Риб’яча кров [Їржі Гаїчек] (fb2) читать постранично

Їржі Гаїчек Риб'яча кров

Села, що опинилися в небезпеці, не мають у цьому романі назв, але вони існували насправді.

Люди в романі мають імена, але це, насправді, вигадані персонажі.

2008

Я сиджу в купе потяга Прага — Чеське Будєйовіце, від станції Табор зовсім сама-самісінька. Над головою на поличці для багажу — моя подерта темно-синя валіза на коліщатах, на ручці якої ще й досі хитається папірець із аеропорту в Роттердамі. Нарешті трошки самоти, коли я можу дістати з гаманця складений аркуш паперу зі стовпчиком імен. Видовжений білий аркуш для нотаток, дещо схожий на рахунок у ресторані, у лівому верхньому куті — кольоровий логотип голландських авіаліній. У літаку я записала його великими друкованими літерами, згадавши при цьому Фредеріка. Що б він на це сказав? Ця богемна, хаотична чешка, із якою він мучиться вже чотири роки, і раптом отаке. Він, який у всьому дотримується системності й скрізь визнає порядок. Коли ми йдемо за покупками, у нього в руках саме такий аркуш і ще й ручка, він кидає товари у візок і водночас викреслює пункти свого списку. У кишеньці сорочки він носить калькулятор і обчислює вартість купленого, аби біля каси його ніщо не могло здивувати.

І саме так робитиму тепер я, кажу собі й проводжу очима по аркушеві згори вниз. Я викреслюватиму імена. Усіх із цього списку я хочу побачити, поговорити з ними, подивитися їм просто в очі. Що б не сталося поміж нами колись.

ТАТО

ГОНЗА

АННА

МІЛАДА

ЗДЕНЄК

ПАН ТУШЛ

ДОКТОРКА МЕДИЦИНИ БРЕЙХОВА

ПАН БЕРТАК

ХОЗЕ

НАДЯ

ПЕТР

ОЛІНА

Усього дванадцять імен, дванадцятеро важливих людей із мого минулого. Я зупиняюся на останніх двох і розмірковую, чому я написала їх аж наприкінці. Підсвідомо? Я відсунула їх, заховала їх насамкінець. Я охоче милуюся пейзажами Південної Чехії, що пролітають за вікном, і згадую вчорашній вечір. Ми з Фредеріком відкоркували пляшку вина на прощання. Ми пили в ліжку, і я жартувала, що тепер він цілий місяць матиме спокій. Мабуть, близько двох тижнів перед відльотом він не слухав нічого іншого, окрім історій та легенд нашої родини. Я вже дратувала його цим. Одного разу він навіть напустився на мене: невже я справді думаю, що проблеми в родині були виключно в мене й більш ні в кого? Мовляв, це ж нормально.

— Тобі здається нормальним, що свого рідного брата я не бачила вже понад двадцять років?

Я повторюю це запитання вголос у порожньому купе. І ще раз нагадую собі основні правила цієї подорожі, які я встановила перед відльотом. Правило перше: говорити правду. Завжди, усім і за будь-яких обставин. У що вже гратися в сорок один? Від чого ховатися? Тоді не варто було б і повертатися. Правило друге: я не плакатиму. Хвилювання, смуток. Навіщо? Я вже не маленька дівчинка. Останні кілька листів, якими ми з татом обмінялися, мене досить-таки заспокоїли. Операція минула успішно, вчора його мали б виписати з лікарні, а сьогодні ввечері я подзвоню в його двері. Усе складається. Усе буде добре, кажу собі вже вкотре й неспокійно кручуся на сидінні.

Між тим сутеніє, я стою біля вікна й вдалині бачу вогні міста. Я не була тут п’ятнадцять років. Вагон хитається, я тримаюся за металеві поручні й роздивляюся місто, якого вже не пам’ятаю: воно оточене супермаркетами, заправками й низенькими квадратними будівлями. Незабаром потяг із шумом зупиняється. Я тягну валізу за собою тунелем від платформ, навпроти будівлі вокзалу вивчаю розклад руху міського транспорту. До району Май тепер їздять інші номери, аніж колись. Я виходжу на кінцевій зупинці третього автобуса, валіза постукує за мною коліщатами по плитках тротуару. Я стою посеред мікрорайону. Жодних сірих панельок, як я їх собі пригадую, натомість — палітра пастельних кольорів; я роззираюся навколо, жовтий, синій, зеленавий, будинки міняться кольорами, а на фасаді десятиповерхового дому, де живе тато, намальовано величезний номер. Ліфт зупиняється на дев’ятому поверсі, я дзвоню в двері, вони прочиняються, і в них стоїть мій тато, на двох милицях, зовсім сивий.

— Проходь, — усміхається він.

Я цілую його в щоку й обережно обіймаю. Зачиняю двері, і ми стоїмо одне навпроти одного. Я вивчаю його обличчя, чи болить йому? Як змінив його час! Але часу в нас буде вдосталь. Він показує милицею, аби я йшла за ним.

Наскільки до невпізнаваності змінився наш район, настільки ж тут усередині не змінилося анічогісінько. Та сама побита тумба для взуття в коридорчику, ті ж вицвілі фіранки у вітальні, що їх ми колись купували ще з мамою, старий стандартний санвузол, а з програвача в кухні горланить оркестр. Я не чула нічого подібного вже бозна-скільки, мене це дещо стрясає й відкидає на двадцять років назад. Але я тримаюся й волію зосередитися на сучасності, щоб зберегти