Все починається в тринадцять [Валентин Бердт] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Валентин Бердт
Все починається в 13
Капосний Гуманоїд
Несподівано наприкінці навчального року, окрім тематичної атестації з української літератури, на наші й без того вкрай виснажені голови звалився злощасний твір на тему: «Мені тринадцятий минало». Хто б міг тоді подумати, що твір спричинить такі пригоди, від згадки про яких холоне кров у жилах. Ідея доконати перевтомлених дітей могла прийти в голову тільки Ользі Петрівні, — «сподвижнику і новатору педагогічної ниви», — так про неї пишуть у місцевих газетах і розповідають у випусках телевізійних новин. Щоб перерахувати всі її звання та заслуги — не вистачить сторінки учнівського зошита. — Більшості з вас — тринадцять років, — почала вона урочисто, наче з трибуни. — Я вам скажу, що це не просто вік, а точка відліку напрочуд дивного й цікавого в житті кожної людини періоду — підліткового. Він оспіваний поетами, про нього написані романи й повісті. О цій порі ви непомітно залишаєте країну дитинства, робите перші кроки у світ юності. Бентежна, загадкова мить!.. Вона назавжди лишається світлим спогадом у житті кожної людини. То ж опишіть його, поділіться враженнями, спостереженнями, мріями... — пояснювала вчителька, безугавно поправляючи вказівним пальцем окуляри зі здоровезними, як супутникові антени, лінзами. Голівка в неї маленька. Сама худорлява, як тростиночка. На голові не зачіска, а некошений газон наприкінці літа. Цю химерну ікебану, яка за об’ємом більша за голову, доповнюють окуляри — на півобличчя, їй-богу! Тож коли вам раптово доведеться зустрітися з Ольгою Петрівною в шкільних коридорах, то перше, що спаде на думку: перед вами бідолашний гуманоїд, який заблукав в українській школі. Ну, скажіть, як тут не притулити «сподвижнику і новатору педагогічної ниви» таке прізвисько, як Гуманоїд?! Отож. Творче завдання нас з Андрієм роздратувало вкрай. І ми вирішили трішки вгамувати педагогічну фантазію вчительки. Але як? Зненацька кинути їй до ніг петарду?! Вилити три літри клею «Момент» в сумку з учнівськими зошитами? Відсилати з інтернетівського сайту есемески з інтимно-еротичними віршами? За допомогою фотошопу притулити її сірникову голівоньку на плечі топ-моделі в бікіні й почепити це фото біля розкладу занять? Ще можна зателефонувати в канцелярію і, відрекомендувавшись сусідом Ольги Петрівни, схвильовано сповістити, що з вікон її квартири валить сизий дим... Словом, у нашому арсеналі було безліч способів. — А знаєш що? Ми вчинимо, як справжні інтелектуали, — вже ввечері пролунав в мобілці бадьорий голос Андрія. — Напишемо всього лише три-п’ять коротеньких речень у творі. Серж, прикинь, як вона обламається? — Куценький твір? Вигадав, чим здивувати! — Ну ти й морозко! — зітхнув Андрій. — Гаразд. Обговоримо завтра в школі.* * *
Це була не ідея, а бомба! Ми реготали до сліз, уявляючи, як здоровезні скельця окулярів Ольги Петрівни поповзуть на лоба, коли вона відкриє Андріїв зошит і прочитає:Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року. Твір на тему: «Мені тринадцятий минало» «Тринадцять років — це вік, коли батьки починають тебе дратувати не менше за родичів, друзів та вчителів».(Продовження твору див. у зошиті учня 8-Б класу Сергія Приходька).
А щоб їй не довелося довго шукати мій зошит у купі інших, ми їх здамо один за одним.
Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року. Продовження твору на тему «Мені тринадцятий минало». (Продовження, початок див. у зошиті учня 8-Б класу Андрія Наріжного). «Тринадцять років — це вік, коли вперше в житті почуваєш себе обдуреним на всі сто. Бо до тебе нарешті доходить, що в житті рідко коли спрацьовує «на відмінно» бодай хоч одне правило, яке вчителі втовкмачували тобі в голову. У цьому світі все навпаки: за улесливу брехню — хвалять, за правду — б’ють, перемагає не розум, а гроші. Через те часто-густо спрацьовує закон бутерброда, що падає завжди маслом донизу. Була б моя воля! З якою насолодою я поставив би колінами на гречку усіх брехунів, які вчать нас у школі тому, чого ніколи не буде в житті».
* * *
Скажу чесно, цього року Гуманоїд своїм новаторством доконала. Ось іще приклад оригінального педагогічного пошуку: «Діти, уважно послухайте домашнє завдання. Вдома сядьте за письмовим столом, заспокойтеся, відімкніть увагу від усіх клопотів, закрийте очі й уявіть себе класиком української літератури: Шевченком, Коцюбинським, Франком. Ким забажаєте. Виберіть за власним уподобанням твір улюбленого письменника й напишіть продовження. Хоча б на дві сторінки», — захоплено рекла Ольга Петрівна. Наступного дня усі ми ходили по школі з гордо піднятими головами, вдаючи з себе відомих літераторів, і намагалися вловити момент, коли коридо- ром йшла Ольга Петрівна. Тоді хтось мерщій хапав за руку першого-ліпшого й тягнув до одного з портретів українських письменників, що прикрашали стіни шкільного коридору, й виголошував: «Будьмо знайомі! Я — Степан Васильченко. Як?! Ви ще й досі не прочитали продовження мого «Басурмена»?* * *
Отже, ми здали зошити з написаними творами й стали нетерпляче очікувати на вибух атомної бомби. Бо єдине, що бездоганно вміла робити Ольга Петрівна як відмінник народної освіти, так це здіймати галас. Та сталося не так, як гадалося. Того дня вона увійшла до класу, привіталась і заходилася роздавати перевірені зошити. Це вже видалося нам підозрілим, бо зазвичай новаторка освітньої ниви спершу виголошувала короткий огляд добре виконаних робіт, зупинялась на творах двієчників, звертаючи увагу на помилки, недолугість викладеної думки та інше, а вже потім повертала зошити. — А тепер попорошу назвати оцінки, — мовила вчителька, коли стосик зошитів розтанув у її руках, й схилилася над класним журналом. Ми з Андрієм здивовано переглянулися: з усього класу тільки мені та йому не повернули творів. Що ж, ми також обрали тактику мовчання й терпляче чекали на подальший розвиток подій. Черга за алфавітом дійшла до Андрія, Ольга Петрівна підвела погляд, поправила окуляри і спокійнісінько сказала: — А про свою оцінку, Андрію, ви зі своїм другом дізнаєтесь від батьків сьогодні ввечері. Я не наважилась оцінювати ваш твір, написаний у співавторстві з Сергієм Приходьком. За роки багатолітньої практики викладання української літератури в школі подібне трапляється зі мною вперше. І критерії, за якими оцінюються подібні твори, мені невідомі. Залишаю пусті клітинки. Отже, далі… — Дозвольте! — Андрій підняв руку. — Якщо ви хочете поговорити про свій твір, то ми це зробимо завтра, у вузькому колі. Я спеціально призначила час і запросила ваших батьків. А марнувати на дурниці урок, який відведений державою на навчання, я не можу. — Та це ж непедагогічно! — спалахнув Андрій. — Здається, я дала вичерпну відповідь. Чи не так? А якщо заважатимете проводити урок, то я попрошу вас залишити клас. — Але ж до чого тут батьки?! — не вгамовувався він. — Це по-перше… — А по-друге, я вас прошу не перечити вчителеві. Замовкніть! — процідила крізь зуби Ольга Петрівна і зблідла. — Та у вас просто не вистачило сміливості… — Вийдіть… Геть із класу! Який з біса грамотний! Запахло грозою. В класі з різних сторін почувся шепіт. — Гаразд, — мовив Андрій, погоджуючись на капітуляцію. Понуро, не кваплячись, підвівся, кинув до рюкзака підручник і розвалькувато пройшов через весь клас, а біля дверей зупинився. — Ольго Петрівно, зважайте, що я буду скаржитись, — ультимативно прозвучало з його уст. Він грав. Я в цьому не сумнівався. — Кому? Куди? — насторожилася вчителька. Це була несподіванка, якої вона аж ніяк не чекала, попри весь свій багатий педагогічний досвід. Шепіт припинився. Запала напружена тиша. — До ліги сексуальних меншостей, — серйозно відповів Андрій і під гучний вибух реготу зачинив за собою двері. Із-за здоровезних скелець окулярів, що сповзли на кінчик носа, розгублено кліпали маленькі, як у миші, сірі оченята. Вчителька жадібно втягувала повітря, наче ніяк не наважувалася щось сказати. Виставі забракло логічного завершення. Я почекав, доки вщухне гамір, підвівся й голосно пояснив: — Це, між іншим, цитата з твору класиків російської літератури Ільфа і Петрова! Знову зчинився гамір. Я подався слідом за Андрієм.* * *
До школи того дня ми так і не повернулися. Вешталися містом, бо знали, що тільки-но з’явимося — відведуть до директора. Гуманоїд так завжди чинить з непокірними. Цього разу наша взяла, але здобуту перемогу тихо сповивав туман тривоги. Зрештою, ми були готові до всього, але аж ніяк не передбачали, що про цю витівку довідаються батьки. — Тремтиш? — запитав Андрій, коли ми прощалися. — Ні. Міркую, як підготуватися до завтрашньої літературної дискусії. — Погодься, що б там не було, а ми таки її провчили. Ось побачиш, ця історія стане подією номер один навчального року, — підбадьорював Андрій. — А предки? Вони зрозуміють. — Твої, може, й зрозуміють. — А твої? Ми ж не брехню, не матюки написали? Чи не маємо права на власну думку? Чого спохмурнів? — Передчуття. — Облиш! За правду треба боротись. Повір мені, жахливішої кари, ніж заборонити користуватися компом, предки не вигадають. Тож до завтра! — Побачимось, — я потиснув руку. — З’являться новини — пиши ВКонтакті.* * *
Раніше Андрій мав репутацію такого відчайдуха, про яких кажуть, що за ним в’язниця плаче. Можливо, буцегарня б таки виплакала своє. Але сталося так, що потенційний в’язень випадково зацікавився комп’ютерами. Вони його і врятували від біди. Доля звела нас за однією партою. На той час мої батьки придбали квартиру неподалік залізничного вокзалу, через те довелось переходити до іншої школи, звикати до нового класу, де й навчався цей бешкетник. «Базар-вокзал-міліція», — так коротко Андрій говорить про власне минуле. Він мешкав в будинку з безліччю арок, який займає цілий квартал неподалік вокзалу. Його батьки багато років працювали залізничними будівельниками, тому з відряджень не вилазили. Тож виховувала хлопця бабуся. На той час їй було під вісімдесят років. Найдовша відстань, яку вона могла подолати — від ліжка до кухні, щоб приготувати щось поїсти цьому бузувіру. «Ти тільки уяви, яку я мав свободу! Нікому й не снилося. Та недовго музика грала — спалився. Потрапив на облік до кримінальної міліції. Щоб ти знав: вулиця — це крута школа для пацанів. В той час, коли бабусі водили за ручку моїх однолітків до музичної школи чи до репетитора з англійської мови, я розкуштовував смак пива, затягувався першою цигаркою. Бився до першої крові. Мене вчили нишпорити по чужих кишенях в переповненому вагоні метро. Всього було. Але не подумай, що я цим пишаюся. Просто я трішки інший, ніж ви усі», — відверто зізнався Андрій одного разу.* * *
Коли я вперше увійшов до нового класу, то було тільки одне вільне місце — поруч Андрія. На уроках і під час перерви він допікав мене своїми приколами. З кожним днем наші стосунки ставали все нестерпнішими. Невдовзі трапився випадок, який полегшив гірку долю «новенького». Андрій довідався про моє захопленнями комп’ютерними іграми. Все, що він міг знати про комп’ютери на той час — це лише те, що вони існують. — Гей, новенький! Ти, кажуть, петраєш у компах? Принеси путящий антивірус, — якось перед уроком звернувся до мене Арсеній Прокопчук. Цей хлопець мав чималий авторитет, його усі поважали, бо він напрочуд легко нокаутував супротивників на боксерському рингу і неодноразово здобував титул чемпіона міста серед юніорів. — Нема питань, — різко відповів я і заходився готуватися до уроку. — Чуєш, комп’ютерний щур, може й мене навчиш шарити в інтернеті? — запитав Андрій, боляче штовхаючи мене ліктем під ребра. Того ж дня після уроків я запросив його до інтернет-клубу, щоб пояснити, для чого люди створили комп’ютер. Та мить виявилася для нього доленосною, бо в хлопцеві назавжди помер колишній бевзь і бешкетник Андрій Наріжний із 7-Б. А я за годину став для нього щонайменше Девідом Коперфілдом. Він кинув палити, перестав цмулити пиво й навіть старався не матюкатися. Ходив за мною слідом, уважно слухав пояснення, як грати в ту чи іншу стрілялку. Згодом мій учень зацікавився тим, як же, власне, працює комп. Чому оце залізяччя таке розумне? Який принцип роботи процесора? Які функції виконує та чи інша програма? Що таке жорсткий диск і чому він позначається буквами C та D? Спершу мені приємно було навчати Андрія комп’ютерній азбуці. Однак запалу вистачило ненадовго. Найбільше дратувало те, коли він ледь не хвилину шукав кожну потрібну букву на клавіатурі. Одного разу мій терпець урвався, і я згарячу випалив: «Комп’ютер — це не рогатка, розумієш?! І якщо хочеш петрати в техніці, то варто прочитати хоча б перші три розділи книги «Комп’ютер для "чайників"». Ще тиждень тому я б добряче поплатився за таку настанову. Але зараз Андрій мовчав, розгублено кліпаючи очима. А згодом трапилося диво: Наріжний почав отримувати високі оцінки фактично з усіх предметів! У класі ніхто не йняв віри. Вчителі тільки знизували плечима. Підручники з математики, фізики, хімії він читав так, наче то були комікси… Його батьки, ошелешені разючими змінами, придбали синові потужний комп і провели інтернет. Андрій навіть раніше за мене довідався, що imho underworld[1] — це найбільш рульний диаблівський мод. В інеті він серфив[2] так, наче користувався ним змалечку. — Серж, ми відстали від життя. Бо просунутим вважається той, хто тямить у мовах програмування «С++», та «Java», — невдоволено зауважив Андрій. Звичайно, таке чути було неприємно. Ще кілька місяців тому без моєї допомоги він не міг знайти клавішу «Enter». А нині, наче крутий програмер, кидається словами «сішка», «жаба». — То й що тепер? — Було б добре навчитися. — Ти здурів? Самотужки нічого не вийде. А на курси нас не візьмуть — не доросли ще. Тямиш? — Цю тему слід перетерти з предками, — наполягав Андрій. Переконувати його в безнадійності цього задуму було марно. Щоб не сперечатися, я пообіцяв, що таки поговорю з батьками. І того ж вечора завів з ними розмову. Мій тато — математик. Працює науковим співробітником дослідного інституту. Він терпляче вислухав мене й відповів з усмішкою: «Легше дитину перевчити ходити на руках, ніж навчити її мови програмува- ння». Проте мати — вихователька дитячого садочка — заперечила: «До десяти-тринадцяти років діти легше й швидше за дорослих освоюють будь-яку науку. Цей факт має тисячі доказів. Сержику, вперед!» І от одного дня, в супроводі моєї мами, ми переступили поріг закладу, де, на нашу думку, навчали майбутніх хакерів. Початок науки був дуже важким. Дорослі з нас кепкували, аж доки на одному з практичних занять Андрій не розписав від «а» до «я» кодування команд для однієї комп’ютерної іграшки. Добра половина слухачів із цим завданням не впоралися. Це стало для нас перемогою і визнанням.* * *
Якось після уроків ми по самі вуха зав’язли у війні з групою першокласних геймерів і таки розгромили їх вщент. Перемогу вирішили відсвяткувати морозивом. Радісний ще хвилину тому, Андрій раптом набундючився, став мовчазним. — Серж, тобі не набридло гаяти час на оці ігрища для дебілів? — озвався він, коли ми вмостилися з морозивом на лавці. — Ні. До того ж вони не такі вже й тупі: просунуті, сучасні іграшки. Звичайно, що нижче плінтуса, але серед інших чимало й цікавих. Я заходився ласувати пломбіром. Андрій кілька разів лизнув морозиво й сердито жбурнув його до урни. — Перезавантажся, — жартома порадив я йому. — Знаєш що? — він підсунувся ближче. — Давай створимо щось своє, цікаве, круте й просунуте, щоб аж мізки в трубочку згорталися. Я тобі скажу, що всі оці штучки, на які ми витрачаємо час, туплять мізки. — Не розумію, що ти пропонуєш? — Якщо бавитись, то пристойними іграми. Час цікавитися серйозними речами. — Затям, що твої інтелектуальні цяцьки нікому й задарма не потрібні. — Це ти про себе? — І про тебе також. — А я тобі кажу — поміркуй, — буркнув Андрій, підвівся, потиснув руку і побрів, черкаючи рюкзаком по асфальту…* * *
Швидко спливав час. Вже через рік ми вміли створювати сайти на «narod.ru», залюбки розробляли для них примітивні системи захисту й змагалися, хто перший їх зламає. Наріжний уперто намагався створити програми для комп’ютерних іграшок. Часом щось і вдавалося.* * *
Вдома ніхто не лаяв мене, не докоряв, не читав лекції-повчання. Взагалі батьки робили вигляд, начебто нічого й не знають. Як той заєць, я, прищуливши вуха, очікував, що ось-ось над моєю головою мають розступитися небеса, і з холодної космічної височини пролунає страшний вирок. І ця мить таки настала. — Післязавтра отримаєш табель, і гайнемо до бабусі в село, — мовив батько під час вечері. Значить, предки вже все обговорили. Отже, жодної надії залишитися в Харкові... Ні, я люблю бабусю і дідуся, люблю село, але ця любов триває не більше двох-трьох днів. Раніше, класу так до п’ятого, я не міг дочекатися, коли ж настане літо, щоб знову опинитися на свободі, тобто в селі. Але потім з’явився комп, і сільське літо перестало манити. — А як же ремонт класу? — згадав я. — Вже все погоджено з директором школи, — відповів батько. — Тобі, школярику, слід відпочити. Навчальний рік справді був напруженим. А в селі — тиша, спокій... — По очах бачу, як йому не хочеться їхати, — мати читала мої думки. — Це зараз душа не лежить, а, дивись, тільки-но туди потрапиш, то потім і не витягнеш до Харкова, — переконував батько. Помовчав, а потім додав: — Сергію, тобі корисно який час побути далі від міста, комп’ютера, шкільних друзів. І, будь ласка, не сприймай це як покарання за ваші з Андрієм витівки. Між іншим, у творі є багато слушних думок. Я так і сказав Ользі Петрівні. Але хочу дещо пояснити. Послухай: відчути себе обдуреним, побачити, як брехня ходить у пошані, а побита правда ледь ноги переставляє — все це, Сержику, діло нехитре. Так було, є і буде. Нікого не оминають труднощі підліткового віку. Але ти мусиш з’ясувати для себе, чому все так відбувається. А щоб це збагнути — потрібна мудрість. Ніхто ніколи нікого і ніде їй не вчить. Мудрість здобувають самотужки — з книг, з хороших фільмів, життєвих ситуацій...* * *
«Повний гаплик! Батько встановив свій пароль на комп, а мати причепила на монітор список літератури (як ти здогадався — складений Ольгою Петрівною). Його просто нереально подужати за літо. Я порахував кількість сторінок усіх творів, поділив на 90 днів — і випав. Тільки уяви — щонайменше сорок сторінок за день! Від такого читання на лобі літери проступлять! На той час, коли я повернуся до Харкова, мої очі будуть не менші за лінзи нашого Гуманоїда. Але я тобі скажу, що не все так безнадійно. Користуватися компом мені дозволять тоді, коли прочитаю хоча б тридцять відсотків творів і перекажу їхній зміст. Тисну руку! Тримай хвоста бубликом!» — підбадьорював Андрій у коротенькому повідомленні на моїй стіні ВКонтакті.В село! На заслання!
