Найближчий (ЛП) (fb2)


Настройки текста:



Ґреґ Іґан Найближчий

1

Кейт почула стукіт у відчинені двері свого кабінету й підвела очі від паперів. Це була Аннеке, одна з диспетчерів; на обличчі винувата гримаса.

— Я принесла вам дещо шокуюче, сержанте. Пробачте.

— Заходьте, — запросила Кейт.

Минуло два тижні, відколи вона повернулася до роботи після декретної відпустки[1]; нема потреби попереджати її про шокуючий контент у кожній справі, що перевищує жорстокістю сцени вовтузіння зайчиків на шпалерах дитячої кімнати. А після того, як провела ранок, аналізуючи стрибок кількості зниклих безвісти, — який, імовірно, був просто непоясненним статистичним сплеском, — вона готова була вхопитися за будь-що, аби не чипіти й далі за цим столом.

— Троє померлих: батько і дві дочки. Місцезнаходження матері невідоме.

Вбивство-самогубство, із поки що не знайденим четвертим тілом? У Кейт стислося серце, але обличчя залишилося незворушним.

— Вогнепальні поранення?

— Ні, всі ножові. — Аннеке завагалася. — Дівчатка зовсім малі: п'яти й шести років. Якщо хочете, я запитаю на Рома-Стріт[2], чи не могли б ми передати цю справу Петрі.

Кейт заперечливо хитнула головою, не приховуючи досади.

— Отже, мені дадуть детектива чи маю діяти сама?

— Детектива не буде, але на місці злочину працюють четверо поліцейських, можете задіяти їх на сьогодні.

Кейт стримала кілька міцних виразів, що просилися на язик; Аннеке лише передає те, що звеліли. Якийсь примітивний алгоритм вже вирішив, що тут має місце окремий, одиничний «домашній» злочин, який не становить загрози для ширшого кола осіб і який можна буде розкрити більш-менш самостійно. Доки вона не зможе довести протилежне, нема потреби виділяти більше ресурсів.

Аннеке клацнула затискачем і переклала рапорт зі свого блокнота у блокнот Кейт; Кейт не гаючись підвелася й сягнула по футляр з ключами, водночас заглибившись у документ.

Дорогою до машини вона встигла прочитати короткий звіт офіцерів, які побували на місці злочину. Померлими, як припускалося, були Роберт Мелліш, Анжела Ґраймс та Ізабель Ґраймс; зниклою жінкою була Наталі Ґраймс. Мама Наталі, Дайян, минулого вечора намагалася додзвонитися до доньки. Коли це не вдалося їй до полудня наступного дня, вона сама пішла туди і увійшла в будинок, де й знайшла померлих; ті лежали у своїх ліжках. Явних ознак злому не виявлено. Автомобіля-універсала, що належав родині, на місці не було, але телефон Наталі лежав на тумбочці біля ліжка.

Коли Кейт доїхала до будинку, на прилеглій вулиці стояли припаркованими дві патрульних машини й пересувна криміналістична лабораторія, однак їх присутність не приваблювала жодного глядача; видавалося, сусіди тут були надто пристойними, щоб збиватися у натовп довкола синьо-білої стрічки і витріщатися; а ненастанно зайняті турботою про економію сайти з клік-наживками у цей час, мабуть, чекають на шанс скористатися для своїх потреб картинками від роззяв (такий собі аутсорсинг) про те, як до місця злочину роблять чергову доставку фаст-фуду.

Кейт порозмовляла з офіцерами, які склали рапорт, і з двома колегами, що приєдналися до них; це були співробітники невеликої квартальної поліцейської дільниці в розташованому неподалік торговому центрі. Щоб не морочитися з усією цією ватагою поліцейських, вона вирішила відрядити трьох із них на обхід сусідів.

Дайян Ґраймс сиділа в одній з патрульних машин і пила каву; вочевидь, хтось із «вітринних» копів їй цю каву приніс. Кейт представилася й підсіла до неї на заднє сидіння.

— Хто це зробив? — запитала Дайян. У неї цокотіли зуби. — І чому вони забрали Наталі? Вона б видерла їм очі, перш ніж дозволила торкнутися дівчаток.

Будинок її доньки був вельми скромний: одноповерховий, з цегли. Дайян виглядала десь на сімдесят, одягнена просто, ювелірних прикрас на ній не було. Кейт була майже впевнена: ті, з ким вона тут має справу, аж ніяк не є невідомим досі злочинним угрупованням, яке вплуталося в цю криваву міжусобицю в передмісті Брісбена. Кейт запитала:

— Чи були у Наталі або Роберта якісь борги? Вам щось про це відомо?

— Тільки іпотека.

— Вони не просили у вас грошей останнього часу?

— Ні. Чому б їм було це робити?

Дайян, здається, справді обурила повна абсурдність цього запитання; отож, не було сенсу далі тиснути в цьому керунку.

Кейт важко було уявити, щоб подружжя, влізши у борги через наркотики чи азартні ігри, заслуговувало на більш жорстоке покарання, аніж поламана кінцівка або дві, навіть якщо заборгувало найбільшому садистові серед кредиторів-акул. До того ж, малоймовірно, щоб двоє вчителів державної середньої школи могли стати мішенями для такого роду грабунку чи викрадення, які могли б настільки ускладнитися, щоб призвести у підсумку до трьох мертвих тіл.

— Роберт був батьком дівчаток?

— Так, — зітхнула Дайян. — Наталі при одруженні залишила собі власне прізвище і згодом передала його дітям. Так їй захотілося; власне, чому б і ні?

Кейт хитнула головою, уникаючи будь-якого висловлювання з цього приводу.

— Просто мені потрібно чітко зрозуміти, ким він доводився дітям. І ще: чи дозволяв він собі коли-небудь бути агресивним щодо неї або щодо дівчаток?

— Навіть якщо я найгірше у світі розуміюся на людях і він обдурив мене, як маленьку, то вона… Вона ніколи б такого ставлення не потерпіла.

— Добре. Може, хтось із них мав депресію або вживав ліки від якогось захворювання?

— Ні.

Кейт сягнула по її руку, потисла.

— Машину оголосили в розшук. Вам не потрібно залишатися тут; ми зателефонуємо вам, щойно отримаємо якісь новини.

— Я волію бути тут, — наполягала Дайян. — Що як вона прийде додому?

Кейт залишила при собі думку про те, наскільки малоймовірним виглядав такий хід подій.

— Є хтось, кому можна зателефонувати, щоб побув з вами? Друг, член сім'ї?

— Мій син зараз на роботі.

— Не міг би він піти з роботи по обіді?

Дайян знітилась:

— Я йому ще нічого не казала. Як мені сказати йому?

Кейт взяла в неї номер і зателефонувала сама. Патрік Ґраймс, за фахом електрик, працює на будівельному майданчику в місті; на те, щоб приїхати сюди, йому потрібно було сорок хвилин.

Вона залишила Дайян на констебля і постукала в бічні двері фургона криміналістичної лабораторії. Експерт-криміналіст Тім Нґ впустив її, і вона сіла поряд з ним перед консоллю.

— Як далеко зміг просунутися рій? — запитала.

— Немає жодних ознак силового вторгнення, — відповів той. — Маємо вікно, залишене відкритим у пральні, скоріш за все просто для того, щоб будинок охолов за ніч, але довкола нього немає ніяких слідів або подряпин, які дали б підстави припустити, що ним скористалися для проникнення.

— Що думаєш відносно часу смерті?

— Всі профілі розкладу слідів крові вказують на вчорашній ранок, але нам дійсно доведеться почекати розтину.

— Отож. А що зі зброєю?

Тім обернувся до консолі й вивів інтер'єр кухні, де відстежив дерев'яний брус із прорізами, в якому містився набір ножів. Найбільший проріз був порожній. Відтак він повів зображення назад і повернув у коридор, що веде до трьох спалень. На підлозі, під дверима найближчої спальні, лежав закривавлений ніж із лезом, розміри якого за масштабною лінійкою вказували на відповідність отому прорізу.

— Чия це кімната? — запитала Кейт.

— Старшої дівчинки, Ізабель; так сказала бабуся. Далі кімната Анжели, а спальня батьків — у кінці коридора.

Тім скерував зображення далі коридором, до головної спальні. При першому проходженні дрони знімали весь будинок з вельми помірною роздільною здатністю, але, як помітила Кейт, зображення місця злочину в спальні на очах ставало чіткішим у міру притоку нових даних.

Роберт Мелліш лежав на спині на одній половині двоспального ліжка. Ковдра відкинута в напрямку спинки ліжка, так що вкриває ноги до колін. Одягнений лише в шорти; окуляри лежать на приліжковій тумбочці. Єдина глибока колота рана пробиває грудну клітку посередині; анатомічна масштабна лінійка дозволила припустити, що лезо увійшло в серце.

На руках нема жодних ран, які свідчили б про те, що чоловік захищався. Кейт припустила, що в момент вбивства він навіть не прокинувся.

— Сліди крові розпочинаються тут, — сказав Тім, скеровуючи точку знімання на підлогу з Робертового боку ліжка, а потім відслідкував доріжку застиглих крапель з кімнати і далі коридором. Стежачи за тією доріжкою в бік кімнати Анжели, Кейт зосередилась на тому, щоб взяти себе в руки. На цей раз вбивця не рухав ковдри; ніж пройшов просто крізь неї, так само й крізь нічну сорочечку. Кейт відчула, як до горла підкочується шлунковий сік, скоріш од гніву, аніж через нудоту.

Тут божевілля було не більшим, ніж у картині з Робертом: єдина рана, ретельно вивірена, зробила свою справу. Якщо не брати до уваги імпровізовану зброю, то можна майже певно твердити, що це професійний удар. Мати у нападі психотичної депресії скоріш за все мала би втопити своїх дітей або нагодувати їх седативами — а потім і сама приєдналася б до них у подорожі в темряву. Що за полуда мала би найти на жінку, щоб вона вбила тих, кого любила, і при цьому ані не пом'якшила сам акт дещицею штучної лагідності, ані не вибухнула неконтрольованим гнівом, а просто стратила їх, методично й ефективно, за допомогою першого-ліпшого інструмента, що потрапив до рук?

— Давай далі, — попрохала вона Тіма.

Місце злочину в кімнаті Ізабель було практично таким самим, modus operandi[3] ідентичний. На одвірку залишився кривавий відбиток руки; обробка програмними засобами засвідчила, що його розмір відповідає особі жіночої статі тієї ж, що й у Наталі, статури, яку Тім оцінив за весільними фото у вітальні приблизно в сто сорок п'ять сантиметрів зросту. Разом з тим, гіпотетичний непрошений гість не конче мав бути аж надто великим чи сильним, особливо якщо був спільник, який мав завадити Наталі втрутитися. Ані для незнайомців-зловмисників не було ніякого очевидного мотиву робити щось подібне, ані для самої Наталі такого мотиву не було.

— Видно які-небудь медикаменти? — запитала Кейт.

Тім заперечливо похитав головою. Але дрони не могли проникнути в кожну замкнену шухляду й кожну захищену від дітей шафку в домі. Він запропонував:

— Ми могли б націлитися на каналізаційні труби і зробити аналіз метаболітів.

— Це надто довго.

Отримання доступу до медичної документації сім'ї могло зайняти, мабуть, ще більше часу. Або Наталі серйозно хвора і становить небезпеку для кожного, з ким стикається, або ж її викрали і вона сама в небезпеці; Кейт потрібно було знати, як воно є насправді.

— Ти міг би прокласти для мене маршрут перевірки перспективних місць?

Якщо вже вона ступить в будинок, то жодним чином не зможе уникнути певного забруднення місця злочину, проте якщо робитиме це так, як їй скажуть, то системі буде легше вилучити її з загальної картини.

Вона надягла поліетиленовий костюм, рукавички, шапочку, бахіли і рушила до передніх дверей, тримаючи в руці електронний блокнот із маршрутом, якого їй слід було дотримуватися.

Двері стояли відчиненими досить широко, отож Кейт не довелося їх торкатися. Вона озирнулася і побачила на внутрішній клямці пляму крові. Рушила прямо через вестибюль, поминула вітальню і повернула на кухню. Тут було чотири шухляди і три шафки, у які рій не зміг проникнути, і в одній з шафок зберігалася аптечка безрецептурних знеболювальних, проносних, антацидних та протиалергічних засобів. Але не було ніяких рецептурних ліків, а тим більше нейролептиків.

Вона пройшла за маршрутом до лазнички, але в єдиній неперевіреній шафці не було нічого, окрім косметики, шампунів і кремів для гоління.

Раптом вона почула щось схоже на звук удару з боку задніх дверей, якийсь пес заходився гавкати і скавчати. Кейт заговорила, звертаючись до блокнота.

— Тіме?

— Слухаю.

— У задньому дворі пес, він скаженіє. Що мені краще зробити?

Дрони ще не встигли просканувати задній двір.

— Якщо думаєш, що зможеш заспокоїти його, не впускаючи в будинок, то це було б краще, ніж дати йому розрицькати газон.

— Добре.

Кейт пішла за новим маршрутом, дотримуючись схеми, перетнула пральню і зупинилася перед задніми дверима. Щоб відчинити двері зсередини, не потрібно було ключа; вона відкинула защіпку і стала так, щоб заблокувати своїм тілом отвір, коли виходитиме.

Це був золотистий ретривер, що зростом сягав їй до пояса. Він голосно гавкав, проте не нападав. Коли вона вийшла, зачинивши за собою двері, пес почав бігати колами і жалібно скавуліти.

Кейт присіла, поклала блокнот на землю і простягла руки.

— Шшш… Ну ж бо, ходи сюди. Все гаразд!

Пес підійшов до неї, метляючи хвостом і заходячись від гавкоту.

— Все добре!

