Тенета бажань [Сергій Пономаренко] (fb2) читать онлайн

Сергій Пономаренко Тенета бажань

Любов не зживається зі страхом

Сенека Старший

Пролог. Харківська губернія, село Лежки, 1896 рік.

— Прийди і вселися в нас, і очисти від всілякої скверни, — протяжно й вагомо виводила кожне слово молитви Святому Хресту бабуся Фрося, а Родько — за нею повторював незрозумілі слова, не переймаючись їхнім сенсом. Скільки себе пам'ятав, щоліта приїздив до бабусиного села Лежки, й починалося інше, відмінне від міського, життя. Родя задоволенням скидав форму учня реального училища, вдягав домоткані льняні штанці, світлу сорочку, картуза, підперізувався вузеньким паском і вже нічим не відрізнявся від сільських однолітків, хіба що шкіряними сандалями, предметом їхніх заздрощів — легкими, зручними й всюдихідни-ми. Все тут було інакшим, не таким, як у місті, зрозумілому і простому, де навіть небезпека була конкретною: механічні екіпажі, що мчать вулицями, дрожки візників або, і це найгірше, зустріч зі шкільним інспектором у пізній час у неналежному для учня місці, що загрожувало покаранням аж до карцеру.

У селі прихованих небезпек значно більше, ніж у місті, їхні грізні личини відомі з розповідей сільських дітлахів, котрі щоразу стика-лися з ними віч-на-віч і повідали про це йому як великий секрет тремтячими від переляку голосами. Невидима небезпека збурювала кров, змушуючи весь час пам’ятати про неї, не відходити далеко від бабусиної хати після заходу сонця, коли повітря густішає, очікує темряви, стаючи молочно-сірим, а ліс і торф'яні болота начебто підсуваються, оточуючи сміливця тісним кільцем. От тоді-то Мишко-попович із товариством, куди милостиво допущено й Родька, сидячи на призьбі, починають нескінченні жахливі історії про живих мерців, підступних духів і кровожерних перевертнів.

Зі старого ставу, того, що біля вичорненої часом церковки зі старовинним цвинтарем, де вже давно нікого не ховають, бо місце погане, безмісячними ночами виходять потопельники -всі, як один, у довгих, до п’ят, променястих білих саванах. Старші ведуть молодших за руки, очолюють цю процесію дзвонар Федір, що вдавився минулого літа на дзвіниці, та чорний панотець Полієвкт. Справдешньої історії чорного попа ніхто не відає; розповідають її всяк по-своєму, не знаходячи одностайності, за який саме смертний гріх він покараний вічним неспокоєм. Уже й риза на ньому майже зогнила, й хробаки, що білими клубками комашаться в очних западинах, пообгризали його плоть, а він водить та водить жахливий танок, попереджаючи православних християн, що вклоняються слову Божому, брязканням дзвіночка. Родько й удень намагався обминати став десятою дорогою, й лише раз наважився і наблизився до нього, відразу злякавшись чорної важкої води, вкритої ряскою під берегами, густо зарослої лілеями та жовтим лататтям.

А в річечці Курловці, невеличкій, зі стрімкою течією, мешкає водяник, вичікуючи слушної нагоди вхопити необережного купальника,

затягти до ями, щоб потім поповнити ним процесію біля ставу. Тому Родько, вислухавши настанови бабусі, заходить у воду лише по пояс, з головою не пірнає, через став не плаває, хоча сили вистачає. І до лісу по гриби та ягоди він, за порадою баби, ходить лише з великою ватагою хлопців, бо там бешкетує лісовик, намагаючись заманити перехожих чи то в непрохідні лісові нетрі, чи то в грузьку погибельну драговину. Та найнебезпечніші — біси, бо вони можуть ховатися під машкарою людини, ба й просмикуватися в думки, нашіптуючи підступні поради, аби погубити християнську душу.

Віднедавна на околиці села в образі студента Миколи Сиволапцева, оселився біс. На обличчі — рідка борідка, круглі скельця-окуляри, що ховають колючі очі-крижинки незрозумілого, бо лячно в них заглядати, кольору, незмінно, навіть у спекотну сонячну погоду, одягненого в чорну, наглухо застебнуту на всі ґудзики студентську форму й кашкет,. Схожих студентів в губернському місті, де живе Родько, хоч греблю гати, але в цьому є щось непевне, застерігаюче, і коли попович Мишко виявив в ньому прихованого біса, Родько беззастережно повірив йому.

Хай там як, але в колись розміреному житті села відтепер відчувалися тривога та паскудне очікування чогось нехорошого й страшного. Студент тримався відлюдкувато й непомітно, місцеву корчму не відвідував, ні з ким з місцевих жителів не зблизився, але бесіди охоче підтримував, відкрито пристаючи до крамольних балачок, через що велика частина співрозмовників негайно тікала геть, але знаходилися й такі, що через брак розуму бесіду підтримували, зачарувавшись бісівським словоблуддям. Мова його була наскрізь просочена отрутою. Біди, що відбувалися в селі, люди почали пов'язувати зі студентом: зникло молоко в корови чи подушила курей лисиця, пропив хтось усі гроші, наторговані на базарі, чи то зірвалися заручини, скочив хтось у гречку — все це бісівські підступи. Старі баби теревенили й засмучувалися, що в давні часи подібне мешкання в селі біса в людській подобі було би неможливим -чоловіки цього не потерпіли би, розібралися б з ним. Але перевівся, змізернів козак, став занадто боязкий та ледачий.

Бабуся постійно напучувала Родька: «Якщо немає Божого захисту, то біси безперешкодно входять у людину. Біси живуть там, де для них є місце. Спізнавши гріха, людина готує їм таке місце. Де гріх, там і вони. Запам'ятай, Родьку, беручись до якоїсь справи, спочатку одчитай відповідну молитву». Вона змусила хлопчика вивчити безліч охоронних молитов, що мали вберегти, якщо раптом нечиста сила стане в нього на дорозі. Тому, здалеку вгледівши високу сутулувату постать студента-біса, почувався він упевнено, оскільки був озброєний охоронними молитвами «Для захисту від нечистої сили», «Проти демонських підступів», «До Господа, проти чаклунства», пошепки промовляючи одну за одною.

Заїжджий жандармський чин разом із сільським старостою визначив помешканням студентові-засланцю покинуту хату на околиці села, де кілька років тому цигани-конокради порішили хазяїна, що невчасно вийшов уночі на шум у стайні, а потім сім’ю. Цікавість погнала дітей спостерігати за студентом, і вони на власні очі переконалися в тому, що він — біс і чаклун. Помітили в його будинку пристосування для виготовлення чаклунського зілля: скляні колби із різнобарвною рідиною, що кипіла без вогню, всілякі трубочки, тигельки й сморідний дим.

«Ось воно, бісівське заняття!» — поважно визначив Мишко-попович. Родько хотів був сказати, що схоже це на хімічну лабораторію, як у їхньому училищі, але не наважився суперечити приятелеві. Той був великим цабе для дітлахів, завжди брав участь у святкових і недільних церковних службах і мріяв, як виросте, вступити до семінарії, прийняти чернечий постриг, що не заважало йому раз у раз пустувати, підбиваючи на це решту дітей. За це батько, священик Іраклій, неодноразово шмагав хлопця різками та ставив голими колінами на горох.

Коли Родька відвідав батько, Костянтин Костянтинович, привізши з міста солодощі та льодяники, хлопчик розповів йому про студента-біса. Той лише посміхнувся та сказав, що, очевидно, це студент-хімік і до бісів жодного відношення не має.

— Він до церкви не ходить! — виступила на підтримку онука бабця Фросина, покладаючи на себе хреста.

— На жаль, серед молоді стало дуже модно зараховувати себе до атеїстів,— тяжко зітхнув батько. — А без віри не можна — безлад у справах і головах людських без неї.

— Кажу ж — дідько він! — мстиво підібгала губки сухувата старенька, і Костянтин Костянтинович, знаючи затяту мамину вдачу, поспішив перевести розмову на іншу тему. Боязкі заперечення батька прибрали останні сумніви Родька щодо бісівської природи студента-засланця.

— ...боронь Боже мя від усіх наклепів вражих, від усякого чаклунства, ворожби, химо-родництва та від лукавих чоловік, хай не зможуть вони заподіяти мені жодного зла. Господи, світлом Твого сяйва збережи мене на ранок, на день, на вечір, на сон прийдешній, і силою Благодаті Твоєї відверни й видали всякі злі нечес-тя, що діють за намовою диявола. Хто думав і робив — поверни їх зло назад в пекло, яко Твоє є Царство і Сила, і Слава, Отця, і Сина, і Святого Духу. Амінь!

Одинадцятирічний Родіон відчув внутрішнє полегшення, що молитва закінчилася, але продовжував стояти навколішки, чекаючи дозволу від бабусі, котра вважала, що негоже після святих слів негайно кудись бігти стрімголов. Нарешті, крекчучи, вона стала важко підніматися, а він підхопився, немов м'ячик, і відразу знітився під осудливим поглядом старої.

— Гаразд, йди на двір, — змилостивилася вона. — Тільки не пустуй і до обіду не спізнюйся: на сонечко поглядай, воно підкаже.

— Так, бабусю, зроблю, як Ви сказали.

Родько вийшов на вулицю й примружився від сонця — такого яскравого, спекотного, аж спина враз упріла. Де не глянь — нікого з дітей, очевидно, усі вже на річці, купаються. Вічно йому доводиться плентатися в хвості хлопчачої компанії через бабусині примхи. Те не зроби, туди не ходи, молитов змусила вивчити цілу купу, більше, ніж за рік на уроках Закону Божого.

— Агов, хлопчино, стій-но! — почувся ззаду голос, і Родько обернувся. Місцевий листоноша дядько Тимко, з незмінною пухкою чорною шкіряною сумкою, поманив його пальцем, і хлопець обережно наблизився до нього. Огрядний чоловік в поштарському однострої виглядав кепсько, що було не дивно за такої спекоти, обмахував себе кашкетом, та це навряд чи допомагало.

— Ти Фросини онук?

— Є таке, — чинно кивнув Родіон, тримаючись, проте, на безпечній відстані, навчений недавнім гірким досвідом: три дні тому його так само покликав пасічник дядько Петро. Ласкаво посміхаючись, розпитував, чи він, бува, не з ватаги «поповича». Коли Родько гордовито підтвердив це, той югнув блискавкою й боляче, аж до сліз, скрутив йому вухо. На його плач і лемент вийшла бабуся Фрося й відбила в лихого пасічника, котрий негайно пояснив, що «попович» зі своєю братією вчинив наліт на пасіку, кадилами викурив з двох вуликів бджіл і повитягав стільники з медом. От пасічник і вирішив зробити екзекуцію, по одному відловлюючи дітей. Пізніше з'ясувалося, що грабіжницький наліт на пасіку зробив не гурт «поповича», а ворожий йому — сина мірошника. Безвинно по-страждалому Родьку «попович» пообіцяв незабаром помститися синові мірошника, а пасічникові, що мав дочку на порі, в ніч на Івана Купала вимастити дьогтем ворота.

— Добре! — зрадів листоноша, немов він уперше бачив Родька. — Підійди ближче, дитинко.

Хлопець, набравши повні груди повітря, як чинив завжди, коли належало зробити вкрай неприємний вчинок або отримати покарання, обережно наблизився до поштаря. Той не виявив жодних ворожих намірів, а в руках нетерпляче крутив запечатаного листа.

— Студента-засланця Сиволапцева Миколу знаєш?

— Хто ж його не знає? — з переляком видихнув Родько.

— Де він живе, тобі відомо?

— Відомо.

— Занесеш йому листа, бо в мене на той кінець села лише він і є. Тільки щоб неодмінно вручив йому прямо в руки. Зробиш?

Родько знітився, переступаючи ноги з ноги. Одне діло — спостерігати одержимого бісом здалеку, інше — зіткнутися з ним віч-на-віч, можливо, навіть і розмовляти доведеться. Попович розповідав, як батько возив його до Києва на вичитки до отця Серафима. Як кричали й плакали одержимі демонами люди, як судомно билися вони. Якщо раптом біс вирішить захопити і його? Роді стало боязко, але ще страшніше було зізнатися у боягузтві.

— Занесу, — насилу вичавив Родя.

— Таж не підведи! Ти хлопець серйозний, міський, не рівня місцевій шантрапі. Тримай листа й дивись, не загуби його. Віддай неодмінно сьогодні.

Родіон насилу взяв неслухняною рукою конверта та заховав за пазуху, відчувши, буцімто поклав туди гарячий камінь. «Палить пекельним вогнем»! — злякався він і трохи не викинув геть, але засоромився. «І не гаряче воно, а це мої долоньки вогнем горять — сам себе лякаю». Несподівано осмілівши, запитав листоношу, що вже перекинув, зітхнувши, важку сумку через плече й готувався вирушити в дорогу.

— Дядечку Тимофію, чи правда, що цей студент — одержимий бісом?

— Чи стане здорова людина нести смуту в народ, підбурювати проти царя-батюшки, за що й вислали його із Київа до нашого глухого села? З одного боку, не інакше, як біс його напоумив. Як то кажуть — лукавий підневідив. З другого, поговориш з ним: ніби розумна й добра він людина, хіба що дурень: говорить уголос те, що інший навіть подумати не наважиться. Немає в нім біса, а лише дурощі, а вони, як і молодість, з роками минають. Хоча, не в усіх, — листоноша похитав головою й допитливо глянув на хлопчика:

— Чи ти боїшся йти до нього?

— Та ні, дядечку. Хіба я маленький — боятися? — а всередині у нього навіть заледеніло, так не хотілося зустрічатися зі студентом.

— Звісно, нема чого його боятися, ним жандарми займаються, а якщо біс таки проявиться, то панотець Іраклій впорається, — схвально кивнув головою поштар. — Запам'ятай на майбутнє, хлопче: найстрашніший ворог — біс бажань: перебуває всередині самої людини й очікує моменту, щоб проявитися. От з ним-то мірятися силами важко.

— Як це — всередині? І в мені теж є цей біс? — захвилювався Родько.

— У кожній людині він є. Ти коли в дзеркало дивишся, ти кого там бачиш? — хитро примружив ліве око листоноша.

— Себе, а кого ж?

— Візьми-но книжку, підійди до дзеркала та спробуй її почитати, дивлячись в нього. Не намагався?

— Та ні.

— А ти спробуй. Побачиш, що букви в дзеркалі перекинуться, перетворяться на тарабарщину, і прочитати їх не зможеш. Виходить, дзеркало бреше, і ти не такий, як себе бачиш в нім.

— Ви, дядечку, з мене кепкуєте?

— Анітрохи! У світі повно дивних подій і речей, в котрі важко повірити. Іноді навіть тінь викривляється.

— Як може тінь викривлятися?

— Коли ти на неї не дивишся, то вона гримаси кривить. Тільки на перший погляд слухняно повторює кожен твій рух, а має вона свій характер і норов. Дивись, он вона вже погрожує мені кулаком за те, що правду про неї розповідаю, — листоноша пальцем показав на тінь за Родіоновою спиною.

Хлопчик закрутився на місці, як дзиґа, намагаючись розгледіти свою тінь, але нічого в ній незвичайного не побачив. Але й дядько Тиміш — мужик серйозний, в селі вельми шанований, даремно базікати не буде. Говорить без посмішечки, серйозно, напевно, так воно і є.

— Лист прямо зараз знеси, бо заграєшся, забудеш, або не дай Бог, загубиш, — листоноша повернувся й попрямував своєю дорогою.

Родько зітхнув і понуро поплентався до житла студента на край села. Добре, що хоч сонечко яскраво світить, не так страшно йти в погане місце, де, за словами поповича, безмісячними ночами примара убитого хазяїна бродить, намагається підстерегти запізнілого подорожнього. Хлопчик зняв картуза й провів рукою по спітнілому чи то від жаркого сонечка, чи то від розмови з листоношею волоссю. Тінь бігла попереду нього й насміхалася: вона витягувалося в каланчу, мало не вдвічі перевершивши його зріст.

Як не уповільнював Родько ходу, а ноги таки принесли його до житла студента. За два роки після смерті господаря садиба набула покинутого вигляду, і поява мешканця жодним чином не відбилася на її вигляді: огорожа місцями обвалилася, глухі віконниці ховають, як і раніше, вікна, виходить, усередині весь час темно. Двір поріс травою мало не до пояса, тільки вузька стежина витоптана в ній від хвіртки до дверей будинку.

— Стукати, кликати студента не буду! Запхну листа в щілину біля дверей і піду назад, — вирішив Родіон, попри переляк відкрив скрипучу хвіртку, мало не навшпиньках обережно прокрався до ганку і простягнув руку зі щільним конвертом, підписаним витонченим жіночим почерком.

— Заходь, якщо прийшов! — пролунав гучний, звучний голос студента; від несподіванки й переляку Родько навіть присів, добре хоч — не обмочився. Він обернувся й закляк: біля хвіртки, відрізавши шляхи відходу, стояв, усміхаючись, студент. Уперше видалася нагода розгледіти студента зблизька: дуже високий на зріст, незважаючи на спеку — в незмінній чорній форменій студентській тужурці, застебнутій на усі Гудзики; волосся — довге й рідке, брудно-коричневого кольору, мало не до плечей, обличчя видовжене, неприродно біле, з вузенькими вусиками над верхньою губою. На носі — маленькі круглі окуляри в позолоченій оправі; від скелець, виблискуючи, відбивалися сонячні промінці, не даючи можливості роздивитися очі. У руках він тримав нещодавно зрізану гілку і очищав її від кори ножиком.

— Я тут... листа приніс, — забелькотів переляканий Родько.

— Молодець, за це я тебе чаєм почастую з льодяниками, — глумлива посмішка промайнула на вустах студента, і Родя відчув, як його залишили рештки сил. Адже можна втекти з ганку: рвонутися вбік, перестрибнувши через рештки огорожі, й дати драла. Але він і далі стовбичив, паралізований страхом. Посміхаючись, студент підійшов до нього та відчинив хатні двері. Родько неслухняними ногами, хилитаючись, немов став на ходулі, ступив через поріг у напівтемряву. Студент запалив гасову лампу, йшов позаду, немов конвоюючи хлопчика.

Розташування приміщень було таке само, як у бабусі, але всередині панував неймовірний безлад, а в світлиці на столі — дивна установка з колб, прямих і витих трубок; при цьому в хаті страшенно смерділо. «Де біс, там сірою тхне!» — попереджала бабуся. Родько не знав, який запах в сірки, але гострий, неприємний сморід, що забивав дихання, міг бути їм. Студент усадив Родька за стіл, і сам влаштувався навпроти. Не очищену від кори палицю він недбало кинув в кут кімнати, зате ніж поклав перед собою, змусивши хлопчика прикипіти до нього стривоженим поглядом. Зігнута дугою кістяна ручка уся покрита незрозумілими рисками, кружечками, а довге вузьке лезо було незвичайне й страшне, як і сама ця людина, незважаючи на постійну посмішку на вустах.

— Я вчуся... вчився на хімічному факультеті університету і тут вирішив продовжити деякі досліди. Тобі відомо, що таке хімія? — і, не чекаючи відповіді, відразу повів далі. — Це наука наук, яка дозволить в майбутньому отримувати небачені врожаї, покінчить з голодом у світі та навіть, — його голос знизився, — зможе продовжити життя людини неймовірно довго. Ви на уроках Закону Божого Старий завіт вивчаєте?

Гість мовчки кивнув.

— У ньому говориться, що в давнину люди жили багато сотень років, а зараз і до сотні не дотягують. — Студент нервово схопив товсту книгу з багатьма закладками і відкрив її.

— Секрет довголіття був втрачений, але не безслідно. Мені до рук потрапив один цікавий древній документ, — тут його погляд ковзнув по хлопчикові та він замовк, отямившись. — Та тобі, братику, це нецікаво слухати, і ти ще не розумієш, що життя, як і палиця, не безмежне. — Він підняв з підлоги поламаного держака від лопати. — Має початок, — він взявся за його край, — і кінець! — він схопив палицю двома руками й одразу ж різко жбурнув її від себе.

Від несподіванки Родя здригнувся й перелякано зіщулився, внутрішньо клянучи себе за те, що погодився зайти до хати, де почував себе немов в пастці.

— Питимемо чай, — повторив студент, не роблячи нічого для цього. Олов'яний самовар на підлозі в кутку справляв враження, що ним давно не користувалися. Льодяний жах заволодівав хлопчиком, змусивши його тільце дрібно тремтіти.

— Я скучив за бесідою, адже тут почуваю себе відлюдником. Мабуть, навіть гірше — прокаженим. Від мене всі шарахаються, дивляться, як на заразного. Знаю, чув, що про мене говорять. Але ж ти цьому не віриш? — він вичікувально втупився в хлопчика, а той над силу кивнув.

— Інакше б ти до мене не прийшов? — уточнив студент і знову Родьку довелося кивнути головою.

— Ти говорив, що у тебе до мене справа. Яка, братику?

Родько мовчки, тремтячою рукою простягнув конверта студентові. Той, глянувши на почерк, блискавично схопив його та швидко надірвав. Хлопчик згадав, що батько для цього завжди користувався спеціальним кістяним ножиком — неквапливо й охайно.

— Що ж ти, братику, так довго мене томив?! — докірливо похитав головою студент. — Я на нього давно чекаю, страждаю довгими тужливими днями, схожими, як близнюки. Паскудно, братику, ти вчинив! — студент колюче й вороже подивився на хлопчика, а у того душа провалилася в п'яти. Але тут він занурився в читання, а Родько, поступово оговтавшись, прикидав шлях втечі. Раптом жахлива гримаса перекосила обличчя студента.

— Довкола брехня та зрада! Брехня та зрада! Жінки брехливі й порочні! Їхні балачки про кохання — вульгарний обман! — студент схопився руками за голову і несподівано заголосив. Сльози котилися горошинами, і на обличчі було написано відчай. Швидка зміна студентових настроїв вразила Родька, але й трохи заспокоїла -біс не плакатиме, отже, й небезпеки немає.

— Можна, я піду? — насмілився він запитати. Студент миттєво припинив плакати та втупився в нього через скельця окулярів незрячим поглядом. Очі в нього виявилися водянисто-сірими, з великими опуклими чорними зіницями. Чомусь вони нагадали отвір замка, через котрий хтось інший, невідомий, уважно розглядає співбесідника, залишаючись невидимим. Родіону знову стало страшно.

— Ти, братику, не осуди, що залишив тебе без частування, — не до того мені зараз.

Родя на неслухняних дерев'яних ногах виповз з-за столу й повільно попрямував до дверей. Серце в грудях скажено билося, немов головень, викинутий зі звичної водної стихії на траву. У нього було жахливе відчуття, що його зараз зупинять і не дозволять покинути цей жахливий будинок. Декілька митей, поки він крокував геть, здалися вічністю, і він з полегшенням перевів дух, лише опинившись на ґанку. Він знову оволодів своїм тілом і щодуху гайнув геть з двору, готуючись розповісти про цю пригоду приятелям.

Увечері, завмираючи від страху, Родіон поцікавився у бабусі:

— Дядько Тимофій сказав, що в кожній людині ховається біс бажань. Хіба це можливо?

Бабуся Фрося тричі перехрестилася, дивлячись на ікону з образом Миколи Чудотворця:

— Життя — це боротьба з бісами. Кожен досягає того, до чого прагне, та мало хто розуміє чого він прагне насправді. Багато хто грішний гординею, думаючи, що знає, чого хоче; темні їхні душі, і цим відкриваються для біса бажань. Якщо людина сумирна та набожна, то вона цим захищена від бісів краще, ніж кам'яною стіною.

Наступного дня село облетіла звістка, що студент-засланець звів рахунки з життям, втопившись у болоті, і від нього залишився лише кашкет. З повіту приїхав поліцейський пристав і провів розслідування, допитавши кількох чоловік, й Родька. Той як на духу усе виклав: про лист і сльози студента, після його прочитання. Сам лист не зберігся, лише передсмертна записка студента: «У моїй смерті прошу нікого не винити — йду в нікуди. Микола Сиволапцев».

— Може, це і на краще, не треба марудитися із тілом самовбивці, — вирішив пристав і поїхав, прихопивши з собою кашкет студента.

Самогубство дивного студента вразило Родіона, він відчув свою мимовільну провину — адже нещасливого листа приніс він. Студент являвся йому в снах, скаржився, як погано перебувати в чорній болотяній драговині, як хочеться гарячого чаю напитися, що нудно йому, та запрошував до себе на гостину. Родько прокидався в холодному поті й починав подумки читати охоронні молитви.

Обізнані в таких речах бабці вважали: не втопився студент-біс, а таємно сховався, аби безкарно творити свої темні справи і тепер слід чекати від нього чималих бід. І вони грянули. Дочка пасічника виявилася череватою, і жодні покарання не змогли її змусити назвати ім'я нечестивця-спокусника. Тут несподівано захворів і за три дні згорів від високої температури Мишко-попович. Хоча повітовий лікар причиною смерті хлопчика назвав лептоспіроз, але в селі були упевнені, що все це — підступи зачаєного біса.

Частина 1. Перше десятиліття ХХ століття. Родіон Іконников

Муха, потрапивши в павутиння, відчайдушно гула, виборюючи життя, збиваючи з думки, не даючи можливості зосередитися. Відклавши перо, я встав з-за столу і виявив винуватицю: велика, товста, зелена, вона розгойдувалася на павутинні, як на гойдалці, неспроможна звільнитися, а маленький, непоказний павук ніяк не наважувався до неї підступитися. Я вирішив їхню проблему одним ударом мухобійки, нетерпляче повернувся на місце і став перечитувати написане.

«Року Божого 1770-го від Різдва Христового головний дзвін Покровського монастиря мідно-зловісним: бом-бом-бом, що не замовкало навіть уночі, навівав страх смерті на град, що розлого розкинувся на пагорбах і в низині біля річки. Нескінченні війни мало не стерли з лиця землі це найкрасивіше, древнє місто, але й відродила його війна завдяки будівництву потужної фортеці, що вимагало величезної кількості робочих рук.

Колишня столиця могутньої в минулому держави, що лежала в руїнах століттями, усього лише декілька десятиліть тому почала набирати силу, поповнюючи міське населення за рахунок жителів найближчих сіл і приїжджих, що шукали щастя та заробітків подалі від — дому?.

Війна, котра зав’язалася з Оттоманською Портою, тривала вдалині, в сотнях верст, нагадуючи про себе лише появою чергової колони турецьких бранців, дозволяла використати їх безкоштовну працю в зміцненні укріплень фортеці. Місто за свою історію багаторазово пережило пожежі та розорення від жорстоких степовиків, міжусобних воєн за великокняжий стіл, коли дим від пожарищ передмість застилав горизонт і натовпи обідраних, переляканих біженців марно шукали захисту за кріпосними стінами.

Нова потужна фортеця з численним гарнізоном і далекобійними гарматами надійно захищала місто від зовнішнього ворога, але тепер належало в самому місті боротися з ворогом — невидимим і не менш нещадним, ніж дикий кочівник або безжальний турок.

Коли успішний купець Данило Горобець, кучерявий і рожевощокий балагур і весельчак, прибувши з багатьма товарами із заморських країн, несподівано захворів, сусіди навіть зловтішалися — так йому й треба! Бо ж занадто добра випало йому: сам багатий, здоровий, дружина красуня і дім — повна чаша. Та не знали вони: нещастя — прилипливе, як смола, лише щастя невловиме та швидкоплинне. А з-за спини купця Горобця виглядала Чорна Смерть, видивляючись поживу для свого зловісного бенкету».

Слова були сухі, прісні, як залежані сухарі, не тішили ані око, ані слух. «Усе не те! Не те!» — накрила мене хвиля роздратування. Чинячи їй опір, я умочив перо у чорнильниці та продовжив:

«До вечора Горобець покрився пухирями, що незабаром перетворилися на гнійні виразки, а груди його розривав важкий кашель. Перелякана дружина Горобця віднесла до церкви багаті дари, замовила службу «за здравіє», а біля чудотворної ікони запалила двадцятифунтову свічку в срібному окладі (два фунти срібла!). Священик Іліодор спробував її заспокоїти:

— Усе в руках Божих — кому скільки відведено, стільки той і проживе. Але не тужи: чує моє серце — не покине він тебе, своїх близьких. Йди й молися! Я після заутрені прийду, молитимуся біля ліжка хворого. Йди з Богом! — і молодуха поцілувала протягнуту руку.

На п’ятий день могутній організм Данила Горобця здався, і він помер у страшних муках, але й пророцтва священика справдилися: не покинув він близьких, а прихопив із собою на той світ дружину, доньку, двох із сусіднього будинку та самого Іліодора. Домашня челядь поспіхом покинула «хлібне», але страшне місце, залишивши хворого сина купця у безпорадному стані. Але втеча не врятувала — хвороба наздогнала і їх. Містом разом із хворобою блискавично поширилися страшні слова: «Морова виразка! Чорна Смерть»!

Незграбно умочивши перо, я перекинув чорнильницю: по списаному наполовину листу роз-пливлася густа чорна пляма, підводячи цим підсумок моїм тяжким літературним намаганням. Це було все не те, чого хотів добитися я, літератор-початківець, що задумав написати роман про чуму — чорну смерть, що вразила в XVIII столітті Київ — місто, де сам я ніколи не бував.

Власне чума, мене не цікавила, — вона були лише оболонкою, з якої повинен був з’явитися ЖАХ, здатний захопити увагу читача, паралізувати страшною суттю того, що відбувається. Але ЖАХУ — в написаному — я не відчув.

Жебрацьке начиння моєї кімнатки, розташованої під ламаним голландським дахом на горищі, постійно тисне на мене, в голову мимоволі лізуть думки, що зусилля, зроблені для написання роману, від самого початку були приречені на невдачу, як і ранні поетичні потуги.

Залізне ліжко, курлапий стіл, єдиний табурет — для гостей, на підлозі — таз води для умивання, древня шафа для одягу — це й усе, що вмістилося в моєму жалюгідному житлі. Тіснота кімнати вилікувала мене від звички вранці робити фізичні вправи. Невелике віконце виходить на глухий похмурий прямокутний двір, придатний хіба що для прогулянок арештантів.

Погляд пробіг по м'якій обкладинці «Жорстоких оповідань»^[1], що лежать на куті столу (для мене доки недосяжний зразок письма, незважаючи на неодноразове прочитання цієї дуже захоплюючої і страшної книжки). Я відкинувся на спинку стільця, що було дуже необачно, і той скрипом застеріг мене від подібних рухів.

Злиденним виглядає облаштування мансарди, до якої я звик за шість місяців перебування в Петербурзі, але й вона незабаром може виявитися мені не по кишені. Перебиваюся випадковими заробітками, сподіваючись на літературну працю, яка поки не приносить ані шеляга. Сізі-фова праця — потуги письменника-початківця!

Любов

На столі — сіра фотографія: струнка витончена жінка з важкою копицею волосся, примруживши погляд, глузливо дивиться на мене і, здається, от-от декламуватиме свої вірші:

Вона постійно являється до моїх снів, несподівано вторгається в думки, вчить і дратує, ставши кумиром і баламутом моєї душі. Пам'ятаю той незвичайний стан, що охопив мене, змусив кинути забезпечене життя ветеринарного фельдшера й приїхати сюди в ілюзорній надії підкорити її та це місто. Чи місто, а потім її?

Її ім'я — Зінаїда Гіппіус. Вона розумна, гарна, епатажна, постійно шокує світське товариство своїм вбранням, словами, поведінкою, зневажливо реагуючи на обурені нарікання зухвалим поглядом через лорнет. Вона пише від імені чоловіка дивні, нежіночі вірші, ще більш дивні оповідання, де поруч сусідять примарність кохання й реальність смерті. Її називають «декадентською мадонною», зухвалою «сатанесою», «відьмою», довкола неї рояться чутки, плітки, легенди, а вона з усмішкою їх увесь час множить.

Вона, заміжня пані, ходить до театру в білій дівочій сукні, шокуючи цим публіку. Кохання в її віршах і оповіданнях незвичайне та страшне. Юна Шарлота, закохана в покійника, котрого ніколи не бачила, беззастережно присвятила себе йому, а точніше — могилі, де той похований, скажено ревнує його до колишньої нареченої^[3], або міс Май, більше схожа на примару, ніж на живу жінку, але котра попри те майстерно закохує в себе, несучи руйнування сталих поглядів, традицій^[4].

Невже вона справді — відьма і, не підозрюючи про моє існування, зуміла прив'язати до себе невидимими узами? Ні, радше, вона — корабель, що сміливо розрізає корпусом застояну гладінь життєвих засад і понять, а я — лише одна з хвиль, породжених цим рухом і приречених зникнути. Як насмілююся я мріяти про неї, заміжню пані, мідноволосу красуню із смарагдовим поглядом? Що я можу запропонувати, щоб вона хоч раз ковзнула по мені поглядом?

Вихоплююся з-за столу та вдивляюся в каламутне свічадо, немов очікуючи побачити там щось інше, а не власну персону. Скуйовджене п'ятірнею, злегка хвилясте каштанове волосся, блакитні очі з червоними від безсонної ночі та розумової напруги білками, видовжене обличчя з міцно стиснутими вузькими безкровними губами. Молочно-біла шкіра від тутешнього клімату стала ще білішою й тоншою. Аби видаватися в свої двадцять три роки соліднішим, я завів невелику кучеряву борідку, дуже м'яку та ніжну на дотик.

«Двадцять три роки, і нічого не зроблено для безсмертя!»^[5].

Оповідання, що я привіз із собою, були написані під впливом Апухтіна та Вільє^[6] й здавалися мені межею досконалості, але не зацікавили столичні видавництва. Лише в одному журналі редактор, — жовчний старий, котрому закортіло розважитися, — поблажливо удостоїв мене бесіди.

— Юначе, ви дивно виглядаєте! — удавано жахаючись, він змахнув руками.

Я нервово совався на стільці, намагаючись зрозуміти, що може бути такого дивного в моїй зовнішності або в одязі.

— У вас голова не вимащена фарбою, вбрання не має забарвлення папуги, ви мало схожі поведінкою на клоуна, — чим же збираєтеся здивувати столичну публіку?! У нас публіка балувана, вередлива, ласа на скандали, але такі — з вигадкою-с! Звичайні не пройдуть. Чи ви думали захопити її своєю писаниною? Даремно сподівалися, добродію. Хіба що зможете по-справжньому налякати, розсмішити, зворушити.

Але таки повірте мені — що безглуздіше виглядатимете, зухвало поводитиметеся в публічних місцях, щоб скандальні газетки вас примітили, то більше шансів зацікавити видавництва. Ось тоді — ласкаво просимо!

Засмучений, з розпашілим лицем, я вийшов на вулицю; вкрай схвильований, не звертаючи ні на що уваги, ступив на бруківку.

— Невже, — тільки й встиг подумати й немов став глядачем уповільненого синематографу — на мене напливають, фиркаючи, три темні кінські морди, і я вже нічого не можу зробити. Неймовірно сильний удар в груди вергає на бруківку, з голови злітає кашкет, і вже наближаються з невідворотністю смерті, зловісно стукаючи, безліч диявольських копит, готових одним ударом розтрощити голову, поламати ребра, сплюснути печінку, селезінку, переламати руки-ноги.

Від жаху того, що відбувається, у мене завмирає серце, і я лише встигаю глибоко вдихнути, немов готуюся до занурення, розпластавшись у формі хреста.

«Це — моя жертва чи мене приносять в жертву?» — а через мене проноситься табун коней, смертельно стукаючи копитами, дивом не зачепивши. Приводить до тями несамовитий жіночий крик; величезні колеса наїжджають, і я ледве встигаю відсмикувати з-під них руки. Величезний короб на ресорах опиняється наді мною, деренчить, слухняно реагуючи зупинкою на гучне, перелякане: «Тпру-у»! Я байдуже лежу на холодній бруківці, вражений пригодою, неспроможний рухатись, не вірячи, що живий.

— У-би-и-и-ли!!! — зависає в повітрі пронизливий жіночий крик, приводячи до тями: «Адже я живий!»

Опанувавши тілом, обережно вилажу з-під екіпажа. Малюючи в уяві, що могло статися, зводжуся: ноги тримають погано, тремтять, готові підломитися від переляку, що володіє мною. Навкруги шум голосів, але я в нім нічого не розбираю, немов іде німа стрічка сінематографа з невмілим тапером. Перекошені людські обличчя, ніби намальовані рукою злого художника, на них — гнів, радість, цікавість, співчуття і навіть образа, що обійшлося без крові. Я верчу головою, відповідаю, намагаючись швидше покинути це місце.

— Ні, добродію, — вкотре відповідаю набундюченому, наче м’яча проковтнув, поліцейському. — У мене нема жодних претензій — я сам винний, не догледів, куди йшов. Зі мною усе гаразд — мене Бог урятував!

Із загального шуму виділяю тихий єхидний голос:

— Може, не Бог, а біс?! Він любить пожартувати: кому судилося бути повішеним, той не потоне!

Мені вдається позбутися супроводу занадто цікавих і знову нічим не виділятися серед людського натовпу, хіба що пом'ятим кашкетом і плямами бруду на сюртуку.

«Нічого в житті не відбувається просто так, це все Знаки Долі, їх лише слід правильно розшифрувати». Мені стає ясно: «Жах! Необхідно написати роман, пронизавши його страхом перед смертю, що приходить, вибираючи собі жертви за випадковою примхою. ЖАХ — це таке ж глибоке почуття, як і ЛЮБОВ, ПРИСТРАСТЬ, НЕНАВИСТЬ; воно лише краще маскується, щоб несподівано заявити про себе».

Передати природу жаху зуміє лише той, хто сам пережив його — справжній, не штучний, як на «крижаних гірках». Коли відчуваєш, як в спину дихає Смерть, а в жилах застигає кров, а серце щомиті готове зупинитися. Але це лише завершальна фаза — кульмінація, кінець усього, а спочатку він повинен непомітно виповзти з буденних речей.

Отак, після довгих роздумів, мій вибір ліг на «чорну смерть» — чуму, визначивши й місце, де вона збирала в недалекому минулому найбільш щедрий «урожай» — Київ, місто, де я ніколи не був. Але поки що лише звів силу-силенну паперу й чорнил, а бажаного результату не добився.

Тим часом життя йшло невідомо ким запланованим і непередбачуваним для мене ходом. У зв'язку з від'їздом за кордон Зінаїди Гіп-піус закрився літературний салон в її квартирі. З одного боку, це на мене подіяло гнітюче, а з іншого — обнадійливо: у мене з'явилася мета до її наступного приїзду добитися хоч якогось визнання в літературних колах Петербурга, щоб мати можливість бути представленим їй. За час нетривалого проживання в столиці мені вдалося лише рази два побачити її здалеку.

Мою любов не налякають сотні верст і прірва, що розділяють нас.

Час ішов, а успіхів у моїй літературній праці все не було. Це породжувало відчай та невпевненість у власних силах. Може, праві видавці? Може, у мене дійсно немає літературного таланту, якщо мої твори їх не цікавлять?

Можливо, я дивний у своєму бажанні добитися успіху на літературній ниві, хоча досі нічим себе не проявив: ані текстами, ані епатаж-ною поведінкою. І дивовижним, нез'ясовним є моє варте більш ніж подиву кохання до відомої поетеси. Не раз питав себе: чи хочу її як жінку? Відповідаю без роздумів — ні. Подібно до героїв її творів я випробовую до неї любов без домішок плотського бажання її тіла, хоча воно, мабуть, прекрасне.

Відчуваю себе подібно до героїні її оповідання «Серед мертвих», юної Шарлоти, що мучиться любов'ю до невідомого мертвого, проводить увесь вільний час в уявних бесідах з надгробком, іноді ревнуючи мерця. Це навіть не платонічна любов, що припускає духовний потяг до конкретного, відчутного об'єкта. До кого або до чого відчувала любов Шарлота: до мерця, що лежить в могилі, до надгробка? До вигаданого образу людини, якої жодного разу не бачила?

Але вона насправді кохає, переживає всі супутні любові почуття, емоції й гине через любов. Кохання заради кохання! Так і я — повіряю свої думки, почуття фотографії реальної жінки, котрої насправді не знаю, і, можливо, так ніколи і не пізнаю. Але я людина земна, не вигаданий літературний персонаж, і, вдаючись до фантазій, не забуваю про земні, плотські задоволення.

Коханка

Клавка-Швачка, повія-жовтобілетниця з будинку розпусти на Великоохтинському проспекті, котру я кілька разів відвідав по приїзді, маючи гроші, тепер зрідка мене сама навідує, і, йдучи, обов'язково непомітно залишає асигнацію, а, зустрічаючи, сплескує руками та каже: «Ну, Ісусику, здрастуй — любка твоя прийшла», — і, лізе цілуватися. Великі, завжди вологі губи розповзаються, немов холодець, мене від них верне. Її мій опір розпалює, і вона завжди домагається свого.

Скільки разів я думав обірвати зв'язок з нею, але вона немов передчуває це — зникаючи надовго, з'являється, коли я в скруті: знуджений за жіночим тілом або в черговий раз прострочив платіж за квартиру. Зовні вона дуже приваблива: струнка, білолиця, з високими пружними грудьми, з постійною посмішкою на обличчі й жартами в розмовах. То збирає розкішне русяве волосся в черепашку, то вражає довгою косою, перетворюючись на дівицю.

Має східний розріз смарагдових очей при слов'янській зовнішності, хоча вона — єврейка,

Сара Левіна. Клавкою вона стала зватися у бор-делі.

Мене в ній украй дратують подушкоподібні губи і громовий, майже чоловічий голос. Коли вона заплете довгу, нижче пояса, косу, опустить погляд, дивишся — янгол, а відкриє рота — наче боцман командує під час шторму: «Прибрати бом-брамсель!» Вона все нахваляється: мріє розрахуватися з хазяйкою борделю й перейти в «бланкові» — торгувати тілом у власних апартаментах, пообіцявши забрати мене з собою, аби я не переймався щодо даху над головою.

Але у мене навіть і гадки нема перетворитися на її «кота». Неодноразово при зустрічі-прощанні з нею я вимагав припинити залишати мені гроші, обіцяючи, тільки-но у мене покращиться матеріальне становище, розрахуватися з нею сповна за залишене раніше. Та після того, як Клавка йде, знову нервово лізу під подушку та знаходжу чергову асигнацію. Розлючений Клавкою, зневажаючи себе, переховую її під матрац, голосно давши клятву повернути її наступного разу, але приходять голодні дні, та й за квартиру потрібно платити, і я лізу до своєї схованки...

Пролунав удар годинника, і одночасно з Петропавлівки донеслося відлуння гарматного пострілу.

— Я підкорю це місто! — багаторазово голосно кричу в порожнечу кімнати, у черговий раз переконуючи себе. Сумніватися — означає свідомо програти на старті, ще не вступивши до бою, віддати перемогу. Адже навіть неправдива логічна посилка від багатократного повторення може вбратися в одяг істини, нехай ненадовго, навіть на мить.

Марнославство, бажання показатися кращим, сильнішим, ніж ти є насправді — ось рушійна сила нашого повсякденного життя, котре одних возносить до Олімпу, інших скидає до прірви невдач, і неважливо, яким фетишем ми заманюємо себе на цей шлях — владою, грішми, кар'єрою, славою, коханням...

Бажаючи вирватися із визначеного суспільством і батьками кола, я замість того, аби залишитися шанованим ветеринарним фельдшером, погнався за ілюзорною мрією підкорити словом столицю, ввійти до кола відомих літераторів, добитися прихильності та спілкування з самою Зінаїдою Гіппіус. У мене немає помислів зазіхнути на її домашнє вогнище, оскільки вона мене цікавить лише як ідея, а не як жінка у плоті. Моя любов до неї — це, за загальноприйнятими поняттями, — несправжнє кохання, позбавлене конкретної чуттєвості.

Це та двоїстість, яка ховається в текстах її оповідань, віршів.

Як важко змусити себе зосередитися, щоб продовжити вигадані події роману, колиреальність постійно вимагає їжі, питва, сплати за квартиру, пристойного зовнішнього вигляду. Розумію, що сьогодні не вичавлю з себе більше ані рядка, вбираюся в студентську шинель, кашкет і залишаю мансарду. Хочу розчинитися в людському натовпі, що підживлює мене енергією. Жадібно вловлюю уривки фраз, розмов, шукаю цікаві типажі для роману. Події мертві, коли в них не видно живих людей.

Це велике похмуре кам'яне місто, немов морфій, непомітними путами нерозривно прив'язує до себе, і я розумію: залишатися тут — погибель, але вже не можу його покинути. Без гроша в кишені похмуро тиняюся розкішним Невським, де протягом доби не замовкає свято для тих, у кого товсті гаманці й солідні рахунки в банках. У роззолочених мундирах, у дорогих екіпажах, з красунями-дружинами та коханками, за віком — онуками, поспішають до театру старезні царедворці та люди у фраках, при чинах та достатку.

Нині модно й престижно таємно чи напоказ утримувати юних хористок і балерин, а на мою долю — повія Клавка-Швачка, та й те — допоки я їй не набридну. Але я вірю — настане той час, коли голосно заявлю про себе, стану бажаним гостем в літературних салонах столиці, і надушені французькими духами манірні світські красуні вважатимуть за честь отримати від мене напис в їхніх щоденниках.

Шинель

Ці студентська шинель і кашкет потрапили до мене не без участі Клави. Минулого разу вона прийшла не сама, а, на мій подив, з похмурим молодиком мого віку, котрий назвався товаришем Сергієм, викликавши у мене бажання пожартувати: «Це ви котрого Сергія товариш?» Той подивився на мене так, що відразу зникло бажання розвивати далі цей жарт.

Клава пояснила мету приходу: Сергієві потрібний мій паспорт, і він готовий за нього заплатити 100 карбованців асигнаціями. Від обіцяної суми у мене перехопило дихання, але я, проте, почав відмовлятися. Клавка наполягала: угода дуже вигідна для мене: я обміняю свій паспорт на солідну суму, а потім напишу заяву про пропажу до поліцейської дільниці та за два тижні отримаю новий паспорт. Ризику жодного, у неї свої зв'язки в поліцейському відділку — там усього за червінець прискорять справу.

Клава глушила громовим голосом мої побоювання, похмурий Сергій більше відмовчувався, скоса роздивляючись мене, немов прицінювався в крамниці, лише раз скупо кинувши, що паспорт потрібно одному товаришеві, щоб виїхати за кордон. Не знаю, що більше подіяло на мене: бажання, аби Клава замовкла, чи сотня — але врешті-решт я погодився. На довершення Сергій обміняв свою новеньку студентську шинель із кашкетом на додачу на мої стареньке пальто та шапку, котра вже почала облазити.

У кишені шинелі я виявив брошуру якогось Павлова під гостроцікавою назвою «Очищення людства». Вміст брошури мене вразив: за твердженням автора, усе людство розділене на раси: інтелектуальні та моральні. Усі можновладні, експлуататорські елементи суспільства мають негативні, глибоко вкорінені органічні властивості, що вимагають виділення їх в особливу расу.

«Це — раса, яка морально відрізняється від наших тваринних предків в гірший бік; у ній мерзенні властивості горили й орангутанга прогресували та розвинулися до небачених у тваринному світі розмірів. Немає такого звіра, порівняно з котрим ці типи не здалися б жахливими... Діти (переважна більшість) виявлятимуть ту ж злість, жорстокість, підлість, хижість та жадібність». З цього випливав висновок: усі представники цієї раси, включаючи жінок і дітей, мають бути потлумлені — «винищені, мов таргани».

Окрім брошури, там виявилася прокламація партії соціалістів-революціонерів, що закликала до експропріації грошових коштів в уряду й капіталістів на справу революції, до пропаганди не словами, а справами.

Терор, насильство, експропріація — від цих слів закрутилася голова, запахло кров'ю, але страх не оживав, оскільки це були тільки слова. З газет я знав: бойовики партії соціалістів-революціонерів кидаються не лише словами, але й бомбами, здійснюють замахи на роззолочених представників «експлуататорської раси», що розжиріли у високих чинах, не люблять навіть рядових жандармів. І це не люмпен, якому втрачати нема чого, а юнаки та дівчата з хороших, заможних, іноді навіть шляхетних, сімей.

Відомий фабрикант-мільйонщик Шмідт, двадцяти трьох років від народження, взяв участь в озброєному повстанні в Москві та, будучи заарештованим, наклав на себе руки, перерізавши горло. Я спробував уявити, як можна накласти на себе руки таким диким робом, але уява відмовляла мені: картинка була бляклою: рожева кров витікала з порізу на горлі, ефемерний передсмертний біль.

Зате задушливий, всепроникливий сморід від миловарного й костеспалювального заводів, розташованих неподалік, викликали у мене граничне роздратування вже тим, що, дихаючи цим смородом, я долучаюся до чогось брудного, непристойного.

Тяжке фінансове становище змусило мене жити на робітничій околиці столиці — біля Московської застави, за котрою вічно димить сморідне міське звалище, — «Гаряче поле», у безпосередній близькості до водяної клоаки — Обвідного каналу, куди зливаються нечистоти міської каналізації та підприємств.

Брудні, темні, зловонні води каналу підживлюються теплом скинутих до них нечистот, замерзають лише за лютих морозів, викликаючи у мене почуття жаху від самого тільки виду жалюгідних мешканців їхніх засмічених берегів — волоцюг, що вкрай опустилися й час від часу потрапляють до газетної хроніки за страшні злочини, переважно — безглузді в своїй жорстокості.

Дивним було те, що багато самовбивць уподобали на цьому каналі Боровський міст, кидаючись з нього у води, до межі наповнені нечистотами, немов їм несила терпіти, аби дістатися до Неви або Фінської затоки. У якійсь газетці я прочитав можливу причину цього: мовляв, на цьому місці знаходилося капище карельських химородників, які прокляли шведських загарбників, а ті, аби перебороти заклят-тя, влаштували жертвопринесення — окропили кров'ю захоплених полонянок це місце, що стало відтоді проклятим.

Найімовірніше, що цю легенду самі газетярі й вигадали, але в тому, що це місце немов медом намазане для самовбивць, є щось містичне. Вдягнувши шинель, я вирішив вирушити якомога далі від цих похмурих, сморідних місць, що не сприяли моєму натхненню у писанні роману про ЖАХ.

Коли дістався Забалканського проспекту, мені поталанило — синій вагон конки, запряжений парою гнідих кобил, уже збирався рушити, але кондуктор, побачивши мої відчайдушні помахи рукою, притримав відправлення. Сира погода з мокрим і дрібним, — майже мжичкою, — снігом, не сприяла їзді на імперіалі, і, заплативши п'ятака, я влаштувався на дерев'яному червоному сидінні біля вікна, приготувавшись до довгої поїздки, вибравши своєю кінцевою зупинкою Літній сад.

Літній сад

Це не те місце, де приємно гуляти взимку, що, власне, зрозуміло із самої назви саду.

Влітку він постає в усій своїй пишноті, заманює, визираючи з-за дивовижної краси кованої огорожі, ваблячи прохолодою тінистих алей у святкових смарагдових вбраннях, тішачи око ретельно підстриженими колючими кущами й ніжною соковито-зеленою травичкою газонів, ажурними альтанками та містками через незліченні канали й ставки, вражаючи великою кількістю античних скульптур, що налаштовують на мінорний лад, даючи можливість ознайомитися з анатомією тіл, торсів, точених фігурок застиглих дів.

З висоти пташиного польоту він схожий на величезний аквамарин, обрамлений червоним гранітом набережних Неви й Фонтанки.

Взимку це місце самоти та смутку, роздумів і нереалізованих бажань, і навіть кам'яний бюст байкаря Крилова має заклопотаний вигляд, немов розмірковує: а чи не податися до веселіших місць? І тільки для закоханих пар це місце чудове своїм малолюдством і тишею, котру порушує тільки їхнє ніжне воркування.

Селіна вже була тут, повільно прогулюючись трохи засніженою алеєю неспішною ходою, насолоджуючись тишею і самотністю. Я поспішив її наздогнати.

— Перепрошую, — захекано вимовив я, милуючись її ніжним, майже дитячим личком в обрамленні пухнастої заячої шапки.

— Ви не запізнилися, це я прийшла раніше, — заперечила вона. — Ви обіцяли минулого разу показати мені тут статуї Психеї та Амура.

— Так, звичайно, ми обов'язково розшукаємо їх. Ви дозволите притримувати вас під ліктик? — попросив я, зомліваючи від бажання доторкнутися до неї.

— Прошу вас, — погодилася вона й глузливо поглянула на мене, миттєво перетворившись на Клавку-Сару. — Тільки навіщо тобі ЦЕ — адже між нами прірва!

Мана зникла, і в парку я залишився один.

...З чорноволосою Селіною я познайомився тут влітку, ми чудово провели разом цілий день, ще кілька разів зустрічалися, а потім вона не прийшла на побачення, хоча я уперто її чекав, доки темрява не вкрила дерева. Її батько був росіянином, мати — татаркою, причому ця остання кров домінувала в її зовнішності — виразні темні очі, блискуче, немов розколотий антрацит, пряме волосся, смаглявий, ближче до оливкового, колір шкіри обличчя.

Користуючись мізерними відомостями, здобутими з необережно кинутих нею слів, я знайшов будинок, де вона жила, дочекався, коли вона одна вийшла з дому, і виник перед нею з оберемком білих троянд (не біда, що завтра мені доведеться харчуватися лише хлібом і водою).

— Не люблю троянд: їхня краса зрадницьки оманлива, вони тільки й чекають моменту, щоб вколоти до крові, — легка посмішка торкнула її вуста й вона рукою відвела мого букета. Я нагадав їй, що не виконав обіцянки підвести її до статуй Психеї та Амура, котрі вона хотіла намалювати на папері вугіллям.

— Цієї ночі я бачила, як впала зірка. Це було жахливе видовище, як вона горіла у свої останні миті, це зійшла в царство Аїда непроста людина... Ми занадто різні й ніколи більше не побачимося. Прощавайте, добродію! — і вона обернулася, щоб продовжити свій шлях.

— Чому ?! — закричав я, відчуваючи тупий біль в серці. — Різні — в чому? Хочеш — я прийму мусульманство, стану бісом, Богом?

— Станьте тим, ким хочете стати, не втративши себе, а це буде непросто. Прощавайте! — вона пішла, не обертаючись, а я зрозумів, що вона має рацію: між нами прірва!

До її будинку я більше не підходив, замінивши зустрічі прогулянками Літнім садом, бентежачи себе спогадами, доповнюючи їх фантазіями та відчуваючи неспокій в серці.

Товариш Сергій

Несподівано, немов примара, він з'явився за моєю спиною, наздогнав, сповістивши про себе неголосно, але владно, не сумніваючись в моїй слухняності. Цього разу був одягнений, як успішний комерсант: довге темне пальто з пухнастим коміром, боброва шапка, тростина в руці, обличчя наполовину приховане під білим кашне -я його першої миті навіть не впізнав.

— Мені потрібно з вами поговорити про важливу справу, — повідомив він, на секунду показавши своє лице з кашне. — Тут неподалік є кондитерська — там буде найліпше.

Поняття «неподалік» виявилося надто відносним: аби дістатися туди, він узяв візника й упродовж усієї дороги зберігав мовчання. Я розумів, що своїми запитаннями нічого не доб'юся, тож мовчав, неуважно роззираючись на всі боки, хоча всередині знемагав від цікавості — що цього разу йому від мене треба? І навіщо для цього кудись їхати? Може, він і не до кондитерської мене везе, а на таємну зустріч? Але з ким?! З цим паном, пов'язаним з револьверами та бомбами, слід бути дуже обережним...

Подібна зустріч з представником партії есерів, що раз у раз голосно заявляла про себе замахами на великих чиновників, експропріаціями великих сум у банках, кредитних товариствах, була небезпечною — охоронне відділення, жандарми полювали на них, нещадно розправляючись з терористами, відправляючи їх на шибеницю чи каторгу. Опинитися в одній компанії з ними — значить бути причетним до їхньої справи, а це загрожувало великою халепою.

І в цей момент у мене в душі з'явився ЖАХ — той, що його я безуспішно намагався відобразити на сторінках свого роману. Перебуваючи поряд із цим паном, я боявся зазирнути йому в очі, — за його спиною мені увижалися вибухи бомб, револьверні постріли й кров, багато крові. Я мимоволі подивився на його руки в тонких замшевих рукавичках, що міцно стискали головку тростини у вигляді вовка.

На мій подив, ми насправді під'їхали до кондитерської — найбільш негодящого, на мою думку, місця для зустрічей подібних революційних товаришів. Кондитерська була теплою й світлою; смачно пахло кавою. За столиками сиділи переважно молоденькі панночки, що весело, по-пташиному, щебетали про різні дурниці: модисток, убрання, капелюшки, — і поява двох чоловіків викликала у них інтерес не менший, ніж якби сюди залетіли білі ворони — поласувати на знайдену асигнацію горнятком-другим гарячого шоколаду.

«З того, що я знаю про тебе, товаришу Сергію, подібна увага може спричинити вкрай неприємні наслідки». Лишень тільки встиг так подумати, як він усадив мене за столик між двома стриженими блідими дівицями в строгих темних сукнях, що ледве прикривали їм коліна, — явно слухачок Бестужевських курсів, що вирізнялися вільною поведінкою, повставши проти кринолінів, корсетів, механічних пажів. За нашою з дівицями мовчазною згодою Сергій зробив замовлення на каву та тістечка «еклер».

— Товариш Ася, — представив він дівицю дещо заміцної статури, з широким рішучим обличчям. Худенька, тендітна, світловолоса дівчина з мрійливими блакитними очима виявилася товаришем Надією. Як на мене, з іменами в цих дівиць сталася повна мішанина, і вони поплутали їх між собою. Ніжне ім'я Ася геть не в'язалася з рішучою зовнішністю однієї, а ім'я Надія жодним чином не пасувало романтичному вигляду іншої.

— А це, — вирішив презентувати мене Сергій, — наш прихильник, — тут він дещо знітився, та все ж вимовив, — товариш Родіон.

Я відчув, що лечу до прірви, з котрої немає повернення, але сказане — «товариш» — наповнило мене енергією та власною значущістю. «Чом би й ні? — вирішив я. — Я насправді співчуваю цим людям, що не бояться жертвувати власним життям заради революційних ідеалів. Свобода, рівність, республіка! Ні — гнобителям-експлуататорам! Ці слова п'янять і викликають надію. Тут я перехопив погляд тендітної дівчини: «Які у неї чудові очі! Надія. Надюша». І я кивнув головою на знак згоди з вимовленими словами.

Не лише дівчина дивилася на мене, а й товариш Сергій спрямував свій пильний погляд, і, побачивши мій кивок, явно зрадів.

— Ми хочемо вам доручити одне дуже відповідальне завдання, товаришу Родіоне. Не хвилюйтеся, воно не несе ані найменшої небезпеки для вас, навіть, навпаки, дещо поліпшить ваше матеріальне становище, яке, як я знаю, не варте заздрості.

«Коли м’яко стелять, зазвичай жорстко спати» — насторожився я. До моїх планів не входило займатися тим, що могло поставити хрест на літературній кар'єрі, заради якої я покинув рідну домівку, цілком забезпечене життя й упродовж багатьох місяців терплю напівголодне існування. Можливо, я навіть занадто різко відповів:

— Боюся, що нічим не зможу вам зарадити!

— Вислухайте мене, а потім, обміркувавши пропозицію, дайте свою відповідь. Ніхто вас не неволить, — він зробив довгу паузу, посилюючи мою увагу до своїх подальших слів. — Ми хочемо запропонувати вам роботу за фахом, добре оплачувану, й платитимемо не ми, а держава. Адже ви — ветеринарний фельдшер?

Я мовчки кивнув у відповідь, виважуючи, куди це він хилить і де зачаїлася каверза.

— Одній лабораторії потрібний на роботу фельдшер-ветеринар, і нам до снаги зробити так, щоб це місце отримали саме ви, але за умови, що відповідь дасте сьогодні до кінця нашої зустрічі.

— Що мушу там робити? — я внутрішньо напружився, очікуючи на таємні інструкції щодо отрути, бомб та інших жахів.

— Ви повинні якісно виконувати роботу, котру вам доручать, -чітко вимовляв кожне слово він, — та й по всьому.

— Навіщо вам це потрібно?! — мимоволі вихопилося в мене.

Подумки я додав: «Невже вирішили об-лагодіяти вбогого літератора-початківця? З якого дива?! Чи, навпаки, врятувати від мене літературу, повернувши до колишньої спеціальності?»

— У цій лабораторії готують протичумну сироватку. Нам конче треба дізнатися, якою мірою ця сироватка ефективна, і нічого більше, -він подивився мені в очі, і я внутрішньо відчув, що він не говорить усієї правди. Він явно щось замислив, але поки залишав мене в невіданні.

— Не приховаю: робота ця дуже небезпечна. Лабораторія ізольована від зовнішнього світу, і ми з вами нескоро побачимося. Зв'язок буде через пошту. Писатимете товаришам Наді і Асі — для цього вони тут. Що з вами?!

Усередині в мене зачалося щось незрозуміле: немов промайнув такий вихор, попереджаючи про зміни, що настають в моєму житті, так закрутивши голову, що я мало не знепритомнів. Усе, що відбувалося досі, була лише прелюдія до ЦЬОГО. Мої нариси до роману про ЧУМУ та несподівана пропозиція попрацювати в протичумній лабораторії, безпосередньо зіткнутися з тим, що існує лише в моїй уяві... Це був явний ЗНАК ДОЛІ!

— Згода! — видихнув я.

Товариш Сергій дивився з недовірою — мабуть, чекав від мене хоч якогось опору, маючи для цього переконливі аргументи.

Схоже, він сам розгубився, оскільки вимовив у сум’ятті:

— Ви розумієте — ця робота дуже НЕБЕЗПЕЧНА та ...

— Я згодний і чудово розумію величезну небезпеку цієї роботи. Які мої подальші дії?

У моїй душі заграв оркестр, наповнивши радістю, що, нарешті, вдасться розірвати те чортове зачароване коло, яким я так довго ходив, неспроможний вирватися. Подумки розподілив гроші, що залишилися від операції з паспортом для товариша Сергія — тепер не потрібно було їх економити перед безвістю:

«Підкуплю одягу, а решту поверну Клавці, знявши з душі брилу — більше не буду утриманцем у повії! Сьогодні обов'язково вип'ю шампанського!»

Повернувшись до хижки під дахом, відчув бажання продовжувати писати роман.

«Магістрат, розташований в Нижньому

місті, зробив нерішучі спроби затримати поширення жахливої хвороби: були забиті дошками будинки купця Горобця та його сусідів, а всіх хворих відправили до ізолятора при міській богадільні, але демон смерті вже вирвався на волю й міцно тримав у своїх руках долі багатьох тисяч людей.

На ринках тривала торгівля, збираючи маси народу, притягаючи товарами з Криму, Речі Посполитої, Росії. Незабаром кількість хворих перевалила за сотню, а померлих — досягла кількох десятків. Монастирський ізолятор був замалий, не міг умістити кількість тих, що захворіли, але вони там довго не затримувалися, йдучи за купцем Горобцем на цвинтар. Хворих стали відправляти до Фортеці, до військового лазарету, що розмістився в кам’яному триповерховому будинку, але й він миттєво переповнився.

Багато хворих залишалися у себе вдома, сподіваючись на допомогу знахарок з найближчих сіл, але результат був скрізь один — Смерть. По ночах від монастирського ізолятора йшли підводи, завантажені трупами, їхній рух супроводжувався дзвоном дзвіночків. Померлих ховали не на кладовищі, а в різних відлюдних місцях за межами захисних валів.

Генерал-губернатор вжив заходів — по-військовому жорстко та рішуче. Усе Нижнє місто — з його двома тисячами дворів, магістратом, монастирями, торжищами, кварталами ремісників — було оточене військовою командою й узяте під жорсткий караул. Солдатам наказали стріляти в кожного, хто спробує втекти. Місто в місті, зі своїм численним населенням, опинившись в карантині, було приречене на вимирання. По ночах серед набату, що тривожив слух, чулися рушничні постріли, що повідомляли жителів про чергову спробу втечі від Смерті.

Але всім було невтямки, що насправді це сама Смерть направляла кур'єрів-утікачів за межі карантину, прагнучи розширити свої володіння.

За вказівкою архімандрита Никона, який вважав, що чистота звуку церковних дзвонів несе благодать та бореться зі всякою поганню, дзвонарі не покладали рук цілодобово, вибиваючись із сил разом з наданими їм на підмогу ченцями. Вдень до них приєднувалися звуки дзвонів численних монастирів і церков, розміщених в місті та на околицях, передаючи тривогу про небезпеку, що насувається.

Турецький офіцер-бранець, що опинився в місті, заявив, що буцімто знає, як врятувати городян від епідемії чуми, а натомість просив для себе волі. Влада повірила чужоземцеві, спрацювало головне: витрати з казни майже не знадобляться. Його відвели до карантинної зони та зняли з конвою. Натомість він написав на турецькій мові декілька записок однакового змісту : «Великий Магомете! Цього разу помилуй християн і врятуй їх від морової виразки заради нашого визволення з полону!»

Записки були прикріплені до жердин і виставлені на дзвіницях в Нижньому місті, але це не допомогло, мор і далі лютував. Турка було зловлено, поміщено до кріпосної гауптвахти, де він намагався виправдатися: хвороба не відступила, оскільки він не отримав справжньої свободи, але був він нещадно битий батогами. Незабаром він сам захворів і помер, принісши в межі фортеці мор, на щастя, своєчасно зупинений.

До Нижнього міста було скеровано військову команду на чолі з лікарем Силою Ми-трофановим. Під бараки для хворих відвели великі склади покійного купця Горобця, товар з яких був частково знищений, а переважно — розкрадений. Приміщення, де покотом лежали численні хворі, для дезінфекції обкурювали нафтою, що горіла в глиняних посудинах, від диму дерло в горлі, починався кашель, важко було дихати.

При звістці про випадок захворювання негайно спрямовувалася військова команда, що силою відправляла хворого до бараку, а домочадців, що проживають з ним, — на острів посеред річки, до карантинних бараків. Карантин на острові через погане харчування та знаходження під охороною озброєного караулу не викликав розуміння у городян, і вони уникали його в будь-який спосіб. На вулицях незабаром стали знаходити трупи — зазвичай, підкинуті під чужі двори, якомога далі від власного будинку. Таким чином домочадці намагалися уникнути гіркої долі опинитися на острові.

У місті був не рай, але на острові точно — пекло.

Церковний набат не замовкав ані вдень, ані вночі, але чудодійний звук дзвонів не міг пе-ресилити мор, що не милував і духовенство. У Верхньому місті в одному з монастирів захворіли більше половини ченців, щодня віддаючи данину смерті.

Військові команди щодня обходили будинки, ізолюючи хворих від домочадців, сортуючи: кого до ізолятора, а кого — на острів. Багато жителів намагалися тікати — на човнах по річці або через гори й пагорби, що оточують місто. Комусь вдавалося, а більшість лягла від влучних пострілів солдатів. Настали морозні ночі, вдягли річку в білий панцир, зробивши втечу ще небезпечнішою — швидка течія не давала річці повністю замерзнути, залишаючи незліченні приховані пролизини-пастки. Надії на те, що холоди зіб’ють епідемію мору, не виправдалися.

Мороз стояв на вулиці, а всередині жител було затишно й тепло. Одиниці прислухалися до рекомендацій лікаря «проморозити» будинок, відкривши двері, віконниці. За його указом в лазареті до мук хворих, в основному, непритомних, додалися ще й тортури холодом.

Лікар Митрофанов записав до свого щоденника: «Я безупинно знаходився в трудах, намагався опиратися моровій виразці та знищувати її. Майже щодня оглядаючи заражених, я ніколи не торкався до них, не досліджував їхнього пульсу, навпаки, часто обкурював, провітрював удома свою сукню та ліжко; двічі на день палив нафту, яку я застосовував і в лазаретах, і, таким чином, залишився недоторканним. У одному з монастирів померло близько 60 ченців, а з півчих і прислужників більше 80.

Навпаки, інший монастир, що знаходиться неподалік, залишився неушкодженим, бо ця обитель зачинилася і з містом не мала жодних зносин».

Але незабаром Сила Митрофанов сам захворів і був приречений.

Лишень в навколишніх селах хвороба почала відправляти селян до могил, там постали військові караули — для ізоляції від зовнішнього світу. Острах перед карантином та смертю змусив селян боротися з поширенням хвороби жорстоко та ефективно — вони спалювали хати разом із хворими. Бо вважали: ця хвороба від диявола, хворий нічим не відрізняється від чаклуна, що наводить порчу та смерть на людей і тварин.

Коли епідемія пішла на спад, населення міста зменшилося на третину, а багато навколишніх сіл зовсім знелюдніли. Численні поховання загиблих від морової виразки з часом зникли під спеціально висадженими деревами, приховавши сліди жахливого лиха, щоб ніщо не могло потривожити демона смерті, що зачаїлася в їхніх останках і очікує своєї години, аби покарати самовпевнене та безтурботне людство».

Я нервово зім'яв пописаний лист, кинув його на підлогу та затоптав ногами: «Немає ЖАХУ й бракує слів, щоб передати його природу. Не можна писати про нього, не відчувши його по-справжньому».

2.

Свинцеві води морської затоки, скуйовджені величезними хвилями, що раз у раз підкидали паровий катер до нудоти, як на спуску з крижаної гірки в масляну, викликали переляк. Невеликий пароплавчик з дивною назвою «Мікроб» пихкав, сопів, але уперто пхався вперед, показуючи байдужість до своєї долі, цілком залежної від сили вируючої стихії.

«Отак і ми пхаємося на роги, не звертаємо уваги на несприятливі обставини, тим підсилюючи їх, а тоді нарікаємо на лиху Долю, що переслідує нас. Адже простіше простого: піднялася буря в життєвому морі — сховайся до тихої гавані та не висовуй носа, поки все не вщухне. Доля, як і Природа, — сліпа й безжальна у своїй силі, й краще не йти їй наперекір», — я мерзлякувато щулився під поривами крижаного вітру, що пронизував наскрізь, міцно учепившись за металеві поручні, що палили холодом — накинутий поверх мундира плащ, просякнутий гумою, не рятував.

— Негайно спустіться до пасажирської каюти! Пане лікарю, тут знаходитися украй небезпечно! Шубовснете за борт — я вам нічим не зможу допомогти!

Громовий голос капітана на мить перекрив шум вітру та хвиль, а сам він, ковзнувши мокрою палубою, опинився поряд зі мною. З капюшона плаща визирнуло його багрове кругле обличчя, перекошене від люті. Він ледве стримувався, аби не приперчити тираду міцненьким слівцем.

— Даруйте, В'ячеславе Бенедиктовичу, закортіло ковтнути трохи свіжого повітря. Чув, це допомагає від морській хвороби, — я посміхнувся винуватою посмішкою, і в цю мить великою хвилею, що набігла, катер сильно труснуло, нас облило крижаними бризками, змусивши ще міцніше вчепитися в запобіжні поручні. Наступної миті катер опинився на вершині водяної гори й одразу ж безстрашно завалився донизу.

Я відчув, як вміст шлунку (недавня вечеря в ресторані «Босфор», щедро засмачена «Смирнів-ською») швидко спрямувався вгору, намагаючись вирватися на свободу. Лише зусиллям волі мені вдалося утихомирити шлунок, що збунтувався.

— ...нап'єтеся морської води! — розібрав я лише завершальні слова капітанової тиради, але не став більше підтримувати бесіду, а, відштовхнувшись від поручнів, ковзаючи, насилу утримуючи рівновагу, кинув своє тіло в напрямку дверей, що знаходилися відразу за капітановою рубкою. Крен судна надав прискорення тілу, і я неймовірно боляче вдарився грудьми, зустрівшись з нею.

Переборовши силу вітру та зачинивши за собою двері, я став спускатися по драбинці, що йшла круто вниз, але новий різкий крен судна, вже в протилежний бік, змусив втратити рівновагу і боляче забити лікоть. Потираючи ушкоджені місця, я дістався до крихітної пасажирської каюти та впав на ліжко, що сліпо повторювало кульбіти судна в потужних хвилях.

«Можливо, до смерті напитися морської води — найкраще, що я можу зараз побажати собі», — з гіркотою вирішив я, згадавши про недавню зустріч з Лізонькою.

Лізонька

Між знайомством з Надійкою в кондитерській (пізніше я довідався, що її справжнє ім'я — Лізонька, а Надія — партійний псевдонім) і поїздкою до протичумної лабораторії пройшло понад два місяці. Потрапити на службу виявилося не так просто, як стверджував товариш Сергій: деякий час довелося попрацювати в тваринному розпліднику при Імператорському інституті експериментальної медицини принца Ольденбурзького, котрому підпорядковувалася протичумна лабораторія. Але я не сильно засмучувався, вірніше сказати — зовсім не переймався із цього приводу.

Я з головою поринув в роботу, за якою, слід визнати, надзвичайно скучив, став отримувати платню. Роботу над романом про чуму я призупинив — до того часу, як потраплю до протичумної лабораторії. Здавалося, Доля, витримавши мене в «чорному тілі», вирішила щедро обдарувати: я весь вільний час проводив з Лізонькою, тонкою та поетичною натурою, захопленою «символістами»: поет Брюсов був її кумиром.

От тільки до творів Зінаїди Гіппіус у неї було вкрай негативне ставлення через їхню де-пресивність, сухість і написання від імені чоловіка.

— Вона якась несправжня! — так Лізонька висловила свою думку про неї. — Вони з чоловіком, відомим письменником Мережковським, абсолютно нехтують мораллю — живуть однією «сім'єю» разом з Філософовим. Такі про них непристойні чутки гуляють!

Лізонька походить з дуже заможної дворянської родини: її батько — статський радник. Свої есерівські переконання вона ретельно приховує від рідних, котрих дуже любить. Відчуваючи двоїстість свого положення, вона неймовірно переймається, але не може набратися рішучості покінчити з цим. Усієї хоробрості в неї вистачило лише на те, щоб номінально зняти кімнату разом з Асею (справжнє ім'я якої виявилося -Ксенія) на Васильєвському острові, неподалік від інституту, але продовжувати жити у будинку батьків.

В організації есерів-максималістів її інколи критикували за половинчастість поведінки, але занадто не «давили», хоча в члени партії не прийняли. Час від часу їй доручали лише незначні завдання, розуміючи, що в силу боязкості натури вона не здатна на участь в чомусь серйозному, не кажучи вже про терористичні акти. Одним з таких доручень виявився я -вона повинна була провести зі мною роботу з ідеологічного виховання, щоб на той час, коли я стану працювати в лабораторії, у мене були «правильні» есерівські переконання.

Це доручення дозволило нам багато часу проводити разом — я не став переконаним есером, але шалено закохався в неї.

Незважаючи на вид розкутої «бестужевки», вона була досить боязкою та сором'язливою особою та не зборола численні умовності свого стану. Що більше її взнавав, то сильніше мене до неї тягнуло, приводячи в захват лише від споглядання її образу — дивовижного творіння природи. Але це любовне захоплення було зовсім інакше, ніж те, що відчував я до Зінаїди Гіппіус, адже та, незважаючи на свою реальність, існувала лише в моїй уяві.

Образ відомої письменниці в моєму уявленні був схожий на божественний, і я боявся, що упізнавши Зінаїду в реальному житті (за всієї ефемерності цієї можливості), зіткнувшись з її людськими слабкостями та приземленими бажаннями, скину її з п'єдесталу, на котрий сам же підніс.

Мої стосунки з Лізонькою ставали все більше довірчими. Мене відвідувала думка: хто я для неї? Чи можу претендувати на щось більше, ніж наші прогулянки й бесіди? Вона з'являлася до мене в сни як реальна жінка з плоті, примушуючи переживати ейфорію почуттів та глибоко жалкувати уранці за зниклими мареннями. Я реально оцінював фантастичність своїх мріянь: ми належимо до різних прошарків суспільства, і від такої несправедливості вже сам просив її принести есерівську літературу, а через Клавку діставав і есдеківську^[10].

