Потапенко Вячеслав [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ПОТАПЕНКО В’ячеслав Панасович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Актор, драматург, театральний режисер, літературний критик, журналіст, редактор, видавець.
Псевдонім – В. Потапов, Капітан Копєйкін.
З поміщицької родини.
Народився 1 січня 1863 р. в с. Веселому Куті Єлизаветградського повіту Херсонської губернії
Російської імперії (нині – с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області
України).
Розстріляний 10 серпня 1937 р. в одній із сталінських катівень м. Ростова-на-Дону СРСР (нині –
адміністративний центр однойменної області РФ). Місце поховання – не відоме.
Закінчив Петербурзьку юнкерську школу.
Був актором і режисером труп М. Кропивницького (з 1883), М. Васильєва-Святошенка, М.
Старицького, видавцем-редактором газети «Нова зоря» (1904-1910), актором низки
єкатеринодарських театрів (1910-1917), дератизатором Краснодарської міської лікарні.
Друкувався в газетах «Літературно-науковий вісник», «Ранок», «Зоря», «Нова зоря»,
«Чорноморське узбережжя».
Як літератор дебютував драмою «За товариша», написаною у співавторстві з М. Старицьким
(1887).
Потім настала черга оповідань «Чубатий», «На нові гнізда», «Над кручею» (усі – 1899), «Перша
карна справа» (1890), «Чабан» (1927), сцени-монологу «Король Лір» (1912).
П. – автор оповідань «Я нікого не їм», «Казок старого кота», художнього нарису «Химка».
Перу нашого земляка також належить близько двох десятків п’єс, байки, вірші.
Стосунки з владою, якого б кольору вона не була, у П. не складалися. Так, його шість разів
заарештовували за царату (1900-1917). Його газету «Нова зоря» заборонили (1910).
Двічі потрапляв за грати і за більшовиків (1931; 1936). Вдруге – за звинуваченнями в здійсненні
контрреволюційної діяльності і причетності до терористичної організації, яка готувала вбивство
«вождя ВКП(б)». За рішенням трійки УНКВС по Азово-Чорноморському краю від 8 серпня 1937
р. засуджений до вищої міри покарання; того ж дня вирок було виконано.
Посмертно реабілітований (1958).
У Києві у збірці «Українська новелістика кінця XIX-початку XX ст. Оповідання. Новели.
Фрагментарні форми» видрукувані й доробки П. (1989).
У відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України зберігається
близько двох десятків п’єс, а також байки, вірші.
Серед друзів та близьких знайомих П. – М. Старицький, М. Кропивницький, С. Варвалюк, М.
Шагінян, О. Огоновський, І. Замичковський, О. Суходольський, М. Садовський, І. Заньковецька та
ін.
***
ЖИТИ ДЛЯ ІНШИХ
, з життєвого кредо
В. Потапенка
Бажаєш жити для себе – живи для інших.
НА ГАЧОК, з оповідання В. Потапенка «Чарівниця»
Старі люде говорили … що вона божевільна, подруги величали її «Козир-дівка, вогонь-козачка», а
парубки дали їй прізвище «Чарівниця»:
– Там така дівчина, – казали вони, – пісню скласти, засміяти кого-небудь, прізвище притулити
козакові – се діло Марисі. На гулянці всіх перещебече, всякому рота затулить, а піде у танець – так
повірте, столітній дід не витримає – піде садить гопака. – Одно слово: чарівниця, та й годі!
...Якби ви побачили, одні очі чого варті!.. Здається, рідного батька проміняв би за них! Як зорі
блищать!.. А бровенята? Чорт їх бачив, де і хто їх малював такі! … І скрізь вона перед веде!..
Почне жати, не доженеш. А страху у неї ані крапелиночки! Нашу ріку ніхто човном не перепливе
… а чарівниця весла в руки – і вже на тім березі. Тілько й чуєш, як розлягається її чарівний спів…
А співає! Причарує!
...Се була чарівна краса, се була пишна квітка українського садку, се була розкішна стеблина
вільного українського степу. Але у сій красі було щось справді чарівне, виявлялась якась-то сила
таємного царства. Чорні, як вуголь, очі горіли якимось пекельним вогнем і сяяли діамантовим
світлом з-під густих вій. Чоло її високе, лице повновиде, рум’яне. Ніс трохи грецький, як
обточений, прямий; погляд відкритий, вільний – що твоя цариця.
– ...А кого б ти покохала?
– Козака! – гаряче сказала вона. – Високого, вродливого, з чорним вусом. Сяде на коня – орел!
Щоб, що є духу, розігнав свого коня, налетів на мене, ухопив мене на своє сіделечко і щоб щільно-
щільно притулив до себе, щоб аж в очах потемніло, щоб спалив мене своїм поглядом, щоб я
залилась, задушилась жагою
Последние комментарии
11 часов 31 минут назад
11 часов 31 минут назад
16 часов 50 минут назад
20 часов 32 минут назад
20 часов 52 минут назад
21 часов 47 минут назад