Світло Парижа [Елінор Браун] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Елінор Браун Світло Парижа



Париж під дощем — усе-таки Париж.

Кетрін Мак-Рейнольдс, 18 листопада 1923

Глава перша Мадлен, 1999

Я не мала наміру втратити себе. Насправді ніхто не має такого наміру. Ніхто навмисно не відпливає від твердого всепрощаючого якоря свого серця. Просто йдемо на компроміси, часто маленькі, приймаючи, здавалося б, незначні рішення, при цьому не розуміючи, як ці маленькі зміни додаються до чогось більшого, змінюючи нас самих на кращих або гірших, і от ми бачимо себе такими, якими зрештою стали.

Я завжди мала добрі наміри: хотіла зробити матір щасливою, згладити мою неврівноваженість, ні з ким не ворогувати, полегшити мій власний шлях. Однак, зрештою, створила життя, схоже на порцелянові фігурки, що мешкали в маминих китайських шафках: гладенькі, гарненькі, крихкі й порожні. На них можна було лише дивитися. Не торкатися.

Багато років тому я могла б назватися художницею. Дитиною малювала на кожній чистій поверхні, яку тільки бачила: включаючи, на смуток моєї матері, стіни, чарівно чисті титульні сторінки бібліотечних книжок, а також більше ніж кілька свіжо випрасуваних скатертин. У старших класах сиділа годинами в кімнаті мистецтва після уроків, доки промені сонця за склом ставали тоненькі, і учителька малювання делікатно клала руку мені на плече й казала, що час іти додому. Під постійними пахощами парфумів Anais Anais ховався запах фарби, а всі чисті місця моїх підручників вкривалися каракулями й малюнками. У вихідні я ховалася від маминих безкінечних докорів у підвалі нашого будинку, де установила мольберт і малювала, доки не стемніє й пальці не задерев'яніють, накладаючи фарби й змішуючи їх на палітрі, доводячи до безладно чорного.

Але я не малювала з того часу, як вийшла заміж. Тепер я водила годинами туристські групи галереями музею Стаблера, показувала на гарні неясні обриси імпресіоністів, соковиту чіткість романтиків, що не підлягає жодним правилам комбінації кольорів експресіоністів і абстракціоністів. Ми ходили кімнатами, і я звертала їхню увагу на зростання техніки малювання, вливання рух у рух, як злиття рік: той самий розмір, ті самі інструменти, і все ж такі різні на вигляд картини, у бажаннях, у душі. Не мало значення, скільки разів пояснювала це, було прекрасно до неймовірності, що Моне[1] творив свої м'які пасторалі за сто років до чудового хаосу фресок Джексона Поллока[2].

Цього майже вистачало.

Зазвичай Таніс приводила старших дітей, мала чотирьох синів-підлітків і нічого не боялася. Але вона кудись вийшла, інші лектори були зайняті, і координатор спитав, чи могла б я узяти групу. Мить вагалася: підлітки здавалися стривоженими й безконтрольними, розмахували руками, були дивно одягнені, поводилися незрозуміло між собою, — потім, нарешті, сказала, що я згодна. З нами була їхня вчителька, замовила одну з моїх улюблених екскурсій про художників і впливи.

Коли я зустріла їх у вестибюлі, одразу спитала їхні імена і хто їхній улюблений художник, до чого вони поставилися так, наче я випитую в них державні секрети. Учителька, міс Пайн, була молодою і стрункою, з волоссям, розпущеним по плечах, радше вузол, ніж кучері, ніби вона час від часу занурювала в нього пальці. Я й жінки, яких знала, носили тонкі облягаючі сукні з елегантними шаликами прийнятних м'яких кольорів, але міс Пайн була обгорнута в тканину кольору бойзенової ягоди, що була схожа радше на колекцію носових хусточок, сколотих булавкою, ніж на сукню. Можливо, вона носила також паси й браслети, бо дзвеніла, коли рухалася. А може, ховала під усіма цими обмотками кількох оленят, що відбилися від гурту.

— Давно вчителюєте? — спитала я, аби завести розмову, коли зупинилися вперше, очолюючи зграйку наших курчат, під ногами приємно порипувала підлога.

— Майже десять років, — відповіла міс Пайн, посміхаючись. Мабуть, на моєму обличчі відбивався жах, бо вона засміялася з легким підхрипуванням. Я усміхнулася у відповідь, аби почути цей сміх ще раз. — Вони не такі вже погані, чи не так?

Глянувши через плече на дітей, що брели під нашим наглядом угору широкими мармуровими східцями на другий поверх, я теж засміялась. — Не такі й погані. — Хлопці стрибали один довкола одного, наче пинбольні м'ячики, двоє дівчат ішли поряд, схиливши голови одна до одної з близькістю, можливою лише між підлітками. Кілька інших відійшли до краю східців, роздивлялися картини на стінах і скульптури на площадці.

— Якоюсь мірою я повторюю свій колишній досвід. Мені так і не вдалося приборкати старшокласників, коли я сама була у школі. Усі