Чаклунка з останньої парти [Тамара Шамілівна Крюкова] (fb2) читать онлайн

Тамара Крюкова Чаклунка з останньої парти

Частина перша

Глава 1

Школа спорожніла. Уроки давно закінчилися. Діти розійшлися по домівках і встигли усмак пообідати, але доля далеко не всіх тішила ситим життям і пообіднім перепочинком. Один великомученик висів на турніку в спортзалі. Вася Єрмолаєв, учень шостого класу, робив воістину титанічні зусилля, силкуючись підтягнутися. Він напружував руки, дриґав ногами і навіть вигинався, як вуж, тільки б якнайвище підняти місце, яке в народі ніжно називають п'ятою точкою. Одначе завдання, поставлене перед ним, вимагало надлюдських можливостей. Пальці страждальця розтиснулися, і він стрибнув на підлогу.

— Більше не можу, — видихнув він.

— Дев'ять разів з п'яти спроб. Силач, що й казати, — насмішкувато мовив фізрук і скомандував: — По периметру залу бігом — марш! Поки бігатимеш, відпочинеш, а потім знову на перекладину.

Вася, похнюпивши голову, підтюпцем побіг по колу.

— Веселіше! Що ти плентаєшся, як тарган після дихлофосу? Коліна вище. У тебе ноги чи макаронини? — смачно коментував фізрук.

— Василю Васильовичу, у мене вже сил немає,— почав проситися Вася.

— Ти мені на жалість не дави. Я — залізобетон, зрозумів?

Це була суща правда. Після перших трьох пробіжок Вася ще сподівався, що в учителя фізкультури прокинеться гуманне ставлення до людей, але з кожним новим підходом до перекладини він усе більше переконувався, що на помилування розраховувати не доводиться.

Після двох кіл активного відпочинку Вася доплівся до перекладини і, на подив собі, підтягнувся ще раз. Десятка! Все його єство сповнила радість. Він з почуттям виконаного обов'язку стрибнув з турніка і заявив:

— Усе! Десять разів.

— А хто тобі сказав, що десяти разів вистачить? — поцікавився фізрук.

— Як хто? Адже це норматив, — нагадав Вася.

— Тут я встановлюю нормативи, ясно? Поки не підтягнешся, скільки треба, не підеш.

— Що ж мені, ночувати тут? — буркнув Вася.

— Балачки! Давай до діла. Що вибираєш спочатку: біг чи підтягування?

Вася підійшов до ненависної перекладини, поглянув на неї знизу вгору і приречено запитав:

— А скільки ще треба?

Фізрук зміряв його оцінюючим поглядом і із садистською насолодою промовив:

— Сто! — а щоб у Єрмолаєва не виникло сумнівів, ніби він недочув, повторив: — Сто разів.

Вася зрозумів, що він не лише ночуватиме у спортзалі, а й проведе тут решту днів свого життя. Він зітхнув, підстрибнув і знову задриґався на перекладині.

— Висимо? — зловтішався фізрук. — Ти гусячі лапки свої не розчепірюй. Біцепсами працюй, а не філейною частиною.

— Я чесно більше не можу, — пропихтів Вася і на доказ іще раз слабенько сіпнувся.

— Не корч із себе препаровану жабу.

Вася відпустив перекладину і, лантухом гепнувшись на підлогу, запитав:

— Чому жабу?

— А вона так само дригається, коли через неї струм пропускають. Ну що, спікся? Бігом марш, винахіднику!

Насправді фізрук був людиною зовсім не злою і не дітоненависником. Він не мав звички знущатися з учнів, але у випадку з Васею його теж можна було зрозуміти. Напередодні з вини Єрмолаєва Василь Васильович став посміховищем усієї школи.

Васькове лихо полягало в тому, що в його голові роїлася купа ідей. Але що набагато гірше, ці ідеї вимагали втілення. Вася був завзятим винахідником. Що б він не робив, де б не був, його посідала одна думка: як удосконалити життя і побут сучасників? Геніальні ідеї навідувалися до нього, здається, чи не щодня, після чого він у поті чола працював над їх здійсненням. Результат частенько не відповідав сподіванням, але це нітрохи не охолоджувало Васьків запал до винахідництва.

Учора Єрмолаєв вирішив випробувати свій останній шедевр — реактивну присадку на роликові ковзани. У Васі роликів не було, точніше, майже не було. Фірмові ролики коштували дорого. Дід змайстрував йому саморобні ковзани. Кататися на них можна було сяк-так, але вони мали вельми екзотичний вигляд початку позаминулого століття. Чого тільки варте кріплення мотузками до кросівок! Одного дня Вася наважився вийти у цих страхах на люди, чим викликав неабиякий сміх і регіт у ролерів, що відразу його обступили.

Так і не зробивши жодного кола, піднятий на глузи Вася пішов геть. Відтоді він обминав місце, де зазвичай збиралися ролери. Вася й тепер волів би випробувати винахід сам, але його ковзани для цього не годилися. Присадка кріпилася до черевиків. Він сподівався, що хтось із пацанів позичить йому ковзани.

Ролери збиралися на заасфальтованому майданчику біля школи ближче надвечір. Іноді до них прилучався шкільний фізрук Василь Васильович і навчав хлопчаків нескладних трюків.

У Васі були непрості стосунки з фізкультурою, тому, побачивши його, фізрук щиро здивувався:

— Єрмолаєв, і ти тут? Теж кататися?

— Ні. Я тут дещо винайшов. Треба випробувати.

Вася дістав з рюкзака металеві штуковини, схожі на гусарські шпори. Всередині вони були порожнисті, і з кожної стирчав кінчик мотузки.

Фізрук покрутив Васьків винахід у руках.

— І що це за хріновина?

— Реактивний прискорювач.

— Прямо-таки реактивний? — посміхнувся фізрук.

Діти обступили їх, наперед відчуваючи розвагу.

— Взагалі-то він не реактивний. Це я для краси його так назвав, — зніяковів Вася.

Єрмолаєв як ніхто інший схиляв до жартів на свою адресу, а що фізрукові ніщо людське було не чуже, він не стримався, щоб не покепкувати з доморощеного Кулібіна:

— І куди ж засовувати цю неземну красу?

Вася сприйняв його зацікавленість за чисту монету і радо пояснив:

— Нікуди. Прискорювачі прикріплюються до черевиків. Усередині трубок закладено паливо, Якщо запалити ґнотик, паливо починає згоряти, відбувається перетворення теплової енергії на механічну, і ковзани розганяються до величезної швидкості.

— Мудрована річ, — схвально прицмокнув язиком фізрук і вже іншим тоном додав: — Тільки замість морочити собі голову, краще б спортом зайнявся, а то вимахав як жердина, а м'язи, як вата. Біцепси у бінокль не розгледиш.

Його жарт був зустрінутий сміхом.

— Ось дивися на Ливнєва, — фізрук кивнув на хлопця міцної статури, що стояв поруч. — В одному класі вчитеся, одного зросту, а він тебе однією лівою покладе. Що ж ти мене ганьбиш, тезку?

— А в нього всі м'язи в мізки пішли, — пожартував Максим Ливнєв.

З Єрмолаєвим вони були одвічними ворогами.

— Навчання — це добре. Тільки якщо по-чоловічому за себе постояти не вмієш, жодні п'ятірки тобі не допоможуть, — казав далі фізрук.

— Ха! П'ятірки! — засміявся Макс. — Васька з двійок не вилазить. Тільки й знає, що винаходити всяку дурницю, от як ці присадки.

— Це не дурниця, — заступився за свій винахід Вася. — Але щоб їх випробувати, треба дуже добре кататися, як ролери в парку. А вам усім слабо. Даремно я сюди прийшов.

Такої образи фізрук стерпіти не міг. Він з п'ятилітнього віку стояв на роликах і замолоду навіть брав участь у змаганнях, а якийсь шмаркач заявляє, що він слабак.

— Ну щодо слабо ти помиляєшся, — протягнув він.

— Василь Васильовичу, я не вас мав на увазі. Ви ж не будете випробовувати присадки.

Тут би фізрукові й відступитися, як годиться розсудливій людині, але Васькова репліка ще дужче розпалила його, як уштрикнутого списом бика на кориді. Він відчував, що зобов'язаний поставити на місце хлопчака, який геть зарвався.

— Треба вміти кататися, кажеш? Ану дай сюди свою штуковину. Зараз побачимо, що ти за винахідник.

Наївний, неспокушений фізрук не здогадувався, що часом Васькові винаходи працюють. Не сподіваючись жодного підступу, він дозволив Єрмолаєву закріпити шпори на черевиках і запалити ґнотики. Як і слід було чекати, дива не сталося. Ролики не рвонули з місця.

— Еге ж, що й казати, треба бути асом, щоб упоратися з твоїм агрегатом. Ти б його запатентував. Дивись, як я розігнався, аж дух забиває,— глузував Вась Васьович.

— А ви трохи проїдьте, щоб дати розгін, — попросив Вася.

Фізрук зробив кілька розгонистих рухів. Хизуючись перед салагами ролерства, що продавали витрішки, він, крутнувшись на триста шістдесят градусів, продемонстрував греб: торкнувся руками коліщат. І раптом відчув, що, справді, їде швидше, аніж звичайно.

Після перших трьох кіл винахід почав йому подобатися. Він ще ніколи в житті не набирав такої швидкості. Після п'ятого кола фізрук хотів був зупинитися і похвалити Васю за вдалий винахід, але тут почалося найцікавіше.

Спочатку Вась Васьович спробував зробити свій фірмовий фаст-слайд. Гальмувати на високій швидкості на одній нозі наважуються лише справжні відчайдухи. Але ролики мов збісилися.

Вони мчали вперед, не слухаючи хазяїна. Вась Васьович не зумів навіть розвернути ковзан. Зазнавши невдачі з усіма видами слайдів, починаючи із складних і дійшовши до простих, фізрук зовсім розгубився і зважився загальмувати як новачки.

Він вискочив на газон. Зазвичай пробіжка по траві допомагала погасити швидкість і зупинитися. Проте реактивні присадки зробили справжній переворот у катанні на роликових ковзанах. Збитий з пантелику Вась Васьович, не зменшуючи швидкості, пробіг по газону, вискочив на асфальт і знову помчав так, ніби за ним гналася зграя голодних гепардів.

Натовп зівак, які втішалися цим видовищем, зростав. Фізрук і далі намотував кола побіля школи. Залишався останній найганебніший спосіб гальмування: вчепитися за стовп або дерево. Наглянувши підхожу березу, Вась Васьович на бігу вхопився за стовбур правою рукою. Відцентрова сила розвернула його. За всіма законами фізики він мав обкрутитися довкола дерева і приземлитися на бік, навкарачки чи як пощастить. Але присадки не дозволили йому так низько впасти. Вони взагалі не дозволили йому впасти. Продовжуючи біг, бідолашний фізрук штучним супутником закружляв навколо берези.

— Коли ця зараза зупиниться? — несамовито закричав він.

— Заряду десь на п'ятнадцять хвилин, — обнадіяв його Єрмолаєв.

Коли дія присадок закінчилася, і знеможений фізрук упав біля берези, обійнявши її як рідну, на майданчику виріс уже чималий натовп. І найприкріше, що серед свідків його ганьби була молоденька вчителька англійської. Вась Васьович із шкури пнувся, щоб справити на неї враження, а тут отакий конфуз. Цього він не міг пробачити навіть тезкові.

— Все, винахіднику, — сказав він, звівши нарешті дух. — Завтра залишишся після уроків. Я з тебе винахідницькі дурощі виб'ю. Я зроблю з тебе людину.

Сьогодні Вася спізнав: щоб стати людиною, треба підтягнутися сто разів. Він простирчав у спортзалі до п'ятої вечора і за цей час на тринадцять разів наблизився до людської подоби.

Плентаючись додому, Вася почувався так, ніби попав під каток, а потім рік відпрацював на лісоповалі. Руки й ноги тремтіли. Він спробував кілька разів закинути рюкзак на плече, та все марно, а коли цей нехитрий трюк удався-таки, Васі здалося, що той важить центнер.

На перехресті він побачив Максима. Із семи мільярдів жителів Землі Вася менш над усе хотів зустрітися із Ливнєвим. Макс криво посміхнувся:

— Ну що, винахіднику, відтягнувся у спортзалі? Непогано влаштувався, маєш собі дармового тренера з фітнесу.

Вася промовчав. Він так звик до Максових підколок, що вже не реагував на них.

— Не пропало бажання ще щось винайти? — підштрикував і далі Ливнєв.

Вася мовчки пройшов повз нього. Зараз йому в голові була одна думка — доповзти додому і плюхнутися на канапу. Лямка давила на плече, ніби рюкзак був набитий цеглою.

«Прив'язати б до рюкзака повітряні кулі, відразу стало б легше, — подумав Вася. — А ще краще моторчик, щоб він летів на дистанційному керуванні».

Коли Вася підходив додому, втома минула, і навіть слабкість кудись поділася. Його мозок активно працював над винаходом летючого ранця.

Глава 2

Вася жив з дідом на незвичайній вулиці, що звалася Вишнева. Що ж у ній незвичайного, спитаєте? Певно, що нічого, якби вона була десь у маленькому провінційному містечку. Але на тлі висотних будинків і широких проспектів столиці цей тихий, зелений острівець видавався дивовижею. Частинка одноповерхової Москви дивом збереглася серед новобудов. Містобудівники чи то через недогляд, чи то з якоїсь іншої причини залишили кілька потопаючих у зелені дерев'яних хатчин і крихітну церковку.

Спочатку місцеві жителі чекали, що їхні будинки знесуть, а замість них побудують багатоквартирний гігант. Багато хто, не чекаючи знесення, розпродав свої ділянки, і вулиця Вишнева змінилася. Старі, допотопні споруди поступилися місцем гарненьким особнякам з вежками, автоматичними воротами і високими парканами. Після цього питання про знесення відпало саме по собі.

Серед шедеврів сучасної архітектури затесалося кілька колишніх дерев'яних будинків з різьбленими наличниками, увитими зеленню верандами і палісадниками перед вікнами, як нагадування про стару Москву. В одному з них і жили Єрмолаєви. Порівняно з великими особняками будинок Єрмолаєвих здавався маленьким і недоречним. Він боязко тулився за низенькою огорожею.

Вася волів би жити в багатоповерхівці, як усі його однокласники. Їм не доводилося восени згрібати листя, а взимку розчищати доріжки від снігу. Не треба було тягати дрова і рано-вранці топити грубку. І вбиральня була у квартирі, а не надворі. Але попри всі недоліки життя у приватному будинку мало свої переваги. Влітку можна було валятися в гамаку і гризти яблука прямо з гілки. А в сараї дід облаштував майстерню, яку нізащо не зробити в жодній квартирі. З настанням холодів майстерня переїжджала до просторої світлиці.

Вася жив удвох з дідом. Батьки розлучилися, коли Васі було п'ять років. Батько поїхав до Пітера і там завів собі іншу сім'ю. У Москві він бував рідко, а коли приїздив, заходив і привозив у дарунок іграшкову машину, неначе Вася застряг у віці п'яти років. Мама подалась до Америки робити кар'єру і обіцяла забрати сина, як тільки влаштується. Коли Вася був маленький, він думав, що кар'єра — це щось схоже на будинок, який будує мама. Але виявилося, кар'єра відрізняється від будинку тим, що будівництво будинку коли-небудь закінчується, а кар'єру можна будувати нескінченно. Спочатку мама боялася втратити роботу, потім вийшла заміж, а три роки тому у неї народилася донечка.

Втім, Вася і дід жили як одна душа. Никанор Іванович не діставав онука повчаннями, і Вася мав відносну свободу. До того ж їх об'єднувала пристрасть до винахідництва. Никанор Іванович був винахідником від Бога. Він постійно втілював у життя нові ідеї і примудрявся не лише встигати за технічним прогресом, але часом

і випереджати його. Єдине, що обурювало Васю — це дідова непристосованість до життя.

Погляди Никанора Івановича на устрій світу були такими ж старомодними, як і манера одягатися. Дід і на вигляд був таким, немов помилково потрапив у сучасний світ з позаминулого століття. Високий, худорлявий, з клинцюватою борідкою і в пенсне, він міг би позувати за Антона Павловича Чехова. Будь-хто інший на його місці купався б у грошах, а дід жодного разу не спромігся запатентувати свої винаходи. Він вважав паперову тяганину марною тратою часу, тому патенти і прибуток отримували інші.

Вася повернувся додому пізно. Втомлений і голодний горе-спортсмен застав діда за комп'ютером.

— Ти прийшов? А хіба уроки закінчилися? — запитав Никанор Іванович, відриваючись від роботи.

— Діду, ти на годинник хоч зрідка дивишся? Уже шоста година, — докірливо сказав Вася.

— Не може бути! — вигукнув старий і, звірившись із годинником, здивовано скинув догори бровами. — Ну й ну! В Інтернеті не помічаєш, як збігає час. А ти чого затримався?

— Страждав за науку, — буркнув Вася. — У нас є що поїсти? Я голодний як вовк.

— Аякже! Борщ. І фірмова страва: паста із сиром і кетчупом.

— Знову макарони?

— Так, але по-італійськи, — зауважив дід.

— Ага, спагеті теж по-італійськи. Вчора їли, — невдоволено пробурчав Вася. — А до цього ріжки, черепашки…

— Ти ж сам просив, аби я готував різноманітніше, — сказав Никанор Іванович.

— Діду, ти неперевершений. Цікаво, скільки ще є синонімів до слова «макарони»? — засміявся онук.

— Не вередуй! Післязавтра пенсія. Купимо твої улюблені сардельки, — пообіцяв Никанор Іванович.

У принципі дідусь був славний стариган: не докучав, не нудив світом. Якби до нього дійшло, що винаходи потрібно продавати, а не розбазарювати, життя було б краще нікуди. А на пенсію дуже не розженешся.

— То що ж у тебе сталося в школі? — поцікавився Никанор Іванович за обідом.

Вася зачерпнув борщу і замість відповіді запитав:

— Тобі коли-небудь перепадало за твої винаходи?

— Не раз! Через це проходять усі винахідники, навіть великі Резерфорд і Тесла зазнавали невдачі.

— Якби ж то невдача! Набагато прикріше, коли перепадає за успіх.

— Гм…! що ж ти винайшов?

— Реактивні присадки на ролики.

— Реактивні? — здивувався дід.

— Це просто назва така. Вони дають роликам прискорення.

— Цікаво! Після обіду покажеш, що це за штуковина, — Никанор Іванович потер руки, наперед тішачись. — Я завжди вважав, що у тебе чудовий потенціал.

— Ти про це нашому фізкультурнику скажи.

— Він не оцінив твого винаходу? — запитав дід.

— Ще й як оцінив! Ніби наскипидарений довкола школи носився, поки заряд не вийшов, а тепер на мені відіграється. Після уроків ганяв у спортзалі. Я думав, не виживу. Змусив підтягнутися сто разів.

— Невже ти підтягнувся? — зробив великі очі Никанор Іванович.

— Що я, залізний, чи що? Завтра знову велів залишитися.

— Браво! Я особисто подякую твоєму фізрукові. Тобі не завадить накачати м'язи.

— Діду, ти хоча б для годиться поспівчував.

— Щоб голова працювала, треба мати міцне, здорове тіло. А в мене, до речі, гарні новини. Знаєш, скільки людей заходило на сайт, щоб ознайомитися з будовою нейтралізатора випромінювань? Сімсот вісімнадцять. За один лише день. І зауваж, до шостої ще далеченько.

— Діду, ти виклав нейтралізатор у Мережі? — остовпів Вася.

Останні півроку Никанор Іванович бився над новим приладом, який дозволить усувати шкідливі випромінювання мобільних телефонів. Вася покладав на цей проект великі надії. І ось, виявляється, дід з доброго дива виклав його в Інтернеті! І при цьому радів, як дитина:

— Звичайно! Не буду ж я його тримати під подушкою. Відчуваєш, який відгук!

Вася не поділяв дідового ентузіазму. Він поглянув на нього із сумішшю жалю і злості, як на розумово відсталого, який тільки що спустив в унітаз виграшний лотерейний білет.

— Діду, ти лох.

— Василю! — осмикнув онука Никанор Іванович.

Виховний окрик не подіяв належним чином, а лише піддав духу хлопцеві.

— Ти не просто лох. Ти першорядний, всесвітній, космічний лох лохів. Таких лохів — один на всю галактику. І чому цим лошарою має бути мій дід?! — розходився Вася.

— Я попросив би тебе слідкувати за висловами, — сказав Никанор Іванович тоном, який, на його думку, був строгим.

Вася подумав, що висловився надто м'яко. Будь-хто інший на його місці напевно ужив би крутіші слівця. Не в змозі заспокоїтися, він не вгавав:

— Ти хоч уявляєш, скільки ми на цій справі втратили? Мобіла в кожного. І за здоров'ям народ стежить. Твій прилад можна було загнати за шалені бабки. А ти викладаєш його в Інтернеті. Користуйтеся на халяву, кому не лінь.

— По-перше, не треба засмічувати рідну мову. А по-друге, винаходи повинні служити людям. Це не моя власність. Мені це було дано згори, щоб я передав далі і народ цим користувався. Що я й роблю, — сказав Никанор Іванович.

— По-перше, рідної мови ти не розумієш. Я тебе тисячу разів просив: порадься зі мною, перш ніж роздарювати свої ідеї. А по-друге, ти передаєш їх не народові, а шустрилам, просто в загребущі руки. Вони твій прилад запатентують, а ти знову лишишся ні з чим. Невже життя тебе нічого не навчило?

— «Шустрили», як ти їх називаєш, витрачають силу часу й енергії, щоб отримати патент. Це марудна справа. Вони беруть на себе найнеприємнішу частину роботи. Раніше без них взагалі не можна було нічого впровадити.

— Ну ти наївняк! Вони роблять це не для того, щоб донести винаходи до прагнучих, а щоб качати з цього бабло, — сказав Вася.

Никанор Іванович поморщився. Він не любив новомодних жаргонних слівець, але цього разу дорікати онукові не став, а з гідністю промовив:

— Зате тепер є Інтернет і я можу йти прямо до людей.

— І кількість тих, хто може поживитися за твій рахунок, різко зростає,— сказав Вася.

Дід сумно похитав головою:

— Інколи ти нагадуєш мені твою маму.

Вася промовчав. У діда з мамою теж раз у раз виникали суперечки. Вона й гроші припинила надсилати, бо сподівалася, що дід схаменеться і перестане за свій рахунок ублажати людство. Але, як мовиться, трапила коса на камінь. Мамі не сподобалося, що він витрачає більшу частину грошей на запчастини та матеріали для винаходів, а дідові — що дочка диктує, що йому слід робити, а чого не слід. Мабуть, дід мав рацію. Васі теж не сподобався б суворий нагляд, тому він не став дорікати дідові, хоча гроші були не зайвими.

Никанор Іванович поглянув на онука і сумно сказав:

— Коли-небудь ти зрозумієш: не важливо, чиє ім'я стоїть під винаходом. Це тішить лише власне славолюбство. А вдячність людей все одно доходить за адресою.

— Ага, супервдячність! Краще б надбавку до пенсії дали, — сказав ущипливо Вася і виразно поглянув на почесну грамоту, яка висіла на видному місці.

Колись дід сконструював важливу пристрій для космічного кораблебудування, і йому за це вручили грамоту, чим він страшенно пишався.

— Я кажу не про цю вдячність, а про ту, яку не можна виміряти і помацати. Вона йде від серця і ніколи не помиляється адресою.

— Гаразд, діду, проїхали, — махнув рукою онук.

Сердитися на діда було все одно, що злитися на однолітню дитину, яка напудила в ліжко батьків.

Вася прибрав зі столу тарілки. За неписаним правилом Никанор Іванович готував, а Вася мив посуд. Коли все було прибрано, дід поцікавився:

— То що там з реактивним прискорювачем?

— Зараз покажу. А ти допоможеш мені обчислити кут відбиття, щоб за допомогою дзеркал передавати інформацію на відстань?

— Це залежить од відстані й од кількості дзеркал.

Прикрощі забулися. Починався звичайний родинний вечір.

Глава З

Якби Никанор Іванович поцікавився, навіщо онукові знадобилося передавати інформацію на відстань, можливо, він поставився б до його прохання з меншим ентузіазмом. Наївний дідусь гадав, що це одна з хлоп'ячих ігор, якими він з однолітками захоплювався в юні роки. Йому було невтямки, що прагматичний онук бачив цілком практичне застосування винаходу. Дзеркальник, як називав свій винахід Вася, призначався для того, щоб передавати підказки невдахам біля дошки.

З літератури було задано вивчити вірш напам'ять. А що в класі завжди були ті, хто не бажав обтяжувати свою пам'ять зайвою інформацією, це був ідеальний випадок випробувати прилад у дії. На перерві Вася почав настроювати диво техніки. Асистентів не бракувало. Оскільки винаходи Єрмолаєва були не лише видовищними, а й давали привід для подальших обговорень, весь клас дружно зголосився йому допомагати. Проте такої честі сподобився не кожен.

Першою ланкою в довгому ланцюзі «відбивачів» був Марат Найко. Він стверджував, що назва знаменитої фірми спортивного одягу «Найк» пішла саме від його прізвища, а ще природа наділила його талантом, гідним заздрості: він умів ворушити вухами. Марат сидів у стратегічно важливому місці: за першою партою, якраз перед учительським столом.

Другим став Едик Веркін, найсерйозніший і найцілеспрямованіший у класі. Як тільки він пізнав абетку і навчився виводити друковані буквочки, відразу вирішив стати письменником. Відтоді невтомний автор трилерів списав не один зошит. Але це було не єдине достоїнство Веркіна. Гравці в покер повмирали б від заздрощів, дивлячись на його стриманість. Тільки Едик міг сидіти з кам'яною фізіономією, знаючи, що в нього до спини двобічним скотчем приліплено дзеркало.

Завершувала вервечку добровольців Стася Севастьянова. Вона вчилася грати на гітарі і ходила до школи з великою музичною папкою, до якої зручно кріпилося дзеркало.

Система була проста, але вимагала ювелірного доведення. Марат тримав розкритий підручник перед дзеркалом, прикріпленим до вчительського столу. Звідти відбиття потрапляло до Едика, а потім у дзеркало на Стасиній нотній папці.

Васі довелося добряче поморочитися, щоб зістикувати всі дзеркала. Він ледве впорався, як продзвенів дзвінок на урок. Виявилося, що блага науки і техніки потрібні далеко не кожному. Першою викликали відмінницю Олю Хотіну, яка і без того знала вірш напам'ять. Другим пішов відповідати Максим Ливнєв. Макс терпіти не міг Єрмолаєва, тому з принципу відкинув його винахід. Він навмисно дивився в інший бік, щоб його не запідозрили, ніби він підглядає в якийсь безглуздий апарат.

Вася вже не сподівався, що побачить «дзеркальник» у дії, коли раптом почув своє прізвище. Відверто кажучи, він не чекав, що його запитають. Його викликали до дошки три дні тому, тож за теорією ймовірності він міг два тижні не відкривати хрестоматію. Спочатку Вася розгубився, а потім піднісся духом. Він побачив у цьому добрий знак. Як і всі вчені в історії відкриттів, він повинен був першим кинутися на амбразуру науки.

Вася вийшов до дошки і промовив:

— Михайло Юрійович Лєрмонтов.

Він поглянув на нотну папку, що стояла в проході, і зрозумів, що трохи прорахувався. З установкою і кутом відбиття все було гаразд, але в робочому запалі Вася не врахував однієї важливої деталі. Щоб прочитати текст на такій відстані, треба було не просто легко читати останній рядок у таблиці окуліста, а й мати зір, як у молодого орла.

Вася на зір не нарікав, але до орла йому було далеко. Він був готовий визнати свою поразку. Проте історія знає немало випадків, коли в критичний момент у людини відкриваються дивовижні здібності. Літери раптом набули пізнаваних контурів, і Вася став сяк-так розбирати текст.

У цей час у Марата, як на гріх, залоскотало в носі. Давно помічено, що пчих — одне з найзагадковіших явищ. Чхнути хочеться в найбільш непідходящий момент. Найко з усієї сили намагався стриматися. Від натуги вуха в нього побуряковіли і заворушилися. У класі пролунав смішок. Не в змозі більше опиратися природі, Марат голосно пчихнув. Підручник закрився.

— Ніч… — устиг промовити Вася і безпорадно замовк на початку рядка.

Кіра Миколаївна вичікувально втупилася в нього.

— Чого мовчиш? Не вивчив?

— Вивчив. Це я через Марата збився, — сказав Вася, що почасти було правдою.

Експеримент був на межі зриву. Марат зашелестів сторінками, намагаючись знайти вірш Лєрмонтова, але, як на зло, підручник розгортався де завгодно, лише не на потрібному місці.

— повторив Вася і з німим благанням обвів клас поглядом.

Йому на поміч поспішила жаліслива Нана Гаспарян. Вона годувала всіх приблудних котів і собак і приходила на допомогу кожному, хто потрапляв у біду. Нана багатозначно приклала палець до вуст. Не треба було знати сурдоперекладу, щоб зрозуміти, що означає цей знак.

— Мовчи, — невпевнено промовив Вася.

— Мовчить, — зашепотіли відразу кілька учнів з перших парт.

— Мовчить, — слухняно повторив Вася.

— Що мовчить? — вчителька поглянула на нього зверху окулярів.

Вася розумів, що тоне, але в цей час Марату вдалося-таки знайти потрібну сторінку. Вася піднісся духом і бадьоро заторохтів далі:

Спостерігаючи в класі незвичайне пожвавлення, Кіра Миколаївна відчула: щось негаразд. Вона недаремно вже другий рік була тут класним керівником, та й багатолітній учительський досвід підказував, що це неспроста. Вона підвелася з місця і попрямувала між рядами. Стася ледве встигла прибрати з її дороги папку, тож літераторка не помітила дзеркала. Але це була незначна радість у порівнянні з тим, що Вася був остаточно і безповоротно відрізаний від джерела знань.

— Далі. Що ж ти замовк? — запитала вчителька.

Вася зробив такі страшні очі, ніби він вистрибнув з літака і раптом зрозумів, що в нього за спиною замість парашута мішок картоплі. Клас миттєво розшифрував сигнал лиха і кинувся на виручку. Коли хтось гине біля дошки, навіть у найчерствіших серцях пробуджується милосердя.

Максова подружка Ліна Цвяхович, ніби ненароком витягла із торбинки журнал «Сім днів». З обкладинки посміхалися учасники проекту «Фабрика зірок». Ліна потицяла в якусь діваху і підняла вгору палець. Вася розгубився. Він не дивився передачі про «фабрику» і не знав імен учасників.

Побачивши, що підказка не дійшла, журнал перехопила Оля Хотіна, Лінина сусідка. Вона розгорнула на розвороті і знову тицьнула у фотографію, чим остаточно збила Васю з пантелику.

Тітку з фотографії, напевно, упізнав би навіть глухонімий житель далекої Чукотки, за умови, що в чумі є телевізор. Але Вася був на сто відсотків певен, що писати про Ксенію Собчак Лєрмонтов аж ніяк не міг.

Мовчанка затягувалася. На щастя, Стася здогадалася намалювати на аркуші зірочку.

— Зірка, — промовив Вася.

Він був не першим винахідником, який гинув під уламками свого винаходу, але це мало втішало. Він майже мріяв, щоб Кіра нарешті поставила йому двояку і відпустила. Але Кіра Миколаївна з упертістю завзятого садиста продовжувала катувати його біля дошки.

— Що зірка? З тебе треба по одному слову витягувати?

— укотре затягнув Вася. 

У цей час Марат показав йому два пальці.

— Зірки, — слухняно погодився Вася.

Клас ледве стримувався од сміху.

— То все-таки зірка чи зірки? — поцікавилася вчителька.

Відразу кілька чоловік у дружному пориві здійняли вгору по два пальці. Вася впевнено сказав:

— Зірки.

Марат кивнув, і знову показав два пальці, і до Васі дійшло — це ж знак перемоги — вікторія.

— Зірки перемогли, — з полегкістю мовив він.

— І про щось шепочуться зірки, — з докором сказала вчителька.

Її голос потонув в оглушливому реготі. Навіть Едик Веркін, відомий своєю стриманістю і незворушністю, сміявся так, що дзеркало відліпилось у нього зі спини і з брязкотом розбилося, розлетівшись на скалки.

У класі відразу стало так тихо, як на вуличках південного міста під час сієсти. А потім вибухнула буря. Викриття було нищівним. Усі співучасники дістали по розгонистому зауваженню в щоденнику, а Васі було сказано залишитися після уроків.

— Поки не вивчиш вірша, додому не підеш, винахіднику, — сердито заявила літераторка.

— Мені після уроків до спортзалу треба, — похнюплено пробурмотів Вася.

— Нічого. Спортзал почекає. Качатися потім підеш. Думаєш, сила є — розуму не треба? Спочатку діло, а потім задоволення.

Вася важко зітхнув. Слова Кіри Миколаївни звучали, як глузування. Теліпатися на перекладині, слухаючи фізрукові кпини, було дуже сумнівним задоволенням.

Глава 4

Новий винахід Василя Єрмолаєва розбурхав школу не менше, ніж свого часу поява на світ легендарної епопеї про Гаррі Поттера, і мав до неї безпосереднє відношення.

Стояло чудове бабине літо. Все живе прагло натішитись останніми сонячними деньками, і учні середньої школи не були винятком. Перед уроками діти зграйками збиралися на майданчику перед школою, гомоніли, пересміювалися, обмінювалися новинами, поки пронизливий дзвінок не нагадував, що життя — не завжди свято. Шостий «Б» ділився на два угруповання. Хлопчаки трималися підкреслено на відстані од дівчаток, усім своїм виглядом показуючи, що в них у житті інші інтереси. Проте з появою Васі Єрмолаєва обидва крила змішалися. Всі з цікавістю втупилися очима в нього.

Вася розгонисто йшов по двору з мітлою напереваги.

— Ти чого у двірники записався? — пожартувала з нього Стася.

— Про квідич чула? — замість відповіді запитав Вася.

— Ну?

Вася обвів усіх поглядом, потряс над головою мітлою і повідомив:

— Це літальний апарат «Блискавка».

— Йди ти, — не повірив Марат.

— Ну майже, — сказав Вася.

Його заява викликала загальну цікавість. До шостого «Б» підтягнулись учні з інших класів. Навколо зібрався чималий натовп. Вася попросив звільнити йому місце, поклав мітлу на землю і став робити над нею паси руками. Усі завмерли, і тут сталося диво: мітла здригнулася, повільно підвелася із землі і виразно промовила: «Політати хочеш?»

Фурор був приголомшливий. Васю обступили тісним колом.

— Шо, на ній справді літати можна? — допитувався Марат.

— Тебе жодна мітла не витримає. Менше пампушок їж, — пожартувала Стася, а Вася засміявся:

— Матч у квідич скасовується. Це просто прикол. Хто хоче спробувати?

Він простягнув пульт дистанційного керування від іграшкового автомобіля. Охочих «поворожити» виявилося багато. Зрозуміла річ, що для шостого «Б» існували пільги. Решта юрмилися, чекаючи, коли черга дійде й до них.

Макс Ливнєв дивився на вавилонське стовпотворіння, стоячи осторонь. На обличчі в нього був такий вираз, наче він у пляшці «Фанти» виявив шампунь від лупи, причому вже після того, як випив.

З усіх людей на землі Макс найбільше ненавидів Єрмолаєва. Причина таїлася в заздрощах. Важко повірити, що Максим — атлет, улюбленець дівчат і вчителів, незаперечний лідер — заздрив двієчнику і недотепі. А проте, це було так.

Причин для заздрощів було кілька. По-перше, талант Єрмолаєва до винахідництва. Найчастіше принцип дії його винаходів виявлявся зовсім нехитрим. Максим дивувався, як він сам до цього не додумався. Потай він мріяв теж винайти що-небудь, але муза обминала його.

По-друге, він заздрив, що Васькова мати живе в Америці. Макса не втішало навіть те, що його власна родина забезпечена набагато краще. Батько — колишній спортсмен — працював тренером з фітнесу. Мати — візажистом у салоні краси, що давало Максові додаткові переваги. Вчителі теж люди і не проти пройти спа-процедури на дурничку. Справа була не в грошах. Макса мучила думка, що Єрмолаєву відкрито шлях у Штати.

Макса дратувало, що Васько знову опинився в центрі уваги і всі захоплюються його безглуздим винаходом.

— Прикольно! Максику, не хочеш спробувати? — Ліна Цвяхович потягла однокласника до гурту.

Макс під страхом смерті не признався б, що йому теж хочеться погратися з пультом керування. Він зневажливо посміхнувся.

— Забавка для ідіотів. Якраз у дусі Єрмолаєва. Зібрав довкола себе натовп, клоун на стажуванні.

— Загалом дурниця, — згодилася Ліна і постаралася надати своєму ляльковому личку виразу «мені це фіолетово», аби зайвий раз довести, що не всі блондинки дурепи.

У цей час продзвенів перший дзвінок. Черга здригнулася.

Першими зірвалися ті, хто зрозумів, що їм не діждатися. Вася вирішив, що атракціон час закінчувати.

— Все! На великій перерві продовжимо.

Він сунув пульт керування в кишеню рюкзака, схопив мітлу і в супроводі різновікової ватаги попрямував до входу в школу. Другий дзвінок підхльоснув усіх поквапитися. Біля дверей виникла тиснява.

Макс прикипів поглядом до пульта, який принадно стирчав з розкритої кишені рюкзака. Підкоряючись раптовій думці, Ливнєв проштовхався до Єрмолаєва і прилаштувався прямо за ним. У штовханині витягнути пульт було неважко.

Проминувши вузьку місцину на вході, дітвора вилітала в хол, як конфетті з хлопавки. Охоронець розсудливо сховався за столом, аби його не змело стихією, але побачивши хлопчака з мітлою, він згадав про свій обов'язок стежити за порядком.

