…3000027 [Олександр Костянтинович Тесленко] (fb2) читать онлайн

Олександр Тесленко …3000027

Остання ніч перед Народженням Істини видавалася нестерпною. Для кожного. Для щасливого і для нещасного (хоча які нещасні можуть бути за нашого часу?), для багатого і для бідного (хоча які бідні можуть бути за нашого часу?), для генерала і для рядового, для кожного Президента і для кожної найдешевшої повії. Видавалося, що навіть блощиці причаїлися, затамувалися в своїх схованках, не наважуючись напитися свіжої крові. Особисто для них вибору просто не існувало — вони могли продовжувати якісь високі принципи існування, тихенько і майже непомітно п’ючи краплини теплої крові, продовжуючи тим власне життя-існування?

В ніч перед Народженням Істини всі тварини мовби не просто перейнялися людськими настроями, а власним єством відчували фатальність хвилини. Коти всю ніч розпачливо нявчали. А кімнатні песики жалібно скавуліли.

На площах і вулицях міста — тиша, безлюддя. Жодної машини. Все завмерло. Вранці настане час Народження Істини — і тоді всім, нарешті, стане відомо: жити далі чи не жити?

Для когось це буде не ранок, а вечір. Для когось — північ, для іншого — полудень. Але для кожного це буде миттю другого народження або остаточної смерті.

Для Боркера — це буде завтра о шостій годині ранку. І для його старого пса, для рудого Кафелана, що скавулів на килимі посеред кімнати у плямі місячного світла.

Втомлена планета прагнула однозначної відповіді. Принаймні саме такі слова лунали раз у раз по радіо й телебаченню, майоріли на шпальтах газет і журналів. ВТОМЛЕНА ПЛАНЕТА ПРАГНЕ ВІДПОВІДІ. ВТОМЛЕНА ПЛАНЕТА ВИМАГАЄ ОДНОЗНАЧНОЇ ВІДПОВІДІ. ВТОМЛЕНА ПЛАНЕТА НЕ МОЖЕ БІЛЬШЕ ЧЕКАТИ. Хоча, власне, планета мовчала.

Не могли більше чекати лідери чотирьох наддержав, — Лао, Гун, Гей та Рок. Вони вже більше місяця сиділи за столом переговорів. І з кожним днем саме вони все рішучіше вимагали: ВТОМЛЕНА ПЛАНЕТА ПРАГНЕ ОДНОЗНАЧНОЇ ВІДПОВІДІ!

Вони просто затялися в своєму шаленому бажанні врешті довести до логічного фіналу багатовікову боротьбу всього людства за цілковиту безпеку існування.

Вся зброя має бути знищена! Ніяких компромісів нікому! Боротьба до остаточної й цілковитої перемоги! Всепланетне таємне голосування покаже, чого прагне більшість — добровільного роззброєння чи ядерного вирішення існуючих протиріч.

«Ця війна буде короткою і переможною! Не залишиться жодного незадоволеного! Ця війна буде переможною для кожного, вона задовольнить усіх!» — криво усміхаючись, говорив з екрана Лао.

«Ми вимагаємо торжества справедливості! Ми вимагаємо цілковитого роззброєння! В разі зволікання ми, без ніякої війни, підриваємо всі свої запаси ядерної зброї на власній території, тим самим засвідчуючи непохитність наших позицій та однозначно вирішуючи всі планетарні протиріччя. Люди мусять спати спокійно!» — багатодумно збрижуючи чоло й ламаючи брови, проголошував Гун.

«Всі ви думаєте, що ми нічого не думаємо! Ви всі думаєте, що ми тільки про себе думаємо! Але ми змусимо вас переконатися, що ми про вас усіх думаємо! Велика місія нашої держави незаперечна! Ми думаємо про всіх! Ми думаємо про кожного! Ми не допустимо, аби хтось легковажив святістю наших благородних ініціатив! Ми воюватимемо до остаточної перемоги наших життєвих принципів! Війна — це мир! А мир — це війна! Всепланетне таємне голосування покаже, чого вимагає більшість. А ми вимагаємо — однозначності! Скільки можна слухати безплідні теревені?!» — емоційно жестикулював на екрані сивий Гей.

