Українська республіка галичан [Степан Макарчук] (fb2) читать онлайн

Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР

Хвилююча тема історіографії

Храм національності дорожчий тисячу разів, ніж храм Діани.

Я. Головацький

Коли військово-політична криза недвозначно віщувала близький крах Австро-Угорської імперії, 18 жовтня 1918 р. з ініціативи Української парламентарної репрезентації (УПР) у залі "Української Бесіди” в Народному Домі Львова зібралися українські посли Державної ради Австрії від Східної Галичини і Буковини, Галицького та Буковинського крайових сеймів, члени Палати Панів Австрії, єпископи-вірилісти сейму і по три представники від українських політичних партій, щоб виробити позицію українських політичних сил. З відчуттям відповідальності перед народом, перед минулими і майбутніми поколіннями високі збори в Народному Домі проголосили себе Українською Національною Радою.

В свою чергу УНР вирішила "проголосити утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави”. Безперечно, цей декларативний акт ще не означав утворення держави де-факто. І це усвідомлювала Рада. В другому пункті її рішення було записано: "Постановляється виробити приготовні заходи, щоби се рішення перевести в життя”.

Вже 1 листопада українські сили перейняли владу у Львові, за день-два — у всьому краї, а 13 листопада держава отримала офіційну назву Західноукраїнської Народної Республіки. Здійснилась українська національна революція. Через п’ять з половиною століть до життя відродилася державність корінного народу, що, як і всі інші поневолені народи Габсбурзької монархії (чехи, словаки, серби, хорвати, словенці, поляки), піднявся на боротьбу за національну свободу та незалежність.

Як відомо, у зв’язку з багатьма несприятливими обставинами західним українцям у той період не вдалося відстояти своєї держави. Але всенародний чин 1918–1919 рр. не був даремним. Насамперед, він збагатив національну свідомість народу ідеями держави, рідної землі, соборності, національного обов’язку і солідарності. Перше Листопада зайняло в національному календарі особливе святе місце: його відзначала українська публіцистика, політичні партії та рухи, проводилося вшанування пам’яті полеглих У боях за Україну. Системно й уважно аналізувала уроки західноукраїнської національної революції демократична історіографія. Польський окупаційний режим намагався знищити або спотворити пам’ять про ЗУНР, а іноді вдавався до кривавих акцій проти тих, хто її беріг. Символом беззастережної антиукраїнської постави польської держави став кривавий розгін демонстрації 1 листопада 1928 року у Львові, присвяченої 10-річчю революції. І все-таки в умовах Польщі ще зберігалися можливості передачі знань про ЗУНР підростаючим поколінням, об’єктивного висвітлення в мемуарній літературі та історичних дослідженнях подій. Однак все змінилося з приходом у Західну Україну радянської влади. Практично всі активні учасники боротьби за національне визволення, яких застав на місці радянський режим, були репресовані, а сама історія західноукраїнського визвольного руху поставлена поза законом. Найголовнішим засобом для спотворення національної пам’яті українців стало замовчування найвизначніших подій і діячів минулого. Особливо виявлялася ”турбота” про вилучення з програм навіть спеціальної історичної освіти відомостей стосовно ЗУНР. Можна було закінчити історичний факультет Львівського університету і не знати про Листопад 1918 р. Це була тема, негласно піддана анафемі. Хоч майже кожного року провідний науковий журнал радянських істориків "Вопросы истории” або частину листопадового номера, або чергову статтю обов’язково присвячував подіям осені 1918 р. у Польщі, Чехословаччині чи інших поавстрійських країнах, написану з погляду позитивної, часто патетичної оцінки ролі відвоювання національної свободи і незалежності, національної державності поляками, чехами, словаками, хорватами, сербами, словенцями, угорцями та іншими народами. "Виникнення Чехословацької Республіки в 1918 р. було історичним прогресом”^[1]. При цьому критикувалися "результати національно-демократичної революції”, внаслідок якої "задоволені були лише претензії” національної буржуазії, а "вимоги робітничого класу” ”не були виконані”. Приблизно в такому ж руслі оцінювалися національно-демократичні революції в інших країнах. Встановлення "незалежності нових європейських країн” (називалися Фінляндія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія) визнавалося як "видатне завоювання їх народів”. Але знову ж таки додавалося, що ”буржуазним силам" "вдалося… використати видатні завоювання своїх народів"^[2].

Читач пропускав повз увагу штамп про "буржуазні претензії" та "буржуазні сили" і цілком як об’єктивну сприймав позитивну оцінку національно-демократичних революцій десь в інших країнах. Та при цьому залишалася незрозумілою буквально ворожа інтерпретація радянською історіографією (насамперед своєю, українською) української національно-демократичної революції в Австро-Угорщині. Московські історики, найчастіше, задовольнялися мовчанкою. Це принижувало національні почуття українців. Чому "визволення” напівпривілейованого в Австрії польського народу заслуговує похвали і захоплення, а боротьба найбільш упосліджених в Австрії українців за національну свободу 1918–1919 рр. піддається безсоромному паплюженню? Такий стан аж ніяк не узгоджувався з претензіями радянської історіографії на об’єктивізм.

На цьому фоні дисонансом прозвучала тільки стаття "радянського” історика Олександра Карпенка. Він 1957 р. опублікував багату за фактологічним матеріалом статтю про характер революційного руху в Східній Галичині 1918 р. Події листопада 1918 р. і наступних місяців були названі революцією "народною, буржуазно-демократичною, бо в ній розв’язувалися завдання демократичних перетворень — повалення монархічної влади і ліквідація залишків феодалізму, встановлення буржуазної демократичної республіки і завоювання основних демократичних свобод: 8-годинного робочого дня, конфіскація поміщицької, цісарської, монастирської та земель інших власників, встановлення особистих свобод для всього народу та ін. Ця революція була народною й тому, що рушійними силами її виступали робітники і селяни”^[3]. Автор, зрозуміло, не міг не віддати данини режиму. Згадано у статті й "верховодів українських буржуазно-націоналістичних партій”, і "продажність західноукраїнських лідерів”, і "звичайнісіньку демагогію УНР", і навіть стосовно 1918 р. вже був "радянський народ"^[4]. Однак ще раз зазначаємо: за суттю нове бачення подій 1918 р. зовсім не вкладалося в радянську інтерпретацію історії України першої половини XX ст.

Незабаром у світ вийшла брошура "Історія однієї зради". Зовні вона була спрямована проти "людей без роду і племені, людей без батьківщини", які, "перейшовши на службу до нових заокеанських господарів… ще з більшою заповзятливістю снують своє павутиння брехні і наклепу на соціалізм”. Пасквіль, написаний у тонах бульварної лайки (“ЗУНР — цей викидень західноукраїнської буржуазії”, засіб ”обману народу, насильства над ним” тощо), мав також служити попередженням для внутрішніх вільнодумців. Автор брошури — комсомольський агітатор — лаяв, однак, хоч і голосно, але не переконливо. Щоб раз і назавжди попередити появу правдивого слова про західноукраїнську революцію 1918 р., ”науково” обгрунтувати її реакційну роль було доручено трьом, як на ті часи, авторитетним історикам. Жаль тих ”незациклених людей", котрі змушені були стверджувати, що "українська буржуазія" проголосила ЗУНР для того, аби "з допомогою Антанти придушити революційні виступи робітників та селян і зберегти капіталістичний порядок”. Стаття завершувалась звичним тоді крикливим висновком: ”Ідея про революційний переворот” на початку листопада 1918 року в Східній Галичині вигадана буржуазними націоналістами для виправдання антинародної акції української контрреволюційної буржуазії, яка завжди була найлютішим ворогом українського народу”.

Відтоді впродовж 30 років правда про ЗУНР в Україні замовчувалася (мовляв, що писати, що вивчати, коли все ясно), тільки спецфонди архівів, наукових бібліотек зберігали тисячі документів, сотні книг і статей про справді героїчний чин галицьких українців у 1918 р. і наступних роках. Серед них — законодавчі ухвали Української Національної Ради та Державного Секретаріату, ноти до іноземних держав, договори й умови з ними, розпорядження центральних державних органів, інформації, звіти і запитання повітових комісаріатів, накази Головної Команди Галицької Армії, донесення польових командирів про ситуацію на фронті, підшивки тогочасних газет, оголошень, плакатів, листівок, інші види документів. Багата й літературна спадщина про українську революцію політичних і військових діячів, які перебували у керівництві західноукраїнської держави та армії, — К. Левицького, М. Лозинського, С. Вітика, І. Макуха, А. Артимовича, О. Назарука, С. Голубовича, М. Рудницької-Лисяк, М. Тарнавського, В. Шухевича, С. Шухевича, А. Кравсата ін. За жанром це переважно спогади. Але окремі праці, хоч і не позбавлені елементів мемуару, варто віднести до глибоких аналітичних досліджень, виконаних з великою громадянською відповідальністю на багатому фактичному матеріалі. З цього огляду особливо виділяється книга М. Лозинського^[5]. Автор об’єктивно проаналізував внутрішнє становище Австро-Угорщини 1918 р., що привело до революційного вибуху в національних краях імперії, у тому числі й в українській Галичині, так само неупереджено окреслив фактор українсько-польського протиборства у розвитку подій, послідовно, день заднем висвітлив державотворчу роботу політичного керівництва Республікою, українсько-польську війну й антиукраїнську позицію щодо неї, зайняту Антантою та її емісарами. Належно відображена у праці діяльність ЗУНР, спрямована на реалізацію ідеї соборності, що декларована Актом злуки 22 січня 1919 р.

Близькими до праць згаданих авторів і за змістом, і за. авторськими ставленнями до ЗУНР були наукові видання 20-30-х років. Їх автори — знову ж таки переважно професійні історики, але люди, котрі мали власні погляди на революційні події як їхні низові учасники або як прості спостерігачі. Серед цих праць можна виділити книги М. Чубатого^[6], а також В. Кучабського, О. Кузьми, П. Олійника, П. Феденка, колективну "Історію українського війська", статті О. Назарука, С. Томашівського, чимало публікацій у радянських і комуністичних виданнях "Літопис революції", "Наша правда", "Західна Україна". Оригінальна і багата за фактологічним матеріалом книга Олекси Кузьми^[7]. Численні невеликі різножанрові матеріали (спогади, добірки документів, аналітичні статті тощо) друкувалися в 20-30-х роках у періодичних виданнях "Український Прапор" (Відень), "Літопис Червоної Калини”, "Історичний Календар-альманах Червоної Калини", "Дзвони", ”Діло" та ін.

У 40-80-х роках тема 1 листопада 1918 р. і ЗУНР продовжувала привертати увагу українських істориків на еміграції. Світ побачили дослідження С. Ярославина, М. Стахіва, І. Витановича^[8].

Величезною є спадщина польських мемуаристів та істориків про "obrońców Lwowa” та польсько-українську війну. Через призму польського бачення війни Польщі проти ЗУНР написано багато спогадів і досліджень, виголошено немало промов. Свідчення про той час залишили провідні діячі Польської держави Ю. Пілсудський, В. Вітос, І. Дашинський, С. Гломбінський, М. Хлямтач, С. Рутковський, генерали і старшини Б. Роя, Е. Сікорський, Галлер, Ч. Мончинський, В. Стесловіч та ін. За жанром — це переважно спогади, промови. Деякі з них, наприклад, промови і спогади Ю. Пілсудського, опубліковані у його зібранні творів^[9], інші ж вийшли окремими виданнями^[10]. Багато невеликих за жанром спогадів опубліковано у тритомному виданні донесень і спогадів, виданому в 30-х роках^[11].

Основні ідеї, коментарі (а для певних авторів і переконання) зводяться до того, що Львів і ”південно-східна Малопольща” — відвічні польські землі. Отже, на них після розвалу Австро-Угорщини повинна була відродитися Польська держава, проте на законні польські інтереси, зокрема на "польський Львів", замахнулися українці. Від того замаху поляки вимушені були боронитися. Та їх оборона виявилася переможною, і вони силок зброї довели "своє право на південно-східну Малопольщу". 1 післявоєнний період ставлення внутрішньої польської історіографії до історії ЗУНР та до "польсько-української війни" 1918–1919 рр. було значно об’єктивнішим, а відтак і правильнішим, ніж в українських радянських істориків. Автори загальних праць з історії України, національно-визвольного руху Лешек Подгородецький, Владислав Серчик та інші, коротко подаючи перебіг подій у Східній Галичині 1918–1919 рр., не повторювали шовіністичного штампу про "український замах” чи радянського про "найлютіших ворогів українського народу". Щоправда, надалі стверджувалася безпідставна легенда про нібито прихильне ставлення австрійської влади до української справи^[12], хоч факти свідчили про куди більшу прихильність цісаря і уряду до польської справи.

В останні роки у польській, як і в українській історіографії, посилився інтерес до українсько-польських стосунків періоду боротьби обох народів за відродження національної державності. У низці праць сучасних польських авторів помітні прагнення до розуміння українських визвольних змагань, права українців на національну державність. Назвемо передусім монографію Тадеуша Домбковського^[13]. Автор не піддає сумніву український характер Східної Галичини, а звідси — і права українців краю на національне визволення. Він чи не перший у повоєнній польській історіографії, хто вивів національний склад Східної Галичини, виходячи з реальних мовно-культурних і конфесійних характеристик^[14]. Дослідник спробував виявити об’єктивні причини поразки ЗУНР, що випливали з її відносно менших людських і економічних можливостей, браку військових кадрових старшин, вкрай невигідного зовнішньополітичного становища.

Дуже уважним у підході до оцінок політичних лозунгів і претензій, способу ведення війни і ставлення польських та українських військово-політичних сил до мирного населення, поважання чи неповажання при цьому норм міжнародного права, є Людвік Мрочка^[15]. Порівняно з польською науково-історичною та мемуарною літературою попереднього часу по-новому подаються події польсько-української війни у працях М. Вжосека^[16], Мацєя Козловського^[17], Антоні Нубійського^[18], Генрики Крамаж^[19]та ін. Автори знову ж таки прагнуть утриматися на нейтральній об’єктивній позиції щодо воєнної боротьби державотворчих сил обох народів, хоч це не завжди їм дається. А. Чубинський ніби ненароком пише про 62 % поляків серед населення Львова^[20], хоч за переписом 1910 р. римських католиків у Львові числилося близько 51 %. Він без застережень розглядає Східну Галичину як частину Малопольщі. За ним, поляки ”вели битви за визволення міста”^[21]. Г. Крамаж також не хоче погодитися з М. Литвином і К. Науменком в тому, що українські робітники Західної України боролися проти агресії буржуазної Польщі^[22], хоч при цьому ”славу здобували” різні польські бойові підрозділи. Безумовно, такі "дрібниці” пояснюються легко. Польські автори дивляться на події, вивчаючи їх зі свого, своєрідного бачення. Вони намагаються висвітлювати хід польсько-української війни і політичного протиборства з об’єктивних позицій. На жаль, при цьому часто акцентують на те, щоб вину за переростання політичних засобів боротьби у воєнні, непоступливість на переговорах, за зрив окремих тимчасових угод і навіть за використання українською стороною злочинних методів боротьби більшою мірою, ніж це допускали поляки, покласти на українців. При цьому польські автори, в основі не заперечуючи національних прагнень українців Галичини до здобуття національної волі та державності, все-таки виходять з того, що цілком обгрунтованими були претензії поляків на завоювання Східної Галичини, її інкорпорацію в Польщу. Як відомо, з українського боку такі дії завжди кваліфікувалися як агресивні і загарбницькі, в тому числі і вживання на означення історико-етнічного українського краю Галичини назви Малопольща.

”…Бої за Малопольщу Східну і сам Львів більш-менш від половини листопада 1918 р. почали ставати все завзятішими, — пише доктор Марек Резлер у рецензії на книгу Г. Лукомського, Ч. Партача і Б. Поляка "Війна польсько-українська 1918–1919", — але і досі до кінця не є виясненими випадки взаємних жорстокостей, частіше з української сторони, зокрема в міру погіршення її ситуації”^[23].

Безперечно, жорстокі розправи у тій війні, практично, як і в кожній, траплялися нерідко. Однак стверджувати, що з польського боку їх допускалося менше, справді нема жодних підстав. Достатньо згадати єврейський погром у. Львові 22–24 листопада 1918 р., вбивство українського Державного Секретаря рільництва (міністра) М. Мартинця, а також професора Івана Сілецького, доктора Василя Патуха, повітового комісара Турки Всеволода Ріпецького та інших українських урядників 10 червня 1919 р. у Небилівському лісі Калуського повіту^[24], масові вбивства і спалення селян у Нижневі, Довгомостиськах, Радиничах Мостиського повіту, с. Корні біля Рави-Руської, у Лапшині біля Бережан, в Наконечному біля Яворова, екзекуції польських жовнірів у червні 1919 р. в Дрогобицькому повіті тощо. В архівах зберігаються про такі випадки численні свідчення. Однак зазначимо, що існують документи про жорстокості і злочини українських жовнірів, які вони застосовували до польського цивільного населення. Для збирання таких фактів після захоплення Східної Галичини поляки створили спеціальну комісію, поставивши цю роботу на державний рівень. Фактів зібрали чимало^[25]. Проте підстав для обілювання в цьому питанні однієї сторони не може бути, оскільки відносними є судження про більші чи менші ”okrucieństwa”. Мабуть, і український історик не може далеко відійти від того погляду спостереження за українсько-польськими стосунками і українсько-польською війною 1918–1919 рр. зокрема, який називається українським національним інтересом. Тим паче, що події 1918 і наступних років — це сучасніша політика, ніж давня історія.

Падіння ЗУНР залишило ще один глибокий шрам у національній пам’яті, розпач від того, що вже вкотре учасники великого чину наробили немало помилок і в кінцевому підсумку зазнали поразки. І все-таки об’єктивно оцінюючи західноукраїнські події 1918–1919 рр., варто зазначити: вони вражають свідомою участю у них національної інтелігенції, військової та учнівської молоді, духовенства — всього народу. Українці Галичини, яких у Відні вважали деформованою маргінальною національністю імперії, у Варшаві та Кракові — видумкою австрійського губернатора Стадіона, у Петербурзі — істинно російським загубленим племенем карпаторосів чи червоноросів, несподівано для всіх виявили себе цілеспрямованим державотворчим народом. В особливо несприятливих міжнародних умовах війни з Польщею і Румунією, агресивних зазіхань Радянської Росії, антантівських пропольських політичних інтриг, в умовах викликаної імперіалістичною війною господарської розрухи краю і пошесних хвороб ЗУНР упродовж семи місяців контролювала практично всю територію Східної Галичини та ще майже два місяці вела нерівний бій з антантівськими формуваннями поляків за її утримання. Отже, коли бути неупередженим, то варто задуматися над тим, як іще вчора упосліджений народ Галичини, в багатократ уступаючи полякам за кількістю, зумів примусити світ почути про себе і довести, що його політичні амбіції мають міцний національний грунт та заслуговують поваги.

Сила галичан, яку вони виявили у дні "великого зриву”, під час будівництва своєї Республіки, її захисту, не була дивом. Те, що трапилося 1 листопада 1918 р., зароджувалося, розросталося, повнилося майже 100 попередніх літ.

Розділ перший Витоки свободолюбного духу і чину

Одне з найдемократичніших гасел світу кінця XIX-початку XX ст. — право націй на самовизначення. Демократичні підстави реалізації цього права творили, зокрема, такі умови: народ проживає на своїй історичній батьківщині, є корінним на території, де хоче самовизначитися і побудувати свою державу; народ на тій території (історичній батьківщині) становить більшість населення або ж, принаймні, становить більшість у сільській місцевості чи відносну більшість у сільській місцевості чи відносну більшість взагалі; еліта нації виробила ідею самовизначення і створення самостійної держави, соборності країни і народу; ідея незалежності захопила широкі верстви народу, стала для них зрозумілою і рідною. Це означає, що без суб’єктивної волі нації до визволення, соборності та державності ніяке самовизначення неможливе, інакше вона може набути характеру політичної пародії, як це трапилося з окремими націями і народностями колишнього Радянського Союзу. Проте однієї волі до державної незалежності у вирішальні моменти боротьби може бути недостатньо. Для цього здебільшого необхідні збройні сили.

Чи мали місце ці умови стосовно українців Галичини 1918 р., коли ті вирішили реалізувати своє право на самовизначення? Безперечно. По-перше, найдавніші археологічні культури, які ідентифікують з раннім слов’янством, зокрема пам’ятки празького зразка, з’явились спочатку на Правобережній Україні. Археологи розглядають їх як "споконвічно місцеві”, що "особливостями похоронного обряду, житлового будівництва, кераміки, прикрас генетично пов’язані з дніпро-дністровськими пам’ятками черняхівської та київської культури”^[26].

Ці висновки про дніпровсько-дністровську прабатьківщину слов’ян, а отже й українців, вкотре перегукуються з висновками М. Грушевського: ”Правітчизну нашого народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнім Подніпров’ю, де він міг бути автохтоном в тім значінню, що сидів тут з таких часів, в які ніяка історія не сягає”^[27]. Щоправда, за М. Грушевським, а також багатьма іншими авторами^[28] територія між Карпатами і Прип’яттю аж до перших міграційних потоків початку І тис. н. е. із праслов’янщини на захід, південний захід і південь не була слов’янською, але лежала першою на дорозі слов’янського просування, хоч є багато прихильників слов’янської прабатьківщини власне на просторі між Карпатами на півдні та Прип’яттю на півночі. Стосовно історичного періоду, що фіксується писемними пам’ятками українського, польського, германського, чеського походження, то він на території Галичини був періодом найдавнішого і неперервного проживання українців (руських, русинів). Правда, з польського боку були спроби розглядати ”Червону Русь” як етнічно польську землю у X ст., яка після відомого походу Володимира Святославича 981 р. ”на ляхів” нібито за допомогою руських священиків і чиновників ”була зрущена”. Зрозуміло, такі спроби мали швидше публіцистичний, аніж науковий характер. До них, наприклад, вдавався польський політолог, професор Львівського університету міжвоєнного періоду Станіслав Грабський^[29]. Суто ”польських” поглядів дотримувались автори, які вважали західноукраїнські землі однаковою мірою як українськими, так і польськими. У 20-30-х роках з таких позицій виступав Тадеуш Голувко, 1988 р. Едвард Прус видав книжку ”Атаманія УПА”, зазначаючи, що західноукраїнські землі ”для проживаючих там поляків — східні креси, натомість для українців — західні креси”. На це можна відповісти, що українці Галичини, Волині (та й Холмщини) ніколи не дивилися на свій край як на ”креси”, бо був він для них Батьківщиною. Польські претензії на Галичину ішли від державницької історичної традиції, яка конфронтувала з правом народів на самовизначення. Українці не визнавали вчиненого над ними в історичні часи державного насильства і ніяк не могли поділяти ні бажань, ні аргументів поляків. Такими, що випливали з вікової наруги над українським народом, трактувалися українцями і "аргументи” переваги польського елементу в землеволодінні, величині нерухомої власності, розмірах сплати податків, тиражах книговидавничої справи й періодики. Це не могло інакше вважатися, як тільки насильство польської меншості над більшістю корінного населення.

Вже з кінця XIX ст. і з українського, і з польського боку робилися спроби польсько-українського порозуміння. Інколи на цьому шляху проголошували ”нову еру”. Однак об’єктивні політичні, соціальні, економічні, демографічні контроверсійні інтереси були надто антагоністичними. Передові українські сили вбачали визволення свого народу і зрівняння його в правах і можливостях з іншими тільки на шляху національно-визвольної боротьби. ”Наше спільне життя на отсій землі було, є і мусить бути боротьбою за національне і соціальне становище, — писав І. Франко 1906 р. — Від нас обопільно поляків і українців… буде залежати не те, щоб та боротьба щезла? Від нас і наших спадкоємців буде залежати, які форми прийме та боротьба: чи ті новочасті, цивілізовані, гуманні, витворені історією щасливіших від нас народів, ті, що виробляють силу і окрилюють духа обох бойових сторін… чи ті дикі, варварські, руїнні, якими так часто дорікають нам польські проводирі, та до яких самі пхають нас свідомо чи несвідомо своєю перфідією”^[30]. Однією з провідних тем українсько-польської політичної полеміки та ідейної боротьби була тема національного характеру Східної Галичини.

З огляду на польські статистичні, етнографічні, ідеологічні та інші дані українська наука і публіцистика наполегливо доводила свою національну перевагу. Все здавалось очевидним. Українське населення краю майже на дві третини складалося з українців і на одну третину — з поляків та євреїв разом. Так, за матеріалами перепису 1900 р. греко-католиків налічувалося 3 млн 6 тис., або 63,5 % всього населення, римських католиків — 1 млн 75 тис., або 22,7 %, іудеїв — 614 тис., або 13 %. За показником розмовної мови (Umgangsprache) на україномовних припадало 2 млн 988 тис. (63,1 %), польськомовних — 1549 тис. (32,7 %), німецькомовних — 175 тис. (3,7 %). Мови некорінних національностей (в умовах Галичини — єврейської) австрійський перепис не визнавав і записував євреям мови польську або німецьку, невеликій частині (40 тис. осіб) — українську. І. Франко, С. Баран, В. Барвінський, С. Дністрянський, З. Кузеля, В. Охримович та інші доводили недосконалість і тенденційність австрійської статистики. Окрім фальсифікації показників розмовної мови євреїв, критиці піддавалися корегування даних перепису погмінних на рівні повітів і краю (наприклад, всіх ”латинників” (римських католиків) записували як польськомовних). На Тернопільщині, Бережанщині, Збаражчині, писала газета ”Діло”, латинники "почувалися домовної солідарності з прочим руським населенням”^[31]. Таких латинників, "національно нездецидованих”, у Східній Галичині налічувалося близько мільйона. Водночас австрійська статистика подавала лише мізерну кількість латинників, розмовною мовою яких була українська. У 1880 р. таких налічувалось 39 299, а 1890 р. — 41 497 осіб^[32]. В українській історіографії радянського періоду було прийнято майже без застережень показувати національний склад населення Східної Галичини не на основі мови, а на основі релігійної приналежності. Так робили, наприклад, В. Огоновський, В. Наулко та інші. Корективу без застережень зробив польський дослідник Тадеуш Домбковський, який відніс до українців Східної Галичини передвоєнного австрійського часу 500 тис. латинників і подав відсоток поляків не за статистичним показником мови (32,7 %), не за приналежністю до римсько-католицької конфесії (22,7 %), а виходячи з реальної національної віднесеності населення — 14,4 %^[33].

Зовсім безпідставним вважала українська публіцистика причисления австрійською статистикою євреїв Галичини до польськомовного населення.” Близько мільйона жидів (у межах всієї Галичини. — С. М), — писала та ж газета, — причисляється до поляків… власті силують всіх галицьких іудеїв, щоб признавалися до польської розговорної мови, хоть се загальнозвісно, що ледве 10 відсотків жидів уживає польської мови в щоденнім життю, решта говорить по-жидівськи, а ніколи по-польськи”^[34]. Таке причисления було на руку польським ідеологам. При долученні іудейського населення до "польськомовного” християнські міста Східної Галичини виглядали як такі, що мали польськомовний характер. Насправді ж у містах і містечках Східної Галичини, не беручи до уваги Львова, польський елемент без іудеїв поступався українському. В деяких містах, таких, як Галич, Зборів, Рогатин, Жидачів, Миколаїв, Сколе, Теребовля, Городенка (5 683 українці, 1 416 поляків), Богородчани і багатьох інших, греко-католики становили переважну більшість. Загалом у 90-х роках ”русини з 90 повітових міст і містечок (центрів адміністративних і судових повітів разом. — С. М.) мають аж в 24 безоглядно більше число населення від поляків і жидів, — узагальнювала становище велика стаття “Міста Східної Галичини”, вміщена у декількох номерах ”Діла”, — а релятивно в дальших 42 містечках, отже, разом в 66. Поляки, натомість, мають безоглядно більше число населення лише в 7-х, а релятивно в 17, разом, отже, 24”^[35]. Але на користь поляків вирізнявся Львів. За переписом 1910 р., у ньому проживало 105 469 римських католиків (51,2 %), котрі в умовах великого міста, центру політичної адміністрації краю, що знаходилася в руках поляків, були пройняті здебільшого так званою ідеєю ”польськосці” Львова і всього краю. Греко-католиків у тому ж році налічувалося у Львові 39 314 (19,1 %), іудеїв — 57 387 (27,8 %), інших — всього 3 943 осіб (1,9 %). Ще більш ”польський” вигляд мало місто за мовним показником офіційної статистики: 172 560 (83,7 %) польськомовних, 21 780 (10,6 %) україномовних, 5 922 (2,9 %) німецькомовних та 902 (0,44 %) іншомовних. Таке становище стало ще одним виявом упослідженого становища українців у Львові, де вони боялися признаватися до своєї мови і де щорічно приблизно 1 % грекокатоликів змінювали батьківську віру на римо-католицьку. В одному з номерів ”Діла” за 1914 р. наводилось 58 прізвищ урядників магістратської служби, котрі змінили греко-католицький обряд на римо-католицький^[36].3 огляду на ці обставини поляки вважали Львів польським містом і П’ємонтом польських визвольних змагань. Однак і за таких умов Львів не перестав бути центром українського політичного життя всього краю. В ньому діяли централі політичних партій, акціонерних товариств і банків, редакції газет національних видавництв. Іван Франко мав усі підстави назвати Львів “серцем руського народу в Галичині”^[37]. Місто знаходилося на українській історико-етнографічній території. Вже навіть у Львівському підміському повіті українці становили абсолютну більшість населення. Місто було засноване українським королем Данилом, а за правління Льва Даниловича перетворилося у столицю князівства. Тут концентрувалися духовні святині руськоукраїнської Галичини: греко-католицька митрополія, собор св. Юра, церква Успення пресвятої Богородиці, церква св. Миколая, Преображенська та багато інших, що навіть своєю архітектурою надавали Львову багато українських містобудівних ознак. Отже, на початку XX ст. Галичина ще залишалася українським краєм, а її столиця Львів, попри все своє спольщення, відродила себе в ролі джерела національної ідеї, центру організації українських політичних сил.

Нарешті, яке спрямування і який рівень національної свідомості мала українська інтелігентна еліта та український народ загалом напередодні "великого зриву” 1918 р.? Як довго жевріла іскра надії на національне визволення, хто її запалив і роздмухував?

Мабуть, буде правильно сказати, що за всіх умов політичного поневолення, економічної нужди народ не переставав жадати свободи. Люди завжди тягнулися до освіти й духовності. Але домінантною лінією було прагнення до національної та громадянської рівності з іншими народами. І це прагнення зрозуміле. Не може бути вільною людина, коли підневільним є її народ.

Вже у революційному 1848 р. Головна Руська Рада не підтримала домагань демократичних свобод і відродження польської державності, які висунула польська Крайова Рада Народова. І найперше не підтримала їх через те, що у польській схемі революції не залишалося місця навіть для визнання руського (українського) народу як самобутнього, тим паче його національних прав. Головна Руська Рада саме акцентувала на тому, що русини є великим історичним народом і мають природне право на самобутній розвиток та адміністративну автономію. ”Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого полтретя міліона землю Галицьку замешкує. Той народ бил колись самодільний, рівнялся в славі найможнішим народам Європи…”^[38] Тоді, 1848 р., галицькі політики сформували вимогу перетворення Східної Галичини та інших українських земель в окрему українську провінцію австрійської монархії — по суті, вимогу національної автономії^[39].

Першу пропозицію про дві губернії у Галичині вніс 22 травня 1848 р. о. Михайло Малиновський, секретар Головної Руської Ради і член так званого байрату, утвореного губернатором Стадіоном. Головна Руська Рада 9 червня 1848 р. подала з цього приводу петицію до цісаря. Якоюсь мірою вона збіглася з цісарським розпорядженням 1847 р. про поділ Галичини на Східну та Західну, а 19 червня цісар Фердинанд І санкціонував утворення двох галицьких губерній і визначив термін виконання цього до 1 серпня 1848 р. Це викликало шалений опір польських поміщиків краю. Очолив його віце-президент губернії Агенор Голуховський. Крайова влада саботувала цісарське розпорядження. У свою чергу Головна Руська Рада звернулася з меморіалом до Міністерства внутрішніх справ з вимогою прискорити реалізацію цісарського розпорядження. Заодно вона закликала місцеві руські ради збирати підписи на підтримку ідеї поділу Галичини. Їх було зібрано 200 тис.

Незабаром губернатором Галичини став В. Залеський, який не поділяв поглядів свого попередника Стадіона і справа поділу краю на українську і польську частини почала втрачати перспективу. Однак жовтневе повстання проти цісаря у Відні підштовхнуло Головну Руську Раду до нових ініціатив.

Вона надіслала 28 жовтня 1848 р. до Міністерства внутрішніх справ матеріал з вимогою поділу Галичини. Висувалися конкретні питання:

— поділити Галичину на ”рускій і мазурскій” краї;

— на руській землі утворити "правдиво народну страж”;

— у всіх школах запровадити руську мову і письмо;

— запровадити руську мову і письмо у всіх урядах і ”зверхностях”;

— замість мандаторів впровадити громадські заряддя та цісарські уряди;

— призначити комісію для розв’язання ”спорів між панами і громадами за грунти, ліси і права”;

— перевести в інші місця урядників, які втратили довір’я руського народу;

— привернути славу обрядові руському, зрівняти в оплаті священиків і дяків з ксьондзами й органістами.

Невдача польського повстання 1–2 листопада 1848 р. у Львові, здавалося, спрямувала справу поділу Галичини у практичну площину. З цього приводу 25 листопада 1848 р. у Кракові навіть була утворена спеціальна губернська комісія для окремого управління західними округами Галичини^[40].

Австрійський уряд, скориставшись суперечністю в національних устремліннях українців і поляків, спочатку зробив певні кроки назустріч бажанням українців. Розпорядженнями міністерства освіти 4 грудня 1848 р. і 8 січня 1849 р. в університеті і гімназіях залишалась німецька мова як мова викладання, а також обов’язковою вважалась українська мова, а польська як факультативний предмет. Ще раніше (13 вересня 1848 р.) цісарським патентом у Львівському університеті створювалася кафедра української мови, що розгорнула роботу з початком 1849 р. Її очолив Яків Головацький^[41]. Проте незабаром уряд знову зробив ставку на польську поміщицьку верхівку краю.

Австрійський парламент, засідаючи в січні 1849 р. у Кромерижу біля Оломоуца, під впливом польських магнатів прийняв рішення про ”status quo” Галичини. Того ж року 28 лютого парламент проголосував за відокремлення Буковини (румунської й української її частин разом) від Галичини, проігнорувавши тим самим вимоги українців про об’єднання української частини Буковини з українською частиною Галичини. Кромеризький парламент прийняв Конституцію, яка передбачала поділ Австрії на окремі краї, що історично склалися. Серед них мали бути Королівство Галичини і Володимири та герцогство Буковина, які в свою чергу мали поділятися на менші адміністративні одиниці з урахуванням національних відмінностей. То був не до кінця визначений компроміс.

7 березня 1849 р. цісар Франц-Йосиф І розпустив парламент і проголосив патент, що насправді усував Кромеризьку Конституцію, але нічого не згадував про поділ Галичини.

Головна Руська Рада 29 березня 1849 р. подала свій останній меморіал до Міністерства внутрішніх справ з домаганням утворити з руської Галичини окремий коронний край. Після цього губернатор А. Голуховський звернувся до заступника голови і головного організатора Головної Руської Ради Михайла Куземського, намагаючись відмовити від боротьби за поділ Галичини і обіцяючи при цьому розв’язати питання в майбутньому. Насправді ж Голуховський був противником поділу. Він залякував уряд тим, що поділ Галичини буде сприяти боротьбі ”за відбудову Русі” й австрійська держава створить ще одну проблему. На доказ цього називав вимоги Головної Руської Ради про об’єднання української частини Галичини з українськими частинами Буковини і Закарпаття.

Головна Руська Рада 30 червня 1851 р. саморозпустилася. Українське національне життя залишилось без власного керівного центру. Австрія поверталася до абсолютної форми правління, а в Галичині утвердилися так звані тісні роки правління А. Голуховського (1849–1859), або ж ”голуховщина”. ”Опорою престолу і законного порядку” ставала східногалицька і краківська шляхта — ”ядро народу”. Українські проводирі 1848 р. все більше віступали від своїх вимог, задовольняючись дрібними цісарськими подачками. Восени 1851 р. до Галичини прибув сам цісар. При закладці першого каменя у будівництво руського Народного Дому він сказав: ”Тут я між моїми русинами”. Фраза ”прикривала” союз цісаря з польськими панами в Галичині, проте тішила ”східних тірольців”.

У 1854 р. галицьке губернаторство було перетворене в намісництво. З деяким оглядом декларувалось утворення двох адміністративних округів — Львівського і Краківського, а Буковина ставала окремим коронним краєм. У 1859 р. міністром внутрішніх справ став галицький намісник А. Голуховський, з ініціативи якого було ліквідовано краківську комісію, а Буковину знову приєднано до Галичини. За час ”голуховщини” державний апарат управління Галичиною набув відверто польського характеру, що не всім подобалось при дворі. У грудні 1860 р. цісар відправив Голуховського у відставку, а 26 лютого 1861 р. видав патент про Крайові статути і крайові ординації до сеймів, згідно з якими пройшли вибори до Галицького крайового сейму, де з огляду на куріальну систему виборів поляки мали вирішальну перевагу. Українські громадські сили ще продовжували дискусію про відокремлення української частини Галичини. Іноді їх вимоги, здавалось, знаходили прихильників у Відні. Але у вересні 1866 р. намісником Галичини знову став граф Голуховський. У Відні українцям порадили полагоджувати справи з поляками на місці, не турбуючи цісаря.

В Австрії 21 грудня 1867 р. була запроваджена Конституція, що перетворювала державу в дуалістичну монархію — Австро-Угорщину, а коронним краям надавала максимальну автономію. В Галичині автономія виявилась формою зміцнення панівного становища польської поміщицької та буржуазної верхівки, засобом полонізації українського краю. Впродовж 1867–1869 рр. були прийняті закони, що проголошували польську мову урядовою в системі освіти, державного управління і судочинства. В німецькомовному до цього часу Львівському університеті впроваджувалось викладання польською мовою. Під наглядом державних структур автономна Галичина набула польського характеру і проблема її поділу на польську та українську частини, по суті, не розглядалася. Звичайно, в українському суспільно-політичному русі, зокрема в суспільно-політичній думці, вона не була зовсім знята, але впродовж двох наступних десятиріч — аж до 90-х років — як політична ініціатива не висувалася перед урядом.

У 90-х роках ідею автономії української Галичини знову висунув з’їзд українських ”нотаблів” (знатних людей), що проходив у березні 1890 р. У ньому брали участь Юліан Романчук, Олександр Барвінський, митрополит Сембратович та ін. З пропозицією про це виступив на І з’їзді РУРП 1890 р. Володимир Будзиновський. Але тоді з’їзд радикалів відхилив її як таку, що суперечить справі боротьби ”за соціальні інтереси селянства і працюючого люду”. Водночас через ці ж причини ідею про поділ Галичини на українську і польську частини не підтримував Іван Франко^[42]. У 1895 р. III з’їзд радикалів повернувся до питання територіальної автономії українських земель у складі Австрії (Східної Галичини та Північної Буковини) і схвалив вимогу про виділення їх в ”окрему австрійську ”руску” провінцію з окремим сеймом^[43].

За декілька днів до 1900 р. (26 грудня 1899 р.) довірена нарада членів "Народної ради", керівного органулівоцентристської течії українського народовського руху, а також деяких діячів, зокрема, Михайла Грушевського, Івана Франка, Євгена Левицького, Володимира Охримовича та інших, задекларувала створення Української Національно-демократичної партії та прийняла програму. У ній, зокрема, зазначалося, що в національному питанні партія буде вимагати, ”щоби в австрійській державі територія, заселена русинами, становила одну окрему провінцію з якнайширшою автономією в законодавстві і адміністрації… до поділу Галичини на дві часті руську і польську і так само до поділу Буковини на часті руську і волоську, та до утворення з руських частей Галичини і Буковини одної національної провінції”^[44].

Зауважимо, що і стосовно "російської” — більшої частини України український рух кінця ХІХ-початку XX ст. здебільшого поділяв ідею автономії. Іван Франко 1896 р. у рецензії ”Ukraina irredenta” на однойменну книжку Б. Бачинського, торкаючись майбутнього державного устрою українських земель, зазначав: ”Політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрої. До такого устрою пруть власне факти економічного життя”^[45]. А Михайло Грушевський у праці ”Звідки пішло Українство і до чого воно йде” ще 1917 р. не йшов далі вимоги автономії: ”…я й інші нітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для близшого часу зовсім досить широкої української автономії в Федеративній Російській Республіці”^[46].

Водночас український рух вже на межі століть як стратегічне завдання висунув також ідею соборності земель України в Самостійній державі. У тій же програмі УНДП 1899 р. було записано: ”Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу… заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дойти до того, щоби цілий українсько-руський народ здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм”^[47]. На східному ж боці ідея самостійної України 1900 р. була сформульована М. Міхновським в його програмній брошурі ”Самостійна Україна”.

Цікаво зауважити, що попри все негативне ставлення галицьких українців до режиму царської Росії, вони все ж підтримували російські урядові наміри у 1909 р. відділити Холмщину та Підляшшя від Царства Польського і приєднати їх до ”єдиной и неделимой” Росії. Таке приєднання розглядалось як менше зло і його вважали бажаним не тільки москвофіли, а й національні демократи, радикали та соціал-демократи. Наприклад, соціал-демократична ”Земля і воля” писала з цього приводу: ”Хоч інтенції російського правительства для нас ворожі, мимо того, ми є за відділення часті українських повітів обох губерній Люблінської і Сєдлецької і за приєднання їх до українських земель, бо через це українському народові в його еманципаційній боротьбі… остається мати до діла не з двома, а з одним противником, з російським царизмом, з російською державністю”^[48].

З 90-х років XIX ст. однією з домінантних ознак українського національно-визвольного руху по обох боках російсько-австрійського державного кордону стало прагнення до координації дій національно-свідомих сил, з’єднання їх зусиль, спрямованих на піднесення різних форм національного життя, культури, літератури, просвіти народу. Галицька громадськість відзначала 1904 р. 30-річчя громадської діяльності Михайла Павлика, який разом з Іваном Франком 1890–1895 рр. видавав часопис ”Народ”. У телеграмі з Полтави якраз акцентувалось на значенні ”Народу” в поширенні просвітніх ідей саме серед всього українського народу: ”Україна і Галичина вперше стали стисло єднатись, як рідні країни й частини одного народу”^[49]. Під вітальною телеграмою із Чернігова поданий підпис Михайла Коцюбинського. Яскравим прикладом участі східних українців у розвитку української національної справи в Галичині є їх матеріальна підтримка видання ”Народу”. Так, з 15 липня 1893 р. до 24 червня 1894 р. затрати на видання часопису становили 2417,52 гульдена. Передплата у Галичині покривала лише 212,61 гульдена, в Росії, куди доставка часопису дуже утруднювалася, — 80,73, продаж книжок додатків — 13 гульденів. Основну ж суму видатків — 2111,18 гульдена — покривала допомога, зібрана на Наддніпрянській Україні^[50].

Ідеї національної свободи, гідності, єдності несли в народ творчість Тараса Шевченка, що стала відомою в Галичині вже з середини XIX ст., Івана Франка, Лесі Українки, Осипа Федьковича, інших діячів літератури і культури. Загальнонаціонального звучання набуло святкування ювілейних дат, відкриття пам’ятників національним діячам тощо. На початку XX ст. такими стали відкриття у вересні 1903 р. пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, відзначення в тому ж році 35-річчя композиторської діяльності Миколи Лисенка, а 1914 р. — 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. На останньому святі у с. Русові Василь Стефаник підкреслив роль спадщини Кобзаря для справи єднання і визволення українського народу: "Читайте його слова, шукайте тієї дороги до майбутнього, яка показана в його словах. З Шевченка набирайтеся карності, відшукуйте квіти краси і тоді краще наблизитесь до сходу нашого сонця, і всі ми опинимось в вільній великій Україні”^[51].

Важливу роль у національному вихованні виконувало товариство ”Просвіта”, засноване ще 1868 р., педагогічне товариство ”Рідна школа”, що діяло з 1881 р., та ін. Практично політична платформа галицьких партій початку XX ст. Русько-Української радикальної, Української Національно-демократичної, Української соціал-демократичної, які виникли 1899 р., Українсько-соціально-християнської, що діяла з 1896 р., у національному питанні була в основі тотожною і майже не змінювалась аж до 1918 р. Всі партії виступали за утворення в межах Австрії окремого автономного українського коронного краю зі Східної Галичини та Північної Буковини і бачили в такому розв’язанні питання засіб захисту національних інтересів українців, протистояння полонізації, соціального розвитку нації, піднесення освіти і культури народу. "Русская национальная партия” (москвофіли), декларуючи вірність монархії Габсбургів і виступаючи проти польського засилля у Галичині, водночас сильно конфронтувала з українським політичним табором. З 1908 р. вона порвала свої контакти з українськими партіями на парламентському рівні, а в теорії відстоювала національну єдність галицьких русинів з російським народом і заперечувала, всупереч очевидним фактам, існування окремого українського народу. На початку 1910 р. представники так званих молодих москвофілів В. Дудикевич і К. Сеник заявили в Крайовому сеймі, що ”між галицькими русинами і росіянами в національному і культурному відношені ніякої різниш нема”^[52].

Незадовго до початку першої імперіалістичної війнл національна позиція українських галицьких партій ще більше зблизилася. В умовах, коли ставало відчутним наближення війни, УНДП, Р УРП, УСДП зійшлися на тому, що у можливій майбутній війні варто робити ставку на Австро-Угорщину та Німеччину, сприяти їх перемозі, особливо над Росією, тим самим допомагаючи поваленню російського панування над Україною. Вперше про це було голосно заявлено на з’їзді "найвизначніших діячів усіх українських партій Галичини у Львові 7 грудня 1912 р.”, котрі у маніфесті ”Український народе!” заявили, що з огляду на добро і будучність українського народу ”на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане на стороні Австро-Угорщини проти Російської імперії як найбільшого ворога України”^[53]. Маніфест підписали національний демократ Кость Левицький (голова), радикал Михайло Павлик і соціал-демократ Микола Ганкевич — заступники голови та Степан Баран як секретар.

З початком війни ця позиція була повторена^[54].

Розділ другий Українська справа в Австро-Угорщині в роки війни

З вибухом війни українські політичні партії 2 серпня утворили Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким як головою, Михайлом Павликом та Миколою Ганкевичем як заступниками. Секретарем Ради був Степан Баран. До президії ввійшли Микола Білицький, Іван Боберський, Іван Ківелюк, Микола Лагодинський, Михайло Лозинський, Андрій Лунів, Теофіл Мелень, Володимир Темницький, Кирило Трильовський, Юліан Романчук, Володимир Старосольський, Лонгін Цегельський. Одним із перших практичних кроків Головної Української Ради було створення Української бойової управи (Kriegsverwaltung) з двох секцій: організаційної і військової^[55]. Перед управою висувалося завдання об’єднати товариства ”Соколи” та ”Січі” і створити на їх основі бойову національну військову організацію, що брала б участь у бойових діях проти Росії. При Українській бойовій управі створювався особливий відділ Червоного Хреста.

Отже, українські політичні сили задовго до війни провели значну підготовчу роботу, спрямовану на військовий вишкіл, національно-патріотичне виховання української молоді. Однак ця робота переважно проводилася у формі молодіжних спортивно-пожежних товариств ”Соколи” і ”Січ”. Ще 1889 р. у Львові виник перший ”Сокіл”. Очолив український сокільський рух Альфред Будзиновський, з 1908 р. головою ”Сокола-Батька” став професор Львівської гімназії Іван Боберський.

У Стрию 1908 р., Тернополі 1910 і 1911 і 1914 рр. у Львові проводились ”зльоти” "Соколів”, що засвідчували широкий розмах цього руху. Паралельно з 1900 р. на Покутті виникло товариство ”Січ”. Незабаром воно поширило свою мережу по всій Галичині. Так виник "Український січовий союз”. Засновником і довголітнім керівником ”Січі” був коломийський адвокат, відомий політичний діяч радикал К. Трильовський, з 1907 р. — депутат австрійського парламенту. Будучи за формою спортивно-пожежними осередками, ”Січі” одночасно виховували молодь у національному дусі. Наддвірнянський староста 14 травня 1904 р. скаржився, що учасники товариств вважають себе козаками і готуються ”різати поляків і жидів”^[56]. Староста при цьому наводив тексти пісень, які вивчали ”козаки”. Повністю подано латинкою пісню ”Гей не дивуйтеся, добрії люди!”:

Очевидно, що антипольський дух дійсно мав місце в ”Січі”. Наводився характерний лист К. Трильовського до одного з низових осередків:

”Дорогі товариші! Ви ані війта, ані нічого в світі не повинні боятися. Най собі війт грозить, що хоче, най і пукне разом з своїми хрунями із великої злості на ”Січ”. А все таки йому до вас зась! Він до вас жодного права не має, коли ви будете добре обходитися.

Здорові були, хлопці молодці!

Д-р К. Трильовський”^[57].

До вибуху світової війни в українській Галичині діяло близько 900 осередків ”Сокола” і 100 — ”Січі”^[58]. На їх основі 1911 р. зародився український скаутінг, який взяв для себе назву ”Пласт”. Цей рух очолив Олекса Тисовський.

З метою спрямування національної боротьби серед українського студентства 1912 р. був створений Український студентський союз, керівну раду якого очолювали Є. Коновалець, М. Твердохліб, Р. Дашкевич, І. Бабій, М. Жила та ін. У тому ж 1912 р. було створене нелегальне Українське стрілецьке товариство. До його керівного комітету ввійшли Л. Цегельський, С. Томашівський, К. Маличко, М. Білицький, С. Гайдучок, Р. Дашкевич, І. Боберський, Ів. Чмола (голова). Міністерство внутрішніх справ не затверджувало товариства, виступаючи проти його центрального керівного органу. В грудні 1912 р. осередки ”Січі” об’єднались в Український січовий союз на чолі з К. Трильовським. Цей Союз виступив з ініціативою військового навчання, що, зокрема, було започатковано у с. Завалля Снятинського повіту. Український січовий союз почав видавати ”Січові вісті”. Опублікована в січневому номері за 1913 р. відозва закликала готуватися до війни ”з москалями” за визволення братів-українців Наддніпрянщини. ’Тенеральним отаманом” Українського січового союзу став той же К. Трильовський.

Незабаром (у першій половині 1913 р.) у Львові виникло товариство Українських січових стрільців, яке очолили В. Старосольський та Дм. Катамай^[59]. У травні до цього товариства вступили студентські воєнізовані товариства. Так утворились своєрідні дві секції: товариство УСС-І — студентів і товариство УСС-ІІ — робітничої та сільської молоді. В них проводилася широка підготовча мілітарна робота аж до навчальних маневрів. До початку війни у Східній Галичині налічувалося 96 організацій Українських січових стрільців^[60]. Отже, можна вважати, що західноукраїнські політичні сили вступали у війну, маючи не лише мережу політичних організацій, які користувались підтримкою національно-свідомої народної маси, а й значні загони мілітарно орієнтованої націоналістичної молоді.

Головна Українська Рада вже в перші дні війни вважала, що може розраховувати якнайменше на 10 тис. ”стрільців”, готових виступити на Київ^[61].

Складною і нелегкою була діяльність українських політичних сил Галичини у воєнні роки. Попри всі заяви Головної Української Ради про лояльність до цісаря й уряду Австро-Угорщини, вже з перших днів на українське населення посипались жорстокі репресії військових та жандармських каральних органів. Командування австро-угорської армії намагалося пояснити поразки на російському фронті нібито сприянням українського населення російському командуванню, передачі йому розвідувальних даних про австро-угорські війська, їх дислокацію та укріплення. Насамперед заарештовували осіб, запідозрених у москвофільстві, священиків, учителів, окремих селян. Жодного слідства не проводилося. Судді виносили вироки смерті. Як писав М. Лозинський, тільки суддя Згурський ”видав понад 100 присудів смерті на українців і сам був присутній при їх виконанні”^[62]. Про страту ”шпигунів” повідомляли газети^[63]. Тисячі українців направляли в австрійські табори. Символом знущань став табір Талергоф біля Граца. Органи влади виявляли недовіру до українського політичного керівництва, яке, однак, зі стратегічних міркувань продовжувало робити ставку на держави Центрального блоку.

