Історія Юхима [Роман Квант] (fb2) читать постранично

РОМАН КВАНТ

ІСТОРІЯ ЮХИМА

2015

Розділ I

Здача екзамену

1

Тонка, ледь помітна грань ще сильніше зменшувалася, поки царство сновидінь остаточно розламалось від удару твердої, звичної стіни пробудження. Безглузді обривки сновидіння, як шматочки пазлу перемішувалися, а потім зникали. Після солодкого, млосно-ніжного відпочинку, момент усвідомлення власного буття здається якимось незвичним і несподіваним. Відлуння будильнику ще досі лунає у моїх вухах, дзеленчить десь у голові, руйнує усю райську насолоду від липких обіймів сну.

Розкривши свої очі, я на коротку мить таку загадкову і оманливо-швидкоплинну, фокусую свій неясний погляд на довгій стелі. Тоді ж у голові відроджується світла здогадка, що мені варто поспішати на іспит. Я роблю один судомний рух, який допомагає перейти моєму тілу від горизонтального до вертикального положення. Після цього я намагаюся прийти до тями. Недбало протираючи заспані очі, я повільно почав рухатися у напрямку вмивальника. На виході з кімнати, я зупинився і одягнув капці, а лише потім почапав по коридору. Наближаючись до мети, я зачепив дівчину, яка проходила в інший бік.

– Дивись куди преш, сновидо! – пробурмотіла вона невдоволено і пішла далі, тримаючи рушник у руці.

Я і не думав вибачатися і навіть не озирався на неї, бо ще недостатньо прокинувся. Помивши лице холодною водою, я витер його рушником і вже більш жвавим, упевненим кроком попрямував назад до кімнати. Цього разу траєкторія мого руху була більш чітка та врівноважена.

– Ласкаво просимо в реальний світ, – пролунало ззаду.

Позаду стояв Гаврило (в миру – Гавр) – такий собі гладкий хлопець, із тонесенькою щіткою чорних вусиків, маленькими сірими очима та жвавими жестами кінцівок. Коли він говорив або кудись йшов, то усі його жести та рухи нагадували якогось дивовижного птаха, що різко дивився навкруги, міг наполохано злетіти у небо, а потім заспокоївшись, приземлитися на дах будинку або гілку дерева і спокійно собі чистити пір’я. Гавр ніколи не сидів на місці. Його непосидючість іноді дратувала. Ось, наприклад, він щось мені розповідає, а сам ходить по кімнаті, дивиться у вікно і лише рідко може подивитися людині в очі, наче таку честь він дуже рідко дарує співрозмовникам.

– Щось цей світ занадто реальний, – я спробував посміхнутися.

– Думаю, кава наразі допоможе це з’ясувати. Ти йдеш, чи хочеш знову запізнитися на екзамен?

2

Я навчаюсь в ДНУ, на спеціальності українська філологія. Наразі вчуся на четвертому курсі, наблизившись до літніх іспитів. Часом навчання мені набридає, викликає нудьгу, але моя любов до книжки (я великий книголюб), допомагає подолати величезні списки літератури, які потрібно прочитати та засвоїти кожному починаючому філологу. Ким я буду працювати далі – ще не вирішив, хоча у двадцять один рік потрібно більш точніше визначатися із планами на майбутнє. Можливо, після закінчення університету і отримання диплому, піду працювати редактором або професійним філологом. Одне знаю точно, що вчителем з української мови ніколи в житті не буду. Ця професія нудна, непрестижна і малооплачувана.

Зараз мені потрібно збиратися на іспит, від якого залежить багато речей. Оскільки я вчився на бюджеті, а мої батьки не були багатими, то ж усі мої кишенькові гроші на забаганки в основному фінансувалися із стипендії, а також невеличкі суми поступали від рідних. Звісно, можна було підробити, як це роблять багато студентів. Наприклад, піти розвантажувати вагони, попрацювати промоутером або оператором контакт-центру, але річ втім, що мені було ліньки відривати дупу від дивану і раненько пертися на роботу. Це і так доведеться робити, але вже після закінчення навчання. Мене і так жахала довга і важка праця за копійки в проміжку від двадцяти двох до шістдесяти років. Це ж цілих тридцять вісім років рабства! А зараз я ще планував насолоджуватися незабутніми, вільними студентськими годинами, що летіли швидко, але залишали приємні відчуття.

Родом я із села Глибоководне. Може ви чули про таке? Воно знаходиться у Дніпровській області, недалеко від Кривого Рогу. Це таке маленьке, богом забите село, де живе не більше кількох сотень (насправді від сили півтори сотні) жителів, завше літні люди, адже молодь віддавала перевагу мегаполісам: шумним кварталам, старим, зруйнованим кладовищам, брудним вуличкам, фабрикам, заводам, з яких йшов величезний стовп диму.

Мої батьки народилися в цьому селі і провели усе своє свідоме життя. Найкращі роки мого дитинства та юнацтва також проходили на полонині, коли пасеш корів, граєш з хлопцями у карти, залицяєшся до файних дівчат, порсаєшся у городі, допомагаєш татові латувати дах, кормиш свиней, курей, гусей, мандруєш понад річкою, або купаєшся в озері. Так, це були чудові миті мого життя – незабутні миті, що