«Все в руках Божих. Все підвладне велінню його. Будьмо мудрими й розважливими. Всі ми знаємо, які тяжкі наші гріхи. Вони роблять нестерпним наше життя. Ми навіть підсвідомо прагнемо смерті, прагнемо самознищення. Бо тільки таким чином ми можемо очистити світ від багатовікової скверни, виконуючи волю Господа. Ми — грішні та слухняні виконавці його волі. Але Господь не вимагає від нас такого поспіху. Гріхи наші тяжкі. Нестерпним тягарем лежать вони на наших плечах. Але невже ми не зможемо ще трохи потерпіти, постраждати? Хіба ми не знайдемо сил вимолити у Бога ще трохи небесного прощення? Брати мої, давайте всі віддамо свої голоси за роззброєння! Життя бридке і тяжке, ми самі його таким зробили, але хіба ми не знайдемо сил помучитися ще трохи? Все в руках Божих, все підвладне велінню його. А єдиний наш Дар — це уміння терпіти й чекати. Більше ми нічого не вміємо до пуття. Якщо ми робимо щось інше — ми чинимо гріхи великі. Не забуваймо про це, брати мої! Терпімо й чекаймо! Живімо у світлі любові до Нього! Несімо свій хрест! Не осквернімося помислом вирішувати власну долю, мовби ми самі для себе стали Богами», — вуркотів голомозий Рок.

Так говорили лідери. А решта мовчали. Бо говорити можна і треба тільки тоді, коли тебе слухають, хочуть або змушені слухати. Інакше — чиста марниця. Щоб тебе слухали, треба ставати професійним телекоментатором чи політичним лідером. Але ж хіба кожен може бути політичним лідером чи коментатором? Не може. Тож про що можна говорити в цьому світі?

Так думалось тої ночі перед Народженням Істини ще не старому, але вже до біса втомленому Боркерові. Старому рудому Кафеланові, що підвивав на килимі посеред кімнати, також щось думалось.

Думати — це зовсім інша справа, аніж говорити. Думати завжди цікаво і завжди є про що. А ще добре — завжди існує гарна компанія, уважна, вдячна й зацікавлена прихильна й достойна компанія, ТИ САМ. І майже ніхто не може серйозно завадити Думати — це навіть приємно. Думати — це майже ніби спати.

А ще такої ночі!

Сказати, б що сивого Боркера дуже хвилює результат всепланетарного голосування, — так зовсім ні. До можливості й навіть до необхідності померти він призвичаївся давно, зріднився з цією думкою. Варіантів безліч. Можна навіть і до миті Народження Істини не дожити. Можна випустити дух до шостої ранку. Ото вже хтось міг би посміятися. Шкода тільки, що завтра о шостій ранку вже, Богу дякувати, не буде кому сміятися. Хіба ще декілька хвилин. Але за ті декілька хвилин ніхто не прийде до Боркера поцікавитись — чи дожив він до ранку Народження Істини? Ті декілька хвилин, певна річ, буде цікаво. Буде достойне видовище. Фантастичне й прекрасне видовище. Тільки коротке. Шкода. Все, гідне справжньої уваги, триває дуже мало і зникає безповоротно. Світ несправедливий.

Завтра вранці все буде набагато захоплюючішим за будь-яке телевізійне дійство, за будь-яке масове видовище. Аби таке побачити, варто й життя прожити. Можливо, тільки, тому й не спиться — не хочеться проґавити оту найпершу мить, коли ПОЧНЕТЬСЯ. І хочеться сподіватися, що все не дуже швидко закінчиться.

Цієї ночі всі бояться заснути й проспати початок.

