Вбивство п’яної піонерки [Сергій Оксеник] (fb2) читать онлайн

Сергій Оксеник Вбивство п’яної піонерки

Розділ 1

Переконання — це головне, каже наша вчителька Ольга Миколаївна. Я, наприклад, мав переконання, що керувати багаттям — неможливо. Щойно ти вирішив дати йому спалахнути яскравіше, підкинув свіжого хмизу, а воно візьми і згасни. Свіжий хмиз прибив полум’я, тож тепер чекай, коли воно знову розгориться.

Тому Санькове вміння підтримувати саме такий вогонь, як треба, завжди вражало. І згодом те своє переконання я якось утратив. Як співає Едіта П’єха, «кто-то теряет, а кто-то находит». Може, хтось знайшов це моє переконання і тепер сам помиляється…

От я займаюся музикою, добре вчусь у школі, читаю багато книжок. Я ще не знаю, ким буду й чи це все мені знадобиться. Та в мене є певні переваги. А у Санька їх значно менше. Він нічого не читає, не займається музикою, не вчиться у школі. Тобто він туди, звісно, ходить, але значно рідше, ніж я. Та й то лише тому, що не ходити до школи не можна. От що він має, то це без застережну сміливість і вміння підтримувати багаття. Ну, і силу, звичайно. З ним навіть старшокласники не люблять зв’язуватися.

— Дурний і нахабний, — колись махнув рукою Вовка Дубина.

Хто-хто, а Вовка міг покласти кого завгодно однією лівою, щиглем одним. А й він із Саньком не заводився. І я, чесно кажучи, вважав, що Дубина мав рацію. Чого лізти до того, хто безперечно дужчий за тебе?!

А от із багаттям Санько поводився, ніби чаклун якийсь. Він так підкладав хмиз, що язики полум’я завжди лишались у межах від десяти до двадцяти сантиметрів заввишки. Бувало, багаття навіть розділялося на кілька язиків, на кілька малесеньких вогнищ: три, чотири, — а заввишки все одно лишалося таким, як треба.

Кому треба? Ну, нам усім. Лікарнянським. Так нас називають сусіди з Ключової, з Клубної, з Очаківської. Так і ми самі себе називаємо. А чому треба? Бо ми — на поляні, надворі — ніч, а батьки наші — у Станкевичів. Вечеряють. А коли закінчать вечеряти й повернуться додому, побачать, що нас немає. І найстрашніше, про що подумають, — те, що ми на поляні. Підуть шукати. Якщо багаття буде високе, його відразу помітять… Ну, а далі ви й самі розумієте, чим усе це закінчиться. Нічим добрим. А втім, для кожного закінчиться по-різному. Для Інни, скажімо, взагалі нічим. Її, здається, батьки ніколи не били. Та і як на таку красу руку звести!

Вітьці з братом також нічого не буде. Їм уже по п’ятнадцять — не діти. А от мені влетить добряче: мама поляни боїться, як міліції. Навіть дужче. Поляна для неї — це страшніше, ніж «вулиця», куриво та погана поведінка разом. Адже вона, поляна, все перелічене поєднує. Ну, а якщо Саньку зловлять… От уже кому буде, то вже буде. Петро Степанович заведе його до гаража, зачинить за собою двері, опустить, не дивлячись, мотузку у відро з водою (а дивитися при тому буде не куди-небудь, а на сина — твердо й ніби запитально водночас) і потім так відходить мокрою мотузкою навмання, що Санька вже і кричати не зможе. Такий завжди милий, спокійний і врівноважений чоловік, а до Саньки свого — просто lupus est!

Одначе тепер про все це краще не думати. Тут так гарно! Зміїні язики багаття облудно лижуть повітря і плюють у небо ясними іскрами. Відвести від них очі — неможливо. А якщо зробиш над собою зусилля й підведеш голову, там — зірки. Вони великі, мов яблука, яскраві та могутні. І поруч із кожною, напевно, живуть люди. Не знаю, як ви, а я в це вірю! Бо чим наше Сонце ліпше за інші? Звісно, наші космонавти ще нікого не знайшли, та вони ж так далеко й не літали поки що.

Нас тут, навколо багаття, восьмеро. Найстаршим, Станкевичам, — по п’ятнадцять, найменший — мій брат Юрко. Йому вже вісім, як він каже. Раніше він казав, коли його питали, скільки років:

— Сколо вісім, залаз тли.

Він дуже хоче мене наздогнати. Горопашний! Він іще не знає, що це неможливо. Я завжди буду старший, як і Женька завжди буде старший за сестру свою Женю — не дуже старший, лише на кілька хвилин, та все ж.

От Інну я пережену. Тобто я і так старший за неї, та у тринадцять років дівчата вже вищі за хлопців. І ще, кажуть, доросліші. Ну, Інна справді стала вищою від мене на цілих півголови. Вона на фізкультурі у баскетбол і у волейбол грає, а я — тільки у футбол і гандбол. Та й то… Не дуже. Далеко не найкращий. Якщо Дубина — справді найкрутіший воротар у школі, то це факт, із яким ніхто не посперечається…

— …Він спочатку був справжній революціонер, — розказував Толя, дістаючи з кишені штанів пляшку. — А потім захопив усю владу і почав знищувати найкращих революціонерів: Тухачевского, Якіра, Блюхера.

— Навіщо? — здивувалась Інна, наче ніколи про це не чула.

Дивилася вона при тому на пляшку.

— Бо вони… — Толя подумав. — Вони йому заважали. Їм не подобалося, як багато людей він наказує розстрілювати.

Коля, його брат, також дивився на пляшку без будь-яких емоцій, але зі сказаним не погоджувався.

— То не він наказував. Він навіть не знав. То все робив Берія. А Сталін йому довіряв…

— Невже було так багато найкращих революціонерів? — здивувалась Інна.

Вона коли до Толі звертається, такою ідіоткою стає, що жах.

— Ну, він не тільки революціонерів знищував… — Іннине запитання, схоже, загнало Толю в глухий кут. — Просто всіх, хто був із ним несогласний, він убивав.

Толя з пострілом витяг зубами корок із пляшки.

— Не він, а Берія, — знову поправив його брат і вихопив пляшку в Толі з рук.

— Ну ти і псіх! — обурився Толя. — Як він міг не знати, що тисячі людей, найкращих революціонерів, хапали, били, розстрілювали! — він ревниво стежив, як Коля п’є вино.

— Невже були тисячі найкращих революціонерів?!

— Інночко, а ти бачила на карті нашу країну? — за ніжною інтонацією можна було легко вгадати Толине роздратування.

Він також відпив вина, передав пляшку Саньці й вів далі:

— Ти думаєш, у такій велетенській країні можна було зробити революцію, скинути царя, буржуїв, якби революціонерів було кілька? Та їх би перебили, як псіхів якихось! І революції б не було.

— Сталін — це культ лічності, — авторитетно вставив мій малий, простягнувши руку до пляшки.

І, як завжди, всі розсміялися. Особливо голосно сміялась Інна. Майже як мама, коли малий казав щось смішне чи й не дуже.

Інна теж любила Юрка. Та й те — виняньчила його, можна сказати. Він і їй був як молодший брат. Може, вона й не пила б сама, та вчасно перехопила пляшку, витерла її горлечко і теж зробила ковток. А потім дуже ловко передала пляшку мені — за спиною мого малого. Він крутнувся туди, сюди, а воно вже… Ну, я зробив два ковтки. Вино було солодкаве, липке — Лідія. Одразу схотілося чимось загризти. Я вина взагалі не люблю. Ще як кисле — то нічого, можу й півсклянки випити. А солодке — бррр!..

Хотів я вже пустити пляшку далі, та тут залементував мій малий:

— А мені?!

Довелось і йому дати.

— Один ковток, — суворо сказав я йому.

Він кивнув, підніс пляшку до рота й різко від мене відвернувся, бо знав, що я не дам йому зробити більше, ніж один ковток. І яка ж халепа на нього чекала! Інна! Про неї він і не подумав. Тільки підняв пляшку над собою, як вона спритно опустила її знов і вихопила в нього з рук.

— Е! — з погрозою вигукнув малий, ковтнувши те, що встигло потрапити до рота, і кашлянувши.

— Більше не получиш, — сказала йому Інна.

І він заткнувся, бо знав, що винен. Не слід дурити старшого брата. Це — гріх.

Здається, я вже вас заплутав. Оце перечитав свої нотатки й подумав, що стільки імен — це занадто. Просто для мене кожне з них важливе, за ним — конкретна людина, а ви ж нікого ще не знаєте. Тому я поки що залишу нашу компанію біля багаття на поляні й поясню, чого ми сюди ходимо й чому наші батьки заплющують на це очі, хоча постійно твердять нам, що ходити на поляну — це найстрашніший злочин.

Тут головне — це волейбол, який раптом увірвався в наше життя і збагатив його. Ви подумали, що це ми граємо у волейбол? А от і пальцем у небо! Ми граємо у футбол, у пекаря, у «спорчений телефон», у підкидного, у відьму… У волейбол грають наші батьки.

Утім, і про це — згодом.

Бо саме тієї миті наші батьки сиділи у Станкевичів за столом разом із усіма іншими сусідами, випивали і розмовляли. Батько мій іще не дійшов до кондиції, тому віршів читати не починав. Він казав:

— Сталін виграв війну! Він привів наш народ до перемоги! Ми під танки йшли з його іменем!

— Правильно, Вася! — підхоплював Станкевич, воєнком Варварського району. — Це все та паскуда Берія! Дурив, хімічив, а тепер Сталіна напинають…

— Родіна ще скаже своє слово за Сталіна, — перебив його наш батько. — Родіна помніт своїх героїв! І отам у сквері, де наш позор — де стоїть постамент, а пам’ятник знесли, — там він знову стоятиме! Ви ще вспомните мої слова!

— Ну, а як же культ лічності, Васю, — це вже наша мама.

— А! — відмахнувся батько. — Канєшно, помилки були! І, коли навколо стільки шпіонів і ворогів, можна когось і переплутати. Але він знав, що Гітлер рано чи пізно нападе! І зі шпіонами треба було покончить!..

— Правильно, Вася, — підтримав Станкевич. — Якби Ленін був живий, він би ніяких помилок не позволив!..

— Время! — сказав батько патетично, й усі зрозуміли, що він дійшов до кондиції. — Не патаму, што горя нету боле. Время патаму, што острая таска стала явною асознанною болью! Я себя под Леніним чищу! Штоби плить в революцію дальше!.. Я предлагаю випити за революцію!

— За революцію! За революцію! — підхопили всі сусіди.

— А Раї нічого випити! — сказала мама.

— Не проблема! — вигукнув дядя Саша, який сидів до Раї найближче.

І миттю налив їй чарку самогонки.

У той час Толя ніби відчув мить і попросив мого Юрка:

— Юрчику, зганяй глянь, як там дорослі! Не в службу, а в дружбу.

Якби я його попросив, цей паразіт нізащо б не побіг. А як Толя — то малого ніби вітром здуло. Треба віддати йому належне. Бігає він, як молнія. І вночі все бачить. Боїться темряви, а біжить — бо Толя попросив. Поки він бігав, ми допили вино. Стало весело. Уже за кілька хвилин Юрка повернувся й доповів:

— Апостол правди і науки!

— Треба йти, — сказав Толя.

— Та ще рано, — заперечив Коля.

— Ні, треба йти, — погодився з ним старший із близнюків, Женька. — Після Шевченка тьотя Надя завжди забирає дядю Васю додому.

Дівчата слухняно підвелись і рушили до нашої Лікарняної вулиці, а хлопці залишилися гасити багаття. Наздогнали ми дівчат уже аж біля Станкевичів, де вони стояли, спершись на обцементовану криницю, й чекали на нас.

— Добре загасили? — дорослим голосом запитала Женя. — Бо як займеться суха трава, то і Плиси погорять!

— Не бойсь, — весело відповів її брат Женька. — Не займеться вже.

До Станкевичів було ще дві хати, але й біля криниці ми почули вереск тьоті Раї та дружний вибух реготу. Компанія розходилася, хоч їй і не хотілося. Ну, ясно! Іскрам теж не хочеться відриватися від язиків вогнища. Але ж мусять!

Ми з Юрком мерщій чкурнули додому. Там хутко ввімкнули світло й телевізор і майже встигли дослухати «Нічну серенаду», якою закінчувалася вечірня програма.

Санька залишив нас іще на поляні. Він нишком прокрався вздовж своєї хати до берега й підібрався до задньої хвіртки. Там сів на лавочку і задивився на річку. Та й було на що! Річка у нас широченна — майже три кілометри до лівого берега. Ніч була тиха, і пронизливі доріжки від ліхтарів на тому березі тяглись аж до самих човнів, припнутих до вбитих у дно залізних стовпчиків.

Щоправда, в одному місці промені переривалися, тож Санька, придивившись, упізнав, що то Агент розставляє чи то раколовки, чи то перемети. Сплутати його човен із чиїмось іншим неможливо. То більше Саньці, який усі човни на березі знав наче свої п’ять пальців. Агентів човен радше нагадував шлюпку, ніж звичайний рибальський: заокруглені опущені посередині борти, широкі лавки, високі уключили.

Та й дурацьке сомбреро Агента — це неабищо. Санька добре запам’ятав місце, де Агент розставляв снасті, й пішов додому.

Коли стиха відчинив двері, все всередині захололо. У коридорі світилося, батько не спав — сидів перед телевізором. Ускочив!

Що ж тепер буде! Може, й не помітив би, та тут заграла «Нічна серенада».

— Де був? — ледве чутно, щоб не будити мами, спитав батько.

— На березі.

— Що ти там робив?

— Дивився, як дядько Ігор перемети ставить.

— Де? — батько обернувся до Санька.

— Та отут, прямо проти нашої хати.

Батько помовчав, поки Санька роззувався.

— А він тебе бачив?

— Та, наверно, ні. Я на нашій лавці сидів, а за спиною — забор…

— Давно ти там сидів? — і хлопець зрозумів, що батько туди виходив, на берег.

— Та ні… Спочатку сидів на лавці, потім побродив по берегу, а як повертався додому, побачив, що хтось гребе вздовж берега, то піднявся до нас і сидів там дивився.

— Їсти хочеш?

— Ага.

Минулось. Агент урятував.

А наші пригоди на тому не скінчилися.

Батько не догуляв. Не вибалакався. І, знайшовши нових слухачів: мене та Юрка, — завівся нас виховувать. Мама була набурмосена, за щось на батька ображена, сподіватися, що нас захистить, — марна річ.

— Юрку! Ти понімаєш, як важливо читати книжки? — батько поставив стільця посеред кімнати і приготувався до довгої розмови.

— Ага.

— Ти понімаєш, як важливо вчити вірші?

— Ага.

— Ти не «ага»! Ти он дивись на Вову. От спитай його — хоч Шевченка, хоч Маяковського.

Це було несподівано. Здебільшого нетверезі педагогічні вправи діставалися мені. А тут щось батька повело на малого. Юрка не розгубився. Він пильно на мене подивився і попросив:

— Вов, давай сходимо надвір.

Я не зразу збагнув його задум, тож не встиг відповісти, як батько знову вклинився:

— Невже ти сам боїшся? Тобі ж уже вісім років. Вісім! Ти понімаєш, як це багато?

— Ага. Вов, ну пожалуста!..

— Гаразд, ходімо, — до мене нарешті дійшло.

Ми вийшли на ґанок, але малий потягнув мене за руку на город.

— Він нас зараз дожене, — пояснив він.

Що ж, тут заперечити нічого. В чому в чому, а у психології батьків Юрка розбирався від народження.

— Малий, ти знаєш, що таке психологія? — спитав я, йдучи за ним на город.

— Якась наука, — відповів він недбало. — А що?

— Та нічого. Ти справді надвір хочеш?

— Ага.

— Ми ж тільки-тільки багаття гасили.

— Ну то й що? А тепер знову хочу.

Проте, коли ми підійшли до надвору, Юрко несподівано сказав:

— Іди ти перший. Я тут постою.

— Та ти йди. Ти ж так хотів.

— Нічого, я підожду.

Отак він мене змусив сходити до туалету, хоч я сьогодні вже й не збирався. А коли пішов він, я не став його чекати, а повільно рушив до хати. Потім іще постояв на ґанку. Та малого все не було. Знаючи, як він боїться темряви, я повернувся до надвору. Звісно, на городі темно, хоч і світять зірки. Та що з них — з тих зірок! Якби ще й місяць був на небі…

Двері туалету було відчинено. Я підійшов і зазирнув досередини. Малого там не виявилося.

— Ти де, малий? — спитав я неголосно.

— Я тут. Вона ще на городі?

Він стояв за дерев’яною вбиральнею, втулившись між задньою її стінкою та металевою сіткою, що відмежовувала город Чорнозубів.

— Хто вона? — перепитав я радше механічно.

Насправді мене значно більше здивувало, як він упхався в таку шпаринку, ніж те, про що він мене спитав. Утім, я роззирнувся довкола, пильно вдивляючись у темні крони дерев. Їх на нашому городі не так багато, ще й невеликі вони: великі дерева на піску не ростуть. Ніде нікого не було. На якусь мить мені здалося, що в городі дяді Гриші промайнула якась тінь, одначе, куди вона поділася, я не зрозумів.

Напевно, примарилося. Ніч усе-таки. Та й малий на мене страху нагнав. Чим? От тепер згадую і розумію: найдужче я почав нервувати, коли усвідомив, що Юрка не відповів на моє запитання.

— Хто вона? — повторив я.

— Та ніхто, — сказав він, витискаючись зі своєї схованки.

Сітка огорожі заворушилася, ніби потривожена гадюка, і таки вхопила його за сорочку. Я почув тріск і уявив, що зараз буде — коли ми повернемося до хати.

Так, навіть при світлі зірок було помітно, що сорочка має велику трикутну дірку. Я хотів її роздивитися зблизька, та малий судомно вхопив мене за руку, так що я вирішив відкласти це дослідження.

А коли проходили повз курник, він стиснув мою руку ще дужче — звідки тільки сила в такій манюній правиці! Я зиркнув на нього, та він дивився повз мене — на курник. Я теж туди глянув і зупинився. Ні, нічого такого, просто… Двері курника було відчинено. Як удень.

Буває, що ми забуваємо зачинити їх увечері. Скажімо, батьки телефонують, що будуть пізно і наказують зачинити курник, аби ніякий собака не заліз туди вночі. У курнику є невеличке віконечко — досить високо над землею: на рівні моєї голови. Щоби якийсь собака туди заскочив — малоймовірно. Зате курям є чим дихати вночі. Повторюю: буває, що ми забуваємо. Якщо батьки наказали — це ж не означає, що треба все кинути й бігти виконувати! І потім: у їхньому наказі є повідомлення, що затьмарює таку дрібничку. Вони будуть пізно! Кого з дітей не зігріє така перспектива? Хіба ж після такого повідомлення пам’ятатимеш про якісь другорядні речі? Про двері до курника? Тьху!!!

Але.

Тут я повинен повернутися до того, з чого почався цей вечір. До волейболу. Ця пошесть з’явилася на нашій вулиці нещодавно. Та й усі ми тут порівняно нові. Наша вулиця — глуха. Нею можна їхати лише в центр. А з центру нею їхати нікуди. Там поляна — великий піщаний пустир, порослий невеликими кущами колючки. Як ті кущі називаються по-науковому, ніхто не знає. Власне, ніде інде у Варварці (наголос на другому «а») вони не ростуть. Та й бог з ними.

Головне, що забудовували цю частину села останньою. Тут були непролазні піски. Тепер уже складно таке уявити, але колись, і то зовсім недавно — років, може, десять тому, — тут були такі самі піски, як і на поляні. Вони, як каже мама, й не нагадували місць, де можуть жити люди. Коли батько вперше привіз її сюди, вона навіть здивувалася, що у Варварці є таке дике та незаселене місце. Нині вже до декого з наших сусідів машини доходять, а років вісім тому, коли ми всі будували хати, проходили тільки полуторки та ЗІС-5. Жоден «Москвич», а «Побєда» тим більше тут не проїде. Хто відважувався, застрягав уже на розі Садової. І застрягав так, що тільки трактором чи ЗІСом і можна було витягти. Ясна річ, що трактори чи вантажівки тут теж з’являлися не надто часто. Тобто для нещасного водія «Москвича» чи «Побєди» тут була справжня катастрофа. Якщо вже застряг — то надовго.

Гадаєте, я оце розповідаю про дрібниці, які не мають ніякого значення? Ох, якби ж то! Мають вони значення, мають, — от побачите самі! Усе має значення. Якби не ці піски, наприклад, то й волейболу не було б. І футболу на нашій вулиці не було б. Усе ж таки надворі не якісь довоєнні часи, коли на цілий район двох машин не налічиш. Машин у Варварці — ого-го скільки! Та до нас на Лікарняну вони майже не завертають. Хіба що воєнкомівський ГАЗик привезе воєнкома Станкевича. Чи до батька з роботи приїде дядя Петя полуторкою. Чи батько візьме на вихідні свій ГАЗик. А інших машин і не буває. Тож гуляй не хочу!

Ще й на піску падати не страшно. Бачили б ви, як виглядали наші батьки після волейболу. Чорні, як чума. Так на мене мама завжди каже після того, як я награюсь у футбол. Батьки, звісно, після волейболу зразу йшли в річку. Стояли по пояс у воді, як діди Морози: з намиленими головами й тілами. А снігуроньки їхні — наші мами — щосили терли їм спини. І навпаки: чоловіки — жінкам. Але спершу завжди жінки.

Як каже Іннин тато дядя Саша, волейбол на нашій вулиці — це ознака нових часів, символ демократизації життя. Раніше, за Сталіна, людям і на думку б не спало збиратися вечорами, грати у футбол чи вечеряти разом кількома родинами. Може, й так, — не знаю. Я за Сталіна не так багато прожив — ледь більше як рік.

Одне слово, коли вони грають після роботи у волейбол, ніякої дисципліни немає. Ми якось грали у футбол із сусідськими дітьми, м’яч зрізався в мене з ноги й закрутився за такою загадковою траєкторією, що перелетів через паркан і влучив у вікно за ним. От вірите чи ні, а зазвичай м’ячі так не літають. Якщо бачили, як Лобановський подає кутовий, то можете собі уявити. Ви не думайте, я до Лобановського не рівняюся. Знаєте, скільки разів я потім намагався повторити такий удар? Аби м’яч летів не дугою, а ніби справді сухий лист: спершу вгору, а потім униз — праворуч, ліворуч, знову праворуч… І ніколи не виходило. От не вдавалося так ударити, та й годі. А того разу якось так вийшло.

Я тоді зразу зметикував, що відкладати каяття не варто. Пішов на ріг Лікарняної та Провулку і голосно повідомив батька — при всіх:

— Па, я вікно розбив.

— Чиє? — спитав він, і всі засміялися.

— Та наше, — кажу. — М’ячем.

— То що, ти хочеш, щоб я все кинув і пішов склити?

І знов усі дорослі засміялись.

А Станкевич (от що значить офіцер!):

— Іди до моїх пацанів, — каже, — там у сараї під стіною стоїть кілька листів скла. Хай візьмуть склорєз і допоможуть тобі засклити.

— Добре! — крикнув я, вже біжучи.

А він мені навздогін:

— Тільки ж замазку не забудьте!

А якби я такою новиною батька ощасливив не під волейбол? Сам на сам? Отож!

Одне слово, коли вони вже награються у волейбол, тоді хтось (найчастіше — мій батько) неодмінно спитає:

— А в кого ж це ми сьогодні вечеряємо?

— Можна в мене, — скаже, наприклад, тьотя Ганя, Іннина мама. — У мене вареники з вишнями є наліплені.

— А я бичків зараз підсмажу. Вовка зранку натягав. Я почистити встигла, а насмажити — ні. Це ж п’ять хвилин, — це нашої мами, як ви розумієте, пропозиція.

— Ой, а у мене картошка вже начищена — у воді стоїть!

— Людоньки, а у нас геть порожньо сьогодні! Тільки горілка є!

Тут усі почнуть сміятися, ляскати одне одного по плечах і жартувати:

— Розпустили народ! Уже горілка — це порожньо! Та це ж саме главне! — і так далі.

Ото розійдуться вони по хатах, а через п’ять хвилин уже в самих трусах (ну, чи у трусах і бюстгальтерах; тільки тьотя Шура — у справжньому купальнику, із закритим животом) зустрічаються на річці. Швиденько помиються, знов одягнуться — і до тьоті Гані. Там уже дядя Саша вкрив старими половичками лавки біля столу під виноградною лозою, а тьотя Ганя застелила стіл, тож є куди ставити наїдки, коли їх почнуть приносити.

Нам накриють у хаті. Ми, звісно, з’їмо все, що дадуть, за три хвилини, а потім почнемо по одному, по двоє виходити на вулицю. І все. Ми — на волі!

Так-от сьогодні, коли батьки (і ми з малим із ними) вийшли з дому, щоб іти до Станкевичів, батько вже за хвірткою згадав:

— Вов, зачини курник, поки ми не забули.

І я повернувся, хутенько зачинив двері й підпер їх руків’ям старої сапи, яку ми завжди використовуємо тільки з цією метою. Бо дуже зручно. Ще й тупа та сапа, як валянок, — не поріжешся, навіть якщо босою ногою наступиш у темряві. Слава богу, на той час уже впали сутінки, тож очманілі кури сиділи на сідалах і солодко дрімали.

Тепер ви, сподіваюся, розумієте, що відчинені двері курника і таємнича «вона», яку бачив Юрка вночі на нашому городі, — то вже не жарти. Йому, звісно, скрізь мавки та баби Яги маряться, бо нічого, крім казок, не читає. І, якби не двері, я б не дуже і переймався. А так навіть підійти й зачинити їх — страшно. А що робити? Не малого ж посилати.

Я не без зусиль вивільнив руку, яку він і далі злякано стискав, увійшов за загорожу курника й притулив двері. Потім простягнув руку, щоб узяти сапу, яка завжди стояла за дверима… Та її на місці не виявилось! А темно ж! З одного боку шовковиця, а з другого — горіх. Найбільші дерева на подвір’ї. Жодної зірочки звідси не видно. І під ногами нічого не видно. Не шукати ж сапи навпомацки — на долівці! Там кури так понасерали, що…

— Іди гукай батька, — тихо сказав я Юрці.

І він одразу ж послухався.

Уранці, проаналізувавши всі факти, я зробив висновок, що ми маємо справу зі спробою елементарного курокрадства. І то було велике полегшення. Бо не знаю вже, чого той малий Юрка начитався, а й мене він мало не заразив своїми страхами. Утім, водночас я і трохи розчарувався. Ну, хотіла якась голодна тітка вкрасти у нас курку — то хай би крала. Взагалі, якби попросила, то я б сам їй ту курку подарував. От лише батькам не сказав би. Просто якась дурацька історія!

Я не вставав із ліжка, аж доки батьки пішли на роботу, залишивши мені наряд на день:

— від дому далеко не відходити, пильнувати курей;

— нікому про вчорашнє ні слова;

— нарвати курям трави у провулку, бо на городі вже нема;

— нагодувати Юрчика (теж травою з провулка?);

— помити посуд;

— нагодувати Тобіка (а цього чим?).

Слава богу, хоч нічого не було написано про Тобіків посуд.

Наш собака підштовхнув мене до нового повороту теми. Чому він не гавкав? То десь на річці Скитов заведе свого божевільного мотора на човні, а Тобік уже надривається, наче в нього миску з харчами крадуть. А це ж мовчав! Невже ми бачили когось свого — такого свого, що аж Тобік вирішив помовчати? Але такого свого (чи таку свою) мій малий упізнав би навіть уночі…

Він, як навмисне, спав майже до обіду. А я ж так хотів його розпитати! Потім, думаю, ну й хай собі спить. Вийшов на вулицю — а там нікого. Усі відсипалися після вчорашнього вечора. Тут є одна таємниця: якщо ти дуже хочеш, аби щось трапилося — наприклад, аби люди повиходили на вулицю, — треба взятися до чогось іншого, ніби тобі не дуже й хочеться, щоби вони виходили на вулицю.

Я пішов у провулок і заходився рвати траву. Якщо ви думаєте, що це дуже цікаве заняття, то глибоко помиляєтеся. Краще б я почитав. Але ж трави все одно треба нарвати. Ще й чимало. Батька не обдуриш. Він одразу зрозуміє, чи багато трави було нарвано, чи мало. Можна, звичайно, обчухрати кілька великих стеблин і кинути їх до курника, — вони все одно такого не їстимуть. Але яка різниця: замість обчухрувати, легше нарвати. Вони й самі обчухрають. І сумління буде чистіше. А що воно не буде геть чисте — те з’ясувалося вже наприкінці травонищення.

Щойно я вийшов на свою вулицю з чималим оберемком трави, за якою і дороги не бачив, як почув знайомий голос:

— Хто-хто в оберемку живе?

Я кинув траву на дорогу й побачив Саньку.

— О! — сказав я.

— Привіт! — сказав Санька.

— Ну, що, тобі вчора не влетіло? — спитав я.

— Ні, — якось аж занадто байдужим тоном відповів він.

— А то я переживав, — пояснив я своє зацікавлення.

— А! — зрозумів він.

Я вже зібрався все йому розповісти — ну, про те, що у нас сталось уночі, — аж раптом клацнула наша хвіртка й на вулицю, наче п’яний, видибав мій заспаний малий. От коли траву треба було рвати, то він, бачте, спав, а як перебити мені задоволення від такого яскравого повідомлення, то він, бачте, прокинувся.

— Во-о-ов, — занудним сонним голосом протягнув він. — Мама дзвонила. Мене розбудила.

— Яка неприємність, — пожалів я його.

— Сказала, що забула написати тобі в записці, щоб ти бичків натягав. Бо вдома на вечерю їсти нічого.

— А раніше вона не могла згадати? Де це я їх тепер натягаю? Їх уранці треба тягати. Чи вона думає, що вони сидять там під водою і чекають, поки ти прокинешся?

Малий мовчки розвернувся й пішов у двір. Знову клацнула хвіртка, і ми лишилися із Санькою вдвох. У мене просто в голові щось клацнуло, коли я почув ту хвіртку. Я ще не зрозумів, що це таке спало мені на думку, як клацнуло й у Саньки:

— Вов! Я знаю, де взяти бичків!

Хоч би що там хто казав, а мені слід було відмовитися, коли Санька розповів, яких бичків він мені обіцяв. При тому для нього головним доказом праведності вчинку було те, що бички — Агентові, а для мене доказом неправедності — що вони все-таки крадені.

— І нічого вони не крадені, — доводив він мені. — Украсти можна те, що належить іншому. А ці бички будуть йому належати тільки тоді, коли він їх зловить. А він їх ніколи не зловить, бо їх уже там не буде.

Ну, щоб ви зрозуміли, у нас ніхто нічого не краде. Дуже мирна вулиця. Ми навіть м’яча на ніч, бува, не забираємо. Так і лежить цілу ніч на вулиці. А що з ним станеться! Я Саньці намагався пояснити, що ці перемети ставив Агент. Отже, хоч це й незаконно, але риба — його.

— А якщо риба його незаконна, то ми її повинні забрати, щоб він ніколи більше так не робив.

Логіки ніякої, а переконаність — захмарна.

— Чому ти вирішив, що він так не робитиме?

— Бо зрозуміє, що ставити перемети біля мого дому — дурість.

— А яка різниця, де їх ставити?

— А ніякої. У нього що, річки перед домом немає?

— Немає. Він живе в комунальному будинку. Від лікарні.

— А він що, лікар?

— Ні. Але це бичків не стосується.

— Ага, не стосується. Я, значить, спеціально шлакоблоки на човні вивозив, аби в них бички завелися — перед моїм домом. А він на готовеньке прийшов і перемети поставив. Так?

Важко сперечатися з людиною, для котрої головне — не логіка, а прагнення будь-що переконати іншого. Я зрозумів, що чинити опір — безглуздо.

Утім, якщо вже бути зовсім чесним, то насолити Агентові також хотілося. Ну, і страшно було, звісно. А раз страшно — то це пригода.

Ми знали, що в Агента нікого немає вдома. І все-таки серед ясного дня знімати бичків з перемета — діло «очкове». Доводилося постійно роззиратися. Коли неподалік хтось пройшов на «кадеті», ми вляглися на пайолах, ніби просто засмагаємо. Також іще те задоволення! Пайоли мокрі, слизькі від риби, а засмага нам не загрожувала: середина літа, вже не раз облізли й остаточно занегритосіли.

— Сань, а де Агент працює?

— Як де? В органах! — здивувався він із мого запитання.

— Звідки ти знаєш?

— Ти що! Він же сам казав!

— Кому? Тобі?

Запала тиша. Ясно, що Саньці Агент такого не казав. Вони взагалі уникають контактів після всього, що Санька для Агента зробив.

— От сікьош, усі знають, що він Агент. І що він сам казав. А кому?

Я сам про це щойно подумав, тому сів у човні, незважаючи на «кадет», який проходив зовсім близько. Пусте. Він от-от мусив міняти галс, тож йому не до нас. Ну, розмовляють пацани в човні — що тут такого? Та й на «кадетах» ходять лише семилітні курчата.

— От як ти думаєш, — вів я далі, — якби хтось нас вирішив пограбувати, як би він пробрався на подвір’я?

— Агент хотів вас пограбувати?!

— Та ні, я для прикладу кажу. Ну, не пограбувати, — щось нам підкинути, щоб ми не бачили.

— Дріжджі?

Ми зареготали. Позаторішню історію про Санькові дріжджі в Агентовому надворі знала вся Варварка. Агент має окремий туалет. Уявляєте? Він живе в комунальному будинку — там чотири квартири. І на всіх, ясна річ, окремий подвійний надвір: для «М» і для «Ж». І от Агент будує для своєї сім’ї окремий туалет. За кілька метрів од спільного. Чорний! Під чорною бляхою дощата споруда, пофарбована начорно. Хоч уночі на поляні розповідай: «Чорної-чорної ночі в чорній-пречорній сральні сидить Агент». Як вони там усередині висиджували в таку спеку — це загадка. А ще одна особливість того туалету — замок. Звичайний врізний англійський замочок, про який по всій Варварці пішли анекдоти. А чого ж їм було не піти! Ви десь бачили надвір на замку? Щоб чужі не ходили. Наче хтось свого туалету не має.

То Санька одного разу — вночі — віддер дошку на задній стіні й кинув в очко пачку дріжджів. Якби не така спека, може, нічого й не сталося б. Але дріжджі зійшли. І коли ввечері Агент прийшов додому, роздягнувся й подався надвір, тут його й чекала несподіванка. Щойно він відімкнув свій замочок, двері самі відчинились, і на Агента вихлюпнуло… Ну, самі розумієте.

Ніхто тоді особливо й не сумнівався, хто б то міг зробити. Ясно, що Санька. І батько його, Петро Степанович, також цього факту не оскаржував. Санькин крик із гаража розлітався по всій Лікарняній вулиці. Безперечно, чув його й Агент. Реванш.

— Ні, серйозно, — сказав я, відсміявшись. — От захотів би ти до нас у двір попасти, щоб ніхто не знав. Що б ти зробив?

— Ну… — Санька замислився. — Через паркан лізти не можна — він у вас дуже гострий. Через Ревміра ніяка нормальна людина теж не полізе. Тільки через дядю Гришу.

Ви помітили? Він навіть не згадав про нашу хвіртку! І про собаку не згадав. А його ж Тобік знає!

— А шо таке? Чого це ти? — Санька нічого не зрозумів: що за така перевірка, чому йому ставлять такі прості запитання.

Я помовчав, обдумуючи. Виходило просто й очевидно. Нахилився до води й почав знімати бичків із перемета. Ха-ароший перемет! Щоби стільки натягати, треба цілий день сидіти!

— А якби ти жив на іншій вулиці й нічого не знав ні про нашу хвіртку, ні про Тобіка, ні про Ревміра?..

— Не, ну закєнно! — обурився Санька. — Ти шо це хочеш сказати?

— Ой, ну перестань бичитися! Я тебе знаю як облупленого. Я не Секеч, а мій батько — не Агент. Якщо тобі щось треба буде в нас на подвір’ї — просто зайдеш, і все. І хвіртка клацне так, що ніхто не почує…

Я зрозумів, що так нічого не вийде. Далеко зайшов. Треба йому розповісти.

— Тільки нікому, ага?

— Ага, — зрадів Санька.

— Ну, то тепер ти знімай бичків, а я балакатиму.

Ясно ж, що треба знімати по черзі, щоб не так в око впадало.

Одне слово, я йому все розповів.

— Ну, да, це хтось наш! — вирішив він, щойно дослухавши розповідь. — Там у дяді Гриші, канєшна, прохідник, але ж як тьотя Оля помітить, крику буде на всю область. Нє, це треба знати й дядю Гришу, й тьотю Олю… Ну, і калітку вашу треба знати. Нє! Точно хтось свій. Ну, або із Садової. Але хто ж це може бути із Садової? Не Катька ж! І не Вєрка! Ти шо!

— Та ясно, що не вони…

Ми вже закінчували знімати бичків з перемета, коли я побачив Вітьку — Агентового сина. Якби когось іншого, я б на такій відстані й не впізнав, але такої білої голови, як у цього відлюдька, просто більш ніде на світі немає.

Схоже, він нас помітив. А якщо помітив, то й упізнав, бо ми на човні Петра Степановича, Санькиного батька, а не впізнати серед білого дня — навіть на відстані — сусідського човна… Ну, це як рідну матір не впізнати, бо вона перевзулася.

Ми сподівалися, що він там, на березі — біля свого дому, — бовваніє віднедавна. Знову сіли, і Санька почав відгрібати на глибину. Коли відійшли вже досить далеко, кинули якір і стрибнули у воду. Поплавали навколо човна, знову залізли. Вітьки на березі вже не було.

— Ну, а як вона виглядала?

Ми сиділи з Юрком за столом і розбирали бичків. Малий трощив їх так, аж луна котилась, а мені вони в горло не лізли.

— Хто?

— Ну, та дівка, яку ти вчора бачив.

Юрко замислився й перестав жувати.

— Як Свєтка.

— Яка Свєтка?

— З Клубної, — він узяв іще одного бичка — вже, напевно, сьомого.

— Що, зовсім худа?

— Нє, не худа. Натоптана.

— Ну, а Свєтка ж сєльодка.

Ні, не залишиться батькам нічого їсти. Щось він від мене приховував. А може, й брехав. Він уміє брехати дуже переконливо. Він страшний фантазер. Як тореадор. Із Васюківки.

— Я ж не кажу, що Свєтка. Я кажу, як Свєтка. Вона була в штанах.

Ну, це вже взагалі. У штанах ходить лише мати мого однокласника Дзюби. Вона працює на будівництві мосту. Там, каже Дзюба, всі у штанах, бо так треба. Може, й так. Я з них тільки його матір бачив. Наче хлопчик: мала, худа, стрижена й у штанах. Але щоби Свєтка чи взагалі якась дівчина з нашої школи — у штанах!.. Нє, ну жовтенятки, звісно, носять спортивні штани під спідницею — бо холодно ж! А тут мало що літо, так іще й піонерка у штанах!

Щось тут не так.

— А вона тебе бачила?

— Мене — ні. А тебе бачила. Ти коли мене чекав, вона сиділа за колодязем. А як ти мене кинув, побігла до дяді Гриші на город.

Щось не сходилося. Щось мені муляла вся ця розмова. Юрка клеїв дурня.

— Як же ти за надвір сховався, що вона тебе не побачила? Якщо вона сиділа за колодязем?

Він швидко цапнув найбільшого бичка й почав обсмоктувати його голову, виколупуючи язиком риб’ячі щоки. Ряшка зосереджена, оченята дивляться повз усе, що можна побачити. Святий та божий, як каже бабуся. Бабуся завжди каже це з іронією. Втім, у Бога вона справді вірить. У їхній хаті — у Берестках — навіть ікона висить, а перед нею лампадка горить смердюча. При тому горить завжди. Я її жодного разу не бачив негорючою. Коли баба до неї встигає олії підливати, просто не уявляю.

Баба й нас із малим похрестила, потай від батьків. Колись одвезли мене до неї на Донбас, я там довго жив — може, півроку. Приїздять забирати, а в мене хрестик на шиї. Мама каже, що дуже тоді сварилася. «Мамо! — це моя мама так розповідає, як вона розмовляла зі своєю мамою. — Мамо! Як ви могли! Вася ж член партії! А як хтось узнає?» «А хто взнає? — це їй бабуся у відповідь. — Отець Савватій не такий чоловік, аби пустити поголос». Ну, обійшлося.

Помирилися. Хрестика з мене, звісно, зняли. Більше я його й не бачив.

А потім минув час, народився Юрко, то і його на пару місяців завезли до баби, поки я до школи ходив. А тоді канікули, приїхали ми до них… Я розреготався, згадавши ту картину: уявіть, стоїть мій малий босоніж на глиняній долівці, сам у брудній сорочці, замурзаний, на шиї шворочка, кінці якої тягнуться до рота, а в зубах — хрестик…

У сільській церкві нас хрестили. Мабуть, після того я в жодній церкві не був… Ні, був. У Софійському соборі в Києві. Але ж то не церква. Там тепер музей.

— А я… — Юрко зрозумів мій сміх неправильно: мовляв, я йому ні на грам не вірю і не відстану й апетит його не врятує.

Та й те: на його тарілці вже стільки було кістячків, стільки пересмоктаних голів, що й не збагнути, куди все інше влізло. Бичок тільки на вигляд такий маленький, а поживний! Не таранка якась.

— Я думав, що, може, схочу по-большому… Тому сидів, а не стояв, — і він опустив очі, зашарівся, знітився й засоромився. Спіймався.

Я зрозумів, у чому річ. Він просто боявся темряви. Я про це й раніше знав, але не уявляв, що малий навіть у туалеті не стоїть спиною до дверей, а сидить над очком, аби небезпека була попереду! Мені стало Юрка страшенно шкода. Він же ще малий. Але гордий — бач, не зізнавався. Просто зловився на рівному місці.

— А чого ти тоді вискочив із надвору, коли вона вже побігла?

— Я ж не знав, чи вона мене бачила, чи ні. Тебе точно бачила, але на тебе ж вона би не напала!

— Чому ти так думаєш? — здивувався я.

— Бо ти великий і сильний, — просто відповів Юрко.

А я, їй-богу, не знаю, що би робив на його місці. Бо не такий я вже й великий і не такий сильний.

— Слухай! — раптом згадав я. — Якщо вона була у штанях, то як ти здогадався, що то дівчина?

— А волосся?

— А що волосся?

— Ну, ти що, не знаєш, що у дівчат не таке волосся?

Я засміявся. Знаю.

— То яке вона мала волосся?

Малий подивився на мене, як на посліднющого ідіота, і повторив:

— Як у Свєтки.

Коло замкнулося. Я спробував підійти з іншого боку.

— А чому вона побігла, коли я пішов, як ти гадаєш?

— Як чому? Вона ж не думала, що ти мене назовсім залишив!

— Ну… Я ж не назовсім тебе залишив, — спробував я виправдатися.

Бо справді: я ж повернувся по нього. Та і звідки ж я міг знати, що там якась «яксвєтка»!

— Ну, от! — підтвердив Юрка.

— Але ж якщо вона там сиділа за колодязем, то… Ну, вона ж бачила, що ти ще тут!

— Та отож! — зрадів малий. — Тому ж я і сховався за надвір. Я думав, що вона ж знає, що я там! Значить, зараз прийде до мене… А вона… А вона просто думала, що я її не бачу.

— Як це?

— Ну, я ж не стояв спиною, а сидів обличчям… — ця фраза далася Юрці нелегко. — А от ти стояв там, біля колодязя, ти ж цього не бачив?

— Малий! Чого б це я за тобою підглядав!

— Нє, ну не підглядав, а просто — не бачив же!

— Ну, там же темно.

— Отож! І вона не бачила. Думала, що я стою спиною.

— Якщо так, то чого ж ти сховався, а не побіг до мене?

— Ну… ну… — знову малий затнувся. — Я ж не знав… Ну, це я тепер уже понімаю… А тоді думав, що вона ж знає, що я тут, а побігла до дяді Гриші. А я ж не бачу, що там, за дверима. Думав, що вона так вирішила мене перехитрить. Ніби побігла туди, а сама потім по грядках — і до мене…

Одне слово, картина вимальовувалася доволі вірогідна. Я вже цілком вірив Юрці. То більше, що курник і справді був відчинений. І якби навіть я його погано підпер ще засвітло, то… Ну, розумієте, я б ніколи так його не підпер, аби сапа впала на долівку. Я ж знав, що мені ту сапу хоч-не-хоч іще не раз доведеться брати в руки…

А що ця «несвєтка» нічого не вкрала — то ми просто невчасно вийшли на город. Тобто навпаки — вчасно. Тож батько даремно нам не вірить.

Що в цій історії правда, а що — ні, я не знаю. Сам не бачив, тож можу просто переповісти вам те, що почув од Саньки. Його пришибло піти ввечері на берег і поспостерігати, як Агент вибиратиме свого перемета. Санька сидів на лавочці біля своєї калітки, було тихо та зоряно, доріжки на воді погойдувалися, де-не-де вискакувала з річки верховодка і знову ляпалась униз…

Ну, як… Це вже я вигадую. Санька нічого такого не казав. Просто пішов на лавочку і сидів, дивлячись на річку. А про вогні та про верховодку — це від мене. Я дуже люблю на них дивитися. Тобто на вогні. Я балдію, що якась одна лампочка за три кілометри звідси може висвітлити цілу доріжку — через усю річку. Ну, якщо Санька не балдіє — це його діло.

Ото сидів він, сидів, Агента все не було й не було, Санька вже хотів іти додому. Тобто не хотів, але тьотя Люда вже його одного разу погукала. А гукала вона зазвичай тричі. Потім приходив Петро Степанович, і він уже не гукав, а тяг. І не додому, а в гараж. Я от усе думаю: ну, що б робив Санькин батько, якби він не мав «Москвича» та гаража до нього?

От ми машини не маємо, і гаража — також. Ну, і якось обходимось. А він без гаража — ніяк. Там і всі інструменти, там і запасні колеса й усе інше запасне: Петро Степанович дуже запасливий. «Запчастини треба купувати не тоді, коли вони потрібні, а тоді, коли вони є у продажу», — так він каже. Ну, йому видніше.

Оце дивлюся, що я понаписував, і… Аж страшно стає. Боюся, ніколи я цієї розповіді не закінчу. Постійно мене заносить. Я і на уроках такий: слухаю вчительку, слухаю, а тоді — раз! Помічаю, що вже якийсь час не слухаю, а думаю про щось своє.

Словом, сидить Санька, Агент не приходить… Санька підводиться, щоб іти додому, підходить до самої своєї калітки, а з-за куща смородини на нього Агент — стриб! Схопив хлопця за горло й душить. Душить і шипить:

— Ти, гадьониш, шо, сильно умний? Ти думаєш, тобі, гадьонишу, все можна? Як у вас «Москвич», то ти такий незавісімий.

Санька не на жарт перелякався. Ну, а хто би не злякався, коли на тебе вночі раптово з кущів хтось кидається і починає душити! Я б уже не знаю, що зробив би, якби то на мене так. Он мій малий як побачив ту несвєтку…

Знову мене не туди веде. Санька розповідає так, що Агент правильно придумав: душити. Бо інакше Санька би точно крикнув, прибіг би батько… Ну, словом, теж нічого хорошого, та все ж таки легше, ніж коли тебе душать. А потім він зрозумів, що Агент його дуже акуратно душить.Дихати важко, але трохи можна. Боляче, звичайно, але стерпно. Певно, таки не вбиватиме, подумав Санька. Тільки налякати хоче. Чесно кажучи, тут я не дуже йому вірю. Як уявлю, що таке зі мною сталося, то що завгодно можу придумати, а щоб отак розважливо в цій ситуації вирішувать — це ні. Навряд. Он біля курника всього й гадості було, що сапа в курячому гімні! А як я перелякався!

А на місці малого то й справді б розродився по-большому, якби побачив ту дівку.

А Санька, бач, іще й думати почав. І найбільше його образило навіть не те, що його душать, а те, що Агент сюди з якогось понта приплів їхнього «Москвича».

— То й шо, шо в нас «Москвич»! — думаю (це він так мені назавтра розповідав). — Якшо у нас «Москвич», то можна перемети під самими нашими вікнами ставити? Я як сказився!

Тут я йому вірю. Я знаю, що буває, коли Санька «як сказився». Він одного разу навіть із Секечем почав битись — і так затято, що міг би й побити, якби вчасно не отямився. Бо, хто Секеча поб’є, тому вже не жити. Це ціла Варварка знає. Нормальні люди взагалі намагаються з ним не сперечатися, бо Секеч б’є без попередження. А то йдемо ми додому, про щось розмовляємо, раптом — Секеч. Невисокий, у плечах ширший за зріст, очі лихі, руки товсті, як у мене ноги…

От горе! Знову заїхав на оранку. Як каже моя бабуся, «в голові павуки, в жопі воші».

Отож Санька як сказився.

— Почав молотити його по спині, хотів по почках врєзать, але знаєш, як воно, коли дихати нічим: ні розмахнутися, ні прицілитись. А він іще дужче стискає…

Словом, Санька почав удавати, ніби вже геть задихається, засмикав ногами, закрутив головою і затих. Агент злякався й попустив його горло. Не випустив, а так — попустив. Санька у відповідь не поворушився й не вдихнув повітря, хоча голова вже не слухалася, так він каже. На цих словах я знову втратив увагу до його розповіді, бо замислився. Якщо голова не слухається, то кого? Наша вчителька молодших класів Раїса Іванівна колись сказала про Саньку: «Якби він слухався своєї голови, то був би непоганий учень».

Це я розумію. А як розуміти навпаки? Одне слово, Агент злякався й попустив його ще дужче. Ну, і втратив пильність. І тоді Санька якось так вигнувся (я вже й не знаю, як саме, — це я, повторюю, пропустив) і в’їхав Агентові коліном між колін. Той навіть не зойкнув. Зігнувся навпіл, і тоді Санька, зібравши докупи останні сили, скинув ворога від своєї калітки донизу — на берег. Там висота — щонайбільше півтора метра, але той гепнувся й навіть не скрикнув, як Санька каже.

А сам він підвівся й, усе ще задихаючись, побіг до гаража. Там схопив велосипедний ланцюг, що висів на стіні, й вискочив на берег знову. Агента не було.

Ну, воно, може, й на краще, що його не було.

Я ніби сидів над рівнянням, у якому х, у і z — усі невідомі. І як до того рівняння підступитися, я навіть не уявляв. Бо дуже багато інформації. Якби таку загадку Шерлоку Холмсу, він би… А цікаво, що б він робив?

Ну, насамперед збирав би ще інформацію. Бо там, де її багато, треба зібрати більше, — тоді її стане менше. Бо одна інформація повторить ту, що вже є, інша якусь заперечить, а ще інша додасть щось таке вирішальне. Малого я переконав, що сьогодні його черга рвати траву для курей, бо вчора нарвав я. Він, звісно, впирався, скільки міг, але у нас намітилося щось таке, як взаєморозуміння: адже я був єдиний, хто вірив у його розповідь про біловолосу несвєтку.

— Тільки ж диви: конопель не нарви, як той раз!

— Ага!

Прилаштувавши його до діла, я міг із легкою совістю піти до Іри-однокласниці. Жила вона на Клубній, неподалік від Свєтки. То можна було щось розвідати. Якщо, звичайно, застану Іру вдома.

Провулок заріс коноплею по самі вуха. Нелегко доведеться малому! Нічого, піде ближче до річки. Якщо здогадається взутися, ніг не поколе. Найгірше, що може просто плюнути й нічого не зробити. Тоді, повернувшись, доведеться мені самому взуватися. Я перетнув Садову і там, уже за перехрестям, привітався з чоловіком у дуже кумедному капелюсі. Тобто капелюх був звичайнісінький, фетровий. Але виглядав він якось дивно: в поєднанні з білою сорочкою з підгорнутими рукавами та з потріпаними штанами, прикрашеними найрізноманітнішими плямами. Я був би привітався й пішов собі далі, якби не таке смішне вбрання. І через те я придивився до чоловіка пильно.

І то був Ревмір! Ревмір, який навіть на річку ходив у формених галіфе. Казали, що і з Раєю своєю він спить у кашкеті. А тут…

— Відгул, дядь Ревмір? — весело поцікавився я.

— А… Це ти… — щось у його голосі здалося мені нещирим.

Хіба він міг мене не впізнать? Я завжди однаково вдягнутий.

— Ні, це я так… Відпустка.

— Ух ти, — кажу. — Повезло вам. А мого батька тільки взимку пускають у відпустку. Бо влітку врожай возити треба, а машин не вистачає.

Ревмір пильно глянув на мене й уже байдужим голосом запитав:

— Так що, твій батько з одного «газона» три робить?

— Може, і три, — я як міг тягнув час.

Щось усе це означало, та я не міг зрозуміти, що саме…

— Просто у батька організаційний талант. Без нього авторота не працює на повну потужність. Іще добре, що він не хворіє.

— А я й дивлюся, що його ніколи вдома нема цілими днями. Хоч би застудився коли, то, може, в шахи зіграли би.

Тиць Гриць! Оце б мій батько з ним у шахи грав! Я ледве не розреготався, уявивши собі таку картину.

А Васька! Мене як током ударило. Як же так? У нього ж син Васька — першорозрядник. І зубрило. Він же з дому тільки надвір та до школи!

Невже Ревмірові ні з ким зіграти? Я з цієї загадки так і не зміг виплутатися. Спантеличив мене дільничний міліціонер.

— Ну, а як у вас воно вопще? — Ревмір вирішив мене добити.

— Що вопще? — перепитав я, мов Тарапунька Штепселя.

— Ну… Вдома все в порядку?

— Ну… В порядку. А що може бути не в порядку?

— Та нє… — Ревмір пильно дивився мені в очі, і я вже почував, що попався, тільки ще не знав, за що. — Це я так… Далеко зібрався?

— На Піски, — миттю збрехав я, хоча приховувати було наче й нічого.

— А чого ж без авоськи? У руках нестимеш?

— Що?

— Так я ж звідки знаю, по що ти туди? Може, по хліб, може, по цигарки — вєрно?

— Та я ж не курю! — випалив я.

І швидко додав:

— І батько не куре.

— Та знаю я, — розсміявся міліціонер. — Шуток не понімаєш?

Він повернувся й пішов, а я з місця зрушити не міг. Ну… Він же мене навмисне морочив. А навіщо? У чому він мене може підозрювати?

А що як йому Агент поскаржився, що ми його бичків покрали! Ні. Не такий він дурень. Оце так піде до дільничного:

— Тариш старшина! Я ото перемет поставив…

Ага. Далі можна вже нічого не казати. Впаяє йому тариш старшина Ревмір такий штраф, що й на гачки грошей не буде. Сирих черв’яків їсти доведеться.

Тоді що? Стільки загадок за п’ять хвилин розмови!

Ну, та грець із ним! Як каже бабуся, павуків із голови, а воші — з… Ну, ви розумієте.

Я мимохіть розвернувся й повільно пішов додому. Щойно був Шерлоком Холмсом, аж раптом відчув на власній шкурі, як воно — бути Моріарті. Ні у провулку, ні біля берега малого не було. Не поспішав із травою. Батько сказав би: «А про бідних курочок ти подумав?». Мені постійно кортить повторити батькові цю фразу, коли він — в одній руці курка, у другій сокира — йде до колоди.

А з іншого боку, він має рацію: якщо вже все одно їм відрубають голову, а тіло з’їдять, то хоч би при житті хай надзьобаються вдосталь.

Зиркнув через сітку-огорожу на власний город — через Чорногузів од провулка — і закляк. Потім пригнувся й перебіг до найближчого куща смородини. Добре, що в нас біля кожного дому, біля кожного городу — смородина. Я її не їм. Але сховатися завжди є де.

І від кого — саме цієї миті. Нашим городом ходив Ревмір. Я би його й не впізнав у тому цивільному мундирі, якби щойно не бачив на власні очі у провулку. Що ж він там винюхує? Що шукає? Виходить, малого вдома немає. Собака на сусідів не гавкає — принаймні на Ревміра. А що я пішов із дому — він знав напевно.

Я притьмом перебіг до наступного куща. Вони тут, на жаль, росли не суцільним живоплотом, а поодиноко. Обережно визирнув: Ревмір ходив біля нашої вбиральні, пильно дивлячись собі під ноги. Я вибіг на свою вулицю — так тихо, як міг, — відчинив калітку й тихенько пішов на город. Від того часу, як я бачив дільничного біля нашого надвору, минуло не більше як хвилина.

Та на городі вже нікого не виявилося. Кури позбігалися до огорожі курника й заходилися демонструвати, які вони голодні, хоч насправді мали повну миску намішаного корму. Ніяких слідів трави в курнику не було.

Не могло ж мені привидітися! Я ж точно бачив Ревміра на нашому городі! Куди ж він міг подітися?

— Так швидко сходив на Піски? — раптом пролунало в мене за спиною.

Я рвучко обернувся і витріщився на сусіда, котрий уже стояв на своєму городі, спершись на стовпчик огорожі, й світив мені своєю непевною лукавою посмішкою.

Не думаю, що мені вдалося приховати приголомшення. Проте я дуже швидко оговтався і перейшов у наступ.

— Не бачили часом нашого малого, дядь Ревмір?

— Та тіки пішов на поляну, — відповів він недбало.

О горе! Ще цього бракувало. Не подякувавши, я помчав на поляну. Якщо не встигну вчасно завернути — шукай його потім. А голову мама ввечері відірве мені — не йому.

Отак усе життя людина чекає на канікули. От уже всього шість місяців лишилось. От уже й весняні позаду (хоча що то за канікули!). От іще п’ять днів — і на волю! Буду робити, що схочу. Прочитаю стільки книжок! Передивлюсь усі фільми!

Навіть ті, що «до 16» (головне — ходити не в городські кінотеатри, а в наш «Луч», — і зранку: там пускають усіх). Поїду в город, там зайду в «Крижинку» біля Пенсіонерського скверу, замовлю собі три порції пломбіру з шоколадом і буду сидіти й так тихенько, помаленьку, неквапливо…

А потом ті канікули починаються — й ага! Щас! То трави нарви, то бичків натягай… Та це б іще півбіди. А от «дивись, аби Юрка не вскочив у халепу!» — це найстрашніше. Я переконаний, що немає такої халепи, просто люди ще її не вигадали, в яку б малий не вскочив. У нього таке переконання. Такий спосіб життя. Чи, як кажуть у школі, така активна життєва позиція: вскочити в усі мислимі халепи. Він переконаний, що з усіх них він щасливо вибереться. Хотів би я бути таким же самовпевненим!

Я біг на поляну і знав, що це — марно. Я все знав наперед. Хоч би що там було тепер у тієї дрібноти! Може, вони знайшли фашистську міну, може — нефашистську… Все одно він мене не послухається. Він почне видєлуваться перед своїми дружками, мовляв, бачите, який я незалежний, як я вмію старшого брата послати. Доведеться бити пику. Але ж і це не допоможе! Він же все одно зі мною нікуди не піде. А надто — рвати траву курям…

Окрім колючок і піщаних ям, на поляні нічого й нікого не було. Пекло сонце, пісок став гарячим, а малий мій взуватися не любив, навіть коли йшов у кіно. Він міг піти на піщаний пляж. Міг вирушити на ізвестковий завод. Робити там, звісно, нічого, та сам похід так далеко… Я сам у дитинстві таке любив. Якщо він пішов на ізвестковий, я його не шукатиму. Якщо на пляж… Ну, що ж… Хай купається. Плавати він уміє. Там із ним нічого не станеться.

Я розвернувся і, обпікаючи ступні, швидко подався додому. Намагався йти попідтинню, де є хоч якась тінь, аби не так гаряче було ногам. І, коли вже майже дійшов до свого двору, зліва, з двору Мандри, вийшов Юрчик із великою горою трави в оберемку.

Щойно я хотів його вбити, хотів, аби він на пляжі захлинувся і щоб я його вже ніколи не бачив, а тут…

— Ого! — сказав я. — Який ти молодець! Давай сюди, допоможу.

— Не треба, — відповів він. — Вона легка.

І додав:

— Там уже через сітку перекинеш.

— А як це тебе Мандра пустив на город?

— Його немає.

— А де ж він?

— У лікарні. Його «швидка» забрала.

І точно. Я коли йшов до Іри, помітив, що біля дому Мандри стояла швидка допомога.

— А що з ним, не знаєш?

— Нє-а.

— Ніколи не був у нього на городі, — я й сам щойно збагнув цю просту істину.

— Я — теж, — зізнався Юрчик. — Там трави — завалісь! Він її ніколи не рве. Навіть каракуртові нори на городі.

Не вмер Данило, то болячка задавила! Треба буде ввечері піти замкнути зсередини Мандрині ворота, щоб малий зі своїми розбишаками не подався завтра туди по каракуртів. Уроків, щоправда, тепер немає, — кого тими каракуртами злякаєш?..

— Зараз погодуємо курей, — малий ніби почув мої думки, — піду до Мандри ловити каракуртів, поки його немає.

Потрібно було якомога швидше міняти тему.

— А що ти на поляні робив?

— Коли? — зразу набичився мій брат.

— Ну, коли! Сьогодні!

— Я не був на поляні… — сказав він обережно.

— Як не був? — ми саме проходили повз двір Ревміра, і я раптом збагнув.

Аж зупинився.

— Ти чо? — здивувався Юрка. — Я правда не був. Ревмір сказав, аби я йшов туди рвати траву, а я що — дурний? Звідки на поляні трава!

Я відчинив калітку, й малий протиснув свою копицю до двору. Тобік спершу гавкнув на неї, а потім упізнав нас і радісно задзвенів ланцюгом. Голодний, певно, подумав я. Але тут же про це й забув, аби не відволікатися від головної думки. Ох і Ревмір! Що ж це йому треба? Ну, хай. Я пішов до хати і з-під зошитів у своєму письмовому столі дістав заповітний руб. Грець із ними, з тими Ревміром, Свєткою й Агентом. Ми підемо в кіно.

Юрка спочатку зрадів, а потім закотив скандал.

— Шо, я, як поц, піду по вулицях у сандалях? — репетував він. — Літо надворі!

— Ти ж знаєш, що до «Луча» босих не пускають, — намагався я його вгамувати. — Це ж не я придумав. Ти ж сам це знаєш. Правда?

— А я… А я піду босий, а там узуюся!

— Гаразд! — махнув я рукою. — Тільки нести їх я не буду.

Юрка замислився. Видно, я сказав це досить твердо, тож він завагався.

— Добре, я взуюся, — зробив він мені подарунок. — А ти… А ти мені за це купиш морозива.

Ну й набрид мені цей спекулянт!

— А ти мені — квиток у кіно, — відрубав я.

Він мовчки почав узуватися. Як павука з’їв.

— Ти би хоч ноги помив, — підлив я у вогонь.

— Я вапше можу не йти, панятна? — вибухнув Юрка.

Я розсміявся.

— Ну, якщо можеш, не йди…

Сандалі якось дуже швидко самі наділися.

— Я вже взувся. Тепер «не йди»?

— Ну, йди… Тільки не торгуйся.

— Ага! Тобі можна, а мені — не можна! Бо я малий, а ти великий…

— Точно. А ще тому, що ти свої гроші у школі витрачаєш до копійки. А я кілька копійок зекономив, щоби зводити тебе в кіно. А ти вже як мед, то й ложкою!

«Операция “Ы” и другие приключения Шурика» — не бачили? Хутко йдіть подивіться, якщо воно у вас іще йде. Ми з малим мало не обмочилися від сміху. Зал був майже повний, хоча це ж робочий день. Ну, літо… Діти переважно. Я після сеансу навіть купив малому ескімо — без його прохань. Сам. Бо такий був добрий.

Зустріли Булаха. Він разом із нами дивився кіно, а потім теж купував собі морозиво. Я з ним іще до дитсадка ходив. А тоді якось ми з батьками були в них у гостях.

Ми з ним зайшли на стадіон, посиділи на трибуні, поки їли ескімо. Він не дуже говіркий, то майже й не балакали. Я кажу, пішли до нас, на річку сходимо, покупаємося. Ні, каже, не можу. Я і так без дозволу втік, бо всі так хвалили це кіно, каже. А твої хіба не на роботі, питаю. Та на роботі, тіко у наших сусідів курей покрали… Тепер мати каже, щоб я з двору не ходив, бо й у нас покрадуть.

Мій малий — просто конспіратор. Ані звуку. Я теж вирішив не ділитися нашою інформацією.

— Та хіба вони вдень крали? — питаю байдужим голосом.

— А чорт їх зна, коли вони крали. Хоч усі думають, що вночі. Ну, сусіди…

— То чого ж твої батьки?..

— Ну, береженого, кажуть, бог береже.

— А хто, шо — не відомо?

— Нє-а. Це, кажуть, зараз по всій Варварці. У вас не крали там?

— Та наче ні, — кажу. — Ніхто не скаржився.

І прикусив язика, бо подумав, що це ж тепер кожному ясно: злодії — з нашого кутка. Якщо крадуть по цілій Варварці, а в нас — ні.

На зворотному шляху вирішили йти по Клубній. Тобто я вирішив, а Юрка нічого не сказав — просто йшов зі мною. Звісно, назвати Клубну нашим кутком — це надто вже приблизно. Та якщо зважити на масштаби нашого безмежного села… Тато якось казав, що ніхто не знає точно, скільки людей живе у Варварці. Але якщо не рахувати циган, то десять тисяч.

От я, наприклад, проти циган не маю нічого. Рома з нашого класу — навіть класний хлопець. Він був цілий рік заступником голови ради загону. А я був головою. Ми з ним, звісно, нічого не робили як голова і заступник. Але ніколи й не сварилися. Звичайно, до їхньої хати заходити мені не дуже подобається. Вона всередині схожа на будь-що, тільки не на житло. І знову ж таки ніхто не знає, скільки людей там живе. Я навіть запитав якось Рому, — він стенув плечима й відповів:

— Як када.

Уявляєте! Людина не знає, скільки людей живе у неї вдома. «Як када!»

Загалом, мені тоді в циган не сподобалося. Ну… Я вам розповім про це якось іншим разом, бо тепер ми вже дійшли до двору Іри, моєї однокласниці.

Собака в неї невеличкий, але страшенно працьовитий і рудий, мов лисиця. Коли хтось підходить до калітки, цей джульбарс гавкає, наче різаний, на всю Варварку. Навіть стукати не треба. А як хтось просто йде повз двір по вулиці, таке враження, що у дворі собаки немає зовсім.

Іра визирнула за секунду до нашої з Юрком цілковитої глухоти. Ми й так потім хвилин п’ять перепитували, що вона (Іра) сказала. Вона дівчинка дуже мила. У неї кучері, великі карі очі, вона маленька та худенька, хоч от саме тепер я помітив, що в неї вже ростуть груди. Навіть не знаю, що ще можна сказати. Завжди привітна, усміхнена, не відмінниця, проте, напевно, найрозумніша у класі. Просто ніколи не зубрить, завжди чесно каже, що якоїсь задачі не змогла розв’язати, й ніколи не засмучується через оцінку.

Вона відвела нас за літню кухню, де в них така відкрита повітка з різьбленими стовпчиками. Дядя Вітя, її батько, сам збудував цю повіточку. Уявляю, якби таку красу спорудив хтось інший — хтось із наших сусідів, наприклад! Поставив би біля самого паркана, щоб усі бачили, який він майстер. А дядя Вітя ніколи нічим не хизується. Такий майстер — і такий скромний. Власне, Іра вся в нього. Вона тому й за оцінки не бореться, хоча заслуговує на них. А може, тому не бореться, що ніхто їх у неї вдома не вимагає.

За мить до повітки зазирнула Ірина мама — тьотя Люда — така сама круглолиця, усміхнена та привітна, як і донька.

— Ой, які у нас гості! Юрку! Я тебе сто років не бачила! Як мама?