Пальцями ніжно погладжую мишку, торкаюсь клавіатури, жалісним поглядом дивлюся на темний квадрат монітора... Прощавайте, комп’ютер, телевізор, ролики, плеєр... Прощавай, цивілізація, й здрастуйте, будьте ви прокляті, кури, гуси, свині, корови, кози, собаки, коти, голуби!.. Земний уклін вам — найсварливіша й найлагідніша у світі бабцю Олено й мудрий дідусю Андрію. Тремтіть, ще зеленкуваті та кислі яблука, груші, сливи, абрикоси, аґрус, — бо не всім вам судився цим літом довгий вік. Ховайте, бабцю, недостиглі полуниці. Та хоч ви їх листям обгорніть — однаково знайду. Та не забудьте прип’яти цапа Бориса, який минулого літа підсадив мене ледь не до середини груші. Бо, бачте, він образився, що я занадто коротко підстриг йому борідку. Я ж бо хотів як краще, щоб до неї не чіплялися реп’яхи! Та зніміть арешт з Полкана й поверніть мені кульковий пістолет, з якого минулого літа я трішечки покалічив зозулясту квочку, бо вона весь час намагалася мене дзюбнути, коли брав на руки пухкеньких, жовтеньких, як цвіт кульбаби, курчаток. За все це, бабусю, я вам наламаю вербових гілочок на Зелену неділю, бо ж більше нікому. Гадаєте, дідусь подереться на вербу, як торік? Щоб йому знову защемило ногу поміж двох стовбурів розлогого дерева? Пригадуєте, як потім його усім селом визволяли з вербового полону, а він тільки ревів, як спійманий капканом ведмідь. Потому тиждень до вас не озивався. І коли б не мої дипломатичні здібності, то ви б із дідусем ходили вовками, мабуть, і досі. Це ж завдяки мені через тиждень після пригоди ви нарешті від нього почули: «А що, догавкалась?» Знаю, ви тільки посміхнетесь, мовляв, таких сварок на віку трапляються тисячі. А пригадайте-но тернистий шлях до миру! Скільки він вам коштував кілограмів цукерок? А скільки літрів газованих напоїв, мультивітамінних соків? І ще багато чого, про що я й досі боюсь сказати мамі з татом. Бо на війні, як на війні. Та годі вже мені! Завівся. Чи не краще поміркувати, що прихопити з собою? Спробував заспівати, як це робить тато, коли наш старенький «Москвич», здолавши сотню кілометрів, підкочується до маленького села Ліщинівка. Здрастуй, рідне село, Як ти без мене жило… Ні, це не годиться! Якісь бабські співанки. Потрібне щось бадьоріше.* * *
П’ятнадцять гривень на рахунку мобільного — це були мої всі статки, з якими я ступив із закіптюженого «Москвича» в густий килим споришу біля бабусиного подвір’я. За сто з лишком кілометрів від Харкова, у дикому краї, такі гроші на рахунку — єдина можливість миттєвого зв’язку з цивілізованим світом, в якому люди не можуть і години прожити без інтернету та цифрового телебачення. Десь там лишився Андрій, приречений конати у книжковій облозі. Радість зустрічі з дідусем та бабусею розвіяла сумний настрій, але в моїй уяві ніяк не вимальовувалась картина тутешнього буття без комп’ютера. Тільки тепер зрозумів, як тяжко доводилося нещасному Тарасові Шевченку, який понуро блукав берегами Аральського моря. Якби не писав вірші, то стовідсотково з’їхав би з глузду. Словом, я опинився на засланні й гадки не мав, що робити, аби не схибнутися від нудьги. Тому був ладен з ранку до вечора косити сіно, сапати картоплю, пиляти дрова, пасти гусей — все, що завгодно, аби не тинятися без діла. — Озирнися довкола — яка казка, — підбадьорив батько, вмощуючись за кермом «Москвича». Але не такий вже я дурний, щоб повірити в цю «казку». Причиною мого заслання стало не «нервове виснаження», що вимагає лікування сільською природою. Справа в грошах. Ще минулого року батьки могли нашкребти якусь копійку, щоб у липні гуртом чкурнути до Криму чи на Азовське море. А тепер — кожна поїздка в метро на обліку. Яке там в біса море!..* * *
А тим часом потягом із Києва в напрямку Ліщинівки наближалося ще одне моє нещастя. Його не порівняти навіть із землетрусом, потопом, буревієм, спопеляючою блискавкою — все це такі собі розваги в порівнянні з тим, що звалилось того літа на мою мрійливу голову. Ні, я не перебільшую, бо усіляким стихійним лихам люди протистоять пліч-о-пліч, а я, мов та самотня тополя, яку гне до землі безжальний вітер. Безумовно, оминути нещастя вдалося б, якби я не закохався в Оксану. Вона приїхала в Ліщинівку з Києва на літні канікули. Місце, де от-от мають розгорнутися неймовірні пригоди, вже важко назвати селом. За останні десять років воно перетворилося на хутірець, який загубився поміж соснових лісів неподалік річки Ворскли. Потрапити з нього у великий світ можна тільки через райцентрівське містечко Тростянець, відоме в Україні тим, що тут є шоколадна фабрика «Корона». Ліщинівку з Тростянцем з’єднує майже вщент зруйнована асфальтівка. Ні, не автомобілі-ваговози, не потужні трактори розбили дорогу, а роки, протягом яких ніхто не дбав про ремонт. Але якщо так поміркувати, то навіщо її лагодити? Окрім «Газелі», що раз на тиждень привозить хліб із райцентру, в наше село рідко хто заїздить. То спека, то люті морози роз’їдають міць асфальту, розмивають дорогу дощі. Мине ще з десяток років, і крізь залишки асфальту проростуть бур’яни, бо вимирає Ліщинівка — батьківщина моєї матері, острівець мого дитинства. З півсотні дворів, на яких ще не так давно змагались у співучості півні, сьогодні лишилось півтора десятки, де дотліває вогник життя. І тільки влітку село наче прокидається від довго сну: з далеких і близьких країв звозять до дідусів та бабусь галасливих онуків.* * *
— Хлопець з дороги. Швиденько б зготувала щось на стіл, а то Шмигало не дасть і поїсти. Напевно, вже уздрів, що приїхали, — розпорядився дідусь, вмощуючись поруч, щоб розпитати «як люди зараз живуть в городі». — В тебе ж і язик! — дорікнула бабуся. — Кожному прізвисько причепить. А Олега не чіпай. Він — хазяйновитий хлопець. Допомагає дідові з бабою. — Що?! Олег також приїхав?! — зрадів я. — Вже тиждень, як гасає на своєму чортопхаї. До нас ледь не щодня заглядає, цікавлячись, чи ти не приїхав? В кого він удався такий непосидючий? От тільки все в нього якось без толку. Одне шмигання. Туди-сюди, туди-сюди. — А чортопхай, дідусю, це що? — Та воно таке, як ото колись були мопеди. На сучасний лад якось матюкливо зветься. Сукер чи біс його знає... — Що ти мелеш! — гримнула бабуся. — Ні, мабуть, скукер, — далі розмірковував дідусь. — Гадаю, його вигадали американці для тих, хто скучає, рятується від нудьги, бо в господарстві від нього ніякої користі: ні мішок з травою, ні дровеняку привезти з лісу. Коротше — чортопхай. — Це скутер, дідусю, то ви не розчули. Така техніка коштує чималих грошей. Невже він на ньому з самого Житомира приїхав? — Та ні. Батько привіз автомобілем з будкою. З годину вовтузилися, доки вивантажили купу лантухів. Чи він тут і зимуватиме? — А ти б пішов та й поцікавився, — озвалась від плити бабуся. — Так тобі там і скажуть. Від них і раніше слова не діждешся було, а тепер, коли син розбагатів, так і зовсім заціпило. Великі статки роблять людей мовчазними. — Того то ти у нас такий і говіркий, що бідний. Краще поведи Сергійка на город. Нехай полюбується, як рясно вродила полуниця. А вишень скільки! Гілки гнуться. У вашому Харкові — все втридорога. Хіба ж наїсися досхочу? Біля двору щось захурчало, потім стихло. — Діду! Сергій приїхав?! — голосно запитав, не встаючи зі скутера, Олег. — О! Вже припхався. Говорив тобі, лаштуй швидше їсти. — Обов’язково пообідаю, — я побіг відчиняти хвіртку. — Скажи, нехай зашмигне через годину, — кинув услід дідусь. Олег ставив на підніжку новенький, з блискучими боками, скутер. — Нарешті з’явився! Ще трохи — і я почав би розмовляти з козою. Ти не уявляєш, яка тут нудьга! — почав, замість вітання, жалітися Олег. — Я також, як на заслання їхав. — Ось іще Дмитро має приїхати. Так що твоє ув’язнення має бути веселим. — Твій? — я кивнув на скутер. — Ну, а чий же? Батечко подарував на останній дзвоник. Тепер маю цяцьку. На літо повинно вистачити, як ти гадаєш? — Як на літо?.. — А що, гадаєш, довше їздитиме? — здивувався Олег. Я розгублено мовчав, бо не зовсім розумів, що він має на увазі. Мені б, наприклад, цього скутера вистачило на десять років, я б його беріг і доглядав не гірше за комп’ютер. — Чого задумався? Хутчіш збирайся. Черешні чекають. — Вони ще зелені. — А ти їх бачив? Я вже тут старожил, зрозумів? І знаю навіть, скільки яєць знесуть за день бабині кури. — До чого тут яйця? — Не тупи! В селі, щоб ти знав, сама ходова валюта: самогонка, яйця, сало й молоко, — терпляче пояснив Олег. — От скажи, скільки тобі батьки залишили грошей? — Ніскільки. — Вважай, ти пропав. А чіпси, а сухарики, а кока-кола, а морозиво? — перелік раптом урвався. Олег роззирнувся довкола і вже тихіше продовжив: — Та й не будеш же ти у діда сигарети красти? Бо мій курить такі, що аж горобці з-під стріхи непритомні падають, а пес тягне свого хвоста в будку і не вилазить звідти доти, доки вітер не розвіє той сморід. От тепер поясни, як ти тут збираєшся жити? Мені ось лишили сотню гривень: за тиждень ледь не всі витратив. А десяток яєць, щоб ти знав, — це завжди свіжа копійка. — Кому ж ти тут їх продаси? — Дідьку лисому! До Тростянця — півдня рачки, а ми маємо колеса! І продамо там, що завгодно й кому завгодно, — збуджено заходився пояснювати Олег. Справжній Шмигало! Дідусь влучив у десятку. Ще позаминулого літа Олег був зовсім іншим: мовчазним, вайлуватим, лінивим і постійно щось жував. А тепер — наче підмінили.З неї все і почалося
Того дня ми намотали на колеса скутера майже сотню кілометрів. Побували всюди, де тільки можна було поласувати чимось смачненьким. Від пуза наїлися черешні, зеленого гороху, спробували шовковиці, двічі змоталися в Тростянець, попірнали в прозорій воді Ворскли... Відвідали колишню польову тракторну бригаду. Тепер від неї одна назва лишилась та купа руїн. І єдине, що там буяє попри пануючий занепад, так це сад, де найсмачніші у всій окрузі яблука, груші, сливи та абрикоси. Завітали ми туди не просто так, а щоб довідатися, на якій стадії дозрівання перебувають фрукти. — Затям: цей процес потрібно контролювати. Не встигнеш і оком змигнути, як обнесуть весь урожай разом з листям. То тільки здається, що нашу Ліщинівку вже й приблудні собаки оминають. А тут, кажуть, уже й землю поділили поміж собою якісь заможні тузи. Все ніяк не діждуться, коли останній абориген помре. Рот у нього не стулявся ні на хвилину. Щоб не робив: чи їхав на скутері, чи їв шовковицю, дудлив кока-колу чи видряпувався на саму верхівку черешні — завжди туркотів. Після нетривалих відвідин тракторної бригади Олег показав мені дорогу до «справжнього раю». Ним виявився не що інше, як спорожнілий хутірець Глибока Криниця. Це зовсім поряд із нашим селом. Пригадую, ще позаминулого літа в декількох домівках доживала віку самотня стареча. Тепер — порожні хати. Навколо них виросли густі та високі бур’яни, сховавши похилені паркани. На все це спочатку було моторошно дивитися, та потім звикаєш. А райським тут було те, що ледь не в кожному дворі росли, ніким незаймані, фруктові сади. — Ось бачиш, Сер, який маєток я приглядів для себе, — гукнув Олег. — Щоб поласувати на дурняк, до тракторної бригади люди ще ходять, а сюди ніхто не навідується. Звикай — ми тут господарі. Тільки одна умова — по хатах не шастати. Розумієш, я обіцяв бабусі. А якщо чесно, то кортить зазирнути, правда ж? — Якось тут незатишно. Олег зупинив скутер посеред вулиці. З обох боків нас обступили височенні бур’яни, за ними боязко виглядали будиночки з вибитими вікнами і облізлими фарбованими дахами. — Тю! Ти чого? Тільки уяви: ми тут одні-однісінькі. Все навколо — наше. Насолоджуйся, дурень! А ось іще трішки — і достигнуть яблука, груші, аґрус, порічки, чорна смородина, сливи, абрикоси... — От би ще комп, і звідси можна цілий день не вилазити. — Елементарно, Ватсон, — мовив Олег. — А в придачу до нього — купу дисків з фільмами та мультиками. — Жартуєш??? — Чого б це я понтувався? — образився Олег. — Ноутбук старенький, але працює. Батько собі нового придбав, а мені цей дістався. І якщо якась копійка залишилась на рахунку, то можна і в інеті повисіти. — Невже? — Приходь сьогодні ввечері, порозважаємося. А хочеш, я прийду до тебе? Покажемо дива дідові з бабою. Мої вже бачили. Ніяк не ймуть віри, що таке може бути на світі. Це, скажу тобі, такий цирк. Живіт від сміху надірвав. — Гаразд, приходь. Дід сьогодні мед збирав.* * *
Та продемонструвати комп’ютерні дива перед дідусем з бабусею нам того вечора не судилося. На тому розі, де єдина в селі асфальтована вулиця перетинає ґрунтову, на лавочці біля двору баби Сльозки сиділа, лузаючи насіння, незнайома дівчина. Ми їхали трішки швидше, ніж кінська підвода, однак не встигли розгледіти її як слід. Олег ледь шию собі не скрутив. Уже за рогом він зненацька вдарив по гальмах. — Ти бачив? — видихнув він. — Судячи з прикиду, ця дівчина не з сусіднього села. — Авжеж. І не з Тростянця, і не з Охтирки. — Цікаво, хто б це до Сльозки міг приїхати? — Навіщо гадати? Твої або ж мої дід з бабою знають стопудово, — власне, мені зараз було начхати, звідки взялася та краля, бо не терпілося швидше дістатися до ноутбука. — Гадаєш? А я не певен. Зараз ми розвернемося і ще раз проїдемо повз неї. — А вона така дурна, що не здогадається, чого це ми туди-сюди катаємося. Краще за компом посидимо. Ще встигнемо познайомитися, — спробував я умовити Олега. — Ноутбук почекає, а вона — ні, — рішуче відрубав Олег, завів скутер і ми, наче літак, якому диспетчери в аеропорту не дають дозволу на приземлення, зайшли на друге коло. Тільки-но виткнулися з-за рогу, Олег збавив швидкість і безцеремонно витріщився на дівчину. Незнайомка вдавала, що нас не бачить, наче то не скутер, а якийсь метелик-капустянка пурхає. Тоді Олег розвернув скутер посеред вулиці і ще раз проїхав повз неї. — А вона нічого, — навмисне голосно сказав він, обертаючись до мене. — Їдьмо звідси! Чого це ми навколо неї витанцьовуємо! — Вгомонися. Ось іще разок продефілюємо і поїдемо. Куди поспішати? Попереду ціле літо. Він розвернув посеред дороги свій чортопхай і рушив на такій швидкості, що нас можна було обігнати пішки. За пару сотень метрів від «об’єкта» він різко звернув з дороги під двори. — Переходимо на бриючий політ. Приготуйся відкрити бомболюки. Ми змушені розпочати бомбардування. Цього вимагає дивна поведінка невідомого об’єкта, який нещодавно опинився в зоні нашого впливу. Викликаємо вогонь на себе, — жартував він. — Роби, що хочеш! Дівчина глянула в наш бік і, здається, усміхнулась. От буде прикол, коли вона в найвідповідальніший момент встане і зайде у двір! — Мадам, ми вже третій раз перед вами плазуємо на пузі! А ви нуль уваги. Невже вам нас не жаль? — прорік Олег, як тільки ми порівнялися з нею, і, не чекаючи відповіді, натиснув на гальма й вимкнув двигун. — А чого ви плазуєте? Ходите не вмієте? — А вам як більше до вподоби? — запитав Олег. — Мені, хлопчики, все рівнобедрено, аби вам зручно було. Такої відповіді ми не чекали. — А ви, як я бачу, круті хлопці. Напевне, з місцевих? — Ображаєш! Я приїхав із Житомира. — А я прибув на заслання з Харкова. — Мене звати Оксаною. Киянка. — І давно ти в Ліщинівці? — поцікався Олег. — Четвертий день. Сьогодні ввечері зателефоную предкам, нехай забирають, а то пішки піду до Києва. — Облиш! З нами не занудьгуєш. До речі, мене звуть Олегом, а ось це — Серж. — Нудьга тут. За двір мене бабця випхала, мовляв, іди, може, когось побачиш, затоваришуєш. Цікаво виходить, як на риболовлі. Вийшов, посидів — упіймав. — Облизня, — не до ладу ляпнув я, але це нас розсмішило. — Влучно сказано, — пересміявшись, мовила Оксана. — Не такі ми вже й облизні, — вдаючи ображеного, мовив Олег. — Хлопці є хлопці, вони однакові всюди. Щоправда, є невеличка різниця. — О! Це вже цікаво. Розповідай. — Так от. Хлопці поділяються на ботаніків, рокерів, байкерів, геймерів, покидьків і справжніх хлопців. — Оце так сортування. Серж, ти чув таке? — кисло усміхнувся Олег. — Тільки щось занадто убога класифікація. А куди ж поділися спортсмени, наркомани, футбольні та інші фани? — Згода. Перелік слід доповнити, — усміхнулась Оксана. — Ну, та біс із нею, з цією класифікацією. До жодної з перелічених тобою груп ми із Сержем не належимо. Ботаніки — прикольне прізвисько. Цікаво, хто ж це такі? Хоча цікавіше про справжніх хлопців. — Ботаніки — це нормальні, симпатичні хлопчики, але своїм занудством вони відлякують дівчат. Зазвичай їхній день складається ось таким чином: вісім годин вони витрачають на навчання та виконання домашнього завдання, шість — на сон і ще вісім — знову на уроки. Для прикладу, день рокера — це дванадцять годин музики і дванадцять годин тупого безділля. А день справжніх хлопчиків — це суцільна гармонія: три години на сон, десять — на дискотеку, сім — на друзів і чотири — для активного відпочинку. За решту не буду говорити, а то образитесь і поїдете геть від мене, — посміхнулась Оксана. — Сер, здається, що ми підпадаємо під визначення «справжніх хлопчиків»! Ми охоче жартували далі. З нею було цікаво, і я геть забув про ноутбук. Сидів би ось так весь день, вигадуючи всілякі дурниці, щоб Оксана не переставала сяяти посмішкою. В Ліщинівці вона гостює вперше. Справа в тім, що дядько Михайло (це син баби Сльозки) нарешті одружився. А в його нареченої вже була дитина, тобто Оксана. Щоліта вони відпочивали на Азовському узбережжі, а цього року щось там не склалося з відпусткою, через те Оксану відрядили до бабусі. — Всього на місяць? — уточнив я із жалем. — Та хто ж так швидко відвідує Ліщинівку?! — погодився зі мною Олег. — Лишайся до кінця літа. Знаєш, як тут класно?! Не пожалкуєш. Повір нам. — Що мені ваш хутір, навіть «Фанти» ніде купити, а от море!.. — «Фанта» так «Фанта». Які проблеми! — розвів руками Олег. — Ми вмить: одне колесо ще тут, а друге вже у Тростянці. — Стривайте, гроші винесу! — Ображаєш. З нагоди знайомства Житомир та Харків пригощають киян. — Незабаром до нашої компанії ще й Дмитро із Конотопа приєднається, — додав я, аби якось втішити знудьговану дівчину. — А Конотопська відьма — це звідти? — Відьом вистачає усюди, — підморгнув їй Олег. — Конотоп славний не тільки відьмами, а ще й історичною битвою, — додав і я свої п’ять копійок. — Так, школа закінчилась, тому попрошу не говорити дурниць, — улесливо зауважив Олег. — Оксано, скажи номер мобільного. Дамо знати, коли під’їжджатимемо.* * *