— Ей, ти куди з віником? — гукнув він, але окрик потонув у гомоні дитячих голосів.

Вася разом з товаришами вже мчали коридором. Вони звернули до сходів, коли нарешті у відмінниці Олі заговорила розважливість.

— Слухайте, мітлу треба заховати!

Це розуміли всі. Незважаючи на другий дзвінок, шостий «Б» дружно зупинився і став вирішувати, що робити. Першим уроком була література. Кіра Миколаївна, яка за сумісництвом була класною керівницею, ще не зовсім відійшла від «дзеркальника», тому показувати їй нове диво техніки було б жорстоко.

— Авжеж! Якщо Кіра побачить, влаштує нам дворову збірну з квідичу, — похмуро зауважив Марат.

— Мітлу певняк відбере. На дозвіллі сама літатиме, — підтакнув Едик.

— А куди її подіти? У рюкзак же не заховаєш, — розгубився Вася.

— Давайте залишимо біля сходів. Там діжки з пальмами і багато рослин. За ними ніхто не дивитиметься, — запропонувала Стася.

Ідея припала всім до душі, Діти кинулися в зелений куточок Макс із почуттям переваги спостерігав за ними. Тільки він знав, що на сьогодні гастролі Гаррі Поттера місцевого значення закінчені. Пульт керування лежав у Макса в рюкзаку, надійно застебнутому на блискавку.

Продзвенів третій дзвінок. Коридор помітно спорожнів. Угледівши біля сходів підозріле зборисько, прибиральниця тітка Ася войовничо попрямувала до дітей.

— Ви чого тут зібралися, як пінгвіни на мітинг? Чи вам вуха позакладало? Дзвінка не чули? Ану марш по класах! — скомандувала вона, розмахуючи ганчіркою, ніби відганяла надокучливих мух.

Шостий «Б» юрбою попрямував до кабінету літератури.

Цієї миті Максові сяйнула думка. Він знав, як Єрмолаєву залити сала за шкуру.

Коли на уроці він попросився вийти, ніхто не підозрював, що це спричинить фатальні наслідки.

Тітка Ася працювала прибиральницею з непам'ятних часів і була такою ж невід'ємною частиною школи, як хобот у слона. Між нею і дітворою існувала своєрідна симпатія. Первачків вона жартома ганяла, щоб не зчиняли в роздягальні метушню і штовханину. Малеча сприймала це як веселу гру, з галасом носилася навколо неї, ухиляючись від ляпанців.

Тітка Ася могла дати потиличника і старшокласнику, якщо помічала, що той кинув під ноги порожній пакет від чіпсів чи обгортку жуйки. На неї ніхто не ображався, а багата лексика охоронниці чистоти постійно поповнювала мізерний словниковий запас учнів школи. Справжній Цицерон швабри, тітка Ася пересипала свою мову такими епітетами, що інших ораторів узяли б завидки. Начальство ставилося до тітки Асі поблажливо, бо діти її слухалися і при ній панував ідеальний порядок.

Поки хлопчики й дівчатка набиралися знань, тітка Ася розгонисто орудувала шваброю. Дійшовши до зеленого куточка, вона остовпіла від обурення. Біля діжки з пальмою хтось вивалив цілу купу сміття. Такого за її пам'яті ще не бувало. Коли перший шок від побаченого минув, до тітки Асі повернулося красномовство.

— Ах ви, мавпи безхвості! Це ж у кого вистачило совісті так напаскудити?! Полюбуйтеся, люди добрі! Сміття накидали, а щоб вас курка брикнула! А папірців — гибель!

Добрі люди в особі охоронця співчутливо підтакнули:

— Розбестилася молодь. У наш час привчали сміття в урну кидати, а тепер смітять де попало.

Під порожніми пакетами з-під чіпсів тітка Ася виявила пластмасову коробочку з кнопками.

— А це що за фільдеперсія? — прибиральниця спантеличено витріщилася на знахідку, потім нагнулася і підняла пульт.

У кожної людини, коли вона бачить кнопки, виникає природне бажання їх натиснути. Що тітка Ася відразу й зробила. І тут її очам постала фантастична картина. Із-за діжки піднялася мітла і виразно людським голосом промовила: «Політати хочеш?»

Прибиральниця ахнула, схопилася за серце і повільно осіла на підлогу. Охоронець з дивовижною для пенсійного віку спритністю підхопив бідолаху, поклав на лавицю і побіг по медсестру. За п'ять хвилин потерпілу привели до тями, а про випадок доповіли директору. Мітлу як речовий доказ віднесли до нього в кабінет.

Савелій Прохорович відразу ж запідозрив, що неймовірна пригода сталася не без участі молодого покоління. Обдивившись злощасну мітлу і пульт керування до неї, він остаточно переконався, що за вікном доба технічного прогресу, а не чаклунства.

Знайти господаря і винахідника «Блискавки» було неважко. Василь Єрмолаєв пізнав, що слава іноді дає гіркі плоди. Раніше в нього теж часом виникали причини для неприємних розмов з директором, але привід, з якого він опинився в кабінеті цього разу, вибив ґрунт йому з-під ніг. Разом з керівником школи на Васю чекала класна керівниця. Їхні фізіономії були суворими і рішучими, як у матросів на барельєфі «Взяття Зимового штурмом».

Вислухавши звинувачення, Вася перевів погляд з мітли на пульт і розвів руками.

— Я не знаю, як це вийшло. Це випадковість. Слово честі!

— Випадковості з тобою трапляються дуже часто, як я подивлюся, — похмуро зауважив Савелій Прохорович.

Вася слухав перелік своїх гріхів і сушив собі голову, як міг пульт потрапити до рук тітки Асі, але жодного путящого пояснення на думку не спадало.

Частина друга

Глава 5

Весна у Вернисвіті дивна пора року. У горах з'являються проліски, крокуси і гіацинти. Повітря напоєне запахами хвої та папороті. Сонце ще не розтопило кригу, і гірські струмки лише починають набирати силу. Гострі шпилі скель, укритих снігом, чітко вимальовуються на тлі ніжно-бірюзового неба.

Липочка обожнювала цю пору року. А втім, не було такого часу, який би їй не подобався. Кожного разу, коли наставала весна, їй здавалося, що кращої пори не буває. Але досить було прийти літові, як вона думала, що це і є найгарніший час. Восени вона переконувалася, що цей сезон анітрохи не гірший. Зиму вона теж любила, але снігової пори всі стежки заносило так, що дім, де жили вони з бабусею Августиною, відрізало від решти світу. І тоді вони залишалися самі-самісінькі, якщо не брати до уваги гірських кіз, ведмедів та зайців… Загалом, усієї живності, яка мешкала в горах.

Одначе в зимі була своя принадність. Довгими зимовими вечорами вони сиділи біля коминка, і бабуся розповідала Липочці про давноминулі часи. Багато що в її розповідях скидалося на казку, але від цього ніскілечки не було менш цікавим.

Та все ж Липочка з нетерпінням чекала настання весни. Вона раділа тому, що сонце визволить їх із снігового полону. Ще два-три тижні, і можна буде спуститися в найближче селище під назвою Маків хутір.

Липочка знала всі навколо доріжки і таємні стежки. На сонячних схилах сніг майже розтанув, а між каменями і в розколинах, куди сонце не заглядало, все ще лежала спресована, крижана кірка. Обережно, щоб не посковзнутися, дівчинка спустилася до струмка. Там, де зі скелі витікало джерело, камені забарвилися в жовтогарячий колір. Вода в джерелі була трохи солоною і такою крижаною, що аж-аж-аж! Раптом Липочка почула бабусин крик:

— А-а-а-а! Де це чудовисько?! Де цей утілений жах?! За що мені така кара! Я спокійно доживала свого віку. Кому кісткою в горлі стала моя незатьмарена старість? Кому знадобилося насилати на мою голову навалу лиха?

Войовничо розмахуючи черпаком, як боєць, готовий до битви, старенька прудконогою сарною збігала по стежці, що вела до Липочки.

— Виходь, чудовисько! Я хочу тебе бачити!

Липочка підозрювала, що всі перелічені епітети мають до неї пряме відношення, і не квапилася з'явитися перед бабусині очі, розміркувавши, що лише джин з пляшки виконує всі бажання без розбору. Всупереч воланням Августини дівчинка збиралася сховатися в гроті, який давно уподобала як свою літню резиденцію, але не встигла. Бабуся була вже поруч, тож онучці не лишалося нічого іншого, як притаїтися за величезним валуном, аби перечекати напад справедливого гніву.

Августина зрозуміла, що словами нічого не доб'єшся, треба діяти. Недаремно кажуть, що досвід приходить з роками. Багатолітній досвід послужливо підказав їй, де потрібно шукати «навалу лиха», що впала їй на голову. Бабуся рішуче почимчикувала до грота, але в цей час чуття вказало їй інший шлях. Різко змінивши курс, тихцем підкралася до валуна, заглянула за камінь і переможно вигукнула:

— Ось ти де!

«Чудовисько» неохоче покинуло своє укриття і з невинним виглядом втупилося у стареньку ясними, блакитними оченятами. Зовні «втілений жах» мав досить милий вигляд — така собі дівчинка з вогненно-рудими кучерями, кирпатим носом і з обличчям, густо усіяним ластовинням.

— Бабусю, а що сталося? — неначе й не вона, запитала Липочка.

— Це я хотіла б узнати, що сталося з нашим садом.

— Ой, а я думала з козою, — полегшено видихнула Липочка.

— З якою козою?

— Ні з якою. Просто прийшло до слова.

— Ти мені голову не затуркуй. Марш за мною! — скомандувала бабуся і, не озираючись, пішла стежкою до будинку.

Треба сказати, видиралася вона досить бадьоро, не гірше за будь-якого скелелаза. Липочка дріботіла слідом і губилася у гадках, що могло скоїтися. Зазвичай усі капості відбувалися не без її участі, але до саду вона відучора не підходила й близько. А напередодні там усе було гаразд.

Сад був гордістю бабусі. У ньому цілий рік щось квітло і пахло. На те були причини. По-перше, з-під землі били гарячі джерела, тому навіть узимку, коли всюди лежав сніг, у саду було тепло. А по-друге, бабуся вміла розмовляти з рослинами.

Вже підходячи до саду, Липочка почула недобре. Там панував справжній розгардіяш. Землю встилали зірвані з дерев листочки. Молоді пагінці, що тільки-но проклюнулися, були зламані і перетворилися на суцільне місиво. Здавалося, над садом пронісся ураган з градом, хоча весь тиждень стояла безхмарна погода.

Липочка побачила між клумбами різнобарвні льодяники і відразу збагнула, у чому річ. Їй страшенно захотілося щезнути, розчинитися, зникнути з очей або на лихий кінець провалитися крізь землю, але, на жаль, цей день не був днем здійснення бажань. А судячи з того, який вигляд мав сад, це взагалі був далеко не найвдаліший день у її житті.

— Бабусю, я не навмисно, — пробелькотіла Липочка.

— Навіщо ти наслала град?

— Це не град. Пам'ятаєш, ти розповідала, як Веселий Король влаштовував цукеркові дощі, коли з неба на вулиці міста сипалися всякі солодощі? Я не думала, що льодяники впадуть на наш сад.

— Отож-бо й воно! Ти не думала, і з твоєї вини загинули всі пагінці.

Липочка приготувалася вислухати чергову нотацію, але бабусі раптом заціпило.

З-за рогу будинку з'явилася коза. Коли Августина угледіла її, очі в неї розширилися, неначе вона хотіла краще роздивитися особину, що постала перед нею. І не дивно. Вигляд у кози був досить незвичний, якщо не сказати більше.

— Це що таке? — тільки й спромоглася вимовити старенька.

На голові у кози красувалися гіллясті роги. Точніше, навіть не роги, а справжнісіньке яблуневе гілля, суціль укрите біло-рожевими квітками. Хоча подібна прикраса личила козі, вона очевидячки не оцінила цього належним чином. Коза сумно мекала і метляла головою, наче сподівалася струсити з голови це неподобство.

Нарешті бабуся відійшла від першого потрясіння і сердито вигукнула:

— Це ж які нерви треба мати з цим капосним дівчиськом! Ну чому я полінувалася вчасно прополоти капусту? І ось вам результат! Нахабний лелека підклав мені таку свиню, тобто дівчинку. Але краще б це була свиня!

Августина кривила душею. Насправді вона обожнювала онучку, яку знайшла на капустяній грядці у липні, якраз у день свого сторіччя. Але це особлива історія, і я розповім її вам іншим разом.

Треба зауважити, що у Вернисвіті немовлят приносять лелеки і діти завжди бажані. Лише коноплясту, рудоволосу дівчинку ніхто не хотів брати. Поширений був забобон, що руді притягують до себе нещастя. Коли бідний лелека дістав одкоша в усіх домівках, йому нічого не лишалося, як нишком підкинути сповиток з немовлям на город старенької чарівниці Августини.

— Я заборонила тобі торкатися до моїх книг, зілля, трав… — кипіла як у казані старенька.

— Я їх і не чіпала. Це була чарівна паличка, — ледве чутно прошепотіла Липочка.

— Що?! Ти брала чарівну паличку? Що далі, то гірше! Та вона ж могла тебе просто обернути на попіл!

— Я більше не буду, — пообіцяла Липочка.

— Через чотири місяці тобі виповнюється тринадцять років, а ти поводишся, як мала дитина. Скільки разів я говорила тобі, що заклинання — не найголовніше в чаклунстві. Перш за все треба здобути базові знання.

— Бабусю, ну кому потрібні ці тихомудрія, туфталогія чи абракадабрика? Я вже не кажу про давньодраконську, — зневажливо скривилася Липочка.

— Чим тобі не догодила давньодраконська?

— Це ж мертва мова. Дракони майже всі вимерли, і судячи з того, що я чула, вони не говорять цією дохлою мовою, а висловлюються цілком сучасно.

— І де ж ти чула, як вони висловлюються? — нашорошилася Августина.

— У сільській кав'ярні анекдот розповідали.

Бабуся аж у поли вдарила.

— Що година, то й новий клопіт! Закарбуй собі на носі. Вихована дівчинка не слухатиме ніяких грубощів.

— А звідки ти знаєш, може, у давній мові вони теж так говорили? Адже зараз запитати про це ні в кого, — сказала онучка, невинно кліпаючи на Августину.

— Ти мені зуби не заговорюй! Поки не вивчиш напам'ять відмінювання давньодраконських дієслів, жодних дослідів із чудесами. Перш ніж читати заклинання, треба пізнати головний секрет чаклунства.

— Ти мені його скажеш? — Липочка вичікувально дивилася на бабусю.

— Треба вміти бажати! — урочисто промовила Августина.

— Уміти бажати? — пирхнула Липочка. — Ти смієшся з мене!

Вона ж бо чекала, що бабуся і справді розкриє перед нею головну таємницю магічного мистецтва.

— Ніскілечки, — похитала головою старенька.

— Чого-чого, а бажати вміє кожен дурень, — насупившись, сказала дівчинка.

— От і чудеса виходять по-дурному. Хіба не так?

Бабуся показала на понівечений сад і козо-яблуню, що голосно мекала.

— А тепер час зайнятися справою, — сказала вона, засукала рукави і попрямувала до бідолашної кози. — А тобі раджу засісти за відмінювання дієслів. Цивілізація давніх драконів славилася своєю мудрістю, і врахуй: багато магічних книг написано саме цією мовою.

Глава 6

Липочка сиділа на підвіконні край відчиненого вікна, прихилившись спиною до віконної рами і впираючись ногами в протилежну лутку. Бабуся не схвалювала подібної манери сидіти, так само як і Липоччиної звички лазити через вікно. Час від часу вона відчитувала онучку і говорила, що так поводяться лише мавпи. Липочка намагалася не сердити бабусю без потреби, але сьогодні в неї був препоганий настрій, і для розрядки був потрібний бунт.

Вона мала намір уперше після довгої зими перевірити, чи вільний шлях до селища, але бабуся заборонила йти, поки лід остаточно не розтане, і на додачу надавала купу різних завдань.

Липочка вже кілька разів читала один і той самий абзац, але від обурення не розуміла ані слова. Кому хочеться сидіти над підручниками такої чудової днини! Навіщо взагалі вивчати абракадабрику і зубрити безглузді давньодраконські дієслова? Невже всі чарівники забивають собі голову подібною нісенітницею? Хіба хто-небудь з чаклунів відмінює дієслова чи бурмоче таблицю збереження, перш ніж прочитати заклинання?

Ясна річ — це просто привід, аби не вчити її чаклунства. А головний секрет чаклунства — то й поготів нісенітниця несусвітна. Навчитися бажати! Липочка аж пирснула. Це ж курям на сміх! Будь-який дурень уміє бажати.

Роздуми дівчинки перервав скрип хвіртки. Липочка стрепенулася. Це був перший гість цього року. Дівчинка зіскочила з підвіконня і побігла у вітальню, з вікна якої можна було побачити, хто прийшов.

По доріжці до будинку прямував листоноша. Він нечасто заходив у загублений у горах будинок чарівниці. Августина не передплачувала газет з магії, вважаючи все, що там друкується, шарлатанством.

Старенька вийшла на ґанок, щоб зустріти нежданого відвідувача.

— Добридень, пані Августино, — поштиво вклонився листоноша. — Далеченько ви забралися.

— Може, горнятко чаю? — запропонувала Августина.

— Не відмовлюся. По правді сказати, ледве добрався. Добре, що сніг уже розтав, а то я вже тиждень, як до вас вибираюся.

— І що ж скоїлося? Чи не захворів хто з вашої родини? — увічливо поцікавилася чарівниця, пригощаючи гостя чаєм.

— Ні, дякувати небу, всі здорові.

— Значить, щось сталося в селі?

— І там усе гаразд. Мене до вас привів службовий обов'язок, — повідомив листоноша.

— Он як?! — здивувалася Августина.

Вона не отримувала листів. Якщо в людей виникала потреба вдатися до її послуг, вони приходили власною персоною і не довіряли своїх таємниць паперу.

— Я приніс вам рекомендованого листа, — поважно сказав листоноша.

— Не пам'ятаю, щоб я його рекомендувала, — чарівниця наморщила лоба.

Побачивши конверт з безліччю штампів і сургучевою печаткою, вона відчула щось недобре. Вона не чекала приємних новин з палацової канцелярії.

— Жартуєте? — посміхнувся листоноша. — Звичайно, не ви його рекомендували, а Його Величність принц велів, щоб я вчасно доставив вам листа. А ви маєте розписатися в його отриманні.

Почувши про принца, Липочка насторочила вуха. Не щодня приходять послання від коронованих осіб.

— Цікаво, чого б це про мене згадали в палаці? — Августина не квапилася брати в руки конверт.

— Як? Хіба ви нічого не знаєте? Про це пишуть в усіх газетах! Наприкінці місяця відбудеться коронація, — вигукнув листоноша.

— Мене не цікавлять палацові плітки, — заявила Августина.

— Запрошення на урочистості отримали всі чарівники, чаклуни, чародії, відьми і навіть сільські знахарі та ворожки. Принц забобонний і боїться когось образити. Адже ви знаєте, що іноді трапляється з тими, хто необачно забуває про яку-небудь відьму або чарівницю? А принц хоче, щоб коронація пройшла за всіма правилами і ніщо не завадило йому стати королем.

Почувши новину, Липочка не витримала. Вона вбігла у вітальню і радісно вигукнула:

— Ура! Ми їдемо на коронацію!

Бабуся незадоволено поглянула на онучку і докірливо похитала головою.

— Вихованій юній панночці слід бути стриманішою, — сказала вона.

Поки Августина з гостем повагом попивали з горняток чай, Липочка, не відриваючись, дивилася на красивий конверт. Вона не розуміла, як у бабусі вистачає терпцю не розкрити його відразу ж. Нарешті з чаюванням було покінчено. Листоноша отримав гостинці для рідних і пішов собі.

Поки Августина ламала сургуч, Липочка з нетерплячки аж підстрибувала. Що й казати, нарешті вони отримали запрошення до палацу!

Старенька дістала листа. Його було написано на дуже тонкому, наче шовк, папері. Саме таким і мало бути послання від справжнього принца. Дівчинка чекала, що бабуся прочитає лист уголос, але та мовчки перебігла по ньому очима, згорнула папір і знов засунула у конверт. Вона вочевидь не квапилася посвячувати онучку в подробиці.

— Бабусю, то коли ми їдемо? — не витримала Липочка.

Августина відповіла не відразу. Вона не знала, як повідомити дівчинці неприємну звістку. Нарешті вона якомога м'якше промовила:

— Боюся, що тобі доведеться залишитися. Це запрошення на одну персону.

— Бабусю, ти ж це несерйозно? — не повірила Липочка.

— На жаль, серйозно. Правду кажучи, я й сама б нікуди не поїхала, але, боюся, принц неправильно зрозуміє мою відсутність. Ці короновані особи страх які недовірливі. Їм скрізь увижається змова.

Липочка знітилася. Вона вже бачила себе в палаці, серед почесних гостей. Утім, вже наступної миті вона резонно розсудила, що як кожен запрошений притягне із собою своїх родичів, то жоден палац не вмістить цієї сили народу. Поглянути на коронацію здалеку і поштовхатися у святковому натовпі теж непогано.

— Шкода, що не вдасться поглянути на принца зблизька, — зітхнула Липочка. — Але нічого. Зате я побуваю в столиці. Там напевно буде весело. Подивлюся на лицедіїв та акробатів. А ще досхочу наїмся солодощів. Обожнюю цукрову вату!

Старенька похитала головою:

— Ні, я не можу залишити тебе без нагляду. Дівчинці твого віку нічого робити самій у великому місті. Тим паче, що ти не можеш без пригод. Обов'язково у що-небудь уплутаєшся.

— Слово честі, не вплутаюся! Бабусю, я буду сама слухняність. Тихіша від води, нижча від трави.

— Ні, ні і ще раз ні. Хай колись іншим разом, — відказала на те старенька.

— Іншим разом? Та таке трапляється раз у житті! — вигукнула Липочка, не вірячи, що бабуся здатна на подібну жорстокість.

— Ну щодо «разів у житті» ти помиляєшся. Королі змінювалися набагато частіше, ніж ти думаєш. Особисто для мене це вже сьома коронація. Тобі ще набридне дивитися, як один монарх приходить на зміну іншому. Отож трохи підрости, — сказала Августина беззаперечним тоном.

Насправді Августині було шкода онучки. Вона й сама розуміла, що чинить несправедливо. Дівчинці доведеться сидіти в чотирьох стінах, коли всі від малого до великого вирушають у столицю на свято. Але стара чарівниця не могла відкрити онучці причину своєї непоступливості.

Річ у тім, що запрошення супроводжував довгий перелік заборон. Принц був страшенно забобонний, тому запрошеним не можна було привозити із собою:

чорних котів;

тріснутих дзеркал;

порожніх цеберок (хоча й без заборони ясно, що ніхто при здоровому глузді не потягнув би із собою на коронацію порожню цеберку).

Заборонялося також:

розсипати сіль;

упускати додолу голки та шпильки;

вимовляти вголос і навіть про себе число тринадцять;

вітати принца раніше, ніж це належить;

повертатися додому, якщо забув щось узяти.

І ОСОБЛИВИМ УКАЗОМ заборонялося з'являтися на урочистості рудоволосим.

Принц панічно боявся рудих. Королівський астролог напророчив од них великі неприємності.

Августина вважала погані прикмети несусвітною нісенітницею. Хіба чорний кіт чи руде дівчисько винні, що вони такими народилися? Але люди часом бувають страшенно дурноголові і вірять у всякі дурниці. Старенька чарівниця не сумнівалася, що в разі, якщо Липочка з'явиться у столиці, її відразу запроторять у в'язницю і не зглянуться на вік. Але говорити про це не слід. Навіть дорослій людині важко усвідомлювати, що її оголосили передвісником лиха. А як воно вразливій дитині? Бувають випадки, коли правду краще приховати.

Липочка не вміла читати думки. Інакше вона зрозуміла б, що бабусина строгість продиктована турботою. Втім, люди часто неправильно витлумачують чужі вчинки і тому ображаються.

Ось і Липочці було дуже кривдно. Її вуста затремтіли, і вона, ледве стримуючи сльози, промовила:

— Скажи, що це неправда. Що ти мене навмисне розігруєш.

Дівчинка допитливо заглянула бабусі в очі. Стара чарівниця відвела погляд. Це говорило красномовніше за будь-які слова. Липочка зрозуміла, що її таки не візьмуть на урочистості. Це було жорстоко. Зубріння давніх дієслів здавалося святом у порівнянні з тим, що їй доведеться самотою сидіти вдома, поки всі танцюватимуть, дивитимуться вистави вуличних артистів, їстимуть цукрову вату й горішки. Липочка так виразно уявила собі свою сумну долю, що сльози горохом покотилися по її щоках.

Все складалося не просто погано, а гірше не може бути.

Августинине серце розривалося від жалю, їй хотілося хоч якось утішити онучку. Вона ласкаво погладила дівчинку по голові і сказала:

— Не плач, дитинко! Поки мене не буде, можеш почитати «Абетку чаклунства». Я дозволяю.

Липочка зневажливо скривилася. Кому потрібна якась абетка, коли всі розважатимуться в столиці? Дівчинка вискочила надвір і щосили грюкнула дверима, щоб показати, яка вона сердита.

Глава 7

Весна остаточно запанувала над усім. Вона розбризкала яскраво-зелену акварель по кронах дерев, торкнула ніжним пензликом кінчики темних ялинових лап і вигаптувала гірські схили срібними нитками струмочків.

Наближався день коронації. Липочка до останнього сподівалася, що бабуся передумає і таки візьме її із собою. Напередодні від'їзду до столиці старенька чарівниця пішла до мірошника по килим-самоліт. Це був гарний знак. На килимі найзручніше подорожувати удвох.

Взагалі-то килим належав Августині і раніше зберігався у неї вдома. Але одного дня, коли Липочці виповнилося п'ять років, Августина заскочила її, коли та намагалася політати. Відтоді чарівниця розсудливо віднесла килим до мірошника, аби допитлива онучка не могла до нього добратися.

Августина з вечора перевірила, як килим зберігся, чи не проїла його міль, і залишилася задоволена. Рано-вранці старенька винесла килим на моріжок перед будинком. Липочка була тут як тут. Вона надягла своє найкраще вбрання і прихопила торбинку з дрібничками, які, як їй здавалося, можуть знадобитися в дорозі.

— А ти куди зібралася? — запитала Августина.

— Бабусю, але…

— Жодних «але». Повір мені, так буде краще. А щоб ти не нудьгувала, я залишу тобі незвичайний дарунок.

— Не треба мені ніяких дарунків, — сердито відмахнулася Липочка.

— Що ж, діло твоє. Якщо ти відмовляєшся від сюрпризу… — зітнула плечима бабуся.

Липочка миттю микнулася назад. Вона з досвіду знала, що бабуся не вмовлятиме. А сидіти вдома з подарунком все ж приємніше, ніж без нього.

— Я не відмовляюся. Що за сюрприз? — поцікавилася дівчинка.

Августина змовницьки посміхнулася, пройшла до своєї кімнати і поманила онучку. Коли старенька відчинила «заборонену» шафку, Липочці від передчуття дива занудило коло серця. Бабуся охороняла шафку як зіницю ока. Вона наклала на неї стільки заклять, що дівчинка навіть близько не могла до неї підступитися. А все тому, що чарівниця зберігала там «табу».

Липочці було страх як цікаво дізнатися, що це за штуковина, «табу», і яка вона із себе, але на всі розпитування бабуся відповідала, що це заборонено. І ось зараз нарешті завіса таємниці спаде! Від цікавості і сподівання чогось значного Липочка посунулася вперед, щоб краще розгледіти табу.

Але, мабуть, сьогодні був день розчарувань, бо замість таємничого табу старенька чарівниця дістала з полиці звичайний зошит. У Липочки, як вона побачила його, від образи опустилися куточки уст.

— Якщо це натяк на те, що я мушу вчитися, поки всі веселяться на святі… — ображено почала дівчинка, але бабуся її перебила:

— Мудра людина вчиться завжди, навіть коли розважається. До того ж це зовсім не те, що ти думаєш. Це Щоденник Бажань. Пам'ятаєш, я говорила тобі про головний секрет чаклунства? Це наочний посібник, який допоможе тобі навчитися бажати. Лише так ти зможеш стати справжньою чарівницею.

Липочка поглянула на зошит з куди більшим інтересом. Вона перегорнула щоденник.

— Тут нічого не написано, — розчаровано сказала дівчинка.

— Звичайно, адже тобі доведеться заповнювати щоденник самій. Досить лише записати бажання, і воно здійсниться точнісінько, як ти хотіла.

— І я можу загадати все, що завгодно? — пожвавішала дівчинка.

— Окрім одного. Ти не зможеш потрапити до столиці,— строго сказала бабуся.

Августині не треба було мати дар телепатії, аби зрозуміти, що в онучки зараз на гадці.

Липочка задумалася над почутим. Їй, звичайно, дуже хотілося потрапити на свято, але стати чарівницею відразу, без жодних зусиль, теж непогано. Вона запитала:

— Якщо чудеса робити так просто, то для чого вчитися?

— А для того, що не всі бажання слід загадувати і тим паче здійснювати. Дехто вважає, що бажати вміє кожен дурень. — Августина, хитро примружившись, поглянула на онучку.

— Бабусю, тепер ти про це весь час будеш мені нагадувати, — Липочка надулася, як квочка на дощ.

— Щоденник Бажань — це не чарівна паличка, яка виконує все, що завгодно. Це всього лише навчальний посібник. Якщо ти побажаєш щось небезпечне для життя, то таке бажання просто не збудеться.

— Як же я можу побажати щось небезпечне? Адже я не цілковита ідіотка, — скривилася Липочка.

— Не цілковита. Але частка дурості в тобі є, і чимала, — гостро сказала бабуся. — І ще одне важливе правило.

Липочка зітхнула. Вона із самого початку відчувала, що в подарунку криється каверза. Це лише так говориться, що Щоденник здійснює будь-яке бажання, а насправді виявляється, самі заборони і правила.

— Що ще за правило? — запитала вона.

— Запам'ятай: що написано, того не змиєш. Якщо ти записала якесь бажання, то скасувати його вже не можна. Інакше нічого не навчишся. А тепер мені час іти. І ще закарбуй собі на носі: шафу із зіллям не відчиняти, — повчала бабуся онучку.

— На ньому ж стільки заклять, що я, попри все моє бажання, не відчиню, — нагадала Липочка.

— У книжкову шафу не лазити…

— Можна подумати, що я читатиму давньодраконською, — пирхнула дівчинка.

— І з дому ні ногою.

— Навіть на Маків хутір?

— Тобі там нічого робити без потреби.

— А з потребою?

— Тільки якщо це буде конче необхідно. Але сподіваюся, потреби не виникне, — сказала Августина.

Вона вмостилася на килим, поклала поруч дорожню валізку і промовила заклинання. Килим-самоліт одірвався од землі і плавно злинув угору.

Липочка залишилася сама. Як дивно влаштована людина! Її охоплює мільйон бажань, здається, немає нічого легшого, ніж побажати. Але коли кількість бажань обмежена, то дуже важко вибрати найзаповітніші. Утім, заповітне бажання в Липочки було одне — подивитися, що діється у столиці з нагоди коронації.

Юна чаклунка взяла олівчик, розгорнула Щоденник Бажань і старанно вивела: «Хочу хоч одним оком поглянути на свято».

Закінчивши писати, вона затамувала подих у передчутті дива, але нічого не сталося. Липочка зневажливо посміхнулася. Користі зі Щоденника Бажань було ще менше, ніж вона сподівалася. Дівчинка знічев'я потинялася по кімнатах, з'їла шматок яблучного пирога і погортала «Абетку чаклунства». Їй було так сумно, хоч сядь і плач.

Вона закрила книжку і виглянула у вікно. «Піду-но я в сад і заберуся на найвищу яблуню», — вирішила Липочка. Бабуся цього не схвалювала. Вона говорила, що Липочка вже доросла, щоб лазити по деревах. Цікаво виходить: по деревах лазити вона велика, а поїхати до столиці — маленька.

Липочка відчинила двері і мало не спіткнулася об згорток, що лежав на ґанку. До нього була прикріплена записка. Дівчинка відразу ж упізнала акуратний дрібний бабусин почерк: «Ти давно просила в мене цю річ. Сподіваюся, вона тебе розважить. Принаймні, ти зможеш подивитися коронацію».

Липочку так ошелешила знахідка, що навіть ноги стали раптом як з вати. Отже, Щоденник працює! Дівчинка здогадувалася, що саме знайде у згортку, але боялася сподіватися на такий успіх. Вона трохи повагалася, перш ніж зірвати обгортку, і радісно вигукнула:

— Ура! Блюдечко!

До блюдечка з блакитною облямівочкою додавалося наливне яблучко. Липочка давно мріяла про цю дивовижу. Було цікаво подивитися, що робиться у світі, але бабуся навідріз відмовлялася придбати чарівне блюдечко. Вона говорила, що в ньому немає нічого гарного, лише очі псувати. Коли б не коронація, бабуся нізащо б не розщедрилася. Липочка підбадьорилася. Виходить, у тому, щоб залишитися вдома, є свої плюси.

Дівчинка крутонула яблуко на блюдечку і промовила:

— Котися, котися, яблучко! Покажи мені, що діється в місті.

Яблуко хитнулося і стало виписувати кола, спочатку повільно, але поступово все більше набираючи оберти. Посеред блюдечка невиразно проступила картина святково прикрашених вулиць. Вона ставала все чіткішою і яскравішою. Нарешті пелена розвіялася зовсім, і в цю мить у кімнату влетіла оса і почала кружляти над наливним яблучком, прямо в Липочки під носом. Дівчинка замахала руками, щоб відігнати непрошену гостю, але цим лише розсердила її. Образившись на нешанобливе ставлення, оса з розгону встромила жало Липочці під брову.

Дівчинку пронизав пекучий біль. Кинувши дивовижне блюдечко на столі, вона вискочила надвір і підбігла до діжки. У воді плавали крижинки, якраз те, що треба. Липочка довго хлюпала на обличчя водою. Від холоду шкіра оніміла, і біль поступово ущух, але коли дівчинка побачила своє віддзеркалення, то не впізнала себе. Ліве око запливло і геть сховалося під опухлою повікою.

Скривіла на одне око Липочка повернулася до кімнати і схопила Щоденник Бажань. Вона сподівалася з його допомогою зняти пухлину, та ба! Папір був гладеньким, немовби натертим воском, і грифель не залишав на ньому жодних слідів. Це було дуже дивно, тому що раніше олівець писав досить добре. Липочка перегорнула сторіночку назад, і тут її осяяла думка: вона побажала подивитися на свято одним оком. Ось і має, що хотіла. Значить, оса ужалила її не випадково.

Дівчинка замислилася. Виходить, бабуся мала рацію: до бажань треба ставитися обережніше. Шкода, що попереднє бажання не можна скасувати. Треба було шукати інший спосіб. Але який?

Липочка погортала «Абетку чаклунства», але, на жаль, не знайшла відповідного заклинання. Вона полізла в комірчину, де бабуся зберігала лікувальні трави, мазі та настоянки, але, спробуй тут розберися, яка годиться! Усі етикетки були написані давньодраконською.

Трохи розкинувши розумом, Липочка взяла Щоденник Бажань і акуратно вивела: «Хочу знайти найкращий засіб від осиного укусу». Повернувшись у комірчину, вона повільно пройшлася поглядом по полицях. Дівчинка сподівалася, що внутрішнє чуття підкаже їй, чим лікуватися, але чуття глузливо мовчало.

— Це якийсь нездалий Щоденник! Чому я не знайшла ліків? — сердито промовила дівчинка і закрила зошит.

У шелесті сторінок їй учулося слово «шукай». Вона почала прочісувати весь будинок, але пошуки нічого не дали. Єдине, що вона знайшла — капці-скороходи, які бабуся ховала в комірці під сходами. Старі, стоптані ветерани годилися хіба що швиденько збігати до сільської крамниці по сіль, але який сенс, якщо бабуся все одно заборонила виходити з дому без потреби.

Липочка сіла на сходинку. У голову лізли сумні думки. Чому вона така нещаслива? Усі веселяться в столиці, а їй заборонено відлучатися навіть на Маків хутір. Їй так і чувся бабусин голос: «Сподіваюся, потреби не виникне».

Раптом дівчинці сяйнула нова думка: але ж бабуся сподівалася даремно. У неї виникла потреба відлучитися з дому, та ще яка! Багато селян тримали пасіку, значить, вони напевно знають засіб від осиних укусів.

Дівчинка поклала в торбинку Щоденник, сунула ноги в капці і промовила:

— Вперед! На пошуки ліків від осиних укусів!

Глава 8

Капці-скороходи зберігалися в Августини з давнього-давна, коли в її кучері ще не вплелися сиві волосинки, а кожен день обіцяв нові пригоди. Тоді Августина мала славу непосидька й обожнювала мандрувати. На відміну від здоровенних чобіт-скороходів капці займали мало місця, тому молоденька чарівниця завжди носила їх при собі, як парасольку, аби в разі потреби двома кроками опинитися там, де треба.

Минули роки, Августина стала домосідкою. Вона з ранку до вечора клопоталася в саду, і в думці собі не маючи ніяких мандрів. Чарівні капці без діла припадали порохом у комірці. Вони знудьгувалися за прогулянками, тому як тільки Липочка сунути ноги в шльопанці, вони рвонули, ніби в них вселився збожеволілий від ув'язнення джин. Згадавши молодість, капці мчали так, немов були не розношеними шльопанцями, а професійними кросівками фірми «Адідас». Правда, у Вернисвіті про цю фірму нічогісінько не знали.

Не встигла Липочка отямитися, як побачила Маків хутір, який був усього за два семимильні кроки від них, але на її подив, капці не зупинилися і навіть не пригальмували. Не запитуючи згоди хазяйки, вони спритно перемахнули через черепичні дахи і помчали далі. Дівчинка не встигла оком змигнути, як опинилася в незнайомих краях.