Головна Українська Рада 3 серпня 1914 р. опублікувала маніфест, визначивши основні напрями своєї діяльності в умовах воєнного часу: сприяння перемозі австро-угорської монархії; представництво української справи перед світовою громадськістю; захист національних інтересів українців в Австро-Угорщині, створення військового легіону. Українська бойова управа звернулася до уряду з проханням дозволити сформувати український легіон з добровольців для участі у війні з Росією та направити для його організації, вишколу і командування старшин австрійської армії. Такий дозвіл на формування легіону з числа молоді допризивного і старшого від призивного віку був даний. У легіон відправили 16 офіцерів австрійської армії української національності. Серед них — Дмитра Вітовського, Михайла Барана, Григорія Коссака, Якова Струхманчука, Теодора Рожанського та ін. Для легіону виділили 1 тис. гвинтівок застарілої системи Верндля. Зголосилося також чимало добровольців. М. Литвин і К. Науменко називають цифру — 28 тис. осіб^[64]. За іншими відомостями, добровольців налічувалося 6 тис.^[65] Проте створення великого військового українського з’єднання не входило до намірів австрійських політиків, тому було вирішено обмежити чисельність легіону до 2 тис. стрільців.

Роки війни стали великою школою для українських політиків Галичини у виробленні стратегічних цілей і тактики боротьби, а також у підготовці національних визвольних змагань.

Українські політичні емігранти із Росії 4 серпня 1914 р. створили Союз визволення України. Його ініціаторами були Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Мар’ян Меленевський, Олександр Скоропис-Иолтуховський. Як відомо, початок воєнних дій на російсько-австрійському фронті був вдалим для російських військ. До Львова 2–3 вересня (за старим стилем) вступили війська 4-ї армії генерала Рузьського та 8-ї армії генерала Брусилова^[66].

Союз визволення України і Головна Українська Рада евакуювалися до Відня. Легіон Українських січових стрільців, що формувався у Львові, спочатку опинився в Стрию, а згодом — у Закарпатті, де розташувався в селах Горонді та Страбичеві поблизу Мукачева.

Головна Українська Рада як політичний провід Східної Галичини та Північної Буковини 5 травня 1915 р. була реформована у Загальну Українську Раду, що мала репрезентувати перед урядом Австро-Угорщини і світовою громадськістю весь український народ. До її складу ввійшли представники галицьких та буковинських політичних партій, а також три делегати від Союзу визволення України. До проводу Загальної Української Ради ввійшли К. Левицький (голова), М. Василько, Л. Бачинський, уповноважений Союзу визволення України О. Скоропис-Йолтуховський (згодом М. Меленевський) та ін. Головними вимогами національної програми були питання щодо підросійської України (утворення самостійної Української держави), українських земель Австро-Угорщини (територіально-національна автономія й утворення об’єднаного українського коронного краю). Тобто українські лідери Австрії залишалися в полоні схеми, висунутої вперше ще 1848 р. і конкретизованої національним рухом кінця ХІХ-початку XX ст. Виборення самостійної Української держави над Дніпром пов’язувалося з воєнним розгромом Росії. Створення українського коронного краю в Австрії мислилося як наслідок зустрічного благородного жесту Відня до українців за їхню вірну службу короні, у тому числі всебічну підтримку воєнних намірів і дій.

Водночас аналогічною щодо віденського двору була і тактика польських політичних сил та військових формацій. Польські діячі домагалися надання всій Галичині статусу польської держави в межах корони і перетворення монархії з дуалістичної в триалістичну. Оскільки польські впливи у Відні були сильніші, матеріальні можливості більші, мілітарне прислужництво масштабніше, то цісар віддав перевагу полякам, а 4 листопада 1916 р. уряд Німеччини проголосив Королівство Польське, що опинилося під німецькою окупацією, ”самостійною державою” з монархічним ладом і конституцією. У відповідь цісар Франц-Йосиф І проголосив польську автономію Галичини. В листах, якими обмінялися з цього приводу обидва монархи, простежувалися наміри Німеччини та Австро-Угорщини на майбутнє, ”щоби з тих областей (Королівства Польського і Галичини. — С. М.) утворити самостійну державу з дідичною монархією і конституційною формою правління. Докладніше означення границь Королівства Польського застерігалося”^[67]. Це означало, що цісар дав перевагу польським претензіям, а українські надії та домагання було зігноровано. Запевнення недавнього президента міністрів графа Штіркера про поділ Галичини виявилися брехливими. Новий президент міністрів доктор Кербер (з 31 жовтня 1916 р.) нову позицію цісаря ”довів до відома” Загальній українській раді. Політика запопадливого прислужництва хмонархії не принесла бажаних результатів. Загальна українська рада як така перестала існувати. Вирішено було покласти місію українського представництва на Українську парламентарну репрезентацію і обрати провід на чолі з Юліаном Романчуком (а незабаром — з Євгеном Петрушевичем). Буковинський клуб почав діяти окремо.

В цей час, 6 листопада, пролунала звістка про вбивство Штіркера. Його застрелив Фрідріх Адлер, син відомого соціалістичного діяча Віктора Адлера. Невдовзі, 21 листопада 1916 р., помер 86-річний цісар Франц-Йосиф І. Імператором став Карл І. Новий монарх вирішив змінити курс зовнішньої та внутрішньої політики, зокрема відмовитись від репресій^[68]. В руслі лібералізації політики цісар скликав парламент — Державну Раду, що дало також кращі можливості для декларування своїх позицій Українською парламентарною репрезентацією. Окрім інших питань, особливо акцентувалось на несправедливості каральних акцій проти українського населення під час відступу австро-угорських військ з Галичини влітку-восени 1914 р. Щодо основної національної вимоги, то аж до 1918 р. західноукраїнські політики домагалися згоди австрійського уряду і цісаря про створення зі Східної Галичини та Північної Буковини окремого автономного коронного українського краю. При цьому питання про українське Закарпаття, що відносилося до Угорщини, відверто не порушувалося.

Тим часом світова війна радикально змінювала міжнародне становище, в тому числі і навколо українського питання. Лютнева 1917 р. революція в Росії сколихнула також Україну, де в березні-квітні утворилася Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Вона зажадала автономного статусу України у складі Росії й приступила до формування регіональних національних органів управління та національних збройних сил. Третім Універсалом 7(20) листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі Федеративної Росії”^[69]. Але вже 9(22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла IV Універсал. Він декларував: ”Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”^[70]. Створення Української держави над Дніпром стало могутньою моральною підтримкою Української парламентарної репрезентації у Відні. Вже в грудні 1917 р. група західноукраїнських політичних діячів направила Центральній Раді вітального листа. Якби в Австрії не було розв’язано українського питання, зазначалося в ньому, то таке "розв’язання повинно наступити шляхом возз’єднання західноукраїнських земель з УНР"^[71].

Нові надії на прогрес у досягненні національних цілей українського народу в Австро-Угорщині, здавалось, давало підписання 8 лютого 1918 р. договору між УНР і державами Центрального блоку. У зв’язку з позицією Австро-Угорщини делегацію Української парламентарної репрезентації не було допущено на переговори в Брест і згідно з таємними умовами договору Австро-Угорщина зобов’язалася перетворити до 31 липня 1918 р. Східну Галичину і Північну Буковину в єдиний коронний край, а Холмщина та Підляшшя мали відійти до УНР. Згадані умови стали відомими і призвели до протестів польських політичних чинників. Наприкінці квітня 1918 р. у Києві стався державний переворот і було встановлено владу гетьмана Павла Скоропадського. Під тиском польських домагань австро-угорський уряд відмовився від зобов’язання утворити український коронний край в Австрії. Про це повідомив 6 липня австрійський посол у Києві.

Водночас 1918 р. виникла така міжнародна ситуація, в якій розв’язання українського питання почало все більш узалежнюватися від можливих наслідків світової війни. Очевиднішою ставала перемога держав Антанти і поразка держав Центрального блоку. У квітні 1917 р. в стан війни вступили США; 8 січня 1918 р. американський президент Вудро Вільсон у посланні конгресу проголосив так звані 14 пунктів американського бачення влаштування післявоєнного світу^[72]. Десятий пункт торкався повоєнного державного характеру Австро-Угорщини. В ньому зазначалося, що США прагнуть "бачити становище народів Австро-Угорщини охороненим і забезпеченим", тобто виступали за їх автономний розвиток. Після цього зажевріла надія про українську автономію навіть за умов перемоги держав Антанти.

На засіданні австрійського парламенту 19 грудня 1917 р. Євген Левицький підкреслював: ".. Галичина творить таким чином в цілості неподільну і непозбутну спадщину української нації і тому може або в цілості стати при Австрії, або так само в цілості бути влучена в Українську Народну Республіку, що відповідало би найвищому ідеалові української нації. Щодо Східної Галичини, на випадок, коли б дійсно мало прийти до мира з Росією без ніяких анексій і пересувань границь… Українська парламентарна репрезентація домагається, щоби реституювати староукраїнське королівство галицько-володимирське разом з українською Північною Буковиною і евентуально також з іншими українськими областями монархії…”^[73]

Західноукраїнські політики з 1848 р., коли вперше стали суб’єктом політичного життя, виховувалися на повазі до державних законів та рішень монархічного уряду, переконанні домагатися чогось від уряду шляхом інтерпеляцій, "демократичних” виборів та інших суто правових кроків. Такою була галицько-буковинська національна думка аж до жовтня 1918 р., коли поразка Австро-Угорщини та Німеччини стала очевидною, а народи монархії — чехи, словаки, поляки, хорвати, словенці та інші — обрали шлях рішучої боротьби за державну самостійність. Під натиском національно-визвольних рухів прем’єр-міністр Гусарек виступив з ініціативою перетворення Австрії у Федерацію національних держав з коаліційним урядом. Однак українцям місця у тій федерації не обіцяли, лише національну курію в Галицькому сеймі, українську секцію у крайовій шкільній раді та заснування українського університету^[74]. Українські політики й далі декларували свої наміри. ”Коли Австрія… не захоче перевести поділу Галичини, — зазначав у парламентській промові 4 жовтня Євген ГІетрушевич, — тоді український народ в Австрії мусів би втратити останню надію на ліпшу будучність у сій державі, — і на сей випадок ми вже нині рекламуємо найсвятіше для нас як для кожного народу право на з’єднаннє всіх українських земель в самостійну українську державу і домагаємося прилучення всіх українських земель австро-угорської монархії, отже, також українських земель в Угорщині, до української держави”^[75]. Але це були лише заяви. У такому ж дусі 9 жовтня виступив у парламенті Кость Левицький. ”Поділ Галичини є для нас conditio sine qua non, і коли Австрія не може або не хоче перевести поділу Галичини, то заявляємо тут священно, що наша дорога не веде до Варшави, але до Києва. Далі заявляємо, що не будемо входити в ніякі переговори з поляками… Коли нас проти нашої волі хтять прилучити до польської держави, заявляємо, що те насильство може бути зроблене по наших трупах”^[76].

Ставала очевидною необхідність переходу до рішучішої боротьби з метою використання рідкісного для національної справи історичного моменту, породженого світовою війною і революційними рухами в Європі.

До цього моменту українські сили йшли однією дорогою, дорогою плекання надії на воєнний національний досвід і збройні сили. Восени 1914 р. на Закарпатті було проведено військово-організаційне впорядкування легіону УСС, створено десять сотень по 220 осіб у кожній, поділених між двома куренями під командуванням Григорія Коссака (1-й курінь) і Михайла Волошина (ІІ-й курінь) та півкуренем під командуванням Степана Шухевича. Командири були лейтенантами запасу австрійської армії (четарами). Комендантами сотень стали Василь Дідушок, Осип Семенюк, Осип Букшований, Іван Коссак, Роман Дудинський, Дмитро Вітовський, Осип Будзиновський, Сень Горук, Ераст Хомик, Михайло Баран. Сотні поділялись на чотири чети, чети — на чотири рої по 10–15 стрільців у кожному^[77]. Першим комендантом легіону був призначений Михайло Галущинський (в передвоєнні роки — директор Рогатинської гімназії).

Під час війни легіон неодноразово брав участь у бойових діях, зазнаючи дуже великих втрат. У зв’язку з цим він регулярно реорганізовувався і знову поповнювався. Вперше три сотні УСС було кинуто в бій проти російських військ, що наступали на Ужоцькому перевалі й західніше — до Сянок у вересні 1914 р. Тоді ж у вересні за наказом генерального штабу п’ять сотень були поділені на так звані стежі по 50 стрільців у кожній. Вони мали завдання перебратися за лінію фронту і розгорнути партизансько-диверсійну війну в тилу російських військ. Хоч окремі стежі (Г. Іваненка, Р. Білецького та ін.) вступили у бойові сутички з росіянами, загалом акція успіху не мала. Сотні легіону були кинуті в бойові порядки на Бескидах, а під час контрнаступу в жовтні взяли участь у відбитті прикарпатської смуги від Синєвидного і Стрия на сході до Дрогобича і Борислава на заході. Командували групами УСС Г. Коссак та С. Шухевич, сотнями — Д. Вітовський, С. Горук, І. Устиянович^[78]. У жовтневих боях стрілецькі сотні втратили чимало людей. Ще запеклішими виявились оборонні бої у листопаді 1914 р. проти корпусів генерала Брусилова, які намагалися пробратися у Карпати і Закарпаття. Сотні В. Дідушка, К. Гутковського, Р. Дудинського, С. Горука, З. Носковського обороняли район Синьовидного, сотня Д. Вітовського — район Тухольки. За відвагу, виявлену в боях, медаллю за хоробрість були нагороджені Зенон Носновський, Яків Струхманчук, а також легендарні Софія Галечко та Олена Степанівна із УСС.

Старшини легіону УСС. У центрі — Г. Коссак

У листопаді відбулася реорганізація легіону. Комендантом став Гриць Коссак, комендантами двох куренів — Степан Шухевич та Сень Горук. Австрійське командування продовжувало відправляти стрілецькі сотні на небезпечні ділянки фронту. Легіон знову втратив багатьох бійців. У полон був взятий сотник Михайло Баран.

У березні 1915 р. командування ліквідувало Начальну Команду легіону, курені перетворили у розірвані між собою військові підрозділи. Зі штатом в обох куренях налічувалося 2200 стрільців і 48 старшин (офіцерів). На початку квітня стрілецькі сотні куреня В. Дідушка зосереджувались у районі гори Маківки. Російські війська 2 квітня артилерійським вогнем розпочали бої за Маківку, які 1 травня закінчилися штурмом. У ніч на 2 травня до гори Маківки прибув курінь Г. Коссака, що відбив втрачені позиції, 3 травня стрілецькі сотні були відведені в другий ешелон. У боях на Маківці загинуло 42 стрільці, 76 одержали поранення, 35 потрапили в полон^[79]. У травні-червні 1915 р. українські сотні брали участь у боях в районі Болехова, Лисович. Сотня четаря Івана Цяпки втратила 190 стрільців. У полон потрапив поранений сотник Осип Букшований. У липні 1915 р. в боях над Золотою Липою у полон взяли хорунжу Олену Степанівну. Легіон УСС З березня 1915 р. мав запасний підрозділ — кіш, так звану кадру. Офіційна назва коша "Доповняльна сотня”. Його комендантом був призначений сотник Никифор Гірняк. Він обіймав посаду до 1 листопада 1918 р. Спочатку кадра дислокувалася у Сколе, потім у с. Пісочне. Вона виконувала функції перегрупування і реабілітації підрозділів, рекрутування стрільців та їх військового навчання, формування нових сотень. У листопаді 1915 р. вишкіл коша виділився в окремий військовий підрозділ. У 1916 р. комендантом вишколу був призначений отаман Мирон Тарнавський. Вишкіл дислокувався у Розвадові над Дністром за 6 км від Пісочної. За роки війни через вишкіл пройшло близько 10 тис. старшин і стрільців, що мало дуже велике значення для підготовки українських військових кадрів. Чимало вихованців вишколу створило пізніше кістяк Галицької армії ЗУНР.

Перший комендант легіону УСС М. Галущинський

Підрозділ легіону УСС на марші

У вересні 1915 р. після неодноразових просьб українського політичного проводу і військових командирів окремі курені з’єдналися в єдину військову частину — полк. Його командиром став Г. Коссак. Полк мав три курені, які очолили В. Дідушко, С. Горук, Д. Вітовський. В полку налічувалося 1700 вояків, у коші — 500.

В жовтні 1915 р. сотні стрільців вели бої над р. Стрипою біля с. Семиківець. Особливий героїзм виявила сотня під командуванням Петра Франка. Стрілецькі сотні знову зазнали великих втрат, зокрема сотні Д. Вітовського, А. Мельника, З. Носковського. Після боїв на Стрипі полк УСС аж до травня 1916 р. перебував у тилу. В Пісочній почав виходити журнал ”Червона Калина”. На початку травня 1916 р. полк УСС знаходився під проводом підполковника Антона Вариводи. Новий наступ російських військ розпочався 4 червня 1916 р. Разом з усім фронтом від Стрипи відступив і стрілецький полк, закріпившись під Бережанами у районі гори Лисоня. Бої в районі Лисоні точилися від 12 серпня до кінця вересня. Лисоня неодноразово переходила з рук у руки. В полон потрапили сотники Р. Сушко, А. Мельник, Р. Кучабський, четар І. Андрух. Бої під Лисонею були найкривавішими у всьому воєнному літописі УСС. В строю залишалися тільки 150 стрільців і 16 старшин^[80].

Тільки в лютому 1917 р. не до кінця укомплектований вихованцями розвадівського вишколу та реабілітованими пораненими полк знову опинився на фронті під Бережанами у районі с. Куропатники. Тепер його командиром став австрієць отаман Ф. Кікаль. У складі полку залишалося всього чотири сотні — В. Дідушка, О. Семенюка, П. Орза і О. Букшованого, який втік з російського полону і через Туреччину добрався до рідного краю. Революція в Росії, оголошення цісарем у листопаді 1916 р. про намір утворити на території всієї Галичини Польську державу, колосальні людські втрати січового стрілецтва за австрійську справу, утворення Центральної Ради, розпочата влітку 1917 р. українізація російського Південно-Західного фронту викликали сумніви серед стрільців у обраній орієнтації на Австрію. В травні 1917 р. відбулась таємна нарада старшин куренів, вишколу і коша, на якій дискутувалося питання про розпуск полку УСС і підготовку до боротьби за національну справу іншими методами. Переміг аргумент політичного керівництва про необхідність збереження національної військової формації для майбутньої боротьби. Підрозділи стрілецького полку, що перебували в районі с. Конюхи (10 км західніше Стрипи і близько 15 км південніше Зборова), 29 червня 1917 р. були обстріляні ураганним артилерійським вогнем. Росіяни перейшли в наступ. Франц Кікаль потрапив у полон. Знову від полку залишилося всього 450 стрільців. Але, як відомо, це був бездарний російський наступ, заініційований О. Керенським. Незабаром австрійські війська перейшли в контрнаступ. У наступ на Козову, потім до Купчинець, Бурканова, Звиняча і аж до Будинівців над Збручем виступили сотні УСС. Тепер командантом полку став М. Тарнавський. Австро-угорські війська захопили Тернопіль.

Старшини Збірної Станиці УСС у Львові (зліва направо: Т. Слобода, М. Волошин, М. Іванчук, В. Щуровський)

Події в Україні, зокрема проголошення Української Народної Республіки, більшовицька революція в Росії спричинилися до другої таємної наради українських старшин, що відбувалася на початку грудня 1917 р. у Гуштині з ініціативи Д. Вітовського. Було створено таємну організацію українських старшин, представник якої Дмитро Паліїв виїхав до Відня для зустрічі з українськими парламентарями.

Незабаром (3 січня 1918 р.) полк очолив Осип Микитка. Проте австрійське командування все менше довіряло українським командирам. Недовіру австрійського уряду і військового командування до національних формувань посилив перехід польського легіону під командуванням Галлера до російської армії. Після цього всі інші польські формації були роззброєні. Небезпека роззброєння зависла і над українським полком. УПР відстоювала полк. Знайшлися захисники і серед австрійського командування. Пішли на компроміс. Командиром української частини призначили сина австрійського ерцгерцога Стефана Габсбурга — Вільгельма. Він очолив легіон УСС у березні 1918 р. Молодий ерцгерцог намагався знайти спільну мову зі стрільцями і навіть дістав прізвисько — Василь Вишиваний. Під його командуванням легіон виступив на південь України — у Херсон, Нікополь, Олександрівськ (нинішнє Запоріжжя). В Україні у той період існував режим гетьмана Павла Скоропадського. Він та німецько-австрійська влада намагалися використати проти невдоволених режимом січове стрілецтво. Останнє від такої місії ухилялося. Незважаючи на прохання УПР перевести полк УСС до Львова, командування перевело його на Буковину. Там і застала стрільців звістка про встановлення українізованими підрозділами австрійської армії 1 листопада 1918 р. української влади у Львові.

Формація Українських січових стрільців років Першої світової війни вирізнялася серед інших військових частин особовим складом. Легіон формувався головно зі середньошкільної молоді та студентів. Всі стрільці були пройняті ідеєю національного визволення. Їх освіта і свідомість становили основу духовного життя сотень та куренів. У тому середовищі народилося чимало талановитих поетів і композиторів, котрі збагатили українське мистецтво, пісню, публіцистику, письменництво. В окопах і у вишколі, на постоях і під час переходів стрільців супроводжували пісні стрілецьких композиторів Романа Купчинського і Михайла Гайворонського. Відомі також імена стрільців-художників О. Куриласа, І. Іванця, І. Сорохтея, В. Оборця, Л. Лепкого. До українського щомісячника ”Шляхи”, що виходив у Львові, надсилали твори Андрій Баб’юк, Василь Бабинський, Мирослав Заклинський, Лев Лепкий, Антін Лотоцький, Юрій Шкрумеляк та ін.

Розділ третій Встановлення української влади у Львові і краю

Імператор Карл 1 16 жовтня 1918 р. зробив, як видавалося, крайньо можливий зустрічний жест на адресу ”своїх” народів. Цісарський маніфест пообіцяв, що ”Австрія волею своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем’я області, яку заселює, творить свій власний державний організм”. Але оголошення Маніфесту запізнилося щонайменше на дев’ять місяців. Коли б австрійський цісар з аналогічною ініціативою виступив зразу ж після проголошення відомих 14 пунктів Вільсона, він ще міг би сподіватися на захоплення ініціативи у справі перебудови імперії. У жовтні ж 1918 р. сподівання поляків, чехів, хорватів, словенців, словаків та інших однозначно окреслилися як категорично національні, спрямовані на здобуття самостійних держав. Лише українці надалі продовжували робити головну ставку на Відень, на те, що він, зрештою, пройметься справедливими українськими просьбами і сам задовольнить бажання національної автономії українців на їхні землі. Проте згаданий Маніфест не давав для українців підстав навіть на такі надії. По-перше, в ньому окремо зумовлювалося право на ”з’єдинення польських областей Австрії з польською державою”, по-друге, про українські вимоги і права не згадувалося, по-третє, спеціально підкреслювалося, що намічена перебудова… ніяк не нарушить інтегральності країв святої угорської корони”, в якій перебувало українське Закарпаття. Це було своєрідним застереженням: ”Українці, забудьте про Закарпаття”.

Українські політичні сили змушені були зреагувати на антиукраїнські лавірування і недомовки цісарського Маніфесту. Через рік Кость Левицький писав, що Маніфест 16 жовтня ”зовсім неожидано появився”^[81]. Але в українському таборі вже йшла підготовка до рішучішої адекватної дії.

Президент Української Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевич

Вже 10 жовтня 1918 р. відбулася "повна нарада” Української парламентарної репрезентації разом з українськими членами Палати Панів (верхньої палати австрійського парламенту) і буковинськими послами у Відні. Нарада постановила приступити до заснування української конституанти, яка б розв’язала питання про самовизначення українського народу.

До Львова 18 жовтня 1918 р. з’їхалися українські депутати обох палат австрійського парламенту від Галичини і Буковини, українські депутати обох крайових сеймів та по три представники провідних політичних партій — Національно-демократичної, Християнсько-соціальної, Радикальної та Соціал-демократичної цих країв. Зібрання проходило в залі Української бесіди Народного Дому. Воно уконституювало себе як Українську Національну Раду — Конституанту ”тієї частини українського народу, що живе в австро-угорській монархії, на цілій його етнографічній території”^[82].

Представників від закарпатських українців на львівському українському національному зібранні не було. Група закарпатських діячів надіслала тільки листа, заявивши, що Угорська Україна солідаризується з Галичиною і бажає ввійти до складу Української держави^[83].

Українська Національна Рада взяла на себе обов’язок "виконати в хвилі, яку признається за відповідну”, право українського народу на самовизначення та визначити ”державну долю” українських областей монархії. Головою Української Національної Ради, згідно зі Статутом, оголошувався голова Української парламентарної репрезентації. Це означало, що ним повинен бути Євген Петрушевич.

Наступного дня була опублікована "Прокламація Української Національної Ради”. Вона проголошувала: ”Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, Північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творять одноцілу українську територію”. В другому пункті Прокламації підкреслювалося: ”Ця українська територія уконституйовується оцим як Українська держава”. Пізніше, у 1958 р., М. Герасименко, М. Кравець та І. Ковальчак безпідставно і неправильно писали, що саме внаслідок згаданої Прокламації 19 жовтня була створена "західноукраїнська буржуазна держава”^[84]. В тому ж другому пункті Прокламації зазначалося: "Постановляється поробити приготовні заходи, щоби рішення це перевести в життя”^[85]. Отже, ніхто не тішив себе ілюзією, що декларування держави означало виборення такої держави. Лише в одному випадку —у питанні зовнішньополітичного представництва українців — Прокламація протиставляла Українську Національну Раду австро-угорському урядові. Її шостий пункт звучав: 'Теперішньому австро-угорському міністрові заграничних справ гр. Бурянові відмовляється права переправляти іменем тієї української території”^[86]. Об’єктивно зважуючи загальну політичну платформу Української Парламентарної Репрезентації станом на 19 жовтня, варто зазначити, що цей пункт став наслідком внутрішнього тиску соціал-демократів і студентства, а також легіону УСС, який перебував на Буковині. За словами поручника В. Старосольського, "настрій стрілецтва”, старшин і мужви супроти рішення з 18 і 19.Х був просто бунтарський. Усі домагалися проголошення з’єднання з Великою Україною”^[87]. Резолюції з цією вимогою приймалися на зборах сотень і пересилалися до Української Національної Ради.

Наступні практичні кроки Національної Ради засвідчували, що і в другій половині жовтня вона не звільнилася від процісарських ілюзій. Події ж в інших краях імперії розвивалися бурхливо. Так, 19 жовтня Чехословацька Національна Рада проголосила незалежність Чехословацької області; 21 жовтня у Відні зібралися німецькі національні збори, висловившись за створення самостійної австро-німецької держави; 24 жовтня проголошено південнослов’янську державу в Загребі; 28 жовтня Чехословацька Національна Рада у Празі взяла на себе управління Чехословаччиною, того ж дня у Кракові була створена Польська Ліквідаційна Комісія, що мала на меті перейняти владу від австрійської адміністрації Галичини у свої руки (в тому числі й у Східній Галичині) та передачу її польському урядові у Варшаві (тобто йшлося про відновлення єдиної Польської держави)^[88]. Учасник тих подій Володимир Шухевич писав пізніше: ’Тозпад австро-угорської монархії не були в силі здержати навіть найбільші обіцянки австрійського правительства… І здається, що навіть, якщо в цей час народам Австрії обіцювало б ся було не автономію, а цілковиту державну независимість, вони з рук австрійського правительства не були би цього прийняли”^[89]. Українські політичні сили випадали з цього правила.

До Львова 19 жовтня прибули ”мужі довір’я” від політичних сил всього краю і приєдналися до зібрання. Перед з’їздом ”мужів довір’я” виступив Євген Петрушевич, котрий обгрунтував прийняті 18 жовтня рішення. Проте вже того ж дня серед українських політичних сил виявилися розбіжності. Лідер соціал-демократичної партії Микола Ганкевич, підтриманий представниками молодіжних рухів, зокрема стрілецтва і студентства, висунув пропозицію про декларування об’єднання з українським рухом над Дніпром і входження західноукраїнських земель в єдину Українську державу. Більшість представників Української Національної Ради відхилила ці пропозиції як передчасні. На знак протесту Українська соціал-демократична партія спочатку навіть відмовилася від участі в роботі Української Національної Ради. Платформа ж останньої у ставленні до монархії і до української національної справи залишалася традиційною: український народ в Австро-Угорщині має право на свою національну державність. Таке право австрійський уряд повинен поважати, а отже, він сам повинен передати українцям управління над українськими землями. Заворожена цією сліпою вірою в торжество справедливості, Українська Національна Рада утворила з-поміж свого складу три делегації: віденську на чолі з Євгеном Петрушевичем (25 жовтня), галицьку під проводом Костя Левицького (27 жовтня) і буковинську на чолі з Омеляном Поповичем (29 жовтня). На делегації у Відні, Львові, Чернівцях покладалися обов’язки здійснення необхідних політичних кроків перед відповідними австрійськими органами з метою задоволення українських вимог. Найбільша надія покладалася на віденську делегацію.

Але справжньої влади у Відні в ці дні вже не було. Австрійська Рада міністрів, яку з 25 жовтня 1918 р. очолив д-р Лямаш, 31 жовтня розглядала питання польських і українських вимог. Було вироблено позицію, що заохочувала польські претензії, у тому числі й на українські землі, і водночас визнавала "рівне право української нації до утворення самостійного державного організму". Міністр суспільного здоров’я І. Горбачевський (українець) звернув увагу на суперечливість позиції австрійського уряду в питанні розв’язання українсько-польських суперечностей. У той самий день Рада міністрів вдруге повернулася до українських вимог Нібито були сформульовані проукраїнські наміри: "Правительство негайно припоручає намісникові у всіх областях Східної Галичини з українською народністю обсадити староства і повітові дирекції фінансів урядовцями української народності в порозумінні з Українською Національною Радою. Один з сих старостів буде призначений начальним органом. Також на залізничних станціях сих повітів будуть призначені залізничні урядовці української народності, наскільки такі знайдуться. Наскільки основний закон про судейську власть сьому не противиться, будуть у сих повітах назначені судді української народності, коли такі будуть до розпорядимості"^[90].

Такі рішення українцям практично не давали нічого. По-перше, в принципі не було висловлено солідарності з проголошенням Національною Радою Української держави на всій українській етнографічній території монархії. По-друге, для впровадження міністерської позиції в життя потрібен був відносно тривалий час, а Польська Ліквідаційна Комісія вже наступного дня — 1 листопада — мала намір прибути до Львова з метою взяти на себе функції влади від намісника. По-третє, міністерська позиція містила кепкування над українцями, мовляв, вони, а не Австрія, винні в тому, що залізничних урядовців і суддів серед них може взагалі не знайтися.

Лонгин Цегельський, який прибув 31 жовтня з Відня до Львова, і, напевне, наслухався про "проукраїнську" позицію уряду, запевняв львівську делегацію Української Національної Ради, що ось-ось з Відня має надійти наказ намісникові графу Гуйну передати владу Українській Національній Раді.

До кінця і у всьому довірливе ставлення діячів Української Національної Ради до старої Австрії, мабуть, можна пояснити двома обставинами: особливістю політичної школи західноукраїнських діячів, сформованої в умовах поваги до права і його букви, а також відсутністю в розпорядженні» Української Національної Ради реальної військово-політичної структури, здатної взяти владу силовими методами. Після кривавих втрат полку січових стрільців у районі гори Лисоня українська бойова одиниця так і не відновила себе в силі, чисельність легіону не перевищувала 1300–1500 стрільців^[91]. Окрім того, австрійське командування дислокувало її на Буковині — відносно далеко від Львова, можливого вирішального місця бою за національну справу. Можна також допускати, що лідери Української Національної Ради мало обізнані з військово-організаційною роботою, яку проводив підпільний Центральний Військовий Комітет серед українських жовнірів австрійських військових частин. Так чи інакше, практичні дії делегацій Української Національної Ради у Відні, Львові та Чернівцях були зовсім недостатніми для того, щоб зробити українську владу на західноукраїнських землях реальною. За цих обставин на передній край боротьби за Українську державу стали українські військові сили, очолювані Центральним Військовим Комітетом. Відомості про виникнення і діяльність ЦВК грунтувалися майже виключно на джерелах мемуарного характеру. Очевидно, при створенні підпільної організації українських вояків не велися ні протоколи, ні інші записи. Найповніше про саму ідею та про практичну діяльність революційно налаштованих українських старшин серед австрійських жовнірів української національності писав сотник Олекса Кузьма. За його словами, заснування таємної Української військової організації сягає першої половини вересня 1918 р. До керівної групи, яку пізніше назвали ЦВК, увійшли поручник Іван Рудницький від 315 піхотного полку, четар Караван з 19 полку стрільців, хорунжий Ватран і хорунжий Бараник з пресового відділу військової команди та четар Лев Огоновський від військової поліції^[92]. Метою створення таємної військової організації було завдання ”повести серед доступних військових частин пропаганду в користь української справи й організувати українське вояцтво з різних формацій австрійської армії в одну тайну військову силу, підчинену одній команді, яка на випадок розвалу Австро-Угорської держави виступила б в обороні українських земель”^[93].

Водночас політичне керівництво створило також окрему комісію. Вона повинна була зайнятися військовою підготовкою до можливого захоплення влади. До складу комісії ввійшли Стефан Баран, Іван Кивелюк, Михайло Лозинський, Осип Назарук, Володимир Охримович, Василь Панейко, Стефан Томашівський. Вона підтримувала зв’язки з підпільною військовою організацією. Ще до початку Першої світової війни та в роки війни члени комісії були причетні до молодіжно-військового та стрілецького руху. Однак нема достатньо джерел, щоб можна було простежити діяльність комісії у вересні-жовтні 1918 р. Окрім цього, деякі автори спогадів стверджували протилежне. Так, Дмитро Паліїв, котрий прибув до Львова після 12 жовтня і розробив план діяльності військової організації та її комітету, писав: ”3 Національною Радою чи її львівською Делегацією наш Комітет не стояв ні в якому зв’язку. Натомість сходився і радив з поодинокими громадськими діячами, як з д-ром Охримовичем, Мих. Лозинським, Василем Панейком і ред. Федорцевим”^[94].

Можна здогадуватися, що тільки у третій декаді жовтня, тобто після утворення Української Національної Ради, політичне керівництво мало на меті кандидатом на посаду керівника української військової сили висунути сотника УСС Дмитра Вітовського. Збори старшин (фіцерів) УСС у Вижниці 20 жовтня підтримали його кандидатуру і висловились за те, щоб у Львові на випадок перевороту полк січових стрільців на Буковині перейшов під провід отамана (майора) Осипа Букшованого, а не залишався під командуванням архікнязя Вільгельма. Ще одні збори старшин УСС відбулися 24 жовтня у Чернівцях. Вони висловились за вільну і самостійну Українську Республіку^[95] і ще раз ствердили обрання комендантом легіону отамана О. Букшованого^[96]. Це був і формальний розрив з австрійською владою, що досі виражався у визнанні командантом легіону архікнязя В. Габсбурга (Василя Вишиваного).

Вибір Дмитра Вітовського на військового керівника національного виступу не був випадковим. Офіцер мав 31 рік, був відомий як організатор студентського руху за український університет у Львові, а також організатор втечі зі станіславської в’язниці Мирослава Січинського, активний учасник січового руху, бойовий старшина легіону УСС, організатор української школи на Волині. ”Вітовський був одним з найпопулярніших стрілецьких старшин, — писав Олекса Кузьма, — чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника”^[97]. До Львова Д. Вітовський прибув лише 27 жовтня.

Необхідність призначення керівника військової справи українських сил зумовлювалася ще й тим, що, як засвідчують матеріали, в процесі підготовчої діяльності ЦВК у Львові військовий лідер не визначився. Поперемінно чи паралельно така роль належала то офіцеру жандармерії Леву Огоновському, то отаманові Петру Бубелі, то підхорунжому Дмитру Паліїву. Михайло Гуцуляк приписує останньому чи не найголовнішу роль у подіях 31 жовтня — 1 листопада 1918 р. ”Мушу тут ствердити як наочний свідок до вечора 31 жовтня 1918 року, — що фактичним конструктором-архітектом Листопадового Чину був ніхто інший, а таки Дмитро Паліїв”^[98]. Але такий погляд нагадує швидше легенду, до якої спричинився сам Д. Паліїв.

Головні зусилля ЦВК були зосереджені на діяльності серед українських жовнірів у тих частинах і підрозділах, де українці становили значний відсоток. Такими були 15-й полк піхоти, сформований головно з місцевостей біля Тернополя, 19-й полк стрільців, розташований у Львові та сусідніх повітах, супровідний курінь 41-го полку піхоти та 50-й вартовий курінь, львівська поліція та ін. За обчисленням військово-організаційного референта, станом на 25 жовтня під впливом ЦВК перебувало 600 жовнірів 15-го полку піхоти, 500 — 19-го стрілецького полку, 450 — супровідного куреня 41-го полку піхоти, 150 жовнірів львівської поліції, 800 осіб вартового куреня, 90 — 30-го стрілецького куреня — всього приблизно 2400 осіб. Однак багато з цих жовнірів належало до допоміжних (вартових, інтендантських та ін.) військових служб і не мали бойової підготовки.

Значна кількість військових частин з відносно великим чи переважаючим українським складом жовнірів дислокувалася в окремих місцевостях краю: 45-й полк піхоти в Перемишлі, де приблизно половину становили українці; 9-й полк піхоти в Журавиці біля Перемишля (переважали українці), 77-й полк піхоти в Ярославі, 95-й полк піхоти і 20-й полк стрільців у Станіславі, 24-й полк піхоти і 36-й полк стрільців у Коломиї, 35-й полк стрільців у Золочеві. ЦВК проводив відповідну роботу і в цих частинах. Вважалося, що найрезультативнішою вона виявилась у Коломиї та Станіславі. Високою бойовою готовністю вирізнялися підрозділи УСС на Буковині. Проте вони були далеко. Австрійське командування, щоб не ускладнювати стосунків з польськими політичними силами, спеціально розмістило українських січових стрільців далеко від Львова.

Але крім тих військових частин у Львові і краю, які могли послужити опорою української влади, було немало таких, що захищали режим Австрії або ж підтримували польські збройні сили. Загадковими за політичними позиціями, а отже, і небезпечними для української національної справи у Львові були дві військові частини — німецький штурмовий курінь із Граца (Sturmbaon) та угорський полк.

Незважаючи на певний рівень української військової підготовки для боротьби за захоплення влади силовими методами, львівська делегація продовжувала орієнтуватися на правові методи одержання влади від Австрії, в умовах Львова — від намісника Гуйна^[99].

До цього вищого австрійського чиновника у Львові 31 жовтня 1918 р. о 14 годині прибула делегація Української Національної Ради у складі Костя Левицького, Івана Кивелюка, о. Ол. Стефановича, Сидора Голубовича, Лонгина Цегельського і Степана Барана. В приймальній посланці зустрілися з польською делегацією, куди входили лідер людовців Вінценті Вітос. На аудієнції в намісника Лонгин Цегельський повторив свою казочку про те, що намісник повинен отримати наказ з Відня про передачу влади у Львові Українській Народній Раді. Але Гуйн заявив, що Галичина буде залишатися під владою Австрії аж до розв’язання світовим Конгресом питання про її політичну долю. При цьому не забув залякати українських делегатів згаданими німецьким і угорським бойовими підрозділами. Результат "правової” боротьби за владу був поки що нульовим. Але Л. Цегельський рекомендував чекати відповідного наказу з Відня 1 листопада.

За цих умов у Народному Домі відбулася спільна нарада політичного і військового керівництва українськими силами. Тривожну атмосферу наради передав Олекса Кузьма.

”Справа може вдатися тільки зараз, — говорив Дмитро Вітовський, який за день до цього прибув до Львова, — як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки…

— Чи ви справді приготовані до виконання військового перевороту? — Хотів ще раз знати д-р К. Левицький, обережний на всі боки.

— Цілковито! — відповів сотник Вітовський.

— Чи маєте настільки військової сили, щоб обсадити й держати місто?

— По теперішнім обчисленням, маємо!

— Чи будете розпоряджати потрібною кількістю зброї і муніції, щоб здавити евентуальний польський опір?

— Без найменшого сумніву.

— Чи будете мати достаточні запаси харчів?

— Здобудемо нові магазини…

— Коли думаєте приступити до перевороту?

— Вночі, коло 4 години досвіта. Українські вояки під проводом українських старшин обеззброять усі неукраїнські військові частини та обсадять будинки всіх державних, крайових і міських установ. Так само має статися у цілому краю”^[100].

Насправді у словах поета Дмитра Вітовського було більше революційного пафосу, ніж військового розрахунку. І все-таки сценарій військово-політичного перевороту на диво блискуче вдався.

Після наради практична підготовка до захоплення влади зосередилась тільки в руках українських військових. Центральний Військовий Комітет був реорганізований в Українську Генеральну Команду, перейменовану двома тижнями пізніше у Начальну Команду. До неї ввійшли сотник Д. Вітовський, отаман УСС Сень Горук, поручники Богдан Гнатевич, Ілько Цьокан, Петро Бубела, четар Іванчук та підхорунжий Дмитро Паліїв^[101]. Всі члени УГК були старшинами УСС. Полетіли телеграми в Чернівці та Коломию: ”.. негайно атакувати місто. Оставити відповідно до місцевих потреб залогу, решту війська негайно вислати до Львова. Оскільки Станіславів потребував би допомоги, треба її уділити”^[102]. Рішучий наказ — "найдальше до 4 год опанувати місто, залізнодорожний міст на Сяні за всяку ціну до тої години знищити” — був направлений до Перемишля.

Відповідні вказівки телеграфічно, але частіше через спеціальних довірених зв’язкових розлетілися в усі повітові центри Галичини.

Державний Секретар військових справ ЗУНР Д. Вітовський

Однак сил було недостатньо. О 8-й вечора у великій шкільній кімнаті (вул. Корняктів) на третьому поверсі Народного Дому зібралося 35 старшин. Нараду відкрив Д. Вітовський, повідомивши, що ЦВК має у своєму розпорядженні 1400 вояків. З них 800 передбачалося використати для обсадження команд і різних урядових будинків та складів, 500 — як залоги казарм та патрульні служби (стійкові служби) на вулицях і при інтернованих. Вітовський зазначав: "Наша честь вимагає, щоби ми перші взяли владу в краю, хоч би навіть прийшлося зараз її втратити”^[103]. На захоплення деяких об’єктів навіть не виділили військових підрозділів, оскільки їх не вистачало (військові склади на Янівській вулиці, ангар літаків на Левандівці). Замало жовнірів було і для захоплення Цитаделі, Головного двірця, кадетської школи (нинішнього військового училища) та ін.

Казарми Фердінанда

Хорунжий Д. Паліїв

Більшість старшин, одержавши конкретне бойове завдання, направилися на відповідні об’єкти або ж очікували до 4-ї ранку. У штабі повстання залишалося шість старшин: Д. Вітовський, Сень Горук, Петро Бубела, Богдан Гнатевич-Іванчук, Дмитро Паліїв, Ілько Цьокан. Останній прибув у німецькі й угорські курені з відозвами відповідними мовами і домігся від них запевнення у нейтральності. Незабаром до штабу повстання надійшли повідомлення про те, що українські загони оволоділи важливими військовими і цивільними об’єктами. Хорунжий Сендецький на чолі загону 75 вояків оволодів намісництвом та інтернував намісника Гуйна. Поручник Марганець разом з 13 іншими старшинами і 180 жовнірами встановив контроль над міською ратушею. Площу Ринок взяли під приціл четверо скорострілів. Четар Трух оволодів військовою комендатурою міста та інтернував її начальника генерала Пфеффера. Четар Л. Огоновський роззброїв військову поліцію і привів до присяги українській владі поліцейських-українців. Були зайняті і взяті під охорону українськими жовнірами Головний двірець (вокзал), головна пошта, Австро-Угорський банк, залізничні вокзали на Персенківці, Личакові, Підзамчому, військові казарми на вулицях Зиблікевича (Франка), Фердинанда (пл. Міцкевича), Курковій (Лисенка), карні заклади на вулицях Баторія (кн. Романа) і Казимирівській (Городоцькій), військові склади при вулицях Янівській (Шевченка) і Городоцькій (Городоцькій), Підвальній, Кадетська школа та інші об’єкти. Було зміцнено охорону Народного Дому, де діяв штаб повстання, забезпечено варту площі Святого Духа, міського театру тощо.

Народний Дім у Львові, де розміщався штаб українського повстання

Українське збройне повстання у Львові перемогло. На вежі ратуші цю перемогу символізував український синьо-жовтий прапор. За дорученням Дмитра Вітовського його підняв разом з групою українських вояків підхорунжий Зенон Русин^[104].

Переможне перщолистопадове повстання відбулося з волі УВК-УГК, значною мірою навіть всупереч політичним орієнтаціям так званого політичного проводу. ”Ані президія, ані велика більшість членів УН Ради не бажали собі такого перевороту, — писав 10 літ пізніше В. Охримович, —.. був він свідомим і наміреним почином тайного гуртка, що називав себе "військовим комітетом”^[105].

… Був похмурий осінній ранок. Моросив дощ. До 10-ї ранку ходили трамваї. У польській більшості, що була вороже налаштована до української справи, Львів, здавалось, спокійно зустрічав нову владу. Водночас у місті відчувалася тривога.

Разом з українським Збройним чином українські політики 1 листопада 1918 р. знову спорядили делегацію до намісника Гуйна з проханням "законним чином” передати владу Українській Національній Раді. Але Гуйн і в нових умовах знайшов привід ухилитися від небажаної місії, заявивши, що як інтернований він ”не може виконувати ніяких правних актів”. При цьому порадив звернутися до заступника намісника — українця Володимира Децикевича. Останній, за відповідним протоколом, передав владу Українській Національній Раді в особі Костя Левицького, Сидора Голубовича, Лонгина Цегельського та ін. В той самий день українські політики проводжали колишнього намісника до Відня. На прощання Гуйн сказав: ”Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди…”

Голова Ради Державних Секретарів К. Левицький

Як засвідчують факти, звістка про перемогу українського повстання у Львові надійшла того самого дня до Києва. Зі Львівського головного вокзалу телефоном в австрійське консульство в Києві було передано: "Команда Головного двірця Львів голосить: доношу, що сьогодні о годині пів до п’ятої ранком наші українські війська, вийшовши з касарень, зайняли Львів і Перемишль. Вся влада перейшла в українські руки. Галицька освободжена Україна зі своєю столицею Львовом пересилає привіт Великій Українській державі і престольному городові Києві”^[106]. Вістка стала відомою галицьким діячам, які перебували тоді в Києві — Василеві Панейку, Грицеві Микитею та іншим.

Перемогу декларувала Відозва Української Національної Ради 1 листопада 1918 р. під заголовком "Український народе!” Вона сповіщала: ”3 нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави”. УНРада зверталася до української громадськості і організацій на місцях, по містах, повітах і селах із закликом ”обняти всі державні краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати власть”. Відозва вимагала усунути ”неприхильні Українській Державі уряди”. Зазначалося, що ”жовніри української народности підлягають віднині виключно Українській Національній Раді… всі вони мають стати на її оборону… Все здібне до оружя українське неселення має утворити боєві відділи, які або ввійдуть в склад української армії, або на місцях оберігатимуть спокій і порядок”. Оголошувалася громадська, національна і віросповідна рівність. Заповідалось скликання у майбутньому Установчих зборів, що повинні розв’язати питання “про дальшу будучність Української Держави”. Відозва закликала — поляків, жидів та німців вислати своїх підпоручників до Української Національної Ради^[107].

Звістка про перемогу українського повстання у Львові блискавично облетіла весь край. В більшості повітів вже вночі з 31 жовтня на 1 листопада була передана влада відповідно до наказу Центрального Військового Комітету. Влада перейшла до українців переважно без кривавих збройних сутичок. Це безумовно засвідчує про те, що українські організації мали у своєму розпорядженні значні військові сили і масову громадську підтримку. Без збройної боротьби влада була встановлена в Станіславові, Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві, Скольому, Городку, Підгайцях, Жовкві, Печеніжині, Кам’янці-Струмиловій, Буську. В Тернополі, Перемишлі, Бориславі, Рудках, Бережанах, Стрию, Турці, Гусятинському повіті та Самборі українську владу було встановлено за допомогою селянських виступів, а в Дрогобичі — селянських і робітничих.

Порівняно легке роззброєння та інтернування неукраїнських жовнірів Львова, інших міст Галичини стало можливим і у зв’язку з тим, що армія переживала кризу, а війна за чужі імперські інтереси була народові ненависною. Зберігся спогад про роззброєння старшинської школи у Кам’янці-Струмиловій, який дуже образно це проілюстрував. ”Роззброєні неукраїнці підскакували, як діти, кидалися собі в обійми, — головно чехи і жиди — радіють, що вже скінчили війну і тільки з сумом питаються, як їм дістатися до своїх домів”^[108].

Починаючи від сільських гмін, до державотворчої праці приступили тисячі селян, робітників, інтелігентів, молоді, духовенства. Українці, котрі віками несли тяжкий хрест підневільного послуху перед чужою владою, починали творити свої рідні владні структури. З багатьох повітів залишились протокольні записи масових народних віч, що обирали комісарів і членів революційних комітетів, зокрема блок протоколів з громад Стрийського повіту. Вже 31 жовтня в Ланах Сколівських "відповідно ухвали віча… утворився в тутейшій громаді комітет громадський”. В той самий день "комітет громадський” вибрали селяни с. Конюхів. Встановлення української влади продовжувалось 1 і 2 листопада: у Лісовичах обрано ”цілий уряд громадський”, Добрівлянах "вибраний комітет український”. У Дашаві громада Одноголосно ухвалила комісаріат”, ”урядуючий комісар вибраний Василь Ващишин, заступник Вінтін Бойко”. Громада с. Пукиничі 5 листопада "вибрала сільський комітет". У Завадові вибрано "комітовими громадськими слідчими громадян: Василь Осташ — начальник громади, Василь Пасіка — управитель школи…" Громада П’ятничан "обрала собі три комітети через раду громадську, а то — Олекса Шарабура, Василь Карпин, Василь Фик”. У Слобідні одноголосно обрано "комісара гмінного Якова Мельника, на заступника комісара гмінного Михайла Романишина". У с. Довге "вибрали до громадського секретаріату" п’ятьох осіб. У с. Гірному обраний "комісаріат громадський” з головою комісаріату Василем Бабієм, Добрівлянах "український комітет", Волі Довголуцькій "вибрано членів яко комісарів". Збереглися протоколи з громад Вівжа, Кавське, Вівня, Монастирець, Стрілків, Жулин та ін.^[109] В окремих випадках, зокрема там, де влада встановлювалася силою, форму і засади її функціонування визначали представник Української Національної Ради та українського війська. Так, наприклад, трапилось у Бучачі. Повітовий український комісар д-р Боцюрків повідомляв, що З листопада він звільнив маршалка повітової ради Вольнера і двох шовіністів поляків — люстратора Левартовського і секретаря Рудніцького; 4 листопада українцеві Рогозинському було передано управу м. Бучача. Влада в селах встановлювалася аналогічно, як і в Стрийському повіті.

"За малим виїмком, у всіх селах повіта усунено старих війтів і радних і на їх місце повибирано місцевих комісарів і місцевих комітетів. В повіті панує взірцевий спокій. Селяни латинники, помимо агітації польських панів і підпанків, йдуть солідарно з українськими селянами, а навіть два чисто мазурські села як Підзамочок і Дуліби вислали своїх делегатів на наші повітові збори, брали участь у виборах повітового комісара УНР”^[110].