Але того дня нам не судилося почастувати киянку. Ми все купили, та не довезли. Словом, окрилені, з гостинцями, ми поспішали назад до Ліщинівки. Двигун скутера на підйомах аж захлинався. Ми раділи несподіваному знайомству. Канікули, що ще вчора здавалися такими сірими, враз заграли всіма барвами веселки. Пахнув, як ніколи, розігрітий сонцем сосновий ліс, що оточував з обох боків дорогу, вривалися аромати скошеного сіна, липового цвіту. Навколо вирувало, п’янило літо, і здавалось, що відтепер піднесений настрій не полишить нас до самої осені. Тільки-но колеса скутера торкнулись сільської асфальтівки, Олег розпорядився, щоб я сповістив Оксану, і додав обертів. Моторчик загудів джмеликом і поніс нас назустріч пригоді. На самому розі, де приткнулася хатина баби Сльозки, на нас уже чекала Оксана. Наче професійний гонщик, Олег заклав крутий поворот, від чого моя душа аж схолола. Але думка про те, що на нас зараз дивиться Оксана — прогнала острах. З кожною секундою затяжного повороту скутер усе нижче хилився до землі, аж чиргикались об асфальтівку підставки для ніг. Віраж мав вразити гостю зі столиці. Пілот вправно вів судно. Та ні він, ні я не взяли до уваги, що асфальтівка на перехресті закінчується, а далі — звичайнісінька сільська дорога. Згадали ми про це тоді, коли скутер рвучко кинуло в бік. Олег дивом втримав кермо лайнера, який несподівано втрапив одразу до кількох глибоченних повітряних ям. Але недовго він контролював ситуацію: бісів чортопхай занесло й розвернуло ледь не на сто вісімдесят градусів. Дужі руки пілота втримали таки кермо і вивернули його в потрібному напрямку, але в цей час заднє колесо потрапило в колію. Олег додав обертів, і скутер, наче молоденький цапок, враз став дибки. Я дивом утримався, щоб ганебно не гепнутися в пилюку посеред дороги. Та тільки переднє колесо торкнулося землі, рука Олега від струсу, різко крутонула до межі ручку газу, і наше судно з ревом зірвалося з місця. Ніколи б не подумав, що задрипані скутери за лічені секунди спроможні розвинути скажену швидкість. І враз перед нами виріс трухлявий, рідкий штахетник. Звісно, що гальмувати було пізно. З розгону скутер розітнув паркан, наче спринтер фінішну стрічку. Кілька разів рвучко сіпонуло то в один бік, то в інший, а потім переднє колесо натрапило на міцну перешкоду і судно стало стовбула, пострушувавши нас на землю. А далі я нічого не бачив, тільки жадібно хапав ротом повітря, груди стискали металеві обручі. Нестерпний біль скував тіло. Хтось мені згинав і розгинав руки. Обличчя обдала крижана вода… Потім мене взяли попід руки, допомагаючи у такий спосіб сісти. Перше, що я побачив — це була домовина... Справжнісінька домовина!!! Оббита чорною тканиною з біленьким кантиком. Вона стояла посеред двору на кількох стільцях. Звідти виглядали білосніжні голівки ромашок та ще якихось квітів. Я стулив повіки. Невже це смерть? Та пізнати тонкощі перших хвилин загробного життя завадив знайомий голос: — Та живий він, живий, бабусю. — Мабуть, усі кісточки переламав? — Не схоже. Здається, це голос Оксани. Відкрив очі, спробував підвестися — різкий біль прошив усю спину. Ледь не зомлів. — Кум рулює, я — газую. Вдвох ми з кумом летимо. У вас усе трапилось, як по писаному, — з докором мовила Оксана. — А Олег? З ним все гаразд? — прохрипів я. — Збирає скутер докупи. До нас підійшли кілька бабусь. — Оклигав? — запитала одна з них, схиляючись наді мною. Я глипав на домовину і не міг нічого втямити: окрім тендітних ромашок, звідти вистромилися передки чиїхось капців... — Оце такприїхали хлопці: прямо на похорони до баби Кожущихи. Царство небесне рабі Божій. — Недобрий знак. Відверни й заступи. — Чого ви хлопця лякаєте. Яких тільки прикмет не понавигадують! — туркотів хтось збоку. Пришкутильгав Олег: нижня губа розпухла, під очима синець, сорочка розірвана. — Підводься. Нам іще паркан лагодити, — Олег простягнув мені руку.Страшний суд
Отже, я завчасно радів щасливому початку літніх канікул. Прикрощі спіткали одразу. Моя бабуся цю подію прокоментувала так: «Доїздилися?! Ще б трішки — і своїм мопедом з ніг збили б покійну бабу Кожущиху». Покійниця лишилися цілою і неушкодженою, а от я вивихнув ногу, пошкодив сухожилля десь там біля шиї, яка «тримає зовсім порожню голову» — це теж бабусині пізнання з анатомії. Тепер кульгаю і мужньо терплю біль. Далі двору бабуся не пускає. Олег уже не раз навідувався, щоб дізнатися, коли оклигаю. Скутер вже полагодив, і тепер вони з Оксаною катаються цілими днями. — Я не подивлюсь, що тобі болить, — сварила бабуся. — А коли розмовлятимеш по телефону з батьком, візьму і розповім, як ти з Олегом ледь не протаранив покійну Кожущиху. — Що ти плетеш? Аж козі смішно! От тільки вдумайся, що ти оце зморозила! — заступався дідусь. — Гірше, ніж твій онук, уже ніхто не зморозить, — тримала оборону бабця. — «Протаранив покійну бабу». Отаке бовкнеш — так його батько з матір’ю з ума зійдуть, доки «Москвичем» допхаються з Харкова. — Тобі аби прискіпатися. — Хлопець живий і здоровий, а що трішки підрихтований, так то не біда. А що ж то за чоловік, що не побував у аварії? А твоя Кожущиха вже справляє «царствіє нєбєсноє»... Чи й не подія, щоб отак хлопця картати. От ми витворяли! Заліпимо вночі кому-небудь снігом бовдур, а вранці господар стане розтопляти, а весь дим — у хату. Кашляє, чхає, лається. Коли той сніг розтане! А найбільшої втіхою… — Та ти замовкнеш сьогодні чи ні!? Ото навчи, навчи хлопця всяким дурницям. Краще б у свою газету втупився чи що? — А що, вже принесли? Щось не видно сьогодні поштарки, — дід підхопився й почовгав до поштової скриньки. В ній кілька разів то горобці, то синички мостили гнізда. Тоді, як казав дід, доводилось «тимчасово передислоцировать вузол связі у зв’язку з окупацією дружественной авіації». Поштарка встромляла газету поміж дощок в паркані біля хвіртки. І частенько агітувала дідуся: «Ви б оце передплатили ще якусь всеукраїнську газетку, то я б частіше підходила до скриньки, і пташки б там не вили гнізда. А то ваша «Трибуна хлібороба» лише раз на тиждень виходить». — Нащо мені ота всеукраїнська брехня? — сердито відповідав дід. — Там же читати нічого. А в районній газеті — все по ділу: скільки зорали, чим засіяли, хто помер, кого нагородили, а кого й за грати кинули. Сорок років передплачую і певен, що кращої газети бути не може. Того вечора Олег своїм ноутбуком затьмарив «Трибуну хлібороба». Зателефонувавши, він попередив, що завітає до мене і ми разом переглянемо кілька бойовичків. Я нетерпляче позирав на годинник, бо кортіло зазирнути на сторінку ВКонтакті. Напевно, там купа повідомлень. А може, ще й пощастить випробувати на міцність систему захисту Андрієвого сайту. Під час останньої телефонної розмови він хвалився, що батьки нарешті дозволили користуватися компом та інетом. Нині він закінчує розробляти пошукову інтернетівську програму. «Давай поміркуємо над комп’ютерними проектами, які б могли принести якийсь заробіток», — радив він. Десь о восьмій вечора за двором захурчав скутер: після аварії у нього двигун наче застудився й захрип. — Бабусю Олено, зустрічайте! Я вам невістку привіз! — закричав Олег від самої хвіртки. — Вам із Сергієм не невістку, а дубця з акації треба. Проходьте, чого стали! Сергій там, на веранді. А чиє ж це таке гарненьке дівчатко? — Вгадайте з третього разу. — Кажи вже швидше, бо мені час козу доїти. — Я до баби Насті приїхала, — зніяковіло мовила Оксана. — До Сльозки, — додав Олег. — Та ясно, — усміхнулась бабуся, бо Сльозка — це вуличне прізвисько Оксаниної бабусі. Тим часом я уже оглядав ноут, який приніс Олег. — Заповітна мрія відчайдушних геймерів, — я одра- зу ж оцінив техніку. — А хто з вас геймер? — запитала Оксана. — Всі ми трішки коні. — Сергію, а як ти визначив, що цей комп саме для геймерів? — Toshiba Satellite A300–20 Q, вага майже три кіло, дисплей 15,4 в діагоналі, 1280 пікселів, встановлений один модуль оперативної пам’яті об’ємом два гігабайти, — я говорив, не відводячи очей від ноутбука. Для Оксани з Олегом моє бубніння, напевне, здавалось якимсь шаманським замовлянням. А я захоплено продовжував: — Повний обсяг відеопам’яті 1,270 гігабайт. Об’єм жорсткого диску складає 250 гігабайт. Два динаміка та вмонтований мікрофон. Адаптер змінного струму… — Припини! Ти наче в транс упав, — засміявся Олег. — Сергію, а ти справжній хакер? — захоплено запитала Оксана. — Несправжніх хакерів не буває, — гордо відповів їй. — І що це у вас за штука? — озвався з порогу дідусь. — Мабуть, соковижималка на батарейках? Ми так і полягали зі сміху. — Що тут за гамір? — підійшла бабуся. — Проходьте, сідайте ближче, зараз ми вам покажемо, що вміє робити ця соковижималка, — сказав Олег. — іду, який ваш найулюбленіший фільм? — «Чапаєв». Олег швиденько знайшов в інеті цей фільм для перегляду онлайн. Що почалося... Дідусь то спереду, то ззаду уважно оглядав ноутбук, навіть світло увімкнув, бо не вірив, що «соковижималка» працює без дроту… А приголомшена бабуся мовчки спостерігала за цим дивом. Але це був лише початок. Далі Олег увімкнув «Skype» і вебкамеру. На моніторі з’явився його батько, який шанобливо привітався з дідом і бабусею. Спочатку дідусь не повірив і сказав, що це якесь саморобне кіно. Тато Олега голосно розсміявся і поцікавився у дідуся про сільське життя. Бабуся охоче підтримала діалог, а наприкінці висловила думку про технічний прогрес: «Навидумують казна-що, а люди живуть бідно і нещасно. Краще б свої витівки направили туди, куди треба». І пішла поратись. Переглянути «Мадагаскар» того вечора не вдалося... — Знаєш, Сер, нехай ноутбук побуде в тебе, щоб ти не нудьгував. Заряду акумулятора вистачить на пару годин. А завтра завезу шнур, — сказав Олег, і вони почали збиратися додому. — А ти? — Він мені не потрібний, бо ми завтра з Оксаною цілий день кататимемося на скутері. — Сергію, я вже не шкодую, що приїхала. — Завтра плануємо до обіду загоряти на Ворсклі. Так що, Серж, вичухуйся швидше. Між іншим, сьогодні бачив Дмитрову бабцю. Говорить, що Дмитро, може, і не приїде. — Шкода, — промовив я зажурено. Але не Дмитро мене хвилював, а те, що Оксана з Олегом добре здружилися. — Та не переймайся ти так, Серж. Можна і я тебе так зватиму? — усміхнувшись, Оксана взяла мене за руку. — Зрештою, і без вашого Дмитра нам не доведеться нудьгувати. — Скутер запросто потягне трьох. Будемо разом їздити на Ворсклу, — додав Олег. — Завтра до тебе навідаємося. Тримай хвіст бубликом! Та не довго зависай в інеті, бо на рахунку лишилося мало грошей. «Привіт, селюкам! Хвала рукам, що хлібом пахнуть! Ти не повіриш! Предки придбали путівку до санаторію в Ялті. На знак солідарності з тобою я відмовився їхати з ними, — повідомляв Андрій ВКонтакті. — Як ти там? Чи усі зірки полічив на небі? А мене просто розпирають ідеї майбутніх проектів. Ось один з них: я хочу написати таку програму, яка б з неймовірною точністю прорахувала наперед правильність дій та вчинків людини. Звичайно ж, у розумних межах. Наприклад, ти за допомогою коду вводиш у програму певну дію, а вона видає ймовірні проколи, які чекають на тебе, або навпаки — тішить успішними результатами. Навіть є деякі напрацювання. І взагалі, маю стільки цікавих ідей! Не сумуй. На нас чекають грандіозні справи! Вибач». Настрій зіпсувався, сидів і тупо блимав на монітор, почувався повним невдахою: один друг незабаром стане крутішим за мене юзером, а другий — перехопив дівчину. А я тут у бур’янах відсиджуюся. А втім, як кажуть, ще не вечір! Невже я, який навчав Андрія комп’ютерної справи, буду пасти задніх? І, втішаючи сам себе, уявляв недалекі часи, коли Оксана дізнається про мій унікальний винахід. Про мене писатимуть у газетах, говоритимуть по радіо, моє обличчя мелькатиме в кадрах телевізійних новин на усіх каналах. І одного ранку, за сніданком, Оксана довідається з телевізійних новин про Сергія, з яким колись відпочивала в Ліщинівці… Фантазія малювала епізод за епізодом: від безугавних дзвінків буде розриватись мій мобільник. Ні, в мене буде кілька телефонів. І саме в ту мить, коли мені зателефонує Оксана, я матиму ділову розмову з академіком, Нобелівським лауреатом Жоресом Алфьоровим. Впізнавши телефонний номер Оксани, звичайно ж, відповім, але перш ніж привітатися з нею, мовлю: «Пане академіку, я змушений перервати спілкування, оскільки утримую на лінії дуже важливий дзвінок». А потім стомлено вимовлю: «О, це ти, привіт. Як справи?»Кінотеатр біля старої верби
Перші дні домашнього ув’язнення тягнуться неймовірно довго, і здається, що їм не видно кінця-краю. Та понудишся день-другий, а далі вже й не помічаєш, як звикаєш до такого життя. За тиждень я оклигав і вже міг накосити трави для кроликів, сапати гарбузи. Щодня мене провідували засмаглі Олег та Оксана. За цей час ми переглянули добру половину фільмів, записаних на дисках, витратити всі гроші на інтернетівському рахунку та вволю натішилися дюжиною комп’ютерних забав. Саме в день виписки з домашнього лазарету трапилася радісна подія: в Ліщинівку приїхав Дмитро. Я радів найбільше за всіх, бо це був компаньйон, адже тепер Олега від Оксани не відірвеш. Оскільки нас уже стало четверо, то, переглядаючи фільми на веранді, поводилися ми гамірливо. Посиденьки затягувалися ледь не до півночі. Дідусь із бабусею, напевне, терпіли вечірні кіносеанси, однак ми розуміли, що так не годиться. — А чого це ми тут гніздимося? — якось запитала Оксана. — Ноутбук має акумулятор, тож фільми можна дивитись де завгодно. Приміром, на лавочці біля мого двору. Ми там нікому не заважатимемо. Та й бабуся не так хвилюватиметься за мене. — Чуєте? А це ідея! — підтримав Олег. — Ні. Краще на вигоні, — запропонував Дмитро. — Це зовсім поруч. Там усе-таки вільніше, і сигарету можна викурити, щоб ніхто не бачив. На вигоні лежить попиляна на цурпалки товстезна стара верба. Там можна влаштувати справжній кінотеатр. — Так зараз і ходімо, — рішуче мовив я. І ми подалися до старої верби. Ідея виявилася геніальною: на вигоні просторо, тихо. Смійся, розмовляй голосно — нікому не заважаєш. Та невдовзі я пожалкував, що пристав на цю пропозицію. І от чому: Олег з Оксаною поводили себе так, ніби у них завтра весілля. Притуляться одне до одного й сидять воркують. Вони були нібито з нами і в той же час — наче наодинці. Щоправда, Оксана час від часу намагалася підтримати нашу з Дмитром балаканину. Підкидала до розмови влучні жарти, і бесіда враз оживала. Це, мабуть, не зовсім подобалося Олегові. В такі хвилини він, як той півень, черкав крилом землю, підходячи до Оксани то з одного боку, то з іншого, й обіймав її за плечі. До того ж ми були змушені дивитися тільки ті фільми, мультики чи музичні кліпи, які забагалося переглянути Оксані. Наші з Дмитром бажання рідко бралися до уваги. А коли кінотеатр просто неба закінчував свою роботу, Олег проводжав Оксану до двору, а ми з Дмитром розбрідалися різними стежками по своїх домівках.* * *
Під обід Олег відвозив нас по черзі на берег Ворскли. Зазвичай після купання їздили в Тростянець, щоб купити чіпсів і кока-коли. Так склалося, що до містечка їздили Олег із Дмитром. Кожного дня я нетерпляче чекав цього часу, щоб побути наодинці з Оксаною. Розумів, що чиню негарно, але інакше не міг. Плів усіляку нісенітницю, щоб тільки сидіти поруч неї. Так минали дні. До обіду кожен із нас допомагав по господарству, а потім — Ворскла! Вечорами вмощувалися на цурпалках старої верби, щоб переглянути фільм. Наші Ромео і Джульєтта трималися за ручки, а під час кіносеансу Оксана вмощувалася в Олега на колінах. Мене з’їдали ревнощі. Хоч тікай до Харкова. І якщо чесно, то я вже тихцем розмірковував над планом ганебної втечі. Потрібна була причина. І найліпше б спрацювало прикинутися хворим. Скажімо, звичайнісінька застуда. Андрій свого часу навчив, як штучно викликати її симптоми. Достатньо налити трохи звичайнісінького канцелярського клею на долоню, потерти, доки він не перетвориться на сухий пил. Далі все просто — різко й глибоко вдихнути носом цей пил. Через п’ять-десять хвилин з очей і носа тече, як у пожежників зі шлангу, а чхаєш так, що аж шибки дзвенять. Звичайно, можна скористатися червоним перцем, але на цьому легко спалитися. Або ж проковтнути шматочок стержня хімічного олівця — і тоді підстрибне температура. Але це вже доволі ризикований спосіб, бо, не знаючи дози, можна отруїтися. Я був за крок від рішучих дій.* * *