— Нормально, тьотю Людо! — відповів малий і подивився на мене: мовляв, далі вести розмову чи залишити мені?

— А ви не у відпустці? — спитав я.

— Та! Яка в аптеці відпустка? Це в мене відгул сьогодні. Іро! — тьотя Люда сплеснула в долоні. — Хлопці ж, певно, голодні! А ти ж цілу кастрюляку борщу наварила. Ми його до смерті не з’їмо. Пригощай своїх гостей!

— Будете? — зраділа Іра.

— Ой, ти знаєш, ми вже пообідали, — збрехав я.

А що мені було казати? Якби я сказав правду, малий би образився. Це не примха. Просто він не їсть борщу. І помідорів не їсть, і томатної пасти. Власне, і борщу він із дитинства не може до рота взяти через той осоружний томат. Тому й довелося збрехати. Не самому ж обідати, коли Юрка справді голодний, як Тобік.

Даремно я згадав про Тобіка. Той же ще вранці, до нашого кіно, розповідав, що він жерти хоче! А ми — в кіно… Добре, будемо голодні — не засиджуватимемося.

— А може, молока хочете?

— Хочеш молока? — спитав я малого.

Він непевно стенув плечима.

— Так, він хоче, — пояснив я Ірі. — А я…

Малий буцнув мене ногою під столом.

— А я теж хочу.

— Я зараз! — зраділа Іра й побігла до кухні.

«Зараз» затяглося. Я вже пошкодував, що вирішив отак без зусиль нагодувати малого. Аж ось з’явилась Іра. Вона йшла, ніби канатоходець, судомно вчепившись обома руками в тацю й не зводячи погляду з трьох склянок молока, налитих від душі — мало не через край. А ще на таці стояли тарілка з якимись пиріжками, коробка з житніми пряниками та вазочка з цукерками. Я скосив очі на Юрка й помітив, як він силкується не дивитися на тацю і світить очима у стіл.

Зрозуміло. Тобікові доведеться на нас чекати й чекати.

Поки їли, про те-се побалакали: хто кого бачив, які новини в однокласників, у сусідів і в учителів. З-поміж усього почутого була тільки одна справжня новина. Вона мене мало не вбила. У нас буде восени новий учитель фізики. Саме вчитель, а не вчителька. Уявляєте? Кажуть, молодий і високий. Для мене вчитель фізики — це дуже важливо. Я читав підручник за сьомий клас — страшенно цікаво. Тільки я читав і переживав, що нічого нового вже не знатиму, бо наша Зинаїда Зиновіївна за межі підручника ніколи не виходить. А молодий учитель… Ну, одне слово, з’явилася надія.

— А Портоса не бачила?

— Нє-а.

— Та ви ж тут зовсім поруч живете!

— Нічо собі поруч! — розсміялася Іра. — Через три хати.

— То ти шо, на вулицю зовсім не виходиш? Скажи ще, шо ти Светки своєї не бачила! — я помітив, як на цих словах малий мій ледь не захлинувся другою склянкою молока.

Та я промовчав.

— Не, ну, Свєтка ж через дорогу — навпроти. Свєтку бачила.

— А, — сказав я. — Ну, і як вона?

— А що їй буде? Нормально. Постриглась, — Іра, відповідаючи на мої запитання, постійно весело сміялася, ніби я її про щось дуже смішне запитував.

— О! То вона тепер як мальчик?

Іра ще дужче розсміялась.

— Ага! Учора йде з перукарні, а я її ледве впізнала! Зовсім коротко постриглася…

Коли ми йшли додому, я мовчав, а Юрка вже аж біля Садової промовив:

— Законно ти її про Свє

тку… Я б так не зміг.

Бреше! Щодо хитрих запитань він у нас у сім’ї на першому місці. Чи як мене підставити, чи щоб собі щось видурити у батьків — так заверне, що вони й задуматися не встигнуть, а вже йому і те, і се…

Тобік до нас кидався так, що мало ланцюга не обірвав. Мені аж соромно стало, що це ми з нього так знущаємося. Пішов, накришив йому хліба, залив супом, іще й костомаху з каструлі виловив. На друге.

— Малий! — погукав я. — Іди собаку погодуємо. Я його за ланцюг потримаю, а ти миску поставиш. Бо він зараз і миску перекине, і мене з нею.

— Я зайнятий! — відповів він із дитячої кімнати.

Мене аж заціпило. Зайнятий він!

— Я зараз твою зайнятку сокирою порубаю, якщо не вийдеш мені допомогти. І фіг тебе ще кудись візьму зі собою! Зайнятий він!

Подіяло. Вийшов. Штепсель!

Утримати Тобіка на ланцюгу, коли він бачить повну миску, — таке не кожен подужає. Щоб отакі тонкі лапи були такі сильні! Я тримаю його за нашийник, він рветься з останніх сил, стоячи на задніх лапах, а малий уже приніс миску і раптом завмер із нею в руках, наче гадюку побачив.

— Та став уже!

А він стоїть і показує мені кудись очима. Я мимоволі перевів погляд за його беньками, але… Такого не вигадаєш. Певно, відчувши, що я втратив увагу, Тобік робить відчайдушне зусилля, підстрибує на задніх лапах, і я вже не можу його втримати, бо він важенний, мов паровоз. Я роблю крок уперед, наступаю на його, Тобікове, лайно, сковзаюсь і падаю, випустивши цю неохайну тварюку. Моє плече втрапляє в ребро дашка на собачій буді, й правою рукою я вже і кошеняти не втримав би…

Від болю мені в очах потемніло, а коли розвиднілося, я бачу, що Юрко сидить на долівці, розкинувши ноги, облитий собачою їжею, і шматки розмоклого хліба вкривають його мокру сорочку, ніби якісь репані равлики. А та волохата потвора намагається злизати їх із тієї сорочки. Юрко плаче — напевно, також забився, падаючи.

— Тобіку!!! — кричу я не своїм голосом. — Сюди!

Собака не реагує.

Долаючи біль у плечі, я підводжуся, намагаюся схопити ланцюг, аби знову відтягти Тобіка, але той раптом відскакує від Юрка вбік, і мої пальці, які вже зімкнулися на ланцюзі, їдуть разом із ним по асфальті. Ще не відчувши болю, я вже побачив свою кров на асфальті.

Далі ми з Юрком уже плачемо вдвох, як у дитинстві. Тобто вголос плаче він, а я мовчу, тільки очі залило сльозами. Бо ви собі не уявляєте, який це біль, коли в тебе здерті фаланги трьох пальців об тверду і шершаву долівку нашого подвір’я. А ми так пишалися торік, коли прибули самоскид із асфальтом і «газон» із робітниками та з великим ручним катком! Як же! У нас на подвір’ї асфальт, як на Одеській!

Поки ми в річці милили на собі одяг, потім, розклавши його на кущах верболозу при березі, з огидою мили свої тіла, я чомусь згадував учительку російської літератури Світлану Костянтинівну, яка з’явилась у нашому класі минулої осені. Струнка та кучерява, вона щойно закінчила педагогічний інститут, і наша школа стала її першим місцем роботи. Таких молодих і вродливих учительок у нас іще не було ніколи. Згадав я про неї зовсім не до речі, — просто, коли почав про неї думати, зразу спливли в пам’яті її слова:

— Ти можеш на чомусь зосередитися? На уроці, наприклад? Фантазії — це дуже добре, але ж і жити треба, а не тільки фантазувати!

У мене справді думки скачуть з одного на друге, — ви вже, напевно, помітили.

А ще я в ній розчарувався. Спочатку вона мені дуже сподобалася. Ставна така! І молода. І сміється на уроках. Ну, така, жива. Вона тоді всім сподобалась.

А то якось питає мене:

— Хто твій улюблений письменник?

— Як хто? — здивувався я. — Той, хто і в усіх: Жуль Верн.

— Як це «в усіх»? — засміялася вона, і так, знаєте, зневажливо засміялася.

Власне, вона так завжди сміється, та я ж думав, що то вона сміється з тих, хто заслужив: ну, уроку там не вивчив чи якусь дурницю ляпнув… Але з мене? Я ж був переконаний, що кажу таке, що їй не може не припасти до душі.

Ну, ви ж розумієте. Вона мені подобалася, тож я чомусь вирішив, що і її улюблений письменник — Жуль Верн. Навіть припустити не міг, що хтось інший. Я й не подумав тоді, що варто зупинитись і далі тієї розмови не розвивати.

— А ваш улюблений письменник хіба не Жуль Верн? — запитав я.

І знову вона засміялася.

— Ні, — каже, — я його взагалі не читала.

Уявляєте! Як же вона вчителькою стала? Словом, я в ній сильно розчарувався. Я розумію, там… Бударний не читав Жуля Верна. Та щоб учителька!!!

Досі не збагну, чому я тоді на неї так образився. Треба було сісти на місце і замовкнути. Проте… Щось мене смикнуло за язика, і я спитав:

— А Шевченка ви читали?

— Я майже цілий «Кобзар» знаю напам’ять, — відповіла вона з викликом. — А ти?

І знову мене якась муха вкусила.

— А я — ні, — й у мене це вийшло ніби навіть із гордістю.

Півкласу засміялось, а півкласу сиділо приголомшено. Хто ж не чув, як я торік на ювілейному ранку читав поему «Кавказ» від початку до кінця!

— Ну, тоді сідай, — з таким нещирим співчуттям сказала Світлана Костянтинівна.

Бударний захихотів. Дуже єхидно, між іншим.

Учителька повільно підійшла до свого столу, постояла до нас спиною, а потім сказала:

— Засмутив ти мене, Вово… А я, коли засмучена, завжди співаю.

Вона мала сильний грудний голос — із такими модуляціями, що де там! Співала вона не гірше, ніж солістка в нашому музично-драматичному театрі — не пам’ятаю зараз, як її прізвище.

І цілий клас слухав, пороззявлявши роти і забувши про мене. А я… Що краще вона співала, то дужче я її ненавидів.

А може, це я тепер свого малого ненавидів, а все згадував про неї… Ну, принаймні уроки російської літератури перестали для мене бути улюбленими. Я за цей рік не написав жодного твору на вільну тему. Тільки за програмою, за черговим твором чергового письменника. Я вчив напам’ять усі вірші, які вона задавала, — теж мені робота! Якби все навчання у школі зводилося до вивчення віршів, я б, може, навіть полюбив ходити до тієї школи… Коли вчителька мене викликала до дошки, я все їй відтарабанював, як у підручнику.

— Добре, — казала вона, — це правильно. А сам ти як думаєш?

— Так і думаю, як у підручнику, — казав я.

Я їй до кінця навчального року ні разу не усміхнувся.

Може, я був несправедливий? Може. «Как провожают пароходы? Совсем не так, как поезда…»

Схоже, я все це згадав, бо Іра сказала, що в нас буде новий учитель фізики. Я з ним тепер від першого ж уроку буду стриманий і байдужий. Це ліпше, ніж так, як зі Світланою Костянтинівною. І не треба мене запитувати, що вона мені такого зробила. Нічого. І нічого не треба. Мені. Від неї.

Я заходився намилювати малому голову, хоч і знаю, що він цього страшенно не любить. Воно поки не намилиш трохи, мило так жорстко ходить по волоссю, хоч криком кричи. Ну, він, звісно, розкричався на всю річку. Та було пізно. Хай походить тепер із чистою головою.

— Стій і не рипайся, — гримнув я, коли він спробував вирватися й пірнути під воду.

Добре, хоч дорослих на березі в той час не було. Усі на роботі. То й гаразд. Бо вже почали б: «Не обіжай маленького! Такий здоровий лоботряс, а такого маленького мучить! Де ти живеш? Зараз батькам твоїм розкажу!».

Мило робить тіло слизьким. Юрко вивернувся й пірнув. Ну, я його вже не ловив. Намилив голову собі, тоді пірнув і змив мило з волосся. Малий відплив далеченько, а потім по колу, по колу, немов оминаючи скаженого собаку, і вийшов на берег метрів за тридцять від мене. Він сів на дерев’яну колоду, яка колись була частиною наплавного мосту через річку, і так сидів, намагаючись угамувати тремтіння.

Я повільно пішов до нього, сподіваючись, що ніякої загрози в цьому наближенні він не побачить. Але він на мене не зважав, — так і сидів, утупившись у далекий протилежний берег. Я сів поруч із ним і зрозумів, що це його не дрижаки трясуть, а плач. Мовчки ми так просиділи кілька хвилин, а потім я спитав:

— Чому ти не поставив миски, коли я тримав Тобіка?

Він мовчав, ніби не почув, і я вирішив не підганяти. За хвилину він відповів:

— Тому що показував тобі кістку.

— Яку ще кістку?

— Яка там лежала — біля буди.

Тепер я помовчав, бо нічого не зрозумів.

— У нас таких не було, — пояснив він після паузи.

Я все одно не зрозумів і сказав:

— Ну, ходімо, покажеш.

— Якщо вона ще там, — він іще ображався, та вже, схоже, готовий був пробачити мені.

Вона там була. Як я сам її не помітив! Просто поруч із будкою, біля того місця, де я стояв. Лежала, ретельно обгризена по краях Тобіковими зубами, схожа на велетенську кришечку від лимонаду, — свиняча лопатка. Якби в нас удома така була, ми з малим точно би знали. Вимальовувалася геть нереальна картина: хтось зайшов із вулиці на наше подвір’я і кинув собаці таку дорогоцінну кістку. Варену. Тобто витяг зі свого бульйону. Навіщо?

Ну, це якраз зрозуміло. Щоб Тобік помовчав, поки цей хтось робитиме щось на нашому подвір’ї. Наприклад, крастиме курей.

Я побіг до курника і перерахував, як міг, курей у загорожі. Вийшло п’ятнадцять. У нас їх шістнадцять. Я, звісно, міг збитися, бо курей же не вишикуєш, як дітей на фізкультурі: «По порядку номерів рощитайсь!». Ви не подумайте: я знаю, що так говорити безграмотно. Тільки наш викладач фізкультури Валентин Валентинович так завжди й каже. Розповідають, що Ольга Миколаївна колись почула і зробила йому зауваження. Мовляв, так говорити не можна. А він їй:

— Ольго Миколаївно! Шо ви тягнете в фізкультурних ділах? Ви шо, мастер спорта?

— Я не майстер спорту, Валентине Валентиновичу, — Ольга Миколаївна, кажуть, говорила дуже стримано. — Я вчителька української мови та літератури.

— Ну, от і учіть своїх учнів! А я буду говорить так, як мене научили. Понятно?

— Ще б пак! — відповіла Ольга Миколаївна й пішла геть, залишивши Валентина Валентиновича думати, з якого то дива вчителька обізвала іншого вчителя щипаком, ще й у присутності їхніх учнів.

Ну, про Ольгу Миколаївну можна багато розповідати! Це вчителька так уже вчителька. У нашій школі, крім неї, таких немає. Утім, багато хто з моїх однокласників її й не любить. Бо боїться. Вона дуже вимоглива. Та поважають її всі — без винятку. Навіть Бударний.

Одне слово, навіть якщо одну курку вкрали… Та воно якось нелогічно. Таку костомаху принести, кинути собаці. І заради того, щоб украсти одну курку?! Нє. Щось тут не так.

— Може, це Агент? — висловив припущення Юрко.

— Може, — відповів я. — А навіщо?

— Може, хотів подивитися, чи їли ми бичків?

Мій малий часом каже дуже слушні речі. Справді, Вітька ж бачив нас із Санькою на човні біля перемета. На Саньку Агент напав, бо зловив його на березі. Та й із Санькою все зрозуміло. Навіть якби не бачив його, а просто знайшов перемет без бичків і без черв’яків, одразу б на Саньку подумав. У них давня дружба… А от чи я був із Санькою… Міг і перевірити.

Я знову побіг за хату, де стоїть наше відро зі сміттям. І, не добігши, зрозумів, який я телепень. Яке сміття? Хто ж риб’ячі кістки та голови викине у сміття! Є коти, кури…

Уже за інерцією я дійшов до сміттєвого відра… І воно було перекинуте. Звісно, ніяких слідів бичків там не було, бо й не могло бути. І взагалі харчі туди не потрапляють. Ще ж і собака в нас є. Навіть коти знають, що в цьому відрі не буває нічого, їм цікавого. Вони б відра не перевернули.

— А він курей не має, — промовив у мене за спиною малий.

І то правда.

— Можеш порахувати курей? — стурбовано кинув я через плече.

Я навмисно сказав це стурбованим голосом, бо знав, що інакше він нізащо не послухається. Він думає, що я намагаюся на нього всі свої справи звалити. А коли такі напружені обставини, то виходить, що це він бере участь у розслідуванні. І точно. Він прожогом кинувся до курника, ні півслова не проскигливши. Щоб не збивати його, я пішов до Тобіка і ще раз оглянув костомаху. З безпечної відстані, звісно, бо Тобік дуже добрий, але страшенно не любить, коли хтось принюхується до костомах, які він уважає своїми.

Це справді була варена свиняча лопатка. Хай мене ріжуть і катують фашисти, проте нічого понад те я сказати про неї не міг. Ну, хіба що те, як Тобік її пообгризав по краях. Зуби в нього — ого-го! Але ж це не про костомаху, а про Тобіка, правильно?

Прийшов малий і повідомив, що він нарахував п’ятнадцять. Однієї не вистачає.

— Якої? — спитав я, і далі думаючи про фашистські катування.

— Це тільки батько може сказати, — пояснив мій малий.

Узяв я маленького ослінчика, поставив перед ґанком і сказав малому:

— Сідай.

Він слухняно сів.

— Отже, — сказав я так, як Алевтина Миронівна на уроці геометрії, — що ми маємо?

— Що? — поцікавився Юрко.

— От і я тебе питаю, — терпляче промовив я.

— Ми маємо, — відповів малий таким самим тоном, хоча геометрії ще не вивчав, а з Алевтиною Миронівною, на його щастя, ще не знайомий, — ми маємо… Ми маємо зрозуміти, навіщо Агент так складно викрадав у нас курку.

— А звідки ми знаємо, що то був Агент?

— А хто би ще дав Тобіку костомаху? — по-справжньому здивувався малий. — Усі й так до нас ходять. Он Ревмір ніколи нічого Тобікові не дає, а Тобік його боїться, як бабу Ягу.

Це було дуже слушне міркування. Жоден сусід ніколи би не став підкуповувати нашого собаку кісткою. Всі, хто в нас буває, знають, що Тобік гавкає замість «драстє», а рветься з ланцюга, щоб облизати. А от Агент до нас ніколи не ходить, тому він про це може не знати.

— Але ж у Варварці живе ще купа народу, який нашого Тобіка ніколи і в очі не бачив.

— Свєтка, наприклад, стрижена, — слухняно зробив висновок малий.

— Наприклад, Свєтка, — погодився я.

— А навіщо їй одна курка? Так далеко йти заради однієї курки? — не погодився малий.

— Виходить, не Свєтка?

— Свєтка не виходить, — погодився мій малий. — І вапше. Курей удень ніхто не крастиме.

— Чому?

— А як їх нести? По вулиці з мішком, у якому щось живе ворушиться? Нє… Це — Агент.

Тобік сидів на задниці, дивлячись на нас насторожено. Він не розумів, що відбувається. Напевно, думав, що це нечесно: приманили їжею, потім усе вилили на себе й утекли. А тепер повернулись і сидять — не годують.

Малий перехопив мій погляд і теж озирнувся на Тобіка.

— Соббакка! — повільно промовив він і знову повернувся до мене. — Уже нічого йому сьогодні їсти не дамо.

— Сам винен, — відрізав я.

І подумав про Шерлока Холмса. Той жодної справи не розслідував, не оглянувши місця злочину. А ми!

— Малий, а ти в загородку заходив чи через сітку рахував?

— Заходив, у курник зазирав. А далі не ходив.

— Гаразд, — зрадів я. — Ходімо!

Дощів давно не було, тож у курнику послід був сухий, мов кукурудза. Про це я не подумав. Що тут знайдеш? Кури, коли я до них зайшов, розкудкудакавшись, сахнулися до Ревмірового боку загородки. Тільки наш червоний, як вогонь, півень, настовбурчивши гребінь, не відходив і тупцював із погрозливим виглядом між мною та своєю родиною. Міг я й не питати малого, чи він заходив до загородки. Півень його не боїться. А от малий півня — боїться.

Юрка стояв по той бік сітки й уважно стежив за мною і за півнем.

— Диви, скіки пір’я, — сказав Юрка неголосно, ніби щоби півень не почув.

Так. Це точно. Кури влітку не линяють. Вони взагалі не линяють, якщо їх окропом не облити. Отже, хтось таки ловив курку.

— Ага, — відповів я.

Юркове зауваження повело мій огляд місця злочину в інший бік, і я почав бачити те, на що спершу не звернув уваги. Під ногами в півня наче рівчак хтось зробив. Це поїхала нога в Агента (якщо то справді був Агент), коли він намагався вхопити курку. І слідів там більше — аж чотири пера. Вирвалася, значить.

Батько навесні привозить із лісопилки півмашини тирси, засипає курник рівним шаром. Потім, коли кури загидять усю тирсу, батько змушує мене все перекопувати. І так кілька разів — практично щомісяця. А восени, коли вже нічого немає на городі, цю суміш тирси з курячим послідом ми виносимо і розкидаємо по грядках. Тож тут, у курнику, земля під ногами непевна, ганятися за курами важче, ніж грати у футбол на піску.

Я повільно пішов уздовж стіни курника, обходячи стовбур шовковиці, що росте в нас просто посеред загородки. Кури, штовхаючись, сипонули з того боку від мене, щоби стовбур був між нами. Півень зробив мені назустріч кілька погрозливих кроків, підскочив на місці й теж відбіг до них. Він узагалі хоробрий тільки тоді, коли його бояться. Чи коли спиною до нього повернуться.

Пролунав автомобільний сигнал — так несподівано, що я аж здригнувся. Загурчав двигун: дядько Гриша, який живе через город, кудись намилився їхати. Тепер чекатиме на тітку Олю, прогріватиме мотор. А що його прогрівати, спрашується, по такій спеці? Ну, то — його діло. А от і тітка Оля: у білій сукні в яблуках — наче кінь Д’Артаньяна. По ній одразу видно, що в город зібралися. Сіли вони в «Побєду», ще раз посигналили і плавно виїхали з двору, залишивши на подвір’ї сизу хмару. Я повернувся до огляду місця злочину.

Схоже, після зникнення однієї із сестер кури тут гарненько порилися. Можна розгледіти місце, де впав на руку Агент, але воно вже все закидане послідом і тирсою. Я провів кедом по тому місцю… І під ногою щось дзвякнуло. Звісно, це могло мені причутися, бо кури так галасували, наче й мене підозрювали в намірі котрусь із них викрасти. І зарубати. Я опустився навпочіпки і на мить утратив пильність.

Півневі цієї миті вистачило. Він налетів на мене за всіма правилами лицарських турнірів. Окрім одного. Цей негідник наскочив не в анфас, а у профіль, тобто з флангу, користуючись тим, що люди не так добре, як кури, бачать, що у них збоку. І, ясна річ, у той момент, коли я до цього був найменш готовий. Я вдруге за один день упав у лайно свійської худоби — через ту ж таки свійську худобу. Ну, скажіть, це не занадто?

— Киш! Киш!!! — закричав щодуху мій малий, але ж він у той час був по другий бік металевої сітки.

Він гамселив по ній руками, і це допомогло. Тепер уже мені вистачило однієї миті, коли півень утратив пильність. Я встиг підхопитись, і, коли птах знову кинувся на мене, його зустрів мій кед. Я його буцнув під груди, він відлетів, шалено махаючи крильми, які у півня, як відомо, не для польоту, й гепнувся в самісіньке скупчення своїх близьких і рідних.

Кури нажахано сипонули врозтіч, забувши про мене як про джерело небезпеки. Та мені й справді було не до них. Я раптом відчув гострий біль у стиснутому правому кулаці — в долоні, власне.

Долаючи біль, я розвів пальці й побачив у себе в руці, серед грудок курячого посліду і тирси, металеве кільце з двома англійськими ключами: одним білим, сталевим, а другим — жовтим, бронзовим. А один із ключів проштрикнув мені долоню. І звідти цебеніла кров.

— Неси воду, швидко! — гукнув я малому. — Мені треба рану промити.

— Він тебе поранив?! — не рушивши з місця, гукнув Юрко.

— Та не він! — я вже не міг спокійно розмовляти: біль у долоні впевнено наростав. — Воду неси!

— А хто ж?

— Я зараз вийду, і буде тобі «хто ж»!

— Нє, ну правда… — нікуди він не збирався бігти.

А долоня вже була геть червона. Я, стискаючи кулак, аби зупинити кров, знав: зараз у цій крові розчиняється курячий послід, і мені лишилося зовсім недалеко до якогось із трьох найстрашніших захворювань. А саме — до зараження крові чи до столбняку. А може, й до двох одразу. Бо третє — менінгіт — улітку, схоже, не трапляється. Адже його причина — неносіння шапки. А якби воно траплялось улітку, то вже вся Варварка та весь город за річкою померли б у страшних муках, адже влітку шапок у нас ніхто не носить.

Я вирішив уже нічого не казати малому. Ні про ключі, ні про свою рану, ні що треба робити.

Усе зробив сам. Побіг до хати, знайшов у шафі батькову заначку — пляшку горілки (напівпорожню) — і про всяк випадок залив долоню горілкою. Ну, не зеленкою ж заливати. Ледь не завив, коли горілка залилася у рану, та Юрко був поруч, дивився широко розплющеними очима, тож я, звичайно, стримався. Потім знайшов бинт і сяк-так замотав руку впоперек — через кисть. Малому, зрештою, видно, стало соромно.

— Давай поможу, — каже.

— Допомагати треба тоді, коли тебе просять, а не коли тобі забандюрилося, — прошипів я крізь зуби, бо біль не те що не минав, а ніби дедалі дужчав.

— Може, до лікарні треба сходити? — знову під лизується.

— До лікарні, — кажу, — тебе треба здати. Там є спеціальні уколи від свинства й упертості.

Нарешті він зрозумів, що миру не буде, розвернувся й пішов із хати. А за мить і калітка грохнула так, що Агент там, певно, не втримав у собі все, що назбиралося за той час.

Від цієї думки мені навіть рука менше стала боліти. Цікаво, як же він викрутиться? Що ключі — його, тут і двох думок бути не може. Хто би ще носив зі собою обидва ключі — на кільці залізному? У кожної нормальної людини ключ від хати один. Та й той беруть із собою тільки тоді, коли йдуть на роботу чи до школи або хто там куди йде. А найчастіше — як у нас, наприклад, — ховають ключ у надійному місці. Тоді не буде так, що хтось свій ключ удома забув, а прийшов додому перший — і що? Під дверима сидіти і з Тобіком розмовляти?

А коли в тебе один ключ від квартири, а другий — від надвору, то й носитимеш їх завжди зі собою. І неодмінно накільці. Щоб не плутати. Бо йдеш, наприклад, додому, а от приспічило. Прибіг — одразу надвір, а не до квартири. Шасть у кишеню, хап ключа — а він від квартири. Кидаєш його знов у кишеню, шукаєш інший ключ, знаходиш, починаєш, пританцьовуючи, встромляти його в замок, а він не лізе. Уже й танцювати не можеш, але ще здатний збагнути, що це ти знов ухопив той самий ключ — від квартири…

Але це що! А от коли вже приспічило, прибігаєш до надвору, лап за кишеню, а ключів нема жодного! Оце пригода! А сьогодні — не вихідний. Може статися, що вдома вже нікого нема. І ключа теж нема. Ото клопіт!

Я аж розсміявся. А потім придумав останню перевірку. Схопив із гачка авоську, вийшов із дому, замкнув двері, відніс ключ за хату і сховав у котельні над одвірком. Далі повільно, невдоволено, мовби на каторгу, вийшов за ворота, хряцнувши від душі каліткою. Щоби почув, якщо раптом не підглядає, що я пішов на Піски до магазина. Мало що мені може бути потрібне в магазині! І Юрка на вулиці не помітно. Ну, хай віється. Я завернув у провулок, зробив іще кілька кроків, а тоді щодуху припустив, аж курява за мною, мов за «Побєдою»! Добіг до Садової, завернув і проскочив у двір до дядька Гриші. Там прокрався повз їхню хату на город, пригнувшись за кущем аґрусу, і звідти обережно визирнув.

У курнику нікого не було. Я вирішив не виходити зі схованки. Почекаємо. Хто хоче, «тот добйоцца». Це й досі мій улюблений фільм — «Діти капітана Гранта». І пісню цю дуже люблю. Там усі герої — законні. Навіть Айртон. Він підлий бандит, звичайно, проте… От він не такий підлий, як Агент. Тобто… Ну, от я не уявляю, щоб він оце взяв і вкрав одну курку. Ще як хто бідний, натрапив на курник — ну, й вичистив його. Це я розумію. Я сам он учора бички вкрав. Але ті ж бички — не Агентові. Перемети ставити заборонено. А тут…

«Ану-ка песню нам пропой…» Усе. Причепилася мелодія. Тепер я її до самого вечора не позбудуся. Зі мною таке буває. Якось було причепилася до мене пісня «Дождичком встретил меня Ленинград». Ще на великій перерві. Може, через те, що ми з Б класом домовились у футбол поганяти, а тут — дощ. Пропав футбол. Я й кажу, стоячи біля вікна в коридорі: «Не изменяя веселой традиции…». Усі засміялись. А я так до кінця уроків не міг уже не чути:

А на останньому уроці була класна година. Прийшла Алевтина Миронівна і сказала, що читатимемо «Таємницю Соколиного бору». Викликала Шерстюченко, і та почала з якогось місця, де ми зупинилися минулого тижня. Читала Шерстюченко уважно, неспішно, з «вираженієм»… Померти можна від нудьги. Особливо людині, котра цю книжку ще в дитинстві двічі прочитала. Я й не помітив, але раптом Алевтина Миронівна перериває Шерстюченко і називає моє прізвище.

Усі засміялись, і я відразу збагнув, чому. Я й сам ніби почув, як щойно неголосно виспівував:

Це в той час, коли Шерстюченко читала про те, як діти втекли з міста до партизанського загону, бо їхню піонерську організацію викрили фашисти, тож могли і їх заарештувати. А комісар загону сказав, аби поверталися, бо в місті вони потрібніші для нашої справи, ніж тут. І от на фразі: «Він дав їм трохи листівок і багато порад», — я і вивів про «ґалубаґлазих». Негарно, звичайно, вийшло.

І почалося! Що я ніяк не можу впоратися зі своїми заздрощами, що тільки коли я сам читаю вголос, то треба, щоб усі тихо сиділи, що мені плювати навіть на всенародний подвиг радянського народу, бо я нічого й нікого не помічаю навколо, що мені треба скрізь по стінах дзеркала повісити, щоби я — хоч куди повернуся — бачив себе красівого…

Ясна річ, ніхто ніколи не зважає на те, в чому звинувачує Алевтина Миронівна. Вона як починає говорити, її зразу заносить, — і вже ти мало не ворог народу, посіпака фашистських недобитків, стиляга і тунеядець «на тєлє страни». У щоденнику, щоправда, вона потім такого не пише. Просто: «Намагався зірвати урок» чи «грубо розмовляв з учителькою». Для мами, звичайно, і цього цілком досить, аби влаштувати проповідь на цілий вечір…

Можна було би попросити вибачення, мовляв, пісня причепилася, я ненавмисно… Та уявіть, як би розреготався цілий клас! Мені би цю причеплену пісню до випускного вечора не забули! Так би «ґалубаґлазим» і обзивали все життя…

І тут клацнула калітка! Я ще глибше опустився навпочіпки за кущем аґрусу. Минула хвилина чи, може, дві, коли на наш город вийшов… батько!

Це вже вечір! Отак цілий день збіг…

Батько пройшов до надвору, потім вийшов і постояв біля курника, роздивляючись курочок. Тоді пішов до хати. Треба й мені бігти додому. Далі тут сидіти безглуздо. Я підвівся й рушив повз хату дядька Гриші на вулицю. А вже коли підходив до повороту з провулка на Поштову, почув грізний вибух: хтось ударив м’ячем по наших воротах. Не схоже на мого малого. Справді добрий удар.

По воротах гатив батько, а у воротах стояв мій малий. Ну, то й добре. Усі вдома, все гаразд. Курочки не вистачає в курнику, та батько, схоже, цього не помітив.

— Привіт, — сказав я, підійшовши до воріт.

— О! — здивувався батько. — А чого ж ти туди ходив?

— Куди? — здивувався у відповідь я.

Батько запитально глянув на Юрка.

— Та я думав…

— А де ж ти був?

Я ледве не бовкнув, що в магазині.

— До Іри ходив, — відповів нарешті.

— Як там її батьки? — заспокоївся мій батько.

— Нормально, — кажу. — Молоко в них смачне.

— Десь від корови беруть, — батько замислився, аж забув ударити по м’ячу.

Я скористався з того й ударив сам із-під його ноги. Мій малий не був до такого готовий, і залізні ворота грізно вибухнули на всю Варварку.

А вже за годину всі дорослі грали у волейбол. Тільки Агент не грав. От би зараз його заловити на нашому подвір’ї! І дядько Гриша — теж не волейболіст. "Він значно старший і за моїх батьків, і за Станкевичів. Десь такий, як Мандра. Ох! А про Мандру ж ми батькам нічого не сказали! Я пішов до волейболістів, залишивши малого біля воріт.

Переривати гру — це дуже відповідальний крок. Можуть і потиличником нагородити. А ще гірше — хтось із дорослих гукне:

— Ти б ото замість заважати людям став би отам і подавав нам м’яча, коли до річки летить.

Якби таке сказав батько (а він при інших дорослих ніколи такого не скаже), я би сто причин вигадав, аби уникнути цього захопливого приниження: подавати дорослим м’яча. А от якщо Станкевич чи дядько Саша… Можна й не відкрутитися.

Я дочекався, коли м’яч вилетів за межі кола і хтось із дорослих побіг по нього, й підійшов до батька:

— Па! Я забув сказати. Сьогодні вранці дядька Мандру забрала швидка допомога.

— Я знаю, сина. З ним усе гаразд. Ну, наскільки в больниці з людиною може бути все гаразд. У нього апендицит. Зробили операцію.

— Це сьогодні? — спитав Станкевич.

— Ага, сьогодні, — відповів мій батько.

— А ти звідки знаєш?

— Та зустрів Ревміра в центрі. Він і сказав. А потім я дзвонив у больницю.

— Із ким ти розмовляв? — не вгавав воєнком.

— З лікарем, із Корольчуком.

— І що він сказав?

От як можна дружити з такою людиною! Це ж зануда зі зануд. Добре хоч сини його не такі. Нормальні хлопці, з якими є про що поговорити. Я повернувся, намагаючись вигадати причину, чому мені треба йти, аж раптом…

Не знаю, як для дорослих, а для мене то була не просто причина. Те, що я побачив, було мов сигнал SOS у бурхливому морі. Мій малий стояв, спершись спиною на наші ворота, і розмовляв з Агентом.

Першим моїм порухом було негайно бігти до них. Але я зрозумів, як би це виглядало. Я просто виказав би Агентові все, що він хоче знати, ще до того, як він би мене про щось запитав. Я відразу перейшов на свою звичайну ходу, хоч утриматися було дуже важко. Мені постійно здавалося, що йду по канату, натягнутому над прірвою. Ясно, треба для глядачів удавати, що для такого пацана, як ти, це легко, що можна йти так само невимушено, як по намальованих на підлозі спортзалу білих лініях… Але це все можливо тільки тоді, коли ти дуже добре навчений ходити по канату.

Втім, довго прикидатися мені не довелося. Побачивши, що я наближаюсь, Агент розвернувся й пішов додому. Я так само повільно підійшов до малого, потріпав його по волоссю і тихо сказав:

— Ходімо додому — все розкажеш.

Він негайно послухався. Який хлопчик! Просто золото: і тата слухається, і маму, і навіть старшого брата! Хай Агент заздрить, що в нього тільки один син, і той… Ну, гаразд. Про це зараз не будемо.

Ми тільки минули калітку, як мій малий зашипів:

— Він підійшов і питає, чи в мене ключі, чи в тебе. Я…

— Тихо, — урвав я його шепіт. — У хаті розкажеш.

І знову — тільки через поріг, як почалося:

— У тебе, каже, ключі чи у Вовки? Я кажу: а навіщо вам? Бо це, каже, мої ключі. Я кажу, када це наші ключі стали вашими? Це наша хата, кажу, і наші ключі. А він каже: я не про ваші ключі питаю, а про свої. А ти що, знайшов його ключі? Він у нас у курнику загубив, і це ти ними собі так руку поранив? А де вони тепер?.. — ну, ясно, кінця запитанням уже не буде.

— Що було далі? — питаю його.

Він завмер і довго дивився на мене, як на ідіота.

— Як що? — здивовано спитав. — Нічого не було. Ти шо? Ти ж сам підійшов. Я йому й кажу: он Вова йде, його і спитайте. Може, він вам допоможе. А він каже, мені ваша допомога не потрібна. Розвернувся й пішов. А тут ти…

Я пройшов у велику кімнату, яку ми називаємо залою, і подивився на подвір’я Агента, не наближаючись до занавісок. Я вже кілька разів переконувався, що, коли стояти до них близько, з вулиці можна помітити, що хтось стоїть. А якщо за пару кроків — то нічого з вулиці не видно. Вікна все одно відсвічують, а тут іще занавіска. А от увечері, коли горить світло, тоді все видно, незважаючи на тюль.

Агента не помічено. Цікаво, що б я робив на його місці? Та що завгодно. Пішов би до когось погомоніти, а там і надвір. Агентові гірше, ніж мені: він ніколи ні до кого не ходить, і ніхто не ходить до нього. Навіть якщо, наприклад, м’яч залетить на їхній город, то треба гукати хазяїна, бо заходити туди не можна. Може, він і справді якийсь американський агент?

На вулиці ще геть світло. Ніде в хатах не горить електрика. Електрика — це сила. Недаремно Ленін писав, що соціалізм — це електрифікація всієї країни. Мій малий уже цього не пам’ятає, а я от пам’ятаю, як у нас не було ще струму, коли ми жили у врем’янці. Були гасові лампи — аж дві. Одна — в кімнаті, друга — в кухні. Треба було без кінця підкручувати ґніт, бо інакше прогорить і згасне. А тоді спробуй у темряві зняти й надягнути скло, щоб воно не тріснуло! А гарячуще ж яке — і по ньому ж непомітно! Я стільки разів пальці обпікав!

Щоправда, це не тому, що ми жили до революції — ви що! Просто, коли батьки тільки отримали цю ділянку, відразу збудувати великої хати не могли, тому батько з дядьком Сашею (це — чоловік батькової сестри Гані) поставили врем’янку з ракушняку. І ми туди зразу вселились, а до того жили в городі, на квартирі. Ну, з тієї городської квартири я тільки й пам’ятаю, що стару хазяйку в дуже брудному фартуху. Вона постійно гукала своїх двох собак:

— Шарик! Бобик! Шарик! Бобик!..

А от самих Шарика та Бобика не пам’ятаю. Ну, та що ж ви хочете? Мені тоді знаєте скільки років було. Ми переїхали до врем’янки, коли я мав чотири з половиною. Малий тоді ще й на світ не з’явився. Він уже у Варварці народився. Це я дуже добре пам’ятаю.

Мама з батьком пішли до Чорнозубів святкувати Перше травня, і я пішов із ними, повечеряв (уже не пам’ятаю, що там їли), та й батько мене відвів додому — спати. А прокидаюсь уранці — це вже другого травня — ні батька, ні мами. Я пішов до Чорнозубів. Де, питаю, мама? А баба Ніна радісно так повідомляє:

— Мама твоя в больниці. І батько там! Ходи сюди — поснідаєш.

Ну, розповідати вам, як я тоді ставився до лікарні, я не буду. Самі здогадуєтеся, якщо вам колись було чотири з половиною роки. Лікарня наша — на нашій-таки вулиці. Щоби дійти до мосту на город, треба повз неї пройти. І от ідемо в город — це ж радість завжди! А поки лікарні не пройшли, ніякого щастя! Не любив я лікарні.

Тепер уявіть собі, з яким апетитом я снідав після того, як баба Ніна ощасливила мене, сказавши, де мої батьки. То вже згодом я зрозумів (чи взнав), що серед ночі в мами почалося, батько відвів її до лікарні й там сидів цілу ніч, чекав. А мама страждала і мучилась. А все через те, що мій малий народився 4600!

Звісно, не його то вина, проте мама ж через нього мучилася!

Я дуже добре пам’ятаю, як ми з татом уперше прийшли на нього подивитися. Спочатку я побачив маму: вона була за віконцем — зовсім поряд. Уся у білому і сама страшенно бліда. А тоді вона підняла той згорточок і повернула його пикою до нас. Воно було таке мале, аж страшно! Ряшка червона і якась зморщена, як перестигле яблучко… Та я все одно пишався: тепер у мене є менший брат!

Е-ех! Мале — дурне! Якби ж то я знав, у що це виллється!.. Правду кажуть, що перше враження — найголовніше. Ото як сказала баба Ніна, що мати й батько в больниці, то й була правда.

Я пішов до сарайчика, де ми тримали вугілля. Там я мав схованку. Колись я, мов той абат Фарія, цвяхом виколупав камінець із кладки, потім внутрішню половину камінця відбив, а решту вставив на місце. І вийшло так, що ніхто б і не помітив. Туди я тепер поклав Агентові ключі. І правильно зробив, як з’ясувалося. Це — зрозуміло. Щоправда, мені й досі не зрозуміло, чому я тоді так вирішив зробити. Чому просто не викинув їх у річку? Чому, зрештою, просто не повернув Агентові? Цікаво ж було би подивитися на вираз його обличчя!

Ну, така можливість у мене все ще залишається. На жаль!

Розділ 2

Чесно скажу: такого мєрзкого дєла я ще не мав. Але, якщо казати чесно, я взагалі ніякого дєла ще не мав. Ну, це понятно. Он Петрович — на горі працює. Так це ж друге дєло. Там же бараки. Там тяжолих подростків — кожен перший. Там тільки одне в одного не крадуть. А навкруги ж просто лінія фронта. І ясно, що там Петрович один у полі воїн. Там же й народ вокруг бараків який: ніколи до міліції не обращаються, поки не вверені, за руку поки не зловили. Так у Петровича і приступлєній чорно, і процент розкритія майже сорок процентів.

А він же ще й випєндрюється всіда:

— Давай ми з тобою, Ревміре, поміняємось участками! Я ж уже немолодий, войну пройшов. Мені перед пенсійой твоє место — це як Ялта.

Ага. Наче я проти. Хай міняють нас. Хай подивиться Петрович, як це воно, када ні одного приступлєнія за долгі годи. А тут — тьху! Стидно признаться, що за приступлєніє. Чесно кажучи, я зразу був зрадів, када заявлєніє в отдєленіє прийшло (це Петрович так у нас завжди шуте: «Заявлєніє в отдєленіє». Смішно. З одного боку, як вірш, а з другого — ну, правда ж!). Ну, думаю, хоч яка робота. Воно ясно було зразу, що це не на нашій вулиці приступники. На нашій вулиці… Краще б уже приступники жили, чим так. Сплошна інтелігенція. Два директора радгоспів, два директора школи (правда, однієї й тієї ж: одний — нинішній, а другий — бивший, на пенсії вже), командир автороти (тепер переіменували в автоколону, а він, значить, тепер начальник), директор хлібопекарні, воєнком… Та вопще! Плюнуть нікуди. Які тут приступлєнія?! Даже нарушеній порядка ніколи нема. І дітки їхні, отлічники засрані… Шоб ви знали, їхні дітки — це вопще!

Колись заходжу в хату до начальника автоколони, а вони за столом сидять. Вечеряють. Рибу їдять. І не бичків, не таранку — те, що у нас люди ловлять. А все з Очакова: то у них кефаль, то скумбрія, то судаки… Я заходжу, кажу:

— О, а ви вечеряєте, бачу.

А їхній менший, Юрка, мені відповідає:

— І вам добрий вечір, дядько Ревміре!

Я аж растірявся. Щоб оце дитина, яка тільки в школу пішла, отака нагла була: старшим замичанія робить!

— А ми, — каже далі, — й не почули, як ви стукали.

Ти ба, які горді! Стукати до них треба. Років п’ятнадцять тому я б їм так постукав, що повсиралися би з переляку. А тут!..

Я вам чесно скажу, даже забув, чого прийшов. З яким дєлом. Я ж не на скумбрію до них! Думаю-думаю, а згадать не можу. Ну, найшов виход.

— Харашо, — кажу, — вечеряйте, я поже прийду.

— Та заходь, Ревміре, — Васька каже. — Уже ж прийшов, так кажи, що треба.

— Сказав поже, значить поже, — твердо так, по-міліцейські, відповів я.

І швидко вийшов. Щоби почуствували.

Вийшов, став на ґанку, коли чую: регочуться там. Це ж із кого, я вас спрашую? Канєшно, з мене!

А прийшов додому — і зразу згадав, чого ходив. Але то була така мелоч, що я вже того вечора до них і не пішов більше. Хай понєрвнічають, почекають. Потім усе у вікно визирав: світиться у них, не сплять. Заіграло очко, заіграло. Я і спать ліг, а у них усе світилося на кухні. Ну, інших вікон з мого дому не видно, так що не знаю. А на кухні світилося.

Вікно у них широке, але знадвору роками не мите. Навіть уночі не розбереш, що там дєлається. Ще й енергію бережуть. У них кухня — почти як зал. Можна було б і люстру повісити. Так нє. Одна лампочка на шейсят ват. Економлять. Я ще понімаю, коли я економлю, бо з моєю зарплатою попідтинню можна йти. А вони? Не почули вони, бач! Нічо, почуєте!

Ще тільки ранок, а вже припікає. Тепер у мене відпустки не буде до кінця літа. І чого я рішив їхати велосипедом? Якби жив на Одеській, це ще б можна було зрозуміти — там асфальт. Але все одно, вона йде знизу вгору весь час, аж до кінно-спортивної школи. Звідти їхати — дуже добре. А туди?

Наша вулиця більш-менш рівна. Але ж пісок! Тут і пішки протівно ходити, а вже на веліку — вопще протівно. І не кажіть мені, що вітру нема. Він просто дуже слабенький і підлий — віє в спину. Вся пилюка, що піднімається з дороги, летить за мною. Оце зараз почну потєть, і вся ця дрянь сяде на лице і шию. Прийду до начальника мокрий і грязний. І підворотнічок уже не буде такий білий, як півчаса тому назад, када Рая його підшивала.

А інтересно, чого це він мене визвав? Може, ще якесь заявлєніє в отдєлєніє? Чи хоче накрутить, щоби бистрєй з курами розбирався? У міліції робота хароша, тільки погано те, що ніколи не знаєш, чого тебе визиває начальник.

На дверях у наряді стояв Сенька Міщук, молодий, але вже нахальний рядовий. Я поставив під стінку свій велік і піднявся на ґанок.

— Ревміре, — раптом каже він, коли я вже майже зайшов в отдєленіє, — а я твій транспортний засіб стерегти не наймався.

— Товаришу рядовий, — спокійно сказав я йому. — Ви почіму старшому по званію честь не віддаєте?

Він на всю ряху осклабився, а тоді баче, що я серйозно, й витягується у струнку, як резинка від трусів. Прикладає руку до козирка й каже:

— Виноват, товариш старшина!

— Доложіть свому непосредственному начальнику, що я вам сдєлав замичаніє.

— Єсть! — відповідає він, дивлячись стікляними глазами мимо мене.

— Вольно! — кинув я і зайшов у коридор.

Там було пусто і прохолодно. Так би й постояв тут, набираючись сил. Але ніззя. Треба йти до начальника.

— Разрешіть, товаришу капітан?

— Заходь, Ревмір, сідай. Як там діла з тими курями?

— Работаю, Степане Пилиповичу, — я вже зрозумів, що не про курей піде мова, тому й не став йому детально докладувать.

— Ну, работай-работай. Хто работає, того робота знаходить, — він узяв зі свого столу листок з ученічеського зошита й уважно прочитав, що там написано.

Ясно, що й раньше читав, але тут — для важності. Щоб я бачив, що він читає і перечитує вдумливо.

Потом пустив мені над столом цього листочка, як пацани гальку в річку пускають, щоби стрибала на волнє.

Я перевернув заявлєніє, бо воно в послєдній момент перекрутилося в повітрі, і в мене глаза на лоб полізли. Заявлєніє було від Ігоря Ігоревича Хруща. Я спочатку й не пойняв, хто це такий, тільки дивлюсь: адреса — прямо навпроти мого дому.

Тільки потім допьор, що це ж Агент. І в ньому йшлося про те, що сусідські діти — Володимир Васильович і Юрій Васильович Плетесюки — викрали в нього ключі від квартири! Все. Ніяких подробностей.

Я ошелешено подивився на свого начальника.

— Знаєш усіх? — спитав він.

— Знаю, канєшно.

— Ну, і що ти думаєш?

Я мовчки підніс палець до виска й покрутив ним.

— Це ти про Володимира Васильовича і Юрія Васильовича? — заінтересовано спитав начальник.

— Степан Пилипович, — нарешті я зміг заговорити, — це якийсь брєд. Щоби в Агента щось могли вкрасти, та ще й діти!..

— Якого Агента?

— Ну, його на вулиці Агентом називають.

— Чому? — в голосі начальника появилася настороженість.

— Ну… — я вже сказав «а», то нада було й «б» казати. — Він колись комусь ляпнув, що він агент, працює в органах.

У Степана Пилиповича на лобі виступили крапельки поту. Справді душно тут.

— В яких органах? — із напором спитав він і виразно подивився на телефон.

— А я знаю? Бреше, мабуть, — я теж подивився на телефон, і в мене по висках побігли струмочки.

Щось усередині обірвалось, і я, вже нічого не сображаючи, зачемось додав:

— А може, й не бреше.

— Та ти… — начальник аж устав, нависнувши над столом і наді мною. — Ти…

Він замислився, глазки забігали — туда-сюда, туда-сюда. Він раптом заспокоївся і сів.

— Слухай, Ревміре! Ну, ладно твої дикі залякані сусіди. Але ж ти повинен понімать, що якби він справді служив в органах, то він би під питкой!.. Понімаєш? Під питкой не признався б у цьому! Як ти можеш цю чуш повторять? Агент!.. Сам ти агент недодєланий!.. Агент.

Степан Пилипович витяг замизганого платка з карману і почав витирати піт на лиці й на шиї.

— Та я ж понімаю, — сказав я прочуствовано. — Хіба ж я не понімаю? Но єсть же об’єктивні обстоятельства, Степане Пилиповичу!

— Які в сраці обстоятельства?!

— Нє, я нічого не утверждаю. Просто дивіться. Він живе в комунальному домі від больниці. Там чотири квартири, й одна — його. А в больниці він не работає. Він десь у городі работає. Понімаєте, Степан Пилипович? Як він цю квартіру получив?

Начальник дивився на мене з ненавистю, як на Гітлєра.

— І це ти мені січас кажеш? — визвірився він на мене. — Ти када мені це должен був сказать? Га? Када, я тебе спрашую?! Ти там участковий чи ти там гамно в фуражкі? Я тебе спрашую, хто ти там?

Я відчув, що вже стою. От ви думаєте, що я такий… Ну, не сказав, бо не понімав, що треба сказати. Так нє! От приставте собі: приходжу до начальника і кажу: «Так і так… Агент Хрущ живе не по правилах у комунальному домі від больниці, де він не работає!..». Ну, хіба ж би начальник не сказав мені чогось іще хуже, чим тепер?

— Так я ж… Я ж думав…

— Та ні хрєна тобі не треба думать, Ревміре! Не треба, поняв? Треба виполнять устав і інструкції, поняв?

— Так точно, поняв, — я вже стояв по стойкі смірно.

— От іди і виполняй.

— Єсть, — я розвернувся й пішов до дверей.

Але ще й за ручку не взявся, як почув за спиною почти шопотом сказане:

— А що це в нього за ключі? Від чого?

— Ну, пише, що від квартіри.

— Я читав, що він пише, — роздратовано пояснив начальник. — Я тебе питаю. Якщо в людини одна квартира, то й ключ один. А в нього…

— А! — я розсміявся. — Це в нього один ключ від квартіри, а другий — від туалету.

— Що?!

— Ну, там же комунальний дом. Є туалет біля річки — на всіх, двомісний. Для «же» і для «ме». А він рядом поставив ще один — для своєї сім’ї. І замок у нього врізав. Щоб чужі не ходили.

Степан Пилипович зареготався, як дитина.

— А ти кажеш — агент. Придурок він, а не агент. Єдінолічнік!

Начальник подумав і додав:

— Заявлєніє возьми. Открий дєло. Якщо це… Сам понімаєш, що це може бути… У нас повинно все бути чотко. Поняв, Ревміре?

Видно було, що начальник іще так багато хоче мені сказати, але не може. Не може! Він і так уже багато сказав. Я чуствовав таку до нього благодарность, я чуствовав, що люблю його, як рідного батька, хоча він і не набагато старший за мене. Мені після його слів якось усе стало понятно і ясно. Я повернувся до столу, взяв заявлєніє, віддав честь і вийшов із кабінєта. Тепер і мені можна було дістати платок і витерти піт. Ну й шо, шо в мене платок тоже не первой свєжесті? Ну, я ж молодець. Не проболтався про главне — про ключі.

Я дождався вечором, коли Агент погасив свєт, — і тут же до нього. На вулиці було порожньо, тільки у Мухіних гриміла вечеря. Волейболісти! Спортсмени! Що це за спорт, єслі після нього горілкою заливатися? І про дітей забули вопще. Мабуть, на поляні протипожарну безопасность нарушають. Отак і виростуть злочинцями і правонарушителями. Уже ключі в людей крадуть.

Вопще я в цьому заявлєнії нічого не міг добрать. Він що, сказився, цей Агент? Що за ідіотизм? Хоча… Якщо у нього десь були сховані ключі, а діти їх потягли, то це ще не приступлєніє. Але якщо діти потом ограблють його квартіру, то це вже ісправітєльна колонія. Я всігда знав, що якщо дітей не воспитувать, якщо їм дозволять іздіваться зі старших, то з цих дітей нічого харошого не виросте, — навіть якщо вони отлічники. Навіть якщо в домі все є і всі рибу їдять. Один день — кефаль, другий день — скумбрію, третій день…

Щось він довго не відчиняє. Моднік найшовся. Калітку закриває на засувку, а біля калітки — дзвінок. І главно ж городу в нього нема. Нічого не росте, крім аґруса та смородини. Ну, ще вишня — так вона ж і так над дорогою. Там вопще красти нічого. А він калітку на засувку. Ще й так же подло ту засувку присобачив — ніяк рукою до неї не дотягтися. Не через забор же мені лізти! Я ж міліціонер, а не стіляга какий-то! Але!!! Можна ж до нього льогко зайти з берега. Я так і вирішив. Хай надіється на свою засувку, а ми тут — раз! І вже в хаті.

А можна й до річки не ходити. Бо ворота Агентових сусідів по дому не замикаються взагалі. Тільки от побачать мене — почнуться разговори… І я пішов до річки, повз Мухіних, у провулок, а там уже берегом до самого Агентового надвору. Тільки ж тут піднятися в темряві! У Мухіних лєсєнка дерев’яна, у Станкевичів далі — залізна, навіть старий Мандра — і той склав із ракушняку сходинки. А в цього Агента… І що воно за людина! Ключі від сральні в нього вкрали!

Я постукав у шибку так, як нада. Мертвий би проснувся. Загорілося світло. Ще не спали. Чую, в дверях повернули ключ. Я пішов до входу. Агент стояв у дверях і вдивлявся в темряву. В руці тримав сокиру. Нічо собі!

— Ти на кого це із сокирою, Ігоре? — спитав я веселим голосом.

Я вмію, коли треба, бути веселим, а вмію — і злим…

— А, це ти… — розчаровано промимрив Агент.

— А ти кого ждав — із сокирою?

Він глянув на сокиру, наче аж здивувався, що у нього в руці така гадость.

— Та нє… — він поставив сокиру під стінку за дверима. — Це просто… двері підпирала. Так я… Нє… Ти шо…

Але я пойняв, що не «нє» і не «ти шо». Агент таки когось сильно боявся. Когось чекав. Ну, ладно. Я впевнено піднявся на ґанок. Коли так упевнено йдеш, люди мимохіть відступають. Вони тоді відчувають, хто тут главний. Тоді й балакати з ними легше. Треба зразу їм показать — так сказать, ініціативу перехопити.

А цей не відійшов. Я вже таку скорость набрав, а тут раз — і мусив спинитися.

— Ти шо, зайти хочеш? — таким здивованим голосом спитав Агент.

— А шо, ми через двері будемо балакати?

— А шо, ми будемо балакати? — він почав мене вже дражнити.

— А чого я до тебе пришов серед ночі — шоби пожелать спокойной ночі?

— А чого ти до мене прийшов?

Ну! Ви бачили таку скотіну? Я мовчки уставився на нього. Між нами було менше метра. Якшо зараз двинуть по зубах, він і сокири своєї не вспіє схопити.

А він наче відчув. Не відійшов, ні. А якось так напружився і приготувався стукнути мене дверима, якшо я спробую зайти. Темно, звичайно, — може, це мені показалося, але я аж растирявся. Стояв і дивися на нього. А він — на мене. І мені його було хуже видно, бо він же в тіні, а на мене хоча би звьозди світять.

— Ігоре Ігоревичу, — офіційним тоном сказав я. — Ви подавали заявлєніє в отдєлєніє міліції?

— А! — зрадів він. — Подавав. А я ще й думаю, чого це ти серед ночі. Знайшов ключі?

І він простягнув до мене руку, щоб я йому, значить, ключі в неї поклав. Як у сказкі. Це — добре. Я засунув руку в карман, витяг її, простягнув до нього, а потім резко схопив його за руку і смикнув до себе.

Тепер ми обоє стояли на ґанку. Тепер можна балакати. Поки він не опомнився, я твердо спитав:

— Розкажіть, пожалуста, за яких обстоятельств у вас пропали ключі.

— Я все написав у заяві, — скандальним голосом відповів Агент. — Ви її шо, не читали?

Це добре, що він перейшов на «ви». Значить, відчув, що ми тут не в бірюльки граємося.

— Я її читав, — відповів я. — Тому і прийшов. Взяти показанія. Бо ви в заяві нічого не написали. Там немає нікаких фактів. Тільки безосновательно обвінєніє.

— Слухай, Ревміре, — Агент перейшов на такий собі панібратський тон. — Ну, шо ти, не понімаєш? Воно тобі треба зараз починать офіційне розслєдованіє? Та піди налякай пацанів, хай повернуть ключі — і все. Це ж просто.

Ох і пронира! Ох і брехло!

— Це було би просто, як ви кажете, — дуже терпляче йому пояснюю, — якби ви прийшли до мене додому й попросили по-сусідськи: так і так, Ревміре, таке сталося. Піди припугни пацанів… А ви написали офіційне заявлєніє. І я…

— Ну, слухай, — перебив він мене. — Ну, як би я до тебе прийшов? Просити…

— А як я до тебе прийшов?

— Нє, ну ти власть, а я хто? Понімаєш… Я нікада не беру в долг. Понімаєш?

— Чому?

— Ну, чому… Щоби потім не оддавать.

— А!.. Тепер понімаю. А я, знаєш, нікада не даю в борг. Понімаєш, чому?

— Чому?

— Бо потім не оддають.

Ну, і більше балакать не було про що. Раз він так, то і я так. Не получилось по-сусідськи. Значить, будемо по-офіційному. Я дістав зі свого кожаного офіцерського планшета пачку повєсток, хімічний карандаш, послинив його і написав на верхній повєстці: «Хрущу Ігорю Ігоревичу». Ну, і все, що там нада.

— Отут розпишіться, пожалуста.

— Не буду я розписуваться.

— Це ще чому? — вже веселим голосом поінтересувався я.

— Тому… Тому що темно, я не бачу, під чим розписуюся.

— Це правильно, — ще веселіше сказав я. — А ви включіть свєт у калідорі. Тоді все буде зрозуміло.

— Ревміре! Ну, шо ти залупаєшся? Ну, можна ж усе по-человеческі решить…

— Можна, — ще веселіше сказав я. — Це тільки якщо придставітєля міліції не встрічають холодним оружием, пускають у дім і разговарюють із ним по-человеческі. Підпишіть отут.

— Щас лампочку включу, — сказав він, зайшов до квартири і раптом захряснув двері перед самим моїм носом.

— Не підпишу! — злорадно крикнув із-за дверей.

— Як хочете. Повістка — документ суворої звітності. Я її вам під двері просуну або в почтовий ящик покладу. Ну, а якщо не прийдете завтра на 9.00, то доведеться посилать за вами наряд — на роботу. Спокойной ночі, Ігоре Ігоревичу.

Я просунув повістку під двері й пішов додому. Відчинив засувку на його калітці й хряснув нею так, що пів-Варварки проснулось. Агент! Засрагент.

А утром я вже сидів у курілкі на подвір’ї нашого отдєлєнія, курив із хлопцями і був у прикрасному настроєнії. Сонечко світило, Петрович розказував про своїх бандитів бараківських, усі сміялись, і я з усіма. А про Агента — нікому ні слова. Бо вмію тримати язика за зубами.

— Ревміре! До тебе по повєсткі!

Дивлюся на часи — тільки повдев’ятого. Ага, очко заіграло.

— Хай жде! — відповідаю.

— Та, може, людина по дєлу? — втрутився Петрович. — Може, курятинки принесла?

Всі зареготали, і мені геть розхотілося з ними сидіти тут. А встати й піти — ніби я послухався Петровича. Він буває добрий, а буває — таке гімно! І тут знову дєжурний із дверей:

— Ревміре! До начальника!

Ну, і добре. Я встав, надів фуражку, поправив гімнастьорку, щоби під ремнем складок не було, і, не прощаючись ні з ким, пішов до хати.

У коридорі стояв Агент. Тепер уже він «ваш син нє такой, как бив вчера». Ну, й добре.

— Ревміре, — він до мене. — Я на роботу спізнююся.

— Почекайте, — відповів я.

— Я на роботу спізнююся, чуєш?

— Чую, — я був непохитний. — На роботу дамо вам довідку, якщо доведеться ще сьодні на роботу йти.

Його заціпило. Але я не затримувався, щоби подивитися на його перєвоспітаніє.

— Разрешите, товаришу капітан? — спитав я у дверях голосно, щоб і Агент у коридорі почув.

Хай думає, що тут усі зайняті його дєлом.

— Заходь, — відповів Степан Пилипович. — Проходь, сідай. Ну, що там?

— Ви про ключі питаєте? — уточнив я.

— Які ключі? А! До речі, я дзвонив главврачу…

Він зробив паузу. Потім вів далі:

— Там якась дивна історія. Жінка цього твого… Як його?

— Агент, товаришу капітан. Ой, вибачте, Ігор Ігоревич Хрущ.

Степан Пилипович усміхнувся. Це — добре. Я люблю, коли він усміхається.

— Так-от, жінка цього Хруща працювала санітаркою в нашій райбольниці. Недовго, але їй виділили цю службову квартиру… Потім вона звільнилася. Ну, зарплата маленька, робота важка… Але погодилася на роботу за сумісництвом, якщо їй залишать іще на рік квартиру…

— Так вони там уже років п’ять живуть, Степане Пилиповичу…

— Знаю, — не перебивай старших. Ну, общім, вона потім пішла і з півставки, а про квартиру якось усі забули. Коли схаменулись і почали забирати, вияснилося, що цей Хрущ прописаний там не тимчасово, а постійно. Хто його знає, як це йому вдалося. Словом, вирішили не возитися з ним, тим більше, що зараз у них у тому домі вільна квартира нібито є: ну, немає такого вогню вже з житлом, як було раніше, після війни…

— А в органах не взнавали, Степане Пилиповичу? — набрався я наглості.

— Ти с ума сошол, Ревмір? Як ти собі це уявляєш? Здравія желаю, товаришу полковник, чи є у вас такий співробітник?.. Я на тебе удівляюсь! Пока шо у нас немає ніяких основаній щитать, що він справді працює в органах.

Начальник подряпав собі нігтями щетину на підборідді й додав:

— І немає ніяких основаній щитать, що не працює. Поняв?

— Так точно, — безрадісно відповів йому я.

Агент стояв під дверима і слухняно ждав мене. Я пройшов у кабінет, залишивши за собою двері, почепив фуражку на цвяшок у стіні й кинув у коридор:

— Проходьте!

Він зайшов і став біля дверей.

— Зачиніть за собою двері, ви ж умієте, — не дивлячись на нього, спокійно сказав я.

Він зачинив двері й мало не істерично, як баба, крикнув:

— У чому ви, собствіно, мене обвіняєте?

— Не треба підвищувати голос на працівника міліції при ісполнєнії службових обов’язков, — знову спокійно так я йому кажу. — Сідайте! — показую на стілець перед своїм столом.

Сів.

— Ваші документи, пожалуста.

— Ви мене прекрасно знаєте. Навіщо вам мої документи?

— Заспокойтеся, Ігоре Ігоревичу, — м’яко так я йому. — Дайте ваші документи, щоб нам не пришлося починать установлєніє лічності.

— Бюрократ! — вискнув Агент, але паспорт поклав мені на стіл.

Я взяв із правої шухляди ключ, відімкнув ліву шухляду й дістав бланк протоколу. Поклав перед собою. Взяв ручку, акуратно опустив у чорнильницю, потім відірвав куточок газети, яка лежала в мене на столі, й добре протер перо. Вписав дату в бланк протоколу, спитав:

— Прізвище?

— У паспорті написано, — єхидно відповів він.

— Так і писать? — ніжно так спитав я.

— Що «так і писать»?

— Тут я ставлю вопроси, — твердо сказав я. — Так і писать: «У паспорті написано»?

— Бюрократ! — повторив Агент.

Я нахилився над аркушем, мокнув ручку в чорнильницю й повторив по складах, ніби записую в протокол: «Бюрократ».

— Що ви пишете! — знову пискнув Агент. — Моє прізвище — Хрущ Ігор Ігоревич.

Я підвів на нього очі й довго мовчки дивився. Потім знову нахилився над протоколом. Записав.

— Ім’я?

Він щось поклекотав, тоді каже:

— Ігор!

— По батькові?

— Ігоревич!

— Я повторюю, — з тєрпенієм у голосі повторив я, — не треба підвищувати голос. Ви не вдома. Там можете зі своєю дружиною розмовляти, як хочете. А тут — не треба. Рік народження?

— 1932-й.

Я записав.

— Місце роботи?

— Облводоканал.

Я записав.

— Посада?

— Старший інженер.

— Прізвище дружини?

— Хрущ.

— Ім’я?

— Валентина.

— По батькові?

— Сергіївна.

— Місце роботи?

— Облводоканал.

— Посада?

— Старша медсестра. В амбулаторії.

— Ясно! — я поклав ручку і подивився на нього — довго й мовчки. — А поясніть мені, будь ласка, яким образом вам удалося поселитись у відомствінному домі.

— Та яке це має відношення до… — він просто вибухнув, його затрусило. — До…

— До чого, громадянине Хрущ?

Почувши це «громадянине», він нарешті не на шутку злякався.

— Моя… моя жінка… — схоже, Агент не міг підібрати подходящих слів.

— Так-так, — підштовхнув я його. — Ваша жінка…

— Вона працювала в райбольниці. І отримала це житло. Що тут протівозаконного?

— Це ви мене питаєте?

Він вирішив, мабуть, кидатися на амбразуру.

— Так! Я питаю! Що тут протівозаконного?

— Як давно ваша дружина не працює в райбольниці?

— Ви зрозуміли мій вопрос, громадянине Хрущ?

— Зрозумів.

— Ну, так отвічайте.

— Чотири, ні… три роки.

— Так три чи чотири?

— Ну, вона три роки як звільнилася.

— І хто ж їй підписав обхідний? Мене цікавить ім’я і фамілія.

