Родаки [Дмитро Кешеля] (pdf) читать онлайн

Н Е В Г А М О В Н І Н Е Б Е С І П ІД В І Ч Н И М И Н Е Б Е С А М И

В українській літературі так ніхто не пише. На таке читання
рідко щастить. «Які сильні натури і як красиво вони живуть»,
«Ні, неможливо таке витерпіти», «Який колоритний текст», —
налітають думки. І вже хочеться зустріти отого невгамовного і не
по літах мудрого Митрика, без якого роману не було б. І почути
голоси родаків, без яких не було б такого Митрика. І побачити
наяву Небесі — місцину села, де хата його родини.
Для людей, з чиїми сходяться його стежки, він — збийвіч, збитошник і навіть кривдник. А насправді в нього — дивовижно
витончена душа. Все його цікавить, усе він вразливо бачить.
І чинить так, як розуміє правду. І далеко не всім солодко від його
правди.
Митрик увесь у стихіях життя, серед красот села, що притулилося
біля гори Ловачки, а десь за нею — загадкове варош-місто Мукачево. І люди біля Митрика — дивний світ: жертовна у стараннях
захистити всіх своїх баба Фіскарошка, незворушно умиротворе­
ний дід Соломон, гордо рішучий дід Петро, притлумлений клопо­
тами нянько, надламаний жорстокими обставинами вчитель пан
Фийса. Усіх їх тримає на землі мудрість любити життя і виживати.
А найрідніші йнайсолодші йому — мамка. Народжені за незбаг­
ненних обставин, загадково росли і мали дивного вчителя: для
уроків він брав тільки книгу «Одкровення Слова» християнсько­
го предтечі Авеля Синайського. Мамка все по-своєму бачили,
вміли «говорити з небесами», малювали музику, знали символіч­
ні таїнства слів. І Митрика вчили не марнуватись на слова пусті.
На білому човні, білими вітрилами якого — білі крила білого ле­
леки, пішли мамка у вічність. Митрик одиноко дивився їм услід і
слізно благав їх іти йне озиратися. Бо так просили мамка...
Багато стихій, історій і почерків у цьому романі: екзотика краю
йунікальність покарбованих вітроломами доль, містичні сили
світу, фатальності життя і відчайдушне чіпляння за нього. А над
усім — невблаганний час.

Д М И Т Р О К Е ШЕ Л Я

Родаки
РОМАН-КОЛАЖ
ІЗ С Т И Х І Й

життя

а
ВИДАВНИЧИЙ ЦЕНТР

« А К А Д Е М І Я » 2017

УДК 821.161.2-31
ББК 84.4УКР-44
К46
Літературно-художнє видання

Серія «Ім’я». Заснована в 2016 році

Кешеля Дмитро

Родаки
Роман-колаж
Із стихій життя
Редактор Г. Т. Сенькович
Коректор Н. А. Ганжа
Комп’ютерна верстка Є. М. Байдюка
Формат 84 х 108/32. Ум. друк. арк. 20,16. Зам. 7-02-1306.
Видавничий центр «Академія»,
04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 38-44.
Тел./факс: (044) 483-19-24; 456-84-63.
E-mail: academia.book@gmail.com
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК № 555 від 03.08.2001 р.
Видрукувано у ПрАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”
корпоративне підприємство ДАК “Укрвидавполіграфія"»,
вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052.
Свідоцтво серія ДК № 3985 від 22.02.2011 р.
© Кешеля Д., 2017.
© Видавничий центр «Академія», оригінал-макет, 2017.
© Штогрин В., дизайн серії, дизайн книги, 2017.
ISBN 978-966-580-480-2 (серія)
ISBN 978-966-580-511-3

ЗМІСТ

I. ТАК УПОВІДАНО

7

Збийвіч

9

Ворота райдуги

41

Так уповідано

84

II. ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ ВОДИ

147

Родаки

149

Мамка мої

175

III. ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ 249
По оба боки Ловачки

251

Сяйвооке звірятко

310

Колюча акація

348

ТАК У П О В І Д А Н О

ЗБИЙВІЧ

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Госпо­
ди, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодову­
ючи піч дровами.
— То все дощі, — розважливо резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. —
Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх і
мітлою не виб’єш із села.
— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зеле­
ну*? — гукає із сіней батько.
Осел рогатий — це я. Прокинувся вже давно, проте
лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліплени­
ми очима і не маю бажання не те що вставати, а жити
взагалі. Добігає моє солоденьке літо, через кількадень
школа, і я мушу нині обрізувати свій хвіст — пере­
складати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне
перескладання шкільних іспитів для мене вже стало
ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогодніш­
ній — винятковий: біологію перескладаю в пана вчите­
ля Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому
в пекло або свідомо дати вирвати собі всі здорові зуби.
Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і
на висоті, і на видноті, адже вчитель був нашим першим
сусідом. І вся наша вельми колоритна і неповторна ро­
дина цим фактом дуже пишалася. І коли хто йназивав
нас бандитами з великої дороги, ми з гордістю відпові­
дали: «Зате наш сусіда — живий учитель!». І мовилося це
з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імпе­
ратора Франца Йовжки, і це давало нам повне право за­
йматися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із
паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої
"“Незлоблива лайка.

10

ТАК У П О В І Д А Н О

сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім,
що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учи­
тель — на той час еталон чоловічої вроди — був вхожим
в елітні аристократичні кола, де йпознайомився із май­
бутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито
пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей
факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що вона при
зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.
— Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати
ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті
держав у своїх руках! — вирячивши очі, шепотіла вона.
— Анцьо, вера Божа, йдіть від ня під листя йтра­
ву, — перелякано сахався, як нечистої сили, пан учи­
тель. — Змізніть* ’ми наохтема** з очей і повісьте колодицю на писок, бо коли почує!.. О, сили праведні, коли
якийсь безпекаш почує про його величність Міклоша
Гортія, то ані святі, ані грішні не позбирають моїх кісток
по величайших просторах Сибіру.
Баба, будучи вихована у глибоко релігійних тради­
ціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які
її представляють на землі грішній, — посланці Все­
вишнього. І тому з одинаковою шанобливістю ранком
кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і
Хрущову... Портрети цих та ще деяких інших «вождів»,
при яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком
у комірчині, яку дідо постійно тримав на замку. Нікому
навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли
поділити між собою незмірно велетенські земні просто­
ри, небеса і води Господні, заради яких гинули мільйо­
ни, зникали народи і держави, тепер умістилися у кри­
хітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім
було затишно йблаженно...
У сліпому поклонінні вождям моя баба мала ще одну
вельми характерну звичку: коли поклонялася, скажі­
мо, Гітлеру, обов’язково завішувала рушником портрет
Сталіна. А коли хрестилася перед ликом Ференца Йовжки, винувато дивилася на Хрущова йперепрошувала:
*Щезнути. **Назавжди.

ЗБИЙВІЧ

11

«Перебач’ми, Микито...». А коли зрідка зітхала перед
портретами Маленкова чи Кагановича, оглядалася на
Міклоша Гортія йсердито гаркала: «Не сверли ня своїми
пулькатими очами, бо то йти винен, што они, закляття
би їм, — туйки»... Потім замикала вождів на колодицю,
ставала перед іконою Спасителя йкаялася: «Но та пак
што маву робити, Божіньку?.. Наслав’ись їх на нашу бі­
дацьку голову, то мушу їх, марішку їм зелену, якось за­
добрювати, аби ще більшої біди не начинили».
Звичайно, пан Фийса не відав, що для баби він був не
просто сусідом і вчителем, а уособленням живої історії,
ба навіть помазаником. Адже він не просто бачив, а й
ручкався із самим регентом Міклошом Гортієм. І коли,
бувало, пан Фийса до безтями напивався в корчмі, а від­
так безтурботно спав під плотом, баба нікому не дозво­
ляла його торкатися. Сама звалювала вчителя на плечі
і несла додому: несла ніжно, як дитину; несла бережно,
як дорогоцінну реліквію. Несла щаслива йусміхнена, і
все їйздавалося, що тягне на собі не просто зневіреного
йспитого вчителя, а шмат європейської історії.
— Митьку, ану ж не забудь із собою взяти на екза­
мени тайстру із грушками... Такі, нівроку, м’якенькі,
як гів... — якраз на зуби пана вчителя, — напучує мене
баба, лаштуючи до школи.
— їжака йому в рот, матір’му душу! — кисло кривлюся.
— Ти што злословиш, криволабий чорте, — лускає
мене по потилиці баба. — Та ци знаєш, што пан Фийса
був першим цімбором* Мікловша Гортія, а його по­
кійний нянько, розказували, най будуть прощені, мої
мамка, пив на брудершафт із самим Ференцом Йовжком. Скотина ти невчена!
І баба знову з усього розмаху гостить мене п’ятірнею
в потилицю. Дідо, почувши гамір, влітає із сіней і, не
розібравшись, вліплює мене по вуху — аж дзвони загу­
ли в голові і світ поплив у печальнім вальсі. Ледь отя­
мившись, притьмом хаплю тайстру із «м’якенькими, як
гів...», грушками і прожогом вискакую у двір. Тут наразі
'Товариш.

12

ТАК У П О В І Д А Н О

збиваюся з батьком. Йому, бачте, саме припекло в цю
мить заносити в хату відра з водою. Звісно, відра, неми­
лосердно гуркочучи, — в один бік, а золотий батько, без­
божно згадуючи небеса, — в протилежний... Від нього на
щасливу доріженьку теж отримую дарунок: одне з по­
рожніх відер, кинуте моїм рідним няньком, таки наздо­
ганяє мене на вулиці і голосно лупить по хребтянці — аж
булькнуло межи ребрами.
— Пси би тя гонили, здохляку! — кричить за мною
нянько. — Лиш прийди’ми домів! Я тя на воротах пові­
шу, абись ворони і мачки* лякав!
Із такими сердечними зиченнями від рідних і близь­
ких я йвідправляюся на перездачу біології.
По затяжних серпневих дощах вигодинювалося. На не­
бесах одне за одним почали навстіж розчахатися голубі
вікна, сяючи молитовною чистотою і криничною свіжіс­
тю. Тільки над самим Мукачевом ще громадилися і вов­
тузилися хмари. Але це вже були не нахмурені, а добрі,
лагідні йбілосніжні, як городське морозиво, хмари. Вони
навіть бентежно пахли тим омріяним таємничо-солодким морозивом і ще багатьма-багатьма чарами недосяж­
ного і незбагненного для нас життя. Густо і смачно ву­
лиці парували; горобці на деревах мітингували; гуси по
канавах філософствували; мудрі літні квіти по людських
городцях печально прощалися із бадьорими і самовпевненими осінніми. Тим часом собаки від двору до двору
перегавкували один одному новину, що я власною персо­
ною йду в напрямку школи. І в ту ж мить, гірко скиглячи,
із жахом тікали подалі від біди. Світ і життя загалом були
прекрасними. Ось коли б із цього дня викреслити мій по­
вторний іспит. Не стільки іспит, як учителя...
Наші особисті взаємини із паном Фийсою не завжди
складалися ідеально, проте конкретно і по-діловому: я
постійно крав для пана вчителя із підвалу діда вино й
обмінював на терпимі для мене оцінки. Ні, не відмінні,
бо упаси Боже, коли б я отримав у школі п’ятірку, ця б
новина вразила все село і найближчі околиці не менш
*Коти.

ЗБИЙВІЧ

13

гучно, як, скажімо, вбивство принца Фердинанда в
Сараєві. А всі наші вчителі або оніміли б, або злягли б
із тяжкими серцевими нападами. А про родину вже й
не мовлю — всі наші Данки навіки зареклися б пити і
красти. Отож, потерпаючи за здоров’я йдолю рідних і
близьких, я задовільнявся воронами, тобто трійками,
а ще рідше — це вже на великі свята — стільчикамичетвірками. Ця ідилія тривала б до кінця моїх ходінь по
муках-науках, коли б не трапилася історія із біологією.
У шкільному житті я завжди міцно йнесхитно три­
мався за мудру пораду моєї баби Фіскарошки: «Не бери
дурного до голови, а тяжкого до серця». А оскільки наука
ні за якого пана не хотіла лізти в мою соломонівську ма­
кітру, то я вважав її суцільним дуром.
І тут нічого не вдієш: Господу, видно, було угодно
сотворити мене розумним лиш на один бік голови. От
наука не береться до мене, але, даруйте, який круглий
відмінник знає, приміром, яким чином, не відкриваю­
чи дідового підвалу, натягнути із бочки вина для пана
Фийси? І це робиться так, що нікому і в голові не зблис­
не, що тут причетна людина, — всі вважають це збитка­
ми нечистої сили. А про моє вміння впливати на ближ­
нього і спонукати його до неймовірних вчинків рідня
панічно боїться йзгадувати. Останньою жертвою мого
згубного впливу став рідний нянько. Йому голова колгозу Іван Шайта на прізвисько Гербіцид доручив восени
відвезти додому начальникові міліції підводу яблук:
джонотани, золоті пармени, батулки, шоварки були та­
кими красивими, наче викохались у райському саду. А
в нас, як на біду, яблука того року не вродили, а те, що
зібрали, годилося хіба що на сушениці йкорм худобі.
До міста, на свою біду, батько взяв і мене. їхали ми, а
міліцейські яблука мені, як бджоли, перед очима — ми­
готять і миготять. І так вони звабливо пахнуть, і так уже
сміються дівочими щоками — прямо тягнуть до гріха.
— Няню, ви што, направду впали з постелі на го­
лову? — врешті не витерпів я. — Ви што, направду ці

14

ТАК У П О В І Д А Н О

яблука повезете мацкалям, а ми взимі будеме гнилиця­
ми писки квасити?
— Тпру-у-у! — потягнув няньо на себе віжки. — А ти,
соломонівський гатьоше*, што би хотів?
Я незмигно подивився нянькові у вічі йтвердо сказав:
— А ми завернемо додому, ці яблука висиплеме в ко­
мору, а наші гнилиці насиплеме міліціштові...
Няньо, наче причумлений, підтакнув головою, покірно
розвернув серед дороги коней, і ми спрямували додому.
Наступного дня Гербіцид з піднесенням подзвонив
начальнику міліції і запитав, чи доставлений вантаж і
яке вражіння...
— Твої яблокі, дорогой, глотать би только жопой, —
цьвіркнув крізь зуби сердито начальник міліції. — Ти у
меня, єдрі твою качалку, так попляшеш за етот троянскій подарочек, что вместо волос у тебя на башке зуби
будут проізростать...
— Но, Симку, спадьте на Бога! Тим мацкалям нічим
не вгодиш, — забідкався Гербіцид, зустрівши батька. —
Такі яблука лем у Єрусалимі на Великдень святити, а
мацкалиско казав, жеби я їх гузицею їв...
— Так... так... Маєте правду, пане голово... — сполот­
нів сигіняшний** нянько, відчуваючи, як зо страху в
нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.
З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили
якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний, не може збаг­
нути, за що йому така кара, — він так і не дізнався про
нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на
чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно мо­
литься і б’є поклони. А ночами не спить, крехче, тяжко
зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне
під воротами «чорний ворон».
Якимось дивом маленькі іскорки просвітління і за­
цікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки
пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже
рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою ре­
волюцією, чи, точніше, великим стихійним лихом, від
*Малоімущий чоловік. “ Бідолашний, нещасний.

ЗБИЙВІЧ

15

якого потерпали всі. Подібне трапилося і того дня, коли
на уроці біології... От бачите, ще йтепер: тільки згадав
про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім ту­
маном і нічого не можу згадати...
Так ось, того дня на уроці біології пан Фийса розпові­
дав про походження людини. Звісно, я був вельми дале­
ко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей
момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи
до курника нанашкулі* Гітлєрки, а заодно проробляв
плани, як видурити десять рублів від діда Наполійона.
І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову
залетіла та рідкісна іскра просвітління йзацікавлення
наукою. Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що лю­
дина походить від мавпи. І хоч я виховувався в сім’ї по­
божній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще
точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило
мене. Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку.
І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя підне­
сена рука була у класі такою епохальною подією, що пан
Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.
— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не прика­
зує, теж пішов від мальфи? — запитав нелукаво, посусідськи я, спрямувавши палець на портрет.
Клас коротко гримнув сміхом і занімів. Пан Фийса
безпорадно оглядався навкруги й, наче над прірвою,
шукав якоїсь опори. Обличчя якусь мить розпливало­
ся в дурнуватій посмішці, відтак враз скам’яніло, наче
пану вчителю водномить увігнали в сідницю розпече­
ну залізяку. Тим часом клас крадькома пас очима Маню
Крумплянку — доньку колгозного партійного секрета­
ря, любовно прозваного в селі криволабим Гебельсом.
Маня в нас виконувала функцію такого собі шкільного
осередку комітету держбезпеки.
Мовлене мною, видно, ошелешило йїї, бо сиділа, на­
дувши, як польова жаба, щоки, і, наче білка з дупла,
тільки блискала маленькими очицями-гудзиками:
блись-блись, блись-блись...
•Хресна мама.

16

ТАК У П О ВІ ДА Н О

— Сесе єсть ідеологічеськая діверсія! — винесла
врешті-решт своє рішення Маня.
Учитель ще більше сполотнів, а мені — що зайцеві
стоп-сигнал. Збитошно реготнув і взявся крутити куль­
ку, аби при нагоді стрельнути Мані в потилицю.
— Ти що собі дозволяєш, злодію короставий? — наре­
шті, задихаючись, видавив із себе пан Фийса.
— Не прозивайтеся, — образився я і тут же офіційно
попередив: ще раз обізвете — вікна вам повибиваю, а
пса втоплю в колодязі...
—Як ти міг таке про дорогого вождя... вождя всіх при­
гноблених... вождя пролейтаріату, — кричав, не звер­
таючи увагу на мою погрозу, пан Фийса. І весь цей час
шукав краплину співчуття у погляді Мані-безпекашки.
Але я ще більше підлив масла у вогонь.
— А шо-о-о... Ленін — чорт рогатий! — почав щиро
обурюватись я.— Якщо-о-о, кажете, што вшиткі люди
проізошли від мальфів, то што — Ленін від кобили?
Це, очевидно, було вже надто. Я помітив, як мої ровес­
ники принишкли, як горобці за мить до урагану. Маня
ж оговталася нарешті, випрямила плечі, підняла голову,
очі повісила на стелю йцвіла радісно, як божа ружа. Бід­
ний пан Фийса був геть знищений: притьмом здрібнів,
покрився бордовими плямами і тремтів, наче підклю­
чений до розетки.
— О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. —
Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь по­
карав тобою? — тут учитель мало не заплакав. — Ану ж
марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше...
Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався на волю.
— А ну ж стій! — наказав учитель.
Я зупинився.
— Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!
Мене всього так перекривило, наче одним ковтком
вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу під­
корився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут
проводив значно більше свого шкільного часу, ніж за

ЗБИЙВІЧ

17

партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче куро­
крад перед прокурором, ласкаво мовив:
— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди
завдав той збийвіч нашому моральному здоров’ю? —
Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по
імені йбатькові. І тільки до неї звертався на «ви». — Ми,
звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджу­
ємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, —
пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій
бік. — За нанесену кривду світлій і немеркнучій пам’яті
дорогого вождя він мусить бути покараним. Тому
прошу вас викликати його родичів до школи. І негайно!
Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний при­
ціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею
примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і
філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, щоб на­
далі був ґаздою своєму шаленому язикові, не плутав ро­
довід вождів із мальфами йусякою другою скотиною...
Побідкаються один одному, пойойкаються над світовим
злом, живим уособленням якого був я, а далі — «...лем то
най лишаться межи нами...» — почимчикують обидвоє
в наш винний погріб. І все закінчиться благополучно:
Маня Крумплянка увечері совісно доповість, як вони у
класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму,
а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, на­
лижеться із дідом, а мо’, ще йна опохмілля отримає...
Проте мріям бідного вчителя, як це завжди буває з бі­
даками, не судилося вийти в люди. Чи так розпоряди­
лась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала
моя ідеологічна диверсія, що натомість нашого дому
вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда
Михайла, людини суворої, впертої, залізних принци­
пів, а головне — неповторної у своїй натурі. Видно,
саме через ті риси характеру діда Петра прозвали в селі
Наполійоном.

18

ТАК У П О ВІ ДА Н О

Особливо прославився своїм норовом дідо Петро
ще за небіжки Чехословаччини під час судового дій­
ства із знаним у Європі авантюристом, шахраєм, зло­
дієм і мештером Соломончиком із сусіднього Вонігова. Дід влапив його вночі, коли той виводив із стайні
двох найліпших коней. Звісна річ, дід так вихрестив
своїми довбнями Соломончика, що того неборака
вранці прирічанська рідня понесла, як індійсько­
го раджу, — на кілках йу вереті. Наступного дня дід
Петро подав на крадія до суду. Наша рідня умовляла
покласти хрест і забути про справу, бо кожен знав, що
сподіватись на перемогу над Соломончиком та ще йу
судах — все’дно, що чекати від верби персиків. Шах­
рай Соломончик мав повсюдно великі зв’язки, знав
кого і як підкупити... Проте дід скелею вперся. Ну,
і, як мудро мовлять, що посієш, те йз’їси: дід Петро
суд вражаюче... програв. Соломончик переконливо
довів, що заглянув у стайню, щоб полюбуватися дідо­
вими кіньми — яко великий любитель і знавець поро­
дистих гриванів. І красномовним свідченням цьому
став для присутніх золотом тиснутий документ. Ним
посвідчувалася належність Соломончика до Все­
світньої ради захисту коней. Більше того, відомий суддя
Боніфацій звинуватив діда у жорстоких побоях не­
винного чоловіка і присудив заплатити Соломончику
дві тисячі крон — суму вельми трудну на ті часи.
— Та тото... сись Соломончик — злодій! — крикнув
ошелешений дід. — Він уночі заліз у стайню!
— Ну ви, Петре, даєте! — щиро погнівався Боніфа­
цій. — Одразу вже й злодій, бо, бачте, заліз уночі...
А може, мештер Соломончик, як культурна челяди­
на, просто не хотів вас, наробленого, будити, а ви вже
зразу — злодій!
І тут небагатослівний дідо видав фразу, яку
пам’ятатиму до смерті: «Бог видить: не шукайте, люди,
в судах правди, бо її якраз там ніколи немає!».
Потім тяжко зітхнув і звернувся до Боніфація:

ЗБИЙВІЧ

19

— Най буде так — дві тисячі я заплачу. Але скажіть, на
вашу ласку, а кілько то буде коштувати, якшто я тепер у
суді комусь вліплю двічі по писку?
Боніфацій хутко попорпався у паперах і відповів:
— Це би коштувало такому розбійнику аж шість тисяч
крон.
— Дякую красно, — поклонився низько дідо.
Далі закатав рукави, підійшов до столу і з усього роз­
маху двічі втеліжив суддю Боніфація по писку. Відтак
вийняв гроші, чинно, по-ґаздівськи, відлічив шість
тисяч і поклав на стіл. Шанобливо відклонився від спра­
ведливого суду і почимчикував додому.
З тих пір із дідом мало хто насмілювався водити кози.
Отож, і пан Фийса, коли побачив на всю ширину дверей
могутню поставу діда Петра, ледь не заскавулів від роз­
пачу. «О, хмарки небесні, тепер мені вже точно мацури
замнявкають!..» — тільки йпростогнав.
— Слава Йсусу Христу! — зняв на порозі шапку дідо й
покірно кивнув головою до всього класу.
— Добридень... добридень... ґаздо Петре, — пролебедів Фийса.
— Якшто вам «добрий», пане вчителю, то підопріться
на хвіст і радосно ревіть «Шірока моя страна родная», а
мені на «Слава Йсу...» — «Слава навіки!» — пробасив дід.
— Воно, Петрику, так... аякже... але нові часи — нові
звичаї, — пан Фийса поглядом шукав підтримки в Мані
Крумплянки.
— Я сідницею свищу на ваші нові часи і звичаї! Ка­
жіть, що ся стало? — знетерпеливився дідо.
— Он ваш Митро... то є злий сікурантош*! — вчитель
войовничо тикнув у мене пальцем.
Дід метнув палаючим поглядом по класу йучепився
за мене.
У цю мить я ладен був стати піщинкою. Ні, ліпше ма­
ленькою краплиною роси, миттю зірватися, впасти на
землю і не те що розтектися, а за долю секунди випа­
руватись і зникнути в небесах. Дід Петро був єдиною
"Поліцай, шпигунуватий чоловік.

20

ТАК У П О В ІД АН О

людиною у світі і Всесвіті, якої я боявся, перед якою по­
клонявся...
— А... се ти, малий збісняку? — вмить подобрішали й
розцвіли причаєною любов’ю очі діда, уздрівши мене. —
Ану подь лем сюди. Туйки баба тобі дашто передала...
Дід підійшов, розв’язав клунок і поставив переді
мною бідончик пасулі* з капустою, пляшку молока,
шмат кукурудзяника і дарабчик** солонини.
— їж, не ганьбися, — підбадьорив дід. — їж, аби в го­
лову наука йшла, аби’сь не був таким дурним, як ми.
Правда, пане вчителю?
— Так... так, Петрику. Перед ним, вашим Митром,
дуже великоє майбутньоє, — відповів у відчаї вчитель.
Я, не дожидаючись перерви, розклав їжу перед собою.
І тут же, не дуже переймаючись соромом, почав хлебта­
ти пасулю йчамкати хліб — аж за вухами залящало.
— Но та слухаю вас, пане Фийсо, што ся такоє страшноє стало? — із суворим виглядом дід обернувся до вчи­
теля.
— Розумієте, Петре, не сердіться, але ваш Митро
дуже неволяшний***. Він мене нині зазвідав, чи прав­
да то, що наш вождь, дорогий Лєнін, теж проізойшов
від мальфи?..
Дід одразу вп’явся у мене і гиркнув:
— Слухай, осле рогатий, хто тобі такоє дурноє сказав?
— Ніхто! То сам пан учитель говорив, што чоловік
проізойшов уд мальфи, — відповів я, не перестаючи
сьорбати пасулю з капустою. — То я і зазвідав, ци то і
наш вождь Ленін тоже уд мальфи?..
—То правда, пане Фийсо, што ви такі шалениці плели
дітям? — отетерів дід.
— Петре... Я просто говорив про те, що людина вообще пішла від мавпи...
— Перебачте, пане вчителю, коли говорить таку дур­
ницю наш малий луціпер, то все розумію. Але хто вам,
розумному чоловікови, такоє казав, же тварь Божа — чо­
ловік — проісходить від мальфи?
*Квасоля. **Шматочок. ***Хуліган.

ЗБИЙВІЧ

21

— Як хто? Про це, Петре, наука твердить, розумні
люди говорять, у книжках написано...
— Е-е-е, пане вчителю, та ви вірите тим комуніштам, — одмахнувся, наче од мухи, дід. — Най ся не
приказує, тоті большевики такі брехачі, що не лем би із
мальфи чоловіка учинили, а йіз сліпої курки австрій­
ську графиню зробили. Што казали, коли сюди при­
йшли — щастя принесли. А то щастя: землю йхудобу за­
брали, а в пазуху вошей наклали... неволя би їх морила.
— Петре, перебачте, але те, що людина походить від
мавпи, не просто там хтось сказав, а наукою довів сам
Дарвін.
— А сесе што щи за єден руський комунішта, гонили
би його татари!
— Ганьбіться, Петре, Чарльз Дарвін ніякий наш не
освободитель і комунішта... Це великий англійський
учений із світовим іменем.
— Най буде і пессій царь ваш Дарвін-пролетар... Лем
най би’ми трапив до рук, то я би йому так ребра полічив,
що він би забув не лем своє мальфяче імня, а йлюдське...
Дід говорив так запально, що Маню-безпекашку аж
гикавка вхопила.
— Йой, йой, Петрику... Ви щось не те плетете, — затру­
сився зо страху пан Фийса.
— Но, а ви тогди на яку біду мене кликали? — дід роз­
палювався не на жарт. — Ви мене кликали, аби узнати,
уд якої мальфи проізойшли ваші вожді —Ленін, Сталін,
Хрущов?
— Ні, Петрику, золотий. Я вас кликав через вашого
дуже розумного вверх ногами онука Митрика, — іроніч­
но прорезюмував учитель.
— Но та якшто такий розумний, то погримайте’го
в’єдно із своїми вождями... гуту їм червену*!
Тим часом я, глибоко ігноруючи дискусію, що розгор­
талась навколо походження вождів, чамкав, як навро­
чене порося. Фасоля була ще тепленька, кукурудзяник
жовтенький, як курча, йсолодкий, сало — золотисто*Незлоблива лайка.

22

ТАК У П О ВІ ДА Н О

пахуче. Діти, спостерігаючи, як хутко і вправно наби­
ваю кендюх, йсамі ледь не давилися, ковтаючи голодну
слину. Одна Маня-безпекашка час од часу зневажливо
кривилась у мій бік.
У ту ж пору не менш напружено йтрагічно розвива­
лися події поза межами школи. Моя рідна баба Фіскарошка якимось дивом дізналася, що через мене в школу
покликали не її, а діда Наполійона, якого вона із перших
днів родичання люто зненавиділа. Страшні ревність
йобраза шаленим огнем зайнялися в ній: як ото на її
рідну кровинку, любого внука — хай він і збісняк — має
ще хтось право.
— З нашої дитини, Мішку дорогий, говорили би ан­
гели, коби не кораві Наполійони! — заявила баба Фіскарошка дідови Мішови, прозваному в селі Соломоном,
коли почула, що дід Петро в школі. — Сесе вони, хріняші, нашу дитину набивають злим духом. Митрика треба
спасати! Подьме скорше до школи.
— Іди, іди, Марько, я тебе пак дожену, — тільки йпо­
радив. І знову впав у глибоку дрімачку.
Баба помила ноги, переодягнулася, зайшла у хлів,
відв’язала козу Танкістку і, накрутивши мотузку на до­
лоню, повела за собою. Це була ще одна дивакуватість
нашої баби: як тільки збиралася кудись до великих ін­
станцій шукати правди або виясняти стосунки із сусі­
дами чи йродаками, брала із собою козу. Мовляв: «Я
не прийшла спеціально, бо мені вшитко то до мачки...
Я просто вела козу, то, аби двічі хворі ноги не ганяти,
зайшла вже і до вас. А так... то мені вшитко до мачки...».
Залежно від пори року козу вона водила на пасло — із
пасла, до цапа — від цапа; до маржинського дохтора —
від маржинського дохтора... З часом, якщо хто починав
у селі брехати, йому одразу затикали рота поговіркою:
«Не води по урядах козу, як Майря Фіскарошка».
— Михайлику, я пішла рятувати Митрика, — крик­
нула баба, виходячи із двору. — Ти тоже не завгуряйся,
подь скорше за мною!

ЗБИЙВІЧ

23

— Із Богоньком, Марько! Із Богоньком! — щиро по­
бажав навздогін мудрий Соломон. — Так... так... нараз
біжу, ти лем іди щасливо, — йдід ще глибше занурився
у дрімоту.
Баба Фіскарошка марширувала по вулиці з рішу­
чим настроєм і почуттям великої місії справедливос­
ті. Вона тільки тепер повністю почала усвідомлювати
мовлені нею ж слова: «З нашої дитини говорили би ан­
гели, коби не кораві Наполійони...». О, мамко небесна,
як вона про це раніше не здогадалася — скільки всього
в мені було доброго... Тут вона трохи затуманилась,
бо нічого доброго не могла пригадати... Але все’дно,
якщо навіть крихітка благородства ще лише думає в
мені колись пробудитись — ото все із її роду Фіскарошів. А ось всі ті злі сили, які опанували і постійно тер­
зають її дорогого онука Митрика, — то все я дістав від
діда Наполійона. Це відкриття настільки ошелешило
бабу Фіскарошку, що вона була готова битися за мене
із самим чортом.
Із криком: «Гойте, люди, спасайте нам дитину!» —
рвонула з місця і щодуху помчала до школи, волочачи
за собою перелякану Танкістку.
Подібно бабі Фіскарошці, все більшою люттю, але вже
упереміш із цікавістю проймався в ці хвилини і дідо
Наполійон у суперечці із Фийсою. Він уже одною ногою
стояв на порозі, коли раптом із якимось божественним
осяянням запитав:
— Пане Фийсо, чи, упаси вас Боже, ви не хочете уповісти, що я теж пішов від якоїсь засраної, перебачте на
слові, мальфи, і мої, прощені би, Нянько, мамка, дідики,
прадідики... То што — все мальфуни?
Дід Наполійон такими очима подивився на Фийсу,
наче в того на лобі щойно роги зійшли.
— Но як вам казати, Петре, — стенув ніяково плечима
пан учитель. — Природа є природа. Для неї всі діти —
рівні. Як кажуть мудрі, всі ми з одного тіста — і пани, і
жебраки...

24

ТАК У П О В І Д А Н О

— Ви, пане Фийсо, не плетіть тринку-парастас*, а ка­
жіть, я теж від мальфи? — тут Наполійон уже розізлився
не на фіґлю**.
— Ну, я би так паскудно не уповів, як ви казали, Петре,
«...засраної мальфи». Може, якраз ваш честований рід і
пішов не від задрипаної, перебачте, мальфи, а від маймайкрасної, майрозумнішої.
— То я від мальфи? — гиркнув дід.
— Так! — луснув, наче горіх, пан учитель.
— Но та туйки маєте платню за мальфу! — тяжко ви­
дихнув дід.
І з усього розмаху вліпив пана Фийсу межи очі. Бідний
пан учитель зойкнув і полетів межи партами від столу
аж до ослячої парти, за якою чинно сидів я і досьорбував
останки фасолі з капустою. Клас заціпенів. Навіть Маня
Крумплянка закліпала і зіщулилася від страху.
Дід Наполійон тим часом підійшов до дверей, став у
царській позі і, повчально махаючи вказівним пальцем,
мовив:
— Попам’ятайте, пане учителю: то, може, комунішти
йпроізошли від мальфи, а я із своїм чесним родом — від
Всевишнього!
У знак глибокої шани до свого Творця дід перехрес­
тився і гримнув за собою дверима.
Тим часом войовничий запал баби Фіскарошки, чим
ближче підбігала до школи, потихеньку згасав. Якщо насампочатку вона надривала горло, що «дуплавому Наполійону, як збісному псу», вочі видовбає, то посеред
дороги клялася, що вже тільки заплює вочі... А вже біля
школи, почувши від прибиральниці Марганцовки, що
дід Петро у класі і вельми гнівачий, Фіскарошка, не за­
нижуючи собі ціни, твердо мовила:
— Авби лем, свашко, не пукнув од гнівачки... Айбо я
ся’го не бову! Я лем єдна у світі йому всю правду уповім
у вочі — лем най’го встріну.
З миті на мить баба Фіскарошка, моя дорога хранителька, уже йне горіла великим жаданням зустріти лю­
*Пуста балаканина. **Не на жарт.

ЗБИЙВІЧ

25

бого Наполійона. Фіскарошка не тільки люто ненавиді­
ла діда Петра, а йпанічно боялася його. Тому, сторожко
наблизившись до школи, Фіскарошка із нерозлучною
козою Танкісткою прийняла вельми мудре рішення —
не зустрічатися з ворогом «вочі у вочі».
У той час, коли дід Петро востаннє запитував пана
Фийсу про своє походження, Фіскарошка обійшла
школу з тилу. Тут, скрутившись, як дуля, поповзла під
стінами. Зупинилась під вікнами класу. Хотіла виліз­
ти на фундамент і заглянути крадькома у шибку, що ж
там творить шалений Наполійон. Проте виникла про­
блема, як бути з козою Танкісткою — ця бештія чортзна
куди втече. Тому Фіскарошка, не довго сушачи голови,
прив’язала Танкістку собі за ногу і полізла. Сердешна
баба ще встигла побачити, як людиноненависний На­
полійон замахнувся на бідного Фийсу, проте трагічно­
го фіналу вже не судилось повидіти. В цю мить попри
школу біг псище вчительки хімії Марганцовки. Уздрів­
ши козу, гаркнув і притьмом стрибнув до неї. Танкістка
рвонула бабу за ногу, і Фіскарошка злетіла з вікна, як
паперовий бузьок.
Надалі ж у Танкістку ніби одразу вселився гурт пе­
реляканих чортів — вона потягнула бабу із страшною
силою спершу через клумби, відтак через шкільне
подвір’я і понеслась у зарослі терну... Фіскарошка як
гепнула собою горілиць із вікна, так і тяглася навзна­
ки за збісною Танкісткою, прив’язана ногою до козячих
рогів. Сукня заголилася бабі аж до шиї, далі склалася
парашутом і куполом замкнулася на голові. Баба пробу­
вала кричати, кликати на поміч, та коли фартух забився
у рот, а сукня заволочила голову, Фіскарошка збагнула,
що наступив її судний час. І — вся побита, покаліче­
на, поколота — ще встигла подумати у зарослях терну:
«Божіньку великий, умираву! Айбо умираву за правоє
діло». Десь у глибині свідомості в неї майнуло сказати
«умираву за Митра», але розуміла, що згадати мене му­
чеником перед зустріччю із Всевишнім — великий гріх

26

ТАК У П О В І Д А Н О

і непрощене святотатство. Тому ймовила замість мого
імені «умираву за правоє діло». А там, уверху, ачинь,
розберуться, що і до чого!
...Наслідки моїх перших у житті зацікавлень нау­
кою — спроба дізнатися про родові корені вождя світо­
вої жеброти Леніна — були вельми плачевними: троє
зламаних ребер, вивихнута нога і до невпізнання по­
товчене йпосукане обличчя у баби Фіскарошки, розтро­
щена щелепа пана Фийси, кіпа гнівно-обурених доносів
Мані Крумплянки у справедливі інстанції. А ще арешт
діда Наполійона. Щоправда, у темній, як не дивно, про­
тримали його всього тиждень і відпустили.
Яким чином вдалося Наполійону вислизнути із цуп­
ких рук безпекашів, для всіх назавше лишилося при­
смерковою таїною. Не зумів із цієї скаламученої води
вийти і я сухим: за надто розумне запитання на уроці
біології мене не перевели до наступного класу, а зали­
шили на осінь... І ось ця клята осінь ціле літо, як капосна
оса, сиділа мені на носі і постійно жумчала-жумчала...
І так до нинішнього дня.
Тільки-но увійшов у двір школи — моє стражденне
серце і налякана душа враз стрепенулися і радісно об­
нялися, побачивши, що біля входу стояв добряче за­
ляпаний велосипед пана Фийси. Не роздумуючи ані
хвилини, я кинувся до велосипеда, вийняв із кишені
носовичка і почав, раз у раз припльовуючи, старанно
драяти транспорт пана Фийси. Цим я думав викли­
кати милосердя вчителя. Від тої злощасної події пан
Фийса люто зненавидів мене. Більше того, пригрозив
на іспит закликати інспекцію із райвно. Отже, вили­
зував я носовичком забрьохані біціглі пана Фийси із
таким сумлінням, наче сподівався не на якусь там за­
дрипану трієчку, а вимолював перепустку від святого
Петра до раю. Проте мої блаженні наміри грубо роз­
чавили.
— Фена би’тя взяла, китайський шулю! — раптом рявкнув над вухом Фийса. — Ти што робиш туйки?

ЗБИЙВІЧ

27

— Баба з дідом послали мене до вас екзамен здавати, —
мовив я таким тоном, ніби це мене йне стосувалося, — то
по путі рішив заєдно і ваші біціглі попуцувати, — хутко
піднявся я і весь зігнувся у поклоні. — Туйки вони вам і
грушки послали —такі файні, м’які... якраз на ваші зуби...
— А більше нічого не послали, сушили би гемби на
плоті? — рявкнув учитель.
І тут дихнув на мене... Пан Фийса був із перепою і,
найстрашніше, неопохмелений.
— Може, й хотіли ще дашто вам загнати, але я,
пане Фийсо, дуже спішив на екзамен! — видихнув я з
таким просвітленим виглядом, наче прийшов паску
святити.
— Який ти в мене розумний, а який шіковний, гонили
би тя мацури по Палестині, — здивовано сплюнув пан
Фийса, так і не оцінивши мої труди по наведенню лиску
на біціглях. — Марш у клас! Раз такий вумний і так пе­
реживаєш за науку, ти в мене тоді здаш екзамен, коли
на горі раки не лем будуть свистіти, а йна гуслях грати!
У класі пан Фийса хутко почав розкладати екзамена­
ційні білети. З другого боку столу, навпроти, я з такою
ж поспішністю почав викладати з тайстри грушки. Звіс­
но, сили були нерівні, моя валюта явно програвала. От
коли б баба Фіскарошка була здогадалася сунути мені в
тайстру хоча б літрик вина, мій противник, якщо б і не
капітулював, то значно б ослабив оборону...
Але біда на нещасного сирохмана паде, як сліпий
дощ у нечеканий час. Не встигли ми з паном Фийсом
викласти один перед одним свої аргументи, як від­
чинилися двері йна порозі став відомий на всі школи
мисливець за душами бідних двієчників інспектор
райвно Шоні Годя.
— Упаси, Божіньку, я вам не помішав? — запитав іро­
нічно підсолодженим голосом.
— Ой, пан інспектор, — удавано зрадів учитель. —
Мож, вже йноги попелом посипати — стільки часу вас
не видів. Ми тут малінько екзамен здаємо...

28

ТАК У П О В І Д А Н О

— Чув... чув, — махнув згідливо головою пан інспек­
тор. — Саме по цьому вопросу мене йпослали...
При цьому пан Годя покірним поглядом обвів стіни,
стелю, закапелки класу, кожне вікно йзагадково поди­
вився на Фийсу — всі совєтські стіни мають дуже тонкі-тонкі вуха, а вікна — зіркі очі. Він, цей пан Годя, був
одного віку з нашим учителем. Невеличкого зросту,
худорлявий, із сіро-невинними очима, густим, дрібнокучерявим волоссям і весь якийсь синьо-чорний, як
баклажан.
Пан учитель і пан інспектор були не тільки одно­
літками і, як подейкували, однокашниками по Буда­
пештському університету, а й, напевно, страждали од­
наковим болем: від пана Годі так само нестерпно несло
вчорашнім перегаром, і очі його також горіли жадобою
опохмілля.
— Ну, та прошу, Митрику, тягни білета, — на диво лас­
кавим голосом запросив пан Фийса.
Зажмуривши за давньою традицією очі, я потягнув:
— Що там у тебе? — хутко приготувався записувати
вчитель.
Я відкрив очі, глянув — і ледь не вдавився язиком.
— Походження людини! — зі страху пришепкувато
реготнув я.
Пан Фийса подивився на мене із таким стражданням,
наче впав голою сідницею з дуба на їжака. Я йсобі випулив очі, ніби мені в труси вкинули гадюку.
— О, то дуже файний вопрос, інтересний такий, —
прицмокнув і стрельнув пальцями інспектор. — Будеш
одразу відповідати чи підготуєшся?
Що було мені чинити? Чесно зізнатись, я пробував
впродовж літа братися за книжку — будь вона трикля­
та. Але те скупеньке, худобненьке школярське літо було
таким смачним і світлим, що паскудна книжка аж ніяк
не пасувала до його веселого і безтурботного лиця. Що­
правда, няньо кілька разів наганяли мене ременем до
науки, але тільки-но я брався за неї, як нечиста сила

ЗБИЙВІЧ

29

вмить влітала мені у писок і на мене нападали страшні
позіхи. Я позіхав гірше бика. Не позіхав, а ремигав, а далі
впадав, як ведмідь, у безпробудну сплячку. Мене могли
живцем різати, палити, смажити, варити, пекти — я не
міг прокинутись. Отже, мені було тепер все’дно: відпо­
відати одразу, а чи чекати аж до другого пришестя Спасителя. І я вирішив рубати з плеча. Тим більше, якщо
у складних ситуаціях мої однолітки розгублювались і
втрачали глузд, то мене охоплювали небачені піднесен­
ня йосяяння. Ось і тепер душа розчинилася навстіж, як
ранкове вікно, і в голові зануртували глибоко приховані
розумові здібності.
— Походження людини — дуже файний вопрос, ін­
тересний такий і дуже вчений вопрос, — підтвердив я
думку Годі, міркуючи цим самим здобути прихильність
пана інспектора.
Пан Годя усміхнувся і схвально кивнув головою. Мо­
ральна підтримка ще більше підбадьорила, і мене рвій­
но, стрімко йбеззупинно понесло на геніальні наукові
відкриття.
— Перших людей сотворив Богонько, — мовив твердо
я, усвідомлюючи, що коли десь випадково зачеплю вож­
дів, то ліпше хай вони підуть від Творця небесного, ніж
від мавпи. — Звали тих людей Адам і Єва. Але вони були
дуже кораві*, не слухались нікого, согрішили, і Богонь­
ко їхперетворив у мальфи. А сим часом у раю проводив
свої досліди великий англійський учений Дарвін. Вида­
ти, сісі мальфи тоже йому десь файно напаскудили. Ве­
ликий учений дуже погнівався, піймав тих мальфунів,
поламав їм ребра і вчинив їх людьми, уд яких і проізойшли всі наші советські вожді — товаріщі Ленін, Сталін
і Микита Хрущов.
Видно, своїм сенсаційним повідомленням я добряче
ошелешив панів Фийсу і Годю. Перший, жовтий і без­
живний, немов єгипетська мумія, сидів із здивовано
роззявленим ротом і час од часу, немов здихаюча курка,
ківкав. Пан інспектор теж спершу отетерів, якось надув
*Вперті, неподатливі.

зо

ТАК У П ОВ І Д А Н О

голову, як бицьку диню, далі засміявся очима і ласкаво
запитав:
— А скажи мені, хлопчику, що ти знаєш про Адама і
Єву і чому вони согрішили?
— О, та Адам і Єва були собі нормальними людьми, не
билися, не вадилися*, по судах і міліції не ходили... — ви­
словив припущення я, стенув плечима і затнувся.
— Но, але ти говориш, що вони були кораві, не слу­
халися і согрішили... — розвів артистично руками пан
інспектор...
— Ой, мало йне забув, — луснув себе по чолу я. —Там,
коло раю, був великий колгозний сад. І в ньому жив ве­
ликий совєтський агроном Мічурін і вирощував дуже
дорогі сорти яблук...
Тут на пана Фийсу напала гикавка, а в пана інспек­
тора від задоволення розцвіли, як ружі, очі. Отож, під­
бадьорений паном Годею, я вже перемолотив історію
з географією, релігію з біологією і тепер сипав усе, що
запам’яталося із науки за всі шкільні роки.
— Но, а Єва, як і кажда жона, була дуже лакомна, —
продовжував далі я. — Усе її кортіло, то бігала красти в
колгозний сад. Но, а прощен би був, старий Мічурін її
пару раз предупреждав, же то яблука не прості і рвати
їх не мож.
— А чому не можна? — перебив мене, давлячись смі­
хом, пан інспектор.
— Бо Мічурін хотів ті парадні яблука повезти на ви­
ставку народного хозяйства у Москву, — висунув я свою
гіпотезу.
— Пане Годьо! — раптом схопився зі стільця Фийса. —
Повольте мені, поводьте, так’го зараз лусну по хребту,
що кишки’му через вуха вилетять. Што сей осел мантафунський** плете?..
— Не смійте! Не смійте! — крикнув, давлячись смі­
хом, пан інспектор. — Це ж таке геніальне створіння.
— Се осел мантафунський! — собі крикнув пан
Фийса.
*Сваритися. **Осел рогатий.

ЗБИЙВІЧ

31

«Но, пане вчителю, ти в мене точно заробиш! Не знаю,
як із вікнами, але любимого пса я тобі точно втоплю», —
твердо пообіцяв я.
Фийса, тремтячи зі злості, таки приклеївся до стіль­
ця, а пан інспектор звів догори очі, примружився і, ніби
між іншим, запитав:
— А ти, дорогий Митрику, часом не пам’ятаєш там
того... змій там не участвував?
— О, так, так, — знову втеліжив себе в чоло. — Я й
забув сказати, Єва не слухала старого Мічуріна йпродовжала далше красти усякі там файтові* яблука. І тогди
совєтскому садоводови сесе надоїло, і він поставив сто­
рожити свої дорогі яблука великого змія. Але Єва вічно
ходила зовсім гола, то, видати, сим спокусила змія і
крала далше яблука.
— Солодкий Митрику, — аж хапався за живіт пан ін­
спектор. — А як ти думаєш, яким способом Єва споку­
сила змія?
— Та я хіба знаву? — на мить напружився. — Видати,
як Анця Гатьошка нашого пана Фийсу. Я раз видів, як
пан учитель лежали, неборятко, п’яні, як кендіюв гусак,
у кендерици, а Гатьошка сиділа на панові Фийсі і трясла
перед їх тварьов голими цицьками, ганьбила би ся...
Цей спершу страшний пан інспектор чимдалі лю­
бився мені все більше. І я тепер готовий був йому від­
крити найпотаємніші закапелки своєї щирої душі. Він
хоч і помирав від сміху, але не пам’ятаю, аби хоч одна
душа у світі колись дивилась на мене такими люблячи­
ми очима. Натомість мій учитель то льодянів, то горів
хижим вогнем, і коли я сповістив про Анцю Гатьошку,
вибухнув:
— На мою душу, на мою душу... пане інспекторе, я
вб’ю сесю сатану! — рвонувся з місця і вліпив кулаком у
напрямку моєї багатостраждальної потилиці.
За шкільні роки у мене виробилася блискавична ре­
акція на вчительські підступи. І я, звісно, притьмом
нагнувся — пан Фийса влупили по парті. Та репнула,
*Сортові.

32

ТАК У П О В І Д А Н О

і шмат деревини полетів аж до вікна. Крутячись на
одній нозі, бідний Фийса завив від болю. Я ж миттє­
во підбіг до пана інспектора, сховався за його спиною
і пожалівся:
— Видите, пане інспекторе, він ще йб’ється.
— Іштване, я Вас умоляю, спадьте на ласку, дайте мені
його дослухати, — благав, заїкаючись від сміху, інспек­
тор. — Най уже договорить. Я ще в житті не мав такої
втіхи...
Гамуючи гнів і біль, пан Фийса покірно сів за парту,
проте я вже не наважувався відступити від свого захис­
ника.
— Митрику, — раптом із якимось щастям звернувся
до мене пан інспектор. — А як ти думаєш, золота дити­
но, чому Єві вдалося спокусити змія?
— Видати... видати... видати... партійна йкомсомоль­
ська організація не проводила із змієм ідейно-воспитательної роботи, — зопалу втнув я. — Туди треба було
направити нашого партійного секретаря, криволабого
Гебельса — тот би за айн момент із сатани зробив жілізного комунішта...
— О, марішко зелена! — схопився за голову пан
Фийса. — Ви, пане інспекторе, точно гострите лаби на
Сибір!
Тут пан Фийса приліпився до вуха пана Годі й, водячи
надовкола перестрашеними пульками*, почав про щось
пристрасно молотити. Втім, я достеменно знав, про що
наш підступний сусід теліпає міському панові.
...Це трапилося зі мною ще в першому класі. Почи­
нався березень. Погода видалась, як циганський міх — з
одного кінця немилосердно сипало снігом, з другого —
пронизливо віяло, текло, пекло, щипало. Проте це не
завадило мені по дорозі до школи здибати таки кількох
псів і добряче подратувати їх кілком. А наостанок ще й
влапив барана, що мав нещастя вигулькнути з обійстя
голови Гербіцида, осідлав його і стрімголов поскакав на
ньому. Звісна річ, я мало того, що, як завжди, запізнив­
*Очі.

ЗБИЙВІЧ

33

ся до школи, а йявився до школи забрьоханий з ніг до
голови, як молодий чорт із хащі. Без стуку привідкрив
двері, зайшов у клас... і вражено зупинився.
Наша вчителька Октябріна Леопольдівна сиділа за
столом, запустила пазурі у волосся і, похитуючи голо­
вою, істерично завивала. Мої ж колеги по науці, тобто
сільські пуцвіріньки і босяки, сиділи по вуха за партами
і теж собі, посморкуючи, тихо скиглили.
Чесно зізнатись, наскільки я не був натурою залізною
йзавжди філософськи налаштованою, побачене добряче
здивувало і насторожило. Я стояв на порозі перед кла­
сом, як блудний син перед вітцем, винувато втупився у
підлогу йне знав, що чинити. І тут допомогла Октябріна
Леопольдівна.
— Ти... ти... Герострате (яких тільки призвиськ мені
не вішали, але таке співуче і екзотичне почув уперше).
Ти кровопієць народний, знамення всіх чєловєчеських
пароків, — верещала, захлинаючись од плачу. — Как ти
посмів сєгодня опоздать?
— А ниська хіба што — великий празник? — запитав
я наївно.
Від мого щирого зацікавлення Октябріну Леопольдівну ледь не вдарила фрасова каріка*.
— От дєткі... такі... такі, как етот будущий імперіаліст,
довелі отца до смерті! — заверещала вчителька.
«Ого-го, — подумав я — тут щось не те, що мете...
Тутки мені неправоє-водяноє пахне...»
Зібравшись міцно у жменю, про всяк випадок поспі­
шив запевнити учительку:
— Даю вам слово, паніко вчителько, я ниськи ще ні­
кого не вбив.
— Як? А ти разве не чув, што умер отец? — істерично
заломила руки Октябріна.
Отут я вже геть розгубився: Герострат... будущий ім­
періаліст... Ого-го!., та ще йпомер батько... Як це помер?
Вранці в мене з ним, моїм няньком, була невеличка
придибенція, так би мовити — конфлікт.
'"Бісова мама.

34

ТАК У П ОВ І Д А Н О

Звечора няньо наказав себе збудити. Та як не намага­
лась баба Фіскарошка на зорі зігнати його з постелі, він
щось мурконів, а далі хропів ще смачніше.
— Почекайте лем, бабо, я ать-два! — запропонував
хутко свою поміч.
Тут же зловив мацура, прив’язав до розбитого іграш­
кового дерев’яного возика. Далі тихо привідчинив двері
передньої хати, де спав нянько, пустив мацура і щосили
смикнув його за хвіст.
Кіт, дико зарепетувавши, немов навіжений, кинувся
через усю хату під нянькове ліжко, тягнучи за собою
гримлячий візок. Ефект виявився вражаючим, хату наче
водномить пролетіла кульова блискавка йрвонула про­
титанкова граната!
— Гойте, люди, кониць світу! Спасайтеся, хто може!
Армагедон! — із цим криком мій сигіняшний батько
підлетів із ліжка до стелі. А далі, очумлений, у спідній
білизні, перекидуючи в сінях горшки, рвонув надвір.
Тут, правда, потрапив у березневу заметіль йпотроху
оговтався. А коли очуняв повністю, то йвчинив сімейну
розборку: так мене немилосердно пригостив кулаками
по хребтянці йпотилиці, що я зігнувся у підкову.
Особливо дісталося лівому вуху — воно, бідне, відра­
зу надулося, як торомба, і ще йдосі пече-пашить, немов
гірка мадярська поприга.
«Невже я, осел рогатий і мантафунський, дійсно так на­
лякав нянька, що він, небожатко, доки я дійшов до школи,
задер ноги і спустив дух?» — здавили сльози горло, і гаря­
чі росини повисли на віях. Але, як на мою дуплаву голову,
тут коїлось щось таки незрозуміле: мій батько — в цьому
переконана тільки баба — дуже совісна челядина, але не
настільки, щоб його кончину так сердешно оплакувала
Октябріна Леопольдівна, а поготів — мої класні цімборове. І цейсумнів мене змусив запротестувати.
— Паніко вчителько, ви штось не те плетете, — мовив
діловито я. — Мій отець дома і, думаю, живий і здоро­
вий, як бугай, найся не приказує. О, позирайте — і я для

ЗБИЙВІЧ

35

підтвердження підсунув вчительці ледь не під ніс наду­
те вухо. — Так ня луснув, злий шелюх*, аж ворони мені
з носа вилетіли...
Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа
ворони, Октябріна, немов гарпія**, кинулася в куток,
схопила замашну палицю і вліпила мені — на цей раз
по правому вуху, — що не з носа, а вже з очей сипанули
величезним роєм джмелі.
— Скотіна! Про какого отца ти мелеш!? Помер наш
отець Сталін! — і дужче затряслась в істериці.
«А-а-а-а, но та це друге діло», — подумав полегшено я.
Але таки заревів — не за батьком Сталіном, а через свої
потовчені вуха.
Доля і далі продовжувала зі мною зле жартувати.
Тільки-но сів за парту, як тривожно забелемкав шкіль­
ний дзвінок. Від класу до класу побігла команда — всім
спішно шикуватися в коридорі. За кілька хвилин ми
вже стояли: учні з одного боку стіни, вчителі — навпро­
ти — біля вікон. Більшість учителів — із місцевих, ще з
часів татічка Масарика. По всьому видно, вони не вель­
ми переймалися кончиною великого батька. їм, бачило­
ся, один хрін, хто тепер відкинув копита — нянько Ста­
лін, принц Фердинанд чи дідько лисий — аби лиш ніхто
не заважав працювати йне морочив голови. А ось моло­
дими педагогами направду теліпало. Стояли опухлі від
сліз і весь час сморкалися у носовички. Виступив дирек­
тор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Чи
від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози го­
рілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов
скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, на­
давав копанця недобитим фашистським прихвостням,
до яких я подумки зарахував і себе. Далі директор ще
з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією,
індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув:
— А тепер, дітки, страшна новина — помер наш вели­
кий вождь, батько всіх батьків, дітей і народів, товариш
Сталін!
*Нетріб. **Люта жінка.

36

ТАК У П О В І Д А Н О

І тут я зааплодував. Звикнувши, що оратора конче ві­
тають, а ще більше від радості, що наш директор врешті
закінчив свою теліпанину, я зааплодував, хоч йінстиктивно, але щиро, від душі. Всі діти за інерцією підтри­
мали мене гучними оплесками.
Одні вчителі падали без пам’яті, інші — сивіли, а старо­
режимні, почісуючи тім’я, тихенько чкурнули надвір — і
по домівках.
У веремії, що вчинилася в ті дні довкола смерті Ста­
ліна, інцидент у нашій школі якимось дивом не набув
розголосу, хоча без жертв не обійшлося. Бідна Октябрі­
на Леопольдівна із сердечним нападком була доставле­
на в лікарню, а по якомусь часі стала пацієнткою зна­
менитої Берегівської психічки. На контуженого Івана
Штрімфлю після того насіла дивна манія: всім божить­
ся, що Гітлера переміг він особисто — не потрібно було
і помочі руських. А нянько Сталін, за словами Штрімфлі, зовсім і не помер, а замаскувався і ховається, щоб
його не вбили «аміріцькі імперіалісти». І тільки він,
Іван Штрімфля, єдиний знає, де ховається його рідний
вуйко Йовжка Сталін. Після таких героїчних зізнань
його підняли по службі, і він тепер директор колгозного вівчарника.
Трішки потерпів і я. Мене тиждень тримали замкну­
тим у курнику, а всім говорили, що пропав безвісти.
У курнику мені було не так уже йзле — аби лиш не
блохи. Мало того, що кляті мене ледь не загризли, то
я умудрився ціле блошине військо ще йпритягнути
до хати. Вся наша родина цілий місяць відтак ходи­
ла, чухаючись, як прокажена. Врешті баба Фіскарошка
по великому блату дістала якогось порошку, і ми всі
дружно ним щедро обсипалися. Усе було б гаразд, але
та лікувальна пудра виявилася такою немилосердно
смердючою, що нас ближні, як чумних, оминали де­
сятою дорогою і на гарматний постріл не пускали до
своїх хат. А на наше ґаздівство взагалі десь рік не сту­
пала людська нога.

ЗБИЙВІЧ

37

...Ось про це все — я певен на всі сто — і розповідав
тепер пан Фийса панові Годі. При цьому натякав: ви лиш
зв’яжіться із цим збийвічом, то і вас, пане інспекторе,
пошлють директорувати на якийсь передовий свинар­
ник. І це подіяло. Пан інспектор уже так голосно не ре­
готав, а перейшов на більш політично-благодійні запи­
тання.
— А все ж таки, Митрику, ну ось... як ти, золотий, ду­
маєш, як тото з’явилась на землі людина?
— Людина? — проковтнув зо два літри слини я. — Лю­
дина проізошла точно від скотини, айбо не всі від мальфи,
особенно наші вожді партейні, — не забув підкреслити я.
— Давай, давай... — понукнув пан інспектор.
— Я беру на прикладі нашої фамилії. Дідо називає
бабу чеперавою козою, баба діда — лінивим борсуком,
тітка мого нянька — збісним мацуром, а нянько тітку —
кривовокою мальфою. То я собі думаю так: про кого як
кажуть, той і походить від тої скотини. У нас, видите,
лем тітка Моргіта пішла по-вченому, по-панськи — від
мальфи, а всі другі — уд нашої простацької скотини.
— А якщо не секрет, від кого пішов ти?
—А-а-а, та то усі знають! — мовив гордо. — Я — від осла
рогатого: инак дома мене і не називавуть — лем ослом
рогатим!
— А в школі?
— А в школі у мене зовсім інакша фамилія — осел
мантафунський. Так мене називає найчастіше пан учи­
тель, правда, пане Фийсо?
Тут мій бідний учитель уже не слухав пана інспекто­
ра, рвучко підскочив із-за парти, схопив мене за барки,
потягнув до дверей і, не звертаючи уваги на співчутливі
вигуки пана Годі, метнув мною за двері.
О,
якою образою і люттю вмить обдало мене! У
страшному гніві рвонув на себе двері йзаскочив у клас.
— Ах ви так, пане Фийсо, ви так зі мною! — мовив,
давлячись сльозами. — Тоді і я так: віддавайте назад
мої грушки!

38

ТАК УПОВІДАНО

І, не звертаючи уваги на ошелешених панів Фийсу і
Годю, зібрав знову в тайстру зі столу м’якенькі... І ось
тоді вже гордо луснув за собою дверима.
Я ще не встиг покинути приміщення школи, як у ко­
ридор увірвалася стихія: моя баба Фіскарошка. Вибалу­
шивши очі, погрозливо розмахуючи кулаками, вона, як
уособлення страшної помсти, йшла твердими кроками
і, не звертаючи ані найменшої уваги на мене, твердо по­
вторювала:
— Кіна не буде! Наполійонам капут!
За нею, обвішаний різнокаліберними бойовими на­
городами — від хрестів імператора Йовжки Франца й
аж до сталінської медалі «За боевьіе заслуги», — гордо
марширував дідо Мішо. В одній руці він тягнув вели­
чезну плетену корчагу з вином, а в другій — набиту до­
верху брезентову торбу — видно, із закускою. В коридор
пробувала прорватись і коза Танкістка, але, побачивши
мене, дико заверещала і стрімголов понеслась через
двір у яругу.
Дід Михайло порівнявся зі мною і, тяжко дихаючи,
переляканим напівшепотом запитав:
— Ну як там? — кліпнув на клас.
— Т-с-с-с... Кіна не буде!.. Наполійонам капут! — про­
шепотів я.
— Но, то ми ще увидиме, кому гут, а кому — капут, —
сказав на весь голос дід Михайло і почвалав за бабою
Фіскарошкою. А та вже йшла на бойовий таран дверей,
за якими сиділи пани Годя і Фийса...
...Я лежав собі на височезному березі яруги. Сонце,
звісивши ноги, сиділо на маківці полудня і щасливо смі­
ялося на всеньке велике літо. А воно, умудрене часом,
уже готувалося до зустрічі з осінню.
Я лежав на землі, а довкола мене росли аж до само­
го неба височезні пахнячі кукурудзи. А в них тихо і
мирно дрімали нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи.
Гронами звисала із тичок добра, щедра, ласкава, як
селянка, пасуля-бумбачка. Поміж висохлим бадиллям

ЗБИЙВІЧ

39

картоплі, наче пані-генеральші, чинно сиділи викоха­
ні капусти.
Трохи віддалік, де хитра польова дорога непомітно
повертала на колгозний рибник, починався сад. Звідти
мені, як дівки на свальбі, звабливо підморгували під­
мальовані сливи-бистриці. Не мали нічого злого проти
мене і тучні, як довжанки, грушки. Величезною споку­
сою пахли різнофайтові грішниці-яблуні.
Земля піді мною була тепла і, як мати, щемливо лас­
кава. А небеса! Ні, ліпше небесиська чи небесища, не­
змірно глибокі, холоднопахучі, як кринична вода, і
рідні, як братова сльоза. А в тих небесиськах-небесищах
летів собі кудись тихо Мукачівський замок. За ним услід
погордливо неслися білі табуни осінніх ситих коней.
Господи, як мені було в цю мить хороше! Забув я, до
фрасової каріки, за свій екзамен, за мавп’ячий родо­
від комуністичних вождів, про своє осляче походжен­
ня, про панів Фийсу, Годю і всяку іншу мару. Я насоло­
джувався світом, який мені дарував Всевишній. І наче
підсвідомо передчував, що і велике літо, і пахнячі до
неба кукурудзи, і нагуляні, як бики, вайлуваті гарбу­
зи, і ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка, і викохані,
як пані-генеральші, капусти, і літаючий у небесиськах Мукачівський замок, і білі табуни осінніх хмарконей — усе це теж даровано Господом, але тільки і
тільки в дитинстві.
Тієї миті від школи почувся спів діда Міша. За дідо­
вим обережно полізли голоси баби Фіскарошки, далі
пана Фийси і, нарешті, — пана Годі.
— Все, кіна не буде! Наполійонам — капут! — мовив
зраділо сам до себе і побіг кудись у шкоду.
Увечері, повернувшись із мандрів, я спостерігав у на­
шому саду таку потішну картину. Баба з дідом, притоп­
туючи, припліскуючи, вигинаючись, танцювали поміж
грушами якийсь дуже файний танець. А пан Фийса і
пан Годя лежали, як снопи, над потоком, що біг через
наш сад. Голос води, мабуть, надокучив панові Годі.

40

ТАК У П О В ІД АН О

Натужившись, він порачкував до самої води і довго-довго зачудовано вдивлявся в потік.
— Іштван, ану ж лиш подивися, що там такоє світлоє
внизу? — попросив, заплітаючи язиком, інспектор.
Пан учитель, тяжко крехчучи, перекинувся із горілиць
і доповз до краю канави. Унизу, в теплій вечоровій воді,
цірилось від щастя циганське сонце — повний місяць.
— Та... та... та... то там, унизу, пане інспекторе, мі­
сяць, — сповістив пан Фийса.
— Но, до фени, всьо розумію, але як ми умудрилися
забратися так високо в небо, що йсам місяць уже під
нами — осього, дорогий цімборе, не розумію, — прорік
здивовано Годя.
— Пане інспекторе, то щи всьо фоштерська* лупина! —
гаркнув пан Фийса. — От ви увидите, што ми скоро під
твердим керувництвом родної партії і совєтського уряду
не лем на місяць, а щи йна самоє сонце уліземо, — підняв
руку вверх пан Фийса йпочав комусь невідомому грозити...

'Мисливська байка, побрехенька.

ВОРОТА РАЙДУГИ

— Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови*... Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони
страшила, — крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка. — А в голові наче покійника відспівують.
— Так, так, моя солодинька. Я то вже давно примітив,
коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день
пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з
того ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від
дрімоти очі.
Баба Фіскарошка нищівним поглядом зміряла його і,
простягнувши руку в потаємний куток за шафу, мовить:
— Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий
антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса. Доки не
дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за
моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть «дякую»
забули сказати.
Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів
і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на
ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки
зорить у вікно. Минає кілька хвилин, і Фіскарошка мі­
ниться, в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє,
як парадичка**, і вуста осяває блаженна усмішка.
— Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, —
погладила себе масно по грудях.
— Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько,
обом уже аж цілий сад розцвів, — каже безвинно дідо.
Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.
Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніко­
ли в житті не бачив — це було неперевершене мисте­
цтво. Фіскарошчині дулі — залежно від того, кому їх
‘ Ж іночі труси. **Помідор.

42

ТАК У П О В І Д А Н О

дарує, — мали форму то зозульки, то голуба, то ворони,
то яструба. А залежно від настрою — набирали навіть
подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці
із любов’ю, звісна річ, дуля мала лице то пана Фийси,
то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє. Та коли
Фіскарошка займалася вогнем праведного гніву, — дуля
злітала хижаком і ставала викапаним дідом Наполійоном. Так і тепер.
— Ти чого мені сватом Наполійоном тичеш у писок, —
заскімлив дід Фіскарош, кривлячись від бабиної дулі.
Талант пекти такі смачні йоригінальні дулі, або, як
казали, фіги, у баби Фіскарошки несподівано відкрився
із-за дещо неординарних обставин.
Наш новий директор школи Павло Слов’янин на прі­
звисько Іван Сусанін увів у моду напередодні револю­
ційних свят урочисто проводити день відкритих две­
рей. Цієї днини до нас з’їжджалися вчителі із навколиш­
ніх сіл і по двоє-троє сиділи на уроках по всіх класах, а
після уроків гарно веселилися. Бувало, що після відкри­
того дня деяких сіячів мудрого виносили на руках через
двері і розвозили по домівках на підводах, як лантухи
капусти. Перед одним таким днем відкритих дверей до
нас забіг пан Фийса. Маючи вже не вельми веселий до­
свід моєї феноменальної властивості відкривати скарб­
ницю своїх дорогоцінних знань при чужих людях, пан
Фийса упав на коліна перед дідом і бабою. Перестраше­
ний і спітнілий, він підняв молитовно складені руки і
почав плутано благати.
— Кедвешні* мої Марько і Мішку. Самі знаєте, я ні­
коли не чинив вам зла. Я дуже тяжко вивчав усіх ваших
дітей. Хто перший — Богонько і сусіда! Я ваш сусіда. І
коли хочете, аби я ще малінько пожив на сьому світі, не
посилайте завтра у школу вашого Митрика.
Після такого роз’яснення вчителя баба зі страху за
пана Фийсу аж заплакала, а ввечері суворо мовила:
— Завтра, Митре, у школу на цейдень відкритих две­
рей не підеш!
‘ Дорогі.

ВОРОТА РАЙДУГИ

43

— А чому? — похопився я.
— Бо через відкриті двері протяг видує тобі з дурної
голови ще йте, що маєш, збісняку недороблений! — гар­
кнули в унісон бабі мої дорогі нянько.
О, сили небесні! Я йсам собі думав, що назавтра мене
йтанками не потягнуть до школи. Ми із двоюрідним
братом Піштою залізно домовились, що завтрашній
день відкритих дверей пересидимо в кукурудзі: я вже й
гральні карти підготував, і цигарки придбав за крадені
яйця. Але! О, сили небесні! Як тільки-но баба мовила,
що я узавтра в школі небажана персона, як мені дико
захотілось до школи. Миттєво з’явилося таке відчуття,
ніби узавтра в школі будуть всім ділити золотий скарб,
а мене, який найбільше зробив для того, щоб цей скарб
добути, захотіли зловісно ошукати, як нетямущого неві­
гласа. І я вже в постелі запалився таким гнівом, що йне
відаю, як перина наді мною не спалахнула.
Гнівачка помалу змінилася на великий жаль. І тепер у
мене з’явилось таке відчуття, ніби завтра у школі всім од­
чиняться двері до раю, а я, найбільший великомученик,
лишуся і далі страждати тут, на грішній землі. Я не втерпів
і заплакав. Мене охопили такі невимовні жалі, що навіть у
сні плакав. Коли прокинувся, вся подушка була мокра, а я
весь опухлий, наче з бджолами у вулику спав. Звісно, про­
кинувся я з твердим наміром: щоб мене танками тримали
вдома, все одно до школи піду. Нема дурних!
Нікому не треба знати подробиць, тих шоку і жаху, які
охопили мою рідню, коли почули, що я вирішив іти до
школи, навіть якби з неба вила впереміш із циганськи­
ми дітьми падали. Мене пробували пов’язати і заперти
у хлівець до свиней, проте я рішуче пообіцяв родакам,
коли вдадуться до насильства, я той хлів пущу вогнем,
а все сімейство — з торбою по світу. Усі знали, що я своїх
слів на вітер не кидаю і перечити мені марно.
Аби хоч трішки пом’якшити свою вину перед паном
Фийсою, баба Фіскарошка сунула мені у торбу півлітру
самогонки.

44

ТАК У П О В І Д А Н О

— Якщо трафиться якась біда, ти нараз сунь пляшку
панам, — напучувала, проводжаючи мене з таким тра­
гічним виглядом, наче йду на войну, — бо ще, дитино,
ніхто не змайстрував тих дверей, щоб їх пляшкою не
одчинили.
— Не буду давати сесю вонючу паленку нікому, — пру­
чався я.
— Не будь дурний, Митьку.
У житті я бачив білий колір різних відтінків — від
заспокійливо-помірного до сліпучо-яскравого, проте
такої неприродньо-страшної білизни, якою взявся пан
Фийса, коли побачив мене у дверях класу, ніколи — ні
до тих пір, ані після — не видів. Його сиве волосся якось
аж почало ворушитися йіскрити, обличчя зблідло як
крейда, і навіть вічно червоний ніс почав цвісти білою
памороззю...
На щастя, в класі ще нікого з перевіряльників не було.
— А тебе, мальфуне таркастий, яка нечиста сила при­
несла? — простогнав учитель, цорконячи зубами.
— Но, пане учителю, ви што задаремно прозиваєтесь.
Коли не ходжу до школи — біда, а раз у житті прийшов
сам — то вп’ять біда, — ображено закопилив губи я.
— А што... А што, ті... з’їли би їх воші... баба із дідом...
не казали, што ниськи тобі до школи не треба?
— А што дідо із бабою... загнали вам паленки, — я ви­
йняв із торби пляшку і діловито поставив на стіл.
Мої «колеги» за партами почали хіхікати.
Пан Фийса вмить облився потом. Видно, страш­
ні різнополярні сили почали шматувати його і так
неопохмеленудушу: вигнати — не вигнати, взяти пляш­
ку — не взяти. Учитель аж боляче застогнав, але в цю
мить у коридорі почулися веселі голоси — до нас ішли
гості. Фийса притьмом схопив за горлянку пляшку, за­
сунув її в потаємний схрон під столом і випалив:
— Іди, збийвіче, сідай і штоби я голосу твого не чув.
Тим часом директор Сусанін зайшов у клас із трьома
гостями — двома жінками і чоловіком.

ВОРОТА РАЙДУГИ

45

— Дорогі учні, — солодко зацвірінькав Сусанін. — Сьо­
годні до нашої школи завітала велика група вчителів із
всього району. Вони дуже бажають побачити один день
життя нашої школи і поцікавитися вашими знаннями.
Я помітив, як мої «колеги», сільські босяки, вмить
посерйознішали і набрали такого поважного і рішучо­
го вигляду, наче вони із якоїсь дуже засекреченої групи
диверсантів, яких прийшли інспектувати перед десанту­
ванням у глибокий тил ворога. А пан Фийса як керівник
цієї терористичної групи навіть сльозу пустив. Щоправ­
да, невідомо, від страху чи радості за своїх підопічних.
Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому
ряду — зовсім поруч мене. Як людина вельми небайду­
жа до всього, що коїться навколо, я запримітив, що одна
пані — висока, сухоребра, з банькатими очима і загостре­
ним обличчям — разюче схожа на нашу козу Танкістку.
Поруч неї сиділа старша — значно дрібніша, із допитли­
вими, як у їжачихи, очицями, з гарячим, як осіння пер­
чина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче
була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку.
Третій гість сидів біля стіни на останній парті — невизначеного віку, із байдужими очима і сонним облич­
чям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то
матері і дайте мені спокій...». Цей незнайомий пан учи­
тель наче вилупився із одного яйця з дідом Соломоном.
«О, Господи! Та тут зібралася вся моя золота сімей­
ка, — вражено вилупив очі я. — Коза Танкістка, баба
Фіскарошка і дід Соломон. Мої родаки ніколи не поки­
дають мене в судні хвилини...»
Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось
приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу — якне-як, поруч рідні люди.
Шкільний день розпочався як було прийнято — уро­
ком історії. Школярі з босяцькою пристрастю розпо­
відали про феноменальні успіхи Совєтського Союзу,
золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий ге­
роїзм всього народу. А світла голівка, осяйне знамено і

46

ТАК У П ОВ І Д А Н О

гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді
навіть власного вірша продекламувала:

Не вітри то в полі буйнім віють...
А враги із-за границі собаками піють...
Не хвилі то в морі буйнім клекочуть...
То враги загарбать нас хочуть...
Але пора вам, вражі імперіалісти, знати,
Що ми вам можемо по морді дати...
Моя буйна уява одразу намалювала криваве поле, на
якому ми всім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам», і
від емоційного потрясіння я ледь не заплакав. Безмір­
но натхненний безсмертними рядками поезії моєї без­
страшної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту
в історичні пізнання, чи вірніше — відкриття. І тут же,
наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися,
вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму. Про­
сто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію.
Більше, підручник з історії — одна з небагатьох книг, у
яку в рідкісні часи я заглядав і яку навіть почитував.
Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, —
вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у
класі, — сполотнів, як «вражий імперіаліст» при неспо­
діваній зустрічі із мужніми совєтськими піонерами.
Вигляду, що бачить мою руку, не подав. Котився по
класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роз­
давав усім привітні усмішки, погладжував по мудрих
голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче про­
каженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюб­
ство. Я вже встав із-за парти і почав швидко піднімати
руку уверх-униз... уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан
Фийса вперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за
вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому
підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Па­
нові Фийсі діватися було нікуди.

ВОРОТА РАЙДУГИ

47

— О, сесе наш Митько, — розцвів здивуванням учи­
тель. — Ти хочеш до туалету?
Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер:
коли мені набридало сидіти у класі, я відпрошувався по
нужді. І, звісно, більше не повертався. Якщо в більшості
випадків пан Фийса рявкав і садив мене знову на місце,
то тепер, очевидно, з радістю би побіг ще йдвері туалету
відчинити, аби лиш я зник...
— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти з істо­
рії, — мужньо промовив я.
— А-а-а, Митрику. Ми всі знаємо, який ти розум­
ний, — погладив мене вчитель, не забувши при цьому
так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти в нас
кожен день дуже активний. Нині можеш і перепочити.
Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом від­
мовчуються. А ти в нас кожного дня розумник. Правда,
дітки?
Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона.
А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася
на мене такими здивованими і люблячими очима, наче
перед нею стояв майбутній пророк людства. Вона, мило
всміхаючись до мене, поблажливо мовила:
— Ну чого ви, пане Фийсо. Раз хлопчина так хоче від­
повідати, не зв’язуйте ініціативи.
— О, мамко мої солоденькі, — трагічно прошепотів
пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнув­
ся за стіл.
— Історія — сесе дуже файна наука, — на весь голос,
наче вірша, почав декламувати я. — Мені історія дуже
любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А
скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав
чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно з мужом.
Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встиг­
не бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його
жона вже біжить у блуди.
І тут же навів красномовний приклад із життя блуд­
ниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла

48

ТАК У П О В І Д А Н О

би звести із праведної дороги одного дуже порядного
челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того
порядного — пана Фийсу — і не розповісти, як застукав
його в кукурудзі із голою блудницею.
Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, які б на
мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не
переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, по­
стійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки. Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться
моїми здібностями. Скажімо, як не переконував нещодав­
но пан Фийса пана Годю, що я недоумок і розбійник із ве­
ликої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім
інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув.
Доки відповідали зразкові учні, наші перевіряльники
дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, стре­
пенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближен­
ня лисиці. Особливо тепло серед гостей зреагував пан
учитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши
мою пропозицію про навернення до варварських звича­
їв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилося,
ніби маслом змастили. Реакція вчительок була бурхли­
вою — вони стрепенулись і, наче лелечихи на болоті, по­
чали розмахувати руками. Але я продовжував:
— А ще я люблю історію, бо в ній много інтересних
і смішних повчань про всякі чудеса. Я раз дуже сміяв­
ся, коли прочитав, що в деяких китайських царів був
тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив
дітей, йому одрубували голову.
Цей варварський звичай я із гнівом засудив і рішуче
виступив проти того, аби його повертали в наше щасливе
сьогодення. Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як
діти китайських царів, а по-друге, наші совєтські вчителі
не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити.
Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряль­
ники, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило. А пані,
схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавало­
ся, ось-ось замекає.

ВОРОТА РАЙДУГИ

49

— Митрику, айбо наш урок присвячений Великій
Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню,
а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, — пі­
дійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса
і тихо шепнув: — Сідай, осле, бо тя задушу, — і, ніби гла­
дячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию,
що дивуюся, як голову мені не відірвав.
Мене вже годі було зупинити чи задушити. У мою копоню* в цю мить збіглися знання і світлі думки всього
мого родоводу до семидесятого коліна.
— А-а-а-а... пане вчителю, та я тоже дуже люблю в іс­
торії і казки про октябрську сосіс... соліш... — я, за пана,
не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну» і махнув
рукою — но, фрасову її каріку... самі знаєте... жовтневу
революцію.
І тут почав таку лободу молотити... Леніна я порів­
няв з опришком Пинтею і сказав, що про його життя ще
ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного,
Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників
Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісо­
вими розбійниками, які грабували багачів. Великого
друга всіх дітей Крупську я чогось заштовхав у казку
про семеро козенят. Микиту Хрущова з невідомих при­
чин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку
прагненню радянського народу догнати і перегнати
Америку. Щоправда, аби перегнати клятих американтошів, треба, щоб Хрущов усім нам купив хоча би по дві
пари міцного взуття, бо в таких цуравих** топанках, в
яких ходимо, не те що за Америкою, а йдо вітру не до­
біжиш. Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до
міцного взуття нам би не позаважали і красні ногавиці.
Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями
не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.
Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв
на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке
вражіння, що я ковтнув бочку проносного і мене про­
рвало через рот...
•Голова. ‘ "Дірявий, подертий.

50

ТАК УП ОВІ ДАН О

Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був
мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчару­
вання чекало мене після приземлення. Мої класні цімборове йколєжанки зіщулились за партами, наче гороб­
ці у шпаківнях, і щось загадково між собою цвірінькали.
Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала
якось зніяковіло і перелякано, наче привселюдно зіпсу­
вала голосно повітря.
Пан перевіряльник, мов ужалений в яйця шершнем,
схопився притьмом з місця. Жестикулюючи руками, він
рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич
не чув... Я нич не видів, я нич не чув...». У цейже час пані
вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за поти­
лицю іншу пані вчительку, дмухала їй у лице і час од
часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній
пані стало раптово дуже зле.
— Майжень, рано не встигла поїсти і тепер паніку
змлоїло, — подумав співчутливо я.
Увечері пан Фийса, щедро частований бабиною горіл­
кою, розповідав:
— Марько дорога, коли туман зелений молотить дурний
горох від себе, то можна помогти. У мене в берегівській
психічній больниці є добрі знамий дохтор Лібман. І якщо
би була велика біда, він дасть справку, що ваш Митрик хво­
рий на голову, — і може пронести, айбо коли і вас втягнув у
політику, то вже нияка сила не одмиє вашу фамилію...
Наступного дня, повертаючись після тяжкої зустрічі
із директором школи, баба йшла попри обійстя діда Наполійона і розпачливо міркувала: за які гріхи її онук,
тобто я, так тяжко страждає на цьому світі. Несамохіть
глянула у двір свата Наполійона і під хлівом уздріла
дерев’яну кочергу, березовий віник і величезне колесо.
Від побаченого спершу непевний вітерець холодком об­
віяв спину, серце забилося лункіше, а далі Фіскарошку
ніби вдарило струмом неймовірної напруги.
— Тепер я всьо зрозуміла. Не инак, як нашому дітва­
кові ворожать, — луснувши себе по чолу, скрикнула Фіс-

ВОРОТА РАЙДУГИ

51

карошка. — Треба щось чинити, бо бідного Митрика так
зурочать, що з дітвака лем’ся лушпиння остане.
І баба почала рішуче діяти. Того ж вечора метнула
собою до ворожки Полані Перебзякової, прозваної в селі
за революційний характер Кларою Цеткін.
Після довгих і виснажливих магічних ритуалів, під
час яких Фіскарошка зо страху ледь не вмерла, Клара
Цеткін глянула у відьмацьке дзеркало, далі заділа вухо
в решето і таємниче протягнула:
— Хворий вітер котиться із Бразилії...
— О, я так і догадувалася! — заверещала, сплеснувши
руками, Фіскарошка.
На північній околиці села, нареченій Бразилією, сто­
яла садиба діда Наполійона.
— То лем од Наполійонів може котитися на колесі,
кочерзі і летіти на вінику дурний віхор. Як мені давно
не лупнуло в копоню, же то босорканське* кубло точить
душу нашого маленького праведника! — не могла із
собою впоратись Фіскарошка.
— Як хочете, Марьо, дітвака спасти, мусите ймити
жабу, висушити, розтерти її і порошок розсипати по обі­
йстю того, на кого думаєте, — і хворий вітер згине навхтема, — дала мудру раду Клара Цеткіна.
Наступного дня баба, женучи перед собою тичкою
лінивого діда Соломона, далася ловити в Лавоцькі бо­
лота жаб. Додому верталися аж уночі. Обляпані чорним
намулом, як чорти пекельною смолою, ледве притягли
ноги, проте з повною кошаркою жаб.
— Коли Клара Цеткіна тобі казала єдну жабу, то на яку
мару аж цілу кошарку? — весь час допитував, ківкаючи,
Соломон.
Баба пророче підняла догори вказівного пальця і по­
вчально мовила:
— То, Мішку, може, на нормальних босорканів доста
єдну жабу. А Наполійони, то такі дябли**, што їх і єднов
атомнов бомбов нараз не вразиш. На них треба наймен­
ше сто жаб!
*Відьмацький. **Чорти.

52

ТАК УПОВІДАНО

Дід ледве доповз до печі, а тут, навіть не помолив­
шись, замертво впав од нелюдської втоми — так і хропів
цілу ніч, смердячи намулом, жабуринням і жабами.
А баба Фіскарошка, не гаючи часу, взялася за жаб.
Понанизувала їх на мотузки і порозвішувала у стодолі
сушити. Наступні дні від нашого обійстя йшов такий
нестерпний сморід, наче, перебачте на слові, на двір
звезли і висипали все сільське гівно.
Мій рідний нянько так блював, що, виділося, в животі
чоловіка не лишилося ані одної кишки.
— Мусиш, хлопе, терпіти, коли хочеш, аби наша золо­
та дитина стала такою, як і людські, — напучувала Фіс­
карошка мого нянька, бігаючи за ним із відром.
Дід Соломон, хоч і виявився більш стійким, витрива­
лішим, але невдовзі ним почало лихоманити, а далі ви­
дуло очі, як у бузька. За його словами, гази, якими бід­
ного Соломона труїли на фронтах Першої світової, були
намного майпахнячішими, як в’ялені бабині жаби.
Баба ж Фіскарошка, будучи людиною реформатор­
ської натури, вирішила вписати деякі корективи в ма­
гічне дійство. Подумалось їйтак: якщо жаби розтерти на
порох і посипати ним обійстя Наполійонів, вітер може
рознести по околицях відьомську приправу йефекту
катма. Тим більше, як завше твердила Фіскарошка, всі
недобрі йзлі вітри йдуть саме від Наполійонів. Тому, щоб
тяжкий труд не пішов за наполійонівським вітром, моя
берегиня Фіскарошка вирішила розкидати сушені жаби
по обійстю діда цілими. Отож, напакувавши полотняний
мішечок,обгорнула його папером, взяла під пахву і дала­
ся з козою Танкісткою до обійстя Наполійонів.
Клара Цеткіна радила бабі здійснити ворожіння
вночі, але Фіскарошка хворіла курячою сліпотою і в
темноті ніколи не ризикувала кудись ходити, тим біль­
ше на діла небезпечні. Тому акцію на спасіння дорогого
онука порішила провести рівно ополудні. Полудень, як
їйговорили вчені відьми, теж має магічні дійства. А ще
ополудні село без свідків, пусте — всі у полі.