Кейт повторювала вмовляння спокійним голосом. На псові був нашийник; вона почувалася майже впевненою — якщо зможе вхопитися за нашийник, то зможе заспокоїти тварину.

— Ходи сюди!

Вона зняла з себе рукавички й шапочку і увібгала їх під костюм на грудях, сподіваючись, що так виглядатиме більш схожою на людину.

Пес підійшов зовсім близько і притиснувся головою до її боку, не перестаючи скавуліти.

— Шшш…

Вона погладила йому голову і вхопила рукою нашийник. Якусь хвилину він ще боровся, але відтак здався і сів, поклавши голову їй на коліна.

Спершу Кейт збиралася зателефонувати в місцевий притулок для тварин, але тепер у неї з’явилася інша ідея.

— Тіме?

— Так.

— Запитай Дайян Ґраймс — чи не хотіла б вона взяти пса на якийсь час?

— Буде зроблено.

Кейт роззирнулася подвір'ям; там була гойдалка, наземний басейн, а далі — справжній ліс фіґових дерев, схожий на зачарований гай із якоїсь казки. Дівчатка мали б почуватися тут як в раю.

Вона потиху заплакала. Пес зробив спробу вирватися, потім передумав і заповзявся стрибати, облизуючи їй обличчя. Кейт міцніше взялась за нашийник і відтягла його назад, відтак запанувала над собою.

Озвався Тім:

— Так, вона згодна взяти пса. Проведи його через бічну хвіртку, що праворуч від тебе, бетонною стежкою. Це завдасть найменше шкоди.


2

Не встигла Кейт заїхати на під'їзну доріжку, як почула сповнене ентузіазму волання Рези:

— Подивіться, хто вдома! Подивіться, хто вдома! Подивіться. Хто. Вдома!

Перш ніж вона відчинила двері автомобіля, Реза вийшов на ґанок з Майклом; малий дивився на неї, і його личком блукала непевна, нерішуча посмішка.

— Скажи-но khosh amadi, maamaan! — тлумачив Реза малому. — Ласкаво просимо до нашого дому.

Кейт сказала:

— От зараз ти був просто-таки саркастичний.

Реза усміхнувся ще ширше.

— Пробач.

Кейт поцілувала його, тоді взяла Майкла на руки; малий на радощах замахав рученятами, сяйливо заусміхався до неї і залепетав.

— Дехто все ще мене цінує.

Кейт тричі розцілувала сина у щічки, щосили додаючи поцілункам дзвінкості, і Реза притримав для неї двері, поки вона заходила в дім. Реза запитав:

— Хочеш, я трохи побуду з ним, щоб ти розслабилася?

— Ні, я не стомилася.

— Добре, тоді я почну готувати.

Кейт сиділа на кухні, вдивляючись у Майклове личко, захоплена його «відповідями» на її монолог, що всуціль складався з улесливих риторичних запитань.

— А хто в нас тут найкрасивіший хлопчик? Ану, здогадайтеся, хто це?

Іноді її слова, здавалося, втішали малого, а іноді він супив брівки в сум’ятті. Але в ті хвилини, коли він був задоволений, споглядання його було схоже на гойдання хвилями теплого, спокійного басейну — а на фоні пахощів від смаження трав і звуків ніжного шкварчання олії вона відчувала, наче перенеслася в якийсь потойбічний рай, настільки ж далекий від того місця, яке вона щойно покинула, наскільки реальне життя далеке від сну.

Через деякий час Майкл заплющив оченята, але Кейт дозволила йому спати в себе на руках, аж поки не зготувалася вечеря; лише тоді вона поклала його у ліжечко і приєдналася до Рези, щоб поїсти разом.

— Я радий, що ти змогла повернутися додому, перш ніж він заснув, — озвався Реза. — Як справи взагалі, все затихло?

— Так, хоча і не в хорошому сенсі. Ми ще не знайшли тієї жінки, що пропала.

Кейт не хотілося ані говорити, ані навіть думати про цю справу наступних дванадцять годин, якщо б їй це вдалося.

— Як сьогодні велося малюку? — запитала вона.

— Був життєрадісний як ніколи. Я думаю, він встигне пристарати собі кілька серйозних зубів, перш ніж завдасть собі труду повередувати.

— Не уявляю, звідки в нього береться така незворушність, — подивувалася Кейт.

Реза спохмурнів.

— Але ж для цього є лише одна можливість, хіба ні?

Кейт витерла тарілку останнім шматочком хліба й відкинулася на спинку стільця.

— Було дуже смачно. Дякую.

— Noosheh jaan. — Реза підвівся, взяв її тарілку, нахилився й поцілував її в чоло. — Я маю попрохати тебе про велику послугу.

— Кажи.

— Ти не проти, якщо я сьогодні відвідаю батька?

— Звісно ж, ні. — Насправді Кейт сподівалася, що зможе заснути біля нього на дивані під перегляд чогось вельми легковажного і розважального, але Реза останніх шість днів постійно займався домом і цілих два тижні не бачив свого батька. — Коли закінчуються години відвідування?

— О дев’ятій.

Кейт глянула на годинник.

— Тобі варто вирушати просто зараз. Я сама тут приберу.

Він ще раз поцілував її, поклав тарілку в раковину, взяв ключі й вийшов за двері.

Коли його машина від’їхала, Кейт трохи посиділа у тиші, а тоді встала і змусила себе зайнятися посудом. Покінчивши з цим, пішла у вітальню і трохи поклацала телевізійним пультом, але жоден з сіткомів не смакував їй, коли дивилася їх на самоті.

Тоді пішла до кімнати Майкла і полюбувалася його таким милим уві сні тільцем, яке ледь виднілося в слабкому світлі вуличних ліхтарів, що сочилося крізь штори. Якщо хтось посміє хоч пальцем тебе торкнутися, — думала вона. — Будь-хто. Відчула, як її серце забилося швидше. Намагалася заспокоїтися, відступивши назад і критично аналізуючи власну гіпернастороженість. У неї не було жодних підстав думати, що сину хоч що-небудь загрожує.

Але вона все одно залишилася в дитячій і охороняла його, аж поки не побачила світло фар, що повертало на під'їзну доріжку.

Реза, здавалося, не мав настрою до розмови, але, вже коли вони були в ліжку, Кейт відважилася обережно запитати:

— Як він там?

— Він думав, що я — його брат, — відповів Реза. — Він думав, що я Амір.

Кейт спробувала обернути все на жарт.

— Не думаю, що ти аж так схожий на свого дядька.

Реза посміхнувся.

— В дядька була значно густіша шевелюра, коли він був у моєму віці. І щомісяця інші зачіска. Котрась із них таки мала б йому пасувати.

— Так чи інакше, він був радий тебе бачити? — запитала Кейт.

Вона знала, що Гасан і Амір були близькі; нехай вже краще відвідає брат, аніж якийсь незнайомець.

— Він був радий поспілкуватися з Аміром, але не дуже радий з приводу того, де вони опинилися.

— Знову в Ісфахані?

Реза заперечливо похитав головою.

— Він думає, що його затримала імміграційна служба. Інакше чого б його тримали замкненим люди, які розмовляють англійською?

— О Ісусе. Сподіваюся, серед персоналу немає нікого схожого на тих потвор.

З усіх історій, що їх Кейт почула від Гасана, найбільше їй врізався у пам’ять епізод, як якась молода дівчина з Порт-Огасти[4] — років, мабуть, дев'ятнадцяти-двадцяти, яка нічого не знала про життя, зате аж надималася від власної значущості, бо ж була в уніформі, — сказала цьому чоловікові, який бачив, як його батьків стратили мулли[5] і який чотири роки просидів у в'язницях в різних куточках австралійської пустелі, — що оскільки він вдався до голодування, то з ним поводитимуться як з дитиною і позбавлять таких надмірних привілеїв, як телефонні дзвінки й відвідувачі, аж поки він не навчиться дорослішати.

— Вони роблять все можливе, — відповів Реза. — І я не думаю, що йому так здається увесь час.

Кейт взяла його за руку і стиснула.

— Я знаю, щό треба робити. Треба прибрати вигляду, як на загримованих фото мого дідуся, — розмірковував Реза. — І якщо на додачу скористатися кількома париками й костюмами і правильним звуковим супроводом, я впевнений, що зможу повернути його назад до днів до приходу Хомейні[6].

Кейт тихенько засміялась. Згодом промовила:

— Може б ти забрав його сюди?

Реза деякий час мовчав; напевно, він не раз про це думав, але ніколи їй не звірявся. Врешті відповів:

— Це не спрацює. Пильнувати одночасно його і Майкла було б неможливо.

— Згодна.

Кейт відчула докір сумління: вона наважилася запитати тільки тому, що була майже впевнена в тому, якою буде відповідь.

— А може тобі варто поговорити з лікарем про те, щоб якось допомогти йому почуватися… — Вона підбирала слушне слово; як він міг почуватися вільним, якщо насправді не міг вийти за двері? — Нормальним.

— Дійсно. Я зателефоную їй вранці.

Кейт вимкнула нічну лампу і лежала в темряві. Грошей, які вони платили за будинок перестарілих, вистачило б на те, щоб найняти кого-небудь на неповний день для догляду за домом; тоді Резі не довелося б займатися всім цим самому. Але вона не хотіла, щоб свекор жив у тому ж домі, що й Майкл. Ніщо із того, що вона бачила чи чула, ніколи не давало їй підстав думати, що старий виявлятиме щонайменшу недоброзичливість до будь-якої дитини, незалежно від того, чи здатен він зрозуміти, що хлопчик — його онук. Але якщо вже хтось втратив владу над реальністю, то було б безвідповідально робити будь-які припущення про те, на що така людина здатна.


3

Кейт розбуркало зі сну гудіння телефона; це був звук, який означав певний тип сигналу тривоги, який не полишив би її у спокої, аж поки вона не відповість з належним чітким підтвердженням. Вона взяла цю штуку з приліжкового столика і поглянула на екран.

— Скопіюй це, — протягла хрипко. — Я буду там за двадцять хвилин.

— Що там? — запитав Реза. Його голос звучав більш притомно, ніж її.

— Вони знайшли машину.

Коли Кейт прибула на берег річки, буксир все ще прилаштовувався. Автомобіль-універсал, що належав Наталі, з’їхав з цієї тихої дороги у місці, де не було справжніх бар'єрів між асфальтом і водою. В траві та очеретах виднівся слід завданої ним невеликої шкоди; будь-якому водієві, який минав те місце, і на думку б не спало, що воно, можливо, виглядає більш підозрілим, ніж те, де хтось намагався зробити поворот на 180 градусів просто по траві. Але сьогодні ввечері медсестра аварійно-рятункової служби дорогою додому зі зміни побачила, як місячне сяйво блищить на якомусь металевому предметі, що колихається в очеретах, і пригальмувала, щоб подивитися ближче.

Там, де опинився автомобіль, вода не була глибокою; двоє дорожніх поліцейських, які прибули для розслідування, дісталися туди в гумовцях, що їх носять рибалки. Кейт все ще чекала, коли Рома-Стріт дасть дозвіл на водолазів, але сумнівалася, що ті знайдуть що-небудь. Якщо Наталі змогла вилізти із затонулої машини, то їй зовсім не потрібно якихось надлюдських здібностей, щоб повернутися на берег річки. Це було більше схоже на спробу сховати автомобіль, ніж на спробу самогубства. Якщо б її мучило почуття провини, то можна ж було розігнати машину і кинутися з моста.

Кейт стояла й чекала, поки дорожні поліцейські та оператор буксира чіпляли лебідку, витягали універсал з води і вантажили його на задню частину тягача. А тоді тягач загруз у болоті, отож їм довелося підкладати під колеса дошки, щоб звільнити його. На той час, коли тягач зміг зманеврувати назад на твердий ґрунт, Кейт урвався терпець. Вона натягла рукавички і видерлася до універсала; ліхтарик в руці.

Всі двері були зачинені, а всі вікна відчинені; Наталі цілком могла протиснутися крізь вікно, свідомо і без жодної шкоди для себе, натомість здавалося малоймовірним, що її тіло просто винесло водою. Салон наповнився каламуттю й рослинністю, і все не зафіксоване на сидіннях чи приладовій панелі було або поховане в цій гидоті, або залишилося в ріці. Кейт дотяглася до рукавичного відсіку й відкрила його; звідти ринув потік води, несучи з собою пару пластикових сонцезахисних окулярів і гігієнічну губну помаду. Вона намацала під приладовою панеллю механізм ручного вивільнення капота; довелося повоювати за нього з намулом і піском, що блокували механізм, та врешті почулося жадане клацання.

Коли вона обійшла автомобіль, підійшла до передньої частини й зазирнула всередину, то побачила чорний ящик — досі неушкоджений. Реєстратори даних мали бути достатньо надійними для того, щоб витримати навіть артилерійський вогонь, отож кілька днів занурення — то пусте. Обернувшись, вона звернулася до дорожніх поліцейських:

— У вас є інтерфейсний кабель?

Старший з двох відповів:

— Ми маємо зачекати, поки не потрапимо на штрафмайданчик, сержанте.

— То ви маєте кабель чи ні?

Якусь мить він свердлив її очима, тоді пішов до свого автомобіля. Кейт зістрибнула на землю й пішла по свій блокнот.

Для передачі даних знадобилися лічені секунди, але дані ці виявилися зашифрованими; Кейт сиділа у своєму автомобілі й з боєм просувала процес переконування виробника, аби той надіслав їй ключ. Суддя поліцейського суду дозволив зробити розшифровку того дня, коли машина пропала, і вона мала цифровий сертифікат на підтвердження цього факту, однак знадобилося аж три спроби, щоб переконати веб-сайт Тойоти, що вона не бот і не хакер.