Клавка була дуже скептично налаштована щодо обіцяного революціонерами світлого майбутнього, вважаючи, що як і станеться революція, то не раніше, ніж за двадцять-тридцять років, а на той час вона постаріє, і тоді їй буде все одно. Її песимізм передався мені, і я не сподівався на революційну силу низів, котра має знести станові відмінності в країні, лише на диво. Чом би ні? Невже так неможливо, що Лізонька покохає мене, як я її, а її батьки погодяться на наш шлюб?

Внутрішній голос єхидно поцікавився:

— Диво від Бога чи від сатани?

— Звичайно, від Бога! — моя відповідь була однозначна.

Внутрішній голос розсміявся:

— Хіба можна отримати хоч щось, не даючи натомість нічого? Востаннє ти був на сповіді, коли ще вчився в реальному училищі, та й то на вимогу матінки, мав з закону Божого зовсім не відмінні оцінки. Тут за весь час жодного разу не переступив поріг церкви й довго жив на утриманні у повії. Так чому Бог повинен відзначити тебе та дарувати диво?

Я гаряче пообіцяв справно відвідувати церкву, остаточно порвати з Клавцею, чим ще дужче розвеселив внутрішній голос:

— Ти хочеш зовнішнім упокоренням підкупити Бога?! Ти йому — поклони, свічки, а він тобі — диво? Як на ринку?! А якщо тобі доведеться чекати свого дива десятиліттями? І не дочекатися?

Я чесно зізнався, що так довго чекати не готовий. Внутрішній голос порекомендував:

— Якщо швидко потрібно, то це буде — угода. Бог не стане з цим зв'язуватися. Зате Сатана...

— Я душу не продаю!

— Йдеться не про продаж, а про обмін. Окрім цього, ти ще матимеш...

— Ні!

Я був категоричний, і голос замовк. Я гучно розсміявся — сам із собою сперечаюся. Несподівано мені згадалися слова покійної бабусі Фросі: «Не піддайся спокусі біса бажань, не вір йому, не годуй його, інакше він виросте, зміцніє й мучитиме тебе, ти станеш його рабом, а він візьме тебе до Пекла на вічні муки».

З Лізонькою я був вражаюче нерішучим: ніяк не міг набратися сміливості відкритися їй у своїх почуттях, в останню мить по-дитячому лякаючись. Одного разу, після дивовижного пікніка в лісі, я проводив її на візнику до знімної квартири на Васильєвському острові. Прощаючись, Лізонька вимовила: «Ах, який ви, бігме, несмілий!», — і, піднявшись навшпиньки, швидко доторкнулася губами до моїх губ, подарувавши легкий поцілунок. А я, замість стиснути її в обіймах, остовпів.

Вона розсміялася та поспішила нагору до своєї кімнати, де того вечора була одна, оскільки Ксенія-Ася поїхала на декілька днів до рідних до Костроми.

Я не пішов услід за нею, повернувся «додому», в мансарду, де мене вже чекала Клава-Швачка. Схвильований дивовижним поцілунком Лізоньки, я не хотів мати стосунків із повією, але вона наполягла на своєму, зірвавши з мене і з себе одяг Підозрюю, саме це їй найбільше подобається в мені: потерпаючи від влади та приниження з боку чужих людей, вона здійснює «владу» наді мною, для цього й «підживлює» грошима.

Закривши очі та обіймаючи її, я у фантазіях знаходився далеко звідси та двічі підряд назвав її Лізонькою, чим викликав гнів — пару разів брикнувши ногою, немов норовлива кобила, вона зіштовхнула мене з ліжка на підлогу. Тут же заспішила, нашвидку одягнулася, і перед тим, як вискочити геть, вилила таз з водою на ліжко. А я продовжував витати в сміливих фантазіях, не приймаючи реалій життя. Без сумніву, батьки Лізоньки будуть категорично проти моєї кандидатури як нареченого. А за тиждень до мого від'їзду сталося ЦЕ.

Я зіткнувся з Лізонькою, що йшла під ручку з довготелесим худим чоловіком середнього віку, в пенсне, казанку й сірій картатій «трійці». Вони вийшли з дверей дешевих мебльованих кімнат, що здаються почасово для любовних побачень. Чоловік йшов гордо, торжествуючи, з видом задоволеного самця, а поруч, мліючи від щастя, уся розчиняючись в нім, точніше, досі відчуваючи в собі його присутність, часто дріботіла моя Лізонька. Обличчя цього пана мені здалося знайомим, але в ту мить я не надав цьому значення.

«Моя Лізонька! Моя?!»

...У мене перехопило дух від спогадів, і я вже не помічав лютого шторму, котрий щодуху грається з катером, очевидно, поки що не вирішивши, як вчинити: відправити його на дно або відпустити?

...У Лізоньки змінився вираз обличчя, коли вона побачила мене — маска щастя поступилася місцем здивуванню, перелякові, сорому й відчаю. Так, відчай можна було прочитати в її погляді, коли вона відсахнулася від чоловіка, що був поруч.

— Це зовсім не те, що ви подумали, — пробелькотала вона. — Зовсім не те!

— Ви, добродію, негідник! — вибухнув я, уникаючи поглядом благальних блакитних очей Лізоньки, що просили вибачення.

— А ви — дурень та позер! — так само торжествуючи, з єхидною посмішкою на вустах відповів чоловік в пенсне, по-хазяйському впіймав за талію Лізоньку, цим її знесиливши, змусив йти поруч, немов рабиню, і попрямував, не озираючись, далі.

— Це зовсім не те, що ви думаєте! — зі сльозами в голосі, наостанок обернувшись, вигукнула Лізонька, сумно повісила голову й покірно рушила за цією страшною людиною. Лише удома я згадав, кого мені нагадав цей худий тип в пенсне: студента-самовбивцю Миколу Сиво-лапцева з мого далекого дитинства! Неук-хімік з претензією на світові відкриття! Що більше я напружував пам'ять, то більше стверджувався в думці, що це так і є. Та само зловісна посмішка, отруйно-колючий погляд за скельцями пенсне.

Він дещо постарів за ці роки, але був цілком упізнаваний. Адже те, що студент наклав на себе руки, виходило лише із записки й кашкета біля болотяної драговини. Йому нічого не вартувало таким чином обдурити, аби уникнути переслідування поліції.

На зміну спогадам прийшли фантазії:

Я лежу, навіки упокоївшись в труні, а біля мене ридає невтішна Лізонька, корить себе, нервово обсмикуючи траурну сукню. Але тут (дідько забирай!) поряд із нею з’являється колишній студент Микола, за сумною міною ховаючи своє торжество, і відразу після похорону везе її до мебльованих кімнат мадам Кокоревої, де траурне вбрання незабаром скидається на підлогу, зірване нетерплячою чоловічою рукою, а коханці любляться в ліжку. Картинка дуже яскрава, я навіть заскрипів зубами від злості й безсилля хоч чимось йому досадити.

Мені згадалося, як після тієї нещасливої зустрічі мене декілька днів і ночей поспіль терзала депресія, розбавлена спалахами несамовитого гніву. Хотів убити її, себе, його, потім горів бажанням, щоб вона прийшла, і я б її пробачив, викресливши побачене з пам'яті, але Лізонька все не приходила. Одного разу вона таки прийшла, не заставши мене, і залишила листа. Повернувшись і отримавши з рук уїдливо усміхненої хазяйки послання, я, не читаючи, засунув його в піч, торжествуючи в душі, що зміг пересилити себе.

А за півгодини готовий був голими руками витягнути його разом із розжареним вугіллям, але було вже запізно

З вечірньої газети на мене обрушилася жахлива звістка: есерами-бойовиками здійснений черговий напад на відділення міського ломбарду на Фінляндському проспекті. Пограбувавши касу, убивши відвідувача, поранивши поліцейського наглядача, бойовики втекли, стріляючи в жандармів, що намагалися їх затримати. В ході погоні один з бойовиків був убитий, а іншому вдалося сховатися. Проте поліція спромоглася заарештувати шістьох, причетних до нападу, у тому числі керівника — перераховані прикмети повністю відповідали зовнішності товариша Сергія.

Оттоді-то я пережив РЕАЛЬНИЙ ЖАХ, що кинув мене в холодний піт від очікування неминучого: появи жандармів, арешту, каторги.

«Чому каторга? Адже я нічого не зробив і нічого не обіцяв вчинити протиправного?! Я не член їхньої партії, стороння людина!» — але страх не відступав, навіть потіснивши думки про Лізоньку. Тепер вона приходила до мене тільки уві сні.

Відтоді мене почало переслідувати переконання, що в протичумній лабораторії арешт мені не загрожуватиме. І я нетерпляче чекав на від'їзд, рахуючи години, відчуваючи хвилини. На службі помітили мій хворобливий стан, хибно вирішивши, що я страшуся роботи в лабораторії.

— Голубе, не такий страшний біс, як його малюють, — намагався заспокоїти Мефодій Ака-кійович, мій тимчасовий начальник в інституті. — Я сам два рочки відбув в протичумній лабораторії, і нівроку — живий! Спочатку бувало лячно, потім звик — людина до усього звикає: до хорошого й до поганого. Головне — запобіжних заходів дотримуйтеся, а там і Бог допоможе. Їдьте і не бійтеся — Господь з Вами!

Я ніяк не міг дочекатися від'їзду, запагу-бивши себе вкрай. Глибоко вночі, втомою долаючи безсоння, я провалювався в тривожний сон, і в сновидіннях мені бачилася Лізонька. Іноді я бачив її оголеною, міг злічити родимки на животі, м'який пушок, що прикриває промежину, невеликий шрам на внутрішній стороні стегна, залишений, за її словами, витівками в дитинстві. Вона докоряла мені, що я поводився з нею, як телепень, як євнух, тримаючись від неї на відстані.

Згадувала, як сама поцілувала мене, і, можливо, дозволила би багато чого, якби я тоді піднявся услід за нею. Минулої ночі вона з'явилася уві сні, але вже з «любчиком». Опинившись на двоспальному ліжку, вони зірвали одне з одного одяг, недбало розкидавши його по всій кімнаті, аж інтимні предмети туалету попадали на підлогу, а потім вдалися до нестримних любовних утіх.

— Ви добре все бачите? Адже ви могли бути на його місці!

А «студент» Сиволапцев додавав, хтиво глузуючи:

— Слабкий він, тому до повій ходить. Бачиш — не заперечує! Адже правду не приховати!

Але насамкінець сну Лізонька раптом обернулася на Клаву, а Сиволапцев перекинувся в товариша Сергія та заспокоїв:

— Не бійся, товаришу, не викажу я тебе.

Клавка голосом Лізоньки умиротворено прошепотіла:

— Він прийшов заплатити мені, як в завершальній сцені розповіді про дівиць Бьєнфі-латр*.

На палубі почулися свистки та тупіт і я, відірвавшись від спогадів, зрозумів, що подорож наближається до кінця. Я піднявся на палубу та побачив, як наближаючись, зростає в розмірах похмура кам'яна громадина серед біснуватого сивого моря.

Форт, складений з червоних гранітних брил, нагадував витягнутий циліндр. Чотири яруси його гарматних портів дивилися на світ порожніми очними ямками, але від цього він не втратив грізного, застережного вигляду. Втративши півтори сотні гармат, що несуть руйнування та смерть, форт набув усередині себе ще страшнішої сили, жахливої своєю невидимістю, підлою несподіваністю та невідворотністю Року.

В середні віки чума спустошувала міста, знекровлювала держави, знищувала всесильних королів, і, зібравши багатий урожай смерті, поставивши під сумнів сам факт існування лю* Огюст Вильє де Ліль-Адан, «Дівиці Бьєнфілатр» дини, несподівано відступала, немов досхочу награлась, залишивши «іграшку» до наступного разу.

— Господи, пронеси! Розіб'є під три чорти! — почув я поряд із собою голос молоденького матроса, що,очевидно, вперше потрапив в цей рейс і з переляком дивився на форт-острів, що наближався; об гранітну основу форту нескінченно розбивалися величезні хвилі, намагаючись його зруйнувати, створюючи гул, від якого кров застигала в жилах.

У серце закрався жах: насправді, було незрозуміло, де можна причалити, аби уникнути божевільної енергії хвиль, готових в одну мить розплющити об кам'яні стіни невелике суденце, що необережно наблизилося до них.

Пароплавчик обігнув форт, і з тильного боку підійшов до пристані, захищеної хвилерізом, що дозволяв пришвартуватися під час штормів.

Балансуючи з багажем на трапі, що намагався вислизнути з-під ніг й дати поживу морю, я пережив декілька вкрай неприємних миттєвостей. Похмурий вигляд форту викликав у мене асоціації зі знаменитою драмою Шекспіра.

«Які невгомонні примари швендяють ночами в його численних приміщеннях, не даючи спокою живим? Можливо, тут відбувалися драматичні історії, не менш трагічні, ніж з датським принцом».

На мій подив, прихід пароплавчика пройшов непоміченим мешканцями форту, для котрих, — я це вже знав, — він був єдиним зв'язком з «великою землею». Потужні залізні ворота з грізними, вискаленими мордами левів демонстрували абсолютну незацікавленість до пакунків, ящиків, що спішно розвантажувалися матросами екіпажу. Від причалу до воріт і далі, ховаючись під ними, вела вузькоколійка. Я підійшов та кілька разів стукнув мідним кільцем, що стирчало з пащі лева, викликавши протяжний глухий звук, але безрезультатно.

Може, самих жителів форту вже немає в живих? Мені згадалася розповідь Мефодія Ака-кійовича про епідемію чуми, що спалахнула в лабораторії, мало не спустошивши форт. На мій подив, я не відчував страху: арешт жандармами був для мене відчутніший і страшніший, ніж чума, хоча розумом я зіставляв непорівнянність наслідків від кожної цієї напасті.

— Удачі вам, пане лікарю. Не сердьтеся на мене через те, що мимохіть нагримав на вас: я відповідальний за ваше життя, коли ви на моєму борту.

Я побачив поряд із собою кремезну постать капітана — незважаючи на холодний пронизливий вітер, в одному мундирі.

— Тут ви вже самі про себе потурбуєтеся — нам пора відчалювати, — капітан приклав червону від вітру долоню до козирка кашкета. — Моє шанування!

— Ніхто нас не зустрів, — поділився я своїми сумнівами, з тривогою дивлячись на закриті ворота, і знову повторив операцію з кільцем в пащі лева. — Що ж мені робити, В'ячеславе Бенедиктовичу?

Перспектива залишитися наодинці з пронизливим вітром мені не сподобалася.

— Не переймайтеся, за нами давно спостерігають, але є інструкція виключити будь-який контакт з екіпажем судна: нещодавно тут був оголошений карантин — один із службовців захворів, але, як мені стало відомо, не чумою. Слава тобі, Господи! — капітан широко перехрестився. — Навіть листи звідси в таких випадках ми отримуємо в залізному ящику, котрого розкривають і дезінфікують в спеціальній лабораторії. Тривога виявилася марною, але — інструкція! Декілька днів мешканцям форту доведеться зазнати певних незручностей, а потім усе налагодиться. Не хвилюйтеся, тільки-но ми відчалимо, до вас вийдуть — адже ви тепер один з них. Прощавайте, добродію. Дай Бог вам повернутися живим, здоровим і не в футлярі. Господи, врятуй і збережи вас тут! — капітан розмашисто перехрестив мене.

«Немов прощається зі мною навіки. Причому тут футляр? — у мене по спині поповзли мурашки. — Футляр — це труна? «

Капітан вправно забіг по трапу на судно. Не минуло й п'яти хвилин, як пароплавчик відвалив від причалу в неспокійне море, залишивши мене з тужливим почуттям невпевненості в правильності свого приїзду сюди.

«Навіщо мені це добровільне ув'язнення, ізоляція від всього світу? Спосіб життя тутешніх мешканців відрізняється від ув’язнення до тюрми лише постійною небезпекою заразитися страшною хворобою та померти. Невже я припустився жахливої помилки й прирік себе на добровільне покарання?»

За спиною почувся металевий скрегіт, що змусив обернутися. Ворота здригнулися, трохи прочинилися, і звідти показався, притримуючи рукою шапку, яку намагався зірвати з його голови злий вітер, огрядний, як пампушка, червонопикий жандарм в шинелі.

— Пан Іконников?! Прошу ваші папери, -зажадав він. Казенні формулювання його слів жодним чином не в'язалися із добродушною посмішкою на круглому м'ясистому обличчі, на котрому бракувало лише пенсне, а так був би викапаний домашній лікар, що приїздив у дитинстві лікувати мене в рідній домівці.

— Прошу мене пробачити, Родіоне Івановичу, але такий тут порядок. А моя справа — інструкцію виконувати, якщо я для цього поставлений, — жандарм підтягнувся, скільки йому дозволив великий живіт, підніс руку до кашкета

З відкритих воріт показалася ручна дрезина, на якій двоє мужиків немов грали в івана-покивана, і хвацько покотила до складеної купи вантажу.

— Пане Іконников, прошу йти за мною. Мене можете називати Архипом Терентійови-чем. Як ви здогадуєтеся, я відповідаю тут за порядок.

Жандарм спішним кроком попрямував у ворота, за якими відкрився невеликий, мощений булижником двір:

— Попри те, що в нас працюють переважно цивільні, це — військовий об'єкт, і тут, ви повинні це добре засвоїти, найголовніше — дисципліна. Керівник лабораторії, пан Берестенєв, знає про ваш приїзд, але з ним ви побачитеся тільки ввечері — зараз він надзвичайно зайнятий і просив не турбувати. Я вас представлю вашому безпосередньому начальникові, Іллі Петровичу, старшому фельдшеру, він введе в курс справ.

У кінці двору я помітив невеликий обладнаний манеж, де низенький мужичок у свитці вигулював коня.

— Це Степан, конюх, — визнав за необхідне пояснити жандарм.

Ми пройшли повз мужичка, що витріщився на мене, мов на якесь чудо-юдо, опинилися перед утепленими металевими дверима, з-за яких на нас обрушилося тепло та запах стайні. Похмуре довгасте приміщення, з напівкруглим кам'яним склепінням, в котрому направду знаходилися стійла з не менш як півтора десятками коней і одним верблюдом, надзвичайно мене здивувало та навіть розвеселило. Король пустелі стояв із похнюпленим видом, мабуть, спантеличений не менше за мене — навіщо він тут знадобився?

Тут знаходилася група з трьох людей, котрі про щось енергійно сперечалися, але принишкли тільки-но ми наблизилися. Жандарм представив мене високій ставній людині з розкішною копицею чорного волосся й охайно підстриженою борідкою, на вигляд років тридцяти п'яти. Чорні очі чоловіка безцеремонно втупилися в мене, немов мали силу рентгена й збиралися висвітити усю мою суть.

— Дуже приємно, — вимовив він, витримавши надмірну паузу, так що Архип Терентійович став нетерпляче тупцювати на місці, а я відчув себе вкрай незатишно. — Я — Ілля Петрович, ваш безпосередній начальник, прошу любити й жалувати, — і ледь зобразив кивок головою.

Потім звернувся до рябого чоловіка з лисячими, хитрими оченятами, що стояв поряд:

— Семене, виконуй в точності, що я тобі наказую, або — нарікай на себе! Адже ти мене знаєш! Ти мене зрозумів, Семене?

— Нащо лякаєте, пане? Може, зашлете назад, на землю, чимдалі від ваших бацил?! Так я готовий! — заперечив рябий із посмішкою.

— Бачу, ти мене не зрозумів, Семене. А ну, ходи сюди!

Він відвів рябого вбік і став йому чимось дорікати, енергійно жестикулюючи, його слів я не спромігся розібрати, зате помітив, як у Семена сповзла з лиця глумлива посмішка, і він став похмурим. Двоє інших мужиків, мабуть, і без слів зрозуміли, про що там йшлося, бо схопили щітки, відра й розійшлися по стійлах.

— Мою місію виконано, я залишаю вас під опікою Іллі Петровича, а ось увечері, цілком можливо, побачимося, — вимовив жандарм. -Робочих приміщень тут багато, а от для відпочинку — всього два: бібліотека та більярдна.

Куль я не ганяю, але якщо ви граєте в шахи, із задоволенням складу компанію. Тут є дошка з такими дивовижними дерев'яними фігурами, що просто диво, гріх ними не зіграти. Маю честь! — і він рушив геть.

Ілля Петрович, розібравшись з норовливим рябим, повернувся до мене:

— Добре, що ви приїхали — роботи надзвичайно багато, а на мене ще навісили обов'язки завідувача господарством. А я ж не «Фігаро тут

— Фігаро там!»

Він кинув на мене уважний, оцінюючий погляд: мовляв, подивимося, що ти за риба така.

— Запам'ятовуйте відразу, що я вам скажу та покажу. Ми знаходимося на першому поверсі; тут стайні, а далі — віварій: миші, гризуни різні, є навіть мавпи та північні олені. Коні у нас не для прогулянок, а виконують роль основних тварин для дослідів, на їх крові готується протичумна сироватка. У тому кутку ви бачите підйомник, яким коней піднімають вгору до лабораторії. Зараз вам головне — отримати загальне уявлення про лабораторію, а свої обов'язки та вимоги вивчите в ході роботи.

Він швидким кроком пройшов через стайню та віварій, що вразив незвичайною тишею при такій великій кількості тварин в клітинах. У зоопарку, де мені довелося пару разів бувати, тварини являли собою досить жалюгідне видовище через бруд та худорбу, але тут їм було набагато гірше, хоча було чисто й від голоду вони не страждали. Якщо там була в'язниця, то тут

— сходи на ешафот, і мені здалося, що тварини про це знали.

Принаймні, п'ять сумних мавп, кожна в окремій клітині, справляли своїм виглядом враження засуджених на смерть.

Ілля Петрович відкрив двері до наступного приміщення, меншого за розмірами, з топками двох великих печей і переконливими горами вугілля.

«Кочегарня, чи що?» — вирішив я, от тільки мені не сподобався неприємний запах, що просочив це приміщення наскрізь, від якого навіть стало нудити.

— Це наш крематорій, тут спалюємо тіла тварин після дослідів, але не лише їх.

Він зробив значущу паузу:

— Якщо не дотримуватиметеся інструкцій безпеки, то можете також потрапити сюди, а звідси тільки один вихід — разом з димком, через трубу.

У мене по спині пробіг мороз, а він, не зупиняючись, немов нічого жахливого не сказав, продовжив моє знайомство:

— Там далі знаходяться кузня, слюсарна майстерня, пральня, і — лазня. Справжня, з хорошою парою і віниками, раз на тиждень. Чоловіки по суботах, жіночий персонал — у неділю. А ми прямуємо на третій поверх.

Судячи з того, що він з більшим піднесенням розповідав про лазню, ніж лякав похмурим призначенням печей крематорію, виходило: не такий страшний біс, як його малюють.

Чавунні перила сходів, що сполучали поверхи форту, були справжніми дивом: витончені, ажурні, немов невагомі завдяки філігранності виконання. Вони більше підходили якому-небудь палацові, аніж цій похмурій фортеці, де все було приземкувате, міцне, потужне, призначене витримати несамовиті удари супротивника.

Ілля Петрович відвів мене до кімнати, розрахованої на чотирьох, але де мені належало жити удвох ще з одним фельдшером; тут я залишив свої речі. Кімната була велика, світла, досить пристойно обставлена — жодного порівняння із моєю мансардою, але вона мені не

сподобалася: дуже сира, бо стіни — гранітні, та, як на мене, — незатишна. Поруч по коридору знаходилася загальна їдальня — велика зала з десятком столів, накритих білосніжними скатерками, а далі — незаразний лазарет, але його показувати мій проводир не став.

Для входу до лабораторії нам потрібно було спеціально екіпіруватися: наділи матер'яні сині халати, на них — гумові плащі, на ноги -такі ж боти. Руки заховали в гумові рукавички, які, до всього, занурили в розчин з сулемою для дезінфекції. Мені було незвично й незручно пересуватися в такому вбранні, відчував я себе в нім дуже незграбним.

Приміщень, через які ми проходили, було безліч: від їхніх назв, кількості й різноманітності лабораторного устаткування, запахів дезінфі-куючих засобів і хімікатів у мене навіть трохи закрутилася голова. Нічого схожого мені ще не доводилося бачити, а за оснащеністю лабораторія залишала позаду себе сам інститут, в котрому я пропрацював два місяці. У деяких лабораторних кімнатах знаходилися люди, вбрані так само безглуздо, як і ми. Вони займалися своїми справами, не звертаючи на нас уваги.

Ілля Петрович називав імена, посади, деякі я запам'ятав, інші втікали з моєї втомленої після важкої морської подорожі й такої великої кількості нової інформації свідомості.

Потім ми спустилися на другий поверх, і знову потяглися нескінченні приміщення лабораторії, в одному я побачив, як на величезному столі у місткому кориті лежало тіло коня з розрізаним черевом, повним скривавлених нутрощів.

— Михайле Федоровичу, до нас прибуло поповнення! — звернувся Ілля Петрович до чоловіка, що тільки-но закінчив розтин коня. — Знайомтеся: Іконников Родіон Іванович, ваш майбутній помічник, щодо цього вже маю вказівки від пана Берестенєва.

Михайло Федорович виявився людиною приємної зовнішності, з невеликою охайною чехівською борідкою та виразними, але сумними очима.

— Дуже приємно познайомитися, — посміхнувся він м'якою, доброю посмішкою, яка анітрохи не в'язалася з його скривавленими рукавичками. Потім визнав за потрібне відрекомендуватися:

— Ветеринарний лікар Шрейбер Михайло Федорович. Увечері, після вечері, продовжимо наше знайомство, а поки — прошу вибачити: мені потрібно продовжити роботу.

У наступне приміщення входити не стали, Ілля Петрович лише пояснив:

— Це наша так звана «чорна лабораторія» -тут беремо кров у коней після зараження мікробами для приготування сироватки — у вас буде можливість завітати сюди не один раз. А то — двері заразного відділення лазарету, в даний момент вільного. Була у нас нещодавно одна безглузда подія, через неї оголосили карантин, але, слава Богу, все обійшлося. От тільки наказу про зняття карантину від нашого великого начальства ми допоки не отримали, але це ще день-два.

Він привів мене до кімнати з високими металевими шафами й декількома ящиками на підлозі, наказавши:

— Роздягайтеся. Плащі й боти для подальшої дезінфекції кидайте до того ящика, а халат, ковпак — до цього, вони підуть у стерилізатор, а потім на прання. Як бачите, до безпеки ми ставимося дуже прискіпливо. Руки рекомендую промити сулемою, а лише потім помити з милом. І поквапитеся — нашу екскурсію не закінчено, а в мене багато справ окрім цього, тому зможу приділити ще лише декілька хвилин.

Я швидко виконав вказівки Іллі Петровича, із задоволенням скинув незручний плащ, в якому почував себе середньовічним воїном в латах.

— Там двері більярдної — з нею ознайомитеся самі, після вечері, а це — бібліотека.

Ми зайшли до просторого приміщення зі стелажами книг, столами й зручними стільцями. За одним столом сиділа сухувата літня жінка в окулярах і щось писала до великого зошита.

— Знайомтеся. Це наш бібліотекар Софія Олександрівна, вона допоможе відшукати необхідну книгу, а за потреби й замовити з бібліотеки в Петербурзі.

Я розкланявся з жінкою, яка привітно протягнула мені руку.

— А це, — привернув мою увагу Ілля Петрович до високої циліндричної підставки з чорного мармуру, прикрашеної двома великими вінками неживих квітів, на якій стояла яйцеподібна посудина з сірого мармуру, на котрій також знаходився невеликий вінок, — урна з прахом доктора Владислава Івановича Турчиновича-Вижникевича, завідувача лабораторією, котрий у 1904 році загинув від зараження чумою.

Мені було моторошно дивитися на цю посудину, яка містила в собі прах людини, котра ще три роки тому керувала цією непростою лабораторією, складала далекосяжні плани, готувала сироватку для порятунку людства, а сама не змогла вберегтися.

— Він помирав тяжко?! — мимоволі вирвалося в мене, і я почервонів. Ілля Петрович глянув на мене з кепкуванням:

— У бібліотеці є історія хвороби доктора Турчиновича-Вижникевича з дуже детальним описом, а також інших, хто не поберігся тут. Якщо цікавитеся, то Софія Олександрівна їх вам надасть.

Старенька люб'язно кивнула з посмішкою, немов йшлося про якусь захоплюючу книжку на кшталт пригод Робінзона Крузо.

— Читанням зможете займатися увечері, після роботи. До вашого відома, у нас встановлений суворий розпорядок дня. О сьомій -підйом, про що сповістить свисток чергового. Повинні встигнути привести себе до ладу, поснідати, і не пізніше дев'ятої години розпочати роботу в лабораторії. О 13 годині — свисток на обід, і у вашому розпорядженні півтори години на відпочинок, але не пізніше 14.30 — знову на робочому місці.

О 20 годині свисток на вечерю, і далі -вільний час на ваш розсуд, але розподіляйте його так, щоб наступного ранку не позіхати на роботі — тут найменша недбалість може стати фатальною.

На підтвердження своїх слів Ілля Петрович вказав рукою на урну з прахом, додавши:

— І не лише для вас. До вашого відома, залишити лабораторію ви зможете лише з дозволу керівника лабораторії, а він дає дозволи дуже неохоче, в особливих випадках.

Потім він дістав кишеньковий годинник на срібному ланцюжку, мовчки нагадуючи про невблаганність бога Хроноса.

— Ви отримали загальне уявлення про нашу лабораторію. Оскільки до кінця робочого дня ми маємо ще три години, поки що, побудете в моєму розпорядженні. Лишень трапиться нагода, я представлю вас нашому керівникові лабораторії, докторові Миколі Михайловичу Берестенєву — він дуже зайнята людина. А після вечері зустрінетеся з доктором Шрейбером — зазвичай він проводить цей час у бібліотеці, або відвідаєте його вдома — він живе в кімнаті під щасливим номером сім.

3.

Я вже цілий місяць працюю в лабораторії, поступово звикаючи до суворо регламентованих буднів, гумового одягу й неприємного запаху дезінфікуючих засобів. Мій сусід по кімнаті фельдшер Осип Корзухін виявився тим самим хворим, через котрого помилково оголосили карантин, а він натерпівся смертельного переляку, пробувши тиждень в ізоляторі. Я не встиг з ним близько зійтися, бо він назавжди покинув лабораторію, не бажаючи більше наражати своє життя на небезпеку. І я залишився один у кімнаті, в цілковитій самотності, про що анітрішечки не жалкую.

Лабораторія займається не лише приготуванням чумної вакцини-лімфи, протичумної сироватки, але й готує холерну вакцину, холерні та черевнотифозні діагностичні аглютинуючі сироватки.

Робота в лабораторії витісняла думки про Лізу до моменту, коли укладався спати, і тоді мене охоплювали хворобливі спогади. Щоб не впасти від них в глибоку депресію, я вигадав «ліки» — увесь час був на людях, грав в шахи, більярд, лото, «чаював» до півночі, і вже з останніх сил діставався до кімнати, часто не маючи сил навіть роздягтися.

Під керівництвом доктора Шрейбера я працюю із задоволенням: він -м'яка неконфліктна людина, дуже інтелігентна, ніколи не застосовує лайливих слів, навіть в критичних ситуаціях, які я йому на перших порах часто підкидав через свої невправність та незнання. В чомусь ми навіть схожі: своєю самотністю серед натовпу, маскуванням почуттів. Мене до нього тягнуло, але він відгороджувався від близького позаслужбового спілкування. У мене виникло припущення: можливо, він тут знаходиться через нещасливе кохання.

Втім, це лише мої фантазії, а він — істинний фанатик науки.

Добродушний товстун доктор Заболотний задля профілактики зробив мені ін'єкцію протичумної сироватки. Після уколу я збирався перейти до спеціальної кімнати та почати небезпечне заняття — зараження тварин мікробами чуми, але тут усе попливло перед очима, і я втратив свідомість. Опритомнів на кушетці в нашій кімнаті, з присмаком металу у роті й жахливим головним болем, а наді мною стояв стурбований милий Михайло Федорович. Тут почалися мимовільні судомні сіпання потилиці та рук, що смертельно перелякали мене.

Михайло Федорович мене заспокоїв: подібна реакція організму іноді проявляється, і він сам мав такі симптоми після уколів протичумною сироваткою. Відлежавшись, я наступного дня працював, відчуваючи нудоту, слабкість в тілі та постійну сонливість. Наслідки цього щеплення я відчував цілий тиждень, і хоча інструкція вимагала повторити її за 10 днів, я навідріз відмовився.

Робота тут далеко не естетична, потребує дуже міцних нервів і повної відсутності гидливості. Однією з найбільш неприємних робочих процедур був розтин трупів заражених тварин. Трупи приколюються до пробкових дощок, що лежать на емальованих підносах з високими бортами. До моїх обов'язків входить після закінчення розтину перенести труп в емальований горщик і там його варити двадцять хвилин, страждаючи від нудотного запаху, і лише після цього відправити до печі крематорію.

Для миття рук при зараженні й розтині тварин на столах є банки з лізолом, сулемою та карболовою кислотою. Навіть підлогу після закінчення робіт постійно зрошуємо сулемою. Через постійне зіткнення з цими розчинами, незважаючи на рукавички, руки набули дуже неприємного запаху, який можна перебити хіба що парфумами.

Менш неприємним, але від цього не менш жахливим за своєю суттю, є зараження тварин, хоча, коли в ролі піддослідних виступають дрібні гризуни, я не відчуваю до них співчуття. Але при зараженні мавпи Марти я ледве зміг упоратися з емоціями. Її розумні, майже людські очі дивилися на мене з таким докором, коли я накладав на її обличчя пов'язку з хлороформом для усипляння. Потім сталася дуже неприємна процедура запуску зонду в її гортань для подання зараженої культури.

Я з жалем дивився, як її беззахисне тільце тремтить, трохи не душиться в кашлі, у міру просування зонду. В душі я пристрасно бажав, щоб наш експеримент пройшов невдало, і Марта не захворіла на чуму — не в усіх тварин після зараження проявлялися симптоми захворювання, і нашою метою було з'ясувати, яким саме чином проходить зараження легеневою чумою — з цього приводу є декілька гіпотез.

Але у Марти незабаром виявилися симптоми легеневої чуми, і наші доктори радісно поздоровляли один одного зі вдалим експериментом, готуючи наступні, а мавпа загинула -не допомогли їй великі дози протичумної сироватки.

Мені простіше та спокійніше проводити зараження морських свинок, наносячи на слизову оболонку носа «сухий чумний пил» скляною паличкою з ватною обмоткою. Проте не все відбувалося гладко, а самі процедури експериментів викликали серед наших докторів гарячі баталії, що призводило до нескінченної зміни методів зараження.

Маючи справу із смертю, мимоволі до неї звикаєш, і багато чого з того, що здавалося жахливим, стає звичайним, буденним. Працюючи з культурами чуми, я не відчуваю й тіні страху, мені не віриться, що ці хвороботворні палички, помітні лише в мікроскоп, в середні віки могли знищувати міста, іноді ставлячи цілі народи перед гамлетівським питанням: «Бути чи не бути?» До роману поки не приступив, але роздумуючи над природою страху, дійшов до цікавого висновку: жах — це породження наших бажань.

Адже якби у мене не було бажання стати письменником, то я б продовжував лікувати корів і коней, і не опинився би тут, де страх і смертельна небезпека йдуть разом.

В п'ятницю, дванадцятого числа, я допомагав докторові Шрейберу, що збирав емульсії чумних мікробів з агарових розводок для точного визначення бактерійної маси, яку можна отримати з однієї пробірки з косим агаром. Належало зробити безліч експериментів, але коли я повідомив його, що закінчилися пастерівські піпетки з двома ватними пробками і треба зробити перерву, щоб я міг сходити за необхідними піпетками, він категорично похитав головою і зажадав продовжувати експеримент піпеткою з однією пробкою.

Я підкорився, і тоді сталося ЦЕ.

Михайло Федорович, втягуючи ротом через піпетку емульсію чумних бацил, набрав їх надто багато, так що вони злегка замочили ватку — я закам'янів від страху, а він цілком спокійно закінчив експеримент, і лише після цього промив рот сулемою, страшенно зморщившись, кривлячись, спльовуючи. Спостерігаючи за моїм переляканим обличчям, він за звичаєм усміхнувся своєю доброю посмішкою:

— Що це ви аж на лиці змінилися? Стомилися? Нівроку — за чверть години буде обід -відпочинете-с.

— Михайле Федоровичу, — запинаючись, вимовив я. — Це дуже небезпечно. Не мені вам про це говорити. Зверніться до доктора Заболотного, щоб він зробив вам щеплення, — і з жахом закінчив фразу. — Доки не пізно!

— Не варто робити з мухи слона! — знову посміхнувся він. — Нічого страшного не сталося, а усіх необхідних заходів я уже вжив.

— Доктор Заболотний... — знову завів я.

— Робити щеплення сироваткою не буду -від неї я швидше помру, ніж від чуми. У мене ускладнення після неї були значно сильніші, хворобливіші, ніж у вас. Попрошу вас дати мені слово, що про те, що сталося тут, ви нікому не розповісте.

— Але... Ваше життя...— завагався я.

— Я досвідчений лікар і сам уживу ефективних заходів проти цього. Життя я люблю не менше за вас.

У цей момент пролунав свисток.

— От і прекрасно, йдемо обідати, милий Ро-діоне Івановичу. Так ви даєте мені слово? До речі, у вас немає якогось доручення в Петербурзі? Я там буду сьогодні ввечері.

І я, знітивши серце, сподіваючись на його лікарський досвід, дав слово нікому не розповідати про те, що сталося. Дорогою до їдальні Михайло Федорович, знаходячись у доброму гуморі, розповів, що по обіді вирушить в особистих справах на прибулому пароплаві «Мікроб» до Кронштадту, а далі — в Петербург, і в лабораторію повернеться лише в понеділок уранці.

Несподівано для себе попросив його зробити мені послугу в Петербурзі — я захотів написати записку для Лізи й попросити доброго Михайла Федоровича, прибувши до міста, відіслати її посильним разом з букетом троянд. Але, сівши писати, зрозумів, що не знаходжу слів, а образа ще жива в мені. Довелося плутано пояснити Михайлу Федоровичу, що прохання відміняється. Він зрозумів мій стан і не допитувався.

До пароплава Михайло Федорович вийшов у тільки-но напрасованому мундирі, пахнучи чоловічими духами, чого раніше за ним не помічалося, надзвичайно просвітлений і веселий. Усе це зміцнило мене в думці, що це не проста поїздка, і можливо, пов'язана з дамою серця. Адже як інакше можна було пояснити його святковий вигляд і те, що він замість звичайного проведення часу в бібліотеці на вихідні дні вирушив до міста? Побачивши його радісний вид, я заспокоївся, і у мене відлягло від душі.

Але Михайло Федорович з'явився в лабораторії вже наступного дня, прибувши вранішнім рейсом «Мікроба» з Кронштадта, смертельно налякавши мене своїм хворобливим видом.

— Не хвилюйтеся, це лише погіршення здоров'я через застуду, — змовницьки повідомив він мені. — По-безглуздому провів час на палубі під пронизливим вітром у шинельці нарозхрист, і ось результат — вночі погано спав, з'явилися кольки в правому боці і гавкаючий, «собачий» кашель, тому вирішив поїздку відкласти. Сьогодні на ніч розпоряджуся, щоб поставили банки, а завтра ми з вами працюватимемо, як завжди.

Наступним ранком він з'явився на робочому місці зі змарнілим жовтим лицем, заходився гавкаючим кашлем, у результаті сплюнув у чашку Петрі, роздивився слину і гірко посміхнувся:

— Я так і знав: мокрота кривава. Схоже, більше це приховувати не має сенсу. Піду, повинюся панові Берестнєву, а ви почекайте мене тут — нікуди не йдіть.

У мене від страху стали ноги ватними, і я обперся на лабораторний стіл, щоб не впасти. Я розумів, що це потягне: у Михайла Федоровича, швидше за все, чумна пневмонія, а ближче за всіх з ним спілкувався я. І навіть якщо я не захворію найближчим часом, заразного лазарету — ізолятора — мені не уникнути. Тому Михайло Федорович і сказав, щоб я нікуди не йшов, поки за мною не прийдуть. А куди я можу подітися з цього проклятого острова, якщо навкруги вода?

Хіба тільки вниз головою в бурхливі буруни, щоб уникнути жахів поступового й дуже болісного вмирання. Залишалася крихітна надія, що лабораторні аналізи спростують наші припущення, і це — звичайна застуда. Але незабаром за мною прийшли.

4.

Палатою Михайлові Федоровичу визначили найбільшу й світлу кімнату-лабораторію на третьому поверсі, внісши ліжко; він прийшов туди самостійно, лише під наглядом Іллі Петровича. У мене взяли слину, кров на аналізи, хоча мій стан ні в кого не викликав побоювань: температура була нормальна, жодного болю я не відчував, кашлю не було. Доктор Заболотний визнав це своєю заслугою, оскільки саме він наполіг на протичумних щепленнях для мене.

У Михайла Федоровича аналізи показали в слині величезну кількість овальних мікробів з полюсним забарвленням, що не фарбувалися по Граму, і в тому, що це чума, не було сумнівів, Після невеликого консиліуму доктор Берестнєв виніс свій вердикт: в лабораторії оголошується карантин, про що повідомляють інститут і суворо обмежують усі контакти з Кронштадтом.

Оскільки я був у безпосередньому контакті з доктором Шрейбером, то мене слід ізолювати від інших членів лабораторії, але оскільки не виявлено симптомів захворювання, то це ув'язнення буде моєю роботою — я буду обслуговувати хворого доктора.

Стан Михайла Федоровича катастрофічно погіршувався, він прийняв як неминуче майбутній летальний наслідок свого захворювання, заперечував проти введення йому ін'єкцій сироватки, мотивуючи тим, що вони нічим не допоможуть, а лише збільшать його страждання. Мені також ввели нову дозу сироватки, і я її переніс спокійніше, ніж уперше, хоча вона була в два рази більше за тодішню.

Незважаючи на заперечення, ін'єкції Михайлові Федоровичу зробили, температура в нього трималася в межах 39,5 градусів, прискорений пульс складав 120-140 ударів, кашель з кривавим мокротинням то посилювався, то затихав. Самопочуття різко погіршало до ночі, і щоб зменшити біль, застосували морфій. Удень стали помітними деякі ознаки поліпшення, і я зрадів, але до вечора вони зійшли нанівець. Михайло Федорович усе більше слабшав, і в нього намітився набряк легенів, а від введення кофеїну та камфори в нього почалася кривава блювота.

Мені було страшно й боляче дивитися на цю чудову людину, що повільно згасала на очах, незважаючи на всі зусилля, зроблені лікарями лабораторій. Від жахливого кашлю у нього виступала піна на губах, а широко розплющені очі від браку повітря в уражених легенях, здавалося, були готові вилізти з орбіт. За ті два дні, що пройшли від початку хвороби Михайла Федоровича, він висох, подався, на кінцях пальців з'явилася синюшність. У нього не залишилося сил навіть спльовувати у відро.

Але я й сам відчув погіршення здоров'я: мене стала переслідувати нервозність і сильний головний біль, і коли під вечір пробив озноб, жахнула думка — тепер усе! Мені навіть не потрібно було про це повідомляти, доктор Пад-левський першим помітив мій стан і зажадав, аби мене вклали до ліжка. Палатою стала моя кімната, оскільки вона знаходилася недалеко від палати, де помирав Михайло Федорович. Найжахливіше, мене час від часу проносило, і я насилу добирався до нічного горщика, стукаючи зубами від ознобу.

Першу ніч провів без сну, відчуваючи сильний біль під правою пахвою, що до ранку дещо вгамувався, але потім знову посилився. Гострий біль поширився на верхню частину грудей праворуч, і я від болю навіть не міг рухати рукою. Уранці температура досягла 40,3°С, доктор Падлевський, промацуючи залози під пахвою, незадоволено хмурився та уникав відповіді.

— Як самопочуття Михайла Федоровича? -поцікавився я. Той кинув на мене уважний погляд, очевидно, роздумуючи, що відповісти, але вже по його напруженому вигляду я зрозумів, що той помер.

— Exitus letalis минулої ночі, — перед виходом він похмуро підтвердив мою здогадку.

Мені зробили ін'єкцію величезної дози протичумної сироватки. Мабуть, від цього, а також від високої температури, яка все не падала, я впав у стан марення. Для мене змішалася реальність з галюцинаціями, і незабаром фантасмагорії кольорових сновидінь повністю опанували мою свідомість.

До мене вишикувалась нескінченна черга знайомих по Петербургу, і навіть друзів дитинства, з якими я давно втратив зв'язок. Одні мене про щось запитували, сміялися, інші з похмурим виглядом приносили зів'ялі квіти й мовчки клали на ліжко, я намагався їх зіштовхнути ногою, але це не вдавалося. Квіти нагромаджува-лися, видавали смердючий запах. Я чекав, коли до мене прийде Лізонька, але вона все не приходила, зате похмурий Микола Сиволапцев вже двічі відвідав мене, принісши мені опалі квіти й зловісно поблискуючи лінзами пенсне.

Раптом у свідомість пробилися обривки розмови біля мого ліжка.

— Аналізи підтвердили, у доктора Падлев-ського — чума. Під час розтину тіла доктора Шрейбера він пошкодив скальпелем палець, але не вжив достатніх заходів і зараз настільки слабий, що нам довелося перенести його на руках до палати, де раніше лежав доктор Шрейбер. Його стан украй важкий.

— А як ви оцінюєте стан Іконникова? Він вже тривалий час не опритомнює.

— Критичний. У наявності жовниця злослива і є передумови, що вона переросте в чумну пневмонію, і тоді можна сподіватися тільки на диво. Але поки що пахвинні жовниці не дося-гли великих розмірів.

Несподівано розмову заглушив шум оркестру, де на інструментах грали мавпи, а роль тамбурмажора виконувала мавпа Марта. Вона була надзвичайно веселою, корчила кумедні пицюрки та вправно давала раду величезному жезлу, на самому кінці якого висіли кінські хвости з бирками: «Булан», «Північний», «Ласкавий», «Бурка», «Трезор». Це були імена коней, які пройшли через руки доктора Шрейбера за час моєї роботи тут, але ж Трезор був собакою?

Тут я роздивився серед кінських хвостів собачий. Несподівано веселий оркестр опинився на першому поверсі біля топок крематорію і з новою силою заграв туш, немов готувався вихід циркових артистів. Замість них я побачив на лабораторному столі понівечене розтином голе жовте тіло доктора Шрейбера. Незашиті жахливі рани лякали погляд.

Крізь нестихаючу музику пробився байдужий голос: «Верхня доля правої легені зайнята суцільним пневмонічним фокусом червоно-сірого кольору. Ліва легеня набрякла. Селезінка буро-червоного кольору, збільшена вдвічі. Шкіра та склери очей забарвлені, як від жовтяниці». Раптом тут опинився Ілля Петрович в чорному одязі, що щільно його облягав, відкрив топку з жарким полум'ям, що грізно гуло, готуючись відправити туди тіло нещасного доктора.

— Навіщо так?! — не витримав я, встаючи на захист доктора. — Потрібно тіло обмити, приготувати, надіти мундир.

— А з нами було краще? — обурилася мавпа Марта. — Його хоч не варять перед спаленням.

— Мовчати! Тут кожному — своє! — заволав на неї похмурий хімік Сиволапцев, що несподівано з'явився, затягнутий в смугастий костюм. — Іконников має знати, що на нього скоро чекає: не більше й не менше!

Мавпа перелякано позадкувала й сховалася серед оркестрантів, ті змішалися в юрму й почали грати невлад, перетворивши звуки на какофонію.

— Канкан! — заволав Сиволапцев, очевидно, тут головний, оскільки його всі покірно послухалися, і зазвучав веселий канкан.

Тут же, перед топкою крематорію, в убранні артисток вар'єте вискочили жінки, що працюють в лабораторії, які ані за віком, ані за будовою тіла в такі артистки не годилися.

Серед них була сива, очкаста бібліотекарка, що скрипіла суглобами, коли піднімала високо ногу, майже квадратна товстуха кухарка зі своєю помічницею, довгою, як каланча, нескладною, незграбною дівицею Дунькою, яка старалася щосили, підкидаючи голінасті, немов у страуса, худючі ноги, і, — мене кинуло в піт,

— Лізонька, що старанно працювала подібно до інших, з приклеєною штучною посмішкою.

— Лізо! Лізонько! Що ви тут робите?! — намагався я до неї докричатися, а вона продовжувала танцювати, іноді ковзаючи по мені байдужим сліпим поглядом.

— Досить! — змилувався Сиволапцев, сидячи на верблюдові, й плеснув у долоні; позаду нього радісно заплескали, завищали мавпи, і артистки вискочили геть.

— Лізонько! — крикнув я і спробував її наздогнати, але якась невідома сила не дала мені зрушитися з місця.

— Навіщо тобі це? — поцікавився Сиволапцев, єхидно посміхаючись. — Вона належить світу живих, а ти — мертвих, між вами — прірва!

— Знову прірва! — закричав я. — Я не мертвий, я живий!

— Він теж цьому не вірив, а зараз вже й не заперечує, — чоловік махнув рукою, і Ілля Петрович вправно засунув носилки з тілом доктора Шрейбера у вогняне горнило, відразу закривши дверцята. — За годину сорок від вашого доктора залишиться купка попелу. Була хороша людина, мріяла прославити своє ім'я науковими відкриттями, а прославила, та й те на незначний термін, — своєю смертю. Постає питання, навіщо йому потрібно було постійно корпіти на роботі, в бібліотеках, коли всі його наукові праці виявилися — ніщо, прах?!

Адже він мав пристойні статки, маєток, розділену любов із красунею Катериною, з котрою збирався одружуватися найближчим часом, і всім цим він пожертвував — заради чого?!

— Ви не праві! Михайло Федорович дуже багато зробив: його статті, наукові праці.... -я кинувся на захист доктора. — Дозвольте, за яким правом ви тут командуєте? Думаєте, я вас не впізнав? Ви хімік-неук Микола Сиволапцев

— Неважливо, яким ім'ям себе називати, головне, хто ти є. Я — Біс бажань! — гордо заявив чоловік, а мені залишилося лише саркастично розсміятися.

— Добре хоч, що не назвали себе Богом, -не утримався від уїдливої шпильки я.

— А для тебе буде різниця, якщо дивовижним порятунком будеш зобов'язаний мені, а не йому?! — розсміявся чоловік.

«Виходить, мої дитячі страхи мали підстави, і попович Мишко не помилився, роздивившись у нім біса. Нічим не примітна зовнішність, що не виділяється в натовпі, і раптом — біс?! Жахливо, що з ним була моя Лізонька, не знаючи, на яку страшну небезпеку вона наражається».

— Ілля Петровичу, добре, голубчику, що сюди зашли, — почувся голос Берестнєва, -Тимчасово призупиняємо всі наукові роботи й починаємо наводити лад. Приміщення доктора Шрейбера — Царство йому Небесне! — канцелярію, бібліотеку та прилеглі коридори -продезінфікувати глікоформоловим апаратом Ліндера, а потім окропити з гідропульта сулемою. Дерев'яні й залізні меблі обмити мильно-карболовим розчином, м'які — спалити. Зайвий мотлох, старі халати та взуття із заразної лабораторії — спалити. Та ви й самі прекрасно знаєте, як і що потрібно робити — на жаль, не вперше, — почулося тяжке зітхання.

— А... — донісся голос Іллі Петровича, і я зрозумів, що цим звуком, можливо, ще підкріпленим жестом, він цікавиться моїм станом.

— Усе в руках Господа, — жорстко пролунав голос Берестнєва. — Шанси дуже хисткі й ілюзорні. Шкода його, адже дуже тямущий був фельдшер.

«Про мене в минулому часі!» — обірвалося у мене серце, і, щоб надати мені оптимізму, знову заграв мавпячий оркестр.

— Ви відібрали у мене Лізоньку, життя! -спробував я замахнутися на нечистого, що спостерігав за мною посміхаючись.

— Я поки нічого не забирав і нічого не давав. Якщо бажаєте, то можу допомогти — ціна відома: не більше, не менше — душа! — розсміявся Біс. — Доки не пізно: я ще не зробив запису до Книги Доль. Я й так іду вам назустріч: за своє життя ви накоїли багато такого, за що відразу після смерті потрапите у володіння Люцифера на дуже тривалий термін. До райських кущей вам доведеться варитися в смолі не одне століття — так хоч поживіть нормально декілька років тут, на Землі.

У мене перед очима виникло обличчя Лі-зоньки, що читає книгу біля вікна, і я почув її думки — вона думає про мене, хвилюється, що я довго не відгукуюся.

«Вона згадує про мене?!» — у мене від радості трохи не зупинилося серце, але видіння Лізоньки вже зникло, а переді мною знову стояв Біс в людській подобі — дуже неприємний худий тип в картатому костюмі і з казанком на голові.

— Красива панночка? — хихикнув Біс. — Як же ти міг мене до неї приревнувати? Хіба ти недостатньо її знав, щоб вигадати отаке? Але я не про це. Шкода її! Революційні справи її до добра не доведуть, ба навіть гірше. Вона по дурості дозволить зберігати у себе в підвалі динаміт, гримучу ртуть, словом, усе, що треба для виготовлення бомб. Після однієї невдалої революційної справи до неї додому прибіжить ховатися товариш Сергій.

— Він же загинув, — здивувався я.

— Ні, поки не загинув. Його вистежать в її будинку, він почне відстрілюватися, а потім підірве динаміт в підвалі. Пух! — махнув руками Біс.

— Вона ... загине від вибуху?

— Ні, вона не загине від вибуху — її повісять, оскільки вибух вб’є чимало поліцейського люду. А ви своєю душею можете врятувати себе, її від шибениці. Одну — за двох! Я дуже щедрий, ви не знаходите?! Вам навіть не потрібно кров'ю розписуватися — зараз не середньовіччя, наука далеко пішла, тим паче, що ваша кров заражена чумними паличками. Чорнила буде достатньо, — і Біс подав мені загострене гусяче перо, на кінчику якого виднілося чорнило. «Лізоньці загрожує жахлива небезпека й ганебна смерть! Я врятую її!»

Опритомнівши вранці, я відразу відчув, що висока температура відступила, й слабким голосом попросив пити. Тут піднявся ґвалт, до мене прийшов Берестенєв, тільки й вимовивши: «От-с. Шляхи Господні невідомі-с. Сподіватимемося». Незважаючи на слабкість в тілі, я не сумнівався, що видужаю й житиму. Лише гарячкове марення, яке я бачив, коли був непритомним, не давало спокою: надто вже воно було натуральним, немов я насправді спілкувався з Бісом, прислужником Сатани.

Прийняв для себе рішення: після одужання обов'язково з'їжджу на вичитки до Соловецько-го монастиря.

5.

Мені не вірилося, що я знову в Петербурзі, покинув похмурі, вічно сирі стіни форту-лабораторії, що більше не наражатимуся на зараження смертельними інфекційними захворюваннями, хіба що — застудними, на які таке щедре побудоване на болоті місто.

Літо добігало до кінця, сьогодні спохмурніле небо мжичило легким дощиком, але мені було приємно крокувати по багатолюдних вулицях, я радів невгамовному шуму механічних екіпажів, гуркоту повільної конки, хрипким голосам візників, що покрикують на коней, і дзвінким голосам хлопчаків-газетярів, що привертають увагу черговою сенсацією.

Моє одужання було схоже на диво, яке шановані доктори лабораторії пояснили міццю мого організму, а також чудодійною силою протичумної сироватки, що виготовляється ними. Видужав і доктор Падлевський, і тільки прах доктора Шрейбера поповнив колумбарій, влаштований у бібліотеці лабораторії. Цими серпневими днями завідувач лабораторією доктор Берестенєв дав мені тиждень відпустки для відпочинку та зміцнення здоров'я, чим я негайно скористався, сподіваючись побачити Лізоньку, а вже потім відвідати своїх батьків.

У мене з голови не виходило похмуре пророцтво стосовно Лізоньки, побачене в маренні під час хвороби, і я відразу, тільки-но трапилася нагода, їй написав. У відповідь я отримав від неї дуже теплого листа з деякими туманниминатяками, привітами, за якими мені ввижалася зловісна фігура товариша Сергія, і я вже не сумнівався, що він живий і продовжує діяти. І якщо це так, то, можливо, фантасмагоричні картини майбутнього, що примарилися мені, могли мати під собою основу.

Безглуздо раціонально пояснювати дивовижні випадки, що іноді трапляються між близькими людьми, які відчувають один одного на величезних відстанях без допомоги най-могутнішого бездротового зв'язку. Так і я відчував Лізоньку, знав, чим вона займається, про що думає. Я серйозно мучився побоюваннями, щоб вона не вчинила трагічної помилки, дозволивши зберігати вибухівку у себе в будинку. Внутрішній здоровий глузд протестував проти подібних побоювань, наполягаючи, що це було лише марення, неможливе в реальності.

Щоб розвіяти дошкульні сумніви, я поспішав побачити Лізоньку та з'ясувати, наскільки думки, страхи, які від мене не відстають, мають реальні підстави щодо неї. З Лізонькою домовилися зустрітися в Літньому саду, де так давно, а насправді — усього кілька місяців тому ранила мені серце Селіна, на щастя — неглибоко.

Ми дуже зраділи нашій зустрічі, і, взявшись за руки, як діти, гуляли парком, потонувши в потоці щастя, що заполонило нас, радіючи дощику, що мжичив, і ласкавим, теплим сонячним променям, що раз у раз змінювали його; навколишній світ був добрий і світлий. Я неабияк змокнув, оскільки парасолька Лізоньки не могла нас двох захистити, але почував себе чудово й зомлівав від щастя, милуючись Лізонь-кою, ловлячи кожен рух її тіла, рук, обличчя.

Ми весело базікали про все на світі, ділячись світлими подіями, що сталися за час розлуки, уникаючи тем, що могли торкатися нашої суперечки або всього того, що стосувалося революції. Але недомовленість мучила недовго, поступово підпорядкувавши собі мої думки, від яких не піти, які не обійти.

— Як поживає товариш Сергій? Він не згадує про мене? — я допитливо подивився на Лі-зоньку, а вона несподівано розплакалася:

— Вони всі.... загинули!

Гучні ридання охопили її, точно в ясний літній день похмурі грозові хмари раптом заполонили небо і пішов проливний дощ. Лише згодом, з уривчастих фраз мені вдалося звести воєдино її розповідь, і я був приголомшений, наскільки моє хворобливе марення було схожим на реальні події, що сталися.

Група під керівництвом товариша Сергія планувала замах на прем'єра Столипіна. До групи прибув фахівець із виготовлення бомб, партійне псевдо — «Хімік». Для більшої конспірації зв'язок з ним повинна була забезпечувати Лізонька як людина, що заслуговує довіри, хоча вона не була членом партії есерів. Важливу роль зіграло те, що вона жодного разу не «засвітилася» в поліції.

Саме його я й побачив, коли вони разом виходили з готелю, де той зупинився на постій, і неправильно зрозумів ситуацію — Лізонька при цьому сильно почервоніла, хоча й не перестала схлипувати.

Знадобилося місце, де можна було зберігати вибухівку, і попервах її зберігали в підвалі будинку Лізи, розраховуючи, що будинок статського радника в поліції поза підозрою. Я захолов від почутого. Потім, за пропозицією Хіміка, зняли на околиці міста будинок, куди перенесли вибухівку, і де той взявся до виготовлення бомб. У мене забилося серце в грудях, коли попросив уточнити дату цих подій — вона збігалася з моєю хворобою!

Виходить, рішення перенести вибухівку з будинку Лізоньки залежало від людини, яка прикинулася Бісом у моєму маренні, і реальні події відбувалися паралельно з фантасмагорією, що примарилася мені в несвідомому стані!

Її подруга Ксенія перебралася жити до будинку, перетвореного на лабораторію з виготовлення бомб, і від Лізоньки більше не вимагалося здійснювати зв'язок з Хіміком. Незабаром вона якось непомітно відійшла від партійних справ, більше часу приділяючи навчанню. Навіть з Ксенею, що припинила відвідувати «бес-тужевські» курси, у неї порушився зв'язок. Про трагічні події вона дізналася з газет.

Близько третьої години дня перевдягнуті в жандармську форму товариш Сергій з двома товаришами привселюдно явилися до прем'єр-міністра Столипіна на службову дачу, що знаходилася на Аптекарському острові, але охорона їх запідозрила й спробувала затримати. Тоді бойовики підірвали бомби, що знаходилися у них в портфелі, вибухи розірвали їх на шматки, зруйнували будинок і забрали життя ще двадцяти дев'яти людей, а тридцять п'ять були поранені.

— Адже це так жахливо: загинули вони та ні в чому не повинні люди, а Столипін залишився живий, — Лізонька подивилася на мене заплаканими очима. — Постраждали трирічний синочок Столипіна та його шістнадцятирічна донька, що стала на все життя інвалідом. І товариш Сергій. Я навіть не знаю його справжнього імені! Думаю, і поліція цього не дізнається -адже від них майже нічого не залишилося!

В її голосі з'явилися істеричні нотки, і, щоб заспокоїти, я притягнув її до себе — вона не пручалася, лише, перейшовши на шепіт, розповіла далі.

— Поліція вийшла на слід групи, оточила будинок, де виготовлялися бомби, саме перебували всі члени організації, що залишилися в живих. Вони почали відстрілюватися, а потім... Жахливий вибух! Не знаю, вони спеціально підірвали себе або це сталося випадково — усі загинули! Ксенія... теж! Їй було всього дев'ятнадцять років! Вона була така добра й мила.

Я почав цілувати її обличчя, очі, а вона не помічала цього. Мої губи зустрілися з її — холодними, напружено-стислими, вона не відповідала на мої гарячі поцілунки, але й не переривала їх. Відчуття було, що я цілував ляльку, нехай живу, але ляльку. Правду кажучи, особливого задоволення від цього я не відчував, хоч давно про це мріяв. Мені згадалися гарячі поцілунки Клавки, що заводять, і, врешті-решт, зводять з розуму, але я одразу схаменувся: порівняв поцілунки цнотливої дівчини та повії!

Отямившись, Лізонька відсторонилася від мене й просилася поїхати додому.

Дорогою я поцікавився:

— І що ж Хімік? Яка його доля? Мені здається, що я його зустрічав в дитинстві, тоді його звали Микола Сиволапцев.

— Ви ж знаєте, що з метою конспірації у нас заборонено спілкуватися під справжніми іменами. Мені його представили як Валеріана Григоровича та «Хіміка». Припускаю, що він загинув разом з усіма. Адже загинули всі до одного! — тремтячи, відповіла Лізонька і знову заплакала. — Ксені було всього дев'ятнадцять!

А я подумав: якщо всі загинули, то поліція вже не вийде на Лізоньку й на мене, що мали хоч віддалене, але все-таки стосунок до бойової організації есерів-максималістів — усе влаштувалося якнайкраще. Я вже ніколи не дізнаюся, навіщо знадобилося товаришеві Сергію влаштовувати мене до протичумної лабораторії, але це мене не мучить. Найімовірніше, що надалі він планував робити теракти за допомогою збудника чуми, але в цій справі я йому був би не помічник.

Чомусь не вірилося, що терорист на прізвисько Хімік, що мені бачився в маренні та знайомий з дитинства, насправді загинув. Мучило передчуття, що він ще не раз зустрінеться на моєму життєвому шляху.

Прощаючись, Лізонька гаряче прошепотіла:

— Приходьте післязавтра до мене на обід -я представлю вас своїм батькам.

Я украй здивувався й навіть почав щось бурмотати про її батька — статського радника.

— Мій батько дуже любить мене, бажає щастя, і не суперечитиме моїй волі. Обов'язково приходьте — я чекатиму! — вона сама підставила свої губки для поцілунку, і, відходячи, жалісливо вимовила:

— Все ж це так жахливо — померти в дев'ятнадцять років! Нічого хорошого не побачивши та не випробувавши на білому світі -лише смерть!

Повертаючись додому, вирішив відвідати Клаву — адже я був її боржником, та й принади її тіла мене вабили після тривалого стримування. Я передчував задоволення показати, заплативши Клаві за обслуговування у борделі, хто — я, а хто — вона!

У мене був відмінний настрій — Доля посміхнулася мені, і я чекав від неї наступних подарунків. Подейкують, ангел у людини знаходиться за правим плечем, а біс за лівим, але мені здається, що вони іноді міняються місцями, і від цього не завжди погано. Роман про ЖАХ я напишу, коли відчую, що готовий до нього.

Частина 2. Чи бажаєте ви знати дату вашої смерті? 2.1.

— Я так розумію, це — ваш трофей з останньої поїздки до Туреччини? — глузливо запитав Олег, знімаючи зі стіни довгий, з легким вигином, ніж із характерними для східних країн контурами у світлих піхвах. -Привезли японський кусунгобу замість місцевого турецького ятагана. Світланко, як ти допустилася такого? Адже кусунгобу — це ніж для сєпуку!

— Не знаю, що за страва така — сєпуку, готувати її я все одно не вмію. Через цей кинджал я стільки перенервувала, поки проходили митний огляд — це ж таки зброя, і могли бути неприємності, — пригадала Світлана й осудливо подивилася на чоловіка, Андрія.

— Світланко, не хвилюйся! Сєпуку ми готувати не збираємося, — заспокоїв Андрій, розпалюючи дрова в каміні. — Харакірі робити собі не будемо.

— Господи, збережи від такого! — здригнулася Світлана.

— Олег показує своє незнання цього предмета — це не ритуальний ніж кусунгобу, а малий самурайський меч — вакідзасі. Це можна визначити навіть за довжиною леза. Ніж для сєпуку не перевищує в довжину 25 сантиметрів, а тут цілих півметра. — Андрій із задоволенням дивився, як розгорається полум'я в каміні, все більше набираючи силу та віддаючи тепло. -Мале лезо ножа для сєпуку було передбачене для того, щоб не зачепити хребет при проведенні надрізу уздовж кишечника. — Він провів пальцем по тулубу показуючи, як треба робити розріз.

— Не обов'язково, — не погодився Олег, -довжину леза регулювали. Для цього його частину обмотували матерією та...

— Хлопці, знайдіть іншу тему для розмови! — заблагала Світлана. — Вона мені не подобається. Андрійку, ти мене дивуєш: мало того, що ведеш такі розмови, а ще показуєш на собі. Не роби цього більше! Не клич на себе біду!

— Свєто, ми замовкаємо. Говоримо тільки про погоду та природу! — Олег слухняно повісив ніж на стіну.

Компанія розташувалася в залі на другому поверсі дачі, нещодавно придбаної молодою сімейною парою Іконникових — Андрієм і Свєтою. Умеблювання кімнати збереглося від колишніх господарів: розкладний велюровий диван, два крісла-ліжка зі світло-зеленою гобеленовою оббивкою, дерев'яний журнальний столик, на якому тіснилися тарілки із закусками та винні пляшки.

— Як це прекрасно: знаходитися далеко від міського шуму, бути поряд із природою, насолоджуватися нею, — мрійно промовив Андрій, тридцятидворічний альбінос, ворушачи коцюбою дрова, що горіли в каміні. Біле його волосся видавалося ненатуральним, немов знебарвленим перекисом водню, але насправді цим він був зобов'язаний тільки природі.

Світлі, майже жовті очі під безбарвними віями відразу притягували погляд своєю незвичністю при винятковій білизні шкіри, яка бурхливо реагувала на пряме сонячне світло веснянками, примушуючи чоловіка ховатися в тіні.

— Як на мене, раз — це здорово, а якщо постійно, то стомлює, — жартівливо заперечив чорноволосий здоров'як Олег, розвалившись в кріслі й потягуючи біле вино з фужера. — Особливо щодня мотати по вісімдесят кілометрів туди-сюди. Я міський житель, і, довго знаходячись на природі, якщо не помру від чистого повітря, то на депресію від туги за асфальтом, шумом, вихлопним газом захворію точно.

— Олеже, ти це говориш, бо ще не відчув усіх цих принад і ніколи не мав дачі. Сьогодні тобі не поталанило: приїхавши до нас, ти потрапив у затяжний дощ, а ось завтра, коли розпогодиться, ти будеш іншої думки, — підтримала чоловіка Світлана. — Хлопчики, чаєм не бажаєте побавитися? З найсвіжішими заварними тістечками «еклер».

Незважаючи на професію бухгалтера, що змушувала її часто затримуватися на роботі, Світлана любила у вільний час поратися на кухні, особливо із випічкою. Професія, що зумовлює малорухливий спосіб життя, та захоплення всякою смакотою — прямий шлях до зайвої ваги. Проте повнота майже не торкнулася фігури чарівної тридцятирічної русокосої жінки з мрійливими волошковими очима, закоханої у вірші Цвєтаєвої та Ліни Костенко.

— Олежик просто заздрить нашому заміському будинку, дражнить нас. А якби у нього була можливість прикупити тут будиночок із землею, то заспівав би зовсім інших пісень. Але хто не встиг, той ходить голодний: ціни тут — астрономічні!

— Який може бути чай, коли є прекрасне вино?! — Олег обурено потягнувся в кріслі тренованим тілом егоцентриста-спортсмена, хруснув суглобами. — Я його даремно, чи що, віз на собі з міста?!

Колишній однокурсник й одноліток Андрія, він присвячував вільний час активним видам відпочинку: туризму, рафтінгу, дайвінгу. Не відмовляв собі в задоволенні у вихідні потренувати м'язи «залізом» в Гідропарку, що послужило другою за значенням причиною його розлучення після трьох років шлюбу. Першою причиною став службовий роман без продовження.

— Не на собі, а на машині, — поправила Світлана.

— Тоді краще сказати — на автомобілі, бо машина буває навіть пральною, — парирував Андрій і став наповнювати фужери вином. -Олежик іноді буває правий — із цим вином сьогодні потрібно покінчити.

— Хлопчики, а ви не уп'єтеся?! — жахнулася Світлана. — Все ж вісім пляшок — це майже шість літрів! Я особисто вже не можу — воно кисле, мені б чого-небудь солоденького.

— Воно не кисле, а натуральне, але думку твою та натяк зрозумів — в холодильнику є мартіні, та за ним потрібно спуститися на перший поверх, — заохав Андрій.

— Порятунок потопельника — справа рук самого потопельника. Я сама сходжу за ним, а вам не потрібно тринькати свої калорії зайвими рухами, — підхопилася Світлана, але раптом пролунав жахливий удар грому, від якого, здалося, затрясся будинок, електричне світло заблимало й згасло. Усе занурилося в морок.

— Мені страшно, — прошепотіла Світлана, забувши про мартіні. — Таке відчуття, що блискавка...

Тут блискавка освітила кімнату яскравим мертвотним світлом і майже відразу загуркало.

— Гроза йде прямо над нами, — стривожено сказав Андрій.

Спалах нової блискавки освітив їхні напружені обличчя, а через декілька секунд гахнув удар грому, але вже трохи слабкіше.

— Гроза віддаляється, але електрики не буде до ранку, — знову подав голос Андрій. — Тут, як гроза, то летять запобіжники на сільській підстанції. На такий випадок у мене припасені свічки.

Він підвівся, на камінній полиці знайшов декілька свічок і запалив їх. Це пом’якшило тривожну натругу, і звуки грози, що віддалялася, вже не вселяли остраху.

— При свічках навіть краще — в цьому є щось містичне, таке, що викликає бажання розповідати всілякі страшилки, як колись в дитинстві, — запропонував Олег — Хто перший?

— Олежко, далеко ходити не потрібно, досить розповісти, як мені вдалося дешево купити цей будинок.

— Андрію, прошу тебе — не потрібно про це, — захвилювалася Світлана.

— Свєтко, облиш свої забобони! Олежці буде цікаво, і в тему сьогоднішнього вечора. — Андрій подивився на годинник. — Овва! Вже скоро північ, а Германа усе немає, так що розповідь зі страшилками буде доречною. — Він зробив великий ковток з фужера. — Річ у тім, що в цьому будинку за короткий час змінилося двоє власників. У першого хазяїна була дочка, яка чи то від нещасного кохання, чи то з якихось інших причин втопилася в річці, яку ти вже бачив, до неї всього сотня кроків від будинку.

— Завтра купатися в річці я не буду, — пообіцяла Світлана.

— Після цієї трагедії її батьки не змогли тут жити, бо все про неї нагадувало, й продали будинок. Ось тут починається власне історія. Дружині нового хазяїна стало верзтися, що в будинку постійно хтось знаходиться, вчувалися кроки, скрипи.

— Стогони, завивання... — з усмішкою підхопив Олег

— Можливо; і от одного разу під час грози в двері постукали, на порозі з’явилася мокра дівчина, в якій вона упізнала утопленицю.

— Звідки вона могла її знати в обличчя? -поцікавився Олег.

— Випадково її фотокартка залишилася в будинку, ось по ній вона й пізнала утопленицю. Словом, хазяйка знепритомніла, а коли отямилася, наполягла, щоб чоловік якомога скоріше позбувся цього будинку, а ми, наївні, його відразу купили.

Андрій замовк і зробив великий ковток з фужера, затягуючи паузу згідно з театральними канонами.

Гроза віддалилася, нагадуючи про себе лише ледве чутним гуркотом грому, за вікном монотонно шумів дощ. Було досить тихо, і скрип мостин, що несподівано пролунав на третьому поверсі, немов хтось по них обережно ступав, став продовженням розповіді — провів рашпілем по нервах відпочивальників.

— Ой, мені страшно! — прошепотіла, захолонувши, Світлана.

— Будинок досить старий, йому більше двадцяти років, от старі мостини розсохлися і скриплять. — невпевнено припустив Андрій.

— Критерій істини — практика. Піду нагору, подивлюся, — посміхаючись, повідомив Олег і піднявся, продемонструвавши свої метр дев'яносто. — Ліхтарик є в цьому будинку?

— Є, але на першому поверсі, при вході, на тумбочці під дзеркалом, — перелякано видихнула Світлана, її кругле личко навіть подалося від тривоги.

— Значить, обійдуся свічкою — так буде навіть цікавіше, — Олег узяв свічку в руку та попрямував до виходу з кімнати.

— Я з тобою, — схопився Андрій.

— Сама тут я не залишуся! — злякалася Світлана, утримавши його за руку й притиснувшись в пошуках захисту.

Олег піднімався по сходах, прикривши долонею танцюючий вогник свічки, і з кожним кроком, з кожною сходинкою почував себе все непевніше. Одна справа — бравада на людях, інше — коли залишаєшся наодинці з невідомістю. Непроглядна темрява лоскотала нерви, небезпека ховалася в темних кутах, за меблями, за дверима. Йти далі бажання не було. Хотілося скоріше повернутися вниз. Адже він уже достатньо показав свою хоробрість, час подумати про розсудливість. Але він продовжував огляд, з кожною хвилиною відчуваючи себе все спокійніше.

Тільки-но Олег простягнув руку, щоб відкрити двері до останньої кімнати, як внизу, на першому поверсі, пролунав гучний стук у вікно — один раз, другий, третій. Потім настала тривожна тиша. Олег перебував в нерішучості: закінчити огляд тут або спуститися? Стук повторився, але тепер стукали у вхідні двері. Олег живо обернувся й швидко рушив по коридору назад, до сходів, але від його квапливих рухів вогник свічки згас.

Він чортихнувся — з собою не було ані сірників, ані запальнички, і подальший шлях йому довелося пройти в повній темряві, навпомацки.

* * *

Почувши стук у вхідні двері, Світлана перелякано скрикнула. Андрій підхопився, здолавши її опір, але вона вчепилася в його ногу.

— Не потрібно! Не пущу! — голосно прошепотіла вона.

— Припини істерику! — спохмурнів Андрій. — Пограли в страшилки — і годі! Піду подивлюся, хто там прийшов.

— Не потрібно! Нехай краще Олежка сходить, а ти побудь зі мною. Чи двері взагалі не відкриватимемо — ми нікого не чекаємо, і це буде чужа людина. У мене погане передчуття: якщо ми відкриємо двері, то ... — квапливо вимовила Світлана і, не закінчивши фразу, перелякано замовкла.

— Не дурій! Я пішов, — Андрій нахилився, різким рухом розімкнув руки дружини, узяв запалену свічку і вийшов з кімнати.