— Так… Я… Я не знаю. Звідки ж мені знати? Я ж там не работав…

— Допустім.

Я вже бачив, що Агент поплив. Треба було ще трохи додавить — і він мій.

Я потягнувся до його паспорта. І краєм ока помітив, що правильно зробив. Агент витягнувся в ниточку на стільці. Він дивився широко розкритими оченятами і тремтів, як лук. Ну, не лук — не цибуля, ви ж понімаєте, а ця… Тятива. От.

Я перегорнув усі сторінки, навіть не посміхнувшись, коли побачив його фотку. Так і є: прописка постійна.

— Гаразд, — я знову поклав паспорт на стіл.

На лиці Агента помітив велике облєгченіє.

Я взяв чистий лист бумаги, взяв шарикову ручку й усе це простягнув Агентові.

— Пожалуста, опишіть обстоятельства, при яких у вас украли ключі.

— А шо тут описувать? Ну, вкрали…

— От і напишіть, як вони вкрали: вас ізбили, потім витягли з кармана? Чи вкрали піджак, у кармані якого були ключі? Чи вдерлись у квартиру і там схопили ключі? Що ще зловмисники вкрали? Які у вас є підстави обвинувачувать саме цих людей, на яких ви написали заявлєніє… Словом, усе по порядку.

Я замкнув свій стіл, поклав ключі в карман, узяв його паспорт і пішов до дверей.

— Е! — вигукнув Агент.

— Я в третій раз прошу вас не підвищувати голос. Я хоч раз підвищив на вас голос? Ну от.

І я вийшов із кабінету. Пішов, конечно, до начальника. Слава богу, він був один. Я звинився, що без визову, й показав йому прописку в паспорті.

— Та-ак! — сказав Степан Пилипович. — Це інтересно. Якби він справді був агент, тут би все було так, що комар носа не підточить… Ну, харашо. Де він?

— Пише пояснення про обстоятєльства викрадення ключів.

Степан Пилипович крякнув од задоволення і подряпав собі підборіддя нігтями.

— Ну, добре, хай пише. Не спіши. Це — наш фрукт.

— Будемо брать?

— За що? Ну, що ти, їй-богу! Тіки що — зразу брать. Запомни, Ревміре! Закон — не дишло! Тож не крути, аби нічо не вийшло. Він що, когось убив чи щось украв? А прописка… Поки що ми її наче й не помітили.

Я пішов у курилку. Хай пише. Хай чекає. У мене врем’я є. Правда, мало, бо нада б курами занімаця. Але тут теж не все так погано. Кой-чо становиця явним. Добре, що тої ночі я вийшов курить надвір. Воно б Рая, конєшно, могла й потерпіть, а то завелася, як курка:

— Скіки можна просить, шоб ти на ніч не курив у хаті! Ну, задихаюся я!

Я б і не послухався… Але ж батько її помер від туберкульозу. Понімаєте? Отож. Вийшов. І бачив цю дівку, яка трохи-трохи не вспіла вкрасти курей у Васьки. Темно, конєшно, було хоч в око стрель. Але воно ж таке блондинисте, що й… Ну, видно було, — ще й ніч яка місячна, хоч голки збирай. Вона нічого не вкрала, тому я її й не взяв на місці. Але з того, як ховалася за їхньою криницею, я пойняв, чого прийшла. Може, конєшно, я й ошибаюсь, але похоже, що це — Свєтка з Клубної. Похоже. Така ж блондиниста… Ну, побачимо.

Так шо й тут у мене опридільонні результати є. Приоткрилися двері, стало видніше.

Розділ 3

Батько дуже не любить, коли двері в якусь із кімнат зачинено.

— Ми одна сім’я, — каже він піднесеним тоном, ніби читає «Стихи о советском паспорте», — нам нічого приховувати одне від одного й перетворювати наш великий будинок на кілька тісних кліточок.

Коли до нього вночі приїздять гості, то, звісно, ціла сім’я прокидається.

Ну, а цієї ночі — й поготів: ніхто і заснути ще не встиг. Тільки світло згасили. Малий почав тихо канючити, щоб я йому спинку почухав. Уже і спати хотілося, тому я пошепки йому сказав:

— П’ять хвилин — і спати!

— Шість, — відповів він, — перевертаючись на інший бік.

— Чотири, — сказав я.

— Ну, добре, п’ять.

— Ще одне слово — і буде три. Або взагалі не буде.

Десь так воно й вийшло. Я і хвилини не почухав його, як ми обоє здригнулися, почувши, як хтось торгає вхідні двері. Нічого собі! Невже злодії?

Почув і батько. Він босий і в самих трусах підійшов до дверей і голосно спитав:

— Хто?

— Одкрий, Васю! — почули ми з двору голос Ревміра.

Як і слід було чекати, калітка перед тим не клацала, Тобік не гавкав. І Ревмір, ясна річ, не стукав — просто хотів зайти. Якби батько не зачинив дверей на ніч (а він цього раніше не робив; оце тільки в останні вечори), то так би Ревмір і зайшов.

— Є разгавор.

— Ревміре, ми спати вже лягли. Може, завтра поговоримо?

— Васю, нада січас! Серйозне дєло.

— Що случилося? — зовсім іншим голосом запитав батько.

— Та… Открий, щоб я на всю вулицю не кричав. Бо це таке…

Батько не менш як півхвилини мовчав, потім відчинив двері. Провів Ревміра до кухні й засвітив лампочку.

— Дітей треба погукати, — сказав Ревмір так, що ніби і сперечатися було годі.

Та батько наш не такий: його не візьмеш на понт.

— Кажи вже, Ревміре, — і так усіх побудив, то ще й дітей тобі піднімати…

— Та вони ж не сплять, — єхидно каже міліціонер. — Тільки що ходили на кухні — я бачив.

— То це ти спеціально зазирав у вікно, щоб діждатися, коли ми вже спати ляжемо?

— Нічого я не дожидався. Були діла. Давай, Васю, піднімай малих. Це їх касаєця.

— Що «їх касаєця»? Не тягни кота за хвіст, Ревміре. Кажи вже, що таке вибухнуло, що треба людей серед ночі будити?

— Та от… — здався Ревмір. — В отдєленіє прийшло заявлєніє на твоїх хлопців.

— Що?!

І мама вже бігла зі спальні з криком:

— Вовка! Юрка!

Я ледве чутно шепнув малому на вухо:

— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили.

— Мугу, — по-котячому промурчав він.

— Підемо тільки тоді, коли батько покличе, — шепнув я.

— Мугу…

— Так, ти почекай і не втручайся, — почули ми батьків голос.

— Як «не втручайся»? Як «не втручайся»? Я мати! Я повинна знати, що вонинакоїли!

— Вони нічого не накоїли. Ми ще не знаємо, чого Ревмір прийшов. Сядь отут і сиди!

— Та ні, к сожалєнію, накоїли, — сказав Ревмір. — Ото ж і треба їх допитати.

— Так, Ревміре, ти от що. Ти хочеш їх допитати? То виклич до міліції. Їх і мене. Зрозумів? Вони неповнолітні. Це тобі відомо?

— Вась, ну, я ж не той, щоб оце так узять і потягти дітей у міліцію! Я ж чого зайшов… — почав Ревмір.

— Чого ти зайшов?

— Ну, щоби по-сусідськи побалакать і все вирішить.

— А по-сусідськи балакай зі мною. Ти ще мені нічого не сказав: ні хто написав заяву, ні що в ній, ні до чого тут мої діти. А вже лякаєш. Це так повинен розмовляти участковий? Чи ти устав читав давно?

— Вась. Ти на власть не кричи! Ти не забувай, з ким разговарюєш! — Ревмір попер танком, як було зрозуміло з голосу.

— Ти не власть, Ревміре! Ти дільничний міліціонер. Чи, може, ти вже став начальником відділення?

— Я при сполнєнії служебних…

— Якщо ти при сполнєнії, то де документи? Де заява, з якою ти мене зобов’язаний ознайомити? Я повторюю: або ти будеш балакати по-людськи, або я зараз подзвоню Степану Пилиповичу і розкажу йому, як ти вдираєшся серед ночі в хату, не постукавши у двері, й називаєш себе властю. Як там у нього домашній? 34–42?

Запала мовчанка. Трубки з телефона батько не знімав. Напевно, він чекав, що скаже Ревмір.

— Як це я не постукав? — почав той уїдливо. — А хто ж тоді постукав? Чого ти двері відкрив, якщо ніхто не постукав?

— Ага! Ти, значить, хочеш таким шляхом. Добре. У мене в хаті троє свідків, які чули, як ти намагався відчинити двері без дозволу господарів. А коли не вийшло, почав стукати. Що далі? «Властю» ти себе не називав?

І тут батько зняв телефонну трубку і почав крутити диск.

— Ну, шо ти, Вась, лізеш у бутилку! — геть злякався Ревмір. — Ну, ми ж сусіди! Нам же тут жити й жити! Уявляєш, як жити, коли із сусідами пересорився?

Батько мовчав. Він набрав тільки три цифри і, я думаю, палець у диску так і тримав. Інакше я почув би. І Ревмір не витримав і заговорив:

— Ну, написав Хрущ на твоїх дітей, що вони в нього похітілі ключі від хати. Ну, должен я розібратися? Чи як?

— Хто такий Хрущ? — спитав батько.

— Ну, Агент! Що, ти не знаєш, що його фамілія — Хрущ?

— Тю, — сказав, ніби плюнув, батько. — Ніколи не знав, як його прізвище. То що там мої діти в нього похерілі?

— Похітілі! Ключі від квартири.

Кілька секунд була цілковита тиша, а потім батько розреготався. А тоді й мама підтримала — правда, невпевнено, стримано.

— Ох, Ревміре! Ну, ти й розвеселив мене. І що ж він пише: як саме, де, при яких обставинах?

— Цього я не можу тобі, Васю, сказати.

І раптом батьків голос загримів так, що посуд у буфеті в залі взявся дрібними дрижаками:

— А я тобі можу сказати, Ревміре. Вони його зловили на вулиці, натовкли йому пику, вичистили кишені, в тому числі й ключі від усіх його квартир. Ти чого до мене прийшов? Ти хочеш, аби я зараз при тобі вибив бубни синам своїм за те, чого вони не робили? Щоб я повірив у цю казочку: «не можу тобі сказати»? Ти чого добиваєшся?

Якби я був на місці міліціонера, я б уже обісцявся. Від страху. Коли мій батько так говорить, мухи падають із небес на землю.

— Нє, про побили там нема ні слова, Васю! А про вкрадені ключі — є. От і всьо. Треба, щоб вони віддали ключі, і я закрию дєло.

У Ревміра теж є характер. Ну, принаймні голос його звучав так, ніби він хоче це довести.

Коли міліціонер пішов, батько вимкнув світло і повернувся до кухні. Він побачив, як сусід зайшов до себе додому, як засвітилось у нього вікно. І тоді я почув:

— Ідіть сюди, — це було до нас із малим.

Ми враз вийшли до кухні. Рука моя потяглася до вимикача, та батько сказав:

— Не вмикай. Він зараз стоїть біля вікна в темній кімнаті й дивиться сюди. Розказуйте.

Так, наче є одна якась історія. От розповів про курочку Рябу — і все гаразд. Усе зрозуміло. Але ж то казка. А казка має початок і кінець. Тобто зав’язку, експозицію, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку.

А тут що? У житті так не буває. Тому казка й не життя. Що розказувати? З якого місця? А головне: якщо зараз розповісти батькам правду, з’ясується, що й Агент, і Ревмір казали (чи там писали) правду. Що ми з моїм малим украли ключі.

— А що розказувать? — раптом прорізався голосок мого малого. — Він до мене теж підходив, коли ви у волейбол грали.

— Хто підходив? — здивувався батько.

— Ну, хто? Агент.

— Чекай, ми сьогодні у волейбол не грали.

— Та я й кажу. Він підходив тоді, коли ви грали у волейбол. Я ж не кажу, що сьогодні!

Я аж розгубився. Стою і дивлюся на них. І мовчу, хоча розумію, що треба було б малого підтримати. А в чому? Мене ж не було, коли він підходив.

— Я теж бачив, як він підходив. Я від вас ішов, — кажу я, також для себе несподівано, — а він стоїть і про щось розпитує Юрка. Я поки дійшов, Агент уже зник.

— Як це зник? — питає батько.

О. Це вже добре. Тепер я зрозумів, як треба поводитися. Треба його заплутати. Пустити хибним шляхом.

— Ну, як люди зникають… Щойно стояв, тоді раз — і немає!

— Зараз ти в мене зникнеш! — сердито промовив батько і повернувся знову до малого. — Що він хотів?

— Нічого.

— Юрку, ти зараз теж получиш! Що хотів Агент? Чого він до тебе підходив?

Малий покліпав своїми довгими повіками, ніби не знав, із якого боку підступитися. Ніби його дивує батькова недотумкуватість.

— Ну, от дивися. Я граю в футбол…

— З ким?

— Ні з ким. З воротами. Ви у волейбол не берете ж мене грати! — це прозвучало так ображено, що я просто замилувався. — Я собі граю. Коли чую: «Юра!». Повертаюсь — Агент. Я йому чемно так кажу: «Добрий вечір!». А він мені каже: «Ага». Він, між іншим, такий самий невихований, як і Ревмір. Правда?

Батько не купився на запитання.

— Далі, — каже.

— А що далі? Він мене питає: «Ти, — каже, — нічого з братом не знаходив?». Я кажу: «Знаходив». Він каже: «Ну, так віддай». Уявляєш?

— Ти віддав? — питає батько, вже не на жарт роздратований.

— Що? — здивувався малий.

— Ох, і получиш ти зараз!

Мама весь той час мовчала. Слухала-слухала, потім підвелась і пішла в нашу кімнату. За мить повертається з моїми і з Юрковими штанами. І риється в кишенях.

— Мамо, чого ти риєшся в моїх штанах? — як різаний, зарепетував мій малий, хоча — повторюю — мама рилась у кишенях, а не у штанах.

Не вміє ще мій малий точно висловлюватися.

Він кинувся до неї, вихопив свої штанці й побіг до кімнати. Щось у нього там є таке, про що я не знав. Бо він не від мами ховає. І не від батька. Їх він не боїться. Чи майже не боїться. У мене навіть промайнула думка, що він бачив, куди я сховав ключі, витягнув їх і тримав у кишені штанів. Але навряд. Він не такий дурень. Не гірший за мене конспіратор.

Мама помчала за ним. Але ж хіба доженеш його? Він (усе це я чув і уявляв собі так, ніби бачу) стрибнув на ліжко, з нього — на друге (наші ліжка стояли серед кімнати, зсунуті докупи, щоб кожен відчував, що спить скраю). Мама заскочити на ліжко не могла, тому почала його оббігати, а тим часом малий — знову через ліжка — вискочив із кімнати й помчав до залу.

— Стій, негодяй! — кричала мама. — Стій, я кому сказала! Отак ти матір слухаєшся?

Ну, а в залі посередині стояв обідній стіл, і там уже мама ніяк малого спіймати не могла.

— Вовка, йди сюди! — гукнула мама мені. — Поможи його зловити!

Ага! Щас.

Батько сидів якийсь наче чужий і дивився на жар у піддувалі. Жаринки знехотя падали крізь решітку й жевріли там помаранчевим вогнем. А потім починали тьмяніти, поки до них приєднувалися наступні.

— Що він там ховає? — спитав батько.

— Не знаю, — відповів я.

Батько приречено кивнув.

— Я справді не знаю, — сказав я.

Батько знову кивнув. Він був зовсім не схожий на себе. Мені стало його шкода.

— Юрка! Я тебе вб’ю! — з непідробною погрозою в голосі кричала мама.

— Ти мене не зловиш! — із такою ж непідробною погрозою кричав Юрка.

— Па, — сказав я. — Агент підійшов до малого і спитав, чи ми з ним не знайшли чогось йогойного, Агентового.

— А ви знайшли? — батько пронизливо подивився мені в очі.

Але я витримав його погляд і відповів:

— Нічого ми не знаходили.

Я вам так скажу: ти нізащо не виживеш, якщо не навчишся брехати дорослим.

Серед ночі мій малий прокинувся з криком жаху. Йому знову наснилося. Під вікнами вив Тобік. Дивно, що від цього виття й мені якісь жахи не наснились. І батькам. Я намагався пошепки заспокоїти малого, та він кричав — не вгавав; прибігла мама в нічній сорочці, й він потягнувся до неї. Вона обняла його, взяла на руки. Він би їй цього зазвичай не дозволив, але після тих снів ладен був стати молодшим, аби тільки той страх не повторювався.

Сниться йому завжди майже одне й те саме. У вікно зазирає якась мала потвора й от-от виб’є скло, вломиться досередини, й тоді всім буде непереливки: і мамі, й батькові, й мені, а особливо — йому. Бо та огидна істота має на нього зуб.

Я багато разів уранці намагався домогтися від нього правди, за що саме та істота вважає його головним ворогом, але мій малий завжди відповідає, що не знає. Бреше. Це він маму і батька вміє дурити, а мене — не вдасться. Хто-хто, а я його наскрізь бачу.

Щось тут не так. Усі мої розпитування не дали результатів. Я вже знаю, як те одоробло виглядає: мале, зубате, з великими очима і дуже зле, вишкірене. Я знаю, звідки воно приходить: із якогось такого місця, що розташовано трохи лівіше від нашої калітки. А може, й десь за парканом, — цього він точно стверджувати не може. Я спитав, чи може воно через скло пускати іскри, небезпечні для людей. Він дуже здивувався і спитав, звідки я знаю. В одоробла справді є пістони, як у стартовому пістолеті нашого фізкультурника Валентина Валентиновича. Воно прикладає пістон до скла, б’є по пістону кігтиком — і до хати летять іскри. Від них треба ховатися.

Потім він довго не відставав од мене, звідки я знаю. Довелося йому розповісти, що мені таке теж снилося. Я хотів його заспокоїти: мовляв, бачиш, нічого зі мною не сталося, живий-здоровий. Але вийшло навпаки.

— Я так і знав, що це — не просто сон. Воно справді є. Йому потрібен я.

— Чому саме ти? — вкотре спробував з’ясувати я, та він знову не відповів.

— Малий, так нечесно, — сказав я. — Я ж тобі розповів свої сни? Розповів. А ти мені не хочеш сказати правди.

— Я сказав тобі вже, що не знаю! — загарчав він.

Ну, і знову збрехав. А в таких випадках про щось його далі розпитувати — це себе самого не поважати. Усе одно не скаже. Ні погрозами, ні хитрощами тут нічого не вдієш. Це — Зоя Космодем’янська у штанях.

Мама он учора скільки намагалася з’ясувати, що він сховав і де, та все марно.

— Я нічого ніде не ховав! — репетував він, хоч і дістав по задниці. — Сказано «нічого» — значить нічого!

— Чого ж ти тоді так злякався, коли я хотіла перевірити кармани?

— Нічого я не злякався. Просто не люблю, коли шарять у моїх карманах, понятно?

От і вся розмова. Але я, звісно, бачив, що і тут він бреше.

Мама йому вірила. Вона могла ще вдавати, ніби впевнена, що доможеться правди, та вже вірила йому і наполягала просто з педагогічних міркувань. Аби він не подумав, що її можна легко обдурити. А він і без того знає, що кого-кого, а маму обдурити — легше легкого. Особливо йому.

Він тільки не знає, чому це так. А я знаю. Пам’ятаю.

От і цього вечора мама, зрештою, заспокоїлася — повірила. А тепер, серед ночі, вже просила в нього вибачення, бо була впевнена, що це його нервова система не витримала вчорашніх безпідставних звинувачень. Ага! Нервова система.

Ні, я не заперечую, що вона в нього є. Він справді буває таким нервовим, просто шаленим. Мама нікому нічого про це не каже, бо думає, що я нічого не пам’ятаю. Ну, хай так і думає. Ви їй теж, будь ласка, не розповідайте при нагоді.

Коли моєму малому було тільки два місяці, він страшно захворів. Страшно. Лікарі, навіть тьотя Паня, яка могла вилікувати все на світі, сказали, що це «младєнчеське». Ми тоді жили ще у врем’янці, — нині там просто сарай, а тоді було все наше житло. Ми туди переїхали ще в 1956 році. Тоді ж батько почав будувати будинок, у якому ми тепер живемо.

Усе те почалося несподівано. Крик малого серед ночі розбудив усіх нас. Як тільки хтось заходив до кімнати, крик ставав просто нестерпним. Тільки мама могла до нього підійти. На її руках він заспокоювався, хоч і ненадовго. Незабаром знову заходився криком, і це тривало не один день. Він майже не спав. Младєнчеське. Що це таке, я й досі не знаю, проте слово запам’ятав. Майже нічого не їв — тобто мамину грудь випльовував і знову починав кричати.

Коли вже стало зрозуміло, що він не жилець, мама погодилася погукати бабу Ганю, батькову матір. Мама її не любила, — вже й не знаю, за що. Просто на дух не виносила, хоча баба Ганя не була вредна. Вона рідко говорила, завжди усміхалася, ніби як сором’язливо. Була малесенька на зріст — нижча за маму майже на голову. Я вже тепер її майже перегнав, хоч я і невисокий — третій ззаду на фізкультурі.

Мені тоді було п’ять із половиною років, але я все дуже добре пам’ятаю. Прийшла баба Ганя, звеліла батькові принести два свіжі яйця з курника, щоби викатати переляк. Потім пішла до малого, і той її мовчки підпустив до себе. Баба Ганя перев’язала йому ниточками — не нашими, а якимись своїми, грубими та сірими, — руки й коліна, нахилилась і почала щось шептати. Заходити будь-кому до кімнати вона заборонила, а з порога я не зміг розчути жодного слова. Тільки якесь бурмотіння, шипіння, клацання язиком. Щось зовсім не схоже на людську мову.

Вона не так і довго шепотіла, як раптом малий зовсім замовк. Мама стояла поруч зі мною, приклавши пальці до рота, і повними сліз очима дивилася на бабу Ганю. А та перехрестила малого і вийшла до нас.

— Хай поспить, — тихенько промовила. — Як прокинеться, даси йому цицьку. Тіко одну. Тіко спершу покатай по ній яєчко. Тоді, як знову прокинеться, даси другу. Тіко спершу викатай її яєчком. Потім викинь обидва. Ну, можна в убиральню. Але щоб ні кури, ні яка інша тварь не з’їла. Можна закопати на вулиці.

Запнула темну нечисту хустину на голові та на шиї й пішла геть. Батько подався її проводжати. А коли повернувся, мама сказала у спину, ніби й не йому, та щоби почув, звісно:

— Відьма.

Батько рвучко розвернувся до неї, й тут я по-справжньому злякався. Було ясно, що він зараз маму вб’є. Такий у нього був погляд. Я й досі ні в кого не бачив такої ненависті в очах, як у нього тоді.

І раптом мама заридала. До того вона трималася — з останніх сил. А їх у неї було не так і багато. Уже ж не першу ніч не спала.

Батько відвернувся й через плече тихо кинув:

— Візьми яйце, викатай грудь. Спробуй тільки цього не зробити!

Сказав він це так, що і мертвий би його послухався. Батько вміє так сказати. Що-що, а це я знаю.

А потім він ніби вперше помітив мене і сказав майже таким самим тоном:

— Якщо хоч одній живій душі розкажеш про це все, всім нам: не тільки бабі Гані, а й тобі, й мамі, й мені, й особливо Юркові — буде дуже погано. Зрозумів?

Звісно, я зрозумів. Що я — ідіот чи що? І досі нікому не розповідав. А вам оце розповідаю, бо баби Гані вже немає, а ви все одно не повірите, що це правда. Я вже дорослий і знаю, що люди ніколи в таке не вірять.

Напевно, після того я ліг спати, бо далі нічого не пам’ятаю: ні як мама викатувала грудь, ні як годувала малого, ні як він, зрештою, одужав.

А надалі його нервовість завжди була мамі зрозуміла: він переніс младєнчеське. Вона завжди над ним трусилась і все йому вибачала. Ну, а він, ясна річ, тим дуже вправно користувався. Це в нього вроджене. Немає такої слабини в мене чи у батьків, якою б він не вмів скористатися собі на користь.

Так до ранку він і спав із батьками. Я лишився сам і довго не міг заснути. Я все думав і аналізував. Застосовував дедукцію. Докупи вона в мене не складалася.

Ну, от. Наприклад, чому Ревмір не послав Агента з тією ідіотською заявою? Він що, Агента не знає? Чого він не спитав мене чи малого ввечері — ще коли батьки грали у волейбол? Ми ж були на вулиці, грали у футбол, коли він ішов із роботи.

Або. Чому Агент написав заяву в міліцію на нас? На Саньку не написав, який його мало не вбив, а на нас написав. Ну, тут просто. Якби він написав на Саньку, той би відразу сказав про перемет, міліція полізла б у річку і знайшла б його залишки. А на шиї в Саньки такі синяки, що там і міліціонером не треба бути. А якби добре оглянули місце за річковою каліткою Саньки… Ну, не могли б вони там нічого не знайти. Не міг він на Саньку заяву написати.

Виходить, він написав на нас, бо нас не боїться? Ну, виходить так.

Я був у такому стані, коли вже й очі заплющив, а все думав і майже не міг заснути. Ну, знаєте, так буває: ніби ще не спиш, але, може, вже і спиш. Тільки сам про це не здогадуєшся.

Я трохи подумав про те, що би таке зробити Агентові, щоби боявся. Усі плани крутилися навколо його сральні, та я просто уявляв, як зроблю те, що вже колись зробив Санька. Так не цікаво. До того ж усі подумають на Саньку.

А потім я все-таки заснув, бо далі був сон. Я пішов до курника забрати яйця. А там на гнізді сиділа квочка, а яйця були під нею, і я не міг їх забрати, бо квочка люто огризалась і шкірила свої рідкі жовті зуби. Враз у курнику стало темно, і я озирнувся на двері. У дверях стояв Агент із довгим білим волоссям. Точнісінько, як Свєтка. Він поманив мене пальцем, одначе я від переляку не міг зрушити з місця. І раптом квочка злетіла в повітря і помчала до нього, мов реактивний літак. Ну, ви розумієте, що в неї було замість двигуна… А я побачив, що у гнізді замість яєць лежить велика в’язанка ключів. От в’язанка велика, а ключів — лише три. І я не знаю, від чого вони. Я розумію, що знайти двері — це вирішити всі проблеми, та при цьому розумію, що я ж не Буратіно, та й не потрібен мені театр у підземеллі. Я й так у курнику. Простягнув руку і торкнувся ключів. Вони обпекли мене холодом, і я прокинувся.

Я прокинувся й сів у ліжку. Що, як удень, коли Агент буде на роботі, залізти до його квартири — ключі ж я маю! — і щось там зробити таке, що ще гірше, ніж Санька зробив із туалетом? Що саме зробити, я ніяк не міг вигадати, бо ніколи в його квартирі не був і не уявляв, що там можна зробити і з чим. І тут я збагнув, навіщо він подав заяву в міліцію. І мені просто подих перехопило від ненависті до цієї гниди. Ще не здогадалися? Це ви його просто погано знаєте. А я здогадався. Він вирішив, що я не віддаю ключі, щоби пограбувати його нору. Тобто він якраз і передбачив, що я полізу до нього в хату і щось там украду. І тоді міліція злочинця навіть не шукатиме, бо буде впевнена, що то я вкрав ключі!!!

Я ж тоді ніяк не виправдаюся!

А потім я ще страшніше зрозумів! Агент тепер може будь-якої миті піти в міліцію і написати, що в нього вкрали з квартири… та хоч і сто рублів! Чи навіть сто двадцять! І хто вкрав?..

Ні, сто двадцять — навряд. Зразу спитають, звідки в нього такі гроші — тисяча двісті старими! У мами зарплата — 80 карбованців новими. На місяць! Чи не спитають? Та хай він навіть двадцять напише (новими)! Це ж усе одно я!!! Це ж моїм батькам віддавати!

От попав! Це ж мене в колонію для неповнолітніх злочинців посадять! Там же всі такі, як Секеч і Бударний… Я ж там не виживу. Вони мене просто вб’ють. І дуже швидко.

Я не уявляю, що можна зробити. Віддати йому ключі? Смішно. Це значить — визнати, що я їх украв. А я їх не крав. Сказати батькові? Не можна в це діло дорослих уплутувати. З дорослими тільки зв’яжися — потім не розв’яжешся. Треба порадитись із Санькою…

І — теж не можна. Бо Санька зразу запропонує відчинити двері й подивитися, що в Агента в хаті. Ага. Він подивиться, а я тоді ту кашу доїдай.

Порадитися ні з ким. Ні з ким. Не з Юрком же! Він іще малий і нічого не тямить. Однак із батьками ввечері всю розмову повернув так… Ну, з батьками він уміє.

Так я й заснув, нічого не придумавши, і прокинувся з тяжким тягарем на душі. Надворі йшов дощ. Уставати не хотілося, але куди ж подінешся!

Батьки вже пішли на роботу, малий спав у їхньому ліжку, встромивши голову в мамину подушку. Мамина подушка й досі була його улюбленою. Вона пахла мамою. Я в дитинстві теж любив цей запах над усе. Не можу сказати, що нині не люблю, але ж не малий уже…

Тобік сидів у буді й носа надвір не потикав, хоча дощ був теплий і не надто й рясний. Я збігав до вбиральні, а потім зайшов до вугільного сараю — перевірити, чи на місці ключі. І от уявіть собі: їх у схованці не виявилося! Тепер зрозуміло, чому малий так злякався, коли мама полізла до кишень його штанів. Я повернувся до хати, сів на ліжко і почав думати. Він мав щонайбільше 15–20 секунд, аби сховати ключі в дитячій кімнаті, поки мама туди зайшла…

Я підставив стільця до шафи й заліз на нього. Ключів там не було, та було чимало іншого цікавого і забутого. Наприклад, електричний конструктор, який ще взимку подарували мені на день народження Чорноуси. Півроку то була моя улюблена розвага. Там були дроти, електродвигун, кнопки, схеми, паяльник із каніфоллю й оливом, трансформатор, коробочка з контактами для батарейки «Крона», гума для авіамоделей і ще багато корисних речей. Стоячи на стільці, я почав усе це перебирати, як бабуся в кіно перебирає старі листи. Ох, і часу минуло! Востаннє я з цим возився вже, певно, не менше, ніж два місяці тому. Ще там лежала коробка з моїм стареньким фотоапаратом «Смена-2». Даремно вона там лежить, подумав я. Фотик — саме те, що нам із малим сьогодні вкрай необхідне. Плівки, щоправда, нема, та вона, напевно, є в Раймазі. 35 копійок на неї я вже якось нашкребу. От закінчиться дощ — і поїду веліком по плівку. Це ж можна мати фотографії головних дійових осіб. Особливо Агента і його хати.

Там іще було кілька номерів журналу «Пионер», у яких лишалося чимало нечитаного, та тепер не до того. Потім якось почитаю, — журнал законний. Я з фотоапаратом зліз зі стільця й пішов умиватись. А коли повернувся до хати, малий уже прокинувся і здивовано роззирався: видно, не пам’ятав, що сталось уночі. Тоді згадав, сів у ліжку, глянув на мене і сказав:

— Знов одоробло приходило.

— Я знаю, — відповів я. — Зрозумів.

— Я що, кричав?

— Трохи було.

— Сильно?

— Як свиня, коли її колють, — піддів я його.

— Сам ти свиня, — необережно ляпнув він, але хутко схаменувся, підозрюючи, що батьків немає вдома, а отже, так жартувати небезпечно. — У Ревміра чути було?

— Не тільки у Ревміра, а й у Агента, й у Саньки, і навіть у Свєтки. Ти навіщо спер ключі?

— Які ключі? — ненатурально здивувався мій малий.

— Нагадати? — з натяком перепитав я.

Він збагнув, що від мене можна не критися, тож знову ліг і відповів:

— Хотів сходити подивитися, що в нього там у хаті робиться.

— Сходив?

— Ще ні.

— Це добре, — сказав я. — Боронь тебе боже туди ходити!

— Чого це?

Довелося йому пояснити все те, що я передумав уночі. Ну, не все, звичайно. Я йому про свої перспективи життя в колонії нічого не розповів — тільки про те, що я можу туди потрапити. Він слухав лежачи, а коли зайшла мова про колонію, рвучко сів у ліжку. Я розповідав йому таким собі відстороненим голосом. Нічний страх минув, тож я міг говорити про все найстрашніше майже байдужим тоном. Очі в нього й так іще великі, як у всіх дітей, але тепер вони були, як у сови, — на півобличчя. Він мовчки дослухав мене, не перериваючи, не ставлячи запитань. Мовчав і тоді, коли я закінчив.

— То де ключі, Юрку? — спитав я наостанок.

Він не відповів, не здатний іще відійти від тих жахів, яких я йому навернув зі самісінького ранку.

— Вов, — нарешті прорізався в нього голос. — А як ти їх зміг позбутися?

— Ніяк. Я їх сховав у надійне місце. А одна нишпорка знайшла і ледь не наробила шкоди.

— Ні, я не про… — без виразу сказав він. — Я про одоробла. Як ти їх прогнав? До мене тільки одне ходить — і то я не знаю, як його подолати…

Я зрозумів, що вся моя розповідь про ключі та колонію пройшла повз нього. Він іще жив у тому нічному кошмарі. Я по собі знав, що то — не просто сни. Сон — то таке: прокинувся й забув. А ця гидота тримає і тримає. Навіть не один день може тримати. І я не знав, що йому сказати. Снилися, снилися, потім перестали…

— Знаєш, це просто, — сказав я, щоби щось сказати, щоб він не боявся спати, зрештою. — Головне — ввечері покласти під подушку пістолет чи рушницю. Як прийде, починай відстрілюватися.

— З іграшкового ружжя?

— А воно з якого стріляє? Це ж просто пістони. Тільки вони виглядають страшно, до хати іскри летять… А для нього іграшкова рушниця — теж рушниця. От тільки під подушку вона не поміститься. А пістолет — поміститься. Тільки ти візьми той пластмасовий, з пружинкою.

— А чому не пробковий? — здивувався він.

Звідки я знав, чому не пробковий, тобто той, що пробками стріляє?

— Ну… це просто, — твердо сказав я. — Його довго заряджати. А на пружинці — і клацає, і заряджати не треба.

Він усміхнувся, радісно зіскочив із ліжка й кинувся до дитячої кімнати. Певно, по пістолет, аби вчасно приготувати. Коли вже вибіг, я подумав, що от він мене і знову надурив. Так-бо жалісно дивився, — я й повівся, забув про ключі…

За мить Юрко вернувся і простягнув мені ключі. Два ключі на залізному кільці. Біленькі такі. А ті, які я вчора сховав у вугільному сараї, були один біленький, один жовтенький — бронзовий такий.

Це за кого ж він мене має!

— Ти зовсім головою стукнувся, малий? — кажу. — Я тобі що, дурочка з перевулочка? Що це ти мені підсунув?

Мій малий мовчав. На його обличчі був непідробний подив. Нерозуміння на ньому було просто-таки написано. Я ще уважніше роздивився ключі. Ні. Це точно не вони! І кільце не таке: те було туге та щільне, а це — геть благеньке, просто сталевий дріт. Один ключ дуже схожий. А другий, вочевидь, від якогось іншого замка.

— Де ти це взяв? — запитав я.

— Знайшов, — відповів мій малий.

— Де?

— Біля курника, коли тебе півень збив із ніг.

То була безсоромна брехня. Мене півень збив із ніг! Стояв би він хоч на метр ближче, вже зрозумів би, як це — коли тебе збивають із ніг. Невже ж не бачив, що я послизнувся, впав, і тільки тоді на мене півень наскочив?! Я зрозумів, що мені макітриться в голові. Отже, зв’язок ключів дві? І виходить, що Агент їх не загубив, а підкинув? Бо уявити, що він загубив обидві зв’язки — це бути не просто дурнем, а круглим ідіотом. І навіть при цьому залишається одне нез’ясоване питання: куди поділися ключі з вугільного сараю?

Інни я не бачив уже кілька днів — з тієї самої ночі на поляні, коли батьки вечеряли у Станкевичів. Це — довго. Коли є заняття у школі, ми бачимося щодня, навіть у вихідні. А двічі на тиждень іще й ходимо в город — до музичної школи. Точніше, ходили ще цього року. Інна справді дуже добре грає на піаніно. У неї — слух. У мене — немає. Ну, тобто є, звичайно, він у всіх є. Тільки в мене не такий слух, щоб добре грати. Та й не цікавий мені цей баян. Давно не цікавий, але рішення я прийняв тільки наприкінці навчального року.

У травні я склав черговий екзамен і подався до батька на роботу. Вийшло дуже вдало: в кабінеті було повно людей.

— Ну, що? — спитав мене батько. — Як?

— Чотири, — відповів я. — Остання четвірка.

— А далі що, трійки будуть? — пожартував батько.

Він завжди з мене глузує, коли присутні сторонні люди. Необразливо, звичайно. Це така гра у нас. Я йому теж у таких випадках віддячую.

— Ні, — твердо сказав я. — Просто більше я туди не піду.

Батько спохмурнів, але навколо були люди, тож я знав, що скандалу не буде.

— Уже навчився?

Усі його співробітники засміялися.

— Я вже перевчився, — кажу. — У мене почався зворотний шлях. Граю щодень гірше. Треба вчасно зупинитись.

У кабінеті розлігся регіт, батько не витримав і теж розсміявся.

— Ну, гаразд, — каже. — Вдома побалакаємо. Гроші є?

— Нічого не заплатили за екзамен, — відповідаю.

Знов усі розсміялися, він дістав цілого карбованця і простягнув мені.

Тобто я все це вам розповідаю, щоб ви зрозуміли. Я два роки пхався до тієї музичної школи. Навесні навіть приємно. Ну, і з Інною ж. А взимку!..

Півтора року тому ми з нею якось ледве вижили. Ішли до музичної школи — падав дощ. Ми, звичайно, змокли, та не сильно. Просто пішли від мосту не пішки, а трамваєм поїхали. На зупинці дашок від дощу рятував, ну, а у трамваї взагалі сухо. Тільки підлога була мокра. Взуття у нас — як у всіх. У нових черевиках (як вони є) хто ж ходитиме щодня до школи? Навіть якщо до музичної! Шкарпетки стали мокрі, поки ми доїхали.

А коли вийшли зі школи, то не просто дощ припинився, а свистів сухий степовий вітер, який приніс мороз, дерева стали скляні, а тротуари — аж дзеркальні. От стоїш, навіть не намагаєшся йти, а ноги самі роз’їжджаються. Навіть гірше, ніж на незаточених ковзанах. Так слизько.

До трамвайної зупинки ми дійшли, ні разу не впавши.

— Добре, що ми не на гітарі чи, не дай, боже, на віолончелі граємо, — сказала Інна.

Справді — портфелі, ясна річ, заважали. Ми з Інною трималися за руки, а дві інші наші руки були зайняті портфелями. А якби ще інструмент тягнути із собою! Ні, баян і фортепіано щодо цього законні. І у школі багато баянів, і вдома є свій — нічого перти на собі не треба. А надто піаніно! Мені, щоправда, шкільний «Кремінне», на якому я грав на уроках, не подобався. Та мені й уроки не подобались. А особливо вчитель, котрий бив мене лінійкою по пальцях, бо в мене не виходило то легато, то стакато. То що ж тепер — свого вчителя з дому щоразу тягнути?

Поки стояли на зупинці, змерзли як собаки. І головне, що нікого, крім нас, нема. Тільки ми вдвох. І темно. І взагалі місто — як вимерло: жодної живої душі на вулицях, жодної машини — тільки ми, підлий вітер і колючий мороз. Місто у нас не таке, як Варварка.

Тут усі вулиці прямі, ніби навмисно сплановані для вітрів. Ну, якщо ви ніколи не були на півдні України, то уявити наших сухих вітрів ви не зможете, — я й описувати не буду. Хляскає по щоках, ніби кропивою, — потім потрібно казна-скільки часу, щоби зігрітись.

Аж раптом помітили, що, поки ми тут стоїмо, і зустрічного трамвая не було жодного. А тут же три марки ходять. Подивився я на рейки, а вони у прозорій неторканій кризі. Ясно. Трамвай же електрику бере з дроту над головою, а заземлення в нього — рейки. Якщо залізні колеса не торкаються залізних рейок, то і двигун не працюватиме.

— Треба йти пішки, — сказав я. — Трамваї не ходять.

— Давай ще почекаємо, — попросила вона. — Може, ж підуть?

— Може, й підуть, коли морози спадуть, а поки що ми маємо тільки два варіанти: або тут замерзати, або по дорозі. На ходу довше протримаємося.

Тоді ще не відкрили нового моста, хоча його вже і спорудили. Треба було йти аж до яхт-клубу, а там на зупинці чекати на автобус, який перевезе через міст до Варварки. І ми пішли. Ще як ішли по Свердлова, було нічого. Тобто ми потім зрозуміли, що то було нічого. А коли завернули й почали спускатися до річки, зразу збагнули, що то ми йшли ще затишною вулицею. А тут уже ми почали падати. Коли ні за що не тримаєшся і ноги не чіпляються за землю, встояти на ногах неможливо. А що ми тримались одне за одного, то єдина втіха, на яку спромагалися, — це та, що падали разом.

Після третього чи четвертого падіння ми відпустили одне одного і почали рухатися самостійно. А там же ще і спуск. Я спробував їхати, як на ковзанці. Заїхав у яму в асфальті й покотився по землі, випустивши портфель. А коли котитися перестав, на мене накотилась Інна. З’ясувалося, що це я винен. Бо, якби я не поїхав на ногах, вона б теж не поїхала. Ото ж.

Портфель занесло казна-куди. Поки я мандрував по нього на протилежний бік вулиці, зрозумів, що йти вулицею легше, ніж тротуаром: вона ширша. Погукав Інну, та вона стояла мов укопана, вчепившись у криву акацію, і тільки злегка крутила головою: мовляв, нізащо не зрушить із місця. Коли я нарешті підійшов до неї, то зрозумів, що вона плаче. Мої нерви вже також були на межі, і я теж заплакав.

Ми стояли обабіч акації й плакали на шаленому вітрюгані, що, розігнавшись на двокілометровій широчіні річки, вискочив на крутий лівий берег і влетів у будинки. До його сили й інерції додалося люте роздратування. І тепер він виміщав його на нас.

Нам тоді було тільки-тільки по одинадцять. Плакати одне перед одним було ще можна, та вже соромно. От і ховалися від поглядів за стовбуром кривого дерева. Хоча що там у тієї акації того стовбура!

Плакали ми через те, що нам треба було ще йти і йти до автобусної зупинки, на якій — ми знали — немає жодного навісу, немає там жодної стіни. Потім невідомо, скільки стояти там на вітрі й на морозі — чекати на автобус. Поки що жоден повз нас не проїхав. А коли переїдемо через міст і опинимось у своєму рідному селі, там треба буде пройти ще понад кілометр уздовж річки по нашій Лікарняній вулиці, де ніякий транспорт зроду-віку не ходив. А ми вже тепер замерзли, як сніговики, пальці на руках не слухалися, пальців на ногах, схоже, взагалі вже не було, а обличчя, відшмагане кропивою, горіло й пекло так, як ніколи не пече літнє сонце. Губи заніміли. Ноги над колінами задубіли, бо ніякі штани такого вітру не втримають. Ніколи. А навколо темінь і жодної живої душі…

Раптом я згадав:

— Іннонько, біля зупинки є магазин. Зайдемо погріємося, поки приїде автобус.

Довелося досить довго вмовляти її. Може, тому, що губи в мене не рухались і я відчував, що от-от відморожу собі язика. Нарешті вона ледь зрозуміло промовила:

— Автомат.

— Ти хочеш мене застрелити? — ні сіло ні впало спитав я.

— Телефон-автомат. Дві копійки.

Я зрозумів. Але що з того?

— Ну, добре, — сказав я. — Ми подзвонимо додому.

Вона інтенсивно закивала головою.

— І що це нам дасть? Машини у нас немає. Та й не доїде вона сюди — навіть якби була. І у вас немає. Чим нам допоможуть батьки? Підуть пішки назустріч?..

Я це казав, і мені страшенно захотілося, щоби то була правда. Я уявив, як батько швидко вдягається і виходить надвір. Іде, ослизаючись на кожному кроці, цілий кілометр. Падає. Підводиться. Знову бреде проти вітру. А ми в цей час що? Стоїмо, вчепившись у вередливу акацію?

Раптом я зрозумів, що все це не думаю, а розповідаю Інні. І вона відпустила дерево. Але тут трапилася нова халепа. Вона не змогла відірвати від стовбура рук. Рукавички примерзли до скляного футляра акації. Я обережно витяг Іннині руки з рукавичок, а тоді з розмаху тричі стукнув портфелем по тих нещасних рукавичках. По одній, потім по другій, знову по правій… І тоді вони легко відділилися разом із уламками льоду. Ті кришталики я відколупав. Опісля сховав рукавички за пазуху, відчувши на грудях смертельний холод. Інна так і стояла, розчепіривши білі, як сніг, пальці. За хвилину я витяг рукавички і натягнув їй на руки.

— Ходімо, обережно. Як гуси. Перевальцем. Як на ковзанах, — і ще якісь дурниці я їй верз, навіть не замислюючись, що з того виходило.

І ми дійшли до «Продуктів». І, як і слід було очікувати, магазин працював тільки до восьмої. Отже, тепер уже було значно пізніше. Ну, ясно, в музичній школі ми вчилися до сьомої, а потім ще ж скільки стояли на зупинці, а потім поки сюди дошкандибали… Я би її вже ніяк не змусив рухатися далі. Та й куди далі?

До стіни магазину криво, немов інвалід, притулилася телефонна будка. Я почав розстібати пальто, але пальці мене не слухалися. Закоцюбли. І від того, що я зняв рукавички, щомиті коцюбли ще безнадійніше. Нарешті найнижчий ґудзик якось розстебнувся, і я з неймовірним зусиллям запхав праву руку в кишеню піджака, де в мене завжди були дрібні гроші.

Вони там були, та вхопити пальцями бодай одну монетку ніяк не вдавалося. Я не здавався і незабаром зрозумів, що їх там дві. І згадав, що одна — десять копійок, а друга — якраз дві. Зрештою, облишивши спроби захопити пальцями обидві монети, я витяг ту, що далась у руку. Звісно, то були десять копійок. Ну, й чорт із ними!

Долаючи опір іржавих завіс, я відчинив двері телефонної будки і протиснувся всередину. Інна — за мною. Мабуть, вона сподівалася, що у будці нам буде тепліше, ніж надворі. Ну, а вже потім ми побачили, що телефонну трубку відірвано — сам лишень обплетений сталевим дротом кабель із різної довжини жилами теліпався мертвою гадюкою… І так він нас розлютив! Ми зрозуміли, що навіть півсекунди зайвих не зможемо перебувати в тій клятій будці!

А вийшовши, я враз збагнув, що ніякого автобуса не буде. Сюди не доїде жодна машина. Адже пішки пройти не можна, щоби десять разів не впасти! Будь-який автобус уже сто разів розбився би, якби спробував по цій ковзанці доїхати.

Про те, щоб іти нашим наплавним мостом, на якому гуляє вітер і який раз у раз заливають хвилі, і міст той розгойдується на валах, ніби висить над прірвою, навіть подумати — дурне діло. Ну, хіба що для того, щоб ураз урвати муки. Я подивився на міст, аби переконатися, що його справді не можна подолати, і побачив світло фар на протилежному боці. Хтось їхав сюди, в город, із Варварки.

Інна туди не дивилася. Вона взагалі, схоже, нічого не бачила. Так, ніби очі її вкрилися льодом від сліз, — як та акація, як дорога, як тротуари. Ці фари нічим нам не допоможуть, переконував я себе. Вони не повезуть нас додому. Хто один раз переїхав у таку погоду через міст, удруге не поїде… Та притлумити надії я не міг. Річка немов обурилася: що за зухвалий автомобіль! Вона надималася під мостом, піднімаючи його майже метрового діаметру колоди над собою: разом із машиною, разом із людьми, котрі в ній сиділи. І раптом стрімко опадала під мостом, і він падав разом із нею, занурюючись, за інерцією, під воду, аж колеса машини заливали хвилі. Колеса миттєво бралися кригою, та двигун працював, кришив ті незрілі панцирі, й маленький — малесенький порівняно з річкою — автомобіль повз і повз уперед, як сонечко повзе стеблиною, хоч як ту стеблину розхитує вітер.

Тепер на вулиці хоч і немає спеки, як учора, але й після дощу дуже приємна погода. Тепло. Трохи парко, та це теж добре. Навіть уявити собі, як воно нам було тоді, дуже важко.

І мої надії справдилися! Щойно машина виїхала на тверде, я її впізнав. То була жовта «Побєда» дяді Гриші, нашого сусіда через город. Видно, дядя Гриша вирішив навіть не пробувати піднятися по крутій вулиці й почав розвертатися просто біля мосту. Його водило так, що я аж злякався: от зараз його винесе на міст, і міст такого удару не витримає, відірветься й піде у вільне плавання бурхливими хвилями, несучи на собі жовту «Побєду», як символ своєї перемоги над людиною.

Батько вискочив із машини, коли вона й не думала зупинятися. Він, власне, вилетів із неї, впав на бік і кілька метрів так і проїхав на боці по ожеледі. Потім якось ледве підвівся й побіг до нас, так загрозливо ослизаючись, що в мене серце завмирало.

Інна теж його побачила. І якщо ви думаєте, що ото біля акації ми плакали, то помиляєтеся. То було так. По сльозинці вичавили. А отепер ми ревли — то вже ревли! Сльози заливали нам очі, й ми не бачили, як хвилі б’ють у дверцята машини, як безумно махають перед дядь-Гришиними очима двірники, змиваючи кригу та піну, — ми нічого не бачили. Але й нічого вже не боялися.

Я навіщо це вам розповів? Просто щоби ви не думали, ніби я в Інну закоханий чи вона — в мене. Ми просто друзі з дитячого садка. Бо якби я був у неї закоханий, то після такого нізащо би не кинув музичної школи. Я би ходив із нею й далі. Тому що не приведи лихо їй утрапити ще раз у таку халепу, як тоді. Та ще й самій! Але такого вже бути не може. Тепер у нас прекрасний міст завдовжки два кілометри. Ні йому, ні людям на ньому ніяка погода не страшна. Й автобуси тепер їздять у будь-яку погоду. Втім, може, тут я і загнув. Бог його знає, чи то справді так.

Міст — це точно. А про автобуси… Ну, просто я не мав нагоди пересвідчитись у цьому. Та воно ж і так ясно — правда?

Словом, залишивши малого самого вдома, я пішов до Інни. Через дорогу. Знаєте, просто подивитися, як вона там, довідатися, що всі ті дні поробляла… Ну, ви мене розумієте.

Розділ 4

Усі думають, що вони все розуміють краще всіх. Тільки й чути: роби так, не ходи туди, нада було перевірити… Можна подумати, що міліціонером може бути хто попало! Ще й цей шофер навчає, як вести слєдствіє…

Я з вечора відійти не можу. Ну, нічого. Ми ще побачимо, хто кого. Час буде. Тепер у мене інші заданія, про які я тобі, Василю, нічого не скажу. От коли розкрию приступлєніє, накрию всю банду, тоді побачиш, хто тут справжній хазяїн. А коли переведуть мене слідчим в облуправлєніє або й у прокуратуру, то ще побачимо, як Степан Пилипович буде разговарювать. Зранку було на дощ, так я рішив піти по-штатському. Заодно подивитися, як там моя підопічна на Клубній. Я вже знаю, що вона не нєженка, вранці довго не спить. А якщо побачу, що її надворі нема, значить спить. А це що значить? Самі понімаєте не хуже мого.

Ну, а коли вже був на Клубній, пішов дощ. Ясно, що на подвір’ї нікого не буде. Ну, та ладно. Піду на роботу. По Клубній даже лучче: тут людей менше, не буду привлікать вніманіє. Я зсутулився, щоби не пізнали, й повільно рушив уздовж вулиці, насунувши шляпу на лоба.

Дощик був несильний, теплий. Навіть приятно гулять по такій погоді після вчорашньої жари. Дощик навіть калюж не залишав: вода зразу проходила крізь пісок кудись углуб землі.

А прямо серед дороги лежав мертвий голуб. У мене аж руки затрусилися. Я, звичайно, не пацан, щоб ганяти голубів. Але голуб’ятню маю — з юності збереглася. Перевіз сюди до Варварки, коли женився. Голубів там небагато. Та й рідких порід уже нема: кого зманили, а хто й так загинув. Кібців раніше тут було більше — від них велика шкода була.

Однак цього голуба я зразу взнав. Турман із сідловидим малюнком. Таких уже дуже мало у Варварці. Та їх ніколи багато й не було. Ще як я занімався цим дєлом, турман — це було щось таке! А тепер — вапще рідкість. Я присів на корточки, розглядаючи мертвого птаха. Ну, тут і так усе було зрозуміло. Якби його вбив кіт, то вже би половину з’їв. Навіть коли б він тіко-шо його вбив, побачив мене і втік… Та не втікав би він від людини, залишивши свою здобич. Ні. І кібець його не міг так убити. Та й не дав би він йому впасти на землю — перехопив би. Кібець уміє летіти вниз швидше, ніж камінь падає. І знову ж, де ті кібці? Село розрослося, як павутиння, і вони кудись перебралися. Знають, скіки у людей ружжів і як вони бережуть своїх голубів та курчат.

Голуба вбила людина. І то навмисно. Спеціально хтось убив. Просто скрутив голову. Ніяке животне так не вміє. Щоб убити такого дорогого голуба, треба мати причину. А причина може бути тіко одна: месть. Хто у нас тут головний голуб’ятник на Клубній? Звісно, Сепар. Ось і хата його прямо напротів. Тут голуба й кинули. Давно дохлого, щоб коти не забрали й не з’їли. Щоби було видно, що це за птах і чому його тут кинули.

Я взяв мокре тільце в руки й підійшов до калітки Сепарів.

— Коля! — гукнув я. — Коль!

Він через півхвилини визирнув у вікно, а потім зразу вискочив на двір. Мене він, похоже, не взнав, тому сміливо пішов до калітки. І тіки за два метри до неї зупинився.Злякався. Правильно, Колю. Міліцію треба боятися.

— Ходи сюди, — сказав я. — Ось знайшов під твоїми ворітьми. Твій?

Розпатлане Коліне волосся не опустилося під дощем, а ніби аж іще більше настовбурчилося. Він дивився на птаха і щось бурмотів собі під носа. Я не зразу і зрозумів. А тоді зрозумів.

— За що? За що? — наче папугай, повторював він два слова.

— Не знаю, за що, — відповів я. — Отут валявся на дорозі. І вбитий уже давно. Ще вночі підкинули. Думали, ти знаєш, за що…

Я допитливо зазирав у його чорні очі, але нічого, крім розпачу й отчаяния, в них не було. А треба, щоби було. Заявлєнія в отдєленії про війну голуб’ятників не було. А участок — мій. Я перший должен усе знати. І я б його розколов. Тут і говорити нема про що. Але сталося таке, що геть позбавило мене самообладанія.

За спиною я почув чоловічий голос:

— Не нада меня провожать. Досвіданія.

Я озирнувся й побачив… Кого б ви думали? Слєдувателя обласної прокуратури, що виходив зі Свєткиного двору. Якось він виступав у суді, коли у нас розглядалося діло про хіщенія. Я його ніколи не забуду: він так пихато говорив, наче серед папуасів виступав. Я сидів у залі, бо там був свідєтєлєм Семілєт із мого участка. От тільки фамілію його забув… Ну, цього слєдуватєля, а не Семілєта, звичайно. А він мене міг і не запам’ятати: мало хто в залі суда сидить. Я тоді ще й у формі був, а тут же по гражданкі.

Господи, як же його фамілія?

Я знову поглянув на Колю й побачив, що він знає, за що вбили його голуба. І знає, хто це зробив.

— Колю, якщо ти мене хочеш обдурити, то знаєш, чим це тобі угрожає.

Він нєрвно хитав головою.

— Не знаєш?

— Я не знаю, хто це зробив.

— А я знаю, що ти брешеш. Ну, дивись. Мені нічого відкривати дєло через убиту пташку. Понімаєш? — він кивнув. — Але якщо почнеться війна голуб’ятників, я буду знать, хто її почав. Понімаєш?

Він знову кивнув. Уже зовсім злякано.

— То ти скажеш, хто це?

Коля ковтнув слину і знову захитав головою. Я б його додавив — а чо ж нє? Але не мав на те часу. Мені треба було знати, куди піде звідси слєдуватєль прокуратури. Як же його фамілія? Він ішов по Клубній, нікуди не звертаючи й не озираючись. Зовсім не як міліціонер. У нас уже звичка — все помічати, постійно озиратись, у все пхати носа. Видно, з дому він вийшов сьодні рано, бо малював на мокрому піску розводи широкими штанинами свого світло-коричневого костюмчика, на якому кожна крапля утворювала п’ятно, наче то була олія. Без зонтика. Та й то. Уявляєте собі міліціонера зі зонтиком?

Спочатку я думав, що по Кабельному він поверне на Очаківську, а там і міліція. І там ми познайомимось, і я тоді довідаюся, що він робив у моєї подозріваємої на Клубній. Але він проминув Кабельний і пішов далі, нікуди не звертаючи. Настрій у нього, здавалося, нічо, бо йшов неспішно, зазираючи за паркани й тини, щось ніби навіть насвистуючи, часом клюючи пізні вишні чи абрикоси з дерев.

Дійшовши до Веселинівської, він раптом побіг через дорогу, а я ж бігти не міг, як ви понімаєте, щоб його не спугнуть. Я прискорив кроки, але на Веселинівську не вийшов, а визирнув з-під черешні на розі. Навскоси через дорогу стояв автобус, люди в нього повільно заходили, уже всередині зупинялися біля кондуктора, тому й очередь. Слєдуватєля не видно. Або він уже в автобусі, або пішов далі, на Очаківську. А міг і в парікмахерську зайти, щоби звідти подивитися, чи ніхто за ним не стежить. Я почекав, поки автобус важко від’їхав від зупинки. У вікнах нібито нікого в коричневому костюмі не було, але, знаєте, роздивитися дуже важко, коли мокрі вікна і стіко народу. Коли автобус уже минув Клубну, я вийшов із-під черешні на Веселинівську й повернув праворуч. Якщо він іде по Очаківській, я його побачу. Якщо сховався в парікмахерській, то все одно ж вийде звідти. Нащо йому бачити, як я стовбичу під деревом!

На Очаківській його не було, тож, значить, поїхав у свою прокуратуру. Думаю, він мене не помітив. Та й чого йому було озиратися? Бандит чи що? Він слєдуватєль, йому остерігатися нічого. Але те, що не зайшов до міліції, — недобре. Може, це вони там щось під нас копають?

Я в послєдній раз глянув на парікмахерську — і, як по мановінію мого погляду, двері її відчинились і вийшов слєдуватєль прокуратури. Обласної. І пішов прямо до мене. Ох, як же я оплошав! Це ж кажному було би зрозуміло, що звідти він піде до райвідділу. Щоб не зустрічатися з ним, я повільно перейшов через Очаківську й зайшов у «Піскарь». Там були сутінки. Я махнув офіціанту Сірожі — й прожогом до туалету. Щоб натурально виглядало. Бо що як він за мною зайде, щоби перевірити, чого я тут роблю, й заодно придивитися до мене. Бачив же мене на Клубній, не міг не запомнить. А тут знову я!

Я побув у туалеті, скіки положено, і вийшов. Сірожі на місці не було, то я спокійно пішов до виходу. Очі мої вже до полумраку звикли. Аж раптом за спиною голосок: солоденький і хвацький одновременно. Я його зразу впізнав. Це ж той самий слєдуватєль. Коли зустрічав його на суді, так од його неіскрєнного голосочка блювать хотілось. І тут знов:

— Можна до вас?

Я оглянувся і вспів побачити, як він зайшов у кабінет Лідії Інокентівни. Опа! Це вже інтересно. Слєдуватєль зайшов, а Сірожа зачинив за ним двері й постояв хвилиночку, прислухаючись до того, що в кабінеті дєлаєцця. Я рішив не ждать. Тихо вийшов із «Піскаря», наче й не бачив нічого. Краще вже не мозолити йому очі, цьому слєдуватєлю. В отдєлєнії побачимося.

До райотдєлєнія я підійшов із тилу. І діжурний на дверях зразу звернув на це увагу:

— Що це ти, Ревміре, городами на роботу ходиш? Та ще й по-гражданкі?

— Багато знатимеш — розжалують, — грубо пошутив я, щоб він замовк і подумав, чи це я не наврочую йому.

У дєжурного були для мене документи. Один, власне. Заява громадянина Хруща про те, що ключі знайшлися, тож він просить припинити разбор його дєла.

Опа! Такого повороту я не ожидав. Як це так знайшлися? Що це за прохання таке? З якого біса? Я аж зупинився в коридорі перед своїми дверима. І усьо гляжу — глаз не отвожу. От чесно кажу: в мене аж дих перехопило! Отак, значить, посіє людина руб — і в міліцію. Знайдіть мій карбованець! Бо його вкрали. І про всяк випадок — сусідські діти, бо більше нікому. А потім проходять два дні: «Ой, звиняйте, люди добрі! Знайшовся руб за підкладкою!». А міліція — це вам що? Це бюро добрих услуг?

Е-е, ні! Так не буде, товаришу Хрущ! І фамілія ж яка гнусна — майже Хрущов. Нічо! Наша партія з Хрущовим справилася, і на Хруща знайдем управу.

«Так, що робити?» — подумав я логічно. Іти з заявлєнієм до начальника — це глупо. Треба спочатку доложить йому, що ми під ковпаком, а тоді вже, якщо спитає, розповісти про заяву як анигдот. Я підійшов до свого кабінета й зупинився. Якщо Петровича нема, буде мені проблема. Я обережно поторгав двері, щоб, якщо хтось у коридорі побачить, не зрозумів, що це я перевіряю: відчинено чи ні. Виявилося, що Петрович на місці. Слава богу! Я зайшов і поклав заяву в сейф. Петрович широко усміхнувся на всі вибиті зуби:

— Ховай, це правильно. Ціліша буде.

— Цілкіша, — відповів я, і Петрович зареготав.

Справа в тому, що ключ від сейфу — в шухляді Петровичевого столу, якої він не замикає.

Він дуже смішно сміється. Такий гучний швидкий регіт. І голосочком значно тоншим, ніж розмовляє. Як зарегочеться, зразу ж сміються і всі навколо. Бува, коли почне хтось анигдоти травить у курилці, так усі покотом валяються від сміху. І не так з анигдотів тих, як із Петровича — як він сміється.

Ну, ото посміялися ми з ним, і я пішов до начальника отділєнія.

Він був сам у кабінеті, так шо й ждать не довелося. Заходжу.

— Разрєшіть, товаришу капітан?

— Заходь, Ревміре, я якраз хотів тебе викликать. Як там діла в розслідуванні?

— Степане Пилиповичу, а ви знаєте, що цим дєлом — про кражу курей — займається обласна прокуратура?

— Чого? Ти шо, Ревміре! Уже скрізь ворогів бачиш! Більше облпрокуратурі робити нічого, як варварських кур рахувать!

Я мовчу.

— Откуда інформація? — питає начальник після мовчанки.

— Помните того слєдуватєля, що був у нас на суді по хіщеніям на елеваторі?

— Це про ті три мішки пшениці?

— Ну, да. Там іще хотіли пришить до них спеціально вириті канави, на яких машини підстрибували і розсипалося зерно…

— Про канави не помню.

— Ну, перед в’їздом на елеватор там канаву викопали від ящура…

— А! Так шо?

— Так на суді був такий слєдуватєль із прокуратури обласної…

— Ну, такий дженджик?..

— О! Точно! Слєдуватєль Дженджик! Так він сьогодні приходив до моєї головної підозрюваної. Я все не міг згадати його фамілію. Ох, і пам’ять у вас, Степане Пилиповичу!

I не подумайте, що це я підлизувався. Я справді з повагою сказав.

А він так засоромився, опустив голову і тихо промовив:

— Пам’ять для міліціонера — главне. Це — як крила для птаха.

Потім підвів голову, глянув мені в очі й додав:

— Затям це раз і назавжди, Ревміре!

А що ж іще людині запоминать, як не такі уроки жизні? На то нам і командири, щоб навчати нас уму-розуму, щоби передавати свій безцінний опит. Я розчулився, тому нічого не відповів, а тільки вдячно кивнув.

І тут він мене як п’ястуком по лобі:

— А ти забув, у які ми часи живемо? — і голос просто крижаний. — Ти забув, що тепер не 37-й рік? Закон — не дишло!..

— Я?!

— Ти, Ревміре, ти! Хто тобі дозволив вламуватися до людей серед ночі? У тебе що, ордер був? Ти що, тхір, який бігає ночами і курей давить? Газами своїми? Га? Ти що собі дозволяєш?

Я все зрозумів. Ну!.. Гаразд!..

— Це вам Василь телефонував?

— А це не твоє діло, хто і кому телефонував! Понятно? Понятно, я тебе питаю?

— Так точно, — я мимоволі виструнчився.

— Дуже сподіваюся, що понятно.

— Я, Степане Пилиповичу, розслідування веду…

— Яке? Яке ти ночами ведеш розслідування? Твоє діло стояти на сторожі закону, а не самому його порушувати! Понятно?

— Так точно, товаришу капітан.

— Яке таке розслідування ти ведеш, га? Ти злодіїв ловиш чи дітей, які нібито вкрали якісь ідіотські ключі? Га? А потім вигадуєш байки про слідчих прокуратури, щоб очі мені замазати? Чи, може, ти прикриваєшся священною формою радянського міліціонера, щоби свої особисті рахунки зводити з чесними людьми?

— Які особисті рахунки, Степане Пилиповичу! У мене заявлєніє…

— У тебе заявлєніє про те, що нема ніякого заявлєнія! — відрубав він, мов сокирою.

Вже знає! А я… Ех…

— Іди, Ревміре, іди. І якщо я до кінця тижня не матиму чітких результатів твого розслідування…

— Так завтра ж субота, товаришу капітан.

— От і добре, що субота. Значить, завтра й доповіси. Іди.

І я пішов. А що мені було робити? Я ж до нього — як до батька рідного, а він… Васьці повірив, а мені — ні… І про Дженджика того навіть слухати не схотів.

Але у дверях я обернувся до нього і спитав:

— Дозвольте ще одне питання, товаришу капітан.

— Дозволяю, — похмуро відповів він.

— Я щодо цього Хруща…

— Ти ділом займайся, Ревміре, а не…

— Це якраз по ділу, — твердо мовив я. — Позавчора вночі я до нього заходив, щоби з’ясувати…

— І до нього вночі?! Та ти справді якийсь…

— Дозвольте, товаришу капітан, — повторив я ще твердіше. — У нього у квартирі пахло курячим бульйоном…

— А чим у нього — тхорами повинно пахнути?

— А вранці він викидав сміття, й у смітті було куряче пір’я. А вдень він заходив на подвір’я Василя, тобто батька тих хлопців, на яких написав заявлєніє.

— Куди це ти хилиш?

— Я не хилю, Степане Пилиповичу. Я викладаю факти. Ані того дня, ні попереднього на нашому базарі ніхто курей не продавав. Це я точно знаю. Перевірив.

— То й що? Він у городі работає. Там що, базару немає?

— Там базар є, тобто колгоспний ринок. Але на ньому курей продають уже обпатраних, товаришу капітан.

Запала мовчанка. Я все сказав і чекав на реакцію начальника. А він думав. Нарешті показав на стул. Я вернувся й сів.

— У тебе в дєлі ці факти є?

— Я сьогодні йшов на роботу, якраз хотів зразу сісти і все записати… Але помітив того Дженджика…

— Дався тобі той Дженджик. Це півроку тому було. Ти й переплутати міг. Звідки йому там узятися? Соображаєш хоть шо? Слідчий облпрокуратури займається крадіжкою курей у райцентрі! Хоч нікому не кажи!

