Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери [Дмитро Кешеля] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (128) »
Дмитро Кешеля Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери
ПРИРІЧАНСЬКІ ХАРАКТЕРИ, або ЖИТІЄ АБОРИГЕНІВ БЕЗСМЕРТНОГО СЕЛА
Частина перша
Легенди і дійсність,
або ж
Від Лисої скелі до зірок
Заспів, або ж Короткий екскурс в історію
Ось уже з добру сотню років у пам’яті людей, у крові птахів і між їх крилами тече Велика ріка. Із теперішніх прирічанців її ніхто вже не пригадує, але вряди-годи комусь із сельчан візьме та й присниться: широчінь така, що й очами не перейти на тамтой берег, вода глибока, зате чиста, — аж видно, як на дні, устеленому срібними камінцями, кохаються молоді пари риб. А що вже різних птахів цвіте на голубіні плеса — вік сиди на березі, не злічиш. То тут, то там забрели по груди у течію верби, низько схилили над водою пелехаті голови, і полощуть, сміючись, довге зелене волосся. Сонце бреде повільно угорі, а потім не витерпить, озирнеться, чи не підглядає хто, стрибне хутко із небес у ріку, пірне під хвилями, освіжиться, обтрусить із себе воду, весело хукне і полетить знову на свій шлях. Благодать така — прокидатись не хочеться. — Агов, Маріє! — гукає сусідці через тин, ловлячи долонею позіхи, Меланя Федірцаня. — Небого, мала-бись здоров’ячко, ріка мені сеї ночі снила. Що це мало б віщувати? — Ріка, кажеш? — Ага! — скрадливо-веселим тоном мовить Меланя. — То, мала-бись здоров’ячко, на добро. Певне, щастя якесь нині загостює у твоєму дворі, Меланю. Якщо ріка жителям навколишніх сіл насниться, та ще й вода чиста, вірять — не на добре: чекай сльози, хворість, а то й біду. А в прирічанців навпаки — щастя. Ріка, мабуть, і направду колись у давні часи текла попри село. Про це говорив і невеликий потік — щось бубнячи собі під ніс, біг підтюпцем через широчезну яругу. Про це кричали і птахи. Кожної весни цілі зграї, мандруючи на північ, зліталися довкола Прирічного. Інстинкт далеких предків, пам’ять крові говорили їм, що тут мала бути Велика ріка, мав бути спочинок перед далекою дорогою і їжа. Але натомість, завбачивши тільки жалюгідну поточину, яка, злякавшись такої сили-силенної непроханих гостей, намагалася якомога глибше сховатись у торішніх очеретах, птахи по кілька ночей не давали спати прирічанцям. “Де ріка, де наша Велика ріка?” — кричали погрозливо цілими хорами у бік села, гадаючи, що прирічанці — люди нечесні і вкрали від них ріку та й сховали. У такі дні не було миру-гаразду і між самими сельчанами.
— Агов, Маріє! — гукає ранком Меланя Федірцаня сусідці. — Цілу божу ніч око не зімкнула — так верещали небожата. — А я нароблюся за цілий день, то хай громи б’ють під вуха, не почую, — мовить між іншим Марія і тим самим натякає Мелані, що та із початку весни ще жодного дня не вийшла на роботу у колгосп. Меланя — непорочна душа — вдає, що нічого не зрозуміла, і продовжує гутірку. — Може б, їм хоч півмішка зерна висипати, не збідніли б ачей, — підсолоджує розмову. — А хіба вам хтось боронить, золота сусідко? — Рада би душа, та в мене у коморі сеї зими усі миши від голоду виздихали, — печалиться Меланя. — А що, наші миші від вас перенесли зерно до моєї комори? — кольнула Марія. — Йой, йой, не притворяйся бідним ангелом, — голос Мелані суворіє, — сама виділа, як восени ваш Дмитро цілу підводу зерна уночі завіз. Певне, не миші йому у дарунок послали. — Якщо виділи, золота сусідко, то хай вам очі більмами заволочить, — витягнула шию через тин Марія. Цього було досить і Мелані. Схопила золоту сусідку за волосся і потягла до себе. Меланя теж не була із легкоруких — втрапила під тином кілок і вшкварила смачно Меланю по хребту. Зчинився рейвах. І вже не розрізнити, хто кричить голосніше — птахи чи люди. Відсердившись, птахи по якімось часі гуртувалися у зграї. Зарікаючись більше ніколи не прилітати до Прирічного, з тяжким серцем піднімалися угору і, змітаючи крилами із неба випадково заблуклі снігові хмари, твердо тримались дороги на північ. Але інстинкт і голос крові предків були сильнішими за обіцянки — наступної весни нові покоління перелітних птахів знову шукали крилами біля Прирічного Велику ріку. Про те, що вона дійсно таки текла сюди, говорили і черепашки, яких знаходили сельчани, проводячи під горою Меланею плантаж під майбутній виноградник, про це настійливо твердили і верби. Скільки їх не викорчовували на полях, неподалік яруґи, тоненькі пальці вербових прутиків витикалися щовесни із-під землі і, киваючи з докором на прирічанців,
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (128) »
Последние комментарии
4 часов 6 минут назад
4 часов 14 минут назад
4 часов 42 минут назад
4 часов 46 минут назад
4 часов 46 минут назад
4 часов 54 минут назад