Раніше Липочці не доводилося бувати далі Макового хутора. Спочатку вона розгубилася, але потім зміркувала, що боятися нічого.

З капцями-скороходами не заблукаєш. Досить дати команду, і вони, як слухняні песики, побіжать додому. Звичайно, бабуся розлютиться, але зробленого не повернеш. Прочуханки все одно не уникнути, тому Липочка вирішила використати пригоду собі на втіху, аби потім не було прикро.

Вітер обвівав обличчя і куйовдив волосся. Широка спідничка лопотіла на вітрі всіма шлярками. Липочка, ледве торкаючись ногами стежки, злітала вгору, перестрибувала через ущелини й гірські річки. Мандрівка її так захопила, що вона геть забула про осиний укус.

— Гей-'го! Розженися! — голосно вигукувала дівчинка.

Поступово ландшафт змінився. Гори стали нижчими. Селища траплялися частіше. Промайнувши, вони залишалися позаду. Норовисті капці не збиралися зупинятися на привал. Вони переможно хляпали на вітрі і лише дивом, трималися на ногах.

Попереду забовваніла неприступна фортечна стіна з вежами та бійницями. Липочка спробувала загальмувати, але де там! Старі капці немов з ланцюга зірвалися і мчали на пробій. Адже їм гепнутися об стіну, що притупнути. Дівчинка замружилася від страху, а коли розплющила очі, внизу вже маячіли черепичні дахи і вузенькі вулички. Все проносилося повз неї з такою швидкістю, що Липочка навіть не встигала нічого як слід розгледіти.

Попереду знову виросла кам'яна огорожа, повита плющем. Цього разу Липочка не занепокоїлася. Вона вже не раз переконалася, що капці своє діло знають. Досвід міль не проїсть. До того ж ця стіна була не така висока, як попередня. Дівчинка легко перемахнула через неї, але…

Стрибок виявився фатальним. Лівий капець зісковзнув з ноги. Залишившись без побратима, правий різко зупинився, і дівчинка клубком покотилася по землі. Не можна сказати, що приземлення було м'яким, але руки-ноги лишилися цілі.

Прийшовши до тями, Липочка роззирнулася. Місце мало доглянутий вигляд. Між деревами були прокладені вимощені різноколірною плиткою доріжки. Вони то перепліталися, то розходилися, то східцями підіймалися по схилу. Через струмок перекинуто місток з ажурними поручнями. За мостом височіла химерна вежка з білого каменю. Де-не-де яскравими плямами пістрявіли тюльпани і гіацинти, росли кущики нарцисів, а між каменями дрібними біло-бузковими дзвіночками квітнув ломикамінь.

Мальовничість тутешнього місця відрізнялася від суворої краси гір. Там творцем була сама природа, а тут відчувалася рука людини. Липочці аж дух перехопило від цієї рукотворної краси. Навіть камені тут лежали не абияк, а підкреслювали витонченість квітів. Липочка розривалася між бажанням прогулятися парком і розважливістю. Оскільки вона вже багато наколобродила, стався рідкісний випадок, коли розважливість перемогла. Насамперед слід було відшукати загублений капець.

Липочка засунула другий капець у торбинку і почала обстежувати зарості. Виявити злощасний капець виявилося зовсім непросто, тим паче що роздивлялася вона одним оком, бо друге запливло. Як на гріх, навколо все густо заплів вічнозелений плющ. Липочка понишпорила в кущах і раптом виявила провалля.

Заінтригована, дівчинка розсунула гілля і побачила підземний хід. Серце в неї закалатало. Думка про втрачений капець відразу вилетіла з голови. Липочка обожнювала загадки, а потаємні ходи завжди приховували секрети.

Дівчинка сміливо ступила всередину. Гілки зімкнулися за її спиною, і морок зусібіч обступив Липочку. Раптом їй почулося хрипке дихання. Липочка миттю вискочила звідти. Кілька хвилин вона боязко топталася біля входу і прислухалася. Тиша. Нарешті цікавість знову взяла гору. Бабуся багато разів говорила: перш ніж щось робити, треба гарненько обдумати свій вчинок. Але хіба у людини є час думати, коли страх як хочеться довідатися, що там? Липочка знову розсунула гілля, набрала в легені повітря і голосно гукнула:

— Е-ге-гей! Є там хто? Виходь!

У глибині печери щось заворушилося. Пролунав гучний сап, неначе вітер пронісся над верхівками дерев. Дівчинка ледве встигла відскочити за великий камінь, що лежав біля входу, як з печери вискочив дракон. Він вивергнув стовп полум'я і грізно проричав:

— Бійтеся! Я вогненний жах! Усіх спалю! Оберну на попіл!

Липочка присіла від страху, скорчилася у три погибелі, і зачаїлася.

З драконової пащі знову вирвався вогонь. Після чого гігантська рептилія почала грізно лопотати крилами. Від кожного помаху звук був такий, ніби на вітрі б'ється величезне полотнище. А кожен удар хвоста об землю викликав її легке коливання. Ця вистава тривала, поки дракон не зауважив, що глядачів немає. Він спантеличено моргнув і досить буденним голосом пробурмотів:

— Що за гра в хованки? Де всі? Ау!

Дракон мав зовсім не такий войовничий вигляд, як здалося спочатку. До того ж було б неввічливо залишати його поклик без відповіді, тому Липочка виглянула з-за каменя і сказала:

— Тутечки.

— Що означає тутечки? Ти хто? — уп'явся в неї очима дракон.

— Липочка.

— А де принц?

Дракон поводився цілком миролюбно, і дівчинка осміліла. Вона вийшла з укриття і стенула плечима.

— Не знаю. Мабуть, у палаці. У нього сьогодні коронація.

— Отже, ні він, ні його почет ще не прибули? А я думав, вони вже тут! — сумовито вигукнув дракон.

— Принц має сюди прийти? А навіщо? — зацікавилася Липочка.

— Взагалі-то кортеж проїжджатиме поблизу.

— Ух ти! Оце повезло! Значить, я побачу принца?! — зраділа Липочка.

У її голові промайнув вихор думок: яке щастя, що вона побачить принца!.. Яке нещастя, що вона з'явиться перед принцом із заплилим оком!.. Який жах, якщо її побачить бабуся!!! Втім, вона не встигла всього додумати. Дракон сказав:

— Досить сумнівне везіння. Який конфуз! Я витратив увесь свій жар на шмаркате дівчисько! Та як ти посміла сюди з'явитися?

— Ніде не вказано, що це заборонено. Значить, сюди можна заходити всім, — заявила Липочка.

— Всім? Куди котиться світ? За давніших часів люди десятою дорогою обходили драконів, а тепер пруться всі, кому не ліньки! Просто прохідний двір якийсь!

— По правді кажучи, тутешнє місце не дуже схоже на житло дракона, — зауважила Липочка.

— І то правда. Тричі ганьба на мою голову, — похнюпив голову дракон.

Він мав такий сумний вигляд, що дівчинка пожаліла його і почала заспокоювати.

— Чого ти так засмутився? Адже сам сказав, що невдовзі тут з'явиться весь принців почет. Однією дівчинкою більше. Яка різниця?

— Величезна! Через тебе все пішло шкереберть. Треба ж було витратити весь свій запал на огидну, маленьку нахабницю.

— Не така вже я маленька. І зовсім не огидна, — буркнула Липочка.

Дракон її не слухав. Обхопивши голову лапами, він почав розхитуватися туди-сюди і голосити:

— Пропала моя голівонька! Що мені тепер робити? Битви не буде.

— Ти збирався напасти на принца такого дня? Як не соромно псувати всім свято? — обурилася Липочка.

— Це мені — соромно? Та я скрізь особа постраждала. Посадять мене у клітку. Їй-бо, посадять!

— Чому б тобі не полетіти кудись?

— Та що ти розумієш, дурне дівчисько?! Якби ж я міг! — сердито вигукнув дракон.

Липочка, насправді, нічогісінько не розуміла.

— А ти поясни, — попросила вона.

Дракон помовчав, роздумуючи, чи варто довіряти таємницю першому стрічному, а потім понуро сказав:

— У нас із принцом домовленість. Коли королівський кортеж проїжджатиме повз печеру, я маю вискочити і на всіх нагнати страху. Спочатку принц розмріявся, щоб я налетів згори. Не заперечую, так воно, звичайно, видовищніше, але тут я йому не помічник. Відлітався. Артрит. З ранку сигналу чекаю, коли мені вискочити, а тут ти. Це ж треба було так пошитися в дурні!

— А навіщо лякати людей? — не зрозуміла Липочка.

— Це все принц ваш прегарний. Слава героя йому спокою не дає. Горк нашептав йому, що він повинен привселюдно з драконом поборотися. Ось мені і веліли для годиться вогнем попихкати, хвостом побити, поки Його Величність не зволять на мене налетіти. Тут ми начебто зійдемося в битві. Він побрязкає зброєю. Я попрошу про пощаду. Він герой.

— А хто такий Горк? — запитала Липочка.

— Ти що, з місяця впала? Цього пройдисвіта кожен знає. Горк — начальник ордену Лицарів, королівський радник. Утерся в довіру до принца і на вухо тому наспівує. Якби не Горк, доживав би я свого віку спокійно в рідній печері і горя не знав. А тепер нема видовища — нема й пощади.

— То влаштуй видовище, — порадила Липочка.

— Легко сказати, влаштуй! Не можу я більше вогнем дихати.

— Чому? — здивувалася Липочка.

— От заторочила своє чому. Тому що старий. Це замолоду я був гарячий, що аж-аж-аж! Але я вже давно не той, що раніше. Ось дивися!

Дракон видихнув, але з пащі почулося лише сипіння. Він сумно провадив далі:

— Ганьба на мою бідну голову! Навіть така мацюпуля, як ти, мене не боїться. Знає, що за такою спритною пустухою мені не поспіти. Раніше тікала б не оглядаючись. З платтячка б вистрибнула. Бувало, лечу, а всі дівчата врозсип, як курчата, тільки б не схопив.

— І не соромно тобі було красти дівчат?

— Красти? Та кому вони потрібні! Якби мені й нав'язували яку, задарма б не взяв. Коверзухи самі. Мені моє холостяцьке життя не набридло.

— Чого ж вони тоді втікали?

— Романів начиталися, от і забрали собі в голову: якщо дракон, значить, лише кралечками і харчується. Тьху!

— Виходить, це неправда?

— Як тобі сказати. Трапляються, звичайно, охочі до красунь. Дракон на дракона не припадає. Але особисто я людей не кривдив. Міг підсмажити трішечки надто завзятого сміливця, щоб не розмахував даремно мечем, а до смертовбивства не доходив. Я ж вегетаріанець.

— А хіба дракони бувають вегетаріанцями? — засумнівалася Липочка.

— Ніхто не вірить. Ось і ти туди ж. Так уже вийшло. Можна сказати, помилка юності. Як тільки дракончик вилупиться з яйця, мати дракониха повинна погодувати його м'ясом. А моя матуся, як на зло, відлучилася. Голод — не тітка. Ось я і поскуб, що знайшов — кульбабок. Відтоді м'яса на дух не виношу. Скільки глузувань від родичів витерпів! Кілька разів пробував м'ясо жувати. Не зміг. Гидко якось. Так і прожив усе життя бурлакою. Жодна драконка за мене заміж не пішла.

— А навіщо ти погодився битися з принцом?

— Виходу не було.

Дракон змахнув сльозу. Він ні з ким не міг поділитися своїм лихом, і тепер його потягло на одкровення.

— Я, коли постарів, жив надголодь. Свого городу в мене немає, а за тридев'ять земель літати — сили вже не ті. Іноді тижнями рісочки в роті не було. Від цього зовсім узявся цвіллю. Думав з голоду помру, а тут мене доля з колишнім королем звела. Душевний був чоловік. Узяв мене на повний пансіон. Чи багато мені треба на старості літ? На місяць візок овочів: моркви, капусти, бурячків. Та яблук дві-три корзини. Король до мене, бувало, навідувався, коли погомоніти про мудрі речі, коли в шахи пограти, а коли легенди послухати. Дуже голінний був до історій.

Дракон замовк, поринувши у спогади, а потім повів далі:

— Король тримав наше знайомство в таємниці. Один тільки Горк про те й знав. Цей пройдисвіт, щоб його дощ намочив, намовляв старого мене до звіринцю посадити, за гроші показувати, мовляв, у скарбницю приварок. Та король відмовився. «Нехай, — каже, — живе на волі». А перед смертю синкові своєму про мене розповів, так і так, мовляв, доглянь за дракошою.

— А принц? — запитала Липочка.

— Вони з Гором знюхалися, краще не придумаєш. Синок виявився ще той хлюст. Нічого, каже, даремно харчі проїдати. Візка овочів на місяць пошкодував. Одне слово — жаднюга! Велів мені харчі відпрацювати. Під час коронації спецефект влаштувати забажав. Пригрозив, що, коли я відмовлюся, мене до звіринцю посадять. Ну а далі ти знаєш. Я півроку здобувався на силу, щоб разок вогнем дихнути. А тепер що? Прибуде принц, а я замість того, щоб феєрверк влаштувати, пшик та й годі? Сидіти мені у звіринці за ґратами.

Слухаючи дракона, Липочка забула про своє лихо. Що важить осиний укус у порівнянні з його бідами?

— Може, я допоможу? — запропонувала дівчинка.

— Чим? — зітхнув дракон.

— Хіба мало чим? Між іншим, моя бабуся чарівниця, і вона мене навчає. Хочеш, я зроблю так, що ти дихатимеш вогнем без передиху? — запропонувала вона.

— Не жартуєш?

— Сам побачиш, — з гордістю сказала Липочка і дістала Щоденник.

«Хочу, щоб дракон завжди дихав вогнем», — вивела вона, але як тільки дописала останню літеру, напис зник, а замість нього виник інший: «Небезпечно для життя!».

— Ну? — дракон з надією дивився на дівчинку.

Липочка зітхнула.

— Не виходить. Адже я ще лише вчуся.

— Що ж, спасибі, що спробувала допомогти, — сказав дракон. — А ти як тут опинилася?

— Випадково. Мене оса ужалила. — Липочка показала на заплиле око. — Я пішла шукати засіб від укусу, а капці-скороходи неначе збісилися. Старі вже, от і збилися з курсу.

— Капці привели тебе, куди треба. Лише в мене ти можеш дістати найкращий засіб від укусу оси, — заявив дракон.

— У тебе є ліки? — пожвавіла Липочка.

— Скільки завгодно. Підставляй око.

— Навіщо?

— Я в нього плюну.

— А ти певен, що це допоможе? — недовірливо запитала Липочка.

— Авжеж! Від укусу кращого за драконів плювок нічого немає. Він навіть зміїний укус лікує. Але, звичайно, дракон має бути перегорілий, як-от я. Якщо молодий, гарячий плюне, то тримайся! Обшпарить так, що по знахарях замучишся ходити. Ну що, будеш лікуватися?

Липочка не без побоювання підставила око. Щиро кажучи, вона не дуже сподівалася на драконові ліки, але чудодійний засіб допоміг. Пухлина де й ділася, мов чародійною силою.

— Ти просто диво! — вигукнула дівчинка і обхопила дракона за лускату шию.

— Ну ось, хоч комусь від мене користь, — зніяковіло пробурмотів дракон. — А тепер біжи собі, а я чекатиму своєї долі. Притомився я тут з тобою.

Важко дихаючи, він поповз у печеру. Липоччине серце розривалося від жалю. Ну чому вона не вміє правильно загадати бажання!

— Зачекай, а як тебе звати? — окликнула його дівчинка.

— А тобі навіщо? — підозріло запитав дракон.

— Маю ж я знати, кому дякувати.

Дракон ненадовго задумався.

— А не сміятимешся?

— Чесне благородне, — пообіцяла Липочка.

— Яків Еммануїл Феліциус Травожер, — зніяковіло промовив дракон і пояснив: — Травожером мене родичі охрестили. Моє вегетаріанство їм спокою не давало. Чого я тільки не натерпівся! Одного дня на мене шестеро драконів напали. Та ба!

— Невже вони вшістьох тебе не здолали? — здивувалася Липочка.

— Куди їм, — протягнув Яків Еммануїл Феліциус. — Вони м'яса понаїдалися, заважкими стали. А я на травичці та на овочах жвавенький. Так рвонув, що їм мене не догнати. Ех, молодість, молодість…

І тут Липочці сяйнула думка: треба, щоб дракон помолодів, тоді до нього повернеться колишня сила.

— А що б ти зробив, якби знову став молодим? Став би битися з принцом по-справжньому? — запитала Липочка.

— Ще чого! Забагато честі. Узяв би та й полетів. Хотів би я бачити його фізіономію, якби я раптом зник.

— Невже тобі не хочеться його провчити? — не повірила дівчинка.

— Помста — це людська марнота. Іноді люди вважають, що Всесвіт не досить мудрий, і намагаються взяти його роботу на себе: чинять підступи, помсту. Але світ влаштовано так, що кожен дістає по заслузі. Чи так це важливо, чиєю рукою чиниться правосуддя?

Липочка вирішила ризикнути. Дракон викликав довіру і не здавався кровожерливим. Вона не стала обнадіювати старого. Дівчинка відійшла за камінь, за яким недавно ховалася, розгорнула чисту сторіночку і вивела: «Хай дракон негайно помолодіє на п'ятсот років».

Вона закрила зошит і обережно виглянула з-за каменя. Дракона не було. Липочка розгубилася.

— Агов, Феліциусе, ти де?

Дівчинка роззирнулася на всі боки.

Дракон не відповів. Лише з боку входу до печери почувся шурхіт. «Подався геть», — зрозуміла Липочка. Поспішна втеча нового знайомого її засмутила.

— Міг би бодай попрощатися! — гукнула вона в темряву.

Липочка хотіла й собі піти, та ледве не спіткнулася об довгастий камінь смарагдового кольору із золотистими цятками. Зненацька пролунав хрускіт. Поверхнею каменя побігла сіточка дрібних тріщин. Дівчинка немов заворожена дивилася, як назовні вистромився цікавий гостренький ніс, а за ним і вся мордочка, схожа на ящерину.

— О ні! — вигукнула Липочка, зрозумівши свою помилку.

Вона сприйняла за камінь яйце. Ламаючи шкаралупу, на світ виліз дракон, що помолодів на п'ятсот років.

Глава 9

Дракончик звільнився від шкаралупи, розпластав крихітні перетинчасті крильця, потягнувся, щоб розім'яти затерплі м'язи після сидіння в тісному яйці, і невпевнено ступив крок-другий. Важко було повірити, що така крихітна й беззахисна істота виросте в грізного вогнедишного дракона.

Перетворення так збентежило Липочку, що вона зовсім розгубилася. «Нічого собі Яків Еммануїл Феліциус! Називається, омолодила», — промайнуло в неї в голові. Тут було про що замислитися.

— Що ж мені з тобою робити?

Думки в Липочки частенько не встигали за діями. Вона раніше робила, а вже потім розуміла, що робити цього не слід було. Ясна річ, що вона весь час попадала в халепу. На щастя, поруч завжди виявлялася бабуся, яка побурчить, покартає і все виправить. Зараз Липочка вперше зіткнулася з проблемою сам на сам, навіть порадитися було ні з ким. Дракончик, який щойно вилупився з яйця, поки нічим не виявляв мудрості СВОЄЇ= раси. Йому ще треба буде вчитися ходити і говорити. Та все ж це був хоч якийсь співрозмовник. Липочка почала міркувати вголос:

— Я не можу взяти тебе із собою. Бабуся з глузду зсунеться, якщо я притягну дракона.

Дракончик схилив голову набік і уважно слухав, наче силкувався втямити, про що вона говорить.

— А якщо я залишу тебе тут, — вела далі Липочка, — то тебе, чого доброго, посадять у клітку і замкнуть до звіринцю.

Дракончик страхітливо зашипів і замахав крихітними крильцями, немов намагався злетіти.

— Ей, та ти все розумієш, — здивувалася дівчинка. — Недаремно бабуся каже, що дракони дуже розумні. Не бійся. Я тебе не залишу. Хто, як не я, про тебе потурбується? Це ж через мене ти народився вдруге.

Дракончик заспокоївся і вичікувально втупився в Липочку. Це підштовхнуло її до остаточного рішення.

— Бабуся, звичайно, побухтить. Але вона відхідлива. Спочатку житимеш з нами, а підростеш, переселишся до печери. У нас у горах багато місць, які припадуть тобі до душі.

Тут до неї донісся шум кавалькади, що наближалася. Треба було чимшвидше забиратися звідси. Липочка дістала з торбинки капець-скороход. Після пробіжки старичок виглядав неважно: запорошений, стоптаний, з відірваною підметкою. Але це було ще півбіди. Головне — у нього не було пари, а в одному шльопанці далеко не втечеш. Додому дорога неблизька. До того ж, безглуздо повертатися додому, так і не побачивши палац.

Поки Липочка отак міркувала, кортеж майже порівнявся з печерою. Залишалася єдина дорога до втечі. Липочка підхопила Феліциуса на руки і пірнула в темряву. Дракончик почав з насолодою жувати тасьомку на її кофті, аби хоч якось дати зрозуміти, що є речі куди важливіші, ніж святковий виїзд принца.

— Ти, мабуть, голодний? — здогадалася Липочка. — Але ж у мене нічого немає.

Дракончик незадоволено заборсався, намагаючись вирватися.

— Тсс! Сиди тихо. Чи тобі закортіло в клітку? — шикнула на нього дівчинка.

Вона пройшла кілька кроків у глиб печери і в темряві об щось спіткнулася. Випустивши з рук дракончика, Липочка приземлилася на всі чотири. Поступово очі звикли до мороку. Дівчинка розрізнила на підлозі упущений капець, перекинуту корзину і розсипані яблука. Феліциус задоволено хрумкотів фруктами, надкушуючи по черзі то від одного, то від другого.

Цокіт копит і голоси лунали вже зовсім близько. Залишатися тут було небезпечно. Хоч який незадоволений був дракончик, Липочка перервала його трапезу. Вона кинула в торбинку декілька яблук і стала засовувати туди Феліциуса. Той відчайдушно опирався, вирішивши, що для дракона принизливо сиділи в переносці, адже він не кицька. Але та обставина, що поруч лежали яблука, примирила його з таким нешанобливим ставленням.

Липочка глянула в чорну пащу підземного ходу і зіщулилася. Хто знає, як довго доведеться блукати темрявою? І куди приведе підземний коридор?

У цей час закличний звук рога пролунав так близько, що Липочка гикнула від несподіванки. У мозку спливло солодке слово «принц» — мрія кожної дівчини. Серце заколотилося часто-часто, Липочку невідворотно потягло до виходу. Коли ще їй доведеться зустрітися з принцом!

Тим часом в урочистому кортежі виникла замішка. Гості дивувалися, чому раптом усі зупинилися. Ті, хто їхали позаду, запитували в передніх, а передні й самі нічого не могли втямити. Його Величність гарцював на коні біля зарослої плющем стіни і, як божевільний, кричав на все горло:

— Е-ге-гей! Виходь, кому сказав!

Ясна річ, на його поклик ніхто не відповідав. Яків Еммануїл Феліциус сидів у торбинці і безтурботно хрумтів яблуками.

— Ти що, оглух, тварюко? Виходь на смертний бій!

На допомогу принцові прийшов начальник лицарського Ордену. У пурпуровому плащі поверх срібної кіраси він мав дуже імпозантний вигляд. Горк зрозумів, що ситуація вимагає роз'яснень. Він скинув руку вгору, привертаючи увагу гостей, і оголосив:

— Нам стало відомо, що в печері ховається підступний дракон з найжахливішими намірами. Мабуть, він злякався Його Величності.

— Повзи сюди, паскудо! Всиплю тобі перцю! — гарячкував і далі принц.

Липочка переживала найбільше розчарування в своєму житті. У неї було таке відчуття, ніби замість тістечка їй дали вівсянку на воді. Крізь віття плюща вона спостерігала, як біля входу до печери волає прищавий парубійко.

На всесвітньому змаганні потвор він не посів би призового місця, але треба було мати геть хвору уяву чи зовсім нікудишній зір, щоб назвати його красенем.

— Де цей змій? — бушував принц.

Головний радник і повірник принца Горк був неабияк спантеличений. Відсутність дракона могла означати лише одне.

— Може, здох? — припустив він.

— Тобто як це здох?! Яке він мав право! Ми так не домовлялися! — істерично зарепетував принц.

Від злості й обурення лице його стало червоним, як буряк. «Славний молодець, та хай йому грець!» — подумала Липочка і хихикнула.

Зброєносець Гора почув смішок і, округливши очі, сказав:

— Там хтось є.

— Обшукати! Витягнути! Подати сюди цього черв'яка з крилами! — принц хотів затупотіти ногами, але замість цього пришпорив свого коня. Скакун зірвався з місця і понісся галопом.

— Ой-ой-ой! Здається, запахло смаженим, — пробурмотіла Липочка.

Сподіватися на те, що їй удасться втекти, не доводилося. Попереду тягнувся чорний тунель, що вів не знати куди. Переслідувачам навіть не треба було гнатися за нею. Досить було підкараулити її біля виходу. Правда, у неї був капець-скороход, якщо він на що-небудь годиться без пари. Липочка сунула ногу в осиротілий шльопанець і без особливої надії попросила:

— Будь ласка, рідненький, допоможи мені вибратися звідси!

Вам коли-небудь доводилося бігти в одному капці-скороході? Прямо скажемо, це заняття не для слабаків. Липочка із шаленою швидкістю зашкутильгала підземним ходом, подібно до одноногого пірата на розжареному вугіллі. Одна нога неслася так далеко вперед, що друга не встигала. Ривок — потім різка зупинка, при цьому треба було примудритися не впасти. Далі новий ривок. Мало того, у непроглядній пітьмі Липочка не бачила поворотів. Її раз у раз заносило і боляче било об стіни.

Бідолаха вже втратила надію, що цей нестерпний тунель коли-небудь кінчиться, як раптом вискочила на світло і з усього розгону гепнулася в щось м'яке. Очі запорошило дрібним білим пилом. Вибравшись, дівчинка побачила, що попала в кіш, де зберігалося борошно. Святкова спідничка темно-зеленого кольору і вишита кацавейка відразу стали білими, як і руді кучері невдалої мандрівниці. Вона була схожа на привида. Липочка відшукала в коші капець. Хай там який, а скороход. Він міг ще стати у пригоді.

Тут вона відчула, що справді запахло смаженим. Її ніс уловив такі запахи, перед якими не встояв би навіть привид: пахощі смаженого м'яса і свіжоспеченого хліба, копченини, маринадів, ванілі… З-за дверей доносився стук ножів, гуркіт сковорідок і шум розливаної води. Все говорило про те, що поруч була палацова кухня.

Липочка навшпиньки перейшла комору і виглянула за двері. На кухні кипіла робота. Кухар ганяв поварчуків, аж ті підошвами кресали. На коронацію з'їхався народ з усіх кінців. Потрібно було не осоромитись і кожному приготувати частування до смаку. У величезній духовій шафі смажився на рожні цілий кабан. На плитах у каструлях булькотіли соуси і поливки. Біля печі у величезних кошиках, накритих білими серветками, лежали рум'яні булочки і пиріжки, а їхні побратими на жарівках чекали своєї черги.

А проте чаду на кухні не було. Стеля лійкою звужувалася догори і являла собою високу трубу, через яку дим виходив з приміщення.

Феліциус неспокійно засовався в торбинці. Він теж не залишився байдужим до пахощів, що лоскотали ніздрі. У Липочки з голоду стягло живіт, голова запаморочилася, і вона втратила пильність.

Несподівано хтось ухопив її за вухо і виволік з укриття.

— А ти чого стоїш, неробо?! Куди тільки дивиться кухарка? Розпустила своїх дівчат. Хутко мити жарівки! — гримнув на неї кухар.

Він підштовхнув Липочку до чанів, у яких дівчата відчищали каструлі та пательні. Липочка попрямувала, куди їй веліли, і задивилася на поварчуків, які спритно витягували з печі жарівки з пиріжками.

— З дороги! — почула вона окрик і відразу за тим — поштовх у спину.

З несподіванки дівчинка впустила капець. Той зробив у повітрі сальто і впав прямісінько в опару. Поки Липочка гадала, що робити, багатостраждальний капець булькнув і потонув у рідкому тісті. Дівчинка не встигла посумувати про втрату, як на неї гримнув помічник кухаря:

— Ей, білявко! Йди-но збивати вершки.

Всі мали Липочку за запорошену борошном дівчинку на побігеньках. Липочці було невтямки, який зчинився б рейвах, якби хто-небудь побачив її руді кучері.

Вирватися з кухні виявилося ще важче, ніж вибратися з підземного ходу. Ось коли Липочці довелося попобігати. Не встигала вона виконати одне доручення, як їй відразу давали друге: перемішувати соус, відчищати пательні, патрати рибу, мити каструлі, нашпиговувати часником окіст.

Час від часу дракончик починав незадоволено вовтузитися в торбинці і затихав лише після того, як їй удавалося стягнути і кинути йому яку-небудь лакоминку. При цьому самій Липочці не перепадало ані крихти. Вона так натомилася, що навіть змирилася з тим, що серед усієї цієї смачнячини залишиться голодною. Всі думки були про те, як би непомітно накивати п'ятами. Нарешті вона улучила хвильку і прослизнула за двері, та ба! Кухар схопив її за вухо:

— Ей, неробо, куди це ти намірилася з порожніми руками? Бери таріль і марш нагору!

У руках Липочки опинився величезний таріль з кремовими тістечками у вигляді лебедів. Граціозно зігнуті шиї і голівки птахів були хрусткими, а під крилами з бізе ховався вершковий крем. Лакомина так смачно пахла ваніллю, що Липочці аж голова замакітрилась.

Це був справжній дарунок долі, а від дарунків відмовлятися не слід. Липочка вирішила, що цілком заслужила на частування. До того ж вона гадки не мала, куди треба нести таріль.

Палац приголомшив Липочку кількістю кімнат, дзеркал і позолоти. Все сяяло і виблискувало, але дівчинка не уявляла, як можна тут жити. Їхній з бабусею будиночок був набагато придатніший для житла і затишніший.

Анфілада кімнат тягнулася нескінченно. Через страх потрапити комусь на очі, Липочка шмигнула в бічні двері і опинилася в розкішному кабінеті. Вона вирішила, що господар напевно супроводжує принца на коронації, і тому можна не боятися, що її заскочать зненацька.

У животі бурчало з голоду. Дівчинка влаштувалася за масивним дубовим столом і почала уплітати тістечка, не забуваючи про Феліциуса, в якого розпалився справді драконівський апетит. Наївшись донесхочу, Липочка з цікавістю роззирнулася.

Одну стіну кабінету прикрашав гобелен із зображенням сцени битви. На інших висіли портрети, потемнілі від часу. У спеціальній стійці зберігалися шпаги і шаблі. Біля каміна виявилися ще одні двері, меншого розміру. Вони вели до спальні, у центрі якої стояло широке ліжко під балдахіном.

Праворуч стояло трюмо у класичній оправі, а поряд на спеціальних болванах висіли перуки і капелюхи. Липочка поглянула в дзеркало і вжахнулася. Нічого дивного, що на кухні її прийняли за дівчинку на побігеньках. Вона була з ніг до голови у борошні.

Дівчинка, як могла, обтрусила спідничку і кацавейку, позичила у господаря кабінету гребінець і вичесала пилинки борошна з кучерів, аж у них знову заграло сонечко.

Не стримавшись, вона приміряла крислатий капелюх з великим страусовим пером.

Поки Липочка працювала на кухні, у державі назрівав скандал. Дракона так і не знайшли. Принц учинив істерику. Гості відреагували на пригоду по-різному: одні співчували, інші відверто посміювались.

Горк був розлючений. Він уже наперед тішився, як тихенько прибере владу до рук, але після сьогоднішнього провалу принц міг удатися до послуг інших радників. Начальник лицарського Ордену не виправдав довіри королівського спадкоємця, адже це він умовив принца на поєдинок з драконом і запевняв, що все пройде ні сучка, ні задирки. Горк уявити собі не міг, як ця безмозка рептилія примудрилася утекти з палацового парку. Старе луб'я не могло проповзти непомітно й десяти метрів. Не кажучи про те, щоб перемахнути через фортечний мур. Тут пахло змовою.

Горк вирішив за всяку ціну розібратися з усім особисто, але спершу треба було зняти парадне спорядження. Карбуючи крок, лицар розгонисто йшов залами, прямуючи до своїх апартаментів.

Липочка почула, як відчинилися двері і до кабінету хтось увійшов. Дівчинка поспішно чкурнула за ліжко.

Горк відразу ж зауважив, що тут хтось побував, На столі стояв напівпорожній таріль з тістечками. Начальник лицарського Ордену покрутив головою на всі боки, витягнув шпагу з піхов і тихенько підкрався до спальні. Він рвучко відчинив двері. Його улюблений капелюх зник з болвана біля дзеркала. Краєчок тулії виглядав із-за гори подушок. Зловмисник ховався за ліжком.

— Виходь! — скомандував Горк.

Змовник виявився дівчинкою. У капелюсі з широкими крисами вона була дуже навіть гарненька.

— Хто ти? І як сюди потрапила? — запитав сторопілий Горк.

— Я принесла вам тістечка і задивилася на гобелени, — збрехала Липочка і з побоюванням покосилася на шпагу.

Горк посміхнувся і застромив зброю назад у піхви.

— Не бійся, я не б'юся з ласунками. Бачу, ти не відмовила собі в задоволенні пригоститися.

— Сподіваюся, ви пробачите мені мою маленьку слабкість, — скромно похнюпилася Липочка, непомітно посуваючись до виходу.

— І все ж таки, ти хто? — допитувався Горк.

— Я допомагаю на кухні.

— Ти посудомийка? Не сміши. Причепурити можна будь-кого, але ці ручки не знали важкої праці.

Начальник лицарського Ордену взяв Липочку за пальчики. І тут йому на щоку сів комар. Липочка, недовго думаючи, розмахнулася. Кімнату сповнив дзвінкий ляпас. Горк аж присів від такого неподобства.

— Та як ти смієш, маленька нахабо! Ще ніхто не давав ляпаса начальнику лицарського Ордену! — розлютився він і хотів був схопити дівчинку, але вона спритно пірнула йому під руку.

Капелюх упав з її голови, і Горк побачив вогненно-руду копицю волосся. Першої миті він отетерів. Лицар стояв і дивився, як руда незнайомка схопила на ходу торбинку й побігла до виходу. Аж коли вона була вже біля дверей, до нього повернулася здатність міркувати.

— Руда! Змова! Варта! — вигукнув він і кинувся навздогін.

Парадне обмундирування робило його важким і неповоротким. Він швидко зрозумів, що йому годі наздогнати вертляву втікачку. Вона мчала по анфіладі кімнат, тільки литками кресала, потім звернула в бічний коридор, а коли наспів Горк із стражниками, її вже і слід запав.

Липочка чула, як начальник лицарського Ордену віддавав розпорядження охороні. Дівчинка шмигнула за високі білі двері, перетнула кімнату, влетіла в інші двері і потрапила в цілковиту темряву.

Пахло лавандою. Липочка зрозуміла, що опинилася у вбиральні. Вона вже збиралася вийти, як до кімнати вбіг прищавий парубійко.

— Дайте мені спокій! Зрадники! Ледарі! Роззяви! Всіх покараю на смерть! Запроторю до в'язниці! — верескливо кричав він.

«Та це ж покої принца! Оце вскочила в халепу, — подумала Липочка. — Мабуть, Його Величність зчинить бучу ще більшу, ніж Горк». Залишалося затаїтися і сподіватися на удачу.

Час тягнувся повільно. Дракончик виспався і хотів на волю. Спочатку він висунув з торбинки мордочку, а потім поліз і сам.

— Тсс, сиди тихо, — ледве чутно прошепотіла Липочка і спробувала знову запхати його в торбинку, та де там!

Обуренню Якова Еммануїла Феліциуса не було меж. Він стерпів, коли його засунули в переноску, як поганого кота. Але навіть котам дають волю, а з ним поводилися як з якимось хом'яком. Самолюбство юного дракона було зачеплено. Він сердито засопів. З його ніздрів показався димок, а потім вирвався крихітний вогник, не більший за полум'я свічки. Цього виявилося досить, щоб одяг, який висів поруч, спалахнув.

Липочка почала гасити вогонь, намагаючись не наробити галасу, та все ж принц почув підозріле шарудіння в шафі. Хоробрість була властива Його Величності так само, як витонченість носорогу. Принц щосили закричав:

— На поміч! Хтось ховається в шафі!

Липочка зрозуміла, що більше їй тут робити нічого. Вона розчинила дверці гардероба. Перед очима принца з'явилася рудоволоса дівчинка. Вона тримала в руках його парадну мантію, в середині якої видніла величезна пропалена дірка.

Принц утратив мову, зате виявив неймовірну прудкість. Він щодуху кинувся з кімнати і, вигукуючи: «Варта! Вбивають! Змова!» — помчав геть.

Весь палац заворушився, як потривожений вулик. Перелякана Липочка зрозуміла, що їй не втекти. Залишалася єдина надія — Щоденник. Липочка схопила олівець і тремтячою рукою нашкрябала: «Хочу за мить опинитися там, де мене ніхто не шукатиме».

Вона затамувала подих, але дива не сталося. А тут ще дракончик, як на зло, вибрався з торбинки і, смішно перевалюючись на задніх лапах, почимчикував до портрета членів королівської сім'ї на повний зріст. Липочка кинулася ловити неслухняного вихованця, та де там! Він спритно ухилився. Дівчинка втратила рівновагу і з усього маху налетіла на картину. Не встигла вона й оком змигнути, як сталося щось незвичайне.

Картина посунулася вбік. Липочка за інерцією проскочила за неї, налетіла лобом на стіну, й осіла на підлогу. Дракончик ледве встиг протиснутися слідом за своєю хазяйкою, як портрет став на колишнє місце. Підлога повільно попливла донизу.

