Так казав Заратустра (ч.1) [Фрідріх Ніцше] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Фрідріх Ніцше
ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА Книжка для всіх і ні для кого

ПЕРЕДНЄ СЛОВО ЗАРАТУСТРИ


1


Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм, і самотністю своєю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося серце його, і якось уранці прокинувся він із зорею, став перед сонцем і так звернувся до нього:

— О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому сяяти?!

Десять років устаєш ти над моєю печерою. Тобі набридло б світло твоє і шлях твій, коли б не було тут мене, орла мого і моєї змії.

Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе за них.

Поглянь! Я переповнився мудрістю своєю, мов та бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, простягнені до мене.

Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зраділи б глупоті своїй, а бідні — своєму багатству.

Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли вирушаєш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило!

Як і ти, я маю піти на схилок, кажучи про це словами людей, тих, до кого я хочу спуститися.

То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядає без заздрощів навіть найбільше щастя!

Благослови повен по вінця келих, щоб волога золотом потекла зіїього й понесла по всіх-усюдах відблиск твоєї радості!

Поглянь! Цей келих прагне знову спорожніти, і Заратустра хоче знову стати людиною.

Так почався схилок життя Заратустри, його кінець.



2


Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто не трапивсь йому назустріч. Та коли він вступив у ліси, перед ним постав несподівано старець, що покинув свою святу оселю, шукаючи в лісі коріння. І мовив старий до Заратустри:

— Знаю я цього подорожнього — кілька років тому він тут уже проходив. Заратустра було ім'я його, але він змінився.

Тоді ніс ти свій прах на гору — невже хочеш тепер понести свій вогонь у долини? Не боїшся, що палія покарають?

Так, я впізнаю Заратустру. Чистий погляд у нього, і на устах його нема осоруги. Чи не тому іде він, неначе танцює?

Заратустра змінився, дитиною став Заратустра, прокинувся Заратустра — що ж тобі треба поміж поснулих?

Мов серед моря, ти жив у самотині, і море гойдало тебе. Леле, ти хочеш ступити на суходіл? Леле, ти хочеш знову сам нести своє тіло?

Відповів Заратустра:

— Я люблю людей.

— А навіщо ж, — сказав святий, — подався в ліси і пустелю я? Хіба не тому, що занадто любив людей?

Тепер я люблю Бога — а людей не люблю. Людина для мене надто недосконала. Любов до людини вбила б мене.

Відповів Заратустра:

— Що я казав про любов! Я несу людям дарунок!

— Не давай їм нічого, — промовив святий. — Краще візьми у них дещицю і неси разом з ними — це буде їм найприємніше, якщо тільки сам ти матимеш від цього приємність!

А як хочеш їм дати, то дай не більше, ніж милостиню, та ще нехай вони самі попросять її в тебе!

— Ні,— відповів Заратустра, — милостині я не подаю. Для цього я не досить бідний.

Святий засміявся із Заратустри й сказав йому так:

— Що ж, гляди, щоб вони прийняли від тебе твої скарби. Люди не довіряють самітникам і не вірять, що ми приходимо дарувати.

Наші кроки на вулицях лунають для них надто самотньо. І коли вночі вони почують у своїх ліжках людину, що йде задовго до сходу сонця, то, мабуть, питають самі себе: куди цей злодій скрадається?

Не йди до людей, залишайся в лісі! Іди вже краще до звірів! Чому ти не хочеш бути таким, як я, — ведмедем серед ведмедів, птахом серед птахів?

— А що робить святий у лісі? — запитав Заратустра.

Відповів святий:

— Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу.

Так славлю я Бога.

Співом, плачем, сміхом і мугиканням я славлю Бога, який є моїм Богом. А що несеш ти у дарунок нам?

На ці слова Заратустра вклонився святому й сказав:

— Що ж я вам дам?! Дозвольте мені швидше звідси піти, щоб я не взяв чогось у вас!

Так розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявсь, як сміються діти.

Та коли Заратустра опинився на самоті, то промовив до серця свого:

— Буває ж таке! Цей старець святий ще не чув у своєму лісі, що Бог помер!



3


Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей — їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра промовив так до людей:

— Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба здолати. Що ви зробили, аби її здолати?

Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше вернутись до звіра, аніж здолати людину?

Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним