До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
— …Тоді, в 22… році, я, випускник Академії Зореплавання, одержав призначення на кільця Сатурна. Там уже діяло з десяток постійних станцій, а обслуговували їх планетольоти серії «С», на яких саме поставили нові дейтерієві двигуни з великим запасом тяги — до півтораста «g». Це власне було ні до чого, бо кращі пілоти використовували щонайбільше тридцять. Після усіх реконструкцій від побутового блока лишився тільки універсальний спальний конверт — чотири кілограми ядучо-жовтого пластику, що після хімчистки нагадував мочалку. Втім спати за двотижневий рейс доводилось мало.
В зоні кілець, де рухається безліч масивних шматків породи, гравітаційні потенціали мають швидше ймовірнісний характер, а електроніка дає усереднені дані. Коли ти сидиш у тісній рубці, освітленій попелястою гамою спеціально підібраних тонів, до болю в очах вдивляючись у зелене свічення приладів, мерехтіння екранів, і тобі необхідно відшукати потрібну криву — не так просто прийняти однозначне рішення… Можна сказати ще про галюцинації, які виникають під кінець польоту — одноманітні, набридливі видіння, дивно переплутані з реальністю. Хтось, пам’ятаю, цілком серйозно запевняв, ніби екран ходового радара йому підморгує. Звичайно, коли особливо змагали напруження й самотність, можна було викликати на зв’язок чергового по космопорту, однак особисто я не завжди використовував цю статутну трихвилинку. Зрештою, я міг би перевестись із кілець, але мене тримала мрія про вищі космогаційні курси, на яких готували, а точніше, відбирали екіпажі зоряних експедицій. Щоб вступити туди, слід було налітати в зоні планет-гігантів або поясу астероїдів не одну тисячу годин.
Ця історія почалася на станції 7-біс, куди я доставив морожену баранину, металеві конструкції і воду. Був період неспокійного Сонця, з поверхнею Сатурна теж діялося дивне. Відпочивати вдалося лише кілька годин.
— Послухайте, юначе, — делікатно тримаючи мене за плече, говорив професор Пшиманський. Окуляри він забув у лабораторії й тепер мружився, намагаючись зрозуміти, прокинувся я чи ні. — Послухайте…
— Не чую, — буркнув я, втикаючись носом у подушку.
— Маємо терміновий вантаж… — він топтався біля ліжка, а я й справді не тямив, і рука намагалася знайти неіснуючий штурвал.
— Згідно з Статутом, — сказав я, не розплющуючи очей, — рейс третьої категорії… Тиждень відпочинку й тренажу…
Професор повернувся до виходу, я побачив його згорблену спину, обвислий білий халат.
— На четвертій кінчається антирад, — не оглядаючись, сказав він. — Там активно експериментували, поламали графік. А фон дуже високий…
Я збагнув, що йдеться про досліди з радіаційними мутантами.
— Чекайте… — я намагався згадати. Так, магнітні фільтри, я збирався міняти їх, тепер… Може, й витримають. Повинні витримати. — Вантажте, — я дивився на Пшиманського, його безброве кругле обличчя раптом зморщилося.
— Будьте обережні. Харве…
— Що з ним?
— Не вийшов на зв’язок, — професор захитав головою. — Ні, ні, нічого не знаю…
— Вантажте, — сухо повторив я.
Професор слабо махнув рукою:
— Все готово.
Отож я знову пішов у рейс. Голос шефа 7-біс довго й розчулено бубонів у рубці — щось про солідарність і справжніх космонавтів. «Що ти про них знаєш?», — зле й несправедливо подумав я і відключив ближній зв’язок. На екранах затанцювали зелені світлячки. Я виконував маневри розходження… Так тривало довго, іноді я засинав, уривками по двадцять-тридцять хвилин, а прокидаючись, бачив нову картину на екрані, сплески кривих і відчував, як повільно ворушиться мій язик, задаючи програму калькулятору; великий і сухий, він заповняв весь рот, не було чим дихати, і я прокидався. А потім час зупинявся, облягаючи мене м’якою невидимою подушкою, я був десь близько, поруч і бачив, як чужа й дивно знайома рука тягнеться до штурвала; з хворобливою ясністю розрізняв рідкі світлі волосинки, короткий грубий шрам… Я ввів собі подвійну дозу строфантану й досить тверезо вирішив, що видихався остаточно. А жаль, бо залишилось годин сорок сліпого польоту, і потім я увійшов би в зону лазерного променя станції. Я все міркував, як змінити програму для автоматів, щоб з годину перепочити, але в голові плуталось. І тут прийшов виклик з Центру. Я довго не відповідав, з жахом думаючи про зморшкувате обличчя старого, його розумні вицвілі очі й розумні поради, які зараз почую. Статут є Статутом: екран дальнього зв’язку загорівся, і я побачив Її.
