Фейну» — ірландської радикальної організації, що боролася за незалежність Ірландії; назва пов’язана з кольором уніформи бійців цієї армії.

VIII. МІСЯЧНЕ СЯЙВО НАД БЕЛБЕРІ

VIII. 2

«Радій, о ти, що спиш…» — трохи перероблені рядки (131—132) з Чосерового «Пташиного парламенту»; насправді там йдеться не про того, хто спить, а про того, хто читає.

…книжки про Керді — «Принцеса і гоблін» (1872) і «Принцеса і Керді» (1883) Джорджа МакДоналда. Див. примітку до розділу VI 1.2.

«Менсфілд-парк» — роман англійської письменниці Джейн Остін (1775—1817).

Пан Бультитюд — ім’я запозичене з книжки «Навпаки: урок для батьків» (1882) англійського письменника і журналіста Томаса Енсті Ґатрі (1856—1934), який видавав свої гумористичні твори під псевдонімом Ф. Енсті.

Еркер — виступ зовнішньої стіни з вікнами будинку у вигляді ліхтаря для поліпшення освітлення і збільшення площі приміщення.

Ольстер — колонізована протестантським населенням з Шотландії і Англії історична провінція, що охоплює частину Ірландії; згідно з британсько-ірландським договором 1921 р. більша частина Ольстеру під назвою «Північна Ірландія» залишилася в унії з Великою Британією, а менша частина була приєднана до Ірландії. В головному місті Ольстеру Белфасті народився і сам Люїс.

VIII.3

Гряде цар, який вершитиме справедливість… — див. Іс. 32, 1.

IX. САРАЦИНОВА ГОЛОВА

IX.2

Робітний дім — благодійний заклад, де бідним надавали оплачувану роботу за умови проживання в такому домі і підпорядкування його внутрішньому розпорядку; вперше з’явилися в Англії у XVII ст.

ІХ.3

Генеральна асамблея — вищий орган церковної адміністрації і судової влади у Шотландській Пресвітеріанській Церкві, заснований у 1560 р.

…за протокою — ольстерець МакФі походить, очевидно, з шотландської протестантської сім’ї, яка перебралася до Північної Ірландії наприкінці XVII ст. Виглядає на те, що він так і не позбувся давньої «ольстерської» звички говорити про Шотландію як про країну «за протокою», хоч і живе тепер в Англії, де доречніше звучала б фраза «на північ від кордону».

Ковенантери — радикальні протестанти (шотландські пресвітеріани) під час громадянської війни середини XVII ст. в Англії.

«В майбутнє, глупче, не варто поспішати…» — рядки з поеми «Бадонський пагорб», вміщеної у книзі «Таліесин через Лоґрес» (1938) — циклі віршів на артурівську тематику британського письменника, поета і літературного критика Чарльза Вільямса (1886—1945), активного члена літературного гуртка «Інклінгів». З-поміж багатьох натхнених Вільямсом мотивів, що зустрічаються у «Мерзенній силі», чи не головною є думка про древній ідеал (у цьому випадку Артурове Лоґреське королівство), життя в якому підтримує невелика спільнота людей (товариство з Сент-Ен).

Роберт Бернс (1759—1796) — шотландський поет.

Пендраґон Лоґресу — у перекладі з валлійської pendragon означає «керівник», «провідник». За Ґальфрідом Монмутським, Мерлін надав цей титул батькові Артура Утерові. У середньовічній артурівській літературі Утер був єдиним, хто носив титул пендраґона, який, очевидно, у спадок не передавався. Назву «Лоґрес» виводять з валлійського Lloegyr, так валлійці називали країну, яку з ІХ-Х століть стали називати Англією (Angle-land, «земля англів»), чи, принаймні, ту її частину, яка пов’язувалася з королем Артуром. У присвячених артурівській тематиці поемах Чарльза Вільямса традиція «товариств Лоґресу» має радше сучасний, ніж давній характер, тож ідея перенести пендраґона Лоґресу у XX століття належить, очевидно, самому Люїсові. Втім, цілком можливо, що він запозичив цю ідею з роману англійської письменниці Евелін Андергіл «Стовп пилу», опублікованого в 1909 р.

IX.4

Барон Корво — псевдонім англійського романіста Фредріка Ролфа (1860—1913), про літературний стиль якого Люїс писав: «Навряд чи мені доводилося коли-небудь бачити ще більший педантизм у поєднанні з іще більшим невіглаством» (CollectedLetters, II, с. 143). Corvus у перекладі з латини означає «ворон» — птах, що доводиться близьким «родичем» галці.