ВОРОТА РАЙДУГИ

53

З гордо піднятими головами і палаючим гнівом в
очах обоє — Фіскарошка і Танкістка — йшли з дому
твердо і невмолимо, як смертники, обв’язані вибухів­
кою, на ворожі танки. Чим ближче було до обійстя Наполійонів, тим праведне діло, за яке готові були життя
покласти, якось блякло, втрачало смисл. Рішучість і гнів
теж губилися десь по вулицях, а натомість явився зло­
дійкуватий страх: а що станеться, коли, упаси Божіньку,
за ворожінням її впіймає старий Наполійонище. Отоді і
Фіскарошка, і Танкістка воістину позаздрять смертни­
кам за їх миттєву і легку смерть!
Коли ж дійшли до двору діда Петра, бабу страх уже
сьомим потом облив. На щастя, в обійсті було справді
пусто. Двері, вікна зачинені — видно, сімейство Наполійонів із світанку гарцювало на сінокосах і в полях.
Фіскарошка тихенько привідчинила хвіртку, штов­
хнула Танкістку попереду себе:
— Іди, іди, небожко, — шепнула козі на вухо баба, —
якшто щось, уповімо, що ти заблудилася.
Далі, злодійкувато озираючись, вихопила з-під пахви
полотняний мішечок і хутко почала розкидувати довко­
ла хати сухі жаби... При цьому постійно повторювала:

Згиньте, нечисті, всі до лаби,
Як в сухім болоті жаби,
Летіть у темні хащі, бездонні збини.
Йлишіться нашої дитини...
—А што ти туйки робиш, босорканьо коростава?! — зне­
нацька громом пролунав голос старого Наполійона — із
в’язанкою трави він несподівано явився із-за хліва.
Якби в цю мить луснули навпіл небеса і кригами по­
чали падати на голову Фіскарошки, достоту менше б
вразила така картина, ніж з’ява діда. Її бідне серце, як
наполохана пострілом сорока, притьмом вирвалося із
грудей і, йойкаючи, почало метатися над селом, вола­
ючи про поміч. А далі, вже з підбитим крилом, серце

54

ТАК У ПОВІДАНО

знову шугонуло у груди, забилося десь у найглухіший
куточок і лиш перелякано лупало перестрашеними
очима. З усього того баба скрикнула і гепнулася посеред
двору на сідницю.
— Я звідаю, що ти робиш у моєму дворі, ґаздине ши­
рокая? — гнівно перепитав дід.
— Мали би’сьте здоровлічко, сватику душевний, —
почала оговтуватися баба... — Ми із Танкісткою ішли до
цапа, а вона возьми та йзабіжи у ваш двір.
Колихаючись, як суха лобода на вітрі, Фіскарошка
встала і схопила Танкістку за роги.
— А що, твоя коза найнялася вже робити у безпеку?
— Чому ся, сватику, так смішкуєте? — спробувала і
собі посміхнутися Фіскарошка.
— А що тогди твоїй козі винюхувати в моєму дворі? —
аж почорнів зі злості дід.
— Видати, родню зачула, — почала хутко відкланюва­
тися баба, тягнучи за роги на вулицю Танкістку.
— Родню зачула? — перепитав дід. — Та ти, кисла
свербигуско, хочеш уповісти, же я цап?
І тут дід Наполійон скрутив носом, вдихнув повітря і
глянув під ноги — по двору, вздовж хати, наче циганчата
на пляжі, лежали розчепірені сухі жаби.
— А побили би тебе ясні громики! — аж заїкнувся від
злості дід. — Та ти, босорканьо, серед білого дня мені ще
йворожиш...
Розгніваний, намірився ногою бабі в сідницю. Проте
Фіскарошка, як підсмалений горобець, підпорхнула, і дід
з усієї сили влупив чоботищем під хвіст козу Танкістку.
Неподалік нашого села була залізнична станція. Тут
часто, особливо ночами, скаржачись на свою тяжку
долю, заливалися плачами паровози. І так вони тужно,
немов поранені слони, трубіли, що половина наших
людей лишалася снів. Але як заревіла після удару Напо­
лійона коза Танкістка, мабуть, усі паровози, разом узяті,
так страшно верещали тільки раз — у день смерті доро­
гого нянька всіх няньків світу, товариша Сталіна. Вона

ВОРОТА РАЙДУГИ

55

мчала вулицею попереду Фіскарошки і так дико мекала,
що навіть сільські пси з переляку позабивалися в буди.
Дід Наполійон таки щедро почастував Танкістку — від
удару в неї під хвостом видуло гулю завбільшки з кула­
чище. Від побаченої травми, а ще більше — усвідомлення
того, що дорога цімборашка Танкістка постраждала через
неї, Фіскарошка ледь не зомліла. Обполіскуючи від пере­
житого стресу обличчя над канавою, вона простогнала:
— Всьо! Всьо! Наполійонові капут! Я на старого дябла
найду управу.
Із цими войовничими гаслами Фіскарошка рушила до
влади, вірніше, до сільради.
«Совєтська власть» саме стояла на порозі сільради,
смалила папіроси і пильно пасла дорогу на Мукачево.
Її, «совєтську власть», уже кілька років у нашому селі
незмінно і дуже успішно презентував наймолодший
бабин брат Андрій на прізвисько Австрійський Пірат.
Стрункий, міцно скроєний, майже двохметрового зрос­
ту, з аристократичним обличчям, хижуватим орлиним
поглядом, він був гордістю нашого роду. Він був красенем і неперевершеним гангстером йавантюристом. До
війни в Європі, мабуть, не було банку, в який би вуйко
не міг проникнути і обчистити його, і казіно, де б він в
азартних іграх не обшахраював невдах. А прозвали його
Австрійським Піратом, бо саме в одному із нічних клу­
бів Відня якась потерпіла графиня підбила більярдним
києм нашому дорогому вуєчкові око.
Оповідали, що в ті роки Австрійський Пірат був геро­
єм кримінальних хронік всієї європейської преси. Деякі
газети потрапляли в село і ставали предметом неаби­
якої гордості для нашої колоритної сімейки. Баба, не в
силах погамувати піднесення, кожному зустрічному ти­
кала під ніс новинки із світлинами вуйка.
— Таким би ганьбитися, — пораз совістив Фіскарошку
сват Наполійон.
— Не ганьбитися, а хвалитися, — відповідала баба. —
Перебачте, сватику, айбо хто би був знав про наше

56

ТАК УП ОВІДАНО

задрипаноє село у великому світі, коби не Андрійко і
наш славний рід?
—Так, так, Марьо, ви дуже славного роду, лем псячого
ходу, —підтверджував дід Наполійон.
— Ви міркуйте, свате, айбо можуть прийти часи, що
нашому Андрійкові ще й пам’ятник у селі поставлять, —
пророкувала Фіскарошка.
Неймовірно, але баба не так вже й далеко була від іс­
тини. Як і ведеться, всі геніальні таланти рано чи пізно
перехитрюють самі себе. Ця гірка доля не оминула і на­
шого знаменитого вуєчка. Наприкінці війни Австрій­
ський Пірат повернувся неспогадано додому, як казав,
«малінько руки відмочити», і тут його сита доля втра­
тила пильність і звела із красунею і блудницею Анцею
Гатьошкою —тою самою, що згодом стане Джульєттою
і Дездемоною для великомученика пана Фийси. Яке
їхало, таке здибало: Пірат і Гатьошка за кількадень профітькали в мукачівських ресторанах гроші, а далі взя­
лися чухати одне місце — що маємо чинити? Звісно, це
питання не довго мучило Австрійського Пірата. Викрав­
ши в якогось із мукачівських достойників автомобіль,
вуйко дався до Ужгорода «ревізувати» банк. Завбачливо
поставивши машину у глухому провулку, блискавично й
успішно провів фінансову операцію. Далі з повним міш­
ком грошей прийшов у провулок, де його мала чекати
машина. Але...
О, громи небесні, машини на місці не виявилося. За
той час, доки наші вуечко конфісковували гроші, безсо­
вісні злодії свиснули його машину. На чому ж тепер до­
биратися до Мукачева, та ще й з мішком грошей?
Годі втямити, що вплинуло на завжди холодний роз­
судок мого знаменитого родака — наближення кінця
війни, наслідки багатоденного запою чи біоенергетика
Анці Гатьошки. Але йому нічого ліпшого не дуркнуло
в голову, як притьмом кинутися в поліцію і гнівно за­
явити, що його обікрали. Піратові вельми поспівчували
і попросили показати документи на автомобіль. Це без-

ВОРОТА РАЙДУГИ

57

винне прохання, наче бочка льодяної води, вмить про­
тверезило Пірата —від несподіванки в нього з рук випав
мішок. І банкноти, ласкаво шелестячи, посипалися, по­
стелилися прямо до ніг поліціянта.
Того ж дня до Будапешта полетіла радісна блискав­
ка — нарешті впольовано одного з найнебезпечніших
кримінальних авторитетів Європи. Тішилися там ко­
штовним в’язнем недовго: через кілька тижнів советські
хлопаки, освобождаючи Ужгород, заодно освободили і
Австрійського Пірата. У перший же день на допиті вуйко
зробив руському капітану політичну заяву, що в душі він
був завжди комуністом, гаряче і всім серцем підтримує
ідеї Маркса-Енгельса-Леніна і Сталіна. А ось чи займав­
ся тими не дуже гарними справами, за які упіймався?
Так, він грабував, але тільки із чисто політичних моти­
вів — щоб підірвати економіку фашистських режимів і
тим самим наблизити перемогу Красної Армії. Руському
капітанові не спало на гадку, як мій любий вуйко допо­
магав совєтському війську кувати перемогу в борделях,
казино і нічних клубах, та бідному слідчому і не могло
прийти подібне до тями: під час допиту Австрійський
Пірат умудрився так його напоїти, що того напівмертво­
го ледве витягли із-за столу. А вуйко вже наступного дня
повернувся додому переможцем — на білому крадено­
му автомобілі, із посвідкою звільненого з Ужгородської
тюрми борця-антифашиста. А ще по якомусь часі зумів
подати себе новій владі так, що став головою нашої сіль­
ської влади.
Мені назавжди запам’ятається, як наш кривоокий вуєчко в напливі одвертості щиро ділився з дідом Соломоном враженнями про совєтську власть.
— Такої інтересної власти, Мішку, нема нігде у світі.
Зрана вона тебе піднесе високо-високо, аж до самого
неба, аж до ангеликів, а ввечері так бехне об землю, що
і чорти кісток твоїх не визбирають. Сесе тобі, Мішку, не
вуйко Франц-Йовжка і не татічко Масарик із гертикашними* демокраціями. Сеся власть, якшто уповість на
"Туберкульозний.

58

ТАК У П О В І Д А Н О

білоє, що то чорноє, — мусиш уповісти, що то іще май
чорнішоє. А коли укаже перстом на чорноє, що білоє, —
падай на коліна і верещи на вшиток світ, же ти ще такого
білого в жизни не видів.
У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже
успішно знайти з новою владою мову чорно-білих ко­
льорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба,
«мендалією» нагородили. І в цій мові вуйка із владою
першу скрипку грали бочки нашого знаменитого вина,
а також пузаті корчаги сливовиці, якою навіть мертвого
повертали до радості життя.
Отож сільська влада, нервово пихкаючи папіросою,
жадібно пасла дорогу і чекала з Мукачева погоди, вірні­
ше —великого гостя, начальника міліції. У пана голов­
ного міліцішти підходив якийсь ювілей, і вуйко мав це
свято підкріпити напоями із наших підвалів.
—Андрійку кедвешний, щастя-дольку бись мав, яка
радость, що тя виджу! — запричитали баба, заламуючи
руки.
—Що ся стало? —нервово запитав Пірат.
—Наполійон вчинив над нами із Танкісткою акт насильственної смерти!
Вуйко, добре відаючи про бабині галамийки* із сва­
том Наполійоном, гримнув:
—Слухай, Майрьо, не плети тризну-парастас, а згинь
під нечисту воду. Дораз туйки має бути начальник мілі­
ції, а ти мені голову пуцилиш** із своїми шаленицями.
—О, братику, та тото і добре. Сама доленька мені шле
міліцію, —випулило щастя очі Фіскарошці. —От типирка і настане Наполійонам капут, аншлюс і фертік!
В цей час по дорозі з Мукачева, тягнучи за собою
шлейф білої пилюки, наче багата невіста шовкову фату,
плавно припливала начальницька машина.
Вуйко, лаючись, пробував бабу спровадити додому,
ревно обіцяючи, що не пізніше сьогоднішнього вечора
він власноруч буде розстрілювати Наполійона із проти­
танкової гармати, лиш хай дорога сестричка мастить
^Коломийки. **Дурити.

ВОРОТА РАЙДУГИ

59

геть п’ятами. Проте на бабу це не подіяло. їй неспогадано
втеліжило в голову, що начальник міліції — посланець
її багатостраждальної долі. І саме він, цей спаситель,
врешті-решт позбавить її душевних мук і поставить на
чолі ненависного Наполійона криваву крапку.
—Драстє... драстє, —протяжно мовив гість, витягую­
чись із кабіни трофейного легковика.
— Здраі-ї-я-я желаєм, таш... майор! — підстрибнув
Пірат.
—Жілаєм! Жілаєм на вашу голову! —і собі засокорила
баба.
Коза Танкістка, як і всі тварі невинні, маючи від мамкиприроди дивовижне передчуття фатальності, певне, вже
зачула майбутню трагедію, почала ревіти і тягнути Фіскарошку подалі від гріха. Проте тепер уже баба вперлася, як
коза, —ні з місця. Тільки раз у раз била поклони до землі
і, як зіпсована грамофонна платівка, повторювала:
—Жілаєм!.. Жілаєм!.. Жілаєм на вашу голову!
—Што за шум, а дракі нєту? —пробасив майор.
Він був невеличкий, як волоський горіх, круглобокий,
як мадярський гарбуз, червонощокий, як болгарський
помідор, і рудий-рудий, як руська осінь.
— Пане майор, ані шума, ані дракі нєту! — відрапор­
тував Пірат. —Всьо в порядке, чін-чінарьом!
—Пане генерале, —баба всіх військових називала ге­
нералами, —пане генерале, не вірте Андрійкові. Вас, ачей
ангелики принесли, бо і драка є, і шум несусвітній. Вра­
жий імперіалішта Наполійон мало не вчинив над бідною
челядиною акт насильственної смерти, пане генерале.
Видно, миттєве підвищення бабою до генерала вель­
ми заімпонувало міліцейському майору, бо він розцвів
вдоволено, як червона півонія.
—А собственно, кто і как пострадал? — поцікавився
новоспечений генерал.
Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальни­
ка, задерла їй хвоста і, тикаючи пальцем в опухлу козя­
чу сідницю, прокоментувала:

60

ТАК У П ОВ І Д А Н О

— Видите, прямо в дітородний орган чоботом
попав. Після такого акту насильства я не гарантіруву,
що моя цімборка коза може і дальше беременіти. По­
никайте*, поникайте ближче, — почала баба заохочу­
вати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало
не під ніс.
— Пане майор, ідіте сюда, — вуйко відтягнув началь­
ника і щось пошепотів.
Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх
аж палахкотнув на його обличчі.
—Вопрос с хуліганом ми решім, —сказав майор. —А
с козой, єслі она сільно травмірована, тоже решім. Про­
дайте єйо мнє на шашлик.
—Шо?! Шо-шо?! —отетеріла баба.
—Завтра в меня юбилєй, вот і продайте козу на шаш­
лик. Знаєте, какая вкуснятіна вместє с барашком.
Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкіст­
ку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик!
—Та тото так, пане, ви ся сміхуєте... над... над... двома
бідними сиротами, — мовила тихо Фіскарошка, відчу­
ваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся в ній
десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозя­
чи спопелити світ. Вона навіть відчула, як од того вогню
починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви
кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй
вдалося видурити за півлітру від німця.
— Ну раз у нєйо іспорчен дєтородний орган, то какая
польза із тварі? —стенув начальник плечима.
—А якщо, пане генерале, у вас буде іспорчений діто­
родний орган, то вас тоже на шлик... на шмик... шашликгаплик! —заверещала баба і з усієї сили грубим солдат­
ським черевиком втеліжила начальника міліції межи
ноги... перебачте на слові, прямо в яйця.
Той вирячив од несподіванки очі, притьмом схопився
обома руками за вдарене місце і, присівши, несамовито
заскиглив од нестерпного болю.
•Подивитися.

ВОРОТА РАЙДУГИ

61

По великому блату —і то тільки завдяки неймовірним
старанням Пірата — велика цімборашка кози Танкістки моя баба Фіскарошка склопотала всього-на-всього
п’ятнадцять діб темниці. Бабу постригли наголо, як
руського вояка і, аби задарма не переводила на нарах
державний харч, всунули в руки мітлу і дали «лікуваль­
ну» путівку. Фіскарошка майже два тижні підмітала ву­
лиці Мукачева, час од часу передаючи нам через одно­
сельчан «прівєти». Дні, проведені там, не пройшли для
баби марно. Вона навчилась дуже смачно крити всіх
і вся російським матом, а також крутити перед носом
ближніх запашні і неперевершені дулі.
Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала
совєтська власть моїй бабі: немилосердно матюкатися і
пекти колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рід­
них, близьких і знайомих. А ще після Фіскарошчиного
п’ятнадцятиденного «курорту» в діда Соломона з’явився
афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто
до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя
спитися раньше строку і достати білу горячку по повному».
...Отож дід Соломон і дістав тепер замість півдеци
самогонки — свата Наполійона під ніс в образі баби­
ної дулі. Він ще довго пихтить, як мокрі дрова у печі, а
потім, не придумавши нічого мудрішого, мовить:
—От прийдемо ми, Марько, ниськи до Микули на гос­
тину, а я тебе там і не вгощу, і силувати не буду!
— Ой, так я, Мішку, настрахалася, як кобила, коли
воза переверне, —у відповідь баба.
Тим часом на дворі починає все більше розвиднятися.
Кожен ранок у нашому сімействі нагадує останні го­
дини Помпеї або початок нового дня на Ноєвому ковче­
зі — все навкруги немилосердно верещить, мукає, гав­
кає, мнявкає, брязкотить, хрюкає, грюкає, квилить... ма­
тюкається і б’ється.
— Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня за­
бити! — йойкає тітка Маргарита, тікаючи з комори від
вуйка Василя на прізвисько Черчіль.

62

ТАК УПОВІДАНО

—Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! —
вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита хова­
ється за спиною баби, встигає її ще смачно погостити
чоботом по хребту.
—Що ся, діти, стало? —застеляє баба тітку Маргариту.
— Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя під­
робила ключ до мого сундучка і вночі з’їла всю солони­
ну! —ледь не плаче вуйко і, доки баба схиляється, вму­
дряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.
Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона,
і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора вкрав у
неї півлітрову банку маринованих оселедців... і з’їв, на­
віть не подавившись.
На східцях хати гірко заливається сльозами молод­
ша тітка Єлизавета: якась нечиста сила в неї вночі теж
з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром*, а також
вкрала два карбованці.
У цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур Шоні,
зачеплює відро із свіжим молоком, і по земляній долів­
ці ніжно стелиться біле шумовиння. Мацур, перелякав­
шись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються в горшки з їжею. Далі
зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують
на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється
за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї.
Ось приблизно такі ідилічні сімейні картини щоран­
ку відбуваються в нашому обійсті. До повного щастя тут
не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку,
починаючи із півночі, в цей час уже здійснили кілька
партизанських рейдів на колгозну територію — за ви­
ноградом, картоплею і кукурудзою.
Безперечно, найсвітліше в цій ранковій ідилії — я.
Лежу, скоцюрбившись невинно в ліжку, янгольськими
очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того
страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветині
бутерброд та гроші —то все справа моїх рук. І вчинено
*Сливове повидло.

ВОРОТА РАЙДУГИ

63

все так талановито, що нікому й на гадку не спаде зви­
нувачувати бідну дитину.
По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає,
хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється,
розлітається по ділах праведних і грішних, баба під­
ходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці
і мовить:
— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину в
Лавки до Микули.
Хоч і прокинувся вже давно-давно і спостерігав за
всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і
невдоволено буркаю:
—Вічно ви з тими гостинами. Надоїло!
А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не пе­
редумали».
— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. —
Жити із цією старою трінькашкою* надоїло.
— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, —
прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий,
ніби його всю осінь з коноплями в намулі мочили.
Баба таки зжалюється, наливає йому погарчик
слив’янки і каже:
— Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам’ятай
мою доброту. Коли будеш нести нам із дідом на могилу
чічки, мені маєш на єдну ставити більше, аніж старому,
бо я дуже добра.
Наш рід до гостин, весіль, хрестин дуже охочий і
прудкий. От коли десь на роботу — півдня збираються,
радяться, потім рахують, чи це вигідно, і врешті-решт
на все плюнуть і не підуть. А ось на гостину... як скрип­
ки яворові: кліп-кліп оком —і вже готові.
І ось святкові, врочисті, повні достоїнства і самопо­
ваги, як новенькі доляри, вирушаємо втрьох із дому.
Йдемо до Лавок поміж осінніми товстобокими горба­
ми ласкавим путівцем. За літо цей пішничок, носячи
на собі галасливий люд, добряче натер мозолів. Але він
мені такий милий і ніжний, як порепані долоні діда
•Розтринькувачка.

64

ТАК У П О В І Д А Н О

Наполійона, коли, буває, зрідка погладить мене по го­
лові. Навкруги нас, по обріях, наче білі перини, виві­
шені бабою луфтуватися* довкола хати, громадяться
ситі хмари. Вони тучні-тучні і направду чисті-чисті, як
перини порядної ґаздині, могутні й широкі, як наш до­
брий і щедрий нянько Дунай.
А прямо перед нами сидить собі при дорозі пишнотілою молодицею гора Ловачка. За кілометр-півтора на
південь, на другому боці Латориці, на неї якось тужно
дитячими очима весь час дивиться-озирається неве­
личка гора, йменована Замковою. Мені весь час здаєть­
ся, що це дитинка Ловачки. У далекі-далекі часи вона,
пустуючи, відбігла від своєї матері-гори, перебігла
босоніж через Латорицю, а далі, злякавшись глибоких
вод, вже не наважилась перейти знову через річку. То
й лишилася дитинка-гореня на віки вічні на другому
березі.
У всі пори року наша Ловачка — мила, рідна і кра­
сива. Але восени! Розмальована гарячими і соковити­
ми барвами, вона дійсно немов червонощока і багата
верховинська дівка-відданиця — ну прямо-таки кров
із молоком. Ідіть, женихи, придивіться, не торгуйтеся,
бо не прогадаєте! А женихи — далекі гори на півночі,
видно, вже давно-давно ішли сюди свататися, але, по­
бачивши таку невимовно вродливу нашу молодицю,
так і не наважилися підійти ближче. То й загрузли на
видноколах: одні припали небесами, другі посивіли, а
ті —полисіли, а ще інші —настільки постаріли, що геть
зеленими мохами поросли...
Ось і тепер наша Ловачка, немов грудки осіннього зо­
лота у долонях щедрої рівнини, палахкотить, манить,
вабить, примушує нуртувати кров у гарячих головах. А
під нею, немов вишиті сільською умілицею, мережать­
ся і котяться по невеличких пагірках яблуневі сади.
Обтяжені осяйними гарячими плодами дерева стоять
перед горою тихо, покірно і смиренно. Яблуні нагаду­
ють великих блудниць, що вдосталь навеселилися і
•Провітрюватися.

ВОРОТА РАЙДУГИ

65

набігалися по світах за весну і літо, а тепер прийшли
з повинною, із нагуляними дітьми до гори-матері й у
тихій печалі відмолюють свої гріхи. І благородна мати
Ловачка їх, звичайно, прощає. І блудниці-яблуні полег­
шено зітхають, і душі їхні, очищені від весняно-літніх
гріхів, невимовним сяйвом палахкотять над кронами.
І падають од радості сльозами осіннього щастя дозрілі
яблука в усміхнені трави.
Мине багато земних літ, мине багато моїх страж­
дань, і я, як тепер яблуні-блудниці, після блукань між
прірвою і порожнечею одного дня великим грішником
теж постану перед горою. Постану не стільки умудре­
ний, як життям побитий. Буде теж осінь, але вже дуже
стара, глибока і печальна. Я стоятиму із своїм малень­
ким сином перед горою і намагатимуся віднайти в собі
якісь слова покаяння, слова прощення за діла, не дуже
праведно скоєні. Наближатиметься вечір. Хмари бро­
дитимуть і шумуватимуть у небі, немов молоде, серди­
те вино у бочці.
Похмуро, тяжко, понуро.
І раптом у призахідному крайнебі ангели прочистять
віконечко, відкриють його, й останні снопи сонця мо­
гутніми акордами впадуть на Ловачку. І гора тихо мені
всміхнеться.
Але це вже буде не та Ловачка — червонощока, пишнотіла гуцулка-молодиця, а скоріше —печальна верхо­
винська вдовиця. Та багатостраждальна вдовиця, що
застигла серед осінніх рівнин, виглядаючи з далеких
світів своїх синів, мужів і братів, які полягли на полях
бранних і не менш кривавих полях житейських.
І стоятиму я перед горою із своїм маленьким сином,
і заплачу.
І одному тільки Всевишньому будуть зрозумілі мої
сльози.
За чим плакатиму?
За тим, що вже ніхто і ніколи не поведе мене малого
на храмове свято попри цю гору осінню?

66

ТАК У П О В І Д А Н О

Чи тому, що мене вже ніхто не збудить рано, ніжно
гладячи по мудрій голівці. І на тамтому березі Латориці Замкова гора мені вже уявлятиметься не загубленою
дитинкою Ловачки, а звичайнісіньким пагорбом або, ще
страшніше, елементом рельєфу.
А може, плакатиму за тими загубленими назавжди
дивовижно-чистими і глибокими очима, в яких побачив
своє перше кохання?
А може?..
Але заходитиме осіннє сонце. На обличчі Ловачки
помалу згасатиме скупа вдовина посмішка. Все умов­
катиме. Гора заплющить очі і тихо молитиметься. А
мій маленький син, дивлячись, як витираю сльози,
скаже:
— Не плач, татку. Он, дивись, там, на горі, ангели білі
стоять. І всі радуються, а ти плачеш.
Але це все буде через багато літ земних, через багато
страждань людських. А поки що ми йдемо втрьох на хра­
мове свято через мою дитячу осінь, немов через щасли­
вий безмежний сон. І мені ця осінь ще нічого не розказує
про плин життя, про пору цвітіння і згасання, про те, що
все рано чи пізно вертається до витоків своїх —тільки ми
вже ніколи не повертаємося в часі, як та волосинка, що
впала тобі сьогодні вранці із голови.
Для мене поки що ця осінь із дідом і бабою —як бар­
вистий циганський прапор, як вершина краси, свято
молодого полум’я, яке частіше бездумно спопеляє, ніж
мудро гріє.
Ідемо собі на храмове свято до стрийка Микули, про­
званого у нашій родині Беніто Мусоліні. Він уже бага­
то літ живе в Лавках, у селі на північ від нас за трьома
горбами, або ж, як казали, за трьома козлами. І це так,
бо Лавки здавен славилися незліченними отарами кіз
якоїсь дивної чеської породи. Тому в нас Лавки ще на­
зивали Козячою Чехією. А нашу стрийну —дружину Ми­
кули —за її дрібненький зріст, але безбожно войовничу
натуру ми любовно нарекли Чеською Мікробою. Мусолі-

ВОРОТА РАЙДУГИ

67

ні і Мікроба мали ще двох дітей —сина Петра та доньку
Гафію на прізвиська Вірус і Бактерія. Така собі, як видите, колоритна сімейка паразитів. Гоп-стоп! Треба хоч
якось прояснити ці чудернацькі прізвища і назви місць.
Отже, почнем із географії...
Я, приміром, народився на Небесах, вірніше, на Небесі — так із незапам’ятних часів називали присілок,
що, як злодій, втік від людей до найвіддаленішої і най­
вищої окраїни села. Втім у нас й інші околиці та окремі
частини села мали не менш екзотичні назви. Одразу
під нами, в затишному видолинку, лежала Аргентина.
Із нею сусідила Бразилія. Східна окраїна села Палести­
на межувала з південною частиною — Мексикою. Від
нас, із Небесі, брала початок дуже бесідлива і прудка
річечка, яку нарекли Амазонка. Мали ми в селі ще й
багато інших достоїнств. Приміром, наша греко-католицька церква знімалася на двох горбах, які нарекли
Балканами. А ось невеличкий римо-католицький кос­
тьол підносився у наймальовничішій долині, йменованій Ватиканом.
Цим дивовижним у тутешніх краях назвам пояс­
нення дуже просте: наші люди постійно колесили сві­
том у пошуках заробітків. А коли поверталися додому,
скуповували за зароблене землі й оселялися в різних
кутках, а далі — хто всерйоз, а хто просто зо сміху —
йменували ті поселення назвами держав і континентів,
де заробили гроші й купували за них землю. Це була
своєрідна вдячність великому світові, який ніколи не
давав загинути й померти з голоду бідному на долю за­
карпатцю.
А ось у прізвиськ — своя історія. Все наше різнофайтове колоритне село можна зібрати під прапора­
ми трьох прізвищ: Слов’яни, Жидики і Шваби. І коли
дотримуватись етики і називати людей виключно за
паспортом, у нас раптом виявиться по два-три десятки
Дмитрів Михайловичів Слов’янинів, Петрів Івановичів
Швабів, Іванів Степановичів Жидиків... Ось і спробуй,

68

ТАК У П О В І Д А Н О

суддя чи прокуроре, не зломивши голови, серед чис­
ленних двійників знайти саме ту особу, по якій темни­
ця плаче. А назви прізвисько — і тобі вирахують, кого
потрібно, назвуть адресу. А якщо попросиш — прове­
дуть, а по дорозі ще й таку характеристику випишуть,
що, даю чесне слово, з нею не приймуть ані в одну
тюрму світу.
Прізвиськами, як правило, нагороджували за харак­
тером, подібністю, звичками, а часом і необачно кину­
тим словом. Так наше село вмістило в собі не тільки всі
великі держави і континенти, а й постійно пригрівало і
давало притулок королям, цісарям, великим розбійни­
кам, геніальним вченим, політикам світового масштабу
і різної масті авантюристам.
Село постійно множилося. Прийшов час, прізвиськ
стало катастрофічно бракувати. І коли вже, бувало,
з’являлись в одній родині два Гітлєри чи дві МаріїТерезії, мудрі кебети взяли на озброєння досягнен­
ня науки і техніки. Отже, поряд із Гебельсами, Беріями, Кутузовими, Піфагорами у нас в сім’ях почали
з’являтися Пеніціліни, Дуети, Пургени, Фугаси, Марганцовки і т. д.
Люди з часом настільки зживалися із своїми прі­
звиськами, що навіть забували про істинні імена і, бува­
ло, на них зовсім не відкликалися. Неймовірно, але мати
якесь відоме прізвисько вважали навіть за велику честь.
А якщо сельчанин залишався без прізвиська, тобто жив
тільки за офіційним іменем, це означало, що цій людині
суджено було з’явитись на світ безликою. І тоді їй при­
низливо давали прізвисько жони. Скажімо, в розмові
хтось згадає: «Я сам видів, як учора Іван Слов’янин ніс
повну корзину грибів». Його одразу запитають: «А сесе
котрий Іван Слов’янин?». І у відповідь почують: «А-а-а,
та той, Анці Сусанінки чоловік».
Люди, що жили тільки по паспорту, ніби жили поза
життям і ще задовго до смерті розчинялися в часі й без­
слідно зникали в пам’яті.

ВОРОТА РАЙДУГИ

69

Чим більше хтось мав прізвиськ, тим поважнішим ви­
глядав в очах ближніх.
Особисто я за кількістю прізвиськ міг преспокійно
потрапити до Книги рекордів Гіннеса. Мало того, що
кожен у нашій родині, кожен учитель мене йменував
індивідуальним кодом, то ще й кожна вулиця навіси­
ла мені свої. Так, до десяти років моя скромна персо­
на уособлювала не тільки тиранів людства, злодіїв та
розбійників, а й всю мислиму й немислиму нечисть
планети, починаючи від реальних кровожерливих
крокодилів і кінчаючи міфічними рогатими ослами. І
як би хто не смішкувався, носив я ці прізвиська гордо,
пишався ними, як старі вояки рубцями на тілі від ран,
отриманих у тяжких кривавих, але переможних боях.
І як старому бойовику запам’ятовується на все життя
перша рана, так і мені затямилось моє перше заслу­
жено отримане прізвисько — Палірник, тобто палій,
підпалювач.
Був я тоді ще пуцьвіріньком, але дуже допитливим і
метким на всякі діла. В родині було таке вражіння, що
природа в моїй персоні подарувала їм щонайменше
десять двійників. В одну і ту ж мить мене можна було
побачити і на вершку дерева, і на хаті, і в курнику, і на
колодязному журавлі.
Одного дня я перейшов межу: приклеївся до задньо­
го борту машини і помандрував аж до Середнього —за
ЗО кілометрів від рідного села. Вся наша весела сімейка
ледь з розуму не зійшла, доки через три доби випадко­
во мене не відшукали. Того ж вечора на родинній раді
було одноголосно прийнято увільнити діда Соломона
від усіх господарських клопотів і покласти на нього
відповідальність за мене. Соломон сімейне рішення
прийняв без великого ентузіазму і зробив заяву: «Увидиме, яка буде погода». А оскільки наше багатостраж­
дальне Закарпаття оточене аж чотирма державами, а
в кожної — своя погода, яка по-своєму тисне на нервово-психологічний стан закарпатця, можна уявити і

70

ТАК У П ОВ І Д А Н О

стан діда Соломона — він постійно хотів спати. Однак
Соломон не був би Соломоном, коби не прийняв соломонівське рішення. Він щодня зранку виводив мене
в сад і товстелезною мотузкою, якою путають биків,
прив’язував за ноги до велетенської груші, а сам бадьо­
ро засинав. Кажуть, я так дико верещав цілими днями,
що на грушу, до якої був прив’язаний, не те, що птаха
би не сіла, а й всі шкідники зникали безслідно за кіль­
ка кілометрів.
Того дня над Атлантикою, очевидно, формувався
могутній циклон, і його вплив уже з ранку позначився
на стані Соломона. Дід ледве прив’язав мене до груші,
ще пробував скрутити з газети цигарку, але викурити
сил уже не стачило. Опустився неподалік від мене, зі­
перся на сливу, голова, наче зів’яла хризантема, впала
на груди, і «Будь здоровий, Мішку, напийся бровзи*».
І ось тут я приступив до здійснення задуму. Вийняв із
пазухи маленького ножика, що звечора украв від вуйка
Черчіля, перепиляв мотузку і нею намертво прив’язав за
ногу до сливи Соломона. І вже було хотів тікати, але мій
погляд впав на газету, з якої дід чинив самокрутки. А
також на сірники, що лежали поруч... Недовго думаючи,
я накрутив із газет паперових цигарок, натикав їх дідо­
ві в рот, а дві ще й у ніс засунув. Далі притьмом черкнув
сірником, підпалив, а сам хутко сховався в сусідську
кукурудзу і, роззявивши рота, почав із цікавістю спо­
стерігати. Можете уявити, наскільки могутнім був сон
Соломона —він зреагував на мою диверсію тільки тоді,
коли паперові цигарки згоріли в роті й носі і зайнялася
вже борода.
Дід, як молодий лошак, із диким криком підхопився,
рвонувся, але тут же впав, прив’язаний мною до сливи.
Збиваючи з себе полум’я, перевертався по землі і дико
волав про поміч. А поруч, в кукурудзі, перевертався од
сміху я. Мамко мої, я так реготав, що ледь пупа не на­
дірвав. Того дня я, мабуть, виконав свою річну норму
сміху, бо надалі мені вже було воістину не до нього!
•Харчова сода.

ВОРОТА РАЙДУГИ

71

Дякуючи нашому дорогому сусідові, панові Фийсі,
котрі в той час, як вони далі усім розказували... «якраз
пасулю рвали у кендириці з паніков Гатьошков», діда
вдалося спасти. Щоправда, місяць мій дідико лежали у
шпиталі, а відтак ще півроку ходили з такими губамиторомбами, найся не приказує, як у килавого* бегемота. І
бороди золоті дідико навіки позбулися. А я? Кажу ж, мені
щонайменше рік було не до сміху. Ось за таку диверсію я
отримав від рідні перше прізвисько —Палірник.
Отже, по службі Божій наша трійця —вся прилизана,
помита, випрасувана, із лискучими посмішками на пис­
ках —явилась в обійстя стрика Микули. Як і годиться,
на воротах нас уже чекали дорогі родаки —Беніто Мусоліні і Чеська Мікроба. Мусоліні, тобто стрийко Микула,
був схожий на хлібовоз. Ні, він не був жирний, товстий,
а просто велетенський, як і Австрійський Пірат: теж
більше двох метрів зросту, неймовірно широкоплечий,
з довгими, як ціпи, руками і могутньою шиєю, на якій
міцно, як ґазда за свою землю, трималась непередбачувана у вчинках голова.
Видно, голова часто мучила Мусоліні, бо ходив вуйко
чомусь із вічно втупленим у землю поглядом, наче по­
стійно шукав загублені гроші або щастя-долю. А нага­
дував він мені велетенський хлібовоз, бо, не дивлячись
на емоційні спалахи і гуканство, успадковані із святих
коренів нашого роду, стрийко Мусоліні був дуже милою
людиною, приносив і привозив ближнім тільки добро.
А добро і щастя в мене чомусь завжди асоціювались із
свіжим і теплим хлібом.
На одміну од велетенського стрийка Мусоліні, стрийна Анця, як уже мовлено, була дрібною, як запечена у
спекотне літо бульбочка. До того ж чорна, як циганка, з
гачкуватим, як у ворони, носом, проте дивовижно кра­
сивими і звабливими, як мадярські сливи, очима. Ті очі
не просто проймали, пронизували челядину, а роздя­
гали її до нитки, догола. Якось дід Соломон так і при­
знався бабі Фіскарошці: «Коли на ня позирать Мікроба,
•Неповороткий, повільний; який має грижу.

72

ТАК У П О В І Д А Н О

мені весь час хочеся прикрити руками срамне місце —
моє женило, бо маву такоє чувство, што стову перед нею
голий». На що баба Фіскарошка зреагувала заявою: «Ви­
довбаю я Чеській Мікробі ті очиська, бо, видати, вона
ще з молодости зурочила твоє женило: висить, як помивалька в корчмі на дверях, а хісна ніякого».
Мікроба по своїй натурі теж була людиною незло­
бливою, незлостивою. Просто стрийна — згусток яко­
їсь загадкової, але неприкаяної енергії, яка вся і всіх
навкруги запалювала, мучила нестерпним вогнем і
врешті-решт запусто спопелювала. Щоранку Мікробу
осявали якісь ідеї. Вона, агітуючи всіх ближніх, бралася
ці ідеї втілювати в життя, готова була за них покласти
голову. Під обід Мікроба помалу починала сумніватися
у своїх задумах. А увечері вона вже готова була віддати
життя, аби тільки занапастити ту ідею, з якою починала
свій день.
Ось така колоритна, веселково-святкова, урочисто-піднесена родина нас і чекала на воротах. Стрийко
Мусоліні згріб діда під пахву і з якоюсь медвежо-грубою ніжністю потер щоки об Соломонову голову. Це
означало — вони кріпко поцюлювалися. Баба ж Фіска­
рошка і Чеська Мікроба солодко і граційно простягнули
одна одній руки, немов індійські танцівниці, і сплелися
шиями в затяжному родинному цілунку, як африканські
кобри. Щоправда, ледь відійшовши від Мікроби, Фіска­
рошка старанно витерла кінцем хустини губи і гидливо
сплюнула. Той же ритуал достоту виконала і Мікроба.
Невістки не переносили одна одну навіть на дух, але ге­
роїчно терпіли —і не тільки...
—Йой, Анцьо дорога, хоть і довго не виділа тебе, айбо
так, нівроку, випозіруєш, як майськоє сонечко, — каже
баба, а сама думає: «Ти, повітрульо нечесана, лем ти
віник хибить...».
—А ти, Марько кедвешна, тоже не бись старіла, а десь,
до мари, випозіруєш все молодіше. Личками світиш, як
божими ружами, — дарує у відповідь Мікроба Фіска-

ВОРОТА РАЙДУГИ

73

рошці, а сама думає: «Ага... ти, килава чалапіндошко*,
так, небого, випозіруєш, як та зайчиха, що з вовком дві
ночі переспала...».
Після таких сердечних компліментів заходимо до
хати. Господи, як тут смачно пахне — одною слиною
можна вдавитися. Як би наш челядник бідно не мався, а
на храмове свято він навіть воші продасть, але зробить
все, аби не тільки душі був храм, а й пузові свято.
Золотисті, як апельсини, запечені кури; рожева, як
пелюстки магнолії, варена шинка; широчезні і могутні,
як долоні стрийка Микули, свинні відбивні; сито-вдоволені, як гендлярі на базарі, гурки пузаті; як молоч­
ні поросята, голубці і котлети. А що вже говорити за
тіста — горіхові, яблучні, сливові, макові. Все це лежа­
ло, красувалося на столах, полицях, печі, ліжках. Ди­
віться, мовляв, дорогі гості, які ми жертви принесли во
ім’я ваших кендюхів!
«Дякуємо... красно дякуємо» — думаючи собі: нас
двічі не треба просити, — і блискавично оцінивши об­
становку, займаю найбільш вигідну позицію за сто­
лом, де всього повно. І дарма Фіскарошка, витираючи
губи, масно говорить: «Анцьо ороньові**, такі смакоти
наготували’сьте, што лем би ангеликів частувати», а
сама достоту думає: «Найся не приказує, абисьмо з Міш­
ком по дорозі домів лем понос не дістали...». Мені то все
до мачки. Я їм, як молотарка. Набиваю їдлами кендюх,
аж очі за потилицю заходять.
— Аби лем не пошкодило тобі, Митьку, — пробує
якось стлумити мене Фіскарошка, печучись не стіль­
ки про моє здоров’я, як про репутацію нашого сімей­
ства. Хоча крадькома думає: «їж, їж, золота дитино,
най борги вертають: Микула сам-самісінький у нас на
Богородицю перемолотив стільки, що ми троє тут за
тиждень не з’їмо...».
Природа наділила мене дивовижним даром: я бунтую
і взагалі гостро реагую на світ до тих пір, доки не на­
жеруся. Як ситий, я починаю мислити вже не головою, а
*Хвора, нетрібна людина. **Золоті.

74

ТАК У П ОВ І Д А Н О

кендюхом. І тоді світ сприймаю навиворіт. Недавні люті
вороги стають для мене доволі симпатичними, нестерпно-пекучі проблеми — дрібницями, трагедія вічного
безгрошів’я — марнотою марнот. Так і тепер. Натішив­
шись смачними наїдками, я, звісно, не забув і набити
крадькома кишені. При цьому дербализнув потай і кіль­
ка погарів вина. А далі вийшов із-за столу, сів собі на
скриню в куточку і впав, як пітон, у дрімоту. Я чекав на
найцікавішу частину гостини. Бо із незапам’ятних часів
у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині
жодні гостина, весілля, хрестини чи уродини не обхо­
дилися, як казала баба Фіскарошка, «без ціркусів і хайдерів», тобто —мордобоїв. Це вже стало якимось атри­
бутом родинних торжеств —бити один одному писки. І
часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на
храмі в Лохові чи Бобовищах, дід Соломон прокидався
із дрімоти і зацікавлено питав:
— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю
потрощив?
— Ні, потятко*, се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем
ключицю потрощив, —відповідає баба позіхаючи.
Ось така собі родова історична пам’ять при відліку
найпам’ятніших сімейних подій і торжеств. Якщо гос­
тина завершувалася тихо, мирно, ніхто це за свято не
вважав, а просто говорив, між іншим: «Малінько сьме
ся зобрали, верли штось на язик, гертанку замочили
і тихинько розойшлися». Але про тзке ніхто не пам’ятав
і не хотів згадувати.
І ось ця найбільш жадана для мене мить настала.
Стрийна Мікроба вручила врочисто бабі Фіскарошці
величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє
опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти. Фіска­
рошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід
Соломон, намагаючись дістатируками до шиї Микули
і «поцюлювати братика», випадково заглянув у спаль­
ню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і
■"Пташка.

ВОРОТА РАЙДУГИ

75

печального Миколи Чудотворця бовванів, як медвідь у
гаврі*, тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настир­
ливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у
партію і, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав
від моди.
Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з ди­
тячою безпосередністю вигукнув:
— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як
шпікулянт із мукачівської торговиці. Никай, тварь має,
як ракошинський м’ясник, а писок —як куряча гузиця.
—Неправда, Мішку, —заверещала хмільна Фіскарош­
ка. —Не мукачівський шпікулянт, а гірше —воко у воко
старий Наполійон! Усі дябли —Наполійони!
І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка
Микули годився більше на популярну експозицію «їх
розшукує міліція», ніж на почесне місце в хаті на стіні.
Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й
малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити,
замовляв лик Микити у пана Фийси, який, виявляється,
вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським
партєйцям їх отаманів. І дуже дешево: одна комуняцька
пика —півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три
головки часнику. На запитання, чому пан Фийса про­
сить аж три головки часнику, відповідав, що часником
він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється
в нього під час роботи над писками комуністичних на­
чальників.
— Ти, Мішку, нашого любимого товариша Хрущова
якшто ще раз позлословиш, я тобі сідницю натягну на
твій червоний ніс, —витягнув бичачу шию стрийко Мусоліні.
— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з
ним і гримай ’го вмісто Анці, — щиро порадив дід Со­
ломон.
По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми
медвежими ручищами дрібненького Соломона і під­
няв аж до стелі. Дід тільки отетеріло, як ховрах, лупав
•Барліг.

76

ТАК У П О В І Д А Н О

очима навкруги й дригав, як лопухівська жаба, нога­
ми. Стрийко Мусоліні, можливо б, і довбнув дідом об
землю, але...
— Та ти, свинопасе короставий, через того килавого лисака підняв на мого Мішка руку?! — заверещала
баба Фіскарошка і, притьмом підскочивши на стілець,
вгостила стрийка пляшкою по тім ’ю. Микула, немов
бик, коли влуплять молотом у чоло, хитнув головою,
і дід, вислизнувши з його рук, бехнувся на стіл межи
голубці.
— Гойте, люди, жеброта вбиває істинних комунішту! —заволала істерично стрийна Мікроба.
І тут же, аби не залишитися в боргу, схопила вели­
чезну глиняну миску із галушками і насадила Фіскарошці на голову — та вмить стала схожою на посу­
каного вояка. Баба, напихаючи рот галушками, — не
пропадати ж добру, — хутко схопила зі столу варіху* і
зацідила Чеській Мікробі межи очі. Дід, тим часом очу­
нявши на столі, розліпив пульки, обзирнувся, кинув у
рот голубця і почав належачки наливати собі сливови­
цю — за щасливе приземлення. Мусоліні, побачивши,
як дідо, розтягнувшись на столі межи мисками, нама­
гається випити, гепнув собою в кут і захлинувся гоме­
ричним сміхом.
— Гойте, люди, ко має Богонька в серці, спасайте!
Жеброта вбиває чесних комунішту! — верещала Чеська
Мікроба, сидячи зверху на бабі Фіскарошці і луплячи бі­
дачку друшляком по голові.
Моя золота баба спробувала скинути із себе супро­
тивницю, проте як завсігди заплуталась у своїй широ­
чезній сукні і тільки безпомічно дригала ногами. Моя
Фіскарошка на цей раз уже достоту готувалася віддати
Всевишньому душу й у своїй безмежній смиреннос­
ті і великих чеснотах постати перед вратами вічності.
Мужньо переносячи удари друшляком по голові, бабина
свідомість працювала навдивовиж чітко і ясно: «Нині
велике свято. А той челядник, який у тяжких муках за•Ополоник.

ВОРОТА РАЙДУГИ

77

гине на свято, точно потрапить у рай», — із умиротво­
ренням думала моя дорога баба, прощаючись найпер­
ше, звісно, зі мною. Проте саме я не дав Фіскарошчиній
душі здійснити подорож до врат вічності. Побачивши,
що баба дригає ногами все рідше, а Мікроба запалю­
ється чим далі — все більше, я схопив Чеську заразу
за волосся і щосили потягнув із великомучениці. При
цьому пригостив Мікробу ще й глечиком по хребтянці.
Та вмить забула за Фіскарошку, блискавично вихопи­
ла з-під шафи кирзового чобота і втеліжила мене межи
очі. І сам дивуюся, як ті стовпи вогню, що вирвалися з
моїх зіниць, не спалили хату дорогих родаків, а кров,
що хлинула із носа, не потопила «істинних комунішту»,
фена би їх з’їла!
Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі,
напоєні і щасливі повертаємося горбами із гостини до­
дому — баба із тяжким вузликом гостинців попереду.
Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не по­
молотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не
дала —вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо
несе додому. А що — пироги, відбивні, гурки, голубці і
всяка інша смакота не винна, що їх готували такі буйні
ґазди. «Иппен’ми в гузиці», — весь час повторює Фіска­
рошка. Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпа­
ється дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, воло­
чуся я, весь час голублячи розтовчений ніс. Перед цим
поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне
дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогки­
ми хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.
—Сесе, Марько, самі небесики за тобою плакали, коли
Мікроба задушити тя хотіла, —каже жалісливо дід.
Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до
нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою,
мовила:
—Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!
—Марько, на чім слово, то й готово. Нараз купуємо, —
підняв кулак дід.

78

ТАК У П О В І Д А Н О

—Айбо такого великого, як теля!
—Ні, Марько, такого великого, як бика!
—А на яку біду вам такого псища? —не витерплюю я.
— Ми його будемо держати до нашого храмового
свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гос­
тину, ми того пса напустимо на них, і він їх з’їсть, —рі­
шуче мовила баба.
—Так, Марько, так! — загорівся лютим вогнем дід. —
Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: «Кусь їх,
бобі! Кусь їх, бобі!».
Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.
— Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, — мовила
розчулена Фіскарошка. І тут же попередила. —Не бійся,
пити будемо не з нашої.
«Наша» — це пляшка самогонки, яку за традицією із
гостинцями завжди давали господарі гостям додому.
Фіскарошка хутко підголилася і витягла з-під сукні пів­
літру. Яким чином бабі вдалося під час бійки злинити
зі столу пляшку горілки — ані один детектив світу не
відгадає.
—Сідаймо, Мішку, мало погостимося, —щиро запро­
сила баба, —і про Митька не забудь. Коби не свята дити­
на, нюхала би я фіялки вже з того боку.
Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики,
баба розв’язала вузлик і розклала на землі перед нами
відбивні, голубці, тіста.
— Ви що — мало нажерлися на гостині? — запротес­
тував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із
бабою перемелють усю добрятину.
—Птфі, дитинко, на тому би сталося, —сплюнула Фіс­
карошка. — Ми што не ґазди собі. Поріжеме завтра всі
кури, виб’ємо зайців.
— І порося заріжеме, коли треба, —додав дід.
— Я напечу білого хліба — такого, як гори, і будемо
гоститися, —заявила баба. —Мішку, бери пий!
Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі
солов’ями заспівали.

ВОРОТА РАЙДУГИ

79

—Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся
дід і опустив у поклоні голову.
—Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, —
теж галантно вклонилася Фіскарошка.
І почалося тупання, гупання і скакання під вічний
соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женив­
ся...».
Гіп! Гоп! Фириги —не мириги...
Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба
дідом, як відьма мітлою.
— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, від­
пускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з
нашої.
Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса пів­
літру — теж невідомо як добуту під час веремії. Знову
цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули».
Знову закусили. Дід став геть войовничим:
—Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші*! А в нас пес, як біка, як віл...
Соломон так розпалився, що вже й віршами заговорив
у гнівачці.
—А дай собі спокій, Мішку, —раптом, замислившись,
мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони,
аби людей псищами уськати й чоботищами копати. Не
треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби
малінько настрахати.
— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра, —сплеснув
ледь не на всі небеса руками Соломон, — я точно так,
як твоя головка, думаю. Ми не звірі, айбо маленького
песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь
їх, бобі!». І най песик гавкать, айбо я буду держати його
за повідок.
У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіс­
карошка запросила діда до танцю:
—Но, Мішку, за такий танець типир я мушу тя погос­
тити із своєї, —ледве дихаючи од увиванців, сказала.
■“Підступні люди.

80

ТАК У П О В І Д А Н О

Випили.
— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, ви­
тираючи губи після чарки. —Така гладенька, як олія, а
пахняча, як цукрові грушки.
—А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта, — підняв
гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що
камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане. Сесе
тому, що в нашої родини дуже добрі серця. Наші нянь­
ко, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то
тричі хрестилися, а на сповіді про все попові признали­
ся, —тут дід не витерпів і пустив сльозу.
—Недобрі ми, Мішку, з тобою люди. Грішні такі, що й
не знаю, як земля нас носить, —посмутніла і собі баба.
— Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, — охоче по­
годився Соломон і тут же нашорошив вуха. —А чим так
тяжко ми согрішили?
— А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами
хочемо замордувати, —затремтів у баби голос. —Люди
нас як янголів прийняли. Накормили, напоїли, а ми їм
псами будемо вертати?
—Марько моя діамантова! —впав дід на коліна перед
Фіскарошкою. —Ластовки би співали з твого ротика, я
тоже так думаю. Люди нам свої душі під ноги стелили, а
ми ще самі почалися.
Дід з огидою і осудом подивився на мене. Велике
щастя, що бійка почалася не з моєї вини, інакше вони б
учинили наді мною польовий трибунал.
— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до
неба голову баба. —Закрий очі на ті наші гріхи і затули
вуха від тих дурних слів, щось почув із наших писків.
—Божіньку, пусті наші словеса не приймай на небе­
са, —щиро попросив і собі Всевишнього дід.
— Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попроси­
ти в Микулки й Анціки прощення, —раптово осяйнуло
бабу. — Впасти перед ними на коліна, посипати голову
попелом і просити, просити і ще раз просити.

ВОРОТА РАЙДУГИ

81

—О, Марько моя медова, цукрена, цитронова і марме­
ладова, — розжалобився дід. —Я хоть із сього міста на
колінах вернуся в золоті Лавки-Лавочки і так буду бити
чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, ШТО ЗВІЗД О Чки їм й удень будуть світити над двором.
І тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки.
Безмежним було моє терпіння спостерігати це, але коли
вони направду надумали вертатись в Лавки, тут уже я
не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки
і закричав:
—Лем через мій труп вернетеся до Лавок! Здохну тут,
а вас не пущу назад!
— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіска­
рошка.
—А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єте­
ся! —з твердою певністю мовив я.
Мої дорогі родаки глянули одне на одного і призадумалися.
—А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має прав­
ду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені.
Ноги нас болять. Ліпше завтра підемо.
— То й опохмелитеся. І знову писки собі наб’єте, —
підсумував я.
—Ну, добре, Мішку, —згодилася баба. —У Лавки вер­
татися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо.
А в цей час над нами твориться диво Господнє... За­
ходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу по­
чинає на все небо всміхатися осіння райдуга. Спершу
якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася,
підхопилася і, наче її підняли буйні і хмільні від свята
лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвистовесільною аркою осінні овиди. І над нами постали,
сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські
ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.
Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів.
Підхоплених вітром, їх занесло прямісінько в райдугу.

82

ТАК У П О В І Д А Н О

І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши в кольоропад, почали розцвітати в небесах. І бачилося вже,
що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у
довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі не­
бесні ворота до раю.
Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це не­
ймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на
плече діда і, схлипуючи, сказала:
—Ось так, Мішку, єдного красного дня і ти піднімеш­
ся туди, — вказала пальцем у небеса. Мороз ня б’є, но­
чами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися.
— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, до­
рога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий
щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною. Слава
і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв моли­
товно до райдуги руки дід Соломон.
—Ти, Мішку, не журися. Коли прийде твій час, я сама
оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо
далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию, і чисту со­
рочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу. Абись по­
став перед Богом, як достойний челядник, як ґазда, а не
якась жебрач.
—А чого се дідо має вмирати першим? —питаю я.
—Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже до­
брий, а тому слабенький... Якшто зостанеться сам, згине
без мене, і нікому буде його навіть на ослін покласти, —
не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.
—Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? —обнімаю­
чи бабу, вкотре запитує в небес дід Соломон.
—Абисьте лем і направду не вмерли од того щастя, —
сказав я.
— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші
говорять? — раптом спохвачуеться баба і легенько дає
мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка
не годуй, він усе буде ліс хвалити. Видиш, зла наполійонівська кров —і хоть ти умри.

ВОРОТА РАЙДУГИ

83

— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому
вуха, —твердо обіцяє дід Соломон.
І піднявши із землі клунки з останками гостини, дід
із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду
позаду й умиротворено дивлюся, як вони піднімаються
на один із пагорбів. І тут опиняються у навстіж відчине­
них воротах райдуги.
Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба
не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осін­
ня райдуга. Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги,
ідуть собі, зізнаючись одне одному в коханні. А мені
весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а
всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки
свої квітучі ворота, і вони йдуть помаленьку на чесно
заслужені небеса.

ТАК У П О В І Д А Н О

—Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби*, а
вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не по­
парилися, —каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові,
що апетитно роздивляється довкола себе після смачно­
го сну.
—Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так
жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, —каже
флегматично Соломон.
—А не казали в радійові, чи сісі африканські вітри не
принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіска­
рошка.
—Сього, Марько, я не чув... —стенув безвинно плечи­
ма Соломон. —А што, може бути і такоє чудо?
—У сьому курвацькому світі вшитко може статися, —
каже баба. —В сорок четвертім році, як типир говорить
«галя»**, до нас подули червені вітри із Востока. І видиш,
результат —ті вітри до нас нанесли тілько большевиків,
што нигда-шуга звідси вже не вивітряться.
Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно:
— Ти, Марько, в нас великий філозоф. Кедь тя случайно москалі хоть на двадцять п’ять годів заквасять
за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє,
што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо
Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.
—Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо
твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий
вояк, як із баби козак, —вжалила Соломона Фіскарошка.
А далі вже з любов’ю додала:
—Ти ліпше уповіш, што ся тобі вночі снило. Так крехтав
і йойкав, што подумала, ачей босоркані на тобі літають.
•Усміхатися. **Радіо.

ТАК У П О В І Д А Н О

85

—Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів
дуже красні і багаті сни родяться.
—А ну ж розкажи і нам із Митьком. Може, і нам штось
із того багатства перепаде.
— Так-от слухай, Марько ороньова, сниться мені,
лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить
пишна пані. А така красна, як помаранча, —дід Соломон
аж плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно ски­
бочку помаранчі. —Підходить та солодка пані до нашо­
го двору й каже: «Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас
щастя йде на гостину». А я, знамо, звідаву: «Що за щастя
і відки воно преться?». А помаранчова паніка засміялася
радостно, як зелена неділя, і каже: «А што ви, сватику,
мене не впознали? Я і є вашоє щастя!»
— Гоп-стоп, триндо*! — перебила владно рукою баба
Фіскарошка. — Ти ліпше скажи, в якому сесе сні при­
йшло до тебе помаранчове щастя —у передполудняшньому, полудняшньому, пополудняшньому, вечірньо­
му, нічному ци ранішньому. Поскілько ти спиш майже
двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно
знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, —
мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до
сніданку.
—Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині
паніки сняться над рано.
— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі
сміялася в ранішньому сні, —задерла уверх голову баба,
щось прошептала і твердо мовила: —Щастя припреться
до нас сьогодні.
Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соло­
мона, як на східцях перелякано загриміли відра, заве­
рещали сінешні двері і в хату палаючим смолоскипом
влетіли мої солодкі нянько.
—Рогата свиня до школи більше не піде! —істерично
заволав він на порозі.
Мені стало моторошно. І як не парко було під пери­
ною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата
*Пустомеля.

86

ТАК У П ОВ І Д А Н О

свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні занят­
тя, не на жарт перелякала і бабу. Проте, як це водилось
завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситу­
ацію, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо
запитала:
— А чого сесе би наша рогата свиня... прости Госпо­
ди... наш Митрико до школи не ходив?
— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, —ледь
не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. —
Стрів мене перше на вулиці і каже: «Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му
голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце».
—Так і казав? —перепитала з іронією баба.
—Так і казав —гуси пасти!
—Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, —зі
злою посмішкою мовила Фіскарошка. —Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси —не тварі Божі? —раптом
сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, свя­
тили би ся, спасли колись великий варош Будапешт?
—Не Будапешт, а Рим! Гуси Рим спасли! —не втерпів
я і вигулькнув із-під перини.
Історія, як я вже неводнораз згадував, була моєю коха­
ною наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька,
як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу.
— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли... од варва­
рів, —ще раз підкреслив інтелігентно я з-під перини.
—То єден фрас. Просто там, де був Рим, раньше стояв
варош Будапешт, і гуси спасли його од большевиків, —
не дала собі сісти на голову баба.
І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищів­
ним поглядом і, передражнюючи, прошипіла:
—Так сесе і є твоя помаранчева паніка? Так сесе вона
нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй
і ворота одчинив. Ну почекай, будеш ти в мене двайціть
чотири години на добу не спати, а воші ряхувати! На­
спиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить.

ТАК У П ОВ І Д А Н О

87

Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку
для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хреб­
ту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом
вилетіли з хати, не забувши зачепитися на східцях за
перекинуті відра.
Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нероз­
лучної подруги печі і тільки винувато кліпав.
—Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї
гнівачки баба Фіскарошка. — Видите, всі людські ко­
пильці святі, лем наша дитина їм сліпак на очах. Най
так і буде —Митрик у школу більше не піде!
— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у
кутку Соломон. —Хоть би за ту школу дітвакови щось
платили. Хай би і невеликі піньозі. А так задарма ходить
до науки, то щи їм і недобре. О, то є большевицькі за­
рази!
Я ж в цей час сумирно лежу під периною. Після вердик­
ту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше
б мовити, «на Боже», ходжу до школи, а наді мною кляті
большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали
такі жалі, що сльози не те що покотились з моїх страж­
денних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.
Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального ви­
сновку: всі мої біди починаються вранці, коли ще су­
мирно лежу під периною, або на початку навчального
року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.
Ось і нещодавно на наші школярські голови впало ще
одне щастя — наука хімія. Уособлювала її височезна,
худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчитель­
ка, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І
хоч пані Динамітка таїла в собі для моєї не менш вог­
ненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені,
як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося
саме слово — «хімія». Воно продзвеніло в моїй душі

88

ТАК У П ОВ І Д А Н О

кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як
парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло дух­
мяно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що
хімію називають ще «єгипетською наукою» і вона має
такі ж давні й могутні корені, як і моя кохана історія, я
зрозумів, що переді мною відкриваються двері у світ,
де живуть одні дива і таїни.
Адже хімія — подумати тільки — це наука про пере­
творення. І в ту ж мить народилась мрія —перетворити
мого мученика-вчителя пана Фийсу на цапа й оженити
його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчи­
тись. І я кріпко почав цімборувати з хімією.
Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий,
влетів до хати. Баба саме пили воду.
—Бабо, ви знаєте, що п’єте? —навіжено закричав я.
Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.
—Ви п’єте аш два о! —закричав я.
Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі, і ста­
ренька зайшлася диким кашлем.
— Яку... яку... мару я п’ю? — нарешті спромоглася за­
питати.
— Ви п’єте аш два о! — повторив я, натискуючи на
кожну літеру.
Фіскарошку перейняв такий страх, що горня їй випа­
ло з рук на підлогу, руки затрусились, і вона, йойкнув­
ши, опустилася на ослінчик.
— А я тепер, Митрику, не помру? — заплітаючи зо
страху язиком, запитала благально.
—Не бійтесь, фрас вас не возьме. Сесе так по-вченому,
по-хімічному, вода називається: аш два о!
— І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити
сісю гашпарівку*? —все ще не ймучи віри, питала баба.
— Бабо, ви што: ниськи із пеца впали? —уже розсер­
дився я. —Ви ж усю жізнь пили її.
—Айбо я пила воду!
—Так, пили воду. А вона по-вченому називається аш
два о. Така її хімічна формула.
"СйМОГОН.

ТАК У П О В І Д А Н О

89

Фіскарошка, змірюючи мене підозрілим поглядом, пі­
дійшла до відра з водою, нахилилася, понюхала, далі за­
черпнула пальцем і піднесла краплю на язик. Поцмока­
ла, поцмокала, видно, щось вельми її збентежило, бо...
— Будеме, Мішку, завтра колодязь чистити од усякої
хімії, —рішуче сказала Соломонові.
Дід, що досі спостерігав мовчки із-за печі, їдко хи­
хикнув.
— А ви, діду, не дуже смішкуйтесь, — попередив су­
воро я. — От ви всю жізнь сидите коло пічки, а знаєте,
чим ви дихаєте?
—Божим воздухом живу і дихаву, —прорік протяжно
Соломон.
—Ой ні! Ви дихаєте це о два —вуглекислим газом, що
йде з пічки. Він дійсно отруйний, —ошелешив я діда.
Соломон спробував припіднятися, але в поперек йому
наче кола встромили. Так і закам’янів наш дідо напівприсядки біля печі, до того ж ще й руки розкинув, немов
городнє опудало. Далі розкрив широко рота, випулив
очиська, ковтнув кілька разів повітря і почав задихатись.
Попри велику житейську мудрість, яка межувала із
не менш космічною лінню, мамка-природа нагородила
Соломона дуже буйною фантазією. І коли я вимовив «це
о два», дідові замість повітря уявились довкола мільйо­
ни величезних кругів і коліс у вигляді букви «О», які він
мусить спершу ковтати, а потім ними дихати. Соломон
беззвуко ворушив ротом і на очах почав синіти. І тіль­
ки термінове втручання любої дружини Фіскарошки
врятувало діда від задухи. Коли Соломонові почала вже
йти з рота піна, баба з усього розмаху втеліжила його
поліном межи плечі і цим, видно, вибила йому з голо­
ви буйну уяву. Дід глибоко зітхнув і далі вже не звер­
тав уваги на різні круги і колеса, які шалено вилітали із
печі і крутилися довкола його рота. Він сів собі на любий
ослінчик і глибокодумно прорік:
— Сеся совєтська наука, попам’ятайте моє слово, не
би до розуму, а в темні хащі і блуди всіх нас заведе.

90

ТАК У П ОВ І Д А Н О

—Ой, маєш правду, Мішку! —засокорила і собі баба. —
Ми при цісарю Францові Йовжкові, царствічко’му небесноє, нигда такої паскуді не вчили в школі.
— Інтересно би знати, а як большевики по-вченому
називають шпірітус, паленьку і вино? — запитав сам
себе Соломон.
—А я можу узнати! —бойовито випалив я.
Наступного дня, повернувшись зі школи, я посадив
рядочком діда коло баби і з неприхованою зверхністю
вченої людини почав з ними просвітницьку бесіду, ви­
відану од Динамітки:
—Почнеме з того, що основа алкоголю, як ви кажете, —
шпірітус, по-стародавньому —сесе дух.
— Нечистий дух, — підхопила Фіскарошка. — Шпірі­
тус —нечистий дух.
— Сесе, Марько, позераючи в кого він уселиться, —
підкорегував делікатно бабу Соломон. — Приміром,
коли той дух прийму на душу я, то він нараз стає свя­
тим. То каждий знає, же коли я дербализну шпірітусу —із
мене ангелики говорять. А от ти, Марько, заквасиш —
нараз чорти із твого писку вискакують.
Дід не встиг доплести думку, бо Фіскарошка вліпила
його п’ястуком по тім’ю.
—Видиш, ще лем почула про шпірітус, а сатана їй уже
руки розв’язав, —заскімлив дід.
— Хімічна формула шпірітусу «це два аш п’ять о
аш», —продовжував я. —А по-вченому шпірітус назива­
ється метилкарбіналом.
—Як, як? ... лом... лом... лом? —перепитала Фіскарош­
ка. — Но, на мою веру, я сесе вже давно підозрювала —
коли переп’ю, точно, як би ня по голові ломом потовкли.
— А ну ж, ану ж лем іще раз уповіш, як тота зараза
називається, —промимрив і собі ошелешений Соломон.
—Ме-е-е-ти-и-илка-а-арбіна-а-а-л-о-ом, —проспівав
протяжно я. —Отак по-вченому називається шпірітус.
— Господи великий, што не придумають кляті боль­
шевики, авби лем порядочний продукт споганити і чес­

ТАК У П О В І Д А Н О

91

ному чоловікові апетит іспортити, —ледь не заплакав із
розпачу Соломон.
—Чого ви, діду, весь час у вшиткому вините большевиків? Тать тото не вони придумали, то —вчені.
— Мовчи! — гиркнув Соломон. — Таку паскудь мо­
жуть придумати лем большевики. На мою правду, —
продовжував дід, —я того лом... лом... ломаного шпірітусу більше в рот не возьму. Кедь уже пити, то лем вино,
пиво і паленьку.
—Е-е-е, діду, не журися. Коли ми з тобою ті шпірітуси
пили, то їх так ще паскудно не називали, і оно нашому
здоров’ю не дуже нашкодило, —заспокоїла баба.
Фіґлі-фіґлями, але слово «метилкарбіналом» збуру­
нило в душі Соломона цілу гаму неприємних емоцій. Те
слово в його уяві малювалося слизьким, як розчавлений
слимак, колючим, як старий їжак, а до того ще й смер­
діло гнилою цибулею і страшним перегаром. Метилкар­
біналом гидкою гусеницею заліз із вух дідові в горло і
почав нестерпно жалити і пекти. Соломона почало тяг­
нути на блювоту, він захлинувся кашлем і крізь гикавку
запитав:
—А пан Фийса знали, што у шпирта такоє паскудноє
ім’я?
— Шо пан Фийса? Пан Фийса —чоловік учений і, ви­
дати, мав знати, —кажу я.
— Но буде пан Фийса в нас не шпирт, а гарячу смолу
більше пити! — пригрозила баба в бік обійстя мого до­
рогого вчителя.
— Не гнівайся, Марько, пан Фийса, може, би був нам
і сказав, айбо його, видати, большевики залякали, —
мовив гірко дід, приходячи до себе від кашлю.
Із тих пір дід Соломон, коли п’є десь у гостях чи в
корчмі, конче запитає, чи немає в паленьці або вині того
вченого «шпірітусу», що кінчається «ломом». А коли
вип’є, сплюне та обов’язково промовить:
—Видите, люди добрі, що тоті закляті большевики не
придумавуть, лем би чесній челядині жізнь отруїти.

92

ТАК УПО ВІДА НО

Подібно до того, як панна хімія нанесла невиправної
шкоди психічному здоров’ю Соломона, так само жорсто­
ко вона дуже скоро спопелила ніжні паростки і мого ко­
хання до неї. А все почалось із благих намірів, котрими
завше устелена дорога нашого чоловіка до пекла.
На День учителя баба Фіскарошка приготувала для
улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд.
Вони казали не лише про сім кольорів веселки, а й про
люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої
родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній
голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину
хімічного таланту. Але, як я вже не раз знав, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини
появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настій­
но підсувала паскудні «свині». Так було і на цей раз.
По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома
псами, від яких ледве відбився букетом. Потім нечис­
тий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що
був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу пере­
бігла кішка. Кидаючи в неї каменем, трапив не у пас­
кудну тварь, а у вікно нанашки Гітлерки і мусив тікати
од її гніву через кукурудзу. А вже в самій школі, хтось
зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю.
І можете уявити, яким виглядав букет родинної вдяч­
ності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий ви­
гляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири трояндикаліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши
здравицю в честь її свята. Та замість очікуваної радості
обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вколо­
ли в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою
взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо
фиркнула, наче генеральська кобила, й зі злою іронією
процідила:
—А що —не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?
Як виявилося згодом, пані Динамітку ошелешили не
квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийня­
ли із писка корови, а те, що їх — чотири. Перебачте, а

ТАК У П О В І Д А Н О

93

звідки мені —ще тільки початкуючому сільському арис­
тократові — було знаття, що парне число квітів несуть
покійникам. Отож я вельми зачудувався із слів пані
учительки: «А що —не могли мені вже заєдно і гроба?».
Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готов­
ністю відповів:
—Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!
Старша челядь не дасть збрехати, колись на Закар­
патті колиска і домовина були неодмінними на кожному
обійсті. Домовина, по-нашому —деревище, покоїлася на
горищі, а колиска —в хаті, десь у закуті біля печі.
Деревище, а в ньому всі похоронні причандалля, го­
тували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не
завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще
більшої жури. Наша сім’я і в цій традиції була оригі­
нальною: труною кожен член родини запасався ще за­
молоду —як тільки переставав рости. Тому горище ба­
биної хати нагадувало склад похоронного бюро. Моя
рідня в більшості використовувала їх як тверду валюту.
Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти
банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова
труна дуже часто за самогонні борги переходила у влас­
ність баби Фіскарошки. Із деревищ мали непоганий зиск
і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджу­
вали маленькі пітята-курчата. А найефективніше домо­
вини використовували мої дорогі нянько —у них вони
надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом
крадене з колгозу.
Отже, повернувшись зі школи, я одразу заявив:
— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли
їй гріб!
— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила
пульки Фіскарошка.
— Не знаю, відки впала — з пеца чи з дуба, —стенув
плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подя­
кувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй
подарувати ще й гріб.

94

ТАК У П ОВ І Д А Н О

— Но та што, діду, прийдеться конфіскувати твоє де­
ревище, —розвела руками Фіскарошка.
—Побив мене Мінден* —коли яка напасть, то мусить
лем упасти на мій гріб! —запротестував Соломон.
На що Фіскарошка зреагувала поетичним шедевром:
Наш дідо най не свище —
Фрас не возьме його деревище.
А коли штось — то не буде й гріх,
Коли діда задінеме в міх!

—Я не хочу вмісто гроба в міх, —знову запротестував
Соломон. —Якщо мене закопають в землю в міху, я там
можу задохнутись. Та й міх може промокнути, а в мене
ревма од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати.
—Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на
кістя, а й на голову мож ся насрати. А по-друге, Мішку,
не журися —іщи нико на сій землі не лишився.
Відтранспортувати деревище великих зусиль не ко­
штувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і пода­
рував мені в день іменин візок-самокат. Це було диво
техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстер­
но закріпив широкий і довгий ящик, збитий із ясено­
вих дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній
руль з американського «студебекера». Оскільки наше
обійстя гніздилося на Небесі — найвищому присілку,
а до того ж і на найвищому горбі найвищого присіл­
ка, —візок для мене був не просто презентом Черчіля,
а дарунком самої долі. Сідав собі біля воріт, відштов­
хувався, а далі мчав, немов шалена шаркань**, через
Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля
церкви у Ватикані.
Отож, ми хутко зняли із горища дідове деревище і
прив’язали мотузками на візок. Дід від великої обра­
зи навідріз відмовився їхати. Але це нас не вельми за­
журило. Я сів на гріб спереду, баба вмостилась позаду,
міцно вхопившись за мене, і Соломон штовхнув візок. Я,
*Бог (угорське). **Літаюча змія.

ТАК У П О В І Д А Н О

95

свистячи од радості, а баба, репетуючи од страху, летіли
верхи на домовині, як татари, через Палестину, Брази­
лію, Аргентину... Розліталися по вулицях кури, ховалися
по будках пси, верещали, вилітаючи на дерева, коти. По­
бачивши гріб на колесах і нас з бабою верхи на ньому, із
жахом хрестилися по дворах і вулицях люди.
У Ватикані, біля самого собору, я трохи не справився
з кермом, і ми з усього розгону влетіли у ворота нанашки Гітлєрки. На нещастя, Фіскарошка на тому тижні
побилася з нею в черзі за хлібом. Ворота, звісно, розчах­
нулися і впали. На гуркіт із сіней прожогом вискочила
Гітлєрка. Побачивши в себе у дворі гріб на колесах, а на
ньому свою люту супротивницю Фіскарошку з онуком,
Гітлєрка ледь розум не згубила.
—Ти, льондро коростава, уже мені гріб сушиш? —за­
верещала Гітлєрка, —живою хочеш мене у землю! А на
тобі, босорканьо килава, на! На! На!
Тут Гітлєрка обернулась, задерла сукню і почала
плескати по голій сідниці. Побачене мене дуже потіши­
ло, а бабу приголомшило. Вона, розкривши рота, якийсь
час ловила здивовані ґави. Потім миттєво оговталася,
сплеснула руками і, дивлячись, як Гітлєрка лупцюється
по оголеній сідниці, радісно мовила:
— Йой, дорога кумо, які тучні і красні маєте лиця,
ачень напудрилисьте їх. Лем не плескайтесь, небожко,
так по губах, бо всю помаду розмажете.
Гітлєрка завмерла, далі підскочила, притьмом при­
крилася і шугонула до хати — видно, за мітлою. Ми не
стали чекати «гостинців» — розвернулись і помчали
далі.
Коли візок зупинився на рівнині, я встав, подав бабі
мотузку і сказав:
—Но што, бабо, я віз вас з гори у долину, а тепер уверх
тягніть мене.
Хата Динамітки стояла аж на Балканах, і од Ватикану
ще треба було відкраяти добрячий шмат дороги вгору. І
доки Фіскарошка дотягла візок із домовиною, а на ній і

96

ТАК У П ОВ І Д А Н О

мене, так захекалася й упріла, що, виділося, з неї ось-ось
мокрим голубом дух вилетить.
Я погрюкав по хвіртці, і з хати вийшов чоловік Динамітки —пан Дийжа на прізвисько Піфагор.
До 1944 року пан Дийжа був у нашій школі директо­
ром, водночас викладав арифметику і геометрію. Опо­
відали, що замолоду Піфагор вчився в університетах
Рима, Відня, Будапешта, і його добре знали в матема­
тичному світі. Я на власні очі бачив кілька його книг,
виданих у Празі. А ще казали, що пана Піфагора ось-ось
мали забирати в Будапештську академію... Але тут русь­
кі вояки принесли свободу, і все майбутнє Піфагора гевкнулося й пішло льондром*.
По якомусь часі після приходу руських пана Дийжу
викликали до Мукачева на бесіду, а направду —для пе­
ревірки на благонадійність. І тут виявилося, що Піфа­
гор зовсім не знає російської мови. Італійську, угорську,
англійську, французьку, німецьку, словацьку, чеську,
польську Піфагор лускав, як горіхи. А ось по-російськи,
хоч трохи і розумів, але не міг вимовити ані слова. Це
вельми вразило комісію. Її голова видав такий вердикт:
—Товаріщі, перед намі абсолютно неграмотний чєловєк —он даже русского язика нє знаєт!
І далі продовжив:
—Тєпєрь ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над
етім бєдним закарпатскім народом —ані даже діректорамі школ ставілі неграмотних тіпов.
Після такого вироку бідному панові Дийжі вже не
те що директорство не світило, ай звичайне шкільне
віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права
вчителювати. І тепер «неграмотний тіп» із дипломами
кількох університетів, знанням десятка мов пас колгозні свині. І це тільки по великому блату його влаштував
туди наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Пі­
фагор взявся активно вивчати російську мову.
Цілими днями з торбою словників і книг ходив біда­
ка Піфагор пасовиськом і, отетеріло дивлячись у небо,
*У блуд.

ТАК У П ОВ І ДА Н О

97

зубрив слова й правила. Але, очевидно, через те що його
генна свідомість не сприймала російських правил, душа
пана Піфагора не бажала прийняти тієї мови. Тим часом
Піфагор вивчив китайську, японську, кілька арабських
і навіть мову якогось африканського племені, а росій­
ська вперлася йому в голову козою —і ні на крок уперед.
Піфагорові бачилося, що по-російськи вже навчились
кожне дерево і кущ на пасовиську, не кажучи вже про
його підопічних —колгозних свиней.
Пан Піфагор, побачивши нас із бабою, підійшов до
хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно
скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від
селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся,
довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, аристократич­
ні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибо­
ких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед
нами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа —хоч
і добряче поношена, але завжди випрасувана, в лінієч­
ку штани, накрохмалена сорочка, начищені черевики.
І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть
свині попасував.
—Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? —
запитав пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.
—Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, —
опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили,
авби ми їй гроба подарували.
— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я
ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче
малінько пожити, —мовив знічено Піфагор.
У цей час із-за стодоли з корзиною тучнощоких яблук
якраз і вийшла пані Динамітка.
—Іцуко, подь лем сюди! —покликав дружину Піфагор.
Пані Динамітка з повною ношею підійшла до хвіртки.
І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули,
як джонотани в корзині.
— А сесе што щи за троянські коні? — вирячила зди­
вовано очі.

98

ТАК У П О ВІ ДА Н О

—Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб. Сесе не подумайте, што якась взятка.
Сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіс­
карошка.
—Ви мені гріб од душі? —ошелешено запитала Динамітка. —А матір вам у душу!
На одміну від Піфагора пані Динамітка була далеко не
голубої крові, а вельми емоційна, не стримана в бесіді і
вогненебезпечна.
—А што, паніко! —щиро здивувався я. —Коли я вам
подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам
і гріб подарити?!
Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук —
тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить
зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту —вона як
підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула
до буди і випустила пса-вовкодава.
— На мою веру... на мою веру! Марько, тікайте! — за­
волав Піфагор.
Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо ра­
дити. Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з
усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою
порхнула на гріб позаду мене. І ми полетіли з Балкан з
такою шаленою швидкістю, що нас би не те щособака, а
й татарська стріла не наздогнала.
Із того Божого дня пані Динамітка почала мене чо­
мусь люто не поважати. Мало того, що на кожному уроці
згадувала всі прізвиська мої, які уособлювали всі гидот­
ні тварі і нечисті духи, вчителька навішала на мене ще
й хімічні клички — «іржавий ферум», «смердючий ні­
троген», «криволабий плюмбум», «шкірьоокий гафній»,
«шалений стронцій».
Крім енциклопедії нечистот земних і небесних, я
став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Мен­
делєєва. Проте знущання тривали недовго — доки, як
знала казати Фіскарошка, «у нашому Митькові не за-

ТАК У П ОВ І Д А Н О

99

воятив “сербський дух”» — бабин натяк на балканські
корені діда Наполійона...
Того дня до нашої школи з перевіркою наскочили
мій улюблений інспектор пан Годя. Для них вже стало
ритуалом, як тільки переп’ють, мчать на опохмілля
трясти вчительські й учнівські душі. А оскільки наша
школа була найближче до Мукачева, то пасли пан Годя
наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього
разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задо­
вольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у
кабінеті з директором школи на прізвисько Сусанін, га­
мували опохмільну жагу, або ж, як казали, гонили кози
моравські. Організм пана Годі мав дивовижну власти­
вість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п’ять
хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому. Це
я зауважив ще коли складав злощасного іспита про по­
ходження людини.
Отже, остограмившись, внутрішні води понесли пана
Годю із кабінету. Але...
По дорозі до шкільного туалету, що був далеко за
школою в кукурудзі, пан Годя пролітали повз хімічний
кабінет. За хвильку перед цим, скориставшись відсут­
ністю пані Динамітки, на дверях кабінету я крейдою
хутко написав: «ОО-М» — тобто туалет чоловічий. Ша­
лено несучись коридором школи, погляд пана Годі при­
кипів до «ОО-М».
«Но то є мудрий хлоп, — подумали про Сусаніна пан
інспектор. —Знає, як підмастити губу начальству!»
Із цим щасливим одкровенням пан Годя забігли
до хімічного кабінету. Тут хутко почали нишпорити
за унітазом, але того ніде не виявилося. А під стіною,
витягнувши лебедині шиї, гордо шикувалися вели­
чезні скляні колби. Не завдаючи собі клопотів, пан
Годя схопили одну з них і з великим задоволенням
почали пі-пі-пі... Тим часом пані Динамітка, помив­
ши після чергового уроку в потічку скляний посуд, із

100

ТАК У П О В І Д А Н О

високо піднятою головою несла його на таці в кабінет.
Із педагогічним достоїнством відчинила двері свого
кабінету, і тут постала ситуація, гідна пензля автора
відомої картини «Не ожидалі?!». Пан Годя, — в одній
руці міцно тримаючи женило, в другій скляну кол­
бу, — рвучко обернулися на голос дверей. Але чи оше­
лешені несподіваною з’явою пані Динамітки, чи при­
тлумлені горілкою, пан Годя зреагували вельми оригі­
нально. Вони галантно поклонилися і, показуючи очима
на колбу, сказали: «Перепрошую, пані, але ви сюди не
втрапите».
Пані Динамітка, роззявивши рота, кілька разів ков­
тнула повітря, щось белькотнула, а далі в’єдно зі склян­
ками і пробірками гепнулася на підлогу.
Почувши про цей прикрий інцидент, пан директор
озвіріло закричав: «Де той збийвіч, я ’му яйця відріжу!».
І кинувся до класу. Проте за мною тільки вітер через
вікно заспівав. І ось вам наслідок:
—Подумаєш, най наш випердок іде гуси пасти, — пе­
редражнювала пана Сусаніна баба, ніяк не вгамуючись
із клятими гусьми.
—Писати Митрик знає, читати знає, а більше на якого
фраса. Попа з нього не буде, дяка тоже, а на міністра
йому і не треба, —торочив собі під ніс дід Соломон, ку­
няючи біля печі.
—А тій шари* рогатій што треба? — понесли раптом
баба на Динамітку. —Подумаєш, увиділа голий линдик
пана інспектора, но та й што? Нараз в обморок падати?
Тать коби і я так, то більшу половину жизні пролежала
б безпам’ятна.
Тут Фіскарошка осіклась, вдарила себе по роту і
крадькома глипнула на діда.
— Так, так, Марько, — підтакнув куняючи Соломон,
не особливо заглиблюючись у зміст бабиних слів.
І Фіскарошка понесла далі:
—Можна подумати, што чеперава** Динамітка вообще
нигда в жизні чоловічу серсаму не держала. А їй што —
*Швидка, метка людина. **Вайлувата, неповоротка.

ТАК У П О В І Д А Н О

101

дітей у кузні наклепали чи, може, колгозним комбайном
намолотили? —грозила кулаком у вікно Фіскарошка.
Дякуючи адвокатським талантам моєї бабусі, напро­
шувався висновок, що у прикрому інциденті з линдиком
пана Годі винуваті всі, крім мене. Більше того, я —без­
винна жертва, на яку невідомо за що постійно падають
усі гріхи земні.
— Солодка моя дитино, ой невчасно, не в добрий час
тебе мамка породила, — мовила схлипуючи дорога ба­
буся Фіскарошка, тулячи мене до себе і гладячи по му­
дрій та безгрішній голівці.
Потім якусь хвильку мовчки і напружено дивилася у
вікно, наче намагалася зловити думку, що випорхнула в
небеса, і додала:
— Щи ся той світ не вродив, який би тебе, дитинко,
оцінив і полюбив!
Солодка моя бабуся Фіскарошка! Ніколи не забуду, як,
будучи в гостях у нанашки Жофії на прізвисько Кутузовка, Фіскарошка безцеремонно почала перчити її дітей —і
злі шелюги, і кривопиські гунцути, і роти немиті, і содомські жівани*. Сигіняшна Кутузовка здивовано, але
терпеливо слухала-слухала, перелякано кліпаючи єди­
ним оком, а потім бочковим голосом прогуділа:
—Та ви, Марько, ліпше попозерайте на свого пекельно­
го кочегара, першого помочника люцифера, —і тикнула
пальцем мені прямо в чоло. —Хіба він ліпший за моїх?
— О, туйки ви, кумо, не праві! Коби наш Митрик був
такий недобрий, як ваші бандіти, я би то нараз увиділа і такого би’ му апостола прочитала, што вмер би від
ганьби і переживання, —відрізала бабуська, голублячи
мене поглядом.
— О, ваш херувим би дуже заганьбився. І так запереживав, так запереживав, як індюк, коли свиню зуби за­
болять, —відповіла нанашка Кутузовка, блимаючи єди­
ним оком.
Сентенцію баби Фіскарошки про мій невчасний при­
хід у цей світ і його не вельми велике захоплення од моєї
•Бандити, злодії.

102

ТАК У ПОВІДАНО

персони згадую постійно. Вельми пророчими виявили­
ся її слова.
Народився я на Небесі — так називали один із при­
сілків села. І народився в Осінь Великих небес. Саме
такою —Осінню Великих небес —залишилась у пам’яті
людей остання осінь перед приходом червоних на За­
карпаття.
Такого дива ніхто не пам’ятав. Ще й не встиг погас­
нути серпень, як погожого ранку, на Успеніе Пресвятої
Богородиці, небеса довірливо притулились до гори Ловачки, якось розімліли і попливли-розгулялись по світу.
Небеса голубими стогами вкрили навколишні гори,
пагорби та обійстя людські.
Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимер­
лих рік.
Небеса затопили навіть колодязі, і жінки кожного
ранку, черпаючи воду, витягали повні відра усміхнених
і мудрих небес.
Небеса були настільки первісно чисті, що здавалися
нерозгадано-піднесеними у своїй неповторності.
Небеса пахли. Небеса пахли бузком і полуницями. Ані
до того, ані опісля ніхто ніколи не чув, щоб небеса пахли.
І тим бузково-полуничним духом пропахла вся Велика
Осінь. Полуницями пахли яблука і груші, виноград, карто­
пля, гарбузи, стиглі кукурудзи. Навіть діти, які народжу­
валися в пору Великої Осені, пахли бузком і полуницями.
Минали дні, а небеса розлягалися все нижче і все
більше топили ліси, поля, близькії далекі села.
Небеса підійшли до землі вже настільки близько, що
навіть птахи не мали сили підняти їх на своїх крилах.
Щороку, відлітаючи у вирій, птиці піднімалися на недо­
сяжну висоту і вже звідти, печально курликаючи, слали
останні поклони землі. А в рік Великої Осені птахи, при­
давлені небесами, летіли настільки низько, що крилами
чіплялися стріх, дерев, кров’ю позначаючи свій вічний
осінній шлях.

ТАК У П ОВ І Д А Н О

103

А небеса підповзали дедалі ближче, і вже бачилося,
що Великий Творець взяв землю на долоню і наближає
її до своєї зіниці. І то вже не небеса, а Велике Око роз­
глядає пильно не тільки те, що коїться на осінній землі,
а й у збуджених людських душах. І побачене, видно, не
вельми потішило Великого Творця, бо Великою Печал­
лю в останню осінь Великої війни огорнулося Велике
Око Небесне.
Бувальці поговорювали, що небеса настільки близько
підійшли до землі для того, щоб душі невинно убієнних
на війні не довго блукали в пошуках воріт Вічності.
Того осіннього ранку мої, святили би ся, мамка по­
маленьку собі прошкували до гори Ловачки збирати
виноград. Йшли вони через Єрусалимські горби — так
називали черідку пагорбів за нашим присілком —і лас­
каво говорили зі мною. Так, так, вони говорили зі мною,
хоча я ще тихенько дрімав собі в мамчиному лоні. І ось
мамка йшли собі Єрусалимськими горбами і тихенько
говорили зі мною.
Я до смерті не забуду тих мамчиних слів: вони були
пухнасті і ніжні, як мицьки на весняних вербових пру­
тиках, м’якенькі, як персики, і пахучі, як груші-медівки.
Кожне з мамчиних слів, торкаючись мене, осявало ма­
леньке єство і наповнювало його ніжною музикою. Далі
слова, подібно краплям ранкової роси, ласкаво омивали
мене, пахуче дзвеніли, і кожне з них світилося своїм не­
земним, але дуже теплим кольором. Це були слова без
звичного земного змісту —вони скоріше нагадували оте
невимовне щемне тепло, яким нас облагороджує Вели­
кий Творець.
Я навіть пам’ятаю, що кожне мамчине слово було від­
чутне на дотик. І я торкався мамчиних слів пальчика­
ми. Вони, слова, здивовано розкривали очі й усміхались
мені. І взагалі все мамчине лоно було велетенським су­
цвіттям пташиного щебету, голосом якогось дуже со­
лодкого дощу і того безмежного дива, що зветься щас­
тям, з яким тебе чекають у цьому світі.

104

ТАК УПОВ ІДАН О

Усе життя буде метатися блудна моя душа в пошуках
того блаженства, яке відчув і пізнав під материнським
серцем. Але найчастіше порожнечею, холодом, безвір’ям
і зрадою відлунювалися мої марні пошуки. І ось тепер,
коли дуже тяжко, лягаю на теплу землю, притуляюся
щокою до неї і чую в ній давно забуту мелодію мате­
ринських слів, їх кольори, запахи, тепло. І вірою та на­
дією повниться моє серце. Я знаю, коли покину цей світ
скорботи, знову повернуся до материнського лона, і мені
там теж буде так само добре, безтурботно, незрадливо і
щасливо, як під материнським серцем. Але це вже буде
лоно матері-землі...
І тепер мені від жалю до себе так само рясно-рясно
падають з очей сльози, як того осіннього ранку капала
свіжозварена самогонка в обійсті Ілька Слов’янина на
прізвисько Барон Калошня.
Барон саме пробував первак, коли мамка минали
його обійстя.
— Анночко, не хочеш причаститиси — така люта, як
огень, —припросив до частунку барон мамку.
— Йой, Ільку, мали бисьте совість, куди мені до паленьки, —відповіла мамка знічено.
І тут я, почувши голос барона, нашорошив вуха і вдих­
нув носом повітря, що подали мені мамка із земного світу.
Чимось нестерпно-бентежним запахло мені —то був дух
молодої самогонки-сливлянки. Я собі мислю, що тої миті
в мені прокинулись і заграли родові гени, і я войовничо
захотів у світ. Мамка не на жарт перелякались: цілий тиж­
день я ангелятком грівся під серцем, не подаючи ознак
великої стурбованості, а тут раптово почав копатись і
лускати руками в живіт, як грек у ворота нещасної Трої.
—Йой, дитинко, почекай ще маленько. Прийдеме до­
дому, а там буде легше, —вмовляли мене мамка.
Але я, скуштувавши запах сливовиці, підскакував,
наче жеребець —мені нестерпно хотілось випити.
Коли не стало сили терпіти, мамка сіли під виноград­
ний кущ, заплакали і почали молитися до Діви Богоро-

ТАК У П О В І Д А Н О

105

диці. І, видно, Марія Богородиця змилостивилася й при­
йшла на поміч страждущій породіллі. За молитвою мамка
й не спом’янулась, як вигулькнув, наче пуцьвіріньок із
гніздечка, власною персоною я. Мамка, побачивши мене,
так перелякалися, що ледве бесіди не лишилися. І тут Бо­
городиця —моя заступниця, змилостивилася вдруге: в ту
хвилю до своєї винниці післала нанашку Кутузовку.
— Йой, Анцько, мала бись долю, та ти, виджу, уроди­
ла, —проказала вже добряче п’яна Кутузовка.
Мамка ледве спромоглась на бідну посмішку й кив­
нула у знак згоди.
—Но, тать туйки нічого страшного ніє, —мовила Ку­
тузовка, виймаючи із-за пазухи наполовину відпиту
пляшку сливлянки. — То, Анночко, не каждий день із
жоною трафляється —можна й потерпіти.
Далі нанашка звідкись дістали ножа, промили його
самогонкою і спритно відрізали мені пуповину.
— Мачка’го знає, Анночко. Ви такі із чоловіком кра­
сиві, а відки це мальфеня взялося, —мовила Кутузовка,
передаючи мене мамці в руки. —Такий, най ся не при­
казує, якби із воронячого гнізда випав.
Можливо, я й не був великим симпатягою —чорний,
як вороненя, торомбатий*, як нігер, зморщений, як пе­
чене яблуко, з великими й допитливими, як у мальфеняти, терновими очиськами. Але для мамки...
— Но, нанашкульо, чом ви так нефайно говорите? —
ледь не заплакала мамка. —Та ви ліпше попозерайте на
сесе божественне янголятко. Тать такий красивий, якби
в квітах переспав, —ніжно тулила мене мамка до серця,
все ще сидячи під виноградним кущем.
—Но раз тобі дуже красний, то милуйся, а я пішла на
винобрання, — мовила Кутузовка і ковтнула з пляшки
за мої народини.
Нанашка, звісно, запропонувала горілки і мамці, але
та відмовилась. Почувши пропозицію випити, в мене
знов гаряче стрепенулися родинні гени. Я закричав і
простягнув до пляшки рученята.
‘Товстогубий.

