Історія України в особах: Давньоруська держава [Микола Котляр] (fb2) читать онлайн

Науково-популярне видання

Микола Котляр

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В ОСОБАХ Давньоруська держава

Від автора

З давніх-давен вчені сперечаються з приводу того, хто саме творить історію: народна маса чи видатні особи. Дискусія триває й досі, більше того, вона дедалі загострюється. Але ці, на перший погляд, важливі й суто наукові суперечки є безплідними й догматичними, бо в самому постулаті «людина (народ) — творець історії» є щось чавунне й неповоротке. Адже життя не вкладається в абстрактні прокрустові схеми, воно в тисячу разів складніше і різноманітніше. Переконаний, що абсолютній більшості читачів байдужі подібні дискусії. Підсвідомо вони стають на бік тих, хто висвітлює переважно роль видатних діячів у історичному процесі, і залюбки читають книжки про діяння осіб, і не лише історичних.

Що й казати, історична особа є частиною народу, який її породив. Але ж той народ слід розуміти не як безлику, сіру й одноманітну масу, а як спільність людей: видатних і яскравих, простих і звичайних. Ось тоді можуть вщухнути суперечки на вічну тему, хто головніший в історії: народ чи особа. Отож, історію творять усі разом: народ і видатні діячі, вихідці в того ж народу. Одні висловлюють волю народних мас, інші діють всупереч їй. Слід визнати роль особи в історії важливою, а в ряді випадків — і вирішальною. Хто знає, коли б і як завершилося формування Давньоруської держави, аби не Володимир Святославич і його реформаторська діяльність. Визначальним був внесок у створення Галицько-Волинського князівства іншої особи — Романа Мстиславича. Воно трималося переважно на його авторитеті й військовій силі, тому по смерті князя розпалося й на сорок років потрапило у вир феодальної роздробленості.

Хто серед нас не зачитувався в дитинстві та юності романами Вальтера Скотта про Річарда Левове Серце й Роб Роя, Александра Дюма про короля Генріха IV і кардинала Рішельє, Семена Скляренка про Святослава і Володимира! Усім людям в історії цікаві найперше люди минулого, їхні діяння та їхнє щоденне життя. Мабуть, цим слід пояснити шалений успіх серед читацької маси навіть художньо слабкої історичної літератури, скажімо, парфюмерно-нудотних французьких романів про Анжеліку...

Ця ж книжка не претендує на закрученість інтриги и захопливість сюжету. В ній немає вигадок, та й немає в них потреби, бо історія та її діячі самі по собі є надзвичайно цікавими. Вона вміщує нариси про видатних осіб давньоруської доби (IX–XIII ст.). Єдиний виняток — полянський князь Кий, що жив наприкінці V — у першій половині VI ст. і започаткував стольний град Давньої Русі. Персонажі є майже виключно князями.

Може постати питання: де ж люди з народу?! Однак вчений-історик залежить повною мірою від джерел. А джерела з історії і Київської, і Галицько-Волинської Русі — це майже виключно літописи — пишуть про сильних світу цього: князів, королів, церковних владик. Лише найбільш могутні та дійові бояри зажили честі потрапити на літописні сторінки.

І все ж таки соціальні рамки персонажів удалося розсунути. Читач дізнається і про вчених-книжників, і про дипломатів, і про полководців. Кілька нарисів присвячено жінкам, що зробили чималий внесок в історію своєї країни й середньовічного світу.

Автор вважатиме своє завдання виконаним, якщо з низки не завжди зв’язаних між собою сюжетно й хронологічно нарисів читач дістане уявлення про Давньоруську державу у всьому розмаїтті її політичного, економічного, культурного та церковного життя.

Київська Русь

Близько тисячі років тому на величезному обширі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку давньоруські книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучасні історики — Київською, або Давньою, Руссю. Оспівана в давньоруських билинах і скандінавських сагах, звеличена вітчизняними літописами, описана в західноєвропейських хроніках та візантійських історичних творах, нанесена на карти арабськими й перськими географами, Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу.

Від Білого моря до Чорного, від Карпатських гір до Волги простяглася земля, на якій жили працелюбні й мужні люди. Високого рівня досягла її економіка — землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня й міжнародна торгівля. Вишукані прикраси київських ювелірів не мали рівних у всій Європі, а мед і віск, хутра й шкіра, численні ремісничі вироби вивозилися з Русі до різних країн світу. Руські купці відвідували найголовніші міжнародні торги, часто з’являючись на ринках Константинополя й Палермо, Дамаска і Багдада, Регенсбурга і Праги.

Надзвичайно високим рівнем відзначалася матеріальна й духовна культура древніх русичів. Вони будували розкішні палаци й величні собори, укріплювали свої міста велетенськими земляними валами й високими дубовими стінами з баштами, зводили гарні дерев’яні будинки, винахідливо прикрашені різьбяним мереживом. Люди Давньої Русі складали билини й історичні пісні, казки й легенди. У Києві, Новгороді, Галичі, Владимирі на Клязьмі, Пскові, Твері, Рязані та інших руських містах створювалися літописні ізводи — яскраві історико-літературні твори. Значного розквіту досягли живопис (фрески, книжкова мініатюра), скульптура, художня обробка металів, дерева, кістки, шкіри тощо.

Не можна переоцінити внеску Київської Русі до політичної історії середньовічних Європи та Азії. Вона підтримувала рівноправні сто-сунки з Візантією й Германією, Польщею й Чехією, Швецією та Норвегією, багатьма іншими країнами світу. Протягом всього часу свого існування, з IX до середини XIII ст.. Давньоруська держава та її військо були велетенським щитом, що захищав країни Європи, світову цивілізацію від тиску кочовиків з півдня і сходу. Хоробрі русичі перешкодили просуванню на захід незліченних орд печенігів і половців, а в 1237–1241 рр. першими прийняли на себе страшний удар 150-тис. війська Батия, чим врятували Європу та її культуру від сплюндрування, розграбування й винищення.

Вже стало аксіомою твердження, за яким початки історії слов’янського етносу губляться в мороці віків. Хоча вистачає й гіпотез, згідно з якими слов’яни як етнокультурна спільність склалися за кілька століть, а то й тисячоліть до нашої ери. Однак всі подібні твердження не мають вагомих джерельних аргументів. З великою обережністю сучасна наука пробує розв’язати одне з ключових питань: коли слов’яни взагалі, тобто праслов’яни, стали осібною етнічною й культурною спільністю, виділившись з великого масиву, який складали їхні пращури вкупі з балтами. З цим питанням пов’язані й інші, ще більш загальні і складні: коли предки слов’ян з’явилися на європейському просторі? Чи примандрували вони туди з іншими індоєвропейцями за кілька тисячоліть до нашої ери, чи є автохтонами своєї землі, тобто жили на ній з дуже давніх, доісторичних часів? Всі ці та низка більш конкретних проблем вимагають нового, оригінального прочитання існуючих джерел — писемних та речових (археологічних), введення до наукового обігу нових пам’яток минулого, вдосконалення методики джерелознавства й наукових досліджень взагалі.

Слов’яни вперше згадуються в працях римських учених Плінія й Таціта під ім’ям венедів. Згідно зі свідченнями обох авторів, слов’яни-венеди на початку нашої ери мешкали на схід від Вісли, поміж неслов’янськими племенами феннів і бастарнів. Та це не означає, що І ст. н. е. було часом започаткування слов’янського етносу. Сьогодні майже ні в кого з істориків, археологів та лінгвістів не виникає сумнівів у тому, що осібною, чітко визначеною етнокультурною спільністю слов’яни стали набагато раніше. А от коли саме?

Серед сучасних археологів поширена думка, згідно з якою слов’янський етнос виник близько середини І тис. до н. е. Втім ця гіпотеза також потребує додаткових джерельних аргументів. Археологічні та лінгвістичні пам’ятки дозволяють дещо приблизно окреслити територію, на якій протягом тисячоліття формувався і розвивався слов’янський народ. Це землі поміж великими європейськими річками Віслою й Дніпром. Слов’янська прабатьківщина лежала на північ та північний схід від Карпат. На півночі вона сягала Балтійського моря.

А от вітчизняні письмові джерела — літописи — згадують слов’ян тоді, коли вони вже розселилися на обширі Східної Європи. Складач «Повісті временних літ», високоосвічений київський чернець Нестор на початку XII ст. динамічно описав цей давній і тривалий процес: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю і Двіною і назвались дреговичами (від слова «дрегва» — болото^[1]), другі сіли по Двіні й назвались полочанами — за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвались своїм ім’ям — словенами... А інші сіли по Десні, і по Сеймі, і по Сулі й назвались сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а за його ім’ям і грамота назвалась слов’янською».

Лише відтоді Нестор та інші літописці починають називати імена діячів східнослов’янської, а потім і давньоруської історії. На жаль, в силу соціальних причин, жанрових та літературних особливостей літописи та інші пам’ятки літератури XI–XIII ст. зосереджують увагу на князях, боярах, єпископах, ігуменах та інших світських і духовних панах. Годі шукати в них імена простих людей, вихідців з народу. Лише принагідно дізнаємося про звичайного хлопця Кожум’яку, що здолав у герці страшного велетня-печеніга, чим вирішив долю битви на користь Володимира Красне Сонечко, або про непокірного князеві Данилові Галицькому славетного співця Митусу...

Тому відображення історичного процесу, ролі окремих осіб у давньоруському письменстві відзначається певною однобічністю. Та це зовсім не означає, що історик повинен нехтувати пам’ятками тільки тому, що вони віддають перевагу сильним світу цього. Надто довго наша історіографія, буквально розуміючи загалом вірну тезу про те, що народ є творцем своєї історії, уникала згадок про князів та інших феодалів, переважно безлико описуючи народні повстання, національно-визвольні рухи та трудові процеси. Без жодних імен. Але ж історія може бути науково об’єктивною, живою лише тоді, коли розповідатиме про реальних людей, тих самих, які творили історичний процес, впливаючи на нього й відіграючи тим самим важливу роль в історичній долі свого народу.

Отож, незабаром після розповіді про розселення слов’ян на землях Східної Європи Нестор виводить на історичну сцену першого свого героя — полянського князя Кия. Літописець викладає в «Повісті» давній фольклорний переказ про заснування найпершого східнослов’янського міста Києва трьома братами, що княжили в землі великого й могутнього племені полян: Києм, Щеком і Хоривом.

Кий, мабуть, дійсно був видатною історичною особистістю. З певними застереженнями (бо для такого висновку не вистачає свідчень писемних джерел) і його ім’ям можна пов’язувати створення могутнього союзу полянських племен, що домінував у Середній Наддніпрянщині. Однак не слід упадати в крайність і вважати полянського вождя засновником першої держави на землях України, як чинили й досі чинять дилетанти, котрі затято пишуть про «державу Кия». Мине майже чотири століття по смерті Кия, аж коли народиться справжня держава — Київська Русь.

Процеси державотворення у східних слов’ян так само, як і в інших народів світу, були тривалими, часом суперечливими й далеко не завжди розвивалися по висхідній. На жаль, у писемних джерелах, і насамперед у головному — Несторовій «Повісті временних літ», вони відбиті уривчасто й в узагальнених виразах. Літописці не бачать різниці між племенем, союзом племен і навіть народом — у всіх випадках вони вживають слово «рід». Так Нестор називає й полян («Кий із родом своїм»), і всі слов’янські народи («рід слов’янський»). Через це перехід від родоплемінного устрою до державного в східнослов’янському суспільстві уявляється істориками в найзагальнішому вигляді.

Процес об’єднання розрізнених племен у союзи тривав кілька століть і проходив у різних місцевостях Руської землі в різні часи, охопивши загалом кінець V–VIII ст. Вчені гадають, що на стадії існування союзів племен суспільний устрій східних слов’ян зберігав демократичні риси. Верховним органом племені й, можливо, малого союзу племен були збори всіх його членів. Племінна знать вже відокремилась від маси народу, але контури її, за влучним висловом польського історика X. Ловмянського, залишались невиразними. Головне ж — влада вождів на цьому етапі соціальної еволюції не була ще індивідуально-спадковою.

За яскравим свідченням Несторового літопису, східнослов’янські союзи племен були етнокультурними спільностями: «Мали ж бо вони (союзи племен) звичаї свої, й закон батьків своїх, і перекази, кожний свій норов». Існування відмінностей між союзами, насамперед у поховальному ритуалі, а також у прикрасах і деяких побутових речах, підтверджується археологічно. Ці відмінності так і не були подолані за часів існування спільних для всіх східних слов’ян Давньоруської держави й народності.

Неухильне наростання процесів розкладу родоплемінного ладу, що виявилось перш за все в посиленні соціального та майнового розшарування, зміцненні становища знаті, в прискоренні загального соціально-економічного розвитку, поступово призвело до створення на грунті союзів племен об’єднань більш високого суспільного рівня — племінних княжінь. Про це можна судити з досить загальної й хронологічно невизначеної розповіді «Повісті временних літ» про події, що настали по кончині Кия та його братів. Згадавши про те, що після них «рід їхній почав тримати княжіння в (землі) полян», Нестор продовжує: «А у древлян своє (княжіння), а в дреговичів своє, а у словенів своє в Новгороді, а інше на Полоті, бо полочани» і далі згадує княжіння кривичів, сіверян та ін.

Племінні княжіння напраніше виникли на півдні Русі, в землях полян, сіверян, волинян, дулібів. Сталося це, мабуть, не пізніше VIII ст. На північноруських землях, де через гірші природно-кліматичні умови життя розвивалося дещо повільніше, літопис засвідчує їхню появу в середині IX ст. Княжіння не можна розглядати як початкову форму державності. Це були додержавні структури. Але вони заклали підгрунтя для створення державності на Русі. Одне з них, а саме полянське, стало безпосереднім попередником першої справжньої держави, що виникла в Середній Наддніпрянщині в середині IX ст., — Київського князівства Аскольда.

Племінні княжіння довгий час співіснували з Аскольдов им князівством і зберігалися ще ціле століття навіть потому, коли виникла загальна держава східних слов’ян — Київська Русь. Лише адміністративна реформа князя Володимира Святославича близько 988 р., коли він замінив у головних містах своєї країни племінних князів своїми синами, поклала край автономії та й самому існуванню цих утворень, що пережили свій час, повністю включивши їх до складу Київської Русі.

На користь думки щодо існування в Середній Наддніпрянщині за часів Аскольда (60–70-ті рр. IX ст.) суспільства, якому властиві були значна організованість і поділ на верстви, свідчить і знаменитий похід під проводом цього князя на Царгород 860 р. Грандіозні масштаби походу (про нього йтиметься в нарисі про Аскольда), відбиті в давньоруських літописах і візантійських джерелах, — свідчення того, що це був не типовий для пізнього родоплемінного ладу набіг варварів на багатих сусідів. То була дія вже держави.

На мій погляд, Київське князівство Аскольда стало тим етносоціальним і політичним осереддям, навколо якого почала складатися Давньоруська держава.

Мине понад триста років, перш ніж після Кия на сцену східнослов’янської історії вийде наступний її персонаж — київський князь Аскольд. Ті три віки спливли не марно для східних слов’ян. У їхньому середовищі набирали сили процеси суспільно-економічного, політичного й культурного життя. Складалися передумови для формування державності. Однак про все це історики мають найзагальніше уявлення, тому що джерела мовчать. З невідомих нам причин Нестор уриває розповідь про полянський союз племен на смерті Кия і поновлює його лише в зв’язку з появою в літописі Аскольда.

«Повість временних літ» під 862 р. (дата умовна, як і майже всі дати наших літописів за IX й більшу частину X ст.) оповідає, як Аскольд і Дір вирушили з півночі й «відправились по Дніпру й, коли пливли мимо, то побачили на горі невелике місто. І спитали: «Чий це городок?» Тамтешні жителі відповіли: «Було три брати, Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей й згинули, а ми тут сидимо, їх нащадки, й платимо данину хозарам». Аскольд же і Дір залишилися в цьому місті, зібрали в себе багато варягів і стали володіти землею полян».

Це фольклорне за формою, досить узагальнене оповідання несе в собі чимало конкретних відомостей, якщо уміти їх прочитати. По-перше, згадка про данину, яку сплачували поляни хозарам, відповідає дійсності. Хозарський каганат у VIII — першій половині IX ст. поширив свій вплив на частину східних слов’ян і обклав їх даниною. Знадобилися зусилля кількох поколінь руських людей, походи князів від Аскольда до Святослава, щоб позбавитися залежності від хозар. По-друге, вірогідним є свідчення про те, що Аскольд з Діром спиралися на варязьку дружину, тобто на воїнів з країн Скандинавії, головним чином із Швеції та Норвегії. Слід гадати, що й Аскольд був варягом — принаймні, ім’я у нього скандинавське. Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з’являються варяги, спочатку як купці, потім колоністи, наймані воїни, й, нарешті, там утверджується варязька князівська династія Рюрика.

Історики вважають, що в часи Аскольда й Діра в Східній Європі виникла перша слов’янська держава, яку ми назвемо Київським князівством. Сталося це приблизно в 40–50-х рр. IX ст. Вона була невеликою, охоплюючи в основному Середнє Подніпров’я. Але її економічний і політичний потенціал був значним, що доводиться зовнішньою політикою, яку проводив Аскольд^[2]. Крім того, цей князь започаткував політику збирання земель союзів східнослов’янських племен навколо Києва — політику, що спричинилася до згуртування тих племен у Давньоруській державі в наступному, X ст. Нестор не знав про те, але трохи старший від нього новгородський літописець зберіг звістку, що Аскольд воював з союзами древлян і уличів — саме з цими племенами боролися, намагаючись прилучити їх до Київського князівства, його наступники, зокрема Ігор Старий.