ІХ.5

Фауст — напівлегендарний німецький чарівник і астролог, який, за переказами, жив на початку XVI ст.; головний герой кількох відомих драматичних (Марлоу, Ґете) і музичних творів (Ваґнер, Берліоз, Ґуно).

Просперо — чарівник із Шекспірової «Бурі».

Архимаг — чарівник із поеми «Королева фей» англійського поета Едмунда Спенсера (бл. 1552–1599).

…після падіння Нумінору — за толкінівською міфологією (див. «Сильмариліон» і «Втрачений шлях»), кінець Другої ери; між цим епізодом і біблійною розповіддю про Вавилонську вежу та Люїсовою «Мерзенною силою» простежуються чіткі паралелі.

Парацельс (справжнє ім’я — Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм; 1493—1541) — знаменитий лікар і алхімік доби Відродження.

Гайнріх Корнеліус Аґріппа фон Неттесгайм (1486—1535) — німецький лікар, алхімік і філософ, автор трактату «Про окультну філософію» (De occulta philosophia, 1531—1533).

Френсіс Бекон (1561—1626) — англійський державний діяч, філософ і правник, головний представник методологічного емпіризму; серйозно вплинув на розвиток європейської філософії.

…не досягли ні величі, ні безперечних успіхів у своїх діяннях — Френсіс Бекон, «Нить лабіринту» (Filum Labyrinthi, 1606); щоправда, автор говорить не про магію, а радше назагал про знання, накопичені людством.

…останні сліди атлантичного характерництва — описуючи історію Нуменору, Толкін адаптував для своїх потреб відомий міф про Атлантиду. Давньогрецький мислитель Платон (427–347 або 348 до Р.Х.) у своїх діалогах «Критон» і «Тімей» говорить про Атлантиду як про великий острів чи материк у Західному океані, що затонув внаслідок землетрусу за 9000 років до того, як афінському архонту Солону (бл. 640 — бл. 560 до Р.Х.) розповіли про це в Єгипті.

Цим вищим істотам, завдяки діяльності яких постає те, що ми називаємо «природою»… — натяк на теорію, згідно з якою земна, «підмісячна» природа створена не безпосередньо Богом, а за посередництвом «створеної сили», як називає її Данте у 7-ій пісні свого «Раю»:

Creata fu la materia ch’elli hanno, creata fu la virtu informante in queste stelle che ‘ntomo a lor vanno Стихії ж, що згадав ти не до діла, Й все, складене з часток їх складових, — Всі речі створена формує сила.

(пер. Є. Дроб’язка)

Див. К.С. Люїс, «Відкинутий образ» (1964), кінець 5-го розділу. Цю ж ідею наводить у своєму «міфі про створення» і Толкін; див. «Сильмариліон» і опубліковану посмертно «Історію Середзем’я», т. 5 (1987).

«Життєвий порив» (фр. elan vital) — одне з основних понять філософської концепції Анрі Берґсона (1859—1941), визначного французького філософа, представника інтуїтивізму і «філософії життя».

Панпсихізм — філософське ідеалістичне вчення, яке проголошує душу загальною властивістю матерії.

«Світова душа» (лат. Anima mundi) — центральне поняття кількох філософських систем, в основі якого лежить уявлення про наявність душі у матеріального світу.

X. ЗАХОПЛЕНЕ МІСТО

Х.1

Скотленд-Ярд — штаб-квартира лондонської поліції; назва походить від вулиці Великий Скотленд-Ярд (Great Scotland Yard) в районі Вайтголу, де ця штаб-квартира знаходилася до 1890 р.

Х.2

Пограти роль ображеного чоловіка, який шукає свою дружину… — цікаво, що в артурівській традиції «ображеним чоловіком», який шукає свою дружину, є корнуольський король Марк, чоловік Ізольди і дядько Трістана (див. примітку до розділу IV. 1).

Х.4

Брат Лаврентій — Ніколя Ерман (1614—1691), французький монах-кармеліт; народився в Лотарингії, брав участь у Тридцятилітній війні, а в 1640 р. вступив до кармелітського монастиря в Парижі, прийнявши ім’я Лаврентій від Воскресіння. Після смерті Лаврентія настоятель монастиря, о. Жозеф де Бофор, уклав на основі його записів і листів, а також спогадів про розмови з ним дві невеликі книжки, які опублікував у 1692 р. під назвою «Духовні максими» (Maximes spirituelles); згодом ці книжки набули великої популярності як «Практика Божої присутності» (La pratique de la presence de Dieu).