Глава 10

Підйомник зупинився. Навколо панувала темрява, м'яка і тепла, як шерсть чорної кішки. Липочка не знала, радіти їй чи засмучуватись. Судячи з усього, вона попала в підземелля. Ясна річ, що тут її не шукатимуть. Кому спаде на думку, що вона з власної волі кинула себе в каземат. З бажанням знову вийшов конфуз. Розумна думка прийшла, як завжди, із запізненням. Аж тепер Липочка зрозуміла, що треба було побажати повернутися додому. Але що зроблено, те зроблено.

Раптом до дівчинки донеслося зловісне шарудіння. Так само як усі коти в сутінках здаються сірими, всі шарудіння в темряві перетворюються на зловісні. У голову відразу полізли страшні історії про примар, привидів і живих мерців.

— Я не боюся! — голосно, але не дуже впевнено сказала дівчинка.

На якийсь час усе стихло, але незабаром Липочка виразно почула, як хтось дріботить.

— Я майже не боюся, — тремтячим голосом повторила вона.

Раптом щось стукнуло майже поруч.

— А-а-а! — закричала Липочка, цього разу з усією щирістю виявивши свої почуття.

Вона відсахнулася і спиною налетіла на щось тверде. Пролунав гуркіт, і знову все стихло, а потім хтось легенько торкнув Липочку за щиколотку. Дівчинка підскочила як ужалена і заверещала так, що навіть у кажанів позакладало б вуха.

І тут біля ніг її спалахнув і відразу погас слабенький вогник. Короткої миті вистачило, щоб дівчинка розгледіла причину своїх страхів. Яків Еммануїл Феліциус із захватом чухав спинку об повалений канделябр.

— Так ось хто мене лякає! — з полегкістю видихнула Липочка.

Вона намацала рукою свічку і попросила:

— Феліциусе, допоможи мені запалити свічку.

Дракончик зневажливо пхикнув. Погодьтеся, для вогнедишного дракона виступати в ролі запальнички досить принизливо.

— У тебе знову пропав запал? Як недоречно, — засмутилася Липочка.

Яків Еммануїл Феліциус задумався. З одного боку, сповненому самоповаги драконові не личить запалювати свічки. Але з другого — доказати свою могутність було справою принципу. Та й сидіти у темряві йому набридло.

Ґнотик загорівся. При світлі свічки Липочка побачила, що підземелля зовсім не скидалося на в'язницю. Тут не було ні ґрат, ні ланцюгів, зате попід стінами стояли міцно збиті, куті залізом рундуки і прикрашені майстерним карбуванням скрині.

Дракончик спритно видерся на плече дівчинки і з цікавістю роздивлявся, крутячи головою на всі боки. Липочка підняла важке віко рундука, і очі їй полізли на лоба від здивування. Скриня була повнісінька золотих монет. Обтяжена недобрим передчуттям, дівчинка одним за одним відкрила всі скрині. В одних тьмяно виблискували коштовні перли, в інших — всіма барвами веселки вигравали самоцвіти.

Липочка не знала, що й думати. У кращому разі вона натрапила на скарб, у гіршому — забралася до королівської скарбниці. Сумніви розвіялися, коли дівчинка побачила постамент з державним прапором, на якому зазвичай зберігалися корона, скіпетр і жезл. Зараз він був порожній, тому що символи королівської влади забрали для церемонії коронації.

— Оце вже попаде, так попаде, — невесело промовила Липочка. — Викрала дракона — це раз, дала ляпаса начальнику лицарського Ордену — це два, пропалила парадну мантію короля — це три. І нарешті, залізла до королівської скарбниці. Мабуть, за стільки злочинів можуть і голову відтяти.

Липочка ще забула про запечений у тісті капець, який подали на святковий стіл замість кулеб'яки.

Дракончик стрибнув на постамент і став безцеремонно ходити перед державним стягом, час від часу попахкуючи димом.

— Е, ні! Не вистачало ще, аби ти підпалив королівський прапор, — сказала дівчинка і зсадила вихованця додолу. — Давай краще пошукаємо вихід. Інакше нам не минути лиха.

Липочка обшукала скарбницю вздовж і поперек, але не знайшла ні дверей, ні люків, ані бодай крихітної щілинки. Вона спробувала покликати на допомогу Щоденник Бажань і в черговий раз переконалася: що написано, того не змиєш. І тут їй стало по-справжньому страшно. Дівчинка із заздрістю поглянула на дракончика. Як і кожен малюк, він нічого не боявся і по-дитячому безтурботно качав по підлозі залізний обруч.

— Безвихідних ситуацій не буває,— аби підбадьорити себе, Липочка повторила вголос улюблену бабусину фразу і відразу зрозуміла, що треба робити.

Лише справжня чарівниця могла визволити її звідси. Недаремно кажуть, з досвідом погляди людини змінюються. Після всього, що трапилося, думка про те, щоб зустрітися з бабусею, здалася Липочці не жахливою, а навіть привабливою. Дівчинка примостилася долі і акуратно вивела: «Хай бабуся зараз же опиниться зі мною».

Цього разу Щоденник не став тягти сірка за хвоста і виконав бажання миттєво, як велено.

Августина стояла посеред скарбниці і розгублено роздивлялася на всі боки. Липочку, коли вона побачила рідне обличчя, переповнило тепле почуття.

— Бабусенько! Пробач мені. Я більше не буду, — вигукнула дівчинка і кинулася на шию старенькій.

На її здивування, Августина не промовила ні слова докору і міцно притисла онучку до себе.

— Дитинко! З тобою все гаразд? Я мало не збожеволіла, коли довідалася, що оголошено полювання на руду дівчинку. Як ти потрапила до палацу?

— Слово честі, я не навмисно. Все само собою вийшло, — шморгнула носом Липочка.

У цей час дракончик з гуркотом підкотив залізяку і, схиливши голову набік, став роздивлятися стареньку.

— Це що таке! — сплеснула руками Августина.

— Яків Еммануїл Феліциус, — Липочка відрекомендувала свого вихованця.

— Очам своїм не вірю. Це ж дракон! — не могла отямитися бабуся.

Потішений увагою Феліциус картинно шаркнув хвостом і видихнув язичок полум'я.

— Він ще й вогнедишний! Звідки така чудасія? — здивувалася Августина.

— Ти не сердишся? Мені довелося взяти Феліциуса із собою, аби принц його не скривдив.

— Неймовірно! Значить, чутки про дракона-втікача — правда?

Августина подивилася на дракончика і похитала головою:

— Цікаво, як принц збирався битися з ним? Взяти за шкірку і посадити у клітку для канарок?

Почувши таке принизливе зауваження, нащадок давнього роду драконів обурено пахкнув, відвернувся і вдарив об підлогу хвостиком.

— Даруйте! Я не мала на увазі нічого образливого, — вибачилася Августина.

Феліциус примирливо кивнув головою. Старенька чарівниця зніяковіло провадила далі:

— Просто я уявляла дракона трішечки, як би це сказати… Більшим.

— Взагалі-то він був великий, але дуже старий і хворий. Я зробила його молодшим, — сказала Липочка.

— Зробила молодшим? Та ж він недавно вилупився з яйця! І як тепер бути?

Липочка зітнула плечима.

— Ти ж дозволиш мені тримати вихованця?

— Ти розумієш, про що кажеш? Адже це не хом'як і не морська свинка, а дракон.

— Бабусю, він такий славний і не здатний нікого скривдити. До того ж ти сама говорила, що всі дракони мають природжену мудрість. Він допоможе мені вивчати давньодраконську, — заблагала Липочка.

— Ні-ні, це неможливо. Я категорично проти того, щоб згодовувати йому невинних звіряток.

— Він вегетаріанець.

— У такому разі я перезрілий гарбуз, — не повірила Августина.

Липочка пошарила в торбинці і витягла звідти останнє яблуко, що дивом уціліло.

— Ось, дивися!

Дівчинка простягнула яблуко дракончикові.

Частування було не надто привабливим. Надкушене з одного боку, змерхле яблуко не викликало апетиту. Дракончик покосився на сумнівну лакомину і демонстративно відвернувся.

— Що я казала? — підібгала губи старенька.

— Він просто неголодний, — заступилася за вихованця Липочка і звернулася до дракончика: — Ти це навмисно? Бабуся вирішить, що ти кровожерний живоїд. Поводься пристойно!

«Пропонувати огризок дракону — це обурлива річ. Я себе не на смітнику знайшов», — подумав Феліциус. Він би висловився вголос, але не був упевнений, що зуміє вимовити «пр» і «гр», а гаркавити не личить справжньому дракону.

— Тримати вдома дракона — божевілля. До того ж це королівський дракон, нехай з ним у палаці і розбираються, — сказала бабуся.

Почувши ці слова, дракончик голосно захрумтів яблуком, щоб у старенької не залишилося жодних сумнівів щодо його вегетаріанства. Він проковтнув навіть огризок, схилив голову і так зворушливо поглянув на стареньку чарівницю, що серце в неї розтало.

— Треба ж! Справді, незвичайний дракон, — здивувалася Августина.

— Отже, ти згодна? — зраділа Липочка.

— Ну що з вами робити? Хоча не певна, що роблю розумно. Його зникнення викликало страшенний переполох. Сподіваюся, більше ти нічого не накоїла? — запитала Августина і відразу зрозуміла, що сподівається марно.

Коли в онучки на обличчі з'являвся такий безневинний вираз, це означало: чекай каверзи!

Бувають випадки, коли щире зізнання краще, ніж недомовки.

— Майже, — сказала Липочка, явно скромничаючи.

— Що значить «майже»? — нашорошилася старенька.

— Я вбила комара.

— І через це всю палацову варту підняли по тривозі? — не повірила бабуся.

— Розумієш, комар сидів на щоці в начальника лицарського Ордену.

— Що далі, то гірше! Щось іще?

— Hi, — похитала головою дівчинка. — Парадну мантію принца пропалила не я. Чесно! І дракончик не винен. Він випадково дихнув вогнем. Якби у вбиральні було не так тісно, то нічого б не сталося.

Августина не йняла віри своїм вухам. Досить було на день залишити онучку саму, як вона накоїла стільки, скільки іншому не наколобродити і за рік.

— Що ти робила у вбиральні принца?!

— Ховалася. Після того, як убила комара. Правда, вбиральня виявилася не дуже вдалим місцем. Принц мало не збожеволів, коли побачив мене серед своїх камзолів і сюртуків.

— Можу собі уявити! — Августина схопилася за серце. — Тепер зрозуміло, чому церемонію скасували, а палац прочісують гвардійці. За що мені така кара на старості літ!

— Бабуся, не бійся! Тут нас не шукатимуть, — заспокоїла її Липочка і додала: — Головне, звідси вибратися.

На Августину звалилося стільки потрясінь, що вона до цієї хвилини не замислювалася над тим, куди потрапила. Розгледівшись, старенька ахнула:

— Боже мій! Та це ж королівська скарбниця! Кажи, як на духу. Як ти тут опинилася?

Бабусин тон не залишав сумнівів. У порівнянні з цим злочином усі інші біди були все одно що комариний укус бегемотові.

— Я просто написала в Щоденнику бажання і все, — перелякалася Липочка.

— Але ж це неможливо! На скарбницю накладено магічне закляття. Відчинити її може лише скарбничий разом з двома посвяченими. Злодії та авантюристи роками б'ються над тим, як попасти сюди в обхід заклинання, але це ще нікому не вдавалося.

— Бабусю, я не брешу, — схлипнула Липочка.

— Ану покажи Щоденник, — наказала Августина.

Дівчинка розгорнула потрібну сторінку.

— Ось. «Хочу опинитися там, де мене ніхто не шукатиме».

Августина задумалася. Запала тиша, у якій було чути, як дракончик знову почав гриміти залізним обручем. Бабуся з онучкою не зважали на нього. Їм було не до ігор з вихованцем.

Августина несподівано схвально поглянула на Липочку.

— Ну й ну! Хто б міг подумати, що загадка, яку віками не могли розгадати найблискучіші голови, має таку просту відповідь.

Прочитавши в очах у дівчинки німе питання, вона пояснила:

— Закляття охороняє скарбницю від усіх, хто хоче сюди потрапити заради багатств. А тобі не потрібне ні срібло, ні золото. Ти шукала прихисток, тому для тебе двері відчинилися. Ти зробила те, що не вдавалося досі жодному чарівникові.

Липочка зашарілася від бабусиної похвали.

— Значить, я правильно загадала бажання?

— Як подивитися. Потрапити сюди ти потрапила, а от назад виходу немає,— сказала Августина.

— Але ж ти знаєш, як звідси вибратися, — безтурботно сказала Липочка.

Чарівниця похитала головою:

— На жаль! Це не під силу нікому. Зняти закляття зсередини набагато важче, ніж зовні.

— Невже нам доведеться сидіти тут до скону? — Очі в Липочки розширилися від жаху.

— Боюся, нас знайдуть значно раніше. Скоро скарбник прийде, щоб повернути до скарбниці корону. Сьогодні вона не знадобиться. З твоєї вини коронацію перенесли.

— Бабусю, мені так незручно. Мало того, що сама вскочила в халепу. Ще й тебе сюди притягла.

Очі дівчинки наповнилися сльозами. Її розкаяння було таким щирим, що Августина пожаліла онучку. У свої неповні тринадцять років вона залишалася справжньою дитиною.

— Нічого. Безвихідних ситуацій не буває,— Августина погладила Липочку по голові.— Головне, — щоб скарбницю відчинили. Сподіваюся, нам удасться вибратися непомітно. Як-не-як я чарівниця і вмію відвести людям очі. А тим часом я розкажу тобі дуже давню легенду.

З бабусею було так легко і спокійно. Вона завжди знаходила потрібне слівце, аби підбадьорити й відігнати страхи. Липочка обожнювала її казки. Забувши про прикрощі, вона вся обернулася на слух. Августина повела розповідь:

— За народними переказами, у давніх королів були дві святині: меч, що не знав поразок, і корона, що відчиняла двері.

— Хіба корона може відчиняти двері? Це ж не ключ, — перебила бабусю Липочка.

— Це як подивитися. Не все, що існує, можна побачити оком. Поряд з нами є двері, що ведуть в інші виміри, але людям не дано їх розгледіти. За допомогою корони давні королі мандрували іншими світами.

— Нам би ця корона дуже згодилася, — мрійно зітхнула Липочка. — А де вона зараз?

— Якщо не перебиватимеш мене, про все дізнаєшся, — сказала Августина і повела далі: — Гноми викували меч і корону. Ельфи нанесли на них руни, а дракони загартували своїм вогнем. Увібравши силу трьох рас, ці святині мали величезну силу. Меч навіть скелю різав, як масло. Але він підкорявся далеко не кожному. Королем у Вернисвіті ставав той, кого меч визнавав за свого господаря. Герой мав бути не лише сильним і сміливим, а й з добрим серцем. З такою зброєю один міг вистояти проти цілої армії, якщо наставала потреба захистити рідну землю. Але якось король, засліплений своїми перемогами, використав меч не для захисту, а для нападу. На лиходія чекав страшний кінець. Меч перестав підкорятися людям, і епоха давніх королів відійшла у минуле.

— А де цей меч зараз? — запитала Липочка.

— Ніхто не знає. На згадку про цю легенду на головній площі міста стоїть пам'ятник: величезний камінь, з якого стримить руків'я меча. Його так уміло витесано, що здалеку здається, ніби в граніт, насправді, увігнали клинок.

Дівчинка, затамувавши подих, слухала розповідь. Коли Августина замовкла, Липочка смикнула її:

— Бабусю, а що трапилося з короною?

Яків Еммануїл Феліциус був обурений. Він уже півгодини ганяв залізний обруч і гримів з усієї сили, але ніхто не звертав на нього уваги, наче бабуся й онучка оглухли на всі чотири вуха. Утративши терпець, дракончик покотив залізяку прямісінько Липочці під ноги.

— Облиш. Мені зараз не до гри.

Дівчинка відмахнулася від дракончика. Він ображено засопів, а Липочка знову обернулася до бабусі.

— Корона теж зникла? — перепитала вона.

— І так, і ні. Кажуть, вона у всіх перед очима, але її ніхто не бачить.

Феліциус втомився від пустопорожньої балаканини. Він видихнув язичок полум'я, обпаливши Липочці ногу.

— Ай! Ти що робиш?! — обурилася дівчинка.

— Ось бачиш, він ще маленький, а з ним уже не можна дати ради. Не знаю, чи розумно брати в дім дракона, — похитала головою Августина і схилилася над опіком.

Шкіра злегка почервоніла, але серйозної шкоди не сталося. Раптом Августина зблідла і похитнулася.

— Бабусю, що з тобою? — занепокоїлася Липочка.

— Це… Це… Не може бути… — незв'язно забурмотіла старенька.

— Скажи, що сталося? — Липочка не на жарт злякалася.

Замість того, щоб відповісти на питання, бабуся заговорила незнайомою мовою.

У Липочки по спині пробігли мурашки. Якщо вже у бабусі з її розсудливістю ум за розум заходить, то справи були зовсім кепські. Феліциус щось пропищав. Виглядало це так, ніби вони розмовляли один з одним. Але далі сталося найдивніше. Бабуся приклала руку до лоба, потім до серця і церемонно вклонилася маленькому драконові, а той роздувся від важності і описав у повітрі хитромудру фігуру хвостом.

Іншим разом ця сцена насмішила б Липочку до сліз, але зараз їй було не до сміху. Вона почувала себе єдиною розумною істотою на цьому зібранні божевільних. Дівчинка прислухалася, чи всі клепки на місці у неї в голові.

— Яків Еммануїл Феліциус воістину незвичайний дракон. Він знайшов корону давніх королів, — урочисто оголосила старенька чарівниця і підняла обруч.

У її очах читався такий захват, немов пом'ята залізяка була шедевром ювелірного мистецтва. Божевілля було навіч. Липочка визнала за краще залишити бабусині слова без коментарів.

— Ти не рада? — запитала Августина.

Липочка видушила із себе криву посмішку.

— Ну так. Феліциус її вже півгодини тут ганяє. Цікаво, як вона взагалі сюди потрапила.

— Корона зберігалася в скарбниці з часів давніх королів, але знайти цю найбільшу коштовність міг лише той, чиї предки працювали над її створенням, — пояснила Августина.

Липочка чула, що з божевільними краще не сперечатися, тому вирішила підіграти бабусі. Вона взяла залізячку в неї з рук, зробила вигляд, що з цікавістю роздивляється надряпані на ній значки. Августина не встигла й оком змигнути, як онучка насунула обруч собі на голову.

У ту ж мить Липочка зрозуміла, що теж розгубила останні клепки в голові. Між кутими скринями, де тільки що була глуха стіна,виникли дубові двері з химерною мідною ручкою у вигляді грифона.

— Ба, ти теж це бачиш? — пошепки запитала Липочка.

— Двері в інший світ, — у відповідь прошепотіла Августина.

Вони з хвильку, не відриваючи очей, дивилися на двері, а потім Липочка вигукнула:

— Ура! Ми врятовані!

Дівчинка штовхнула важку дубову стулку. Раптом вони відчули, як сильний потік повітря потягнув їх за собою. Першим за двері клубком полетів дракончик. Корона злетіла в Липочки з голови і, немов іграшковий бубон, покотилася за ним. Дівчинка кинулася за короною, а бабуся — за онучкою. Як тільки вони опинитися в іншому вимірі, вхід у Вернисвіт зник.

Частина третя

Глава 11

Новий світ обрушився на прибульців шумом, гамором і миготінням вогнів. Будинки тут були гігантськими, а вулиця — неправдоподібно широкою. Дорогою в обидва кінці мчалися полчища страшних, багатооких звірів. Передні очиська у них палали, немов смолоскипи, а на гузицях червоним світлом горіли, та інколи підморгували маленькі, злі очиці — справжнє тобі пекло. Один звір зупинився біля узбіччя, утроба його розверзлась, і туди з власної волі залізла дівчина. Проковтнувши її, звір помчав далі.

Липочка підхопила корону і дракончика. Яків Еммануїл Феліциус без зайвих слів упірнув у торбинку. На корону місця вже не вистачило. Побачивши тутешні жахи, Августина з Липочкою схопилися за руки і мимоволі позадкували туди, за знайомі дубові двері з мідною ручкою. З цього боку на дверях була прибита мідна до блиску начищена табличка з написом: «АНТИКВАРІАТ».

Бабуся з онучкою в одностайному пориві заскочили за двері — і не впізнали королівської скарбниці. У приміщенні панував напівморок і було тісно від меблів та іншого добра. Комоди, стільці, лампи, вази, картини, сервізи стояли безладно, ніби речами не користувались, а звезли їх сюди на тимчасове зберігання.

Августина з Липочкою в замішанні завмерли на порозі. Вони не наважувалися зайти до чужого будинку без запрошення, але й виходити було боязко. З напівмороку донеслося покашлювання, і хтось увічливо промовив:

— Ласкаво прошу!

Підбадьорені Августина з Липочкою пройшли всередину і побачили високого сивого чоловіка. Він стояв за стійкою, під склом якої лежало безліч різних дрібничок.

— Добрий вечір. Що вас цікавить? — запитав антиквар.

— Як ви примудряєтеся жити в такому жахітті? — запитала Августина.

— Звичка, — посміхнувся старий.

— Сумніваюся, що до цього можна звикнути, — скептично зауважила Августина.

— Так думають усі, хто потрапляє до столиці вперше. Людям нашого віку, звичайно, важкувато, а молодь освоюється швидко. Готовий посперечатися, що за кілька тижнів вашій онуці не захочеться повертатися додому, — антиквар підморгнув Липочці.

— Хто ж тут залишиться своєю волею? У вас на дорозі таке коїться, що острах бере, — пощулилася дівчинка.

— Що правда, то правда: машин розплодилося, а культури водіння замало. Зараз авто майже в кожній родині, а то й не одне. Признатися, я теж на старості літ придбав транспорт. Зручно. Якщо куди треба поїхати — машина під рукою, — сказав балакучий власник магазину.

— Значить, ви на ній їздите? — перепитала Августина, щоб остаточно переконатися, що тутешні звірі, подібно до коня, ручні і небезпеки не становлять.

— Лише за місто. А так я волію ходити пішки, — сказав антиквар.

— Я теж, — кивнула Августина. — У вас тут просто благодать. Тиша і стільки гарних речей. — Старенька обвела кімнату широким жестом.

Літній пан розплився в посмішці:

— Приємно зустріти справжнього цінителя. Антикваріат — моє давнє захоплення, можна сказати з дитинства. — Він помітив у Липочки в руках корону. — Я бачу, ви у справі. Дозвольте поглянути?

Ні Липочка, ні Августина не зрозуміли, про яку справу він торочить, але відмовити такому поштивому добродію було б неввічливо. Дівчинка неохоче простягнула йому давню реліквію.

Антиквар повертів корону в руках, поглянув через лупу і повернув зі словами:

— Змушений вас засмутити. Вона не становить жодної цінності.

— Як?! — мимоволі вирвалося в Августини з Липочкою.

— На жаль. Річ, безперечно, старовинна. Але метал не коштовний. Чесно кажучи, важко визначити сплав. Та й робота кустарна. Сто карбованців — красна ціна.

— Та ви просто лахмітник! — осяяло Августину.

— З вашого дозволу — антиквар, — поправив її старий.

— Так от, хоч як би ви називалися, ми не збираємося вам нічого продавати, — холодно сказала Августина, відібрала корону і знаком показала онучці на вихід.

— Даремно сподіваєтеся, що хтось дасть вам більше. Я запропонував сотню лише із співчуття, щоб вам не тягати цей мотлох із собою, — навздогін сказав антиквар, але вони, не обернувшись, вийшли за двері.

Августина була така сердита на дурноголового старого, що навіть вуличний шум не міг її злякати.

— Лише уяви, цей старий бовдур назвав нашу державну святиню простою залізякою! За своє життя я побачила багато чого, але подібного невігластва зустрічати не доводилося. У мене так і свербіли руки гарненько його провчити, — бушувала чарівниця.

Липочку теж зачепило нешанобливе ставлення лахмітника до чарівної корони, але навколишній світ цікавив її куди більше. Дівчинка на всі очі поглядала сюди-туди і раптом побачила страшне пророцтво. Липочка смикнула бабусю за рукав:

— Бабусю, ти тільки поглянь!

Величезна картина займала майже півстіни високого будинку. На ній було змальовано зруйноване місто, а поверх вогненно-рудими літерами написано:

«Армагеддон»

Наближається кінець світу! Дивіться з 22 жовтня

Августина ахнула.

— Ось тобі й раз! Попали з вогню та в полум'я. То-то на вулиці стовпотворіння, немов вороже військо ось-ось до міста увійде. Ми не можемо залишитися осторонь. Світ треба рятувати. Потрібно терміново знайти когось із чарівників і долучитися до роботи. Тільки ось де їх шукати? — задумалася Августина.

— У три «Д», — підказала Липочка і показала на афішу з іншого боку кінотеатру:

«Учень чаклуна»

Тепер і в 3D

Августина зневажливо пирхнула:

— Від учня, звичайно, користі мало, ну та нічого. Через нього вийдемо на вчителя.

Не гаючи марно часу, Августина звернулася до котрогось перехожого:

— Шановний, ви не підкажете, де міститься три «Д»?

Чоловік похитав головою і пішов далі, захоплено розмовляючи сам із собою.

— Божевільний, як п'ята носорога, — похитала головою Августина.

Поки бабуся дивилася вслід нещасному божевільному, Липочка помітила, що на неї з цікавістю поглядають двоє парубійків. Дівчинка ввічливо посміхнулася. Хлопці посміхнулись у відповідь. Липочка підійшла до них і запитала:

— Ви не знаєте, де можна побачити учня чаклуна?

— Майже в усіх залах, — відповів той, що вищий.

— В усіх одразу? — здивувалася дівчинка.

Вона мимоволі перейнялася повагою до незнайомого учня. У Вернисвіті не всі чарівники вміли бути присутніми в кількох місцях одночасно, а тут учень був здатний на такі дива.

— У тебе прикольний вигляд. Хочеш, сходимо разом? — запропонував другий хлопчина.

— Куди це ви зібралися її вести? — втрутилася в розмову Августина, що саме нагодилася.

— Ви що, з етногрупи? Виступати приїхали? — замість відповіді запитав високий.

— А як ти здогадався, що ми не місцеві? — запитала Липочка.

— Прикид кльовий. Ульот!

Августина і Липочка здивовано перезирнулися. Слова звучали начебто схоже, але що вони означають — годі було второпати. Довелося признатися, що тутешнім діалектом вони не володіють.

— Ми не розуміємо по-вашому. Можеш перекласти? — відверто попросила Липочка.

Хлопці розсміялися, неначе вона сказала смішний жарт. Високий постарався викласти свою думку зрозуміліше, але його словник не відзначався багатством.

— Одяг у вас того… — покрутив рукою високий, не знайшовши відповідного слова.

— Ні, правда, звідки ви приїхали? — запитав той, що нижчий.

— А ось це вас, юначе, не стосується. — Августина підібгала губи, взяла Липочку за руку і повела геть.

— Ото викопна онучку пасе, — сказав високий.

Він не чекав, що стара його почує, але Августина, якщо треба, могла розчути, як тріпоче крильцями міль в одежній шафі. Вона обернулася і з гідністю промовила:

— Перед кінцем світу вам слід було б поводитися розважливіше.

Хлопці як громом прибиті дивилися їм услід.

Аж коли бабця з онучкою розчинилися в натовпі, високий сказав:

— Ні, вони не з етногрупи. Сектанти. Чув, про кінець світу базарить?

З цієї зустрічі Августина здобула корисну науку: щоб не привертати до себе уваги, слід було перевдягтися. Пишні спідниці і розшиті кацавейки в тутешньому світі були такі ж непомітні, як чиряк на носі. У пошуках тихої містинки бабуся з онучкою звернули в арку. Стоячи в тіні, вони з цікавістю роздивлялися перехожих і вивчали тутешню моду.

— Майже всі жінки у штанях, — скрушно похитала головою Августина. — Зрозуміло, що світ котиться в тартарари.

— Зате легко лазити по деревах, — заперечила Липочка.

— Коли ж ти подорослішаєш! Тільки дурощі в голові,— зітхнула бабуся.

— Ба, ну правда. Зроби мені таке ж убрання, — заблагала Липочка і показала на дівчину у вузеньких джинсах, яскравій кофтинці й вітровці такого неприродно-рожевого кольору, що її побачив би навіть сліпий у темряві.

Бабуся спохмурніла.

— Бабусю, будь ласочка! Адже ти сама кажеш, що ми не повинні вирізнятися, — заканючила Липочка.

Аргумент був вагомий, і Августина неохоче погодилася. Для себе вона наглянула строгу спідницю і в'язане півпальто, яке дуже елегантно виглядало на літній жіночці приблизно її комплекції.

Старенька чарівниця промовила заклинання, ляснула пальцями і…

Джинси виявилися трохи довгуваті, але в цілому Липочка була в захопленні від обновки. Цей одяг був куди зручніший, ніж спідниця з воланами. Августина теж залишилася задоволена придбанням. Її непокоїла лише одна неув'язка. Їхній колишній одяг залишився лежати на землі.

— Нічого не розумію, — пробурмотіла старенька. — За законом перетворення одне зникає, а інше з'являється. Якщо старий одяг тут, то звідки взявся новий?

Августина була не єдина, кого спантеличило дивне явище. На вулиці почулися обурені вигуки і зчинилася паніка. Кілька людей стали свідками аномального явища. У двох жінок ні з того ні з сього зник верхній одяг. Пропав ураз, ніби випарувався. Коли солідна літня жінка раптом побачила, що стоїть посеред вулиці в нижній білизні, першою її думкою було, що це сон. Другою — що вона з'їхала з глузду, та оскільки галюцинацією страждали всі навколо, жінка заметушилася, намагаючись прикрити своє спіднє.

Висока струнка блондинка, з якою трапилася така ж неприємність, теж спочатку сторопіла. Але, зауваживши, як на неї поглядають чоловіки, швидко оговталася. До того ж, випадок викликав такий ажіотаж, що в неї з'явилася реальна можливість потрапити на телеекран і прославитися.

Тим часом винуватці переполоху навіть гадки не мали, що сум'яття зчинилося через них. Вони вже переконалися, що цей світ був дуже метушливим, і не звернули уваги на вигуки та галас. Бабуся з онучкою спокійно вийшли з-під арки і попрямували в протилежний бік від натовпу, і тут літня жінка побачила своє вбрання на Августині.

— Це ж мій одяг! — вигукнула вона.

— Моя куртка і джинси! — пронизливо закричала блондинка.

Миттю зрозумівши, у чому річ, Августина з Липочкою кинулися навтіки.

Дивлячись, з якою швидкістю віддаляється її пальто, жіночка заволала:

— Злодії! Тримайте їх!

— Трима-а-ай! — мало не переходячи на ультразвук, верещала блондинка.

Ось коли Липочка оцінила зручність джинсів. Зате Августині вузька спідниця страшенно заважала. Старенька підсмикнула її вгору, показавши панталони з мереживами, і з прудкістю, яка викликала б захоплення навіть у зайця, рвонула за онучкою. Утікачки добігли до повороту і звернули у провулок. Для чарівниці рівня Августини навести морок було сущою дрібницею. Погоня пронеслася повз них.

Небезпека минула, але Августина все ж не наважувалася вийти на освітлений проспект.

— Не розумію, як це могло статися, — бідкалася старенька. — Я сотню років займаюся перевтіленнями, і жодного разу не траплялося подібного казусу.

Тихими вуличками вони дісталися до безлюдного скверу. Під час погоні Яків Еммануїл Феліциус сидів у торбинці, як те ягнятко, і тепер уперше виявив цікавість до того, що відбувалося. Він не був боягузом, але навіть у вогнедишного дракона хоробрість не безмежна. Дракончик висунув носа назовні, принюхався, а потім несміливо виглянув з торбинки.

Августина опустилася на лавку і сказала:

— Мені треба зосередитися. Я повинна зрозуміти, у чому моя помилка.

Липочка випустила дракончика на траву і сіла поруч. У сквері Липочка почула себе затишніше, ніж на скажених вулицях. Тут замість спресованої сірої дороги під ногами звично росла травичка. Дівчинка торкнула шорстку кору дерева. Дракончику теж було якось моторошно в цьому світі. Він поводився незвично тихо. Нарешті Августина покликала онучку і заявила:

— Тут немає магії.

— Тобто як — немає? — здивувалася Липочка.

— А ось так. Немає, і все.

Те, що повідомила бабуся, не вкладалося в голові, Липочка відмовлялася вірити почутому.

— А учень чаклуна?

— Шарлатан. Кажу тобі, чаклунство тут не діє.

— Як же вони живуть? — сторопіла Липочка.

— Розуму не доберу, — знизала плечима старенька. — Весь жах у тому, що й закон перевтілення тут не працює. Якщо десь додається, то в іншому місці зникає. Подумати тільки: я на старості літ стала злодійкою. Я помру від сорому.

— Бабусю, це такі дрібниці, коли людям загрожує кінець світу, — заспокоїла її онучка.

Августина важко зітхнула.

— Твоя правда. Але присягаюся більше не користуватися тут чаклунством, — урочисто промовила Августина і додала: — Ніколи не знаєш, чим це окошиться. І потім, якщо ми хочемо загубитися, треба поводитися так, як решта людей.

— Ба, тільки начаклуй чогось їстівного. Дуже їстоньки хочеться, — попросила Липочка.

— Ні. До клятви не можна ставитися так легковажно, — навідріз відмовилася бабуся. — Доведеться роздобути їжу без чаклунства. Інші ж якось обходяться.

Глава 12

На землю опустилася ніч, але було світло. Ліхтарі яскраво горіли на всіх вулицях без винятку. Августину розбирала цікавість, звідки люди беруть стільки енергії, якщо тут немає чаклунства. У Вернисвіті існувала особлива каста магів світла, які тільки те й роблять, що наповнюють енергією світильники: від вуличних ліхтарів до повсякденних домашніх ламп.

У горах, де жили Августина з Липочкою, за нічний світильник правив місяць. Він поважно, немов король, випливав із-за гірського пасма, і зірки тут як уродилися — підморгували йому з височини.

У тутешньому місті місяць був не господарем нічного неба, а бідним родичем у вилинялих обносках. Він світив тьмяно, немов присоромлений яскравим світлом ліхтарів, а зірки й зовсім губилися на блякло-сірому небосхилі.

Мандрівники втомилися. Тутешній світ не обіцяв їм ні притулку, ні їжі. Августина з Липочкою тинялися вулицями, сподіваючись надибати куточок, де можна було б зупинитися на нічліг. Дракончик сидів у торбинці, вистромивши звідти лише кінчик носа. Він усім своїм виглядом показував, що тутешній світ йому не до вподоби. Старенька чарівниця ледве пересувала ноги. Гонитва вимотала її, але найбільше Августину пригнічувало те, що тут її знанням та вмінням гріш ціна. Усе життя вона мала заслужену пошану, а тут раптом виявилася нікчемною старушенцією.

Вони натрапили на дитячий майданчик. Побачивши розмальовані будиночки, гойдалки і дерев'яних гномів, Липочка пожвавішала. Містинка мала забавний вигляд і скидалася на іграшкове містечко.

— Мабуть, удень тут стоїть балаган. Значить, неподалік має бути ярмарок, — здогадалася Липочка.

— От і зупинимося тут до ранку. Навряд чи ми знайдемо зручніше місце для нічлігу. Щось я притомилася.

Августина втомлено опустилася на лавку. Натомість Липочка й думати забула про відпочинок. Вона видерлася по драбинці в рублений теремок і спустилася з гірки. Старенька дивилася, як онучка перебігає з гойдалки на гойдалку, і дивувалася, яка ж вона ще дитина.

Втома брала своє. Августина спершу куняла, а потім ії зморив сон. Коли Липочка накаталась і повернулася до бабусі, та мирно сопіла, звісивши голову на груди. Можна було примоститися поруч, але спати не хотілося. Незнайомий світ вабив дівчинку своєю новизною. Поки бабуся спить, Липочка вирішила обстежити навколишню місцевість.

Вона навшпиньках відійшла подалі і, опинившись на безпечній відстані, бігцем подалася вулицею. Липочка дала собі слово нікуди не звертати, щоб не заблукати. Яків Еммануїл Феліциус сидів у торбинці і, вистромивши голову, з цікавістю крутив нею навсібіч. Невдовзі вони побачили яскраво освітлені скляні двері. Як тільки Липочка підійшла до них, стулки розсунулися самі собою. Дівчинка сприйняла це як запрошення, а дракончик пірнув у торбинку. У цьому світі він недолюблював освітлені й людні місця. З властивою його расі мудрістю він здогадувався, що тут не вельми ласкаве ставлення до вогнедишних драконів.

Липочка увійшла і опинилася у величезній продуктовій крамниці. Тут було стільки провізії, скільки не привозять на ярмарок базарного дня. Дівчинка зачаровано йшла повз стелажі з пляшками, бляшанками, коробками і пакетами. В одному кутку продавалися ковбаси, у другому — сири, у третьому — хлібобулочні вироби.

Люди ходили поміж полиць з візками і набирали в них їжу, хто скільки захоче, при цьому зовсім задарма. «Так можна прожити і без чаклунства», — подумала Липочка. Новий світ починав їй подобатися. Як тільки до дракончика донісся запах їдла, він теж почав виявляти цікавість до життя і завовтузився.

— Зараз знайдемо щось смачненьке, — пообіцяла йому Липочка.

Вона опинилася біля прилавка, заваленого шматками сиру різних сортів. «Цікаво, дракони-вегетаріанці їдять сир?» — подумала дівчинка і вирішила, що шматок гарного сиру не пропаде у будь-якому разі.