— Я тільки вам сказав, Степане Пилиповичу. А сплутати його я ніяк не міг. Я його серед ночі впізнаю.

— Я тобі впізнаю! Ще цього не вистачало. Не спиться — іди стеж за підозрюваними! Щоб я цього більше не чув!

— Єсть! — сказав я, підводячись зі стула. — Разрешіть іти?

— Сядь!

Я сів. І сидів. Мовчав. І він мовчав. Ну, понятно! Я йому такі факти виклав! Це вам не тхорячий пук!

А начальник, видно, про мене забув. Він так заглибився у свої думки, що почав сам зі собою розмовляти.

— Кому дзвонити? — бубонів він. — Прокурору? І що йому сказати? Тут бачили вашого слідчого? А він скаже: «А що, нашим слідчим не можна приїздити до вашої Варварки?». Чи секретарю прокурора? Хрін що вичавиш із того секретаря.

Може, помічнику? Я його не знаю. А якщо справді ми в них під ковпаком? Тоді взагалі не можна. Скажуть: «О! Заметушилися. Значить, у них щось не так. Якісь порушення є». А в кого немає порушень? У кого? Де їх не знайдеш, якщо шукатимеш? Ні. Це все не годиться. Я в понеділок до нього поїду. Скажу: був тут у справах, вирішив зайти. Ну, і так обережно спробую розпитати. Тут головне — щоб не виказати свого інтересу. Якщо вдасться — добре. Хоча навряд. А як не вдасться? Якщо помітять? Ще гірше, ніж нічого не робити…

Він подивився на мене і похитав головою.

— Ох і задачку ти мені загадав! Хоч звідки до неї підступись, а не підступишся. Ладно вже, йди. Я ще подумаю.

Я пішов до себе, згораючи від сорому. Отак прилетів до начальника, вивалив на нього свою проблему, а йому тепер суши голову, шукай, що дєлать… Ох! А я ж не встиг йому найголовнішого сказати: куди пішов Дженджик із парікмахерської! Це ж… Але вирішив не повертатися, бо це дуже вже погана прикмета. Потім скажу. Ех, якби ж я знав! Може, і правильно, що не сказав. Бо… Ну, тоді я ж іще не все знав. Просто забув, бо разговор вів не я, а Степан Пилипович. От я і забув йому сказати. А він же ще зі мною так розмовляв, що тут вапше про все забудеш. До самого обіду був я мов у воду опущений. Як мокра курка.

Але з курами справді треба вже рішать. Відкладати нікуди. Добре було би простежити за цією дівахою. От тільки це дуже важко зробити. Не стирчати ж там, на Клубній, поки вона кудись збереться. А стирчати — не діло. Мене там кожен собака знає. Піду-но я додому на обід. Пройду знову повз її хату, а вдома подивлюся, що там в Агента робиться.

От із цією думкою вийшов я з отдєлєнія, але щось мене повело у противоположному направлєнії — в центр, на Веселинівську. Отак по Очаківській і пішов. Усі в нас ходять у центр навпростець — через парк. Повз пам’ятник Леніну і колишній пам’ятник Сталіну. Ну, постамент іще й досі стоїть, і навіть сліди від букв видно: «И. Сталин». Але самого пам’ятника нема. Давно вже. Красіво було. Звідси заходиш — на початку парку Сталін. Звідти заходиш — на початку Ленін. Ну, звідти — це ж із центру. Від райкому. А звідси — це від нашої вулиці, від міліції, від лікарні. Красіво було. А тепер тільки постамент.

Я сам чув, як наш голова райвиконкому казав: «Уже б і постамент прибрали, а то стоїть, як…». Ясно, що це він не у виконкомі казав. Але я запам’ятав. Я понімаю політику партії і всєцело згодний з нею. Але тут — нє. Не треба зносити постамент. Бо потім знову строїть прийдеться. У нас же воно всігда так: стоїть, стоїть — знесли. Тоді схаменулися: давайте знову строїть! Так чого ото було спішить поперед батька в пекло?

Я лічно щитаю, що спішити ніколи не треба. Якби начальник на мене сьогодні так не попер, я б йому про цього Дженджика і не сказав. Ну, а коли він уже… Що ж. Нічого. Розберемось. Ага.

Яка погода після дощу! Це просто наслаждєніє — іти отак вулицею: сонечко припікає, але повітря ще вогке, прохладне! Вишні звисають над вулицею кривавими краплями. Кури пасуться неспішно, раз у раз роззираючись із почуттям власної гідності, доки одна з них щось знайде. Тут усі забувають про всю гідність і, мовби скандальні баби, мчать до неї, щоб забрати. Нє, не до гідності, канєшна, до курки… Як люди, їй-богу!

От голуби — інша річ! Чиї ж це? Мабуть, Пасічника. Ага, точно. А от і він сам: вийшов до калітки, дивиться на мене.

Не впізнає. Ну, я ж по-гражданкі. О, впізнав! Розвернувся й пішов у двір, поки я не наблизився. Ну, це ти правильно зробив, бо була б тобі зараз не дуже приємна розмова. А так — у мене нема часу гукати його, розмовляти, витягати з нього правду про турмана вбитого… У мене зараз справи важливіші. Чи все ж таки побалакати?

Я повільно пройшов повз його хату, потім хутко заскочив під яблуньку і завмер. За хвилину Пасічник висунув голову над каліткою й почав шукати мене поглядом на дорозі.

— Когось видивляєшся? — неголосно так запитав я.

Він швидко перевів на мене погляд і зразу зашарівся. От в одну мить. Тільки-но був блідий, як завжди, а тут раз — і вже рожевий, як недоспіла вишня. А його мармиза справді на вишню схожа: щокаста і майже безлоба.

— Д-добрий д-день, — ще більше затинаючись, ніж завжди, привітався він.

— Добрий, — відказав я. — Погода після дощу прекрасна!

— Н-ну, — обережно погодився голуб’ятник.

— Он твої голуби як літають! — вів я далі. — Вони погоду люблять. Ще більше, ніж ми.

— Н-ну, — ще обережніше погодився голуб’ятник.

— А то чи не турмани біленькі в тебе?

Він помовчав, думаючи. Потім вирішив-таки погодитися.

— Н-ну!

— Слухай, Пасічнику, ти б якось інакше висловлювався. Що ти все «н-ну», та «н-ну». Я ж не кінь тобі. Попитайся вибирати слова, на яких ти не заікаєся. От побачиш: значно краще говоритимеш, — я все це так дуже приязно, по-дружньому сказав.

Вишня дозріла. Не оцінив він мого дружнього тону. Ну, мені того й не потрібно. Я ж не просто так його дражнив.

Це — стратегія допросу: розізлити, потім злякати, а тоді вже й пожаліти… А то всі думають, що вони все знають краще за всіх. Нет! У кожного своя професіональна підготовка. Отак!

— Я от як щитаю, — кажу я йому, ніби й не помітив, який він уже на мене лихий. — Я щитаю, що за кажне приступлєніє людина повинна відсидіти. От, например, убив чужого кота. Чи там навіть курку… Чи голуба, — зрозуміли, як я тонко підвів? — Получи свої п’ятнадцять суток. Чи тридцять. Правильно? Правильно! — я йому не дав відповісти, бо він би почав викручуватись, а мені це не нада. — А виходить як? Виходить, що закони у нас надто м’які. Не за кажне приступлєніє єсть наказаніє. І що виходить?

Я замовк і якийсь час дивився на його голубів у небі. Я знав, що він тепер мене не перебиватиме. Буде мовчать, бо вже злякався.

— От був я молодий, у мене тоже були голуби. Турманів, правда, не було — брехать не буду. Але хароші голуби були. Ну, і ми тоді так змагалися: хто більше чужих голубів заманить. Побачив самотнього голуба в небі — запускай своїх. А потім саджай свистом. І всьо. Чужий голубок сідає разом із моїми і попадає в мою голуб’ятню. У мене там навіть такий спеціальний отсєк був — щоб витримувати чужих голубів. Я їх годував харашо, підсаджував їм голубку — щоб такої самої породи… Ну, ти знаєш, як це робиться.

Він кивнув, іще не відійшовши від страху.

— Через кілька днів я вже знав, що цей голуб — мій. Уже він до свого колишнього хазяїна не вернеться… І от приставляєш, що у нас якось вийшло. Я тоді молодий, дурний був — як от ти. І вв’язався з одним сусідом — ти не знаєш: це в Голті було. Я там тоді жив, пока в органи не призвали. Вв’язався, значить, тягатися з одним сусідом. Ну, не зовсім сусідом, а отак, як ти з Колею. А був у нас іще на іншому краю Голти такий пацан, який був найкращим голуб’ятником. На всю Голту. І він раптом у наше сорівнованіє вмішався і якось заманив чи не половину того сусіда голубів. Потрохи, потрохи… Понімаєш, той зі мною змагався, а цей раптом — опа! І зманив. Ну, невелике приступлєніє, як я тоді думав. Але той сусіда страшно розізлився. Страшно! І вночі прокрався до голуб’ятні того пацана й підпалив її. Всі голуби згоріли!

Пасічник охнув. Та так злякано, що куди тобі! Я вже чуствував, що він почти готовий. Значить, я йшов правильним путьом.

— Ну, і як ти думаєш, Пасічнику, це вже приступлєніє?

— Ну так да! — вигукнув він.

Пройняло його.

— От і я так щитаю. А дивись. Він же вважав, що коли він зманив майже всіх голубів того мого сусіда, то він ніякого приступлєнія не совершив. Правильно? А от якби я писав закони, я би його за це зразу на п’ятнадцять суток приділив. І кому б од того було краще?

— К-к-к-кому? — як заворожений, спитав Пасічник.

— А йому самому! — сказав я. — Бо тоді би приманених ним голубів віддали б тому сусіду — і всьо. Через п’ятнадцять суток пацан вийшов би й далі б ганяв голубів. Как ні в чом не бивало. І всі голуби його були б живі. І та дрібна підлість, яку він зробив, усіма б уже забулася: ну, і так уже пацан постраждав. Правильно?

Пасічник усе зрозумів. Він стояв уже білий, як бумага ще без протоколу, і дивився на мене широко роззявленими очима. Як сова. Ну, як біла сова.

— Ну, а що ж наш участковый — у Голті? А нічого. Він усе знав, а нічого не зробив. А міг же посадити пацана без усяких.

— Як п-посадити? — образився Пасічник. — За що?

— Ой, я тебе умоляю! Кожну людину є за що посадити. Можна ж говорити, що він таким собі спортом займався — приманював голубів. А можна подивитися інакше: оскорблєніє дєйствієм. І всьо. І сидить. І всі голуби живі. Понімаєш?

Що таке оскорблєніє дєйствієм, Пасічник, схоже, не знав. Але кивнув. І я замовк. Стояв і дивився на голубів. І він дивився.

— А що т-т-того сусіда? П-п-посадили? — нарешті спитав він.

— Ні. А за що? Його ніхто не бачив. Ніяких свідєтєлів, понімаєш?

Чи то сонце почало яскравіше світити, чи очі мої відвикли від помірного світла, поки я дивився в небо на голубів, але коли я на нього глянув, то побачив, що він став іще білішим.

— Так шо будем дєлать, Вітю? — спитав я дуже добрим голосом.

Він мовчав і дивився на мене таким зляканим і подобострасним поглядом, що мені аж шкода його стало.

— Ну, Вітю? Що для тебе краще?

— А п-п-при чом тут я? Я вопще в-в-в Голті н-не б-б-був ніколи!

— Да, Вітю, не пойняв ти мене. Я тобі про Голту просто так розказав, для прикладу. Для наглядності просто. Вже й Голти давно нема — Первомайськ тепер, понімаєш? А ти викручуєшся. Думаєш, що турман зі сідловидним малюнком — це дрібничка, да? От і той пацан так думав. Це приклад такий, понімаєш?

— Який турман? Я тут при чом? — він уже майже кричав.

— Та я ж тебе про турмана й не питав, Вітю, — зовсім лагідно кажу я. — Я тебе зовсім про інше питав. Я питав, що для тебе краще: п’ятнадцять суток чи щоби хтось, например, спалив твою голуб’ятню? От про що я тебе питав. Бо приступлєніє — це як яйце. Маленьке таке яєчко. Його поклади голубці — вона й висидить. А якщо це не голубине яєчко, а, например, зміїне, то вилупиться гадюченя. І от я тебе про це й питаю. Що краще: яєчко розбити, щоб із нього ніхто не вилупився, чи потім дивитися, якої шкоди гадюка накоїла?

Знову він, як біла сова.

— Не знаєш? От і я не знаю… А посадить людину за мілке хуліганство — це, Вітю, раз плюнуть.

Я плюнув на землю й розтер черевиком плювок.

— Отак, Вітю.

— Що в-ви хочете? — спитав він дуже тихо.

Я б не почув, але здогадався. Я просто знав, що він мене про це спитає.

І тут я його вдєлав.

— Я хочу, Вітю, щоб ти мені сказав, хто у Варварці краде курей.

— А я откуда зн-н-н-наю? У н-нас у самих п-п-п’ять к-курок украли! — він аж скинувся. — Якби я знав, якби знайшов!..

— Та як же ти його знайдеш? — безнадійно махнув я рукою.

— Не його, а її! — бовкнув він і тут же приклав руку до рота.

Затулився ніби.

Я мовчав і чекав. І він мовчав. Ніби все сказав, що знав.

— Ну, Вітю, я ж чекаю. Ти думаєш, у мене так багато часу, що я тут буду з тобою цілий день разговарювать? Звідки ти знаєш, що це вона?

— Я не знаю. П-просто… Ну, нога дуже маленька. М-м-можна подумати, що д-д-діти крадуть. Т-так д-діти ж що!.. Нащо їм кури?

— Ох, ти, Пасічнику, і хлюст! — захоплено вигукнув я. — У нього курей крадуть, а він на ноги дивиться.

— Т-та н-на які н-ноги! — обурився він. — Я сліди б-бачив. К-к-кеди. Маленькі.

— А намалюй.

— А що їх м-м-малювать! — він узяв гілочку і почав водити по піску.

— Віть! Ну, як я твій пісок у планшет покладу? — я дістав із планшета зошит і олівець. — На ось, красиво намалюй.

І з’ясувалося, що він дуже добре малює. Він так майстерно зобразив слід, з усіма рівчачками на підошві, без жодної зайвої лінії!

— Ну, ти молодець! — сказав я.

І цілком щиро:

— Слухай, а ти не думав піти вчитися малювати? З тебе точно художник може вийти!

Пасічник ніжно зашарівся і махнув рукою. Мовляв, який там художник!

— Ну, гаразд. Я пішов, — сказав я. — А ти, Вітю, все ж таки з Колею помирися. Знайди спільну мову. Не доводь діло до війни.

І я пішов, не озираючись. А пішов я у центр, до раймагу. Може, там є такі кеди. Або були. Або й не було ніколи…

Розділ 5

Інна ще спала. Ну, це вона вміє. Я через неї регулярно запізнююся на перший урок. Її будинок на кілька метрів ближчий до школи (а всього — десь кілометр) за наш. Тому я заходжу вранці по неї, й ми йдемо разом. Тобто спочатку я сам сиджу і чекаю, поки вона вдягнеться, збереться, поснідає…

Якось домовилися, що я коли вставатиму, то їй телефонуватиму. Будемо паралельно збиратися і разом виходити. Наступного ранку зателефонував, потім зібрався, поснідав і зайшов до неї. Вона спала. Тобто поговорила зі мною по телефону, а тоді знову лягла й заснула.

— А чого ж ти мене так рано розбудив? — ще й до мене претензії!

А тепер літо, до школи не треба, тому вона має повне право спати, скільки влізе. Я спочатку стукав у двері, потім — у вікно її кімнати. Тоді зайшов до хати — незамкнено. Зазирнув до її кімнати — вона спить. Але, щойно я зайшов, прокинулася.

— Добре, що ти мене розбудив, — каже.

А сама така припухла: губи, щоки, руки. Вона така завжди спросоння.

— Іди в залу. Там є цукерки. Я зараз.

Я пішов до їхньої зали, і там справді на столі стояла вазочка з шоколадними цукерками. Притому відразу двох сортів: «Мишка на Севере» й «Мишка косолапый». От цікаво. Вони ж не багатші за нас! Але у них майже завжди є шоколадні цукерки. І ніхто їх не ховає. У нас, якщо заведуться, мама їх зразу до шафи — під білизну — і видає нам із малим по одній після вечері. «Щоб апетит не збивали», — пояснює. А в Інни їх повно, й не бояться, що апетит вона зіб’є. А з іншого боку, чого ж тут боятися? Якби люди справді товстішали від того, що багато їдять, вона б уже у двері не проходила. Ото вже вічно голодна людина!

Я взяв спочатку «На Севере» — вони кисленькі. Інна протупотіла повз двері зали надвір. І вивільнила мені час на клишоногого. Я одного з’їв, другого сховав до кишені для малого. І більше їсти не став. Це — небезпечно. Одного разу я в них штук п’ятнадцять строщив. Вони, звичайно, нічого мені не сказали, та уявляю, що вже думали…

На веранді заклацав умивальник, задзюркотіла вода. Потім Інна протупотіла повз двері до своєї кімнати. Я чекав, дивився на книжки, зіграв гаму «до-мажор» на піаніно. Тоді «до-мінор». Грати щось більш доладне не наважився. У мене ж у музичній школі було тільки «загальне ф-но», а вона навчається за класом фортепіано. Та і слух у неї… Ну, про це я вже писав. Знову подивився на книжки, бо якщо не дивитися на книжки, то доведеться дивитися на стіл, а там вазочка. Я подумав і почав розглядати картину «Незнакомка». У нас така сама. Тільки рама навколо нашої «Незнакомки» краща — золочена. А в них така темно-коричнева.

Тут уже й Інна зайшла нарешті.

— Молоко будеш?

— Ні, дякую, — я завжди соромлюся їсти в сусідів.

— Шкода, — сказала Інна. — Так не люблю сама снідати. Думала, ти мені компанію складеш. Думала, будемо пити молоко вдвох, як Ленін зі Сталіним.

Я засміявся. Так каже мій батько. Іди, каже, посидимо, як Ленін зі Сталіним.

— Ну, хіба що як Ленін зі Сталіним…

— Малого погукай.

— Ото ще!

— Ну, чого ти? Погукай!

— Та він уже снідав.

— От уперте.

Інна пішла до телефону, і за хвилю я почув:

— Юрка! Що робиш?

…а ми зібралися молоко пити.

…ну, з чим… З млинцями, з цукерками…

…Так, не торгуйся! Давай швиденько, бо твій брат до цукерок — просто як кіт до мишей.

…Ну, це твоє діло. Можеш не встигнути.

— Зараз буде, — повернувшись до зали, кинула вона. — Ходім до літньої кухні.

Я зронив останній погляд на вазу з ведмедями і приречено пішов за Інною. Уже вийшовши в коридор, вона раптом штовхнула мене назад до зали, зайшла, взяла зі столу вазу і виштовхала мене — тепер уже в коридор.

Ну, вона, безперечно, безпардонна. Це — ясно. Та я вже звик і не ображаюся. Тобто переважно не ображаюся. А з іншого боку, ображатися на дівчат — це взагалі нечоловіча поведінка. Я завжди це правило згадую, коли на дівчат ображаюсь.

Інна тільки встигла розлити по чашках молоко, як прийшов малий. Був трохи захеканий, але йшов через подвір’я спроквола, так собі ліниво, ніби спішити йому нікуди, ніби молока він особливо й не хотів, а просто не міг образити дорогих йому людей, яким ковток молока в горлянку не потече, якщо він, Юрко, не складе їм компанії.

Є якісь іноземні слова, щоб називати таку ситуацію. Сидимо втрьох: мій малий, я і моя однокласниця. П’ємо молоко, заїдаємо дуже смачними і свіжими млинцями, цукерками… Усе законно, тільки нещиро, бо ми знаємо щось таке, чого не знає моя однокласниця. І ми не збираємося їй цього говорити. А зовсім-зовсім нещодавно було так само. Тільки не в Інни ми сиділи, а в Іри. І теж були нещирі, бо намагались у неї вивідати якусь інформацію про Свєтку. Якісь такі французькі слова: таке вже було. Чи то «пуркуа па», чи то «сильвуплє»… Не пам’ятаю…

Але я так якраз почувався. А Юрка був безжурний, врівноважений, спокійний… Він не питав дозволу взяти млинця, не казав ніяких там «будь ласка», а просто казав:

— Ін, налий ще півчашечки.

І вона наливала, наче він мав цілковите право так керувати за її столом. Ну, в Іри він поводився зовсім інакше. А з Інною в них якийсь ніби таємний договір. Ніби є між ними щось таке, чого я не знаю. Чи знаю?

Звісно, знаю. Інна була його першою нянькою. Якщо я дбав про те, щоб він якнайшвидше навчився ходити, добре стріляв із рогатки й умів тягати бичків, то Інна йому міняла пелюшки, годувала, вмивала… І все те робила з неймовірним терпінням, яке їй в інших ситуаціях зовсім не властиве. Були навіть випадки, коли він у неї шукав захисту від мене. Щоправда, коли таке траплялось, Інна здебільшого займала позицію нейтралітету. Тільки якщо вже мій малий діставав від мене занадто багато, вона могла сказати:

— Годі вже тобі! Як фашист якийсь, допався до малого.

Цей паразит якось навіть почав їй скаржитися, мовляв, він мене ні за що ні про що… Та, пам’ятаю, вона його дуже різко поставила на місце:

— Я тобі не мама! Любиш кататися, люби й саночки возити! Він, по-твоєму, що, залізний? А ти, як захочеш, і залізного доведеш. Самі розбирайтесь.

І от мій малий тоді на неї не образився — уявляєте? Одне слово, в них окремі стосунки. Дуже особливі, специфічні. Головне, що тут він значно впевненіший у собі, ніж було в Іри. Та саме це і виявилося причиною того, що вся розмова пішла не туди.

— Вов, розкажемо їй? — раптом запитав мене мій малий.

Коли я йшов до Інни, то не збирався їй розповідати про все, що сталось останніми днями. Бракувало ще і її втягати в це діло. І раптом — таке. От поясніть мені, як тепер їй не розповісти бодай щось із того, про що я не хотів розповідати? Він мене просто у глухий кут загнав. Це — з удячності за молоко та цукерки?

Інна дивилася на мене, і мені вже діватися було нікуди.

— У базікала раніше був язик, — сказав я малому. — Потім не стало.

— Що трапилося? — невинним голосочком поцікавилась Інна.

Ну, я про курей і про Свєтку нічого їй не сказав. Тільки про ключі. І про загадку з ними. Тобто про дві пари ключів. А вона — знаєте, що?

Тут же повернула все в інший бік:

— А у вас на подвір’ї нікого іншого не було?

— Кого іншого?

— Ну, когось чужого? Може, другі ключі хтось інший загубив?

Я, звісно, зразу згадав про Ревміра. Бо, якби то були Свєтчині ключі, вони б так довго не валялись. І, мабуть, усі ці думки відбилися на моєму обличчі, бо Інна додала:

— Зробили зі свого маєтку прохідний двір. Люди, навпаки, прохідні двори перетворюють на закриті, як он у комунальному. А ви?..

Жарти їй! Я мало не образився. Але ж ви пам’ятаєте: на дівчат ображатися не можна. Зрештою, сам винен. Сам прийшов та ще й погодився пити молоко з цукерками і з малим. Словом, продав таємницю за цукерки.

— Ну, кажи вже! Що ти все темниш! Уже все одно пропало. Я ж тепер знаю те, чого ніхто не повинен знати. І що це значить?

— Що? — тупо спитав я.

— Що єдиний вихід — зробити мене союзницею. А якщо ні — то я буду надто небезпечна. Невже не зрозуміло?

— Як це — зробити союзницею?

— Це значить, що все тепер спільне. Те, що малий знає, знаємо і ми з тобою. Те, що знаю я, знаєте ви з малим…

— Ти нічого не знаєш, — похмуро перебив я її.

— Даремно ти так! — сказала Інна з докором. — Я знаю багато. Я навіть знаю, куди поділися ключі із сараю.

— Куди? — вигукнув мій малий.

— За кудикіну гору! — в’їдливо відповіла Інна. — Чого це я вам повинна розказувати? Хто ви мені такі? Це ви між собою брати. А мені ви такі самі сусіди, як Ревмір і Агент. Понятно?

— Ну, добре, — промовив я після довгої паузи. — Що ти ще хочеш знати? Запитуй.

— Я нічого не хочу знати. Крім одного. Чи ми спільники в цій справі, чи просто сусіди.

— Ну, спільники…

— Без «ну».

Ну, вп’ялася, як наш Тобік у костомаху.

— Вов, ну чо ти? — втрутився мій малий. — Ну, скажи ти їй!

— Без «ну»! — відповів я йому.

Він заткнув коробочку.

— Будете молока, — солодким голосочком запитала Інна, — чи вже можна прибирати?

— Прибирай, — сказав мій малий.

— Може, Вова ще поп’є? На прощання?

— Я ще не прощаюся, дякую, — відказав я.

Ну, словом, ні для кого не буде сюрпризу, якщо я повідомлю, що все їй розповів.

Коли я закінчив, то чекав, що вона зараз же почне засипати мене запитаннями. А вона сиділа мовчки, сьорбала молоко, заїдала крихітними шматочками оладки й ні на кого не дивилася. Мій малий теж мовчав і дивився на останнього клишоногого ворога роду людського. Я дивився на Інну. Ми чекали на запитання. Натомість Інна простягла руку до вазочки, не дивлячись, узяла останню цукерку — в мого малого серце зупинилось… — і поклала перед ним на стіл.

Після того сталося щось неймовірне. Я всього міг чекати, тільки не такого. Мій малий сказав:

— Дякую.

Уявляєте? Доти я був переконаний, що він цього слова ще не знає.

І знову запала мовчанка.

— Ну, гаразд, — нарешті Інна заговорила. — І що ми будемо робити?

— Шукати, хто краде курей, — уїдливо, як вона, відповів я.

— Це я розумію, — ще більш уїдливо сказала Інна. — А коли ми переконаємося, що то робила Свєтка? Що ми тоді робитимемо? Ревмірові розкажемо?

Я занімів. І вибалушив на неї очі. Оце так запитаннячко! Варто було їй усе розповідати принаймні для того, щоб таке запитаннячко почути. Воно чим цікаве? Тим, що я на нього не знаю відповіді. Я просто про це не думав. Ну, справді: розказати її мамі? Смішно. Підійти до неї й сказати: «Свєтко! Ти більше так не роби!»? Не Ревмірові ж розповідати, їй-богу!

Може, справді жінки розумніші за чоловіків? Чи дівчата просто швидше дорослішають? Щось тут не так. Ми вже кілька днів про це думаємо, а до такого простого запитання ще не дійшли. А вона…

Інна очікувально дивилася на мене.

Малий був заклопотаний своєю справою: збирав цукеркові обгортки, які лежали купками перед кожним із нас, виймав із них фольгу й акуратно, до бездоганності, розгладжував кожен клаптик нігтем.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Будемо все чинити по порядку. Спершу знайдемо, хто це робить, а тоді вирішимо, що робити з ним.

Малий поскладав усі розрівняні клаптики фольги стосиком і запхав його до кишені, немилосердно зіжмакавши при тому.

— Ми так і робили, — розчаровано сказав я. — Що ще розумного розповіси нам?

— Я вам обіцяла розповісти, хто вкрав ключі із сараю.

— Ну-ну!

— Ходімте.

Інна швидко прибрала зі столу, помила чашки, і ми пішли до нас. Зайшли до вугільного сараю, і вона спробувала зачинити за нами двері. Двері, звісно, не зачинялися, бо не зачинялися ніколи. Ще вугілля на замок замикати? І курей? Так доведеться і м’яч на ніч у хату ховати, і дитячі іграшки забирати ввечері з вулиці…

Скільки могли, ми притягнули їх до одвірка, та щілина лишалася — сантиметрів на двадцять.

— А тепер подивіться на вулицю і скажіть мені, що ви бачите, — наказала Інна.

— Нічого не бачимо, крім наших воріт, — відповів я.

— І горища комунального, — додав мій малий.

— Де ти бачиш горище? — спитала Інна. — Горище — всередині. А зверху — дах.

— А звідки ж те віконце? — наполягав Юрко.

— Молодець! — Інна злегка ляснула його по попі. Вона його завжди так хвалить.

— Але ж звідти нічого не роздивишся! — не хотів погоджуватися я.

— Це без бінокля не роздивишся. А у бінокль роздивишся все, — в Інниному голосі був цілковитий тріумф.

— Тиць-Гриць! — сказав я. — Звідки ж в Агента бінокль?

— Не знаю, звідки, — відповіла вона, — та я його бачила. Можна сказати, три дні тому.

— Де?

— На березі. Він роздивлявся якийсь човен.

— Який човен? — я почав про все здогадуватися.

— Я дівчинка, а не пацан якийсь, — пояснила Інна. — Я на човнах не розуміюся. Якийсь човен був аж там, на повороті річки, біля Санькиного дому. Й Агент за ним стежив у бінокль. Мене він не бачив, а я теж не полізла здоровкатись і цілуватись.

— А чиї ж тоді другі ключі? — спитав я ні в кого.

— А цього я не знаю. Самі розбирайтеся зі своїми гостями.

Ми вийшли із сараю і подалися на вулицю, коли мій малий раптом запропонував:

— Дивіться, як уже тепло. Ходімо купатися.

— Дуж-же добра пропозиція, — сказала Інна. — Я перевдягнусь і за п’ять хвилин буду на березі. І ти перевдягнися, — додала вона, із сумнівом дивлячись на малого. — Бо якщо ти полізеш у воду в цих шортах, то твоїй фользі настане повний гаплик. А до речі, що ти з нею робитимеш?

— Ялинкові прикраси, — відповів мій малий.

Ми розсміялися.

— Літо ж надворі! — сказала Інна.

— Літо літом, а коли прийде Новий рік, де я стільки фольги наберу?

— Гаразд, — вона на мить замислилася. — Спробуємо тобі в цій справі допомогти.

Уже дійшовши до воріт, Інна поманила малого пальцем і, коли він підійшов, щось тихенько спитала. Він відповів, і вона пішла додому перевдягатися.

— Про що це ви шепотілися? — поцікавився я байдужим голосом.

Він так само байдуже відповів:

— Та! Про своє.

Я просто скипів:

— Малий, якщо ти й далі будеш темнити, я тебе просто залишу дома й ні до яких пошуків на кілометр не підпущу. Зрозумів?

Мало що він змусив усе вибовкати Інні, то ще тепер у них секрети!!! Моє обурення не мало меж.

— Тю! — здивувався він із мого вибуху. — Ні до чого я тебе не змушував. Сам усе розповів. А спитала вона мене про те, що у Свєтки було на ногах. Ніякого секрету тут немає.

— І що ти їй відповів?

— Те саме, що й тобі: в кедах вона була.

— Гаразд, натягай плавки, — сказав я примирливо.

Ні ми, ні Іннині батьки човна не маємо. Мій батько не ловить риби. Він її їсть. Він привозить рибу від родичів і від друзів з Очакова. Сидіти з вудкою — це для нього не розвага. Як і для мене. Тільки мене змушують це робити, коли їсти в хаті нічого, а його хто змусить?

Іннин батько також не любить рибалити. Там, де він виріс, казала Інна, ніяких річок і ставків не було. А якщо людина до цього не звикла в дитинстві, то навряд вона потім навчиться. Хоча це й дивно, бо що ж там учитися? Береш волосінь, прив’язуєш гайку, пару гачків, копаєш черв’яків на городі — та й усе. Ідеш і ловиш. На бичків не потрібно ні поплавка, ні вудки. А іншої риби: лящів чи таранки — я не люблю: її й ловити важче, й кісток стільки, що ніколи нею не наїсися.

А що немає човна, то ми купалися з берега, навпроти провулка. Там менше каміння на дні. До того ж усі купаються саме там, тож і водоростей теж менше. Це відразу видно, хто купається в річці, а хто — ні. Якщо водорості ростуть навпроти городу, значить, ніхто з його господарів купатися не любить. Щодо Інни це не так, але її хата — крайня біля провулка, тому їй легше зробити кілька кроків туди, де ліпший берег, аніж ходити у воді в якихось лаптях і з авоською, збирати каміння з дна, виривати довгі волохаті водорості…

Цього разу нікого, крім нас трьох, на березі не було. Ми зайшли у воду, трохи поплавали, попірнали, та дуже швидко нам стало нудно. Вирішили піти на піщаний пляж перед місточком, до якого причалює мостобудівський катер. Там хтось реготав, летіли бризки — все те ми могли чути і бачити, тільки годі було розгледіти, хто саме там купається.

Уже як підходили, зрозуміли, що краще було туди не ходити. Купалася там бараківська братія. Іншим разом я б розвернувся й пішов додому чи просто на наш провулок і там би й купався — навіть якби був сам. А тут сказати Інні: знаєш, мовляв, повернімося… Ніби я їх тут боюся — на своїй вулиці. Їх було чоловік п’ять, усі в трусах, а не у плавках, усі доросліші за нас, окрім Кольки Дзюби — нашого однокласника. Та він нам не порятунок. Він не заступиться, якщо що.

Власне, я був упевнений, що все це погано закінчиться. Вони дикі, з ними неможливо спілкуватися мирно.

Дзюба мене помітив і помахав рукою. Я помахав йому, Інна також помахала. Дзюба хутко відвернувся від нас і щось сказав найбільшому з-поміж бараківських. Здається, його називали Волга, та я не впевнений. Розумієте, я з ними взагалі нечасто спілкуюся. Не тому, що боюся… Просто вони дикі, розумієте? Мені з ними просто ні про що говорити. От ви часто із сусідським собакою розмовляєте? Ні, ну, один раз можна щось йому розказати. Ну, там:

— Дай, Джим, на счастье лапу мне…

Але ж ясно, що не дасть. Що ж, йому — знову Єсеніна читати? Собаці скільки завгодно читай вірші, він їх однаково не вивчить. Я зовсім не хочу сказати, що всі бараківські — собаки. Просто порівняння таке.

Волга пильно подивився на мене, на Інну, на мого малого. А тоді щось сказав Дзюбі. Колька стояв до нас спиною, тож я не чув, що він відповів. Але мені здалося, що в чомусь Волзі відмовив. Той виставив уперед підборіддя і вибалушив очі. Мовляв, я тебе питав, чи ти хочеш? Я тобі сказав, що ти хочеш. Ясно?

Принаймні мені так здалося. Відстань до них була чимала. І тоді Дзюба повільно побрів до нас. Мимохіть якось, дивлячись собі під ноги… Я зразу зрозумів, що буде. Вони Дзюбу підставляють під мене. Той зараз заїдатиметься, яполізу з ним битись, а тоді вони матимуть право навалитися на мене всі разом.

Не доходячи до берега, Дзюба раптом підняв ногу й ударив нею по воді. Мене й Інну накрило бризками. У принципі, в цьому немає нічого образливого. Це у нас такий жарт — оббризкати того, хто ще не зайшов у воду. Вже коли ти мокрий, тоді бризки не страшні. А коли ще не купався, це дуже неприємно. І все ж на таке не ображаються. Тобто на своїх не ображаються. От якби я Інні таке зробив, вона б кинулася до мене у воду і почала мене «топити». Жартома, звісно. А Дзюба нам своїм не був, хоч і вчився з нами в одному класі. І я навіть розгубився. На одну мить.

А мій малий, якого бризки майже не зачепили, не розгубився. Він миттю нахилився, набрав жменю піску і кинув його в Дзюбу. Старші бараківці образливо для Дзюби розсміялись. Утім, теж нібито нічого особливого. Але ж Колька на п’ять років старший за малого, тож міг запросто дати йому ляпаса чи навіть і щигля.

Та тепер розгубився Дзюба. Ну, а хто б через таке нахабство не розгубився? І я остаточно зрозумів, що без бійки не минеться.

— Іди додому, — тихо сказав я Інні. — Швидко!

— Ага! Вже пішла, — затято відповіла вона.

Це зовсім погано. Ще бракувало, щоб за мене дівка заступилася.

— Інно, забери малого, і йдіть звідси, — повторив я тихо та, як міг, твердо.

— Курми своїми керуй, — відповіла вона вже геть зухвало.

Нарешті до Дзюби дійшло, що він виставив себе на глум. Він налився кров’ю і рушив на мого малого. Той стояв непорушно й чекав. І вираз обличчя його був такий, що мені стало млосно. Або він уб’є Дзюбу, або Дзюба — його. Ні того, ні другого я допустити не міг. Я ступив уперед і став між своїм малим та однокласником.

— Це мій брат, Коль, — сказав я тихо.

Утім, він це знав і без мене.

— Відійди, — промовив він із погрозою.

— А то що? — я вклав у це запитання весь глум, на який був здатен.

Я дивився на Дзюбу, та краєм ока бачив, як усі решта бараківських виходять із води, оточуючи нас півколом. Ну, це все одно що колом, бо за спиною був паркан Білоножків, через який я все одно швидко не переліз би, навіть якби поруч не було Інни та малого.

Я не найдужчий у класі. Більше того, тягатися можу хіба з п’ятьма, а то й із чотирма однокласниками. Ну, Дзюба входив у це число. Та за ним була кількісна перевага. Він знав, що за нього заступляться сусіди з бараків. А за мене заступитися було нікому. Проте й відступати мені було нікуди. А йому було куди.

— Почекай, Комарику, — сказав Волга.

Він підійшов до Дзюби і став поруч із ним.

— Відійди. Нам треба побалакати з твоїм однокласником.

Це було прикро. Проти Волги я не вистою й півхвилини. Якби перед тим удалося натовкти пику Дзюбі, мені було б не так образливо.

— Відійдімо вбік, — наказав Волга, повернувся й пішов у напрямку до містка.

Цього ще бракувало. Під містком глибина не більша, як півметра. А на дні — шлакоблоки, великі гранітні брили, цегла. Там навіть ходити неможливо. А вже падати туди — не доведи, Господи! Але й не піти за ним я не міг.

— Що ти зробив Петровичу? — спитав Волга, коли ми відійшли від усіх інших так далеко, що ті не могли нас почути.

— Хто такий Петрович? — запитанням відповів я на його запитання.

— Участковий.

— У нас участковий Ревмір, — сказав я. — А вашого я взагалі не знаю.

— Ага, — задумливо промовив Волга. — Виходить, ваш попросив нашого, щоб він нам наказав.

— Що?

— Щоби побалакали з тобою по-мужськи.

Волга задумливо дивився мені в очі. Мені навіть здалося, що в його очах якийсь розум засвітився.

— Про що побалакати? — поцікавився я якомога байдужішим голосом.

— Ти в кого вкрав ключі?

Це запитання заскочило мене зненацька.

— О Господи! — сказав я. — Я ж уже пояснював участковому, що ніяких ключів ні в кого не крав. Якщо Агент їх десь загубив, то при чому тут я?

— Брешеш!

— Не брешу!

— Поклянися!

Я дивився на нього і розумів: якщо поклянуся, щось зміниться. Це була ніби перевірка. А якщо не поклянуся, то почнеться для мене найгірше. І ще я знав, що, як тільки Волга почне бити мене, там, за спиною, Дзюба відіграється на моєму малому. Безкарно. Бо зрозуміє, що я йому ніколи не наважуся помститися.

— Я сказав, що не крав, — значить не крав. Чому я повинен клястися? — спитав я з викликом.

Запала мовчанка. Очі Волги звузилися, як у тих китайців, про яких ми так любили дивитися фільми в дитинстві.

— Ех, роздавити б тебе, як яйце, — мрійливо промовив Волга. — Тільки ж це вийде на користь мусорам. А я їх дуже не люблю. А ти… Хоч ти й відмінник, а пацан законний. Крав ключі — не крав, а мусорам не віддавай. Їм зроби один крок назустріч — і затягнуть тебе на аркані. На все життя стукачем залишишся.

Я мовчав. Якщо він зараз замахнеться, я зроблю крок ліворуч і щосили штовхну його в річку. А далі вже — як вийде.

— Ззаду! — раптом закричав мій малий.

Я і сам чув, що ззаду до мене хтось підкрався. Та що я міг зробити? Тільки відведи від Волги очі — й він ударить. А він не вдарив. Він мене просто штовхнув у груди, злегка так. А під ногами в мене сидів на колінах, скоцюрбившись, хтось із його банди. Я похитнувся, підсвідомо зробив крок назад і впав через того падлюку. І вони всі знову розреготались. А потім якось дуже швидко пішли геть. То більше, що до містка наближався катер, яким їхні батьки поверталися з роботи. Субота. Короткий день.

Розділ 6

Воно ж субота, короткий день! А я, як дурак, гасаю по Варварці. Ну, правда, не такий уже й дурак.

Спочатку я побував у раймагу, й от що там открилося. Кеди отєчественні з точно таким рисунком подошви були в продажу цілих три часа. Хто там їх купляв, продавщиця Галя не пам’ятає, крім того, що купляли ті, хто знав. Або работає в центрі. Бо якби хтось случайно купив з Лікарняної, то поки донесе додому, поки комусь похвастається, то ті вже не вспіють. Бо ж очередь. І їй не хватило. «Ви собі не приставляєте, товаришу міліціонер, що тут робилося! Ми даже в міліцію дзвонили!»

Ну, це мені неінтересно. У нас не стільки міліціонерів, щоб на всі дефіцитні товари хватило. Хоча служба була б зако-о-онна! Там кеди прихопив, там ковбаску с/к, там бутилочку коньяку… Тіки хто ж би мене на таку должность поставив?

Я не був задоволений такою інформацією, тому почав із Галею чорнявою дружить.

— Так ви кажете, що якби, напримєр, хтось із самої Садової прийшов случайно, то не купив би?

— Пачєму?

— Так ви ж так сказали!

— Не. Я сказала, шо єслі би хтось случайно купив з Лікарняної, то поки дійшов би й кому сказав, то нічого б не вийшло. Не вспіли б. От як я сказала.

— A-а! А по телефону?

— Ну… По телефону… У кого ж вони єсть? — зітхнула вона так грусно. — От у вас єсть, товаришу міліціонер?

— У мене єсть, — чесно признався я.

А що я їй скажу? Що у представітєля власті нема дома телефона? Так що ж це за власть така?

— А… — сказала вона.

— Ну, тоєсть, якби хтось зайняв очередь, подзвонив подружці на Клубну по телефону, а та прибігла, то могла б купить?

Вона мені усміхнулася, як дурачку якомусь.

— Ну, люди так і дєлають…

Я вже хотів її перебить, коли вона далі:

— От Ліди Інокентівни дочка, например, подзвонила (на Клубну якраз!) своїй подружкі — бєлінькой такой, ви, наверно, знаєте. Вони ще у школі вмєсті вчаться…

— А ви звідки знаєте, хто кому дзвонив?

Вона повела очима туди-сюди — в смислі, чи ніхто не чує, і пояснює:

— Так це ж Лідії Інокентівни дочка! Наша ж завєдующа їй подзвонила…

— Дочці?

— Ну, товаришу міліціонер, ну шо ви шуткуєте! Лідії Інокентівні, понятно. А та подзвонила дочці, а та — цій своїй подружці — бєлєнька така, з Клубної. І ще одній своїй подружці — з Леніна — ну, тут близько…

— А у тих у всіх телефони, значить, прямо дома? — з сумнівом перепитав я, бо ясно ж, що у Свєтки телефона нема.

— Ну, товариш міліціонер! Ви все шуткуєте! Сусідам, канєшна, дзвонили, у кого є телефон! А ті погукали…

Це вже було щось. Я цю Свєтку, конєшно, підозрював не так щоби безпідставно, але й не дуже підставно. Бо… Ну, не того розуму дівчина, щоб отак по всьому селу красти курей і не попастись. А дівала куди?

На нашому базарі ту курку зразу б хазяї впізнали. Хто умніші, раніше на базар побігли, а тоді вже в міліцію — слава богу, тут поруч. А та Свєтка куди б дівала? У город? Ага. Там санепідемстанція на ринку така, що попробуй без паспорта… А воно ще у школі вчиться. Нема в неї паспорта.

Тоєсть, із одного боку, хорошо, що підтверджується. А з другого — не дуже й хорошо. Бо якщо до цього причетна Лідія Інокентівна… Тут мені й каюк.

Лідія Інокентівна — директор ресторану «Премудрий піскарь». Коли його тільки відкрили, там було не протовпитися. Вопше це — літній ресторан. Але працює він із квітня по кінець жовтня. По-перше, він у самому центрі — в парку, між пам’ятником Леніну й постаментом Сталіна. А це значить, що люди в ньому не переводяться (і звідки народ лаве бере?). По-друге, там по колу стоять столики, а посередині — басейн. І у басейн завозять живих коропів. Можна взяти в офіціанта вудку і сидіти собі ловити коропа, попиваючи горілку чи коньяк. Зловив — тобі його зажарять. За півціни. Не зловив — зажарять за повну ціну. Перші два года там до басейну підступитися ніяк було. Наче в пустелі живемо. Наче рибна ловля у нас — редкость.

Ну, вопщім, нашо я це розказую? Просто щоб ви собі приставили, які в Лідії Інокентівни связі. Це ж хто б не хотів на таку должность? Причому вона сама цей ресторан створила. Придумала, можна сказать. У нас і в городі такого нема. От із города і везуть туда всяких київських гостей. А то й, думаю, московських. Рибу вони у басейні, понятно, не ловлять. Їм готову рибу подають. Це в них у «Піскарі» такі спеціальні блюда: осетрина, сьомга, ікра, краби… Бува, ми навіть спеціальний міліцейський пост виставляємо в парку, щоби безкультурне насєлєніє не псувало гостям культурний отдих.

Отсюда який ми робимо вивод? Що я натрапив на такий поворот дєла, що в очах темніє. І главно, шо! От куди і крадені кури можуть іти! Там же не проконтроліруєш. Туди не то шо дружинники — навіть ОБХСС не наважиться поткнутися.

Я, конєшно, понімав, що доказів у мене ніяких нема. Щоби піти до Лідії Інокентівни і надавить на неї, як я на Пасічника сьогодні надавив, — просто смішно. Я в тому басейні й остануся. Коропів годуватиму. Чи сам на коропа превращусь. Нє…

Тут треба так поработать, щоб доказательства були, як каже наш Степан Пилипович, невбієнні. Він, правда, в цьому слові нєкоторі букви місцями міняє, але ж содєржаніє від того не міняється. Хоча, конєшно, смішно виходить.

Може, з Петровичем порадитися? До начальника я навіть боявся йти з такою інформацією. Та й інформація, чесно говоря… Я пішов знов до отдєлєнія.

А от і «Премудрий піскарь». Щось мене смикнуло, і вирішив я зайти попити пива. Бо жара після дощу аж липка.

Народу було чорно. Я зразу згадав, що це ж субота, короткий день. Тобто робочий день ще не скінчився, але наш народ так щитає, що як скоро скінчиться, то можна вже на пиво… Не люблю таких людей. Але що ж… У нас тепер не ті времена.

Після сонячної вулиці тут було трохи затемно. Я видивився вільний столик у правому кутку і рушив туди. А за мною вже йшов офіціант Сірожа. Ясно, що він мене знав. Хто ж не знає участкового? Хоч це й не мій участок…

— Будем обедать? — запитав він, ніби збирався їсти зі мною разом.

Ага, щас! Буду я в ресторані обідать! У мене не та зарплата, щоб ви знали.

— Нє, — кажу, — я тільки пива вип’ю. Бочкове є?

— Пошукаємо, — відповів Сірожа по-змовницьки. — Тараночки?

— Нє, — кажу, — тільки пива. Одну кружку.

— Один момент, — Сірожа тільки що каблуками не клацнув, як німці в кіно.

Коли його здуло, я почав роззиратись: очі вже звикли до сутінків. На мене зиркали то з-за одного стола, то з-за іншого. Ну, це понятно. Пиво пити це не заважає, от тільки Сірожа щось довго його не несе. Я поглянув туди, де наливають пиво, і побачив, що там нікого немає. Сірожа нічого не наливає! А ще за мить він увійшов до залу з підсобних приміщень. Може, звичайно, я і помиляюся, та вийшов він не з лівих дверей, а з правих. А там — кабінет Лідії Інокентівни.

Я підвівся і повільно пішов до стійки, де він нарешті почав наливати мені пиво. Зайнятий, він не зразу й помітив, що я вже поруч. А коли помітив, то мало не впустив бокала.

— Я вирішив, що краще тут, біля тебе, посиджу — з начальством, так сказать, — із усмішкою пояснив йому свою появу біля його робочого місця.

Загалом, не було нічого дивного в тому, що він пішов і повідомив директора про мій прихід. І все ж я вирішив, що краще змінити дислокацію. Вона тепер знає, що я в залі, та не знає, що я тепер тримаю в полі зрєнія її двері.

Офіціант поставив переді мною кружку і щось трохи пом’явся, тоді налив чарку горілки, поставив її на поднос, поставив туди ж тарілочку з нарізаною сирокопченою ковбасою, хліб і задумався. Поки він думав, я спитав, скільки должен йому.

— Ну, що ви, товариш старшина! Свої люді — сочтьомся, — відповів він із гиденькою посмішкою.

— Сірожо, — суворо сказав я. — Ти ж мене знаєш!

— Двадцять дві копійки, — миттю зреагував він.

— Новими? — пожартував я.

Сірожа подобострасно хіхікнув.

Я дістав із кишені двадцять копійок і п’ятака, поклав на стійку.

— Здачі не нада!

А що! Три копійки — тоже деньги! У «Чайній» — стакан чаю і шматочок хліба. Але чує моє серце: не піде Сірожа до «Чайної» пити чай з хлібом. Ну, то — його діло.

Він щось нєрвнічав. Уже взяв поднос, коли хтось погукав його з глибини залу. Мить повагавшись, офіціант знову поставив поднос і пішов на голос. Там його досить довго затримували якимись балачками якісь незнайомі мені люди — мабуть, із города. Сірожа раз у раз зиркав на мене. Може, боявся, чи я не випив водку і не з’їв ковбасу? А що, я б від такої ковбаски не відмовився. Де її ще покуштуєш?

І таке на мене напало! Як дитина: хочу ковбаси, та й годі. Не те навіть, що я голодний. Ну, не обідав, конєшно. Але от як побачив цю тоненькими такими шматочками нарізану ковбаску, коричнево-рожеву, з білим-білим сальцем… Та що ж це таке!

— Сірожа! — гукнув я.

Він поважно підійшов до мене за дві хвилини. Ще кілька секунд — і я б таки з’їв те, що було на тарілці.

— Слухаю, товариш старшина.

— Сірожа, а дай мені теж таку порцію ковбаски. Чогось здається, що до пива вона то, шо нада.

Сірожа кинув стурбований погляд на необачно залишену тарілочку, потім — на мене… Щось було не так. Він ніби замислився, як викрутитись, а не як мені нарізати ковбаси. Я мовчки чекав, чим ці його внутрєнніє борєнія закінчаться.

— Понімаєте, товариш старшина, — нарешті розроздився офіціант, — у нас цієї ковбаси взагалі нема…

Я мовчав. Я вже все зрозумів, але хотілося почути, що він із себе ще видавить.

— Це для… Тоєсть… Ну, понімаєте, це Лідія Інокентівна попросила нарізати… Це її ковбаса, понімаєте…

Мене така злость узяла! Лідії Інокентівни ковбаса! Нє, ну ви бачили? І це він мені каже! Міліціонеру!

— А, зрозумів! — весело так відповідаю я, хоч і відчуваю, як усередині все кипить, і тільки намагаюся не показати своєї злості. — Це вона купила у продтоварах для себе, а тебе в робочий час на робочому місці просто попросила: «Слині, — каже, — холуйок! Настругай мені ковбаски! Тільки ж дивися: сам не їж! І нікому іншому не давай!».

А Сірожа тільки на вигляд такий придурашний. Він і виду не показав, що його зачепило.

— Ага! — відповідає. — Саме так і сказала, тими самими словами. А звідки ви знаєте?

Поки не почав говорити, сильно хвилювався, розумів, що перед ним представітєль власті. А вже як прорвало, все нутро полізло наружу. Смєлий який!

— Служба така, — сказав я йому, залишив перед ним своє недопите пиво й пішов вон оттудова.

Хай думає, що я на нього образився. Хай думає, що мене можна так легко обдурити. Хай думає… Тільки він думати не вміє. Нема в нього ума. Тільки й ума, щоби людей дурити. Тільки не кожну людину можна так легко обдурити, Сірожа! Оце я тобі взяв і повірив, що Лідія Інокентівна собі на обід попросила рюмку водки й ковбаски порізати, яку вона з дому принесла. Ага! Ну, та це нічого. Ми просто почекаємо. Той, хто в неї там сидить, скоро вийде. З однією рюмкою і з кількома шматочками ковбаски він там довго не засидиться…

От тільки що місце голе перед входом до «Премудрого піскаря». Кислі деревця навпроти. Низенькі парканчики з ажурними кованими залізними візерунками на них… Ні від того, хто виходить, не сховаєшся, ні від того, хто сидить у хаті й п’ялиться у вікно від нєчого дєлать.

Я обійшов ресторан уздовж стіни — аж до того місця, де вона занурюється глибоко в парк. До порожнього постаменту задом. Стояв би на тому постаменті товариш Сталін, жодне падло не посміло б задом до нього розвернути цю халабуду. Ізбушка-ізбушка, стань до мене передом, а до товариша Сталіна…

Мені аж страшно стало, як я пошуткував, хоч і про себе, тобто не про себе, а подумки — про товариша Сталіна.

І тут я почув дуже приглушені голоси: один — жіночий, який належав Лідії Інокентівні, а другий — чоловічий, дуже знайомий нібито, але я ніяк не міг упізнати, чий. Я вирахував, що за цією стіною було вікно кабінету Лідії Інокентівни. Ясно, що відчинене. Хто ж у таку спеку сидітиме при зачиненому вікні? Ага. А чоловічий голос, значить, принадлежить її гостю, для якого офіціант Сірожа й носив горілку з ковбаскою.

Хоч і випадково, але я вибрав найкращу позицію. І мене тут не дуже помітно, і я — хоч і не розбираю ні слова з того, що вони там бубнять, — можу почути по крайній мірі, коли гість піде. А тоді, доки він пробиратиметься між столиками, я повернуся вздовж стіни до входу і… І далі все ясно. Навіщо це мені? Невже ви думаєте, що я думав, ніби ця розмова має якесь відношення до приступлєнія, яке я розслідую? Я не такий легковірний, міжду прочим.

Але на будуще треба знати, для кого це в «Премудрому піскарі» завжди готова тарілочка сирокопченої ковбаски, якої в ресторані немає. Настоящий слєдуватєль ніколи не відмовиться від додаткової інформації. Вона завжди може пригодиться — як не сьогодні, то завтра.

Лідія Інокентівна голосно розсміялася. Видно, собесідник пошуткував. Ох, і шкода ж, що ні слова не розібрати. От коли вона сміється, чути прекрасно. Коли говорить… По-перше, ця стіна. А по-друге, вони ж іще й розмовляють тихесенько. Якщо розмовляють про щось секретне, то Лідія ж Інокентівна обізатєльно зна, що за вікном може бути чутно.

По алеї хтось ішов. Якась парочка. Я не став чекати, поки вони підійдуть достатньо близько, щоби мене роздивитися. Я відвернувся від них, сів навпочіпки й почав «зав’язувати шнурки». Я надіявся, що як вони і близько проходитимуть, то не помітять, що я в сандалях, а значить, ніяких шнурків нема. Я, у принципі, тут нічого поганого не роблю. Я не нарушаю закон. Я його виконую. Але зайвих свідєтілів мені не треба.

— Як же це ви добре сказали, — раптом значно голосніше заговорила Лідія Інокентівна (схоже, розмову закінчено), — закон — не дишло, не повертай… Ой, забула. Скажіть іще раз, щоб я запомнила.

— Закон — не дишло, Лідіє Інокентівно, але можна й повернути, щоби чого не вийшло, — відповів чоловік.

Ну, ви поняли: я його зразу і впізнав. І в мене просто ноги підкосились. У мене голова закрутилася, та так сильно, що я аж злякався, що можу її потірять. Що ж мені тепер робити? Навіть із Петровичем щось обговорювати пропало желаніє. От же влип — так влип! От ви все знаєте. Це ж усігда так: усі все знають лучче всіх. Ну, і як я тепер можу довести до кінця розслєдуваніє і не потрапити під страшний смертельний удар?

Розділ 7

У батька удар не дуже сильний — ніби якийсь незграбний. А в Інниного батька — дядька Саші — просто смертельний. Дядько Саша підстрибував і, загнувши ложкою праву кисть, бив так, що м’яч, немов із гармати на Місяць, летів просто в ноги тому, в кого його послали. Якщо то була наша мама чи інша жінка, вона зразу вищала, опускалася навпочіпки й затулялася руками, навіть не намагаючись відбити м’яч.

Чоловіки, звичайно, ці смертельні удари намагалися відбивати. Власне, тільки нашому батькові це вдавалося. Та й то найчастіше м’яч летів не туди, куди хотілося. Просто куди попало.

Чому м’яч не схожий на яйце? Чому яйце не кругле? Може, тому, що літати йому не треба? Чому яйце не ідеально овальне? Як пов’язані сни мого малого з тим яйцем, яким мама викатувала грудь, аби подолати його младєнчеське?

Навіть волейбол я не можу подивитися по-людськи. Я вже нічого не можу по-людськи. Тільки про курей і думаю. І ще — про Свєтку. Навіщо це їй: ночами крастися, ризикувати?.. Адже там собаки, господарі, ревміри… І що вона з тими курками робить? Просто віддає матері, щоби було що їсти? А мати що на те? Вона ж не може не розуміти, чим усе це пахне!

Продає? Де? Вона що, не боїться, що її побачать на базарі, як вона торгує? Та навіть якщо це кури не крадені, а зі свого курника! Хто ж піде на таку ганьбу — торгувати на базарі!

Колись ми з бабою Оленою, маминою мамою, поїхали в Донецьк на базар. Ну, ви не знаєте, а в мене мама родом із Донбасу. І для нас із моїм малим найбільше щастя — це на канікули поїхати до неї. Навіть не знаю, чому так. Ну, з одного боку ясно: там багато двоюрідних братів і сестер — різного віку. Є такі, як мій малий, є такі, як я, є старше і значно старше. Валі, наприклад, уже років двадцять, а може, й більше. Вона вже там із якимось Олегом ходить — певно, поженяться. Так мама вичитала з дідового листа.

Якщо трапляється оказія (тобто машина з батькової автороти йде на Донбас), батько домовляється з шофером і той бере нас із моїм малим і везе у Берестки — так називається наше донбаське село. Баба Олена не працює вже — пенсіонерка. Тільки пенсія в неї крихітна, бо вона все життя в колгоспі працювала, а колгоспні пенсії, як ви знаєте, — це навіть не пенсії. Он у нас на вулиці Дмітрієв живе, відставний полковник, так у нього пенсія більша, ніж у мами зарплата. Сидить цілими днями, в шахи грає із сусідами (з дітьми переважно). А грошики — крап-крап!

Мама дуже хоче на пенсію, а батько каже, що на пенсії можна з ума зійти — від неробства. «Якщо людина не працює, вона перетворюється на обізяну», — каже батько. Ну, Дмітрієв на обізяну не дуже схожий. У шахмати грає так, що… Я у нього тільки раз виграв. Та й то тільки тому, що він напередодні день народження святкував. Голова у нього боліла.

От скажіть мені, навіщо люди п’ють горілку? Знають же, що вранці голова болітиме! Навіть я знаю… А п’ють.

Оце батьки зараз у волейбола награються, покупаються — і вечеряти у складчину. А хто ж вечеряє у складчину без горілки? Правда, ми, як були малі, теж складчини влаштовували. Хтось хліба принесе, хтось — рибки, хтось — фруктів якихось — і гуляємо, про політику розмовляємо. Та горілки, звісно, не п’ємо, бо ще ж діти… Тобто дивіться: ми ж знаємо, де що в хаті лежить — правильно? Знайти горілку чи там вино, самогонку — це ж не проблема. І батьки всі на роботі. Пий — не хочу! Але ж не п’ємо!!! Ну, тільки ото як Станкевичі візьмуть пляшку домашнього вина зі собою на поляну… І то по трішки. Бо розуміємо, що нам за те буде — коли батьки побачать нас і порожні пляшки. І не тільки через це. А просто — ну, хто ж таке робитиме, знаючи, що завтра голова болітиме!

І дорослі про це знають. А все одно п’ють! От цього я не можу зрозуміти.

Мене знову занесло, як машину з нітрогліцерином у фільмі «Адские водители». Я ж почав про бабу Олену. Так-от. Одного разу прийшли двоє моїх братів — старших за мене на чотири роки — й сестра, мого віку. Бабуся нам доручила зібрати вишні. Ну, збирати вишні — діло цікаве. По-перше, можна безборонно лазити по деревах. І що вище залізеш, то дужче бабуся тобою задоволена. По-друге, при цьому ж вишні можна кидати не тільки в бідончик, що висить у тебе на шиї, а й до рота… Якби ж то я збагнув тоді, навіщо ми їх збираємо, краще б об’ївся!

Коли ми вже обнесли чотири дерева, коли вже на вишні й дивитися не могли, а руки та ноги в нас трусилися від утоми, бабуся повідомила, що завтра рано їдемо в Донецьк на базар — вишні продавати. Я, щоправда, й тоді нічого не запідозрив. Навіть зрадів, бо Донецьк — велике місто, значно більше за наш город. Та й узагалі я подорожувати люблю. А ще й у Берестках залишалися ночувати Митька з Валеркою та з Людою! А вони дуже класні. Я з усіх своїх родичів їх люблю найбільше.

Баба Олена сказала, що мій малий залишиться в селі, й тут почалося! До такого напору вона не була готова. Він кричав, що пішки піде в Донецьк, якщо його не візьмуть. І що де це таке видано, щоби малу дитину (коли йому потрібно, він себе малою дитиною називає без будь-якого сорому!) залишати саму в селі, коли вся сім’я їде розважатися… Словом, «не довго музика іграла…». Бабуся здалась.

І теж, як з’ясувалося, даремно. Бо він нам наступного дня влаштував! Але то вже було потім — у Донецьку. А спочатку, о шостій ранку, ми повинні були доперти відра з вишнями до поїзда… І не просто доперти, а дуже швидко, бо поїзд не чекатиме, — він на нашому переїзді стоїть усього дві хвилини.

Відра нібито й не такі важкі — що я, відра води ніколи не носив од криниці? Навіть два доводилося носити. Проте від криниці до хати зовсім не така відстань, як від бабиної хати до переїзду. Я тільки дивився, як миготять бабині п’яти попереду, як непорушно пливуть обабіч неї її відра, як не відстають від неї Валєрка з Митькою, і нічого не міг зробити з тим, що я відстаю від них і відстаю. Навіть Люда йшла швидше за мене. Утім, вона й відра мала менші. Але ж вона дівчинка! Поруч зі мною дріботів мій малий із двома бідончиками (а йому ж тоді було тільки шість років!). Якби нас побачила мама, ніколи б ми більше не потрапили на Донбас!

Коли ми впхались у вагон, я зрозумів, що вже не зможу підняти нічого важкого: руки не слухалися, навіть триматися за поручень було боляче. Якась тітонька зразу ж посадила мого малого, посунувшись і мало не задавивши невеличкого чоловічка в картузі.

Потім іще якийсь хлопець підвівся й посадив на своє місце бабу Олену. Бабуся все гримала на Люду, щоб вона сіла їй на коліна, та Люда відмовилася. Так і їхали цілу годину навстоячки, якось прилаштувавши ноги поміж відрами, замотаними в ганчірки. Ну, то, може, найприємніша частина подорожі була.

Що ближче ми під’їжджали до донецького вокзалу, то нижче падав мій настрій. Боліли кисті рук і плечі. Звісно, я нікому не міг поскаржитися. На що? На те, що я такий хирлявий?

Коли вже поїзд почав зупинятись і народ заворушився й захвилювався, Митя раптом ухопив одне моє відро, а Валєрка — друге. Я мусив узяти їхні відра — такі самі, тільки я ж пам’ятав, куди я свої поставив. І о, диво! Їхні відра виявилися значно легшими за мої! Не те, щоб на крилах, але якось доніс їх до базару. Тут я теж уявляв, що попереду страшні пересування пішки і транспортом, а з’ясувалося, що базар зовсім поруч — просто біля вокзалу.

Й от, коли я вже вирішив, що всі мої біди позаду, баба Олена раптом промовила:

— Треба взяти віси і заплатити за місце. Митя і Валєрка, підете зі мною, бо віси — важкі. Вов, ти тут лишаєшся за старшого, — вона розв’язала ганчірку на одному з відер. — Поки що продавай на баночки. Ось тобі півлітрова баночка — п’ятдесят копійок. Зрозумів?

— Нє, — чесно відповів я.

— Я зрозумів, — ні сіло ні впало втрутився мій малий. — Насипаємо баночку вишень і продаємо за п’ятдесят копійок. А якщо в них немає у шо насипать?

— Осьо газети. Рвіть і робіть кульки, — відповіла бабуся й погладила малого по голові.

Розумієте, коли я казав «нє», я мав на увазі не те, що я її не зрозумів, а те, що я не продаватиму вишень на базарі. А вони всі подумали, що це я такий недоумок! Хирлявий недоумок.

І почалися мої страждання. Я просто шкірою відчував, що кожен, хто до нас підходив, дивився на нас, як на шолудивих собак: із відразою та огидою. Я опустив голову й утупився під прилавок, аби мене не помітили, аби до нас не підходили.

Проте до нас підходили! Тільки мій малий рятував мене від ганьби, — щоправда, дуже по-своєму. Перший дядько звернувся до мене:

— По чьом вишні, парубку?

Я не встиг навіть голови підвести, як мій малий мене врятував:

— По п’ятдесят копійок баночка. Беріть. Законні вишні. Я сам обривав.

— Ух ти! — сказав дядько. — Ну, якщо сам, тоді давай. Давай дві. На руб.

— А ви вмієте кульки робити? — спитав його малий. — Бо я вишні обривати вмію, а кульки робити — ні.

Дядько розсміявся:

— Що ж ти за продавець такий — кульків крутити не вмієш!

Він узяв одну з бабиних газет, відірвав чвертку сторінки і дуже спритно скрутив кульок.

— Зрозумів, як це робиться?

— Зрозумів, — відповів мій малий і насипав йому дві баночки вишень — із горою.

Я згорав од сорому. Звичайно, я був Юрці вдячний, що він мене рятує. Та водночас… Ну, ви розумієте. Мені було соромно і за себе, й — особливо — за нього. Це ж усі думають, що старший брат навчив малого торгувати, а сам тільки гроші рахує. Якби мама це побачила, то на Донбас би ми вже точно ніколи не приїхали.

Не розповідатиму вам про все, що ми робили в Донецьку та що нам там устругнув мій любий братець. Це все я просто до того згадав, щоб ви зрозуміли: я не просто вважаю торгівлю на базарі чимось ганебним. Мені самому довелося це пережити. Бачите, коли бабуся Олена торгує — я в цьому не бачу нічого такого. Зрештою, в неї невеличка пенсія, вона має великий сад, сама   всіх вишень, груш і яблук з’їсти не може, тому доводиться возити врожай до Донецька на базар. Але щоб мене чи когось із моєї школи помітили за прилавком на базарі — ну, це ви й без мене уявляєте. Це ще добре, що баба повезла нас до Донецька, де нас ніхто не знає.