Вона почала із занурення машини в річку. Наталі вимкнула функцію спостереження за водієм за десять хвилин до цього моменту, і, навіть з огляду на те, що програмне забезпечення автомобіля дещо не дотягує до кваліфікаційного рівня психіатра, до цього моменту воно не оцінювало її як таку, що перебуває в стані афекту через наркотичне сп’яніння чи за медичними показами: жодного поривчастого метляння автомобілем, ані вигукування непристойностей, ані засинання за кермом. Ручне втручання зводилось до наказу автомобілю не довіряти будь-якій із власних систем з цього моменту і надалі, отож в той час як чорний ящик сумлінно записував свої GPS-координати відколи вона з’їхала з дороги, сам автомобіль засумнівався в розумності такої поведінки. Наскільки було відомо автомобілю, у водія могла бути поважна причина вважати, що датчики автомобіля несправні й автомобіль здатен вбити когось, якщо не припинить лізти куди не просять і не дозволить людині повністю взяти керування на себе.

Але GPS-моніторингу було достатньо, щоб показати, що в будь-який з моментів швидкість, з якою їхала Наталі, не була катастрофічною. Вона прискорилась лише для того, аби бути певною, що розгін перенесе її через берег річки і вжене у воду, але вона не била ногою по педалі й не прискорилася аж так несамовито, щоб пірнути у небуття. Коли автомобіль зупинився у воді, то від цього навіть не спрацювали подушки безпеки.

Кейт відмотала запис до ранку вбивств і прослідкувала за автомобілем від місця злочину. Спочатку Наталі, схоже, прямувала просто до будинку матері, але коли опинилася в кількох кварталах звідти, передумала. Розвернулася й почала рухатись в напрямку квартири своєї подруги Міни, але лише для того, аби знову змінити маршрут. Далі був будинок брата. Далі по черзі двоє інших друзів. В неї не було при собі телефона, і всі ці люди твердили, що не мали жодних звісток від Наталі ані того дня, ані потім. Очевидно, кожного разу, коли вона планувала звернутися по допомогу, зрештою відмовлялася від цієї ідеї, не чекаючи, поки її відштовхнуть.

Кейт могла зрозуміти жінку, яка в стані психотичної фуги, що прорвалася назовні, вбила свою сім'ю і тепер у відчаї звертається по допомогу до матері, але лише для того, щоб в останню хвилину вирішити, що вона пропаща і не заслуговує ні на що інше, як на відразу. Але чому б тоді їй уявляти собі, що ціла низка інших людей може бути більш поблажливою, і це лише для того, щоб відкидати таку надію кожного разу, коли збиралася її випробувати?

Після всіх перерваних поїздок до знайомих осіб Наталі поїхала в торговий центр, подалі від власного дому, і автомобіль залишався там припаркованим майже три години. Здавалося, такий тривалий час мав би бути витрачений на закупи їжі, щоб ушитися з міста, — чого вона, як виявилося, не мала наміру робити, хіба що якимось чином отримала доступ до іншого транспортного засобу. Втікаючи з дому, вона забрала свої банківські картки, але ніде ними не скористалась; що б не купила в торговому центрі, мусила платити за це залишками готівки з останнього свого зняття у триста доларів, що його зробила кількома днями раніше.

По виході з торгового центру вона до самого вечора їздила довкола міста по широкій дузі, наче просто вбивала час. Близько дев'ятої години зупинилася на смузі коло фаст-фуду, а потім вирушила до річки, щоби вгробити машину.

Кейт почула пташиний спів і відвела очі від блокнота; був майже світанок. Вона перевірила статус свого запиту на водолазів; його було позначено як «в очікуванні», поки команда судово-медичної експертизи не огляне сам автомобіль.

Відправила Резі повідомлення, що додому не приїде, а сама поїхала в пошуках забігайлівки, де можна було б перехопити щось на сніданок і скористатися туалетом. Відбиток у дзеркалі мав підпухлі очі й розпатлане волосся; вона зняла сорочку і помила під пахвами. Наталі мала би бути в набагато гіршому стані, коли вилізла з річки, але, можливо, вона носила з собою змінний одяг в поліетиленовому пакеті. По шести днях, у три з яких дощило, було вже надто пізно відряджати службових собак, щоб спробувати взяти її слід з берега річки.

Кейт сиділа в забігайлівці, п’ючи каву; коли час наблизився до сьомої ранку, поїхала до торгового центру, де Наталі припарковувалася на три години. Камери відеоспостереження перекривали всю стоянку, і було нескладно знайти у записах момент, коли Наталі заїхала туди, але коли вона вийшла з машини з двома великими порожніми сумками, то пішла зі стоянки у напрямку вулиці. Кейт проглянула всі відеозаписи з пішохідних входів, але Наталі не поверталася. Що б вона не купила в той час — зробила це деінде. У радіусі години ходу від торгового центру були сотні невеликих окремих крамничок.

Кейт повернулася до відеозаписів зі стоянки, з того відтинку часу, коли, як вона знала, машина від’їхала. Наталі з'явилася; в сумок, що вона несла, надималися боки, але неможливо було побачити їх вміст. Новий одяг? Фарба для волосся? Ножиці? Їй було б не надто складно зробити себе невпізнаваною для будь-кого, окрім найближчих друзів. Достатньо чіткий кадр з громадської камери відеоспостереження все-таки може запустити алгоритм розпізнання обличчя, але, щоб підставити себе під такого роду перевірку, вона мала б бути значно дурнішою, ніж показала себе досі.

Охоронець торгового центру заглядав через плече Кейт. Запитав:

— Це та жінка, що вбила власних дітей?

Обличчя Наталі тиражувалося в усіх засобах масової інформації як обличчя зниклої особи, оскільки офіційна лінія була все ще далека від того, щоб називати її підозрюваною.

— Можливо.

Кейт кинула йому застережливий погляд; вона дійсно не хотіла чути будь-чию думку з приводу того, на яку долю заслуговує Наталі. Він промовив:

— Удачі вам.

Вона вийшла з торгового центру на вулицю.

— Познач кожну крамничку в радіусі шести кілометрів, — звеліла блокноту, — і склади мені маршрут, щоб відвідати їх усі.


4

Кейт прокинулася з болем голови, ледь привідкритими очима глянула на приліжковий годинник. Було за десять третя. Лежала тихо із заплющеними очима; за якийсь час відчула легкий доторк чиєїсь теплої голої шкіри.

Вона відсмикнула руку і в одну мить вистрибнула з ліжка. Їй достатньо було скупого світла, що просочувалося крізь штори, щоб побачити чоловіка, який спав на тому місці, де мав би бути Реза.

Її бив дрож від шоку, але спробувала заспокоїтись і ретельно спланувати свій наступний крок. Подумала, що треба піти на кухню й озброїтися ножем, але якщо буде боротьба, то це може спрацювати не на її користь.

Вона вхопила телефон і навшпиньках вислизнула в коридор. Найбезпечніше було б посадити Майкла в машину і поїхати геть, перш ніж ризикнути телефонувати по допомогу. Але де ж Реза? Будь-яка тривала боротьба в спальні змусила б її прокинутися, отож його, мабуть, якимось чином виманили з кімнати — перш ніж зв'язати і заткнути рота, можливо, наркотиками, можливо, побивши до втрати свідомості. Тому вона має завезти Майкла у безпечне місце, але потім якомога швидше повернутися, і зробити все це так, щоб не розбудити отого незнайомця.

Вона пішла коридором у темряві, вкладаючи все своє старання в легкість ходи. Увійшла в дитячу і відчула, як усією її шкірою пробіг мороз від жаху; їй довелося затулити собі рота рукою, аби змовчати. Вона пильно вдивлялася в тільце у ліжечку, боячись піднести телефон і освітити його, але коли врешті знайшла у собі мужність, безжальне світло зробило відкриття нестерпним. Поточилася, позадкувала, потім побігла.

Вона увірвалася в спальню і ввімкнула світло.

— Що ти з ним зробив? — репетувала у нестямі. — Що ти зробив моєму синові?

Незнайомець прикрив обличчя рукою, відтак опустив руку і втупився в неї мутним поглядом.

— Кейт? Що сталося?

Він підвівся з ліжка й наблизився до неї; вона відсахнулася, піднісши затиснену в кулак руку. Їй не потрібна зброя; вона виб’є з нього правду голими руками.

— Кейт! Поговори зі мною! — Він стояв, мов укопаний, вдаючи стурбованість. — Щось сталося з Майклом? Мені слід викликати швидку?

— Не грайся зі мною! — горлала вона. — Куди ти його подів?

— Хочеш сказати, що його нема в ліжечку?

Незнайомець кинувся повз неї в коридор; вона побігла слідом, але на півдорозі зупинилася — не могла змусити себе повернутися в дитячу. Він увімкнув світло, за деякий час почувся його шепіт:

— Шшш, pesaram, все добре.

Отже, цей суб’єкт розмовляє перською — чи просто знущається з неї? Він прослуховував будинок і чув усе, що вони з Резою говорили?

Суб’єкт вийшов з дитячої і підійшов до неї.

— Як на мене, з ним все добре. Що тебе так стурбувало?

Кейт процідила:

— В тебе десять секунд, щоб сказати мені, де мій син.

— Тепер ти мене лякаєш.

Незнайомець встромив руку під пояс шортів і почухав стегно, так машинально, наче він щоночі блукає напівголим по домах чужих людей.

— Ти захворіла?

Він потягся, щоб помацати їй лоба рукою; Кейт схопила його за цю руку і викрутила, примусивши стати на коліна.

— Що з тобою? — він хапав ротом повітря, кривлячись від болю, але стримав крик, наче його найбільшим страхом було «розбудити» ту механічну ляльку, яку він посадовив у ліжечко. Кейт тримала його в задушному захвáті; він повиснув на її руках, навіть не намагаючись боротися з нею.

— Клянусь, я вб'ю тебе, — просичала вона. — Якщо ти, вилупку, не відведеш мене до сина, я переріжу тобі горло і підвішу на м'ясний гак.

Суб’єкт почав плакати, все його тіло здригалося він ридань. Кейт прикипіла очима до його зарюмсаної фізіономії, відчайдушно чіпляючись за надію, що Реза і Майкл десь все ще живі — бодай що б він з ними не зробив і через що тепер так шкодує.

— Відведи мене до них негайно, і я скажу, що ти співпрацював. Чим швидше ти це зробиш, тим краще для тебе.

Він відповів:

— Добре.

В його голосі бриніло усвідомлення поразки. Як на когось, хто був ще кілька хвилин тому таким зухвалим, він не примусив себе довго ламати.

Кейт відпустила його і відступила.

— Ну і де вони?

Він помалу зіп’явся на ноги.

— Мені треба декому зателефонувати. Ті люди приведуть їх сюди.

— Ні-ні-ні! — Кейт розкинула руки, так щоб він не міг пройти повз неї по коридору. Їй зовсім не треба було, щоб він покликав спільників. — Ти відведеш мене до них, ти один. Вони тут, в домі?

Він завагався.

— Ні. Нам доведеться взяти машину.

Кейт стояла мовчки, намагаючись зосередитися. Вона повинна викликати підкріплення, накласти на цю потвору кайданки і взяти ситуацію під контроль. Але якщо він припинить співпрацювати, то що вона з того отримає? Як тільки вона залучить ще когось, то більше не матиме сенсу погроза випатрати його як свиню; він зможе сидіти собі в тюремній камері й підсміхатись, поки Реза і Майкл помруть голодною смертю, або й ще гірше.

— Добре, — сказала вона. — Але тобі краще одягтися.

Вона пішла поперед нього в спальню і підняла телефон Рези. Вона майже сподівалась, що він спробує втекти, але він пішов за нею і взявся одягатися в одяг Рези. Кейт стояла, спостерігаючи за ним, і дивом дивувалася: йому не лише підійшов — причому досить добре — цей одяг, але й схожість його з її чоловіком була просто-таки дивовижна, аж до малюнка веснянок на плечах і характерного стирчання набік нечесаного волосся. Але невже ці викрадачі людей дійсно думають, що обдурять її такими неістотними подробицями?

— Повернись обличчям до стіни, — звеліла йому.

Він послухався, і Кейт швидко одяглася.

— Гаразд, я готова. Ходімо.

— Чи можемо ми взяти з собою…? — він показав жестом у напрямку дитячої.

Кейт сердито дивилася на нього, не ймучи віри; вона подумала, що він ось-ось знову заплаче.

— Навіщо нам брати з собою ту річ? Я викину її зі сміттям.

Незнайомець вражено дивився на неї.

— Викинеш, коли повернешся назад, з Майклом?

— Так! Але це не найважливіше. Ну, ходімо вже!

Вона вийшла з будинку, він йшов за нею; вона розблокувала автомобіль і сіла на водійське місце. Він сів збоку, і Кейт швидко звернула на вулицю.

— В який бік? — запитала.

— На південь.

Вона під'їхала до рогу і повернула на Джимпі-Роуд. Довкола жодного руху, ніде в будинках не світилося. Вона подивилася на суб’єкта, що смиренно сидів поруч в отому позиченому одязі.

— Ну, і в чому полягав план?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти збирався просити грошей? Чи йшлося про записи по котромусь з розслідувань? Ти хотів, щоб я підтасувала докази чи допомогла зникнути якомусь файлу?

Він не відповів.

Кейт роблено реготнула.

— А ідея про те, що ти міг би просто лягти в моє ліжко, і це, можливо, купить якийсь час, щоб прибрати їх… до дідьчої мами, ти наскільки дурний? Ти можеш бути трохи схожим на мого чоловіка, але невже ти думаєш, що я не зможу відчути різницю?

Суб’єкт промимрив:

— Що ж мене виказало?

Кейт похитала головою.

— Один дотик — і в мене мурашки по шкірі від огиди. То куди ми їдемо?

— В Герстон[7].