106

ТАК УПОВ ІДАН О

— Буде злодієм і бандітом, — проконстатувала Куту­
зовка. — Ще й не встиг на світ вилупитися, а вже тягне
руки до чужого. Будь здорова, Анцько!
На сім слові Кутузовка обернулась і пішла своєю до­
рогою. А мамка ніяк не могли вирішити, повертатися
додому, а чи перепочити і йти зі мною на винобрання.
Мамка мої були дуже акуратні й великою ґаздинею
слова. Вони усвідомлювали, що на неї чекають, — руки
тепер на винобранні дуже потрібні. Отож, трохи відпо­
чивши, вони загорнули мене у фартух і помаленьку по­
дибали на виноградники під Ловачку. Тут поклали мене
під виноградний кущ і гукнули рідню.
Чесно зізнатися, наша сімейка була не у великому
захопленні од моєї з’яви на світ. Як і годиться, трішки
полюлюкали, пойойкали, поприплювали мене, аби не
зурочити, і далися до роботи. Ось тільки баба Фіскарош­
ка не могла одірвати від мене очей: і здивування, і за­
хоплення, і обожнювання, і радість, і навіть трішки роз­
чарування світилось у них. Потім взяла мене на руки,
розгорнула фартух, з ніг до голови обдивилася і лиш
тоді полегшено, але твердо прорекла:
—Істину кажу —то є тверда наша файта! Буде з нього
або великий злодій, або міністер.
І пішла собі по роботі. А я тим часом все глибше ося­
гав і проникав у світ, у який щойно звалився.
Ось я лежу під виноградним кущем. Для мене, кри­
хітного, він видається велетенським деревом. А на тім
дереві печальними осінніми ліхтарями звисають стом­
лені грона. Пронизані сонцем ягоди грають на кетягах
бурштином і світяться такою добротою й ласкою, як очі
небесних ангелів. А ось трохи ліворуч — величезне зе­
лене небо, густо встелене пахучими сонцями. Це айва
припарадилась щокатими плодами, збираючись на ве­
сілля осені. А їй, молодій дівці-віідданиці, зіперлась на
плече стомлена від рясноти старенька бабуся-яблуня.
Можливо, ці джонотани, що велетенськими червоними
бджолами густо обліпили згорблену постать дерева, —

ТАК У П ОВ І Д А Н О

107

останні діточки бабусі-яблуні. Тому старенька з яки­
мись острахом і любов’ю пильнує за кожним своїм плодом-дитятком, щоб випадково не виронити його з рук.
А внизу, за деревами і плантаціями, розляглася аж лі­
нива од ситості долина. По її зеленій щоці голубою сльо­
зою повзе і повзе вічно якась усміхнена у своїй само­
тності Латориця-ріка. На її лівому березі, на невеличкій
горі, немов велетенський коровай на селянському столі,
знімається і пишніє Мукачівський замок. Я роззираю­
ся, оглядаюся, намагаюся все це увібрати у свідомість і
весь час чую над собою чиєсь дуже обережне дихання.
Піднімаю з-під виноградних грозен очі і застигаю з роз­
зявленим ротом — наді мною ніжно нахилилась наша
ласкава мамка —гора Ловачка.
— Слава Йсусу Христу, я вже туйки, — вітаюся із
горою.
Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом
показує вверх. Я дивлюся в небеса і бачу, як над мамкою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом
відділився од гурту, розправив крила і плавно опустив­
ся біля мене.
—Це твій ангел-хранитель, —сказала мені добра гора
Ловачка.
Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно
руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене
по чолу, і я, змирившись із цим світом, умиротворено
заснув.
А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батька­
ми обрали барона Калошню, який спровокував моє де­
сантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну
сестру Юльчу Кемакову на прізвисько герцогиня Едінбурзька. Як це завжди водилось у нашому роді, хитрі
Данки хотіли однією палицею влупити по головах двох
дурнів —охрестити мене і щільніше наблизити одне до
одного барона і герцогиню: вони вже кілька років про­
бивались амурними стрілами, а до весілля не доходило.
На думку кебетових Данків, моя поява на світ і священ­

108

ТАК У П О В І Д А Н О

нодійство хрещення мали розбудити в серцях підтоп­
таних любовників хвилюючі емоції. Барон і герцогиня,
мислили мої родаки, мають, ледь не кинувши мене по­
серед дороги, бігти до церкви вінчатися. Не відаю, яку
гаму почувань і емоцій збудив я в серцях хрещених
нянька й мамки, але задум гукануватих Данків втілився
у життя — барон і герцогиня таки кинули мене посеред
дороги. А було це так...
Несучи мене після хрещення додому, барон Калошня і герцогиня Едінбурзька, звісно, не могли проминути
корчму Пітя Жидика. Після церковного освячення, за
традицією, мусило йти і світське хрещення.
Барон замовив собі й герцогині горілки і пива. А мене,
щоб не заважав чаркуватися і чаруватися, поклали на
стіл у прибудові корчми. Випили за мене, потім — за
мамку, за нянька. І тут барон висловив мрію, чи не обза­
вестися найближчим часом вже і їм з герцогинею таким
потятком, як я.
Але не дурний казав: бабі на язик краплю горілки —
і полетіли у голові всі стрілки. Почувши про мрію Ка­
лошні, герцогиня, аж підскочивши, ляпнула: «Та нам,
Ілечку, і не треба довго чекати. У мене скоро буде...». І
поплескала себе по ледь округлому черевку. Барон оте­
теріло подивився на герцогиню і просичав:
—Я тобі не клепав!
—Та то не ти, Ілечку, —знову ляпнула шалена герцо­
гиня. —То мене в Лавках...
І тут, збагнувши, якого дурного гороху намолотила,
герцогиня розревілася. Плачучи і каючись, пані Едін­
бурзька розповіла жахливу історію про те, яку наругу
над нею вчинила нечиста сила.
Виявилося, кілька місяців тому герцогиня з матір’ю
зібралися на весілля до стрийка Штефана. Але по дорозі
мамку дуже вже скрутило... Отож герцогиня мусила йти
сама.
— Як, у Лавки сама! — заричав барон. —Там же єдні
жівани і курваші!

ТАК У П ОВ І Д А Н О

109

— А мамка мені дали пищалку, — безвинно мовила
Едінбурзька. — Вони сказали: «Кедь, Юльчо, хтось над
тобою буде збиткуватись, ти лем свисти у пищалку».
—Я так і знав! —сплеснув руками Калошня.
Коротше, за словами герцогині Едінбурзької: «Коли
весілля закінчилося, всіх дружок поклали спати в кухню.
Я штось довго ся вертіла, вертіла і раз лем виджу —через
вікно лізе штось дуже лохматоє і страшноє. встанови­
лося коло мене. Я нараз хотіла запищати, айбо, думаю,
дівок побуджу. А нечисть почала мене мацати. Я —шусть
рукою, а в нього, най ся не приказує таке корінище... Я так
ся напудила, що зомліла. Коли прийшла до тямки, страшилище вовсю мною теліпало. Но я, знамо, зчинилася,
што сплю, нич не чую, бо не знала, які мислі у страшилища в голові. Думаю собі лем єдно: «Но райбай, так райбай,
авбись яйця стратив». І чинюся, што далі сплю.
—Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку дава­
ли? —репетував барон.
—Но коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі
перепудилися, —сказала герцогиня.
— Могла ти вже, небого, не лем пищати, а й гузицею
верещати, —плюнув барон Калошня, різко розвернувся
і вилетів із корчми.
— Ви таке дурне чули, Пітю: «З ким поведешся — од
того й забеременієш?», —сказала до корчмаря Юльча. —
Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе
в пищалки свистіти.
І грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і
собі помчала за бароном Калошнею.
А я і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові
корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за
столову для міського панства, пахло для мене якось
дуже таємниче. І я не відав, чи милуватися, а чи осто­
чортіло плюватися. Тільки згодом збагнув, що то так до
нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутила­
ся по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедця­
ми, папіросами «Біломорканал», прілими пряниками,

110

ТАК У П О В І Д А Н О

маринованою килькою і перегаром «Московської» чи...
Доки я, спеленаний на столі, дотямлював, чим ще пахла
влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька:
телиться корова. Пітько, навіть не здогадуючись, що у
прибудові на столі лежить новохрещений Данко, хутко
замкнув корчму і дременув додому.
А бідна моя мамка стояли на воротах і заламували
руки, куди поділися новоспечені кумове із хрещеником.
Тут уже увірвався терпець і бабі Фіскарошці. Одяглася
і попрошкувала до церкви. Але по дорозі йшла попри
обійстя барона й уздріла, як Калошня рубає дрова.
— Ільку, качка би тебе копнула, а де наш малий
лилик? —запитала перестрашено баба.
—Но та я пак відки знаю? —розвів руками барон. —Я
їх із Юльчею лишив у корчмі.
—А што, наш малий вже п’є, найся не приказує? —пе­
рехрестилася Фіскарошка.
— Я тої ганьби не переживу! Я ся вдавлю авать уто­
плю! — раптом хряснув сокирою об дерево барон Ка­
лошня. — А ви, Марько цукрена, скоро біжіть і Юльчі
межи ноги пищалку забийте!
Отетеріла баба, дивлячись, що барон не в’яже і не плете,
хутко побігла до сестри Полані на прізвисько Вашінгтонка —матері Юльчі. А там почула, що герцогиня вернулась
домів доста давно. Наплакалася і мінут заз двайчіть фешанула* собою в Лавки глядати якусь нечисту силу.
І тут уже спохватилися всі Данки. Лемент стояв
такий, якби з небес доправди падали татари на конях.
Бідний барон Калошня, рятуючись від праведного гніву
Данків, зо страху скочив у колодязь, схопився за ланцюг
і висів на ньому, тремтячи, як гівно на мотузці. А жертву
нечистої сили — герцогиню Едінбурзьку, коли б Данки
схопили в ту мить, даю ніс на відріз, втопили б у туалеті.
І тут комусь спало на думку пошукати мене в корчмі. А
та виявилася з колодицею на писку.
—Даю вам слово, я не крав вашого хлопчика! У мене
своїх, як вошей, повно, —біг поперед юрби розлючених
•Гонорово

ПІТИ.

ТАК У П ОВ І Д А Н О

111

Данків корчмар Жидик, якого ледве знайшли під Ловачкою.
Коли відкрили корчму, я тихенько спав собі на столі.
Збоку стояв величезний ящик, у якому ріс пишний оле­
андр. Його крона, наче мамка, схилилася наді мною й
усміхалася мені десятками квітів. Вони, гейби рожеві ан­
гелятка, зграйками сиділи на гілках і божественно пахли.
Я міцно спав і вдихав-пив ті запахи заморських квітів.
І мені снилась земля Єрусалимська. Порепана і гаря­
ча, як житній хліб, Єрусалимська земля. Земля, по якій
ходив Христос.
Земля, по якій ходив Христос, пахла квітами олеан­
дрів. Квітами, схожими на рожевих ангелят...
...Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку в
нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:
— Най виключать нашого Митрика із школи! Але
попам’ятайте, ще прийдуть такі часи, що і Динамітка,
і той довбанутий директор Сусанін будуть за нами бі­
гати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до
школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо
апетіт утратиш! —суворо наказала мені.
А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за шко­
лою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.
—Але й сидіти дома не будемо, —мовила далі. —Богонько нам подарував красну днину — йдемо у Мочар
крумплики* обгортати.
— Як, ми лем двоє? — насторожився я, бо до роботи
теж не мав великої дяки.
—А чого двоє —троїчко: я, ти і дідо.
Вістка про моє виключення зі школи через хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після потрясіння
і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.
—Діду, вставайте! —тормошу його за плече, пережи­
ваючи, що мені доведеться трудитися з мотикою і за Со­
ломона. —Вставайте! Доки думаєте дрихнути?
*Картопля.

112

ТАК УПОВ ІДАН О

—Митьку, ти не кричи так на дідика, —зласкавилася
баба. —Він тому так много спить, бо тренірується перед
смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?
—Но та тогди, давайте, викоплемо йому в саду яму, то
най там і спить.
—А чому в ямі?
— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі зви­
кав, —кажу діловито.
Дід потихеньку встав із свого трону з-під печі і, вмов­
ляючись, мовив сам же до себе:
—Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.
Далі підійшов до вікна і, щось думаючи своє, сказав:
—Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправое. Такий
нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.
Фіскарошка й собі кукнула у вікно і від щирого серця
вліпила діда межи плечі.
—Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за
пана Фийсу? Він што —рівня тобі, пас свині з тобою? —
розгнівалася.
Коли пан Фийса навідувався до нас, з ним заходила
вся позитивна і негативна енергетика. Ще здалеку по­
чинали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині,
розліталися від страху кури, перелякано кричали в
сінях відра —весь світ приходив у незримий, але напру­
жений і впертий рух.
Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше ки­
шенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його
щойно відкопали з могили, —весь ніби висічений із ка­
ламутного льоду.
—Марько, ваш Сталін — сатана? — запитав тихо, на­
віть не привітавшись.
—Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами —про што
ви кажете, —ледь не захлинулася з несподіванки баба.
—Ваш Сталін, Марько, —сатана. Сатана, світом человічеським ще не знана, —вже твердо сказав пан Фийса і
безсило опустився біля дверей на долівку.

ТАК У П О В І Д А Н О

113

—Хрест на мені, хрест на тобі. Свят... свят! —почали
баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. —Ви не бо­
їтесь таке страшне говорити? Маєте гріх неспасенний —
таке про вождя, про отця нашого таке говорити.
—То не я казав. То говорив дорогий Микита Хрущов.
Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду
має, —луснув п’ястуком об одвірок Фийса.
Баба схопилася за голову, присіла на ослінчик і мала
такий вигляд, ніби небеса впали водномить перед нею і
розлетілися на друзки.
— Вшиток світ говорить, як праведник Микита Хру­
щов сими днями вивів на чисту воду злодія й убивцю
Сталіна, —продовжував Фийса. —Я своїми вухами нині
слухав по радійови з Лондіна. Там таке, Марько, гово­
рилося, таке говорилося про злодіянія сатани Сталіна.
Тут пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як
скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.
— Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а
горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани —лем би не
було войни, — висунувся, як ховрах із нори, дід Соло­
мон. — Ви ліпше уповіште, ци ви знали, як большевики
паскудно називали палиньку?..
—Што-што, Мішку, ви казали? —промлявив отетері­
ло пан Фийса.
— Ци ви знали, як паскудно большевики назвали паліньку, а ми з вами ту гидоту тепер мусимо пити.
Пан Фийса нерозуміюче похитав головою.
— Так обисьте знали — однедавна большевики паліньку обізвали нечистим духом і лом... лом... якимось
фрасовим ломом. І тепер, видати, сісі паліньки і вина
лем будуть вредити нашому здоровлю.
Бідний Фийса якимось благальним поглядом глянув
на бабу, і тою відразу підкинуло. Схопила тістокачалку і
як вперіщила Соломона знову межи ті бідні межиплечі.
—Як лем тобі язик у роті не звариться од такої паску­
ді. Світ перевернувся, такоє горе, а тобі все лем шалениці в голові? —осудливо мовила баба.

114

ТАК УП ОВІ ДАН О

Бідний дід притих, як заєць під капустою, і винувато,
голосом куріпочки проказав:
—Так було все, пани єден другому в очі плюють, а же­
брака по голові товчуть.
Але баба вже не слухала діда, вона віддала йому част­
ку свого гніву і тепер спокійніше повела мову:
—Пане Фийсо, а може, ви обізнались, штось не те по­
чули. Не про того, нашого любимого вождя Сталіна.
—О ні, Марько, я англіцьку знаю так, як материнську
бесіду... Лондін не бреше! — підняв догори пальця пан
Фийса. —А ще я заходив до вашого Штефана —він тоже
чув Амеріку на українській бесіді. І тоже казав, што
вшитко чув, як Микита давав копанці Сталіну.
— Якшто правда, што вже і наш Штефан казав, то я
вже і не знаю, што говорити, —розвела безпорадно ру­
ками Фіскарошка.
Штефан — найстарший син баби Фіскарошки, мій
стрийко. Про нього в родині дуже рідко велася мова.
А коли й заходила —дуже обережно і навіть якось не­
охоче. Бо як знала говорити Фіскарошка про Штефана:
«Е-е-е, розум майте, то пасуля не з нашої файти». А дід
Соломон казав ще так: «Тото потятко заблудилося і до
нашого гнізда прибилося».
Удався Штефан на рідкість тямовитим, гострим на
розум і твердим на характер. Із самого дитинства при­
кипів до книжок і був найкращим учнем школи. І як не
дивно, ним гордилися не так Данки, як учителі.
Під кінець навчального року в школи краю навідува­
лись пани із Праги для виявлення здібних селянських
дітей. їх відбирали і відправляли на подальше навчання
у Прагу, Братиславу, Брно. Згодом із них ставали відо­
мі у світі вчені, митці, лікарі, полководці, дипломати і
радники президентів.
У цей щасливий список розумних жебраків потрапив і
малий Штефан. Більше того, побачивши родинні нестатки, дідові навіть ще й призначили щомісячну грошову

ТАК У П О В І Д А Н О

115

допомогу. За те, що держава забирала старшого сина-помічника. Дід стенув плечима, махнув рукою, а баба аж
зраділа:
— Та най іде з Богоньком! Хоть не буде нас своїм розу­
мом дражнити і постоянно моралі читати.
Відмінно закінчивши гімназію, Штефан успішно на­
вчався на філософському факультеті Празького уні­
верситету. Штефанові світило велике майбутнє, але й
досі ніхто не може втямити, коли і яким фрасом наш
стрийко, як казали баба, знюшкався з комуністами і
став фанатичним апостолом їхньої віри. І коли охопле­
на дурманним червоним полум’ям закарпатська молодь
кинулась у сорокових роках через кордон до Радянсько­
го Союзу, він був серед перших.
Про літа, проведені в Союзі, стрийко Штефан не
любив, а може, боявся оповідати. Але одного разу —це
вже по кількох роках од війни — ми відзначали якесь
родинне торжество. Штефан трохи випив, розчулився і
почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким
зустрівся, коли перетинав кордон.
Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Хрис­
тового. І хоч у цю пору в горах вже давно ґаздує зима,
того року, як це часто є в Карпатах, тут надовго забула­
ся сльотаво-смолава осінь... Було темно, із прогнилого
неба лило. Аби не збитися з дороги, Штефан вирішив
передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут по­
тихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від бі­
лого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно
лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув
голову з колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок
захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь
кудись у долину. А натомість весь світ помолодів і зацвів
рясним, багатим квітом інею.
Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із ко­
либи, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.
Навколо, як багаті верховинські ґазди, сиділи тихо в
білих гунях*, старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми,
■
“Верхній одяг.

116

ТАК УПОВ ІДАН О

мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дріб­
ніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною
сяяли, теж зіткані з пухнастого інею, новенькі гуні.
А ще нижче у сріблястих кожушках, немов коляд­
ники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж
мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті
вії і тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячого­
лосим хором заколядувати.
Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі, і
йому весь час здавалося, що за один короткий сон з
осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого
благоденства. Країну, де народжуються, живуть і вічно
царюють білі-білі гуцульські ангели.
Усе тут було для нього казково і незвично. Он, у само­
му низу, в межигір’ї, немов синя жила на руці старого
лісоруба, пульсує і тихо жебонить річка. Ні, вона не про­
сто шелестіла водами, плюскотіла хвилями. У цій білій
країні гуцульських ангелів річка весело неслась поміж
горами і дзвінко колядувала. Підстрибуючи на перека­
тах, плигаючи від каменя до каменя, вона, ця янголь­
ська річка, верховинським дівчам швидко бігла, щоб
устигнути донести в долину різдвяні пісні. Й аби ті пісні
давніх і добрих пастирів нагадали грізним царям цього
світу про народження Спасителя, що всі теперішні суєти
їхні —то є марнота марнот. Що вічною є звізда Віфлеємська, котра світлом своїм у зневірених душах запалює
Віру, Надію і Любов. І вічним є той, хто прийшов у цей
світ із словами на вустах: «Я мир вам приніс!».
І така божественна тиша єднала різдвяне небо і
землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом —
і вона, свята тиша ця, з переляку скрикне, розіб’єтьсярозсиплеться мільярдами іскринок інію і білим мовчан­
ням затопить простори земні.
І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, в
якому він прокинувся, — не просто природнє диво, а
провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить
радістю вибухнули його груди, і навперегінці з веселим

ТАК У ПОВІДАНО

117

криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на
півсвіту тягнувся загадковий комуністичний світ.
— Браток, ти би краще додому повернувся, — пора­
див Штефанові молодий прикордонник-українець, коли
стрийко вийшов на охоронця.
Штефан не те що не послухався, а навіть образився:
він стоїть біля воріт щастя, а йому показують дорогу
назад. І ось на цих словах стрийко умовк. Проте всі до­
стеменно знали, яким пеклом обернувся для нього спо­
діваний рай: Львівська буцигарня, далі безконечна до­
рога в сибірські концтабори, золоті копальні на Колимі.
Звідси його і ще кількох закарпатських доходяг-скелетів
відкопали серед війни і відправили в Бузулук, де фор­
мувався корпус генерала Людвіга Свободи.
Із війни Штефан вернувся весь осяяний орденами і
медалями та з відірваною по лікоть правою рукою. При­
їхав із тою ж фанатичною вірою в комуністичне месіан­
ство. Дуже швидко оженившись, покинув родину і почав
з однодумцями твердо і настійно клепати нове життя,
що мало привести закарпатців до незрозумілого їм світ­
лого майбутнього. Проте сталося навпаки —нове життя
знову привело Штефана у сталінські концтабори.
Це сталося на сільських зборах, де йшла гаряча агі­
тація за створення в селі колгозу. Штефан сидів серед
уповноважених у президії під портретом нянька Ста­
ліна і вів засідання. Невеликий сільський клуб роївся,
гудів, свистів: одні хотіли в колгоз, інші — зарікалися
від нього. Серед розпалу пристрастей стрийко встав,
хотів луснути по столу, але якось невдало розмахнувся і
культею —напіввідірваною рукою —зачепив над собою
портрет Сталіна. Той зірвався зі стіни, луснувся об під­
логу — і бризками розлетілося скло. Вмить все стихло.
Скам’янілі очі натовпу застигли на розбитому портреті.
Наступної ночі до обійстя Попелюків — родинного
гнізда дружини стрийка — під’їхав «чорний ворон»,
і Штефан безслідно зник. А повернувся через п’ять
років, коли, царствічко йому небесноє, золотий Микита

118

ТАК УПОВ ІДАН О

Хрущов копнув у гузицю злодія Берію й одправив його в
пекло гарячу смолу жерти.
Ось тої пори, яку тепер називають хрущовською від­
лигою, із Воркути повернувся стрийко Штефан. Але вже
ніколи не показувався на люди — сидів днями в комір­
чині, перечитував томища Леніна, Маркса, Енгельса,
Сталіна. І від нього ніхто слова жодного не чув!
Одного разу баба послала мене віднести стрийкові
торбу перших грушок-медівок — він їх дуже любив із
дитинства.
Удома у стрийка нікого не було, і я відкрив комірчину
сам. Й одразу відчув липкий і солодкувато-пліснявий
сморід. У комірчині було темно, і коли очі призвичаї­
лися до сутінків, побачив стрийка Штефана. Він сидів
навпочіпки у глибині комірчини за велетенською сіт­
кою, сплетеною павуками. У тому павутинні нагадував
велетенську приречену муху, яка з останніх сил рветься
на волю, ясно бачачи, як до неї підповзає страшний па­
вучище.
А навколо стрийка, наче трупи воронів, громадилися
чорні томи Леніна, Сталіна й інших ідолів комунізму. І я
тільки тоді збагнув, від чого нестерпно смерділи книги.
Вони смерділи зітлілим часом, павутинням і мертвими
мухами. Але що найбільше приголомшило —над стрийком, засипаним по шию чорними трупами книг, у зо­
лотій рамі, начищеній до лиску, висів портрет Сталіна.
— Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, —простягнув я руку з торбою через павутинні ґрати.
—Скажи бабі, моїй мамці... скажи їй, що в неї найдобріше серце у світі, —мовив якимось павутинним голо­
сом Штефан.
Прийняв від мене торбу з грушами і більше не про­
мовив жодного слова.
—Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан
подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по
писку? —знову перепитала Фіскарошка.

ТАК У ПОВІДАНО

119

—Та йдіть самі зазвідайте, —порадив Фийса.
—Світ пішов льондром. На пси зійшов, уверх ногами, —
мовила сама до себе баба.
—То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх
ногами, неволя би їх взяла. Хіба у здоровому світі ве­
ликий учений-математик, директор школи пан Піфа­
гор пас би свині? А я? До чого мене довели. Я із самим
регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині,
баронеси. Я мав велике ім’я, а тепер мушу клянчити у
вас децу сливлянки? —пан Фийса запалювався більше і
більше, а далі не стримався і заридав.
— Богонько з вами, пане Фийсо, хіба для такого зо­
лотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? — взялася вті­
шати Фіскарошка вчителя. —Та ви нам як родний брат,
ні —нянько наш.
—До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся
наохтема, —мовив крізь схлипи пан Фийса. —Але нині
ще дам собі малінько. І знаєте, вип’ю за здоровлічко Ми­
кити Хрущова.
Баба дістала із схованки пляшку і налила цілий
гранчак.
— А я того большевицького... як його... ага... лома...
лома пити не буду, —кукурікнув із-під печі дід.
—А тебе, нучтемний* з вухами, ніхто і не просить! —
гаркнула баба. — Содома його море. Коли штось роби­
ти —спить, а як пити —нараз вухами вертить!
Баба вийшла в комору за солониною.
— Якшто я і вип’ю малінько, то хіба лем завто, авби
менше большевицької зарази у вашу організму по­
падало, пане Фийсо, — запропонував свою поміч дід
Соломон.
Пан Фийса хутко розлив порівну горілку, і вони, не
мовлячи слова, миттю випили, авби баба не бачила.
—На мою веру, пане Фийсо, одколи большевики про­
звали паленьку паскудним словом —не йде мені за ми­
лого на душу, —сказав кривлячись дід. —Чуствуєте, як
нараз отравляється нам організма.
*Нарваний.

120

ТАК У П О В І Д А Н О

В цю мить у селі почали лунати постріли... — один,
другий, третій. Потім ще — і стихло. А по якомусь часі
на вулиці пролунав крик нанашки Кутузовки:
—Марько, Мішку, біжіть до Попеляків —ваш Штефан
застрілився!
Коли примчали до обійстя Штефана, стрийко ще
дихав. Лежав посеред двору, а поруч нього — пістолет.
Очевидно, саме тому, що біля стрийка лежала зброя,
ніхто з людей, які з’юрмилися біля двору, не наважував­
ся підходити до Штефана. Тільки одна баба Фіскарошка
підлетіла до сина, впала на коліна і почала причитати:
—Штефанку, синку мій дорогий, што ти наробив? Си­
ночку золотенький, не вмирай, —ридаючи благала. —Я
тебе так тяжко родила. Тебе колисала і все думала, што
ти мені оченьки закриєш...
На цих словах стрийко розплющив очі і, тяжко диха­
ючи, тихо сказав:
— Мамко мої солодкі, золоті мої мамко, прошу... Богоньком прошу вас, простіть мені... простіть за мою ве­
лику віру...
І погас. Фіскарошка підняла його голову і почала без­
порадно оглядатися. І була вона як заблукала в лісі ди­
тина — розгублена, безпомічна і безсила. Сиділа посе­
ред двору в пилюці, тримаючи на колінах закривавлену
голову свого сина, і, тихо ридаючи, дивилася в небеса й
постійно питала:
—Боже великий, що ся стало? Боже великий...
А на східцях хати сиділа стара Попелячка — мати
нашої невістки, смоктала люльку і якимось гірким, як
дим тютюну, голосом спокійно розповідала дідові Соломону і панові Фийсі:
—Знаєте, сватове, Штефан, одколи вернувся з темни­
ці, був уже не жилець. Я на свої живі очі виділа, як за ним
пару разів приходила вночі якась дивна жінка —високависока, як тополиця. І вся вбрата в такоє, не то золотоє,
не то жовтоє, довгоє-довгоє плаття. Я нараз зрозуміла,
што то є, щезла би, смерть. Вона би його і давно забрала,

ТАК У П О В І Д А Н О

121

але постоянно плуталась у павутинні. Або сиділа коло
нього, зачитувалась книжками й од страху втікала. Я
вам кажу, не знаю, што у тих Штефанових книжках на­
писано, але смерть їх боялася.
—А як тото ниськи сталося? —запитав Соломон.
—Звечора Штефанові сіла ворона на оболок. А пак при­
йшли до нього амерікантоші і цілу ніч говорили по радійові. Штефан їх із того заклятого радійова слухав-слухав
і майже розумом помішався. Плакав до полудня. А пак
виніс образ Йовжки Сталіна, поклав його коло хліва і
почав стріляти. Стріляв, стріляв, а пак самсебе застрілив.
У двір помалу, зі страхом почали заходити люди. Я й
собі обережно наблизився до стрийка. Бабу жінки від­
вели за руки до колодязя. Тепер Штефан уже сам лежав
посеред двору в загуслих калюжах крові і був дуже пе­
чальним. У жодної живої людини мені не доводилося
бачити потім такого невимовно-печального обличчя,
як у мертвого стрийка Штефана. Але найбільше вразили
мухи. Якісь руді-руді, неприродньо довгі і багатокрилі,
вони так нажерлись мертвої крові, що не в силах були
злетіти. І тепер крихітними червоними боченятами по­
взали по двору, тягнучи за собою нитки крові.
Кілька чоловік взяли й обережно занесли тіло Ште­
фана до хати.
Дід Соломон — теж такий безпорадний, розгубле­
ний — стояв коло баби, гладив її якось боязко і вину­
вато по голові та шептав про себе: «А мені, Штефанику,
ниськи снилася помаранчова паніка. І така красна, якби
її намалював. І казала мені, што вона щастя нашоє. А
вона, не снила би ся більше нікому, прийшла за тобою
і повела з собою. І сам не можу порозуміти — як така
красива паніка може бути смертю?».
По всьому двору Штефана валялися гострі друзки
скла і клапті розстріляного портрета Сталіна. Вони, ці
клапті, наче обпалені вогнем метелики, тріпотіли навіть
на дахах хати, хліва, по всіх деревах. І годі було впізнати
у цих обсмалених папірцях могутній лик колись великого

122

ТАК У П О В І Д А Н О

вождя. І тільки під східцями тихенько лежало його око.
Воно єдине з усього портрета залишилося неушкодженим, причаєно дихало і повільно рухалося по орбіті. Око
пильно за всім стежило, грізно й пророче дивилось з-під
східців хати вперед, у майбутнє, а може, й у позаземні і
позачасові простори.
З того дня із Фіскарошки ніби вивітрилась душа. Де
й поділись її смачна бесіда, щедро пересипана перцем,
задерикуватість, рішучість і добра войовничість. Нипа­
ла живою тінню по двору, хаті, городу і днями мовча­
ла. А коли і починала щось говорити, раптом уривала
нитку розмови і до себе одне й те ж: «Господи великий,
не дай більше жодній матері пізнати того горя —хоро­
нити своїх діточок!».
Інколи Фіскарошка заходила в потаємну комірчину.
Ту саму комірчину, де бережно ховала від влади портре­
ти вождів, починаючи від імператора Франца Йовжки й
аж до Сталіна і Хрущова. Тут, замкнувшись на засув, баба
годинами щось бубоніла, то радилася, то сварилася з ім­
ператорами, президентами і комуністичними вождями.
— Наші бабка малінько захворіли на голову, то муси­
мо їм перебачати, — просив Соломон, коли баба дуже
гнівалась на нас.
А ось одного ранку баба довго і щиро молилася перед
іконою Богоматері, далі відімкнула колодицю на пота­
ємній комірчині і крадькома шмигонула туди.
Довго там мала з котримось із вождів дискусію, а
потім вийшла з великим портретом, загорнутим у міш­
ковину. Взяла його під пахви й, озираючись навсебіч,
попрошкувала до саду. Дід штурхонув мене і тикнув
услід бабі пальцем —мовляв, іди лем за нею.
Під старою, розколотою блискавкою грушею баба
розгорнула портрет —це був Сталін. Він сердито скинув
бровами і запитав: «Што нада, женщіна?». Проте Фіска­
рошка не слухала кривавого ірода. Добула з фартуха
сірники і запалила. Портрет почав сердито фиркати, і
вогонь задихався. Тоді Фіскарошка нагребла оберемок

ТАК УПОВІДАНО

123

сухого хмизу, підсадила його соломою і знову запалила.
Коли вогонь весело затанцював, туди кинула портрет
Сталіна. І тут вогонь почав тікати на всі боки, хмиз —
сердито шипіти і гаснути. Баба знову кинула оберемок
сухенької, аж гарячої соломи. Кривавий тиран корчився,
як змія, люто сопів, пихтів і одбивав від себе полум’я.
Раптом схлипнув, знидів, і вогонь затанцював. І в цю
мить у багатті щось закричало, заквиліло, божевільно
зареготіло. І чорна хмарка, вихопившись із багаття, ре­
вучи, понеслась над селом у бік лісів і темних хащ.
Баба опустилась на землю. Сіла. Мала такий страш­
ний і змучений вигляд, наче щойно боролась із сатаною.
І таки перемогла...
Одразу за межею, у своєму городі, серед молодень­
кої кукурудзи, голий до пояса дибав і невдоволено, наче
неопохмелений бусол, помахував головою дорогий наш
пан Фийса.
— Пане Фийсо, што робите? — вже якось оживлено і
полегшено зацікавилася Фіскарошка.
—Пасулю, Марько, хочу тичити, —озвався жваво Фийса.
—Е-е-е, пане Фийсо, лишіться ви, до мари, тої пасулі,
ачей не втікає в Палестину?
—А ви штось радите мудріше?
— У мене там ще десь припрятано од діда півлітра
большевицької зарази. Подьте до нас — малінько тровитись будеме, — мовила Фіскарошка, дивлячись із до­
брою сусідською любов’ю на пана Фийсу.
«То ще було до руських. Се ще було до колгозів». Ці
фрази наче окреслюють якийсь зловісно-німий кор­
дон. І навіть не межи двома державами чи світами, а
Всесвітами. І якщо у фразі «то ще було до руських» могли
звучати і веселі, і насмішливі, і саркастичні нотки, то
«се ще було до колгозів» лунало сухо, холодно і коротко,
як вирок небесного суду.
Дід Наполійон дуже боляче переживав, коли совєтська власть забрала в колгоз його сінокоси, ораниці,

124

ТАК УП ОВІ ДАН О

сади, худобу, майже весь реманент. А найбільшою
трагедією стала втрата виноградника на горі Ловачці в
урочищі Галішка. Десятиріччя дідо збирав з усієї Євро­
пи, де тільки родив виноград, саджанці елітних сортів
і ростив-леліяв їх на одногектарній плантації. Тут
майже не було двох однакових сортів. Кожен кущ був
унікальним, і дід, попри назви сорту, давав йому ще і
людське ім’я.
Диво-виноградником приїжджали милуватися, осо­
бливо восени, не тільки пани з Мукачева й Ужгорода, а
й із Відня, Будапешта, Праги, Берліна...
І ось, аби врятувати цю унікальну плантацію, яку всі
називали Імператорською, дід Наполійон заголосився
вступити в колгоз при умові, що цей виноградник він
буде доглядати тільки власноруч. Дід мав настільки ве­
ликий авторитет, що його бажання безвідмовно задо­
вольнили навіть партєйці.
Якогось ранку я приніс дідові на виноградник
сніданок. Він мовчки розклав хліб, солонину, бідончик
із підбиваною пасулею і почав неквапно їсти. В цей
час внизу, в долині Сигут, зазвучала музика і залунав
революційний марш.
Від західної околиці села, йменованої Бразилією,
крокувала колона колгозних і партєйних активістів. Того
дня, певне, відзначали якесь свято, бо із самого розвидня
з боку Мукачева постійно лунали марші, навколишніми
просторами час од часу розлітались гучні й піднесені
голоси радіодикторів. Наші бразильці, — а саме там, у
бразильській частині села, завжди'проживав радянськи
настроєний люд, — очевидно, теж прямували на свято
до Мукачева. Попереду колони із червоним прапором
твердо шкутильгав партєйний секретар на прізвисько
Гебельс. За ним, роздуваючи гармошку, шпиндиляв
двоюрідний брат баби Фіскарошки Симко Лилик на
прізвисько Карл Маркс. Поруч нього валайдала і що­
сили лупала в бубон його вже, здається, четверта жона
Морішка на прізвисько Роза Люксембург. А далі вервеч­

ТАК У ПОВІДАНО

125

кою чалапали позаду зо два десятки менших фюрерів і
фюрерок місцевої закваски. Окрилені піснею, вони йшли
під червоним прапором твердо, рішуче грозячи зітерти
у прах невидимих ворогів. І одного таки помітили. Це
був мій дід Наполійон. Нас від революційної колони
відділяло добрих метрів зо п’ятсот. Але хтось-таки з до­
лини помітив діда, що сидів під деревом на схилі гори і
снідав. Пролунала різка команда Гебельса, і бразильська
армада вмить зупинилась.
Далі всі обернулися спиною до діда, зігнулися, поча­
ли плескатись у сідниці і хором скандувати: «Кровопивцю-куркуляко, поцюлюй нас смачно в сраку!».
І так прокричали разів зо десять. Дід, великодушно
хитаючи головою, мило посміхався і мовив до мене:
— Позерай лем, синку, як наші люди файно
демонстрірують свої образовані пролетарські морди, —
тицьнув на голі сідниці.
Наче почувши дідові кпини, Гебельс знову скрик­
нув, колона підхопилась, вишикувалась і рушила далі.
На цей раз Карл Маркс заграв марш «Віхрі враждєбниє
вєють над намі». Бразильські активісти гордо підняли
голови і, ненависно дивлячись у бік діда, заспівали:
«Віхрі враждєбниє вєють над намі!..»
Коли колона вийшла із Сигута і зникла між хатами
Росвигова — передмістя Мукачева, дід раптом упав під
дерево на коліна, підняв до небес очі і з відчаєм запитав:
— Боже праведний, скілько живу і себе пам’ятаю,
вони, —дід глянув у бік Росвигова, куди попрямували
бразильські революціонери, — вони постоянно йдуть
у Мукачево на мітинги і демонстрації лем під різними
прапорами. Яка би влада не була, їм усе свято — голов­
неє своєвременно змінити прапори. А я, як тот черв’як,
постійно коплюся тутки в землі. Яка би влада не при­
йшла —в мене єдні і ті ж мотика й лопата. Та ци є, Боже
великий, правда у сьому світі?
Потім дід опустив голову, помовчав, наче пильно
вслухаючись у небеса. Мовчки поворушив губами і

126

ТАК У П О В І Д А Н О

раптом твердо комусь невидимому, кого чув і бачив
тільки він, сказав:
— Так, Господи праведний, тілько в муках, тілько
тяжкими трудами і праведними ділами ми заробляємо
собі тутки на землі царство твоє небесне.
Набагато спокійніше віднеслися до колгозного життя
на другому боці моєї родини — колоритні і завжди
оптимістичні Данки. Коли до нас заходив хтось із нової
влади і запитував, яке ставлення до колгозного ладу,
Фіскарошка, плескаючи руками, аж захлиналася:
—Йой, мали бисьте долю, так смачно жиємо теперички при совєтській власті, як пітята під квочкою. Добре
нам, гладко нам, як послі першого погара солодкого
винця. Айбо ще май-майліпше тому, хто не кашляє.
Якось мої дорогенькі нянько запитали:
—Мамо, што тото ви, до міндена, все квочите про то,
што добре жиється тому, ко не кашляє?
—А што —хіба не правда? Тепер хто не кашляє, може
цілими ночами красти кілько лем хоче. Головноє, аби
лем ніхто не чув, а увидіти в темноті — не увидить. Так
што, дорогий синку, тепер головноє сокотитися*, авби
десь не простудитися.
А дідо Соломон у відповідь на всі удари судьби взагалі
говорив: «У житті здравомислящого чоловіка може бути
лем єдна страшна трагедія — коли за душою немає ані
копійки, а випити до смерти хочеться».
І говорили з легкістю про нове життя мої дорогі
Фіскарошка й Соломон не випадково. Річ у тім, що ство­
рювався колгоз на Небесі за дещо незвичних обставин.
У Палестині, Ватикані, Бразилії, на Балканах землю
і худобу усуспільнили одразу по кількох роках од ви­
зволення Закарпаття. А ось про Небесі колективізація
якось призабула. Одні подейкували, що на присілку й
так нидіє жеброта і що з вошливих візьмеш — десяток
гектарів садів і виноградників. Інші поговорювали, що
совєтській власті тяжко підніматися на Небесі. І як крас­
номовний доказ тикали на перекинутий у ярузі перед
•Берегтися.

ТАК У П О В І Д А Н О

127

присілком іржавий танк. Підбита мадярами ще у війну
машина багато літ лежала уверх іржавим черевиськом
у в’язкому болоті. Ніхто її звідси не прибирав, і коли
хтось із прийшлих запитував, що за оказія в ярузі, йому
відповідали: «То совєтська власть лізла на Небесі, пере­
вернулася, виматюкалася, плюнула і вернулася назад».
Ми, небесники, були людьми не колгозними,
вільними, і це вельми тішило наше самолюбство. Бу­
вало, йдемо з бабою до Палестини, де проживав її
двоюрідний брат Симко Лилик на прізвисько Карл
Маркс... Прошкуємо повз колгозне поле, де палестинці
чипіють із мотиками над шнурочками кукурудзи. Баба
йде, гордо піднявши голову, наче її щойно коронували
на англійську королеву, і замість вітання звисока рече:
—Задурно робите!.. Задурно робите!..
—Правду маєте! Правду маєте, гута би вас заморила! —
дружно відповідають їй палестинські колгозники.
Невдовзі прийшов гаплик і нашій свободі. Як ве­
деться споконвік у славній історії, наші чесні і мудрі
люди можуть пережити всі злигодні світу, крім щастя
сусіда. Недобрі палестинські, бразильські, аргентинські,
балканські язики таки домоглися свого: одного дня,
в саму Божу неділю, всі Небесі зібрали в колишній
мадярській жандармерії. Небесники вискали, пискали,
зуділи-дзумчали, як дрозофіли в бочці з почавленим ви­
ноградом. Уповноважений довго слухав, терпляче мов­
чав, а далі звернувся до присутніх із такими словами:
—
Колхоз — дєло добровольноє: «Кто нє хочет в
колхоз, может спокойно сєбє єхать пахать в Сібірь ілі
вьіращівать помідори на южний берег моря Лаптєвих!».
При цьому витяг із кишені пістолет і гримнув ним об
стіл. Всі оніміли, пістолет поволі крутився на столі. По­
рожня зіниця дула, немов сатанинське око, пронизувала
кожне серце і заглядала в найпотаємніші закамарки своїх
жертв. Пістолет нарешті зупинився, і дуло вперлося прямо
в чоло Соломонові. Дідові стало геть не по собі, ніби хтось
підглядав, коли чоловік нужду справляє. Це почало його

128

ТАК УП ОВІ ДАН О

муляти, все тіло так засвербіло, ніби позаторішні воші
просили опохмелитись. І Соломон не витерпів. Рішуче
встав і, не відводячи очей від дула пістолета, сказав:
— Люди добрі, ви ци пам’ятаєте, што звідала Марту
Четвертакову її Анця, коли виходила заміж?
— Тать пам’ятаємо... знаємо... хто би то забув, — по­
чулося врізнолад з усіх боків.
— А пам’ятаєте, што Четвертачка відповіла своїй
Анці? — запитав дід.
—Тать де бисьмо забули.
—Но та тогди якого фраса торгуєтеся із владою, —дід
показав пальцем на пістолет. —Най буде колгоз.
—Но та най буде, —розчаровано простогнали всі небесники і далися писати заяви.
Уповноважений був приємно вражений таким роз­
гортанням дійства і після зборів запитав діда, які ж такі
магічні слова сказала славнозвісна Марта Четвертакова
своїй дочці, коли та заміж виходила.
— Знаєте, пане начальнику, коли Анця виходила
заміж, то перед першою брачною ніччю запитала Марту
Четвертакову: «Мамко, а як мені спати із чоловіком —
у будюговах ци без будюгов, то єсть — у трусах ци без
трусів?». На што Марта уповіла: «Небого Анцько, як
хочеш — у будюговах ци без будюгов, але всьо равно
будеш видримбана».
Відповідь діда вельми потішила уповноваженого. Він
щиро розсміявся і задоволено поплескав Соломона по
плечу. З усього видно, мукачівський начальник виявив­
ся особою хоч і рішучою, проте неординарною, розваж­
ливою. Оцінивши ситуацію, а в ній і вчинок діда, запро­
понував на голову колгозу Соломона.
На влаштованій із цієї нагоди в нас гостині він
цілий вечір інструктував Соломона й Фіскарошку з
організаційних питань. А наостанок пообіцяв поверну­
тись через два тижні й оцінити зроблене.
Ревні організатори колгозного руху Соломон, а особли­
во Фіскарошка зрозуміли колгоз по-своєму. Вже наступ­

ТАК У П О В І Д А Н О

129

ного дня баба, погрожуючи пістолетом, який, мовляв, у
неї спрятаний у будюговах, зігнала з десяток небесників
до нашого обійстя. Від імені голови колгозу, тобто діда
Соломона, Фіскарошка виголосила перед новоспеченими
колгозниками дуже палку політичну промову.
Облаявши негарними словами всю світову «імперіалістичеську паскудь», вона твердо заявила, що
віднині весь люд на Небесі буде трудитися тільки на
благо народне. І тут же дала небесним колгозникам
колективні завдання: завезти до нашого обійстя на зиму
дрова, вибрати нашу картоплю, виламати кукурудзу,
обірвати пасулю й скосити всю отаву. Зібраний урожай
перебрати й поскладувати в нашому обійсті.
Коли через кілька днів усе було зроблено, баба всіх по­
гостила, красно подякувала і мовила:
— А тепер, неборята, беріть у руки гузиці і тікайте, бо
ми з дідом будеме варити паленьку.
Коли по двох тижнях уповноважений, як і обіцяв,
навідався з парторгом Крумпляником на прізвисько
криволабий Гебельс до нашого обійстя, ледве із глузду
не збіг і від побаченого аж почав заїкатися. Як на мене,
картина виглядала не так вже й страшно, а скоріше
ідилічно, в ліпших закарпатських традиціях.
Під наспіх збитим колгозниками дерев’яним наме­
том, наче столітній циганин, глибокодумно курив само­
гонний апарат. Із його гачкуватого, як у турка, носа по
нитці капали «бабині сльози». Біля намету, притулив­
шись ніжно одне до одного, як молодята, у глибокім і
праведнім сні хропіли дід із бабою. По двору, сердито
ґелґонячи, наклювавшись виварених сливових рештків,
заточуючись і присідаючи на тяжкі сідниці, бродили
войовничі гуси. Найбільший гусак, певне найп’яніший,
лежав поруч із бабою, поклавши на її черево голову.
На дідових грудях дрімала мудро кішка, а в узголов’ї
примостився пес і теж по-філософськи куняв. Завба­
чивши пришельців, п’яні гуси пробували рвонутись в
атаку, але, не пробігши й двох кроків, гордо, як римські

130

ТАК УП ОВІДАНО

легіонери в бою, падали, підкошені сливовицею, на
землю.
— Што ето за цірк на шаріках? — нарешті спромігся
видавити із себе мукачівський начальник.
— Матір вам душу, вставайте, бо вас фрас возьме! —
почав трусити сплячими голуб’ятами Гебельс.
Дід смачно цмокав у сні губами і по-ангельськи
всміхався, а баба, як молотарка, фурчала і дуже матюка­
лася. Врешті-решт, дійшовши тями, Фіскарошка глянула
на гостей, невимовно зраділа і сокровенно повідала:
— І-ї-їй, ороньові ви мої легіники, така ядрена, як
смола горяча, як божа ружа —пахняча.
—Хто? —запитав Гебельс.
—Як хто? Паленька-сливляночка, текла би з каждого
камінчика і травички, і росички. Но та тепер погостимося з вами, солодкі ви мої.
І баба хутко похопилася за стаканами. Але мукачівсь­
кий пан дуже розсердився і почав вимагати звіту про
колгоз — де люди, що вони вже зробили? На це баба із
вдячністю показала на величезну кіпу заготовлених
дров, із неприхованою радістю розповіла, як колгозники
зібрали нам урожай, покосили отаву і звезли до хліва.
— Но, а пак нашо нам далше колгоз? — із дитячою
невинністю розвела руки Фіскарошка.
Начальник запалав злим вогнем і почав довбити
Соломонові і Фіскарошці, що колгоз — це постійна, що­
денна праця не на себе, а на державу, на народ.
— Здесь нєт розгільдяйства, п’янки, лодарства! Здесь
только работа, работа і работа! —махав кулаком.
— Но та перебачте, товаріщь начальник, — мовила
розчаровано Фіскарошка. —Ми з дідом свистали на таку
церемонію. Ми у Богонька камінням не кидали, авби
тяжко робити.
Тут баба глянула вгору такими очима, наче проси­
ла від небес підтвердження, що вони з дідом не мають
перед Всевишнім гріха, і тому нічого їх, двох голуб’ят,
заставляти робити.

ТАК У П О В І Д А Н О

131

— Но, а ким ви себе хотіли би видіти у колгозі? — не
витерпів Гебельс.
— Ми би могли бути в колгозі, на крайній случай, як
тепер кажуть, агітаторами, — заявила Фіскарошка. —
Правда, най би Мішко був і далі головою, айбо ми би не
робили мотиками чи косами, а лем співали і танцюва­
ли. Мішко би на бубні грав, а я дуже файно знаю чардаш
виціфровувати.
Уповноважений напівбожевільно дивився то на
Фіскарошку, то на Гебельса, а потім бехнув собою на
ковбицю біля самогонного апарата, зняв кашкета, об­
хопив голову руками й у глибокім відчаї заревів, як
медвідь у хащі.
П’яний гусак, що перед цим спав на бабиному череві,
заточуючись, причалапав до бідного уповноваженого і
співчутливо поклав свою голову тому на коліна.
На цьому усуспільнення Соломона і Фіскарошки не
закінчилося. Гебельс переконав уповноваженого, що Со­
ломон і Фіскарошка —люди дуже активні, надійні, але
стати ідейно свідомими їм заважають пережитки тяж­
кого минулого фрасового капіталізму. А тому обох треба
прийняти в партію й ідеологічно підкувати.
По недовгім часі моїх дорогих дідика і бабку запро­
сили в Палестину, де знаходилася центральна садиба
колгозу. Тут, у кабінеті партсека Гебельса, того дня при­
ймали в партію велику групу передових колгозників.
Серед них таке щастя випало Соломонові і Фіскарошці.
Як і годиться, першою у партійний кабінет дали дорогу
дамі, тобто Фіскарошці.
— Скажіть, будьте добрі, Маріє Штефанівно, чи зна­
єте ви, хто такий Карл Маркс? — запитав, поблажливо
посміхаючись, партсек Гебельс.
Фіскарошка вмить розцвіла, як пасуля-бумбачка, і з
радісним здивуванням вигукнула:
— Тать де би’м не знала. Як недобрі гроші знаю
його. Але так само, як вас! — тикнула пальцем у бік
президії.

132

ТАК УП ОВІДАНО

— Но, а што ви такого інтересного знаєте про Карла
Маркса, што можете нам сказати? — вже обережніше
знов запитав Крумпляник.
Фіскарошка випрямилась й, осяяна ідейним натхнен­
ням, гордо підняла голову.
—Раз ви, чесні люди, маєте до мене велику довіру, то
буду перед вами чиста, як росиця, —заявила твердо. —
Хоть Карл Маркс і мій двоюрідний брат, айбо як будуща
комуніштка, мушу розказати про нього вшитку правду.
За столом прошелестів здивовано-напружений
шепіт. Але Фіскарошці то вже було до мачки, її прорва­
ло і понесло:
—Усі в Палестині думають, што Карл Маркс —то по­
рядний чоловік. На мою веру, то він так лем чиниться.
Ану ж най вам розкаже кума Гітлєрка, як в позапрошлім
годі Карл Маркс украв од неї цапа, а від мого Мішка ви­
дурив за півлітру якоїсь вонячки таку косу, што не ко­
сила, а співала, як дівка. А скільки раз підбивав мого
сина Черчіля іти в аргентинський колгоз красти сіно, бо
сам не міг вшитко нараз прицубрити*. Я вам кажу, люди
добрі, што мій сватик Наполійон, што Карл Маркс —то
єдна злодійська банда.
Тут баба Фіскарошка у пориві праведного гніву аж
луснула себе у груди. Президія, що спершу пробувала
щось коментувати межи собою, якось аж закам’яніла.
Особливо дивне враження справляли мукачівські
партєйці. Вони пороззявляли роти, повирячували очі і
з відвислими щелепами застигли, як єгипетські мумії.
Гебельс, як вжалений у сідницю, завертівся на стільці і
напівшепотом почав гаряче доводити мукачівським партєйцям, мовляв, перебачте на слові, але нашоє село трохи
збігле, ненормальне. Тут живуть люди з мухою в носі,
вони вже давно частини села, околиці і присілки нарекли
Палестиною, Бразилією, Ватиканом, Балканами, Арген­
тиною. А між собою наліпили один одному прізвиська
знаменитостей. От і Семен Лилик, двоюрідний брат то­
варишки Марії, має кличку Карл Маркс.
"‘Приволокти.

ТАК УПО ВІДА НО

133

— Можете бить свободной, — сказав нарешті Фіс­
карошці суворий чоловік у гімнастерці.
— Йой, панику начальнику, я би вам ще розказала,
як замолоду той бик Карл Маркс устругав дітвака свасі
Кларі Цеткіній. І та наохтема лишилася дівкою з малим
копильцьом*.
— Доста, доста Марько. Ідіть лем ви, до мари, звід­
си, — підштовхуючи у плечі, хутко спровадив Гебельс
Фіскарошку за двері.
— Но што, Марько солодка? — підскочив, як гумовий
їжак, Соломон. —Не мучили?
— Кого, мене? — показала погрозливо на себе
Фіскарошка. —Лем би попробували —у мене язик не в
гузиці спрятаний.
—А што тебе звідали?
—Та про мого братця, про Карла Маркса...
—І што?
—Та я їм, як чесна комуніштка, вшитко по честі роз­
казала про того жівана й курваша. Ой, я єдна, Мішку
золотий, перед совєтською властю не буду брехати, —
чинно обтерла губи краєчком хустини Фіскарошка.
За дверима начальники довго щось сперечалися і
нарешті запросили Соломона. Видно, обпікшись на
Фіскарошці, вони вже не хотіли перевертати в гробу
своїх вождів, тому Соломонові задали питання, так би
мовити, регіонального характеру:
—Скажіть, будь ласка, товаришу Михайле, де знаходи­
лась комуністична партія Закарпаття під час війни? —
спитала люб’язно Соломона дуже інтелігентного вигля­
ду жінка.
Дід швидко-швидко закліпав і подивився на пані
такими очима, ніби йому показали рогатого мацура.
Побачивши розгубленість Соломона, Гебельс нервово
засмикався і почав дідові потайки показувати похапли­
во пальцем на підлогу — мовляв, комуністична партія
Закарпаття під час війни була у підпіллі. Дід зрозумів
підказку по-своєму і радісно вигукнув:
*Байстрюк.

134

ТАК УПОВІДАНО

— Під час війни закарпатська комуніштична партія
була у підвалі.
Хтось пирснув, дехто нервово кашлянув. Соломон
збагнув, що ляпнув, можливо, не те, і знічено додав:
—Но та тогди могла бути й у пивниці. А што, хіба по­
гано? — запитав сам у себе. —У пивниці тоже мож ви­
жити —вино, крумплі, а десь і шовдарь* заваляється. Бо
ачей би не дурні наші люди висувати голови, коли йде
война. Іщи чоловікові і вухо можуть відстрілити, авать і
в перебачницю** попасти...
Смішно говорити, але після не вельми вдалих
експериментів посадити в керівні крісла Соломона і
Фіскарошку начальство забракувало ідею створення
колгозу на Небесі. Пішли іншим шляхом — із нашого
присілка створили садо-виноградний відділок і приєдна­
ли його до бразильського колгозу «Шлях вперед», або ж,
як його ще називала Фіскарошка, «Путь в гузицю». А при­
значили керівником нового колгозного підрозділу моло­
деньку агрономку, дівчину-прийшлячку. Звали її Катери­
ною. Тому отримала сільське прізвисько —імператриця
Катерина II. Наша агрономша була воістину цари­
цею — царицею краси. Середнього зросту, з довгою, аж
до симпатично-смачненьких сідниць, тугою косою,
пишними персами, неймовірної голубизни очима і яки­
мось янгольсько-невинним обличчям —вона не просто
зводила з розуму молодих легенів і чарувала старших, а
й навіювала якусь невимовну тугу, світлу печаль за не­
земною вродою. Сільські дівчатаДз заздрістю називали
Катерину «руська княгиня». Хоча говорила агрономша
по-українськи.
Красуня-княгиня була вельми принциповою, суво­
рою, але і справедливою, дуже доброю і співчутливою.
Знайомство і зближення нашої родини з нею відбувалося
за дещо незвичних обставин.
Погожого літнього дня наша мила Катерина, огля­
нувши на Ловачці виноградники, спускалася донизу.
А тут поблизу, в долині святого Івана — так називали
*Окорок. **Сідниця.

ТАК У П О В І Д А Н О

135

в народі широку улоговину між виноградними схи­
лами, — росла дуже парадна черешня. Може, тому що
росла вона єдиним деревом на весь довжелезний схил,
черешня виглядала розкішною, пишною і гоноровою.
Вона здавалася райським птахом-павичем, який присів
на хвильку перепочити по дорозі між грішною зем­
лею і садами Едему. А ще славилася черешня плодами
неймовірної величини — майже як сливи-ренклоти, із
запахом ванілі і смаком перезрілого абрикоса.
Ось до цієї черешні і взяла курс наша княгиня — по­
ласувати плодами. Проте не знала, що перед цим до де­
рева вже навідалася і баба Фіскарошка. Теж, ясна річ, не
воздати хвалу дереву за його красу. Йшла собі навпрош­
ки через Ловачку до Мукачева дещо набазарувати. А хто
чув, аби сільська жона йшла до вароша на базар із пус­
тими руками. Баба враз закасала фартух і взялася хутко
рвати з нижніх гілок черешні. А вони, нівроку, вродили
рясно, якби дерево цілий рік медом кормили. За якісь
півгодинки баба, як саранча, обчистила всі нижні гілки.
Зав’язуючи акуратно величезний фартух черешень, вже
взялася було рахувати гроші, що виторгує за плоди...
Коли побачила, як із Ловачки, наче закохана лебеди­
ця, пливе собі, гойдаючи поставою, Катерина-княгиня.
Серце Фіскарошки зі страху враз задудуніло кулеметом.
Притьмом схопила клунок із черешнями і заховала його
під ліщиновий кущ. А сама прудкіше білки, миттю ви­
скочила на черешню, швидко-швидко полізла на самий
вершок і причаїлася, як фазаниха, в густому межигіллі.
Княгиня Катерина підійшла до черешні і, як і кожна
жінка, в котрій дрімає дух праматері Єви, спокусилася
плодами з казково-розкішного дерева. Проте зі споду
черешні були вельми совісно обчищені, й агрономша собі
полізла на дерево, навіть не підозрюючи, що в неї над го­
ловою висить такий безцінний даруночок —напівжива,
тремтяча зі страху Фіскарошка. Княгиня поласувала на
дереві черешень, а потім зірвала найряснішу галузку,
підняла її навпроти сонця й почала милуватися грою

136

ТАК УПО ВІДА НО

кольорів. І ось, коли агрономша піднесла над собою
рясно всіяну плодами галузку, Фіскарошці чомусь дуркнуло у голову, що пані агрономша пропонує ті черешні
їй, бабі.
— Дякую красно, паніко, айбо я вже доста наїлася че­
решень, —щиро подякувала Фіскарошка.
У цій невимовній тиші долини святого Івана голос
баби пролунав для агрономші як грім з ясного неба.
Сердешна дівчина голосно скрикнула од несподіванки
і страху, безпомічно чіпляючись за гілки, шалено
полетіла з дерева на землю.
Щира подяка баби Фіскарошки коштувала Катеринікнягині трьох зламаних ребер і перелому руки. До її
честі, все це так і залишилось таїною —Катерина не ви­
дала черешневої диверсантки. Тепер баба у своїх молит­
вах до списку найближчої рідні додала ще й Катерину.
І в знак великої вдяки щодень молилася за спасіння до­
брої «мацкальської душі».
Наступне знайомство начальниці Небесі відбу­
лося зі мною та дорогим няньком. І теж за незвичних
обставин.
...Тої першої колгозної осені, як на Боже диво, вро­
дила картопля. І що найдивніше, по людських городах,
де земля була доста нагодована і рослини дбайливо
доглянуті, бульба видалась як воронячі яйця —дрібнота
на дрібноті. А ось у колгозі — одна в одну. От і вір, що
комунякам нечиста сила не помагає.
Кожного ранку все село вирущало збирати врожай.
Із нашої родини першим бігли нянько. Клали мене в
гатикошарку — величезну корзину, яку спеціальними
ременями кріпили на плечах, хапали мотику і пруд­
ко мчали на поле, аби першим захопити найпарадніші
картопляні рядки. Увечері, набивши корзину майже
доверху дорідною картоплею, прикривали її травою, а
зверху садовили мене... Далі гатикошарку ставили на
якийсь горбочок і з величезними потугами піднімали
вантаж на себе. І похитуючись, немов бойовий слон,

ТАК У П О В І Д А Н О

137

нянько рушали додому. Я ж собі сидів у корзині, ноги
звісив на нянькові плечі і, ще й понукуючи його стеблом
лободи, почувався як маленький індійський принц.
Гріх казати, крали картоплю всі —хто набивав торби,
хто пазухи, а хто поли піджака, спеціально для цього
підрізавши підкладки. Але всі знали міру. А от у мого
золотенького нянька мірило було своє: брав скіль­
ки міг донести. Йшов батько додому не злодійськими
манівцями, а по центральній дорозі. Всі стражі, як пра­
вило, сиділи в засідках по кукурудзах, кущах, зарослих
терням канавах. Ловити злодія на центральній дорозі,
відкритій усім очам, —це ж треба з печі на голову впас­
ти! Але якою б не була лисиця мудрою пані, рано чи
пізно втрапить у капкан. Хтось таки настукав на нянькову мудру голову. І одного осіннього вечора при в’їзді
в село зупинився «бобик», а з нього вийшла агрономша
Катерина.
—Йой, снилися мені на ниськи гади, щезли би, —тихо
заскімлив батько, проте ходи не зменшив.
Але, видно, нянько ковтнули добрячого страху, бо гатикошаркою враз почало трусити, як Помпеєю перед ви­
верженням Везувію.
—Йой, паніко золота, ци видите, яку біду маю, —по­
чали ще здалеку нянько. — Не маю де дитини лишити,
то мушу’го тягати на собі в поле.
— Ага, фігу з маком ви би мене на собі носили, коби
крумплі піді мною не прятали, —запротестував я.
Я був хоч і невеличкий зростом, але тучний, наби­
тий, як качан капусти. А ще не по літах красномовним
із мудрою головою — такий собі колоритний вінегрет
баби Фіскарошки і діда Соломона. Щоранку і щовечора
вони вперто і настійно вчили мене «Отче наш...», при
цьому суворо попереджали, що Богонько все видить і
лякали пеклом, якщо буду нечесним, красти, брехати,
одним словом — грішити! І як же міг тепер допустити,
щоб через нянькову брехню я потрапив до пекла — од­
разу вивів злодія на чисту воду.

138

ТАК УПОВІДАНО

—Йой, паніко солодка, ви би дурного дітвака слухали, —
скривилися у три погибелі нянько перед Катериною. —Я
несу... несу... малінько коло Латориці каміння назбирав.
Хочеме із жоною будувати. То півкошарки каміння несу.
Не відаю, які емоції в ці хвилини вирували в душі
Катерини-княгині, але поступила із няньком воістину
по-княжому великодушно.
—Хай вам щастить, товаришу, в будівництві хати, —
побажала агрономша, і, глянувши із гумором на мене,
додала. —Тільки помічників підбирайте надійних, бо з
такими, як носите на собі, можете все життя провести не
у своїй хаті, а в казенних стінах.
Удома я був і скубаний, і лаяний, і копаний. Особливо
дісталося вухам, їх дорогі мої нянько крутили із вели­
кою любов’ю і пристрастю. Всі катування я пройшов із
німою впертістю на вустах і гордою ненавистю в очах. І
коли родині вдалося нянька заспокоїти, я підійшов до
нічного вікна, підняв справедливий перст у темне небо
і з вірою неофіта грізно промовив:
—Богонько все видить! Все знає! І винних покарає!
Наступного ранку, ніби й нічого не сталося, нянько
наказали:
—Лізь у корзину, йдемо далі крумплі копати!
Я пробував протестувати, але дістав смачного щигля,
до того ще й обіцянку повечеряти ременем.
— Буде яйце курку вчити, з яким когутом їй жити, —
мовили сердито нянько, впихаючи мене, немов лантух,
у корзину.
Такого нахабства і непедагогічно! поведінки я про­
стити не міг. Мій мудрий і ніжний мозок геть потьма­
рився, і в голові народився жорстокий план помсти.
У полі дорогі нянько, висолопивши язика, копали
звично картоплю. Коли на світ з-під мотики вигульку­
вав найтучніший плід, ховали в пазуху, а потім, ніби між
іншим, йшли до корзини і ховали туди. Я ж тим часом
нишпорив берегом Латориці, відбирав найвагоміші ка­
менюки і ховав їх неподалік корзини.

ТАК У П ОВ І Д А Н О

139

Під самвечір, коли гатикошарка наповнилась добір­
ною картоплею, нянько, як і завше, прикрили її травою,
а самі далися добирати рядок. Я ж тим часом картопли­
ни хутко переносив у верболози, а натомість наклав
каміння і прикрив травою. Нянько ще й не встигли за­
вершити роботу, а я вже, сидів у корзині і піджидав.
— Но, видиш, ремінь помагає розуму, — похвалили
мене задоволено нянько.
Далі з великими потугами висадили корзину на себе
і, заточуючись од тягаря, мовили:
— Што за біда така тяжка — або я недоїв, або ти,
Митре, якоїсь тяжкої фени нажерся.
А відтак через кожні десять кроків, мої дорогі нянь­
ко, певне, аби заспокоїтись, весь час повторювали
під ніс:
—Із повною кошаркою іти тяжко, зато дуже приятно.
Із повною кошаркою іти тяжко, зато...
Із цими словами мої няньочко і вийшли прямісінько
на партєйного секретаря криволабого Гебельса. Той
сидів непримітно у глибокій канаві, при дорозі, а коли
нянько порівнялися з ним, вискочив, як олень.
—Мамко мої, нашто сьте ня на сись світ породили, —
тільки й встигли простогнати нянько.
Вони, бідні, знали, що од Гебельса пощади не діж­
дешся. Цей не тільки переверне всю гатикошарку, а ще й
у гузиці понишпорить. Це тобі не мила, сердешна кня­
гиня Катерина. Тут діє одвічний закон — бий своїх так,
аби чужі зо страху здихали!
—А ми несеме додому каміння хижу будувати, — за­
кричав радісно зверху я.
—Я, думаю, для твого нянька вже готова хижа чекає
із товстими мурами і надовго, —злорадно посміхнувся
Гебельс, підходячи до нас.
— Йой, перекривило би тобі писок на потилицю, —
тихо побажав батько невідомо кому —мені чи Гебельсу.
—Ану ж лем скидай із себе гатикошар, — скоманду­
вав Гебельс. —Що несеш?

140

ТАК УПОВ ІДАН О

—Вуєчку дорогий, такі тяжкі часи, що воші здихавуть.
Іде зима... жона хвора... —почали плести якісь нісенітниці
зо страху нянько. —Тать Богонько вам запише.
— Записують трудодні, — рявкнув Гебельс. — А ти
скидай гатикошарку, і ми тобі запишемо, що й Богонько
тя не відмиє!
Гебельс силоміць стягнув мене на землю, далі потяг
на себе гатикошарку.
— Ну й навалив ти, Данку, — мовив партсекретар,
задихаючись од тягаря і перекинув корзину. А звідти,
весело цорконячи, посипалось глумливо усміхнене од
надвечірнього сонця каміння.
Криволабий Гебельс, роззявивши рота і вилупивши
очі, тримав у руках порожню корзину і мав такий ви­
гляд, наче йому ножицями яйця відчекрижили. Мої ж
нянько стояли під придорожнім деревом із обличчям
аскета-праведника, якого ось-ось мають розіп’ятиповісити за його фанатичну віру. Але тільки-но на землю
поцокало каміння, теж вибалушили очиська і дурнувато
гикнули. Потім умить опанували собою і з гірким доко­
ром мовили до Гебельса:
— Ой, вуйку, вуйку, настільки вам большевики зату­
манили голову, що ладні жебрака вже й за камінь убити
ци в темниці згноїти. Не переживайте, прийде час і вам
ще вистачить того каменю, авби груди в землі придави­
ти. А пока бажаю вам лем, авби’сьте ся так файно мали,
авби каждоє рано таку купу каміння насрали, —показав
батько на висипані Гебельсом каменюки.
Далі нянько різко рвонув з рук Гебельса корзину і
кинув за плечі.
— Та мені сього каменю не шкода. Просто, люди ка­
зали, же ти крумплі тягаєш, — прорік розгублено Ге­
бельс. —Каміння забирай на здоровлічко.
Батько із виглядом переможця взяв мене за руку і
гордо попрямував дорогою.
— Няньку, я хочу в корзину, я хочу знову нестися, —
захникав я.

ТАК У П ОВ І Д А Н О

141

—Занімій і йди вперед, бо тя так копну, што переле­
тиш через Ловачку, як горобок, —просичали нянько.
Удома, вихований на Фіскарошчиних молитвах, я,
зізнався, що каміння у гатикошарку навалив я — авби
нянько не брехали і не билися. Тепер можете уявити, які
шалені пристрасті розривали душу мого нянька —лупи­
ти мене ременем чи хвалити. З одного боку, я напакос­
тив, але тим самим і врятував нянька від великої біди.
Отож нянько довго-довго не знаходили собі місця, доки
врешті-решт не луснули мене по потилиці.
— Це од великої любові, — сказали полегшено не то
собі, не то мені.
На що я підняв доверху праведного перста і сказав:
—Богонько все видить!
Як правило, я брав участь у підриві економічної
могутності колгозного ладу вдень. Вночі нянько успіш­
но справлялися самі. Але якось кілька ночей поспіль
повернулися з кукурудзяного поля з порожніми ру­
ками. Виявляється, в густій осінній темряві вони або
губили схованки, куди зносили врожай і де прятали
міхи, або, не приведи Господи, хтось, такий же самий
«експропріатор» вислідковував нянька і безсовісно
перехоплював уже готову здобич. Тому прийняли
рішення: я буду виходити з няньком і в нічну зміну й
працюватиму на посаді сторожа. Але, на моє щастя,
перший же наш спільний нічний рейд у колгозні тили
зазнав нищівного краху. Хоч події розгорталися дуже
успішно.
Я сидів у кукурудзі біля міха, а нянько тим часом у
ближньому межирядді ламали качани і зносили до
місця моєї дислокації. Якщо нянько випадково губили
орієнтацію, тихенько погукували совою, я накукував їм
зозулею. І що на все життя запам’яталось із тої ночі —
тиша, запахи і кукурудзяні качани.
Тиша була вогкою і теплою, як писочок маленько­
го щеняти, висока, сторожка і пильна, як бузьок над
гніздом маленьких лелечат. Запахи осінньої ночі, хоч

142

ТАК УПОВ ІДАН О

вона і була геть сліпою, пливли над полями, яругами,
селами хвилями дивовижних пахучих кольорів.
Може, це малювала моя дитяча уява, а може, бачи­
ла маленька душа. Але цієї теплої осінньої ночі кожен
запах мав свій колір. Ось над садами під Ловачкою
запалахкотіло жовте-жовте сяйво. Здавалося, над
кожною яблунею, немов над черницею-великомученицею, засяяв величезний німб. Із-за Ловацьких гір
легко дихнув вітер, і німби над яблунями-мученицями
затріпотіли, і рідно-хвилююче запахло до сліз стиглими
яблуками, а над виноградниками запахи мали бордово-оранжевий колір, а коли розтікалися навкруги, були
густими і солодкими, як ранкові дитячі сни.
І нарешті —кукурудзяні качани. Ні, ліпше —качанища! Того року вони нагулялись, нажиріли, як молочні
пацята. Висолопивши жовті язичища, із кожного стебла
їх звисало по два-три. Качани були такими тучними, що
вже не вміщалися у сорочках, рвали їх і своїми жовтими
тілами підсвічували осінню ніч.
Мені чомусь здавалося, що то і не стебла кукурудзи
стоять у рядах, а духи померлих. Начепили собі ті духи
на пояс жовті кукурудзяні ліхтарі й бредуть через води
глибокої осінньої ночі до тільки їм відомих світів. Од
такої думки мене аж страхи взяли.
І коли нянько черговий раз підійшли із оберемищем
качанів, я повідомив, що боюся і надалі сидіти серед
нічних кукурудз не збираюся. Це подіяло. Нянько на­
били качанами мішище і, як за^ше, перестаралися:
навіть половини не влізло. Пойойкавши, пожалівшись
на свою жебрачу долю, нянько звалили ношу на плечі, і
ми вирушили польовою стежкою додому — нянько по­
переду, я позаду. І тут мені закортіло заспівати. Сказа­
ти «закортіло» — нічого не сказати. Мене нестерпно за­
пекло, божевільно заспрагло, невимовно пронизало
болем заспівати.
—Няньку, я хочу заспівати, —заскімлив.
—Што, што —пісяти хочеш? —недочули нянько.

ТАК У П ОВ І Д А Н О

143

—Ні, співати... Співанку співати, —захникав я.
— Йой, слухай, дораз так тя лусну, що в писку язик
оніміє, а в очах... От в очах і заспівають усі звізди
небесні, —просичали нянько.
Від цієї погрози мені ще лютіше хотілося заспівати.
Мав таке відчуття, якщо зараз не заспіваю —без драбини
вискочу на небо або вмру від розриву серця. Я зупинився,
аби нянько пішли вперед на безпечну відстань, і на всю
горлянку затягнув безсмертний гімн діда Соломона:
«Коби не Маруся,
Я би не женився...».

Не відаю, чи од зачарування моїм співом, чи од неспо­
діванки і ляку, світ занімів. Кудись до мари повтікали
цвіркуни, розчинилися у повітрі й позникали кольорові за­
пахи, принишкли кукурудзи і соняшники. Тільки за кроків
з десяток попереду пролунав відчайний стогін нянька:
— О, світило би тобі сонічко із потилиці, недорослий
мухоморе!
І тут у кукурудзі знявся рейвах, почулися крики.
Одним словом, нічна колгозна варта, що дрімала десь у
кукурудзі, зреагувала на мій талановитий спів і, звісно,
кинулась навперейми. Першим до рук дозорців потра­
пив нянько, а за ним влетів у пастку і я.
—Но та што, злодії, вп’ять каміння несете? —запитав
злостиво криволабий Гебельс, освічуючи наші обличчя
ліхтариком.
І тут із моїм няньком сталосянеймовірне.
—Ой, вуєчку, Богонько би вам дав здоровлічко. Я так
боявся. А туйки, слава Богу, і ви! — схопили нянько в
радісні обійми ошелешеного Гебельса.
—А што сталося? —розгублено запитав Гебельс.
— Слухайте, вуєчку, мій малий збийвіч серед ночі
прицубрив додому цілий міх кендериці. Я думав, што
лусну од злості. Бо кілько’го вчимо — коли руки тяг­
нуться до чужого, візьми і нараз відрубай їх!

144

ТАК У П О В І Д А Н О

Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника,
що на цей раз усі звізди небесні заспівали не тільки в
очах моїх, а й у голові.
— А в мене такі нерви сіли, што піднявся з постели,
вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати, —
продовжували плести шалениці мій нянько.
Але що вже найбезглуздіше —нянькові повірили.
— Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопа­
тити собі ніч, — примирливо мовив котрийсь із нічних
сторожів.
—Та я би до рана згорів від ганьби! —луснули кула­
ком себе по чолу нянько.
—Но, а малого смолоша для чого брав із собою? —все
ще з недовірою запитав Гебельс.
— Як для чого? — щиро здивувалися нянько. — Най
покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.
Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити
мені чергового запотиличника.
—Видите, товаришу партійний секретарю, іще не пе­
ревелися в нас порядні ґазди, — задоволено промовив
головний бухгалтер на прізвисько Рахувниця.
— Но добрі, добрі... Неси кендерицю на місце, де їй
і положено. А завтра скажеш ланковому, авби записав
тобі ті кілограми у трудодень.
Нянько все дуже уважно вислухали задніми вухами,
попрощалися із стражами колгозного добра і повер­
нули ніби знову в поле. Пройшли зо дві сотні метрів,
а далі сторожко, як заєць, залягли в кукурудзі. А коли
впевнилися, що все упокоїлось, звалили мішище на
плечі, розвернулися і поскакали, як кенгуру, через
ярки додому.
Не повірите, але вдома нянько повелися зі мною дуже
мирно —не копали, як м’яч, не крутили вуха, як ослові,
не скубли, як гуску, не гонилися із прутом, як за скаже­
ним мацуром. Вони затягли в сіни мішок із кукурудзою,
кинули ним на глиняну долівку і, присівши на поріг,
ледь не плачучи, приреченим голосом мовили:

ТАК У П О В І Д А Н О

145

— Мамко мої рідні, сесе не дитина... Сесе... сесе не­
праведна сила.
— Е-е-е, сину, дай собі спокій —дитина як дитина...
Ти просто не видиш —є в ньому і много людяности, жалости, —відказала йому баба Фіскарошка.
— Так, так, — затакали нянько. — Він точно жалосливий, як той злодій, што вбив матір і отця, а на суді
плакав, же би його помилували, бо він круглий сирота.
—А ти плюнь і не бери його більше нікуди із собою, —
порадила, сердячись, Фіскарошка.
—А я... я... я його більше нигда і не візьму, —підняли,
капітулюючи, догори руки нянько. — Бо на мою веру,
якшто би Богонько указав нам пряму дорогу до раю,
то сесь збийвіч точно би вмудрився завести всю нашу
фамилію прямо в пекло огненне.

ВИДІ ННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

РОДАКИ

—Слухай, цуцлику повчанський, чи пам’ятаєш, як ти
мене п’яний учора обзивав усіляко? —питає, спопеляю­
чи нищівним поглядом Соломона, баба Фіскарошка.
— Якшто був п’яний, то, видати, був дурний, — миролюбиво відповідає Соломон, зручно вмощуючись біля
печі.
— Дурний? — аж захлинулася злістю Фіскарошка. —
Якшто був дурний, то чого не скочив топитися у коло­
дязь?
— О, золота Марько, то я вже не настільки дурний,
авби топитися у студеній воді. Ти знаєш, што мене й без
того ревматизм мучить, а так ще міг більше простуди­
тися. То мали би’сьте потому мороку хоронити простуженого чоловіка, та ще й з великою температурою.
—Но та тогди треба було повіситися, —їдко просича­
ла Фіскарошка.
—А, цукрена моя, якшто чоловік через свою дурість
повіситься, то для нього вже не буде полноцінної
жизни, — почухався за потилицю Соломон і смачно
позіхнув. —І прошу тебе, не соли мені зрана душу, бо я
не якийсь там гаркоголік.
— О, ти не алкоголік! То просто всі алкоголіки, як
браття-близнеці, похожі на тебе! —гаркнула баба.
Дід нарешті, як курка у гнізді, вмостився на своєму
звичному місці біля печі, відчув себе певніше, комфорт­
но і глибокодумно почав ректи:
— Перебач, моє медовоє потятко, але ти просто не
розумієш моєї, якби тобі м’якше уповісти, не понімаєш
моєї тонкої душі. Я много не п’ю. Сама знаєш, я п’ю
лем сто грамів. Айбо коли уп’ю сто грамів, нараз стаю

150

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

другим чоловіком. А тот другий чоловік, безсовісний,
стає свинею. А та свиня уже не знає міри і п’є, як корова,
а деколи ще й більше, —ледь не заплакав Соломон.
— Ой то, Мішку недороблений, не душа! То не твоя
душа, —заперечливо похитала головою Фіскарошка.
—А што, як не душа, рибко солодка?
— То твоя гертанка. Она в тебе вічно дірява — без
криші і без дна!
—А може, може, я п’ю із горя, —дався в останню атаку
Соломон. —Може, я п’ю, бо із дурного розуму женився і
всю жизнь був нещасливий.
Ці слова мужа подіяли на Фіскарошку, як віхоть палаючої
соломи, підсунутий бикові під хвіст. Вона аж підскочила,
далі завертілась, як дзига, шукаючи якоїсь ломаки.
— Ах ти, лепавий борсуче! Ти зо мною був нещасли­
вий? Ану ж лем де віник авать кочерга? О, я тебе зроблю
тепер щасливим! Ти в мене будеш таким щасливим, що
без драбини на небеса вискочиш! —грозила Фіскарошка
Соломонові.
І вже було схопилася за друшляк, аби, вгамселивши
коханого мужа по голові, зробити його щасливим, як
несподівано скрикнули двері, далі злякано заверещало
відро —і до хати увійшла сваха Піпондячка на прізвисько
принцеса Едінбурзька. У цю ранню годину вона вже верта­
лася із мукачівського базару, куди носила на продаж яйця.
— Но та як, свашко, побазарували? — запитала після
привітання Фіскарошка маслакувату й худющу, як супо­
вий набір, її величність Едінбурзьку.
—Е, кумочко, тепер не базар, а єдні мириги-нерви, —
якось безнадійно махнула рукою наша сваха.
— Колись продав бідні воші, то й мав файні гроші.
А тепер ідеш на базар, як цариця, а відти — як куряча
гузиця, — продекламувала її величності Едінбурзькій
Фіскарошка черговий свій поетичний шедевр.
І тут же, посадивши ранню гостю коло діда, почала
вкотре розповідати, як вона із кумою Гітлєркою вигідно
торгувала якоїсь зими домашнім вином.

РОДАКИ

151

І хоч я вже сотні разів чув цю історію, притьмом схо­
плююся з ліжка і розвішую, як простирадла, вуха.
«...Знаєте, свахо, коли не стало в хижі уже настілько
копійки, авби, на всякий случай, дідові свічку купити,
єдного разу взяли ми із кумою Гітлєркою по корчазі
вина і пішли торгувати нарозлив. Стали при вході на
мукачівський базар, розклалися і чекаємо. Айбо тут,
як сесе все буває в найбільш важливі історичні мо­
менти, нашому гешефту малінько помішав вічний
враг народу — погода. Мороз такий, аж учула, як у
голові воші почали пищати. Бідна кума Гітлєрка, позераву, так цоконить зубами, аж їй будюгови видко.
А в нашу сторону хоть би пес гавкнув чи хтось плю­
нув — ані єдного охочого купити. Чуствую, неборята,
што ще мало постою в сьому морозі і в сих нервах, то
моя душа піде пішки додому. І без мене піде і, головноє,
піде твереза.
—Кумо, — кажу рішительно я, —маю єдного бідного
рубля. Ви би мені не продали за нього єден погарчик
вина?
—А чому із свого, кумо, не уп’єте? —звідає Гітлєрка.
—Бо своє шкода, —кажу їй.
—Но тогди, дорога кумочко, од вшиткого серця, —аж
вискнула Гітлєрка. — 3 деким може би і торгувалася, а
так як вам, продаю по собістоємості.
Шмарила я собі рендешноє погарча вина, а кума, як
благородна діва, ще й скибочку хліба із солониною дала
мені закусити.
Божіньку солоденький, так мені стало добре, што
аж захотілося вп’ять замуж. Кума Гітлєрка, як увіділа,
што лиця в мене зачервоніли, як помідори, то й собі
каже:
— Майрьо, а ви би не продали тепер мені погар свого
винця —вертаю вам ваш рубель.
— Прошу, золотенька, кому-кому, а вам од чистого
серця, — кажу, наливаючи Гітлєрці. Но і знамо — кумі
тоже дала закусити дарабчик пикниці*.
*Тісто.

152

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Гітлєрка вшмарила собі погарище, і нараз очі їй
засвітилися, як варошські* світлофори, ніс почервонів, як
бантик на грудях старої большевички. А лиця стали таки­
ми нєжними і добрими, як у слідчого, най ся не приказує.
Я не могла пережити цього щастя і нараз уповіла:
— Беріть лем, кумочко, назад рубель і налийте мені
іще один стаканчик свого вина.
— О, кедвешна, із дорогою душою! — схопилася, як
сідниця із розпеченої плити, Гітлєрка. — Бітте шон і
тешік порончолні** —пийте, кумочко, во здравіє.
І на сесь раз до погара вина кума додала кусок гурки.
Но, але і я тоже болото писком не орала — коли
Гітлєрка очередний раз куповала вино од мене, сунула
їй у зуби цілоє свинськоє ребро. І туйки підходить до нас
якийсь умитий челядник і каже мені:
—Налийте, будьте добрі, нийно***, мені погар вина.
—Ідеш ти, плянтьо****, до фрасової каріки! —гиркнула я.
—Тітко, не бійтеся, я плачу красні гроші, —почав той
говгір***** сунути мені цілу десятку.
—Я не за гроші боюся, — кажу я красному чоловіко­
ві. —Я боюся, што туйки дораз нам з кумою уже нішто
буде пити. А пак чим грітися будеме на такому морозі?
Челядник із великим жальом відійшов від нас, а я
вп’ять сунула Гітлєрці рубель. А та —мені погар. А пак я
їй погар, а Гітлєрка мені рубель. І так тим єдинственним
рублем дуже файно торгуєме.
Знаєте, по якомусь часі кров нам у жилах зафунгувала, мислі в голові зафурчали, а в грудях стало так гарячелюбимо, як котам на мартовській шпацірці. І од сьої
радості, як заспіваєме на вшиток базар «Ой, Марічко,
чічері, чічері...» А далше схопили єдна другу за руки і
вдарили ногами шіді-ріді-дана. Тутки підбігає до нас
якась дуже повна паніка — точно велика начальниця,
бо прокурена, як буджений шовдар, і пахне перегаром,
як хімічна зброя. І як заверещить на нас грізним варошським голосом:
•Міські. **Будь ласка, прошу. ***Тітка. ****Пуста людина.
• “ “ Поважний чоловік.

