Кілька років зими [Валентин Терлецький] (fb2) читать постранично, страница - 3

сюжетом, — сумно пробуркотів він.

— Так зараз думають всі навколо, але хто, як не ви, справжній письменник, що написав таку чудову казку, повинні знати, що це лише тимчасова омана, марево, яке поглинуло нас усіх?

— Ви справді так вважаєте, що це все — тимчасово?

— Так, тимчасово. Я вірю, що увесь цей морок колись минеться, і світло повернеться. А казкам знову знайдеться місце у нашому житті.

— А мені здається, що все скінчено. Мрія нікому не потрібна. Казки — це міраж, і вони, насправді, роблять велике зло, бо надихають, дають надію і навіть віру, а це облуда. Не треба даремно сподіватися, це відбирає сили. Не треба вірити в те, чого більше ніколи не буде. Це небезпечно. Надія і віра — це руйнівники нашого єства, якщо воно взагалі є. Людина повинна стати обезнадієною, обезвіреною — лише так вона зможе вижити, якщо їй це потрібно, звичайно. А всі ці туманні й розпливчасті поняття лише даремно роз’ятрюють душу, роблять її м’якою, незахищеною, вразливою. Це повільно вбиває людину, зживає зі світу, хоча вона ще довго могла би триматися, якби не ці оманливі дурниці. Віра! Надія! Хто цей жорстокий кат, котрий їх вигадав? Навіщо давати людині те, чого, насправді, ніколи не буде? Хіба це не знущання, не тортури?

— Ви не приймаєте віру і надію. А як же любов? — тихо спитала жінка.

— О! Любов! Як же ми з вами забули про неї? Звісно, що любов! Третя, найлютіша і найхимерніша облуда. Це взагалі для людини може бути смертельною отрутою. Якщо надію можна загасити навіть одним словом, ділом, власним поступовим зачерствінням, якщо віру можна притлумити і заглушити обставинами, реальністю, то любов міцніша, стійкіша, більше в’їдається в душу. Любов — наче вапно, як хисткі піски, як неосяжна океанська глибина. Засмоктує безповоротно і згубно. От звідти вже немає вороття, на відміну від трясовини надії чи віри. Любов… Любов — це казка, а вона нині не дозволена, — він вмовк.

Жінка обережно пройшлася кухнею, якось невпевнено зітхнула.

— Небезпечно так думати, як ви. Це гріх. І надія, і віра, і любов існують, аби ми не втрачали людського обличчя, аби щомиті пам’ятали про своє призначення, аби були людьми врешті-решт!

— А яке воно — оте наше призначення? Ви знаєте його?

— Воно у кожного із нас своє. Ваше — писати книжки і дарувати людям казку. Моє — зігрівати душі тих маленьких діток, що сидять у кімнаті, допомагати слабким. У кожного воно є, своє особливе і неповторне, і навіть зараз, у ці часи темряви, кожна жива істота на землі виконує своє сокровенне призначення.

— А яке воно у тих, хто заборонив казки? Яке?!! Хотів би я подивитися в очі тим, хто безжалісно і цинічно знищив усі казки. Вони знищили надруковані, видані на різних носіях, викладені в Інтернеті, екранізовані, театралізовані, начитані, намальовані — всі казки. І навіть ті, що були закарбовані у пам’яті народній, у переказах, співанках, колискових, анекдотах, у дитячих лічилках — всі! Їх заборонено, знищено. Уже не залишилося навіть самого слова «казка». Це хіба їхнє призначення? — він теж підхопився і дивився їй просто в очі.

Жінка не відвела погляду.

— І у них воно є, — відповіла тихо і спокійно. — Напевно, воно полягає в тому, аби ми, всі інші, хто потерпає від їхніх вчинків, зрозуміли важливість казок, зрозуміли, що, насправді, є важливим у нашому житті, і чого нам не вистачає для щастя, і за що нам треба боротися. Їхня місія також дуже важлива. Вони дають нам смисл.

— І що це за смисл?

— Боротьба… Боротьба за свій світ, світло, за можливість сподіватися, вірити і любити. Боротьба… — вона відвернулася від Івана.

— Цікаво ви мислите. Я розумію, про що ви розповідаєте, бо сам колись писав про це, а, отже, вірив у всі ці дурниці. Зараз — ні, доста. Ні віри, ні надії, ні, тим паче — любові. З мене вистачить. Відлюбив і відстраждав. Тепер я вільний від усього, воно мене не обходить, не зачіпає, ні гріє, ні холодить.

— Вільний? Це ви називаєте волею? Та ви ж живете зараз, як якийсь кріт, як хробак підземний, як глуха, сліпа і німа амеба, примітивне створіння, яке лише дихає, їсть, спить, випорожнюється і колись неодмінно та непомітно помре, не полишить по собі і згадки. Перетвориться на пил, та й по всьому! — її очі зблиснули таким скаженим зеленим світлом, що він на мить навіть злякався.

— Ви… Ви не ображайте мене даремно… Ви усього не знаєте… Ви не маєте права судити… — він захлинувся словами, які намагалися продертися крізь горло, наче великі кульки, змотані з колючого дроту, але лише боляче дряпали горло.

— Вибачте, я не хотіла вас образити! — жінка злякано подивилася на колишнього письменника, із острахом і жалем спостерігала, як на його очах виступили сльози, а губи задрижали і неприємно перекривилися.

Він судомно обтер очі дірявим рукавом розкудланого светра, що визирав із благенької куртки, і несподівано схлипнув. Але змусив себе заспокоїтися. Він сів, закрив обличчя однією рукою, але не смів поглянути у бік жінки. Запала