Свій час [Яна Юріївна Дубинянська] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (145) »
Яна Дубинянська
Свій час
— На кожну відповідь у вас одна секунда й одне, можна два слова. Готові? — Так. — Час пішов. Вік? — Тридцять сім. — Фах? — Письменник. — Улюблена страва? — Гриби в сметані. — Ідеальний краєвид з вікна? — Море. — Улюблений колір? — Червоний. — Улюблене заняття? — Працювати. — Чим вас можна відволікти від роботи? — Будь-чим. — Ваша найбільша, але неістотна слабкість? — Згущівка. — Ваша справджена дитяча мрія? — Мандри. — Несправджена? — Політ у космос. — Скільки ви років у шлюбі? — Тринадцять. — Чи здатні пробачити подружню невірність? — Не знаю. — Маєте дітей? — Трьох. — Чого насамперед ви хотіли б їх навчити? — Свободи. — Чи цікавитеся ви політикою? — Так. — Чи підете в політику, якщо запропонують? — Ні. — За яких умов ви покинули б країну? — За диктатури. — Заради чого віддали б життя? — Заради сім'ї. — Що вас найдужче втомлює? — Натовп. — Що досі викликає дитячий захват? — Водні гірки. — Що для вас неприпустимо? — Зрада. — Що набагато сильніше за вас? — Час.
I
Спершу — чистий рух, і темрява, і свист, і невідомість, і неодмінно страх! — нескінченності і раптового кінця, простору і глухого кута, неминучості і помилки. Коридор, тунель, труба, де простір і час прориваються у безмежний хаос, стаючи неприборканими і моторошно вільними, до запаморочення, до болю в стиснутих пальцях. І так щоразу, і нема на це ради, хіба що здатися і заплющити очі. Але я ніколи не мружусь. Усе задля тієї миті — коли враз спалахують різнобарвні вогні, і розгортається спіраль Усесвіту, і набігає осяйний захват, і неспромога не закричати! Кричу я завжди, немов мале дівчисько чи перебільшено пристрасна коханка, чи… Розпружуюсь. Розкошую. Незабаром згадую про налаштування і квапливо стягую хронос до меж флайсалону, вирівнюючи параметри по внутрішній обшивці. Раз була помилилася, встановила по зовнішній і ледь не трапила в хроноконфлікт: себто, правду кажучи, черконуло, іскри впівнеба, добре, що на тому флаї хлопець був нормальний і вдалося домовитися. Зате не вилітала я потому кілька особистих місяців, не менше. У Загальному просторі нічого не можна кинути на самоплив, не можна вірити ні приладам, ні тим більше інтуїції — тільки гранична зібраність, напруга, концентрація та пильність. І на світі лишається дедалі менше речей, здатних винадити мене туди, у Загальне, поза це все. Але раптовий захват переходу. І потім — ця дивовижна, несамовита краса. Лечу над розсипищем зірок уночі, діамантів на чорному оксамиті, світів у Всесвіті. Незчислимих. Осяйних. Неповторних. Усе це — люди. Я вже й забула, як же їх багато, людей. Срібляста ящірка-брелок з рубіновими очима гойдається і танцює над панеллю. Стягнутий хронос шарудить об пологу обшивку флайсалону, відстає на часточку міліметра, спалахуючи алмазним порохом, і тоді зоряні світи інших людей ззовні, оповиті півпрозорим палахким фільтром, колишуться і стають ще красивіші. Помалу звикаєш до незвично тісного особистого простору, по тривалій перерві це завжди нелегко, а ще ж доведеться вийти із флаю… дарма, якось воно буде. Взяти хоча б Маргариту, яка збавляє купу часу тут, у загальному, підвисаючи потім в особистому — як сама була зізналась у мережі — на максимальну амплітуду, мало не півсекунди на абсолютний рік, — цікаво, невже таке справді можливо? І яка вона — це теж дуже цікаво — зараз?.. Спалахи, зірчасте тріскотіння, вогні. І раптом розумієш: не хочеться тобі бачити ніякої Маргарити, зустріч із нею, необов’язкова і спонтанна, насправді лише привід вирватися. Зі свого затишного, обжитого особистого простору — сюди, поза все. Після тривалих місяців, таких правильних, плідних і помірковано-спокійних, відчути знову той неймовірний, до крику, захват, побачити прекрасну нескінченність вогнів і людських світів. Навіщо, заради чого — не так уже й важить. Просто побачити, пройнятися, відчути. У величезному небі сяє, мінячись чистими спектральними барвами, Абсолютний Годинник. Запізнююся. Прискорила особистий час, трошечки, хвилина до двох — та чи варто, коли нікуди не квапишся? Годі, облиш. Адже домовилися. Коли, роздивляючись крізь іскристу плівку хроноперешкод вогні, ще й ледь примружитися, вони починають закручуватись у спіраль, перетікаючи один в одного, мерехтіти у спільному танцювальному ритмі, і тоді знову робиться моторошно. Загальний простір нівелює весь особистісний світ до яскравої цятки в єдиному візерунку,
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (145) »
Последние комментарии
14 минут 32 секунд назад
4 часов 29 минут назад
6 часов 47 минут назад
8 часов 37 минут назад
14 часов 22 минут назад
14 часов 28 минут назад