XI БИТВА ПОЧИНАЄТЬСЯ

XI.1

Камулодунум — місто, що існувало за часів римського панування в Британії на місці сучасного Колчестера у графстві Ессекс на сході Англії; Карлеон — римське місто і фортеця у південному Вельсі; Ґластонбері — місто в графстві Сомерсет у південно-західній Англії, засноване у ранньому середньовіччі.

Схожої долі ледь уник і сам Мерлін. — Ґальфрід Монмутський в «Історії британських королів» (п. 108) описує такий епізод: король на ім’я Вортиґерн будує фортецю, яка з невідомих причин кілька разів поспіль розвалюється, коли будівництво вже підходить до завершення. Королівські радники вирішують, що для того, аби довести справу до кінця, треба принести в жертву молодого хлопця-безбатченка. Вибір падає на Мерліна, але за мить до того, як його мають скарати на горло, він вказує справжню причину невдачі: виявляється, в печері під підвалинами фортеці є печера, де живуть два дракони.

ХІ.2

Конвокація — загальне зібрання духовенства Англіканської Церкви, що скликається у надзвичайних випадках; ділиться на дві палати: верхню, до якої входять єпископи, і нижню, яка об’єднує решту духовенства. Вперше Конвокацію було скликано у 1717 р.

Євгеніка — вчення про спадкове здоров’я і спадкові здібності людини, можливості обмеження передачі спадкових захворювань наступним поколінням і впливу на еволюцію людства.

XI.3

Джон Бюкен (1875—1940) — британський політик, у 1935—1940 рр. — генерал-губернатор Канади, а також письменник, автор багатьох пригодницьких романів (найвідоміший «Тридцять дев’ять східців» (1915), у 1935 р. екранізований Альфредом Гічкоком).

XII. НЕПОГІДНА НІЧ

XII.3

Давньосонячна мова — мова, яку Ренсом вивчив на Марсі (Малакандрі) і якою говорять також на Венері (Переландрі); див. дві попередні частини «Космічної трилогії». Ця мова вже згадувалася в розділі Х.4.

XII.5

Це те, що Барфілд називає «прадавньою єдністю». — Овен Барфілд (1898—1997) — британський філософ, письменник і поет, близький приятель Лю-їса з 1919 р. і один із найактивніших «інклінгів». Про «прадавню єдність» йдеться у Барфілдовій книзі «Поетична мова: дослідження значення» (1926), де автор доводить, що багато понять, якими послуговувалася первісна людина, з часом розділилися на дуже різні, іноді на перший погляд несумісні частини.

XII.6

...хтозна, якими методами користувалися насправді атлантичні маги — «атлантичне» походження Мерлінової магії не засвідчене у жодних творах артурівського циклу, це суто авторський вимисел.

Велика катастрофа — загибель Атлантиди чи падіння Нуменору, за толкінівською міфологією — кінець Другої ери (див. дві примітки до розділу ІХ.5).

XIII. ГНІВ ГЛИБОКИХ НЕБЕС

XIII. 1

Нумінор, Істинний Захід — тут Люїс припускається помилки: згідно з толкінівською міфологією, Істинним Заходом називається не Нуменор, а Валінор — земля валарів, аналога християнських ангелів. Нуменор — це земля, створена валарами між Валінором (на заході) й іншими, старшими землями (на сході). Див. також примітки до передмови і розділу ІХ.5.

Гекзаметр — віршовий розмір в античній поезії, яким написані, наприклад, поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», «Енеїда» Вергілія та інші твори античної літератури.

…на круглому наче чаша острові Абгалджин, що за морем Лур на Переландрі — «Абгалджин» — це вигадана автором давня форма назви острова Авалон, куди, за легендою, фея Морґана забрала важко пораненого в бою Артура. Луром називається місцевість, де якийсь час перебував, здобуваючи знання, Тор, Владар Переландри; див. другу частину «Космічної трилогії».