Одного вечора ми збиралися переглянути хвалене- перехвалене Дмитром фентезі. Усівшись зручніше на гілках старої верби, вирішили ще зачекати кілька хвилин, доки трішки смеркне, щоб краще бачити зображення на моніторі. — Олег, почастуй мене цигаркою, — сказав я навмисне, щоб привернути увагу Оксани. — Серж, ти ж не палиш! — здивувалася Оксана. — Не палив, а тепер буду. — Олег, не давай йому сигарет. І взагалі, пропоную оголосити Ліщинівку зоною без тютюнового диму. Зрештою, не палити нині модно. — А я й не збираюся модничати, — буркнув я у відповідь, підкурюючи. — Ти зобов’язаний, бо мешкаєш у великому місті, — повчала киянка. — Чхав я на те місто. Перш за все необхідно дбати про особистий комфорт, — я демонстративно пихкав сигаретою. Хоча по-справжньому, як це роблять дорослі, курити я не вмів. Олег це помітив і, звичайно ж, покепкував: — Втягуй у себе, це тобі не дудка! Жарт виявися дотепним. Хвиля лункого сміху прокотилася над принишклим вигоном. Закипала образа на Олега. Фільм виявився другорядним жахастиком. Оксана почала вдавати, що їй страшно, і горнулася до Олега. Неохоче, впівока додивлялись кіно: Дмитро лузав насіння, закохані безугавно про щось перешіптувалися, а я тупо витріщився на монітор. Раптом ноутбук похитнувся раз, вдруге, втретє. Здавалося, що хтось невідомий, сховавшись з того боку спиляного стовбура старої верби, підштовхував його рукою. Всі так і вклякли від несподіванки — бо чого б це він? Безвітряно. Тихо, навіть на деревах листя не шелесне. Зрештою ноутбук гепнувся додолу, лунко клацнувши монітором по клавіатурі. Ми рвучко схопилися на ноги. По розлогих та густих кущах бузку прокотився поривчастий, як перед грозою, подих вітру. Тривожно зашуміли дерева, десь озвалася сполохана пташка, на кутку ліниво загавкали собаки. І вмить усе стихло. — Що це було? — злякано прошепотіла Оксана. — Нічого не зрозумію! — озирався довкола Дмитро. — Дивно, а в небі ні хмаринки, — задерши голову, спокійнісінько розмірковував Олег. — А що з ноутбуком? — спохопився я. Ніхто й не сіпнувся. Було боязко ступити пару кроків у темінь, де лежав комп. Присвічуючи мобільником, я вирушив на пошуки нашого кінотеатру. — Та що з тією залізякою трапиться? — байдуже мовив Олег. — Шкода все ж таки, — озвався Дмитро, ступаючи слідом за мною. — Хлопці, мені страшно, — запанікувала Оксана і пригорнулася до Олега, який продовжував сканувати зоряне небо. — Що ти там побачив? — поцікавилася дівчина. — На вигін докотилася електромагнітна хвиля НЛО, що пролітав неподалік Ліщинівки. Не виключено, що він десь неподалік приземлився. А що? Чим не версія? — посміхаючись, запитав Олег. — Це вже не так страшно! — пожвавилася Оксана. — Хлопці, готуймося до зустрічі з інопланетянами! — А може, це і не НЛО, — заперечив я, оглядаючи знайдений в росяній траві ноутбук. Я гадав, що трапився слушний момент, щоб розповісти одну місцеву бувальщину. Почув я її вчора від бабусі. Їй не подобалося, що ми збираємося на вигоні саме біля старої верби. Обережно, щоб не почув дідусь, вона повідала про страшну подію з минулого. — Ну що, капут компу? — запитав Олег. — Схоже, що так. Але що можна в темряві розгледіти? Заберу додому. — Звичайно. На тебе тільки й надія. — Серж, а чому тобі не подобається версія про НЛО? — цікавилися Оксана. — Як ви гадаєте, навіщо спиляли оцю стару вербу? Вона комусь заважала? — почав я здалеку. — Не знаєте, то послухайте. Років п’ять тому на цій вербі повісився Грицько Чоботар. Жив колись у Ліщинівці такий п’яничка. Заробляв собі на пляшчину тим, що ремонтував взуття. Його, мабуть, задовбало вкрай таке життя, і він не став чекати смерті. Нищечком, щоб ніхто не бачив, видряпався ледь не на саму маківку верби, прив’язав мотузку до товстої гілляки, засунув голову в зашморг і — бувайте здорові. Було це влітку, тож за листям, а ще тому, що й висів він високо — помітити самогубця було непросто. Отак він бовтався кілька днів, аж доки комусь не знадобилося терміново підрихтувати черевики. Кинулися шукати — немає. І по сусідніх селах пройшлися — ніде ніхто не чув і не бачив. На тому все й скінчилося. Невідомо, чи він довго б отак колихався на вербі, коли б не сторож зернового елеватора. Саме були жнива, зібраний врожай, звісно, мав хтось оберігати. Ви ж знаєте, що зерносховище, куди звозять зібрану пшеницю з усіх полів, ось тут, зовсім поруч. Десь опівночі, коли сторож міркував, де б передрімати годинку-другу, з вигону, де ми з вами сидимо, почулися дивні звуки: то хтось заспіває, то засміється, то жалісно заплаче. Та так плаче, що аж мороз по спині. Спершу сторож не звернув уваги. Мовляв, всяке може вчутися. А ще ж спати хотілося!.. Другої ночі все повторилося знову. Наступної також. Таке враження, як він потім розповідав односельцям, наче з усіх сторін оточують привиди, які то насміхаються з тебе, то лаються між собою, то співають. Одним словом — жах. Попервах старий соромився навіть домашнім розповідати про нічні пригоди. Зрозуміти його можна, бо кепкувань не уникнути. Так тривало три ночі, на четверту терпець урвався: як тільки опівночі все знову повторилося, він, прихопивши ліхтарика, рішуче пішов прямо туди, звідки лунали голоси. Чути їх було ледь не до останньої секунди, аж доки промінь ліхтаря не вихопив з-поміж листя, на самій маківці верби, тіло Чоботаря. Ніч була вітряна, надходила гроза. Вітер перебирав густі віти верби, як сторінки книги. На ранок усе село збіглося на вигін. Заходилися знімати повішеного, а це виявилося справою непростою. Видряпатися майже на саму маківку ніхто не наважувався. Зрештою, залізти на вершину дерева — це ще півсправи, але там, у верховітті, як не крутися, дістати рукою мотузку, на якій теліпався самогубець, абсолютно неможливо. А хоч би хто й дістав, то не перерізати ж її? Бо тіло, гехнувшись на землю з такої висоти, просто розлетілося б на шматки. Зважте й на те, що за ті дні висіння на спеці тіло покійника розпухло. Що робити? Викликати підйомний кран з райцентру — дороге задоволення. Ніхто не хотів платити такі гроші, а родичів чи близьких у Чоботаря не було. Потоптались навколо верби, подумали, порадились і вирішили її спиляти. Доки знайшли інструмент, мотузки, щоб нахиляти вербу в потрібний бік, а тут уже й вечоріти стало. Відкладати справу на завтра не захотіли. Мали намір справитися одним днем і одразу ж поховати. А після заходу сонця, як пояснила моя бабуся, покійників хоронити не можна. Багато хто був проти. Доки посперечалися — сонце сховалось. Пиляли вербу усім селом навперемінки. Довго чиргикала пилка. Нарешті старезне дерево заскрипіло й поточилося, розгойдуючи покійника на гілці. Верба важко гупнула товстезним стовбуром, тріскочучи сухим гіллям. І тоді з густолистої маківки вирвалось у вечорову тишу голосіння. Та таке жахливе, що люди аж поприсідали, затуляючи руками вуха, а ті, хто не прикрили їх долонями, так через декілька тижнів почали втрачати слух, а дехто і розум. Голосіння випурхнуло з галуззя, наче пташка, і прокотилося над усім селом, мов грім. Кажуть, що чули його й ті, хто лишився вдома поратись по господарству. Люди злякано підводили очі до неба й хрестились. Такого переполоху, казала бабуся, в селі з часів війни не було. Витягли його з петлі і так-сяк поховали в той же вечір, а цю місцину почали обминати десятою дорогою. — Мені тепер все ясно: своїми легковажними фільмами і кліпами ми розгнівили дух Грицька Чоботаря, — вирішила Оксана. — А чого саме сьогодні? Ми ж не вперше тут збираємось, — засумнівався Олег. — А й справді! — погодився Дмитро. Того вечора нам не довелося нудьгувати, дарма, що ноутбук зламався. Ми жваво обговорювали безліч версій. — Пропоную щовечора по черзі розповідати жахастики, доки Сергій полагодить комп, — запропонувала киянка. — Збиратися будемо на цьому ж місці, щоб було страшніше від власних побрехеньок, — посміхнувся Олег. — Можна й тут, тільки до заходу сонця, — погодилась Оксана. — А що, моторошно стало? — Хлопці, я не криюсь, скажу чесно: після Сергійкової розповіді тут некомфортно почуватимешся не тільки ввечері, але і вдень. На розі ми розпрощалися. Зазвичай Олег проводжав Оксану до самої хвіртки. — Звісно, буде стовбичити біля неї, аж доки Сльозка не покличе, — сказав я Дмитрові, коли ми віддалилися від них. — Я наступного разу таке страшне розповім, що наш Ромео бігтиме додому попереду всіх, — нахвалявся Дмитро. Може, він здогадується про мої ревнощі й намагається хоч чимось втішити? — Завтра на Ворсклу не поїду. Скажеш їм, щоб не заїжджали за мною, — не зовсім доречно буркнув я. — Чого це раптом? — Доки не полагоджу комп — купатися не буду. — Ти серйозно? — Авжеж! Що тут дивного? — Коли б ти знав, скільки зусиль мені коштує виховати в собі хоч якусь наполегливість, впертість, стійкість. Вишколюю себе, стараюся, та іноді дам слабинку, а вона потягне за собою іншу... Мені подобається твоя рішучість. Молодець. — Комп’ютер — моє захоплення, розумієш? Ворскла — це вже річ другорядна. — Заздрю, — зітхнув Дмитро. — Знайшов чому заздрити! Знайди собі заняття до душі, і все вирішиться автоматично. — Скажу тобі по секрету. Я сюди не відпочивати приїхав, а працювати. Знаєш, що я з собою прихопив? Підручник для самостійного вивчення санскриту. Це мова така. На ній написані найпотаємніші тексти давньої високорозвиненої індоєвропейської цивілізації. Ці тексти зберігають чимало таємниць. А пізнавши їх, можна такі чудеса творити! Але прошу тебе — нікому не розповідай. — Цікаво, — байдуже мовив я, бо ніхто, крім Оксани, мене насправді не цікавив. — Рік ходив на курси арабської мови. Вивчаю історію шумерської цивілізації. Ти тільки уяви, її представники знали в десятки разів більше, ніж цивілізація ХХІ століття. Але курси я відвідував не тільки заради цього. Головна мета — підготуватися, щоб вступити до інституту країн Азії й Африки, де готують дипломатів. Є такий заклад у Москві. В батька грошей не вистачить, щоб оплатити контрактну форму навчання, то я спробую скорити цю фортецю знаннями, — захоплено теревенив Дмитро. Азія, Африка, Єгипет, шумери, індуси, фараони — все це сипалося на мене як з мішка полова... Того вечора мені довго не спалося, бо раптом я придумав, як стати крутішим за Андрія. От візьмусь і створю швидше за нього програму, про яку він розповідав у ВКонтакті. І в мене вийде! А що? Маю для цього ідеальні умови. Лишилося тільки відремонтувати комп. Отже, нехай бовтаються у Ворсклі без мене.Як я став хлопцем на всі сто
Комп полагодити не вдалося: без тестера (це такий прилад, за допомогою якого виявляють пошкоджені контакти, мікросхеми та інше) ніяк не можливо його повернути до життя. На щастя, того дня зателефонував батько і сповістив, що на суботу-неділю приїде до Ліщинівки. І моє прохання прихопити з собою тестер і підручник з програмування на «С++» його неабияк здивувало.* * *
Вечорами ми збиралися на вигоні й, доки не стемніло, по черзі розповідали жахастики: хто вигадував, хто черпав окремі епізоди з фільмів та книжок, додаючи власної фантазії. Такий собі конкурс «Україна має брехунців». А коли сутінки густішали, перекочовували до Оксани й сиділи на лавочці коло двору доти, доки її не кликала бабуся. Одного вечора наша киянка заявила, що розповість не якусь там вигадку, а справжню історію, що колись трапилася в Ліщинівці. — Це не брехня, щоб ви знали, — наголосила Оксана. Дівчина витримала паузу і обвела нас поглядом, так, наче вона — це Тіна Канделакі, а ми — учасники телешоу «Найрозумніший». Дмитро легенько штовхнув мене ліктем, мовляв, ох і артистка ж! — Між іншим, моя бабця — свідок цих подій. І скажу вам, що я б не хотіла навіть уві сні пережити щось подібне. — Яка різниця, хто вигадав, — ти чи твоя бабуся? Не тягни, завантажуй, — відмахнувся Дмитро, закинув ногу за ногу і завченим рухом вибив із пачки цигарку — так, що вона поцілила йому прямо до рота. — Якщо ти такий борзий, то останнє слово в цій історії буде за тобою. І взагалі — так не чесно. Я серед вас єдина дівчина. Коли ви розповідали, то ніхто ні до кого не прискіпувався. І якщо у твоєму Конотопі за правило так розмовляти з жінками, то прошу затямити, що я — киянка. — Серж, доки вони тут гризтимуться, ходімо біля старої школи яблук натрусимо, — запропонував, не приховуючи невдоволення, Олег. — Не хочете — не буду розповідати, — демонстративно заявила Оксана. Запала мовчанка. На небі виткнулися перші зорі, а над лісом низько підіймався повний жовтогарячий місяць. Він був таким великим і сходив так повільно, наче з останніх сил рвався, щоб підбитися вгору. Здавалося, що ще мить — і він, украй стомлений, облишить свій намір і байдуже покотиться землею, розбризкуючи навколо багрянець своїх промінчиків. Я принципово не пристав на пропозицію. Посиденьки на старій вербі затягувалися. Дмитро пихкав цигаркою. — В сусідньому селі, яке тепер стоїть покинуте, колись дівчат було більше, ніж у нашій Ліщинівці, — почала Оксана. — Хвилинку, — втрутився Олег, — це ти про Глибоку Криницю? — Так. І всі були неймовірно вродливі. Через те хлопці з нашого села вчащали до сусіднього сільбуду на танці, — полилася у вечірніх сутінках розповідь Оксани. — Звичайно ж, що це ліщинівським дівчатам не подобалося. І от один юнак з нашого села закохався в дівчину з Глибокої Криниці. Спалахнуло справжнє кохання. Вони не могли прожити й дня, щоб не зустрітися. Хлопець був неймовірно вродливим. В Ліщинівці не було такої дівчини, котра б не мріяла вийти за нього заміж. І чим сильніше розгоралися почуття закоханих, тим дужче ревнощі ятрили серця наших дівчат. От-от мало бути весіллям. Та, як на зло, хлопцеві настав час іти служити до армії. Кажуть, що в розлуці почуття міцнішають. Батьки майбутньої нареченої запропонували одночасно з проводами до армії справити й весілля. Та чомусь запротестував батько цього юнака. Яка муха його вкусила? Мовляв, відслужить, а там видно буде. На тому і зупинились. А заздрісники часу не гаяли й написали хлопцеві до армії листа, начебто від імені коханої. Мовляв, так і так, вибач, виходжу заміж. Одночасно надіслали схожого за змістом листа його дівчині. Нібито десь там, на службі, він закохався в доньку командира, і скоро має бути весілля, а в село він більше не повернеться. Листи для закоханих стали вироком. Хлопець витримав удар, а дівчина впала в депресію. Потім занедужала і невдовзі померла. Юнак відслужив два роки й повернуся в село. Звісно, що про неправдиві листи він довідався, але що вже зробиш? Ходив до клубу на танці, в кіно, але на дівчат і оком не вів. Не міг забути перше кохання. Та кмітливі дівиці роздобули рецепт, який зробив би його враз байдужим до трагічного минулого. Хтось їм порадив звернутися до відьми.* * *
— Кохання — річ сильна. Його ніхто на світі не здатний перемогти, — зауважила відьма, уважно вислухавши дівчат. — Але ж нам відомо, що проти ваших чар жодна сила не встоїть. — Гаразд. Я зроблю так, що він навіки забуде свою кохану. Ожените його на іншій. — Кажіть хутчіш, кажіть, дорогесенька! Яку б ціну ви не назвали — грошей не пошкодуємо. Щоб не веліли зробити — у друзки розіб’ємося, але виконаємо. — Не потрібні мені ваші гроші. Але моя допомога, як і кожен товар у магазині, має ціну. Як кажуть у таких ситуаціях ділові люди: ти — мені, а я — тобі. Буде результат, от тоді й розрахуєтеся зі мною. — Клянемося усім на світі. Зробимо все, що забажаєте, — прошепотіли дівчата. — Слухайте уважно. Після одинадцятої вечора проти суботи парубок повинен прийти на кладовище і забити цвях у хрест на могилі своєї коханої. Не проста це справа, але нічого іншого не пораджу, — сухо мовила відьма, помовчала трішки, пронизуючи поглядом кожну з дівчат, а потім додала: — Чари відкриті. Справа вже робиться. А передумаєте — накличете на себе велике нещастя. Ви попросили — я зробила. Нашу розмову чули тільки стіни. — Біда! — понурили голови дівчата. — Хіба ж він так вчинить?! — Чари відкриті. Справа вже робиться. І він виконає все так, як велено. — Невже він сам поплететься опівночі на кладовище проти суботи? — з недовірою запитала котрась із гурту. — Ви поведете його туди, — пояснила відьма. — Та ми ладні й силоміць поволікти, але ж не здужаємо. — Затямте, що силоміць тільки дурниці робляться. Сам як миленький піде на кладовище, але за умови, якщо все виконаєте так, як я вам скажу. Так от, будь-якої п’ятниці влаштуєте свято. Збрешіть, що відзначаєте чийсь день народження. Запросіть дівчат, хлопців. І чим більше люду, тим краще. Щедро накрийте стіл. Добряче напоїть юнака горілкою. Це легко зробити. Люди в горі полюбляють зазирати до чарки. А потім котрась із вас, ніби від нудьги, запропонує дівчатам розвагу, а хлопцям — змагання на сміливість. Та спочатку розкажіть ось таку небилицю. Мовляв, на кладовищі Глибокої Криниці є могила, де похована відьма. Вона наворожила чимало людям лиха. Боялися її навіть мертвої. І щоб унеможливити відьомські чари, перед тим, як засипати могилу, в неї встромили осиковий кіл. Та це не звело її силу нанівець. Тобто якщо знати, як потурбувати відьму, то вона з того світу дістане кого завгодно. Запитайте у хлопців, чи готовий хто на такий крок. Напевне, хтось визветься — нехай. Посадіть вискочку на місце. Вміло ведіть справу до кінця. Розтлумачте, в чому ж полягатиме завдання. Скажіть, що сміливцю необхідно сьогодні до дванадцятої ночі прийти на кладовище до могили сумнозвісної відьми і в хрест забити цвях. Та так, щоб він увесь увійшов у дерево. Попередьте, що це ще нікому не вдавалося зробити. І ось чому: достатньо три-чотири рази вдарити по цвяшкові молотком — земля на могилі починає ворушитись — то відьма простягає руки, щоб схопити сміливця й затягти в домовину. Ось так і розповідайте, а потім запитайте: «Хто посміє?» Саме на ці слова чекатиме ваш хлопець. Я про це подбаю. Не розгубіться, коли хтось стане говорити, що, мовляв, вперше чує, щоб в Глибокій Криниці колись жила така покидь. Таких всезнайок рішуче відсікайте. Головне — впевнено триматись. Отже, юнак погодиться. Гуртом йдіть до кладовища. Ніхто не знає, де похована відьма. На дворі ніч, усі добряче захмеліли. Тому сміливо ведіть жертву не до могили відьми, а до могили його коханої. Про всяк випадок попетляйте кладовищем, щоб збити усі орієнтири. Підвели до могили — і мерщій назад, до компанії. Стійте і слухайте. — Відьма затягне його до себе в могилу? — запитала якась із дівчат. — Нічого з ним не станеться, хіба що пальці молотком до крові позбиває. Після цього йдіть і продовжуйте гулянку. Наступного дня він забуде про свою кохану, наче вона й на світі не жила. Потому з нього можна вірьовки вити. Ну, а хто це робитиме, то вже між собою розберетесь. За мою роботу віддячите послугою, як це і було завчасно домовлено. — Що ми маємо зробити? — Рівно через сім днів, опівночі одна з вас піде на могилу, щоб витягнути з хреста забитий цвях, і до сходу сонця принесе його мені. Оце і вся послуга. Чари відкриті. Справа робиться, — мовила відьма, підвелася з-за столу і вийшла в сусідню кімнату, даючи зрозуміти, що розмова вичерпана. — Ну ти й артистка, — в захваті сказав Дмитро. — Аж мороз по спині, — підтакнув Олег. — Може, переберемося до двору на лавочку? — Розповіді лишилось на дві хвилини, — зазначила Оксана і продовжила. — Отже, дівчата зробили все, як радила відьма. І от їхня компанія прийшла до кладовища. Далі одна з тих дівчат взяла під руки п’яного хлопця і повела до могили... Було чутно, як молоток вдарив раз, другий, а потім затих. Хтось із гурту припустив, що, мовляв, через хміль та ще в такій темряві важко поцілити по цвяшку. І враз нічну тишу пронизав рваний зойк. Товариство скам’яніло. Стояли, боячись ворухнутися. Спливло хвилин п’ять — тиша. Погукали — не озивається. А йти туди ніхто не сміє. Тоді котрийсь із хлопців змотався додому, завів мотоцикла й примчав туди. Фара мотоцикла — це все ж таки не кишеньковий ліхтарик. Перелякана компанія рушила до кладовища. Промінь світла вихопив з пітьми тіло хлопця поряд із могилою. Найсміливіші підійшли до нього. Виявилося, що рвучкий вітер закинув полу плаща на хрест. Він цього не помітив й прибив себе до хреста. А коли став йти — хтось не пускає. Сіпнувся раз, вдруге — міцно тримають. Бідолашному здалося, що відьма тягне до себе в домовину. Стався серцевий напад, від якого він тут же, на могилі своєї коханої, і помер. — А що ж далі? — запитав Олег. — А що далі? — перепитала Оксана. — До ранку винуватці втекли з села. І по сьогоднішній день ніхто не знає, де вони. Поговорили, поговорили, а з роками і забули про цю пригоду. Ось не стане наших бабусь — щезне і ця історія. — Я ось поцікавлюсь у діда з бабою, де саме похована та дівчина, і ми завтра ж гайнемо подивимось, чи лишився цвях у хресті, — підкинув ідею Олег. — Хоча зробити це тепер не так уже й легко. Хутір заріс бур’янами, а кладовище, напевно, перетворилося на непролазні джунглі. — Бабуся говорила, що могила збереглася і хрест не згнив. При бажанні можна знайти, — додала Оксана і тут раптом запропонувала. — А що, хлопці, слабо спробувати ще раз забити цвях? — Ти нормальна? — обурився Дмитро. — Невже вам не цікаво? От тюхтії. — Цікавого тут мало, — додав Олег. — Ви не зрозуміли: цікаво перевірити. — Що саме? — Як на могилі починає ворушитися земля, як щільний килим трави протинають руки покійника, хапають тебе за ноги й волочуть в могилу! Зрозуміли? Хто-небудь відважиться на такий експеримент? — Елементарно, Ватсон, — вихопилося в мене. — Ти серйозно? — здивувалася киянка. — Цілком. — Пацан сказав — пацан зробив. Ага, Серж? — гигикнув Дмитро. — Чи вам зайнятися більше нічим? — невдоволено відгукнувся Олег. — Якщо так, то для початку завтра відшукаємо могилу, а вже потім обговоримо план дій, — розпорядилася Оксана. — А ти, Серж, крутий хлопець. — Крутіше мене тільки варені яйця!* * *