Повз неї протиснулася огрядна тітонька з візком, до самого верху навантаженим харчами. Очі в Липочки полізли на лоба від здивування. Такої кількості їжі не можна було з'їсти і за місяць, але тітці це, мабуть, вдавалося. Непомірних розмірів одяг ледве не тріщав на ній по швах, неначе зсередини її розпирало тісто, що підходило на дріжджах.

Подивившись на тітку, Липочка сунула сир у торбинку, і звідти донеслося задоволене чавкання. Судячи з усього, вегетаріанці сир їли.

Від сили-силенної товарів у Липочки розбіглися очі, але деякі етикетки збентежили її. Наприклад, на коробках було написано «молоко», неначе молоко можна налити в паперовий пакет. Тут-таки стояло багато дрібних коробочок з привабливим написом «Чудо». Заінтригована Липочка відкрила одну упаковку і зрозуміла, що бабуся мала рацію: чудес на цьому світі не було. У коробочці лежав звичайний сир.

Справжнє потрясіння чекало на Липочку у відділі, де продавалися консервовані овочі. На полиці стояли бляшанки з написом «Зелений велетень». Дівчинка знала, що серед велетнів зустрічаються людоїди, але щоб люди їли велетнів — з цим вона стикалася вперше. На сусідній полиці громадилися не менш страхітливі банки «Дядя Ваня». По спині в Липочки пробігли мурашки. Значить, тут не гребують і канібалізмом. А втім, судячи з кількості баночок, дядя Ваня теж був велетнем.

Намагаючись не показувати переляку, дівчинка швиденько проминула страшні полиці і потрапила до хлібного відділу. Тут продавалося багато різної смакоти, але Липочка не стала затримуватися.

Слід було поквапитися. Адже бабуся могла вже й прокинутися. Дівчинка не хотіла її хвилювати. Узявши плетінку з вишнею і коробку із заварними тістечками, дівчинка попрямувала до виходу.

Біля дверей її зупинив окрик:

— Куди без грошей? Вихід через касу.

Чоловік у синій формі охоронця перепинив їй шлях. Так Липочка довідалася, що відсутність чаклунства зовсім не скасовує наявності валюти. Дівчинка розвела руками:

— У мене немає грошей.

— Тоді викладай усе, що взяла, — наказав охоронець.

Липочка із жалем поклала пиріг і тістечка на стійку.

До першого підійшов другий охоронець і сказав:

— У неї ще сир у торбинці. Камера показала, коли вона його цупила.

Липочка побачила біля каси товсту тітку, з якою зіткнулася у відділі сирів і відразу зрозуміла, що це і є. Камера, яка на неї донесла. Судячи з того, що Яків Еммануїл Феліциус давно принишк, дівчинка підозрювала, що сиру в торбинці вже немає.

— Чого стоїш? Ану відкрий торбинку, — зажадав охоронець.

— Там нічого немає.

Липочка позадкувала.

— Ось ми й перевіримо, є чи ні.

Чоловік потягнув до себе торбинку. Раптом його руку ніби обпалило вогнем. Охоронець мимоволі відсахнувся.

Липочці вистачило хвилинного замішання, аби прослизнути через відчинені двері і кинутися навтікача. На щастя, дядьки не захотіли її доганяти.

Липочка квапилася до дитячого майданчика і роздумувала про мінливості долі. Скільки разів за останню добу їй доводилося рятуватися втечею. Добре ще, що цього разу з нею не було бабусі.

Незабаром вигулькнули гойдалки, драбинки і дерев'яні будиночки. Старенька все ще спала. Вона була така маленька і сухорлява та беззахисна в незвичному вбранні! Життя в новому, суворому світі було для неї непосильною ношею. Липочці стало шкода бабусю.

Дівчинка сіла біля пісочниці, дістала Щоденник і написала: «Хай у бабусі з'являться незвичайні сили».

Дракончик висунувся з торбинки і повертів головою. Переконавшись, що поруч нікого немає, він виліз і з насолодою простягся на піску. У Липочки раптом виникла дивна думка, яка ніколи не з'являлася у Вернисвіті. Думка була майже відчутною, тут про це думали всі разом і кожен окремо: від бомжа до олігарха. Вона проникала в мозок, витісняючи всі інші, мабуть, набагато корисніші ідеї. Липочка у відчаї прикидала: де взяти гроші?

І тут вона в черговий раз переконалася, що Яків Еммануїл Феліциус був справжнім скарбом. Він, попирхуючи і надимаючи щоки, качався в піску, неначе приймав пісочну ванну, і раптом вигріб зім'ятий папірець. Це був неймовірний успіх. Мандрівники розжилися банкнотою аж у десять карбованців!

Липочка ледве стрималася, щоб не розбудити бабусю, але потім їй у голову прийшла чудова ідея. Поки старенька спить і не може заборонити їй користуватися Щоденником Бажань, треба наробити таких папірців якомога більше. Новий запис говорив: «Хай у мене зараз же з'явиться сто таких самих банкнот».

Пачка десяток з'явилася найпростішим способом — нізвідки. Вона просто опинилася в торбинці. Липочка почувала себе справжньою багачкою. Її розпирало від бажання похвалитися перед бабусею. Августина немов відчула нетерпіння онучки. Вона клюнула носом і прокинулася.

— Здається, я задрімала? — пробурмотіла старенька чарівниця, відганяючи сон. — А ти так і просиділа?

— Бабусю, я роздобула гроші,— з місця навскач заявила Липочка і вручила бабусі пом'яту пачку купюр.

— Де?

Знаючи онучку, Августина не могла приховати збентеження. З Липочкою навіть найневинніші новини загрожували обернутися катастрофою.

— У пісочниці.

Це була майже правда.

— Ходімо, купимо чогось попоїсти. Я голодна, як ведмідь після зимової сплячки, — сказала Липочка.

— Надворі ніч. Доведеться почекати до ранку, коли відчиняться крамниці.

— Ні, бабусю, тут вони працюють і вночі,— сказала Липочка.

— А ти звідки знаєш?

— Просто подумала, що таке може бути. Тут усе не як у людей.

— Ну що ж, мабуть, варто роздивитися. Сон пішов мені на користь. Давненько я не відчувала такого припливу сил.

Липочка побоялася йти до знайомого магазину. Охоронці її напевно запам'ятали. Вона навмисне звернула у протилежний бік. Вулиця була майже безлюдна. Маленькі крамниці і магазинчики зачинені. Двері забрано в ґрати. Липочка вже стала подумувати, чи не повернутися, коли вони натрапили на невеличке кафе. Незважаючи на пізню годину, в ньому горіло світло і грала тиха музика. Майже всі столики були вільні. Лише за одним сиділа закохана парочка.

Зголоднілі мандрівники замовили три порції млинців із сметаною і три — з повидлом. Влаштувавшись у затишному куточку, вони взялися до трапези. Дракончик навідріз відмовився вилазити, і Липочка підкидала йому ласі шматочки в торбинку.

Коли сухорлява, усмішлива старенька розплачувалася, офіціантка невдоволено взяла від неї заяложені купюри. Вони були в піску, вогкі, та ще й замазані чорнилом. Дівчина покосилася на бабусю з онучкою. Щось у цій парочці здалося їй дивним. Вона й сама не знала, що змусило її уважніше придивитися до десяток. І тут офіціантка пополотніла.

Якби чорнильні плями в куточку кожної десятки не були однаковими, ніби намальованими через копірку, вона й не звернула б уваги, що номери всіх банкнот збігаються. Дівчина перевірила три десятки на детекторі. Їхня достовірність питань не викликала. Але в такому разі номери повинні були б різнитися.

Офіціантка непомітно натиснула кнопку виклику охорони.

Зайняті трапезою, мандрівники не завважили, що до кафе увійшов новий відвідувач. Чоловік не став робити замовлення, а лише про щось переговорив з офіціанткою. Потім він дістав маленьку коробочку, яка в тутешньому світі замінює телепатію і допомагає розмовляти на відстані. Августині було невтямки, що йдеться про неї, тому старенька чарівниця і не думала прислухатися.

Наївшись, бабуся й онучка зібралися йти, але до столика підійшла миловидна жінка в мереживному фартуху і поставила перед ними два келихи гарячого напою.

— Збитень. За рахунок закладу. Будь ласка, посидьте ще.

Августина мусила визнати, що в цьому світі теж є приємні сторони. Вони не встигли випити й половини солодкого гарячого напою, як у двері увійшов високий чоловік. Він оглянув порожнє приміщення. До цього часу хлопець з дівчиною вже пішли, і в усьому кафе залишалися лише Августина з Липочкою. З посмішкою, схожою на оскал бультер'єра, чоловік посунув до їхнього столика.

— Пробачте, ви не могли б проїхати зі мною? — ввічливо попросив він.

— Куди? — поцікавилася Августина.

— Тут недалечко. Я не затримаю вас надовго, а потім машиною вас доправлять, куди побажаєте, — пообіцяв чоловік.

Від слова «машина» в Липочки завмерло серце. Їй до смерті хотілося покататися на цій дивовижі на колесах. Невже бабуся відмовиться від такої пригоди? Втім, її побоювання були марними. Августині теж було цікаво поглянути на невідомого звіра в дії. До того ж, вона визнала, що відмовлятися від запрошення неввічливо. Новий світ був сповнений приємних несподіванок.

На вулиці їх чекав автомобіль. Липочка відразу ж оцінила переваги машини перед капцями-скороходами. Августина поставилася до незнайомого транспорту стриманіше. Принюхавшись, вона заявила:

— Килим-самоліт все ж екологічніший.

— Ви б ще чоботи-скороходи згадали, — засміявся чоловік.

— А що, вам доводилося ними користуватися? — здивувалася старенька.

— Скороходами ні, а от черевиками фабрики «Скороход» бувало, — загадково відповів він.

Дорога забрала небагато часу. Будинок, куди їх запросили, Августині не сподобався з першого погляду. У ньому було щось похмуре і казенне. Узяти хоч би стіни, пофарбовані бруднуватою темно-зеленою фарбою.

У кабінеті на них уже чекав капітан міліції Віталій Сергійович Сисоєв і старший лейтенант Павло Костюков.

— Може, чаю? — суворо запропонував капітан.

— Дякую, ми тільки що пили, — відмовилася Августина. Їй не хотілося тут затримуватися. — А в чому, власне, справа?

— Справа ось у чому, — протягнув капітан і виклав перед собою пачку десяток. — Це ваші гроші?

Августина похитала головою.

— Але ви щойно розплатилися в кафе цими грошима, — напосідав слідчий.

— Саме так. І тепер вони не мої. Будьте логічні,— резонно зауважила Августина.

— Але ви визнаєте, що розплачувалися цими грошима?

— Звичайно. Щось не так? — занепокоїлася старенька.

— Де ви їх узяли? — не звертаючи уваги на її питання, допитувався далі капітан.

Августина кинула на онучку підозрілий погляд і сказала:

— Я ж не запитую у вас, звідки ви берете гроші. Хоча мені було б цікаво знати.

Капітан чогось зніяковів, але швидко опанував себе.

— Я тут з вами не жартувати збираюся. Питання серйозне. Ці гроші фальшиві.

— Фальшиві?!

Здивування Августини було таким щирим, що навіть капітан зрозумів: для старенької це новина. Старший лейтенант підійшов до столу, поглянув на банкноти, помацав їх і з подивом промовив:

— Віталію Сергійовичу, це ж десятки. Я розумію — тисячі. А тут штампувати дорожче.

— З одного боку, так. А з іншого — десятки ніхто не перевіряє. Легко пустити в обіг, — заперечив капітан.

— Ви вважаєте, ми їх намалювали? — запитала Августина.

— Я нічого не вважаю. Я хочу знайти джерело цих грошей. Тому мені дуже важливо дізнатися, як до вас потрапили ці банкноти.

Джерело грошей засовалося на стільці і сказало:

— Я їх знайшла.

— Зрозуміло. Нічого не бачили. Нічого не знаєте. Упав. Опритомнів. Гіпс, — невесело посміхнувся капітан.

— Ні, я не падала. Просто сиділа і копирсалася в піску. Чесно. Я ще так зраділа, — сказала Липочка.

Міліціонери переглянулися. Капітан задумливо потер підборіддя.

— Забавний спосіб пускати гроші в обіг, хоча досить клопіткий.

Він знову звернувся до затриманих.

— Де ти це знайшла? На якій вулиці? Адреса.

— Дайте дівчинці спокій. Ми не знаємо жодних адрес, — розвела руками старенька.

— Зрозуміло. Темнити будемо?

Тон слідчого не обіцяв нічого доброго, і Августина зрозуміла, що краще розповісти все чесно.

— Ми нетутешні.

— Приїжджі? Де зупинилися?

— Ніде. Ми не зовсім приїжджі,— зітхаючи, призналася старенька. — Річ у тім, що нам довелося залишити свій дім і тікати.

— Звідки?

— Ви, мабуть, і не чули про таке місце. Це далеко в горах.

— Зрозуміло. Біженці. Значить, он звідки ноги ростуть! — Капітан ляснув себе по коліну і повернувся до помічника: — Т-а-а-к, Пашо, тут вимальовується негарний слід.

— От сволота, на стареньких і дітях грають, — сердито сказав Паша.

— Документи хоч є? — запитав капітан.

— Ні,— похитала головою старенька і зовсім знітилася.

— Гаразд, потім розберемося, куди вас — помістити в табір для біженців чи… — капітан зробив невизначений жест рукою. — А поки заночуєте тут. Комфорту не гарантую, але тишу і спокій обіцяю. Пашо, проведи!

Побачивши перед собою камеру за товстими ґратами, Августина позадкувала.

— Ви нас хочете посадити у в'язницю? За що?

— Не за що, а до з'ясування особи. Буде за що, вас переведуть до іншого місця, — похмуро пообіцяв старший лейтенант.

Замок клацнув. Кроки міліціонера стихли. Ось коли Августина пошкодувала, що присягнулася не користуватися чаклунством. Без магії на волю не вирватися, а допустити, щоб їхні особи з'ясовували, отже, чекай непередбачуваних наслідків. Залишившись наодинці з онучкою, старенька суворо запитала:

— Що ти на це скажеш? Кажи, як на духу. Звідки ти взяла гроші?

— Чесно, знайшла, — із запалом сказала Липочка і неохоче призналася: — Одну десятку.

— А решта? — запитала Августина, хоча вже знала відповідь.

— Зробила за зразком і подобою, — ледь чутно промовила дівчинка.

— Приїхали! Отже, ти і є фальшивомонетниця?

— Бабусю, я ж не думала…

— Ти ніколи не думаєш. У цьому твоє лихо. Тепер через тебе нас запроторять у в'язницю. Мені твої витівки ось як набридли! — Августина провела долонею по горлу.

Раптом у глибині камери почулося вовтузіння. Купа лахміття, яка валялася на нарах, набула людської форми.

— Чуєш, стара, — хрипло сказала істота непевної статі.— Я правильно второпала: дівчисько малює гроші так, що їх не відрізнити?

Августина не на жарт злякалася:

— Ви неправильно зрозуміли. Нічого подібного ми не говорили, — відмовилася вона.

— Та ладно тюлю гнати! Ми ж свої. А я своїх нізащо не здам.

Істота на хистких ногах обійшла Липочку і, схвально поцмокавши язиком, сказала:

— Треба ж, така мала, а художниця.

— Я не художниця, — заперечила Липочка.

— Та ти не парся. А хто тоді художники? Ті, що картини малюють? Тьху! Кому вони потрібні? Їх валом на кожному розі. Ось бабки намалювати — це талант. Мистецтво в маси! Я тебе з братаном зведу, будеш як сир у маслі…

Августина звернулася до купи лахміття голосом солодким, як мед, змішаним з патокою і згущеним молоком.

— Послухай, дорогенька! Давай обговоримо це завтра. А сьогодні вже пізно. Усі втомилися. Пора спати. Спати… спати… — кілька разів повторила Августина.

Купа лахміття слухняно вляглася. А невдовзі камеру наповнило тихе похропування.

— Бабусю, ти повернулася до чаклунства? — з надією запитала Липочка.

— Це не чаклунство. Звичайне навіювання, — сказала Августина.

— А ти навій дядькам, щоб вони прийшли і нас випустили.

— Навряд чи вони погодяться сидіти і чекати, поки на них подіє гіпноз. Ось пройти повз них так, щоб вони не помітили, я легко можу. Але такі прути жодне навіювання не візьме.

Августина потягнула прути в різні боки і остовпіла від несподіванки. На вигляд такі міцні, завтовшки як палець, вони виявилися напрочуд піддатливими. У ґратах утворилася дірка.

— З чого вони зробили ці прути? Їх і дитина зігне, — сказала Августина.

Дитина спробувала, але безуспішно. Тим часом Августина гнула і скручувала ґрати без видимих зусиль, наче місила тісто. Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як в'язні опинилися на вулиці.

Августина на повні груди вдихнула прохолодне нічне повітря і сказала:

— Знаєш, тутешній клімат мені на диво підходить. Я почуваю себе такою бадьорою, як ніколи. У мене ніби влилися незвичайні сили.

Липочка промовчала. Навіщо переконувати бабусю, що клімат тут ні при чому? Врешті-решт, не так уже й важливо, звідки до неї прийшли сили.

Глава 13

Стояла глупа ніч. Августина з Липочкою трохи призвичаїлися в новому світі. Вони не шарахалися від машин і нічому не дивувалися: ні високим будинкам, схожим на бджолині колоди, ні людям, які розмовляють самі із собою, ні магазинам, де прикидаються, що все дають безкоштовно, а потім вимагають гроші. Це був дуже дивний-предивний світ, де вони почували себе чужаками. Бабуся з онучкою блукали спорожнілими вулицями, сподіваючись знайти дитячий майданчик або сквер з лавками, але фортуна відвернулася від них. Вони були близькі до відчаю, коли їм посміхнулося щастя.

На величезній площі височіла будівля, схожа на палац. Здалеку Августина з Липочкою прийняли її за резиденцію тутешнього короля, але, підійшовши ближче, були спантеличені. Життя в палаці вирувало навіть уночі. Довкола будівлі снували, як мурашва, натовпи людей. Багато хто тягнув вантаж. Якщо хто наважувався зайти всередину, їх ніхто не зупиняв. Августина з Липочкою набралися духу і теж зайшли за високі двері.

Новий світ їх знову здивував. Палац виявився нічліжкою. У просторому приміщенні рядами стояли лави, на яких прямо в одязі спали люди. У багатьох були сумки, валізи та саквояжі. Мабуть, усі ці бідолахи теж були безхатченками і тягали пожитки із собою.

Августина наглянула містечко, де вони з онукою могли б притулитися, але побоювалася його займати. З місцевими порядками було легко ускочити в халепу. Що як їх знову потягнуть до стражників з'ясовувати особи?

— Треба б знайти когось із тутешніх начальників і отримати дозвіл, — сказала старенька чарівниця.

Як мовиться, на стрільця і звір біжить. Не встигла Августина це промовити, як побачила потрібну людину.

Здоровенний паруб'яга йшов з упевненістю господаря і штовхав перед собою візок.

На грудях у нього красувався такий великий орден, що його було помітно здалеку. Відразу видно, людина заслужена. Августина звернулася до нього з повагою, якої у Вернисвіті не удостоювала навіть коронованих осіб:

— Прошу, не відмовте в нашому проханні. Зробіть ласку. Можна нам розташуватися на ночівлю?

Вантажник окинув придуркувату старушенцію з ніг до голови і без особливої привітності буркнув:

— Місце знайдете, сідайте.

— Але у нас немає грошей, щоб заплатити, — призналася Августина.

— Заплатити? — перепитав чоловік і сердито сказав: — От народ! Приїдуть з глухомані і думають, що в Москві без грошей чхнути не можна! Хто ж такі чутки про столицю розпускає? На вокзалі спи, скільки хочеш. На те й зала відпочинку, — щедро дозволив він.

Вигляд у старенької був розгублений.

— Певно, здалеку? — запитав «начальник».

— Здалеку, — кивнула старенька. — Тут усе таке дивне. Я геть розгубилася. Навіть не знаю, що й робити.

Від вигляду сухорлявої, охопленої розпачем старенької серце вантажника тьохнуло. Він був не позбавлений почуття патріотизму до рідного міста і хотів показати його з кращого боку.

— Нічого, матусю. Зараз я вам допоможу. Влаштуємо на нічліг у найкращому вигляді. Мене Миколайовичем звати.

— Августина, — назвалася чарівниця.

— Дивне ім'я, — посміхнувся вантажник. — Речі ваші де?

— У нас нічого немає.

— Стибрили? — здогадався Миколайович. — От зарази! У кого тягнуть! У немічної бабки з дитям. У міліцію хоч повідомили? Я вас миттю до відділення проведу.

— Не треба. Нам би краще відпочити, — поспішно відмовилася Августина.

— Зараз зробимо. Залазь, бабко, на візок, довезу з вітерцем.

І тут мандрівники переконалися, що Миколайович тут справді господар. Побачивши лавку, завалену речами, він розштовхав чоловіка, що спав поруч.

— Громадянине! Приберіть речі. Самі спите, а людям не треба? Совісті катма. Старенька стоїть, ледве на ногах тримається, а він, розумієш, розлігся!

Заспаний громадянин стягнув сумки на підлогу, звільнивши місце для старенької з дівчинкою. Переконавшись, що бабку влаштовано, Миколайович пішов. Августина дивилася услід благодійнику і думала, що в цьому світі теж є тонкі, чуйні люди. Але найголовніше — повітря тутешнього краю діяло на неї цілюще. На що вже Липочка непосида, а й та натомилася, спить, як немовля. А була ж бадьора та енергійна.

Августина вирішила сходити на розвідку. Не зашкодить ближче познайомитися з цим воістину дивним світом, повним сюрпризів. Незважаючи на відсутність магії, час від часу невідомо звідки доносився голос і повідомляв про прибуття чи відправлення якоїсь важливої персони на ім'я «потяг». Августина навіть подумала, що непогано б з ним познайомитися, але виявилося, потяг — це щось на зразок обозу, де вози чіпляються один до одного.

Захоплена азартом першовідкривача, Августина спостерігала за нічним життям вокзалу. Вона обійшла зали чекання, пройшлася перонами і випадково забрела на запасну колію. Старенька вже хотіла повернутися до сплячої онучки, коли помітила біля товарняка Миколайовича. Він щось жваво обговорював з трьома чоловіками, у двох з яких були такі ж ордени. Раніше вона не підслухувала чужих розмов, але в цьому світі треба бути насторожі. Августина прислухалася.

— Дві тисячі і ні копійки менше, — сказав високий сутулий чоловік з орденом.

— Тут роботи щонайбільше на годину. Покидати ящики у вагон, — заявив лисий у замшевій куртці.

— От сам і кидай. Пупки надривати за триста карбованців! Знаєш санітарну норму? Тридцять два кілограми за місце. А в тебе кожен ящик скільки важить?

— Добре, півтори. Гроші відразу плачу.

Вперше Августина бачила в цьому світі людину, готову платити гроші. Заворожена перспективою, що замаячіла перед нею, старенька чарівниця задріботіла через колії.

Миколайович помітив стареньку і здивовано вигукнув:

— Матусю, а ти що тут робиш?

— Не спиться, — поскаржилася Августина, підходячи ближче.

— Тут пасажирам не місце, — сказав Миколайович.

Старенька відповіла йому ввічливою посмішкою і звернулася до лисого:

— Я вас правильно зрозуміла? Ви платите за те, щоб повантажити ці ящики у вагон, — Августина кивнула на чималу гору коробів.

— А що? У мене всі документи в порядку, — заметушився лисий.

— Можна я вам допоможу?

Репліка бабки викликала у вантажників бурхливу веселість, а лисий нервово ковтнув слину і сказав:

— Бабусю, я ціную ваш гумор, але мені не до сміху. Через дві години я нарвуся на неустойку.

Миколайович суворо поглянув на товаришів.

— Чого іржете? Не бачите, людина не тямить, що каже. Гроші і речі украли, а їсти треба. Краще б скинулися на шматок хліба з ковбасою.

Він дістав гаманець і відмусолив полтинник — знай, мовляв, наших.

— Миколайовичу, ти шо у нас, благодійний фонд? Там по всьому вокзалу, знаєш, скільки таких? — вишкірився сутулий.

— Це ж не бомжиха яка. Добропорядна людина. Розбиратися треба, — сказав Миколайович.

Лисий устряв у розмову:

— Час іде, — виразно постукав він по циферблату годинника.

Августина відсунула руку із запропонованим полтинником і з гідністю сказала:

— Спасибі, але я не можу весь час користуватися вашою добротою. Я повинна заробити ці гроші.

Вона підхопила трипудовий ящик, перекинула його собі на плечі і потягла у вагон. Мужики аж очі вирячили, дивлячись, як мініатюрна, сухорлява старенька, подібнодо мурашки теребить ящик, у який можна було б упакувати її з головою. Миколайович спробував повторити фокус із закиданням ящика на спину, крякнув і осів.

— Ящики різні абощо? — запитав він.

— Начеб однакові були, але хто його знає? — відповів лисий, який після побаченого не був певен ні в чому.

Бабця поставила ящик у вагон, повернулася по другий і з грацією балерини понесла його до составу. Якби Миколайович не пробував перекинути цей самий ящик собі на плечі, він би подумав, що це шахрайство, на кшталт порожнистої гирі в цирку. Його мозок, не звиклий робити складних, аналітичних висновків, заклинило на саму думку: цього не може бути!

Лисий першим отямився і зрозумів свою вигоду. Із жалюгідного прохача він перетворився на господаря становища. Правда, у нього виник великий сумнів, що вага за документами збігається з реальною.

— Санітарна норма вам не та? — уїдливо запитав він. — Старенька бабця ці ящики, як сірникові коробки, тягає.

— Не бухти, сам спробуй, — запропонував один з вантажників.

Кожному чоловікові хоч би іноді хочеться стати суперменом. Лисий вибрав для цього непідходящий момент. Упевнений, що він утре носа вантажникам, що зарвалися, він підхопив ящик, сіпнувся… Ящик стояв як укопаний. Лисий піднатужився і зумів одірвати вантаж на кілька сантиметрів од землі, але далі справа не пішла.

— Навмисне найважчий підставили? Посміятися захотіли? Жартуни, — сердито процідив він.

— Чуєш, як ми тобі підставити могли? Це ж твій вантаж. Забув? — засміялися вантажники, але їхній сміх був зовсім невеселим.

Старушенція повернулася по наступний ящик.

— Ми впоралися б швидше, якби один з вас укладав ящики у вагоні,— сказала вона.

Бувалі вантажники без вагань прийняли її за бригадира. Сутулий подався у вагон. Праця закипіла. Вантаж виявився не жарт, але нікому не хотілося сплохувати і виявитися слабшим за стареньку. Запасні колії ще не бачили подібного ентузіазму і завзяття до роботи. Через півгодини змилені вантажники і бадьора Августина отримали гроші.

— Ну, матусю! Розповісти — ніхто не повірить, — промовив Миколайович.

— Бабко, тобі б у цирку працювати, — посміхнувся сутулий.

Лисий вкрадливо звернувся до старенької:

— Завтра вдень у мене вантаж приходить. Як щодо халтурки?

— Пробачте, я вас не зовсім зрозуміла. Що таке халтурка? — запитала Августина.

— Робоча сила буде потрібна, — пояснив чоловік.

— З радістю, — охоче відгукнулася Августина.

Домовившись про час, Августина пішла подрімати. Ніч видалася довгою і повною вражень. На ранок їй було про що розповісти онучці.

Вранці вони пішли снідати до місцевої таверни під назвою «Ресторан». Липочка з широко розплющеними очима слухала про бабусині пригоди.

— Ось бачиш, виявляється, можна прожити і без чаклунства, — завершила розповідь Августина.

Старенька чарівниця вирішила, що кращого місця, ніж вокзал, не знайти: тут і безкоштовний нічліг, і робота, і їжа під боком. Після сніданку чарівниця поглянула на годинник над входом у будівлю вокзалу і заквапилася:

— Мені час іти. У мене халтурка. Скоро прийду. Благаю, сиди тихенько і не вскоч ні в яку халепу.

Вона дала Липочці гроші на морозиво і подалася у бік запасних колій, де вантажилися товарняки.

Побачивши на рейках натовп людей, старенька чарівниця відразу ж запідозрила недобре. Стовпотворіння не обіцяло нічого гарного. Августина притишила ходу. Беззмінний благодійник Миколайович помітив стареньку і попрямував до неї.

— Матусю, ти чого тут топчешся? Давай швидше! Тебе вже заждалися. Знімати будуть.

— Звідки?

— На камеру знімати. По телевізору покажуть. Це ми з хлопцями постаралися. Дзвякнули куди треба.

Старенька нічогісінько не второпала з того, що сказав їй Миколайович. Тутешні жителі іноді висловлювалися аж надто туманно.

— Кому покажуть? — поцікавилася вона.

— Відразу кілька каналів приїхали. Ти ж у нас… Теє… Сенсація! Вся країна про тебе дізнається, — з натхненням пояснював Миколайович.

Слава найменше приваблювала Августину. Вона позадкувала.

— Я не можу.

— Ні, так діло не піде. Ти що? Люди через тебе приїхали. Станеш знаменитістю. Може, і нас покажуть. Я тебе нікуди не відпущу, — сказав Миколайович.

Августина зрозуміла, що він не жартує. Треба було діяти хитрістю.

— Я не можу з'явитися перед усіма в такому вигляді. Мені треба поправити зачіску і причепуритися, ви ж тонка людина і розумієте.

Вона змовницьки підморгнула і обдарувала Миколайовича широкою посмішкою. Вантажник розплився у відповідь.

— Ну це зовсім інша річ. Побіжу скажу, що ти зараз будеш, — сказав Миколайович.

Августина швидкою ходою попрямувала у бік жіночої вбиральні. Витончена людина Миколайович поглянув їй услід і філософськи промовив:

— Ех, баба вона завжди баба.

За короткий час відсутності бабусі Липочка не встигла ні в що ускочити і нічого накоїти. Вона якраз доїдала морозиво і подумувала, чим би їй зайнятися, коли Августина, засапавшись, підбігла до неї. З її вигляду дівчинка відразу зрозуміла, що сталося щось жахливе.

— Що таке? — запитала дівчинка.

— Нам треба негайно звідси забиратися, — коротко кинула бабуся, і вони подалися геть.

Зніматися з місця, яке вони лише почали обживати, було шкода. Бідних мандрівниць знову чекала невідомість. Вони все далі відходили від вокзалу, що гостинно їх прихистив.

— Це якийсь божевільний світ. У ньому стільки людей, і неможливо загубитися, — засмучувалася Августина.

Грошей після сніданку майже не залишилося, але Августина якнайсуворіше заборонила Липочці підробляти банкноти. Після довгих пошуків старенькій удалося найнятися розвантажити машину мішків з цементом. Цю зарплату Августина вирішила витрачати ощадливіше. Вони на ходу поїли коржики із сиром і навстоячки випили чаю біля високих столиків.

Як на зло, погода зіпсувалася. Небо набубнявіло сірими, повстяними хмарами. Задріботів дощик. Побачивши сходи, що вели під землю, вони вирішили, що там можна сховатися від дощу. За турнікетом їх чекали диво-сходи, які бігли самі по собі, навіть ноги переставляти не треба. Але справжній сюрприз чекав їх внизу. Виявилося, під землею теж ходять потяги. Після ночі, проведеної на вокзалі, Августина ставилася до них як до рідних і мало не розплакалася від розчулення, коли побачила рейки і состав, що рухався по них.

Вони сіли у вагон. Після безсонної ночі і напруженої роботи Августина клювала носом. Помітивши, що бабуся задрімала, Липочка дістала Щоденник Бажань. Бабуся не схвалила б її вчинок, але Липочка розуміла, що без чаклунства їм не обійтися. Вона знайшла чисту сторінку і написала: «Хочу, щоб ми з бабусею і дракончиком сьогодні знайшли притулок».

Частина четверта

Глава 14

У Василя Єрмолаєва видався не найкращий день. Після прочухана у директора він похнюплено плентався додому. Він так і не зміг придумати хоч якоюсь мірою логічне пояснення тому, що у тітки Асі опинився пульт від «літаючої мітли». Він міг загубити його в тисняві на вході до школи, але тоді пульт лежав би коло дверей, і тітка Ася не могла б активувати мітлу. Голова пухла від думок.

Змирившися з тим, що ця головоломка йому не до снаги, Вася спробував розвіятися. Кажуть, у кожному поганому явищі є позитивний бік. Відшукати хоч би щось приємне в сьогоднішньому дні було так само непросто, як знайти нафту на Красній площі. Та все ж Вася знайшов кілька причин порадіти. По-перше, діда не викликали до школи. По-друге, фізкультурник дав на один день перепочинок. По-третє, у діда сьогодні пенсія, і він напевно купив торт. І, нарешті, сьогодні має дзвонити мама. Правда, Вася не знав, добре це чи погано.

Після розмови з нею він ще гостріше відчував, що вони чужі. Одні і ті ж завчені питання: як успіхи, як навчання, чи добре вони харчуються. І відповідь, що не претендує на оригінальність: «Добре». А що ще він міг сказати? Про винаходи краще мовчати. Якщо мама дізнається про наслідки його творчості, вона в усьому почне звинувачувати діда, і вони знову посваряться.

Вася минув висотки, перейшов через дорогу і опинився на тихій Вишневій. Біля скверика його караулив Макс. Ймовірність того, що Ливнєв опинився тут випадково, була один на мільйон. Макс жив у багатоквартирному будинку навпроти школи, і тут йому нічого було робити.

— Ну шо, Гаррі Поттер, колися! Перед директором на мітлі катався? — глузливо запитав Ливнєв.

Вася пустив його глузливе запитання повз вуха. Макс торочив далі:

— Кльовий прикольчик під назвою, як Васька від сметани відучували. Все, Єрмолаєв, масниця кінчилася. Прийшов твій чорний день.

І тут Васю немов осяяло. Він зрозумів, хто його підставив. Залишалося загадкою, як Ливнєву це вдалося, але в тому, що все підстроїв Макс, Вася не сумнівався.

— Це твоя робота? — відверто запитав він.

— Докажи, — нахабно посміхнувся Макс.

Не кажучи ні слова, Вася спробував обійти Ливнєва, але той його зупинив:

— Гаразд, не жени хвилю. Я у справі.

— У нас є спільні справи? — запитав Вася.

— Бізнес-пропозиція. Продай мені реактивні присадки.

— Навіщо?

— Приколотися хочу.

— З мітлою вже приколовся.

— Що ти причепився до цієї мітли? При чому тут я?

— Зовсім ні при чому?

— Проїхали. Я тобі роблю ділову пропозицію.

— А я тобі відповідаю. Присадки не доопрацьовані. Вась Васьовича бачив? — не пристав на ділову пропозицію Вася.

— Та кинь ти! Нічого не станеться. Тобі що, бабки не потрібні? — наполягав Макс.

Гроші були потрібні, але Ливнєв не цікавив Васю як бізнес-партнер.

— Слухай, відчепися! З мене сьогодні й мітли вистачило. Мені треба йти, мама дзвонитиме, — сказав він.

— Значить, мамуся інколи про тебе згадує? Що ж вона не забере тебе у Штати? — сказав ущипливо Макс.

— Не твоє діло.

— Зрозумів! Турбота про колишню вітчизну. Батьківщина не переживе такого відпливу мізків. А чого сама не приїжджає? — продовжував підштрикувати Макс.

— Не може. У неї маленька донька.

— Ага! Вона тебе кинула. На фіг ти їй потрібний. Їм там і без тебе добре.

Глибоко в душі Вася і сам так думав, але у вустах ворога слова звучали у сто разів болючіше.

— Заткнися! — крикнув Вася.

— Правда очі коле? У неї там своя сім'я. В Америці без тебе повітря чистіше. Твоя матуся плювати на тебе хотіла, геморой хронічний! Ви з дідом обидва шизики.

Макс покрутив пальцем біля скроні.

Вася був за вдачею пацифістом. Він не любив заводитися і тримався осторонь від бійок, але тут не витримав, схопив Макса за петельки і стусонув його в щелепу. Ливнєв недаремно займався спортом і ходив на карате. Як справжній боєць, він інстинктивно відскочив. Кулак ковзнув по щоці, не завдавши йому шкоди, але каратист утратив рівновагу і повалився спиною на дерево, що стояло поруч.

Дістати нокдаун від тихоні Єрмолаєва було принизливо. Ливнєв жадав реваншу. Він кинувся навкулачки, але сьогодні був не його день. Він не помітив, як зачепився рукавом за сучок. Почувся тріск роздертої тканини.

— Виродку, все через тебе! — скинувся Макс і почав гамселити Васю кулаками.

У нього вже давно свербіли руки віддубасити цього тупого вундеркінда. Вася зіщулився, прикрив голову і, подібно до боксерської груші, стійко зносив удари, поки Макс не садонув його в живіт. «Груша» охнула, обм'якла і повалилася додолу.

— Слизняк. Спочатку навчися битися, а потім лізь, — зневажливо процідив Макс. — І не здумай на мене накапати. Ти перший напав. І ще куртку порвав. Усьок?

Вася підвівся, витер з носа кров і з викликом запитав:

— Побіжиш жалітися?

— Навіщо? Розкажу мамі по-родинному. Повинен же я пояснити, звідки дірка на рукаві. У неї в салоні півшколи пасеться.

— Ну ти й гад.

— А ти виродок, якого кинула власна мати, — сплюнув Макс, і останнє слово залишилося за ним.

Проводячи супротивника поглядом, Вася завернув додому. Кісточку пронизав біль. Він сяк-так дошкандибав до лавки і сів зализувати рани.

У міру того, як потяг метро просувався до околиці, людей у вагонах ставало все менше. На кожній станції приємний баритон оголошував назви зупинки і дбайливо попереджав, що двері зачиняються. Липочка і сюди верть, і туди верть, намагаючись зрозуміти, звідки доноситься голос. Коли вагон майже спорожнів, невидимка вирішив, що не слід ганяти потяг ради невеликої групи людей і оголосив:

— Потяг далі не піде! Звільніть, будь ласка, вагони.