— Куди саме в Герстон? Я введу це місце в GPS.

— Я не знаю назви вулиці, але зможу давати тобі вказівки, як тільки ми будемо ближче.

Кейт такій перспективі не зраділа, але о цій порі поїздка не займе багато часу. Якщо він надумав жартувати з нею, вона дуже скоро це зрозуміє, і він ще пошкодує.

— Скільки вас там? — запитала вона.

— Тільки я та мій друг. І він нікому не завдасть шкоди, я обіцяю. Я б ніколи не зважився, якби була така загроза.

— Тоді навіщо ти взагалі це зробив?

— То була його ідея, — наполягав суб’єкт. — Я просто погодився на це.

Кейт скептично підняла брову, але зараз не час було починати відлякувати єдину людину, яка могла поєднати її з сім'єю. Чи був він простаком, збитим з пуття, чи кримінальним генієм, якому прийшло до голови, що було б незле залізти з нею в ліжко, — це вже вирішувати слідчим, а потім прокурорам, а потім суду присяжних. От коли вже Реза і Майкл будуть у безпеці, їй доведеться відступити і полишити все це на інших людей.

— Як тобі вдалося забрати Резу з дому так нишком?

— Мій друг дав йому наркотика.

— Як саме?

— Якусь рідину наніс на ганчірку. Не знаю, що це було.

Кейт підозрювала, що він бреше; це звучало як щось побачене у кіно, і якщо б вони намагалися провернути таке з хлороформом, то Реза боровся би так довго, що вона встигла би прокинутися десять разів.

— А як ви, клоуни такі, проникли в будинок?

— Запасний ключ під квітковим горщиком.

Вона замовкла. Це був її прокол; ще ніколи їй не доводилося так феєрично облажатися.

Вони були вже близько до міста; попереду виднілися вогні Вежі Аврора[8].

— Отут зверни направо, — озвався він до неї.

— За лікарнею?

— Так.

Кейт повернула на Баттерфілд-стріт, сповільнившись при наближенні до невеликого парку, який відділяв дорогу від висадкової петлі біля входу в лікарню. У ці світанкові години тут цілком могли товктися відвідувачі відділу невідкладної допомоги з найрізноманітнішими речовинами в тілах, і вони цілком могли без попередження вивалитися з-за зелені просто на дорогу.

— Отут вліво.

Кейт зупинила машину. Своїми вказівками він запровадив її до паркувального комплексу лікарні.

— Що ти намагаєшся мені цим сказати? — сердито зажадала пояснень. — Вони постраждали?

— Ні. Запевняю тебе, з обома все добре.

— Тоді чому б їм тут бути?

Суб’єкт промовив:

— Нам треба туди зайти. Будь ласка.

— Навіщо?

Перш ніж Кейт встигла зупинити його, він виплигнув з машини, помчав дорогою назад і зник поміж деревами. Вона побігла слідом, дещо спантеличена. Парк був за розміром приблизно такий, як її задній двір; спробувати відірватися тут від неї — безнадійна затія.

Кейт наздогнала його відразу за входом до відділу невідкладної допомоги. Вона побоювалась, що їй доведеться повалити його на бетонну долівку, але він зупинився й обернувся, дозволивши їй зіштовхнутися з ним, і обхопив її руками, так що їх тіла поєдналися в моторошній пародії на обійми. Вона вирвалась від нього, засліплена люттю. Він пахнув зовсім як Реза, але це не викликало нічого крім огиди.

Він проскиглив:

— Кейт, благаю, дозволь їм перевірити тебе.

— Що?

— Дозволь лікарям обстежити тебе. Я можу залишитися тут з тобою, але ти маєш дозволити мені зателефонувати комусь, щоб заопікувався Майклом.

— Якщо ти думаєш, що я не вріжу тобі тільки тому, що довкола люди…

Суб’єкт підняв руки догори.

— Подивись на мене! Якщо ти не віриш, що я Реза, вкажи мені хоч на одну рису, не таку як у нього!

Кейт все це набридло.

— Ти гарно збудований, маєш правильні риси обличчя. Чорне волосся й карі очі не такі вже й рідкісні, — припустимо, що вони природні, — але все інше можна було б зробити за допомогою гриму.

Хіба сам Реза не твердив те ж саме, жартуючи, що міг би зійти за власного дідуся? А вони і ту розмову також підслухали?

— Це ваша експертна думка, пані доктор наук Шахріпур? — знущався він з неї. — В суді ти теж молола би отаку дурню? Запитай мене щось таке, що може знати лише Реза.

— Я в такі ігри не граю.

Він знову заскиглив:

— Я не лікар, я не знаю, що з тобою сталося. Але що, якщо це інсульт? Раптом у тебе тромб в мозку… — З очей йому текли сльози, він витер їх передпліччям. — Будь ласка, Кейт, нехай вони допоможуть тобі.

Кейт пильно вдивлялася в нього в різкому світлі лікарняного входу. Кожна маленька чорна волосинка на його щоках була саме там, де вона очікувала її побачити. Ідея про те, що хтось за межами Голлівуду міг хоча б спробувати реконструювати такий рівень деталізації, була смішною.

— Давай увійдемо, — вирішила Кейт. Адже вони, зрештою, опинилися у потрібному місці.

Крок через саморозсувні двері вони зробили одночасно. Поки Реза роззирався, щоб зрозуміти — куди йти, аби зайняти чергу, Кейт помітила пару охоронців. Коли Реза пішов вперед, вона відступила від нього, підійшла до охоронців і непомітно показала їм свій значок.

— Отой пан — мій чоловік, — сказала тихо. — Мені потрібна ваша допомога у його затриманні, щоб його можна було оглянути, інакше він може бути небезпечний для себе.

Кейт трималася за кілька кроків позаду, коли троє охоронців підійшли до Рези одночасно. Він розвів руками в заперечливому жесті.

— Що це? Кейт! — Він звернувся до охоронців. — Моя дружина хвора. Я не знаю, що вона вам сказала…

— Ви повинні заспокоїтись, сер, — рішуче перервав один з охоронців. — Лікарі зайняті, але якщо ви почекаєте спокійно, хтось невдовзі зможе вас оглянути.

— Ні, це вона потребує огляду! Це вона хвора! Наш син у небезпеці.

— Сер, якщо ви почнете порушувати спокій…

— Кейт! Що ти їм сказала? — Реза, чи то пак оте щось, що зараз рухало оболонкою його тіла, люто спопеляв її поглядом у підробному жаху.

Кейт кинула охоронцям:

— Я повернуся, як тільки зможу. До того часу ви маєте прослідкувати, щоб він пройшов повну оцінку психічного стану.

Не можна сказати, що вони виглядали від того щасливими, але поступилися перед її повноваженнями.

Вона розвернулася й пішла геть, кілька разів кинувши погляд через плече на те, як нікчемний залишок її чоловіка почав кричати і борсатися. В охоронців були кайданки, кийки і тазери; він нікуди не подінеться.

Дорогою до машини нею струсонули спазматичні ридання. Коли вона уявляла собі Резу — людину, яку вона знала, людину, якою він був усього кілька годин тому, — думка про те, що довелося покинути його в такому жалюгідному стані, жахала її. Але їй довелося довіритися лікарям, аби вони попіклуватися про нього; вона не могла залишитися тут чекати діагнозу. Тепер важливо було знайти Майкла.

Їдучи в північному напрямку, вона подумала про те, щоб викликати відділок і відрядити кого-небудь додому поперед себе. Але як вона зможе пояснити, чому покинула своє немовля напризволяще, і щоб ситуація при цьому не виглядала на те, що вона з’їхала з глузду? Майкл мав би лежати десь на ковдрі й спати собі, поки діється все це безумство. Може, Реза вночі встав і, перш ніж зовсім зник, потай сховав його, діючи з добрими намірами в якомусь дивному паморочному стані, рятуючи свого сина від того, чим збирався стати.

Кейт не могла спинити сліз. Коли почав падати дощ, вона прибрала руки з керма і дозволила автомобілю керувати замість себе. Може, це був якийсь різновид Альцгеймера, як у його батька? Нісенітниця якась; навіть якщо рання форма змогла вразити його в такому молодому віці, ніколи не доводилося чути, щоб таке ставалося за одну ніч.

Звернувши на свою вулицю, вона побачила за своїм домом патрульну машину, а в самому домі горіло світло. Вона зупинилася і вимкнула фари, але склоочисники залишила увімкненими. Невже сусід почув, як вона вигукувала погрози, перш ніж вийшла з дому?

Передні двері відчинилися, і хтось вийшов на ґанок: висока блондинка в цивільному одязі, яка несла дитину, що заходилася від плачу, а слідом за нею жінка-констебль в уніформі. Кейт вдивлялася в них крізь дощ, вибираючи кращі моменти, коли вітрове скло на мить залишалося прозорим після того, як скребки проходилися по ньому, перш ніж нові краплі встигали все спотворити. Жінка схожа на її сестру Бет, хоча це не була вона. Дитина загорнута в ковдру, отож її важко роздивитися, але голос звучав як якась гидка імітація Майкла.

Виходить, ота річ у ліжечку не була лялькою? Звідки взялася така лялька? То що, з Майклом і Бет сталося те ж саме, що й з Резою?

Кейт затулила обличчя руками. Що здатне перетворити людину на ходячий автомат, на порожню карикатуру особистості, якою вона була? Якийсь токсин? Якась хвороба?

Коли вона знову стала дивитися, обидві жінки були вже в патрульній машині. Двигун завівся, і машина поїхала. Але в будинку все ще світилося. Хтось там був, чекав її приїзду.

Мабуть, було так: Реза якимось робом примудрився виканючити собі телефонний дзвінок, і той, кому він подзвонив, чи то дав обдурити себе і сприйняв це серйозно… чи то не потребував, щоб його переконували, бо й сам вже думав так само.

Реза заразився. Майкл заразився. Бет заразилась. Скільки ще може бути отаких? Якби вона увійшла в той будинок і розділила з ними долю, ставши такою самою, то була б безсилою допомогти будь-кому з них.

Кейт завела машину і поїхала вулицею на задньому ходу. Через десять метрів операційна система почала жебоніти попередження й зауваження. Вона кинула спересердя:

— Замовкни, ти несправна.

І продовжила їхати так, поки не дісталася рогу, тоді повернула й поїхала геть.


5

Банкомат чемно прийняв картку, відсканував її обличчя, після чого запропонував звичне меню. Реза ніколи не мав повноважень самостійно анулювати її картку, але, що б там його нікчемний залишок не нарозповідав поліції, найкраще було б запопасти якомога більше грошей, поки вона ще може це зробити. Кейт перекинула певні суми між рахунками, після чого успішно зняла весь свій денний ліміт готівки у п'ять тисяч доларів.

Вона сиділа в машині, намагаючись впорядкувати думки і продумати наступні дії. Для початку: що буде, якщо Реза, Бет, а може й ще хтось інший в такому ж стані, зможе зійти за нормального для співрозмовника, який насправді їх не знає. Як тільки Реза припинив підігрувати їй з отією нісенітницею про «викрадення», то почав говорити досить послідовно, висловлюючи твердження, які могли здатися наївному сторонньому спостерігачеві цілком вірогідними. З того, що було відомо Кейт, схиляння лікарняних охоронців до того, щоб вони дозволили йому телефонний дзвінок, було лише початком; він, можливо, навіть зміг гнути свою лінію впродовж усієї бесіди з перевтомленим психіатром на прийомі, який звик до більш яскраво виражених симптомів.

Дядько Рези жив на іншому кінці країни, а Бет розлучилася багато років тому. Але деякі їхні друзі, звичайно, зможуть помітити зміни, а отже підтримають оцінку, що її дала Кейт, і забезпечать, щоб троє постраждалих отримали потрібне лікування.

В неї задзвонив телефон. Вона деякий час дивилася в екран, тоді обережно відповіла:

— Кріс! Як справи?

— У мене все добре, Кейт. Але я чув, що люди стурбовані з приводу тебе.

От дідько. У списку колег, щодо яких вона могла бути впевнена, що вони захочуть допомогти їй, Кріс Сантос займав верхній рядок, але досить йому було сказати два речення, щоб стало зрозуміло, що він також заразився. І він збирається повторювати за Резою, як папуга, що це вона становить проблему? Кейт ледве стримувалася, аби не сказати йому, що дуже добре пам’ятає ті часи, коли зграя тупих, як пробки, пройдисвітів надзвонювали їй один за одним, щоб пробекати: «Це технічний відділ операційної системи Windows; ми виявили на вашому комп'ютері небезпечний вірус». І хоча багатьох із них вона посилала цілком конкретними словами, щоб вони не морочили їй голови, наступного дня завжди приходив хтось інший і товк точнісінько ту ж саму фразу.

— В мене була сутичка з Резою, — сказала вона. — Скоріше навіть не сутичка, а непорозуміння. Зараз вже все добре.

Запала незручна пауза.

— Ну, коротше, твоїй сестрі довелося забрати дитину. Ніхто не збирається вести мову про звинувачення у невиконанні обов’язків по відношенню до дитини, і я не думаю, що справа має зайти аж так далеко. Але тобі треба прийти сюди і пройти допит, просто щоб всіх переконати. Я думаю, що твій чоловік занадто панікує.

Кейт з усієї сили намагалася сформулювати свою відповідь, задаючись запитанням, чи був взагалі сенс підтакувати йому — але цілком можливо, що цей дзвінок водночас слухають люди, які ставляться до цього не просто як до формальності, а справді вважають, що вона винна.

— Розумію, — відповіла вона. — Буду десь біля дев'ятої.

— Дозволь запитати, де ти зараз?

— Я не вдома, — зізналася вона. — Я знала, що Бет гляділа Майкла, і не хотіла бути там, коли Реза прийде додому. Ну, просто… між нами трохи напружені стосунки. Я подумала, що це дасть нам можливість охолонути.

