Боцяновский Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

БОЦЯНОВСЬКИЙ Володимир Феофілович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, критик, історик літератури. Один з фундаторів і перший голова Російського бібліогра-

фічного товариства.

З родини священика.

Народився 15 (27) червня 1869 р. в с. Скоморохах Житомирського повіту Волинської губернії

Російської імперії (нині – Житомирський район Житомирської області України).

Помер 16 липня 1943 р. у м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив житомирську гімназію №1 (1888), вчився в Петербурзькому університеті (1888-1892).

Працював вихователем та викладачем в гімназіях. Служив в імператорській канцелярії чиновни-

ком з прийняття прохань (1896-1906; 1910-1917). Завідував відділом у газеті «Русь» (1903-1908), був редактором журналів «Сірий вовк» (1907-1908) та «Вільний художник» (1910-1911), лектором, бібліотекарем Бібліотеки Академії наук СРСР.

Друкувався в газетах «День», «Цілина», «Нова Русь», «Біржові відомості», «Голос», «Новий час»,

«Київський тиждень», «Ранок Росії», журналах «Історичний вісник», «Російська старовина»,

«Бібліограф», «Новий час», «Київська старовина», «Нове слово», «Щорічник імператорських

театрів», «Сучасник», «Театр і мистецтво», «Русь», «Сонце Росії», «Лелітки», «Вогник», «Північ»,

«Ранок», «Літературному альманасі уральського життя». Розмістив статті в «Словнику» С.

Венгерова й «Енциклопедичному словнику» Брокгауза-Ефрона.

Як літератор дебютував в газеті «Волинь» (1885).

Потім настала черга глибоких дослідницьких робіт «Хто вбив царевича Дімітрія» (1891), «Російсь-

кі вільнодумці XIV-XV ст.» (1896), «Історичний нарис діяльності Російського товариства Червоно-

го Хреста» (1896), «Богошукачі» (1911).

Б. – автор п’єс «Наталі Пушкіна. Жриця Сонця» (1912), «Велика віщунка» (1913), «Патріарх Ни-

кон» (1923), «Петро III» (1923), «Патріарх Никон», «Петро III» (обидві – 1923), «Чаклун його

Величності» (1924).

Далеко не всі доробки Б. були до вподоби царській владі. Так, постановку його п’єси «Суд Пілата»

(1905) заборонила театральна цензура. Така ж доля спіткала ще два твори – «Нові» та «Мошва»«.

Наш земляк переклав українською мовою для трупи п. Суслова «Ревізор» М. Гоголя.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – М. Горький, В. Комісаржевська, К. Бальмонт, О. Блок, С.

Венгеров, О. Форш, К. Чуковський та ін.


***

СІРА УБОГІСТЬ,

з творчого кредо В. Боцяновського

Наші белетристи створюють щось сіреньке, украй одноманітне, написане за одним прийнятим

шаблоном.

СХОЖИЙ НА ЖАЙВОРА, з листа М. Горького В. Боцяновському

Володимире Феофіловичу!

Книга Ваша («Максим Горький. Критико-біографічний етюд», СПб, 1901 – авт.) – подобається

мені, тому що в ній є любов. Ви, мабуть, дуже любите літературу, це відблискує усюди у Вашому

нарисі.

А щодо себе самого у Вашому зображенні я нічого не зможу сказати. Проте, думаю, що про мене

ще рано писати серйозно і рано робити з мене величину. Я, здається, з тих, котрі нікуди не

приходять, а все тільки йдуть.

Недавно якась дама написала, що доробками своїми я заподіюю зло, а добру не здатний

возвеличити. Бачиш, яка вона, ця дама! І навіщо їй добру саме в мене вчитися?

Меншиков не привертає особливої моєї уваги до себе, проте він – мій ворог по серцю (лагідність

мудрих – не поважаю), а вороги дуже добре говорять правду. (М. О. Меншиков – журналіст. Його

рецензія «Красивий цинізм. М. Горький. Розповіді тт. I –IV. СПб, 1900» була надрукована в

«Тижні» – авт.)

Ну, дай Вам боже всього доброго. За тепле ставлення до мене – спасибі. Бажаю успіху Вашій

книзі.

Напишете про Чехова – будь ласка, надішліть мені.

Між іншим, нагадаєте, щоб я надіслав Вам свої книги, вони незабаром вийдуть другим виданням.

Портрет – надзвичайно кумедний. Я схожий на жайворонка з хлібної крамниці, знаєте, того, яких

печуть в березні?

Тисну руку.

О. Пєшков

5 листопада 1900, Н. Новгород.


ПРОЗА, СПОВНЕНА ПОЕЗІЇ, з статті В. Боцяновського «Про Федора Сологуба»

Не просто, та й вважай, зовсім неможливо назвати у всій нашій літературі письменника

оригінальнішого і загадковішого, ніж Федір Сологуб...

Кожна нова повість його, кожен новий роман, завжди дуже схожий на старий і тісно пов’язаний зі

всім попереднім, до такої міри приголомшували, що багато хто прямо відмовлявся не тільки

розуміти, а й тлумачити цього такого несхожого