— Навіщо, навіщо ти це робиш — адже я тебе просила, — прошепотіла Світлана, тремтячи від страху, із завмиранням серця прислухаючись, як чоловік спускається по скрипучих дерев'яних сходах на перший поверх.

У вітальні залишилася лише одна свічка, що горіла, і вона подумала: було б непогано запалити ще декілька. В ту ж хвилину, скрипнувши, відчинилися двері в кімнату, і порив холодного повітря, увірвавшись, загасив останню свічку. У темряві лише світився зловісним рубіновим світлом жар в каміні, і серце її стиснулося від жаху. Вона почула чужі скрадливі кроки і, задихаючись, намагалася стримати дихання, що зрадницьки видавало її присутність тут. Їй стало зимно, немов Зло, що проникло сюди, зуміло вмить заморозити кімнату.

«Що робити? Зачаїтися? Сховатися? Куди? Адже будь-який рух мене видасть!»

А кроки все наближалися.

— Андрію! Світланка! Де ви?! Що тут відбувається?! — заспокійливо прозвучав голос Олега.

— Я тут, Олежко! — Світлана тяжко зітхнула. — Як ти мене налякав!

— Чому ти в темряві?

— Ти двері відкрив — протяг і загасив свічку. Сірники та свічки мають бути на камінній полиці.

За кілька хвилин вогники освітили кімнату й страх відступив.

— Щось Андрій довго не йде! — затурбувалася Світлана.

— Я піду, подивлюся, що там у нього.

— Олежко, мені ніяково залишитися тут одній. Нумо разом спустимось вниз.

Але тут вони почули, як по сходах піднімаються декілька людей і застигли в очікуванні.

Нічна гостя

Разом з Андрієм до кімнати увійшла дівчина з розпущеним темним волоссям, що висіло сплутаними пасмами, в наскрізь мокрій сукні, котра щільно облягала її струнке тіло.

— О, Господи! — перелякано прошепотіла Світлана.

— Це — Вероніка, — представив Андрій нічну гостю. — Вона приїхала на гостину до сусідів по дачі, Архангельських, але тих удома не виявилося — видно, забули про запрошення. Вона побачила автомобілі біля нашого будинку й проситься перечекати у нас негоду.

— Вероніко, сідайте в це крісло, — в нім вам буде зручніше і тепліше, — зрадів Олег гості.

— Ні, в крісло не варто! Мені б щось простіше... — заперечила Вероніка. — Я мокра, немов тільки-но з річки.

— Давайте я пошукаю вам щось перевдягнутися, — пересилила себе Світлана, але погане передчуття не відпускало її серце.

І річ була не лише в тому, що дівчина була дуже молода, і вже цим приваблива для тридцятирічних чоловіків. Вона не була красунею — її риси були різкі і навіть грубуваті, проте надзвичайно рухливі. Уся вона була немов вулкан, що зачаївся, готовий ось-ось виплеснутися та затопити все навкруги. Її обличчя, подібно до героїнь німого кіно, здавалося, легко могло передати божевільну пристрасть і божевільну лють, ліричний настрій і дзвінкий лід стосунків .

Її смаглява шкіра видавала любов до сонячних ванн або соляріїв, виразні очі були подібні до смарагдової гущавини дрімучого лісу, що таїть в собі небезпеку.

— Спасибі, не варто турбуватися. У мене сукенка тонка, вона легко намокає, але й швидко висихає. Я краще постою біля каміна — так швидше зігріюся та висохну.

— Я знаю, що вам потрібно — горілка! Півсклянки вогняної рідини — гарантія того, що не лише не захворієте, але й нежитю не буде, — загорівся Олег.

— Горілки не потрібно — краще гарячого вина, — попросила Вероніка.

— Піду похазяйную на кухні: зроблю глінтвейн на всіх, — пообіцяв Олег.

Узявши свічку, пляшки червоного й білого вина, він пішов униз.

— Що ж ви так необережно: вночі, в негоду, їдете в гості? — чи то поцікавилася, чи то засудила дівчину Світлана, про себе подумавши: «Ще й напросилася ночувати до незнайомих людей. Видно, ще та штучка».

— Трапляється... — неохоче вимовила Вероніка і в свою чергу запитала: — Ви завжди здійснюєте правильні вчинки?

— Завжди, — сухо відповіла Світлана, неприязно подумавши: «Ця непрохана плюгавка ще й намагається мене зачепити».

— А я не завжди — видно, голова з тілом не дружить, — криво посміхаючись, вимовила Вероніка. — Ніби є така приказка.

— Ви, Вероніко, напевно, вперше в цих краях? — втрутився Андрій, щоб зняти незрозумілу неприязнь між жінками.

— Ні, чому ж, я тут бувала, і не раз. Тоді в цього будинку були інші господарі.

— Так, ми чули: трагедія з дочкою, — вставила Світлана.

— Трагічні події тут почалися набагато раніше, і трагедія з дочкою тих власників — лише їх продовження. Я не хочу вас лякати, але місце, на якому стоїть ваш будинок, має погану славу в тутешніх мешканців, — зловісно посміхаючись, повідомила Вероніка, і несподівано подавшись лицем, немов постарівши, продекламувала:

— Це чому?! — підхопилася Світлана, подумавши: «Не така вже вона і молода — може роки на три-чотири мене молодше». — До чого ці вірші?

— Глінтвейн прибув, ось тільки гвоздики я не знайшов, — радісно повідомив Олег, входячи до кімнати. — Чому всі такі похмурі й неласкаві? У нас хтось помер?

— Вероніка нам розповіла, що будинок, в якому ми знаходимося, побудований на нехорошому місці, і нам кортить дізнатися подробиці. Вероніко, я зараз збігаю по гвоздику й корицю — без них це не глінтвейн, а ви не поспішайте продовжувати свою розповідь: мені вона дуже цікава. Олежка поки наллє вам гаряченького в келишок, а я — миттю, — пояснив ситуацію Андрій та вискочив з кімнати. Вероніка ж із почуттям продекламувала:

— Дуже цікаво! — зрадів Олег — Напевно, дуже жахлива місцева історія з кров'ю та привидами.

— Не зовсім. Найстрашніші історії — це історії про нерозділене, нещасне кохання, — повідомила Вероніка.

— Ось і глінтвейнчик — оціните мій витвір, поки Андрій його не зіпсує спеціями, — Олег передав Вероніці келих гарячого напою.

Світлана неприязно стежила за гостею — та пила маленькими, частими ковточками.

Незабаром з'явився Андрій, забрав каструлю з напоєм, поворожив над ароматною рідиною, засипав у неї приправи і радісно повідомив:

— Тепер все гаразд: «Налєтай, торопісь, покупай живопІсь!» — і присвиснув, немов персонаж фільму Гайдая.

— Тю. Де ти такого нахапався? — Світлана гидливо зморщила носик, але, отримавши келих з напоєм, почала смакувати терпко-солодку рідину.

— Ми чекаємо на історію, — нагадав гості Олег

— Я не маю дару оповідачки, тому розповім саму суть, — Вероніка на мить замислилася і продовжила. — В колишні часи, до революції, на цьому місці була садиба поміщика, а прилеглі землі були його власністю. тутешні пани дотримувалися ліберальних поглядів і займалися доброчинністю. Селяни з довколишніх сіл часто зверталися до них по допомогу.

— Ви випадково за професією не вчителька історії? — єхидно поцікавилася Світлана. — Або — поетеса?

— Ні, я художник, — спокійно відповіла Вероніка.

— Де ж любовна історія? — Світлана надала обличчю здивованого виразу.

— У поміщицького сина стався любовний роман з місцевою селянською дівчиною — з нею він зустрічався ночами. Він був одружений, але його дружина через хворобу більшість часу проводила в місті, тож нічого не заважало їхнім стосункам. Перед самою революцією він пішов на германський фронт добровольцем. Коли сталася революція, селяни пограбували панський будинок і поділили поміщицькі землі. Німецька окупаційна влада повернула землю власникам й без розбору відшмагала селян різками.

Коли німці пішли, селяни знову поділили землю, а щоб пани не заважали, будинок спалили, а їх втопили. З денікінцями повернувся панський син, випалив півсела і багатьох постріляв. Убив і татка своєї коханої дівчини — одного з головних призвідників розправи над його батьками. Його кохана з горя втопилася в річці. Щоправда, є й інша версія цієї історії: не син палив і вбивав в селі, а інший офіцер, який заразом поглумився над нещасною, і вона втопилася через ганьбу.

За переказами, добровільні утоплениці стають русалками, і поблизу їх мешкання не можна близько селитися, інакше вони приносять горе і смерть.

— А я думав, що русалки білі і пухнасті, — позіхаючи, повідомив Олег. — Повторимо по глінтвейнчику, поки він гарячий.

— Русалки — мерці, а ті не можуть мати добрих почуттів до живих! — зі злістю вигукнула Вероніка й випадково перевернула склянку із залишками глінтвейну.

На цераті утворилася червона калюжка.

— По-моєму, мерці взагалі не можуть мати почуттів — ані до живих, ані до мертвих, — сонно заперечила Світлана, насилу утримуючись, щоб не заснути. «Це ж треба: від неповної склянки глінтвейну так розвезло. Нехай сама витирає стіл, художниця! « Непрохана гостя їй не подобалася, а розмови, які та вела, більше схожі на нісенітницю.

— Клас! — вигукнув Олег, тут же прикривши позіхання рукою. Йому хотілося спати, але він опирався щосили. — Ми знову повернулися до того, з чого розпочинали: до страшних оповідань на сон прийдешній. Андрюхо, розкажи щось отаке, страшне, щоб у нас сон пропав. Он, твоя Світланка вже майже спить.

— Нічого в голову не йде, — сонний Андрій виглядав не краще за дружину, борючись зі сном. — Учора в Інтернеті зацікавився дивним оголошенням: «Хочете взнати дату своєї смерті? Це прогноз на майбутнє, і в нім немає ніякої містики». Я зайшов на нього — це був тест, що з'ясовує фізіологічні дані, звички, спосіб життя, живлення, спадковість, житло, і в результаті обіцяв назвати майбутню дату відходу в інший світ. Я відповів на усі питання.

— Ну?! — зацікавився Олег. — Не томи, Андрюхо — пообіцяли років сто двадцять, або більше?

— Для одержання відповіді потрібно було послати СМС із особистим кодом, що я й зробив.

— І далі що? Розводилово по повній?

— Незабаром прийшла відповідь. — Андрій дістав мобілку й почав шукати. — Схоже, я його випадково видалив. Відповідь була англійською, я в ній не сильний, але дати не було.

— Звичайне розводилово, — пробурмотів Олег, безсило відкидаючись на кріслі. — Тільки пару хвилин, — і він затих, потрапивши в обійми сну.

2.2.

— Я не хочу тут — в похмурих стінах цього будинку! — Вероніка вирвалася з обійм Олега й вибігла з хати під дощик, що мжичив. — Я хочу сонця, неба, тепла! — закричала вона, піднявши обличчя догори.

— Де ти тут бачила сонце та тепло? Навіть неба не видно за чорними хмарами! — пробурчав Олег, йдучи за нею в двір, де насправді виявилося дуже тепло й дощик зовсім не заважав. Дівчина побігла до річки, радісно підстрибуючи, і тоді коротка сукенка безсоромно показувала її ажурні чорні трусики. Олег кинувся за нею, розраховуючи наздогнати й стиснути в обіймах. Але дівчина першої вибігла на берег річки та увійшла по коліна у воду. Олег зупинився на березі, не наважуючись наслідувати її, Вероніка, обернувшись, поманила його до себе.

Раптом розсміявшись, зняла через голову сукню й кинула у воду, вона повільно поплила за течією.

— Дивися — сукня пливе! — розхвилював-шись, закричав Олег.

— Навіщо вона мені? Адже я — у себе вдома! -вона почала весело бризкатися, її голі пружні груди апетитно підстрибували від кожного руху.

— Ти... та дівчина?! — Олега пронизала страшна здогадка. — Ти — мертва?! Русалка?

— Яка тобі різниця — жива чи мертва, якщо я можу кохати?! — розсміялася дівчина. — Йди до мене!

Олег із жахом відчув, як його тягне до неї невідома сила, а він не може їй чинити опір, підходячи все ближче, він помічав, як змінюється її вигляд: на тілі й обличчі з'явилися синюшні трупні плями, колір шкіри став тьмяно-сірим, а потім почала відпадати плоть з чола, оголюючи череп. Розкинувши руки, вона готувалася прийняти його в свої обійми.

Олег прокинувся в холодному поту, ще перебуваючи під впливом страшного сну. В кімнаті було світло, у вікно вливалися потоки сонячного сяйва, заливаючи все навкруги, змітаючи зі свідомості залишки сну. Олег солодко потягнувся — вчора він не пішов до відведеної йому кімнати для нічлігу, а провів всю ніч, сидячи в кріслі. Озирнувшись кругом, він здивовано помітив Світлану. Немов кицька, вона згорнулася клубочком в іншому кріслі. Андрій спав глибоким сном за столом, впустивши голову на руки. Лише нічної гості, Вероніки, ніде не було видно.

«Невже раніше прокинулася та пішла? -здивувався він і спустився вниз. Вхідні двері виявилися на внутрішньому замку. Це Олега спантеличило, але, обійшовши весь будинок, ніде Вероніку не знайшов. Повернувшись до зали на другому поверсі, він побачив, що Андрій і Світлана вже прокинулися, здивовані, як заснули тут.

— Я теж провів ніч, сидячи в кріслі, — повідомив Олег друзів. — Вероніки ніде немає, хоча двері закриті зсередини. Буцімто вона зуміла піти крізь стіни.

— Схоже, вона тобі сподобалася, — іронічно посміхаючись, констатувала Світлана. — Але ця дівчина тобі не підходить.

— Саме ці слова сказала Маргарита колишньому чоловікові в «Покровських воротах», і чим усе там закінчилося?! — розсміявся Андрій.

— Краще помовч. Ще б і ти на неї око поклав! — недобре глянула на чоловіка Світлана.

— Не сваріться — може, вона фантом? Її немає в будинку, двері закриті зсередини. Перший варіант — вона ховається на горищі або в підвалі, варіант другий — вона вистрибнула з вікна,

— не розумів Олег.

— Якщо сплигнула, так тільки з третього поверху — до другого включно стоять металеві грати, — поправив друга Андрій.

— Є ще варіант номер три: її тут не було і все це нам наснилося, — повідомила Світлана.

— Фужерів всього три. — Вона вийшла з кімнати і повернулася з картонною коробкою. — Тут усе на місці. Виходить, перед тим, як таємничо зникнути, вона вимила фужер, знайшла коробку й сховала його до неї. І слідів розлитого вина на столі немає.

— Мені здається, це більш ймовірно, ніж припустити, що всім нам примарився один і той само сон, — заперечив Андрій. — Може, вона маніакально охайна.

— Пропоную замість того, щоб марно сушити мізки, повернутися до первинного плану: ми з Андрійком — на риболовлю; Світланка, подібно до всіх Пенелоп, чекає на нас із багатою здобиччю, — демонструючи готовність здійснити свою пропозицію.

— Якби тільки чекати, а то доведеться прибирати, поратись по хазяйству й готувати, -пробурчала Світлана, але суперечити не стала.

— Схоже, заперечень немає. Андрійко, показуй снасті — я приїхав до тебе на все готове.

І чоловіки, жваво розмовляючи про майбутню риболовлю, пішли. Світлана, зітхнувши, заходилася прибирати зі столу залишки вчорашнього застілля.

Фотографія

Риболовля виявилася вдалою: трикіло-грамова щука та п'ять півкілограмових окунів привели чоловіків в стан ейфорії, але біля дачі зустріли стривожену Світлану, котра, ховаючи руки за спиною, явно не розділяла їхнього захвату щодо улову.

— Зрозумів, — зорієнтувався Андрій побачивши її, — окунів я сам почищу, а ось щукою займешся ти: краще тебе її ніхто не нафарширу^є.

— Мені зараз не до риби, — Світлана дістала з-за спини фотографію та простягнула чоловікам. На ній була зафіксована усміхнена нічна гостя, що орудує коцюбою в запаленому каміні. — Я її знайшла на камінній полиці.

— Ну, і що в ній такого? — протягнув Олег, перевертаючи фотографію. — На обороті був якийсь напис, але хтось його старанно знищив, хоча сліди залишилися.

— Саме так — знищив! — завелася Світлана. — Чи не здається вам дивним: спочатку нам здалося, що хтось ходив на верхньому поверсі, потім поява цієї дівиці — причина, яку вона озвучила, напросившись до нас, у мене викликає великі сумніви! Потім ми на диво одночасно поснули за столом.

— Мені здалося, що все ж першою заснула ти, — поправив її Андрій.

— Це особливої ролі не грає, — відрізала Світлана. — Потім вона у незрозумілий спосіб зникає з дому, залишивши на пам'ять фотографію, заздалегідь стерши з неї напис. Може, це вдячність за теплий прийом?!

— Насправді — химер повно, — підтримав її Олег, розглядаючи знімок. — Знайомий камін. Фотографія доводить, що вона була раніше вхожа до цього будинку. Чи, може, навіть жила тут?!

— Ще припусти, що до нас вночі приходила утоплениця на чашку глінтвейну, — розсміявся Андрій. — Є деякі дивні речі, але все можна пояснити: дружила, скажімо, раніше з кимось із цього будинку, тому й прийшла вночі, коли не змогла потрапити до Архангельських, а рано вранці — пішла.

— Для чогось вимивши й прибравши один фужер із столу, і не інакше, як зістрибнувши з третього поверху, — посміхаючись, додав Олег

— Я зрозуміла — у неї в будинку є спільник! Його кроки ми чули вночі, він її випустив уранці! — переможно заявила Світлана.

— Де ж він ховається?! — скептично посміхаючись, поцікавився Андрій.

— Це ми зараз з'ясуємо! — загорілася ідеєю Світлана. — Огляд розпочнемо з підвалу та закінчимо горищем. Щоб жодна схованка не залишилася без нашої уваги! Андрію, дістань зі свого металевого ящика мисливську рушницю — може, він озброєний!

— Світланка, ти начиталася детективів, і вони тобі не пішли на користь, — посміхнувся Андрій. — Краще займемося рибою, а потім усім іншим, я маю на увазі полювання на привида.

Але Світлана проявила жіночу наполегливість, не зломивши упертість Андрія лише в одному: він відмовився дістати рушницю. Обстеження будинку закінчилося безрезультатно

— слідів перебування сторонніх не було виявлено.

— Уся ця фантасмагорія показує, чому цю дачу продали майже за безцінь — її хотіли позбутися! — похмуро заявила Світлана. — Я їй уже не рада, і ні за що не залишуся тут одна ночувати. Вчорашнє передчуття при появі цієї Вероніки мене не обдурило: все це не до добра, і слід чекати подальших неприємностей!

— Ти, нарешті, займешся щукою, чи нам слід ще полізти на дах? — нервово поцікавився Андрій, якому набридла уся ця метушня.

— Усе! Йду займатися рибою, — погодилася Світлана, але перед цим обійшла зовні будинок, щоб переконатися: чи не причаївся насправді хто на даху?

2.3.

Безжально борючись із войовничими мутантами, Олег благополучно перейшов на третій рівень гри «Мертва зона», але тут дзвінок мобільного телефону на мить відвернув його увагу, і його останнє життя підло забрав Три-окий, вдоволено забурчавши й посміхнувшись на шістдесят зубів.

— От, чорт! Чорт! Чорт! — засмутився Олег, зі злістю узявши мобільний. Триденна битва з виплодками радіоактивної зони для нього безславно закінчилася, і тепер прийдеться починати все спочатку.

— Не сип чортами — нечистого накличеш,

— почув він голос Андрія, що був явно не в найліпшому гуморі.

— Андрюхо, привіт! — штучно зрадів Олег, поставивши гру на перезавантаження.

— Ми сьогодні зможемо побачитися? — голос Андрія був напружений.

— Дай зорієнтуюся. Це для вас, одружених чоловіків, усе просто: дім — робота, робота -дім. А нам, холостякам, потрібно влаштовувати особисте життя, знаходячись у вічному пошуку. Сьогодні не дуже зручно — маю певні плани стосовно однієї кралі. Але якщо це терміново...

— Це — терміново! — Андрій був лаконічний і похмурий.

— Тоді усі плани — геть, і біжу на виручку другові. Знову побив горщики зі Свєткою, і моє дипломатичне мистецтво треба для переговорів?

— Ні. Зі Свєткою все гаразд — є дещо гірше... Я не знаю, можливо, це розіграш, але вже надто похмурий.

— Так розкажи — в чому справа?

— Краще не по телефону.

— Тоді призначай точку та час — я під тебе підлаштуюся. Бажано, з місцем стоянки для мого «коня» — пару днів назад за неправильне паркування його мало не звели евакуатори-розбійники.

— «У Партоса», на Обухівському шосе, о сьомій вечора.

— Згода, якщо для розмови немає кафе ближче. Чи там будуть дівчатка, і ти не хочеш «засвітитися»? — пожартував Олег.

Олег зітхнув — ламалися намічені на вечір, а може, й на ніч, плани щодо блондинистої Наталі, але якщо Андрійко так наполягає, то йому, видно, насправді, непереливки.

СМС.

Незважаючи на будній день, зал заміського кафе був повний, грала музика, але охочих до танцю поки що не було.

— Чого ти такий жовтий? — влаштовуючись за столиком, здивувався Олег, зауваживши непоказний вигляд Андрія, немов той тільки-но встав після тривалої хвороби.

— Багато думаю, — скривився Андрій. — Діс-тався того ж висновку, що й Наполеон: «Доля

— повія, її прихильністю можна користуватися лише обмежений час». Схоже, мій час спливає.

— Овва! Якщо згадав висловлювання мертвих, то справи — погань. Розповідай, що за аврал змусив ТЕБЕ відірвати МЕНЕ від НЕЇ.

— Пам'ятаєш, я на дачі побіжно згадав, про знайдений в Інтернеті тест, що обіцяв установити дату майбутньої смерті? Власне я навіть не знаю, знищив СМС випадково або спеціально. Коли вже відповів на тест, то схаменувся: навіщо спокушати долю, заглядаючи в майбутнє? Невідомість майбутнього вабить невизначеністю, знання його — прирікає на виконання.

— Щось у тебе зовсім песимістичний настрій, Андрюхо. Я запропонував би випити, якби не знав, що ми обоє за кермом. Може, махнемо назад до міста, поставимо авто на стоянку й трохи відірвемося?

— Річ не в настрої, і думаю, алкоголем нічого не поправлю. Відповівши на тест, я злякався, і, коли прийшло СМС англійською мовою, не став перекладати — сам знаєш, з цим проблем в Інтернеті немає.

— Знаю, але машинний переклад може привести до казусу з його тлумаченням.

— У будь-якому випадку повідомлення виявилося стертим: зробив я це випадково або підсвідомо того бажаючи, зараз не має значення. Минулої ночі я отримав відповідь на тест, який не потребує перекладу. Можеш прочитати,

— Андрій простягнув мобільний телефон.

«Повторно повідомляємо: результат вашого тесту оброблений, видано наступну відповідь: протягом семи днів Exitus letalis»

— Г адаю, що це розіграш, і це не англійська — повір, я її знаю.

— Так, це латина, означає «смертельний кінець».

— Тим більше, я запевнився, що це безглуздий розіграш. Цікаво дізнатися — хто цей жартівник? — Олег увійшов на адресу відправника, але там стояли чотири цифри.

— Зрозуміло, жартівник відправив СМС по Інтернету. Не здивуюся, якщо для цього він скористався Інтернет-клубом, і його вичислити неможливо. Андрюхо, повір мені — це лише безглуздий жарт.

— Не знаю, спочатку я теж так подумав. Учора ввечері повертаюся додому — світло не горить в парадному, стою біля ліфта в темряві, і тут у мене в серце закрався жах, паралізувавши тіло. Я відчув чийсь погляд. Почуття таке, немов я стою голий серед натовпу, з усіх боків мене оточують чужі, недобрі погляди, а облич не можу розгледіти — замість них плями. Ліфт дуже повільно опускався, а я, паралізований страхом, боявся обернутися. Адже ти знаєш — я не боягуз.

— Судячи з того, що ти сидиш поряд зі мною, цей переляк не мав підстав, — Олег вибрав іронічний тон, бажаючи вивести друга з депресії.

— Звідки мені знати... До під’їзду зайшла парочка сусідів з верхнього поверху. Тільки вони з'явилися — страх мене покинув, немов злякався їх.

— От бачиш — усе це безпідставні страхи, -безапеляційним тоном заявив Олег, але продовжити думку йому не вдалося — заграла мелодія Анрієвого мобільного.

— Привіт, люба. Ні. Все гаразд. А ти що, вже вдома? Вибач, люба, геть забув. Я з Олегом в кафе. Добре, скоро будемо.

Андрій, закінчивши розмову, обернувся до Олега.

— Дзвонила Світлана. Вона страшенно ображена — сьогоднірічниця нашого з нею знайомства, і, виявляється, вона мені про це зранку натякала, але я, неотесана колода, її манівці проігнорував. Дала сорок п'ять хвилин, щоб ми повернулися, поставили автомобілі на стоянку — вона нас чекатиме в кафе поряд із будинком. Утрьох відзначимо цю подію.

— Може, ви якось удвох? Як то кажуть -третій зайвий.

— Ти, можна сказати, член нашого нечисленного сімейства й ніколи не зайвий. Їдьмо, бо що довше Світлана чекатиме, то більше мені влетить, і ще потрібно купити квіти.

— Тоді їдьмо. Ти хотів мені розповісти тільки про безглузде СМС?

— Ні, є ще одна проблема, дуже важлива, але виходить, сьогодні саме той день, коли краще її не обговорювати.

— Гаразд, вибери час, але тільки не завтра і не післязавтра — у мене буде цейтнот. Біжи до машини, а з офіціанткою я сам розберуся.

Олег піднявся, широко посміхаючись, і попрямував до фарбованої під білявку молоденької офіціантки, збираючись скасувати замовлення.

2.4.

Південний Буг, обмежений скелястими берегами, поводився, як норовлива гірська річка: нестримно мчав і пінився серед валунів, що виступали з води, немов зуби велетня, закручувався вирами, загрожуючи порогами.

— Наталі, сідай спереду, весло можеш не брати: якщо впустиш, коли ми перекинемося, то нам буде проблематично його знайти, — напучував Олег, усаджуючи в каяк дівчину, затягнуту в яскраво-жовтий гідрокостюм, та допомагаючи правильно закріпити на голові шолом.

— А ми що — перекинемося?! — запинаючись, перепитала Наталка, з острахом дивля-чись на воду, що скажено крутилася біля порогів, та сиві буруни, що розбивалися об камені, а над усім цим — двометровий стовп водяного пилу. Пороги починалися метрах у двохстах від місця їх посадки.

— Не обов'язково, але всяке може статися, — уникливо відповів Олег, подумавши: «Обов'язково зроблю тобі це ЗАДОВОЛЕННЯ з переворотом. Рятувальний жилет, шолом і моя присутність роблять подібний жарт безпечним на всі сто, але решта залежить від тебе — отримаєш ти від цього задоволення чи ні».

— Ой! — скрикнула Наталка, помітивши, як під вагою її тіла через отвори в днищі каяка всередині показалася вода. — Він же дірявий!

— Навпаки, через ці отвори вода як прибуває, так і витікає, — заспокоїв Олег.

— Бр-р! Вода холодна! — повідомила Наталка, спробувавши її рукою. — Ми не змерзнемо?!

— Коли підемо через пороги, то буде спе-котно, — пообіцяв Олег.

Він неодноразово проходив цю ділянку річки й не сумнівався в своїй майстерності каякера. Інша річ, щоб додати адреналіну в кров своїх чергових попутниць, він іноді спеціально перевертав каяк на безпечному порозі, даючи відчути можливі негаразди подібної подорожі.

Поїздка на рафтінг виникла стихійно, наступного дня після зустрічі з Андрієм. За тиждень до того він пішов на день народження до своєї колишньої подружки Рити. Серед гостей кількісно переважали жінки у співвідношенні три до одного. Олег відчув себе в дівочому квітнику, немов у раю, користуючись підвищеною увагою, не в силах на котрійсь одній зупинити свій вибір.

Кожна з них була чимось цікава: одна -винятково весела, сипала анекдотами, заражаючи енергією та веселощами; інша — з прекрасною фігурою, що приворожує погляд, третя — немов топ-модель з обкладинки ґламурного журналу. Веселощі та спиртне, випите в чималій кількості, закрутили його в нестримному ритмі: він жартував, танцював, раз у раз виходив на майданчик, з кимось цілувався, записував в пам'ять мобільного телефону черговий номер, без того перенасичений жіночими іменами.

Щоб не заплутатися з іменами, що повторюються, він ввів їх подвійне позначення: Таня-Рита, Христина-Рита, Агнешка-Рита, з цього слід було зрозуміти, що з кожною з них познайомився на дні народження Рити.

Після сучасних ритмів Рита поставила записи з нев'янучим рок-н-ролом, і публіка «відірвалася». Олег танцював щосили, перевернув у повітрі легеньку Христину, показавши публіці її бузкові стрінги, а на закінчення виконав шпагат на підлозі. Його брюки не витримали, голосно тріснули й мало не розпалися на дві половинки — врятував пасок. У нагороду Олег замість захвату отримав нестримний сміх, що перейшов у гомеричний регіт. Спочатку він і сам розсміявся, але довго знаходитися в ролі блазня йому не сподобалося.

Весела Таня запропонувала зшити брюки степлером, давши новий поштовх затихлому було сміху, фігуриста Христина знизала плечима і мовчки відійшла в сторінку, топ-модель Агнешка розповіла, що у них вдома все робить батько: миє посуд, пришиває ґудзики, купує продукти, а по суботах водить обідати до якого-небудь ресторанчика.

До Олега підійшла Рита й одна з гостей, світловолоса дівчина, на котру він не звернув уваги.

— Олежко, ось тобі батьківський халат -покрасуєшся доки в ньому, а брюки віддай Наталці, вона зуміє дати їм раду.

Перейшовши до вільної кімнати, що виявилася спальнею, Олег убрався в халат і віддав брюки. Наталка додатково до верхнього світла ввімкнула торшер, влаштувалася біля нього й стала акуратно їх зшивати. До кімнати влетів тріумвірат дівиць і, не зважаючи на опір Олега, витягли його танцювати. Але настрій у нього був зіпсований і, попри дотепні жартики Тані, її спроби розчахнути поли його халата, надзвичайно гаряче стегно Христини, яким та терлася об нього під час танцю, та гіпнотичні очі Агнешки, він повернувся до спальні.

Наталка працювала швидко й уміло, не відволікаючись на розмову, яку він спробував зав'язати. Зате в нього були час і можливість її гарненько роздивитися. Довге світло-русяве волосся з чубком на самі очі, ледь кирпатий милий носик, спортивна фігурка робили її дуже привабливою.

— Усе, тримайте, — без посмішки вимовила Наталка, вручаючи брюки. — Схоже, вам підсунули Китай, хоча зовні вони виглядають цілком пристойно.

Олег зустрівся з нею поглядом:

— Спасибі.

Яскраво-бірюзові очі, немов води Червоного моря, втопили його у своїй глибині, зачарувавши, прив'язавши до себе невидимими нитками. Дівчина покинула кімнату, а він усе ще перебував під їх враженням, не поспішаючи перевдягатися.

З цієї хвилини для нього існувала тільки вона одна — Олег намагався до неї залицятися, але Наталка уникала його. Тріумвірат дівиць, попри відчайдушні спільні та одноосібні атаки, так і не зміг пробити його оборону та відступив, розчарувавшись. Коли гості стали розходитися, Олег ув'язався слідом за Наталкою — проводжати, але вона зупинила таксі та поїхала сама. На-останок на завзяті пропозиції Олега обмінятися номерами мобільних телефонів відповіла категоричною відмовою:

— Я боюся розчинитися у вашому записнику.

Але Олег ніколи не пасував перед труднощами — він вивідав номер її телефону у Рити, котра значущо та навіть зневажливо посміхнулася.

Тиждень телефонних переговорів і коротких зустрічей з Наталкою, яка щоразу поспішала у невідкладних справах, в результаті закінчився повноцінним побаченням. На зустрічі Олег безрезультатно використав свій, здавалося — бездоганний, арсенал спокусника, сподіваючись заманити її до свого холостяцького житла. Наталка спокійно витримала натиск, йому не піддалася та категорично відмовилася зайти на горнятко кави до нього додому. Відсіч дівчини ще більше завела Олега, який гарячково шукав шляхи чимось її вразити, здивувати, заманити.

Коли він жартома запросив її у вихідні на рафтінг, барвисто розписавши задоволення від поїздки по річці, Наталка щиро засмутилася -в неділю їй потрібно бути на дні народження близької подруги. Вона чула захоплені відгуки про рафтінг від друзів, що побували в Туреччині та Єгипті, але їй, видно, не поталанить... Раптом обмовилася: від завтра в неї відгули до вихідних, збирається з'їздити до Львова, посидіти в затишних кав'ярнях, від душі погуляти історичним центром міста, «надихатися» місцевим колоритом, намилуватися старовинною архітектурою.

Олег запропонував альтернативою Львову, де вона вже неодноразово бувала, рафтінг: пройти пороги на Південному Бугу. Дівчина завагалася, а він уже загорівся ідеєю і, незважаючи на пізню годину, зв'язався зі своїм «шефом», умовивши того відпустити його з роботи на два дні, давши клятву в майбутньому відпрацювати ці «відгули за прогули». Сонний, роздобрілий від ситної вечері шеф, боячись пропустити чергову серію улюбленого серіалу, легковажно погодився.

Тепер уже Наталці було незручно давати задній хід, і тієї ж ночі вони виїхали до Першо-травневого району Миколаївської області, приїхавши на місце рано вранці, до відкриття.

Власник каяків і організатор рафтінгу Микола за спиною Наталки відкопилив великого пальця кулака правої руки на 90 градусів, цим показуючи «відмінно» щодо зовнішніх даних нинішньої супутниці Олега. Той задоволено всміхнувся, всівся позаду дівчини і, відштовхнувшись веслом, відразу потрапив у швидку течію річки.

Роблячи рівні та сильні гребки, Олег вивів каяк на середину річки, намітивши пройти між двома величезними гранітним валунами, де вода, здавалося, з'їхала з глузду, скажено пінячись. Що ближче каяк опинявся до цього місця, то сильніше вдавлювалася в сидіння Наталка, судомно, двома руками тримаючись за борти. З кожною секундою каяк прискорював хід і вже мчав, цілячись прямо на вищерблену чорну голову скельного велетня, що заховав тіло під водою.

У Наталки перехопило дух, коли човен опинився у в'юнкому щільному тумані з дрібних бризок, стрімкі скажені хвилі перекочувались через борти каяка, який майже сховався в бурунах, а пасажири човна опинилися до пояса у воді. Каяк почав кренитися вперед, ніс його завис і відразу провалився з півтораметрової висоти, викликавши у дівчини відчуття повітряної ями.

А далі вона немов бачила уривки фільму: каяк, здавалося, некерований, летів серед гострих каменів, раз у раз загрожуючи на них наштовхнутися, розпороти бік, але в останню мить дивом вивертався, летів далі, і знову, коли повторювалася небезпечна ситуація та зіткнення здавалося неминучим, дивовижним чином обходив перешкоду. Іноді каяк розгортало, і вони вже мчалися спиною, підкоряючись сліпій силі водної стихії, що загрожувала їх знищити.

В один з таких жахливих моментів Наталка заплющила очі, від страху зацокала зубами, сподіваючись лише на рятувальний жилет, шкодуючи, що не наділа на це водне задоволення натільний хрестик.

— Правда, було класно? — почувши голос Олега, вона розплющила очі. Каяк неспішно рухався за течією річки, у декілька разів зменшивши швидкість свого пересування та слухняно підкоряючись ледачим гребкам чоловіка, що сидів за спиною: грізні камені порогів залишилися позаду.

— Не те слово, — насилу видавила з себе дівчина.

— Це тільки вперше лячно, а на третій раз ти й сама пройдеш цей поріг без моєї допомоги, — пообіцяв Олег.

«Не дай Бог самою виявитися в цьому водяному пеклі»! — жахнулася дівчина.

— Попереду бачиш буруни?! Там наступний поріг — його спробуєш сама пройти. Тримай! -Олег простягнув весло дівчині.

— Ні, я не буду! — злякалася Наталка, відштовхуючи його від себе.

— Та цей поріг можна із заплющеними очима пройти, — розсміявся Олег

— Хіба що із заплющеними, — пробурмотіла про себе дівчина та голосно заявила. — Ні, Оле-же, я не хочу! Я боюся!

— Добре, зараз сама побачиш, що тут немає нічого страшного, — Олег, злегка підправляючи каяк рухами весла, правив на найбільший бурун, який зблизька виявився не таким страшним: декілька великих каменів і піниста вода, течія лише ненабагато збільшилася, і стрибок з півметрового порогу був майже невідчутним. Олег направив каяк до берега, де вони вийшли та знову перенесли каяк вище пройденого порогу. Тепер Наталка не чинила опору — із захватом маневрувала серед пінистої води.

Коли вони підійшли до наступного порогу, вона набралася хоробрості та попросила дати їй «покермувати», але Олег посміхаючись відмовив — цей був набагато складніший і вимагав певної майстерності. І знову стовпи водяного пилу, вода, що скажено клекоче, накриваючи каяк, грізні скелі, котрі раз по раз перегороджують шлях, але первинного страху Наталка вже не відчувала, а лише задоволення від скаженої швидкості й спритних маневрів Олега.

— Далі не підемо — трохи нижче по річці пороги не для аматорів, а для професіоналів -на них по-справжньому небезпечно, — повідомив Олег, коли вони знову причалили до берега. Він дістав мобілку й передзвонив Миколі, щоб той приїхав по них.

— Як настрій? Ще раз спустимося по маршруту? — запитав він Наташу. Та із захватом прийняла ідею, додавши: «І не один раз». У цей момент ожила мобілка в руках Олега.

— Олеже, ми можемо зараз побачитися? -почувся стривожений голос Андрія.

— Це дещо проблематично.

— Ти де? Я до тебе приїду.

— Приїжджай — я на рафтінгу. Всього триста п'ятдесят кілометрів, а задоволення — повні штани. — Він обернувся до дівчини: — Наталі, тобі сподобалося проходити пороги?!

— Супер! — вигукнула в трубку Наталка.

— Зрозумів, розважаєшся! — осудливо вимовив Андрій. — Коли повернешся?

— Післязавтра вдень.

— Відразу набери мене.

— Щось сталося? Нова загрозлива СМС?

— Не в тому річ, хотів з тобою порадитися в одній дуже важливій справі. Гаразд, терпітиму до твого приїзду. Приємного відпочинку! -Андрій вимкнувся.

Їм вдалося ще двічі спуститися вниз по річці, поки Олег на виході з порогу спеціально не перевернув каяк, і вони не поринули в крижану воду. Купання, як і пороги, спочатку викликало у дівчини страх, але розібравшись, що в цьому немає нічого страшного, — гідрокостюм оберігав від холоду, — вона із задоволенням віддалася швидкій течії річки. Вибравшись на берег, Олег запропонував нову розвагу — стрибки у воду «солдатиком» із скелі заввишки метрів шість і тут же продемонстрував це на практиці.

— Не бійся, це абсолютно безпечно, — умовляв він дівчину, що боялася підійти до краю скелі. — Глибини там більш ніж достатньо, каміння немає. Вперше ти отримаєш хорошу порцію адреналіну, а далі — рутина...

Наталка набралася рішучості, підійшла до краю, обережно поглянула вниз — від переляку закрутилася голова, так їй здалося високо, тіло задерев'яніло, стало неслухняним, а в голові забилася думка: «Стрибнеш — потонеш! Там -смерть»!

— Я боюся висоти, — зізналася вона і на дерев’яних ногах повернулася до Олега.

— Це так просто — заплющити очі і зробити крок вперед, — здивувався Олег. — Потім сміятимешся над своїми страхами. Діти з неї стрибають!

— Видно, я занадто для цього доросла. І мені стає холодно.

Вони дісталися до намету, перевдягнулися в сухий одяг, Олег розпалив вогнище й приготував чай. За цими приготуваннями їх застали сутінки, що незабаром згустилися в темряву.

— Такого смаку чаю, як на вогнищі, вдома ти ніколи не доб'єшся, — пояснив Олег, кинувши в киплячу воду «ляльку» — чай, загорнутий в марлю. — Особливого аромату надають дрова, бажано, щоб це були соснові та ялинові. А тепер — основний штрих майстра, без котрого цей чай — не чай. — Він дістав з вогнища гілку, що горіла з одного кінця, та занурив її у вируючий напій. Вона зашипіла й згасла.

Коли чай відстоявся, Олег розлив його по кухлях і дівчина аж примружилася від його аромату, а спробувавши, вигукнула:

— Направду надзвичайно смачно! Але він такий чорний, майже як кава. Може, це чифирь?

— Ні, чифирь — це інше. У цьому чаї відбивається природа, що оточує нас, свіже повітря й чиста джерельна вода.

— Я захваті від поїздки: бурхлива вода у порогів, а після них — благодать літнього вечора, звуки цикад, свіже повітря п’янить голову незвичною чистотою, заворожливе полум'я вогнища, розжарене вугілля, немов небаченої краси коштовне каміння. Усе так чудесно і — незвично. Хочеться сидіти безкінечно біля багаття, спостерігаючи, як темрява стає все густішою й густішою, підкрадаючись до вмираючого вогнища, і розмовляти про щось незвичайне.

— Наталі, тільки попрошу не розповідати страшилки, бо тоді русалка чи лісовик обов'язково напросяться на гостину до нашого вогнища, — розсміявся Олег

— Напевно, русалок і лісовиків людина вигадала, коли була набагато ближчою до природи, ніж ми тепер. Сидячи біля багаття, слухаючи незрозумілі звуки лісу або спостерігаючи за примарним відблиском води, що приховує в собі таємницю, вона наділяла все це таємничими силами, що мають образ, схожий на людський. Знаходячись наодинці з природою, це розумієш.

— Розумію, я не беруся до уваги, — удавано зітхнув Олег.

— Берешся-берешся! — розсміялася Наталка. — Ти — добрий чарівник, що подарував мені це диво.

— Я старий розпусник, що заманив тебе сюди, щоб з'їсти! — створивши злісний вираз обличчя, вигукнув Олег, скрючивши пальці, як кігті невідомого чудовиська, та став повільно підступати до дівчини.

— Так спокійно на душі, аж лякатися не хочеться, — повідомила Наталка, не відреагував-ши на його рухи, спостерігаючи, як в кострищі розвалюється замок із розжареного вугілля, перетворюючись на наступну фантастичну картину. — Знаєш, тоді, на дні народження Рити, ти мені не сподобався — поводився, як самозакоханий бонвіван.

— Чому ж ти допомогла мені з брюками? — здивувався Олег, скинувши з себе страшну личину.

— У тебе був такий розгублений вид, а навкруги усі сміялися — хоча в тому, що сталося, немає нічого смішного. Я не люблю комедії, коли сміх заснований на горі, невдачах персонажів — в цьому проявляється та прихована, темна частина нашого «Я», що зветься зловтіхою. Сміятися слід над смішним, а не над недоліками або горем.

— Можливо. Я тобі дуже вдячний за надану допомогу. Сподіваюся, ти поміняла про мене думку?

— Частково: ти явно не бонвіван, але самозакоханий тип. Якоюсь мірою я навіть знайшла тобі виправдання: тебе псує оточення, а ти занадто наївний і слабкий, приймаєш усе за чисту монету.

— Я — наївний?! Слабкий?!— розсміявся Олег, ці слова його зачепили.

— Поза сумнівом. Ти упевнений, що вибираєш, хоча це неможливо без взаємного бажання. Тебе не цікавить, чим керується друга сторона при цьому. Знаєш, чому?

— Цікаво, роз'ясни?

— Ти шукаєш не кохання, а фізіологію — матеріальне. Твої бажання індукуються у бажаннях твоїх партнерок — дозволь мені так їх назвати. А кохання... — вона замовкла.

— Ти хочеш дати своє визначення коханню?! — посміхнувся Олег.

— Їх вигадано велику кількість вони всі вірні та... невірні. Не можна дати визначення тому, що в кожного індивідуальне. Єдине, що їх об'єднує — неможливість відповісти на питання: за що покохав? Чи є жертви, на які ти не готовий піти заради коханої людини? Чому загублено здоровий глузд і природний інстинкт самозбереження? Людина, яка зможе відповісти хоч на одне це питання — по-справжньому не закохана.

— Поза сумнівом — потрібно піти до річки! -Наталка легко звелася на ноги. — Чуєш, вона шумить? Немов нас зве. Дивовижна, чарівна ніч!

— Так, пороги не перестають шуміти навіть уночі, — вніс прозу Олег, але не порушив ейфорію почуттів та відчуттів, що захлеснули Наташу.

«Що зі мною?! — запитувала вона себе.— Я — та сама, або — інша?’

Тільки-но затихнув відзвук їхніх кроків, як в наметі самотньо і тривожно, незважаючи на веселу мелодію, заграв мобільний телефон.

Вони піднялися на скелю й замилувалися незвичайним видом: річка, немов залита чорнилом, по якому легко ковзало місячне світло, тривожачи фантазію таємничими відблисками, приносила незвичайне заспокоєння душі. Вони трималися за руки та відчували биття своїх сердець, немов ця ніч їх з'єднала.

— Зараз, усе по-іншому, — прошепотіла Наталка, — і не страшно... Ріка — жива, як і ми з тобою, і вона добра. — Вона відпустила руку, і -Олег не встиг її утримати — зробила крок з краю обриву. Знизу донісся сплеск. Олег не роздумуючи стрибнув услід. Вода легко прийняла його й виштовхнула на поверхню. Йому не потрібно було роззиратися довкола, шукати Наташу — він відчув її присутність поруч. Спробував допомогти, але вона не поспішала на берег.

— Зовсім не страшно! — засміялася Наталка, здіймаючи навколо себе ураган бризок, і крикнула з усієї сили. — Не страшно! Чудесно і не страшно!

— Ну, ти — божевільна! — тільки й видихнув Олег, допомагаючи їй вибратися на слизький, кам'янистий берег.

— Я не знаю, що зі мною! Напевно, магія ночі штовхає на божевілля, але мені не хочеться чинити тому опір! — раділа вона і, відчувши, як губи Олега знайшли її губи, не стала їм опиратися.

Дзвінок

— Очевидно, шеф отямився і тепер хоче мені зіпсувати відпочинок, — прокоментував Наталії Олег безперервну мелодію мобільного телефону, що розбудила їх рано вранці. Вони лежали в наметі оголені, накрившись тонкою ковдрою, гріючи один одного теплом своїх тел. На вулиці періщив дощ, і сире, прохолодне повітря не викликало бажання покинути нагріте місце.

Мелодія замовкала лише на мить, а потім починалася знову, і Олег, не витримавши подібних тортур музикою, вужем виповз з-під ковдри й дотягся до куртки, де знаходився мобільний. М'язи на спині у чоловіка відбивали кожен його рух, немов жили окремим життям, і Наташі закортіло їх погладити, доторкнутися до них губами...

— Справа серйозніша — це не шеф, — повідомив Олег, глянувши на екран телефону, і відповів. — Світлано, що сталося?! Що?! Ти заявила?! Зараз же виїжджаю — за чотири години буду у тебе. До зустрічі!

Думками вже далекий від цього місця, він повернувся до дівчини:

— Дзвонила дружина близького друга та повідомила, що той пропав: учора вирушив на роботу, і після цього його ніхто не бачив. У міліції його в розшук не приймають: пройшло, на їх думку, замало часу, а в неї погане передчуття. Вибач, але нам доведеться поїхати прямо зараз.

— Ти чимось там зможеш допомогти? -сухо поцікавилася Наталка. Ейфорія минулої ночі, яка ще хвилину тому володіла нею, вмить зникла. «Він бреше, як брешуть чоловіки вранці, добившись свого. Правда лише в тому, що дзвонила жінка».

— Не знаю, сподіваюся, що зможу.

— Добре. Їдьмо, — погодилася Наталка. «Міліція не може допомогти, а він — може, через декілька годин, проїхавши декілька сотень кілометрів. Супермен! Тут щось не так».

Олег кинув погляд на мобільний і вилаявся:

— Трясця його матері в печінку! Виявляється, Андрій учора ввечері до мене дзвонив, а я пропустив.

— Хто дзвонив? — поцікавилася Наталка.

— Мій приятель, що зник, Андрій. — Олег набрав номер. — Знаходиться поза зв'язком.

— Той, що зник, учора увечері тобі дзвонив? — продовжувала допитуватися Наталка.

— Виходить, так. І вдень він до мене дзвонив, хотів зустрітися. Пам'ятаєш, я давав тобі трубку, — розгублено вимовив Олег.

— Виходить, він зник, але вдень й увечері до тебе дзвонив?! — усміхнулася дівчина. -Якась неоковирність.

— Що стосується вечора, то був тільки пропущений дзвінок з його мобільного телефону, а дзвонив він або хтось інший, я не знаю, — похмуро відповів Олег, не розуміючи суть цього допиту. — У тебе є якісь думки?

— Є дві гіпотези: перша — твій приятель загуляв і не поспішає з'явитися додому, і до тебе ввечері дзвонив, щоб похвалитися, як йому «кайфово», — посміхаючись, припустила Наталка.

— Та ні, він не такий, — заперечив Олег, по-думки засумнівавшись: «Раптом і справді Андрійко зірвалося?» — А яка друга гіпотеза?

— Друга й подальші вже стосуються не його, а тебе. Варіант А: це дзвонила твоя приятелька, і тепер тобі потрібно швидше повернутися назад. Варіант Б: цей дзвінок ти організував, щоб знову ж таки, повернутися додому, з одному тобі відомих причин. Але я аніскільки не ображаюся на тебе. Їдьмо. — Вона вислизнула з-під ковдри й почала швидко вдягатися. Олег спробував переконати її, що насправді все саме так, як він сказав, на що вона знизала плечима і філософськи зронила:

— Втім, яка різниця, з якої причини ми зараз від'їжджаємо? Головне — ми від'їжджаємо!

Олег подумки погодився з нею, скерувавши свої зусилля на швидкі збори табору та від’їзд. Час від часу він робив спроби додзвонитися до Андрія, але телефон друга, як і раніше, був поза зв'язком.

2.5.

— Добре, Олеже, що ти приїхав — знайшли «мазду» Андрія, — відкривши двері, прямо з порогу квартири повідомила Світлана, і тут же сховала заплакане обличчя в куртку Олега.

— Де знайшли? — нетерпляче запитав Олег.

— На штрафмайданчику, — тремтячим голосом пояснила Світлана. — Вранці її знайшли на Контрактовій площі, але оскільки хазяїн не з’явився й не заплатив, паркувальники викликали евакуатор.

— Так, це — рекетири від міської влади ще ті! Талончик на стоянку не залишив, так відразу «краби» чіпляють і викликають евакуатор! — обурився Олег, вже маючи подібний досвід, але, погасивши емоції та рефлексії водія, почав вголос міркувати. — Виходить, автомобіль опинився на стоянці не раніше дев'ятої вечора, до тієї пори там паркувальники крутяться. От тільки невідомо: сам Андрій його там залишив чи хтось інший?

— О, Боже! — здригнулася Світлана, у неї очі закотилися, і Олег ледве встиг її підхопити до того, як вона втратила свідомість. Він переніс її безсиле тіло на диван у вітальні, та поки він бігав по воду на кухню, вона отямилась.

— Вибач, Світланко, ти мене не так зрозуміла, — став виправдовуватися Олег. — Я бовкнув дурницю!

— Ти думаєш, його вже немає? — перелякано запитала вона, готуючись заголосити.

— Світланка, я упевнений, що з Андрієм нічого не сталося! — твердо й переконливо вимовив Олег.

— Якщо з ним нічого не сталося, то чому він мовчить? — налякано поцікавилася Світлана.

— Минула лише доба — занадто малий термін, щоб робити безглузді припущення. Різні випадковості часто відбуваються в житті, і коли він повернеться, ми тільки посміємося над нашими страхами. Він міг зустріти старого знайомого, влаштувати парубочий «вечір», напитися...

— Полетіти до Ленінграда... — додала Світлана.

— При чому тут Ленінград? Тим паче, він вже Петербург.

— Я згадала фільм «Іронія долі». Це так, нерви — спробувала підтримати себе.

— Ми звикли, що Андрій постійно у нас в полі зору, але іноді трапляється, що доля злостиво жартує та пропонує таким людям випробування...

— Ти думаєш, у нього є жінка? Чи ти навіть знаєш її?! — сльози миттєво висохли у неї на обличчі.

— Нічого я не думаю і не знаю. Припускаю, що він зустрів старого приятеля та «відірвався» з ним на декілька днів. Андрій дуже позитивна людина, але трапляється, що найнадійніший механізм дає маленький збій, але потім він знову прекрасно працює. Тому будь-які похмурі думки жени геть. Ніякої іншої жінки у нього немає — він тебе дуже кохає!

— Добре, Олеже, я тобі вірю. Я навіть згодна, якщо раптом виявиться, що у нього інша жінка -тільки б він повернувся живим та здоровим!

— Ми ж з тобою домовилися: все буде добре! Мені потрібно буде попрацювати з телефоном, а ти йди до спальні, відпочинь. Я дорогою заїхав до аптеки й узяв снодійного — тримай дві пігулки. Судячи з твого вигляду, ти ніч не спала, і сон тобі потрібний, як повітря — я тут почергую. Давай мені свою мобілку, щоб ніхто не потривожив або раптом Андрій відгукнеться.

— Я не хочу спати! — чинила опір Світлана, але попри сперечання незабаром дослухалася до його порад, випила снодійне й усамітнилася в спальні.

Залишившись наодинці, упродовж декількох годин Олег обдзвонив усі міські лікарні, морги, почав «штурмувати» міліцію, але все було безрезультатно. Залишалося тільки чекати.

«Скільки: годину, дві, день? Тиждень, місяць?!» — запитав він себе, не сподіваючись на відповідь. У нього теж було погане передчуття: він згадав про безглуздий СМС-розіграш, що передрікав Андрієві найближчим часом смерть.

«А, може, це зовсім не розіграш був, а попередження»? — злякався він, але спробував відгородитися від похмурих думок. Йому хотілося з'їздити додому, привести себе до ладу після поїздки, але він розумів: в такому стані залишати дружину друга не можна — їй була потрібна підтримка. Поки Світлана спала, він вирішив прийняти тут ванну, забравши з собою усі телефони.

Коли Олег блаженствував у пінній воді з намиленою головою, задзвонив домашній телефон. Повністю не змивши голову, з шампунем, що щипав очі, він намацав телефонну трубку:

— Це квартира Іконникова Андрія Олександровича? — почувся владний чоловічий голос. Олег, зрозумівши, що станеться далі, відчув, як у нього обривається серце:

— Так, це квартира Іконникова.

— Ви — хто? — нелюб'язно поцікавився чоловічий голос. Олег за інших обставин відповів би досить різко, але зараз потамував усі емоції вбік:

— Близький товариш Андрія Іконникова.

— Хтось із родичів Іконникова зараз є?

— Є, дружина, але вона після безсонної ночі тільки-но вжила снодійне і спить.

— Як вас звуть?

— Олег Петрович Забіяка.

— Слідчий обласної прокуратури Ярошенко Олександр Олександрович, — назвався співрозмовник. — Знайдено труп чоловіка, серед речей — водійське посвідчення на ім'я Іконникова Андрія Олександровича. Належить провести упізнання, бажано родичами. За дві години приїжджайте до міського моргу на Оранжерейній. Дружина Іконникова зможе приїхати?

— Г адаю — так, я її туди відвезу.

— Добре, ви теж знадобитеся, поговоримо з вами як з близьким другом покійного.

«Близький друг покійного. Близький друг покійного. Хіба у покійного можуть бути друзі?»

Олег нашвидкуруч закінчив свій туалет і вийшов з ванної кімнати. Йому закортіло чогось випити для заспокоєння нервів, але майбутня поїздка до моргу стримувала. Він не уявляв, як зможе витримати холодну байдужість кахляних стін і безпорадність назавжди тепер безмовного тіла друга.

«Чому для таких випадків не передбачені винятки з правил ДАІ?» — Олег дістав з бару почату пляшку коньяку, який не так давно, весело сміючись, утрьох пили під каву, і, спогади, оглушивши, змусили його заховати її назад. «Це лише жахлива помилка — в морзі явно не Андрій!»

Морг

— Боже мій! Андрій! — вигукнула Світлана, коли патологоанатом відкинув край простирадла з чогось страшенно нерухомого, застиглого, що займало не так уже й багато місця на качалці. Андрієве обличчя було спотворене передсмертними судомами, рот напіввідкритий, немов він хотів востаннє зітхнути, але так і не зміг, з куточка рота — цівка крові. Його широко розкриті світлі очі, тьмяні й неживі, ховали в глибині зачаєний морок смерті, довге волосся набуло брудно-солом'яного кольору та вже не вражало незвичайною білизною.

Світлана, убивши в собі всі емоції, мужньо винесла офіційну процедуру впізнання, відповівши на запитання, як автомат. Олег кусав собі губи, стримуючи себе, коли раз у раз підступало до горла, і тільки коли санітар виштовхав качалку до іншої кімнати, відчув деяке полегшення. Щоправда, він одразу опинився у владі слідчого. В кабінеті патологоанатома слідчий запропонував Олегові поговорити. Бесіда дуже швидко перетворилася на офіційний допит.

Слідчий, молодий хлопець, що тільки-но обійняв цю посаду, горів бажанням тут, на місці, розкрити злочин, обравши головним підозрюваним Олега. Зовнішність слідчого якось відразу вислизнула зі свідомості Олега. Він запам'ятав тембр його голосу, інтонації, які з роблено байдужих ставали вкрадливими, потім загрозливими, переходячи на високі ноти. Коли наступного дня спробував згадати деталі допиту, то замість обличчя, фігури слідчого була якась безформна пляма.

Запам'ятав лише жаль в голосі слідчого, коли той дізнався, що Олег на момент зникнення Андрія знаходився за триста п'ятдесят кілометрів звідси та має масу свідків цього факту.

«Очевидно, він задля того й запросив мене в морг на упізнання, щоб, скориставшись моїм зніяковінням, «розкрити» справу про вбивство по гарячих слідах. Адже все так здорово в'яжеться: близький друг — коханець дружини, сварка на ґрунті її невірності, випадкове вбивство чоловіка, але моє алібі непохитне. Інформація про зловісне СМС на слідчого справило менше враження — мабуть, перша версія йому більше сподобалася».

Лише в автомобілі Світлана розридалася й заспокоїлася, коли вже під'їжджали до її будинку.

— Останніми днями ти не помічала в поведінці Андрія нічого дивного? — запитав Олег, розуміючи, що тепер не час і не місце для подібних розпитувань.

— Помітила. Він став якийсь неспокійний, знервований, а коли я поцікавилася, що з ним коїться, лише послався на загальне погіршення здоров'я. На нього іноді находив депресивний стан, тоді він хотів побути один. Я мирилася з цим і намагалася в такі моменти його не турбувати. Думала, і цього разу — нічого страшного.

— Згадуючи останні зустрічі, дзвінки, я розумію, що Андрій щось приховував, не був відвертим, — розмірковував вголос Олег. — Пару разів він хотів зі мною поділитися своїми проблемами, але щоразу щось заважало, немов втручалася лиха доля.

— У день свого зникнення Андрій не вийшов на роботу, пославшись по телефону на якісь невідкладні справи, — повідомила Світлана, мерзлякувато кутаючись у легку курточку, немов її морозило. — Для мене все було, як завжди: він добре поснідав, неспішно зібрався, поцілував на прощання та вийшов за двері. Назавжди!

— Він мені вдень подзвонив, хотів терміново зустрітися — видно, щось передчував. Якби я знав! — Олег, під'їхавши до будинку, спересердя занадто різко натиснув на гальма, і Світлана трохи не влетіла головою в лобове скло — врятував пасок безпеки.

— Вибач, — Олег допоміг їй вибратися з автомобіля. — Поряд із реальністю смерті, що несподівано прийшла, все решта — нереальне й жахливе.

— Ти правий: тоді до нас на дачу прийшла смерть! — істерично закричала Світлана. — Навіщо я тоді не переконала Андрія не відкривати їй двері!

— Що з тобою, Світланко?! Не накручуй себе, той нічний візит не має до смерті Андрія жодного відношення, — спробував заспокоїти її Олег

— Я знаю: то була Смерть! І він впустив її до нашого будинку! — знову істерично вигукнула Світлана, й, відштовхнувши Олега, забігла до парадного. Олег дочекався, коли у вікнах її квартири на третьому поверсі загорілося світло. Тільки після цього, сумно зітхнувши, він вирушив додому.

2.6.

Олег даремно сподівався, що його спілкування зі слідчим закінчилося допитом в морзі. Наступного дня слідчий знову викликав його до себе в кабінет, набувши тепер свого реального вигляду: до тридцяти років, коротка стрижка під «їжачок», судячи з фігури — помітно дружний зі спортом, проте лице нервове, бліде, із чорними колами під запаленими від нескінченної роботи та вимог суворого начальства очима.

Судячи з усього, відпрацювання версії із СМС зайшло у безвихідь, оскільки сьогоднішні запитання практично дублювали вчорашні, видозмінившись лише за формою, але були й нові, що конче здивували Олега.

— Чи був потерпілий Іконников активно побожним? Як часто він відвідував церкву?

— Ні, не був. Не помічав я в нього особливого потягу до відвідування церкви, хіба що ми щороку збиралися компанією святити на Великдень паски, але більше віддаючи данину традиції, ніж релігійним почуттям.

— Як ви думаєте, чи не був він членом релігійної секти?

— Ні, не був.

— Ви так думаєте або знаєте напевно?

— Упевнений на усі сто, що він не входив до жодної секти.

— У вашому спільному колі спілкування ви не знаєте людей, які входять до якихось сект?

— Наше коло спілкування далеке від цього.

— А, може, у нього було своє вузьке коло приятелів, до якого ви не були вхожі?

— Ми — колишні однокурсники, і навіть після закінчення ВНЗ не переривали між собою дружніх зв'язків. Можливо, я не знаю всіх людей, з ким він спілкувався по роботі, але ті, з ким він підтримував дружні стосунки, мені знайомі всі.

— Будь ласка, згадайте, чи не заходила у вас коли-небудь розмова про сатаністів?

— Ні. Ця тема нас зовсім не цікавила.

Тут Олег не витримав:

— Знаєте, ці питання мені видаються навіть забавними; до чого вони?!

Слідчий, втупившись важким непорушним поглядом, повільно вимовив, уважно стежачи за його реакцією на сказане:

— Річ у тому, що вбивство громадянина Іконникова було ритуальним: схоже, його принесли в жертву!

Олега немов струмом ударило від цих слів:

— Не може бути!

— Є висновок судової експертизи: йому розітнули огруддя, розпороли живіт — витягли серце й печінку. У його тілі відсутня кров.

Олег відчув, як його починає нудити, і він зблід.

— Де це сталося?

— Точне місце, де було здійснено вбивство, поки не встановлене. Тіло знайдено недалеко від села Хотів, в районі так званих Козацьких валів. Що ви можете з цього приводу повідомити слідству?

— Я шокований. Навіть не уявляв, що таке могло статися з Андрієм. Ви думаєте — це са-таністи?

— Моя справа оперувати фактами, а припускати можна дуже багато чого. Ще одна неприємна деталь: на його тілі виявлено вирізаний ножем знак свастики.

— Тоді, скінхеди?!

— Ми відпрацьовуємо декілька версій. Вас я повідомив для того, щоб ви ретельно подумали, і, може, згадали корисне для слідства: будь-які незначні події, слова, вчинки, які могли, на ваш погляд, мати до цього стосунок. На цьому у мене все. Підпишіть протокол і, якщо щось згадаєте, то прошу негайно зв'язатися зі мною. Ось моя візитка. А якщо у мене виникнуть питання — зустрінемося ще.

Олег, нашвидку прочитавши протокол, розлого підписався й поставив дату.

— Давайте ваш пропуск — я його підпишу, інакше вас звідси не випустять. Удові передайте, що завтра може забрати з моргу тіло Іконни-кова. Все, ви вільні.

— Прощавайте, — вимовив Олег, прямуючи до дверей, відчуваючи, як у нього крутиться голова від слів «тіло», «морг»...

— У нас не говорять «прощавай», лише «до побачення», — криво посміхнувся слідчий, напучуючи.

Опинившись на вулиці, Олег вирішив спочатку зайти додому, трохи відпочити, і тільки після цього, взявши автомобіль, вирушити на роботу.

Сусід

Після розлучення й розміну квартири Олегові дісталася, як він називав, «напівкому-налка»: двокімнатна квартира, розділена навпіл. Володіння Олега складалися з невеликої кімнати, балкона та кухні, де була встановлена ванна, закрита ширмою, і ще — відгороджений туалет. Загальним залишався тільки коридор. Його сусідом був розлучений, як і він, чоловік, котрий, незважаючи на велику різницю у віці, -два з половиною десятки років, — звався просто Вітьок. У сусіда були дві пристрасті: постійне конструювання та жінки.

Перша, разом з недоліками у вигляді постійного шуму (дриль, болгарка, електролоб-зик), мала й переваги: Вітьок умів робити все й отримував задоволення від ремонту, отже, всі дрібні побутові проблеми Олега узяв на себе. Коли в Олега щось ламалося, він одразу прямував до сусіда й «ощасливлював» його своїми проблемами. Інше захоплення сусіда — жінки -не мало позитивних сторін.

Постійний потік жінок різних мастей та віку, що раз у раз змінювали одна одну, викликав повагу до здоров'я п'ятдесятидев'ятирічного Вітька, але контингент іноді давав привід для побоювань, породжуючи думки про можливі проблеми. Тут були жінки бальзаківського віку у вічному пошуку особистого щастя й малолітні повії; молоді провінціалки, що приїхали до великого міста на роботу, та жінки з вокзалу, що не мали грошей зняти куток на ніч. Іноді навіть траплялися шукачки пригод, котрі відбилися на ніч від екскурсійної групи.

В Олега остання категорія жінок викликала подив: що вони могли «розгледіти» цікавого в непривабливому зовні, сивому, худорлявому Вітькові, вічно стражденному через нестачу грошви?

Незважаючи на це, Олег з сусідом жив дружно, навіть не висловив незадоволення, коли колишня співмешканка Вітька, вирішивши повернутися, виявила нову й півночі голосно з'ясовувала стосунки. Вітьок безкоштовно ремонтував Олегові все підряд, регулярно позичав гроші й акуратно їх повертав, щоб через день позичити знову. Лише раз між ними пробігла чорна кішка, та й то — не на довгий час.

Річ у тім, що їхня квартира знаходилася в самому центрі міста й при продажі із надлишком дозволяла купити дві ізольовані однокімнатні квартири в менш престижних районах. Коли Олег, тільки-но заселившись, під впливом цієї ідеї знайшов відповідний варіант, то сусід оголосив, що з центру він нікуди не піде. Ніякі вмовляння та щедрі обіцянки на нього не подіяли, і Олег змирився.

Незабаром і сам Олег перестав відчувати дрібні незручності від комунальної квартири, маючи можливість постійно знаходитися в центрі, отримуючи задоволення від неспішних прогулянок нічним містом.

Всю дорогу додому Олег роздумував над словами слідчого, прокручуючи в думках спільних знайомих, намагаючись вишукати серед них прихованих сектантів і сатаністів. Але жоден не підходив на цю роль. Припущення про те, що якась сварка стала приводом для вбивства, також відпадало — Андрій був абсолютно неконфліктною людиною, і, наскільки Олег знав, явних ворогів не мав.

Він шість років працював у великій компанії менеджером з логістики, мав добру репутацію в керівництва, яке щиро перейнялося повідомленням про його трагічну загибель, пообіцявши взяти на себе всі витрати, пов'язані з похоронами.

Може, був прихований конфлікт у колективі компанії? Але яким же він має бути, щоб призвести до звірячого вбивства? Так і не зробивши жодних висновків, Олег піднявся на третій поверх п'ятиповерхового цегляного будинку, що сором’язливо ховався в глибині двору, прикритий від вулиці більш представницькими побратимами.

Витягши з кишені зв'язку із довгим допотопним ключем, він вставив його до не менш древнього замка, який, проте, був набагато молодший за самі двері. Скільки разів Олег збирався поміняти вхідні двері на сучасні, металеві, але щоразу відкладав оновлення дверей через безперервний жіночий транзит велелюбного сусіда, прийнявши рішення зміцнити лише двері до своєї кімнати.

Спроби Олега відкрити вхідні двері не увінчалися успіхом, і він подзвонив до сусіда. Довго чекати не довелося: почулися голоси й заторохкотів в отворі ключ із внутрішньої сторони дверей. На порозі стояла субтильна дівчина в легкому квітчастому халатику, з блідим личком, розпущеним каштановим волоссям, що спадало нижче ледве помітних грудей. Ось тільки погляд у неї був немов скляний та явно не дитячий.

Двері в кімнату сусіда були прочинені, звідти виглядав з винуватою усмішкою він сам, демонструючи несвіжу майку та худі ключиці, порослі рудуватим мохом.

— Привіт! — Олег топтався на вході, чекаючи, коли дівчинка дасть йому можливість пройти.

— Козел! — відповіла дівчинка і, обернувшись, пішла в напрямку сусіда. Вітьок показався із-за дверей, запустивши її до кімнати. Окрім майки, він був одягнений у вицвілі спортивні штані, зняті з виробництва ще до народження Олега, і пошарпані пухнасті жіночі капці.

— Здрастуй, Олежку, — підійшов ближче Ві-тьок, демонструючи крупним планом зморшки на обличчі, підморгнув унапрямі дівчини, що сховалася. — Не звертай уваги: молоде — зелене! Це вона не витягла ключа із дверей. У мене до тебе є невеличке дільце, — і Вітьок похнюпився. Олег знав, що буде далі, але ритуал вимагав дотримання. Він неспішно відкрив двері до своєї кімнати, зайшов, услід за ним прошмигнув сусід, ще більше згорбившись при своєму невеликому зрості.

— Олеже, а ти сотню міг би мені позичити на місяць? — попросив він.

— Добре, Вітьку, гроші не проблема, — Олег дістав портмоне і протягнув купюру. — А от із такою малолітньою дівчинкою у тебе можуть бути великі неприємності. Тебе можуть звинуватити в педофілії — їй, напевно, не більше п'ятнадцяти?!

— Та ні, вона повнолітня! — почав гаряче переконувати Вітьок. — Я її з жалю пригрів — їй нікуди піти, ніде переночувати.

— У тебе ж жила Варка?! — Олег згадав чорноволосу міцну жінку років сорока, що цілий місяць мешкала в сусіда.

— Поїхала назад до рідних на село. Не знайшла себе в місті — немає нормальної роботи.

— А ця — звідки?

— З кладовища.

Олег здригнувся. Вітьок заторохтів, як автомат:

— Був я на Байковому, навідувався на могили родичів, повертався, коли вже почало сутеніти. Дивлюся: дівчинка моститься на лавці біля могили, буцімто на ночівлю. Ніби тепло — літо ще не закінчилося, а шкода стало. Заговорив з нею, вона зі мною й пішла. Поживе тут трохи — там видно буде.

— Твоє діло, але дограєшся, Вітьку, — осудливо похитав головою Олег, сусід починив двері, бочком протиснувся в коридор.

«Вітьок — явно ненормальний, але з іншого боку, він тиха, нешкідлива й добра людина. Може, насправді, він з доброти душевної прихистив дівчинку, а я тут шию йому цілу кримінальну справу? Та й дівчинка не схожа на ту, яка за себе не зможе постояти. Хоч би взяти те, що збиралася ночувати на цвинтарі. Спокійне містечко, якщо мати залізні нерви! Це було б останнім місцем, де б я вирішив влаштувати ночівлю.

Видно, дівчинка з неблагополучної сім'ї, і зараз взагалі залишилася на вулиці. Жахливо, коли тисячі, якщо не десятки тисяч дітей живуть безхатченками, проходячи страшну школу вулиці. Тільки хворе суспільство може собі це дозволити, адже коли вони виростуть, то заявлять про себе».

Пролунав стукіт в двері, вслід з'явився Ві-тьок і простягнув паспорт:

— Ось подивися, Олежко — їй повних вісімнадцять з половиною. А ти кажеш — педофіл, — в його голосі почулася образа.

— Це я так, до слова, не ображайся. Просто попередив: дівчина дуже дрібна, виглядає зовсім дитиною. Вона тобі не говорила, чому для ночівлі вибрала кладовище?

— Сказала, що там спокійніше, а покійники кращі за людей.

— Отакої... — тільки й зміг вимовити Олег до того, як сусід сховався за дверима.

2.7.

«Є серед сатаністів душі, що заблукали, це так. Але ті, хто пройшов декілька рівнів посвяти, людьми вже не є. Це — істоти, які зламали всередині себе всі моральні бар'єри, викинули на звалище свою совість й усю решту людського, закладеного їхніми матерями під час їхнього народження. Це — відморозки, які розуміють тільки мову сили. З ними марно говорити. Їх неможливо вилікувати або перевиховати. Відчувши смак людської крові, вони інфікуються сильним і невиліковним вірусом насильства й сатанізму.

Вони перероджуються в істот, що вже не зможуть жити без смаку крові, людських нутрощів, без періодичної нервової розрядки, без катування людей або тварин та споглядання їхніх страждань та агонії. Вони стають маніяками. Це вже не люди...»

Олег відірвався від читання статті «Відмо-розки», виставленої в Інтернеті. Судячи з такої характеристики, сатаністів неважко пізнати в суспільстві по антисоціальній поведінці, але таких явно немає в найближчому оточенні Андрія. Якби не було того нещасливого СМС, то можна було припустити, що Андрій став випадковою жертвою сатаністів. Притому — першою, за твердженням слідчого, дуже стурбованого, чи не буде продовження, серії? Можливо, СМС і смерть Андрія — лише збіг?

Але інтуїція підказувала Олегові: вбивця чи група вбивць-нелюдів, що зробили це, були Андрієвими знайомим. Очевидно, він чогось побоювався, тому й мав такий пригнічений настрій останніми днями. Що ж він хотів сказати мені? І чому, якщо мав якісь побоювання, нічого не сказав Світлані? Боявся за неї чи того, що вона не відпустить його на фатальну зустріч? Чому я думаю, що він відпросився з роботи для зустрічі з убивцею, а не для якихось інших справ?

Чимало дивного сталося того дня, коли

Андрій зник. Виїхав нібито на роботу, хоча заздалегідь попередив, що на ній не з'явиться цілий день. Виходить, підготовка зустрічі й сама зустріч потребували чимало часу. Для чого? Можливо, вона відбувалася за межами міста або навіть в іншому місті. Тіло знайшли в районі Козацьких валів — це якийсь десяток кілометрів від його квартири й часу, щоб туди доїхати, потрібно зовсім мало, більше знадобиться для їзди до центру міста.

Скоріш за все, його вбили досить далеко від того місця, де знайшли тіло. Та й слідчий такої ж думки.

Того дня Андрій подзвонив до мене вдень

— очевидно, хотів, щоб я його підстрахував. Але що він робив і де знаходився цілий ранок до дзвінка? Смерть Андрія настала після опівночі, а неприйнятий дзвінок на мій мобільний був о пів на десяту вечора, але дзвонив він чи хтось інший — невідомо.

Втомившись від роздумів, що породжують лавину запитань без жодної відповіді, та не дають надії розібратися в тому, що сталося, Олег знову вирушив у подорож Інтернетом, намагаючись розібратися, що є ритуальним вбивством:

«...це кривавий обряд релігійних нелюдів — сатаністів, що здійснюється з метою встановлення містичного зв'язку з бісами й злими духами для привертання їх на свій бік». Знайдене визначення було наскрізь насичене містицизмом: «біси», «злі духи», немов ці поняття мали реальність, а не були вигадкою людини. Адже самі сатаністи, переміщаючи все з уяви в реальний світ, створюють цим основу для віри, що підштовхує їх здійснювати бузувірські вчинки.