РОДАКИ

153

— Перестаньте безобразнічать, старухі, а то я щас
міліцію позову!
— А для чого, паніко, кликати міліцію? Ми вже і так
всьо випили, так што сирохманам-міліціштам вже
нішто пити, —заспокоюю я.
І помаленьку зібралися додому. Ішли змучені,
нароблені, перемерзлі, але дуже щасливі. І як не радува­
тися, за єден рубель напилися, наїлися, натанцювалися,
наспівалися. І майголовнішоє —тот рубель цілісіньким
принесли додому!»
Фіскарошка вмовкає і з такою погордою дивиться на
Соломона і принцесу Едінбурзьку, ніби із власної ласки
дарувала великодушно обом щонайменше по величез­
ному маєтку і на літ зо двадцять подовжила їм життя.
— Но ти в мене, Марько, не жона, а ласка Божа, і ро­
зумна, як два австрійські цісарі, —мовить дід Соломон,
дивлячись закохано на свою годувальницю.
— А...а...а, свахо, та хто із вашими мозгами може
мірятися, — каже принцеса Едінбурзька, перемотуючи
онучі, що вилізли із дірявих гумових калош. —Коби нам
та вашу голову, то амеріцький презідент мав би за честь
до нас кумоватися.
Слова принцеси медом потекли по Фіскарошчиній
душі, і вся вона аж спалахнула червоною хризантемою.
—Може вам, свахо, від мене якусь поміч треба, —мо­
вила Фіскарошка. —Бо нигда не уповісте, як ся маєте.
— А, Марько, як ся маємо? Дуже бідували, було нам
зле, мучилися. А потому, як нас до нитки обікрали, то
тепер, Богу дякувати, маємося дуже добре, —задоволе­
но відповіла принцеса.
—Ой так, так, свашко, жебракове щастя вічно гріється
за морями, а біда все сидить у нього під порогом, —мо­
вила розважно Фіскарошка.
— А ви, Марько, як жиєте? — поцікавилася Едін­
бурзька.
— Ми, свашко, у постоянних трудах, — гордо відка­
зала баба. — Посадили море картоплі, то тепер лем то і

154

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

робиме, што в поті чола обкопуєме, обкопуєме, обкопуєме. У поті чола.
—А давно вже обкопуєте?
— Та ніт, штоби давно. Завтра лем думаєме почина­
ти, —махнула легковажко рукою баба.
Тут принцеса Едінбурзька, знявши із себе латанийперелатаний кітель мадярського офіцера, почала про­
кашлюватись, дивлячись то на бабу, то на мене. Це був
знак: Принцеса Едінбурзька має сказати Фіскарошці
щось вельми важливе. Отже, я — небажаний свідок і
маю вийти з хати. Що і роблю —встаю із ліжка і, не звер­
таючи ні на кого уваги, виходжу із хати.
На порозі, скинувши уверх руки, протягаюся, випус­
каю із рота останні позіхи. Далі сідаю на ґанок і неква­
пом, по-ґаздівськи роздивляюся надовкола.
Той чоловік, що нарік наш присілок Небесі, мав
бути із дуже зрячою душею і мудрим серцем. Бо коли
піднімешся із долини сюди і сядеш собі так, як я тепер,
Богонько прихиляє небеса до тебе і огортає ними душу
твою. І ніде у світі вони, небеса, не бувають такими до­
брими, довірливими, навіть відчутними на дотик, як
над нашим присілком і над нашим обійстям. Бачиться,
ось вилізеш на грушу і своїм обличчям притулишся до
лиця небесного. І почуєш із вуст небесних дивовижну
казку. І ти починаєш вивищуватися не тільки від того,
що стоїш на вершині перед долиною, а ймовірніше від
того, що, торкнувшись небес, відчуваєш, як у твоєму
серці пробуджується птах... Ні!.. Ні!.. Ні!.. Не птах!.. Не
птах! А вміння літати.
І тут із хліва поважно виходить тітка Маргарита. У правій руці, схилившись під тягарем, вона несе
повнісіньке відро свіжого пухнастого молока. Я вди­
хаю його схожий на запах персика аромат. І якийсь
теплий щем котиться мені до горла. Я відчуваю...
відчуваю, але ще не усвідомлюю, що, Господи, тут на
Небесі, час для мене ще такий світлий, ніжний і без­
турботний, як новонароджене немовля. І пахне для

РОДАКИ

155

мене цей час, як губи маленької дитинки, — свіжим
пухнастим молоком.
—Но што, неборе, збийвічу, дивишся? —запитує мене
задля годиться тітка Маргарита і заходить до сіней.
—Ага, дивлюся, —кажу вслід.
Хоча ні! Не я дивлюся, а на мене, мліючи у променях
ранкового майського сонця, по-материнськи ласкаво
зорить із Ватиканських пагорбів церковка-капличка.
Вся вона по-весняному світло замислена і випромінює
щиру покірність й побожність старенької вчителькиінтелігентки. А праворуч, кілометрів зо два на північ,
на Балканах, велично знімається православний храм.
У ніжній ранковій юзі він, бачиться, навіть не стоїть,
а ширяє, чи, вірніше, завис і мріє над найтучнішим
балканським пагорбом. І на весь світ, як наче замис­
леними головами давніх слов’янських князів, потуж­
но сяє золотими куполами. Храм, хоч і значно молод­
ший за свою сестру церкву-капличку, проте набагато
поважніший і заможніший. Якщо католицька церков­
ка випромінює якусь домашню теплоту й душевну
інтелігентність, то її православний брат —весь уособ­
лення аскетичності, одержимості і нагадує занесе­
ний у пересторозі перст Господній. Він, цей перст
Господній —суворий, холодно-мовчазний, але мудрий
і справедливий.
Що не кажіть, а світ, у який приводять нас матері
по волі Божій, хоч часом і жорстокий, несправедли­
вий, але таки прекрасний, мамку’му солодку. А під­
твердження тому, що життя інколи дійсно несправед­
ливе до праведників — моя власна персона, ось чому я
цього весняного ранку сиджу вдома? Це в той час, коли
людські діти труть мозолі на мізках у школах, здобуваю­
чи знання. Так-так!.. Мене черговий раз звідти вигнали.
А за що —вбийте —не дотямлю.
Той день почався для мене не із вельми гарних емоцій
і втішних новин. Із самого ранку прилетіла із Мукачева

156

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

несподівано, як вітерниця, тітка Маргарита. Віднедавна
вона мешкала в якомусь робітничому гуртожитку із
сином, якого, перебачте на слові, знайшла із «руським
офіцірьом». Захлинаючись сльозами, почала перед
бабою заломлювати руки. Мовляв, полюбила дуже крас­
ного пана-начальника. І той ніби й не проти женитися,
але, коли почув про копильця, почав дуже гніватися, що
Маргарита вже не дівчина.
—Птфі... птфі на нього! —невимовно обурилась баба.
Хіба якийсь нещасний дітвак —сесе вже доказательство,
што ти не ціла і не дівка?
Тут тітка почала звинувачувати Фіскарошку: коли б
не баба, то могла спокійно вийти колись заміж за того
«руського офіціря», від якого народила, але Фіскарошка
вперлася проти москаля:
—Май розум, Маргітко, —лупила себе по чолу Фіска­
рошка. — Маєме дві свині, козу Танкістку, два барани,
корівку, цілу зграю курей. Хіба для єдного двора сесе
мало скотини? Нам што —ще і чужій худобі терпіти?
Після довгих бідкань, йойкань і звинувачень Марга­
рита врешті-решт виказала: пан-начальник тепер вже
й не проти на ній женитись, але без дитини. Тому баба
мусить прийняти позашлюбного онука, як тепер би
сказали, на свій баланс. На що дід Соломон розчаровано
прорік:
— Но і дурний тот жених. Нараз видко, што не наш
чоловік.
—А чому? —кинула сердитий погляд на Соломона тітка.
—Бо наш чоловік нараз би оцінив своє щастя —коро­
ва із телятьом намного дорожча. Та й самому не треба
особенно трудитися —вшитко вже готовоє.
За своє філозофування бідний Соломон, звісно, по­
платився звичним уже ударом віника по голові.
А ось звістка про те, що мій двоюрідний брат переїде
із Мукачева і житиме тепер зі мною в одному обійсті,
не просто ошелешила мене, а осліпила. Птаха би не сіла
на хату, аби знала, який вогонь ненависті, злоби і жа­

РОДАКИ

157

дання помсти вмить охопив мене. Почував себе досто­
ту так, як наслідний принц, якому пообіцяли назавтра
коронування, а за хвилину до церемонії неспогадано
з’ясувалось — на престол з’явився ще один претендент.
Невже цей копилець, позаштатний онук Фіскарошки,
ділитиме зі мною любов діда і баби, їстиме зі мною за
одним столом, а то, не приведи Господіньку, ще й вкла­
деться спати зі мною... І тут раптово на мене велетен­
ськими потоками нахлинули всесвітні жалі —до самого
себе. І я, закусивши зуби, вирішив жорстоко помститися
родакам. Помста була оригінальною — я буду страшно
вчитися! Хай там сліпну, глухну, вмираю з голоду, але я,
навіть риючи носом книжки, вивчуся на великого пана.
Мене возитиме парадна бричка, а може, і якийсь заграничний мотор. Я їздитиму собі із Мукачева до Ужгоро­
да, а коли увиджу, як мої родаки пішочком тяжко чалампають із села до города, ніколи не зупинюся, аби їх
підібрати. Я навіть кривим оком ніколи не подивлюся на
ті наші Небесі.
Ось такі плани визрівали у моїй, загалом миролюбивій,
голові. І що найдивніше — ці рішучі задуми не зникли
навіть після обіду, коли повернувся зі школи.
Сяк-так перекусивши, я взявся за науку, грізно попе­
редивши Фіскарошку: «Не гримайте своїми кістками і не
мішайте мені вчитися!» Моя заява про науку настільки
спантеличила бабу, що бідна одразу подумала: або вона
сходить із розуму, або світ шалено мчить до загибелі. Я
ж усівся за ботаніку і ткнувся в тему «Статеве і нестатеве
розмноження рослин».
Тим часом мій духовний наставник, великий цімбора
бідних і принижених, дорогий учитель і сусіда пан
Фийса теж поверталися із каторжних трудів — себто із
школи. По дорозі на Небесі завернули в Палестину, де,
за їхніми словами, «від єдної доброї душі одержав у награду за человічность трилітрову банку вина». Причому
вина не простого, а бузинового. Після кількох погарів
до чоловіка, за словами пана Фийси, «поверталася така

158

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

силище, што женилом може найтвердіші оріхи товкти,
як соняшникове насіння».
Коли пан Фийса із трьохлітровою банкою чарівного
вина під пахвою увалились до хати, Фіскарошка,
наскільки вже шанувала вченого сусіда, але показала
пальцем на двері:
—Пане Фийсо, ви што —із пеца впали, тепер великий
піст, і пити —неспасенний гріх!
На що вчитель не менш повчально сказав, навіть цілу
лекцію прочитав:
— О ніт, Марько дорога, сесе — вино. А вино можна
пити і в піст, бо вино — дар Божий! Сесе, ороньові мої,
паленьку-водку не можна у піст пити, бо она... бо она —
сатанинська проказа. І коли п’єш паленьку —не важно, в
піст, а ци у простий день —мусай тричі перехреститися
і сказати: «Ізиді із стакана, нечиста сило, останься лем
чистий спирт!»
Це епохальне відкриття пана Фийси з ентузіазмом
сприйняв дід Соломон й одразу запропонував: «Авби
голову не нервувати, треба гертанку прополоскати».
Баба ж, осудливо глянувши на любимого мужа, плюну­
ла і пішла по роботі. Сусіди дербанули по одному, далі
ще по одному погарові сексуального вина. А потім ще...
І тут гігант курвацької мислі дід Соломон замість того,
аби женилом горіхи товкти, смачно захропів біля доро­
гої серцю печі. А ось пан учитель Фийса... — від бузи­
нового вина їхнє єство враз стрепенулося і зацвіло, як
ружа. Розвели плечима, гарячим поглядом обвели хату,
і в їх поле зору, наче в капкан, втрапила Фіскарошка, що
поралась у сінях. У цю мить баба здалася панові вчите­
лю такою соковитою і привабливою, як визріла полу­
нична ягода! Аж кров у жилах закипіла — так потягло
пана Фийсу до сусідки.
—А от сесе уже воістину гріх —даже в мислях сусідку
обольщать, — мовили тихо про себе пан Фийса і, наче
капосний когут, вислизнули на вулицю, полишивши
хропіти біля печі сексуального цімбора —діда Соломона.

РОДАКИ

159

Свіже повітря, хмільні запахи весняного цвіту геть
запаморочили пана Фийсу, додали ще більше тремтливо-солодкого жадання. І він, немов березневий кіт,
облизуючи губи, спраглими очима шукав по вулиці
об’єкт серця, з яким би можна возз’єднатися. Перебач­
те на слові, женило пана Фийси застигло в напрузі і так
горіло, що ним можна було не лише найтвердіші горіхи
на друзки розбивати, а й броню танків.
Бузинове вино бурлило в крові й діяло чимдалі дужче.
І вже пан Фийса, бачилося, готовий кохати все, що ди­
хало, рухалось, повзало, літало, мало очі, вуха, писок...
Ось глянув на стару вільху, а там — ще старезніша во­
рона. Коби в цю мить за плечима пана Фийси виросли
крила, він би стрілою фуркнув за вороною... і її теж по­
кохав. Хай на гілляці чи навіть на льоту, так би кохав,
що аж пір’я б навкруги літало! І тут... О, слава тобі, доле!
З горішнього кінця Небесі назустріч нашому бузиново­
му сексуальцю йшла кохана Анця Гатьошка. Не йшла,
а пливла... Ні, не так! Не йшла, а неслась, чи, ще правдніше — земля несла її, як пишний весняний букет. І
все в ній, як в симфонічному оркестрі, грало й музичи­
ло — і гінка постава, і дорідні ґаздинські перса, і щедрі
сідниці, і її стрункі, як стріли білокучерявого Амура,
ноги...
Анця Гатьошка була жінкою неймовірної вроди, ве­
селого характеру, шляхетною і безмежно щедрою. Такі
жінки є символом кожного порядного закарпатсько­
го села, яке себе шанує, хоче показати свій ґонір перед
селами-сусідами. Про таких конче скажуть: «Дівка го­
ряча, як огень, красна, як голубок, одна біда — слаба
на передок!». Цих безтурботних красунь клянуть
усі богобоязні бабусі, порядні жінки їх зневажають,
проте їм потайки заздрять дівчата-відданиці. Але їх,
і тільки їх — красунь-блудниць — бачать коло себе в
ліжках усі чоловіки, починаючи від діда із піпою* і
аж до пуцьвірінька-шмаркача, в якого, крім твердо­
го носа, все ще стоїть дуже непевно. Через жертовний
*Люлька.

160

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

вогонь цих жриць кохання проходять сотні сільських
донжуанів, в їх обіймах пізнають й опановують науку
плотської любові майже всі юнаки й підлітки. І саме ці
миті, а не перші шлюбні ночі із дружинами, врізаються
найяскравіше у чоловічу пам’ять на все життя.
Колись на сліпучу красу сімнадцятилітньої Анці
запав чеський нотар Берчі — чоловік солідного віку,
інтелігентний і багатий.
Анця, не роздумовуючи, прийняла пропозицію вийти
заміж. Виростаючи в постійних злиднях, дівка, видно,
спокусилася на багатство. На перших порах, доки Га­
тьошка звикала до розкошів, життя подружнє ладилося.
А далі далося про себе взнаки наше: добре би у старого й
багатого вдень жити і харчуватися, а з молодим і бідним
вночі кохатися. Певне, підтоптаний пан не міг вгамува­
ти любовну жагу юної Анці, бо одного дня влапив її в
ліжку із сажотрусом, по-нашому —із коминарем.
— Пані, ваша зрада — це пляма на моїй честі! — сер­
дито вигукнув пан нотар і хряснув дверима.
Певне, гнів чоловіка не вельми налякав Гатьошку, бо
невдовзі честь пана нотаря була в суцільних плямах, як
маскувальний халат військового розвідника. Тоді пан
нотар не стерпів і юну блудницю накопав із хати.
До слова, коли дід Соломон підтрунював над Гатьошкою, згадуючи їй брудного коминаря, вона не менш до­
тепно відповідала:
— А што, свате, коминарь — грязний-грязний, зате
роботу мав дуже чисту і парадну!
І ось кілька років тому наша Анцька свиснула на
молодих легінів і кинула оком на пана Фийсу. А він —
колишній Казанова, що й досі зберіг граційні манери
і вроду, — не вельми і супротивився. І дві неприкаяні
самотності потихеньку приклеїлись одна до одної. Це
обурило бабу Фіскарошку, і, певне, гнів спричинила
не стільки жалість до пана Фийси, як звичайна жіноча
ревність. І од тої чорної заздрості бабу морило, але ніяк
не випадало нагоди, щоб зігнати злість на Гатьошці. Аж

РОДАКИ

161

тут якоїсь літньої неділі Фіскарошка із своїм Мішком
зібрались в гості до братика Микули. Доки баба зачи­
няла двері, обходила обійстя, дід потихеньку подибав
собі вперед. Чимчикує, чимчикує, роздивляючись на­
довкола, коли бачить Анця Гатьошка стоїть у межигіллі
груші і рве в кошик зрілі плоди. Соломон підійшов під
дерево і, висолопивши язика, задер голову догори. Га­
тьошка була на дереві в одному лляному платті, без
спідньої білизни і світила своїми жіночими щедротами.
Дід кілька разів сморкнув і заплямкав язиком.
Анця глянула вниз і без усякого знічення, посмі­
хаючись, запитала:
—Што би’сьте, дорогий Мішку, хотіли?
— Дуже би’м, Анцько, хотів, авби’сь ще хоть годину
не злізала із дерева. Я такого красного кіна ще в жизни
не видів.
— Но та позирайте собі, Мішку. Всьо, што видивите­
ся, —то й буде ваше, —мовила Гатьошка й продовжила
знімати із гілок груші.
— Мішу, ти што ворони в небі лічиш? — раптом по­
чувся голос Фіскарошки.
—Та я тутки мало став... так собі став...
— Ти, неборе Мішку, все так, якшто не в лайно ста­
неш, то в дітство впадеш.
І тільки тут баба побачила на груші Гатьошку в усьому
блиску своїх багатств —від цицьок до сідниці.
Фіскарошку вмить зірвало. Таких перчених, солоних,
пекучих і ядучих слів, якими, немов градом, сипала
навкруги Фіскарошка, не те що наші Небесі, а й навіть
небеса над ними, ще не чули. Все, все, все —до остан­
ньої ниточки й волосинки —пригадала баба Гатьошці, а
особливо —збиття із путі праведника пана Фийсу.
І що б ви думали? Анця спокійно злізла з дере­
ва, взяла в руки повний кошик і безтурботно бабі
відповіла:
— Марько солодка, та як я можу панові Фийсі одказати, коли він так красно просить? Я свою шмондю,

162

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

перебачте на слові, у банк під проценти не здаю. Што
природа дала хоснувати —гріх маринувати!
І пішла собі виляючи.
—Тидра! Тидра! Тидра коростава! — крикнула вслід
Фіскарошка.
— Марько, а што тото такоє — тидра? — запитав по
дорозі згодом Соломон, коли баба трохи оговталася.
—То є... така... така водяна тварь... така паскудна... як
великий щур... пацкун!
—А-а-а-а... та то є не тидра, а видра.
—Ще лем не хватало, авби я на «ви» казала тій курвокутьобештії! —підняла догори кулака Фіскарошка, гро­
зячи у бік Гатьошчиного обійстя.
Видно, бабині погрози не вплинули на Анцю, бо коли
тепер увиділа пана Фийсу, засміялася смачно і дзвінко,
наче межи каміння сипонула жменю золотих дукатів.
—Пане вчителю, не фіглюйте, —посварила пустотли­
во пальчиком пані Гатьошка.
Проте панові вчителю було далеко не до жартів. Схо­
пив Анцю за руку і, як голодний вовк вівцю, щосили
поволік до свого обійстя.
— Пане Фийсо, ви што — дурних грибів наїлися? —
вже перелякано спитала пані Гатьошка, дивлячись у
вирячені очі коханого цімбори.
Однак продовжувала йти за паном Фийсою, бо той у
цю мить, здавалося, без особливої натуги легко би був
поволік за собою не те що жінку, а поїздище-товарняк.
— Анцько моя дорога, Анцько, — шепотів напів­
божевільно Фийса. —Подьте скорше, так будемо ся лю­
бити, що постіль буде під нами горіти, а з комина дим
валити!
У цей час я завершив вивчення статевого і нестате­
вого розмноження рослин. Тукаючи себе по мудрій
голові олівцем, поміркував, поморщив чолом і вирішив,
що для повного щастя, для остаточного засвоєння знань
мені конче потрібна консультація. Є ще певні пустоти
в моїх пізнаннях статевої і нестатевої еволюції. Хоча...

РОДАКИ

163

Ну що ж я брешу? Матеріал я засвоїв прекрасно! Мені
просто треба було навідатись до пана вчителя, погово­
рити з ним по темі, продемонструвавши свою блискучу
обізнаність зі статевої і нестатевої любові рослин. А вже
пан Фийса, приголомшений моєю ерудицією, достемен­
но побіжить до діда з бабою і почне хвалити, який у них
геніально розумний онук. Тут Соломон із Фіскарошкою
заметушаться довкола мене, почнуть щасливо плескати
руками і лізти з обіймами. Але я буду несхитний і твер­
до випалю:
— Ну гоп! Я з вами до Будапешта на свинський базар
не ходив, горобків у Празі не лічив! Я вам не кум, не сват,
не брат, і од мене руки назад! От маєте мукачівського
копильця-внука, з ним і возіться!
Із цими думками я і вирулив до пана Фийси. Хоч Фіс­
карошка, завбачивши, куди прямую, навздогін попере­
дила: «Не лізь туди, бо фрасоватий пан Фийса потяг до
себе Анцю». Але я прямував твердо, був непохитним, як
князь Ігор перед походом на половців. І мене так само не
зупинило б навіть страшне затемнення сонця.
Постукав раз у двері. Вдруге. Мовчання.
—Пане Фийсо, сесе я! —дав про себе знати.
У хаті щось грюкнуло. І це мене вельми порадувало —
пан учитель таки дома!
Далі знову мовчання. Я притулив вухо до дверей.
Тиша. Пан учитель, певне, не чують. І тут я од чистої
душі почав дубасити у двері кулаками:
—Пане Фийсо, сесе я —Митро!
Я грюкав у двері вперто і войовниче, як легендарний
грек Ахілл у ворота Трої.
А тим часом у хаті пана Фийси події розгорталися
так. Коли я постукав уперше — культурно, обережно —
й повідомив, що до господи проситься не якийсь там
розбійник з великої дороги, а я —Митро, пані Гатьошка
саме розстеляла ліжко, а пан Фийса гарячково скидали
із себе штани. Пан Фийса, тяжко дихаючи, весь час по­
нукував свою Афродіту, і та за якусь мить уже постала

164

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

в одежі нашої прамамки Єви. Відтак гепнулася горі­
лиць на ліжко, демонструючи бідному вчителю всі свої
тілесні багатства, щедроти і принади. Перегрітий пан
Фийса стрімко стрибонув на ліжко і втопився в обіймах
Гатьошки. І в цю мить я почав грюкати у двері кулаками,
вимагаючи пана Фийсу на наукову дуель по статевому й
нестатевому розмноженню.
Чи своїм грюканням я налякав дорогого вчителя,
чи криком й нагадуванням про себе завдав сараці ду­
шевної травми, але пан Фийса раптом, немов куріпка в
житі, затихли в обіймах пані Гатьошки. Ще якусь мить
помовчали і з якимись приреченістю і відчаєм простог­
нали: «Ізиді, сатана, од хижі моєї! Я тебе точно вб’ю!».
—Штось сталося, пане Фийсо? —з турботою запитала
пані Гатьошка, дивлячись у враз згаслі очі коханого.
Пан Фийса, ледь не плачучи, скрутно похитав голо­
вою, піднявся і гіркотно подивився долі собою. Бідне
женило якось наче схлипнуло, відтак, немов ученьдвієчник, схилило голову набік і винуватим поглядом
втупилося в землю. Із бронебійного снаряда воно вмить
зробилося непотрібною ганчіркою.
—Но што, вже’сьмо ся полюбили — аж дим із гузиць
валить, —простогнав із душевним надривом пан Фийса
і скреготнув зубами.
Я ж ще кілька разів вгамселив п’ястуком по дверях. І тоді
зрозумів, якби мені в цю хвилину поєдналися впертість і
настійність слов’янського князя Ігоря, сила і войовничість
грецького воїна Ахілла —все’дно я цю курвацьку Трою не
проб’ю ані кулаками, ані головою. Тому, взявши під пахву
ботаніку, спустився із східців і, дивлячись на вікна вчите­
левої хати, пішов догризати ту книжку.
І слухайте, що було далі!
Наступного дня я першим прибіг до школи і почав
хвалитися панові Фийсі, як дуже красно вивчив тему
про статеве і нестатеве розмноження. Він так подивив­
ся на мене, ніби побачив вбивцю власної дитини. А далі
як розкричався. І знаєте, що він мені побажав? Таке пас­

РОДАКИ

165

кудне —я ледь не онімів й оглух... Висловлюючись куль­
турно, пан Фийса послав мене... Він послав мене, щоб я
впродовж усього свого життя тільки те й робив, що влас­
ним женилом запліднював колючі кущі й дерева, трави
та іншу флору нашої рідної й неосяжної планети.
Ну, а далі пан Фийса місця собі не могли знайти і все
шукали, чим би мене задрючити. І, нарешті, таки зна­
йшли.
У ті часи для учнів продавали дванадцятисторінкові
зошити двох видів —із полем і без нього. Перші кошту­
вали десять копійок, а другі — п’ять. Голопуза жебро­
та, подібна до мене, звісно купувала зошити дешевші.
А ось поля на сторінках із поміччю лінійки ми прово­
дили олівцем уже самотужки. Такий гешефт економив
для нашої родини значні кошти, що і дало привід бабі
Фіскарошці в напливі гарячих почуттів до мене висло­
вити знамените: «Коби наш Митько не економив на
зошитах грошища, то давно би’сьмо вже виздихали із
голоду!»
Уранці я якось забув у зошиті з ботаніки провести
поле і розігнався письмом на всю широчінь. Це тепер і
впало в розгніване око пана Фийси.
— Де твоє поле, либухурю килавий? — схопили пан
Фийса мене за вухо і, крутячи його, злорадно продо­
вжували. — Но та де твоє поле? Ану ж покажи, де твоє
поле?
—Як де моє поле? Моє поле большевицькі зарази в кол­
гоз забрали! —відповів зі злості я. Відповів рішуче, чітко,
не кліпнувши оком і, як кажуть, без «задньої мислі».
«Задню мислю» вловила своїми передніми вуха­
ми Манька-безпекашка й увечері про «моє поле» і
«большевицькі зарази» акуратно відстукала туди, куди
і кому потрібно.
Наступного дня мене прямо з уроку викликали в ди­
ректорський кабінет. Пан директор зміряли мою особу з
ніг до голови таким поглядом, ніби я їм із писка вирвав
останній зуб.

166

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

— Передаш своїм повістку. Із нею мають явитися в
мукачівську безпеку — там усе написано, — простягнув
пан директор мені папірця. — А тебе, збийвічу, я не те,
щоб більше у школі, а навіть у своєму найстрашнішому
сні не видів, скис би’сь, де стоїш!
Не такий я вже лінивий і дурний, аби киснути на
одному місці. Але повісткою директор таки навісив
мені добрячу колодицю на голову: хто ж таки дійсно
явиться в мукачівську безпеку? Дорогого нянька, щоб
не посадити за його похід за сіном на колгозну ферму,
прем ію вали путівкою на заготівлю деревини для
сільради аж у Рахівський район. Бабі їхати в Мукачево,
а тим більше являтися у безпеку, теж, як у нас казали,
не дуже яло*. Після того як Фіскарошка п ’ятнадцять діб
з мітлою вилизувала міські вулиці за ш кандаль із на­
чальником міліції, у неї до Мукачева з’явилася велика
неприязнь.
Я на власні очі бачив, як щоранку, вийшовши з хати,
баба із Небесі першим ділом кланялася і хрестилася у
бік Ватікану і Балкан, вірніше, католицькому і право­
славному храмам, і неодмінно грозила кулаком у бік
Мукачева. А тут до всього трапилася ще одна політична
придибенція.
...Наприкінці зими, аби пристарати якусь копійчину,
Фіскарошка потягла на базар повну кошарку горіхів. І,
як на біду, за бабою прив’язалася її вірна цімборка коза
Танкістка. І що тільки не чинила стара, аби відбити від
себе кляту скотину, та невмолимо слідувала за ґазди­
нею. Так обидвоє і просиділи на базарі —Фіскарошка за
столом, а Танкістка —біля кошарки з товаром.
На щастя, спродалися швидко і вигідно. По дорозі
Фіскарошка вирішила зайти у крамницю за хлібом
й оселедцями, по нашому — герінгами. Такий м ага­
зин якраз і трапився біля площі Леніна, де велично
знімався йому пам ’ятник. Аби не мати зайвого клопо­
ту, Фіскарошка прив’язала козу до дерева неподалік
Т р еб а.

РОДАКИ

167

п ам ’ятника і зайшла у крамницю . Тим часом нашій
Танкістці допекла нагальна природна потреба. Будучи
скотиною політично й ідейно несвідомою, коза не му­
чила себе сумлінням і наклала купу кізяків прямо під
постамент. А коли баба вийшла із пакунками, Танкістку
за роги вже тримав міліціонер і, чортихаючись, щосили
тягнув її від пам’ятника на тротуар.
—Сесе ваша коза, нийно? —запитав суворо міліціонер
по-місцевому.
І вже од думки про свояка бабі нараз полегшало —якне-як, рідна челядина, ачей не буде збиткуватися...
— Тать такоє, якби моє... доста близька... родина
наша, — мовила догідливо баба.
—А на якого фраса ви козу водите по городу? —грізно
запитав страж порядку. —Та ще й напаскудила під самі
ноги Леніну?
— Йой, синку, перебач, — розвела безпорадно руки
Фіскарошка. — Ми, знаєш, люди бідні... темні... Наша
коза у високі школи не ходила і не впознає в лице ве­
ликих людей. І што із неї возьмеш? Так само, як із тих
потят, —баба показала на зграю голубів, що мирно вор­
кували на плечах залізного Леніна.
— А при чому тутки голуби? — знервовано запитав
міліціонер.
—Никай лем, як они обгадили голову товаріщу Леніну.
Моя коза хоть під ноги, а они всю голову обісрали.
— Тать тото... як казати... — розгублено закліпав
міліціонер, — то голуби... їм можна... бо вшиток світ
знає, што голуби —то птиці миру!
— А што, моя коза проти миру? — запитала рішуче
Фіскарошка. — Ти її сам позвідай, ци хоче моя коза
війни?
До бідного міліціонера почало доходити, що із цією
пришелепкуватою бабою він забреде в такі хащі, що
світла до скону віку не побачить, і почав діяти суворо.
— Ви мені, бабо, не плетіть дурниці, а приберіть за
козою і платіть штраф, бо инак веду вас у темницю.

168

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

Почувши про буцигарню, Фіскарошка хутко прибрала
з-під постаменту «дари» Танкістки. Далі схопила козу за
ошийник і тут...
— А штраф? — нагадав суворо міліціонер. — Десять
рублів із вас, нийно!
Аби всі миролюбиві птиці й антивоєнні кози справили
нужду бабі на голові, їй, напевне, не стало б так зле і мото­
рошно, як у ту мить, коли почула про десятку. Саме стільки
вона виторгувала за величезну гатикошарку горіхів і вже
розіклала у мізках кожну копійку —куди і як витратити.
— Што... што... пане, ви кажете? — пробувала вчини­
тися глухою Фіскарошка.
— Ви, нийно, не робіть із мене дурнішого за себе, —
попередив міліціонер. — Зараз свисну на поміч, то ваша
коза за айн момент трафить на бойню, а ви —в темницю.
Чергове нагадування про буцигарню знову освіжило
голову Фіскарошці. Витягла з пазухи хустину, розв’язала,
і з такою розпукою відлічувала по карбованцю, наче із
пальців по одному нігтю живцем відривала.
—Ти хоть, сину, уповіш, куди підуть мої жебрачі гро­
шики? — запитала Фіскарошка, віддаючи тремтячою
рукою останнього карбованця.
— Як куди? — запитав знічено страж порядку. — Ваші
гроші, нийно, не бійтеся, задарма не пропадуть. Они
підуть... от... скажем... на стройку шкіл, фабрик, заводів,
больниць, кінотеатрів. Короче, нийно, не морочте голо­
ви мені: ваші гроші підуть на стройку. На будівництво
нашого світлого будущого — комунізму.
Баба з удаваною радістю сплеснула руками і про­
никливо міліціонера запитала:
— Синку, а чи довго ще нам треба пам’ятники партєйним вождям обсирати, авби комунізм побудувати
Міліціонер ледь не вдавився власним язиком. Щеле­
па у нього відвисла, а очі викотились на кінчик носа.
Одерев’янілою рукою він спершу взявся за кобуру, а
далі луснув себе по чолу, вихопив із нагрудної кишені
міліцейський свисток і на весь центр Мукачева засюр-

РОДАКИ

169

чав —на поміч. Не встиг пролунати свисток, як бабі наче
кип’ятком сідницю ошпарили. Ніби вісімнадцятилітня
дівка, стрибнула із гатикошаркою через металеву огоро­
жу, а далі так полетіла дворами, що й кулею би не наздо­
гнав. Коза Танкістка, побачивши, як шалено стартувала
господиня, не стала дочікуватись від міліціонера ліпшої
долі: блискавично проскочила через центральну площу
і кинулася, на превеликий подив, не за Фіскарошкою, а в
бік ріки Латориці, де хутко зникла у верболозах.
Дід Соломон теж дав обітницю не оббивати мука­
чівських панських порогів після того, як ледь не влип,
як казала баба, у квасний мед із своїм Срібним хрестом.
Срібного хреста із залізним ликом його величності
імператора Франца Йовжки посередині дід удостоїв­
ся ще за Першої світової, коли під час переправи через
ріку Збруч врятував життя австрійському полковнику.
А полковник виявився бароном та ще й племінником
імператорської родини. За той подвиг молодого гуса­
ра Михайла Слов’янина, а згодом мого діда Соломона,
було не тільки нагороджено Срібним хрестом за відвагу,
а й призначено йому пожиттєву імператорську пенсію.
Отримував дід Соломон ту пенсію і після розвалу небожки Австро-Угорської імперії, і за Чехословаччини
татічка Масарика, і за Угорщини вуйка Міклоша Гортія.
Але тільки-но прийшли совєти, грошики одразу плака­
ли. Соломон чекав місяць, два, три, а далі за мудрою по­
радою нотаря дався до славного вароша Мукачева шука­
ти правди до якогось пенсійного начальника.
Зустрів ім ператорського пенсіонера військовий
відставник. Вельми енергійний, худющий і весь проку­
рений, він здався Соломонові пікницею* в гімнастерці
з папіросою в зубах. Видно, пан начальник в армії був
політруком, бо взявся випитувати діда про політику.
—Ну, дєд, і как вам новая власть?
— Што вам, красний пане, уповісти. До нас, яка би
власть не приходила, то лем і робила, што крала, бре­
хала і карала. Но, а ми, закарпатці, притворялися, што
•Домашня ковбаса.

170

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

нич не бачимо, всьому, што говорить влада, твердо
віримо і дуже повинуємося. А самі держали дулю в кармані, то і вижили, бо інакше би нас давно вже посікли,
як капусту.
— Но, а совєтськая власть... она што — хуже?
— Упаси, Божіньку, совєтська власть — вона нічим не
гірша! — замахав перелякано руками дід.
Видно, начальник «не в’їхав» увідповідь Соломона, бо
вдоволено посміхнувся і перейшов на справи мирські —
повів бесіду про врожай.
— А-а-а, нівроку, — затяг смачно Соломон, — врожа­
їв сього року вродилося, як циганських дітей. Особенно
яблука рясні.
—І сколько ви їх соберьотє... єтіх яблок? —поцікавився
начальник.
— Фрасову каріку збереме, — махнув дід.
—А почему?
—А потому, што доки дійде до збирання, челядь всьо
покраде, — гордо проінформував.
— Но, а местная власть, куда власть смотріть? —ледь
не вдавився зі злості папіросою начальник.
Тут Соломон, будучи людиною вельми довірливою і
душевною, знову втратив пильність і щиро сказав:
— Уповім вам, пане, таке, — дід ледь не заліз у вухо
уряднику і пошепки мовив: — Коли говорять про сю
власть, то нараз чоловіка починає гута бити, што як
тяжко без кулемета жити.
Начальник зайшовся таким кашлем, що дід налякав­
ся, чи не вдавиться чоловік на йогЬ голову.
— Ти... ти... што імеєш... ввіду... какіє пулємйоти?.. —
викашлював грізно, синіючи.
Тут Соломон зрозумів, що знову ляпнув щось не по
дяці. І в потилицю йому дихнуло паскудним холодом. У
такі хвилини у флегматичного Соломона починала про­
буджуватися в жилах кров, тіло горіти, а голова фунгувати*, як самогонний апарат.
—Ану... ану... какіє пулємйоти? —давився начальник.
•Функціонувати.

РОДАКИ

171

— Та я й кажу, — щиро притис руки до грудей Соло­
мон — што ми вшиткі так любимо нашу власть, што
готові її защ ищ ати із кулеметами. Лем, на жаль, не
маєме тих фрасових кулеметів, — запевнив.
Тут Соломон помітив, що папіроса в роті Пікниці сер­
дито фиркнула, і начальник якось втратив інтерес і до
сільської політики, і до врожаїв, і до самого діда.
— І што конкретно привело вас ко мне? — запитав.
Соломон, не лукавлячи, щиро розповів, як він вряту­
вав у водах Збруча пораненого барона-полковника і як
цісарський уряд йому віддячив. При цьому так само, не
кривлячи душею, не забув подякувати чехословацькому
президентові татічку Масарикові й угорському регенту
Гортію, які не забували за нього і продовжували плати­
ти красну пензію, коли Закарпаття входило то до Чеськословенська, то до Мадярська...
—Дєд, сукін ти син! — пихканула папіросним димом
в обличчя Соломону напівзакопчена пікниця. — Тєбя
совєтская власть освободіла от фашізма, а ти всьо єщо
жалєєшь за крохамі з імператорського стола. Ведь, ведь
ето все відят! — начальник почав показувати на стільці
довкола себе, кличучи їх за свідків. — Ведь!.. Ведь!.. Зто
же все відят, што после освобожденія Закарпаття доблесной совєтской арміей ми стали здесь жіть во сто раз
лучше!
—Та я, панику, за вас дуже радуюся, што ви стали жити
туткиу сто раз ліпше, айбо ми з бабою намного гірше. Зна­
єте, уповім вам по секрету, —дід недовірливо подивився
на стільці, які щойно кликав у свідки начальник, ніби ті
могли розтрубіти по світу Соломонову таємницю... —Так
уповім вам по секрету, що ми з бабою деколи економиме
цілий тиждень на хлібові, авби купити півлітру якоїсь вонячої миндри, по-вашому —паленьки-водкі!
Пікницю аж зігнуло у кільце, а далі щось осяйнуло, і,
випроставшись, начальник із зловісним присвистом за­
питав:
—Так!.. Так!.. В какой армії ти, дєд, воєвал?

172

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

— У його веліченства імператора Йовжки Франца! —
крикнув чітко, по-солдатськи, дід, і вмить підстрибнув,
виструнчився, як справжній гусар.
Начальник на мить умовк, замислено глянув у вікно
і випалив:
— А откуда наша власть знает... можєт, ти, дєд, етой
медалі і не заслужіл?
—Та може бути, пане начальнику... може бути... Айбо
я і радикуліту не заслужив, айбо маю, гута би його
взяла, — потер поясницю Соломон і подумки про себе
зауважив: «Ой, Мішку, солодкий, якшто із сим москалем
і далі орати, будеш ти скоро гузицею боронувати...»
Начальник почав знову заводитись і, ледь не тикнув­
ши пальцем Соломонові у вічі, врочисто сказав:
— Дєд, єслі ти воєвал у армії Франца Іосіфа, значіть,
ти воєвал протів русскіх солдат?
—Так точно, пане начальнику! —знову відрізав дід. —
Билисьмо мацкалів, як псячі воші!
— Так, можєт бить, ти і нє одного русского героя
убіл? Убівал отцов і дєдов тєх, хто тєбя, сукін син, сейчас, освободіл, — колючим голосом пропік діда на­
чальник.
Соломон од такого різкого повороту бесіди гепнув
собою на стілець і зо страху ледь не наклав у ногавиці.
— Ну, прізнавайся, сукін син, сколькіх ти русскіх героєв положіл? — злорадно запитував начальник.
— Я, панику, руських героїв нигда-шуга не вбивав, —
промимрив здерев’янілим язиком Соломон.
—А как ти докажеш?
— Я знаєте, паночку солоденький, коли хотів
стріляти, висувався із декунку, то єсть окопу, і кричав:
«Гей, руські-мацкалі, серед вас часом ніє героїв? Якшто
є, прячтеся, неборята, бо я дораз буду стріляти і можу
деякого героя по голові улупити!». А пак знаєте, паноч­
ку, як то люди говорять: «Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє». Так што, коли би я і хотів когось влу­
пити, якшто Богонько того не хоче...

РОДАКИ

173

—А ти не боялся, што і тєбя моглі так само по дурной
башкє улупіть? — перервав начальник Соломона.
— А мене, панику, за што? — щиро здивувався дід. —
Я чесно і законно служив у цісарській армії. Та й у мене
була пушка із закривленим стволом. Я лежу собі на дні
окопу, пушку із закривленим стволом висуну, нажимаю
на гачок і лем собі стріляю по мацкаликах...
—Ти што, дєд, мелеш?
— Мелю, мелю, панику, — радісно сповістив дід. — От
сього року, дякуючи Сталіну і комуніштичній партії,
дуже красно вродила кендериця, по-ваш ому кукуруза. То майже каждий тиждень мелю на муку — моя
баба дуже любить кендеричаний хліб і замішку. А коли
файно вродить пшеничка, то мелеме на білу муку — я
дуже галушки люблю із сиром. А деколи і пасулю мелю,
коли мушка в ній заведеться. Так што, цукрений пани­
ку, ми все штось мелемо. Було би лем што.
Не вельми церемонячись, пікниця із папіросою в зубах
розчахнула двері, показала дідові на вихід і порадила
вслід неодмінно пройти лікування у берегівській психічці.
— Так... так... так, — істинно речете, панику. Де нема
розуму, там спасає дурість, — промимрив тихо про себе
дід, прудко котячись панськими сходами.
Далі дід перейшов через площу Леніна, став біля
кінотеатру, несамохіть обернувся до міської ратуші і
подивовано розкрив рота. Він тільки тепер побачив, що
будівля, в якій віками селилися власті, якась дуже-дуже втомлена, знервована, трагічно-хвора і по-людськи
нещасна. І хоч Соломонові стало жаль цю замордовану
владами ратушу, він зі злістю й іронією запитав:
— Но што, власть? Хороша — не хороша? Та свиста­
ли ми на тебе, рогата власть! Ти, власть, як тот гумовий
балон — надується пустим воздухом, то й думає, што
великий... ага!..
Потім Соломон підняв голову уверх і мовив:
— Є лем єдна власть, якої боявся, боюся і всі будуть
боятися: сесе велика і праведна Божа власть!

174

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Од такої думки Соломонові стало легко і світло. А
од тої легкості і душевного просвітління йому дуже
захотілося теж такого дуже неземного і легко-світлого. І
Соломон, підкоряючись поклику душі, подибав до най­
ближчої мукачівської корчми.
Після потрясінь від пережитих трафунків моїх родаків до Мукачева вже ніяк не тягнуло. І коли радикально
налаштована Фіскарошка глянула на повістку до безпе­
ки, то була дуже рішуча:
— Мені сесе до мачки! Коли хтось хоче ’ня видіти, най
прийде сюди.
А оскільки дід належав до поміркованих, мудро по­
радив:
— Ти, Митьку, головноє не висувайся і не спущайся
із Небесі. Але ж пересидів ти вже раз смерть Сталіна в
курнику, то й тепер чудо більше трьох днів не протягне.
І ось, вірячи мудрим порадам Соломона, я вже котрий
день не ходжу до школи. Тут грюкнули двері —і на поріг
вийшла принцеса Едінбурзька, а за нею якась перелякано-стурбована баба Фіскарошка.
—Так і сказала Анна: «Аби нині прийшов. І тільки він
сам?» — перепитала Фіскарошка.
— Ви што, Марько, колись чули, виділи, аби я із брех­
нею по людях ходила? — ображено сказала принцеса.
— Но тогди красно вам дякуєме і йдіть щасливо із
Богом, — побажала на дорогу гості баба.
Побачивши мене, Фіскарошка ще більше посмутніла,
підійшла, погладила по голові і якось повідала:
— Нині рано Едінбурзька верталася із Мукачева і
зустріла твою маму. Вона дуже просила, аби ти за­
йшов до неї. До діда Петра. Мама тебе дуже хоче видіти
і чекає. Іди, дитинко, іди. То ж твоя мамка...

М А М К А МОЇ

Таїною оповита уже сама поява мамки на цей світ.
Народилась вона в океані, по дорозі з Америки на рідну
землю.
Насампочатку океан слався перед кораблем голуби­
ми шовками. Стояли тихі і сонячні дні. Океан ліниво
подрімував, і ніщо не віщувало біди. Дід постійно сидів
на палубі і серед океанських просторів йому ввижа­
лись зелені поля, тучні виноградники, вгодовані сади й
сінокоси, які він неодмінно прикупить довкола села на
зароблені у Штатах доляри. Перебуваючи на восьмому
місяці вагітності, дружина Олена майже всю дорогу ле­
жала в каюті. Дід саме піднявся з місця, аби провідати
її жону, коли неспогадано помітив, як із півдня на ко­
рабель суне велетенська сліпучо-синя колона. Ані по­
диху вітру, жодного хлюпоту хвилі... Тиша неземна...
Океанська гладінь застигла холодним склом... І по ній
невмолимо, шалено крутячись, немов гігантське вере­
тено, мчить —до неймовірного болю в очах —блискучосяючий стовп. Дід із переляку хотів крикнути, але голос
замерз у грудях, навіть губи не поворушилися. І всі на
кораблі — хто сидів, хто гуляв, хто щось порядкував на
палубі —так само завмерли-скам’яніли в німих позах...
Сліпучо-голубий стовп, навіжено вертячись, набли­
зився до корабля, окутав його навдивовиж ароматним
синім туманом. І велетенський корабель безгучно, як
уві сні, почав зніматися над застиглим у німій покорі
океаном усе вище і вище, до невидимих уже тепер небес.
Це дійство, усім здалося, тривало мить. Та коли туман
розвіявся, пасажири із жахом помітили, що вони зна­
ходяться біля берегів невідомої землі, вкритої снігами.

176

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Щойно пливли теплими водами Атлантики, а тут холод­
на і засніжена невидимість.
Коли команда і пасажири прийшли до тями, всіх охо­
пив неймовірний жах. Від того потрясіння в моєї м ай­
бутньої бабусі почалися пологи. І світ почув крик моєї
мамки! Це був перший голос життя, який пролунав на
онімілому від страху кораблі.
Як з’ясувалося пізніше, корабель із поетичним іменем
«Евеліна» якась сила перенесла із вод Атлантичного на
простори Тихого океану, між Курільськими острова­
ми. І подорож моїх родаків із Америки додому замість
кількох тижнів тривала майже півроку. За словами діда
Наполійона, найбільше багатство, яке вони принесли
із-за океанів додому на Підкарпатську Русь, були мої
мамка у згортку матроської ковдри.
Якось я почув розмову баби Фіскарошки з бабою
Наполійонкою:
— Оленко, чого ви ходите вічно така задумана. Якась
ніби не від світу сього? — питала Фіскарошка.
— Ой, небого Марько, те, што ми виділи... — баба
Олена підняла очі і глянула в небеса, — послі того, што
ми виділи там, в окіяні — сей світ уже лем суєта суєт...
—А што ви виділи? — настоювала Фіскарошка.
— Того мені... і нікому не дано сказати, — похитала
сумно головою баба Олена.
—А то є штось страшне? — невгавала Фіскарошка.
— Та ні, Марько, наоборот, — осяйнулась стриманою
усмішкою баба Олена. — Скажу вам лем єдно, якшто то
є тот світ, куди йдемо послі смерті, то мені не страшно
вмирати. Айбо більше, Марько, нигда в жизни мене про
сесе не звідайте.
Повернувшись із Америки, Петро з Оленою оселились
у його тітки Калини. Її обійстя самотніло на невелич­
кому лагідному пагорбі між присілками Палестиною і
Бразилією. Одинока і бездітна семидесятирічна Калина
переписала майно на молодят із надією, що у скрутну
хвилину подадуть їй горня води і скибку хліба, а коли

М А М К А МОЇ

177

душі наспіє час стати перед Всевишнім, поховають до­
стойно. Умілий на руки, невтомний до роботи, дід Петро
із перших днів закатав рукави і взявся за ґаздівство. І
невдовзі на місці старенької халупи постала пишна, як
на той час, споруда — викладена із цегли, із розкішним
дерев’яним ґанком, крита нержавіючим залізом. Таке
собі міг дозволити рідко хто навіть із «американтошів» — тобто тих, хто повернувся із заробітків з Аме­
рики. А далі почав помаленьку прикупляти поля, вино­
градники, сінокоси. Вони були достоту такими, якими
їх бачив дід Петро серед океанських просторів, поверта­
ючись додому, —ситими, тучними, багатими...
Мою мамку до семи років ніхто в селі і присілках жод­
ного разу не бачив. Усі знали: у Петра Наполійона росте
дочка Анна. Проте ніхто не міг пригадати, аби вона по­
трапила комусь на очі. А молодшу доньку, мамину се­
стру Магдалину, яка з’явилася на світ через два роки тут,
на обійсті Калини, постійно бачили і біля хати, і в селі, і
з родиною в полі.
Уперше моя мамка з’явилась на людях, коли пішли
до школи. Баба Фіскарошка, яка привела тоді до школи
свого тумануватого либухуря, тобто мого майбутнього
нянька, так згадувала про свою першу зустріч із май­
бутньою невісткою і моєю мамкою:
— Твою маму привезли до школи на кочії*, запряженій
парадними кіньми. Наполійон взяв її на руки, ізсадив
на землю, і туйки всі перший раз увіділи її. Дівочка була
худенькою, але така красива, що слова блідли. І очі сині.
То даже не очі були, а очища... майже на все лице. Мені
привиділося, що то не дівча, а перший голубий растик
з-під снігу. Отака вона була —як снігова чічка з голуби­
ми очиськами.
Мої майбутні мамка дорогу до школи не довго топ­
тали. Через кілька днів з владною певністю заявили,
що цю науку вона вже давно опанувала, і їй нецікава
школа. І загалом, істинні знання пізнаються зовсім поіншому...
*Карета.

178

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Дід надто дорожив дочкою і постійно корився її при­
мхам. Тому невдовзі за великі гроші найняв у Мукачеві
для неї професора.
Кожного дня він на велосипеді приїжджав до обійстя
діда Наполійона і займався із ученицею. Люди до д е­
талей пам ’ятали, на якому велосипеді їздив професор
і навіть те, як він постійно жалівся на вітер. Мовляв, їде
до села — вітрисько в обличчя, повертається до Мукаче­
ва — вітрисько змінює напрям і знову чинить страшний
опір. Постійно згадували люди і про книгу. Всього-навсього одну книгу, загорнуту в яскраво-червоний шовк,
з якої кілька років поспіль мукачівський професор пере­
давав знання моїй матері. Він її — ту загадкову книгу —
постійно тримав під лівою рукою, а правою правив
кермом велосипеда. Ще багато розповідали люди. А
ось головного, як виглядав сам професор і ким він був,
ніхто згадати не міг. Так, наче всім дочиста витерло із
пам’яті. Навіть через багато-багато літ дідо Петро до по­
дробиць розповість про деталі зустрічі з професором
біля мукачівського базару —який був день, погода, чим
торгували на ринку...
Професор сам підійшов до діда із-за спини, поклав
йому руку на плече і сказав:
— Правда, ви мене шукаєте, чоловіче?
—А ви, перебачаюся, хто?
—Я професор для вашої доньки, —відповів і запропо­
нував: — Ходімо до мене додому й домовимося.
Дід назвав навіть номер професорового будинку у
провулку, відомому мукачівцям як Латоричний двір.
Проте ніяк не міг згадати ані імені професора, ані най­
меншої рисочки його обличчя.
Усі мешканці котеджу теж якось дивно запам ’ятали
його. Дійсно, якийсь короткий час тут проживав дуже
інтелігентний і богобоязний чоловік, якого всі звали
професором. У такій маленькій квартирі. Але куди
поділася ота квартира? І що сталося з професором —
помер він, кудись переїхав, а чи просто загадково зник?

М А М К А МОЇ

179

Ну і насамкінець, ким він був: русином, угорцем, чехом,
євреєм, греком? Ніхто всього цього достеменно не знав.
Книга, з якої загадковий професор передавав моїй
мамці знання, називалася «Апокаліпсис Слова», а понашому — «Одкровення Слова».
Книга «Одкровення Слова» —величезний трактат про
незвідані людством таїни і лабіринти слова: як при його
помочі проникати у невидимі нашому зору світи; дола­
ти за крихітну долю миті немислимі простори; лікува­
ти вже безнадійні тіло і душу; досягати безмірної влади
над людською свідомістю, а то й цілими народами; про­
никати у водні і земні глибини; викликати на розмову
й одвертість звірів, птахів, рослини і дерева... І багатобагато такого, що йменується дуже мовчазним і впер­
тим словом «Таїнство» чи ще точніше — «Провидіння».
Книгу «Одкровення Слова» написав один із далеких-далеких предтечів Христа Авель Синайський. Він
чомусь — і гадається не без власної, а може і Божої
волі —заблукав, а потім зовсім загубився в історії. Але в
переказах деяких древніх народів про нього є окремі ві­
домості: як він, постячись і молячись до Господа, міг рік
простояти на розпеченому піску на одній нозі. За цей час
сухі вітри нанесли в його волосся насіння різнотрав’я і
кущів. І знайшовши благодатну вологу людського поту,
на голові Авеля за рік проростали тендітні кущі, трави
і дивовижної краси квіти. А великий пустельник навіть
вустами не поворухнув — такою безмежною і твер ­
дою була його віра у Господа. І, очевидно, саме за це
Всевишній зіслав на Авеля Одкровення Слова.
Ще інші уривки, але вже зниклих народів, переподають, що книгу «Одкровення Слова» пророк Авель
Сінайський писав власною кров’ю. Кожного ранку він
знімав із кактуса найбільшу колючку, пронизував нею
один із пальців і тією ж голкою писав книгу. Літери ви­
водив акуратно на пергаменті, вичиненому із шкіри ще
ненароджених — ягнят. Але найцікавіше: писав Авель
«Одкровення Слова» кожного дня, але тільки впродовж

180

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

дуже короткого часу — од тої миті, коли над пустелею
з’являвся перший промінь, й до тих пір, доки сонце
повністю не викочувалось із-за обрію. Саме на цей
проміжок часу розкривалися небеса і звідти пророкпредтеча чув голоси, які йому пристрасно диктували.
Ще інші очевидці — пастухи, скотоводи-кочівники —
розповідали й таке: коли сходило сонце, його промені,
немов розпечені дочервона мечі, пронизували навскрізь
Авеля, і з його тіла струменями била кров, напуваючи
спраглу пустельну твердиню. Святий старець, знема­
гаючи від неймовірного болю, навіть не стогнав, а при­
страсно писав палаючими неземним вогнем руками. А
в цей час із небес, немов із розкритого велетенського
вікна, одна за одною спливали сліпучо-голубі кульки,
в яких були закладені пророчі слова Творця. Над самою
головою Авеля диво-кульки розкривалися, вірніше —
лускали, розсипаю чи навкруги дивовиж но ніжну і
дзвінку мелодію. Авель спраглим и вустами ловив,
немов краплі роси, живі слова і пристрасно записував їх
на сторінках книги.
А далі небеса, неначе океанські хвилі, змикалися і
вмовкали. І тоді Авель знову брався за молитви.
Робота над книгою «Одкровення Слова» тр и в а­
ла майже двісті повних календарних років за новим
літочисленням. І весь цей період Авель Сінайський влас­
ного кров’ю писав трактат про священнодійство Слова.
Як свідчать коментарі і хроніки часів Нерона, останнім
словом, яке написав Авель в «Одкровенні Слова» було
слово «Прощення». Саме цим словом закінчувалася
книга, як і кожне людське життя. А ось починалася
книга «Одкровення...» рідкісним і дивовижним словом
«Любов». Про це мені згодом розповіли мої мамка. Саме
словом «Любов» починається кожна книга. Ним почина­
ється і кожне людське життя. Так казали мені мамка.
Я обережно зайшов в обійстя діда Наполійона. У дво­
рі — пустка. У такий час, особливо за погідного дня,

М А М К А МОЇ

181

навіть собаки і кішки були в полях і на виноградниках.
Непевно постукав у двері прибудови, де останнім часом
мешкали мої мамка. Двері весело розчинилися.
— Слава Йсусу Христу, мамко, — поклонився я.
Вони стояли на порозі якісь сум н о -заду м ан і й
освітлені божественною красою. Так, це були мої
мамка! Я був ще дуже ранній, аби судити про жіночу
вроду. Але глиби нам и підсвідом ості, вірніш е —
чоловічими генами відчув: переді мною жінка незем ­
ної вроди. Це та краса, перед якою німіють, гамують
дихання і навіть плачуть. Таку жіночу вроду немає
смислу описувати чи оповідати про неї, так само, як
ніколи не передаси словами схід сонця, колір неба чи
радість квітучого дерева.
—Слава навіки Богу, мій хлопчику, —відповіли мамка
на моє привітання. Обняли мене, скуйовдили волосся,
далі глянули у вічі і мовили:
— Цвітеш, неборику, красно, як ружа, а ростеш пруд­
ко, як трава. Заходь до хижі.
Хату, в якій мешкали мамка, дід Петро добудував
спеціально для неї ще далеко до її заміжжя. Оселя була
зведена із тесаної смереки, ще й з архітектурною видум­
кою: здалеку вона нагадувала великий ковчег. Це, на­
певно, була данина шани кораблю, на якому серед оке­
анських просторів побачили світ мої мамка.
Тільки-но я переступив поріг помешкання, як потра­
пив у неймовірний вир якихось божественних ароматів
і пахощів. Вони були різні за насиченістю, густотою, але
разом творили божественну гармонію, від якої солодко
паморочилось в голові.
Заплющивши очі, я зримо бачив кольори ароматів,
чув, як вони тонко і мелодійно звучать. їх можна було
спробувати на дотик. І яка тільки музика ароматів тут
не звучала — пахло свіжоскошеним сіном, щойно ви­
йнятим із печі житнім хлібом, липовим медом, моло­
дим вином, зібраними звечора у саду яблуками, груша­
ми і персиками, стиглою айвою... У моїй уяві так завше

182

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

пахне селянське щастя... Ліпше би сказати, так пахне
щасливе селянське щастя!
—Тобі штось недобре? — запитали мамка.
— Хто вам таке сказав? — стріпонув я головою, вири­
наючи із пахучої симфонії.
— Бо тобою щось занесло.
— Се від запахів... У вас, мамко, так файно пахне!
— Се, Митьку, так пахнуть Слова.
— Ви фіглюєте? Які Слова?
—А ти поникай... попозерай.
Мамка підійшли до стіни, зняли із неї біле покрива­
ло, і очам відкрилася галерея дивовижних картин. І най­
перше, що вразило — тихе, незриме світло, чи, вірніше,
тепле, як свіже ранкове молоко, благородне сяйво, що
випромінювали десятки невеличких полотен. Видно, їх
мамка малювали останніми роками, відколи покинули
наші Небесі й перейшли жити до батька — діда Петра.
Я підійшов до однієї з картин. На ній було зображе­
но неймовірної вроди дівчину з дивовижно зеленими
очима. Юне створіння, піднявши голову вверх, стояло
перед велетенською скелястою горою, за яку заходило
сонце. Наспівала ніч, гусли сутінки і, з усього видно,
дівчину охоплював відчай: одна перед скелею серед
близької ночі. Я нахилився ближче, і від дівчини, чи пак
картини, повіяло густим запахом квітучої шипшини.
— Це слово «Любов», — пояснили мені із-за спини
мамка. — Це його образ і запах. Слово «Любов» —
найдревніше у всіх мовах світу. Воно народилося ще
задовго до появи людини, — продовжувала мамка. —
Тисячі літ Любов самотньо блукала по безмежних про­
сторах Господніх, своїм теплом народжуючи і запалюю­
чи все нові й нові звізди. І Великий Творець, помітивши,
яка велика сила і благородне світло таїться в цьому
слові, взяв його на долоню і задумався. І так народився з
Любові наш світ. З ріками, морями, горами і небесами...
А в ньому з’явилася людина. Але першим було Слово.
І Слово було у Бога на долоні.

М А М К А МОЇ

183

Я відійшов на кілька кроків, проте запах квітучої
дикої троянди ставав щораз сильнішим. І тут я помітив,
як зелені очі дівчини на полотні почали тихо світитися,
випромінюючи невимовну вмиротвореність. Дивовиж­
но м ’яке тепло, впереміш із густим запахом дикої тро­
янди, огорнуло мене.
— Слово «Любов», — мовили мамка, — найбільший
дарунок Творця людині. Не кожному суджено прийняти
цей дар і оцінити його. І тому велика сила людей ходить
з порожніми очима, нічого не бачить навколо себе, крім
ворогів. Це дуже нещасні люди, і трагічна їх путь. Вони
не захотіли прийняти до себе Любов. І не Творця, а їхня
у цьому вина.
Поруч стояла картина із зображенням кривавого
хреста на пустельному роздоріжжі.
— Це слово «П’ятниця», — показали мені мамка, —
кривавий хрест. —А чим воно пахне?
Я вдихнув, і мене аж запаморочило од густого запаху
плодів зрілої айви.
—Чути... чути... —я ніяк не наважувався.
—Так! Ти знаєш, чути айвою. Слово «П’ятниця» пахне
айвою! Але багато людей, коли вимовляють це Слово,
відчувають пісок на зубах. І замість запаху айви вони
відчувають страх. Таким людям треба по п ’ять разів на
день молитися і щотижня йти до сповіді.
Ліворуч біля картини із зображенням Слова «П’ятниця»
стояло ще одне полотно. На ньому в густо переплетених
сітях безсило тріпотів птах.
—А што, сесе тоже Слово? — запитав я, показавши на
вмираючого птаха.
— Так, сесе, Митьку, теж Слово, — підтвердили мам­
ка. — І ймення йому «Правда»!
—А пахне воно...
—Так, як коли зацвіте дика акація, — підхопив я.
— Слово «Правда», як видиш, має дуже смутні очі, а
запах... Так, запах акації —він чистий і благородний. Але
є люди, котрі, вимовивши слово «Правда», відчувають у

184

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

грудях страшну порожнечу, а подеколи навіть непере­
борне бажання відректися від свого імені й поміняти об­
личчя. їм, коли спливає новий місяць, необхідно знайти
криницю. І щоб вона обов’язково витікала з-під явора.
І ось людина, якщо хоче позбутися порожнечі у грудях
і бажання відректися від імені й обличчя, мусить щове­
чора приходити до криниці й молитися за всепрощення.
А коли наступить повний місяць, взяти жменю маку і
щоночі лічити зерна при місячному сяйві, доки три маковинки не проростуть. Із них і народжуються паростки
спокути.
Я обернувся до вікна і прикипів до картини, що стоя­
ла біля образу Божої матері. Вона сяяла тихою білизною
і, здавалося, намальована пречисто-молодим снігом. У
глибині білого безгоміння ледь-ледь виднілася постать
старенької жінки. Вона, наче сліпа, розгортала руками
густо-молочний туман і прямувала в тільки їй відомі
глибини світів, сховані за білими завісами.
—А це хто? — торкнувся полотна.
І тут уже з острахом відчув, як моя рука провалю ­
ється у якийсь магічний позакартинний простір. Відчув,
як і мене всього починає нестримно поглинати біле
безгоміння. І зі страхом відсахнувся від картини.
—Це слово «Надія», —мовили спокійно мамка. —Воно
дуже ніжне, бо народилося із першої людської сльози.
— А пахне воно... якось дивно... наче персиками... чи
ні —ожиною, — почав вгадувати я запахи, які розплива­
лися від білої картини.
— Надія — одне із рідкісних слів, яке не має постій­
ного запаху, — підкреслили мамка. — Це все залежить
від того, наскільки чиста і достигла душа людини. Ти,
приміром, живеш між персиковим і ожиновим часами.
Твоя душа ще тільки цвіте. Але прийде пора, і слово
«Надія» набуде для тебе інших образів і запахів.
Під час розмови я спостеріг, що мам ка майже не
дивляться на мене. Складалося враження, що вони ве­
дуть мову зі мною, але в майбутньому часі. Мамка ніби

М А М К А МОЇ

185

засівали в мою свідомість і пам ’ять зерна, смисл і од­
кровення яких мали зійти і прорости в далекому май­
бутньому.
— Мамко, а як ви малюєте слова? — поцікавився я. —
Ви хіба їх бачите? Хіба можна людські слова видіти?
—Аякже, —усміхнулися мамка, погладивши мене по
голові. — Ти ж сам учуєш, що слова мають запахи, свої
кольори-барви... навіть музику. Кожне слово має свою
мелодію. А раз так, то слова можна і побачити.
— Коли людина говорить?
— Так, коли людина говорить, довкола неї літають її
слова.
—І в усіх слова одинакові на подобу? —цікавився далі.
—Усе залежить від того, хто їх вимовляє.
—А коли говорю я? — розкрив широко рота.
—Коли говориш ти, довкола тебе зграйками тріпотять
різнокольорові метелики, —засміялися мамка. —А пах­
нуть вони яблуками-джонотанками.
— І так буде завжди?
— Ні... Все буде залежати від того, в якому часі ти жи­
тимеш. Он наші люди... їхні слова... бесіда... до колгозів
були зовсім іншими, як тепер.
Якогось вечора до нашої оселі завітала агрономка
Катерина й одверто заявила, якщо мої нянько не при­
пинять бурхливої діяльності по конфіскації колгозного
добра, можуть опинитися в місцях, де цімборуватимуть
з білими ведмедями. І, мовляв, це не погроза, а добро­
душна порада, за яку може постраждати і сама агроном­
ка. За словами Катерини, не її стільки пече те, що поцу­
пить нянько, як наших всевидющих і по-християнськи
високоморальних сусідів.
Нянько, опустивши голову, кивав у знак згоди і щось
муркотів про себе. На діда Соломона прихід колхозної
начальниці навіяв панічний страх. Од несподіванки він
отримав величезний стрес, і від того на нього напали
страшні позіхи, а далі — невимовна дрімота. І за якусь

186

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

хвилину Соломон уже спав біля печі сном праведника,
безбожно хроплячи і посвистуючи в ніздрі. Не на жарт
перелякалась і Фіскарошка —безпорадно плескала у до­
лоні і йойкала до Катерини:
— Дитинко моя кедвешна, хіба то він, — кивнула на
безпорадного нянька. —То біднота наша його жене, жи­
вемо в тісноті, жона постоянно його хворіє.
—Я ніколи й не бачила вашої невістки, — похопилась
Катерина. — Щось дуже погане з нею?
— Вони, паніко, х во р а... у неї голова... на голову наша
Анночка хвора, — почала плутано баба.
—А що з нею насправді?
— Кажу, штось із головою. Вона постоянно малює...
постоянно у книгах... Та най би малювала... ну хати... у
ха-тах... копійку би заробила... А то її малювання —одне
горе, — махнула баба безнадійно рукою.
При цих словах скрипнули двері і на порозі стали
мамка.
—Дай вам Боже доброго вечора, — мовили привітно.
— Вам теж вечір добрий, — відповіла Катерина.
— Я сиджу в комірчині і раптом чую ваш голос, —
пильно почали дивитись мама на гостю. І аж стрепену­
лися. — Ваш голос я би упізнала серед тисячі. Та й ви
зовсім не змінилися.
Катерина здивовано оглянулась по кімнаті й розгу­
блено сказала:
—Вибачте, ви, мабуть, помилились. Ми з вами ніколи
не зустрічались. Бачу вас уперше.
Тут мамка спохватились, плеснули себе по чолу і, ви­
правдовуючись, мовили:
— Так, справді, я могла обізнатись. Мене звати
Анна, — простягнула долоню.
—А мене Катерина, — подала руку агрономка.
—Ти позирайся, навіть ім ’я те ж саме, —тихо сказали
мамка про себе і додали. —А я, Катерино, і далі малюю.
Баба співчутливо глянула на батька, далі на мене і пе­
рехрестилася.

М А М К А МО!

187

— Мені розповідали тільки-но, —встала із стільця аг­
рономша, — і дуже стало цікаво. Була би вдячна, коли б
побачила картини —якщо ваша ласка.
— Коли так волієте, можете зайти і подивитись. Я не
люблю показувати, але вам... — тут мамка затнулися,
наче хотіли сказати щось важливе, а далі махнули ру­
кою. — Ну... так... якшто маєте малінько часу, зайдіть, —
розчинила двері й провела гостю до своєї кімнатки-комірчини, що тулилась у задній половині хати.
Катерина переступила поріг мамчиної господи і аж
зажмурилась од світла. Замість підсліпуватої гасової
лампи, що блимала у нашій загальній кімнаті, тут у
кожному кутку тихо, спокійно, але яскраво горіли тов­
стезні кольорові свічки — такі ставлять у церквах. І що
дивно, кожна свічка горіла своїм барвистим полум’ям —
голубим, оранжевим, зеленим, жовто-білим. І від цього
в кімнатці дихала жива веселка — вона пульсувала, ру­
халась по хаті колом, то піднімалась вверх або опуска­
лась вниз, відкриваючи приголомшливо мамчині кар­
тини. Катерина, поволі роззирнувшись, тихо зойкнула.
Це були незвичні полотна. На них у немислимо насиче­
них і гармонійно поєднаних кольорах поставали диво­
вижні світи, епохи і загадкові люди з пророчим світлом
в очах.
— Це неймовірно! Як вам вдається? Звідки ви все це
берете? — ледве спромоглась видати із себе ошелешена
Катерина.
— Вам любиться? — простодушно запитали мамка.
— Немає слів, — притулила руку до серця Катери­
на. —Я вражена!
— Мені дуже приємно, і радуюся, — мовили мамка і
усміхнулись якоюсь осяйною і довірливою усмішкою.
Такої усмішки я більше ніколи ні в кого в житті не бачив.
— Ваші полотна нагадують мені полотна Чюрльоніса.
Ви чули про такого?
— Чула, мені Вчитель розповідав. Дещо навіть бачи­
ла, — не вельми охоче відповіли мамка.

188

в и д ін н я зрячої води

— Під час війни у нас жив німецький офіцер. Його
вбили партизани. Багато речей німця лишилось. І серед
них був альбом. У ньому я побачила картини Чюрльоніса. І тоді так само була вражена!
— Ми несхожі, — тихо сказали мамка. — Ми з однієї
Батьківщини. І її голос озивається в кожному з нас.
—Як, хіба ви з Прибалтики? — перебила Катерина.
— Ні, звичайно, що ні. Але я вас попрошу — не буде­
мо про це більше говорити, — сказали якось сухо
мамка.
Зазвичай мамка були вельми терпеливою, доброю і
лагідною, як скибка хліба, —хоч до рани прикладай. Та
коли хтось починав допитуватись, визвідовувати про
деякі мамчині вчинки, які не вкладались в узвичаєні
рамки людського, а поготів сільського світосприйняття,
вони ніби перероджувались — ставали твердою, рішу­
чою і навіть різкою у висловах.
А дивовижного в житті й поведінці мамки траплялось
чимало і досить часто. Незбагненно, що красуня і дочка
першого ґазди в селі вийшла заміж за простого хлоп­
ця — мого батька. Про це якось мою мамку запитав і пан
Фийса. Вони засвітились своєю смиренною ніжно-лагід­
ною усмішкою і мовили:
— Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не гово­
рила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу і чисту, як
перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі
на мості, привітався і почав говорити — про все і ні про
що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить
мене на руки і закричить. Ні, не закричав, а простогнав:
«Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю — і тебе, і
себе згублю із сього світу!».
— І ти, Анцько, напудилась? — здивовано перепитав
Фийса.
— Майте розум, пане вчителю, — мовили мамка. — Я
ніколи, крім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу.
Просто Семен вимовив слово «люблю» з такими болем,
відчаєм, безнадією і вселенською любов’ю, що я одра­

М А М К А МОЇ

189

зу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи в цьому світі не
скаже мені так слово «люблю», як сказав він...
— Ой, Анцько, ти не знаєш, што-што, а Данки вміють
говорити, як по губах медом мастити, — махнув рукою
Фийса.
—Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли. Семен ска­
зав слово «люблю» так, што я зрозуміла —ніхто, ніколи і
ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він.
Слова ж живі. Вони зримі. І, повірте, ще ніхто у світі не
вимовив такого красивого слова «люблю», як було сказа­
но мені. Коли він вимовив — хоч і була ніч — я побачила
це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дужедуже барвистого метелика. Із великими крилами, сині­
ми очима і голубою короною на голові. Такий метелик —
один-єдиний — народжується тільки раз у тисячоліття.
І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих
не дано побачити цього метелика. Але я його побачила...
Була й інша причина, чому мамка обрали собі за су­
дженого мого нянька. Як би я не картав — звичайно, із
любов’ю і ніжністю —свого нянька, але він, до всього, був
ще й красенем — найвиднішим у нашому роді. Високий,
кремезний, із аристократичним обличчям і певною мірою
інтелігентний — недарма ж за Чехословаччини служив у
гусарському полку. А ще очі — навіть не чорні! Було щось
хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді.
В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно
любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши,
приректи тебе до спалення і тут же помилувати.
А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як
неприкаяний —де заробити, а де вкрасти, —це теж тра­
гічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли,
щоб у ті страшні часи ми вижили.
Ще найдивніше — проти шлюбу своєї доньки із моїм
няньком не мав нічого дід Петро Наполійон.
—Я не можу тебе, дочко, неволити, —сказав. —Але ти
йдеш проти моєї волі. І тому не даю тобі ніякого посагу
і житимеш у чоловіка.

190

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Як оповідали, в нашу родину мамка принесли всього
дві дерев’яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати
комірчину і заявили:
— Се буде мій куток.
Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід
Соломон прийняли мамку в сім’ю, як рідну доньку. Та й
сама невістка — донька багача, красуня, розумниця і бі­
лоручка — раптом ніби переродилась і виявилася вмілою
ґаздинею в хаті, беручкою до всяких робіт по господар­
ству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим
носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому не за­
бувала полити гарячою смолою «коравого» і скупого свата
Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і ви­
гнав доньку з дому ледь не голою без «будьте здорові».
Одне турбувало Фіскарошку. В цьому вона нікому не
зізнавалась і заборонила говорити всій родині — дивна
хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось
в’яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В
цьому загадковому тумані ніби починав губитися ре­
альний світ — люди, мова, думки. І тоді мамка заходи­
ли в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно
лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час,
дивний туман розвіювався, і вони ставали знову пруд­
кою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка.
І починали розповідати про таке, від чого в кожного із
родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно на­
віть за нестерпної спеки.
Мамка могли із такою обізнаністю говорити про суд­
ний день Ісуса Христа, наче все це відбувалось в неї на
очах. І вони крок за кроком йшли за Спасителем до Гол­
гофи. Мамка слово у слово повторювали, хто що кричав
услід Ісусу, хто як сміявся, кривив гримаси, кидав ка­
міння. Як вели себе стражники, як їх було звати, у що
були одягнуті — все до найменшої подробиці спливало
з мамчиних вуст. І що найдивніше, мамка у своїх одкро­
веннях змальовувала картини, про які ніколи і ніде не
згадувалось у писаніях.

М А М К А МОЇ

191

Одного разу я сам чув, як вони говорили про царя
Соломона. Оповідали з таким захопленням, блиском в
очах і любов’ю, ніби все життя прожили поруч нього і
були улюбленицею древнього правителя.
Слухаючи мамку, складалось враження, що в той час,
коли її спеленував дивний туман, вона мандрувала
крізь часи і простори...
Агрономка Катерина, видно, була людиною інтелі­
гентною, бо, вловивши у мамчиній бесіді різку зміну
тону голосу, перевела мову на інше. А коли прощались,
раптом запропонувала:
— Ганно Петрівно, через тиждень у Мукачеві — осін­
ній ярмарок. Там, крім урожаю, будуть демонструва­
тись роботи народних майстрів і художників. Я пропо­
ную виставити і кілька ваших картин.
Мамка заперечливо замахали руками, але ось тут аг­
рономка вже показала свій характер і вміння переконати.
Врешті-решт мамка згодились експонувати на ви­
ставці дві свої картини — «Закоханий скрипаль» і «Ве­
чірня пісня матері». На першій —молодий юнак, неймо­
вірно худий, довговолосий, із загостреним обличчям і
фанатичним поглядом, на фоні старезного розколотого
блискавкою дерева грав на скрипці. На поклик його му­
зики із обвуглених розщілин стовбура починали вигля­
дати молоді пагінці. А на самому вершечку охрещеного
блискавицею дерева на кількох уцілілих гілках один за
одним розкривались пуп’янки рожевих квітів.
Скрипаль грав пристрасно, жагуче, з великою тугою
і болем від нерозділеного кохання, і з його довгих-довгих, прозоро-худих пальців безугавно капала кров.
На іншому полотні слалося безкінечно довге поле
скошених хлібів, на самкраю якого занурювалось у су­
тінки сонце. А по стерні, ранячи босі ноги, йшла щас­
лива молода мати з великим оберемком трави за спи­
ною і немовлям на руках. Охоплена рожевим полум’ям
вечірньої заграви, молода жінка палала своїм світлим

192

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

і тихим вогнем материнського щастя. Вона навіть не
йшла, а летіла з дитиною, долаючи гострий і пекучий
біль. Жінка спішила додому. Перед нею, на півночі, вже
спалахували де-не-де зірки, стелячи до землі проміння.
І щаслива молода мати по тих світлих променях йде не
до села під Ловачкою, а піднімається зоряними стежка­
ми у щасливе небо.
Як не намагалася Катерина притулити «Закоханого
скрипаля» і «Вечірню пісню матері» на найвидніш ому місці в центрі виставки, організатори, побачивши
мамчині картини, радили або їх узагалі забрати, або
тицьнути кудись у закапелок. Агрономка була у відчаї.
Мамка тим часом, не дослуховуючись ніяких порад, ви­
ставили свої картини в найнепримітнішому закапелку
знаменитого мукачівського Латоричного двору.
А виставка-ярмарок чим далі оживала, заливалася
троїстими музиками, дзвеніла людським сміхом, фіґлями, перегуками і перемовами. А над усім — із гуч­
номовців, прозваних «московськими галями», лунали
бадьорі марші й пісні про щастя совєтських народів,
якого ніхто досі в історії людства не пізнав, і наймудріших правителів-вождів, яких ще не знала жодна
цивілізація світу.
Ярмарки-виставки направду були багатими й розкіш­
ними. Перші повоєнні роки землі, століттями щедро го­
довані і доглянуті ґаздами, родили воістину багатирські
врожаї. Уздовж центральної вулиці Мукачева, ледь не
один на одному, стояли дерев’яні будки-ларьки з ящ и­
ками різнофайтових яблучищ, грушищ, картоплищ,
морквищ. Майже над кожною будкою висіли гігантськи­
ми намистинами в’язанки жагучо-червоного, як циган­
ські хустини, перцю, білого й міцного, як гусарські зуби,
часнику. Велетенськими сережками звисали на стовпах
грона гонорового й самозадоволеного винограду. Його
було стільки сортів і кольорів —на всяк смак і око, — що
навіть педантичні жовтопузі оси геть збивались із ліку
й пили нектар як попало.

М А М К А МОЇ

193

Цілими копицями на брезентових підстилках соро­
м’язливо червонілидитячими щоками осінні персики.
Тут же, на вулиці, квичали ображені свинчатка, м е­
кали зажурені барани, кудкудахкали сварливі кури,
ґелґотали по-філософськи гуси, рапкали одностайно,
як на партзборах, качки. Все це тут, на місці, різалось,
парилось, варилось і смажилось під веселе дзю рчан­
ня домашнього вина з бочок. Паленьку теж пили, але в
основному алкоголіки і приїжджі партєйні кадри.
Гуде, співає, танцює, цимбалить, скрипалить, фіґлює, лається, свариться, б’ється і мириться осінній ярмарок-виставка уздовж усієї головної вулиці Мукачева.
І чим душа багата — тим сита і п’яна. Вистачає всього і
всім — людям, птицям, міським бездомним собакам,
кішкам, пацюкам та мишкам, мухам, бджолам, осам,
джмелям і навіть червоним міським мурашкам. Хто п’є,
хто їсть, хто дзьобає, хто смокче, хто натужно і поспіш­
ливо тягне крихтини по нірках.
І ось під обід, коли половина люду вже лежить під
столами, деревами, на обочинах вулиць і тротуарів, по­
чинаються найголовніші урочистості — обхід ярмарку
журі, яке має всякому плоду, страві, витвору мистецтва
дати свою сувору партєйну оцінку.
Мої ж мамка як стали зранку в найвіддаленішому за­
капелку Латоричного двору, так до обіду і не зрушили
з місця. Стояли біля своїх картин вся тихо усміхнена,
лагідна й осяйна, як польова ромашка. А перед нею —де
на великих стендах, де на парадних полицях і стела­
жах — демонструвалось воістину народне мистецтво:
портрети передових доярок із пишними цицьками; по­
стави мужніх лісорубів із такими сокирищами, одним
ударом котрих можна водномить не тільки тисячоліт­
нього дуба зрубати, а й загнати у могилу половину армії
хана Батия. Ще на інших полотнах правдиві художни­
ки, керовані соціалістичним реалізмом, відтворювали
красу механізаторів, кукурудзівників, овочівників і
садівників. Особливо багато ярмаркарів і зівак збирало

194

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

величезне полотно, на якому в усій красі поставала пе­
редова свинарка Закарпаття Анця Мишка у численному
колі підопічних. Щоправда, Анця була набагато вгодованіша і рожевіша, ніж свиноматки, серед яких стояла.
Мамчині картини справляли неоднозначне вражен­
ня: одні німіли й затуляли рота, інші стенали плечима
й швидко відходили, саркастично посміхаючись. Були й
такі, що подовгу дивились, вірніше — вдивлялись, наче
намагаючись проникнути, увійти у світ, зображений на
картині, а потім тяжко зітхали і, відходячи, раз у раз
оглядались, як біженці, які покидають обжитий і доро­
гий їхньому серцю світ.
Аж тут підійшла стара циганка-волошка з полотня­
ною торбою за плечима. Мамка помітили стару ще зда­
леку, насампочатку Латоричного двору. І звернули на
неї увагу тільки тому, що циганка пройшла через всю
виставку, жодного разу не глянувши на витвори місце­
вих художників. А тут зупинилась, наче вросла у землю.
— Я тебе знайшла, — тихо, із глибоким віддихом мо­
вила циганка.
Але не відомо, кому говорились ці слова — матері чи
картині «Закоханий скрипаль», до якої прикипіли очі
волошки.
Виглядала циганка навіть не старою, а древньою. На­
стільки древньою, що здавалась аж перетлілою. Волосся
на голові мала землисто-попелястого кольору, наче пи­
люка на старовинній скрині. Руки —довгі, кістляві, наче
обтягнуті пергаментом, а пальці.нагадували щойно ви­
рване із землі, покручене коріння. І тільки очі! Вони ди­
вилися із глибоко запалих у череп очниць восково-чор­
ного обличчя... Навіть не дивились, а зблискували раз у
раз, наче із нічного колодязя потонулі зорі.
І тим не менше, стара волошка не викликала у мамки
ані огиди, ані страху. Скоріше навпаки — подив, заці­
кавленість і жаль над неміччю старої.
— Можна я доторкнусь до нього? — показала волошка
на картину із закоханим скрипалем.

М А М К А МОЇ

195

— Звичайно, — стенули плечима мамка. — На те і ви­
ставлено, щоби люди побачили.
Стара, не знімаючи торби, присіла прямо на бруківці
і щокою притулилась до обличчя скрипаля.
—Я тебе знайшла! —якось радісно і врочисто промо­
вила волошка. —Я тебе знайшла, коханий мій!
Підняла голову і, зблискуючи очима, мовила до матері:
— Це мій коханий, — показала на скрипаля, — він так
настраждався... А тут, — знову показала на картину, —
тут він знайшов спокій.
Стара притулилась вустами до закривавлених рук
скрипаля і почала цілувати. Із кожним цілунком краплі
крові на пальцях зникали, але варто було волошці від­
няти губи, як кров на перстах скрипаля з’являлась знову.
— Коли я відійду у свій світ, — сказала вибачаючись,
кров зникне назавжди з його пальців, а натомість зазвучить музика.
Потім циганка оглянулась і пошепки сказала мамці:
—Його кров... кров на його пальцях —це мій великий
гріх! Величезний і неспасенний гріх!
— Бабко, встаньте, вам тяжко на камені сидіти, —
простягнули мамка руку циганці.
— Ти свята людина, — підняла застережливо палець
стара волошка і глянула знов на скрипаля. — Він сотні
літ блукав, страждаючи, світом, а тобі було суджено
утамувати його біль і дати спокій душі його. На картині.
І я так само, як і він, багато сотень літ блудитиму сві­
тами, — продовжувала далі. — Нас засудили до вічного
блукання.
Ми мали сотні літ ходити одне поруч одного, але за­
вжди оминатися. Спокій до наших душ мав прийти тіль­
ки тоді, коли зустрінемось. І, дякуючи тобі, добра жінко,
ми зустрілись у цьому місті, — стара знову ніжно погля­
нула на свого скрипаля.
Далі циганка піднялась і стала на коліна перед
картиною «Вечірня пісня матері». Погладила висохлою
долонею немовля на руках матері і глянула на мою мамку.

196

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

— А я би назвала цю картину не так, — усміхнулась
загадково.
—А як? — поцікавилась мамка.
— Я би цю картину нарекла «Пісня на материнській
мові».
— Можливо, — згодилась мамка, —я подумаю.
— А хочеш, дитино, я заспіваю тобі нашу давню-давню співанку на моїй материнській бесіді волохів про
материнську мову?..
—Не смію вам перечити, — згодилась мамка.
І тут циганка, ставши перед картиною, наче перед
іконою, почала тихим, печальним голосом старовинну
пісню волохів про материнську мову. І були в тій пе­
чальній, давній пісні приблизно такі слова:
Дозволь мені, Господи,
У древньому місті
Печалитись на материнській мові,
А потім тихо поплакати теж на материнській мові.
І коли я побачу того, хто роздмухує вогонь у серці
Із попелу дивно погаслих вогнищ,
Дозволь, великий Господи,
Знову шалено закохатись у нього.
Але тільки — на материнській мові!
І сумувати, і радіти, і шаліти в обіймах коханого,
Але тільки — на материнській мові!
І коли коханий відчує поклик далини і покине мене,
І тоді дозволь мені, Господи, .
Страждати, мучитись і каратись,
Але тільки — на материнській мові!
І коли я вже сама
Покидатиму древнє місто
І йтиму до воріт Вічності,
Дозволь мені, Господи,
Востаннє усміхнутись живим.
Але усміхнутись — на материнській мові.
І коли я постану на колінах

М А М К А МОЇ

197

Перед поглядом Твоїм,
І спитаєш, Господи: «Із яких ти країв, Душе грішна?»,
Моя Душа мовчатиме слухняно.
Але ти все зрозумієш,
Великий Господи,
Бо Душа моя мовчатиме
На материнській мові!

Тут циганка на подив легко піднялась із землі, піді­
йшла зовсім близько до мамки і таємниче мовила:
— Коли ми станемо перед Всевишнім, він із кожним
із нас заговорить на нашій материнській мові. І якщо
людина забула материнську мову, то ані Господь нас не
зрозуміє, ані ми не зрозуміємо Господа.
Циганка умовкла, а відтак запитала:
—А ти, дитино, чи ти зрозуміла ту пісню, яку я співала?
— Я багато мов розумію, але тої... вашої, на якій ви
співали, я не знаю! Але головне, я все зрозуміла. Я все до
кожної буковки зрозуміла, про що ви співали, — відпо­
віли збентежено мамка.
— Слава Всевишньому! — підняла догори очі волош­
ка. — Я і справді потрапила у те місто, куди вели мене
звізди.
Потім циганка зняла із плечей полотняну торбу, ви­
йняла невеличку квітчасту хустинку і, простягнувши
матері, мовила:
— Це пісня на мові мого давнього-давнього народу.
Але мій народ рознесло по світу, і він розгубився між
далекими землями, як піщинки в безмежній пустелі.
Але сказано: доки живе хоч одна людина, в якій — мова
її народу, доти живе і сам народ. Народ, який втрачає
свою материнську мову на землі, позбавляється і місця
в Царстві Небесному.
— Але причім тут я? — боязко відсторонилась від да­
рунку волошки мамка.
— Я остання в цьому світі, хто пам ’ятає мову мого
давнього народу. Але відтепер буде ще одна жива душа,

198

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

яка розуміє і пам ’ятатиме пісню на материнській мові
мого народу! — радісно і щасливо промовила. — Візьми
цю хустку і, коли тобі буде важко, розгорни її — межи
квітами лежать кілька слів. Вони тепер сплять, але в по­
трібну хвилину прокинуться і допоможуть тобі.
І ось тут насампочатку Латоричного двору почулися
гамір, сміх, аплодисменти.
Циганка з якимось холодним цинізмом глянула туди
і мовила:
— Пам’ятай ще одне, дитино: тобі суджено говорити з
небесами. А тих, хто спілкується з небесами, ніколи не
зрозуміють на землі.
При цих словах волошка якось дуже весело, юно
усміхнулась, обернулась, зробила кілька кроків до ви­
ходу на центральну площу і раптом на очах у мамки
яскраво спалахнула і розтанула у повітрі.
А гамір і юрба помалу наближались. Розпочалася
друга важлива частина свята — вручення нагород за
ліпші роботи народних майстрів і художників.
Очолював комісію, в яку входила і наша агроном­
ка Катерина, начальник райвідділу культури Андрій
Гардубей на прізвисько Пуцлик. Андрій був родом із
Росвигова — тоді ще передмістя Мукачева. За мадярів
рахувався в комуністах, сидів у підпіллі. А коли при­
йшли руські, всіх підпільників витягли на світ Божий
і добровільно, під автом атним и дулами, кинули на
штурм Дуклі. Тут бідного Андрія в одному з боїв конту­
зило в голову. Після лікування в|н вернувся додому не
те, що геть дурний, але й не від світу цього — сильно за­
їкався і повністю перейшов на російську мову. В районі
не довго мучили мізки, куди його відправити —призна­
чили керувати культурою.
Пуцлик кілька років очолював мукачівську культуру і,
як свідчили безугавні перевірки і гульки по селах, —не­
безуспішно. Ось і тепер Пуцлик дуже похвалив картину,
на якій красувалися великолучківські кукурудзівники.
Вельми до душі припало йому полотно із зняцівськими

М А М К А МОЇ

199

механізаторами, новодавидківськими городниками...
Кожному із творців шедеврів сільськогосподарського
мистецтва Пуцлик вручив грамоти, сто рублів премії
й особисто з кожним автором випив погарчик вина. Та
найбільше враження на Пуцлика, а отже, і на комісію,
справив портрет передової свинарки Закарпаття Анці
Мишки.
— Воть-воть, сто єсть на-на-на-нашая партєйная куку-ку-культура! — аж захлинався од захоплення Пуц­
лик. —Воть... в-о-о-оть с та-та-такімі женщінами ми нана-насмерть угробімо амім-меріцький імпе-пе-рілізм,
овйос єго в ф-ф-феню! — натужно мовив Пуцлик, раз у
раз лапаючи за цицьки портретну свинарку.
Та ще дужче почервоніла на полотні, а свиноматки,
горді за свою господиню, ще вище підняли роздобрілі
писки. За цей шедевр мистецтва передового свинар­
ства молодому художнику було презентовано аж двісті
рублів і випито не по погарчику, а по півлітровому горнятові вина.
Нарешті черга дійшла і до мамчиних полотен.
— А це, шановні товариші, і є те маленьке, але пре­
красне диво, яке я вам обіцяла, — підлетіла до мамки з
гурту комісії Катерина.
І простягла руку до картин —дивіться на диво!
І тут направду сталося диво. Та фантасмагорія, що
панувала на полотнах моєї мамки, блякла із тими ди­
вовижними перетвореннями, що починалися на Латоричному дворі. Глянувши на «Закоханого скрипаля» і
«Вечірню пісню матері», начальник культури Пуцлик
враз отетерів. Певно, від несподіванки він увібгав голо­
ву в шию, а шию в плечі. Далі широко розставив ноги,
очі йому вилізли із орбіт і почали наливатись кров’ю. Із
веселого, розпареного вином чоловіка Пуцлик миттю
перетворився на шаленого колгозного бика, із кожною
хвилиною лютів і все страшніше фиркав ніздрями.
М амці здалося, що, н алякан і гнівом районного
начальника, передові грудасті доярки на картині,

200

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ води

яка стояла неподалік, раптом приниш кли, зблідли і
почали ховати свої пишні цицьки глибоко в пазухи.
А далі схопили за налигачі породисті корови, злізли
з картин і почали шалено тікати на молочну ферму
свого колгозу.
Між тим із писка Пуцлика почали спалахувати, тріс­
каючи, блискавки і лускати страшні громи. Блимаючи
червоними очима і пихтячи ніздрями, гаркнув на агро­
номку:
— Катеріна Остаповна, овйос єго у феню, што сто за
разм азня? — тикнув Пуцлик на «Закоханого скрипа­
ля». — Какой-то сумаш едш ий алкаш напілся і рвйот
на скріпке струни, устраш ая нас кровью, овйос єго у
феню!
Вислів «овйос єго у феню» був найсмачнішою родзин­
кою у мові Пуцлика.
— Товаришу Гардубею, хіба ви не зрозуміли, що це
символ... поезія, — пробувала заперечити ошелешена
Катерина.
— В гробу я відєл єту поезію, овйос єго у феню! Єто
фашісткая пропаганда! — рявкнув Пуцлик.
Почувши вигук «фашистська пропаганда», веселі зняцівські механізатори враз притихли на картині «Трак­
тористи», хутко позлітали із тракторів і почали тікати
полем подалі від гріха.
—А вот єта женщіна, овйос єйо в феню, —обурювався
далі Пуцлик. — Смотрітє, солнце єщо високо, а она вже
бєжіт по стєрнє дамой, вместо того, штобі пшенічниє
колоскі пособірать, овйос єйо в феню!
Почувши, що м ам чина героїня, не дочекавш ись
закінчення робочого дня, тікає з роботи, великолучківські кукурудзівники на картині «Радість вільної
праці» похопилися і ш видко-ш видко почали сапати
кукурудзу.
— А вот, овйос єйо у феню, што у нєйо на руках? Рібльонок? А может она под відом рібльонка нєсьот зерно
домой, што украла с колхозного двора.