А в тому, що саме він побачить завтра о шостій ранку, Боркер ні на крихту не сумнівався. Хіба може бути якось інакше? Ні. Інакше бути не може.

Позавчора Боркер віддав і свій голос. Днів із десять він зволікав, не йшов на дільницю. І не тому, що вагався. Ні. Перші дні просто бачив, яка величезна черга бажаючих зібралася на площі перед його будинком довкола величезного блискучого гофрованого фургона без вікон, пофарбованого червоним та чорним навпіл. За кілька днів біля фургона стало вільніше. Боркер боявся, що комусь спаде на думку припинити увесь цей захід. Мовляв, не ваше свиняче діло — жити вам чи не жити. Якщо кожне теля на фермі почне саме визначати, коли йому відлетіти душею у вищі світи, то нічого путнього з цього не буде. Живіть і плодіться! Однак голосування проходило ніби спокійно й успішно. Ніхто не перешкоджав, і ніхто не агітував. Були створені спеціальні комісії для забезпечення організованого проведення заходу і, що головне, для забезпечення певності його наступної реалізації. Всі хотіли мати певність, що Мить Народження Істини справді прийде. Голосування таємне. Всі дані надходять до єдиного обчислювального центру. Ніхто з людей не знає (не повинен знати) про хід голосування. І тільки тоді, коли проголосує останній житель планети, тоді автоматичні системи без людського втручання мусять виконати загальний присуд. В обов’язки комісії входило забезпечення, аби всі пускові системи були виведені на головний комп’ютер і були цілком розблокованими. Була запланована також автономна термоядерна установка, вибух якої цілком забезпечував би проведення акції Народження істини навіть за умови якоїсь прикрої антидемократичної несподіванки. Воля народів має бути виконаною.

Все розвивалося спокійно. Боркерові врешті надумалося, що настав час особисто йому виконати місію. Урочисто, вдягнувши новісінький чорний костюм і білосніжну сорочку, він попростував позавчора до чорно-червоного фургончика, біля якого трапилось трохи людей. Лунала маршова музика. На гофрованому боці фургона золотилися слова: «В ім’я Святої Істини!»

Процедура голосування була дещо своєрідною, мовби архаїчною і надто претензійною, однак… все це визначалося також волею більшості. Певна річ, можна було вдатися до цілком сучасних методів реєстрації. Було розглянуто багато різних проектів. Дактилоскопічний загалом гарантував достатньо серйозний контроль і унеможливлював кількаразове відвідування чорно-червоних гофрованих фургонів. Всі були переконані, що більшість захоче проголосувати декілька разів. Це могло вплинути на Істину. А Істина — понад усе. Діти, котрі вже могли осмислено зліпити докупи декілька слів, мусили голосувати самостійно. А за немовлят вирішували їхні родичі, переважно мати. Щоб уникнути фальсифікації результатів, було прийнято просте і мудре рішення: кожному голосуючому відрубувати мізинець. Це давало право на жетон. Всі жетони були однаковісінькі. Вони видавалися у фургоні взамін мізинчика. Звичайні бронзові тоненькі кружала з профілями чотирьох лідерів наддержав. Червона та чорна шпарини знаходились майже разом, тож не виникало ніяких проблем з приводу забезпечення таємності. Під час маніпуляції достатньо було затулитися долонею.

Коли вперше пролунала чиясь пропозиція голосувати, «залишаючи на пам’ять мізинчик», це сприйняли як дикість, варварство на межі безумства. Але тільки спершу. А потім геть усі швидко погодились: цей варіант оптимальний. До всього ж ідеально простий. А рівень розвитку медицини дозволяв здійснити його красиво, швидко, надійно і без будь-якого болю.

До всього ж у цьому, безсумнівно, відчувався подих тисячоліть: язичество, жертвоприношення, скріплена кров’ю клятва тощо. Довічна відзнака.

Це дало можливість відомому телекоментаторові Полум’яному Арнольдові виголосити дуже пишномовну й емоційну промову. Боркер чув її двічі з різними варіаціями, і двічі він отримав щире задоволення. Він виразно уявив те, до чого закликав Полум’яний Арнольд: «Ось промине кілька днів чи й тижнів після вікопомної хвилини Народження Істини. Радість перших тижнів та місяців буде настільки великою, що вщерть переповнюватиме наші душі, висвітлюватиме наші погляди сліпучим щирим золотом Істини. І ми спершу просто не помічатимемо відсутності у кожного з нас рідного мізинчика. Але потім, трохи згодом, не маю сумніву, що ми належно поцінуємо свою „втрату“. Ось побачите, ми ще будемо жартувати один з одним — мовляв, дивися, якою малою ціною ми завоювали собі спокійний сон і вічний мир на планеті. Ми позбулися тільки мізинчика, одного тільки рідного мізинчика. Але всі гуртом. І, можливо, давно вже варто було кожному замислитись — щоб досягнути чогось путнього, треба обов’язково чимось пожерту-вати. Пожертвувати рідним, кревним. І якщо це зробити гуртом, то крихітна жертва кожного перетвориться на величне діяння людства. Я переконаний, що прийде час, коли діти, народжені за нової ери, проходитимуть повз урочистий ритуал посвячення в Громадяни Планети. І вони також „даруватимуть“ свої мізинчики. То буде їхня символічна жертва. А ще вони урочисто проказуватимуть: „Клянемось довіку пам’ятати величну справу наших батьків, дідів, прадідів! Клянемося бути достойними!“ Ви ще пригадаєте мої слова. Буде саме так!»

Позавчора Боркер подався до блискучого червоно-чорного фургона разом із рудим Кафеланом. Свідомо пішов із собакою. Він встиг тільки буркнути, що залюбки віддав би обидва свої мізинці, аби мати право проголосувати і за свого Кафелана, котрий йому мов дитина рідна, як звідкись виринув тележурналіст з камерою в руках. Сонцесяйна професійна усмішка:

— О, яка прекрасна псюра… Заради такого собаки не шкода не тільки мізинця… Але закон суворий. Навіть якщо ви і вважаєте його своїм безсловесним нащадком, проголосувати за нього вам не вдасться… Як величати це мудре створіння?

— Його звати — Кафелан.

— О, дуже приємно… Цікаве ім’я… До речі, ви можете сказати нашим глядачам — за що хотів би проголосувати пес Кафелан, якби раптом отримав таке право?

— Вчора ми з ним цілісінький день розмовляли з цього приводу, цілком серйозно проказав Боркер. — Кафелан мені сказав, що свій голос він хоче віддати за роззброєння.

— От і чудово! А що можете сказати ви особисто з цього приводу?

— Я гадаю, що прагнення мого Кафелана не залишиться в гордій самотності.

— Даруйте, мене дуже зацікавила особистість вашого пса… До речі, ніяк не можу визначитись — якої породи ваш мудрий псюра?

— Якої породи мій пес? Рудої. Собачий космополіт.

Того ж вечора фізії Боркера і Кафелана блимали у програмах телевізійної інформації, а газети майоріли заголовками: «КАФЕЛАН ШУКАЄ ОДНОДУМЦІВ», «КАФЕЛАН ГОЛОСУЄ ЗА РОЗЗБРОЄННЯ», «РУДИЙ КОСМОПОЛІТ НЕ МАЄ ПРАВА ГОЛОСУ».

Боркер пожертвував своїм мізинцем легко і навіть з великою приємністю. Жетон він кинув, певна річ, до чорної шпарини. Не було навіть тіні вагань чи сумнівів.

Які вагання?! Які сумніви?!

Ніяка солоденька мармеладка чи забавка вже нікого не задобрить. Суцільне, суспільне ошуканство — аби ще пожив трохи, аби ще погодував когось сильнішого чи спритнішого за себе. Зась, шановні хитруни-блощиці! Воно б і непогано ще пожити трохи, але набагато приємніше побачити ваші бридкі пики, що згорають у полум’ї останнього вогню. Набагато приємніше!

І так же думає кожен!

Боркер був переконаний, що саме так думає кожен. Певна річ, у кожного живе у душі бажання якось зберегти власне життя, але… можливість побачити справедливість істини… О, Істино! Заради Істини я всіх Сократів почавлю! Хіба ж* не так? Істина — понад усе!

Кафелан тихенько й жалібно завив, задерши волохату довгасту морду у місячному світлі.

Які можуть бути сумніви?

Якби він вкинув свій жетон до червоної шпарини, то чекав би вранці сонячного світла, і все це означало б, що він ще чогось чекає кращого від життя… Але ж він давно сказав сам собі: чекати кращого — забави сліпих кошенят. Хтось тобі ставить мисочку з теплим молоком. Доки ти сліпий. Когось навіть тицяють носиком, щоб розпробував… Знову чогось чекати?! І знову бути обдуреним?! Осьосьо!!! Він вкине жетон до червоної шпарини, а вранці — світ розколеться навпіл?! І його знову пошиють у дурні! Його? Пошиють у дурні? Але ж це неможливо. Неможливо обдурити того, хто ні в що не вірить! А він уже ніколи не повірить ні в що! Його вже неможливо ошукати! В чорну шпарину! Тільки в чорну шпарину! Всіх у чорну шпарину!

Коли йому було років тридцять, трапився один випадок…

Вечірня спека задушливого літа, піщуга на зубах і бридотне, таке звичне, повітря в легенях. Над його головою надривно гудів літак. Йшов на посадку чи тільки злетів. Аеродром був недалеко. Боркер йшов із контори додому. Над ним, як велика бридка муха над смітником, гудів літак. Боркер підвів погляд і брутально вилаявся. Все його дратувало в ту мить. Вечірня спека задушливого міста. Кров пульсувала у скронях.

— А щоб тебе рознесло на шматочки, повітряний асенізаторе! — майже крикнув він, хоча серед гамору магістралі ніхто нічого не міг чути.

Проїздили важкі вантажні машини, обдавали його ядучими вихлопами. Підвівши в небо погляд, він бачив, як великий пасажирський літак повільно завалюється на праве крило, мовби розвертається і хоче зробити ще одне коло над його головою. І він істерично прокричав:

— Щоб тебе рознесло на шматочки, повітряний асенізаторе! Довго, втупившись озвірілим поглядом, проводжав літак.

І раптом… На його очах величезний повітряний лайнер вибухнув і розлетівся на великі й малі уламки.

Боркер зачудовано дивився, як на місто падають уламки літака й пасажири, для котрих політ уже закінчився. Дивився і не міг нічого збагнути.

Раптом прийшла божевільна думка: це він своїм поглядом, енергією знищив цей літак, цю велику тлусту муху над головою. А чому б і ні? Феноменальні здатності. Загадки людської природи. Людина-гармата!

Йому прийшла така думка, і він відразу переконав себе — саме так! У нього проявилася така здатність: збивати літаки! А може, не тільки літаки?

Ще падали на землю останні пасажири, щоб перетворитися на криваві оладки, а Боркер уже примірявся до переповнених автобусів… Але марно… Ніщо не вибухало, не крушилося, не розпадалося на дрібні шматочки…

Протягом наступного тижня Боркер нічим не займався серйозно — ні вдома, ні в конторі. Він перевіряв свої здібності. Він шукав розгадку таємниці. Як же це в нього так вийшло? Як це можна повторити?

На вулиці він раз у раз зупинявся, зачувши в небі гул літака, і голосно кричав чимдуж:

— А щоб тебе рознесло на шматочки, повітряний асенізаторе!

Він копіював усе до найменших дрібничок, аби все було точнісінько так, як тоді. Він напружено вдивлявся в обриси літака, але… марно.