Поцікавився Олег і значенням символу свастики, яку нелюди-вбивці викололи на тілі Андрія. Хоч як дивно, цей знак виявився зовсім не зловісним, а в перекладі з санскритського означав «добробут». У багатьох народів, у тому числі й у слов'ян, він був символом успіху. А от якщо він зображений з поворотом кінців проти годинникової стрілки, тоді набував іншої назви — «саувастика» й протилежного значення.

В Індії, на батьківщині цього знаку, він означає ніч і чорну магію, є символом «чорної богині» Калі, що несе смерть і руйнування.

Виявлена відмінність в значенні між двома зовні дуже схожими символами привела Олега в радісне збудження, немов він вже напав на слід злочинця. Він навіть почав гарячково шукати візитку слідчого, щоб тут же уточнити — який знак на тілі Андрія : свастика або саувастика? Потім, подумавши, охолов. Вирішив передзвонити до слідчого, коли зможе повідомити щось істотне.

«Виходить я почав власне розслідування? Чом би й ні? Нехай не зовсім розслідування, але якщо я відшукаю зачіпки, які допоможуть слідству, це буде найкраще, що я можу зробити для загиблого друга».

Олег виписав в реєстр усіх, кого знав, з Андрієвого оточення, виділивши три колонки: позитив, негатив, дивні речі. Робота над списком не дала відчутного результату, оскільки колонки «негатив» та «дивні речі» практично залишилися порожніми — як не намагався, не зміг придумати, що в них записати. Він шкодував, що в цей список не міг внести свого сусіда Ві-тька, що мав цілий букет дивних рис, але був знайомим з Андрієм лише побіжно.

Врешті-решт Олег дійшов висновку: «Або я занадто довірливий і погано розбираюся в людській психології, або вбивцю потрібно шукати десь на стороні. Можливо, ми з ним навіть не знайомі, але тоді всі мої зусилля марні». І він прийняв основну зачіпку для пошуків: «Вбивцю я знаю, він — сатаніст, хоча добре замаскувався під нормальну людину». Знову звернувся до Інтернету, з'ясувавши мотивації сатаністів, з яких вони визначають свої жертви, розраховуючи від зворотного вийти на вбивцю.

Пошук показав, що серед сатаністів немає однозначної думки щодо вибору жертви. В одних сектах це обов'язково мають бути безневинні немовлята або незаймані дівчата. Інші секти вишукували повій, гомосексуалістів, наркоманів, бомжів або навіть виховували у своєму середовищі майбутню жертву, підводячи її під необхідні їм параметри. І лише в окремих випадках стороння людина ставала їхньою жертвою.

Годинник показував пів на другу ночі, Олег вирішив укладатися спати, а про те, що вже можна готуватися до похоронів, повідомити Свєту завтра.

Сон

Олег брів по яскраво-жовтому піску серед безлічі величезних помаранчевих кактусів, верхівки котрих танули в нескінченній блакиті неба, де раз у раз виникала фіолетова воронка, немов величезна глотка. Йому було дуже страшно, і він побоювався наколотися на гострі метрові шпильки, що загрозливо стирчали з кактусів, немов невеликі списи. На очі постійно потрапляли нанизані на шпильки необережні подорожні, і він щоразу завмирав, боячись упізнати в одному з них Андрія, але, переконавшись, що мерця не знає, з полегшенням у серці проходив повз них.

Йти було дуже важко, пісок уповільнював рух, іноді йому здавалося, що він тупцює на місці. Попереду він помітив гору піску, в якій гралися діти. Підійшовши ближче, він побачив, що це дуже дивні діти, і у них немає очей -просто рівна шкіряна поверхня, ніяких очних виїмок.

— Я хочу пити! — попросив він у дітей, але вони геть не звертали на його прохання уваги. Раптом він відчув, як його смикають за рукав, і обернувся.

— Ходімо. Я покажу тобі будинок, де вбили Андрія, — худенька дівчина в квітчастій сукні взяла його за руку. — Не бійся — мені вже вісімнадцять, і кладовище мені вже не потрібне. Я тобі його подарую завтра.

Олег йде слідом за нею, вони підходять до нагромадження величезних каменів, що мають форму піраміди, біля її підніжжя видніються двері. Боязко відкриває їх і заходить — усередині порожньо, нічого немає.

— А ти як думав?! — регоче Вітьок, що несподівано з'явився з відром води в руці. — Знайти склад трупів? Я зберігаю їх в іншому місці!

— Виходить, ти вбив Андрія! — здогадується Олег і бачить, що в руці Вітька відро не з водою, а з кров'ю. Той починає вмочувати у відро щітку й бризкати на Олега.

— Я тебе готую — ти наступний! — сміється і кривляється Вітьок. Олег намагається до нього дістатися, але сили покинули його і він безсилий хоч щось зробити, кожен рух надзвичайно повільний. Вітьок обіймає дівчину в квітчастій сукенці та хтиво шепоче:

— Мені потрібні твоє серце і печінка! — й починає повільно наближатися, в обнімку з дівчиною в квітчастій сукні, а в неї мертві очі. Олег розуміє: це — кінець! — і прокидається.

— Куди ніч, туди й сон, — шепоче він. — Насниться ж такий жахастик, та ще кольоровий! — Потім, згадавши мертве обличчя Андрія в морзі, додає: — Дійсність у багато разів жахливіша!

2.8.

— Ну як, схожа?! — нетерпляче запитала Наталка, боячись навіть поворухнутися, і лише скосивши око у бік Олега.

— Анітрішечки не схожа, — серйозно вимовив Олег, вдивляючись в портрет над яким працював вуличний художник, і підколов: — На портреті занадто красива!

— А я що — негарна? — обурилася дівчина, відразу порушивши позу й викликавши невдо-волене шипіння з боку художника.

— Ти? Ні! — продовжував бавитися, дратувати Олег — Ти — симпатяга!

— Оце видав, — не утримався від коментаря художник, а в Наталки навіть з'явилися сльози на очах.

— У моїх батьків є болонка — вони, коли в доброму гуморі, називають її симпатягою. Ну, а якщо я... — вона не закінчила фрази й рішуче підвелася.

— Ви куди, дівчино? — затурбувався художник. — Я ще не закінчив!

— Далі позуватиме цей симпатяга! — Наталка вказала на Олега й пішла.

— Хай йому грець! Я стільки часу витратив на цю... — обурився художник, але не закінчив фразу, вловивши Олегів жорсткий погляд. Той випередив:

— Ми зараз повернемося, — тицьнув тому сотку гривень і кинувся наздоганяти Наталку, що спішно йшла довгим підземним переходом удалину.

— Ти права, — повідомив Олег, міцно обійнявши її за талію, цим змусивши понизити темп ходьби. — Існує думка, що, малюючи портрет, художник краде частку тебе. Навіщо мені з ним ділитися?

— А ти — скнара! — розсердилася дівчина. -Невже портрет був такий поганий?!

— Для цього потрібно було почекати, поки його закінчать. Я спеціально тебе «розворушив», бажаючи побачити на портреті не статую, а ...

— Зараз ти вже нічого не побачиш! — продовжувала гніватися Наталка.

— Гаразд, каюся. Ходімо, нехай він закінчить свою скорботну працю і дум високе прагнення. — Олег з силою розгорнув дівчину в напрямку художника.

— Сам позуватимеш, у мене вже не той настрій з твоєї ласки! — вередливо надула губки Наталка. — Піду, нап'юся міцної кави, подвійної, ні — потрійної, та поїду додому. Ось так!

Незважаючи на удавану веселість, Олег зранку почувався, наче йому камінь на душу навернули. Пройшло десять днів від загибелі Андрія, а його власне розслідування не просунулося ані на крок, і, судячи з інтонації голосу слідчого, до якого він періодично телефонував, той теж не міг похвалитися результатами.

«Невже нелюд, котрий зробив це з Андрієм, залишиться безкарним, житиме своїм життям, їстиме, питиме, радітиме, вишукуючи наступну жертву?»

Олега, що звик не пасувати перед жодними труднощами й домагатися своєї мети, такий стан речей дратував, викликав у ньому внутрішнє незадоволення, накопичував роздратованість, що вимогливо шукала виходу й поки проявлялася лише в зовні безневинних жартах щодо Наташі. Але це не могло його задовольнити, він бажав вибуху, виверження накопиченої енергії.

Він почував себе міною, готовою вибухнути від щонайменшого дотику до «детонатора», спровокованого будь-якою дрібницею: випадковим поштовхом, словом або навіть поглядом.

— Кава вбиває красу, а лише потім — людину, — криво посміхаючись, повідомив Олег.

— Ти назвав мене поганулею. Що на портреті я гарніша, ніж в житті, — скривджено поскаржилася Наталка.

— Я цього не казав, — заперечив Олег, і несподівано схопивши за руку незнайомого хлопця, повернув його до себе:

— Ти говорив, що моя дівчина — погануля?!

— грізно запитав він, втупившись важким поглядом.

— Я нічого такого не говорив. Я її не знаю,

— розгубився хлопець.

— Олеже, припини, — попросила Наталка.

— Бачиш, і він нічого такого не говорив, -Олег, відпустив хлопця, який йдучи далі, здивовано озирався.

— Поцікавимося у того чоловіка?! — Олег, примірявся до наступної жертви.

— Не роби дурниць і заспокойся. Добре, ходімо закінчимо портрет. З тобою щось відбувається, я це бачу. Адже ти не такий — приставати до незнайомих людей, трохи не лізти у бійку,

— миролюбно помітила Наталка, вже сама захоплюючи його у напрямі до художника. — За кавою розповіси, яка муха тебе укусила. — Її слова подіяли заспокійливо, і він «випустив пару».

— Ось і ми, — повідомив художника Олег.

— Наталі, прийми відповідну позу, а я відійду, щоб не бентежити тебе.

Він рушив довгим підземним переходом, завжди повним людей і подій, прозваним в народі «Трубою», де відкрито торгували контрабандними сигаретами та горілкою з-під поли, художники малювали експрес-портрети, шаржі, грали вуличні музиканти, тусувалися обнюхані «просунуті» в широких штанях з накладними кишенями разом із тінейджерками-готами, одягненими в усе чорне, з гримом з фільмів жахів на обличчях. Конкретної мети для прогулянки у нього не було, лише бажання вбити час, поки Наталка звільниться.

Навколишнє оточення йому не сподобалося — нескінченний людський кругообіг, коктейль їх запахів: поту, пива, тютюну, і він вирішив вибратися нагору, до Пасажу, де вихідними днями брейк-дансери й клоуни розважали публіку, що прогулювалася Хрещатиком. Але його наміри зіпсував телефонний дзвінок.

— Ти не міг би до мене зараз під'їхати? -тужливим голосом просилася Світлана у трубці. — Так самотньо і страшно.

— Світланко, я б із задоволенням, але розумієш... — забарився Олег, не знаючи, яку причину назвати.

— Розумію, у тебе чергова жертва, що розраховує на твою взаємність, але як завжди, попереду її чекає розчарування і крах ілюзій.

— Ну, чому так песимістично, Свєто?

— Тому що ти — закінчений егоцентрист, Олеже. Ти — в центрі, навколо тебе весь світ танцює, а ти з розумним видом заявляєш: «Весь світ — це лише комплекс моїх відчуттів».

— Це не я сказав, а Берклі.

— Неважливо, хто перший сказав. Буде пізно, коли дізнаєшся, що не ти центр всесвіту, і без тебе можна обійтися, а якщо ще яка-небудь зірочка дасть тобі відкоша... Оце буде катастрофа, чи не правда, Олежику? Маленький кінець світу!

— Світланка, я бачу, ти маєш рацію: тобі потрібно в люди. Словом, збирайся й вали сюди. Я познайомлю тебе з моїм останнім надбанням — Наталкою. Вона строга, розумна і в міру терпляча, сама розумієш — доки ще не пізнала мене. Вечеря в японському ресторані на набережній, без надмірностей — гарантую.

— Ні, Олеже, я не приїду. Мені погано одній, але на людях буде ще гірше. Ти забув: у тому ресторані, куди запрошуєш, ми не раз були з Андрієм. Спогади про втрачене щастя мордують не менш безжально, ніж знаряддя ката.

— Підемо до іншого ресторану — на твій вибір.

— Олеже, я хотіла тебе бачити не для того, щоб напроситися на вечерю й розваги. Мені страшно. Я розбирала папери Андрія та знайшла щоденник.

— Андрій вів щоденник?

— Ні, це не його щоденник.

— Чий же він?

— Можливо, його прадіда або якогось родича, що жив років сто тому — Родіона Іконни-кова.

— І що з того?

— Смерть Андрія була запрограмована у минулому. І та нічна гостя завітала до нас на дачу не випадково.

— Що?! Свєто, ти зрозуміла сама, що сказала?

— Олеже, я хочу, щоб ти спочатку прочитав цей щоденник, потім уже вважав мене божевільною або напівбожевільною. Мені згадалася одна прочитана, не пам'ятаю де, фраза: «Якщо людина страждає, коли в неї немає сильного фізичного болю, значить, вона психічно хвора». А я дуже страждаю і причина цього — смерть Андрія.

— Свєто, я тебе вважаю найбільш нормальною з усіх нормальних жінок, але ти втомилася від усього того, що звалилося на тебе. Щоденник я обов'язково прочитаю, а тобі потрібно більше часу проводити на людях. Давай, я зараз під'їду, заберу тебе й щоденник, а за вечерею поговоримо про все.

— Ні, Олеже, я нікуди не поїду!

— Я нічого не чую — тому що вже їду! -Олег швидким кроком відправився до Наталки.

— Схоже, тут роботи ще на півгодини, — заявив він, поглянувши на роботу художника.

— Не більше десяти хвилин, — заперечив той.

— Мені потрібно відлучитися хвилин на тридцять-сорок, — повідомив Олег, проігнорувавши поправку художника.

— Ти мене кидаєш? — обурилася Наталка.

— Ні, тимчасово залишаю, поки Рембрандт закінчить роботу. Я дуже швидко: туди і назад.

— Це куди — туди?

— Вечеряти будемо утрьох — я запросив вдову Андрія.

— Чому не порадився зі мною?! — голос у Наталці став сухим, немов хмиз у лісі.

— Тому що у неї депресія, і вона божеволіє від самотності. Трохи більше тижня пройшло, як вона поховала Андрія! — від тону її голосу став заводитися Олег.

— У неї хіба немає подруг?

— Я не знаю, що у неї є, а чого немає. Я її запросив на вечерю. До речі, заплановані суші відміняються: є класне кафе в національному стилі на Андріївському узвозі.

— Це її ідея?

— Ні, моя!

— Може, я вам заважатиму?

— Ти мені заважатимеш, якщо відмовишся від вечері!

— Готово! — вимовив художник, і передав малюнок Наташі.

— Здорово! — оцінила роботу Наталка. -Дуже схоже. Чи не так, Олеже?

— Фотографія краще передає схожість, -пробурчав Олег, нервово подивившись на годинник.

— Нічого ти не розумієш! Фотографія -мертва, а тут...

— Ти як жива! — вставив Олег. — Мені потрібно їхати!

— Чудово, ми поїдемо разом! Як добре, що художник встиг вчасно домальовувати мій портрет! — Наталка, підхопивши його під руку, дорогою заходилася розповідати, як одного разу потрапила на кастинг в кіно, і що з цього абсолютно нічого не вийшло.

2.9.

— Схоже, я сусіда колись уб'ю, — напівголоса констатував Олег, орудуючи ключем, безрезультатно намагаючись відкрити вхідні двері до свого житла.

— Тю! Я думала, що комуналок уже немає в місті, особливо в центрі! — розсміялася Наталка. Їй було смішно від кількості випитого, від довгого очікування під непоказними дверима, від того, що погодилася на пропозицію Олега випити чашку кави у нього вдома.

Двері відкрилися, і показалася дівчина в ситцевій сукні, що з презирством втупилася в Наташу.

— Ти хто така? — хрипко поцікавилася дівчина, звернувши увагу на Олега не більше, ніж на порожнє місце.

— Вона — моя гостя! — Олег грізно насувався на дівчину, змусивши відступити. — А ти -хто така?!

— Віолето! — з дверей своєї кімнати визирнув Вітьок в одних плавках. — Витягни ключа та йди сюди!

— Пішов геть, старий козле! — прореагувала Віолета, якій це ім'я пасувало, як корові сідло. Але вона таки витягла ключ з дверей, при цьому сильно наступивши на ногу Олегові й в невлад вимовивши:

— Коли я була при надії на шостому місяці, то отруїлася горілкою, — попрямувала в кімнату до Вітька, розмашисто крутячи худим задом.

— Віолето! — покликав Олег Дівчина обер-нулася.

— Якщо ще раз залишиш ключ в дверях, то я тобі надеру вуха! — пообіцяв він.

— Надери своїй хвойді дупу! — запропонувала Віолета, і до того, як Олег встиг відреагу-вати, сховалася за дверима. Наталка хихикнула: хоча дівчинка її образила, але й поставила у безглузде становище Олега — великого, сильного, розумного.

— Завтра з нею розберуся! — невизначено пообіцяв Олег. Вірогідно, нова мешканка Ві-тька на слова не реагувала, сама була гостра, як бритва, але не битися ж з дівчинкою? Очевидно, прийдеться серйозно поговорити з Вітьком: якщо його чергове придбання так поводиться, то нехай провалює назад на цвинтар.

— Хороми у тебе затісні! — оцінила Наталка, опинившись в кімнаті. — Душ є?

— А як же! — гордо відповів Олег і пішов на кухню вмикати колонку. Наталка впала, як була, в одязі на розстелений диван, що займав половину кімнати, і виголосила в стелю:

— Але — центр! Боже, як хочеться спати -навіщо я стільки випила?!

Місяць

З давніх давен людина не обходила увагою супутник землі, що постійно змінює свій вигляд. «Молодий», зростаючий місяць наповнює усе енергією й сприяє успіху в риболовлі, ущерблений — вишукує й обманює запізнілого подорожнього примарним світлом, сприяє чорним магам в їх чаклунстві, але найзагадкові-шим і найзловіснішим є повне лице щербатого світила при оманливій байдужості.

Наші предки вважали місяць Богом Мертвих, що наповнив свою чашу душами померлих і тепер виливає їх на землю, змусивши на якийсь час забути про місячне минуле, поки вони знову не повернуться до його володінь.

Цієї ночі на небі володарював повний місяць, заливши землю срібним світлом, безцеремонно проникнувши в кімнату, освітлюючи любовні ігри чоловіка й жінки, поки ті не знесилились одночасно з криком, що вирвався з їх вуст. Жінка, кричала довго і протяжно, чоловік

— коротко і хрипко. Жінка з думкою — «завтра потрібно рано встати, не проспати» — відразу заснула на правому боці, обернувшись гарячою спиною до чоловіка, до якого сон не поспішав.

Він відчував деяку нервозність, відчуття прийдешньої невідворотної біди, яка терпляче вичікує своєї години, щоб заявити про себе. Світло місяця заважало не лише заснути, але й розбивало зосередженість в думках.

Нахабство місячного світла змусило його піднятися й спробувати з ним упоратися за допомогою ситцевих штор кольору сонця, але той не здавався, вишукуючи лазівки, легко через них проникаючи, сміявся над зусиллями чоловіка.

«Не можеш спати — займися справою, але так, щоб нікому не заважати», — вирішив Олег «Нікому» стосувалося Наташі; вона спала міцним сном, перекинулася на живіт, широко розкинувши по сторонах руки й ноги, зрадівши простору, що утворився.

«Легко сказати — займися справою, але якою»? — Олег перейшов на кухню й щільно прикрив двері до кімнати. — «Може, яку-небудь книгу почитати»? Його погляд наштовхнувся на кольоровий пакет, покладений через відсутність місця на обідній стіл. У нім знаходився щоденник Родіона Іконникова, що так налякав Свєту.

— Що ж в тобі є такого, що викликає страх? Дивовижний винахід людини — слово, байдуже — сказане вголос або написане. Воно може викликати почуття гніву, захвату, радості, веселощів, печалі, сміху, жалості, бажання, страху, любові. Передати відчуття холоду, спеки, голоду, болю, ейфорії, сорому.

Потерта шкіряна палітурка зошита, пожовклі сторінки, дрібний, убористий, але напрочуд чіткий почерк. Це був не щоденник: той, хто писав його, не відзначав події датами — вони були для нього явно не важливі і нічого не означали.

Щоденник Родіона Іконникова. Київ.

Недописаний роман про чуму знову нагадав мені про себе й про колишні задуми, що так і залишилися нереалізованими. Було дивно опинитися в тому місті, де до того блукав лише в уяві. Місто XX віку мало схоже на свого попередника з XVIII століття, як і людина в різні періоди свого життя міняється зовні, але залишається духовний стрижень — його «Я».

Волею долі закинутий до цього древнього міста, я з великим задоволенням тинявся мощеними вуличками прадавньої православної святині — Печерського монастиря, завмирав від почуттів, що переповнювали мене біля нетлінних мощів святих, похованих у печерах, вражався волі й бажанню самітників, що добровільно замуровували себе, позбувшись до кінця свого життя сонячного світла, мучили й виснажували тіло неймовірною аскезою, приймаючи за день лише маленьку проскуру та трохи води.

І крамольні думки полізли до моєї голови: адже пітьма — обитель сатани, його царство; хіба можна, перебуваючи у пітьмі, просити світла, доброти Господа? Інша річ — домівки Господа: храми, церкви; прекрасні зовні, спрямували вони до неба гострі шпилі позолочених веж, блищать золотом і коштовностями вівтарів, окладами святих ікон, приводять у трепет церковним співом, урочистими ритуалами, літургіями.

І знову думки повертали до минулого, відомого з літописів: під час чуми вимирали цілі монастирі, смерть косила слуг Господа нарівні з грішниками, не роблячи ані найменшої знижки; що це було — спокуса вірою або слабкість Бога й сила сатани? Я боявся цих роздумів, що ведуть до атеїзму або ще кудись далі...

Жага реалізації бажань рухає людиною незалежно від того, чого вони торкаються: грошей, жінок, кар'єри, духовних промислів, але наситити її досхочу — неможливо. Коли неймовірним, дивовижним чином десять років тому Доля зробилася прихильною до мене, змінила життя на краще, я вирішив, що зійшов на вершину щастя. Лізонька стала моєю дружиною, її батьки, згнітивши серце, впустили мене до своєї сім'ї, зробили чиновником в міністерстві й доклали зусиль до подальшого мого просування.

Раптовий добробут дозволяв багато такого, про що раніше я навіть не насмілювався мріяти. Від усього цього, що обрушилося на мене потоком щастя й матеріальних благ, я закинув роман і мрії стати модним письменником. Але після кількох років ситого життя я знову відчув творчий «голод» і розшукав закинутий рукопис.

Того дня ми обідали у Лізиних батьків, і її татусь, вельмишановний Лев Прокопович, коли ми усамітнилися в сигарній кімнаті, аби насолодитися його черговим придбанням, привезеним прямо з Ямайки, а заразом порозкошувати з чаркою рому, прибулого звідти ж, досить різкими словами почав висловлюватися щодо газетних писак, борзописців і літераторів. На його думку, писати для розваги публіки — заняття непристойне для шанованої в суспільстві людини.

І всі, хто намагався на цьому поприщі досягти успіху, погано закінчили: Пушкін, Лермонтов, відлучений від церкви граф Лев Толстой. Я хотів було заперечити та навести контраргументи, забезпечені безліччю протилежних прикладів, але розсудливо промовчав: тесть не любив, коли йому суперечили. Лев Прокопович завів розмову про те, як непогано б мене наблизити до імператорського двору, при цьому важко зітхнув — я зрозумів, наскільки заважає моє нешляхетне походження.

Але тут же оптимістично додав, що вірить у моє майбутнє та вже почав робити деякі кроки, які не швидко, але дадуть свій результат. Після цієї розмови я знову заховав рукопис у далекий ящик секретера.

Але не все було безхмарно в нашому житті з Лізонькою — у нас не було дітей. Лізонька місяцями пропадала на водах у Баден-Бадені, ходила по лікарях, бабках, не знаючи, що в цьому винен я. Точніше, та хвороба, якою заразила мене Клавка-Швачка в період моєї повної залежності від неї, і, хоч я повністю вилікувався, але наслідки все ж були фатальними.

Витративши безрезультатно декілька років на лікування, Лізонька за порадою мами, Яніни Францевни, умовила мене здати аналізи їхньому домашньому лікареві, і тоді розкрилося — в її безплідді винна моя сперма. Готовий до цього, я негайно розповів Лізоньці жалісну історію про перенесену травму в далекому дитинстві. Домашній лікар Микола Миколайович не спростував при ній мою версію, але тет-а-тет заявив мені, що більш ймовірна зовсім інша причина мого безпліддя — прозаїчніша та ганебніша.

У цей час вибухнула війна з Німеччиною, на хвилі ура-націоналізму імператор Микола замінив німецькомовну назву Петербург на російську — Петроград. Зінаїда Гіппіус відгукнулася на це нововведення різким віршем «Петроград», закінчивши, як виявилося надалі, пророчими словами:

За рік мене призвали на армійську службу, але завдяки тестеві я залишився в столиці, замість міністерства потрапив на курси військових фельдшерів, навчаючись лікувати замість коней людей. По закінченню навчання я опинився у військово-санітарному загоні Петроградського залізничного вузла, який займався й епідеміологічними завданнями на Північному фронті.

На третьому році війни дух свободи знову став витати над неосяжними просторами російської імперії. Лізонька згадала есерівське минуле, навела нові зв'язки, на перших порах це приховуючи, але таки відкрилася мені та навіть докладала зусиль, щоб долучити до організації й мене. Я ж, пам'ятаючи ті жахливі події, які дивом обминули нас, намагався її відмовити від революційної діяльності.

А знайомство з історичними матеріалами про Французьку революцію увергнули мене в шок, ствердивши в думці: будь-яка революція, якими би гаслами вона не прикривалася — це море крові, яке врешті приведе до абсолютної диктатури.

Мої аргументи не зачіпали її розуму, вона горіла бажанням бачити на місці царського самодержавства республіку, вважаючи, що це допоможе пригніченим верствам населення і приведе до «загального благоденства». Я ж висловлював думку, що це — утопія, всім однаково добре ніколи не буде, та, на жаль, завжди комусь має бути погано. Подумки додаючи: «Що таке погано, я вже пізнав, і не горю бажанням дізнатися знову».

Наші суперечки закінчилися моїм від'їздом на Південний фронт у складі групи лікарів-епідеміологів. Так я опинився в Києві, в інфекційному відділенні Олександрівської лікарні. Місто справило на мене позитивне враження: широкі, світлі вулиці, щедро освітлені ліхтарями у вечірній час, електричні трамваї, притому, що в Петрограді тоді ходило багато конок, і диво з див — фунікулер.

Найдивовижніше — Київ потопав в зелені, тут багато парків, сквериків, дерев, що ростуть на вулицях, чимало з них — фруктові, і ватаги хлопчаків ласували їхніми дарами. Це було далеко не провінційне місто, судячи з великої кількості його жителів, далеко не бідне: яких тільки уборів не побачиш на вечірній прогулянці центральними вулицями — багато пітерських модниць зблідли б від заздрості. Війна, що бушувала всього в декількох сотнях верст, нагадувала про себе лише великою кількістю військових, що окупували його вулиці та розважальні заклади.

Вечорами тут було шумно й весело, і лише вдень, знаходячись на роботі, я стикався із жахливими знаками війни: безліччю поранених, покалічених. Оскільки стаціонарний і тимчасовий госпіталі, що були в Києві, не подужали великої кількості пацієнтів, то частина їх потрапляла на ліжка нашої лікарні. В інфекційному відділенні теж вистачало роботи: тиф, холера, гепатит надавали нам безліч виснажених, жовтих, зневоднених тіл, непритомних, з високою температурою.

Інколи мені доводилося виїжджати з інспекторськими перевірками на передову, але в основному таланило: я приїжджав на ту ділянку фронту, де встановлювалося тимчасове затишшя й бойові дії не велися. Про те, що тут відбувалося, можна було лише здогадатися по воронках від розривів снарядів, переповнених наметових госпіталях, а надто — по жахливому смороду, що доносився зі смуги нічийної території між позиціями ворогуючих армій попри те, що за домовленістю санітари обох сторін після бою безперешкодно виносили трупи й поранених.

Мабуть, розкладаючись, смерділи частини, фрагменти тіл — після бою їх залишалася велика кількість.

Я знімав кімнату в старій частині міста, на вулиці Тарасівській, пішки ходив на роботу, періодично міняючи маршрут: то, минувши величний Володимирський собор, спускався тополиною алеєю Бібіковського бульвару, то йшов багатою Фундуклеївською вулицею повз помпезний, в стилі французького ренесансу, театр опери й балету до Хрещатика, сполучаючи обидва маршрути на Бессарабці, а далі виходив до підніжжя гори, на схилах якої розташувалася Олександрівська лікарня.

Хазяями моєї квартири були сивий, як лунь, але ставний не по роках Іполит Федорович Прохоренко, що прожив багате військовими та іншими пригодами життя, про які раз у раз згадував за вечірнім спільним чаєм, і його дружина — Маргаліт Соломонівна, яку він називав Маша, молодша від нього не на один десяток років. Коли вперше я її назвав Маргарита Соломонівна, вона розсміялася і поправила: «Моє ім'я не Маргарита, а Маргаліт, що означає «перлина».

З прислуги вони мали лише сільську дівку Теклю, яка обслуговувала і мене — надзвичайно мовчазну й ретельну. Мені було відомо, що в шлюбі Текля не була, але мала чотирирічну дитину, що жила з її батьками в селі. Іполит Федорович і Маргаліт Соломонівна були надзвичайно люб'язними та добрими людьми, дуже прогресивних поглядів, вони засуджували цю війну, на їх погляд — безглузду.

— Я брав участь у Балканських війнах, але тоді ми несли звільнення від ярма Османа народам Сербії, Болгарії, — там була ідея. В цій війні — ідеї немає. Крім того, ми до неї не готові, як були не готові до війни з Японією, але зараз вона набагато масштабніша й кровопролитніша. Ілюзорна ідея, що ми в результаті перемоги в цій війні повернемо православному світу Константинополь, колись завойований турками, — утопія, і вона нецікава ані мужикові та робітникові, що несуть основні тяготи, ані навіть інтелігенції.

Ідея повинна об'єднувати та надихати, інакше вона не буде ідеєю, в яке б ошатне вбрання її не нарядили.

З ними проживала Ревека — племінниця Маргаліт Соломонівни, темноока, жагуче чорноволоса шістнадцятирічна красуня, що мріяла стати балериною й брала приватні уроки в балетній студії. До чотирнадцяти років вона мешкала разом із батьками в Чорнобилі, невеликому містечку, що знаходиться недалеко від Києва. Два роки тому вона приїхала разом з батьком, Аврахамом Исраелем, братом Мар-галіт Соломонівни, погостювати до великого міста. За тітчиною порадою вона сходила на балет «Жізель» до розташованого поруч театру й безтямно закохалася в пластику, мову рухів і незабаром, мріючи оволодіти їхніми секретами, передивилася всі вистави. Вона не хотіла слухати напучень батька (а я досі вважав, що єврейські діти — найслухняніші), твердо бажаючи навчитися балетній майстерності. Підозрюю, що Маргаліт Соломонівна підтримала бажання племінниці, і спільними зусиллями вони здолали опір її батька.

У балетній студії викладачі досить скептично поставилися до прохання стрункої, гнучкої, рухливої юної дівчини-переростка, але коли вона почала на льоту засвоювати показані па, то її таки взяли, при цьому пошкодувавши: прийди вона років на п'ять раніше, то кар'єра прими-балерини їй була б забезпечена. А так вона, будучи «переростком», балериною може стати лише в масовці, на сольні партії навряд чи зможе розраховувати — дуже багато чого їй належить вивчити, для того знадобляться роки й роки навчання, а вік балерини занадто короткий.

Маргаліт Соломонівна взяла на себе опіку Ревеки, по суті, ставши другою матір'ю, вирвавши її з провінційного побуту, найнявши репетиторів, що за рік занять підготували її до вступу до жіночої гімназії. Дівчина, розуміючи, що зі своїм іменем їй в майбутньому не вибратися на підмостки серйозного театру, не без підказки тітки прийняла псевдонім— Роза-лія Любомирська.

Ім'я звучне на слух, та легенда, пов'язана з ним, була досить похмурою: проста єврейська дівчина Райса, народжена в Чорнобилі, завдяки красі й розуму досягла високого становища при дворі французького короля Людовика XVI, що під час французької революції її згубило — була обезголовлена на гільйотині. «Аристократка Розалія з Чорнобиля» — значилася вона в списках страчених, своєю смертю прославивши маленьке містечко, повідомивши, що таке є на білому світі.

На мій погляд, подібне ім'я, пов'язане зі смертю, не могло принести в майбутньому нічого хорошого її власниці, але моєю думкою з цього приводу ніхто не поцікавився. Припускаю, мрії Маргаліт Соломонівни поширювалися значно далі, але вона їх наразі не озвучувала. Така гаряча увага до долі дівчини була викликана частково й тим, що їхній єдиний син, бойовий офіцер, загинув на японській війні. Подробиць я не знав, а від розпитувань утримувався, розуміючи, як боляче їм про це говорити.

Якщо в них з'явиться бажання, то вони самі розкажуть. Вечорами ми грали вчотирьох у лото, обговорювали новини, зведення з фронту, пили чай із сухим варенням, котре мені було в новинку.

Листи від Лізоньки приходили все сухіші й коротші, але я сам теж не міг похвалитися великими успіхами в епістолярному жанрі. Крім того, у мене намітився роман з сестрою милосердя Христиною з сусіднього відділення лікарні. Чимось вона мені нагадувала Лізоньку, але не теперішню, а ту, з якою я зустрівся десять років тому. Вона була з місцевої купецької сім'ї, але мешкала окремо від батьків. З останнього курсу жіночого університету святої Ольги вона пішла працювати до лікарні.

Христина розповіла, що спочатку працювала в лікарні на Парковій алеї, де бачилася й спілкувалася з сестрою імператора Миколи II — великою княгинею Ольгою Олександрівною, що старанно доглядає за пораненими, працюючи там звичайною сестрою милосердя, й намагається нічим не виділятися з навколишнього персоналу. А мати царя, Марія Федорівна, патронувала госпіталь Червоного Хреста, розгорнутий в Художньому інституті, регулярно там з'являючись.

Христина по секрету мені розповіла, що у великої княгині Ольги розвивається роман з простим полковником Куликовським^[14], що йде на поправку.

«Від того, що вона велика княгиня, вона не перестала бути жінкою, а серцю не накажеш» — підсумував я й активізував залицяння до Христини. Не можна сказати, що я був у неї закоханий, радше, намагався урізноманітнити дозвілля, оскільки вечірнє лото мені приїлося, і по ночах стала снитися гола Клавка-Швачка, про долю якої я багато років нічого не знав.

Дивно, але Лізонька не приходила до мене уві сні, немов і не було стількох років, прожитих спільно. Знаходячись тут, я відчув полегшення через відсутність спілкування з її батьками, у присутності котрих зазвичай був скутим, напруженим, немов обтяженим якоюсь провиною, яку неможливо спокутувати. Стосунки з Лізонькою перед моїм від'їздом не відрізнялися щирістю й відвертістю.

Вона все більше віддалялася від мене, зайнята роботою в легальному есерівському двотижневику «Нова думка», але, підозрюю, навела зв'язки зі вцілілими представниками колишньої організації есерів-максималістів, що пішли до глибокого підпілля; багато хто з них перейшов до організації соціал-демократів.

Наші рідкісні спільні вечори починалися в атмосфері напруженості, і, кінець кінцем, переростали в політичні диспути, в котрих я дотримувався помірно-ліберальних поглядів, а вона горіла бажанням повністю перекроїти існуючий світ, не помічаючи, що подібна до людини на дереві, що рубає під собою гілку. Закінчувалися вечори тим, що ми, розпалені, але упевнені в своїй правоті, розходилися по своїх спальнях.

Вимушена статева стриманість призвела до того, що я час від часу відвідував будинки розпусти на околиці міста. В Петрограді продажна любов мене повністю задовольняла, оскільки несла тамування лише фізіологічної потреби. Але тут, у південній столиці, мені хотілося чогось більшого, ніж задоволення фізіологічних потреб за гроші. Якось я натрапив на книжечку такого собі Щепотьєва, невідомого автора з Петербурга, видану в 1908 році, під манливою назвою «Жіноча душа».

Прочитавши її, я був украй обурений, хоча в глибині душі погоджувався, що багато чого з описуваного наявне в житті. Мені хотілося кохання, або нехай навіть його подоби, коли завмирає серце в очікуванні майбутньої зустрічі, а в кожному жіночому образі бачиш ЇЇ, тремтиш лише від дотику до неї, коли час летить, як мить, а зимові ночі стають надзвичайно короткими, а ти ненаситно марнотратний.

З усіх осіб жіночої статі, з якими я був знайомий, найліпше на цю роль підходила Христина. Вона не була писаною красунею, але мала прекрасний колір шкіри, живий, нехитрий вираз обличчя, на якому можна було прочитати всі емоції, що відбувалися в неї всередині, і вже цим притягувала до себе погляд. Її світлі сяйливі очі випромінювали доброту й відданість.

Жіноча емансипація, що давно захлеснула Петроград, докотилася й до південної столиці — Києва, змусивши Христину розлучитися з розкішною копицею русявого волосся, набувши короткої, як на мене, занадто накрученої, зачіски. Зі мною мало не стався сердечний напад, коли я випадково побачив її без головного убору медсестри й ледве не наговорив їй різкостей, але вчасно стримався. Потім для себе вирішив, що навіть з цією зачіскою вона стала не менш миловидною та бажаною. Я не був закоханий в неї, лише відчував пристрасть та бажання насолодитися її тілом.

Так, до свого сорому визнаю: вабило мене лише бажання задовольнити свої низинні, плотські потреби зцією чистою незайманою дівчиною. В глибині душі я шукав собі виправдання: можливо, з часом я прив'яжуся, і мої почуття до неї запалають, як сирі дрова на розжареному вугіллі. Але чи потрібно мені це? Я, як той бу-риданів віслюк, що помер від голоду над двома оберемками сіна, так і не визначившись, з якої почати їсти, не можу однозначно вирішити: хочу кохання чи боюся його?

Мої щоденні залицяння, компліменти, солодкі пригощання, принесені посильним з кондитерської, обов'язковий букет квітів при проводах додому стали давати результат. Неодноразово я ловив на собі її м'який, задумливий погляд, що відразу вислизав при спробі зазирнути до неї в очі. Вона перестала витримувати мій погляд, уникаючи його й відразу стаючи яскраво-червоною. Вона знала, що я одружений, але незабаром перестала сторонитися моїх залицянь.

У моєму житті було не надто багато жінок, але Клавка-Швачка була варта багатьох і навчила багато чого. Тому я, як полководець на війні, розробляв стратегію й тактику підкорення цієї милої дівчини, холоднокровно розраховуючи ходи. Я намагався бути для неї виключно загадковим, якось побіжно кинувши фразу, немов випадково проговорившись, що багато чого до-сяг би в житті, якби мені не була дорога моя честь. Я помітив, що мої слова її зацікавили, але доки ефект був незначний.

Та зате, коли вона почула про мою роботу в протичумній лабораторії, і що мені довелося там пережити, я зрозумів за виразом її обличчя: бастіон практично ліг, залишилися лише боязкі осередки опору, що ґрунтуються на утовкмачених в голову моральних принципах аморального суспільства.

Я не поспішав, у розмовах усе більше показуючи їй свою довіру й прихильність. Жінки люблять бути залученими до таємниці, нехай навіть це буде секрет Полішинеля, який вони також, по секрету, розповідатимуть своїй подружці за горням кави. Наступного разу я «випадково» проговорився про свій зв'язок у минулому з бойовою групою есерів, тут же зробивши украй заклопотаний і пригнічений вигляд, заявивши, що своєю розповіддю мимоволі накликав на неї біду, адже таким чином вона стає моєю спільницею.

Немає нічого більш дієвого й ефектного, ніж відкрити наївній дівчині якийсь секрет чи таємну організацію, стаючи в її очах незвичайним героєм. Звісно, я їй нічого не розповів з того, що було насправді, а лише вигадки, тим самим убезпечивши себе. Якщо вона раптом наївно комусь проговориться, то я зможу усе це легко спростувати. Та й час «столипінських» краваток минув, а політику імператора та його двору хто тільки не лаяв вголос, і все частіше в розмовах чулося слово — «республіка».

Підготувавши таким чином дівчину, я перейшов до наступного етапу — став її уникати. Тепер уже вона шукала зі мною зустрічі, а я робив вигляд, що страшно хочу її бачити, але боюся не упоратися зі своїми почуттями. Подібна гра мене вельми розважала, і я відкривав в собі нові акторські таланти, роздумуючи, чому я не спробував себе раніше в театрі?

Нарешті, цей день настав: Христина, не витримавши моїх триденних відмовок від зустрічей, червоніючи, власноручно передала записку, що чекає мене у себе вдома о восьмій вечора. Купивши великий букет жовтих хризантем, я відправився на візнику до неї додому, і вже за годину після зустрічі укладав її, трепетну від бажання й остраху, до ліжка, плутаючись

у зав'язках, тасьмах, шнурівках, гачках її сукні.

До цього разу мені не доводилося знімати сукні з жінки — зазвичай вони самі це робили, звертаючись до мене лише по невелику допомогу, переважно пов'язану з корсетом. Христина, незважаючи на свою показну хоробрість, знаходилася в стані напівпритомності від свого вчинку. Замучившись возитися з усіма цими жіночими мудраціями, я, закинувши поділ наполовину розстебнутої сукні, рвонув на ній трикотажні трусики, заразом зірвавши і пояс.

Панчохи відразу поповзли вниз, відкривши білосніжну шкіру ніг, заводячи мене, і я упевнено торкнувся її промежини, губ. Її тіло здригнулося, неначе через нього промайнув розряд струму. Я ліг на неї, силою своїх ніг розвівши її ноги, руками звільняючи груди.

— Не потрібно! Я прошу вас! Не потрібно! — просила вона, лежачи із заплющеними очима.

— Я вам вірю: ви цього не вчините! Якщо кохаєте мене, то ви цього не робитимете! Я благаю вас: не потрібно! — намагалася чинити опір вона і тут же довірливо мене обіймала. Сукня все більше сповзала, скувавши рухи її рук, оголила шию, плечі, і, нарешті, невеликі м'які груди.

Я ласував її еластичною шкірою, мочками вух, сповзаючи вниз, добираючись до напружених кінчиків грудей, повністю вигнавши з неї свідомість, залишивши лише бажання, яке вибухало, вивергалося невідомими поштовхами зсередини, але я не поспішав його наситити, а коли це сталося, вона закричала — не від болю, а від несамовитого бажання, що охопило її, і це був крик жінки, що опинилася на вершині блаженства.

Коли в нас усе закінчилося, я ліг поряд з нею, і вона, почала возитися зі своєю сукнею, довершуючи роботу, розпочату мною, перед цим соромливо помітивши:

— В ліжку незручно лежати одягненими.

Услід за нею я зняв залишки одягу й наші голі, розпалені тіла зіткнулися. Вона здригнулася і притиснулася тісніше, обережно обійнявши мене. У грудях і голові володарювала порожнеча — мене покинуло гостре бажання, що штовхнуло на це божевілля. Захотілося одягнутися і піти геть.

— Ви любите мене?! — запитала Христина й перелякано завмерла в очікуванні. Що я їй міг відповісти? Правду? Що мені потрібне було тільки її тіло, та й то — більше від тривалої стриманості і цікавості?

— Так, я тебе обожнюю! Мені було дуже добре!

Я роздвоївся. Одне моє «Я» бездушно-ліниво обіймало довірливе тіло дівчини, безсоромно народжуючи брехню, інше «Я» відвело собі роль стороннього спостерігача. Позиція ніяк не реагувати на ситуацію мені більше підходила, але яким чином уникнути її запитань? Ніяк. Чи сказати правду? Вибачитися? Це — як ляпас дівчині. В більшості випадків правда вбивча і її рідко хто переносить. Залишалося -брехати, вивертатися, плутати.

— А як же ваша дружина? — прошепотіла Христина, притискаючись до мене, вогнем свого тіла піднімаючи в мені захололе бажання.

— Не будемо ні про що стороннє; зараз є тільки ми: ти і я! — обдурив я. Насправді, ми існували окремо один від одного, зближуючись лише в хвилини пристрасті й задоволення бажань.

Мій внутрішній голос з викликом вимовив:

— Ти — негідник!

— Не лише я, але й ти, разом ми — негідники! — уточнив я, і додав:

— Адже це так підло — обдурити довірливу дівчину, спокусити її. Як думаєш вчинити далі? — не замовкав внутрішній голос.

— Залишитися до ранку й насолоджуватися її тілом, — проговорив відверто я.

— Адже ти не лише збезчестив тіло, але і її душу. Взяв на свою душу великий гріх!

— Ані великого, ані маленького гріха я не міг узяти на те, чого в мене вже немає, — розсміявся я. — Адже я душу віддав ще у форту, щоб урятувати тіло. — І тут мене пробив холодний піт: невже той сон не був сном? А зараз я розмовляю не з собою, а з тим, хто вже оволодів частиною мене й почуває себе хазяїном моїх вчинків?

— Що з тобою?! — перелякано скрикнула Христина. — Тобі зле?!

— Так, зле! Я страшенно погано вчинив! -холодіючи вимовив я, відчуваючи, що готовий вилити душу, а там — нехай буде те, що буде. Але як можна вилити те, чого вже немає?

— Ні, не турбуйтеся! Я сама хотіла цього! Ви мені снилися ночами, і це лише продовження мого сну! Дивовижне, чудове продовження сну! Нехай ви вінчані. Це страшний, смертний гріх, але... Ми будемо коханцями, адже це від слова кохати, а любити не грішно. Яке це дивовижне слово — кохати! Скажіть мені ще раз: ви кохаєте мене?!

Дівчина говорила, плутаючись у словах.

— Так, я дуже тебе люблю! — знову обдурив я дівчину, з'єднавши обидві половини себе, змусивши цим їх замовкнути. — Зараз іде війна, й усе може бути. Можу коли-небудь не повернутися з чергової поїздки на передову. Адже куля — дурна!

— Не говоріть такого — я цього не переживу! З вами нічого не повинно статися — моя любов вас оберігатиме. Повірте мені, адже я вас дуже й дуже кохаю! — тут вона підвищила голос і безстрашно злякала нічну тишу будинку. — Я КОХАЮ ВАС!

Хоч як дивно, в той невеликий проміжок часу, що залишився на сон, наснилася Лізонька, вона була вкрай задоволена й за щось хвалила мене, ось тільки деталі сновидіння зникли з пам'яті при пробудженні.

Від Христини я пішов рано вранці, намірившись заїхати до себе на квартиру, а вже потім — на роботу. Мене злегка похитувало від божевільної ночі, повної її кохання й моєї пристрасті, але настрій був відмінний — я навіть щось по дорозі насвистував. Усі мої таємні каяття й муки совісті залишилися в ночі, і, тільки но вони намагалися проявитися, то я відразу декламував сам собі вірші, і це добре допомагало мені. Я натиснув на дверний дзвінок і став чекати.

— Ти — негідник! — проявився внутрішній голос. — Груба, хтива тварина!.

А я відразу, без роздумів:

— Де ви були!? — суворо запитала мене Ревека, відкривши двері замість Теклі.

— Даруйте, що потривожив, мадемуазель, постараюся надалі ... — але тут же був нею перерваний.

— Ви були в ЖІНКИ! Як Вам не соромно! — гнівно вимовила дівчинка і, розгорнувшись, швидким кроком попрямувала до своєї кімнати.

«Схоже, я користуюся успіхом,— самовдо-волено подумав я. — За пару років цей пуп’янок стане квіткою незвичайної вроди, і щасливий буде той, хто його зірве! А доки це — лише маленька дівчинка».

Тут я знову роздвоївся і не найкраща частина мене запитала:

— Хочеш, саме тобі дістанеться ця квітка? -на що я відповів віршами:

На роботі мій променистий настрій розвіявся — мене знову посилали на передову, але вже не з інспекційною поїздкою, а як військового лікаря. Армії Південно-західного фронту під командуванням генерала Брусилова вже другий тиждень продовжували переможно наступати, громлячи австрійські війська. На підкріплення йому виділили 3-ю армію, що до цього входила до складу Західного фронту й зараз вела бої в Поліссі.

От до неї мене й направляли, оскільки наступ ненаситно вимагав усе більше й більше жертв, котрих було чимало й серед лікарів. Пригнічений найгіршими передчуттями, я почав збиратися в дорогу, оскільки слід було негайно туди вирушати в складі великої групи офіцерів.

«Ця ніч була моїм гріхом, моїм злочином, за яким негайно настане покарання», — вирішив я, не сподіваючись з фронту повернутися живим. Я не зайшов попрощатися до Христи-ни, відправивши їй з посильним лише записку, можливо, надмірно сухувату, — особливого настрою й бажання виливатися фальшем у своїх почуттях до неї у мене не було.

Фронт

Чим керувалося начальство, відряджаючи мене, епідеміолога, не хірурга, до піхотного полку, що брав участь в цьому наступі, мабуть, найвідомішому з моменту початку війни — не знаю. Власне, коли в другій половині липня я прибув до нового місця служби разом із поповненням, ніякого наступу вже не було: німці зуміли закріпитися на лінії річки Стохід, витримавши натиск наших військ, знекровлених двотижневим наступом.

Полк за час боїв втратив більше половини свого складу вбитими й пораненими, артилерія вела облік кожному снаряду, випущеному на той бік річки, отже, на особливу вогневу підтримку частинам, що наступають, сподіватися було нічого. Свіже поповнення складалося з необстріляних новобранців, що набули лише початкової підготовки: коли періодично виникали артилерійські дуелі, вони заходилися несамовито хреститися та читати молитви; здавалося в цей момент, що жодна сила не підніме їх із шанців.

Мені визначили місце в невеликому польовому наметовому госпіталі неподалік від передової, з усіх боків оточеному лісовою гущавиною дрімучого, здавалося, лісу. Насправді вже через декілька десятків кроків в західному напрямку ліс ставав все рідшим, відкриваючи простір огляду, починалися стрічки дрібних траншей і бліндажів.

Наші укріплення були зроблені з розрахунку на короткочасне використання, оскільки вище командування беззастережно планувало просунутися далі, а півтора тижні «тупцювання» на цьому рубежі через стійкий опір германських військ викликав у нього гнів. Незначна глибина окопів та траншей була викликана сильною заболоченістю низинної місцевості біля річки, високим рівнем ґрунтових вод. Велика кількість води сприяла тут розмноженню неймовірної кількості кровосисних комах: комарів і мошки, що своїм переможним гудінням стрясали повітря.

Бачачи, як я відмахуюся від цих мерзотних тварюк обома руками, вістовий Степашин запропонував мені закурити його самосаду. Попри те, що цим шкідливим заняттям ніколи не грішив, тут беззастережно скористався запропонованою самокруткою, і стало трохи легше, хоча без звички голова закрутилася, а в роті з'явилася неприємного смаку слина.

Невеликий намет став моїм житлом, де я мешкав з хірургом Веніаміном Воробйовим -молодим чубатим блакитнооким юнаком, що всього декілька місяців як змінив студентську тужурку на військову форму й прибув до цієї частини незадовго до наступу. Коли він починав розповідати про пережите за дні боїв, його великі світлі очі, що надають обличчю трішки наївного вигляду, раптом темніли й перетворювалися на два осколки криги. Практичний досвід, який він придбав за два тижні наступу, був рівносильний десятиліттю.

Операції з ампутації, витяганню куль, осколків проводилися безперервно, практично доводилося працювати без сну, оскільки йшов безперервний конвеєр тяжкопоранених; їм бракувало місця в наметах, і вони лежали довкола. Повітря безперервно коливала какофонія звуків, що складалася із стогонів, криків про допомогу, хрипів вмираючих, але душа, звикнувши, черствішала до побаченого, залишивши місце лише одному бажанню — спати.

Не витримуючи напруги, хірурги намагалися робити невеликі перерви для сну, даючи відпочинок очам, що сльозилися від поганого світла, натруженим рукам, ногам, що підгиналися від утоми. Але санітари підносили й підносили нових поранених і покалічених, перерви включали всього декілька хвилин забуття в незручній позі, і знову — робота. Веніамін згадав, як, прокинувшись після однієї такої невеликої перерви, він виявив, що навіть не зняв скривавлені рукавички, у прямому розумінні -по лікоть у крові.

Але найстрашніше сталося, коли в намет, де проводив операції начальник госпіталю штабс-капітан Летушин, залетів очманілий германський снаряд, і всі, хто знаходився там, загинули — залишилися лише фрагменти їхніх тел. Тепер на весь госпіталь було всього три хірурги та півтора десятки сестер милосердя.

Останні три дні було затишшя, і за цей час госпіталь спорожнів — усіх поранених було відправлено до тилових госпіталів, але якщо прибуло поповнення, то найближчим часом слід чекати нового наступу, хоча німці здорово обкопалися й також отримали підкріплення.

Розповідь Веніаміна мені конче не сподобалася, і я чесно зізнався, що в хірургії нічого не тямлю, і, навіть покрививши душею, пояснив: не пам'ятаю, як звуться деякі хірургічні інструменти, так що не зможу бути навіть асистентом при операціях. Насправді практика, яку я надбав в протичумній лабораторії, асистуючи при розтинах трупів тварин, мене багато чого навчила, але я був уже не тим романтиком, як десять років тому, і не збирався тут довго затримуватися.

А найпростіший спосіб посприяти цьому -показати свою нікчемність.

Веніамін виявився правий — уже наступного дня полк кинули в наступ. Було поставлено завдання форсувати річку Стохід і прорвати лінію супротивника, що обкопався там. Сама річка в цьому місці була неширока, від сили метрів двадцять-тридцять, але із заболоченими берегами з обох боків.

Після півгодинної артилерійської підготовки, що пропрасувала фугасами укріплення противника й заклала своїм гуркотом вуха, з наших окопів вискочили солдати і, з рушницями напереваги, щось голосно кричачи, побігли до заздалегідь зроблених за допомогою настилів з колод проходів, намагаючись здолати заболочену частину та вийти до річки. Були завчасно приготовані плоти, до яких умільці-теслярі пристосували колеса з возів. Споруди вийшли громіздкими, неповоротким, але так все-таки було краще, ніж тягнути важкі колоди в руках.

Користуючись тим, що наразі ми були вільні, я за Веніаміном вийшов з розташування госпіталю, підійшовши якомога ближче до наших спорожнілих окопів.

— В театрі я завжди любив галерку! — пустотливо крикнув Веніамін і, видершись на розложистий дуб, став спостерігати за ходом наступу в бінокль. Я підійнявся на сусіднє дерево, може, менш зручне, і також приклався до окулярів бінокля.

Тільки-но наші війська стали пробиратися по настилах до річки, як запрацювала артилерія германців, а я наївно припускав, що після артобстрілу там не залишилося нікого в живих. Повисли розриви-хмари, розсипаючи кругом смертоносну шрапнель, вражаючи солдатів десятками. До них поспішали санітари з біло-червоними пов'язками на рукавах. Услід за шрапнеллю посипалися фугаси, показуючи чудеса пристрілки, розтрощуючи настили, піднімаючи в повітря фонтани рідкого бруду, стволів дерев і частин людських тіл.

— Нам пора! — вже знизу, з землі, крикнув Веніамін. — Зараз почнуть надходити поранені.

— Зараз! — я був неспроможний відірватися від видовища урочистості смерті й людського болю. Не знаю, що найшло на мене, змусивши прикипіти до окуляра бінокля. — Ви йдіть — я наздожену!

— Не діло, — але близький розрив шрапнельної хмари заглушив його слова, вибухова хвиля струсила мене з дерева, немов гниле яблуко, відправивши шкереберть на землю, і від удару я втратив свідомість. Опритомнів від болю, що розривав усе тіло, але найгірше було з правою рукою , що горіла вогнем.

— Рука, — простогнав я й побачив: Веніамін схилилося із заклопотаним видом наді мною. -Вона зламана?

— Ні, схоже вас дістала шрапнель. Як же це ви так необережно! Не послухалися мене, і тепер... — він з прикрістю змахнув рукою, допоміг мені встати. Дорога назад у декілька разів збільшилася за часом і відстанню, я йшов, спираючись на Веніаміна, хитаючись від запаморочення, кривлячись від болю в руці, хоча не було жодного місця в моєму тілі, яке не повідомляло про себе болем.

— Хлопчаки! — з люттю крикнув капітан Павло Лаврентійович, виконувач обов'язків начальника госпіталю, помітивши нас біля операційного намету, але далі я вже нічого не чув, оскільки втратив свідомість. Коли прийшов до тями, то дізнався, що з моєї руки витягнули дві шрапнельні кульки, і одну — з плеча, і, окрім поранення, у мене важкий струс мозку.

Поневіряння по госпіталях і лікування затяглися на декілька місяців, оскільки я прихитрився незабаром підхопити пневмонію, і в Київ я повернувся лише в листопаді, але це було вже зовсім інше місто. Дощовита осінь, невдачі на фронті, нескінченні робітничі заворушення змінили його вигляд: воно стало брудним, незатишним, немов розгубленим від неочікуваних невдач. Трамваї ходили рідше, постійно переповнені, оскільки виникли проблеми з ремонтом вагонів.

Невдоволення існуючим станом справ на фронті та в тилу відчувалося скрізь, і це було єдиним, що зближувало різні верстви населення. Лазарети, лікарні були забиті пораненими після невдалого наступу. Через переповненість госпіталів хворі не могли отримувати належного лікування. Постачання продовольством погіршувалося день у день, що вело до відкритого наростаючого невдоволення.

У лікарні мене чекала жахлива новина: Христина невдовзі після мого від'їзду добровільно викликалася відправитися до діючої армії, на фронт, і в ході контрнаступу германських військ пропала без вісті. До мого сорому, ця звістка мене зовсім не торкнула, немов і не було багатомісячних залицянь і тієї ночі.

Мабуть, байдуже ставлення до долі Хрис-тини явно проступило на моєму обличчі, так що доктор Зельдін, добродушний товстун у незмінному позолоченому пенсне, що повідомив мені цю звістку, додав:

— Ймовірно, вона шукала на фронті вас, а знайшла... — він не закінчив, дістав з кишені халата велику картату хустку й голосно висякався, намагаючись приховати сльозинки в кутиках очей.

— Вона шукала свою Долю, — холодно закінчив я замість нього. Товстун здивовано на мене поглянув і почав протирати пенсне.

— Мені здавалося, що ви були до неї небайдужі. Мені так здалося.

— Хреститися потрібно, коли здається, а то замість ікони в кутку можна побачити біса, — обірвав я розмову й пішов, залишивши його розгубленим.

Подав рапорт керівництву й незабаром отримав три тижні відпустки для поправки здоров'я після поранення.

Балакучий хазяїн квартири, Іполит Федорович, дізнавшись, що я від'їжджаю у відпустку до Петрограду, за звичаєм почав мене про-свічати щодо останніх політичних новин, які сюди доходили зі швидкістю телеграфу.

— Сталася заміна Голови ради міністрів Штюрмера Треповим, що нічого не змінить: імперія смертельно хвора й звичайні ліки тут безсилі. Трепов схожий на носорога, який в люті біжить, опустивши роги, по прямій, не помічаючи, що так він лише розіб'є собі голову об дерева, що попадаються на шляху. А імператор слабкий, слід це визнати, перебуває під впливом імператриці й дрімучого старця Распутіна. Окрім цього, він сліпий: не помічає небезпеки, що насувається.

Чого тільки варта його відповідь Бьюкенену^[18], який порекомендував добитися відновлення довіри народу. Імператор звів це до жарту, перефразувавши: «Чи повинний я повернути довіру свого народу, або народ зобов'язаний відновити мою довіру до нього?» Одвічне питання Магомета й гори: хто до кого піде назустріч. Припускаю, все це може зрештою привести до революції.

— Мене не цікавлять політичні баталії та прогнози. Мені, як і більшості мешканців, байдуже, як називатиметься корабель, на якому я пливу, і хто буде на капітанському містку, — холодно зауважив я.

— Це буде важко не помітити під час шторму, — філософськи зронив Іполит Федорович. -Мої щирі вітання вашій дорогенькій дружині, за кімнатою та речами доглянемо, можете не хвилюватися. Приїжджайте з хорошими новинами.

Збираючи речі в дорогу, я почув слабкий стук в двері кімнати. Це була Ревека.

— Родіоне Івановичу, післязавтра я беру участь у балеті «Лускунчик», якого ми даємо в Народному театрі. Мені було б дуже приємно побачити вас в залі та потім почути вашу думку.

— На жаль, я сьогодні від'їжджаю. Так що -прошу вибачення, мадемуазель.

— Але ж ви можете трохи затриматися. Це всього два дні, — просилася дівчинка.

Хоча — ні. За час моєї хвороби вона значно подорослішала, змінилася, ще більше розквітла, перетворилася на юну дівчину.

— Тітка Маргаліт обіцялася завтра спекти яблучний пиріг — він у неї виходить незрівнянно смачним.

— На мене в Петрограді чекає дружина, і я вже дав телеграму, — як я і розраховував, мої слова були подібні до відра холодної води. Її личко на мить скривилося, немов вона збиралася заплакати, але, опанувавши себе, Ревека без слів вискочила за двері.

2.10.

Олег насилу розплющив очі від дзвону будильника й потягнувся в ліжку. Читання щоденника тривало до глибокої ночі, але він нічого не виявив такого, що налякало Свєту .

«Якби не будильник, то я б сьогодні заспав. Захопливе чтиво, та й годі. Цікава лише психо-логія покоління чоловіків, що пішло: автор щоденника переспав з дівицею, а вже уявив себе невідомо ким: Дон Жуаном або дияволом».

Поруч підхопилася Наталка, розплющивши сонні очі, видно, не зрозумівши в першу хвилину, де знаходиться.

— Вставай, соню! Сьогодні ти погрожувала прийти вчасно на роботу, і я тобі це обіцяв! — Олег бадьоро схопився з ліжка, на ходу розминаючи закляклі м'язи, проскочив на кухню й став наповнювати ванну.

— Гарячої немає — тільки холодна вода! -повідомив він.

— І це — в центрі міста?! — обурилася Наталка. Прочовгавши в його капцях на кухню, зажадала. — Ні, мені потрібна тільки гаряча -давай, грій води на газу!

— Нічого, звикнеш! — Олег легко підхопив дівчину, — та завищала, — й обережно опустив до ванни.

— Дурилюд, — миролюбно повідомила Наталка, розніжившись у теплій воді. — За це сьогодні увечері ти зводиш мене в кіно й почастуєш морозивом.

— Який фільм бажає подивитися леді?

— Не знаю, але не бойовик, не жахіття; ліпше — веселу історію про любов, — вередливо надула губки дівчина.

У вухах у Олега виразно прозвучало: «найстрашніші історії — це історії про неподілену любов». Йому згадалася ніч на дачі, наскрізь мокра непрохана гостя з розпущеним волоссям, Світлана, що насторожено придивляється до неї, усміхнений Андрій, що розповідає про безглуздий тест, де пропонувалося взнати дату власної смерті.

«Якими б важкими не були втрати, але життя продовжує тягтися своєю плетеницею, а біль у серці рано чи пізно мине. Пам'ять усе рідше нагадуватиме, і нерозкрита кримінальна справа про таємниче, звіряче вбивство помре в архіві за давністю років».

— Що з тобою? — злякалася Наталка, побачивши, як несподівано зблід Олег

— Нічого — все гаразд. Просто шкода, що не завжди ми маємо відповіді на питання, що мучать нас. Життя — це не задачник з математики, де в разі утруднення можна на останній сторінці знайти відповідь.

— Можливо, для цього бракує терпіння гортати до останньої сторінки?! Олежко, такий ти мені не подобаєшся — міняй тему й давай чистого рушника.

Парк.

Зустрівшись після роботи, Олег з Наташею запізнилися на найближчий сеанс до кінотеатру, а оскільки до наступного було більше двох годин, вирішили прогулятися в Центральному парку. Піднявшись серпантином на пагорб, вони помилувалися казковим видом нещодавно побудованого театру ляльок, пройшли повз стару водонапірну вежу, переобладнану на сучасний музей води, підійшли до Моста Закоханих, що сполучає уривисті схили Центрального парку з Маріїнським.

— Кожного разу, коли по ньому йду, жахаюся! — зізналася Наталка, обережно ступаючи по скрипучих дерев'яних дошках, укріплених в один ряд на металевій конструкції, завислій на п'ятнадцятиметровій висоті. — Особливо, коли сильний вітер, здається, що він розгойдується.

— Це не він, а ти від страху гойдаєшся, -розсміявся Олег— Цей міст носить ще інші, менш приємні назви: Чортовий міст або міст Самовбивць. Є навіть легенда, що під тим, хто обманює кохану людину, ламаються дошки якраз посередині моста.

Наталка боязко подивилася вниз, на Паркову алею, де в годину пік по проїжджій частині нескінченною «тягучкою» повзли автомобілі.

— Знову твої жартики, а тут дуже серйозне, навіть трагічне місце. Ти ж знаєш, як минулої зими з нього в один день сплигнули хлопець і дівчина, що не знали один одного? Нещасна любов, потім політ вниз ... бр-р... — здригнулася дівчина.

— Виходить, кількість примар у повний місяць збільшиться. За сто років життя цього мосту — це яка ж має бути юрма самовбивць?

— Ти непереносний цинік, Олежко! От сходжу до бабки, щоб вона заговорила замок на твою любов, і повішу його на цьому мосту! — Наталка показала на безліч замків всіляких конфігурацій, що охоплюють металеві перила мосту. — І нікуди ти від мене не подінешся. Будеш до мене прив'язаний довіку.

— По-перше, ці замки повісили самі закохані, щоб любов була міцніша, і чари старих чаклунок їм не були потрібні. По-друге, немає такого замку, якого би не відкрила відмичка.

— Може, і не потрібно намагатися відкрити замок? Що у нас, Олежко? Кохання?! Чи щось інше, тоді — що саме? — торкнувшись животрепетної теми, Наталка зовсім забула й про прірву внизу, і про страхи, що мучили її.

Олег тяжко зітхнув — знову одне й те саме: «Жінки, дівчата — усі схиблені на цьому слові! Не можуть без нього жити! Неначе це слово -«кохаю», вголос вимовлене, вирішує всі проблеми. Адже відповісти потрібно, інакше — образа з усіма подальшими наслідками. Кращий спосіб — відвернути увагу чимось іншим! Але чим?» Вони вже пройшли міст і вишли на асфальтову доріжку Маріїнського парку. Олег озирнувся.

— Наталі, подивися на ту дівчину посередині моста, — прошепотів він трагічним голосом.

— Схоже, у неї нещасна любов, і вона готується вчинити фатальний стрибок! Ми зобов'язані запобігти лихові! Чекай на мене тут — це може бути небезпечно! Трапляється, самовбивці прихоплюють за собою до прірви своїх рятівників!

— Наталка перелякано скрикнула, й Олег мусив ледь не силою звільнити її руку від рукава своєї курточки.

Його план почав діяти, і думки Наталки явно перемкнулися на іншу тему, от тільки не можна показати, що це всього лише розіграш. Олег вирішив підійти до незнайомої дівчини, поставити декілька нейтральних питань на кшталт: «Як пройти до бібліотеки»? Спровокувати її, щоб вона покинула це місце, а потім героєм повернутися до Наташі з почуттям виконаного обов'язку з рятування життя людини.

Наблизившись до дівчини, що зняла з перил невеликого блискучого замка, Олег здивовано впізнав у ній нічну гостю, що з'явилася на дачі під час грози. Дівчина мигцем глянула в його сторону й почала швидко віддалятися легкою, спортивною ходою людини, що знає ціну часу.

«Як її звуть? Адже вона тоді назвалася, і це було зовсім нещодавно. Її ім'я...». Олег прискорив крок, намагаючись її наздогнати, але це виявилося непросто, і вже на алеї Центрального парку.

Навіщо ця дівчина йому була потрібна, він не міг відповісти собі. Її поява й зникнення на дачі були дуже дивними, а незабаром Андрій загинув від рук вбивці. Єдиний зв'язок між цими двома подіями — їх дивність, непідвладна звичайній логіці.

— Вероніко, здрастуйте! — згадав її ім'я Олег. Дівчина спокійно подивилася на нього байдужим поглядом, не виявляючи жодних емоцій; так дивляться на стілець, на котрий збираються сісти, на парасольку, перш ніж вирушити на прогулянку в похмуру погоду. Видно, Олег не пройшов тест на функціональність використання, і вона мовчки попрямувала далі.

— Згадайте, Вероніко — два тижні тому ви в грозу заночували на чужій дачі! — Олег йшов поряд з нею, намагаючись потрапити в ногу, віддаляючись все далі від того місця, де покинув Наташу.

«Це безглуздо! Безглуздо! Чого я хочу добитися»? — лаяв себе Олег, відчуваючи усередині наростаюче роздратування. Вероніка до нього обернулася і продекламувала, не зменшуючи темпу ходьби :

Несподівано Вероніка наблизилася до бар'єру, за яким починався крутий схил, порослий деревами, кущами і, розмахнувшись, викинула замок. «Я що — хлопченя, бігти за нею підстрибом?» — остаточно розсердився Олег і, схопивши дівчину за плече, змусив її зупинитися.

— Співчуваю — тебе кинули і тепер ти зла на усіх чоловіків?! Але мені на це наплювати! Ти нам збрехала — не до сусідів приїжджала, і твоя мета була потрапити до нас на дачу. Навіщо?! — Олег навмання звинуватив її у брехні, жалкуючи, що за минулий час не спромігся дізнатися у сусідів — чи дійсно до них повинна була приїхати дівчина на ім'я Вероніка?

«Вона що, вирішила наді мною познущатися?!» — закипів Олег, роздумуючи, що слід далі зробити. — «Напевно, найрозумніше — повернутися до Наталки!»

Вероніка тужливо на нього подивилася:

— Мені дуже погано. Хочеш почастувати мене кавою?

Те, що дівчина, нарешті, заговорила нормальною мовою, в Олега вселило надію, що переговоривши з нею, він зможе поставити усі точки над «і» у своїх роздумах. Подумки вибачившись перед Наташею, він бадьоро запропонував:

— Радо. Спустімося на Хрещатик, — ближче кафе не знайти.

— Добре. Я знаю, як тебе звуть?

— Олег, так я себе називаю, коли хочу, щоб наступної зустрічі мене упізнали. Вероніка -твоє справжнє ім'я?

— Ім'я можна вибрати будь-яке, воно — як сукня, трапляється — набридає, хочеться новизни. Воно тобі не подобається?

— Схоже, ти права: воно тобі не надто пасує. Здається, тисне в плечах, — погодився Олег і поділився. — Не знаю, як кому, моє ім'я мені не приїдається.

Вони спустилися до підземного переходу і незабаром влаштувалися за горням далеко не бездоганної кави в кафе -»акваріумі».

— Ти пишеш вірші? — Олег вирішив поміняти тактику бесіди, відмовитися від «атаки в лоб».

— Ні, не пишу, а малюю. Тебе пригощала чужими віршами. Однієї жінки, що померла, занадто двоїстої, аби бути просто жінкою.

— Вона була знаменитою?

— Мабуть, так — за життя. Вона була нещасною: чоловіки, в котрих вона закохувалася, поголовно всі були гомосексуалістами, а жінки не відповідали взаємністю. Втім, вона розділяла любов і тілесні втіхи як такі, що існують окремо одні від одних.

— Напевно, це була тиха забита овечка зі звичайною зовнішністю, на яку не звертали уваги чоловіки, замкнена в своєму внутрішньому світі, — припустив Олег.

— Вона була красуня, що шокувала своєю поведінкою та зовнішністю. Граючи, закохувала в себе чоловіків, грала з їх почуттями, не підпускаючи близько. Могла їх прийняти в спальні, немов випадково здавшись голим відображенням в дзеркалі, при цьому тримаючи себе, немов Богиня на Олімпі. Поет Володимир Соловйов так представляв її суспільству:

Навіть Лев Троцький у брошурі, написаній до лютневої революції, відкидаючи релігію, Бога, диявола, бісів, відмітив, що з чортівні існує тільки одна відьма, і її ім'я — Зінаїда Гіппі-ус, цим її дуже розвеселивши.

Олег, помітивши, що дівчина збирається прочитати цілу лекцію, її перервав:

— Так, я дещо чув про цю поетесу Срібного століття, але мене цікавить інше, прозаїчніше.

Дай відповідь на моє питання: адже тієї ночі ти з'явилася на дачі невипадково? Чому? Тільки відстав свої піїтські штучки з різноколірними відповідями.

— Говорити правду легко і приємно, — замруживши очі, вимовила дівчина.

— Читав книгу «Майстер і Маргарита», але я не прокуратор, а ти не Ієшуа. Можеш обійтися без цитування й говорити нормальною мовою?

— Навіщо тобі це потрібно? У вас тоді щось пропало, і ти шукаєш злодія?

— Ні, але мого друга — Андрія, хазяїна дачі, за декілька днів по тому по-звірячому вбили.

— Ви з'їхали з глузду! — заперечила Вероніка й навіть нервово хихикнула. — Хіба можуть мертві спілкуватися по телефону?

В цей час задзвонив мобільний телефон у Олега, і Вероніка піднялася, збираючись вийти з-за столу.

— Що ти сказала?! — перепитав уражений Олег, міцно схопивши дівчину за руку.

— Мені потрібно в туалет, — з викликом повідомила дівчина, — а до тебе — дзвонять! Напевно, кохана!

— Нікуди я тебе звідси не відпущу! — розсердився Олег, не відпускаючи Вероніку, неугавна мелодія мобільного украй дратувала, готуючи до неприємної розмови з Наталкою.

— Мені пі-пі тут зробити? — поцікавилася дівчина. — Нікуди я не подінуся!

— Добре, тоді залиш для запоруки свій пакет! Що у тебе в нім?

— Тепер уже мені потрібно турбуватися за збереження свого майна, щоб ти нікуди не зник. Там моя остання робота, так що — нікуди не зникай! — знову нервово хихикнула дівчина, залишивши поліетиленовий пакет на стільці. Олег відпустив її руку і поспішно відповів по мобільному телефону.

— Я багато чого припускала про тебе, але те, що ти кінчений ловелас — не чекала! — почувся розлючений голос Наталки. — Кинути мене посеред парку й тут же зняти чергову жертву для своєї хтивості — це вже занадто! Ти, Олеже, рідкісна сволота! Таку ще потрібно пошукати на білому світі!

— Навіщо шукати сволоту?! — здивувався Олег — Перш ніж звинувачувати, спробуй розібратися, вислухати мене.

— Слухати твою брехню?! Ну, ти й нахаба! Неначе я не чую музики і не здогадуюся, що ви воркуєте в кафе, поки я, як дурна, самотньо тиняюся парком!

— Наша перестрілка ні до чого хорошого не призведе!

— Ти ще чекаєш від мене на хороше?! — задзвенів від обурення голос Наталки.

— Ми в «акваріумі», в Трубі. Приходь сюди, і ти зрозумієш, що була неправа.

— Ти мене зовсім за дурну маєш?! — і почулися гудки. Олег зітхнув, і тут його думки повернулися до Вероніки, що довго не поверталася. Підхопивши залишений нею пакет, він поспішив до дверей туалету і незабаром переконався, що вона зникла. Повернувшись за столик, він з пакету дістав картину, написану олією. Це була абстракція, змішення різних кольорів, без конкретного сюжету, хоча в цілому створювала приємне враження.

— Симфонія кольору, — пробурмотів Олег і перевернув зворотною стороною картину.

— Вероніка Залевська, — прочитав він ім’я автора й назву — Місячне тяжіння.

— Де тут місяць, і де його тяжіння? — поцікавився він у себе, знову поглянувши на картину. Олег вирішив про всяк випадок ще посидіти з годинку в кафе: можливо, Вероніка одумається й повернеться? Хоч би за цією картиною.

Але замість неї за півгодини з'явилася збуджена Наталка і влаштувала «розбір» стосунків.

Частина 3. Щоденник Родіона Іконникова. 3.1.