Нам із Дмитром по дорозі. Розповіді про шумерів мені набридли до поросячого виску. Але я покірно налаштувався слухати. Та цього разу він перемкнув канал. — Знаєш, — він змовницьки взяв мене під руку. — Я навмисне вдавав із себе байдужого до отих витівок Оксани, а насправді — це саме те, що я вивчаю. Давні письмена цивілізацій Сходу свідчать, що смерті не існує. Не існує, от і все. — Це я вже десь чув. — Я от про що: світ померлих — таїна, ніким ще до пуття не відкрита. Радив би тобі почитати «Книгу мертвих», та це відніме купу часу... — Говори конкретніше. — Скажи чесно: ти погодився, аби тільки похизуватися, чи тобі справді цікаво? — І те, й друге. — А я б не зміг. Хочу, як дослідник — мушу, але боюся. — Не переймайся. Потім усе розповім. — Затям, що без спеціальної підготовки в такі справи не вплутуються. Наслідки можуть бути погані. Та ти не бійся. Я дещо знаю. Допоможу тобі. — Чим же? Подаруєш памперси? — Вдавана легковажність може дорого коштувати. Світ померлих не терпить понтів. Моє діло попередити. — Оце і вся твоя допомога? — Ні. Я виготовлю спеціальний амулет. Перед тим, як іти на кладовище, покладеш до кишені. Він повинен допомогти.Двері у світ померлих відчиняються
Весь наступний день ми провели на хуторі Гли- бока Криниця. На Дмитра з Оксаною вигляд покинутих домівок справив гнітюче враження. А Олег радів дозрілим ягодам порічок та аґрусу і налягав на них так, наче завтра їх уже не стане. Я скуштував білого наливу і вирішив пройтись вуличкою, яка вела до так званого центру, де ще стояли дві споруди зі вцілілими вивісками «Продуктові товари» та «Сільський будинок культури». Літери вигоріли на сонці й позлущувались. Трагічна історія про закоханих вразила. Вчора я довго не міг заснути. Напівсонна уява малювала жахливі епізоди: як побивалася нещасна дівчина, перечитуючи листа, як божеволів від горя й розпачу юнак, десь там, на службі в армії, і як, тішачись, потирали руки ті нещасні потвори, які все влаштували. Я зупинився біля колишнього сільбуду: перекошені, розкриті навстіж двері, на даху — задрані вітром шматки заліза, вікна вибиті. Не віриться, що ось тут, на цих руїнах, колись вирувало життя: лунала музика, гомоніла молодь і серед них, у тому натовпі, були двоє найщасливіших, яким заздрила добра половина ліщинівських дівчат. Полуденне сонце раптом потьмяніло, але я не звернув на це уваги. Потягнуло вологою прохолодою. А на тому місці, де ще мить тому хиталися від легенького вітерцю високі реп’яхи, юрмиться молодь. Закінчився фільм, і завклубом налаштовує музику, підключаючи до магнітофона підсилювач з колонками. От-от мають розпочатися танці. Вдивляюсь у вечірню імлу, розбавлену жовтим світлом лампочки на стовпі біля сільбуду. Хочу розгледіти щасливу пару в натовпі. Пробую підійти ближче… — Сергію! Агов! Сергію! Ти де?.. Видіння розпливається і зникає. Озираюся навколо: німа тиша, сонце, вітер шелестить листям дерев. — Ми вже подумали, що ти десь заснув на сонечку, — гукав зі скутера Олег. — Та йду вже. Чого ви там?! «Слід поцікавитися, чи Оксана знає ім’я юнака», — подумав я, кваплячись до компанії. Наламали гілок, щоб замаскувати в одному з дворів скутер, і рушили до кладовища шукати могилу. Від хутірця до цвинтаря ходи хвилин п’ятнадцять. По неїждженій, порослій бур’яном дорозі вийшли за село. Старі тополі та лапаті ялини колом обступили невеличке кладовище, яке густо поросло високим степовим різнотрав’ям. На багатьох могилках вже встигли вирости молоді деревця кленів. З усього видно, що покійників тут уже давно не ховали. Хутірець вимер. — Ага, чорта лисого тут знайдеш. Тільки час згаємо. Краще б ягодами ласували, — почав ремствувати Олег. — Нічого, спробуємо, — я ступив крок, здійнявши руки вгору, щоб не пожалила кропива. — Якщо вам так кортить, то чекайте, я ось швиденько змотаюся в село і привезу сапачку. Краще косою, але хто мені дозволить її взяти, — мовив Олег. — Справді, тут із голими руками нічого не вдієш, — погодився Дмитро. — Ви їдьте, а ми з Сергієм вивчатимемо місцевість, — мовила Оксана й ступила слідом за мною. — Йтимете по наших слідах у густій траві. Нещадно жалила кропива, боляче дряпалися сухі стебла торішнього бур’яну. Прямо з-під ніг Оксани випурхнула якась пташка. Від несподіванки дівчина зойкнула, але не подала вигляду, що злякалась. Через пару кроків і мене спіткала така ж пригода. Пташки позвивали свої кубельця з торішніх стебел трави прямо на землі. Їм нічого тут боятися, бо цією місциною вже давно не ходили люди. А звірі? Де їм тут взятися! Дідусь говорив, що мисливці повідстрілювали геть усе. «Якби в нашої баби були такі вуха, як у зайця, мабуть, і її б підбили», — жартував він, скоса позираючи на бабцю. — А як звали закоханих? — Її Тетяна, а його — не знаю, бо не поцікавилась. Навіщо тобі це? — Та так, просто. — Гадаю, що бабця не могла помилитися, пояснюючи мені, де знаходиться могила, — розмірковувала Оксана. — Адже вона з Глибокої Криниці, місцева. Окрім того, неподалік Тетяни похована її двоюрідна сестра. Сподіваюся, ми рухаємось у правильному напрямку. Дмитро з Олегом швидко повернулися. З сапачкою справа пішла жвавіше. Доводилося звільняти від бур’яну чимало могил, щоб достеменно вивчити дерев’яні хрести. Та тут того кладовища як кіт наплакав. «Сім з половиною горбиків», — жартома говорив Дмитро. Олег виявився найкмітливішим і шукав могилу за власним методом: підходив до кожного дерев’яного хреста і зверху уважно вивчав його, чи, бува, не видно шляпку цвяшка? І таки знайшов. Ми обступили невеличкий горбик. Висока трава сягала ледь не до середини хреста, колись пофарбованого в блакитний колір. Він знизу підгнив, протрухлявів і похилився. А ось і чорненька металева голівка. Я торкнувся пальцями, погладив її. Помітив, що з одного боку могилки трава нижча, ніж навколо. Уважніше придивися. Виявляється, через те, що росте в неглибокій ямці. — Ти вивчаєш могилу, наче картину в музеї, — жартома мовив Олег. Йому, напевне, кортіло швидше звідси піти. — Як ви гадаєте, що це могло бути? — запитав я, вказуючи на ямку. — Заглибина незрозумілого походження, — констатував Дмитро. — Копали там, де голова покійниці, — припустила Оксана і присіла навпочіпки поряд. — От чудні ж ви! Та то просто земля запала! Домовина гниє, а ґрунт просідає, — спростував Олег. — У такому разі ґрунт просів би по всій площині могили. — Тоді, мабуть, свиня рилася! А що? Хутір недалечко. Зламала загорожу і гайда на волю. А куди їй тут, бідолашній, бігти? Звісно ж, накладовище, бо воно найближче до хутірця, — зареготав Олег. — Схоже на те, що хтось копав спеціально, — висловив я свою думку. — Страшно? — гигикнув Олег. — Гадаю, що це лишився слід від якогось експериментатора типу тебе. — Не розумію? — підвела на нього очі Оксана. — А що тут розуміти? Ще один дурень спробував забити цвях, от вона й затягнула його до себе. Тільки ямка лишилась. Пильніше огляньте місцевість, може, десь черевик валяється? — Іди ти до біса! — махнула рукою Оксана. Я не став слухати далі їхні теревені пильніше оглянув заглиблення поруч могили. Ямка утворилася давно. Про це свідчить густа висока трава, зсунуті, розмиті краї заглибини. Стомлено сів на землю й задивився, як легенький вітерець обідньої пори бавиться травою: то хилить до землі, то куйовдить у різні боки. Трішки вигоріла на сонці й розворушена вітром, вона здавалася зовсім осінньою: жовтава, сухо шелестить і вже не так покірно хилиться під вітром, як на початку літа, коли її соковиті стебла тендітно-ніжні, гнучкі... Чиєсь взуття підминає пересохлу траву. Тільки хто це? Невже Олег чи Дмитро начепили гумові чоботи, коли їздили в село?! Халявки чобіт прикриті полами темно-синього плаща. Незнайомець щось дістає з-за халяви чобота. Я спробував підвести очі вгору, щоб розгледіти, хто ж це такий тут з’явився, але не можу, наче хто силою тримає. Бачу, як дужі руки стискають молоток. Поривчастий вітер жбурнув дрібні, як сіль, краплинки дощу. Я зіщулився від холоду. Звідки б йому взятися?! Вітер забиває дихання. І раптом — тепла хвиля обкотила всього. Літній легіт лагідно обвіває обличчя. Дивлюсь, а хлопці з Оксаною вже дійшли до воріт кладовища і саме в ту мить озирнулися. — Серж, ти тут залишаєшся? — гукав Дмитро. Я поплентався до гурту, переставляючи ватяні, наче не свої, ноги. — Ну що, задоволені? Через ваші забаганки на Ворсклу не поїхали. То ходімо хоч ягід наїмося досхочу, — дорікнув Олег. — А, між іншим, хороша ідея, — погодився Дмитро. — Ну що, Серж, запам’ятав дорогу? — поцікавилася Оксана. — Завваж, що йти доведеться вночі. — Слухай, може, ну його все? — запитав Олег. — Якщо вам не цікаво, то й не будемо, — ображено відповіла Оксана. — Злякався? — Я, щоб ти знала, коли треба, то і з могили викопаю кого завгодно, — виправдовувався Олег. — Якщо ти такий безстрашний, тоді чому ж ти не погодився йти опівночі на кладовище? — Та я краще у когось кавунів накраду. — Чуєш, Серж, ходімо, нехай вони тут з’ясують між собою деякі питання, — потягнув мене за руку Дмитро. Ми пішли швидше, а слідом, відставши метрів на п’ятдесят, плелися Олег з Оксаною. Перед Глибокою Криницею я озирнувся: вони наздоганяли нас, тримаючись за руки.* * *
З нетерпінням чекали суботи. І чим ближче до неї, тим повніше мої груди наповнювалися холодним відчуттям тривоги. Навіщо я погодився? Вночі до вітру боюся вийти, а тут...Розрита могила
Зранку в п’ятницю я вже не знаходив собі місця. Що тільки не уявлялося: то кістляві руки втягують мене в сиру могильну землю, то, хрускаючи кістками, беруть мене за горло, і я падаю, як підкошений, на те місце, де колись від розриву серця помер нещасний, жорстоко ошуканий хлопець. З’явилися надокучлива думка, що біля воріт цвинтаря мене обов’язково мають зустріти покійні закохані. Звісно, в темряві ночі я їх не помічу, а тільки-но з ними порівнююся, вони враз міцно схоплять мене за руки і кожен побіжить до своєї могили, розриваючи мене навпіл, як паперовий аркуш… На Ворсклу я не поїхав. Слід підготуватися, зосередитись, побороти страх. Щоб відігнати думки, допомагав по господарству, міркував про майбутню програму. От коли б написати таку програму, яка не тільки корегує чи оцінює твої дії в майбутньому, а ще й може їх змінювати, тобто робити розвиток подій таким, як треба. В ніч на суботу я майже не спав: серце стискав такий жаль за долю цих закоханих, що ледь стримався, щоб не зарюмсати. А під ранок наснилися Глибока Криниця, сільбуд, молодь, яка юрмилася на порозі після кіносеансу, очікуючи на танці. А ось і Тетяна стоїть з подругами в тіні біля вуличного ліхтаря... Рано вранці Дмитро розбудив мене телефонним дзвінком. Він завжди ні світ ні зоря підхоплюється. — Чого тобі? — Ось послухай, що я вичитав. Слово «субота» походить від давньоєврейського «саббат», тобто шабаш. А що таке шабаш — ти знаєш. Уловлюєш логіку? — Шабаш — це кінець. Так говорять, коли закінчують якусь роботу. І взагалі, Дмитрику, ти б ще зателефонував о четвертій ранку. — Правильно. Шабаш — це кінець. Так говорять. А ще є відьомський шабаш. Розумієш, до чого я веду? — До чого тут відьми? — Як до чого? А розповідь Оксани? Так-от. Відьма веліла дівчатам саме в суботу вночі прийти на кладовище. Це не випадково. Тебе також несе туди саме в суботу. Слід зробити це в понеділок. — Для мене це принципово. Тільки в суботу або ніколи. — Шабаш, а не субота. Відпусти гальма. Чуєш, ша-ба-ш, — Дмитро просичав, як гусак. Що він плів далі, я не розчув, бо до хати увійшли бабуся з батьком, і розмову довелось перервати. — Ось тут твої гостинці, — після обіймів тато простягнув мені пакуночок. — Все, як ти просив. Батько загнав у двір «Москвича», бо збирався повертатися до міста аж післязавтра ввечері. Це вельми ускладнювало ситуацію. Але про всяк випадок зателефоную Олегові й скажу, щоб увечері заїхав до мене і допоміг умовити батька, щоб той дозволив переглянути в нього вдома якийсь там фільм. Ми попередимо, що затримаємося допізна, а після кіносеансу Олег мене привезе додому. Мій візит опівночі на кладовище буде надійно замаскований. Лишилося відремонтувати ноутбук.* * *
Молоток і пару цвяшків «сотки» я запозичив у діда в сараї. На початку десятої вечора ми з Олегом на скутері в’їхали на вигін, де біля старої верби нас уже чекали Дмитро з Оксаною. Стали обговорювати поетапний план дій. — Спершу Олег відвезе до Глибокої Криниці мене з Сергієм, а потім повернеться, щоб забрати Дмитра, бо одній страшно залишатися на вигоні. Потім разом рушимо до кладовища, — розпоряджалася Оксана. — Ми лишаємося біля воріт. Далі Серж піде один. Цвинтар — у невеличкій виїмці, а та місцина, де ворота, — нагорі. Гадаю, що звідти нам буде зручно спостерігати за розвитком подій. — Небо чисте, місяць уповні, видимість прекрасна, — по-діловому коментував обставини Дмитро. — А ще в мене є ідея. Я спеціально прихопив пасок з футлярчиком для мобільного телефона. Зафільмуєш, добре? Отже, Серж, озброюйся. — Так воно тобі все і зафільмує, — засумнівався Олег. — По-перше, доволі темно, а по-друге, ти впевнений, що камера мобілки фіксуватиме події саме під тим кутом? — Я все передбачив, — спокійно відповів Дмитро. — Вдома спеціально тренувався. В моєму «Samsung SCH–W760» є функція нічної відеозйомки. Перевірено — працює бездоганно. Коли мене спорядили, ми з Оксаною примостилися на скутері й рушили в путь. Темрява поглинула червоненьку цяточку «стоп-сигналу». Обручем з усіх боків давила тиша. Я стояв і тупо дивився туди, де зник вогник, а потім і завивання мотору стихло. Ніколи не міг подумати, що в світі існує ось така недоторкана тиша. Окутувала нічна прохолода. Пахло скошене сіно і нічна фіалка. Над самим вухом відчув тепле дихання. Від несподіванки відсахнувся. — Чого ти? — одним подихом мовила Оксана. Я не встиг відповісти, а вона прихилилася ще ближче і доторкнулася до моєї щоки устами. На них ще тримався легкий аромат малинового варення, яке зараз варять у кожному дворі Ліщинівки. На якусь мить я скам’янів, а потім по тілу розлилося дивне відчуття легкості. Бентежне та ніжне. Немає ні мене, ні Оксани — ми разом єдине ціле, як хмаринка в небі, як крапля дощу. — Можна я притулюся до тебе? Бо так моторошно зробилося... А ти справді такий хоробрий чи тільки вдаєш? — Не знаю. Просто цікаво. — Мені теж цікаво, але я не сподівалася, що буде так страшно. — Нічого, — я обійняв її за плечі і пригорнув до себе. — Спершу потрібно звикнути до темряви, і всі страхи відійдуть геть. — Ой, росяно як, — вона торкнулася долонею трави, вивільнившись із обіймів. — Забрьохаємося по самі вуха. Вже он хлопці їдуть. Далеко в полі то пірнав, то виринав із темряви промінь світла скутерівської фари. На хуторі сич затягнув сумну пісню. За кілька кроків від нас у траві щось завовтузилось, зашелестіло. Оксана зойкнула. Наші погляди прикипіли до острівка високої трави та лопухів. За хвилину-другу тривожне шарудіння вщухло, і на стежину викотився їжачок, важко посопуючи носом. Ми полегшено зітхнули. — Серж, ми з тобою спалилися! — сповістив Олег, вимикаючи двигун. — Чому? — Ти відремонтував ноутбук? — Відремонтував. — І куди ми з тобою збиралися сьогодні ввечері? — До тебе. Дивитися кіно. — Правильно. А ми взяли з собою ноутбук? — Справді ж бо... — Ну, мені-то рівнобедрено. А ти начувайся. — Вже нічого не виправиш... Нарешті добрели до кладовища. Місяць набрав сили. Від м’якого проміння на траву падали розмиті, нечіткі тіні дерев. Роса наскрізь промочила кросівки й холоші джинсів. Вони хлипали, холодно прилипали до литок. Раптом яскрава комета розітнула небо і згасла прямо над кладовищем. Ми завмерли, захоплено спостерігаючи явище нічного неба. Просто над головами мерехтів Чумацький Шлях, неподалік від нього — Мала Ведмедиця. — Тримай. Тут заклинання давніх шумерів. Цей текст захистить тебе від потужних струменів негативних енергій землі й неба. Повір мені, це діє, — протуркотів над вухом Дмитро. Похапцем тицьнув якийсь папірець і одразу ж відійшов — не хотів, щоб це помітили Олег з Оксаною. Нічна птаха випурхнула з кущів бузку, які густо обступили ворота кладовища, й низько кружляла над нами. — Треба було купити в Тростянці з десяток потужних петард, — важко сапаючи (він пхав скутер), мовив Олег. — Оце б смальнув, то не літали б. Йому ніхто не відповів. Всі мовчали. Тиха та місячна ніч посеред неосяжного поля справляла гнітюче враження: з одного боку — покинутий хутір, а з іншого — кладовище. Біля воріт зупинилися, я відв’язав від скутерівського багажника пакунок з молотком, перевірив, чи не згубив цвяхів, і пішов на кладовище. Добре, що ми витолочили в траві стежку, бо шукав би я могилу Тетяни до ранку. То тільки на широкій дорозі здається, що місяць гарно світить, а поміж чагарниками зовсім не те. На лапатій, густій ялині, неподалік від могили Тетяни озвався сич. Йому відгукнувся ще один на протилежному боці кладовища. Кляті, наче змагались, хто кого перегорланить. Зупинився, щоб перевести дух. Низько кружляла пташка, з кожним колом все ближче й ближче до землі. Схожа на кобця. Від могили відділяли лічені кроки. Раптом пташка різко зринула вгору, гублячись у мерехтінні зірок. Я рушив далі, та за хвилину став як укопаний: біля могили Тетяни хтось стояв. Ні, це не видіння — схилена постать людини... Мов з-під землі виринула! Кілька хвилин тому тут нікого й близько не було. В тьмяному місячному світлі стояла якась старенька, зігнута роками жінка. Дивно, але мене не охопила ні паніка, ні страх, я навіть не подумав, щоб сховатися за розлогий кущ бузку. Стовбичив, як заворожений. Незнайомка озирнулася довкола і схилилася над могилою. Раз так, то я першим розпочну знайомство. І взагалі, що вона тут робить? Вдихнув на повні груди повітря, щоб голосно гукнути: «Ночі доброї, жіночко! Може, вам допомогти? Га?» Та тільки ворушив устами, як німий. Спробував ще раз — дарма... Згадав про