Не було нічого дивного, що в диспетчерській опинилася дівчина, їх багато працює в космопорту; але це зосереджене, з великими, трохи розкосими очима, обличчя викликало спогад, зовсім недоречний в ребристому склепінні рубки. Рясний весняний дощ загнав нас, мокрих, оббризканих, у ліщиновий гайок, і ми довго пробиралися між обмитим і м’яким зеленим листям, струшуючи на себе важкі краплі, й Галя сміялась. А тоді дощ скінчився, по листі забігали сонячні зайчики, я повернувся й побачив такі ж зайчики в сіро-зелених очах цього дивного дівчиська, яке зуміло відірвати мене від підготовки в Академію, побачив торішнє листя, що прилипло до босих, почервонілих ніг. Ми стояли зовсім близько, вона опустила повіки, і я незграбно ткнувся пересохлими губами в її міцно стулені вуста. Було чути, як поряд часто й дзвінко капала вода, а може, то билося її серце…
Те все промайнуло за мить, поки ми обмінювались необхідною інформацією. Пізніше я зовсім не згадував про Галину, що так і не змогла, не схотіла ділити мене з космосом. Та, зрештою, то справа давня і нецікава. Ще двічі я викликав Центр, і Вона передавала не дуже потрібні дані про щільність шарів кільця. Я міг і сам це заміряти, але потрібен був її голос і звичка зводити, певно, для серйозності — брови, й мила усмішка, коли причмелений пілот, себто я, спитав, як її звати — ніби не знав, скільки енергії забирає хвилина дальнього зв’язку. Рейс закінчився несподівано, магнітофільтри, що непокоїли мене всю дорогу, згоріли-таки при посадці, й довелось форсувати маршовий, та все обійшлося добре. Мені допомогли з ремонтом, і ще кілька днів я блукав по станції, з дивним неспокоєм приглядаючись до химер біологічної електроніки, високих, липких на вигляд стебел, всіяних дрібними, без кольору й запаху псевдоквітами — при моєму наближенні вони гнучко вихилялись у гідропонних стелажах. У кільцевих, економно освітлених коридорах тихо шелестіли, ворушачи блідо-зеленим, анемічним листям, напіврозумні рослини-мутанти, протягували чіпкі джгутики, що налякано скручувалися від дотику… Нарешті Центр сповістив, що висилає за мною корабель патрульної служби. Я сам не чекав, що відмовлюсь. Тільки вийшовши знову в космос, збагнув, для чого мені потрібні ці безсонні години за штурвалом; і цифри, що мерехтливими оранжевими колонками пробігають крізь віконця калькулятора, які мусиш запам’ятати, — все для того, щоб знову побачити Її…
Далі було просто, я мав право на відпустку, чим і скористався не гаючись. Черговий по космопорту сказав, що дівчина та з Інституту космопсихіки, вилетіла на Землю і взагалі, здається, заміжня. Я навіть не дослухав. «Дякуй, дякуй, — невиразно сказав він, вперто дивлячись кудись убік. — Їм подякуєш…» Я посміхнувся. Він уперше звів несподівано пильні очі — і не сказав нічого.
Летіти пасажиром надто нудно, та я цього не помітив; було багато часу, який заповнили, замість звичної технічної літератури, думки про Неї. Не знаю чому, але в уяві виникали Вона й море, зеленаві прозорі гребені хвиль, що невловимо біжать уздовж старовинного, бетонного молу…
В тому інституті мене довго водили з кабінету в кабінет.
— Знову з кілець, — почув я за спиною в коридорі. В цей час рвучко відчинилися двері і з кабінету вилетів скуйовджений, з плямами на запалих щоках молодик. — От і поговори, поговори з ними, — кинув через плече. Скоса зиркнувши у мій бік, він кашлянув і неголосно сказав: — Зайдіть.