ХIІІ.3

…завдав колись своїм ударом Валін — у 2-ій частині своєї книги «Смерть Артура» Томас Мелорі розповідає про запального лицаря Баліна, який у нападі гніву ранить Пеллама, брата короля Грааля, священною реліквією — списом, яким пронизали розп’ятого Ісуса. Через це святотатство всі навколишні землі на багато років перетворюються на безплідну пустелю.

Апулей (бл. 125—180) — римський письменник, родом з Північної Африки; його найвідоміший твір — «Метаморфози» («Золотий осел») — мав значний вплив на європейську літературу.

МарціанКапела (1-ша половина V ст.) — латинський письменник і філософ; народився в Африці і виховувався в Карфагені. Відомий насамперед як автор написаної почасти прозою, почасти віршами енциклопедії, присвяченої огляду семи вільних мистецтв.

«Hisperica Famina» — збірка поетичних текстів, написаних стилізованою «вченою» латиною з численними запозиченнями грецьких і гебрейських слів; ймовірно, походить з Ірландії чи Вельсу VI ст. Зазначений стиль зародився в Ірландії і в VI–X століттях поширювався по Європі ірландськими і валлійськими монахами; ним послуговувалися, наприклад, св. Колумба (521–597) і св. Ґільда (пом. бл. 570).

Мерлін Амброзії. — це «повне ім’я» Мерліна є вимислом автора; ймовірно, Люїса надихнула тут книга Ґальфріда Монмутського (див. примітку до розділу 1.3).

ХІІІ.4

Можна ж було й здогадатися, що виделки він у вічі ніколи не бачив — у країнах Північно-Західної Європи виделки стали використовувати для їжі тільки наприкінці XVIII ст.; ще понад століття пішло на те, щоб вони поширилися серед усіх верств населення.

Ніби в тому вірші, де небо і пекло безупину вгризаються з протилежних країв у веселе Середзем’я… — йдеться про середньовічний англійський вірш невідомого автора.

…слова з Біблії про провіяну пашу — див. Іс. 30, 24.

…той рядок з Браунінга — Роберт Браунінг (1812—1889), англійський поет і драматург. Тут мова про такі рядки з його роману у віршах «Перстень і книга» (1868—1869):

White shall not neutralise the black, nor good Compensate bad in man, absolve him so: Life's business being just the terrible choice.

Біле чорне не поборе. Зло Добром поганяє в людині. Ціле життя — нестерпний вибір.

(пер. Л. Грицюка)

Fate, longaevi — fate — множина від італ. fata, «фея» (fata Morgana — італійський варіант французького Morgan le Fay; див. примітку до розділу 1.5). Longaevi (лат.) — «ті, що довго живуть»; це слово вживає, наприклад, Марціан Капела (див. примітку до розділу ХІІІ.З) на означення тих істот, про яких говорить тут доктор Дімбл. Люїс аналізує середньовічне бачення таких істот у 3-му і 6-му розділах «Відкинутого образу» (1964).

Magia, goeteia — обидва ці грецькі слова означають «чари», «магія», проте в епоху Відродження їх іноді вживали відмінно: «білу» магію називали magia, а «чорну» — goeteia або goetia (латинізована версія).

XIII.5

Німрод — старозавітний персонаж, правнук Ноя; за традицією, вважається засновником Вавилонського царства і одним із ініціаторів спорудження Вавилонської вежі.

Блез — учитель Мерліна або, за іншою версією, літописець його діянь; вперше згадується у творах французького поета Робера де Борона (XII–XIII ст.). Його ім’я, ймовірно, походить від імені валлійського барда XII ст. Блегеріса.

…я ж — звичайна людина, а не син піднебесних мешканців — див. примітку до розділу 1.3. В артурівській традиції зачаття Мерліна приписували не тільки дияволу, але й іншим безплотним істотам, не обов’язково поганим (див. примітку до розділу XIII.4 про fate і longaevi).

Віндзор — невелике місто в графстві Беркшир, на південний захід від Лондона; тамтешній замок, закладений ще Вільгельмом Завойовником в XI ст., сьогодні є літньою резиденцією британських монархів.

На моїй пам'яті був час, коли Лоґрес складався тільки з мене, ще одного чоловіка і двох хлопців, один із яких був до того ж неотесаним селюком — ймовірно, мається на увазі епізод з книги Томаса Мелорі «Смерть Артура» (1.5), в якому беруть участь Мерлін, сер Ектор, молодий Артур і сер Кей («неотесаний селюк»).