Місто, за короткий час багаторазово зґвалтоване, затихло, не чекаючи від близького майбутнього нічого хорошого. Скидання царизму, що викликало повсюдне тріумфування населення, ейфорію перших мітингів, проголошення всіляких свобод, надію на укладення миру з Німеччиною, закінчилося незадоволенням очікувань, і на зміну прийшов страх невизначеності завтрашнього дня.

Настала вакханалія вседозволеності сили, що затверджує свою правду багнетами й артилерією. Настав хаос, і колишній, звичний світ обрушився для мене задовго до цих подій. Для цього мені доведеться повернутися в минуле, віддалене від цих подій більш ніж на рік, — до моєї поїздки в Петроград.

Більше року я не бачив Лізоньку, обмінюючись з нею тільки листами, що ставали все рідшими, сухішими й лаконічнішими. З них між рядками я дізнався, що вона все більше втягнута в революційну діяльність в партії есерів. Про себе я теж повідомляв із стислістю телеграфних рядків. Але коли я сів до потягу, думи про Лізоньку вигнали усе інше з голови. Довгий шлях, протяжністю більш ніж тисяча верст, здався мені вічністю. Весь цей час я згадував ті світлі дні, коли мої з нею стосунки були безхмарні, наповнені любов'ю та бажанням одне одного.

Зате другої ночі мені наснився жахливий сон: радісно усміхнена Лізонька йшла під руку із студентом Сиволапцевим — «Хіміком», спрямовуючись в мебльовані кімнати. Пригадалося, як він з'являвся в моєму гарячковому чумному маренні у вигляді Біса бажань, що гендлює моїм життям та Лізонькою в обмін на душу. Дивовижним чином після тієї ночі я пішов на поправку з безнадійного стану.

При пробудженні мене опанували погані передчуття і підозри, ім'я котрим — ревнощі. Я здивовано запитував себе: чому мені досі не спадало на думку, що Ліза може завести собі коханця? Адже наші з нею стосунки перед від'їздом, сухе, в'яле листування — усе вказувало на те, що вона не горить мною, як раніше. Навіть, коли я валявся по госпіталях, вона не приїхала мене відвідати, як робили дружини багатьох поранених офіцерів.

«Але ж ти сам їй це заборонив»! — втрутився внутрішній голос.

«Якби вона кохала, серце все одно покликало б її в дорогу»! — заперечив я.

«Якщо ти любиш Лізоньку, то навіщо спокусив, і, врешті, цим згубив Христину»? — поцікавився внутрішній голос.

Пізно увечері, при під'їзді до будинку, де знаходилася наша квартира, моя уява малювала картину перелюбу, який я там застану, несподівано з’явившись.

— Як мені слід тоді вчинити? Застрелити його з армійського револьвера? Їх обох? — мені здалося жахливим знищити прекрасно-білосніжне, податливе тіло Лізоньки, яким я тепер хотів володіти так пристрасно, як уже давно не бажав. Мені відкрила покоївка Даша, як завжди, холодно-незворушна, анітрохи не здивувавшись моїй несподіваній появі:

— Єлизавета Львівна попередили: затримуються в редакції. Вони вас давно чекали-с: знали, що за поранення належить відпустка, от тільки були не упевнені, де її збираєтеся провести. Накажете до вечері накривати?

Тривожні думи не сприяли апетиту, і я вирішив дочекатися Лізоньку. Всівся в крісло біля каміна у вітальні, закурив сигару, з числа раніше презентованих тестем, таких, що зберігалися у великій дерев'яній коробці на секретері. Перед кожним затяганням я мочив кінчик сигари у великій чарці, повну по самі вінця французького коньяку, потім, спостерігав, як густий сизий дим ліниво піднімається вгору. Почуття розслаблення й блаженства охопило мене — я вдома!

Завтра не потрібно буде нікуди з ранку бігти, можна буде повалятися в ліжку, обіймаючи гаряче, пристрасне тіло Лізоньки, притулившись вухом до її невеликих грудей, слухати биття її серця, немов нескінченне кукання зозулі. Я не помітив, як заснув, лише на мить, злегка пробудився від легкого торкання її губ.

Смертельна втома вигнала мою свідомість геть, і, хтось чужий відвів моє тіло, що слухняно роздяглося, наділо піжаму, прошмигнуло під товсту овечу ковдру, заховану у білосніжній підковдрі, на приємно хрумкітливі свіжона-крохмалені простирадла.

Наступного ранку я прокинувся, тільки розвиднілося за вікном, і зрозумів, що більше спати не буду. Лізи поряд зі мною не виявилось, видно вона вирішила не тривожити мій сон і дати можливість одному відпочити. Я встав, і як був, в піжамі, вийшов в коридор, пройшов повз двері кімнати, яка так і не стала дитячою. Я не став стукати, злегка трохи прочинив без скрипу двері, зробивши шпарку для очей — Лі-зонька міцно спала, і уві сні її обличчя здавалося зовсім юним, як при першій зустрічі.

Довге, звільнене від всіляких шпильок, волосся розкидалося по подушці, оточивши її бліде личко чарівним німбом. Відкривши двері трохи ширше, я проник всередину, нечутно підійшов до ліжка й підняв ковдру — вона лежала в довгій шовковій сорочці, з широким гіпюровим декольте на грудях.

Відкинувши ковдру геть, я приліг поряд із нею, затамувавшиподих, знайшов у вирізі сорочки її груди і припав до них губами. Вона застогнала від задоволення, а я вже цілував її в шию, плече, не даючи повернутися свідомості, звільняючи її з чертогів Гіпносу і вводячи до царства Еросу. По її тілу пробігло помітне тремтіння, очі широко розплющилися, нічого не бачачи, відчуваючи лише наростаюче бажання. Я не поспішав, грав її тілом, уміло пестячи, доводячи її до нестями від напливу бажання, і лише тоді увійшов.

Ми вийшли з її спальні до другого сніданку, та й то, лише за наполяганням Лізоньки.

— Їй-бо, незручно, — сказала вона, коли ми вже відпочивали, тісно пригорнувшись один до одного, — Вже пізно — час вставати.

— Перед ким незручно?! — розсміявся я. -Хіба ти когось уранці чекаєш з візитом?

— Перед Дашею незручно... — зам'ялася Лі-зонька. — Ми немов діти — дорвалися один до одного.

— Перед ким незручно?! — вразився я і голосно розреготався. — Перед, Дашею?! Перед прислугою? Притому, що я твій чоловік, і ми давно не бачилися?!

— Покоївка — теж людина, — сухо вимовила Лізонька, і, вставши з ліжка, відразу накинула довгий шовковий халат зеленого кольору. — Мені потрібно йти до редакції. Кожен день насичений подіями, і я повинна нічого не пропустити важливого.

За сніданком Лізонька знову перетворилася на колишню, ту, що флегматично й холодно сприйняла мою звістку, що я вирушаю до діючої армії. Немов і не було року розлуки, немов і не було всього годину тому нестримного свята кохання. Даша, подаючи на стіл, ходила більше заморожена, ніж зазвичай. Я запропонував Лі-зоньці ввечері кудись сходити на її розсуд: до театру або до ресторану. Друге мене спокушало більше.

— Не знаю — роботи дуже багато. Кожен вечір повертаюся пізно.

— А мій приїзд — не привід, щоб узяти декілька днів вихідних?

— У нас кожен працівник редакції на своєму місці і підмінити неможливо. Ти ж розумієш, що ми працюємо не через гроші — їх я не потребую. Завдяки імені й посаді батька я можу отримати інформацію на дуже високому урядовому рівні.

— Ти не помічаєш парадоксу: ти топчеш те поле, з якого годуєшся? — не витримав я.

Ліза піднялася, холодно кивнула мені.

— Мені вже пора. Диспут відкладемо на інший час.

— Добре, Лізонько, але одне запитання, — я подивився на покоївку і скомандував їй. -Дашо, залишіть нас.

Вона, зробивши кніксен, вийшла з їдальні і закрила за собою двері.

— Слухаю тебе, Родіоне.

— Скажи чесно, з тієї групи есерів, якою керував товариш Сергій, хоч хто-небудь уцілів? Ти нікого не зустрічала? — Ліза здригнулася, і очі її здивовано розширилися.

— Мені наснився сон, в якому я бачив того, з ким я тебе зустрів біля мебльованих кімнат і приревнував. Навіть пам'ятаю його партійну кличку — «Хімік».

— Сон — завжди сон, і ніякого відношення до реальності не має.

— А Фрейд... — почав я, але Лізонька вже попрямувала до виходу. Біля самих дверей вона зупинилася.

— Та людина не входила до групи товариша Сергія. «Хімік» — живий і зараз знаходиться за кордоном.

— Його справжнє ім'я? — поцікавився я. -Сиволапцев Микола?

— Вам — ні для чого! — і вона сховалася за дверима.

Через три дні Лізонька не повернулася увечері додому. Я серед ночі поїхав на візнику до редакції і застав там щонайповніший розгром жандармами, декілька чоловік з редакції було заарештовано, але Лізоньки серед них не було. Ще через день я отримав від неї прощального листа.

Здрастуй, Родіоне.

Говорять, шлюби укладаються на небесах і порушити шлюб — означає піти проти своєї Долі, і... ти вже зрозумів, про що піде нижче мова. Я постараюся бути з тобою гранично відвертою: я тебе кохаю і йду від тебе. Ти здивований? Я теж. Досі я думала, що «любов одна, як смерть — одна», але у мене роздвоєння: я люблю тебе і не менше люблю ЙОГО. Це жахливо, але це — так! Коли ти приїхав і «накинувся» на мене вранці, то я отримала такий заряд твоєї енергії, що, здавалося, зараз злечу.

Я навіть засумнівалася: може, я кохаю тільки тебе, а з НИМ — лише швидкоплинне захоплення? Але коли я побачила ЙОГО, то відчула, як у мене усередині стиснулося в млосному очікуванні, не подумай — це не фізіологія. Мені хочеться слухати його до безкінечності, знаходитися поряд з ним. Ось тепер я знайшла потрібні слова, щоб тобі пояснити: ми прожили не один рік, і весь цей час ти не відчував в мені необхідності — як в їжі, воді, повітрі. А він... і я... це одне ціле: загальні думки, бажання, біль, радість, переживання і лише потім — ліжко.

Революційний вихор знесе все штучне й непомітне, він буде красивий у своїй нещадній невблаганності, і навіть якщо мені доведеться померти, я хочу, щоб це було КРАСИВО. Тому я вибираю ЙОГО та йду. Знаю, мої батьки будуть вражені: вінчана дружина і тут таке... Шлюби укладають на Небесах, але ми живемо й розриваємо їх на Землі.

Прощавай, Родіоне.

З любов’ю до тебе — Єлизавета.

Я зім'яв листа і кинув до палаючого каміну. За годину візник підвіз мене до триповерхової сірої будівлі, де проводило свої засідання релігійно-духовне товариство, на котрих часто бувала Зінаїда Гіппіус. Відколи вона повернулася з-за кордону, у мене багаторазово була можливість бути їй представленим, але для чого?

Я так і не написав роман про Жах, та й романтична, платонічна закоханість в її образ відступила, коли я вступив в нове життя, що подарувало мені достаток, спокій, забравши натомість мою юнацьку захопленість і бажання осідлати літературного Пегаса. Життя подібне до скнари: даруючи одне, воно обов'язково забирає натомість інше. Може, це дивно, але я іноді згадував із незвичайним хвилюванням в душі свою жалюгідну мансарду, де був бідний, не завжди ситий, усіма забутий, але був вільний у своїх думках і вчинках.

Можливо, це лише ностальгія за молодістю, що пішла, і за казкою? І зараз я сюди приїхав, щоб відчути той незвичайний стан минулого, яке мене опановувало тільки від погляду на її фотографію? Те, що колись, як мені здавалося, вимагало жахливих героїчних зусиль і часу, для мене нинішнього представлялося прозаїчно простим.

— Давній прихильник вашого літературного дарування й не лише його.

Вона прихильно подивиться на мене в свій знаменитий лорнет, протягне руку для поцілунку та скаже. Тут мої фантазії обривалися, оскільки Зінаїда Гіппіус була відома своєю не-передбачуваністю та гострим язичком. Можливо, усе станеться з точністю до навпаки.

Коли я увійшов до зали, точніше, до великої кімнати, то саме потрапив на виступ Зіна-їди Гіппіус, і мені насилу вдалося знайти місце майже навпроти неї:

— Природна й необхідна потреба людської душі завжди — молитва. Бог створив нас з цією потребою. Кожна людина, усвідомлює вона це або ні, прагне до молитви. Поезія взагалі, віршування, зокрема, словесна музика — це лише одна з форм, яку приймає в нашій Душі молитва. Поезія, як визначив її Баратинський, — «є повне відчуття цієї хвилини».

Я дивився на кумира моєї молодості, що говорила гаряче, цікаво, ледь Грасируючи; її слова зачіпали тут усіх присутніх, за винятком мене. Я відчув, як мене опановує розчарування, немов я опинився на місці героя Тургенєвського оповідання, що здолав небезпечні випробування, знаючи, що його на ранок стратять, лише для того, щоб провести ніч із незвичайною красунею, яка насправді виявилася дряхлою бабцею.

Час не пожалів мадам Гіппіус, відбившись зморшками на шиї та руках, хоча вона й зберегла струнку фігуру. Її густо напудрене, немов чужа маска, обличчя було малорухомим і нецікавим. Я пошкодував, що прийшов сюди й позбувся ілюзії недосяжності бажаного. Вона здавалася мені в минулому Богинею Олімпу, яка вище за все людське, а час виявився сильніший за неї. Мені хотілося вигукнути: «А король же — голий!», але вирішив обійтися без скандалу та мовчки піти. Я пробирався до виходу, відчуваючи на собі здивовані погляди присутніх.

Вже біля самих дверей я почув, що вона закінчила виступ, і обернувся. Вона удостоїла мене, немов дивовижну тварину, уважного погляду крізь лорнетку і, нахилившись до миршавого чоловіка з борідкою, що сидів поряд, щось вимовила, викликавши у того посмішку. Я вийшов геть.

Найкрихкіша, кришталева мрія моєї юності перетворилася на прах. Головної мети, що була моєю дороговказною зіркою, що привела мене в це місто, було досягнуто. І що ж? РОЗЧАРУВАННЯ...

У Петрограді мене більше нічого не тримало і, не чекаючи закінчення відпустки, я повернувся назад до місця своєї служби, продовжуючи працювати в інфекційному ізоляторі Олександрівської лікарні та знімати кімнату в сімейства Прохоренко. Особиста трагедія наклала на мене відбиток, і я замкнувся в собі, наскільки це можна. Вільними вечорами я ігнорував люб'язні запрошення на чай з боку Іполита Федоровича та Маргаліт Соломонівни, відмовлявся від участі в офіцерських гулянках, відвідуваннях казино.

Щоб убити час і не з'їхати з глузду від самотності, я повернувся до написання роману, намітив низку персонажів, позначив любовну лінію, заздалегідь прирікаючи її на трагічний результат. Адже чому, якщо в житті усе трагічно, то в романі, у більшості випадків — щасливий кінець? Ось тільки я не вирішив, хто має померти: Він або Вона? Чи обидва? Мій нещасливий фінал повинен буде статися у той момент, коли майбутній читач вже налаштується на сприятливий результат для героїв, що здолали масу перешкод, щоб з'єднатися разом.

Замкнувшись у собі, живучи життям вигаданих героїв, котрі долають вигадані перешкоди, я не звертав уваги на реальне життя, яке вирувало, клекотіло, іноді вивергаючись, подібно до вулкану. Я не тріумфував з приводу повалення династії Романових, але й не засмучувався. Поранені, що знаходилися на лікуванні, зустріли цю звістку радісно й шумно, як явну ознаку наближення миру, який ніяк не хотів наставати.

Тимчасовий уряд з новими закликами -«війна до переможного кінця», спробував відновити військові дії, організувавши черговий провальний наступ Керенського, але армії були вже деморалізовані й не хотіли воювати. Я досить байдуже зустрів звістку про те, що знаходжуся не на околиці імперії, а в суверенній державі з усіма атрибутами влади, що знаходяться у Центральної Ради, котра почала формувати армію за національною ознакою.

Визнав це дуже слушним моментом для власної демобілізації, і вже до лікарні ходив у цивільному одязі, оформившись в її штат.

Покидати Київ у мене не було бажання: тут відбувалися події, які я описував у своєму романі. Мені було цікаво блукати по вузьких вуличках Подолу, подумки ступаючи услід за своїми героями, або піднявшись у Верхнє місто, милуватися монументальністю будівель, що пережили князівську міжусобицю, половецькі й татарські набіги, які, немов хвилі, розбилися об їхню скельну непохитність.

Хрещатик, що вразив мене в перші дні перебування красою і навіть помпезністю, з кожним днем ставав усе більш сірим та малолюдним. Я все більше занурювався у своїх думках в минуле цього міста й бачив замість центральної вулиці болотистий яр і невеликий струмок, що дав згодом їй свою назву. Олександрівська лікарня побудована на схилі Кловського яру.

Колись, трохи вище за лікарню, був встановлений величезний дубовий хрест, що зберігав пам'ять про події, коли місто було приречене на вимирання: тут ховали померлих від чуми. Тут же знаходився багатий шовковичний гай, у якому мені подобалося прогулюватися у вільний час, і не вірилося, що під землею, серед останків померлих, зачаїлася «чорна смерть», очікуючи своєї години, щоб заявити про себе.

Кому, як не мені, розуміти страшну небезпеку, що ховається тут, і як просто її знову викликати. Досить пустити слух, що тут захований скарб, що згадується в одній з місцевих легенд, на які так багате місто, і безліч шукачів пригод і скарбів випустять «чорного диявола» назовні.

Я навіть подумки бачив, як це може статися. Втомлені від таємних нічних земляних робіт шукачі скарбів повертаються додому, незабаром відчувають легке погіршення здоров'я, потім раптова лихоманка з високим жаром, легені рве гавкаючий кашель... Їх дружини й діти стануть провідниками «чорного диявола», знову починаючого жнива смерті і прагнучого вибратися за межі міста, завоювати нові простори й уразити нові жертви. На щастя, поки це була тільки гра моєї уяви.

З початком зими ситуація в місті стала ще тривожніша — чулися далекі гарматні гуркоти, що з кожним днем наближалися. Незабаром і в самому місті зазвучали постріли — більшовицьке підпілля підняло повстання у розрахунку на допомогу військ, що наближалися до міста під командуванням колишнього підполковника Му-равйова та Юрія Коцюбинського, сина відомого письменника. В цей час місто було «пирогом»: десь отримали перемогу повстанці, але в більшій частині міста війська Ради утримали свої позиції.

Тепер в хід пішли не слова, гасла й політичні дуелі, а кулі, гранати, снаряди — пощади переможеним не було. Повертаючись додому, я став свідком розстрілів повстанцями полонених «січових стрільців» на Бібіковському бульварі, але й війська Ради не церемонилися з полонениками, влаштувавши масові розстріли захоплених учасників озброєного виступу в Арсеналі. Повстання було придушене, але коли за декілька днів, після дводенного артилерійського бомбардування ввійшли війська Мурав-йова — місто здригнувся.

Розстрілювали «січових» і колишніх офіцерів царської армії, міську буржуазію взяли в заручники й обклали контрибуцією, погрожуючи розстріляти в разі її невиплати. Дізнавшись про розстріл в Царському саду двох тисяч офіцерів, що займали нейтральну позицію, тільки через те, що вони не розлучилися з офіцерськими мундирами, я перехрестився, що вчасно прийняв статус цивільної особи.

На зміну більшовикам прийшли германські війська, встановили окупаційний режим, незабаром розігнали уряд Голубовича й поставили на чолі країни гетьмана Скоропадського, котрий також не мав реальної влади. Коли стало відомо, що в результаті революції, що сталася в Німеччині, германські війська повернуться назад, Скоропадський відійшов від формування військових частин за національною ознакою та видав указ про мобілізацію всіх офіцерів під страхом розстрілу. Покаранню підлягали й особи, що їх укривали.

Щоб не підвести своїх привітних хазяїв, я вирішив поміняти місце проживання, переселитися на околицю міста, де мене ніхто не знав, і на роботу в лікарню поки не ходити. Ось тоді Маргаліт Соломонівна звернулася до мене з проханням супроводжувати Ревеку до її рідних в Чорнобиль і там перечекати, оскільки було ясно, що влада гетьмана довго не протримається — до міста підходили війська Петлюри.

Пропозиція відправитися до невідомого невеликого містечка, де всі жителі на видноті, коли простіше ховатися у великому місті, мені не сподобалася. Але, коли мене стала просити Ревека, я здався.

Ревека

Дівчина-підліток, якою я її вперше побачив, оселившись в квартирі Прохоренка, вже тоді своєю зовнішністю привернула мою увагу, а за час, що минув з того дня, розквітла й перетворилася на справжню красуню. У неї були довге, майже до пояса, густе хвилясте чорне волосся, що дуже гармоніювало з великими темними очима й надзвичайної довжини віями, що виділялися на білосніжній шкірі обличчя, з яскравими, соковитими губами-вишнями.

Це була не блідість від нездоров'я чи виснаження, як у деяких панночок, що морили себе голодом, наслідуючи тогочасну моду, а природна білизна шкіри, яка так рідко трапляється у брюнеток.

Її обличчя, статура були напрочуд гармонійні й пропорційні, як у античних статуй, але зовнішнім виглядом вона мені нагадувала іспанок з кольорових гравюр. А якщо до цього додати надзвичайну граційність рухів, вироблену заняттями танцями, то вже можна уявити, як її поява на вулиці привертала жадібну увагу чоловіків. Ось ця остання обставина й була приводом для відправлення її додому, до батьків. Час був неспокійний, і Маргаліт Соломонівна боялася, щоб з дівчиною не сталося нічого поганого.

Упродовж останніх двох місяців Ревека була полонянкою в просторій квартирі своєї тітки. Квартиру їй не дозволялося покидати навіть для занять танцями.

Занепокоєння тітки було зрозумілим: кожен новий день приносив вісті, що тривожили її душу: зґвалтування, звірячі вбивства, пограбування стали нормою життя й, хоча вони більшою мірою відбувалися на околицях міста, а не в центрі, де були постійні військові патрулі, яскрава зовнішність дівчини аж надто привертала увагу. А в світі, де правда ґрунтується на силі, мирному обивателеві залишалося сподіватися тільки на одне — не висовуватися.

Зрідка до Ревеки приходили подруги по танцях, але основними її співрозмовниками і товаришами були Іполит Федорович, тітка і я. Після повернення з Петрограду я свого часу уникав спілкування навіть з нею, чим її вкрай образив. Але коли я став відходити від отриманої сердечної рани, тепер уже вона демонстративно обходила увагою мене. Лише останнім часом, коли вона стала мимовільним самітником, наші стосунки набули колишньої щирості.

Мені подобалося за нею спостерігати, милуватися: ось вона з глибокодумним видом стоїть перед полицями з книгами у вітальні й по-дитячому засунувши пальця до рота: обличчя наївне, простодушно-дитяче, так і хочеться її погладити по голівці, але тут вона вигнулася, нахилилася, вираз обличчя став зосередженим, цілеспрямованим, одяг вимальовує чарівливі форми її тіла і вона вже в моєму пильному погляді — жінка.

Я скорений її красою, і прийшов час, коли вона стала з’являтися до мене в сновидіння. Я ловив її настрій, погляди, які могли впродовж короткого проміжку часу помінятися від нестримних дитячих веселощів до меланхолійної задумливості. Ще кілька років тому я міг би в неї без пам'яті закохатися, втратити розум, наважитися на божевільні вчинки, але зараз бачив її наскрізь. Зараз вона, майбутня викрадачка чоловічих сердець, інтуїтивно відточує свою майстерність на підручному матеріалі, щоб потім вийти на Велике полювання.

Підручний матеріал — це я. Зараз її натурою рухає несвідоме, природою закладене в ній, і лише з роками вона усе це робитиме усвідомлено й професійно, розраховуючи на декілька ходів вперед свої дії.

Ми вирішили вирушити в дорогу порожняком, щоб важкими баулами не привертати уваги, взявши тільки гроші — «ніколаєвки», що продовжують залишатися найнадійнішою грошовою одиницею. Практично всі мої речі залишалися в місті, але це мене не тривожило, оскільки розраховував незабаром повернутися. Адже не могла ж довго, роками, тривати нестабільність в країні!

Я екіпірувався в цивільне: пальто з хутряним коміром, боброву шапку, костюм-трійку. Узяв з собою револьвер і два десятки набоїв до нього. Револьвер був великий і важкий, не бажав уміщатися в кишені пальта, але ховати його в саквояж я не став. Якщо він раптом знадобиться, то має бути під рукою. Я поворожив з кишенею пальта, розкрив підкладку, щось підрізав, дещо підшив, і тепер револьвер лягав в руку з кишені дуже зручно.

З цими кравецькими заняттями жінка впоралася б швидше й краще, але покоївка Текля пропала ще минулого року, перед вступом військ Муравйова до міста, а Маргаліт Соломо-нівна жахнулася б і заборонила брати з собою зброю.

За наполяганням Маргаліт Соломонівни в дорогу Ревека вдягла досить грубий овечий кожушок, голову обмотала сірою, але дуже теплою, пуховою хусткою, а на ноги взула валянці. У такому одязі виглядала вона досить незграбно, і, навіть по-бабськи, але от тільки зі своїм прекрасним личком нічого не могла зробити. Досить було поглянути на нього, і вже усе інше не мало значення.

Дорога виявилася надзвичайно втомливою і зайняла п'ять днів, оскільки іншого транспорту, ніж підводи, не було, довелося рухатися на перекладних від села до села, а частина шляху навіть довелося йти пішки. Наслухалися всяких страхів про банди дезертирів, що харцизять по лісах, але найбільше оповідок було про отамана Острука, фактично повновладного хазяїна цих місць. На щастя, нічого такого в дорозі з нами не сталося, і револьвер мені не знадобився.

Нескінченні засніжені ліси, з прогалинами боліт, розбиті путівці — все це осточортіло мені за час подорожі. І тільки моя чарівна супутниця прикрашала сіру реальність і безнадійність, що панувала навкруги. Всю дорогу Ревека розважала мене розмовами, всілякими історіями, легендами Поліського краю — житлом легендарного народу древлян. Самі назви тутешніх сіл і містечок немов залучали до історії — Димер, Феневичи, Білий Берег, Дитятка, Черевач, Залісся...

Мене ж зацікавила назва її рідного містечка — Чорнобиль. Мені в нім здавалося щось зловісне: об'єднання двох слів — «чорний» і «бувальщина». «Чорне» в назві зазвичай зв'язувалося з чимось поганим, або трагічним, а «бувальщина» — це значення сьогодення, реальності. Ревеці я озвучив свою розшифровку назви її містечка — «чорне сьогодення». Вона довго реготала, вислухавши мої висновки, потім пояснила, що «чорнобиль» — ця назва трави, різновиду полину.

А сам Чорнобиль, навіть дуже миленький, стоїть на березі мальовничої річки Прип'ять, і місця там дуже мальовничі, хоча життя там, як і в інших віддалених провінційних містах, досить нудне, особливо взимку. Ось навесні та влітку — не скучиш, є дуже багато цікавого й привабливого. Я тільки зітхнув — у своїх планах я не припускав там надовго залишатися, але не став їх озвучувати.

Звичайні наші ночівлі в сільських хатах полягали в тому, що хазяї стелили нам на підлозі якісь ганчірки, старі кожухи. Ми укладалися разом, тісно притискаючись один до одного, накрившись її кожушком і моїм пальтом. Я відчував навіть крізь одяг жар її тіла, і у мене починала крутитися голова від дотику до неї, виникали фривольні думки, що переходили в сновидіння.

Я засипав пізніше від неї, немов сонне, рівне дихання дівчини служило для цього сигналом, а прокидався значно раніше, і, незважаючи на усі труднощі дороги, ці дні й ночі залишаться в пам'яті найщасливішими в моєму житті.

Що ближче було завершення (чи фінал) нашої подорожі, тим менш балакучою ставала Ревека. Коли я це помітив в розмові, вона трохи розгубилася:

— Розумієте, Родіоне Івановичу, далеко від будинку я себе почувала Розалією Любомир-ською, а в рідному містечку буду лише Ревекою Исраэль з небагатої хасидської сім'ї. Я попрошу вас не розповідати детально про нашу подорож.

Я згадав, яким чином відбувалися наші нічліги, і густо почервонів.

— Багато з того, що я дозволяла собі в Києві, тут вже не можу допустити: у нас дуже сильні традиції та віра. Моя тітка Маргаліт, відколи вийшла заміж за християнина, більше в Чорнобилі не з'являється, хоча у неї прекрасні стосунки з моїм батьком. Хасидська община після того, як вона своїм заміжжям порушила закони Галаха^[21]... — вона зробила паузу, підбираючи слова , — її не розуміє.

Чорнобиль, як я і припускав, виявився звичайним схованим у глухомані провінційним містечком: він налічує не більше двох тисяч будинків, переважно — з єврейським населенням. Її батьки дуже привітно зустріли мене, ситно нагодували, хоча самі, як і Ревека, майже нічого не їли, посилаючись на початок поста з мудро-ваною назвою 10 Тевета.

Незважаючи на свій просторий дім і наявність вільних кімнат, мене визначили на нічліг і подальше проживання до свого далекого родича — Іцхака Менделя, власника та єдиного продавця невеличкої крамниці, яку, як й інші торгові заклади, називали на польський манер склепом.

— Рахіле, чому не заходиш в склеп до Менделя, в якого все є, чи я для тебе занадто старий?

— Іцхаку, мені все одно, скільки тобі років, але мені потрібне мило, якого у тебе немає, а є у Мойші.

— Хто тобі сказав, що у мене немає мила? У мене найкраще мило! — обурювався Іцхак та мало не примусом затягував до своєї крамнички потенційного покупця, немов павук необережну муху. За годину очамріла від розмов жінка вискакувала з крамнички, притискаючи до грудей геть не потрібну пательню, й не знала в який бік йти і навіщо, а Мендель знову займав свій пост в очікуванні наступної жертви.

Завдяки його балакучості я незабаром дізнався про життя й звичаї цього невеликого містечка. Хасидською общиною керував магдид^[22]ребе Шломо Бен-Ціон Чорнобилер, що належав до знаменитого роду чорнобильських цадиків, засновниками якого були Менахем-Нахум Чорнобильський та його наступник Мордехай Чорнобильський, канонізовані в ранг іудейських «святих» за праведне і богоугодне життя. Вони були поховані тут на цвинтарі, в двох великих мавзолеях.

Мендель мені роз'яснив, чому батьки Ревеки не поселили мене у себе.

— Родіне, — благодушно посміхнувся він після вечері з хмільними узливаннями за мій кошт. — Старий Авраахам тебе послав до мене, — тут він подав знак, щоб я знову наповнив чарки горілкою, — через те, що не може його незаміжня дочка жити під одним дахом з чужим чоловіком. Ревека — дівчина примхлива, пішла не в матір, тиху Кохаву, а в його сестру Мар-галіт, яка все й усім робила наперекір. Її, ме-шуммад^[23], треба було просватати за християнина, щоб вона втекла з-під вінця з євреєм! Але, запам'ятай: єврей, навіть погрішивши, залишається євреєм!

Побут в містечку, як на мене, був одноманітний, спокійний, наповнений нудьгою. По суботах у хасидів був шабат — свято, яке вони святкували кожного тижня. «Пам'ятай день суботній і шануй його: шість днів працюй і завершуй усі справи свої, а на сьомій — усі справи роби тільки для Бога» — цитував священне писання Іцхак Мендель, вбираючись в старий, але білий лапсердак. Містечко на шабат преобража-лося, вулиці наповнювалися хасидами в білих таласах і лапсаках, хутряних шапках у будь-яку погоду, що бурхливо виявляли свою радість.

Усі п'ять синагог містечка було наповнено молитовними криками, які не вщухали навіть вночі. Здавалося, з усіх боків містечка мчали бенидикції: Елохейну Мелех ха-'олам!^[24] Цього дня хасидам не дозволялося нічого робити, окрім приготування їжі, навіть не можна було приймати гроші.

Але найнеприємнішим виявилося для мене, квартиранта хасида Менделя, що цього дня запалювати світло теж вважалося роботою, а палити гас цілий день було безрозсудно, і в зимовий час мені доводилося рано лягати спати, що було дуже проблематично через галас, що доносився з найближчої синагоги.

Містечко було багатонаціональним, і тут мирно сусідили різні релігії і навіть єресь. Окрім трьох православних церков, з яких я вважав за краще відвідувати найбільш старовинну, — Іллінську, були тут римо-католицький костьол і навіть розкольницька церква — в ім'я св. Філі-па — митрополита Московського. Окрім цього, тут проживала численна община старовірів, що трималася ізольовано і до себе не допускала сторонніх.

З Ревекою я бачився уже не так часто, але її образ мене переслідував скрізь, де б я не був, що б не робив. Моє серце кожного разу здригалося при зустрічах на вулиці з дівчатами, схожими на неї, але це були лише бліді копії Ревеки, не більш ніж її тіні! Читаючи старовинні трактати, літописи з багатої бібліотеки Іллінської церкви, які мені люб'язно надавав її настоятель, отець Петро, я іноді не міг зосередитися: думки про Ревеку відносили мене дуже далеко від нафталінових подій старовини.

Я мріяв про неї, про її тіло, по ночах я згадував наші ночівлі в сільських хатах, коли лежачи на підлозі, ми притискалися одне до одного, і тепер мені здавалося, що з її боку в цьому було не лише бажання зігрітися, а щось більше.

По ночах я задихався від пристрасті, повертаючись в думках до того недалекого минулого, уявляючи: а якби я спробував її поцілувати? Спочатку ніжно, по-батьківськи, як цілують улюблене чадо на ніч, але потім... мої фантазії поширювалися все далі і далі. У своїх мареннях я все сміливіше поводився з нею, і їй це подобалося! Я задихався від бажання, бгав ковдру, згортаючи її поруч із собою подібно до людського тіла, але це була тільки бутафорія!

Після таких ночей я намагався знайти привід, щоб зустрітися з Ревекою, спілкуючись, я свердлив її поглядом, намагаючись проникнути в її думки: чи є там місце для мене? Але розмовляв з нею якимсь чужим, дубовим голосом, зачіпаючи абстрактні теми. Якщо нашій бесіді не заважав ніхто сторонній, вона перетворювалася на колишню веселу Ревеку-Розалію, дуже безпосередню й несподівану в словах та вчинках, і в моєму серці розгоралася надія. Але якщо ми були не одні, то з неї зайвого слова не витягти, і на мене немов віяло холодом.

Повернувшись до себе, я в деталях аналізував розмову, оцінюючи кожне її слово, кожен погляд і жест. Будь-яка дрібниця могла довести мене до розпачу або до захвату, породивши надію.

Надію — на що? Я, як і раніше, одружений, хоча дружина пішла від мене до іншого і я не знаю нічого про її долю. Я майже вдвічі старший від Ревеки, і найголовніше — вона з хасидської сім'ї, де до питання шлюбу підходять дуже суворо: з іновірцями — зась. Тільки тут я зрозумів, яку потрібно було мати мужність Маргаліт Со-ломонівні, щоб вийти заміж за християнина. У мене не було сумнівів: це можна зробити тільки в ім'я кохання, але чи кохає мене Ревека?

Це можна довідатись, зважившись на відверту розмову з нею, але хіба у мене були хоч якісь підстави для цього?

У Чорнобилі мешкав багатий торговець рибою Гершель Шмеєль з дивним прізвиськом Мамзер, дуже поважного віку, але неодружений. Коли я поцікавився у Менделя, що означає слово Мамзер, той пояснив, що його володар з'явився на світ від подружньої зради заміжньої жінки або від кровозмішення. А закони Галаха забороняють з правого ложа євреєві вступати в шлюбні узи з мамзером.

Тому Гершель, незважаючи на багатство, міг би знайти наречену тільки з мамзером, прирікаючи своїх нащадків на подібні страждання аж до десятого покоління, але він вирішив залишитися неодруженим. Крім того, Іцхак роз'яснив, що хасиди, коли одружуються, не повинні порушувати гіллуй арайот — норм, що мають ряд вимог навіть стосовно віку жениха: він не повинен бути значно старшим за наречену. З усього того я зрозумів: у мене немає щонайменшого шансу щодо Ревеки.

Незабаром Іцхак повідомив, що Ревека заручена з юним Ароном, сином Мейзела-м'ясника, і весілля в них призначене на осінь, відразу після свят Рош-а-Шана і Йом-Кипур.

— Ти побачиш, як у нас святкують наш Новий Рік! — мрійно примружив очі Мендель, немов викликаючи з пам'яті картини минулих святкувань, — звуки шофар, співи, що будять душу, святковий стіл з медом і яблуками.

— Іцхаку, скоріш за все, цього я не побачу: збираюся на початку літа вирушити назад до Києва, — перервав я його.

— Родіне, воно тобі потрібно — туди повертатися? Там влада міняється частіше, ніж Циля миє руки. Там стріляють і там голод — який мудрий селянин туди повезе продукти в обмін на фантики, на які перетворилися гроші? Якщо є рай на землі, то він влітку знаходиться тут, в Чорнобилі. Лови рибу, збирай ягоди, гриби і піклуйся тільки про нетравлення шлунку.

Я похитав головою, не збираючись з ним вступати в дискусію, яку Іцхак вестиме до тих пір, поки вкінець не вимотає протилежну сторону. Звістка про заручини Ревеки не зупинила моїх фантасмагорій, і навіть їх активізувала. Іноді я навіть не помічав, де мої фантазії, а де реальність. Я жадав Ревеку до нестями і нічого не міг зробити з собою. Тепер мені вимагалося її бачити щодня, хоч здалеку, інакше вночі я готовий був вити від туги, що переповнювала мене, і болю в серці.

Роман про чуму ніяк не писався, і я його закинув, вирішивши фізичною працею вигнати з себе ману. Я переколов усі заготовлені дерев'яні цурки у Менделя, викликавши у того захват своєю безкоштовною працею, але легше не стало. Сходив до церкви до отця Петра й сповідувався в гріховних думках.

— Коли проявляється у людини біс бажання, то він нашіптує, спокушає, що той отримає радість, якщо задовольнить, нагодує бажання, і людина — нікчема, якщо не зможе цього зробити, — священик пронизував мене тривожним поглядом, немов знав, що в сповіді я не повністю полегшив душу, був не повністю відвертий. Але чи є вона у мене? — Уникай чуттєвих задоволень, і ти побачиш Світ з Пітьми, Світло Бога.

Батюшка наклав на мене сувору єпитимію: багаторазове, багатократне читання молитов і строгий піст, але й це не допомогло. Під час молитов мені увесь час бачився образ Ревеки, її очі, а вночі вона приходила в сновидіння голою та займалася зі мною коханням.

Видіння були настільки реалістичними, що вранці мені навіть здавалося, що по-особливому прим'ято ліжко, немов в ньому провели ніч двоє. Під їх впливом я перестав закривати на ніч двері, вже цим даючи в собі зміцнитися вірі в їх реальності. Один раз, змучений підозрами, я навіть зав'язав на ніч двері в кімнату ниткою. Коли уранці виявив нитку обірваною, я пережив надзвичайний захват, уже відкидаючи усі сумніви всередині себе:

— Виходить, це були не фантазії, а Ревека насправді приходила до мене вночі! Я з нею займався любов'ю! Вона кохає мене!

Божевілля охопило мене, і я не допускав більше жодних сумнівів, бажаючи швидше відправитися до Ревеки й повідомити, що я знаю її таємницю. Не відаю, як би дівчина відреагува-ла на моє незв'язне марення, якби стривожений Іцхак не зайшов до мене в кімнату:

— Родіне, вночі ти так кричав, немов тебе хотів понести Хапун. Я собі не міг дозволити, щоб біси господарювали в моєму будинку і крали постояльців. Зайшов до тебе — ти був страшний, немов Хапун вселився в тебе! Я знаю: це від того, то ти давно не мав жінки, але з цим тут є проблеми. Навіть Гершель Мамзер, коли йому це потрібно, — він зробив виразний жест, — виїжджає з Чорнобиля.

У мене серце миттєво обірвалося, і я знесилено опустився на табурет:

«Усе обман, мана! Іцхак правий: слід скоріше звідси від'їжджати, може, далеко від Ревеки сердечна рана швидше загоїться».

Безтурботне життя містечка обірвалося несподівано, немов в кімнаті вимкнули світло: до Чорнобиля увійшов червоноармійський загін, на зміну муніципальним були сформовані радянські органи влади та стали впроваджуватися принципи військового комунізму, що відбилося на постачанні міста продовольством. Заможних городян обклали грошовою контрибуцією. Життя містечка стало ще тихіше, але воно було повним тривоги, як перед наближенням грози. Навіть щотижневі свята хасидів — шабат, проходили непомітно.

Найбільш гучними й багатолюдними заходами в місті стали мітинги, куди збирався народ в марній надії передбачити, що незабаром на нього чекає.

... Настала весна, річка Прип'ять звільнилася від льоду і хоч рідко, але поновилося курсування пароплавчиків «Козак», «Барон Г», де в зафарбованому слові за бажання можна було розібрати «Гінзбург», а я все не міг наважитися виїхати до Києва. Причина була одна — Ревека. Одного разу я наважився та прямо запитав її про заручини, на що вона розсміялася:

— Як таких заручин не було: батько Арона, реб Лейзель, запитав мого батька, як той ставиться до його сина, і чи не хотів би мати його зятем? На що мій батько відповів, що Арон -юнак дуже гідний, але його дочка тільки-но повернулася до рідної домівки і краще до цього питання повернутися після святкування Рош-а-Шана, а оскільки після нього через тиждень настає Йом-Кипур, то після нього. А за цей час я повинна краще взнати Арона й висловити свою думку.

У мене відразу відлягло від серця, хоча це геть нічого не міняло. Я і до цього помічав, що Ревека проводить дуже багато часу з Ароном, значно більше, ніж мені вдавалося з нею бачитися. У моєму серці оселилася ненависть до юнака, в снах я тепер бачив не лише Ревеку, але й смерть Арона. Кожного разу смерть цього юнака була пов'язана з якимсь стихійним лихом або нещасним випадком: він гинув на пожежі, тонув в річці, падав в прірву. Хоча звідки в цьому краю лісів і боліт могла взятися прірва?

У квітні до будинку Іцхака Менделя прийшли два червоноармійці й під конвоєм відвели мене до будівлі колишнього міського магістрату.

— Офіцер? -зло втупився в мене худий, очкастий чоловік в шкіряній тужурці, сидячи за столом. Це був чекіст Яків Спіркін, слідчий Надзвичайної комісії, уродженець ближнього містечка — Горностайполя.

— Ні. Лікар. Працював в Олександрівській лікарні в Києві, — заперечив я і простягнув виправлені документи, що підтверджували мої слова.

— Брешеш! Офіцер — по морді бачу! — заволав він, явний неврастенік з холеричним темпераментом. — З якої причини тут ховаєшся?!

— Супроводжував сюди племінницю хазяїв, у яких квартируюсь в Києві, та затримався. Збирався днями вирушити назад.

— Брешеш! — знову закричав він, нахилився вперед, і його рука зметнулася до мене з явним бажанням вліпити ляпаса — я ледве встиг відкинутися на стільці, і його рух пропав вхолосту. До кімнати зайшла жінка в червоній косинці, такій же шкіряній куртці, підперезана ременем з кобурою. Вона нахилилася до слідчого і щось тихо прошепотіла.

— Теклю! — мимоволі вирвалося у мене, коли я впізнав у ній колишню покоївку київських хазяїв. Вона повернула голову в мій бік, і замість її очей я побачив дві крижинки.

— Ти його знаєш? — запитав Спіркін.

— Так, він офіцер, лікар, — коротко відповіла вона, — але зараз не до нього. Нехай посидить із заручниками, а потім вирішимо, що з ним робити. Може, він як лікар нам згодиться: по суті, він нешкідливий.

Таке принизливе ставлення до моєї особи мене не порадувало, але показало, що мої справи не такі вже погані.

У повнісінькій камері я дізнався, що збунтувався 20-й радянський полк під командуванням отамана Острука, котрий в черговий раз поміняв прапор, проголосивши себе командувачем Першою повстанською армією, і йде зі своїм військом на Чорнобиль, по дорозі викорінюючи «комунію» та влаштовуючи погроми. Сполучення по річці практично перервано — він перехоплює пароплави в обох напрямах.

З манерою дій отамана Острука, уродженця Горностайполя, більшість з тих, хто знаходився в камері, була знайома ще з 17-го року, коли той партизанив у місцевих лісах із загоном «вільних козаків», і оптимізму це не додавало.

Після короткого бою червоні частини були вибиті з містечка, й ув'язнені випущені на волю. Нам довелося пару годин почекати отримання на руки документів, які підтверджували, що ми жертви комісарів і чекістів, і мали служити нам охоронною грамотою. У напуття командир загону, що звільнив нас, з виду — колишній студент, сказав коротку мову, завершивши словами: «Жиди-комуністи перетворюють наші святі лаври в стайні, вбивають у Києві наших братів, і ми дамо відповідь на це ще більшим терором!»

У тому, що ця охоронна грамота була незайвою, я відчув, тільки-но опинився на вулиці, заселеній переважно євреями, що вела до будинку Іцхака Менделя. Всюди йшов грабіж, лунали чоловічі та жіночі крики, постріли. Я побачив колону з восьми євреїв різного віку в порваному одязі, зі слідами побоїв, конвойовану трьома озброєними повстанцями. Серед євреїв я помітив згорбленого Іцхака Менделя; упізнавши мене, він гірко вимовив:

— Ми повинні згадати про День Страшного Суду, бо сказано: «Близький Великий День Бога, Близький день шофара і голосіння!»

Я поцікавився у найближчого конвоїра, що підозріло на мене дивився, куди вони ведуть заарештованих. Той навів на мене рушницю і зажадав документи. Пред'явлені папери подіяли на нього сприятливо, і він пояснив, що ведуть жидів топити — за сьогодні це вже не перша ходка і не остання. Я попросив відпустити Менделя, але мені було відмовлено. Я продовжував наполягати і після невеликої наради конвоїри погодилися його відпустити за викуп — п'ять тисяч рублів «миколаївськими».

Я зміг пообіцяти їм тільки півтори тисячі — все, що у мене залишалося. Користуючись тим, що будинок Менделя знаходився неподалік, я швидким кроком попрямував туди, поспішаючи принести гроші. Але будинок зустрів мене розбитими вікнами, виламаними дверима і повним розгромом усередині. Мої гроші і револьвер, що зберігалися в тумбочці біля ліжка, зникли. Я без сил опустився на голе панцирне ліжко (постіль валялася на підлозі), згадавши, як Мендель гордо її демонстрував при моєму поселенні, показуючи пружність пружин.

Найжахливіше почуття, яке переживає людина — це відчуття своєї незначущості й безпорадності, — я нічим не міг допомогти Іцхаку Менделеві. Хоча залишалася ще можливість повернутися й дізнатися в самого Менделя — не виключено, що в нього був тайник з грошима, які допоможуть врятувати йому життя.

— Ревека! — ім'я, що спливло у свідомості, оглушило мене, змусивши скажено запульсувати в скронях кров. — Що з нею? Я, звичайно, можу знову повернутися до Менделя й дізнатися у нього про схованку, навіть врятувати його цим. Але — Ревека! Можливо, вона також потребує допомоги, а я витрачаю дорогоцінний час!

Мені згадалася притча, розказана Менделем про двох євреїв, що опинилися в пустелі із запасом води тільки для одного. Тоді Іцхак, хитро примружившись, запитав мене, як їм слід було поступити? На мою відповідь — розділити воду навпіл, радісно повідомив: «Тоді загинуть обоє. На думку рабби Аківи, слід врятувати життя одного з них. Кого? Вибір завжди важко зробити, але — потрібно!»

Зараз я теж зробив свій вибір (нехай пробачить мене Іцхак Мендель!), вирушивши до будинку, де живе Ревека. Я не замислювався про те, що подумає про мене Іцхак Мендель, коли в конвоїрів вичерпається терпіння мене чекати, у свої передсмертні хвилини, з останнім ковтком повітря, він лише промовить: «Адонай!» — і зникне в глибинах Прип'яті.

Просторий будинок Аврахама Ісраеля мене зустрів вибитими вікнами, розкритими навстіж дверима, шумом голосів усередині та дівочим лементом наповненим жахом. Хазяї будинку знайшлися відразу — лежали на підлозі в калюжі крові, посічені шашками. Я рухався на шум, незважаючи на розсудливість внутрішнього голосу: «Що ти можеш зробити один, без зброї? Нічого! Йди звідси, з цього міста — забудь усе! Решта зробить для тебе час»!

Але я уперто, як бик, повний дурної крові, яка не відала страху, йшов уперед, і без роздумів розкрив двері, за якими чулися голоси. Гола Ревека лежала на ліжку, один з повстанців утримував її руки. Другий примостився на ліжку із спущеними штаньми, намагаючись упоратися з її ногами. Мені поталанило: їхні рушниці стояли біля дверей, через які я увійшов.

Я зорієнтувався швидше, ніж вони: підхопив гвинтаря й сильним ударом прикладу в голову скинув «оструковця» зі спущеними штаньми на підлогу, де валялися залишки одягу дівчини. Другий вихопив шашку, кинувся на мене, але я вже встиг перекрутити затвор рушниці і вистрілив майже упритул. Куля із жах-ливою швидкістю наскрізь пронизала йому груди, змусивши захлинутися кров'ю, випустити шашку й осісти на підлогу. Я знову перекрутив затвор, і наступна куля знесла йому півголови, розкидавши кругом мізки.

А я вже займався тим, із спущеними штаньми, довбаючи йому голову прикладом, поки вона не перетворилася нажахливу кашу і лише потім перевів погляд на Ревеку. Дівчина, тремтіла, стукаючи зубами, немов в лихоманці, сиділа на ліжку, підібгавши ноги, обхопивши їх руками, і не зробила анінайменшої спроби укрити свою голизну. Її очі були широко розплющені, але, схоже, навіть якщо вона й бачила мене, то не пізнавала.

Я скинув пальто і, витрусивши з шинелі позбавлене життя тіло із спущеними штаньми, надів її на себе. Підперезався ременем з шашкою, на голову нап’яв папаху — тепер я нічим не відрізнявся від бійців армії Острука. Слід було знайти одяг для Ревеки, що, як і раніше, нерухомо сиділа на ліжку. Спочатку збирався замаскувати її одягом другого бійця, але потім відмовився від цього: її обличчя і під папахою видало б в ній дівчину — подібний маскарад був приречений на невдачу.

Я вирішив зайнятися пошуками одягу й вийшов з кімнати в коридор, молячи Бога, щоб не нагрянула сюди нова команда грабіжників. Якась постать кинулася до мене, і я ледве встиг зреагувати на неї прикладом рушниці, але лезо ножа встигло пропороти рукав шинелі і злегка зачепити руку. Нападник відлетів до стіни і завмер під дулом рушниці в моїх руках — це виявився Арон, без верхнього одягу, лише в «талес-котене».

— Ви — з ними?! — в його голосі зазвучав не скільки питання, скільки злість, безсилля звіра, що потрапив до пастки.

— Ні, це — маскарад,. — на пояснення не було часу, може, простіше його тут пристрелити? Але Ревека дуже слабка після пережитого й навряд чи самостійно зможе йти. Я прийняв рішення.

— Нам потрібно рятувати Ревеку — вона в кімнаті, але їй потрібний одяг Знайди його, а я доки тут повартую, щоб не з'явилися бандити.

— Я не вірю вам. Я повинен переконатися, що з Ревекой все гаразд. — вимовив юнак, напружившись, немов для стрибка. Я ногою розкрив двері до кімнати:

— Побачив?! На щастя, я встиг вчасно: з нею все гаразд, це тільки шок. Знайди для неї одяг якнайшвидше!

Думаю, у мене б це зайняло більше часу, ніж у цього хлопчика, що прекрасно орієнтувався у будинку. До того ж він зумів швидко вдягнути Ревеку в ту купу одягу, що приніс.

Як я і припускав, моє конвоювання по вулиці цієї парочки не викликало цікавості, а розтерзаний вид Арона й відчужений погляд Ревеки прекрасно вписувалися в загальний антураж того, що відбувається. Наслідуючи поради Арона, ми швидко вибралися з міста. Вже за його межами нас спробували переслідувати двоє озброєних верхових, явно не військових, схоже, з сусіднього села, що вирішили поживитися легкою здобиччю. Мені вдалося підстрілити одного, а другий круто розвернувся й поскакав назад. Випущена услід обойма пропала дарма.

— Він незабаром повернеться, ще й не один, — озвучив мої думки Арон. — Тепер ми — дичина.

— Сумнівів в цьому немає, але де ми можемо сховатися? У лісі? — я починав відчувати втому.

— Ні. Тільки на болоті. Батько був пристрасний мисливець на птаха. Він розповідав мені, що посеред болота є острів

— Ти знаєш дорогу?

— Ні, шукатимемо — іншого виходу немає, — хлопчина виглядав при цьому дуже рішуче. Тільки зараз я роздивився в ньому справжнього суперника. Раніше він виглядав якоюсь аморфною істотою — ні, таки він мав відчутну силу характеру. Але тоді на його стороні була тільки молодість, а тепер я в нім побачив риси справжнього бійця — такий не відступиться від Ревеки. Він не побоявся пробратися у будинок коханої дівчини, незважаючи на небезпеку, що загрожувала відусюди, з одним ножем кинувся на озброєного супротивника.

Я б вважав за краще, щоб він зараз був розгублений, плакав і чекав від мене рішення, як далі поступити. А він до всього дає розумні поради. Як не намагався я знайти інший шлях для нашого порятунку, але здоровий глузд підказував: «Погодься — він правий. Інакше згубиш себе і її. Не тягни час — він твій ворог».

Тутешні нескінченні болота вселяли в мене страх і гидливість. І справа не в місцевих оповіданнях про водяників, русалок, бісів, навок, перевертнів — це мене не чіпало, оскільки я не вірю в цих міфічних істот, що викликали в мене в дитинстві жах. Інша річ — реальна небезпека: драговина, де бездонні віконця могли згубити необережного подорожнього. Нудотно-сморідні болотяні гази, котрі виходять на поверхню великими пухирями, що голосно лопаються, і дійсні господарі цих місць: комарі, мошва та змії — усе це страхало мене.

Озброївшись довгими жердинами із стовбурів молодих беріз, — згодилися шашка і ніж Арона, — ми вступили в болото. Не заперечуючи, я поступився йому місцем на чолі нашої групи — він був легший та менший від мене, і в разі чого мені буде простіше витягнути його, ніж йому мене, тому я йшов замикаючим, поставивши посередині Ревеку. Ми брьохалися по пояс у крижаній воді серед тонких стовбурів дерев, насилу витягуючи ноги зі всисного мулу.

Раптом Ревека, що до цього зберігала мовчання, і, здавалося, байдуже ставилася до всього, що відбувається, розридалася й повернула назад, намагаючись повернутися на берег Я ледве встиг її зупинити, міцно обійнявши й притиснувши до себе. Вона ридала і щось кричала, намагаючись вирватися.

— Сакканат нефашот, Ревека! — вимовив Арон, розвернувшись до нас і додав. — Пиккуах нефеш дохе эт ха — шаббат!^[25]

— Що ти сказав? — у мене прорвалася злість до нього — не вистачало, щоб вони при мені розмовляли своєю мовою, немов я колода.

— Це з тори, означає: головне — порятунок нашого життя, і це скасовує все інше, — пояснив він. На мій подив, ці слова подіяли на Ревеку і вона, заспокоївшись, мовчки продовжила шлях.

Хвилин за сорок ми знесилилися, але дісталися піщаного сухого острівця, порослого листяними деревами, і влаштували привал. Далі, за густими заростями осоки й вищого за людський ріст очерету, починалося справжнє болото зі смердючою рідотою та купинами. Відпочивати довго не довелося — вдалині, там, звідки ми прийшли, почулися голоси людей.

Я шашкою прорубав прохід, і ми стали обережно просуватися, йдучи трохи вбік, оповиті хмарами ненаситних комарів, що безперервно жалили, немов палили вогнем, дратуючи докучливим гудінням. За півгодини почулися постріли з гвинтівок — очевидно, наші побоювання виправдалися, і на острівці з'явилися переслідувачі, що не побажали йти услід за нами, почавши стріляти навмання.

Кулі проносилися далеко від нас, не шкодячи, навіть не лякаючи, чого не скажеш про болото, яке давило своєю сумовитою одноманітністю й небезпекою потонути в смердючій рідоті. Один раз Арон провалився до плечей, і мені довелося докласти чимало зусиль, аби його витягнути з рідкої могили.

Від холоду ми не відчували заледенілих ніг, насилу пересуваючи їх у бруді, провалюючись до коліна, а інколи й глибше. Мої чоботи були повні болотяної води й важили, мов чавунні чушки. «Хлюп! Хлюп! Хлюп»! — кожен наш крок супроводжувався цим жахливим звуком. Ми були заліплені брудом по самі вуха, і це давало невеликий захист від ненаситних комарів, але їхнє гудіння било по нервах, хотілося крикнути: «Та припиніть ви це!» Але кому кричати? Комарам?

Почало сутеніти. Ми задубли від холоду, втомилися від нескінченного руху, не знаючи, чи далека наша кінцева мета й чи досяжна вона. Не захищені одягом п’ясти, шия, лице й вуха, покусані мошвою, напухли й зуділи. Я не витримав і розчесав ліву руку до крові, яка змішувалася з брудом. Блаженство, яке охоплювало, коли чесав, змінилося гострим, непереборним бажанням — чухатися, чухатися, не замислюючись про наслідки, і волі опиратися вже не було.

Крилаті комахи, відчувши запах відкритої крові, безстрашно кидалися в атаки на мене, користуючись чисельною перевагою і непротивленням смерті, що зріло в мені. Болото було нескінченне, навіть якщо ми не провалимося зараз, то все одно це станеться через декілька годин, коли зовсім знесилимося, не маючи ані шматочка суші для відпочинку. Тоді залишиться єдиний вихід — рушниця, яка досі марним тягарем муляла мені плече.

Зарядів в ній вистачить, щоб відправити кожного до того Бога, в котрого той вірить: кого — до Христа, а кого — до Яхве.

— Я більше не можу йти, — заплакала Ревека, зупиняючись, хитаючись з одного боку в інший, — краще померти.

Арон тремтячими руками проробляв якісь дивні, незрозумілі маніпуляції. «Схоже, час настав, — подумав я, ледве утримуючи вертикальне положення. — Замерзлими пальцями буде важко відвести затвор гвинтаря».

— Дим, — вимовив Арон тремтячим від холоду голосом. — Не можу визначити напрям вітру.

Тільки-но я відкрив рота, щоб нагримати на хлопця, як до мене дійшло, що він хотів сказати. «Дим! Люди! Земля! Порятунок!» — вибухнули в мені феєрверком емоції, і я теж відчув ледь вловимий запах диму: «Як досі я не звернув на нього увагу?» Я дістав з кишені шинелі згорнутий шматок газети, колишнім хазяїном приготований на самокрутки, судячи з кисета з махоркою, що лежав там же. Відірвав клаптик і підкинув — вітер підхопив та поніс убік.

— Там — земля! — крикнув я Арону, показуючи протилежний напрям вітру, і, немов дратуючи мене, порив вітру приніс відчутніший запах диму.

— Ревеко, ми врятовані! — радісно закричав я дівчині. Мене не хвилювало, скільки потрібно буде часу йти до цієї землі, адже якщо зовсім затемніє, то йти по болоту буде повним безумством. Не лякало, що на березі можуть виявитися бандити, і нас чекатиме смерть, можливо, навіть тяжча, ніж утоплення в болоті.

— Я не можу йти, — заплакала дівчина, що дотепер стоїчно витримувала труднощі нашого походу. — Залиште мене тут. У мене вже немає сил!

— Якщо ми зійдемо зі стежки й підемо прямо, то це скоротить дорогу, — запропонував Арон, намагаючись поглядом підбадьорити Ревеку.

— Ми підемо стежкою: нехай в обхід, довше, але надійніше! — повідомив я свій план. -Запах диму посилився, не думаю, що до берега далеко.

— Ревека не витримає обхідного шляху, -заперечив Арон. — Вона вже ледве стоїть. Потрібно йти напростець.

— Це безумство. — не погодився я. — Потихеньку, але ми дійдемо.

— Мені потрібно трохи відпочити, -ковтала сльози, говорячи, Ревека. — Я й кроку не зроблю.

— За годину-півтори стемніє, потрібно зараз йти, — заховав я свій погляд від дівчини.

— Я спробую піти напростець, а ви — в обхід. Хто перший дістанеться до берега — повернеться за Ревекою, — запропонував Арон. — Ревека витримає, дочекається нас.

Вирушаючи в дорогу, я рушницю викинув — не сумнівався, що щасливо дістануся берега. Залишив лише шашку, оскільки вона могла допомогти, якщо жаданий берег буде зарослий кущами й осокою. Надія потроїла мої сили, і я, не забуваючи про обережність, досить швидко просувався вперед,намацуючи жердиною дорогу. Час від часу я зупинявся та перевіряв напрямок вітру у перевірений спосіб — клаптиком газети. «Стежка» якою я йшов, петляла, то наближаючись, то віддаляючись від необхідного напряму.

Я відмічав дорогу знаками, в душі сумніваючись, чи знайду їх на зворотному шляху.

«А як же тоді Ревека?! — сильно вдарила думка, але я її прогнав, поспішаючи скоріше дістатися до берега, а там воно само собою складеться, як матє бути.

Хай там як, але за годину я вже стояв на твердій землі — тут дим був більш відчутним — і у мене не було сумнівів: десь неподалік топлять грубу. Я вирішив трохи перепочити й вирушити назад за Ревекою, хоча жахала необхідність ще дві години місити бруд у болоті, а межа моїх сил була, здавалося, перейдена. Єдине, що мені повинно було допомогти — на темному небі позначився повний диск місяця, що світився, заливав усе навкруги неживим світлом, достатнім для зворотної подорожі.

«Родіне! Родіне! Родіне»! — кричав Арон. Я поспішив на його голос.

Він не дійшов до берега якийсь десяток кроків: очевидно, зрадівши йому, забув про небезпеку і був покараний. Але йому пощастило; вдалося схопитися за гілку берези, нахилити її, і тепер він утримувався на поверхні завдяки її тонкому, але міцному стовбуру, от тільки сил вибратися вже не було. Я, обережно намацуючи дорогу, якомога ближче підійшов до нього — на відстань жердини, яку тримав.

— Тут зовсім недалеко — я позначив дорогу! — радісно закричав він мені, — Коли б не моя дурість, то я до цього часу вже й Ревеку вивів би сюди.

«Ревека»! — неймовірно вкололо мене. Так, у нього є всі підстави для того, аби стати в очах Ревеки її рятівником, а чим може віддячити дівчина? Тільки своїм коханням! Мені згадалися сни, коли стихія безжально розправлялася з моїм суперником. Зараз вона це трохи не продемонструвала в реальності, можливо, вона чекає мого рішення?

Я стояв замислений, не поспішав простягати жердину Арону. Певно, він прочитав мої думки, і його обличчя спотворилося від люті:

— Ти думаєш, я не бачив, як ти підбираєшся до моєї нареченої?! — закричав він. — Як гадюка — тихо й непомітно! Але вона не для тебе — ти чужий! Ти — гой-іновірець! Ти застарий для неї! Якщо навіть я зараз загину, то все одно повернуся з того світу, знищу тебе й твоїх нащадків!— юнак, напружуючи сили, почав потихеньку повзти по стовбуру дерева, намагаючись намацати рятівну, хоч і ненадійну, твердь під ногами.

Його слова розлютили. «Чим він краще за мене?! Ще нічим не проявив себе в цьому житті! Що він може дати їй? Адже вона зовсім інша, ніж він думає. Її справжню я бачив в місті, а тут вона скніє під тягарем кодексу забобонів, нав'язаних їй її народженням. І я не такий старий: мені лише тридцять три роки, саме час для початку нового життя!»

— Ти її зовсім не знаєш! — в моїх руках незбагненним чином опинилася оголена шашка, вона зробила зі свистом різке півколо, легко перерубавши його рятівну берізку. Він відразу з головою пішов у рідкий бруд, але знову з'явився на поверхні, кашляючи, задихаючись. З мене миттєво злетіла мана, і я сунув йому рятівну жердину. Він обхопив її руками, але його легені розривалися від бруду, що потрапила в них, не даючи зітхнути.

Я щосили тягнув жердину з його тілом до себе, але його руки ослабіли від нестачі кисню в крові, і він пішов донизу, залишивши після себе лише декілька невеликих бульбашок, які лопнувши, зникли.

— Боже мій , що я накоїв! — застогнав я, благаючи Бога повернути усе назад, адже я ЦЬОГО не хотів! Але все залишалося як і раніше, і в тому місці, де зникло тіло Арона у болотяній безодні, вже нічого про нього не нагадувало.

Моє серце розривалося від болю й жалю до нещасного, згубленого мною чиєюсь злою волею, але не моєю. Часу вдаватися до печалі у мене не було, і я поспішив за Ревекою ближньою стежкою, знайденою Ароном, вишукуючи ледве помітні знаки. Доля сприяла мені, я знайшов ледве живу, змерзлу Ревеку й допоміг їй дістатися до берега.

Уже не звертаючи уваги на жодну обережність, розуміючи, що її замерзлому тілу потрібно тепло, інакше я можу її втратити, я зумів розкласти багаття зі знайденого хмизу. Живильне тепло цілюще подіяло на Ревеку, вона сиділа на імпровізованому ложі, яке я спорудив з соснових гілок, потроху оговтуючись

— Де Арон? — Ревека поглянула на мене, і в її широко розплющених очах я прочитав: вона боїться моєї відповіді.

— Не знаю. Мабуть, він заблукав у болоті, але повний місяць і наше вогнище на березі допоможуть йому вибрати правильний напрям, -збрехав я.

— Ви думаєте — він живий?! Світло нашого вогнища йому допоможе?!— перепитала вона; мабуть, моя брехня на неї подіяла заспокійливо.

— Безумовно! — твердо сказав я і опустив очі долу. Цю ніч ми спали, як під час подорожі до Чорнобиля — притиснувшись один до одного.

Уранці нас розбудив грізний окрик:

— Хто такі?! Як сюди потрапили?! — і на мене вирячилося дуло мисливської берданки в руках кремезного бородатого мужика. Ніби й одяг у нього був звичайний, і говір не відрізнявся від тутешнього, хіба що лице було незвичайне, жовто-бліде, немов він увесь час проводив далеко від денного світла, і я відразу відчув в ньому щось чуже й страшне. Під конвоєм цього мужика ми попрямували вглиб острова.

Про цей острів, розташований серед боліт, розповідав Арон, але він не знав, що тут уже є населення. Ми пройшли повз добре помітний старовинний земляний вал, порослий сосною, за яким показалася пара десятків дерев'яних хатинок, в яких проживали «божі люди», — так вони себе називали.

Мою напівправдиву розповідь про те, що рятуючись на болоті від бандитів, ми заблукали і випадково вишли на острів, мужик, що назвався Григорієм, прийняв на віру дуже спокійно. Мовчазна жінка в білій хустці, з постійно опущеним поглядом, дала нам поїсти пісного борщу й запросила пройти до лазні. Подорож болотом позначилася на Ревеці: вона захворіла, піднялася висока температура, і її лихоманило. Лазня виявилася до речі, і я здолавши її опір, завів в парну і змусив повністю роздягтися.

Припускаю, через високу температуру вона не зовсім ясно сприймала реальність, і мої сни справдилися. Я на власні очі побачив її голе дівоче тіло — вона сором’язливо прикривалася руками, поки я не поклав її на полицю й уміло не пропарив березовими віниками. Після лазні вона перевдягнулася в принесене одіяння — довгу, цупку полотняну сорочку, підперезалася широким матер'яним поясом, напилася гарячого відвару на травах і одразу ж заснула за столом.

Я переніс її на руках на довгу пічну лежанку, виявилося, протоплену, незважаючи на досить теплу погоду — видно хазяї постаралися, зауваживши її хворобливий стан. Уклав її на кожух і приліг поруч — оберігаючи. Я не знав, що нас чекає попереду, але зараз я був безмірно щасливий і, обійнявши дівчину, провалився у важкий сон без сновидінь.

Я прокинувся серед ночі, немов мене щось підштовхнуло зсередини. Знизу — прикрита зе-леним абажуром тьмяна гасова лампа на столі, за котрим мовчки сиділо троє великих, бородатих мужиків в косоворотках, майже вповні подібних до нашого хазяїна — Григорія, але його серед них не було. Колір їхніх облич у світлі лампи був жахливим — немов вночі ожили мерці. Волосся в них блищало, змащене жиром. Тут же стояли дві жінки у білих хустках і темному одязі.

У одній я пізнав хазяйку будинку, в якому ми знаходилися; вона стояла прямо, немов статуя, утупивши погляд в підлогу.

— Прокинувся?! — відразу відгукнувся один з них, костистий, великий, з хижим кривим носом, рудій, що звужується донизу, бородою, не дивлячись в мою сторону. — Злазь сюди — погомонімо.

Бесіда посеред ночі не провіщала нічого хорошого, але робити було нічого — я зліз, і, підійшовши до столу, всівся на вільну лаву. Ця трійця не викликала в мене довіри, і я жалкував, що не маю при собі зброї — пропажу шашки відразу помітив повернувшись з лазні, але тоді не надав цьому значення.

— Угорі — жінка твоя? — мужик вилупився на мене, і я захолонув — який неприємний був у нього погляд, пронизливий і в той же час невиразний, порожній. Зіниці очей зовсім маленькі, трохи більші за зерня маку — таких я й не бачив ніколи. Може, він незрячий?

— Ні, це моя родичка. Далека.

Я намагався зрозуміти, до чого ця розмова про Ревеку. Невже вони замислили погане відносно неї?

— Це — добре! — глибокодумно зауважив мужик. — Дружина — від диявола. Перший чоловік Адам согрішив, догоджаючи плоті, взявши в дружини Єву, цим впавши у великий гріх, який безрозсудні люди досі наслідують. Дружина має бути духовна, а не плотська, і жити з нею потрібно — аки з сестрою. — Тут же без переходу. — Євлампію, допоможи їй. — І, вже до мене, напруженого, як перед боєм. — Ти ж мені збрехав — не родичка вона тобі! Думки гріховні маєш відносно неї.

Мужик, якого звали Євлампієм, став на ослін і заходився водити руками над сплячою Ревекою, не торкаючись до неї.

— Не вкраде він твою голубку, не хвилюйся, а зробить їй добро — вилікує. Особливий дар у нього в руках є. Ми — божі люди, добро людям робимо, якщо в них серце для нас відкрито.

Незважаючи на його вкрадливий голос і слова, щось мені в їхнє добро не вірилося, але Єв-лампій, поводивши руками, спустився з лави, й вони усією компанією вийшли, залишивши мене в невіданні щодо їхніх намірів стосовно нас.

Наступного дня Ревеці стало дещо краще, але з печі вона не вставала, лежала слабка, мовчазна, лише декілька слів зронила, заплакавши. Я зрозумів, що вона переживає події минулого дня: загибель батьків, насильство бандитів і перехід через болото. Напевно, і Арона згадує, але вже мала зрозуміти — не побачить вона його більше ніколи.

Я спробував розговорити хазяйку, яка вранці приготувала пшеничну кашу, заварила трав'яний відвар, а коли поцікавився її ім'ям, відповіла — Дарина. Тепер я її краще розгледів — це була молода жінка, не більше тридцяти років, вона могла б бути досить миловидною, коли б не дивна блідість на обличчі, котре мало не зливалося з білою хусткою, і чорна, майже траурна, глуха сукня, завдяки котрій вночі вона мені здалася набагато старшою.

— Смачний чай, хазяйко, — заявив я, насилу поглинаючи гірко-кислуватий напій з глиняного кухля. «Тю, цукру би!»

— Господи, пронеси! — перелякано перехрестилася жінка. — Не чай це, а відвар з ягід і трав різних! Не вживаємо ми чаїв, кави, тютюну, вина, цибулі, часнику, м'яса свині — усе це від Сатани, ворога роду людського! Ми — божі люди й живемо по заповітах батька нашого, Бога всемогутнього — Саваофа, проводиря воїнства ангельського.

«Дивні вони якісь, ще й не такі, як ті старовіри, на яких я надивився в Чорнобилі».

— Люди вночі приходили — хто вони? — поцікавився я.

— Син бога нашого, Христос, удостоїв тебе відвідуванням з двома своїми апостолами. -розчулено пояснила жінка.

«Вони не лише дивні, але й божевільні, -стривожився я. — Ревеці знадобиться декілька днів, щоб остаточно видужати, і потрібно відразу звідси вибиратися — йти на Київ».

— Царство Звіра настає! Вже червона смерть ходить по землі, і тільки вогнем Духовним можна зупинити Звіра цього — воїнством ангельським на небі і воїнством христовим на землі! — у жінки закотилися очі, і мені здалося, що вона от-от знепритомніє, але обійшлося. А я не втримався й таки запитав жінку:

— Хіба Христос не був мученицьки розі-пнутий і вознесений на небо до свого Батька небесного? Щось не особливо схожий нічний гість на розіпнутого Христа.

— Христос за богоугодні справи утілився у Федора Нікольського, як уже до цього мав ряд втілень, — і жінка перехрестилася.

— Правду Дарина глаголить — відомо нам, що ще за царя-супостата Петра Христос утілився в простого селянина Івана Суслова, а потім, по його смерті — в Прокопа Лупкіна, і далі втілювався, аж до нинішнього втілення у Федора.

Я не помітив, як в кімнаті опинився один з нічних гостей — низький, кряжистий мужик, з бородою лопатою.

— Збирайся, до Христа підемо, відповідь триматимеш, як на світі збираєшся жити: по правді й добру, або в злості й кривді?

Я потер собі скроні: «Тут явно усі божевільні, але Ревека... З нею зараз нікуди не підеш».

У супроводі кряжистого мужика я незабаром підійшов до зробленого з колод будинку, що виділявся розмірами серед навколишніх хатинок. Внутрішня мізерна обстановка мало відрізнялася від тієї, що була в хаті, де ми знайшли притулок, за винятком значно більших розмірів приміщення — не кімната, а ціла зала, з декількома картинами релігійного змісту. Під картиною, що зображує Страшний суд, на ослоні сидів уже знайомий сухий костистий мужик. Він пройняв мене при вході поглядом незвичайних, страшних очей.

«Радше він не на Христа схожий, а на нечистого». Перед ним, на табуреті стояла миска з водою та запалена свічка. Мужик мовчки кивнув мені, і я всівся поряд з ним на лавицю.

— Знаєш, хто я? — криво посміхаючись, запитав костистий, дивлячись убік.

— Розповідали, — ухильно відповів я.

— Віруєш в мене? — він обернувся до мене, і наші погляди зустрілися: я відчув, як по спині побігли краплі холодного поту.

«Схоже, ми потрапили з вогню, та в полум'я».

— В Христа — вірую, — знайшовся я.

— Значить, в мене віруєш! — знову криво посміхнувся мужик, узяв свічку в руку й почав лити гарячий віск на воду. — Мені говорити можна тільки правду — брехню відразу пізнаю. Ти, Никодиме, йди — за дверима, на ганку побудь, поки у нас бесіда буде, — наказав він моєму супровіднику і той, уклонившись, мовчки вийшов з кімнати.

— Думаєш, від смерті пішов? Чужою смертю прикрився й тихо собі радієш, а про око Господнє, яке усе бачить — забув?! — в голосі мужика задзвеніло залізо, а у мене від страху серце зупинилося в грудях. «На що він натякає? Невже знає, що я згубив Арона в болоті»?

— За праа-вдуу Боо-оог поо-мии-лує! За крии-ии-вдуу даа-за-суу-диить! — раптом його голос перейшов на фальцет і став плаксиво-протяжним. Він продовжував лити віск на воду, вже глузливо поглядаючи на мене.