Тобто продавати курей на базарі Свєтка б нізащо не погодилася. Це — ясно. Куди ж тоді вона діває вкрадених курей? Живуть вони з матір’ю вдвох. Стільки курятини з’їсти немислимо. Я, звісно, не знаю, скільки курей вона вкрала, та, судячи з тих чуток, які блукають Варваркою, там повинні бути сотні курей. Ну, не знаю. Вірити всьому, що люди кажуть, не можна, ясна річ, але все-таки…

А може, вона просто така добра? Знає, що хазяї курочок безжалісно поріжуть і з’їдять, тож викрадає їх і відпускає на волю? Цікаво, на яку таку волю? У степ виносить? Аби їх там не злі хазяї, а добрі лисички пошматували? Чи щоб кібці позліталися ближче до села, бо тут таке дають?! А може, в зоопарк продає — на корм хижакам?

Е-е. Треба цей варіант перевірити. Я так замислився над цією можливістю, що пропустив момент, коли дядько Саша послав свій туш просто в мене. М’яч припечатався до моєї щоки, наче скручена жмутом газета — до неспритної мухи. Я мало не впав. Але біль у щоці — й голові заодно — мене не зупинив. Я розвернувся й побіг до Інни. Треба цю версію обговорити. А може, і перевірити завтра. Та й у зоопарку ми давно не були.

Інна прасувала спортивні штани. Уявляєте? Спортивні штани! Прасувала! Щоб сидіти в них на піску. Неначе ввечері на поляні хтось помітить, що вони відпрасовані. Чи наче в нашій компанії хтось колись бачив напрасовані спортивні штани! Ну, та я вже казав, що дівчат зрозуміти неможливо. Тут ідеш першого вересня до школи, і то напрасувати сорочку — ціла поема. День будеш тинятися навколо неї, братися за книжку, потім дивитися телевізор, визирати у вікно, хто то пішов, дослухатися, чи ніхто не лупить м’ячем у паркан або у ворота… І тільки пізно ввечері, коли вже нікуди відкладати, вмикаєш праску і починаєш мучитися.

До речі, раніше так не було. Встаєш першого вересня — а напрасована чистенька сорочечка висить на спинці стільця серед залу, чекає. Це минулого року мама почала страйкувати. Ти вже великий, каже, можеш і сам собі попрасувати. Ага… А малому — прасує. «Він іще малий». Мене вчила прасувати, картоплю чистити, підмітати ще тоді, коли я тільки читати навчився — років у п’ять. Сама читати навчила, а потім завжди — тільки помітить, що я сиджу і читаю, відразу:

— Вов, злізь у погріб і набери картоплі.

Тільки приніс, помив руки — і:

— Вов, почисть, бо я не встигаю.

Уявляєте! Картоплю почистити вона не встигає! Себто, якщо почистити на п’ять хвилин пізніше, картопля смертельно образиться, що не встигли?

А йому вже, між іншим, вісім. І навколо — балачки про те, який я ледачий і який він працьовитий…

Я дочекався, поки Інна закінчить випрасовувати, напрасовувати й відпрасовувати свої спортивні штани, а тоді запропонував:

— Не хочеш завтра піти в город, у зоопарк?

Вона похитала головою, а потім пояснила:

— Завтра неділя. Там людей буде, як насрано.

Між іншим, це вона в мене навчилася. Так моя баба Олена казала, як я був малий.

— А чого ти там не бачив?

— Я там усе бачив, — відповів я. — Та не чув. Хочу спитати, чи можна їм продати курей на корм хижакам.

Від подиву вона витріщилася на мене, аж їй щелепа відвисла. І дивилася так кілька хвилин. А я мовчав. А чого пояснювати, якщо вона нічого не питає.

Нарешті ззявила рота і похитала головою.

— Все одно немає смислу, — сказала. — У неділю начальство не працює. Тільки прибиральники та білетери.

У цьому смисл був. Ну, що ж, можна й у понеділок. Ні?

— У понеділок зоопарк не працює. Вихідний.

— У вівторок працює. Підемо у вівторок.

— Це — дуже довго. Мало що може трапитися, — сказав я замислено.

— Наприклад? — запитала Інна.

— Наприклад… — я не міг придумати прикладу. — Не знаю. Мало що… Дощ, наприклад. Чи град…

— Або землетрус, — завершила Інна мою думку. — Ще якісь причини? Ми кудись поспішаємо?

— Ну, як хочеш, — роздратувався я. — Завтра можу і сам сходити.

— Можеш, — Інна вже не дивилася на мене.

Вона підняла свої штани і роздивлялася їх, відставивши від себе на витягнутих руках.

— Можеш і сам, — додала вона, даючи зрозуміти, що не тільки розмову закінчено, а й узагалі мені слід іти, бо вона тепер мірятиме своє вбрання.

Я розвернувся й пішов додому.

Малого не було. Це — добре. Я люблю бути на самоті. Хай і недовго. Колись батьки пішли на день народження до Бурлакових, а я відмовився. Думав, вони підуть, а я побуду сам: почитаю чи тєлік подивлюся, якщо там щось путнє показують. Бурлакови живуть на нашій вулиці, за провулком. У них велика сім’я. Двоє старших дочок і двоє молодших синів: один старший за мене, а другий — молодший, але старший за мого малого. Та ми не дуже дружимо. Навіть не знаю, чому. Словом, я тоді лишився сам.

А через півгодини вітер надворі почав гнути тополі перед нашим домом, а потім розкололося небо й ударила гроза. Дуже сильна. Краплі так тяжко і часто лупили по склу, що, здавалося, можуть вікна повибивати. А небо тріскалося від грому за дві секунди після сліпучих блискавок. При такій погоді дивитися телевізор не можна. У нас зовнішня антена, на ній — громовідвід. Якщо блискавка в неї вдарить, телевізор може згоріти. Так мене вчив батько ще тоді, давно, коли у нас тільки з’явився телевізор.

Я взяв недочитану «Голову професора Доуеля», і мене вже ніщо не турбувало, крім того, про що йшлось у книжці. Законна книжка взагалі. Не читали? Ну, я тут не буду її переповідати, але там є такий епізод, коли одного героя намагаються зробити божевільним. Його замикають у кімнаті з м’якими стінами та підлогою, які глушать усі звуки. А високо під стелею потужна електрична лампочка, яка ніколи не гасне і світить так, що заснути неможливо й на жодній думці зосередитися також неможливо.

От почав я про це читати, і тут згасло світло. Я сидів у цілковитій темряві, яку розламували тільки часті блискавки. Я був сам. Начитався про ту кляту божевільню. Мені й так було страшно, бо там і до того описували чимало моторошного. А тепер, без світла, то вже було майже нестерпно. Якби ми мали підземний хід до Бурлакових, я б ним, безперечно, скористався. Та вийти з дому, коли таке блимає, так гримить і так заливає, я, звісно, не зміг би.

У Бурлакових, без сумніву, світла теж не було, як і телефона. Ми з ними живемо на одному боці вулиці, на одній лінії електропередач. Але у них, певно, є свічки чи керосинка. Звичайно, вони ж дуже такі… до всього готові. Чекають найгіршого. У них у погребі навіть є запас консервів — магазинних. Бички в томаті, тріскова печінка і навіть шпроти. Вони того не їдять, бо то — на чорний день. Ну, от скажіть мені, будь ласка: який у нашій країні може бути чорний день? Це колись голодовка була, — мама розказувала, що люди на вулицях падали від голоду і помирали. Але то коли було! Ще до війни… Нє, ну, те, що у Бурлакових є свічки, — це непогано. Це — корисно. От сьогодні, наприклад. А консерви? Якби вони у нас стояли, то вже давно б не стояли.

Тоді несподівано загорілося світло. Я навіть здригнувся. Воно було таке яскраве, аж засліпило. Нє, ви не думайте: я знав, що воно не було дужчим, аніж до того, як почалася гроза. Просто коли воно так у темряві несподівано спалахнуло, мені здалося, що наша лампочка має не менше ват, аніж та, що світила в камері героя з книжки Беляева.

Тобто поява світла мені не принесла полегшення. Я вже боявся читати далі. Та минуло п’ять хвилин, і я себе опанував. Знов узявся за книжку. І тільки повернув собі той жах, як знову згасло світло. Самі лише блискавки вдирались у хату. А коли слідом за ними будинок здригався від грому, я здригався разом із ним також. І не переставав тремтіти навіть тоді, коли грім стихав, а наступної блискавки ще не було… Люди, котрі ходять до церкви, бояться Бога. Наче в їхньому житті ніколи такої грози не було. Це за будь-якого бога страшніше!

А згодом почалося ще жахливіше: світло то зникало, то знову починало світити. У тих випробуваннях мого здорового глузду не було ритму. То світла не було п’ять секунд, то кілька хвилин. І тривалість світлих проміжків також була різна й непередбачувана. Тепер я розумію, що мені тоді бракувало тільки одоробла. Якби воно з’явилося, тут був би мені й гаплик. Мабуть, одоробло також грози боїться. Не прийшло.

Потім я (не зразу) помітив, що інтервал між блискавкою та громом значно подовшав — сягав уже десяти секунд. Гроза минула. Дощ іще лив, і вітер іще вив, та це вже було не так страшно. А коли й дощ став не такий шалений, як до того, прибіг батько. Він заскочив у хату, накритий з головою плащем дядька Жори Бурлакова, і я мало не вмер. Коли він скинув із голови плаща, я кинувся до нього, притиснувся всім тілом і так стояв кілька хвилин, поки вгамував своє тремтіння. Цікаво, що за цілий той вечір я жодної сльозинки не пролив.

Отепер розповідаю цю історію, і хоча надворі ще зовсім світло й немає ніякої грози, а я знову переживаю той жах. Це, напевно, тому, що в мене багата уява, як висловилася колись на батьківських зборах Ольга Миколаївна. Мені б вона такого ніколи не сказала (вона взагалі намагалася нікого з учнів не хвалити — щоб інші не почали їх ненавидіти, я так думаю), а мама зі зборів повернулась і відразу переповіла все, що почула. Ну, от.

Я вам усе це розказав, аби ви зрозуміли, що бути самому мені подобається, та далеко не завжди.

Ну, сьогодні — інше діло. Не знаю, де той малий, але якби він був удома, поміркувати було б неможливо. Хай ганяє.

Я ще от що подумав. Там же, в зоопарку, є різні звірі. І якісь із них, може, понад усе люблять курятину. Правильно? Тому найліпше завтра самому сходити туди й усе з’ясувати. Утім, самому, звичайно, не вдасться. Малого не позбудешся, а особливо в неділю, коли батьки вдома. Це ще якщо вони не вигадають якоїсь недільної розваги! Можуть же… Від них ніколи не знаєш, чого чекати. То несподіваний скандал, то навпаки — якийсь так само нежданий подарунок…

Ну, буде завтра — побачимо.

Тепер в мене інші клопоти. Треба про все добре подумати, щоб ніхто не заважав. Фактів у мене чимало, та версій поки що немає. І це — погано. Бракує одного зусилля, щоб усе систематизувати, як Карл Лінней. Тоді все стане на свої місця.

Отже, що перше? Перше — те, що Свєтка була не сама. Вона комусь допомагала. Чи їй хтось допомагав. Але якщо їй, тоді цей хтось мусив би бути ще тупіший за Свєтку. А таких не буває.

Друге. Тут не могло обійтися без дорослого. Хтось Свєтку та її подружку (чи подружок) спрямовує. Навчає. Розробляє плани. Як професор Моріарті (ну, такий, маленький моріарті — варварського масштабу). Може, і не дорослий. Може, хтось із її ровесників. Чи ровесниць. Чи трохи старший — років 16–17. Але якщо він (чи вона) такий розумний, як він може мати справу зі Свєткою? Хіба що… Якщо вона просто виконавець. Весь ризик — на ній. А він (чи вона) — осторонь. Ні при чому.

Треба ще раз піти до Іри.

Але… Я розхвилювався. Здавалося б, нічого особливого не вигадав, але це вже було схоже на правду. Тож…

Я підійшов до вікна і подивився на комунальний дім. Просто так — треба було змінити поле зору. Що ж його так сидіти в кімнаті й дивитися на вимкнений телевізор? Ви ж знаєте, буває, щоби повернути якось напрямок думок і придумати щось нове, треба змінити обстановку. Утім, я тоді про це не думав. Просто набридло так сидіти, коли вже нічого до голови не лізло. Та це виявилося правильним рішенням.

Перехожих на вулиці не було. Для футболу — жарко. Для волейболу — ну, там окреме питання. Вони ж після роботи. Та ще й заспокоюють дві думки: одна — про купання після гри, друга — про вечерю після купання. У них, у дорослих, піднесений настрій. Діти здебільшого поховалися по хатах чи там, де прохолодніше. Та й до поляни треба приготуватися. Звісно, не всі прасують собі спортивні штани. Найімовірніше, ніхто їх не прасує, крім Інни. Та підготуватися, так би мовити, внутрішньо, налаштуватися… Це — важливо.

Вечірнє сонце ще було на небі, та наш будинок уже відкидав довгу тінь на комунальний. Тільки понад вікнами його ще гріли промені. І тільки-но я підвів очі вище, як у вікні на горищі щось зблиснуло, і я встиг помітити, як там заховалась у тінь людська постать. От і підтвердження Інниної здогадки про те, куди поділися ключі з вугільного сараю.

Нічого не розумію. Ну, чим ми так цікавимо Агента? Що ми йому зробили? Бичків украли? Та це ж дурничка. Це все одно, якби ми вкрали в нього відро річкової води — он її скільки! Чи якби ми з вулиці об’їли його вишню. Ягоди, що над вулицею, їсти можуть усі. Це — не крадіжка. Десь так само і з бичками. Може, боїться, що ми про його браконьєрство Ревмірові розкажемо? А той ніби сам не знає, хто і якими снастями ловить рибу!..

Щось тут іще. Але що? Ну, не може людина так просто ненавидіти іншу людину. Мусить бути причина. І не будь-яка. Може, я його колись давно чимось образив? Чи батьки мої?

Нічого вигадати мені не вдалось. А може, справді він і є той дорослий, котрий Свєткою керує? Ох, навряд!.. Я навіть не впевнений, що він із нею знайомий. Хто ж із дорослих помічає дітей на вулиці? Хіба що на своїй, а вони ж на різних живуть… Ви скажете: теж мені доказ! Ну, правильно скажете. Але ж це я повинен довести, а не він. От запитають його: «Ви, товаришу Агенте, знайомі зі Свєткою?». А він скаже: «З якою Свєткою? Ви що, товариші, блекоти об’їлись?». І все. І він вільний, і нічого не доведеш.

«Фотоапарат! — згадав я раптом. — “Смена”!От що мені допоможе».

Я пішов до дєтської, дістав з шафи фотоапарат, а тоді почав порпатись у своєму письмовому столі, сподіваючися знайти фотоплівку. І таки знайшов — аж у кутку шухляди.

Тепер усе спочатку: знайти касету. Я відчинив про всяк випадок задню стінку фотоапарата — касети там не було. Тож потрібно знайти аж дві.

Одна знайшлася дуже легко. Друга завдала більших клопотів, але теж здалась — аж у фотобачку на тій самій шафі. Звісно, я її туди покласти не міг — що я, ідіот? Ну, а хто поклав — відомо: я таки не ідіот. Це і больному зрозуміло.

Ви, напевно, подумали, що все це якось дивно виглядає: хлопець має фотоапарат, уміє фотографувати, а зовсім цього не робить. Навіть касети знайти — і то йому стільки зусиль потрібно. Ну, правильно подумали. Сказати, що вмію фотографувати, я б не наважився. Я, звичайно, прочитав книжечку про те, як це робиться, але все одно в мене купа проблем. Особливо з видержкою та з діафрагмою. Вгадати, які виставляти діафрагму та видержку я завжди намагаюсь і майже завжди помиляюся. Коли проявляю плівку, там із тридцяти шести кадрів хіба що п’ять мають нормальну експозицію.

Один хлопець із нашого класу має експонометр. Той хлопець сам бараківський, батьки раніше працювали за кордоном. Уявляєте? Ну, серед мостобудівців це не така й новина. Вони всі півсвіту об’їздили. Дехто в Монголії був, у Китаї чи навіть в Індії. От вони йому і привезли з Індії експонометр. Ото, я вам скажу, штука! Навів на об’єкт, покрутив, аби стрілочку накрило кільце, — й усе. Тобі все видно: при діафрагмі 5,8 — видержка 100, наприклад. А для того, щоб на око визначати, треба дуже багато і регулярно знімати. А плівка коштує 35 копійок. А плюс проявитель, закріпитель, фотопапір… Це взагалі треба ніколи нічого не купувати, а всі копійки, які батьки дають із собою до школи, витрачати на фото.

Ну, будемо сподіватися, що цього разу я все вгадаю. От де та фотокнижка, я знав точно. Знайшов її, розгорнув на таблиці експозиції, знову собі все нагадав і пішов у дєтську, зарився під одіяло й намотав плівку на катушку. Потім закрив касету і зарядив фотоапарат. Усе. Можна знімати. Якщо є кого, звісно.

Коли я з апаратом вийшов із дому, дорослі саме закінчили грати у волейбол і подалися на річку. Я тільки й устиг почути, що вечеряють — в Інниних батьків. Це погано. Це зовсім поруч із нашим домом, а до поляни — ого-го! А з іншого боку, якби вечеряли в нас, було би ще гірше. Ну, та побачимо, як воно складеться.

Довгий день закінчувався, похитуючись від випитого п’янкого сонячного проміння. Сонце вже освітлювало тільки високі хмари, а на вулицях западали сутінки. На біса я виніс того фотоапарата? Завтра вже фотографуватиму. Я заніс його додому, а коли вийшов на вулицю знову, то побачив, що до нашого двору наближається Санька. Я не зустрічав його ще від того дня, коли він розповідав про напад Агента.

Санька був якийсь похмурий, навіть рухався невпевнено, мовби п’яний. Утім, п’яний він, звісно, не був. Але на душі йому було так капосно — зразу видно. Невже знову батько побив?

— Кудись зібрався? — спитав він замість привітання.

— Та, мабуть, на поляну підемо, — відповів я. — Дорослі сьогодні йдуть до Інниних батьків — на складчину. А ти куди?

— Не знаю… До тебе. Дома хтось є?

— Нема. Малий пішов із батьками купатись. Але зараз прийдуть.

— А-а-а… — невпевнено протягнув Санька.

— Може, просто прогуляємося? — запропонував я.

— Пішли…

І ми пішли — вздовж по нашій Лікарняній у напрямку до лікарні. Тут і прогулятися нікуди, бо батьки зараз вийдуть у провулок із річки. Якщо піти з Лікарняної праворуч провулком — побачать, щойно піднявшись від річки. А як вийдуть із провулка на Лікарняну, то повернуть в інший бік і, може, не побачать.

— Давай у смородину, — сказав Санька.

Він, видно, думав про те ж саме, що і я.

Ми зайшли за кущі перед домом Стартановичів. Там було випробуване місце: Стартановичі своїх кущів ніколи не стригли, тож смородина в них була майже мого зросту. Санька тут же взявся об’їдати кущ. Ну, а я смородини не їм. Мені навіть запах її неприємний.

— Щось сталося? — спитав я після паузи, бо Санька мовчав і мовчав, наче нас тут могли не тільки побачити, а ще й почути.

Він іще помовчав.

— Ти знаєш, що значить «ублюдок бандерівський»? — нарешті спитав.

Я витріщився на нього. Нічого собі запитаннячко! Він твердо дивився мені в очі, тож я не став перепитувати, звідки та що. Ну, тобто не з цього треба починати.

— Ну, «ублюдок» — це російською мовою незаконнонароджена дитина. Як у «Катерині» Шевченка. Читав?

— Ні, — відповів він.

— Ну, там дівчина закохалась у солдата… — почав я пояснювати, але він урвав:

— Я знаю, про що там. А «бандерівський»?

Це слово я знав. Батько часом обзива так одного свого співробітника. «Западенець бандерівський», — каже.

— Це я точно не знаю, — відповів я. — Якісь западенські бандити. А де ти таке чув?

Він кинув у рота зразу зо п’ять ягід і відвернувся.

— Ну, кого так називали? — тут уже я міг наполягати, бо ж на попереднє запитання йому відповів.

— Мене, — сказав він, усе ще дивлячись кудись убік.

— Хто?!

— Агент.

— От сука! — сказав я із серцем. — А за що?

— За те, що я його хотів убити.

— Що?!

Одне слово, він почав розповідати, і вималювалася така картина. Я навіть не знаю, вірити його розповіді чи ні. З одного боку, це — просто ідіотська історія. З другого… Розумієте, Санька… Ну, тобто в нього з фантазією не дуже. Він може збрехати. Так. Хто ж не може! Особливо дорослим. Але він не може вигадати нормальної брехні. Та він і сам це знає, тому особливо й не заморочується. Через те я загалом вірю тому, що він розповів. А ви вже самі дивіться. Можете й не вірити. Я тільки хочу запевнити, що розказав правду — від себе нічого не додав. Ото коли він мені розповів, як його Агент душив на березі — біля задньої калітки, — через день Санька не витримав і пішов убивати Агента. Він узяв велосипедний ланцюг, сховався ввечері за Агентовим славнозвісним надвором і довго чекав. Коли той нарешті прийшов, Санька став між ним і доріжкою додому й сказав:

— Це ви мене вбити хотіли?

— Ану киш звідси! — крикнув на нього Агент, навмисно крикнувши так голосно, щоби хтось із сусідів почув.

Відкладати розмову до того, як хтось прибіжить рятувати Агента, Санька не став. Він розмахнувся й уперіщив дорослого дядька по лівій руці вище від ліктя.

— Ти ж знаєш, він шульга, — пояснив Санька мені.

Я цього не знав, але повірив. Коли Агент ухопився за ліву руку правою, Санька ще раз ударив — тепер уже по пальцях правої руки. А потім ще через плече по спині. Цей удар забив Агентові дух, тож кричати він уже не міг.

— Так я не зрозумів, — перепитав його Санька, — то ви мене вбити хотіли?

— Нє, — з трудом промовив Агент. — Але тепер я тебе точно вб’ю.

— Ага, — сказав Санька і знову врізав по спині, бо ж Агент стояв, зігнувшись (це було зручно, як пояснив мені мій друг).

Сусід зігнувся ще більше і прошепотів:

— Ах, ти ж ублюдок бандерівський!

Санька ще раз уперіщив його по спині, та вбивати вже не хотів, бо не зрозумів, чим це його обізвали. Не знаю, який тут зв’язок, але так він мені пояснив це своє рішення.

— Дав йому в лоба, так що він на сраку сів, і пішов додому. Що ж його вбивати, як я не знаю, що він на мене сказав.

Я мовчки дивився на нього, так що мало очі не повилазили. Нічого собі історія.

— Він же на тебе в міліцію заявить! — сказав я нарешті.

— Не заявить, — Санька сплюнув чорною від смородини слиною. — Якби хотів заявити, вже заявив би.

— А може, вже й заявив, — припустив я.

— Нє, — впевнено відповів він. — Хай мене посадять за те, що я йому врізав. Але його тоді посадять за браконьєрство і за те, що хотів мене задушити.

— А як ти доведеш?

— А ти підтвердиш, — сказав Санька.

— Мені не повірять, — уголос подумав я. — У міліції зафіксовано, що він на мене подав заяву. Буцімто я в нього вкрав ключі від хати. О. Тепер зрозуміло, навіщо він це зробив. Тепер зрозуміло… Щоб як ти заявиш на нього, я не зміг бути свідком…

— То ти що, не підтвердиш? — запитав він.

— Підтверджу, звичайно, — відповів я. — Тільки мені не повірять, бо я… Ну, він же на мене в міліцію раніше заявив. А я тепер ніби помститися йому хочу… Чекай, а чого це він тебе ублюдком бандерівським обізвав?

Санька відвернувся, знову набрав півжмені ягід і кинув собі до рота. Почав їх жувати, як хліб, і, не дожувавши, відповів:

— Бо це правда. Мої батьки — мені не батьки. Вони мене всиновили. З дєтдома взяли.

— Що?!

— Те, шо чув.

— Звідки ти?..

— Маму спитав. Вона розплакалась і призналася. Вони ще як у Дрогобичі жили, взяли мене з дєтдома. А справжні мої батьки — бандерівці, й вони десь у засланні.

— У Сибіру? — спитав я іронічно.

Які ж у наш час можуть бути заслання? Дурниця якась!

— Ні, — не зрозумівши моєї іронії, відказав Санька. — У Казахстані. На Цілині.

— Ти шо, Санька, вопще вже? — я мало не розсміявся. — Які заслання? Це ж не до революції! Які в нашій країні можуть бути заслання? Та ще й на Цілині. Туди люди добровільно їдуть із усього Радянського Союзу! Комсомольці!

Він мовчки жував, але видно було, що я його не переконав.

— Мені мама сказала. Вона мені показала листа від моєї справжньої мами. Її звуть Соломія.

От якби це не Санька повідомив, а хтось інший, я би зразу подумав, що бреше. Чесне слово! Тільки через оце ім’я. Ну, де ви бачили жінок, котрих би так звали? Тільки в літературі. «Дорогою ціною» читали? Законна книжка. Мені вона дуже подобається. Отам жінку звуть Соломія… Та хай мене ріжуть, я не повірю, щоб Санька читав «Дорогою ціною».

Над вулицею здійнялася курява. То біг мене шукати мій малий.

— Добре. Потім побалакаємо, — сказав Санька. — Не кажи йому нічого. Ге?..

— Звичайно, — відповів я. — Ти на поляну підеш?

— Піду. Тільки нікому не кажи!

Мій малий наче заздалегідь знав, де ми. Він навіть не глянув у бік провулка, а мчав просто до нас. І за мить уже був поряд.

— Вов! Батько кличе!

Розділ 8

За мить я вже був в отдєлєнії. Петровича не оказалось на місці, а ключа — в мене… Я повернувся на проходну і попросив Васильчука, який був діжурним:

— Петя, забув ключ від кабінета. Дай діжурний. Одкрию і віддам.

Він вирішив не кочевряжитись і дав ключа, хоч це і проти правил внутріннього разпорядку.

У кабінеті я почистив перо, долив із бутилочки чорнила і почав писати одчот про все, про що сьогодні узнав. Канєшно, я нічого не писав про «Премудрий піскарь».

Писати одчот — це вам не бичків тягати. Тут треба бути дуже уважним, щоби чогось не пропустити. Я згадав усе. І про Агента, який під подозрєнієм в організації приступної групіровки, і про Дженджика (а чо я повинен його пропускать?), і про кеди. Головний козир мій був — це малюнок підошви. Я такий бачив у своїх сусідів, такий же мені намалював Пасічник. Я тоді був подумав, що це їхній Вовка в кедах ходив, а тоді думаю: нє! Чого б це він у кедах по своєму городу ходив? Хто це влітку на своєму городі в кедах ходить? Коли вже в центр іде чи в город — тоді понятно. А так усі босі ходять. А тоді, питається, чиї кеди у них натоптали в городі? О. Далі я, звичайно, написав про Свєтку, яку підозрював зі самого начала, ще як побачив уночі на Васькиному городі. Правда, тоді темно було, та й далеко, міг і обізнатися.

Спитаєте, чому підозрював її? А тому. Я вже на другий вечір після першого заявлєнія про кражу курей її бачив. Вона, канєшна, була без курей, але звідки девочка може повертатися додому о першій годині ночі? От тіки не звернув уваги, що в неї на ногах. А на утро — пожалуста! — нове заявлєніє про кражу курей. От як. Це ще не факт, канєшна. Вона була без курей, мене не бачила. Я з нею не розмовляв, щоб не спугнуть. Але сьогодні ж наїду. Ох, я ж на неї й наїду! Буде їй «пастой, паравоз!». Вона в мене зразу пойме, що вже не така, як була вчера.

Треба тільки дописати одчот. Треба обізатєльно вписати вивод про налічіє преступной групіровки. Бо, якщо вона йшла без мішка, без курей, значить, десь їх залишила. Значить, були сообщники. Сама вона їх не продає. Курей, а не сообщників. Тих вона мені продасть, нікуди не дінеться. Бо у Варварці на базарі її би зразу засікли. А в городі курей продають уже патраних. Та й шоби там попасти на базар, треба справку ветлєчебніци. А такої справки їй як малолєтнєй ніхто не дасть. Ми цю Свєтку знаємо — їй тіко-тіко чотирнадцять стукнуло.

Стіко ж стукнуло і дочці Лідії Інокентівни. Ми в одчоті Лідію Інокентівну поки що згадувать не будемо. А от про дочку, яка купила такі ж кеди і дзвонила до Свєтки, будемо. Побачимо, що мені начальник на це скаже. Як буде під’їжджать і ругаця!..

Одне плохо: нема в мене прямих доказательств. Крім кеда. Але їх же цілу партію продали! Той слід, що у Васьки в городі був, я поміряв. Виходить 35-ий розмір. Такий самий був і в Пасічника на городі. Такий самий купили й дівчата. Але це знову ж таки ще нічого не значить. Тим більше, що Пасічник же малював по пам’яті. А яка в нього пам’ять! І ще що погано, що продавщиця з раймагу не знає третьої дівки. Упізнать, каже, упізнала б, а так — нє. Не знаю. Вона, каже, до нас у раймаг дуже рідко заходить, скромна, каже, дєвочка. Даже странно, каже, що дружить із дочкою Лідії Інокентівни. Але тут ми також Лідію Інокентівну згадувать не будемо. Тільки фамілію: «Безпала». Отак.

Я закінчив і почав перечитувати, щоби не було помилок. Російською мовою я не дуже грамотно пишу. Повиправляв помилки, потім подумав і пішов до діжурного.

— Петь, як по-руськи пишеться «одчот»?

Він здивовано глянув на мене і каже:

— Так і пишеться: «Атчет».

— Ага, — сказав я і повернувся до свого кабінету.

Там я закреслив перше слово і зверху написав: «Адчот». Потім довго дивився на те слово. Щось воно мені не дуже подобалося. Я такого, по-моєму, ніколи не бачив. Пішов до столу Петровича, дістав із його шухляди ключ від сейфа й відкрив желєзні двері. Переглянув три папки і побачив те, шо мені було треба. Там зверху сторінки було написано: «Отчет». Теж не без помилки, але ж краще, ніж у мене.

Зачинив сейф, поклав ключ на місце і повернувся до свого столу. Ще раз закреслив верхнє слово і ще вище вивів: «Отчот». Другоє дєло!

І тут мене таке зло взяло! Ну, ненавиджу цю письмову бугалтерію! Я до окупації ще й до школи не пішов. Потім уже — з 44-го до 52-го — вчився. Мій перший учитель із фронту прийшов майже глухий — контужений. Потім помер він, як і всі контужені й тяжко поранені. Откуда мені знати, як пишеться цей клятий «отчот»? У нас учитель російської мови у школі був завхоз. Він навіть букву «ф» не вмів проізносить. «Хв», — казав. Бо який же він… Хохол хохлом. «Хвакт», казав, «хворточка». У нього це «ф» получалося тільки у слові «фост». Скіки я всяких документів написав, а от отчота не писав ніколи. Бо отчитуваться не було за що. У нас на участку не то що приступлєній — навіть правонарушеній ніяких ніколи не було. Я тут сім год уже — й ніхто нікому морди не набив.

Нє, ну морди били, канєшна, тільки ж ніхто не заявляв. Воно і справді — не по-мужськи. Ну, побились, один другому натовк. Так шо ж той… Він же… Ну, стидно. Мало шо получив, так іще й жалуваться пішов.

Оце Агент перше на моєму участку заявлєніє написав.

Стоп! Агент! Як же я про нього забув! І вже ж ніяк не впишеш. Прийдеться все переписувать. Від начала до кінця. Тільки знайти, куди дописать про нього. Бо як буду переписувать і проскочу… Нє! Не можна проскочить. Треба дуже вниматільно все зложить. Я вирішив значала написать окремо про Агента, потім найти, куди про нього вставить, а вже як буду все начисто переписувать, то вставлю туди.

А ви знаєте, шо такое переписувать чотири сторінки, та ше і вставку пошти на цілу сторінку? Ну, так а шо дєлать? Не здавати ж Степану Пилиповичу «Адчот»!

Коли я закінчив переписувать, було вже п’ять. Акуратно промокнув прес-пап’єм останню сторінку і поніс цілий документ до начальника. Ще й радів по дорозі, що своєвременно все зробив — точно до п’яти, до кінця робочого дня.

Та це в мене, як сказалося, робочий день до п’яти. А його і близько не було в кабінеті. І вже, значить, не буде. Ну, й добре. Я сховав у стіл свій письмовий труд, замкнув кабінет, здав ключ діжурному й пішов по Очаківській додому.

Спека стояла нестерпна. Якось у кабінеті не так воно. А на вулиці!.. Навіть горобці подуріли. Так верещали в тополях, наче намагалися родину котів прогнати. А з-під листя все одно не вилітали — жарко. Від ранкового дощу не лишилось і краплі. Дорогу мені перейшов безмозглий від спеки пес, здійнявши пилюку, — ледве ноги волочив.

На Пісках я повернув і вийшов на Клубну. На подвір’ї у Свєтки — порожньо. Собака з будки не потикається, тільки троянди світяться від радості: їм така спека не шкодить. Якщо поливати, звичайно.

Я пройшов повз хату, навіть не намагаючись зазирнути у вікна. Сонце вже хилилось, і ті вікна — немовби маленькі сонця. Аж сліпили. На перехресті з Чекістів малишня різалась у пекаря. От уже ідіотська гра. Мабуть, за небезпекою для життя і здоров’я — на другому місці після розкручування знайдених на поляні мін і снарядів. Отакі ж пацани, як ці, в перший год моєї служби притягли з поляни снаряд і почали відкручувати головку — щоби порох дістати і зробити шашку. Збиралися рибу глушити. Головка прикипіла, приіржавіла до гільзи, то вони її хотіли зрушити з місця, постукуючи молотком… Ну, і все. Нема пацанів. І винити нікого. Пацани — вони і є пацани. А війна — то війна.

Я тоді як прийшов у міліцію служити, думав усе — війна позаду. В прошлому. А тут у перші ж мої дні нагадали про неї. Та й так, що не забуду. Бо то — війна. Нічого гіршого не буває. І так і тягне лапи з учора в сьогодні. Ці американці!.. От чесно кажу: просто повбивав би!

Потім уже створили дєтські комнати міліції. А шо дєтські комнати! Толку од них. Ці дєтки… Навіть Петрович із бараковськими не справляється, а та Валентина Леонтівна… Що вона може? Нє! Треба повернутися. Вспію ше додому. Ніхто, крім пацанів, мене на вулиці не бачив. Я підійшов до Свєткиного двору і смикнув калітку — звичайну дерев’яну калітку, схожу на двері у хлів. Це — не залізні ворота, як у Васьки.

Трохи прочинив, собака навіть носа не поткнув із будки. Але тільки я зробив один крок на подвір’я, він вискочив, як реактивний істрєбітєль. Невеликий такий собака, кошлатий, але затятий. Лютий. Пришлося вискочити і зачинити за собою калітку. Так він ледь не перескочив через неї. А голосок — як у протівоздушної сирени!

А от і хозяйка, Свєткина мати. Якщо не ошибаюсь, Любов Василівна. Стала у дверях і дивиться на мене. Ну, ясно. Чоловіка в неї нема, то й до калітки не виходить. На собаку надіється.

— Добрий день, Любов Василівна! — спробував я перекричати її пса.

Вона до мене придивилась і вроді впізнала.

— Ви з міліції?

Я кивнув. По-моєму, і так уся вулиця все почула. А хазяйка ще цілу минуту думає. Тоді таки підійшла до калітки.

— Та мовкни ти! — гримнула на собаку, і той слухняно побрів у будку, невдоволено погарикуючи й озираючись на мене.

— А ви, Любов Василівна, міліцію ждете?

— А що, хіба ви приходите тільки тоді, коли вас приглашають? — спитала вона дуже недружелюбно.

— Ну, — кажу, — ми приходимо тоді, коли є необходімость.

— Ой, звиняйте, — каже, — забула, як вас звати…

— Ревмір Петрович, — відповідаю.

— Ага, — каже.

— А дочка ваша дома, Любов Василівна?

— А шо вона натворила? — питає в отвєт.

— Та наче нічого, — кажу. — Просто треба з нею поговорити про її дружків.

— Яких таких дружків? — знову питає. — У неї ніяких дружків нема. Вона тіко з дєвочками друже. А може, ви щось знаєте?

— А з якими дєвочками?

— Ну, з класу…

— А як їх звуть?

— Ну, з Таньою друже, з Гальою…

— А вона тепер дома?

— Хто?

— Та дочка ж ваша!

— А… Нє. Нема.

— А де вона? — питаю.

— А я скудова знаю? Канікули в неї. Чо їй дома сидіть? Може, до подружок пішла, а може — в кіно. Не знаю, — вона пожала плечима.

— А коли прийде, не знаєте?

— Та скудова? Вона, бува, й пізно приходе… А шо случилось?

Це — найгірше питання. Тут треба по-настоящому бути міліціонером, щоби на нього не одвічать.

— А фамілій подружок не знаєте? — питаю.

— Та як же не знаю, — каже обіжено. — Це ж однокласниці її: Таня — Безпала, а Галя — Рачкован.

— Безпала, — кажу, — це не дочка…

— Ага, — каже, — Лідії Інокентівни. Хароша дєвочка. І учиться без тройок.

— А Рачкован?

— А шо Рачкован?

— Ну, де її батьки роблять?

— Отета не знаю. Десь у городі мати робить. А батька в неї нема… — вона затнулася на мить, а тоді додала:

— Як і в нас…

Ну, це щоб мене розтрогать. Щоб не обижав дєвочку. Та схоже, що правда: мати не знає нічого про нічні розвлєчення своєї дочки.

— Ви знаєте, скажіть Свєті, шоб завтра зайшла до мене. Знаєте, де я живу?

— Ага, на Лікарняній.

— Ага. Ото як устане завтра, хай зразу до мене зайде.

— Так а шо случилося?

— Ну, ще нічого, та краще, щоб і не случилося, — кинув я їй уже через плече.

Я пішов додому, а вона вийшла на вулицю і дивилася мені вслід. Я прямо лопатками чуствував її погляд. Іду, а вона з таким страхом — ну, і з ненавистю, понятно, — дивиться й дивиться. Тому, дійшовши до Чекістів, я повернув праворуч — як додому. А тоді пройшов квартал і завернув на Садову. По Садовій вернувся в центр, а звідти — через Одеську прямо до хати Лідії Інокентівни.

Бо я мислив логічно. Якщо Свєтка дружить тільки з двома дівчатами: з Танею і з Галею, — і якщо її вдома нема, то де вона може бути? Ясно, що в одної з них. Адреси Рачкован я не знав, то пішов подивитися, що там у Безпалих. А нічого. На подвір’ї тихо, собака спить у будці, на перехожих нуль вніманія. Собаки — вони як? Коли є хазяїн удома, вони всіх перехожих обгавкують — щоби показати, як вірно служать. А як нікого вдома нема — то й собака собі спокійно спить.

Тіко, коли хазяї додому вертаються, він їх чує і впізнає по ході. Ну, тоді й починає гавкати, показує свою роботу ліцом. Чи то мордою.

Тільки, коли я спробував зайти на подвір’я, пес вискочив і почав гавкати. Ну, це, мабуть, просто залежить від характеру. Люди ж також не всі однакові. Чого ж собаки будуть усе робити, як усі?

Дівчата могли піти в кіно. Можуть після кіно піти на танці — в парк Петровського, в яхт-клуб — там аж дві танцплощадки… Безглуздо тут ждати. Я рішив іти додому. Хто мене в том обвинуватить?

Розділ 9

— Мене звинувачувати ні в чому, малий! Не я розпочав ту розмову. Якщо ти думаєш, що я когось намовив, то сильно помиляєшся. І про наші сни я нікому не казав.

— Я знаю, — відповів він так, ніби не повірив жодному моєму слову, але просто не хоче зі мною сперечатися.

Ця розмова відбулася під самими нашими ворітьми, коли всі вже порозходились, а ми затрималися, бо зрозуміли, що запізнилися, бо у вікнах світилося. Батьки вже були вдома, і ми зараз получимо по повній програмі.

Я знаю свого малого. І я уявляв, що він тепер думає. Не інакше — звинувачує мене в тому, що розмову я підтримав, а може, і спровокував. Ніхто нічого не помітив, але я відчував, як мій малий напружився, — він був немов на голках. Як гола людина, на яку всі дивляться і обговорюють будову її тіла, наче вона нічого не чує.

Це все — Станкевичі. Вони завели патефон. Але треба по порядку.

Власне, я навіть не знаю, з чого все почалося. Не можу згадати. Зібрали хмиз, потім Санька розпалив багаття, довго над ним чаклував, бо воно тричі гасло, а одного разу раптом розгорілося мало не до неба, зробивши на мить червоними, як у вождя червоношкірих, усі наші обличчя. І розмова загалом точилася навколо багаття. Усі жартували, підколювали Саньку, що він, мовляв, сьогодні якийсь невправний.

— Втратив ти, Санько, містичний контакт із вогнем. Відвернувся він від тебе, — сказав Женька.

Саньку це, звичайно, заводило, бо ви ж уявляєте, в якому він був стані. Та ні. Не уявляєте. Я і сам не уявляв, хоч усе знав. От спробуйте уявити, що ви про себе і про своїх батьків таке довідалися. Що ваші справжні батьки — бандити, що вони заслані радянською владою мало не на край світу, що вас у чотири роки всиновили зовсім чужі люди, й отепер, коли вам іще і тринадцяти немає, ви раптом довідалися, що мама й тато — нерідні… Це ж просто в голові не вкладається. Це навіть гірше за війну. Бо війна — для всіх війна. А таке горе — тільки для тебе одного.

Знаєте, я мав такі фантазії. Колись, Образившись на маму, яка надавала мені чортів за оцінки (а то було несправедливо, бо я отримав аж чотири оцінки в один день: одну п’ятірку і три четвірки), я почав думати, що мої батьки — нерідні, що я дітдомівський… Ото вже жалів себе! Ну, правда, то було недовго. Бо я ж очевидно схожий і на батька, й на маму. Тобто все це дуже скоро минуло, як тільки я перестав себе жаліти і просто подумав логічно. А тут хоч як хочеш логічно думай. Результат один.

Колись я бачив такий сон. Буцімто я йду мостом із Варварки в город, там на колодах сидять мужики, таранку ловлять, без кінця б’ючи рукою по вудці, закріпленій на рогатці. Щоб вона спочатку повільно занурювалась у воду, а потім різко підскакувала вгору. Якщо поруч із волосінню траплялася риба, зацікавлена маленькими червоними шматочками ізоляції з мідного дроту, гачки зненацька чіпляли її за якусь частину тіла — й тоді вже треба вибирати вудку з води і знімати рибинку.

Й от у якийсь момент по мосту проїхав автобус. Він притопив товстезні колоди, вони занурились, і між дошками мосту проступила вода. І в той час один із рибалок смикнув вудку, на якій тріпотіло штук п’ять таранок. Але через те, що міст раптом став притопленим, рибалка зачепив вудкою і мене, я різко ступив назад на мокрі дошки, послизнувся, перекинувся через перила й гепнувся у воду. А вода мене не тримала. Навіть не сповільнила мого падіння. Я йшов на дно як сокира, й відчував, що повітря в легенях уже ніяк не вистачить, аби випірнути, навіть якщо почну підніматися негайно. Я махав руками, дригав ногами, та все падав і падав на дно…

Пам’ятаю, я подумав, що надії на порятунок немає — хіба що це не насправді, а вві сні. І тоді я прокинувся…

Дихати було важко. Може, я вві сні перевернувся обличчям униз, у подушку, і справді почав задихатись, і задихався, аж доки прокинувся й сів у ліжку. І тоді, віддихуючись, я пережив страшне полегшення. Я живий! То був сон!!!

А Саньці здавалося (я так думав), що він намагається прокинутись і не може. А потім прокидається і розуміє, що насправді все так само, як і вві сні. І що повітря йому вже точно не вистачить, аби випірнути… А тут іще й усі потішаються!

Це я довго розповідаю, а тоді, біля багаття, я просто якось відразу це все відчув і вирішив перевести загальну розмову на щось інше.

— А що таке містичний контакт? — запитав я Женьку, хоча насправді й так розумів, що він має на увазі.

Й от після цього розмова пішла про те, що так налякало мого малого. Вийшло, що я рятував Саньку, а підставив брата. І тепер не міг йому навіть пояснити, навіщо я всю балачку повернув у той бік. Бо не міг же я йому розповісти, про що сьогодні довідався від Саньки!

А воно знаєте, як буває. Усі сидять на поляні, на піску. Навколо аж до будинків — самі лише пісок і колючки, над головами зорі, як фрукти-гранати, десь під піском справжні гранати, міни та снаряди, бо під час війни просто на цю поляну перепливали з того боку річки наші війська… А батьки не знають, що ми тут, на поляні. Вони суворо забороняють нам сюди ходити… А багаття від нас відкидає на піщані кучугури такі тіні, що й відважний лицар злякається… Одне слово, коли ви отак сидите навколо невеличкого вогнища, то мимоволі починаєте думати про щось страшне й містичне. І тут навіть не треба вживати цього слова, щоби балачки зав’язалися саме про нечисту силу і про все таке інше, потойбічне.

Женя, Женькина сестра, для якої містичне було тим самим, що і страшне, заходилася розповідати історію, яку всі вже сто разів чули:

— Мамина подружка, тьотя Вєра, вона якось пішла на базар, а там одна женщина зі села продавала пиріжки з м’ясом. Так мамина подружка, тьотя Вєра, спитала, чи свіжі в неї пиріжки, а та каже: «Вчера бєгалі». І тьотя Вєра, мамина подружка, купила в неї чотири пиріжки по п’ять копійок і пішла з ними додому. Вона купила чотири пиріжки, бо їх у сім’ї четверо: тьотя Вєра, мамина подружка, її муж і двоє їхніх дітей…

— У тебе вийшло п’ять, — урвав Женька, її брат.

Женя мовчки втупила в нього погляд. А тоді дуже єхидно сказала:

— Якби вона купила п’ять пиріжків, я б так і сказала, що п’ять. А як ти не чув, що мама про свою подружку тьотю Веру розповідала, то мовчи і не перебивай.

Усі засміялись, а Женька дуже серйозно відповів:

— Женюсю, я все зрозумів. Але чому вона купила чотири пиріжки, коли в неї сім’я складається з п’яти чоловік?

Женька витримала паузу, поки всі хихотіли, і дуже повільно перелічила знову:

— Тьотя Вєра, мамина подружка, її муж і двоє їхніх дітей: хлопчик і дівчинка.

Женька, який демонстративно загинав пальці, поки вона перераховувала, сказав:

— Ну, от! Тепер уже сім.

Ми вже всі качалися по піску (тільки мій малий не сміявся), а Женя не розуміла, в чому річ, і наполегливо пояснювала своєму братові, який, на відміну від решти, залишався дуже серйозним — як Атос.

— Давай рахувати разом, — сказала вона. — Тьотя Вєра, мамина подружка — раз.

— Два, — заперечив Женька. — Тьотя Вєра — раз, мамина подружка — два. Уже два пиріжки.

— Один! — роздратовано вигукнула Женя. — Один! Тьотя Вєра — це мамина подружка! Вона одна!

Новий вибух реготу розлігся над поляною — аж язики багаття заіскрили.

— Якщо це мамина подружка, чому я її не знаю? — здивувався Женька.

— Женько, я тебе вб’ю! — дуже тихо промовила Женя. — Я її теж не знаю. Це мама її знає.

— А звідки ж ти знаєш, що вона мамина подружка, якщо ти її не знаєш?

— Кого?

— Мамину подружку.

— Тому що мама розказувала про неї, — вже не так упевнено сказала Женя.

— Кому? — здивувався її брат. — Тобі?

Женя не відповіла. І навіть опустила голову.

— Невже не тобі? — Женька просто не міг повірити. — А кому ж?

— Тьоті у трамваї. У городі.

— А ти… — Женька дочекався, поки сестра підведе на нього очі, й жахливим голосом завершив запитання, — підслуховувала?

Ми вже не могли сміятися. Тільки мій малий не сміявся. І я зрозумів, чому. Звісно, він не був Женіним другом — бо вона аж на три роки старша за нього. Та й не така розумна і гарна, щоби з нею хотілося дружити. Просто мій малий оце слухав і ніяк не міг погодитися з тим, як старший брат виставляє її на глум. Це я вже тепер зрозумів, коли ми майже прийшли додому. А тоді дивився на нього і думав: чого це він? Чи не через те, що я підкинув усім цю тему — про містику?

— Не звертай на них уваги, Женю, — втрутилась Інна, щоби підтримати сусідку. — Вони ж дикі. То що там із тими пиріжками? Вистачило?

— Звичайно, вистачило, — Женя з новим ентузіазмом повернулася до своєї історії. — Їх же четверо — і пиріжків четверо. Звичайно, вистачило.

— Ну? — заохочувала її Інна.

— Що «ну»? — знову образилася Женя. — А скільки ж?

— Та ні. Я питаю, що там у тих пиріжках було такого особеного?

— Як що? Нігті!

Ну, розумієте, всі знали про ці людоїдські пиріжки. Ці історії розповідали у школі на перервах, у піонерських таборах, коли хтось із нас туди потрапляв… Навіть тут, на поляні, якщо не помиляюся, теж ця історія вже звучала. Та в Женіних устах вона стала новою, смішною.

Тому всі, ясна річ, знову розреготалися.

— Які нігті? — раптом спантеличено перепитав Санька. Хтозна, може, він і справді про ці пиріжки чув уперше.

— Ну, які? Нечищені, брудні нігті. Розумієш? З мікробами.

Може, навіть не стільки ця відповідь, скільки Санькин роззявлений від несподіванки рот спричинив таку веселість, якої поляна, здається, ніколи ще не чула.

— Ще й із завусеницями, — серйозно пояснив йому Женька.

— Що, людські? — це у Саньки вийшло таке запитання, як ніби перед стрибком у прірву.

Одне слово, наш сміх, мабуть, і старого Плиса розбудив, хоча до його хати відстань — ого-го. Та із Саньки тепер сміятися не можна було. Це я дуже-дуже відчував.

Тому знову перевів мову на те, на що не можна було. На містику. Не на курей же!

— А хто не знає про зелену руку?

Сміх.

— Ти би ще про червоне одіяло спитав, — крізь сміх відповіла Шура.

Ми були якісь надзвичайно веселі, хоч і без вина. Тобто я хочу, щоби ви зрозуміли, що ми сміялися не від того, що хтось там із нас особливо дотепно пожартував. Просто від радості, що нарешті ми тут, що навколо темно, страшно і небезпечно (бо ж ніколи не знаєш, що під тим піском, на якому ти сидиш!). А нам хоч би що.

— А я от згадав, що Вовкина бабка казала, — зненацька видав Колька Станкевич.

— Звідки ти знаєш нашу бабусю? — здивувався я, бо просто відчув, як раптом напружився мій малий, у якого й перед тим настрій був, як у Віцина перед пограбуванням складу.

— Та я її й не знаю… — Колька замислився, згадуючи. — Колись, як у тебе був переляк, вона була у вас, а потім вийшла й сіла на лавочці біля комунального. Я ще подумав, що їй погано, підійшов і кажу: «Вам погано?». А вона каже: «Та ні, синку, нічого, — просто сили вийшли, треба посидіти…». А я ж бачу, що погано.

Колька знову замовк, і миттю шилом устромився Женька:

— А що таке переляк? Тебе хтось сильно злякав? Я так і думав. Ти й досі якийсь ненормальний:..

Звісно, нічого поганого він не хотів сказати, просто й далі хотілося жартувати. Але уявіть, що я тоді відчув. Якби він сидів по цей бік вогнища, я б йому так врізав, що він би цього переляку до кінця днів не позбувся.

Ну, розповідати їм я нічого не став. Для мене й самого це була несподіванка — те, що Колька сказав. Бо про мою хворобу вдома ніколи не говорили. Та й іншим батьки, я думаю, не розповідали. Батько щодо цього завжди дуже суворий. Якщо сказав, що це — наше діло й нікого воно не стосується, — то ні я, ні Юрка нікому ні слова. Та й чого нам було про це розповідати! Тут хвалитися нічим.

А переляк — це така хвороба. Може, лікарі вам скажуть, що такої болячки не буває, то ви їм не вірте. Ще й як буває! Вони ж і про младєнчеську кажуть, що не буває.

Було так. Ми тоді тільки в’їхали у врем’янку, або ж у малу хату. Меблів у нас було небагато, жили ми дуже бідно. Це я пам’ятаю. Пам’ятаю також вівчарку Альму, яка жила з нами — не в будці, а просто в кімнаті. Коли в неї були цуценята, а годувати її в нас було нічим, то одного разу, як батьки були на роботі, а я — в дитсадку, Альма вискочила у вікно, вибивши скло мордою, й пішла шукати собі їжу. Та при цьому дуже порізалась і незабаром здохла. Цуценят батько забрав до своєї автороти, а одне лишив у нас. Назвали його Алім, але його життя також виявилося нещасливе. Через рік Алім зник, і ніякі пошуки нічого не дали…

Я тоді ще не мав і п’яти років. Батьки якось пішли на роботу, а мене залишили в хаті самого. Вони пішли дуже рано. Через тривогу, яку мама називала «Ракета». Батько був начальником автороти, а мама працювала в райвиконкомі, тож вони обоє належали до «мобілізаціонного составу». Знаєте, як у дитинстві: запам’ятовуєш якісь слова, а значення їх починаєш розуміти значно пізніше, коли вже виростаєш. Отак і з цим «мобілізаціонним составом».

Тоді в Радянському Союзі була дуже велика загроза, що Америка кине на нас атомну бомбу. Ну, тобто ця загроза нікуди не поділась, як ви розумієте, але тепер вона не така страшна, адже в нас і свої атомні бомби є. Якщо вони на нас — то й ми тоді на них. Подумають уже, перш ніж кидати на нас бомби. А тоді, щоб ми все одно перемогли Америку, дуже часто проводили тренування тих, кого зразу мобілізовували до армії. У нас удома навіть був військово-польовий телефон. Дуже смішний такий. Я не мав права його торкатися, та бачив, що, перш ніж зняти трубку, треба було покрутити залізну ручку, а потім у трубку сказати позивний. Один раз чи двічі батько по ньому телефонував і казав: «Курська дуга». Тоді його з’єднували з тим начальством, яке йому було потрібне.

Знову ж таки лише пізніше я зрозумів, що вижив тільки тому, що американці бомби не кинули. Бо я не входив до «мобілізаціонного составу». Мене лишали вдома — брати із собою не мали права…

Тож уночі дзвонив телефон, і батько, швидко послухавши, кидав мамі: «Ракета». Вони миттю збиралися, хапали протигази, які висіли на цвяшку біля дверей, цілували мене й бігли на вулицю. І рівно тієї самої миті по хаті від однієї стіни до другої перебігали промені й знадвору лунав сигнал автомобіля «Емка». Дуже огидний сигнал. Тепер уже «Емок» у нас нема, — то була така американська машина часів війни, схожа на ГАЗ-69, тільки без дверей.

І все. Я лишався сам і засинав. Уранці зазвичай прокидався від того, що поверталася мама. Батько вже додому не приходив — ішов просто на роботу.

А то був випадок, коли мама не прийшла. Уже світило яскраве сонце, в хаті чомусь було дуже багато пилюки. Тобто пил літав у повітрі, й через те сонячні промені, які пробивалися крізь вікно, були такі помітні, майже тверді. Так буває, коли ми казимося з малим, наприклад, б’ємося подушками, а потім помічаємо, що вже збили таку пилюку, аж крізь сонячні промені нічого не видно.

Ну, тоді мого малого ще на світі не було. Я лежав у ліжку і раптом побачив щось таке, що мене злякало. Це так казали опісля батьки. А я знав — я добре пам’ятаю, — що мене тоді злякало.

У нас прямо біля вікна стояла етажерка; була вона коричнева, сплетена з лози, доволі симпатична, між іншим. І от на її верхній поличці стояла скарбничка, тобто «копілка», як ми її називали. Таке собі біло-зелене порося з роззявленим хавалом і з чотирма нерівними білими зубами. А в потилиці воно мало щілину, в яку ми кидали дрібні гроші. Ну, це тоді вони дрібними були, а після реформи вже стали просто смішні.

І от бачу я: в цього поросяти виростають крильця, воно вливається в потік сонячного світла і стрімко летить просто на мене. Можете собі таке уявити? От по тих твердих і майже непрозорих променях, під якими крутяться пилинки, ніби пуголовки в діжці з водою. Пам’ятаю, що я зіскочив із ліжка й кинувся тікати. Чомусь не вибіг у першу кімнатку, а бігав по великій, яка була моєю спальнею. Я кричав, махав на порося руками, та воно не відставало від мене ні на крок. Порося хижо шкірилося, білі ікла блищали на сонці, очі горіли нестерпним вогнем… І все це тривало дуже довго. Зрештою, я кинувся під ліжко, забився в куток, куди сонячні промені не діставали…

Коли нарешті прийшла мама, я сидів там і намагався кричати, хоча голосу я вже не мав. А посеред кімнати лежало осоружне розбите порося, а довкола валялися розкидані дрібні гроші. Старі, звичайно, бо нові з’явилися тільки чотири роки тому. А ця історія відбулася років вісім тому.

Одне слово, лікарі нічого зі мною зробити не могли: не знали, як лікувати. Довелося звати бабу Ганю. Цього я вже не пам’ятаю. Як вона мені той переляк вишіптувала — також не пам’ятаю. Але Колька такого вигадати не міг. Він розповідав історію, яка для мене звучала як дуже правдива.

— Сів я поруч із нею, — думаю, іди знай! — розповідав Колька. — Вона посиділа мовчки. Ну, я її не підганяю. Я вопще не знав, що вона збирається балакать. А вона тоді так тихенько-тихенько, як листя шелестить… «Нема тут правди, — каже. — Нема. Не наша земля. Тут до війни й не селився ніхто… Тут зло живе… Люди раніше знали, відчували… От у Вовчика переляк. Кажуть, щось злякало… А його спитали? Могли ж і його спитати! Він же все пам’ятає. І ціле життя пам’ятатиме… Не можна було тут селитися. Нема тут правди. Це — чужа земля. Тут стільки крові пролито!.. А де кров, там зло селиться… А ви всі самі сюди, наче вас заслали… Нє, так не можна. Коли ще тепер воно звідси піде! А може, й ніколи…» Тоді мовчки встала й пішла. І не попрощалася. Я кажу: «Як ви, бабусю?». А вона й не відповіла, тільки ручкою махнула, не озираючись.

— Я вопше нічо не поняла, — сказала Женя. — Яке зло? І откуда вона знає? Я нічо не поняла.

Усі мовчки подивилися на неї, бо почували те саме, та сказати кожен боявся. А що як інші поняли, а я нє? Це ж… А вона сказала — й усі мовчки погодилися.

— Це — як жити в чужій сім’ї. З чужими батьками, — пояснив Колька.

Санька опустив голову і завмер. Потім повільно підвів на мене погляд, сповнений люті й ненависті. По його очах пробігали відблиски багаття, й мені стало недобре. А він повільно підвівся й подався додому, ні з ким не попрощавшись.

Від цього всім стало ще страшніше. Його навіть не зупиняли. Ніхто не роззирався й не озирався, та не тому, що всі такі відважні. Я й сам боявся озирнутися. Таке було враження, ніби одоробло стоїть за спиною. Тільки озирнешся — воно вхопить за обличчя своїми чотирма білими зубами.

— А мені все зрозуміло, — сказав Колька. — Спочатку, тоді ще, я теж нічого не поняв. Але… Знаєте, вона так тихенько говорила, наче й сама зі собою, та я все почув і все запам’ятав. І часто згадував. Це все — правда. Пам’ятаєте, як Вовка Бурлаков свій велік розбив? Що він — їздити не вміє? Прямо серед вулиці — і прямо у стовп. Він же так і пояснював: наче хтось під руку штовхнув, тому він у стовп і врізався. А скільки собак у нас пропало! Собаки ж чують нечисту силу. Дивіться: он у центрі люди собак просто у дворах тримають, без ніяких ланцюгів. А у нас попробуй так…

— І в нас собака втік, — сказала Інна.

Мій малий непомітно присунувся до мене і притиснувся плечем до моєї руки. Я аж захотів обняти його за плечі. Проте, звичайно, стримався. Куди ж! Він би мені влаштував за цей жест! Він і так мені влаштував потім, коли верталися додому.

Стояли перед каліткою і думали, як нам усе виправити.

— Слухай, Юрчику! — сказав я йому, перш ніж ми зайшли до двору. — А якби ми про це не почали говорити, Колька б нам і не розповів про те, що казала баба Ганя.

— Ага, — відповів він, — а тобі не страшно все це знати?

— Страшно, — зізнався я. — Та краще знати, ніж не знати. Завжди краще знати…

Удома, причаївшись за дверима і вишкіривши в передчутті зуби, на нас чекав скандал. Коли ми ввійшли, батьки саме вирішували, чи вже йти нас шукати, чи ще посидіти й позаводити одне одного. Рішення вони ще не прийняли, та підзаводити одне одного вже почали. І тут — ми. Дуже вчасно.

Розумієте, я загалом слухняний син. Ну, наскільки це можливо. Бо ж син зовсім слухняний — це живий труп. Або неживий. Ну, неживий теж здатний на свавільні вчинки. Йому, наприклад, кажуть: «Уставай!». А він — ніяк. Ну, тобто я слухняний. Але от що я зрозумів. Що коли ти пізно приходиш додому, то є кілька різних варіантів, вагомість яких геть не залежить від того, чи ти порушував іще якісь правила, чи ти чинив злочини, чи ти ображав маленьких, чи, навпаки, перевів через дорогу чужу бабусю. Плисиху, наприклад…

Перший варіант, найкращий, — це прийти додому раніше за батьків. Ну, це не завжди у твоїх силах. Тому поки що ми йоговідкладемо.

Другий — це коли тебе нема й нема, а батьки вже так хвилюються, що готові бігти в різних напрямках і шукати тебе в найнебезпечніших місцях і в лікарні. Яка теж не дуже безпечне місце. А тут ти з’являєшся — і вони, звичайно, лихі на тебе, але такі раді, що готові майже все пробачити. Сварять і карають вони тебе при другому варіанті суто для проформи — щоб не вийшло так, що вони напереживались, а тобі — нічого.

І третій — найстрашніший. Ти приходиш додому, коли батьки вже вдома, вже почали за тебе переживати, але ще не пішли тебе шукати. Оце — найгірше. Тоді тобі доведеться дістати за їхні переживання, за їхню нерішучість і, нарешті, за твоє запізнення. І то ще добре, якщо цим усе закінчиться.

Може бути варіант «три-a», який іще гірший. Це коли все так само, як у варіанті три, але обтяжене тим, що батьки заздалегідь приготували тобі подарунок, а ти он який. Не виправдав. І подарунка не отримаєш, і дістанеш значно більше, ніж при варіанті три.

І, нарешті, варіант «три-б». Це коли все те саме, що і при варіанті «три-a», та подарунок батьки приготували не тільки тобі, а й собі. Тобто подарунок — цілій родині. Тепер якщо вони його тобі не віддадуть, то й самі не отримають. І тут уже ти такий ворог, який на пощаду не заслуговує.

Значно пізніше, коли ми з моїм малим уже все про себе дізналися, за все дістали більше, ніж можна собі уявити, нас добили.

Почалося, звичайно, з простого запитання:

— Де ви були?

— На річці, — відповів я. — На човнах сиділи.

— Нахили голову, — сказала мама.

Я нахилив, і вона схилилася наді мною.

— І ти нахили, — повернулася вона до Юрки.

Понюхала його волосся і зробила висновок:

— Вони були на поляні, батьку. Від них же тхне димом, як від погорільців.

Ну, і почалося знову.

— Ми з батьком весь час дбаємо про вас, думаємо, як зробити, щоб ваше дитинство було щасливе, а не таке, як було наше, коли і голодовка на нас, і війна, і… ще одна голодовка… Батько навмисне взяв машину, щоби поїхати завтра всією сім’єю на море. Покупатися, відпочити, побути разом… І така ваша вдячність?!

Ну, от що їй скажеш у відповідь? Що ми зрозуміли про завтрашнє море, ще як побачили, що батько приїхав службовим ГАЗиком і загнав його у двір? Чи те, що ми на море завтра не хочемо, бо маємо значно важливіші справи? Чи що це в них завтра вихідний, а у нас щодня канікули — без вихідних? Хоч що скажи — і будеш іще більш невдячним, а ще й неблагодарним, і ще — свинею, гадюкою, пригрітою на груді, потайним брехуном, ворогом і гіршим за ворога. Тому я, знаючи це, стримався.

Та не стримався мій малий.

— Поїдьте вдвох, — сказав він. — Відпочиньте від нас хоч день.

М’яко так сказав, по-доброму. Та дістав од мами такого ляпаса, яким вона навіть мене ніколи не нагороджувала. Мама сама злякалася його сліз і червоної щоки, тож кинулася до нього — надавати ще й по задниці, щоб не так прикро щоці було. У малого миттю висохли очі, й він помчав до залу, де, як ви пам’ятаєте, стояв великий стіл. Ми з батьком чули тільки тупіт і мамин крик:

— Я кому сказала: йди сюди! Ти чуєш, що я тобі кажу? Іди сюди, бо гірше буде!

Ну, цим мого малого не купиш!

— Надю, йди ти сюди! — гукнув батько.

— Зараз! — відповіла мама зі залу. — Іди поможи його зловити.

— Надю, йди сюди! — трохи тихіше сказав батько, і, якби він мене отак удруге погукав, я б, напевно, з борта космічного корабля «Восток» зіскочив — у відкритий космос, як Леонов.

Ну, мама наша — теж не Гагарін.

— Що ти, батьку, хочеш?

— Остав його, — зовсім тихо сказав батько.

Мама ще кипіла, розпалена гонитвою. Та виходу вона не мала. Про всяк випадок вона погукала мене, хоч і не дуже впевненим голосом:

— Вовка, йди поможи його зловити.

— Ага! — сказав я ще тихіше, ніж батько.

— Шо ти сказав? — мамин мисливський запал отримав новий імпульс.

Вона підскочила до мене і почала навідліг бити мене по голові, по плечах… Але я навмисне викликав вогонь на себе, щоб малий мав час утекти на подвір’я. Коли почув, як відчиняються вхідні двері, я, нахиливши голову, вискочив із-під її ударів, як Попенченко, й теж побіг до дверей. Батько ще встиг мене погукати, але я вже «не чув».

Ну, і скажіть мені, що вони виграли цим скандалом? Тепер сидять і сваряться. Мама вимагає, щоби батько йшов нас шукати, а батько огризається, що це непедагогічно, що раніше нужно було думать — перед тим, як руки розпускать, що, якби їй хтось так урізав, вона б уже й не підвелась. Убити хотіла?

— Якщо ти вмієш стримуватися, то треба було самому і бити, — дуже логічно заперечує йому мама.

І так сидітимуть годину, сподіваючись, що ми вже не витримаємо і прийдемо. І тоді можна буде далі розмовляти. Ага!

У нас іще в запасі четирнадцать мінут. Треба дати їм час заспокоїтися.

Розділ 10

Поки я повечеряв, поки успокоївся… Тоді вирішив, що треба-таки йти на Клубну. Якщо не вдасться перехопити Світлану біля дому, завтра знову може кудись повіятися. Заодно подивлюся, в чому вона прийде: у штанах чи у платті.

Іти у штатському через цих тунеядців-волейболістів мені не хотілось аж ніяк. Довелося піти в кінець вулиці — аж до поляни, і там уже завернути в направлєнії Клубної. Ну, нічого, це полєзно для дєла. Усі діти, крім Вовки, тинялися по вулиці. Ясно. Ждуть, поки батьки підуть до когось пиячити, щоб самим сипонуть на поляну — костьор палити.

Коли вже її застроять? Но це ж нада стільки сапьорів нагнать сюди, весь пісок перевіять, усі міни, гранати, снаряди, навіть патрони позбирать… А кісток там скіки! Бої тут були — ого-го! Форсірованіє, одне слово. Хто цим займеться? Нікому. Якби не опасно було, випустили би школу — за один день усе зробили б. Як у колхозі: приїхали, все позбирали, що колхозники залишили в полі, решту витоптали, наказилися, наспівались — і додому. Всьо. Вопрос закрит!