Нейстрія — південно-західна частина франкського королівства Меровінгів зі столицею в Лютеції (Парижі), що охоплювала території між річками Шельдою і Луарою. В VI–VIІ століттях не раз виокремлювалася в самостійне королівство.

Бенвік — країна, що згадується в артурівській літературі; найчастіше асоціюється з сучасними Бретанню або Анжу на заході Франції. За переказами, з Бенвіка походив сер Ланселот.

Катай — в часи короля Артура і Мерліна цієї назви для Китаю ще не існувало; вона почала вживатися в Європі не раніше за ХІІ-ХШ століття.

XIV. «СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ — ЦЕ ЗУСТРІЧ»

«Справжнє життя — це зустріч» — цитата з опублікованої в 1923 р. книги німецько-ізраїльського філософа, першого президента Академії наук Ізраїлю Мартіна Бубера (1878—1965) «Я і ти» (частина 1, розділ 14, останнє речення). Центральна ідея філософії Бубера — діалог, фундаментальна ситуація співіснування «я» з іншою особистістю, існування як «події» з іншим. Люїс тут, безперечно, натякає на останній епізод розділу — великий поворотний момент у житті Джейн Стадок.

XIV.1

Конрад Г. Водінґтон (1905—1975) — англійський ембріолог і генетик.

Існування вже само по собі є виправданням — тут і далі Люїс цитує та перефразовує кілька речень з «Відносин між наукою і етикою», короткого есею Водінґтона, вміщеного в книзі «Наука і етика» (1942).

Томас Генрі Гакслі (1825—1895) — англійський біолог і автор науково-популярних творів, один із провідних дарвіністів свого часу.

Роменсівська лекція — престижна публічна лекція, що з 1892 р. читається щороку в Шелдонському театрі в Оксфорді; названа так на честь свого засновника, англійського біолога і фізіолога Джорджа Роменса (1848—1894). …«концепцію, позбавлену емоцій настільки, наскільки її позбавлений, наприклад, означений інтеграл» — К. Г. Водінгтон, «Відносини між наукою і етикою» в «Науці і етиці», сс. 16—17.

...«речі настільки лихі у своїй сутності, що непосвяченій особі вони видаються цілком невинними» — Г. К. Честертон, «Вічна людина», розділ 6.

XIV.2

Епіталама — у стародавніх греків і римлян так називалася пісня, що виконувалася під час весільних обрядів; згодом — вірш, написаний на честь чийогось шлюбу.

Гульфик — у XV–XVI століттях елемент чоловічого костюма, призначений для захисту геніталій.

…його мала на собі мінойська жриця — мінойською (за іменем міфічного царя Міноса) називалася цивілізація бронзового віку на острові Крит (2600—1450 до Р.Х.).

Кносс — місто-держава на острові Крит, один із культурних і політичних центрів мінойської цивілізації.

XIV.5

Тиціан (бл. 1477—1576) — італійський маляр епохи Відродження, представник венеціанської школи; створив, зокрема, чимало картин на міфологічну тематику.

Daungier (старофранц.) або daunger (середньоангл.) — у середньовічній алегоричній поезії так називалася влада жінки над закоханим у неї чоловіком і водночас надмірна жіноча гордість та неприступність, породжена страхом бути використаною; зустрічається, наприклад, у Ґійома де Лоріса і Чосера.

Тож вам ліпше примиритися зі своїм супротивником — див. Мт. 5, 25.

Навіть у землі тут можна знайти мідь — в алхімії мідь здавна вважалася символом Венери.

«Наслав Він шал на них, і в поспіху безумнім прикликали вони погибель на голови свої» — Джон Мільтон, «Самсон-борець» (1671), 1675; йдеться про філістимян, які звеліли привести до себе полоненого Самсона, щоб розважитися (див. Суд. 16,23–31).

XV. БОГИ СХОДЯТЬ НА ЗЕМЛЮ

XV.1

Гляди, не роби цього! Хіба ти забув, що вони — такі ж слуги, як і ми? — Див. Од. 19,10 і 22,9.

Переможець Аргуса — у давньогрецькій міфології Аргусом звали стооке страховисько, якого богиня Гера поставила стерегти Іо, дочку арійського царя, щоб уберегти її від залицянь Зевса. Тоді Зевс попросив Гермеса (Меркурія) вбити Аргуса, і Гермес успішно впорався з цим завданням.