І все-таки князівство Аскольда не було ще державою, яка об’єднувала б усіх східних слов’ян. Він вробив лише перші кроки на довгому шляху утворення такої держави. Наступні належать його спадкоємцям на київському престолі (літописці називають його «столом»), героям цього розділу — київським князям Олегові, Ігорю, Ользі, Святославу та Володимирові. Протягом IX — майже всього X ст. київський центр поступово й наполегливо збирав під свою владу раніше незалежні союзи східнослов’янських племен. Спочатку до держави увійшли об’єднання ближніх до Києва племен: древлянське, сіверянське, полочанське, радимицьке. Потім — більш віддалені: улицьке, тверське, ільменських словен, білих хорватів, в’ятичів та ін.

Формування давньоруської державності проходило в суспільстві, яке ще не було класовим, хоча перші паростки феодалізму в ньому вже прокльовувались. Для тієї перехідної стадії характерне «окняження» тих чи інших земель, тобто поширення на них влади князя, дії його адміністрації, порядку збирання данини й судочинства. «Повість временних літ» та інші літописи дозволяють, щоправда у загальних рисах, уявити процес складання Давньоруської держави — Київської Русі.

Та перш ніж розповісти про це, варто зупинитися на питанні, що вже понад двісті років бентежить багатьох вчених і цікавить маси любителів вітчизняної старовини. Маємо на увазі так зване закликання варягів на Русь. Тлумачення цієї легенди по-різному висвітлюють характер започаткування державності у східних слов’ян.

Нестор пояснює запрошення чужоземців тим, що серед слов’ян «не було правди, і встав рід на рід, і була поміж них усобиця, і стали воювати між собою. І мовили вони собі: «Пошукаємо собі князя, котрий би володів нами і судив по праву». Північноруські племена словенів і кривичів разом із своїми союзниками-неслов’янами — чуддю та вессю сказали варягам: «Земля наша велика й багата, а порядку в ній немає. Приходьте княжити і володіти нами». І вибралось троє братів із своїми родами і прийшли до слов’ян, і сів старший Рюрнк у Новгороді, а другий, Синеус, на Білоозері, а третій, Трувор, у Ізборську». За іншою редакцією легенди, Рюрик отаборився в Ладозі.

Суто скандинавські імена братів й обумовили визнання норманського походження династії Рюриковичів. Ще у XVIII ст., коли історія тільки-но ставала справжньою наукою, у Росії розпочалася гостра дискусія серед дослідників норманської проблеми. Німецькі вчені, члени Російської академії наук Г. Байєр та Г. Міллер, доводили, що Давньоруська держава створена скандинавами-норманами. Це й було норманізмом. Натомість М. Ломоносов заклав засади анти норманізму, який народився як форма зростання національної самосвідомості й заперечував будь-яку участь варягів у становленні держави. Методологічною основою норманської теорії було уявлення про утворення держави як про одночасовий акт унаслідок діяльності тієї чи іншої історичної особи. Цікаво, що так само думали й антинорманісти, тому вони відстоювали ... слов’янське походження Рюрика й варягів. Аж до кінця XIX ст. у фокусі уваги і норманістів, і антинорманістів стояли питання етнічної приналежності літописних варягів, перших руських князів. Довгий час у науці, як вітчизняній, так і зарубіжній, домінувала думка щодо провідної ролі скандинавів у політичному житті Східної Європи.

Однак теорія формування держави внаслідок тривалого внутрішнього економічного розвитку суспільства, що виникла в 1930-х рр., праці російських і українських істориків, де стверджувалося, що східнослов’янський народ ще до літописного закликання варягів мав протодержавні утворення, докорінно змінили наукові уявлення про діяльність і саму роль варягів на Русі. Норманська теорія як проблема походження Давньоруської держави втратила наукове значення. Сьогодні практично немає серйозних учених у нас і за рубежем, котрі б сповідували її. А рідкісні прояви граничного норманізму і анти норманізму, що трапляються, як правило, в популярній чи пропагандистській літературі, відбивають політичні або псевдопатріотичні мотиви.

Що ж стосується самої легенди про закликання варягів, то останнім часом висловлена думка щодо існування певного історичного ядра цього народного переказу, запропонована його реконструкція. О. Мельникова вважає, що тоді йшлося про угоду між місцевою знаттю (вождями союзів племен) і ватажком (чи ватажками) загону варягів, котрий став згодом новгородським князем і засновником давньоруської князівської династії. Певна річ, варягів запросили лише на службу, а Рюрик захопив владу, бо мав збройну силу. Достовірність історичної основи легенди, головне ж — її раннє походження підтверджуються доведеною лінгвістами ймовірністю утворення форм імен Рюрика, Трувора й Синеуса в давньоруській мові ще до кінця X ст.

Сучасна наука схиляється до думки про реальність постаті Рюрика. Однак не варто ототожнювати його з якимсь конкретним, відомим з іноземних джерел королем (конунгом) скандинавів. Не так давно було висловлено припущення про тотожність літописного Рюрика із членом датського королівського дому Скьольдунгів Рориком (помер близько 876 р.), котрий правив як ленник франкських королів у Дорестаді й Західній Фрізії. Таке зіставлення грунтується єдино на схожості імен та відносній одночасності дій обох тих історичних осіб. Та ім’я Рюрик не таке вже й рідкісне у Скандинавії. А численні звістки франкських хронік між 845-м і 876 рр. не дають підстав для встановлення будь-яких зв’язків того Рорика з балтійськими землями, тим більше з Руссю, а також для припущення, що він довгий час був відсутній у власній землі.

Отже, хоча Давньоруська держава створена самими слов’янами, доля вирішила так, що правлячу династію було започатковано скандинавом. Однак ні в кого серед вчених не викликає сумніву той факт, що варязькі князі у слов’янському середовищі швидко обрусіли так само, як і їхні нечисленні скандинавські дружинники. Вже наступник Олега Ігор Старий мав племінників із слов’янськими іменами, а його син Святослав (суто слов’янське ім’я), якщо виходити з свідчень літописів і опису його зовнішності візантійським істориком Левом Дияконом, був справжнім русичем.

Інакше не могло і статися. Адже варяги були зовсім нечисленними, а в культурному відношенні стояли дещо нижче від русичів. Хоча спочатку в дружинах Аскольда, Олега і, можливо, Ігоря переважали скандинави, вони невпинно поповнювались русичами, аж поки за Володимира Святославича і Ярослава Мудрого в кінці X — першій половині XI ст. лише поодинокі варяги лишилися серед верхівки княжої дружини. Таким чином, роль варягів на Русі звелася до участі в політичному житті. Що ж стосується економіки та культури, то тут їхня роль була невеликою. Недарма у східнослов’янських мовах практично відсутні скандинавські слова, тоді як останніми роками вітчизняні вчені разом із шведськими виявили чимало руських слів у мовах скандинавів.

Олег, прозваний у літописах Віщим, так само, як Рюрик, є постаттю напівлегендарною. Як писав академік Б. Рибаков, «в руському літописі Олег присутній не стільки у вигляді історичного діяча, скільки у вигляді літературного героя». Але, на відміну від Рюрика, Олег належить уже не легенді, а історії.

За князювання Олега в Києві (882–912) було зроблено вирішальний крок на шляху розбудови Давньоруської держави — Північ об’єднано з Півднем. Отож, центральна влада поширилася на значну територію розселення східних слов’ян. «Повість временних літ» пов’язує саме утворення держави з ім’ям Олега: «І сів Олег, князюючи, у Києві, й мовив Олег: «Хай буде Київ матір’ю (в даному контексті: столицею) містам руським». Той Олег почав ставити міста і встановив данину слов’янам і кривичам».

Це повідомлення є надзвичайно важливим: уряд у Києві докладав зусиль до «окняження» земель союзів племен, включення їх до складу держави. Створювались міста й фортеці, опорні пункти князівської влади на місцях, регламентувалося збирання данини. Починаючи з часів Олега уряд Давньоруської держави, що перебувала в процесі формування, наполегливо й послідовно освоює землі дедалі нових і нових союзів племен. Наступники Олега (Ігор, Ольга, Святослав і Володимир) створюють державу як мирними, так і насильницькими засобами. На кінець X ст. владу київського князя Володимира Святославича визнають вже основні східнослов’янські землі — полян, сіверян, древлян, новгородських словенів, кривичів, радимичів, уличів, хорватів. До складу Давньоруської держави увійшли також землі неслов’янських племен — чудів, весів, мерів та ін.

Від самого початку Київська Русь була поліетнічною державою. Разом з русичами, що складали абсолютну більшість населення, там жило понад 20 різних неслов’янських народів. У перебігу розселення з території прабатьківщини на обшири Східної Європи слов’яни просто не могли не взаємодіяти з багатьма етносами, що здавна посідали ті землі. На півдні то були скіфи, сармати й фракійці, пізніше алани та болгари, на заході — балти, на північному сході й заході — угро-фіни. Всі вони тією чи іншою мірою залишили слід у слов’янській етнокультурній спільності.

Специфіка письмових джерел — вітчизняних та іноземних — не дозволяє скільки-небудь докладно описати внутрішню історію Київської Русі аж до 30–50-х рр. XI ст., коли в Києві, Новгороді, а згодом і в інших великих містах розпочинають вести літописи. Всі події до середини XI ст. літописці відтворюють за відомими їм нечисленними пам’ятками писемності, але в основному — за фольклорними творами. Народні ж перекази і легенди, дружинні пісні й билини свою увагу зосереджують головним чином на героїчному минулому давньоруського народу. Так наука дізналася про відчайдушно-сміливі походи Аскольда, масштабні воєнні експедиції київських князів Олега Віщого, Ігоря Старого, Святослава Ігоревича. Всі вони описані майже повністю за фольклорними пам’ятками.

Сучасні вчені загалом солідарні у думці, що Руська земля часів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого була ранньофеодальною імперією. Не випадково давньоруські літописці починають вживати поняття «єдиновладдя» саме з часу вступу на престол Володимира Святославича (978). «І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно». Було створено державний апарат, хоч і примітивний попервах; княжі намісники отаборились у містах, які ще недавно були центрами мало залежних від Києва союзів племен; молода держава жила за одним законодавством («Закон земляний» Володимира); всюди на її землі платили данину й виконували повинності на користь великого князя.

Ще більше зміцнилась і централізувалась Київська держава у роки правління сина Володимира Ярослава Мудрого (1019–1054). Він уперше в історії запровадив кодекс писаного права, так звану Руську Правду, зміцнив рубежі країни, побудував численні міста й фортеці, перетворив стольний град Київ на одне з найбільших, найбагатших і найкрасивіших міст середньовічного світу. Київська Русь за Ярослава підтримувала жваві стосунки з Візантією й Угорщиною, Польщею й Германією, Англією й Францією, Норвегією та Швецією.

Упродовж всього часу існування Давньоруської держави першою турботою її народу й уряду був захист від хижих і захланних кочовиків причорноморських степів. Київська Русь народжувалася й міцніла, відчуваючи на собі страшний тиск велелюдних печенізьких племен. Перший натиск цього могутнього ворога довелося відбивати князеві Ігорю Старому. А його син Святослав спершу завдав нищівної поразки печенігам біля валів Києва, а потім загинув на дніпровських порогах від руки печенізького хана Курі, нацькованого візантійцями.

Особливо багато шкоди завдали печенізькі орди в часи Володимира Святославича та його сина Ярослава Мудрого. Історик В. Мавродін влучно назвав цей період «богатирською добою» в історії Давньоруської держави та її народу. Він писав: «Князювання Володимира (Святославича) — це часи богатирів землі Руської, їхніх справ богатирських, стольного Києва, Дніпра-Славутича, часи доблесті, слави, могутності, часи розквіту давньоруської культури й початків «книжності», доба війн і походів, славних січей богатирських, молодечих подвигів руських витязів».

У несприятливих умовах постійної загрози з боку степових кочовиків і західних сусідів — польських, литовських і ятвязьких князів — міцніла й розвивалася Київська Русь. Досягли високого рівня землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня й міжнародна торгівля. Прекрасною була духовна культура. В широких масштабах переписувались книжки, привезені з різних країн світу, створювалися чудові літературні пам’ятки, працювали школи. 1037–1039 рр. у Києві було складено перший літописний ізвод, який вчені називають Найдавнішим. Твір просякнутий патріотичним піднесенням, гордістю літописця за могутню, єдину в державному й культурному відношеннях, Київську Русь. Найдавніший ізвод можна вважати своєрідним дипломатичним і юридичним актом, яким давньоруський народ оголосив на весь цивілізований світ про своє входження на правах рівного до сім’ї народів Європи. Вагомим доказом міжнародного авторитету Давньоруської держави можуть служити династичні зв’язки сімейства Ярослава з імператорськими й першими королівськими домами світу.

Будувалася держава, розквітали старі й виникали нові міста. Київ часів його фундатора Кия — невеличкий, слабо укріплений «городок» — поступово перетворився на одне з найбільших європейських міст з населенням понад 30 тис. чоловік. Досить сказати, що за розмірами й числом жителів Київ XII — першої половини XIII ст. у кілька разів перевищував і Лондон, і Париж.

Вирішальний внесок до розбудувавня Києва зробив князь Володимир Святославич. У роки його володарювання було зведено фортифікації «міста Володимира» — земляно-дерев’яні вали з міцними баштами. Площа того кремля сягала 10 га. За часів Володимира було збудовано розкішний князівський палац, головну площу міста прикрашено бронзовими статуями, зведено кілька величних громадських споруд, найперша серед яких — збудована 996 р. Десятинна церква. Щедро й вишукано оздоблений мозаїками й фресками, мармуровими й шиферними колонами й деталями, цей митрополичий храм вражав усіх, хто сподобився глянути на нього.

Дальший крок у будівництві Києва й заснуванні нових міст на Русі здійснив син Володимира Ярослав. Він додав до «міста Володимира» власне «місто Ярослава», що за площею в сім разів перевищувало перше. Ярослав звів у Києві прекрасний Софійський собор, справжнє чудо християнського світу, а також монастирі Ірини й Георгія, Золоті ворота. Все це зробило Київ справжньою перлиною давньоруського зодчества й містобудування.

Завершенню складання Давньоруської держави за Володимира Святославича великою мірою сприяло запровадження 990 р. християнського віровчення як офіційної релігії. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи тощо.

Отже, Давня Русь X–XI ст. була об’єднаною ранньофеодальною державою з монархічним способом правління, населеною єдиним руським народом, що мирно співробітничав з численними неслов’янськими народами Східної Європи. Здавалося, ніщо не віщувало розпаду цієї країни, однієї з найбагатших і найсильніших у тогочасному світі. Щоправда, по смерті Ярослава Мудрого (1054) єдність Київської Русі тимчасово послабилась, але згодом, у правління його сина Всеволода (1078–1093), влада київського князя знову поширилася на всі східнослов’янські землі.

У повному ж обсязі монархію Володимира і Ярослава відновив син Всеволода Володимир Мономах, котрий просидів на київському престолі з 1113-го по 1125 р. Він приборкав свавільних чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі, остаточно придушивши сепаратистські прагнення загубленого в лісових нетрях межиріччя Оки та Волги союзу в’ятичів. Головна ж заслуга цього князя перед Руссю та її народом полягала в самовідданій, напруженій і тривалій боротьбі з Половецьким степом.

На час смерті Мономаха Київська Русь була монолітною монархією. Аж раптом — так, принаймні, здавалося давньоруському суспільству — по смерті старшого його сина Мстислава (1132), що гідно продовжив батькову політику зміцнення великокнязівської влади і єдності країни, Руська земля розділилася на півтора десятка князівств і земель, керівники найбільших і найсильніших серед яких почали змагатися за першість між собою і з самим великим князем київським. А у того, як виявилося, вже не вистачало сили, щоб приборкати непокірних васалів. Та чи ж розпалася Київська держава?

Довгий час історики ствердно відповідали на це питання. Лише в останні тридцять років дехто почав звертати увагу не тільки на ті процеси й явища, що свідчили про роз’єднання руських земель і князівств, а й на ті, що говорили про їх об’єднання. Новітні дослідження показали, що поряд з ослабленням політичної монолітності держави у ній наростали спільні для всіх земель економічні й культурні процеси. Та й у політичному житті не все було однозначним: відцентрові сили суперничали з доцентровими.

Більшість сучасних істориків поступово дійшла висновку, що Давньоруська держава зовсім не розпалась, як гадали вчені минулого. Стала іншою лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. З середини XII ст. Давньою Руссю керує група найсильніших й найавторитетніших князів, що вирішує спірні питання на з’їздах («снемах»). Притому Київ, як і раніше, лишався загальноруським стольним градом, у якому прагнули вокняжитися члени сімейства Ярославичів.

Вчені не випадково назвали роздробленість, що охопила Русь у середині XII ст., феодальною. Вона настала не раптово, як вважали самі давньоруські люди й історики минулого, а стала логічним і неминучим наслідком соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. І не лише давньоруського, а й людського взагалі. Майже всі європейські народи пройшли через цей етап власної еволюції, коли недавно створена держава, на погляд сучасників, несподівано розпадалася, принаймні — втрачала колишню єдність.