У м. Бориславі та нафтовому районі, де польські сили спробували вчинити опір, їх розгромили. Одна з польських бориславських рот під командуванням підполковника Марека, старшин Чайковського, Страдбна та інших (всього 80 жовнірів) наприкінці листопада 1918 р. вела бої з українськими підрозділами в районі Старої Солі, Добромиля, Хирова^[111]. Українська повітова рада в Дрогобичі 5 листопада запропонувала делегатам нафтового басейну (Борислава, Волянки, Тустанович) такі умови встановлення української влади: представники басейну заявляють, що мали на меті тільки утворення громадянської міліції, а не польського війська; вони визнають, що Українська Національна Рада обняла в повіті адміністративнополітичну, судову і комунікативну владу, отже, віддають владу над згаданими гмінами теперішній повітовій владі в Дрогобичі й не будуть ”робити жодних перешкод адміністрації всіх державних і автономічних урядів”, зобов’язуються ”не ставити жодних перешкод українському війську для встановлення військової влади”; утворити міліцію з трьох національностей, яка підпорядковується тільки владі гмін; міліція ”може мати лише білу зброю і револьвери”; командантів міліції призначає начальник гміни; вогнепальна зброя ”має бути здана”. Заключний десятий пункт угоди звучав категорично: ”в тому самому дні наступає віддання всяких урядів до рук теперішньої політичної повітової влади в Дрогобичі”^[112].

Так само швидко і рішуче були придушені спроби поляків виступити проти української влади у Кам’янці-Струмиловій, Бродівському повіті. В Бережанському повіті у встановленні нової влади брали участь селяни сіл Лапшина, Лісник, Мечишів. У Стоянові селяни взяли участь у роззброєнні австрійського війська, а селянин Заремба став комісаром міста. Невдало розвивалися події в районі Перемишля. Але про це йтиметься конкретно у розділі, що аналізує українсько-польську війну.

На Буковині боротьбу за владу очолив утворений 25 жовтня у Чернівцях Український Крайовий Комітет з Омеляном Поповичем, котрий був одночасно керівником буковинської делегації Української Національної Ради. До складу комітету входили комісії: адміністративна, народної оборони, фінансів, міжнаціональних відносин, редакційна. Крайовий Комітет провів у Чернівцях 3 листопада масове віче, в якому взяло участь близько 10 тис. осіб. Буковинське народне віче висловилося за приєднання української частини Буковини (Кіцманський, Заставнівський, Вижницький, Вашковецький повіти цілком, українські частини Чернівецького та Серетського повітів, українські громади Сторожинецького, Радовецького і Кимполунгського повітів) до Західноукраїнської держави. Віче висловило протест проти намагання Румунської Національної Ради, створеної в Чернівцях, оголосити всю Буковину "румунською землею”. Віче прийняло також дуже важливу постанову про приєднання до України, за входження в єдину Соборну Україну.

Шостого листопада дійшло до згоди між Українським Комітетом і демократичною частиною Румунської Національної Ради на чолі з А. Ончулом, внаслідок чого Український Комітет взяв владу в північній частині, а Румунська Національна Рада — у південній. Українську Національну Раду в краї очолював А. Артимович, крайову адміністрацію — О. Попович. Була створена українська жандармерія, поліція, суд. Українські комісари оволоділи поштою і телеграфом, фінансами, банком, обороною, промисловістю. На чолі магістрату Чернівців став О. Безпалко. Службовці краю 7 листопада прийняли присягу на вірність Українській Національній Раді^[113].

На жаль, після від’їзду легіону УСС з Буковини до Львова Буковина залишилася безборонною перед румунською окупацією.

Стрімке поширення української влади в Галичині яскраво демонструвало той факт, що українська національна революція в краї визріла, а декларована в її ході Українська держава була природним продуктом суспільного розвитку. Завдання полягало в тому, щоб вберегти її.

Розділ четвертий Проголошення республіки. Розвиток національної державності

Українська Національна Рада за характером утворення і складом становила представницький законодавчий орган і не була зорієнтована на здійснення різноманітних державних виконавських функцій.

Потреби впливу на практичні справи у Львові та краю, зокрема в такій сфері суспільно-політичного життя, як забезпечення державних карних, лікувальних, освітніх закладів, населення міст і містечок продуктами харчування зумовили утворення 29 жовтня Українського апровізаційного уряду УНРади. В його обов’язки входило насамперед перейняття контролю й управління над державним майном з метою використання державних запасів у інтересах декларованої держави. Керівником відомства був призначений відомий український банкір і підприємець Степан Федак. Українська Національна Рада 30 жовтня закликала українських урядовців не виконувати вказівок Польської Ліквідаційної Комісії.

Першого листопада, коли влада Національної Ради стала реальною, постала потреба утворення уряду держави. Про цю потребу Рада заявила того ж дня у відозві: ”Склад утвореного Українською Національною Радою Кабінету і його програму оголосяться”, а 5 листопада опублікувала програмну декларацію, роз’яснюючи засади політики Української держави, проте не визначивши способів керівництва тією політикою. До речі, декларація акцентувала на розв’язанні найнеобхідніших соціальних проблем. ”Український народе! — зазначалося в ній. — У створеній тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над біднішими і економічно слабшими. В Українській державі всі горожани без різниці мови, віри, роду, стану чи полу будуть справді рівні перед законом, а наскрізь демократичний лад, оснований на загальнім, рівнім, безпосереднім, тайнім і пропорціональнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос… Хлібороб і робітник будуть основою і керманичами держави. Український парламент, що вибереться і збереться зараз як тільки край успокоїться, проведе справедливу земельну реформу, силою котрої земля великих земельних дібр перейде у власність малоземельних і безземельних… Робітниче законодавство забезпечить робітникам 8-годинний робочий день, дасть безпеку на старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону праці”^[114]. На декларації, як бачимо, дуже помітний вплив соціал-демократів.

В той день була опублікована друга відозва — "Українські вояки!”, якою Українська Національна Рада висловлювала "найбільший подив, найглибшу подяку і найвищу похвалу” українським жовнірам, котрі взяли владу в місті і краю. "Весь український народ клонить перед вами голову і дивиться на вас як на свою гордість і надію. Ваше ім’я запише історія державного визволення українського народу золотими буквами…”^[115] Оголошувалось встановлення військової відзнаки ”За обняття Львова у власть Української держави”.

Не дуже вирізнялася діловим змістом і третя відозва — ”Під зброю!” Після голосних фраз про те, що "перед лицем цілого світа не постидилися поляки заявити, що український народ не може бути вільний і рівний іншим, тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі…”, відозва оголошувала (але не конкретно), хто повинен іти до українського війська: "Молодші, від 19 до 30 років, ідуть якнайскорше до Львова для краєвої служби, 17 і 18-літні та від 31 до 36 року життя нехай залишуться у повітового комісара для повітової служби, а найстарші нехай зголошуються у громадськім комітеті для служби в громаді”^[116].

Українська Національна Рада, взявши владу, понад тиждень не робила реальних кроків, спрямованих на забезпечення щоденного керівництва державним життям, а тільки проголошувала лозунги. Лише 9 листопада 1918 р. УНРада утворила уряд — Тимчасовий Державний Секретаріат. Одночасно було вирішене принципове питання про державний лад Української держави — республіканський. Пропонувалася офіційна назва держави — Західноукраїнська Народна Республіка. Цим самим лідери продовжували державотворчу лінію, започатковану Центральною Радою, хоч тоді в Києві існував режим гетьмана Павла Скоропадського.

До складу першого уряду — Державного Секретаріату ЗУНР — увійшло 14 державних секретарів, з них вісім від Національно-демократичної партії, два — від радикальної, один від Християнсько-соціальної, один — від соціал-демократичної та два безпартійних. Персонально: голова президії й державний секретар фінансових справ (НДП) Кость Лeвицький; державні секретарі: внутрішніх справ (НДП) Лонгин Цегельський; закордонних справ (НДП) Василь Панейко; судівництва (НДП) Сидір Голубович; у справах освіти і віросповідань (ХСП) Олександр Барвінський; військових справ (РП) Дмитро Вітовський; земельних справ (НДП) Степан Баран; у справах торгівлі і промисловості (НДП) Ярослав Литвинович; публічних робіт (РП) Іван Макух; праці та суспільної опіки (СДП) Антін Чернецький; охорони здоров’я (безпартійний) Іван Куровець; шляхів сполучення (безпартійний) Іван Мирон; пошти і телеграфу (НДП) Олександр Пісецький; харчового уряду (НДП) Степан Федак^[117].

Голова Директорії Української Народної Республіки В. Винниченко

Українська Національна Рада 10 листопада розглянула питання про з’єднання з Українською державою на сході. Державному Секретаріатові доручалося провести до цього відповідні заходи. В той самий день державні секретарі склали присягу.

Один з текстів ”Приречення” (присяги) був таким: ”Я…, іменований…

ЗУНР, прирікаю, що мені з тим урядом (сею службою) поручені обов’язки сповнятиму по моєму найкращому знанню, і згідно з моєю совістю усі мої сили присвячу для добра ЗУНР та її інтересів і скарбових доходів берегтиму у всяких відносинах. Приказом моїх зверхників буду все безумовно послушний”^[118]. У Стрийському повіті службовці присягали: “Прирікаю, що дотримаю вірності і послушенства Українській Національній Раді, що берегти буду законів і совісно виповнювати прикази Національної Ради та її органів”^[119]. У наступному “приречення совісного сповнення обов’язків” складали державні службовці всіх рангів аж до комісарів сільських громад, а 22 лютого 1919 р. Рада Державних Секретарів затвердила текст присяги для вчителів^[120].

Конституційне основоположне значення у справі будівництва української державності мав ухвалений УНРадою на засіданні 13 листопада 1918 р. “Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії”. Перший артикул Закону (”Назва”) встановлював назву — Західноукраїнська Народна Республіка, проголошеної 19 жовтня Національною Радою держави, що ”охоплювала” весь простір колишньої австро-угорської монархії, заселеної переважно українцями. Як визначав другий артикул (’Траниці”), ”простір ЗУНР покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах колишньої австро-угорської монархії”. Також областю називалися коронні краї Галичина з Володимирією і Буковина та землі колишніх угорських комітатів згідно з етнографічною картою барона Черніна, виданою 1855 р.

Третій артикул (”Державна суверенність”) оголошував означену територію самостійною Західноукраїнською Народною Республікою. Четвертий артикул (”Державне заступництво”) декларував демократичний характер влади держави, що її ”виконує весь народ через своє заступництво”, вибране на основі Загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорціонального права голосування без різниці пола”. Заповідалось обрання на такій основі установчих зборів ЗУНР, а до того виконання всієї влади покладалось на Державний Секретаріат.

Нарешті п’ятий артикул (”Герб і прапор”) встановлював, що гербом ЗУНР ”є Золотий Лев на синім полі, обернений у свою праву сторону. Державна печать має довкола гербу напис: ”Західно-Українська Народня Республіка”^[121]. З одного боку, ”Тимчасовий основний закон” завершував етап революційного становлення й оформлення західноукраїнської держави, з іншого — творив конституційну основу державотворення майже у вільному правовому просторі.

Державний Секретаріат 16 листопада 1918 р. схвалив Розпорядок про державну адміністрацію, який визначав правову основу, принципи формування органів державного управління на рівні повітів, міст і гмін, їх функції та обов’язки.

Розпорядок залишав чинним всі закони колишньої Австро-Угорської монархії, якщо вони не суперечили українській державності, ”до часу зміни чи знесення”. Всі урядники, ”котрі зложать письменне приречення, що виконувати будуть публічну службу в імені ЗУНР, остають аж до дальшого зарядження на своїм дотеперішнім урядовім становищі”. Всі адміністративні органи підпорядковувались Державному Секретаріатові. На рівні повітів "начальним органом” оголошувалися державні повітові комісари, яких "іменує й усуває” Державний Секретаріат внутрішніх справ. Там, де вже повітові комісари зайняли посади на основі виборності, їх необхідно було подати до затвердження Державного Секретаріату внутрішніх справ. Окреслювалися права, обов’язки і функції державних повітових комісарів, котрі повинні були ”давати зарядження урядам”, дозволяти і забороняти ношення зброї для цивільного населення, вести контроль над діловодством у державних установах. Державним повітовим комісарам у справах публічної безпеки підлягали повітові військові команди. Повітовий комісар “аж до виборів” мав право призначати громадських комісарів у громадах, зокрема там, де виникала потреба усунути старих начальників громад.Повітовий комісар співдіяв з повітовими харчовими урядами. Щоправда, з-під компетенції державних повітових комісарів відійшли “суди, пошти, телеграфи, залізниці, саліни і домени”, але у випадку, коли в тих інституціях виявилися "неправильності в урядуванню”, повітовий комісар зобов’язаний був негайно ”донести безпроволочно Українському Державному Секретаріатові, а в наглих випадках, видати відповідні зарядження”^[122]. На день раніше (15 листопада) Державний Секретаріат видав "Закон про доповнення Української Національної Ради підпоручниками українських повітових і міських організацій”. Закон розширював представництво міст і повітів у Національній Раді ”до часу скликання Українських Установчих зборів”. Визначалось, що додатково до вже існуючого представництва в Українській Національній Раді всі повіти повинні вибрати по одному ”підпоручнику”. Крім того, підпоручників направляли також міста: Львів (чотирьох), Чернівці (двох), Дрогобич (одного), Борислав-Тустановичі (одного), Коломия (одного), Станіслав з Кнігиничами (двох), Тернопіль (одного), Стрий (одного), Ярослав (одного), Самбір (одного), Золочів (одного), Бережани (одного), Перемишль (одного). Зберігалися місця для українців з території колишньої угорської корони. Додаткові вибори "підпоручників” планували провести на засіданнях повітових управ, культурно-економічних, просвітних та політичних організацій під керівництвом державного повітового комісара та створених для цього комісій. Закон встановлював час виборів — 22 і 26 листопада^[123].

Після доповнення Української Національної Ради на основі закону 15 листопада у її складі налічувалося 150 осіб. Оскільки польська, єврейська і німецька національні меншості з різних причин не скористалися українськими пропозиціями, в УНРаді були лише українці.

Наступним важливим етапом у формуванні державного устрою ЗУНР став закон Української Національної Ради 4 січня 1919 р. про Виділ Української Ради, своєрідну президію, колективного президента ЗУНР. Закон визначав компетенцію Виділу: призначення членів уряду; прийняття відставки (демісії) членів уряду; виконання права амністії і помилування; іменування начальників верховних державних цивільних і військових урядів; затвердження та оповіщення законів^[124].

Виділ обирався на період каденції УНРади. ”3 хвилею вибору нового Виділу новою Радою” повноваження його припинялися. Виділ планував скликати в міру потреби Президент Української Національної Ради. Вважалося, що Виділ, як і УНРада, є тимчасовою державною структурою до часу виборів і скликання Сейму ЗУНР. Виділ складався з 10 осіб, у тому числі Президента Євгена Петрушевича. Згідно зі Статутом УНРади та зміненим в той самий день постановою Ради четвертим параграфом Статуту вводилися посади чотирьох заступників Президента. Ними стали Лев Бачинський (радикальна партія), Семен Вітик (соціал-демократична), Омелян Попович (націонал-демократ Буковини), Андрій Шмигельський (радикал). Членами Виділу Національної Ради також стали Антін Горбачевський (національний демократ), Гриць Дувіряк (радикал), Михайло Новаківський (безпартійний), Теофіл Окуневський (національний демократ) та Семен Юрик (національний демократ). Секретарями Виділу були призначені Степан Витвицький, Степан Сілецький, Осип Устиянович^[125].

Виділ як державний орган влади, що спрямовував діяльність Української Національної Ради, діяв аж до червня, хоч березнево-квітнева сесія Ради накреслила глибоку перебудову законодавчої структури влади.

Принципове значення для державного будівництва мала злука ЗУНР з Українською Народною Республікою. Цей акт стверджував вікову ідею і одвічне прагнення українського народу до возз’єднання в єдиній національній державі. Не дивно, що питання об’єднання з Українською державою над Дніпром стало чи не найгострішим вже 18–19 жовтня 1918 р. на засіданні Української Національної Ради і з’їзді мужів довір’я. Тоді його висунули як першочергове представники УСДП, частина радикалів, молодіжні студентські та січові організації. Але більшість членів УНРади, беручи до уваги міжнародне становище, орієнтувались на створення окремої Західноукраїнської держави. УСДП через це навіть заявила про невходження до Української Національної Ради.

Проблема ”з’єдинення” стала практичною потребою зразу ж після того, як українські сили встановили свою владу в Галичині. Вже 5 листопада 1918 р. у Київ до гетьмана Павла Скоропадського з повноваженнями Української Національної Ради прибула делегація у складі Осипа Назарука і Володимира Шухевича. Делегати просили збройної допомоги для українських сил у Львові. Однак гетьман відмовився спрямувати вояків до Галичини, хоч обіцяв допомогти зброєю та грошима. Після цього Осип Назарук і Володимир Шухевич направилися в Білу Церкву, де дислокувався полк січових стрільців, очолений Євгеном Коновальцем. Але і Коновалець відмовився відправити стрільців до Львова, вважаючи, що для справи української державності важливішим є захист Києва, ніж Львова^[126].

Питання ”з’єдинення” 10 листопада обговорювалося на засіданні Української Національної Ради. Державному Секретаріатові було доручено проводити підготовчі заходи для того, щоб досягти возз’єднання у майбутньому. Важливим кроком на цьому шляху стало підписання у Фастові з Директорією Української Народної Республіки ”передвступного договору” ”про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю”^[127].

ЗУНР заявила ”непохитний намір злитися у найкоротшім часі в єдину велику державу з Українською Народною Республікою”. Те ж саме заявила УНР. Згідно з цими намірами ЗУНР ”з усією територією й населенням” повинна була увійти в УНР. Бралося до уваги, що з огляду на історичні обставини ЗУНР дістане "територіальну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік… окрема спільна комісія”. "Псредвступний договір” підписали члени Директорії В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець і С. Петлюра. Від ЗУНР — Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький^[128]. На початку грудня 1918 р. "закордонну Україну” відвідав Державний секретар військових справ Д. Вітовський. На переговорах з представниками Директори йшлося про взаємообмін стратегічними товарами, нафтою, зброєю тощо, а 12 грудня інформацію про переговори заслухала Рада державних секретарів^[129].

На засіданні Ради 17 грудня знову було порушено питання про злуку. Роздавались голоси за те, щоб зробити це аж тоді, коли буде відвойовано Львів і в ньому осяде уряд. Одночасно Л. Цегельському доручалось при відвіданні Києва добитися, щоб Директорія УНР надіслала в ЗУНР ”муку, цукор, товщі”^[130]. Українська Національна Рада З січня 1919 р. в Станіславі одноголосно вирішила про "з’єднання з нинішнім днем” ЗУНР з Українською Народною Республікою ”в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку”. Рада тоді ж затвердила ”Передвступний договір” 1 грудня 1918 р. і доручила Державному Секретаріатові "негайно розпочати переговори з Київським правительством для сфіналізовання договора про злуку”. Але при цьому було зазначено, що ”до часу, коли зберуться Установчі збори об’єднаної Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народньої Республіки виконує Українська Національна Рада”. До того часу "цивільну і військову адміністрацію на згаданій території мав виконувати Державний Секретаріат як виконавчий орган”^[131]. Це були своєрідні правові умови входження ЗУНР в Українську Народну Республіку. Але оскільки ”Установчі Збори об’єднаної Республіки” так і не зібралися, то і після січня 1919 р. всі органи влади ЗУНР практично залишилися незмінними, діючи як органи повністю суверенної держави.

Рішення Національної Ради 3 січня спрямовувалося до "світлої Директорії УНР у Києві”. У відповідь Директорія прийняла Універсал УНР, вітала "історичний крок західних братів наших…, ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові” ЗУНР 3 січня 1919 р. Універсал патетично і високо оцінював злуку: ”Од нині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини Єдиної України… Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України”^[132].

Головний отаман військ і Голова Директорії Української Народної Республіки С. Петлюра

С. Голубович 12 січня вже доповідав на Раді Державного Секретаріату про необхідність сформування делегації на Трудовий Конгрес у Києві^[133]. Знову розгорілася дискусія стосовно доцільності чи недоцільності об’єднання. Л. Цегельський заявляв ”про страту” суверенності ЗУНР. Те ж підкреслив Козаневич. Отже, вирішено не посилати делегацію, а провести вибори до загальноукраїнського Трудового Конгресу. Проте більшість державних секретарів (Голубович, Бурачинський, Витвицький та ін.), розглядаючи ЗУНР як суверенну державу, зупинилися на тому, щоб ”не проводити виборів до Конгресу”, а вислати до Києва делегацію ЗУНР для "нотифікування злуки”^[134].

З цією метою Національна Рада і Державний Секретаріат визначили делегацію у складі 65 членів.

На Софіївському майдані в Києві 22 січня 1919 р. перед велелюдними зборами було декларовано злуку. Ухвалу Національної Ради ЗУНР 3 січня зачитав від західноукраїнської делегації Л. Цегельський, універсал Директорії — член Директорії Ф. Швець. Урочисте проголошення злуки завершилося молебнем. Після цього відбувся військовий парад.

Трудовий Конгрес народу України розпочав роботу 23 січня. В ньому також взяла участь делегація ЗУНР. Від делегації до президії Конгресу ввійшли Семен Вітик (соціал-демократ), Тимотей Старух (радикал). Знову були зачитані документи Національної Ради і Директорії, що проголошували об’єднання. Обидва акти Конгрес схвалив одноголосно. За словами В. Винниченка, в якого на той час уже були великі незгоди з С. Петлюрою, "отамани” не були впевнені в тому, яку політичну позицію займе Конгрес, але ”рішили дозволити йому зібратися і подивитись”. Конгрес, однак, виявився "спокійний, покірливий, згодливий, тільки надзвичайно незграбний, — днів три вовтузився, поки президію вибрав і на фракції поділився”^[135]. Київська газета "Червоний прапор”, за словами В. Винниченка, назвала Конгрес ”мертвонародженим”^[136]. Конгрес з огляду на розвиток воєнно-політичної ситуації в Україні більше не збирався. Отже, і через це в державотворчому і суспільно-політичному процесі він помітної ролі не відіграв, у тому числі і в питанні зміцнення української соборності.

Крім Золотого Лева, на синьому полі гербом ЗУНР став також тризуб. У теорії ЗУНР почала називатись Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Щоправда, М. Лозинський, провідний державний діяч та історіограф ЗУНР, признавався, що він не знав правового акта, який встановлював назву ЗОУНР. Ймовірно, прийняття останньої відображало більше бажане, ніж дійсне. ”Всі акти про з’єднання, — писав М. Лозинський, — не утворили нової з’єдиненої, з дотеперішніх двох українських держав зложеної Української Народної Республіки, тільки проголошували утворення її і намічали шлях до її утворення”^[137]. І справді, схвалені Конгресом ухвали ЗУНР і УНР залишили втілення злуки в життя наступним Установчим Зборам від обох держав, а до того обидві держави мали залишатися "незалежними одна від другої”.

І все-таки в деяких міждержавних стосунках злука реалізувалася на практиці. Євген Петрушевич ввійшов до складу Директорії. Симон Петлюра неодноразово брав участь у засіданнях Державного Секретаріату. На засіданні Ради Державних Секретарів 25 лютого 1919 р. С. Петлюра також пропонував, щоб у Директорії був представник від цієї Ради для координації дій у військових справах, фінансових, шляхів сполучення і заграничних”, а в міністерстві закордонних справ УНР — ”галицький чоловік”. ”Я хотів би, — зазначив С. Петлюра, — щоб якнайбільше вашого елементу перейшло на нашу сторону. У ваших старшин більше дисципліни в роботі і почуття обов’язку. Треба, щоби військові інституції були пересякнуті націоналістичним духом…” Він висловився за творення спільних централей.

С. Голубович з осторогою говорив про поглиблення інтеграції обох держав. ”У вас байонські суми, — звертався він до Петлюри, — Вже по злуці далася відчути підвишка цін. Ми не є в силі покривати коштів… Корона ще недавно добре стояла, але захиталася через штемпелювання власної валюти”.

На засіданні наводились дані про направлення з УНР у ЗУНР 160 вагонів через Підволочиськ, 71 — через Гусятин та ін. С. Голубович критикував також діяльність Головно-уповноваженого УНР при уряді в Станіславі, котрий замість виконання функції посередника між Україною а нами” жадав проводити реквізиції в повітах і ”се викликає несмак у нас”^[138].

Практичним кроком, що мав зміцнити координацію дій обох урядів, стало рішення Ради Державних Секретарів 30 березня 1919 р. На засіданні були присутні члени Директорії П. Андрієвський, Ф. Швець і Є. Петрушевич, Народні міністри УНР. Ухвалено повідомити зарубіжні держави про об’єднання УНР і ЗУНР: Нотифікувати всім державам світа об’єднання обох частин України”. Та ж ухвала визначала принципи діяльності зарубіжних представництв. ”Подвійність дипломатичного представництва обох сих частин за границею допускається настільки, наскільки сього вимагають спеціальні інтереси сеї чи іншої частини”. В інших випадках ”існуючі паралельні дипломатичні представництва працюють в тіснім контакті і роблять спільні виступи в справах дотикаючих цілої об’єднаної України”^[139].

Щоправда, вже від березня 1919 р. з’явилися слухи про намір Петлюри дійти до замирення з поляками і, ймовірно, коштом Галичини^[140]. У цьому була частка правди, адже ще 31 грудня 1918 р. С. Петлюра направив дипломатичну місію на чолі з професором Прокоповичем з метою вияснити питання про можливість одержання польської допомоги. Тим не менше, до листопада 1919 р. диктатор Є. Петрушевич перебував у діловій співпраці з С. Петлюрою, хоч у роботі Директорії практично перестав брати участь. У наступному переговори представників УНР з Польщею набули системного характеру: 2 грудня 1919 р. підписано Декларацію, за якою УНР відмовлялася від претензій на Холмщину, Підляшшя, Західне Полісся, Західну Волинь з м. Рівне і всю Східну Галичину. Польща зобов’язувалась надати Директорії військову допомогу. За цих умов Є. Петрушевич 20 грудня 1919 р. скликав у Відні засідання уряду ЗУНР. Засідання під дало критиці союз Директорії з Польщею і односторонньо скасувало Акт злуки від 22 січня 1919 р. Одночасно вирішено відкликати представників ЗУНР з об’єднаної делегації УНР на Паризькій конференції та відновити назву західноукраїнської держави — із ЗОУНР на ЗУНР^[141]. Сумний фінал історичного акту 22 січня 1919 р. не применшив його значення як вияву волі українського народу до соборності як значної історичної події.

Загалом формальне входження ЗУНР як Західної Області до УНР мало позначилося на внутрішніх державотворчих процесах західноукраїнської держави. У багатьох відношеннях вони мислилися як самостійні. Це особливо проявилося в законі про вибори до Сейму. Згідно зі законами Національної Ради (її сесія тривала з 25 березня до 15 квітня 1919 р.) про скликання Сейму (березень 1919 р.) і про вибори до Сейму (квітень 1919 р.), визначались демократичні засади виборів і діяльності проектованого найвищого органу законодавчої влади. Проведення виборів передбачалося на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного, пропорціонального права. Обирати мали право громадяни, котрі досягли 20 років. Пасивним правом користувалися особи віком від 28 років.

Відповідно до встановленої кількості послів для передбачуваних округів за національностями Сейм мав складатися з 226 послів, у тому числі 160 українців (70,8 %), 33 поляків (14,6 %), 27 євреїв (11,9 %), шести німців (2,7 %). Визначалося 12 українських округів із різною кількістю послів від кожного залежно від кількості виборців. Наприклад, від Львівського — 22, Золочівського — 13, Тернопільського — дев’ять, Коломийського — 19, Станіславського — 20, Бережанського, Чортківського, Стрийського, Перемишльського — по 12 тощо. Польсько-єврейські округи охоплювали декілька повітів: від Тернопільсько-Золочівсько-Бережанського — 10 польських і шість єврейських послів, Станіславсько-Стрийсько-Чортківського — шість польських і сім єврейських, Львівського — сім польських і п’ять єврейських, Коломийсько-Буківнянського — один польський і чотири єврейських посли^[142]. Цікаво розв’язувалося питання про участь у голосуванні військовослужбовців. Вони віддавали голоси через своїх ”повновласників” у окрузі. Відповідно до світової загальнодемократичної практики права голосу позбавлялися так звані обезволені особи. Виборчі дільниці у поселеннях не повинні були охоплювати понад 2 тис. осіб. Очолювати виборчі комісії мали державні повітові комісари або уповноважені ними "заступники”. Комісії повинні були діяти у приміщеннях державних адміністративних органів, а Головна виборча комісія, члени якої призначалися Українською Національною Радою, мала за свій осідок Державний Секретаріат внутрішніх справ. Закон про вибори регулював права і процедуру партій виставляти партійні списки кандидатів у посли Сейму. Кожен кандидат міг бути тільки в одному партійному списку. Необрані кандидати вважалися заступниками послів за відповідним списком. У випадку вибуття посла з якихось причин його місце посідав заступник — перший у партійному списку серед необраних кандидатів.

Цікаво і просто мало розв’язуватися питання про час припинення голосування на виборчій дільниці — ”коли в виборчім локалю і перед локалем нема нікого до голосування”^[143]. Професор Б. Тищик, оцінюючи цей виборчий закон, зазначив, що ”це глибоко демократичний, рідкісний навіть у світовій виборчій системі прецедент”^[144]. На жаль, законам про Сейм і вибори до нього не судилося бути реалізованими. З квітня 1919 р., коли на польсько-український фронт із Франції перекинули 80-тисячну армію генерала Галлера і співвідношення збройних сил змінилося на користь поляків, на задній план була відсунута проблема демократичного державотворення. З огляду на небезпеку польської окупації Станіслава 24 травня Виділ УНРади та Рада Державних Секретарів передали ”повновласть” державним секретарям Осипу Бурячинському та Михайлові Марганцю, а ”в разі потреби” — також Агенору Артимовичу, Маріану Козаневичу, Василю Панейку і Михайлові Лозинському.

Український уряд 26 травня залишив Станіслав і вибув у напрямку на Бучач-Заліщики-Чортків. Через два тижні, 9 червня 1919 р., в інтересах оборони держави і з метою забезпечення державного управління в умовах смертельної воєнної небезпеки Національна Рада та уряд прийняли такий акт: ”3 огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу вітчизні, для скріплення й одностайності державної влади Президія Виділу УНРади ЗОУНРеспубліки і Державний Секретаріат постановили надати право виконувати всю військову й цивільну владу, яку виконували досі на основі конституції Виділ УНРади і Державний Секретаріат, уповласненому Диктаторові”^[145]. Ним став Євген Петрушевич. Конституційні органи припинили дію. Для керівництва конкретними ланками суспільно-державного життя Петрушевич ввів посади головноуповноважених диктатора. Ними, зокрема, стали Сидір Голубович — з питань внутрішніх справ, Іван Мирон — у справі шляхів, Степан Витвицький — у закордонних справах, Карло Долежаль — з військової канцелярії. Ця державна структура була останньою в період реального існування української влади на галицькій землі.

Ми простежили основні державотворчі акти і дії, що відображають розвиток центральних органів влади ЗУНР — ЗОУНР від жовтня 1918 — до липня 1919 р.

Центральні органи держави кількаразово змінювали центри свого розташування. З 18 жовтня і до 21 листопада Українська Національна Рада перебувала у Львові. Тут був сформований Державний Секретаріат. Із втратою Львова (після 22 листопада) Національна Рада і Державний Секретаріат аж до кінця грудня розміщалися переважно у Тернополі, після цього — в Станіславі (аж до 26 травня 1919 р.). Майже одночасно з переїздом уряду до Станіслава відбулася його реорганізація. Головою Державних Секретарів замість Костя Лсвицького став Сидір Голубович. Остаточно новий уряд Голубович сформував уже після 4 січня 1919 р. за дорученням Виділу Національної Ради. Окрім посади Голови (президента), С. Голубович очолив секретаріати фінансів і торгівлі та промислу. Державним Секретарем закордонних справ залишився Василь Панейко. Вдруге в уряд ввійшов Лонгин Цегельський як Державний Секретар без портфеля. Посаду Державного Секретаря внутрішніх справ обійняв радикал Іван Макух, військових справ — знову Дмитро Вітовський, судівництва — Осип Бурачинський, просвіти і віросповідання — Агенор Артимович, шляхів, пошти і телеграфу — Іван Мирон, земельних справ — Михайло Марганець, публічних робіт — Маріан Казаневич. За політичним характером новий уряд був коаліцією національних демократів і радикалів, а також безпартійних фахівців. Соціал-демократи, за словами М. Лозинського, "застерегли собі вільну руку"^[146].

Дмитро Вітовський та Лонгин Цегельський 13 лютого подали у відставку. Державним Секретарем військових справ став полковник Віктор Курманович.

Паралельно проводилася велика державотворча робота у певних галузях суспільного, культурного й економічного життя, що мала загальнореспубліканський характер. Формувалися і відшліфовувалися органи місцевої адміністрації. Національна Рада прийняла 13 лютого закон про основи шкільництва, що закладав правові норми діяльності державних і приватних шкіл. Усі публічні школи оголошувались державними, а вчителі — "державними урядниками". Але, як зазначалося при цьому, за дозволом верховних шкільних властей можуть засновуватись приватні школи. Були забезпечені умови для діяльності національних навчальних закладів. "Національним меншостям признається право на школу в рідній мові".

Державний Секретаріат просвіти і віросповідань видав 24 лютого 1919 р. "Розпорядок" про викладання української мови у державних середніх школах. Підкреслювалося, що "дирекції всіх державних середніх шкіл з неукраїнською викладною мовою в місцевостях, де досі нема державних шкіл даного типу з українською викладовою мовою, мають найдальше до дня 15 марта 1919 р. завести у своїх заведеннях українську викладну мову". Однак дозволялося "послуговувати в міру потреби дотеперішньою викладною мовою як помічною"^[147]. Десятого травня Державний Секретаріат освіти і віросповідання визнав "право прилюдності" свідоцтв за всі класи Станіславської жіночої гімназії з польською мовою викладання. Те ж було стверджено стосовно прав гімназій з німецькою мовою викладання, якими опікувалося товариство німецьких середніх шкіл та ін.^[148] Цей же секретаріат 13 травня видав відповідне "зарядження” про дозвіл за поданнями шкільних окружних інспекторів на ведення курсів єврейської мови^[149]. Двома днями пізніше — 15 травня — УНРада видала закон про вживання мови в органах державної влади, у громадських установах і державних підприємствах. Закон проголошував: "державною мовою на Західній області Української Народної Республіки є мова українська". При цьому, однак, "законно признаним" національним меншостям полишено "свободу вживання як усно, так і в письмах їх матірної мови в урядових зносинах з державними властями", тобто державні урядники зобов’язані були давати громадянам інших національностей (польської, німецької, єврейської) усні та письмові відповіді їх мовою. Для цього ще раніше було передбачено, що всі урядники ЗУНР повинні володіти, крім української, ще, як мінімум, однією з мов національних меншин.

Українська Національна Рада 12 квітня прийняла закон про запровадження з 1 травня 1919 р. восьмигодинного робочого дня та святкування Першого травня.

Розглядався закон про земельну реформу. Були підготовлені проекти. Передбачалося наділення землею тих селян, котрі не мали необхідного мінімуму грунту для існування. Передусім при розділі землі вимагалося наділяти нею жовнірів, які беруть участь у "теперішній війні за волю України". Викупу підлягали землі власників, котрі володіли площами понад 30 га, не беручи до уваги площ забудови^[150].

Закон про земельну реформу був прийнятий 14 квітня 1919 р. У його вступній частині зазначалося: "вивласнюються всі двірські обшари, всі добра монастирські, єпіскопські, еракціональні, фундаційні, всі землі, набуті в цілі спекуляції, як також і всі інші землі, котрі перевищати будуть найвищу границю індивідуального посідання землі"^[151].

Майже через 20 років станіславський єпископ Григорій Хомишин гостро засудить цей закон. Національна Рада, мовляв, дала дозвіл "про забрання всіх церковних добр — і то без викупу". Засуджував єпископ й інші дії уряду, "через які ми не можемо мати власну державу". "Бо якби мали ми свою власну державу, то вона найперше розігнала б церкву, а потім сама б завалилася, або якби навіть і існувала, то деспотично гнобила б церкву"^[152].

Умови війни змушували уряд оперативно вносити певні корективи до системи управління господарством, зокрема галузями, що мали важливе оборонне значення. Так, у березні 1919 р. на території Дрогобицького політичного повіту була створена окрема військова "команда нафтового округу”. Вона охоплювала Берислав, Тустановичі, Баню Котівську, Східницю, Мразницю, Опоки, Уричі, Попелі, Нагуєвичі, Губичі разом з Дрогобичем. У завдання команди нафтового округу входило ”удержання значного ладу і порядку”, належне забезпечення харчовими продуктами всіх робітників, зайнятих у нафтовому промислі, контроль за виконанням розпорядження Державного Секретаріату внутрішніх справ щодо примусової ”управи ріллі”, а також розподілу технічних матеріалів для видобутку нафти серед фірм. Робітники нафтової промисловості звільнялися від військової служби. При цьому забезпечення нафтового округу продуктами харчування покладалось на один з найбагатших у сільськогосподарському відношенні галицьких повітів — Борщів. Зазначалося, що продукти, які направляються з Борщівського повіту до нафтового округу, ”є вільні від конфіскат та йдуть як воєнні посилки”^[153].

Потреби життя Республіки зумовили деталізацію функцій і завдань повітових, міських та сільських органів влади. В ”Уставі і інструкції для повітових органів Української Національної Ради” визначалися принципи співпраці державних повітових, міських і сільських комісарів з відповідними комітетами Національної Ради. Повітові комісари обиралися повітовими зборами ”відпоручників” усіх громад. Останніх обирали мешканці громад віком від 20 років. Якщо громада налічувала понад 3 тис. осіб, то мала право обирати від кожних наступних 2 тис. мешканців ще по відпоручнику. Обрання відпоручників очолювали місцеві політичні організації, а коли таких не було, то просвітні чи січові товариства.

Повітовий комісар оголошувався ”верховним органом громадської національної влади” і державної виконавчої у повіті. До їх обов’язків належало проводити в життя розпорядження Національної Ради і Державного Секретаріату, затверджувати міських і сільських комісарів, керувати організацією охорони публічного спокою і попередження ”самочинних ворожих виступів проти національних меншостей”, спрямовувати національно-політичний рух і заходи, підпорядковані обороні української державності, визначати листу ”урядників на начальні і інші урядові посади повітової адміністрації, скарбовості, пошт і телеграфів, залізниць і всяких інших автономічних і адміністративних властей. Устав застерігав: ”у разі наглої потреби іменує всіх урядників і обнимає всю адміністрацію повіту у свої руки”^[154].

Перед комісарами висувалися головні завдання — створення оборонної сили шляхом залучення до цього і військового вишколу молоді; організація продовольчого забезпечення повітів; попередження недозволеного вивезення засобів поживи; налагодження збирання податків та добровільних внесків на користь держави; координація дій із сусідніми повітами ” в цілі уділювання собі взаємних рад”. Особливо наголошувалося на необхідності турботи про здорові міжнаціональні стосунки: ”поучити народ, щоби прихильно відносився до жидів і німецьких колоністів та не допускав до погромів, бо викликання безладдя лежить в інтересі ворогів і приготування до насильств повинні бути на місці здавлені”^[155].

Комісари повинні були ”поучати народ” про наміри уряду справедливо наділити селян-хліборобів землею, але застерігати їх від свавілля, ”бо інакше буде, як в Росії, де села воювали з селами”. Окреслювалося коло обов’язків і завдань сільських комісарів. Передбачалось, що у випадку надзвичайних обставин "український місцевий комісар Національної Ради стає Начальником громади”, усуваючи громадську зверхність. Десятий параграф Устава мав закличний характер: ”.. все і всюди мають тямити (комісари. — С. М.) в своїй діяльності, що являються відвічальними перед УНРадою, українською державою, українським народом і історією органами громадської національної влади”^[156].

Наведені матеріали переконливо засвідчують, що формування правових засад державної влади в ЗУНР і практична організація українських структур усіх рівнів, незважаючи на воєнні часи, в основі грунтувалися на демократичних принципах, поважанні прав людини і національностей, врахуванні соціальних потреб народу. Процес українського державотворення обірвався у зв’язку з воєнною поразкою Республіки і залишився для нас лише у формі історичного досвіду.

Отже, вирішальною ланкою, від якої залежало, буде чи не буде жити Українська Республіка на західних землях, виявилася боротьба, насамперед з Польщею. Спробуємо відповісти на запитання, чому ж не було здобуто перемогу в тій боротьбі.

Розділ п’ятий Початок війни з Польщею. Оборона і втрата Львова

Труднощі державного будівництва були насамперед пов’язані з війною. Ворожа позиція поляків і Польської держави до визвольних змагань українців, особливо до їх листопадового чину, випливала з низки об’єктивних причин. Утворена у Кракові 28 жовтня Польська Ліквідаційна Комісія (ПЛК) готовилась встановити свою владу у Львові та всій Східній Галичині. В такій орієнтації ПЛК брала до уваги громадську думку широких верств польського населення і майже одностайну позицію політичних груп, які навіть не сумнівалися у польському історичному праві на Східну Галичину і Львів. Для здійснення антиукраїнської акції польська сторона розраховувала на власні підпільні військові організації, такі як Польська організація військова. Восени 1918 р. у ній налічувалося близько 300 членів, у тому числі 40 жінок і 80 гімназистів^[157]. Основну частину становили колишні легіонери 1-ї бригади Ю. Пілсудського, розформованої 1916 р. за непідпорядкування та опір Центральному австрійському командуванню. З колишніх легіонерів 2-ї бригади і Польського допоміжного корпусу на чолі з полковником В. Сікорським виникло Товариство взаємної допомоги колишніх легіонерів. Воно діяло легально, а В. Сікорський навіть був уповноваженим варшавської Регентської Ради. Велику активність виявляла підпільна організація — Товариство взаємної допомоги колишніх легіонерів.

У Львові ще діяв таємний воєнізований союз польської молоді "Вольность”. Не варто забувати, що з-поміж поляків було набагато більше військових старшин, аніж серед українців. У австро-угорській армії на кожну тисячу офіцерів припадало всього два українці, а поляків — 27. Окрім цього, останні мали вищі звання. Велику роль відігравав і той факт, що польське населення становило більшу половину мешканців Львова і воно, відчуваючи вразливість свого ”кресового” становища в оточенні українського етнічного масиву, було вороже налаштоване до будь-яких змін, які загрожували б його домінуючому становищу в місті. Поляки тримали під контролем раду міста, засоби масової інформації, зв’язку і транспорту тощо. Нерівними були людські ресурси Польської держави, що восени 1918 р. вже політично сконсолідувалася й опинилась порівняно у сприятливому міжнародному оточенні, та ЗУНР, якій загрожували російсько-радянські війська. Нарешті, польські сили отримали реальну допомогу Антанти, а ЗУНР не мала її зовсім.

Не дивно, що вже 1 листопада у південно-західній частині міста в так званому Новому Світі українські підрозділи і стежі були обстріляні польськими бойовиками. Виступи поляків очолив капітан Мечислав Мончинський, член Національної Ліги, керівник Польської організації Військових кадрів, пов’язаної з ендеками. Напередодні, тобто 31 жовтня, польське воєнізоване підпілля дійшло між собою згоди щодо коменданта на випадок необхідності збройної боротьби за Львів. Вже від початку боїв Начальна Команда військ польських (за українськими джерелами) мала у своєму розпорядженні близько 1 тис. бойовиків. За польськими джерелами, в ніч з другого на третє листопада на польському боці було задіяно 560 осіб. Поляки мали п’ять кулеметів і шість автомобілів, але їх сили стрімко зростали. Сучасна польська дослідниця Генрика Крамаж зазначає: ”Зразу ж почали напливати добровольці: головно студентська молодь, гімназійна, реміснича, робітнича, рівно ж жінки і діти. Не забракувало львівських батярів”^[158]. Мабуть, нема потреби піддавати сумніву таке твердження. Національна ідея у львівських поляків виявилася сильніше, ніж українська у львівських та інших українців, які волею випадку опинилися в листопаді 1918 р. у Львові. Того ж дня президія ради міста створила Польський Національний Комітет, до складу якого ввійши Ценський (голова), Прухницький, Скарбек, Дубанович, Ширек, Обірек, Лясковницький, Шталь, Нейман та інші громадсько-політичні діячі. Комітет вирішив звернутись до Української Національної Ради з пропозицією провести переговори, але одночасно прийняв таємну ухвалу ”помогти всіма засобами розпочатій військовій акції у відповідь на брутальний український замах”^[159].

Начальна Команда військ польських мала достатню кількість вишколених офіцерів і без труднощів реформувала групи бойовиків у регулярні військові підрозділи. Комендантом піхоти було призначено капітана Барського, команду полку артилерії очолив капітан Лодзінський, комендантом кадри артилерії став майор Снядовський. 11 листопада комендантом жандармерії був призначений полковник Пірго, а його заступником — майор Гошовський. Уже в перші дні були призначені коменданти міських прифронтових дільниць та галузевих "рефератів”, визначені місця їх дислокації, окреслено список важливих об’єктів, що підлягали військовій охороні^[160]. НКВП легко давала собі раду із забезпеченням потреб війська медичними кадрами. Серед польських заможних верств появлялися меценати, які офірували кошти на заохочення військової доблесті. Один жертводавець зобов’язався перед НКВП виплатити 1 тис. корон “за здобуття у ворога карабінів машинових по 50 корон за кожний”^[161]. Кращими, ніж в українському війську, були матеріальне забезпечення та грошова оплата. Рядовий вояк на українському боці у Львові мав 1,5 корони на добу чи 3 корони на фронтовій лінії. Згідно з наказом М. Мончинського 15 листопада, майже такою ж була платня (жолд) і польського рядового бойовика: відповідно — 2 і 3 корони, для жовнірів військової міліції — 3 корони^[162]. Однак вже 20 листопада, коли генерал Роя, командувач польською оперативною командою "Схід” очолив операційні відділи львівського напрямку, була встановлена денна оплата жовніра 4 корони, а для жовнірів операційних відділів на схід від Сяну і вздовж Сяну, крім цього — щоденний додаток 10 корон. Так само встановлювався додаток 20 корон щоденно до посадового жолду для старшин східних операційних відділів^[163]. Іншим наказом (22 листопада) генерал Роя дозволив повітовим комендантам виплачувати за кожен знайдений чи здобутий непошкоджений карабін 50 корон, а за машиновий — 250^[164].

НКВП швидко зуміла налагодити харчове забезпечення своїх вояків. Як зазначалось у наказі М. Мончинського 14 листопада, в денний раціон польського жовніра входило 14 компонентів, у тому числі 250 г м’яса, 400 г хліба, 40 г цукру, 800 г картоплі, 120 г крупи, кава, чай, мука, сіль тощо. Жовніру належала також резервна порція з кави, консервованого м’яса, цукру, солі, цигарок чи тютюну, сухарів^[165]. Дуже швидко й оперативно було налагоджено систему жовнірського харчування. Цьому особливо посприяла допомога, здебільшого від польських підльвівських сіл Рясна Польська, Сокільники, Козільники, Голосько, Дубляни тощо.

Успіхом НКВП стало захоплення 2 листопада складів зброї та амуніції в районі головного вокзалу Поляки захопили 2 млн одиниць амуніції, що усунуло проблему озброєння добровольців і мобілізованих до польського війська, а також зумовило його зростання^[166]. Після відходу українських військ зі Львова в ніч з 21 на 22 листопада тільки у підпорядкуванні Команди міста Львова (за зведеною відомістю, датованою 25 листопада) числилось 7172 жовніри і 1173 офіцери, в тому числі 414 "бойових” офіцерів і 2774 жовніри та в службах забезпечення — 759 офіцерів і 4398 жовнірів". Окрім піхоти, були кавалерійські, артилерійські і технічні підрозділи. Польські сили зміцнювалися внаслідок військової допомоги, що надходила для ”відсічі” Львова (na odsiecz Lwowa) з Кракова, Варшави та інших міст.

Як засвідчують документи, Начальна Команда військ польських дуже раціонально і професійно використовувала свої сили. Так, 12 листопада був виданий наказ, що вимагав від комендантів відділів і підрозділів "обмежити до мінімуму позафронтову службу. Вживати до неї людей, нездатних до фронтової служби, евентуально жінок”^[167].

Велика перевага поляків полягала в тому, що більшість жовнірів були ”дітьми міста”, докладно знали Львів, його вулиці, провулки тощо. За багатьма показниками українське військо поступалось польському. Безперечно, українські жовніри зі старої австрійської армії, організовані на збройний виступ і встановлення своєї влади Центральним Військовим Комітетом, свідомо боролися за національне визволення. Ідея незалежної Української держави з дитячих років перетворилась у них в найвищий смисл життя. Такими були старшини листопадового чину Д. Вітовський, І. Рудницький, Л. Огоновський, Д. Паліїв, С. Козак, М. Коновалець, Т. Мартинець, П. Бубела, І. Сандецький, І. Цьокан та багато ін.

За цю ідею готові були віддати життя вишколені у військових справах січові стрільці, котрі, на жаль, із запізненням (ввечері 3 листопада) почали прибувати до Львова. Повну солідарність з українськими вояками Львова виявили селяни, які постачали місто і українське військо продовольством. "Дорогами на схід і північ від Львова тяглися день-у-день безконечні валки сільських возів, навантажених бульбою, хлібом, капустою та іншими хліборобськими продуктами. Все те переймав до своїх магазинів Український харчовий уряд”^[168].

Четар І. Цьокан

У боях на вулицях і в будинках Львова українські жовніри виявляли відвагу і самопожертву. Обороняючи місто, українські вояки розуміли, що його утримання має ключове значення для утвердження національної держави, сприйняття ЗУНР іноземними державами як серйозного фактора при формуванні системи державних відносин післявоєнної Європи. Однак збіг несприятливих обставин у листопаді 1918 р. виявився для українського війська дуже невигідним. Насамперед, обставини змусили і керівників ЦВК, і Національну Раду брати владу, незважаючи на недостатність українських військових сил у Львові та їх боєздатність. Акції не можна було відкладати, адже вже наступного дня намісник Гуйн міг легально передати владу Польській Ліквідаційній Комісії. Йшлося про ризик між втратою будь-якої можливості національного визволення і хоча б якийсь шанс на здобуття національної волі. Д. Вітовському приписують слова, нібито сказані ним ввечері 31 жовтня: ”Наша честь вимагає, щоби ми перші взяли владу в краю, хоч би навіть прийшлося зараз її втратити”^[169].

Залежно від способу підрахунку, різні автори подають різну чисельність українських вояків у ніч на 1 листопада. О. Карпенко писав: "Згідно з даними Військового Комітету, кількість солдатів-українців, на підтримку яких він міг розраховувати у Львові, становила… разом близько 2400 чол., з них майже 60 офіцерів”^[170]. Михайло Гуцуляк зазначав: ”з тих вояків 800 були старші віком з вартового куріня і ніякої бойової вартості не представляли”^[171]. М. Литвин та К. Науменко пишуть, що ”31 жовтня о 17-й годині в Народному Домі на нараді старшин знаходилось близько 100 чоловік. Окрім них, у розпорядженні штабу повстання було до 1400 стрільців”^[172].

Безумовно, з військового погляду 1,5–2,5 тис. жовнірів було недостатньо для опанування містом з населенням до 200 тис., а головне — з великою кількістю австро-угорських військових частин, карних закладів, військових складів, адміністративних об’єктів, великого залізничного вузла і вокзалів, редакцій вороже налаштованих видань, навчальних закладів тощо. Найбільшу небезпеку становили німецькі та угорські боєздатніполки, з допомогою котрих намісник Гуйн похвалявся "придушити будь-яке заворушення”.

Не всі українські вояки були готові до тривалої участі у боях. Після встановлення українського контролю над містом близько половини з них, ставши вільними від австрійського військового обов’язку, покинули Львів і повернулися додому. Вже 3 листопада начальник штабу Генеральної Команди українських військ С. Горук на запитання одного цивільного діяча про чисельність українських жовнірів у Львові відповів: “Таких є всього 648 чол.”^[173]

Зауважимо, що у передлисто-падові вирішальні дні українці мали добре навчений і загартований в боях Першої світової війни полк січових стрільців, однак він дислокувався за 250–270 км у районі Чернівець-Вижниці. Знову ж таки, з різних причин перший підрозділ полку з 800 вояків під командою сотника Осипа Букшованого прибув до станції Сихів лише ввечері З листопада. Поляки до цього часу вже значно зміцнили свої позиції. Генеральна Команда не встановила з прибулими, по суті, ніякого зв’язку. В літературі повторюється напіввигадана розповідь про жінку, яка нібито передала О. Букшованому наказ Генеральної Команди з двома сотнями наступати на Цитадель, а ще дві направити для зміцнення української залоги головного двірця. Це тоді, коли двірець вже був у польських руках! Невиправдано повільно налагоджувався необхідний контакт між Генеральною Командою і підрозділами січових стрільців, що прибували пізніше.