М А М К А МОЇ

201

На словах про крадіжку передова свинарка Закарпат­
тя Анця Мишка вмить підголилася на картині і почала
із-під подолу кидати свиням торбини з поцупленою
мукою. Ті задоволено завищали і почали співати осанну
своїй матері-годівниці.
Бідна ж Катерина, уже плачучи, раз у раз пробува­
ла угамувати гнів культурного начальника, але н а­
марне.
— Кстаті, а ста ваша художніца, овйос єйо у феню, запісалась у колгоз?
— А я не корова, аби мене в колгоз записувати, —
вперше озвались мамка.
Упродовж усього видовища вони стояли, припершись
до стіни, і смирно усміхались, як зачарована ромашка
серед будяків.
—Штоби нємедля єйо у колгоз! —крикнув Пуцлик. —І
уже із завтрашнєго дня, овйос єго у феню! Сам лічно проверю!
—Будете, пане, перевіряти і лічити колгозних свиней,
а не мене, — мовили мамка і пригорнули до себе рида­
ючу Катерину.
І хто зна чим би закінчилася веремія, коби в цю хви­
лину не нагодилася баба Фіскарошка. їй того дня теж
не пощастило. Аби не нажити на свою голову якихось
нових неприємних трафунків, що постійно супроводжу­
вали Фіскарошку у славному вароші Мукачеві, стара ви­
рішила добиратись на ярмарок автобусом, або, як його
у нас називали, «бусьом». Вранці спокійно сіла у тран­
спорт і поїхала. Але перед Росвиговом у «бусь» напха­
лось стільки народу, що годі було збагнути, хто на кому
сидить і хто на кому лежить.
Інтелігентного вигляду молодий чоловік, причавле­
ний тілами, весь час своїм ліктем трапляв бабі до рота.
— Пане, заберіть свою руку від мого писка! — суворо
попередила Фіскарошка.
Бідолага з усіх сил натужився і випростався. Але по
хвильці знову зачепив ліктем Фіскарошку.

202

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

во д и

— Пане, заберіть свою руку від мого писка! — знову
огризнулась Фіскарошка.
Молодий інтелігент був росіянином і не розумів
нашої місцевої бесіди. Бабине «заберіть свою руку від
мого писка», тобто рота, він зрозумів по-своєму. І коли
Фіскарошка черговий раз нагадала: «Пане, заберіть свою
руку від мого писка», чоловік скипів і крикнув:
— Женщіна, как вам не стидно! Ви смотрітє, гдє моя
рука, а гдє находіться ваша піська! Как я могу туда достать?
«Бусь» зірвало сміхом, а баба від сорому вся запали­
лась, далі спаленіла гнівом і з усього розмаху претен­
денту на її «піську» врізала по писку. Народ шарахнувся,
автобус занесло, і біля знаменитої «аломської школи»
транспорт втеліжився в дерево. Ну, а далі почалося...
І Фіскарошка в черговий раз втрапила до міліції. Що­
правда, дякуючи святу і веселому настрою мукачів­
ських міліціонерів, опівдні бабу вже випустили. І вона
якраз втрапила на виставку в ту ж мить, коли Пуцлик
стояв на вершині гніву.
Розібравшись у ситуації, Фіскарошка вельми швидко
опанувалась і кинулась у бій сама:
— Слухай, ти, пердуне недоношений, хто тобі дав
право на мою невісту писок одтворяти! Та ти, мухомор
тринькавий, недостоїн не те, што її сліди цілувати, а
даже, авби тобі в ринтавий писок плюнула!
Несподіваний удар у спину ошелешив Пуцлика. Баба
ще й не рушила на нього, а той вже почав відбиватися
руками й грозити:
— Ви, овйос вам у феню, єщо отвєтітє перед совєтською властю...
—Ти, фуфлавцю недорікий, поцілюй ня!
Тут Фіскарошка обернулась до Пуцлика спиною,
перед усім народом заголила спідницю і почала плескатись у сідницю.
Народ вибухнув сміхом. Пани, що оточували куль­
турного начальника, сором’язливо відводили очі і на­
магались непомітно розчинитись у юрбі. А Пуцлик з

М А М К А МОЇ

203

несподіванки розкрив ротище і червоно блимав бича­
чими очиськами. Побачене настільки вразило началь­
ника, що той умить забув російську мову і розговорив­
ся на рідній:
— Такі’сьте, бабо, дурні, як ґумова підошва, фрасову
вам каріку! — промовив сердито і, сплюнувши, почав
щось нотувати.
— Від такого фуфловця і трінькаша чую! —масно від­
повіла Фіскарошка.
У той час, коли баба завела із Пуцликом словесну пе­
рестрілку, мої мамка спокійно взяли картини, зв’язали
їх, перекинули через плече і понесли Латоричним дво­
ром до центральної вулиці.
Катерина, весь час схлипуючи, йшла поруч і просила
від мамки прощення. Мамка її гладили, як дитину, по
голові і заспокоювали.
— Я зовсім не серджуся, — мовили вони. — Мені на­
впаки — було дуже і дуже цікаво. І головне, я сьогодні
воістину пізнала: хто говорить із небесами, ніколи не
буде зрозумілий на землі.
Вони спокійно перейшли через мукачівський міст, а
потім попід Ловачку, біля ріки Кривуліни, а далі вже під­
німались на Небесі. І весь цей час із пальців музиканта
на картині «Закоханий скрипаль» капала по дорозі кров.
А коли дістались обійстя — миттєво перестала. Мамка
глянули на картину і помітили, що кров із пальців за­
коханого скрипаля не тільки перестала капати — вона
взагалі зникла з картини. А потім із картини почала
звучати тиха і умиротворювальна музика — як і казала
циганка-волошка.
Культурний начальник Пуцлик свого слова таки до­
тримав. Наступного дня із двома працівниками рай­
кому партії і міліціонером він явився у наше обійстя на
Небесі. Всіх їх зустріла баба Фіскарошка. Зранку обидвоє із дідом вони вже тринькнули по кілька погарчиків
слив’янки, Фіскарошка була на піднесенні і запитала, в
чому річ.

204

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

—Ми прішлі перепісать всех колхозніков і узнать, почєму ваша нєвєстка, овйос єйо у феню, до сіх пор не запісалась у колгоз? — рішуче заявив Пуцлик.
Почувши про наміри незваних гостей, Фіскарошка
підскочила квочкою і всіма нечистими і нечестивими
словами почала обливати районних панів. До неї до­
лучився і гнівачий Соломон. Дід навіть кілька разів
махнув погрозливо палицею. Проте, умиротворений
лагідним осіннім сонцем, за якусь мить обм’як, присів
на призьбі і, як це часто траплялось із великих нервів,
похнюпив голову, задрімав, а потім і взагалі врізав хро­
пака. А баба, не даючи прибульцям вставити слова, про­
довжувала плескати словесними нечистотами. І раптом,
у розпал веремії, із хати вийшли мамка.
— А што туйки робиться? — запитали вони із своєю
незмінною усмішкою.
—Ми вот прішлі іменно к вам, овйос єго в феню! — за­
явив Пуцлик.
—До мене є якісь питання?
— Да! — відрубав Пуцлик. — Ответьтє, почему ви,
овйос єго в феню, не запісалісь в колгоз?
— А я вам уже вчора, видиться, казала, — нагадали
мамка. — Я не худоба, аби мене записували у колгоз.
— Позвольте зазвідати? — запитав один із уповнова­
жених. —А хто ви тогди єсьте?
— Я — потомственна княгиня, — на диво спокійно
відповіли мамка.
— Но, а я тогда — король Франції, овйос єго у феню! —
зареготав Пуцлик.
—Ні, ви... вірніше... ти є, був і будеш смердом, рабом і
слугою, — з гідністю відповіли мамка.
—Ви, жіночко, не праві! —заявив рішуче другий упо­
вноважений, що досі мовчав. — Наша мудра ленінська
політика провозгласила рівність всіх людей.
— Це все ваші байки, аби баламутити народ, вчиняти
війни та революції, — сказали мамка. — Як у природі,
так і межи людьми ніколи не було, нема і не буде рівно­

М А М К А МОЇ

205

сті. Ми є всі рівними лише перед одним — своїм Все­
вишнім Творцем.
— Ви слишитє, она єщо разводіть, овойс єго у феню,
антісовєтськую релігіозную пропаганду! — завере­
щав Пуцлик і, звернувшись до міліціонера, суворо крик­
нув: —Арєстовать єйо, овйос єго у феню!
Міліціонер стенув плечима, потягнувся до кобури з
пістолетом і рушив до мамки. А вони тим часом витягли подаровану циганкою хустку, розгорнули її, пиль­
но приглянулись, щось прошепотіли. А відтак підняли
голову і, коли міліціонер простягнув руку, мамка, мило
дивлячись йому у вічі, дуже приязно сказали:
—Ви заблудилися, добрий чоловіче. Ви не туди потра­
пили.
Міліціонер остовпів, якусь мить повагався, а далі без­
порадно оглянувся.
— І ви теж заблудилися, —так само приязно і спокій­
но сказали мамка іншим незваним гостям.
Ті повирячували очі, порозкривали роти і почали пе­
реглядатися між собою.
— Ідіть із миром і не грішіть більше! — мовили мам­
ка. —Але спершу вийдіть із хащі, бо ви заблудилися.
На величезний подив баби Фіскарошки, всі четверо
почали дякувати і, низько кланяючись, поспішно поки­
нули обійстя.
— Свят-свят, дочко моя дорога! — почала хреститись
Фіскарошка. —Што ти з ними наробила?
— Ви, мамо, самі виділи — не лаялася, не кричала,
не билася, а сказала людям правду і вони зрозуміли, —
усміхнулись мамка...
— Гей, діду, вставай, якого фраса дрихнеш, як жабакоропаня? —почала зі страху Фіскарошка штурхати Со­
ломона.
— Мамо, не будіть нянька, — попросили лагідно
мамка. —Хіба не видите, як вони переживають у сні?
Як потім оповідали, делегація на чолі із Пуцликом,
вийшовши із нашого двору, спустилась із Небесі до

206

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Палестини. І тут, щоб рушити до Мукачева, пішла зовсім
у протилежний бік —через Бразилію і Ватикан попряму­
вала до Бобовищ. Біля Лохова зупинились, про щось по­
шепотілись і раптом напропале рушили чомусь до лісу.
Майже цілий тиждень Пуцлик із своїм загоном за­
мість того, аби повернутись у Мукачево, блудитиме на­
вколишніми хащами. Час од часу вони виходитимуть до
якогось села, але у Копинівцях їм розтлумачать, як пря­
мувати до Мукачева, проте загін рушить знову у проти­
лежний бік — до перечинських лісів. Врешті-решт про
це прочула мукачівська влада й організувала на пошуки
заблукалих соратників військовий загін.
Тільки на третій день солдати знайшли їх біля села
Пацканьова — обірваних, зарослих, голодних і ледь не
божевільних від пережитого.
Особисто не відаю про подальшу долю Пуцликових
соратників, які залізною волею хотіли затягнути мою
мамку в колгоз. А ось життєвий шлях культурного на­
чальника повернув різко. Видно, блукання по лісах
освітило свідомість і пішло на велику користь. Пуцлик
вмить забув про російську, почав спілкуватися на ма­
теринській. Вийшов із партії і покинув роботу, потім
найнявся двірником до храму, де до останніх днів своїх
співав у хорі.
Того ж вечора мамка зібрали всю нашу родину і ска­
зали:
— Не хочу, аби ви через мене мали великі біди. Тому
покину вашу хату і переберуся до нянька.
—Ти што, Анцько, май розум! — закричали мамці всі
водноголос. —А як же чоловік, діти?
— З ними буде все добре, — заспокоїла мамка. — По­
вірте мені — вони будуть зі мною, а я — з ними, але хату
вашу мушу покинути..
—Анцько, кому треба, то і в батька тебе знайде, — за­
перечила Фіскарошка.
— Ні, там не знайдуть, —усміхнулась мамка, —якщо
я буду там, у нянька, всі забудуть про мене.

М А М К А МОЇ

207

І того ж вечора, спакувавши дерев’яні валізи, мамка
повернулися до батьківського обійстя. І що дивно, з
того дня і насправді всі ніби забули про мамку. Навіть
агрономка Катерина, коли баба їй тепер нагадувала про
невістку, спохвачувалась, щось починала пригадувати,
руками стискувала скроні, а потім якось винувато від­
повідала:
— Так, так... Ваша, бабко, невістка дуже і дуже талано­
вита. Бережіть її, дуже бережіть, — і намагалась втекти.
У родині Данків теж дивно ставилися до життя мамки
в діда Наполійона. Усім здавалось, що так і тільки так
має бути. І що дивно —ми не бачились уже кілька років,
але у всіх таке враження, ніби мамка щохвилини з нами,
а ми — із нею.
Ось і тепер, коли я навідався до діда Петра, маю таке
відчуття, ніби ані на мить не розлучався з мамкою. І
маю таку впевненість, ніби увесь цей час вони мене що­
ранку будили, годували, доглядали, а ввечері клали до
сну і молились за мою долю.
Більше того, виявляється, мамка до найменших по­
дробиць знали про все, що твориться в нашій родині на
Небесі — від того, які квіти посадила баба Фіскарошка
під вікнами, як вони зацвіли, і аж до деталей гучних по­
хоронів діда Соломона.
Палкого літнього надвечір’я на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гос­
тини від родичів із сусідніх Лавок. Йшли, звісно, з му­
хами в носі і такою «свободою» в голові, що якби перед
ними явився океан —перейшли би його, легко свистячи,
босоніж і, головне, — пішки. Але замість глибокого оке­
ану, неподалік гори Ловачки натрапили на плантацію
якогось дивовижного немісцевого овоча. Невисокі рос­
лини, подібні до кущів перцю, але з мохнатим листям і
біло-рожевими квітами, тяглися від дороги і хутко збі­
гали в долину невеличким схилом. На багатьох стеблах
визирали з-під листя не по-християнськи чорні плоди,

208

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

за формою схожі на огірки, і блискучими посмішками
цірилися на діда з бабою.
—Даю ніс на відріз, што сесе якісь большевицькі про­
вокації, — застережливо підніс до гори пальця Соломон.
—А чому так думаєш, Мішку? — запитала, відриваю­
чи найвгодованіший плід, Фіскарошка.
— Бо то лем большевики можуть так посміхуватися
над даром Божим, — мовив Соломон, й собі зриваючи
чорнющого плода.
— Никай, Марько, Богонько дарував людям нормальні
огурки —хрумкі, зелені. А через большевиків вони почор­
ніли. Хто тепер буде їсти ці чорні огурки? Хіба лем цигани?
—О, Ейзуш Крістуш, —раптом влупила себе по скроні
Фіскарошка. —Я вже знаю, што сесе є.
— Што, найся не приказує?! — запитав Соломон.
— Се є... Як то? Кажани! — вигукнула Фіскарошка із
такою радістю, ніби знайшла розгадку побудови піра­
мід єгипетських фараонів. — Сесе ж мені кума Гітлєрка
ще в апрілю говорила, коли розсаду садили. Я ще тогди
подумала: «Побив мінден тих москалів, коли вже не лем
врагів, але й кажанів почали садити».
Насправді перед Фіскарошкою і Соломоном стелила­
ся плантація баклажанів. Одколи світ світом у наших
краях їх ніколи не було, і люди навіть уявлення не мали,
що це за плоди і що з ними чинити.
—Ану ж, Мішку, знімай лем із себе сорочку, —мовила
баба, хутко розв’язуючи фартух.
—А се для чого?
— Як для чого? — обурилася Фіскарошка. — Нарвемо
собі додому кажанів.
—А што пак з ними будемо чинити?
—Ти, Мішку, дурниць не звідай, —повчала Фіскарош­
ка. — Най лиш буде дома, а в ґаздівстві все найде собі
місце — від здоров’я голова не пухне.
Це був святий закон нашого роду: в ґаздівстві все
знадобиться — від знайденої на дорозі підкови аж до
атомної бомби. Часом наше обійстя перетворювалось на

М А М К А МОЇ

209

звалище прикупленого, знайденого, а де й викрадено­
го краму і хламу. Проте ніколи ні в кого не піднімала­
ся рука викинути непотріб. Адже в ґаздівстві все може
пригодитись, або ж, як мудро вчила баба, —від добра ще
ніхто з голоду не вмер.
Ось так і тепер. Фіскарошка не мала навіть найменшо­
го уявлення, для чого можуть знадобитися їй ці «кажа­
ни», проте вважалося б неспасенним гріхом пройти отак
попри колгозне — навіть якщо б це не «кажани» висіли і
лежали, а змії вертілись і сичали.
Миле подружжя так захопилося збиранням, що й не
помітило, як із-за гори Ловачки виповзла, немов серди­
та вовчиця, зла хмарище, далі стріпонулась блискавка
і так гримонуло, що Соломон зі страху впав на гузицю.
Дід панічно боявся грози, а поготів блискавиць і громів.
Він притьмом схопився із землі і, забувши про сорочку,
вщерть напхану плодами, рвонув молодим лошаком до
хащі. Тут, наче заєць, забився під ліщиновий кущ. Чипіючи на колінах, перелякано хрестився і, весь час за­
їкаючись, благав при черговій блискавці:
— Сятий Іллечку, пощади і помилуй бідного сиро­
ту. Не оскверни і не вкороти гнівом своїм тяжку жизнь
жебракові!
Баба Фіскарошка належала не стільки до людей без­
страшних, як до педантичних —вона не була жадібною,
але й доброві марно не давала пропасти. Тому, незва­
жаючи на бурю, прицубрила до хащі не тільки своє, а й
набиту добром дідову сорочку. А Соломон при кожному
спалахові й ударові волав своє:
— Сятий Іллечку, пощади і помилуй!
— Діду, заткни писок! — раптом рявкнула баба. — Бо
кедь Сятий Ілля почує, што ми —злодії тут, та ще й з кра­
деним колгозним добром, то нам тогди точно кінець —
алілуя і фертік!
Чи то від бабиного крику, чи від велетенського спа­
лаху блискавки Соломон схопився, вирвався із хащі і
почав, мов навіжений, тікати через пагорб.

210

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Устиг добігти до велетенського дуба перед долиною
Святого Івана, як у дерево із усього розмаху влетіла
блискавиця, осяйнувши весь навколишній світ якимось
синющо-холодним світлом. Дуб заричав звіром і поло­
вину його зрізало, немов вогненним лезом.
Діда деревом не зачепило, але добряче влупило електророзрядом, бо коли прибігла Фіскарошка, Соломон
лежав неподалік весь синій і бездиханний. Як і обіцяла
баба —алілуя і фертік!
Важко сказати, які житейські події були для нашої
родини значнішими і, головне, радіснішими — весілля,
хрестини, похорони чи іменини. Бо найгучніше весілля
або хрестини, що починалися танцями, виском, писком
і тисячоразовим зізнанням в догробовій любові, могли
закінчуватися такими побоїщами, що нинішні криваві
сутички в телебойовиках здаються невинними репе­
тиціями до цілком пристойних вистав. І навпаки, по­
минки одного із родових чільників після кількох чарок
із глибоко церковних пісньоспівів плавно переходили в
сумну народну «Цвіте терен...», якщо ж хтось із родини
не похопився і не перестав наливати чарки далі —а тако­
го за моєї тямки практично не траплялось, —задушевна
й печальна «Цвіте терен...» плавно переходила в більш
оптимістичну «День, білий день, вставай, дівко, клади
огень...». А ця, зігріта ще кількома чарчинами, перерос­
тала вже у життєстверджувальну «Ой, Марічко, чічері-чічері, розчеши ми кучері...». Це зривало поминальників із
місць, і прощання з покійником закінчувалось шалени­
ми танцями і навіть сороміцькими піснями.
І коли траплялись торжество чи трагедія, родина без
усяких запросин миттю являлась у потрібний час до
обійстя. Ось і тепер. Ледве встигли діда обмити й виста­
вити в передній хаті на ослін, як із Лавок, Лохова, Бобовищ, Серенівець, Зняцева, Пузняковець та інших ближ­
ніх сіл і присілків почали злізатися, як воші на жебрачу
голову, брати, сестри, тітки, вуйки, стрийни, стрики,

М А М К А МОЇ

211

кумове, сватове й усілякі інші хрещені, близькі і далекі,
відомі і невідомі родини.
Верещали свинчата, бекали-мекали барани, кудкудахкали кури. Все це йшло під ніж. Жінки поралися біля
гарячих котлів і общипували гусей, правили голубці,
готували тісто для хліба і повидлових рулетів. Чоловіки
розбирали свинчата, варили гурки*, готували м ’ясива
для відбивних.
Навколо панував діловий і навіть піднесено-святковий настрій. Особливо це відчувалось, коли сокачки і
гентеші — так у нас називали кухарок і різників — вла­
штовували невеличкі перерви на горнятко вина чи погарчик паленьки. Тут уже доходило не тільки до роди­
чання, кумовання, а й до залицяння і навіть прямих
натяків: «Був би, кумо, дуже рад затягнути вас у сад».
Все йшло чудово, душевно, на високому емоційному
рівні. Одна деталь суттєво псувала родинну святкову
ідилію —покійник, що лежав у передній хаті. Хоча, кла­
дучи руку на серце, значна більшість, зайнята приготу­
ваннями і в передчутті багатої гостини, за покійника
вже й забула.
Соломонів кум Семен Шитиминя на прізвисько адмірал
Хорті читав у самотині над дідом псалтир, коли до пере­
дньої кімнати увійшли пан Фийса. Після вчорашнього за­
мочування горя пан учитель мав такий вигляд, ніби його
самого мочили місяць у діжці із капустою. Пан Фийса
навшпиньки підійшов до узголів’я покійника, скорботно
схилив голову і смиренно-печальними очима у глибокій
задумі дивився на умиротворене обличчя дорогого сусі­
да, час од часу поправляючи пляшку самогонки, що так
і норовила вистрибнути з неглибокої кишені піджака.
Адмірал Хорті з одвертою неприязню поглянув з-під оку­
лярів на пана Фийсу і читав таким тоном, наче рядки із
псалтиря адресував не небесам, а панові вчителю. А небо­
жатко пан Фийса цим зовсім не переймався, жалібно посморкував, навіть натужувався заплакати, однак сльози
чомусь не хотіли бігти на очі. Відтак з однієї кишені витяг
•Закарпатська страва.

212

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

погарчик, з іншої вередливу пляшку, поставив перед ад­
міралом Хортієм на стіл. Далі, дивлячись на нього безвинно-дитячими очима, пан учитель лагідно сказав:
— Вип’ємо.
— Майте Бога в серці, пане учителю, — відповів суво­
ро Хорті. —Я святого псалтиря читаю!
—Так я і кажу: вип’ємо, авби псалтир гладко і смачно
читався, — сказав пан Фийса.
Після деяких вагань адмірал Хорті помалу простяг­
нув руку до погара. Випили. Закусили рукавами.
— Но, позерайте, свату, наш Мішко якось аж помоло­
дів у гробі, —кивнув у бік покійника пан Фийса. —Дуже
файно випозірує, най ’му буде нівроку.
— Но ще би не помолодів —два дні вже не п’є, то чом
би красно й не випозірував.
Тут пан Фийса акуратно налив погарчик і шанобливо
поклав біля труни.
—А се ще для чого? — вилупив очі адмірал.
—Тать для Мішка.
—Айбо він мертвий!
— А што, хіба Мішко настільки мертвий, што вже і не
вип’є із нами? — запитав із здивуванням пан Фийса.
—Хіба, пане вчителю, ви не знаєте, што мертві вже не
п ’ють і не закусюють?
— Но, та свистати тогди на таку смерть, — розчарова­
но прорікнув пан Фийса.
І тут сталося диво, яке ніколи ніхто так і не міг пояс­
нити. Тіло Соломона здригнулося, обличчям пройшов
легкий трем і обидві щоки, немов помідори під благо­
датним літнім сонцем, почали помаленьку рожевіти.
Чоло вмить покропилося потом, і дід глибоко зітхнув.
Далі розплющив очі, підвівся і, зацікавлено дивлячись
то на кума Хортія, то на пана Фийсу, запитав нелукаво:
—А ви якого міндена туйки робите?
— Ми, Мішку, тото... як вам ліпше уповісти... Ви малінько умерли... і ми вас малінько хоронимо, — мовив,
затинаючись, пан Фийса.

М А М К А МОЇ

213

Як не дивно, але раптове воскресіння Соломона не
вразило ані кума, ані пана вчителя.
— Куме, вам говорити не можна, бо ви умерли, — за­
стеріг адмірал Хорті. —Лежіть собі спокійно і не дихай­
те, бо можете челядь настрашити.
—Так... так, ороньовий Мішку, — засокорив і собі пан
Фийса. — Ви так файно, нівроку, умерли... Блискавка у
вас врізала — і капут. І не хворіли’сьте і не мучилися...
вам так повезло, што кожен вам заздрить...
—Но та за сесе, цімборове, треба упити, —сказав, напівлежачи у труні, Соломон.
— Палінька туйки... коло вас, — хутко підбіг до діда
Фийса і простягнув Соломонові стакан. — І пийте на
здоровлічко.
Дід ковтнув слив’янку і вдоволено прогурчав.
— Пане вчителю, ви думаєте своєю цуравою головою,
што робите? —знервовано мовив кум Хорті. —Покойників не можна споювати.
— А чому, солодкий сватику? — запитав збентежено
пан вчитель.
Адмірал довго думав-думав і бовкнув:
— Бо покійник не має того здоров’я й удовольствія,
што при жизни.
На цю словесну баталію в кімнату тихенько увібга­
лася тітка Маргарита. Побачивши Соломона, що сидів у
домовині, наче циганський барон, і вдоволено усміхав­
ся, тітка дико заверещала.
— Закрий писок! — крикнув адмірал Хорті.
Маргарита одразу вмовкла.
—Што сталося? — запитала перелякано, не віднімаю­
чи долоні від рота.
— Нич страшного, Моргітко, не сталося, — заспо­
коїв пан Фийса. — Наш Мішко мало умер, а пак малінь­
ко встав. Випив з нами погарчик паліньки — і вмре
далі.
—Но та тото ще треба подумати! —рішуче заперечив
Соломон.

214

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

—Няню, ви маєте, до фрасової каріки, якусь совість, —
швидко оговтавшись, раптом зарепетувала тітка Маргарита. —Ми стілько курей зарізали, два барани, наварили
поливки, два горщики голубців, напекли всякої смакоти
і што тепер — сесе пропаде, бо вам перехотілося вмира­
ти? А скілько паленьки! П’ять ящиків лем єдного пива
купили. І ви хочете, авби ми тепер сесе вшитко вернули
у крамницю?
— Йой, Моргітко, я ліпш е сам умру, лем не вер ­
тайте тото добро, — звели до неба благально руки пан
Фийса.
— А як нам тепер перед людьми випозірувати? Раз
у житті зібралась уся родина, авби по-людськи відпразнувати похорони, а вас шершень укусив у гузицю — мусіли’сьте встати. Якшто каждий із нас так буде
робити —коли захочеться умре, коли захочеться воскрес­
не —то дуже скоро підемо по світу із тайстрами.
— Та што, закопліть мене тогди у землю живим? —
розвів руками Соломон.
— Можна малінько, Мішку, — згодилися пан Фийса. —
Ми вас малінько загребемо. Полежите собі спокойно,
а пак, якшто вам не полюбиться — буде студено чи мок­
ро, —то встанете собі на здоровлічко.
—Якшто ви так спокійно, пане вчителю, говорите, то,
може, вас і закопаємо, — запропонував дід.
— Йой, майте совість, сусідо! По-перше, я не великий
любитель смерти. А во-вторих, я чоловік самотній. По­
минки за мною ніхто не зробить. А так просто, на тве­
резу голову, неінтересно вмирати, — висловив філософ­
ськи пан Фийса.
— Конєшно, хто на пусту голову буде задарма горлян­
ку на похоронах дерти і на порожній желудок плака­
ти? — рішуче підтрим ав пана вчителя адмірал. — А
тутки, куме, у вас вже все готове — і пити, і їсти. Так
што, куме, не дурійте —умирайте дальше! Бо все одно, —
продовжував адмірал Хорті, — якщо кума Фіскарошка
учує, што ви, Мішку, воскресли, і порахує свої видатки

М А М К А МОЇ

215

на похорони, вам, кумику, точно буде галамбець — она
вас нараз уб’є!
—На мою душу, што так і буде, —підтвердила тітка. —
Так што, няньку, ліпше вмирайте тепер безболєзнєнно,
доки не прибігли мамка і не вбили вас якоюсь дерев’якою, —щиро порадила Маргарита.
Тим часом Фіскарошка, певне, аби забутися, безцільно
нишпорила по хліву. Смерть Соломона добряче втеліжила бабу, але не далі. Якщо розум прийняв і проконстатував кончину діда, то добродушне і наївне бабине серце
навіть і чути не хотіло, що душа Соломона вже пасе не­
бесних телят. Тому Фіскарошка тепер ніби знаходилася
в подвійному стані — між реальністю й ірреальністю.
Нипала по хліву, переставляючи знічев’я речі, і весь час
говорила із собою: «Знаю, солодкий Мішку, што ти помер.
Айбо не-порочна душечка твоя зосталась зо мною. Я чуствую, як ти дивишся своїми чистими ангельськими
очима на мене. І так буде завжди, доки я топтатиму ряст
на білім світі. Ти будеш мені розрадником і порадником
у всьому. От скажи, Мішку, куди би мені спрятати само­
гонний апарат, авби твій братцьо Микулка не потягнув?
Вже нині, скис би, як зелена капуста, тричі питав мене
про нього».
— Під ясла... під ясла, Марько, сховай, там його і фена
не знайде, — почувся голос Соломона.
— О, дякую тобі, мій ґаздо. Я так і знала, што ти й із
того світу не даш своєму добру пропасти, — ревно пере­
хрестилася Фіскарошка, запихаючи самогонне причан­
далля під ясла.
—А ще би бочки десь запрятати, бо на них ще до твоєї
смерті гострив очі твій братцьо Павло, — вела далі своєї
Фіскарошка, не піднімаючи голови.
— А бочки, Марько, треба витягти на хлів і сіном за­
сипати, —мудро порадив голос Соломона.
—Ага, Мішку, так і зробимо, голубе мій таркастий.
—А ти, Марько, куди спрятала боченя із сливовицею,
що ми із паном Фийсою наварили ще перед празником

216

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Маковія? — елейним голоском, достоту, як у житті, за­
питала душа Соломона.
— Ой, коби ти, Мішку, був знав, што бочка закопана
коло пивниці, то ви би із паном Фийсою цуцликами* вже
давно висмоктали, —махнула безнадійно Фіскарошка.
І тут баба випросталась. На якусь мить прислухалась
сама до себе і повільно повернула голову. У дверях, у па­
раднім костюмі, в тому ж, що лежав у труні, стояв Со­
ломон, схиливши, наче капосне дитя, голову на плече, і
мило всміхався.
— Спаси і помилуй! Спаси і помилуй! — почала кида­
ти на себе перелякано хрести Фіскарошка. — Згинь під
камінь, сило нечиста!
—Та куди я од тебе дінуся, Марько? —сказав спокійно
Соломон.
—Айбо ти умер, Мішку?
—Но та й што! Як кажуть пан Фийса —малінько вмер,
а тепер вп’ять малінько поживу, а пак, може, й колись
умру надовго.
— Мамко моя солодка, ви чули, што няньо встали із
мертвих? —влетіла у хлів, немов навіжена, тітка Моргіта.
—Но та й што — слава Богу, — сказалатихо, приходячи до тями, Фіскарошка.
—А ви ци подумали, які то нам збитки?
Фіскарошка повільно наблизилася до Соломона і по­
чала ніжно торкатися його обличчя, пучками пальців
перебирати на скронях сивину, задивлятись в очі, наче
пересвідчуючись, направду її дорогий Мішко живий і
чи не примарилось це все? А далі, упевнившись досто­
ту, що Соломон таки живий і вже несе від нього пере­
гаром, Фіскарошка почала цілувати свого мужа в очі, у
підборіддя, не забуваючи при цьому і гепати кулаками
по хребтянці. Всі багатства земні, радощі і щастя всьо­
го світу зійшлися і втілилися тепер для Фіскарошки в
цьому невеличкому добродушному чоловічкові.
І навіть тяжкий перегар від сливовиці, якою Соломон
встиг почастуватись ще в труні, вперше в житті пахнув
*Соски.

М А М К А МОЇ

217

для Фіскарошки тонко, ароматно, щемно. Ніби від діда
не несло, а пахло твердим духом життя!
— Мамо, ви што так радуєтеся, якби когути знесли­
ся, — завела своє Моргіта. — Ви хоть думаєте своєю
гулькуватою динею, што ми будемо з тим робити, што
напекли, напарили і наварили. Якшто каждий із нас так
почне вмирати, коли йому захочеться...
— Цить, кобило з яйцями! — гаркнула баба. — 3 тим,
што наварили, напекли, ми знаємо, што робити. Аби лем
горлянки не пересохли.
За якоїсь півгодини з хати із блискавичною швид­
кістю повилітали столи, стільці, скатертини, дрібний і
великий посуд. Все це шикувалося, накривалося, напо­
внювалося їжею і питвом.
І як сказала для всіх баба Фіскарошка, для поряд­
ної челядини не головне, чи хтось вмер, народився чи
здуру женився. Головноє —привід мати, штоби горлянці
і ногам свободу дати.
Наступного ранку наше обійстя нагадувало таку собі
міні-Трою після дружнього візиту підступних греків. По
руїнах, немов привид прекрасної Єлени-цариці, бродила
баба Фіскарошка і причитала дуже недобрим голосом, а
ще гіршими словами. Лаялась Фіскарошка не через те, що
весь двір був усіяний перекинутими столами, уламками
стільців, битою посудою і тілами повалених Данків, що
хропіли на весь довкіл, як недорізані барани. Баба люту­
вала, що від учорашньої гулянки гості — пили би не ро­
тами, а сідницями — не лишили краплини на похмілля.
Навіть та бочечка сливовиці, про яку так журилась Соло­
монова душа, була в розпалі танців викопана з-під пивни­
ці і тепер порожнім нетрібом валялась біля курника. При
цьому бабі прийшла в голову навіть мисля про марноту
марнот життя: ця бочка ще вчора була неоціненним скар­
бом, а нині — пуста дерев’яна тара. Так і бідний чоловік.
У цей час з-під недотрощеного столу, як польова
мишка з нори, вилізла стрийна Мікроба. Покрутилапокрутила головою, як чапля на болоті, і від побаченого

218

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

якось зниділа. А далі, отримавши від Фіскарошки політінформацію, що в обійсті не лишилось ані краплі, аби за­
добрити понівечену душу, раптом стала дуже діловою:
— Но та тогди, солодка Марько, ми з кедвешним Микулкою ідеме нараз домів.
— Та з Богоньком... путьком.. путьком та й із Богоньком, — засокорила Фіскарошка.
— Не сердися, Марько, айбо ми прийшли задарма на
похорони... задурно майже два дні згаяли. А я за той час
могла в колгозі міх крумплів заробити. Так што не сер­
дися, айбо могла бись покрити мені збитки.
—Та ви прийшли самі... я вас не кликала, — розгуби­
лась Фіскарошка. — Ви можете се защитати, як аванс. А
коли Мішко умре насправді, то вже не приходьте. По­
рахуйте, што ви його вже похоронили.
—А, Марько, то не можна так. Він што — буде з тобою
приходити до нас на гостину, як мертвий, а пити і
жерти, як живий?!
— Е... е... е... мара мені до тебе! Іди у хлів та набери
собі міх крумплів.
Мікроба хутко витягла з-під курника стрийка Микулу
і почала йому щось втовкмачувати, а далі побігла у хлів.
Стрийко, обтрушуючись від пір’я, підійшов до баби, по­
плескав її родинно по плечу і сказав:
— Марько, всьо в порядку, не журися... Айбо, знаєш, я
мав у Черепані цими днями хижу крити. Десять рублів
мені обіцяли. А через ложні похорони я такий файний
приробіток пустив псові під хвіст.
— Но, а те, што ви стілько наїли, напили? — стояла на
своєму баба.
— А тото не рахується, бо все одно би пропало! —
мовив Микула. — А коли вже на то пішло, то ми вас
потім на храмовий празник ще й не так почастуємо.
Баба, згадавши всіх нечистих, вийняла з кишені хус­
тину, скручену у вузлик, розв’язала і простягнула Микулі червінець. Стрийко задоволено поплював на гроші
і щиро побажав, аби Соломон частіше помирав.

М А М К А МОЇ

219

Чутки мають швидкі ноги. І вже невдовзі нанашка Гіт­
лєрка всіма святими доводила, що через дурні похорони
вона зазнала страшних економічних і моральних збит­
ків — не повела козу до цапа, тепер її скотина лишить­
ся без приплоду і молока. Тому нанашка дуже просить
хоча би півмішка кукурудзяної муки, аби козу підкормити і пришвидшити її бажання полюбити сексуально
знову цапа.
Компенсацію за моральні й матеріальні збитки через
фальшивий виклик на похорони довелося відшкодову­
вати й іншим далеким і близьким родичам. Усіх учас­
ників жалобного дійства раптом осяяли небеса, яких би
вони нагромадили незлічених багатств, якого би казко­
вого благополуччя сягнули, коби не згаяли дорогоцін­
ний час на дурні похорони Соломона. Отже, кожен із
невимовно потерпілих через фальшиві похорони отри­
мував за побажаннями —хто міх капусти, хто торбу су­
шених слив, хто клунок кукурудзи, а хто вузлик луще­
ної фасолі...
Один, Богонько би їх любили, пан Фийса нічого не
витребували. Ще вчора увечері, перед тим, як мужньо
впасти під стіл, зібравши рештки сил, вони свиснули
з-під рук Фіскарошки півлітру, сховали її під плотом у
кропиві. Хто-хто, але пан Фийса знали — після гучного
весілля приходить гірке похмілля. Отож тепер вони ле­
жали собі із порожньою пляшкою, яку видудлили зран­
ку біля того ж плоту, і мирно спали у тій же кропиві. Сопіли собі тихо під ніс, як натруджене дитя, і нічим не
журилися. Вони знали, в обійсті Данків, доки їм лише
даровано світу, завжди знайдуть і тепло душевне, і
тепло хатнє, і хліб-сіль, не говорячи вже про чарчину.
Фіскарошка ж із Соломоном у цей час стояли чинно
біля хвіртки і поклонами проводжали гостей. Потім
сіли собі двоїчко на лавицю, і баба, дивлячись, як до­
рогі родичі, вантажені всяким добром, спускаються з
Небесі в долину, незлобливо й обережно мовила до Со­
ломона:

220

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

—Ти, Мішку, коли помер... ти хоч видів живу Смерть?
— Йой, золота моя, де би не видів, — мовив гордо Со­
ломон, аби наварити собі ціни. —Так ясно видів, як тебе
тепер.
—А як хоть вона виглядала?
— Ну як?.. Із косою... чорна, як ердильська циганка...
Йшла собі помежи народ і косила голови, як капусту...
— Но, а ти?
— Я малінько прихилився, то й, видиш, спас свою го­
лову.
Баба прогиркнула, прочистила горлянку і твердо-по­
вчально наказала дідові:
— Слухай, Мішку, якшто ти очередний раз помреш,
зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй
скажеш, що мене не знаєш, нигда-шуга не видів... і вообще я не живу на світі.
— Но, а коли зазвідає про жону? — насторожився Со­
ломон.
— Кажи, што ти був нежонатий.
—Як нежонатий?
— Дуже просто — бідкайся, што на цісарській войні
тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний... то єсть... ходив із опущеним женилом.
—А-а-а-а... Марько, —протягнув дід. —Я постараюся,
айбо не обіцяю — сама знаєш, я брехати не вмію.
— Правда... правда... Ти, Мішку, бджоли би тебе цілу­
вали, ти дуже цінний у мене чоловік.
— А як же, Марько. Ти ж би нігда в жизни за пустого
чобота не вийшла замуж. Я все кажу, такі чоловіки, як я,
на вулиці не валяються, — гордо відповів Соломон.
— Што правда — то правда: не на вулиці валяються, а
по ярках штабелями лежать, — не могла не вкусити і на
цей раз Фіскарошка.
І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона,
мамка щиро засміялись — чого я вже давно-давно не
пам’ятав.

М А М К А МОЇ

221

—Чого так смієтеся? — запитав здивовано.
— Смерті, дитино, не треба боятися — над нею треба
сміятися. Смерть —просто страх. А для того, авби страх
подолати, над ним треба сміятись, — сказали мамка.
—З дідом то так і є, —мовив я, — він усе життя лем то
і робить: або сміється, або з нього сміються.
— Ні, Митрику, — заперечливо похитала головою
мамка. — Дідо наш дуже добрий. Він тобі ще много в
житті поможе. І тому я не могла допустити його...
На цьому слові мамка затнулись, хвильку помовчали
і далі сказали всього одне речення:
—Наш дідико повернувся з тої дороги, з якої мало хто
вертається...
Мамка відчинили величезну шафу і витягли з неї
дерев’яну валізу — ту саму, з якою колись прийшли в
обійстя Данків, а згодом і пішли з нього. І тут, у шафі,
я раптом побачив картину, яка вразила найбільше. І не
просто вразила, а ошелешила своєю потворністю.
...На полотні простягалась велетенська пустеля. Над
нею вибляклим півколом знімалося небо — стомлене,
пожухле і потріскане, як розбите дзеркало. А із тих трі­
щин виростали гігантські дерева — закорінені в небо,
а головами-кронами до землі. Кожне дерево мало своє
неповторне обличчя: одне німіло від жаху, друге захо­
дилось від сміху, а ще інші застигли то в неймовірному
здивуванні, то у глибокій печалі, то в нестерпнім гніві,
то у божевільній радості.
Складалось враження, що переді мною цілий ліс дерев-людей, покараних за гріхи і замурованих у роз­
печене пустельне небо. А крізь цей небесний диво-ліс
проглядали так само перевернуті догори ногами юрби­
ща людей. Вони гналися за казковими палацами — так
само перекинутими. Позаду ошалілих натовпів лиша­
лися гори трупів. Проте люди із божевільним гиком і
блиском в очах, розмахуючи зброєю, вперто бігли упе­
ред. Але чим стрімкіший був їх біг, тим швидше казкові
палаци віддалялись, а надалі і зовсім зникали. Все це

222

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

нагадувало хворий пустельний міраж людини, яка по­
мирала від спраги.
Мамка помітили моє оціпеніння і запитали:
—Ти налякався?
—То є дуже страшно, — видобув із себе я.
— Це, дитино, поки що невідоме тобі слово. Його
ім’я —«Ілюзія». Воно народилось не у Господніх просто­
рах. Це плід від лукавого. Ти ж чув, як пахли Божі слова?
А воно...
Дійсно, від картини йшов запах. Ні, це був не запах. Із
пустелі віяло холодом. І настільки страшним, що кров
стигла у жилах, а єство охоплювали такі відчай і безна­
дія, що хотілося вити, кричати, бити головою об землю!
Помітивши, як я зблід і нервово затремтіли мої губи,
мамка притьмом зачинили шафу і сказали:
— Коли виростеш, стережися Ілюзії. Це дуже хворе,
але підступне слово! Саме через нього першими по­
терпіли Адам і Єва в Едемі, а потім всю історію страж­
дає людство на Землі. Незриме це слово — «Ілюзія», але
воно, як ніяке інше, породжує криваві видовища — ре­
волюції, війни, катастрофи...
—Але там, на картині, таке, як у казці, — сказав я.
— Так, там на картині — пустельний міраж. Але Ілю­
зія страшніша за міраж, Видіння з’являється і зникає, а
Ілюзія —ніколи. Тобі, Митьку, ще рано про це знати, але
запам’ятати мусиш назавжди.
При цих словах мамка почали акуратно пакувати у
валізу речі — сукні, рушники, кілька хустин.
—Ви, мамко, повертаєтесь до нас? —радісно вигукнув я.
— Ні, дитино, я збираюся в далеку дорогу, — відпові­
ли, тяжко зітхнувши, мамка. — Тому і покликала тебе,
щоби попрощатись.
— Ви нас покидаєте? — закричав перелякано я.
Мамка притьмом схопились, підійшли до мене, при­
клали до чола долоню і ніжно промовили:
— Заспокойся, Митрику. Ти маєш бути мудрим. Бо­
гонько і благодать із тобою.

М А М К А МОЇ

223

Тут я одразу відчув, як неймовірно ніжне тепло від
мамчиної долоні почало заповнювати мене. І побачив
зримо, як три слова — Богонько, Благодать, Спокій —
тихо огорнули мене, як весна огортає дерево пахучим
квітом. І всі ці три слова виглядали достоту, як Щастя. А
Щастя, звісно всім, схоже на мамчину радісну усмішку і
пахне веселим літнім дощем.
— А чому ви покидаєте нас? — запитав знову, але на
цей раз тихо і спокійно.
—Я мушу... Мене чекає мій Учитель. Його час у цьому
світі закінчився. Він повертається на свою далеку Бать­
ківщину і має передати мені Книгу. Це Книга, де запи­
сана Доля кожної людини... Навіть тих, хто ще не наро­
дився. І Доля людства теж до найменшої дрібниці, до
травинки, до краплинки води розписана. «Одкровення
Слова» Книга ця називається.
У цей час із боку мукачівського військового аеродро­
му над Ловачкою пронеслась трійка літаків-винищувачів, оглушуючи ревом навколишні простори.
Мамка почекали, доки гуркіт стих і, дивлячись через
вікно услід літакам, сказали:
— Ти видиш, як люди готуються до війни. Прийде
час, коли світ оволодіє такою зброєю, проти якої, буде
людям видітися, немає у Вселенній сили, яка б їх по­
борола. І ніхто не знає, що досить одного слова, одного
знака — і весь цей світ розсиплеться, як розбите дзер­
кало... І ніхто навіть не встигне подумати про зброю! І
все це є у Книзі тій. І тепер її хранителькою маю стати я.
Аж до того часу, доки не з’явиться на цій землі Володар,
який правитиме за законами «Одкровення Слова».
Чесно зізнатися, я мало тямив у тім, про що мовили
мамка, але мене бентежило одне:
— А коли цей Володар з’явиться, ви повернетесь до
нас, на Небесі, назавжди? — запитав я.
—Ніхто із смертних не відає, коли прийде Володар. А
я? Так, як і дотепер. Я вас не покину. Ви будете постійно
зі мною. А я — з вами.

224

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Мамка закрили валізу, оглянули сумним поглядом
помешкання і сказали:
— Картини всі залишаю тобі. Але ніколи не смій їх
нікому продати або чужому подарувати. А тепер при­
сядемо перед дорогою.
Ми присіли на лавицю. І тут я помітив, як на всіх
мамчиних картинах зображення заворушились. Слова
ожили і печально зітхнули.
...Мамчині картини мені не вдалося зберегти.
Коли батько усвідомив, що мамка покинули нас і біль­
ше ніколи не вернуться, його пойняли великий розпач і
безнадія. Весь час сидів на порозі хати і, затуливши очі
долонями, повторював одне і те ж:
—Анцю, чого ти так вчинила? Я так тебе люблю, Анно
моя, Анно!
А потім у потупілій свідомості зблиснула думка: у
всьому, що сталося, винні картини! Вони, саме вони,
збаламутили голову жінці і звели її з праведного путі.
Ця думка весь час підживлювала батька, викликала не­
вимовну лють до всього того «панського», що заважає
жити по-людськи простому чоловікові і баламутить світ.
І якось у пориві гніву батько схопив сокиру і помчав в
обійстя Наполійонів. І треба було статися —вдома якраз
нікого не було. Батько вибив на колишній мамчиній по­
ловині хати двері. Далі зібрав усі картини, кинув серед
подвір’я, облив керосином і підпалив.
Коли я примчав за підказкою Фіскарошки до діда Наполійона, посеред обійстя вже палахкотів вогонь. Від по­
баченого я занімів і дивився, як полум’я пожирає мамчині
картини. Хоча ні! Полум’я було незвичним — рожевоголубого кольору, дуже спокійне, лагідне. І вогонь не
спалював, не пожирав, а ховав у собі, у своїх рожевоголубих володіннях мамчині картини. І коли з очей зни­
кло останнє полотно, із попелу багаття почали вилітати
зграями дивовижної краси метелики. Очевидно, схожі
на ті, про які мамка колись розповідали панові Фийсі —
що раз у тисячоліття народжуються. Метелики кольо­

М А М К А МОЇ

225

ровими табунцями випорхували із згасаючого багаття,
злітали уверх, розносячи за собою божественно-запаморочливі запахи. І якщо до цього часу я міг визначити і
порівняти з чимось, як гарно пахли мамчині картини,
то пахощі, які тепер розносили над світом кольорові ме­
телики, не можна було ні з чим порівняти. Так, очевид­
но, пахне тільки у садах Господніх, де народжуються,
виростають і дозрівають Слова!
А біля згарища сидів скам’янілий від горя батько і, хи­
таючи з боку на бік головою, весь час шепотів:
— Анно, моя Анно, на кого ти мене покинула? Анно,
моя Анно, що маю чинити із своєю любов’ю?
Вийшовши із батьківського обійстя, мамка раптом
зупинилися, обернулися, поставили валізу на землю,
стали на коліна перед воротами і почали молитися.
Схилили голову в покірності, молилися із заплющени­
ми очима сердечно і пристрасно. Молилися так гаряче
і безмежно щиро, що слова, звернені до Всевишнього і
Небес, почали сяяти. І мою мамку огорнуло світле коло
і почало, як серце, пульсувати неймовірної краси кольо­
рами. Вони, ці кольори, були достоту подібні на барви,
якими цвіли Слова, намальовані мамкою на своїх кар­
тинах, але якісь тепліші і милозвучніші. А мені здало­
ся, що тепер серед білого дня раптово з’явилась яскрава
веселка. Тільки зійшла вона не на небесах, а народилась
у мамчиній душі і квітучим вінком огорнула її, жінкустрадницю, що молилась перед далекою дорогою, від­
даючи останній поклін батьківській хаті.
Далі мамка встали з колін, перехрестили обійстя і
стиха мені сказали:
— Якщо я раптом почну оглядатися, ти крикни на
мене, аби не оберталась назад.
Тільки ми підійшли до Єрусалимських пагорбів, як із
яруги із в’язанкою хмизу, вицабала нанашка Кутузовка.
— Йой, долю бисьте мали, куди так файно шпаціруєте? — запитала, блимаючи єдиним оком.

226

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

— Путі Господні неісповідимі, дорога нанашкульо, —
відповіли не вельми охоче мамка.
— Ачей Митька ведеш до Мукачева на морозиво? —
лукаво подивилася Кутузовка на мене. — О, він у тебе,
Анцько, великим професором виросте. Я недавно так
насміялася, що ледве не вмерла.
—Ліпше було вмерти, — буркнув я.
Не відаю, чи знали про ту пригоду, од якої Кутузовка
ледь ноги не відкинула, мої мамка, але вістка про не­
звичний трафунок зі мною пішла по всіх околицях. При
цьому обростала дедалі більшою брехнею. Хоч насправ­
ді пригода виглядала дослівно так.
З усього Божого дня я найбільше любив ранок. У нього
завжди тепла й лагідна, як у моєї мамки, усмішка, до­
бродушне і миле, як у баби Фіскарошки, обличчя і весе­
лі й осяйні, як у тітки Маргарити, очі. І взагалі, — мені
здається, що коби на землі панував вічний ранок, люди
б залишилися в ньому завжди молодими, юними і до­
брими, як чистий росяний світанок.
Інша справа з дідом Соломоном. Для нього майже кожен
ранок — муки і тортури. Він так і каже: «Коби не то тяжкоє рано, точно би прожив сто літ». Он і тепер сидить біля
печі, йойкаючи, і просить Всевишнього, аби йому допоміг
якось пережити це рано. Учора пізно вернувся з гостин
од лавоцького братика Микули такий тяжкий, що носом
поорав увесь двір. Ой, кепсько дідикові. Сидить біля печі,
весь труситься, а обличчя таке зім’яте, як у борсука, коли
вперше вилізе з нори на світло після тяжкої зими.
Тут рипнули двері, традиційно загриміли відра, котрі
баба завжди вмудрялася викласти біля порогу під самі
ноги. І в кімнату вкотилося інше ранкове сонечко —наш
сусіда, пан учитель Фийса. У цього вранішнє обличчя
мало такий вигляд, наче писком пана Фийси вже тиж­
день малювали дьогтем колгозний корівник.
— Доброго здоровлічка, Мішку! — мовили пан учи­
тель, напружуючи пам’ять і цоркаючи зубами.

М А М К А МОЇ

227

— Аби найзаклятіші враги не дождалися такого здоровлічка, яке тепер маю, — аж схлипнув дід. —Ондечки
позерайте...
Соломон простягнув руки і ним, най ся не приказує,
почало лихоманити, як епілептиком.
— Нас учора зобрали в Мукачеві на нараду по вибо­
рах, — поскаржилися пан учитель. — А штоби вшитко було в порядку, добре діло рішили обмити. Знаєте,
Мішку, як у нас — по рублю, а пак ще... а пак добавили...
і розум утік барани пасти. У вас часом ніє малінько-піцінько похмелитися? —жалісно попросили пан учитель.
— Еге-ге-ге... коби було, то не сидів би я тепер, як
голий у терню, — прорік скрушно дід. — Я й сам, пане
вчителю, якби спав у бочці коров’ячого говна, перебачте, а на душі такоє паскудноє чуство, якби зарізав де­
сятьох людей і тепер лем то і чекаю, коли за мною міліцішти прийдуть.
—Та што — тепер маєме вмирати? — із відчаєм запи­
тали пан учитель.
Але тут у хату знадвору ввійшла баба, тримаючи обі­
руч повну дійницю.
— Марько цукрені, спадьте на ласку, дайте губи замо­
чити і душу залічити, бо дуже лихо, — піднесли моли­
товно руки пан учитель.
— Ко дурний, най не п’є, — мовила пісно баба. —Я, до
приміру, можу деценя-дві вмастити, айбо розум твердо
тримаю у жмені. А дехто, як допадеся до погара, то жре
до посиніння.
— Я, оронь-кедвеш Марько, туйки не причім, то па­
нові Фийсові зле, — перелякано почав відхрещувати­
ся дідо. — Я тоже стараюся свій розум хранити у твоїй
жмені.
—Нема, пане вчителю, в обійстю паленьки даже псові
губи замочити, — співчутливо мовила баба і, з гнівом
дивлячись на Соломона, додала: — Авби триголові га­
дини на ній сичали, той би вже був оприходував її через
свою гертанку*.
*Горлянка.

228

видіння

зрячої

води

—Тогди, золота, позичте пару рублів, — схопилися за
останню соломинку пан Фийса.
Кому-кому, а панові вчителю баба Фіскарошка відмо­
вити не могла. Мало того, що пан Фийса були надійним
клієнтом, але й дуже вигідним вкладенням капіталу:
борг конче повертали із процентами — то півлітрою, то
цукерками чи якимось іншими лакомствами. Кредиту­
вання найперше велося із щирої шани до пана вчителя
і великого жалю. Після того, як пана Фийсу назначили
агітатором, і він із шаленою пристрастю взявся малюва­
ти портрети совєтських вождів, якась нечиста сила все­
лилась у чоловіка, й учитель до останку почав спиватися.
— Одверніться, — наказала баба, а сама полізла під
сукню і там, попорпавшись у своїх сховах, витягла но­
веньку п ’ятірку.
Бігти за чвертиною довелося, звісно, мені.
— Ти, Митьку, скажи Гершкові, што то для баби,
бо дуже черева її болять, — напучила на дорогу Фіска­
рошка.
Проте у бовті — так у нас називали крамницю — ви­
явилось порожньо. Я, лякливо переступивш и поріг,
вже хотів окликнути якусь живу душу, коли із підсобки
почав повільно виповзати великий дерев’яний ящик. А
за ним, пихтячи, Гершко — маленький, дрібнокучерявий, схожий на циганина, мукачівський єврей. Він геп­
нув ящик на прилавок, вхопив невеличку сокирчину і
взявся хутко відкривати.
— А, Митлик плийсьля, сьо, Митлик, хотіля? — запи­
тав Гершко, сяйнувши повним ротом золотих зубів.
Золота посмішка Гершка мене чомусь завше глибо­
ко вражала, навіюючи химерні думки. Приміром, коли
я читав казки про розбійників і заховані ними скарби,
переді мною неодмінно спливало усміхнене обличчя
Гершка. І чомусь здавалося, що все золото, награбоване
розбійниками, сховане не в таємних печерах, а в писку
Гершка. І від цього непримітний Гершко в моїх очах ви­
глядав таємничим велетом, якого злі розбійники пере­

М А М К А МОЇ

229

творили ледь не в карлика, аби тільки зберегти таємни­
цю золотих скарбів.
— Так сьо-сьо хотіля, Митлик, купити? — знову запи­
тав золотоносний Гершко.
Тільки-но хотів відкрити рота, що прийшов за чверт­
кою горілки, коли Гершко навстіж розчахнув ящик,
розгорнув папір, і... О, Великий Божіньку! На прилавку,
спокусливо підморгуючи бурштиновими боками, лежав
величезний кусень яблучного повидла, а по-нашому —
мармалади! На мою віру, всі коштовності світу, в’єдно із
хранителем золотих скарбів Гершком, вмить померкли
у моїй свідомості. Перед широко роззявленими очиськами тихо всміхалася помаранчево-рубіновим сяйвом
мармалада!
У ту мить я не просто відчув, а побачив, як від бурш­
тинового кусня, легенько вальсуючи, знімаються в по­
вітря духмяні пахощі, обсновуючи такими ж помаранчево-рубіновими стрічками прокурену і просмерділу
оселедцями крамницю. Для мене «государственний»
мармалад, на одміну від домашнього леквару, завжди
був недосяжністю, про яку навіть не говорять, а тільки
потайки і суворо-мовчки мріють. Кілька разів випадало
куштувати мармаладу, і вона тепер завжди асоціюва­
лась у мене із тим незбагненним, яке люди називають
словом «блаженство».
І тут мене осяйнуло: Боже праведний, а мій дідо і пан
Фийса, певне ж, про це і не знають! їм, видно, ніколи не
випадало щастя спробувати мармалади. Бо коли б так,
ні за які сили б не пили тієї паскудної паленьки.
Чесно зізнатись, я потайки вже раз взяв цей гріх на
душу... і спробував. Коли ковтнув з півдеци, мені в
горлянку ніби грім луснув. А потім вогонь шугонув у
груди, живіт підвело, скрутило, і я так почав блювати,
що думав — очі з лоба вилетять, як фасолини із стручка.
Звісно, як після такого не мучитись челядині? Мені стало
вельми жаль дідика і пана вчителя. Тому твердо вирішив:
замість клятої горілки куплю я їм мармалади — най не

230

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

мучаться, а насолоджуються. А біля них і мені шмат
райської добрятини перепаде.
—Тлетій лас звідаю, Митлику, сьо хотіля?
— Мармалади! —твердо рявкнув я.
—А кілько, пелеплосюю, тлеба тої мяльмалади?
—Та на всі гроші, — простягнув я п’ятірку.
У ті часи яблучне повидло коштувало мізерні копій­
ки, бо на п ’ять рублів золотоносний Гершко відвалив
мені майже пів’ящика пахучого і до потьм’яніння со­
лодкого товару.
— Насьо тіко мнього мяльмалади? — запитав Герш­
ко, допомагаючи мені увіпхнути повидло в полотняну
тайстру.
— Будемо бабі болячі черева мастити, — забувшись,
бовкнув я.
Сумніваюсь, чи мчали із таким нетерпінням гінці Наполеона до Парижу із вісткою про перемогу імператора
під Аустерліцом, як гнав додому із мармаладою я. Навіть
не по землі нісся, а летів. У якусь мить у мене, видно, од
свято-праведного вчинку за спиною виросли невеличкі
крильцята. І я летів по узгірку на наш присілок, як янголик-метелик. Не забував і раз у раз присісти то під
кущик ожини, то шипшини і, засунувши руку в мармаладу, набирав жменю і все кидав собі в рот. Я хвилювався,
чи, упаси Божіньку, не прокисла по дорозі мармалада. А
вона ставала щораз солодшою і пахла... Почекайте... вона
пахла кольоровими снами і різдвяними колядками.
По дорозі зустрів нанашку Кутузовку. Вона хутко по­
цікавилася, звідки йде і що так тяжко, бідна дитина,
цубрить у тайстрі. Будучи хлопчиною нелукавим, я од
чистого рота розказав усю правду. Почувши, як замість
горілки я несу на опохмілля дідові і панові Фийсі мармаладу, Кутузовка, певне, дуже зраділа за мене, бо так
сміялася, аж на неї гикавка напала. А бабин двоюрід­
ний брат Семен на прізвисько Карл Маркс, що зустрівся
трішки пізніше, від моєї інформації теж довго трусився
од реготу, а потім підняв уверх руку і прорік:

М А М К А МОЇ

231

— Но й мудра у тебе голова, Митьку. Не інак, як бути
тобі великим професором авбо важним партєйним на­
чальником.
Від тих похвал і пророкувань у мене виросло ще кіль­
ка крильцят за плечима, і я вже не зайшов, а тунгуським
метеоритом влетів у хату — захеканий, спітнілий, розчервонілий, а головне — одухотворений.
— Што ся стало, дитино? — аж перелякалася баба.
— Отуйки’го маете! — поклав я торбу посеред столу.
Пан учитель Фийса, наче зморена засухою ромашка
після благодатного дощу, підняв голівку, похитався і
почав на очах цвісти.
Дід Соломон й собі хутко заворушився біля печі і,
наче квочка, що відчула під собою перше курченя, ра­
дісно заквочив:
— Мав бись, Митьку, щастя, долю...
Тим часом пан Фийса, згораючи від жаги, вхопили
два гранчаки, сполоскали у відрі і виставили на стіл.
Дід теж від нетерплячки навіть не врізав хліба, а не похристиянськи відламав два кусні і поклав між погарами.
— Я, неборята, штось нич не розумію, — мовила баба,
розкриваючи торбину. — Се што, Митьку?
— Мармалада! —радісно рявкнув я.
—А паленька де? —в один голос заричали дід і учитель.
— Вмісто паленьки я купив мармаладу! — не гамую­
чи бурхливих емоцій, все ще радісно вів я. —Діду, пане
вчителю, ви коли би попробували, яка смачна і солодка
мармалада, то нигда-шуга не взяли би до рота вонючої
і гіркої паленьки.
— Слухай, дитино, ти з нами не фіґлюй! — грізно за­
махнувся дід.
Бідні пан учитель Фийса, як перед цим ромашково
розцвіли, так же безславно зів’яли. Гепнулися безсило
на стілець і, ледь не плачучи, приречено сказали:
—А він, Мішку, з нами і не фіґлює. Кілько разів я вам
говорив, што ваш Митро — то є не дитина, а істинний
потомок кровожадного ящера.

232

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Дід, підозрюючи бабу в якійсь капосній провокації,
взявся мене обшукувати, а далі кинувся до сіней, га­
даючи, що я горілку припрятав там у якійсь закутині.
Фіскарошка сама була настільки ошелешена моїм благо­
родним вчинком, що, як сіла при вікні на ослінчик, так
лише і кліпала безвинно очима.
Тим часом я і далі гаряче переконував присутніх у
паскудності горілки, великих благах і користі мармала­
ди. Пан учитель Фийса дивилися на мене такими очима,
ніби, перебачте на слові, з’їли солдатську онучу, і по­
стійно повторювали:
— Ньит, ньит, се не є сотворіння Господнє, а виплодок
кровожадного ящера...
Я, чимдалі увіходячи в антиалкогольну гарячку, схо­
пив жменю мармалади і тицьнув дідові до рота.
—Ану ж лем попробуйте, яка тото добрячина!
Дід в опохмільній гнівачці перехопив мою руку і тим
же повидлом бухнув мені межи очі.
— Штоби ти все життя їв і поносив одним мармаладом! — крикнув у безсилій люті.
Це була остання крапля, яка довбанула по голові бабу
Фіскарошку і вивела її із оціпеніння.
— Ах ти, дуплавий каралабе*, ти посмів на дитину
руку підняти? — вмить підскочила баба і втяла діда ві­
ником по потилиці.
— Мені вже добре! Мені вже нич не треба! — похопи­
лися пан Фийса і бочком-бочком подалися до дверей.
— Ви куди, пане Фийсо? — розпачливо запитав дід.
— Я, солодкий Мішку, йду сієї ж минути топитися.
— Тать почекайте і мене, авби вам скучно не було, —
дременув дід за паном Фийсою.
— Біжіть, біжіть і щасливо топіться! Лем позерайте,
авбисьте горлянки у студеній воді не простудили! —
крикнула услід гнівно баба.
Потім підійшла до мене, пригорнула і ласкаво мовила:
— Файно, Митрику! Головне, не пустив гроші псові
під хвіст, а постарався про добрятину. Ґаздівна ж ти у
Товстун.

М А М К А МОЇ

233

мене дитина. От напечемо тепер різного тіста і баників
із мармаладою. Покличемо нанашкулю, тітку, стрийну.
Гулянка буде!
Я слухав бабині похвали, але сльози образи, завда­
ної дідом і паном Фийсою, душили. Вони рясно текли з
очей і повзли до губ. Я обтер їх язиком і — о диво! Мої
сльози були солодкі і пахли яблучним повидлом, а понашому — мармаладою.
Мамка, задумливо усміхнувшись, щиро подякували
нанашці Кутузовці за її похвали та передбачення мого
великого майбуття. Далі перейшли через Єрусалимські
горби і перед очима відкрилась, наче душа доброї люди­
ни, долина Святого Івана. Зі східної околиці її пильно,
наче дитину, берегла наша гора Ловачка. З півночі до­
лину затуляли пасма лавоцьких гір, вкритих лісами. У
чисті дні вони нагадували зграю кудлатих голубих псів,
що, дрімаючи на сонці, готові зірватися на перший по­
свист господаря і рознести на дрібні кусні нечистого на
руку нападника. А із заходу долину Святого Івана ніжно
огортали наші Небесі і добродушні Єрусалимські горби,
на яких ми тепер стояли із мамкою.
Мені ці гори і горбки, що півколом оточували долину
Святого Івана, чомусь нагадували велетенський тер­
новий вінець довкола голови розп’ятого християнинаправедника. Це особливо вражало, коли восени дерева
палахкотіли червоним золотом, і всі пасма гір довкола,
здавалося, кровоточили, а над долиною ніби застигали
скорботні хвилі крові страдників світу.
Легенди оповідають, що в язичеські часи в долині
гуляли великі і чисті води. І в тих нехрещених водах
жили дивовижні істоти з невимовно красивими жіно­
чими обличчями, печальними очима і тілом риби. І
звалися вони сиренами або ж, по-нашому, — сиренчами. Ці дивовижні жінки-риби були берегинями наших
пращурів, захищ али їхні домівки від повеней і злих
духів.

234

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

Та минулись поганські часи, води освятили, охрести­
ли, і язичеські берегині-сирени щезли невідомо куди.
Зосталася тільки назва гори Сиренча, що сусідила із на­
шими Небесі. І слово «серинча» лишилося. На місцевій
говірці воно означає «щастя». І хоч сирени зникли, і води
великі розлетілися із цієї долини по небесах, вони —
добрі казкові істоти із красивими обличчями і печаль­
ними очима — не покинули землю пращурів наших.
Вони і далі бережуть її від злих духів, а в тяжкі хвилини
приходять у поміч людям. І часто, коли в селянській хаті
з’являється на світ нова душа, сирени навідуються в це
обійстя і приносять новонародженому серинчу, тобто
щастя, а ще точніше —долю.
Про те, що добрі душі прадавніх серинч продовжу­
вали населяти долину Святого Івана, нагадувала і не­
величка річка Кривуліна. Вона, ця річка, напевне, була
праправнучкою древніх вод і дістала велику мудрість і
незвідані таїнства у спадок від них.
Текла Кривуліна в долину Святого Івана зі сходу.
Текла тихо — добродушна, лагідна й усміхнена. Перш
ніж повернути в долину, вона пропливала біля стін му­
качівського монастиря. Оповідали, що кожного ранку
і вечора над чистими водами Кривуліни гаряче і при­
страсно молились черниці. Від їх молитов води в Кривуліні раз у році, — в ніч на Йван-день, тобто на Івана
Купала, — починали спершу тихо сяяти, далі світитися
і ставали, як у нас казали, «Зрячими Водами». Тоді вся
долина Святого Івана розцвітала серед ночі такими со­
ковитими, яскравими і веселими барвами, яких навіть
немовлята не бачать у своїх перших кольорових снах. І
весь простір наповнювався тонкими ароматами базилика, легко-п’янкими запахами диких троянд і розквіт­
лої липи.
На багатьох із тих, хто напився води в мить її осяян­
ня і прозріння, спадала ласка Господня: до опечалених і
зневірених поверталася Надія; до сліпих —Світло і Краса
Божого світу; до німих верталися Слово і дар Мови.

М А М К А МОЇ

235

Якось у долину Святого Івана десь із Виноградівщини
привезли дивну дівчину. їй було років зо дванадцять.
Мала народилася німою, вже з п’ятимісячного віку ліву
руку тулила до серця, жалібно скімлила, а вказівним
пальцем правиці весь час показувала на небеса. Куди
тільки не зверталася родина, — від звичайних лікарів
аж до провидців і паломництва до святих місць, — по­
ліпшення ніякого.
Минали роки. Дівчинка підростала. І вже почала хо­
дити від хати до хати, а далі від села до села, весь час
показуючи людям таємничі знаки, пов’язані із її серцем
і небесами.
Її родина вже було зм ирилася з Долею, коли в
Мукачеві, торгуючи на базарі ранньою капустою, по­
чули розповідь про дива долини Святого Івана. Хапаю­
чись за останню надію, батьки привезли сюди доньку.
І, як тільки води зацвіли і зазвучали пречистими м е­
лодіями, дівчині обережно дали напитися горня Зря­
чої Води.
Щойно проковтнула останню краплю, вона ніби про­
кинулась із сну. Стріпонула головою, пильним і здиво­
ваним поглядом обвела людей і, притуливши руку до
серця й показуючи пальцем у небеса, мовила:
— Покайтеся, бо ніколи вам не бачити Царства Гос­
поднього!
Всі оніміли. А вражені батьки запитали у відчаї:
— Це все, дитино, що ти нам хотіла сказати?
— І пам’ятайте, кожна маленька людина несе на собі
великий хрест Долі людства, — продовжила дівчина.
—А що маємо чинити? — спитали розгублені батьки.
Але дівчина, не звертаючи увагу на них, мовила далі.
— Благаю вас, покайтеся! Бо прийде час, коли на цій
землі скоріше гора з горою зустрінеться, аніж людина із
людиною.
При цих словах склала руки, вся осяялась пречис­
тим світлом і закинула догори голову. І тут постать її
тихенько відірвалась від землі і дівчина почала возно-

236

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

ситись над нею. Вона піднімалась все вище і вище над
долиною Святого Івана, закружляла над горою Ловачкою, а потім, наче птиця, пірнула в небесну височінь і
розтанула в ній.
Подейкували також, що багато із тих, хто пригубив
Зрячої Води із Кривуліни в долині Святого Івана, неспогадано починали розуміти мову птахів, тварин, зві­
рів, трав і дерев. Безплідні жінки, ковтнувши Зрячої
Води, ставали враз плодючими, як майська зем ля, а
блудниці і розбійники назавжди ставали праведника­
ми світу.
Вода Кривуліни, зігріта, освітлена і освячена молит­
вами черниць, мала ще одну чудодійну властивість, про
котру чомусь всі воліли мовчати: хай і вельми рідко, але
були люди, які, напившись Зрячої Води, набували дару
провидіння.
Траплялися й інші дива. Неподалік нас жила баба
Ержа Герцузька на прізвисько Скипидарка. Відомою
на всі ближні околиці і далекі села була вона тим, що
мала дуже немитий писок. Од її паскудних лайок не те
що люди сахалися, а й найлютіші пси вмовкали й тіка­
ли на всі боки. І не те що комусь здавалось, а так було
й насправді: у писку Скипидарки юрмилися всі матюки
світу. На що вже були звичні на масні слова наші любимі
руські вояки, але й ті, зачувши, як криє матом білий світ
Ержа, червоніли, як малі дітваки перед голою дівкою.
І одного разу бабі Фіскарошці — як вона потім зізна­
валася, за велінням небесних голосів, — вдалося Скипидарку потягнути в долину Святого Івана подивитись
на цвітіння Зрячих Вод. А тут вже переконала нечестиву
Ержу пригубити з Кривуліни горнятко квітучої води.
Скипидарка, недовірливо косячись на цімборку Фіскарошку, ковтнула від душі ціле горня. І тільки хотіла
матюкнути бабу, мовляв, пішла би ти, Майрьо, що ти
мені голову пуцлиш: вода —як вода. Але замість лайок і
матюків Скипидарка раптом залилась солов’їним щебе­
том. Баба од несподіванки мало язиком не вдавилась. А

М А М К А МОЇ

237

Скипидарка, тремтячи від страху, хотіла ще лютіше по­
крити бабу за презент, який та влаштувала Ержі. Проте
нещасна защебетала ще дзвінкіше. Видно, це був якийсь
особливий закличний спів, бо на щебетання жінки по­
чали злітатися з усіх-усюд солов’ї.
Певне, це були птахи-самці, бо зовсім нічого не боя­
чись, сідали жінці прямо на голову, а далі й всю обліпи­
ли, прийнявши Ержу за велетенську самку-солов’їху. І,
звісно, вимагали від неї палкого кохання. Скипидарка
ледве втекла додому. А спраглі кохання солов’ї всю до­
рогу зграями літали довкола неї, а потім ще кілька днів
хмарищами кружляли навколо обійстя.
З тих пір Скипидарка воліє при розмовах взагалі мов­
чати. Бо коли розговориться, запалю ється бесідою і,
забувшись, хоче смачно погнати матюком. Але замість
лайки раптово дзвінко заливається солов’їним щебе­
том. І в ту ж секунду невідь звідки випорхують солов’ї
із настирливою вимогою кохатися. Бідна Ержа гадала,
що позбудеться літаючих курвашів — так солов’їв йменувала тепер зимою. Та як тільки наступають холоди і
Ержа хоче дати своєму язику волю й грюкне матюком, в
ту ж мить із неба їй на голову сиплються зграї сніжинок
у формі крихітних солов’їв.
— Дякуючи мені, Ержа пройшла очищення Зрячою
Водою. То може тепер по смерті і в рай приймуть, —хва­
лила не стільки Ержу, скільки себе баба Фіскарошка.
— А ти, Марько, часом не хочеш у рай? — ласкаво
питав дід Соломон.
— А мені чого туди спіхувати. Мені і на сій грішній
землі не гірше, як у раю, — відповідала нелукаво баба.
Одного разу в ніч на Іван-день мене теж повели до
Кривуліни. Баба взяла мене за руку і підвела до води,
що тихо сяяла із глибин невимовним теплом.
— Поклонися, — понукнула мене Фіскарошка.
— Слава Ісусу Христу, Кривуліно! — сказав обережно.
І в цю мить води усміхнулись і почувся тихий шепіт,
схожий на шелест перших крапель літнього дощу.

238

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

І тут з’явилось дивне відчуття, ніби на мене із глибин
ріки почали пильно дивитись чиїсь очі. Вони були добрі,
ласкаві і випромінювали спокій й умиротворення.
—Води вітають тебе, —мовила задоволено баба. —Ти
їм полюбився. І вони можуть тобі завжди помогти.
—А що мені може вода помогти? — поцікавився я.
— Ти хочеш увидіти себе, яким був колись... давнодавно... ну... в іншому житті?
—А хіба може таке бути? — здивувався я.
—А ти спробуй...
При цих словах баба зачерпнула з Кривуліни сяючої
води і піднесла мені.
— Випий, не бійся. Навіть коли увидиш штось не
так — не страшися. Бо се такоє, як лем сон.
Насторожено дивлячись на бабу, я ковтнув зо третину
горняти і завмер. В ту ж мить ноги підкосилися і я без­
сило присів на берег. Навколишній світ кілька разів гой­
днувся в моїх очах, потім почав розпливатися, тонути в
густому білому-білому тумані. І тут у середині мене по­
чувся гул вітру, який з кожною миттю почав наростати,
перетворюючись у надзвичайний свист. Цей божевіль­
ний вихор підхопив мене, закрутив, наче пелюстину, і
з неймовірною швидкістю поніс крізь біле безгоміння. І
коли розплющив очі, з великим здивуванням знайшов
себе в сідлі білого коня. Я був в обладунках древнього
воїна: однією рукою тримав меча, а іншою — вуздечку.
Воїном я був непростим, бо охорона щільно оточува­
ла мене. З десяток бородатих мужів, сидячи так само в
сідлах коней, тримали напоготові луки і весь час пиль­
но озирались навкруги. Я зняв залізний шолом і те, що
побачив, надалі змусило здригнутись від жаху. Із своїм
почтом я стояв на високому кургані, а внизу стелила­
ся долина, всіяна сотнями, тисячами посічених воїнів.
Видно, битва скінчилась недавно, бо багато тіл ще вору­
шились, дихали, стогнали. Із півдня долиною сумирно і
навіть якось винувато протікала широка ріка. З обох бе­
регів до неї повзли напівживі воїни. Одні помирали на-

М А М К А МОЇ

239

півдорозі, інші — за кілька метрів від води. А щасливці,
які спромоглися сягнути ріки, жадібно ковтали, потім
переверталися на спини і вмирали із божевільно-радісними посмішками на спраглих губах і ш матками пе­
чального неба в очах. А ріка текла і чим ближче повзла
її течія до кургану, на якому стояв я, тим води ставали
червонішими, нажаханішими і гарячішими. Я дивився
на криваву долину і відчуття страшної провини здавило
мене, а в голові весь час кричало: «Вони загинули через
тебе! У їхній смерті —твоя і тільки твоя провина!». Мене
охопили такий пекельний біль і відчай, що здалося, ніби
всі гріхи людства, відколисвіт, страшним тягарем водномить упали на мене і нещадно здавили. І я закричав.
Ні!.. Я дико завив од душевного болю.
І тут знову опинився на березі Кривуліни.
—Ти чогось злякався? — запитала стривожено баба.
—Там дуже страшно, — прохрипів я.
— О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна
дала напитися? — похитала головою баба.
Але зі мною почало коїтись щось незрозуміле. Замість
того, щоб тікати від річки, я, немов божевільний, схопив
від баби горня і знову ковтнув сяючої води.
Мене знову рвонуло і понесло крізь біле-біле і м ’яке,
як перший сон, безгоміння. На цей раз я опинився на
східцях древнього палацу, оточеного величезним абри­
косовим садом. Видно, була середина літа, бо землею
вщерть стелилися рожевувато-жовті плоди. Стиглі абри­
коси, наче тисячі почервонілих від безсоння очей, також
перелякано визирали із густих крон могутніх дерев і
пахли. Дивно пахли якимось солодким знеможеним
страхом. Саме він, цей в’язкий і гидкий страх, почав
гнати мене порожніми залами. Я біг від кімнати до кім­
нати, знаючи, що в одній із них мене чекає...
Ні! Я не знав, хто саме жде, але підсвідомість весь час
підганяла і підказувала: той, хто в цьому палаці, — для
мене найдорожчий у всьому світі. І, розчахнувши ногами
чергові двері, я побачив її — найріднішу, найжаданішу.

240

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

Вродлива жінка, із золотою стрічкою на чолі, золо­
тистим розпущеним волоссям, у довгій червоній сукні,
сиділа при вікні. Не сиділа, а напівлежала у масивному
кріслі, схожому на трон із чорного дуба, і чомусь обома
руками трималась за ліву половину грудей.
— Моя княгине, це — кінець! Ми програли битву! Ми
втратили все! — закричав із відчаєм я і впав перед нею
на коліна.
Жінка повільно обернула голову, сяйнула на мене ди­
вовижно синіми, глибокими очима й сказала:
—Я молилася за тебе, мій володарю. Я молилася, як і всі
інші дні і ночі, але не зуміла. Прости. Це все через мене.
Я побачив, як від трону до моїх колін, наче червоні
гадючки, повзуть дві стрічки крові. Я глянув на жінку і
зрозумів: руками на грудях вона прикривала рану.
—Ти що із собою вчинила? —схопився я з колін.
Жінка застережливо підняла правицю і, силкуючись
усміхнутись, тихо сказала:
—Не смій чіпати, —глянула на позолочену ручку кин­
джала, що стирчала з грудей. — Так я зможу ще трішки
пожити і намилуватись тобою, мій володарю.
Я застиг. А жінка дивилася закохано на мене і мовила:
—Я йду. Я вже бачу тих, хто мене зустріне. Але і нада­
лі щораз буду молитися за тебе. Моя душа буде завжди
іти, як тінь, за тобою. І молитиметься моя душа за тебе.
На землі... і на небесі...
І тут очі жінки почали згасати. Схопивши її тіло на
руки, я помчав крізь величезні зали до виходу.
— Не помирай, моя княгине, — прошепотів я, коли
виніс жінку на двір до абрикосового саду. Але вона
мовчала, дивлячись на мене закоханими очима. Десь у
глибині пам ’яті усвідомлював: я прожив велике життя
воїна, бачив багато смертей, але ще ніколи не зустрічав
у мертвих таких закоханих очей, як у моєї княгині.
—Не помирай! Не помирай, моя княгине! —благаюче
повторював я, і раптом відчув, як моїми щоками котять­
ся солоні теплі краплі.

М А М К А МОЇ

241

Я плакав! Це було щось мені незнайоме... І знову
із глибин пам ’яті до мене дійшло — я прожив велике
життя воїна, втратив сотні близьких і друзів, але впер­
ше в житті заплакав тільки тепер — над тілом дорогої
мені жінки. Жінки, яка молилась за мене. Я стояв із її
тілом на руках перед палацом. Стояв безпорадний і
знищений серед обліплених гарячо-жовтими плодами
дерев і відчував, як мене звідусіль окутують солодкозапаморочливі запахи, від яких почало нестерпно ну­
дити. Це пахли стиглі абрикоси. Ні! Це смерть коханої
жінки пахла перезрілими абрикосами.
Страшна нудота знову повернула мене на берег Кривуліни, і я почав надсадно блювати.
—Дитино, перестань. Що сталося? —тормошила мене
баба.
—Там смерть і там страшно, — мовив, захлинаючись
я. —Я не хочу більше нікуди!
Бідна Фіскарошка бігала безпорадно довкола мене і не
відала, чим допомогти. Певне, забувшись зі страху, вона
не знайшла нічого ліпшого, як сунути мені знову горня
Зрячої Води. Я спрагло схопив обома руками і випив до
краплини.
І почалося знову. Щоправда, на цей раз я не почув ані
посвисту вітру, ані рвійного польоту і кружляння крізь
біле безмежжя. Велетенські, але навдивовижу ніжні і
тихі бузкові сутінки огорнули мене. Саме по собі при­
йшло усвідомлення: я знаходжуся одинокий на ще са­
мотнішому острові. Навкруги простягалися мовчазні
води океану Тиші і Безгоміння. Я сидів на камені при
вході в печеру, і мене не покидало відчуття, що я — насамкраю Всесвіту, далеко за межею всякого життя. Огор­
нутий бузковими сутінками, наче крізь гіркі сльози, я
спостерігав, як на горизонтах океану, що оточив мене,
безгомінно палахкотять червоними загравами небеса.
І на їх фоні пливуть повільно одна за одною щогли. Я
здогадуюся — це кораблі. Так приходить й інша думка:
на тих кораблях дуже дорогі мені люди. Не відаю, хто

242

в и д ін н я зрячої води

вони — батьки, брати, сестри, діти, онуки? А моя душа,
пропахла бузковими сутінками, весь час кигиче: на па­
лубах тих невидимих кораблів —дуже рідні люди, яких
відвозять мовчазними водами океану Безгоміння і
яких вже ніколи-ніколи не побачу. Весь час болісно
намагаюся збагнути, де я, що зі мною коїться? Як не на­
тужував пам ’ять — намарно: у свідомості, наче пожов­
клі шматки давніх-предавніх снів, спливали невиразні
обличчя чоловіків, жінок, дітей. Картини кривавих битв,
гульбищ, чиїхось злетів і падінь. Від одних видінь у мені
запалювалися невимовна радість і любов, від інших —
ненависть, зневага і почуття безвиході.
Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил.
Я хоч і не піднімав голови, але знав: це пролітають зграї
ангелів. Усі вони тримали в руках, наче батьки немов­
лят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели
були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а буз­
ково-синіми — як і сутінки, що мене огортали. Я спро­
бував піднятися, і тут з великим подивом зрозумів — я
зовсім безтілесний! На цьому загадковому острові була
тільки моя душа. Може, загублена ангелами або прире­
чена на покару? Я ще не встиг подумати, на яку покару,
як все навкруги — і океан, і примарні щогли кораблів,
і зграї бузкових ангелів — до відчаю страшно запахло
опалим осіннім листям. Так сумно і боляче пахне Само­
тність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати
на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як
невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і до­
рогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із
людськими душами. І кожного — в руках ангелів і в трю­
мах кораблі — щось чекає попереду. Кожен із них жев­
ріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого
не чекає, в мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні,
ані завтра. Тільки тужлива Самотність, що до відчаю
страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я за­
волав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності
знову повернулася в долину Святого Івана.

М А М К А МОЇ

243

І як потім розповідали, я почав істерично бити собою
об землю і кричати:
— Чому я знову народився? Чому я знову народився?
Чому я знову народився?
Мене обливали Зрячою Водою, хрестили, та нічого не
допомагало. Я метав собою по берегу Кривуліни, зала­
мував руки і криком питав у Зрячої Води:
— Чому я знову народився? Чому я знову народився?
Чому я знову народився?
Коли стало зрозуміло, що ані чудодійством молитв,
ані милістю Зрячих Вод мене не вгамуєш, і я можу сам
себе згубити, баба Фіскарошка і нанаш ка Кутузовка
схопили мене, заламали за спину руки і потягли додо­
му на Небесі. Проте і по дорозі я не переставав лемен­
тувати:
— Чому я знову народився? Чому я знову народився?
Чому я знову народився?
Звісно, про істерику опісля я нічогісінько не пам’ятав.
Та й досі не можу ні краплини згадати. Але ось надалі у
житті я багато разів себе відчував на острові Самотнос­
ті, а з вуст моїх якось само по собі зринало:
—Чому я знову народився?
І так само, як на острові Самотності, пахло печаллю і
відчаєм опалого осіннього листя.
Пройшовши через долину Святого Івана, ми зупини­
лися на березі Кривуліни. І тут я побачив великий білийбілий човен, що наближався з боку монастиря. У човні не
було жодної людської душі. Тільки на кормі стояв вели­
чезний і такий же білосніжний лелека із широко розпро­
стертими крилами. Вони, очевидно, слугували вітри­
лами, бо як тільки птах повертав крилами, човен міняв
напрям й рухався далі плавно і швидко, наче ним вес­
лували вправні гребці. Проте найдивнішим було не те:
жодного разу — ані до цієї миті, ані опісля — на Кривуліні подібний човен більше не з’являвся. Мамка зійшли
вниз. Не так очима, як дивовижним внутрішнім зором

244

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

я відчув, як води радісно скрикнули, весело заметуши­
лися і співаючими хвилями кинулися назустріч мамці.
Мамка нагнулись, зачерили повні долоні вдячної води і,
дивлячись, як підпливає човен, мовили мені:
— Ми не будемо довго прощатись. Прошу тебе тільки
одне: коли я сяду в човен і попливу, знову добре дивися
за мною. Якщо обернуся, крикни на мене. Дуже кричи,
щоб не робила цього.
І раптом я помітив, як у кутку лівого ока в мамки на­
родилася сльоза, почала швидко виростати і покотилася
по щоці. Це була перша сльоза, яку я у своєму житті по­
бачив на обличчі моєї мамки.
— Невже ви, мамко, мене залишите? — запитав трем­
тячим голосом я.
— Я вже говорила, що буду завжди з тобою... зі всіма
вами. І ви це будете відчувати, — відповіли мамка.
У цей час, м’яко торкнувшись носом берега, зупинив­
ся білий човен. Білий лелека опустив крила і, навіть не
глянувши в наш бік, заклично заклекотів і підняв дзьо­
ба уверх. Мамка взяли мене за плечі і, пильно-пильно
дивлячись у вічі, мовили:
—Ти мусиш, дитино, запам’ятати, що скажу тобі. Світ
зовсім не такий, як тебе вчать у школі і будуть далі на­
вчати. Світ — це зовсім не те, що ми бачимо, він інак­
ший. Але одягнуті в одежі людські тіла ніколи не пізна­
ють сутності світу й істину життя.
Мамка поцілували мене в чоло і тут же зійшли в
човен. Лелека, жодного разу так і не повернувши голову
в наш бік, підняв крила і човен сам по собі розвернувся.
І так же плавно, як підплив, рушив униз по течії. Мамка
стояли на повен ріст на кормі, обличчям уперед, моли­
товно склавши руки до губ. Десь у глибині єства хтось
кричав у мені, велів бігти берегом і молити мамку по­
вернутись назад. Але я, наче зачарований, стояв, навіть
не поворухнувшись і, ледь чутно шепочучи, не то питав,
не то стверджував:
—Ти мене покидаєш? Ти мене покидаєш?