Протягом XI — першої половини XII ст. на Русі поступово складався клас феодалів-землевласників, князів і бояр, старших і молодших дружинників, церковної верхівки. Спочатку земля — основне багатство й джерело добробуту — перебувала в спільній власності феодалів на чолі з князем. Він і утримував бояр і дружину. Лише з другої половини XI — початку XII ст. починає створюватись велике індивідуальне земельне володіння. Здобувши землю й залежних селян, феодали Стають не лише економічною, а й політичною силою. Відтоді вони турбуються більше про власні маєтки і долю того князівства, в якому живуть, ніж про державу в цілому. І місцеві князі, що вимушені спиратися на оточуюче їх боярство, слухняно проводять політику, вигідну не Київській Русі, а панству Галицької, Чернігівської, Смоленської чи якоїсь іншої землі.

У другій половині XII ст. роздробленість досягає, здавалося б, апогею. Не вщухають міжкнязівські війни, в яких гине сила людей. Співець «Слова о полку Ігоревім» яскраво й правдиво зобразив картину безперервних бойових дій поміж князями:

Та у цій князівській колотнечі, невпинних походах один проти одного й лише часом — на ворога, у морі крові й заграві пожеж жили й набирали ваги інші сили — етнічної, культурної й економічної консолідації. Навіть коли в 60–80-х рр. XII ст. помітно відособились два осередки, до яких тяжіли всі руські землі, — південний на чолі з Києвом і Черніговом і північний з Владимиром на Клязьмі, — в державі не вщухала боротьба за об’єднання. Цю боротьбу часто справедливо пов’язували з необхідністю організації відсічі половецьким ханам та іншим ворогам Русі.

Політична історія часів роздробленості вражає багатством подій і явищ, зрослою кількістю персонажів (бо нащадки Ярослава Мудрого розплодились і розділились на родини-клани), калейдоскопічними змінами становища в суспільстві, піднесенням одних князів та їх родів і занепадом інших. Якщо до початку роздробленості не лише політичне, а й культурне та економічне життя Русі зосереджувалось у Києві й навколо нього, то в 40–50-х рр. XII ст. з «матір’ю міст руських» починають змагатися за першість на Русі сильні центри інших земель: Чернігів і Галич, Смоленськ і Володимир Волинський, Новгород Великий і Владимир на Клязьмі.

Все ж таки і в другій половині XII ст. Київ продовжував відігравати першу роль серед інших персонажів-міст у політичному театрі Давньоруської держави. Впродовж цього відтинку часу члени різних князівських кланів запекло змагалися за оволодіння київським «золотим столом», як образно назвав головний давньоруський престол творець «Слова о полку Ігоревім». Перші ролі грали нащадки Володимира Мономаха — Мономашичі — й чернігівського, а потім Новгород — сіверського князя Олега Святославича — Ольговичі. Глави цих родів поперемінно княжать у Києві, але не можуть вробити його власністю свого клану.

По смерті сина Мономаха Мстислава Великого (1132) його заступив у Києві молодший брат Ярополк. Він одразу вступив у змагання з Ольговичами й помер якраз тоді, коли готувався до походу на їхній стольний град Чернігів (1139). По його смерті роздробленість почала наростати стрімко. Скориставшись із чвар всередині клану Мономашичів, Київ захопив глава Ольговичів Всеволод. Він спробував поновити державну єдність Русі, але наштовхнувся на спротив не лише синів Мономаха, а й власних братів. З тієї пори перебіг політичного життя Південної Русі великою мірою визначався суперництвом за Київ між Мономашичами й Ольговичами. Літописці не раз відгукуються на усобиці словами: «Настала смута в усій Руській землі». З 30-х рр. XII ст. за головний руський престол змагаються князі з роду чернігівських Давидовичів (діти брата «Гориславича» Давида Святославича), а клан Мономашичів розпався на родини Мстиславичів і Ростиславичів (названі так за іменами синів Володимира Мономаха), глави яких, будучи близькими родичами, не завжди діють злагоджено, а частіше суперничають між собою.

Та не було згоди серед Мономашичів ще й тоді, коли вони становили спільний клан. 1146 р., усунувши суперника Ігоря Ольговича, в Києві вокняжився онук Мономаха й син Мстислава Великого Ізяслав. Це збурило справжню громадянську війну в Південній Русі, розв’язану його ріднею. До тієї війни поступово втягнулися й князі Північної Русі. Обурені тим, що небіж обійшов їх, дядьки Ізяслава Вячеслав і Юрій на прізвисько Долгорукий піднялися проти нього. Ізяславу вдалося взяти гору над головним суперником — Долгоруким у кривавій п’ятилітній війні. Та по смерті Ізяслава (1154) у Києві таки вокняжився Юрій.

Спливе сто років, і галицький літописець яскраво-патетично змалює політичну картину феодальної роздробленості: «Почнемо ж оповідати про незліченні раті, великі скорботи, часті війни, численні заколоти, часті повстання й численні смути» — адже роздробленість у ХНІ ст. була ще більшою, ніж у XII-му.

По кончині Юрія Долгорукого (1157), що прагнув об’єднати всі давньоруські землі під своєю рукою і досяг часткового успіху, процеси роздробленості посилились. З кінця 50-х рр. XII ст. за Київ змагаються клани Мстиславичів, Ростиславичів і Ольговичів. Щоправда, дальше відособлення земель і князівств чималий час стримувалось все ж таки загрозою з боку Половецького степу, що примушувало князів триматися разом і прислухатись до думки великого князя київського. 1166 р. Ростислав Мстиславич київський очолив похід південно-руських князів у степ, аби відігнати хижихполовецьких ханів на південь і забезпечити вільний шлях руським купцям до Візантії й інших країн Південного Сходу. «І стояли вони біля Канева довгий час, — згадує київський літописець, — доки не пройшли Гречник і Залозник»^[6].

Разом із тим, глибинні соціально-економічні й політичні процеси історично об’єктивно вели до наростання роздробленості. Першими відособилися Новгородська і Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися вогняні хвилі половецьких вторгнень. Далі зробилися автономними теж віддалені від театру майже безперервних русько-половецьких воєнних дій на півдні Русі Владимиро-Суздальська, Галицька і Волинська землі. При всьому тому державність на Русі продовжувала зберігатися у формі федерації всіх її князівств і земель.

Час від часу сильні історичні особи намагалися якщо не відтворити колишню єдність Давньоруської держави, то хоч би об’єднати Русь Південну. З 1181 р. нею спільно управляли київський князь Святослав Всеволодич (Ольгович) і його співправитель у Київській землі, глава клану Ростиславичів Рюрик. Цей своєрідний дуумвірат правив у Південній Русі 13 років, що привело до рівноваги політичних сил і на час спинило криваву й виснажливу війну між князівськими кланами.

Святослав і Рюрик здійснили низку успішних походів проти половецьких ханів (1183, 1183, 1187), відігнавши їх в степи Північного Причорномор’я, аж до Дону. 80-ті — початок 90-х рр. XII ст. ознаменувалися пожвавленням суспільного, культурного й економічного життя. Однак тимчасова стабілізація становища на півдні не означала ще ослаблення усобиць у Давньоруській державі взагалі. На початку XIII ст. процеси роздробленості знову посилились.

На межі XII і XIII ст. політична ситуація в Південній Русі помітно погіршилася. По смерті Святослава Всеволодича (1194) порушилася рівновага між кланами Мономашичів і Ольговичів. Рюрику Ростиславичу, що став одноосібним київським володарем, все важче було стримувати князівські чвари. По смерті Ярослава Всеволодича (1199) у Чернігові вокняжився Всеволод Святославич Чермний (Рудий), що незабаром потому заявив претензії на київський великокнязівський стіл. Назрівало нове зіткнення між Мономашичами й Ольговичами за першість у Південній Русі.

1199 р. Роман Мстиславич із Мономашичів об’єднав Галичину й Волинь, створивши сильне князівство. На заході Південної Русі виник могутній осередок державності. Це докорінно змінило політичне становище в країні. Майже одразу Рюрик змовився з Ольговичами й зібрався було в похід на Галицько-Волинське князівство. Але Роман випередив його і напав на Київщину. Союзники Рюрика перебігли до Романа, а кияни відчинили міську браму перед галицько-волинським князем — певно, боялися штурму й розграбування свого міста. Рюрику довелося тікати з Києва, де Роман посадив свого родича Інгвара луцького. Та коли Роман повернувся до Галича, Рюрик 1203 р. разом із Ольговичами й половецькою ордою страшенно розграбував Київ, помстившись на городянах за те, що вони впустили до міста галицького князя. Повернувшись до Києва, Роман схопив Рюрика й насильно постриг його в ченці, посадивши в місті його сина Ростислава.

Роман Мстиславич прагнув об’єднати під своєю владою всю Південну Русь, а може, й відновити централізовану державу. Однак його загибель під час походу до Польщі влітку 1205 р. призвела до нового вибуху князівських усобиць. Занепала система колективного управління Руссю, що діяла з 1140-х рр., ще більше відособилися одне від одного князівства. По смерті Романа Рюрик скинув рясу й знову вокняжився в Києві. Та його кращі часи минули. Він не мав сили, щоб стабілізувати становище в Південній Русі. Не зумів й утриматися в стольному граді.

1206 р. Рюрик знову намагається захопити Галицьку землю, але зазнає невдачі. Коли він повертався з походу (1206), Ольговичі полонили його і посадили князем у Києві Всеволода Чермного чернігівського. Незабаром Рюрик повернувся-таки до Києва, але не всидів там і 1210 р. перейшов княжити до Чернігова, де й помер 1212 р.

По смерті Всеволода Чермного (1215) у Києві знову вокняжились Ростиславичі, спочатку Мстислав Романович, забитий монголами на Калці 1223 р., а потім його брат у перших Володимир Рюрикович. Політичне життя Південної Русі в 20–30-х рр. XIII ст. проходило, як і раніше, навколо боротьби за Київ різних князів. З початку 30-х рр. до суперництва втручається син Романа Мстиславича Данило, що на той час об’єднав під своєю владою Волинь і намагався повернутися на галицьке княжіння, відновивши тим самим Галицько-Волинське князівство.

Спочатку Володимир Рюрикович київський пристав до Ольговичі в у їхніх намаганнях заволодіти Галицькою землею. Однак коли глава Ольговичів Михайло Всеволодич чернігівський став зазіхати на Київ, Володимир попросив допомоги в Данила. Війна Володимира і Данила, з одного боку, й Михайла — з іншого, проходила з перемінним успіхом. Напередодні навали орд Батия Києвом заволодів Михайло, але, злякавшись грізного хана, втік на Захід. Оборону міста, коли його облягло військо Батия, очолив посадник Данила у Києві Дмитро.

За доби роздробленості економічні зв’язки між князівствами і землями не тільки не зменшились, а невпинно наростали. На кінець XII ст. вималювались чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні й політичні взаємини: 1. Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька, Вітебська; 2. Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська; 3. Київська, Чернігівська і Сіверська; 4. Галицька і Волинська. Як писав академік Л. Черепнін, у цьому групуванні вже намічається виділення територій великоруської та української й менш чітко білоруської народностей. Згадані групи земель об’єднували спільність мови й культурних явищ, православної віри, побуту і звичаїв, усної народної творчості й багато-багато іншого. Хоча в культурному розвиткові Давньої Русі XII і особливо XIII ст. з перебігом часу дедалі помітнішими ставали локальні особливості, водночас зростала й самобутня народна основа давньоруської культури. Складність еволюції культурного процесу полягала в тому, що розвиток культури на місцях вів разом з тим до наростання елементів єдності.

Чи не найважливішим чинником зближення давньоруських земель і князівств часів роздробленості була ідея східнослов’янської єдності, яку давньоруський народ виніс з попередньої доби, коли держава була централізованою, ідея, яку він розвивав у XII–XIII ст. і передав у спадок породженим ним українському, російському й білоруському народам. Думка про одвічну єдність усіх східних слов’ян буквально пронизує писемні джерела тієї доби. Як зауважив знавець літописів М. Присьолков, «єдина Руська земля була ідеєю основною і всенаповнюючою, утворюючи, так би мовити, те повітря, без якого не було життя творів нашої давньої літератури». І не лише літератури — ще й усної народної творчості: легенд і переказів, билин і казок, щедрівок, колядок, весільних і весняних пісень, прислів’їв і співомовок... То був моральний клімат, в якому жив і діяв давньоруський народ.

Однак наростання об’єднавчих процесів було брутально порушене страшною й нищівною навалою орд монгольського хана Батия на Руську землю в 1237–1241 рр. Зруйновані й спалені міста і села, витолочені посіви й луки, головне ж — гори мертвих тіл. Ось що спричинила навала монголо-татарських військ. Але Русь вижила, піднялася з руїн, відновила свою економіку й культуру. Першим зуміло зробити це Галицько-Волинське велике князівство. Та про нього йтиметься далі.

КИЙ

У низці найдавніших і маловідомих постатей східнослов’янської історії найбільш загадковою уявляється полянський князь Кий. І справа полягає не стільки в тому, що сучасний історик дивиться на Кия крізь запаморочливу товщу часу в п’ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У ледь жевріючому світлі гранично скупих свідчень джерел він виглядає особою, котра майже повністю належить до легендарного світу.

Уперше Кий з’являється на сторінках літописів у їхніх вступних, недатованих частинах, майже повністю побудованих на фольклорних переказах і легендах. У найдавнішому серед збережених часом давньоруських літописів «Повісті временних літ» оповідається про заснування найдавнішого міста східних слов’ян Києва в землі великого й славного племені полян. Літописець Нестор сповіщає: «Було троє братів: один на ім’я Кий, другий — Щек і третій — Хорив; а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавицею, а Хорив — на третій горі, що прозвали по ньому Хоривицею. І збудували городок в ім’я старшого свого брата й назвали його Київ... Був навколо міста того ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називались вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві». Ця розповідь уміщена в розлогому вступі до «Повісті временних літ» у шерезі подій кінця V–VI ст.

Історики неодноразово відзначали відверто фольклорну форму цього оповідання. Його головні й наскрізні мотиви з давніх-давен поширені в світі, принаймні — в європейському. Адже Кий започаткував Київ подібно до того, як Ромул — Рим, Коринф — Коринф, Кракус — Краків тощо. Кілька давньоруських літописів виводять назву міста Турова від легендарного засновника тамтешньої князівської династії Тури. Сучасні лінгвісти скептично ставляться до такої етимології.

Недовір’я вчених XIX — першої половини XX ст. щодо вірогідності літописної оповіді про Кия, Щека й Хорива ще більше посилювалось, коли вони звертались до мотиву героїв-братів — засновників міста, землі чи народу, — теж надзвичайно поширеного в усній народній творчості багатьох народів світу. Наприклад, прадавня фольклорна традиція виводить більшість слов’янських народів від трьох легендарних братів-родоначальників: Руса, Чеха й Ляха. Відомі давньоруські легенди про засновників східнослов’янських племен Радима, В’ятка й Дуліба. Тому історії про трьох братів-полян у науковому середовищі довгий час не йняли віри.

Однак дослідники до певного часу чомусь не помічали того, що Нестор не обмежився самою розповіддю про заснування Києва. Далі на сторінках своєї «Повісті» він знову звертається до життєпису Кия, наводячи цього разу конкретніші відомості про нього. Б. Рибаков, уважно вивчивши весь комплекс звісток про Кия в «Повісті» і порівнявши їх із повідомленнями іноземних джерел, дійшов висновку, що в основі оповідань про нього закладені достовірні історичні факти.

Продовжуючи розповідь про Кия, Нестор гнівно відкинув вигадки сучасного йому новгородського літописця^[7], котрий твердив, ніби Кий був не князем, а чи то простим човнярем, що перевозив людей через Дніпро, чи то навіть звичайним мисливцем-звіроловом. Київський книжник писав у полемічному тоні: «Деякі ж, не відаючи, говорять, що Кий був перевізником; був, мовляв, тоді біля Києва перевіз з того боку Дніпра, завдяки чому й говорили: «На перевіз, на Київ». Цій вигаданій версії київський літописець протиставляє власну, логічну, добре аргументовану й пов’язану з політичною діяльністю Кия. Вона починається словами: «Однак, якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода...»

Та перш ніж викласти спрямовану проти вигадок новгородського книжника розповідь Нестора, спробую відповісти на запитання: чому це раптом новгородський літописець XI ст. силкувався звести до становища звичайного човняра славного засновника Києва, котрого руські книжники XVI–XVII ст. порівнювали з фундатором Рима Ромулом і навіть із самим Александром Македонським?! Річ у тому, що новгородський літописець відображав політичні ідеї й прагнення новгородського боярства, яке плекало мрії про колишню незалежність свого міста й докладало зусиль до того, щоб позбавитись від обтяжливих для нього опіки й влади київських князів. Виконуючи волю всевладних бояр Новгорода, освічений північний письменник намагався створити милу серцю своїх панів концепцію історії східного слов’янства, поставивши під сумнів провідну роль Києва в історії Русі й становленні державності й звеличуючи своє місто.

Давши відкоша новгородському колезі, Нестор веде далі своє оповідання про Кия. Згадавши, що той здійснив подорож до Царгорода (Константинополя) і тому ніяк не міг бути човнярем-перевізником, київський літописець розвиває тему, що цікавить нас: «Кий цей княжив у роді своєму і ходив він до царя (імператора) — не знаємо лише, до якого саме, зате знаємо тільки, що велику честь мав він (Кий), як кажуть, від того царя, за якого він приходив (до Царгорода). Коли ж він (Кий) повертався, прийшов він на Дунай і вподобав місце, і збудував невелике місто, й хотів отаборитися в ньому з своїм родом, але не дозволили йому цього люди, що жили поблизу. Так і понині називають подунайські жителі те городище — Київець. А Кий, повернувшись до свого міста Києва, там і помер».