відеокамеру, і, не зводячи очей з нічної гості, намацав мобільник. Жінка відійшла на кілька кроків від могили, ледь чутно щось прошепотіла і плюнула на всі чотири боки. Ввімкнути відеокамеру я не встиг — щось тупо і боляче вдарило в потилицю. Захитався, однак встояв. Озирнувся: низько, вимахуючи крилами, прямісінько на мене летіла птаха. Єдиний порятунок — припасти до землі, прикриваючи руками голову. Тактика виявилась доброю. На цей раз тільки крилом черкнула по спині. Лежав, боячись поворушитись, бо очікував повторної атаки. Спливла хвилина-друга — тихо. Повільно підвів голову: ні старенької, ні пташки. Навіть сичі і ті перестали кричати. З нестерпним болем у голові я здолав останні кроки до могили. Дістав з кишені цвях. Спокійно, впевнено, удар за ударом увігнав його в хрест. Поруч, у столочену траву, поклав молоток, перевів дух. Спало на думку обстежити все навколо. Жінка не приходила б сюди просто так. Може, вона з могили землю брала? Проте виявити мені нічого не вдалося. Спробував намацати в траві молоток. Кілька разів провів рукою — катма. Ну та й грець із ним! Уже не знадобиться. Зрештою, невелика втрата. Дідусь, може, і не помітить. Повільно, сантиметр за сантиметром, обводжу руками навколо хреста. Раптом з-під лівої руки кудись щезли вогкі стеблини трави і вона опинилась в невеличкій, свіжо викопаній ямці. Туди й потрапив мій молоток, коли я недбало кинув його, як закінчив забивати цвях. Так он воно що! Незнайомка таки брала ґрунт з могили! Виснажений, оброшений, спотикаючись, я ледь волік ноги до воріт цвинтаря. — Живий? — схвильовано прошепотіла Оксана. — Швидше сюди мобілку. Краще раз побачити, ніж сто разів почути, — не терпілося Дмитрові. — Тримай. Здається, ціла, але там нічого немає, — я простягнув йому телефон і зморено опустився на землю. — Серж, там же росяно! — Дарма. Мене всього хоч викручуй. — Як?! Невже нічого не зафіксував? — розчаровано вигукнув Дмитро. — Спочатку було не до того, а потім уже і знімати нічого. — На могилі земля ворушилась? — А я вам скажу, що час рушати. Жахастики він розповість потім, — розпорядився Олег. Ми йшли до хутірця. Переборюючи відчуття втоми, я звітував про результати експедиції. Потому довідався, що батько разів тридцять телефонував Олегові, оскільки не було зв’язку з моїм телефоном. Олег збрехав, що в моїй мобілці розрядився акумулятор. Тоді татко попросив Олега передати мені мобільник. Він і тут не розгубився: запинаючись, сказав, що я вийшов до вітру. Йому повірили. Через хвилин десять — знову дзвінок. Цього разу, за версією товариша, я вирішив проїхатися на скутері, бо вночі з увімкненою фарою ще не катався. А це ж так цікаво! Батько таки здогадався, що йому говорять неправду, і зателефонував ще раз. Виявилося, що я проводжаю Оксану. Зрештою, таткові брехня набридла, і він гайнув великом до Олега додому… Скінчивши переповідати про все це, Олег ультимативно заявив, що нікого не повезе назад до Ліщинівки доти, доки я не вийду на зв’язок із батьком. Неймовірно, але мій телефон не зафіксував жодного дзвінка. Я панічно міркував, що збрехати батькові? Розповісти правду — сприйме як недолугу вигадку. Час спливав. Може, нас уже шукають усім селом? Я натиснув виклик. Батько був неговіркий: всього лише поцікавився, о котрій я з’явлюся вдома. Його спокій — це передвісник справжнього бурелому... На початку другої години ночі ми дісталися Ліщинівки. Олег запропонував таку легенду мого зникнення: «Скажеш, що скутер зламався майже біля Тростянця. Якщо предок запитає, а чого мене не було вдома, то поясни так: ми вирішили заїхати в гості до Оксани, потім вона попросила, щоб її покатали, я не захотів, а ти… ну, і далі…» — А далі — сандалі! Зрозуміло? — обурилась Оксана. — Що про мене подумає його батько? — Оксано! Ти підбила Сержа на подвиги, так виручай. — Хлопці, як не крути, однак всі наші вигадки будуть шиті білими нитками, — риречено мовив я. — Що буде, те й буде. Прощаючись, Оксана цмокнула мене в щічку і сказала: — Ніколи б не подумала, що харківські хлопці — найхоробріші в Україні. — Серж, давай я тебе підвезу. Все ж таки батько не так сваритиме в моїй присутності. — Поліція моралі! — пирснула Оксана. — На тебе чекає не менший прочухан. — Як не є, а Олег правильно говорить, — розсудив Дмитро. — Я ж обіцяв, що привезу тебе додому після того, як подивимось кіно. Кажу тобі, так буде краще. У хаті світилося. Дивно, але все обійшлося спокійно. — Йди спати, бовдуре. Завтра ще поговоримо. Безсоромний, ми усі тут до півночі місця собі не знаходили, а йому за гулянням на телефонний дзвінок ніколи відгукнутись, — сердито буркнув тато і пішов защіпати хвіртку. Потому я довідався, що із завтрашнього дня опиняюся під домашнім арештом: ні кроку з двору до кінця канікул. Навіть на річку заборонили їздити.Ніч перша. День десятий
Наступної ночі трапилася біда: близько дванадцятої бабусі стало зле. Прихопило серце. Сподівалися, що попустить. Та пригоршня випитих пігулок не допомогла. Стан погіршувався: почала марити, про щось благала. Татко ходив маятником від бабусі до домашньої аптечки, то щось приносив, то відносив, постійно міряв тиск. Дідусь сидів мовчки на стільці поруч із бабусею. Напевно, все це через мене. Не слід було швендяти ночами. Сердешна, вона переживала, от і не витримало серце. Чомусь подумалося, що коли бабусі не стане, то єдине, що лишиться після неї, — це такий горбик, безліч яких ми бачили на кладовищі. Її дихання стало ледь чутним. Батько мацав пульс, прикладав вухо до грудей. — Піднеси люстерко. Якщо запітніє, значить, ще дихає, — прохрипів дідусь. — Тату, ти ж приїхав не рейсовим автобусом, а «Москвичем». Раз ні лікаря, ні швидкої немає в цьому селі — негайно везіть бабусю в Тростянець! Чого ми валандаємось? — залементував я, показуючи руками туди, де мав бути райцентр. Це, мабуть, вивело його з оціпеніння. Він мерщій заходився готувати машину. Бабусю переклали з дивана на простирадло і понесли до авто. Мені наказали лишатися вдома. Якщо вони швидко не повернуться, то я мав поратися по господарству. Не пам’ятаю, скільки я просидів, тупо дивлячись просто поперед себе. Сон не йшов, і я тинявся по хаті, заглядаючи у всі закутки. В залі, на столі біля телевізора, лежав ноутбук. Присів до столу, увімкнув комп і знехотя почав лазити в інтернеті: прогноз погоди, новинки комп’ютерних технологій, зазирнув до мережі ВКонтакті, де накопичилось чимало повідомлень. Читати не став. Поглянув на годинник — близько другої, а сон усе не йшов. Нарешті зателефонував батько: бабусі зробили одразу кілька уколів, і їй полегшало. Вона вже не марить і наполягає, щоб завтра відвезли назад, бо нікому поратись біля курчат. Втішна новина подіяла, як снодійне. Пішов до спальні, розстелив ліжко і вимкнув світло. Згадав, що забув вимкнути ноутбук. Не хотілося, але довелося підводитися. Світла не вмикав, бо до сусідньої кімнати кілька кроків, із заплющеними очима можна пройти. Повертаючись до ліжка, почув, як начебто у дворі клацнула хвіртка. Прислухався — тихо. Тільки вітер. Мабуть, на дощ. Гримнули віконниці. Вони завжди отак хлипають, коли здіймається поривчастий вітер. Вклався на ліжку і став прислухатися. По дорозі наче хтось промчався галопом на коні. Під вікнами зашелестіли кущі малини. У сінях хтось тяжко і протяжно зітхнув. «Це, мабуть, вітер у комині завиває», — сам себе заспокоїв. Та ось постукали у вікно сусідньої кімнати. Невдовзі ще раз. Посипалося бите скло. Я миттю підхопився з ліжка й увімкнув світло. — Хто там?! — гукнув сердито. Німа тиша. Тільки чути, як вітер шарпає під вікном кущі малини. Обережно ступив до сусідньої кімнати. Далі пригнувся і навпочіпки прокрався до розбитого вікна. Мені стало смішно з того, як я конспіруюся, адже в кімнаті увімкнене світло і за мною можна спостерігати, як за комахою на долоні. Підвівся в повний зріст, нерішуче підійшов до вікна. На підвіконні з вулиці лежала, розпластавши крила, пташка. Її широко розплющені очі не просто дивились на мене, а наче впиналися пазурами, пронизували тисячами невидимих голок, спопеляли випромінюванням неймовірної сили. Вона безпорадно припала до підвіконня розправленими крилами. На них наче хто квачем натикав білих цяточок. Її очі випромінювали жахливу гіпнотизуючу силу. Я затремтів, холодний піт укрив спину. Живіт зсудомило, в роті зібралося багато слини, вона просочилася тягучою цівкою крізь нестулені вуста. Випромінювання очей заволоділо мною, затягувало в невідому безвість. Я опинився в полоні. Тіло пронизав нестерпний біль. Та вмить біль відступив. Стало легко й байдуже. Вдихати й видихати повітря здавалося суцільним безглуздям, і я перестав дихати. Спостерігав себе звідкілясь зверху, наче зі стелі, й бачив, що тану, як віск: контури мого тіла стають нечіткими, розмитими, тремтячими. Їх поступово поглинає простір. Ось рука стає схожою на хмаринку диму й повільно розчиняється в повітрі. Одне бажання — швидше щезнути в просторі, мерщій полинути туди, де на мене нібито чекають, а я спізнююсь. Але що це? Все припинилося. Я волав, вимагав, погрожував невідомо кому, щоб не сміли затримувати, бо за спізнення жорстоко покарають. Задуха здавалася схожою на величезну хмару цукрової вати. Вона сповила всього і душила: липка й гидотна. Відчув потребу дихати. Збагнув, що повітря — це єдина можливість лишитися живим... Жадібно щосили хватонув повітря на повні легені й побачив скляні, потьмянілі очі птаха. Під ними — скривавлений дзьоб, а з-під пір’ячка пораненої шиї, звиваючись, повільно стікала тоненька цівка крові. Пташка кілька разів вдарила крилами і завмерла. Повернулося відчуття реальності. По той бік вікна, в пітьмі лежала пташка, що сама собі вкоротила віку, луснувшись на льоту в шибку. Схожа на сову. Взагалі я на птицях не розуміюсь. Знаю тільки горобця та синичку. Відійшов від вікна, вимкнув світло, але не став лягати до ліжка. Навпомацки пройшов на кухню, там надибав бабусину палицю. Взяв ніж, яким ріжемо хліб, покрутив у руках і поклав на місце: яка з нього зброя? Ним і хліба як слід не можна вкраяти. Увійшов до спальні, присів на край ліжка. В кишені джинсів намацав складений учетверо папірець. Його на кладовищі мені тицьнув Дмитро. Розгорнув, присвітив мобільником: якісь незрозумілі закарлючки, геометричні фігурки — все це було обрамлено словами на латині: «Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris. Amen», — пошепки прочитав так, як умів. Покрутив у руках і засунув до кишені. Як порятунку чекав ранку. Сіріти за вікном почне щонайменше години за півтори. Від безсоння в очі ніби хто піску насипав. Підмостив під бік подушку, схилився, стулив очі й навмисне, щоб відволіктися, став розмірковувати над майбутньою програмою. Одна другу наздоганяючи, закрутились-завертілись думки: то я бачив окремі фрагменти початкового етапу, то останні штрихи завершального процесу, то вже тішився першими результатами... Звідкілясь потягнуло осінньою прохолодою. Вогке повітря пахло паленим листям, картопляним бадилинням. У пітьмі спливали незнайомі обличчя. Хто ці люди? «Червону руту не шукай вечорами, ти у мене єдина, тільки ти, повір…» — звучала пісня. А ось якась споруда. Так це ж сільбуд Глибокої Криниці! На порозі юрмиться молодь, лине музика. Прохолода проймає до кісток. Хочу швидше звідси втекти, але знаю, що спершу повинен когось відшукати в цьому натовпі. Несміливо наблизився до гурту. На мене ніхто не звернув уваги. Підійшов до танцювального майданчика. Там тісно й гамірно. Хтось ненароком мене штовхнув. Заточившись, я схопився за чиюсь руку, щоб не впасти. — О! Звідки цей козачок взявся? — засміявся вусатий здоровань, куйовдячи мого чуба здоровезною п’ятірнею. — Поглянь, ще під стіл пішки ходе, а вже на танці прибіг! — Малий, чий будеш? — Дівчата, увага! Новенький з’явився. Обережно, бо закохаєтесь з першого погляду! — Пацан, може цигарками почастуєш? У нас такий порядок для новеньких. — Олю, ану глянь, чиє це хлоп’я! — розпорядився серйозний голос. — Прийшлий. Не з наших. Мене оточила молодь. Я засоромився від жартів. Підійшов поважний дядечко, мабуть, завідуючий сільбудом. — Малий, давай, марш звідси! Бо мене завтра дільничний затягає. Чий будеш? В’юном прошмигнув крізь натовп, і в цю ж мить хтось лагідно взяв за руку. Підвів очі: мене уважно розглядала вродлива дівчина. На ній був плащ світлого кольору, розпущеним волоссям лагідно бавився вітер. — Чого втікаєш? Ти ж мене розшукував? — тихо запитала вона. — Вчора ввечері бачила тебе, та ти так швидко зник. — Те-тя-на… — вимовив поволі. — Ти весь тремтиш. Холодно? Не звертай уваги, бо холод, спека, біль і розпач — все це вигадки, в які ми охоче віримо. Все у цьому світі — ілюзія. Ми її створюємо і ми її руйнуємо. — Ага, — я охоче погодився, наче тямив, що вона має на увазі. — Чимось схоже не програмний продукт «сішки» або «жаби». Вигадуєш і бавишся досхочу. — Але ж ти на могилу приходив не бавитись? — Ти так вважаєш? — відповів запитанням на запитання, бо страх як було соромно зізнаватися у всьому. — «Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris. Amen», — подихом вимовила вона вже знайомі мені речення. — Сподівався змінити обставини собі на користь. Сміливим вчинком прикувати до себе увагу Оксани, але нічого з того не вийшло. Одні неприємності, — зізнався, як є, чого критися. — Не сумуй і не квап події. Настане час, і ти змінюватимеш обставини своєї долі, втручатимешся в хід життя інших. Все буде, як мрієш. — Це нереально. — Насправді ж так само реально, як забити цвях у хрест на моїй могилі. Та якщо його звідти вийняти, то все вмить стане інакшим. — Може, воно і так. — А ти спробуй. — Що спробувати? — Вийняти цвях. Не варто зупинятися на півдорозі. — На якій дорозі? — Написаний текст на шматку папірця, з яким ти пройшов крізь ворота кладовища, відкрив тобі шлях у інший світ. Але далі ти не ступиш і кроку, якщо не докладеш зусиль, щоб очистити той світ від енергії зла. Що вдієш, таке правило. Кожен, кому дозволили стати на шлях вічності, власним вчинком повинен зробити її кращою. Втім, це власна справа кожного. Можна залишитись на самому початку, де твоїм мріям слугуватиме енергія зла, яка неминуче веде до загибелі. — То що я повинен зробити? — Забитий двадцять п’ять років тому цвях не дає мені зустрітися з коханим. У минулому житті нас жорстоко розлучили люди. Поміж нами — кам’яний мур відьминого закляття. Якщо вийняти цвях, я буду з коханим, і більше ніхто не буде в силі нас розлучити. Мине ще десять земних днів, і час мого існування в цьому вимірі скінчиться. Я назавжди його полишу, втілюючись в інші форми енергії інших світів. Якщо ми не зустрінемось упродовж десяти земних днів, то ні через сто земних, ні через мільярд світових років — нам ніколи не бути разом. — Всього десять днів? — Чверть століття ми блукаємо світами, крізь відстані в мільйони кілометрів простягаємо один одному руки і не можемо їх з’єднати, бо нас відштовхує потужна енергія заклятого цвяшка. Як тільки ти його виймеш, то в поїденому іржею залізі вмить зміниться полярність енергії, а сила її збільшиться в тисячі разів. І доки цей цвях буде в твоїх руках — ти легко і просто проектуватимеш події майбутнього. Запам’ятай, що насправді не має ніякої різниці між реальним і віртуальним. Керувати і тим, і другим так само просто, але за умови, якщо чинити справедливо. — Гм-м, здавалося б, якась іржава залізячка... — Навіть піщинка здатна знищити цілі цивілізації. Але пам’ятай, дорога до істини будується енергією світла й добра. У коридорі тихенько клацнули двері. Глипнув — до кімнати вкрадалися світанкові сутінки. Обережно, щоб не скрипнуло ліжко, підвівся, взяв бабусин костур і став напоготові. Гримнули двері на порозі. В хліві голосно заспівав півень, його почин підхопив сусідський, потім ще чийсь, і полився селом ранковий перегук. Світало. «Якщо спершу відчинилися двері в сінях, а потім ті, що на порозі, — значить, хтось вийшов з хати, — спросоння міркував я. — Але ж як можна потрапити до хати, якщо вхідні двері я замкнув, ще й на засув закрив?! Та це, мабуть, батько з дідом повернулися! От здивуються, коли розповім про розбите вікно. Добре, що птах гигнув прямо на підвіконнику, а то подумали б, що це ми з Олегом бешкетували». Спритно одягнувся і поспішив надвір. — Тату! — гукнув з порогу. Ніхто не озивався. На дверях курника та літньої кухні висіли замки. На подвір’ї порожньо, начебто чогось не вистачає. Та звичайно ж — «Москвича»! Виявляється, що ні дідуся, ні... Як же злодій міг проникнути до хати? Присів на порозі, обхопив голову руками і стомлено простогнав. Брязнув ланцюгом Полкан, вилазячи з будки, і сердито гавкнув у мій бік. — А ти чого тепер пащу роззявляєш? Вночі треба було гавкати. А коли такий розумний, то сиди без сніданку! Пес солодко потягнувся, проскавучав щось у відповідь, зайшов за будку, задрав лапу, а потім шаснув до свого кубла і звідти заблимав на мене очима підлабузника. — Що, ледащо, вилупився? Дулі з маком не хочеш? Бабуся годує досхочу, а ти тільки й здатен на те, щоб лежати, відкинувши свої лапища, — заходився лаяти Полкана. — Гей, малий, чи тебе баба з дідом з хати вигнали? Чого лементуєш удосвіта? Га? — прохрипів сонним голосом сусід, схилившись на низеньку огорожу. — Ранок добрий, діду Миколо, — промимрив, знітившись. — а ось, Полкана лаю, бо за ніч так закрутився ланцюгом, що ще трохи — і бульби з носа пішли б. Ледь розплутав, — збрехав перше, що спало на думку. — А Полкан тобі по мобільному про це сповістив? Еге? — засміявся сусід. — Дід ще спить? — Та ні. Бабусі вночі стало зле. А татко на вихідні «Москвичем» приїхав. От вони з дідусем повезли її до районної лікарні. — От біда. Ти бач, яка напасть, — мовив дід Микола й поліз до кишені по сигарети. — Телефонували? — Влаштували до лікарні. Казали, що трішки покращало. — Ну, а ти, значить, оце вийшов хазяйнувати? І першим ділом — прочухана собаці? Правильно, щоб знав, чий хліб їсть. Молодець. Ну, значить, порайся. А якщо той, чи щось там, то біжи до нас. На годиннику — початок п’ятої. Розпочинати поратися ще рано. Насуплений Полкан винувато поглядав з будки. Зрештою, чого я на нього гримаю? — Посидь. Зараз щось винесу. На порозі зупинився — задзенькав мобільник. — Бабусі набагато краще. Ми з дідусем чекаємо на лікаря. Він прийде сюди не раніше дев’ятої. Ти там, Сержику, через годину починай поратись по господарству. Повипускай курей і качок. Насип їм ячменю. Зрозумів? Тепер слухай далі. Нас не чекай. Одягнеш брезентові рукавиці — і в кінці городу нарвеш свині кропиви. А тепер повтори. З двору ні кроку! Зрозумів? Та сам не забудь поснідати. На цьому зв’язок закінчуємо. Чекай подальших вказівок. Думками я був у вирі подій минулої ночі. Напевне, все, що трапилося, не слід розглядати як окремі, не пов’язані між собою події: шелестіння кущів малини під вікнами, тупіт копит на дорозі, розбите нічною птахою скло, відчинені до хати двері. Всьому є одна причина. Воно то так, але ж як злодій, чи хто він, у біса, міг проникнути до хати? Пройшов крізь стіни? Тоді б і вийшов так само. Стривай, а ноутбук?!! Він лежав на столі. Монітор мерехтів заставкою робочого столу. Щось тут не так. Здається, ноутбук я вимкнув. Так, вимкнув. Чітко пам’ятаю, як вкладався спати, а потім згадав, що не вимкнув його. Наблизився до столу. Ні, це не маячня: ноутбук працює. Торкнув мишку — на робочому столі все, як і було: файли, течки — все на місці. Переглянув зміст дисків С і D. Ніде ні натяку на те, що хтось похазяйнував. Зазирнув до історії відвідування сайтів у браузері. Так чинив батько ледь не щовечора, бо хвилювався, чи я раптом не лажу по якихось «нехороших сайтах». Він вдавав з себе просунутого користувача, і це викликало в мене іронічну посмішку. Батько не знав, що вся історія відвідування сайтів легко стирається. До того ж Олег налаштував браузер так, що історія відвідувань зберігається лише три дні. Мене, власне, цікавили останні кілька годин сьогоднішньої ночі. Ось суцільні сайти новин, ось покер — це все батькова стихія. Останнє відвідування датоване 20:45 — прогноз погоди, новинки комп’ютерних технологій — це вже моя парафія. ВКонтакті я був о першій двадцять. На цьому історія відвідувань вичерпувалася… Потому переглянув повідомлення ВКонтакті. Добра половина була від Андрія. Розділ «Друзі» повідомляв, що в мене з’явився новий приятель. Навів курсор, клацнув мишкою: без фото, ніяких відомостей про школу, місто. Взагалі — жодної інформації. Тільки ім’я — Тетяна. Повідомлення надійшло сьогодні о третій п’ятдесят: «Залишилося десять земних днів». — Стривай! — збентежено прошепотів я сам до себе, не відводячи очей від монітора. — А чи то був сон?.. Мені ще ніколи в житті не доводилося самотужки шукати відповіді на стільки запитань одразу. Як я до них не підступався — все одно вони лишалися неприступною фортецею. Google також не допоміг. Непомітно спливав час. Хоч сиди, хоч лежи, а виконувати батькові завдання все одно треба. Я переодягнувся і пішов хазяйнувати.День десятий триває