Начальник штабу Генеральної Команди українських військ у Львові С. Горук

Не пощастило українському війську Львова і з командуванням. Дмитро Вітовський почасти через хворобу, почасти через добросовісність зразу ж після перших успіхів поляків зрозумів, що він не повністю відповідає посаді й уже 2 листопада звернувся до Національної Ради з проханням звільнити його від командування обороною Львова та призначити керівником Генеральної Команди досвідченішого старшину. Вибір впав на отамана Гриця Коссака. Але і він не зумів належно опанувати ситуацію. Через тиждень його змінив полковник Гнат Стефанів, котрий до цього командував золочівською залогою. При його керівництві українсько-польська фронтова лінія розмежування міста ніби стабілізувалася. Проте майже всі аналітики військової ситуації у Львові 21 листопада були одностайні в негативній оцінці рішення коменданта припинити битву за Львів і вивести українське військо з міста. Не надавались на посади вищих керівників ні С. Горук, ні полковник М. Маринович. Чесний, виконавський бойовий старшина С. Горук не зумів визначити головних і великих завдань штабу, займаючись дріб’язковими поточними справами на зразок видачі перепусток на виїзд зі Львова^[174]. Та й заяви М. Мариновича до Ради державних секретарів з клопотанням за присвоєння йому ”степені генерала” (бо, мовляв, ”ще 14.11.1918 р. його було призначено комендантом м. Львова”) не робили йому честі.

Українська стежа на Галицькій Площі у Львові

Українські жовніри, в тому числі січові стрільці, на відміну від польських не були пристосовані до ведення міських боїв. "Добровольці, які напливали зі сіл, не мали ще найменшого поняття про військову службу і потребували елементарного вишколу. Коли навіть з вояків українців давньої австрійської армії було добрих свідомих борців яких дві до три сотні у Львові, то й вони не являли собою ніякої сили, бо хоч був це вояк знаменитий, але вишколений в окопах, у вуличних боях міста не являє собою найменшої вертости, головно в місті, де населення здебільшого вороже і де з кожного вікна чигала на нього куля з кріса або револьверу. Тому впрост чудо вдіяла тодішня команда Галицької Армії, удержуючи серед тих обставин Львів такий доволі довгий час”^[175]. Отже, незважаючи на недоліки українських сил, варто зазначити: те, що вони здійснили, гідне поваги і захоплення.

Про розвиток події у Львові 1-22 листопада 1918 р. розповідає чимало публікацій, зокрема мемуарного жанру. Це спогади Дм. Паліїва, М. Чубатого, М. Коновальця, Л. Огоновського, М. Заклинського, С. Шухевича, М. Гуцуляка, Я. Гинилевичата ін. Найфундаментальнішою працею з цього жанру, як уже згадувалося, є "Листопадові дні 1918 р.” Олекси Кузьми. Він був керівником пресслужби при штабі Генеральної Команди українських військ у Львові. Уже це дає змогу ставитися з довір’ям до всього того, про що він написав. Книга містить розповіді про бойові епізоди, методи керівництва Генеральної Команди військами, зв’язок Львова з периферією, переговори політичного і військового керівництва з поляками, про окремих командирів і стрільців тощо. Значною мірою наближеною до мемуарного жанру є згадувана вже на загал аналітична праця Михайла Лозинського. Численні й польські мемуарні праці. Центральне місце серед них належить публікаціям М. Мончинського, командира польських військ, зокрема, його виданням ”Boje Lwowskie” і "Oswobodzenie Lwowa” у двох томах, що вийшли 1921 р.

Доповнити величезний масив опублікованої документальної та мемуарної інформації дуже важко. Але нелегко й розповісти про насичені подіями дні та ночі. Українці змушені були оборонятися вже від полудня 1 листопада. Бої нав’язали польські бойовики у південно-західній дільниці м. Новий Світ. Тут з ініціативи капітана Здислава Татара-Тшесьньовського в приміщенні народної школи ім. Сєнкевича, що на вул. Польній (нині Тургенева), вже зранку зібралося близько 20 осіб. До них прибув капітан Борута-Спєхович, котрий за день до цього приїхав з Кракова. Водночас інша група поляків залишилася в Будинку техніків на вул. Іссаковича (нині Крилова). Ці польські підрозділи поширили дії на декілька прилеглих вулиць і розпочали атаки на українську залогу головного вокзалу, що налічувала 47 жовнірів. За наказом Д. Вітовського, залога повинна була утримувати вокзал під своїм контролем до 16 год. 1 листопада. Після цього безпідставно передбачалося, що її змінять січові стрільці, прибуття котрих з Чернівців очікували. Адже ще у полудень 31 жовтня кур’єр четар Сенюта повіз у Чернівці наказ Української Генеральної Команди, який зобов’язував січових стрільців негайно виїхати до Львова. ”Коли б хто робив труднощі в доставі поїздів, — підкреслювалося в наказі, — їх слід опанувати силою”^[176]. Але почасти з вини командування УСС, почасти через саботаж залізничників, котрі були переважно поляками, перший транспорт стрільців вирушив з Чернівців тільки в полуднє 2 листопада. Через саботажні дії залізничників затримався в Станіславі й до Сихова прибув, як уже згадувалося, лише ввечері 3 листопада. Оборонців вокзалу було дуже мало. Вони просили підмоги — 100 жовнірів з двома старшинами, але резервів Генеральна Команда не знаходила.

Ще до цього часу з ініціативи Польського Комітету Народового ввечері 1 листопада між представниками Комітету та Української національної Ради розпочалися переговори. Вони продовжувалися 2 листопада в приміщенні сейму. Польські військові сили збільшувалися. Діяли пункти вербування. До полудня 2 листопада польські сили захопили майже весь Новий Світ до школи Марії Магдалини на сході (тепер — вул. Чупринки) і вулиці Сапеги (С. Бандери). Вони опанували дільницю на схід від вокзалу між вулицями Городоцькою-Бема (нинішня Ярослава Мудрого) — Янівською (Т. Шевченка) і з неї наступали на вокзал та залізничні майстерні від центру. Майстерні охороняли всього шість українських вояків, вокзал — 20. Польські підрозділи 2 листопада проривалися до вокзалу, а 3 о 17 год. дезорієнтована українська залога залишила вокзал, прорвавшись на Підзамче. Якийсь період ні української, ні польської залоги на вокзалі не було. Дізнавшись про це, польський підрозділ захопив вокзал. Генеральна Команда спрямувала свої стежі проти польських. Окремі вояки пробивалися аж до костелу Єлизавети, до Будинку техніків і школи Сєнкевича, але зустрівши шквальний вогонь, відступали.

Пост української команди біля міської ратуші у Львові

На переговорах було вибрано спільний комітет з 12 осіб. Він погодив відозву до населення міста про порозуміння і намір "удержання силою, порядку і публічної безпечности”^[177]. Але коли ПКН довів відозву до відома М. Мончинського, останній зажадав переговорів з Українською Генеральною Командою. Від полудня 2 листопада сторони дійшли до 24-годинного перемир’я. Переговори продовжувалися з участю представників обох військових команд. Польське командування висунуло такі вимоги: всі публічні будинки, за винятком касових, вивільняються від залог українського і польського війська аж до створення спільної польсько-української міліції, перша залога якої (50 осіб) повинна охороняти ратушу. Міліція має бути сформована до 10 листопада за національним складом, пропорційним до складу населення Львова. Очолює міліцію спільно сформований Комітет. Третій пункт передбачав окреме розміщення у визначених Комітетом казармах українських і польських військ. Комітет також мав здійснити поділ австрійських державних будинків між українською і польською сторонами. Четвертий пункт передбачав створення спільної оперативної команди на чолі з двома старшинами (українським і польським) для придушення можливих грабежів, яких міліція не в змозі припинити. Термін домовленості — десять днів, починаючи з 14 год. З листопада відповідно до 13 листопада. Він може продовжуватися на кожні наступні десять днів, якщо жодна зі сторін не припинить дії домовленості за 24 год. до закінчення десяти діб.

Українська сторона погодилася обговорювати всі пункти, за винятком третього, що мав принципове значення, оскільк'. суперечив проголошеній Національною Радою суверенное і Української держави. УНРада, Генеральна Команда в очікуванні УСС зверталися до повітів з наказами і проханнями негайно провести мобілізацію до українського війська і допомогти Львову. Не скрізь наказам надавали належного значення. Але навіть у тих випадках, коли швидкосформовані загони прибували у розпорядження Генеральної Команди, це були малопридатні до бою в міських умовах сили. Олекса Кузьма згадував епізод про загін з 42 добровольців з двома кулеметами, сформований у Кам’янці-Струмиловій, який 4 листопада на вул. Городоцькій розформувався після першого бою з поляками^[178]. У Львові перебували також загін добровольців з Рудного (в перші дні листопада участі в боях він не взяв), добровольці з Винник, Золочева та інших міст і містечок. Бібрка направила 60 осіб тільки 11 листопада^[179]. Та здебільшого у повітах не поспішали з організацією збройної допомоги Львову, посилаючись на труднощі мобілізації. Наприклад, Коломия надіслала запит: ”Ми держимо п’ять повітів. Чи для Львова конечна поміч? Бо маємо обсадити важні точки на Буковині”. Львів повторював: ”Поміч конче потрібна. Шліть все, що маєте”^[180]. Національна Рада і Генеральна Команда 5 листопада опублікували відозву ”Під оружжя!”, офіційно оголошуючи набір добровольців до війська. Уряд закликав чоловіків віком від 19 до 30 років ”іти якнайскоріше до Львова для крайової служби”, а 17-ти і 18-річних та від 31 до 36 років записуватись у повітових комісарів для служби в повітах. Найстарших запрошували зголоситися у громадських комітетах для служби в громадах. Через день Г. Коссак, який з 5 листопада очолив Головну Команду, надіслав у повіти наказ ”Львів, який ми недавно здобули, сильно загрожений. Поляки напирають, як скажені, шліть зараз підмогу до Львова. Всі парубки і хлопи в дорогу до столиці краю! Зброю тут дістанете! Як не прийдете, стратимо Львів, а з ним всю владу і волю в краю!”^[181] До складу сформованої 9 листопада 1918 р. Ради Державних Секретарів входив також Державний Секретаріат військових справ, керівником якого став полковник Д. Вітовський, а 13 листопада видано розпорядження за підписом глави уряду К. Левицького і Державного Секретаріату військових справ Д. Вітовського про мобілізацію військовозобов’язаних.

Барикада на вулиці

Державний Секретаріат військових справ 18 листопада видав наказ ”До всіх повітових Державних комісарів і повітових військових комендантів ЗУНР”. У ньому зазначалося: ”В найкоротшім часі мусимо опанувати цілковито столицею нашої держави Львів. Хвиля грізна. Кожне проволікання спричинює нам необчислені втрати. Щоби здобути Львів, потребує наша армія нових і значних скріплень. Тому приказуємо всім Вн. державним повітовим комісарам і повітовим військовим комендантам під особистою відповідальністю негайно зібрати і сейчас вислати на поміч до Львова всі злишні військові сили”. Далі давалися рекомендації стосовно входу до Львова через Личаківську рогатку, попереднє, за декілька годин, попередження через окремого посланця про прихід війська. Наказ закінчувався словами: "Повторюємо ще раз, Львів мусить одержати від вас оружну поміч!”^[182]

Проте знову ж на місцях не дуже усвідомлювали небезпеку поразки у Львові. Замість дії за законами воєнного часу вдавалися до розмірковувань. ”Доношу, що дорога мобілізовання вислужених жовнірів австрійської армії, — відписував Державний повітовий комісар Збаража д-р Вітошинський, — є найменше правдоподібна до виконання. Елемент, вернувший з війни, є найбільш здеморалізований, фізично слабкий і винищений, а у зорганізованню громади мого повіту являється найбільше деструктивним… не знаю, який буде вислід розказів мобілізації. Задивляюсь однак на нього песимістично, бо… найбільше збанкрутовано у світовій війні інститут мілітаризму”. Далі комісар Вітошинський рекомендував у будівництві української армії довіряти не колишнім австрійським офіцерам, ”які не вміють з людьми обходитися”, а ”офіцерам-педагогам”^[183]. Можливо, і правильними були поради комісара, але не своєчасні. Львову в усі дні, аж до його падіння, не вистачало бойових сил.

Як уже зазначалося, перший транспорт УСС у складі 800 осіб прибув до Сихова 3 листопада під вечір. До нього входило чотири сотні піхоти, сотня скорострілів і вишкіл УСС-ів. Командував групою отаман О. Букшований. Відповідно до наказу-записки полковника М. Мариновича, дві сотні та півсотня кулеметників на чолі з О. Букшованим направились на Цитадель, уже захоплену поляками. Відбивши Цитадель, один з найкращих підрозділів стрільців понад тиждень застряг на тому пункті, хоч і не другорядному, але все-таки не вирішальному. Друга половина групи після тяжкого, але вдалого бою за Персенківку під командою четаря Т. Шухевича вирушила (як того вимагала передана записка без дати) на підмогу залозі залізничного вокзалу. Колією під’їхали аж до мосту на вул. Городоцькій, де від обстрілу загинув десятник Бочан. Однак стрільці пробивалися далі. Поляки з білою фаною запросили переговорів.

Цікаво зазначити, що в той момент технічним комендантом головного вокзалу був професор Львівської політехніки Казимір Бартель. Проте не він "керував переговорами", а польська військова залога. Вона захопила українську групу, яка прибула на переговори, і роззброїла її. Вокзал залишився в поляків. У ніч на 4 листопада на Персенківці вивантажився другий транспорт УСС-ів: дві бойові піхотні сотні та сотня кулеметників (скорострілів). Командував куренем сотник О. Микитка. Але з якихось "демократичних" причин (старшини УСС-ів "будучи військом, бавилися в цивілів"^[184]) на чолі куреня, до якого ввійшли сотні, що невдало наступали на вокзал, став поручник Баган. Ця вже достатньо велика бойова група від Персенківки вздовж залізничної колії розпочала наступ в напрямку Головного вокзалу. Дві піхотні сотні йшли ліворуч, дві — праворуч колії. Сотня кулеметників просувалася за лінією колії. Зав’язалися бої з польськими групами, які були в окопах західної частини Стрийського парку праворуч залізничної колії. Від кадетської школи справа вдарила ще одна група поляків, що після полудня З листопада відібрала без бою кадетську школу від чеського підрозділу, який до того часу займав нейтральну позицію і не був взятий під контроль українським військом. І все-таки наступаюча українська група захопила кавалерійські казарми на Вульці, Кульпарків і знову дійшла до Городоцької. Тут її атакувала нова польська група легіоністів із Сокільник, які, проте, не витримали сутички з професійними січовими стрільцями. Наступ січових стрільців тривав 3 год. З 600 стрільців десятеро загинуло, а 40 було поранено. Відступили на Персенківку. З’явився польський літак і скинув бомби. Стрільці потягом відступили від Львова в напрямку на Давидів, а далі — до Старого Села. Їх від’їзд не стільки послабиЬ бойові позиції українського війська, скільки мав великий негативний моральний вплив. Натомість поляки 4 листопада почали значно зміцнювати свої позиції. На центральній дільниці міського "фронту" польські загони захопили будинок управління залізниці, будинок духовної семінарії біля Головної пошти. Український комендант пошти четар Баб’як попросив термінової допомоги, ”бо перемучені не видержать”. Певну допомогу надіслала "Цитадель”.

У нижній частині вул. Городоцької поляки повели бій за казарми Фердінанда (будинок трохи нижче цирку), підійшовши аж до Католицького Дому та костелу св. Анни. З казарм Фердінанда український командир передавав Головній Генеральній Команді: ”Команда залоги касарні Фердінанда посилає вже п’ятий звіт, але відповіді не має жодної. Поляки окружили нас зі всіх боків. Наші вояки не мають що їсти. Муніції всього одна скринька. Між залогою шириться деморалізація. Як не дістанемо зараз скорострілів, муніції, ручних гранат і бодай 50 людей, касарня ще вечором упаде”^[185]. Допомога прибула: 35 стрільців і кулемет. Поляків відігнано аж до вул. Бема. Того ж дня довелося збройною силою придушувати бунт у казармі поліції, відганяти загін поляків, що увірвався до будинку дирекції поліції на розі вул. Міцкевича і Браєрівської (нинішнє Обласне управління внутрішніх справ). На північному фланзі польська боївка дійшла до Клепарова.

З 5 листопада Головну Команду очолив Гриць Коссак, штаб — отаман Сень Горук. Того ж дня поляки вели бій за Головну пошту. Перша група, що ввірвалася до партеру, була знищена. Однак це не зупинило наступу. Комендант пошти Баб’як повідомляв Головну Команду: ”Як зараз не дістану 100 людей, пошта втрачена”, треба ”ручних гранат! Муніції!”^[186] Сотник Ілько Цьокан, котрий напередодні відігнав один з польських загонів з центра міста, зі своєю залогою з балкону Сейму (нині Львівського університету) ”тримає під прицілом Єзуїтські городи” (нині парк І. Франка), ”боронить будинок австро-угорського банку поруч з Сеймом на другому боці вул. Міцкевича”. Велися бої в районі костелу св. Анни, казарм Фердінанда, Гицлівської гори, військових казарм на вул. Клепарівській, Будинку інвалідів, на північному відтинку — в районі Підзамчого, вул. Жовківської, міської бойні. Того ж дня знову відбулися переговори про перемир’я, що закінчились підписанням. Перемир’я вступало в дію з 3 год. ночі 6 листопада на 24 год. Обидві сторони передбачали впродовж доби провести обмін трупами, відновити діяльність шпиталю при духовній семінарії, звільнити інтернованих, зокрема з об’єктів собору св. Юра.

Проте вдень 6 листопада перемир’я було порушене. Польські джерела вину за його зірвання покладають на українську сторону. В донесеннях та спогадах українських авторів йдеться про чималі порушення поляків. Отже, о 16 год. того дня бої відновилися з новою силою. До цього моменту становище українського війська тимчасово поліпшилося. Після палких суперечок у Старому Селі стрільці реституювали в правах сотника О. Микитку. Він взяв команду над куренем. Прибула ще одна сотня з Чернівців — під командою четара С. Іваницького. Пізно ввечері 5 листопада стрілецькі сотні чисельністю 1500 осіб були вже в Сихові. Звідти через Зелену Рогатку попрямували до Народного Дому і вночі з’явилися в розпорядження Гриця Коссака. Шостого листопада бої продовжувалися в районі казарм Фердінанда. Ввечері українська залога казарм одержала підкріплення з 20 стрільців, міномета і кулемета. Поляків відігнали від Католицького Дому, нижньої частини вул. Янівської, костелу св. Анни. Вони поновили наступ на Підзамче, який був відкинутий сотнею УСС.

У ніч на 7 листопада штурму польськими загонами були піддані Головна пошта, будинок сейму, казарми Фердінанда. Та посилене українське військо було здатним утримувати контрольовані позиції. Бойова лінія фронту через усе місто від вечора 6 листопада відносно стабілізувалася, змінюючись у наступні дні то на користь українців, то поляків. Залишалася вона такою аж до 21 листопада.

Станом на 7 листопада польська Начальна Команда визначала такі об’єкти, що підлягали спеціальній охороні: 1) пункти перев’язки: Дім техніків, кадетська школа, Вулицька дорога; 2) школа Сєнкевича на вул. Польній, жіночий карний заклад на вул. Уєйського, інтернат Піраловича, школа Канарського, заклад братів Альбертів на вул. Теринарській, школа Марії Магдалини, вул. Кордецького, ріг вул. Ядвіги, вул. Свєнтокшицька, команда на Замарстинові.

Начальна Команда польських військ розташовувалась на вул. Грюнвальдській, 18. Там були такі служби Начальної Команди, як технічний реферат (відділ) з секціями літаків і телефонів, реферат амуніції, санітарний центр, інтендантура, реферат преси, політичний реферат. Секція автомобільна технічного реферату містилася в семінарії на вул. Набєляка, відділи військових майстерень, бензину і мастил знаходились на вул. Польній, 36 і 11, піротехнічний центр — на вул. Листопада, 1, команда військової жандармерії — на вул. Хотинського, 1. Був також відкритий спеціальний військовий шпиталь № 11 навпроти Будинку інвалідів^[187]. Це засвідчувало про оволодіння польським військом впродовж тижня боїв великою частиною міста і швидке створення системи управління військом та його всебічним забезпеченням.

Українська Головна Команда своїм штабом мала Народний Дім. У ньому розташовувалися головні реферати команди. Урядові служби — Національна Рада та утворений 9 листопада Державний Секретаріат містилися в будинку намісництва. Деякі польські служби (Комітет Народовий, редакції газет) продовжували діяти в частині міста, контрольованій українським військом.

Частина території міста, що визначалася як єврейські квартали, насамперед у Краківській і Жовківській дільницях та Середмісті, була взята під охорону створеної міліції. На 1910 р. в Жовківській дільниці євреї становили 68 % населення, в Краківській — 40 %. Команда міліції та керівництво єврейськими громадами заявило про свій нейтралітет щодо українсько-польської боротьби. Комендантом цієї міліції став капітан Ейслер, співредактор газети ”Lemberger Zeitung”^[188]. Українська сторона, поважаючи національні права євреїв, позитивно оцінила їхню ініціативу. З формального боку польська Начальна Команда також визнала за євреями таке право. Вже до 10 листопада між польською Начальною Командою та єврейською міліцією було укладено угоду, на основі якої остання вважалася нейтральною стороною. Міліціонери повинні були носити білу опаску і мати при собі відповідну легітимацію. В їхнє завдання входила охорона майна і підтримання порядку в районі проживання євреїв з такими кордонами: Клепарівська-Ветеранів-Під Дубом-Панєнська-Зборовських-Купольна-Замкова-Кляшторна-Підвальна-Собєського-Кароля Людвіка-Ягеллонська-Казимирівська-Клепарівська. В цих межах польська Начальна Команда брала зобов’язання "вважати міліцію за нейтральну"^[189]. Проте це не означає, що окреслена дільниця зовсім не підпадала під українсько-польські бойові дії. Лінія фронту від 6 листопада з півдня на північ пролягала уздовж таких вулиць і об’єктів: Стрийська вулиця (кадетська школа — в руках поляків) — попід Стрийський цвинтар (нинішня зона Музею ПрикВО) — вулицею Кадетською — трамвайне депо в кінці вул. Коперника — вулицею Коперника до духовної семінарії та Головної пошти (семінарія в руках поляків) — впоперек вулиць Сикстутської і Крашевського — через Єзуїтський город — вулицю Зигмунтовську і Святоюрський город — поперек Городоцької — вулицею Бема — вниз вулицею Янівською — на північ вулицею Вільність — початком вулиць Клепарівської та Шпитальною аж до третього залізничного мосту біля Клепарова. Бойова лінія через Клепарів-Замарстинів і Жовківське Передмістя змінювалася майже кожного дня^[190]. Опорними пунктами українців були казарми на вул. Яблонівській, Цитадель, сейм, казарми Фердінанда, казарма поліції на вул. Казимирівській, вокзал Підзамче, міська бойня на Замарстинові. Окрему бойову позицію становив Високий Замок, звідки українські батареї обстрілювали поляків. У польських рядах в цей час перебувало 6022 жовніри, з них 1421 неповнолітніх^[191].

Вуличний бій. Рис. Л. Перфецького

Сьомого листопада розпочався наступ українських сил у трьох напрямках: від сейму на площу св. Юра; від Підзамче — на Жовківське Передмістя; від казарм Фердінанда — до вулиці Бема. Операції не були добре сплановані й достатньо забезпечені. Бої суттєвих досягнень не дали. Водночас поляки підпалили Головну пошту. Пожежники, котрі були у змові з польським військом, після загашення Пожежі сприяли захопленню будинку пошти польською залогою. В боротьбі загинув український четар Павло Ліскович. Відчутною втратою стало опанування поляками 7–8 листопада складом зброї у Скнилові. Невдачі українських підрозділів викликали невдоволення новим комендантом Г. Коссаком. Старшини почали вимагати його відставки, і він на це пішов.

Панцирне авто “Черник” у Сихові з дивізіону УСС

Національна Рада 9 листопада іменувала Головним комендантом українських військ полковника Гната Стефаніва. Були зміцнені ділянки десятикілометрового міського фронту на лівому фланзі: Персенківка, казарма по вул. Яблонівській, батареї на Високому Замку. Фронт утримували 1500 стрільців (на 1 км — 150 крісів). Активнішими стали зв’язки з провінцією, яка спрямовувала до Львова людські резерви, продукти харчування, зброю і муніцію. Так, Золочів направив кілька сотень вояків і кілька гармат з муніцією. Винниківські новобранці взяли під охорону залізничні станції Майорівку, Лисиничі, Персенківку. Дві чети вислав до Львова Щирець. Було налагоджено зв’язок зі ”збірною станицею” у Відні, що мала направляти у Львів через Стрий українських вояків, які поверталися з італійського фронту. На жаль, більшість з них дезертирувала і до Львова не потрапила. Це мало місце і серед сформованих у повітах для Львова загонів. Із 100 осіб сокальської сотні до Львова прибуло 77, із щирецького загону (80 осіб), направленого у Винники, до місця призначення прибуло 42. Г. Стефаніва звинуватили у нехтуванні співпрацею з цивільним населенням. Це виразно простежувалося на тлі широкої співпраці польської Начальної Команди з цивільною молоддю, жінками та ін.

Чіткішою організаційно стала Головна Команда військ. Начальником булави (штабу) залишився отаман С. Горук, окрему команду над підрозділами УСС очолив О. Букшований. Відповідальними старшинами штабу були поручник Роман Гузар, поручник Зенон Сенюта, старшинами для особливих доручень — поручник В. Синенький, поручник М. Коник, ординансовим старшиною — хорунжий В. Лісковський, керівником канцелярії штабу — четар О. Іванчук, старшиною штабу — хорунжий Петро Микитка, начальником реферату преси — сотник О. Кузьма. Сотник О. Микитка очолив ділянку фронту "сейм — австро-угорський банк, оскільки І. Цьокан був призначений комендантом Золочева.

Ділянку Підзамчого обороняла залога (280 осіб) під командуванням поручника Зенона Московського. Лівіше від Замарстинова до Клепарівської рогатки діяли наддніпрянські козаки під командуванням полковника Андрія Долуда. Сотня хорунжого Михайла Мінчака діяла проти польських сил в напрямку Гицлівської гори.

У бойові дні проводилася також організаційно-військова робота. Як уже зазначалося, 9 листопада був створений Державний Секретаріат військових справ на чолі з полковником Д. Вітовським. Пізніше відставний начальний вождь УГА генерал М. Омелянович-Павленко висловить жаль з приводу того, що у відповідальний час воєнної боротьби за Республіку військова справа у ній була роз’єднана між Начальною Командою (Головна (Генеральна) Команда українських військ була перейменована в Начальну 8 листопада 1918 р.) і Державним Секретаріатом військових справ. Ця помилка була усунута дуже пізно, всього за два тижні до втрати УГА території Галичини^[192].

Десятого листопада старшини української армії у Львові приймали присягу, а 13 листопада її текст був затверджений Українською Національною Радою. Присяга мала такий зміст:

”Присяга українських військ.

Присягаємо торжественно Всемогутньому Богу повинуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Республіці, її Верховній владі, її Правительству, її Армії, як також всім її отаманам та всьому її начальству. Їх поважати і захищати. Їх прикази і припоручення у всякій службі виконувати, проти кожного ворога, хто-небудь ним був би і де тільки воля її Верховної влади вимагатиме, на водах, на сушах, у воздусі, вдень і вночі, у боях, наступах, сутичках і всякого рода підприємах, словом, на кождому місці, у кожду пору, в кождім случаї хоробро і мужньо боротися, наших військ, прапорів і оружя в ніякому случаю не покидати, з ворогом ніколи в ніякі порозуміння не входити, завсігди так вестися, як сього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам личить, і в сейчас в честі жити і умирати. Так нам, Боже, допоможи. Амінь!”^[193]

Начальний вождь УГА генерал М. Омелянович-Павленко

Державний Секретаріат військових справ здійснив 13 листопада військовий поділ території ЗУНР на три військові області: Львівську (пізніше Стрийську), Тернопільську і Станіславівську. Кожна з них поділялася, у свою чергу, на чотири військові округи. Округу мав очолювати військовий комендант. На комендантів покладались обов’язки мобілізації й підготовки кадрів армій, залучення до війська нових живих сил, відновлення тих, хто втратив боєздатність (поранених), боротьби з дезертирством та з деструктивними антивійськовими елементами^[194].

Для боротьби проти шпигунів, провокаторів, диверсантів, мародерів кількома днями раніше була створена команда жандармерії. Її очолив Людомир Огоновський. У десятих числах листопада українська Начальна Команда, здавалось, володіла воєнною ініціативою. Вона, однак, не увінчалась успіхом. Не закінчився перемогою і наступ українського загону під командуванням четаря Блавацького на кадетську школу 10–11 листопада. Безрезультатними виявились у ті дні бої за Гицлівську гору.

Дещо поліпшила становище українських військ на північному відтинку бойова акція козаків полковника Долуда 15 листопада на Замарстинові та Жовківському передмісті. Українські сили закріпились на лінії вул. Гранична, Короля Яна III і св. Мартина. До українців перейшла міська бойня. Того ж дня українці ще раз здійснили наступ на кад ггську школу, але до вечора відступили від школи — аж до Стрийського парку. Тільки 17 листопада внаслідок нового наступу становище відновилося. Загалом, як уже зазначалося, лінія фронту через місто від 5–6 і до 21 листопада утримувалася обома сторонами. Українська Начальна Команда чекала на допомогу з краю, польська Начальна Команда — з Варшави та Кракова. Поляки звернулися за посередництвом французького офіцера Вілєма до української Начальної Команди з пропозицією переговорів. Поляки, чекаючи підмоги, хотіли виграти час. Хоч це не було секретом для українського керівництва, воно все-таки на переговори погодилось: 18 листопада сторони підписали перемир’я на 48 год., яке пізніше було продовжене ще на день, до 6 год. ранку 21 листопада. Потім виявилося, що перемир’я було на користь полякам: польська організована допомога випередила українську (до того часу ще "партизанську”) допомогу.

Ю. Пілсудський 16 листопада відкликав генерала Рою з посади командувача Краківським військовим округом і призначив його командувачем операційної групи ”Схід” (Wschód). Того ж дня Пілсудський писав до генерала: "Зовсім не вирішуючи, як остаточно складеться розмежування між Руссю і Польщею, не можемо, однак, допустити, щоб нас вижинали і грабували… Намагайтесь посунути забезпечення Перемишля як можливо далеко на схід і так, щоб сполучення зі Львовом могло бути утриманим”^[195].

Водночас у Перемишлі міцно утвердилися поляки, хоч ще декілька днів тому місто контролювали українські сили. Отже, поглянемо на перебіг польсько-української боротьби за Перемишль упродовж попередніх двох тижнів. Тут недалеко від Перемишля (у с. Журавиця) стояв 9-й полк піхоти (Стрийський), сформований головно з українців. Керівник українського військового підпілля поручник М. Федюшко вже 29 жовтня роззброїв “чужинців” і полк міг бути використаний українським політичним керівництвом Перемишля. Але цього не трапилося. Команда корпусу, в якій керували поляки, оголосила демобілізацію. Цього виявилось достатньо, щоб вояки полку покинули Журавицю і вирушили додому.

Коли ж ввечері 31 жовтня Перемишльська українська окружна команда отримала наказ від Генеральної команди зі Львова перебрати владу, в її розпорядженні вже не було необхідних сил. Окружна команда звернулася за допомогою до навколишніх сіл. Чимало добровольців відгукнулося. Хоча Перемишльський повіт належав до етнічно прикордонних, частка українського населення в ньому (за приналежністю до греко-католицької релігії) становила понад 51 %. На римо-католиків припадало 34,3 %, іудейське населення — 14,2 %. У повіті було чимало німців (3,4 %). Близько 7,5 тис. українців мешкало у місті. Щоправда, польське населення в самому Перемишлі майже втричі перевищувало українське.

В ніч з 2 на 3 листопада примітивно озброєні селяни-добровольці оволоділи містом. Іменований Регантською Радою у Варшаві генерал Пухольський як комендант Галичини і Шльонська, близько 40 інших польських офіцерів і приблизно сотня легіонерів опинилися в українському полоні. В полон потрапив полковник В. Сікорський, котрий повертався з Кракова до Львова. Польські залізничники допомогли йому втекти з полку в Засяння^[196]. (В. Сікорський, можливо, скористався досвідом Керенського, до якого останній вдався в Гатчино після більшовицького перевороту 1917 р.).

Засяння залишилось у поляків, керівники ж Перемишльської Української Національної Ради вирішили, що справа завершена і поляки будуть поважати українську владу. Виходячи з цих міркувань, вони вступили з поляками в переговори, а 4 листопада між військовими командами обох сторін було підписано угоду про розмежування по р. Сян. Усі польські полонені були випущені на волю. Очолював українську команду в Перемишлі підполковник Шафранський. На складах міста зберігалося достатньо зброї, муніції, обмундирування. Це видавали "добровольцям”, які приходили в Перемишль. Проте не всі з них хотіли залишитися вояками — одержавши військовий однострій, дезертирували. Фіксувалися випадки, коли окремі "добровольці” і вдруге, і втретє з’являлися в інших кінцях міста, аби знову одержати однострій. З екіпірованих 2 тис. осіб у розпорядженні української команди вже 5 листопада залишалося близько 500 вояків, мало навчених або й таких, котрі зовсім не знали військової справи.

Головна Команда українських військ у Львові, турбуючись за контроль над Перемишлем як важливим залізничним вузлом, можливим польським плацдармом для наступу на Львів, дала наказ зірвати мости через Сян, щоб зробити оборону міста надійнішою. Цього, однак, Перемишльська команда зробити не спромоглася (за деякими свідченнями, через те, що в розпорядженні команди не було людей, які вміли б це зробити).

Двірець у Бібрці, осідок інтендантства й етапу групи”Старе Село”

З ініціативи генерала Болеслава Рої в Кракові був сформований і добре озброєний відділ з легіоністів 4-го і 5-го піхотних полків у кількості 700 осіб на чолі з майором Ю. Стахевичем. Відділ вирушив на Перемишль 9 листопада, а 10 здійснив наступ на місто. Бої тривали й 11 листопада. На боці поляків виступила частина озброєного цивільного населення. Легіоністи Стахевича перемогли^[197]. Перемишль для українців був втрачений і перетворився у головний польський висхідний пункт наступу на Львів і всю Східну Галичину впродовж всього періоду українсько-польської війни.

З Кракова до Перемишля 17 листопада прибув підполковник М. Карашевич-Токажевський з метою організації ”одсєчи Львова”. В Перемишлі він організував оперативну групу — 140 старшин і 1228 жовнірів. Група мала 507 коней, вісім гармат і 19 листопада на шести потягах вирушила до Львова. На просторі від Львова до Перемишля українська Начальна Команда, зайнята справами у Львові, ще не мала змоги перегородити рух групи до Львова.

"Перемишльська експедиція” підполковника Карашевича-Токажевського досягла Львова 20 листопада. Після цієї групи генерал Роя зразу ж спрямовував нові бойові групи на Львів, а також Хирів-Самбір, щоб полегшити наступ на Львів з самарського напрямку. Ще одна група мала наступати від Ліско на Устрики-Хирів. До Львова також був споряджений загін майора Вєчоркєвіча з північного напрямку від Сокаля. Відповідним наказом генерала Рої 20 листопада ”аж до мого прибуття до Львова” комендант львівської групи майор Мончинський підпорядковувався підполковнику Токажевському, а 21 листопада з Перемишля на Львів вирушили відділи 4-го полку піхоти й офіцерська легія під командою самого генерала Рої^[198].

Наступного дня о 3 год. 10 хв. на Львівському залізничному вокзалі генерал Роя видав наказ про нову субординацію у групі ”Схід”. Мончинський залишався у підпорядкуванні Токажевського. Останній іменувався полковником, а Мончинський — підполковником. Окрему групу військ генерал підпорядкував безпосередньо собі^[199]. У Львові дійсно спостерігалася велика польська військова перевага. Але ще до цього о 9 вечора 20 листопада по групі Токажевського був виданий наказ: ”Завтра на світанку здійснити атаку на українські позиції”^[200]. Виділялись відповідні підрозділи: 1-й батальйон 5-го полку, Ярославська рота, офіцерська легія, підрозділи кавалерії та артилерії. Група мала завдання: захопити східну частину міста від Зеленої рогатки лінією колії на Підбірці^[201]. Виконуючи наказ, група 21 листопада повела наступ. Бої були запеклими. У битві на вул. Зеленій загинуло 22 польських жовніри^[202]. Українці відступили. До кінця дня польські підрозділи з’явилися на Личакові, а кіннота — під Винниками. Українська контракція з метою зліквідувати польську загрозу оточення українських військ зразу не вдалася.

Одночасно на правому українському крилі наступали три польські роти 4-го піхотного полку та два взводи 10-го піхотного полку з району Замарстинівської вулиці — також у напрямку на Підбірці вздовж колії Рясна-Польська-Підбірці. Відділ капітана Пєрацького, що стояв у районі головного вокзалу, забезпечував напрямок на Городоцькому гостинці. Відповідно забезпечувалося праве крило поляків від Городоцької до Верхньої Зеленої.

На північній ділянці поляки не мали успіху. Незважаючи на це, комендант української Начальної Команди полковник Г. Стефанів визнав становище загрозливим і зажадав від Ради Державних Секретарів санкції на евакуацію українського війська й уряду зі Львова. Уряд не бачив для цього підстав. Українські старшини і рядові стрільці протестували проти відступу.

Пізніше стало відомо, що своє просування до Личакова і загону кінноти під Винники польська команда не вважала вирішальним успіхом і мала намір відступити з метою вирівняння фронту^[203]. Але полковникові Г. Стефаніву вдалося домогтися свого. О 20 год. українським підрозділам було наказано відступити аж до Курович. З болем у серці в ніч з 21 на 22 листопада загони молодої Галицької армії переважно через Жовківську вулицю залишали Львів. Виїжджали потягом з Підзамчого на Підбірці, йшли колонами, пробиралися непрохідними дорогами, як, наприклад, батарея, де був четар-лікар Ярослав Гинилевич. Він згадував: ”Зі замкового плято забрали гармати пор. Полянського в напрямі Піскової Гори… На жаль, доріжка кінчилася стежкою так, що не можна було далі тягнути гармати. Їх скинено в провалля з висоти 50 до 100 метрів, щоб не дісталися в руки ворога”^[204]. На вул. Личаківській у польський полон потрапив український військовий шпиталь^[205]. І все-таки одного наказу полковника Г. Стефаніва старшини стрільців не виконали. Вийшовши зі Львова, вони не потягнули вояків аж до Курович, а зупинились зразу ж на північних, східних і південних околицях міста, створивши новий фронт, що півкільцем охоплював місто аж до травня 1919 р.: на сході та півдні на українському боці були Підбірці-Лисиничі-Винники-Чишки-Зубра-Глинна Наварія-Пустомити.

У Львові загинуло чимало людей. Поляки втратили 210 військових і 67 цивільних осіб, 762 військових і 148 цивільних було поранено^[206]. В боях за утримання столиці краю полягло 250 українських вояків, близько 500 стрільців дістали поранення^[207]. Багатьох поранених не вдалося евакуювати. Деякі стрільці, ймовірно, не змогли вибратися зі Львова вночі з 21 на 22 листопада і потрапили в полон^[208].

Водночас не можна не звернути уваги на прагнення військового командування з обох сторін враховувати у ході львівської кампанії міжнародні норми ставлення до поранених, поважання інтересів мирного населення. Насамперед, між командами була досягнута домовленістьпро санітарні ”патролі” у складі не більше п’яти осіб, які могли виходити гіа бойову лінію, щоб забрати поранених. ”Патролі” мали білий стяг з червоним хрестом. Вночі його освітлювали. На випадок обстрілу обидві сторони зобов’язувалися ”винних прикладно вкарати і про те повідомити супротивну сторону”^[209]. Звичайно, мемуаристи наводили чимало випадків, коли санітарні ”патролі” обстрілювались і навіть мали жертви. О. Кузьма згадує про українське санітарне авто, обстріляне на вул. Коперника, внаслідок чого була смертельно поранена медична сестра^[210]. На свідчення мемуаристів посилається Генрика Крамаж, коли пише, що ”українці під горою Страт не зважали на прапор Червоного Хреста, а їх підтримувало вогнем з вікон своїх помешкань жидівське населення”^[211]. Подібні порушення, ймовірно, мали місце, але вони не перекреслюють поваги до міжнародних норм ставлення до поранених, інтересів мирного населення.

У цьому зв’язку заслуговує на увагу також угода про нейтральність міської електростанції на Персенківці та міської газовні на вул. Джерельній. Обидва заклади оголошувалися екстериторіальними, а їх працівники забезпечувалися відповідними легітимаціями, виданими керівниками закладів. Нейтральність обох закладів гарантувала комісія з трьох українських і трьох польських представників, котрі постійно перебували в обох закладах^[212].

Однак польська перемога у Львові затьмарила голови деяким командирам і воякам. Мончинський у наказі 22 листопада зазначав, що йшлося ”про гвалтівне і несправедливе ощупування Вітчизни польської”^[213] українцями. В наказі 12 грудня, виданому з нагоди його відходу з коменданта Львова і переходу на коменданта "львівської бригади”, Мончинський зневажливо назвав українців "гайдамацькою ордою”^[214].

Зразу ж після відходу українського війська у Львові розпочалися обшуки помешкань та інституцій українців, арешти, заборони на видання часописів. Були заарештовані члени Української Національної Ради та інші відомі діячі, яким не вдалося вийти зі Львова разом з відступаючим військом — Володимир Бачинський, Іван Куровець, Юліан Романчук, Володимир Старосольський, Альфред Будзиновський^[215].

Польська сторона скомпрометувала себе у Львові, коли після повної його окупації допустила триденний погром єврейського населення. Патріотична польська історіографія витворила легенду, нібито військове командування не мало відношення до погромів. Це, мовляв, скоїли декласові елементи, випущені українцями, а польська Начальна Команда придушила погроми^[216]. Водночас джерела з тих днів засвідчують, що погроми почалися й певний час продовжувалися з мовчазної згоди польської команди: таку позицію вона зайняла як своєрідну помсту за нейтральну єврейську позицію в українсько-польських боях. На початку 1919 р. командування Львівської бригади повідомило про події в єврейських кварталах у листопаді 1918 р. (очевидно, на вимогу державної комісії, яка під впливом негативного міжнародного резонансу розслідувала погроми). Донесення, звичайно, не схвалювало погромів, але як основну причину їх виникнення вважало позицію і дії євреїв 1-21 листопада. Тобто посередньо погроми виправдувалися. Зазначалося, що євреї декларували керівному польському комітетові свою нейтральність, але зразу ж давалась оцінка: ”Не було тут нейтральності, а вороже ставлення”^[217]. Наводились повідомлення з єврейської газети ”Tagblatt” про загибель міліціонерів поручника Штауба і капраля Гавела, як можна зрозуміти, і бою з поляками.

Наводився також комунікат української Начальної Команди 18 листопада такого змісту: ”В районі Клепарівської вулиці ворожі сили наступали ціле пополуднє, головно на вулицю Газову і Під Дубом. Стрічались із завзятим опором жидівської міліції. При підмозі наших відділів вороги відкинуті назад на давні позиції”^[218]. Щоправда, визнавалось і те, нібито цей український комунікат 20 листопада був спростований газетою ”Tagblatt”, але теж, мовляв, показово: ”жидівські міліціанти не воювали з польськими ”виправами”, а тільки з польськими озброєними бандитами”^[219]. Євреїв звинувачували навіть у тому, що 22 листопада українські підрозділи відступали через їх квартали Замарстинівської дільниці. Вже навіть тоді, коли українці відступили зі Львова, із єврейських будинків стріляли в поляків^[220]. Але найвідвертішою була така частина "донесення”: ”якщо зважити зрадливу поведінку жидів в часі битв з українцями, зрозумілим буде, що жовніри не могли в тих умовах погамувати свого обурення і часом виконували самосуд над ворожою людністю. Деякі офіцери, які були в жидівському вогні, ще й тепер розглядають грабежі, як карну акцію…”^[221]. Роз’яснювалось, що офіцери, які брали участь у цих діях, робили це не з корисливою ціллю, ”бо викидали товари з жидівських склепів на вулицю”^[222].

Безсумнівно, вище командування не схвалювало цієї "львівської” самоуправи і вже 24 листопада видало накази про негайне припинення погромів.

”Tagblatt” 29 листопада повідомила про урочисте захоронения 28 листопада 108 жертв погромів^[223]. У "донесенні" повідомлялось, що до кількості вбитих належали не лише жертви погрому, а й також євреї, котрі загинули раніше, "в умовах воєнної обстановки у Львові до 22 листопада"^[224], але з відомих причин не могли бути захоронені раніше. Це могло бути правдою, проте поправка аж ніяк не могла зняти вини за погроми з Начальної Команди польських військ у Львові.

Події у Львові 1-22 листопада 1918 р. — драматична сторінка української та польської історії. Новонароджене українське військо зазнало у львівських боях поразки. Проте наслідки її не були суцільно негативними. Поразка у Львові стала ще одним дзвоном на сполох для українців Галичини. Сучасники тих подій зазначали небувале піднесення національної свідомості людей. Незважаючи на воєнну виснаженість краю, галицька провінція ще раз навдивовиж згуртовано відгукнулася на заклики політичних провідників іти в українське військо, забезпечувати власну державу хлібом, бути законопослушними громадянами молодої ЗУНР.

Щодо поляків, то перемога у Львові ще більше віддалила їх від розуміння природних прав і прагнень українського народу, посилила шовіністичні настрої і, в кінцевому підсумку, спричинилася до формування такої польської політики в українському питанні, що в історичній перспективі не могла мати шансу на успіх.

Розділ шостий Військове будівництво. Війна з волею до перемоги

"Упадок Львова, — писав пізніше військовий діяч ЗУНР Степан Шухевич, — зробив на суспільність, так на селянство, як і на інтелігенцію страшне враження. Немов би хто несподівано ударив селянство по голові… І коли перед тим мало хто йшов до Української Армії, а багато з неї й дезертирували, то тепер йшли всі, кого тільки засягнув перший приказ мобілізації"^[225]. На місцях керівництвом військових повітових команд, а нерідко з власної ініціативи колишніх січових стрільців, старшин і підстаршин австрійської армії формувалися бойові підрозділи, що найчастіше брали собі за назву місто чи село, де вони виникали (Хирів, Щирець, Рудки, Наварія, Яворів, Самбір, Угнів, Крукеничі, Золочів, Старе Село, також Північ, Схід), або ж називалися іменами своїх командирів (група Бізанца, Кравса та ін.). Найчастіше такі бойові загони створювалися в умовах безпосередньої польської загрози захоплення міста, залізничного шляху чи нової, вигіднішої позиції для фронтової лінії.

На цьому етапі поширеними були партизанські методи війни. Відомі також "погані анархістські тенденції" окремих загонів, що діяли на свій ризик в інтересах не загальнонаціональної справи, а власної вигоди. Залишилися свідчення про "вільне козацтво" — кінноту на Сокальщині. Член президії Української Національної Ради Володимир Бачинський, котрий був як уповноважений уряду на північному відтинку фронту в листопаді 1918 р., писав: "Козаки своїми рейдами непокоїли поляків на Холмщині та Волині, виломлювались з-під приказів північного відтинку і виявляли недисциплінованість та самоволю"^[226]. Начальній Команді довелося приймати відповідні заходи, щоб ліквідувати таке "козацтво". Невдалим виявився вибір коменданта північного відтинку нібито колишнього полковника російської армії Закарієва^[227], якого призначив полковник Г. Стефанів. Через обмаль національних військових кадрів ("майорів і підполковників можна було порахувати на пальцях”^[228], — писав М. Омелянович-Павленко) на вищі посади в українське військо доводилося призначати колишніх австрійських офіцерів німецької, чеської, єврейської та інших національностей. Більшість з них чесно служила ЗУНР. Найкращі відгуки залишили у спогадах українські старшини про німецьких штабістів в УГА полковника Легара^[229], майора Ерлє, майора Льонера, майора Тінкля, підполковника А. Шаманека, підполковника А. Вольфа та ін.^[230] Генерал А. Кравс і майор Бізанц, котрі були вихідцями з місцевих німецьких колоністів, навіть вважали себе українцями. Але, мабуть, найточніше про роль німецьких офіцерів в УГА написав польський автор Ю. Сопотніцький: "Віддали вони, без сумніву, українцям цінні послуги, допомагаючи їм в організації і керівництві їх відділами. Однак не були вони віддані з посвятою себе їх національній справі. Як звичайно наймані жолдаки… ”^[231] Серед тих, які прибули в ЗУНР з Наддніпрянщини, було немало "звичайних авантюристів”. Накази по армії, частинах і підрозділах видавалися двома мовами (українською і німецькою), а штабні телефонні розмови велися здебільшого німецькою мовою^[232].

Були серед найманих офіцерів і невдалі командири. Про одного з них, майора Лайоша Панна де Яноші, начальника штабу групи, а потім певний період і 2-го корпусу, Степан Шухевич писав: ”Ціла його робота як шефа штабу ограничувалась до того, що замальовував зеленою краскою на спеціальних картах генерального штабу ліси, а потім роздавав ці карти старшинам"^[233].

З самого початку уряд Республіки знав, що серед галицьких старшин не було військового командира, здатного очолити молоду армію, належно організувати військове будівництво, забезпечити боєздатність війська. Довелося шукати професіонала в Наддніпрянській Україні. Вибір впав на командира Катеринославського округу часів Центральної Ради, командира 2-ї дивізії на Полтавщині та командира Козацького запорізького коша за часів гетьманства Михайла Омеляновича-Павленка. До Директорії виїхала спеціальна делегація на чолі з Л. Цегельським. М. Омелянович-Павленко згадував, що у складі делегації були ще, ймовірно, доктор Д. Левицький і старшина Д. Паліїв. Зустріч делегації з генералом відбулася у Фастові. Тут же спільно зупинилися на кандидатурі начальника генерального штабу Галицької армії полковникові Євгену Мишківському, котрий погодився їхати в Галичину, щоб служити українській справі. М. Омелянович-Павленко писав у мемуарах, що зустріч у Фастові відбулася 15 листопада^[234]. Але ця дата, ймовірно, подана за старим стилем, бо інакше важко пояснити, чому перший наказ Омеляновича-Павленка по армії був опублікований лише 12 грудня 1918 р., а перше повідомлення начальника штабу Є.Мишківського — 11 грудня. Можна вважати, що нові воєначальники обійняли посади 9-10 грудня. Декількома днями раніше відбулася їх зустріч у Підволочиську. В Тернополі М. Омелянович-Павленко і Є.Мишківський мали зустрічі в Державному Секретаріаті військових справ з товаришем Державного Секретаря сотником Петром Бубелою^[235]. Омелянович-Павленко залишив таку характеристику сотника: ”Бубела, ще зовсім молода людина, не дивлячись на високу посаду, тримав себе дисципліновано і без жодних фальшивих нот”^[236]. У наступному воєначальники були прийняті Радою Державних Секретарів на чолі з К. Левицьким і в присутності голови Національної Ради Є. Петрушевича отримали наказ про призначення Омеляновича-Павленка "начальним вождем” української Г алицької армії, а Мишківського — начальником Генерального штабу. Місцем постою Начальної Команди тоді було обрано м. Бережани.

До цього часу, як уже згадувалося, Державний Секретаріат військових справ витворив військову схему, за якою вся Галичина поділилася на три військові області: Львівську (пізніше Стрийську), Станіславську і Тернопільську, а області, в свою чергу, на округи, очолені окружними командами. В кожній області було по чотири округи — всього 12. До обов’язків окружних команд входили завдання набору і вишколу жовнірів (стрільців) для армії, організація лікування поранених, відновлення живих сил армії, забезпечення армії матеріальними ресурсами, боротьба проти антидержавних деструктивних елементів і бунтів. У підпорядкуванні обласних і окружних команд були сили жандармерії, озброєні підрозділи служби зв’язку тощо. Всі ці структури мали полем діяльності глибоке запілля. Так зване близьке запілля перебувало у віданні Начальної Команди армії.

