Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
голови, все ще порпалась у сумочці. — Це ж треба, га?
Від неї віяло свіжим морозом і ще якимись невловимими бентежними духами, пахощі яких Григорій Петрович востаннє чув ще в своїй далекій молодості.
— Загубила... — протягла вона ніяково і її гарне обличчя було по-дитячому безпомічним. — Ключик посіяла...
— У мене випадково зберігається кілька старих ключиків. Знаєте, маю таку звичку... збирати непотріб, — Григорій Петрович переступив з ноги на ногу. — Якщо, звичайно, не заперечуєте, то я...
Вона ледь насмішкувато зиркнула на нього.
— Що ж, сусіде, спробуйте підібрати ключик.
— Почекайте, я зараз...
Григорій Петрович зробив було кілька кроків по східцях і нерішуче зупинився.
— Пробачте... мені здається, що вам не зовсім зручно стояти у такий час під дверима. Дозвольте... ее... запросити вас на чашку кави. Крім того, ви підкажете мені, якої форми у вас був ключик.
Марія Іванівна трохи повагалась і згодилась. Щоправда, застерегла: «Але тільки на одну хвилину».
Вони піднялися на четвертий поверх і зайшли у квартиру.
— У вас — однокімнатна? — запитала Марія Іванівна, переступаючи поріг. — Ви — самотній?
— Самотній, — Григорій Петрович допоміг їй зняти шубку. — А ви?
— Теж... — зітхнула вона.
— Проходьте, прошу вас...
— У вас тепло, затишно... А я так замерзла.
— Зараз каву зготую.
Лишивши Марію Іванівну біля книжкових шаф («Тут у мене бібліотека всесвітньої літератури. Двісті томів... Прецікава серія, прогляньте, будь ласка, я...»), Григорій Петрович ще досить прудко метнувся на кухню.
Розглядаючи солідні томи всесвітньої, Марія Іванівна разів зо три проказала про себе: «На щастя... На щастя... На щастя...», як на кухні з брязкотом падав посуд. Ба, навіть покришка з каструлі з пронизливим дзенькотом застрибала по підлозі і довго десь у кутку ображено дзвеніла...
— Ох, ці. мужчини! — Марія Іванівна не витримала і пішла на кухню. — Боже мій! Та чи у вас тут побоїще відбулося з череп'яним драконом?
— В... ви знаєте... — Григорій Петрович зовсім розгубився серед череп'я, — не посуд, а якісь літаючі тарілки...
— Ви, мужчини, може, і вмієте підбирати ключики, а ось на кухні... — І Марія Іванівна рішуче відсторонила Григорія Петровича від газової плити. — Дозвольте мені похазяйнувати...
Потім вони пили каву, сидячи у м'яких кріслах за маленьким столиком, над яким так затишно світився торшер-сонях, і розмовляли наче давні знайомі. Виявилось, що Марія Іванівна вчителює, що перше заміжжя її склалося, на жаль, нещасливо і вона вже три роки, як одиначка. Потім виявилось, що Григорій Петрович — старший інженер НДІ і що в нього теж невдало склалося перше подружнє життя і звідтоді — три роки — він одинак. А ще виявилось, що обоє вони вже три роки як мешкають у цьому будинку.
— Неймовірно, — не міг збагнути Григорій Петрович. — Три роки і незнайомі.
— Прямо дивно, — згоджувалась вона, відчуваючи, як зігріває її кава, і додавала своє улюблене:
— Це ж треба, га?
Потім виявилось, що Григорій Петрович всі ці три роки знав Марію Іванівну, але, як додав вибачливо: «В односторонньому порядку...»
Марія Іванівна, повагавшись, призналась, що і вона знала всі ці три роки Григорія Петровича.
— Тільки офіційно ми не були знайомими, бо я раніше не губила ключик...
Григорій Петрович спохватився.
— Вибачте, я ж обіцяв... Зараз, зараз...
Він метнувся на лоджію і приніс звідти невеликий ящичок — шухляду із старого столу — поставив його посеред кімнати і заходився перебирати різне залізяччя, інструменти та, час від часу показуючи ключики різних форм і розмірів, запитував:
— Не такий?.. А може, цей підійде, Маріє Іванівно?
Марія Іванівна, посміхаючись самими очима, заперечливо хитала головою.
— Ні, ні, не підійде. Шукайте ще, Григорію Петровичу. Кажуть, хто шукає, той завжди знаходить.
Але як Григорій Петрович не старався, а так і не зміг підібрати ключик.
— Який жаль... — зітхнула Марія Іванівна. — Через кілька хвилин розпочнеться перша серія «Іронії долі, або доброго здоров'я помившись». Я так хотіла подивитись цю комедію.
— У вас який телевізор?
— «Електрон».
— Уявіть, у мене теж «Електрон».
Григорій Петрович увімкнув свій телевізор, і Марія Іванівна сплеснула руками.
— О, як він у вас чудово працює! Що то значить мужські руки! А в мене то диктор двоїться, то зображення стрибає, то звук зникає.
Вони дивилися першу серію «Іронії долі...» і сміялися, як симпатичний москвич Женя в передноворічний день «перебрав» у лазні і помилково замість свого товариша полетів у Ленінград. Думаючи, що він у Москві, забрався в чужу квартиру (вулиця, номери будинку і квартири — все зійшлося) та як познайомився у тій квартирі з симпатичною Надею, та як...
Марія Іванівна, дивлячись фільм, раз по раз сплескувала руками, сміялась і вигукувала:
— Це ж треба, га?
Оскільки на екрані герой і героїня пили шампанське, Григорій Петрович теж дістав пляшку шампанського і два кришталеві
Последние комментарии
22 часов 34 минут назад
22 часов 51 минут назад
23 часов 3 минут назад
23 часов 9 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 1 час назад