Висловлюючись по-сучасному, Нестор виклав складну й багату на події політичну біографію сильного вождя полянського союзу племен, що зважився зав’язати перетрактації з самим імператором Візантії, а потім здійснив сміливу спробу закріпитися в збудованій ним фортеці на Дунаї — в ті часи північному кордоні імперії. Певно, це не сподобалось візантійському урядові, й він підбурив якісь племена Подунав’я проти київського володаря, що вийшов було з-під імперського впливу. У такої непростої, з багатьма реаліями історії неодмінно мала бути міцна фактична основа.

Проте в цій історії не обійшлося без відчутного впливу фольклорної творчості. Навряд чи Нестор мав під рукою якісь документи чи взагалі писемні джерела. Інакше він би знав принаймні ім’я візантійського імператора, з котрим зустрічався Кий. Найімовірніше, наш літописець добув оповідь про полянського князя з народного історичного переказу. Тому не варто дивуватись, що «Повість временних літ» не донесла до нас ні імені того імператора, ні навіть приблизних відомостей про часи, в які жив і діяв Кий.

Зате існує іноземне писемне джерело, притому набагато давніше від «Повісті», що дозволяє кинути світло на добу Кия. Йдеться про ранньосередньовічну вірменську «Історію Тарона», в якій вміщено виразно фольклорний за формою переказ про трьох братів: Куара, Мелтея і Хореана, що заснували місто в далекій країні Палуні. Як тут не згадати землі полян і двох братів — засновників Києва^[8] — Кия й Хорива з Несторової «Повісті временних літ»?! Та найбільш вражає те, що імена середніх братів тотожні за змістом: давньоруське слово «щек» і вірменське «мелтей» означають те ж саме — «змій».

Як і в оповіді Нестора про започаткування Києва, вірменські брати Куар, Мелтей і Хореан спочатку жили нарізно, а далі разом збудували місто на горі. В обох історичних переказах — давньоруському й вірменському — є й інші близькі за змістом місця. Все це не можна пояснити випадковістю. Вчені-історики поступово дійшли висновку, що в «Історії Тарона» віддзеркалився руський переказ про народження Києва, щоправда, у зміненому вигляді.

Найбільш імовірним автором першої частини «Історії Тарона» (де йдеться про Куара, Мелтея і Хореана) сучасна наука вважає єпископа Зеноба Глака, що жив у області Тарон в VI ст. Можливо, в ті часи потрапив до Вірменії давньоруський переказ про започаткування Києва. Існують свідчення іноземних джерел про зв’язки слов’ян із Закавказзям, починаючи з VI ст. н. е. Виходить, що діяльність Кия можна віднести до часу, який передував написанню «Історії Тарона», тобто не пізніше VI ст. Та чи не можна уточнити таке приблизне датування? Виявляється, можна.

Дослідження літописного переказу про Кия в контексті слов’яно-візантійських стосунків V–VI ст. дозволило Б. Рибакову припустити, що викладений у «Повісті времен них літ» епізод відвідин Києм невідомого Несторові візантійського «царя» відноситься до перших років славетного реформатора Юстініана (527–565). Згадаймо звістку літописця про прийом Кия імператором «з великою честю». Вельми схожу, навіть таку, що збігається в окремих деталях з літописною, історію повідав візантійський історик Прокопій Кесарійський, що написав працю «Війна з готами» в середині VI ст. Цей сучасник і придворний літописець Юстініана засвідчив, що імператор ласкаво повівся з антським^[9] воєначальником на ім’я Хільбудій і доручив йому захищати рубежі імперії вздовж Дунаю. «На четвертий рік своєї єдинодержавної влади імператор призначив цього Хільбудія начальником провінції Фракії, поставив його для охорони річки Істру (Дунаю), наказавши йому стежити за тим, щоб варвари^[10], які жили там, не переходили через річку».

Отже, якийсь слов’янський воєначальник Хільбудій близько 530 р. почав із своїм загоном служити Юстініанові. Ймовірно, імператор розраховував на те, що Хільбудій, котрий мав добре знати звичаї, воєнну тактику й стратегію слов’янських племен, зуміє стримувати їхні вторгнення у північні окраїни Візантії. Спочатку так і сталося. Але потім дунайські слов’яни (за виразом Нестора, «ті, що жили поблизу») напали на Хільбудія й не дозволили йому отаборитися на Дунаї. Є підстави гадати, що Хільбудій тоді вже не був на візантійській службі.

Таким чином, у політичній та воєнній діяльності Кия й Хільбудія було чимало спільних рис — якщо тільки перед нами не та сама людина! З творів візантійських істориків VI — початку VII ст. (Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія та ін.) відомо, що за царювання Юстініана візантійський уряд почав час від часу запрошувати слов’янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх головним чином для захисту рубежів по Дунаю. Тому є підстави думати, що Кий належав до тих слов’янських воєвод, що встановили союзні стосунки з Юстініаном і служили йому в небезпечній справі прикордонної охорони. Можливо, що він виступає в творі Прокопія Кесарійського під ім’ям Хільбудія. Не виключено, що слово «Кий», яке на багатьох слов’янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім’ям, а прізвиськом удачливого слов’янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько «Мартел» (молот) король франків Карл!

Переповідаючи народний переказ «Повісті временних літ» про відвідини полянським князем Царгорода, набагато пізніший (XVI ст.) Никонівський літопис сповіщає, що Кий ходив на візантійську столицю «з силою ратною». Джерело цієї звістки невідоме. Російський історик XVIII ст. В. Татищев тлумачив її як вказівку на те, що Кий вчинив воєнний похід на Царгород. Це може відповідати реальності.

Можливо, якісь подробиці політичної біографії Кия подано у пам’ятці візантійської літератури «Чудеса Димитрія Солунського». Як вважають вчені, вона відбиває історичні події першої половини VII ст. У «Чудесах...» у легендарній формі оповідається про те, як вождь прикарпатсько-дунайських слов’ян Кувер (згадаймо Куара з вірменської «Історії Тарона»!) повстав проти тюрків-аварів, що поневолили його країну, і, зазнавши поразки, разом із залишками війська дістав притулок у Візантії. Так само, як Кий, він відвідав імператора в Константинополі, зробив спробу закріпитися в Дунайському пониззі й навіть захопити якісь візантійські володіння й серед них велике й багате місто Фессалоніку (по-слов’янському — Солунь), але зазнав невдачі.

Навряд чи Кувер — це Кий, як вважали деякі історики в минулому. Не виключено, однак, що Кий був попередником Кувера, можливо, навіть його предком, а народний поголос об’єднав їх та сполучив головні епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, паралельне студіювання звісток вітчизняних і візантійських пам’яток дозволило ученим (Б. Рибаков, П. Толочко та ін.) припустити, що полянський вождь на ім’я чи прізвисько Кий служив одному з візантійських монархів, а далі зазнав невдачі, спробувавши на власний страх і ризик отаборитися на південному рубежі імперії.

Незаперечним історичним фактом слід вважати започаткування Києм східнослов’янського протоміста — пуп’янка майбутнього стольного града Русі Києва. Результати археологічних досліджень загалом надають можливість загального датування життя й діяльності Кия останніми роками V — першою половиною VI ст. Виявлено й вивчено рештки укріплень, жител, візантійські монети та інші пам’ятки матеріальної культури цього часу в прадавньому історичному осередку Києва, завдяки чому будівництво згаданого Нестором «городка Кия» можна віднести до кінця V — першої половини VI ст.

На повідомленні «Повісті временних літ» про кончину Кия після повернення з Царгорода уриваються свідчення літописів про давній зародок Києва. Вона знову згадує про нього лише з 852 р., коли починає вже строго за роками викладати події східнослов’янської історії. Три з лишком століття з часу смерті Кия не минули без сліду для започаткованого ним «городка» й східнослов’янського суспільства в цілому. Поступово розрізнені союзи племен переросли на племінні княжіння й об’єднались навколо Києва в східнослов’янську державу.

Хтось з істориків образно назвав давнє місто «квіткою середньовіччя». Воно дійсно концентрувало в собі не лише ремесла, промисли, торгівлю, осередки влади й релігії. В містах зосереджувалась культура: архітектура й живопис, прикладне мистецтво, освіта й література. Перші протоміста можна розглядати як бутони таких квіток. До них належав і Київ. Протягом VI–IX ст. з цього бутона виросла прекрасна й життєдайна квітка — середньовічний Київ, що увібрав у себе кращі здобутки політики, господарства й культури. Київ став тим соціально-політичним осердям, навколо якого згуртувалось перше державне об’єднання східних слов’ян — Київське князівство, відоме з літописів, починаючи з 60-х рр. IX ст. Його злет пов’язаний з ім’ям наступного героя — князя Аскольда.

АСКОЛЬД

860 року сталася подія, що струсонула середньовічний світ. То був похід Русі під проводом київського князя Аскольда на столицю Візантійської імперії Константинополь. Нестор записав у своєму творі: «Коли почав царювати Михаїл (імператор Візантії з 842 р.), стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо». На думку літописця, експедиція Аскольда на Царгород ознаменувала початок давньоруської історії, стала ключовою подією в житті Київського князівства, одним із засновників якого і був, певно, цей князь.

Хто ж такий був Аскольд? Свідчення давньоруських літописів про нього неясні й часом суперечливі. У «Повісті временних літ» читаємо, що коли Рюрик вокняжився в Новгороді, «було в нього двоє мужів, не родичів його, але бояр, і відпросилися вони до Царгорода із своїм родом (тут: військовою дружиною). І вирушили Дніпром, і коли пливли, то побачили на горі невелике місто. І спитали: «Чий це городок?» Тамтешні жителі відповіли: «Було троє братів — Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей і згинули, а ми тут сидимо, їхні нащадки, платимо данину хозарам». Аскольд і Дір залишились у цьому місті, зібрали в себе багатьох варягів і стали володіти землею полян».

Сучасні історики вважають, що з кінця VIII — початку IX ст. вихідці із Скандинавії, купці та воїни, почали спускатися Дніпром і утверджуватись у Середній Наддніпрянщині. Поряд із Києвом варяги отаборилися тоді в Полоцьку й Турові. Аскольд і Дір, поза сумнівом, — скандинави.

Пізніші (XVI–XVII ст.) російські літописи, переосмислюючи давньоруську історію в патріотичному дусі, трансформували Аскольда з Діром із варягів на слов’ян, вважаючи їх вихідцями з київської династії, засновником якої був Кий. Никонівський літопис XVI ст. змінив навіть форму імені Аскольда на «Осколд». Однак неможливо із справді давніми й автентичними джерелами в руках заперечити ні скандинавське ім’я, ні варязьке походження Аскольда. Для історії важливе інше: утвердившись у Києві, він зробився полянським, місцевим князем і діяв в інтересах східнослов’янської людності.

У давньоруських літописах Аскольд і Дір завжди виступають і діють разом. Однак більшість істориків сумнівається в тому, чи були вони дійсно братами або просто сучасниками, й навіть у самому факті існування Діра! У порівнянні з постаттю Аскольда фігура Діра уявляється зовсім нечіткою. Найімовірніше, його ім’я було внесене до літопису набагато пізніше, тому що при описі начебто спільно здійснених цими князями походів у «Повісті времен них літ» використана невідповідна граматична форма: однина замість двоїни («иде Аскольд и Дир... и приде», а мало б бути: «идоша Аскольд и Дир... и придоша»). Мабуть, ім’я Дра було внесене до джерела згодом.

Тому є вагомі підстави думати, що похід на Візантію 860 р., що проголосив вихід Русі на арену світової політики, був вчинений лише самим Аскольдом. «Відправився Аскольд і Дір на греків і прийшов туди в 14-й рік царювання Михаїла. Цар же (імператор Візантії) був у той час у поході на агарян^[11] і дійшов уже до Чорної річки, аж коли єпарх (начальник міста) надіслав йому звістку, що Русь іде походом на Царгород... І повернувся цар. Ці ж (руси) увійшли всередину Суда^[12] і облягли Царгород двомастами кораблів» («Повість временних літ»).

Відчайдушно сміливий похід на столицю «світової імперії» середньовіччя, вчинений мало кому тоді відомими русами, справив величезний вплив на сучасників. Подія приголомшила гордовитих візантійців, що завжди зверхньо дивились на інші країни та народи. Про несподіване вторгнення руського флоту до, здавалось би, неприступної бухти Константинополя (вхід до неї зачинявся велетенським залізним ланцюгом) розповів у двох своїх проповідях і «Окружному посланні» східним єпископам 867 р. тодішній глава візантійської церкви патріарх Фотій. Ця надзвичайна подія згадана також іншим сучасником, Нікітою Пафлагонським у 877 р.

Узагальнивши свідчення відомих сучасній науці численних джерел, можна таким чином уявити похід київського флоту й суходільної раті на Константинополь. Навесні 860 р. імператор Візантії Михаїл на чолі 40-тисячного війська рушив у глиб Малоазійського півострова, щоб дати одкоша арабам. Тоді ж він послав флот до острова Кріт для приборкання піратів, що грабували й топили візантійські кораблі в Середземному морі. Для захисту столиці імператор залишив нечисленну залогу під командуванням старого адмірала Оріфи. Жменьки воїнів було явно недостатньо для захисту багатокілометрових міських мурів. Основна надія була на могутність тих гігантських мурів, що будувались упродовж кількох століть.

У цей надзвичайно несприятливий для візантійського уряду й Константинополя час Аскольд і здійснив свій блискавичний удар. Чи випадково київський князь обрав момент для нападу? Швидше за все, ні. За «Повістю временних літ» відомо, що київський князь пішов на Візантію тоді, коли імператор кинувся воювати «агарян». А за якимось певно, давнім й не відомим нікому джерелом Никонівського літопису знано, що Аскольд і Дір «чули про війну Візантії з арабами і тільки тому пішли на Царгород». Завдяки цьому багато істориків XX ст. схилялися до версії, що Аскольдові було відомо про зовнішньополітичні труднощі й слабкість війська імперії.

Авторитетний дослідник літописання М. Присьолков висловив сміливу, хай і не підтверджену джерелами гіпотезу, ніби руси вступили у воєнний союз із арабами, погодивши з ними свої стратегічні плани. Моє припущення набагато скромніше: вдалий вибір часу для облоги Константинополя можна пояснити тим, що київський князь мав у тому місті своїх вивідувачів.

З візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 р. На світанку того дня руські ладді стрімко вдерлись до Золотого Рогу — чомусь не був напнутий захисний ланцюг, — висадили десант і розпочали облогу циклопічних мурів візантійської столиці. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій в «Окружному посланні» емоційно передав почуття й страх обложених при виді небаченого раніше грізного ворога: «Народ (руси) від країни північної.., і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море». Не варто особливо вірити словам патріарха про жорстокість і немилосердність русів — подібними стереотипними виразами візантійські оратори описували звичайно будь-якого ворога імперії. У наведеному уривкові важливим є безпосереднє враження очевидця.

Візантійські джерела повідомляють, що імператор Михаїл залишив військо, яке продовжувало йти проти арабів, і ледве пробрався до оточеного ворогами міста. Він доклав великих зусиль, аби налагодити оборону столиці. Становище обложених ставало важчим з кожною годиною. У своїй другій проповіді Фотій пригадував, що «місто ледве не було підняте на спис», як у давнину називали здобуття фортець приступом...

І раптом, без видимих причин, після тижневої облоги руські воїни організовано, неначе за наказом, почали відходити від мурів Константинополя. Несторова «Повість» наводить барвисту легенду: «Цар (Михаїл) же з труднощами увійшов до міста і з патріархом Фотієм усю ніч молився у церкві святої Богородиці у Влахернах^[13]. І винесли вони (з церкви) з піснями славну ризу святої Богородиці, і вмочили в море її полу. Була в той час тиша, і море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому».

Цю легендарну історію Нестор запозичив із візантійської Хроніки Георгія Амартола, не дуже-то подбавши про її обробку. Тим часом розповідь хроніки Амартола про загибель руського флоту під час походу 860 р. зовсім не відповідає дійсності, на що вже не раз звертали увагу історики.

Насамперед нічого не відомо про бурю й винищення руських ладей очевидцям і сучасникам того походу: вже згаданим Фотієві й Нікіті Пафлагонському, а також Георгію, авторові «Слова на покладення ризи Богородиці у Влахернах». Навпаки, вони (а також пізніші візантійські історики, що користувалися свідченнями очевидців) пишуть, що відхід русів від стін Константинополя був для всіх несподіванкою. Римський папа Ніколай I дорікав імператорові Михаїлу за те, що він не зумів помститися північному ворогові. У другій своїй проповіді патріарх Фотій визнав, що Візантія 860 р. не зуміла покарати «варварів»-русів. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон навіть твердив, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому «з тріумфом».

Звідкіля ж узялася візантійська церковна легенда (відбита в Хроніці Амартола) про чудесне спасіння Константинополя влахернською Богородицею? Відповідь на це питання, здається, можна знайти у Никонівському літописі, з якого відомі не один (як з «Повісті временних літ»), а три (!) походи Аскольда на Візантію. Невдачею завершився не перший, 860 р., а, мабуть, другий — похід 866 р. Розповівши про поразку русів, це джерело веде далі: «Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною (залишками війська), і був плач великий». Можна припустити, що саме 866 р. шторм нагнав руську ескадру у відкритому морі й розкидав легкі ладді. Натомість буря не могла завдати жодної шкоди руським воїнам, що облягали Константинополь на суходолі 860 р. Обидва різних за наслідками походи візантійська церковна традиція об’єднала в один — однозначно переможний для імператора.