— Добре. Але ти будеш на Рома-Стріт о дев’ятій?

— Обов’язково.

Кейт вийшла з машини, склала в купку телефон Рези і свій, підклала під заднє колесо, після чого кілька разів переїхалась по них туди-сюди. Як це дружина Кріса не помітила, щó з ним сталося? Але Кейт вже кілька років мало спілкувалася з ними обома; може, вони розлучилися й живуть окремо, а до неї просто не дійшли чутки.

Вона ще раз вийшла з машини й оглянула розтрощені ґаджети. Тепер Кейт інакше думала стосовно втечі; можливо, було б простіше законспіруватися і гратися у щасливу сім'ю з Резою, вдаючи, що нічого не сталося, а тим часом розслідувати спалах епідемії.

Але навіть якщо вона могла б бути настільки гарною акторкою, Реза може заразити її, затягнувши в ту ж саму порожнечу, де перебуває сам. Їй хотілося вірити, що і він, і Майкл, і Бет все-таки якось вижили, як би глибоко не були вони поховані, — але коли уявляла собі гротескні опудала, на які вони перетворилися, єдиним її відчуттям була огида.

Небо було таким ясним, і звуки дорожнього руху здіймалися все вище, ширяючи серед пташиного співу. Вона ненавиділа саму думку про те, щоб відмовитися від автомобіля, але рано чи пізно люди шукатимуть її, і вона поняття не мала, наскільки далеко ця хвороба проникла в поліцейські підрозділи.

Прямуючи вулицею, Кейт подумала про Наталі Ґраймс: яким мав бути її шок від того, що, прокинувшись, опинилася поряд з річчю, яка колись була її чоловіком. А переходячи з кімнати в кімнату, виявила, що навіть її чудові донечки зникли. Переконана, що її сім'ю стерто, що їхні розуми безповоротно знищено, вона вважала, що єдина справа любові, яку вона має зробити, — це власною рукою викинути геть ці смикані маріонетки з кону їхніх страждань.

Кейт могла зрозуміти всю силу жіночого горя. Але сама вона не збиралася втрачати надію, поки не матиме безсумнівних доказів того, що це не лікується і що всі дорогі їй люди дійсно щезли назавжди.


6

Кейт знайшла невеличкий мотель, де клерк був радий взяти плату готівкою і за скромну надбавку дозволив їй зареєструватися без пред’явлення документа. У своїй кімнаті вона сіла на ліжко, втупилася в потертий килим і зосередилась в намаганні вирішити, кому можна довіряти настільки, щоб узяти в союзники — тепер, коли Кріс вибув. Вона склала список з дванадцяти імен, але коли серйозно задумалась про кожного, її довіра почала потроху випаровуватись. І справа не в тому, що хтось із них в минулому не демонстрував лояльності й підтримки; зараз, коли вона подумки прокручувала розмову, яку їй треба було б провести з ними, щоб заручитися їх допомогою, — ідея, що вони стануть на її бік, виглядала безглуздою. Щоразу, коли вона розігрувала цей сценарій у своїй голові, всі сліди старої дружби, на які вона покладалась, просто зникали, і зустріч закінчувалася холодним поглядом.

Їй потрібні були не так друзі, як свідки. Отож, оскільки жоден епідеміолог не збирається все кидати і поспішати на допомогу, їй слід почати зі свідчень, причому якомога більшої кількості людей, щоб показати, що симптоми, які вона спостерігала у своїй родині, були помічені і в інших місцях.

Без знання про спосіб передачі важко було сказати, як ця хвороба змогла поширитися, але місцевість довкола будинку Наталі була очевидним місцем початку. Кейт вийшла з мотелю й пішла пішки, уникаючи перехресть, де, як вона знала, працюють камери спостереження.

Прибувши на місце, побачила, що сам будинок все ще обгороджений. Вона почала з сусідів праворуч, але нікого не було вдома; лише за четвертими за ліком дверима хтось нарешті відгукнувся. На її стукіт вийшов літній чоловік, який виказував явне незадоволення тим, що його збудили зі сну, — але потім, приборканий серйозністю теми, запросив її увійти.

— Я знаю, що ви вже розмовляли з моїми колегами, — пояснила Кейт, виправдовуючись, — але якщо з того часу ви ще щось пригадали, це може бути важливо.

— Що саме? — запитав чоловік. — Я ніколи не чув, щоб Наталі і Роб сварилися. Діти могли шуміти; ви ж знаєте, як дівчатка такого віку іноді верещать. Але це були просто пустощі. Це ніколи не звучало так, наче їм боляче.

Кейт запитала:

— А поза цією сім'єю — чи не помічали ви, що у вашому районі відбувається щось незвичне?

Він задумався над запитанням, але зрештою заперечливо похитав головою.

— Наприклад, хтось поводився незвичайно? Може, якийсь незнайомець, а може й знайомий. Може навіть хтось такий, про кого ви думаєте, що добре його знаєте.

Він провів кінчиками пальців по чолі, збентежений явним припущенням, що котрийсь сусід із тих, з ким він перекидався жартами через паркан, міг зарізати цілу сім'ю.

— Хтось поводився невластиво для свого характеру? — напосідалася Кейт.

— Ні, — твердо відповів він. Але не виключено й таке: оскільки ставки здавались надто високими, дідусь волів перестрахуватися. Використання вбивства у якості приводу для запитань ускладнило отримання чесної відповіді.

Пройшлася вулицею, тоді повернулася, накресливши карту області, до якої розширила свої пошуки. Кейт підозрювала: після того як вона не з'явилася на домовлену зустріч на Рома-Стріт і знищила свій телефон, її значок натепер вже відкликаний, отож коли люди відчиняли двері з телефоном в руці, вона перепрошувала і відступала, аби вони не TrueCop[9]-или її і не доводили до конфузу.

Станом на ранній вечір вона провела загалом тридцять сім опитувань. Отож вже подумувала було зробити перерву й перехопити щось їстивного, коли двері відчинилися і постала перед нею жінка середнього віку, перш ніж Кейт встигла показати значок, з тривогою запитала:

— Ви його знайшли?

— Боюся, що ні, — зімпровізувала Кейт. Про кого б не вела мову жінка, така відповідь була майже напевно вірною. — Але я хотіла би розпитати вас дещо більше про подробиці, якщо можна.

— Звісно, прошу.

Кейт представилася й пішла слідом за жінкою в будинок. У вітальні були сімейні фотографії: мати, батько та син-підліток.

— Зараз є хтось удома, крім вас? — запитала Кейт.

— Ні, мій чоловік у місті. Він все ще шукає Роуена. Зали ігрових автоматів, Макдональдс… У нього немає грошей, але ми не знаємо, куди б іще він міг піти, аби згаяти час.

Кейт ще раз подивилася на фото хлопця. Обличчя видавалося знайомим; він був одним із тих пропалих безвісти, чиї справи вона переглядала саме тоді, коли взялася розслідувати вбивства Ґраймсів. Вона запитала:

— Перед тим, як Роуен пропав, чи не помічали ви якихось змін у його поведінці?

Жінка спохмурніла.

— Так! Я заявляла про це іншому офіцеру!

Кейт запопадливо закивала головою.

— Я розумію, наскільки дратує необхідність повторювати власні слова, але частина розслідування якраз полягає в тому, що я намагатимусь дивитися на все свіжим оком і маю переконатися, що ми нічого не пропустили.

— Добре.

Жінка невдоволено засовалася у кріслі. Кейт сподівалася, що зможе згадати її ім'я, але там було тоді більше тридцяти файлів.

— Тож розкажіть мені, будь ласка, якомога детальніше: яким чином виявлялося те, що ваш син здавався іншим?

— Він геть охолов до нас, — відповіла жінка. — Раніше він міг мати якісь свої настрої —бентежитись чи дратуватись, коли я казала щось таке, чого тринадцятирічний хлопець не хоче чути від своєї матері. Але за день до того, як він пішов, це виглядало так, наче він взагалі не має серця.

— Ви маєте на увазі, що він був свідомо жорстокий? — запитала Кейт.

— Ні. Не так, буцімто я його роздратувала і він намагався образити; це було так, наче я просто не маю для нього жодного значення, ото й усе.

Якщо Роуен підхопив ту ж хворобу, яка вразила родину Наталі, то яким був шлях передачі? Кейт отримала підтвердження у мами хлопця, що він навчався у старшій школі, де викладали і Наталі, і її чоловік, хоча й не був у жодному з їх класів, і було важко зрозуміти, яким чином повітряно-крапельний вірус міг би вплинути на нього і водночас оминути більшість інших учнів.

— Ви розмовляли з родинами Роуенових друзів? — запитала Кейт.

— Так, звісно.

— Чи зазнав змін особистості ще хто-небудь з їхніх дітей?

— Принаймні ніхто не признався. — Жінка дещо завагалася. — Я не вірю, що Роуен вживав наркотики, але я пережила такий етап, щодо якого не можу мати певності, про що б не йшлося. Отже, якщо ви думаєте, що є така можливість і це може мати якийсь стосунок до його зникнення, я не хочу, щоб ви виключали таку можливість лише тому, що мої власні інстинкти кажуть інше.

— Добре. — Кейт не хотілося вводити жінку в оману, але її власна гіпотеза навряд чи була більш утішною.

Дорогою назад до мотелю вона купила невеликий блокнот, з функцією wi-fi і не більше; згодом, в мотелі, скористалася інтернет-з'єднанням, щоб завантажити галерею зниклих безвісти осіб, чиї імена й фотографії були оприлюднені. Серед них був і Роуен да Сілва, і більшість інших людей, яких Кейт згадала з тодішніх аналітичних матеріалів. Принаймні вона сама ще не була там зареєстрована.

У наступні три дні, рухаючись по спіралі від епіцентру, вона виявила дванадцять родин із синами чи доньками, чоловіками або дружинами, які пропали безвісти. У чотирьох випадках людина щезала, не виказуючи жодних попереджувальних знаків, але в інших випадках постраждалі родичі стверджували, що цій події передували зміни у поведінці або манері триматися, які змушували їх відчувати, ніби родинні зв'язки розпалися з неочевидної причини.

— Клянусь: того ранку він подивився на мене так, наче він був спійманою твариною, а я — наглядачем в зоопарку, — розповідала Кейт одна з жінок. — Мабуть, він прокинувся і вирішив, що весь наш шлюб був помилкою, і ще два наступних дні шукав у собі мужність, щоб піти геть. Проте за два дні до того він був таким щасливим, яким я ще ніколи його не бачила, або ж він був найкращим актором у світі.

По обіді четвертого дня Кейт постукала у чергові двері, й тут їй довелося розмовляти з жінкою, яка демонструвала силувану привітність і уникала дивитися їй в очі. У неї не було зниклих родичів чи будь-якої інформації про підозрілу активність у сусідів; здавалося, її просто бентежить присутність Кейт. Або в неї там нарколабораторія і свіжий трупак у вітальні, або ж час, що був у розпорядженні Кейт, скінчився.

Вона знайшла кав’ярню з wi-fi і запустила швидкий пошук. Повноважні органи висловлювали занепокоєння з приводу зникнення офіцера поліції, детектива-сержанта Кетрін Шахріпур (фото додається). Це була не зовсім та новина, що могла би пробитися на всі канали; Кейт припускала, що, можливо, один з п'ятдесяти мешканців міста побачить сюжет. Але ота жінка, яку вона налякала, мала би повідомити про зустріч. Продовжувати обхід території від дверей до дверей ставало небезпечно.

Кейт не була готова повернутися додому. Вісім сімей з історіями раптового відчуження не переконували; зрештою, слідчі першої ланки списали все це на те, що зводиться до звичайних причин: підліткові страхи, кризи середнього віку, проблеми з наркотиками, подружня зрада. Їй потрібно було залучити принаймні декого з постраждалих особисто, доповнивши свою колекцію неперевірених свідоцтв реальними випадками. Можливо, Реза відмазався у відділі невідкладної допомоги, але якщо вона зможе затягти з півдесятка цих розбитих сімей, зібравши їх разом, в центр уваги, то це може стати початком належного розслідування і першим кроком на шляху до зцілення.

Вийшовши з кав’ярні, вона спробувала уявити собі майбутнє, у якому все знову було нормальним. Але все, про що вона здатна була думати, — це химерна шарада Рези і порожня шкаралуща сина, що лежала в ліжечку, наче дешева пластмасова лялька. Вона знизила планку своїх вимог і примусила себе обходитися замість них спогадами. Колишні дні, коли рідні все ще були собою, згадувалися так само яскраво, як і перше. Вона зберігатиме свої почуття до них у тому склепі й продовжуватиме працювати, щоб знайти спосіб повернути їх до життя.


7

Кейт обтяла волосся й пофарбувалася начорно, потім купила недорогі кульчики, побитий телефон без SIM-картки й асортимент одягу з секонд-хенду. Довелося витратити певний час, аби набути «правильного» вигляду, але наприкінці дня вона вийшла з кімнати, задоволена тим, що принаймні ніхто не матиме її за копа чи соціального працівника.

Вона вийшла у місто і попрямувала до одного з притулків для безхатьків. Коли Лейла, волонтер, ввела її в курс справи, Кейт вийняла телефон і вивела на екран фото Сюзанн Рейєс, зниклої жінки, на кілька років молодшої за Кейт.

— Ви не зустрічали моєї сестри? Коли вона припиняє пити ліки, навіть не знаю, чого можна від неї сподіватися.

Лейла дивилася на неї з осторогою.

— Пробачте, ні.

У їдальні Кейт показувала фото всім довкола, але усе, що вона почула, було кілька співчутливих мугикань. Їй хотілося якимось чином шукати всі вісім цілей відразу, щоб збільшити шанси, але було б неправдоподібним заявляти про якийсь зв'язок навіть з двома із них, та й батьки Роуена вже встигли зробити не один обхід по притулках. У загальній спальні вона півночі прокрутилася, слухаючи надсадний кашель тутешніх мешканок.