А сапьорів таку кількість тіки з цілої області довелося би збирати. Ну, так шо? Солдатікам — тіки радість би. Тут би вони і поработали, і покупались, і від’їлися би. Тітки з цілої Варварки збіглися би, щоб їм шось смачненьке принести. Це в Соляних солдатіків не дуже люблять, бо вони по селу в самоволку гуляють і тирять усе, шо можна. А тут воєнних частей нема. Їх би як рідних обхажували.

Опа! А це ще шо за «Москвич» біля Золотченків стоїть? Мабуть, якісь гості наїхали, бо не наша, не варварська, машина. А якби Ванька купив, то я б уже точно знав: у нас же регістрірував би. Нє, чужа. А номерок про всякий случай треба записати…

Ну, от! Там волейбол, а тут іще краще — малі в пекаря воюють. Хоч би ніг мені своїми ломаками не переламали. Ото вже Петрович буде збиткуватися! «Ранєніє в бою!!!»

А хіба я винуватий, що пізно народився? Мені в сорок п’ятому було десять років. От як би я на війну попав? А тепер, бачиш, вони всі герої. Як на сьоме листопада йдуть на построєніє, так усі в медалях. А я… ЯК салага. Тіки значок «Отлічнік ГТО». Я його й не вдіваю. Бо ще більше сміятимуться.

Малий Баєв на подвір’ї щось майструє. Мене помітив і сховав. Мабуть, самопал. Од такого можна ждать іще й не такого! А потім у магазіні спічок нема. Хоч від пальця прикурюй. Ну, малим я його назвав не тому, що він справді малий. Вигнався вже такий, що й мене переріс. Це у смислі, що є ще старий Баєв — його батько, — а цей значить, малий.

Я зупинився, дістав «Біломор» і почав закурювати прямо перед їхнім двором. Хай понєрвнічає. А він діствітєльно сидить і на мене дивиться. Жде, щоби пішов.

— Як діла, Баєв? — питаю.

— Законно, — невпевнено відповідає.

— Законно — це коли все по закону, поняв?

— Ага, — каже.

— Ну, дивися, — попрощався я й пішов далі.

Сутеніло. Мабуть, якби я вийшов на півгодини пізніше, у провулку вже нікого би не було: волейболісти вже тепер, мабуть, розходяться, якщо ще не розійшлися. Який же інтерес по м’ячу гатити в такому мороці, — тільки очі собі гробити? Та й не тіки очі. Бо м’ячем можна так урізати один одному, шо… Але полезно буває так пройтися по своєму участку: там «Москвича» чужого побачив, там Баєва за шкодою, тут бойовисько обійшов без потерь…

От уже і провулок. Постою тут під деревом — так я менше замєтний. Тільки став, як щось мене тюк по голові! Дивлюся, шовковиця. Ох, і місце собі вибрав! Під шовковицею стояти — собі дорожче. Весь у п’ятнах будеш.

А більше тут і нема де сховатися. Якась вона гола, ця Клубна. Самі клумби перед заборами. Уже б і називалася Клумбна! Я швидким кроком пройшов до наступного провулка і там зупинився під кленом. Навіть якщо Свєтка буде вертатися по Чекістів, я її побачу й устигну дійти до її калітки раніше.

От тільки місце тут таке оживльонне! Так і ходять! А чого, спрашується? Магазин на Пісках — у кварталі звідси — замкнено. Хозяйственний — замкнено. А ходять так, наче все работає. Мене, канєшна, не впізнають по гражданкі. Так починають придивляться, хто це там ховається під деревом.

Ну, але через два часа стемніло зовсім, мене даже не замічали. Що я, даром у сірій рубашці й у чорних штанах? Боявся, правда, що в темряві не побачу, коли Свєтка додому буде йти. Але вікна світяться, ніхто там пройти не може незамітний. Навіть кота побачив, який через дорогу переходив біля її калітки. Додому піду по Садовій. Я не суєвірний, але чого йти туди, де кіт перейшов?

Казав Петрович, що коли бандити живого спалили старшину Безушка під Половинками, то він, коли на пост їхав, теж не суєвірний був: пішов до свого трофейного німецького мотоцикла просто навпростець. Ледве не наступив на того чорного кота, що проскочив між ним і мотоциклом. Петрович йому:

— Пережди, Безушку! Хай хтось пройде.

Ні. Пішов. І ото стояв на посту при дорозі. Побачив дві полуторки, вийшов зупинити… Перша затормозила, в кузові появився мужик і вихлюпнув прямо на старшину відро бензину. А з другої через минуту кинули факел і поїхали. Так і згорів Безушко.

Не знаю, звідки відомо, що все було так, як розказує Петрович, — ніхто ж не бачив. Його вже згорілого найшли під утро…

А в Октябрському якісь татари заарканили сержанта і тягли за машиною, поки криком зійшов. Так нікого й не найшли. Спитаєте, звідки звісно, що татари? А хто? Або татари, або бандерівці. Бандерівців у нас тут, на Югі, нема. Значить, татари. Та і яка нормальна людина буде кидать аркана з машини на живу людину? От сказали б мені, например: «Кинь, Ревміре, аркан на людину!». Ага. Так я б і погодився! А якби й погодився, то що? Усе одно ж не попав би… Ну, це теж було ще до мене — до того, як я сюди приїхав. Тоді бандітізм був у всій страні. Про це мало хто зна, а ми, сотрудніки общественного порядку, знаємо. Тепер — зовсім інша річ. Бандітізм ми перемогли. Хоча…

Ото мене поночі на страхи різні тягне. Сто років про ці случаї не згадував, а тут… Може, і справді десь у наших краях нечиста сила живе? Недаремно ж кажуть…

Ну, ладно, я ще не член партії, але був комсомольцем. Я все розумно: нема ніякої нечистої сили. Але ж усі знають, що є такі баби-шептухи. Коли лікарі вже нічим не можуть помогти, люди несуть хворих до баб. І ті спасають. Кого хочете спитайте. Це ж не те, що хтось один, якийсь ворог, щось таке розповідає. Це ж усі знають. Значить, є якісь такі знання. А Вольф Мессінґ! Це ж у нас, у Радянському Союзі, були його концерти! Ладно, я не був на них. А люди ж були! Він же справді присказував будуще, читав мислі — це все було… А якщо це все є, то чого ж нечистої сили не може бути?

Бабки ж коли вишіптують, то так і кажуть: «Наврочено». Чи там «пороблено». Тобто ж є якась темна сила, яка все це наврочує та пороблює! Думаю, наша власть іще повернеться до цього вопросу. Не надо, щоб усі вірили. Але використовувать у комуністичному строітєльстві — треба. Лічить хворих, наприклад. Або присказанія іспользувать. Якщо, наприклад, щось погане точно станеться, нада до нього готовиться. Якщо він каже (ну, не обізатільно Мессінґ — хто завгодно), що буде там… землетрясєніє десь у Середній Азії чи там на Далекому Сході, то можна ж укріпить дома, вивезти людей із самих опасних районів, підігнать медицину… Думаю, наша власть іще повернеться до цього вопросу. Обізатільно.

Нарешті на вулиці пусто. Ні одної живої душі. Усі вже по хатах. А Свєтки як не було, так і нема. Я запалив спічку і подивився на часи. Скоро дванадцять. Ну! Що ж це за мать, яка дозволяє малолєтній дочці шастать у таке врем’я чорт зна де? А потім у больницю — підпільний аборт робить. І ще й думають, що про це ніхто не знає. Ага! Не тільки міліція знає, а й багато хто ще. Просто роздувати скандал не хочеться. Нікому це не нада.

Аж ось я побачив темну тінь, що спускалася до мене з боку Пісків. Місяця в небі не було, зірки теж кудись поховалися — мабуть, повернулися ранкові хмари, а я тут, під деревом, і не помітив. Людина йшла швидко, та я навіть не міг роздивитися: чоловік чи жінка. Тільки, коли вже до дерева оставалося кілька шагів, я зрозумів, що це — молодий хлопець. Наче трєзвий, іде твердо і прямо, наскіки це возможно, — бо ж під ногами пісок і рівчаки, вимиті дощами. Мене він не помітив, а я його не взнав.

Коли він пройшов, я трохи вийшов із-під гілля, щоби подивитися на Клубну, а там!.. Аж двоє наближаються до Свєткиної калітки. Ех, прозівав! Ну, вдвох вони туди не зайдуть — там мати. Значить, один зараз піде. Може, й добре, що прозівав. А поки думав про це, вони минули Свєткину калітку й пішли далі — до мене. Я знову тихенько відступив до стовбура.

А більше нікого й не було. Тут вам не город, аби прогулюваться по Советской. І Свєтки не було. Коли я знову подивився на часи, був уже час. І я пішов додому крізь завивання й гавкіт псів і сук. От вам і Свєтка. Тепер я на всі сто увєрєний, що кури — це її рук діло.

Розділ 11

Я так і не зрозумів, що мене розбудило: чи завивання Тобіка, чи те, що мій малий ударив мене ногою по нозі. Зазвичай він дуже спокійно спить, не буцає мене. А тут… Йому снилося одоробло. Я розумів, що він зараз почне кричати, проте ще сподівався, що ні. Не будив. Мій малий то згортався калачиком і дрібно тремтів, то раптом розкидав руки й ноги і важко дихав. Крик от-от мав зірватися з його вуст, але щось його стримувало, — він боровся.

Тобік надривався, завивання його були просто панічні, розпачливі. Йому взагалі ніхто не міг допомогти.

І раптом Юрчик знесилено випростався в ліжку, геть мокрий від поту, задер голову й, не розплющуючи очей, полегшено розсміявся. Потім потягнувся крізь сон до мене, тицьнувся ряшкою мені у плече і затих. Я обережно вкрив його своїм простирадлом (його вкривачка була хоч викручуй), обійняв його й почав без нагадувань чухати йому спину. Він знову захихотів, але я бачив, що це все — крізь сон.

Тобік іще двічі вискнув і також заспокоївся. А потім — через хвилину — зайшовся лютим гавкотом. Куди й подівся його розпач!

Ми так і заснули з малим — обнявшись. Спав він міцно, не крутився і не буцав мене. Ех, нам би поспати вранці, та батьки про нічні Юркові жахи нічого не знали, тому вже о сьомій ранку батько завів звичну пісню:

— Вставайте! Вставайте! Хлопці, вставайте!

Ну, от скажіть мені, чому неділя повинна бути найгіршим днем?

Чому саме цього дня ми не можемо виспатися? Що, море висохне?

— У дев’ять там на базарі нічого робити! — роздратовано гримів батько.

О!

— Свіжу рибу продають зранку! Вставайте, в машині доспите!

— Вовка, Юрка! — підспівує мама.

Чого туди їхати, якщо в машині — спати?

Юрка прокинувся. Трохи відсунувся і поглянув на мене з подивом: що за ніжності, мовляв. Тоді я прочитав на його обличчі згадування сну. Він тихенько засміявся:

— Тікало, аж перекидалося.

— Хто? — не зрозумів я.

— Одоробло, — пояснив він. — Я його з пістолета розстрілював — воно й утекло. Як ти мені сказав.

Це така подяка. Усе одно добре: це вже досягнення.

— Треба вставати, — сказав я йому тихо. — Бо вони зараз знову заведуться, як учора.

Ми вже відчинили ворота, а батько вивів ГАЗика з двору, коли я згадав про заряджений фотоапарат. Хай уже послужить бодай невеличкій утісі замість великої справи. Я сказав, що зачиню ворота, а сам забіг до хати, взяв «Смену», замкнув двері, відніс ключ на місце і помчав зачиняти ворота. Ключ навів мене на нові думки. Зачиняючи ворота, я помітив білу Агентову сорочку у вікні на горищі.

От уявіть собі. 7:30 ранку. Неділя. Як же треба любити шпигувати, щоб уже стояти на посту! Я миттю витяг фотоапарат із футляра, виставив експозицію та діафрагму (якщо хто не знає, діафрагму треба ставити найбільш закриту, коли ви хочете сфотографувати об’єкт у фокусі, а точної відстані до нього не знаєте; відповідно видержку треба ставити невеличку). Крізь щілину між ворітьми я клацнув і знову сховався за ворота, перемотуючи плівку. Потім трохи поміняв експозицію і знову клацнув. Ну, клацнув я за інерцією. Бо на другому знімку Агента вже не буде. Чомусь йому не сподобалось у мене фотографуватися.

Батько роздратовано гукнув:

— Та зачиняй уже ворота! Скільки можна возитися? Якщо приїдемо на базар пізно, будемо там як зайцю стоп-сигнал!

— Іду! — голосно, хоч і невдоволено, відповів я.

Ну, ви ж розумієте: я після вчорашньої прочуханки і досі був ображений на батьків.

Зачинивши ворота і загнавши в пази довгі залізні стрижні, я повільно вийшов на вулицю, захряснув калітку й, перш ніж повернути дротяну задвижку для клямки, знову зиркнув на горище Агента. Його там не було, тож я крутнув непомітного дротика над ворітьми і неквапливо пішов до машини.

Як з’ясувалося, батько посадив маму ззаду, поруч із малим, а мені вони залишили переднє сидіння. Це — щоб ми з малим їхали окремо. А може, щоб до мене підлизатися. Вони ж знають, що до малого підлизатися вийде нескоро, якщо я буду з ним солідарний. Уявляю, як йому там було — поруч із мамою — після вчорашнього ляпаса. Убити могла. І за що?

Машина крякнула коробкою передач і рушила.

Ні, хоч що кажіть, а ГАЗ-69 — законна машина. Це навіть не «Волга». Ну, «Волга», звичайно, теж законна. На трасі вона просто летить! Я в ній ніколи не їздив, але бачив, як вона нас обганяла. Її ніякий інший автомобіль не пережене, та ГАЗ-69 має свої переваги. По наших пісках, наприклад, він проходить без проблем. А ще в нього знімається верхня половина дверей — та що з вікном — і ти їдеш, наполовину висунувшись із машини, тебе причісує вітерець, ти чуєш голос двигуна, бачиш, як посмітюхи випорхують із-під коліс… Я люблю цю машину більше, ніж «Волгу».

Я мовчав, мій малий мовчав, батьки також мовчали. Ну, я, власне, мав, про що подумати. І про те, що ця поїздка зірвала мої плани щодо стеження за хатою Свєтки з фотоапаратом; і про Агента на горищі, який тепер знав, що ми поїхали з дому на цілий день, тож може вчинити трус і на подвір’ї, й у хаті; і про Саньку, з яким варто було б сьогодні поговорити й усе йому пояснити (він має знати, що я нікому нічого не казав); і про зоопарк, куди я сьогодні, звісно, не потраплю; і…

Ще про щось я подумати не встиг, бо батько не повернув на Одеську, а поїхав далі по Очаківській. Тобто він обрав дорогу на кілька кілометрів коротшу, проте гіршу. І безлюдну: там ні машин, ані міліції. Я вже знав, що буде далі. Я знав, що спокусі піддамся, та нічого не міг із цим зробити. Це те, від чого я ніколи не відмовлюся, незважаючи на будь-яку образу. Та й чого ображатися так довго? Вони ж наші батьки…

Ми ще й за Варварку не виїхали, як машина стишила хід, притиснулася до правого узбіччя і зупинилася.

— Іди сідай, Вовка! — сказав батько суворо.

— Знову Вовка! — раптом долинуло із заднього сидіння.

— У тебе ноги не дістають до педалей, — відповів батько, відчинивши двері. — Трохи підростеш — тоді.

— Я з вами ніколи не підросту! — кинув мій малий свою класичну фразу.

— Па, — сказав я тихо, щоб не засміятися, — ну, хай порулює в тебе на колінах.

І батько погодився.

— Лізь сюди, — кинув він через плече.

— Батьку, ну, що ти робиш? Ну, кому це треба? Ну, йому ж тільки вісім років. Ти Вовку коли почав навчати?..

— Мамо, — зухвало урвав її мій малий, — вчитися нікада не рано. Знання за плечима не носять!

— О! О! — тільки і знайшла, що відповісти, мама.

Я вам скажу правду. За інших обставин я би нізащо сам не попросив батька дати малому кермо. Є життєві радості, якими ділитися — вище від людських сил. Отак узяти й відмовитися вести машину? Ви собі уявляєте таке?

А він був дуже гордий. Мій малий уже не раз скиглив, коли я сідав за кермо. І розуміє ж, що йому до педалей ніяк не дотягтись, але як же це так: Вовці можна, а мені — нізя! Це не той хлопець, який своїм поступиться. От уявляю, що за життя в нього почалося б, якби в нас у сім’ї з’явилася третя дитина! Мені вже майже все одно: двоє, троє — невелика різниця. А для нього то був би нестерпний удар. Не думаю, що він би пережив таку трагедію. Це ж прийшов би хтось важливіший за нього! Жах.

Йому, звичайно, здавалося, що це — як на велосипеді — просто. Але кермо він крутив відчайдушно, хоча батько й не спішив переходити на третю передачу і мене та маму кидало з боку в бік, як цукор у склянці з чаєм. Тільки що водою не заливало. Навпаки. Темно-сірий тент дедалі дужче нагрівало сонце, в машині ставало парко, незважаючи на зняті вікна на передніх дверцятах. Утім, ми самі так обливалися потом, що точно — цукор у чаї.

Найгірше було мамі: вона сиділа ззаду, де не так добре провітрювалося. Я на цих ГАЗиках стільки вже наїздився, що всі їхні сильні та слабкі сторони знаю, мабуть, не гірше за батька. Може, мамі було б легше, якби ми швидше їхали, але ж за кермом був Юрко, — тож, знаючи його безшабашність, батько дуже обережно тиснув на газ.

А Юрка панікував. Він спочатку надто сильно крутив кермо, потім зрозумів, що так не можна, і почав його просто тримати, зовсім не керуючи, ледве не з’їхав у придорожню канаву. Батько в останній момент перехопив кермо і вирівняв машину. Я взагалі заздрив батьковому терпінню. Сам я вже малому по голові дав би і викинув, наче кошеня, на заднє сидіння — щоб маму заспокоїти. Вона все коментувала:

— Батьку! Батьку! Ох… Батьку!!!

Він не відповідав, тільки стиха казав малому:

— Не дивися під колеса. Дивись уперед. Ти ж, на велосипеді їдучи, не дивишся під колеса! От і тут не дивися.

— Батьку, прикраті! — мама вже ввійшла в постійний стан.

Тільки холодна морська вода зможе її вилікувати. Для цього треба якнайшвидше дістатися до моря. Та висадити малого зараз — це, по-перше, неправильно, а по-друге, неможливо.

Ми проїхали Корениху, опісля повернули праворуч — у напрямку Кам’янки. Це ще добре, що жодної машини нам не зустрілося. Бо було б їм! Мій малий уперто петляв по всій ширині дороги, не дивлячись уперед, а втупившись у той шматок шляху, що був одразу за капотом.

Ми проїхали ще півкілометра, і батько сказав, що час зупинятися.

— Нє, па! — заверещав Юрка.

— Не «нє», а так, — сказав батько. — А будеш верещати — ніколи за кермо не сядеш. Ясно я сказав?

— Ну, ще два кілометри! І все!

— Гаразд, — погодився батько. — Через кілометр зупиняємось. А ще одне слово — й зупиняємося відразу.

Малий замовк, бо зрозумів, що батько не жартує. Я також це зрозумів, але мені що? Я — не за кермом. Та і що швидше він сяде до мами, то більше залишиться проїхати мені. Я почав стежити за показами приладів: коли ми проїдемо кілометр. А батько не стежив. Малий проїхав іще два кілометри, й то була просто мука. Він не об’їжджав маріанських западин і джомолунгм, при тому знову шалено крутив кермо, так що всіх нас кидало з боку на бік. Одного разу я ледь не вилетів у вікно. Нарешті батько вимкнув передачу і пригальмував.

— Шо таке? — заволав мій малий. — Я ще кілометра не проїхав!

— Два проїхав, — спокійно сказав батько. — Вилазь.

— Па! Ти сказав, що ще кілометр!

— Ти арифметику вивчаєш? — спитав батько. — Поглянь!

— Та стільки й було! — істерично горлав малий, і то вже був перебір, як у картах.

Я, звісно, мовчав, але роздратування від цього тільки наростало. Тож коли ми з батьком помінялися місцями, я повільно відпустив зчеплення, а газу дав добре, і машина смикнулася, гавкнула й замовкла.

— Вовка! — сказала мама.

Малий пирхнув. Тихенько так — тільки щоб я почув. Це я вмовив батька дати йому кермо, коли ми виїжджали з Варварки (якщо хтось забув). З другої спроби я дуже плавно і швидко рушив. Я поїхав! Без татової ноги на педалі. Без його рук на ручці перемикання передач! Машину перестало трусити і кидати з боку в бік. Ми доїхали до татарського журавля — старезної криниці, біля якої ніколи не зупинялися, тому й не знали, чи є в ній ще вода. Я мимоволі пригальмував, коли ми її минали. І зрозумів. Я чітко сформулював запитання, яке маю поставити батькові. Тільки не тепер. Потім, коли поруч не буде мами та мого малого. Щоб не відповідати на силу-силенну інших запитань, які можуть мої міркування тільки звести на манівці, але ніяк не вивести на прямий і асфальтований проспект. Мама і малий замовкли, мовби шпигуни в радянському таксі. Їм би і треба було щось розвідати, але вони усвідомили, що це неможливо зробити без того, щоби бути остаточно викритими. Батько мені також нічого не підказував, бо навіщо? На ГАЗику рушати важко, а їхати — ох як легко! Чумацька криниця, як її називав мій батько (а я був упевнений, що вона татарська криниця, бо не могло в ті часи бути окремих криниць для чумаків і татар: то був один світ і одна вода на всіх), навела мене на думку. Я вже знав, що єдиним сенсом сьогоднішньої поїздки є тільки одне запитання, яке я мушу поставити батькові тоді, коли поруч не буде ні мами, ні мого малого. І тільки за умови, що він мені неодмінно відповість, бо інакше все взагалі втрачало сенс. І запитання, і сьогоднішній день. І от ніхто, крім батька, мені відповісти не міг.

Я їхав за кермом до самої Кам’янки, яку подумки звик уважати Чимирнаком.

— А оце село Кам’янка, — як завжди, почав розповідати батько. — Раніше називалося Ончикрак. Тут колись був повіт. Тобто райцентр.

Ми цю історію знали напам’ять. Однак батька ніхто не уривав, бо воно собі дорожче.

— У нас у Дмитрівці була така баба Хвеська. Стара, як лиман. Ледве ходила. Вона мала одну ногу коротшу за другу. Люди казали, що то татари їй від’їли шмат ноги за те, що намагалась утекти з їхнього полону. Брехня, конєшна: не могла вона так довго жити. Але ясно: стара була, як чумацький журавель. А повіт — ну, райвиконком — був у Кам’янці, в Ончикраку. Ото бачу колись іде баба Хвеська, шкандибає, ледве ногу волочить. «Звідки це ви бредете, бабо?» — питаю. «Та з Чимирнака», — каже. «А чого це вас так далеко носило?» А то ж десять кілометрів в один кінець! З її роками та з її ногами! «Та по кодумента ходила», — відповідає.

Я усміхнувся, вдаючи, що дуже заклопотаний кермом. Мій малий ззаду не засміявся. Тільки мама прокоментувала:

— Ох, старе — що мале!..

А я подумав, що от же ж татарська назва Ончикрак не прижилася. Навіть якби село не перейменували на Кам’янку, все одно би те слово не прижилося. Чимирнак — та й годі… А криниця лишилась.

— А вода в тій криниці є? — спитав я батька.

— Ну… — завагався він. — Відра на журавлі нема. Щоби перевірити, треба привезти зі собою відро, приладнати до журавля, й тільки потім… Я не робив такого експерименту.

«А я би зробив», — подумав я. Та не сказав нічого. Бо в мене — не відомо, з якого дива — був на думці зовсім інший експеримент…

На морі все було так, як я і передбачав: жарко, мухи, медузи у воді, нудно. Єдине, що там було добре, — це саме море, хоча вода не така й тепла, щоби з нього не вилазити. Та і що там — у тій воді — так довго робити? Ну, поплавали, пооббризкувалися, попірнали… Максимум півгодини.

До того ж і самому побути у воді неможливо. Батько нічого не казав, робив це ніби випадково, та завжди перебував у воді, коли я чи малий заходили в море далі, ніж по коліна. Охороняв. Ненав’язливо. Дивно: в річці ми можемо, цілий день хлюпатися, запливати, куди хочемо, ходити на будь-який берег, і ніхто нас там не пасе. А як море — то…

Ну, один день можна перетерпіти. То більше, що я мав свою мету. Головне тут було — залишитися з батьком у морі вдвох, бо на березі мама, а це — зайві розпитування. Не розповідати ж їй усе, що я знаю, чим живу та що мене тепер мучить! Мами ж не для того.

Й от, коли ми всі після третього купання вийшли з води, я забарився, а тоді повернувся й повільно побрів углиб, час від часу нахиляючись і щось ніби піднімаючи з дна. Море було доволі тихе, людей на пляжі — крім нас, нікого, вода — майже прозора. Це могло виглядати переконливо. Я звернув ліворуч, пройшов так кілька метрів, потім знову на глибину, тоді праворуч… Просто ніби так собі гуляю — без наміру купатися. Принаймні малого це не могло спокусити приєднатися до мене. Коли я вже зайшов далеченько, аж вода сягала до пояса, батько недбало підвівся і теж пішов у море — так само повільно й ніби без особливого бажання купатися. Щось видивлявся на дні, нахилявся, діставав якусь мушлю, роздивлявся, тоді викидав. І поступово наближався до мене. А коли між нами залишилося щонайбільше двадцять метрів, я різко відштовхнувся й пірнув. Скільки було повітря в легенях, я плив на глибину, намагаючись триматися біля самого дна.

Випірнувши і витерши воду з очей, я не побачив батька, а лише через мить помітив велику білу рибину, що пливла до мене під самісінькою поверхнею води. Я знову пірнув і поплив під водою паралельно до берега. Та батько, мабуть, не заплющував очей під водою, бо коли я, ніби поплавок, вискочив із води, він уже був поруч.

Батько ще не встиг витерти очі й хапнути повітря, як я вже почав шалено його оббризкувати, б’ючи долонею вздовж поверхні води і черкаючи нею по нечастих гребенях маленьких хвиль. Такий спосіб дуже підступний, бо дає змогу посилати в супротивника відразу кілька хмаринок бризків, які летять швидко і б’ють в обличчя, ніби дрібні камінці. Це — не боляче, та досить колюче. Очі варто ховати.

Батько не встиг, тому знову був змушений їх протирати, відвернувшись від мене. Я миттю змінив позицію, змістившись лівіше. Нарешті він різко, на півоберта, повернувся ліворуч — то був такий обманний маневр, аби я вистрілив, а він тим часом розвернеться праворуч і заб’є мені очі та подих своїми бризками. От лише він не знав, що я вже тут. Тож, тільки-но повернувшись, батько знову потрапив під град від моїх дотичних ударів по хвильках.

Так повторювалося тричі, поки він зрозумів, що я в цих іграх спритніший і ліпше тренований, аніж він. Батько важко хлюпнувся цілим тілом у воду і поплив од мене геть — у напрямку Туреччини.

А я повільно побрів до берега. І раптом мені здалося, що за спиною я почув щось на кшталт рохкання чи гарчання:

— Гуррг, гуррг.

Потім знову:

— Гуррг, гуррг.

Чесно вам скажу: я злякався. Таких звуків я ніколи не чув, але десь у мізках устигла проскочити божевільна думка, буцімто в морі мене наздогнало одоробло.

Я різко обернувся, а батько вже був напоготові. Обома долонями він залив мені обличчя водою. На мене напав сміх, але наступна хвиля з його долонь потрапила в горло. Я закашлявся, тож то були ще дурніші звуки: кашель і сміх, — аніж те рохкання, яким він так ловко мене обдурив і змусив утратити пильність. Нарешті батько теж розсміявся й повільно пішов до берега.

— Па, — кинув я йому в спину.

Але він не озирнувся, очікуючи, що це я так незграбно намагаюся повторити його хитрість. Ще кілька кроків — і розмови вже не вийде, бо ми майже досягнемо берега. А голоси з води на березі чути значно краще, ніж голоси з берега — у воді.

Батько зупинився і подивився на мене допитливо. Очі його були червоні від морської води. Це й у мене, певно, такі. Ми з ним узагалі схожі. А малий більше схожий на маму. Так прийнято вважати.

— Па, — знову сказав я, коли батько вже, схоже, був готовий до серйозної розмови. — Тільки нікому не кажи.

Він кивнув.

— Ти пам’ятаєш, коли в малого було младєнчеське?

Він здивовано звів брови.

— А ти звідки знаєш про це?

— Нізвідки, — відповів я, стенувши плечима. — Пам’ятаю.

— Чого ж ти ніколи про це не казав?

Розмова пішла не туди. Тепер він допитував мене, а мені самому треба було отримати від нього інформацію.

— От кажу, — мовив я. — А ти пам’ятаєш куди ти подів ті яйця, якими… якими мама викатувала?..

— Може, то тобі приснилось? — урвав він мене, хоча я бачив, що він каже неправду — просто хоче мене від правди вберегти.

— Ні, — твердо сказав я. — Мені просто дуже треба знати, куди ти тоді подів ті яйця.

— А якщо скажу, що ти зробиш?

— Нічого, — я знову стенув плечима. — Просто я мушу знати.

— Ну, якщо мусиш… Я тобі пообіцяв, що нікому не скажу…

— І я тобі обіцяю.

— Я їх закопав на вільній ділянці навпроти нашого дому. Там тепер земля комунального будинку. Агент там живе.

— Далеко від його квартири?

— Та навіщо тобі?!

— Па, ну справді дуже потрібно.

Запала мовчанка. А потім він відповів.

— Я хреста над тим місцем не ставив. Але якщо правильно пам’ятаю, то якраз перед самим вікном Агентової веранди.

І тут я побачив за його спиною малого. Паразит підкрався, скориставшись тим, що батько затуляв од мого погляду частину берега, причаївся й підслухав. Оце вже було погано.

— Дякую, — сказав я, розвернувся й пішов у воду.

— Стривай, — сказав батько таким голосом, що не послухатися я не міг.

Якщо він зараз помітить малого, я ніколи не зможу виправдатися перед ним, що не навмисно це підлаштував і що сам не бачив малого. Я вирішив іти напролом. Повернувся до нього і швидко вдарив долонею по воді. Він не втримався й відповів. Поки мої очі знову заливала вода, я встиг побачити, що малий бреде до берега, а відстань до нього вже така, що навіть якщо батько тепер його побачить, то нічого не запідозрить.

Розділ 12

Ніколи не думав, що доведеться підозрювати Степана Пилиповича… Вапще, я нічого такого й не почув, але сам факт, що начальник міліції в робочий час у «Піскарі» п’є з директрисою горілку… Та ще й ця його фраза: «Закон — не дишло». Про що ж це? Я ще понімаю, коли з нами — своїми підчиньонними — він так жартує. А з посторонньой? Та ще й з общепиту!

Вже давно відспівали півні. Малахольний Петя, шофер голови райвиконкому Біленка, поїхав возити свого (та й мого!) начальника, а я все не виходив із дому, хоч уже цілий час був одягнений. Треба було йти до Свєтки, застать її, покуда знову не повіялася по своїх подружках… Але щось мене держало й не випускало. Даже не знаю, шо.

Я вийшов на подвір’я. Відкрутив кран. Вода побігла по жолобках на город. Що й казать! Це я добре колись зробив — таку розводку. Он Васька щоранку зі шлангом. Підтягне його, стане над рядком помідорів і тримає шланг. Потім відходить до слєдущого і так само стоїть над ним. Бува, часа два стовбичить на городі в самих трусах. А в мене — ніяких усілій! Одкрутив кран — закрутив кран. Не забувати тільки нада, бо й мотор згорить, якщо не виключити вчасно. Води у нас під землею не так і багато. Викачаєш воду — і мотор згорить.

Бо воно людьми зроблене — так, як у людей. Сам воду качає, а вода його охлаждає. Одна людина пшеницю вирощує, інша її возить, третя з неї хліб пече, й ті перші той хліб їдять. Усе зв’язано. Так і в моторі…

Баба Плисиха подибала на базар. І що їй там треба? Усе ж є на городі. Ще й кури. О!

— Бабо Докіє! — гукнув я щосили, аж, мабуть, сусідів побудив.

А що робити, як вона погано чує?

Стала. Я вийшов до воріт.

— Як живете, бабо Докіє?

— Га? — приклала вона руку до вуха.

— Кажу, парко зранку, — я вже й не сумнівався, що на кутку не лишилося таких, хто нас не чує.

— А що мені в тому парку робити? Пройду через нього — та й на базар! — зраділа вона співрозмовникові. — Ото курей покормила, город полила, діда нагодувала та й на базар іду. Дріжжів купити.

— А що пекти зібралися?

— Га?

— Кажу, спечете що?

— Ага, пече вже зранку!

— Хлібця напечете?

— Стара я вже, щоби хліб пекти. А до Пасхи ще ого-го!

— А навіщо ж вам дріжжі?

— Га?

Ну, ви б таке витримали?!

— Дріжжі навіщо, питаю!

— А! Та треба ж кудись яблучка білий налив! Он аж два дерева пень старий посадив! Я йому: нащо аж два дерева білого наливу? Їх же не поїси. І не збережеш. Краще б чогось пізнього, — це я йому. А він… Ото ви, хлопці, всі такі. Вперті, як індики.

— Та хіба ж індики вперті?

— Га?

— То кури вперті, — кажу.

— Га?

— Питаю, як ваші кури? Не хворіють? — вирішив я не гратися в дипломатію.

— Та що ти, Ревміре! Тіпун тобі на болячку! Хай Господь милує! Отаке зранку — та ще у святу неділю! — баба геть потеряла настрій зі мною говорити й поспішила на базар, не попрощавшись.

Ну, і слава богу! Якби в неї хто курку вкрав, уже б розповіла. А ні — то значить, усе в неї законно. Крім самогонки, звичайно. Але що ж мені — з Плисами старими воювати, коли таке дєлається? Хватає діла…

Мені б і самому вийти за нею, так вернувся до хати. Заходити туди нічого було, понесло мене на город. На сусідів подивитися чи шо? Сто лєт в обєд я їх не бачив! А пішов, як п’яний. Нема нікого. Шо це Васька — спить чи шо? Нема, й не полито геть. Ага! Це ж учора він приїхав сам ГАЗиком — без шофера. І машина ночувала на подвір’ї! Тобто кудись помчали. Всьой сімйой. На море, мабуть. Ну, й добре. Мені вони не нужні. У мене інші задачі. Якби це позавчора їх не було, я б, канєшна, сіточку відслонив там, де порізав їхню проволку, якою Васька сіточку між городами поприв’язував… А тепер уже що шукати! Якщо зразу не знайшов, то…

Треба йти на Клубну. Відкладать нікуди. Бо можна спізнитись.

І таки спізнився. Грюкав-грюкав у калітку, собака розривався так, що вже й сусіди після вчорашнього повставали, а ні Свєтка, ні її мати так і не вийшли з хати. А потім придивився, а в них калітка — на замку. Нашо? З таким собакою… Ну, та бог із ними. Я так думаю, що Свєтка спить як убита, а мати, видно, пішла на базар. А може, й не на базар, бо шо їй там дєлать? Шоб вона шось продавала — ніколи не фіксірував. Самій шось купляти? Тоже навряд лі. Шо їй треба на тому базарі? Овочі? Фрукти? Онде все росте на городі — ще краще, як у Плисів. Вишні які!

І вдвох вони не могли піти: коли це підростки ходили з батьками на базар! Ох, як мені це все не правилося! Таке шось на серці було — як наче… Ну, шось таке було на серці.

Треба було йти до Тані та Галі. Але не зразу. Якщо зараз піти, точно на Лідію Інокентівну напорюся. А мені це не нада. Через п’ять хвилин начальник буде по всій Варварці розшукувать, щоб узнать, шо це я собі позволяю. Треба перечекать, поки мамаша піде на роботу. Воно, канєшно, неділя. Але ж у ресторані це сама робота!

Починало припікати. Сонце стояло вже високо, але тінь від дерев була ще достатня, щоб не шквариться до того, як… Ну, раніше, ніж… Ну, зутра. Свєткин сусіда здійняв голубів. Вони швидко набрали шалену висоту і тепер крутилися там, визирали. Чекали якихось чужих голубів. Голуби — вони такі. Якщо в небі велика зграя, можуть усе кинути і приєднатися. І все. Уже вони не твої, а того, хто підняв велику зграю. Вєтрєні птиці.

Я аж розсміявся, коли так вдало пошуткував. Вєтрєні птиці! Це ж треба! Сам від себе не чекав. Панятно, що мені не до сміху було, а все одно розсміявся. Треба буде якось увернути, як буду з Петровичем балакать. Він оцінить. Скаже: ну, ти, Ревміре, й загнув! Не ждав, скаже, такого від тебе. Ну, й нічого, що не ждав. Тепер буде ждати.

Подумав про Петровича і згадав про роботу. Точніше — про отдєлєніє, про Степана Пилиповича… Не знаю, що й думати. Якщо він із директоркою ресторану заодно… Не хочеться вірити. І не вірити не можу. Бач, яку ковбаску йому там подають! А це «закон — не дишло»? Нє, я все понімаю. Канєшно, у нас є ще отдєльні недостатки. Але шоби начальник міліції!..

Так і дійшов, думаючи про це, до самого отдєлєнія. А коли дійшов до нього, вирішив… не заходити. Пішов прямо до дому Лідії Інокентівни. Тобто хотів піти, але раптом у спину мені закричав дєжурний Фєдя:

— Ревмір! Тебе начальник визиває!

Отакої! От тобі й виходний! Зараз почнеться!

— О! — радісно, немов побачивши блудного сина, вигукнув Степан Пилипович, коли я зайшов у його кабінет. — Оце молодець. Тут неділя, а він усе одно на роботі! Сідай, Ревміре, сідай!

Ну, ви понімаєте, як я здивувався. Але сів. Бо шо ж?

— Ну, як там жінка, син? — вапше добив мене начальник.

— Та нічого, — кажу, — тільки не дуже знаю, бо майже не бачу їх. Ну, син — атлічнік…

— Та знаю, знаю!..

Він на мене дивився… Ну, як на сина-атлічніка, їй-богу! Тобто чесне слово!

— От і побачишся. От і відпочинеш — із жінкою…

Тут мені нехорошо стало. Бо це що ж таке — відпочинеш? Це на шо він таке намікає?

— Ну, кароче, рішили ми тебе, Ревміре, поощрить путівкою в Крим.

Степан Пилипович випалив цю фразу, ніби випускник дитсадка — віршика про Леніна, — стоячи на стільчику. Воно і справді так виглядало: я сиджу, а він стоїть наді мною, мов на постаменті. Й очі — добрі-добрі, — ну, їй-богу, як у Леніна!

— А када їхать, Степане Пилиповичу?

— Значить так, путівки — горящі. Тобі — тридцятипроцентна, а жінці — за повну стоимость. Але хай завтра у своєму профкомі побалака, — може, і їй щось компенсірують… У наступну суботу треба вже бути там.

— Так хіба ж возьмеш білети на суботу? Літо ж!

— Ой, я тебе прошу! — махнув начальник рукою. — Подзвоню начальнику желєзнодорожної міліції — і вся проблема. Ти, главно, зберися, продумай усе, щоби нічого не забути… Прямо зараз можеш написати заяву з завтрашнього дня — і збирайся по-человечеськи.

Усе це було якесь таке несправжнє, я аж тихенько вщипнув себе за ногу. Ні, наче не сниться. Ви ж пойміть, шо я за всю жизнь у Криму не був! Вопще море тіки в Очакові бачив. Та ще і тридцятипроцентна!

Тіки ж треба встигнуть! Я раптом зрозумів, навіщо це йому. Не тіки ж для того, щоби мене поощрить! А ще — щоби підігнать, щоби я швидше дєло закрив…

Поки я роздумував, начальник мовчав, а потім усміхнувся так широко, як він уміє, і сказав:

— Ну, давай, Ревміре, пиши заяву, і щоби тебе з завтрашнього дня на роботі я не бачив!

Я аж рота роззявив із неожиданості.

— Як із завтрашнього? Я ж не вспію!

— Що ти не вспієш?

— Ну… дєло закрить.

Він насупився. Так швидко — від усмішки й до суворості. От уже вміє! Та й то — начальник райотдєла!

— Я за два дні все закрию, — почав я виправдовуватися. — Ви не думайте! У мене вже вся доказательна база…

— Ревміре, ти шо, вобще нічого не понімаєш? — так дуже по-доброму спитав він. — Давай, дуй додому і збирай манатки в Крим! Яке дєло? Про курей? Ну, і що з ним робить, як ти його закриєш? У тюрму саджать? За трьох украдених курок — людей? Та що людей — дітей у тюрму саджать? Ти б хоть подумав! Та вони вже такі налякані, що на кілометр до курника не підійдуть! Всьо. Пиши заяву — й афідерзей!

Отут я в конці кінців усьо зрозумів. Он воно що! Це не поощреніє! Це просто зернятко для курей…

Колись я чув, як Степан Пилипович про це розказував Петровичу. Тоді у нас такий придурашний сержант служив — уже й фамілію його забув! За всіма шпіонив, усе доносив начальникові: хто чхнув,хто кашлянув, хто перд… Ну, ви понімаєте. А потім якось стало ізвєсно (це вже я потім узнав), що він і в область на начальника стукав. Йому — на нас, а вище — на нього! Отаке завелося — та ще і в органах! Ну, хоть вішайся!

А тут раз — і пішов на повишеніє. У вищу школу міліції послали. Й от тоді Петрович у курилці й питає:

— Так за шо ж це, Степане Пилиповичу, — за які такі подвиги — в Київ його послали? Харашо стукнув?

Начальник так глибоко затягнувся, випустив дим і каже:

— От уяви собі, Петровичу: до тебе в літню кухню курка зайшла. Ходить, під ногами крутиться… Ти на неї: «Киш! Киш!». А вона ж курка — дурна… Оббігла навколо тебе, на стіл заскочила, банку з пшоном перевернула, потім — на піч, каструля зіскользнула, борщ на плиту пролився… А тоді — у вікно! Харашо ще, якщо не розіб’є! Але так уже гепнеться, що впаде на пол і давай крутиться, нахиливши голову! Як називається?

— Струс мозгу, — каже Петрович.

— Правильно, Петровичу, — зрадів тоді начальник. — Бо ти сам дурний. А був би розумний, узяв би півжменьки зерна та й посипав їй на землю — від неї та й до дверей. Вона так дзьоб, дзьоб, дзьоб — от уже й надворі.

— Не поняв, — розгублено сказав тоді Петрович.

— А я думав, що поняв! — одрізав Степан Пилипович, кинув окурок у ящик із піском і пішов у кабінет до себе.

Оце, виходить, тепер і я та курка… Шоб банки з просом йому не розбив.

А раз в отдєлєнії мені робити вже нічого, то я пішов додому. До Лідії Інокентівни. Вона вже має бути в ресторані, то я надіявся з дочкою її побалакать.

На подвір’ї було пусто — ні живої душі. Собака носа з будки не висовує. Може, у них вапше собаки нема? І курника нема. Це — дивно. Походи по Варварці — знайди ше двір без курей! Нє, ну можна, канєшно, знайти. Але мало. Ну, десяток… Он у циган немає. Так то ж цигани… А це — Лідія Інокентівна! Могла ж замість усього цього завести собі курей і… Може, і справді вона тут не замішана? Може, дівки самі? Самодеятельность така піонерська? Ох, усе в мене в голові плуталось. От чесно: не знав, шо дєлать дальше. Вибив він мене зі сідла цим Кримом.

От шо би дєлав Петрович, напримір? Він би на все плюнув і погнав у Крим. У мене навіть сомнєній нема. То це, виходить, шо він не настоящий міліціонер?.. А хто настоящий?

Степан Пилипович? Дженджик? Хто? Петрович — найкращий із них! Хоча ще позавчора я думав, що найкращий — якраз Степан Пилипович…

Я передумав заходити на двір, бо не знав, що мені робити. Пішов уздовж їхнього новенького паркана, час від часу позираючи на хату і на двір.

Готувався ремонт. Скрізь лежали черепиця, камінь-ракушняк, у бісєдці — мішки з цементом, накриті клейонкою… І раптом я помітив, що за занавіскою хтось ховається. Хтось стоїть біля вікна зсередини і стежить за мною. Воно зразу відсахнулося, коли помітило, що я помітив. Але я зрозумів, що то — дівчинка. Отож. Тепер вона мені не одкриє дверей, буде притворяться, що нікого немає вдома…

Я пішов далі по вулиці, потім обійшов квартал і вийшов у тил їхнього дому на паралельній вулиці. Там, незважаючи на спеку, сиділа на лавочці бабуля. Я з нею поздоровкався, і вона радо відгукнулася.

— Можна з вами посидіти, бо так жарко? — спитав я й сів поруч із нею, поки вона не вспіла відповісти.

Ну, це її тільки порадувало.

— Ох, і парить! — сказав я.

— Так літо ж!

— А до річки звідси далеко… — роздумливо підхопив я.

— Ну, для вас, молодого, не так і далеко, — розсудила бабуся. — А мені що там робити? На річці я не була чи шо?

— Та й то, — кажу. — Це молодь на пляжі цілий день. Наче їм більше робити нічого…

Нарешті я намацав. Бабуся дуже оживилась.

— Ох! — сказала вона.

— Отож, — підхопив я.

Бабуся зітхнула.

— От ви зі мною, може, не согласні, — сказав я, — бо це тому, шо у вас тут прилічні люди живуть. А у нас на Лікарняній…

— Шо?! — бабуся не дала мені договорить. — У нас прилічні люди? То ви, молодий чоловік, іще прилічних не бачили. Та й наших не знаєте…

— Нє, ну чо, — кажу, — у вас он через город хароша дєвочка живе…

— Не приведи, Господи, вам таку харошу! — твердо сказала бабуся. — Це тіки з виду. А від мене вона тут не криється, нє!!!

— Чекайте, — кажу так здивовано, — це ви про Таню Безпалу?

— А про кого ж? А ви її знаєте?

Я забарився з відповіддю, тож вона мені й не дала заговорити.

— А як не знаєте, то й не кажіть.

— Та що ви кажете?! — здивувався я.

— Шо знаю, то й кажу, — відрізала бабуся.

Та я відчув, що тепер її й розпитувати не треба. Сама все розкаже. Тож тільки поцокав язиком: мовляв, треба ж таке!

— От я бачу, — каже бабуся, — ви чоловік образований. Вас як звуть, якшо не секрет?

— Та який секрет! — відповідаю з таким, знаєте, смішком. — У мене старомодне ім’я. Усі насміхаються. Ревмір мене звуть.

— Ай, яке хароше ім’я! А ви знаєте, що воно означає?

— Та знаю… — я постарався сказати це зовсім таким безцвітним голосом.

— Революціонний мір! — вигукнула бабуся. — Це ж золото, а не ім’я! Революціонний мір!

— А вас як звуть, якщо не секрет?

— А як звуть — обыкновенно. Марія Іванівна я.

— Ну, так у вас же ім’я, на якому вся країна держиться.

Я ніби подумав хвилинку, а тоді додав:

— От я вам скажу чесно, Маріє Іванівно. Хоч хтось, може, й не согласиться зі мною. Я вашпе щитаю, що все держиться на старших людях. Якби ото молодьожі дать волю!..

— А що ж тут сміяться! Правильно кажете. От представте собі, — каже, — якби тій Таньці волю дати! Вона й так скоро зі світу всіх сусідів зживе. Де ж це видано таке, га? Щоб це дєвочка — дєвочка! — вино пила? Шоб курила? Га? Як зберуться з подружками, так це ж хоч святих винось. Дим прямо з вікна стовпом!

— Та що ви кажете?

— Ось вам хрест святий! — відповіла вона, щоправда, не перехрестившись при тому. — Я на людей поганого нікада не скажу! Якби нічо не було, нічо б і не сказала! А раз кажу, то було!!! Оце хотя б учора — шо вам? Прийшли ці її подружки дві: біла така блондинка, обстрижена, як пацан, і та друга, з завівкою. То вони таке встроїли, що я спочатку думала: там кіно про войну по телевізору показують. Кричали так, наче їх ріжуть.

— Що кричали? — злякано спитав я.

— Ви мене, Ревміре, звиняйте, — з гідністю відповіла бабуся, — але я таких слів зроду не вимовляла і зараз — на старості лєт — не промовлю.

— О Господи, — сказав я.

— Отож! — зробила висновок Марія Іванівна.

— А шо ж мати її таке дозволяє? — бідкався я.

От не повірите, а розмовляти з Марією Іванівною значно легше, ніж із бабою Плисихою.

— Мати… Мати!.. Ото ж і воно, Ревміре! Від дині кавуни не родяться. Якби в неї була мати як мати, вже би так по сраці надавала, що місяць не сіла б. А цій… Нє, я ніколи таких слів не кажу, які вона заслужує — та мати. Вона ж дома не буває! Усе в тому «Піскарі» клятому. Ну, от хто це придумав у нас такий притон поставить? От хто, я вас питаю?

Я тільки рукою махнув.

— Я бачу, Ревміре, що ви дуже правильний молодий чоловік, — Марія Іванівна суворо на мене подивилася. — Це щас велика рідкість. От скажіть ви мені, старій бабі, як із дівчини може вирости щось путнє, коли її мати жодного вечора не буває вдома. Люди ж уже спать лягають, коли вона приходить!

Я з повагою похитав головою.

— Да! Не сплять! Коли ж вона вже причалапає! Так її ж кажний раз іншою машиною привозять! От скажіть мені, Ревміре, де це в нашій Варварці стільки машин? От де це стільки машин, щоб женщину кажний раз на другій привозити?

Я тільки руками розвів.

— А я вам скажу! А я вам скажу! — запевнила мене Марія Іванівна. — Бо тут весь город у неї пасеться! Весь город! Уся область!

— Та ну? — не повірив я.

— А от ви мені не вірите. Я б сама не повірила, якби хто сказав.

— О-хо-хо! — зітхнув я, підводячись із лавочки. — Ви мене так розстроїли, Маріє Іванівно. Так із вами цікаво разговарювать, що й додому йти не хочеться. Але що ж… Нада!

— Якщо нада, то нада, — погодилася Марія Іванівна. — Але я вам так прямо й скажу: вони її вбили!

— Кого? — тепер уже по-справжньому злякавсь я.

— Оту блондинку обскубану!

— Господи, що ви таке кажете?

— А я вам кажу!

Ну, з цими бабусями треба бути дуже осторожним. Отак нормальна людина з виду, а потім — раз! І вже не знаєш, шо й думать. Це ше добре, шо я по гражданкі прийшов. А якби у формі був, то на таку заяву ж ніяк не можна не реагірувать…

— Да-а… — тільки і зміг я сказати у відповідь. — Ну, ви мене зовсім залякали, Маріє Іванівно!

— От ви мені не вірите, а я правду кажу, — наполягала вона. — От ви побачите, коли сюди міліція прибіжить.

— А ви вже і в міліцію повідомили?

— Ех… — Марія Іванівна тільки рукою махнула. — Не ті в мене ноги, Ревміре, щоби до міліції добігти. А слухайте! Ви ж на Лікарняну йдете? От і зайдіть у міліцію! І скажіть їм. Шо так і так, Танька Безпала зі своєю подружкою вбили свою подружку. Хай прийдуть і посадять її!

— Кого?

— Та Таньку ж! — вона аж разстроїлася через мою недоумкуватість.

— А що? — ніби вголос подумав я. — Таки зайду. Так і скажу: «Марія Іванівна бачила, як Тетяна Безпала вбила свою подружку». Поїдьте розберіться.

— Та ви шо! — обурилася бабуся. — Нашо ж ви зразу про мене! Я нічо не казала. Ще мені мало, шоби по міліціях затягали. Ви од себе скажіть. Вам повірять.

— Ясно, — сказав я. — Ну, до побачення, Маріє Іванівно.

А навздогін вона сказала, якщо я правильно розчув:

— Бо то вже не люди, понімаєш? І так спробуй стати людиною, а вже як крові попив… Нічо не буде.

Я зупинився.

— Що ви сказали?

— А нічого, синку, я не казала. Біжи, біжи!

Вона мене вже не затримувала. Бо я ж мусив виконати її завдання, поки не пізно.

Доки йшов до Свєткиної хати, почав відчувати, як їсть і пожирає мене страх. От же ж дурна баба! Воно то понятно: сидить сама цілий день, поговорити ні з ким, та й ті сусідки малахольні вже в’їлися, мабуть, у печінки… Хіба ще таке приверзеця! Та все ж таки я нічого не міг зі собою зробити: просто такий страх, що ви собі не приставляєте! А тут же й іти ще добрі півчаса…

Розділ 13

Ми приїхали засвітла. Та волейболу не було. Ну, в неділю батьки майже ніколи не грають — стають дорослими. Стільки роботи збирається за тиждень по дому, городу… Та ще й заготовки: літо ж. Тільки достигла вишня — стоїть над вулицею задушливий запах варення. Потім його змінить запах оцту: огірки, помідори, сливи, а тоді — нудотний запах вина, що бродить у бутлях: виноград… Це те, чого серед тижня не зробиш. Хіба ж вистачить тих кількох годин, які лишаються після роботи, щоби зварити, наприклад, варення? Це ж не картоплю підсмажити!

Поки розібрали речі з машини, мама заходилася готувати вечерю — тільки не картоплю смажити, а привезені з Очакова бички. А я тихцем вислизнув за ворота й пішов до Саньки. Мене цілий день гризло, що він на мене ображається за вчорашнє. Я ж не винен, але все так збіглося, що він цілком може вважати, неначе я навмисне його підставив.

У них удома було як на похороні. Тьотя Люда зі мною привіталася, як із тінню. Дядя Петя сидів за столом, як профіль Леніна на карбованці. Так і не поглянув на мене. Тьотя Люда погукала Саньку, і той вийшов до мене, не зупинився ні на мить, ножем крізь масло перетнув кімнату й рушив на подвір’я. Я — за ним, як винувате цуценя.

— Пішли на берег, — кинув він через плече.

Ми вийшли через їхню задню калітку й усілися на лавочці спиною до води, обличчям на подвір’я. Я зрозумів, що він теж хоче зі мною поговорити, бо інакше не сідав би лицем до дверей із хати. Двері в них відчиняються практично безшумно, — мало хто вийде і почує, про що ми говоримо…

— Слухай, Санько, — почав я, — я вчора зовсім не…

— Ти маєш гроші? — спитав він зненацька, урвавши мої вибачення.

Отакої! На цю тему ми з ним ніколи не розмовляли. Вона слизька. Ми були в різних вагових категоріях. У мене руб-два завжди водились у загашнику — те, що я економив на сніданках у школі. А Санька грошей ніколи не мав. І він ніколи нічого не брав у мене. Навіть коли вдвох ходили в кіно, він довго впирався, якщо я намагався за нього заплатити десять копійок. Потім, правда, погоджувався, бо що ж… А от від морозива — навіть фруктового за 9 копійок — завжди категорично відмовлявся. Дуже гордий.

— А скільки тобі треба?

— Не знаю… — відповів він. — Багато.

— Ну, в мене є рубля три, — невпевнено сказав я.

— Можеш позичити? Я пришлю.

— Кого? — здивувався я.

Ніби у книжках. «Я пришлю до вас свого слугу!»

— Гроші пришлю, — пояснив Санька.

Нарешті до мене дійшло.

— А куди ти зібрався? До Дрогобича?

— Ні, в Казахстан. Батьків шукати.

— Слухай, Санько, — спробував я його напоумити. — Казахстан у три рази більший за Україну. А до нього ще тисячі кілометрів. Де ти їх там шукатимеш?

— У Карагандинській області. Я адресу маю. Тільки доїхати якось треба.

Це звучало так дико! Я навіть не придумав, що сказати. Знову ніби у книжках, де діти втікали з дому, щоби потрапити у Трансвааль — воювати за бурів проти англійців. Дитсадок якийсь, якщо подумати… Але я йому повірив. Я Саньку знаю. Він поїде. І я майже впевнений, що знайде своїх батьків-бандитів. І що далі? Піде там до школи? Та він же зовсім не знає казахської мови… І якби тільки це. Але зрозуміло, що переконати його в чомусь — марна річ. Треба просто допомогти.

— Пішли до мене, — сказав я.

— Ні, до тебе я не піду. У тебе батьки вдома.

Він так це сказав, що в мене мороз пішов шкірою. Я раптом усе побачив його очима: і себе, хлопчика з благополучної сім’ї, і моїх батьків, які, безперечно, знали, що він нерідний син своїх батьків… Справді, батько дружив із Петром Степановичем іще до того, як той переїхав до нас у Варварку. По-моєму, вони навіть колись зустрічалися там — у Карпатах, — набагато раніше. Я не впевнений, ніколи особливо не цікавився цим питанням, але… Щось наче таке чув.

— Ну, посидь тоді тут, я скоро повернуся, — погодився я.

— Нє, — заперечив Санька. — Пішли разом. Тільки ти — додому, а я — на річку, там, біля вас. На гнилому човні посиджу.

Удома я побачив накритий для вечері стіл і цілу родину навколо нього. Одне — моє — місце було вільне.

— Де тебе носить? — обурено вигукнула мама.

— Я зараз, за хвилиночку!

— Я тобі дам таку хвилиночку! — всі їли смажених бичків і салат.

Руки всі мали такі масні від бичків, що особливо виразно я уявив собі, як саме мама дасть мені таку хвилиночку! Втім, я вдягнений. Тому є велика ймовірність, що вона цього не робитиме, щоб не забруднити мого одягу. Бо як же ти потім відпереш сорочку і штани від риб’ячого жиру, та ще і змішаного з олією, на якій бичків смажили? Крім того, мою впевненість посилювало й те, що мама не може не розуміти, кому саме доведеться все це прати.

Я шаснув до нашої з малим кімнати, висунув шухляду письмового столу і витяг із неї минулорічний щоденник. Там за обкладинкою зберігав я мої гроші — чотири рублі з копійками. Я акуратно витяг їх, аби не дзвеніти копійками. І вже хотів бігти до Саньки на берег, коли почув, як відсувається стілець від столу в кухні. Сховавши гроші за пазуху, я зігнувся і швидко сів навпочіпки спиною до дверей. З кроків я зрозумів, що це — мама.

— Вовка, шо таке? — ці три слова прозвучали зі змінною інтонацією: перше — з гнівною, друге — з роздратованою, а третє — вже зі стурбованою.

— Живіт… — вичавив я із себе.

Я повільно розігнувся, підводячись, відсторонив маму рукою і повільно, все ще трохи зігнутий, пішов до вхідних дверей, а звідти — надвір. Я знав, що вона стояла у вікні й дивилася мені вслід, тому пішов на город, завернув за літню хату — і просто до вбиральні. Там я посидів якийсь час, чекаючи, поки вона прийде.

— Вов, як ти? — дуже швидко пролунав її голос.

— Нормально! — здавлено крикнув я.

Я так завжди розмовляю, коли треба зіграти запалення хитрощів. Це Інна так колись виступила — ще в дитсадку. Не прийшла два дні поспіль — просто виходила з дому, потім валандалася, поки батьки підуть на роботу, і верталася додому. Мене вихователька питає: «Де Інна?». Я кажу: «Не знаю», — бо і справді не знаю: вчора разом були на річці. Вихователька каже: «Ти зайди подивися», — я кажу: «Гаразд». А наступного дня кажу: «Забув зайти». А на третій день Інна приходить, як наче нічого не трапилося.

— Де ти була? — питає вихователька.

— Хворіла, — каже Інна.

— Чим?

— Запаленням легень, — відповідає.

Ну, ті, хто не так давно хворів на цю хворобу, давай сміятися, бо ж розуміють, що таке за два дні не минає.

— Запалення хитрощів у тебе, Інно, а не легень! — обурилася вихователька.

Ну, ото воно до нас так і прилипло на все життя. Не хочеться до школи — запалення хитрощів. Треба тільки, щоб хитрощі були надійні. Бо як мама зрозуміє, що насправді ти здоровий, потім сам не радий будеш. І на вулицю не пустять, і роботою завалять, і щоденник кожної години перевірятимуть — та ще й за цілу чверть…

Постояла мама ще кілька хвилин на доріжці біля літньої хати й пішла до столу. Я перечекав три хвилини, тоді тихенько вислизнув із надвору — і до воріт. Аж гульк, на залізному гачку під навісом над ґанком висить мій фотоапарат. Це ж коли розвантажували машину, я дав його малому, щоб заніс до хати. Але де! Повісив на ґанку й пішов. І тут мені раптом…

Я схопив апарат, тихо-тихо відчинив калітку і помчав на берег.

— Ти шо, хочеш фотографію напам’ять зробить? — невесело усміхнувся Санька.

Я віддав йому свої гроші, а потім сказав:

— Візьми фотоапарат.

— Нафіга він мені? Я й не знаю, куди клацать.

— Ну і не клацай, — кажу. — Просто, якщо стане зовсім важко, можеш його комусь продати.

— Ти шо? — у нього очі стали круглими.

Ну, да! «Смена»! Це ж рублів вісім коштує.

— А потім, — вів я далі, — на вокзалах же завжди повно мусорів. Почнуть розпитувати: хто такий, де батьки, куди їдеш?.. А якщо ти з фотоапаратом, хто до тебе причепиться? Не волоцюга ж якийсь! З фотоапаратом!

— Це пра-авда… — протягнув Санька. — Ну, добре. Біжи, бо тобі влетить. Це ж я тебе з-за столу вирвав, мабуть.

— Звідки ти знаєш? — здивувався я.

— А шо тут знать? Ви тільки приїхали, ти до мене прийшов. А тоді забіг додому по гроші й довго не виходив. Значить, сіли вечеряти… А що ж люди дєлають, коли з моря приїжджають? Хочеш іще скажу, що їсте?

— Що? — усміхнувся я.

— Бичків.

— А це ти звідки знаєш?

— Бо якщо у вас було щось приготоване, то ви його забрали на море. Там усе з’їли, бо апетит на морі — ого-го! А що швидко приготувати, коли приїхали? Тіки те, що привезли із собою. Тобто бичків.

Я мовчки дивився на нього і передчував, що ми, можливо, бачимося востаннє. Він, звичайно, дуже… не такий, як усі. Та ми багато років живемо на цій вулиці. І я знаю, що ні з ким він не дружить. Не можу сказати, що і ми друзі, та ближчого за мене він тепер нікого немає.

— Коли ти їдеш?

— Не знаю. Може, сьогодні, може, завтра… Не знаю.

— А може, не поспішай?

Я не знав, що це означає, просто шкода його було, як… як брата. Брати бувають страшенні паразити. Але ж усе одно брати.

— Побачимо, — відповів він і усміхнувся. — Не сси, все буде законно.

— Де ти був?! — мама з порога зустріла мене страшним криком.

— На річці, — відповів я. — Сильно чогось захотілося подихати свіжим повітрям.

— Як живіт? — голос у неї був невпевнений: не могла вирішити, брешу я чи ні.

— Трохи легше, — сказав я, хоча легше мені, звичайно, не було.

— Їсти будеш?

— Ні, потім.

Ця відповідь остаточно переконала маму, що я не брешу. Бо якби брехав (так вона подумала), то забув би про хворий живіт. І кинувся б їсти бичків. Бо хто ж від бичків відмовиться? (Так вона думала.)

Я лежав на ліжку і думав. Це — дуже важко. Якби була поруч книжка, я б читав. Якби я не був «хворий», пішов би ввімкнув телевізор. Це би принаймні полегшило думання. А коли ти сам-один, думки розлазяться, перескакують із одного на інше, зосередитися просто неймовірно складно.

Я думав про Саньку. Якби не Агент, якби він не сказав, що Санька — бандерівський байстрюк, — усе було б так само, як і досі. Санька жив би в сім’ї, терпів би батькову мокру мотузку (ну, бо батькова ж!), без жодного бажання ходив би до школи, бився би при нагоді з бараківськими, ловив би бичків… Не обов’язково крав би з Агентового перемета. Утім, тепер я вже не сумнівався, що ми із Санькою тоді все зробили правильно. І те, що бичків забрали, і те, що перемет після того порізали — знищили, фактично. Хай тепер Агент спробує зробити новий.

Це не проста робота, між іншим. Це ж волосінь! Вона заплутується навіть сама, тобто навіть якщо з нею нічого не робити. А коли ти ще й гачків і грузил на неї нав’яжеш!.. От маленький, п’ятиметровий, перемет зробити — це просто подвиг якийсь. А такий довжелезний, який був в Агента! Уявляю, як він нас із Санькою зненавидів за те, що ми зробили!

Але так йому і треба! Ні крапельки не шкода. Якщо Санька правду розказав про те, що сталося тоді за їхньою задньою каліткою, що Агент душив його, то тут і балакати годі. Все ми правильно зробили. З такою тварюкою тільки так і можна. Тільки так і треба. Він інакше не розуміє.

Ба, який собі пункт спостереження влаштував на горищі! Щоби підглядати за всім, що ми тут робимо. Просто якась лінія фронту: там Ревмір у вікна зазирає, тут Агент зі своїм біноклем… А цікаво, звідки в нього бінокль? Невже купив собі? А де? Я от ні разу не бачив у продажу такої корисної штуки. Нє, ну, трапляються, звичайно, такі маленькі — театральні. Одного разу я навіть бачив в однієї дамочки в театрі такий зовсім маленький, розкладний. Дуже законна штука, між іншим: просто коробочка, ніби портсигар.

А натискаєш на кнопочку — і вона відкривається, а з неї визирають лінзи. Відразу готовий бінокль. Щоправда, в магазинах я такого ніколи не бачив. А тим більше не бачив таких справжніх, морських, як у кіно.

А! Ще яхтсмени мають, але тільки на «драконах» і, може, на «470». А на «кадетах» і на «оптимістах», звісно, біноклів нема. Та й де ж їх стільки набрати, щоб кожній хамсі восьмилітній довірити таку дорогоцінність? Потоплять же! Он вони скільки перевертаються.

Нізащо не пішов би в яхтсмени! Річ у тому, що я води боюся. Це вам, може, смішно: виріс чоловік на березі такої могутньої річки, півжиття проводить чи на березі, чи на човні, а води боїться!

Але це правда, хоч я про це нікому не казав. Уявити, що ти в човні, а він перекинувся, а ти, наприклад, ногою заплутався в оснастці… Від самої думки про це в мене на лобі виступає волога…

І тут до кімнати зайшла мама — вперше після того, як я повернувся з річки. Вона поклала руку мені на чоло і вигукнула:

— Батьку! Він геть мокрий! Це точно перекупався в морі! Ще й мікроби там! Треба Паню викликати!

— Не треба нікого викликати! — сказав я й сів у ліжку. — Це просто жарко в хаті. А мені вже легше.

Ну, і почалось. Усі мамині підозри повернулися, визрівши та зміцнівши. Тут уже я дістав по повній програмі. Наслухався про себе — повно, як креш! І про те, що я живу на всьому готовому, а батьки ночами не сплять — усе думають, як би мене прогодувати, як би дати мені освіту, щоб я став людиною. А людиною не кожен може стати! І от саме я — той, кому хоч кіл на голові теши. Що я потайний, що я нечесний — і в кого я такий вдався? І що це все батькова кров — яблуко від яблуні… І що я й малого таким самим намагаюся зробити…

Я відвернувся до стіни і думав (тепер уже зосереджено й не відволікаючись ні на що інше) про те, чим же я все це заслужив? Що не сів із ними обідати? Що вдав, ніби я хворий? То хіба ж я з того мав якусь вигоду? Це ж не до школи не піти! Вона ж не знає, де я був! Просто все це за те, що вона не знає? Так, це схоже на правду. Мама бачить, що тут щось не так, але не знає, що саме, і тому так казиться…

— Мам, — урвав її звинувачення тоненький голосок від порога. — Можна я піду з пацанами на поляну — в футбол?