М А М К А МОЇ

245

А білий-білий човен із білим-білим лелекою чимдалі
набирав розгін. І тут я побачив, як мамка, знемагаю ­
чись від якоїсь муки, помалу почали повертати голову
назад.
— Не смійте оглядатися! — раптом закричав я.
Мамка застигли. А через хвилю всією постаттю, наче
під дією страшної сили, почали знову обертатися.
— Не смійте оглядатися! — знову гукнув я.
І мамка знову завмерли. А далі знову голова їх по­
чала повертатися. І я знову й знову криком застерігав
не оглядатися і не обертатись. Так тривало до тих пір,
доки човен із Кривуліни не випорхнув на стрімкіші води
Латориці. Тут він помчав веселіше і набагато скоріше, і
перед самим поворотом Латориці на село Старе Давидково білий лелека раптом змахнув крилами, і білий-білий човен разом із мамкою і птахом знявся понад рікою
і плавно поплив у надвечірні небеса. І я бачив, як звідти,
вже із високих небес Господніх, мамка весь час намага­
лись озирнутись, аби хоч ще раз глянути на мене. Але я
біг берегом і кричав у болючі небеса:
— Не смійте оглядатися! Не смійте оглядатися! Не
смійте оглядатися!
І тільки через багато літ я збагнув, яка страшна сила
намагалась змусити обернутись мою мамку у біломубілому човні — безмежна і ніколи не розгадана цим не­
вдячним світом Материнська Любов, й од того мені дуже-дуже печально.
І пливе, пливе у пам’яті білий човен по Кривуліні-ріці,
як сльоза по материнській щоці...
Сонце, зітхаючи й тримаючись, як старий селянин, за
нароблений поперек, помалу сідало на обрій, коли я по­
вернувся із долини Святого Іванадодому на Небесі. Під
хатою мирно сиділи дід Соломон, пан Фийса і розмірко­
вували, як добре живеться на білому світі горобцям, що
доїдали на дворі зерно, кинуте бабою курям. Мовляв,
птиці не журяться ані жонами, ані дітьми, ані хатою, ані

246

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ в о д и

начальниками, ані роботою, а поживу все собі знайдуть
і без горя живуть.
— Се тому, бо за пташок Богонько журиться, — мовив
дід повчально. — Він би й за нас більше дбав, коли б ми
не жерли один другого.
—Фрасову вам каріку, закляті комунішти! Ану киш! —
рявкнула баба на горобців, вискочивши із хати. — Не
сіяти, не жати — лем по деревах мітингувати і чужоє
жрати! Вошливі комунішти!
Горобці фітькнули на розквітлу черешню й на весь
голос, цвірінькаючи, почали см іятися із Фіскарошки. Баба тим часом винесла тарілку із соленою тюлькою,
півхлібини, чвертку і поставила перед дідом і вчителем.
— Пане Фийсо, малінько задобріться комсомольця­
ми, — показала на тюльку.
— Йой, Марько, міркуйте, што говорите, — застеріг
пошепки пан учитель. — Горобців називаєте, перепро­
шую, комуніштами, солену тюльку, перебачаюся —ком­
сомольцями. На мою веру, хтось учує — поплентаєтесь
ви за своїм язиком до Сибіру.
— Най мені свиснуть в єдно місце, перебачаюся, пане
учителю, — відповіла баба. — А што, неправда? Кругом
совєти, комсомольці, комунішти, а жерти — нішто!
Помітивши мене, баба зайойкала й почала допиту­
ватись, де валандався цілий день? їй од жури вже миші
на голові почали плодитися. Я хотів не про все, а тільки
дещо розказати, але раптом відчув: слова, що підплива­
ли до вуст, завмерли у грудях, і я наче онімів. Далі якась
незрима сила почала гамувати не те що мову, а й думки.
Вмить страшна слабкість опанувала мною. Ледве дово­
лікся до хати й знеможено опустився на поріг.
—Ти не чуєш, што звідаю, де швендявся цілий день? —
вкотре запитувала баба.
— Де ш вендявся, там уже мене немає, — тільки й
спромігся відповісти і притулився щокою до одвірка.
Дід, кинувши до рота останнього соленого «комсо­
мольця», смачно чмокнув, задер голову і почав мріяти:

М А М К А МОЇ

247

— Но, пане Фийсо, малінько рота засолили, гертанку
промочили, а тепер би чогось і поїсти. Скажеме так, пе­
чену курку у смажених крумплях.
— А ще би свіжобуженого м ’ясця, —додав пан Фийса.
— І варених реберець із молодого поросяти, натертих
часничком, — підлив дід Соломон.
— А я би ще крабів і омарів до цього. Божіньку, як їх
готували у будапештських ресторанах, — ковтнув смач­
ний спогад пан Фийса.
—А на солодке —торт по-віденськи, гарячий чоколад
і кремовоє мороженоє, — мрійливо всміхнувся дід Со­
ломон.
Баба Фіскарошка слухала-слухала цей дует божевіль­
них, косячи на них нерозуміючим поглядом, а далі як
гаркне:
— У вас што, чібіси* збісні, діряві желудки! Тутки ви­
пити нізашто, а ви, закляття биму, жерете, жерете і не
можете остановитися!
— А ти, Марько, не ганьбися, — мовив ласкаво дід. —
Присоєденяйся до нас і тоже їж собі смакоту на здоровлічко.
Баба розвела руками, наче щойно випадково випус­
тила з рук птаху-щастя, і з гіркотою запитала учителя:
— Пане Фийсо, ви учений чоловік. Скажіть мені, чом
ми такі жебраки?
— Знаєте, Марько, сесе довга шторія, — поправив
клебаню** пан Фийса. — Але я постараюся вам розпові­
сти дуже коротко. Є народи, які мають спільний космічеський розум. Но сесе, приміром, євреї, японці, німці,
французи. Люди сих національностей, де би не були, на
якій землі би не жили, они все думають лем про свою
державу, свій народ, свою культуру, звичаї. І тому їм
у всьому помагає Богонько! А от ми належиме до тих
людей, які вічно межи собою щось ділять, гризуться, а
спільне мають лем єдно — велику глупость.
— О, пане Фийсо, я з вами абсолютно не согласен! —
запротестував дідо Соломон.
*Лихий чоловік. **Капелюх.

248

ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ

води

— Но та я вас уважно слухаю, Мішку, — підняв заці­
кавлено голову пан Фийса.
— Діло в тому, што всі вмісті ми, може бути, малінько і дурнуваті. Айбо каждий сам по собі, окремо взя­
тий —дуже і дуже розумний! От сього в других народів
не було і не наблюдається, — підняв повчально вказів­
ного пальця дід Соломон.
Саме на ці слова вийшов на небо Богонько, щоб запус­
тити на ніч сонце у свою світлицю. Почувши роздуми
діда Соломона про те, які ми каждий сам по собі вели­
кі мудреці, Всевишній почесав себе по потилиці, тихо
усміхнувся і промовив сам до себе:
— Якщо на цій грішній землі ще не перевелися такі
філозофи, то сей народ має велике майбутнє!
І покотив Богонько у світлицю свою сонце. Його
останні промені рясно посипались у долину Свято­
го Івана. Вмить у Кривуліні мільярдами смарагдів замерехкотіли-заіскрились води. То у хвилях ріки цвіли
слова молитов монахинь, які саме о цій порі щовечора
ставали на коліна над водами ріки біля монастиря.
Раптом над головою наче хтось зітхнув і почувся
якийсь радісний шелест. Це із вечірніх небес опускалися
зграйки білих крилатих чоловічків — крихітні анголята
знову летіли прикрашувати сни сільських немовлят.
Богонько останній раз глянув на наші Небесі — тут
усе було тихо й мирно.
— Но, раз спокійно на Небесі, — мовив про себе Бо­
гонько, —то і я можу спокійно йти собі спочивати.
Завершувався ще один Божий день на Землі.

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

Минала вже десята година дня, а надворі все ще стоя­
ла така густа темінь, що її можна було відчути навіть на
дотик. Це була й не темрява, а страх, який щільно спеленав земні й небесні простори.
По людських обійстях рвалася у хлівах із прив’язі ху­
доба і несамовито ревіла. Моторошно, наче за тисячами
мерців, завивали по дворах собаки, а по лісах — вовки.
Зо страху і невідомості люди по хатах били перед іко­
нами пристрасно поклони, покладаючись тільки на ми­
лість Божу.
Відтак небеса неспогадано прозріли бузково-голубим
сяйвом. І на сході, замість сонця, спливло велетенське
живе око. Воно розплющилось на всю широчінь схід­
ного неба і пильно почало обдивляти простори земні.
І в кожної живої істоти вмить з’явилось таке відчуття,
ніби Небесне Око дивиться саме на неї. І не просто спо­
глядає, а проникає у внутрішній світ, зазирає в кожну
шпаринку свідомості, перечитує пильно думки, уважно
переглядає спогади, намагаючись вивідати щось найсокровенніше, в кожній людині. Як потім зізнавалися
люди, одних охоплював панічний страх, інших — неви­
мовна радість, окремі впадали у глибоку печаль і без­
надію, а декотрі завмирали в передчутті з’явлення Ве­
ликого Месії, що має раз і назавжди позбавити людство
вічних страждань —хвороб, голоду і жаху смерті, а наш
народ від бездарних вождів і правителів.
Все завмерло і скрижаніло перед живим Оком Не­
бесним. Час, очевидно, зупинився, бо стрілки на всіх
годинниках завмерли, і жоден механізм відтак більше
ніколи не завівся.

252

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Та ось із мукачівського військового аеродрому, наче
ошалілі джмелі перед грозою, знялися два винищувачі
і стрімко полетіли на схід, намагаючись сягнути зіниці
Ока Небесного. Тільки-но літаки шугонули через гору
Ловачку, із Ока Небесного майнув тоненький, завтовш­
ки з голку, блискучий промінь. Почувся лункий тріск,
літаки вмить розлетілися на половинки. Пілоти якимось
дивом встигли катапультуватися, і через хвилинку над
Мукачевим одцвілими кульбабами безпорадно зависли
парашути. Одна із палаючих половинок літака, сердито
завиваючи, з усього розмаху бехнулась прямісінько в
районний комітет партії.
Щойно літаки впали на землю, як у глибині Небес­
ного Ока з’явилась невимовна печаль, а далі на цілий
східний небокрай спливла червона сльоза. Одні бачи­
ли її у формі серця, а інші — у подобі людського об­
личчя, пройнятого невимовним страж данням . І в цю
ж мить у Долині Святого Івана почувся тихий спів.
Спершу він був схожий на далекий плач заблукалого
в осінніх лісах вітру. Далі ніби затужила скрипка, в її
голос вплелась могутня мелодія церковного органу.
Несміливо, немов цвіркуни, озвалися цимбали. До них
долучились сопілки, впевнено залунали дзвони. І вже
за якусь мить, пронизуючи всьому живому кістки, по
Дунайській рівнині звучала, схожа на сяйво космічного
безмежжя, пісня.
Це у Долині Святого Івана починало свій політ співо­
че каміння. Десятками, а подеколи і сотнями літ воно,
акуратно складене в невеличку гірку, дрімало собі десь
у куточку долини. Але приходив час — і каміння в одну
мить знімалось у повітря. Якусь хвильку застигало над
землею, а далі зграєю починало перелітати з одного
кінця долини в інший. Кожен камінь видавав у польоті
свою неповторну мелодію, з яких врешті-решт і твори­
лася врочиста небесна симфонія. Піднесено-тривожна і
неймовірно ніжна музика, немов води повені, огортала
навколишні гори і долини, будячи в людях відчуття по­

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

253

льоту і світлий сум за ними і навіки втраченими рай­
ськими часами.
Старі люди, перелякано хрестячись, завжди попере­
джали: свій політ співоче кам іння в Долині Святого
Івана завжди починає в переддень великих потрясінь,
трагічних подій і довгих тривожних часів. Бо, як опо­
відали, співоче каміння прийшло до нас ще з біблій­
них часів. Саме із цієї гірки взяв колись один із каменів
Давид, аби поцілити ним у Голіафа. Тому літаюче камін­
ня в народі ще називали Давидовим камінням.
І це каміння пророче!
І наділене воно не тільки вмінням літати і співати, а й
великим даром провидіння!..
І що це дійсно так, того листопадового ранку 1956 року
мали змогу переконатись багато живих душ.
Щойно в Долині Святого Івана заспівало, пролітаючи
над горою Ловачкою і водами ріки Кривуліни, каміння,
люди почали помічати, як на їх тілах з’являються загад­
кові знаки. В одних на чолах засвітились хрести, в інших
на грудях проступило зображення книги Нового Завіту,
розкритої на сторінках Євангелія від святого Марка. Ба­
гато хто з подивом помічав на своїх руках, плечах, лицях
фігури дивних звірів із пташиними головами, крилатих
жінок і обриси величних споруд, які ледь-ледь проступа­
ли із загублених у часі світів. Щоправда, через декілька
днів знаки зникли. А в багатьох на все життя залишилось
відчуття «міченості» і якоїсь тривожної застороги.
Зграя каміння перелетіла з одного кінця долини в
інший. Каменюки плавно, наче птахи, тихо приземли­
лись і виклались в ідеальний трикутник. І спів став по­
маленьку стихати. Так само повільно-повільно почало
танути в загадкових глибинах небес Велике Око. А на
його місці знову, як і кожного ранку, зійшло й засяяло
спокійне сонце.
Кожен, хто бачив Око Небесне і чув голоси співочо­
го каміння, вже не міг заспокоїтися і позбутися перед­
чуття часу великих потрясінь. І він довго ждати себе не

254

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

заставив. Увечері того ж дня до нас зайшов сусід, пан
учитель Іштван Фийса, і з порогу видихнув: у Мадярщині почалась велика революція проти комунішти!
Ані велика мадярська революція, ані небесні і земні
знамення не можуть подіяти на усталений роками роз­
порядок життя нашої родини. Кожен ранок, як і завсігди, конче розпочинається тлумаченнями пережитих
вночі снів, обстоюваннями своїх поглядів на ті чи інші
явища сімейного і політичного життя. Коли вони надто
різняться, починаються спогади про колишні образи,
завдані одне одному матеріальні і моральні шкоди, а
ще далі — паплюження честі і достоїнства, несамовиті
крики, які мирно переходять у сварки, а далі у великий
мордобій. Ось і зараз...
Баба Фіскарошка глянула на діда, наче на маленьке
пиво у великому бокалі, і зневажливо понукнула:
— Но та вже ляпай, што там тобі снилося?
— Снилися мені, Марько, два сни, — плямкнув дідо
Соломон губами, звично вмощуючись на своєму корон­
ному місці біля печі.
— І які?
— Перший сон — ти мене покинула і вийшла заміж за
свата Наполійона, а другий —што’м розбив велику кор­
чагу самогонки.
—Ну і што ти сим хочеш уповісти? —зміряла нищівно
Фіскарошка Соломона.
—У першому сні я так радувався, што мало із постелі
не впав, а у другому так плакав, што ще й дотепер у гру­
дях серце давить, —дід смачно засміявся.
—Божіньку великий, отець його на п’яну голову скле­
пав, а я на свою дурну взяла за чоловіка, — тяжко зітхає
баба, беручись за горшки.
— Йой, перебач мені, Марько... — перепрошує дідо, —
сесе фіґля. Ти от уповіш мені такоє: што буде, якшто
сниться, перебач на слові, лайно?
— Накілько я знаю, будуть гроші.

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

255

—Неправда, Марько. Якшто сниться лайно, то лайно і
будеш мати, — стукає себе по чолу дід.
— Слухай, старий борсуче, а што буде, коли свербить
права рука? — питає баба.
— Ото, Марько, направду на гроші!
— А як-то ліва?
— Отутки я не шпеціалішта, не знаю, — стенає дід
плечима.
—Якшто, діду, свербить ліва рука, то точно тепер діс­
танеш нею по голові, — замахується баба.
Я притьмом зриваюсь із-за столу й схоплюю бабу за
лікоть.
—Ви що, упали сідницею з дуба на їжака? —вгамовую
Фіскарошку.
— А чого він радується, коли я замуж за другого ви­
ходжу? — ображено питає баба і виходить у сіни, хряс­
каючи дверима.
—Діду, —обурююся я, —баба весь час вас скубає. А ви
хоть раз її гепнули?
— А-а-а, Митьку, моя Марька така розумна жінчовка,
што всяка рука поганьбилася би її вдарити.
—А ви дурні, што баба вас усе по голові лупить?
— Та ні. Я тоже дуже розумний. Лем у моїй голові
розум часто застоюється і дрімає. А Марька таким обра­
зом своїми кулаками будить мій ум і виганяє його про­
свіжитися мало на люди, — стишує свій голос дід, ніби
відкриваючи велику таємницю.
— Уже йдуть, водяноє-неправоє, — мовить незлобли­
во баба, входячи із сіней з баняком вареної картоплі.
І справді, на східцях чується гупання кроків, радіс­
но верещать сінешні двері, і входить пан учитель Фийса.
—Як ся маєте, дорога Марько? —привітавшись, питає
найперше бабу пан Фийса.
— Гірше, як би хотілося, айбо набагато ліпше, як би
хотілось вам, дорогий сусідо, — кидає пісно баба.
На цій мові із передньої хати заходить заспаний
вуйко Петро на прізвисько Черчіль.

256

ПОЛІТ с п і в о ч о г о КАМІННЯ

Як тільки у Мадярщині вибухнула революція, на За­
карпатті, як і в усій державі, почалася масова мобіліза­
ція чоловіків у військо.
Принесли повістку і вуйкові Петрові. Невдоволено
мурконячи, він зібрався зранку і повернувся на диво
спокійний аж пізно увечері, коли всі спали.
— Но та што там інтересного? — запитала тепер баба,
коли всілися за сніданок.
— Та-а-а... для вас нічого такого смертельного, —
взявся розливати півлітру Черчіль. — Нагнали нас, як
баранів, та й по всьому.
— Мене чужі барани не інтересують, — огризнулася
Фіскарошка. — Ти скажи, што з тобою?
— Ну почали мене визвідовувати всяке: де служив,
який розмір обуви, одежи, чи є родичі у Мадярщині.
При останньому слові пан Фийса нервово завовтузив­
ся і прокашлявся.
— Короче, сесе визвідовування мені надоїло і кажу:
«Пане офіцірє, не морочте мені голови: в случаї войни
свисніть — Петро все дом а».
Дід Соломон зойкнув і стривожено глянув у вікно.
—А тобі, старий, што треба? — спитала баба.
— Та я, небожко, журюся, а чи не возьмуть на войну і
мене.
—Вам, няню, нічого боятися, —заспокоїв Черчіль. —На
войну беруть молодих вояків, а ви —старий, як ворона.
— А-а-а-а... — заспівав Соломон. — Од руських всього
можна чекати. В солдати мене, може, і не возьмуть, а от
у генерали можуть загребти, як милого.
Вуйко од несподіванки випустив пляшку з рук, і та
почала перекидуватись. Проте блискавично зреагував і
встиг схопити півлітру насамкраю стола.
— О, мамко мої! — простогнав Петро, тримаючись за
настрашене серце. —Уже подумав, што умру.
—Маєш правду, —мовила Фіскарошка. —Якби пляш­
ка була впала і розбилась — тобі би точно були алілуя і
вічная пам’ять.

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

257

— Я, мої золоті, думаю, нам, простим людям, бояти­
ся нічого. Якшто прийдуть наші... — подав голосок пан
Фийса.
— А котрі сесе наші? — перебила баба.
— З наших я маю не лем мадярів, а й американцюв,
англічан. Бо самі мадяри без них слабі. Пам’ятайте, ни­
ні-завтра у Будапешті уже будуть американські й англіцькі, а може, і французькі вояки. Они точно прийдуть
на поміч.
— Вашими би солодкими словами, пане вчителю,
бджіл зимою кормити, — скептично мовив дід Соло­
мон. — Є такий на границі маленький, але вредний
город Чоп. Руські, пам ’ятаю, у 44-ім годі вже вовсю
трубили, што Закарпаття освободили. А коли дійшли
до Чопа, німці їм такого кола в ребра встромили, што
ті аж до Ужгорода вп’ять тікали. І так майже місяць.
Руські сунуться, а німці луплять. Тому, пане вчителю,
у мене є такий забобон: «Не кажи гоп, доки не пере­
скочиш Чоп!».
— Праведні завжди знайдуть дорогу, а злі будуть на­
казані, — мовив патетично пан Фийса. — Той хайдер* і
бардак, що чиниться тепер на нашій землі, мусить бути
покараний.
— Не слухайте ви лем діда, пане вчителю, — у нього
завжди в голові мусить висипатися мало полови од перегрузки розумом, —втрутилася рішуче Фіскарошка. —
Ви мені ліпше уповіште, як тото по-амеріцьки буде: «Па­
нове вояки, я вам не якась шерпіндювка чи шльондра. Я
женщіна воспитана і вірна своєму мужу».
—А чого, Марько, сесе так вас тривожить?
— Но знаєте, як отото на войні, — сором’язливо опус­
тила голову баба. — Вояки голодні жінського потребу­
ють... От прийдуть сюди, до нас, а я, на мою веру, дуже
тверда.
—Ти, Марько, не тверда, а вже черства, уповісти би —
мало попліснявіла, — мовив з-під печі дід й одразу об­
хопив голову руками, чекаючи удару.
•Безлад.

258

ПОЛІТ

співочого

КАМІННЯ

Проте Фіскарошка погордливо проігнорувала і, ніби
виправдовуючись, вела далі розмову із Фийсою.
—Так, пане вчителю, я, знамо, вже не дуже кондицій­
на, але в якесь око ще можу впасти.
— Хіба лем у кривоє око, авать у нужник впадете —
таку дурницю лопоните, — огризнувся вуйко Черчіль.
—Ти, водянос-неправоє, не мішайся в нашу бесіду, —
розсердилася баба. —Тобі було казано, но і збирайся на
войну!
А потім відшукала очима мене з дідом і гаркнула:
— Война-войною, але зима точно прийде. Так што,
діду, збирайтеся з Митьом на пуча.
Пуча —це висохле соняшникове бадилля, що залиша­
ється в полі після збору врожаю. Ним у нас завше розпа­
лювали піч. Пуча хоч великого тепла не давало, але дуже
швидко займалося і робило миттєву жарінь. А тоді вже
піч годували дровами.
І ось погожого ранку ми вирушили з дідом по соняш­
никове бадилля, що тисячами списів стриміло під єру­
салимськими горбами. Під ранок долиною пробігся мо­
лоденький морозець, і повітря стало свіжим і смачним,
як морозиво. Я по-особливому люблю цю пізню осінню
пору. Це не та рання, криклива, як базарна тітка, і роз­
мальована, розцяцькована, як молода циганка, осінь. Це
прозоро-мудра пора — із оголеними до сором’язливості
деревами; із глибокими і синіми очима криниць і річок;
із пахучими, як спогади про перше кохання, димами ба­
гать з опалого листя; із щемливими, як церковні пісні,
сумовито-сонячними, але короткими днями. Це осінь,
як мила бабуся. Із ледь печальною усмішкою, але до­
брим серцем і зморшкуватим, дуже привітним і рідним,
лицем.
— Попозерай лем ген туди, уверх, — увірвався в мої
розмріяння голос діда Соломона.
Я притьмом підняв голову — з боку Чопа в осінній го­
лубизні пливла у небі величезна біла куля. Вона ставала
все ближчою, і вже було видно, як із невеликої корзини,

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

259

причепленої до кулі, розлітались навсебіч аркуші паперу.
Один з них прямо на льоту встиг зловити дід Соломон.
Це була видрукувана угорською мовою листівка. В ній
мадярські повстанці закликали поневолені совєтською
імперією народи до боротьби і просили помочі.
— Но та я вам, неборята, чим поможу? — сокрушався
дід, прочитавши листівку.
Я ж пильно спостерігав за кулею і не міг надивуватись
білими, як голуби, аркушами паперу. Раптом пролунав
постріл, куля вибухнула і, безпомічно крутячись, упала
за декілька метрів. Зачаївши від несподіванки дихання,
ми завмерли: коли б не загаялись, дивлячись у небеса,
куля достеменно втеліжила би когось із нас по голові.
Цікавість перемогла — ми потихеньку наближались
до місця падіння. Куля була із прогумованої матерії, а
корзина виявилась хитромудрим алюмінієвим ящиком,
із якого автоматично випорхували листівки. За якусь
хвилину на землі вже лежав їх стосик. На цьому, видно,
листівки закінчилися. Проте механічний пристрій про­
довжував працювати і весь час сердито клацав. Соломон
присів біля апарату, од здивування висолопив язика й
отетеріло булькав очима. Врешті прийшов до себе і, все
ще тамуючи дихання, нахилився до самого отвору, з
якого перед тим випорхували листівки. Важко сказати,
що в цю мить творилось у макітрі діда. Очевидно, він
подумав, що в ящику хтось схований із живих, бо, позлодійськи оглянувшись, із усього розмаху, од щирого
серця промовив у металеву дірку ящика «всесвітню та­
ємницю»:
—Ми тутки із Митьом прийшли малінько пуча збира­
ти. Баба нас, фрасову їй каріку, послала.
І таким поглядом глянув навколо, наче після його
одкровення мав початися Страшний суд. А переконав­
шись, що його велика таємниця не спричинила апока­
ліпсису, продовжив говорити у дірку:
— Но пак, люди добрі, чим вам поможу? Хіба вас десь
спрячу? Бо тутки куди не глянеш —усюди большевики.

260

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

На мою веру, саранча і та не так скоро плодиться, як ті
комунішти. А ще ліпше, раджу я вам, неборятка, тікати
відси, бо за ті слова, што надрукували’сьте у листовках,
безпекаші вас, як зелені парадички, у бочки засолять.
І мав Соломон велику правду. У цю хвилину знову
пролунав постріл, і від Мукачева у наш бік мчав вій­
ськовий «бобик» «козлик». Він і направду стрибав полем
від купини до купини, наче веселий цапик. Не встигла
машина зупинитись, як із кузова вистрибнули двоє вій­
ськових і притьмом підбігли до нас.
— Ми тутки із Митьком малінько пуча збираємо. Нас
баба, фрасову їй каріку, заставила, —вдруге за день від­
крив страшну таємницю дід Соломон, швидко дибаючи
назустріч військовим.
Бідний Соломон мав таке перелякане лице, наче його
зловили в чужому курнику із міхом крадених несучок.
—Ви откуда здєсь взяліся? — запитав суворо військо­
вий в офіцерській формі.
— Ми, панику, з Небесі, пуча тутки збираємо, — до­
гідливо вклонився дід.
— Што? Што? Ви с нєба упалі вмєстє з вражим апара­
том? — здивувався офіцер.
— Ні! Ні! Ні! — відчайдуш но заколотив руками Со­
ломон. — Небесі — се присілок, он там, під горою. А з
неба упала якась вредна мантафунія. І нам тоже вона
дуже противна, — кивнув у бік апарату, що і далі собі
клацав.
—Єфрємов, посмотрі внімательно, нє замініровано лі,
і нєсі к машінє! —дав вказівку старший.
— Вообще, дєд, давай договорімся — ти нічєво нє
відєл і нє слишал. А єслі што услишіш, у тєбя і у всєй
твоєй фамілії будут большіє непріятності, — похитав
багатообіцяюче офіцер.
— Пане офіцірє, майте розум! — заволав дід. — Та я
не лем сліпий і глухий, а ще й дурний. Ану ж лем, зазвідайте нашого Митька, — кивнув на мене. — Най вам
скаже дітвак, мене всю жизнь даже баба називає сліпим

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

261

кротом, глухим биком і дурним цапом. Я што увиджу і
учую — нараз у мені вмирає! Із мене і кліщами слова не
витягнеш.
— Ну... ну... смотрі, єдрі твою налєво, — попереджу­
вально помахав офіцер. —А то ми тєбє єщо і пособнічєство контрреволюциі пріпішем...
За кілька хвилин апарат завантажили в «козлика». Коли
військові скочили в машину, дід благально попросив:
— Пане офіцірє, спадьте на ласку, маю до вас велику
просьбу.
—Давай, говорі.
— Коли будете там розбиратися із, як тото, із тими,
што впали з неба, — дід глянув на апарат, — знайте, я
з ними не мав ніякої бесіди. Якшто будуть штось каза­
ти, што я комусь сочуствував, а когось облаяв — то всьо
вражеська пропаганда. Ви зазвідайте мою бабу, а она
вже доповість, што я так люблю совєтську власть, што
даже на самогонку не проміняю.
Останні слова офіцер, певне, не почув, бо тільки Соло­
мон почав кликати у свідки бабу Фіскарошку, машина
сердито рявкнула і помчала до Мукачева.
Від пережитого Соломон аж спітнів. Сів собі на купу
соняшникового бадилля, довго мовчав у роздумах, а
потім чи то до мене, чи то до себе поскаржився:
— От, неборику, так і жиємо — не то на чужій, не то
на своїй землі. А ще ліпше сказати — жиєме на д и в­
ній землі: сонце зустрічаєш під одними прапорами, а
проводжаєш уже під іншими. Монголи, татари, мадяри, австрійці, німці, румуни, чехи, тепер руські — усі
перли і пруть сюди! А ти у своїй хижі ще й мусиш перед
кожним виправдовуватись, чому служив попередньо­
му панові.
Соломон тяжко зітхнув, піднявся, почав готувати в’я ­
занки бадилля, але рот йому і далі не закривався.
— Бідна наша земля, але, видати, дуже смачна, бо рі­
жуть її пани всю історію, ріжуть, ріжуть скибочками і
ніяк не наситяться, скисли би, як крумплі підбивані.

262

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Відтак Соломон поманив мене до себе, зачерпнув
з-під ніг жменю землі і мовив.
—Но позерай, хлопе, земля як земля. Як і всюди, нор­
мальна земля.
Але тут раптом підніс жменю до рота, спробував гру­
дочку землі на смак і, пожувавши, роздумливо сказав:
— Так-то воно, неборику, так. Земля як земля, але
знаєш, хлопику, наша земля намного майсолодша, як у
чужих світах.
Весь навколишній світ — і прижухлі небеса, й опеча­
лена Долина Святого Івана, і скорботні ліси, і враз здріб­
нілі гори, і безнадійні води у річці Кривуліні —все якось
притомилось, почало дрімати і забуватись осіннім сном.
Тільки одне дерево на самій верхівці гори Ловачки гордо
знехтувало законами природи і, наче божевільне, зеле­
ніло пишними кронами, осяваючи придунайську рівни­
ну м ’яким, срібно-заспокійливим і теплим сяйвом. Це
була яблуня із біблійним іменем Єва.
Як і все, що народилося, існувало, жило на наших Не­
бесі, Єва теж мала свою незвичну історію, біографію і
непередбачуваний, неординарно-колоритний характер.
Ніхто з місцевих достеменно не відав, скільки нашій
Єві літ. Оповідали, що посадив її на самій маківці Ло­
вачки святий Іван. Він з’явився на наших Небесі тисячу
літ тому, заснував тут поселення. А собі за помешкання
обрав одну із печер під горою Ловачкою неподалік того
місця, де мукачівський монастир.
Святий Іван у миру був могутнім підкарпаторуським
князем Іоанном Драгобратом. Це були часи правління
на Підкарпатській Русі князя Лаборця. Родинне гніздо
князі Драгобрати звили на горі Любиці — між теперіш­
нім Перечином і Березним, — яка славилася своїми ди­
вами. Найвідоміше з них — День Осяяння. Раз у рік, на
Різдво Пресвятої Богородиці, із чистого-пречистого неба
рівно ополудні — і тільки над горою Любицею — по­
чинав іти дощ. Він був світло-блискучим, як краплини

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

263

живого срібла. І той, хто встигав наповнити чистонебним дощем пригоршні й омити ним очі, починав ясно
бачити вночі — набагато краще, аніж удень. Право оми*
вання очей мала тільки княжа родина і її воїни. Тому
і славився князь Драгобрат на весь слов’янський світ
зіркими лучниками-стрільцями. їх у Карпатах назива­
ли нічними беркутами. Кожен такий воїн міг спокійно в
найгустішій темряві вцілити птахові в око.
Коли війська короля угрів Арпада зупинилися під те­
перішнім Ужгородом, готуючись до його штурму, князь
Лаборець звернувся за поміччю до Іоанна Драгобрата.
Перед початком битви, — а точніше із ночі на 20 червня
896 року, — князь Іоанн мав непомітно зі своїм загоном
лучників підійти у темряві до ординського табору. Далі
розташуватися на одному із пагорбів навпроти шатра
Арпада і тут завмерти. Тим часом один із загонів князя
Лаборця мав серед ночі увірватися у ворожий стан, на­
робити переполоху і швидко втекти. На гамір і крики із
своїх шатрів повибігали б Арпад і його воєначальники. І
в цю ж мить мали продемонструвати своє вміння нічні
беркути князя Іоанна Драгобрата: у цілковитій темря­
ві їм належало своїми стрілами знищити всю ордин­
ську знать, в тім числі і короля Арпада. Обезголовлене
військо угрів, за задумом князя Лаборця, вже до ранку
мало в паніці тікати від стін Уж-града.
Спочатку все йшло, як і задумувалось. Після заходу
сонця, під покровом перших сутінків, загін зіркооких
лучників на чолі з князем покинув маєток Драгобратів. Та посеред дороги, минаючи замок княжни Міловиці, серце Іоанна охопила страш на туга. Міловиця
була його коханкою. Він глянув звіддалека на освітле­
ні вікна замку, і прийшло гірке усвідомлення — князь
Іоанн більше ніколи не побачить цих вогнів і не впаде
у пристрасні обійми коханки. Хоча б ще на мить! Якесь
безумство найшло на Іоанна. Він зненацька дав наказ
війську зупинитись і дочекатися його. Тільки на хви­
линку. Глянути. Востаннє обійняти і попрощатись.

264

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Різко повернув коня і погнав до маєтку Міловиці, про­
званої за вогненно-руде волосся Златою Дівою.
—Я тільки на мить. Єдину і останню мить, — шепотів
князь, поринаючи у вир пристрастей, у божевільне ша­
ленство золотого волосся коханки.
А Злата Діва палко обнімала Іоанна і весь час просила:
—Ще хвилинку, ще хвилинку, —і підливала князеві в
кубок завороженого вина, доки той не затих.
Злата Діва давно таїла злобу на князя Лаборця через
насильницьки захоплені ним землі в її Ужанській доли­
ні. Вона ревно жадала його смерті, і цей час настав.
Іоанн прокинувся від перших променів сонця, якусь
мить витрушував із голови дурман, а далісхопився, за­
ревів і кинувся до свого війська — воно терпляче, як і
наказав князь, дочікувалось його біля ріки Уж.
Коли Драгобрат і лучники домчали до Уж-града, все
було скінчено: воїни Лаборця лежали порубаними під
стінами і на валах замку. А сам князь із нечисленною
дружиною пробував утекти. Але вогнеокі воїни Арпада
на прудких конях нагнали Лаборця біля ріки Свіржави і
вбили. З тих пір древня річка Свіржава, що тече у Схід­
ній Словаччині, йменується Лабіркою.
Спустошений, знищ ений повернувся князь Іоанн
Драгобрат на гору Любицю. Біля воріт його чекала мати —
княгиня Власта, відома у краї провидиця.
— Стій! — вийшла перед сином княгиня і схопила за
вуздечку його коня.
— Мамо!
— Мовчи! — обірвала на слові сина. — Я все знаю. Ти
зганьбив честь роду. Ти накликав на нього прокляття!
— Мамо, це все любов. Мене підвела любов.
— Раз тебе підвела любов, то вона водитиме тебе по
сьому світу тисячу років, — суворо мовила княгиня. —
Там, під Уж-градом, через твоє безглуздя полягла тися­
ча воїнів. І тепер будеш кожного з них відмолювати по
цілому року. І так буде тисячу років. І тільки тоді спо­
кутуєш тяжкий гріх, коли перейдеш босоніж через ріку,

ПО ОБ А Б О К И Л О В А Ч К И

265

не замочивши у ній ноги. Ось тоді, коли ти очистишся
од гріхів так, що й вода тебе триматиме, ось тоді тебе і
приймуть на небеса.
Уперше в житті князь покірно опустив голову і лише
спитав тихо:
— А де та ріка, яку я маю перейти, не торкнувшись
води ногами?
— Тобі буде дано в путі знамення, — мовила суворим
голосом мати-княгиня. — І там, де воно з’явиться, ти
посадиш оце дерево, — простягнула саджанець. — Воно
так само грішне і молитиметься з тобою.
Наступного дня князь, навантаживш и пожитки на
візок, упрягся в нього з дружиною і двома дітьми й по­
кинув родинне гніздо. Щойно вийшли за ворота, як по­
чувся тривожний гул: Любиця, в’єдно із княжими хоро­
мами, стала вростати в землю. А вже за кілька хвилин на
місці гори, де щороку творилися дивовижі, наче зелені
морські хвилі, утворилася рівнина, схожа на простягну­
ту за милостинею долоню.
Обернувся князь, тяжко застогнав, але змовчав і
рушив, упряжений у візок.
Наступного дня Іоанн минав маєток Златої Діви. Як не
пересилював себе, але не зміг —і зупинився. Зболеними
очима глянув на замок коханки. Саме сходило сонце, і
легкі, веселі хмаринки, освітлені молодими соковитими
променями, кучерявились, грали золотом над замком
і звисали пиш ними павісами пахучого, бентежного і
хмільного волосся Златої Діви.
Обернувся князь, тяжко застогнав, упав на коліна і
вперше та востаннє в житті гірко заплакав.
Ще кілька днів тяжко брів лісовим бездоріжжям князь
із родиною, доки не вийшов до витоків Дунайської рівни­
ни — околиць теперішнього Мукачева. І тут побачив, як
із небес на маківку гори Ловачки опускається величезне
сяюче коло. І в тому сяйві постала дивовижної краси, з
обличчям, сповненим великої туги і глибокого мило­
сердя, жінка. Вона простягнула перед собою руки, і вся

266

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Дунайська рівнина — від Ловачки аж до Балкан — напо­
внилась незвіданими пахощами, що огортали кожну живу
душу умиротворенням і великим жаданням до життя.
Князь зачаровано дивився на гору, а потім глянув
праворуч і побачив: йому всміхалися добродушні води
ріки Кривуліни. І зрозумів тоді Іоанн —це саме те місце,
де йому спокутувати гріхи і чекати прощення од небес.
Того ж таки дня на вершині гори Ловачки, на тому
місці, де з’явилась сяюча жінка, князь посадив моло­
деньке деревце. Сім’ї наказав розташуватися біля під­
ніжжя гори, де тепер наші Небесі, а сам оселився в пече­
рі й поринув у глибокі молитви.
Рівно через сто років на вході у печеру постав Ангел із
вісткою: за пристрасні молитви, щире покаяння і гарячу
віру Іоанна прощено і небеса готові його прийняти. Але
замість очікуваної радості Великий Відлюдник глибоко
задумався. А далі, жодного слова не промовивши, про­
йшов повз Ангела і подався до ріки. Тут скинув постоли
і ступив на воду. Диво дивовижне: води тримали його
на собі. Іоанн навіть ступні ніг не замочив. Але тільки
зробив два кроки, як води розступилися, хвилі вмить
обняли князя Іоанна, і він пішов на дно.
— Не гідний я ще великого милосердя небес, — мовив
тихо Ангелові, випливши на берег.
І знову подався до печери. І ще глибше поринув у мо­
литви, випрошуючи собі прощення за загублену з його
вини тисячу душ.
Знову рівно через сто років явився Ангел із вісткою
про помилування небесами. Знову князь пішов до ріки
і на води ступив. На цей раз пройшов по гладіні чотири
кроки. І знову хвилі ковтнули його. І знову у великій пе­
чалі повідав Ангелові Іоанн:
— Не гідний єсьм ще небесної ласки.
І повернувся до печери.
За цей час уже давно повмирали князева дружина,
його діти, онуки, правнуки... Мінялися покоління за
поколіннями, а Іоанн смиренно спокутував свій гріх.

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

267

Тільки інколи ночами він ставав на виході з печери,
сумними очима дивився на освітлені вікна людських
осель, прислухався до голосів. І тоді серце його почина­
ло пульсувати лунко й бентежно, як криниця у древній
печері...
І третій раз через три сотні років осяяв Ангел помеш­
кання Великого Відлюдника. І все повторилося. Тіль­
ки на цей раз Іоанн пройшов понад водами уже втричі
більше. І знову князь відмовився від ласки небес, продо­
вжуючи відмолювати кожного із тисячі воїнів.
Більше Ангел не являвся до печери.
Своїми молитвами Іоанн не тільки спокутував влас­
ну провину, а й захищ ав навколишні села і поля від
стихійних лих, градобоїв, повеней, а людей і худобу
від хвороб, пошестей і мору. Через це в народі Іоанна
охрестили святим Іваном, а долину, через яку він кожні
сто років ішов до ріки Кривуліни, нарекли Долиною
Святого Івана.
Навантажені величезними в’язанками пуча, ми ледве
вилізли на Небесі. Скинули під хлівом, полегшено
зітхнули. Дід штовхнув мене ліктем й показав рукою за
стодолу. Там, ховаючись за стіг сіна, баба Фіскарошка
злодійкувато підглядала у двір пана Фийси.
— Марько, там што —безплатне кіно продають? —по­
цікавився дід.
Баба притиснула до вуст перст, поманила до себе і,
якось по-дитячому ощасливлена, показала на обійстя
пана вчителя. Від побаченого аж гикнули. Подвір’ям,
карбуючи чітко крок, марширував гусарський полков­
ник у розшитій золотом формі, високих шкіряних чобо­
тах із дзвінкими шпорами, довгою шаблею у срібній піхві
при лівому боці — цей вояк ніби явився із дитячого сну
або Різдвяної казки. Він гордо, дивлячись тільки в не­
беса, марширував, віддаючи собі команди по-угорськи:
«Еть-кетів...еть-кетів...еть-кетів»(раз-два...раз-два...раздва...). Ми з дідом витрішкувато переглянулися.

268

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

— Не випулюйтесь так, — пошепки сказала баба. —
Хіба не видите, наші небожатко паночко Фийса готу­
ються зустрічати своїх соплемінників.
І справді, ніхто б у цю мить не впізнав, не повірив, що
цей стрункий, вишколений, меткий, неймовірно краси­
вий гусар — наш бідний сусіда, згорьований, причавле­
ний життям старий учитель пан Фийса.
Дід штовхнув ліктем бабу і німо кивнув головою. Баба
сердито зиркнула і знову зціпила вуста пальцем —мовчіть
і дивіться. А бойовий гусар і далі, віддаючи команди сам
собі, чітко марширував, закинувши гордо голову уверх.
Бачилося, він демонстрував військовий вишкіл перед сво­
їми давно полеглими бойовими побратимами. Вони в цю
мить стояли струнко на островах осінніх хмар у небесах
і звідти, з височінь Господніх, милувалися своїм живим
командиром. Видно, стомившись, гусарський полковник
зупинився, зняв високу шапку із пишним пером райсько­
го птаха, поклав у зігнуту лівицю. Став на праве коліно і,
опустивши покірно голову до землі, чітко промовив:
— Це я, ваше імператорське величенство! Простіть
мене, що залиш ився живим! Що не вмер у глибоких
водах Дунаю. Що не розбився в альпійських прірвах. Що
не влюбилась в мене жодна куля на полях кровопролить.
Всі мої уже давно стоять перед брамою Господньою, а я?
Простіть, що вижив! Але, Ваше імператорське величен­
ство, не судіть тяжко, бо вижити мені у сьому земному
аду було намного більший подвиг перед Господом, аніж
покласти за Вас голову на бранному полі.
Тут гусарський полковник умовк, наче його бесіду на­
решті таки перервала куля з далекої войни. Плечі здриг­
нулися і великомученик-гусар опустив покірно голову.
У цю мить над хатою пана Фийси завис сяючий острів.
Із великої білої хмари, немов із Різдвяної сніговійниці,
вийшов імператор Ференц Йовжка. По білих пухнастих
східцях спустився у двір нашого сусіди. Імператор був
зодягнений у довгу білу одежу, схожу на грецьку туніку,
і з сяючою короною на голові.

ПО ОБ А Б О К И Л О В А Ч К И

269

— Простіть мені, мій імператоре, що я лишився живим
і не прийняв достойної смерті, — знову тихо промовив
гусарський полковник, не підводячи голови.
Імператор Ференц Йовжка підійшов повільно до ста­
рого гусара, щось заспокійливо сказав, утішив... А далі
тепло, по-батьківськи погладив свого вірного воїна по
сивій, покірно схиленій, але нескореній голові.
З усього видно, його Величність був гордий за свого
вірнопідданого, бо й справді, померти на полі бранно­
му — це не такий вже й великий героїзм. А ось вижити
на понівеченому полі житейському —це справжній по­
двиг, гідний великих воїнів.
Бурхливі події в Угорщині увірвалися і до нашої хати
й теж вчинили революційний переворот. Велика політиканська і громадська активістка баба Фіскарошка
хутко познімала зі стін руських вождів Леніна, Сталіна
і Хрущова, занесла у свою потаємну комірчину, прива­
лила порожніми мішками і всяким іншим непотрібом.
Натомість зі схованки витягла портрети угорського ре­
гента Міклоша Горті, австрійського імператора Йовжку
Ференца, хотіла в їх компаню і Гітлера втулити. Проте
Йовжка Ференц, почувши про таке сусідство, переляка­
но заверещав, наче котяра, якому дверима хвіст защ е­
мили. А адмірал Горті скривився, ніби замість помаран­
чі йому в пельку всунули гнилого помідора. Далі щось
таке сказав по-угорськи, що баба відтак цілий тиждень
не могла перекласти на нашу бесіду, і від того в неї дуже
розболівся зуб мудрості. До слова, у Фіскарошки вуйко
Гітлер ніколи не викликав позитивних емоцій, тому фюрера знову засунула за бочку з капустою.
А ось портрети двох перших витерла вогкою ганчір­
кою, вставила у старовинні позолочені рами і вивісила
на видному місці в хаті. Коли нові-старі вожді зручно
вмостилися на стіні, баба Фіскарошка виструнчилась
перед Міклошом Горті, скинула вперед руку і гаркнула
чомусь по-російськи: «Готова к труду й обороне!».

270

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Не встигла нарадуватися новим фюрерам, як на дворі
загупало, хатою затрусило, і в кімнату, наче у перепо­
внений автобус, втиснулась Пірошка-нейні* — дідова
молодша сестра. Насправді її звали Іриною, але відколи
вийшла заміж в угорське село Баркасово, переймену­
валась у Пірошку, що по-українськи означає «Червона
шапочка». Звісно, Червоній шапочці до Пірошки було,
як бідній польовій мишці до гори Ловачки. Нагадувала
дідова сестричка гриб-порохнявку з доісторичних часів
чи коровиську на останньому місяці тільності. До того
ж Пірошка була червонощокаста, з грубим і протяжним
голосищем. У противагу своїй безмірній тілесній масі,
дідова сестра була надто рухливою, швидкою на бесіду,
а ще й генераторкою усяких ідей, особливо безглуздих.
Кілька років тому Пірошка втовкла собі в голову, що дідо
Соломон винен їй частку батьківського майна.
— Відріж собі шмат хати, вирви кілька дерев, начер­
пай води з колодязя, звали все на плечі та й неси у Бар­
касово — ти, нівроку, подужаєш, — порадив мудро дід
Соломон.
Пірошка від такої майнової долі навідріз відмови­
лась — вона зажадала виплату грошима.
— Щас... Зачим слово, то й готово, — радісно розвів
руками дід. — Сяду на свої яйця, заквочу і висиджу тобі
золоті талярі.
Пірошка була невгамовною: майже кожного тижня
валяндалась із Баркасова до нас на Небесі й виплакува­
ла свою майнову долю. При цьому з’їдала все, що було в
горшках, і випивала до краплини гірке, кисле і солодке.
Баба з жахом підрахувала, коли Пірошка і далі з такою
любов’ю навідуватиме нас, пожираючи їстівні припаси,
нам треба спалити обійстя і чимскоріше тікати в глухі
ліси. Адже кожен візит дорогої сестрички нам коштував
щонайменше одного набігу монголо-татарської орди.
Однак, як мовлять, Богонько нас милував.
...Якось Пірошка навідалась за ясиром того дня, коли
ми відпустили душу з нашої свині. Добра чверть льохи
Т іт к а .

ПО ОБ А Б О К И Л О В А Ч К И

271

одразу була спожита дорогою гостею. Іншу чвертину роз­
членували і розклали, щедро засоливши, у горшки. А по­
ловину туші віднесли в літню кухоньку і простелили на
чисту скатертину на ліжку. Цю половину належало пре­
зентувати мукачівській тітці Моргіті, бо вона свого часу
купила поросятко і постійно забезпечувала кормами.
І тут Пірошці-нейні дуркнуло в макітру залишитись
у нас ночувати. Скоро он ніч, а вона, сигінятко, на ноги
слабувата, а випила чимало і хтозна-що може статися з
бідною родачкою в дорозі. їй постелили в задній кім­
наті, а ми всі з’юрмилися в передній. Вночі бабі Фіска­
рошці стало нестерпно парко. І було від чого: цілий день
тут варилося, топився смалець, парилися гурки. Та й дід
Соломон не давав склепити ока — безугавно хропів. Не
те що хропів, а надривисто деренчав, як трактор, якого
намагаються завести, а той люто огризається. Не витер­
піла Фіскарошка і тихенько далася на двір у літню кухню.
Натужившись, зняла свинську тушу з ліжка і переклала
на дерев’яний стіл. Сама ж лягла у постіль і, не знімаючи
простирадла, заснула щасливо сном праведника.
Тим часом Пірошка-нейні, дочекавшись півночі, коли
всі наші спали, тихенько пробралась через сіни у двір і
зайшла в літню кухню. Вона не знала, що на ліжку за­
мість свинської туші лежать наші небожатко баба і з
цікавістю дивляться дванадцяту серію сну. Не довго
думаючи, Пірошка-нейні в потемках згребла бабу в про­
стирадло, закинула за плечі і щодуху рванула навтьоки.
У ту мить, коли Пірошка замість свинської туші згребла
Фіскарошку в простирадло і кинула за спину, бабі сни­
лось, що падала з груші дідові на голову. Отож, коли нею
струснуло, Фіскарошка сприйняла це за належне. Та коли
Пірошка-нейні почала давати драла і бабою загепало, як
на дикому мустангові, Фіскарошка зрозуміла, що сон щось
затягся, пора би вже й прокидатися. Пробудження дода­
ло жаху — її хтось запхав у мішок, викрав і тепер шалено
тікає. Бабі наразі одняло мову. Вона заціпеніла зо стра­
ху. «Совєтська безпека!., совєтська безпека!., совєтська

272

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

безпека!» —раптом шугануло блискавкою і почало, немов
колеса поїзда, ритмічно стугоніти в скронях. Фіскарошка
багато начулася, як безпекаші серед ночі забирали людей,
і ті більше ніколи не поверталися. Жах ще більше сплес­
нув під серцем, і баба, задихаючись у простирадлі, почала
гамселити викрадача кулаками по спині.
Удари, видно, додавали викрадачеві тільки духу, бо
тікав він із Фіскарошкою чимдалі, тим дужче. І коли
баба вчергове попрощалася зі світом білим, злодій враз
зупинився, бехнув ношею об землю і, тяжко дихаючи,
присів. Баба тихенько висунула голову, вилізла із про­
стирадла. Велетенська постава, схожа на стіг сіна, си­
діла спиною до неї і відхекувалась. Баба обережно роззирнулась і зрозуміла: Небесі далеко позаду, а вона на
березі Кривуліни: «Будуть топити, — знову обпекло
думкою. — Це ж точно безпекаші!»
І аби якось задобрити безпеку, Фіскарошці нічого му­
дрішого не прийшло в голову, як стати струнко і на весь
голос крикнути: «Ученіє марксізма-ленінізма жівйот і
побеждаєт!» Ефект був вражаючим. Постать притьмом
здригнулася від страху, подалася вся вперед і бехнулася
у води Кривуліни.
— Гойте, люди, спасайте! Топлюся! — пролунав, як із
ста бочок, на всю ніч гучний голос Пірошки-нейні.
З тих пір — а це вже пройшло більше двох років — ді­
дова сестра в нас не з’являлася. А нині, видно, револю­
ційні вітри подіяли і на неї.
— Слава Ісусу, — прогуділа Пірошка, навзгинці пере­
ходячи через поріг.
— Навіки слава, — відповіла баба на привітання й тут
же їдко додала. — Можна би вже, паніко, й ноги вам по­
пелом посипати —давненько в нас не були.
— Ой, і не кажи, дорога невістко. Рада би душа, та
ноги болять, — почала гладитись по товстелезних, як
дуби, стегнах Пірошка.
— Та не кажіть, — сплеснула руками Фіскарошка. —
Коли тікали’сьте зі мною, я того і не помітила. Най вам

ПО ОБА Б О К И Л О В А Ч К И

273

буде нівроку, як молода лошиця. А коли’сьте бехнулися
у ріку, то думала’м, што почнеться Ноїв потоп.
Пірошка-нейні зле очиськами лупнула, проте вдала, що
не дотямила, про що баба, і почала зовсім з іншої новти:
—Дуже переживаю за вас, Марько, і за братця Мішка.
Не глухі’сьте —чуєте, що у світі чиниться. Не ниська-завтра мадяри й американтоші будуть тутки.
— А ми што, мадярам межу переорали, а од амерічан
кури з дідом крали?
— От-от, Марько, про межу я й хочу казати, — закоти­
ла очі Пірошка, наче чекала підказки зі стелі. — Народ
пам ’ятає, як ви із Мішком у комуністи поступали, як
колгоз робили. То все лежить на олівцеві, штось і вам
сесе припам’ятається. А мадяри сього не простять. Чіркчірік і ауфідерзеєн, — повела пальцем по шиї Пірошка.
На якусь мить баба геть розгубилася і відчула, як не­
приємні дрижаки підступають до грудей, породжують
під серцем страх. Так тривало всього десяток секунд.
Фіскарошка стріпонула собою, як качка, коли випірне з
води, і, як завше бувало в скрутні хвилини, дух її спа­
лахнув.
— Слухай, гурко надута, із якої гузиці ти викукнула
така розумна? — мовила Фіскарошка, грізно підходячи
до Пірошки.
— Я вам, дорогі родаки, лем добра желаю, — підня­
ла руки Пірошка. — Я про те... от ви заплатите гроші...
мені заплатите за мою долю майна. І ми з моїм Яношом
замовимо перед мадярами за вас слівце. Ого! — тут Пі­
рошка аж припіднялася і гордо губу закотила. — Ви не
знаєте, як люди честують мого Яноша. Як лем наші при­
йдуть, його точно біровом* зроблять, а може і над цілим
районом начальником покладуть. І ми можемо вас, як
заблудлих овець, спасти од мотуза на шиї.
— Як у нас кажуть, раз красно дякую, доки не заріжеме паця, а там дальше увидиме, — мовила саркастично
Фіскарошка. —Лем авби не вийшло задом наперед і нам
пак прийдеться спасати вас.
•Староста села.

274

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Пірошка смачно гигикнула.
— Ой, торгуєш рано зубами. Почекай, бо ще роса не
висохла.
І баба подалася у свою потаємну комірчину, а звідти
занесла до хати щось важкеньке, загорнуте у мішкови­
ну. Поставила на стіл, розгорнула... І Пірошка побачила
металевий ящик із зібраною антеною і навушниками.
Це була німецька рація. Її дід Соломон ще в 1944 році
зняв із підбитої німецької бронемашини — в ґазд ів­
стві все пригодиться. Десяток років рація кіптюжилась
серед бабиних скарбів у секретній комірчині, і ніхто про
неї не згадував. Але як пригодилось тепер!
— Ви што мені тикаєте усякими фінтіфлюшками? —
контрабасом озвалась Пірошка.
—А ти хоч знаєш, што сесе означає?
— Та мені най буде і цісарський чобіт, — огризнулась
Пірошка.
— Ти, небого, не далеко втікла, — погодилась баба. —
Це направду цісарський подарок. І лишили нам його ве­
ликі люди із-за границі, коли война кінчалась, і руські
сюди заходили. Сесе є шпійонський передавач.
—Та йдіть ви, Марьо, до мари, —сахнулась переляка­
но Пірошка. — Таке скажете, што челядині роги на чолі
виростуть.
— Небого, тримайся за чоло, бо дальше скажу, ще
більше. Так от, ті великі люди із-за границі лишили нас
тутки, на Небесі, в секреті, авби’сьмо робили з дідом
шпійонами на амерічан і на англічан.
Пірошці от почутого потьмарилося в очах — кілька
разів стріпонула головою і застигла із нажаханим об­
личчям.
— І ви... в..в...ви... чинили так? — промимрила.
— Ще й як! Всьо, што тутки робилося, ми нараз пере­
давали за границю, —мовила спокійно Фіскарошка. —А
тото, што ми з дідом записувалися в комунішти, то нам
спеціально наказали із-за границі:
— І ви не боялися?

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

275

—А чого боятись? От, коли хочеш, позерай...
Фіскарошка хутко вийняла антену, натягла на голову
навушники, задля більшого ефекту щось покрутила на­
строювачем, повертіла якісь регулятори. Далі прокаш­
лялась, взяла до рук мікрофон і твердо повела:
— Товаріщ Черчіль, ви мене добре чуєте?! Так, сесе
на связі... ви уже упознали хто?.. Дякую, маємо’ся дуже
файно. Доповідаю, що вшито держимо із дідом під
контрольом. Як і договорювалися із Вами, товаріщ Чер­
чіль, скоро розоб’ємо комунішту в Мадярщині, пото­
му виженемо їх із Закарпаття і чекаєме вас на гостину.
Маємо вам много про що розказати, бо туйки є деякі
люди, што нам з дідом дуже жизнь портять і мішають
шпійонити на вас. Но даюся цілювати, і на сьому будьте
здорові, хенде хох і ауфідерзеєн!
Баба поважно зняла навушники, зібгала антену й,
обернувшись до Пірошки, ніби між іншим, додала:
— Із амеріцьким презідентом связь буду мати пізні­
ше... вечером.
Пірошка-нейні, побачивши і почувши, що демонстру­
вала баба, геть отетеріла і тільки лупала очиськами,
шукаючи захисту й розради. За ті кілька хвилин, доки
Фіскарошка була на «шпійонському зв’язку» із Черчілем,
вона на літ двадцять постаріла і на очах здрібніла, схуд­
нувши на добрих півцентнера.
— Та пак, Марько, ангели би з вами говорили, а кого
то ви мали на язику, што вам із дідом жизнь портять і
мішають шпійонити? — запитала вже тоненьким голо­
сочком Пірошка.
— Знамо кого, — мовила, діловито складаючи шпіонське причаландя, баба. — Знамо, што тебе. То, што ти
хотіла украсти мене.
— На мою веру! —упала на коліна Пірошка. —Я перепутала тебе, Марько, із свинею...
— То зарахуєся тобі як покушеніє на жизнь тайного
лиця при ісполненії ним секретних порученій, — вела
своєї Фіскарошка.

276

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Кількаразове перебування баби в буцегарні підкувало
її, бо сипала такими термінами, що навіть бувалі зеки
подивовано ворушили вухами.
—А по-друге, ти нам грозиш колгозами. А хто на первомайські ніс у Мукачеві на демонстрації бородатого
Маркса, а на октяберські — Леніна? Хіба не твій Янош?
Аби’м лем так ясне сонечко виділа, як на власні очі не ба­
чила! Хто він у тебе? Ветврач, маржинський дохтор, бикам
і кнурам яйця вирізує? Но, як прийдуть наші, позерай,
авби і йому яйця не відтяли, а тобі шмондю не підстригли.
Фіскарошка, розпашівши, била себе в груди і чимдалі
ставала втіленням неминучої кари і торжеством світо­
вої справедливості.
— Марько, Йсусик з вами, а доля стелиться під нога­
ми, — хутко почала одягатись Пірошка. — Та я ліпше
писком оріхи буду товчи, як про вас десь недобре слово...
Будьте здорові!
Пірошка рвонула до дверей, але в останню хвилину
глянула на стіну і, побачивши портрет імператора Ференца Йовжки, забула пригнутися і з усього розмаху
влупилась головою об одвірок. Бідна Пірошка тільки
встигла зойкнути і, навіть не оговтавшись, вирвалась на
двір і пустила з усіх сил ноги на волю.
Баба Фіскарошка, сховавши «шпійонське» причан­
далля в комірчині, зайшла в хату. Знову виструнчилась
перед портретом адмірала Горті, підняла руку в піонер­
ському вітанні і рявкнула: «Готова к труду і оборонє!».
Надалі ж хутко понишпорила в шухляді стола і вийняла
зібганий папірець. Це була довідка про те, що Фіскарошка
два тижні черговий раз відсиділа в мукачівській тюрмі.
Наче дорогоцінну реліквію, розгорнула її, ніжно розгла­
дила і вклала в рамку поруч портрета адмірала Горті.
— Я тоже великомучениця і жертва совєтської влас­
ті, — прокоментувала свій вчинок Фіскарошка.
До мукачівської буцегарні кілька місяців тому бабу
завів великий талант до поетичного слова. Річ у тім, що

ПО ОБ А Б О К И Л О В А Ч К И

277

мукачівська партійна газета «Прапор перемоги» оголо­
сила конкурс віршів про разючі переміни, які сталися за
літа совєтської власті на Закарпатті. Переможцю обіця­
ли винагороду —сто рублів і путівку в піонерський табір
«Синяк». У нашого чоловіка, коли запахне поживою,
притьмом вибухають такі таланти, що й древні мудре­
ці повмирали би із заздрощів. Тим більше, Фіскарошку
тому так прозвали — красномовною ораторкою, — бо
завше славилась смачною бесідою, а в напливі піднесен­
ня могла, як молотарка, безугавно сипати цілі промови
віршами. Аж тут таке щастя, та ще й за товсті гроші й
путівку в піонертабір. Того ж вечора був народжений
поетичний шедевр «Переміни у три зміни».
Усе те писалося-рихтувалося увечері, коли на мене по­
чала нещадно давити дрімота, то я мало що запам’ятав,
хоч деякі рядки все-таки врізались у пам’ять:
Переміни сипляться, як злива,
Котяться горами, полями,
Вся жебрач пуста і воиїлива
Раз лем стала товаришами!
На фермах хайдер і бардак,
Всіх погнали на демонстрацію.
Даже дідо, криволабий неборак,
Вмісто корчми і курвів
Біжить на політінформацію.

Дід Соломон запротестував, мовляв, він уже давно по
гулящих дівках не шльондрається, то чому йому обра­
жати те, що вже давно чесно і мирно дрімає в ногавицях.
Баба у відповідь товкла Соломонові, що не його мала на
увазі, а діда політичного.
— Так ти, Марько цукрова, любиш лем гуляющих
із партєйними білетами, — образився дід. — Думаш,
як залізний комунішта, то і в ногавицях в нього за­
лізно?

278

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

— О, мамко мармаладові, остолопе повчанський, так
ненавиджу тебе, як свої гріхи, — скреготнула баба зу­
бами.
Після довгої дискусії дійшли обопільної згоди, що
вислів «за курвами» баба викреслить і залишить тільки
«корчму». І буде так: осяяний ідеями Леніна, дідо, вмісто корчми, біжить скажено на політінформацію.
— Свят, свят... прости, Йсусику, а який осел в сесе
повірить, авби я та й вмісто корчми на політінформа­
цію, — перехрестився дід.
— Слухай, борсуку килавий, тобі не один мінден,
куди тебе нечистий носить — по курвах чи по корчмах.
Главноє, штоби гроші за стихотвореніє заплатили, —по­
стукала баба Соломона по чолу.
— Та не дуже і єдно, — опирався дід. — Якщо по кур­
вах, то мені належить більша частина грошей із твоєї
премії. Мені од женщин тепер ніякого удовольствія, а
наоратися на них треба ого-го-го! А в корчмі — ніякого
труда, а удовольствія — море!
Баба на цей раз не втерпіла і щосили влупила рецензента-опонента дерев’яною ложкою по потилиці. І дід
припинив поетичні дебати.
Лист із творінням Фіскарошки, певне, ще й не встиг
добігти до редакції, як на фамільному Олімпі розпа­
лилась пекельна дискусія, як, кому і скільки перепаде
із бабиної премії. А про те, що Фіскарошка обов’язко­
во переможе, жодна із фамільних кебет навіть не сум­
нівалась.
—Думаю, мамо, добре розумієте, што всьо життя я не
буду на яйцях сидіти — пора би і женитися, — рішуче
заявив молодший брат нянька Петро.
— Онучі в зуби і вперьод! —рявкнула тітка Моргіта.
— Та я ж ногавиць порядних не маю, — на диво спо­
кійно відповів вуйко Петро. — А чоботи ще ті доношую,
що мамка під кінець войни у німецького офіціря вкрали.
— Будуть, будуть тобі, Петрику, ногавиці. Лем до
того, як женитися, дивись, авби яйця не загубив, — ве-

ПО ОБА Б О К И Л О В А Ч К И

279

ликодушно мовила баба. — Якихось двайціть рублів
виділю.
— Ага, ага, я так і знала! — заверещала тітка Моргіта. — Килошові на ногавиці грошики є, а я із дітства ще
не мала спідньої білизни. Коли роздіваюся, то ладна го­
лову межи ноги од ганьби спрятати.
— А ти роздівайся в темноті, то ніхто й не увидить,
што ти гола, — порадив щиро нянько.
— Я маву на увазі, коли в дохтора роздіваюся, — об­
ражено закотила губу тітка.
—А ти найди собі м ’ясника —він не на спідньос більо
зариться, а на тілеса.
—Закрийте писки! —дала команду баба і, співчутливо
глянувши на Маргариту, запитала: — І кілько то коштує?
—Ви мені дайте із тої премії хоть п’ятдесят рублів, то
я пак уже сама собі виберу.
— Так, Петрові на ногавиці —двайціть рублів, Моргіті — п’ятдесят, — почала лічити баба.
— Мамо, вам што — у голові печені кури квочать, —
раптом зойкнули мої нянько. — Я з сиротами сам, як
вівця серед вовків. Куди не вернуся, усюди біднота зуби
сушить.
— Кілько тобі, Мішку? — перебила баба.
—Та хотя би п ’ятдесять — на чоботи, сорочки.
— Да-а-а, — простогнала баба. — Премія сто рублів,
а туйки уже набігло сто двайцять. Якось тото плюси з
мінусами розбігаються.
— Мамо, ви менше слухайте, лепавого ковдуша*, —
грізно глянула тітка на мого нянька. — Він, якщо треба,
украде собі. А нам Богонько того таланту не дав.
— А што, злодійство — то не є робота? — витягнувся,
як пітон, батько. — Злодієві сороки в шапку несуть!
І тут батько запустив мискою в дорогу сестричку.
Маргарита віртуозно відхилилась, і по голові дістав дід
Соломон.
— Но та тут, як усе — діти б’ються, а вітцю на голові
когути несуться, — незлобливо зреагував Соломон.
•Недоладна людина.

280

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Інцидент із дідовою головою остудив інші голови, і
приступили до останнього ребусу — як бути з путівкою
у піонерський табір.
—Як бути, —стенув плечима батько. —Дамо її Митькові, дітвак заслужив, — нянько з ніжністю погладив
мене по мудрій голівці.
— Мамо, майте ще хоть жменю пасулі в голові! — аж
підскочила Моргіта. — Та сей збийвіч не лиш табір спа­
лить, а й усіх піонерів потопить. Отоді, дорога мамко, ви
воістину дістанете премію. Сталінську —двадцять п’ять
годів сибірського лагеру. Сесе на ліпший случай. А так,
може, — капут, аншлюс і мотузку на шию.
При цьому дорога тітка Маргарита дивилась на мене
такими очима, як римляни на Нерона, коли той спалив
торговий центр міста.
Засторога тітки згамувала бажання нянька і Фіска­
рошки відправити мене на відпочинок у колі совєтських
піонерів. Тітка, може, хоч трохи й пересолила страху,
але і я — що правда, то правда — не яблучко із райсько­
го саду, а скоріше —замаскований змій-спокусник. Тим
більше фамільний досвід показував: відправ мене бодай
на короткий час у пансіонат із ангелятами, у благород­
них створінь за айн момент почнуть замість крильцят
хвостики рости.
— Но, а што — тогди відкажемося од путівки? — за­
питала розгублено баба.
— Ні, ми нашого діда Соломона туди відправимо, —
порадив щиро я. — Підріжеме йому труси, на шию
пов’яжемо тітчину червену хустку, сунемо в руки трубу
і — маршірен, діду, за совєтську власть!
— А чого? — просвітлено сказала Фіскарошка. — Діда
можна би і в піонерлагірь. Він і так всю жизнь не вихо­
див із дітського возраста.
—Ви, мамко, не дуже смійтеся, —попередила тітка. —
Якщо хто і заслужив путівку на отдих, то мій Володько.
І так сиротою росте, без вітцівської любові. Усі ви проти
нього!

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

281

Володько — мій двоюрідний брат, мешкає з тіткою у
Мукачеві. Маргарита постійно кпинить бабу, бо, мовляв,
та не дала їй вийти заміж за руського офіціря. Від нещас­
ливої любові до нього нібито і пішов Володька. А в родині
кажуть, що бреше тітка, нагуляла синка — й сама не зна
від кого. Коротше, Володька ніякий там не сердешний си­
ротина, а звичайний байстрюк, а по-нашому —смолавий
копилець.
Після довгих дебатів фамільна рада винесла остаточ­
не: з майбутньої літературної премії Фіскарошки двад­
цять рублів піде вуйкові Петрові на штани, п’ятдесят
рублів тітці Моргіті на спідню білизну, авби голову не
губила перед дохторами. Ну і тридцять рублів розділять
баба із дідом: Фіскарошці на будюгови, тобто труси, а
дідові на багов, тобто махорку. Нам же із няньком діста­
лась велика фіґа з маком —якщо нам дуже пече, най собі
вкрадемо. Колгоз великий, а ночі довгі і темні. Отож, Богонько вам у поміч, дорогі родаки!
У якому лахмітті б не ходила, яких би збитків і при­
нижень не терпіла, але рано чи пізно Справедливість
торжествує й отримує жезл переможця. Так сталося в
нас із няньком. У той час, коли безбожна рідня тішилась
новенькими ногавицями, будюговами, спідньою білиз­
ною, а тітчин копилець розучував піонерський марш,
я з няньком, аби доказати сімейці, що ми теж не без­
таланні, ночами носили міхами із колгозного поля все,
що трапилося під руку — овочі, фрукти, зерно, а одного
разу навіть свинча пригнявили.
За кілька ночей ми стали вдесятеро багатші від баби­
ної премії, проте жаль і образа давили нас нестерпно.
Яка несправедливість! І тут явилася Справедливість!
Вона приїхала на військовій полуторці з Мукачева. Ма­
шина долізла до середини Небесі і розсердилась: кілька
разів невдоволено фуркнула, потім голосно вилаялась
і вмовкла. І Справедливість, пожурившись, затягнулась
махоркою, смачно виматюкалась і рушила у бік нашої
хати пішки.

282

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Баба Фіскарошка саме оповідала дідові Соломонові,
якими красними снами вона розродилась цієї ночі.
—Виходжу я, Мішку, ніби на двір. А на нашій черешні,
наче білі голуби, янголики сидять. Рядочком так сидять
і, головне, на кожній гілочці. А я собі думаю: спасибі
тобі, Господи, що дав грішній сиротині увидіти дерево,
на якому живуть янголи.
— О, сесе, Марько, чудотворне, велике знаменіє, —
мовив подивовано дід. —Коли в сон праведниці залетить
янголик, та ще й білий —благая вість чекає челядину.
У цей час луснула хвіртка й у двір увійшла по-бабиному
благая вість, а по-нашому із няньком —Справедливість.
Вона була у військовій формі, висока, з пістолетом на
поясі і ледь не до землі довгими руками. А супроводжу­
вав її сільський голова на прізвисько Пірат.
— Ой, Мішку, твої би слова та й Богонькові у вуха —
іде до нас благая вість. Видати, пани начальники мені
премію за стихи несуть! — радісно закококала Фіска­
рошка й закрутилась по хаті давати ладу.
У двері постукали і, згинаючись у три погибелі, через
одвірок до кімнати увалилась Справедливість.
—Капітан госбезопастності Скварцов! —рявкнула Спра­
ведливість, навіть не привітавшись по-християнськи. —
Здесь жівйот Марія Міхаловна Нємєц?
—Так, паночку, тутки проживає она, —ледь не гепну­
ла чолом об підлогу Фіскарошка.
— Ізвініте, но с такой фамілієй, мать єго за ногу,
можна садіться в кутузку лєт етак на двадцять!
— Но, панику, я по-дівочому урожденна Німець, а по
мужеству... то єть... дорогому мужу... я — Марія Михай­
лівна Слов’янин, — гордо мовила Фіскарошка, любовно
дивлячись на діда.
Госбезопасна Справедливість і далі вела своєї:
—Дівная фамілія —Нємєц... А ти, старуха, нє родствєніца какому-нібудь фріцу... фашисту... может, і Гітлєру?
—Уваруй* вас Божіньку, пане-начальнику, із Гітлєром
я нигда на одній купині не сиділа. А от із Гітлєркою то
'"Помилувати.

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

283

колись родичалась. Не буду брехати, бо все село знає,
Гітлєрка — то є моя кума. Айбо я з нею дуже рідко виджуся, бо та Гітлєрка — така брехачка, якшто штось не
збреше — нігда не засне і дістає запор.
Госбезопасна Справедливість, здавалось, виросла ще
на півметра й обернулась до голови сільради. Той, ледь
не лізучи у вухо, почав, лякливо озираючись, щось га­
ряче шепотіти. Очевидно, вкотре пояснював черговому
мукачівсьму начальникові, що в нашому селі люди збі­
глі, дивакуваті і поприліплювали одне одному різних
прізвиськ, в тім числі й усіх історичних особистостей.
Приміром, Гітлєрка — не мати, не сестра і не дружина
триклятого Адольфа Гітлєра, а звичайна сільська жінка
на прізвище Жидик.
—А ето тоже нє намного лучше, — буркнув капітан.
Далі безпекашна Справедливість витягла із планшета
аркуш паперу із бабиним віршем і запитала:
— Ето ви напісалі в газету стіхотворєніє?
Фіскарошка, згадавши янголят на черешні у своєму
сні і дідове пророкування про благу вість, певне, поду­
мала, що мукачівський начальник щось не втямив. І ось
тепер розшукує її, аби пересвідчитись в її особі й тут
же вручити літературний приз — сто рублів і путівку в
піонерський табір. Тому, виструнчившись, як на піонер­
ській лінійці, чітко відрапортувала:
— Стіхотворєніє мойо, собственноручного проізводства! Називається: «Переміни у три зміни», авать як
тепер у народі кажуть: «Вперед на всі боки — виполнимо
п’ятирічку за чотири роки!»
І вся, наче порцелянова лялька, засяяла од щастя.
— Ну вам свєтіт не одна пятілєточка. І єйо уж ви,
Марья Міхаловна, думаю, і за лєт едак десять нє виполніте, —мовив вельми спокійно безпекаш, смачно затя­
гуючись махоркою, і вже різкіше додав. —Понятих сюда!
І в туж мить, наче з повітря, явились двоє невідомих,
тримаючи за руки пана вчителя Фийсу. Той ошелешено
лупав очима і, замість привітатись, зопалу вигукнув:

284

ПОЛІТ

співочого

КАМІННЯ

— Міклош Горті паскуда, а Гітлєрові капут!
—Ето ми і без тебя, гражданін хорошій, знаєм, —мах­
нув безпекаш і пояснив. —В хатє гражданкі Марьї Міхаловни Нємець...
— Перепрошую пана, то вже давно було і забулося,
што я Німець. Я теперка єсьм Слов’янин по любимому
мужу! — палко вигукнула баба.
— Тєпєрь ето уже нє імєєт значєніє, хоть осьол, хоть
козьол, — відрізав безпекаш і продовжив до пана Фий­
си. — Сєйчас ми в прісутствії вас проведьом обиск с
целью поісков прєдмєтов антісовєтской пропаганди
і другіх матєріалов, компромєнтірую щ іх совєтскую
власть. — Пріступайте! — махнув до помічників.
Нишпорки, як сторожові пси, зачувши «фас!», шмиго­
нули по хаті, перетрясували скрині, перевертали ліжка,
рилися у білизні, одежі.
Дід насампочатку обшуку, збагнувши, що пахне су­
харями і буцегарнею, зробився дуже заклопотаним .
Схопив притьмом підручник з історії КПРС, який пан
Фийса подарували йому для самокруток, сів у своєму
закапелку біля печі і почав заглиблено читати вже напо­
ловину викурену книгу. Помітивши, що безпекаш весь
час продірявлює його очима, підняв голову, зняв окуля­
ри і, тикнувши пальцем у книгу, поважно сказав:
— Історія Комуністічеськой партії. Дуже милоє і благопріятноє чтеніє для сердца і душі.
І знов заглибився у «милоє і благотворноє чтеніє».
Тим часом нишпорки, відсунувши старовинний ку­
хонний шкаф, по-наш ому креденц, виявили потаєм ­
ний сховок, в ньому — десятилітрову корчагу сам о­
гонки.
Упевнившись, що це не якась отрута, а ядрена сливо­
виця, нишпорки питально глянули на Справедливість.
— Пока отложіть, но у протокол не надо! — почухала
потилицю Справедливість.
Діда, який ледь не на колінах умовляв бабу зранку
дати якогось ліка на опохмільну душу, віднайдена в ба­

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

285

биній схованці корчага не те що здивувала. Таке потря­
сіння хіба що переживають фанатики, які наприкінці
життя водномить втрачають віру у свого ідола. Бідним
Соломоном почало лихоманити, чоло вкрилось потом, а
з повік несамохіть зірвались сльози.
— Што с тобой, старік? — запитав безпекаш, помітив­
ши, як дід різко відірвався від «милого і благопріятного
сердцю і уму чтенія».
— Та, пане начальнику, читаю і дуже переживаю,
яка тяжка і трагічеська судьба була у комуністичної
партії.
Безпекаш вмить нашорошився.
— Конечно, доки не побідила всіх своїх видимих і не­
видимих врагів, —ледь не плачучи, додав дід.
Пан учитель Фийса, що досі непорушно стигли у вікні,
немов манекен із жовто-синього гіпсу, вздрівши в руках
ниш порки корчагу сливовиці, немов воскресаючий
Лазар, кілька разів повільно кліпнули. Далі миттєво по­
міняли колір лиця з байдужо-приреченого на ошелешено-відчайдушний і протяжно-боляче, немов породілля,
простогнали. Адже нині вранці в’єдно із дідом Соломо­
ном пан Фййса, цілуючи Фіскарошчині ручки, благали
хоча би сльозинку сливовиці на спраглу душу, а та при­
сягалась, що не має ані краплі.
Щоправда, ані пан Фийса, ані ближні не могли втями­
ти, коли баба присягається, а коли словоблудить. Нині
вранці пан Фийса почули з вуст Фіскарошки: «Аби’м собі
дітей не виділа, якщо в домі водиться крапля паленки».
Насправді, баба скоромовкою мовили: «Аби’м сові дітей
не виділа». «Собі» вони так вправно міняла на «сові», що
підміну ніхто не помічав.
Тепер пан Фийса, гамуючи страждання, не втрима­
лись і страждальним голосом прорекли:
—Сказано же, лукаві і лжеці в гієні огненній лживими
язиками будуть розпечені сковороди лизати і смолою
киплячою безчесні роти заливати.
—Чєво, чєво? — запитав, нерозуміюче, безпекаш.

286

ПОЛІТ

співочого

КАМІННЯ

—Міклош Горті паскуда, а Гітлєр капут! — видали чо­
мусь Фийса і виструнчились.
— Завьолся, как прокажонний попугай, — цвіркнув
зле безпекаш.
Увесь цей час Фіскарошка безмовно стояла біля од­
вірка і, не розуміючи, спостерігала, що коїлось у хаті.
Стояла якась безпорадна, зіщулившись, як потріпаний
градом соняшник на тоненькій ніжці. Уперше в житті я
бачив бабу таку нещасну і безпомічну. Видно, вона чека­
ла на щедрий дар долі і налаштувала духовний стан на
торжество, а тут дістала велику фіґу з перцем та ще й по
носу. Раптом один із нишпорок натрапив на шкатулку,
в якій Фіскарошка зберігала різні цяцьки, і висипав її
вміст на підлогу.
Побачивши там серед всяких дрібниць аркуш паперу,
розгорнув його і од несподіванки присвиснув.
—Ташь капітан, смотрітє, — простягнув начальнико­
ві аркуш паперу. — Ето же зашифрованая карта, ех сукі!
Безпекашна Справедливість настільки випулила очі,
що, бачилося, ті луснуть і вилетять з орбіт.
—Да, куда голову не поверні — одні врагі, — з холод­
ним притиском зробив висновок начальник.
І тут же таким ядучо-палючим поглядом обвів бабу,
діда і пана вчителя, що тих від страху так заціпило, наче
кожен з’їв водномить по корзині часнику. Соломон ще
глибше занурився в лабіринти «трагічеських» історій ко­
муністичної партії —аж книгу на вуха натягнув. Баба по­
чала шмигати носом і цорконіти зубами, а Фийса нічого
не знайшов розумнішого, як знову палко вигукнути:
— МіклошГорті — паскуда, а Гітлсрові — капут!
На цей раз вже судома скривила безпекашного на­
чальника. Побачивши, як капітаном пересмикнуло, пан
Фийса безвинно, як школяр, запитали:
—А што, пан начальник, я не правду кажу?
—Штоб ти сдох со своєй правдой, —гаркнув безпекаш і
далі так паскудно вилаявся, що у всіх вуха обвисли. —Ето
надо же так опитно і хітро зашифровать. Сразу відно —

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

287

наука лучшіх діверсіонних центров, — чухав себе за по­
тилицю капітан, розглядаючи, як на його думку, шпигун­
ську мапу. —Тонкая і художествєнная работа.
Насправді, це був дійсно художній витвір, проте не
диверсійний. Десь півроку тому Фіскарошка відзнача­
ла свої іменини. Соломон і пан Фийса заздалегідь нала­
штували душевний стан і фізіологічні органи — шлунок
і горлянки — для масної гостини і щедрих «возліянь».
Проте баба, всадивши гостей, подала на стіл товчену
картоплю з кислим молоком, а на десерт квашені огір­
ки з грушевим узваром. На цьому гостина закінчилась,
бо баба пригадала, що в той травневий день, коли вона
викукнула на світ, вдарив мороз і спалив увесь урожай
садовини і городини. Тому, аби не накликати подібну
біду на людську голову, Фіскарошка віднині вирішила
у всі свої дні народження дотримуватись найсуворішого посту. А ось у дні народження діда Соломона і пана
Фийси історія ніяких катаклізмів не зафіксувала, то най
обоє щасливчики і ставлять їй, Фіскарошці, щедрі столи
з масними закусками і міцними випивками.
— Слухайте, пане Фийсо, давайте подаруємо бабі
якийсь такий подарунок, авби був достоїн її мудрос­
ті, — запропонував Соломон і тут же висловив пропо­
зицію. — Намалюйте бабиного портрета, але такого, аби
всі лускали зо сміху.
Оскільки пан Фийса мали хист до малярства, ще за
старих мадярів опанували по європейських столицях
модернізму, то і бабин портрет вийшов модерним. На
білому аркуші паперу чорною тушшю була намальова­
на величезна сідниця з очима на ягодицях, величезним
ротиськом внизу і довгими, як антени, вухами. І що найдивніше — сідниця справді вражаюче була схожою на
бабу. Навіть сама Фіскарошка визнала це, бо сплюнула і,
перехрестившись, мовила:
—Хіба я справді така паскудна?
І тут дід Соломон висунув ультиматум: або Фіска­
рошка викупить художнє творіння од Фийси за літру

288

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

сливовиці, або її подобу покажуть усім бабиним добро­
зичливцям.
Такого Фіскарошка не чекала і пішла на капітуляцію:
портрет викупила за літру сливовиці, сховала на дно
шкатулки і забула.
— Так што здесь, мамаш а, нарісовано? — обережно,
наче дорогоцінний манускрипт, підніс малюнок безпе­
каш Фіскарошці.
—Хіба не видите што —велика гузиця, —простодуш­
но відповіла баба.
— Што, што?! — отетерів начальник.
— Якшто казати культурніше, по-панськи, — велика
сідниця, авать перебачниця, перебачте на слові, — по­
правилась Фіскарошка.
—А кто ето нарісовал?
Баба глянула на пана Фийсу, а той одразу позеленів
від страху і затрусив, як страус, головою: «Не я, Марько,
не я!»
— А хіба я пам ’ятаю, — стенула плечима баба. — Та
пак було давно. І вообще я не знаю, відки та бумага взя­
лась.
— Господі, все агенти развєдок до тошноти прімітівни — нє помнят, нє знают, нє відєлі. Дєд, а ти случайно
нє знаєшь, што ето такоє? — звернувся із Фіскарошчиним портретом начальник до Соломона.
Той, ледь не натягнувши на голову історію партії, на­
стільки заглибився у нетрі комуністичної боротьби, що
ніяким бісом звідти його не витягти.
—Дєд, ти нє слишішь? —гаркнув над головою началь­
ник.
— Га? — похопився Соломон. — Перебачте, пане,
бо коли сесе милоє чтеніє читаю, про всьо нараз за­
буваю.
—А тєбє не кажется, што на етом рісунке Шахта?
Шахтою у нас називали великий лісовий масив між
Мукачевим і Лавками. Тут, у глибокому лісі, військову
базу обнесли колючим дротом під високою електрич­

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

289

ною напругою. І саме тут, в урочищі Шахта, ракети були
наведені на Захід. Але найбільш вразило, що місцевість
Шахти на карті достоту відповідала бабиному портре­
тові, який в пориві праведного гніву намалювали пан
Фийса за ідеєю Соломона.
Дід, відірвавшись від «милого серцю чтенія», попра­
вив окуляри і довго-довго сліпав по бабиному портрету,
глибоко переживаючи, що сказати, авби в якусь халепу
не вляпатись.
— Знаєте, панику-начальнику, тутки штось такоє на­
рисовано. І я би вам із дорогою душею уповів, айбо я ста­
рий, як пень, сліпий, як сова, і нич не виджу, — співчут­
ливо дивлячись на безпекаша, відповів нарешті.
— А тебе, старік, не кажется, што ето засекреченая
местность? — тикнув начальник пальцем якраз посе­
редині портрету.
Соломон подумав, що безпекаш уже зрозумів, що це
бабина сідниця, і радісно вигукнув:
— Конєшно, што то всьо засекречено. Баба всю жизнь
її ховає під спідницю.
— Так всьо-такі ето работа вашей супругі? — ледь не
спалахнув од щастя начальник.
— Ні, панику, то не її робота, — мовив розважливо
дід. — Кажду челядину з її красивими і срамними міс­
цями робить Богонько. Тому сесе не її робота, а лем її
собственість.
Начальник недотямив про що патякає дід і знову тик­
нув посередині мальованої сідниці.
— Так вот, дєд, ти, возможно, і знаєшь, што здєсь находітся.
— Я, панику, ганьблюся казати, што там.
— А ти смєлєй. Можєт, здєсь какіє-то взривчатиє вещества.
— О, панику! — аж підскочив Соломон. — Там цілі
склади з атомними бомбами.
— Дєд, ти што болтаєш, старий козьол? — сплюнув
безпекаш.

290

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

— Маєте правду, панику, точно так мене і називає
баба, коли їй зроблю щось не по дяці.
Той безнадійно махнув рукою, обернувся до пана
Фийси й пригрозив:
—Прєдупрєждаю, єслі ти єщьо раз завопішь: «Горті —
паскуда, а Гітлєр — капут», как собаку расстрєляю! — І
розстібнув кобуру.
Пан Фийса геть поблідли і зі страху вліпили:
—Хай жиє комунізм! Партія — наш рульовий!
—Ето уже лучше, —скривився безпекаш, —но глубоко
в говно не заривайся. Ти конкретно скажі, што здєсь, по
твоєму мнєнію, нарісовано, вєрнєє, зашіфровано?
— Як на мою думку, прошу пана начальника, сесе
може бути намальоване якесь созвездіє небесноє, ска­
жімо, созвездіє Рака, —бачачи безвихідь, почали мудру­
вати пан учитель Фийса.
— Слушай, оракул ти хрєнов! Счас как вмажу, міліони
созвєздій так посиплются із глаз, што ти сам сразу станєшь
раком! —гаркнув безпекаш і наказав своїм. —Забрать всє
вєществєнние доказатєльства шпіонской деятєльності,
старуху арєстовать, а с етіх двох стєрвєцов, — глянув на
Соломона і пана Фийсу, —глаз не спускать!
Після арешту новоспеченої ш пигунки Фіскарошки
Соломон і пан Фийса вельми зажурилися, проте не­
надовго. Якогось підвечірка із колгозу прилетів вуйко
Петро і ще з порогу залементував:
—Хто видів днешню районну газету?
—А што за мара-показія? — нашорошився дід.
— Кажуть, там нашої мамки статтю напічатали.
—Видати, стихотвореніє дали? —зробила припущен­
ня тітка Моргіта, й очі її масно зблиснули.
— Но раз напічатали мамку, то, видати, нічого там
страшного і не було.
—Раз люди кажуть, што мамку напічатали в районній
новинці, то нічого там паскудного і нема, — категорич­
но відрубав вуйко Петро. — Тепер точно премію запла­
тять. І, дасть Богонько, ногавиці уже на мені.

ПО ОБА Б О К И Л О В А Ч К И

291

— Но ти великий ґазда ділити без мамки гроші, —
підняла застережливо вказівного перста тітка Моргіта
і з якоюсь потаємною надією глянула на мого нянька.
—А што, мамка в тюрмі. І хто знає, скілько їй там воші
годувати. А гроші —діло рідкоє, — мовили мої нянько.
— Я про те самоє, Мішку, хотіла якраз і казати, — не­
вимовно зраділа тітка. — Гроші хоть і не киснуть, зате
дуже слизькі. Я пропоную м амчину долю поділити
межи нами двома як старшими дітьми.
— А я што — байстрюк? Мене у коноплях найшли? —
зарепетував вуйко Петро. — Мені хоть на ремінь до но­
гавиць ще виділіть.
—Будеш мати, будеш мати, —швидко заспокоїла тітка.
Ті тридцять рублів, які баба Фіскарошка планувала
із літературної премії собі на труси і дідові на махорку,
були вмить розділені між трьома любими дітьми. І всі
враз зробилися такими піднесено радісними, що скла­
далося враження: нянько, вуйко і тітка навіть щасливі,
що мамку посадили. А коли б у цю мить з-під арешту
на порозі явилась Фіскарошка, дорогі дітки її знову в
тюрму відправили б.
—А я й кажу: най собі мамка щасливо сидять, а ми їх
грошам не дамо задурно пропасти, — запевнила тітка
Моргіта.
Рішення сімейної ради пробував опротестовувати дід
Соломон — а як же із його часткою, що на махорку?
— Няньку, ви не фурчіть, як беременний борсук. Вам
доста на куриво й комуністичної шторії — он іще лиши­
лось, —тикнула тітка на книжку.
— Я сю большевицьку шторію не курю, я, може, про­
пускаю її через ум і серце, — огризнувся Соломон.
— Нічого, нічого, я вам вкраду на роботі ще пару кни­
жок Леніна, то можете їх пропустити і через що хоче­
те, — заспокоїла тітка Моргіта.
На ці слова в хату влізли пан Фийса. Кажу не випад­
ково — влізли, бо рухи пана вчителя були якісь уповіль­
нені й неприродні. Складалося враження, що пан Фийса

292

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

цілий день лазили по небесах, тепер спустилися в нашу
хату і все ще не можуть знайти земної рівноваги.
— Як казали мої, прощені би були нянько, з миру по
ниточці —голому мотузка на шию, —мовили пан Фийса,
навіть забувши поклонитися. — То і не знаю, дорогі мої
сусіди, — вас вітати, а чи вам співчувати.
Тут пан Фийса вийняли із внутрішньої кишені мука­
чівську міськрайонну газету і підняли над головою.
— Мамчино проізведеніє, — зарепетувала тітка і по­
чала, як дівчисько, підскакувати і плескати руками.
— Так, проізведеніє вашої мамки, — оголосили пан
Фийса. —Але ви його значалу прочитайте.
Першою газету схопила тітка Моргіта і очиськами
прилипла до «проізведенія». По тому, як вона раптом
почала неприродньо пулитися і м інятися в лиці, всі
зрозуміли, що тут «штось не те, што мете». Навіть дід
запанікував і з тривогою спитав:
— Ачей Микита Хрущов напічатав указ про розстріл
нашої баби?
Далі газета пішла по руках.
На її першій сторінці красувалась фотографія баби.
На портреті Фіскарошка мала такий переполошено-панічний вигляд, як есерка Каплан після невдалого замаху
на Леніна. Праворуч фотографії було «Звернення свідо­
мої громадянки колгоспниці Марії Слов’янин до ж ите­
лів області і всіх патріотів СРСР».
У той час всіх м учила кам п анія «добровільно»примусової позики гром адянам и грошей державі.
Народ був дуже бідний і ховався від тої позики, як міг.
Видно, у безпеці бабу добряче приперли до стінки. Але
Фіскарошка, як це не раз бувало, мабуть, почала викру­
чуватись, посилаючись на правдивих свідків — куму
Гітлєрку, двоюрідного брата Карла Маркса, свата Наполійона, велику подругу принцесу Едінбурзьку. Від таких
імен у начальників, які не відали, що це прізвиська ба­
биних родаків, випулькувались очі. І бабу визнавали
божевільною.