— Красну діву для себе зберіг, а вона ж -жидівочка. Навіть до нас слух дійшов, як погано її племені доводиться там, — він невизначено махнув рукою у бік віконця. — А ми, Божі люди, звикли час проводити в праці й молитві заради порятунку своєї душі... А ти ж справу замислив лиху — піти з острова і про нас розповісти, шлях вказати до нас! А ми не кожного готові прийняти до себе!

— Мені й на думку не спадало, — заперечив я, і з кожним словом немов облітало заціпеніння, що захопило мене перед цією страшною людиною. — У вас тут своє життя, у нас — своє. Коли моя супутниця видужає — ми підемо й нікому нічого про вас не розповімо. Спасибі вам, що дали нам нічліг і харчі.

— Бачиш: я правий виявився! — зловісно розсміявся мужик. — Адже якщо підеш, то нам кепсько прийдеться. Не сам розповіси червоним дияволам — а під шомполами. Бачиш, віск показує твоє майбутнє. — Він тицьнув пальцем у плаваючі в мисці шматочки отверділого воску. — А воно тісно пов'язане з нашим. Подивися — христи зібралися — чекають мого рішення. Так, говориш, відпустити тебе з острова?!

Я виглянув у вікно — десятка три мужиків упереміш з бабами стояли перед будинком — вираз їхніх облич мені конче не сподобалися. Кров застукала в скронях, зір затьмарився. Мені стало зрозуміло: це була ізольована секта, що жила на острові за своїми законами, і їх проводир не хотів, щоб про них стало відомо на «великій землі». Означало це одне: нас живими звідси не випустять. Я закрив очі, намагаючись стримати биття серця.

— Ні, — мій голос став тихий і слабкий, -ми хочемо залишитися тут, з вами.

В мені билося бажання бігти звідси негайно, але Ревека була така слабка.

— Ти брешеш, пес поганий! Думаєш, сили набратися і драла звідси дати! — крикнув мужик і злобно глянув на мене.

— Я говорю правду — ти ж сам знаєш, що нас там чекає. Ми вчора дивом звідти вибралися живими, а її батьки і брати залишилися там ... не живі!

— Ти в мене — віруєш? — його голос раптом став спокійним.

— Вірую, що ти — Христос, чергове його втілення, — я покірливо схилив голову. Мужик протягнув до мого обличчя зашкарублу, нечисту долоню, і я, пересилюючи гидливість, її поцілував. Мужик разом зі мною вийшов на ганок і звернувся з промовою до присутніх.

— Брати і сестри! Божі люди, христи! Наш корабель сьогодні поповнився братом — Авсеєм і сестрою — Авреєю, які хочуть врятувати свою душу, не горіти в геєні вогняній, коли вершники Апокаліпсису сповістять про початок Страшного суду. Любіть їх, учіть їх, оскільки вони — як діти малі, цуценята сліпі, ще нічого не знають, оберігайте їх, бо диявол тільки чекає нагоди, щоб викрасти їх недосвідчені душі.

Останні слова лжепророка я розшифрував так: «Візьміть очі в руки й пильнуйте, щоб не втекли, гадюки підколодні». Вже встиг по-новому охрестити нас, не запитуючи, показавши цим, що тут він безроздільний хазяїн і вирішує все по-своєму, не потребуючи нічиєї думки. Те, що, оцінивши красу Ревеки, він назвав її Аврея — Золота, мені не сподобалося: в цьому здавався якийсь натяк. Звільнившись, я поспішив до Ревеки. На моє щастя Дарини у будинку не було, і я зміг з дівчиною трохи поговорити наодинці й переконати дослухатися до моїх порад.

Коли прийшла хазяйка будинку, я щосили клопотав навколо Ревеки, якій стало гірше. Коли Дарина її окликнула Авреей, та здригнулася, але відгукнулася, тихим, слабким голосом.

— Після обіду годинку-другу відпочинь, -порадила мені Дарина та пояснила. — Христос зробив тобі велику честь — увечері на радіння зве.

— Що таке радіння? — поцікавився я, відчуваючи каверзу. Все в цьому селищі мені здавалося брехливим, штучним,

— Молитися разом будемо.

Але поспати мені не судилося — прийшов Євлампій і почав мене просвіщати, учити премудростям людей Божих, їх розумінню картини Світу. З його слів виходило: душі існують вічно, з моменту створення світу, подорожуючи від однієї тимчасової тілесної оболонки до іншої. По смерті тіла душа стає янголом, або бісом, а найчастіше — знову починає поневірятися по землі, переходити в тварин, або в нове немовля, тілом теж нечисте, поки не прийме істинну віру, не зробиться «христом»^[26].

Тому дух є початок добрий, а тіло початок злий, і, з ним необхідно боротися — убивати плоть, щоб душа, що перебуває в ній, могла безперешкодно досягти свого призначення. Перша людина Адам погрішила, догоджаючи плоті — впала в гріх шлюбу. Тому одружуватися не слід у жодному разі, або жити з дружиною, як з сестрою. Душі тих, що живуть плотським шлюбним життям, після смерті переходять у свиней. Душі істинних «христів» переходять після смерті в товариство янголів, а усіх інших — в число дияволів.

Коли настане Страшний суд, який вершитиме Бог Саваоф, — Данило Філіпов^[27],— він помилує лише «христів», а усі інші прирікаються на вічні страждання.

Я не сперечався з ним щодо проголошуваних ним сміхотворних «істин», які позбавили розуму й волі і чоловіків, що знаходилися тут, і жінок. Мені потрібно було почекати достатній час для одужання Ревеки, і ми відправимося геть з цього острова божевільних. Підкоряючись, після духовної бесіди я відправився до житла самозваного Христа.

По дорозі Євлампій повідомив, щоб стати членом команди їхнього «корабля», керованого Керманичем-Христом-Федором праведною дорогою, я зобов’язаний пройти «приведення» -обряд посвячення в «христи», інакше не зможу брати участі в загальних молитвах — радіннях.

«Назвався груздем, лізь у козуб», -подумав я і покірливо оголився в сінях будинку, знявши одяг, натомість надівши на голе тіло довгу білу сорочку. У світлиці було багато народу, усі в такому ж одіянні, як я, зі свічками в руках, утворили неправильне коло. Мене змусили зайти на середину й встати на коліна.

Лжехристос Федір загугнявив над моєю головою, вимагаючи від мене беззастережної покори, збереження таємниці їх вчення, «неоголошуючи її ані батькові, ані матері, ані батьку духовному, ні другу мирському, дотримуватися таємниці про те, що побачиш та почуєш на зборах, не жаліючи себе, не устрашившись ані батога, ані вогню, ані меча, ані всякого насильства». Згнітивши серце, я раз у раз повторював за ним: «Присягаюся та покоряюся!»

У кінці мови, Федір, люто пронизуючи мене поглядом, загрозливо заявив, що для кривоприсяжника муки починаються значно раніше, ніж він потрапить до пекла.

Потім він дозволив мені звестися з колін і урочисто оголосив, що тепер я новообраний брат. Люди, що оточують мене, почали радіти, співати, крутитися на місці, і в руках у них, замість свічок, опинилися вербові лозини, якими почали завдавати сильних ударів по тілу, пересилюючи біль, намагалися радісно усміхатися. По сигналу Лже-Христа-Федора, не припиняючи обертань навколо себе, биття власних тіл, вони почали рух по колу. Звідусіль чулися крики, стогони, вигуки радощі, що зливалися в нерозбірливе багатоголосся.

Поряд зі мною опинився Євлампій, що перейняв на себе обов'язки мого наставника, сунув вербову лозину мені в руку.

— Погано стараєшся, брате — з такою завзятістю в ангельські чертоги не потрапиш! — і тут він «показав»: мою спину обпалив біль удару, одного, другого, третього. А він примушував повторювати услід за собою:

Мені довелося підкоритися, повторювати за ним слова, завдавати собі ударів, але менш болісних, ніж ті, якими він почастував. Кружляння на місці до запаморочення, повторення безглуздих слів незліченне число разів, до отупіння, до вимкнення свідомості, біль від ударів, що став набувати форми гострого бажання, і своя ж рука вже хльостала по спині щодуху. Але ще більший вплив робило оточення: нещадно б'ють себе лозинами, крутяться дзиґою, і голосно бубонять лже-молитви.

Я помітив, як дехто, зробивши дурнувато-блаженний вираз обличчя, закочували очі в екстазі, і, сіпаючись в конвульсіях, падали на підлогу. Інші, навпаки, відчули приплив енергії й біснувалися, здійснюючи дико стрибаючи, або розряджалися потоками словесної тарабарщини. Жінки скинули з себе балахони, опинившись лише в нижніх спідницях, безсоромно трясли грудями в русі, демонструючи, як на спинах понабрякали багрові роздуті сліди від ударів.

Божевілля, що охопило їх, було подібно до заразної хвороби, яка підкорювала все більшу кількість присутніх, не минуло воно й мене, опанувавши моїм розумом підступно й незбагненним чином. Від поривчастих рухів біснуватих гаснули свічки, встановлені по кутах кімнати, і незабаром настала темрява, а разом з нею моя свідомість затьмарилася повністю. Пам'ятаю лише потік емоцій, що обрушилися на мене, подарували блаженство й небачену гостроту відчуттів.

Отямився від передсвітанкової прохолоди. Нестерпно боліла голова, що перетворилася на чавунну чушку, хотілося пити, але найжах-ливіше було в тому, що на мені, в задертій під саме підборіддя сорочці, лежала повністю гола жінка з розпущеним волоссям, що закривало її обличчя, котре спочивало у мене на грудях. Тут я згадав, як, спіймавши в темряві її вабливе, тремтяче від пристрасті тіло, довго займався з нею коханням. Втім, яке ж це кохання? Нами володіла лише хіть!

Боюся потривожити жінку, що лежить на мені: що їй скажу? Вибачуся? Чи мовчки, ховаючи очі, спробую якнайскоріше покинути цей будинок?

Підвівши голову, я огледівся довкола. Уся підлога була усіяна оголеними тілами чоловіків та жінок, що відпочивали після гріховного злягання, як після недовідомої битви. Деякі, подібно до мене, оклигали й, хитаючись, пробиралися до дверей.

Жінка підняла голову, і я упізнав хазяйку будинку Дарину. Я залепетав щось незв'язне, буцімто просячи пробачення.

— Це не гріх, — Дарина підвелася і, витягнувши з-під мене сорочку й нижню спідницю, вдяглася. — Ми не згрішили, а всіма думками й почуттями в молитві спрямувалися до світу надземного, притягли на себе благодать Святого духу. Побороли плотські жадання і... мені було добре. — Вона нахилилася до мене, що вже також встиг натягнути на себе довгу сорочку й напружено згадував, де в сінях поклав одяг, і тихо, тільки мені одному, вимовила:

Я ще не оговтався від почутого, а вона вже вийшла з будинку. «Вона не проста, забита сектантка, як здалася мені спочатку» — подумав я, прямуючи на вихід. Свій одяг знайшов цілим та неушкодженим там же, де складав — на ослінчику, біля діжечки з питною водою.

Пройшли три дні, і Ревека відчула себе повністю здоровою, готовою до подальшої подорожі по болоту, але, згідно з моїм планом, прикидалася ще хворою. Я ж боявся Федора, який міг придумати якусь капость, щоб розлучити нас, розуміючи, що без дівчини я нікуди не втечу. Дуже багато чого залежало від нашої хазяйки, яка, я не сумнівався, доповідала про все, що відбувається в будинку, лже-Христові Федору. Після тієї ночі я спробував її розговорити:

— Дарино, я не очікував зустріти тут поці-новувача творчості Зінаїди Гіппіус.

— Хіба? Можливо, але мені байдуже, хто написав. Головне — не хто написав, а що та як написано.

— Мабуть, ви праві. А як ви тут опинилися, в цьому глухому й забитому Поліському краю? Щось мені підказує: ви вчилися не в церковно-приходській школі.

— Що було — те пройшло, і я зовсім інша, — не та сліпа іграшка для чоловіків. Я вдячна Христові в іпостасі Федора, Євлампію, що був ієромонахом Братського монастиря, а нині — апостолу Симонові Зілоту^[29], що має Дари Духу Святого, який учить нас істині, богородиці Марії, що обласкала мене любов’ю.

— Тут і Богородиця є?! — вразився я. — Хто ж вона? На радінні її не було? — Тут я згадав про нічні події, як прокинувся, обіймаючи голу Дарину — і почервонів.

— Богородиця готується до подорожі на небеса, але її душа обіцяє залишитися з нами й обрати нову іпостась.

Я зрозумів, що жінка, яку тут величають Богородицею, смертельно хвора, й не втримався від каверзного запитання:

— Якщо душа Богородиці увійде до чийогось тіла, то як обидві душі уживатимуться в такій тісноті?

— Дві душі не зможуть бути в одному тілі: душа тіла поступиться своїм місцем Богородиці, а сама вирушить у мандри, поки Господь не вкаже їй належне місце на небі або землі.

— Може, навіть відомо, в кого ввійде душа Богородиці?

— Христос, наш учитель, вже вказав перстом, до кого Богородиця ввійде: в мене. Слава тобі, Господи! — перехрестилася вона, а її обличчя виражало непідробну благоговійну радість. Мені стало ясно, що Дарина — фанатичка, і на її допомогу марно сподіватися, радше, навпаки: вона може нам нашкодити необережним словом Федору.

Те, що Ревека набралася сил, слугувало для мене сигналом планувати нашу втечу вже на нинішню ніч. Складність була лише в тому, що вночі життя на острові не зупинялося -Федір постійно влаштовував свої збіговиська-гульбища, на які запрошувалися обрані, а основна маса «христів» зобов’язана була піклуватися про харчування, поратися по господарству і лише раз на тиждень брала участь в радіннях.

Завдяки нічному способу життя, груповій істерії, виснажливій для нервової системи, «обрані» вирізнялися зовнішнім виглядом: хворобливим кольором шкіри, глибоко запалими очима з тліючими фанатичними іскорками в них, плутаними, дивними розмовами, які важко зрозуміти. Єдиним винятком був Євлампій — «втілення апостола Симона Зілота».

Його промови, попри всю абсурдність їхнього змісту, були доступні й зрозумілі, і для людини малоосвіченої — переконливі, особливо якщо взяти до уваги піднесення та енергією, з якими він їх прорікав.

Під час нічних оргій біля будинку, де вони відбувалися, й двох стежок, що ведуть з острова, виставлялася охорона з палицями. Інакше ніяк не можна було покинути острів, оскільки кругом були непрохідні трясовини. Для мене було загадкою, воістину дивом, як нам тоді вдалося сюди дістатися — не інакше, хтось вів нас: янгол або біс.

Спогади про занапащене мною життя Арона схиляли до гіршого. Жахливо, але я не відчував щирого каяття за скоєне, а спогади були подібні до прочитаних сторінок малоцікавої книги: в пам'яті є, але не зачіпають.

Нічна сторожа виставлялася Федором нібито для того, щоб ніякий диявол не зміг спокусити «христа», що сумнівається, і заволодіти його душею. За його поясненнями, під час нічних радінь диявол не витримає і пориватиметься втекти, захопивши тіло й душу того, хто завагався, ось тут його й потрібно зустріти дубцями й не жаліти тлінного тіла, оскільки цим буде врятована вічна душа. Таким чином, Федір узурпував владу на острові і не давав ані найменшого шансу покинути це місце.

Зі слів Дарини, коли мені вдалося вивести її в розмові на цю тему, дізнався, що два роки тому був такий випадок: утікача забили на смерть палицями й втопили тіло в болоті.

Я не знав, яким чином нам вдасться втекти, здолати охорону, лише сподівався на свою удачу. Адже не можу ж я, випробувавши й здолавши в житті стільки смертельних небезпек, загинути тут від палиць фанатиків-сектантів?! Бігти вдень було безумством — я постійно на видноті, отримував завдання працювати по господарству, жодного разу не потрапляючи до бригади збирачів грибів і ягід, єдиних щасливчиків, яким вдавалося покидати острів на нетривалий час.

Але, схоже, удача від мене відвернулася: надвечір зайшов Євлампій, поцікавився здоров'ям сестри Авреї-Ревеки, і повідомив, що «Христос» Федір зве мене, удостоює честі взяти участь в надзвичайному радінні, на котре допускаються лише обрані. Серце стиснулося в поганому передчутті: чого б це раптом подібна «честь»? Мені пригадався страшний погляд Федора, який, здавалося, пронизував і вивертав вивертом. Невже він здатний дізнаватися думки? Ні, цього не може бути — швидше за все, це лише збіг.

Але тепер втечу доводиться перенести на наступну ніч.

Я попросив Ревеку, перелякану моїм несподіваним відходом, зберігати спокій і набратися мужності дочекатися для втечі наступної ночі. Я їй так і не розповів подробиць минулого радіння, лише в загальних рисах — мені було страшенно соромно.

— Пам'ятаєш, ти мені розповідала, що у вашій вірі є поняття обов'язку рятування людського життя, коли йому загрожує небезпека?

Я не поспішав йти — погане передчуття здавило моє серце, але я намагався не давати того взнаки.

— Так, ПІККУАХ НЕФЕШ, — нагадала Ревека.

— Так от, те, що там було, мені довелося прийняти лише тому, щоб виконати цей обов’язок — врятувати своє життя.

— Але є випадки... — завагалася Ревека.

— Їх немає, — твердо заявив я й додав. — Не сперечатимемося: чи є вони чи немає. Мені більше подобаються слова Наполеона: «Програти битву ще не означає програти війну». Це була мною програна битва, а коли ми втечемо звідси — буде наша перемога у війні з цими фанатиками. Пам'ятай: смерть — це завжди поразка, а життя — це шанс на перемогу.

Вирушаючи до будинку Федора, я мав геть не героїчний настрій. Мені згадалося, як, підкорений пануючими там настроями, я вже не тямив, що роблю, упокорившись перед чужою волею, що крутила цими людьми та мною, як маріонетками.

«Потрібно витримати! — налаштовував я себе. — Тільки цей раз — і край! Завтра — тікаємо», — але в глибині душі зріла жахлива думка, що я тут надовго, якщо не назавжди. Адже як я зможу з Ревекою пройти повз охорону?

В хаті Федора зібралося трохи більше десятка людей, на перший погляд — безстатевих, в одноманітних білих балахонах. Як і минулого разу, поряд зі мною стояв Євлампій, підказував, як слід діяти. Попри внутрішній опір, від усіх цих танців, вигуків та безглуздих кружлянь на місці моя свідомість незабаром затьмарилася. Я каламутно сприймав дійсність, беручи участь в «корабельному радінні» — дивному бігу один за одним навколо Федора, що голосно читав щось подібне до молитви, раз у раз з усіма кричав: «Ой, Дух, ой Бог!»

Усе це викликало в мені відчуття сп'яніння: але не того, легкого, що дарує радість, легкість в спілкуванні, а важкого, що виганяє думки з голови, напускає на свідомість імлу, коли тіло втрачає розум.

Усе подальше нагадувало синематограф: на стінах метушаться тіні, величезніпорівняно людськими постатями, важка задуха від розпалених, пітних людських тіл, і вже нічого не існувало статичного — рухалося й кружляло все: стіни, підлога, стеля; язики полум’я свічок утворювали блискучу вогняну змію. А в колі Христос-Федір був уже не один, перед ним навколішки стояла тендітна фігурка з довгим розпущеним волоссям, вона перелякано дивиться на нього, а мені здавалося — її погляд переслідує мене.

Червоні, жовті кулі, немов піротехнічні вертушки, спалахують переді мною, і вигукуючи незрозуміло що, я валюся на підлогу, не відчуваючи її жорсткості. Тепер уже ейфорія почуттів опановує мене, поглинає без залишку.

Моє уранішнє похмілля було жахливим: як і минулого разу, я знайшов поряд із собою голу жінку середнього віку, її обличчя було знайоме лише наочно. Вислі груди, дрябла, нездорова шкіра — невже в мене з нею щось було? Але не це жахнуло мене: в декількох метрах від себе я побачив бліде обличчя Ревеки. Її голе тіло утримували волохаті руки Федора. Свідомість знову покинула мене, я не пам'ятав, що робив, лише відчував удари серця: вогняні спиці раз по раз пронизували його.

Отямився я лише в будинку: мені щось простягала жінка, відкриваючи рота, мов жаба на болоті, випускала безглузде чвакання. Несподівано навколишній світ повернув собі колишній вигляд і осмислені звуки: це Дарина простягала мені кухоль з журавлинним морсом:

— На тобі твого образу нема, ти, часом, не занедужав, брате?

Я вибив кухоль з її рук — червоний напій рясно змочив її білу косинку та блузу, яскраво виділяючись, немов кров. Я схопив її за горло, притиснув до стінки:

— Ти... Ти.... — в мені боролися лють, гнів, бажання дати виплеснутися енергії, що накопичилася. — Навіщо... ти її?!

Дарина хрипіла, намагаючись руками звільнити шию, за усього бажання неспроможна вимовити хоч слово, її обличчя почервоніло, очі, здавалося, готові були вилізти з орбіт від нестачі повітря.

— Відпусти її, — ззаду почув голос Ревеки, і відразу від мене пішла сила, розтиснулися пальці, а Дарина вирвалася на волю, жадібно хапаючи ротом повітря. Ревека мовчки залізла на піч і, повернувшись спиною, затихла.

— Я тебе прощаю, брате во Христі, — Дарина набула голосу і помалу опам'ятовувалася. — Без віри тут не можна знаходитися, — тепер сестра Аврея залучилася до нашого корабля, стала однією з нас. А от ти ще зовсім слабкий духом. Але це минеться з часом.

Вона витягла зі скрині інший одяг і, оголена до пояса, почала перевдягатися, повернувшись до мене спиною. А я, сівши за стіл, впустив голову і заснув міцним сном, мріючи, коли прокинуся, виявитися вдалині звідси.

Коли я прокинувся, навколишній світ був колишній: похмурий, сірий і безжальний, але я вже був іншим — мертвим. Мертвими були й особини, що оточували мене: вони лише прикидалися живими, копіюючи деякі звички живих. Але тепер я знав правду й докладав зусиль не виділятися серед них. Я вже не боявся того, що Федір прочитає мої думки: які думки можуть бути у мертвого? Видно, і він це зрозумів, не-задоволено скривившись, коли я похнюпився під його поглядом. Я ж, у свою чергу, прочитав його думки: «Зачаївся панич — напевно, щось замислив. Від завтра слід самому ним зайнятися — тут Дарина і Євлампій не впораються. А дівку він привів неабияку — незайманкою виявилася. Телепень панич-дохтур, виявляється».

Після закінчення робіт, коли сонце вже сховалося за горизонтом, я повернувся до хати. Ревека, як і раніше, лежала, відвернувшись, на печі, Дарина клопотала, накриваючи на стіл вечерю. Вечеряли утрьох: я, Григорій та Дарина; Ревека так і не злізла з печі, як її не умовляли. Після вечері Григорій пішов на чергове радіння, а я й Дарина розійшлися по лавах — спати. Я заплющив очі, бажаючи скоріше опинитися у владі сновидіння. Я давно зрозумів: сон — це не фантасмагорія, не казка, а можливість спілкування з вищими силами.

Вони можуть приходити під різними личинами, у різні способи повідомляти, що нас чекає в майбутньому, але їм можна й замовляти своє майбутнє, платячи за це свою ціну, звісно, не грошима.

За письмовим горіховим столом, покритим зеленим сукном, сидів худорлявий чоловік в казанку і в незмінній сірій картатій трійці. Я відразу його упізнав: це був студент Сиволапцев з мого дитинства, він же — товариш Лізоньки по революційній боротьбі, що змусив мене неабияк ревнувати, а потім з'являвся в моєму чумному маренні, гендлюючи моїм життям та Лізонь-кою в обмін на душу. Сиволапцев зняв окуляри, звів очі: великі, витрішкуваті, з малюсінькими цяточками-зіницями, котрі миттєво розжарилися до пурпуру, зустрівши мій погляд.

В них не було нічого людського, тваринного теж не було, можливо, так дивляться комахи, а радше — прибульці з Іншого світу.

— У тебе знову проблеми, — співчутливо вимовив він.

— Я хочу з Ревекою негайно залишити цей острів. Готовий заплатити.

— Заплатити?! Чим?! Твоя душа давно у мене, інакше б ти покоївся прахом у бібліотеці протичумної лабораторії. Стояв би в такій симпатичній урночці поряд з урнами докторів Шрейбера і Турчанинова-Вижникевича. Я виконав твої умови й аніскільки не винний, що колишній, звичний світ обрушився, Лізонька віддала перевагу іншому, а ти опинився тут.

— Невже у мене немає нічого такого, що би тебе зацікавило? — прохрипів я, відчуваючи безвихідь ситуації. Нелюд в казанку на мене уважно подивився й радісно вигукнув:

— Є! Душі твоїх майбутніх нащадків! Всього лише одна душа в тридцять років, а ти до всього придбаєш безсмертя — до тих пір, поки виконуватимеш цю вимогу. Одна душа в тридцять років!

— Цур тобі, пек тобі, бісе! — прогарчав я, замахуючись на нього, але рухи мої були уповільнені та не мали сили.

— Тобі самому й робити майже нічого не потрібно, — розсміявся чоловік в казанку. — Візьмеш сокиру в дровітні — виберешся зі своєю черговою любкою з цього острова. Ось цей ніж, разом з магічним ритуалом, дозволить тобі не лише вражати плоть, але й передавати їхні душі мені. Ти ось не знаєш, а Лізонька після тієї ночі з тобою понесла. Так, саме від тебе, а не від любчика свого, як думає. Цілу двійню. А ножик можеш зараз узяти собі.

Він показав на ніж, що лежав на столі -довге блискуче лезо і кістяна ручка, покрита якимись знаками. Саме цей ніж я бачив колись в дитинстві у нього!

— Цур та пек, нечистий! — цього разу й голос мій був слабким, в ньому не відчувалася віра в те, що говорю. «Тікати!» — промайнула думка, я обернувся, і, немов пересилюючи зустрічний вітер, якого насправді не було, спробував побігти, але лише ледь ворушив ногами, не маючи сил до опору.

— Не сатана я, а лише його слуга — біс бажань. Не забудь — сокира в дровітні! -глумливо закудкудакав його голос за спиною.

Я прокинувся в холодному поті від пережитого жаху. У будинку з наглухо закритими віконцями було задушливо, закортіло пити й свіжого повітря. Я встав і в темряві, на дотик, пробрався до виходу, голосно скрипнувши вхідними дверима.

Стояла глибока ніч, ущерблений місяць тьмяно пробивався крізь туманний серпанок, але його світла було досить, щоб розрізняти навколишні предмети. Тишу порушували лише сонні поодинокі квакання жаб і віддалений гомін голосів з боку будинку Федора. Я пройшовся двором, опинився біля дровітні, де в колоді, на якій рубали дрова, стирчала сокира.

«Невже так просто: взяти сокиру і... виявитися на волі?» — з посмішкою подумав я і взявся за держак сокири.

— Не інакше, як дров вирішив наколоти серед ночі?! — за спиною почувся єхидний голос Дарини. — Невже не вхоркався вдень, на роботі?

— Так ти стежиш за мною?! Шпигуєш?!-роз’ярився я, відчуваючи, як усередині закипає злість. Таж не інакше: вона донесла Федорові, що Ревека видужала й тим дала тому поглумитися над дівчиною.

— Помиляєшся, брате! Я лише стараюся, щоб ти не наробив дурниць, яких не можна буде виправити! Ти подумай, — але вона не встигла закінчити свою думку, як в моїх руках блискавкою злетіла сокира й обрушилася, розколовши її голову мало не навпіл. Дарина беззвучно заточилася й, відкинувшись на спину, розпласталася на землі. Коли я відходив, у неї ще сіпалися ноги в дрібних, передсмертних судомах. Вбивство жінки не викликало в мене жодних емоцій: ані жалю, ані радощів.

Намагаючись не шуміти, схилившись майже до землі, я пробирався до початку стежки, що веде по болоту з острова. Десь поряд з нею має бути «секрет», що перекриває шлях до втечі. Але де? Вже показалося болото, випари з якого клубочилися видимим туманом.

— Чуєш, Семене, здається, з того боку гілка репнула. Звір це чи людина? — почувся нервовий голос неподалік. — Подивитися треба!

— Хіба мало різних звуків вночі, Онисиме?! — заперечив Семен і уїдливо додав. — Може, це лісовик з болота виліз, ноги розім'яти закортіло?! Ми до нього, а він нас — та й у драгву! Що скажеш, Онисиме? Дивитимемося, чи як?

— А в руках у нас — хіба не ломаччя?! З ним і лісовик не страшний. От тільки підозру маю, що це людина, й зачаїлася вона десь неподалік, — не погодився Онисим. — Якщо це звір — ми його злякаємо, він побіжить, не оглядаючись, а якщо людина, то таїтися буде. Діставай кресало — смолоскипа запалимо.

— Невгомонний ти, Онисиме! Всюди тобі ввижається, — незадоволено пробасив Семен.

— Факела палити можемо в крайньому випадку, так стерничий Федір наказав, бо він прочуханки дасть — мало не буде.

— Трохи пройдемо, пошумимо — може, насправді, звір те був, але смолоскипа запалимо, — не відступався Онисим, і незабаром спалахнув факел.

У світлі факела я побачив, що дві безформні постаті на фоні болота пливуть в тумані, що стелиться до пояса. Коли вони опинилися поруч, не більш як за крок від мене, я вихопився й з ходу розніс голову тому, що був вищим і ніс факел. Низький, ойкнув голосом Онисима, замахнувся дрюком, але я вправно ухилився від нього, присівши, і сокирою підсік йому ногу. Від болю той залементував поганим голосом, повалився на землю, катаючись, тут я йому всадив сокиру в голову. Підняв смолоскипа, обстежив тіла — обоє були мертві, в цьому у мене сумніву не було.

У Семена за спиною знайшовся прив'язаний мішечок, як я здогадався, з провізією, щоб не зголодніти вночі. Його мішечок я захопив із собою, загасив факела й бігом пустився. Коли я встав на ослін, аби розбудити Ревеку, то почув її схлипування — зрозумів, що вона не спить.

— Збирайся, біжимо звідси, поки дорога відкрита, — скомандував я. — Часу обмаль.

Ревека спробувала про щось мене запитати, але я вже мовчки збирав в дорогу заплічний мішечок, наповнивши тією дещицею їжі, що знайшлася в хаті. Незабаром ми опинилися на стежці, поспішаючи якомога швидше віддалитися від острова й досягти твердої землі. Дорога була стомливою, але все ж не такою, як ми діставалися сюди. За три години втомлені, але радісні, ми вступили на берег і тут же повалилися на траву без сил. За цей час розвиднилося, і я вирішив трохи підкріпитися провізією, передихнути, а потім уже рухатися вперед, в напрямку Києва.

Розв'язав мішечок, дістав хліб, кілька цибулин і... тут моє серце обірвалося: я витягнув з нього довгого ножа з кістяною ручкою, покритого якимись рисками, знаками, немов дивними письменами. Я не міг помилитися: це був ніж студента Сиволапцева, котрий я нещодавно бачив знову побачив уві сні!

— Біси! Довкола самі біси! — прохрипів я та розмахнувся, щоб закинути його в болото, але Ревека зупинила мою руку:

— Навіщо ви так? Ніж нам у дорозі згодиться, а він такий красивий. — Вона взяла його в руку, милуючись. І тут я зрозумів, що від цього ножа ніколи не позбавлюся: він раз у раз знаходитиме мене, а я його.

На цьому записи в щоденнику закінчилися. Лише знизу було приписано кульковою ручкою:

Валентин Миколайович — 1949 рік.

Олександр Петрович — 1979 рік.

Олег закрив зошита з почуттям виконаного обов'язку. Щоденник був прочитаний до кінця, але що в нім так злякало Свєту? Він потягнувся до телефону, щоб відразу отримати відповідь, але, поглянувши, котра зараз година — більше третьої ночі — відсмикував руку від слухавки, немов та вдарила струмом, і заспішив укладатися спати. Незважаючи на пізній час, сон не поспішав до нього, і він довго крутився з боку на бік на розстеленому дивані.

3.2.

— Як ти? Помалу опам'ятовуєшся? — Олег співчутливо подивився на Світлану, що відчужено сиділа на дивані. Після смерті Андрія вона якось подалася, осунулася, нічим не нагадувала колишню енергійну, веселу жінку. Її бліде обличчя витягувалося, під очима з’явилися темні кола від недосипань і тяжких дум, була вона не нафарбована, що зазвичай раніше було нонсенсом. Від Андрія він знав про цей пунктик Свєти: без макіяжу ні за що не з'являтися на очі чужим чоловікам.

Навіть до сауни вона приходила в повному бойовому розфарбовуванні, а після душу поспішала усамітнитися, щоб зайнятися макіяжем. З цим безуспішно боровся Андрій, доводячи, що ненафарбованою вона виглядає анітрохи не гірше, і навіть краще — природніше.

— Що ти говориш, Олежко? Хіба після такого можна оговтатися? В квартирі кожна річ нагадує про Андрія. Випити хочеш?

— Спасибі, Світланко, але я за кермом.

— А я вип'ю, — вона підвелася, підійшла до бару й, наливши собі велику чарку коньяку з початої пляшки, повернулася на місце. Уловила докірливий погляд Олега.

— Олежко, не хвилюйся — я не зіп'юся, але зараз мені потрібно забутися, інакше від усього цього я втрачу глузд або ковтатиму жменями снодійне.

— Світланко, тобі зараз важко одній, але прошу — не замикайся в собі. Якщо буде потрібно, будь-коли до мене дзвони — я легкий на підйом, під'їду, або просто поговоримо по телефону.

— Я знаю: ти справжній друг, Олежку, -Олег, глянувши на її обличчя, зрозумів: якщо тему не поміняти, то вона зараз заплаче.

— Світлано, я щоденник прочитав до кінця, привіз назад і хотів з тобою про нього поговорити. Я нічого там не побачив страшного, що могло тебе так налякати. У мене створилося враження про автора щоденника, як про психічно неврівноважену людину, схильну до галюцинацій з релігійним відтінком, сексуально стурбовану й аморальну. Його бесіди з бісом -повна маячня.

Я не полінувався, порився в медичному довіднику і при своєму непрофесіоналізмі знайшов психічне захворювання повністю йому що відповідає — хронічний галюцінаторно-параноїдний синдром. У нього всі супутні симптоми: галюцинації, схильність до систематизації марення та деперсоналізація особи — її роздвоєння. Він одночасно був собою і бісом, що його спокушав. Але це так, преамбула. Головне — він давно помер і цей щоденник лише цікаве оповідання про той час.

— Ти думаєш — він помер? — Світлана пила коньяк маленькими ковточками, і її щоки помалу наливалися рум'янцем.

— Світлана, що ти говориш?! У тебе є сумніви?! — Олег навіть сторопів, знаючи її як прагматичну й раціональну жінку. — За моїми підрахунками, він десь 1887-1888 року народження, так що йому повинно бути зараз більше ста двадцяти років — явний рекордсмен навіть для книги рекордів Гіннеса.

— А якщо йому диявол дарував безсмертя? — Світлана без посмішки, цілком серйозно подивилася на Олега. — Згадай, як закінчується щоденник.

— Я з тобою не сперечатимуся про саме існування диявола, але це... повна маячня! У тебе є якісь сумніви в тому, що автор щоденника мертвий?

— Так, є. По-твоєму, яким роком закінчується щоденник?

— Гадаю, 1919 або початком 1920.

— Перша дата точніша. Я порилася в бібліотеці й дізналася: погром Чорнобиля бандою отамана Острука відбувся в середині 1919 року. Ти звернув увагу на приписку знизу рукою Андрія?

— Так, хоча я не думаю, що це Андрій. Втім, це не важливо: якісь імена, по батькові. Вони тобі відомі?

— Розпочнемо з дат, — Світлана була тепер виключно спокійна й урівноважена, нагадуючи себе колишню, навіть відставила в бік надпиту чарку з коньяком. — Щоденник закінчено в 1919 року, Валентин Миколайович — 1949 рік, Олександр Петрович — 1979 рік. Між ними інтервал рівно в тридцять років. Тобі, це ні про що не говорить? Родіон Іконников був прадідом Андрія. У 1917 році його дружина, Єлизавета Львівна Шувалова народила близнят від цивільного шлюбу з невідомою особою на ім'я Микола — Валентина й Петра, але під час пологів померла. Дітей забрали собі її батьки: Лев Прокопович і Яніна Францівна, зрозуміло, надали їм своє прізвище — Шувалови. Під час революції вони втратили свої статки й не змогли втекти за кордон. У кінці двадцятих років колишнього статського радника Льва Прокоповича заарештували й розстріляли.

В ті часи дворянське походження — немов чорна мітка, і Яніна Францівна переписує дітей померлої дочки, на прізвище її чоловіка — Ікон-никова, міщанина за походженням, ветеринарного лікаря, зниклого без вісті після революції, але по-батькові залишає від справжнього батька. Валентин Миколайович Іконников в 1944 році одружується, і наступного року в нього народжується син Олексій. Його брат Петро, одружується в 1945 році, і в нього народжується син — Олександр.

— Ти мене цими родинними зв'язками і хто від кого пішов, заплутала. Я лише зрозумів, що Олексій Іконников — це батько Андрія.

— Здійснено, вірно.

— І що з цього виходить?

— Валентин Миколайович, дід Андрія, в 1949 року, у віці 32 років, гине за таємничих обставин — його тіло покремсане. Вбивці не знайдені. Олександр Петрович, дядько Андрія, в 1979 року, у віці 33 років, зникає. Через рік його спотворені останки знаходять в лісі, вбивцю також не знайдено. А тепер гине Андрій — у віці 33 років через 30 років після загибелі дядька.

— Збіги вражають, але чого тільки не трапляється на білому світі дивного, але потім виявляється — все має своє раціональне пояснення. — Олег побачив, як в очах Світлани за мірою розповіді розгорявся жах, і, щоб оволодіти собою, вона допила коньяк, відразу поспішивши до бару — повторити.

«Її потрібно заспокоїти і не піддаватися на цю містику, бо в її стані це може дуже погано закінчитися».

— Світланко, я тобі розповім одну бувальщину, що сталася в моєму будинку. Сусідка поверхом вище помирала від раку. Її дочка кілька років тому виїхала в США, а син-наркоман нещодавно звільнився з в'язниці. Ця сусідка обміняла свою двокімнатну квартиру в центрі на однокімнатну на масиві, і, природно, отримала солідну різницю. Приїжджає тридцятидев'ятирічна донька зі США попрощатися з мамою, дізнається про продаж і про те, що всі отримані гроші потрапили до рук недолугого брата.

Дочка в істериці, вимагає свою долю у вмираючої, шукає в квартирі, що є цінного, щоб продати. А на ранок дочка помирає, і її спалюють у крематорії на день раніше, ніж померла її мати.

— Який жах! — вигукнула Світлана, ще більше збліднувши.

— З одного боку можна порахувати, що її покарало небо за негідне ставлення до вмираючої матері, а насправді все дуже просто. Дочка надзвичайно захоплювалася міцними спиртними напоями упродовж багатьох років, ось серце й не витримало. Так і в цих датах і смертях -вбачаю лише збіг.

— Ні, тут зовсім інше, — уперлася Світлана. — Зі щоденника ясно — Родіон Іконников заклав за їхній з Ревекою порятунок душі своїх нащадків. Йому дияволом було даровано безсмертя, якщо кожні тридцять років він приноситиме тому в жертву нову душу свого нащадка.

— Убити — це не означає передати душу дияволові, — заперечив Олег — Скрізь в літературі йдеться про добровільну передачу душі дияволові, і тільки власної.

— Отут і грають роль сатанинські ритуали, що дозволяють принести дияволові душу близьких родичів. В середні віки було декілька гучних процесів над відьмами та чаклунами, що спеціально зачинали немовлят для принесення в жертву дияволові не лише тіла, але й душі.

— Ой, Свєтко, ти в такі містичні нетрі лізеш — сама себе лякаєш. Адже страх ночі вигаданий людиною, але не вона страшна, а те, що під її покривом відбувається. Мерців бояться — але що ті можуть зробити живим? Бояться чаклування сільської відьми — але якої шкоди може завдати магічне закляття, якщо тільки людина не сприйме його серйозно?

— Мені страшно, Олег, і я переконана — це не просто збіги. Я навіть бачила вбивцю Андрія!

— Ти бачила вбивцю, Андрія?! — Олег подивився на молоду жінку: «Ні, Свєтко, на божевільну ти не схожа».

— Так, я бачила вбивцю,але... уві сні.

Олег не знав, що робити: прийняти слова як безглуздий жарт або переконати її звернутися до психотерапевта?

— Це був тільки сон, але я упевнена — бачила справжнього вбивцю. Ти сам розумієш, якщо я розповім про це слідчому та передам йому прикмети вбивці, то він помістить мене до психушки.

Олег полегшено зітхнув: «Свєтка цілком адекватна, а її страхи — це від хвилювання через смерть Андрія. Трохи відпочине, відіспиться, заспокоїть нерви й повернеться в норму».

— І як виглядав цей вбивця? — ледве стримуючи усмішку, вимовив Олег. — Дряхлий стод-вадцятирічний старий зі скрюченими пальцями, що пересувається з паличкою в одній руці і ножем в іншій?

— Даремно глузуєш, Олежко. Ні, він виглядає значно молодшим, — образилася Світлана. Тут заграла мелодія мобільного Олега.

— Ти думаєш, я пробачила твою поведінку в парку!? Вважаєш достатнім відбутися жалюгідними поясненнями, а потім знову зникнути й ігнорувати мене?! — пролунав збуджений голос Наташі.

— Наталі! Боже, який я радий почути тебе

— вчора цілий день, вечір і ніч думав про тебе! -Олег поглядом попросив вибачення у Світлани і вийшов у коридор.

— Ти ще знущаєшся з мене?! Якби думав -подзвонив! Що ти вчора робив увечері?

— Ти мені не повіриш, але я цілий вечір і півночі читав старовинний щоденник.

— Як же ти міг думати про мене, якщо читав?! Брешеш, ти, Олежко! Нахабно брешеш!

— Ні, зараз не брешу. Ми саме проводимо невеликий диспут по прочитаному.

— Хто — ми?! — голос Наташі став підозрілим і знизив частоти.

— Я та Світлана. Уявляєш?

— Зрозуміло. Вчора не подзвонив, сьогодні теж не збирався мені дзвонити. У тебе що -амури зі Світланою? — різко перервала Наталка, і її голос був повний образи.

— Наталі, облиш порожні підозри. Світлана

— дружина мого друга, його вдова... Вона потребує дружньої підтримки.

— А я — нічого не потребую! Навіть звичайної телефонної розмови. Я так розумію — між нами усе закінчено?! У тебе інші інтереси: старовинні рукописи, диспути?!

— Наталі, не будь максималісткою. До речі, в тому рукописі згадуються есери-максималісти. Ти, випадково, не член бойової організації есерів?

— Олеже, мій терпець урвався! — струною задзвенів голос Наталки.

— Припиняю жарти і дійсно серйозно повідомляю: я за тобою скучив, навіть дуже і дуже, звідси витікає: палаю бажанням з тобою зустрітися. Години через дві, в центрі. Виноска: збирався до тебе подзвонити, якраз перед твоїм дзвінком, але ти випередила.

— Я теж серйозно й дуже коротко: через сорок хвилин біля Будинку кіно. Я взяла квитки.

— Наталочко, не можна так різко. Давай підемо на пізніший сеанс. Тут такий диспут.

— Я усе сказала — рівно сорок хвилин чекаю, якщо потрапиш в «пробку» — передзвониш, але без обману. Цілую й чекаю!

— Їдь, Олежко. Я тебе й так навантажую усім цим. Але ти подумай, про що я тобі розповіла.

— Свєто, якщо ти упевнена, що тут замішаний диявол...— Олег розвів руки.

— Диявол нічого сам не робить — він звик діяти людськими руками. У мене з голови не виходить та ніч на дачі.

— Світлана, я бачив ту дівчину — вона не русалка, не диявол, а звичайна людина, але, як на мене, трохи несповна розуму. Вона дещо в мене забула, а я як істинний джентльмен не можу собі це присвоїти, тому її розшукаю й спростую усі твої підозри. Бувай, Свєтко, я побіг Пий валеріану, багато спи й закинь чимдалі цей безглуздий щоденник.

3.3

Пізно ввечері Олег повернувся додому один — після фільму Наталка відмовилася піти до нього на каву. Вона ще ображалася за інцидент в парку й намагалася за будь-якої нагоди це підкреслити.

— Я не вмію самостійно вдома пити каву, а без неї довго не протягну, — сумно повідомив Олег, прощаючись з Наталкою біля її будинку.

— Голодний пайок піде тобі лише на користь — з'явитися можливість обдумати свою поведінку.

— Голодні — небезпечні, зазвичай закінчується тим, що спочатку вони починають пожирати очима, а потім... — тут його погляд зупинився на довгоногій шатенці в коротенькій спідничці, що прогулювалася неквапливим кроком.

— Навіть не думай! — строго вимовила Наталка, впіймавши його погляд. — Я тобі за півгодини подзвоню на домашній телефон, і якщо ти не відповіси.

— Що буде? — зацікавився Олег.

— Удавишся від надлишку емоцій! Ти можеш уже їхати — мені подобається спостерігати, як рушає твій автомобіль! — Наталка відправила Олега до салону автомобіля, ревниво спостерігаючи за шатенкою.

Удома, перш ніж лягти спати, Олег проглянув новини в Інтернеті: світова економічна криза набирала обертів, політики викривали один одного, і при цьому щиро вірили, що вже хто-хто, а самі вони — значно кращі за конкурентів, зірки шоу-бізнесу демонстрували свою брудну «білизну», у світі долар падав, в країні — ріс. Словом, особливих новин не було. Його зацікавила хіба що стаття про знайдену угоду Гітлера з дияволом.

У ній цілком серйозно стверджувалося: знайдений у Берліні договір між дияволом і Гітлером — справжній, як і підписи з обох сторін. Навіть ідентифікували підпис диявола за наявними подібними документами різного часу. Згідно з угодою, датованою 1932 роком, Гітлер пообіцяв свою душу дияволові через 13 років, і цим пояснюється стрімкий злет на вершину влади посереднього політика, і дата його смерті в квітні 1945 року.

«Саме так сатана і діє, — пояснив експерт доктор Лайбер. — Вибирає невдаху, що мучиться честолюбством і жадає мирських задоволень, та й обіцяє виконати його бажання. В результаті — безліч бід для оточення й повна катастрофа для того, хто «купився» на його обіцянки. І Гіт-лер повністю укладається в цю схему».

— Після читання такої статті важко не повірити в гіпотезу Свєтки, — позіхнув Олег. — Тільки такий Хома невіруючий, як я, може заперечувати. А так усе здорово вкладається до схеми: кровожерний Родіон Іконников нишпорить білим світом і кожні тридцять років позбавляє життя та душі одного зі своїх нащадків. Словом, маячня божевільного! За Свєткою потрібно доглянути, направити на шлях істинний.

Сон

Олег розташувався в кріслі поруч із каміном на дачі Андрія. Вікна щільно зашторені, і довкола, — на столі, на підлозі, — розставлені запалені свічки в старовинних канделябрах, що відкидають фантастичні тіні на стіни, забарвлені бордовою фарбою. У каміні горять, потріскують дрова, але тепла вони не дають, і в кімнаті досить прохолодно. Навколишня обстановка Олегові не подобається: вона якась зловісна, давить на нерви. Він підводиться, мерзлякувато щулиться, озирається довкола і кричить:

— Андрію! Світлана! Де ви?! — і враз до нього доходить, що Андрія немає в живих. Йому стає страшно, він підходить до дверей, збираючись вийти, і раптом бачить, як ручка дверей починає повільно рухатися, опускатися — хтось збирається зайти в кімнату. Олег задкує — йому дуже страшно, він упевнений — зараз до кімнати зайде мертвий Андрій. І в його пам'яті спливає мертве, холодне обличчя друга в труні.

Дверна ручка продовжує свої рухи догори-донизу, все більше прискорюючись, але ніхто не входить, хоча двері не замкнуті. Задкуючи спиною і не зводячи погляду з дверей, Олег раптом чіпляється за чиюсь ногу і насилу зберігає рівновагу.

Його обдає морозом від ніг до голови — в кімнаті він не один! Наступної миті Олег вже сидить в кріслі, а напроти нього поправляє вугілля коцюбою в каміні худий, високий чоловік в смугастому допотопному костюмі — трійці з яскраво-червоним метеликом в цятку і в темному казанку.

— Бажаєте вина? Глінтвейн? Віскі? — цікавиться чоловік, не повертаючи голови у бік Олега. Голос низький, трохи хрипкий. Олег негативно махає головою, не в силах вимовити ні слова.

— Ви що ж це, батеньку, — злякалися? Так це — сон, а в нім чого тільки не примариться... Чи біса ніколи не бачили? — чоловік повернув голову, і Олег здивувався його очам: великим, витрішкуватим, з дуже маленькими зіницями, немов цяточками. — Помиляєтеся, добродію, бачили і не раз. Що-небудь вживатимете або усе це викинути геть?

Олег побачив, що журнальний столик повністю заставлений всілякими напоями із спокусливими етикетками. Він покрутив головою на знак відмови і тієї ж миті столик перекинувся, пляшки з шумом попадали й розбилися — усі до одної.

— Овва, який же ви необережний, добродію! Ну, самі не будете — чого ж через вас маю страждати я?! — обурився чоловік, покриваючись червоним плямами і з жалем дивлячись на цілу купу склянок і величезну калюжу.

— Даруйте! — насилу видихнув Олег

— Ви нецікавий співрозмовник: тільки й знаєте, що вибачатися, немов гімназистка! Вам інші слова— знайомі?!

Олег, все ще шокований тим, що відбувається, тільки знизав плечима.

— Тоді — як знаєте! — вкрай розлютився чоловік, змахнув рукою і тієї ж миті згасли усі свічки, і навіть дрова, що горіли яскравим полум'ям, — кімната занурилася в темряву.

Олег знову опинився перед дверима у вітальні, і знову сіпалася ручка: вгору-вниз. Із завмираючим серцем, неспроможний терпіти жах невідомості, Олег простягнув руку, збираючись відкрити двері, як раптом ті здригнулися від ударів. Хтось дубасив в них, а двері немов були з гуми — провалювалися, пузирилися під ударами і знову пружно поверталися на місце. Олег стояв, не знаючи, що робити, а пухирі від ударів розтягувалися все далі, трохи не дістаючи до нього.

— Олеже! — почувся голос Андрія. — Впусти! Адже ми з тобою друзі! — і тут Олег прокинувся. Він лежав на розстеленому дивані, зім'явши на одному краю в одну купу ковдру і подушки, а сам знаходився на іншому. За вікном сірів світанок.

У двері кімнати забарабанили, і почувся гучний голос сусіда Вітька :

— Олеже! Ти вдома?!

Олег підвівся — вранішня прохолода від розчахнутої кватирки змусила його зіщулитися, накинути на себе ковдру і лише потім відчинити двері.

— Я — вдома! — повідомив він Вітька, що стояв на порозі з винуватим виразом обличчя. Поруч із ним квартирантка Віолета, усе в тій же квітчастій сукні, відчужено жувала гумку.

— Олег, вибач, я — твій боржник, обов'язково поверну — ти мене знаєш — навіть сьогодні увечері. Але тут розумієш... — Вітьок обернувся й кивнув на дівчину.

— Скільки?! — позіхнув Олег і попрямував до шафи.

— Сотку, Олежко. Мені, їй-бо, незручно аж так зрання.

— Не страшно, Вітю. Я люблю зустрічати схід сонця — це підвищує мою продуктивність на роботі, — сонно позіхнув загорнутий в ковдру Олег і грізно продовжив, спрямувавши погляд на дівчину. — Скажи своїй плюгавці Стелі: якщо вона ще раз залишить ключ в дверях!.

— Я — Віолета! Ти б краще натягнув штани, стоїш, немов морожений хек в ковдрі! Дивитися гидко! — і дівчина закрила двері до того, як Олег знайшовся, що їй відповісти.

— Де вона бачила хека в ковдрі? — незадо-волено пробурчав він, повертаючись на диван. — Куди ніч — туди і сон! Насниться ж таке! І все через цей цвілий рукопис!

3.4.

Прийнявши розроблену Наташею програму реабілітації стосунків, Олег пообіцяв увечері зводити її на виставу до театру-кафе на Андріївському узвозі. Квитки він вирішив купити заздалегідь, для чого відпросився з роботи вдень. Спускаючись до театру з боку Десятинної вулиці, Олег по дорозі мигцем оглядав виставлені полотна художників, подумки даючи оцінку: «Цю я би купив, а цю — ні».

Часу було обмаль, і Олег поспішав, намагаючись швидко рухатися по розбитій бруківці, ковзаючи поглядом по картинах із заяложеними і надокучливими сюжетами. Як раптом побачене змусило його повернутися назад.

Серед полотен із досить примітивними сільськими сюжетами він помітив дві картини, що різко вирізнялися від тих. Обидві були абстрактними — змішення колірних гамм та фантастичних форм кидалося у вічі яскравістю фарб.

Продавець, кремезний чоловік середнього віку з живими, молодими очима під копицею сивого волосся, пригладжуючи такі ж сиві вуса, почав нахвалювати манеру й оригінальність виконання автора. Незабаром одна з картин опинилася в руках у Олега, він прочитав на лицьовій стороні: «Вероніка Залевська, 2009 р. Майбутнє». Від хвилювання серце Олега забилося так, що трохи не вистрибнуло з грудей:

— Так, насправді дуже цікаві роботи. Мені дуже подобається, але не знаю — чи підійдуть до моєї квартири? Я нещодавно зробив ремонт і хотів би щось придбати таке, без явного сюжету, з домінантою кольору. Може, якби в них було більше бежевих тонів. Чи ні. Я навіть гублюся. А чи не можна домовитися з художником, щоб він подивився інтер'єр квартири і виконав роботу під замовлення? Думаю, мені знадобиться не одна така картина — квартира у мене досить велика, — натхненно брехав Олег.

— Так, звичайно, — зрадів продавець. -Вона — моя дружина і з радістю візьметься до цієї роботи.

«Стоп! Невже та дівчина може бути його дружиною? Він старший од неї мінімум років на двадцять, та ще й з гаком!! Може, тут помилка»? — Олег перевернув картину і прочитав вже вголос, з питальною інтонацією:

— Вероніка Залевська?

— Так, Вероніка. Вона зараз у від'їзді, але скоро повернеться, — раніше оптимістичний голос продавця дещо зів’яв, а обличчям пробігла тінь. — У неї є багато робіт вдома, якщо хочете, можете подивитися — раптом виберете з готових картин. Я тут неподалік мешкаю — на Подолі.

— Охоче, — зрадів Олег.

«Я дізнаюся, де Вероніка живе і тоді вона нікуди не подінеться — розкриє таємницю своєї появи того вечора».

— Можете сьогодні зайти, але не раніше восьмої — у мене тут графік. Сільські пейзажі -це вже мої роботи. Не цікавлять вас?

— Дякую, ні. Вони прекрасно виконані, але я хотів би прикрасити своє житло абстракціями — нехай гості поламають голову, що на них зображено і над їх назвами.

— Ось моя адреса і телефон, — продавець передав візитку. Олег вголос прочитав:

— Валерій Врублевський. Художник. Дуже приємно було познайомитися, а мене звуть -Олег Зустрінемося увечері!

Вражений розмовою, Олег пройшов сотню кроків, поки не згадав мету свого походу сюди. «Який може бути театр, якщо увечері вдасться побувати удома у Вероніки? Навіть краще, що вона у від'їзді — чоловік нічого не підозрює та може щось бовкнути про дивацтва його дружини».

Олег дістав мобільника, збираючись зв'язатися з Наташею, як тут йому подзвонила Світлана:

— Олежко, мені дуже страшно, — вона плакала й голос її раз у раз уривався. — Ти не думай — я не неврастенічка. Ти зможеш сьогодні увечері заїхати до мене?

— Світланко, я б радо, але йду, як гончак, по сліду русалки, що зіпсувала нам вечір на дачі.

— Ти щось про неї дізнався? — голос Свєти став напруженим.

— Зовсім мало, але, припускаю, цього вечора насититися інформацією до межі.

— Ти з нею зустрічаєшся?

— Не зовсім з нею, але думаю, і цього буде досить.

— Удачі, будь обережний. Подзвони мені, а краще приїжджай у будь-який час, навіть дуже пізно, — в голосі Світлани прозвучала тривога.

«Світлані тепер усюди страхи ввижаються, але воно й зрозуміло — таке пережити. Тоді Вероніка її налякала своєю появою на дачі вночі, так тепер вона готова всіх собак на неї навісити. І що в ній страшного? Зате дивацтв — як у жмені маку».

Наташу звістка про те, що відвідування театру переноситься на наступний день, дуже збадьорило, і вона розповіла, ким Олег є насправді. Ще й наостанок відключила телефон, і хоч як Олег, вирішивши негайно все переграти назад на користь походу до театру, намагався до неї додзвонитися, байдужий голос повідомляв, що абонент знаходиться поза зв'язком.

Художник

Обитель художника знаходилася в старому чотириповерховому будинку на останньому поверсі і була просторою «двушкою». Вона була мало схожою на житлову квартиру: пересування там було ускладненим через неймовірну кількість предметів, нагромаджених в ній. Сивий Валерій дуже зрадів приходу потенційного покупця :

— Проходите, вибачте за творчий безлад. Не бійтеся — велосипед закріплений на стелі добре і на голову не впаде. Лижі — теж. Це моє ноу-хау: стелі дуже високі, під чотири метри, марно простоюють, і громіздкі предмети так і просяться туди.

У кімнаті до числа громіздких предметів був зарахований стіл — сиротливо знайшов прихисток на стелі і за допомогою хитромудрої системи тросів та роликів досить плавно опустився вниз. Під ним, в пазах-вирізах, виявилися укріпленими чотири дерев'яні табурети.

— Правда — здорово?! — поцікавився хазяїн, його обличчя світилося захватом від власних винаходів, і він чекав того ж від гостя-покупця.

— Так, звичайно, — погодився Олег, роззираючись довкола: шафи, етажерки, багато книг, що разом із картинами домінували в обстановці кімнати, а на стінах — світильники з довгими блискучими змієподібними шиями. У кутку кімнати знаходився мольберт з полотном і Олег не забув поглянути на нього до того, як хазяїн встиг прореагувати. Побачене переконало Олега — художник Вероніка Залевськая і таємнича дівчина на дачі — одна людина.

На полотні була зображена повністю гола дівчина з довгим, майже до пояса, волоссям прикрашена вінком з білого латаття. На її шкірі блищали краплі води, а смарагдові очі іскрилися, переливалися, але не від радості — від туги.

— Русалка! — видихнув Олег— Приголомшливо!

— Це моя дружина Вероніка. Картину ще не закінчено, і я не люблю показувати незавершені роботи, — сухо вимовив художник.

— Даруйте, з дитинства на цікавість страждаю, — відійшов від полотна Олег. — Дружина у вас — красуня.

«Чим же ти її узяв, Валеро? Не зовнішністю, значно старший од неї, явно не багач» -промайнуло в Олега; він не знав як приступити до розпитувань про Вероніку, не викликавши при цьому підозру.

— Ось подивіться — це дві її останні роботи, а я ще принесу.

Художник поставив полотно на єдиний дерев'яний стілець, що знаходився тут, а друге — на підлогу, уперши в ніжки стільця. Вмикнув декілька світильників на стінах, направивши їх промені на картини, і фарби заграли, приворожуючи яскравістю, колірною гаммою.

— Так, красиво, — погодився Олег, — але... -він зам'явся, придумуючи відмовку.

— Вам потрібно, щоб було більше бежевого кольору? Є і такі. Прошу вибачення, зали-шу вас доки одного — піду за картинами. — Художник раптом легко повернув етажерку повну книг, яка виявилася дверима. Він торжествуюче подивився на Олега, і, зрушивши двері убік, сховався за ними.

«Цікаво — ліжко він теж тримає на стелі»? — Олег підійшов до входу, що відкрився, і заглянув усередину. Велике, двоспальне ліжко, як і належить, знаходилося на підлозі, зате художник по відкинутих легких алюмінієвих сходах забрався під стелю, де виявився люк, і проник на горище. Він гримів нагорі, щось упускав.

«Дивне місце для зберігання картин», — подумав Олег, — «навіть більш ніж дивне. Може, у нього там звичайна кімната, як багато хто робить на горищах — «тихий поверх?»

З люка показався прямокутний предмет, схожий на ящик, обтягнутий чорним поліетиленом. і почав на мотузку опускатися вниз. Коли він досяг підлоги, з люка вибрався художник.

— Я зараз витру пил і розпакую картини, -повідомив він, не висловлюючи незадоволення, що Олег опинився без дозволу в спальні. — Як на мене, те, що вам потрібно, знаходиться в цій пачці.

— Ви своїми винаходами не перестаєте дивувати, — Олег помітив, як художник почервонів від похвали.

— Які винаходи? Усе це людство вигадало давно, тільки ми не повною мірою ним користуємося. Хвилинку, я зараз.

Але Олег затримав художника, що поривався вийти:

— Валерію, ви раптом не знаєте Архангельських? У них дача у Бориспільському районі.

— Ні, — сторопів від запитання художник. -Чому я повинен їх знати?

— Розумієте, Валерію, світ тісний. Побачив на картині портрет вашої дружини, і мені її обличчя здалося знайомим. Потім, — бац, — згадав, де її бачив.

— І де ж ви її бачили? — хрипко запитав художник, сильно хвилюючись.

— Ви тільки не переживайте — нічого особливого. Трохи менше місяця тому я відпочивав на дачі у приятеля. Ваша дружина приїхала до Архангельських, не застала їх і просилася у нас переночувати — от і все. Це так сказано -переночувати. Ми всю ніч просиділи за столом: я, мій приятель і його дружина.

— Насправді — нічого особливого, — погодився художник, опанувавши себе. — Вона може знати Архангельських незалежно від мене — ми всього два роки разом. Ви картини дивитиметеся?

— Буду, обов'язково буду, але давайте трохи поговоримо. Нашій компанії ваша дружина здалася досить дивною. Даруйте, якщо я вас цим образив.

— Рідко які люди, що віддають себе творчості, бувають без примх, — художник уважно подивився на Олега. — Я вас зрозумів: картини були тільки приводом. Вас цікавить Вероніка?!

— Ви тільки не подумайте, що я нещасний закоханий, який раз побачивши її, йде по сліду, щоб підкорити серце. Річ у тому, що незабаром після тієї ночі мого приятеля по-звірячому вбили.

— Ви розслідуєте обставини смерті вашого приятеля? Причому тут Вероніка?

— Я не слідчий, щоб вести розслідування, тільки намагаюся розібратися в деяких дивних подіях, що сталися напередодні його загибелі.

— Яке відношення може мати Вероніка до смерті вашого приятеля?

— Г адаю — ніякого. Але її надто дивна поява на дачі вночі справила на дружину загиблого приятеля неймовірно сильне враження.

Художник замислився. Боротьба, що відбувалася в нього всередині, вгадувалась з виразу його обличчя. Нарешті, він заспокоївся — видно, прийняв рішення.

— Добре, гадаю, мені вдасться дещо прояснити в поведінці Вероніки. Смерть вашого приятеля до цього змушує.

Олег від цих слів напружився, як гончак на старті, але художник пояснив:

— Щоб довести: Вероніка в жодному разі до цього не причетна.

— Щиро на це сподіваюся, — вимовив Олег.

Художник, що випромінював ще не так давно море енергії, раптом перетворився на смертельно втомлену людину, що переступила поріг старості.

— Вероніка — трохи нестійка... психічно. Вона виховувалася в дитячому будинку, своїх батьків не пам'ятає. Подорослішавши, спробувала з'ясувати обставини, як потрапила до дитячого будинку, але виявилось, ніхто з обслуговуючого персоналу цього не знає — старих працівників не залишилося. Із запису про вступ нічого не зрозуміла, крім того, що їй були тоді два роки. Вона навіть не знає — прізвище і ім'я у неї справжні, або вигадані в дитячому будинку.

— За бажання можна пройти увесь ланцюжок до кінця — її ж не лелеки туди принесли, — порадив Олег.

— Ви праві, але це не для Вероніки.Вона живе поривами, емоціями, але не розумом. Усе, що їй хочеться — подай негайно! Пошук батьків потребує наполегливості й часу, а це не для неї. Хоча саме в цьому питанні я Вероніку не засуджую — якщо за двадцять шість років батьки самі не спромоглися її розшукати, то, значить, так тому бути. Вона може впродовж доби писати картину, при цьому не їсти, не пити, не спати, а потім, трохи не закінчивши, — закинути її на довгий час.

— Судячи з того, що багато її картин завершені, наполегливість в її характері присутня, -вставив Олег

— Рано чи пізно вона повертається до картини й закінчує або... знищує її.

— Поганий приклад Гоголя заразливий і мучить людство через століття. Єдине утішає, на мій погляд, профана в живописі — її творіння не претендують на безсмертя.

— За класичними канонами вони далекі від досконалості, але дуже оригінальні і передають ідею, минувши впізнаванні форми, тільки за допомогою кольору. У неї талант, це безумовно. Але при усій своїй природженій неординарнос-ті поведінки, вона — не суспільна людина. Вона не заявлятиме про себе — це їй не цікаво.

— Що заважає вам самому заявити про неї на повний голос зараз? — іронічно поцікавився Олег

— Я — людина скромних статків, а добрий піар вимагає купу грошей — понад мою спроможність.

Художник узяв виставлені дві картини і став їх знову упаковувати в пакет.

— Пробачте, Валерію, але я так і не зрозумів — чому тієї ночі Вероніка опинилася на дачі пізно вночі, -повернув бесіду до теми, що цікавила його, Олег.

— Ми випадково познайомилися з Веронікою в музеї Пушкіна — у мене там була невелика робота з оформлення зали, і вона була єдиною відвідувачкою того ранку. Розговорилися, вона зізналася, що теж малює. З музею вийшли разом, темою нашої розмови були живопис, література, музика. Вона відразу мені сподобалася. Ні, не так — я втратив від неї голову й забув про всі заплановані справи! Їй потрібно було на

Поділ, і я був готовий йти за нею куди завгодно, забувши про намічену зустріч із замовником на Лук'янівці.

У мене вже був номер її мобільного, але я не міг і не хотів розлучитися з нею. Вона вела мене якимись вуличками, двориками, знайомими й незнайомими мені — я сприймав тільки її, усе інше мені було байдуже.

— Вона вам читала вірші Зінаїди Гіппіус, і ви ними захоплювалися, — Олега почала дратувати ця людина, що попала в банальну пастку для свого віку: «Сивина в голову, а чорт у бороду».

— Так, так і було... Стояла зима, і подекуди лежав сніг. Ми спустилися вниз по вузькій вуличці, уперлися в гаражі, обходячи, наштовхнулися на купу сміття серед невеликого масиву голих дерев, до яких підбиралося будівництво багатоповерхівки. Відчуття було таке, неначе ми знаходилися серед приречених на смерть -адже настане весна і ці дерева поглине будівництво, немов ненаситний дракон, що знищує зелене вбрання міста, що перетворює на скопище кам'яних коробок.

— Людям теж потрібно десь жити, — апелював Олег, хоча йому теж не подобалася потужна урбанізація, що покриває мертвим каменем і холодними формами живе місто, знищуючи його обличчя.

— Ми опинилися в урочищі Гончарі. Ще не так давно там панувала майже дика природа, і було всього декілька стареньких будиночків, а зараз там побудовано місто для багатих. Величезні особняки, всілякі архітектурні форми, велика кількість яскравих фарб і відчуття його мертвотної холодності. Чепурні вулиці, на яких практично немає перехожих, тільки подекуди зустрічаються самотні автомобільні монстри. Таке відчуття, немов потрапив у фантастичний кольоровий сон і блукаєш містом-пасткою, з якого немає виходу.

Ми насправді заблукали і не знали, як звідти вийти. З одного будинку вийшов робітник, що, вірогідно, займався оздоблювальними роботами, і пішов по вулиці до нас назустріч. Я зрадів, — є у кого запитати. Але Вероніка, нічого не пояснивши, схопилася на кам'яний парапет, за яким починався засніжений пагорб, і стала легко підніматися по крутому схилу. Що мені залишалося робити? Дізнатися у робітника, як звідси вибратися нормальним шляхом або наслідувати її? Я обрав друге.

Підйом украй виснажив мене: я раз у раз з'їжджав, дряпав пальцями сніг, мерзлу землю, хапався за ламкі кущі, корені, що виступають, дерева, що незрозумілим чином ростуть на крутому схилі, задихався від поту й втоми, але таки досяг вершини, знаходячись на межі своїх сил. Тут я упізнав місце: вершина Замкової гори, з неї чавунні сходи ведуть на Андріївський узвіз.

Я полегшено зітхнув і наздогнав Вероніку, що стояла біля високого металевого хреста, на якому висіла безліч всіляких стрічечок, хусточок, і навіть декілька інтимних речей.

Вероніка зізналася, що ніколи не була на цій горі і запропонувала прогулятися. Дивитися там особливо нічого, особливо взимку. Провів її по розореному кладовищу Фролівського монастиря до самого краю вершини гори, що спускається майже вертикальним схилом до Житнього ринку. Я, втомлений, досі не отямившись від підйому на гору, необдумано вимовив: «От якби звідси була канатна дорога вниз, а так доведеться повертатися до сходів».

— Відмінно вигадав! — розсміялася Вероніка і безстрашно ковзнула донизу. Це був кошмар — схил майже прямовисний, і, коли б не сніг, то вона б полетіла стрімголов, а так він дозволяв злегка пригальмовувати, від дерева до дерева. Але, добравшись до половини схилу, вона оступилася, впала на спину і, здіймаючи догори купи снігу, понеслася вниз, немов торпеда. У мене серце тьохнуло і не роздумуючи я вирушив услід за нею. Не знаю, як мені вдалося, але вийшло на добре: від дерева до дерева я спустився вниз.

Вероніка зустріла мене, уся обліплена снігом, мокра, регочучи від душі. Я затурбувався — хоч би вона не застудилася.

— Дуже цікава і пізнавальна історія вашого знайомства, але мене цікавить інше. Озвучити ще, що саме мені потрібно? — Олег ледве стримував себе, щоб не нагрубіянити художникові.

— Я цим намагаюся вам пояснити: усі її вчинки немотивовані, непередбачувані і нешкідливі для оточення, — твердо заявив художник.

— Але ви через неї дивом не покалічилися на цьому спуску, отже, не зовсім нешкідливі, -заперечив Олег

— Можливо, але я закоханий в неї, і це оберігає, немов янгол-охоронець. Додам до її психологічного портрета: вона безробітна, до музею вона пішла на останні гроші, і навіть на проїзд у неї вже не залишалося. За оренду кімнати вона завинила, і хазяйка оголосила, що ночувати не пустить і речі не віддасть, поки Вероніка не розрахується з боргами. Маючи перспективу залишитися взимку на вулиці без гроша в кишені, вона пішла до музею.

— І тут з'явилися ви — добрий янгол, безкорисливо надавши дівчині нічліг в холостяцькій квартирі, — уколов Олег, подумки додавши: «З обов'язковою умовою розділити з тобою спальне ложе».

— Так, я допоміг вирішити її проблеми, і вона стала жити у мене. Але ви даремно шукаєте в цьому щось брудне: вона рік прожила у мене, не ділячи зі мною ліжка, і я ні на що не претендував. Але після часу, коли ми краще пізнали одне одного, я освідчився в своїх почуттях і запропонував стати моєю дружиною -вона погодилася.

— Ви розписалися, повінчалися?

— Ні — вона вважає, що в цьому немає потреби.

— Але я досі не отримав відповідь: яким чином ваша цивільна дружина виявилася так далеко від подружнього ложа, глухої ночі в людей, яких ви не знаєте?! — для більшої переконливості Олег злегка підвищив інтонації голосу.

— У неї своє коло знайомих, до якого вона мене не допускає, і я не прагну до нього увійти. Траплялося, вона зникала на декілька днів, але завжди поверталася.

— Може, у неї є коханець?! Даруйте, якщо я сказав, щось не так, але її поведінка дуже дивна для заміжньої жінки.

— Не думаю. Вона творча людина, і час від часу потребує зміни обстановки. Одноманітний побут — смерть для творчості, він затягує, немов болото. У мене невелике коло знайомих приблизно мого віку, і це зовсім не те, що потрібно молодій дівчині.

— Виходить, це було одне з її зникнень з вашого життя, і в тім немає нічого дивного?

— Абсолютно нічого.

— Як би мені зустрітися з вашою дружиною, Веронікою, і поспілкуватися на цю тему?

— Немає жодних проблем. Залиште ваш телефон, і коли Вероніка з'явиться, то передзвоню і домовимося про зустріч.

— Прекрасно. Виходить, вона зараз знаходиться в черговому загадковому зникненні?

— Я не знаю, де вона, але незабаром обов'язково з'явиться і зв'яжеться з вами, — голос художника був холодний і твердий.

«Чи не занадто часто вона зникає в нього? Ще і місяця не пройшло після тієї ночі на дачі»,

— неприязно подумав Олег і протягнув візитку.

— Це номер мого телефону та домашня адреса. Я живу в центрі, можете разом з дружиною відвідати мене — добру заварну каву гарантую.

На виході з будинку Олег побачив парочку: древнього дідка і стареньку, що сиділи на лавці біля входу, і тут у нього виникла думка:

— Добрий вечір, — Олег постарався посміхнутися як можна привітніше. — Мені підказали, що в цьому будинку живе художник. Прийшов за вказаною адресою, а його я не застав.

— Що-що?! — перепитав глухий старичок.

— На четвертому живе він — Валерка. Має вже бути удома, — діловито повідомила бабця.

— У нього там одного залізні двері. Злодіїв боїться, мабуть, є що ховати.

— Дощу сьогодні не буде, але спина болить

— до зміни погоди, — повідомив старий.

— Усе вірно — дзвонив, якраз в цю квартиру,

— зробив заклопотане обличчя Олег — А що за людина цей Валерка?

— Дуже хороший: не п'є, не курить, не шумить, завжди вітається. Побачить, що я несу продукти — обов’язково допоможе піднести на поверх. А ось Федір, наш сусід...

— Давно живе він у вашому будинку? — перервав балакучу стареньку Олег, розуміючи, що йому загрожує нескінченна розповідь про жахливого сусіда Федора.

— Від самого народження, — виріс на наших очах. Його батьки жили тут. Ось я пам'ятаю...

— Спасибі, але потрібно дуже поспішати,

— вирішив врятуватися втечею від старенької Олег.

— Осінь буде пізня, а зима рання, — пророкував старичок.

— У Валерки у вікні горить світло — удома він! Сильніше дзвонити потрібно було! — вже навздогін донеслися слова старенької, а Олег лише додав ходу. Згідно з теорією Світлани про «безсмертного» Родіона Іконникова, Валерій на цю роль не годився — були свідки його не такого давнього народження.

3.5.

Сонний стан переслідував Світлану цілий день, а пізнього вечора зникав, і викликати сон їй вдавалося лише рецептурними сильнодіючими снодійними — валеріана пішла в минуле. Домашній лікар Лера Максимівна, попередила її, щоб вона цим не зловживала, оскільки людський організм схильний до звикання, а це в недалекому майбутньому відгукнеться неприємностями. Рекомендувала більше бувати на свіжому повітрі, робити фізичні вправи та в жодному випадку вдень не спати.

Упродовж дня Світлана як могла боролася зі сном, навіть не обідала, вирішивши, що голод має їй допомогти. Комерційний директор Кирило Митрофанович, побачивши її хворобливий вид, зглянувся, що траплялося з ним рідко, і запропонував негайно відправитися додому, лікуватися. Потім, опам'ятавшись, додав:

— До завтрашнього ранку у тебе більш ніж достатньо часу, щоб видужати.

Світлана, здивувавши його, категорично відмовилася й пішла з роботи як завжди. Вона не була фанатиком-трудоголіком, що жертвує своїм здоров'ям заради благополуччя інших — її рішення було викликане власною невпевненістю протистояти підступності сну в домашніх умовах. Покинувши роботу, вона пішки за півтори години пройшла весь шлях додому, проклинаючи туфельки на високих шпильках, що легковажно взула вранці.