Ого! Такої самовідданості від малого я не чекав. Він і раніше, бувало, рятував мене від маминих вибухів, але ж не так, щоби власним коштом! На поляну! Ніби не знає, що туди ходити не можна ніколи!

Утім, мій малий усе правильно розрахував: аби збити маму з пантелику, треба сказати щось ну зовсім недоречне, дике та неприпустиме.

— ЩО??? — зовсім тихо перепитала мама.

Цього тихого голосу малий не витримав. Він зірвався з місця і кинувся у прочинені двері. Мама до них іще й не добігла, як надворі вже трагічно захряснулася калітка.

Я мав обмаль часу, проте встиг. Не взуваючись, тихо пробіг через прихожку та через кухню (дякувати збігові, батька там уже не було), вискочив через кладовку до сараю, а там через город — до дяді Гриші. За хвилину я вже був на Садовій. З двору мене ніхто побачити не міг, тож я зупинився і замислився, куди мені подітися.

Уже геть звечоріло, вітер ущух, спека спала. Собаки замовкли, заощаджуючи сили для нічних розмов із Місяцем.

Кури вже сиділи на сідалах і мирно засинали, сподіваючись, що бодай сьогодні ніч буде спокійна й нікого з них не викрадуть з рідного курника. У дяді Гриші брязкав посуд за відчиненим вікном. Вони вже повечеряли, і тьотя Оля мила тарілки.

— Ти встиг? — спитав мій малий, наче й сам не бачив відповіді.

— Встиг, — відповів я, обертаючись до нього. — Ти де був?

— А отам, у кущах. Я ж знав, що ти сюди прийдеш. А де фотоапарат?

Оце халепа!

— Який фотоапарат? — намагався я здивуватися якомога переконливіше.

Він мовчки втупився мені в очі.

— Це ти сховав, щоби потім мене звинуватити, ніби це я винен.

— У чому?

— У тому, що не заніс до хати, а залишив на ґанку.

— А чому ти не заніс до хати?

— Бо не люблю, коли ти командуєш.

— А чому ти не любиш, коли я командую?

На це каверзне запитання він не зміг відповісти. Натомість повторив запитання:

— То де ж фотоапарат?

Я міг просто сказати: «Відчепись!» — але так було б тільки гірше. Тоді б він ніколи не відчепився. Та ще й шантажував би мене: от розкажу, мовляв, батькам! Звичайно, я б на такий шантаж не повівся, бо знаю точно: нічого й ніколи він батькам про мене не розповів би. У нього багато вад, але він не сексот. Усе одно треба було щось таке йому сказати, щоб відчепився. Проте мені нічого путнього на думку не спадало. І я знаю, чому. Бо я згадав, що, як брав із ґанку свою «Смену»… Розумієте, на якусь секундоньку, на якусь мить у мене промайнула думка, що я не тільки допоможу Саньці, а ще й покараю малого за те, що він не відніс апарат до хати, як йому було сказано. От лише промайнула! Звичайно, якщо батьки кинуться шукати апарат (це майже неймовірно), я не казатиму про те, що це — на совісті малого. Та, згадавши про ту навіть не думку, а… Ну, чому не думку? Я ж таки про це подумав! Подумав!!! Розумієте?!

А сам собі пишався, який я добрий і самовідданий, як я не пожалів фотоапарата для друга!

Я відсторонив малого рукою, хоч міг пройти й так, і рушив на поляну. Швидким кроком.

— Вов, зачекай! — зовсім копченим голосом погукав мій малий і побіг за мною.

Очі мені застилав густий туман, тож, коли Юрка мене майже наздогнав, я розвернувся й наосліп ударив його в живіт. Він здивовано зойкнув, склався навпіл і опустився на коліна. А я побіг геть. І тепер уже не туман, а просто сльози заважали мені бачити дорогу. Відбігши, я перейшов на крок, бо якось глибинно передчував, що можу зараз на рівному місці перечепитись і виорати пикою Садову вулицю.

З двору долинув голос Баєва, який мене гукав. Звісно, треба було зупинитись і щось йому відповісти, проте я не мав на те сил. Тільки поступово пришвидшував кроки. Слава богу, нікого іншого не зустрів.

Западали сутінки, і поляна лякала дикістю й незаселеністю. Хтозна, може, і тут, десь просто під ногами, сидить якесь одоробло, шкірить свої рідкі трикутні, мовби в акули, зуби й дико обурюється, що я вдерся в його володіння.

А може, і не обурюється. Можливо, його обурює тільки тоді, коли вдирається хтось чесний і порядний. А коли з’являється таке, як я, всі одоробла святкують поповнення…

За віщо я вдарив малого? Ну, звісно, це не вперше. Я йому часом даю чортів, бо інакше як із ним? Та й заслуговує він. Але цього разу — за що? За себе? Він же мене врятував, відвернув мамину увагу… А з фотоапаратом… Я ж сам винен! Я в усьому сам винен! І прощення мені нема й не буде. Сам винен — а вдарив його!!! Та ще й так підло — в живіт…

Ноги мимохіть понесли мене через піщані кучугури та колючі кущики до центру поляни. Поки було ще хоч трохи світло, я дивився під ноги, вишукуючи якийсь хмиз чи хоч би щось на розпалку. Як на гріх нічого не траплялося. Знайшов якісь дві гілочки, які невідь-як тут опинилися. З цього навіть невеличкого багаттячка не розкладеш. Ще було трохи видно, щоб не наступати на колючки. Для моїх босих ніг то було б гідне завершення дня. Щоб ви знали, на цих дохлих кущиках колючки тонкі, гострющі й завдовжки сантиметри зо три.

Перетнув я поляну і спустився на берег. Тут скрізь берег піщаний, але купатися сюди не ходить ніхто. Гадюки. До села вони не лізуть, а тут, в очеретах, трапляються досить часто. Отам, лівіше, пляж — навпроти Клубної, а другий — аж біля містка на нашій вулиці. Й усе. Тож людей тут не буває взагалі. «Ни машин, ни шагов. Только ветер да снег».

Я збирав гілля й уламки якихось дерев’яних ящиків, колись викинуті хвилями, а тепер пошерхлі та сухі, раз у раз подумки намагаючись знайти хоч якесь виправдання для того, що я сьогодні накоїв. І виправдання не було. Ви не уявляєте, як це боляче — знати, що ти негідник просто так, без будь-якої причини. Солдата на війні вбивали людей, але вони були солдата, вони рятували свою землю. Люди у фашистських казематах виказували часом своїх друзів і рідних, адже не витримували катувань… А я просто покидьок. Без будь-яких виправдань. Просто сам по собі. І правильно мама все мені казала!

Пісок під ногами шипів од моїх кроків, і я просто мріяв, аби то був не пісок — а шипіння гадюки. Я згріб, затамувавши подих, купу гілля, сподіваючись, що це вже сутінки не дають мені роздивитися, яка така зміюка причаїлася серед нього… Ні, жодної гадюки там не було. Вони вночі заповзають у свої нори, де тепло і затишно. Скільки я знаю, нічних змій у нас не водиться. Але ж усе одно…

Якщо бути зовсім чесним, то я при цьому шалено боявся. Якби мої пальці натрапили на щось пружне та м’яке, я б відсмикнув їх зі страхом і огидою. Я не хотів і не міг накласти не себе руки. Думки були, проте… Ні. Я знаєте, про що подумав? От піду втоплюся. Наприклад. І мій малий усе життя вважатиме, що то — через нього. От як йому жити? Теж утопитися?

Я набрав сякого-такого хмизу: найбільше — комишу, але трапилось і кілька дерев’яних уламків, відполірованих водою, а потім висохлих на сонці. Комиш легко зайнявся, та втримати невеликий вогонь я не зміг. Він спалахнув дуже яскраво, полум’я було високе, сипонуло іскрами. Ще й вітру ні грамульки. Просто в небо іскрило. А там іскри перетворювалися на величезні зірки і на тьмяне світло Чумацького Шляху, що вів од нас кудись на Київ, а може, й до самої Москви. Я був далеко від своєї вулиці та й узагалі не боявся, що мене помітять. Мені було байдуже. Хоч би як батьки покарали, то все одно буде мало.

Юрка підійшов майже нечутно, трохи постояв наді мною, а тоді сів поруч. Він сидів і мовчав. І я мовчав. Дивився на зірки — величезні, як людські проблеми: ні тепла від них, ані світла. За кілька хвилин він підвівся й пішов геть. Я мусив його затримати, але не зробив цього. Сам не знаю, чому. Тобто знаю, звичайно, та не можу цього пояснити…

Він повернувся невдовзі, приніс іще хмизу, висипав поруч із тепер уже зовсім невеликим вогнем і почав потрохи підкладати до багаття.

— Чуєш, малий… — хрипко промовив я. — Чуєш?..

Він мовчав.

— Ти пробач мені, — сказав я й відкашлявся, бо вийшло якось геть погано. — Добре?

Він мовчав.

— Я і сам не знаю, що на мене найшло…

То була чиста брехня. І я виправився:

— Тобто знаю, звичайно… Ти пробач, я така паскуда!..

— А де фотоапарат? — запитав він.

І я зрозумів, що він мені пробачив. Ще тоді, коли прийшов до мене на поляну.

Я не міг йому розповісти про Саньку. Але тепер уже й не розповісти не міг. Бувають такі моменти, коли не можна не розповісти. От як батько мені про ті яйця — в морі сьогодні. Він здивувався, звичайно, і знав, що не варто цього робити… Проте не зміг не відповісти. Отак і я не зміг. І я все йому виклав: про Санькиних батьків, про те, що він завтра їде до Казахстану… Тільки про бандерівців не сказав. Нащо воно йому? І так зірок у небі вистачить. Просто сказав, що Санькині батьки — бандити. Зрештою, це ж правда!

— Бандити різні бувають… — задумливо сказав малий. — Он «Велікалєпная сємьорка», наприклад. Вони ж також бандити по-своєму. Чи там мушкетери… То що ж, у них за це дітей забирати?

Комарі заїдали, та нам навіть чухмаритися було ліньки. Я тільки водив рукою малому по спині, зганяючи клятих кровососів. Зрозуміло, що це не вирішення. Тільки відігнав, вони тут же повернулися.

Потім ми загасили вогонь і пішли додому.

— Що скажемо? — спитав він, коли ми вийшли на Поштову.

— Я сам скажу. Ти мовчи.

Проте нічого говорити не довелося. Ну, принаймні такого, яке ми собі планували.

Заходячи до хати, я готувався до бою. Та мама не зустріла нас криком, як слід було чекати. Вона сиділа з батьком за обіднім столом, дивлячись у вікно до Ревміра. Ясна річ, тут горіло світло, вікно було темне, тож нічого вона там бачити не могла. Це Ревмір міг її бачити, якщо, звичайно, дивився. Батько теж був набурмосений. А на столі між ними лежав мій фотоапарат «Смена-2».

У такій ситуації мовчки піти до себе в кімнату — це було як утекти. Тобто тоді вже ніякого бою. Суцільна кара. Я зайшов до кухні й сів на вільний стілець. Був іще один — аж за столом. Але, щоб до нього дістатися, треба було обійти стіл і пройти поруч із батьком чи з мамою. Малий у мене сміливий, але обережний. Він підійшов до мене і став поруч, притулившись своїм плечем до мого.

Я трохи розвернув до нього ноги, й він мовчки сів мені на коліна. Тепер він міг утекти будь-якої миті, а я вже був приречений. Навіть мама мене могла дістати без труда й без особливо різких рухів.

Я вирішив іти в наступ.

— Санька приходив?

— Ні, мама його, — після паузи відповів батько.

— Вони його тепер не відпустять?

— Ну, як його не відпустиш? — зітхнув батько. — Не на ланцюг же, як Тобіка!.. Ще якби не твій апарат, може, і спробували б відмовити чи переконати… А так…

— А до чого тут фотоапарат?

— Ти ще питаєш! — вибухнула нарешті мама. — Хто тобі дав право без дозволу батьків…

— Я тобі що сказав! — урвав її батько неголосно, але так страшно, що вона моментально замовкла.

— Якби в мене були гроші, я б дав йому грошей, — тихо сказав я. — А що я мав робити — красти у вас?

Мама знову спробувала щось гримнути, проте вчасно себе опанувала.

— Ти зробив правильно, — сказав батько, і я відчув, що зараз заплачу, як дитина. — Ти зробив так, як зробив би дорослий мужчина. І я тобою пишаюся.

Мій малий повернув голову майже на сто вісімдесят градусів, потилицею до батька, а обличчям до мене. Зуби його вишкірились у щасливій усмішці. Та до мене вона не дійшла. Не той я мав настрій, аби відповідати на неї.

— Ну, шо ж ти таке кажеш! — вибухнула мама з новою силою. — Він же тепер сам буде вирішувати, що добре, а що погано! Він же тепер зовсім нас ні у грош не буде ставити! Він же дорослий!

Останні слова прозвучали так образливо, що я ледве стримався. Та й то не тому, що такий стриманий, а лише тому, що мав такого могутнього захисника, як батько.

— То Санька поїде в Казахстан? — знову спитав я.

Вони довго мовчали. Потім батько сказав:

— Я вважаю, що йому їхати не слід… Він не пам’ятає тих батьків. Вони його теж не впізнають… Але… Але він… Його не втримаєш. І не треба втримувати. Вони так вирішили. Дали йому грошей, завтра куплять квиток…

— Його били? — спитав я.

— Його вбити мало! — знову заговорила мама. — Скільки мати витримала! Скільки їй казали, що яблуко від яблуні… А він!.. Скільки вовка не годуй!..

— А якби це був твій син? — батько підвищив голос.

— Я проти советської власті не воювала! — вигукнула мама.

— І це правда. І це правда… — тихо обм’як батько.

І всі замовкли. Тільки малий знову повернув голову до мене і дивився в очі своїми нажаханими оченятами. Я взяв його рукою за плече, притягнув до себе і притиснув. І він розплакався. Та так відчайдушно, що я відчув, як із моїх очей теж покотилися сльози. І мама заплакала. А батько підвівся і вийшов із хати.

— Батьку! — крикнула йому навздогін мама.

Він уже у дверях озирнувся.

— Ну, скажи ж їм!

Отут я, знаєте, по-справжньому злякався. Якщо це все — не все, тобто не найстрашніше, то що ж вони нам іще приготували? Якої ще правди не розказали? Мені запаморочилось у голові. А мій малий перестав плакати й іще тісніше приліпився до мене.

Батько стояв у дверях і дивився на Тобіка. А може, й не на Тобіка, а просто в темряву. Тиша в хаті дзвеніла, ніби сотня комарів. Якби звідси, з хати, було видно зірки, то — я впевнений — вони б зараз зблідли від сяйва однієї — нової, нікому ще не відомої.

Батько плюнув у двір, повернувся і сказав:

— Це не тому, що ми вас хочемо покарати. Просто інакше ми не впораємось. У мене й у мами стільки роботи! Починаються жнива у колгоспах. Ми будемо на роботі пропадати день і ніч. А ви завтра їдете до баби. На Донбас. Поїзд — завтра ввечері.

Розділ 14

От і з’їздив у Крим! Ще й не хотів, дурак такий! Ото лучче було согласиться й не мантачитися! Сказано тобі: «Йди додому пакуй вещі!». Іди й пакуй. Так нєт же! Обидився, ципльонок жарений! Поговорив із бабусею — ну, й іди додому! Вона ж заявлєнія не робила! Ні. Так чого ж тебе поперло на роботу?

А там сюрприз: прийшла Свєткина мати із заявлєнієм. Свєтка пропала. Учора додому не приходила. Сьогодні не об’явилася. Мати думала, що вона в подружки, а подружка каже, що вчора її не бачила… Як вам таке?

Я б цій мамаші голову між ногами зажав — і ремньом по задниці, по задниці! Ох, як би я її відходив! Якби хто міг собі таке приставить! Де ж ти, зараза, раньше була? Чи як твоя єдиная доця приходила в час ночі, ти нічо поганого не подумала? Дать їй по сраці — не додумалася? Їй-бо! Мене всього аж трясло, коли я прочитав заявлєніє і подивився на цю курку. Зарьована, без кінця сякається в таку мокру хустку, що краще вже на підлогу б… Жалко її, канєшно, тільки ж хто їй винуватий? Я ж учора до неї заходив! Чи позавчора? У мене від цього заявлєнія голова кругом пішла.

— Значить так, Ревміре, — сказав начальник. — Берете мотоцикл, із коляскою, бігом їдете до гражданки Котенко, берете фотографії — і через десять минут назад!

— Які фотографії? — не пойняв я.

— Як які? — Степан Пилипович звів брови аж до волосся. — У гражданки Котенко дочка пропала, а старшина міліції питає мене, які фотографії?

— Так нашо мені фотографії, товаришу капітан? Що я, її не знаю?

— Гражданка Котенко, — тихо й сочуственно сказав начальник, — почекайте нас, пожалуста, в коридорі.

Вона встала і вийшла. Тобто зробила, шо її просили, та при цьому можна було подумать, шо вона нічого не пойняла, шо їй кажуть.

— Ти шо за цирк перед пострадавшею влаштовуєш? — засичав на мене Степан Пилипович, коли зачинилися двері. — Ти шо, не понімаєш, що нам треба зараз її фотографії на желєзну дорогу, на автовокзал, на річний вокзал?..

— Ви думаєте, вона втекла?! — я був убитий.

— А ти шо думаєш?

Слава богу, мені хватило собразітєльності не відповісти йому правду. Бо те, шо я думав, раптом здалося таким ідіотським… Тому я просто промовчав.

— Ну? — нетерпляче сказав начальник.

— Поняв вас, — наскільки міг твердо, відповів я. — Єсть привезти фотографії!

— Виполняй!

— Єсть! — і я вибіг із кабінету.

Канєшно, краще всього було просто скорчить дурня і виконувать те, шо мені сказали, без усякої ініціативи.

Я підібрав у коридорі зарьовану Свєткину матір і повів її на подвір’я, до гаража. Перед його ворітьми стояв трофейний німецький мотоцикл «БМВ». Без коляски. На його потрісканій задній сідупщі сидів завгар старшина Жора Скитов і курив «Казбек». Жора Скитов завжди курив «Казбек» і навіть на дурнячка нікада не курив ні «Памір», ні «Приму», ні даже «Спорт». Міг іще так, без охоти, взяти «біломорину» в начальника, коли той був добрий. А щось інше — ні. Нічого.

— Харош, Жора, курити! — гукнув я ще з дверей. — Давай виганяй мотик!

Замість відповіді він по-царськи повів рукою на заслуженого німця.

— Жора, на етому металоломі сам їздяй! — суворо сказав я йому. — Начальник отділєнія сказав, щоб ти дав із коляскою.

— Мінє он такова не казал! — ліниво процвірінькав Жора й відвернувся.

— Жора, не хочеш — не треба. Ось є гражданка потєрпєвша. Давай зганяй до неї додому по пісках, получи фотографії її дочки і швиденько назад. Мені й так є чим заніматься.

— Ха-ха! — відповів він. — У міня свої обязаності.

— Так шо? — здивувався я. — Ти ж їх не ісполняєш. Так будеш ісполнять мої. По руках?

Жора зразу сховав руки за спину й відступив на півшагу. Ви думаєте, що це за муру я йому заливаю? Це — довга історія. Я вам якось другим разом розкажу. Тіко він сильно боїться, що його переведуть в участкові. Та й чого йому? Зарплата така ж, як у мене, а робота — з машиною та з двома мотоциклами. Кажний справиться.

— Так, Жоро, або давай мотик, або я йду до начальника!

— Скитов! — пролунав над нами голос Степана Пилиповича, наче труба заспівала. — Ану кончай базар. Тут кожна секунда на вєс золота!

— Та а шо ж он не сказав, Степан Філіповіч? Я ж не могу його мислі читать!

— От я щас спущусь, і ти у мене все зможеш, Скитов, — і корпус начальника зник із підвіконня.

Можна було подумать, шо він справді зараз спуститься.

Через півхвилини в гаражі загуло, і Скитов виїхав на світло в сідлі «Урала». Як на коні.

— Пожалуста, — сказав він мені, злазячи з мотоцикла. — Било би за шо базар затівать! Токо імій в віду, шо там бензину нєту. Нє, ну до автороти хватіт, а там заправся.

— Скитов, — сказав я йому так спокійно, як начальник наш говоре, — я щас із тебе бензін весь видушу.

Ну, я правільно сказав. Він тут же пішов назад у гараж і виніс каністру, з якої залив… Нє, не повний бак, але більше половини. Щоби такий жлоб, як Скитов, залив повний бак — цього не бувало. І, мабуть, нікада не буде.

Ми виїхали з воріт, і пострадавша почала говорити:

— Жора — він вапще неплохий. Це він переді мною…

Тут я дав газ — і звук пропав. Вона говорила всю дорогу додому (я бачив краєм ока), та жодного слова я, конєшно, розібрати не міг. Та й узагалі її не чув. Може, вона далі розповідала про Жору: може, питала, чого це ми аж через Одеську поїхали; може, викладала свої погляди на те, де стоїть шукати її Свєтку…

Для мене все те не іграло ніякого значення. Важливо було тільки одне: чи є під «Піскарем» машини. Їх виявилось аж дві. Причому обидві — чорні «Волги». Ну, такого уровнягості в нас, у Варварці, бувають нечасто. Значить, директор на посту.

Я повернув ліворуч, потім іще раз ліворуч і погнав по Клубній. Ну, погнав — це я так, іносказатєльно. Бо гнати по Клубній навіть пішки небезпечно. А вже на якихось колесах — то тим боле. Та по ній ніхто ніколи й не їздить. Усі об’їжджають чи по Очаківській, чи по Лікарняній.

Біля самого свого дому потєрпєвша замовкла, ніби радіо виключили.

— У вас фотографії всі в одному місці? — навмисне спитав я здалеку.

— Ну, як… — вона задумалася, про що це я.

— Тоді давайте так, — перебив я її мисль. — Ви зараз шукайте фотографії — виберіть найсвіжіші, такі, де вона найбільше похожа на себе сьогоднішню. А я тим времінєм зганяю по ще одному дєлу й, поки ви знайдете, повернуся. Харашо?

— Ага, — сказала вона слухняно. Де й поділася та подозрітєльність, що була вчора!

— І ше знаєте шо?.. Може ж, вона прийде… То ви вже нікуда з дому не йдіть. Харашо?

Це я, конєшно, брехав, але що ж… А як тут не брехати? Тим більше, шо я ж і не знаю нічого навірняка. Вірити тій старій сексотці — посліднє діло. Ну, а не вірити в такій ситуації — ше послідніше.

З одного боку — брєд старого потухшего сознанія. Ото пиячили дівчата… Правда, в їхньому возрасті й бутилки сухого на всіх вистачить, щоб напитися. А в Лідії Інокентівни, конєшно, є в домі, шо випити. Ну, посварилися… Ну, побилися… Ну, могло, конєшно, й найгірше трапитись. Але… Не міг я в це повірити.

А з другого боку — дочка Лідії Інокентівни сказала Свєткиній матері, що не бачила вчора Свєтки. Коли я заходив, дверей не відчинила, хоча була вдома. А якщо вірити бабусі, то вона її бачила. Хто? Бабуся! Кого? Свєтку!

Це дуже погано, коли ведеш мотоцикл по такій дорозі й при цьому ще про щось питаєся думати. Уже як їдеш, то й думай про дорогу. А то: з одного боку, з другого боку!.. Тут є такі місця, що ні з якого боку не об’їдеш.

Я вирішив не під’їжджати до дому Безпалих, а поїхав до Марії Іванівни. А тоді подумав, притормозивши, й рішив оставить мотик за півквартала від неї. Бо як побачить мене на коні, то й той… Що «той», я вже не обдумував. Вона сиділа там само на лавочці й дивилася, як я зіскакую зі сідушки. Шо мене здивувало, так це те, шо її це не здивувало. Наче вона мене ще тоді розкусила, коли я її так ловко випитував про Свєткину подругу.

Я підійшов і так сурово її спитав:

— З вашого городу, Маріванівно, можна пройти до будинку Безпалих?

— Там аґрус, — відповіла вона. — Але під заборчиком можна.

— Дякую! — сказав я так же сурово й пішов у калітку.

Собаки на подвір’ї не було. Захаращене подвір’я, аж страшно стало. Наче по ньому ніхто ніколи не ходить. Я осторожно пройшов навколо хати і вийшов на город. Ну, і город — це тільки так називається. Подекуди буряки, крізь бур’ян просвічують зрідка червоні боки помідорів, якісь здичавілі огірки в’ються по будяках… Але шовковиця — така величезна, з такими плодами, наче то баклажани. І груш рясно, а вишні — вже чорні й навіть обсипаються. Так тіки «цьок», «цьок». На очах падають. Де тут стежка? Як туди пройти — до того дому?

Не така та Марія Іванівна вже стара, щоб так запустити город. Та й не тільки город: хата з цього боку така ветха, шо й не ясно, як вона досі тримається. Точно можна якось заснути і прокинутися тіки від того, шо на тебе попадають крокви. Тоїсть вашще не прокинуться.

Про який паркан вона говорила? Ні з правого боку, ні з лівого ніякого паркана не було. Попереду справді вгадувалися зарості аґрусу, та це я так угадав, бо вона сказала. На такому растоянії зрозуміти, що то аґрус, а не, напримір, ліщина, й у бінокль не роздивишся. А інтересно, навіщо Агентові бінокль? І звідки? Ну, та це потом…

Я пішов лівим краєм городу, пригинаючи черевиками густу високу кропиву. Як по пружинах. Стеблини були слизькі, наче соплі. А павутиння! Тут, мабуть, і на каракурта запросто можна наступити. Добре, хоч не босий! А діти ж босі ганяють, а каракурти тільки ждуть, щоби хтось босий став поруч із ними.

Аж ось і забор. Точніше, те, що від нього осталося. Сусідній город — акуратний, политий, усе рядочками. Як у мене. Тільки в мене таких сусідів, як Марія Іванівна, нема. Бо просто спалив би все, що тут росте. Разом із хатою.

По тому, що осталося від цегляного паркана, а тепер просто ніби по тротуару в городі, справді можна було дійти до самого городу Лідії Інокентівни. Я, балансуючи на твердій, хоч і нерівній, стежинці, доскакав, як шпіон, до аґрусу. Це дісвітєльно була перешкода! Я ніколи й не бачив такого дива: майже з Агента заввишки, всіяні переспілими ягодами, кущі переплелися, як заплутані шматки колючої проволки. Як на фронті. Я там, правда, не був — не вспів, — але в кіно бачив. Ще й банки консервні висять, аби создавать шум, коли хтось лізе.

А тут не банки — ягоди. Жовті, аж налиті. Вони, конєшно, не створять шуму. Але, якщо через ці кущі продиратися, ті ягоди так полопаються, так поприскають на все, що на тобі надіто, що вдома жінка уб’є. Тобто не гірше за гранати. Чи протипіхотні міни. Варіантів було небагато. Треба прокласти прохід у мінному полі.

Я покрутив головою туда-сюда і помітив на сусідньому городі дві дошки. Не знаю, нашо вони придназначені, але я їх тихенько… позичив. Нє, ну я ж міліціонер, правильно?

Дошки притисли довжелезне колюче гілля між двома крайніми кущами, і я досить безопасно перейшов на територію Безпалих.

Виглядало так, наче вдома нікого немає. Коли п’ятнадцятилітня дєвушка сама вдома, у неї повинна грати музика. І її повинно бути чутно надворі. Не якісь же злидні, щоб і проігруватєля не було! У мене самого є такі сусіди, — так там чутно не тільки надворі, а й на моєму дворі. Хоча воно… Буває, що людині не до музики. І цього я боявся найбільше.

Я озирнувся на понівечені кущі аґрусу. Шкода їх, звичайно! Але все ж одно дурно росли. — Ніхто того аґрусу не збирав, не їв. Ще понімаю: оттудова — від Марії Іванівни. А ці, Безпалі, чому не збирали, не їли? Хто їм мішав? Невже це в самих усього так багато, що дівка й на сусідську ягоду не позарилась? А на чужих курей — десь далеко від дому — позарилася… Шо-то тут якось не так. От, понімаєте, не понімав я цієї Таньки. Свєтка — та ще ладно. Без батька, живуть тяжко… Це якось ясно: ну, почала красти, бо шо ж… Навіть кедів собі купити б не змогла, якби не подружки, якби не гроші, з ними зароблені. А ця…

На городі в них нічого не росло. Тобто зовсім нічогісінько. Стояла черешня зі зламаною гілкою, вишня зі зламаною гілкою і геть лиса яблуня. Ніякої зав’язі. На вишні ше виднілося кілька перестиглих ягід. І під нею — якийсь прямо ковйор із гнилих вишень. Нічого не з’їли, все попадало само.

Ні куща помідорів, ні крученої лози винограду, ні пагонів огірків чи там гарбузів — гола земля. Ну, собственно, не так щоб зовсім гола…

Я тільки стояв і роззирався. Там цегла, складена вперев’язку, — добра цегла, не інакше як із Криничок. Не б’ється і дзвенить, коли падає. Глина там — на всю область глина. Черепиця, теж криничанська, новенька, аж палає під сонцем. Лісу кубометрів зо два: і полова дошка, і вагонка, і дранка — теж усе акуратно складено. Яма з вапном. Ну, це не дивина. Вапна у Варварці завжди навалом: свій ізвєстковий завод над річкою — трохи вище від села. Вапно у ямі не так щоби свіже, лежить великими грудками, ніби в ньому хтось копався, щось ніби вишукував.

Тихенько обійшовши хату, я поторгав двері. Усе замкнено. Усі вікна зачинено. Навіть хворточки на гачках ізсередини защіплені. Ви ж понімаєте, я не для того роздивлявся, щоб залізти до хати. Просто треба було убідиться, що вдома таки нікого нема.

Паркан у них добрий. З ракушняку, з фігурними башенками, з кованими металевими візерунками — дуже схожий на той, що у Васьки, сусіда мого. От по паркану можна судити, хто ким робить. Васька — начальник автороти, ця — директор ресторану… Отак воно.

Під парканом куча піску та куча глини. А за хатою складений під стіною ракушняк — нічо собі. Так воно похоже, що прям нову хату будувати зібрались.

І на землі — нічого. Ніяких слідів. Усе вичовгано, витоптано, пирій — і той не росте. Поприглядавшись, я все ж таки кой-шо помітив. Підбори. Каблуки тобто. Сильно вдавлені в землю. Наче їх носила женщина під сто кіло. Ішла вона з-за хати до ґанку, вгрузаючи каблуками. Тільки от причовгувала якось непонятно. Більшість слідів було витоптано, але кілька штук лишалися неповріждьонні.

Я поставив ногу поруч з одним із них і спробував так причовгнути, щоб вийшло схоже. І нічого не вийшло. Ну, во-первих, я не такий важкий. А во-вторих, у мене земля летіла вперед, я її притоптував зразу підошвою. А в неї (а каблук же жіночий — тут не переплутаєш) земля летіла від каблука назад.

Таких крупних женщин у цьому домі нема — це вже я точно знаю. Хіба Булашиха заходила, так чого б це вона звідти йшла, з городу чи що там у них замість городу? Ішла б від калітки до ґанку. Правильно? Правильно. Чи, скажімо, прийшла без нічого, а звідси пішла з мішком цементу на спині…

І тут мене так якось внезапно залив холодний піт. Я навіть як пробирався через город Марії Іванівни, то так не вспотів. І зразу зрозумів, чому та женщина так дивно причовгувала. Бо йшла задом наперед. Бо мішок із цементом вони несли вдвох. Одна без каблуків — лицем уперед. А друга — на каблуках — уперед задницею. У мене аж серце почало калатати. Я сперся рукою на стіну і постояв так, переводячи подих. Я знав, що треба довести діло до кінця, та страшно було — ви собі не приставляєте!

І от ви понімаєте, яке діло! От від ґанку до калітки у них мощена цементна доріжка. Ліворуч від ґанку — також. Та веде до надвору за хатою. А в цей бік доріжки нема. І трави нема. Усе затоптано-перетоптано. Якби не ця втоптана в землю глина, був би собі пісок. І нічого я б на ньому не роздивився. У пісок хоч із яким хоч каблуком ступай — ніхто нічо не розбере.

Я пішов назад, за хату, по слідах наоборот. Коли знаєш, шо шукаєш, знайти значно легше. Тепер я помічав те, чого не помічав, коли йшов із городу до хати. Сліди були затерті й затоптані. Чим далі від ґанку — тим дужче й акуратніше. Я вже бачив не сліди, а ті місця, де їх унічтожили. А пройшовши півстіни дому, я зрозумів, що вже й цього не бачу. Куди понесли мішок із цементом, я зрозуміти не міг. Там було ніде сховати навіть дєтську куклу.

От воно якось так буває, шо, коли вдруге оказуєся в тому самому місці, все бачиш якось не так, як у перший раз. Коли я вийшов за хату й охватив взглядом увесь город (ви ж пам’ятаєте, що це ніякий не город: це в інших людей город, а тут, у Лідії Інокентівни, просто склад стройматеріалів), то першим дєлом звернув увагу на яму з вапном.

Може, ви не знаєте, то я вам розкажу. Коли привозиш вапно і скидаєш його в яму, воно лежить такими грудками — великими такими кусками, як несвіжий навоз. А коли пройде дощ, вапно так собі влягається, потім засихає і вкривається такою нерівною майже білою плівкою. Досить міцною, міжду прочим.

Дощ позавчора був несильний, але для вапна його б уполнє хватило. А в цій ямі вапно було ніби спеціально перекопане після дощу. Лопати поблизу ніде не було. Та і хто ж лишає лопату незамкненою, коли йде з дому? Ви вловлюєте, що я хочу сказати? От у нас на вулиці, на Лікарняній, там ніхто нічого не краде. Діти навіть велосипед забувають завести з вулиці до двору. Він так цілу ніч окурком і валяється. У Васьки, мого сусіда, весь інструмент завжди на городі: й лопати, і граблі, й сокира в колоді, де вони дрова рубають… І курей… Ну, нічого не кладуть на місце. Ото їхній старшенький, Вовка, може щось пиляти за літньою кухнею, а потім ножівку залишить і йде рибу ловити чи у футбол ганяти.

Тут зовсім інший куток. Тут не таке начальське насілєніє, як у нас на Лікарняній. Але ж це двір Лідії Інокентівни! Вона й собаки може не мати! Хто ж у неї крастиме? Це якщо в Марії Іванівни вкрадуть улюблену кружку, ніхто й не замислиться, щоб її шукати. А якщо в Лідії Інокентівни щось із двору пропало би… Ну, тепер понятно? Нашо ховати лопату? Отож! Це якраз і було самим підозрітєльним.

Ну, нічо. Я вибрав дошку, шоб не тонка і не слабка, й почав розсувати куски вапна у ямі. І буквально через п’ять минут побачив. У мене й сьогодні волосся перетворюється на стальну проволку, коли згадую. Шо вже там кажіть чи не кажіть, а страшнішої картини я ніколи не бачив!..

Я кинув дошку, перелетів по дошці через аґрус, як канатоходець, здолав рештки заборчика, пробіг по прим’ятій мною ж кропиві, жодного разу не послизнувшись, вискочив на вулицю й уже роззявив рота попередити Марію Іванівну, щоб нікому не казала про мій прихід, але її не виявилося на наблюдатільному пункті. Зникла, як і не було. Іти до тієї страшної хати шукати стару я очінь не хотів. Тому просто махнув рукою і помчав до мотоцикла.

Розділ 15

Мій малий висунув руку у вікно і помахав. І мотоцикліст помітив його й помахав рукою у відповідь. Він їхав розбитою дорогою, його двоколісний кінь підстрибував і підскакував, ніби плаский камінь на дзеркалі ріки. Він би заввиграшки обігнав наш потяг, але по такій дорозі це було небезпечно, тому наше змагання тривало досить довго. Мені набридло дивитись, і я пішов до провідниці, тьоті Люди, попросити нам із малим чаю.

Колись ми з батьками їхали в купейному вагоні — якраз одне купе на цілу сім’ю. Там було затишно, ніби в такій собі нашій маленькій квартирці. Та я люблю більше плацкартні вагони. Поки дійдеш до провідника, про все довідаєшся — що діється в інших купе. Ну, це не купе, як ви розумієте, а просто такі відділення, як ото щільники у вулику.

Ми везли родичам на Донбас чотирилітровий бідончик меду. Ще ми мали чемоданчик — один на двох. Мама веліла, щоб ми ніколи не залишали купе разом. Аби ніхто не вкрав у нас бідончика чи — не приведи, Господи! — чемодана. Особливо мама закликала мене берегти труси. У них вона зашила гроші для бабусі — на наше утримання.

— Попробуй вас прогодувати! — сказала вона, ніби аж із якимось докором.

Неначе ми страх які ненажери.

А насправді, коли вони з батьком на роботі, ми якось нормально собі харчуємося. Ну, не так, як у бабусі, звичайно, та нам усього вистачає. У крайньому разі можна бичків натягати і насмажити. Утім, я цього не люблю. Треба сидіти ловити їх, потім чистити, мити, а тоді ще і смажити, вивалявши у борошні. Я на такій роботі сам бичком почуваюся: весь білий від борошна — хоч на сковорідку кидай.

Тьотя Люда принесла нам чай у жовтих, майже золотих, підстаканниках. З одного боку — ручка, з другого — Спаська вежа Кремля. Ручка — холодна, чай — гарячий: дуже зручно. І на верхню полицю залазити дуже зручно, й відкривачка для пляшок під столом… У туалеті не дуже зручно і брудно, аж гидко, та вже що ж…

Я люблю подорожувати. І машиною, і літаком, звичайно (тільки літаком ми з моїм малим літали всього двічі: з батьком до Москви й назад), і пароплавом. Але найбільше все ж таки мені подобається їздити поїздом. Тут є ціла купа переваг. По-перше, в поїзді всі їдять варених курей, а що може бути смачніше? Нам теж мама поклала загорнуту в газету цілу варену курку. Ми з моїм малим з’їли її ще вчора ввечері. Якби була ще одна, ми б і ту подужали. Бо, по-друге, в поїзді в людини прокидається скажений апетит. Його майже неможливо вгамувати. По-третє, тут багато людей, і кожен може познайомитись і побалакати, з ким завгодно. Минулого року я навіть бачив у поїзді актора Троянова з театру імені Валерія Чкалова. Я з ним, щоправда, не розмовляв, але поздоровкався. А він мені відповів, неначе знайомому.

По-четверте, поїзд, на відміну від літака, наприклад, іде довго, тож ти можеш завчити напам’ять «дзинь-тиридзинь» його коліс на стиках рейок, надивитися на всіх пасажирів, із кимось подружитись, а головне — вповні насолодитися подорожжю, мандрівкою. У літаку особливо ні з ким не роззнайомишся: всі сидять на своїх місцях і встають із них, тільки коли йдуть надвір. Ну, тобто до туалету. Пароплавом — також довго, але надто довго. Колись ми пливли з нашого міста до Києва — з групою школярів і з двома вчительками — чотири дні. Уявляєте! Уже на пароплаві всі одне одному так остогидли, що в Києві тільки й шукали, куди б одне від одного чкурнути.

Недоліків у поїзда також багато, але от що я вам скажу. Найбільший із них — не той, що в туалеті брудно і страшенно незручно. А той, що люди, котрі складали розклад руху, зовсім не продумували, який той розклад для пасажирів. Бо він буває страшенно незручний.

От дивіться. Ми прибуваємо до міста Донецька (колишнє Сталіне) о 19:07. О 19:19 із того самого вокзалу відходить електричка до станції Роя. Нам треба на неї встигнути. Будь-що! Якщо не встигнемо — сидітимемо на вокзалі цілу добу, бо ця електричка якраз і ходить раз на добу. Мене завжди дивує: чому ніхто про це не подумав, складаючи розклад.

Адже нам треба з тієї колії, на яку приїдемо, добігти до вокзалу, взяти квитки на електричку і з ними добігти до тієї колії, з якої вона відходить. І все — за дванадцять хвилин! Від самого ранку, як прокинулись, і до прибуття поїзда на станцію «Донецьк» я не міг про це не думати. Бо лишатися на ніч на вокзалі — розвага дуже сумнівна. Можна, звичайно, піти з малим до кімнати матері й дитини… Але от скажіть мені: якщо ви вже дорослий підліток, ви захочете грати роль матері? Там усі книжки й іграшки — для зовсім малої малечі. Навіть моєму малому там уже буде нудно. А мами! Уявляєте? Практично на кожну дитину — одна мама! І вони всі збираються, обговорюють своїх дітей, своїх чоловіків, своїх родичів, до яких (чи від яких) їдуть… Отож. Цього варіанту я навіть не розглядав. Треба їхати сьогодні. Необхідно все встигнути!

Одне слово, я придумав такий план: ми виходимо з вагона перші, я залишаю на пероні мого малого з чемоданом і з бідончиком, а сам щодуху біжу до каси. Купую квитки, біжу назад, забираю чемодан і бідончик (і малого, звісно) — й ми біжимо на ту колію, де електричка.

Тому перед прибуттям ми добрі півгодини простояли в тамбурі, та все одно вийшли не перші, бо якийсь дядько з величезним мішком просто відтіснив нас і зайняв місце біля дверей. І що ти йому скажеш? Ззаду стояли інші люди — в черзі на вихід. Якби навіть я змусив того дядька відійти від дверей, там би така штурханина почалась!.. І весь натовп був би на його боці: бо людина ж не просто так, а з чарівним мішком, до якого можна запхати півсвіту. А може, він уже й запхав — і тепер їде продавати прибульцям із іншої планети? Я почав обмірковувати цю тему, аж раптом поїзд сіпнувся так, що вся черга мало не посипалася на підлогу, і став.

На щастя, чарівний дядько дуже швидко зіскочив, ми — за ним, я поставив чемодан і бідончик посеред перону і сказав:

— Сідай на чемодан, тримай рукою бідончик і ні з ким не розмовляй. Зрозумів?

— Ага, — відповів мій малий.

Навіть без речей швидко бігти переходом, яким суне цілий поїзд прибульців (хай і не з іншої планети), — це непросте діло. Але я протискувався вужем, припускав якнайшвидше, коли випадала така можливість… Словом, коли вбіг до вокзалу, було 19:10. Лишалося дев’ять хвилин, і це мене надихнуло. Встигну.

Проте біля кас з’ясувалося, що радів я рано. Працювали дві каси, і перед обома стояли довжелезні черги, які у хвості мирно гомоніли, а попереду страшенно сварилися, бо хтось намагався продертися без черги. Я простояв у хвості, доки стрілка на годиннику показала на 19:12, і зрозумів, що нізащо не встигну.

Тоді я подумав про Юрку, який там мужньо на мене чекає, вірячи, що я все зроблю вчасно і що ми вже сьогодні ночуватимемо у родичів… І мені мимоволі сльози покотилися з очей.

— Що трапилося, дєточко? — схопила мене за руку якась тітка. — Гаманець украли?

Вона мала широке обличчя і таке саме тіло. Вона видавалася доброю, наче кухарка в «Королівстві кривих дзеркал», і я їй відповів:

— Ні. У нас із братом електричка до станції Роя через вісім хвилин. І я не встигну взяти квитка.

— А наступна коли?

— Завтра.

— Ой, горе! — розпачливо вигукнула тітонька. — А братові скільки?

— Вісім років, — кажу.

А сам почуваю, що зараз узагалі розревуся, як дитина.

— А батьки ваші де? — злякано спитала вона.

— Дома. Вони нас до бабусі на Донбас відправили.

— А Господи! Самих?!

— Так, вони на роботі. Не могли їхати.

І тут у голосі в тітоньки щось змінилося. Він став подібний на сирену, яка в нас на річці означає, що за кілька хвилин буде розводка моста:

— Ану пропустіть ребйонка! — розляглося по вокзалу. — У нього через дві минути електричка на Роя!!!

— Так чого ж він мовчить! Іди, синку, бігом до каси, — так само голосно, що почули й у сусідньому залі, погодився якийсь дядько з портфелем.

Люди перелякано розступились, і за мить я вже був перед заповітним віконцем. А ще через хвилину вже радісно всім крикнув:

— Спасибі! — й помчав на перон.

А за спиною почув початок нової розмови, в якій брала участь уся черга, а добра тітонька вела перед: розповідала, які тепер батьки пішли. Самих дітей послали до баби аж на Донбас!

— З пересадкою! — зробила вона надривний наголос! — З пересадкою!

— А скудова послали? — вигукнула якась тітонька з таким само пронизливим голосом.

Але відповіді я вже не чув.

Коли добіг до малого, лишалося тільки дві хвилини до відправлення електрички. Ще підбігаючи, я почав скажено хвилюватися. Малого оточував щільний натовп дорослих людей. «Чи не медом він там торгує?» — подумав я.

Ні. Мовби на зло мені, малий розповідав людям про подвиг двох дітей, співмірний з подвигом Віті Хоменка та Щури Кобера. Ви ж знаєте, як під час війни ті двоє друзів із сопілкою, в якій було заховано донесення від партизанів, перетнули окупованими територіями пів-України й перейшли через лінію фронту, — доставили донесення. А потім іще й принесли в тій самій сопілці накази командування для підпільників. А згодом фашисти Шуру та Вітю викрили і стратили. Як на мене, подвиг був не в тому, що вони принесли сопілку до наших через лінію фронту, а в тому, що погодилися повернутися додому — знову пройти той страшний шлях… Як тут не згадати повість Збанацького, де «дав їм трохи листівок і багато порад»!

Я висмикнув малого з натовпу, підхопив бідончик та чемоданчик, і ми щодуху побігли на дев’яту колію. Коли добігли до електрички, вона вже починала рухатися. Ми заскочили на ходу, що малому моєму особливо сподобалось. Уявляю, як він розповідатиме про цей геройський вчинок, аналогічний із тим, як Фанфан-Тюльпан з коня перескакував у карету на шаленій швидкості…

В електричці через кілька хвилин нам навіть знайшли місце — в середині вагону між двох бабусь. Ще за п’ять хвилин малий розповідав їм про нашу сповнену небезпечних пригод подорож. Я заплющив очі, вдавши ніби сплю, й так довідався чимало цікавого: і про п’яного дядька із синцем під оком, який хотів украсти наш бідон, бо думав, що там самогонка, а Вовка (тобто я) сміливо сказав йому, що зараз покличе залізничну міліцію (і звідки він знає про її існування?), дядько злякався й утік. А потім як у нього на пероні хотіли вкрасти чемоданчик, бо Вовка (тобто я) сказав, аби я (тобто Юрка) сидів на чемоданчику, а на ньому сидіти дуже незручно, навіть боляче, тому він підвівся, а тут…

Коли він підійшов до останньої пригоди, а саме до заскакування в електричку на шаленій швидкості, спав уже не тільки я. Лишень одна бабуся — та, що сиділа найближче до нього, — уважно слухала і заохочувала нескладними запитаннями.

На автобусній зупинці біля станції Роя нам довелось аж сорок хвилин чекати на автобус до Курахового. Я собі всі ноги відстояв, а мій малий цілий той час просидів на чемоданчику, на якому так незручно і навіть боляче сидіти.

Поки ми їхали автобусом, сутінки загусли, й у Кураховому нам довелося блукати майже поночі. Будинки виглядали інакше, вулиці змінилися за той рік, що ми тут не були. Тобто вулицю ми начебто знайшли. На ній стояли три однаковісінькі триповерхові будинки. Я пам’ятав, що наша тітка живе в одному з них, але в якому саме — згадати не міг. Довелося по черзі обійти всі під’їзди, подзвонити в усі квартири. Аж у п’ятому парадному на другому поверсі ми знайшли родичів.

До бабусі в село ми пішли вже зранку. Туди йти через плотину, а потім ще сім кілометрів. Ми пішли великою компанією, було весело й цікаво. Наші скарби несли по черзі. Так почався новий етап наших канікул.

Дорога та пов’язані з нею переживання, всі наші пригоди — ті, які вигадав мій малий, і справжні — все це ніби перегорнуло сторінку життя. Звичайно, я пам’ятав про Свєтку і про курокрадство, про Ревміра і про Агента, проте все воно віддалилося, втратило вагомість. Недорозкритий злочин, непокарані Агентові витівки, навіть поїздка до Казахстану мого друга Саньки — все пересунулось у тінь, як сюжет недочитаної книжки. Воно завмерло там, де я перегорнув сторінку. А книжка лишилась удома. Коли повернуся, дочитаю. Що там може трапитися без мене?

У Берестках було добре. У нас там дуже багато двоюрідних братів і сестер. Якісь — більш старші — приходили до баби та до діда тільки на вихідні. Інші були з нами майже постійно. Коли всі йшли додому, бо батьки, наприклад, повинні були купити їм підручники, зошити й одяг до нового навчального року, компанія все одно залишалася. Я не про мого малого, звичайно, хоча він був при мені завжди. Не відпускав ані на мить, ніби жити зі мною в розлуці він не міг. Насправді, звісно, міг — просто вважав, що зі мною цікавіше. А чи було мені цікавіше з ним — це його не цікавило.

І навіть коли до Гуків приїхала онука Надя, яку я востаннє бачив, коли вона була ще зовсім дитиною… Власне, я тоді й сам був зовсім дитиною — ми з нею ровесники. За роки, так би мовити, розлуки (хоча ми її такою не вважали, бо не дуже скучали одне за одним) вона виросла, стала майже на півголови вищою за мене. Вона мала бездоганно овальне обличчя, сині-сині очі й темно-каштанове волосся — довге та густе. Воно ніколи не облягало голову, а росло непокірливо перпендикулярно до її поверхні, тож навіть коли Надя робила собі зачіску «кінський хвіст», волосся все одно зберігало напрямок росту. Ставало дибки на голові й чинило опір блакитній стрічечці, якою Надя його перев’язувала на потилиці… Одного разу я відважився погладити її по голові — то волосся пружинило під рукою, ніби молода густа трава на футбольному полі.

Тож навіть коли вона приїхала і я намагався побути з нею вдвох: посидіти на лавочці біля її воріт чи полежати поруч на траві, на березі річки Вовчої, побалакати про школу, про книжки, — малий не давав мені такої можливості. Навіть більше, я мав таке враження, ніби це я йому заважаю. Ніби їхні стосунки з Надею — очевидна річ. А мої з нею — це все непевно, поверхово та безперспективно.

Заради справедливості мушу тут згадати, що в цьому була певна правда. Дівчата мого віку і старшого його любили — не відомо, за що. Може, це в них промовляв материнський інстинкт? Принаймні Наді, як мені здавалося, його присутність ніколи не заважала.

Але то все зовсім інша історія, а я не хочу відволікати вашої уваги від розвитку тієї, яку я почав розповідати від перших сторінок цієї книжки. Може, колись я вам і про Надю розповім, але не тепер. Бо ви ще, не дай, боже, забудете, що було в нашій Варварці, з чого все почалось і як розгорталося. Бо тоді вам буде важко зрозуміти, чим і чому воно все закінчилося. Ну, «закінчилося» — це я надто сильно сказав. Утім, для кого як…

Розділ 16

— Розришіть, товаришу капітан?

— Заходь, Ревміре! Привіз?

— Кого? — здивувався я.

— Не кого, а шо, — він теж здивувався. — Ти по шо їздив? Шо, забув, поки на мотоциклі по вулицях красувався?

— Ні. Я не красувався, Степане Пилиповичу. Я…

Я подумав, як сказати, і додав:

— Я знайшов тіло Світлани Котенко.

— Шо?! — він аж підвівся з-за столу. — Де?

— У дворі Безпалої Тетяни, її подружки.

Степана Пилиповича заціпило. Він повільно опустився на стул.

— Ти що там робив, Ревміре? — майже пошепки спитав він.

— У мене були свєдєнія, що Свєтка вчора ввечері пиячила з дочкою Лідії Інокентівни Безпалої. А коли її вранці Свєткина мати спитала, чи вона зі Свєткою бачилася вчора, вона сказала, що ні…

— Хто «вона»? Хто «вона»? Ти можеш внятно виражаться?

— Дочка Лідії Інокентівни, Тетяна, — я намагався говорити твердо й бистро, шоб він мене не збив і не перевів мову на щось інше, не таке важне. — Вона збрехала. І я пізніше знову ходив до неї, щоб її опросить. Але її вже не було вдома. Я тоді зайшов на їхній двір…

— Як це ти зайшов?! У тебе ордер є?!

Я таки не встиг. Він перевів мову на інше. Але ж я понімав, що те, що я знайшов, — це розкрите приступлєніе. А то — формальності.

— Нікак нет, товариш капітан, — твердо сказав я. — Готовий получить взисканіє. Але, коли я оглядав двір, я там знайшов тіло… труп Світлани Котенко.

— Ох, йох!.. — безпомощно сказав начальник. — Ох, і кашу ти заварив, Ревмір! Ох, і кашу!

— Товариш капітан, ви щитаєте, це я вбив Светку Котенко? — я не на шутку образився на нього. — Я розкрив убійство, а ви мене за це… Розрішіть іти?

— Куди йти? Куди йти, твою мать! Ти сображаєш, що кажеш?!

Я промовчав. Шо тут казать? Він шо, думає, шо я можу казать, шо попало, коли в мене нема фактів? Так факт є. Один, але мертвий, закопаний у ямі з вапном. Я вирішив нічого не говорить, поки він не прийде в сознаніє.

— Шо ж ти надєлав, Ревмір! — зовсім убитим голосом сказав начальник.

Потім подумав і спитав:

— Ти впевнений, що це вона?

І я задумався. Це ж справді! Я ж ні цілого трупа не бачив, ані документів…

— Я впевнений в одному, товариш капітан, — відповів я. — На подвір’ї Безпалої Лідії Інокентівни закопано труп. Я його не дуже роздивився, бо не маю права. Це слєдуватєль должен. От для цього я до вас і прибіг так швидко, як зміг.

І навіщось я додав:

— На мотоциклі.

— Це добре, що ти прибіг на мотоциклі… — голос капітана був просто обречонний.

Він узяв трубку і набрав номер.

— Докладує начальник Варварського отдєлєнія… За адресом… Який адрес? — прикривши трубку рукою, спитав він мене.

Я назвав…

— Добре. Жди мене біля мотоцикла. Я зараз.

Словом, через п’ять минут ми з начальником уже були біля воріт Безпалих.

— Ну, і як ти туди попав? — спитав він мене, посмикавши калітку.

— З паралельної вулиці. Через город.

— І теж без дозволу хазяїв?

— Чому? З дозволу.

— Ага! І що ти їм сказав? Що йдеш труп шукати?

— Нічого не сказав. Вони не питали.

Слава богу, він далі не розпитував, бо в кінці вулиці показався ГАЗік із города — следственна група, всі у штатському. Калітку один із них відкрив за дві хвилини, і я повів їх за хату, до ями з вапном.

— Отут вона, — сказав я навіщось, хоча це і так усім було понятно.

— Овечко, лопату, — кинув через плече старший следственно! групи, не озираючись.

Той хлопець, котрий відкривав калітку, побіг до машини.

— Як ти додумався? — спитав мене Степан Пилипович.

— По слідах, — об’яснив я. — Там, біля ґанку, сліди каблуків женських — дуже глибокі. Хтось ішов задом наперед і ніс щось важке. А тут, біля ями, вже їх нема, затоптали. А яма — перекопана. А дощ був учора. Якби її після дощу не копали, вапно лежало би рівно, з плівкою. Ну, я і догадався…

— Молодець, — сказав старший следственно! групи. — Не хочеш до нас у групу?

Я не встиг відповісти. Прибіг Овечко з лопатою. І простягнув її мені. Отак буває. Тільки мене похвалили, тут же й роботу підкинули. Краще вже, шоб ніхто не хвалив… Я взяв лопату, обережно відкинув два великі куски вапна… І всі побачили Свєткину ногу. Овечко зразу забрав у мене лопату і почав далі обкопувати сам. Виходить, мені правильно дали лопату: я показав — де, а вже технічна робота — за ними.

— Що це тут робиться? — пролунав за нашими спинами возмущонний женський голос. — Степане Пилиповичу! У вас ордер?..

Лідія Інокентівна замовкла на півслові. Ми озирнулися. Вона широко розплющеними очима дивилась у яму. А я не міг себе змусити навіть зазирнути туди, поки Овечко копав. Оце женщина!

— А ви хазяйка? — спитав старший групи.

Вона навіть не повернула голови у його бік. Заклякла. Він наблизився до неї і взяв її за руку. Лідія Інокентівна вздрогнула, наче то гадюка до неї доторкнулася. Перевела на старшого повні ужаса очі й перепитала:

— Що?

Тоді наче схаменулася, глянула на нашого начальника. В очах її з’явилася така лють, що якби її справді торкнулася гадюка, то вже би подохла.

Ну, а Степан Пилипович, видно, й не таке бачив. Він спокійно так витримав її погляд і спитав:

— Де ваша дочка, Лідіє Інокентівно?

— Що? — вибухнула вона. — Ви хочете сказати…

— Я нічого не хочу сказати, крім того, що сказав: «Де ваша дочка?».

— Так ви хазяйка етого дома? — спитав старший групи. — Ваша фамілія? Документи? Я старший следственной групи капітан Васільєв. Васілій Васільєвіч. Онуфрієнко, протокол допроса. Вам як лучче: тут разговарівать чи в хату підемо?

Він роззирнувся, оглянув усіх і зупинив свої гострі очі на мені.

— Званіє?

— Старшина.

— Пока прекратив земляниє работи. Старшина, понятих.

— Єсть, — сказав я.

— Так как ваша фамілія? — обернувся він знову до Лідії Інокентівни…

А я побіг по сусідах. У неділю у другій половині дня знайти понятих неважко. Перші ж двоє мужиків погодилися, навіть, як мені показалося, зраділи, шо в Лідії Інокентівни щось трапилося нехороше.

— Нам тепер тут зараз нічого дєлать, — сказав мені тихо Степан Пилипович. — Поїхали до прокурора.

Ми вирушили. Тепер я був просто шофер: нічо не треба рішать, нічо не треба думать. Потім ждав під домом прокурора, поки начальник із ним розмовляв. Тоді прокурор поїхав із нами у прокуратуру — сидів у колясці як главний, а мій начальник — за моєю спиною на сідушці. Словом, ми вернулися через час — уже з ордерами і на обиск, і на затримання як Лідії Інокентівни, так і її дочки. Та самої дочки досі вдома не було. Я догадувався, де її шукать, але мене ніхто не питав, тому я не висовувався.

Сильно хотілося їсти, бо з дому я пішов рано. Я перемістився до шовковиці — єдиного на цьому подвір’ї дерева, з якого можна було щось поїсти. Там стояв Овечко і мене до дерева не підпустив.

— Сліди на шовковиці-падалці — найкращі сліди, — коротко пояснив він мені.

Я вийшов на вулицю, перетнув її й прилаштувався в затінку іншої шовковиці — правда, білої, а я її не дуже. Ну, та голод — не тітка. Кожному понятно, що наїстися шовковицею невозможно, та, коли голодний, про це особенно не думаєш. Овечко теж часу даром не теряв: наминав шовковицю, аж зуби цокали.

А я подумав, шо, коли Танька вертатиметься додому, вона точно помітить Овечка здалеку. А на мене може вніманія й не обратить. І так воно й полупилося. Танька спускалася з провулка, повернула на свою вулицю і зразу помітила Овечка. Той стояв до неї спиною й нічо не бачив. А вона зупинилася, розвернулась і побігла назад, нагору. Ну, а я, понятно, за нею.

Потім передумав. Вернувся до мотоцикла, завів його і поїхав вокруг квартала, щоби перехопить її на паралельній вулиці. Але не вспів. Коли вона перетнула її, мені ще лишалося не менше, як півквартала.

Ну, нічо. Я тепер уже просто повернув за нею. У нас у Варварці на провулках — тобто на тих вуличках, які йшли від ріки вгору, — ні каліток, ані воріт нема. Усі двори виходять на вулиці, що йдуть паралельно річці. Тому, коли я Таньку наздогнав, їй діватися було нікуди.

— Сідай, Таню, підвезу, — порівнявшись із нею, сказав я миролюбиво.

Вона притислася до куща смородини, як до їжака, і мовчки злякано дивилася на мене.

— Сідай, не бійся! Я з міліції, — я повільно, не заглушивши мотора, перекинув ногу через заднє колесо й сказався з нею поруч. — Давай-давай. Сідай у коляску.

Ну, і куди їй було діватися?

Коли ми заходили на її двір, звідти якраз виходили поняті. Таньку вони пообходили з таким страхом, наче вона холерна. А в неї в лиці ні кровинки не було: біла-біла, як мука.

А тут і «швидка» приїхала. Санітари з носилками пройшли повз нас із нею, і Овечко повів їх за хату. От коли Танька спробувала втекти! Ну, та я був начеку. По ній видно було, що зараз або в обморок упаде, або спробує тікати. Я перечепив їй ногу, і вона грохнулася на доріжку.

— Що це з тобою, Таню? — так, знаєте, дбайливо спитав я її, допомагаючи встати.

А вона, конєшно, розревілася. Здорова така діваха, з цицьками, а ревіла, як дитина, зі всхлипами, безутішно… Аж жалко її стало. Правда, жалкіше мені було Свєтку, яка вже ніколи не заплаче. Ніколи.

Що мені тепер із нею робити, я не знав. Заводити до хати не можна, мабуть, бо там же її матір допрашують. Не варто, щоб вона це почула. Стояти і тримати її за руку — теж не діло. А двір же так захаращений, що й відійти нікуди — хіба під шовковицю. Так там же Овечко.

Аж ось показалися санітари з носилками. На них лежала Свєтка, з головою вкрита простиньою. Я відвів Таньку до стіни будинку, щоб не перекривати доріжки санітарам. Вона вся тремтіла й не зводила погляду з носилок.

Тут би я міг поставити крапку. Так ні ж! Далі почалося вопше шось дике. Вийшов Васільєв, сказав, щоб ми з Танькою зайшли за угол хати. Ми зайшли й тільки у спину побачили, як інший слідчий повів Лідію Інокентівну до машини. І мені понадобилась уся моя сила, щоб Таньку втримати на місці, бо вона готова була вбити мене, щоб тільки матір свою догнати.

Потім Васільєв забрав Таньку в хату, а мені сказав:

— Ви пока шо вільні, старшина. Завтра утром жду вас у себе з усіма документами по дєлу.

Тоді вийшов Степан Пилипович, ми сіли на мотоцикла, я завів мотор, а він поляскав мене по плечу і крикнув:

— Об’їдемо квартал!

Я пойняв, що це він хоче з Марією Іванівною побалакати. Ну, правільно. А чого ж відкладать? Потім я подумав, що я ж йому про неї нічого не казав. Не згадував навіть. Ми під’їхали до її хати. На лавочці бабулі не було. Степан Пилипович зайшов на подвір’я і зупинився, запитально глянувши на мене.

— Як звуть хазяїна?

— Тут хазяйка. Марія Іванівна.

— Молода?

— Ні. Зовсім стара, — кажу.

Він знову роззирнувся і каже:

— Дивно.

— Що дивно?

— У старої баби — і щоб такий зарослий двір… Дивно.

Ми пройшли до дверей, постукали. Двері були незачинені, й капітан через півхвилини просто зайшов у сіни. А мені так страшно стало — передать вам не можу! Ледве заставив себе йти за ним. Хоч іти туди й не нада було зовсім.

З порога було видно, що тут ніхто не живе. Давно. За Степаном Пилиповичем залишалися темні сліди в тій пилюці, яка вкривала підлогу. Він ні до чого не дотрогувався, але й так було видно, що пилюка — як сніг — на всьому: на гострих, мов жоржина, уламках лампочки, що звисала зі стелі на оброслому мохом дроті, на вимикачі, на поваленому в кутку порожньому відрі, на вилах, які невідомо навіщо стояли в сінах.

Ці вила мене найбільше вразили. З одного боку, вони були якісь недоречні в цьому запущеному світі, а з другого боку — в них було навіть щось зловісне. У голову полізла якась чортівня, наче я не міліціонер, а стара забобонна бабка…

Начальник обернувся до мене.

— Так де ж твоя Марія Іванівна?

— Чого це вона моя? — відповідь у мене вийшла якась злякана. — Я коли під’їхав, вона сиділа на лавці. Там ми побалакали, а коли я вже виходив, її не було.

— А чого тебе сюди понесло? — спитав Степан Пилипович. — Я тебе куди послав?

У його голосі була така лють, ніби це я вбив Светку, а не просто найшов її тіло.

— Ти так і в отчоті напишеш, Ревміре? Оце, мол, послав мене начальник отдєлєнія до потєрпівшої по фотографії її дочки, а я поїхав до Безпалої, бо вирішив, що у неї в ямі з вапном закопаний труп Світлани Котенко? Ти з ким розмовляєш? Кому ти все це ліпиш? Ану давай розказуй усе, як було!

— Степане Пилиповичу! — я не так злякався, як знову здивувався, що до мене таке отношеніє. — Канєшно, все розкажу. Тільки давайте звідси вийдемо. Сядемо на лавочку, і я вам усе розкажу. Тут дихати нічим…

Він зразу погодився, що мене ще раз іздивувало. Ми вийшли, і я йому все розповів: і про кеди, і про сліди, і про те, як Танька обдурила матір Світлани, і як мені не відчинила сьогодні вранці, й про бабусю Марію Іванівну. Вже розповідаючи, я зрозумів, що вона ні разу мені не сказала, що живе в цій хаті. Я і про це розповів.

Потім він довго сидів мовчки, дивлячись у землю.

— А причому тут той Дженджик із прокуратури?

— Ох! Я ж про нього зовсім забув! Це ж він приходив до Свєтки! А потім пішов до Лідії Інокентівни.

— Що?!

— Ну, ми коли з вами тоді поговорили про нього, я вийшов і пішов… у парікмахерську. І побачив, як він оттуда вийшов — весь у п’ятнах…

— Яких п’ятнах? Що ти мелеш, Ревміре?

— Та нє, Степане Пилиповичу! Він до Светки приходив у такому світлому коричневому костюмі...

— Так у коричневому чи світлому?

— Ну, в світло-коричневому, розумієте? А тут дощ пішов. І в нього кожна крапля перетворилася на темне таке п’ятно. Він коли з парікмахерської йшов, так був на цього… на кота такого…

— Леопарда?

— Ага! Леопарда. От! І він пішов у «Піскарь». А я — за ним. Зайшов, а його там нема. Я ж бачив, як він заходив! Я тоді сів, заказав у Сірожі пиво…

— У робочий час?

— Нє, ну я ж почти не пив, Степане Пилиповичу. Просто шоби подивитися. Слєдственні дєйствія, понімаєте? Ну, от. Він через півчаса вийшов од Лідії Інокентівни з кабінету. І пішов.

— Куди?

— Ну, куди? На автобус сів і поїхав у город.

— І все?

— І все.

— А ти, значить, уже придумав, що він тут замішаний якось, да?

— Так, Степане ж Пилиповичу! Ви ж самі дзвонили, виясняли про нього!..

— Ну, так шо?

— Ну, як шо? Степане Пилиповичу! Я ж висліжую Свєтку. Ну, Котенко. Так? Так. І тут я бачу, що до неї рано-рано заходить слєдуватєль обласної прокуратури. Обласної! До неповнолєтньої Свєтки! А через два дні її вбивають! Як же тут іще об’яснить?

— А й не треба тут нічого об’яснять! — гримнув на мене капітан. — Об’яснитєль знайшовся! Я тобі шо казав?

— Шо?

— Ти мене не перепитуй, Ревміре! — голос у капітана тремтів, ніби він от-от заплаче. — Ти мені відповідай, коли я питаю. Шо я тобі казав? — він помовчав, і я вирішив мовчати. — Я сказав тобі, шоб ти всю цю справу здав і пішов у відпустку. Правильно?

— Правильно…

— А ти шо зробив?