Августина з Липочкою слухняно вийшли. Рухомі сходи доправили їх нагору. Було хмарно, але сухо і тепло. Подорожани знову пішли мандрувати чужим містом. Серед високих коробок будинків, на вулицях, позбавлених зелені, вони почували себе незатишно. Настрій був пригнічений. Яків Еммануїл Феліциус затих і не стріпнувся навіть, коли вони проходили повз ятку зі свіжими булочками, від якої йшов смачний дух.

Августина все частіше поверталася думками до чарівної корони, яка лежала у неї в ридикюлі. У Вернисвіті була хоч би надія на порятунок, а в цьому дивному краї, населеному камінням, божевільними людьми і залізними звірами їх чекало цілковите безпросвіття.

Ніби навсупір її думкам, тутешній світ раптом обернувся іншим боком. За високими будинками ховався заповідний куточок. Тиха вулиця з обох боків була забудована красивими особняками з балконами і мансардами. Уздовж вулиці між будинками розкинувся скверик. Багряні й золоті крони дерев світилися теплом на тлі похмурого неба, наче в них ховалося сонце. Весело тринькали синиці. Під ногами шурхотів падолист. Пахло прілим листям і димом багаття.

Серце Августини забилося. Феліциус висунув носа і жадібно втягував повітря. Бабуся з онучкою зайшли у сквер. На найближчій лавці сидів хлопчина Липоччиного віку. Він задер голову вгору, щоб спинити кров, що юшила з носа. Августина поспішила до хлопчика.

— Як же ти так умудрився? Дай-но мені поглянути, чим тобі можна зарадити.

Вася не хотів ані розпитувань, ані співчуття. Він не звик, щоб над ним квоктали. У них з дідом вдома було суворе чоловіче життя.

— Не треба, і так минеться, — відмовився хлопчик.

— Чого чекати і шморгати носом, коли це діло однієї секунди, — похитала головою Августина і поклала долоню хлопчику на лоба.

Кровотеча миттю зупинилася.

— Ось так. А тепер покажи, що у тебе з ногою, — попросила старенька.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Вася.

Августина посміхнулася. За той час, поки її долоня лежала у Васі на голові, вона встигла довідатися, що в дитинстві він хворів на вітрянку. У першому класі, з'їжджаючи з гірки, впав із санок і дістав струс мозку. Минулої зими переніс грип. Для того щоб поставити діагноз, їй не треба було вдаватися до магії. У Вернисвіті це вміла навіть звичайна сільська знахарка.

— Знімай черевик, — скомандувала Августина.

Вася згадав про дірку в шкарпетці і енергійно замотав головою:

— Ні, мені вже краще.

— Не сперечайся. Марно. Ти не знаєш мою бабусю, — сказала Липочка.

Не звертаючи уваги на протести, Августина сіла навпочіпки і стягнула з хлопчика кросівку. Вася зашарівся від сорому. Для повноти щастя йому бракувало постати у рваній шкарпетці перед незнайомим дівчиськом. Старенька зняла злощасну шкарпетку, оглянула кісточку, обмацала її і раптом так різко смикнула, що від болю у Васі потемніло в очах.

— Усе гаразд. Звичайний вивих, — повідомила Августина.

Вася взувся і обережно наступив на хвору ногу, потім притупнув, повертів туди-сюди і здивовано промовив:

— Ото так!

— Я ж тобі говорила, що з бабусею краще не сперечатися.

У рудоволосої дівчинки була така заразлива посмішка, що губи у Васі самі собою розпливлися у відповідь. Він навіть не знав її імені, а в нього було таке відчуття, наче вони давним-давно знайомі. Навіть переживання з приводу подертої шкарпетки здавалися дурницею.

— А ходімте до нас у гості. Тут недалечко. Дідусь буде радий, — несподівано для себе запропонував Вася.

Гості у Єрмолаєвих бували нечасто. Вася і сам не усвідомлював, чому йому так хочеться познайомити дивну стареньку і дівчинку з дідом.

Липочка благально поглянула на бабусю.

— Ба, ходім.

Августина вже кілька разів переконувалася, що все гарне в тутешньому світі обертається на лихе, але від хлопчика загрози не виходило. Старенькій чарівниці було цікаво поглянути, де він живе. Його образ не в'язався з особняком за високим парканом.

— Ходімо. Дідусь напевно купив торт. Ми живемо удвох, — упрохував їх хлопчик.

— Ми теж живемо удвох з бабусею, — сказала Липочка.

— Правда? Тим паче. Мене звати Вася.

— А мене Липочка.

— Гм… Це від дерева, чи що? — перепитав Вася.

— Ні. Липочка, бо я народилася в липні.

За розмовами вони підійшли до старенького рубленого будинку. Вася відчинив хвіртку і пропустив гостей. Побачивши затишну хатину з різьбленими наличниками, Августина мало не розплакалася від розчулення. Це було перше місце в тутешньому світі, де вона почувалася як вдома.

— Дідусю, у нас гості,— гукнув Вася з порога.

Никанор Іванович здивувався, почувши про гостей. Онук ріс замкнутим хлопчиком і ніколи не приводив друзів. Дід вийшов з кімнати і здивувався ще більше. Вася йшов у супроводі симпатичної старенької жінки і рудої дівчинки.

— Я ногу вивихнув, а бабуся Августина її вправила, — повідомив Вася.

— Дуже радий. Дуже радий. Чого ж ви стоїте? Проходьте. Питимемо чай. Я, ніби знав, купив вафельний тортик, — привітно запросив гостей Никанор Іванович.

Усередині будинок був схожий на майстерню. Йому вочевидь бракувало жіночих рук. Никанор Іванович заметушився і почав прибирати розкидані інструменти.

— Вибачте, у мене тут не прибрано. Люблю, знаєте, на дозвіллі помайструвати.

— Нічого, нічого. Все дуже мило. У вас чудовий будинок. Тут так легко дихається, — щиро сказала Августина.

— Дідусь винахідник. У нього навіть грамота є за допомогу в освоєнні космосу, — хвалився Вася.

— Що ви кажете! — захоплено вигукнула Августина.

— Пусте. Діла давно минулих днів, — зніяковів Никанор Іванович. — Давайте я пригощу вас чудовим вишневим варенням. З наших вишень.

Він відкрив лючок у підвал, але ойкнув та так і залишився стояти зігнувшись у три погибелі.

— Здається, я вчасно, — посміхнулася Августина і взялася до нового пацієнта.

За п'ять хвилин Никанор Іванович з подивом розігнув спину і, потираючи поперек, вигукнув:

— Та ви просто чарівниця!

Августина злякано притисла палець до вуст і прошепотіла:

— Тсс! Дуже прошу вас нікому про це не говорити.

— Ви тримаєте свій цілительський дар у таємниці? — здивувався Никанор Іванович. — Та це просто злочин!

— Люди на цьому великі гроші заробляють, — уставив Вася.

— Справді? — щиро здивувалася Августина. — А я думала, що можна заробити лише вантаженням-розвантаженням.

— Ви, далебі, жартунка. Який з вас вантажник з вашою тендітною комплекцією?! — розсміявся Никанор Іванович.

— Ой, що це?! — скрикнув раптом Вася.

Біля дверей сиділа дивна рептилія і старанно жувала тапочок.

— Це Яків Еммануїл Феліциус, — відрекомендувала Липочка свого вихованця. — Треба ж, він од усіх ховався, з торбинки носа не показував, а тут сам виліз.

— Кльовий звірик! Варан? З крильцями. Я такого ніколи не бачив. На дракона схожий.

— А може, це і є дракон? — обережно промацала ґрунт Липочка.

— Хотілося б, але, на жаль, дракони бувають лише в казках, — зітхнув Вася.

«Ну й відсталий світ! Ані чаклунства, ані драконів», — подумала Липочка, але переконувати нікого не стала.

— А що він їсть?

— Усе, окрім м'яса, — сказала Липочка.

— Зрозуміло. Травоїдний.

Феліциус вирішив, що хлопчик натякає на його образливе прізвисько, і обурено засопів. Липочка зрозуміла вихованця без слів і поправила:

— Вегетаріанець.

— А давай звати його Дракончик. Адже схожий, — запропонував Вася.

Так у людському світі здобув визнання бодай один дракон.

Поки Никанор Іванович з Августиною накривали на стіл, а Вася годував дракончика, Липочка побачила на письмовому столі дуже дивне віконце, у якому мерехтіли зірочки. Вони виникали з чорноти, гасли, а на їх місці з'являлися нові. Видовище зачаровувало. Але найдивніше — ззаду віконця жодних зірок не було. Та й звідки їм було взятися серед білого дня! Спантеличена Липочка звернулася до Васі:

— Що це?

— Монітор.

— Що таке монітор?

— Ну, частина комп'ютера.

— Що таке комп'ютер?

— Ти що, комп'ютерів ніколи не бачила? — Вася недовірливо втупився в Липочку.

Дівчинка похитала головою.

— Приколюєшся, — не повірив Вася.

— Чесно. У нас їх немає.

— Ну ти й динозавр. Як же ти живеш без компа?

— А як ти живеш з компом? — поцікавилася дівчинка.

Цього дня Липочка дістала урок з інформатики і довідалася, що чаклунство тут є, але зовсім не таке, як у Вернисвіті.

День пролетів непомітно. Нікому не хотілося прощатися.

— Ми вас проведемо, — галантно запропонував Никанор Іванович.

— Спасибі, не треба, — відмовилася Августина.

— Чому ж? Не можна двом чарівним дамам так пізно ходити вулицею самим. Де ви зупинилися? — наполягав дід.

Липочка зрозуміла, що зараз саме час проситися на нічліг.

— Ніде. Ми біженці. Документів немає. Ночували на вокзалі, але тепер туди не можна. І ми не знаємо, де будемо спати, — одним подихом випалила вона.

— Жахливо! Чому ж ви відразу не сказали? Залишайтеся у нас. Василю, ти як гадаєш?

— Гадаю, це здорово! — вигукнув Вася.

— Ви певні, що ми вам не завдамо клопоту? — затурбувалася Августина.

Вона була переконана, що це найкраще місце в усьому тутешньому світі, і боялася повірити в таке щастя.

— Що ви! Нам буде приємно, — запевнив її Никанор Іванович.

— Я звільню вам свою кімнату, а сам переберуся на горище, — запропонував Вася.

— Що ти! Ми самі можемо розміститися на горищі,— сказала Августина.

— Ні, у мене там здорово. А вам тут буде зручніше, — запевнив Вася.

Липочка хитро посміхнулася. Коли то ще вона загадала бажання, краще не придумаєш. Щоденник працював чудово.

Глава 15

Минув майже тиждень, відколи бабуся з онучкою поселилися на Вишневій. Старий будиночок змінював вигляд з кожним днем. Світлицю перегородили наскрізні книжкові полиці, за якими розмістилася майстерня Никанора Івановича. Більшу площу зайняла затишна вітальня, де вечорами всі збиралися під помаранчевим абажуром пити чай. На вікнах з'явилися мереживні занавіски, а на столі — накрохмалена скатертина. Надраєна до блиску кухня сяяла чистотою. А коли Августина готувала, будинком розносилися такі пахощі, яких ці стіни раніше не знали.

Вранці Вася ішов до школи, а Липочка сідала за комп'ютер. У тутешньому світі бабуся не чіплялася до неї з навчанням. Кому потрібна давньодраконська, якщо тут і драконів немає, хіба що один-єдиний?

Яків Еммануїл Феліциус скручувався калачиком у дівчинки на колінах і дрімав. Лише раз він стрепенувся, побачивши на екрані драконів, але швидко втратив інтерес до намальованих родичів. Мультяшний світ був лише на перший погляд привабливим і яскравим, а насправді виявлявся порожнім і бездушним, як повітряна кулька.

Для Липочки освоїти комп'ютер виявилося раз плюнути, набагато простіше, ніж бабусині заклинання. Тут на будь-який випадок була підказка. Дівчинка зіграла в кілька квестів, але швидко охолола до ігор. Який інтерес грати, якщо вона завжди наперед угадувала найкращий хід і рівень будь-якої складності проходила на раз, неначе перед нею була демо-версія? Липочка гадала, що так уміють усі. Їй було невтямки, що заняття з бабусею не пропали даремно. У тутешньому світі рідко хто мав такі здібності, як вона.

Значно більше їй подобалося блукати по Інтернету. Там можна було почерпнути знання про все на світі, точніше, майже про все. Про Вернисвіт ніде не говорилося ні слова.

Хоч як цікаво було сидіти за комп'ютером, понад усе Липочка мріяла піти до школи. Вдома їй нечасто доводилося спілкуватися з однолітками, і школа здавалася їй цікавою пригодою. Никанор Іванович попросив дочку старого друга, яка працювала у відділі освіти, поклопотатися за дівчинку; Але без документів справа затягувалася. Утративши терпець, Липочка вдалася до допомоги Щоденника, і наступного ж дня Липа Бабкіна дістала напрям у школу, де вчився Вася.

Липочка не могла діждатися, коли настане ранок. Напередодні вони з Васею сходили до крамниці і купили зошити, контурні карти, ручки, фломастери та інші необхідні дрібниці. Увечері Липочка сто разів перевіряла, чи не забула часом чого-небудь.

Феліциус з цікавістю спостерігав за цим збиранням. Коли торбинку було складено, він поліз у неї, почав вимощувати зручне кубельце і випихати зайві зошити.

— Дивися, дракончик теж збирається до школи. Зараз він наведе тобі лад, — розсміявся Вася.

— Як же я про це не подумала! Дивися, скільки зошитів не поміщається, — поремствувала Липочка, замість того щоб приструнчити вихованця.

— Ти збираєшся взяти його до школи? — недовірливо запитав Вася.

— А як же інакше? Він до мене дуже прив'язаний.

За минулі дні Яків Еммануїл Феліциус і Вася здружилися. Хлопчик завжди приберігав для вихованця ласий шматочок, любив з ним вовтузитися і гратися, але брати варана невідомої породи в школу було не найвдалішою ідеєю.

— Я б залишив його вдома. У нас ніхто не носить із собою тварин. І потім, він незвичайний. Дівчата злякаються. Таке почнеться! Нас же звинуватять, що ми зірвали урок.

У його словах була частка істини. Так Якову Еммануїлу Феліциусу було відмовлено в середній освіті. Втім, як і будь-який дракон, він був вищий, ніж якась там середня освіта.

У школі було стільки дітей, скільки Липочка не зустрічала за все своє життя. У коридорі стояв такий гармидер і галас, що спочатку вона сторопіла. Бабуся нізащо не впізнала б у тихій, спокійній дівчинці свою онучку. Її немов підмінили. У кабінеті директора Липочка була тихіша від води, нижча від трави. Класна керівниця привела до класу втілену скромність і слухняність. Спочатку Кіра Миколаївна сприйняла в багнети новину, що їй у клас додадуть ще одну ученицю, але, дивлячись на боязку, тиху дівчинку, вона вирішила, що та не завдасть особливого клопоту. Проте, як мовиться, не все те золото, що світиться.

Коли вчителька завела Липочку до класу і тридцять пар очей, вивчаючи, втупилися в новеньку, дівчинці стало якось ніяково. Вона відшукала поглядом Васю. Він підбадьорююче кивнув. Відчуття, що вона тут не самотня, додало Липочці сміливості.

Кіра Миколаївна познайомила:

— Діти, це наша нова учениця Липа.

— Вона що, липова? — хихикнув хтось із хлопців. Класом прокотився смішок.

— Ні, я справжня. Мене так назвали, бо я народилася в липні. Але бабуся говорить, що до цього імені мені ще треба дорости, тому звіть мене просто Липочка, — пояснила дівчинка і широко посміхнулася.

Посмішка в неї була заразлива, а безпосередність, з якою вона трималася, підкуповувала. Новенька відразу всім сподобалася. Діти теж заусміхалися.

— Я ціную твій гумор. Гаразд. Хай буде Липочка, — стримано сказала Кіра Миколаївна. — З однокласниками ти познайомишся на перерві. А зараз сідай за третю парту до Свєти Неверової.

Липочка помотала головою.

— Якщо Свєта не образиться, я сяду з Васею. Просто я вперше в школі, все таке незвичне, а його я знаю. Так мені буде спокійніше.

Не чекаючи дозволу, вона всілася за останню парту.

— У школі заведено робити не те, що хочеться, а те, що велять, — сказала Кіра Миколаївна.

— Чому? — щиро здивувалася дівчинка. — Бабуся каже, що треба слухати свого серця і робити, що душі хочеться. Головне, аби це не заважало іншим.

— Ось тому ти й повинна слухати вчителя. Роби, як усі,— відрізала класна дама з погано приховуваним роздратуванням.

Нова учениця загрожувала бути ще більшою болячкою, ніж Єрмолаєв. Кіра Миколаївна кляла долю з того самого дня, коли вперше пішла працювати до школи. Усі найгірші класи і проблемні діти чомусь діставалися їй.

— Та всі ж не можуть сидіти за третьою партою, — розважливо зауважила Липочка і, наслідуючи бабусю, додала: — Будьте логічні.

— Ти прийшла сюди розумувати? — скипіла літераторка.

— А для чого ж іще? Мені й бабуся сказала: «Будь розумницею і не пустуй».

Після цих слів клас чомусь дуже зрадів і зайшовся реготом, зате вчителька розсердилася і почервоніла так, ніби її ось-ось уразить параліч. Єдиний, хто зберіг незворушність, був Едик Веркін. Невідомо, що його надихнуло, чи то слова Липочки, чи то вигляд учительки, але він дістав зошит і став зосереджено строчити продовження роману «Кілер проти мерця».

Липочка розгубилася. Вона не знала, як догодити всім. Вася смикнув її за рукав і прошепотів:

— Вибачся.

— За що? — не зрозуміла дівчинка.

— Тоді просто мовчи.

Судячи з його тону, до поради слід було прислухатися. У цьому світі було багато речей, які неможливо було пояснити. Їх треба було приймати, і все. Липочка сказала:

— Вибачте, я краще помовчу.

— Авжеж, так справді буде краще, — сердито сказала літераторка.

Коли всі заспокоїлися, потягнувся урок, прісний і нескінченний, як жуйка, яку жували добу. Липочка з першої ж години переконалася, що в школі заборон куди більше, ніж у бабусі. Не можна було розмовляти, крутитися, дивитися у вікно. Вчителька нічого не знала. Замість учити, вона чіплялася до учнів з питаннями про якогось Геракла. Хтось допомагав їй заповнити прогалини в освіті, а хтось і сам знав не більше за неї. Загалом, суцільна каша. Під кінець уроку Липочка засумнівалася, що вчинила правильно, коли вирішила прийти в школу.

Після літератури йшла інформатика. Липочка піднеслася духом. До цього часу вона непогано орієнтувалася в комп'ютері і освоїла Windows, Photoshop та Outlook. Знання новенької порадували В'ячеслава Анатолійовича, який викладав основи комп'ютерної грамотності. Він схвально сказав:

— Молодець! Ти пішла далеко вперед. Хотів би я познайомитися з твоїм учителем.

— Мене Вася навчив, — Липочка кивнула на Єрмолаєва.

— Ціную твій гумор, — посміхнувся інформатик.

«Чому всіх заклинює на гуморі?» — здивувалася дівчинка, а вчитель вів далі:

— У Єрмолаєва є чого повчитися. Де кнопка вмикання комп'ютера, він засвоїв. Еге ж, Білл Ґейтс?

Вася пустив шпильку В'ячеслава Анатолійовича повз вуха. У нього в голові не вкладалося, звідки в Липочки такі знання. Він навіть засумнівався, що кілька днів тому вона побачила комп'ютер уперше.

Після тріумфу на інформатиці Лапочка вирішила, що вчитися зовсім неважко, але наступний урок знову засмутив її.

Коли всі посхилялися над зошитами і стали записувати цифри та якісь значки, Липочка пошкодувала, що заздалегідь не запитала у Васі, що таке алгебра. Спочатку вона подумала, що це урок тайнопису і пошепки звернулася до сусіда по парті:

— У тебе є ключ?

— Навіщо? Дідусь удома, він відчинить, — сказав Вася.

— Я говорю про ключ до цієї головоломки. Як її розшифрувати?

— Ти що, ніколи не розв'язувала рівнянь? — запитав Вася.

З Липочкою він уже нічому не дивувався.

— Єрмолаєв, Бабкіна, припиніть шепотіти! Що ви там обговорюєте? — приструнчила їх математичка Світлана Олександрівна.

— Що таке алгебра? — у лоб запитала Липочка.

— У якому сенсі? — не зрозуміла вчителька.

— Для чого потрібні всі ці цифри і закарлючки з кришечками?

— Ти хочеш сказати, що не знайома з квадратними коренями?

— З квадратними? — пирснула Липочка, але вчасно похопилася, що в цьому дивному світі може бути все, що завгодно, навіть квадратне коріння, і обережно додала: — У наших краях вони зустрічаються нечасто.

Клас приготувався до чергової витівки. Новенька була невичерпним джерелом жартів.

— Що ти мені голову морочиш? Можна подумати, ти вперше бачиш підручник алгебри. Ти що, з гір спустилася? — сказала Світлана Олександрівна.

Липочка кивнула:

— Так. Але в нас на рівнині квадратні корені теж не ростуть.

— Припини блазнювати.

— Правда, я не вчилася алгебри.

— А чого ти вчилася? — починаючи втрачати терпець, запитала математичка.

— Магістики, абракадабрики, тихомудрії,— перелічила Липочка.

Вона мало не бовкнула про давньодраконську, але вчасно вкусила себе за язик, бо згадала, що дракони в цьому світі не водяться.

Вірус веселощів знову уразив клас. Липочка дивувалася, чому всі регочуть. Мабуть, у школі зібралися на диво веселі діти і надзвичайно нервові вчителі.

— Годі вдавати із себе клоунесу. Вирішила першого ж дня зірвати урок?

Учителька стукнула указкою по столу.

У Липочки виникло відчуття, що подібне з нею вже відбувалося. Аби стримати гнів учительки, вона вдалася до перевіреного засобу.

— Вибачте, мені краще помовчати.

Після уроків до Липочки підійшов Макс Ливнєв.

— А ти прикольна дівчинка. Хочеш, я тебе проведу додому?

— Відстань, Ливнєв! Їй з тобою не по дорозі,— сказав Вася.

— А ти хто такий, щоб за неї розпоряджатися? — розлютився Макс.

— Я її родич. Далекий, — буркнув Вася і почервонів.

Липочка припинила їхню суперечку.

— Правда, ми ходимо разом з Васею.

— Так він ще не додому. Йому до спортзалу треба, рекорди ставити, — наполягав Ливнєв.

— Ух ти! Ти збираєшся стати героєм? — Липочка поглянула на Васю з повагою.

Рекордсмен зніяковів і почервонів ще дужче. За нього відповів Ливнєв:

— Ага, Геракл відпочиває. Єрмолаєв збирається сто разів підтягнутися.

— Я почекаю, — Липочка повернулася до Васі.

— Довго чекати доведеться. Це в нього програма на рік, — посміхнувся Макс, а Вася додав, щоб припинити цю неприємну розмову:

— Справді, ти йди. Я можу затриматися.

Його нудило від думки, що Макс піде проводжати Липочку, але постати перед нею лантухом, що теліпається на перекладині, було ще гірше. Такої ганьби він би не стерпів.

Липочка з Максом пішли. На душі у Васі було тоскно. Він розумів, що не має права вказувати їй, з ким дружити і що робити. Але залицяння Ливнєва його допекли до живого. Невідомо ще, що Ливнєв про нього наплете. Клянучи долю і той день, коли він винайшов реактивні присадки, Вася попрямував у спортзал.

Липочка Максу подобалася. Симпатична дівчинка, з гумором і на диво смілива. Він уперше бачив, щоб хтось отак розмовляв з учителями. У новенькій була цікавинка. Ліна перед нею явно програвала. Макс вирішив познайомитися з Липочкою ближче. Головне, щоб Єрмолаєв не плутався під ногами.

Дорогою він розповідав їй про свої спортивні подвиги. Дівчинка виявилася вдячним слухачем. Вона з таким інтересом слухала його, що не було жодної можливості стриматися і не додати в розповідь барв, спочатку зовсім небагато, потім ще трохи. Поки вони дійшли додому, Макс уже виглядав володарем чорного поясу, готовим однією лівою укласти Чака Норріса, якби в нього була така нагода.

Розлучаючись біля хвіртки, Макс запропонував:

— Приходь сьогодні увечері до школи. Там у нас класна туса. Катаємося на роликах.

— На чому? — не зрозуміла Липочка.

— На роликових ковзанах. Ти катаєшся?

— Не знаю. Я ніколи не пробувала, — чесно призналася дівчинка.

— Тим паче. Запевняю, тобі сподобається. Я тебе навчу, — запалився Макс.

Кращого способу подружитися з дівчинкою годі було придумати.

— Ну що, прийдеш? — з надією запитав Ливнєв.

— Добре, — погодилася дівчинка.

— Єсс! — вигукнув Макс.

Новенька не ламалася і не набивала собі ціну. Це була ще одна риса, яка приємно виділяла її серед решти дівчат.

Коли Вася прийшов додому, Липочка сиділа за комп'ютером і гортала Вікіпедію. Вона встигла довідатися, що таке алгебра, роликові ковзани, клоунеса, але що означають слова «прикольно» й «туса», так і залишилося для неї таємницею.

Липочка зраділа приходу Васі так само щиро, як діти зустрічі з Дідом Морозом, з тією лише різницею, що її радість була абсолютно безкорисливою.

— Ти сьогодні рано, — зауважив дід.

— Вась Васьович зглянувся, раніше відпустив, — буркнув Вася.

— Учитель фізкультури хоче зробити з нього чемпіона. Вася вже другий тиждень у спортзал ходить, — пояснив Никанор Іванович.

— Діду, ти ще знущаєшся. І так нудно.

— Ти щодня підтягуєшся по сто разів? — запитала Липочка.

— Ти що? Якби я підтягнувся, фізрук би мене відразу відпустив. Я й десяти разів не підтягнуся. Як мене все це дістало!

— Не переживай, у тебе вийде, — загадково посміхнулася Липочка.

— Твоїми б устами… — невесело посміхнувся Вася.

Августина майже щодня тішила всіх домашньою випічкою. Так само собою повелося о п'ятій годині пити чай. Після чаювання Липочка повідомила:

— Бабусю, сьогодні біля школи туса. Мене теж покликали.

— Що ще за туса? — не зрозуміла старенька.

— Це коли на роликах катаються.

— На чому?

— У черевиках на колесах, — пояснила Липочка.

— Я не знав, що ти вмієш кататися на роликах, — сказав Вася.

— Я не вмію, але Макс обіцяв мене навчити.

Образа пронизала Васі серце, та так і залишилася там стриміти невидимим кинджалом. Досить було з'явитися Максу, як він одразу перетягнув Липочку на свій бік. Що в ньому знаходять дівчата? Лише раз провів додому, і Липочка вже готова йти з ним на край світу.

З краєм світу Вася, звичайно, перебільшував. Школа розміщувалася набагато ближче, але від цього Васі було не легше. Він демонстративно узяв підручник і ліг на канапу.

— А ти хіба не підеш? — здивувалася Липочка.

— Ні. Треба ще дещо довчити, — кинув Вася найбайдужішим тоном, на який тільки був здатний.

— Тоді і я залишуся, — рішуче заявила дівчинка.

— Ні, якщо хочеш, іди, — для проформи сказав Вася.

Він сподівався, вона зрозуміє, що він сказав це з увічливості, ніби навмисно. Але Липочка була прямою, як лінія, проведена з точки А до точки Б. Для неї подвійного значення в словах не існувало.

— Добре. Тоді я пішла, — просяяла вона.

Двері за нею зачинилися. Вася лежав і тупо впирався в книжку. Минуло чимало часу, перш ніж він помітив, що тримає її догори ногами.

Глава 16

Осінь тішила останніми теплими деньками. На шкільному подвір'ї палахкотіли багаття кленів. Берези кокетливо струшували золотими кучерями щоразу, як вітерець лоскотав їхні крони.

На майданчику перед школою вирувало життя. Народу зібралося багато. Наближався час, коли ролики доведеться відправити на антресолі до весни, і зараз ролери хотіли досхочу накататися. В основному тут були старшокласники. Це давало Максу зайвий привід похизуватися перед новенькою. У товаристві ролерів усі ставилися один до одного на рівних. Тут поважали не вік, а майстерність.

Побачивши, що руденька прийшла без Васька, Макс розцвів. Значить, родинні почуття можна посунути. Він під'їхав до Липочки і, зробивши крутий віраж, різко загальмував.

— Привіт. Сама?

— Вася уроки робить.

— Правильно. Ученому світ, а невчених тьма. Єрмолаєву не завадить набратися розуму, — посміхнувся Ливнєв.

Липочці не сподобався його тон, але з другого боку, нічого поганого він не сказав. Не треба чіплятися через дурниці.

Дівчинка із захватом дивилася, як діти виписують кола на роликових ковзанах. Чому у Вернисвіті ніхто не додумався до такої простої речі?

— Ото так! Я теж так хочу! — вигукнула вона.

Макс зробив ялиночку заднім ходом і протекційно промовив:

— Зараз влаштуємо.

На сходинках сиділа дівчинка із сьомого «Б», на прізвисько Гарбузик. Її щокате, рум'яне обличчя і справді було схоже на гарбуз. Мати-природа немов помилилася, коли збирала її з деталей, і овал голови поставила не вертикально, а горизонтально. Можливо, природа і не схалтурила, а причиною оптичного обману було те, що шия дівчинки практично губилася за товстими, як у хом'яка, щоками.

Гарбузик захоплено хрумтів чіпсами, навіть не роблячи спроби приміряти роликові ковзани, що лежали поруч. Вона була тут завсідником. Батьки купили їй ковзани, сподіваючись, що вона схудне. Спочатку Гарбузик чесно намагався навчитися кататися, але, відпрацювавши всі відомі науці види падіння, вона вирішила, що здоровий спосіб життя і роликові ковзани несумісні.

Будучи гарною дочкою, Гарбузик не стала засмучувати батьків і продовжувала старанно ходити на тренування. Тут до неї звикли як до невід'ємного штриха пейзажу і ставилися по-свояцьки.

Макс під'їхав до Гарбузика і попросив:

— Слухай, будь другом! Позич моїй подружці ковзани, а я тобі снікерс куплю.

— Бери, — охоче погодилася Гарбузик.

Черевики виявилися трохи завеликі.

— Два тижні — і кататимешся. Краще за мене тебе ніхто не навчить. Гарантую, — хвалився Макс, поки Липочка морочилася із застібками.

— Чого тут вчитися? Відштовхнувся ногами і їдь, — сказала Липочка, не виявивши ані найменшої поваги до вчителя.

Вона й на думці не мала збивати йому пиху, просто катання на роликах виглядало досить нескладною штукою, як по землі ходити.

— Це лише так здається. Сама ти і двох метрів не проїдеш, — заявив прикро вражений тренер.

— Як раз плюнути, — пирхнула Липочка.

Таке непоштиве ставлення розохотило ролера із стажем.

— Добре. Давай на спір! Якщо зумієш доїхати он до того рогу, я тобі куплю ролики, — щедро запропонував Макс. — А якщо ні, то ти мене поцілуєш.

— Розмріявся, — посміхнулася Липочка.

— Нущо, слабо? Шкода, що цей дурачок Єрмолаєв не побачить, — сказав Макс.

— Вася не дурачок, — обірвала його дівчинка.

— Це той пацан, який придумав реактивні присадки? Забавний хлопчина, — устряв у розмову старшокласник на ім'я Діма.

Макс не міг залишити його репліку без уваги. Діма був тут незаперечним авторитетом не лише тому, що вчився в одинадцятому класі. Товариський і життєрадісний, він був перший в усіх видах спорту, навіть мав титул майстра спорту з плавання.

— Ти його просто не знаєш. Шизик повний. Тупий, як сибірський валянок. З двійок не вилазить, — сказав Макс, щоб розвінчати суперника.

— Він талановитий, а тобі просто завидно, — заступилася за друга Липочка.

Дівчинка навіть не підозрювала, наскільки вона права. Її слова подіяли на Ливнєва, як загроза на каракатицю. З нього відразу виплеснулася чорнота.

— Та ти сама така, як він! Круту із себе корчиш? Гаразд. Якщо доїдеш до рогу, я визнаю, що Єрмолаєв — геній, — сказав Макс.

— І купиш мені ковзани, — додала Липочка.

— З превеликим задоволенням. А якщо ні, то ти скажеш Єрмолаєву, що він виродок і недоумок. Поцілунок само собою.

Липочка не сумнівалася в перемозі. До рогу було зовсім близько. До того ж вона так розсердилася на Ливнєва, що просто не могла відмовитися від спору.

— Усі свідки, — голосно закликав Макс.

У тутешній тусовці завжди були раді видовищу. Липочка стала на ковзани і з першого кроку зрозуміла, що погарячкувала. Навіть в одному капці-скороході вона почувала себе впевненіше. Взуті в ковзани ноги їхали вперед, ніскілечки не турбуючись, що тіло за ними не встигає. Липочка вигнулася дугою, щоб утримати рівновагу, але переборщила і стала завалюватися назад. Вона замахала руками, немов у полі вітряк, але й цей маневр не допоміг. Ноги роз'їхалися в різні боки. Вона знову прогнулася, у позі хворого, скоцюрбленого тяжкою формою радикуліту, проїхала кілька метрів і безславно гепнулася на асфальт.

Ливнєв дивився на неї з єхидною посмішкою.

Липочка роззулася і босоніж пішла до лавки, під якою залишила туфлі.

— Ну що? За програш треба платити, — нагадав Макс.

Липочка мовчки взулася, підійшла до нього і цмокнула в щоку так, що ні в кого не залишилося сумнівів: бородавчасту жабу вона поцілувала б з більшою теплотою.

— Так не рахується. Давай по-дорослому, — сказав Ливнєв.

— Такої домовленості не було, — відмовилася Липочка.

— У тебе ще боржок залишився. Єрмолаєву сказати, не забула?

— Ось прийду додому і скажу.

— А звідки я знатиму, що ти мене не обдурила? Е ні, давай при свідках. Хто зі мною? — Макс запитально поглянув на присутніх.

Старшокласники залишили його заклик без уваги, а представники шостих і сьомих класів вагалися. Макс був серед них заводієм. Сваритися з ним нікому не хотілося. До того ж новенька сама нарвалася. Загалом, підтримати Макса погодилося четверо хлопчаків.

— Невже вам подобається дивитися, як когось принижують? — запитала Липочка.

— А не треба було спорити, — резонно зауважив найближчий підлабузник Ливнєва Юрко Сорокін, на прізвисько Сорока.

Йшли мовчки. Липочку вели, як партизана на розстріл. Вона почувала себе одночасно і злою, і нещасною. Якби вона могла, то перетворила б Ливнєва на таргана. Але Щоденник був надійно захований під подушкою канапи.

Дійшовши до будинку на Вишневій вулиці, Липочка не впізнала двору. Замість бур'яну перед будинком красувався коротко стрижений газон.

«Певно, бабуся все ж узялася до чаклунства?» — піднеслася духом дівчинка, але іскорка радості відразу згасла. Липочці треба було зробити найгірший вчинок в житті. Вона обернулася до Ливнєва.

— Будь ласка, давай покладемо край цій суперечці. Я зроблю все, що хочеш, тільки не це, — заблагала дівчинка.

— Домовленість дорожча за гроші,— жорстко відрубав Макс.

Зневажаючи і ненавидячи себе, Липочка викликала Васю на вулицю.

Побачивши гурт знайомих хлопців на чолі з Максом, той відчув недобре. Усі мовчали. Вася переводив погляд з одного обличчя на інше. Макс підштовхнув Липочку в бік:

— Ти, здається, хотіла йому щось сказати.

Липочка заплющила очі, щоб не бачити Васькового обличчя і випалила:

— Ти виродок і недоумок.

Більшого удару Вася в житті не діставав. Він зблід і похитнувся, наче її слова прорізали його автоматною чергою, а потім різко розвернувся, заскочив у будинок і рвучко зачинив за собою двері.

Липочка хотіла побігти за ним, але спочатку їй треба було розібратися із Ливнєвим. Від злості дівчинка розрум'янилася. Її руді вихри злітали од вітру, як язички полум'я. У зелених очах пробігли іскри, але голос звучав спокійно, майже єлейно. Доводилося пригадати бабусині уроки: чарівниця не дозволяє емоціям узяти гору над собою. Якби Липочка згадала про це раніше, вона б не вскочила в цю неприємну історію. Але кулаками, якими махають після бійки, треба бити себе по голові.

— Давай поспоримо, що завтра я кататимуся краще за вас усіх. Якщо ні, я поцілую тебе по-дорослому, — запропонувала Липочка.

Руда була повна сюрпризів. Макс поблажливо посміхнувся:

— Давно б так. Давай!

— А якщо ти програєш, то поцілуєш дворового пса, при всіх вибачишся перед Васею і перестанеш йому дошкуляти.

На думку Ливнєва ця умова була зайвою, але оскільки він уже відчував урочисту мить перемоги, то вирішив не перечити.

— Згода!

Макс підморгнув друзям. Дівчинка відверто напрошувалося на поцілунок. Корова на льоду і та граціозніша і майстерніша.

Липочка з олімпійським спокоєм повернулася і пішла в дім.

Васі ніде не було. Вона піднялася на горище. Він сидів у темряві, згорбившись і уткнувшись у коліна.

— Послухай… — почала Липочка, але Вася обірвав її на півслові:

— Ти вже все сказала!

Він схопився, і квапливі кроки загуркотіли вниз по сходах. Поки Липочка спустилася і вибігла на вулицю, Васі вже й слід загув.

Бабуся стурбовано запитала:

— Що сталося? Куди побіг Вася?

Липочці не хотілося розповідати про те, що сталося, і вплутувати дорослих у свої проблеми. Раніше бабуся завжди визволяла її з біди, хитала головою і говорила: «Час би тобі подорослішати». Зараз Липочка вперше усвідомила значення цих слів. Вона сама повинна відповідати за свій вчинок.

