Московська воша [Симон Петлюра] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Симон Петлюра Московська воша. оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити

Документ доби

Урочисті святкування 40-ліття з дня смерти Головного Отамана й Голови Директорії, Симона Петлюри, що відбулися в Парижі й по всьому світі, де перебувають українські вигнанці, підсунули думку — удоступнити широкому загалові останню працю Покійного Голови Держави, що носить вимовний та завжди актуальний наголовок: «Московська воша». На цьому місці належиться від Видавництва й всіх читачів подяка інженеру М. Шумицькому, що дав до використання перевірений Автором примірник машинопису.

«Московська воша» написана, чи закінчена, напередодні смерти Головного Отамана — в 1925 р. Проте немає найменшого сумніву, що була вона задумана дещо раніше й використані в ній дані про стан в Україні з попередніх років. Симон Петлюра, опинившись на вигнанні, весь час уважав побут поза межами України тимчасовим. Тож він пильно слідкував за подіями на Рідних Землях і до самої смерти не припиняв зв'язку з поневоленим народом, не припиняв зв'язку з підпіллям. І саме для підпілля і підпільної боротьби була приготована й «Московська воша».

Цей твір — це документ часу. Автор дає докладні дані про стан на Рідних Землях в різних ділянках на той час. Але найцінніше в творі — популярний виклад історії Української Революції, розпачливої боротьби Української Армії, гарячкових заходів Уряду УHP, пороблених помилок.

Будучи документом часу, «Московська воша» є також документом про С. Петлюру. Вона доводить, як виразно він бачив національний момент в Революції, як глибоко заглянув він у її суть: змагання між українською і московською націями. З'ясування саме цього моменту залишає пекучу актуальність брошурі, не зважаючи на те, що за 40 років від часу її написання, різні дані перестали бути актуальними. Суть московсько-української війни, суть наших Визвольних Змагань, як вона з'ясована в брошурі, не перестала бути актуальною. Вона не змінилася, як і не змінилася потреба боротьби, хоч змінилися методи.


ВИДАВНИЦТВО

Передмова

Дядько Семен і дядько Лаврін погнали на ніч пасти коней. Стриножили їм ноги й пустили на луки. Самі ж, запаливши люльки, посідали одпочити. Слово за словом зав'язалася розмова між ними.

Дядько Лаврін скаржився на лихе життя.

— Не знаю, що й робити: як той «продналог» платити? Де я візьму грошей, щоб не приїхали описувати? А як не заплатю, небезпремінно прийдуть з повіта міліціонери і все, що в хаті, заберуть. Уже не тільки скотину забирають, а і жіноче шмаття та чоботи здирають. Чув, що в сусідньому селі минулого тижня вони виробляли?

— А, чув, — одповів дядько Семен, — а через хвилину додав: — 3 «продналогом» якось то буде. Я трохи позичу, може й інші сусіди допоможуть, та якось до біди й не допустимо.

— Спасибі тобі, куме, за допомогу. Повік не забуду її, — одказав Лаврін і замовк. Його зворушила обіцянка Семена. Почував він в душі ширу подяку кумові, бо знав, що як вже Семен що скаже, то слова свого додержить. Хотілось йому сказати більше, та не міг: хвилювався і радів, що кум допоможе, що чобіт міліціонери не здеруть з ніг і що жінчине шмаття — яке не яке, а все ж шмаття, — не продадуть з молотка. Ото ж Лаврін, думаючи про чоботи свої та про слова Семена, не міг говорити. Він мовчав, мовчав і Семен, бо мав багато роботи з своєю люлькою, що все чогось гасла. Семен запалював її кілька разів, пахтів, нарешті таки розпалив її, як слід, здавалось, не про що й не думав, як про свою люльку. А проте обоє думали про одне. Стало тяжко жити, життя дошкуляло, смикало, поневірялось над людьми. Глузувало ніби над ними. Глузувало жорстоко, не по-людському. Люди не розуміли, звідки взялася біда, коли скінчиться і за що до них причепилася.

Кожен про це думав. Думав і працюючи, і спочиваючи. Думав і вдень і вночі. Думав більш на самоті і не хотів з іншими ділитися своїми думками, бо боявся відкрити свою душу другому. Настали такі часи, коли довіритись було небезпечно, страшно навіть. Думав свою думу про це лихо і дядько Лаврін. Хотілось йому вже давно поговорити з своїм кумом Семеном про спільне горе та все якось не відважувався. Не те, щоб боявся кума, а так якось… З натури своєї, а може і через те що не знав, як Семен подивиться і що він скаже про те, що на самоті надумав Лаврін. І тільки сьогодні, після того, як кум додав йому духу, Лаврін насмілився.

— Слухай, куме… скажи мені, звідки все оце взялося і коли кінчиться? Хто винен в отих страшних злиднях, що напосіли нас? Де, у кого шукати порятунку від кари небесної, що так тяжко карає нас усіх а за що — я і сам не знаю?! Скажи мені правду: ти більш за мене знаєш, бував серед людей, більш грамотний як я. Поясни мені й порадь, що робити?.. Адже ж далі так жити — не можна. Сил немає…

Семен мовчав… Його не здивували слова Лавріна. Він знав, що й у Лавріна, і в кожного сусіда з його села, як і у всіх селян на Україні, оця