Наступний день провела на вулицях, у пошуках місць, де збираються бездомні, й продовжила розпитувати про Сюзанн. Вже починали западати сутінки, коли худа, схожа на козу жінка з пом'ятим обличчям, піднісши фото до самого носа і довго мружачись на нього, проголосила:

— Так-так, золотце, я її бачила. Кілька днів тому.

Кейт на мить прикрила очі, відчувши величезне полегшення.

— О, дяка богу. Ви знаєте, де вона зараз?

— Вона наверзла купу дурниць, — поскаржилася жінка. — Я не дивуюся, що ти завела мову про її ліки.

— Ну, це точно Сюзанн. Не знаєте, куди вона могла піти?

— Вона пробувала мене навернути, — козу накрило роздратуванням. — Як місіонерша. Як якась, курва, мормонша-саєнтолог.

— Що ви маєте на увазі?

— Вона хотіла, щоб я приєдналася до її боротьби з дияволом.

Кейт затрясла головою на знак відчаю.

— Моя сеструня отаке казала? Вона гадає, що бореться з дияволом?

Жінка тяжко задумалася.

— Не те щоб точно з дияволом. Казала, що бореться з порожніми людьми, з тими, хто втратив душі. Збирає армію… тих… От холєра, не пам’ятаю.

— Не знаєте, де її можна знайти?

— Нє, хоч убий. Я їй сказала, щоб забиралася і дала мені спокій.

Темнішало. Кейт перетнула місто і зробила спробу в іншому притулку.

— Зараз вона може виглядати трохи інакше, — попереджала своїх співтрапезників, допомагаючи їм тим часом вихлебтати вечорову підливку. — Може, ви запам'ятали — вона могла щось розповідати про порожніх людей.

Ніхто не зміг їй допомогти, але наступного ранку, коли притулок закривався, молода жінка з довгим заплетеним у косу волоссям підійшла до Кейт.

— Не думаю, що бачила твою сестру, — сказала вона. — Але я зустрічала одну людину, яка говорила щось схоже, як оце ти вчора.

— Що саме? — запитала Кейт.

— Він попереджав мене про порожніх людей. І хотів, щоб я приєдналася до боротьби.

— Де це було?

— Знаєш оте місце на Південному Березі[10], де грають усі вуличні музиканти?

Кейт кивнула, хоча ця інформація навряд чи могла серйозно допомогти; можна було, мабуть, з місяць там простояти, аж поки з'явиться отой чоловік, не кажучи вже про якийсь контакт із ним.

— Я сказала йому, що наразі зайнята іншими речами, — продовжувала жінка, — але він сказав, що якщо я колись порозумнішаю і передумаю, то є певне місце, де зможу його знайти.

Кейт аж подих затамувала, але якщо жінка й далі мовчатиме, доведеться її перепитати. «Асґард? Середзем'я? Хоґвартс?»

— Старий склад, що використовується як сквот. — Вона вказала на телефон Кейт. — Якщо ця штука виведе карту, я зможу показати.


8

Закинутий склад розташовувався на межі просторого індустріального парку, в якому все ще було декілька орендарів, але саме місце виглядало так, наче було занедбаним вже багато років. Огорожа з дротяної сітки довкола складу місцями просто лягла, а попереджувальний знак про патрулювання, камери стеження й сторожових собак геть порудів від іржі.

Кейт перелізла через похилу ділянку огорожі й наблизилася до будівлі, несучи під пахвою ковдру, придбану за п'ять доларів у чолов’яги, що отаборився в міському провулку. Крізь тріщини в бетоні на подвір’ї поросли такі бур'яни, що сягали вище її зросту. Коли Кейт поторсала двері офісу, ті виявилися надійно зачиненими, хоча більша частина фарби облущилася; зате підйомні двері до завантажувальної рампи утворювали щілину, бо були з одного боку зірвані з напрямних. Отвір виглядав вельми ризиковано; Кейт спершу протиснула туди ковдру, а слідом встромила голову. Після осяяного сонцем бетону годі було щось розгледіти всередині, отож все скінчилося тим, що вона приземлилася витягненими вперед руками на свою ковдру і аж потім стала на рівні ноги.

Почекала, поки звикли очі. Місцина відзначалася стійким запахом чогось на кшталт мастила чи розчинника, крізь який пробивався сморід людських екскрементів, що мали бути десь зовсім поряд. Поступово Кейт розгледіла перед собою силуети цілої купи ящиків і піддонів; було там і кілька великих металевих бочок з хімікатами. Вона обережно пройшла повз них, скоса придивляючись у темряві до табличок з попередженнями про небезпеку, сподіваючись, що все оте летке й канцерогенне на розхлюпалося по підлозі.

Далі від завантажувальної рампи, власне на самому складі, крізь розташовані високо над землею брудні вікна сіялося непевне денне світло. Зате зі стелі звисало на кабелях з десяток люмінесцентних панелей; ніхто ніколи не намагався дати цьому місцю природне освітлення.

Підлога брудна, всіяна грудками просяклого мастилом піску, клаптями пожовклих рахунків зі скрученими краями та кількома новими обгортками від бургерів і пластиковими стаканами. Віддалік на згорнутій постільній білизні хтось сидів: худа фігура, обернена спиною. Кейт гукнула:

— Агов! Тут безпечно?

Лише луна відбилася від стін.

Фігура обернувся й відповіла:

— Все добре. Тут ніхто не докучатиме.

Кейт підійшла. Їй знадобилася хвилька часу, щоб переконатися, але, придивившись, вона була певна: цей хлопчина — Роуен да Сілва.

— Мене звуть Кейт.

Він простяг руку, вона потисла, але свого імені він не назвав. Вона озирнулася.

— Ми тут самі?

— Так, зараз самі. Вночі буває набагато більше людей.

— Я чула, що тут гарне місце, — сказала Кейт, — але ніколи не знаєш, поки не побачиш на власні очі.

Роуен неуважно кивнув, тоді опустив погляд і понуро втупився у підлогу. Якщо він дійсно страждав від тієї ж хвороби, що вразила Резу, Кейт було важко розпізнати її прояви. Якщо у випадку з Резою мала місце просто-таки зяюча прірва між тією людиною, яку вона знала, і тим вітринним манекеном, яким він став, то з цим хлопцем у неї не було жодної надії на допомогу в розпізнанні симптомів.

— Скільки тобі років? — запитала вона м’яко.

— Шістнадцять, — збрехав він.

— Не ужився з батьками?

— Вони мертві.

Кейт промимрила:

— Мені шкода.

Вона замислилася, але вирішила не підштовхувати його до нарікань, які неодмінно будуть прикрашеними.

— Мій чоловік, як би це сказати… показав мені інший бік свого єства.

— Він напав на вас?

Кейт хотілося сказати «так»; для неї важило лише одне — аби її історія була правдоподібною. Але щось у ній повставало проти того, щоб скотитися до наклепу.

— Ні. Він просто змінився.

Роуен зітхнув:

— Ви тут почуєте багато такого.

Він підвівся, взяв свій клунок з постіллю і картонну табличку.

— Коли я хочу їсти, то готовий побити весь отой натовп, що суне як отара на обідню перерву.

— О, так. Удачі.

Навряд чи він піде їсти у місто, коли там час обідньої перерви для клерків; він мав на увазі найближчий торговий центр, за сорок хвилин звідси. Кейт вичекала п'ять хвилин, тоді рушила за ним. Вона помітила його на головній дорозі — він дотримувався саме того маршруту, якого вона від нього очікувала, тоді швидко перейшла на меншу паралельну вулицю, уникаючи ризику бути викритою, якщо йому заманеться обернутися. Перетнувши кілька бічних вуличок, вона невдовзі досить добре вловила ритм його руху, отож відчула впевненість, що не загубить його.

До торгового центру було вже зовсім близько, коли вона помітила, що Роеун мостить свій клунок з постіллю й табличку на вулиці біля входу. Кейт зупинилася під деревом і записала відео, тримаючи телефон в одній руці, а іншу притиснувши до тіла; повільно зробила панораму і нахил, щоб розгорнути зумовану рамку в різних напрямках, які, як вона сподівалася, мали б зімкнутися довкола нього. Це спрацювало досить добре; їй вдалося витягти нерухоме зображення, на якому Роуена можна було чітко розгледіти.

Кейт обійшла торговий центр і увійшла через інший вхід, відтак знайшла там кав’ярню. Вона вже витратила всі свої дрібні гроші, отож довелося витягти заховану під устілкою п'ятдесятидоларову купюру. Втім, зважаючи на вибір гардеробу і гострий запах немитого тіла, набутий після того, як, востаннє помившись у притулку, встигла пройти з десяток кілометрів у спеку, — вона ніколи ще не почувалася більш невпевненою у собі, але офіціантка взяла її гроші без жодних ознак зневаги і дала їй пароль від wi-fi разом з кавою.

Кейт увійшла в Gmail, створила обліковий запис і надіслала фотографії Роуена з геотеґами на адресу його матері. Вона мала зважати на те, що пані да Сілва тепер уже знає, що її відсторонили, отож залишила цього листа з приватними відомостями анонімним і заборонила собі — хоч як хотіла — запропонувати в ньому поради щодо медичного обстеження; такі поради від незнайомої людини виглядали б, мабуть, ще дикішими і небажанішими, аніж від офіцера поліції-ізгоя.

Кейт вийшла з кав’ярні й зайняла позицію під стіною супермаркету, звідки їй було добре видно Роуена. Десь за півгодини на вулиці зупинилася патрульна машина, і з неї вийшли обоє батьків Роуена. Кейт спостерігала, як вони сперечаються з сином; коли їм не вдалося переконати його піти з ними, один з офіцерів взяв хлопця за руку і посадовив у машину з мінімальним застосуванням сили.

У неї не було змоги дізнатися, чи будуть вони вживати заходів, необхідних для отримання правильного діагнозу, але був шанс, що вони, принаймні, зможуть утримати його від втечі кілька наступних днів, і за цей час вона могла б зібрати достатньо доказів початку епідемії, щоб викликати повномасштабну реакцію офіційної медицини та очистити своє ім'я до такої міри, що зможе переконатись: Роуена включено в число досліджуваних.

Коли патрульна машина поїхала, вона сіла на лавочку в торговому центрі, розмірковуючи про свій наступний крок. Зараз її фіксували камери відеоспостереження, і хоча вона й змінила зачіску, було лише питанням часу, коли хтось, хто серйозно шукає її, зможе взятися за реконструкцію її рухів.

Отож вона мала цієї ночі повернутися на склад — інакше їй не вдасться отримати ще один шанс.


9

Кейт очікувала, що з настанням ночі склад заполонить суцільна чорнота — хіба що випадковий промінь телефона, увімкненого в економному режимі, її розітне, — але виявилось, що деякі зі сквоттерів роздобули собі щось на кшталт гасових ламп на сонячних батареях; поставлені на ящики, ці пристрої сіяли тепле жовте світло крізь кавернозний простір. Тут була навіть невеличка портативна мікрохвильовка, яку використовували для розігрівання їжі. Атмосфера цього місця була майже затишною, начебто вони зібралися тут, щоб утекти від урагану або повені, незнайомці, що об'єдналися, хоча й насторожено, проти спільного лиха.

Сквоттери довкола неї промовчали, коли вона представилася, але попри це вона почувалася скоріш новачком, аніж аутсайдером — на випробувальному терміні, але не відштовхнута. Поки що вона бачила п'ятнадцять чоловік, і з-поміж них упізнала чотирьох зниклих безвісти, чиї сім'ї вона опитувала: Сюзанн Рейєс, Ахмед Фахаді, Ґері Кацарос та Лінда Блетин. Оскільки ніхто з них не був неповнолітнім чи у розшуку, то не було сенсу намагатися залучити поліцію; мабуть найкраще, що можна зробити за таких обставин, — це замкнути рота до ранку, а тоді вже шукати способи дати наводку близьким. Навіть якщо б їй вдалося досягти того, що чимало уражених цією хворобою людей возз’єднаються з людьми, здатними усвідомити їх стан, то й тоді її робота була б виконана лише наполовину.

Ґері й Сюзанн якийсь час чаклували над мікрохвильовкою, а тепер з контейнерами розігрітої їжі прямували просто до Кейт.

— Ви голодні? — запитала Сюзанн. — Це китайська їжа, не надто гостра.

Кейт вдячно кивнула і взяла їжу, відтак жестом запросила їх сісти поряд; тепер всі троє сиділи на її ковдрі, схрестивши ноги. Обоє компаньйонів були приблизно одного віку з нею, і попри те, що Сюзанн, як було відомо Кейт, тинялася по притулках, обоє були одягнені краще за неї.

Ґері обвів поглядом простір складу.

— Це далеко не те місце, де я врешті хотів би опинитися.

Кейт співчутливо посміхнулася.

— Я також.

— Але коли моя дружина змінилася, я не міг залишатися вдома. Я просто не міг залишатися там, вдаючи, що нічого не сталося.

Сюзанн мовчала, але не зводила очей з Кейт.

— Як саме змінилася? — запитала Кейт.

— Випатрана, — відповів Ґері. — Першого разу, коли побачив її такою, взагалі подумав, що то не вона. Все, що робило її тою, ким вона була, зникло. Хіба я міг упізнати її в тому позбавленому іскри тілі лише тому, що обличчя те ж саме? Але це було її тіло, мені зрештою довелося визнати це. Її тіло все ще залишалося; все решта витекло.