— Вася пішов погуляти, — збрехала вона.

— Так поспішно? — не повірила бабуся.

— По нього хлопці зайшли.

— Як же він міг залишити тебе саму? Це не по-джентльменськи, — з осудом похитав головою Никанор Іванович.

Августина пильно поглянула на онучку. У такі моменти Липочка вірила, що бабуся бачить її наскрізь. Аби приховати збентеження, вона перевела розмову на іншу тему:

— Садок дуже змінився. Усе таке підстрижене і доглянуте. Прямо чаклунство!

Бабуся суворо обірвала онучку:

— Жодного чаклунства. Це технічний прогрес. У Никанора Івановича є газонокосарка. До речі, чудесний винахід. Треба буде самим придбати таку саму.

Глава 17

На землю спустилася ніч. Лампа під жовтогарячим абажуром м'яко освітлювала затишну вітальню, але звичного спокою і заспокоєння не було. Вася досі не повернувся. Його мобільний телефон залишився вдома. Никанор Іванович нервово ходив по вітальні.

— Розуму не доберу, де він може бути. Раніше Вася ніколи не затримувався так пізно.

— Заспокойтеся. Він скоро прийде, — як могла, утішала його Августина.

— А раптом з ним щось сталося?

— Він живий і здоровий. Я це точно знаю.

Никанор Іванович з надією поглянув на Августину.

— Весь час забуваю, що ви екстрасенс.

Августині не подобалося це слово. У Вернисвіті екстрасенсів називали простіше і зрозуміліше: знахарями. Для чарівниці її рівня стати екстрасенсом було все одно, що футболістові світового класу грати у дворовій збірній, але вона не заперечувала. Вже краще уважатися знахаркою, ніж порушити закони тутешнього виміру і стати злодійкою.

Липочка з дракончиком сиділа в дальнім кутку на тахті і тихо страждала. Вона була вдячна бабусі, що та не чіплялася до неї з розпитуваннями, хоча напевно знала, звідки вітер віє.

Нарешті двері відчинилися, і на порозі з'явився Вася. Дід кинувся до нього:

— Де ти пропадав? Чому так пізно?

— Треба було, — відповів Вася, нічого не пояснюючи.

— Хоч би попередив. Ми хвилювалися.

Вася навмисне не дивився на Липочку, і від цього дівчинці стало ще тяжче.

— Сідай поїж. Ти ж не вечеряв, — заметушилася Августина, яка повністю взяла господарство у свої руки і тішила не звиклих до делікатесів чоловіків домашньою кухнею.

— Дякую, не хочеться. Я втомився. Піду спати, — відмовився він і пішов на горище.

Липочка ледве стрималася, щоб не кинутися услід. Зараз був не найкращий час для з'ясування стосунків. Вона не хотіла, щоб Никанор Іванович знав, хто став причиною всіх нещасть.

Дім поринув у сон. Липочка лежала тихо, щоб не розбудити бабусю, і дивилася у вікно. Світло від ліхтаря пробивалося між листям яблуні, яке ще не встигло облетіти, через що здавалося, ніби багатооке чудовисько ворушить темними вусищами.

Діждавшись, поки всі заснуть, дівчинка піднялася з ліжка і навшпиньках пішла на горище. Розсохлі сходи співучо поскрипували, але Липочці вдалося обдурити співунку і переступити через голосисті мостини. Дівчинка пірнула в низький прогін дверей.

На горищі стояла пітьма. Маленьке віконце виходило в сад. З цього боку ліхтаря не було.

— Васю, ти не спиш? — пошепки покликала Липочка.

Вася вище натягнув ковдру і замружився. Почувши шурхіт, дівчинка зрозуміла, що його теж мучить безсоння. Поступово очі звикли до темряви. Липочка підійшла до тапчана і сіла поряд з Васею. Хлопчик засопів, удаючи, що спить дуже міцно.

— Я хотіла тобі сказати, що все це неправда, — сказала Липочка, не звертаючи уваги на його відверте небажання слухати.

Вона чесно розповіла йому про все, що сталося. Вася припинив прикидатися і всівся на тапчані. Липочка закінчила розповіддю про останнє парі.

— Навіщо ти це зробила? Тобі ніколи не виграти, — засмутився Вася.

— Це ми ще подивимося, — заявила Липочка. — Мені б лише ролики дістати. У тебе є?

Вона не стала замовляти ролики через Щоденник, вирішивши, що це мізерне бажання. Все одно завтра Ливнєв купить їй чудові роликові ковзани.

— І так, і ні. Мені дід зробив, але вони такі нікчемні.

— Головне, щоб їхали, — сказала Липочка.

— Я тебе прошу, відмовся від цього спору, поки не пізно.

— Нізащо! Не забивай собі голову такими дурницями, — безтурботно відмахнулася Липочка і запитала: — Це ти з Максом побився того дня, коли ми зустрілися?

— З ким же ще?

— Чому він до тебе весь час чіпляється?

— Не знаю, — знизав плечима Вася і звернув розмову на іншу тему: — А де твої батьки?

— У мене немає батьків, — сказала Липочка.

— Вони що, загинули?

— Ні, у мене їх ніколи не було.

— Так не буває, не в капусті ж тебе знайшли? — посміхнувся Вася.

— Саме так. Лелека приніс мене до бабусі на капустяну грядку, — серйозно сказала Липочка.

— Годі приколюватися. Тобі ж не п'ять років.

— Мені дванадцять, і що з того?

— У дванадцять років люди вже знають, звідки беруться діти.

— Звідки?

— Ростуть у животі в матері, а потім народжуються.

— Правда? — щиро здивувалася Липочка. — І ти теж виріс у животі?

— Звісно.

— Дуже дивний спосіб, — заявила Липочка, у черговий раз збентеживши Васю. З нею не можна було зрозуміти, жартує вона чи говорить серйозно. Про всяк випадок Вася попередив:

— Ти тільки в школі не кажи про лелеку і про капусту.

— Добре. А де твоя мама? — запитала дівчинка.

— У Штатах. Поїхала, коли мені було шість років.

— А чому залишила тебе?

Вася не відразу відповів на болюче питання. Він навіть з дідом уникав обговорювати цю тему, але раптом йому захотілося висловити все, що наболіло на душі.

— Раніше я чекав, що вона приїде і забере мене до себе. Але спочатку вона не могла влаштуватися. Потім боялася втратити роботу. Затим вийшла заміж, а три роки тому в неї народилася Аліска. Тепер я їй зовсім не потрібний. Макс говорить, вона мене кинула. Напевно, я і в бійку поліз, тому що він має рацію, — з гіркотою сказав він.

— Ти хочеш, щоб мама тебе забрала? — зрозуміла Липочка.

— Нічого я вже не хочу. Давай не будемо про це. Її немає, і крапка.

Вони проговорили півночі. Наближався світанок, коли Липочка так само навшпиньках спустилася вниз. Перш ніж лягти спати, вона витягла Щоденник і написала ще одне бажання, вже третє за останню добу.

Наступного дня сталося аж дві події, які потрясли школу. Як завжди, у центрі уваги опинився шостий «А». Але про все по черзі.

На уроці фізкультури Вась Васьович викликав Єрмолаєва до перекладини. Ось уже другий тиждень Вася чекав, що у фізрука прокинеться милосердя. Але той залишався твердим, як залізне дерево.

— На галеру, винахіднику, — із садистською посмішкою сказав Вась Васьович. — Скільки у нас там ще залишилося? П'ятдесят дев'ять разів?

— П'ятдесят чотири, — поправив його Вася.

— Чудово! Не мине і трьох тижнів, як настане дембель.

Вася підійшов до турніка, підстрибнув і несподівано легко підтягнувся один… другий…. третій…. п'ятий раз. Він сам здивувався своїй спритності. Напевно, щоденні тренування дали свій результат. Підтягнувшись десять разів, він анітрохи не втомився. Після двадцяти підтягувань Вася мало не впав з перекладини, але не через те, що в нього вичерпалися сили, а від подиву. Він не чекав від себе такої спритності.

— Можеш же, коли захочеш. Гаразд, досить, — схвально сказав Вась Васьович і для більшої ваги свиснув у свисток.

За логікою Єрмолаєв повинен був зістрибнути з турніка, але в розумному устрої світу щось порушилося. Вася продовжував підтягуватися, наче йому приробили моторчик. Він просто згинав руки і без зусиль злітав угору, немов хтось турботливо підсаджував його знизу.

Фізрук мало не проковтнув від здивування свисток. Діти, які в цей час кидали м'ячі в сітку, забули про тренування і теж підійшли подивитися на небувале видовище. Єрмолаєв підтягувався і підтягувався, як живе втілення реклами батареї енерджайзер.

Після належних п'ятдесяти чотирьох разів Вася хотів був зістрибнути з перекладини, та ба! Його власне тіло, не порадившись з ним, вирішило піти на рекорд. Спочатку Вася здивувався, а потім запанікував. Хто знає, скільки часу триватиме ця мана?

Він уже давно перестав лічити і лише мріяв, аби настала та солодка мить, коли він зможе відчути під ногами тверду підлогу спортзалу. Ось коли він по-справжньому, до глибини душі, зрозумів Вась Васьовича, який носився на роликах, не в змозі зупинитися.

Нарешті руки у Васі розтиснулись і він легко, як тренований атлет, стрибнув униз.

— Сто разів! Єрмолаєв, скажи, що мені це не сниться, — здивовано вигукнув фізрук.

— Ні фіга собі, навіть не спітнів, — протягнув Марат Найко.

Вася не відчував утоми. Він був навіть бадьоріший і енергійніший, ніж на початку уроку.

— Ну, тезко, ти феномен. Тебе по телевізору треба показувати. Чого ж ти досі прикидався немічним? — запитав фізрук.

Вася лише знизав плечима.

Новина про подвиг Василя Єрмолаєва швидко рознеслася по школі. Навіть старшокласники приходили поглянути на небувалого силача. Всі просили Васю повторити номер на біс, але рекордсмен скромно відмовлявся. Його обтяжувала слава. Проте справа була зовсім не у скромності. Натхненний своєю небувалою силою, Вася потайки спробував повторити рекорд, але, як і раніше, безпомічною сосискою завис над землею. Добре, що ніхто не бачив його ганьби.

Єдина людина, кому Вася міг відверто розповісти про свої сумніви, була Липочка.

— Усі думають, що я крутий. А я не знаю, як це у мене вийшло, — признався він.

— Я ж казала, що тобі все удасться. Просто треба вірити у свої сили, — посміхнулася дівчинка.

Вася не пам'ятав, щоб він хоч скількись вірив у свої сили. Єдиним логічним поясненням, яке спало йому на думку, було — для занять спортом потрібне натхнення. Може, тому спортсмени і перемагають на олімпіадах?

Найважче нести тягар Васькової слави виявилося Максу Ливнєву. Дотепер він вважався в класі найбільш спортивним, але більше за дванадцять разів підтягнутися йому не вдавалося.

— Васько слабак. Споримо, він прийняв допінг? — завзято доводив Макс.

— Який же треба прийняти допінг, щоб стільки разів підтягнутися? — недовірливо протягнув Едик Веркін.

Останні події підштовхнули його до думки переробити незавершений роман з містичного на фантастичний трилер «Мертвець-енерджайзер».

— Не знаю, я у цьому не сильний. Кажуть, допінг здатний збільшити сили людини в десятки разів, — заявив Макс.

Ливнєв не підозрював, що увечері на нього чекає куди більше потрясіння: У школі Липочка підкреслено уникала його, через що він однозначно вирішив, що дівчинка закохалася в нього по самі вуха. Напросилася цілуватися, а тепер нітиться. Макс удавав, що не помічає її дивної поведінки. Головне — руда допоможе йому відігратися на Єрмолаєві. Нехай вони роблять вигляд, що помирилися і живуть як одна душа, а цілуватиметься увечері вона не з Ваською.

На майданчику Ливнєв ходив козирем. Він вирядився в новий светр, злегка збризнув волосся лаком, щоб воно не розкуйовдилося, словом, виглядав бездоганним, як майка після «Тайду». Макс намотував кола в передчутті свого тріумфу. Руда не квапилася. Чекання затягувалося. Він уже пошкодував, що роздзвонив усім про спір, і тим лише нарвався на посміх і глузування. Врешті-решт Макс зрозумів, що дівчина його пошила в дурні.

«Хай не сподівається, що зірвалася з гачка, — мстиво подумав він. — Неявка прирівнюється до поразки».

І тут вона прийшла. Єрмолаєв, наче вірний зброєносець, ішов поруч і ніс пародію на ковзани, яку змайстрував його дід. Макс аж присів. Значить, руда не капітулювала? Ливнєв уявив, як він цілується з нею на очах у Васька, і настрій у нього різко, немов петарда, злетів угору.

— Привіт! Готова показати клас? — запитав Макс і змовницьки підморгнув глядачам, що зібралися тут-таки.

— Як домовлялися. Отже готуйся до поцілунку, — без тіні кокетування сказала Липочка.

— Про що спіч! Завжди готовий, — широко посміхнувся Макс.

— Хлопці, дивіться, щоб пес не втік, — гукнула Липочка.

Дехто засміявся. Усі розуміли, чим закінчиться ця суперечка. У дівчинки, що відучора лише стала на ролики, не було жодного шансу на перемогу, але її манера триматися і вміння жартувати в безвихідному становищі викликали повагу.

Липочка стала припасовувати саморобні ролики.

— Збираєшся кататися на цих каракатицях? — скривився Макс і кинув зневажливий погляд на Єрмолаєва.

— У мене інших немає,— розвела руками Липочка.

— Зараз знайдемо. Ти із саморобками обережніше. Тут у нас уже був атракціон «Умілі ручки». Лише у Вась Васьовича про це не запитуй, а то він, як згадає, нервовим стає,— засміявся Ливнєв.

Він підійшов до Гарбузика і запропонував:

— Ну що, снікерснемо?

Виявилось, що ставки збільшилися.

— Шоколадно-вафельний торт, — не змигнувши оком, сказала вона.

— Ти чо'? Тут діла на п'ятнадцять хвилин, — обурився Макс.

— Ага, вона на роликах навіть стояти не вміє. Ще колеса зіб'є. Як я тоді кататимусь? — уперлася Гарбузик.

Макс хотів сказати, що з її катанням колеса взагалі зайві, але вирішив не нагнітати обстановку. Договірні сторони вдарили по руках. Ливнєв узяв ролики і галантно підніс Липочці.

— Прошу.

Липочка натягнула черевики, клацнула застібками і з грацією страуса, хворого на артрит, вийшла на майданчик. Зробивши кілька невпевнених кроків, вона спробувала продемонструвати ковзання і відразу втратила рівновагу. Зірка роледрому задріботала ногами, намагаючись устояти, дивом дотягла до газону, вискочила на траву, але це не врятувало її від падіння.

— Молоток. На ногах тримаєшся, — протекційно похвалив її Макс.

Вася пік раків від сорому за Липочку. Навіщо вона все це затіяла? Виставила себе на посміховисько. Він тисячу разів просив її відмовитися від парі. Із самого початку було ясно, що їй не виграти.

Вася допоміг їй звестися на ноги і сказав:

— Ходімо звідси.

— Е, куди? Так діло не піде. А поцілунок? Домовленість дорожча за гроші,— заперечив Макс.

— Упевнений, що не хочеш розірвати спір? — повернулася до нього Липочка.

— Нізащо! Якщо проспорила, умови треба виконувати.

— Точно! Давай цілуйся! — гукнув Сорока.

Діма, з одинадцятого, похитав головою:

— Малеча в поцілунки не награлася. Не змушуй дівчинку червоніти.

Липочка з вдячністю поглянула на нього.

— Спасибі, але я ще не закінчила.

Другий вихід на арену був набагато успішнішим. Хоча артрит у страуса помітно прогресував і ноги не гнулися, Липочці все ж удалося, не впавши, дістатися до рогу будівлі.

— Молодчина! За один день ти вже дещо вмієш, — похвалив її старшокласник.

— Це не рахується. Ти говорила, що кататимешся краще за всіх, — нагадав Ливнєв.

— Почекай, я тільки розкатуюсь, — сліпуче посміхнулася Липочка, розвернулася і досить упевнено проїхала довкола майданчика.

— Непогано для першого разу, — скривився Макс. — Але для виграшу недостатньо.

— Перестань! Ніхто з вас не зміг би так проїхатися на другий же день, — заступився за Липочку Вася.

— А ти взагалі заткнися. Я не з тобою спорив. Можливо, їй хочеться програти. А тобі завидно, дурню? — накинувся на Васю Макс.

Липочка важко зітхнула.

— Послухай, ти мене розсердив. І пам'ятай, я тобі пропонувала піти на мирову.

Цього разу дівчинка вирішила без жартів показати, на що здатна. Недаремно вона підстрахувала своє бажання, перш ніж записати його в Щоденник, і вчора години дві просиділа в Інтернеті, вивчаючи прийоми катання.

Майбутня чемпіонка розігналася, зробила крутий віраж, хвацько збігла по сходах нагору, скочила на парапет, стрижем пролетіла вниз і зістрибнула, як з трампліну, при цьому закрутившись так, що правою рукою торкнулася лівого ролика, а лівою докрутилася назад до правого.

— Це ж м'ют! — видихнув Діма.

Не встигли глядачі перетравити перший сюрприз, як сміливе дівчисько зробило греб і перейшло на слайди. Після фаст-слайду і ковзання на одній нозі, вона продемонструвала сторопілим глядачам бек-слайд, проїхала задки і завершила свій виступ коронним слайдом на задньому колесі. Це було межею досконалості. Уїл-слайд навіть серед мастодонтів ролерства вміють виконувати одиниці.

Закінчивши виставу, Липочка різко загальмувала.

— Пацани, що це було? — запитав однокласник і друг Діми.

Запала тиша. Приголомшені глядачі мовчали. Шкільний двір не бачив такої досконалості.

Липочка поглянула на Ливнєва і посміхнулася.

— Ну що, не розхотів цілуватися? Он пес під деревом тебе чекає.

Макс не сподівався на таку розв'язку. У чотири роки його вкусила сусідська болонка, і з того часу він панічно боявся собак.

— Ти ж це… теє… несерйозно? — з надією в голосі промекав Макс і кинув тривожний погляд на дворнягу, яка старанно вишукувала на собі бліх і не підозрювала про щастя, що випало на її долю.

— Можеш зробити це не по-дорослому, — поблажливо дозволила Липочка під сміх присутніх.

— Так нечесно! Ти вміла кататися і все навмисно підстроїла, — почав опиратися Макс.

— А якби ти переміг, було б чесно? — з викликом запитала Липочка.

Один із старших хлопців поклав руку Ливнєву на плече і сказав:

— Максику, ти мені друг, але ти попав.

Макс обвів усіх поглядом, але ні підтримки, ні співчуття не зустрів.

— Ви що?! А раптом він скажений?

— Може, це ти скажений? Я ж у тебе довідку не запитувала. А цілуватися ліз, — глузливо сказала Липочка.

— Давай, Максе. Не томи народ, — підхопили ролерів.

Весь блиск із Ливнєва зійшов, як акварельна фарба під дощем. Він ступив на газон і, похитуючись на ногах, став підходити до дворняги. Почувши загальну увагу, собака насторожився. Він покинув шукати бліх і уважно стежив за маневрами хлопця. Собачий життєвий досвід підказував, що той замислив щось недобре. Дворняга вищирився і тихо загарчав.

Макс щодуху рвонув від нього. Собака гавкнув і з не меншою прудкістю кинувся в інший бік.

— Ех ти, горе-залицяльнику! Навіть пес із тобою цілуватися не хоче.

Усі дружно засміялися. Ливнєв не звик, щоб з нього сміялися. Від злості його обличчя стало червоним, як гузно в шимпанзе.

— Та пішла ти! — крикнув він і став стягувати ковзани.

— Ти мені ще ролики винен, — нагадала Липочка.

— Перетопчешся, — зло процідив Макс, закинув ковзани за спину і розгонисто подався геть.

— А ось це він даремно, — протягнув Діма.

Серед ролерів він мав таку повагу, що навіть Сорока засудив вчинок свого дружка.

Старшокласник підійшов до Липочки:

— Покажеш, як робити уїл-слайд? У чому фішка?

Липочка з радістю ділилася секретами майстерності і за годину стала своєю-своїсінькою.

— Що ж ти вчора розігрувала із себе невмійка? Я вже повірив, що ти вперше стала на ковзани, — широко посміхнувся Діма.

Липочка хотіла сказати, що це суща правда, але прикусила язика. Тут люди не вірили в чудеса. А чого ще можна чекати від світу, де немає чаклунства?

— Звідки ти така взялася? — запитав Діма.

— З гір спустилася.

— Ну, горянко, якщо тебе хто образить, тільки скажи, — він показав кулак.

— Спасибі, у мене бабуся є,— сказала Липочка, чим викликала вибух реготу.

Дорогою додому Вася запитав:

— Слухай, як тобі це вдається? Не може бути, щоб ти зовсім не вміла кататися.

— А як тобі вдалося підтягнутися сто разів?

Вася мовчав. Відповіді не було.

— Ось бачиш, треба лише захотіти, — сказала Липочка.

— А де ти узнала всі прийомчики?

— В Інтернеті.

Вася змирився з тим, що він ніколи не пізнає до кінця цю загадкову дівчинку. А може, цього й не треба. А треба приймати її такою, яка вона є.

Як тільки діти увійшли в дім, відразу зрозуміли: щось сталося. Никанор Іванович мав дуже схвильований вигляд.

— Дідусю, щось трапилося? — стурбовано запитав Вася.

— Прилітає твоя мама.

— Коли? — сторопів Вася.

— У кінці тижня.

Глава 18

Світ перевернувся. Макс Ливнєв, улюбленець учителів і дівчат, незаперечний лідер класу, раптом став ізгоєм. Раніше Макс корчив із себе крутого хлопця і насміхався із слабаків. Тепер бумеранг повернувся.

Настала черга самому відчути, як бути в шкурі людини, якої всі відцуралися. Шостий «А» оголосив Ливнєву бойкот. Навіть Ліна, з якою він уже півроку дружив і обмінювався записками, пересіла за іншу парту.

— Якщо вже ти цілуєш усіх підряд, то чому б не поцілуватися з дворнягою? — уїдливо сказала вона.

Макс зрозумів, що до неї дійшли чутки про спір. Він утратив останнього союзника. Тієї хвилини він подумав, що краще б поцілував дворнягу, ніж новеньку.

Новина про те, що Ливнєв базіка і не тримає свого слова, облетіла школу. Розповідь про вчорашню виставу на роледромі обростала подробицями і ставала легендою. На перервах усі тільки й говорили, що про новеньку. Героїня дня при цьому нітрохи не задавалася. У той же час неминуче спливала ганебна поразка Макса. Навіть малеча носилася за Ливнєвим і запитувала: «Коли поцілуєш собачку?»

На довершення всіх нещасть Єрмолаєв повідомив, що приїжджає його мати з Америки.

Ця новина остаточно добила Макса. Але здаватися він не збирався. У нього в голові визрів план помсти.

Тетяна Єрмолаєва-Джоунз прилетіла ранковим рейсом. Вона зателефонувала з аеропорту і повідомила, що приїде, як тільки відвезе речі в готель.

— Навіщо ж у готель? — здивувався Никанор Іванович.

— Вибач, тату, я відвикла від вигод на вулиці. І потім, ми з тобою рідко могли вжитися під одним дахом, — сказала вона.

Безсонна ніч і довгий переліт вимотали Тетяну, та все ж їй так не терпілося побачити сина, що вона не стала затримуватися в готелі. Прийнявши душ і нашвидку перевдягнувшись, вона примчалася на Вишневу, де на неї чекав сюрприз. Її ошелешила присутність чужих людей.

Діти були в школі, а Августина тактовно вийшла прогулятися, залишивши батька наодинці з дочкою.

— Ти не говорив мені, що ви з Васею живете не самі,— сказала Тетяна.

— Я просто не встиг. Августина з онучкою у нас всього кілька днів. Розумієш, вони біженці, і їм ніде було зупинитися.

— І звичайно, знайшлася щедра душа, яка готова влаштувати зі свого будинку притулок для бомжів, — уїдливо сказала Тетяна. — Тату, у твоєму віці заводити романи дещо дивно.

— Це зовсім не роман.

— Кого ти хочеш обдурити? Я ж бачу, що ти аж світишся, коли дивишся на свою пасію. Отямся! Згадай, скільки тобі років. У тебе радикуліт, тиск…

— Тепер уже немає,— заперечив Никанор Іванович. — В Августини золоті руки, справжній цілительський дар. Жодних недуг. Я себе почуваю помолоділим років на тридцять. Вона просто чарівниця.

— Знаю я таких чарівниць. У народі це називається: «Сивина в бороду…»

— Знаєш, я досить дорослий, аби моя дочка не вказувала, як мені жити. До того ж я тобі нічим не зобов'язаний, — холодно сказав Никанор Іванович.

— Лише не вдавай, ніби з моєї вини ти живеш на пенсію, а я не даю грошей на утримання сина. Я тобі гроші посилала. Ти сам відмовився.

— Якщо ти посилаєш нам гроші, то припускається, що ми самі вирішуємо, куди їх витратити.

— Але ти їх витрачаєш не на справу, а на свої безглузді винаходи. І Васю підбиваєш, аби він виріс таким же невдахою, як ти. Я цього не дозволю, — сердито заявила Тетяна.

— Можливо, на твій погляд, я невдаха, але моїми винаходами користуються мільйони людей і вдячні мені.

— Знаю їхню вдячність. Усі твої винаходи давно привласнили інші, запатентували і тепер отримують від цього чималі гроші. А ти годуєш злидні на свою пенсію.

— Щоб бути комусь вдячним, зовсім не треба знати ім'я людини. Я певен, що я потрібний. Ти вважаєш себе успішною жінкою, а я ось що тобі скажу. Всі твої гроші, двоповерховий будинок і три машини в гаражі — це лише видимість успіху. Єдиний успіх у твоєму житті — Вася, але ти цього так і не зрозуміла.

Тетяна хотіла відповісти, але натомість заверещала і ракетою злетіла на стілець. З-під столу показалася морда невідомої рептилії, а потім виповзла істота, схожа на динозавра, схрещеного з кажаном.

— Це що таке?! — закричала Тетяна.

— Липоччин вихованець. Не бійся, він дуже ласкавий і не кусається, — запевнив її Никанор Іванович.

— Ви-ви-хованець? — від потрясіння Тетяна почала заїкатися. — Забери звідси цю гидоту!

— По-перше, діти його люблять. Зовсім непогано мати домашню тварину. Це привчає дітей про когось піклуватися. А по-друге, це дуже рідкісний вид варана. Я такого не знайшов у жодній енциклопедії.

Він звернувся до дракончика:

— Феліциусе, піди-но посидь у своєму кошику, поки ми поговоримо.

Рептилія слухняно почимчикувала до котячого кошика, де їй обладнали лежанку.

— Ось бачиш, це на диво розумна істота. Іноді мені здається, що він розуміє кожне слово.

— Я рада, що в цьому домі є бодай одна розумна істота, — сердито сказала Тетяна.

Зустріч із сином радості теж не дала. Вася виріс і зовсім відбився від рук. Як вона і побоювалася, дід заморочив онукові голову винахідництвом. У нього лише проекти були і на думці, і на язиці.

Вася не підозрював, що чим більше він намагається справити на маму враження, тим дужче вона стверджується в думці, що сина треба рятувати.

— З винаходами все ясно. А як справи з навчанням? — не вислухавши до кінця розповідь про використання реактивних присадок, поцікавилася вона.

— Нормально, — ухильно відповів Вася.

— Чим можеш похвалитися? — допитувалася мама.

Вася гарячково міркував, але хвалитися було абсолютно нічим. І раптом він пригадав.

— Я останнім часом посилено займався спортом. Наш фізрук сказав, що я феномен.

— Молодець! Сподіваюся, з математикою та іншими предметами у тебе теж усе гаразд?

Мама сподівалася марно, але сказати їй про це в день приїзду було б жорстоко. Прийнявши його мовчанку за позитивну відповідь, Тетяна посміхнулася:

— Я обов'язково сходжу до тебе в школу.

Її намір укинув Васю в глибоку депресію.

Увечері, коли гостя з Америки пішла до готелю і в домі запанував звичний спокій, Вася поскаржився Липочці:

— Розуму не доберу, що робити! Мама думає, у мене самі п'ятірки. Що я їй покажу?

— Не хвилюйся. Все якось уладнається, — заспокоїла його юна чаклунка.

Вона знала вірний засіб від двійок. Наступний запис у Щоденнику Бажань говорив: «Хочу, щоб завтра Васі всі ставили п'ятірки».

Щоденник Бажань виявив свою могутність на першому ж уроці. На літературі перестали торочити про героїв Давньої Греції і перейшли до фольклору.

Кіра Миколаївна говорила:

— Прислів'я — це думка, вироблена мудрістю народу. У кожному прислів'ї є пряме значення і переносне. Візьмімо, наприклад, приказку: від яблуні — яблучка, від сосни — шишки. Пряме значення — на яблуні ростуть яблука…

Васькові думки літали десь далеко. Він міркував, чи варто показувати мамі надувну подушку? Він винайшов її ще минулого місяця. Принцип дії полягав у тому, що, як тільки на неї сідали, під вагою спрацьовував клапан, і подушка надувалася. Правда, під час минулого випробування вона надулася так різко, що дід мало не впав із стільця.

— А яке переносне значення? — запитала літераторка.

— Від осики не буває апельсинки, — сказала Стася Севастьянова.

— Це інша приказка, вже сучасна. Хоча дуже схожа за значенням, — кивнула вчителька. — А переносне значення в тому, що справа, в результаті якої має виникнути один результат…

Кіра Миколаївна мала дивовижний дар наганяти на учнів сон. Вася знову втратив нитку розповіді. Він почав міркувати над тим, як удосконалити подушку, коли раптом почув своє прізвище.

— Послухаймо, що нам скаже Єрмолаєв?

Єрмолаєв мовчав, як стіна. Він не знав, що від нього хочуть почути.

— Прислів'я, — гучним шепотом підказав Марат.

— Важко в лікуванні, легко в труні,— бездумно випалив Вася перше, що спало на думку.

Лише, коли клас зайшовся реготом, він зрозумів, що бовкнув дурницю.

— Тобто важко в навчанні, легко… — він намагався пригадати, де ж легко, але, як на гріх, його заклинило.

— Ну і в чому ж легко? — терпляче запитала вчителька.

— У роботі,— завершив Вася і з реакції класу зрозумів, що знову попав пальцем у небо. — Тобто в ділі.

Він намагався згадати закінчення приказки, але потрібне слово, немов вертлявий вугор, вислизало від нього. Нарешті Кіра Миколаївна підказала: — В бою. А від кого прийшло це прислів'я?

— Від Крилова, — бовкнув Вася і зараз же згадав, з чиїх вуст уперше пролунали ці слова, але його випередила вчителька.

— Правильно. Від Суворова. Сідай, Єрмолаєв. П'ятірка.

— За що п'ятірка? — обурився Ливнєв.

— Він згадав гарне прислів'я, — сказала літераторка і додала: — Мені краще знати, хто якої оцінки заслуговує.

На уроці біології Васю, як на те, викликали до дошки. Напередодні через мамин приїзд він не брав підручника в руки, лише на перерві вдалося нашвидку переглянути параграф. За метушнею він мало що запам'ятав, але здаватися не збирався.

— Лишайники ростуть в екологічно чистих місцях, — упевнено почав Вася.

Ольга Вікторівна схвально кивнула.

— Вони не ростуть у місті, тому що тут багато вихлопних газів, і повітря нечисте. А вранці буває навіть смог…

— Досить про місто, давай далі,— поквапила його, вчителька.

— І поблизу заводів вони теж не ростуть. Там середовище забруднене. І повітря нечисте. І…

— Ми вже зрозуміли, де вони не ростуть. Що далі? — нетерпляче перебила його вчителька.

— Вони ростуть в екологічно чистих місцях. Наприклад, у лісі, тому що в місті вони рости не можуть. Там вихлопні гази…

— Давай конкретніше, — сказала біологічка.

— Конкретно, ми їздили на екскурсію до Ново-Єрусалимського монастиря. Там вони ростуть, — сказав Вася.

— Я маю на увазі, які бувають лишайники? — поставила навідне питання вчителька.

— Лишайники бувають трьох видів. Як наріст. На зразок кірки.

— Кіркуваті,— кивнула Ольга Вікторівна.

— Ще, які стирчать, — сказав Вася і замовк, намагаючись пригадати, як вони називаються.

— Листуваті,— підказала біологічка.

— І кошлаті,— закінчив Вася.

Клас покотився зо сміху.

— Кущисті,— знову підказала вчителька. — Молодець! П'ять.

Клас незадоволено загудів. Друга несправедливість за день збентежила шостий «А». Лише Липочка щиро раділа за друга.

На перерві Марат Найко запитав:

— Чого це тобі всі п'ятірки ставлять?

— Уявлення не маю, — чесно признався Вася.

— А його мати всіх купила. З Америки подарунків понавозила. Тож у нас Єрмолаєв тепер круглим відмінником стане, — сказав ущипливо Ливнєв.

Раніше ніхто не звернув би уваги на його слова, але коли Єрмолаєв і на математиці, переплутавши дії, отримав п'ятірку, всі впевнилися, що Макс має рацію.

— Хлопці, слово честі, це неправда. Мама навіть не приходила в школу, — намагався виправдатися Вася, але після п'ятірки з математики його слова звучали малопереконливо.

З Ливнєва бойкот зняли. Ізгоєм став Єрмолаєв.

Дорогою додому Вася скаржився Липочці:

— Нічого не розумію, вчителі неначе показилися? З якого дива раптом усі почали ставити мені п'ятірки?

— Але ж тобі потрібні відмінні оцінки, щоб не засмучувати маму, — нагадала Липочка.

— Ти хочеш сказати, що Кіра та всі решта вирішили мене порадувати? Маячня. Цьому має бути якесь логічне пояснення.

Але логічного пояснення не знаходилося. Логіка безпорадна в питаннях чаклунства.

Липочка засмутилася не менше від Васі. Вона хотіла, як краще, а бажання знову виявилося неправильним. Якби знати, що потрібно для того, щоб усі були задоволені і щасливі! У цьому світі все було дуже складне і заплутане, тому Липочка вирішила більше не втручатися.

Тим часом події набирали обертів. І запахло смаленим.

Глава 19

Грім ударив, звідки ніхто не чекав. Виклик до кабінету директора заскочив Васю зненацька. Горе-винахідник сушив голову, у чому його звинувачують цього разу. Нагінку за мітлу він уже дістав. Нових винаходів у його арсеналі не було, а в тому, що в учителів сталося загальне потьмарення розуму і вони наставили йому п'ятірок, Вася своєї провини не відчував.

Савелій Прохорович уп'явся у Васю таким важким поглядом, що скам'яніла б і Медуза Горгона.

— Ну що, Єрмолаєв, знову порушуємо? Не живеться тобі спокійно. Що скажеш на своє виправдання цього разу?

Сказати було нічого. Вася не розумів, до чого хилить директор, тому мовчки зітнув плечима.

— У мовчанку будемо гратися? Де так ти хоробрий, а де… Як же ти умудрився побити товариша?

Вася зітхнув з полегкістю. Його вочевидь з кимось переплутали.

— Я нікого не бив, — сказав він.

— Он як? Виходить, батьки Максима Ливнєва на тебе наговорюють? Ось, будь ласка, чорним по білому написано: «Заява. Василь Єрмолаєв побив нашого сина і порвав йому куртку. Просимо вжити заходів».

Від такого віроломства Вася сторопів. Потерпілим у бійці явно був не Ливнєв, а він сам. Коли б не бабуся Августина, ходити б йому досі в синцях і саднах. До того ж він про ту бійку і думати забув.

— Та це ж коли було, — не до речі бовкнув Вася.

— Значить, усе-таки було? — директор ухопився за зачіпку з радістю слідчого, що знайшов доказ.

— Куртку він сам порвав, — сказав Вася.

— Як це сам? Узяв і порвав собі куртку?

— Ні. Він падав і зачепився за сучок.

— А чому він упав? — допитувався Савелій Прохорович.

Це було провокаційне питання, але збрехати Вася не міг. Він похнюплено зізнався.

— Я його вдарив.

— Усе ясно. Сьогодні ж нехай прийде твій дід. Скликаємо екстрену педраду.

— Я його не бив. Чесно! — намагався виправдатися Вася, але директор його вже не слухав.

— Єрмолаєв, твої витівки всім набридли. Затіяв, розумієш, бійку, а тепер у кущі? Марш з кабінету, і щоб без діда я тебе не бачив!

Вася вирішив не посвячувати маму у свої неприємності, щоб не захмарювати її перебування на Батьківщині. Досить того, що доведеться тягнути в школу діда. Він почекав, поки мама пішла, і лише тоді ошелешив старого новиною:

— Діду, тебе викликають у школу. Батьки Ливнєва наскаржилися, ніби я його побив, але це брехня.

Вася розповів дідові про бійку двотижневої давнини того дня, коли він познайомився з Августиною та Липочкою.

— Та директор навіть слухати не став. Викликає тебе на педраду, — закінчив Вася.

Несподівано пролунав голос мами.

— Такого беззаконня прощати не можна. Неподобство якесь! Розвели в школі дідівщину. Я сама піду до директора, — заявила вона і, помітивши здивовані погляди діда й онука, додала: — Я мобільник забула. Але на вашому місці я б не стала секретничати. Хлопець, як сирота. Його б'ють і на нього ж зводять наклеп.

Васю надихнув рішучий настрій мами, але насправді все виявилося набагато гіршим, ніж він гадав.