…якого люди величають Меркурієм або Тотом — римляни ототожнювали Гермеса зі своїм богом Меркурієм, а греки у свою чергу пов’язували його з Тотом — єгипетським богом місяця, покровителем мудрості і знань.

Вона з'явилася до них просто з-поза місяця, з третього неба… — згідно з середньовічною космологією, небо складалося з семи рухомих сфер, кожна з яких містила в собі меншу сферу і сама знаходилася всередині сфери більшої. В центрі знаходилася Земля. Сфери були прозорі, але до кожної з них кріпилася якась планета (в тому числі й Сонце з Місяцем), і відтак їхній рух можна було простежити. Від найменшої до найбільшої, а отже й найдальшої від Землі, ці сфери розташовувалися в такому порядку: Місяць, Меркурій, Венера («третє небо»), Сонце, Марс, Юпітер, Сатурн. Решта планет Сонячної системи до цієї схеми не входили, оскільки їх було відкрито набагато пізніше (Уран у 1781 р., Нептун у 1846 р., Плутон у 1930 р.).

«Загинув воєвода, та ви не журіться! — гукнув король Вільгельм»… — слова з пісні невідомого автора «Ріка Войн», в якій оспівується битва на ріці Войн трохи північніше від Дубліна, що вважається найбільшою битвою в історії Ірландії. 1 липня 1690 р. війська Вільгельма II Оранського розбили армію скинутого короля Якова II, але під час переправи через ріку загинув один із воєначальників короля Вільгельма, герцог Шомберґ. Пісня увійшла до збірника Роберта Янґа The Ulster Melodist (1832) і до опублікованої у 1922 р. «Антології ірландської поезії» Падраїка Колума.

Бадонський пагорб — місце великої легендарної битви між бритами під проводом короля Артура та англосаксами, що відбулася, за переказами, на зламі V–VI століть; точне місцезнаходження Бадонського пагорба досі не встановлене.

Катафрактарії — різновид важкої кінноти, що вперше з’явився в античні часи у кочових іранських народів, згодом поширився по Європі й існував у різних формах майже до кінця середніх віків.

«люди йменують його Марсом і Тіром та переповідають легенду про те, як він не побоявся засунути руку вовкові в пащу" — давні германці ототожнювали з римським Марсом свого однорукого бога війни та воїнської доблесті Тіра або Тіва. За одним із скандинавських міфів, Tip сам запхав руку у пащу велетенському вовку Фенріру, доки аси — вищі боги — одягали на нього чарівний ланцюг.

Поля Арболу — Арбол — це Сонце. У «Переландрі» «полем Арболу» зазвичай називають Сонячну систему, проте один раз слово «поле» вжито у множині («Згасне день полів Арболу, і навіть дні самих Глибоких Небес полічено наперед» — «Переландра», розділ XVII); у тому випадку йдеться, очевидно, про орбіти планет, які обертаються навколо Сонця. Схоже, в тому ж значенні цей вислів вжито і тут.

XV.2

Левант — загальна назва країн східної частини Середземномор’я, у вужчому сенсі — Сирії, Палестини, Ізраїлю і Ливану; походить від старофранц. soleil levant — «сонце, що сходить».

XV.5

Ернст Гекель (1834—1919) — німецький біолог і філософ, провідний поборник радикального дарвінізму в Німеччині, автор «Природної історії створення» (Natiirliche Schopfungsgeschichte, 1868).

Джозеф МакКейб (1867—1955) — англійський письменник-вільнодум; у 1896 р. зрікся священства у Католицькій Церкві і перейшов на позиції войовничого раціоналізму; написав багато книг, спрямованих проти католицизму і християнства загалом.

Вінвуд Рід (1838—1875) — автор численних книг про Африку; також написав «Мучеництво людини» (1872), популярний загальний огляд всесвітньої історії, в якому піддав різкій критиці офіційну релігію.

«Золота гілка» — дванадцятитомна праця «Золота гілка: дослідження магії і релігії» шотландського антрополога Джеймса Фрезера, опублікована в 1906—1915 рр.

XVI. БЕНКЕТ У БЕЛБЕРІ

XVI.2

Артеміда — в давньогрецькій міфології богиня лісів і полювання, ототожнювана з Діаною, дочка Зевса і Лето; в «Іліаді» (XXI, 470) Гомер називає її володаркою диких звірів.