Кейт втупилася в нього, їй геть відібрало мову. Виходить, він не був інфікований тією хворобою, що забрала Резу і Майкла; це його дружина була інфікована. Кейт розмовляла з нею тоді хвилин двадцять, але для тієї незнайомки, яка вимовляла правильні слова у правильному порядку, цього було достатньо, щоб зійти за нормальну.

Невже всі вони були випатрані — всі оті, кого вона опитувала, хто стверджував, що саме у пропалого члена сім'ї змінилася поведінка? Навіть мама Роуена? Кейт боролася зі своїми спогадами про те опитування. Одна справа — не помітити браку знайомих сигналів, котрих чекав би лише той, хто знав ту жінку багато років; але не помічати того, що стосувалося її страхів за свою дитину, виглядало фальшивим.

Заговорила Сюзанн:

— З моїм чоловіком було те ж саме. Коли я прокинулася, то подумала, що в моєму ліжку ґвалтівник. Якби не побачила його рубця після апендициту, то, мабуть, розчерепила б йому голову.

Кейт втупилася в ковдру.

— В мене теж було таке, — зізналася вона. — З чоловіком і сином. А потім з сестрою, з одним із колег…

Сюзанн стисла їй плече.

— Воно поширюється, — скрушно мовив Ґері. — Патрання поширюється. І це так важко зупинити, тому що лише найближчий може знати, що когось забрали.

Кейт заговорила, намагаючись бути переконливою:

— Нам треба піти в департамент охорони здоров'я. Якщо багато з нас розповість одну й ту ж історію, їм доведеться провести розслідування.

Сюзанн відповіла з такою посмішкою, наче їм запропонували на додачу запалити сигнал виклику Бетмена.

— Я знаю двох людей, які так зробили: одна жінка та її син. Більше про них ніхто не чув. Це поширюється в уряді, це поширюється в лікарнях, це поширюється в поліції.

Кейт розпачливо замотала головою.

— Але ж не може воно поширитись на всіх. Лише на кількох.

— Хіба ви можете бути певні цього? — заперечив Ґері. — Щодо того, кого ви знаєте, помилитись неможливо. А щодо інших — як ви можете визначити?

В Кейт не було відповіді. Вона гадала, що вже близька до того, щоб виправити ситуацію, але все, що зробила, — лише відіслала Роуена назад до роботизованих залишків його батьків, аби до нього ставились так, начебто саме він втратив розум. Все, у чому вона знаходила заспокоєння, вибили їй з-під ніг.

Ґері заговорив знову:

— Для кожного з нас єдиний спосіб боротися з цим — це зробити те, чого ніхто інший не зможе. Ми повинні шанувати тих, хто був нашим найближчим. Підготуймося до того, щó треба зробити, відтак повернімося до них і даруймо їм упокій.

У Кейт стиснулися кулаки, але вона говорила максимально стримано.

— Не кажіть такого. Їх можна повернути назад. Їх можна вилікувати.

— Триває війна, — наполягала Сюзанн. — Ви дійсно вважаєте, що це буде милосердно — шкодувати їх і просто сидіти, склавши руки і сподіваючись, що якісь ліки ось-ось впадуть з неба, в той час як вони поширюють інфекцію все далі? Уявіть собі світ, де люди, такі як ми, залишилися у меншості. Як гадаєте, наскільки близько ми до такої ситуації просто зараз?

— То що, хіба ви влаштували різню своїй родині? — різко заперечила Кейт, наперед знаючи відповідь. Тоді обернулася до Ґері. — А може ви це зробили?

— Ні, — відповів Ґері, але в його тоні не було поступливості. — Нам треба діяти одночасно, всім в одну ніч. Вони не мають бути готові до цього — нам треба застати їх зненацька.

— Це жахливо. — Кейт була приголомшена. — Не можна вбивати людей просто тому, що вони хворі.

Сюзанн не забарилася з відповіддю:

— Це найважче, що лиш можна вимагати від будь-кого. Але Наталі показала нам: якщо ти сильний, це можна зробити. Якщо ти їх любиш і мужньо приймаєш те, чим вони стали, — це можна зробити.

Кейт забракло слів. Сюзанн знову стиснула їй плече.

— Це важко, — сказала вона. — Вам потрібен час. Пізніше ми ще про це поговоримо.

Вони пішли, а Кейт залишилася сидіти на подертій ковдрі. Дивилася їм услід, як вони перетнули склад і підійшли до Лінди й Ахмеда.

Отже, отаким він був, хоробрий опір жахам цієї чуми: люди, готові зовсім відмовитися від надії на медицину і натомість просто вибракувати хворих тварин у череді. Вона могла зрозуміти, наскільки шоковим мав бути їхній особистий досвід, але той спосіб, в який вони його тлумачили, не може бути правильним. Жодна хвороба в історії ще ніколи не поширювалася настільки швидко, що інфіковані перевищували числом здорових.

Кейт закрила очі й уявила Бет, свою старшу сестру, яку вона просто обожнювала: це та Бет, що першого ж дня навчання у старших класах захистила її від банди самозакоханих шпанюків. Але далі уявилася оболонка жінки, яка стояла на ґанку, тримаючи ту річ, що начебто була її племінником. Якими були шанси Бет на те, щоб заразитися в той самий час, що й Реза і Майкл? Для цього хвороба мала би вже буяти цілим містом. А якими були шанси в Кріса Сантоса теж заразитися? Він взагалі жив по інший бік річки.

Вона лягла на ковдру і згорнулася калачиком. Світ не міг змінитися за ніч, отак без попередження. Годі пригадати щось подібне; в цьому не було жодної логіки.

Але вона не могла спростувати власних відчуттів: Реза, Майкл, Бет і Кріс — всі вони стали жертвами. Єдина її надія на спростування катастрофічної помилки — продовжувати ще й ще перевіряти моторошну гіпотезу. Отож доведеться переступити через свої страхи перед насмішками і звинуваченнями у зраді й таки розповісти свою історію якомога більшій кількості людей, яким колись мала причини довіряти.


10

На світанку Кейт вислизнула зі складу, поки усі ще спали. В неї були побоювання, що серед адептів Наталі може бути хтось, кому доручено за нею стежити, але навряд чи вони можуть тримати всіх своїх потенційних новобранців під наглядом. А якщо спробувати «здати» їх — то кому? І що сказати? Що жалюгідна купка безхатьків планує повстання? Чи оті порожні чоловіки й жінки хоча б усвідомлюють власну природу настільки добре, щоб сприймати неінфікованих як певну загрозу для себе? А якщо вони просто ляльки, які проходять життєвий шлях живих істот, який могли б прожити їхні попередні господарі, — яким чином міг би сюди вписатися будь-який сценарій, що відображав би їхню відмінність?

Прошкуючи автострадою, вона намагалася притлумити неспокій і натомість зосередитися на виборі того, кому могла б звіритися: це мав бути хтось, хто живе далеко від центру епідемії, що вразила сім'ю Наталі, і в кого не було більшої причини інфікуватися, ніж у будь-кого, випадково висмикнутого з вулиці.

Емілі була її найближчою подругою ще зі старших класів, і якщо за останні кілька років вони не так уже й часто зустрічалися, то це через те, що обоє стали надто зайнятими. Емілі відвідала Кейт невдовзі після народження Майкла, і зараз, пригадуючи ту розмову, Кейт відчула, що відразу зможе впевнитися, чи змінилося щось в макітрі подруги.

Емілі мешкала в Кумері[11], десь із сорок кілометрів на південь; пішки не дістатися. Кейт знайшла автобусну зупинку в потрібному керунку й приєдналася до невеликої черги ранкових пасажирів. Зустрілася поглядом з незнайомою жінкою, обмінялася з нею ввічливим привітанням. Випатрана чи ні? Інфікована чи ні? Якщо це захворювання поширилося так швидко, так легко, то як вона сама врятувалася? Якийсь вроджений імунітет? Якась генетична особливість? Вона врятувалася, ділячи одне ліжко з Резою, але зі скількома випатраними їй буде дозволено розділити один автобус, перш ніж удача від неї відвернеться?

Був іще ранок, коли Кейт прибула до Кумери, але Емілі працювала дистанційно з дому, отож без вагань можна було йти до неї. Кейт натиснула дзвінок; поки чекала, відчуття тривоги посилилося. Їй вже було не по собі, коли, ще не маючи жодних доказів, приміряла невтішний вирок.

Ще раз натиснула дзвінок, відтак постукала в двері.

— Емілі, ти вдома?

Із сусіднього будинку вийшов юнак.

— Гадаю, її не буде ще тиждень.

— Он як…

— Або ж вона мене обманює: загадала поливати її квіти, а сама спить цілими днями, — пожартував хлопець.

Кейт посміхнулася.

— Мені слід було спершу зателефонувати.

Дорогою до автобусної зупинки вона пригадувала, як Емілі розповідала про відрядження до Техасу на зустріч з потенційними інвесторами. Емілі тоді вибачалася за те, що заскочила з відвідинами надто скоро після того, як Кейт з Майклом повернулися з лікарні, але їй треба було їхати вже за день-два. Не те щоб Кейт зовсім забула про це; вона лише сподівалася, що Емілі до цього часу вже повернулася.

Минуло з півгодини, як автобус мчав на північ; у якийсь момент Кейт помітила, що вони минають телефон-автомат. Вона натиснула сигнал і вийшла на наступній зупинці. Чимчикуючи назад до телефонної будки, намагалась пригадати номер Емілі; минули роки відтоді, як довелося востаннє набирати його цифрами. Коли вона врешті натисла на клавіатурі те, що вдалося видобути з пам’яті, м'який синтетичний голос дав їй певний натяк на успіх:

— Набраний вами номер переадресовує дзвінок на міжнародний напрямок. Бажаєте продовжити дзвінок?

Кейт відповіла:

— Так.

Після шести сигналів почула:

— Ви зателефонували до Емілі. Залиште, будь ласка, повідомлення.

Кейт поклала слухавку. Вона упізнала голос подруги, але це був голос без жодного сліду тепла й настрою.

Автомобілі мчали туди-сюди, а Кейт все стояла біля телефона, намагаючись зрозуміти, що сталося. Чи могла Емілі стати носієм вірусу ще до того, як вилетіла з Брісбена, і піддатися йому вже після того, як прибула до Америки? І тоді… Та що тоді, до дідька? Вона що, навмисно перезаписала фразу на автовідповідачі, аби відобразити новий, занепалий стан своєї свідомості? Хіба що вона справді інопланетянка, людина-оболонка, яка подає сигнал своїм спільникам-загарбникам, бо інакше нащо їй навіть думати про таке?

Кейт ще раз набрала номер і ще раз прослухала запис. За останні десять років вона чула ці слова десятки разів. І зараз не могла впіймати жодних змін у темпі мови, висоті тону чи інтонації.

Зателефонувала втретє, прикривши ліве вухо від дорожнього шуму. Кожен склад був сформований і розташований точнісінько так, як завжди — як веснянки на плечах Рези. Єдине, що вислизнуло, — глибинний сенс. Отака «дрібниця».

Але це був певний звуковий файл, певний цифровий запис хвилі — і якщо він був насправді таким, що не зазнав жодних змін, то й кожне значення, яким його наповнив промовець, мало залишитися недоторканим.

Кейт знову набрала номер, намагаючись вимкнути будь-яку емоційну реакцію на голос і судити про запис цілком так, як могла б судити про ряд звукових сигналів ув аудіологічному тесті. Результат був не той, якого вона очікувала: бездушний робот, що його вона чула раніше, раптом здався більш людським.

Коли відзвучав сигнал для того, хто телефонує, аби залишив повідомлення, на зміну далекому шурхоту на лінії прийшов живий голос, басуватий зі сну:

— Алло?

— Емілі? — відгукнулася Кейт.

— Кейт? Щось сталося?

— Ні. Я тебе розбудила?

— То нічого, ще не дуже пізно.

— До мене якось не дійшло, що ти ще не повернулася.

— А, так… Дуже мене цей проект зацікавив, але такі речі ніколи не йдуть так, як собі заплануєш.

Кейт підтримала розмову, намагаючись при цьому говорити якомога менше й підштовхувати Емілі короткими репліками, водночас налаштовуючи туди-сюди власні очікування. Чим більше їй хотілося відчути заспокоєння й близькість, тим більше голос подруги скидався на пародію і розчаровував її. Але коли вдавалося позбутися власних думок і просто слухати, все звучало нормально.

— У тебе справді все добре? — запитала Емілі. — Ти звучиш якось… відсторонено.

— На роботі дурдом, — відповіла Кейт. — Розслідую одну справу… Не можу зараз про це говорити; може, коли ти повернешся.

Скінчивши розмову, Кейт сіла просто на бетон біля телефонної будки. Був лише один висновок, який мав зараз якийсь сенс, але спробувати усвідомити його — це те саме, що спробувати взяти під контроль оптичну ілюзію. Куб треба було вивернути; ваза мала перетворитися на простір між двома обличчями. Весь отой час вона плутала фігуру й фон. Але вона була права, вірячи в те, що люди, які тікали зі своїх родин, були вражені хворобою; її помилка полягала в намаганні виправдати власний розум. Адже вона втекла з тієї самої причини.

Кейт відчула, що тремтить усім тілом, наче з величезним зусиллям намагається втриматися на краю прірви. Майкл і Реза зовсім не були хворі. Бет, Кріс та Емілі теж були цілком здорові. І якою хворобою не була б уражена вона сама, треба вірити, що це виліковне. Треба чіплятися за цю надію, як тоді, коли ролі здавалися протилежними.

Вона звелася на ноги. Подумала було про те, щоб зателефонувати Резі, аби заспокоїти його, але стрималася: раптом, почувши його голос, знову перемкнеться.