У кабінеті директори зібралися вчителі Васі Єрмолаєва. Вони сиділи навколо столу з похмурим виглядом присяжних, готових до виголошення обвинувального вироку. Мати Максима Ливнєва, одягнена за останньою модою брюнетка з накладними нігтями, закинувши ногу на ногу, сиділа на стільці біля стіни.

Побачивши ТетянуЄрмолаєву-Джоунз, директор задоволено кивнув.

— Це дуже добре, що ви приїхали. Я б сказав, своєчасно.

— Мій син не винен. Ливнєв його весь час зачіпає. Вася тихий хлопчик і зовсім не забіяка, — завзято сказала Тетяна.

— Це мій Максик зразковий хлопчик. Це хто завгодно підтвердить. Він росте в порядній родині і здобуває гарне виховання, не те, що дехто, — пішла в наступ мати Ливнєва.

— Яке ви маєте право… — почала Тетяна, але Савелій Прохорович жестом перервав її:

— Давайте про все по черзі. Адже ви, здається, живете не тут, тому візьму на себе сміливість сказати, не надто добре знаєте свого сина. По-вашому, він просто ягнятко. А послухаймо, якої думки вчителі. Ось класна керівниця вам розповість про його витівки.

Кіра Миколаївна підвелася зі стільця, як скеля, сповнена своєї значущості.

— Лобур він! З двійок не вилазить. Якби тільки байдикував — півлиха. Але він найперший порушник дисципліни. Недавно на літературі придумав дзеркалами підказки передавати. Підбив однокласників, понавішував дзеркал, і що в результаті? Купа битого скла і зірваний урок. Сам не вчиться й інших на хуліганство штовхає.

— Заведеться одна чорна вівця і всю отару поганить, — блиснув народною мудрістю математик.

— А його витівка з мітлою! Він же просто небезпечний для суспільства, — вкинула й своє слово завуч з виховної роботи.

Почувши таке звинувачення, Никанор Іванович став на захист онука:

— Вася, можливо, неуважний і непосидючий, але щоб небезпечний для суспільства, це вже занадто. Він же дитина.

— Мій Максим… — почала була мати Ливнєва, але директор її перебив:

— Про вашого сина ми ще поговоримо. Кіро Миколаївно, у вас є що додати?

— Учень Єрмолаєв притягнув у школу літаючу мітлу, — сказала класна керівниця таким тоном, ніби Вася заклав під фундамент школи водневу бомбу.

Почувши про мітлу, Тетяна не стримала посмішки:

— І що в цьому поганого? Зараз усі діти схиблені на Гаррі Поттері. В Америці такі мітли в кожному магазині продають.

— Не знаю, що продають в Америці, але він цю мітлу сам зробив. Мало того, що літає, ще й запитує: «Ви не проти політати?»

— Дозвольте, але це ж звичайна дитяча витівка, — заперечив дід.

— Дозвольте вам не дозволити! — директор стукнув кулаком по столу. — Технічку мало параліч не розбив од цієї витівки. Бідну жінку довелося нашатирем відволожувати.

— Згоден, жарт був безглуздим, — визнав Никанор Іванович. — Але запевняю вас, Вася не хотів нічого поганого. У нього потяг до винахідництва.

Почувши про винаходи, фізкультурник не витримав:

— Ось я б узяв цього винахідника та всипав йому як слід замість того, щоб потурати. І це не кажучи про те, що він вживає наркотики.

— Що?!

Тетяна аж підвелася зі стільця, а Никанор Іванович упевнено заявив:

— Цього не може бути!

Директор повернувся до фізрука:

— Наведіть докази.

Вась Васьович кашлянув і сказав:

— Він при мені сто разів підтягнувся. Сто! І навіть не захекався.

— І що ж у цьому поганого? — запитав Никанор Іванович.

— А те, що ні до, ні після цього, він тричі підряд підтягнутися не міг. Я не знаю, чого він наковтався, але факт очевидний.

Тетяна сиділа бліда як полотно. Вона не чекала, що все так запущено.

— Ви забули про те, що він побив Максика, — вставила мати Ливнєва.

— Ми нічого не забули, — сказав директор. — Бійка з Максимом Ливнєвим — це лише один епізод у низці порушень. До речі, Ливнєв — серед кращих учнів школи.

Савелій Прохорович повчально підняв палець догори. Мати Ливнєва задоволено закивала головою.

— Єрмолаєв — соціально небезпечний елемент, — підхопила Кіра Миколаївна.

Савелій Прохорович обвів присутніх поглядом і запитав:

— Які будуть пропозиції?

— Перевести його до спецшколи, — висловилася Кіра Миколаївна.

— Але ж це і є спецшкола, з поглибленим викладанням англійської мови, — розгубилася Тетяна.

— Йому потрібна інша спецшкола. Для розумово відсталих або соціально небезпечних підлітків.

— Почекайте, не можна ж так! Він дуже здібний хлопчик. Просто в нього нетрадиційне мислення, — . Никанор Іванович намагався достукатися до людей, які будь-яку новизну вважали злісним порушенням закону.

— Саме так! З його мисленням йому там якраз і місце, — сказала математик так, немов забила у віко домовини останній цвях.

Сіявся дрібний дощ, але Никанор Іванович не помічав негоди. Забувши про парасольку, він, згорбившись, ішов під дощем. Краплі розсипом блищали на його сивій шевелюрі. Дочка Тетяна розгонисто крокувала поруч.

— Довинаходились? Я навіть не уявляла, як жахливо ти зіпсував мого сина, — з осудом сказала вона.

Никанор Іванович мовчав. Йому було нічого сказати на своє виправдання.

Як тільки Єрмолаєви-старші зайшли у хвіртку, Вася вискочив на ґанок. Липочка припала до вікна. Васькова мама не дуже долюблювала їх з бабусею, і дівчинка намагалася без потреби не потрапляти їй на очі.

Вася без питань зрозумів, що справи кепські. Никанор Іванович ураз помітно постарів. Він згорбився і ледве плентався, наче на ногах були важкі кайдани. Не зважаючи на дощ, Вася кинувся до діда і поривчасто обійняв його.

— Що сталося, дідусю?

Никанор Іванович поплескав онука по спині:

— Я винен.

— Що ти кажеш? Ти ні в чому не винен!

— Васю! — осадила його мама. — Не треба стояти під дощем. Говорити будемо вдома. Тим паче, що з тобою буде особлива розмова. Тебе виключають зі школи.

З'ясування тривало недовго, а потім мама пішла, пославшись на те, що їй потрібно зробити важливий дзвінок.

«Цього не може бути! Цього просто не може бути», — пульсувало в голові у Васі. Липочка намагалася його заспокоїти:

— Не переймайся. Усе ще налагодиться. Тебе просто хочуть налякали.

У Васі задзвонив мобільний телефон. Номер був незнайомий. Вася натиснув на кнопку і почув зловтішний голос Ливнєва:

— Ну все, Васьок! Тепер тебе врятує тільки чаклунство.

Увечері Тетяна зібрала родинну раду. Вона наполягла на тому, щоб обговорити внутрішні справи без сторонніх. Августина з Липочкою пішли прогулятися під дощем. Раніше Никанор Іванович нізащо не дозволив би так обійтися з гостями, але після педради з нього неначе викачали всю життєву енергію. Він ні на що не заперечував.

Залишившись у вузькому колі, Тетяна напосілася на батька:

— Щиро кажучи, я не чекала, що все так серйозно. Я завжди знала, що для тебе існує лише твоє винахідництво, але щоб ти отак наплювацьки ставився до виховання онука…

— Мамо, все не так. Я тобі поясню, — Вася заступився за діда, але Тетяна різко поставила його на місце:

— Помовч! Поглянь, на що перетворився Василь. По всіх предметах двійки. Замість того щоб здобувати освіту, він майструє літаючі віники. Це твій вплив. Ти забиваєш йому голову всякими дурницями.

— Мамо, мені просто подобається винаходити, — намагався урезонити матір Вася.

— Нічого, вчитися тобі теж сподобається. Досить займатися дурницями. Я говорила з чоловіком. Я забираю тебе до себе.

Почувши ці слова, Никанор Іванович здригнувся, неначе його уперіщили батогом.

Вася раптом розгубився. Він так довго мріяв, щоб мама забрала його, але тепер, коли ця мить настала, він засумнівався, що цього хоче. Йому було шкода діда, але це було не найголовніше. Удвох із дідом їм було добре. Вони розуміли один одного з півслова, а після того, як з ними оселилися Августина з Липочкою, стало ще цікавіше. Там, у далекій Америці, він завжди буде чужим і жодні блага не замінять йому посиденьок вечорами і спільної роботи над новими винаходами.

— Я не поїду, — несподівано для самого себе відмовився Вася.

— Що ти сказав? — перепитала мама, гадаючи, що недочула.

— Я не поїду, — повторив Вася і, щоб пояснити свою відмову, додав: — У тебе там чоловік і дочка. А дідусь сам.

— Дідусь не вічний, — нагадала Тетяна.

— Саме так. І я не можу його залишити.

— Василю, мама має рацію. Вона може дати тобі все, чого не можу я. Тут у тебе навіть роликових ковзанів немає,— сказав Никанор Іванович.

— Є. Ти ж мені зробив.

— Васю, не поводься, як маленький. Там у тебе буде своя кімната. Ти перестанеш відволікатися на всякі дурниці, здобудеш освіту. Там тобі буде добре.

Вася слухав маму і все ясніше усвідомлював, що там йому добре не буде. Йому добре лише тут, поруч із дідом і всіма його дурницями. Жодні умовляння і запевнення, що він виправить оцінки, не діяли.

— Все вирішено, — нарешті заявила мама, підводячи рису під розмовою. — Ти вже дорослий хлопчик, і твої капризи недоречні.

Вася хотів сказати, що це не капризи, а свобода особистості, але навряд чи мама його б зрозуміла.

Глава 20

Назавтра Вася до школи не пішов. Мама потягнула його по лікарях робити медичні довідки.

Липочку переповнювало обурення. Максим Ливнєв, боягуз і нікчема, торжествував. Її душа жадала справедливості. Перед уроками юна чаклунка шулікою налетіла на винуватця всіх нещасть.

— Ти боягуз і брехун! І до того ж ябеда. Сам Васю побив. У нього кров з носа йшла. Я сама бачила. І ти ж на нього нажалівся.

— Він мені куртку порвав, — нахабно посміхаючись, заявив Макс.

— Біднесенький! Чому ж ти, нещасний слизняк, не дав здачі, коли тебе бив здоровило Єрмолаєв? — глузливо запитала Липочка, дивлячись Максу в очі.

Її зауваження викликало смішки. Потрібна була незвичайна уява, щоб уявити собі, як тихоня Єрмолаєв б'є Ливнєва.

Макс не витримав її погляду і відвів очі. Липочка із запалом вела далі:

— Ти ще раніше довів, що ти базікало, але зараз ти не просто базікало. Ти найпідліший мерзотник. Через тебе хорошу людину виключать зі школи. Мені огидно вчитися з тобою в одному класі. Я б перетворила тебе на таргана, але це дуже нешанобливо щодо комах.

Усі сприйняли її слова, як метафору. Макс Ливнєв навіть не підозрював, наскільки близький він був до того, щоб решту життя пробігати в хітиновому покриві.

Палка промова народної героїні не залишилася без відгуку. Маятник симпатії знову схилився на користь Васі. Однокласники прийняли рішення піти до директора, відстоювати Єрмолаєва. Оскільки Вася був особистість неординарна і широко відома в школі, до них приєдналися учні з інших класів. Навіть старшокласники не залишилися осторонь. Липоччині друзі по роледрому згуртували народ на боротьбу за справедливість. Такої одностайності школа ще не знала.

Вася й гадки не мав, які пристрасті вирують у школі, поки його там немає. Повернувшись із поліклініки, він нікого не застав удома. Лише Яків Еммануїл Феліциус виглянув з кімнати, де зараз мешкали Августина з Липочкою.

— Дракончику, гарненький! Іди до мене, — поманив його Вася, але Феліциус заповз назад.

При цьому він озирнувся на Васю, неначе кликав його за собою. Вася зайшов у кімнату, яка ще недавно належала йому. Від думки про те, що незабаром доведеться все це покинути, йому стало так сумно, хоч плач.

Він підхопив дракончика на руки.

— Якби ти знав, як мені не хочеться їхати! Що мені робити?

Феліциус мовчав. Утім, Вася і не сподівався на відповідь.

— Не знаєш? От і я не знаю, — важко зітхнув він.

Несподівано дракончик вирвався у нього з рук, перескочив на книжкову полицю, де як і раніше стояли Васькові улюблені книжки, і заходився скидати їх на підлогу.

— Що ти робиш? Припини! — приструнчив його Вася, але Феліциус розпустувався не на жарт.

Нарешті Васі вдалося зловити вихованця і зсадити додолу. Хлопчик почав збирати з підлоги книжки і раптом наткнувся на тонку книжечку, яку бачив уперше. Обтягнута шовковистою, мерехтливою тканиною, вона виглядала незвично. Вася хотів поставити її назад, але увагу привернув напис: «Щоденник».

Серце у Васі аж підстрибнуло. Серед однокласниць ходила мода увічнювати дівчачі секрети, на кшталт того, хто кому подобається. Було б цікаво дізнатися, як до нього ставиться Липочка. Деякий час він вагався. Врешті-решт, цікавість виграла недовгу сутичку із совістю.

Забувши про розкидані книжки, Вася відкрив Щоденник. На кожній сторінці було всього лише по одному запису. «Хочу знайти найкращий засіб від осиного укусу». «Хочу, щоб дракон помолодів на п'ятсот років».

— Бридня якась, — пирснув Вася, але скоро йому стало не до сміху.

«Хочу кататися на роликах, як чемпіони». «Хочу, щоб Вася підтягнувся сто разів».

У міру того, як він читав, у нього по спині поповзли мурашки. Все, написане в Щоденнику, траплялося в житті. Його так потрясло це відкриття, що він навіть не помітив, як до кімнати увійшла Липочка.

Побачивши Щоденник у Васі в руках, дівчинка сторопіла. Розкидані книжки і збентежений вигляд дракончика доказали їй початок історії.

— Це твої витівки! — розсердилася вона на вихованця.

Той схилив голову набік і ясним поглядом дивився на неї, явно не почуваючи за собою провини.

У кімнаті повисла ніякова мовчанка. Нарешті Вася зумів вимовити:

— Що це?

— Ти не повинен був це читати, — з докором сказала Липочка.

— Я думав, ти пишеш дівчачі секрети. Хто в кого закоханий і таке інше, — пробелькотів Вася.

— Навіщо марнувати час на такі дурниці? — пирхнула Липочка.

— Усе, що там написане, трапляється в житті. Ти що, чарівниця? — прямо запитав Вася.

Липочка зітхнула.

— Тільки, цур, про це нікому!

Діти помовчали. Від отриманої інформації у Васі закипали мізки.

— Як таке може бути?! Мені це сниться, — промовив він і перепитав: — То ти справді чарівниця?

— Ні. Бабуся чарівниця, а я чаклунка.

— А в чому різниця?

— Щоб стати чарівницею, треба пройти випробування. А поки вчишся, вважаєшся чаклуном, — пояснила Липочка. — Тільки пам'ятай, ти обіцяв. Мовчок! Бабуся не веліла нікому розповідати.

— А як же історія про біженців? — запитав Вася.

— Це чиста правда. Ми живемо у Вернисвіті. Там усе інакше. Зараз у нас весна. Наш будинок стоїть високо в горах. Якби ти знав, як там гарно! Але нам довелося звідти тікати.

— Чому?

— Довга історія.

— У мене є час послухати, — сказав Вася, приголомшений почутим.

Липочка почала перелічувати:

— Я зірвала урочисту церемонію і забрала дракона.

Вася покосився на Феліциуса і чомусь пошепки запитав:

— Значить, Яків Еммануїл таки дракон? Справжній?

— Так. Вогнедишний. Лише маленький, новонароджений.

— Через це вам довелося тікати?

— Ні. Ще я дала ляпаса керівнику лицарського Ордену.

— Ну ти даєш! — здивувався Вася.

— А потім я пропалила парадну королівську мантію.

— Як ти примудрилася все це накоїти?

— Це ще не все. Я викрала державну святиню.

— Нічого собі! — присвиснув Вася.

На тлі «подвигів» Липочки власні пригоди здавалися йому дрібницею.

— Але все це сталося не навмисно, розумієш?

— Розумію. У мене теж часто виходить ненавмисно. Але хіба від цього легше? — філософськи зауважив Вася.

Він знову поглянув на Щоденник і сказав:

— Усе-таки прикольно. Ніколи б не повірив. Можна дочитати до кінця?

Липочка знизала плечима. Тепер можна було не робити секрету з чаклунства. Вася дійшов до останнього запису і сторопів. На аркуші було акуратним почерком виведено: «Хай мама забере Васю до себе».

— Я не збираюся нікуди їхати! Я хочу залишитися! — вигукнув він.

Липочка зітхнула.

— Що написано, того не змиєш.

— Мені не до жартів. Ці прислів'я мене вже на літературі дістали. Будь людиною, скасуй своє бажання, — заблагав Вася.

Липочка похитала головою.

— Я не можу.

— Чому?

— Тому що правило номер один говорить: бажання не можна скасовувати..

Вася посумнів.

— Але що ж робити? Невже нічим не можна зарадити? Може, загадати, щоб мама втратила мій квиток? Або щоб мені не дали візу?

— Твоя мама повинна сама з власного бажання залишити тебе тут, інакше нічого не вийде.

— Як же, залишить вона! Вона вважає, що дід на мене погано впливає, що через нього я нахапався двійок і що ми погано харчуємося. У діда ж маленька пенсія. Наче я не проживу без понтових роликових ковзанів і швидкісного велосипеда. Знаєш, зараз я розумію, що мені нічого цього не треба.

Липочка подумала і запропонувала:

— А що коли тобі самому все виправити? Перш за все, ти повинен узятися за навчання.

— Який сенс? Все одно мене зі школи виганяють.

— Уже ні,— просяяла Липочка. — Сьогодні всі класи зібралися на мітинг і рішення скасували.

— Правда? — не повірив Вася, а потім закричав: — Ура!

— Хочеш, я зроблю тебе відмінником? — запропонувала Липочка і взялася за Щоденник.

— Ні, краще я сам, — відмовився Вася.

З цього дня Никанор Іванович перестав упізнавати онука. Повернувшись зі школи, Вася похапцем обідав і сідав за підручники. Спершу йому треба було ліквідовувати прогалини у знаннях. Що більше він учився, то більше йому подобалося навчання. Особливо його захопили фізика і математика. Він дивувався, як раніше не розумів, що ці науки дадуть йому величезний поштовх у винахідництві.

Тетяна Никанорівна Єрмолаєва-Джоунз дивилася на синові старання скептично. Зате вчителі незабаром оцінили зміну, що сталася в Єрмолаєві. Він першим тягнув на уроках руку і рвався відповідати біля дошки. У його щоденнику з'явилися спочатку четвірки, а потім і п'ятірки. Навіть Кіра Миколаївна його стримано похвалила.

Нарешті настав день, коли він примудрився отримати відразу чотири п'ятірки. Вася тріумфував. Тепер у нього на руках був козир. Заясніла слабенька надія, що мама дозволить йому залишитися.

Повернувшись додому, він прямо з порога гукнув:

— Дідусю, не все втрачено! Може, мені удасться вмовити маму. Я тепер стану відмінником!

Никанор Іванович сидів у кріслі такий блідий, що Вася злякався. Останніми днями він взагалі мав не кращий вигляд, але зараз був схожий на власну тінь. Вася кинувся до нього.

— Дідусю, що з тобою? Бабусю Августино, швидше! Дідусеві зле.

На поклик прибігли Августина і Липочка.

— Заспокойтеся. Все гаразд, — слабким голосом сказав Никанор Іванович. — Просто там… Мабуть, це помилка. Або розіграш, — Никанор Іванович махнув рукою у бік монітора.

Електронною поштою Никанору Івановичу прийшов лист з пропозицією розмістити платну рекламу в нього на сайті.

— Клас! — зрадів Вася. — Це ж надбавка до пенсії.

— Ні, не те. Ти відкрий другий лист, — велів дід.

Друге послання було написане англійською. Вася перечитав його кілька разів, перш ніж упевнився, що переклав правильно.

Компанія «Panasonic» збиралася викупити у діда права на деякі винаходи, а також пропонувала довгострокову співпрацю.

— Діду, ми з тобою багачі! — вигукнув Вася, промовисто поглянув на Липочку і широко посміхнувся: — Тепер я точно нікуди не поїду. Ми і тут непогано заживемо!

Коли Вася залишився з Липочкою наодинці, він із вдячністю Сказав:

— Спасибі. Це ти здорово придумала! Я б ні за що не допер.

— Що придумала? — запитала Липочка.

— Пропозиція від японців і щодо реклами.

— Але це не я, — заперечила Липочка. — Якщо не віриш, поглянь.

Дівчинка простягнула Васі Щоденник Бажань. Останній запис свідчив: «Хай мама забере Васю до себе».

— Може, твоя бабуся? — сторопів Вася, усе ще відмовляючись вірити в диво.

— Ти що! Якщо бабуся присягнулася, що в цьому світі не користуватиметься чаклунством, то нізащо не порушить слово. Думаю, це сталося саме собою.

— Не може бути. Чудес не буває,— сказав Вася.

— Ти про це говориш мені? — дівчинка підвела носа.

— Ні, я до того, що це здорово. Невже це не чаклунство?

— А ти думаєш, добитися чогось можна лише чаклунством? — запитала Липочка.

Тетяна, як завжди, витратила ранок на біганину по інстанціях і збирання необхідних документів. Коли вона прийшла, у вітальні був накритий святковий стіл.

— З якої нагоди святкування? — підозріло запитала вона.

— Японці запропонували дідові роботу, — доповів Вася.

— Он як? — не надто зраділа Тетяна.

— Добрі справи не залишаються непоміченими, — уставила Августина.

— Мам, тепер у діда дохід більший, ніж у вас із чоловіком, разом узятих, — сказав Вася.

— Можливо, але це нічого не міняє,— холодно зауважила Тетяна. — Ти поїдеш зі мною.

— Сьогодні я отримав чотири п'ятірки. Кіра Миколаївна сказала, що коли так піде й далі, у наступній чверті я стану відмінником, — похвалився Вася.

— Це поки я тут, ти стараєшся. Як би тебе в наступній чверті зі школи не погнали, — нагадала Тетяна.

— Хто давнє пом'яне… Мам, з цим правда покінчено, — сказав Вася, пригадав запис у Липоччиному Щоденнику і додав: — І потім, ти ж не по-справжньому хочеш мене забрати.

— Тобто як не по-справжньому? По-твоєму, я для жарту бігаю по установах, оформляю документи? — обурилася мама.

Васі нічого було на це заперечити, адже він не міг підставити Липочку. Та мама й не повірила б у чудеса, тому Вася ухильно сказав:

— Хіба ти хочеш, щоб дідусь залишився без догляду? У тебе є чоловік і дочка. А в діда лише я. І потім, там навчання англійською, почнуться всякі проблеми.

Тетяна розуміла, що з приїздом Васі проблем, насправді, не обберешся. Життя доведеться змінити. Чоловікові непросто буде звикнути до незнайомого підлітка в домі. Знову ж таки, перехідний вік, зміна шкільної програми, чужа мова. Та все ж вона не наважувалася залишити Васю на діда. Незважаючи на сивину, той був легковажний, як хлопчисько.

Побачивши її нерішучість, Вася навів останній аргумент:

— Якщо ти не довіряєш мені і дідові, то можеш сходити в школу, щоб упевнитися, що в мене все гаразд.

Тетяна важко зітхнула:

— Ну добре, але якщо…

— «Якщо» не буде. Обіцяю, що ти зможеш мною гордитися, — твердо заявив Вася.

Глава 21

Яків Еммануїл Феліциус засумував. У цьому світі не було місця чудесам, а його — вогнедишного дракона — приймали за звичайне земноводне, хай навіть дуже рідкісної породи. Він тужив за рідною домівкою.

Поки Васькова мама була в Москві, бідолаху тримали під замком. Тетяна так і не змогла звикнути до незвичайного вихованця. Цілими днями дракончик лежав, поклавши голову на лапи, і згадував гірські уступи і зелені лужки Вернисвіту.

Навколо метушилися люди, заклопотані своїми проблемами. Усіх влаштовувало, що вихованець поводиться тихо і не плутається під ногами. Турбота про дракончика зводилася до того, щоб погодувати і налити в миску чистої води.

У день відльоту Васькової мами погода стояла ясна. Осіннє сонце світило на відчайдушно блакитному небосхилі, але вже не гріло. У повітрі відчувалося наближення зими. Листя з дерев майже облетіло. З ранку в траві поблискував сивий іній.

Провівши американську гостю, Липочка вирішила, що пора випустити дракончика погуляти. Вона розчинила двері кімнати і покликала:

— Ей, лежню, годі спати! Тепер ти вільний. Ходімо надвір.

Феліциус скрутився калачиком на своїй лежанці і навіть вухом не повів.

— Ти що, образився? Годі дутися. Ходімо пограємось.

Дівчинка погладила вихованця по спинці. Маленьке тільце було холодним. Дракончик майже не дихав. Липочка перелякано схопила його на руки і притисла до себе, намагаючись відігріти.

— Якове Еммануїле Феліциус, не треба мене лякати! Ну ж бо, підводься.

Дракончик на мить підняв повіки і знову заплющив очі, ніби це зусилля до решти знесилило його. Він став легеньким, майже невагомим, як горобчик. Крильця висохли, потоншали і стали схожі на рисовий папір.

Липочка побігла до Августини.

— Бабусю! Феліциус захворів. Швидше поглянь, що з ним!

На крик усі збіглися у вітальню. Старенька чарівниця оглянула дракончика і сумно похитала головою.

— Він згасає. Боюся, йому вже ніщо не допоможе.

— Бабусю, ти ж чарівниця! Зроби що-небудь. Невже ти не можеш порушити слово, навіть коли йдеться про житті і смерть? — тупала ногою Липочка.

— Не в цьому річ. Дракон — істота магічна. У світі, де немає чаклунства, його сили виснажуються. Тут він приречений на загибель. Щоб його врятувати, нам треба повернутися додому.

— Які дракони? І при чому тут магія? Нічого не розумію, і куди ви повернетеся? На руїни? — дивувався Никанор Іванович, єдиний з усіх непосвячений у таємницю.

Августина вирішила, що час про все розповісти.

— Ми не ті, за кого ви нас маєте. Ми живемо в іншому вимірі, що називається Вернисвіт. Чудеса там так само звичайні, як тут електрика.

— Ви жартуєте? — не йняв віри старий.

— Ніскілечки. Адже ви відразу зрозуміли, що я чарівниця.

— Я ж просто образно висловився. Невже ви реальна чарівниця? Скажіть мені, що я сплю, — все ще не міг вийти з дива Никанор Іванович.

Августина похитала головою:

— Це не сон, але у вашому божевільному світі люди так не вірять у чудеса, що, можливо, завтра ви вирішите, ніби ми вам лише примарилися.

— Ви ж не збираєтеся їхати? — з надією запитав Вася.

— Ми мусимо, — сказала Липочка і кивнула на дракончика. — Адже він не винен, що ми притягнули його сюди.

— Але тобі небезпечно повертатися, — нагадав Вася.

Липочка похитала головою.

— Там моя домівка. І потім, я повинна потурбуватися про Феліциуса.

Звістка про те, що Августина з Липочкою покидають дім на Вишневій, була такою несподіваною, що дід з онуком ніяк не могли отямитись.

— Це так несподівано. Як же ми без вас? — занепав духом Никанор Іванович.

— Не треба засмучуватися. Ніколи не знаєш, що чекає попереду. Життя повне сюрпризів, — заспокоїла його Августина.

— А як потрапити у Вернисвіт? Не потягом же, — запитав Вася.

— Звичайно, ні. А ж говорила тобі, що викрала державну реліквію, — нагадала Липочка, дістала прихований обруч і простягнула його Васі.— Це корона давніх королів, яка відкриває невидимі двері. З її допомогою ми й опинилися тут.

Дід з онуком з недовірою повертіли в руках непоказний металевий обруч. Він мало був схожий на корону, тим паче чарівну. Зате дракончик, відчувши силу, що виходила від нього, заворушився, розплющив очі і раз чи двічі спробував змахнути легкими крильцями, неначе мав намір злетіти.

— Нам треба йти, — сказала Августина.

Збиралися недовго. Липочка посадила Феліциуса за пазуху, сунула в торбинку Щоденник і перекинула через плече роликові ковзани.

Августина хотіла йти, як і прийшла, без нічого, але Никанор Іванович наполіг, щоб вона взяла газонокосарку, яка з першого погляду привела її у захват.

Поки дідусь прощався із старенькою чарівницею, Вася взяв Липочку за руку і щиро промовив:

— Ти найкраща дівчинка на світі. Обіцяй, що ми ще зустрінемося.

Замість відповіді Липочка дістала Щоденник і розгорнула його на останній сторіночці, де було написано: «Хочу, щоб ми з Васею ще зустрілися».

Коли бабуся з онучкою були готові до мандрівки в часі, Липочка насунула корону на голову. Вона сподівалася, що невидимі двері відразу з'являться, але дива не сталося.

— Невже корона втратила силу? — злякалася дівчинка.

— Не думаю. Швидше за все, двері не з'являються там, де нам заманеться. Треба відшукати крамничку лахмітника, через яку ми сюди потрапили, — вирішила Августина.

— Крамничку лахмітника? — перепитав Вася.

— Еге ж, ну, де продають ненові картини, посуд та інші старі речі,— пояснила дівчинка.

— Напевно, ти маєш на увазі антикварний магазин, — здогадався Никанор Іванович. — Я знаю один неподалік і можу вас туди провести.

Всі, не гаючи ні хвилинки, вирушили в дорогу. Слід було поквапитися. Дракончик слабшав з кожною годиною.

Автобус привіз їх на незнайому вулицю. На дверях магазину сяяла начищена до золотого блиску табличка «Антикваріат», але на цьому схожість закінчувалася.

— Це не та крамниця, — засмутилася Липочка.

— Не розкисай! Усе ж варто спробувати, — підбадьорила її Августина, хоча й сама не була впевнена в успіху.

Липочка наділа корону, вони з бабусею взялися за руки і увійшли до магазину.

Поки Августина з Липочкою гостювали в Москві, у Вернисвіті йшло полювання на змовників. Палац прочесали уздовж і впоперек, посилили охорону, на вулицях міста виставили патрулі. Але рудої дівчинки і слід загув.

Час ішов, а трон залишався без законного короля. Поступово країною поповзли крамольні чутки: якщо Його Величність боїться якогось дівчиська, то хіба він зможе захистити державу від ворогів? Спочатку про це говорили пошепки і лише серед своїх, а потім заклик вибрати іншого короля залунав голосніше і частіше. Побоюючись заколоту, головний радник Горк призначив день коронації.

За легендами, сходячи на трон, давні королі присягалися у вірності обов'язку на священному мечі, що не знав поразок. Та оскільки цю реліквію було давно втрачено, нинішні королі присягалися біля пам'ятника чарівному клинку.

Площу прикрасили квітами і барвистими гірляндами. До гранітної брили, з якої стриміло кам'яне руків'я меча, через усю площу простелили килимову доріжку. З обох боків од неї стояли гвардійці в парадній формі, покликані стримувати натовп. Обережність була не зайвою. Народу на площі зібралося, як мурашні.

Охочі подивитися на коронацію штовхалися на площі із самого ранку. Серед зівак снували торговці солодощами й горіхами. Водоноси голосно пропонували питво, а кишенькові злодії під сурдинку потрошили гаманці доброчесних громадян. Діти носилися навколо дорослих, а ті, кому пощастило, гордо здіймалися над головами, сидячи на плечах у батьків.

Чекання затягувалося. Напруга зростала. Нарешті з'явилася карета, запряжена четвериком білих коней. Її супроводжували кінні лицарі. Їхні обладунки були начищені до дзеркального блиску. Площею прокотився гомін. Оркестр гримнув урочистий марш.

На килимову доріжку зійшов принц. Його відразу оточили поважні сановні особи та чужоземні посли. Намагаючись бути величнішим, спадкоємець престолу набрав поважного вигляду, випнув немічні груди і витягнув шию, від чого став схожий на молодого, задерикуватого півника в оточенні пихатих індиків. Придворні по черзі висловили принцові свою повагу, і півник попрямував по килимовій доріжці до спорудженої біля пам'ятника трибуни, щоб виголосити тронну промову.

Грім ударив серед ясного неба. Прямо біля легендарної брили, з якої стриміло руків'я кам'яного меча, раптом де не взялися руда дівчинка і сухорлява старенька. Вони стояли на килимовій доріжці, ніби та була постелена на їхню честь. Обидві були вдягнені так дивно, що всі аж отетеріли. Особливо безсоромне вбрання було на дівчинці: вузькі штани і куца курточка неприродно-рожевого кольору, що не прикривала пупка. Але головне — в руках старенька тримала незрозумілий предмет, що безперечно нагадував грізну зброю.

Принц зацьковано повів очима, зібрав усю свою мужність, якої було негусто, і голосом, схожим на писк придушеного курчати, верескнув: «Варта!»

Втікачки опинилися в пастці. Августину охопила хвилинна слабкість. Газонокосарка випала в неї з рук.

Побачивши, що стара випустила невідому зброю, Горк, як справжній лицар, отямився першим. Він нагнувся і щосили смиконув килимову доріжку з-під ніг чарівниці. Августина похитнулася і почала падати. Щоб утриматися на ногах, вона схопилася за кам'яне руків'я. Раптом їй здалося, що меч ворухнувся в гранітній брилі. Августина потягнула клинок, і, на подив усіх, той несподівано легко вийшов з каменя, засяявши в сонячних променях.

Натовп колихнувся, площею прокотився гомін. Вернисвіт важко здивувати, але такого дива ніхто не сподівався.

— Розійдись! — відчайдушно вигукнула старенька чарівниця, скинула руки над головою і описала в повітрі коло.

— Слава! Слава королеві! — вигукнули з натовпу.

І в ту ж мить уся площа в єдиному пориві підхопила ці слова.

Принц увібрав голову в плечі і спробував сховатися в натовпі, але Горк схопив його за комір:

— Куди?! Ім'ям закону, ти оголошуєшся поза законом! — скомандував лицар, але Августина осадила його:

— Відпустіть хлопця! Краще знайдіть йому роботу до душі, щоб не байдикував.

— Слухаюся, моя королево, — без тіні збентеження сказав начальник лицарського Ордену.

— Бабусю, ура! Ти стала королевою! — не пам'ятаючи себе від щастя вигукнула Липочка.

— Не розумію, чому ти радієш, — холодно сказала старенька.

— Як чому? Якщо ти королева, значить, я — принцеса. Ми переїдемо до столиці. Я щодня вбиратимуся в ошатні сукні, ходитиму на бали і донесхочу об'їдатимуся солодощами.

— А потім розтовстієш, перестанеш влізати в джинси, не зможеш видиратися і лазити по деревах, як мавпа. Але це й на краще, бо тобі доведеться годинами сидіти в палаці і вивчати етикет. Адже принцесі не личить поводитися, як простій сільській дівчині,— ущипливо сказала бабуся.

— Я думала, що принцесам усе дозволено, — розчаровано протягнула Липочка.

— Так думають усі, але повір мені, у принцес значно більше заборон, аніж дозволів.

— А що ж робити? — розгублено запитала дівчинка.

— А ось що! — старенька хитро посміхнулася і жестом закликала всіх до мовчання.

На площі запала така тиша, що було чутно, як пищить, пролітаючи над головами, комар.

— Я ціную ваше визнання і надану мені честь, — звернулася до присутніх Августина, — але я не годжуся для керування державою.

— Але ж ви розбудили меч давніх королів, — підлесливо промовив Горк.

— Шановний, нас засміють сусіди, якщо довідаються, що в державі не знайшлося нікого сильнішого за столітню жінку.

— Що ж, коли ви відмовляєтеся, я можу взяти на себе цю тяжку ношу, — запропонував Горк.

— Не заперечую, якщо вам удасться впоратися з чарівним мечем, — Августина простягнула зброю лицарю.

Начальник лицарського Ордену набрав поважного вигляду, вхопився за руків'я, крякнув, немов прийняв непосильну ношу і… випустив меч. Горк нагнувся, щоб підняти священну зброю, але краще б він цього не робив. Меч ніби приріс до землі. Лицар, почервонівши від натуги, щосили тягнув злощасний клинок — але все дарма. Дивлячись на його марні спроби, люди качалися зо сміху. Розлютившись, Горк штовхнув предмет своєї ганьби ногою і завив од болю.

Августина докірливо похитала головою:

— Шановний, ви не можете підняти навіть меч, куди вже брати на плечі цілу країну?

Її зауваження викликало жарти і регіт.

— Держава не може існувати без короля! — сердито вигукнув Горк.

— Помиляєтеся, — посміхнулася старенька чарівниця. — Я напевне знаю, що можна обійтися і без монархії. Давайте виберемо уряд.

Так Вернисвіт став республікою. Августина, Липочка і Яків Еммануїл Феліциус на килимі-самольоті повернулися додому. Правда, дракончик пробував летіти самостійно, але він був ще дуже малий, щоб здолати таку відстань.

— Бабусю, а чому ти нічого не сказала про корону давніх королів? — раптом похопилася Липочка, коли вони були на середині дороги.

— Щось мені підказує, що з нами давня реліквія буде в більшій безпеці,— сказала Августина і загадково посміхнулася.

Оглавление

Тамара Крюкова Чаклунка з останньої парти

  Частина перша

    Глава 1

    Глава 2

    Глава З

    Глава 4

  Частина друга

    Глава 5

    Глава 6

    Глава 7

    Глава 8

    Глава 9

    Глава 10

  Частина третя

    Глава 11

    Глава 12

    Глава 13

  Частина четверта

    Глава 14

    Глава 15

    Глава 16

    Глава 17

    Глава 18

    Глава 19

    Глава 20

    Глава 21