— Солтан, доктор біоелектроніки, — зустрів мене в кабінеті середній на зріст чоловік.
Не дослухавши, він почав розповідати про свої досліди і досягнення. Схоже було, що до суті він ще дійде, тому я не слухав, а думав про зустріч з Нею.
— …Таким чином ми вже можемо виділяти основні матриці характеру людини — емоційну, логічну, оціночну, — захоплено вів далі доктор. — Виявляється, можна створювати матрицю-відповідник. Звичайно, не прямий відповідник, — тут існує надзвичайно складний зв’язок, адже ви самі не знаєте, чому подобається вам людина, а ми встановили характер залежності… Проблема психологічної сумісності дуже важлива, особливо в космонавтиці, чи не так, товаришу?..
— Я можу її побачити?
— Та що ви, товаришу, стривайте. — Солтан боком наблизився до мене, заглядаючи в вічі. — Ви ж не зрозуміли. Ми знімаємо матрицю, що є системою біоелектронних потенціалів кори головного мозку, ще деякі параметри… Потім програмуємо матрицю-відповідник, і ви маєте повну психологічну сумісність… Тут такі перспективи! — Очі в нього загорілись. — Невдовзі навчимося — ви розумієте, товаришу, що це означає, — навчимося накладати матриці!.. Ніяких тобі розлучень, конфліктів у колективах… Можливо, вдасться знайти формулу загальної відповідності… Стандартизація, уніфікація, уявляєте, ніяких емоційних драм… Поки що матриця задається лише ЕОМ.
Я вже втрачав терпець:
— Де вона?
— Ну що ви, товаришу, я ж усе пояснив. Це був тільки експеримент, розумієте, експеримент. Науковий експеримент. Ваші матриці-відповідники закладалися в ЕОМ, електронний промінь малював людину, що цілком задовольняла ваші емоції. Результати чудові, але хто ж думав, що виникне такий зворотний звя’зок…
— Зворотний зв’язок? — повільно перепитав я. — Що ви сказали?
Він повторив слово в слово.
— Ніякої дівчини немає, — квапливо розвів руками. — Є електронні процеси в машинній пам’яті, пов’язані з особливостями вашої психіки. Це всього лише електроніка, видіння, образ…
— Просто видіння, — повторив я. — Образ, ага…
Він швидко закивав головою, а я знову згадав сплески наведень, попелясте світло, безформні істоти, що тягнуться до тебе, мляво перебираючи кінцівками, й не можуть вибратись із-за екрана; маячня, що переслідувала мене в останньому польоті й зникала, коли з’являлась Вона. Мене розбирав сміх
— Так просто… Зворотний зв’язок… образ…
Нарешті це скінчилось.
— А ваш товариш Харве так спокійно реагував… Ми навіть вважали за можливе продовжити експеримент.
— А потім? — зовсім тихо запитав я.
— Потім, — він сіпнув шиєю, ніби ковтаючи свій смішок. — Що ж потім… Психологічна криза з невідомих причин… Ваш патруль вчасно перехопив… Сподіваємось, Харве ще літатиме.
Запала мовчанка, Солтан заметушився:
— Наш експеримент схвалила Академія. Правда, дехто записав окрему думку, але загалом… Очевидно, треба спрщувати матриці такий зворотний зв’язок…
— Ага, — сказав я. — А гадалося, електроніка служитиме побуту. Яку любов бажаєте — блондинову чи шатенову?
— Ну що ви, товаришу, я ж пояснював, тут цілий комплекс, множина емоцій…
Солтан заговорив про вдосконалення почуттів, про оптимізацію поведінки. Треба було йти, але я довго не міг зібратись з силою.
Надворі було високе й вигоріле, зовсім порожнє небо, і площа перед корпусом була зовсім порожня. Я стояв, оглядаючись, ще ніби чекаючи на щось. І тут на мене налягло, як ото буває, коли рвеш зразу 20 «g», тільки ще й горло стало зовсім сухе, і я не міг нічого сказати хоча б самому собі. Була весна, дружно цвіли каштани, і зовсім, зовсім не було нікого на площі, і тільки дощ ішов, м’який і теплий, а може, що й ні…
Последние комментарии
2 дней 3 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 7 часов назад
2 дней 7 часов назад