Є певні підстави гадати, що раптовий і організований відхід воїнів Аскольда в червні 860 р. від укріплень Константинополя стався завдяки таємним перетрактаціям поміж київським князем і візантійським імператором — настільки таємним, що навіть патріарх Фотій, котрий, поза сумнівом, мав знати про такі переговори і, мабуть, брав у них участь, не зважився згадати про них у своїх творах.

Прискіпливо і неквапливо вивчивши увесь комплекс джерел, що зберегли звістки про похід 860 р., вчені-візантиністи дійшли висновку, що Аскольд і його воєначальники зрозуміли: їм не подолати могутніх фортифікацій Царгорода. А Михаїл, що залишив військо в Малій Азії, в свою чергу був безсилим відкинути ворога. У виголошеній вже по знятті облоги Константинополя своїй другій проповіді Фотій мимохідь згадав про захоплені русами «незліченні багатства». Тому можна припустити, що мирну угоду досягнуто завдяки сплаті контрибуції Русі Візантією.

Та близько 867 р. сталася подія, що досі бентежить душі дилетантів. В «Окружному посланні» Фотій засвідчив, що руси «проміняли еллінську^[14] й безбожну віру, якої раніше тримались, на чисте християнське вчення». Патріарх додав до цих слів, що «вони (руси) прийняли (від Візантії) пастиря» і «з великою ретельністю виконують християнські обряди». Сказане главою візантійської церкви підтверджується «Життєписом Василія Великого», складеним його онуком, імператором Константином Багрянородним. Найдавніші наші літописи — «Повість временних літ» і Новгородський перший — нічого не дають про охрещення Аскольда. Зате пізній Никонівський ізвод прямо пише, що візантійський імператор Василій (наступник Михаїла) «сотворил мирное устроенье с преждереченными русами и склонил их к христианству». Мені здається, що високоосвічений никонівський літописець запозичив цю звістку з візантійських джерел, зокрема з «Життєпису Василія Великого».

Критично вивчивши візантійські джерела про хрещення русів князя Аскольда близько 867 р., історики визнали їх такими, що заслуговують на довір’я. Разом з тим, беззаперечний, певно, факт прийняття нової віри невеликою купкою людей — князем і його найближчим оточенням — ще не дає жодних підстав для тверджень, що поширюються в останні роки, начебто християнство на Русі було запроваджене не за Володимира Святославича, а на сто років раніше — за Аскольда.

Настирливе прагнення що б там не було відсунути якомога далі в глиб часу ті чи інші події здавна притаманне дилетантам усіх країн і народів. Ті, котрі відстоюють охрещення всієї Русі 867 р., теж, певно, вірять, що цим підносять престиж наших пращурів. Але професійні історики зобов’язані знати, що кожний народ розвивається внаслідок еволюції внутрішніх соціально-економічних, політичних, культурних, ідеологічних процесів й минає певні стадії свого розвитку в точно відміряні самим ходом історії строки. Немає і не може бути наукових підстав для запального й претензійного твердження щодо запровадження християнства на Русі за Аскольда.

Східнослов’янське суспільство 60-х рр. IX ст. переживало стадію розкладу пізнього родоплемінного ладу. Загальноруської держави ще не існувало. Влада київського князя поширювалась лише на малу частку земель східних слов’ян — частину Середньої Наддніпрянщини. Панівна верхівка тоді, певно, не відчувала потреби в зміні ідеологічної системи. Погоджуюсь з тим, що Аскольд і ще хтось із його соратників охрестились, і разом із тим стверджую, що східнослов’янське суспільство в цілому було й залишилось язичницьким, тому що в IX ст. в ньому ще не настали рішучі зміни, які б могли спричинити кардинальні зрушення в ідеологічній сфері. Охрещення Аскольда, на мій погляд, тому й не відбилося в наших найдавніших і найавторитетніших літописах, що не справило ніякого впливу на подальшу долю Русі. Тому воно не потрапило також і до фольклорної, усної історії.

Зверну увагу читача на інше. Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій I «сотворил мирное устроение» з Аскольдом. Кілька візантійських авторів, серед них Константин Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають охрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди. Найімовірніше, договір було підписано в Константинополі, куди близько 867 р. прибуло посольство з Києва.

Русько-візантійська союзна угода 867 р. частково піддасться реконструкції, виходячи з подальшого розвитку подій, а також за договором Олега з Візантією 911 р. Є підстави думати, що Візантія у 60-х рр. IX ст. зобов’язалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь за це — надавати військову допомогу імперії. Напевне, Аскольдова угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а візантійських — у Київському князівстві. Незабаром після підписання цієї угоди руське військо, виконуючи союзницькі зобов’язання, завдало удару арабам у південному Прикаспії, поблизу м. Абесгуна, — можливо, щоб послабити тиск Арабського халіфату на імперію в Малій Азії.

Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідоцтвом чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р. і укладення з Візантією мирної угоди, вигідної й почесної для руського князя. Однак подальша доля Аскольда вкрита серпанком таємничості. Джерела гублять з виду його самого й очолюване ним князівство на два десятиліття. Літописи знову згадують про Аскольда лише в зв’язку з появою поблизу Києва його непроханого суперника — Олега, прозваного Віщим.

ОЛЕГ ВІЩИЙ

Ніхто з істориків не знає, хто був той Олег, що став київським князем наприкінці IX ст. (за непевною хронологією «Повісті временних літ» — 882 р.). І ніколи, мабуть, не дізнається. Річ у тому, що образ Олега немовби зітканий з фольклорних оповідей — народних переказів і легенд, дружинних пісень і приповідок. Як писав український історик і фольклорист М. Костомаров, «особа Олега в нашому початковому літописі є сповна особою переказу, а не історії». Однак при всьому тому Олег, на відміну від своїх попередників на київському престолі — Кия, Аскольда й навіть Рюрика, — є не напівлегендарною, а реальною історичною постаттю. Його існування підтверджується авторитетними джерелами, зокрема двома угодами Русі з Візантією — 907-го й 911 рр.

Разом з тим князь Олег належить до найбільш загадкових постатей давньоруської історії. Досі вчені не мають певних відомостей ні про родину, ні про соціальне становище Олега. Хто він був — князь, боярин чи простий варязький дружинник? Чи мав якісь родинні зв’язки із засновником давньоруської князівської династії Рюриком? Не знали цього й давньоруські літописці XI–XII ст. Тому, напевне, «Повість временних літ» називає Олега князем, а Новгородський літопис — лише воєводою, що правив у Києві від імені малого сина Ігоря. Гадаємо, що насправді Олег не належав до родини Рюрика, а захопив владу в Києві, спираючись на віддану бойову дружину й прикриваючись ім’ям законного претендента на київський престол Ігоря, якого він силою зумів перетворити на маріонетку.

«Повість временних літ» і Новгородський літопис злагоджено повідомляють, що Олег прийшов з Новгорода до Києва, обманом захопив і вбив місцевих князів Аскольда й Діра і сам вокняжився в стальному граді. Як мовилось, історики здавна пов’язують з Олегом утворення Давньоруської держави. Адже починаючи з часів його князювання влада київського уряду поширюється не лише на Наддніпрянщину, а й на північні руські землі.

Взагалі уряд Олега докладав енергійних зусиль до приєднання раніше незалежних від Києва племінних союзів. Літописці зуміли простежити хіба що основні етапи цієї діяльності. Тільки-но вокняжившись у Києві, Олег, згідно зі свідченням Нестора, «почав воювати проти древлян і, підкоривши їх, брав з них по чорній куниці». Далі «відправився Олег на сіверян і переміг їх, і наклав на них легку данину й не дозволив їм платити данину хозарам, мовивши так: «Я ворог їм, і вам платити нема чого». І далі: «Послав Олег до радимичів, питаючи: «Кому даєте данину?» Вони ж відповідали: «Хозарам». І сказав їм Олег:«Не давайте хозарам, але платіть мені»... І панував Олег над полянами і древлянами, і сіверянами, і радимичами, а з уличами й тиверцями воював».

У наведених словах літописця неважко побачити динамічну картину послідовної інкорпорації союзів племен до складу юної Київської держави. Спочатку вона поглинула ті племінні об’єднання, що були поблизу Києва: у князя не вистачало сили на всі союзи одразу. Але він продовжував цю діяльність протягом свого тридцятирічного правління на Русі. Цікаво, що в переліку союзів, воїни яких взяли участь у грандіозному поході під проводом Олега на Візантію 907 р., крім згаданих вже полян, древлян, сіверян і радимичів, названі ще й в’ятичі, хорвати, дуліби, тиверці, які потрапили до складу Давньоруської держави пізніше.

Втім не варто гадати, начебто цей союз був міцним і остаточним. «Повість времен них літ». Новгородський та інші літописи оповідають про запеклу боротьбу наступників Олега за підкорення тих самих об’єднань племен, які приєднував до Руської землі сам князь. Союзи племен аж до кінця X ст., до часів князювання Володимира Святославича, зберігали значну автономію, а їхня верхівка — великі багатства.

І все ж таки поширення, хай не остаточне, влади київського осередку на значну частину племінних об’єднань зробило Давньоруську державу, що перебувала в процесі формування, економічно сильною й відносно централізованою. Саме тому князь Олег 907 р. вчинив похід на Візантійську імперію — похід, масштаби якого вражають навіть сучасних істориків. «Повість временних літ» яскраво відобразила небачений до того на Русі розмах походу: «Пішов Олег на греків^[15], залишивши Ігоря в Києві, взяв же з собою силу варягів і словенів, і чуді, й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дулівів, і тиверців... І з усіма цими пішов Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі».

Напевне, причиною війни, що спалахнула між Руссю та Візантією, було невиконання Константинополем двох головних умов угоди 860 р., укладеної Аскольдом з імператором Михаїлом: сплата імперією данини Києву й надання торговельних привілеїв руським купцям у візантійських містах. Здається, 907 р. якісь київські вивідувачі добре вивчили становище в Константинополі. Імперія тоді переживала великі труднощі, на неї тиснули з півдня араби, а у війську розпочався заколот під проводом полководця Андроніка Дуки. Тому візантійський імператор був змушений зняти кращі легіони з північних кордонів і кинути проти арабів. Завдяки цьому суходільне військо Олега безборонно наблизилось до велетенських мурів Константинополя. Одночасно поблизу візантійської столиці з’явився руський флот.

Нестор, що веде розповідь у фольклорно-легендарному дусі (мабуть, скориставшись з усних народних джерел), зауважує, що коли ладді Олеганаблизились до Царгорода, «греки ж замкнули Суд, а місто зачинили». Давньоруські книжники називали «Судом» бухту Золотий Ріг, що відділяла власне Константинополь від його передмістя Галати. На берегах бухти стояли величезні кам’яні башти, між якими у разі небезпеки натягали гігантський ланцюг, що підтримувався на поверхні води сотнями поплавків. Ця загорожа надійно перекривала вхід до Золотого Рогу.

Олег та його воєводи побачили, що малим ладдям-однодеревкам не подолати перешкоди, яка не раз зупиняла важкі кораблі арабів та італійців. Тому князь вирішив перехитрити візантійців. «І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса й поставити на них кораблі, — з гордістю за свого хитромудрого героя пише Нестор. — І з попутним вітром підняли вони вітрила й пішли з боку поля до міста (Царгорода). Греки ж, побачивши це, злякались і сказали через послів Олегові: «Не губи міста, дамо тобі данини, якої забажаєш!» Насправді ж кораблі під вітрилами не могли рухатися суходолом. Це потребувало б зусиль сотень людей, волів чи коней. Так, певно, й вчинив Олег. Можливо, щоб справити враження й здійснити психологічний тиск на обложених, князь наказав напнути вітрила на кораблях. Ймовірно, що в цю дію язичники-русичі вкладали магічний сенс. Як би там не було, сміливий обхідний маневр русичів змусив імператора Візантії шукати миру. Йому довелося прийняти невигідні умови, запропоновані київським володарем: «Наказав Олег дати данину на дві тисячі кораблів... І погодились на це греки, і стали греки просити миру, щоб не воював Грецької землі. Олег же, трохи відійшовши від столиці, розпочав переговори про мир з грецькими царями Леоном і Александром» («Повість временних літ»).

Того самого 907 р. була укладена попередня русько-візантійська угода. Її текст став відомий Несторові, й літописець увів його до «Повісті временних літ», можливо, скориставшись архівом київських князів. Це перший дипломатичний акт Давньої Русі, що зберігся до наших днів. Згідно з угодою Візантія зобов’язувалася сплачувати Русі щорічну данину. Як виходить з дальшого розвитку подій і свідоцтв візантійських джерел, Київська Русь пообіцяла за це надавати Візантії постійну військову допомогу. Руські воїни з’являються на рубежах імперії: на Кавказі й Близькому Сході, в Малій Азії й на Кріті. Великим досягненням київського уряду було одержання від грецької сторони права безмитної торгівлі для руських купців у Константинополі та інших містах імперії. Давньоруських торгових людей і послів годували безкоштовно в столиці Візантії протягом шести місяців, а коли вони від’їжджали на батьківщину, урядовці постачали їм паруси, канати, якорі, а також продовольство.

Ця угода була розширена й закріплена в русько-візантійському договорі 911 р., також уміщеному Нестором до літопису. Відомо, що в дні підписання угоди загін із 70 русичів брав участь у поході візантійського війська проти арабів на о. Кріт у Середземному морі.

Свою фольклорну за формою й частиною джерел оповідь про переможний похід проти Візантії 907 р. «Повість временних літ» завершує словами: «І повернувся Олег до Києва, несучи золото й паволоки (шовкові тканини), і плоди, і вино, і всіляке узороччя (дорогі речі, прикраси). І прозвали Олега Віщим, тому що були люди язичниками й неосвіченими». Так літописець-християнин на свій лад спробував пояснити, чому в народі Олега вважали не просто хитромудрим, а й чаклуном, чарівником, тому що слово «віщий» було синонімом слів «волхв» і «кудесник».

Незвичайним і загадковим було все життя Олега — від народження і до смерті. Здавалось би, після гучної перемоги над Візантією давньоруські літописці мали стежити чи не за кожним кроком князя. А вони неначе забули про нього. Останні роки життя Олега історикам невідомі — так само, як і рік його смерті. «Повість временних літ» свідчить, що він помер 912 р., а Новгородський літопис називає 922 р. З невідомих причин переможець греків зникає з давньоруського політичного небосхилу після найбільшого в своєму житті й житті Київської Русі тріумфу.

Сама кончина Олега Віщого також повита серпанком таємниці. Новгородський літопис лаконічно зауважив, що князь загинув, коли ходив «за море», але забув додати, за яке саме. Можливо, це уточнення і не потрібне: адже політичні інтереси Олега були спрямовані на південь, до Візантії, отож, море могло бути хіба що Чорним. Однак існує хозарський документ середини X ст. про ще один похід Олега на стольний град Візантії. Але він залишився невідомим нашому головному джерелу — «Повісті временних літ». Хозарський манускрипт оповідає, що хозари перемогли київського володаря і примусили його силою вчинити напад на Візантію. Той похід приніс прикру невдачу князеві. У морському бою візантійці спалили руські ладді «грецьким вогнем»^[16], а Олег утік до Персії, де й був забитий. Важливо відзначити, що хозарський документ знає Олега як Хельгу, тобто у скандинавській транскрипції. Вже це одне змушує поставитись до джерела з довірою.

До того ж існує одна загадкова стаття Новгородського літопису за 920 р. Як вже знає читач, на думку Нестора, у той час Олега вже давно не було серед живих. А от новгородський літописець впевнено повідомляє, що того року русичі напали на Царгород. Їх послав князь Ігор, додає літописець. Але їм не пощастило. За наказом імператора Романа полководець Феофан «вогняним пристроєм спалив руські кораблі». Чи мав Олег якесь відношення до того походу? Гадаємо, що мав. Адже новгородські літописці ніколи не визнавали Олега князем, лише воєводою Ігоря. А з Новгородського літопису відомо, що сам Ігор не ходив на Царгород, а послав своїх воїнів. Ймовірніше за все, літописець приписав похід під проводом Олега Ігореві. Навряд чи може бути випадковий збіг свідчень хозарського джерела й новгородського літописця про те, що руські ладді були знищені «грецьким вогнем». Можливо, літописець помилково датував похід 941 р. під проводом Ігоря на греків 920 р. На користь такого припущення мовить ім’я візантійського флотоводця Феофана, який 941 р. дійсно застосував «грецький вогонь» проти руського флоту.

Є одне (щоправда, не дуже ясне) свідчення того, що Олег ходив-таки на морське узбережжя після вдалого походу на Візантію 907 р. То був берег Каспійського моря. Це свідчення належить арабському сучасникові Олега, знаменитому географу та історику аль-Масуді. Він повідомляє, що якісь руси на 500 суднах пішли вгору Доном, далі перетягли ладді суходолом і досягли Волги, спустилися цією великою рікою до її гирла й попливли на південь уздовж західного узбережжя Каспію. Найприродніше припустити, що ті русичі жили десь поблизу Дону. Тим часом хозарський документ повідомляє, що Олег-Хельгу напередодні походу на Каспій оволодів Тмутараканню. Аль-Масуді та інші арабські автори твердять, що в каспійській експедиції руси були майже повністю перебиті ворогом — мабуть, персами. Тому ймовірно, що не за Чорним, а за Каспійським морем склав буйну голову князь Олег.