Я поспіхом упорався по господарству й одразу ж зателефонував Дмитрові. — Чуєш, конотопський Гаррі Поттер, що ти написав на тому шматочку папірця? — Що? Який Гаррі Поттер? — сонно прохрипів Дмитро. — Ще й досі спиш? Давай, ворушись. Час вивчати шумерську мову! Чи що ти там зубриш? — Іди ти під три чорти і не заважай спати! — сердито буркнув Дмитро і вимкнув мобілку. Потинявшись без діла подвір’ям, я відчув, що зголоднів. Не завадило б поснідати. Полюбляю вранці тепле молоко з батоном. Прихопив цю просту їжу й занурився в інтернет. ВКонтакті Андрій скаржився, що проект його буксує, тому відклав на потім, а ще він поцікавився, хто та Тетяна, що проситься до мене в друзі. Я відповів, що це, напевно, спам. ВКонтакті я довго не затримався, бо раптом в уяві спливли уривки сну, в яких я начебто бачив фрагменти майбутньої програми й розмовляв з Тетяною. Якась беззмістовна розмова. Пригадую ось тільки це: «Запам’ятай, що насправді не існує різниці між реальним і віртуальним. Керувати і тим, і другим так просто й легко». Що ж, спробуємо! Якщо факти не можна пояснити, то залишається скористатися ними. Вийшов з інету, відкрив новостворений файл. Не зовсім вдалий час для початку роботи над програмою, але чекати було нічого. Спершу, щоб написати програму, необхідно визначитися з кількістю задіяних у ній об’єктів. Зазвичай малодосвідчені програмісти малюють усе це на папері. З цим у бабусиній хаті виявилося сутужно. Написати код для графічного зображення усіх деталей програми — це не хатинку намалювати. Спробував попрацювати одразу в файлі. Зрештою, в цій справі слід відвикати від папірців з олівцями. Такий стиль у роботі швидко виснажив. Я відсунув ноутбук і вирішив трішки передрімати прямо за столом. Чи уві сні, чи насправді почув гучні кроки й різко підхопився з-за столу. — Так втома здолала, що й до ліжка не дотягнув? — усміхнувся батько, обіймаючи за плечі. — Ми також добряче натопталися. Дідусь приліг спочити, а я не буду. Виспишся вдень, а вночі повік не стулиш. — Як бабуся? — Лікар сказав, що серцевий напад вчасно блокували уколами. А ти молодець, справно виконав усі доручення. Господар! — Тату, тут таке трапилось, — мовив я, озираючись довкола, наче боявся, що нас хтось підслухає, й почав розповідати... — Звичайний сич. Бідолашний. І треба ж було так поранитися, — журився батько, оглядаючи нічного бешкетника на підвіконні. — Кажуть, що це погана прикмета... — Птахи, як і люди, іноді з відчаю б’ються головою об стінку, — ніяково усміхнувся у відповідь батько і заходився шукати інструмент, щоб засклити вікно. — Ти сьогодні повертаєшся до Харкова? — Ні. Побуду в селі, доки не одужає бабуся. Навперемінки з дідусем чергуватимемо біля неї. Тому призначаю тебе комендантом подвір’я й усього господарства. — То коменданту тепер можна й на річку? — Гаразд. Тільки ж не довго, бо о шістнадцятій ми з дідусем вирушаємо до лікарні. — Не хвилюйтеся! Спершу забіжу до Дмитра. Необхідно поговорити віч-на-віч і з’ясувати, що ж то він написав у тій цидулці. Зазирнув поверх паркану — на подвір’ї порожньо. О такій порі бабуся вже попоралася по господарству і прилягла перепочити, а її чорнокнижник, напевно, пріє над своїми талмудами. За мить я стояв на порозі. Двері були відчинені. Покашляв, щоб якось заявити про себе. — О! Зняли арешт чи ти втік? — радісно вигукнув Дмитро й похапцем закрив розкладені на столі книги. Я не помилявся, коли припускав, що о цій порі він студіює черговий індійський тайнопис. За робочий кабінет йому правила тісненька веранда, де з меблів були тільки хиткий столик, збитий з дощок і вкритий цератою, та не менш аварійний стілець. На стінах порозвішувані пучки різнотрав’я. На цьому тлі Дмитро мав вигляд справжнього чаклуна. — Арешт зняли, та легше не стало. Минулої ночі бабусі було зле. Ледь встигли відвезти в Тростянець до районної лікарні. Батько з дідом чергують біля неї, а на мені все хазяйство. — Прикро. — Та й це ще не все. Але спершу скажи, що означають ті слова на твоєму пергаменті? — Що трапилось? — Чорти всю ніч товклися навколо хати. Ненароком потрапила під руку твоя цидулка. Пробекав по складах — вони й заспокоїлися. — Не коси під дурня. А жартуватимеш так, то чорти товктимуться не тільки під вікнами, а й на твоїй дурній голові. Зрозумів? Я не наважився розповісти йому про пригоди минулої ночі. Ще скаже Олегові, Оксані. Насміхатимуться. Обмежуся розбитим вікном. Не повірить — батько засвідчить. — Не повіриш, але факт: сич серед ночі з розгону у вікно луснувся, аж скло посипалось. Уяви тільки, як воно, коли сам вдома. — Стривай! — вигукнув Дмитро, підводячись з-за столу. — А може, це і не сич? — Батько сказав, що сич. — Може, сова? — Та може, але не чорногуз — це точно. Знавець древніх цивілізацій кинувся до книг: розкривав то одну, то другу, з яких стирчали десятки закладок, щось там вичитував, уголос розмірковував. Палітурки фоліантів були дбайливо обгорнуті цупким сірим папером. Тільки декілька словників з древньоєврейської були без додаткових обкладинок, а решта — замасковані. Я переминався з ноги на ногу і нетерпляче чекав пояснення, перераховуючи його букварі: один, другий, третій, шостий, десятий... чотирнадцятий! І це ж була охота перти стільки книг на село?! — Ходімо на поріг, там хоч сісти можна, — запропонував я. — Сідай, — кивнув Дмитро на єдиний стілець біля столу. — Зрештою, мені розсиджуватись ніколи. Скажи, що ти написав, і я піду. — Так кажеш, що схожа на сову? — Так. — Чу-до-во. Значить, Athene noctua, тобто сич домовий. Це він зустрів нас тієї ночі біля воріт кладовища. — Дмитре, в мене таке враження, що ти навмисне уникаєш відповіді. Я намагаюсь довідатись від тебе, що означають слова, написані латиницею в записці, а ти все про сичів. — Всевладний Боже! Почуй мою молитву і засвідчи це пером Своїм благословенням. Амінь, — виголосив одним подихом Дмитро. — Ти здурів чи прикидаєшся? — Сам здурів. Ти просив перекласти — я переклав. — Вибач. Не втямив одразу. — А куди ти його подів? — Кого? — Сича. — Чекай, ти мені спершу поясни, що ці слова мають до моїх дій на кладовищі? — Безпосереднє. Але тобі без певної підготовки все це важко зрозуміти. Не думай, що я навмисне щось не домовляю. Коли б щось і пояснив, то ти б нічого не второпав. — Якщо ти такий розумний, то спробуй мені розтлумачити без підготовки. — Тоді слухай. Якщо написати літери в певній послідовності, то вони створять слова. Якщо потім їх розташувати в заданій конструкції речення, то все це стане потужним колом енергії, яку люди використовують, щоб досягти мети. Затям, букви, звуки — це не тільки те, що ми про них знаємо. — Щось схоже на те, коли пишеш програму якоїсь гри? — Типу цього. Дуже тебе прошу: нікому, навіть своїй бабусі, батькам — жодного слова про дива, які з тобою відбуваються. — Слухай, Дмитре, а чого це ти заходився мене повчати? Висуваєш якісь умови? — Очевидно, ти таки справді погано спав, — зітхнув Дмитро, взяв мене під лікоть і вивів на поріг. — Я ж допомогти хочу. Як ти цього не розумієш! А як можна зарадити людині, яка не має уявлення про проблему, з якою зіткнулась? Зрештою, я не нав’язуюсь. — Не ображайся. — Гаразд, краще скажи, де ти подів сича? — Батько закопав його. — Де саме? Затям — це не простий сич. — З вищою освітою? — Майже. Щонайменше — сич заворожений. Гадаю, що він був помічником тих людей, які володіють потаємними знаннями. Це може бути зовсім не сич і взагалі не птаха, а згусток штучно створеної енергії, який — за бажанням невідомої особи — набув вигляду сича. Замість сича могла бути собака, кішка, свиня, навіть людина. Та це вже найвищий пілотаж, яким оволодівають лише одиниці. І не тому, що вони такі талановиті та розумні, а тому, що це найпотаємніші знання і вони ретельно оберігаються купкою обраних. Секрети відкриваються тільки найсумліннішим учням. Їх у всьому світі на пальцях однієї руки можна перерахувати. Ти от що, як тільки довідаєшся, де батько закопав сича, то одразу ж дай мені знати і мерщій викопай його. Облий бензином і підпали. Нехай горить, щоб одні кісточки лишися. Вони нам і потрібні. — Та ну його до біса! Краще давай разом. — Добре. Чекатиму на дзвінок. — Навіщо тобі кісточки? — В багатьох текстах, написаних на мові гінді, зустрічаються фрагменти, в яких детально описується безліч способів для вирішення багатьох проблем за допомогою кісток саме таких птахів, — Дмитро подивився на мене, підняв вказівний палець вгору і ще раз повторив: — Дуже багатьох. Тямиш? — Наприклад? — Вилікувати безліч хвороб, знаходити загублені речі. А ще, — він озирнувся довкола і перейшов на шепіт, — якщо знаєш, як використати певні кісточки крила, то можна прискорити розвиток бажаних подій, а можна і пригальмувати. Наприклад, голова сича допомагає розбагатіти, дзьоб та лапки — провчити недругів. В цілому ж,будь-яка частинка скелета наділена неймовірними чарами. Та найцікавіше — очі… — Тю на тебе! Які ж у скелета можуть бути очі?! — Знаєш, що я тебе попрошу... Хочеш слухати — слухай, але ніколи не перебивай. Зрозумів? Я вже помітив, що всі хакери, комп’ютерники, програмісти та їм подібні вірять тільки в те, що знають. — Та невже і пір’я, і шкіра, і м’язи — все геть згниває в землі, а очі залишаються цілісінькими? — Чого б вони мали лишатись? Звичайно ж, що згнивають. Так-от, очі у такого сича — це найпотаємніший і один із наймогутніших предметів у світі магії. Хто оволодіє ними — тому відкриваються неймовірні здібності. Але очі мають силу тільки тоді, коли їх вийняти живцем. Вони здатні вмить переносити людину на будь-які відстані, з їх допомогою людина легко може опинитися в майбутньому або зазирнути в минуле, читати думки інших. — Навіть на мільйон років вперед чи на десять століть назад? — Справа не у відстані і не в часі, а у функціональних можливостях. Розумієш? У таких речах не має значення, чи мільйон років, чи один день — все це деталі. Головне — дія. — От якби я про це знав раніше! — Не один ти такий розумний. Та нічого б у тебе не вийшло. Бо без спеціальних знань, які тримаються в секреті, ніхто не може витримати й секунди, якщо дивитися в очі сича. Достатньо на якусь мить поглянути — і ти пропав. Його очі — місточок поміж двома світами. І тільки сич перехопить чийсь погляд — людина щезає. Була — і немає. А насправді ж відбувається типова телепортація. — Теле.. що? — Те-ле-пор-та-ція, — по складах вимовив Дмитро. — Науковці багатьох країн не раз фіксували випадки, коли блискавично, перевищуючи швидкість світла, предмет чи людина переміщалася на будь-які відстані. Ось ти зараз зі мною розмовляєш, а за секунду міг би опинитися в Америці. — Та невже? — Говорю те, про що читав. — Звідки ти береш такі книжки? — Раніше я про їхнє існування і не здогадувався. І, мабуть, ніколи б ними й не зацікавився, якби не моя пристрасть до вивчення мов країн Сходу... — А як би нам перевірити цю теорію? Ти справді віриш, що все це діє? — Звичайно ж, що ні. Людина не повірить, доки не перевірить, вірно? Однак припускаю, що, може, воно й правда. — Гріх цим не скористатися. Саме йде до рук. От якби вилікувати мою бабусю! — Не квап події, — застеріг Дмитро. — В таких справах легко припуститися помилки. Спробую дещо тобі пояснити. Сич — це така птаха, якій притаманна осілість. Тому й зветься так — домовий. Але постійного гнізда він не має. Тулиться він то по скиртах, то в покинутих приміщеннях, а може й під хатньою стріхою оселитися. Тоді, кажуть, господарям слід чекати біди. Він може навіть вирити гніздову нірку. Одним словом — господарством себе не переобтяжує. Самці та самки завжди тримаються разом, незалежно від періоду парування. Я до чого це говорю, — поглянув на мене Дмитро, — це значить, якщо один сич загинув, то залишився ще один. Май на увазі, рано чи пізно він дасть про себе знати. — А, може, другий ще раніше вкоротив собі віку? — Припустимо. — А я думаю: хто тут бубонить та й бубонить, а воно — лопці. Здрастуй, Сергію. Що там твоя бабуся робить? Я ось витопила в печі, та й вилежуюся, наче на свято. Дмитрику, а ти козу перепинав? А двій дідусь, Сергію, ще не починав косити ячмінь? Чи вони наче цього року і не сіяли? А я казала синові, що хоча б латочку засіяв в кінці городу. Цей рік, кажуть, добрий врожай буде, — бубоніла баба, наче радіо. Такий унікальний стиль бесіди: сама запитує, сама відповідає. Зателефонував Олег, а довідавшись, що я в Дмитра, скомандував нікуди не розходитися і чекати на нього. Бабуся пошкутильгала надвір, мабуть, до своїх кіз, а ми повернулися до розмови. — А в тих книгах, що ти читаєш, часом не пишуть про те, що людина після смерті продовжує жити, скажімо, в якомусь іншому вимірі? — Я думав, що, крім комп’ютерного залізяччя, тебе нічого не цікавить. — Знаєш, в мене таке відчуття, наче дівчина, на могилі якої ми проводили експеримент, існує десь тут, поруч із нами. Звичайно ж, це не привид, а щось інше... Словом, пояснити це важко. — Можеш не пояснювати. Я розумію, — Дмитро поклав мені руку на плече. — Відомий танатолог... танатологія — це така наука, що вивчає процеси, які відбуваються в організмі людини в останні передсмертні моменти і після смерті... так от, він сказав, що смерть виникла приблизно сім мільйонів років тому. А чотири мільярди років до цього її не існувало, бо живі істоти були одноклітинними. А життя на одноклітинному рівні — безкінечне… Помізкуй над цим на дозвіллі. Приїхали Олег з Оксаною. — О! Серж! Невже на волі? — киянка легко зіскочила зі скутера, в два кроки опинилась поруч, обійняла і чмокнула мене в щічку. — Ну, розповідай! Як справи? Після походу на кладовище мені такі жахи сняться. І що цікаво, у тому страхітті завжди фігуруєш ти. — Невже мені й там знайшлося місце? — Не до жартів. От, наприклад, минулої ночі чую крізь сон хтось стукає у вікно. Я до вікна — а там ти, Серж, стоїш з якось дівчиною: щось мені говорите, подаєте руками якісь знаки. Думаю: цікаво, хто ж вона? Притулилася до вікна, щоб краще розгледіти. У небі — повний місяць. Біло-синє проміння так і ллється. І ви в ньому білі-білі. Коротше, дивлюся на вас, а ти серйозний такий, переводжу погляд на незнайомку, а в неї замість очей — чорні отвори… Зойкнула — і прокинулась. Прокинулася бабуся. Підійшла до ліжка, перехрестила мене, а потім запитує: «Мені почулося чи справді хтось стукав у вікно?» А я лежу і думаю: ну, не могли ж ми з нею одночасно бачити однаковий сон?! Я нічого не відповіла. Бабуся присіла на край ліжка і розповідає далі: «Не спалося мені. Коли чую — хвіртка гримнула. Думаю, кого о такій порі несе? Раптом у те вікно, що у твоїй кімнаті, тихесенько постукали, потім удруге. Підвелася. Це чужі, бо всі в селі знають, в яке вікно стукати. Потім знову як затарабанить, а ти як зойкнеш — в мене аж мороз по спині. Кого ж то носить о такій порі?.. Ну, та спи, не бійся, кому ми потрібні? Якийсь п’яниця переплутав домівки». Бабуся посиділа, посиділа та й почовгала до себе в спальню, а мені поворухнутися страшно. Так і не стулила очей, аж доки за вікном не почало сіріти. — Коли дуже страшно, то телефонуй нам. Правильно? — порадив Олег. Помітно, що розповідь Оксани справила на нього враження: завжди веселий, він посерйознішав, і жодного натяку на жарти. — Слід психологічно розвантажитися. Їдьмо до Ворскли. Сідай, Серж, чого стовбичиш? Потім вас заберу. Скутер летів, надриваючи двигун. Нас підкидало на вибоїнах, та Олег і не думав збавляти швидкість. За селом з розгону врізались у спекотне повітря. Воно невдоволено завивало, посвистувало, про щось шуміло біля самісіньких вух. — Не скучай, моряче! — гукнув Олег, лишаючи мене на березі Ворскли. — Я швидко. Я роздягнувся й пірнув в освіжаючу прохолоду річки. Відплив далі від берега, ліг на спину і погойдувався на хвилях тихої течії. Потому з насолодою пройшовся по теплому піску, підставляючи обличчя лагідному вітерцеві, настояному на пахощах лісових трав. Стрункі та високі сосни підступили до самого берега, хмарки в синьому небі, кущі очерету — все навколо красиве і неповторне. Розкинув руки, закинув голову і глибоко, на повні груди вдихав літепло. Хороше. Але що це? На піщаному схилі, неподалік від того місця, де ми купаємось, на жовтизні піску із камінців було викладено величезне сердечко, а в ньому: «Оксана + Олег»…* * *