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

293

Так сталося і на цей раз. Дізнавшись про родинні
зв’язки баби Фіскарошки із видатними історичними осо­
бистостями, один із начальників аж гепнув на стілець.
—Рєбята, так ета же старуха полная ідіотка. Зачєм єйо
прівєлі. Она форменная дура!
Почувши про своє божевілля, Фіскарошка притьмом
кинулася до ніг начальника і почала пристрасно цілу­
вати тому руки.
—Ти што дєлаєш? —схопився начальник.
— Дякую вам, пане! Дуже, од усього повного серця
дякую! —не відпускала руки Фіскарошка. —Я всю жизнь
знала, что дурна, але сумнівалася. А тепер ви, паночку,
уповіли правду, і мені на душі так радісно стало, якби
зайця голими руками злапала. Я утвердилась у своїй
думці, што і єсьм істинна темнота. Коли би’сьте не упові­
ли мені правду, то туйки, мені ніхто би про се і не сказав.
Начальник розплився в хитруватій посмішці, а потім
поманив підлеглих, і всі вийшли. Через якийсь час він
уже зайшов сам, простягнув бабі аркуш паперу з над­
рукованим текстом і врубав.
— Єслі нє хочеш корміть вшей на нарах, прочітай і
подпіші.
Баба довго-довго їла очима літери, а потім якось без­
турботно випалила:
— Я, панику, хоть і дурна, або не настільки стратила
голову, авби таку дурницю підписувати.
— Ти што, вєдьма, Іванушку іграєш? — заревів на­
чальник і замахнувся п’ястуком.
Баба зо страху аж підскочила, вмить схопила ручку і,
підписуючи папір, зітхнула: «Но та тепер, панику, самі
видите, яка я дурна! Як довго треба мучитись, доки до
мене дійде!».
Цього разу баба не відвертілась і виступила в ролі
полум ’яного совєтського агітатора. Особливо зап а­
м’ятались рядки: «Переживаючи тяжку спадщину ца­
ризму і руйнівну війну, любима держава потребує фі­
нансової підтримки кожного з нас. Наша політично

294

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

свідома родина вирішила продати всю зайву худобу, а
гроші передати на відбудову держави. У цей історичний
процес включається і наша інтелігенція на чолі із шано­
ваним педагогом, високо політично-свідомим громадя­
нином і вихователем, товаришом Іштваном Фийсою...».
Лист закінчувався патетичним гаслом: «Допоможемо
державі із почуттям патріотизму і швидше прийдемо до
комунізму!».
Після прочитаного в хаті настало таке оціпеніння,
наче через вікно влетіла блискавка і застигла під сте­
лею, щосекунди грозячи вліпити комусь в чоло.
— Я... каж учи по правді, солодкі лю дкове, наші
Марька мають правду, я готовий включитися в цей іс­
торичний процес, — несміливо порушив мовчанку пан
Фийса.
— Ви, пане товаришу, можете підключитися своєю
сідницею і до лінії електропередач, — спалахнув бать­
ко. — Із вас што возьмеш, коли послідня воша здохла у
вашому ґаздівстві ще при перших мадярах. А от я своє
не дам, бо писатися в комунішти не збираюся. Кажда
курка знає, що корова мені дісталася од тестя Наполійона. От я туди її і сховаю.
Батько прожогом вискочив із хати і помчав до хліва.
— А я што, виліпилася із воронячого яйця? — запа­
лилася тітка Моргіта. — Ви, няньку, тоже добре знаєте: і
вівці, і свині мамка мені завіщала у придане.
Тітка так само кулею вилетіла з хати і почала готува­
ти свою худобу до евакуації.
Вуйко Петро тут же заявив про законні права на кури,
качки і два індюки. І теж полетів рятувати своє добро.
Нам із дідом лишилися старий здохляк пес, вредна
кішка і коза Танкістка.
— Я з вами, пане учителю, тоже солідарний, — мовив
дід, — спостерігаючи через вікно, як у дворі, наче перед
ноєвим потопом, метушиться родина з худобою. —Я го­
товий тоже подключитися до всякого мирового процеса,
лем би мені воші в голові не тривожили.

ПО ОБА Б О К И Л О В А Ч К И

295

Яким би щирим не було бажання Соломона приєдна­
тися до будь-якого світового процесу, омріяного спокою
не судилося. Через декілька годин внизу, під Небесі, по­
чувся гамір. Пан Фийса виглянув у вікно і перелякано
прошепотів:
—Мамко мої солодкі! Сюди, Мішку, пре орда. Спасай­
ся, хто як може!
Тут же вискочив із хати і, як молодий кіт, перестриб­
нув огорожу і кинувся в хащу. Ми й собі вибігли надвір.
Розмахуючи дрючками, вилами, ціпами нашу хату ото­
чували розгнівані сельчани з нижніх вулиць і присілків.
Піддавшись панічному настрою пана вчителя, я й собі
дременув за хату, вилетів на вершок старезної груші і,
наче сорока, зачаївся в густому межигіллі:
— Де стара відьма? На вила її! Хто їй дав право розпоряджуватись нашим добром і скотиною! Повісити
стару льондру на воротах! Най за себе розписується, а
до чужого не суне носа!
Бідний Соломон стояв безпорадний перед палаючою
юрбою, розводив руками і весь час вторив:
— Но та што маю чинити?
—Ви, жебрачі тайстри, свою худобу спродайте і жерт­
вуйте на комуніштичну власть! — крикнув хтось.
—Правду маєте, сватику! —одноголосно завівся натовп.
—Люди добрі, успокойтеся, —раптом підняв руку Со­
ломон. —Ми так і вчинили. Перед тим, як баба написала
статтю в новинку, ми все імущество продали, гроші по­
несли в банк і подарували родній отчизні.
—Бреше, старий моримух! —заверещала кума Гітлєр­
ка. І всі з криками та риками кинулися до обійстя.
За декілька хвилин температура розпашілої юрби
різко понизилась: у стодолі, хліві, свинарнику і в курни­
ку було порожньо.
— Та я вам, люди добрі, не брехав, — мовив, торже­
ствуючи, Соломон.
— А кума Фіскарошка де? — взялася допитувати Гіт­
лєрка.

296

ПОЛІТ

співочого

КАМІННЯ

—А што, ви не знаєте? — витріщився Соломон.
— У новинці не написано, де вона ділася, — іронічно
мовила нанашка Кутузовка.
— Но та даю вам на знаття, бабу за її государственний подвиг забрали до Москви, і там її тепер награждають великою мендалією. Баба з дня на день буде над
вами усіма великим начальником. Тогди, пам ’ятайте
моє слово, вона каждому з вас дасть одвіт на поставлені
туйки вопроси.
Натовпу наче небеса одкрилися. Всі вмить умовкли,
ніби по їжаку ковтнули, багато облич подобріло, поро­
зумнішало. Хтось уже почав виправдовуватись. А далі
вже де-не-де залунали і схвальні відгуки на адресу
кремлівської героїні:
— Но та баба не така вже й дурна. Та ніхто не каже,
што то є аж так зле. Што не кажіть, айбо державу десь
треба і поддержати, своє плече подставити. Я все гово­
рила, што Фіскарошка — то є доста справедлива жона.
Із такими думками натовп помалу покидав наше обі­
йстя і розходився по домівках.
Як Соломон і передбачав, баба невдовзі повернулася.
Якогось пізнього вечора розчахнулися сінешні двері і в
хату щось влетіло — не то людина, не то оскаженілий
клунок лахміття.
—Дайте їсти! Што маєте їсти! — зарепетувала страш­
на гостя, у якій ми нарешті впізнали бабу.
Фіскарошка на очах перестраш еної родини почала
перекидувати каструлі. Нарешті, натрапила на повний
баняк і руками почала напихатися.
— Марько дорога, та то я помиї з отрубами запарив
для кози, —пробував угамувати її апетит дідо Соломон.
Але бабі то було до мачки, вона поглинала помиї з
такою жадібністю, наче делікатеси.
Саме в той час, коли грізний натовп підходив до обі­
йстя, баба манівцями поверталась із буцегарні. Поба­
чивши з дороги стільки люду, вона панічно переляка­
лась і дременула на самвершок Ловачки. Тут, голодна

ПО ОБ А Б О К И Л О В А Ч К И

297

і перестрашена, три дні просиділа в густій ожині, а на
четвертий, як наспіла темрява — буде що буде, готова
й вовка з голоду зжерти —тихенько приповзла до хати.
— Но як там у городі власть? — поцікавився дід Соло­
мон, коли баба наситилась.
— Неборе, всяка власть, як псяча масть, кілько не
масти, а воно все смердить, — відповіла стомлено.
— Ти, Марько, вп’ять стихами заговорила. Може знов
напишеш до газети, — незлобливо дошкулив дід.
Миска тут же полетіла в його голову. На щастя, порож­
ня миска, бо голодна Фіскарошка перед цим її теж до
краплі спорожнила.
Наше обійстя розкинулося на західному боці гори
Ловачки, і звідси не згірше, як із небес, проглядалися
південні, північні і західні околиці Божого світу. Про
те, що коїлося, покоїлося і таїлося з того боку, я довго й
уявлення не мав, бо ту загадкову частину, немов веле­
тенська корова, затуляла своїм тучним тілом наша гора
Ловачка. Із-за неї спозаранку виглядало сонце й одразу
затоплювало, немов акацієвим медом, золотистим сяй­
вом долини.
Потім з години на годину починало тепліти, припіка­
ти, а далі — немилосердно пекти і парити.
— О, то є вже пекло, — вказувала баба Фіскарошка на
схід.
її двоюрідна сестра Гафія на прізвисько Драчка тут же
стріляла вказівним пальцем вгору і пророче застерігала:
— Попам’ятай моє слово, дорога Марько, прийдуть
ще такі часи, коли птиця на льоту буде пектися, вода до
крапки вимре в колодцях і ріках, а люди не знайдуть
покою навіть під глибокою землею. Отоді й буде пекло.
Світ збісився, погруз у гріхах, і відплата Господня му­
сить настигнути рід людський.
Прізвисько Драчка, тобто колючка, баба Гафія нажила
через дуже вперту натуру і невирахуваність у своїх діях.
За мадярів, коли і церква була у великій пошані, Гафію

298

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

знали як запеклу атеїстку. Вона жила неподалік храму, і
все село щонеділі та в інші дні великих свят прямувало
повз її хату до церкви. І саме в такі святі миті вона де­
монстративно на очах вірян починала серед двору коло­
ти дрова або прати одяг.
— Ану ж лем скажіть мені на душу, хто видів живо­
го Богонька і чи хтось хоть раз вернувся з того світу? —
кричала на все подвір’я, аби її добре чули вірники.
Але людям тут наче мову і слух віднімало: йшли
попри обійстя Драчки, мовчки потупивши голови, наче
соромлячись одне одного. І кожен думав, що богохульниця Драчка — гріх, яким покарав Господь село за якісь
неправедні діла.
Коли прийшли до влади комуністи і невдовзі релігію
оголосили «опіумом для народу», почали закривати храми
і рубати хрести, на бабу Драчку спало Провидіння — вона
зробилась запеклою антикомуністкою і великою вірни­
цею. Майже щодня раненько спішила до забороненого
греко-католицького храму, ставала на коліна перед зако­
лоченими навхрест дверима церкви і ревно била поклони.
Дорога, яка вела сельчан попри хату Драчки до храму,
прямувала і до колгозної контори, до ферм і на вино­
градники. Баба, молячись, клячала на колінах, доки
потік колгозників ставав найповніший, тоді спохаплювалась і грозила:
— Та ви чи хоть знаєте, жебрачі тайстри, яке нині
свято? І вмісто того, щоби помолитися Господу, подяку­
вати за його щедроти і ласки, прете на комуніштів горби
гнути. Ідіть, ідіть, ноги би вам позагибало! Огненна
гієна не за горами!
І бідні сельчани, так само соромлячись самих себе,
йшли повз Драчку з похнюпленими головами. І кожен
думав, що всі гріш ні єсьмо, у пеклі згоримо, одна
Гафа —світла пташка, якій єдино-одній співати колись
у райських садах.
У дні великих свят бабина сестра Драчка часто прилі­
тала до нас на Небесі. У напливах особливої набожності

ПО ОБ А Б О К И Л О В А Ч К И

299

починала з Соломоном і Фіскарошкою біблійні бесіди,
напучуючи моїх родаків до смиренності, покори і, го­
ловне, тверезого способу життя.
Із цих проповідей — тоді ще легінь під столом — я
вперше дізнався про страшне гріхопадіння наших, най
будуть прощені, прабатьків Адама та Єви, їх синів Каїна
й Авеля, скромного Давида і нахабного бандюгу Голіафа, праведника Ноя, мудрого Соломона, про Вавилон­
ську вежу, Содому і Гоморру і ще про дуже-дуже багато
біблейних постатей і славетних міст.
Моя допитлива голова, немов пилосос, всю цю інфор­
мацію до останньої пилинки всмоктувала в себе, засвоєні
пізнання гаряча уява вмить проціджувала, фільтрувала і
моя, не менш буйна, фантазія, слідкуючи за біблійними
дискусіями Драчки, малювала свою карту Божого світу —
у місцевих масштабах і з нашим колоритом.
Непогамовні присілки — Аргентину і Бразилію, — де
вічно гуляли, сварилися, билися, женилися і розводилися і
звідки на всі околиці постійно розносились співи і танці, я
нарік Содомою і Гоморрою, на які чекає всесвітнє полум’я.
Між нашим селом і Ракошином кілька років тому почали
будівництво велетенського зерносховища у вигляді ви­
сокої вежі. Половину споруди звели, а далі не вистачило
матеріалів, бо продали і розікрали. І тепер ось уже кілька
років вежа стоїть одинока посеред чистого поля, наче над­
ломлена доля. Цю будівлю я нарік Вавилонською вежею.
На південь від наших Небесі знімалися горби, нарече­
ні в народі Єрусалимськими. На них споконвіків буяли
розкішні сади колишнього мукачівського банкіра Бейли
Неймаша. Коли радянські вояки ощасливили нас визво­
ленням, Неймаш не захотів того щастя і хутко дременув
до Америки. Совєтська власть сади колективізувала і
передала їх стародавидківській бригаді. Хитрі й жадіб­
ні хріняші — так прозивали стародавидківців за їхню
пристрасть до вирощування хріну —обнесли єрусалим­
ські сади колючим дротом, населили злими собаками
і не дуже мирнішими сторожами. З тих пір жоден плід

300

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

звідси не потрапив задурно в чиїсь руки. Наскільки вже
наша родина славилась своїм вмінням цупити все, і та
не захотіла мати нічого з паскудними хріняшами.
Най мені Богонько простить, але коли б райські яблуні
сокотили давидівські хріняші, не тільки наша прамамка Єва за десять кілометрів місце гріхопадіння оминала
би, а й навіть змію-спокусителю не прийшло б у голову
сунутись в едемські сади. Закономірно, сади на Єруса­
лимських горбах я назвав райськими. Ріку Латорицю, що
спокійно контрабандувала нашу рідну чисту карпатську
воду до Угорщини, я охрестив Йордан-рікою. Заграничним Мадярщині і Словаччині, які ледь-ледь виднілися із
Небесі на обрії, я надав статус єгипетської пустелі, куди
одного прекрасного дня якийсь місцевий пророк Мойсей
твердою ходою поведе місцеву власть з усіма комуніштами. Поводить їх голодними сорок літ, вимучить усіма
єгипетськими карами, далі знову поводить-поводить і в
Мертвому морі всіх, до фени, потопить.
Приблизно такою виглядала карта наших околиць,
намальована моєю уявою за мотивами біблійних роз­
мов баби Драчки, Соломона та Фіскарошки. Але земля
на карті — всього лише малюнок. Істинний світ має і
своїх героїв. їх, по правді, теж недовго довелось шукати.
Діда Соломона й не треба було перехрещувати, він так
і залишився царем Соломоном. Бабу Фіскарошку я без
усяких зусиль переписав у царицю Савську. Як не хитру­
вав Соломон, а баба в молодості спокусила і заволоділа
ним. Бабину сестру Драчку найменував великою блуд­
ницею Марією-Магдаленою, яка, хоч і нагрішила чима­
ло, вчасно спохватилась і розкаялась. Це найяскравіша
риса, яка різнить жінку від людини — вчасно зупини­
тись і великодушно розкаятись. А людина, тобто чоло­
вік, мусить так само великодушно простити, бо про­
щення — це вже його найяскравіша риса.
Недовго я шукав особу і на роль грішниці Єви — моя
дорогенька тітка Маргарита. Скільки разів товкла їй у
пелехату голову баба Фіскарошка: «Не смій зв’язуватись

ПО ОБ А Б О К И Л О В А Ч К И

301

із руським офіцирьом». Ні, таки мусила спокуситись. І
тепер має малого копильця «мацкальського проісхождєнія». Прототипами Каїна та Авеля стали мій дорогень­
кий батько і його не менш надгулькуватий брат Петро.
Щоправда, хто з них підступний Каїн, а хто безвинний
Авель —визначити важко. Брати мінялись ролями навіть
не щодня, а щогодини. Тут ліпше всього покаже час: до­
чекатись, коли один приб’є другого, і провести слідство.
Тоді визначити, за які провини було ухекано покійника і
аж потому надавати йому статус Каїна чи Авеля.
Не було проблеми і з праведником Ноєм. На його
місце само собою напрошувався наш сусіда і за сумісни­
цтвом учитель пан Фийса. Він, хоч і суворий, вимогли­
вий і, як належить праведнику, знає вліпити мені по по­
тилиці, зате дуже добрий, всіх любить, всім бажає щастя
й воліє цілий світ обняти і спасти. Поставала дилема, чи
зуміє пан Фийса, коли наспіє судна година, збудува­
ти ковчег? Бо вже котрий рік ніяк не може полагодити
повалену огорожу довкола хати. Але то невелика біда,
якщо виникне нагальна потреба майструвати ковчег,
наймемо бригаду циган-шабашників.
У цьому величезному світі належало зайняти і свою
роль моїй поважній персоні. Із притаманною мені
скромністю, я, як і завсігди, вибрав долю дуже малень­
кої, але шанобливої персони —народного захисника Да­
вида. На місці кровожерливого Голіафа мені протисто­
яв стародавидківський сторож на прізвисько Шершун,
який кілька разів ловив мене на єрусалимських череш­
нях. На одміну від велетня Голіафа, Шершун був дріб­
ненький, худющий, проте злий і кусючий. Упіймавши
мене в саду, він так наскуб мені потилицю і накрутив
вуха, що, на мою правду, сам Голіаф би навсігди зарікся
пертися до єрусалимського саду. Та я мужньо вистояв
і продовжую навідуватися за плодами, маючи завжди
при собі добру каменюку.
Ось приблизно таким поставали біблійний світ і
його герої, намальовані моєю уявою і припараджені

302

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

національними барвами. Чим далі, мене все настійніше
починало непокоїти, а що ж то за світи ховаються по той
бік Ловачки?
Із самого малку мені суворо-пресуворо заборонили
дертися на вершок гори. Спершу лякали багатоголовими
зміями, огненними драконами, відьмами і вурдалаками, які нібито густо населяють гору. А коли вже підріс,
і глянути на східну околицю Ловачки не терпілося все
більше, баба Фіскарошка на диво спокійно і доброзич­
ливо сказала: «Митьку, я більше страшити тебе не буду.
Якщо хочеш — іди. Але скажу тобі перед цим страшну
правду: там, за Ловачкою, кінець світу. Там пекло, муки
і страждання. І хто на те подивиться — все його життя
перевернеться».
Це було мовлено доброзичливо і спокійно, тому я з
трепетом сприйняв цю вістку і щиро й надовго повірив.
У словах Фіскарошки дійсно таїлася якась таєм ни­
ця. Часто серед білого дня або глухої ночі із-за Ловачки
лунав грюкіт і розносився тривожно-тужливий і боліс­
ний зойк. Він котився через гору і довго розтікався, не
стихаючи в долинах.
— Що це, бабо? — питав, деревеніючи, я.
Баба дивилася на схід і повчально сказала:
— Це Іуда, той, що Христа продав. Ніяк не може вда­
витися на дереві. Зривається з гілляки і тоді кричить.
Ночами небо за Ловачкою починало червоно сяяти і
переливатись барвами.
—Це пекло затопили, —пояснювала на моє здивування
баба. — Цілу ніч там смажитимуть у казанах грішників.
Честуйся, неборику, в житті, бо й ти туди можеш упасти.
І мені ставало ще страшніше, і все менше було бажан­
ня дряпатися на вершину Ловачки.
Часто, у дні свят, особливо у недільні вечори, із-за Ло­
вачки, тобто самкраю світа, звучала дуже-дуже файна і
душевна музика, лунали божественно-красиві пісні.
— То Богонько змилостивився, простив деяких гріш­
ників. І вони так радувуться, — задумливо мовила баба

ПО О Б А Б О К И Л О В А Ч К И

303

і так же спокійно вела. — Богонько хоть і всемогутній,
зате великосердний і милостивий. Кожному грішнику
дає можливість покаятися. І часто Господові душа роз­
каяного грішника дорожча за душу праведника.
Дивлячись, з якими вилупленими очима я поглинаю
її розповідь, баба мене заспокоювала.
— Але це не до тебе. Ти, якщо полізеш туди, — баба
кивала на Ловачку, —тебе вже нічого не врятує.
Я боявся крику Іуди, жахався побачити пекельні
котли, але оповідь, як Богонько проводить помилу­
вання грішників, і що за радісне дійство відбувається з
ними, мені ніяк не давала спокою. Й одного недільно­
го підвечірку, коли із краю Господнього світу залунали
духові оркестри, я наважився. Знемагаючи від страху,
жахаючись кожного дерева і куща, за яким и сиділи
зловтішні відьми, неопохмелені вурдалаки, а з гілляк
грознами звисали підступно усміхнені змії, я хутко
піднімався схилом до вершини. І ось я насамкраю світу!
Гамуючи у грудях розйойкане серце, схопився за дуба,
глянув униз і на мить помер: піді мною звисала веле­
тенська прямовисна кам ’яна стіна. На її глибокому дні
шурхотів собі потічок і задиркуватим підтюпцем пере­
стрибував через валуни.
Міцно, наче рідного нянька, обхопивши дуба, я, потер­
паючи від побаченого, відкривав одна за одною картини
самого краю світу. І побачене все більше ошелешувало.
Глибока прірва піді мною розширювалась і разом із спі­
вочим потоком витікала на схід у безкраю долину. А на
її просторах вільно й гонорово розляглось велетенське
Місто. Воно відкрилось несподівано й заворожливо, ніби
із вечірніх мамчиних казок. Подібного світу я досі ніко­
ли не бачив навіть у снах. Огорнуте югою, місто лежало
наче під глибинами дивовижно голубих і чистих вод. Не­
величкі вулиці, немов вени натруджених рук, розтіка­
лись поміж ошатними будівлями, слалися через сквери
і парки. На дахах найбільш поважних споруд, зірко сте­
жачи за підступами до міста, стояли древні воїни із

304

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

списами, чарівні жінки з арфами, напівголі юнаки атле­
тичних статур.
А над усім — велично знім ались куполи храм ів.
Вони не просто вирізнялися своїми розмірами. Храми
міста випром іню вали навкруги таке цілюще сяйво,
наче обличчя ревних вірників при з’яві в небесах дов­
гоочікуваного Месії. Цю врочистість і піднесення під­
живлювали запахи, яким и час од часу дихало місто. А
пахло!..
Пахло солодкими булочками, свіжим хлібом, кре­
мово-крижаним морозивом, якимись смачними-пресмачними стравами, королівськими тортами. Пахло
багатьма немислимими смакотами, які ми, довірливі
селяни, розкривши широко роти, поїдаємо тільки подумки, слухаючи панські казки. Серед інших я вловив
ще один запах. Це був запах якоїсь печалі, вірніше пе­
чальної далини, світу, якого ми ніколи не бачили, але
дуже кортить увидіти. Одного разу, в ранньому дитин­
стві вловивши цей запах далини, ми все життя будемо
іти за покликом того аромату. Ми йтимемо за долиною,
де нам, здаватиметься, буде набагато краще, спокійні­
ше. Так буде все життя!.. Наблизившись до одних далин
і не знайшовши ліпшого, ми, вічні пілігрими, йтимемо
за ароматом нової далини.
І так буде все життя! Доки не наблизимось до остан­
ньої далини. Ось там, напевне, і буде таємниця, за якою
ми все життя ішли. Ось там уже буде справді ліпше, бо
звідти ще ніхто не повернувся — від добра до біди ніко­
ли не вертаються.
Довкола міста, на чотирьох пагорбах, що наче сим­
волізували сторони світу, красувалися незвичні дере­
ва. Могутні стовбури рівно і стрімко знімалися вверх,
стримуючи на собі розкішні й водночас ідеально округлі
крони. Дерева буяли золотисто-червоним цвітом і зда­
леку нагадували розквітлі куполи маленьких храмів.
Час од часу із межигілля дерев вилітали густі зграї ко­
льорових метеликів. Вони, наче їм хтось указував, спер­

ПО ОБ А Б О К И Л О В А Ч К И

305

шу різко знімались у височінь, а далі, граційно вальсую­
чи, пірнали донизу і неслися до центру Міста.
І ось тут, посеред Міста, мою увагу привернула площа
у формі кола і вся у квітах. Довкола неї юрмилося без­
ліч людей. Всі вони звідси, з гори Ловачки, нагадували
маленьких карликів.
—Оце і є та площа прощення, де Господь звільняє гріш­
ників від їх провин, —думав з острахом я. — Оці метели­
ки —то є людські душі. Вони несуться сюди з усіх сторін
світу за помилуванням. Кого Богонько прощає, того душаметелик перетворюється на маленького карлика. Якщо
цей карлик житиме надалі справедливо, виросте і стане
знову нормальною людиною. Якщо ж грішитиме і далі, за­
лишиться навіки крихітним манюсіньким ліліпутом.
І ніби на підтвердження моїх здогадок заграв духо­
вий оркестр. І все місто наповнилося якоюсь пахучою і
соковитою музикою.
Ледь не видавлюючи очі, я марне намагався знайти
у круговерті людей-мурашок музик — мелодії лунали
звідусюди. І тоді я збагнув — то із небес грає оркестр
ангелів, вітаючи милосердя Господнє і звільнення му­
чеників від гріховних пут.
У цю ж мить з боку Чинадієва, глухо цорконячи зу­
бами, виринула гігантська гусінь з чорною й довгою
головою. Потвора зробила біля Ловачки поворот і далі
швидко помчала у бік міста. Раптом, пустивши уверх із
голови білий стовп, гусениця заголосила.
— Так оце і є Іуда-христопродавець, — прошепотів
перелякано я. — Видно, Богонькові надоїло, що Іуда
постійно зривається з дерева, то й перетворив його на
паскудну велику гусеницю. І правду має, нічого на де­
ревах скакати і гілля обламувати, хай Іуда потягається
по землі і помучиться, як мучився наш Спаситель на
хресті. Але повзучий Іуда швидко проминув передмістя
і вже кричав десь вдалині.
— Ага, нині свята неділька, то злодій теж спішить
на майдан прощення, — думав я. — Але Бог знає, Іуди

306

ПОЛІТ

співочого

КАМІННЯ

ніколи не стануть людьми. І немає їм прощення за христопродавство!
Між тим, із затаєним острахом і нестерпною цікавіс­
тю я весь час крадькома шукав у Місті Того, хто має силу
й владу давати блудним мужам і дівам прощення. Як
не намагався — жодного натяку. Зате не покидало інше
відчуття — із першої хвилини, щойно мені відкрилося
Місто, незрима присутність Великого Творця настійно
відчувалась у всьому, що очі бачили, що чулося і розум
сприймав: в осяйних чолах храмів, у тонкій грації ста­
туй на дахах будинків, у польотах птахів і веселкових
зграях дивовижних метеликів, у божественній музиці,
що із небес лунала, у запахах житнього хліба, солодких
булочок і весняних трав. У всьому-всьому відчувалась
всесильна присутність Того, хто має силу і ласку проща­
ти. Найвідчутніше нагадував про Нього тонкий аромат
далини, до якої все життя, мізерію знаходячи і багато
втрачаючи, йтимемо, а коли нарешті дійдемо, то... от
про це ще ніхто із живих не знає.
Обхопивши, наче найріднішу людину, старого дуба,
я все дивився й дивився на явлене мені Місто. І раптом
по-дорослому, навіть не усвідомлюючи цього, тихо за­
плакав — чи то від щастя, чи від великого потрясіння.
Весь ошелешений і глибоко вражений відкриттям на
краю світу зовсім іншого, ніколи досі небаченого світу,
я повернувся додому, забився в куток біля пічки й оні­
мів. Я ніяк не міг позбутися великого потрясіння. Мене
продовжувало вражати Місто, і мені боліло за той обман
про край світу, казани, пекло.
Баба помітила мою дивну поведінку й непритаманну
розгубленість.
—Щось сталося, Митьку? —запитливо глянула на мене.
— Ви, бабо, й усі ви... ви... ви... великі брехачі! — за­
тинаючись, ображено вигукнув я.
— Ти, їжаку нечесаний, ачей був на тому боці Ловач­
ки? — здогадалась Фіскарошка.
Я насуплено опустив голову.

ПО ОБА Б О К И Л О В А Ч К И

307

— А як тебе було застерегти, всюдисущого збийвіча? — ласкаво і якось зажурено продовжувала Фіска­
рошка. —Хіба ти не видів, яка з того боку гори пропасть.
Там не один дорослий скрутив собі шию. А скільки дітей
побилося. То мусіла тебе якось страшити.
— Айбо не треба було неправду про кінець світу. Про
пекло. Грішників. Там же так красиво. Там, там... як у
раю город! — вигукнув я.
— А, город Мукачево? — махнула рукою баба Фіска­
рошка. — На тому тижні буду нести черешні продавати.
Візьму вже раз і тебе.
Через декілька днів, підходячи до латоричного
мосту, я почув, як із боку Чинадієва летить знайомий
гуркіт. Я злякано метнув головою —до нас швидко їхав
багатоногий Іуда. Далі закричав-завив, як бик на бійні.
Я міцно схопився за бабу — та, на диво спокійно, чим­
чикувала.
—Бабо, спасаймося!.. Іуда біжить до нас! —крикнув я.
—Який Іуда? — здивувалась Фіскарошка.
— Он там біжить і ричить, —показав я на велетенську
гусеницю.
—Тьфі на тя. Та то ж паровоз, машина така.
—А ви казали, що то Іуда так робить, — аж схлипнув.
—А-а-а, дитино. То наші... то такі наші бабські казки.
Страшні розчарування і біль пройняли всього мене
після сказаного. І вже саме Мукачево мені зовсім не
здалося таким чарівним, таїнним і заманливим, як те
місто, яке явилось мені на вершині гори. Скоріше навпа­
ки... Я народився і виріс на волі, а мукачівські багато­
люддя, тісняві вулички, страшні міліціонери з пищалками, бідні і перелякані євреї, що чудом уціліли після
війни, жебраки, інваліди, грюкіт возів і автомобілів...
Усе це й багато іншого мукачівського бедламу мене при­
чавило, здрібнило і страшезно втомило.
Не втрачаючи надії, я кинувся до центру міста, до
того місця, де за моєю уявою мала бути площа Прощен­
ня. Біля міської ратуші справді знаходилась площа. Вся

308

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

у квітінні білого бузку. Тут зовсім не гріхи прощали, а
тітки-продавчині з обличчями, що нагадували надуті
червоні кульки, торгували по краях квітучого кола мо­
розивом, солодкою ватою і ліверними пиріжками.
Це була остання крапля. І я зарік собі. Ні, нічого я
не зарікався. Я просто збагнув і глибоко усвідомив та­
ємниче місто, в яке мені відчинилися врата кількадень
тому з вершини гори, і заклопотане гендлярством Мукачево — це зовсім різні міста. Це міста з різних часів і
різних світів.
Мине багато-багато літ, і я з глибокою шаною постій­
но дякуватиму Творцеві за подарований неоцінимий
скарб — що відкрив мені врата міста і дав можливість у
найтяжчі часи являтися сюди на прощу. Коли мені стає
нестерпно тяжко й одиноко у житті, коли нема від кого
чекати помочі і ради, я усамітнююсь, викидую з думок
усі марноти життя, стаю на коліна і починаю ревно мо­
литися. Тихо і щиро молюся до тих пір, доки не відчую
аромат світлої далини. Тоді переді мною вибігає стежи­
на, і я легко, наче втілившись у метелика, випорхую на
вершину гори Ловачки.
Не встигаю зітхнути, як перед очима, наче із небес,
являється у долині безмежне і величне Місто. Обереж­
но спускаюся по крутизні скелі й опиняюся біля потоку.
Він здивованими очима живої води дивиться на мене,
а далі, кивнувши, веде за собою. Ідемо разом із пото­
ком тихо, мовчки, із трепетом наближаючись до світлої
далини. Коли постаємо перед нею, вона нечутно розчи­
няється навстіж і ми бачимо, що це і не далина, а врата
Міста. Тут потік вмить умовкає, вода, що вірно вела
мене досі, стає білою хмаринкою, злітає і щасливо тане
у високості. Я входжу в Місто сам.
Тут ще дуже рання година. Весь осяяний світанко­
вим спокоєм, рухаюсь безлюдними вулицями — м’яко,
майже нечутно. Таке враження, ніби ступаю по тиші і
відчуваю, що вона, ця тиша омріяного Міста, — тепла,

ПО ОБА Б О К И Л О В А Ч К И

309

соковита і ніжна, як килими весняної трави під босими
ногами орача. На вулицях порожньо —жодного перехо­
жого. Піднімаю голову — і на мене ллється сяйво бла­
женства, яким починають розквітати куполи храмів. А
над ними з таким же умиротворенням починають роз­
пливатись ностальгічні мелодії духового оркестру.
На вулицях ані душі. Я відчуваю, як із кожного вікна
на мене дивляться люблячі очі, у кожному будинку —
дорогі мені люди. Навіть зграї дивовижної краси мете­
ликів, які перелітають з дерева на дерево, радісновіта­
ють моє повернення в рідне місто. Адже хтось постійно
твердить: тисячі-тисячі літ тому я жив тут. Тут, саме в
цьому місті, я любив і був коханим! І тут, саме тут, усім
править тільки Любов! І я, сповнений щастя і блажен­
ства, пливу далі тишею вулиць і тихо безслівно плачу.

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

Уранці крізь дрімоту я дослухався, як гаряче наша
культурна сім’я обговорювала культпохід у кіно. А коли
встав, баба Фіскарошка одразу запитала:
— То правда, уже’м нині рано чула, што діставись
учора на лекції добрих копанців.
—Та було мало, було... — неохоче відповів.
—А за што хоть били?
— Казали, што немає Леніна у моєму серці.
—Був би у ньому Богонько... А для Леніна і так є місця
у множестві пустих сердець, — мовила безтурботно
баба, а потому тихо прорекла. — А вообще, по правді —
порожніх сердець не буває. Бо там, де у серці робиться
пустота, там нараз оселяється сатана.
І нечистий того ж дня таки спік для мене коржа із
лайна. Щойно приволікся до школи, мене викликали до
директора і повідомили: за контрреволюційну прово­
кацію під час важливої політичної акції мене черговий
раз виключено зі школи. Для моєї персони це ганебне
вигнання стало вже своєрідним ритуалом, то я тільки
недвозначно усміхнувся. Проте директор, прочитавши
іронію на моєму обличчі, злісно просичав:
— На сесь раз виключено назавжди і навіки-віків!
Із таким вироком інквізиції я поплівся, понуривши
голову, додому.
— Ти што, легіню, такий чумний, якби в тебе стріха з
голови пішла в гості на свинарник? — почувся дзвінкий
голос.
Із-за рогу школи вигулькнула однокласниця Маня
Крумпляничка — донька нашого Гебельса. Того самого
партійного хруща, за вказівкою якого мені дали смачно-

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

311

го копанця із школи. Маня, невідомо чому, вся радісно
цвіла, як божа ружа.
—Ти, Маню, у нас теж із звіздою на чолі, —буркнув я.
—Чому?
— Бо ти єдина, в кого язик завжди біжить попереду
думки.
— Ой, який ти фіґлярний, — бризнула сміхом Маня.
— Твій отець витурив мене зі школи, то мені тепер
тільки й лишилося што фіґлярити.
— А ти би пригнав худобу до ріки Кривуліни, то
фіґлярили би обоє, — розсипала веселі бісики з очей
Маня.
Вона і далі сипала маленькі бісики, а під моїм серцем
потихеньку прокидалося голубе, сяйвооке звірятко.
Такої хитрувато-лукавої і по-ґаздівськи розсудливої
гори, як наша Ловачка, певен, у всьому світі не здибаєш.
Завжди вона твердо тримає свій гонор і так вміло ви­
крутиться із не вельми приємних ситуацій, що тільки
язик висолопиш від завидків. Он і тепер, не встигла при­
йти весна і розкласти свої манатки довкола Мукачева,
як навколишні гори і пагорби одразу захмеліли від пер­
ших теплих вітрів. І тут, наче п’яні, втративши здоровий
глузд, забуяли-загуляли цвітом абрикос, персиків, слив,
черешень і всякого різнотрав’я. Минуло кілька днів, по
схилах прудко пробіг молодий дощик, за ним погнався
безтурботний вітер, і буйноквіття, мерхнучи на льоту,
рознеслося по світу.
Усе навкруги одяглося в одноманітні зелені шовки. І
ось тільки тоді розроджувалася своїм невимовно бага­
тим і ніжно-чистим квітом наша мамка Ловачка. Чого
там тільки не було — навіть каміння так веселково ви­
гравало на сонці, що в людей сторонніх роти самі по­
дивовано розкривались, а в місцевих розпинало від
гордощів груди і з облич навіть у снах не зникали уми­
ротворені усмішки. А хитра і мудра Ловачка на фоні
гір і пагорбів, які так безрозсудно відгуляли-відбуяли,

312

ПОЛІТ с п і в о ч о г о КАМІННЯ

тепер постійно сяяла величезним квітучим алмазом у
велетенській зеленій короні. І променила навкруги таку
божественно-осяйну ауру, що навколишні поля і долини
пахкотіли, як великодні паски, немовлята по сільських
хатах переставали плакати і весь час собі щось наспіву­
вали, а корови в обійстях цідили неймовірно багато мо­
лока. У небесах птахи так дзвінко заливались піснями,
що в деяких солов’їв на льоту розривались серця. Навіть
старезний і славний українсько-русинсько-російськомадярсько-жидівський варош Мукачево у світлі благо­
датної аури Ловачки враз перевтілювався, дивовижно
молодів і ставав добрим та щедрим. У сяйві розквітлої
Ловачки, під її парадними грудьми ми пасемо із Манею
Крумплянкою божу худібку.
Маня пасе свої фамільні корови, а я — нашу козу Танкістку і череду овець нанашки Кутузовки. Моя хресна
обіцяла за цю послугу аж цілий карбованець і прислати
смачний обід у поле. Молоде сонечко уже чимчикує до
полудня, мені дико хочеться їсти, а від нанашки ніякої
вісточки. Мані добре, вони вдома постійно жирують
різні смакоти, і голод їй не товариш. Он така, нівроку,
пухкенька, гладенька, як молочне поросятко. А в нас
удома в горшках пісна квасоля з капустою й картоплею
товченою днюють і ночують. Від тих харчів я, як мис­
ливський хорт, легкий, худющий і вічно голодний, як
крадений кінь.
Маня сидить собі на самкраєчку канави, підстелив­
ши під себе старий батьківський піджак, і вишиває руш­
ник. Зосередившись над полотном, вся напружилась. І
без того повні губи надулись ще пишніше й нагадували
дві величезні пелюстини темно-рожевої троянди, яка
щойно відкрилася ранковому сонцю. Голодним очиськам губища Мані нагадували два величезні шматки ро­
жевої шинки. Але, видно, вже тоді в моїй душі почина­
ли кільчитися паростки естетичних смаків, і відчуття
краси притлумило мої канібальські інстинкти. В пам’яті
якась бісова сила неспогадано почала крутити староре­

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

313

жимні пісні про кохання. Тої баламути я вдосталь на­
слухався на вечорницях, гостинах і хрестинах.
І почало безугавно у голові верещати про «губки ма­
линові», «вуста медові», «поцілунки, солодші нектару».
Минула хвилина, друга, і моїм голодним очам почало
ввижатись, що переді мною не кепська і вредна Маня, а
східний і багатий базар, а її губи —безмежні столи, зава­
лені заморськими солодощами і ласощами. Від того в мені
ще голосніше заричав голод. Далі, не в силах угамуватись,
кинувся на Маню, повалив її в канаву і, наче голодне не­
мовля до материнської цицьки, припав навіжено до її губ.
І несамовито почав не то цілувати, не то смоктати.
Маня спершу отетеріла і не чинила ніякого супротиву — тільки лупала зі споду на мене переляканим и
очиськами. Далі, оговтавшись, почала щось мурконіти і несамовито товкти мене кулаками то по плечах, то
по голові. А ще через якісь хвилі Маня враз затихла, зі­
щулилась, очі міцно заплющила і лишень носом раз у
раз шморгала. А я, немов навіжений, цмокав і цмокав
її розпашілі губиська-торомбиська. І що найстраш ні­
ше — чимдалі все більше розчарування... ні, ліпше ска­
зати, розпач охоплював мене. Де оті, до бісової матері,
солодощі, меди, цукерки, нектари і всяка інша смакота,
про яку до сліз завивалось у співанках?
Манині губи, як я в них не впивався, були якісь прісні
і геть несмачні, наче несолоне тісто. Даруйте на слові, чи
то нашу козу Танкістку, а чи Маню цілуй в губи — один
хосен. Ось тільки чужої слини наберешся до нудоти — і
вся тобі краса. Ошелешений таким страшним відкрит­
тям, я лишився Мані, піднявся на бережок і безсило сів.
Геть розчарований, розбитий і знищений дивився на
Маню, як цар Ксеркс на потовчену спартанцями армію,
і мені дійсно не хотілось ані їсти, ані жити. Мене ну­
дило, і з’явилось нестерпне бажання перетворитись на
манюньку мурашку і вмить чкурнути під землю. Маня,
навпаки — навдивовижу хутко піднялась із землі, об­
трусилась і вдоволено глянула на мене.

314

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

— Но, і що тото було? — допитливо подивилась на
мене.
Я спалахнув, як стіг соломи в засуху, і промимрив:
—Та... ото... я був дуже голодний.
— А я тобі що — смажена шкварка? — якось розчаро­
вано запитала Маня.
— Та ні... я дурний... повірив дурним співанкам... там
співається, що в дівок губи солодкі, — я борсався, наче
потопаючий посеред морських глибин. — Медові губи,
нектарові.
— А я тобі що — бджола, яка нектар збирає? — різко
змінила тон Маня.
— Та ні, ти не так зрозуміла, — викручувався і далі
я. —То все співанки. Я чув, що... знаєш, як там.
—Ти лем побільше слухай, що співає ваша Данківська
фамилія, і, конєшно, роби так, як учать ваші співанки...
Всі ліпші тюрми тобі родним домом стануть.
Тут Маня, наче Орлеанська діва, підняла пророче
уверх руку і вказівним перстом повела на схід. І я зримо
увидів, як у туманній далині, куди вказувала моя «медо­
ва», зловісно почали окреслюватись дороги, ведучи від
тюрми до тюрми. Від такої не вельми втішної перспек­
тиви мені стало геть зле.
— Ти, Маньо, вже якось перебач. То не я, то мене по­
путало.
— Ага, вам, Данкам, все чи то ноги, чи то межи но­
гами попутає. А потім позад себе по півсела копильців
лишаєте. Тобі про се ще ніхто не говорив? —мовила зло­
втішним тоном Маня.
Ні! Це якийсь жах, про які копильці-байстрюки вона
меле? Ця Маня направду як відьма — все вона знає, все
їй відомо, часто верзе про таке, від чого не лише вуха
в’януть, а й душа від жаху верещить.
—Ну а щоб се срамне діло не пішло помежи люди, мо­
жемо зробити такий гешефт...
Тут М аня, наче суддя перед останнім реченням
смертного вироку, зробила довгу паузу, від чого в мене

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

315

потерпло не лише серце у грудях, а й волосся на голові,
і додала:
—Купиш мені ціле кіло халви, і я тоді нікому не скажу,
що ти мене принуждающе цюлював.
Господіньку солодкий, звідкіля тільки вона це слово
видовбала — «принуждающе». Зізнатись, я достоту й не
відав істинний смисл цього «принуждающе», але воно
до глибокої нудоти мені запахло цвіллю тюремних
камер і засяяло сумними квадратиками віконних ґрат.
— А де я гроші візьму на халву? — пробував захищ а­
тись. — Я ж не знаю, де гроші заробити.
— О, коли про гроші — ти жебрак, а коли до женщин — великий мастак, — відповіла поетичним шедев­
ром Маня.
О, скисла би ти, ґульо коростава, з тими «женщинами». Мало того, що я був геть приголомшений неправ­
дивою інформацією народної творчості щодо «медових»
і всяких інших коханих вуст, то ще й ганьби матиму на
всі ближні і далекі околиці.
Діватися, а тим паче ховатись, було нікуди — треба
діяти.
Творячи білий світ, Богонько спланував так, аби за
найнеймовірніших ситуацій жебрак міг викрутитись і
вижити, не забувши ще й облапошити і надути ближ­
нього. Грошей у селах тоді майже не водилось. І нам,
сільським босякам, годі було сподіватись на магазин­
ні ласощі за батьківські копійки. Але совєтська власть
дуже любила яйця і скуповувала їх через сільські крам­
ниці від населення. Грошей не платили, але можна було
придбати крамничний товар.
Ганьба зізнатись, але я став одним із творців і засно­
вників індустрії з очищення від яєць сільських кур­
ників, а особливо — сіновалів, де вельми любили гніз­
дитись кури. У цьому ремеслі я не мав рівних. Серед
темної ночі, із зав’язаними очима і навіть руками я міг
проникнути в будь-який курник, хлів і безгучно зібрати
курячі дари. Не було такої висоти, яку б я не подолав,

316

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

не знайшлося шпаринки, в яку б не проліз. І не трапи­
лося випадку, аби мене не те що зловили на гарячому,
а навіть запідозрили. Єдина людина, яка сумнівалась у
легальності мого товару, був сільський крамник, мука­
чівський єврей Пітьо, якому здавав яйця. Коли заходив
із черговою торбою громадських яєць для совєтської
власті, його дуже починала гризти совість і, аби її якось
заспокоїти, виправдовувався сам перед собою: «Дамо
власти много плана, буде великий грош у Пітя-пана».
На цей раз, щоб задобрити халвою свою ганьбу і вга­
мувати «принуждающу женщину», в експедицію за яй ­
цями я відправився до нанашки Кутузовки. Була обідня
перерва, погідний день усіх вигнав у поле, і я вельми
легко добувся на сіновал, де гніздились і неслися кури.
Я, певне, володів якоюсь магією, бо кури, угледівши
мене біля гнізд, миттєво німіли і кам’яніли —ні звуку, ні
шелеху. Але на цей раз сталося щось неймовірне: видно,
всю свою магію я витратив на «принужденіє женщини»,
бо чари на несучок вже не діяли, і курина громадськість
влаштувала протестну акцію.
Першою обурилась жовто-ряба курка. Щойно я засу­
нув руку в її гніздо, вона різко підскочила з місця, ви­
стрибнула на перекладину і голосно почала розвінчува­
ти мої злодійські діяння.
— Ти що —дурна? — мовив я, спокійно кладучи яйця
в торбу. — Я ж не кожного дня краду. Сьогодні від вас
трохи візьму, завтра інших відвідаю. А потім: я ж не все
вигрібаю, а лиш стільки, скільки мені потрібно, — чо­
мусь і далі виправдовувався я.
Праведний гнів жовто-рябої колеги підтримав вели­
чезний чорний півень, разюче схожий на есесівця. Він
дивився на мене гостро і нещадно, немов на підстреле­
ного партизана, і щось суворо белькотів.
Невеличка ряба курка почала притакувати есесівцю
на закарпатському діалекті і весь час дивилась на мене
таким поглядом, як податковий інспектор на того, хто
прийшов повідомити про своє банкрутство. Найверед-

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

317

ливішою виявилась біла несучка. Вона ізсампочатку,
тільки-но вліз на хлів, почала на чистій літературній
мадярській мові читати мені про мораль. Вона доводи­
ла, що красти чужі яйця — не тільки кримінальний зло­
чин, а й неспасенний гріх. При цьому постійно сверлила
мене такими холодними і ненависними очищами, що я
цілий тиждень мав таке відчуття, ніби по мені повзають
слимаки.
...— Ну що, приніс? — запитала звичним тоном Маня
наступного дня на пасовищі. І зміряла мене таким зне­
важливим поглядом, наче я з’явився в роздертих шта­
нах.
—Аякже, приніс, — простягнув їй пакунок із халвою,
який виміняв за багатостраждальні яйця в крамниці.
Маня із підозрою, обережно, наче сапер міну-сюрприз, почала розгортати презент і, виявивши, що не
брешу, перейшла на діловий тон:
— А хіба тут є ціле кіло? — почала виважувати то
лівою, то правою рукою.
— Збігай у магазин до Пітя, хай зважить, — щиро по­
радив я.
Ага, чого ще захотіла бумбачка торомбата. Аби за
яйця, облиті курячими слізьми, і перенесені душевні
травми в курнику, я тобі до міліграма все виклав. Звісна
річ, половину халви я з’їв і тепер сподівався на Манине
милосердя —ачей якусь дещицю вділить і мені. Надії на
Манине людинолюбство виявились марними —за якусь
хвилину-дві ця бочка без денця смачно все зжерла і не
подавилась. Далі витерла рукавом жирні від солодощів
губища і цісарським тоном наказала:
— Но, тепер можеш ще цюлювати, — і підняла догори
рота.
—Що? Що? — отетеріло запитав я.
—Кажу тобі ясно, можеш мене тепер ще цюлювати!
—Слухай, торомбаньо нечесана, я здуру тебе случайно цмокнув, то мусів іти яйця красти, аби відкупитись.
А попробую ще раз, прийдеться іти по чужих хлівах вже

318

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

за свинями і коровами! Не пішла би ти, небого, за Дунай
воші пасти, — порадив сердечно знахабнілій любасцісамозванці.
— Ой, як перепудився, — скривила торомби Маня. —
Не бійся, не злото-срібло прошу, а якоїсь там чоколяди.
Ну хоть півкіло. І цюлюй собі на здоровлічко.
—Ого-го-го! Та за півкіло чоколяди я на цариці женю­
ся, а не твої слюняві торомби облизувати! — вигукнув
самовпевнено я.
—А вот і не женишся!
—Чому?
— А тому, що коли не принесеш мені чоколяди, то я
розкажу нянькові і мамці, що ти мене не лем цюлював,
а й лапав за секретні женські місця, — оголосила вирок
Маня.
О, небесики святі і гріхи земні! Про що мала відьма
деренькотить? Я змалку начувся чимало масних і соло­
них примовок про жіночі шури-мури. Але ще й про якісь
«секретні женські місця»... Це вже було навіть понад мою
бурхливу уяву. В очах у мене геть потьмяніло, а в голо­
ві стало гаряче, наче у молодого бичка, коли з розгону
влупить лобом у залізні ворота колгозної ферми. То ж
тільки подумати, лапав за «секретні женські місця». Але
ж де ті місця находяться? Не встиг я отямитись від цього
страшного повідомлення, як Маня ошелешила вдруге:
— Ти довго не мудруй, якщо не купиш чоколяду — я
ще і в школі всім розкажу, що ти е вообще страшний
вредитель женщин.
Ну ти диви! У неї всі колеса на возі повідлітали. Треба
ж до такого додуматися, «страшний вредитель жен­
щин». Це ж гірше за «враг народу»! Розстріл на місці —
без суду і слідства. О, тут мені вже стало не до мудрячок і женитьби на цариці. Тепер я вже ладен був і жабу
цілувати й шоколадом обсипати, аби лиш змити із себе
тяжкі гріхи за лапання по «бабських секретах» і «женщиновредительство». Якимось термоядерним потом
обдало мене й пекуче пронизало кожну клітину. Госпо-

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

319

діньку солодкий, що зі мною буде? І тут раптом у мені
прокинулись противні бунтарські гени нашого роду і
рішуче запротестували: пошли ти, дурний Митре, цю
малу блудницю в гузицю і свищи на все!
Це я одразу і зробив. Не забарилась і Манина відповідь.
...Наступного дня — а була це неділя — дідо Соломон
і наш вірний сусіда пан учитель Фийса сиділи на призь­
бі і, про щось мудруючи, очікувально-благальними по­
глядами позиркували на бабу Фіскарошку, чи не роздо­
бриться вона хоча б на чвертку сливовиці. Я сидів під
хлівом і примірював відремонтоване колесо до возика.
Коли раптом глянув —із долини, тягнучи за собою отару
кучерявої пилюки, мчала полуторка Маниного батька.
— Гебельс їде до нас! — вихопилось у мене зі страху.
На моїх це подіяло, наче засторога про татарську на­
валу. Пан Фийса притьмом зірвався з місця, як споло­
шений заєць з-під куща, метнув собою за хлів, а далі
молодим лошаком полетів через сад і розчинився в гу­
щавині під Ловачкою. Дід Соломон згадав, що йому над
рано снилось щось вельми пророче, але хтось помішав, і
тепер прудко побіг у хату додивлюватись біля рідної печі
останню серію свого сну. Я закрутився, немов повітруля,
на місці і, не придумавши нічого мудрішого, навіжено
вилетів на хлів, з нього стрибнув на грушу, видряпався
на сам вершок і принишк у густому межигіллі серед во­
ронячих гнізд. Одна баба Фіскарошка не втратила бойо­
вого духу. Зустрічала ворожу навалу біля воріт, тримаю­
чи під руками на всяк випадок вила. Першим із машини
вилетів Гебельс, за ним директор школи на прізвисько
Сусанін.
—Де сатана рогата? — запитав Гебельс.
—У пеклі, —спокійно відповіла баба. —Всяка нечисть
ізиді в пекло.
— Товариш секретар питаю ть про вашого онука
Митра, — поправив директор.
— А, Митро? — розвела руками баба. — Та глядайте,
неділя. Десь гуляє, а може, і до церкви пішов.

320

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

— О, Єзус, того ще лем у церкві не було, —аж простог­
нав директор.
— Ви не тягніть коноплі, а кажіть — што сталося? —
твердо глянула на гостей Фіскарошка.
— Ваш збийвіч збиткувався над моєю дівкою! — аж
підскочив Гебельс.
—Як збиткувався?
— Ви не знаєте як — штурхав, тягав за волосся, обзи­
вався, — повідомив секретар.
—То вже витерпіти не можна, що той шкодливий гунцут чинить, — підтакнув директор.
— І сесе все? — запитала баба.
—А ще треба більше? — поцікавився Гебельс.
—Та ні, просто, як на нього, то я думала, що наймен­
ше когось зарізав, — полегшено зітхнула Фіскарошка.
— Я вас, Марьо, предупреждаю, якшто той збісняк
попаде мені до рук — розірву ’го, як жабу! — пригрозив
Гебельс.
— І передайте од мене, із нинішнього дня виключає­
мо його із школи! — різко додав директор.
—Ага... Сесе я вже десь чула, такоє колись було... —по­
чухала потилицю Фіскарошка.
Вона, бідачка, вже й не могла пригадати, котрий раз
мене з ганьбою виганяли зі школи.
Важко сказати, чим би закінчилась зустріч ворогую­
чих сторін, коли б не партєйна машина. Гальма, видно,
ослабли, і вона сама тихенько рушила з місця. І коли Ге­
бельс і Сусанін оглянулись, полуторка вже весело бігла
з нашого присілка Небесі в долину. А за нею, йойкаючи і
лаючись, помчали і непрохані гості.
У тім часі, коли Фіскарошка виясняла стосунки з по­
терпілим батьком і моїм шкільним начальником, я сидів
на самвершку старезної груші. Мало сказати «сидів» —
руками й ногами прикипів, ні — розчинився в дереві і
не дихав. Я настільки замаскувався і став органічною
частиною груші, що навіть надчутливі ворони не по­
мічали мене: підлітаючи до гнізд, вони щедро кропили

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

321

мою голову своїм послідом. І ось коли почув, що Маня
не продала мене за істинне діяння, а просто пожалілася
за дрібне збиткування, я почав потихеньку дихати, від­
ходити і тепліти. Отже, я і не «вредитель женщин», і не
«лапав за секретні женські місця», і навіть не «цюлювався». Ох і фрічка ж ота Маня. Нє, не така вже, виходить,
вона і шкодлива, та Манька.
І тут зненацька мені у грудях щось усміхнулося до тої
шаленої Мані, затепліло і стало невимовно хороше. Я рап­
том відчув у собі якесь дивне щастя. Ні, це було навіть не
щастя, а відчуття, ніби у грудях, під самим серцем, нега­
дано звило собі гніздечко маленьке пухнасте звірятко. І
заворушилось оте дивовижне звірятко —все таке теплень­
ке, миле, світлооке, голубе-голубе і пухнасте звірятко.
«Ото правду дідо Соломон кажуть, найбільше, що
може жінка зробити у цьому житті — розбудити в чоло­
вікові звіра», — подумав і щиро усміхнувся я, злізаючи,
весь обгаджений воронами, із груші на землю.
Мою чергову відставку з посади учня п ’ятого класу
сприйняли в родині, як і завше, спокійно й розсудли­
во: пана з нашого Митрика не буде, міністра — теж... А
читати і писати вже навчився. І на сьому дякуємо! Хай
ліпше по ґаздівству займається, а то зношує тільки в тій
школі взуття й одежу — і все безоплатно.
І в ґаздівстві з мене мало толку вийшло. Ні, я не те що
лінувався, навпаки —вельми у всьому старався. Але ж є
люди з тяжкою планідою — якась нечиста сила все плу­
тається в них під ногами. От гнав на пасло козу Танкістку. Щоб підрізати шлях, вирішив перейти через потік,
а щоб взуття не намочилось, сів верхом на козу. Дурна
скотина не дивилась собі під ноги, послизнулась на ка­
мені і поламала передню ногу. Баба Фіскарошка через ту
дурницю так голосила, що, певен, коли б мене ховали —
не було б таких сліз.
Далі, щоб доказати свою майстерність, взявся під­
ремонтувати хлів. Дещо ліньки було підкріпити, дещо

322

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

призабув —і дах на хліву повністю завалився. Щастя, що
це весною сталося, а то взимку вся худоба би задубіла. І
посипалось, одне невезіння лізло на друге, менша біда
тягла більшу. А край усьому поклав мій невинний, дитя­
чий, сказати б — «глибоко люблячий» синівський жарт.
Я завж ди обожнював свого батька, мав до нього
стільки ніжності і не знав, як це висловити. І тоді вда­
вався до милих, як на мою думку, жартів. Одного ранку,
коли мої нянько ще нестерпно хропіли, при в’язав
їх ногу за бильце ліжка, а в привідкритий рот сипо­
нув тріш ки тютюну із сіллю. Повторюю, діялось це не
підло, а з любові, яка вщерть наповнювала мене і аж
хлюпала через вуха.
Мої нянько, як втягнули у себе із хропом сатанинської
суміші, ледь груди не розірвали. Зайшлися таким диким
кашлем, що, бачилось, шибки повилітають. Далі як під­
кинулись, схопились, мов ошпарений, з ліжка. Але ж
нога прив’язана. І кляте ліжко перекинулось, поховавши
під собою божевільного від жаху і кашлю нянька.
Що діялось далі — не розповідатиму. Такі методи ви­
ховання, що вчинені були зі мною відтак, категорично не
сприймаю. Але того ж таки дня мої нянько, як би тепер
написали, зібрали родинну прес-конференцію і зробили
дідові Соломонові і бабі Фіскарошці протестну заяву:
— Якшто ви, мамо і няню, рахуєте, що цей збийвіч... —
нянько з, м’яко кажучи, великою нелюбов’ю глянули на
мене. —Якшто ви рахуєте, що цей рогатий осел —великий
подарок небес, то ним треба ділитись чесно з ближніми.
А по сьому робіть, што хочете, але женіть його до школи!
Мої нянько так і сказали — женіть! Не повести за
ручку, не умовити піти, а — нагнати. Ніби я — скотина
якась немита, і мене, як худобу, у хлів треба наганяти.
Наступного ранку мене мили, драїли, принаряджали, вилизували, немов колгозну контору перед приїз­
дом начальства. Наостанок баба дістала жовтенятську
зірку із безсмертним ликом юного Леніна і почепила на
сорочку. Коли їй нагадав, що нас уже, здається, переве­

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

323

ли в піонери, миттю знайшла шмат червоної матерії і
пов’язала на шиї галстук.
— На якого фраса мені і ленінську звізду, і піонер­
ський галстук? — запротестував я.
— Нич, нич, Митрику, так ти випозіруєш політичеськи грамотним, — заспокоїла Фіскарошка. — Я думаю,
сесе директор школи оцінить.
Почувши бабині роздуми про мій «політичеський
імідж», миттю схопився дід Соломон, дістав з-під печі
шкатулку і вийняв свій солдатський хрест.
— Почепи лем його, Марько, під Леніном, — простяг­
нув бойову нагороду.
Фіскарошка висловила деякі сумніви щодо д ід о ­
вої пропозиції, мовляв, ленінська звізда і хрест цісаря
Франца Йовжки не дуже файно паруються.
— Може, червена звізда й імператорський хрест не
любляться межи собою, зато випозірують єден коло дру­
гого дуже впечатляюще, — прорік мудро дід Соломон.—
Най директор не думає, што ми є якась пуста файта. Про
нас знав і пам’ятав даже сам цісар Ференц Йовжка, царствічко йому небесноє! —дід перехрестився.
Повагавшись, баба почепила мені на сорочку під
ленінською зіркою цісарський хрест. І я постав у всій
красі — такий собі гібрид Совєтського Союзу й АвстроУгорської імперії.
Перед директорським и дверима баба, як істинна
християнка, ревно осінилась хрестом, тремтячими ру­
ками постукала, і ми увійшли в кабінет. Уздрівши на
порозі мене з бабою, директор такими очищами зміряв
нас, ніби сповістили, що спалили храм Артеміди.
—Доброго вам здоровлічка, пане директоре! І вашим
діткам щастя, і пані директорші многая і благая літ, —
затарахкотіла, мов трофейний мотоцикл, Фіскарошка.
І так зігнулась у поклон, що, бачилось, зараз почне
здмухувати з директорських черевиків пилюку.
—Які це вітри задули вас до нас? —запитав не вельми
ласкаво директор.

324

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

— Знаєте, пане директоре, йшли ми з Митьком м а­
ленько до куми Гітлєрки, то, думаємо, заєдно провіда­
ємо і вас, здоровлічка пожелаємо, — не кліпнувши, со­
лодко брехала баба.
— О, та дякую! Я саме сиджу, чорти в ребра колють —
спасу нема, зараз дух із тіла вилетить. А тут ви мені здоровлячко принесли, — їдко промовив Сусанін.
— Йой, пане професоре, та не сміхуйтеся над худобними людьми, — схилила смиренно голову на праве
плече Фіскарошка. — Аби лем вас всьо життя так родні
діти любили, як ми честуємо.
— Який я вам у біса професор? — нахмурився д и ­
ректор.
Це була особливість баби Фіскарошки. Вона ніколи не
принижувала сильного супротивника. А навпаки — по­
тихеньку вивчала його сильні і вразливі місця, а відтак
починала возвеличувати, хвалити і підносити до небе­
сі. Ефект у більшості випадків був вражаючим для баби
Фіскарошки. Вона завжди і мене навчала: «Із сильним
ворогом ніколи не воюй, а навпаки — хвали на цілий
рот». І завжди домагалась свого, а якщо ні —то й не тер­
піла великої поразки.
— Професор! Для нас ви, пане, ще більший за началь­
ника міліції! —прорекла категорично Фіскарошка. —Бо
серце маєте добре, м ’яке, як у дитини, а розум твердий,
як у начальника комуністичеської партії, — міцно вела
своє Фіскарошка.
— Ідіть ви, бабо, до фрасової каріки, — розтанув Суса­
нін і кутками губ усміхнувся. —Кажіть ліпше, що хочете?
— Візьміть нашого Митька вп’ять до школи. Сеся ди­
тина...
—Ваша дитина дурнувата! —різко перебив директор.
— Йой, пане професоре, то не дитина дурнувата, то
наша порода така гуканувата. Ми дуже любознательні,
хочеме вшитко і много знати, то все десь своїм носом на
сучок напоремося, — сказала винувато Фіскарошка. —
Пане професоре!

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

325

— Бабо, я вам казав — не називайте мене професо­
ром, — почервонів директор.
— Добрі, добрі, пане академіку, більше не буду, лем
прийміть Митька вп’ять до школи. Він така добра ди­
тина!
Сусанін безпорадно сплеснув руками і сказав:
— Но, тут маєш! Якщо ваш Митько така добра дитина,
то, будьте добрі, розкажіть лиш про його такі ж добрі діла.
Тут уже Фіскарошка такими очиськами подивилась
на директора, ніби той домагався в неї вирішення од­
нієї із найскладніших геометричних теорем. Як шалено
не вертілись її мислі по древію життя, нічого світлого в
моїх діяннях не могла пригадати.
— Айбо він дуже красно співає, — раптом осяйнуло
бабу. — Митьку, ану ж лем заспівай панові «Коби не Ма­
руся, я би не женився...».
І тут же почала плескати в долоні, заохочуючи мене
до співу.
— О, Господи! — підняв догори молитовно руки
щойно висвячений бабою у професора й академіка ди­
ректор. — Повісьте, бабо, колодицю на писок, бо інакше
зараз я повішуся.
Проте баба загорілась, як паровозна кочегарка, й не
було вже у світі сили, аби її остудити.
— Пане генерале, якшто не хочете, аби Митько спі­
вав... — мовила баба.
— О, щезло би все під камінь, я вже й генерал, — схо­
пився за голову директор.
— Якшто не хочете чути співи, — вела баба далі
своєї, — то прийдіть до нас уночі й увидите, який Мить­
ко красний і милосердний, коли спить. На мою веру, не
спить, а з ангеликами гомонить.
— Но та хай спить! — заричав новоспечений гене­
рал. — Най спить і до самої смерті з ангеликами гомо­
нить. А в школі я не хочу видіти його ноги.
Проте баба не здавалась.
— Но, пане докторе...

326

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

— Мамко мої, я вже доктор, — заскиглив Сусанін.
— Ви лем попозерайте, який наш Митько партєйний — буде з нього істинний комунішта! — баба розстібнула підж ак, і я постав перед очима Сусаніна із
зіркою Леніна, піонерським галстуком і цісарським
хрестом.
Директор гепнув собою на стілець, і голова його по­
чала неприродно трястися.
—А лопата де? Питаю, де лопата? — заревів бідака.
—Яка лопата? — хутко витягнула шию Фіскарошка.
— Авби мене в сиру землю закопати! Хрест уже є —
лише лопати не вистачає!
Вирячивши очі, директор насилу встав із стільця,
підійшов до мене, ткнув пальцем у цісарський хрест і
знову повторив:
—Хрест є! А де лопата? Якшто, упаси Боже, хтось увидить вашого Митрика у школі при таких регаліях, то не
вам... не вам, а мені будуть хрест і лопата!
— Препання би ’му!.. Што ви так напудилися, пане ін­
спекторе? — щиро здивувалась Фіскарошка.
— Дякую за інспектора, — уже приречено мовив ди­
ректор.
— Сесе наш дідико малінько на сон захворів. Не міг
прийти, то цісарського хреста вмісто себе прислав, —
щиро збрехала Фіскарошка. — Я йому на розум казала:
хрест, Мішку, тебе не замінить.
Тут з директором почалось щось коїтись — його залихоманило, обличчя ще більше зайнялося і стало густорожевим.
Новоспечений пан-професор-академік-генерал-інспектор глибоко ковтнув повітря і став задихатися. Трем­
тячими руками схопив гранчак, налив води і, як спра­
глий кінь, прицмокуючи і фиркаючи, потягнув у себе.
Баба, видно, зрозумівши, що фортечні стіни з успіхом
повалено, кинула останні резерви.
— Ви лем, пане великий учений, попозерайте на сесе
ягнятко, на сесі сині, як барвінок, оченята. На мудре

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

327

личко, на невинні губенята, на красну, як яблучко, голів­
ку, — торохкотіла, як деркач, Фіскарошка, не забуваючи
при цьому мене гладити, цмокати, здмухувати з одежі
пилинки.
Упродовж усього спектаклю, розіграного бабою Фіскарошкою, я хоч і стояв смиренно, проте був байдужим,
як дерев’яна бочка. І школа, і гнів директора, і бабині
причитання, і власне сьогодення, і майбутнє мене бен­
тежили в рівній мірі, як гусака, коли у свині нестерпно
зуби розболяться. А коли баба почала мене характери­
зувати, вихваляти зовнішні достоїнства, щось глибоке
ворухнулось у єстві. Груди мої навстіж розчинились, з
них вилетіла душа, сіла собі на підвіконні і почала роз­
дивлятись. Очима фантомного двійника я вперше по­
бачив себе — такого гарного і водночас нещасного. Я
був — одне благородство, всепрощення, милосердя і
всепослушність. Мої очі світилися такою невинністю,
губенята складені в такій покорі, що певен —ліпшої мо­
делі для створення образу ангела ще жоден художник у
світі не знайшов. Навіть здалося, мої плечики почина­
ють свербіти і поболювати від того, що на спині вирос­
тають крила. І так мені стало себе невимовно-нестерпно
жаль, що незчувся, як заридав.
— Но видите, драгоцінніший професоре, як гірко ди­
тина кається за свої гріхи, — сплеснула розлого руками
баба. —Так і дома, вдень і вночі лем то і робить — плаче
і кається, што більше нигда біди ні у школі, ні поза шко­
лою робити не буде.
Пан директор, почувши плач, раптом притих, зди­
вовано глянув на мене, подобрішав і сам незчувся, як і
його очі зволожилися.
— Но добре, добре. Не плачте, — мовив, поправляючи
комірець. — Я нічого не маю проти, я прощаю. Але щоб
по справедливості, хай далі вирішує, як бути, класний
керівник Іштван Яношович Фийса.
— Дайте, най вас малінько поцюлюю, — кинулася із
розкритими обіймами баба до директора.

328

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Той щасливо встиг відскочити й уникнути полум’яних
обіймів і цілунків Фіскарошки.
— Ідіть! Ідіть! Ідіть і більше не грішіть! — загороджу­
вав себе руками Сусанін.
— Но та красно дякуємо, пане учителю, — зігнулась у
поклоні Фіскарошка.
— Бабо, та будьте мало милосердними, якщо вивели
мене з директора у професори, академіки, генерали, то
вже не понижуйте до простого вчителя, — сказав жар­
тівливо-образливо директор.
—То вшитко бабині балачки, ви для нас всьо ровно ще
більший, як сам імператор Ференц Йовжка, — щиросер­
до відрізала долонею баба.
Розчулений добропорядністю директора, я теж не
хотів лишатися в боргу і запропонував:
— Якщо хочете, я можу хоть тепер допомогти вашій
тітці Розалії по ґаздівству — дров нарубати, сад почис­
тити, подвір’я впорядкувати. Ви лем скажіть, що треба
зробити!
Сусанін подивився на мене таким и очима, ніби я
щойно свиснув його гаманець і якось неприродно-ла­
гідно просичав до Фіскарошки:
— Богоньком прошу вас, дорога бабко, хапніть цього
гаспида, забийте його в пазуху і так тікайте з ним, авби
з-під п’ят іскри летіли. Бо, слава партії, я вже ситий по­
міччю вашого дорогого онука.
«Тьфі на тебе, яка в нас тверда і зла пам ’ять», — по­
думав з іронією я.
Ця не дуже весела історія трапилася весною. Саме о тій
порі я ходив очумілий «цюлюванням» з Манею. Якось не­
сучи черговий раз до Пітя десяток яєць в обмін на чоколяду для неї, біля крамниці здибався з директором.
— О, як добре, Митьку, що зустрів тебе! — невимовно
зрадів Сусанін.
—Доброго вам дня! — чемно привітався я.
— Ти дуже зайнятий? — запитав директор.

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

329

—А-а-а-а... Роботи, як болота, все повно, —мовив ста­
течно я, підтримуючи в пазусі яйця. — Але коли що —
для вас час усе знайдеться.
—Дуже добре. Тоді я би тебе попросив піти в Мукачево до моєї тітки Розалії. Треба город під квіття і зеленину перекопати.
Директор дав адресу: тітка жила неподалік Мукачів­
ського замку. Сусанін пообіцяв під вечір навіть приїха­
ти і привезти мене додому на велосипеді. Окрім того,
ще й карбованця гарантував за совісну роботу. У мене
од радості аж голова закрутилася, і я так рвонув з місця,
що аж паленим запахло.
«Вірте, але щиро вірте — і воздається вам по вірі ва­
шій», —любила завжди повторювати баба Фіскарошка. І
я завжди щиро вірив і вірю в Боже Провидіння. Як і в те,
про що теж постійно втовкмачувала мені в голову Фіс­
карошка: кожною людиною керують дві сили — світла і
темна. Світла в образі ангела сидить на однім плечі, а
темна в рогатій подобі — на другому. Зізнатися чесно,
мій ангелик, видно, був дуже добрий, толерантний,
всетерпеливий і тому вельми рідко міг протистояти на­
хабному рогатому нечестивцю. Он і тепер: щойно я уві­
йшов у двір директорської тітки, як ангелик спрямував
мій погляд уверх. Під стріхою дерев’яного сараю висів
голуб’ятник, на якому, наче ангелики, мирно вуркотіли
білосніжні птахи. Через ці символи миру я був завжди у
стані війни з навколишнім світом: голубів я обожнював
і не пропускав можливості, аби ними не помилуватися,
а коли нагода — обміняти, а то... й поцупити.
І ось тепер мій ангелик явив радість, а рогатий за
якусь мить висадив на стару яблуню і поволік мене до
голуб’ятника. Нечистий настільки збаламутив мій світ­
лий розум, що я навіть геть забув, де знаходжуся і для
чого власне прийшов у чужий двір. Птахи на диво мирно
спостерігали, як очманіло деруся через крону до них.
І тільки-но простягнув руку, аби вхопити розкіш но­
го самця, нечистий підломив піді мною гілляку, і я,

330

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

хапаючись за неї, обдираючи обличчя, полетів донизу і
смачно гепнувся об землю. Голуби дружно затріпотіли
крильми, хутко злетіли над хатою і, щиро сміючись на
всеньке небо, зникли за сусідніми обійстями. Мій рога­
тий спокуситель теж од чистого черева реготав на вер­
хівці дерева, а бідний ангел плакав на затовченому плечі.
— Божіньку великий, що сталося? — почув над собою
переляканий голос.
Наді мною стояла старенька жінка, схожа на божу
кульбабку — худенька, із жилавими руками, але аку­
ратно одягнена. Вона мала дуже інтелігентне обличчя і
сиву-сиву, проте пишну і дуже модну на той час зачіску.
За нашими сільськими мірками, біля мене опинилась
велика варошська пані.
—Хлопчику золотий, ти звідки тут узявся? — збенте­
жено питала далі пані, допомагаючи підвестися із землі.
— Мене директор школи прислав до вас, помогти
город копати.
—А що сталося? Хто тебе так покалічив?
— Я зайшов у двір і увидів, як кіт крався із стріхи до
ваших голубів. Хотів його спудити, поліз на дерево і
упав, — щиро збрехав я й одразу повірив у це.
Жаліслива пані, йойкаючи, підвела мене до старовин­
ного крісла, що вже давно непотрібом бовваніло під дро­
вітнею, і обережно посадила. Далі на диво легко помчала
до хати, принесла якісь пляшечки і почала протирати й
зеленкувати рани і подряпини. За кілька хвилин облич­
чя стало схожим на велетенську темно-синю волошку.
—А ти, дитинко, напевне, і голодна? —упоравшись із
дезінфікацією лиця, спитала пані.
Я сором’язливо опустив голову й ніяково знизав пле­
чима. Пані все зрозуміла і так само притьмом знову за­
бігла до хати.
— Все забуду спитати. Мене звати Розалія... Розалія
Дезидеріївна, або просто тітка Розалія. А тебе? — мо­
вила ласкаво пані, ставлячи переді мною тацю з їжею.
—Я —Митро, — мовив, пасучи очиськами наїдки.

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

331

Таке могло наснитися тільки голодному котові. На
срібному підносі красувався білий хліб із маслом і кру­
жальцями ковбаси. Зверху кілька пишних шматочків
випеченої риби, порізані варені яйця, кусні буженини,
домашнє печиво і склянка какао з молоком. Мене за­
млоїло і щось жалібно заскиглило в череві. Боявся по­
ворушитись, бо бачилось: тільки простягну руку за хлі­
бом, не втримаюсь і так почну молотити, що лиш ганьби
наберуся. Мудра пані, видно, все зрозуміла.
— Ти поїж... поїж, дитинко, а я доти трішки поможу
тобі, — мовила і, взявши у руки заступа, подалася копа­
ти город.
За кілька хвилин я облизував пальці й підбирав на­
віть крихітки. Подібна смакота пробувалась мною хіба
що на храмових святах і весіллях.
Найбільше блаженство для простої челядини —повне
черево. Тоді стаєш мудрішим, розважливішим, а го­
ловне, спокійним і благочестивим. На мій хлопський
розум, усі війни починались на голодний шлунок. Бо
коли людина насититься до пупка, та ще й такою смако­
тою, жодна зла думка не зачепиться за її жебрачу голову.
Ось із таким настроєм, із сяючим від радості ангеликом
на плечі я підійшов до пані Розалії і дуже файно подяку­
вав. Окрім того, підмітив, моя благодійниця дуже вправ­
но копає, або, як у нас казали, аршує грядки. І я, звісно за
намовою ангелика, не втримався, аби її не похвалити.
— А, дитинко, я все життя цей городик перелопа­
чую, — мовила, витираючи спітніле чоло, пані. — Тепер
щось поясниця прихопила.
—Але по вас і не видно, — щиро заспокоїв я.
— Ти ситий, Митрику? —якось знітилась від моєї по­
хвали пані.
— Як бубен! — поплескав задоволено по череву.
— Може, ще хочеш чогось?
І тут сталося неймовірне — рогатий спокусник, що
досі гойдався на верхівці яблуні, щез би під камінь, ско­
чив на своє плече і щось шепнув мені на вухо.

332

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

—Не похибіло би ще мало пива, — навіть несподівано
для себе випалив і одразу почув, як ангел на праведно­
му плечі розпачливо заплакав.
—А не зарано тобі ще пиво?
—Та ви що, паніко: я вже давно і вино, і навіть паліньку поцицькую.
І так мені стало гидко, що, будь воля, сам собі зацідив
би поза вуха. Але пані не забарилась і принесла з хати
пляшечку «Жигулівського». Подала, здивовано дивля­
чись на мене, і мовчки пішла далі аршувати.
— Ви ще малінько покопліть, покопліть, а я дораз вас
підміню. І все під айн момент перекоплю, — заспокоїв я
благодійницю.
А сам із пляшкою пива поважно всівся у старовинне
крісло і наче потонув у блаженстві. Ковтнув із пляшечки
раз, другий.
Легенький хміль тихенько заповз у мене, мило проше­
лестів по тілу й усміхнувся у голову. І такий щасливий
настрій явився, ніби мене щойно призначили директо­
ром шоколадної фабрики. Я ще додав собі з пляшки. І
диво — старовинне крісло, в якому сидів, бентежно за­
скрипіло, і я знову відчув себе... на троні. Але тепер це
було вже значно вагоміше відчуття власної персони, як
те, що впродовж кількох днів супроводжувало мене у
школі. Скриня діда Соломона порівняно із старовинним
кріслом була нікчемною трісочкою. І чим більше я до­
давав собі із пляшки, ця різниця зростала.
Мало-помалу свідомість став огортати солодкуватий
пивний туман, і в якусь мить здалося, що крісло поти­
хеньку піднімається зі мною, я виростаю з ним над сві­
том і опиняюся на рівні найвищої вежі Мукачівського
замку. А далі переростаю і Ловачку.
О, Божіньку праведний, які простори, якіширокі поля
діянь знову почали являтися моїй розгарячілій уяві. Я й
не зчувся, коли став давати поради пані Розалії, як рів­
ніше і глибше копати, потім — тримати заступа в руці,
аби мозолів не натерти... Далі на хвильку навіть узяв від

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

333

неї лопату і показав, як належить нарізати скиби, аби
земля швидше підсихала і ставала пухкішою. Бідна пані
Розалія кивала згідливо головою, тяжко дихала і весь
час витирала спітніле чоло.
— Ви не ганьбіться, паніко, — заспокоював я. — Коли
щось не знаєте, звідайте, я тутки, коло вас, — мовив і
знову сів на тронне місце.
—Та дякую, Митрику, — відказала пані. —Але, може,
і ти би взявся уже.
— Я ще мало спочину. Часу маємо, — заспокійливо
махнув рукою.
— Може, тобі ще...
—О, сигаретки би не похибіло, —наввипередки сказав я.
На мою селянську макітру, бачилося, нічого такого
незвичайного чи надзвичайного і не попросив. Проте
пані Розалія розпачливо підняла вгору голову і голосом,
повним страждання, запитала в небес:
—Божіньку великий, за яку кару ти мені прислав таку
поміч?
Далі, тримаючись за лопату, тихенько опустилася на
землю і сіла знеможено під молоду черешню. Вкотре
витерла спітніле чоло. На цей раз мокрою від землі до­
лонею, і геть забруднила обличчя. Тяжко дихаючи, пані
Розалія сиділа під цією черешнею і тепер уже воістину
нагадувала відцвілу, стражденну кульбабку, забризкану
дорожньою грязюкою.
— Но, пора би і мені вже честь знати й братися до ро­
боти, — встиг подумати я.
І дійсно, тільки встиг подумати, раптом дістав тако­
го запотиличника, що притьмом випорхнув із тронного
крісла.
— А-а-а-а! Пив би ти гарячу смолу, шалений мацуре! — раптом пролунав голос директора школи. — Та я
тебе сюди для чого посилав?
Виявляється, пан директор приїхав скоріше домовле­
ного, тихенько зайшов у двір, сховався за колодязем і
трішки спостерігав, як я навчав пані Розалію мистецтва

334

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

копання грядок. З його боку, звичайно, це було не вель­
ми педагогічно, хоча і я трішки був не правий...
Коли моя персона черговий раз ганебно вилетіла з
трону та ще й дістала гарячий привіт у потилицю, пані
Розалія, немов пір’їнка, злетіла з-під яблуні і кинулася
мене захищати.
— Павлику, май Богонька в серці! — заволала, засту­
паючи мене своїм худеньким кульбабковим тілом. —Як
ти смієш на чужу дитину руку підняти?
— Тітко, та я ж його послав копати, а він заставив вас
мозолити руки? — гнівався директор.
—Неправда! — наїжачилась пані. —Митрик хотів, але
я сама порадила йому маленько спочити. А потім він би
і сам...
— Як сам, коли город уже скопаний, — рявкнув ди­
ректор.
І справді, я оглянувся довкола — всі грядки уже па­
рували свіжоскопаною землею. Яка молодець оця пані
Розалія! Божа кульбабка, божа кульбабка, а в руках ще
сили ого-го! Сама ж пані Розалія якось безпорадно огля­
далася і, певне, теж дивувалась, як ото вона справилась
із тяжкими трудами.
— І ви, тітко, хочете сказати, що він теж, — тикнув у
мій бік пан директор і рішуче попрямував до мене.
Я миттю, наче мені на ногах виросли крила, підбіг до
огорожі, перелетів через неї і помчав берегом Латориці
до пішохідного моста. В той час він був ще дерев’яним,
стареньким. Від постійної ходи по ньому сердешний
міст скрипів кістками і скаржливо бурмотів. Але для
мене цей старезний дерев’яний міст був дуже людяним
і милим, як мій дідико Соломон. Я сів скраєчку на ко­
лоду і роззувся — гумові чоботи дуже парили, особливо
після бігу.
Що казати? Чесно? Якось мулько і мілко на душі.
Можливо, я щось і не так зробив, але наміри, прагнен­
ня, душевні пориви в мене були щ ирими, од усього
серця. Хотів же я тільки добре! І зробив би одразу. Але

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

335

що я вдію, коли Богонько сотворив нас із двома одна­
ковими плечима, а на кожне посадив різні опозиційні
сили. Хоча пан Фийса всіх гаряче запевняє, що в мене
на обидвох плечах сидить по рогатому — і один зліший
за іншого. Мій дорогий наставник неправий. Я ще раз
повторюю — ангелик маленький, слабенький, а рога­
тий — щез би у провалля — злий і ядучий, як м адяр­
ський перець, і все штовхає мене на діла неправі. Звіс­
но, я буду щиро молитись, аби мій ангелик окріп, став
незламним борцем за справедливість і переміг рогато­
го спокусника, що заважає мені бути чесним, добрим і
вселюблячим. Від цих думок прояснилось і стало легко,
наче крізь мене протекли латоричні води і змили весь
душевний намул.
У тому щасливому пориві я згадав про Маню. У ту ж
мить у грудях тепленько заворушилося голубе звірятко
і своїми очима обдало все навкруги. Мені здалося, що
і я теж почав дивитися сяйвоокими очима звірятка, бо
навколишній світ почав перетворюватися на казкове ви­
діння.
Наша Ловачка, наче любляча мати над колискою пер­
вістка, ніжно схилилась над Мукачевом і продовжувала
пашіти, палахкотіти і пахтіти весняним квітом. Сотні
дерев, яким було тісно на горі, відірвались від гурту,
розбіглися вулицями міста і біло-янгольською пові­
нню затопили все Мукачево. Мені здавалось, що дере­
ва не цвіли, а співали велетенським хором божествен­
ні гімни землі і небесам. Охоплені музикою квітучих
дерев, попри мене йшли люди, і всі вони були світлими,
усміхненими, осяяними таїною вічної любові. Навіть
старенькі паровози на станції помолоділи. Восени вони
щодня плачуть так тужливо, мов зграї птахів, яких за­
манили в пастки, тримають у клітках і не дають змоги
полетіти в рідні вирії. А тепер, захмелілі од весняного
шаленства, паровози раз у раз скрикують гучно і дзвін­
ко, наче весільні старости, що закликають гостей і пере­
хожих за ситі святкові столи.

336

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Ось із таким гарним настроєм повертався я додому.
Йшов селом і від того прекрасного, що відчував у душі,
розумів: Богонько почув мої прагнення, чисті помисли
і помаленьку укріпляє мого ангелика — все буде добре!
Коли раптом неподалік крамниці:
—Агов, легіню, куди ходив?!
На воротах свого обійстя висіла моя біда — Маня
Крумплянка. Навіть не висіла, а якось вмостилась в
обіймах квітучого бузку. І так вона ото примостилась,
що навіть не міг збагнути, чи то Маня цвіте в бузку, а
чи бузок цвіте у голубих очах Мані. І в ту ж мить у мені
знову прокинулось і ніжно заворушилось пухнасте зві­
рятко... Полоскотало серце і стало теж як кетяг бузку. І
вреднюща Маня стала чомусь мені пахуча, як бузок, і
навіть рідна!
— Так звідаю ще раз, куди ходив? — бузково запита­
ла Маня, виводячи із якогось пахучо-дурманного, але
ніжно-щемкого стану.
— По ділах був у Мукачеві, — відповів багатозначно.
—А худобу коли ще поженемо пасти разом? —бузково
вицірила зуби Маня.
— Що? Що? — отетерів я. — Пасти худобу, щоби знову
до гріха довести?
—Якшто так, то можеш вже і безплатно мене поцюлювати. Я нікому і не скажу.
Від цих слів мене охопив жах, і я рвонув із місця. По­
мчав, як шалений. Мною гнали страх і паніка. Я тікав!
Довго тікав, і дарма! Бо ще не знав, яка жорстока доля
уготована в земному житті кожному чоловікові — у
цьому світі йому від жінки і смерті ніколи не втекти!
Одержавши порівняно легко індульгенцію на помилу­
вання від директора, нам навіть вош не могла занести в
голову, що справжній Карфаген постане в образі нашо­
го дорогого сусіда, бабиного любимчика, учителя пана
Фийси. Як добропорядна родина, ми запросили Фийсу
на вечерю з нагоди повернення блудного сина до школи.