Все вищезгадане не було відомо давньоруським книжникам. Той же Новгородський літопис від 922 р. сповіщає: «Пішов Олег до Новгорода, а звідти до Ладоги. Інші ж мовлять, що пішов він за море, і клюнула його змія в ногу, і від того він помер». Як гадають вчені, це повідомлення новгородський літописець запозичив з Найдавнішого київського літописного ізводу 1037–1039 рр. Виходить, що вже в часи Ярослава Мудрого ніхто на Русі не знав подробиць, та й самого місця загибелі Олега.

Для опису смерті нашого героя Нестор скористався з барвистої народної легенди про цього Віщого князя, чаклуна й чарівника. Літописець не знав, що саме трапилося з князем по підписанні русько-візантійського мирного договору 911 р., тому вмістив зразу ж після тексту цього державного акта поетичну й таємничу історію про загибель Олега від свого улюбленого коня: «Жив Олег, князюючи в Києві, мир маючи з усіма країнами. І прийшла осінь, і згадав Олег свого коня, якого колись він поставив годувати, вирішивши ніколи на нього не сідати. Бо колись питав він волхвів і кудесників: «Від чого я помру?» І мовив йому один кудесник: «Княже! Від коня твого улюбленого, на якому ти їздиш, — від нього тобі померти» Запали слова ці в душу Олегові, й сказав він: «Ніколи не сяду на нього й не побачу його більше!» І звелів годувати коня й не водити його до себе. І прожив кілька років, не бачачи його, аж поки не пішов на греків. А коли повернувся до Києва і спливло чотири роки, на п’ятий рік згадав він свого коня, від якого волхви колись навіщували йому смерть. І покликав він старійшину конюхів і мовив: «Де кінь мій, якого наказав я годувати і берегти?» Той же відповів: «Помер». Олег посміхнувся й дорікнув тому кудесникові, сказавши: «Неправду мовлять волхви, але все те брехня: кінь помер, а я живий!» І наказав осідлати собі коня: «Хай побачу кості його». І приїхав на те місце, де лежали його голі кістки і череп голий, зліз з коня, посміявся гірко й мовив: «Чи від цього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, — закінчує розповідь Нестор, — і виповзла в черепа змія, і вжалила князя в ногу. І від того розхворівся він і помер».

Хто знає, можливо, Олег і справді загинув від укусу змії, давши привід для створення моторошної легенди. Для теми нашої розповіді важливим є інше: за народним переконанням, князь був віщим, тобто чарівником, волхвом, якого годі було й прагнути вбити мечем чи стрілою з лука. Але, як вірили в народі, невблаганна доля сильніша від будь-якого кудесника й чаклуна. Взагалі мотив пророцтва, що збувається, незважаючи на всі запобіжні заходи, поширений у фольклорі різних народів, починаючи з давніх часів. Згадаймо уславлену легенду про давньогрецького царя Едіпа, якому оракул напророчив, що він вб’є батька і одружиться з власною матір’ю. Едіп, що був розумною й винахідливою людиною, так і не зміг уникнути страшної долі.

Смерть Олега відкрила Ігореві шлях до золотого київського престолу. Ігор залишався в глибокій тіні Олега, за відомостями «Повісті временних літ», цілих тридцять років. Напевне, Ігор все ж таки був сином Рюрика, оскільки ніхто по смерті Олега не заперечив його прав на князівський трон.

ІГОР СТАРИЙ

Подібно до Олега, князь Ігор у «Повісті временних літ» є таємничою фігурою. Коли помер його батько Рюрик, а це сталося 879 р., Нестор зауважив, що княжич був ще дуже малий. Із згадки тієї ж «Повісті» під 903 р. дізнаємося, що тоді Ігор одружився в Ольгою. А в рік смерті Ігоря (944) його єдиний син Святослав був ще настільки малий і слабосилий, що коли кинув у бік ворога легкий метальний дротик (сулицю), то влучив у ногу власного коня. Важко повірити, що дитина народилася в Ігоря в Ольгою на 33–37-му році подружнього життя. Здається, хронологія «Повісті» була кимось штучно розтягнена між смертю Рюрика і Ігоря^[17] і що насправді між Олегом та Ігорем на Русі міг правити ще якийсь князь, котрий лишився невідомим. А вже Нестор чи якесь незнане джерело (найшвидше, фольклорне) поєднали Олега з Ігорем, зробивши другого наступником першого.

Згідно з авторитетною думкою академіка О. Шахматова, в літописі проглядає тенденція, за якою давньоруська князівська династія мала одержати чітку генеалогію. Це й було зроблено шляхом пов’язування історичної особи Ігоря з Рюриком, якого новгородський літописець назвав першим князем. О. Шахматов не вважав такий зв’язок безсумнівним.

Загадковість постаті Ігоря підтверджує відсутність у вчених впевненості в тому, що він дійсно був сином Рюрика. Найдавніші руські книжники XI ст. Іларіон та Іаков Мніх взагалі не визнавали існування Олега. Натомість вони розпочинали історію Руської землі з князювання Ігоря, прозваного вже в їхній час Старим. У знаменитому історнко-філософському творі «Слово про закон і благодать», який Іларіон написав у 30-х або 40-х рр. XI ст., мовиться: «Похвалимо ж і ми, по силі нашій, великого кагана (царя) нашої землі Володимира, внука Старого Ігоря, сина ж славного Святослава». Виходить, найосвіченіша людина Руської землі XI ст. вважала, що не Рюрик чи Олег заснували давньоруську династію, а Ігор.

Не хотів визнавати існування Олега як одного з родоначальників київського правлячого дому й Іаков Мніх. Свою «Пам’ять і похвалу князеві Володимиру» цей вчений чернець Києво-Печерського монастиря створив у другій половині XI ст., приблизно 50 роками раніше від Несторової «Повісті», На його думку, саме Ігор заснував великокнязівський рід у Києві. Причини подібного ставлення цих двох літераторів XI ст. до Рюрика й Олега вченим невідомі.

Як гадає дехто з істориків, припущення, за яким Ігор не належав до норманської династії Рюрика, певною мірою грунтується на слов’янських іменах кількох членів ного родини. Часом доводять, ніби мати Ігоря була слов’янкою, оскільки його син мав слов’янське ім’я Святослав, а в портреті останнього, створеному візантійським сучасником Левом Дияконом, буцімто немає «жодної норманської риси», як писав історик В. Мавродін. Здається, із слов’янкою був одружений один з племінників Ігоря, теж Ігор, бо його діти названі слов’янськими іменами: Володислав і Предслава.

І все ж таки спокусливу (особливо для дилетантів) думку щодо слов’янської приналежності Ігоря доводиться відкинути. Насамперед тому, що це ім’я поза будь-яким сумнівом є давньоскандинавським. Крім того, всі наведені аргументи про місцеве походження Ігоря не є безсумнівними. А от Нестор і новгородські літописці прямо свідчать, що він був сином Рюрика.

Наші літописи містять дуже мало звісток про життя Ігоря й князювання його в Києві. На щастя для істориків, новгородський літописець знав про Ігоря більше, ніж Нестор. Версії обох джерел про цього князя часом розходяться, що створює для дослідників додаткову можливість пізнання його біографії.

Як мовилося, для новгородського літописця Ігор в першого дня по смерті Рюрика був князем: спочатку новгородським, а потім київським. Хоча насправді на київському престолі довгі роки сидів Олег, а Ігор був при ньому чи то формальним великим князем, чи то наступником престолу. Лише по смерті Олега Ігор розпочинає активні дії по збиранню союзів племен навколо Києва, тобто продовжує процес побудови Давньоруської держави. Буквально ідучи за своїм попередником, Ігор скерував військо проти двох наймогутніших племінних об’єднань тогочасної Східної Європи: уличів і древлян.

Новгородський літопис відкриває розповідь про правління Ігоря в Києві такими словами: «Ігор же сидів у Києві, князюючи та воюючи проти древлян і уличів». А Нестор знав лише про кампанію Ігоря проти древлян. Тим часом підкорення уличів було тоді, мабуть, одним з першочергових завдань київського уряду, оскільки цей величезний і могутній союз посідав Нижнє Подніпров’я і перешкоджав зв’язкам Києва з Візантією та країнами Сходу.

Новгородський літописець знає, що з уличами воював ще Аскольд десь у середині IX ст. Їх не зміг подолати і приєднати до Києва сам Олег Віщий. Нестору звідкись відомо, що уличів було надзвичайно багато, а володіння їхні простягались до самого Чорного моря. Цікаво, що сучасне Аскольдові германське джерело, записки так званого Баварського географа, сповіщають, що уличі мали тоді 318 міст — більше, ніж будь-який відомий цьому вченому східнослов’янський союз племен. Щоправда, то були ще не справжні міста, а фортеці, укріплені «гради», як пише про такі поселення Нестор. Вони були осередками племен і, можливо, великих родів тих уличів.

«І був у нього (Ігоря) воєвода на ім’я Свенельд, — веде далі розповідь освічений новгородський книжник, — і примучив Ігор уличів, і наклав на них данину й дав Свенельдові». Той Свенельд належав до лиховісних постатей давньоруської історії — був найближчим радником, швидше, зрадником, злим генієм у чотирьох князів: Ігоря, Ольги, Святослава й Ярополка Святославича. Завжди дбав про власне збагачення, а свої обов’язки щодо володарів виконував недбало і зрадливо. Але князі чомусь любили його й вірили, як нікому. Здається, через підступність Свенельда загинув Святослав. Завдяки підмовлянням Свенельда син Святослава Ярополк вбив рідного брата Олега. Та й Ігор втратив життя не без участі Свенельда, хай і непрямої.

Коротка розповідь новгородського письменника кидає світло на особливості тогочасної державності й земельної власності — тієї власності, що давала йому багатство і владу. Ігор надав Свенельдові данину із землі уличів, а не саму їхню землю. Адже земля тоді, в часи зародження феодальних відносин у надрах родоплемінного ладу, перебувала у спільній власності панівного класу, який складався з князів та їхніх дружинників. Князь уособлював таку власність, але не міг розпоряджатися нею на власний розсуд: дарувати чи давати у тимчасову власність, як станеться в майбутньому. Передаючи Свенельдові данину з Улицької землі — певно, не всю, а тільки частку, бо інша мала надходити до княжої скарбниці, — він тим самим віддавав ту землю в так зване кормління цьому ближньому до себе старшому дружинникові й могутньому бояринові.

Та повернемось до державних справ Ігоря на початку його одноосібного князювання. Уличів було підкорено й відтиснуто до гирла Дунаю й Нижнього Подністров’я. Однак, на нашу думку, вони так і не увійшли до складу Київської Русі. Складнішою була справа з древлянами. Їх силоміць приєднав до Давньоруської держави Олег. Але його кончина збурила древлянських князів, і вони підняли повстання. «Після смерті Олега почав княжити Ігор, — незворушно занотував Нестор. — І зачинилися від Ігоря древляни по смерті Олега», тобто зачинили брами своїх міст перед князівськими урядовцями, суддями и збирачами данини.

Слід гадати, що виступ древлян проти влади київського князя був спонтанним і стихійним, тому що Ігореві вдалося легко придушити його. Наступного року, свідчить «Повість», «пішов Ігор на древлян і, перемігши їх, наклав на них данину більше від колишньої». А новгородський літописець конкретизує це загальне повідомлення Нестора: «І дав же Ігор данину древлянську Свенельдові. Й брали по чорній куні від диму^[18]. І мовила дружина Ігореві: «Ти дав одному мужеві забагато». Це нове надання й без того багатющому Свенельдові спричинило трагедію в Древлянській землі, винуватцем і жертвою якої став князь Ігор Старий.

Та перш ніж завершити свій шлях, князь здійснив головну справу життя: два походи на могутню Візантійську імперію. Перший з них стався 941 р. Таким змалював його Нестор: «Пішов Ігор походом на греків. І послали болгари звістку цареві (візантійському імператорові Роману I), що йдуть руси на Царгород — 10 тисяч кораблів. І прийшли, і підпливли, й почали воювати країну Віфінську, й полонили землю по Понтійському (Чорному) морю до Іраклії й до Пафлагонської землі, і всю країну Нікомідійську (йдеться про різні частини Малої Азії) полонили й Суд увесь попалили», тобто береги бухти Золотий Ріг.

Навіть сучасного читача приголомшує неймовірно велика — 10 000 — кількість ладей, що становили руський флот. Та, певно, тих однодеревок було-таки надзвичайно багато, коли цю саму цифру сповіщають візантійські джерела й серед них — сучасник подій Лев Диякон. Однак єпископ з італійського м. Кремона Ліупранд, який відвідав Константинополь невдовзі по Ігоревій навалі, повідомив, що руський князь мав лише тисячу суден. Лише! Адже навіть у тому разі, коли кожна ладдя містила тільки 20 воїнів, то на візантійський берег висадилося 20 тис. — цифра для тих часів дуже й дуже велика. А ще ж проти греків вирушило й чимале суходільне військо. Але воно спізнилось, і облогу Константинополя розпочали воїни, що висадились з ладей. В ті далекі часи русичі ще не вміли штурмувати укріплені міста й фортеці, не мали необхідної для того облогової техніки. Як правило, вони оточували місто й чекали, коли обложені, потерпаючи від спраги й голоду, самі відчинять ворота.

Однак у випадку з столицею Візантії сталося інакше. Досвідчений полководець Феофан, що очолював залогу Константинополя, зумів зібратися з силами. До столиці підійшли підкріплення, головне ж — було відремонтовано кілька великих кораблів і встановлено на них машини для викидання на відстань страшного «грецького вогню». Всього цього, певно, не знали ні Нестор, ні інші тогочасні літописці. Вони лише констатували поразку Ігоря: «Русичі ж, порадившись, вийшли проти греків із зброєю, і в жорстокій битві ледве гору взяли греки. Русичі ж надвечір повернулись до дружини своєї й уночі, сівши до ладей, відпливли. Феофан же зустрів їх у ладдях з вогнем і став трубами пускати вогонь на ладді русичів... Русичі ж, побачивши полум’я, кидались у воду морську, прагнучи врятуватися. І так залишки їх повернулися додому» («Повість временних літ»).

Ще якийсь час по морській поразці русичі продовжували війну з візантійцями, але не мали успіху. Ігореві із залишками дружини та флоту довелося повернутися до Києва. Та князь не змирився з поразкою й через три роки знову вирушив у похід проти Візантії. І знову похід вразив своїм розмахом. Нестор так розповідає про нього: «Ігор же зібрав воїнів багатьох: варягів, русь, і полян, і словенів, і кривичів, і тиверців, — і найняв печенігів і заложників у них взяв, — і пішов на греків у ладдях і на конях, прагнучи помститися за себе. Почувши про це, корсуняни^[19] послали до Романа зі словами: «Ось ідуть русичі, без ліку кораблів їх, вкрили море кораблі».

Нова загроза вторгнення руського війська стурбувала візантійський уряд. Було вирішено полагодити справу миром. Повноважне посольство імператора Романа зустрілося з Ігорем десь на Дунаї. «Повість временних літ», що побудувала розповідь про візантійсько-руські перетрактації на фольклорних джерелах, зображує те, що відбувалося в пониззі Дунаю, у вигідному для київського князя світлі: «Почувши про те (похід Русі), цар прислав до Ігоря кращих бояр з благанням: «Не ходи, але візьми данину, яку брав Олег, додам ще до тієї данини...» Мовила ж дружина Ігорева: «Якщо так говорить цар, то чого нам ще треба — не бившись, узяти золото, й срібло, й паволоки?» І послухав їх Ігор. Узяв у греків золото й тканини на всіх воїнів, повернувся назад і пішов до Києва додому». Ця запозичена з дружинного епосу лапідарна розповідь яскраво зображує верхівку давньоруського суспільства перехідної доби — від заключного етапу родового ладу до феодального устрою. Князь радиться з дружиною у всіх важливих справах, дбайливо піклується про дружинників і щедро винагороджує їх.

Однак насправді становище було іншим. Хоча Ігор зібрав дійсно величезне військо, він так і не наважився перейти через дунайський кордон Візантії і вдарити на Царгород. Найімовірніше гадати, що імператор зібрав свої кращі суходільні сили, а страшний вогненосний флот чатував на руські однодеревки поблизу Золотого Рогу. Ігор не добився успіху на переговорах. Адже підписаний потому мирний договір з Візантією був набагато менш вигідний для Русі, ніж аналогічна угода Олега 911 р. Отже, про перемогу Ігоря годі й говорити.

Поглинений справами зовнішньополітичними, князь Ігор занедбав внутрішні. Розхиталася єдність, ще дуже й дуже відносна, його держави. Восени настав час збирати данину з підвладних Києву земель. Ігор вирушає у свій останній похід. Нестор під 945 р. (насправді це сталося роком раніше) оповідає: «І прийшла осінь, і став він (Ігор) замишляти похід на древлян, бажаючи взяти з них ще більше данини. Того року мовила дружина Ігореві: «Отроки Свенельда причепурилися зброєю та одягом, а ми голі. Підемо, княже, з нами за даниною, й ти добудеш, і ми». І послухав їх Ігор — і пішов за даниною.