Боркера не переконували повідомлення телеінформатора та шпальти газет, де говорилося, що слідство встановило: на борту літака вибухнула підкладена терористами бомба. Він не бажав цьому вірити. Яка бомба терористів?! То він особисто!

Однак після тижневих випробувань «нової зброї» довелося заспокоїтись.

Жодного разу він не запитав себе: а чи дозволив би він хоч одному літаку пролетіти над своєю головою, аби раптом справді виявилось, що він володіє здатністю збивати їх у повітрі? Не запитував. Бо й не сумнівався. Не пропустив би жодного! Найбридливіших тлустих мух треба вбивати. Та й розвелося їх до біса! А якщо ти щось можеш робити, то саме це ти й мусиш робити. Вмієш збивати літаки — збивай їх!

Підвивав Кафелан на килимі посеред кімнати.

Боркер поглядав на годинник.

Вже скоро! Ось вже скоро! Народження Істини!

ОДНОЗНАЧНОЇ ІСТИНИ!

Він зовсім не сумнівався в тому, що ж саме відбудеться скоро, о шостій годині ранку. Ось уже скоро. Буде цікаве видовище.

Цікавіше, ніж у будь-якому стереопсихофільмі.

Залишатися жити — це означає робити вигляд, що ти віриш у те, що блощиці зможуть-таки витворити цивілізацію богорівних Титанів. Продовжувати жити — це тулити й далі до мертвого тулуба відірвану голову матері. Може, приросте?

Обов’язково приросте. Вже починає приростати. Ось скоро… Вже скоро…

Нарешті Боркер дочекався.

Він вийшов на балкон. За ним — кудлатий Кафелан.

Світало.

Але промені ранкового сонця ще не вибились з-за обрію.

«Господи, як все набридло. Невже нарешті всьому цьому прийде край?»

Боркер пригадав, як минулого року повісився на балконі його сусіда. І причепив собі на груди табличку: «Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ЩОРАНКУ ЗАШНУРОВУВАТИ СВОЇ ЧЕРЕВИКИ. НАБРИДЛО!»

І найсмішніше, що він шив собі взуття на замовлення і обов’язково зі шнурівкою. Його колись так привчила мати, що взуття зі шнурівкою є найкращим для ноги. А останнім часом від шнурівок всі відмовились. То він і шив на замовлення, а потім втомився зашнуровувати свої черевики. Так би мовити, він цілком переконався у безпорадності материнських життєвих принципів.

Сміхота, та й годі.

А матері Боркера відірвали голову, коли йому було років п’ять. Ніхто не знає, як то все трапилось і чому. Мати працювала в найкращому кабаре міста. Вона ніколи не приходила додому дуже п’яною чи пошарпаною. Вона шанувалася і мала досить грошей.

Але одного разу до помешкання подзвонили. Боркер з молодшим братом відчинили двері й побачили на підлозі матір… Вони довго тулили до мертвого тіла відірвану голову. Вони зовсім не плакали. Вони просто не могли нічого збагнути.

Брат отруївся наркотиками у віці десяти років. Не пощастило бідоласі дожити до цього славного дня. До цього славного ранку — Народження Істини!

Ось зараз! Ось уже скоро!

Ну! Чому ж так довго нічого не відбувається? Вже сходить сонце… Чому? Господи, що ж це таке?!

«Мене все життя ошукували! Мене постійно пошивали в дурні! Невже й сьогодні так жорстоко надурили? Навіть сьогодні?! Господи! Сходить сонце. І високе чисте небо. Чому так? Обдурили! Знову, як завжди, обдурили! Невже вони кидали жетони до червоної шпарини? Ідіоти! Невже вони хочуть, щоб це все продовжувалось? Яке безглуздя! Дурні телята на механізованій фермі вирішили ще пожити».

Сходить сонце. Червоне криваве сонце. Блакитне небо. Які яскраві й насичені кольори.

Волохатий рудий Кафелан знову позіхнув і спокійно пішов до кімнати.