…«привітав його так щиро, як тільки може звір привітати людину» — у «Смерті Артура» (XIV, 6) Томас Мелорі розповідає про те, як сер Персиваль побачив якось лева, що бився зі змієм, і допоміг йому, розсудивши, що лев — тварина «природніша» за змія. «І лев потому лащився до нього /сера Персиваля/, наче спанієль.»

XVI.4

Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель (1770—1831) — німецький філософ, автор ідеалістичної філософської системи, в основі якої лежить самореалізація абсолютної ідеї у вигляді чистих логічних сутностей, у формі природи та в різних формах конкретного духу.

Девід Гюм (1711—1776) — шотландський філософ, історик і економіст, представник емпіризму, скептицизму й агностицизму.

«Бо сонність так оволоділа мною, що з певної дороги я зійшов…» — Данте, «Пекло», 1,11—12.

XVI.5

Стерк — вигадана назва; див. перший розділ «За межі Мовчазної планети».

XVII. ВЕНЕРА В СЕНТ-ЕН

XVII.1

Любов, як каже Платон, є дитям убогості — див. Платон, «Бенкет», 203b-с.

XVII.2

Валькірія — у давньоскандинавській міфології валькіріями називали войовничих вершниць, дів-богинь, що носилися над полем бою, розподіляючи перемогу і смерть.

«зоряне сяйво на трофеях провінцій» — Бен Джонсон, «Вольпоне, або Лис» (1606), III, 7.

Сивіла — у стародавніх греків, римлян і деяких інших народів — легендарна жінка-віщунка.

XVII.3

…відродилися й набагато старші, відомі з давніх часів знамення. Хтось почув, як його осел… — див. Чис. 22, 28 (розповідь про Валаамову ослицю).

XVII.4

Фрідріх І Барбаросса (бл. 1125—1190) — німецький король (з 1152), імператор Священної Римської імперії (з 1155), учасник третього Хрестового походу. За переказами, він, як і король Артур, не помер, а заснув чарівним сном, з якого має прокинутися, коли настане кінець світу.

Єнох, Ілля — два старозавітні персонажі, які, за легендою, не померли, а були живими забрані на небо; див. Бут. 5, 24 і 2 Цар. 2, 11.

Афалін — ще одна вигадана давня форма назви острова Авалон (див. примітку до розділу XIII. 1).

У шостому столітті був момент — йдеться, очевидно, про битву біля Бадонського пагорба (див. примітки до розділів ІХ.З і XV. 1).

Мордред — племінник або позашлюбний син Артура, який намагався скинути короля з престолу, але був убитий; сам король був тоді важко поранений і вирушив на Авалон (див. примітку до розділу XIII. 1).

…за кожним Мільтоном стоїть Кромвель — великий англійський поет Джон Мільтон (1608—1674) з 1649 до 1658 р. займав високу посаду в уряді Кромвеля (див. примітку до розділу 1.3).

Філіп Сідні (1554—1586) — англійський придворний, письменник і поет, один із найвизначніших діячів епохи Єлизавети І.

Сесіл Роде (1853—1902) — англійський підприємець, ініціатор британської колоніальної експансії в Південній Африці. На його честь було названо колонії Північну та Південну Родезію (сьогодні, відповідно, Замбія і Зімбабве).

Камберленд — історична область у північно-західній Англії, на кордоні з Шотландією.

Утер — батько короля Артура, перший, кому було надано титул пендраґона (див. примітку до розділу ІХ.З).

Касібелаун (або Кассівелаун) — бритський вождь, що боровся проти Юлія Цезаря під час другого походу римлян на Британію у 54 р. до Р.Х. Перший брит, ім’я якого згадано в історії; про нього, зокрема, пише Цезар у своїх «Записках про Галльську війну» (Commentarii de Bello Gallico).

Як каже один із сучасних авторів, часто десь треба спорудити вівтар тільки для того, щоб небесний вогонь міг зійти на землю деінде. — див. Чарльз Вільямс, «Він зійшов з неба» (1938), розділ 2.

Ослячу голову ми отримуємо, коли потрапляємо в ліс до фей. — див. третю дію Шекспірового «Сну літньої ночі».

Абсолютно правий був Сем Веллер, коли назвав пана Піквіка янголом у гетрах! — йдеться про героїв Дікенсових «Посмертних записок Піквікського клубу».