Напевне, данина з Древлянської землі була розділена між Свенельдом і київським князем, інакше б древляни не сплатили її так спокійно Ігореві. Але тому одержане здалося замалим, і він, вже повертаючись додому, заявив своїй дружині: «Ідіть з даниною додому, а я повернусь і позбираю ще». З купкою дружинників Ігор знову почав жорстоко стягати данину — так зване полюддя, не рахуючись ні з якими нормами, встановленими його попередниками й ним самим. Це викликало обурення древлян, і вони вбили Ігоря.

Смерть Ігоря знаменувала закінчення початкового етапу побудови Давньоруської держави. Землі приєднаних до центру союзів племен поступово «вокняжувалися», на них поширювалися системи управління, судочинства й збирання данини. Вбивство київського володаря древлянами показало правлячій верхівці країни, що настала пора впорядкування стягнення повинностей на користь князя та його оточення. Цю справу взяла на себе вдова Ігоря Ольга, яка заступила чоловіка на київському престолі пізньої осені 944 р.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Обставини смерті Ігоря так само, як наступна жорстока помста його вдови Ольги над древлянами, повідані Нестором майже повністю за фольклорними переказами, легендами й дружинними піснями. Тому істину встановити непросто. Можна думати, що вожді древлянського племінного княжіння зовсім не вважали себе вбивцями — просто вони віддячили князеві-грабіжнику, що переступив через власні узаконен-ня, і таким чином прагнули налагодити добрі стосунки з наступницею Ігоря на київському престолі. Але інакше думала Ольга.

Урочистого поховання по-звірячому вбитого Ігоря згідно з прадавніми язичницькими звичаями не відбулося. Тим часом, за народними віруваннями, небіжчик, якого не поховали у відповідності із звичаєм, блукав серед людей і тривожив їх. Та й рицарський кодекс честі вимагав відомщення. Мститися були зобов’язані найближчі родичі вбитого. У рік трагічної кончини Ігоря його єдиний син Святослав був іще неповнолітнім. Тому мститися повинна була Ольга.

Створення життєпису дружини Ігоря є непростою справою. Біографія Ольги в більшій її частині досі залишається загадковою. У Несторовій «Повісті» під 903 р. читаємо: «Ігор виріс і збирав данину після Олега, і слухались його. І привели йому дружину із Пскова на ім’я Ольга». А в Новгородському першому літописі молодшого ізводу в недатованій частині, але безпосередньо перед статтею 920 р. мовиться, що Ігор «привів собі жону з Плескова^[20], на ім’я Ольга, була вона мудрою чи кмітливою; від неї народився син Святослав».

Першим спробував розібратися у датуванні шлюбу Ігоря й Ольги В. Татищев. Він думав, що Ігор народився 873 р., одружився з Ольгою 903 р. (вчений вважав її уродженкою не Пскова, а розташованого недалеко від нього Ізборська). Від цього шлюбу майже через сорок років, у 942 р., народився їх єдиний син Святослав. Татищев виходив із дат, які знайшов у відомих йому літописах. Однак народження Святослава 942 р. уявляється мало ймовірним із природних причин: адже Ользі тоді мало бути 55–58 років. Можна припустити, що такі суперечності в хронології життя Ольги (вони підказуються також «Повістю временних літ», згідно з якою Святослав 945 р. був ще зовсім малою дитиною, мало не немовлям) сталися завдяки намаганням літописців тісніше зв’язати Ігоря з Рюриком, занадто розтягнувши життєвий шлях і можливого сина Рюрика Ігоря і його дружини. Б. Рибаков назвав як можливі роки народження Святослава: 930–932. Незалежно від нього до подібної думки дійшов відомий український історик П. Толочко.

Руська православна церква за перехід у християнство віднесла Ольгу до лику святих. Богослови ще в давнину створили її Коротке і Поширене житія. В обох варіантах щедро використані північно-руські народні перекази й легенди про неї. Складачі Житій вважають Ольгу уродженкою псковського села Вибуто, дочкою простих батьків. Однак, найімовірніше, вона вийшла з родини дружинника середньої руки, що жив у Псковській землі. Той дружинник був вихідцем із Скандинавії. Адже скандинавське походження імені Ольга — Хельга — визнається лінгвістами безсумнівним.

У низці пам’яток давнього північноруського фольклору, що беруть початок з X–XI ст., Ольга зображується сміливою та сильною дівчиною. Ігор уперше вподобав її, коли побачив, як вправно вона керувала човном. Цю обставину необхідно враховувати, розглядаючи також створені на фольклорному матеріалі розповіді в «Повісті временних літ» про війну Ольги проти древлян і її помсту за вбитого ними її чоловіка.

З перебігом часу удосконалювався дослідницький інструментарій істориків, вони почали вивчати усні народні джерела літописання. Було, зокрема, встановлено, що звістки «Повісті» про три помсти Ольги древлянам несуть у собі історичну істину, хоча й одягнену в фольклорні шати.

Час повернутися до Ольги, коли вона восени 944 р. тільки-но перебрала загальноруську владу по вбитому чоловікові. Спливло ще півроку, як раптом навесні 945 р. верхівка древлянського племінного княжіння вирішила встановити дружні стосунки з Києвом і направила послів до Ольги. Вони заявили княгині: «Послала нас Древлянська земля з такими словами: «Чоловіка твого ми вбили, тому що чоловік твій, немов вовк, розкрадав і грабував. А наші князі хороші, бо розбудували Древлянську землю. Піди заміж за князя за нашого Мала». В цьому фрагменті літопису древлянський народний переказ вплинув на київський — неважко відчути схильність оповідача до древлян і осуд діянь Ігоря.

Сучасна людина витлумачить як блюзнірську й безмежно нахабну пропозицію древлянських послів удові побратися з убивцею її мужа. Однак все те діялось у пізньому родоплемінному суспільстві, за уявленням якого той, хто убив вождя племені, може успадкувати його владу і майно, лише одружившись із його вдовою. Процитований фрагмент «Повісті временних літ» дозволяє вважати, що у древлян було кілька (можливо, навіть кілька десятків) князів-вождів — характерна картина для суспільства, що в основних рисах залишалось докласовим. На чолі цих численних вождів стояв старший вождь — глава древлянського племінного княжіння на ім’я Мал. Дехто з дослідників новітнього часу небезпідставно бачить у ньому сильного володаря, що мало чим поступався самому київському князеві. Вченим-археологам пощастило відкрити його спадкове володіння в землі древлян — місто Малин.

Та Ольга була не лише вдовою, невтішною в своєму горі. Вона сиділа на головному в Руській землі престолі — київському^[21], і їй, певно, видавалися архаїчними й претензійними матримоніальні плани древлянського князя Мала. Певна річ, розглядаючи подальші вчинки Ольги в боротьбі з древлянами, не можна не враховувати мотиву особистої її образи, жадоби помститися вбивцям чоловіка. Сама княгиня в літописній оповіді неодноразово нагадує древлянам про своє бажання влаштувати тризну по Ігореві. Як справедливо зауважив історик XIX ст. С. Соловйов, «за панування родового побуту помста за родича була подвигом насамперед, ось чому оповідання про такий подвиг збуджувало загальну, живу увагу і тому так свіжо й прикрашено збереглося в пам’яті народу», звідки, додам, і запозичив його літописець.

Тому Ольга шляхом хитрощів і обману розправляється з представниками древлянської знаті, що прибули до неї послами, далі винищує древлянське військо, збирає рать і веде її в похід на головний град Древлянської землі Іскоростень (сучасне місто Коростень). Як твердить Нестор, Ольжине військо цілий рік безуспішно облягало те місто Іскоростень. Його захисники відчайдушно оборонялись, «бо знали, що, забивши князя, ні на що їм сподіватись після здачі».

Тоді Ольга вдалася до підступного прийому. «Послала вона до міста зі словами, — пише «Повість». — «До чого хочете досидітися? Адже всі ваші міста вже здалися мені й зобов’язалися виплачувати данину, і вже обробляють свої ниви й землі, а ви, відмовляючись платити данину, збираєтесь померти з голоду». Древляни ж відповіли: «Ми б раді платити данину, але ж ти хочеш мститись за мужа свого». Сказала ж їм Ольга, мовляв: «Я вже мстилася за образу свого мужа... Більше вже не хочу мститися, — хочу лише взяти в вас невелику данину і, уклавши мир в вами, піду геть». Древляни ж спитали: «Чого хочеш від нас? Ми раді дата тобі мед і хутра». Вона ж мовила: «Немає у вас тепер ні меду, ні хутер, тому прошу у вас небагато: дайте мені від кожного двору по три голуби й по три горобці. Адже я не хочу накладати на вас тяжкої данини, як муж мій, тому прошу у вас мало. Ви ж знесилились в облозі, тому й прошу у вас цієї крихти».

Далі згідно з докладною розповіддю літопису події розвивалися таким чином. У відповідь на облесливі слова київської княгині «древляни ж, зрадівши, зібрали з двору по три голуби й по три горобці й послали до Ольги з поклоном... Ольга ж, роздавши воїнам кому голуба, кому горобця, наказала прив’язувати до кожного голуба й горобця трут... І коли стало смеркатися, наказала Ольга своїм воїнам випустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли до своїх гнізд: голуби до голубників, а горобці під стріхи. І так загорілись де голубники, де хижі, де комори й сінники. І не було двору, де б не горіло. І не можна було гасити, тому що одразу запалали всі двори. Й побігли люди з міста, й наказала Ольга воїнам своїм халата їх. І таким чином «добула місто й спалила його. Міських же старійшин забрала в полон, а інших людей убила, ще інших віддала в рабство мужам своїм, а інших примусила платити данину».

У наведеному уривку з «Повісті» реальне примхливо переплелось із легендарним. Історично достовірними є факти завоювання київським військом Іскоростеня й повернення древлянського племінного княжіння до складу Давньоруської держави. Разом із тим, найсильніші сумніви викликає історична вірогідність самого засобу здобуття міста. Подібний мотив з давніх-давен поширений у світовому фольклорі. Наведу лише один, але яскравий приклад. Уславлений герой скандинавської саги Гаральд Сміливий, майбутній зять Ярослава Мудрого, завоював одне з міст на Сицилії, випустивши на нього силу птахів з прикріпленою до їхніх хвостів запалювальною речовиною.

Поряд із цим, описаний Нестором спосіб здобуття Ольгою Іскоростеня міг химерним чином відбити історичну дійсність: давньоруські джерела неодноразово вгадують про використання штурмуючими запалювальних стріл. Спосіб народження подібних легенд розкриває чеський переказ: полчища Батия захопили Київ при допомозі голубів, до яких прикріпили горючу речовину. Наші літописи цього не знають, зате в іноземних джерел відомо, що татари успішно використовували палаючі стріли...

Заволодівши Іскоростенем, Ольга, як свідчить «Повість», «пішла в сином своїм і дружиною по Древлянській землі, встановлюючи розпорядок данин і податків. Й існують місця її стоянок і полювань до сих пір»^[22]. Та княгиня не задовольнилась поверненням Древлянської землі під владу Києва, впорядкуванням збирання данини й відбування повинностей залежними людьми. Минув рік, веде далі свою розповідь Нестор, аж коли «попрямувала Ольга до Новгорода і встановила по Мсті (річці) погости й данини, й по Лузі (річці) — оброки й данини. Ловища (мисливські угіддя) її збереглися по всій землі (Руській) і свідоцтва про неї, й місця її, й погости».

Історичне значення державної постаті Ольги полягає в тому, що вона першою серед руських князів відчула необхідність впорядкування й нормування данин і повинностей, поширення адміністративної й судової систем на всі підвладні Києву землі. Цілеспрямовані дії Ольги сприяли «окняженню» земель східних слов’ян, перетворенню їх на державну територію.

Сучасна наука віддає належне державній діяльності Ольги. Вона провела на Русі реформи соціально-економічного й політичного характеру, що дозволило зміцнити країну. Державотворчі заходи Ольги, незважаючи на їх зовнішню буденність, були оспівані в усній народній творчості. Як дотепно зауважив С. Соловйов, «господарча розпорядливість Ольги не могла не вразити новонароджене суспільство, і тому Ольга перейшла до (уяви) нащадків як наймудріша серед людей».

Зміцнивши єдність Давньоруської держави, Ольга повертається до розв’язання завдань зовнішньої політики. Вона вирішує відвідати Константинополь. Не може не кинутися у вічі те, що, перелічивши дії Ольги щодо «окняження» Руської землі під 947 р. (відповідає насправді 946 р.), Нестор чомусь залишає незаповненими літописні статті наступних семи років, аж до 955 р., до якого він відніс подорож Ольги до стольного града Візантії.

На думку сучасного візантиніста Г. Літавріна, Ольга їздила до Візантії не 955 і не 957 р. (як раніше вчені виправляли літописну дату), а невдовзі по смерті мужа, 946 р. Історик виявив прямий зв’язок між підписанням русько-візантійської угоди 944 р., вбивством Ігоря в листопаді того ж року, походом Ольги до Древлянської землі 945 р. та її подорожжю до Візантії. Така думка підтверджується авторитетним твором середини XI ст. — «Пам’яттю і похвалою князеві Володимиру» Іакова Мніха. Він стверджує, що «по смерті мужа свого Ігоря, князя руського, Ольга пішла в землю Грецьку», тобто що княгиня попрямувала до Візантії незабаром по вбивстві Ігоря древлянами. Щоправда, останнім часом Г. Літаврін схиляється до думки, начебто Ольга двічі побувала в Царгороді — 946 і 957 рр.

Нестор докладно описав перебування руської княгині в гостях у імператора: «Відправилась Ольга до Грецької землі й прийшла до Царгорода. І правив тоді цар Константин, син Лева. Й побачив цар, що в неї дуже гарне обличчя й вона розумна, здивувався її розумові, розмовляючи з нею, і мовив їй: «Достойна ти царювати з нами в столиці нашій». Вона ж, зрозумівши сенс цього звернення, відповіла цареві: «Я — язичниця. Якщо хочеш охрестити мене, то хрести сам — інакше не охрещусь!» І охрестили її цар з патріархом».

Розповідь «Повісті временних літ» здавна викликала скептичне ставлення вчених. М. Карамзін іронізував з неї: «До цих достовірних відомостей (ішлося про візантійські джерела) народна байка додала в нашому древньому літописі неймовірну казку, начебто імператор, полонений її розумом і красою, пропонував їй руку свою й корону... По-перше, Константин мав дружину; по-друге, Ользі було тоді вже не менше шістдесяти років».

Вище йшлося про те, що науці не відома навіть приблизна дата народження княгині. До того ж народний переказ, що потрапив до літопису, не варто розуміти буквально. Можна висловити припущення, що під час візантійсько-руських перетрактацій ішлося зовсім про інший династичний шлюб — поміж членами візантійського імператорського й руського князівського домів. Є підстави гадати, що Ольга запропонувала заручити юного Святослава з однією з п’яти дочок імператора — в одному з візантійських джерел сказано, що якогось хлопчика привезли до Константинополя. Однак Константин відкинув таку пропозицію.

Напевне, порушене Ольгою питання щодо шлюбу Святослава з дочкою імператора було не головним під час зустрічі глав двох держав. Разом з тим, ризикну висловити припущення, що незгода між сторонами при обговоренні цього пункту русько-візантійської угоди ускладнила хід перетрактацій і в остаточному підсумку вплинула на загальний результат.

Досі історики дискутують щодо конкретної мети візиту Ольги до Константинополя. Деякий час вважали, що головною турботою княгині було охрещення й запровадження нової віри на Русі. Таку думку особливо охоче й запально відстоюють церковні історики. Однак з перебігом часу вчені почали виявляти інші політичні прагнення сторін, що вступили в переговори. Укладення Ігорем мирного договору з Візантією 944 р. не принесло задоволення ні Русі, ні Візантії. Його умови були менш вигідними для Київської держави, ніж відповідні статті русько-візантійської угоди 911 р. Тому руський уряд прагнув змінити на свою користь договір 944 р. Візантійська ж правляча верхівка була стурбована войовничістю й могутністю північного сусіда й розглядала його як головного суперника імперії на Півночі. З візантійських джерел відомо, що Багрянородний підбивав печенізьких ханів здійснити набіг на Київ.

Водночас імператор бажав добитися військової підтримки від Русі, оскільки зовнішньополітичне становище його держави гіршало: зростав тиск арабів на південні рубежі Візантії, справа йшла до збройного конфлікту з Хозарією. Суперечливість і непослідовність зовнішньополітичних дій Візантії розуміла, напевне, Ольга й спробувала скористатися з цього.

Вважаю правдоподібним припущення деяких істориків, за яким київська княгиня зав’язала переговори з германським імператором Оттоном, щоб справити тиск на Візантію. Можливо, візит Ольги до Царгорода мав на меті насамперед економічні вигоди: забезпечення привілеїв для руських купців у Візантії — тих самих привілеїв, здобутих Олегом завдяки походові 907 р. і втрачених Ігорем за договором з греками 944 р. Не варто забувати, що величезний і багатий ринок Візантійської імперії був тоді, по суті, єдиним зовнішнім ринком збуту, добутого князем і боярами Русі внаслідок збирання полюддя й інших видів даними. Не виключено також, що Ольга в Константинополі прагнула досягти масштабних політичних цілей: одержати від імператора королівський титул, чому мали служити її урочисте охрещення в столиці імперії й замислений нею шлюб Святослава з дочкою Багрянородного.

Всі відомі сучасній науці джерела, як давньоруські, так і іноземні, свідчать, що Ольга хрестилась у Константинополі. Однак є підстави припускати, що це сталося ще до візиту до Візантії — в Києві. Присутність у її почті під час відвідин Константинополя християнського священика Григорія, а також натяк на це у «Пам’яті і похвалі князеві Володимиру» Іакова Мніха підтверджують таку думку.