Зроблені садистські заходи проти безсоння дали результат і, прийшовши додому, вона впала з ніг від бажання спати та насилу дісталася до ліжка, заснувши глибоким сном.

Сон Світлани

Вона йшла довгим білим коридором, що потопав у яскравому світлі, хоча тут не було вікон і видимих світильників. Кожні кількадесят кроків натрапляла на білі пластикові двері, і, пройшовши їх, опинялася в такому ж самому коридорі. Світлана не розуміла: «Навіщо стільки дверей, якщо за ними нічого нового немає?»

Її думка матеріалізувалася, і за наступними дверима вона вгледіла білу тумбочку і на ній — старовинний телефон без диска, які вона бачила тільки в фільмах. Тумбочка незатишно стояла посеред коридору, а телефон виявився непрацюючим — старий і без дротів. Дріт був відсутній навіть на трубці.

«Його що — щури з'їли?» — одночасно з цією думкою біля апарату виник білий щур, сумно переконався, що тут вже більше нічого їсти і відразу зник.

Тумбочку можна було вільно обійти, як справа, так і зліва, але ж невипадково вона тут стоїть?! І цей допотопний непрацюючий телефонний апарат? «А якщо...» На підтвердження своїх думок Світлана зняла трубку.

— Третя на зв'язку! — почувся байдужий жіночий голос. — Замовляйте з'єднання!

— А з ким ви можете з'єднати? — поцікавилася Світлана.

— З ким захочете... З’єдную! Не кладіть трубку — з’єдную!

У трубці почувся тріск, всілякі звуки, і чоловічий голос, що ледь пробивався крізь них. Голос Андрія!

— Ти де?! — завмираючи від жаху, запитала Світлана.

— Це неважливо. Скучив за тобою. Коли ти прийдеш? Я чекаю на тебе! — емоцій в голосі Андрія не було, а без них слова порожні. Він говорив немов автомат-автовідповідач. Світлана впустила трубку, та летіла дуже довго, так що вона ще встигла почути: «Я чекаю на тебе! Я чекаю на тебе! Я чекаю на тебе»! — і лише після цього незбагненним чином зайняла своє місце на апараті. Телефон знову ожив осоружною деренчливою треллю.

Світлана, тремтячою рукою зняла трубку:

— Андрій?!

— Ви порушили зв'язок! Ви порушили зв'язок! Зв'язок порушений!— розсердилася телефоністка, а десь вдалині пробивався слабкий голос Андрія, що твердив: «Я чекаю тебе»!

Я чекаю на тебе!

Світлана прокинулася в холодному поті, і серце завмерло від жаху. За вікном була непроглядна темрява — годинник показував третю ночі. Побачений жах зовсім вигнав сон, і їй було дуже боязко лежати одній в темряві. За повір'ям, душа покійного сорок днів не покидає землю, знайомі місця, і, можливо, зараз літає біля неї. Її обдало холодом, і вона згадала, як доторкнулася до руки Андрія, що лежав у труні, відчувши її крижаний холод. Теплота — це з'єднання, холод — відторгнення, розірвані зв'язки.

Навіть якщо зараз перед нею виникне примарний образ Андрія, то це буде не Андрій, а прибулець з іншого, чужого світу.

«Світло! Потрібно багато світла! Темрява — це підступність і беззахисність, світло — сила й упевненість»!

Світлана запалила нічник, потім встала, пройшлася по квартирі, вмикаючи скрізь світло.

«Чимось потрібно зайняти себе. Спершу добряче попоїсти — сон любить ситих».

Вона порилася в холодильнику, але безрезультатно — самотність забуває про їжу, адже бенкет — це доля компанії, а тепер нікого не потрібно годувати, окрім самої себе. Спати не хотілося, і тоді вона вирішила зайнятися прибиранням квартири. Вона відкрила одежну шафу, і її погляд наштовхнувся на розвішані речі Андрія. У неї перехопило дух, з очей полилися сльози, і вона без сил опустилася на підлогу. Заспокоївшись, вирішила:

— Речі Андрія будять хворобливі спогади, перетворюють на неврастенічку. Їх потрібно прибрати подалі з очей, а потім я їх віддам тим, хто має потребу, але це буде пізніше — поки тільки заховати.

Світлана обвела поглядом костюми, що висіли, куртки, пальто, дублянку покійного чоловіка і застигла. «Заховати — так, але куди? До валізи така кількість речей не поміститься. Хіба що лише костюми».

Вона не любила безладу, тому охайно складаючи костюми до валізи, за звичкою обмацувала кишені — чи немає в них чогось зайвого. У кишені старих брюк вона намацала листок паперу і, витягнувши його, упізнала Андріїв почерк:

Світлану кинуло в жар, вона не пам'ятала, щоб він коли-небудь цікавився віршами, тим більше переписував їх. Але це був його, добре знайомий їй почерк! Може, він потихеньку складав вірші, таємно від неї? Нісенітниця! Від цих рядків віє смертю. Третій — мертвий, між двома. Хто — другий?!

Не сподіваючись на успіх, вона включила комп'ютер, увійшла до пошуку і набрала рядок: «Що мертвий, третім постає між нами».

Результат вона отримала миттєво: вірш Зі-наїди Гіппіус під назвою «Ти кохаєш?» Не полінувалася — прочитала і не зрозуміла, як зв'язати вірш і свого чоловіка, на той момент — живого, життєрадісного, повного планів на майбутнє. Вирваний з контексту любовного вірша, чотиривірш виглядав дуже зловісно.

«Третій, мертвий, між нами — Родіон Ікон-ников, автор щоденника?» — Світлана відчула, як задихається від браку повітря, неспроможна зітхнути. Яскраве світло в кімнаті нагадало їй про побачене уві сні жахіття, і їй стало дуже страшно. Нервово хихикаючи, вона відключила мобільний і домашній телефони.

«Геть тишу! Нічна тиша — це страх!» -Світлана включила приймач, знайшла музичну хвилю. Співав Діма Білан, це подіяло на неї заспокійливо. Хороша мелодія, прекрасний виконавець... Тут її пронизало струмом — вона вслухалася в приспів:

І їй здалося, що чує голос Андрія, що співає цю пісню. Вона збила хвилю — почувся тріскіт, розряди, через які вона виразно почула голос Андрія :

— Я чекаю на тебе!

3.6.

— Олежко, я з'їду з глузду, якщо сама знаходитимуся в квартирі! — не вимовила, а простогнала Світлана на закінчення розповіді про нічні жахи.

— Не думав я, що ти така вразлива. Що ти пропонуєш?

— Не знаю! — знову простогнала Світлана, стиснувши голову руками. — Я навіть не можу попросити, щоб ти переночував декілька ночей у мене в квартирі — що скажуть сусіди?! Адже оточення завжди припускає брудне, погане, і поясненням удавано вірять, про себе насміхаючись. Я дзвонила мамі — вона бере відпустку і за три дні до мене приїде, але як мені протриматися?

— По-перше, перестати вірити, що Родіон Іконников живий, по-друге...

— Тобі не здається, що дуже багато з того, про що було сказано в щоденнику, реально? Я це тобі вже доводила з датами смертей родичів Андрія. Мабуть, це розумів і він, але не зміг уберегтися. Що він міг зробити, якщо на стороні його прадіда сам диявол?! — гаряче вигукнула Світлана, розчервонівшись від страху, що переповнював її. — Родіон Іконников перетворився на породження пекла й продовжує писати свій роман про жах, тільки не на папері, а розігруючи його в житті. Смерть Андрія — це лише чергова частина його диявольського роману, і вона ще не закінчена.

— Так, Світлано, я згоден — тебе скрутило по-серйозному, і залишати одну до приїзду мами небезпечно — що ще тобі примариться...

— Я не божевільна!

— У тебе просто розгулялися нерви. Зачекай, я, здається, вихід придумав — поміняємо тобі обстановку на ці дні.

— Яким чином? — недовірливо подивилася Світлана.

— Ці дні поживеш в моїй комірці — мої сусіди по будинку тебе не знають, а дівочий контингент у мене регулярно оновлюється, звикли до нових облич. Хоча, я, схоже, влипнув.

— В якому сенсі?

— Схоже, я зустрів свою Долю — мені з нею добре, хоча дуже часті сварки на голому місці, немов обставини увесь час підкладають свиню під наші з нею стосунки, — зітхнув Олег -Може, я помиляюся?

— Це тобі знак, що пора закінчувати вести холостяцький спосіб життя, — полагідніла Світлана. Ідея з переселенням їй не дуже сподобалася, але залишатися самою вдома вночі не хотілося. — Пам'ятаю, раз з Андрієм до тебе заходили. У тебе ж комуналка, одна кімната? А як же ти?

— З сусідом тільки загальний коридор, і сусід приручений — свого носа до моїх справ не суне, — тут Олег згадав теперішню дівицю Вітька, але промовчав. — На кухні — газова колонка, зате гаряча вода цілий рік, без всяких відключень. Словом, вирішили! Переселяєшся до мене, а я до тебе на дачу, дихати свіжим повітрям.

— Їй-бо, незручно.

— Я не наполягаю.

— Ти правий, Олежко, у тебе мені буде спокійніше. Навіть добре, що всього одна кімната, і все таке маленьке. І те, що сусід поруч по коридору, порушуватиме почуття самотності.

— Особливо, коли його нове придбання досягає оргазму й починає крити матом, аж гай гуде. Тоді-то пробиває ностальгія по самотності, — не витримав Олег, але схаменувся. — Але це не так часто буває.

— Це таки набагато краще пережитого вчорашнього жаху, — зітхнула Світлана.

— Вирішено, Світонько. Їдемо до тебе — ти збираєш найнеобхідніше з речей, і я поселяю тебе на нове місце проживання. Даєш мені ключ, і я шурую на дачу.

— Я тобі стільки приношу клопоту, Олеж-ко... Але поки іншого виходу немає. Поїхали до мене збиратися.

— Світлано, моє авто останнім часом вередує — на нього щось находить, і воно стає тупе, як пень. Можеш дати мені для поїздки на дачу автомобіль Андрія, а мій постоїть у вас в гаражі?

— Без проблем, Олежко. Мені страшно сідати до його автівки, де він провів останні години свого життя. Ключі від дачі я тобі дам, Олежко, але щоб ти знав на майбутнє — на веранді, під тумбочкою знаходяться запасні ключі. Одного разу з Андрієм приїхали туди вночі, а ключі забули удома, відтоді тримаємо про всяк випадок запасні, — гірко зітхнула вона. — Не знаю, коли я ще наважуся туди поїхати — швидше за все, її продам. Пам'ятаєш, як нічна гостя розповіла легенду, що ті місця приносять нещастя?

Олег не став супроводжувати Світлану додому, залишився в автомобілі, чекати доки вона збере речі. Він набрав по мобільному Наталку, що відповіла лише після його другого наполегливого дзвінка.

— У тебе вистачає нахабства до мене дзвонити? — сумно поцікавилася дівчина, без всякої агресії в голосі і це для Олега здалося добрим знаком.

— Наталі, навіщо будувати трагедію там, де її немає? Ми з тобою підемо в театр ще не один раз, а тоді були виняткові обставини. Коли зустрінемося, я тобі усе детально поясню.

— Як звуть твої «виняткові обставини»? Вона мені знайома або це з нових, «врятованих» дівчат?

— Про що ти? — насторожився Олег.

— Учора, замість театру я потрапила до сауни на дівич-вечір, який організувала Рита, в якої ми познайомилися, — в голосі Наташі з'явилися інтонації, які не сподобалися Олегу і він поспішив уклинитися.

— Заздрю вам дівчатка — попарилися. Я якраз тебе збираюся запросити на дачу до приятелів. Там є сауна і можна з віником, за по-вною програмою. Обіцяю, ти дізнаєшся...

— Мені досить того, що взнала вчора. Там була брюнетка — Інна. У тебе був з нею роман.

— Був, але до тебе.

— З Ритою, виявляється, теж був.

— Геть нетривалий...

— Зате вона згадала Анюту й розповіла про неї.

— Це було так давно.

— Страшенно давно — цілих шість місяців тому! — Наталка зітхнула. — Дівчатка так сміялися, обговорюючи тебе. Наостанок ти мені назвеш ім'я вчорашніх «виняткових обставин»?

— Так, Валера, чоловік тієї схибнутої, яку ти бачила на мосту закоханих, через котру в нас усе йде шкереберть.

— Мені чомусь здається, що не через неї, а через тебе.

— Наталко, ти знаєш: у мене вбили друга, Андрія, але я не розповідав, що це було ритуальне вбивство!

— Боже мій! Невже це можливо у наш час?!

— Це ще не усе: накручується така чортівня, що двома словами не розповіси. Прошу тебе: поїхали зі мною на дачу Андрія, і по дорозі я детально розповім усе, що знаю.

— Добре, — після довгої паузи роздумів, вимовила Наталка. — Я їду, але якщо ти мене обдурив... вже вкотре, то між нами усе буде закінчено!

— Я за тобою заїду, за годину-півтори будь готова. Забув тебе запитати: ти віриш в нечисту силу, диявола? Відповідь на це питання я хотів би почути після моєї розповіді.

Коли Олег пересів за кермо автомобіля покійного друга, то йому стало якось, ніяково. Замість того, щоб отримати задоволення від розкішного салону новенької «мазди 5», порівняно з його старенькою «октавією», він відчув себе незатишно та якось напружено. Не так давно Андрій придбав цей автомобіль, пишався ним, оберігав, лише раз під своїм ревнивим оком дав прокотитися на ньому приятелеві, відчути «плавний хід», а тепер його немає в живих, і спідометр автомобіля показує усього лише «накатаних» п'ять тисяч кілометрів.

Відчуваючи незрозумілий острах, Олег завів двигун і вирушив до Наталії. Він почував себе чужим цьому автомобілю, що явно не прийняв його, навіть в гудінні мотора йому чулися невдоволення та напруга. Немов кінь, що відчув чужого сідока і вичікує момент, щоб показати норов і понести.

У салоні все нагадувало про Андрія, Олегові навіть здалося, що він відчуває запах його улюблених чоловічих парфумів, «з шлейфом», хоча цього не могло бути, оскільки пройшло досить багато часу. Його думки повернулися до фатального для Андрія дня. Чим він займався цілий день, було невідомо. Чи був він увечері в автомобілі сам або його майбутній вбивця вже знаходився в салоні і бавив розмовами, щоб приспати пильність? Якби автомобіль міг говорити! Єдине відомо, що Андрія вбили не в автомобілі і не там, де знайшли тіло.

Слідчий показав йому одну з фотографій, знятих на місці виявлення трупа: голе, покремсане, позбавлене нутрощів тіло, яке не мало ані найменшої подібності до образу живого Андрія, що залишився в пам'яті, розкинулося на траві в неприродній позі.

Похмурі думки не сприяли настрою, навіть

Наталка, побачивши його вираз обличчя, різко змінила намічену тактику й спробувала розворушити, заторохтівши:

— Олежко, ти поміняв авто? Класна тачка! Оце так сюрприз! Що ж ти, соколе, засумував, голову повісив, катаючись на такому диві?!

— Це не моя «мазда» — Андрієва. Тимчасово узяв у Свєти — завтра «октавію» здам в ремонт, а на цій трохи покатаюся.

— Теж непогано. А чого зажурився?

— Сідай, Наталко, на місце штурмана, а дорогою я розповім тобі усе від А до Я.

Розповідь Олега дуже подіяла на Наталку і, коли в темряві під'їхали до дачі, вона зовсім принишкла.

— Олежко, а ти в диявола віриш?! — поцікавилася вона тужливим голосом, неспішно виходячи з автомобіля.

— У Фреді Крюгера, живих мерців, вампірів, перевертнів, бабу Ягу і Чахлика Невмирущого — вірю, а от у диявола... — і він затягнув до неможливості паузу.

— Тобі тільки жарти жартувати, а по-серйозному, — не витримала Наталка, перервавши мовчання. — Як подумаєш, що може насправді цей Іконников продав свою душу та душі майбутніх нащадків, то страшно стає. Недаремно Світлана боїться — як їй бідненькій, одній в твоїй — чужій — квартирі незатишно... і страшно.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю! — упевнено вимовила Наталка. -От ти, Олежко-сироїжко, неправий. Тобі потрібно було давно мені розповісти про все, і Світлану, не до себе на квартиру селити, а я б до себе її узяла.

— А твої батьки?

— Нормально, пожила б вона зі мною в одній кімнаті.

— На це вона навряд чи погодиться, а от якби ти з нею в її квартирі пожила — це ймовірніше.

— Я... все ж лячно — дві беззахисні жінки, -завагалася Наталка.

— Завтра обговоримо. Пішли знайомитися з будинком, беззахисна жінко. Ти подивися, який збіг — починається дощик, зовсім, як минулого разу. Дивись — і русалка з річки завітає.

— Не лякай, Олежко! До вас тоді приходила не русалка.

— В ту ніч — ні, а в цю — може завітати.

Олег не заїхав в гараж в цокольному поверсі дачі, а поставив автомобіль напроти хвіртки, де минулого разу ставив Андрій. Спільними зусиллями вони швидко звільнили автомобіль від привезених продуктів і речей.

— Будиночок вражає, — захоплено заявила Наталка, після знайомства з дачею. — Просторо, кімнат — неміряно, живи та радій.

— На жаль, не в усіх це виходить. Я згадав про Андрія, — сумно зауважив Олег.

Наталці було шкода трагічно загиблого приятеля Олега, але оскільки вона його жодного разу не бачила, не спілкувалася, це її глибоко не зачіпало.

Наталка

Вона народилася навесні 1984 року, день у день за два роки до аварії на Чорнобильській АЕС. Себе вона пам'ятала з трьох років. Світ, що оточував її, був повний краси, добра й любові. Її до нестями любили батьки, бабусі і дідусі, друзі її батьків, що відвідували їх у свята. Вона була єдиною дитиною в сім'ї, її мама не працювала, приділяючи їй весь вільний від турбот по господарству час.

Щомісяця в зарплату батько, начальник цеху на заводі, приносив їй дитячий тортик в квадратній картонній коробці, на якій був зображений казковий герой: Буратіно, Незнайко або хтось інший, і, звичайно, нову ляльку в кольоровій ситцевій сукенці. У міру її дорослішання змінювався довколишній світ, додаючи нових фарб, не завжди яскравих і світлих, звуків — не завжди приємних, слів — часто незрозумілих.

До першого класу вона пішла в шість років, уміючи читати, лічити до тисячі, але найбільшим своїм досягненням вважала уміння правильно вимовляти слово «консенсус» яким щедро розбавляла свою мову, приводячи в захват рідних і чужих дорослих. За місяць занять в школі, які їй шалено подобалися, — краще за всіх читала, рахувала, розповідала вірші, її ставила за взірець учителька, — вона зіткнулася з несправедливістю.

На перерві її сильно штовхнуло чубате хлопченя, так що вона впала на покриту мастикою підлогу й забруднила коричневим білий гольф. Вона заплакала, а навкруги усі сміялися, і що сильніше плакала, то голосніший чувся регіт. А хлопченя на додаток крикнуло їй: «Дурепа й задавака!» Наталка інтуїтивно зрозуміла, а з роками переконалася, що у світі існує не лише любов.

Предмети в школі їй давалися виключно легко, але дружні стосунки з класом так і не вдалося налагодити, за нею затвердилося прізвисько «вискочка». За наполяганням батьків вона відвідувала школу бальних танців і музичну школу. Це вимагало дуже багато часу, і вона не страждала від відсутності подруг в школі, оскільки мала подружок у будинку — Настю і Ліду. Але перейшовши у восьмий клас вона відчула, що не все в її житті відбувається правильно. Настя і Ліда на той час переїхали жити до іншого району міста.

Хороші оцінки й похвали вчителів її більше не радували, а одного разу вона навіть збунтувалася вдома, коли мама попросила її зіграти для гостей. Вакуум спілкування з однолітками, попри те, що вона перетворилася на дуже привабливу дівчину зі сформованою фігурою танцівниці, надто впливав на неї.

Вона читала романи про любов, дивуючись, чому досі ні в кого не закохалася, хоча якщо вірити книжкам, це повинно було давно статися. Вона стала приглядатися, шукаючи об'єкт, гідний кохання.

Їх виявилося відразу три: чубате хлопченя — Коля, який за цей час виріс і став незмінним героєм шкільних змагань, будь то легка атлетика або баскетбол; потім її партнер по танцях -Володя, дуже красивий, довговолосий хлопець, старший од неї на три роки, з гнучким тілом, і викладач англійської мови Всеволод Юхимович, чоловік років сорока, з легкою сивиною в темному волоссі, що зовні нагадував американського актора Тома Круза та ходив у бездоганно випрасуваних костюмах.

Після деяких коливань вона викреслила зі списку чубатого Колю (не могла забути зіпсований гольф і сміх), зупинилася на гарненькому Володі, хоча довго вагалася, поки віддала йому перевагу перед Всеволодом Юхимовичем.

Дівочий арсенал для підкорення сердець обранців не відрізняється різноманітністю засобів і методів: довгі, сумно-тужливі погляди, за енергетикою близькі до лазерів; записки з плутаним текстом, майже непіддатливі дешифруванню; і вершина всього — телефонні дзвінки щовечора зі значущим мовчанням, переривчастим диханням і «випадкові», щовечірні прогулянки біля місця проживання об'єкта кохання.

Але всі три кандидатури незабаром відпали: Наталка випадково дізналася, що її партнер, вісімнадцятирічний Володя, живе разом з їхнім викладачем, і покинула танці; чубатий Коля серйозно захопився Надею з сусіднього класу і навіть з кимось через це побився, а Всеволод Юхимович ще до першої записки звільнився і поїхав за кордон працювати перекладачем. Подібні сердечні невдачі цілий рік краяли серце Наталці, але потім одна подія перевернула усе.

Повертаючись після занять додому, тримаючись за звичаєм осторонь від однокласниць, котрі щось гучно та весело обговорювали, Наталка опинилася на переході, чекаючи на зелений сигнал світлофора. Раптом, в темно-синьому джипі «Судзуки», що зупинився поруч, поплило донизу скло, з-за якого почулася гучна модна музика і виглянув симпатичний хлопець років двадцяти п'яти, пропонуючи підвезти. Можливо, якби не було поруч однокласниць, вона ні за що не сіла би в автомобіль до незнайомця, але вони дивилися на джип в сто очей, і вона наважилася.

Водій назвався Сашею, за коротку дорогу розповів їй масу анекдотів і підвіз додому, пообіцявши завтра в той же час «забрати» її на тому ж місці. Наступного дня Наталка відчула, що ставлення до неї в класі змінилося, і не сумнівалася, що стала темою номер один для усіх розмов.

Її однокласниці пережили повторний шок, побачивши знову цей «джип», що чекав на Наталку. Цього разу Олександр умовив її зайти в кафе, де почастував морозивом і шампанським, але тут йому подзвонили на мобільний (у той час — ще рідкість), Олександр вибачився та відвіз її додому, призначивши нову зустріч через день. Клас вирував від цікавості, несподівано для себе Наталка раптом набула масу подруг, які заглядали їй в очі і висловлювали повну відданість і надійність, особливо — в частині збереження сердечних таємниць.

Олександр на джипі дуже часто її очікував, пригощав в кафе, відвозив додому, запрошував зустрітися увечері, але Наталка вигадувала причини, поки не зрозуміла, що їх вичерпано.

...Спільне вечірнє дозвілля, добре почавшись, закінчилося для неї менш благополучно, але вона відбулася лише розірваними колготками й образливими словами : «Попереджати потрібно, що ти цілка-малолітка»! Більше її джип не чекав на переході, але свою позитивну дію зробив на ввесь подальший час. Її навперебій запрошували в компанії, у неї раптом знайшлося багато подруг, яким, вона недомовками розповідала безліч вигаданих любовних пригод -на щастя, добре працювала фантазія.

Тепер у неї вдома телефон розривався: одні мовчали й дихали, інші запрошували на всілякі звеселяння.

Звичка придумувати незвичайні любовні пригоди, з якими вона постійно стикається, залишилася у Наталки на час навчання в інституті і після нього. Вона продовжувала дружити з шкільною подругою Вікторією, що не вражала красою, але супроводжувала всюди, немов вірний зброєносець Санчо Панса. Вона закохувалася, і в неї закохувалися, вона розлучалася, і з нею розлучалися, але донині усі її реальні романи закінчувалися чомусь дуже скоро й досить безболісно для неї.

Стосунки з Олегом були зовсім інші — її тягнуло до нього з незбагненною силою, хоча вона знаходила в нім масу негативних, неприйнятних рис. Ревнувала, що їй було не властиво раніше, при суперечках гордо «йшла», зневажливо повівши плечима, але тепер піти не змогла, немов була прив'язана до нього невидимими ланцюгами. Наталка злилася, нервувала через такий стан речей, і нічого не могла з собою зробити, боячись безсонних ночей і болю в серці.

Вона не могла відповісти собі, чому до внутрішньої істерики боїться його втратити -невже, це кохання?!

Наталці дуже сподобалося на дачі, і, коли вони, повечерявши, з келихами вина влаштувалися біля розпаленого каміна, вона мимоволі подумала: «Як нам було б добре мати такого будиночка, проводити в нім уїк-енди. А дітвора...» Впіймавши себе на цій думці, Наталка остаточно зрозуміла: Олег став її невід'ємною частинкою. Адже думки про дітей у неї раніше ніколи не виникали, а якщо вона думає про дітей, то це означає — Олега любить по-справжньому.

Вогонь зачаровував її погляд, не хотілося ні про що говорити, тільки сидіти й дивитися на полум'я, що то розгоралося, то вщухало, відступаючи. Олег, відчувши її стан, замовк на півслові — розповідав про свої плани влітку побродити по Карпатах з рюкзаком за плечима. Він легко підняв дівчину і усадив до себе на коліна, заворожений, як і вона, буйством вогню в каміні. Відчуваючи тепло одне одного, вони сиділи, обнявшись, зовні — мовчки, а насправді ведучи внутрішній діалог.

Несподіваний удар грому змусив їх здригнутися, відразу заметушилося полум'я в каміні, немов намагалося вибратися звідти на волю, а по вікнах застукали великі краплі дощу.

— Усе, як минулого разу, — прошепотів Олег — Уявляєш, тієї ночі теж почалася гроза. І згасло світло.

Немов на підтвердження його слів, на кімнату обрушилася пітьма.

— Мені страшно! — прошепотіла Наталка. -А раптом зараз з'явиться примара твого приятеля, невдоволена нашим перебуванням на його дачі?

— Швидше за все, це знак нам укладатися спати. Перейдемо до спальні? Я захопив з собою ліхтарик, так що свічки залишимо без діла.

— А тут ми не можемо розташуватися? Не хочеться звідси нікуди йти: мені здається, будинок налаштований до нас вороже.

Цієї миті блискавка яскраво освітила кімнату і Наталка побачила в далекому кутку кімнати людську фігуру, що зігнулася, з великою копицею волосся на голові.

— Боже мій! Там хтось є! — затряслася Наталка від страху. Олег ввімкнув ліхтарика, направив промінь світла у напрямку руки дівчини й почав голосно сміятися.

— Ги-ги! Це напільна ваза! Ходімо, побачиш ближче.

Насправді, це виявилася метрова ваза, виконана у вигляді гнома з мішком за спиною, з якої стирчав бузковий волохатий люпин, який дівчина прийняла за шевелюру. Обличчя гнома кривилося в застиглій зловісній посмішці, і погляд не віщував нічого доброго.

— Цю вазу Андрієві подарували на весілля, вона йому страшно заважала в квартирі і, коли з'явилася дача, відразу відправив її сюди. Так, Андрій... — Олег посмутнів лицем і почав розбирати диван для нічлігу. — Ще не так пізно, тільки початок одинадцятої, а темно через негоду.

— Мені хочеться заснути, щоб скоріше пройшла ніч і настав ранок, — просилася перелякана Наталка, в глибині душі не вірячи, що зможе тут заснути.

— Піду, принесу постіль, — Олег було попрямував до дверей, але Наталка вчепилася рукою в його куртку.

— Не треба, не залишай мене тут одну. Так приляжемо, є плед — ним накриємося, — просилася дівчина.

Лишень вони влаштувалися на дивані, тісно притиснувшись одне до одного, як Наталка вже за декілька хвилин провалилася в глибокий сон, здивувавши цим Олега. «Боялася-лякалася, а прилягла й миттєво заснула; це які міцні нерви потрібно мати». Йому довелося мучитися з півгодини, поки вдалося наслідувати її приклад під звуки невгамовного дощу й поривів вітру.

...Наталка прокинулася від незвичайної тиші, що настала, немов вуха заткнуті ватою. За вікном було темно, дощ припинився, поряд з нею Олега не було. У каміні догорало вугілля, набравши вигляду кривавих рубінів, даруючи кімнаті трохи світла.

— Олеже! — покликала вона й здивувалася своєму глухому голосу, який немов розчинявся в просторі кімнати. Наталка перелякано встала з дивана і, зробивши декілька кроків, побачила, що двері в кімнату прочинені. Їй здалося, що спину свердлить чийсь погляд, але побоялася обернутися, щоб не побачити потворне обличчя гнома-вази.

— Олеже! — знову крикнула Наталка, але з попереднім результатом — з її голосом коїлося щось незрозуміле. Вона спустилася вниз по сходах, які, на подив, жодного разу не рипнули. «Може, це не відсутність звуків, а я їх не чую? Почала глухнути? Але чому?! «

На першому поверсі вхідні двері теж виявилися відкритими навстіж, і вона вийшла назовні.

— Олеже! — крикнула Наталка, але її крик залишився без відповіді. Та хіба міг він дівчину почути, якщо тільки не знаходився не далі, ніж за три-чотири кроки, настільки її голос став тихий і слабкий. До будинку вона побоялася повернутися, та й що там робити, якщо Олег знаходиться зовні? А де ще він міг бути, якщо вхідні двері відкриті?

Наталка йшла майже в повній темряві, орієнтуючись на видиму знизу сіру смугу доріжки.

— Де ж Олег? — у відчаї подумала вона, не знаючи, що зробити. З-за хмар показався неповний диск місяця, що подарував землі трохи неживого світла. Попереду показалися окремі невисокі дерева, за якими проглядалося, відсвічуючи розлитою тушшю, нешироке полотно річки з сонною течією. Їй здалося, що там якийсь рух.

— Олеже! — зраділа вона й прискорила крок.

Поряд з Олегом стояла невисока дівчина з довгим розпущеним волоссям, у світлій короткій сукенці, що підкреслювала її красиву фігуру.

— Навіщо ти прийшла?! — з досадою запитав Олег і звернувся до дівчини, що стояла поруч:

— Ти обіцяла, що не візьмеш її до себе!

— Обіцяла?! — із сміхом вигукнула дівиця, і місячне світло дозволило розгледіти зеленуватий колір шкіри утоплениці. — Що не прийду по неї, але вона САМА прийшла до мене!

— Я тебе прошу... — в голосі Олега з'явилися прохальні нотки.

— Припини і йди! — владно наказала дівчина. — Тепер, вона моя! — і спрямувала страшний погляд чорних очей на Наташу, скувавши її тіло жахом. Олег випростався і пішов геть. У руках утоплениці опинився бубон, в який вона стала бити : «Бум! Бум! Бум».

Наталка розплющила очі, внизу хтось стукав в двері, Олега, поряд з нею на дивані не було, лише скрипіла підлога під чиїмись кроками.

— Олеже! — перелякано скрикнула Наталка і зраділа нормальному звуку свого голосу — то був лише сон.

— Наталі, спи дорога! Я піду, подивлюся, хто там тарабанить в двері, — відгукнувся Олег, відкрив двері в коридор і включив ліхтарик.

— Не треба! Мені приснився жахливий сон!

Але Олег уже спускався по скрипучих східцях на перший поверх. Він ще не дійшов до дверей, як з-за них почулося:

— Що ти так довго!? Це я, Андрій, відкривай!

Від цих слів Олег спіткнувся і трохи не впав, насилу утримався, щоб не повернутися вгору до Наталки.

3.7.

— Шкода Андрійка — прекрасна була людина, і сусід — відмінний! — прорік Андрій Архангельський. — От до кого я би наважився вночі постукати, як не до нього?! Він завжди був привітний і гостинний! Давай ще по одній — нехай земля буде пухом Андрюсі! — і він розлив вино по келихах. — Царство йому Небесне!

Олег злегка пригубив і поставив келих на стіл. За вікном сірів світанок, але ранок, що настав, не приніс йому полегшення — тривога заполонила його передчуттям прийдешньої біди.

— Віка зі Світланою на дачі були не розлий вода, постійно перешіптувалися, експериментували в кулінарії і в домашньому господарстві, — не заспокоювався сусід, не звертаючи уваги на гнівні погляди дружини, якій нетерпілося відправитися до себе на дачу.

Андрій і Вікторія Архангельські вночі поверталися з Криму, де провели цілий місяць на відпочинку, й вирішили заїхати на дачу. Подмухи сильного вітру поламали сосну в лісопосадці, і вона перегородила дорогу до дачі. Прибрати її удвох було неможливо — лише об'їхати впритул до дачі сусідів, але цьому заважав автомобіль Андрія. Про трагічну долю свого сусіда подружжя Архангельських не знало, і, будучи в прекрасних, дружніх стосунках, вирішили потривожити його нічний сон.

Олег, сильно перелякався, почувши, як Андрій проситься до будинку, не звернувши уваги на несхожість голосу, але ж і Архангельський був не менше вражений, коли двері йому відкрив незнайомий чоловік. Слово за слово, і Архангельські, залишивши автомобіль, зайшли до будинку із запасами кримського вина, щоб пом’янути загиблого сусіда.

— Чи немає серед ваших знайомих Вероніки? Ви кого-небудь запрошували до себе на дачу перед від'їздом? — поцікавився Олег, вирішивши прояснити питання, що давно мучило його.

— Знайомих з таким іменем у нас немає. Правда, Віко? — Архангельський звернувся до дружини.

— У мене — точно немає. Сподіваюся, що у тебе — теж, — значущо вимовила дружина. — А що сталося?

Олег стисло оповів події того вечора.

— Вона вас обдурила, — підсумувала Віка. — Вона не з кола наших знайомих, усі приятелі були в курсі, коли ми поїдемо та приїдемо. Несподіваних візитів ні від кого не могло бути.

— Я так і думав. Упродовж найближчих днів розраховую вирішити цей ребус, коли зустрінуся в Веронікою, — Олег мигцем глянув на годинник — шоста ранку. Незрозуміла тривога його не покидала.

— Передавайте наші співчуття Світлані, напевно, я її не скоро побачу на дачі, — вимовила Віка і силою виштовхала свого чоловіка, що бажав іще раз розлити вино по келихах, за двері.

— Як там Світлана?! — тривожно запитала Наталка, немов в унісон думкам Олега.

— Почекаємо годинки до восьмої та передзвонимо, — вирішив Олег, хоча йому кортіло це зробити негайно. — Зараз дуже рано — тільки переб'ємо їй сон.

— Дивно, майже всю ніч не спали, а спати не хочеться, — Наталка виглянула у вікно. -Вночі було страшно, жахіття снилися, а зараз -прекрасно і дихається як! — вона шумно втягла в себе повітря. — Сонечко виглянуло — життя прекрасне! Підемо до річки?!

— Якщо не боїшся русалок, то йдемо. Мені тут один жахастиик наснився з русалкою в головній ролі минулого разу, але цієї ночі минулося, нічого не снилося.

— Зате мені наснилося, — здригнулася, згадавши сон, Наталка. — Але вважай, я вже забула. Ах, так, потрібно купальник надягти, чого даремно на річку дивитися?

Коли вони поринули у воду, то забули усе на світі: плавали наввипередки, весело бризка-лися одне на одного, знайшли тарзанку та влаштували змагання — хто далі стрибне у воду. Наталка прекрасно володіла своїм тілом і в усьому склала гідну конкуренцію Олегові.

«Класна подруга! — зробив для себе висновок Олег — Легка на підйом — куди поїхати, що робити, не пхикає по дурницях, поводиться безпосередньо і відкрито. Є фіфи — заштукатурить лице перед тим, як йти купатися, і ходить з відмороженим виглядом, сіпаючись від бризок, немов це не вода, а соляна кислота. Єдиний її недолік — ревнощі, але зі мною інакше не можна — це мене дисциплінує».

Лише після десятої години ранку, втомлені і радісні, вони повернулися в будинок. Олег згадав, що збирався подзвонити до Світлани, але всі спроби додзвонитися на її мобільний і домашній телефони закінчилися безрезультатно, і тривога знову повернулася до нього. Тоді вирішив передзвонити до сусіда Вітька. Трубку відразу підняли, але мовчали.

— Вікторе! Вікторе! — закричав Олег, — Це я — твій сусід! Дай відповідь, біс тебе забирай!

— Чого кричиш?! — виник хрипкий дівочий голос. — Не боїшся надірватися?!

— Слухай, Стелло, Віоло, або як тебе там — у мене вдома повинна була ночувати жінка. Вона вдома або пішла?

— Я що, найнялася за твоїми повіями стежити?

— З мене сотка, якщо виконуватимеш те, що прошу! — загримів Олег.

— Інша справа. Вдома вона — нікуди не йшла.

— Піди до неї і повідом, що я не можу додзвонитися. Нехай підійде до телефону — я почекаю.

Через декілька хвилин трубку мовчки повісили, і скільки Олег не намагався додзвонитися, ніхто не відповідав.

— Потрібно їхати до міста — там твориться щось незрозуміле зі Світланою, — повідомив він Наташу.

— День так прекрасно починався, і сьогодні субота. Обід тільки стала готувати. Г аразд, піду збирати речі, — погодилася Наталка. Їй було шкода за такої дивовижної сонячної погоди залишати ці мальовничі місця, хоча вночі вона добряче злякалася.

Олег

«Безглуздо, дуже безглуздо — чому я залишив Свєту одну? — картав себе Олег, поки вони поверталися до міста. — Чому я не взяв її з собою, до неї ж на дачу? Чим вона могла нам завадити?! Відповідь проста: мені хотілося побути з Наталкою удвох, відчути себе не гостем, а в деякому роді хазяїном. Чому вона не відповідає на мої дзвінки? Раптом її страхи мають основу? І ця дурна Віолета — чому вона повісила трубку і більше не відповідає?! Що змусило її до цього»?

Ці думки примушували Олега вести автомобіль на граничній швидкості, часто ризикуючи, йти на обгін. Наталка бачила по його напруженому обличчю, що його долають похмурі думи, але не наважувалася заговорити, відвернути від них.

Місто, незважаючи на вихідний день, зустріло їх «тягучками», і, як він не поспішав, до своєї квартири добирався майже півгодини. В'їхавши в двір, Олег залишив Наталку в машині, а сам відправився вгору бігом, перескакуючи через декілька сходинок.

У двері дзвонити не став, відразу почав їх відчиняти, налаштувавши себе: якщо Віолета знову забула ключ в дверях, то на ній по-справжньому «відірветься». Але жодних проблем не виникло, зате ключ в дверях в його кімнату ніяк не хотів провертатися, поки він не зрозумів — вона не закрита. Із мліючим серцем переступив поріг кімнати : диван зібраний, скрізь незвичний порядок і чистота — видно, Світлана попорядкувала.

— Світлано! — крикнув Олег — Я прийшов!

Але в квартирі, як і раніше, панувала тиша. Швидким кроком він пройшов на кухню: порожньо, схоже, Світлана уранці пішла до його дзвінка, не закривши кімнату. Але куди?

Трохи заспокоївшись, вийшов на кухню, помив руки над умивальником, де зазвичай мив посуд, уникаючи поглядом відсунуту шторку над ванною, і що за нею знаходилося.

«Може або не може бути, але воно вже є і потрібно щось робити. А зробити можна тільки одне — дзвонити в міліцію. А далі»... — внутрішній голос єхидно закінчив: «А далі вже не твоя турбота, але твої проблеми. У цьому скоро переконаєшся».

Олег пересилив себе, підійшов і зазирнув у ванну, повну густої червоної рідини, в якій плавало голе тіло Світлани з широко відкритими, навіть дещо витріщеними очима. Мертві очі без виразу дивилися прямо, але йому здавалося, що Світлана бачить його, сподівається на його допомогу, але не може нічого сказати.

— Я винен! Стовідсотково винен! Пробач мене, Свєто! — вирвалося у нього, хотілося щось робити: битися головою до стіни, кричати, але все це вже не могло допомогти Світлані — він запізнився! Все повторилося знову: він не зміг допомогти другові — не уберіг і його дружину. Олег набрав телефон слідчого, що займався розслідуванням загибелі Андрія.

Той не відразу зрозумів, про що намагається повідомити Андрій, і, коли до нього дійшло, наказав чекати на місці, але нічого в квартирі не чіпати. Свідомість Олега роздвоїлася: одна частина почала вести з ним нескінченний внутрішній діалог про його частину провини в тому, що сталося, інша змусила спуститися вниз, коротко пояснити обставини Наталці та порекомендувати їй відправитися додому до приїзду міліції. Наталка з цим не погодилася і залишилася.

Слідча бригада приїхала не сама, а підкріплена нарядом міліції на помаранчевому «воронку», до якого відразу заштовхали Олега, щоб він там чекав, поки слідчий з'ясує ситуацію, попрацює з понятими, сусідами-свідками, а потім займеться ним.

Розгортався колишній сценарій, де роль Олега не важко було вгадати — вбивця, що заманив до себе вдову друга, залишалося лише з'ясувати мотиви: корисливі або на сексуальному ґрунті? Допитувати його відвезли до прокуратури, де, жадаючи зізнання, слідчий намагався його впіймати на дрібних деталях, невідповідностях.

— У момент вбивства я перебував за межами міста, і є три свідки, які це можуть підтвердити! — доводив Олег. — Четвертий свідок — співмешканка мого сусіда, з якою уранці розмовляв по телефону!

— Звідки ви знаєте, о котрій сталося вбивство громадянки Іконникової, якщо, за вашим твердженням, тільки нещодавно виявили її труп? — зловісно заусміхався слідчий. — Який збіг: вашого друга вбили — і ви в цей час знаходилися далеко за межами міста, його дружину убили — знову ви за містом, а вона чомусь у вашій квартирі, і причина, з якої вона там опинилася — непереконлива. Дача загиблого Іконни-кова знаходиться не так далеко — сорока хвилин вистачає, щоб повернутися в місто і створити «чорну» справу.

Та і свідок ваша минулого разу теж була з вами. А може, вона ваша співучасниця?

І на Олега посипалися питання, якими його намагалися заплутати, знайти невідповідність у свідченнях. Пізно вночі, після допиту, його помістили до переповненого ізолятора, де йому не знайшлося лежачого місця і прийшло-ся залишок ночі просидіти на краю жорсткої «шконки».

Зате вранці, коли він знову був на допиті, з'явився адвокат, найнятий Наталкою, звільнив його під підписку про невиїзд.

— Вам поталанило, молодий чоловіче: у вас майже «залізне» алібі, і усі ці потуги слідака з підпискою та рештою — лише хороша міна за поганої гри. Але потрібно буде мені трохи попрацювати, щоб уникнути неприємних несподіванок.

— Я вам дуже вдячний за допомогу, але ви ж самі тільки-но сказали, що у мене «залізне» алібі? — здивувався Олег

— Засвойте, юначе, залізне алібі дуже рідко трапляється. Нам потрібно дочекатися висновків судмедекспертизи й довідатися точний час, коли сталося вбивство. Від нього буде багато що залежати, як і від показань свідків Архангельських. Справа, в яку ви вплуталися, дуже серйозна і знаходиться на контролі у високих міліційних чинів — почалася «серія», тут слідак буде копитом землю рити, щоб знайти вбивцю якнайшвидше.

— Відомо, від чого померла Світлана? -здригнувшись голосом, запитав Олег.

— За попередніми висновками судмедек-сперта — це ритуальне вбивство, як і смерть її чоловіка. У знекровленому тілі Іконникової не вистачає деяких внутрішніх органів. але дочекаємося офіційного висновку. Усього хорошого, молодий чоловіче. У разі потреби дзвоніть мені в будь-який час дня та ночі.

Огрядний адвокат, перевалюючись з ноги на ногу, як качка, попрямував до свого автомобіля, припаркованого на узбіччі.

Олег нерішуче застиг на місці: куди йти? Явно не додому. У нього знову стала перед очима картина: мертва Світлана у ванній, повній крові, — і його занудило. Напроситися до кого-небудь зі знайомих тимчасово пожити?

Найближче майбутнє малювалося Олегу в похмурих тонах.

«Ех, Свєтко, Свєтко! Як же це могло статися? За тобою стежили, якщо навіть знайшли в моїй квартирі? Невже сатаністам знадобилася тільки ваша сім'я і ніхто інший»?

Думки Олега, до цього хаотичні, стали вибудовуватися в логічний ланцюжок:

— Щоденник Родіона Іконникова потрапив до мене від Світлани після смерті Андрія. А як він до нього потрапив? Не повірю, що він зберігався у Андрія давно — він би мені обов'язково його показав. Виходить, Андрій його отримав незадовго до своєї загибелі. Від кого? Навіщо? Заплутати слідство наявністю в цій історії надприродних сил? Так може подумати лише хвора людина. Але може це так і є? Психічно хвора людина, що перебуває під впливом ідей, взятих із щоденника, намагається їх реалізувати в житті?

Зі щоденника зрозуміло, що Родіон Ікон-ников від себе не відпустив Ревеку і, можливо, в них були діти. Виходить, інша гілка його нащадків. Хоча там же говориться, що Родіон не міг мати дітей через перенесене венеричне захворювання, але уві сні він приймає на віру, що двійнята, народжені його дружиною Лізонь-кою, котра живе з іншим чоловіком, насправді від нього. Так само у Ревеки могла народитися дитина не від Родіона, а після «радіння» з хрис-товіром Федором. Ніби все логічно в'яжеться, ось тільки мотив вбивств аж надто містичний.

Виникла гіпотеза має право на життя, але що з нею робити? Розповісти слідчому, який явно не повірить в неї? Якби хоч щоденник Ро-діона Іконникова був на руках, але його після прочитання віддав Свєті. Узяти його з квартири немає жодної можливості, і попереду недобра розмова з мамою Свєти.

Думки знову повернули Олега до власної квартири, і він зрозумів, що після події не зможе там жити. Але для того, щоб її продати, треба навести всередині порядок. Від спогадів про скривавлену ванну Олегу зробилося зле, стало нудити: «Для прибирання потрібна людина з міцними нервами, але де її знайти»?

У нього в голові закрутилися уривки спогадів : «...смерть, кладовище, ніч».

«Звичайно, Віолета! — зрадів він знайденому рішенню. — Вона спокійно ночує на кладовищі, за вдачею закінчена пофігістка — з нею можна буде домовитися».

Узявши «октавію» зі стоянки, Олег під'їхав до свого дому, але не поспішав виходити. Біля парадного сиділи дві літні сусідки, побачивши його автомобіль, почали переговорюватися з подвоєною силою, незабаром до них приєдналася третя співрозмовниця.

«Обговорюють вбивство, перемивають мені кісточки», — здогадався Олег.

Проходити під їх перехресними поглядами, як під кулеметними чергами, у нього не було бажання, але по-іншому до квартири він не міг потрапити.

Олег вийшов з автомобіля, став наближатися, й одразу дві жінки, немов за помахом чарівної палички, зникли з лавки. Третя, можливо, була б рада наслідувати їх приклад, але, судячи з округлених вирячених очей, у неї від страху відібрало ноги.

Входячи в парадне, Олег привітався, а перелякана жінка несподівано для себе пробелькотала:

— Так вас... того... учора заарештували, а ви он-до де...

— Утік я — не все тут ще закінчив! — спересердя випалив Олег, зробивши звірячу пику: «Вони що, мене вбивцею вважають»?

Коли відкрив вхідні двері, то в коридорі негайно з'явився Вітьок, цього разу одягнений лише в старі полинялі плавки.

— Відучора увесь будинок гуде, що тебе заарештували за вбивство коханки, — повідомив він. — Ти по гроші? Потерпи дні два-три.

— Нікого я не вбивав, і мене не заарештовували. Надав свідчення, а потім переночував у друзів. Я хочу домовитися з твоєю співмешканкою про прибирання квартири — сам розумієш чого. Добре заплачу!

— Віолетка-цукерочка у мене більше не живе! — Вітьок сумно повісив голову. — Я їздив в село до знайомих по картоплю, вчора ввечері приїжджаю — тут шум — тарарам. Потім усе заспокоїлося, кімнату твою опечатали.

— Бачу, — Олег рукою розірвав паперову стрічку з печаткою й грізними написами. — Міліція вчора все зробила, що їм треба було, і вже можна всередину входити. Так що з Віолетою?

— Кинула мене, залишила лише записку. -Вітьок миттєво зник за дверима та з'явився з листком паперу.

«Пішов на... — далі слідувало нецензурне слово і підпис : «Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! В.»

— Шкода! — засумував Олег. — На якому кладовищі ти її знайшов? Згадав, ти розповідав — на Байковому.

— Олеже, якщо тобі в квартирі потрібно прибратися, то я сам зможу, без Віолети. — запропонував Вітьок.

— Було б здорово, — невизначено протягнув Олег, і признався, — Але там крові... Боюся навіть заходити туди.

— Не хвилюйся, Олеже, в житті всякого набачився — переживу, приберу, — заусміхався Ві-тьок. — Можу почати прямо зараз!

— Тримай, — Олег простягнув ключі. — А я пішов. Ти мені більше нічого не будеш винен і скажеш, скільки потрібно доплатити.

В цей час відкрилися вхідні двері і в коридорі з'явилися два міліціонери з вчорашніх, які його супроводжували в прокуратуру. Не встиг Олег опам'ятатися, як йому заламали руки, наділи наручники і повели вниз. Провели повз торжествуючий тріумвірат жінок і підвели до помаранчевого «воронка». Тут запрацювала рація у одного міліціонера:

— Так, ми його узяли.

— Що-о?!

— Не могли відразу розібратися?!

Звернувся до свого напарника.

— Давай, відпускай його — помилка вийшла. Він не втік — його відпустили.

Потім до Олега, що розтирав кисті рук, що затекли, від наручників.

— Ти чого? Відразу не міг сказати, що тебе звільнили?! Витрачай тільки на таких час!

— Мене — хто запитував? — злобно поцікавився Олег. — Вибачення у мене за помилку не потрібно просити?!

— Бог пробачить!

Міліціонери занурилися до «воронка» та поїхали. Олег попрямував до жінок, що здивовано спостерігали за тим, що відбувається.

— Ну, що — упіймали біглого вбивцю?

— Катя розповіла нам, що ти дав драла з-під варти. А що, — не так? — войовничо поцікавилася найвища і худіша.

— Він сам це сказав! — підтвердила сива Катя, товста і маленька, з виряченими очима, що ніяк не хотіли повернутися до норми.

— Знатимеш, голубе, як жарти жартувати, — підсумувала найстарша, років сімдесяти, маленька й сухувата.

— Ніби я тут не перший рік живу — а ви мене у вбивці, — скривдженим тоном вимовив Олег.

— Але й недовго тебе знаємо — рочків три або чотири. Час потрібен, щоб розібратися. Он твій сусід: скоро років двадцять, як тут живе, а що за один — незрозуміло, — заперечила войовнича.

— Я вважав, що Вітьок тут народився, -здивувався Олег. — Не знаю, навіть чому так думав.

— Він такий, як ти — зайда! — підтвердила маленька огрядна Катя.

3.8

— Чому ти не подзвонив мені? Я чекаю на тебе, хвилююся, а ти, як виявилося, давно звільнився, а мене не спромігся набрати, — образилася Наталка по телефону.

— Потрібно було вирішити низку запитань: наприклад, де мені жити? Смерть Світлани...

— Я про це подумала заздалегідь — поживеш у мене. З мамою й татком уже домовилася — їм довелося погодитися!

— Звучить оптимістично й дуже змахує на запрошення в зяті. Можна подумати, поки я на волі?!

— Припини цей глумливо-іронічний тон — я тобі нічого не нав'язую, тим більше — себе. У моїх батьків трикімнатна квартира, усі кімнати роздільні. У одній кімнаті житимуть вони, в іншій — я, в третій — ти. Вимоги для твого проживання — жодних, за винятком — баб не водити.

— Я все одно почуватиму себе, як канарка в клітці. Може, хіба тільки на сьогоднішню ніч, а то я дуже втомився і ще не знайшов, де приткнути голову.

— Ось і домовилися, — зраділа Наталка. -Клітку ніхто не збирається закривати, і канарка може в будь-який момент вилетіти на волю. У мене, до речі, цікава ідея виникла — приїдеш, розповім. Коли вас чекати, ваша величносте канарко?

— Вже поїхав до тебе. Будинок знаю, а далі?

— Я тебе зустріну біля парадного — вже спускаюся. Так що поспіши, не випробовуй мого терпіння, як у парку.

— Ну ти й зловтішна — могла б і забути!

— Вечеряємо разом із батьками, усе дуже демократично — на кухні. Інформація до роздумів: мама любить айстри, тато — рано лягати спати, так що не хвилюйся — довгого застілля не буде.

Знайомлячись із батьками, Олег почував себе, як на голках, чекаючи довгих розпитувань, але вони, певно, суворо проінструктовані Наталкою, були небагатослівними, хоча відчувалося — це коштувало їм чималих зусиль. Коли урочиста частина була закінчена, Олег у супроводі Наталки, що тримала на руках свого улюбленця, білосніжного ангорського кота Бар-сика, відправився до виділеної йому кімнати. Кинувши побіжний погляд на обстановку кімнати, Олег здогадався, що йому пожертвували для життя вітальню.

Усе було дуже навіть пристойно, особливо йому сподобався домашній кінотеатр з 42дюймовою лазерною панеллю, великою кількістю дисків у барвистих упаковках.

— Клас! Цієї ночі я проведу ревізію в твоїй фільмотеці! — зрадів Олег

— Я тебе розчарую — в ній порнушок немає,

— остудила його Наталка. — Зате порекомендую фільми Бергмана — ти їх явно не дивився, але цим займешся потім. Поки розклади диван, думаю, ти знаєш, як це зробити, а ліжко я тобі сама постелю.

Доки дівчина займалася ліжком, Олег раз у раз їй заважав пещенням, пощипуванням, поплескуванням, на що вона удавано гнівалася.

— Відстань! — відмахувалася Наталка.

— Мені здається, що для мене одного цей диван занадто широкий, — Олег зробив невдалу спробу захопити дівчину на ліжко.

— Не роби дурниць! — ухилилася Наталка.

— Не забувай про батьків. О 22.00 я маю тебе залишити — обіцялася їм, а мені ще є, що розповісти.

— Добре, — удавано зітхнув Олег. — Аскеза, так аскеза. Слухаю тебе.

— Це стосується щоденника. Я тут рилася в інеті й знайшла низку статей про Гітлера.

— Зрозумів — можеш далі не продовжувати. — заусміхався Олег — Я теж читав: знайдена в Берліні угода про продаж душі Гітлера дияволові, котра мала надійти тому рівно за 13 років, тобто, 30 квітня 1945 року.

— Саме так! — зраділа Наталка. — Головне, що в учених немає сумнівів в достовірності документу.

— Видно, це такі вчені, — розсміявся Олег

— Але ж ідентичні підписи є на інших подібних документах, які за віком старіші від цього на сотні років! — заперечила Наталка.

— Чого тільки не напишуть і не вигадають! Навіть саме існування диявола викликає великі сумніви. Автор щоденника, Родіон Іконников -явний псих!

— Вислухай до кінця, не перебиваючи, що я хочу сказати. Припустимо — диявол існує.

— Якщо тільки — «припустимо».

— Із початком третього тисячоліття було пов'язано багато пророцтв, пов'язаних з кінцем світу.

— Кінець світу передбачали і до цього безліч разів, але все виявилося фікцією, — не витримавши, вставив Олег.

— З Біблії відомо, що Антихрист отримає величезну владу від диявола, а наближення Апокаліпсису ознаменується рядом катастроф, епідемій, воєн.

Ось послухай, Олежко, як описують Антихриста:

«18. І як ви чули, що прийде антихрист, і тепер з'явилося багато антихристів, то ми й пізнаємо з того, що останнім часом.

19. Вони вийшли від нас, але не були наші: бо якби вони були наші, то залишилися б з нами; але вони вийшли, і через те відкрилося, що не усі наші»^[32].

— Ти можеш нормальною мовою пояснити свою ідею?

— Антихрист передбачається не один, а в множині — «з'явилося багато антихристів». Антихристами стають люди, які відреклися від людського, — «вони вийшли від нас», тобто, вони були люди, але «вийшли, і через те відкрилося».

— Що відкрилося?

— Їх нелюдська суть. У Ватикані є музей Люцифера в якому знаходиться муміфіковане тіло чоловіка з невеликими ріжками, подовженим різцями щелепи та атрофованими ступнями що змахують на копита, що орієнтовно жив більше 600 років тому. Припускають, що це одне з втілень сатани, а може це один з Антихристів, що не реалізували себе? А якщо, припустимо, Родіона Іконникова відвідували не галюцинації, а насправді диявол? Але дивно: Гітлеру він дає термін всього 13 років, а в Ікон-никова не поспішає оволодіти душею?

Ба більше, обіцяє майже безсмертя, за виконання жахливих умов договору — ритуальних вбивств своїх нащадків з періодом в 30 років. Чи не означає це, що на Родіона Іконникова покладена місія Антихриста і для виконання поставлених цілей дарований ЧАС більший, ніж звичайне людське життя?

— Тебе занесло в такі апокаліптичні нетрі... — зітхнув Олег, — Світлана теж говорила щось подібне, навіть бачила ЙОГО уві сні — і от чим закінчилося. — Тут він схаменувся. — Я зараз таку дурість сказав — навіть безглуздішу, ніж ти.

— Я — дурниці говорю?! — образилася Наталка. — Добраніч!

Вона різко піднялася з дивана і попрямувала до виходу з кімнати.

— Вибач! Залишися, давай ще поговоримо! — кинувся навздогін за нею Олег

— Час! — Наталка, зупинившись перед дверима, показала пальчиком на циферблат свого наручного годинника. — Мені пора, до того ж я говорю тільки дурниці! Приємних снів! — і сховалася за дверима.

Роздягшись, Олег з насолодою витягувався на хрусткому, накрохмаленому простирадлі, що приємно холодило тіло. Як не дивно, спати не хотілося, і він увімкнув пультом телевізор. Великий екран його зачарував, і почавши подорож програмами, він захотів чогось світлого, легкого, краще — комедію, але в основному йшли вітчизняні політичні дебати, зарубіжні «стрілял-ки» та фільми жахів. Нічого з цього йому не сподобалося, і він зупинився на музичній програмі, де нескінченною чергою йшли кліпи, що перериваються лише рекламою.

Музика і множина змінюваних напівголих співачок, що демонструють більше тіло, ніж голос, його розморили і потягнули в сон.

Біс

— Так, це я, — підтвердив худий, сутулий чоловік в допотопному картатому костюмі, влаштовуючись на краєчок дивана. У руках він тримав чорну кішку, яку ніжно погладжував, а та від задоволення муркотіла, то відкриваючи, то закриваючи великі, немов ліхтарі, жовті очі. — Лежи, лежи! Вибач, що порушив спокій, з'явився без запрошення.

— Навіщо?! — тільки й зміг вимовити Олег

— Не знаю, швидше за все — по приколу. Може, у тебе є сокровенні бажання, так ти не соромся — допоможу! — доброзичливо посміхнувся чоловік, але великі, витрішкуваті очі з дуже маленькими зіницями-крапочками дивилися байдуже-холодно.

— Щоб через тринадцять років — душу забрати? — прийшов в себе від несподіваного візиту Олег

— Термін — не догма. З кожним по-різному: трапляється, менше року минає, а деяких десятиліттями доводиться чекати.

— Як Родіона Іконникова?! — видихнув Олег.

— Усіх і не згадаєш — імена, прізвища, обличчя, бажання — все повторюється. Просять влади, багатства, жінок в обмін на душу. Але душа душі не пара. Багато хто так зносився, що на ціле бажання не дотягують, доводиться його розбивати на частини.

— У мене є питання, — почав Олег, але чоловік його перервав.

— Можу відповісти і на твоє питання — я його вже почув в твоїх думках, але йому ціна, як і бажанню — душа. Бачиш — я без обману й хитрощів. Відповідати?!

— Не потрібно — сам розберуся.

— Ціную — не розмінюєшся на дрібниці. Замовляй по-справжньому — не помилишся.

— Спасибі — я пішки постою.

— Як хочеш, — здивовано знизав плечима чоловік. — Багато хто бажає зустрічі зі мною, а тобі поталанило.

— Це погане везіння.

— Ти знаєш, в яких випадках говорять: «щастить, як утопленикові». Чи: «кому судилося бути повішеним, той не потоне». Не полотній так, ти помреш іншою смертю. Я не прощаюся.

Несподівано чоловік кинув кішку прямо в обличчя Олегу, той закриваючись руками, сильно сіпнувся корпусом, витягнувши ноги...

— Мя-я-я-у-у! — пролунав нестямний котячий виск і Олег прокинувся.

Телевізор, як і раніше працював, йшов еротичний фільм, а в закриті двері шкрябався обурений кіт Барсик. Видно, той обрав для нічлігу диван гостя, а Олег уві сні сильно приклався по ньому ногою.

Двері трохи відкрилися і показалися Наталка, в накинутому на нічну сорочку халаті, вона підхопила кота на руки. Той став ластитися, мурчати й скаржитися хазяйці.

— Вибач, я забула з вечора Барсика у тебе. Я не знала, що ти не любиш котів.

— Тільки чорних, з блондином Барсиком -це випадковість.

— Сподіваюся, — значущо вимовила Наталка, і вийшла з кімнати.

3.9

— Вибач, я зараз зайнятий — пізніше передзвоню, — нервово повідомив Олег, почувши в трубці голос Наталки. Але та не поспішала відключатися.

— Ти сьогоднішні газети читав?

— Мені зараз не до них — я на роботі. Пізніше передзвоню, — завершив розмову Олег і вичікувально подивився на шефа — Романа Лундіна, маленького, круглого чоловічка з великими амбіціями й буйним чубиськом на непропорційно великій голові.

— Схоже, я вас відволікаю?! — уїдливо зауважив Роман, демонструючи добре поставлений голос. — У вас, як я помітив, особисті питання стоять попереду тих, за які отримуєте зарплату. В принципі, я головне сказав, а решту додумаєте самі. Якщо ви розумна людина — зможете зробити правильні висновки. Повторна розмова на цю тему означатиме одне — ми розлучаємося. Усе, можете йти, — і коротун заглибився в папери, розкладені на величезному столі, не чекаючи від Олега ані реплік чи виправдань, ані поки той вийде з кабінету.

Отриманий заряд негативної енергії вимагав виходу, і Олег уявив собі, як повертається назад в кабінет, хапає коротуна за комір і засовує головою у відро для сміття, не зважаючи на його пронизливий вереск. Але насолодитися намальованою картиною не вдалося — задзвонив мобільний, це знову була Наталка.

— Ну як — прочитав? — нетерпляче запитала вона. — Твоя думка?

— Більше слухав, — ледве стримав себе Олег.

— Що — слухав?

— Одкровення шефа. Стилістика в нього не канонічна, але вражає.

— Зрозуміла. Вибач. Сьогодні в газеті прочитала замітку про вбивство на Байковому кладовищі вісімнадцятирічної В. Т., без певного місця проживання, що уподобала це похмуре місце для житла. Дівчину, яка проживала у твого сусіда, звали Віолетою? Можливо, це лише збіг, але варто перевірити. Як ти думаєш?

В Олега перехопило подих. «Ще одна смерть? Ні, це неможливо. Причини, з яких Ві-олета покинула Вітька, зрозумілі, — зайшла в кімнату, виявила мертву Світлану і втекла геть. Куди вона могла повернутися? Туди, де їй було звично — на кладовище. Невже її убили? Хто? І навіщо»?

— Так, ти права. Після роботи я вирушу на кладовище й спробую там щось довідатися.

— Я хочу тобі скласти компанію, Олежко. Можу навіть раніше відпроситися з роботи.

— Раніше не вийде — стосунки з шефом напружені до межі. Коли звільнюся — подзвоню.

Але Олегу все ж довелося піти з роботи завчасно — до цього змусив дзвінок слідчого, що терміново запросив його до себе. Шеф проводив його грізними тирадами й вимогою надати з прокуратури виправдувальний документ.

— Вам знайома громадянка Віолета Тим-ошкіна на прізвисько Тимофій? — похмуро поцікавився слідчий, коли Олег сів навпроти.

— Прізвище мені не знайоме, — знизав плечима Олег — Побачити б.

— Можна і побачити, — погодився слідчий, розкрив теку, витягнув з неї стос фотографій, дістав одну і клацанням пальця відправив Олегу. Йому вистачило одного погляду, щоб переконатися — вона, Віолета, колишня співмешканка Вітька.

Сфотографували її обличчя великим планом — широко розплющені неживі очі, посинілий кінчик язика, що висунувся з напіввідкри-того рота.

— Вона проживала упродовж двох тижнів у мого сусіда по квартирі, Віктора, — Олег за-тнувся, здивовано констатував для себе той факт, що не знає ані прізвища, ані по батькові Вітька, а прожили по сусідству більше трьох років. Він аж захолов: «А раптом у того прізвище Іконников? І, тоді...»

— Громадянина Лазоркіна, — підказав слідчий. — Ми вже маємо його свідчення.

— Ви затримали Вітька... Лазоркіна?! — запинаючись, поцікавився Олег.

— Навіщо? — здивувався слідчий і зітхнув. — У нього є алібі — його нова співмешканка, громадянка Варвара Іванівна Самойленко з неповнолітньою дочкою. Обидві підтверджують, що він нікуди не відлучався вночі.

— А у мене аж три свідки, що я вночі теж нікуди не відлучався, — повідомив Олег, вирішивши кота Барсика свідком не брати. — Мені адвоката — запросити?

— Поки обійдемося без нього, — буркнув слідчий. — Я вас викликав як свідка, — спідлоба метнув кинджальний погляд, що певно казав: «Поки як свідка, а там далі буде видно».

Упродовж години, відповівши на усі питання слідчого, розписавшись в протоколі допиту, Олег, вирішив сам поставити питання:

— Віолета як була убита? Ритуальне вбивство?

— Вона була задушена. І припиніть козиряти цим словом — «ритуальне», поки слідство не закінчене й немає остаточного висновку щодо характеру й мотивів цих злочинів.

— Але, я так зрозумів, ви об'єднали всі ці три вбивства в одну справу.

— Розумійте те, що знаходиться у вашій компетенції! Ніхто нічого не об'єднував, хоча в цих злочинах є деякі схожі моменти, повз які не можна пройти, зараз відпрацьовуємо версії. Йдіть і дайте мені працювати. Чи вам в СІЗО сподобалося?

Наталка, уважно вислухавши розповідь Олега про несподіваний візит до прокуратури, запитала із слідчою інтонацією, енергійно і впритул:

— Що думаєш зробити?

Олег звів питання до жарту:

— Провести операцію «ПІДІ» : Приїхати до тебе, Поїсти, Поспати. Чи сьогоднішня вечеря з твоїми батьками відміняється?

— З вечерею почекаємо — голодними нас не залишать. Адже ми збиралися на кладовище?! Потрібно їхати, Олежко!— зазвичай спокійна Наталка, зараз випромінювала скажену енергію.

— Навіщо? — ошаленів від пропозиції Олег. — Віолета мертва, менти там усі обнишпорили вздовж і поперек, що ми там шукатимемо?

— Не знаю, може що-небудь виявимо цікаве. Ну, не впирайся, Олежко! — завередувала

Наталка.

— Добре, поїхали.

Кладовище

Зайшовши за червону цегляну огорожу цвинтаря, Олег розгубився — будівля адміністрація закрита, людей ніде не було видно, а велика кількість навколишніх могил викликала гнітюче враження. До усього вже почало сутеніти.

— Що ми тут робитимемо? — пошепки запитав Олег, немов боявся своїм голосом порушити тутешній спокій.

— Шукатимемо. Зовнішня тиша та безлюддя мені здаються оманливими; нумо, пройдемо всередину якнайдалі, а там зорієнтуємося.

Пропозиція Наталки Олегу не сподобалася, але не повертатися ж відразу назад? Вони йшли по вузькій асфальтованій доріжці, а з обох боків, борючись за кожен сантиметр площі, тіснилися іржаві залізні хрести і загострені «шапки» із зірочками вгорі, кам'яні стели, барельєфи, пам'ятники-бюсти.

Наталка з кожним кроком полотніла все більше: обстановини і атрибути смерті тиснули на неї.

— Як подумаєш, що тут поховано величезне місто, складене в декілька поверхів, то стає страшно, — ледве чутно вимовила вона. — Адже ці люди, жили, кохали, страждали, раділи, боролися, а результат один — тут упокоїлися. І на нас це чекає, Боже мій, як страшно!

— Якраз на нас це не чекає: тут могила коштує, як двокімнатна квартира. Давай повернемося — стільки пройшли, а навкруги — ні душі?! — запропонував Олег

Тутешня обстановка йому не подобалася, і вже сутеніло.

— Ні, давай ще трохи пройдемо, — уперлася

Наталка.

— Як хочеш, — сухо погодився Олег, подумавши: «Ми зайшли занадто далеко, і темрява нас застане по дорозі назад. Сказати Наталці -ще подумає, що я злякався».

— Подивися — там люди! — Наталка схопила Олега за руку. — Підемо туди!

Пропозиція Олегові не сподобалася, але він підкорився дівчині. Вдалині, майже біля самої стіни, під деревами, він помітив дві сидячі фігури. Вони зійшли з доріжки і стали просуватися між могил, що було дуже непросто, раз у раз їм доводилося впиратися в чергову огорожу та шукати шляхів обходу. Незабаром вони наблизилися настільки, що змогли роздивитися цю парочку.

— Який жах! — тільки і вимовила Наталка. — Ходімо назад — ти правий.

Це був мармуровий пам'ятник двом молодим людям, що сиділи, обнявшись, на лавці. Трагедія позбавила їх життя, але увічнила разом в камені. Засмучена Наталка тут же зажадала повернутися. Поки вони вибиралися на доріжку, темрява впала на землю, немов покривало.

— Не розумію, — через годину здивувався Олег, — ми увесь час йшли прямо, а тепер ніби ходимо по колу.

— Ніби по прямій, — погодилася Наталка, а потім згадала. — В двох або трьох місцях дорога розгалужувалася, і ми один раз повернули праворуч, а потім — ліворуч. Чи навпаки.

— Добре, що це не лабіринт Мінотавра. Трохи поблукаємо, але виберемося, — оптимізм не покинув Олега.

Вони знову рушили в пошуках виходу, але темрява безмісячної ночі позбавила їх здібності бачити, дозволяючи розрізняти предмети лише при безпосередньому наближенні до них, та й то — за допомогою слабкого світла мобільних телефонів.

— Таке відчуття, немов осліпнув — нічого не бачу, — роздратовано помітив Олег

— Ой, я згадала! — скрикнула Наталка. — Я вранці дивилася за місячним календарем: сьогодні двадцять дев'ятий місячний день — сатанинський день, час розгулу темних сил. У давнину цього дня приносили жертву темним силам, намагаючись ублажити, і остерігалися виходити в дорогу. Цього дня людина стикається з самим Люцифером! Як я могла про це забути, підбиваючи тебе на похід на кладовище! — і вона затряслася від переляку.

— Облиш свою містику. Це всього лише молодик — в цей час місяць повернений до нас неосвітленою стороною, тому так темно, — награно бадьоро заперечив Олег, але йому згадався сон минулої ночі й мороз пробіг по спині; він мерзлякувато щулився: «А раптом?»

— Олежко, ти віриш в примари? — перелякано запитала Наталка. — Адже ми в такому місці... А якщо Люцифер...

Олег намагався тримати себе в руках і гнати чортівню з думок:

— Я вірю, що всі страхи темних сил виходять від самої людини. Якщо вона дасть можливість цим страхам вирватися назовні, то побачить усе те, чого боїться.

— У мене таке відчуття, що ми ходимо по колу. Чи не біс нас водить? — не заспокоювалася Наталка. — І холод такий незвичайний — не літній.

— Наталі, припини вигадувати. Якщо я почну лякати, то ти..

— Вогонь! Там люди! — скрикнула Наталка та міцно стиснула руку Олега. Тепер і він помітив осторонь відблиски полум'я вогнища. -Вони допоможуть нам вибратися звідси!

«Я не був би таким упевненим: в такому місці люди вночі можуть бути страшніше за вигаданих живих мерців», — але свої думки Олег залишив при собі. Щоб дістатися до вогнища, їм довелося зійти з доріжки і пробиратися через могили, перелазячи через огорожі, крокуючи прямо по могильних плитах, напівзруйно-ваних горбках. У Наталки раз у раз завмирало серце, в очікуванні, що розступиться земля й за ногу схопить кістяна рука скелета і прозвучить замогильний голос: «Навіщо ти порушила мій спокій»?!

У відблисках вогнища було видно, що навколо нього розташувалися три фігури.

— Агов, хто там? — пролунав грубий, хрипкий голос, і одна з фігур звелася на повний зріст, так що її освітило вогнище.

Невисокий, кошлатий, бородатий чоловічок в старому піджаку, з-під якого виднівся светр грубої в'язки «під горло». У Олега сумнівів не було: бомжі.

— Хто, вашу матір, ломиться сюди?! — повторив чоловік, в його голосі був помітний страх, і, нахилившись, він озброївся металевим прутом.

— Не бійтеся. Ми заблукали в темряві і не можемо знайти вихід. — повідомив Олег, першим підійшовши до вогнища й височіючи над бомжем на цілу голову.

— Тут — заблукати?! Ги-ги-ги! — п'яно розсміялася жінка, що сиділа навпочіпки, одягнена, мов капуста, у дивовижний ансамбль: светр, кофта і поношена шкіряна куртка — поверх брудного квітчастого халата. Її немите волосся стирчало в різні боки, на вигляд їй були років п'ятдесят. Третім був повністю сивий старий з довгою бородою, вбраний у старий кожушок; він напівлежав, головою притискаючись до жінки.

— Що ви тут робили? — грізно запитав перший бомж.

— Тобі не ясно?! Ги-ги-ги! — знову залилася реготом жінка, не утримала рівноваги й впала на спину — оголилися синюшного кольору ноги: їх били дрижаки.

— Ми журналісти, — повідомила Наталка. -За матеріалом для статті про вбивство дівчини сюди приїхали, але пізно — нікого не застали. Трохи пройшлися — і заблукали в темряві. Ви знаєте, де тут сталося вбивство?

— А хто цього не знає?! — знову вставила жінка, прийнявши положення сидячи. — На сорок третій ділянці, де Тимоха ночувала — царство їй небесне! — і вона перехрестилася.

— Може, що-небудь розповісте нам? — Наталка, забувши про свій переляк, про те, як мріяла скоріше покинути кладовище, узяла ініціативу до своїх рук. — Про загиблу дівчину — адже вона тут жила? Якщо згадаєте щось цікаве — ми заплатимо. Правда, Олеже?

— Обов'язково, газета за цікаву інформацію платить, — згідно кивнув Олег

— А ви не менти? — поцікавився перший бомж.

— Менти не платять, а вибивають інформацію мордою об асфальт, Жоро. Невже ти цього не знаєш?! — захихикала жінка. — Ви насправді нам заплатите?

Старий продовжував байдуже лежати на землі, немов його те, що відбувається, не цікавило.

— Якщо інформація варта того, — підтвердив Олег Заліз до портмоне, дістав «Грушев-ського» й манливо помахав папірцем в повітрі. У жінки спалахнули очі.

— Ця дівчинка недовго тут жила, десь із місяць, потім зникла, і з'явилася кілька днів тому, а потім вже все — вона жмурик.

— Як її звали?