— Тату, а де ти закопав нічного нальотчика? — Т-с-с-с. Чого волаєш, наче в лісі?! Підійди ближче. Слухай уважно: про те, що трапилось, ні пари з уст — ні дідові, ні бабусі. Нікому. Затям! — суворо наказав батько. — Бо дід заходиться домовину собі робити. — Чому? — Прикмета є така: якщо вночі до хати прилітає сич, то господарям слід чекати смерті. — ?.. — Не забивай голову дурницями. А ти в нас хлопець прогресивний. Без комп’ютера і кроку не ступиш. До речі, коли Олег його забере? — Йому все ніколи. — Не вірю, бо в світі немає такої справи, яка б завадила посидіти за компом. — Є така справа. Коханням зветься. До того ж він повний ламер, тобто абсолютний нуль в компах. — Не задирай носа. — А які ще є прикмети? — Запитай у Гугла, коли тобі так цікаво. За ніч не перечитаєш. — Навіщо мені все одразу. Я цікавлюся окремими моментами, які пов’язані зі смертю — сичами, кладовищами, хрестами, покійниками, привидами… — Одна з них звучить приблизно так: якщо ввечері не погодувати свиню, то вона до ранку схудне, а в обід здохне. Йди краще дідусеві допоможи поратись. — А де ж сич? — Ти зібрався виготовляти опудало для ботанічки? — Ні. Просто остерігаюся наслідків. Кажуть, що не можна його закопувати поблизу житла. — Хто тобі це сказав? — насторожено запитав батько і перестав копирсатись під капотом «Москвича». — В Гуглі написано. — Зізнайся, ти комусь про це говорив? — Ні! — А звідки ти знаєш, де його слід закопувати? Хто навчив? — татко сканував мене прискіпливим поглядом. — Та то я так, жартома. Чесне слово. — Тоді послухай мене ще раз. Нікому і ніколи про це не говори. Домовились? А закопав я його за сараєм, біля купи гною. Хай йому сто чортів. Йди вже допомагай дідусеві. Час їхати, а роботи ще багато. — А ти скоро повернешся? — Відвезу — і одразу ж назад. Дідусь охоче прийняв мене в помічники, і за розмовами незчулися, як нагодували всю домашню живність, прибрали в хліві та накосили на леваді соковитої трави. Косу дід довірив мені, бо сам уже стомився. — Не задирай! Тримай п’ятку[3] біля землі. Багато не хапай. Не спіши, бо швидко вхоркаєшся. Ось дай я покажу, — невдоволено мовив дідусь, бо йому урвався терпець спостерігати за моїми незграбними рухами. — Ось диви сюди. Не налягай. Стій рівненько, не гнися і не рачкуй. Отак, легенько, бачиш? Коса сама косить, не заважай їй. Тільки води нею туди-сюди. Затямив? Ну, бери, пробуй. Старанно намагаюсь повторити урок майстер-класу. Як на зло гострий кінчик коси сковирнув землю. Сподівався почути коментар типу: «От біда! Переводяться на світі чоловіки. Ні косити, ні ножа наточити, ні дров нарубати». Та дідусь мовчав. Я струсив землю, відступив трішки, відвів косу і м’яко опустив її в траву. Трішки потягнув і знову послабив, легенько підштовхуючи вперед. Коса захопила тоненьку смужку трави й підрізала її під самий корінь. — Отава. Ще не встигла задубіти. Не косовиця — а втіха, — говорить дідусь. — До чого тут наша левада до Оттави в Канаді? — От дурненький, — позад мене засміявся батько. Я не помітив, коли він підійшов до нас. — Отава — це молода трава, що виросла на місці скошеної. Соковитішої за неї зараз немає в усьому світі. Через те й косити її легко, бо стебла повні соку і ще не встигли затвердіти. — Що він каже? Про яку Канаду? — запитував дідусь, поглядаючи то на мене, то на батька. — Столицею Канади є місто Оттава, — посміхаючись, пояснював батько. — Чого стоїш? Складай скошене до ряднини та неси в двір. От-та-ва, — передражнюючи, мовив дідусь. Після вечері мені нагадали, щоб не забув насипати курям ячменю, а коли вони сядуть на сідало, то зачинити хлівець, бо ввечері може шастати куниця чи приблудний пес. Я все уважно слухав, киваючи головою, й не міг дочекатися, коли вони поїдуть. Тільки-но авто зникло за рогом, підморгнувши наостанок червоними вогниками стоп-сигналів, я шаснув до хати. Не терпілося пересвідчитися, чи лишилось повідомлення від Тетяни ВКонтакті? Може, то якась маячня, і його й справді не було? Проте коротенький текст був на місці. Я довго не міг визначитися, чи варто написати відповідь? Помізкувавши, все ж таки набрав коротеньке: «Пам’ятаю все. Та не все можу зрозуміти». Від Андрія жодної звістки. Мабуть, впав у депресію від того, що нічого не клеїться. Не буду і я озиватися. Спробував попрацювати над програмою. Та кудись поділась впевненість. Ідея здавалась несерйозною. Очима стороннього дивився на себе вранішнього і гірко сміявся над власними вигадками. «А час іде, спливає. Оце б уже щось зробив. Просунувся на крок уперед. А що з того вийде — побачиш. А зазнаєш поразки, то й соромитись нікого. Неквапно, вагаючись, створив код для переміщення графічних зображень. Пригадав правила табуляції, без яких неможливо зрушити з місця в написанні програми. Цю роботу програмісти називають «кодівством». Уроки давалася мені дуже важко. Я ледь не молився на головну букву програмування, що пишеться як догори перевернута «л» і зветься наблою. Не простою штучкою виявилося створення інтерфейсу. Хапався за роботу з усіх кінців, і всюди натикався на перешкоди. Телефонний дзвінок змусив усе відкласти. — Серж! Мерщій до нас!!! — благала Оксана. — В нашій хаті літає сич! Про це слід би повідомити Дмитра! Але як не намагався вдихнути життя у мобілку, вона тільки холодно блимала темним екраном і не хотіла реагувати на мої доторки. Зозла пожбурив її на диван і прожогом вискочив з хати. Щоб скоротити шлях до Оксаниної хати, побіг навпростець через городи, витолочуючи дозрілий ячмінь, розчавлюючи огірки, помідори, спотикаючись через гарбузи, дині, кавуни, плутаючись у височезній кукурудзі. У двір я зайшов з городу. Хатні двері — навстіж. На вулиці чути голоси. Раптом хтось заволав: «Ой лишенько, дитино, не чіпай ти його!» Хвіртка відчинилась і назустріч мені рішуче зайшов Олег, а слідом Оксана з дядьком Миколою, сусідом через дорогу. — О! І ти вже тут! Зараз будемо виганяти сича з хати, — розпорядився він. — Йому треба допомогти вибратися надвір. — Оксано, ти телефонувала Дмитрові? — запитав я. — Олежик сказав, що через якогось оскаженілого горобця не варто нікого турбувати. Він і сам впорається. А Олег з дядьком Миколою тим часом увійшли до хати. — Дай мобілку, а то я так спішив, що свою вдома забув. Зателефоную Дмитрові. Подзвонити мені не вдалося: пронизливий крик зляканої птахи наче розрізав тишу навпіл. Аж мурашки по спині. Брязнув розбитий посуд, задзвеніло скло. Олег зі скривавленим обличчям вибіг на поріг. — Я ж тобі казав, хлопче, не чіпай його! Не послухався?! Мерщій несіть води! — голосно вигукував сусід. Хвіртка навстіж відчинилася, і до двору вкотилися бабусі з усього кутка… — Чого ти скімлиш?! — я сердито смикнув Оксану. — Роби, що велять! Воду! Йод, зеленку! — Я не піду до хати! Там сич! — Я зараз до сусідів, — зметикував дядько Микола. Олег присів навпочіпки на порозі. Сорочка і джинси покривалися плямами крові. Рукою він тримався за шию. Я оглянув обличчя — всього лише кілька подряпин. — Нічого не розумію: звідки стільки крові? — Шия. Болить шия. Крізь пальці, якими він тримався за шию, сочилася кров. За кілька хвилин біля його ніг, на дощатому порозі, утворилася невеличка темно-червона пляма. Я спробував відвести руку, та дарма: вона наче закам’яніла. — Відпусти руку. Потрібно оглянути рану, — прохав я його. — Не можу. Наче скам’яніла, не слухається, — прошепотів він. — Дай спробую, — втрутився дядько Микола, який приніс йод та бинт. — Схоже на спазм. Потерпи, хлопче. Мерщій несіть голку! Звичайну голку! — скомандував дядько. Народу зібралося чимало. Звістка про подію розліталася селом, як дим з бовдура вітряного дня. Хтось приніс голку. Щоб відволікти увагу, дядько Микола про щось запитав Олега і блискавично, що ми не встигли й оком блимнути, декілька разів пройшовся голкою по м’язах. Рука ворухнулась, пальці здригнулися й з-під них проступила кров. — Голка ж не продезінфікована, — прошепотіла Оксана. — Це не проблема. Ти, дитино, краще скажи жінкам, щоб шукали авто. Його треба негайно в лікарню, — говорив чоловік, схилившись над Олегом. — Пошкоджена артерія. Швидко втрачає кров. Зволікати не можна. Думав, що сич — це таке опудало, що й літати толком не вміє. Олег на нього тільки замахнувся — пужнути хотів — а сич каменем на нього. Вчепився дзьобом в шию. Ледве відірвав його зі шматком шкіри в дзьобі, — розповідав дядько Микола. — Слід було не відпускати сича, — пожалкував я. — Він таке витворяв. Ось поглянь на мої руки. Напрочуд швидко знайшлося авто: здіймаючи куряву, до двору під’їхала вантажівка. Здалеку, з кінця вулиці, поспішала, шкутильгаючи, бабця Олега. Телефонувати Дмитрові було вже пізно, і я повернув мобілку Оксані. Зрештою, все, що могло трапитись, уже трапилося. Він нічому не зарадить. Село, незважаючи на пізню годину, ожило. Незвичайна подія згуртувала людей. Ніхто не поспішав розходитись по хатах. В мене ж іще кури не годовані! Ото перепаде від батька! Подав Оксані знак, мовляв, телефонуй, і побіг додому. Смеркло. Біг то підтюпцем, то переходив на розмірений крок, глибоко вдихаючи вечорову прохо- лоду. — З’явився! От неслух! Де тебе носить? Кури не годовані посідали на сідало, ноутбук увімкнений, двері незамкнені. Отак тобі й довіряй, — докорами зустрів мене батько. З досвіду знаю: одразу виправдовуватися — що проти вітру плювати. «Раз чайник закипів, то дай йому схолонути», — вчив дідусь. Я винувато глипав очима, міркуючи, як би все це пояснити. — Тату, в це важко повірити. Таке трапилося! В хату до Оксаниної бабці залетів сич. Олег наважився вигнати, так той його так дзьобнув... Будь ласка, вислухай. Батько зітхнув, присів на поріг, — мовляв, вигадуй далі. Я примостився поруч і детально переповів події. — Якесь нашестя сичів на Ліщинівку. — Два сичі — це ще не нашестя, — заперечив я йому. — Розумієш, коли щось неймовірне трапляється один раз, то вважають, що це випадковість, а от коли подія повторюється вдруге — то це вже факт. А про нашого сича — мовчи. Ти ж обіцяв? — Як ти гадаєш, могло ж бути так, що сич летів до нас, але заблукав і потрапив до іншої хати? — Дурниці. В світі зараз стільки аномалій: то дельфіни викидаються на берег, то лисиці забрідають до міста і не реагують на загрозу життю. От і з сичами щось трапилось. Через тотальне впровадження мобільного зв’язку змінюється електромагнітне поле, що, в свою чергу, негативно впливає на живі організми. Кожен реагує на це по-різному. Чому б не припустити, що сичі піддалися потужному електромагнітному опроміненню? Ми перекинулися ще кількома фразами, і на цьому квола дискусія вичерпалася. Потому вечеряли. Батько взяв газету (щоб швидше заснути) і приліг на дивані. Бідолашний, стомився за день. Я окупував ноутбук. Але так і не зміг зосередитися на роботі, бо зателефонував Дмитро. — Чому мені не подзвонили? Ми ж домовлялись! — Так склалося. — Не можеш розмовляти? — Так. — Тоді говоритиму я. Весь час тримай при собі отой папірець. Навіть спати лягай з ним. Здогадуєшся, чому це трапилось? Все просто: Оксана замовник, а ти виконавець. Тямиш? Завтра викопай сича і спали. Тримай хвіст бубликом! Крадькома поглянув на батька: він уже спав, солодко посопуючи. Обережно забрав з його рук газету, накрив пледом і повернувся до столу, щоб зрушити з місця роботу над програмою. ВКонтакті було два повідомлення. Спершу прочитав Андрієве: «Бавлюся в різні стрілялки. Взявся за старе. Серед тупих іграшок є толкові. Я ось тут тобі лишаю адресу сайту. Заглянь, не пошкодуєш». А ось і від Тетяни рядочок: «Незабаром має скінчитися десятий земний день». Знову зазирнув на її сторінку, сподіваючись, може, з’явилася бодай яка-небудь інформація. Там, як і раніше, не було жодних відомо- стей. Зварив собі каву. Напій мав збадьорити. Я хотів помізкувати над програмою. З минулого разу залишився недописаними код переміщення графічних зображень. Мушу сьогодні закінчити. ПриміткиНіч друга
Дарма, що страшенно хотілося спати: сон виявився нетривким, рваним, з химерними видіннями. Прокидався, засинав, знову прокидався, і так до самого світанку. Під ранок я не міг збагнути, де сон, а де реальність. Снилося, що ціла зграя сичів літає довкола нашої хати. В їхньому кружлянні відчувалася смертельна змова проти мене. На льоту птахи розбивали скло у вікнах, зліталися до хати, ширяли попід стелею. Я сховався під ковдрою, згорнувся клубочком і ледь-ледь дихав. Почувся дзвін розбитого посуду. А ось і годинник, що висів на стіні, теленькнув і гупнув на підлогу: деталі заторохтіли по підлозі в різні боки. Невже тато нічого не чує?!! А Полкан? Щось важке бебехнулося з полиці, покотилося, мов здоровий гарбуз, зачіпляючись за меблі, прямісінько в мою кімнату. Сичі сполохано зашерехтіли крилами. Невідомий предмет зупинився біля ліжка. Хтось торкнув мене за плече. Стривай! Та це ж по мені походжає сич. За мить поруч нього примостився ще один, за секунду — інші. Забракло повітря. Довго не витримаю. Ще трішки — і задихнусь. А сичі, наче їх була ціла сотня, лопочучи крилами, спускались до ліжка. Кожна пташка здавалася важчою за цеглину. Почали дзьобати ковдру у мене на голові. Будь що буде! Визрів план дій: різко відкинути ковдру і кулею вилетіти з хати. Та де там! Зграя буквально приплюснула мене до ліжка. Кілька спроб вивільнитися виявилися марними. Птахи начебто втихомирилися, а потім, мов за командою, залопотіли крилами й стали злітати, стягуючи з мене ковдру. Я підхопився, щоб мерщій вибігти з хати, але так і закляк: зграї не було й близько... У тьмяному місячному світлі за пару кроків від мене стояла чиясь постать: слабенькі, згорблені плечі, тонкі руки, мов висохлі стебла трави, голова вкутана хустиною, довгий поділ спідниці… — Ляж і не сіпайся, — пошепки аж просичала жінка. Наблизилися до мене впритул і штурхонула рукою в плече. Я впав навзнак. — Слухай і не перебивай. В мене на тій могилі свої справи. І якщо ти станеш на заваді, то скажи батькам, щоб заздалегідь зібрали грошенят на похорони. — Та я… я нікому… я не заважаю. — Запам’ятай, вишкварку, що тієї ночі ти лишився живий тільки тому, що мені було ніколи. Мала б я ще кілька вільних хвилин, то закопала б тебе поруч із Тетяною. — Та я й не думав ставати вам на заваді... — Я і зараз можу зробити так, що за секунду кров’ю стечеш. Мекнути не встигнеш, — процідила крізь зуби. — Якщо ще раз бодай ногою ступиш на кладовище, то навіки там і залишишся. Тато з мамою шукатимуть твоє хирлявеньке тільце, та так і не знайдуть. Бо такі хлопчики, як ти, — дефіцитна сировина для наших справ. Хоч тисячу папірців понасовуй у кишені — жоден не допоможе. Бо те, за чим ти прийшов у ту ніч на кладовище, вже в мене. І я тепер легко керуватиму тобою. Захочу — втоплю у Ворсклі, забажається — підвішу на поперечині в сараї або спопелю ударом блискавки. Забажалось мого сича використати? Гм-м-м, відьмак знайшовся! — єхидно мовила тінь. — Козлику, не вибрикуйся, а то в молоці зварю. Спочивай, дурнику. Ну? Скам’яній до третіх півнів! — вона різко повернулась і пошелестіла полами довгого одягу в темінь ночі. У тьмяному світлі місяця метеликом закружляв папірець. Я сіпнувся підхопити його, але в очах попливли різнокольорові хмарки, тіло обм’якло. Я провалювався в чорну прірву… Дошкуляла прохолода літнього ранку. Напевно, ковдра сповзла. Простягнув руку, щоб поправити, але замість ковдри намацав зрошену траву. Розплющив очі: високо в небі рясно мерехтіли зорі. Звівся на ноги, обвів поглядом місцину. Пригледівся — кладовище. Як?! Чого це я розлігся посеред кладовища?! Присів навпочіпки. Паморочилася голова, лихоманило. Шаснув до кишені — мобільника не було, а значить, і ніякої надії на допомогу. Неподалік — могила Тетяни. Отже, вихід з кладовища з протилежного боку. Помітив, що трава довкола не витолочена, без слідів, які ми залишили кілька днів тому. І кущів бузку немає. Ступив кілька кроків. Ось могила з металевою огорожею, а ось інша, обкладена цеглою, а замість хреста — дерев’яна тумба з металевою зіркою. За кілька метрів має бути похована Тетяна. Проте, скільки не ходив туди-сюди, могили не було. Зникла. Чортівня якась. Зараз головне — вибратися з кладовища. І я навмання побрів туди, де мають бути ворота. Цікаво, котра зараз година? І чиї голоси лунають в Глибокій Криниці? Ось вже і сільбуд. Розмови чути ще чіткіше. Підходжу ближче. Гамірно й велелюдно. Грає музика. Може, хто-небудь з дорослих підвезе мене до Ліщинівки? Хтось міцно вхопив за руку. — Більше сюди не приходь, бо тут збираються тільки ті, кого вже давно немає на світі. Чого тебе сюди тягне? У темряві я не міг розгледіти обличчя. — Вибачте... Але я ледве тримаюся на ногах, а до Ліщинівки ще кілька кілометрів. Чесне слово, більше тут ноги моєї не буде, тільки допоможіть дістатися до бабусиної хати, — почав благати я незнайомця. — Не бійся і ніколи не проси ні в кого і нічого,– звернулася до мене жінка. Я впізнав голос Тетяни. — Але я можу загинути без вашої допомоги. — Намагайся всі справи вирішувати сам. Вір тільки Богу і собі. Решта — вигадки та ілюзія. Все навколо — комп’ютерна гра, і кожен отримує результат залежно від обраної ролі. — Це тільки слова, а на ділі — все інакше… Тетяна не дослухала, поклала на плече руку і спокійно, як на одному подиху, продовжила далі: — Я не маю часу для пояснень. Запам’ятай одне... Ти не забув, що вже лишилося вісім земних днів? — Мені погрожують. — До погроз вдаються тільки ті, хто слабший за тебе. Не стався легковажно до моїх порад. Це не просто слова. І думки, і слова, і літери, написані на папері — се це складові однієї великої комп’ютерної програми. Холодно? Ти весь тремтиш. Ось я поправлю ковдру. Поспи, ще рано. — Яку ковдру?! — Сергію, чого ти? — сонно озвався батько. — Та нічого. Нерішуче, боязко, мов злодій, я поглянув на одне, потім на друге вікно: обидва цілісінькі. На шафі стоїть ящичок із запакованою штучною ялинкою — все на місці. Знову примарилося? Стривай, а стара відьма? Це ж легко перевірити: якщо оберіг, створений Дмитром, на місці — все маячня. Підхопився з ліжка, підсвічуючи мобільником, на стільці знайшов недбало кинуті звечора джинси. Шаснув по кишенях — папірця таки не було. Кілька разів обнишпорив, гадаючи, що спросоння не міг намацати талісман. Зіжмакана гривня, кілька копійок — оце і все. Якщо я прокинувся вдома, а не на кладовищі, то сто відсотків, що все наснилося. Тоді куди зник папірець?
Последние комментарии
14 часов 54 минут назад
17 часов 11 минут назад
1 день 7 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 16 часов назад