М. Омелянович-Павленко вже пізніше оцінював такий поділ військової справи у Республіці на службу фронту і службу тилу негативно. Зосередження справи в одних руках відбулося тільки тоді, коли Галицька армія почала відступати.

Впродовж листопада 1918 р. — січня 1919 р. армія пережила процес становлення. Підрозділи УСС, які після відступу зі Львова опинилися на сході міста, об’єдналися у групи ”Схід” і "Старе Село”, створивши тим самим основу підльвівського фронту. Штаб групи ”Схід” дислокувався у с. Куровичі. Очолював команду підполковник М. Тарнавський. Сокальська, угнівська, белзька, равська, яворівська та янівська "партизанські” групи об’єдналися у військове з’єднання ”Північ”, встановивши український контроль над територією північніше Львова-Янова-Яворова, західніше Рави-Руської-Белза-Сокаля і до Волині. Спочатку осідком команди "Північ” був Сокаль, попгім — Кам’янка-Струмилова. З грудня 1918 р. командував групою підполковник В. Курманович^[237]. Південні групи — хирівська, рудківська, щирецька, крукеницька, наварійська та інші становили основу з’єднання "Південь”, що захищало українську владу південніше залізничної колії Львів-Городок-Судова Вишня-Перемишль та східніше лінії від Перемишля до Нижанкович-Хирова-Сянок на південь. Осередком був Самбір. Ще до січнево-лютневої реорганізації УГА в зоні "Південь” мала декілька більших об’єднаних бойових груп, але загальне командування очолював полковник Г. Коссак. На групу "Південь” покладалось завдання оборони стратегічно важливого дрогобицько-бориславського нафтового басейну, "одинокого скарбу в розпорядженні уряду", що давав змогу вести обмін нафти на зброю та інші необхідні матеріали з Чехословаччиною, хоч якоюсь мірою розраховуватися за поставки зброї і продовольства з УНР, а також забезпечувати власні потреби в пальному. "Коли б не цей "золотий ключик”, — згадував генерал Омелянович-Павленко, — то й останнє ”віконце” зачинилось би значно раніше, ніж це сталося”^[238].

Постійну проблему армії становило озброєння. Перші підрозділи, що встановлювали українську владу у Львові, були з австрійських жовнірів з австрійською зброєю. З такою ж зброєю прибув 3–5 листопада з Чернівців до Львова легіон УСС. Значні запаси австрійської зброї знаходилися на складах у Львові. За твердженням М. Мончинського, на листопад 1918 р. у Львові зберігалось 12 тис. карабінів, 3 млн 200 тис. шт. амуніції. Ще значно більше було російських карабінів і гармат, гарматної та карабінової амуніції в Скнилові (близько 10 млн одиниць)^[239]. Українці, захопивши владу 1 листопада, не зуміли скористатися цими складами, і майже всі вони потрапили до поляків. Відповідні запаси зброї та амуніції зберігалися в інших місцевостях. Їх використовували для оснащення бойових місцевих груп, що направлялися в бойові частини.

Полковник М. Тарнавський

Потреби армії задовольнялися також за рахунок часткового роззброєння австрійських, угорських, німецьких та інших військових ешелонів, які рухалися з Великої України на захід. Іноді зброя вимінювалась за продукти харчування. Так, угорський бойовий курінь у складі 1200 вояків, що пішки дійшов до Стрия, в обмін на одноразове харчування, дві корови і перевіз поїздом до угорського кордону залишив стрийській команді два кулемети, 1200 гарматних набоїв до 21 гармати. Але іноді вилучення зброї супроводжувалося кривавими розправами.

У Ходорові при спробі роззброїти три батальйони австрійського піхотного полку, що рухався з Одеси і на 3/4 складався з поляків, місцева українська команда натрапила на рішучу збройну відсіч. Загинуло понад 40 осіб, 50 було поранено. Станіславська команда видала спеціальний наказ про те, щоб не чинити перепон військовим транспортам, пропускати необхідні для них харчові запаси і особисті речі, але забирати зброю, муніцію, лишки коней^[240]. У січні 1919 р. запасів амуніції до австрійської зброї в Галицькій армії не залишилося. Передбачаючи такий стан, Начальна Команда УГА з допомоги Директорії УНР ще раніше почала оснащення армії російськими видами і амуніцією до них. Від січня й орієнтовно до квітня 1919 р. Галицька армія переважно користувалася крісами, кулеметами, гарматами російського зразка. Однак уже від лютого, коли Директорія залишила Київ, а її армія була позбавлена джерел поповнення зброєю, в Галицькій армії ставало все менше і російської зброї. Зрештою, у травні 1919 р., коли галицькі війська почали відступати, воїни намагалися збирати австрійські набої серед населення. Та стрільба з російських крісів була зовсім неефективною (за 200 м ледве попадали в 1 м²)^[241].

В Галицькій армії, поки вона дислокувалася на своїй території, не було вижито до кінця "партизанщини”, не налагоджено належного зв’язку фронту з тиловими військовими резервами. Згаданий уже історіограф польсько-української війни Ю. Сопотніцький, наприклад, писав: українські місцеві добровольчі формації "становили швидше вартість озброєного натовпу (тлуму), ніж бойову силу”^[242]. Старшина третього гуцульсько-покутського куреня Василь Бояринич про запільне військо написав ще різкіше: ”.. Скрізь по містах і містечках були під зброєю цілі армії, що ходили самопас і бавилися у військо”^[243].

Місія Бартелемі

Послідовну і професійну роботу, спрямовану на створення міцної та дисциплінованої армії, проводили Начальна Команда і штаб з січня 1919 р. Це було продиктовано потребами війни.

Після відступу українського війська зі Львова політичне керівництво ЗУНР, не беручи до уваги об’єктивних можливостей і не шукаючи інших варіантів воєнного і політичного успіху, бачило єдиний шлях до перемоги тільки у відвоюванні Львова. Цс вважали найвагомішим козиром впливу на держави Антанти. Тому Національна Рада і Державний Секретаріат вимагали негайних дій від Начальної Команди. Складалося враження, що розвиток воєнних дій після 22 листопада і в першій декаді грудня поставив українців у вигідніше становище, і це ніби створювало підстави для штурму міста.

Поляки, хоч і зосередили значні сили у Львові, все-таки не насмілювалися розтягувати навколольвівський фронт. Впродовж зазначеного часу вони робили незначні виходи на Солонку, Великі та Малі Дубляни, Грибовичі, Ляшки Муровані, Янів і Оброшино, старались забезпечувати залізничну колію з Перемишлем, відбиваючи дрібні партизанські напади на вокзали у Мостиськах, Судовій Вишні, Любачеві^[244]. Польські ситуаційні рапорти підтверджували українську військову присутність у підльвівських селах Глинній Наварії, Ставчанах, Давидові, Лисиничах. Польський патруль висилався для захоплення Персенківки, Мшани тощо^[245]. Успіхом для поляків закінчився похід сформованого в Замостю загону, очоленого майором Вечоркєвічем, що 27 листопада захопив Раву-Руську^[246]. Водночас закінчилися поразкою воєнні акції польських загонів, направлених з Перемишля і Санока на захоплення району Ннжанковнч, Добромиля, Хирова, Нового Міста, Старого Самбора і Самбора. Після кількаденних боїв у 20-х числах листопада, в яких брала участь також вигнана з Борислава рота ”злих духів” (80 осіб), сяноцька група підполковника Бєлєцького, що після 23 листопада захопила Хирів, на початку грудня відступила до Санока^[247]. В бою за Хирів загинув 19-річний четар Андрій Дзерович, уродженець Бродів^[248]. Залізничне полотно між Нижанковичами і Перемишлем було перерване.

Українське військо в напрямку від Нижанкович підходило до Перемишля, займаючи села Гороховичі та Германовичі, в чому брали участь козаки наддніпрянських відділів полковника Кравчука. Повного розгрому зазнала група польських жовнірів, котра 2 грудня на шляху Краковець-Яворів попала в засідку і була повністю ліквідована: 40 осіб вбито, решту (110) — поранено чи взято в полон^[249].

Воєнні операції ширшого масштабу, що розпочалися 10–11 грудня, очевидно, ініціювали обидві сторони. З українського боку план розробив полковник Мишківський, визначивши конкретні завдання перед окремими українськими групами, а в кінцевому підсумку спрямованими на відвоювання Львова. Перед групою полковника Кравса, розташованою на південний захід від Львова, висувалося завдання зруйнувати залізницю між Судовою Вишнею і Перемишлем, стати заслоном від можливого наступу поляків із заходу, а потім вийти на лінію Сяну. Партизанські відділи північно-західного напрямку повинні були стежити за напрямками Яворів-Рава-Сокапь-Львів, а команда північної області — спрямовувати в цю зону відділи окремого призначення козацького полковника А. Долуда. Від північно-східної групи отамана О. Букшованого та південної групи полковника Микитки вимагалося захопити околиці Львова і відтягнути на себе максимум сил, щоб сприяти наступові головної ударної групи полковника Івана Омеляновича-Павленка^[250], що зосереджувалась в околицях Глинної Наварії-Пустомит і мала в своєму розпорядженні 7–8 тис. багнетів і 40 гармат. Це становило близько половини сил УГА. Ліве крило ударної групи в напрямку на Городок і на захід від нього повинна була прикривати група полковника Г. Коссака, а група І. Омеляновича-Павленка — розвинути наступ в напрямку Головного вокзалу та південно-західних околиць міста^[251].

Не втрачали надії на військову підмогу УНР. І вона дійсно почала надходити. "Козаків” зустрічали на старому кордоні в Підволочиськах. Але ще до початку реалізації плану Мишківського польське командування ”Довудства Всхуд”, що до цього часу очолив генерал Розвадовський, вже мало і свій план дій, реалізація якого почалася 10 грудня.

В польському плані військових дій після 10 грудня визначалося два удари: перший (групи під командуванням генерал-підполковника Зєлінського) спрямовували на Нижанковичі-Добромиль-Хирів і далі — на Самбір, а у випадку успіху — на Львів (група мала 1600 карабінів, 12 кулеметів, шість гармат^[252]); другий (майора Гемпля) — на посилення польської залоги Городка з метою наступу на Любінь Великий.

Першими воєнні дії розпочали поляки. Група Зєлінського наступала на підперемишльські села Пікуличі, Гороховичі, Негрибки, 13 грудня бої точилися під Нижанковичами і в районі сіл Княжичі, Карманичі, Даровичі. Тут полякам довелося витримати контрудар українців, а 15 грудня група Зєлінського була доповнена двома батальйонами піхоти і дивізіоном уланів. Група майора Моцельського зайняла Нижанковичі й 17 грудня поляки ввійшли в Добромиль і під Хирів. Польська група полковника Мінкевича, сформована в Сяноку, 18 грудня захопила Старяву і встановила зв’язок з військом Зєлінського в Добромилі. В наступні три дні (до 21 грудня) поляки мали намір ввійти в Самбір. Але ті наміри були перекреслені наступом українських груп на Львів. Групи ”Схід” і ”Старе Село” під командуванням О. Букшованого й О. Микитки зайняли с. Лисиничі, Чортівську Скалу, на південному заході міста пересунули фронт до Давидова, Жиравки, Солонки, а вже 18 грудня Львів ”волав” про допомогу^[253]. Але не тільки це змусило генерала Зєлінського припинити операцію проти Самбора. Велике значення мали донесення польських розвідувальних служб про зосередження великих сил українців у районі Пустомит і Глинної Наварії з метою удару на Львів.

За цих умов генерал Зєлінський одержав директиву генерала Розвадовського, яка констатувала: "Українці підступають аж до самого передмістя і невпинно атакують". Розвадовський наказував "безпосередньо і найшвидше надати допомогу", розбити українські сили під Любенем і через Ставчани, Оброшино вийти до Львова та провести операції, "які виявляться конечними для рятування Львова"^[254].

Залишивши відповідні військові загони в районі Хирова, в Нижанковичах і Новому Місті, а також для охорони залізничної вітки Хирів-Перемишль, генерал Зєлінський повернувся до Перемишля, де оперативно сформував потужнішу від попередньої бойову групу під командою підполковника Сопотніцького — вона налічувала 2400 карабінів, 22 кулемети, 150 кіннотників, десять гармат^[255]. Вночі з 23 на 24 і до кінця дня 24 грудня підрозділи групи на семи залізничних транспортах були доставлені до Городка, а 25–27 грудня польські війська відповідно до наказу командуючого "Довудством Всхуд" розгромили українські залоги в Любені Великому, Ставчанах та Оброшині й відкрили собі дорогу до Львова.

І польські, й українські автори зазначають, що українські залоги згаданих поселень були значно меншими від наступаючих сил, не мали належної розвідувальної служби і не могли вистояти. Але особливо бездарною виявилась організація допомоги для українських залог, зокрема в Ставчанах. Коли вже поляки зайняли Ставчани, до села прибули відділи наддніпрянської бригади. Українські жовніри відкритою місцевістю і глибоким снігом йшли на Ставчани. Поляки відкрили вогонь, що змусив наддніпрянців відступити до Глинної Наварії та Пустомит. На сніговому полі залишилось багато вбитих і поранених^[256].

Група Сопотніцького 27 і 28 грудня через Лапаївку-Зимну Воду-Рудне вступила до Львова. В цей час польською військовою командою міста керував генерал-підполковник Лєсьневський. Генералів, полковників, підполковників та майорів у поляків вистачало. "Один час, — писав генерал Омелянович-Павленко, — проти нас було коло 10 генералів"^[257].

У день, коли поляки направлялися на Львів (27 грудня), розпочали нову офсндзиву й українські частини. Та внаслідок польського упередженого удару український наступ став не важким мечем, а ”уколом легким рапіром”. Дуже негативно позначилася на силах українців відмова наддніпрянських частин (Козятинської бригади) продовжувати наступ. Поразка під Ставчанами викликала паніку. Для розагітованого козака ”вже не було нічого святого, — писав український начальний вождь, — відхилення від нормального стану були так великі й несподівані, що про чиюсь відповідальність не слід навіть говорити”^[258]. ”Козаки” були під впливом ідей федерації, і саме на цьому зосереджували свої зусилля більшовицькі та інші реакційні елементи. Начальна Команда вирішила роззброїти козятинську бригаду і відправити її назад на Східну Україну. Однак козятинці відмовились скласти зброю. Довелося застосовувати силу — 140 людей було поранено і вбито. Стійкість до кінця виявили тільки артилерійські наддніпрянські підрозділи.

І все-таки новий український наступ навіть для зміцненої підмогою польської військової залоги у Львові створив серйозну загрозу. Підтримані силами третього Карпатського куреня з Коломиї під командуванням буковинця Олександра Найди, Ременівською "залізною” сотнею під командою четаря Остафійчука, Станіславським куренем та іншими поповненнями, групи ”Старе Село” і ”Схід” захопили Сихів, загін УСС — Зубру. Жовніри третього Карпатського куреня (у ньому числилось 515 стрільців і 11 старшин) 27 грудня з району Солонки пішли в наступ на Сокільники. Лицарською смертю загинув хорунжий Лагола і п’ять стрільців із сьомої чети, хорунжий Сербінський і 27 стрільців. Вони пробивали дорогу оточеній в тому місці 8-й сотні. Атака була дуже кривавою. В бою полягло 42 стрільці, 26 одержали тяжкі поранення. Незважаючи на втрати, українці знову пішли в атаку. Учасник цих подій 28 грудня записав у щоденнику: ”Рухи піхоти здержані. Артилерія обстрілює Сокільники. Вчора тоді, як нам не щастило, Букшований заняв Лісничівку, Козельники, Персенківку”^[259].

Командир 3-го корпусу УГА отаман О. Букшований

Бої вщухли 30 грудня, а 6 січня 1919 р. поляки розпочали наступ на північному відтинку фронту. Його повела сформована на території колишнього російського ”забору” група ”Буг” під командуванням генерала Ромера. В групі числилось 5 тис. жовнірів. Після боїв у районі сіл Дібровка, Старе Село, Камінка, Голе Равське 8 січня група зайняла Жовкву, 9 січня — Куликів, а 10–11 січня вступила до Львова. Польська залога у Львові помітно зміцнилася, що дуже утруднювало можливість відновлення міста українцями. Однак цього було недостатньо, щоб змінити становище поляків на лінії довкола львівського фронту. Вже 13 січня українське військо північної області захопило Жовкву і повністю відновило власну структуру військового і державного контролю на північно-західному напрямку. Безплідною виявилася воєнна акція великої групи підполковника Сопотніцького, здійснена 6–7 січня в напрямку Рясної-Руської-Козич-Домажира-Карачинова.

Однак на початку другої декади січня польська залога у Львові становила значну військову силу в складі трьох груп: бригади полковника Кулінського, групи полковника Сікорського і групи генерала Зєлінського. Кожна з груп мала визначене завдання воєнних дій: перша — в напрямку на Сокільники і Козельники, друга — на Барташів-Ставчани, третя — з Городка на Любінь Великий, Любінь Малий. Лише в структурах згаданих бойових груп числилось 10 тис. карабінів, 80 кулеметів, 400 вершників і 34 гармати^[260].

На початку другої декади січня в боях за Львів відбулася ще одна проба сил. Українське командування на домагання політичного керівництва, зокрема президента Української Національної Ради Є. Петрушевича. 11 січня дало розпорядження про новий наступ на Львів. Його здійснювали групи ”Старе Село” під командуванням отамана О. Микитки, курені УСС на чолі з отаманом Носковським, колишнім учителем з Борщівського повіту, отаманом В. Мацуським, колишнім учителем української гімназії в Тернополі, отаманом О. Букшованим та ін. У контрнаступ 12 січня перейшла бригада полковника Кілінського. З рук у руки переходили села Лапаївка, Сигнівка, Скнилів, Персенківка, Бондарівка, Глинцівка, Козельники, Сокільники. Втрати з обох сторін були великими. Так, 12 січня загинув четар Михайло Гуменюк, командир третьої сотні коломийського куреня, а 16 січня ”в останню дорогу провожала свого сина багатолюдна похоронна процесія Коломиї”^[261].

В наступ на Любінь Великий з району Городка 12 січня перейшла група генерала Зєлінського, здобувши його наступного дня. Однак розвинути наступ далі не змогла. Українські підрозділи Р. Гладиловича, Б. Білинкевича, О. Станиміра, А. Тарнавського, О. Кваса, а також січовики О. Букшованого та дві сотні хирівської групи, артилеристи отамана Я. Воєвідки зупинили польський наступ, відбивши кілька сіл. Польські сили закріпились у Любені.

Особливого успіху не досягла і група полковника Сікорського. Їй вдалося захопити Барташів, але далі просуватися вона не змогла. Крім цього, 100 осіб було вбито і чимало поранено. В умовах холодної й сніжної зими бої навколо Львова та приколійної перемиської смуги дещо затихли. ”3 окопів перекликалися українські та польські жовніри:

— Антек!

— А що, Йване?

— Хочеш хлєба?

Часто перегукувалися звуками сопілки чи скрипки”^[262]. Але затишшя виявилося тимчасовим. Обидві сторони намагались максимально використати його у власних інтересах. В українській армії це був час її організаційного зміцнення і вишколу армії. У польській — період підготовки закордонних військових формувань, поповнення зброєю, муніцією і людьми, дипломатичних антиукраїнських маневрів перед державами Антанти.

Українська Начальна Команда розділила всі військові формування на три корпуси. Перший формувався на основі Північної групи військ. Командиром корпусу було призначено полковника Віктора Курмановича. Потім він став начальником штабу УГА, а трохи пізніше — Державним Секретарем військових справ (13 лютого 1919 р.). Командиром став отаман О. Микитка, якому було присвоєне звання полковника. Начальником штабу (булави) корпусу спочатку було призначено отамана Вурмбранда, після нього — Куніша. Основні з’єднання корпусу становили групи (від квітня — бригади) V Сокальська, VI Равська, IX Угнівська (Белзька), X Янівська. Крім цього, в корпус входили окремі частини і підрозділи спеціальних функцій і призначення, що підпорядковувалися безпосередньо командуванню і штабу корпусу. Штаб корпусу знаходився у м. Кам’янка-Струмилова.

Війська Південної округи були зведені у третій корпус. Командиром призначено полковника Коссака, а начальником штабу — отамана Долежаля. У корпус ввійшли VII Львівська, VIII Самбірська та XI Стрийська групи (бригади). Осідок штабу (булави) перебував у м. Стрию.

В секторі "північний схід-південний схід” від Львова утворювався другий осадний корпус з дислокацією штабу в Бібрці-Ходо-рові. Командиром корпусу став Мирон Тарнавський, а начальником штабу — отаман Шаманек. До корпусу ввійшли бригади: II Коломийська, III Бережанська, IV Золочівська. Їх очолювали отамани Букшований, Тінкль, Вольф. У підпорядкуванні команди корпусу, окрім бригад, були також (чи мали бути) такі підрозділи, як гарматний полк, полк кінноти, панцирні поїздки й автопанцирний дивізіон, сотня польової жандармерії, булавна (штабна) сотня, технічна сотня, сотня зв’язку і радіостанція, автоколона, польовий госпіталь (лічниця), обозна валка, польова пекарня, польова друкарня, польовий суд, склади та майстерні.

В процесі реорганізації армії за окрему військову одиницю (військову частину) було прийнято курінь, що складався з чотирьох-п’яти сотень і мав свою інтендантську службу та інші допоміжні служби (зв’язку, медслужби, політроботи). Генерал М. Омелянович-Павленко пояснював, що за окрему військову одиницю взято саме курінь з огляду на наявність командних кадрів з національних військових саме для такого рівня бойових одиниць (отаманів, сотників). Полки як військові частини залишалися лише в окремих випадках, зокрема там, де вони формувалися на основі Українських Січових Стрільців^[263]. В межах третього корпусу було сформовано військове з’єднання — дивізію під командуванням полковника А. Кравса. Між ним і командиром корпусу полковником Г. Коссаком виникали постійн непорозуміння^[264]. Полками називались також артилерійські частини бригад, куди входило три-п’ять батарей. У кожній бригаді була окрема сотня кіннотників. Сотня як структурна одиниця мала у складі декілька чет. Найнижчим військовим підрозділом вважався рій (десяток). Військова піраміда становила схему: рій-чета-сотня-курінь-бригада-корпус-Галицька армія.

Полковник О. Микитка

Рядові жовніри мали звання стрілець, старший стрілець, вістун. Потім — десятник, булавний (сержант), бунчужний (старший сержант)-, молодші офіцерські звання: хорунжий, четар, поручник, сотник; старші офіцерські: отаман (майор), підполковник, полковник; генеральські: генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник^[265]. В корпусі січових стрільців, сформованому Є.Коновальцем в УНР, військові звання були такими: гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний, хорунжий, поручник, сотник, військовий старшина (майор), підполковник, полковник^[266].

Ще від грудня 1918 р. у складі Галицької армії сформувалась авіаційна служба. Її організував полковник Д. Кануков. В авіазагоні були три сотні: бойова, розвідувальна і ремонтна (направна). Однією з сотень командував сотник Петро Франко, котрий брав особисту участь у виконанні авіазавдань і був збитий у районі с. Дуліби на Волині, полонений, кинутий у табір Домб’є біля Кракова, але зумів втекти і до кінця січня 1919 р. знову повернувся у Красне. В авіазагоні було 20 літаків австрійської та російської конструкції. У його складі, крім полковника Канукова, осетинця за національністю, воював його син, хорунжий Хадбулат, росіянин Ф. Алелюхін, австрійський полковник А. Бернгрубер, естонець Євський, наддніпрянець А. Хрущ, льотчики С. Слезак, М. Нестор, С. Кузьмович, Р. Кавута та ін.^[267] З часом аерозагін передислокувався у Тернопіль, а пізніше — під Чортків. Окрема летунська сотня діяла в Стрию^[268].

До кінця лютого 1919 р. УГА справді перетворилася в серйозну військову силу. В її складі, за висловом "начального вождя", "бойову силу" становили 50–60 тис. жовнірів і 60 гармат. За його ж словами, "у часи найбільшого розвитку нашої армії ми не мали в бойовій лінії більше 60 тисяч вояків"^[269]. Загальна ж чисельність людей зі зброєю була більшою щонайменше на 50 тис. (місцева жандармерія, охоронні залізничні підрозділи та підрозділи зв’язку тощо). Всього ж через УГА пройшло близько 150 тис. осіб^[270].

У процесі реорганізації армії було проведено також удосконалення військового судівництва. Д. Вітовський 28 січня підписав Розпорядок ДСВС про військові окружні польові суди, які планували створити при окружних військових командах під назвою "Польовий суд військової окружної команди в…" Одночасно створювали Польовий суд Начальної Команди українських військ, а також військових груп "Північ", "Південь", "Львів”. "Розпорядок ДСВС" встановлював, що в компетенцію польових судів входили ”всі справи офіцерські, справи шпіонажу та підмоги неприятелеві — злочин”. Карні справи з відділів, що були у безпосередньому віданні Начальної Команди, розглядав польовий суд при Начальній Команді Українських військ. Як зазначалося, "вироки смерті належить надалі предкладати виключно ДСВС до затвердження". В польових судах, за дозволом ДСВС, могли виступати адвокати. Засуджені до трьох місяців повинні відбувати покарання в арештах польових судів, засуджені на більший термін — у в’язницях.

Рада Державних Секретарів 17 лютого 1919 р. надала повноваження військовим командирам притягати до польових судів винних, котрі вчинили злочини: головну зраду; повстання чи підбурювання цивільних осіб; "публічне насильство через злобне ушкодження залізниць"; "публічне насильство" шляхом злої дії чи уникнення з місця "особливо небезпечних обставин"; "злобне ушкодження" державного телеграфу і телефону; інші публічні насильства "проти військової власності та скарбу".

Державний Секретаріат військових справ 1 березня роз’яснив: "Право затвердження присудів смерті є приналежним окружним комендантам, так само, як право заміни кари смерті іншим присудом"^[271].

Звичайно, період з 15 січня і до середини лютого може вважатися періодом відносного затишшя. На початку лютого війська першого корпусу активізували бойові дії в районі Белза і Сокаля, а 4 лютого командування "Всхуда" здійснило великий, але невдалий наступ на українське ліве крило фронту з метою розгромити українські війська в районі Самбора і Хирова.

У м. Ходорові в Начальній Команді 12 лютого обговорювався план подальшого ведення війни. Ситуацію змалював новий начальник штабу Галицької армії полковник В. Курманович. Генерал Омелянович-Павленко доповів про плани воєнних дій. Полковник Кравс пропонував головний удар здійснити на Перемишль з виходом на Сян і не витрачати сил на штурм Львова з його 15-тисячним гарнізоном, а залишити місто в тилу. Але президент С. Петрушевич, котрий був присутній на тому обговоренні, наполягав на взятті Львова. На його думку, це сприятливо вплинуло б на Паризьку мирну конференцію, що мала розпочатися 18 лютого (туди вилетіла урядова делегація). Відповідно до плану корпус полковника О. Микитки повинен був тримати позиції на лінії Сокаль-Белз-Рава-Руська. Корпус полковника М. Тарнавського і частина сил корпусу О. Микитки демонстрували б наступ на Львів, відтягуючи на себе сили противника. Головний удар на першому етапі мав здійснити третій корпус полковника Г. Коссака в районі Городка-Судової Вишні з метою перервати залізничний зв’язок Львова з Перемишлем і наступу на захід. На другому етапі планували визволити Львів. На третьому українські війська повинні були здобути Перемишль і вийти на лінію Сяну Звичайно, у переддень лютневого наступу сили українського війська були підготовленішими, ніж у грудні чи на початку січня. Але нема ніяких підстав вважати, що впродовж січня-першої половини лютого зміцнення польського війська відносно відставало. Як зазначають учасники тих подій, автори праць про українсько-польську війну, польське військо мало досконало налагоджену розвідку.

С. Шухевич писав навіть, що генерал Омелянович-Пав-ленко, котрий нібито мешкав у поляка, власника будинку, "вечорами мав з ним розмови, яких не повинен був вести”^[272]. Однак генерал усвоїх споминах згадував фільварк біля Ходорова, де він жив і ”за цілий час… особисто не бачив управителя фільварку”. Проте й генерал зазначав, що ворог мав відомості про українські справи. ”Навіть телефонні розмови між Начальною Командою та штабами корпусів — мало що не на другий день — були йому відомі”^[273]. Цього разу ще до початку українського наступу — 15 лютого — за наказом генерала Розвадовського поляки розпочали наступ на позиції Янівської групи з корпусу О. Микитки.

Українська артилерія 16 лютого обстріляла польські позиції на ділянці Судова Вишня-Городок та Львів. Група (VII бригада) третього корпусу 27 лютого розпочала наступ на Любінь Малий та Дубову Долину і зайняла їх. Успіху досягла VIII бригада, підрозділи якої, очолені Гофманом, зайняли с. Вовчухи, розташовані з півдня залізниці Львів-Перемишль, та с. Бар. Наступного дня українські сили були в Довгомостиську, Дмитровичах, Стоянці. Яворівська група з першого корпусу проривом з півночі зруйнувала залізничну колію у с. Заріччя західніше Судової Вишні. Янівська група захопила с. Гартфельд. Війська другого корпусу полковника М. Тарнавського зайняли Збоїська, дійшли до станції Лисиничі, оточили Богданівку західніше Львова. Дії українського війська серйозно стривожили не тільки польське командування, львівську залогу, а й антантівське керівництво. Вже 18 лютого штаб УГА отримав телеграму Вищої Ради, що вимагала припинити вогонь у районі залізниці та пропустити до Львова антантівську місію на чолі з французьким генералом Бартелемі. Начальна Команда відмовилася це зробити. Але за наказом президента Є. Петрушевича місію пропустили, а ”під її покровом” — 14 тис. карабінів з амуніцією.

Генерал Бартелемі 20 лютого вже зі Львова надіслав Омеляновичу-Павленкові вимогу припинити бої, забезпечивши проїзд антантівської місії до української ставки Начальної Команди. Безпеку вздовж залізниці Львів-Сихів-Ходорів було забезпечено, але по всій лінії фронту бої тривали. В суботу, 22 лютого місія Антанти у складі генерала Бартелемі (Франція), генерала Картона де Віяра (Великобританія), майора Стобіля (Італія), професора Лорда (США) і супроводжуючих їх осіб прибула до Ходорова. Зустрічали їх генерал Омелянович-Павленко і полковник Курманович. Офіційний характер церемонії зустрічі підсилила почесна варта гуцульської сотні, що, за словами українського генерала, "гарно представляла українського стрільця"^[274].

Ще до початку цих переговорів українці зрозуміли, що Антанта відверто підтримує Польщу і хоче зміцнити її становище, використовуючи ЗУНР. На засіданні місії у Варшаві 15 лютого генерал Бартелемі міркував над тим, якими засобами можна змусити українців прийняти умови Антанти. При цьому, на думку професора А. Чубинського, він "прийняв швидше польський пункт бачення". Генерал, фальсифікуючи справжній стан речей, намагався довести, що українські селяни "не домагаються незалежної держави… говорять однаково по-польськи, як і по-руськи, але їх будоражать сини панів, студенти і жиди, які є на чолі їх руху. От вони-то привели до того, що у краю нема вже жодної влади. Край руський не є здатний до того, щоб стати державою. Єдині освічені верстви, поза вище згаданими, то є поляки, що налічували один мільйон"^[275]. В історіографії повторюється думка, що Антанта вбачала в Польщі надійнішу антибільшовицьку силу, ніж у "збільшовиченій" ЗУНР. Але не звертається увага на те, що одна з провідних країн Антанти саме в Польщі вбачала можливу велику противагу Німеччині, небезпека від якої для Франції усувалася тільки тимчасово.

З цього приводу французи не приховували побоювань. В інтерв’ю, зробленому під час від’їзду зі Львова 3 березня 1919 р., генерал Бартелемі підкреслював: "Франція і Англія є до вас (поляків. — С. М.) прихильні, хотіли б вас бачити великими і сильними, з сильною армією як протиставленням проти Німеччини. Вони знають, що німці є побиті, але це не означає, що є знесилені (znięceni), можуть за кілька літ піднятися…"^[276] Ось чому коли в Ходорові за стіл переговорів сіли військові місії Антанти і ЗУНР, головнокомандувач Галицької армії зажадав, щоб на антантівському боці головував англійський, а не французький генерал. Умова була прийнята. Однак і англієць почав з диктату, вимагаючи негайної згоди на припинення вогню і відповіді про це через 5 хв. Омелянович-Павленко заявив, що, по-перше, припинити вогонь за такий час неможливо з технічних причин, і, по-друге, з цього питання українське командування хотіло б звернутися до уряду в Станіславі. Отже, у зв’язку з цим відповідь зможе надіслати у неділю ввечері^[277].

Полковник А. Кравс

Відповідь була сприйнята як вмотивована. Погодили питання про проведення за участю місії Антанти українсько-польських переговорів у Львові. В суботу ввечері місія повернулася до Львова, а в неділю ввечері, 23 лютого, туди ж прибула українська делегація на чолі з віце-президентом Української Національної Ради доктором Левом Бачинським^[278]. До складу делегації входив полковник М. Тарнавський та отець греко-католицького обряду доктор Франц Ксаверій Бонн, бельгієць за походженням, котрий був одночасно перекладачем. Від поляків прибули полковник М. Кулінський, майор Я. Гемпель, майор Я. Маріанський. Обговорювали питання про перемир’я, і 24 лютого о 12 год. 15 хв учасники домовились: ”Всі воєнні акції устають з днем 25.02 о 6-й рано до 26.02”^[279].

На головній ділянці фронтових боїв до підписання перемир’я особливих змін не відбулося. Поляки 19 лютого відбили Вовчухи, але потім знову їх втратили. Українці 20 лютого відбили Довгомостиську, 21 вели бої на захід від Городка, щоб припинити залізничний рух. Того самого дня польська група генерала Зєлінського провела ще одну протиакцію у Вовчухах. Українські підрозділи першого корпусу 22 лютого зайняли Потелич і Лужки, але припинили бої за Раву-Руську, відступили з Кровиці та Грушева. Поляки знову наступали на Вовчухи, Коців, Долиняни. Не припинялися бої під Львовом^[280].

Загалом на нелегкій для поляків дільниці фронтового протистояння в районі Судової Вишні та західніше від неї їхнє становище стало ще небезпечнішим, хоча на українському правому крилі в районі Рави-Руської, Угнева позиції поляків навіть стабілізувались. Українцям лютневі битви не принесли вирішального успіху, але вони засвідчували, що їхня армія заявляла про себе як про серйозну силу. В донесенні прем’єрові Падеревському посол С. Ванькович 24 лютого писав: ”Попри триваючі переговори Львів весь час є дуже сильно острілюваний, залізнична лінія настирливо атакується; не виключено, що цієї ночі українці спробують ще перед припиненням вогню завтра о 6-й годині здійснити остаточну атаку”^[281].

На серйозність небезпеки вже 1 квітня 1919 р. у меморіалі до Паризького Комітету наголошували відомі польські діячі Скарбек і Грабський: "Справа війни з Західною Україною вважається сьогодні повсюдно в краю за найважливіше з усіх питань. Якби упав Львів, то ми би стратили 2/3 всього військового матеріалу”^[282]. Аналогічно (вже у спогадах) оцінював становище поляків підполковник Сопотніцький. "Війська польські, — писав він, — оточені на ділянці Львів-Городок Ягеллонський-Любінь Великий, втратили цілковито волю до дії. Брак довозу військового матеріалу та поживи давив залогу й мешканців Львова з дня на день у щораз тяжче становище, яке створювало дійсно грізну небезпеку голоду та страти столиці з усіма її наслідками: політичними, оперативними й моральними”^[283].

Вранці 25 лютого перемир’я ніби вступило в силу, щоправда, з обох боків фіксувалося його порушення. Переговори тривали. Тепер постало головне питання — демаркаційна лінія розмежування воюючих сторін. Місія союзників детально визначила її^[284]. Загалом вона мала пролягати понад Бугом, кордоном Жовківського і Кам’янецького, Львівського і Кам’янецького, Львівського і Перемишлянського повітів, повертати на південь східніше від Бібрки і Вибранівки, а потім — східною межею Дрогобйцького та Турківського повітів. В жодному випадку лінія не була ближчою 20 км від Львова (він залишався у поляків). Так само за поляками мав опинитися Бориславський нафтовий басейн, що розташовувався головно у межах Дрогобицького політичного повіту. Ні українська, ні польська делегації не задовольнялись запропонованою демаркаційною лінією. Перша, посилаючись на етнографічний характер території, обстоювала лінію Сяну. Поляки, посилаючись на ”історичні права”, висунули вимогу про лінію Збруча^[285]. Безперечно, лінія альянтів була вигідною для поляків з декількох поглядів. Вона не лише долучала до Польщі (хоч і з застереженням остаточного розв’язання проблеми повоєнних кордонів Мирною конференцією в Парижі) понад третину Східної Галичини, нафтовий басейн, столицю краю Львів, а й найголовніше, вимагала відведення Галицької армії з тих земель, що були під її контролем і охороною: з Сокальського, Жовківського, Львівського, Яворівського, Рудківського, Самбірського, Старосамбірського, Турківського та інших повітів. Це був явний диктат Антанти.

Місія Антанти вдруге виїхала до Ходорова для зустрічі та переговорів з головним отаманом УНР С. Петлюрою 27 лютого. В той день у Львові відбулося засідання польських політичних і військових лідерів, на якому виробляли єдину позицію про умови припинення вогню. Виступали Скарбек, Розвадовський, Прухніцький, Лясоцький, Гляжевський та ін. Більшість дотримувалася того, що вимоги лінії Збруча є законними, але варто прийняти умови поділу польсько-українських позицій, запропоновані місією. При цьому, однак, вимагали створення вздовж обох боків лінії поділу нейтральної смуги (3 км) та широкої (до 30 км), смуги послабленої військової присутності. Кулінський висловився також за те, щоб демаркаційна лінія була так далеко на схід від Львова, аби місто не попадало в жодну смугу. Лунали вимоги про передання полякам залізничної лінії Стрий-Лавочне^[286].

За наслідками зустрічі місії з Петлюрою майже всі дійшли висновку про схильність Головного отамана досягти порозуміння з поляками: ”Здається, що вже тоді, — писав пізніше Михайло Лозинський, — Петлюра готов був піти на уступки коштом Східної Галичини, щоб за них одержати мир з Польщею і визнання в Антанти”^[287].

Враження, що Петлюра готовий прийняти умови Антанти, як засвідчував уповноважений Варшави Міхаловський, мала від зустрічі і сама антантівська місія^[288].

На українсько-польських переговорах 28 лютого обом делегаціям окремо було вручено проект перемир’я, головний зміст якого становила згадана вже демаркаційна лінія. Крім цього, проект вимагав: за 14 днів українські сили повинні відійти за пропоновану лінію; у трикілометровій смузі з обох боків лінії не повинно бути жодної концентрації війська; звільнити всіх військовополонених, інтернованих і заложників, не порушувати права власності маєтків. Поляків зобов’язували поставляти для ЗУНР на залізничний вокзал Стрия певну кількість нафтової ропи та продуктів її переробки. Умови мали характер ультиматуму. Прийняли також додатковий проект договору про нафту^[289]. Перед врученням документів генерал Бартелемі виголосив антиукраїнську промову. Він залякував українців, що поляки мають більшу силу, за їх плечима — армія Галлера і їм ”не доведеться воювати з більшовиками, що незабаром буде підписано мир з німцями та ін. Але українська делегація таких умов не підписала — вони були вкрай несправедливими, хоч в українських політичних і військових колах вже усвідомлювали: якщо боротьба з Польщею буде затягуватись, вона приречена на поразку. Вже не можна було покладатися на УНР Директорії, бо остання сама просила допомоги військом проти російського радянського наступу. За польським фронтом була не тільки більша від української Галичини корінна Польща, а й Антанта. Все небезпечнішими в ЗУНР ставали такі деструктивні явища, як господарська розруха, голод, пошесні хвороби, дезертирство, більшовицька і польська агітація. Зростала небезпека з боку Румунії, що перебувала в дружніх стосунках з Польщею.

І все-таки в ніч з 28 лютого на 1 березня Начальна Команда Галицької армії вислала з Ходорова повідомлення, що припиняє перемир’я і знову оголошує воєнні дії. Був даний наказ ”До Галицької армії”. В ньому зазначалося: "своїм рішенням місія Антанти потоптала принцип самовизначення народів і стала на стороні польського імперіалізму. Сим рішенням місія посіяла в нашім народі недовір’я до Антанти і до тих високих принципів справедливості, які Антанта проголосила. Ми примушені воювати з поляками в обороні нашої землі”^[290]. Місія заявила, що уряд ЗУНР відтепер відповідальний перед чотирма державами Антанти за "віроломні” кроки, і 2 березня відбула зі Львова.

Розпочався ще один етап збройної боротьби Галицької армії за українську землю, національну свободу і державу. Як повідомляли поляки, 3 березня гармати противника обстрілювали залізницю у Львові, казарми на околиці Замку, Личаків, Снопків, Міські Пасіки. Гармати обстріляли 4 березня польські позиції під Львовом у Кривчицях, Скнилові, Персенківці, Кульпаркові. "Неприятельські” патрулі підійшли під Зимну Воду, Врочів, Барташів, a 5 березня був обстріляний поїзд у Городку^[291]. Цього ж дня у Львові висаджено у повітря великі склади зброї, що викликало паніку в місті. Наступного дня польське радіо повідомляло: "українська артилерія не перестає обстрілювати Персенківку, Стрийський парк, Кульпарків, Сигнівку, електростанцію, Кривичі, Костярні і околиці Личаківської Рогатки. Пополудні український легіон обстрілював кулеметним вогнем наші позиції”^[292].

Начальна Команда Галицької армії 8 березня також повідомила: ”Вчора початий протинаступ межи Городком і Судовою Вишнею увінчався сьогодні повним успіхом… Вчора вечером наші хоробрі частини з бравурою вирвали з рук ворога сильно укріплені Вовчухи, при чім захопили одну батарею з 4 пушок, 6 скорострілів, великий обоз з одним командантом, польським майором, і 200 полонених. Ранком зайняли штурмом село Братківці та узгір’я на північ від залізниці…, всі мости висаджені в воздух. сполучення Львів-Перемишль перерване”^[293]. Зі сходу було оточено Судову Вишню.

Комунікат Начальної Команди Галицької армії 9 березня повідомляв про запеклі бої в районі Рави-Руської, де польські війська перейшли в наступ в напрямку на Жовкву, але були відкинуті. Так само йшлося і про хід воєнних дій північніше Збоїськ, на північній околиці Львова, на північний захід від Городка, в районі Судової Вишні^[294].

Здавалось, вирішального успіху було досягнуто 10 березня 1919 р. У той день був оголошений комунікат Начальної Команди Галицької армії такого змісту: ”Сьогодні знова вночі наші хоробрі частини з півночі від Городка, добувши по тяжких боях Гальчалів і Бургталь, осягнули злуку з полудневими, і через це Городок, рівно ж цілковито від заходу обложений нашими військами. Із-за щасливого висліду переведених дотепер операцій на шляху Городок-Судова Вишня столиця краю Львів знайшлася в повнім окружению, а ворог в ній осаджений з усіх сторін, замкнутий”^[295].

Успіхи українського війська стверджував комунікат польської команди ”Всхуд”: ”Ворог, користуючись з того, що йому вдалося перервати залізничну комунікацію між Городком Ягеллонським і Судовою Вишнею, поновив наступ з ціллю перемогти наші позиції під Львовом. Особливо тяжкі бої відбуваються на захід від Городка Ягеллонського і Черлян”^[296]. Щоправда, Городок і Судова Вишня не були взяті. Це стало причиною усунення з поста командувача третім корпусом полковника Г. Коссака. На це місце було призначено генерала Гембачіва, який, однак, не виправдав надій.

З перспективи загального погляду на українсько-польську війну успіхи Галицької армії впродовж першої декади березня 1919 р., без сумніву, були кульмінаційними. Однак сили армії, по суті, не поповнювались, бо втрати в ході бойових дій, через хвороби та інші причини переважали поповнення. Водночас 10 березня 1919 р. можна вважати і тією висхідною, від якої польська військова міць на терені ”Довудства Всхуд” почала все суттєвіше переважати сили галицького війська. Головне командування польського війська спрямовувало під Львів організовані сили з усієї Польщі. Вже пізніше Начальний вождь Польщі Юзеф Пілсудський хвалився, що він особисто "направив для оборони Львова" 50 тис. вояків^[297]. У момент, коли замкнулося березневе кільце навколо Львова, у Познані була сформована добре озброєна тритисячна операційна група, очолена підполковником Д. Конажевським і оперативно доставлена потягами під Городок^[298]. Двома тижнями пізніше, 27 березня, до Львова було послано 1 тис. рекрутів з Кракова і вирішено направити ще 1 тис. після озброєння першої групи. Одночасно до Яворова прибув 10-й полк піхоти, до Перемишля — 38-ий і 18-ий піхотні полки та 2-ий полк народної охорони (straży ludowej). Направляли батальйони допомоги з Жешува, а також Підгалянський^[299].

Змінилося польське керівництво фронтом. Замість генерала Розвадовського назначили генерала В. Івашкевича. В його підпорядкування входили з’єднання і частини генералів Ромера, Зєлінського, Александровича, Мінкєвіча, полковника Сікорського. У складі польських сил налічувалося 60 батальйонів піхоти, 12 ескадронів кавалерії, 45 батарей артилерії. Польське командування 14 березня видало наказ на протинаступ, що призвів до відновлення зв’язку зі Львовом, вигнання українських підрозділів з трикутника Перемишль-Ярослав-Рава-Руська, виправлення фронту у трикутнику Рава-Руська-Львів-Городок-Хирів^[300].

В цей час, 17 березня, секретар президента Вільсона в Парижі відповів Державному Секретареві ЗУНР Василеві Панейку на телеграму Державного Секретаріату від 4 березня, де йшлося про причини непідписання ЗУНР ультиматуму Бартелемі. Повідомлялося, що Антанта надішле окрему місію, "аби провести доходження про цілу ту справу"^[301], але попередньо просить, щоби обидві сторони припинили воєнні дії. Повідомлення В. Панейка вкотре відновило віру західноукраїнських керівників у чесні наміри Антанти. С. Голубович 22 березня телеграмою повідомляв В. Вільсона: "ЗОУНР приймає предложения Найвищої Ради в справі спинення ворожих кроків під Львовом"^[302].

В ці дні, зокрема 19 березня, справу українсько-польської війни розглядала Найвища Рада. На Мирній конференції було заслухано керівника комісії у польських справах посла Кембона, члена місії генерала Бартелемі, американського професора Лорда, котрий запропонував перенести українсько-польське питання на розгляд безпосередньо до Мирної конференції чи Найвищої Ради в Парижі. Пропозицію підтримав сам Ллойд Джордж. У кінцевому підсумку було вирішено надіслати телеграми до генералів Розвадовського і Павленка зі закликом припинити вогонь і поновити переговори.

Відповідні телеграми 23 березня були вручені генералам і 27 березня переговори відновились у Хирові^[303]. До української делегації входили генерал Гембачів, підполковник Фідлер, майор Долежаль та політичний делегат Лозинський, до польської — полковник Кулінський, майор Маріанський та політичний делегат Скарбек. Польська сторона не тільки зажадала підписати перемир’я до трьох днів на основі лінії Бартелемі, а й переходу під польський контроль залізничної колії Стрий-Лавочне^[304], що повністю позбавляло б ЗУНР зв’язку зі зовнішнім світом. Українська сторона цих умов не прийняла.

Очевидно, на Мирній конференції в Парижі були сили, які вважали польські вимоги несправедливими. За пропозицією президента Вільсона 2 квітня було створено спеціальну комісію для примирення між ЗУНР і Польщею. Її очолив південноафриканський генерал Люїс Бота.

Для участі в роботі комісії у Париж 17 квітня виїхала західноукраїнська делегація у складі М. Лозинського, Д. Вітовського і О. Кульчицького. Однак незабаром перебіг подій у Східній Галичині набув для українців настільки загрозливого характеру, що будь-які дипломатичні кроки для захисту Республіки не принесли б успіху.

В березні-квітні суттєво змінились можливості ЗОУНР захищати свою безпеку і державність. Коли у листопаді-грудні 1918 р. війна проти Польщі була боротьбою всієї України, проти всієї Польщі, то від січня 1919 р. сподіватися на допомогу Великої України не доводилось. Навпаки, ЗУНР, знемагаючи в кривавій борні, змушена була посилати тисячі своїх стрільців Директорії, яка боролась проти російсько-більшовицької агресії. Від березня, коли польська армія оголосила себе частиною антантівських військ, Галичина об’єктивно опинилась у стані протиборства і війни з Антантою. Українців у Парижі (та й взагалі в Європі) сприймали як ”большевиків другої категорії”^[305]. Але і рішуча підтримка Польщі Антантою, мабуть, ще не вичерпувала всієї смертельної небезпеки для ЗУНР. Не менша загроза для молодої української державності випливала з господарської розрухи, голоду, пошесних хвороб, породжених наслідками багаторічної війни, з загострення соціальної кризи, що підігрівалася більшовицькою, анархістською та польською імперіалістичною пропагандою. Та про це — в наступному розділі.

Розділ сьомий Наростання кризових явищ у житті республіки

Соціальні та національні революції, як правило, майже всюди відбувалися за умов соціально-економічних криз, зумовлених війнами чи стихійними лихами, антинародною політикою правлячих режимів чи їх діями. І все-таки деякі революції утверджували себе, відкривали кращі умови державного, економічного і духовного розвитку країн. Отже, можна дійти висновку, що західноукраїнська революція 1918–1919 рр. могла б подолати глибокі внутрішні кризові явища у сфері економіки і соціальних відносин. Причиною її поразки, передусім, стали дуже несприятливі зовнішньополітичні обставини, коли практично всі близькі сусіди та великі держави виявили зацікавленість у ліквідації Західноукраїнської держави і засобами воєнної сили домоглися цього. Водночас внутрішні труднощі ЗУНР-ЗОУНР послабили її відпорну силу перед зовнішніми ворогами і також сприяли поразці молодої Республіки.

Українські військово-політичні сили взяли владу у Львові, Східній Галичині та Північній Буковині тоді, коли закінчувалась Перша світова війна. Третього листопада 1918 р. капітулювала Австро-Угорщина, 11 — Німеччина. Західноукраїнська Народна Республіка розпочинала історію на руїнах війни. Через землю Галичини, Буковини і Закарпаття російсько-австрійський фронт прокотився зі сходу на захід влітку-восени 1914 р., зі заходу на схід весною-влітку 1915 р. Від серпня 1915 р. і до літа 1916 р., до відомого Брусиловського прориву, Галичиною фронт пролягає східніше Підкаменя — через Заложці—Зборівський повіт — річкою Стрипа до Дністра. Після згаданого прориву на південному відрізку фронт перемістився на лінію Бережан-Підгайців-Делятина-Кімполунга на Буковині і з незначними змінами пролягав цією лінією аж до відомого невдалого російського наступу в червні 1917 р. Кожного разу відступаючі війська провокували хвилі біженців, здійснювали масові репресії над цивільним населенням. З прифронтових ліній насильно відселяли людей. Їх будинки і господарства руйнували, грабували або й спалювали. Перед відступом австро-угорських військ у серпні 1914 р. лише у Львові з’явилися десятки тисяч біженців зі східних повітів Галичини. Більшість з них не зуміла евакуюватися вглиб Австрії й залишилася у місті, далеко від своїх домівок, впродовж всього часу російської окупації^[306]. З 1914 р. до 1916 р. населення окремих містечок скоротилося більш ніжуцвічі. В Косові, наприклад, до війни числилося 8 тис. мешканців, а в 1916 р. — 3 тис.^[307] З прифронтових місць насильно виселяли євреїв. Так, весною 1915 р. з російської прифронтової зони вздовж Дністра шириною 10 км євреїв було виселено в тил на територію Чортківського і Гусятинського повітів^[308]. З Гусятина, де до війни проживало 6 тис. євреїв, їх виселяли західніше австрійської прифронтової зони. Тільки у Копиченцях опинилося понад 3 тис. осіб. Весною 1919 р. те населення перетворилося у жебраків, соціальне джерело спекуляції, пошесних хвороб, міжнаціональної ворожнечі^[309]. Його необхідно було підтримувати матеріально. Уряд ЗУНР намагався це робити.

