Якими нас прагнете? [Олена Теліга] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (5) »
Олена Теліга Якими нас прагнете?
Від славних майстрів, що різьбили статуї грецьких і римських богинь, через великих італійських малярів з їх мадоннами, через співця Беатріче, аж до свобідних жінок Ґотьє, Арцибашева, Льоренса, Пітіґрілі й сов'єтських письменників, великі і малі мистці все намагалися віддати в своїх творах той тип жінки, що відповідав би на питання: який є їх ідеал? Якою вони її бажали б бачити? І в нашій літературі хотілося б поставити авторам це питання: якими ж ви прагнете нас бачити? Хотілося б відшукати тип жінки, найбільш відповідний нашій добі. Але в хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно позитивного образу. І ось, мимоволі, приходить до голови думка: чи можна мистцям-мужчинам задавати питання — якими нас прагнете? — коли вони самі, здається, не можуть на це відповісти… Правда, часом де-не-де пролунають чиїсь мужеські слова про жіночу крицевість, про Жанну д'Арк і Марію Стюарт. Часом, все частіше, вириваються закиди на адресу української жінки-рабині. Але всі ці слова — лише припадкова, декляративна сторона сучасного мужеського погляду, вимушена данина добі; в дійсності ж їхній інстинкт мужчин захоплюється зовсім іншими жінками. І тоді, коли наша література, зокрема поезія, за останні десятиліття пішла наперед велетенським кроком, жіночі типи в ній залишилися незмінні, лише трішечки підмальовані на більш модні кольори. Є це — 1) жінка-рабиня і 2) жінка-вамп. Обидва, не дивлячись на свою нібито протилежність, властиво кажучи, є тим самим типом жінки, що з'являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигіднення життя в найпримітивнішому розумінні того слова. І рабиня, і «вамп» виключають пошану до жінки. Є, щоправда, і третя відміна: різка, енергійна, позбавлена сентименту, «жінка-товариш». Але ця відміна має переважно так мало жіночости, що — викликаючи пошану — ніколи не викликає любови й адорації. Жінка-рабиня… її повно в творах наших письменників і попередніх, і сучасних. Це тип сабінки, підвладної своєму панові й окруженню, якої все життя віддається лише мужчині і дітям, і яку цілий прекрасний Божий світ, що лежить з усіма своїми принадами й небезпеками за межею її кохання, пристрасти або вузько-родинних обов'язків, — не лише не манить, а просто лякає. Такі жінки визирають із творів Гоголя, в постаті жінки Тараса Бульби й їй подібних, із оповідань Стефаника. В романах Винниченка втілюються вони в пишних красунь «з округлими коров'ячими очима». Виглядає вона і з «Марії» Самчука, і з повістей Дудка, і з гуцульських новель Єндика. В нашій поезії — те саме. Жінка-українка є там завжди в постаті рабині, що віддає тіло і душу першому зустрічному. Українські візантійські очі Як я знаю ваш нещирий зір! В сонних рухах, роблено-дівочих, Ще прадавнє, вроджене — ясир. Так каже найвизначніший поет нашої доби [Авторка цитує Євгена Маланюка] в своїх, блискучих формою і глибоких думкою, віршах. І ці рядки невипадкові. Жінка-українка в його творах — завжди самиця, для якої поза її тілом не існує нічого іншого. Це рабиня. Кожному, хто схоче, Дике тіло, що кохає гніт. Бо в неї: «в кожнім зламі звірина, жагою тварною регоче». Правда, ця самиця в поета має різні відміни. Часом втілюється в спокійну жінку-дружину, але й тоді її образ викликає жах своєю мертвотою і бездушністю. А поруч, як весталка сонна, Вартує жертовник вона Проста, земна моя мадонна, Проста, земна моя жона. Або: Хай не Джоконда ти й не Клеопатра — Проста жінка землі, - Під історичним вітром ватра Не загаса у млі. Цій простій жінці землі не зрозуміти нічого, що виходить за межі її кімнати: Що ж тобі? лиш співати і плакать, Колисати дитину бурлаки. Коли доводиться читати ці рядки, то робиться моторошно від того образу родинного вогнища. Здається, що опиняєшся в якійсь старій Обломовці, де жінки вешталися з одного кута до іншого, мляві, невдягнені і запухлі від сну. Часом така жінка-рабиня хоче стати «вампом». Але це лише для того, щоб свою безсилість віддати вибраному мужчині. У м'язах тих співала творча сила, Тремтіла тьма. Ще ніч лежала ниць, Як ворогом підіслана Даліла Ввійшла в намет — мою підтяти міць. Та найчастіше вона лише рабиня: «безсила, безвладна, п'яна і німа», що прагне лише «сонних пестощів», байдуже чиїх, плодить дітей, «мов дурних курчат» — теж байдуже чиїх, і сонно підтримує — байдуже чию — ватру. Є в нашого поета й інша жінка: вільна, горда, вірна. Але хто ж тоді вона? Невже ж теж українка? Але ж ні! Вона — скандинавка. В ході її вітер фіорду Вона від варягів, що ними збудилася Русь. І крок її криця. І рух її вірний і гордий, І в погляді синім пізнав я відвічну сестру. В українській жінці поет чомусь не знайшов ні сестри, ні надхнення, нічого, що варте пошани. Отсей зелений зір змії Вже зрадив відьму і повію. Це — очі українки.- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (5) »
Последние комментарии
1 час 3 минут назад
2 часов 53 минут назад
8 часов 38 минут назад
8 часов 44 минут назад
8 часов 48 минут назад
8 часов 48 минут назад