Я не знав, що йому відповісти. Я ж і справді нарушив його приказ. Так іще й сознательно пішов на нарушеніє. Крить нічим. Але й не виправдатися я не міг. Бо виходило, якщо дивиться так, як він казав, вопще шось ні в які ворота.

— Степане Пилиповичу, — сказав я твердо. — Якби я хоч на день раніше встиг, Свєтка була би жива!

— Знайшов, чим хвалитись!

І знову він це сказав так люто, що… Ну, ви ж понімаєте… Я ж не про це зовсім говорив! Коли ж це я хвалився? Та я — наоборот! — хотів сказати, що правильно все зробив. Якби тільки трохи раніше — і вона була б жива! Тільки я це все подумав, як тут же й поняв, що він правий. Свєтка була б жива, якби я не запізнився! Захотілося стиснути голову свою руками й відірвати її. Хоч вий!

— Ладно, потім поговоримо, —сказав він нарешті, хоча про що нам іше говорити… — Ти зараз піди по сусідах і опитай, хто що знає. І про цю Марію Іванівну поспитай. Її треба знайти. Мотоцикла я заберу. Зустрінемося в отдєлєнії.

А у мене і блокнота не було із собою. Що я там попитаю? Я шо, запомню їх фамілії, імена, отчества? Ну, а шо, сказать капітану, шо в мене блокнота нема? Що я по гражданці? Воно, конєшно, сьогодні неділя. Але… Але після всього, що він мені наговорив, що я міг йому тепер об’яснити?

Я дочекався, коли він від’їхав, і пішов до найближчої хати. Як на зло, нікого вдома не виявилося. Пішов до тих, у кого позичив дошки, щоби пройти через аґрус. Там на подвір’ї сидів сивий чоловік у брилі, з голим пузом.

— Добрий день! — привітався я.

Він не відповів, але притулив руку до бриля.

Я назвався, показав посвідчення. Спитав, чи він, бува, не чув чого вчора.

— Вчора? — розсміявся дід. — Учора! Та там кажний вечір таке дєлається, шо вчора по сравнєнію нічого й не чув. А що?

— Та оце ж хочемо розібратися, що там робиться. А Марію Іванівну знаєте?

— Яку Марію Іванівну?

— А сусідку вашу.

Він злякано на мене зиркнув і запитально кивнув головою в напрямку страшної хати.

Я також кивнув йому. Він зняв бриля і почав ним обмахуватися, мовби віялом.

— Хто ж її, небіжчиці, не знав! — відповів нарешті. — Її всі знали. Ну, та що ж! Земля їй, як кажуть, пухом…

— А коли ж вона… — питаю, — переставилася?

— Та коли! — він подумав, обмахуючись брилем. — Годів чотири вже чи п’ять…

Розділ 17

Окрім бабусі, нікого не було вдома, коли приїхав батько. Ми знали, що завтра дядько Петро повинен їхати до Донецька й узяти нам квитки на найближчий поїзд. Бабуся зранку заходилася командувати, щоб ми поскладали свої речі в чемоданчик, аби були зовсім готові.

Ну, вона дуже полохлива. Дуже неспокійна. Завжди боїться спізнитися сама чи що спізняться її внуки. Такий план: негайно починати збиратися, коли ти ще не знаєш, коли їдеш, — нас дуже не влаштовував. Особливо мого малого. Він утік одразу ж, як бабуся вийшла з хати.

Мене він (план) також не влаштовував — бо Надя їхала додому вже завтра. У нас лишався останній день. Я втік при другій нагоді. Це — неважко. Наприклад, бабуся виходить до криниці. Чи на город по цибулю. Зазвичай вона посилає мене чи когось із моїх братів, але ж сьогодні ми пакуємо речі! Тому йде сама. Щойно вона вийшла з хати, треба вискочити з кімнати в сіни і сховатися біля Зорьки — бабусиної корови. А як бабуся зайде до кімнати — миттю гайнути із сіней на подвір’я. І побігти не до хвіртки, бо тоді вона тебе побачить у вікно, а навпаки — до сараю. Сховатися за ним.

От вона заходить до хати, бачить, що мене нема, й одразу до вікон. Мене нема. Тоді вона вибігає на подвір’я і знає, що я до хвіртки не встиг би. Іде до неї й чекає на мене. Вона розуміє, що на річку через город я не побіжу. Там кукурудза, вона вже зрізана, сховатися ніде.

Біля хвіртки мене немає. Вона визирає на вулицю: праворуч, потім ліворуч — мене на вулиці нема. Бабуся думає, що я можу бути в надворі. Іде до надвору й починає мене гукати:

— Вов, ти тут?.. Вов?

Це — вирішальний момент. Я перебігаю повз хату до перелазу на город Васькиних, а звідти — до їхньої хвіртки. Бабуся вертається до хати, дивиться на город Васькиних, але мене вже бачити не може, бо я сиджу за малиновими заростями. Бабуся може ще раз підійти до хвіртки й погукати мене. А може піти до хати, бо там роботи — по самі вуха. З малини я все бачу. Тому, коли вона повертається до хати, я вже біжу до Гуків.

Надя сидить на лавці й читає Гайдара. «Долю барабанщика». Вона вже її, власне, прочитала. Та іншої книжки із собою немає, тож читає вдруге. Ну, книжка справді цікава — значно краща, ніж фільм.

— Привіт, — кажу я, сідаючи поруч.

— Привіт, — відповідає вона і згортає книжку.

— Зібралася? — питаю я, хоч і знаю відповідь.

— Та ні, — підтверджує вона, що знаю я правильно. — Ввечері зберуся.

— Не хочеш на річку?

Вона знизує плечима. Це означає «хочу».

І ми йдемо на річку. Не біля нашого городу, а далі — аж на кручу, потім до піонерського табору, а там спускаємося до води і повертаємося берегом аж туди, де майже починається водопій худоби. Далі купатись огидно. Корови перемісили мул, та й запах там…

А біля піонертабору — небезпечно. Піонери — дикі. Можуть украсти одяг, можуть напасти, почати матюкатися, кидатися кизяками… Вони сільських не люблять. Ну, і ми їх…

Нарешті ми роздяглись і зайшли у воду. Тут нікого, крім нас, немає. Вода вже не така тепла, як у липні, та ще цілком може бути. І спеки аж такої вже нема. Ми заходимо по шию і там повільно колихаємося на хвилях та розмовляємо.

Здалеку ми — як дві цяточки на воді. Якщо дивитися від берега поруч із бабусиним городом, можна подумати, що то дві качки погойдуються на воді.

— Ти мені адресу залишиш? — питаю я.

Вона невпевнено знизує плечима. Це означає «а чого ж ні?»

І тут виявляється, що дехто нас може розгледіти й на такій відстані.

— Во-ов! — і далі ще якийсь набір звуків.

Знаючи фантазію свого малого, я не сумнівався, що він знайде, що вигадати, щоб не йти до нас аж сюди, а викликати нас до себе. Для зручності. Тому вирішив не реагувати і не дослухатися.

— А навіщо тобі моя адреса? — спитала Надя, повернувши голову набік і викручуючи своє густе й туге волосся, від води аж чорне.

— Щоб написати тобі листа, — відповів я.

Вона промовчала, тож я знову спитав:

— А ти мені відповіси?

Вона засміялась і сказала:

— Не знаю.

Я так і не встиг з’ясувати, що це означає, бо раптом зрозумів, що репетує мій малий:

— Бать-ко при-ї-хав!!! — і ще щось, що розібрати було неможливо.

— Він кричить, що ваш батько приїхав, — пояснила Надя. — Що треба йти додому.

І вона повільно рушила до берега. Сонце світило в її мокру спину, по якій збігали струмки, які народжувалися глибоко в надрах її волосся. Я пішов за нею. Вона рушила в посадку, а я взяв свої штани та сорочку в оберемок і повільно побрів до підйому на кручу. Почекав на Надю біля стежки, а потім ми пішли вгору вдвох. Звісно, я пропустив її вперед. Десь я читав, що, коли чоловік і жінка йдуть донизу згори, чоловік повинен іти перший, аби, якщо вона спіткнеться, зловити її й не дати впасти. А коли навпаки — йдуть угору — чоловік повинен іти ззаду. Ну, власне, з тією самою метою. Соромно зізнатися, та я дуже хотів, аби вона спіткнулася чи послизнулась… А ще мені хотілося провести пальцем по її спині — від волосся, де й досі зароджувався струмочок, і аж до защібки її купальника. Проте стежка не була аж надто крута. Круча — це тільки так називалося. За якихось десять секунд ми вже були нагорі.

Біля бабусиної хати з’юрмилися, мабуть, усі діти села. Я не зразу і зрозумів, навколо чого вони топчуться. Тільки коли підійшов, побачив: біля хвіртки стояла новенька «Волга» світло-кремового кольору. Вона була припорошена після довгої дороги, та ніякий бруд не міг приховати її дивовижної краси. Такі машини я досі бачив тільки по тєліку, але ж то не в кольорі! Ну, іще в городі пару штук бачив, але здалеку. Й одну — біля нашого «Премудрого піскаря» — у Варварці. Ясно, що ніколи на них не їздив. Чорних і білих — повно вже. А отакої гарненької на цілу Варварку — жодної. То більше тут — у Берестках.

— Вов, бачиш, на чому ми завтра додому поїдемо? — спитав мене малий, наче мав серйозні сумніви щодо мого зору.

Втім, це було не запитання для мене, а додаткова шпилька для сільських хлопчаків, які, вочевидь, такого дива ще не бачили ніколи в житті.

Краєм ока я помітив, що машина вразила і Надю. Однак відреагувала вона якось дуже несподівано.

— Ну, щасливо доїхати! — кинула вже через плече, прямуючи до своєї хати.

Не гнатися ж за нею! Та ще й на очах у цілого села! Я помахав рукою хлопцям і пішов на бабусине подвір’я. Там дід переконував батька, що треба негайно з’їздити до Курахового, бо ж родичі не знають про батьків приїзд. Чи хоча б Вітьку послати: хай пішки сходить, попередить.

— Па, я ж на одну ніч. Їхав тисячу кілометрів, — пояснював йому мій батько. — Нам завтра ще шістсот із гаком кілометрів гнати. Якщо ми сьогодні цілу ніч святкуватимемо, я ж дітей не довезу!

Тут він помітив мене і зробив два кроки назустріч. Я обняв його міцно-міцно, бо саме відчув, як я за ним скучив. І малий підбіг і спробував нас обох обняти. Ну, то вже як вийшло, так і вийшло, бо по ньому й так було видно, що за батьком він скучив.

А бабуся вже гнобила діда:

— Ти про щось інше можеш думати? Чи тільки п’янка в голові? Може, про дітей би подумав?

На діда боляче було дивитися. Чоловіча солідарність розпалася. Жінка брала гору! А зять його не захищав!!!

Батько теж це зрозумів. А як би він не зрозумів? Воно й дітям зрозуміло, що для дорослих п’янка — це свято. Це — як для нас поляна. І батько простягнув руку допомоги.

— Па, як не будете змушувати мене пити (наче, крім діда, за столом буде нікому!), я зараз зганяю до Наді. Тільки ж машина одна, а родичів там багато. Я всіх не вивезу…

— Та чи я прошу всіх приїхати! — зрадів дід. — Хто зможе, хто схоче. А схочуть же, мабуть, і Вася, й Мітя…

На цьому місці дід зрозумів, що далі вести перелік небезпечно. Все одно багато сказав.

— Я з тобою! — вигукнув мій малий, зрозумівши, що питання практично вирішено.

Батько засміявся, дивлячись на нього, потім глянув на мене:

— А ти не образишся? Бо ж я всіх не вміщу…

— Та ні, — відповів я якомога твердіше. — Їдьте. Я маю тут роботу.

А мій малий показав мені язика — звісно, щоб ніхто не бачив.

Пацани бігли за хмарою пилу аж до самого повороту. Я повернувся у двір.

— Вов, — погукала бабуся. — Там у сільпо олію привезли, кажуть. Візьми бідончик, бо мені вже й на салат не вистачить — там самий фус.

І раптом голосно й упевнено озвався дід:

— Куди ти ото дитину посилаєш! Там людей, як насрано, а вона туди дитину посилає. Я сам зганяю!

Він і справді підвівся зі стільця, на якому сидів під грушею, й пошкандибав до хати по бідончика. Права нога в нього ще від молодості перебита була. Ціле життя шкандибав і через те ні до колгоспу ніколи не ходив — інвалідствував, — ані особливо бабусі допомогти не міг.

— Я тобі зганяю, — стиха промовила бабуся. — Я тобі зганяю. Зараз і другу ногу переб’ю! Ганяло вишукалося! Півсела зараз приведе з того магазина. Іди, Вовка, йди, не барися!

Дід не засмутився. Слухняно повернувся до свого стільця й усівся там.

— А то вони й так не поприходять, — мрійливо підсумував розмову.

То була правда. Діти вже розказали всім старшим, що у нас свято: Васька приїхав, та ще й новенькою «Волгою», яку пригнав аж із Горького для своєї автороти. Усе це їм уже було відомо, тож чекали тільки, коли батько з малим повернуться з Курахового.

Я встиг і до сільпа сходити, і чергу вистояти (й усі мене розпитували про батька та про «Волгу», і про те, коли ж він повернеться, і коли поїдемо додому, і навіть — суто з чемності — чи приїду я наступного року), й віднести бабі олію, і нарвати помідорів та цибулі… Працювали ми вдвох. Дід сидів і підказував, як треба рвати помідори, як набирати воду з криниці, як помідори мити, щоби не пом’яти, бо м’ятий помідор — то вже томат, а не овоч… Мрійливий вираз не сходив із його обличчя, аж доки ми почули гурчання «Волги».

Я не встиг побачити процесу вивантаження пасажирів, тому й не уявляю, як вони всі там помістилися. Ну, малого, звісно, хтось узяв на руки, та все одно родичів було не злічити. Майже всі мої двоюрідні брати й сестри. І тітка Віра з ними — щоб допомагати бабусі, поки прийдуть дорослі.

Колона родичів досягла Берестків уже в сутінки. Наближалась осінь — і сутінки наставали рано. Якщо вдома наші ходять на поляну, то можуть сидіти там довше. Вони вже тепер, мабуть, там…

Цілувались, обіймалися, сідали за стіл, усі збуджені, веселі, тільки деякі жінки виглядають часом приречено, бо нічого не можуть удіяти: Вася приїхав. Тут уже чоловіка не вбережеш.

І почалося. Десь через годину батько підізвав мене і тихенько сказав:

— Нам дуже рано виїжджати. Якби ти приспав Юрку, це було би просто законно.

Уявляєте! Не «добре», не «прекрасно», а — «законно»! Ніколи раніше не чув, щоб він казав це слово.

Але легко сказати! Повен двір братів і сестер, деякі й молодші за нього. Зараз він усе кине й піде спати.

— Я спробую, тільки ще не зараз. Він сильно розгулявся. Як почне кліпати — тоді, — відповів я.

Найкращим способом було багаття. Я вирішив нікому з братів-сестер нічого не казати, а вибрав серед двору порожнє місце, щоб і від дорослих якнайдалі, й гілля над вогнем не було, і пішов до дров’ярні. Набрав маленьких гілочок, приніс, розклав їх, потім сходив до хати й узяв стару газету. Виявилася «Правда», а за її спалення баба голову відірве. Якось сказала мені, що «Правду» ні в туалет не можна вішати, ні спалювати при людях. Бо за це можуть посадити. Дурня, звичайно, та що ж? Не влаштовувати ж дискусії, коли повен двір гостей!

Я акуратно відірвав назву газети і сховав під радіо.

За кілька хвилин язики полум’я освітили двір, між дерев заметушилися тіні. Я сів на землю і почав потрохи підкладати хмиз, намагаючись повторити Санькин досвід. Але тут особливо ховатися з вогнем було безглуздо. Просто що ще людині самій робити біля вогню, крім як дивитися на нього! А тут хоч якесь та заняття.

Невдовзі біля мене почали збиратися брати і сестри. Щоправда, спершу старші. А помітивши це, й малеча оточила вогонь. Спочатку сміялися, жартували, зганяли інерцію. А тоді вже заговорили про страшне. Більшість історій про бандитів, котрі водились у цих краях десять-п’ятнадцять років тому, я вже чув. Але тепер і для мене ці розповіді звучали по-новому, бо ж усні історії щороку змінюються. Я й по собі знаю: коли вперше розповідаєш, хочеш, аби вийшло якомога правдивіше — так, як чув од інших, чи так, як бачив на власні очі. За другим разом уже намагаєшся побудувати розповідь, аби не лишалося ніяких нез’ясованих ситуацій. А далі вже й не пам’ятаєш, як воно було насправді — аби людям цікаво слухати.

Полум’я постійно скакало: то здіймалося вище від наших голів, то геть пригасало, і доводилося його роздувати. Митька, мій двоюрідний брат, на чотири роки старший за мене, не витримав і запропонував:

— Ти, Вов, уже, мабуть, утомився підкладати. Давай тепер я буду.

Ми з ним помінялися місцями, бо весь запас хмизу лежав біля мене. Проте й у Митьки нічого не виходило. Я ще раз згадав про Саньку. Схоже, це в нього справді талант — підтримувати рівний вогонь у багатті. Напевно, через те, що в собі він вогню ні підтримати, ні вгамувати не здатен…

Дрова були добре просушені, тож іскри стріляли в небо й не тільки. Сестри мої вищали після кожного пострілу гілки в полум’ї. Усе це не налаштовувало на нормальну розмову.

— Хлопці, ви там обережно з вогнем! — гукнув від столу мій батько.

А тітка Зіна додала:

— Краще вже загасіть його й ідіть спати!

Ні. Це не наша поляна. Там ми самі. Там ми самі собі господарі. І ніхто на нас там не гримає. Там — воля. Я посидів іще кілька хвилин, слухаючи, як поступово згасає розмова, а потім підвівся й пішов у напрямку до надвору. Зробив кілька повільних кроків, а коли спиною відчув, що вже ніхто на мене не дивиться, повернув і неквапливо рушив до хати.

Я йшов повільно, щоб мій малий міг мене наздогнати. Щоправда, ото було би сміху, якби він лишився біля вогнища, коли я пішов, аби його приспати!

Але він таки наздогнав мене — вже біля самісіньких дверей у сіни.

— Ти що, спать?

— Та ти знаєш, — сказав я якомога чеснішим голосом, — щось мені це багаття не так подобається, як наше на поляні.

— Мені — теж, — здивовано відповів він.

— Хочеться полежати, — сказав я. — А ще краще — заснути. Хай сидять. Їм завтра не їхати на світанку.

— Ні, — стрепенувся Юрка. — Я ще спати не хочу! Я взагалі можу не спати!

— Ну, як хочеш, — байдуже сказав я. — Я теж можу не спати, але як подумаю, що ми їдемо через села й міста на такій законній машині, всі зазирають у вікна, а я там сплю…

Він нічого не відповів, але зайшов за мною до хати, роздягнувся разом зі мною і потім ліг поруч.

— Розкажи мені щось, — попросив він.

То вже була капітуляція. Він ніколи не просив мене щось розповісти — тільки тоді, коли вже точно треба було спати, а він у такий спосіб лише намагався відтягти засинання.

Я подумав-подумав, але до голови як на гріх нічого не лізло.

— Про що тобі розказати?

— Розкажи про… — він теж почав думати. — Про яйця. Де їх батько закопав в Агента?

Що вже було критися? Він і так усе знав. Я помовчав, а тоді почав розповідати, вигадуючи на ходу:

— Давним-давно, коли хмари ще плавали над самою землею, зачіпаючи рипливим дном своїм за вершини тополь, були собі маленькі й страшненькі створіння доробли: чоловік-дороблик і його жінка-дороблиха. Вони були схожі на зайчиків, доки не роззявляли свої крихітні пащі. Та коли вони вже їх роззявляли, то виявлялося, що пащі зовсім не крихітні, а величезні, як у вівчарки.

— Ага, — вставив Юрка, — тільки зуби більші, хоч і ріденькі такі: між зубами палець просунути можна.

— Ну, цього робити не варто, — сказав я. — Вставити можна, а от чи витягнеш потім…

Малий стиха засміявся.

— І от якось знайшлось у них мале доробленя. Малесеньке-малесеньке, наче кошеня, тільки вже зубате. Жили вони в норі, вхід до якої був такий потайний, що навіть як по землі — просто над їхніми головами — пробігала лисиця, вона не тільки не помічала нірки, а й запаху доробликів не чула.

— Зачаклований вхід, — пояснив мій малий.

— Ага, зачаклований, — погодився я. — А зверху це виглядало просто як кущ колючки — такий, як на поляні. Місцина була тиха, ніхто поруч із ними не селився — місця й так усім вистачало. Степ — широкий.

— А люди там не жили?

— Не жили люди. Дикий був степ. Було село неподалік, але сюди, до нірки, люди ніколи не наближалися. Тоді ще вони відчували такі місця, називали їх недобрими. І так тривало дуже довго. Аж ось почалося! Щось загуркотіло, заторохтіло, приїхала здоровенна машина і навезла людей, каменю-ракушняку, цементу, глини, дерев’яних вікон і дверей. Люди почали будувати свої хати навколо нірки, й у доробликів спокійне життя скінчилось. А якісь люди ще і збудували хату просто навпроти їхньої нірки. Дороблики тим людям нічого не могли зробити, бо люди були великі та дорослі, вони навіть не бачили доробликів, як не бачили й русалок у річці та степових непосидючок. Навіть коли непосидючки котилися повз людей, ті дивилися на них і бачили тільки перекотиполе.

— Зачакловані були, — повторив мій малий (видно, вже засинав).

— Так, — підтвердив я. — А потім й у тих людей знайшлося дитятко. Мале доробленя страшенно зраділо: «Я буду з ним гратися, ми подружимося! — лементувало воно. А батьки його зовсім не зраділи. «Якщо в них з’явилися діти, — сказав тато-дороблик, — то вони вже нікуди звідси не підуть. Тепер вони вважатимуть нашу землю своєю». «Як? — вигукнуло доробленя. — І річку вважатимуть своєю?» «Так, — відповіла мама-дороблиха, — і річку». «І небо вважатимуть своїм?» «І небо», — сказала мама й заплакала. І мале доробленя також заплакало. Воно заспокоїлося тільки під вечір. А коли батьки його заснули, мале доробленя вилізло тихенько з нірки й пішло до людей. Воно ще не виросло як слід, але вже вміло пускати іскри крізь скло і рухати різні предмети. А ще воно вміло те, чого не вміє ніхто з людей: залазити у сни і лякати дітей, які сплять. Бо діти людські вві сні могли доробликів бачити. А дорослі — вже не могли. Вони взагалі, коли виростають, багато чого перестають бачити.

— І вони самі ображають своїх дітей, — сказав мій малий зовсім сонним голосом. — Вони брешуть…

Я мовчав, чекаючи, поки він востаннє за сьогодні виговориться.

— А коли потім, то… — сказав малий уже щось зовсім незрозуміле. — Хіба ж нє? Треба зразу, швидко-швидко… Зовсім викинути яйця… Там найгірше… Викопати лопатою…

Він іще сказав щось, що ніяк не ліпилось у слова, а тоді замовк і далі вже рівно та спокійно дихав, як людина, котра прийняла важливе рішення й перед його виконанням мала право на здоровий сон. У хаті було зовсім темно, та я бачив його біле обличчя: вмиротворене, спокійне і таке смішне. Коли мій малий спить, він дуже симпатичний. Аж не віриться, яке це одоробло, коли воно прокидається.

Розділ 18

От так от! За моє жито мене ж і бито! Приставте тільки. На слєдущий день начальник визиває мене до себе. Це, канєшно, понятно. Хто ж розкрив приступлєніє? Я йшов до нього, не забувши нічого, та все ж волнувався, бо мало шо на нього найде! Нічого не найшло. Сухо так поздоровкався зі мною і наказав через два часа принести йому повний отчот по дєлу. І все дєло разом із ним. Я сказав: «Єсть!» — і вийшов. Обсуждать було нічого, а боятися — було чого. Ох, було! Ну, я надіявся, що пронесе.

Але не того, як оказалося, боявся.

Спочатку знову з ключем від кабінету вовтузня. Де той Петрович? Знову нема на робочому місці. Тільки почав писати отчот, зразу подумав про те, що писатиму далі. Ну, ясно — про Марію Іванівну. Я ще вчора поняв, шо мене надурили. І це могло бути тільки одне: якась сусідська баба мене розіграла. Видно, впізнала, що я міліціонер, ну, і навела. Треба було пройти по хатах навколо хати Безпалих, подивитися на всіх бабусь і найти ту, шо розіграла. Мені побоку, що мене обдурили. Мені потрібно було знайти її, щоб оправдать свої дальші дєйствія.

Потім мені прийшла ідея в голову, я сховав у шухляду сторінку з заголовком «Отчот» і пішов у загс. Почекає начальник. У загсі зайшов зразу до завідущої — Наталі Петрівни. Посиділи кілька минут, вона пробувала з мене витягти якісь дані про вбивство (ясно, що вся Варварка вже про це теревенила). А тоді я спитав її те, що хотів:

— Наталю Петрівно, мені потрібні дані про всіх бабусь, які народились у прошлому столітті й живуть недалеко від Безуглих.

— Ох, нічо собі! — сказала вона. — Так це лучче в паспортний стіл. Там у них прописані всі.

— Це я знаю, — відповів я (не міг же я їй сказати, що тільки поткнуся туди, як моєму начальнику все стане звісно). — Але ж і у вас є дані?

— Ну, є, тільки ж це шукать скіки!

— А ви поручіть якійсь дєвочці, ми з нею вдвох бистро все переглянемо, — запропонував я.

— Та якій же дєвочці?! Знаєте, скіки у них роботи!

— Ну, Наталю Петрівно! Ви ж понімаєте, що це не для мене лічно. Це ж по службі.

І через час я вже знав адреси трьох бабусь, які жили на сусідніх вулицях: Анастасії Гордіївни, Євдокії Степанівни та Марфи Теодорівни.

А ще через час я вже знав, що жодна з них не похожа на Марію Іванівну. Шукати когось, хто живе дальше, було бесмислено. Бо так довелося б усіх старух Варварки передивлятися.

Якщо людина живе за п’ять хат від Лідії Інокентівни, що там вона може знати про город покійної Марії Іванівни? А та, що може знати, може жити вобще під ізвєстковим заводом. Чи біля садіка. Чи вошце, де попало.

Довелося вертатися ні з чим і придумувати, як далі викручуватися.

— Ревміре, тебе начальник спрашував, — сказав мені дєжурний по отділєнію.

— Хорошо, — кинув я й пішов до себе.

Сів за стіл, витягнув сторінку з назвою і побачив, що її хтось виймав. Хтось лазив у моєму столі. І масним пальцем цапав мій отчот. Не іначє — начальник. Він любить їсти у своєму кабінеті. Це всі знають. А щоби помити руки, треба йти аж на подвір’я, до гаража, де в нас умивальник для Скитова. Тобто він для всіх, конєшно, та Скитов постійно видьоргується: «Мій умивальник, мій умивальник…» Ну, з начальником він, понятно, не видьоргується.

Я вирішив не ходити до Степана Пилиповича, поки сам погукає. Почав писати отчот і забув про час. У найскладнішому місці написав так: «На лавочці сиділа стара жінка, яка назвалася Марією Іванівною. Вона і сказала про те, що вони її вбили». Ну, і так далі.

Коли закінчив, подивився на часи — так було вже три. Я взяв отчот і пішов до начальника. Та його не виявилося на місці. Спустився на перший поверх і спитав дежурного по отдєлєнію. Той сказав, що начальник пішов на обід. Наказав, щоб я на нього чекав.

— І ще сказав… — дєжурний зам’явся. — «Я його довше чекав».

Він так і не з’явився до кінця робочого дня. Я чекав на нього до п’ятої, а потім пішов блукати по вулицях навколо будинку Безпалих. Я мусив знайти ту, котра назвалася Марією Іванівною. Будь-що мусив.

Я ходив і ходив. Увечері спека спала, бабусі повиповзали на лавочки: де по дві, де по одній — сиділи й дивилися на світ… Марії Іванівни серед них не було. До тих бабусь, які сиділи самі, я підсідав і розпитував.

— Оце жара! — казав я.

— Ой, і не кажіть!

— Як воно все ще не повигорало?..

— Ой, і не кажіть!

— А Марія Іванівна казала, що раніше ще й не така жара була.

— Марія Іванівна? Та знала… Вона таке знала…

— Яке?

— Еге-ге! Яке! Всяке знала. З нею краще й не розмовляти було, бо все знала, навіть що ти їй і не скажеш, а все одно знала.

— А це ви про яку Марію Іванівну? — ставив я хитрий вопрос.

— Та про яку! Вона одна у нас була, Марія Іванівна. Одна така…

— Яка ж така?

— Ну, котора все знала… Чого й не можна знати…

Я не можу сказати, що всі розмови були такі самі, та результат — однаковий. Усі її пам’ятали, всі казали, що іншої такої нема. І взагалі іншої Марії Іванівни тут не знали.

Коли б то не я з нею розмовляв, а хтось розповів мені, я б уже рішив, шо то все — людські видумки. І чим далі, тим страшніше для мене виходила ситуація. Що я тут міг зробити? Як викрутитися? Завтра спитає мене начальник:

— Що за така Марія Іванівна? Фамілія є у неї?

І мені нічого буде відповідати. І посовітуватися ні з ким. Бо нема такої людини, з якою я міг би посовітуватись.

А спитав він мене зовсім про інше. Як тільки я в дев’ять часов зайшов до нього в кабінет, він так прямо і спитав:

— Де остальні документи по дєлу?

— У сейфі, — відповів я.

— Ну, так принеси.

Я помовчав, а потім просто сказав:

— Єсть! — і вийшов із кабінету.

Була тільки одна можливість урятуватися — це попросити Петровича, щоб він відкрив сейф своїм ключем. Але Петровича на службі не було. Знаючи, де його ключ від сейфа, я поліз у стіл, а шухляда — на замку! Там пустяковий замочок, а все равно. У мене там цвяхи у столі, — я дістав одного, зігнув, поколупався й одкрив ту бісову шухляду. А там — порожньо! Петрович забрав ключа зі собою!

Я вийшов надвір — до курилки: там його нема. Пішов до дежурного:

— Петрович не приходив?

— Та ти шо, Ревмір! — ошкірив дєжурний зуби. — Він же в отпуску, в Криму!

То он воно як! Ну, я не можу сказати, що сильно вже хотів туди, в той Крим, їхати. Але, як узнав, що мою путівку віддали Петровичу, так гірко стало. Виходить, діствітєльно, це мені не поощрєніє давали, а як курці зерно. Щоб не нашкодила. А Петровичу? Невже тільки для того, щоб він ключ від сейфу завіз? Нє. Просто, щоб мене доїсти…

— Пиши об’яснітєльну, — сказав мені начальник, коли я доповів йому, що не можу достати дєло із сейфа.

Я мовчав. Він мене цьою об’яснітєльною стукнув — як водою облив. Ви ж понімаєте, що це значить? Це разслєдованіє. Це під суд можуть оддать.

— Отут сідай зараз і пиши. Бо знову завієшся несуществуючих бабушок шукати… Які назвалися Маріями Іванівнами.

— Степане Пилиповичу… — почав я.

— Я знаю, шо я Степан Пилипович! — гримнув він. — Знаю. І знаю, шо для тебе закон — як дишло. Хочу — лізу в чужий город, хочу — ключі від сейфа таскаю зі собою, де хочу… Та ще й гублю, де попало. Ти шо, в бірюльки прийшов гратись у правоохранітєльні органи? Чи право защищать? Давай пиши. Кончилися бірюльки.

От шо значить ковбаска сирокопчена в Лідії Інокентівни! Таке зло мене взяло!

— Да!.. — тихо промовив я, сідаючи за приставний столик. — Хароша, видно, ковбаска в Лідії Інокентівни…

— Шо?! — просто визвірився він. — Так це ти, замєсто приступлєнія розкривать, за мною слежку вів?

Я мовчав і писав об’яснітєльну, хоча руки у мене тремтіли й у голові тіпало так, наче там куранти били. Мовчав і він, розглядаючи мене. Ну, це я так думаю, що він мене розглядав. Бо сам очей не підводив. Сидів писав: «…десь випали з кармана при ісполнєнії служебних обязаностєй…».

— Ревміре, — знову заговорив начальник, — ти шо, ідіот? Ти справді думаєш, шо тобі хтось повірить?

«…свою вину признаю, готовий понести наказаніє…» — писав я.

— Ох, жалко ж тебе, дурака, — сказав начальник таким тоном, ніби йому справді мене жалко. — Ладно. Порви.

Тут уже я підвів на нього очі. Нє. Не жалко йому було нікого. Ні мене, ні Свєтки — нікого. Тільки себе. Злякався.

— Тіки ти ж понімаєш, старшина, шо ми з тобою вже не сработаємся? Понімаєш, не зможу я тобі довіряти. На ось, — він простягнув мені чистий листок. — Пиши рапорт про увольнєніє.

Я улибнувся йому прямо в рожу і написав рапорт.

Отак я перестав бути міліціонером.

Та й добре, спочатку думав. Знайду якусь нормальну роботу, щоби шість робочих днів, сім годин на день… Ага! Так вони й кинулися давати мені роботу. Всі боялися Степана Пилиповича. Всю Варварку обійшов. І у прокуратурі, й у суді був… Ніде й нікому я не потрібен. Гроші танули, і, чим годувати жінку та сина, не уявляв. А головне — стаж виявився перерваним. Поїхав у город, почав там ходити.

Ну, спершу до Васільєва поткнувся. Він же мене сам приглашав на роботу. На місці його не оказалося. Я прождав був цілий день — не діждався. Ну, думаю, а шо ти хотів, Ревміре? Це ж не хто-то такий, а сам Васільєв. Ще раз прийшов. Зустрів його у дверях — їхав на проішествіє. Я до нього: так і так, я такий і такий. Помните, у Безпалої ви мене приглашали у вас поработать в отдєлі? І приставте: він на мене подивився, як на ідіота. Навіть хуже. Як на мертвого ідіота.

— Ви шо, — каже, — старшина, шуток не понімаєте?

Пішов я по інших отдєлах. Мене всі знали по фамілії, а розмовляти й не хотіли. Сахалися, наче в мене холера.

Коли стало ясно, що в міліцію мене вже не візьмуть, почав ходити по різних інших припріятіях. Нє. Нікому не нужний. Вони про мене нічого й не знали, але… Хто ж це сам іде з міліції, думали. А якщо пішов, то вже, видно, чи прокрався, чи ще щось хуже. Кому такий клопіт нужен? Нікому не нужен бивший міліціонер! Тільки до Степана Пилиповича я не звернувся ні разу. А як на вулиці бачив когось зі своїх бивших сослуживців, завертав у перший встрєчний провулок.

Почав щоранку випливати на човні й ловити бичків. Ну, хоч сім’я не голодна. Тільки й самому вже через два тижні ті бички поперед горла стояли. Добре, хоч літо: овочі, город. А далі що буде? Де брати дрова, уголь? Як зиму пережити?

А то, було, ходив на той бік Варварки. Бабки на лавках уже мене впізнавали, здоровкалися. Якщо їх на лавці було більше, як одна, перезирались і хитали головами. Та жодна не була похожа на ту осоружну Марію Іванівну. А вона — як у воду. Чи як у землю? І знаєте, шо? Якось пішов я на кладовище. Ходив-ходив і таки знайшов могилку. Але фотографії на ній не було. Просто камінь із написом: «Реус Марія Іванівна. 1880–1961». І чомусь не хрест на могилці, а іржава залізна зірка. Як у якогось воєнного, ветерана війни.

Я, конєшно, ні в шо таке не вірю. Але от уже тепер — після всього — буває, думаю: а може, вона справді з того світу прийшла, щоб мене заставити поміняти жизнь свою? Та й те, що вона мені підказала про вбивство і про те, що з цих дівок уже людей не буде… Словом, коли вже зовсім погано, я її згадую… А зовсім погано людині, котра ніде не робе, буває кажний день.

Я б, чесне слово, спився од такої жзизні. Но не люблю ні водки, ні вина. А пивом… Де ж його візьмеш, те пиво? Щоби багато пива випить, багато дєнєг треба. А їх уже геть нема. Геть.

І знаєте, це все — мєлочі жизні. Найстрашніше, що ти от живеш у своїй великій і могучій країні, а нікому не нужен. Ти — як ворог. Як шпіон. Ти чужак. І всім плювать, шо ти дуже хочеш робить, що готовий піти на любу должность, бо… Ну, бо як же це: молодий здоровий чоловік — і ніде не робе? Уже й без вихідних готовий був працювати! А — нема.

І тільки через три місяці побачив мене Васька, сусід, на городі.

— Що це ти, Ревміре, цілими днями вдома? — питає, наче не знає, наче я до нього не ходив в автороту — з начальником отдєла кадрів говорив.

— А де ж мені бути? — відповідаю.

— А ти знаєш, — каже, — приходь до мене завтра в автороту. З самого утра, — каже. — Щось придумаємо.

І приставте собі: я ледь не заплакав. Нічого йому не сказав, тільки кивнув, шо, мол, прийду.

Він мені придложив бути начальником над сторожами. Словом, стежити, щоб шофери та механіки не крали в автороті. Де ж таке видано, щоб вони не крали? Але вибирать мені не було з чого. Я згодився.

Це вже потом я взнав, що він про мене говорив зі Степаном Пилиповичем, і той дозволив. Ну, чи був не проти…

Що ж… Я його понімаю. Соритися з міліційою йому не можна. У нього машини, шофери, план. А якщо начальник міліції буде мати зуб, не залишиться нічого: ні машин, ні шоферів, ні плану. Общім, крепче за баранку держись, шофьор!

Розділ 19

Наш батько дуже добре водить машину. Весело, швидко і при тому страшенно обережно. З ним цікаво. Та нам він і кілометра не дав проїхати за кермом.

— Це — чужі землі, нас тут не знають. Будемо вже вдома їздити, — сказав.

Описувати нашу подорож я не буду. Та й нічого описувати. Просто їхали-їхали, купались у Дніпропетровську в Дніпрі й знову їхали. Щодо того купання, то я знову, як колись у Києві, був страшенно здивований. Мені все не йшло з голови оте «редкая птица долетит до середины Днепра». Видно, Гоголь ніколи не був у нас, на Півдні. Навіть у нас чайки заввиграшки перелітають через річку. Тож у них, у Дніпропетровську, навіть ми на веслах могли би по кілька разів туди-сюди ходити…

Приїхали ми додому аж увечері. Тільки поїли, аж тут батьків звуть до сусідів на складчину. Останні літні дні, у волейбол дорослі грали без нашого батька, ну, і без мами, ясно. Вона ж на нас чекала, їсти готувала…

Ми діждалися, поки вони зникнуть на Інниному подвір’ї, й подалися на поляну. Нашої відсутності ніби ніхто й не помітив. Тільки коли я почав розпитувати, чи приїхав Санька, Женька сказав, що вчора бачив його. І відразу спитав: «А куди він їздив?». От чесне слово: літо — це такий час, коли люди непомітні. Тут були, тут уже нема, а тут уже знову є.

Коли перші язики багаття лизнули небо, з’явився і Санька. Високе вогнище кидало криваві відблиски на його лице.

— О, Санька! — вигукнув Женька. — А куди це ти їздив, що я й не помітив?

— У піонерському таборі був, — швидко сказав я, поки Санька не встиг відповісти.

— А, — Женькину цікавість було цілком задоволено.

Надалі до цієї теми ніхто не повертався, бо дуже швидко з’ясувалося, що й нас із моїм малим тут довго не було. І що ми нічого не знаємо про варварські події. Усі почали наввипередки ділитися своїми знаннями, міркуваннями та версіями. А що ніхто доладу нічого не знав, то виходила якась плутана й химерна картина, в якій одна новина перекреслювала іншу, все це не трималося купи, все повставало проти здорового глузду.

— Її задушили піонерським галстуком!

— Ні! Вони хотіли її задушити, запхали їй галстук у рота.

— Правильно! А потім той галстук знайшли в неї у шлунку.

— Не у шлунку, а у стравоході.

— Вона п’яна була, тому і проковтнула галстук.

— Вони її спеціально напоїли! Вона раніше не пила!

— Вони її подушкою душили.

— Це все — Танькина мати винна.

— Її там не було! Вона на роботі була. І ні Танька, ні Галка не сказали в суді, що курей віддавали їй до ресторану.

— Ну, ти псіх! Та вона ж усе організувала!

— Та ніхто ж цього не підтвердив!

— Ну, то шо? А хто організував? Танька? Хіба ж таке пустоголове щось може організувати?

— Та убивство ж організувала! І запросила Свєтку й Галку, і напоїла.

— А кажуть, що вони й самі не хотіли її вбивати. Просто знали, що вона про все розбовкала слєдователю. А почали випитувати — а вона й каже, що як її ще спитають, то всьо рамно все розкаже…

— Ой, ну ти псіх! Ну, шо ти кажеш? Ну, ти там був? Ти там знаєш, шо вона сказала?

— Ага! Не був. А чого тоді її вбили? Ну, чого?

— Бо Танькина мати їм наказала.

— Ти сображай, що кажеш! Щоб рідна мати свою малолєтню дочку заставила вбити людину?

— Кажуть, вона навіть не знала про те, що вони збираються її вбити.

— Ти шо, псіх? «Кажуть»! Ти більше вір тому, що кажуть.

А може, вони і справді не збиралися її вбивати? Може, просто не вміли керувати багаттям? Бо якось воно все по-дурному: піонерським галстуком… У мене бігли мурашки по шкірі. І малого трусило.

— Ну, це ж вона все організувала. Сама — на роботу, а їм наказала… А вони, дури, й раді стараться!

— Мати там тоже шестьоркою була. Там усе організував следователь із города. Він пішов до Свєтки, кабуто розслідує діло, а та в усьому призналася. Тоді він сказав Танькиніи матері…

— Ніякого слєдователя не арештували!

— Бо ніхто з них його не знав — тільки Танькина мати, а вона не розкололася.

— Його ще Ревмір бачив, як він ходив до Свєтки!

— Ага! Ти ще Ревмірові вір! Може, він до Свєтки й не того ходив!

— А чого?

— А того!

— А Ревміра навіть із міліції вигнали! Думаєш, просто так?

— То ти хочеш сказати, що мати Танькина ні при чом?

— Як ні при чом, коли курей вона в ресторан свій забирала?

— Шо, случайно «Піскарь» закрили на цілий місяць? Там міліція таке накопала! З конфіскацією!

— Ну, ти псіх!

Одне слово, зрозуміти щось було важко. Та ми з моїм малим уже багато чого знали й раніше, тому якось розібрались. Утім, лишалося чимало і нез’ясованого. А з’ясовувати… От ніякого бажання! Принаймні можу сказати одне: таких страшних балачок на нашій поляні ще ніхто не чув. Це вам не «в чорному-чорному лісі стоїть чорний-пречорний придурок»!

Інна цілий той час мовчала, на мене ні разу не глянула, і її обличчя теж, як у всіх, спалахувало багряними плямами. Вона була схожа на відьму. А хто з нас був схожий на щось краще? Чому вона мовчала? І чому мовчав Санька? Жодного слова не зронив! І теж на мене не дивився.

Я б і сам на себе не дивився, навіть якби міг. То все була моя вина, мої ігри. Я міг її врятувати. Я міг її врятувати! Не в чужі ключі треба було гратись, а сказати про неї — хоч би й батькам. А що б вони вдіяли? Мама… Мама нічого б не робила, знала би, що батько все візьме на себе, сам усе зробить. Піде… Куди? У міліцію? Не пішов би він. До Ревміра?

І до Ревміра не пішов би. До матері Свєткиної? Ну, може. А може, й ні. Та і що б це дало? Хіба Свєткина мати нею керувала?

І що я зразу про батьків? Я теж уже не Юрка. А сам я знову виявився таким же, як і батько. І туди б не пішов, і тим би не сказав… Хіба до Свєтки. Чи до Іри. І попросив би її погукати Свєтку. І разом би побалакали… Та хто я для неї такий, аби зі мною балакати й у всьому зізнаватись!

І все ж таки ні Інна, ні Санька на мене не дивилися. Хотілося встати й піти до берега, впасти у воду і лежати в ній, доки з мене змиється все гімно. Та я знав, що воно не куряче й не собаче. І знав, що не змиється. Ніколи. І того разу на поляні я мав такий настрій (пам’ятаєте, коли я малого на Садовій у живіт ударив?), і цього разу. І раптом я для себе чітко зрозумів: я поляни не люблю…

Мій малий спочатку намагався ставити якісь запитання, та відповіді швидко так його налякали, що він сидів закляклий, притиснувшись до мого плеча, і мені передавалося його тремтіння. Я дуже хотів піти із Санькою по дрова, щоб розпитати, як він з’їздив, чи знайшов батьків, але знав, що малий без мене все одно не залишиться. Та і як би я із Санькою розмовляв? Якщо він на мене навіть не глянув! Коли людина не знає, що робити і що думати, вона тільки запитання собі й ставить. І все риторичні, на які відповідей немає.

По дорозі додому на темній вулиці мій малий стискав мою руку так, що вона, певно, побіліла. Інна весь час мовчала. Ні пари з уст!

На Інниному подвір’ї стояв п’яний гамір. Ми вирішили не йти до своєї темної хати, а пішли проводжати Інну.

— А ви й досі не спите? — вигукнула мама. — Та як же так? Ви ж із дороги!

Вона вискочила з-за столу і повела нас додому. Іншим разом це б нас, напевно, неабияк розлютило. А тут я був майже радий, що не треба йти до хати самим. Малий навіть відпустив мою руку, яку щосили стискав од того самого часу, як ми залишили поляну. По моїй руці побігли рясні кусючі мурашки.

— Голодні? — спитала мама, щойно ми переступили поріг свого дому.

Я й не збагнув, що відповісти, як мій малий вигукнув:

— Дуже!

Він просто боявся лягати в ліжко. Утім, я бачив, що його вже трохи попустило — не такий нажаханий, як надворі. Їв він через пень-колоду, бо насправді ми перед поляною наїлися, мов коні. Проте заспокоювався, повертався до життя. Хай і не аж так, щоб не погукати мене із собою надвір. Так мені здалося.

— Вов, — сказав він. — Ти не хочеш надвір?

Я засміявся й пішов до дверей. Він — за мною. На городі було тихо, кури спали за зачиненими дверима, а двері було підперто руків’ям старої іржавої сапи, світив місяць, небо тут і там перекреслювали метеорити. Зорепад. Серпень. Незабаром до школи. Ще одне літо проминуло. І цього разу не залишило по собі нічого доброго. Навпаки, багато страшного й огидного відбулося. Я подумав: якби зараз оголосили, що наші космонавти полетіли на Місяць, я, може, не так би й радів, як радів, коли полетів Гагарін. Усі тоді наче п’яні були: люди на вулиці повибігали, обіймалися, реготали без жодної причини; навіть мій малий, хоч і не дуже розумів, про що йдеться, аж падав од сміху на пісок і качався по вулиці, тримаючись за живіт і розвозячи по мармизі сльози брудною рукою.

— Ми — пєрвиє! Ви розумієте, що ми пєрвиє в мірє! Ще трішечки, ще одна спроба — і ми на Місяці! — кричав тоді мій батько, й ціла вулиця вибухнула криком «ура!», — а Ревмір, немовби напідпитку, кинувся до нього обніматись.

А тепер… Що нам той Місяць? Що нам той космос? Ми живемо тут, і в нас стільки бруду та страху! Ох, далеко ще нам до комунізму. Він повинен настати аж через шістнадцять років.

Це, звичайно, дуже багато. Дуже. Мені ще тільки тринадцять. Тобто це ще більше, ніж я вже прожив. Ясно, що за цей час ого-го скільки зміниться! Ми змінимося на краще, нові люди народяться — і вони будуть кращі за нас.

— Вов, ти тут? — озвався з надвору один такий, кращий.

— Тут, — я відповів якомога спокійнішим голосом.

Тоді він вийшов. Роззирнувся, а потім підійшов до мене.

— А можеш спочатку зі мною прогулятися до дверей, а тоді вже йти надвір?

Іншого разу я б йому за це знущання так дав по шиї!.. А тут навіть не усміхнувся. Пішов із ним до дверей, почекав, поки він зачинить їх за собою, а тоді повернувся на город.

Білі плями місячного світла під деревами не ворушилися. Завмерли, ніби казкові лабіринти без входу та виходу. Пролетіла ще одна падуча зірка, і я хотів загадати бажання, проте так і не зміг: нічого не спало на думку. Невже я не маю бажань? Ну, маю,звичайно. Та про них згадуєш тільки тоді, коли починаєш про щось мріяти. А коли вони потрібні, то десь ховаються. Ну, от справді? Що загадати? Щоб ніхто не вбивав людей? Можна було б, якби в убивствах був якийсь сенс. От позбавив людей цього сенсу — й убивства припинились. А так…

Чи щоб у Саньки з батьками… Ну, і що йому набажати? Щоб із цими батьками помирився? Чи щоб ті його забрали? Хіба я знаю, що для нього ліпше? Я навіть не знаю, чи знайшов він своїх справжніх батьків. Завтра вже розпитаю, коли втечу від малого.

Чи щоб якнайшвидше настав комунізм? Так як же він настане, коли люди вбивають інших людей через якихось курей, яких вони самі все одно не їдять. Через гроші, фактично. Ні, ліпше хай не поспішає, а вже як прийде, то хай буде справжній. Якби хто дізнався, як я оце легко змінюю переконання — аж страшно подумати! Але ж насправді не так уже й легко!

Чи побажати, щоб мій малий перестав боятись одороблів? От як ви собі хочете, а я справді вірю, що вони там — під Агентовою хатою — живуть. І як же мій малий перестане їх боятися? Я і сам їх боюся, хоч уже й не так сильно. Хіба що побажати, щоб вони повиздихали. Але такого я не побажаю. Знаєте, коли я малому розповідав про них казку, мені й самому чомусь їх стало жалко. Раніше, якби вони мені підвернулися наяву, вбив би, не роздумуючи… Воно виходить якось дивно: щоб мій малий не боявся, треба щоби хтось помер. Чи здох. Ні. І цього я загадувати не можу… Я ще постояв, але жодної зірки з неба не злетіло. Може, на краще. Що загадувати бажання, коли їх нема? А коли вони є, то їх треба самому… А як?

От я маю ключі, яких так і не віддав Ревмірові. Думаю, то він їх колись загубив — давно-давно, коли ми ще не поїхали на Донбас. І що, віддати їх йому? Ні, з Ревміром я зовсім не хочу мати ніяких справ. Як і з Агентом. Хай так і будуть — від замка на дверях, які хтозна-де і ведуть хтозна-куди…

Коли в мене нарешті сформувалося бажання, зірки перестали падати. Бажання було таке: я вже не хочу бути піонером. Через рік вступлю в комсомол. Отаке бажання. І не просто бажання. Це вже переконання. Можете мені не вірити — бо я ж уявляю, як це звучить: не хочу бути піонером! Але в цьому я переконаний. Тепер.

Коли повернувся до хати, малий сидів і розмовляв із мамою. Розповідав їй про родичів. Очі в нього вже були червоні — дуже хотів спати. Але тримався мужньо й навіть намагався згадувати про маминих і наших родичів щось таке, на що там, на Донбасі, не звернув уваги. Я теж із ними посидів, навіть згадав, що мій двоюрідний брат Толік вступив до інституту в Донецьку. Тепер поїде туди вчитися.

Мама не дуже з того зраділа, бо її брат, батько Толіка, — інвалід, пересувається тільки у візку. Тепер його жінці, тьоті Валі, набагато важче буде з ним — без старшого сина.

Так добре сидіти з мамою, розмовляти про людей, яких ми любимо! І ніхто нам не заважає, і мама не нюхає нашого волосся — щоби з’ясувати, чи не були ми на поляні…

Ми ще посиділи, а тоді мама відіслала нас спати.

Добре спати у своєму ліжку. Тут знаєш кожний вигин матраца, якщо холодно надворі (й у хаті), можна дотягтися руками до грубки й відчути її тепло. Я дотягнувся рукою — і відчув холод кахлів. Ну, влітку це теж приємно.

Мій малий заснув майже миттєво, навіть не намагався зі мною обговорити все, що ми сьогодні почули на поляні. Ну, то й добре. Завтра він уже не так гостро все переживатиме. Я згадав, як сказав сьогодні Вітька:

— Я б їх поклав на асфальт і пустив на них каток. Повільно-повільно.

Це про тих божевільних дівчат, котрі вбили Свєтку. Ну, не знаю. Не знаю. Вони, звичайно, заслуговують на страшну кару. Та це вже щось таке…

Коли я прокинувся, в хаті було тихо. Батьки — на роботі. Сьогодні ж понеділок. Я встав і пішов надвір. Світило сліпуче сонце, ніби намагалося перед осінню все перегріти, щоб якнайдовше лишалося тепло. Літали бджоли навколо трояндових кущів. Це добре, що батько колись насадив так багато троянд. Квітів уже у дворах небагато — айстри хіба що. А троянди цвітуть усе літо. Навіть на перше вересня нам є що понести до школи. От і бджолам із ними добре.

Кури квохтали біля металевої сітки, вимагаючи трави. Я подивився на город. Рвати було що. І нас не було ціле літо, та й батько ж їздив у відрядження. Наросло. Тож, поки не встав малий, я вирішив зробити бодай одну добру справу. Знав, що на столі в кухні на мене чекає список нарядів, тож усе одно доведеться. Коли засипав їм великий оберемок, мій малий із хати ще не виходив. Ну, хай спить.

Поки я рвав траву, геть спітнів — сонце палило, як у липні. Пішов до річки скупатися. Калітку відчинив зовсім тихенько, щоб Юрка не збудити. Щоправда, коли я виходив, Тобік улаштував таке скавуління і такий брязкіт ланцюгом, що я не витримав. Повернувся до нього, відв’язав ланцюг і повів собаку на берег. Ну, спочатку він мене повів: то до Чорнозубів під вікна, до їхнього бузку, то просто через дорогу до комунального. Усе обнюхав, відмітився і потяг мене у протилежному напрямку: до криниці, до поляни. На це я погодитися не міг, але, поки тягнув його, ледве втримуючи в руках брудний ланцюг, на протилежному кінці вулиці з’явилася самотня людська постать.

Санька. Він побачив мене й уже зробив крок, аби повернутися додому, а тоді постояв, подумав і рушив мені назустріч. На радість Тобікові. Бо стояти і чекати на Саньку я не міг — це було б необачно. Мені конче необхідно було з ним (тобто із Санькою, а не з Тобіком) побалакати, а він знову міг передумати і повернутися.

Я намагався йти повільно, проте Тобік так мене тягнув, загрібаючи лапами, що збив цілу хмару пилу, який невблаганно осідав на моє мокре тіло. Довелося пришвидшитися.

— Куди це ти його ведеш? — замість поздоровкатися, спитав Санька, коли ми нарешті зустрілися.

— Купати.

— Куди купати?

— Та нікуди. Хотів вести просто на берег, а він тебе побачив і потягнув мене назустріч.

— Молодець! — сказав Санька і простягнув до Тобіка руку.

Це він даремно зробив, бо собака зрадів і застрибнув йому лапами на плечі, мало не збивши з ніг. Санька, звісно, встояв, але на його вигорілій майці з’явились огидного вигляду сліди від кігтів. Добре, хоч не порвав майки!

— Доведеться й тобі купатися, — сказав я майже радісно.

— Ну, пішли, — без будь-якої радості погодився він.

На березі, доки Санька роззувався і знімав штани, я завів Тобіка в річку. Якщо ви думаєте, що це просте діло, то помиляєтеся. Собака так тягнув мене на глибину, що я вже попрощався зі своїми ногами. Бо як заходиш у воду сам, то ставиш ноги обережно, спершу обмацуючи ними дно, щоб не наскочити зопалу на якесь скло, каміння чи просто на колонію мідій. А коли тебе щосили тягнуть… Ну, тепер ви зрозуміли. Та мені пощастило. Ні на що не наступив.

Санька стояв на березі віддалік і не заходив у воду, чекаючи, коли Тобік вийде, обтруситься, а потім — поки я його прив’яжу до металевого кільця на велетенській дерев’яній колоді, геть вибіленій водою та сонцем. То були рештки старого наплавного мосту. Хтось дуже завбачливо одну з тих колод притягнув аж сюди, до нас. І посидіти є на чому, й от собаку є до чого припнути.

Тобік рвався з ланцюга, намагався потягнути за собою колоду, та марно: вона така важенна, що навіть йому зрушити її не під силу. Тоді він почав обзивати нас останніми собачими словами, й тільки, коли ми відійшли вже на добрі півсотні кроків у воду, передумав, перескочив через колоду туди, де був затінок, заліг там і замовк.

Ми мовчки повільно йшли вглиб. Збоку це, напевно, виглядало як якась урочиста хода. Мов у церкві. Та насправді заходити в нашу річку швидко — дуже небезпечно. Тому ніхто ніколи так далеко і не йде. Зазвичай зайшов по пояс — а тоді вже пірнаєш і далі пливеш. Але цього разу в нас усе було справді якось ненормально. Я вже давно пірнув би і поплив. Але щось мене стримувало. Ніби не міг його самого залишити. Тобто Саньку, який на півголови вищий за мене! От якби він пірнув, а потім поплив, то я вже за ним — точно. А першим пірнути чомусь не міг. Може, й він так?

Так і стояли, аж поки я спитав:

— То як ти з’їздив? Знайшов батьків?

— Знайшов, — сказав Санька хрипко й відвернувся.

І несподівано пірнув під воду. Його не було довго, а потім він з’явився на безумній відстані від мене. Я теж пірнув і поплив під водою до нього. Ну, так далеко я, звичайно, підпірнути не міг. Коли випірнув, до Саньки ще лишалося метрів вісім. Він витирав воду з обличчя й розчісував пальцями своє темне волосся. От дивно. В усіх дітей улітку волосся вигорає, де в кого стає навіть зовсім біле. А в Саньки — ніколи. Так темноволосим і лишається цілий рік.

— То як вони?

Я б і не був такий наполегливий, якби не бачив, що він сам хоче розповісти. А крім мене, йому ж нікому. Кому він іще може розказати?

— Та… Так собі. Мати весь час плакала…

— Чого ж ти повернувся? — спитав я, коли зрозумів, що далі він не знає, про що розповідати.

— Вигнали… Батько вигнав.

Я отетерів!

— Як? За що?

Він знову пірнув. А коли з’явився з-під води, вже її з обличчя не стирав. Вона текла з волосся по щоках, і не зрозуміло було: вода то річкова чи сльози.

Потрохи, потрохи я з нього вичавив якусь божевільну історію. І досі не знаю, вірити їй чи ні. З Санькою завжди так. От живе людина, живе, ходить до школи, ще кудись, і нічого з нею не трапляється. Ну, тобто нічого надзвичайного. А Санька… Ніби притягує до себе всі мислимі та немислимі нещастя. Може, в них під домом іще одне одоробло живе?

Утім, брехати Санька не вміє. Розповідати — також. От лише… Ви ж його не знаєте так, як я. І повірити в усе це вам буде значно важче, ніж мені. Тому я краще розповім так, як воно було. Просто свої запитання, які я ставив обережно, ніби ноги на непевне дно під собою, і його відповіді. А ви вже самі міркуйте, що тут правда, а що — неправда.

— А де вони живуть?

— Ну, в хаті такій, мазаній. Одна кімнатка всього — крихітна.

— Тобто тобі там жити ніде було?

— Чого? Було. На полу спав. Тільки там пол — земляний. Дошками, як у нас, не застелений. Ну, не холодно все одно.

— А вони справді воювали проти радянської влади?

— Нє. Не воювали.

— А за що ж тоді?..

— До них якось прийшли з лісу хлопці… Уночі… Попросили поїсти — вони їх нагодували…

— Та не могли ж за це…

— Вони перевдягнені були.

— Хто?

— Ну, ті, з лісу…

— У кого перевдягнені?

— Ну, в кого… У тих, із лісу…

— Санько, та поясни ти по-людськи!

— Ну, прийшли, як хлопці з лісу. А самі були перевдягнені наші.

— І?

— І вранці заарештували. За те, що нагодували.

— Ти шо, псіх?

— Так мама розповідала. Ну, та мама — Соломія.

— А чому вони тебе не взяли із собою?

— Вони взяли… Мене на вокзалі забрали.

— Хто?

— Ну, хто! Наші… У дитбудинок віддали.

— А як вони потім тебе знайшли?

— Не сказали. Мама казала… Ну, Соломія… Що мені цього краще не знати.

— А чого вони тебе вигнали?

— Бо я не такий. Вони хотіли, щоб я іншим був.

— Яким?

— Таким, як вони.

— Ну, щоб не щитав наших нашими.

— Ну, а як то було? Що сказали?

— Ну… Я їм сказав, що наші у відкритий космос вийшли… Леонов… А батько… їдь, каже, до свого дому. Так усім краще буде. Бо… Ну, не договорив. Ти, каже, «Гайдамаків» читав?

Може, я й більше з нього витягнув би. Та ці «Гайдамаки» мене просто добили. От усе, що він розповідав, виглядало ніби з фантастики. Ніби людей навмисне під гіпнозом навчили казати все навиворіт. Як у «Джельсоміно» Родарі. І вони потім самі починають вірити в те, що кажуть. Розумієте? От їм хтось розказав під гіпнозом, що у батьків дитину забрали на вокзалі й віддали в дитбудинок, — і вони вже вірять, що так і було. Чи що прийшли якісь перевдягнені хлопці, ти їх нагодував, а вони тебе за це — в заслання. Й от вони все це Санькові розповідали, і їм байдуже, чи повірить він. От уявляєте? Вони розповідають абсолютні нісенітниці. Таке розповідають, якого взагалі не може бути — особливо в нашій країні. І їм до лампочки, що їхній син у це не може повірити. Тобто взагалі не може! Не тільки їхній син. НІХТО!

І Санька такого навіть придумати не зміг би. Навіть я такого не зміг би вигадати! Розумієте? Можете мені не вірити, але я розповів вам так, як було. Ну, а «Гайдамаки»…

Я пірнув, поплавав, повернувся, а він стояв і не ворушився.

— А ти читав «Гайдамаків»? — спитав я.

— Ні, — сказав він, помовчавши. — І читать не збираюся.

Може, і збрехав. Бо як не прочитати? Особливо після того, як тебе рідні батьки з дому вигнали! А може, і справді не прочитав. Тут я не знаю, чому вірити.

Але ж я читав! І це вже в голові у мене не вкладається. Ніяк. Я і в Шевченка цей епізод ненавиджу. Він у Шевченка найгірший із усіх. А щоб у житті справжній батько сказав таке справжньому синові!..

Я після того вже не міг Саньку ні про що питати. Мені голос ніби відібрало. Тож усі запитання, які я мав йому ще поставити, просто вилетіли з голови. Може, колись, іншим разом… Тепер я не міг. Просто не міг дивитися йому в очі. Бо тоді він точно кинеться читати «Гайдамаків».

Припнувши Тобіка, я пішов на город подивитися, як там із травою в курей. І що ви думаєте? Вони все зжерли — жодної стеблинки не лишили. Довелося знову пертися на город. Такого безтрав’я, яке за двадцять хвилин на ньому настало, наш город, по-моєму, ще ніколи не переживав.

Я ввімкнув насос, обмив ноги і руки й подався будити малого. Та його в хаті не виявилося! Ні в нашому ліжку, ні в ліжку батьків!

Тут я згадав, що, коли повернувся з річки, до хати не зазирав. І мені стало млосно. Знову навалилося все-все… Я вийшов на ґанок, сів на сходинку й аж заточився від усього, що на мене напало за ці півдоби, які ми вже вдома. Де його шукати? Я не мав жодної ідеї. Тобік поскиглив, подзвенів ланцюгом, а тоді, видно, мій настрій передався йому. Він ліг так близько до мене, як дозволяв йому ланцюг, і завмер, дивлячись на хазяїна такими сумними очима, якими може дивитися тільки собака.

Й от тоді я почув дивні, хоч і знайомі, звуки, які долинали з-за наших воріт. Тобто нічого дивного в них не було. Звичайні собі звуки, якщо почуєш їх із городу. А от із вулиці!.. Я підхопився, до всерачки перелякавши Тобіка, і вискочив за калітку.

Мій малий завзято махав лопатою під Агентовими вікнами. Отже, тоді, на морі, він таки почув. І все вирішив по-своєму. Я наблизився до Агентового паркана і спитав:

— Не боїшся, що він зненацька повернеться?

Малий похитав головою.

— А як ти туди потрапив? — спитав я, поторгавши замкнену калітку.

А паркан у сусіда — з тоненьких металевих рейок; через нього не дуже й перелізеш.

— Через річку, — відповів він.

— Через берег, — виправив я його.

Він дуже не любить, коли я його мову виправляю. Але що ж… Я не завжди можу втриматися. Та і дратує, коли люди безграмотні. Хіба ні? Завжди в таких випадках згадую нашого фізкультурника та «ще б пак» Ольги Миколаївни. От уже вчителька — так учителька! Усім учителькам учителька! Якби таких учителів, як вона, у школі хоча би половина була, я б туди літав як на крилах! Навіть не торкався б термометра і не хапався за живіт…

Ділянка там чимала: понад п’ять метрів уздовж стіни та метри зо три до паркана. Смішно, звичайно, що він таке затіяв. Ну, як. Це мені смішно. А комусь іншому?.. А що їм? Дорослих на вулиці нема, бо всі на роботі. Хіба старенька якась ітиме, пенсіонерка. Плисиха, наприклад. То це не страшно. Усе одно нікому не розповість. Подумає, найімовірніше, що це мій малий — тимурівець. Найгірше, що може зробити, — це погукати Юрку, щоб і їй город перекопав. Ага! «Щас», — як каже мій малий. Якщо хтось із дітей помітить, подумає, що це він якусь капость Агентові задумав зробити. Тільки привітають.

Може, сказати йому, щоби припинив? Це ж безглуздо. Просто немислимо! Та він усе одно не послухається. Що, я не знаю свого малого? Виховуй його чи не виховуй — робитиме так, як захоче. А якщо викопає те, що шукає, що далі з тим робити? Закопати на поляні? Чим це краще? Чи викинути в надвір, як бабуся наказувала? Так це ж наш надвір! І до Чорногузів близько, і до дяді Гриші. А вони чим винні? А звідти й до Ревміра ближче. Он і Ревміра через нас із роботи звільнили. Чим я перед ним можу виправити свою вину? Попросити батька, щоб узяв його на роботу в автороту? Думаю, він не послухається… Та й кому, крім Ревміра, від того буде краще? До того ж я йому все одно не можу простити, що він нацькував на мене Волгу. А перед Агентом, чиї ключі я сховав, чиїх бичків я покрав, чийого перемета порізав?.. А перед Свєткою? А хотів же як краще!..

Тут є така річ. Якщо ти комусь робиш якусь послугу, то, може, вона і принесе користь тому, кому ти її робиш, але майже завжди вона шкодить комусь іншому. Напевно, треба робити лише те, що ти можеш, і не зазіхати на те, щоб усім було добре. Це вже як комунізм настане, тоді, може, буде добре всім. Але шістнадцять років — це так багато! Мої бабуся з дідусем — мамині батьки — можуть і не дожити, як не дожили батькові батьки. А ті, хто доживе… Треба ж іще ці роки якось прожити!..

Ну, і хто кого виховує? Я зайшов до нашого сараю. Узяв велику лопату (ясно ж, що мій малий узяв маленьку — легшу) та й пішов до провулка. Звідти берегом — до комунального двору… Побачивши, що я почав обережно, в півштика, копати з іншого боку — назустріч йому, — мій малий не здивувався. А може, просто не хотів радіти заздалегідь. І справді: чого радіти? Ми ж іще тієї клятої шкаралупи не знайшли. А якщо знайдемо, що буде? Чи не випустимо ми п’яного джина з пляшки?

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19