Великою була хвиля біженців углиб Наддніпрянської України і Росії перед відступом з Галичини російських військ весною 1915 р. За припущеннями тодішніх політичних оглядачів, вона захопила 10 % всього населення і "виносила” зі Східної Галичини близько 400 тис. осіб^[310]. Після закінчення світової війни ці люди почали повертатися у рідні краї в розорені або й зовсім знищені садиби. З одного боку, вони ускладнювали й до того нелегкі соціальні проблеми в ЗУНР, з іншого — багато ребіженців були заражені психологією більшовицького і махновського анархізму, бачили життя лише у двох кольорах — "трудового народу” і "контрреволюційної буржуазії”. Особливо ребіженці ускладнювали ситуацію в тих повітах, де їх було найбільше. До таких, зокрема, належав Турківський повіт, з якого 1915 р., перед відступом росіян, на схід потягнулися великі валки біженців. Після повернення австрійської влади в Галичину старости повітів отримали завдання складати списки тих, які пішли з росіянами, і доповісти про це намісництву. На те турківський староста в донесенні за 29 вересня 1915 р. писав: ”Москалі при своєму відступі вивезли з повіту значне число — 5543 жителі. Більша частина вивезених пішла з неприятелем добровільно, перелякана поширюваними ним же вістями, що наше військо буде мститись”^[311]. Відповідні донесення зробили старости інших повітів. У 1919 р. республіка задихалася від воєнних, господарських, політичних проблем. Однак навіть на засіданні Ради Державних Секретарів 13 травня 1919 р., коли воєнна боротьба з Польщею на заході і з більшовиками на сході, здавалось, повинна була заглушити всі інші проблеми, все-таки вирішили асигнувати Турці 60 тис. корон ”на виживання населення, яке повернулося з Росії”^[312].

Воєнні виселенці зі знищених сіл над Стрипою

Сотні тисяч західноукраїнських, польських, єврейських, російських біженців з Галичини, Волині, Холмщини, Королівства, які нахлинули в південноукраїнські та інші губернії (наприклад, у Катеринославській губернії осіло 250 тис. біженців, у Харківській — 121 тис., Донеччині — 80 тис.,' тому числі в Катеринославі і Харкові — по 30 тис. осії, десятки тисяч зупинились у кожній з таких губерній, як Таврійська, Чернігівська, Могильовська, Полтавська, Воронезька, Херсонська тощо)^[313], призвели до нарікання місцевого населення. Але коли виселенці почали збиратися додому, місцеві жителі давали їм все, хто що міг: гроші, харчі та ін. У станиці Миколаїв мировий суддя Борис Пулевич, священик Микола Либський і вчителька Софія Білинська "взяли церковні кружки і пішли по слободі. Назбирали 776 рублів 16 копійок і передали їх комітетові групи холмських біженців”^[314]. Таке прагнення зарадити чужому горю виявила вся Україна.

Великих людських втрат зазнала Галичина ще до виникнення ЗУНР у роки світової війни. За простими пропорційними підрахунками співвідношень чисельності населення австро-угорських країв і чисельності загиблих у війні, лише українська Галичина тільки вбитими за інтереси Австро-Угорщини втратила близько 80 тис. осіб, не рахуючи калік, вдів, сиріт, десятків тисяч репресованих австро-угорською военщиною українців влітку-восени 1914 р. та російською окупаційною владою восени 1914-весною 1915 рр.

У спадщину від світової війни Республіка отримала чимало сплюндрованих сіл і містечок, в яких населення не мало навіть мінімальних засобів до життя. У зверненнях, листах до Ради Державних Секретарів вже від січня-лютого 1919 р. повідомлялося про жахливі умови існування людей, голод, відсутність опалення або й жител взагалі, поширення хвороб.

Деякі місцевості весною-влітку 1918 р. зазнали стихійного лиха. Так, про Чорний Потік згадували у листі 22 січня 1919 р. ”до Світлого Державного повітового комісаріату в Надвірній” місцевий комісар М. Шовбенюк та писар Д. Шовбенюк. Наводився ”спис тутейших мешканців, не посідаючих продуктів поживних в протягу 2-х місяців убіглого року 1918… понежи з початку весни в маю 1918 року випав великий мороз і виморозив всюда огородини як картофлі, кукурузи і фасолі до тла. Збіжеві ниви, котрі позістались ліпші до жнив, напала велика фаля градова при кінці серпня 1918 і вимолотила до тла, так що тутейших мешканців села грозить велика нужда”. Комісар і писар просили повітову владу ”виділити спровадженого збіжжя жита, кукурузи і картофель по ціні максимальній (? — С. М.), щоб запобігти і улегшити терпіння голодуючих…”^[315]

Гусятинський державний повітовий комісаріат 27 лютого 1919 р. звертався з листом до Державного Секретаріату внутрішніх справ з проханням виділити 100 тис. корон на ремонт шпиталю хворих тифом. У листі пояснювались причини пошесті. ”Всі села над Збручем фактично перестали існувати, так, що лиш купи згарищ і решта коминів вказують на людські оселі. Людність тих сіл в р. 1917–1918 не сіяла нічого, бо власне через поля їх вела бойова лінія, — не сіяли в р.

1918 восени, бо поля поораного, покопаного арматними кулями і ровами стрілецькими взагалі та й з браку худоби годі було обробити, а найголовніше, нічим було засіяти. Позаяк і в решті повітах урожаї в році 1918 були дуже лихі…

Мешканці тих сіл живуть донині, вже другій рік, в ямах, землянках, пивницях та ровах стрілецьких… Серед тих обставин… мусів прямо вибухнути в тих селах тиф плямистий. Шаліє він там в спосіб застрашаючий. В кождій з тих 12 місцевостей над Збручем є стало бодай по 70–80 случаїв тифу — щоденно в кождій з тих місцевостей ховають часом і до 10 мерців.

Села надзбручанські — се один резерв бацилів тифу. Відтам розкинений він зістав по цілім повіті, так що нині нема в тутейшому повіті ані одного села, де не було б бодай кілька случаїв тої страшної пошести, а в цілім повіті є тепер около 1000 хорих на тиф…”^[316]

Аналогічна картина нужди всієї округи змальована у зверненні віча з району Заложець-Зборова до Ради Державних Секретарів. У зверненні розповідалось: ”У році 1915 евакуювала австрійська військова влада цілий округ Заложецького повіту Зборівського^[317], а іменно громади Гонтову, Мільно, Бліх, Панасівку, Загір’є, Гаї Розтоцькі, Гаї за Рудою, Серетець, Підберізці, Ренів, Вертелку, Залізці, Чистопади, Ратищі, Маркопіль, Звижень, Лукавець, Батьків, Манаїв.

Через три роки вернулись з чужини до своїх осель, в 1918, застали цілковиту руїну. Всі села знищені дотла, щезли з лиця землі, поля цілими милями лежать облогом”^[318]. Повідомлялось, що жодній з 19 місцевостей ніхто нічого не допомагає, через це не побудовано навіть маленького будинку. "Матеріалу не можна дістати за жодну ціну. Люди дотепер мешкають по ямах темних та гнилих норах”^[319]. Не було засіяно навіть 10 % поля, ”бо нема насіння живого і мертвого інвентаря”. Учасники віча скаржились: ”видане у березні 1919 р. розпорядження ДСВн. С для Збаразького повіту направити до Зборівського повіту всі лишки збіжжя не знайшло належного послуху”. Віче просило допомогти будівельними матеріалами, дошками, латами, покрівельними матеріалами, також засобами поживи, насінням картоплі, гречки, старими реквізованими плугами, косами та іншими знаряддями, а також ”побудувати в Олієві шпиталь і прислати двох лікарів”^[320].

Аналогічні приклади наслідків воєнних руйнувань мали місце і в багатьох інших повітах. За інформацією Державного Секретаря земельних справ Михайла Марганця на засіданні Ради Державних Секретарів 25 лютого 1919 р., весною 1918 р.

у краю налічували 530 тис. спалених будинків. За 1918 р. відбудовано 60–70 тис. Передбачалось, що у Республіці необхідно збудувати 400 тис. жител. Для цього потрібно було 7 млн м³ деревини; 5 млн з необхідної кількості планували надати з державних лісів, 2 млн м³ — з лісів місцевих околиць. Але таку масу дерева треба б заготовляти шість років. Отже, і на відбудову житлового фонду вимагалось не менше часу. Як підсумував на тому ж засіданні Ради Євген Петрушевич, за наслідками війни Галичина зазнала шкоди на суму 6 млрд корон. У місяці реального існування ЗУНР Державний Секретаріат не міг зробити щось більше, ніж дати потерпілим повітам і містам одноразову грошову допомогу. П’ятого квітня на допомогу Снятинському повіту асигновано 100 тис. корон, м. Станіславу ”для підмоги голодуючого населення” — 300 тис.; 19 квітня 150 тис. корон наділено для Бережанського повіту і 250 тис. — для підмоги голодуючого населення Тернополя^[321]. До речі, були вжиті відповідні заходи, щоби надіслати насіння та інші матеріали у села Зборівського повіту. Харчова управа 30 квітня 1919 р. повідомила, що до повіту направлено десять вагонів збіжжя зі Збаразького повіту, вагон — з Теребовлянського, вагон муки ”від полковника Стефановича”, вагон збіжжя — з Гаїв Нижиків, чотири вагони муки — з Тернопільського транспортного відділу. Крім цього, для потреб голодаючих повіту було передано три вагони з реквізицій у самому Зборівському повіті, 27 квітня Головна харчова рада призначила на Зборівський повіт 45 вагонів ”бараболь субвентних”, які розділені поміж ”убоге населення зовсім дурно”^[322].

Особливо ускладнювали і без того напружене соціальне становище пошесні хвороби. Державний Секретаріат збирав від усіх повітових комісарів повідомлення про санітарний стан, ”закажені громади, рід хвороби, число хорих, умерлих”^[323]. Відповіді про поширення плямистого тифу поступали чи не з усіх місцевостей. ”При кінці падолиста 1918 занесли повертаючі полонені в Бережанщину плямистий тиф, — повідомляли з Бережан 28 лютого. Дотепер поширилась та пошесна хвороба на 14 сіл. Причина поширення хвороби є та, що села знищені війною, а люди живуть враз з худібкою та в приладжених наскоро будинках і тиснуться, як оселедці в бочці. Над здавленням хороби працює енергічно повітовий лікар д-р Маєр (жид) при допомозі військової дезінфекційної колони, котра об’їздить заражені села. У двох селах повіту появилася віспа. Брак збіжжя і інших середників поживи ослаблює відпорність населення…”^[324] В інформації за 20 лютого з Копиченець повідомлялося, що "епідемію плямистого тифу стверджено в 23 громадах, а спорадичні випадки є і в інших громадах”. У Крогульці того ж повіту поширився черевний тиф, в Глутківцях — скарлатина, в кількох громадах східної частини повіту — іспанка (грип). ”Рух осіб з громад заражених зістав ограничений, торги зістали замкнені”. У Винниківському повіті, за інформацією від 6 лютого, плямистий тиф появився в чотирьох громадах, "грозить небезпека поширення недуги на інші громади та військо, що стоїть під Львовом… лікаря нема”^[325]. Станом на 27 лютого у Калуському повіті налічувалося 65 хорих на тиф. Гостро постала проблема лікарсько-санітарної обслуги сіл Косівського повіту, де лікар Володимир Штенцель погоджувався виконувати свої функції тільки за умови продиктованої ним оплати і транспортного обслуговування. У повідомленні з Перемишлян за 18 лютого зазначалося: "плямистий тиф є в повіті дуже поширеним”, а через відсутність лікарів "шириться щораз більше”.

Повідомлення були з Печеніжина, де лікар також диктував свої умови праці, з Рудок, де "в посліднім часі появились… случаї заразливих недуг, як плямистий тиф, звичайний тиф, шкарлатина і т. п.”, з Комарного, де "прокидається пошесть ”тиф плямистий”. Державний секретаріат внутрішніх справ 13 березня одержав повідомлення з Нового Яричева про те, що судовий повіт, "а особливо громади Запитів, Жидатичі, Стронятин, Яричів Старий і Кукизів зістали навіджені пошестю плямистого тифу, а нема кому запобічи розширюванню ся тої пошести, бо лікарі військові справді запобігають сему, але не позволяють їм на се чинити санітарно-військові…”^[326] Частими ставали випадки захворювань на пошесні хвороби серед стрільців, інтернованих, а також в тюрмах”^[327]. Проте з огляду на небезпеку безконтрольного поширення хвороби 2 квітня 1919 р. Державний Секретаріат внутрішніх справ видав наказ, закликавши військових лікарів поспішити на допомогу цивільному населенню. "Довготриваюча світова війна, а не менше теперішня наша визвольна битва, — зазначалось в наказі, — діймаючо нарушила загальний стан здоров’я цілого нашого населення. Лихе відживлення, дорожнеча та часто й брак поміщення під дахом, з одної, а недостача лікарської помочи, з другої сторони, потягає тисячі жертв смерті… З тих причин відзиваюсь до достаточно випробуваного високого гуманного почуття і патріотизму лікарів української армії, щоб негайно поспішили і рідні наших борців…”^[328]

У тифозній гарячці. Мал. Ю. Буцманюка

До поширення епідемії тифу немало спричинилася дуже холодна зима 1918–1919 рр. Морози особливо лютували наприкінці січня і першій половині лютого^[329].

Ще 20 грудня 1918 р. на засіданні Ради Державних Секретарів у зв’язку із поширенням тифу і червінки було вирішено створити епідемічний госпіталь, на що асигнувалось 20 тис. корон. З війська відкликали Олексу Грабовського для роботи санітарним референтом при Раді Державних Секретарів^[330]. Траплялося, що серед стрільців з’являлася така прикра хвороба, як короста. Василь Бояринич, учасник підльвівських боїв у грудні 1918-травні 1919 рр., писав: "Київська січова бригада занесла на наш відтинок коросту, лікували у прифронтовій лікарні в Давидові, що знаходилась у приміщенні сільської школи. Спосіб лікування межував з гумором: "Хорий кількакратно купався в дьогтю й по трьох-чотирьох днях він вертався здоров до своєї частини”^[331]. Начальником Давидівської лікарні — "бригадного лазарету” почергово були Яцик зі Львова, Яйзикевич, єврей-біженець із Проскурова, санітарний четар Марганець. Яцик і Марганець померли від тифу^[332].

Пошесть тифу та інших хвороб лютувала не лише у сільській місцевості, а й у містах та робітничих поселеннях. Зокрема, багато свідчень збереглося про погіршення матеріального становища у Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні. Але якщо джерелом голоду і хвороб галицького села у першій половині 1919 р. були наслідки світової імперіалістичної війни, то розруха, голод, хвороби нафтовиків, солінярів, залізничників, будівельників та інших спричинялися передусім труднощами, породженими вже в період уряду ЗУНР, українсько-польською війною, погіршенням господарських зв’язків і кооперації, санкціонованими і самочинними реквізиціями продуктів прифронтовими та іншими групами військ у селян Самбірського, Дрогобицького, Старо-самбірського, Рудківського та інших повітів, відкритим і прихованим саботажем залізничних службовців (вони здебільшого були поляками), спекулятивними махінаціями міських торгівців, а також серйозними недоліками в роботі центральних і місцевих органів державного та господарського управління. Після встановлення української влади основні галузі західноукраїнського господарства продовжували діяти.

Так, ще 9 лютого 1919 р. на засіданні Ради Державних Секретарів йшлося про наявність такої кількості ропи, яку неможливо було "відбензинити”. Державна нафтопереробна фабрика (відбензинарня) легко забезпечувала себе ропою в обсязі 1,2 тис. цистерн на місяць. Усього ж видобувалось 5 тис. цистерн щомісяця. Висувалося питання про необхідність залучення капіталів нових продуцентів нафтової продукції^[333]. І такі продуценти зголошувались. На засіданні Ради Державного Секретаріату 5 квітня С. Голубович повідомляв про прибуття французького майора, який виїхав у Битків з метою вивчення можливостей інвестування у нафтову промисловість Прикарпаття французького капіталу. З цією ж метою в ЗУНР побував швейцарський інженер Пелюгср^[334].

Як уже зазначалося, нафта була для Республіки основним продуктом, внаслідок чого розвивався товарообмін з Чехо-словаччиною, Угорщиною, Австрією, а також з відповідними господарськими структурами Наддніпрянської України. У згадані західні країни нафту перевозили залізничним маршрутом Борислав-Дрогобич-Стрий-Долина-Лавочне. Митні служби на угорсько-українському воєнно-державному кордоні працювали в Лавочному, Сянках, Вишкові, Ворохті, Яблониці^[335]. В обмін на нафту з Угорщини в ЗУНР надходили медикаменти, черевики, одяг, амуніція. Згідно з торговельним договором Угорщина зобов’язалась до кінця березня 1919 р. прислати 80 вагонів збіжжя^[336]. На початку травня 1919 р. був підготовлений торговельний договір з Чехословаччиною, згідно з яким товарообмін мав відбуватися за принципом Zug um Zug. ЗУНР ”мала постачати в Чехословаччину (Малу Остраву) 40 цистерн ропи щоденно, 300 цистерн бензину, 200 цистерн нафти, сирові шкіри, роговину та впродовж трьох місяців — 30 вагонів яєць. З Чехословаччини мали щоденно надходити 1,5 тис. т вугілля, в тому числі коксівного, 50 вагонів цукру, певна кількість сірників”^[337]. При цьому обумовлювались ціни на українську та чехословацьку продукцію.

loading='lazy' border=0 style='spacing 9px;' src="/i/65/334665/i_031.jpg"> Хлопчина-розвідник

Рада Державних Секретарів ратифікувала торговельний договір з Австрією 21 березня 1919 р.^[338]

Зрозуміло, що налагодження міжнародних торговельних зв’язків є справою не одного дня. А у воєнний час скорочувалось саме виробництво, в тому числі й основний експортний продукт — нафта. На таке скорочення вплинуло, зокрема, запровадження у нафтовій промисловості 8-годинного робочого дня. Рішення про це прийняла Рада Державних Секретарів як відповідь на вимоги страйкуючих нафтовиків Печеніжина^[339]. Директор державної рафінерії в Дрогобичі Маріяш, де на той час погіршилось забезпечення рафінерії ропою, назвав запровадження 8-годинного робочого дня ”підлою роботою, яку, на жаль, Державний Секретаріат перейняв на себе”. На його думку, "українські робітники були б радо пождали”^[340].

Дуже деструктивно впливали на робітників вимоги стебницьких салінарів, де від 26 листопада 1918 р. діяла пробільшовицька робітнича рада^[341]. Вже на початку лютого стебницькі салінарі, котрі мали платню 14–16 корон щоденно та відповідні квоти ”на апровізацію” (продовольче постачання — С. М.) та 30 корон щомісяця на дрова і відпуск дров за півціни, зажадали підвищення платні на 50 % та щомісячної оплати за дрова 200 корон. Хоча залізничні робітники мали щомісячні посадові оклади 400 корон^[342], однак голодували. Впродовж кінця 1918-початку 1919 рр. постійне погіршення апровізаційного забезпечення робітників і службовців, окрім всього іншого, все гірше позначалося на господарському житті. Село голодувало, не кажучи вже про те, що не могло забезпечувати хлібом та іншими продуктами харчування робітничі осередки. Чи не найгостріше це відчували Дрогобич і Борислав з нафтовою округою. Загострилися міжнаціональні відносини, зокрема між українцями і поляками. Поза Львовом польське населення спочатку зайняло щодо української влади "поставу пасивної лояльності"^[343]. Та багато поляків перебували в полоні польської ідеї історичного права на Східну Галичину. Більшість польських учителів та інших категорій інтелігенції не склали присяги на вірність ЗУНР, бо підтримували позицію, що "польська земля тут була і є від віків"^[344]. Незважаючи на це, уряд ЗУНР в деяких випадках, зокрема там, де польське населення становило значну частину, прагнув заручитися в нього якщо не підтримкою, то бодай лояльним ставленням до української влади. Такий розвиток подій мав місце, наприклад, у Бориславі, де з поста коменданта військової округи, створеної в березні 1919 р., куди входили Борислав, Тустановичі, Баня Котівська, Східниця, Мразниця, Опока, Уричі, Попелі, Нагуєвичі, Губичі разом з Дрогобичем^[345], було усунуто сотника Тустановського за те, що наводив "залізною рукою взірцевий порядок так у війську, як і серед цивільного населення"^[346]. З тієї ж комендатури був усунутий четар Кужіль. Після цього військовим комендантом Бориславської округи було призначено поляка. Група українських громадських і політичних діячів звинувачувала Державний Секретаріат у тому, що він "позволив у своїй великодушності на утворення у Бориславі польської гімназії, не вимагає від учителів гімназії навіть зречення, що не будуть діяти на шкоду Республіці"^[347]. Та ж група зажадала "виселення… і то масового польських родин, яких голови не суть зайняті в наших інституціях, в напрямі Сянки, а передовсім усунення польських робітників з нашої держави, котрі походять з Королівства"^[348]… Під документом стояли підписи чи не найвідоміших українців округи. До такого непримиренного ставлення української громадськості до польського населення дійшло, по суті, тоді, коли зовсім реальною стала загроза польської воєнної окупації. Цитований лист датувався 11 травня 1919 р. Але кризова ситуація в цьому районі Прикарпаття давала про себе знати значно раніше. Десь наприкінці березня Дрогобицький епідемічний шпиталь звертався з листом до Ради Державних Секретарів у Станіславі з проханням збільшити асигнування на шпиталь через велику кількість хворих на тиф, а також через зростання цін на найнеобхідніші продукти харчового забезпечення. Наводились дані про зростання ціни за кілограм таких продуктів (від 1918 р.): цукор — зі корони 20 сантимів до 23 корон; хліб — з 72 сантимів до 12–14 корон; мука — з 90 с. до 4 корон; м’ясо — з 7 корон до 12; молоко — з 70 с. до 5 корон; сало — з 20 до 64 корон^[349].

Сьомого квітня, за тиждень до гіркої події в історії ЗУНР — відомого Дрогобицького повстання, що вибухнуло під керівництвом пробільшовицького ревкому, "делегація” Дрогобицького повіту в складі комісара міста о. Антона Рудницького, управителя харчового уряду в Бориславі Гриця Терлецького, голови філії ”Сільського господаря” інженера Дудинського, репрезентанта Дрогобицького міщанства Василя Паньківа зверталася з листом ”До високої Президії Державного Секретаріату”, яким констатувала, що Дрогобицький повіт, міста Дрогобич і Борислав ”стоять перед найстрашнішою голодовою катастрофою”. Зазначалося, що в Дрогобицько-Бориславській околиці з селами Волянка, Попелі, Мразниця, Тустановичі та іншими мешкає понад 100 тис. населення. На початку листопада його безпощадно грабували польські легіони, котрі робили випади на сусідні села і забирали та нищили все, що потрапляло під руку. Після закінчення світової війни через Самбір-Дрогобич, в об’їзд Львова, поверталися російські військовополонені, котрим було необхідне харчове забезпечення. Нарешті, у зв’язку з прифронтовим положенням району тут відбувалися різні постої, а нерідко — і пограбування підрозділів Галицької армії.

”По чотирьох місяцях такої господарки, — писалося в листі, — представляє ціла Дрогобиччина дійсно застрашаючий образ: двори всі без виїмку винищені дотла, зерно, призначене на засів, зареквізоване, живий інвентар до послідньої штуки забрали на військові цілі, так що обсіянню і обробіттю двірських грунтів нема бесіди. Селяни внаслідок неврожаю… є зовсім винищені, а корець бульби або зерна належить до великих рідкостей, за які треба платити го-лендарні суми”. Одинокий судовий повіт Меденичі, що входив до Дрогобицького політичного повіту та ”кілька сіл Самбірського повіту, котрі досі ще найбільше доставляли харчів до Дрогобича і Борислава, стали тереном, на якому оперують від трьох місяців всякі реквізиційні відділи фронтові і на приказ фронтових команд частину повіту зовсім винищили”. Наводився приклад, коли вночі до с. Добрівляни ”впав” фронтовий відділ і забрав у селян усе, що ті мали. Подавалася скарга на дрогобицького реквізиційного офіцера Задуровича, котрий ”на власну руку проводить дальші реквізиції”.

Всі ті причини призвели до того, що ”.. магазини харчових управ зовсім порожні і не мають ані одного грама муки, а від півтора місяця між населення не розподіляється хліба, поширюється… в застрашуючий спосіб тиф голодовий і плямистий, а цілі десятки умирають денно з голоду… А голод є лихим дорадником…

Невиносимий стан забезпечення нафтової заглибини дає почин до чимраз більшого незадоволення і ферменту серед робітничих кругів та серед незаможного міщанства, і треба боятись, що єсли в найкоротшім часі не усунеться лиха, то в Дрогобичу і Бориславі вибухне голодова революція, яка чейже була б катастрофою для нашої молодої Держави”^[350].

Автори листа наводили низку випадків, коли військова влада затримувала в дорозі різний провіант, що мав бути доставлений у Дрогобич: вагон квасолі в Підгайцях, два вагони картоплі, реквізовані інтендантською службою Кравса в Самборі, вагон збіжжя в Рудках, 25 вагонів картоплі в Ходорові, реквізовані самою Начальною командою^[351]. Ці реквізиції військовими інтендентурами вантажів, що скеровувалися в нафтовий басейн, робилися всупереч наказу Державного Секретаріату військових справ, виданому 28 березня, згідно з яким ”для заосмотрювання робітників у харчові продукти” визначався ”тиловий відносно багатий Борщівський повіт”. У наказі, зокрема, зазначалося, що продукти, які пересилаються з Борщівського повіту до нафтової округи, ”є вільні від конфіскат та йдуть як воєнні посилки”^[352]. На нашу думку, цей наказ виконувався дуже погано. Лист з Дрогобича про катастрофічний стан з продовольством надійшов до Ради Державного Секретаріату в Станіславі 10 квітня, а 14 квітня вибухнуло повстання.

Тяжкими були соціальні умови проживання;.,одей в інших містах: Станіславі, Стрию, Самборі тощо. Цього спричинялися дії й українських військових. Шостого квітня військовий комендант Самбірської прифронтової округи так характеризував стан продовольчого забезпечення міста: ”Знову наступають щораз частіше жалоби на грабежі стійками (підрозділами патрульних служб. — С. М) прохожих до міста селян. Там забрали 3 л молока, тут 20 яєць, там знов 5 кг муки. Пригадується, що до міста вільно ввозити всі товари, що існує вільна торгівля, що ні один стійковий не має права на самовільну реквізицію. Тільки в сторону Дрогобича вивіз товарів зі Самбора ограничений”. Вимагалося, ”щоб командири підвідділів провели відповідні повчання стрільців”. Командант округи попереджував: ”…Виновних, як інспекційні органи, так грабителів потягну при першій нагоді до судової відповідальності”^[353].

Вже від початку січня 1919 р. звичним явищем у житті міського населення галицьких міст і містечок стала підпільна торгівля товарами, що квотувалися так званими харчовими урядами на військових і їх сім’ї, службовців і робітників, а також на всі родини залежно від кількості утриманців у них. У колекції документів ЦДІА України у Львові найбільше документів, які фіксують таку торгівлю, збереглося у справах Стрийського харчового уряду. Переважно це протоколи, що складалися у випадках виявлення, перевезення чи передачі заборонених для вільної торгівлі товарів. Крім цього, документи, на нашу думку, засвідчують місницькі інтереси політичних округ, зокрема Стрийської. Справа в тім, що більшість товарів спекулянти везли в напрямку Дрогобич-Борислав, а інспектор Новицький і його помічники їх реквізовували і передавали на склад Стрийського харчового уряду. За згаданими документами, реквізовували хліб, збіжжя, пшеницю, овес, крупу, муку, картоплю, горох, квасолю, перець, горіхи, чай, цукор, свинину, яйця, тютюн, а також товари непродовольчого характеру: папір, сірники, шкіру, мило, шовк, свічки та ін.^[354] Реальну, живу картину такої торгівлі й таких реквізицій ілюструють навіть окремі витяги з протоколів: за 18 грудня 1918 р. — ”Після інформації, зложеної у коменданта залізничної станції Вариводи Мойсей Гольдер мав перепустку до Дрогобича на 5 кг масла, але в хвилі, коли він сів до потягу, було у него масла значно більше, тому команда сконфіскувала у него надвишку, а 5 кг масла йому видано до рук власних”^[355]; ”21 січня 1919 р. у задержаного через жандармерію в Нежухові у незнаного з назвиська чоловіка солонину в скількості 3,50 кілограма брутто, котру він без перепустки перевозив в напрямі Дрогобича, виконфіскується і складові харчовому поручається солонину сю продати і виручені гроші в тутейшій касі зложити”^[356]; ”Понеже Петро Воробець вивозив задержані у нього через жандарма річі, а то мішечок цукру вагою 16 кг брутто, мішечок муки № 1 вагою 6 кг, мішечок муки № 2 вагою 12 кг і 4 кг мила з Стрия в напрямі Дрогобича без ніякої перепустки, для того постановляється всі ті речі конфіскувати”^[357]; ”Понеже зізнаннями агента тутешнього мельника і признанням Хаї Барт стверджено, що она, взглядно її син вивозили до Дрогобича з Стрия без розрішення цикорію, зошити і оливу, про те постановляється у неї, взглядно її сина дня 19 лютого 1919 предмети, а то 47 пачок цикорії, 42 зошити і 1 кг оливи конфіскувати, і для того поручається складу харчовому предмети ті продати, а виручену за них суму в тутейшій касі зложити”^[358].

У протоколі за 26 березня зазначалось, що захоплено Розу Курман, яка везла зі Стрия до Борислава 50 кг пшеничної муки і мала вже прострочену перепустку. Жандарм про це повідомляв: ”правдою є, що везу муку до Борислава на основі перепустки з дати 19 марта 1919. Єсли би мені сю перепустку не дали, то була б не везла”. В цій ситуації було реквізовано 40 кг, за які видано квоту 160 корон, а ”10 кг муки віддається Розі Курман з тим однак, що муку сю має оставити в Стрию у брата свого Мойсея Курмана”^[359]. Як зазначалося, реквізиційних протоколів аналогічного змісту було дуже багато. Карались також особи, котрі вдавалися до приписки кількості членів своїх родин, як наприклад, якийсь Фріз зі Стрия ”через кілька тижнів побирав на карточки харчів… більше о одну особу, ніж в дійсності в него тих осіб було…. за сю провину накладається на Фріза кару грошову в квоті 30 корон”^[360].

Тяжке матеріальне становище народних мас стимулювало такі негативні явища в суспільному житті, як крадіжки, пограбування, погроми поміщицьких маєтків. Найчастіше вдавалися до таких дій дезертири з Галицької армії, колишні військовополонені, котрі до своїх домівок добиралися пішки, особи з Наддніпрянщини, які самочинно прибули в Галичину, польські підпільні банди та ін.

Покарання стрільцям були ліберальними. Так, Василь Мочульський на початку лютого 1919 р. ”забрав для власного хісна без відома і призволення української військової інтендантури в Самборі зі стоячого на двірці Самбора воза вісім пар військових (фронтового виробу) сподень і два плащі, прочі чужі річі, движимі загальної вартості 600 корон”. За це польовий суд засудив на п’ять місяців в’язниці. Покарання ще посилювалось раз на місяць 24-годинним постом та карцером. Стрільця Володимира Рудницького родом з Утятич (Дрогобицький повіт) за те, що він самовільно залишив службу в робітничому відділі Самбора ”по зложеній присязі" засуджено ”на два місяці стислого арешту, заостреного твердим ліжком, постом і темницею 1,10,20 кожного місяця”^[361].

У згаданому вже Меморіалі дрогобицьких українців, адресованому Раді Державних Секретарів 11 травня 1919 р., зазначалося ”в цілім повіті поширилась в застрашаючий спосіб дезерція і то до того ступеня, що цілі банди дезертирів в повнім окружению волочаться по лісах в білий день, нападають на переходячих, грабують їх до нага та вбивають”^[362].

У поглибленні кризових явищ навесні 1919 р. дезертирству належить фатальна роль. Це було своєрідне відлуння дезертирства в російській армії восени 1917 р., анархістських тенденцій, що повсюдно супроводжувалось дезертирством в Дієвій Армії УНР, наслідком підбурювальної більшовицької та польської підпільної пропаганди. Стимулювали дезертирство і відпустки стрільців на весняно-посівні роботи, погіршення апровізаційного забезпечення армії.

Державний Секретаріат виніс 3 квітня рішення про два безм’ясні дні тижня із забороною білого печива^[363]. Як правило, безм’ясними оголошувались середа і п’ятниця. Замість належної пайки м’яса виділялися 500 г картоплі та 10 г жиру понад приписаний пайок цих продуктів^[364]. З 1 травня підвищувались ціни на продукти харчування у військових харчових складах і провіантурах. За 500 г хліба (денний пайок офіцера) — 2 корони 40 сот., за 1 кг хлібної муки — 8 корон, за 1 кг муки для варив — 12 корон, 1 кг ячмінної крупи — 11 корон, пшеничного грису — 15 корон, картоплі — 70 сот., гречаного грису — 8 корон, м’яса свинини — 14 корон, волового — 8 корон, телятини — 8 корон, вудженини — 20 корон, ковбаси сухої — 23 корон, солонини — 34 корон, сала першої категорії — 35 корон, масла соленого — 50 корон^[365].

Від 23 квітня скорочувались пайки для військовополонених. У наказі з цього приводу зазначалося: "Старшини харчуються самі. Мужві належить денно 50 % приписаної пайки. Приправи лишаються незмінні. На случай хороби одержують полонені старшини і мужва шпитальне заосмотрення, подібно як особи тої самої степені в українській армії"^[366]. У ставленні до хворих полонених дотримувалися гуманного принципу політики ЗУНР. Однак пайок був голодовий і, очевидно, правильно констатували поляки, що, наприклад, 700 інтернованих та полонених поляків з районів Долини, Калуша, Болехова, Галича, котрих застали польські війська після відступу Галицької армії, "були зголоднілі"^[367].

Важко стверджувати, чи можливо хоч приблизно встановити чисельні показники дезертирства з Галицької армії навесні 1919 р., але на основі багатьох тогочасних документів, характеристики явища в окремих місцевостях та заяв відповідальних військових командирів можна дійти висновку, що вони були загрозливими.

Певним поштовхом до зростання дезертирства послужив дозвіл Начальної Команди від 3 квітня відпускати стрільців, за винятком старшин і військових урядників, для допомоги на весняних роботах. Зокрема, рекомендувалось відпускати в господарства самостійних господарів "одиноких, а здібних до праці синів…, батьки яких самі на полі вже не можуть працювати, також братів і шуринів, коли властитель поля на війні поляг або не вернувся з полону”, а тим же стрільцям, котрі "бажали би за оплату працювати на чужім полі, не можна надавати ніяких відпусток”^[368].

Відпустка стрільця зумовлювалася великою кількістю застережень: проханням громад, інформацією про поле, яке необхідно засівати, про вік і стан батьків, рідню та її здатність до праці, наявність наймитів у господарстві тощо. Відпускник повинен був зголоситися у місцевого комісара і жандармській станиці й вчасно повернутися за місцем служби.

Дозволи відпусток на весняні польові роботи приймали тоді, коли загальне становище на фронті ще не було загрозливим. За цих умов не всі хотіли чекати на оформлення відповідних паперів. Почав зростати самовільний відхід на весняні роботи, а по суті, дезертирство. Начальна Команда Галицької армії та Державний Секретаріат військових справ посилили виховну роботу. У квітні була прийнята "Програма бюра народної освіти” в Галицькій армії. Вона висувала завдання — зміцнити "самостійну ідею і віру у власні сили”, "піддержання карності в рядах козаків і старшин”. Визначалися ті засоби, за допомогою яких слід було домагатися високої духовності та боєздатності армії”^[369]. До боротьби з дезертирством залучились окружні військові команди, але воно продовжувало існувати. Показовим у цьому відношенні був наказ Коломийської окружної команди 10 квітня. В ньому зазначалося: "Язва дезерції поширюється з підходячою літньою порою в такий застрашаючий спосіб, що сьому лихові треба конечно сейчас енергічно зарадити”. Наказ закликав всіх старшин і підстаршин ”до енергічної співпраці біля поборювання дезерції, бо її толерування дуже лихий має вплив і на фронті, і на справу публічного безпеченства”. Передавалися вимоги з наказу Начальної Команди ”.. вичистити свої округи від тої моральної недуги, що починає точити ряди нашого війська”. Наводились приклади з Городенки, де почалися ”грабунки в застрашаючий спосіб”, а "населення виступає ворожо проти дворів”. Були випадки, де "ціле село напало вночі на двори і розграбило їх, як Рашків, Раковець, Джурів… Часть винних ув’язнено через жандармерію". Далі зазначалося: "цілий безпорядок вводять дезертири, які масами втікають зі своїх полків. За місяць лютий відставили жандарми звиш 1300 дезертирів, які, однак, в кілька днів знову повернули. Безкарність плодить дезерцію… В Снятинськім, Городенківськім і Товмацькому повітах велика кількість дезертирів. Одна станиця (жандармська. — С. М.) Нижнів відставила в протягу трьох днів 103 дезертирів”^[370].

Хоча дії Начальної Команди, команд військових округ, жандармських станиць були спрямовані на подолання дезертирства, однак не давали бажаних результатів. Це явище відображало суспільну кризову тенденцію. На ”дезерції” як головному злі наголошував на нараді військово-політичного активу Південної області Начальний вождь Галицької армії генерал М. Омелянович-Павленко. Нарада відбувалася 1 травня 1919 р. у м. Стрию. В боротьбі з дезертирством генерал покладав надії на ”заполє” (тил). ”Тут заполє мусить сильно піддержати фронт під взглядом моральним. Кожний округ має дбати про свою бригаду і місцеві власті мають подбати, щоб поле тих, що є на фронті, було оброблене, дбати о доставку пошти, про ранених, шпиталі і т. ін. В боротьбі з дезерцією мусить сама суспільність помагати. Треба в кожнім повіті скликати віче, поучити населення, щоб само доставляло дезертирів, протидіяло агітації, давало поміч родинам фронтовиків… ”^[371] Основними тезами, довкола яких велася дискусія на нараді, були такі:

” — військо на фронті є змученим і належить проводити виміну людьми між фронтом і запіллям;

— молоді люди з армії проводять реквізиції в населення на свою руку і не знають, як слід поводитися;

— фронту повинні допомагати підводами та іншою участю не лише прифронтові, але й дальші села”.

Йшлося також про причини, які зумовили різні нелади в армії, зокрема, про ”лагідність судів” (”стріляти за дезертирами не вільно”), антиукраїнську агітацію польських залізничників, ”бруд у шпиталях, в яких доглядають за стрільцями сестри польки і німкені”, брак дрібних грошей. Зазначалось, що газета ”Стрілець” видається ”у непопулярнім тоні”. Принципове значення, очевидно, мала вимога залучення до агітаційної роботи свідомих селян, а не лише інтелігенції^[372].

Справа в тому, що провід української національної революції в Галичині 1918–1919 рр. не приділяв належної уваги соціальній консолідації нації. Майже на кожному кроці продовжувало виявлятися виразне соціальне протистояння між інтелігенцією і селянством та робітництвом, між старшинами і рядовими стрільцями. В армії, навіть з формального погляду, для означення рядового стрілецтва кожного разу, в тому числі в офіційних наказах, вживався образливий і презирливий термін "мужва" Стрільці називалися "мужвою” в службовому листуванні та інших матеріалах. Наведемо декілька прикладів: 13 листопада комендант українських військ у Львові полковник Стефанів у наказі до Винник вимагав "якнайбільше озброєної мужви під командою старшин вислати до народного Дому"^[373]. Список жовнірів, котрі проходили через українську збірну станицю у Відні, складений 21 грудня 1918 р., озаглавлений "Спис мужви УНА"^[374]. Комендант Самбірської військової округи Теофіл Кульчицький 14 квітня 1919 р. у таємному наказі про віддавання честі вимагає "…мужву, котра не здоровить, мається спокійно і з повагою про це запитати і поучить"^[375]. У наказі того ж коменданта з 17 квітня про мову старшин було сказано: "Легко представити собі, що думає мужва, коли бачить старшин на вулиці", які "голосно польської мови" уживають^[376]. На засіданні Ради Державних Секретарів 18 травня 1919 р. Петро Бубела стверджував: "мужва відказується послуху"^[377]. Старшинсько-офіцерський корпус Галицької армії ревно стежив за тим, щоб не стерлася соціально-політична грань між ним і "мужвою". Комендант української залоги казарм Фердінанда у Львові в листопадові дні 1918 р. Петро Франко, зачитавши наказ Начальної Команди про ліквідацію окремих старшинських кухонь, заявив, що наказ не буде виконуватися, бо він підірвав би карність (дисципліну. — С. М) серед залоги казарм. Автор спогадів про оборону казарм Мирон Заклинський з цього приводу додав від себе: "Дивувались ми, що Н. К. вважає тепер за потрібні й доцільні такі небезпечні реформи"^[378]. Національна революція, з одного боку, спиралася на тисячі стрільців, на "мужву”, з іншого — вона, очолена інтелігенцією, ніби й не хотіла відкривати для українських ”низів” дороги до соціального визволення, до революційної творчості.

Показовим у цьому плані був лист групи офіцерів-союзників Козака, Ващука, поручника Ортинського і ще кілька десятків старшин, адресований до ”Високої Президії Радл Національностей — з протестом проти державного закону від 15 лютого 1919 р. про перепорядкування жандармерії з відання Державного Секретаріату військових справ у відання Державного Секретаріату внутрішніх справ. Автори листа намагались довести, що таке перепідпорядкування призведе до падіння авторитету жандармерії; люди вбачатимуть у жандармерії попихача Державного повітового комісаріату. Вони, можливо, і мали рацію. Однак авторів більше турбувало те, що внаслідок такого підпорядкування почне "творитися офіцерський корпус жандармерії із мужви”. Автори критикували отамана Юрія Волощука як ініціатора переведення жандармерії у відання Державного Секретаріату внутрішніх справ, а особливо за те, що він "сприяє піднесенню мужви до рівня старшин”. Наводився приклад, коли "демагогія Волощука осягнула кульмінаційної точки” і він іменував "бувшого повітового вахмістра Казимира на свого заступника при ДСВн. С, це стало обідою цілого офіцерського корпусу”. Автори просили "Високу Президію перевірити деструктивну діяльність п. от. Юрія Волощука, поставити його перед суд честі та евентуально виключити раз і назавжди з жандармерії”. Так само вимагалось ”уневажити рішення ДСВн. С про підвищення платні тим старшинам, які вийшли з повітових вахмістрів”^[379]. Згаданий лист датований 28 квітня, тобто тоді, коли Республіці загрожувала воєнна і політична агресія Польщі, а сотники Галицької армії турбувалися про те, щоб з ними не зрівнялися становищем "бувші вахмістри”.

Момент несприйняття низової революційної стихії, нерозуміння, нездатність її використання в інтересах національної державотворчої справи в політиці керівних сил, уряду ЗУНР виявив себе у ставленні до рішень з’їзду Селянсько-Робітничого союзу, що відбувся в Станіславі 30–31 березня 1919 р. Він як легальна організація виник у грудні 1918 р. з ініціативи галицьких соціал-демократів. На конференції в Станіславі 16 лютого 1919 р. була прийнята програма союзу. Вона проголошувала завдання "перетворити капітало-бюрократичний лад на лад соціалістичний”, вимагала створення єдиного уряду України "без участи буржуазних кляс"^[380]. Тут малися на увазі різнородні впливи полівілого в 1917–1919 рр. європейського соціал-демократизму, російського більшовизму та есерівського руху, анархізму та ін. Згаданий з’їзд звернувся до уряду Радянської Росії припинити війну проти України, закликає "увійти в тісні зносини з українським радянським урядом”. Однак не це викликало найбільше роздратування у лідерів ЗУНР. Питання про доцільність контактів з "совєтським правительством” дискутувалося на засіданні Ради Державних Секретарів у відповідь на неофіційну ноту Бела Куна, який продовжував виступати у таких переговорах посередником^[381].

Рада Державних Секретарів, особливо президент Є. Петрушевич дуже негативно поставились до пропозиції з’їзду ввести до складу Української Національної Ради 61 делегата "Трудового з’їзду”. Щоправда, дехто з членів уряду не гіперболізував небезпеки для Національної Ради. Державний Секретар у справах публічних робіт Маріан Козаневич заявив на засіданні РДС 31 березня, що виборів кількадесяти делегатів не треба боятися. Шукати компромісне рішення закликали П. Шмигельський, І. Макух та інші діячі. Щодо Є. Петрушевича, то він вбачав у такому кооптуванні майже замах на моральні устої суспільства. Протоколіст засідання Ради Державного Секретаріату 31 березня записав такі його слова: ”Щодо домагань Трудового конгресу, треба в корені підтинати тих людей, які хотять вирости на великих людей. Раз треба тому положити конець… Трудовий конгрес — се віче. На се ми згодитися не можемо”^[382]. Та все-таки після дискусії з цього питання Є. Петрушевич запропонував компромісне рішення: Національна Рада вибере на основі 61 запропонованого 20 делегатів шляхом кооптації^[383].

Як протистояння між державними структурами і соціальними низами у прифронтовій Самбірській військовій окрузі було заборонено святкувати 1 Травня від ”дня 30.04 6 год. вечора до 2.05 6 год. рано. Тоді вихід по місту для мужви є стисло заборонений”^[384].

Ці глибокі суперечності між офіційною владою ЗУНР і робітничо-селянськими організаціями та масами, між старшинами і ”мужвою” викликали соціальні вибухи, що виявлялися, як уже згадувалося, у погромах поміщицьких маєтків, стрілецьких заворушеннях та інших формах. Так зване Дрогобицьке повстання стало виявом загострення соціальних протиріч у ЗУНР до крайньої межі, коли в сотень і тисяч людей нужда і голод затьмарили святі ідеали національного визволення. За 50–60 км від українсько-польського фронту українські робітники і міщанство виступили проти української влади! Один з тогочасних інформаторів писав 15 квітня: ”Дрогобич опанували збунтовані війська і міліція около 600 чоловік з крісами, скорострілами, ручними гранатами. Старшини арештовані, падуть трупи і ранені, анархія шириться, необчислені шкоди. Борислав під боком. Прошу сейчас о відсіч. Відповідь через стацію Стрий до команди двірця Дрогобич. Лицкий”^[385]. В одній з пізніших публікацій комуністичного автора зазначалося, що після придушення повстання було арештовано 1 тис. осіб, з яких 18 учасників родом з с. Уличне було засуджено до смертної кари, але цю кару "понесло тільки 3 чол., а решті присуд замінено тюремним ув’язненням”^[386].

Соціально-економічні труднощі, а передусім воєнні поразки Дієвої армії Директорії на російсько-більшовицькому та невдачі Галицької армії на польському фронтах дуже негативно позначилися на справі реалізації Акту Злуки 22 січня 1919 р., процесі державно-політичної та військової інтеграції УНР і ЗУНР у складі нібито єдиної УНР.

Вже в лютому 1919 р., коли наддніпрянська і галицька сторони тільки приступили до пошуку засобів реалізації Акту Злуки, почали виявлятися відмінні підходи до питання взаємовідносин між урядом УНР і Державним секретаріатом ЗОУНР. На засіданні Ради Державних Секретарів 25 лютого за участю С. Петлюри висувалося питання про представників Державного секретаріату при уряді Директорії в справах військових, фінансових, шляхів сполучення тощо. С. Петлюра, зокрема, наголошував, щоб "галицький чоловік" був у міністерстві закордонних справ, щоб активними були контакти й обмін людьми у військових справах. Але вже на цьому етапі виявились певні негативні наслідки. С. Голубович, наприклад, на згаданому засіданні погоджуючись з необхідністю координації важливих сфер державного і військового життя, зауважив: "Се незвичайно тяжка справа. У вас (звертався до С. Петлюри. — С. М.) байонські суми. Вже по злуці дала ся відчути підвижка цін. Ми не є в силі покривати коштів… Корона ще недавно добре стояла. Тим часом держави приступили до творення власної валюти — через стемпелювання. Се й спричинило упадок курсу корони. "^[387] С. Голубович запротестував також проти того, що уряд Директорії призначив на ЗОУНР головноуповноваженого у справах харчового забезпечення. "Ми, отже, сотворили харчовий уряд з д-ром Ваньом, а Головноуповноважений стає посередником між Україною а нами", жадає проводити реквізиції в повітах, "і се викликає несмак у нас"^[388]. Йшлося і про негативні наслідки напливу в Галичину вже після Злуки "всякого непевного людського елементу".

В другій половині березня 1919 р. становище Директорії настільки погіршилося, що 21 березня Державний секретаріат вирішив запропонувати Директорії поселитися в Галичині — у Тернополі^[389]. Як відомо, Директорія та її уряд — Рада Народних Міністрів зупинилися в цей час у Рівному. З огляду на наступ Червоної армії кількість наддніпрянців у Галичині збільшилася. Це, в свою чергу, ставало ще одним джерелом соціальної напруги. В зв’язку з цим 13 квітня був оголошений наказ Державного секретаріату військових справ, що встановлював відповідні правила пропуску і проживання: "Між приїжджими із Наддніпрянської України находяться, на жаль, люди, заосмотрені перепустками різних невідві-чальних осіб…, які своїм поводженням ширять серед тутешнього населення деморалізацію, — говорилося в Наказі, —…розтрачування державного майна, поминаючи вже, що причиняються до зросту дорожнечі, недостачі квартир і т. д. Найважливіше, тратить Директорія багато сил, які тут зовсім злишні, і такий стан треба вважати злочином супроти рідної справи”^[390]. Наказ зобов’язував всіх комендантів міст, станцій провести роботу, щоб впродовж 48 год. усі наддніпрянці, котрі поселились в місцевостях Галичини без належних документів, покинули територію ЗОУНР. Винятки робили для осіб, викликаних у Галичину для виконання служб державних урядників та зв’язку з Галицькою армією, тих, хто приїхав у службових справах і має перепустки за підписом начальника штабу Дієвої армії Мельника, для родин видатних діячів за окремим дозволом, а в сумнівних випадках — за дозволом Державного Секретаріату військових справ. Наказ зобов’язував окружних комендантів Золочева, Тернополя, Чорткова в порозумінні з політичними властями виставляти відповідні пости на прикордонних вокзалах і в готелях, які б здійснювали контроль за приїжджими, ”реквізовували в них зайве державне майно і передавали його в депозит касі ДСВС”.

Уже від березня не доводилося чекати якоїсь суттєвої допомоги від Директорії для ЗУНР (ЗОУНР). Окрім цього, згадував генерал Омелянович-Павленко, Галичина ”післала на допомогу Великій Україні 20000 вояків”^[391]. Становище ще більше ускладнилося, коли більшовицькі війська досягли території Галичини. Це трапилося в ніч з 12 на 13 квітня — війська Червоної армії зайняли Підволочиськ. В одному з донесень повідомлялося: ”з військових шумовин” в місті було створено владу Совдепа, за наказом якої червоноармійці розстріляли українського жандарма^[392]. І хоч 15 квітня українське військо відновило владу в Підволочиську, війна на два фронти для Галицької армії ставала новою страшною реальністю. Втрата Директорією та Радою Народних Міністрів справжньої провідної сили у "злученій” УНР, в тому числі у військовій області (Галицька армія у квітні лише у фронтовій смузі налічувала близько 40 тис. осіб та близько 50 тис. — на тилових територіях; чисельність Дієвої армії в той час становила приблизно 15–20 тис. осіб), не зменшила, однак, претензій Ради Народних Міністрів, а також голови Директорії С. Петлюри відігравати в УНР роль загальноукраїнської верховної влади. Водночас реалії політичних подій в Україні засвідчували, що в квітні-травні 1919 р. цього вже не було і бути не могло. В Західну область втікали політичні та військові діячі УНР, котрі потрапили у немилість до С. Петлюри чи його Надзвичайної Комісії, і уряд ЗУНР вважав за можливе не завжди прислухатися до претензій комісії щодо видачі таких діячів.