Йдучи до автобусної зупинки, уявила себе у відділі невідкладної допомоги — там, де їй і справді треба було залишитися, як про те благав Реза тієї ночі. Але якщо б її госпіталізували, якщо б психіатри та неврологи взялися обговорювати причину і ступінь отих маячних ідей, — наскільки серйозно сприйняли б колеги її свідчення? До якої міри вони повірили б у те, щó вона розслідувала вже натепер?

Як швидко вони б діяли, щоб захистити родини, яким судилася така ж доля, як родині Наталі?

Вона не могла так ризикувати — допустити, аби вони її проігнорували. Це неприпустимо — утекти й сховатися на лікарняному ліжку в той час, коли армія праведників повстала проти порожніх, а істинно віруючі збираються вшанувати тих, кого вони любили, дарувавши їм вічний упокій.


11

— Мені хотілося б дещо з’ясувати, — сказала Кейт. Вона сиділа поряд з іншими втікачами: Ліндою, Ґері, Сюзанн і Ахмедом, що збилися в окремий гурток подалі від просто безхатьків, які виявляли ворожість або сумнівалися, коли йшлося про їхню спільну справу. — Звідки взялося це захворювання? І як саме воно поширюється?

— Яка різниця? — скинулася Лінда. — Ми знаємо, що воно поширюється швидко, яким би не був маршрут.

Але Сюзанн була менш категоричною.

— Це може бути важливо. У вас є якісь міркування?

Кейт пояснила:

— У мене на подвір'ї росте кілька фіґових дерев, просто за домом. І на тих фіґових деревах повно кажанів. Я там взагалі не ходжу і не наступаю в кажанячий послід, а от наш пес весь час в ньому товчеться. — Вона обвела гурток очима, пильнуючи, чи не зреагує хто-небудь на цей сценарій, підказаний тим, що побачене нею в будинку Наталі може бути певною спільною для всіх обставиною. — Пам'ятаєте вірус Хендра[12]? Він передавався від кажанів коням, а від них людям. А що як тут щось схоже — лише каналом передачі є не коні, а собаки?

Гурток деякий час помовчав, відтак озвався Ахмед:

— Кілька днів перед тим, як я пішов з дому, мій пес поводився дивно. Але дружина з ним не контактувала; вона взагалі воліла не пускати пса в дім.

— А фіґові дерева у вас є? — запитала Кейт.

— Ні. Але в сусіда є, і кілька гілок сягають до нас понад паркан.

Вона ще почекала, але більше ніхто не пристав на її самодіяльний зоонозний профіль ризику. Якщо деталі не співпадають, чому б так і не сказати?

Ґері пробурмотів:

— У будь-якому випадку ми знаємо, що тепер він може перескакувати просто від людини до людини.

Кейт несхвально зиркнула на нього:

— Звідки така впевненість?

— Виходячи зі швидкості, — втрутилася Лінда.

— Але що нам достеменно відомо про швидкість?

Лінда почала втрачати терпіння.

— Моя мама, в Сіднеї, заразилася того ж самого дня, коли змінився мій чоловік. Я подзвонила їй, щоб розповісти, що щось не так, а вона… її вже не було.

Кейт кивнула, погоджуючись, і продовжила.

— Хвороба вразила мою сестру тієї ж ночі, що й чоловіка і сина. Але сьогодні вранці… — Вона опанувала себе, готова пережити важкі моменти, якщо її власний викривальний досвід когось зачепить. — Я зателефонувала подрузі, яка останніх два місяці пробула в Америці, і…

Ніхто її більше не слухав: усі пообертали голови в протилежний бік складу, до завантажувальної рампи. До їхнього гуртка наближалася якась жінка. І хоча вона йшла, не піднімаючи очей, а голова в неї була поголена, Кейт упізнала її за формою обличчя, коли та потрапила під жовте світло гасових ламп.

Четверо з їхнього гуртка підвелися; слідом підвелася й Кейт. Усі по черзі обійняли Наталі, відтак Ґері представив її Кейт.

Кейт мовчки потисла їй руку. Наталі уникла зустрітися з нею поглядом. Усі шестеро повмощувалися на картатому шерстяному пледі для пікніків, що його Ґері розстелив на бетонній підлозі.

Наталі проголосила:

— Це має статися сьогодні ввечері.

— Ви впевнені? — запитав Ґері. — Як тільки ми розкриємо свої наміри, шляху назад не буде. Та й, думаю, я міг би залучити більше охочих. Роуен кудись пропав, але він ще може…

— Ні. Ми не можемо більше чекати. — Наталі говорила спокійно, але владно. — Нам потрібно подати сигнал усім тим людям, з якими ми досі не маємо зв’язку. Нам потрібно дати їм знати, що вони не самотні, що на їх боці ціла армія. Треба подати приклад, який вони зможуть наслідувати.

— Я розумію. — Ґері обвів поглядом гурток. —   Усі готові?

Всі, окрім Кейт, кивнули, але вона помітила, що Ахмед невпевнено поглядає на неї. Якщо вона дасть йому більше підстав сумніватися, то може з’явитися шанс зруйнувати одностайність.

Вона подала голос:

— Чи не дозволите поділитися з вами однією історією? Це займе не більше хвилини. — Слід було забути про Емілі та про її голосову пошту; тут потрібне було щось таке, що зачепило б за живе.

Ґері зиркнув на Наталі, промовив:

— Так, звісно.

— В ту ніч, коли я покинула свою сім'ю, — почала Кейт, — я довго їздила вулицями, намагаючись вирішити, що ж робити далі. І тоді подумала: поїду-но до сестри. Вона допоможе мені, вона все зрозуміє. У мене не було при собі телефона, отож я не могла з нею зв’язатися. Але, чим ближче я під’їжджала до її дому, чим більше думала про те, щó буде, коли постукаю в її двері, тим більше зростала у мені певність, що вона вже канула туди, куди канули чоловік і син. Я знала, що сестра точнісінько така, як вони — навіть не бачачи її, навіть не розмовляючи з нею.

— І тоді я вирішила: краще поїду до свого друга Кріса. До нього набагато далі, але я йому довіряла. Отож я звернула на південь, туди, де він живе, радіючи, що ще маю когось, на кого можу покластися. І от — трапилося те ж саме. Я ще не доїхала; я ще його не побачила, я ще не почула його голосу. Але вже була цілком певна, що він випатраний.

— І що б це мало означати? У мене що, якесь магічне відчуття? Я тепер можу розпізнати того, хто змінився, навіть увіч його не побачивши?

Наталі процідила:

— Ви здогадалися, ото й усе.

В її поведінці дедалі більше проглядала знервованість і намагання захиститися. Вона була розумною жінкою; вона знала, що не існує ані інтуїції, яка могла б так працювати, ані вартого довіри передчуття — за відсутності хоча б єдиного факту, яким воно могло б керуватися.

— Але це почуття було дуже сильним, — не вгавала Кейт. — Не менш сильним, ніж тоді, коли я бачила, на що перетворився мій чоловік, який лежав поруч зі мною в ліжку. І йому я теж не дозволила заговорити. Я просто знала, і це було мені так ясно, як божий день. Але тепер, якщо бути до кінця чесною з собою, — боюся, що це не вони були тими, хто змінився. Боюся…

Наталі оскаженіла. З криком накинулася на Кейт і почала гамселити її кулаками. Лінда й Ахмед схопили Наталі, намагаючись відтягти, але вона продовжувала верещати й сипати стусанами. Сюзанн заридала; її погляд, спрямований на Кейт, був повен жаху, наче та встигла прохромити серця усім її п'яти товаришам.

Кейт продовжила розпочату тираду. Їй було гидко від власної жорстокості по відношенню до жінки, яка вже й так була знищена горем, але вона була рішуче налаштована закінчити цю роботу заради тих, хто все ще був схильний іти за Наталі.

Отож Кейт продовжила, захлиналась словами:

— Боюся, що це саме я змінилася. Пес бабрався в кажанячому лайні і захворів, а я дозволила йому лизати моє обличчя. Моє обличчя, а не чоловікове і не синове. Я думала, що вони втратили все те, що робило їх людьми, але тепер я знаю: все це відбувалося в моїй голові.


12

— Несподіванка! — гукнув Реза з дальнього кінця майданчика для відвідувачів. На руках у нього був малюк.

Кейт нерішуче наблизилася.

— Це справді він?

Вона відразу пошкодувала про ці слова, що так необережно їй вихопилися, але якщо Реза й почув у них щось більше, ніж фігуру мови, він жодним чином цього не показав.

— Як же ж він виріс, — додала Кейт.

— О так. Я його відгодовую, щоб віддати в школу сумо.

Він посміхнувся і простягнув Майкла їй.

Кейт завагалася, боячись, що дитина не впізнáє її, адже минуло так багато часу. Проте хлопчик спокійно дивився їй в лице і жодним чином не протестував, коли вона врешті взяла його на руки.

Вони сіли всі разом на лавочку.

— Твоя борода геть вийшла з-під контролю, — промовила Кейт до Рези.

— Але ж тобі це подобається, чи не так?

— Це допомагає. — Цей прийом запропонував невролог, і воно, схоже, працювало. Новий Реза нагадував їй старого Резу рівно настільки, щоб занурюватися у спогади про нього, не плекаючи при цьому надмірних очікувань, і водночас вибудовувати новий набір реакцій на те, як він виглядає зараз. Іноді, коли вона його цілувала, їй це здавалося неправильним — наче якась нездорова гра з близнюками, але якщо їй доводилося вибирати між старим Резою, який для неї безповоротно помер, та його перевтіленням у цю недосконалу подобу, вона погоджувалася на переселення в бородатого доппельґанґера[13].

Вона перевела погляд на Майкла, той потягся й поклав долоньку їй на обличчя.

— А хто в нас тут найкрасивіший хлопчик? — запитала вона. — Ану, здогадайтеся, хто це?

Він заусміхався, навіть трішки хвалькувато, наче зрозумів з її тону, що вона йому лестить. Це було щось нове в його поведінці, але оте нове вона могла любити. Все, що матиме найбільше значення в його житті, ще мало настати.

Реза обійняв рукою її плечі, і вона навіть не здригнулася.

— Останнє сканування не виявило запалення, — заговорила Кейт. — І у спинномозковій рідині більше немає слідів вірусу. Отож, мабуть, ще тиждень. Вони все ще обережні в прогнозах; у декого ставалися загострення.

— Я, звісно, радий, що вони обережні, — відповів Реза. — Але ми вже не можемо дочекатися тебе вдома.

Кейт нахилилася й нагородила Майкла серією з трьох швидких поцілунків. Той відповів серією радісних звуків, як це вміють робити немовлята, і вчепився їй у волосся. Ніхто не міг сказати їй нічого певного про майбутнє; ані їй, ані сімнадцятьом іншим. «Синдром Капгра»[14] — це всього лиш назва групи симптомів, які спостерігаються чи не у півдесятку різних захворювань; ніхто не брався напророчити тут якийсь прогноз. Але навіть якщо її безпосереднє сприйняття людей назавжди втратило здатність викликати ту емоційну історію, яка колись наповнювала їхню сутність, її любов до сім'ї не пропала. Просто їй довелося пошукати об'їзні шляхи, аби обминути бар'єри, і прорити тунелі до більш глибокої істини.

— Як справи у батька? — запитала вона Резу.

— Я що, не казав тобі?

— Про що? — Кейт на якусь мить стривожилася, але Реза не виглядав засмученим.

— Все спрацювало. — Реза погладив бороду. — Він таки вийшов з тієї клятої в'язниці у пустелі й повернувся в Ісфахан, у сімдесяті. Я все-таки не схожий на його батька, але за одного з дядьків можу зійти, і, здається, ладнають вони досить добре. Я наплів йому, що він зупинився в шикарному готелі, де обслуга любить практикувати англійську з туристами.

Кейт навернулися сльози, але коли вона побачила, яке враження це справило на Майкла, то змусила себе затамувати плач.

— Все добре, — стиха проказав Реза. — Тепер він щасливий. Все складається на краще.


Переклад з англійської: mirabel.lv

Перекладено за електронним виданням:

The Nearest © 2018 by Greg Egan

ebook, 32 pages

Published July 18th 2018 by Tor Books

https://www.tor.com/2018/07/19/the-nearest-greg-egan/

Примітки

1

Декретна відпустка в Австралії складає 12 тижнів. (Тут і далі прим. перекладача).

(обратно)

2

Одна з центральних вулиць Брісбена, де розташований муніципалітет. Таку ж назву має парк у центрі Брісбена. Брісбен — третє за величиною (після Сіднея й Мельбурна) місто в Австралії.

(обратно)

3

Характерні особливості злочину, почерк злочинця.

(обратно)

4

Невелике місто на півдні Австралії, з посушливим кліматом.

(обратно)

5

Вочевидь, йдеться про події після Ісламської революції в Ірані (1978–1979 рр.)

(обратно)

6

Рухолла Мусаві Хомейні (1900? — 1989) — іранський державний діяч, аятола, рахбар (вождь), лідер ісламської революції 1979 року в Ірані. Верховний лідер Ірану з 1979 по 1989 рр.

(обратно)

7

Передмістя Брісбена.

(обратно)

8

Найвищий хмарочос Брісбена (висота 207 м).

(обратно)

9

Хештег у соціальних мережах. Схоже, мода на селфі з «правильними поліцейськими» — явище міжнародне.

(обратно)

10

Південний берег — набережна у Брісбені, центр культурного життя й розваг.

(обратно)

11

Кумера — передмістя туристичного міста Голд-Кост на східному узбережжі Австралії.

(обратно)

12

Маловивчений зоонозний вірус, виявлений у штаті Квінсленд. Викликає респіраторні та неврологічні захворювання.

(обратно)

13

Doppelgänger (нім.) — двійник.

(обратно)

14

Психічний розлад, за якого людина вірить, що близького члена родини замінено ідентичним з вигляду самозванцем.

(обратно)

Оглавление

  • Ґреґ Іґан Найближчий