— Ми її прозвали Тимофієм, Тимохою. Коли вона тільки почала тут вештатися, до неї один і поліз було. Здоровенний такий бугай, а уранці зустрічаю — він плаче і за чоловіче господарство тримається. Дівчинка хоч і маленька, але виявилася хваткою — схопила його за причандалля й викрутила. Він плаче, тримається й скаржиться: «Вона не дівка, а цілий Тимофій!» Що він цим хотів сказати — не знаємо. За декілька днів він кудись згинув — можливо, набридло ходити посміховиськом цілого цвинтаря? Дівицю ми прозвали Тимофієм або Тимохою, і більше до неї ніхто зухвало не ліз.

— Не густо — не більше, як на червінчик, -розвела руками Наталка. — Олежко, видай плату жінці. — Більше нічого немає? Нас, звичайно, більше цікавить пов'язане з її вбивством.

Жінка, отримавши в руки десятку, уся спалахнула й випалила:

— Що ви дасте, якщо ми розповімо, що бачили вбивцю?!

— Мовчи, дурна! — прикрикнув на неї Жора і навіть злегка замахнувся.

— Тисячу дасте?! — не звертаючи на нього увагу, із завмираючим серцем поцікавилася жінка. Названа цифра — «тисяча», зачарувала Жору, той відразу принишк. От тільки дід, що спокійно лежав біля багаття, раптом став збиратися, мабуть, вирішивши прогулятися.

— Ану стій! — Жора перехопив його за плече. — Нікуди не підеш!

— Ви дурні й безрозсудні — не розумієте, куди сунетеся! — огризнувся дід і спробував вирватися, але Жора його тримав мертвою хваткою. Олег зрозумів — бомжі насправді щось знають, але бояться. Він дістав з портмоне дві сотки, доповнивши ними пятидесятку, і знову помахав в повітрі. Бомжі, побачивши величезну для них суму, завмерли.

— Тис-сячу! — заїкаючись, зажадала жінка.

— Цього вам вистачить з головою, якщо ви насправді щось бачили і це нас зацікавить, -твердо сказав Олег — Я чекаю!

Коли пауза затягнулася, він зробив рух, неначе хоче заховати гроші.

— Зажди! — жінка підхопилася на ноги, підійшла до діда і стала тому щось шепотіти на вухо. Той негативно махав головою, а потім поник.

— Тіло моє вже пропало — думав душу вберегти. Пропадай усе пропадом! Гай-гай, нап'ємося сьогодні горілки від душі! — і дід приступив до розповіді:

— Тієї ночі, проходячи через ділянку, яку уподобала собі Тимоха, я почув голоси: її та чоловічий. І ще, дзвін склянок і булькання з пляшки — ось це мене йзупинило. До їхньої розмови я не прислухався, більше роздумуючи, як би мені напроситися на чарочку так, щоб не вигнали.

— Невже нічого не запам'ятали з того, про що вони говорили? — поцікавилася Наталка.

— Ніби він щось просив, і вона погоджувалася. Так, так і було. Погоджувалася. Я став ближче до них пробиратися. Вони бенкет влаштували на могильних плитах біля стели, де поховані двоє: чоловік і дружина Севастьяно-ви. Газетку підстелили, а для світла розставили декілька свічок. Тимоху бачив добре, а чоловік немов з темрявою зливався. Голос у нього немолодої людини. Тільки я думав заявити про себе, як бачу, він пляшку схопив, та як стукне нею Тимоху по голові. Пляшка розбилася — запахло горілкою.

Дівка — відразу у відключці, розпласталася прямо на плиті, він шнурок дістав і — рраз, задушив її. Я закам'янів від страху. Він останки пляшки зібрав в пакет, туди ж склянки. Тут я побачив його тінь, що відбилася на стелі, — у нього на голові були ріжки! Такі невеликі, але ріжки! Це був біс! Біс! Я подумки прохав Диявола, щоб він пощадив мене, пообіцявши нікому не розповідати про побачене. А якщо розповім, то душу йому віддам! Коли б не горілка, проклята, то ніхто б про це не дізнався. Він пішов, а я рушити не міг ще з півгодини, лише потім втік. Ох!

У горлі пересохло, у вас із собою горілки немає?

Олег з Наташею ще з півгодини розпитували діда, поки не переконалися, що він більше нічого не може додати до сказаного. Віддали обіцяні гроші, виторгувавши умову, що їх відведуть до виходу з кладовища.

— Вихід зараз закритий на замок — потрібно лізти через огорожу, але вона там дуже висока, — пояснив Жора, що повеселішав від отриманих грошей. — Я проведу до огорожі, де вона невисока та її легко перелізти, та й допоможу. Заразом сходжу по бухло до нічного магазину.

За сорок хвилин, коли вони вже були в машині, Наталка запитала в Олега:

— Які ще тобі потрібні докази, що Родіон Іконников живий?

— Тільки особиста зустріч з ним. Але поки не знаю, як її організувати. — Олег замкнувся в собі, і, скільки не намагалася Наталка вивести його на розмову, він відбувався односкладовими фразами.

3.10.

— Спасибі, Вітю, — ідеально чисто, не залишилися жодних слідів, — оцінив роботу на кухні Олег, про себе додавши: «Окрім моєї пам'яті, яку ніякими миючими засобами не вискоблиш начисто».

— Я старався, Олеже, — скромно вимовив

Вітьок. — Адже я розумію.

— Хоч зараз тут порядок, але жити тут я не зможу. Зрідка навідуватимуся — і по всьому.

— Час тобі допоможе, Олеже, головне — не їсти себе спогадами.

— Чув, Вітю, до тебе Варя з дочкою повернулися?

— Одному жити важко. Вони просилися — я прихистив.

— Віолету не згадуєш?

— Що толку в спогадах? Вона сама вибрала свою долю — пішла на смерть.

— Або намагалася сховатися. Можливо, вона щось знала про смерть Світлани. Адже вона пішла від тебе саме того дня. Я думаю, що смерті Віолети і Світлани взаємозв'язані. А може й смерть Андрія.

— Я був у слідчого — той припускає, що ні, — заперечив сусіда.

— Не думаю, щоб слідчий тобі так прямо заявив — швидше, це твої припущення. До речі, учора я був на кладовищі — і випадково виявив свідка вбивства Віолети.

— Та ну?! — здивувався Вітьок.

— Є такий, але не квапиться йти до слідчого, поки я за комір його не потягну. Він бачив, як вбивця оглушив Віолету ударом пляшки по голові, а потім задушив. Навіть зовнішність вбивці розгледів.

— І що?! — поцікавився співрозмовник.

— По його описах можна скласти фоторобот. Розкриється вбивство Віолети — будуть розкриті вбивства Світлани й Андрія. Завтра вранці обов'язково цього свідка відправлю до слідчого — сьогодні ніколи. До побачення, Ві-тьку.

— Заходь частіше, Олеже. У випадку чого — завжди готовий допомогти. — привітно запропонував Вітьок.

Вийшовши на вулицю, Олег подзвонив до художника:.

— Як Вероніка? Невже досі не з'явилася?

— Не знаю, що й думати, — в голосі художника лунала тривога. — Раніше вона так надовго не зникала. А у вас як просувається розслідування смерті вашого приятеля?

— Після вбивства Андрія загинули ще двоє — гадаю, ця справа рук одного і того ж нелюда. Вбито дружину Андрія, і одну дівчину — Віоле-ту, вона була співмешканкою мого сусіда.

— Виходить, в місті орудує маніяк? — стривожився художник. — Вероніки досі немає. Де її шукати? Ви розповідали, що тієї ночі вона намагалася відвідати ваших сусідів по дачі.

— Не моїх — я сам був в гостях. В Архангельських я вже цікавився — вони не знають Вероніку, це була її вигадка.

— Може, вона не до них проходила, а до когось іншого? Їхнє прізвище назвала, аби не підставити ту людину. Не підкажете адресу, де знаходиться та дача?

— Будь ласка, — Олег продиктував адресу і як туди проїхати.

— Спасибі, — подякував художник. — Якщо до вихідних Вероніка не з'явиться, то рушатиму туди на пошуки.

— Пошуки — це цікаво, — погодився Олег. -Я теж завтра вирушаю на пошуки. Випадково дізнався, що є свідок смерті Віолети — бомж, що живе на кладовищі. Завтра розшукаю його, затягну до слідчого, а з його допомогою можна буде підготувати фоторобот вбивці. А далі вже тільки справа правоохоронних органів.

— Удачі вам! — побажав художник.

— Вам теж — у пошуках Вероніки! — обмінявся люб'язностями Олег

«Пастки виставлені! — підсумував для себе Олег. — Тепер тільки залишилося подивитися, що за звір до них потрапить».

Підозрювати Вітька Олег став після смерті Віолети, і, особливо, після розповіді бомжа. Навряд чи Віолета вночі на кладовищі довірчо розмовляла з незнайомою людиною, яка змогла їй несподівано завдати удару. Знаходячись на «дні», вона уміла постояти за себе: випадок зі здоров'яком, що спробував її зґвалтувати, це підтверджував.

З художником було складніше: явних підозр проти нього не було, за винятком Вероніки

— аж надто та дивна.

На користь невинуватості Вітька й художника говорило одне, що їх об'єднувало: не було мотивів для здійснення ними таких жахливих вбивств.

«Чому я думаю, що вбивця був обов'язково чоловік, а не жінка? Узяти, наприклад, Вероніку: психічно неврівноважена, невідомо, які думки бродять у неї в голові. Раптом, це вона здійснює ці вбивства, перебуваючи під впливом божевільних ідей? Але чому я думаю, що Ві-тьок і художник — нормальні, а не психопати-маніяки? Простіше подумати на них, ніж на Вероніку, припустивши, що вона розкривала ножем черевні порожнини у жертв й діставала скривавлені нутрощі.

Навіть ідея з Родіоном Іконниковим виглядає реальнішою, ніж те, що вбивця-маніяк

— Вероніка».

Олег не відкидав думку, що вбивця, або група вбивць, можуть бути йому незнайомими. В цьому випадку, йому лише залишалося сподіватися на офіційне слідство. Він не став посвячувати Наталку у свої плани, вигадавши причину, з якої не ночуватиме у її батьків і відразу після роботи вирушив на кладовище. При світлі дня, міряючи кроками доріжки, Олег не міг збагнути, як учора вони ухитрилися тут заблукати? Напевно, непроглядна темрява була винуватицею цього.

Упродовж декількох годин він вивчав тут місцевість, знайшов місце із залишками вогнища, де вчорашні бомжі організували собі нічліг

Помста Біса

Коли стемніло, Олег проникнув на кладовище, скориставшись лазом, показаним бомжем Жорою. Дотримуючись обережності й тиші, він дістався до місця, уподобаного для засідки. Усі хитрощі, вжиті Олегом для того, аби залишитися непоміченим, були зайвими, оскільки біля вогнища вирувала грандіозна пиятика. Кількість випитого розв'язала їм язики, і кожен прагнув висловитися, зливаючи голоси в хорі, в якому виділявся дзвінкий голос жінки. З їх п'яного базікання Олег нічого корисного не дізнався.

Олег не боявся самостійно зробити те що замислив, вважаючи себе фізично підготовленим, сподіваючись на навички, набуті в секції рукопашного бою. Любитель екстремальних видів спорту, Олег зараз відчував приплив адреналіну не менший, ніж при проходженні смертельно небезпечних порогів, або на спуску по «чорній» лижній трасі, або коли опускався в аквалангу на вісімдесятиметрову глибину, де будь-яка помилка дорівнювала смерті. Але понад усе це нагадувало підйом по прямовисній стіні упродовж декількох годин.

Не за кількістю витрачених калорій — яку енергію можна витратити сидячи сиднем в засідці? Але постійна, ані на секунду не послаблена увага, відчуття навколишнього оточення всіма відомими й невідомими органами чуття тут вимагалося. Будь-який звук ніс інформацію, яка за неправильного чи повільного реагування могла коштувати життя.

Олегу згадалося, як долаючи двохсотме-трову стінку на Домбаї, ухилився від каменю, — по суті — шматка скелі, зрушеного проходженням першого номера зв'язки, — що пролетів повз його голову в декількох сантиметрах. Тоді спрацювало щось відмінне від свідомості, що точно розрахувало траєкторію каменю й умовну сталість положення його тіла, змусивши зрушитися лише на необхідний десяток сантиметрів, ні більше, ні менше.

Ось і зараз він знаходився в подібному стані, злившись з ніччю, почуваючи себе частиною її, готовий у будь-який момент діяти. Але час ішов, шум біля багаття поступово згасав, розмови перетворилися на незв'язне п'яне мимрення, тишу, що настала, лише іноді прорізав дзвінкий регіт жінки.

Іноді хто-небудь з трійки вставав, п'яно хитаючись, відходив від вогнища, зазвичай, недалеко й справляв нужду. У ці миті Олег, стискався, як пружина, але нічого не відбувалося, і він знову розслабляв тіло, завмираючи.

Дивовижним чином Олег не страждав від тривалого очікування, він навіть не помічав, біжить час або стоїть на місці, вигнавши з голови всі думки, що заважають йому дотримуватися внутрішнього зв'язку: він, ніч і об'єкт спостереження.

Ніч добігала до кінця, нічого не відбувалося, і незабаром компанія захропла біля згаслого багаття, що лише відсвічувало розжареним вугіллям в темряві.

«Він з'явиться удосвіта» — запевнив себе Олег, перетворившись на слух, а внутрішня напруга рятувала його від сну краще за міцну каву.

Наближався світанок, почало помалу сірі-ти, по землі заклубився туман, тіло Олега стала пробивати прохолода, заважаючи його увазі.

«Туман — посібник диявола» — несподівано виникла думка в Олега, тим самим допомагаючи йому сконцентруватися. Він наблизився до місця, де відпочивала трійка бомжів.

Хропіння припинилося, почулися хрипкі, сонні голоси — певно уранішня прохолода дістала і їх. Вони знову стали прикладатися до пляшки, і раптом жахливий жіночий крик прорізав тишу.

Це було так раптово, не вкладалося до жодної запланованої схеми передбачуваних подій. Олег підхопився до того, як прийняв рішення, й кинувся до вогнища.

Жінка й Жора стояли над тілом діда, що бився в судомах, а з рота в нього вибивалося невелике синє полум'я, немов з газової запальнички. Полум'я закінчилося разом із судомами, тіло мертвотно застигло, і лице стало швидко чорніти.

— Боже мій! Його покарав диявол і поніс його душу! — вигукнула жінка, здригаючись великим тремтінням.

— Він це знав і не раз про це говорив! -тремтячим голосом доповнив Жора, тільки тут звернувши увагу на Олега, що з'явився в темному спортивному одязі.

— Ти що тут робиш? Знову заблукав?! — загрозливо вимовив він. — Тобі мало душі Чука, так ти й по наші прийшов!? — Обернувся до жінки. — Це ВІН! Учора спеціально грошима спокусив Чука, щоб той порушив клятву, а сьогодні прийшов по наші души!

— Диявол! Господи допоможи! — крикнула жінка і кинулася бігти. Жора кинувся услід, не забувши прихопити останню недопиту пляшку.

— Диявол! — пробурмотів Олег, схилившись над бомжом, що помер. — Пити потрібно було менше, щоб не згоріти, як цей Чук. Ну і прізвисько у нього! Його товариші по чарці, напевно, і імені справжнього не знають.

Олег покинув кладовище, як і прийшов -через огорожу. Знайшов найближчий таксофон і повідомив про те, що сталося, в міліцію, натиснувши на відбій, як тільки стали з'ясовувати його особу. Бажання виявитися свідком в цій історії у нього не було. Нервова напруга його покинула, і катастрофічно захотілося спати

— даремна безсонна ніч дала про себе знати. Найближчим місцем, де він міг відпочити пару годин до початку роботи, була його квартира, і він вирушив туди.

Мертве обличчя Свєти, у скривавленій воді, що спливло в пам'яті, не змогло відігнати сон і змусити його змінити рішення.

3.11

Дорога додому перетворилася на катування: непереборне бажання спати раз у раз відключало свідомість в метро, він валився на оточуючих, лише останньої миті примудряючись зберігати положення стоячи.

— Ось нализався! Напевно, цілу ніч непробудно пиячив! Як такого в метро впустили! — почувся невдоволений жіночий голос, який перекрило оголошення станції : «Театральна»! Олег в останню мить проштовхнувся до виходу і встиг вискочити з вагону.

Вийшовши з будівлі метрополітену, подальший шлях додому Олег пройшов пішки, трохи збадьорившись від руху і свіжого повітря. Але, лишень він зайшов до кімнати, як бажання спати знову оволоділо ним, і, не роз-дягшись, він влаштувався на дивані.

Сон смертельно втомленої людини не передбачає сновидінь, а йому щось снилося, миттєво вислизаючи зі свідомості, залишаючи після себе відчуття важкості й головного болю. У двері забарабанили, і почувся стривожений голос Вітька :

— Олеже, відкрий! Мені потрібно з тобою поговорити! — але Олег лише відвернувся спиною до дверей, прогарчавши:

— Йди до біса! Дай мені поспати!

На подальший стук він вже не реагував, провалившись в глибокий сон вже без сновидінь.

Дзвінок у вхідні двері розбудив його, і він насилу розплющив очі, намагаючись второпати, де знаходиться і що потрібно робити. Дзвінок не вщухав, і насилу піднявшись, Олег вийшов у коридор. Відкрив не запитуючи й закляк від побаченого: чоловік у сірому костюмі, а з ним — троє в міліційній формі та сусіди-пенсіонери з нижнього поверху.

— Громадянин Віктор Миколайович Лазор-кін?! — офіційним тоном поцікавився чоловік у цивільному, і у Олега відлягло від серця:

— Ні, — демонстративно позіхнув він.

— Так, це — Олежка, — підтвердив його особу пенсіонер-понятий.

— Пред'явіть документи, — зажадав чоловік в костюмі, не відреагувавши на репліку пенсіонера. Поки Олег діставав документи, в коридорі чувся командний голос чоловіка в цивільному:

— Потрібно відкрити квартиру. Звіть жеківського слюсаря. Ордер на обшук є.

Поглянувши на документи, чоловік прискіпливим поглядом порівняв фото в паспорті й оригінал, що стояв навпроти з пом'ятою сонною пикою.

— Громадянин Лазоркін ночував удома? -суворо запитав він.

— Не знаю. Я сам рано вранці прийшов, -знову позіхнув Олег. — Крізь сон чув, ніби він стукав до мене в двері кімнати, але, можливо, це наснилося. А в чому справа?

— Є ордер на його затримання й обшук в квартирі. Де він може зараз знаходитися?

— Не знаю — я не його кохана дружина, котрій він усе докладає.

— Зазвичай ціную гумор, але такий таїть в собі можливість неприємностей, — холодно зауважив чоловік.

— З ним жила співмешканка Варя, з дитиною. Її що, теж немає вдома?

— Зараз побачимо. Нікуди не йдіть — можете знадобитися, — кинув чоловік і повернувся в коридор, де вже вовтузився з дверима слюсар. Але в квартирі на них чекав звичайний безлад, нагромадження різних речей, у своїй більшості — нікчемних.

— Пробачте, а затримання Вітька... громадянина Лазоркіна не пов'язано зі вбивством його колишньої співмешканки Віолети?

Чоловік міряв Олега поглядом і невизначе-но процідив крізь зуби.

— Можливо.

— Але ж у Вітька... громадянина Лазоркіна, було залізне алібі? — не відставав Олег

— Виходить, воно не «залізне». Не заважайте нам, громадянине. Зайдіть до своєї кімнати, коли знадобитеся — покличемо.

Туман

— Згадую, і аж острах бере: слабкий туман і жіночий крик, а далі ти вже знаєш, — Олег додав деталі в розповідь про нічну пригоду.

— Олежко, навіщо ти сам пішов? Адже це було так небезпечно, взяв би мене, — Наталка, докірливо похитала головою.

— Наступного разу обов'язково так зроблю, — розсміявся Олег. — Сподіваюся, сьогодні ввечері нам ніщо не перешкодить вдатися до неробства. Пропоную на вибір: кіно, театр або покидати кулі в кегельбані? Чи бажаєте вдатися до обжерливості в ресторані з дарами моря?

— Кегельбан! Кегельбан! — застрибала і заплескала в долоні Наталка. — Я буду для тебе серйозним суперником.

Парочка сиділа на лавці в невеликому скверику біля пам'ятника Григорію Сковороді на Подолі. Денна спека спала, і вечір лише починався, наповнюючи центральні вулиці розрядженою публікою у пошуках цікавого дозвілля.

Задзвонив мобільний в Олега, і в трубці почувся голос Андрія Архангельського :

— Учора на дачу приїжджали батьки Свєти — від них дізналися про трагедію... Просто не віриться: Андрій, а тепер і Світлана.

— Жах, який не можна висловити, — настрій у Олега миттєво впав і він подумав: «Як я міг подумати вдатися до розваг, коли пройшло так мало часу після смерті моїх близьких друзів»?!

— Батьки Свєти збираються її тіло відвезти до себе на батьківщину — не хочуть ховати поряд з Андрієм.

— Так, я чув. Зі мною вони не хочуть спілкуватися, немов я в усьому цьому винен.

— З одного боку їх можна зрозуміти, з іншого — адже ти хотів зробити, як краще Свєті.

— Ось і зробив, — голос в Олега згас.

— Олежко, ну ти зовсім розклеївся, — Андрій відчув настрій співрозмовника і перевів розмову в інше русло. — Ти зустрівся з таємничою русалкою, що відвідала вас вночі?

— Ні, а що? — насторожився Олег.

— Її прізвище — Залевська?

— Точно так. Ти щось згадав?

— Так, дещо розкопав: третій рік до нас на дачу ходить прибирати одна жінка з найближчого села — Тетяна. У неї є ключі від нашої дачі. Я ніколи не цікавивися її прізвищем

— Таня та Таня. А у Віки, виявляється, записано її прізвище — Залевська. Ось я і дзвоню.

Віка поруч — привіт тобі передає та хоче мене доповнити.

У трубці почувся голос Віки :

— Олеже, в цієї жінки є дочка, яка живе в місті. Ніби ця дочка з невідомих мені причин довго була відсутня, і тільки нещодавно знайшлася. Таня якось проговорилася, що коли погано почувалася, її дочка в нас кілька разів прибирала замість неї. Ми цьому не надали значення. Дочку ми у вічі не бачили й не знаємо навіть, як її звуть. Можливо, після нашого від'їзду її дочка прийшла прибиратися на дачу, а ключі забула.

До села пішки три-чотири кілометри, злякалася темряви і не захотіла під дощем повертатися, ось і просилася переночувати. Наступного тижня ми повинні її побачити — можемо детально розпитати. Це так, версія.

— Спасибі, Віко. Виходить усе просто і зрозуміло, — кисло посміхнувся Олег.

— Поки усе. Привіт Наталці — вона класна дівчина, не впусти її, — порадила Віка та додала. — Андрій підтверджує мої слова — махає головою. Він би її не упустив, але я насторожі! — і вона енергійно переключилася на чоловіка, забувши вимкнути мобілку.

Олег коротко передав розмову Наталці, і вона помітила зміні в його настрої.

— Що з тобою, Олежко? Тобі не сподобалося, що таємниця русалки виявилася такою прозаїчною? Адже це добре — туман навколо її особи розсіявся, і однією таємницею стало менше.

— Наталка, не через це. Давай сьогодні почекаємо з веселим відпочинком в кегельбані -тіло Світлани ще не поховане й досі знаходиться в морзі.

— Я не проти. Згодна піти на найсумніше індійське кіно — буде під настрій.

— Кіно теж відміняється. Ми відвідаємо художника, повідомимо, де ховається його дружина.

— Не заперечую — з твоєї розповіді я зрозуміла, що він великий оригінал. Як думаєш -чому вона до нього не повертається?

— Я теж хотів би це знати.

Пройшовши Контрактову площу, звернули праворуч та опинилися на вулиці Хорива, де в перших номерах будинків жив художник. Наталка легко вбігла на четвертий поверх, а Олег насилу встигав за нею, відчуваючи розбитість, втому в тілі після безсонної ночі.

Художник виявився вдома, продемонстрував показну привітність, навіть запропонував на вибір: кава або чай, не те що за минулих Олегових відвідин. Наталка так голосно й щиро захоплювалася картинами та винаходами художника, що той буквально розтанув і навіть подарував їй невеликий натюрморт.

— Ви зробили нам подарунок, і ми хочемо зробити вам, — відпиваючи маленькими ковточками каву, повідомила Наталка, лукаво дивлячись на художника. — Але за умови — якщо доведете, що щиро любите Вероніку.

— Ви знаєте, де вона зараз?! — збліднувши, запитав художник.

— Так. Тільки, не хвилюйтеся — з нею все гаразд, — Наталка з лукавим виразом подивилася на нього. — Ви їй не присвячували вірші?

Художник мовчки заперечно похитав головою.

— Дивно. Зазвичай закохані пишуть вірші під впливом почуттів, що переповнюють їх, -не вгамовувалася Наталка. — Яким же чином вона могла відчути вашу любов? Тепер я сумніваюся, що ви по-справжньому її любите.

— Вірші. Слова. Вони оманливі. Довести що-небудь можна тільки справами, а не словами, — сумно посміхнувся художник. — Добре, я доведу. Ви мені пообіцяєте, що їй про це не розповісте за жодних обставин?

— Присягаємося! — зробивши серйозне обличчя, урочисто вимовила Наталка, а насправді ледве утримуючись від посмішки.

— Аналогічно! — підтвердив Олег

Художник відкрив таємні двері до іншої кімнати, викликавши нову бурю захвату й компліментів з боку Наталки. Опустив алюмінієві сходи і по них піднявся на горище. Цього разу вниз опустив на мотузці не один, а чотири щільно загорнутих пакети.

— Що це? — поцікавилася Наталка, у художника, що спустився.

— Картини. Ті, які Вероніка продала за час, що живе разом зі мною.

— Ви хочете сказати... — очі в Наташі округлилися, і вона рукою закрила рот, немов не даючи цим закінчити думку.

— Так, — підтвердив художник. — За винятком трьох робіт, реально проданих, усі ці картини купував у неї я. Написання картин дозволяло їй нормалізувати свій психічний стан, та й майстерність її росла. Врешті-решт, вона навчилася розуміти і передавати колір. Це було досягнуто великою працею: її та моєю. Якби вона знала, що її картини не затребувані, а перекочовують, після безуспішних спроб їх продати, на запилене горище, то давно б кинула малювати, а їх — знищила б.

А так вона отримувала регулярно гроші від «продажу» своїх картин, це служило стимулом для подальшої творчості. Гроші... мене не цікавило, куди вона їх витрачає — наш сімейний бюджет забезпечував я сам. Хіба це не доказ, як я її сильно кохаю?

— Так, згодна, — сказала вражена Наталка. — Ваша дружина знаходиться в своєї матері, котра мешкає в ...

Поки Наталка розповідала, як художникові дістатися до села, де Вероніка знайшла свою матір, Олег роздумував над його вчинком.

«Похвально: допоміг Вероніці... і собі. Маніпуляція з картинами більше схожа не на любов, а на звичайну угоду. Він заманив її можливістю стати художницею і купив її за гроші. Він купував не картини, а її тіло». Незабаром Олег і Наталка розпрощалися і покинули квартиру художника.

— Ще не так пізно — підемо на сумний любовний фільм? — запропонувала Наталка.

— Пропоную інше, дуже авантюрне — поїздку на дачу. Завтра — субота, вихідний день. Я хочу на дачі перевірити деякі припущення, і заразом відвідати Вероніку та її маму.

— Більше авантюрної і безглуздої пропозиції я не чула. А якщо туди приїдуть батьки Андрія або Світлани? Адже вони в місті — це буде такий скандал!

— Не приїдуть — зараз їм не до цього.

— Зрозуміла — усе як завжди: віз роботи та ніякого відпочинку, — зітхнула Наталка. — Я згодна — поїхали. Тільки домовимося: на цьому ти свої розслідування припиниш, бо зовсім подався. Нехай цим займаються ті, кому належить. Ось тільки Вітьок... він там не може опинитися?

— Я не упевнений, що Вітьок вбивця, але на сто відсотків знаю — там ми його не зустрінемо.

— А ключі від дачі у тебе є? — схаменулася Наталка.

— Я знаю, де зберігаються запасні.

3.12

— Дивний, теплий вечір! Так добре й легко на душі. Подивися — у Архангельських темно на дачі: їх немає або вони сплять, — Наталка солодко потягнулася, вийшовши з автомобіля. — Мені згадалася ніч на рафтінгу, коли ми купалися в темряві, і здавалося, що на цілому світі лише ми удвох.

— Можемо повторити: ми — є, річка — теж, залишається тільки роздягтися і — вперед! Хіба тільки речі перенесемо до будинку.

— Н-і-і-і-і! Купатися вночі не будемо — русалки залоскочуть і на дно затягнуть, — Наташі згадався сон, що наснився тут.

— Т-а-а-а-к! Негайно купатися, і тільки голяка, а лоскотати замість русалок буду я! -Олег став поспішно вивантажувати речі з автомобіля. Чаклунство вечора подіяло на нього, прибравши з голови важкі, сумні думки. Вони занесли привезені речі на другий поверх, склали біля каміна.

— Потім розберемо! — скомандував Олег, -Повністю роздягаємося, і бігом в річку! Ти будеш лісовою незайманою німфою, а я — хтивим сатиром! Ти — тікаєш, я — наздоганяю!

— А де твої роги і копита?! — розсміялася Наталка, скинувши сукенку, дістала купальник, приміряючись його надіти.

— Роги — ця справа наживна, а копита — є! -і Олег відбив на підлозі чечітку.

— Вправно! — похвалила Наталка, скинула ліфчик, відвернувшись спиною, але Олег вихопив купальника з її рук.

— Як домовлялися — голяка! — він дражнив купальником дівчину, але в останню мить перекидав з руки в руку.

— А якщо хто побачить?! Віддай, будь ласка! — Наталка удавано гнівалася, бігаючи топлес за Олегом.

— За півгодини буде північ — хто в цей час може нас побачити на річці? — розсміявся Олег

— Невже так пізно?! — здивувалася Наталка і припинила спроби. — Може, не купатимемося? Тут вночі постійно якісь дивні речі трапляються .

— Будемо-будемо! — заперечив Олег, приміряючись стягнути трусики з Наташі, але та уперто чинила опір :

— Ой, Олежко! Нікуди не підемо! Краще -завтра, по-світлому!

— Краще завтра — це сьогодні! — стояв на своєму Олег

Сильні удари у вхідні двері, що почулися знизу, змусили їх на мить завмерти.

— Хто це може бути? — злякалася Наталка.

— Ніби ще не північ — сьогодні ВОНИ рано почали! — пожартував Олег, подумавши: «Напевно, Архангельські приїхали».

— Хто — ВОНИ?! — гучним шепотом поцікавилася Наталка.

— Як завжди — ТЕМНІ СИЛИ! — знизав плечима Олег, надіваючи джинси і накинувши не застібаючи сорочку. — Біси або лісовики -спробуй їх розбери, хто є хто?

— Прошу, Олежка, не жартуй так! — ще більше злякалася Наталка, побачивши, як той попрямував до дверей, порадила: — Не відкривай відразу, Олежко! Дізнайся через двері — хто це?

Олег швидко збіг по сходах вниз, не доходячи до дверей, уповільнив кроки: «Насправді

— хто це, якщо не Архангельські»?

— Андрію! Я чекаю! Чому так довго? — почувся із-за дверей нетерплячий дівочий голос, і Олег відразу упізнав його. Він розкрив двері

— на порозі стояла Вероніка. Побачивши його, вона відступила на крок назад, немов збираючись тікати:

— А де Андрій? Він тут?

«Запитання викликає певні утруднення, якщо вона запитує про мого друга Андрія, який вже три тижні, як похований», — подумав Олег, відступаючи убік, тим самим, запрошуючи дівчину увійти. Вероніка не поспішала погодитися на запрошення, поцікавившись:

— Він вгорі?

Олегу не залишалося нічого, як кивнути головою на знак згоди. Дівчина швидко проскочила в коридор і легко вибігла по сходах. Олегу довелося спішно пройти за нею, не встигнувши навіть закрити двері на внутрішній замок.

Він встиг у час, коли німа зустріч Вероніки і Наталки, зажадала роз'яснення.

— Це — Вероніка, — представив Олег дівчину.

— Де Андрій?! — нетерпляче повторила Вероніка питання, як музичний автомат, що застопорився на одній мелодії. — Хто ця жінка?

— Це — Наталка. Сядь, Вероніко, заспокойся. Двома словами не розповіси.

— Чому ви тут, а Андрія немає?! — Вероніка позадкувала до дверей, але Олег затулив їх своїм тілом.

— Почну, Вероніко, з кінця: Андрія вбили близько місяця тому.

— Ви мене обманюєте! Він прислав мені СМС, запросивши сьогодні на дачу! — гнівно заперечила Вероніка.

— Ти упевнена, що СМС надіслано з мобіл-ки Андрія? — поцікавився Олег

— Звичайно! Цей мобільний телефон він придбав тільки для спілкування зі мною! — вигукнула Вероніка.

— Виходить, він з тобою спілкувався по індивідуальній мобілці? Цікаво. У такому випадку... — Олег на мить замислився. — Але чому СМС, а не прямий дзвінок?

— Не знаю. Тижні три тому, може трохи більше, він подзвонив, і повідомив, що від'їжджає, і деякий час спілкуватиметься тільки через СМС.

— Це був точно Андрій, а не хтось інший?

— Так, це був він — тільки дуже засмучений. Ви мені не вірите?!

— Вірю, навіть дуже вірю... Поясни мені: що таке могло завадити Андрію упродовж трьох тижнів хоч би раз подзвонити тобі, а тільки слати СМС? Якщо повідомлення приходили, то був зв'язок, а от набрати він не міг Чому!?

— Не знаю, — у Вероніки дрібно затремтіли губи. — Ви хочете сказати...

— Що я говорю правду: три тижні тому Андрій був убитий. Можливо, вбивця перед смертю змусив його подзвонити тобі й повідомити подібну нісенітницю — не зможе він дзвонити, а тільки слати СМС.

Вероніка відступила до стіни, притиснулася до неї спиною:

— Але чому?!

Олег підійшов до неї ближче:

— Вбивці було дуже важливо, щоб ти думала, що Андрій живий. Саме ти! З цього виходить: головна причина вбивства Андрія пов'язана з тобою! Не сатаністи скоїли ритуальне вбивство, а вбивця намагався таким чином замести сліди!

Вероніка закрила обличчя руками, бурмочучи:

— Я не вірю. Не вірю! Андрій живий! Живий!

— Навіщо усе це потрібно було вбивці? -здивовано запитала Наталка. — Для чого?

— Ти не здогадуєшся про мотив? — Олег торжествував, почуваючи себе одночасно Шерлоком Холмсом, Мегре, Пуаро.

Двері в кімнату відкрилися, увійшов художник, одягнений в легку курточку, пошарпані джинси, з ліхтариком в руці, а на голові — темна лижна шапочка:

— Причина одна — кохання! Кохання, через яке люди готові піти на жертви або... принести в жертву.

Очі в художника виглядали сумно, немов у побитого собаки. Він не був схожий на кровожерного вбивцю, що прийшов по чергову криваву жертву, а нагадував людину, котра пережила велике горе.

— Аплодувати ми вам не станемо. Ваша любов егоїстична й забрала життя трьох людей. Кохану Вероніку ви зробили нещасною — відібравши у неї справжню любов, — холоднокровно зауважив Олег, спостерігаючи за тим, хто ввійшов. Непомітно було, аби той був озброєний .

— Я прийшов не вбивати, і зброї у мене немає! — правильно розтлумачив погляд Андрія художник і підняв руки, немов запрошуючи себе обшукати. — Не можу сказати, що я в захваті від цієї зустрічі з вами, але, очевидно Доля так розпорядилася. Я намагався діяти їй наперекір, і нічого не добився. Я програв!

— Ви чекали зустріти біля дачі одну Вероніку. Розповіли б їй вигадану історію і відвезли б її геть. Невже думаєте, що вона поїхала б з вами? — поцікавився Олег, вирішивши зв'язати усі ниточки в одну.

— Чому ви думаєте, що я збирався її кудись відвезти? — у свою чергу поцікавився художник. — Невже ви мене підозрювали?

— Під час останнього відвідування я звернув увагу, що велика частина картин відсутня в квартирі. Навряд чи у вас був надзвичайно вдалий день і черга покупців юрбилася біля них, тим паче, що ви опинилися вдома раніше, ніж зазвичай. Виходить, здали картини гуртом за півціни.

— Значно дешевше, — виправив художник.

— З цього виходило, що вам знадобилися гроші для великої купівлі або від'їзду, — про-довжив Олег. — Ось тоді-то у мене зародилася думка зустрітися з Веронікою раніше за вас і гарненько її розпитати. Ще під час зустрічі в кафе Вероніка зронила фразу, яка мене постійно мучила. Коли я повідомив її, що хазяїн дачі мертвий, вона заперечила, сказавши про якийсь дзвінок. У Світлани я поцікавився про мобілку Андрія та дізнався, що вона була знайдена біля трупа. Тому визнав слова Вероніки звичайною для неї чудасією. Тепер ми слухаємо вас.

— Я кохав і кохаю Вероніку. Здогадувався, що у неї є хтось інший, їй далеко не байдужий. Я намагався заслужити її любов і все робив для цього. Вона цінувала це і ... спала зі мною з вдячності. У неї з іншим були непрості стосунки: вони сварилися, розходилися та знову сходилися. Про це я судив з її поведінки: коли вона була ласкавою зі мною, немов ангел, іноді навіть виявляючи щось на кшталт любові, я розумів — у неї суперечка з НИМ.

Одного разу вона навіть пообіцяла мене покохати назавжди, привела на місток закоханих і на знак цього повісила замок.

Олег згадав, як Вероніка на мосту зняла замка й пожбурила в кущі. А художник, втупившись невидющим поглядом вперед, продовжував розповідь. Було видно, що він не для оточення виливає душу, а для себе.

— Минав час, вона ставала нервовою, все їй було не так, нічим я не міг її вивести з цього стану. Я розумів — вона думає, згадує про НЬОГО. Вона зникала на декілька днів, поверталася веселою, ласкавою і ми жили душа в душу, але потім все повторювалося знову... Я був згоден і на це — аби вона була завжди зі мною. Я сподівався своєю любов'ю добитися любові від неї.

— У тебе смердить з рота! — раптом закричала Вероніка, грізно втупившись на художника. — Ти — мерзенний, мерзенний! Я ледве стримувала огиду, коли ти копошився на мені!

— Кохана! Заспокойся! Я знаю, що нам з тобою було добре! — м'яко вимовив художник.

— Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! -Вероніка відвернулася до стінки і забарабанила по ній кулачками. — Ти убив Андрія! Андрія!

— Дійшло до того, що вона кілька разів злягалася з НИМ у мене вдома, коли я простоював з картинами на Андріївському узвозі. Про це мені розповіли сусіди, і я з нею суворо поговорив. Вона пообіцяла й слово своє стримала, але час від часу зникала з хати на два-три дні. Я вивудив з її мобільного телефону номер її коханого, дізнався як його звуть, але все не наважувався з ним поговорити, поки...

— Ти — боягуз! Боягуз! Боягуз! Андрію, що я без тебе робитиму?! — заплакала Вероніка, і Наталка підійшла її заспокоїти.

— Місяць тому Вероніка зізналася, що вагітна, але не від мене. Я пообіцяв, що її дитина буде моєю і запропонував узаконити наші стосунки. Вона попросила час для відповіді — я погодився. Потім вона знову зникла на два дні: ту ніч вона провела з вами. Повернулася в піднесеному настрої — я зрадів, побачивши її веселою, — до цього вона два тижні ходила сумною, аж тужливою. Але я даремно радів: вона повідомила, що більше жити зі мною не буде, їй зробили пропозицію, але треба почекати місяць.

— І тоді ви вирішили убити Андрія? — напружився Олег.

— Ні. Я не думав його вбивати — хотів тільки налякати, щоб він відчепився від неї. Він неправильно повівся. Подумав, що я — лайно, покидьок! Того дня він зустрічався з Веронікою тут, на дачі, вдавався до любовних втіх, а потім, задоволений і ситий, поїхав на зустріч зі мною, — обличчя художника скривилося від болю і він обернувся до Вероніки. — Він сам мені розповів про це!

— Ти убив його! Ти убив його! — заголосила Вероніка, а художник, заспокоївшись, не звертаючи уваги на сльози дівчини, продовжив розповідь:

— Потім він каявся, але я вже не міг його відпустити живим. Він багато чого розповів про свої стосунки з Веронікою, про дружину, другу мобілку. Він не міг не розповідати — йому було дуже боляче, і нам ніхто не заважав. Коли все закінчилося, я вирішив представити це ритуальним вбивством, щоб списати все на са-таністів. Навчаючись в художньому інституті, я іноді підробляв в морзі, щоб краще вивчити анатомію тіла людини .

Олег уявив голого, беззахисного Андрія, що терпить неймовірні муки й приниження від цього покидька. Він ледве стримував себе, щоб не кинутися на огидного сморчка-вбивцю, розуміючи: якщо зірветься, то не отримає відповіді на інші питання:

— Навіщо знадобилося вбивати його дружину — Світлану?

— В цьому вже ти повністю винен! — на фізіономії художника промайнула хитра посмішечка. — Вероніка зникла й більше не показувалася в мене, але я не хвилювався: щодня посилав їй СМС з мобільного твого приятеля. Знав: знадобиться вона мені — призначу зустріч, і прилетить, як на крилах. Мені було краще, щоб її поки не було поруч — не знав, як обернеться розслідування. Усе зійшло б з рук, якби ти не з'явився у мене вдома. Я зрозумів — продзвенів дзвіночок Долі та вирішив увечері вирушити до тебе в гості.

Я не думав нікого вбивати — тільки розвідати обстановку. У тебе в квартирі опинилася дружина цього. Спочатку вона мене нормально зустріла, але потім ні сіло ні впало почала кричати, що я вбивця її чоловіка, і мене вона бачила уві сні. Недоумкувата! Що мені залишалося робити? Довелося її відправити до чоловіка, але менш болісно.

Кривава пелена застилала Олегові очі, серце було готове вискочити з грудей, хотілося цю недолюдину знищити в такий самий спосіб, як він убив його приятелів. Але чи буде це краще? Будь-який біль триває недовго, а вбивці загрожує до кінця своїх днів провести життя в кам'яному мішку, де час тягнеться вічність, стаючи тортурами.

— Віолету за що ти убив?

— У мене бували халтури на цвинтарі -нанести портрет покійного на пам'ятник, там кілька разів перетинався з нею. Повертаючись із твоєї квартири, я зустрів її, коли вона заходила до парадного. Я ще не знав, що вона твоя сусідка, але дзвіночок Долі знову продзвенів. Я знав, що її знайду на кладовищі — так і вийшло. Ми з нею розговорилися: вона, не підозрюючи мене, розповіла, що втекла від ментів, оскільки в сусіда виявила у ванні мертву тітку. Я розумів: якщо менти її знайдуть і вона розповість про нашу зустріч в парадному — для мене це буде кінцем. Мені її було шкода, але був змушений. Бідна дівчинка!

— А як у вас на голові опинилися роги? -втрутилася Наталка.

— Роги?! — посміхнувся, не розуміючи, художник. — На голові у мене була лижна шапочка, щоб приховати волосся.

— Простіше простого, — пояснив Олег. -Шапочка пласка зверху, середина запала — вийшли невеликі ріжки з боків. Тінь від неї падає — і справді ввижається біс, — і він повернувся до художника.

— Дівчинку не пожалів, а коли я повідомив про бомжа-свідка, то ніяк не прореагував — чому?

— Я був тією ночі на кладовищі, але до того, як я наважився діяти, той бомж помер від горілки. Зате я побачив там тебе і зрозумів — це була пастка, але Доля була до мене милостива, — розвів руками художник.

— Цієї ночі Доля обернулася до тебе задом, — констатував Олег, дістаючи мобілку. — Сюди приїхав сам — назад тебе відвезуть. З почтом, з охороною.

— Так. — погодився художник, опустивши голову, згорбившись, — Я програв.

Олег почав набирати номер на мобілці, але в ту ж мить художник блискавкою кинувся до нього, виставивши руку з ліхтариком. Тіло Олега затряслося від електричного розряду , що приніс нестерпний біль, пронизавши серце, і він завалився на підлогу, повністю паралізований, неспроможний навіть ковтнути повітря, сіпаючись у судомах. Навколишній світ втратив форми, лише кольоровими плямами затанцював навколо нього, граючи зі свідомістю, як хвилі з порожньою пляшкою. Слова художника, то наростали за силою, то стихали, ледве доходячи до Олега.

— Ти не поцікавився, як мені вдалося впоратися з твоїм приятелем? Це було твоєю помилкою, як і його. Електрошокер-паралізатор -прекрасна річ! На вигляд — звичайний ліхтар, а ховає в собі триста тисяч вольт, які дають мені перевагу в декілька хвилин, і я негайно ними скористаюся.

Художник дістав з кишені моток скотча й став замотувати руки безпорадного Олега. Наталка кинулася на нього, але він недбалим ударом відправив її до протилежного кутка кімнати. Дівчина ударилася головою та затихла.

— Не хвилюйся — дійде черга і до тебе. -пообіцяв він із посмішкою.

Олег став помалу опам'ятовуватися, але було вже пізно — його руки і ноги були сповиті скотчем, а художник уже займався Наталкою.

— Відпусти її! Я тебе прошу — вона мовчатиме! — попросив він, заялозивши по підлозі, проклинаючи себе за легковажність.

— Обов'язково мовчатиме — мертва! — посміхнувся художник і заклеїв Олегу рот клейкою стрічкою. — Я вас не патратиму — це буде вже перебір. Ви просто зникнете — ямка в лісі й негашене вапно допоможуть мені в цьому. Простіше було б утопити — річка поруч, але ж спливете! Ти он який здоровий, не менше двох чавунних батарей знадобиться. А де їх узяти?

— Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! -бурмотала Вероніка.

— Кохана, це усе дурниці, — звернувся до неї художник. — Головне — ми разом. І будемо завжди!

— Поїхали, малюче! — вимовив художник, узяв Олега за ноги та поволочив по підлозі. -Твоя подружка буде трохи легша.

Він стягнув Олега по крутих східцях, і від безлічі ударів у того закрутилася голова. Стрічка, що закривала рота, стягувала шкіру обличчя, заважала дихати. Біля «шкоди» Олега присусідилася темно-синя «четвірка». Художник завошкався, розкладаючи задні сидіння.

Навкруги стояла нічна тиша, і надії Олега на диво — приїзд Архангельських, звільнення -канули в Лету.

Художник відкрив кришку багажника і, напружившись, затягнув туди тіло Олега.

— Важкий! — поскаржився художник і накинув на нього стару запорошену колючу ковдру, під якою стало дихати ще гірше. Олег заворо-чався, намагаючись її скинути.

— Який ти невгамовний! — покартав художник. — Ти мене — змушуєш! Зараз принесу це-лофан та молоток — він тебе заспокоїть. Нічого особистого — тільки заради справи! — Олег почув кроки, що віддаляються. Подейкують, перед смертю згадують минуле життя, за чимось жалкують, щось хочуть повернути. Олег нічого не згадував — він хотів жити, люто крутився, маючи шансів не більше, ніж хробак на гачку.

Вбивця

— Ва-ле-ра! Ва-ле-ра! — скандували, біснувалися трибуни стадіону, передчуваючи гол, коли він, обдуривши захисника, вийшов на поєдинок з воротарем, але на цьому сон зазвичай закінчувався, щоб через роки нагадати про себе. Можливо, Валерій Витович міг у майбутньому стати відомим футболістом, як йому пророкували всі друзі й знайомі, — адже він у восьмому класі вже грав у дублі юнацької збірної, — якби не прикра подія.

Того ранку було все проти того, щоб він пішов кататися з друзями на лижах в Голосіїво: мало не проспав, ледве знайшов лижні черевики, відмовився від принадної пропозиції батька проїхатися за кермом старенького «москвича» по периметру гаражного кооперативу в обмін на допомогу в ремонті, того ж «москвича». Не можна було сказати, що Валерій був любителем лижних прогулянок — це був його другий вихід, на чужих лижах, оскільки своїх він не мав.

— Хто не проїде Кумпол три рази — той боягуз! — оголосив Веня, лідер їхньої компанії, володар смішного прізвищаВіников.

Кумпол — дуже крутий схил високого пагорба — вимагав мистецтва гірськолижника, вміння маневрувати лижами, гасячи швидкість поворотами. У самому кінці на сміливця чекала «Братська могила» — подоба трампліну, заввишки трохи більше метра, а далі — заледеніла купина, немов наждак, і спуск на лід озера.

«Братська могила» була славна історією безлічі поламаних лиж і ніг.

Веніамін тут же продемонстрував свою майстерність — уміло й красиво спустився з Кумполу, пролетів з «Братської могили» метрів зо два в повітрі, закінчивши ефективним поворотом на 90 градусів уже на кризі озера. Валера, що успішно боровся з Венькою за лідерство, чому сприяла футбольна слава, вирішив відразу наслідувати його приклад, але вже на половині Кумпола, не впоравшись із божевільною швидкістю, впав і полетів шкереберть, викликавши сміх. А що може бути страшніше для визнаного кумира, як злетіти з п'єдесталу й викликати сміх?

Дві наступні спроби закінчилися так само. Веня, крізь сльози сміху, запропонував: «Ти хоч до кінця Кумпола дотягни, телепню».

Дзвіночок усередині Валери лунав на всю силу, попереджаючи: припини, змирися, — але він його не послухав. Спускаючись, він різко загорнув лижі, і вони його понесли убік від траси, прямо на дерева. Валера не встиг навіть зрозуміти, як сталося: усе замигтіло, змішалося в сніговому вихорі, і страшний біль пронизав його праву ногу, зупиняючи серце. З тих спогадів залишився лише біль, перелякані голоси приятелів, а замість їхніх облич — неживі маски.

Нестерпний біль його супроводжував довго, всю дорогу, поки на травмпункті не вкололи болезаспокійливе. У свідомість пробилися слова лікаря: «Відкритий перелом»! Це був вирок, що розлучив з футболом на все життя, примушуючи час від часу шкутильгати на праву ногу. А через сім місяців після травми, коли прийшов подивитися на тренування футбольної команди, репліка тренера : «Ти, футболу не потрібний, кривоніжко», — змусила його вийти з лав уболівальників.

Слава не любить аутсайдерів, і скоро всі забули про його футбольні успіхи, а він уже нічим не виділявся в школі. Дорога до спорту через кульгавість йому була закрита. Вчився він так-сяк, став ще мовчазнішим, а значить самотнім, особливо його дратував сміх — нагадував про те, що сталося, що понівечило, як він вважав, усе його життя. Нічого хорошого попереду він уже не чекав. Невдачі в коханні тільки затверджували його в цій думці.

Періодична кульгавість не врятувала його від армії, але там він відкрив у себе дар малювати, який визначив усе подальше життя. Малювати картини — праця на самоті, і це його влаштовувало, дало можливість терпимо заробляти на життя. Він навчився слухати себе — реагувати на «дзвіночки», і це дозволило вести життя без особливих потрясінь. На його шляху зустрічалися жінки, не залишаючи в його житті помітних слідів. Двічі він навіть одружувався, обидва рази — на нетривалий час. Про те, що все це тимчасове, він знав ще на шляху до загсу.

Знайомство з Веронікою перевернуло все його життя — вона стала частиною його самого, його Богом — йому подобалося за нею доглядати, робити подарунки, весь час думати про неї, намагаючись її захопити, розважити, вразити і навіть переносити від неї неприємності.

«Те, що я мазохіст — поза сумнівом, -об'єктивно оцінював він своє положення, — але мазохіст — вибірковий, тільки по відношенню до неї».

Йому, навіть засліпленому любов'ю, було зрозуміло — Вероніка не відчуває до нього й десятої частини його любові до неї, але він вірив — час має йому допомогти.

Він кохав Вероніку до безумства, і коли відчув, що може втратити її, дав цьому безумству вийти на волю.

Валерій, піднявшись по сходах, увійшов до кімнати. З підлоги на нього перелякано дивилася дівчина, сповита скотчем. Він не відчував до неї ані злості, ані жалю — нічого. Вона з приятелем стали на його шляху, як камінчики, що заважають подальшому пересуванню, і які потрібно прибрати, — відкинути убік. Він не вбивав, а тільки прибирав перешкоди, що заважають їхньому з Веронікою щастю.

Він нахилився, щоб узяти її за ноги і раптом спиною відчув небезпеку. Намацавши в кишені паралізатор, він різко обернувся. До нього підступала Вероніка, тримаючи в руках довгий ніж, який він бачив у фільмах з японськими самураями.

— Ти хочеш убити мене? Вбивай! — вимовив він, заховавши паралізатор до кишені. Вероніка наблизилася до нього, приставила ніж до горла, але Валерій не чинив опору, дивився їй у вічі й посміхався. Вероніка впустила ножа з рук, заголосила, без сил опустилася на підлогу. Вбивця стягнув Наташу вниз і завантажив до свого автомобіля. Потім він піднявся вгору:

— Я чекаю на тебе, Вероніко.

Дівчина підняла заплакане обличчя:

— Є китайська мудрість: якщо хочеш знати, чий голуб — відпусти його. Якщо повернеться назад, означає — твій, якщо не повернеться -значить, ніколи твоїм і не був.

Валерій замислився, дивлячись на дівчину. Внутрішній голос вимагав: тягни її до автомобілю, а якщо чинитиме опір — використай паралізатор.

— Голуби, як люди: звикають до будинку, де їм добре, — Валерій ніжно погладив дівчину по голові. — Почекай мене тут — я скоро повернуся. Я — швидко.

Він підняв ножа та поспішив до автомобіля.

Олег побачив, як вбивця через багажник затягнув Наталку, і вона опинилася поряд із ним, торкаючись його тіла; він заворочався, намагаючись розірвати пута, терся лицем об внутрішню обшивку автомобіля, намагаючись зірвати скотч, звільнити рот, щоб потім зубами звільнити руки Наталці, але усе було марно. Він затихав, а, почувши схлипування Наташі, знову починав усе спочатку, не вірячи у власне безсилля і неможливість хоч щось вдіяти.

Підвівшись, Олег побачив у вікно, що вони в'їхали до села, і почав з силою битися головою у скло, намагаючись його розбити. Але рух автомобіля кидав його з одного боку в інший, не даючи прийняти стійке положення для завдання сильного удару. Художникові це не сподобалося і, призупинивши автомобіль, він, перегнувшись через переднє сидіння, упіймав за волосся Олега, що побачив всього в декількох кроках веселу компанію молоді, що йшла, щось весело горлаючи.

Олег, напружуючи всі сили, не звертаючи уваги на страшний біль, немов з нього стягували скальп, намагався у черговий раз дотягнутися до віконця і ударами привернути увагу, розуміючи: іншого шансу не буде. Але художникові вдалося його вкласти на підлогу автомобіля й, притримуючи однією рукою за волосся, іншою завдати згори декілька ударів кулаком по голові. Удари були несильні — художникові заважала висока спинка переднього крісла, але Олег почув, як веселий говір молоді віддаляється, а з ним і надія на порятунок.

— Ти, либонь, ніяк не заспокоїшся! — зло прошипів художник. — Нічого, виїдемо за село — шнурком тебе заспокою: набрид ти мені.

Автомобіль рушив, і Олег зрозумів, що залишилося йому жити декілька хвилин. Він знову намагався прийняти положення сидячи, але за віконцем мигтіли самотні будиночки — село наближалося до кінця, і ніде не було видно людей. Незабаром з обох боків дорогу оточили дерева, що в темряві виглядало, як дрімучий ліс. Автомобіль помалу зменшував хід: очевидно, художник вишукував місце, де зручніше зупинитися й виконати погрозу — задушити Олега.

Позаду показалися вогні автомобіля, що йшов з далеким світлом, за мірою наближення світло яскравішало, даруючи Олегові декілька додаткових хвилин життя — художник не міг розпочати задумане, поки цей автомобіль їх не промине. Художник ще стишив хід, даючи чужому автомобілю скоріше його проїхати. Метрів за тридцять на автомобілі спалахнули проблискові червоні маячки, запрацював міліційний сигнал і почувся голос з гучномовця:

«Автомобіль ВАЗ 30-82, прийняти праворуч і зупинитися!» Миттєво «жигуль» художника рвонув з місця, але міліцейська машина його легко обігнала і стала пригальмовувати, цим змушуючи зупинитися.

«Ми врятовані»! — зрадів Олег.

Автомобіль художника на швидкості вильнув управо і вискочив на путівець, трохи не зав'язнув в піску, злегка пробуксував, але вибрався і продовжив шлях до лісової гущавини. Міліцейській машині довелося розвертатися, щоб продовжити переслідування але... Олег почув звук автомобіля, що забуксував.

«Невже надія на порятунок, лише поманивши, від нас відвернулася»? — Олег намагався сісти, але автомобіль, що раз у раз підскакував на вибоїнах, коренях, купинах, кидаючись з боку в бік, не давав цього зробити. Пролунав страшний тріск, і автомобіль зупинився, перекосившись. Художник вискочив з салону і відкрив дверцята багажника. У нього в руках Олег помітив довгий ніж, привезений Андрієм з Туреччини. Почувся гудіння мотора — переслідування тривало.

«Пізно, — зрозумів Олег — Міліція ще далеко, і за цей час він зможе не лише нас зарізати, але і нарізати шматочками для шашлику». Художник схилився над багажником, Олег, стиснувшись, як пружина викинув ноги, сильно ударивши його в груди, так що той відлетів на декілька кроків. Знову підібгав ноги, готуючись завдати наступного удару. Цього разу художник був насторожі і, перехопивши Олегові ноги, витягнув його назовні. Незабаром поряд з ним опинилася Наталка.

Звук міліцейського автомобіля наближався, чувся вже зовсім близько, виднілося світло фар. Художник наступив Олегові на груди, позбавивши того можливості чинити опір, і замахнувся ножем.

— Я ж — не вбивця! — сказав він, швидким рухом розпоров собі живіт, і, обливаючись кров'ю, впав поряд з Олегом.

3.13

— З днем народження, Наталі! — Олег підняв фужер з шампанським.

— І тебе — з днем народження, Олежко! -відгукнулася Наталка, протягнувши назустріч свій фужер. Вони розташувалися на відкритому майданчику ресторану, з якого відкривався дивовижний вид на річку : широку, зовні спокійну, повну величі й сили.

— Знаєш, відчуття таке, що насправді знову народився, — вимовив Олег, пригубивши шампанське. — Коли лежав безпорадний у багажнику, розуміючи, що за кілька хвилин помру, інакше переосмислив життя. Було таки жахливо сприймати реальність того, що навколишній світ існуватиме — а нас не буде! Адже тільки перед лицем смерті починаєш розуміти: щастя — це життя! Й усі проблеми та неприємності підкидає нам не підступний Рок, а ми самі, сво-

їми безрозсудними діями.

— В цьому ти правий, — енергійно закивала головою Наталка. — Усе, що нам довелося пережити, це тільки від твоєї легковажності, від твоєї звички діяти, а лише потім думати

— Не потрібно перебільшувати — не такий вже я легковажний і відчайдушний, — Олег протестуюче похитав головою.

— Ну, звичайно, не ти потягнув нас на дачу, перед цим зробивши все, щоб ми там зустрілися з убивцею, — докірливо зауважила Наталка.

— Я не спеціально — так вийшло, — винувато знизав плечима Олег.

— Ти ще скажи — я більше не буду! — розсміялася Наталка.

— Я більше не буду! Я більше не буду! -занадто голосно вимовив Олег, так що люди за сусідніми столиками почали на них озиратися.

— Тихіше, — сполохалася Наталка. — Ми не одні.

— Хіба погано, що я — більше не буду?!

— От завів, немов папуга. Те, що за нагоди ти знову втрапиш в яку-небудь історію, я не сумніваюся. Мене ось мучить низка запитань: виходить, щоденник Родіона Іконникова був тут ні до чого?

— Чортівня, що супроводила всю цю історію, була закладена лише в наших забобонах і страхах. Адже простіше послатися на надприродне, ніж докопатися до суті.

— СМС, що отримав Андрій, смерті його родичів з періодом у 30 років — це лише збіг?

— Виходить, так. СМС — чийсь розіграш, таких чимало гуляє в Інтернеті. До речі, я знайшов цей сайт і відповів на питання. Послав СМС, але доки не отримав відповідь. Сподіваюся — років сто п'ятдесят мені гарантовано.

— А якщо це збіги лише на перший погляд? Якщо в цьому все ж є певна ірраціональна закономірність? Родіон Іконников не дожив до наших днів, але своїми діями зумовив ці події. Його щоденник, як кинутий у воду камінь, викликав хвилі, які докотилося до нас і підуть далі...

— Наталі, достовірно ми цього не знаємо і ніколи не дізнаємося. А ось те, що своїм порятунком ми зобов'язані Вероніці, ніяких сумнівів не викликає. Вона здогадалася подзвонити в міліцію й повідомити про наше викрадення, навіть дала номер автомобіля художника. Є пропозиція випити за її здоров'я. Шкода, що вона відмовилася скласти нам компанію.

— Підтримую! Вероніка — наш рятівник! Удачі їй і щастя! — вигукнула Наталка, і, їх фужери відгукнулися на слова кришталевим дзвоном.

— Вероніка сильно переживає смерть Андрія — я їй «втокмачував», що їй потрібно подумати про майбутню дитину, а не зводити себе. А вона плаче й читає вголос вірші Зінаїди Гіп-піус та інших символістів, — зітхнула Наталка

— Вона зараз живе у мами? — поцікавився Олег. — Як тобі її мама?

— Дуже набожна, все б'є поклони, замолює гріхи — видно, їх у неї за життя накопичилося дуже багато. Адже Вероніка півжиття провела в дитячому будинку. В глибині душі вона на неї досі ображається, недаремно навіть художникові не розповіла, що знайшла маму.

— Особливо пишатися там нічим, — підсумував Олег

— Олежко, ти не правий: мама є мама, і вона одна, — не погодилася Наталка й перескочила на іншу тему. — Вероніка розповіла нам дослівно про своє прощання з художником. Такий жорстокий, передбачливий вбивця, а залишив Вероніку одну, без нагляду. Невже він не розумів, що надто ризикує? Власне, так і сталося. Коли б не дзвінок Вероніки, то всі ці вбивства зійшли б йому з рук, і наші тіла потихеньку гнили в лісі. Чому він так вчинив?

— Видно, його кохання до неї була сильнішим за інстинкт самозбереження. Він зрозумів, що настав переломний момент: Вероніка або залишиться з ним, або піде, але тоді життя для нього втратить сенс. Залишивши її одну, він показав: я можу бути не лише злочинцем, але й жертвою. Зараз, в твоїх руках, я готовий стати жертвою. Вибір за тобою: прийняти її або відкинути. Вероніка прийняла його жертву, тим самим врятувавши нам життя.

— Побачивши погоню, він усе зрозумів. Зупинив автомобіль, вихопив ніж. Я перелякалася, подумавши — зараз дасть проявитися своїм кровожерним інстинктам, почне нас різати, а порятунок так близько. Замість цього він встромив ніж собі в живіт.

— Зробив собі сепуку, у нас цей ритуал більш відомий під назвою харакірі, — пояснив Олег — І ніж для цього був відповідний — копія кусунгобу. — Тут він згадав свою суперечку з Андрієм на дачі.

— Я дізнавалася у слідчого — лікарі зробили все можливе, і його життю вже нічого не загрожує, — повідомила Наталка.

— За винятком довічного ув'язнення, — доповнив Олег. — Згадаймо моїх друзів, яких з нами немає: Андрія та Світлану. І Віолету згадаймо -вона була хорошою людиною, хоч і йоржистою. Вічна їм пам'ять, нехай земля їм буде пухом!

Вбивця. Валерій Витович

— У тебе бабуся така енергійна, не те, що моя — охає та ахає, — зауважив Веніамін, коли ми одягалися в роздягальні, а мені було соромно признатися, що це була не бабуся, а моя мама. Йшов 1970 рік, я вчився в третьому класі, а мамі було п'ятдесят. Тому я нікого з друзів не запрошував до себе додому, наполіг, щоб шкільні збори відвідував батько. Він був старший за маму на п'ять років, але дуже моложавий, товариський, знав масу анекдотів — до місця і не до місця. До десятого класу він якось постарів і подався.

Іноді, дивлячись на нього, я уявляв, як ми, відстрілюючись з автоматів, відходимо від фашистів до лісу. Він задихається від бігу (зайва вага й малорухливий спосіб життя), хитається: зрозуміло, що удвох нам не відірватися. Він пропонує мені тікати, а сам спробує затримати фашистів, скільки зможе. Він, крекчучи, опустився на землю, невміло влаштовуючи собі позицію, і мені стало зрозуміло, що він довго не протримається, і я з усіх ніг побіг до лісу.

Не знаю, чому такі дурниці лізли до моєї голови, але тієї зими батько загинув: повертався напідпитку з друзями, посковзнувся і прямим ходом потрапив під колеса автомобіля.

— Ви, напевно, дуже горювали за ним, -поцікавився психотерапевт, побачивши, що пацієнт замовк і втупився порожнім поглядом у вікно.

— Не знаю. Того дня я перший раз по-справжньому напився, розпочавши зранку, і на похорони не потрапив. Наступного дня мені довелося вислухати багато гірких слів від мами, в душі я був з нею згоден, але мною щось керувало недобре, я грубив, намагаючись довести свою правоту, врешті-решт, грюкнув дверима та два дні не з'являвся вдома, в школі, поки Венька не умовив мене повернутися додому. Я переміг: заплакана мама вибачилася переді мною й постаралася надалі не загострювати ситуацію.

У мене кішки шкрябали на душі, і я усвідомив значення вислову — Піррова перемога.

— Ваші батьки не мали інших дітей, окрім вас?

— Ні.

— Все ж вік вашої мами... в 40 років уперше народити... Чи, можливо, ви не знаєте?

— Можливо, і не знаю. Вони мені нічого про це не розповідали.

— А інші родичі? У вас же є ще хто-небудь? Бабусі, дідусі, дядьки, тітки.

— Більше нікого немає. Після смерті батька я натрапив на старий щоденник Родіона Іконни-кова — мого діда. Мама не дала мені його прочитати — це вдалося тільки після її смерті.

— Іконников? Адже це прізвище ваших перших жертв.

— Так. Можливо, Андрій, був мені родичем.

— Де зараз знаходиться щоденник?

— Він зник півтора місяці тому.

— Куди ж він міг подітися?

— Не знаю — втім, це неважливо. Там описувалися події майже столітньої давнини, що не мають ніякої цінності. Лікарю, я втомився. Якщо можна бесіду закінчити — я вам буду вдячний.

— Добре. Продовжимо завтра. Може, викликати сестру, щоб вона зробила вам заспокійливий укол?

— Ні, спасибі. Я посплю.

Коли психотерапевт вийшов з чотиримісної палати тюремної лікарні, де художник лежав один, той прикрив очі, зробивши вигляд, немов заснув. Насправді запитання сколихнули давні спогади: знайдений старий щоденник, а поряд з ним у футлярі ніж з кістяною ручкою, поцяткований якимись рисками. Скільки разів він збирався піти в інститут історії й спробувати дізнатися, що ці знаки означають, але щоразу щось вставало на його шляху, заважало. Валерій навіть не пам'ятав, чи брав з собою цей ніж на зустріч з Андрієм.

За первинним планом, він тільки збирався, паралізувавши коханця шокером, відвезти до лісу й полякати, щоб той відстав від Вероніки. Усе вийшло, як задумав: переляканий Андрій, лежачи на землі, розповів усе про свої стосунки з Веронікою, що в його планах не було розлучатися з дружиною, а пообіцяв дати відповідь їй впродовж місяця тільки для того, щоб уникнути скандалу під час її несподіваної появи на дачі. Поклявся, що більше з Веронікою не бачитиметься.

Валерій дістав ніж, щоб звільнити руки й ноги чоловіка, вирішивши залишити того в лісі, щоб той сам, пішки діставався до міста. Але, лишень руків'я ножа зручно лягло йому в долоню, далі все сталося, як в тумані. Ніж легко увійшов до тіла і далі пішов, розкриваючи черевну порожнину, кров поштовхами била з рани, обливаючи руки, забруднивши сорочку. Андрій кричав, корчився від жахливого болю й затих, лише коли Валерій вирвав з грудей серце, яке ще деякий час жило в руках.

Він розпалив вогнище, на якому спалив нутрощі чоловіка, бурмочучи незрозумілі слова, які раптом прийшли йому в голову. Потім дістав рулон поліетилену, з незрозумілою для нього самого метою придбаний за день до того, й упакував знекровлений труп чоловіка. Вивіз його до Козацьких валів і там викинув. Залишок ночі проспав спокійно.

Наступного ранку спогади про скоєне вбивство нажахали його. Він не вийшов продавати картини, знаходячись в істериці, не знаючи як вчинити: піти повинитися в міліцію або зачаїтися. Не знаючи, куди себе подіти, він блукав містом, перебуваючи в напівнепритомному стані, а в голові стукало: «Смерть! Смерть! Смерть!» Свідомість раз у раз покидала його, і тоді він не знав, що робить.

Оговтався в купе потяга, що вирушає до Львова. Хлопець, що сидів навпроти, виставив на стіл пляшку горілки, виклав шматок ковбаси, хліб і збирався піти до провідника по ключ, щоб відкрити консерви.

Валерій дістав ніж з кістяною ручкою й протягнув хлопцеві. Той швидко відкрив консерви, нарізав хліб і зацікавлено почав роздивлятися ніж. Валера швидко розлив горілку по склянках.

До купе зазирнула молода похмура провідниця:

— Чоловіки, бешкету не буде? Міліцію мені не прийдеться викликати?

— Ні в якому разі, — хлопець посміхаючись, запропонував їй. — Може, ковтнеш?

Провідниця відмовилася й пригрозила:

— Дивіться у мене, чоловіки! — та зникла за дверима.

— Здригнемося?! — запропонував хлопець. -За знайомство! — і перелив горілку до горлянки.

Валера зійшов з потягу вночі, залишивши в купе сплячого попутника та свого ножа. Під час допиту він сказав, що ніж викинув з моста в Дніпро, розуміючи: його слова складно буде перевірити — адже, якщо не знайдуть ніж в річці, не факт, що його там не було.

Лежачи на лікарняному ліжку, він не сумнівався, що щоденник Родіона Іконникова у нього узяла Вероніка, яку вразило прізвище його діда по матері, лише потім він здогадався — чому. Вирішив про свої здогадки промовчати, втім, для слідства щоденник не являв ані найменшого інтересу. Подальша власна доля його не цікавила: буде це тюремна камера або палата в психіатричній лікарні — він відчував, що всередині він мертвий і всі подальші зусилля медиків марні.

Сергій Пономаренко

Пономаренко Сергій Анатолійович закінчив філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у геології, в театрі, в університеті, у бізнесі, сценаристом та шеф-редактором у кінокомпанії. Багато мандрував: був на Таймирі, Алтаї, в Сибіру, Середній Азії, на Кавказі, в Молдові, Білорусі, країнах Східної Європи. Перше оповідання опубліковане у міжнародній газеті «Сім континентів» у 1999 році, перша збірка повістей та оповідань «Лиса гора» вийшла у 2000 р. Автор 17 гостросюжетних романів: «Сьома свіча», «Психостриптиз», «Змія у траві», «Я буду тебе кохати вічно», «Касандра», «Лик Діви», «Місія Діви», «Місячне затемнення у зимовому саду або Санітар моргу», «Прокляття скіфів», «Відьомський пасьянс», «Відьомський подарунок», «Відьомський знак», «Прокляття рукопису», «Чародійське коло», «Час Самайну», «Відьомське полювання» (всі — російською мовою). У цих творах переплітаються різні жанри: детектив, пригоди, містика, історія, фантастика.

Роман «Психостриптиз» здобув нагороду на книжковому ярмарку у Харкові (2002) у номінації «Інтеллектальний детектив». Роман «Лик Діви», за опитуваннями журналу «Кореспондент», увійшов у десятку найбільш популярних книг 2006 року. З романом «Відьомський подарунок» Сергій Пономаренко став лауреатом премії імені Володимира Короленка НСПУ (2011). «Сьома свіча» і ряд оповідань перекладені та видані у Польщі (2012).

Член Національної спілки письменників України.

Українською мовою видається уперше.

Примітки

1

Автор — Огюст Вильє де Ліль-Адан

(обратно)

2

Зінаїда Гіппіус, «Відпочинок», переклад Анни Багряної

(обратно)

3

Зінаїда Гіппіус, «Живі та мертві», оповідання.

(обратно)

4

Зінаїда Гіппіус, «Міс Травень», оповідання.

(обратно)

5

Слова Дон Карлоса з драми Ф. Шиллера «Дон Карлос, інфант іспанський», (1782)

(обратно)

6

Автори готичних творів ХІХ ст.

(обратно)

7

Зінаїда Гіппіус. «Любов одна», переклад Анни Багряної

(обратно)

8

Зінаїда Гіппіус. «Безсилля», переклад Анни Багряної

(обратно)

9

Зінаїда Гіппіус. «Пил», переклад Анни Багряної.

(обратно)

10

Соціал-демократичну.

(обратно)

11

Зінаїда Гіппіус «Істина чи щастя», 1902 р., переклад Анни Багряної

(обратно)

12

Зінаїда Гіппіус «Пил», переклад Анни Багряної

(обратно)

13

Переклад Анни Багряної

(обратно)

14

4 листопада 1916 року Ольга Романова та Микола Куликовський повінчалися за православним обрядом в київській Миколаївській церкві.

(обратно)

15

Дмитрій Мережковський, «Діти ночі», переклад Анни Багряної.

(обратно)

16

Зінаїда Гіппус, «Все довкола», переклад Анни Багряної.

(обратно)

17

Зінаїда Гіппіус, «Надпис на книзі», переклад Анни Багряної.

(обратно)

18

Британський посол в Російскій імперії.

(обратно)

19

Зінаїда Гіппіус «Надпис на книзі», 1896, переклад Анни Багряної.

(обратно)

20

Зінаїда Гіппіус, «Не про те», 1915, переклад Анни Багряної.

(обратно)

21

Закони іудаїзму, що регламентують релігійне, сімейне і цивільне життя євреїв.

(обратно)

22

проповідник

(обратно)

23

відступниця, вихрест

(обратно)

24

Бог наш, Цар всесвіту

(обратно)

25

Загроза для життя, Ревека! Рятування життя скасовує суботу!

(обратно)

26

Ця секта відоміша під назвою — «хлисти», хоча самі себе вони називають — «христи».

(обратно)

27

Засновник секти хлистів (XVII ст.), збіглий солдат, що проголосив себе «Саваофом», що утілився, превьішнім «Богом».

(обратно)

28

Зінаїда Гіппіус, «Істина чи щастя», 1902 г, переклад Анни Багряної.

(обратно)

29

Зілот (давньогрецьке) — ревнитель.

(обратно)

30

Зінаїда Гіппіус «Дияволятко», 1906 г, переклад Анни Багряної.

(обратно)

31

Зінаїда Гіппіус «Ти любиш?», переклад Анни Багряної.

(обратно)

32

Перше Соборне послання апостола Іоанна, гл.2

(обратно)

Оглавление

Пролог. Харківська губернія, село Лежки, 1896 рік.

Частина 1. Перше десятиліття ХХ століття. Родіон Іконников

Любов

Коханка

Шинель

Літній сад

Товариш Сергій

2.

Лізонька

3.

4.

5.

Частина 2. Чи бажаєте ви знати дату вашої смерті? 2.1.

Нічна гостя

2.2.

Фотографія

2.3.

СМС.

2.4.

Дзвінок

2.5.

Морг

2.6.

Сусід

2.7.

Сон

2.8.

2.9.

Місяць

Щоденник Родіона Іконникова. Київ.

Фронт

2.10.

Парк.

Частина 3. Щоденник Родіона Іконникова. 3.1.

Ревека

3.2.

3.3

Сон

3.4.

Художник

3.5.

Сон Світлани

Я чекаю на тебе!

3.6.

Наталка

3.7.

Олег

3.8

Біс

3.9

Кладовище

3.10.

Помста Біса

3.11

Туман

3.12

Вбивця

3.13

Вбивця. Валерій Витович

Сергій Пономаренко

*** Примечания ***