Однак різкі суперечки на цьому грунті засвідчували, що практично до кінця реального існування ЗУНР на своїй землі вона не переставала бути самостійним державним утворенням, а її уряд — Рада Державних Секретарів — дуже виразно протиставляв себе уряду УНР — Раді Народних Міністрів. Більше того, уряд ЗУНР так ніколи і не приймав влади Директорії за верховну владу на території СхідноїГаличини, щоправда, ніколи й не заперечував пошуків до створення для всієї України форм єдиного державного організму.

Дуже показовими у цьому плані стали дискусії на засіданнях Ради Державних Секретарів 25 квітня, 30 квітня, а особливо 2 травня 1919 р. Приводом для з’ясування державно-правових прерогатив Директорії та Ради Народних Міністрів, з одного боку, й Української Національної Ради і Ради Державних Секретарів у Західній області УНР, з іншого боку, послужило створення Директорією спеціальної слідчої комісії на чолі з головою так званої Надзвичайної Комісії УНР Няньчуром для вивчення питання про перебування в Західній області (ЗУНР) колишнього директора загального департаменту міністерства фінансів Самійла, опальних для Директорії діячів Афанасьева, Ковенка, Макаренка, військових діячів Болбочана, Захарчука, Маєвського, Хоми-Довського та інших (всього 43 особи). Справа в тому, що 23 квітня Головний отаман видав відповідний наказ, яким трактував згаданих осіб дезертирами, і від своїх служб вимагав заарештувати "дезертирів і допровадити їх до штабу Дієвої армії"^[393]. На засіданні 29 квітня С. Голубович, зазначивши велике напруження у відносинах між Директорією і Радою Державних Секретарів, незгоду Головного отамана з напрямом діяльності Державних Секретарів, повідомив, що становище погіршилося після прибуття слідчої комісії у складі Няньчура і Гладкого "для розглянення діяльності Державного Секретаріату"^[394]. Присутній на засіданні РДС 30 квітня Няньчур звернувся до західноукраїнського уряду з рекомендацією не чинити перешкод для арешту Афанасьева, Хоми-Довського та ін.^[395]

На засіданні 2 травня Ради Державного Секретаріату присутніми були не тільки члени петлюрівської "надзвичайки", а й деякі члени уряду Мартоса. Питання про арешт перетворилося у предмет торгу з фінансових питань — буде чи не буде Рада Народних Міністрів видавати гроші на потреби Державного Секретаріату тощо. Атмосферу згаданого засідання певною мірою відображають наступні фрагменти з його протоколу, на жаль, не стенографічного. Няньчур просить відправити Маєвського як військового до Здолбунова у розпорядження органів Директорії. С. Голубович відповідає, що у цій справі треба порозумітися з Петлюрою ”і не допустити до того, щоби на території нашій наступив небажаний безлад”. З тої ж причини і в справі Болбочана Державний Секретаріат не зміг дати пояснень. Няньчур запитує про Хому-Довського і вимагає, щоб розвідка Державного Секретаріату військових справ ”на власну руку приловлювала дезертирів і подавала їх назвиська Надзвичайній Комісії”. Згадує про Андрієвського. До розмови прилучається член уряду Мартоса (Ради Народних Міністрів) Шалдун, ”і відчитує точки”, відповідно до яких РНМ може видати гроші Раді Державного Секретаріату:

“ — контроль за витрачанням;

— звіт про дози виданих (так записано у протоколі. — С. М.);

— представник у виконанні;

— справа про злуку (очевидно, залежно від реалізації положень Акту Злуки. — С. М). ”Няньчур додає: ”Комісії ходить о те, що дотепер не відіслано звіту з попередніх грошей. Одержить звіт за попередні гроші — видаст гроші”.

Товариш Державного Секретаря військових справ П. Бубела доповнює, що з цією метою в Інтендантуру військ прибув контролер зі Ставки (слід гадати, Дієвої армії С. Петлюри. — С. М.). Шалдун продовжує: ”Аж після пояснень на рачки (?) видамо гроші”. С. Голубович: ”Складаю заяву, що на основі Універсалу з 22.1 правительство Західної області є рівнорядне з правительством Східної області і тому в жодних справах не підлягає (правительству. — С. М.) Східної області”. ”…2) Ми готові кожного часу високій Директорії зложити звіт і піддатися контролі, одначе піддане се умовам, які правительство подає, відклонюється… бо се правительство рівне”.

Далі Голубович пояснює, що Державний Секретаріат не хоче втручатися в інтриги (між діячами уряду Директорії. — С. М.). Няньчур: ”Що вважаєте, коли Директорія буде усунута?” (можливо, протоколіст неточно вжив слово ”коли” замість ”що”. — С. М.). До дискусії приєднується Державний Секретар у судових справах Осип Бурачинський і пояснює: ”До хвилі зібрання парламенту Соборної України владою для Західної області є Національна Рада і Державний Секретаріат”.

Шалдун відступає: ”… тому, що Державний Секретаріат обстає гадки, що узнає Директорію як вищий орган державний, гроші будуть видані”. Бурачинський додає: ”на комісіях після Трудового Конгресу вирішено вважати спільними справами військові та заграничні”, стосовно інших — питання остаточно не вирішено.

Шалдун пробує контрнаступати: ”Директорія є лише суперарбітр між урядом а народом; то ж коли Державний Секретаріат не визнає центрального уряду (Ради Народних Міністрів. — С. М.), се утруднює справу”. С. Голубович уточнює: ”Скарбницю — відповідно до Злуки — вважаємо спільною”.

Няньчур знову згадує про Болбочана. Але тут із дуже принциповим запитанням виступає Матвіюк: ”Чи Директорія має безумовне право приказу?” Крапки на ”і” ставить Голубович: "Безумовно — ні, бо після нашої Конституції владою законодатною є Національна Рада, а Д. С. викон.”^[396]

Ці дискусії на засіданнях Ради Державних Секретарів засвідчують, що практично впродовж всього періоду існування ЗУНР (з 22 січня 1919 р. — формально ЗОУНР) її уряд — Рада Державних Секретарів — не вважав себе інтегрованим у систему державних структур Української Народної Республіки Директорії, а Акт Злуки 22 січня 1919 р. сприймав як декларацію намірів українських держав до реальної злуки, що мала відбутися після рішень парламенту Соборної України. Значною мірою в цьому теж виявилися кризові явища в політичному розвиткові обох українських держав, які прагнули з’єднання, але досягти цього так і не змогли. Незважаючи на це, а також на відмінності у політиці Директорії щодо Польщі, які вже виразно виявлялися з весни 1919 р., Рада Державних Секретарів свої найвідповідальніші державні кроки дуже уважно узгоджувала з інтересами і політикою Директорії. Це особливо виразно виявлялося у підтримці боротьби Директорії проти агресії Радянської Росії.

Аналіз соціального, економічного та політичного розвитку ЗУНР засвідчує її вкрай неблаговидне становище перед загрозою посиленого воєнного наступу Польщі. Безперечно, у керівних політичнихі військових колах ЗУНР ще раніше відчули нестачу в економічних, військових, зовнішньополітичних ресурсах для перемоги над Польщею. Навесні 1919 р. це стало ще очевиднішим. Навіть віра в диво, що пов’язувалася з можливою допомогою Антанти, підривалася тепер появою Червоної армії на східному терені Галичини.

Від Радянської Росії (формально — від уряду Української Соціалістичної Республіки) на адресу Ради Державних Секретарів надходили пропозиції про об’єднання військово-політичних сил для боротьби з польською агресією. Уряд ЗУНР не приймав їх з кількох причин. По-перше, уряд Радянської України, який тоді очолював болгарин "інтернаціоналіст” Христю Раковський, керівні кола ЗУНР не без підстав розглядали як форму і засіб російсько-більшовицької агресії проти Директорії, що вже задекларувала свою соборність. Більш ніж теоретично війна Радянської України проти Директорії була також і війною проти ЗУНР. По-друге, принципи радянського державного та соціально-політичного устрою, що грунтувався на ідеї диктатури пролетаріату, були діаметрально протилежними принципам демократії західного зразка, на яких формувалися західноукраїнські політики. По-третє, зближення з більшовицькою Росією означало б повний розрив з Антантою, а на неї лідери ЗУНР не втрачали надії навіть тоді, коли Антанта явно толерувала Польщу. До цього можна додати, що не тільки в політиків ЗУНР, а й у більшості авторитетів світової політики панувало сприйняття російської більшовицької революції і влади як чогось аномального, перехідного, що мало б неминуче загинути і звільнити дорогу загальноприйнятим і звичним суспільним порядкам. Насправді так воно й трапилося. Але ніхто не міг передбачити, що аномалія комунізму триватиме три чверті століття. Беручи до уваги і підступність Антанти, і агресію Польщі, і небезпеку більшовизму та анархізму, певні сили ЗУНР закликали зорієнтувати зовнішню політику ”на Росію білу”. Вже 18 травня 1919 р. на ім’я Президента Ради Державного секретаріату надійшов лист Миколи Іващука (чи Івасюка, можливо відомого художника —?), автор якого засуджував Антанту за підтримку Польщі: ”Ми не можем і не смієм манитися пустою надією, що вони дадуть нам автономію, що будуть супротив нас толерантні. Але з другої сторони мусимо бути приготовані на те, що так само, єсли не гірша доля жде нас в союзі з большевиками”. Для вибору союзника ”лишається Росія, очевидно не большевицька, але та, котра по трупах большевиків прийде до влади”, бо, мовляв, нема в нас сили, щоб воювати ще й з Росією. ”Ліпше з нею получитися добровільно з застереженням якнайширшої автономії”^[397].

По-четверте, радянські пропозиції союзу кожного разу супроводжувалися умовами, які обмежували суверенітет ЗУНР, та ще й крім всього іншого, передбачали повний розрив з Петлюрою. Вперше питання про союз з більшовиками обговорювалося на засіданні Ради Державних Секретарів 31 березня. Воно було зумовлене згаданим листом Бела Куна. Основну причину відмови навіть від переговорів з більшовиками Є. Петрушевич сформулював так (за протоколом): ”тепер всякі переговори з Советами були би небезпечні, бо вони би були голосні — а се довело би до розбиття переговорів з Антантою”, чого більшевики дуже хочуть. До цього додавалось, що такі переговори були би ”нелояльністю супроти правительства Петлюри”^[398].

Вдруге Державний Секретаріат обговорював питання про відносини з Радянською Україною 9 травня у зв’язку з радіотелеграмою Х. Раковського 7 травня про припинення вогню. Недосконалість протокольного запису засідання не дає змоги чітко окреслити позицію Державного Секретаріату в питаннях відносин з Радянською Україною. Безсумнівно, чіткості не було, бо навіть у фрагментах висловлювань одних і тих самих осіб не відчувається послідовності. С. Голубович міркував про те, що телеграма Х. Раковського спрямована проти Директорії, а її прийняття може бути перекручене ”перед Антантою”. Водночас ”припинення вогню з Советами”, — зазначав він, — звільнило б Республіку від одного фронту”. Нарешті підсумував: ”Щодо пропозиції Раковського, належить її прийняти”. Потім він же знову заявив, ”щоби з большевиками не переговорювати”, хоч Державний Секретаріат і Директорії ”помочі” дати не може. Присутній на засіданні сотник Магаляс виступив проти переговорів з більшовиками. Державний Секретар внутрішніх справ І. Макух висловлювався, щоб "забезпечити наші зади”, секретар Національної Ради С. Витвицький пропонував: ”у найбільш пекучім моменті можна було б заключите лише мілітарну конвенцію”^[399].1 на цей раз Державний Секретаріат у питанні ставлення до більшовиків чітко не визначився. На засіданні наступного дня, вже за участю членів Директорії Швеця й Андрієвського, прем’єра Мартоса і міністрів Шалдуна, Няньчура було знайдено ”дипломатичну” формулу: просити більшовиків звернутися з пропозицією переговорів до Директорії, яка має право переговорювати (в розумінні — й від імені ЗУНР (?) — С. М.) у справах миру і війни. Телеграму з такою відповіддю було вирішено розповсюдити в усій Європі^[400].

На цьому внутріполітичному і зовнішньополітичному тлі Республіка далі вела війну з Польщею. Воювала і вже відступала.

Розділ восьмий Воєнні поразки і відступ з рідного краю

Нічийний результат тривалих і кривавих лютнево-березневих боїв Галицької армії з польським військом підірвав віру українських стрільців у можливість перемоги над Польщею й збереження Української держави. Військове керівництво перестало вірити в таку перемогу ще раніше. Маючи на увазі середину березня, генерал Омелянович-Павленко писав: "Начальна команда прийшла до переконання, що розміри нашої майбутньої війни настільки не відповідатимуть нашим силам, що ми не зможемо зберегти й національної території та армії”^[401]. До весни 1919 р. втратило надію на військову перемогу і політичне керівництво.

Мабуть, через це впродовж квітня українська Начальна Команда не організувала жодної помітної воєнної акції, спрямованої чи то на поліпшення своїх позицій, чи бодай на їх закріплення. І навпаки, в період відносного затишшя поляки кількома локальними акціями на північно-західному напрямку від Львова взяли під контроль простір північніше від залізничної лінії Львів-Перемишль з містами Янів, Краковець, Яворів, потіснили позиції українського 1-го корпусу аж до Магерова. На Великдень, 20 квітня, поляки розпочали активні наступальні дії в південному та іншому напрямках від Львова з метою розширення ”навколольвівського перстеня”. Вони наступали на відтинку Сихів-Сокільники-Наварія. Українські підрозділи займали лінію Виннички-Кротошин-Жировка-Підсадки-Пустомити^[402].

У наступні дні поляки розпочали наступ на Солонку, Пирогівку, Бондарівку, Гленцівку і зайняли їх. Тоді ж вступили до Сихова, Пікулович, Прусів та інших підльвівських сіл^[403], а 29 квітня — у Ляшки Муровані, Брюховичі, Ясниська, Ставки, до вечора досягнувши лінії Підбірці-Каменопіль-Пруси-Жидатичі^[404].

Державний Секретар закордонних справ В. Панейко

В офіційних повідомленнях генерального штабу Галицької армії називалося багато командирів, котрі відзначилися в оборонних боях, зокрема підполковник Вольф, сотник Черевко, четар Гуцульського куреня Голинський, артилерійський командир сотник Шепарович, командир полку сотник Волощук, командир куреня поручник Чернецький, командири батарей Медвідь і Сорохан. ”Суддя поручник Микола Стойко зібрав 40 людей, які сиділи в слідчім арешті Щирця за легші провини, та 40 висудків і з ними локомотивом направився на Пустомити, там завернув 300 стрільців, які відступали, обняв над усіма команду і пішов в протинаступ”^[405].

Наприкінці квітня генеральний штаб Польського війська видав необхідні накази про збільшення військової сили у Східній Галичині: для поповнення львівських полків направлялося 2 тис. рекрутів з Кракова, 10-й піхотний полк до Яворова, 18-й та 38-й піхотні полки і два полки стрільців людових — до Перемишля. В Східну Галичину направлялися 2-й Підгалянський полк та два батальйони з Жешова^[406].

До цього, 20 квітня 1919 р., після таємно підготовленої й успішно проведеної операції у Вільно в’їхав Ю. Пілсудський. Польська дипломатія в Парижі переконалася в тому, що політика доконаних фактів є найкращим засобом впливу на позицію великих держав. Достатньо було Пілсудському закамуфлювати агресивні дії Польщі відозвою ”До мешканців Великого князівства Литовського!”, як Захід почав називати його борцем проти більшовизму та визволителем підкорених народів^[407].

Коли в Парижі діяла комісія генерала Боти, що повинна була виконати завдання Мирної конференції — підготувати проект розв’язання польсько-українського воєнно-політичного спору, польські дипломати одержали завдання від Варшави за будь-яку ціну затягувати узгодження документа, що міг би бути прийнятий українською стороною і схвалений союзниками. Натомість розроблявся план могутньої воєнної офензиви проти ЗУНР, аби в кінцевому підсумку і в галицькому питанні (аналогічно литовському) поставити господарів Мирної конференції перед доконаними фактами. Водночас польська делегація намагалася приспати пильність не лише української делегації на чолі з Сидоренком і Панейком, а й "вершителів” долі народів — керівників Франції, Англії, США. З цією метою голова польської делегації прем’єр-міністр Падеревський 18 квітня поінформував члена американської делегації в Парижі генерала Блісса про готовність Польщі до переговорів за проектом генерала Боти щодо умов припинення вогню між Польщею і ЗУНР. Цей проект переважно відштовхувався від лінії Бартелемі, залишав Львів за поляками, а Дрогобицько-Бориславський басейн за ЗУНР. У листі до Блісса 25 квітня Падеревський ще раз стверджував польську згоду до переговорів^[408].

Як відомо, за рішенням Ради Державного Секретаріату в Париж для представлення інтересів ЗУНР перед Мирною конференцією, зокрема перед комісією генерала Боти, відбула делегація у складі М. Лозинського (голова), військового аташе Д. Вітовського та секретаря місії О. Кульчицького. Позиція української делегації, здавалось, загалом позитивно сприймалась комісією Боти.

Представник ЗУНР у Парижі Василь Панейко 19 квітня телеграмою сповістив Раду Державного Секретаріату, що Польща, за словами її прем’єра, заявила про готовність до переговорів і мирного врегулювання відносин із ЗУНР. Цього виявилося достатньо, щоб переконати і Державний Секретаріат, і Начальну Команду Галицької армії про завершення українсько-польської воєнно-політичної боротьби дипломатичними засобами. Однак поляки продовжували вести масштабну підготовку до вирішального військового наступу. В квітні було перекинуто з Франції через Німеччину до Польщі армію генерала Галлера, сформовану й оснащену ”до останнього гудзика” за допомогою Франції. Ця армія налічувала близько 80 тис. жовнірів. Частина її була направлена на Волинь, де з’єдналася з групою Бабінського, а інша стрілецька дивізія галлерчиків опинилася в Галичині, з’єднавшись із військами групи ”Довудства ”Всхуд” генерала Івашкевича. На передовій лінії фронту із ЗУНР поляки зосередили 50 тис. жовнірів, 200 гармат. Передбачалася найбільша воєнна операція з усіх, які до того здійснювало польське військо^[409].

В інструкції від 26 квітня для військового радника польської місії в Парижі генерала Розвадовського прямо наголошувалось: ”Під оглядом військовим, необхідно твердо протистояти кожному припиненню вогню, так само розведенню з українцями, хіба тільки під умовою повного складення зброї, демобілізації і надання нам дозволу заняти всю Галичину і Волинь аж до Рівного”^[410]. Того ж дня аналогічні умови були продиктовані генералом Галлером парламентарям від генерала Павленка", а 30 квітня генерал Галлер прибув до Львова, де заявив: “Польські птахи з далеких країв прилетіли до цього міста, щоб полетіти далі на схід, щоб там означити границі нашої держави, де вони мусять бути призначені”^[411].

На українському ж боці панувала невіра у власні збройні сили і жевріла надія на Антанту. Ту загальну воєнно-психологічну атмосферу, можливо, найточніше відобразило донесення Начальної Команди Галицької армії 20 квітня 1919 р. Раді Державних Секретарів. Воно написане локанічно, кожне його слово передає гірку правду: ”Від прориву під Судовою Вишнею находиться наша армія в стані цілковитої пасивності супроти ворога, а її сила опору упадає із дня на день. В сучасний мент наше положення на польському і большевицькому фронті таке.

Перед двома днями зачали поляки наступ під Львовом та змусили наші частини упустити старі укріплені становища та відступити на другу лінію. В цей момент наступ продовжується далі і не має майже ніякої надії із-за браку резерв та з причини здеморалізування фронтових формацій ставити ворогові успішний опір, бо свідомість власної немочі супроти ворога деморалізує козаків, відбирає в них віру в які-небудь успіхи, через що обнижує боеспосібність армії”. Як зазначалося у донесенні, на більшовицькому фронті найкращі частини "коломийські куріні заявили, що вони не підуть боєм проти большевиків”, а ворог ”в напрямку Гусятина збирає сили. Супроти сего дальше ведення війни на два фронти є рішучо неможливим”. Про це вже в лютому заявляла Начальна Команда: ”А це воно тим більше, що матеріальний стан армії є прямо катастрофальний.

Всі зарядження та заходи НК, щоб удержати армію хоч на цьому степені, в якому вона знаходилась в перших днях марта, остали безуспішні, армія упадає. Від половини марта одержано на фронт як доповнення 1484 люда, а самими хорими відійшло до 3000 чоловік, вчисляючи велику силу дезертирів, загублених та інших”. Знову зазначалось, що й про це Начальна Команда неодноразово повідомляла Державний Секретаріат. Але "Державним Секретаріатом не було одначе нічого конкретного зроблено, щоб поліпшити стан армії. А вічне визивання на чужі підмоги та на се, щоб зискати на часі, допровадило її над берег пропасті”.

За той час суперник ”заосмотрив армію матеріально, у нього маються зараз навіть шоломи та газові маски. В цей мент він рішуче переважає наші сили під кождим зглядом”.

Командувач та його начальник штабу писали, що за умов усвідомлення катастрофи вони не можуть надуживати довір’ям армії, обтяжувати своє сумління і відповідальність перед всім народом. Вони просили демісії й висунення на їх місце таких людей, ”котрі б змогли в цей мент узяти на себе ту важку відповідальність”. Документ підписали генерал Омелянович-Павленко і полковник Курманович^[412].

Все це, напевно, не менше усвідомлював і Державний Секретаріат, і керівники Національної Ради. Тому при обговоренні проблем війни з Польщею політичне керівництво кожного разу акцентувало на необхідності переговорів з поляками. Так було й на засіданнях Ради Державних Секретарів 30 квітня, 9 травня, 10 травня та ін.^[413]

До певної міри реакцією на такий стан в армії стало рішення цієї Ради 13 травня про "покликання до військової служби” чоловіків 1881 та 1882 рр. народження^[414]. Однак воно не було реалізоване.

Напевне, розумів нелегке становище Галицької армії і Головний отаман С. Петлюра. Але найбільшим лихом він вважав більшовиків. Тому на засіданні Ради Державних Секретарів 13 травня, в переддень початку масштабної польської антиукраїнської офензиви, він вимагав: "Галицькі війська мусять зробити наступ на більшовиків”. На скарги і виправдання галицьких керівників, що нема амуніції, й вони знаходяться ”в тяжкім положенню супроти поляків” і не мають змоги боротися на два фронти, Головний отаман сформулював своє завдання у формі наказу: ”щоби ми безусловно зробили наступ на більшовиків, або хоч задсмонстрували наступ”^[415].

За цих умов 14 травня польські війська під командуванням генерала Галлера перейшли в наступ на волинсько-галицькому напрямку проти правого крила українського фронту, який обороняв 1-й корпус полковника Микитки. Прорвавши фронт у районі Белза, маючи майже трикратну перевагу в бойовій силі, поляки почали витісняти галицькі війська на всьому фронті. Тоді ж зі Львова в напрямку на позиції галичан у районі Куликова наступала дивізія полковника Стшелецького. Водночас 19 травня на правому фланзі від галицької оборони до більшовиків перейшла 13 дивізія та залишки так званої Сірої дивізії Дієвої армії, внаслідок чого більшовики захопили Рівне, а радянська загроза з тилу для Галицької армії зросла^[416].

Сильного удару польські війська завдали 15 травня лівому крилу українського фронту — позиції 3-го корпусу під командуванням генерала Гембачова. Сили 3-го корпусу були значними. "Харчовий стан” корпусу становив 25 тис. осіб, бойову силу — 15 тис. багнетів, 30 гармат, багато кулеметів^[417]. Звичайно, ударна група генерала Івашкевича їх перевершувала, маючи у своєму складі 42 тис. бійців. Але виявились також і бездарність українського командування, втрата ним оперативного керівництва військами. Основного удару поляки завдали силами 4-ї дивізії генерала Олександровича по позиціях галицьких військ у районі Крукенич-Гусакова. Крукеницька група вимушена була 16 травня відступити за р. Стривігор. Під ударами польської 3-ї дивізії генерала Зелінського та загрозою оточення зі сходу почала відступати і Хирівська група, але не в напрямку Самбора, де вона могла б з’єднатися з Крукеницькою, а до Старої Солі й далі — Старого Самбора. На лівому крилі Крукеницької групи утворився відкритий простір, яким скористалися поляки і вдарили на ліве крило групи. Остання відступила до Самбора. Це потягло за собою відступ групи ”Рудки”, а потім і бригади о. Бізанца. Відрізані від основних сил 3-го корпусу, Хирівська група і Гірська бригада от. Черського чисельністю декілька тисяч вояків замість з’єднатися з основними силами корпусу Галицької армії вирішили перейти на територію Чехословаччини, де були інтерновані^[418]. Дії командування Гірської бригади, що фактично ухилилася від оборони краю, отримали в історіографії негативну оцінку^[419], хоча, до речі, думки про рятування армії шляхом її відступу на чехословацьку територію кількома днями пізніше, 19 травня, висловлював сам Є. Петрушевич^[420].

У наступ з півдня 16 травня перейшли румуни, які були в змові з поляками. Все робилося під приводом з’єднання позицій польських і румунських військ нібито для зміцнення загального антибільшовицького фронту на сході.

Генерал Омелянович-Павленко 17 травня спробував зупинити відступ військ 3-го корпусу. В районі Стрия він сформував бойову групу з восьми куренів і восьми батарей, а також оперативний штаб на чолі з полковником Кукуракіним. Група 18 травня здійснила контрнаступ у напрямку на Дрогобич і здобула перемогу. Однак після повідомлення о. Бізанца про його відступ з Миколаєва і для того, щоб запобігти можливому оточенню, група генерала залишила Дрогобич. Командувач виїхав у Ходорів, де застав у штабі полковника Курмановича, майорів Ерлє, Льонера та ін. Постало питання не про відсіч ворогові, а про спасіння армії^[421].

Державний Секретаріат 18 травня заслухав інформацію Курмановича і вирішив направити парламентарів до поляків з пропозицією припинити вогонь і заняти лінію Буга^[422]. Про широкомасштабний воєнний польський наступ уряд ЗУНР повідомив Найвищу Раду Мирної конференції. Питання про польський наступ, що був фактично викликом Найвищій Раді, обговорювалося на засіданні так званої Ради чотирьох. Польську акцію різко критикував Ллойд Джордж, котрий рекомендував припинити Польщі будь-яку допомогу. Але ліберальніше трактували дії Польщі Клемансо і Вільсон. Падеревського оправдали і всю вину "списали” на самочинність Пілсудського. Головним підсумком розгляду питання було рішення направити 19 травня офіційного листа польському урядові. Однак чомусь зупинилися на тому, щоб залагодити справу за допомогою Падеревського. Листа не надіслали.

На засіданні Ради чотирьох 21 травня було заслухано українську делегацію. Визнано її рацію, зокрема в тому, що проти ЗУНР наступала армія Галлера, яка нібито формувалася лише для боротьби з більшовиками. Клемансо зробив запит Пілсудському про роль арміїГаллерав офензиві. Пілсудський ”вияснював” ту справу 27 травня^[423]. Проте до цього дня основне завдання — нанесення розгромного удару Галицькій армії та захоплення майже всієї Східної Галичини — було виконане. Наступні ”повчання” Польщі Найвищою Радою мали виховний характер. Мовляв, якщо Польща не прийме рішення Мирної конференції, то “Замирені та Здружені держави вже не будуть мати підстав надавати їй допомогу”. В розмові з послом Франції Пралоном, котрий вручав відповідну ноту, Ю. Пілсудський заявив, що він готовий зупинити воєнну акцію, бо її мета — злучення з Румунією — досягнута. Крім того, вина за початок акції знову покладалася на українців, які нібито робили антипольські атаки. Польщі потрібно було, мовляв, розбити українців, щоб вивільнити воєнні сили, перекинути їх на захід проти евентуального німецького наступу^[424]. Пілсудський 27 травня видав розпорядження зупинити наступ. Польща перекреслила не лише українські домагання кордону по р. Сян, а й усі пропозиції комісії Бартелемі, комісії Боти та ін. Віра поляків у політику доконаних фактів стосовно ЗУНР грунтувалася ще й на тому, що остання так і не була офіційно визнана великими знахідними державами і порушення її прав не виглядало як порушення норм міжнародного права. На етапі боротьби за національну незалежність і свободу, доки не наступило повного й офіційного міжнародного визнання, ЗУНР, у свою чергу, могла покладатися тільки на політику доконаних фактів, військову силу.

На згаданій нараді в Ходорові 18 травня було вирішено відірвати галицькі частини від їх безпосереднього зіткнення з польським військом і вивести їх у трикутник Дністер-Збруч-Золота Липа. Так засвідчував Омелянович-Павленко. Однак інші документи дають підстави вважати, що в більшості випадків українське військо відходило з боями. Польське військо 18 травня вступило у Миколаїв, 19 — у Дрогобич і Борислав, 20 — у Стрий. Станом на 23 травня праве крило 1-го корпусу було атаковане в районі Станіславчика, а пізніше — по всій лінії фронту. Корпус відступив на лінію Острів-Соколівка-Полтва, а потім Підгірці-Олешків-Ожидів; 2-й корпус був атакований польськими військами на південний схід від Львова і відійшов на лінію Полтва-Куровичі-Бібрка-Ходорів; 3-й корпус стояв над Свічею від Дністра до Пацикова й атак не зазнавав. Війська корпусу мали наказ тримати цю лінію впродовж двох днів, потім відступити на річки Сивка-Ломниця^[425]. Начальна Команда вже 21 травня була в Бережанах^[426]. Становище Республіки ставало вкрай небезпечним і у зв’язку з наступом румунських військ з півдня. Державний Секретаріат 21 травня розглядав питання евакуації уряду, служб, матеріальних цінностей із Станіслава. Обговорювались варіанти виїзду частини Державного Секретаріату і керівників Національної Ради за кордон, залишення окремих Державних Секретарів для роботи і представлення українських інтересів в умовах окупації, дискутувались питання напрямків відступу армії. Висувались пропозиції федерації з Чехословаччиною (Є. Петрушевич, Є.Левицький), розриву з Петлюрою (о. Юрик, Витвицький), капітуляції армії перед Румунією, що виступає ”з рамена Антанти” (Витвицький), дати розпорядження місцевим органам української влади, щоб залишалися на місці і ”перед силою уступили” (д-р Ваньо)^[427]. У Станіславі 24 травня відбулося останнє засідання Державного Секретаріату. Знову запропонував вступити в переговори з більшовиками Л. Цегельський. Є. Петрушевич та інші — проти. Діячам Панейкові, Бурачинському, Марганцю, Артимовичу, Козаневичу, Лозинському передавалася ”повновласть заступати правительство Західної області УНР” перед іноземними державами. Щодо основного складу уряду — було вирішено евакуюватися в Чортків, армії ж — відступати на схід^[428].

Станіслав 25 травня зайняли поляки, румуни — лінію Незвиська-Хриплин-Надвірна.

Галицька армія на початку червня опинилася на невеликому клаптику Галичини між лінією Устєчко-Ягольниця на заході, Збручем на сході, Дністром на півдні та лінією південніше Чорткова через Чорнокій Ді — на півночі загальною площею 1,5 тис. км². З цього приводу стрільці говорили з гіркою іронією "маємо ще 1 1/2 морга Галичини"^[429].

Галицька армія зробила відчайдушну і героїчну спробу вигнати ворога, захистити Республіку, що ввійшла в історію під назвою Чортківської офензиви. Остання розпочалася 7 червня 1919 р. Їй передувало кілька важливих подій. Насамперед, було змінено Начального Вождя армії, ймовірно, 25 травня, коли штаб розміщався у Бережанах.(місто після 27 травня опинилося під окупацією Польщі). Про зміну командування Галицькою армією генерал Омелянович-Павленко залишив такий фрагмент спогаду: "Трохи згодом Начальну Команду в Бережанах відвідав президент Петрушевич з генералом Трековим. На довірочну розмову він запросив полковника Курмановича. На розмові він заявив, що уряд признає нашу корисну службу, але стверджує нашу фізичну перевтому й тому рішає об’єднати всі засоби боротьби (фронт і запілля) в руках одної свіжої особи. Цією особою був генерал Греков, який ставав "Начальним Вождем", а я залишався "командармом"^[430]. При цьому змінювався і начальник штабу армії. Ним став полковник Штіпшіц-Тарнава^[431], як дуже швидко виявилося, зовсім бездарний військовик^[432]. Армія від нього незабаром звільнилася.

Як уже зазначалося, на початку Чортківського наступу відбулася загальна реорганізація державного і військового керівництва Республікою. Актом 9 червня 1919 р., проголошеним від імені Національної Ради і Державного Секретаріату, вся повнота влади передавалася Диктатору. Ним став Євген Петрушевич. Учасники тих подій та історики зазначають, що впродовж короткого затишку, з 27 травня і до 6 червня, зменшена, але очищена від непевного елементу Галицька армія відпочила фізично, ожила духом, відновилась її бойова сила. Знову стрільці горіли бажанням битися з ворогом, що загарбав їх рідний край. Варто, проте, додати, що відновлення бойової сили забезпечувалося підвищенням армійської дисципліни, в тому числі і шляхом розстрілу дезертирів, до яких застосовувався принцип десяткування, коли розстрілювався кожен десятий з них^[433].

Чортківський протинаотуп пов’язують головно з іменем генерала Олександра Грекова. Є твердження і про те, що план протинаступу зродився в штабі 2-го корпусу полковника Мирона Тарнавського^[434]. Автори "Історії українського війська" наголошували: ”генеза цієї офензиви… ще донині не зовсім вияснена”^[435]. Так чи інакше, контрнаступ розпочався 8 червня. Його почали 3-тя і 5-та бригади другого корпусу, які в той день відбили у поляків Ягольницю, а ввечері — Чортків.

Один з літаків УГА

На відміну від попередніх фронтових боїв, що знаходили бодай мізерне відображення у комунікатах Начальної Команди, друкувались у газетах, бої, що розгорнулися після Чортківського протинаступу, проходили в особливих умовах — слабкого забезпечення армії засобами інформації й документування подій. Через це Чортківська офензива здебільшого подається на основі спогадів її учасників. З офіційних тогочасних документів, що в узагальненому вигляді передають перебіг подій після 7 червня, зберігся ”Денник Начальної Команди Галицької армії”. Його опублікував у ”Літописі Червоної Калини” Євген Яворівський^[436]. За цим документом, з доповненням його фрагментами з інших джерел, офензива розгорталася дуже динамічно. Після того як 3-тя Бережанська і 7-ма Львівська бригади нанесли удар під Чортковом, розпочалися з’єднання всіх трьох Галицьких корпусів: 2-го — під командуванням М. Тарнавського, до складу якого входили згадані бригади, 1-го — під командуванням О. Микитки, що займав праве крило спресованого українського фронту, і 3-го, новим командиром якого після увільнення генерала Гембачова було призначено полковника Кравса, іменованого ж тоді генералом. Всі три командири корпусів вирізнялися позитивними рисами й одержали високу оцінку в мемуарній літературі та історіографії. ”3 австрійської школи виніс все найкраще, — повідомляв про Осипа Микитку "Літопис Червоної Калини”, — велике почуття відповідальності, обов’язковість, совісність, пильність та ревність у праці… Ворог беззаконного насильства, але рішучий і невблаганний у відношенні до всіх ворогів народу”^[437]. Неодноразово писали й про військового командира Мирона Тарнавського. Щоправда, Степан Шухевич підмітив у нього одну навряд чи позитивну рису: ”… страшенний фаталіст; вірив, що не має щастя. Заєдно казав, що має ”пеха” і тому не їхав на фронт аби не спровадити нещастя”^[438]. В усій Галицькій армії поважали генерала Кравса, німця родом з Буковини. ”Рахував себе все й всюди українцем, — писав про нього генерал Омелянович-Павленко, — був основною фігурою в третьому корпусі. Йому одному дозволила Начальна Команда розвинути бригаду в дивізію”^[439].

В Чорткові була розгромлена дивізія під командуванням полковника В. Сікорського у складі 13-го, 40-го і 36-го полків та кількох батарей. Українському корпусу дісталися одна легка і п’ять важких гармат, 52 скоростріли, 60 тис. набоїв та 200 полонених. Розбиті польські полки відступали на Бучач. Після перемоги в районі Чорткова полковник Тарнавський був іменований генералом, а командир 7-ї Львівської бригади Бізанц став підполковником^[440].

Успіху українські частини і підрозділи домоглися 11 червня. Війська 2-го корпусу взяли Бучач і Монастириська. Воєнні трофеї поповнились двома гарматами, кулеметами, іншою зброєю та обозом. Сили 3-го Галицького корпусу завдали поразки військам дивізії генерала Зєлінського, розбили 9-й полк уланів і захопили значні трофеї: обоз з харчами і взуттям, вісім кулеметів, польові кухні. Чимало поляків потрапило в полон. Бригада Українських січових стрільців відігнала два польські батальйони до Теребовлі, в ніч на 12 червня війська 1-го корпусу при підтримці 2-го корпусу ввійшли в Теребовлю, 13 червня 9-та Белзька бригада 1-го корпусу під проводом от. Мариновича зайняла Скалат. Українські війська направилися на Тернопіль. Генерал Греков тимчасово з’єднав командування 2-го і 1-го корпусів в одну групу військ під командуванням генерала Тарнавського. В Тернополі велася гарячкова реорганізація польських частин і батальйонів, у тому числі з дивізії полковника Сікорського, у нові боєздатні частини. Війська 3-го корпусу дійшли до Золотої Липи і розпочали бої за міст через Дністер біля с. Нижнева та населені пункти вздовж Золотої Липи. Війська 3-го корпусу 14 червня завдали удар групі польських військ у районі Козової. Українські війська почали наступ на Тернопіль не лише з півдня від Теребовлі, зі сходу — від Скалату, а й із заходу. Українська бригада 15 червня ввійшла у Тернопіль. Розгрому зазнали дев’ять польських полків. Знову галицькому війську дісталися значні трофеї. В той же день 7-ма Самбірська бригада 3-го корпусу під командуванням сотника Гофмана (командиром бригади став після призначення А. Кравса командиром корпусу) вела бої біля мосту в Нижневі, а новоутворена 11-та бригада під командуванням сотника Шльоссера успішно наступала на правому березі Золотої Липи. На цей день припало підписання у Львові угоди між командуванням польських військ і делегацією Начальної Команди військ Директорії. Від імені УНР угоду підписав генерал Сергій Дельвіг. Угода повинна була мати чинність з 21 червня. Вона передбачала демаркаційну лінію між УГА і польським військом — Заложці-р. Серет-Чистилів-Тернопіль-Микулинці-Острів-Литятин-р. Золота Липа-Дністер-Незвиска. Місцевості Чистилів, Тернопіль, Острів, Литятин мали залишатися на польському боці^[441]. Але Петрушевич з тих міркувань, що договір був підготовлений і підписаний без його відома і, ймовірно, з надією, що офензива завершиться повним успіхом (або, можливо, і з принципових міркувань), договору не визнав й офензиви не припинив.

Сумнівно, чи таку позицію Диктатора можна вважати недалекоглядною. У військах 17 червня було прочитано наказ, що забороняв вживати у службі слово "товариш”^[442]. Того ж дня поляки почали евакуацію служб зі Станіслава. Поляки дуже зміцнили свої позиції в районі Бережан.

Десята бригада 1-го корпусу 18 червня захопила Зборів. Поляки далі зміцнюють Бережани, під якими йшли завзяті бої. Західніше Зборова на південній стороні залізниці Зборів-Красне оперувала Львівська дивізія генерала Єнджеєвського, південніше неї — дивізія полковника Сікорського, ще південніше проти галицького 3-го корпусу — дивізія генерала Зєлінського. Найголовніші бої 20 червня велись у районі Бережан. Поляки неодноразово переходили в контрнаступ, але кожного разу зазнавали великих втрат, особливо від артилерії полку отамана Ярослава Воєвідки. В ніч з 20 на 21 червня польські частини залишили Бережани і відступили на Рогатин.

Бригади 1 — го корпусу 21 червня визволили Підкамінь (9-та бригада), Лукавець (10-та бригада), Плугів (6-та бригада), а 22 червня війська корпусу ввійшли до Золочева. Поляки покинули Броди і зайняли оборонну лінію Ожидів-Скварява-Гологори. Війська 3-го і 2-го корпусів наблизилися до Гнилої Липи, а подекуди і перейшли її.

Галицькі підрозділи підійшли до гологірських висот 23 червня, зайняли Рогатин і Бурштин та села західніше цих міст. Наступного дня польські війська на північному відтинку фронту зайняли оборону по лінії Ожидів-Скварява-Вільшаниця-Гологірська висота 422-Вовків до Гнилої Липи. Того ж дня 4-та Золочівська бригада зайняла гологірські висоти 404 та 418 — Лису. Одинадцята бригада 3-го корпусу відзначилася в рукопашному бою, що відбувся в лісі біля с. Черче. Командиром українського куреня, котрий вів цей бій, був поручник Голинський. ”…Під діланням гуцульських багнетів розбігається ворог в розтіч”, - писав пізніше про бій один з його учасників. До речі, допоміжну бойову силу в цьому бою виконував єврейський відділ з 70 стрільців, який зайшов у тил ворога^[443].

Скрізь, куди поверталося українське військо, люди дуже радо вітали його. Як розповідає про це згаданий уже ”Нарис історії ІV-го куріня”, в с. Болшеві, куди 23 червня прийшла 4-та Самбірська сотня, населення виносило з поля бою поранених. При цьому загинула сільська дівчина. У с. Різдвянах обкидали курінь квітами. В селі Пукові діти виносили стрільцям набої.

Польські війська 25 червня здійснили наступ на Зборів, але він зазнав цілковитого краху. Контрнаступом 1-го корпусу було зайнято Ожидів і Белзець, здобуто панцирний поїзд і два вагони піхотної амуніції. Третій корпус відбив сильний польський наступ на Рогатин і знову зайняв західніші села — Руду і Черче. В Рогатині розташувалась 7-ма бригада.

Станом на 26 червня лінія так званої Чортківської офензиви сягнула з півночі на південь Бродів-Ожидова-Скваряви через Гологори до верхів’я Гнилої Липи-вниз нею-західніше Рогатина-західніше с. Вільшовець-східніше Галича-вниз по Дністру. Але до цього дня польське командування вже перекинуло на галицький фронт нові свіжі з’єднання і частини. Назад були повернуті великопольські групи, три дивізії легіоністів, 6-та дивізія з армії генерала Галлера, дивізія генерала Желіговського^[444], відповідно реорганізовані та поповнені дивізії генералів Єнджеєвського і Зєлінського, полковника Сікорського. Знову польське командування створило на галицькому фронті вирішальну перевагу військової сили. В наступні дні це дало про себе знати.

Ні українське політичне керівництво, ні Начальна Команда не здогадувались, що смертельного удару ЗУНР вже завдали держави Антанти, щойно 11 липня о 8 год. 15 хв вечора Польська команда передала Українській стороні лист Найвищої Ради: ”До Президента Української Республіки.

Щоби охоронити особисту безпечність і маєток мирного населення Східної Галичини перед звірствами большевицьких банд, Найвища Рада Антанти і її союзників порішила уповноважити провідників Польської Республіки продовжити свої операції аж по Збруч. Се уповноваженнє ніяк не торкається рішень, які Найвища Рада думає видати в справі політичного становища Галичини”^[445].

Про 27 червня у згаданому "Деннику Начальної Команди” написано дуже скупо: ”Белзець занятий. Висота 404 на захід Гологір втрачена. З рештою без змін”^[446]. Але перші незначні втрати виявилися провісником великої катастрофи. Наступного дня ворог завдав сильного удару в напрямку на Бережани і захопив Нараїв за 15 км на північний захід від Бережан. Почався загальний відступ Галицької армії, а 29 червня поляки вступили в Бережани. Розпочалися польські атаки на ділянці 3-го корпусу. Захоплені Болшівці; розпочато артатаку в районі Нижнева з метою виходу на лівий берег Дністра; 1 липня із ще раніше зайнятих поляками Бродів, а також з району Підкаменя-Зборова-Озерної розпочався наступ на позиції 1-го корпусу. В районі Бережан-Козової почала діяти група полковника Павлика.

На могилі товариша

Незважаючи на польську перевагу в період так званого другого відвороту, Галицька армія відходила організовано.

У цей час до Диктатора Петрушевича звернувся більшовицький уряд України. На відміну від попередніх більшовицьких ініціатив щодо ЗУНР, які за формою мали посередній характер (перша виходила від лідера Угорської Радянської Республіки Бела Куна, друга мала форму Звернення ЦВК України до трудящих Галичини^[447]), липневе звернення було конкретним. За інтерпретацією О. Назарука, більшовицькі умови союзу були такими:

1. Галицький уряд зриває союз з Петлюрою і відкликає від нього всіх галичан.

2. Про це прилюдно оповіщується, як і про союз з більшовиками.

3. Між більшовиками і галицьким урядом укладається союз для боротьби з Польщею і Румунією.

4. Обидва уряди створюють спільне командування армії.

5. В частини Галицької армії більшовицький уряд посилає своїх комісарів.

6. У внутрішні справи Галичини більшовицький уряд не втручається.

Але до цього часу керівництвом ЗОУНР на чолі із Диктатором вже було прийняте рішення з боями відступити і з’єднати Галицьку армію з Дієвою армією Директорії для боротьби, як вважалося, з російсько-більшовицьким ворогом України^[448].

У напрямку Золочів-Тернопіль-Теребовля-Хороетків-Гусятин відступив 1-й корпус. У Тернополі команда корпусу ще організувала з євреїв-добровольців один курінь, який разом з усією Галицькою армією перейшов за Збруч; 2-й корпус відходив через Бережани-Козову-Струсів-Теребовля-Чортків-Скала, бригади 3-го корпусу — через Підгайці-Монастириська-Бучач-Іванє Пусте.

В період "другого відвороту” Галицької армії Диктатор (вважають, що під сильним тиском С. Петлюри) ще раз провів зміну керівництва Начальною Командою. Начальник штабу полковник Штіпшіц-Тарнава звільнявся під приводом намагання таємно виробити собі закордонний паспорт і втекти з Галицької армії. На хід Чортківської офензиви цей начальник штабу не мав жодного вливу. Штаб, проте, виконував конструктивну роль завдяки таким штабістам, як отамани Льобковіц, отаман Бізанц-Вольф та ін.

При обговоренні питання про звільнення, точніше, вигнання Штіпшіца-Тарнави, тінь вини безпідставно було кинуто і на генерала Грекова. Однак звільнити генерала не мали підстав. "Генерал Греков, — писав історіограф, — уосібнив в собі всі ціхи начального вождя: послідовний, з далеким стратегічним зором і енергійний, узискав він відразу симпатії армії, одначе їх надто хутко підірвали політичні каверзи"^[449].

Так чи інакше, 6 липня 1919 р. Начальним вождем Галицької армії був призначений генерал Мирон Тарнавський, а начальником Генерального штабу — полковник Альфред Шаманек, німець за національністю, уродженець м. Львова. Той же автор дав таку характеристику цьому німцеві: "Це був одинокий мабуть старшина не українець, який зрозумів нас, служив безкорисно, чесно й вірно українському народові й віддав йому все своє знання, здоров’я й життя"^[450]. Інший автор, старшина УГА, залишив про А. Шаманека і такі рядки: "Хоч перемучений, хоч не виспаний, він хоче бути близько першої боєвої лінії, щоби власними очима ствердити ситуацію"^[451].

За Збруч відходили галицькі стрільці під керівництвом нової команди. В районі Гусятина переправлялися частини 1 — го корпусу, біля Скали Подільської—2-го, в околицях Ніврі та Кудринець — 3-го корпусу. Офіційна версія, що узасаднювала цей крок Галицької армії, була сформульована в наказі генерала Тарнавського. "УГА переходить Збруч і вступає на територію своєї ширшої Вітчизни Великої України…, щоб вирвати червоним зайдам матір українських городів — столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю — Львів"^[452]. Це були високі й далекосяжні мрії, які, щоправда, глибоко суперечили факту договірних зв’язків між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським.

Відходили за Збруч 16 і 17 липня. Ще 15 липня 14-та бригада 3-го корпусу під командуванням отамана Василя Оробка мала бій з поляками під Винятинцями, а 16-го тримала передпілля перед мостом у Кудринцях, докивсі частини корпусу не перейшли річки. "Коло 5-ї години поїли ми коні останній раз в Збручі, — писав про цей сумний день тодішній начальник штабу бригади поручик Карло Аріо, — …була гарна, гаряча, суха літня пора"^[453]. Інші частини і підрозділи також вели бої з поляками до останньої хвилини.

Одного вістуна з третього куреня 24-го полку, що переходив Збруч біля с. Тульчина, вбила польська куля вже на східнім боці річки^[454]. Підрозділи 7-ї бригади переправилися 17 липня з с. Нівра на західному березі до с. Адамівка на східному^[455]. Найбільший натиск поляки робили на частини 1-го корпусу, з яким Начальна Команда навіть втратила зв’язок. Поширилися чутки, що корпус разом з командиром полковником О. Микиткою з’єднався з більшовиками. Чутки виявилися неправдивими. Разом з бойовими підрозділами українського війська за Збруч перейшов обоз армії, у складі якого налічувалося 20 тис. коней та 10 тис. возів^[456].

Начальна Команда виїхала у Кам’янець-Подільський ранком 16 липня. Тоді ж туди переїхали державні служби ЗОУНР на чолі з Диктатором Є. Петрушевичем.

Перед тим як залишити Галичину, Диктатор уже розгромленої ЗУНР ще написав відповідь до Найвищої Ради Антанти на її рішення від 25 червня. Він просив, ”щоби бодай після проголошення присуду негайно вислано комісію, яка в товаристві наших делегатів мала би ствердити польські жорстокості…” Водночас Петрушевич патетично заявляв: "український народ і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників, при чім закладаю протест проти мандату, даного польським розбійникам на знищення українського краю, стверджую, що відповідальність за наслідки того страшного присуду, виданого без переслухання обох сторін, впаде не на мене.

З постою Начальної Команди ГА дня 15 липня 1919.

Уповноважений Диктатор ЗОУНР д-р Євген Петрушевич”^[457].

Лист Євгена Петрушевича мав символічне значення. Конструктор антантівської орієнтації, політик ЗУНР, здавалось, не бачив жодного виходу з того становища, в якому опинилася держава. Він і просить, і погрожує, і протестує, і, зрештою, хоче зняти з себе відповідальність. З таким суперечливим багажем стратегії й тактики залишав Диктатор, а з ним його армія, його генерали і дорадники рідний край. Важко допустити, що провідник народу Західної України, котрий волею долі опинився на чолі Республіки, вірив тоді у мрію ”через Київ до Львова”. Ця мрія у середині липня 1919 р. була настільки ж сплюндрованою, як і його завойована ворогом найрідніша Вітчизна.

Наступні події, що розгорталися на Великій Україні, в еміграції, в уярмленій Галичині, знаменували нову сторінку в історії Західної України. І хоч формально проблема Східної Галичини аж до 15 березня 1923 р. ніби продовжувала залишатися суб’єктом міжнародних відносин і під цим приводом продовжував діяти за гроші американських українців емігрантський уряд Петрушевича, реальної ЗУНР, про яку написана ця книга, не стало 17 липня 1919 р.

Очевидно, що простежити хід політики уряду ЗУНР в еміграції, страдницьку епопею Української Галицької армії після 17 липня, зв’язок між українськими політичними структурами за кордоном і народом у Східній Галичині ще важче, ніж писати про зоряні та грозові дні реальної Республіки. І теми ці, звичайно, ще потребують своїх дослідників.

Післяслово

Західноукраїнська Народна Республіка реально проіснувала, за підрахунками В. Гордієнка, 257 днів^[458]. Після того як війська й уряд ЗУНР відступили з рідного краю, політичні структури та армія Республіки продовжували існувати, в невимовно тяжких умовах шукаючи можливості відвоювання національної свободи і державності, але не в змозі були це зробити. Історія ЗУНР поза рідним краєм безмірно трагічна, особливо для її армії. Діяльність дипломатії з позицій емігрантського уряду була заздалегідь приреченою, а доля Республіки — визначена перевагою польської, румунської, радянсько-російської сили весною-влітку 1919 р. Це не означає, що період історії "дипломатичної” ЗУНР від липня 1919 р. до березня 1923 р. не мав впливу на зростання національної свідомості народу. З багатьох поглядів безкомпромісна політика уряду Є. Петрушевича на еміграції дала свої плоди^[459].