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

337

Напарили, нашкварили, накрили повний стіл наїдка­
ми. Пан Фийса так наминав, хай йому буде на здоров’я,
що очі на ніс котилися, а вуха залазили за потилицю. І
погарчики майстерно перекидував до рота. Баба весь
час слідкувала, аби лиш не проковтнув бідака склян­
ку в’єдно із самогонкою. А коли Фіскарошка, ніби між
іншим, проінформувала нашого вченого сусіда, що були
в директора і той передав мене в розпорядження Фийси,
цей недопалок Гортіївського режиму ледь не вдавився.
Пан учитель спершу замекав, як коза Танкістка, а далі
заверещав, якби йому через сідницю зуби витягували.
Мовляв, ліпше йому до кінця днів найпекучіший мадяр­
ський перець їсти, як терпіти мене у класі. А далі сказав
таке, що навіть дід Соломон мало за піч не звалився.
— Можете, Марько, мені не дати похмелитися, най
умру невинною смертю, айбо всьо ровно одкажуся при­
йняти вашого чібіса!
Наскільки не обожнювала моя дорога Фіскарошка
пана Фийсу, але тут їй терпець увірвався.
— Пане Фийсо, што ви так перепудилися, ніби проси­
мо вас козу Танкістку чардаш вчити танцювати? Дитина
жажде знаній!
— Якшто ваш Митрик вернеться у клас — візьме ті
знанія фрас!
— Ого, ви уже, пане Фийсо, як ваш любимчик Петефі —
стихами заговорили, — в’їдливо вщипнула баба.
І тут же по-сусідськи нагадала панові чимало непри­
ємних речей, а особливо — постійні позичання «шпірітусу» на «нігде вертання». Фийса довго-довго боровся,
але під тягарем колишніх і майбутніх боргів він таки
капітулював — візьме мене до класу, але тільки в ролі
опудала, точніше — скелета, на якому демонструвати­
ме учням анатомічну будову людини. Пристрасті зави­
рували далі. Врешті-решт зійшлися на «ні вашим, ані
нашим»: я повернуся до класу пічником. Хоч вже весна,
але ночі холодні, тому зранку в класі треба ще підтоп­
лювати. Ось я й заготовлятиму дрова і кожного ранку

338

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМ ІННЯ

розводитиму вогонь, а далі тихо сидітиму біля пічки і
слухатиму уроки. Втручатися в навчальний процес мені
було категорично заборонено.
Першою безвинною жертвою мого новопризначення став бідний Соломон. Я безцеремонно конфіскував
розкіш ний дерев’яний ящик, на якому днював і ночу­
вав біля печі дід, завантажив його на візок і поволік до
школи. Ящик затяг до приміщення і поставив біля печі,
у нього складатиму дрова, а у вільний час сидітиму й
уважно слухатиму пана Фийсу. І тут одразу ж взявся до
роботи. І коли до класу увійшов пан Фийса, од приєм­
ного здивування аж присвиснув — у приміщенні було
тепло, чисто і затиш но. Я ж собі поважно, немов на
троні, сидів на соломонівському ящику з дровами і за­
стиг у бентежному очікуванні.
— Хвалю, хвалю, —шанобливо поклонився пан Фийса
до мене і звернувся до класу: — Дорогі дітки, наш Митрик однині буде пічником, давати нам тепло, слідкува­
ти за дисципліною. Довіряємо йому наше здоров’ячко і
порядок. А ми віддячимо Митрику своїми прекрасними
знаннями!
Тільки-но пан Фийса поставив присутніх до відо­
ма, що він із громадою ш кільних босяків довіряють
мені власне здоров’я, порядок і безпеку, як розсунувся
дах школи, далі розчинились небеса і в голову луснула
блискавка. Все моє єство осяялось, далі спалахнуло, і га­
рячий мороз скував тіло. Я занімів і тільки й слухав, як
мільярди мурашок шалено бігають від голови до кінцівок
пальців. Божінько великий, мені довіряють, на мене по­
кладають такі велетенсько-доленосні обов’язки — берег­
ти людське здоров’я і навертати блудні душі до поряд­
ку! Од того потрясіння на мене напала страшна гикавка,
яку ледве погамував наш Фийса, бризкаючи в обличчя і
напуваючи холодною водою.
Надалі я сидів біля пічки на ящику, немов вилитий
із воску, — непорушно, тихо, смиренно, не мигнувши
оком. Хіба що кілька разів підвівся, аби пічку підкорми-

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

339

ти дровами. Вперше за декілька років клас не почув від
мене жодного слова, вперше в житті я повертався додо­
му, не зачепивши жодної собаки, кішки чи якоїсь іншої
скотини. Моя поведінка, мій душевний стан настільки
збентежили пана Фийсу, що він увечері навіть зайшов
запитати, чи, бува, не напала на мене якась страшна бо­
лячка. Ні, боліти не боліло, проте від фатального пово­
роту долі я всю ніч горів і таки мав високу температуру.
А до ранку вже був бадьорий, гострий, як молодий час­
ник, і здоровий, як свіжий хрін!
Хутко затопивши піч, навів лад у приміщенні й уже
пішов далі — став із різкою на порозі і почав пильнува­
ти, аби у клас заходили тільки з чистими черевиками.
Забрьоханих повертав назад, аби помилися в потоці. А
коли хтось із однокласників дуже бунтував, винагоро­
джував його різкою по плечах. До приходу вчителя у
класі панувала така тиша, що бідний Фийса, йдучи на
урок, спершу навіть проминув наші двері.
— Найся не приказує, ачей якась мара сталася, — за­
питав спантеличено, зайшовши у клас.
— Біди ніякої, — заспокоїв я. — Просто до нас однині
прийшов порядок, — і подав Фийсові чистого стільця.
І тут же, глянувши на заляпані чоботи вчителя, делі­
катно зауважив:
— На перший раз, пане Фийсо, вам прощаю. Але вже
завтра, як зайти у клас, помийте і ви чоботи, за вами
вшиткими не наприбираєшся.
Мої клаповухі односельці весь цей час сиділи за пар­
тами незрушно, немов їм сідниці пригвинтили до стіль­
ців, і тільки тріщили один на одного баньки.
Пан Фийса теж якось здерев’янів і мало не вдавився
адамовим яблуком. Зміряв мене, — най йому Богонько
простить, — дуже недобрим поглядом і, ніби ковтаючи
непережовані шматки сухарів, надсилу мовив:
— Так... так... Митьку, порядок має бути... Аякже...
аякже... я постоянно вас усіх закликаю до порядку. І чо­
боти обов’язково помию!

340

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Я залишився задоволений відповіддю учителя і, спов­
нений почуття виконаного обов’язку, сів біля пічки
на розкішний ящик діда Соломона. І найголовніше —
примостив біля себе на видному місці вицифровану
палицю-різку.
Зізнатися чесно, не пригадаю, що то був за урок, а по­
готів бесіду пана Фийси. Мої очі, зіркіші за орлині, не­
прикаяно слідкували за дисципліною у класі. І тільки
хтось ворухнувся, я одразу налітав:
— Гафіє, не колупайся у носі — там золота не зна­
йдеш! — робив зауваження онуці нанашки Кутузовки.
І далі у такому ж тоні:
— А ти, недорікий Гітлєре, што постоянно шіпаєшся,
якби короста тебе мучила!
— Анцьо, не списуй од Ферка. Ти дурна, а він ще глу­
піший —лем більше ошибок наробиш.
— Слухай, Ільку, якшто ще раз стрілиш гумкою Полані в потилицю, так тебе лусну палицею по шиї, що сині
мухи всю жизнь будуть в очах літати!
Одній Мані Крумплянці якось не міг робити зауважен­
ня. Із тої хвилини, як стало відомо, що моя «солодкогуба»
не викрила мене як «женського вредителя», я змінив своє
ставлення до Мані. Тільки ось гляну на неї, і те пухнасте,
тепленьке звірятко, що залізло мені в груди, вмить по­
чинає ворушитись. Воно звило собі гніздечко десь під
серцем і весь час гріє його якимось тривожно-хмільним
теплом. І лише одкрию рота, аби Мані зробити серйозне
попередження, як сяйвооке звірятко своєю пухнастою
мордочкою торкається серця, і воно на мить завмирає, а
далі починає хмільно-тривожно колотитися.
А взагалі чимдалі зі мною почали коїтися все більш
дивовижні перевтілення. Все те, що донедавна було не­
одмінним у моєму житті, —підніжки, несподівані щиглі
однокласникам по носу і вухах, підкладання гумок з
голками під сідниці, підбирання стільця, постійне стрі­
ляння на уроках з мініатюрних рогаток, смикання ді­
вчат за косички —тепер здавалося неспасенним гріхом.

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

341

Більше того, на мене впало якесь прозріння. Сидячи біля
печі на ящику з дровами, бачилося, я підношуся на ве­
личному королівському троні, з якого своїм пильним
зором обіймаю увесь світ — від свого класу й аж до най­
глибших закутин на дні морів і океанів. Бували хвили­
ни, коли, слухаючи уроки пана Фийси, на мене негадано
нападали наукові осяяння. І я встромляв свої «золоті» в
бесіду вчителя, час од часу підправляючи його думки.
Щодень я ріс у своїх очах, помислах і ділах... Я вже попанібратськи підходив до директора, ручкався з ним і
запитував:
— Як ся маєте, як ваші діла?
І тут же давав йому дружні поради щодо навчального
процесу, господарських справ.
Зважаючи на наш менталітет, зі мною нічого надпри­
родного не відбувалося. Хіба вам ніколи не траплялось
зустрічати в житті людей зовсім непримітних, таких
собі сіреньких мишенят. Однак варто під цю невираз­
ність підсунути керівне крісло, як дрібний гризунчик
вмить облагороджується і стає білогривим скакуном.
У кріслі він набирає неймовірної ваги, чинності, пихи
і значущості.
Зі мною доля вчинила деякі корективи. В міру того як
я розумнішав і підносився на своєму тронному ящику
й отримував насолоду від влади, з моїми ближніми по­
чало коїтись щось протилежне. Однокласники сахались
від мене, немов від короставого. Пан Фийса мав за ве­
лике щастя, коли впродовж уроку не зробив йому заува­
ження. У коридорі одні вчителі намагались шмигонути
у перший-ліпший клас, інші проходили повз мене так
обережно, наче оминали іржаву авіабомбу часів Першої
світової. А пана директора взагалі туберкульозна вош
ущипнула. Коли бачив мене десь на своїм путі, на нього
нападала гикавка, починав труситися і, розмахуючи ру­
ками, кричав:
— Спішу, спішу, Митьку! Немаю тепер часу тебе слу­
хати.

342

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Ну що ж —зате у мене часу стачило. Але, як кажуть, до
пори до часу. Доки не стався конфлікт із паном Фийсою.
Жив пан Фийса самотньо, тому вранці не встигав сні­
дати. А поготів, коли звечора перевиконував норму по
«возліянію шпірітуса». Тому мав звичку брати з собою у
школу сякий-такий бутерброд. А десь на другому-третьому уроці, коли учні виконували самостійне завдан­
ня, засував голову під стіл і крадькома наминав. До
цього вже всі настільки звикли, що й уваги не звертали
на підживлення пана вчителя. А коли я приступив до
виконання своїх обов’язків, подібне не могло промай­
нути повз моє пильне око.
— Смачного вам, пане Фийсо, — побажав я увічливо
із свого ящика.
Бідака Фийса з неспогаданки ледь не вдавився і зай­
шовся таким кашлем, що я мусив хутко подавати воду і
лупити учителя по хребтянці, аби не задихнувся.
Кілька днів поспіль Фийса утримувався від бутербро­
дів. Та голод завжди моцніший за гонор, і вчитель здав­
ся. Тепер він їв дуже швидко, весь час криво позиркую­
чи на мене, наче кіт, на якого чатує не менш голодний
пес. Така поспішність призводила до того, що пан Фийса
розтрушував довкола крихти, які я мусів відтак приби­
рати. Врешті це мені набридло.
— Пане Фийсо, у вас што — цуравий рот? — запитав
я. — їсте і чамкаєте, яко та паскудна свиня, а мені то все
на бідній голові!
Божіньку мій великий, що тут вчинилося! Фийса під­
скочив, ніби йому розпеченого кола в сідницю встроми­
ли. Підняв над собою руки, голову підкинув до стелі і як
закричав:
— О, силища небесні, за що ви мене так тяжко нака­
зали? Лем одні ви видите, як я терплю і страждаю, айбо
більше уже не можу!
І тут же старорежимний огризок, вирячивши, як на
Страшному суді, очиська, обернувся до класу:

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

343

— Діти мої солодкі, доки ми цього антихриста буде­
мо терпіти? — показав караючою десницею на мене. —
Доки він буде нашу крівцю пити? Геть супостата!
— Геть! Долів із ним! — заревів клас.
Я не встиг і пікнути, як десятки рук витягли мене
з-під пічки і в’єдно з ящиком, революційно завиваю ­
чи, винесли з класу. А далі, скандуючи переможні гасла
визволення, пронесли коридором, вийшли на східці і з
тим же ящиком викинули мене на двір. І так само друж­
но революційні маси повернулись і зайшли до класу.
Я сидів на своєму ящику посеред шкільного подвір’я,
немов викинутий на безлюдний острів командою пірат­
ський капітан, і невидющими очима дивився в іронічноглумливі небеса. До скону віку не забути, що діялось в ту
мить у моїй душі. Сказати, я був шокований, ошелеше­
ний, — трухляві, порожні слова! Я був геть знівечений,
до останку знищений, до краплини розтрощений і на
сім ліктів у землю вкопаний! І це теж вельми бліденьке
порівняння із тим страшним, всесвітньо-катастрофіч­
ним станом, який охопив мене. Так почувається гені­
альний полководець, який за півкроку до тріумфальної
перемоги через якусь нісенітницю миттєво втратив
армію і зазнав ганебної поразки. Чи більше — король,
який свято вірив у свою всемогутність, а його із трону
скинули придворні блазні. І від цього сам не відав, пла­
кати, лаятись, грозитись, битись головою об ящик діда
Соломона чи хутко придумати страшну помсту. І хоч я
мав трішечки шалений характер і не завжди богоугодні
діяння, доля мене таки по-материнськи любила, жаліла
і хутко сама привела помсту.
— Митре, що мені робити? — раптом почувся позаду
плаксивий голос.
Від шкільного туалету прямував мій однокласник
Йосип Жидик на прізвисько Бегемот. Він постійно про­
сипав і, як правило, приходив у школу на третій урок.
Але перед тим навідувався у шкільний туалет покури­

344

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

ти. Йосип був всеядним і ненаситним, тому повністю
відповідав своєму прізвиську. А туалет — благенький,
хирлявий, зліплений із дощок ще за небіжчиці АвстроУгорщини. І коли сьогодні Бегемот зайшов туди, добря­
че підгнилі дошки не витримали, і мій цімбора по груди
провалився в лайно... чи культурніше б мовити — в «загальношкільне добро».
Ледь не захлинувшись у тому «золоті», гембатий бумбак сяк-так вигрібся з ями і не придумав ліпшого, як по­
прямувати до школи.
—Митре, та што тепер мені чинити? —скиглив, стіка­
ючи «шоколадними» патьоками Бегемот.
І навкруги почав поширюватись такий страшний смо­
рід, наче над школою пройшлася злива тухлих яєць. На­
віть горобці миттєво знялися зі стріхи і стали шалено
розлітатись.
— Но та скажи, што робити? — благав Бегемот.
І тут мене осінило. Затуляючи носа, я радісно пора­
див:
— Біжи у клас! Пан Фийса поможе твоїй біді!
Тугодумий Бегемот ощасливлено кивнув головою,
хутко зайшов до школи і дався до класу. Я ж притьмом
перев’язав мотузкою добряче потовчену скриню діда
Соломона і дременув подалі від гріха.
У класі події розгорталися як у кіно. Скинувши із
трону в моїй особі кровожерливого тирана, револю ­
ційно налаштовані маси, гикаючи, улюлюкаючи, уро­
чистим маршем зайшли у приміщ ення, порозсідали­
ся за парти і десятками торжествуючих очей любовно
вп’ялися у свого мужнього вождя пана Фийсу. А він, не­
борака, захмелілий од щастя перемоги, увесь світився
у своїй правоті. Тепер він був схожий на Мойсея, який
після стількох років блукань пустелями нарешті привів
своє плем’я до землі обітованої. Ходив поміж партами і,
витираючи зволожені очі, так і мовив:
—Красно дякую вам, мої дорогі, що разом врятували­
ся од єгипетської прокази!

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

345

Босяки вдячно кивали і клялись дружньо покласти за
пана Фийсу свої дорогоцінні голови. Єдина круглоока
відмінниця Маня Крумплянка не вписалась у загальнопереможне торжество, бо покусювала нігті і мовчки
дивилась у вікно.
—А ви, Маріє Петрівно, хіба не раді? —запитав здиво­
вано пан Фийса, знаючи, з якою відразою вона ставиться
до мене. — Це ж щастя яке — одрубали голову дракона!
— Над цим ще треба подумати, — мовила загадково
Маня, достоту знаючи, що цього я просто так не подарую.
І мала, золота моя Маня, велику правду. В цю ж
мить — без стуку і привітання — розчахнулися класні
двері і на порозі у всій красі й «невимовних пахощах»
постав Бегемот.
—Пане учителю, я впав у будар, —збентежено ляпнув
Бегемот.
Все умить завмерло, заціпеніло. Навіть мухи при­
нишкли, не без цікавості спостерігаючи зі стель, як на
підлозі довкола Бегемота утворюється райське для всіх
комах озерце.
—Пане учителю, та що тепер мені дома буде? —не до­
чекавшись відповіді, запитав Бегемот.
— Та ти, — щось хотів рявкнути пан Фийса, але від­
кривши рота і вхопивши смертельну дозу нестерпного
смороду, безсило онімів.
І той бідолашний сніданок, яким пан Фийса ледве не
вдавилися через мої коментарі, вмить, наче вулканна
лава, вернувся з горлянки на підлогу. І тут уже у кла­
сі зчинилась така веремія, наче школу обложили во­
йовничі племена. Затуляючи долонями роти і носи,
нещодавні безстрашні революціонери нажаханою ота­
рою юрмились по кутках і лишень ревкали та мекали.
Нарешті комусь вскочило в голову відчинити вікно, і
вже за секунду, перелякані, наче горобці із шпаківні,
один за одним випорхували мої кривдники і тікали
куди очі вели.

346

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Я тим часом із дорогоцінною скринею за спиною чим­
чикував додому. Хоч я і щедро відплатив опонентам за
свою поразку, душа була ображена. Навіть те малюсіньке
голубооке звірятко, що всі дні пухнасто гріло моє серце
при згадках про Маню, тепер присоромлено притихло,
заплющило оченята і не подавало жодних ознак життя.
Біля бентового ярка я повернув на Небесі й, аби двічі
не трудити ноги, попрямував у село за хлібом. Наближа­
ючись до крамниці, раптом побачив, як із її дверей ви­
йшла вельми знайома особа. Ближче... ближче... Господи!
Моє сяйвооке звірятко як стрепенулося в грудях, як стри­
бонуло, як шалено закрутило серцем. Мене водномить і
зморозило, і в гарячку кинуло, і аж до нудоти тривогою
пройняло. Назустріч панською павою пливло моє солод­
ке щастя — гірке нещастя —Маня Крумплянка.
Вона справді тепер прошкувала мені назустріч. За­
мість торомбатої, сутулої, пухкощокої, пиш нотілої і
ш ирокозадої Крумплянки до мене наближалося юне
створіння — вище за мене, струнке, гінке, з чорними
оченятами-білочками, довгими пухнастими віями і до
божевілля звабливими чортенятами-ямочками на обох
щоках. Мамко мої, я і не помітив, коли і за який час ця
вредна Маня, через яку ледь не потрапив до буцегарні,
стала принцесою.
— Здоров, хлопе! Чого вже тиж день до школи не
ходиш? — запитала.
Вона була одягнута в модне синє пальто, взута в рід­
кісні на той час шкіряні чоботи на високих підборах і
запнута гарячо-квітчастою хустиною. Моє бідне сяйво­
оке звірятко, збагнувши нашу немічність, принишкло
безнадійно під серцем і тихенько, безпорадно скиглило,
що, звісно, збило з пантелику і мене.
— Та...та...та... не ходив до школи, — почав затинаю ­
чись я, —діла важливі. Дрова треба на зиму.
— А влітку якого фраса робили, що лем тепер дрова
звалили на голову?

СЯЙВООКЕ ЗВІРЯТКО

347

— Та...та...та... Ми такі. У нас все роботи повно, —
белькотів я.
І таким у цю мить став сам собі огидним, що ладен
був плюнути у власні очі, а потім кільканадцять разів
влупити дурною головою в перше-ліпше дерево. Завжди
гострий на слово, авантюрний, саркастичний, майстер
переграти найбезнадійніші ситуації, я стояв перед ді­
вчиськом безпорадний, знічений, як сопливий першо­
класник. І тут данківські гени, що на мить чи то задрі­
мали, чи розгубилися, чи то забулися, раптом, як півні,
неспогадано стрепенули в мені крилами і закукурікали.
Я, немов бик, якого вліпили молотом по голові, похитав
головою і мізки просвітліли.
—Ну так ти не проти? —запитав, жадібно впиваючись
голодними очиськами у витончені вишневі вуста Мані.
— А що ти маєш на умі?
— Погнати худобу пасти до ріки Кривуліни! — недво­
значно натякнув я.
—Тьфі на тебе! Яка худоба — кругом сніги.
—А ми дочекаємося весни. А там Богонько у поміч.
— Ну-у-у-у-у-у... Якщо буде халва, чоколяда — може­
мо і попасти худібку, — багатозначно усміхнулася моя
принцеса.
Почувши про халву-чоколяду, я ледь не зірвався, аби
дременути від гріха. Але сяйвооке звірятко у грудях щось
благально шепнуло серцю, і те згальмувало мої ноги.
— Та це ж що? Знову іти по чужих хлівах яйця крас­
ти? —у розпачі крикнув я.
— Ти, легіню, не верещи, — лагідно усміхнулася
Маня. —Сам кажеш —дочекаємося весни, а там Богонь­
ко у поміч...

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

Наш милий сусід пан учитель Фийса належав до тих
людей, яким Богонько дарує долю з великою драбиною:
то стрімко уверх — на солодку вершину, а потім шалено
вниз —у гірку долину.
Він був із відомої родини угорських графів Телекі. Перед
Першою світовою закінчив військову академію в Будапе­
шті і під час війни дослужився до гусарського полковника.
Після того як добродійка Австро-Угорська імперія почим­
чикувала в білих капцях у небуття, пан Фийса викладав
філософію в університеті. Там, у Будапешті, познайомився
й оженився на баронесі Ірмі Перені — тендітній красуні і
вельми ревній католичці. Дружина отримала у спадщину
багатий особняку Мукачеві. Тут молодята проводили від­
пустки, а також відзначали великі свята.
Біля наших Небесі був великий виноградник Ірминих
батьків, який теж перейшов до молодих. Вони звели
тут, по сусідству з нашим обійстям, дачний будинок,
як у нас говорили — боргазу. Сюди панська родина на­
відувалась весною на свято печеної картоплі. Щороку,
тільки-но закінчували обрізки виноградників, існу­
вав звичай — пекти картоплю на виноградній лозі. На
свято печеної картоплі приїздили пани не лише з Бу­
дапешта, а й із Праги, Братислави, Відня, Берліна. Тоді
нашу добру мамку Ловачку кількадень огортали пахощі
виноградних димів, крумплі, смаженого на вогнищах
м’яса. Упереміш із піснями лилося шумуючи благород­
не вино...
У боргазі Фийси проводили і літні вакації. Подруж­
жя, на одміну від деяких інших шляхетних родин, було
вельми благородним і доброзичливим до простого

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

349

люду. Усім, хто трудився на їх виноградниках, платили
щедро і ніколи не жаліли милостині для бідних. Тому
на Небесі Іштвана й Ірму з любов’ю і навіть гордістю на­
зивали: «Наші добрі пани».
У сім’ї Фийсів росло двоє синів. їх баронеса Ірма при­
їжджала народжувати саме в Мукачево. Старший Золтан став, як і колись батько, військовим. А молодший
Владьо володів дивовижним голосом і став оперним
співаком. Вісімнадцятирічному йому вже аплодувала
вся Європа. Високий красень, чистої води блондин, із
синіми глибокими очима, витонченим аристократич­
ним обличчям... Він із тріумфом великого полководця
покоряв сцени найвідоміших оперних театрів Відня,
Будапешта, Парижа, Лондона. Його спів, як писала
преса, будив неймовірні почуття. Одні на концертах
Владя впадали в ейфорію, блаженство, інші від шалено­
го захоплення ридали, навіть доходили до істерії. Аби
послухати Владя, цінителі співу приїжджали до Буда­
пешта з Америки, Аргентини, Японії, Куби, Австралії.
Навіть війна не зуміла перервати стрімкого вознесіння
Владя на співочий Олімп.
А ось життя старшого Золтана — офіцера гортіївської
армії — війна в один день обірвала під Сталінградом.
Похоронка поховала і долю баронеси Ірми. Після вістки
про смерть Золтана вона залишила чоловіка в Будапе­
шті і повернулася до родинного маєтку в Мукачево. У
дворі дала звести каплицю, цілими днями в ній моли­
лася, відрекшись від мирського життя.
Восени 1944 року в Мукачево прийш ли радянські
солдати. Завжди наївне, не в міру романтичне і подитячому довірливе закарпатське Щастя бігало з хміль­
ними музиками вулицями п ’яного містечка, било себе
в груди, обіцяючи кожному двору і кожній челядині
міхи добра, ситого життя, море свободи і гори слави.
Тільки родинне гніздо баронів Перені це осіннє Щастя
обережно обійшло, злодійкувато оглянулося і при­
тьмом побігло далі, лишаючи баронесу Ірму в невідо­

350

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

мості. Навколо неї час, здавалося, не те що зупинився,
а якось навіть пожух, струхлявів і покрився пліснявою.
Прислуга, знаючи про неминучий прихід чужих військ,
давно порозбігалася. І все почало занепадати, вкрива­
тися пилом. Єдиний вірний слуга Вінце, який не зрадив
своїй господині, ледве встигав справлятися з необхід­
ним: наколоти дров, зварити їсти, нагодувати баронесу,
сяк-так прибрати. А Ірма — із незворушним спокоєм і
одержимістю — продовжувала, ніби й нічого не сталося,
цілими днями молитися у своїй каплиці. Аж ось одно­
го ранку біля воріт зупинився військовий автомобіль. Із
кабіни вийшов радянський полковник і з ординарцем
рішуче увійшов у двір. Розгонистими кроками попря­
мував до будинку, бубнячи собі під ніс: «Вот і жівут же
зарази».
Навіть не постукавши, полковник розчахнув двері,
зайшов у прийомну залу і ще більше отетерів. Вся підло­
га вистелена рожевим італійським мармуром, стіни об­
биті різьбленим скелястим дубом, старовинні картини
в позолочених рамах, кришталеві венеційські люстри.
Полковник жадібними очима озирався навкруги, наче
потрапив у печеру скарбів, і закричав: «Хозяєва! Гдє хозяєва?!». З бібліотеки вийшла баронеса. Наче готуючись
прийняти смерть, побожно склала на грудях руки й по­
кірно мовила: «Я тут».
— Штоби за двадцать чєтирє часа вас здєсь не било! —
гаркнув полковник і, обернувшись до ординарця, до­
дав. — А ти, Стьопа, оставайся. Прослєді... і єслі што —
знаєш, как поступать!
—Так точно! — відчикрижив ординарець.
Провівши полковника, солдат повернувся і став твер­
до на вході з автоматом — з того дня маєток Перені пе­
реходив у власність радянського полковника.
Якогось осіннього дня баба Фіскарошка перебирала
на ґанку картоплю, коли з вулиці несміливо почулося:
— Слава Йсусу Христу.

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

351

Біля воріт стояла дивна черниця з клунком за плечи­
ма і полотняною тайстрою в руках.
— От я і тутки, дорога Марійко, — скорботно мовила
навідувачка.
Баба із глибоким подивом і навіть страхом упізнала в
жінці, яку сприйняла за черницю, баронесу Ірму.
— Паніко дорога, што сталося? — налякано підбігла
Фіскарошка до баронеси.
—Прийшов час підніматися з хрестом на гору, —тихо
відповіла Ірма і попросила: — Поможіть мені, кедвешна
Марійко, відкрити боргазу.
Із того дня баронеса почала мешкати поруч нас у дач­
ному будиночку на виноградниках. Вона була зовсім
безпомічна в хатній роботі. Тому баба щодень, готу­
ючи для родини, милостиво відносила щось і бароне­
сі. Прибирала і прала одежу своєї колишньої пані, яка
за одну мить із золотої карети, запряженої баскими
білими кіньми, опинилася на розбитому возі з неміч­
ними волами. І хоч баба од природи мала мудрість у
голові і добре тямила поговірку: «Не зарікайтеся ніколи
од тюрми і жебрацької торби», доля баронеси глибо­
ко вразила її. Ф іскарошка ходила мовчазна, якась
притлумлена, а потім на свій простацький розум вида­
ла: «Життя — це милий і красний сон, але з дуже страш­
ним кінцем».
Цілу осінь пані майже не виходила на люди. Сиділа
дням и на порозі і байдужо-безживними очима диви­
лася в долину. А на сам Святвечір католицького Різд­
ва, нікому не сказавши слова, зібралася і попрямувала
до Мукачева. Зайшла в парк навпроти родинної садиби
і примостилася на лавиці. За кілька день перед свят­
ками випали перші сніги і вдарили люті морози. Баро­
неса була одягнута у благеньку одежу, а коли побачила
після двомісячної розлуки батьківське гніздо, їй стало
так тепло і душевно затишно, ніби із глибоких снігів
вийшла на сонячну галявину, вкриту весняним буйноквіттям.

352

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Сутінки запливали в міські вулиці. У вікнах осель,
наче надії у зневірених людських очах, спалахували
різдвяні свічки. Із блаженною усмішкою і дивним світ­
лом у серці баронеса Ірма дивилася на свій будинок. І
щемливі спогади, ніби різдвяні пухнасті сніжинки,
пропливали в її уяві. Тут пройшли її благодатне д и ­
тинство і юність, тут разом із найближчими їй людьми
святкувалися Різдво, Великдень, всі сімейні торжества.
У старовинних залах звучали арії з опер і ж артівли­
ві пісеньки з оперет, класична музика світових геніїв.
Тепер в будинку буянила п’яна гармошка і сороміцькі
«частушкі». Там, у маєтку баронеси, сьогодні відзнача­
ли теж якесь свято...
Ірма з гущавини парку дивилася, як у двір заходять
військові з дамами, і зовсім не мала злоби чи ненави­
сті до цих людей. їй просто стало невимовно жаль себе.
Викинута на вулицю з рідної домівки. Син Золтан у мо­
гилі серед дикого степу. Про молодшого Владя і чолові­
ка Іштвана зовсім не відомо. А ще баронесі стало дуже
жаль античні скульптури, які колись прикрашали те­
риторію довкола будинку. Античні боги, грізні римські
легіонери, пишногруді музи, служителі Олімпу з арфа­
ми — всі вони крізь тисячоліття несли велич минулих
цивілізацій. Аж тут на мукачівському подвір’ї враже­
но зупинилися перед п ’яним солдатським гульбищем
і миттєво зниділи, змарніли і стали по-жебрачому не­
щасними. Вони, колишні богатирі і велетні, тепер, наче
каліки, сутулились, мерзнучи попід деревами, і терпе­
ливо чекали, коли із парадних покоїв їм винесуть м и­
лостиню.
— Прости їм, великий Господи, — прошепотіла льо­
дяними вустами баронеса, спостерігаючи, як захмеліла
публіка шаліє чимдалі все більше і більше.
І неспогадано баронеса побачила. Ні, навіть не по­
бачила, вона всім єством відчула дивовижне сяйво, що
почало розквітати в небесах. Н іжно-трепетне світло
потиху лилося ізгори, наповнюючи блаженним теплом

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

353

й осяянням старовинний парк, кожне дерево в ньому,
сніги і душу жінки. Баронеса Ірма достеменно знала —
у ніч Різдва Христового відкривається небо. І вся при­
рода — земля і води, трави і дерева, птиці, звірі і до­
машня худібка — розмовляють не тільки між собою, а
й із Богом. У цей час через відчинені небеса на Святу
вечерю прибувають і душі рідних, дорогих, які віді­
йшли у Вічність. Баронеса пам ’ятала, що у мить Одкро­
вення Різдвяного неба треба загадати бажання і воно
неодмінно збудеться. І тільки-но подумала про найсокровенніше, як до неї долинули лагідні голоси, схожі на
мову білої зимової трави.
Через парк до Ірми наближалися дивні люди. Всі вони
були ніжно-білими, наче виточені з рідкісного мармуру.
Різдвяні гості рухалися легко, пливучи над снігами, й
вільно проникали крізь стовбури могутніх дерев. І рап­
том Ірма завмерла од здивування: попереду процесії
йшли батько з матір’ю. Вони померли старенькими, не­
мічними, але тепер були зовсім молодими і щасливими.
За ними — дідусь із бабусею, тіточки і ще багато роди­
чів, які давно відійшли у вічні світи. Усі вони тепер па­
шіли молодістю, красою, заповнюючи нічний зимовий
парк світлом блаженства й умиротворення.
— Мамко, няньку, ви звідки тут? — прошепотіла тихо
баронеса.
— Але ж ти цього забажала, — мовив усміхаючись
батько. —А сьогодні ж Різдвяна ніч.
— Так, я цього хотіла, — полегшено зітхнула Ірма. —
Я дуже хотіла. Утіште мене, у великій скорботі утіште і
дайте мені тепла...
На цих словах усміхнена мати підійшла до Ірми, лас­
каво обняла і пригорнула до себе. Ні! Не пригорнула, а
огорнула сяйвом божественного тепла. Того всемогут­
нього, вічного і незабутнього тепла, котре як найвищий
дар Господа одержуємо від матерів.
— Великий Боже, дякую тобі! Як мені добре з вами! —
прошепотіла, гамуючи ридання, баронеса.

354

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

— Не плач, дитино, — ласкаво мовила мати. — Ми
тепер уже ніколи не покинемо тебе.
І тут баронеса відчула: мати з батьком взяли її, як у
дитинстві, ніжно за руки, і всі троє почали підніматися
в небо. Все вище і вище... все вище і вище... А з відчине­
них небесних врат весело неслися їм назустріч великі і
пишні, схожі на білі божі ружі сніжинки. Це чисті й не­
порочні душі спішили із вічних світів до рідних домівок
на Святвечерю.
По двох місяцях од війни, паркого липневого дня,
щ аслива баба Фіскарошка поверталася з М укачева,
де вельми вигідно спродала на базарі груш і-скороспілки. Наближаючись до обійстя, раптом помітила,
що біля колишнього панського будиночка сидить на
солдатському ранці якийсь жебрак. Коротко підстри­
жений, худенький, у засмальцьованій напіввійськовій
одежі, стоптаних черевиках, бідолаха нагадував без­
порадного їжачка, що не встиг сховатись від осені в
теплу зимівку й згасав під холодним дощем. У той час
по селах веш талось багато знедолених, покалічених
війною, а почасти і божевільних. За душевнохворого і
сприйняла Фіскарошка жебрака, що сидів під ворота­
ми панської боргази, й надала ходи, аби той не вчинив
якогось лиха.
— Ви што туйки, бачіку, хочете? — запитала якомога
обачніше баба.
— Марько золота, хіба ви мене не упознали? — підвів
той благально втомлені очі.
— Єйзус Крістус, се ви, пане Іштване? — кинула на
себе перестрашено хрест баба. — Божіньку великий, із
вас і третини не лишилося.
Але намість того, аби поплакатись в’єдно із Фіскарошкою над химерністю долі, пан Фийса схопився за
скроні і почав розпачливо хитати головою.
— Солоденька моя, Марько, коби ви знали, што я
видів, — застогнав. — Найстрашніший сон — то, пере­

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

355

прошую, є лем невинна дітська казка коло того, што на
моїх очах творилося.
Баба, гадаю чи, що пан Фийса, мабуть, гортає в
пам ’яті пережиті страхіття війни — смерть дружини,
втрату сім’ї, — склала побожно руки на грудях і скор­
ботно мовила:
— Та што казати, війна гірше од смерти, бо не жити,
не вмерти. Кругом біда за бідою, як лист за водою. І ви­
терла краєчком хустини сльозу.
— Та я не про те, цукрена моя чічко, — відмахнувся
пан Фийса...
—А про што?
— Тать я таке видів, што мертві би в гробах попере­
верталися.
—Та кажіть уже, пане...
—Ангелики би вас любили, Марько, —пан Фийса сто­
рожко оглянувся навколо, а далі, наче відкриваючи най­
більшу таїну сотворення світу, видихнув. — Я видів на
свої очі, як п ’яний руський полковник бігав по двору з
віником за жінкою, навіть двічі вдарив її по голові.
Ці слова пан Фийса промовив із таким відчаєм, наче
йому вирвали останнього зуба. Рясний піт вкрив чоло,
але під враженням від побаченого чоловікові забракло
сили навіть витерти лоба. Баба зрозуміла, що пан Фийса
побував у своєму мукачівському маєтку і там замість
родини побачив, як п’яний совєтський полковник ви­
словлює свої гарячі почуття любій дружині віником по
голові. Але за короткий час, відколи руські вояки «ослободили» край, Фіскарошка такого набачилася, що на
очах не те що здивування, а роги виростали. Тому, по­
легшено зітхнувши, заспокоїла.
— Пане, я думала, що вам Страшний суд явився, а ви
таку сміхоту розказуєте.
Фийса притьмом схопився на ноги, звів руки до неба
і простогнав:
—Божіньку великий, це ж офіцер! Скажіть мені на ми­
лість, могли би ви даже у сністрашному увидіти, штоби

356

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

гусарський полковник, а ци якийсь інший офіцер нашого
ясного цісаря бігав п’яним із віником за дамою серця? —
запитував у небес розгублений пан Іштван і благав: —
Господи, не веди так швидко сесь світ до погибелі!
Баба Фіскарошка від побаченого і почутого геть роз­
губилася. їй, бідачці, гадалося: чоловік почне плакатися на власну долю, і вона готова була його утішити,
розрадити, зігріти. Але того, із чим зустрілася, ніяк не
могла збагнути своїм простацьким розумом: перед нею
страждав, мучився і карався чоловік, для якого честь і
гідність офіцера були набагато вищими, як власна сі­
мейна трагедія, чи навіть Апокаліпсис усього людства.
Звідкіль моїй бідній бабі було зрозуміти селянським
глуздом: у тому світі, де втрачають гідність і мораль,
простій людині не варто жити!
Майже щонеділі, після вечері, коли наші Небесі по­
тиху поринали в сутінки, ми втрьох — баба, дідо і я —
крадькома заходили до пана Іштвана в його боргазу,
де він тепер постійно мешкав. Господар зустрічав нас
завжди радо, наче зустрічались після столітньої роз­
луки. Далі замикав на ключ двері, покрівцями занавішував вікна, витягував із дерев’яної скрині трофейний
німецький приймач, включав його і довго й обережно
настроював... Нарешті чулися позивні, і жінка-диктор
м ’яким і глибоким голосом, схожим на воркування мо­
лодої горлиці, радо віталася незнайомою мовою, про
щось повідомляла, й одразу лунала музика. Далі в неї
вплітався божественно-врочистий голос, і починалися
пісні. Це були концерти з оперного театру Ла-Скала. І
головним виконавцем був молодший син пана Фийси —
золотий голос Європи Владьо. Після війни він оселився
в Італії і там оженився на юній графині Єлизаветі Марконі —доньці генерала Альберто Марконі. Тепер Владьо
вже кілька років поспіль був солістом оперного театру і
його найбільшою коштовністю.
Не відомо, як пан Фийса дізнався про долю свого
меншого сина і чи підтримував із ним якісь зв’язки, але

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

357

концерти Владя, на які він запрошував потайки, були
для нас, мало сказати, великими дарунками. Кожна
зустріч із піснями Владя відкривала нашим душам
незбагненно світлий, неосяж ний, хоч і невідомий,
але дуже рідний, дорогий світ таїнства і великої любові.
І ще одне диво: ми не знали мови, якою співав Владьо,
але розуміли його пісні. Мені особливо зап ам ’ятала­
ся одна із них, після якої я чомусь тихо плакав. Піс­
ня ця — про розлуку лю дини з рідною землею —
«Колюча акація — найніжніше дерево у світі». І були в
тій пісні такі слова:
«Я народився на землі,
де сонце схоже на сироту,
небо — на обличчя вдовиці,
а вітер пахне, як вічно черствий хліб.
Я любив цю землю,
як згорьована мати любить
свою безнадійно хвору дитину...
Та одного ранку затрубили ангели Долі,
і я мусів покидати свою божественну землю...
І ніхто мене не проводжав,
крім печального батька на порозі
й акації при воротах...
Старенької акації —
із сумними материнськими очима
і п’янким запахом вуст коханої...
Старенької акації —
найніжнішого дерева на всім білім світі.
...Минули літа...
Багато літ минуло...
Я ще живий,
але душа давно померла від печалі,
бо на чужій землі тяжко співати...
співати материнською мовою...
Я ще живий,
бо пам’ять гріє моя знедолена земля,

358

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

а серце — тінь печального батька на порозі
і пахощі квітучої акації,
пахучої до сліз і колючої до крові —
найдобрішої, найніжнішої на Божому світі...».

Ця пісня була бездонно-болюча і сумна, як безмежна
печаль Марії Магдалини біля ніг розіп’ятого Христа.
З’юрмившись біля приймача, ми, здавалося, слухали
не пісню, а Божественне одкровення. І в цю мить мені
бачилося, як спів Владя, наче потужний промінь світ­
ла, пронизуючи безкрайній океан Всесвітньої ночі, не­
сеться з потойбічного світу до нас на Небесі, в забутий
історією і людьми куточок землі, як радісна передві­
стка про майбутнє пришестя Великого Щастя. Я зримо
бачив, як ангели, кружляючи парами, розсипаю ть із
небес по всій землі повними жменями світлі звуки м е­
лодій, осяваючи нічні простори. І всі знедолені, без­
домні, зневірені, пропащі поволі-поволі піднімаю ть
догори очі, і на онімілих вустах їх починають оживати
слова молитви.
У міру того як конала мадярська революція, згасав і
пан Фийса. Від бравого цісарського гусарського полков­
ника, якого ми колись бачили, залишилась жалюгід­
на подоба. Він схуд, давно не голився, очі потьмяніли,
а останні дні зовсім не покидав двору. По кілька разів
виходив із хати, крадькома озирався, а потім лускав
дверима і знову закривався на ключ. Час од часу його
перелякане обличчя на мить спливало то в одному, то в
іншому вікні і притьмом зникало. Така поведінка сусіда
вельми збентежила бабу Фіскарошку. Вона все чекала,
що пан Фийса врешті-решт зайде до нас і повідає, що
сталося. Але він мовчав. І коли Фіскарошка вже зібрала­
ся до нього, пан Фийса раптом заявився сам. Тихо уві­
йшов у хату, зняв шапку і, припершись до одвірка, при­
речено мовив:
— Маю, дорога Марько, з вами бесіду.

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

359

І тут же питально глянув на мене.
— Іди лем, хлопе, у хлів і вичисти гній з-під свиней, —
наказала діловито баба.
Я неохоче одягнувся, вийшов із хати, хоча цікавість
аж розпирала. Тихенько пригнувся під вікном і за­
стиг. Про що в них була мова, так і не міг розібрати. Пан
Фийса швидко і розпачливо пояснював бабі, а та лишень
йойкала і причитала. Невдовзі сусід вийшов із хати, тис­
нучи до грудей клунок, а за ним, похитуючи головою,
Фіскарошка. Я миттю чкурнув у хлів і звідти спостеріг,
як баба вийшла на місток, сторожко роздивилася на­
вкруги, а потім подала знак. Пан Фийса, прикриваючи
піджаком клунок, притьмом перебіг вулицю і зник у
своєму обійсті.
Розпалений цікавістю, я кілька разів пробував обе­
режно розпитати бабу, яка нагальність пригнала пана
вчителя до нас, але та лише відмахнулася:
— Будеш багато знати, цигани тя вкрадуть.
А через декілька днів на світанку під нашими Не­
бесі загурчали машини. Ми всі схопилися і прилипли
до вікна. В Долині Святого Івана зупинилися два вій­
ськові «студебекери», з них посипались солдати із соба­
ками й почали шикуватись у шеренгу. Із кабін вийшли
офіцери, дали команду, і військові, розсипавшись лан­
цюгом, рушили в бік Небесі, обхоплюючи їх кільцем.
Невдовзі гавкіт собак і масні матюки залунали біля на­
шого обійстя.
— Господи, што твориться?! — запанікувала Фіска­
рошка.
— А штоби не творилося, не висувай голову з хижі, —
порадив Соломон. — На все воля Божа...
Військовий напад на Небесі мене зовсім не налякав.
Навпаки, підлив азарту, цікавості, навіть піднесення і
захопленості. Не переймаючись страхами Фіскарошки,
вискочив у сіни, вилетів по драбині на горище й обе­
режно витяг одну черепицю. Побачена картина згамувала гарячу кров. Солдати, залігши з автоматами,

360

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

щ ільним кільцем оточили будинок пана Фийси, три­
маючи його під прицілами. Збоку, гамуючи оскаж е­
нілих собак, за деревам и стояли офіцери. Вони про
щось довго сперечалися, а відтак один взяв гучномо­
вець і крикнув:
— Контра, ми знаєм, што ти здєсь! Сдавайся, іначе
разнєсьом дом у пух і прах!
Одразу все стихло, навіть пси оніміли. І тут на хаті
пана Фийси привідчинилися обережно двері і на поріг
зі злегка піднятими руками вийшов молодий, міцної
статури чоловік. І хоч був давно небритий, з розкуйов­
дженим волоссям, у брудній, порваній одежі, ніщо не
могло затьмарити його неймовірної вроди. Навіть я,
хлопчак, не міг не помітити аристократичної витонче­
ності обличчя і не захопитися атлетичною поставою.
Невідомий був навдивовижу спокійний. Впевнено,
наче граючи у виставі, зійшов східцями і тоді почав
опускати руки. Але не встиг! Двоє військових вискочили
із-за рогу, збили чоловіка з ніг і закрутили руки.
Тієї ж миті солдати кинулись із засідки до хати, за­
блокували вікна і причаїлися біля дверей. Молодий
хлопець, тримаючи напоготові зброю, почав обережно
підніматися східцями. І тут на порозі постав старий
учитель. Якийсь не по-земному здивований і вражений
пан Фийса з відкритим ротом ошелешено роздивлявся
навкруги. Побачивши перед собою перекошене від зло­
сті обличчя юного солдата, тихо попросив:
— Сину мій, не роби зла.
Замість відповіді військовий спритно підскочив до
старого і прикладом вдарив у правий бік. Учитель попташиному змахнув руками і полетів із порогу аж до
середини двору, розпростершись долілиць на траві. На
якусь мить застиг, а потім звівся на тремтячих руках і,
стоячи на колінах, знову тихо почав благати:
—Люди, лишіть мого сина!.. Він на своїй землі. Нікого
не вбив, не вкрав. Хіба се гріх, хіба се злочин жити на
своїй землі?

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

361

На старого вчителя ніхто не звертав уваги. Хоча ні!
У холодних осінніх небесах, над хатою пана Фийси, на
пухнастій велетенській хмарі знову стояв імператор
Ференц Йовжка. У великій печалі, з великим болем
спостерігав, як збиткую ться над одним із останніх
його воїнів. Допомогти нічим не міг. Імператор пори­
вався втішити свого солдата твердою обіцянкою: осьось мине зовсім небагато часу, і він забере гусарського
полковника знову до себе в почесну варту. Хай тільки
ще трішки потерпить, і мужнього цісарського лицаря
тут, на небесах, із радістю зустрінуть його бойові по­
братими. Тільки хай ще раз збереться з духом, аби ви­
грати свій останній бій на цій грішній землі. Як не кри­
чав, як не благав побитий горем імператор, його слова
падали у хмари, глухли і розчинялись у них. І на землі,
як і завжди, ніхто нічогісінько не чув. І від повного без­
силля, відчаю і безпомічності великий імператор Фе­
ренц Йовжка вперше за всю історію гірко й безутішно
заплакав.
Невідомого, якого пан Фийса назвав своїм сином,
уже садж али в кузов «студебекера». І я, дивлячись
потайки з горища, раптом збагнув: невідомий кра­
сень, якого щойно арештували на моїх очах, —син пана
Фийси Владьо. Ось він зі зв’язаними руками на мить
піднявся в кузові на повен зріст, обернувся і глянув
на своє обійстя. Посеред двору на колінах стояв батько.
З непокритою головою, безпорадний — він прощ аль­
но простягав за сином руки. А біля воріт!!! Господи, я
досі ніколи її не помічав! Біля воріт, скидуючи остан­
ні листочки, стояла розгублена й ошелешена старенька
акація...
І неймовірним сумом і болем у мені залунали не­
знайомою мовою такі знайомі слова: «...І ніхто мене не
проводжав, крім печального батька на порозі і квітучої
акації при воротах... Старенької акації — із сумними
материнськими очима і п ’янким запахом вуст коха­
ної... Старенької акації — ніжного до сліз і колючого до

362

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

крові — найдобрішого і наймиліш ого дерева на всім
Божім світі...».
Поява й арешт молодшого сина пана Фийси, всесвітньовідомого тенора, соліста Міланської опери Ла-Скала
Владя мала неймовірну й трагічну історію.
Тільки-но світ дізнався про початок Угорської револю­
ції, тисячі мадярів, які свого часу покинули батьківщину,
рятуючись від комуністів, з усіх кінців землі хлинули на
поміч повстанцям. Серед них —і Владьо. Потайки від ро­
дини він покинув Італію, через Австрію проник в охопле­
ну полум’ям Угорщину і майже до останнього дня воював
у Будапешті. Тим часом, зламавши останні бастіони ре­
волюціонерів, радянські війська щільно замкнули угор­
ські кордони із сусідніми державами. І тисячі повстанців
опинилися у пастці. Найбільш відкритим залишався ко­
ридор від Чопа до Ужгорода. Збагнувши свою прирече­
ність, Владьо скористався цією лазівкою і нічними сте­
жинами повернувся до родинного притулку. Як йому це
вдалося — навіки залишиться таємницею, так само, як і
те, хто вислідкував і здав Владя совєтській безпеці.
Владьо повернеться із сибірських тюрем на початку
60-х років, коли тикнеться бурхлива ера великого куку­
рудзівника і горохівника, непогамовного і непередбачуваного у своїх вчинках Микити Хрущова.
Наша родина саме зібралася за вечерею, коли почув­
ся знайомий стукіт, і в хату увійшов пан Фийса. Не уві­
йшов, а влетів, наче добра вістка, сяючи од щастя. Від­
чинив навстіж двері, став збоку, і з потемків сіней пе­
реступив поріг ставний чоловік —у новенькій фуфайці,
сірих грубих штанях, кирзових чоботах, пострижений
під «нулівку».
— Слава ЙсусуХристу! —привітався гість, сором’язливо
мнучи у руках шапку-вуханку.
Всі отетеріли — перед нами стояв Владьо. Тюремна
уніформа, в якій випускали на волю в’язнів радянських

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

363

концтаборів, і тепер не могла приховати його вроди й
аристократичної вишуканості.
—Дай і вам, Божіньку, доброго здоров’я, — сплеснула
баба Фіскарошка.
— Ви, Марько, не бійтеся, не тривожіться, — вибіг
посеред кімнати пан Фийса. — Це все законно — мого
Володьку випустили з тюрми, він тепер житиме з моєю
старістю.
Батько роздивлявся сина з трепетом і ніжністю, наче
дитина, якій на долоню сіло маленьке пташеня.
— Ой, підходьте, гостеньки дорогі, — заметушилася
баба. — Вечеря у нас небагата, але од серця і душі.
Упродовж вечора ніхто й словом не обмовився про
те, що довелось пережити Владьові. І на що далі йому
сподіватися. Говорили про всяке — щиро, невимушено.
Складалося враження, що Владьо жив з нами по сусід­
ству од свого народження і на хвилю не покидав бать­
ківського обійстя. Тільки ось у його безпосередності
чаїлось щось безмежно трагічне. Десь посеред бесіди
Владьо несподівано замовкав, невидющим зором д и ­
вився у вікно... Він був схожий на перший осінній дощ —
тихий, ще теплий, чистий, а в глибині своїй — сумний,
болючий і безнадійний.
Коли трохи випили, осміліли, баба почала розпові­
дати, з яким щастям ми слухали колись пісні Владя по
радіо, а потім несподівано попросила:
—А не могли би ви нам щось заспівати?
Він тільки й чекав цієї миті. Схопився із-за столу,
став посеред хати, прокаш лявся і заспівав «Цвіте
терен...».
Усі ці роки голос в його грудях страждав, наче птах у
клітці. А тепер, випущений на волю, стрімко вирвався,
могутньою хвилею вдарив під стелю і неймовірно лунко
розплеснувся по хаті. Від співу ледь чутно затремтіли
стіни, а електролампочка розбризнулася друзками на­
всібіч. Ми оскляніли, навіть не поворухнулись. А Владьо
співав у темряві. Це була світла співоча темрява. І ми в

364

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

ній бачили навіть найдрібніше макове зернятко у найвіддаленішому куточку землі Господньої.
Без паспорта, без громадянства, із єдиною потертою
посвідкою про звільнення із в’язниці Владьо опинився
між небом і землею. Повернутися в Італію він уже не міг,
але і влаштувати життя тут теж не виходило. Оббивав
пороги мукачівських установ, однак перед учорашнім
політичним в’язнем, та ще й без документів, розводили
руками. Кожен, до кого звертався Владьо, достеменно
відав, що перед ним нащадок могутнього графського
роду, всесвітньовідомий співак, але допомогти ніхто не
міг. Адже з усіх щілин стежило недремне око радянської
безпеки, і будь-який добродій міг опинитися там, звід­
ки повернувся Владьо.
Майже всюди йому намагалися допомогти потайки:
пропонували гроші, одежу, продукти. Проте гідність не
дозволяла великому співакові простягнути руку за ми­
лостинею. І ось один із великих мукачівських партійних
начальників умудрився допомогти по-іншому. Майже
кожного тижня через свого шофера присилав до нас, на
Небесі, ящик продуктів. Передавав бабі Фіскарошці, а та
вже знаходила спосіб, як подати на стіл нашим сусідам і
вберегти їх від голоду.
Утративши надію знайти роботу, страждаючи від
розлуки із сім’єю і від усвідомлення, що ніколи в цьому
житті вже не зустрінеться з родиною, Владьо почав по­
тиху тягнутися до чарки. Чого-чого, а цього «добра» у
нас завжди в достатку, і наш жалісливий народ із ве­
ликою щедрістю готовий ним ділитися — особливо зі
страждущими. Але сталося диво! У Владьові несподіва­
но одкрився рідкісний талант: він безпомилково визна­
чав, у яких місцях найсмачніші і найближчі до поверхні
підземні джерела. І почав всесвітньовідомий співак ко­
пати в людей колодязі.
Вістка про дивовижного колодязяря-співака швид­
ко рознеслася по околицях. Владя почали розривати

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

365

замовленнями. Він уже не справлявся з роботою і од­
ного дня запропонував мені стати його напарником.
В той час я перевалив уже за п’ятнадцятий. І хоч, як
казала баба, на голову був легким, проте сили Богонько не пошкодував: міг залюбки понести на плечах теля
і без зайвих зусиль покласти на лопатки удвічі стар­
шого за себе. Як-не-як, непримирима боротьба з учи­
телям и, наукою і колгозними панам и загартувала
мене духовно, додала фізичної виправки і богатирської
моці. На пропозицію я відгукнувся з великою радістю
і вдячністю.
Упродовж літа, копаючи із Владьом колодязі, мені не­
стерпно кортіло дізнатися бодай трішки про його ми­
нуле, і я всіляко понукував його до відвертості. Та після
кожного з моїх настирливих домагань Владьо згасав,
нидів і якось пригнічено-загадково мовив:
— Ми ще не дійшли до того колодязя.
Урешті-решт це таки сталося. Того осіннього дня ми
копали студню в заміському маєтку одного з мукачів­
ських начальників на Червоній горі. Десь на десятому
метрі засльозила вода. Владьо трохи зачекав, зачерпнув
пригоршню і спробував на смак.
— От ми і найшли новий скарб. Смачна, жодні ба­
гатства світу не гідні цієї Божої благодаті, найдорожчі
парфуми не зрівняються з ароматом новонародженої
водички, — мовив із небаченим досі піднесенням Вла­
дьо. — Ось тепер можна трохи і перепочити.
Зіпершись на лопату, глянув угору. Високо над нами,
наче акуратно вирізаний із голубого-преголубого па­
перу, пульсував кружечок неба. Тут, внизу, холодно,
волого, але живий шматочок неба вгорі дихав такими
неймовірними теплотою, блаженством і спокоєм, що,
здавалося, перед нами одкрилося віконце до раю. Вла­
дьо, зачаївши подих, заворожено дивився на сяючий
блакиттю кружалець. Потім глибоко зітхнув, й адамове
яблуко на його шиї почало швидко рухатись уверх-вниз.
Видно, щось хотів сказати, але дивний клубень перепи­

366

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

нив мову, і Владьо тільки беззвучно ворушив губами.
Але раптом біль прорвався:
— Ми ще там будемо! Увидите, ми ще там будемо, —
гамуючи сльози, закричав Владьо, показуючи піднятим
кулаком у голубе небесне віконце.
Крик потужним ключем вирвався із земних глибин,
розхлюпнувся над поверхнею, і грудки червоної криці
посипались на голови. Владьо вмить притих, присів
навпочіпки і обхопив голову руками:
— Господи великий, пресвята Діво Маріє, як я її
люблю, — простогнав із відчаєм. — Я так люблю ту
жінку. Тільки смерть, тільки смерть сильніша за мою
любов. І життя, і всі багатства світу я віддав би, Госпо­
ди, щоби ще хоч раз глянути на ту жінку. Тільки раз до
неї доторкнутись!
Потім умовк, поволі піднявся і, знову викинувш и
кулак догори, голосно пообіцяв у небесне вікно:
— Ми ще там будемо! Я вірю, що ти чуєш мене, Госпо­
ди, і зволиш — ми ще там будемо!
Потім умовк і до самого вечора не зронив жодного
слова. А коли розходились по домівках, поклав мені
руку на плече і, ніби вибачаючись, винувато сказав:
— Ти прости, не дивуйся з мене. Я вже ні за чим не
жалію. Мене постійно тривож ить лише одна думка:
коли я збирався воювати в Мадярщину, зайшов у квіт­
ковий магазин і заплатив великі гроші його ґаздові...
Це був аванс: якщо я не повернуся, щоб він кожного
ранку приносив моїй любимій жінці букет білих тро­
янд. Моя любима жінка схожа на білу троянду — така ж
красива і божественна! Тепер я ночами не сплю. Мучать
думки, чи порядний той хазяїн квіткарні? Адже я пере­
конаний, якщо він —чесний чоловік і щодня приносить
букет, моя любима впевнена, що я живий, і твердо знає
— ми обов’язково зустрінемось. Як ти думаєш, що той
квітникар?
— Вам цього і в голову не треба брати, — сказав я. —
На всі сто упевнений, той чоловік — порядна людина.

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

367

— Дякую, — полегшено зітхнув Владьо. — Я саме це
хотів почути. Дякую, ти дуже втішив мене.
Не мовлячи жодного слова, він зачинив за собою
хвіртку і легкою ходою попрямував до хати.
І ось тепер щоразу, дійшовши води в черговому коло­
дязі, Владьо припиняв роботу. Повільно-повільно підні­
мав очі уверх і, незмигно дивлячись із холодних земних
глибин на острівок живого неба, твердо і впевнено, наче
клятву, повторював:
—Ми ще там будемо! —і міцно стискав піднятого до­
гори п’ястука.
Згодом це стало для нього ніби священним ритуалом.
При цьому Владьо завжди дивився широко відкритими
очима, повними якоїсь божевільної радості і блаженства.
Із такою вірою в очах безнадійно хворі завжди чекають
чудодійного зцілення, засуджені до смерті — дивовиж­
ного помилування, приречені на довічну сліпоту — рап­
тового прозріння, назавжди розлучені — щасливої й не­
сподіваної зустрічі.
У мене завжди складалося враження, що той окраєць
неба над кожним колодязем став для Владя Господні­
ми Воротами в його дивовижний світ минулого. Варто
йому тільки вибратися із дна колодязної глибини, роз­
чинити те маленьке небесне віконечко, пройти через
нього — і ти знову опинишся в іншому житті. Там, де
він на осяяній кришталевими люстрами сцені! А перед
ним — безмежна зала. І всі вони, світова знать голубої
крові, аплодують і шаліють у захваті від його співу. І
будь-який вельможа чи нащадок великих європейських
правителів готовий упасти на коліна перед Владьовим
талантом і цілувати йому руки. А в партері, причаївшись
у напівтемному куточку, захоплено, очима, повними ко­
хання, дивиться на нього чарівна жінка. Жінка, схожа на
білу троянду. Жінка, любов до якої сильніша за смерть.
Так, саме так було в тому світі, який для Владя тепер
залишився за далекими небесами. І він все ще не усві­
домлював, що раз вигнані з раю у нього більше не по­

368

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

вертаються. Тому з фанатичною вірою із дна глибоких
колодязів твердо, як клятву, день у день продовжував
повторювати:
Ми ще там будемо!!!
Ми ще там будемо!..
Ми ще там...
Через рік ми розпрощалися. А першопричиною став
Владьо. Відколи почали копати колодязі, він не відста­
вав від мене — тобі треба йти вчитися!
—Куди мені з решітчатою головою? —відмахувався я,
сприйнявши його пропозиції спершу за фіґлі.
—Я давно за тобою придивляюся, ти —тямущий хло­
пець, — переконував Владьо.
—Ви запитайте у свого нянька —пана Фийси, він вам
намалює хвостом мого портрета, — сміявся я.
— Не згоден. Ти просто не вписуєшся у рамки цього
життя — як і кожна неординарна особистість. Ти — бун­
тар, а таких не терплять, їм постійно намагаються наки­
нути вуздечку й усмирити. Скажи, ти на якій парті сидів?
— Із самого першого класу — на останній, — мовив не
без погорди.
— Бачиш, тобі з першого класу намагалися показати
твоє місце, прирікали на меншовартість, а ти, милий
простачок, сприймав це як свободу.
—А чого зі мною панькатися, в мене няньо — не партєйний секретар, баба — не голова колгозу, а дідо — не
начальник торгівлі, — хмикнув я.
— Маєш правду. У вас як, пана з тебе не буде, дяка —
теж, а в колгоз працювати з мотикою згодиться!
— А хіба не так у наших сім’ях втовкмачують дітям
змалку?
— Розумієш, кожна людина за своєю природою єдина
в Господа. Двох однакових людей, як і двох травинок
на землі, двох волосинок на людській голові, немає. І
Бог всім дає рівні можливості в житті. Це просто треба
знати і повірити у свою Долю.

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

369

—Але як?
— Наскільки неймовірно важко, настільки ж і просто!
Ти маєш, найперше, дуже повірити в себе. І кожного
дня як молитву твердити і собі, і небесам: «Я у Бога —
єдиний! Я у Бога — найкрасивіший, найрозумніший! Я
у Бога — наймужніший!» Із цією Вірою і йди по життю
до великої мети. І пам ’ятай, як би тебе не спокушали,
не провокували, ніколи не витрачай дані тобі Богом та­
ланти і сили на марноти і дрібниці. Бо сказано: «Якщо
по дорозі до мети ти кидатимеш каменем у кожного пса,
який на тебе гавкає, — ніколи до мети не дійдеш!..».
Щось обірвалось, перевернулось у мені після цієї роз­
мови. Світ наче роздвоївся, мене почали доймати постій­
ні сумніви, чи таке вже просте, безтурботне і однозначне
життя? І взагалі, яка місія кожної людини в цьому світі?
Одного дня, під час вранішньої молитви, дивлячись
крізь вікно на величний схід сонця, я несамохіть промо­
вив. Вірніше, в моїй голові само пролунало... Пролунало
тихо, але дуже виразно і чітко: «Господи, знаю, я у Тебе
не один! Але саме такий, як я — єдиний!».
Ці слова, слова, що самі по собі зазвучали в моєму
єстві, стали з цієї миті Одкровенням мого життя! І я од­
разу взявся за книги, прочипів над ними зиму і весну, а
влітку, на приємне здивування собі і на превелике оше­
лешення всієї незліченної родини й оціпеніння вчите­
лів, успішно вступив до університету і так само пре­
красно його закінчив.
Минули роки. Життя склалося так, що після універ­
ситету ми з Владьом майже не зустрічалися. Але однієї
ночі явився сон.
...Я опинився на безлюдній і дивовиж но-пустель­
ній рівнині — ані горбочка, ані деревця, ані травинки.
Навкруги, скільки око сягало, текли в заобрійну дали­
ну білі ручаї домотканого полотна. Тільки дорога, що
рівною смужкою перетинала простори, була вкрита
вибоїнами і сірою гарячою пилюкою. По ній неспіхом
і розважливо простував назустріч похилого віку, але

370

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

напрочуд вродливий чоловік. Одягнутий він був у все
біле з домотканого полотна. Широкі ногавиці, довга
селянська сорочка, зовсім босий і з непокритою сивою
головою. У правій руці — темний і лискучий посох му­
дреця, а лівою притримував лямки полотняної торби,
що висіла за плечима і дивно ворушилась, ніби хтось із
неї намагався вибратись.
— Владю, се ви? — запитав здивовано, впізнавши у
стомленому пілігримові свого наставника.
— Як ми давно, Митрику, не виділися, і яке щастя, що
зустрілися! — мовив усміхнено Владьо. —А могли і роз­
минутися...
— Ви куди, Владю?
—За мною королева мого серця, моя трояндова жінка
вже прислала, — кивнув убік Владьо.
Я озирнувся і раптом помітив сліпучо-зеленого коня.
Це був унікальний арабський скакун —стрункий, із чут­
ливими, як пальці скрипаля, ногами, витонченою, як у
балерини, шиєю і глибокими розумними очима. Кінь
був увесь зелений, настільки яскраво, сліпучо-зелений,
що ось-ось спалахне зеленим полум’ям.
— Я знав, що моя трояндова ж інка не забула про
мене, — мовив Владьо. — Всі ці довгі роки вона ревно
молилася за мене. Вдень і вночі трояндова жінка моли­
лася за моє спасіння. І Бог почув.
— Я дуже щасливий, що ви нарешті зустрінетесь із
жінкою, яка молилася за вас, — сказав я, не відриваючи
очей від зеленого-зеленого коня.
Владьо помітив мою цікавість.
— Це вона послала його за мною, — пояснив гордо. —
Цей кінь, тільки не дивуйся, цей кінь — місяць май,
май — зелений май... Цей місяць приніс мене у світ, я
народився в маю. Бачиш, моя трояндова жінка не тільки
молилася за мене, а й пам’ятала, що у цей світ я влетів на
майському коні.
—А з якого далеку і куди веде ця дорога? —запитав я,
глянувши навкруги.

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

371

— Ця дорога не має ані початку, ані кінця.
— А тоді як ви йдете, чи знаєте, в який бік іти до
жінки, яка молиться за вас.
— Звичайно, знаю! І ми б уже давно були біля неї, я
міг би вже тепер їй руки цілувати. Тільки мушу зробити
тут ще одне добре діло. Висихають мої колодязі. Я йду,
аби наповнити їх святою водою, — кивнув головою на
полотняну торбу. — Я несу святу воду з криниць, з яких
черпав і пив Христос. Наповню святою водою вмираючі
колодязі, тоді сяду на коня і...
Владьо підвів догори щасливі очі: небеса, як і всі на­
вколишні простори, були всуціль затягнуті білими су­
воями домотканого полотна. І тільки над нашими голо­
вами пульсував-дихав, наче голубе серце, витончений
кружалець неба.
— Я ж тобі казав, я вірив — ми ще там будемо! —
мовив, радісно дивлячись у небесне вікно.
Погляд Владя спалахнув знову, як і колись, ф ана­
тично-щасливим блиском, як у безнадійно хворого, до
якого прийшло чудодійне зцілення; як у смертника,
якому за хвилину до страти виголосили помилування;
як у сліпця, якого осяяло нечекане прозріння.
— Мені пора, — сказав. — За все тобі дякую. Так жаль
розлучатися.
І, поправивши торбу із святою водою, Владьо пішов
повз мене. За ним, ствердно помахуючи головою, гра­
ційно попрямував зелений-зелений кінь. Не обертаю­
чись, Владьо помалу розчинявся вдалині. Із полотняної
торби, що ніс за плечима, раз у раз скапували великі,
як діаманти, краплі води. Святої води, живої води із
біблійних криниць, з яких черпав і тамував безмежну
спрагу і страждання Син Божий. І там, де падали краплі,
на сірій курній дорозі виростали і розквітали, облиті
свіжою ранковою росою, пречисто-білі троянди.
Прокинувшись вранці і згадавши сон, я відчув не­
погамовну тривогу. Це відчуття не покидало впродовж

372

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

дня. Аж раптом під вечір із Мукачева подзвонила тітка
Моргіта і сповістила:
— Загинув Фийсів Владьо. Завтра будуть хоронити.
Ти міг би і приїхати. Як-не-як, Владьо був наш сусіда, а
в твоїй судьбі...
Голос тітки на півслові умовк, і в телефонній трубці
запікало —десь на лінії обірвався зв’язок.
Наступного дня з букетом білих троянд я приїхав у
сусіднє з моїми рідними Небесі село. Сюди кілька років
тому після смерті батька, залишившись самотнім і без­
помічним, Владьо, як у нас казали, приженився до мо­
лодої вдовиці.
Ще по дорозі в мене виникло нестримне бажання
після похоронів пішки пройтися на Небесі і переночу­
вати в бабиній хаті, де проминула ангельська пора мого
дитинства. Коли під’їхали до обійстя покійника, зупи­
нився в нерішучості і розгубленості перед двором — на
мене дивилися десятки очей. Це були сільські бабусі.
Доки домовину ще не винесли з хати, вони рядочком
повсідалися на лавицях попри дерев’яну огорожу і, пе­
решіптуючись, з якоюсь покірною обережністю позир­
кували на городського пана. Мені спершу зробилося
ніяково, а потім, дивлячись на цих рідних серцю ста­
реньких жінок, відчув ностальгічний щем і безмежну
ніжність до наших страдниць-матерів. Ось вони, в жа­
лобній одежі, рівненько повсідались на лавицях, наче
чорні ластівки, і застигли перед прийдешнім відльотом
у Вічність. А з ними і їх ровесниця —Глибока Осінь. Вона
прикрасила зморшкуваті, мозолясті обличчя золотими
промінчиками старенького пізньоосіннього сонця. І си­
дять вони, наче Мадонни Вселюдської печалі, безмірної
християнської Любові і Всепрощення.
Я дивився на цих великомучениць і згадував, як по
війні вони впрягались замість коней і волів у плуги й
орали, аби засіяти политу кров’ю смерті землю зерна­
ми життя. Ці, тепер уже старенькі, Мадонни заміняли
нам утрачених на війнах, загублених у гріхах і блудах

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

373

батьків, постійно тремтячи за шматок хліба для своїх
дітей. І від тих страхів і думок про окраєць для дітей
їх обличчя стали кольору тяжкого житнього хліба, а
руки — твердими й порепаними, як скоринка чорного
буханця. Ніколи не забуду, як деякі з наших старень­
ких матерів, що пройшли через голод, навіть перед
смертю умудрялися схопити шматок хліба. їх потім так
і знаходили — із міцно затиснутим у жменях окрайцем.
Обличчя у них завжди були щасливими й ум иротво­
реними — їм не страш на була вічна дорога, бо йшли
по ній із шматком буханця зі свого тяжкого страдниць­
кого життя.
Гамуючи в собі дитячі спогади, жаль і співчуття до
стареньких, я зайшов у двір, притулився до огорожі і за­
питав в однієї з бабусь:
— Перебачте, що вас потривожу.
—Ой, што ви —прошу, прошу красно, —спохватилася
старенька.
—Як то все сталося? —кивнув у бік хати, звідки стали
виносити труну.
— Йой, панику добрий, што говорити, — жалібно по­
чала старенька. — Як у нас кажуть, жона — то яблуко і
змія в єдному часі. Така була і Йолана.
— Що за Йолана?
— Тать та, што Владя на тот світ спровадила. Коли
спершу зійшлися, одне одному в долонях росу подава­
ли і пилинки з голови здували. А дальше в Йолану тот,
згинув би у мертвих водах, рогатий вуйко вселився.
Жона почала немилосердно пити, валяндатися із таки­
ми ж червононосими битангами, тиж нями пропадала.
А Владьо — чоловік був дуже такий, знаєте, нєжний,
культурний, єдним словом — челядина од Бога. Бився
за спасіння її душі, давав її много раз лічити, айбо то
все цапові під хвіст.
— Я то все чув, — злукавив, знаючи, що ця бабусина
бесіда, як це буває в сільських, може затягнутися ще на­
довго, а тут уже посеред двору клали домовину.

374

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Бабуся згідливо покивала головою і тепер уже поквап­
ливо мовила:
— А позавчора прийшла, як коза із танців, —ледве на
ногах теліпалася. Айбо ще півлітру на похмілку прине­
сла. Гепнула собою на постіль і захарчала. А Владьо узяв
ту півлітру і спрятав, авби бештія дальше не травилася.
Та й вечером собі ліг у літній кухні. А гута фрасова вночі
встала і за півлітрою, але тої гарячої смоли нема. Туйки
она догадалася, што то лем робота Владя. Так розозлилася, якби їй мурашник у перебачницю засунули, —схо­
пила сокиру, вбігла в кухню і бідного Владя прямо по
голові. Можете собі здумати —сплячого чоловіка єдним
ударом...
Бабуся хотіла ще про щось вельми важливе сказа­
ти, бо оглянулась, чи не підслуховують, але я пішов до
труни. Голова покійника була всуціль забинтована і
прикрита білим покривалом. З-під наспіхом вирізаної
тюлі виднілося тільки обличчя — геть опухле і непри­
родного синьо-фіолетового кольору.
Я дивився на спотворене тіло цього колись дивовиж­
ного красеня і з гіркотою думав:
— Господи великий, як незбагненний ти в наших
стрімких злетах, так і непізнанний у великих падіннях.
Далі поклав на груди покійника букет білих тро­
янд, і в цю мить сталося дивне. Зранку чисте осіннє
небо в підобіддя спеленали суцільні важкуваті хмари.
Але щойно я поклав Владьові на груди квіти, над нами
вмить проясніло, і вгорі, наче акуратно вирізаний,
усміхнувся і запульсував ніжно-блакитний кружечок
неба. Достоту такий, як ми колись із Владьом постійно
бачили із дна колодязя. Несамохіть глянув на покійни­
ка і застиг вражений. Його обличчя розгладжувалось,
міняло колір, ставало дедалі спокійнішим і навіть ледьледь усміхненим. І я почув, як Хтось щасливий проше­
потів мені:
—Яке велике блаженство — Ми вже там! Ми вірили —
і Ми вже там!

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

375

І звучало над усім осіннім світом:
«...І ніхто не проводжав мене, окрім печального бать­
ка на порозі... і старенької акації при воротах — найніжнішого дерева на землі... Старенької квітучої акації
із сумними материнськими очима і запахом вуст коха­
ної... старенької акації —наймилішого дерева на землі...
колючого до крові і ніжного до сліз дерева...».
Серед ночі, під Новий рік, мене розбудили дивні, тихі
й умиротворені голоси. Здавалося, сюди, на Небесі, з
усіх околиць, лісів і озер злетілися добрі духи, порозсі­
далися по всьому обійстю і тихо-тихо ведуть між собою
мудрі бесіди.
Обережно злізаю з ліжка, підходжу до вікна, розсу­
ваю фіранки і ледь не зойкнув: понад нашими Небесі,
понад Долиною Святого Івана пливли перші сніги. Вони
були білоокі, цнотливі, як сільські дівчата-підлітки,
і довірливо-чисті, як перші усмішки немовлят. Тихо
шелестячи поміж деревами, кущами і висохлими тра­
вами, сніги заповенювали далекі і ближні овиди своєю
ангельською чистотою і божественно-білим спокоєм.
Умить забулася стара ревматична осінь із її пліснявими
дощами і скаржливими вітрами, прокислими болота­
ми, большевицькою пропагандою і покаліченою м адяр­
ською революцією.
Від споглядання перших снігів з’явилося таке щасли­
ве відчуття, ніби після багатьох днів вовтузіння у бочці
зіпсованих оселедців мене зненацька витягли і совісно
викупали-виполоскали в гарячих джерельних чисто­
водах. Моя душа, немов пухнасте кошеня на сонячному
підвіконні, тихо грілася і щасливо муркотіла.
І тут з боку Мукачева залунав протяж ний крик.
За ним — другий, третій. Ось уже котрий тиждень о
цій порі, після півночі, починають голосити поїзди.
Дивно, кожної пори року, коли слухаю волання паро­
возів, що біжать через Мукачево в Європу і з Європи,
у мене виникають найдивовижніші слухові асоціації.

376

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

Восени у голосах потягів чую крики пташиних зграй,
взимку — голодних волів і корів, весною — радісне ір­
ж ання розгнузданих коней на зелених пасовиськах,
влітку — веремію циганських таборів, що завжди о
цій порі мандрують повз наші Небесі у бік дунайських
рівнин. Крики потягів останнім часом схожі на волан­
ня потопельників. Чи радше — плачі великих грішни­
ків, що в останню хвилину життя благають на колінах
прощ ення від своїх жертв. Це покаяльні крики поїздів-гріш ників. І їхні гріхи мені довелося побачити
два тижні тому.
Ми продавали з бабою Фіскарошкою яблука і горі­
хи на привокзальній площі Мукачівської залізничної
станції. Торгівля тут завжди йшла жваво і вельми при­
бутково. Особливо коли зупинялися московські поїзди.
Військові чини, які поверталися з окупованої совєтами
Європи, тут завжди вискакували з вагонів і, не торгую­
чись, скуповували-змітали все, що продавали трудяги
із приміських сіл. Ми вже пакувалися додому, коли з
бічної вулиці вискочили одна за другою кілька автома­
шин з військовими. Зістрибуючи на ходу, солдати із со­
баками почали вимітати із площі пасажирів і торгівців.
Перелякані невідомістю, ми з бабою чкурнули через
загорожу, заскочили у вугільний склад і принишкли.
Потім оговтались і через щілини в дошках стали спо­
стерігати, як автоматники хутко шикуються в шеренгу
вздовж залізничного полотна. Все завмерло, тільки не­
погамовні вівчарки скаженіли, намагаючись зірватись
із повідків.
Собаки весь час вітрили на захід, ніби чуючи, що
ворог ось-ось має з’явитись саме звідти. Нарешті з-під
мосту, стишуючи хід, виринув захеканий паровоз. Якось
винувато оглядаючись, він тихо, наче злодій, проповз
мимо військової шеренги і зупинився якраз напроти ву­
гільного складу. На товарних вагонах натужно заричали
двері, і звідти посипались військові —так само озброєні
і з собаками. їх місце миттєво почали займати солда­

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

377

ти, які прибули на станцію хвилин десять тому. Видно,
йшла заміна караулу.
— Божіньку, спаси і помилуй! — перехрестилася Фіс­
карошка, прикипівши до дірки в дошках. — Ану ж лем
подивися, дитино, што робиться в сьому злодійському
світі. Бідні люди...
Я кинувся до щілини і завмер — навпроти нас стояли
товарні вагони, в яких зазвичай перевозять худобу. На
кожному з них так і було написано — «скотовоз». Написи
робили поспіхом, бо з кожної літери зиґзаґоподібно стіка­
ли криваві ручайки. Складалося враження, що з товарня­
ків щойно вивели худобу, тут же порізали, а свіжою кров’ю
на кожному вагоні написали «скотовоз». Мені здалося, що
я навіть бачу, як ті криваві літери, хижо посміхаючись,
парують од теплої крові. Крізь заґратовані віконечка із
«скотовозів» дивилися люди-привиди: обличчя зарослі,
брудні, худющі. Голови багатьох перев’язані закривавле­
ними бинтами. Найбільше вражали очі —змучені, зболе­
ні, повні пустельної безнадії і космічної порожнечі.
В’язні мовчки дивилися з-за ґрат на станційну м е­
тушню, і бачилося, що це люди із якогось іншого, чу­
жого і незрозумілого часу. І цей світ, у якому їх везуть
невідомо куди, для них — невеличкий епізод прикро­
го сну... Варто тільки крикнути — примари зникнуть, і
вони, теперішні в’язні, прокинуться повні сил, молоди­
ми, не покаліченими, вільними і щасливими. І, мабуть,
саме через те, коли оскаженілі вівчарки рвалися до за­
ґратованих вікон, аби вчепитися в обличчя своїх воро­
гів, ув’язнені спокійно дивилися вниз і божевільно-тихо
посміхалися, адже це тільки прикрий сон.
Коли потяг рушив, ми, обтрушуючись од вугільного
пилу, вийшли знову на привокзальну площу. Тут уже
було порожньо і тихо. Біля входу в касу стояв із сигналь­
ним ліхтарем бабин племінник Петро Іваньо — він пра­
цював на станції обхідником.
— Петрику золотий, што це тутки було? — вчепилася
за рукав племінника Фіскарошка. — Хіба тоті каліки у

378

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

вагонах такі страшні розбійники, што аж на них стільки
вояків і псів треба?
— А-а-а-а... Дорога тітко, то не каліки, то мадярські
революціонери... Всіх, кого совєти взяли в полон, — у
товарняки і до ведмедів вчитися на цимбалах грати, —
Петро махнув рукою на північ.
— Як? Отак просто хапати людей із свого обійстя, із
своєї землі і серед білого дня на очах у всього світу везти
їх у чужину на погибель? — сплеснула руками Фіска­
рошка.
— Та не дуже серед білого дня, — мовив, похитуючи
головою, Іваньо. — їх везуть завжди вночі, аби менше
очей. А те, што тепер виділи... Кажуть, коло Чопа вночі
залізницю мадярські партизани підірвали. Ремонтува­
ли, то й задержали. А так дуже секретно везуть — лем
ночами — і всіх на Сибір!
І ось тепер, слухаючи покаяльні крики-плачі грішників-поїздів, що таємно везли невинних жертв від рідних
домівок у далекі крижані світи, мені здавалося, що сам
Господь, аби полегшити страждання мучеників, усте­
лює їх страдницьку дорогу щирим благословенням —
чистими-пречистими, білими-пребілими снігами...
Удосталь намилувавшись нічною казкою, відчуваю
блаженну втому, і знову обережно, аби нікого не розбуди­
ти, лягаю в ліжко. Дослуховуючись до тихого шепотіння
снігів, скаржливого поскиглювання вітру, незчуваюся, як
сон неквапливо огортає мене теплими обіймами.
— Дитино, вставай, бо проспишвелике знамення
Боже, — мовить баба над вухом і одразу знімає з мене
перину.
Здається, тільки-но склепив очі, а мої всі у хаті вже
на ногах. Невдоволено бурчу і згортаюся калачиком від
холоду.
— Ти хоч очі розплющ, — радить баба, — а потім вже
суди — вставати чи далі дрихнути, як ведмідь.
Розкриваю повіки і ледь не захлинувся од голубого
сяйва, що струменіло знадвору потужними потоками

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

379

через вікна. Мимоволі зиркнув на годинник — сьома
ранку. Боже великий, о цій порі ще темно, а кімната,
обійстя, навколишні села яскраво освітлені неймовірної
краси і ніжності голубизною.
— Бабо, що сталося? — схоплююся перелякано.
— А ти подивися, — баба підводить мене до вікна і
веде перстом у бік Ловачки.
Над горою, саме в тому місці, де і два місяці назад,
із небесних глибин дивилося гігантське Око Небесне.
Східне крайнебо на цей раз не кривавилося, як веле­
тенська рана, а знімалось над Ловачкою спокійно і ве­
лично, наче мармурова стіна новозведеного храму. І на
його, мармурового крайнеба фоні, Око Небесне сяяло
дивовижною добротою, милосердям, випромінюючи
врочисту і незбагненної теплоти голубизну. На відміну
від минулої з’яви Ока Небесного, коли людей, худобу,
птицю і навіть годинники охопили жах, хаос, темрява,
паніка і передчуття фатальних подій, тепер навкруги
панували спокій, умиротворення і передчуття щасли­
вого дива.
— Ми скоро уже готові! Збирайся, дитино, і ти, — мо­
вила баба, застеляючи ліжко.
Диво-дивне... Ніхто й не обмовився, куди йдемо, але
я зрозумів — нас чекають у Долині Святого Івана. Усві­
домлення, що мусимо бути саме там і саме в цю вра­
нішню пору, спалахнуло само по собі, і, здавалося, вже
давно, від народження, жило в мені. Подібне я спосте­
рігав, коли опускалися із наших Небесі. Звідусіль — із
Мукачева, Росвигова, Лавок, Іванівців, інших близьких
і далеких країв — у Долину Святого Івана сходилися
люди. Прошкуючи снігами, вони мирно бесідували про
всяку-всячину, і ніхто жодним словом не промовився, з
якої потреби прямує під Ловачку. Усіх нас про цей при­
хід було оповіщено ще в утробі матерів. І тепер кожний
вважав своїм святим обов’язком відвідати Долину Свя­
того Івана. А святі обов’язки ніколи не обговорюють і
про них не дискутують.

380

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

По дорозі мені згадалося, як минулого разу, коли
з’явилося Око Небесне, у багатьох наших людей на різ­
них частинах тіла виступили загадкові знаки: сяючі
хрести, фігури дивних звірів із пташ иними головами,
крилатих жінок, обриси величних споруд, загублених
у пісках часу, зображення Нового Завіту, розкритого на
сторінках Євангелія від Святого Марка. У мене тоді на
лівій долоні акуратними літерами зійшов чіткий напис:
«...І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше
гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрі­
неться...». Через декілька днів це пророкування зникло.
А я довго ще відчував, як долоня горіла і час од часу
терпла, ніби через неї проходив електричний струм.
Нині ніхто не помітив жодного знаку, і про пережите
минулого разу навіть і не згадувалося. Коли опинилися
на березі ріки Кривуліни і проходили мимо гірки співо­
чого каміння, Фіскарошка помітила дещо незвичне. Все
каміння було огорнуте кучерявим молоденьким снігом.
І тільки один валун був оголений і парував теплом. Ми
підійшли ближче і здивовано переглянулися. За ніч на
камені з’являвся напис по-старослов’янськи. Ми довгодовго сліпали, доки прочитали і втямили зміст проро­
чого послання. А говорилося у ньому таке: «...Коли вуста
ваші перестануть речи ім ’я Боже, ви жахнетесь, почув­
ши, як його вимовляють німі і всі інші істоти, позбавле­
ні дару мови. Воістину, якщо ви замовкнете, каміння за­
говорить. Навіть коли все людство на землі замовчить,
трава заговорить. Навіть коли всі люди планети зітруть
із пам’яті своєї ім’я Боже, воно буде виписане райдугою
на небі і вогнем на кожній піщинці. І тоді пісок людьми
стане, а люди піском...».
П рочитавш и-повторивш и написане, ми з бабою
водночас сказали: «Воістину буде так, а не інак!». І
перехрестилися. Так само всі, хто проходив мимо
співочого каміння, читали пророче об’явлення і повто­
рювали: «Воістину буде так, а не інак!». І осіняли себе
хрестом.

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

381

Коли долина наповнилася людом, від Ока Небесно­
го полинув промінь і опустився, наче лагідна рука, на
плечі гори Ловачки — саме на те місце, де тисячу літ
тому оселився в печері святий Іван. Згамувавши поди­
хи, люди звідси, з Долини, незрушно дивилися у бік Ло­
вачки і чекали. Нарешті із черева гори вийшов старець.
Це був і не чоловік, а скоріше згусток благородного світ­
ла, що мав обриси людини.
За тисячу літ пристрасних молитов і посту фізичне
тіло святого Івана зітліло і давно розвіялося прахом по
світах. Лишилася тільки Душа, яка мала через великі
страждання спокутувати свій гріх. І кінець тисячоліт­
нього покаяння наступив: сьогодні вночі святий Іван
відмолив останнього древнього воїна, який наклав
голову через його вину. І тепер святий Іван — в миру
старослов’янський князь Іоанн Драгобрат — останній
раз спускався до ріки Кривуліни. Натовп, наче води ста­
розавітного моря перед Мойсеєм, вмить розступився, і
білий старець, мовчки роздаючи обабіч вдячні покло­
ни, попрямував до ріки. Він навіть не йшов, а місячним
сяйвом вільно і легко плив над молодими снігами, не
торкаючись земної тверді.
Ще в ранньому дитинстві мамка якось розповідали,
що наш рід по лінії діда Петра бере свій початок од кня­
жого роду Іоанна Драгобрата. Тому всі ми, в тім числі і
я, і вдалися такими твердими характерами, непокірни­
ми, вічними шукачами пригод на свою нечесану голову.
Можливо, мамка і мали правду, бо коли святий Іван на­
близився до мене, на якусь мить зупинився, повернув
сяючу голову і привітно усміхнувся. І я відчув, як мене
огорнуло ангельське блаженство і все навкруги пото­
нуло в якомусь дуже тонкому, але дивовижно рідному і
знайомому ароматі.
Старець впевнено підійшов до ріки у найширшому
її руслі. Тут стишив ходу і ледь-ледь завагався. А далі
осінив себе хрестом і впевнено пішов босими ногами
по паруючій, ще не охололій од снігу і морозу водяній

382

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

гладіні. Святий Іван і по воді ішов так легко, що на­
віть ступні не замочив. І коли став на тамтому березі
Кривуліни, впав на коліна, і перед ним, наче зіткані із
снігу, постали білі тіні — тисяча древніх воїнів. Вони
рівними шеренгами постали від гори Ловачки й аж до
мукачівського замку. Одягнені в залізні шоломи і обладунки воїни, білі і ледь-ледь видимі серед снігів,
лівими руками піднім али щити, а правими — мечі, і
переможно вітали древньослов’янського князя і свого
полководця. Тим часом святий Іван встав із колін,
вклонився воїнам, повернувся, очевидно, аби впевни­
тись, що виконав свою місію, і знову легкою ходою пе­
рейшов поверхнею ріки.
—Бабо, а що тримає святого Івана на воді? —запитав,
ошелешений побаченим, я.
— Віра! Віра! — мовила баба, а потім додала: — Віра,
дитино, переводить кожного з нас через холодні води,
через пекельний вогонь, через великі болі і страждання!
Щойно старець знову перейшов через Кривуліну, як
води в ріці стрепенулися, враз порожевіли і запахли
малиною. Ароматом тонким, дивовижно рідним і зна­
йомим, яким війнуло од святого Івана, коли він про­
ходив повз мене, а я ніяк не міг той запах пригадати.
Потім ще три дні води у Кривуліні такими і залиш ать­
ся — рожевими, солодкими. І пахнутимуть достиглою
малиною.
А святий Іван, перейшовши вдруге босими ногами
по воді, піднявся до печери, закинув уверх голову і під­
няв руки. І в цю мить небо озвалося сотнями срібних
дзвіночків. Із зіниці Ока Небесного, дзвінко щебечучи,
стали випорхувати зграї маленьких, яскраво-барвис­
тих птахів і кружляти над білим старцем. На очах у всіх
птахи раптом почали утворювати живу кольорову дра­
бинку, яка все нижче опускалася над печерою. Святий
Іван взявся за неї і почав живими пташиними сходин­
ками підніматися вгору. А далі птахи підхопили білого

КОЛЮЧА АКАЦІЯ

383

старця і так само раптово, як з’явилися, несподівано і
зникли у всесвітніх високих глибинах. В ту ж мить по­
чало танути й Око Небесне. Голубизна помалу розчиня­
лася, і на сході знову виринуло чоло сонця.
— Відмолив своє святий Іван. Стільки літ і нас обе­
рігав своїми молитвами, — гірко мовила баба, коли по­
верталися додому, — хто ж тепер спокутуватиме наші
гріхи?
— Адже «...І прийде час, коли у цьому зболеному краї
скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною
зустрінеться...», —додав свого і я.
—А хто це тобі сказав?
— Просто прийшло само по собі в голову.
—Просто так нічого з нічого не буває, —прорекла по­
вчально баба. —Але такого ніколи не станеться, бо Гос­
подь сотворив людину не для знищення, а для життя. І
коли їй буде грозити погибель, завжди найдеться свя­
тий Іван, — і тут же підкреслено додала: — Наш святий
Іван!

Кешеля Д.
К46

Родаки : роман-колаж / Дмитро Кешеля. — К. :
ВЦ «Академія», 2017. —384 с. —(Серія «Ім'я»).
ISBN 978-966-580-480-2 (серія)
ISBN 978-966-580-511-3
УДК 821.161.2-31
ББК 84.4УКР-44