«La trahison des clercs» (франц.) — «Зрада клерків», заголовок опублікованої у 1927 р. книги французького письменника Жюльена Бенда (1867—1956). Під «клерками» маються на увазі інтелектуали, освічені представники сучасного автору покоління, зокрема, у Франції й Італії, які зрадили ідеали епохи Просвітництва і не зуміли протистояти зростаючій хвилі націоналізму й ірраціоналізму.

XVII.6

…sine Cerere et Baccho — фрагмент латинського вислову Sine Cerere et Libero (Baccho) friget Venus («Без Церери і Вакха Венера мерзне», тобто «Без їжі і питва кохання холоне») з комедії «Євнух» римського комедіографа Теренція (бл. 190–159 до Р.Х.).

«Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась…і всіх вона доводить тут до божевілля» — трохи змінена цитата з Шекспірового «Отелло» (V, 2, 113—114); насправді Отелло говорить не про Венеру, а про Місяць.

«So geht es in Snutzeputzhausel, da singen und tanzen die Майзеї!» (нім.) — «Стоїть собі як писанка хатка, в ній танок ведуть мишенятка»; два рядки з німецької пісні невідомого автора XVIII ст., опублікованої у 1807 р. у «Збірці німецьких народних пісень» (Sammlung deutscher Volkslieder), укладеній Й. Ґ. Бюшінґом і Ф. Г. фон дер Гаґеном.

XVII.7

… «дорогий і для землі, і для життя» — Шекспір, «Ромео і Джульетта», 1,5,47.

Уклав примітки Андрій Маслюх

Примітки (виноски)

1

Отакої… добре, нехай (фр.).

(обратно)

2

Не пахне (лат.). Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.

(обратно)

3

Так (іт.).

(обратно)

4

Ось (іт.).

(обратно)

5

Свист батогів і залізних кайданів волочених брязкіт (лат.). Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.

(обратно)

6

Fisher-King (у перекладі з англ. — Король-Рибалка) — один із персонажів легенд артурівського циклу. Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.

(обратно)

7

Разом ідіть до мети (лат.). Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.

(обратно)

8

Coeur Hardi — Хоробре Серце (фр.).

(обратно)

9

Учителю Мерліне, наймудріший із британців, що володієш тайнами тайн… приймаємо тебе в нашому домі з радістю, яку годі передати словами. Ти побачиш, що й ми трохи обізнані з великим мистецтвом… і, якщо можна так сказати… (лат.).

(обратно)

10

Е-е… пане, я жодним чином не хотів би хоч трохи тобі… е-е… заважати. Але, з твого дозволу… (лат.).

(обратно)

11

Стій. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, скажи мені, хто ти і навіщо сюди прийшов (лат.).

(обратно)

12

Fate — феї (іт.); longaevi — ті, що довго живуть (лат.). Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.

(обратно)

13

Venia tua — з твого дозволу (лат.).

(обратно)

14

Venia vestra — з вашого дозволу (лат.).

(обратно)

15

Хто зневажить Слово Боже, позбудеться й слова людського (лат.).

(обратно)

16

Вставай, бідолахо (лат.)

(обратно)

17

Зрада клерків (фр.). Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.

(обратно)

18

Без Церери і Вакха (лат.). Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.

(обратно)

19

Стоїть собі як писанка хатка, в ній танок ведуть мишенятка (нім.). Детальніші пояснення див. у примітках наприкінці книжки.

(обратно)

Оглавление

Передмова

I. Продаж земель коледжу

  1

  2

  З

  4

  5

II. Обід у проректора

  1

  2

  3

  4

III. Белбері i Сент-Ен

  1

  2

  З

  4

  5

IV. Ліквідація анахронізмів

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

V. Гнучкість

  1

  2

  З

VI. Туман

  1

  2

  З

  4

  5

VII. Пендраґон

  1

  2

  З

  4

VIII. Місячне сяйво над Белбері

  1

  2

  З

IX. Сарацинова голова

  1

  2

  3

  4

  5

X. Захоплене місто

  1

  2

  З

  4

XI. Битва починається

  1

  2

  З

XII. Непогідна ніч

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  7

XIII. Гнів глибоких небес

  1

  2

  З

  4

  5

XIV. «Справжнє життя — це зустріч»

  1

  2

  З

  4

  5

  6

XV. Боги сходять на землю

  1

  2

  З

  4

  5

XVI. Бенкет у Белбері

  1

  2

  3

  4

  5

  6

XVII. Венера в Сент-Ен

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  7

  8

Примітки

*** Примечания ***