Національно-демократична революція, утворення ЗУНР та її реальне існування впродовж восьми з половиною місяців відіграли велику роль в історії західноукраїнських земель і всього українського народу.

Українці Австро-Угорської монархії як частина української нації декларували і здійснили природне право на самовизначення. Через п’ять з половиною століть після втрати національної державності у формі Галицько-Волинського князівства корінний народ західноукраїнського краю рішуче заявив перед усім світом, що він не вмер, не втратив свідомості своєї національної самостійності та окремішності, а готовий зі зброєю відстоювати своє право на незалежність.

У визвольних змаганнях українці Австро-Угорщини виходили з права корінного народу бути господарем рідної землі. В обгрунтуванні цього вони виходили з таких аргументів, як проживання в краї від найдавніших історичних часів, велика абсолютна демографічна перевага над мешканцями інших національностей, які з’явилися пізніше, обов’язок відновлення національної державницької традиції, що існувала впродовж багатьох століть у давні часи і була насильно ліквідована сусідніми державами. Специфіка національно-визвольної боротьби українців Австро-Угорщини полягає в тому, що вона була спрямована не тільки проти офіційного монархічного режиму, а й проти претензій сусіднього польського народу на Східну Галичину, румунського — Північну Буковину, угорського — Закарпатську Русь. Сусіди розглядали українські етнічні землі складовою частиною минулих державних утворень поляків, румунів, угорців. Українська політична думка поборювала ці претензії, трактуючи їх як прагнення до повторення насильства і несправедливості в історії.

Виникнення ЗУНР засвідчило могутнє піднесення національної свідомості західних українців, що не тільки не занепала з поразкою Республіки, а стала ще чутливішою, вразливішою і навіть безкомпромісно агресивною після загарбання краю Польщею. На жаль, керівники Польської держави не хотіли цього визнавати і тим паче брати до уваги українські аспірації, що робило вкрай ненормальними українсько-польські стосунки ще впродовж кількох наступних десятиліть.

Вагомим доказом відданості національній ідеї стало ініціювання ЗУНР злуки з Українською Народною Республікою. І хоч Акт Злуки 22 січня 1919 р. не був до кінця реалізований у практиці відносин обох частин України, він започаткував новий етап українського національно-визвольного руху — етап боротьби за Соборну Україну.

Важливою особливістю виникнення розвитку української державності в Галичині та Північній Буковині був демократизм, поважання прав національних меншин, уважне ставлення до інтересів соціальних верств, гуманні принципи законотворчої діяльності.

Існування ЗУНР засвідчило, що український народ, як й інші європейські народи, здатний до державного життя. У надзвичайно складних умовах внутрішнього і зовнішнього характеру впродовж кількох місяців у ЗУНР було створено нову структуру адміністративного поділу та управління, регулярну армію, дипломатичну службу, систему апровізації (харчового забезпечення) цивільного населення, організовано діяльність школи, медичне забезпечення, розпочато відбудову зруйнованого війнами господарства, житлових будинків, матеріальної бази культури.

Антанта де-юре так і не визнала Західноукраїнської Народної Республіки, надаючи велику допомогу Польщі, що воювала проти ЗУНР. Нарешті, Антанта санкціонувала польську окупацію Східної Галичини. І тим не менше Антанта, а з нею і ввесь світ змушені були рахуватися з фактичним існуванням Західноукраїнської держави, визнавати її представників, утворювати різні місії, комісії для вивчення і розв’язання польсько-українського воєнно-політичного протиборства. Отже, ЗУНР стала фактором міжнародних відносин. Одним з позитивних наслідків цього була відома ”лінія Керзона”. Вона від 1919 р. аж до 1945 р. "тримала на пульсі” українське питання в політиці Польщі, Радянського Союзу, США, Великобританії, Франції та Організації Об’єднаних Націй.

При всіх різновимірних оцінках радянської зовнішньої політики в українському питанні незаперечним є факт, що та мовчазливо відштовхувалася від декларацій ЗУНР, коли ініціювала рішення Українських Народних Зборів 27 жовтня 1939 р. про возз’єднання Західної України з Українською РСР і коли на міжнародній арені відстоювала західний кордон СРСР (а заодно й України) в роки Другої світової війни.

Згадуючи про ЗУНР, не можна обійти питання про причини її поразки. Про це писали багато і загалом правильно. Наша коректива полягає лише в одному: найсуттєвішою з тих причин вважаємо радянський фактор. У неодноразово цитованій праці генерала Омеляновича-Павленка є міркування про те, що в листопаді 1918 р. до бою проти 17-мільйонної Польщі стала 40-мільйонна Україна; у січні 1919 р. Галичині вже не доводилося надіятися на допомогу з Великої України, а треба було думати про допомогу Українській Народній Республіці; в березні ж двобій малої Галичини з Польщею переріс у "боротьбу Галичини з Антантою”^[460]. Поразки, завдані Українській Народній Республіці російсько-більшовицькою Червоною армією, потягнули за собою і поразки Галицької армії на польському та інших фронтах.

Другою причиною поразки Галицької армії, навіть якщо не брати до уваги антантівські допомоги польському війську, була загальна перевага весною 1919 р. останнього в чисельності, в якості командного складу, в озброєнні та оснащенні, а також матеріальному забезпеченні. Важко допустити, що навіть при надзвичайних зусиллях уряду і народу самої ЗУНР можна було б зрівняти якісний і кількісний склад Галицької армії з Польською.

Проте згаданими причинами не вичерпуються можливості ЗУНР відстояти і захистити себе перед польською агресією. Окрім усього (і це можна вважати третьою причиною), державне і військове керівництво ЗУНР у війні з Польщею не використало момент, коли в українсько-польському протистоянні українська сторона мала більше шансів на перемогу і силою доконаного факту ще до приїзду комісії Бартелемі примусити Антанту, а також уряд Варшави піти на підписання миру з можливими для ЗУНР умовами. Для цього і уряд, і Начальна Команда повинні були б діяти революційніше, розумніше і цілеспрямованіше, оперативніше і забезпечити вирішальну перевагу військової сили, ще до січня-лютого опанувати Львовом, ліквідувати польський контроль над залізничною лінією Перемишль-Львів, створити безперервний фронт уздовж західної межі Східної Галичини. Проте керівництво ЗУНР, виховане на правилах Віденського парламенту і Галицького сейму, розглядало справу боротьби за Українську державу швидше в правовому полі, в тому числі й міжнародно-правовому, ніж воєнному. Зазначимо, що український рух станом на 1918–1919 рр. був недостатньо. зрозумілий для головних держав Антанти. Західноукраїнська революція, на жаль, не висунула національних вождів нового взірця. При аналізі історичних документів складається враження, що Євген Петрушевич, Кость Левицький, Лонгин Цегельський, Іван Макух, Осип Бурачинський та інші керівники у найвідповідальніший період листопада 1918-березня 1919 рр. розв’язували питання так, ніби над Республікою не був занесений смертельний меч воєнної агресії. Часто необхідну масштабну і конкретну державну та військову діяльність підмінювали революційною напівпустою фразою. Після того, як для української справи невдало закінчилась місія Бартелемі, потрібно було найрішучіше зміцнювати армію, а Національна Рада і Державний секретаріат опублікували відозву "Український народе!”. В ній, як уже згадувалося, був і заклик "хто тільки може носити оружжя, нехай стає в ряди українського війська”^[461]. Конкретне ж рішення про поповнення армії шляхом призводу двох додаткових річників — 1881 р. і 1882 р. народження Державний секретаріат прийняв лише 13 травня^[462], коли воно вже не могло бути виконаним.

Найбільшу діловитість, державну відповідальність і принциповість виявляв Сидір Голубович, але йому теж не вистачало впевненості у своїх діях. Неодноразово писалося про недоліки в організації Державного Секретаріату військових справ та Начальної Команди, брак національних професійних військових кадрів. Можна додати, що армійська атмосфера з німецькими штабами, великою психологічною дистанцією між старшинами і "мужвою” зовсім не відповідала вимогам часу, сковувала і придавлювала революційну творчість мас.

Не дуже поталанило Західноукраїнській Республіці на вищі військові командні особи. За три тижні боїв у Львові на посту головних комендантів української Начальної Команди змінилося три офіцери. Головного вождя Галицької армії генерала Омеляновича-Павленка пізніший історіограф охарактеризував, як "добродушну людину, а не військову постать”. Він ”не одягнув ані разу однострою УГА, а волів ходити без жодних відзнак"^[463].

Деструктивний вплив на державне і військове будівництво зумовлювало неоднакове розуміння і сприйняття національного моменту в діяльності різних політичних партій. В час, коли для національних політичних сил не могло бути вищого завдання, ніж захист і збереження національної державності, в українському політичному таборі на щит почали піднімати соціальні проблеми, розв’язання яких аж ніяк не могло бути здійснене в період, коли ворог окуповував столицю краю і загрожував такою ж окупацією всій Республіці. Це особливо виявилося під час роботи Селянсько-Робітничого (Трудового) з’їзду 31 березня 1919 р., учасникам якого ”вбивалося в голову й серце на всі лади, що одинокі їх вороги — се Національна Рада і Державний секретаріат. Не знищений край, не недостача поживи, не те, що Україна мусить вести війну з своїми сусідами", а тільки Національна Рада і Державний секретаріат. І дуже фатальним був той факт, що "першу скрипку в сих промовах грав член Національної Ради п. Безпалко”^[464].

Безперечно, поразку ЗУНР зумовила безконечна кількість факторів. Однак падіння ЗУНР не перекреслило ролі Республіки в історичному поступі українського народу на шляху до національної свободи і державної незалежності. Реальне існування впродовж восьми з половиною місяців національної державності внесло в український рух єдину кінцеву мету — здобуття самостійної Соборної держави. Досвід ЗУНР переконливо засвідчив, що вибороти і захистити незалежне національне існування можливо тільки зусиллями всіх суспільних верств і політичних сил народу.

В історіографії неодноразово зустрічаються міркування над тим, чи не припустилися українці помилки, коли відкидали лінію Бартелемі, лінію угоди Дельвіга та інші лінії. На це питання відповіла історія. Коли б керівництво ЗУНР прийняло лінію Бартелемі, то хто знає, чи доля українського населення західніше тієї лінії вже в 20-30-х роках не випередила б долі лемків 1944–1947 рр.

Від 1919 р. і до наших днів найвідповідальніші національні політичні сили намагалися переступити межі елітарності політичного руху, надати йому всенародного характеру. Це також властиве для українських визвольних змагань у роки Другої світової війни.

Не можна не звернути уваги і на те, що ЗУНР стала колискою, з якої виросли тисячі самовідданих борців за волю України. Різними виявилися їх методи боротьби, пошуки дороги до національного визволення — чи то через УВО-ОУН, УНДО, ФНЄ, УНО та й КПЗУ, а в роки Другої світової війни — через партизанські загони УПА, але ніхто з них не зрадив національних ідеалів.

На глибоке переконання автора, українські історики залишаються у великому боргу перед творцями і захисниками Західноукраїнської держави 1918–1919 рр., перед поколінням людей, яким довелося жити в роки високого національного зле і у. Автор усвідомлює недосконалість і фрагментарність своєї праці. І все-таки він хоче надіятись, що читач ознайомиться з нею з інтересом, а інші історики напишуть глибші та повніші дослідження про Західноукраїнську Народну Республіку — яскраву сторінку з національної історії українського народу.

Список рекомендованої літератури

Аріо Карло. Нарис історії XIV бригади УГА //Літопис Червоної Калини (далі — ЛЧК). 1931. Квіт.

Батюк Тарас. Шкільництво Дрогобиччини в роки Західноукраїнської Народної Республіки //Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич, 1997. Вип. II.

Ботушанський Василь. Участь буковинців у процесі творення української державності (1918–1919 рр.) //Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. Івано-Франківськ, 1993.

Бояринич Василь. Кривавий шлях 19.ХІІ—15.V. 1919 р. П’ять місяців боїв III куреня 24 п. п. ім. гетьмана П. Дорошенка за Львів. Львів, 1936.

Бруно-Миронів. До 11-річчя Дрогобицького повстання //Західна Укоаїна. 1930. № 3–4. Квіт.

Вальтер М. Повчальні роковини. (До 10-річчя ЗУНР) //Наша Правда. 1928. Ч. 11–12. Листоп. — груд.

Веселы Индржих. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11.

Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М. С.Грушевського. К., 1992.

Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. 1–3. (Репринтне видання). К., 1990.

Витанович І. Аграрна політика українських урядів 1917–1920 //Укр. історик. 1967. № 3–4.

Вишиваний В. Українські Січові стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії //Запорожець. Календар на 1912 р. Відень, 1920.

Вістник державних законів і розпорядків Західної области Української Народної Республіки. Станіслав, 1919. Вип. 1-10. Січ. — трав.

Вітик С. 14 березня 1923 р. (Роковини уярмлення західноукраїнських земель) //Більшовик України. 1928. № 5.

Возняк С. М. І. Франко про національне питання і шляхи його розв’язання в Галичині //Іван Франко. Статті і матеріали. Львів, 1964. 36. 11.

Вол Б. Д., Малик Я. Й., Чуприна В. М., Танчин 1.3. Боротьба за державність України (1917–1993). Львів, 1994.

Габсбург В. (Василь Вишиваний). Уважаю українців найкращими жовнірами //Україна. 1993. № 10.

Габсбург Вільгельм (Василь Вишиваний). Автобіографія. Вступне слово і коментарі А. Малика. Львів, 1996.

Герасименко М. П., Кравець М. М., Ковальчак Г. І. До питання про характер подій у Східній Галичині на початку листопада 1918 р. // Український історичний журнал (далі УІЖ), 1959. № 3. С. 86–94.

Гірняк Н. Листопадовий зрив з перспективи //Календар ”Нового шляху” на 1968. Вінніпег-Манітоба, б/р.

ГоракВ. Дмитро Вітовський //Дзвін, 1992, № 1–2. С. 130–140.

Гордієнко В. Українська Галицька Армія. Львів: Меморіал, 1991. 112 с.

Гордієнко В. Листопадове сходження на Голгофу: історія УГА //Літопис Червоної Калини. 1991. № 1, с. 2–8; № 2, с. 2–9; № 3, с. 2–9.

Гордій М. Генерал Тарнавський. Начальний вождь УГА. Львів, 1936.

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. К: Либідь, 1993, 288 с.

Гуцуляк Михайло. Перший листопад 1918 року на західних землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового чину. К, 1993.

Дашкевич Я. Досвід листопадових днів. До 75-річчя ЗУНР //Ратуша. 1993. 16 листоп.

Дашкевич Я. Олена Степанів //Старожитності, 1993, № 11–12. С. 22–23.

Демянчук Михайло. Роззброєння старшинської школи в Кам’янці-Струміловій //ЛЧК, 1933, квітень.

Дончинський Б. Полковник Д. Вітовський //Серед бурі. Літературний збірник. Львів, 1919.

Дрогобицьке повстання 14–15 квітня 1919 року//Наша Правда, 1929, ч. 1–3, січень-березень. С. 112–115.

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів; 1991.

Заклинський М. ”А ми тую стрілецькую славу збережемо”. Спомини з визвольної війни. Частина II. Львів, 1936.

З приводу Селянсько-Робітничого з’їзду //Републіка, 1919, ч. 54, 5 цвітня.

История Венгрии в трех томах, том III. М., 1972.

История США, том второй. 1877–1918. М., 1985.

Історичні передумови возз’єднання українських земель. К., 1989.

Історія українського війська. (Від княжих часів до 20-х років XX ст.). Видання 4-е. Львів, 1992.

Камінюк М. До характеристики зовнішньої політики ЗУНР. (З нагоди X річниці галицьких подій) //Більшовик України, 1928, № 21–22. С. 73–80.

Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. Вип. 1. К, 1957. С. 59–90.

Карпенко О. Ю. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях //УІЖ, 1993, № 1. С. 16–29.

Карпинець Іван. 1 курінь 8 бригади УГА //ЛЧК, 1931, січень.

Ключенко Олег. Генеральна булава УГА //ЛЧК. 1931. Квіт.

Ключенко Олег. Генералітет УГА //ЛЧК. 1931. Жовт.

Конституційні акти України. 1917–1920. Невідомі конституції України. К, 1992.

Kocie М. Воскресають лише там, де є могили… //Дзвін. 1990. № 6.

Кравс Антін. За українську справу. Спомини. Львів, 1937.

Крезуб А. Нарис українсько-польської війни 1918–1919. Львів, 1935.

Кренжаловський Д. Львів в українських руках. 1-21.XI. 1918. Камінець, 1919.

Крівава книга, частина 2. Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919–1920. Відень, 1921.

Крупський І. В. Преса Української Галицької Армії у визвольних змаганнях за державність України //Вісн. Львів, ун-ту. Серія журналістики. Львів, 1992. Вип. 17.

Кугутяк Микола. Галичина: сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993.

Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів, 1931.

Куртяк Є. Сльози генерала Тарнавського //ЛЧК. 1991. № 5.

Куртяк Є. Спалені обози. К., 1993.

Лазаревич М. Місце стрілецької ідеологї в Листопадовій національно-демократичній революції//Міжнародна конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. Івано-Франківськ, 1993.

Легкий 3. Терновий вінок генерала Микитки //ЛЧК. 1993. № 1–2.

Левицький Кость. Перед роком //Український Прапор. (Відень). 1919. 1 листоп.

Левицький К. Перший Державний Секретаріат у Львові //Український Скиталець. 1923. 1 черв.

Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців. 1848–1917. Львів, 1926. Ч. 1.

Левицький Кость. Великий зрив. До історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів. Львів, 1931.

Литвин М. Р., Науменко К.Є. Історія Галицького стрілецтва. Львів, 1991.

Литвин М. Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів, 1995.

Лозинський Михайло. Галичина в рр. 1918–1920. Відень, 1922.

Лозинський М. В роковини антантського злочину //Західна Україна. 1930. № 7–8.

Львів. Історичні нариси. Львів, 1996.

Макарчук С. А. Республіка, що обрала поразку //Вільна Україна. 1989. 22 і 24 січ.

Макарчук С. А. Січові стрільці: що стоїть за легендою //Наука і суспільство. 1990. № 3.

Макарчук С. А. Ставлення української громадськості Галичини до Польської держави //Вісн. Львів, ун-ту. Серія іст. 1995. Вип. 30.

Макарчук С. А. Моральні засади організації суспільного життя в ЗУНР //Завальська Січ: Матеріали науково-теоретичної конференції 25.III. 1995. Завалля Івано-Франківської обл. Снятии, 1995.

Маланчук В. Історія однієї зради. Львів, 1958.

Малик Я. Й., Вол Б Д., Чуприна В. М. Історія української державності. Львів, 1995.

М-вич Д. Листопадові помилки 1918 р. //Дзвони. 1936. № 11.

Манучевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11.

Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю Західноукраїнської Народної Республіки. 1–3 листопада 1993. Матеріали. Івано-Франківськ, 1993.

Нагаєвський І. Історія української держави XX століття. К., 1993.

Нагаєвський І. Кров народу і митарства Паризької конференції //За вільну Україну. 1991. 1 листоп.

Наріжний Симон. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Прага, 1992. Ч. 1.

Неділя М. Дипломатична діяльність ЗУНР у 1918–1919 рр. //Наук. зап. Львів, іст. музею. Львів, 1994. Вип. 2–3.

Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918–1919. Прага, 1929.

Охримович В. ”Військовий Комітет” (Причинки до історії Листопадового перевороту — на основі особистих помічень і споминів) //Діло. 1928. 1 листоп.

Павленко В. В. Дипломатична місія Української Народної Республіки (1918–1920) //Укр. іст. журн. 1992. № 12.

Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх споминів. Львів, 1929. Панейко В. Перед Першим листопадом. Шматок спогадів //Діло. 1928. 1 листоп.

ПанюкА. В., РожикМ.Є. Історія становлення української державності. Львів, 1995.

Пастернак С. Сторінки історії УГА //Дзвін. 1991. № 6. Полонська-Василенко Наталія. Історія України. Мюнхен, 1976. Т. 2. Різник Л. Великий здвиг //Дзвін. 1994. № 6.

Савчук Борис. Український Пласт. 1911–1939. Івано-Франківськ, 1996. Сірко В. Наймолодші учасники УГА //ЛЧК. 1928. № 11.

Сливка Ю. Ю. Боротьба трудящих СхідноїГаличини проти іноземного поневолення. К, 1973.

Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1959. Т. 1–3. Стахів М. На хвилях революції. Львів, 1938.

Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918–1923. Коломия, 1993.

Томашівський С. Десять літ українського життя в Польщі. Львів, 1929. Трильовський К. Мої перші дні у ЗУНР //ЛЧК. 1936. № 11.

Франко І. Русько-польська згода і українсько-польське братання //Іван Франко. Публіцистика. К., 1953.

Франко І. Стільки нас є //Зібр. тв.: У 50 т. Т. 44. Кн. 2.

Хомишин Григорій. З останніх літ. Мої спомини і рефлексії //Нова Зоря. 1938. З листоп.

Чубатий Микола. Державний лад на Західній області Української Народної Республіки. Львів, 1921.

ШанковськийЛ. Українська Армія в боротьбі за державність. Мюнхен, 1958.

Шишка О. Слідами листопадових боїв. Львів, 1993.

Шухевич Володимир. Початок українсько-польської війни //Укр. прапор. Відень. 1919. 1 листоп.

Шухевич Степан. Спомини з українсько-галицької армії (1918–1920). Львів, 1929. Ч. 1.

Якимович Богдан. З історії Українських Січових стрільців //Пам’ятки України. 1990. № 1.

Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 роках. Філадельфія, 1956.

Примітки

1

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

2

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

3

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

4

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

5

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

6

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

7

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

8

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

9

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

10

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно)

11

¹¹ Źródła do dziejów walk o Lwów i województwa południowo-wschodnie. 1918–1920. Lwów, 1936. Т. 1; 1937. T 2; 1939. T. 3.

(обратно)

12

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

13

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

14

¹⁴ Там само.

(обратно)

15

¹⁵ Mroczka Ludwik. Galicji rozstanie z Austrią. Zarys monograficzny. Kraków, 1990.

(обратно)

16

¹⁶ Wrzosek M. Wojsko polskie i operacje wojenne lat 1918–1921. Białystok, 1988.

(обратно)

17

¹⁷ Kozłowski Maciej. Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią. 1918–1919. Kraków, 1990.

(обратно)

18

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

19

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja i jej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

20

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

21

²¹ Там само.

(обратно)

22

²² Там само.

(обратно)

23

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

24

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

25

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

26

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

27

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

28

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

29

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

30

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

31

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

32

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

33

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

34

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

35

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно)

36

¹¹ Źródła do dziejów walk o Lwów i województwa południowo-wschodnie. 1918–1920. Lwów, 1936. Т. 1; 1937. T 2; 1939. T. 3.

(обратно)

37

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

38

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

39

¹⁴ Там само.

(обратно)

40

¹⁵ Mroczka Ludwik. Galicji rozstanie z Austrią. Zarys monograficzny. Kraków, 1990.

(обратно)

41

¹⁶ Wrzosek M. Wojsko polskie i operacje wojenne lat 1918–1921. Białystok, 1988.

(обратно)

42

¹⁷ Kozłowski Maciej. Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią. 1918–1919. Kraków, 1990.

(обратно)

43

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

44

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja i jej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

45

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

46

²¹ Там само.

(обратно)

47

²² Там само.

(обратно)

48

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

49

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

50

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

51

²⁶ Історичні передумови возз’єднання українських земель. С. 327.

(обратно)

52

²⁷ Там само. С. 356.

(обратно)

53

²⁸ Діло. 1914. 27 лип.

(обратно)

54

²⁹ Там само. З серп.

(обратно)

55

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

56

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

57

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

58

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

59

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

60

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

61

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

62

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

63

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

64

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно)

65

¹¹ Źródła do dziejów walk o Lwów i województwa południowo-wschodnie. 1918–1920. Lwów, 1936. Т. 1; 1937. T 2; 1939. T. 3.

(обратно)

66

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

67

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

68

¹⁴ Там само.

(обратно)

69

¹⁵ Mroczka Ludwik. Galicji rozstanie z Austrią. Zarys monograficzny. Kraków, 1990.

(обратно)

70

¹⁶ Wrzosek M. Wojsko polskie i operacje wojenne lat 1918–1921. Białystok, 1988.

(обратно)

71

¹⁷ Kozłowski Maciej. Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią. 1918–1919. Kraków, 1990.

(обратно)

72

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

73

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja i jej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

74

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

75

²¹ Там само.

(обратно)

76

²² Там само.

(обратно)

77

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

78

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

79

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

80

²⁶ Історичні передумови возз’єднання українських земель. С. 327.

(обратно)

81

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

82

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

83

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

84

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

85

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

86

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

87

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

88

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

89

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

90

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно)

91

¹¹ Źródła do dziejów walk o Lwów i województwa południowo-wschodnie. 1918–1920. Lwów, 1936. Т. 1; 1937. T 2; 1939. T. 3.

(обратно)

92

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

93

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

94

¹⁴ Там само.

(обратно)

95

¹⁵ Mroczka Ludwik. Galicji rozstanie z Austrią. Zarys monograficzny. Kraków, 1990.

(обратно)

96

¹⁶ Wrzosek M. Wojsko polskie i operacje wojenne lat 1918–1921. Białystok, 1988.

(обратно)

97

¹⁷ Kozłowski Maciej. Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią. 1918–1919. Kraków, 1990.

(обратно)

98

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

99

Після губернатора Стадіона з 1848 р. аж до 1915 р. посаду губернатора (з 1854 р. — намісник) Галичини обіймали поляки з числа найбагатших поміщиків. Після повернення австрійців до Львова у травні 1915 р. посаду намісника обіймав австрієць генерал Коллард. Після смерті останнього (у червні 1916 р.) намісником став австрієць генерал Ерик Діллер, у квітні 1917 р. його змінив австрієць граф Гуйн.

(обратно)

100

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja ijej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

101

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

102

²¹ Там само.

(обратно)

103

²² Там само.

(обратно)

104

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

105

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

106

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

107

²⁶ Історичні передумови возз’єднання українських земель. С. 327.

(обратно)

108

²⁷ Там само. С. 356.

(обратно)

109

²⁸ Діло. 1914. 27 лип.

(обратно)

110

²⁹ Там само. З серп.

(обратно)

111

³⁰ Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО), ф. 257, оп. 1, спр. 17. С. 11–18.

(обратно)

112

³¹ Там само, спр. 30. С. 8–9.

(обратно)

113

³² Ботушанський Василь. Участь буковинців у процесі творення української державності (1918–1919 рр.) //Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. 1–3 листопад 1993 р. Івано-Франківськ, 1993. С. 8–9.

(обратно)

114

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

115

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

116

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

117

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

118

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

119

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

120

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

121

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

122

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

123

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно)

124

¹¹ Źródła do dziejów walk o Lwów i województwa południowo-wschodnie. 1918–1920. Lwów, 1936. Т. 1; 1937. T 2; 1939. T. 3.

(обратно)

125

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

126

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

127

Директорія заявила про взяття влади, повалення гетьмана, відновлення Української Народної Республіки 13 листопада 1918 р. У Київ війська Директорії вступили 14 грудня, після чого гетьман П. Скоропадський втік до Німеччини.

(обратно)

128

¹⁴ Там само.

(обратно)

129

¹⁵ Mroczka Ludwik. Galicji rozstanie z Austrią. Zarys monograficzny. Kraków, 1990.

(обратно)

130

¹⁶ Wrzosek M. Wojsko polskie i operacje wojenne lat 1918–1921. Białystok, 1988.

(обратно)

131

¹⁷ Kozłowski Maciej. Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią. 1918–1919. Kraków, 1990.

(обратно)

132

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

133

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja i jej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

134

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

135

²¹ Там само.

(обратно)

136

²² Там само.

(обратно)

137

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

138

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

139

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

140

²⁶ Історичні передумови возз’єднання українських земель. С. 327.

(обратно)

141

²⁷ Там само. С. 356.

(обратно)

142

²⁸ Діло. 1914. 27 лип.

(обратно)

143

²⁹ Там само. З серп.

(обратно)

144

³⁰ Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО), ф. 257, оп. 1, спр. 17. С. 11–18.

(обратно)

145

³¹ Там само, спр. 30. С. 8–9.

(обратно)

146

³² Ботушанський Василь. Участь буковинців у процесі творення української державності (1918–1919 рр.) //Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. 1–3 листопад 1993 р. Івано-Франківськ, 1993. С. 8–9.

(обратно)

147

³³ Вісник державних законів і розпорядків. 1919. Вип. 3. 2 марта. С. 25.

(обратно)

148

³⁴ ЦДІА України у Львові, ф. 581, on. 1, спр. 109.

(обратно)

149

³⁵ Там само. С. 10.

(обратно)

150

³⁶ Там само. спр. 96. С. 42–45.

(обратно)

151

³⁷ Републіка. 1919 р. Ч. 61. 17 цьвітня.

(обратно)

152

³⁸ Хомишин Григорій. З останніх літ. Мої спогади і рефлексії //Нова Зоря. 1938. З листоп.

(обратно)

153

³⁹ ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 146. С. 48–48 зв.

(обратно)

154

⁴⁰ Там само.

(обратно)

155

⁴¹ Там само.

(обратно)

156

⁴² Там само.

(обратно)

157

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

158

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

159

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

160

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

161

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

162

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

163

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

164

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

165

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

166

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно)

167

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

168

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

169

¹⁴ Там само.

(обратно)

170

¹⁵ Mroczka Ludwik. Galicji rozstanie z Austrią. Zarys monograficzny. Kraków, 1990.

(обратно)

171

¹⁶ Wrzosek M. Wojsko polskie i operacje wojenne lat 1918–1921. Białystok, 1988.

(обратно)

172

¹⁷ Kozłowski Maciej. Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią. 1918–1919. Kraków, 1990.

(обратно)

173

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

174

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja i jej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

175

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

176

²¹ Там само.

(обратно)

177

²² Там само.

(обратно)

178

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

179

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

180

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

181

²⁶ Історичні передумови возз’єднання українських земель. С. 327.

(обратно)

182

²⁷ Там само. С. 356.

(обратно)

183

²⁸ Діло. 1914. 27 лип.

(обратно)

184

²⁹ Там само. З серп.

(обратно)

185

³⁰ Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО), ф. 257, оп. 1, спр. 17. С. 11–18.

(обратно)

186

³¹ Там само, спр. 30. С. 8–9.

(обратно)

187

³² Ботушанський Василь. Участь буковинців у процесі творення української державності (1918–1919 рр.) //Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. 1–3 листопад 1993 р. Івано-Франківськ, 1993. С. 8–9.

(обратно)

188

³³ Вісник державних законів і розпорядків. 1919. Вип. 3. 2 марта. С. 25.

(обратно)

189

³⁴ ЦДІА України у Львові, ф. 581, on. 1, спр. 109.

(обратно)

190

³⁵ Там само. С. 10.

(обратно)

191

³⁶ Там само. спр. 96. С. 42–45.

(обратно)

192

³⁷ Републіка. 1919 р. Ч. 61. 17 цьвітня.

(обратно)

193

³⁸ Хомишин Григорій. З останніх літ. Мої спогади і рефлексії //Нова Зоря. 1938. З листоп.

(обратно)

194

³⁹ ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 146. С. 48–48 зв.

(обратно)

195

⁴⁰ Там само.

(обратно)

196

⁴¹ Там само.

(обратно)

197

⁴² Там само.

(обратно)

198

⁴³ ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 69. С. 1, 6, 12 зв.

(обратно)

199

⁴⁴ Там само. С. 17, 18.

(обратно)

200

⁴⁵ Там само, спр. 59. С. 1.

(обратно)

201

⁴⁶ Там само. С. 3.

(обратно)

202

⁴⁷ Там само, спр. 100. С. 1–2.

(обратно)

203

⁴⁸ Rutkowski Stanisław. Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 r. Lwów; Warszawa; Kraków, 1926. S. 27.

(обратно)

204

⁴⁹ Життєпис. Гинилевич Ярослав ИГуцуляк Михайло. Перший листопад 1918 р. С. 230–231.

(обратно)

205

⁵⁰ Життєпис Івана Тершаківця //Там само. С. 266.

(обратно)

206

⁵¹ Czubiński Antoni. Walka о granice wschodnie Polski… S. 64.

(обратно)

207

⁵² Литвин M.P., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. С. 83.

(обратно)

208

⁵³ Заклинський Мирон. ”А ми тую червону калину…” С. 101–102.

(обратно)

209

⁵⁴ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 54. С. 29–30.

(обратно)

210

⁵⁵ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. С. 158.

(обратно)

211

⁵⁶ Kramarz Henryka. Ze sceny walk… S. 109.

(обратно)

212

⁵⁷ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 54. С. 29 зв.

(обратно)

213

⁵⁸ Там само. С. 35.

(обратно)

214

⁵⁹ Там само. С. 84 зв.

(обратно)

215

⁶⁰ Hunczak Taras. Ukrainę and Poland in dokuments. 1918–1922. New-Jork; Paris; Sydney; Toronto, 1983. Part. I. S. 14–18.

(обратно)

216

⁶¹ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 44. С. 8–9.

(обратно)

217

⁶² Там само. С. 6.

(обратно)

218

⁶³ Там само.

(обратно)

219

⁶⁴ Там само.

(обратно)

220

⁶⁵ Там само. С. 10.

(обратно)

221

⁶⁶ Там само. С. 11.

(обратно)

222

⁶⁷ Там само. С. 12.

(обратно)

223

⁶⁸ Там само. С. 14.

(обратно)

224

⁶⁹ Там само.

(обратно)

225

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

226

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

227

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

228

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

229

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

230

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

231

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

232

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

233

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

234

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно)

235

¹¹ Źródła do dziejów walk o Lwów i województwa południowo-wschodnie. 1918–1920. Lwów, 1936. Т. 1; 1937. T 2; 1939. T. 3.

(обратно)

236

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

237

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

238

¹⁴ Там само.

(обратно)

239

¹⁵ Mroczka Ludwik. Galicji rozstanie z Austrią. Zarys monograficzny. Kraków, 1990.

(обратно)

240

¹⁶ Wrzosek M. Wojsko polskie i operacje wojenne lat 1918–1921. Białystok, 1988.

(обратно)

241

Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. С. 68.

(обратно)

242

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

243

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja i jej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

244

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

245

²¹ Там само.

(обратно)

246

²² Там само.

(обратно)

247

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

248

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

249

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

250

Полковник І. Омелянович-Павленко — рідний брат генерала М. Омеляновича-Павленка.

(обратно)

251

²⁶ Історичні передумови возз’єднання українських земель. С. 327.

(обратно)

252

²⁷ Там само. С. 356.

(обратно)

253

²⁸ Діло. 1914. 27 лип.

(обратно)

254

²⁹ Там само. З серп.

(обратно)

255

³⁰ Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО), ф. 257, оп. 1, спр. 17. С. 11–18.

(обратно)

256

³¹ Там само, спр. 30. С. 8–9.

(обратно)

257

³² Ботушанський Василь. Участь буковинців у процесі творення української державності (1918–1919 рр.) //Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. 1–3 листопад 1993 р. Івано-Франківськ, 1993. С. 8–9.

(обратно)

258

³³ Вісник державних законів і розпорядків. 1919. Вип. 3. 2 марта. С. 25.

(обратно)

259

³⁴ ЦДІА України у Львові, ф. 581, on. 1, спр. 109.

(обратно)

260

³⁵ Там само. С. 10.

(обратно)

261

³⁶ Там само. спр. 96. С. 42–45.

(обратно)

262

³⁷ Републіка. 1919 р. Ч. 61. 17 цьвітня.

(обратно)

263

³⁸ Хомишин Григорій. З останніх літ. Мої спогади і рефлексії //Нова Зоря. 1938. З листоп.

(обратно)

264

³⁹ ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 146. С. 48–48 зв.

(обратно)

265

⁴⁰ Там само.

(обратно)

266

⁴¹ Там само.

(обратно)

267

⁴² Там само.

(обратно)

268

⁴³ ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 69. С. 1, 6, 12 зв.

(обратно)

269

⁴⁴ Там само. С. 17, 18.

(обратно)

270

⁴⁵ Там само, спр. 59. С. 1.

(обратно)

271

⁴⁶ Там само. С. 3.

(обратно)

272

⁴⁷ Там само, спр. 100. С. 1–2.

(обратно)

273

⁴⁸ Rutkowski Stanisław. Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 r. Lwów; Warszawa; Kraków, 1926. S. 27.

(обратно)

274

⁴⁹ Життєпис. Гинилевич Ярослав ИГуцуляк Михайло. Перший листопад 1918 р. С. 230–231.

(обратно)

275

⁵⁰ Життєпис Івана Тершаківця //Там само. С. 266.

(обратно)

276

⁵¹ Czubiński Antoni. Walka о granice wschodnie Polski… S. 64.

(обратно)

277

⁵² Литвин M.P., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. С. 83.

(обратно)

278

⁵³ Заклинський Мирон. ”А ми тую червону калину…” С. 101–102.

(обратно)

279

⁵⁴ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 54. С. 29–30.

(обратно)

280

⁵⁵ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. С. 158.

(обратно)

281

⁵⁶ Kramarz Henryka. Ze sceny walk… S. 109.

(обратно)

282

⁵⁷ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 54. С. 29 зв.

(обратно)

283

⁵⁸ Там само. С. 35.

(обратно)

284

⁵⁹ Там само. С. 84 зв.

(обратно)

285

⁶⁰ Hunczak Taras. Ukrainę and Poland in dokuments. 1918–1922. New-Jork; Paris; Sydney; Toronto, 1983. Part. I. S. 14–18.

(обратно)

286

⁶¹ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 44. С. 8–9.

(обратно)

287

⁶² Там само. С. 6.

(обратно)

288

⁶³ Там само.

(обратно)

289

⁶⁴ Там само.

(обратно)

290

⁶⁵ Там само. С. 10.

(обратно)

291

⁶⁶ Там само. С. 11.

(обратно)

292

⁶⁷ Там само. С. 12.

(обратно)

293

⁶⁸ Там само. С. 14.

(обратно)

294

⁶⁹ Там само.

(обратно)

295

⁷⁰ Там само, ф. 581, оп. 1, спр. 147. С. 10.

(обратно)

296

⁷¹ Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. С. 55.

(обратно)

297

⁷² Piłsudski Józef. Obrona Lwowa //Piłsudski. Pisma wybrane. Warszawa, 1934. S. 147–156, 174.

(обратно)

298

⁷³ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie. S. 76.

(обратно)

299

⁷⁴ ДАЛО, ф, 257, on. 1, cnp. 121. C. 77.

(обратно)

300

⁷⁵ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie. S. 76.

(обратно)

301

⁷⁶ Лозинський Михайло. Галичина в рр. 1918–1920. С. 86.

(обратно)

302

⁷⁷ Там само.

(обратно)

303

⁷⁸ Czubiński Antoni. Walka о granice wschodnie. S. 77–78.

(обратно)

304

⁷⁹ ДАЛО, ф, 257, оп.1, спр. 121. С. 58.

(обратно)

305

⁸⁰ Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. С. 14, 24, 26.

(обратно)

306

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

307

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

308

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

309

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

310

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

311

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

312

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

313

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

314

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

315

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно)

316

¹¹ Źródła do dziejów walk o Lwów i województwa południowo-wschodnie. 1918–1920. Lwów, 1936. Т. 1; 1937. T 2; 1939. T. 3.

(обратно)

317

Очевидно: Заложецького судового повіту Зборівського політичного адміністративного повіту.

(обратно)

318

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

319

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

320

¹⁴ Там само.

(обратно)

321

Там само, спр. 30, С. 13; спр. 183, С. 17 зв. — 18, 20 зв.

(обратно)

322

ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 211, С. 55.

(обратно)

323

¹⁷ Kozłowski Maciej. Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią. 1918–1919. Kraków, 1990.

(обратно)

324

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

325

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja i jej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

326

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

327

²¹ Там само.

(обратно)

328

²² Там само.

(обратно)

329

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

330

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

331

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

332

²⁶ Історичні передумови возз’єднання українських земель. С. 327.

(обратно)

333

²⁷ Там само. С. 356.

(обратно)

334

²⁸ Діло. 1914. 27 лип.

(обратно)

335

²⁹ Там само. З серп.

(обратно)

336

³⁰ Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО), ф. 257, оп. 1, спр. 17. С. 11–18.

(обратно)

337

³¹ Там само, спр. 30. С. 8–9.

(обратно)

338

³² Ботушанський Василь. Участь буковинців у процесі творення української державності (1918–1919 рр.) //Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. 1–3 листопад 1993 р. Івано-Франківськ, 1993. С. 8–9.

(обратно)

339

³³ Вісник державних законів і розпорядків. 1919. Вип. 3. 2 марта. С. 25.

(обратно)

340

³⁴ ЦДІА України у Львові, ф. 581, on. 1, спр. 109.

(обратно)

341

³⁵ Там само. С. 10.

(обратно)

342

³⁶ Там само. спр. 96. С. 42–45.

(обратно)

343

³⁷ Републіка. 1919 р. Ч. 61. 17 цьвітня.

(обратно)

344

³⁸ Хомишин Григорій. З останніх літ. Мої спогади і рефлексії //Нова Зоря. 1938. З листоп.

(обратно)

345

³⁹ ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 146. С. 48–48 зв.

(обратно)

346

⁴⁰ Там само.

(обратно)

347

⁴¹ Там само.

(обратно)

348

⁴² Там само.

(обратно)

349

⁴³ ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 69. С. 1, 6, 12 зв.

(обратно)

350

⁴⁴ Там само. С. 17, 18.

(обратно)

351

⁴⁵ Там само, спр. 59. С. 1.

(обратно)

352

⁴⁶ Там само. С. 3.

(обратно)

353

⁴⁷ Там само, спр. 100. С. 1–2.

(обратно)

354

⁴⁸ Rutkowski Stanisław. Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 r. Lwów; Warszawa; Kraków, 1926. S. 27.

(обратно)

355

⁴⁹ Життєпис. Гинилевич Ярослав ИГуцуляк Михайло. Перший листопад 1918 р. С. 230–231.

(обратно)

356

⁵⁰ Життєпис Івана Тершаківця //Там само. С. 266.

(обратно)

357

⁵¹ Czubiński Antoni. Walka о granice wschodnie Polski… S. 64.

(обратно)

358

⁵² Литвин M.P., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. С. 83.

(обратно)

359

⁵³ Заклинський Мирон. ”А ми тую червону калину…” С. 101–102.

(обратно)

360

⁵⁴ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 54. С. 29–30.

(обратно)

361

⁵⁵ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. С. 158.

(обратно)

362

⁵⁶ Kramarz Henryka. Ze sceny walk… S. 109.

(обратно)

363

⁵⁷ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 54. С. 29 зв.

(обратно)

364

⁵⁸ Там само. С. 35.

(обратно)

365

⁵⁹ Там само. С. 84 зв.

(обратно)

366

⁶⁰ Hunczak Taras. Ukrainę and Poland in dokuments. 1918–1922. New-Jork; Paris; Sydney; Toronto, 1983. Part. I. S. 14–18.

(обратно)

367

⁶¹ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 44. С. 8–9.

(обратно)

368

⁶² Там само. С. 6.

(обратно)

369

⁶³ Там само.

(обратно)

370

⁶⁴ Там само.

(обратно)

371

⁶⁵ Там само. С. 10.

(обратно)

372

⁶⁶ Там само. С. 11.

(обратно)

373

⁶⁷ Там само. С. 12.

(обратно)

374

⁶⁸ Там само. С. 14.

(обратно)

375

⁶⁹ Там само.

(обратно)

376

⁷⁰ Там само, ф. 581, оп. 1, спр. 147. С. 10.

(обратно)

377

⁷¹ Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. С. 55.

(обратно)

378

⁷² Piłsudski Józef. Obrona Lwowa //Piłsudski. Pisma wybrane. Warszawa, 1934. S. 147–156, 174.

(обратно)

379

⁷³ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie. S. 76.

(обратно)

380

⁷⁴ ДАЛО, ф, 257, on. 1, cnp. 121. C. 77.

(обратно)

381

⁷⁵ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie. S. 76.

(обратно)

382

⁷⁶ Лозинський Михайло. Галичина в рр. 1918–1920. С. 86.

(обратно)

383

⁷⁷ Там само.

(обратно)

384

⁷⁸ Czubiński Antoni. Walka о granice wschodnie. S. 77–78.

(обратно)

385

⁷⁹ ДАЛО, ф, 257, оп.1, спр. 121. С. 58.

(обратно)

386

⁸⁰ Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. С. 14, 24, 26.

(обратно)

387

⁸¹ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 36, С. 12–13.

(обратно)

388

⁸² Там само. С. 13 зв.

(обратно)

389

⁸³ Там само. спр. 183, С. 14.

(обратно)

390

⁸⁴ ЦДІА України у Львові, ф. 681, on. 1, спр. 146, С. 70.

(обратно)

391

⁸⁵ Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. С. 61.

(обратно)

392

⁸⁶ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 167, С. 3.

(обратно)

393

⁸⁷ Там само, ф. 287, on. 1, спр. 171, С. 11–13.

(обратно)

394

⁸⁸ Там само, спр. 183, С. 21.

(обратно)

395

⁸⁹ Там само. С. 23.

(обратно)

396

⁹⁰ Там само, ф. 257, on. 1, спр. 183, С. 22–25 зв.

(обратно)

397

⁹¹ Там само, спр. 157, С. 16–17.

(обратно)

398

⁹² Там само, спр. 183, С. 15 зв.

(обратно)

399

⁹³ Там само. С. 26–27.

(обратно)

400

⁹⁴ Там само. С. 27 зв.

(обратно)

401

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

402

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

403

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

404

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

405

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

406

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

407

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

408

⁸ Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918–1923 рр. Філядельфія, 1956; Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 1–4. Витанович /. Аграрна політика Українських урядів 1917–1920 рр. //Укр. історик. 1967. № 3–4.

(обратно)

409

⁹ Piłsudski J. Obrona Lwowa //Pisma wybrane. Warzawa, 1934.

(обратно)

410

¹⁰ Witos W. Moje wspomnienia. Paryż, 1964. T. 2; Roja B. Legendy i fakty. Warszawa, 1931; Haller J. Pamiętniki. London, 1964; Mączyński Czesław. Boje lwowskie. Cz. I. Oswobodzenie Lwowa. (1-24 listopada 1918 roku). Warszawa, 1921. T. 1–2.

(обратно) name=t423>

411

¹² Podhorodecki Leszek. Zarys dziejów Ukrainy. Warszawa, 1976. T. 2; Serczyk Władysław A. Historia Ukrainy. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1979.

(обратно)

412

¹³ Dąbkowski Tadeusz. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985.

(обратно)

413

¹⁴ Там само.

(обратно)

414

¹⁵ Mroczka Ludwik. Galicji rozstanie z Austrią. Zarys monograficzny. Kraków, 1990.

(обратно)

415

¹⁶ Wrzosek M. Wojsko polskie i operacje wojenne lat 1918–1921. Białystok, 1988.

(обратно)

416

¹⁷ Kozłowski Maciej. Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią. 1918–1919. Kraków, 1990.

(обратно)

417

¹⁸ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

418

¹⁹ Kramarz Henryka. Ze sceny walk polsko-ukraińskich o Lwów (Życie mieszkańców w warunkach wojny polsko-ukraińskiej //Galicja i jej dziedzictwo. Historia i polityka. Rżeszów, 1994. Т. 1.

(обратно)

419

²⁰ Czubiński Antoni. Walka o granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. Opole, 1993.

(обратно)

420

²¹ Там само.

(обратно)

421

²² Там само.

(обратно)

422

²³ Wojskowy Przegląd historyczny. 1994. № 4. S. 196.

(обратно)

423

²⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІА України у Львові), ф. 581, on. 1, спр. 139, арк. 15–17.

(обратно)

424

²⁵ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 194, 195, 196, 197, 198, 199, 200, 201, 202, 204 і т. д.

(обратно)

425

²⁶ Історичні передумови возз’єднання українських земель. С. 327.

(обратно)

426

²⁷ Там само. С. 356.

(обратно)

427

²⁸ Діло. 1914. 27 лип.

(обратно)

428

²⁹ Там само. З серп.

(обратно)

429

Нарис історії III куреня 24 полку піхоти ім. гетьмана Петра Дорошенка//Літопис Червоної Калини. 1930. Жовт. С. 14.

(обратно)

430

³¹ Там само, спр. 30. С. 8–9.

(обратно)

431

³² Ботушанський Василь. Участь буковинців у процесі творення української державності (1918–1919 рр.) //Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю ЗУНР. 1–3 листопад 1993 р. Івано-Франківськ, 1993. С. 8–9.

(обратно)

432

³³ Вісник державних законів і розпорядків. 1919. Вип. 3. 2 марта. С. 25.

(обратно)

433

³⁴ ЦДІА України у Львові, ф. 581, on. 1, спр. 109.

(обратно)

434

³⁵ Там само. С. 10.

(обратно)

435

³⁶ Там само. спр. 96. С. 42–45.

(обратно)

436

³⁷ Републіка. 1919 р. Ч. 61. 17 цьвітня.

(обратно)

437

³⁸ Хомишин Григорій. З останніх літ. Мої спогади і рефлексії //Нова Зоря. 1938. З листоп.

(обратно)

438

³⁹ ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 146. С. 48–48 зв.

(обратно)

439

⁴⁰ Там само.

(обратно)

440

⁴¹ Там само.

(обратно)

441

⁴² Там само.

(обратно)

442

⁴³ ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 69. С. 1, 6, 12 зв.

(обратно)

443

⁴⁴ Там само. С. 17, 18.

(обратно)

444

⁴⁵ Там само, спр. 59. С. 1.

(обратно)

445

⁴⁶ Там само. С. 3.

(обратно)

446

⁴⁷ Там само, спр. 100. С. 1–2.

(обратно)

447

⁴⁸ Rutkowski Stanisław. Odsiecz Lwowa w listopadzie 1918 r. Lwów; Warszawa; Kraków, 1926. S. 27.

(обратно)

448

⁵⁰ Життєпис Івана Тершаківця //Там само. С. 266.

(обратно)

449

⁵¹ Czubiński Antoni. Walka о granice wschodnie Polski… S. 64.

(обратно)

450

⁵² Литвин M.P., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. С. 83.

(обратно)

451

⁵³ Заклинський Мирон. ”А ми тую червону калину…” С. 101–102.

(обратно)

452

⁵⁴ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 54. С. 29–30.

(обратно)

453

⁵⁵ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. С. 158.

(обратно)

454

⁵⁶ Kramarz Henryka. Ze sceny walk… S. 109.

(обратно)

455

⁵⁷ ДАЛО, ф. 257, on. 1, спр. 54. С. 29 зв.

(обратно)

456

⁵⁸ Там само. С. 35.

(обратно)

457

⁵⁹ Там само. С. 84 зв.

(обратно)

458

¹ Веселы Индржых. О причинах возникновения и гибели буржуазного Чехословацкого государства//Вопр. истории. 1958. № 11. С. 112.

(обратно)

459

² Манусевич А. Я. Великий Октябрь и образование в 1917–1918 гг. новых государств в Европе //Вопр. истории. 1968. № 11. С. 32, 38.

(обратно)

460

³ Карпенко О. Ю. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині в 1918 р. //З історії західноукраїнських земель. К., 1956. Вип. 1. С. 82.

(обратно)

461

⁴ Там само. С. 73.

(обратно)

462

⁵ Лозинський Михайло. Галичина в 1918–1920 рр. Відень, 1922.

(обратно)

463

⁶ Чубатий Микола. Державний лад на Західній Області Української Республіки. Львів, 1921.

(обратно)

464

⁷ Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 р. З ілюстраціями і шкіцами. Львів, 1931.

(обратно)

Оглавление

Хвилююча тема історіографії

Розділ перший Витоки свободолюбного духу і чину

Розділ другий Українська справа в Австро-Угорщині в роки війни

Розділ третій Встановлення української влади у Львові і краю

Розділ четвертий Проголошення республіки. Розвиток національної державності

Розділ п’ятий Початок війни з Польщею. Оборона і втрата Львова

Розділ шостий Військове будівництво. Війна з волею до перемоги

Розділ сьомий Наростання кризових явищ у житті республіки

Розділ восьмий Воєнні поразки і відступ з рідного краю

Післяслово

Список рекомендованої літератури

*** Примечания ***