Зиґзаґи [Олександр Сергійович Іващук] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


 

ПЕРЕДМОВА


Зиґзаґи. Геометричні лінійні елементи, що, немов постійно сумніваючись, змінюють вектор власного напрямку.


Зиґзаґи скрізь. У настрої, рішеннях, словах і емоціях – вони безжальні, безумовні та неодмінно присутні поруч чи у кожному з нас.


Вверх, вниз, вправо, вліво, так, ні, мінус, плюс, пауза, старт – зиґзаґами пронизане і динамічно змінюється все навкруги.


Змінюється навіть написане і в написаному. Не вірите? Перечитайте цю книгу через рік.


І нехай ці зміни будуть на краще.


Хай прийде новий горизонт.


 

ЗОЛОТЕ СЕРЦЕ


У золотого серця є проблеми –

Тріпоче струмом як коротять клеми

І тисне в грудях холодом грудневим

Бо хоч не кам’яне, та металеве…


МЕТЕЛИКИ


Защемило мені, запекло –

Влізло в голову скалкою слово

І тихенько собі залягло

Крадькома, несвідомо, нервово


Опустилося до хрипоти,

Поперек стало клаптем у горлі

І метеликів у животі

Зачинило насилу в неволі


А ті вились наївно уверх,

Тріпотіли з глухим перестуком

Та непросто здолати бар’єр,

Що в минулому витканий звуком


Ми ж дорослі, візьми – та й забудь

Але ж ні – вже дісталось до серця

Розтеклося, розбіглось, мов ртуть

І нелегко докупи збереться


Та зберу. Переловлю в кулак,

Розітру і розвію в вітрила –

Хай за вітром малюють зиґзаґ

Невагомі метеликів крила


ФІРАНКИ


Фіранки сліз закрили очі,

Сховали серце і думки,

І в молитвах проходять ночі,

Хоча усе чого так хочу

Лежить на відстані руки


Весільні дзвони б’ють на сполох,

Кричать, що треба б вже було

Із серця викинути мотлох,

Чиїмсь вустам заграти соло

І вже не вірити в любов


Я посміхнусь, бо все це знаю,

Хоча і роблю навпаки, –

І через біль переступаю

Як третій келих піднімаю

Всякчас із лівої руки...


МИШКА


(дитяча версія)


Жила-була маленька мишка

Вушка, лапки, хвостик сіренький

Їла кашку, читала книжку

Час від часу гризла печенько


Та якось по дорозі з поля

Упустила одне зернятко –

Забагато взяла квасолі

У малі волохаті лапки


І побачила краєм ока

Як підняло оту зернину

Більченя, що жило високо

На великій липі сусідній


І побігла мишка до хатки,

Нагребла у жменьку гостинці

І поклала під липу зранку

Крадькома на отому ж місці


Заховалась за листям мишка

І чекала довго й терпляче

Та дивилася тишком-нишком

Чи дійде її передача


Більченя обережно злізло,

Здивувалося, озирнулось,

Все огледіло, обдивилось,

Скуштувало і... посміхнулось!


І щось теплим вітром в сердечку

Здійнялось в малої тваринки

І заповнило до краєчків

Невідому досі шпаринку


Так щоранку мишка й носила

Більченяті свої дарунки

Й нічогісінько не просила –

Мишці було добре від думки


Що вона живе недаремно

І що радість комусь приносить

Бо ж давати справді приємно

Якщо навіть про це не просять


(недитяча версія)


Та лишились якось гостинці

І на другий день, і на шостий...

Зачинилась мишка у нірці

І сидить, підібгавши хвостик


Перебігла білка деінде –

Кличуть вищі липи юрбою,

А у мишки піти не вийде

Бо не взяти нірку з собою


І не втримала, покотила –

Завелике сіреньке серце

У безодню упало пилом

І до дна, де сльозами ллється


Не дістати жодній драбині –

Надто глибоко мишка тоне

Та спасеться як по зернині

Цю безодню колись наповнить...


СУВІЙ


Ти поринаєш у сувій

Тісного підземелля ночі

І линуть за тобою очі,

Заплутавшись в ході твоїй


Ти танеш в сутінках, мов лід,

І знов якась моя частинка,

Мене невидима краплинка

Йде за тобою слід-у-слід


Я ж залишаюсь в пастці стін, –

Хоча душа осиротіла,

Розкинувши поспішно крила,

Тобі несеться навздогін...


БІЛОСНІЖКО


Під ковдрою твого нерозуміння

Застигла у холодному теплі

Моя любов. Пірнуло в сон терпіння

Прощальним поцілунком на чолі


Затихло все – докори і образи,

Тупіє, гасне, застигає біль

Й росте повільно наді мною панцир

Зі снігу, смутку і радіохвиль


І обіймає айсбергами серце

Невидимий для ока льодовик –

Крізь них не допливе і не проб’ється

До месенджеру ні один мій крик


Тож знову не прокинусь. Все спочатку

Думками пройду всоте уві сні,

Невимовленим заримую згадки

Й чекатиму відлиги і весни


Бо знаю те, що лід – не вічний

Й зігріті сніжним укриттям

Озиминою зійдуть пишно

Всі

незабуті

почуття...


ВЕСНА


Теплом відлиги прочинила серце

Навшпиньки увійшла і на осонні

Роззувшись із чобіт, пішла босоніж

Лишаючи в повітрі ноти терцій


І прокидались, втомлені гамбітом,

І, жмурячись, вилазили з барлогів,

З перин, пуховиків, мереж і блогів

Озимі почуття весняним цвітом


І білим візерунком