Подвійне охрещення суперечить церковним канонам, скажуть нам суворі ревнителі християнських догматів. Однак, мабуть, і Ольга, й візантійський монарх з патріархом мало думали про ті канони. Релігія в руках правителів Візантії була практичним і дійовим засобом політичного й ідеологічного тиску на сусідні держави й народи. Для власних політичних вигод, ймовірно, збиралася використати своє охрещення й княгиня. Адже прийняття нової віри вдома було її приватною справою. А от урочисте охрещення в Константинополі — столиці православного світу — ставало вже актом державної політики. Недарма, і це недвозначно засвідчує літопис, давньоруська володарка наполягала на охрещенні з рук імператора й патріарха, отже, в максимально парадній обстановці. Воно відбулося в головному храмі імперії — сяючому соборі Святої Софії в Константинополі.

Ольга з численним почтом прибула до Візантії влітку і більше двох місяців, до 9 вересня, чекала аудієнції в імператора. Таке зволікання було тонко розрахованим прийомом психологічного тиску на приїжджих князів і королів. За його допомогою досвідчені грецькі політики намагалися посіяти розгубленість у серцях тих, хто марно чекав прийому. Та у випадку зОльгою ці хитрощі не мали успіху.

Коли нарешті Ольгу та її супутників увели до парадного Золотого залу, щодо неї вчинили ще одну психологічну атаку. Трон, на якому сидів пишно вбраний імператор, раптом злетів до стелі, страшно заревли й били хвостами мідні (з мудрим механізмом усередині) леви, на всі голоси співали штучні птахи... Але Ольга спокійно і з гідністю дивилася на ті чудеса. Княгиню удостоїла прийому й імператриця, що влаштувала на її честь парадний вихід придворних дам. Імператорське подружжя вшанувало Ольгу ще й прийомом у домашній обстановці, що було високим привілеєм, якого доти удостоювалися лише глави християнських держав. Через місяць імператор дав руській княгині ще одну парадну аудієнцію. Побувала вона й на урочистому обіді, під час якого сиділа за одним столом з імператорською родиною.

Та укладений візантійсько-руський договір не задовольнив Ольгу. Це в своєрідній фольклорній формі відбилось у літописній оповіді про продовження переговорів: «Ця ж Ольга прийшла до Києва, й прислав до неї грецький цар послів із словами: «Багато дарів я дав тобі. Адже ти говорила мені: «Коли, мовляв, повернусь до Києва, багато дарів пришлю тобі: челядь (рабів), віск і хутра; і воїнів на поміч». Відповідала Ольга через послів: «Якщо ти так само постоїш у мене в Почайні^[23], як я в Суді (Золотому Розі), то тоді дам тобі». І відпустила послів з цими словами».

Неважко зробити висновок, що в перебігу перетрактацій імператор добивався військової допомоги, якої постійно потребувала Візантія, що майже завжди воювала на кількох фронтах. Однак, всупереч літописному переказові про відмову Ольги дати ратників Багрянородному, Русь таки надала поміч, природна річ, за добру платню (нагадаю слова імператора: «Багато дарів я дав тобі»). Вже під 949 р. іноземні джерела засвідчили участь 629 руських воїнів на 9 кораблях у нападі візантійського флоту на Кріт.

Загадковим для вчених залишається саме схрещення Ольги. Гадаю, що княгиня тоді могла задумуватись над можливістю заміни ідеології — язичництва на християнство. Але східнослов’янське суспільство не було ще готове до цього. Про це також свідчить записаний Нестором переказ, що, найімовірніше, народився у дружинному середовищі: «Жила ж Ольга разом із сином своїм Святославом, і вчила його мати прийняти хрещення, та він і не думав, і не прислухався до цього; але якщо хтось збирався охреститися, то не забороняв, а лише кепкував над тим...» На подальші умовляння матері Святослав відповів: «Як мені одному прийняти іншу віру? А дружина моя (військова) сміятиметься з мене!»

Ідилічна картина напучувань Ольгою слухняного сина, створена в «Повісті времен них літ», затьмарюється коротким зауваженням літописця: «Святослав же при тому гнівався на матір». Напевне, саме тоді, коли Святослав досяг повноліття і перебрав владу з рук матері (964), і розпочалися його незгоди з Ольгою на релігійному грунті. Пізніші джерела дають підстави думати, що язичник Святослав заборонив публічні відправи християнського культу й висунув на перше місце «норовы поганьские», тобто язичництво. В кінці 60-х рр. X ст., коли він почав війну з Візантією, князь ще більше озлобився проти християн і навіть заборонив матері публічно виконувати обряди своєї віри. Про це свідчить Новгородський літопис. Напередодні кончини — всі джерела датують її 969 р. — «Ольга заповіла не творити над нею тризни^[24], тому що мала при собі священика потай».

Дехто з істориків минулого висловлював навіть думку, що язичницька реакція, підтримана і, можливо, очолена князем Святославом, призвела до своєрідного державного перевороту, що позбавив Ольгу влади. Насправді все сталося простіше. Святослав виріс і змужнів, тому зміг прийняти владу від старіючої матері. Настав його час.

СВЯТОСЛАВ

964 р., згідно з неповною хронологією Несторової «Повісті временних літ», Святослав «виріс і змужнів». Книжник малює романтичний і заразом героїчний образ видатного воїна і полководця, борця за незалежність Руської землі: «Став він (Святослав) збирати багато воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов пардус (барс або гепард), і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, тонко нарізавши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підістлавши пітник, із сідлом у головах. Такими самими були й усі інші його воїни. І посилав у інші землі зі словами: «Хочу на вас іти...»

Історики гадають, що Нестор просто переповів воїнську пісню дружинників Святослава. Адже той князь наче самою природою був створений для звитяжних подвигів, далеких походів і переможних битв. Коротке, неповних дев’ять років, самостійне правління Святослава у Києві описане літописцями майже виключно на підставі пам’яток усної народної творчості, що дійшли до них від часів цього останнього дружинного князя, улюбленця своїх ратників, котрий ділив з ними спеку й холод, спрагу й голод, хвороби й труднощі виснажливих походів, гіркоту поразок і радощі перемог. Святослав став героєм дружинного епосу саме тому, що він майже завжди перемагав ворогів Руської землі. У фольклорі звичайно зберігаються образи переможців, здоланого героя швидко забувають або згадують про нього коротко й сумно.

Історикам майже нічого не відомо про дитячі та юнацькі роки Святослава. З посередніх вказівок джерел можна зробити висновок, що народився він на початку 30-х рр. X ст. 12–14-річним хлопчиком брав участь у поході матері проти древлян. Святослав одержав владу з рук старіючої Ольги у важкий для Давньоруської держави час. Одвічна суперниця Русі Візантія прагнула підточити могутність північного сусіда. Уряд у Константинополі намагався відтіснити Київську Русь від Чорного моря, яке арабські географи тоді називали Руським. Візантійські політики силкувались перешкодити давньоруській торгівлі з Півднем і Близьким Сходом. З цією метою вони нацьковували незліченні орди печенігів на південиоруські землі. А підштовхуваний імперією Хозарський каганат на кінець князювання Ольги наглухо зачинив гирла Волги й Дону для руських купців. Доклала рук до цього й держава волзьких болгар (тюрків), що не пропускала тих купців через свої володіння на Схід, до ринків Середньої Азії. Перед Святославом постало кілька першочергових завдань зовнішньої політики, які цей князь почав вирішувати дійовим засобом — війною.

Літописці й історики минулого розглядали Святослава виключно як князя-воїна, що віддавав перевагу воєнним методам розв’язання конфліктів перед дипломатичними й узагалі мирними. Він, як гадали раніше у відповідності із ставленням до князя Нестора та інших давньоруських книжників, мало дбав про рідну землю. Літописець вклав до уст простих киян осудливі слова: «Ти, княже, шукаєш чужої землі, а свою покинув». Російський історик початку XIX ст. М. Карамзін, що взагалі-то високо цінував Святослава, з жалем зауважив, що цей князь, «зразок великих полководців, не є прикладом государя великого, тому що він славу перемог поважав більше державного блага».

Лише в останні десятиріччя ставлення вчених до Святослава почало потроху змінюватись. Вони переконались у тому, що князь за допомогою воєнних походів розв’язував життєво важливі для Русі справи взаємин з агресивними сусідами. В цьому він відрізнявся від інших середньовічних князів і королів хіба що тим, що був більш удачливим у війні. Та й про рідну землю Святослав турбувався не менше від своїх попередників.

Вже перший похід Святослава, всевладного володаря Русі, відбувся в найбільш важливому тоді для Русі напрямку — до межиріччя Оки й Волги. Ця, на перший погляд, суто завойовницька експедиція мала на меті розв’язання великих завдань як державотворчого, так і зовнішньополітичного плану. Істориків не повинен вводити в оману фольклорно-узагальнюючий тон розповіді «Повісті» про той похід 964 р.: «Пішов Святослав на Оку річку і на Волгу, і зустрів в’ятичів, і сказав їм: «Кому данину даєте?» Вони ж відповіли: «Хозарам — по шелягу від рала даємо». Далі розповідь Нестора уривається — певно, перша спроба підкорити в’ятичів зазнала невдачі. Це стисле повідомлення літопису є цінним для розуміння триваючого процесу складання давньоруської державності. Величезний і могутній союз в’ятицьких племен найдовше зберігав незалежність від Києва. Зі складеного Нестором переліку східнослов’янських племінних об’єднань, чиї воїни вирушили у війську Олега на Царгород 907 р., відомо, що в’ятичі тоді якимось чином залежали від київського князя. Але ні в «Повісті», ні в Новгородському літописі не сказано, що Олег зумів підкорити їх. Можливо, вони пішли на Візантію як союзники київського володаря?

Отже, Святослав розумів бажаність, якщо не необхідність, приєднання в’ятичів до Давньоруської держави. Через два роки, повертаючись з переможного походу проти Хозарського каганату, «в’ятичів переміг Святослав і данину на них наклав» («Повість временних літ»). І все ж таки головною метою походу 964 р. було вирішення хозарської проблеми. Бо Хозарська держава тоді посилила свою активність на рубежах Русі, вступивши у спілку з її заклятим ворогом — печенізькими ханами.

Знову й знову доводиться жалкувати з приводу надмірної лаконічності розповіді Нестора й складача Новгородського літопису про перший хозарський похід київського князя: «Пішов Святослав на хозарів. Почувши про це, хозари вийшли назустріч із своїм князем-каганом і зійшлись битися, і в битві здолав Святослав хозарів і місто їх, Білу Вежу, взяв, і переміг ясів і касогів».

Було б важко зрозуміти сенс і характер тієї блискавичної кампанії й напрямок шляху війська Святослава, якби не повідомлення арабського сучасника, історика Ібн Хаукаля. Він конкретизує загальну звістку Нестора таким чином. Виявляється, стрімко пройшовши крізь володіння в’ятицького союзу племен, Святослав ударив на головного союзника Хозарського каганату волзьких болгар і легко розбив їхнє військо. Далі, посадивши своїх воїнів на ладді, київський князь вирушив Волгою вниз і заволодів столицею каганату містом Ітілем. Каган з військом був розгромлений Святославом перед брамою своєї столиці. Здається, перед цим руський князь захопив стародавню столицю хозарів місто Семендер у Дагестані.

Далі з Північного Прикаспію Святославова дружина перетяла Північний Кавказ і опинилась на березі Азовського моря. Тут русичі поставили в залежність від Києва місцеві племена ясів (осетинів) і касогів (адигів). Повертаючись додому вгору течією Дону, Святослав захопив добре укріплене хозарське місто Біла Вежа (Саркел) і з чималою здобиччю й полоненими дістався Києва. Перемога Святослава над хозарами була вагомою, адже їхнє військо чисельно переважало його дружину, було добре озброєне. А Білу Вежу збудували й фортифікували візантійські інженери.

Однак з Хозарським каганатом ще не було покінчено. Він продовжував зазіхати на руські володіння й знову вступив у союз з Візантією й печенізьким об’єднанням племен. 968 р. Святослав перебував у Дунайській Болгарії, коли зненацька печеніги напали на Київ. Печенізьких ханів підбурили проти Русі, й, мабуть, підкупили Візантія й Хозарія. Стрімким кінним маршем Святослав кинувся до Києва, розбив і відігнав печенізькі орди. А потім твердо вирішив звільнити Русь від небезпеки з боку підступних хозарів.

968 р. стався другий, вирішальний похід руських полків проти Хо-зарії. Давньоруські літописці нічого не пишуть про нього. Історики гадають: так сталося тому, що Нестор та його новгородський колега зосередили увагу на особі Святослава, котрий цього разу доручив командування комусь із своїх досвідчених воєвод.

Науці стало відомо про воєнну експедицію Русі проти Хозарії з твору Ібн Хаукаля. 358 р. за мусульманським літочисленням хіджрою (968/69 р. н. е.) він побував на південному узбережжі Каспійського моря. Там, у місті Джурджан, зустрівся з силою біженців з Хозарії. Вони розповіли йому про нищівну поразку, якої зазнав каган від руського війська. Обидві столиці Хозарії (стара — Семендер і нова — Ітіль) були зруйновані й спалені русами, населення почасти загинуло, почасти розбіглося хто куди. Є й свідоцтва інших арабських авторів, з яких виходить, що Хозарський каганат відтоді перестав існувати.

І все ж таки не Хозарія була головним ворогом київського князя й очолюваної ним держави. Його основним суперником став імператор Візантії. Життєві інтереси Київської Русі владно диктували руському володареві невідворотність двобою з тодішнім «грецьким царем» Нікіфором Фокою. Гадаємо, що Святославові навіть хотілося помірятися силою з найкращим військом тогочасного світу — грецьким, яке складалося з важкоозброєної піхоти й закутої в залізо кінноти.

Святослав зовсім не був відчайдушним і хвацьким шибайголовою, яким уявляють його й досі деякі історики. Він тверезо підійшов до підготовки війни з Візантією. Насамперед удався до нечуваного раніше на Русі способу комплектування війська. Адже кампанії проти волзьких болгар, печенігів і хозар київський князь проводив невеликими силами, використовуючи власну бойову дружину й, напевне, загони своїх бояр. Дії кінноти вдало поєднувались з маневрами посаджених на ладді воїнів.

Цього ж разу Святослав розумів, що з таким військом йому не здолати багатотисячні візантійські легіони. Тому він веде до пониззя Дунаю величезне народне ополчення у кілька десятків тисяч чоловік. Воно склало ударну силу його війська: адже ці «пішці» набагато перевищували чисельно рицарську кінноту Святослава. Давньоруське військо було добре озброєне — воїни мали мечі, бойові сокири, довгі списи й легкі дротики, ратників захищали кольчуги, шоломи й великі, на зріст людини, щити.

Святослав двічі ходив у походи проти Візантії. Про бойові дії 968 р. відомо порівняно мало. Візантійські історики обминули цю вдалу для Русі кампанію, зосередивши увагу на другому поході, що приніс Святославу зрештою невдачу. Нестор сповіщає про перший дунайський похід київського князя таке: «Пішов Святослав на Дунай на болгар. І бились обидві сторони, і переміг Святослав болгар, і здобув міст їх 80 на Дунаї, й сів княжити там у Переяславці, беручи данину з греків».

Важко конкретно пояснити мету й причини цієї війни, експедиції київського володаря до Подунав’я. З візантійських джерел X ст. довідуємось, що, коли 966 р. спалахнула війна поміж Візантією та Болгарією, імператор Нікіфор Фока попросив допомоги у Святослава. Той погодився збройно допомогти грекам, тому що мав щодо Болгарії власні плани. Адже верхівка Болгарського царства вороже ставилася до Русі. Одне з давньоруських джерел, відоме В. Татищеву, відзначило, що Святослав пішов проти Болгарії за те, що її уряд надавав підтримку хозарам. Більш реальною здається думка, що Болгарія заважала руській торгівлі у Подунав’ї. Крім того, не слід скидати з рахунку й давне намагання Русі пробитися до життєво важливого для неї Чорного моря.

У перший болгарський похід Святослав повів, як мовилось, не лише дружинників, професійних воїнів, а й надзвичайно численних ополченців. Він легко переміг болгарське військо. За свідченням Лева Диякона, коли князь з військом з’явився у гирлі Дунаю, болгарський цар виставив проти нього потужну фалангу воїнів, але русичі вистрибнули з човнів, виставили великі щити, добули мечі й винищили майже всю ворожу рать. Та розбивши болгарське військо, київський князь і не подумав забиратися геть із Подунав’я, на що так розраховували візантійські політики. Він отаборився у Переяславці на Дунаї.

Згідно зі свідченням «Повісті», Святослав начебто заявив: «Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї — там середина землі моєї, туди стікаються всі блага». Навряд чи він збирався перенести столицю Давньоруської держави на Дунай. Але руський володар, вочевидь, добре розумів стратегічні й економічні вигоди Дунайського пониззя й планував і далі тримати його в сфері свого впливу.

Напустивши 968 р. печенізькі орди на Київ, Візантія спробувала витурити Святослава з Дунайського пониззя. Але князь, відігнавши печенігів, знову з’явився в цьому районі. Те сталося восени 969 р. Він вибив болгар із Переяславця, куди вони вдерлися, скориставшись його відсутністю. Це загострило стосунки Русі з Візантією, що тим часом посадила на болгарський трон свого ставленика Бориса.

Візантійський уряд, проте, зволікав з рішучими діями проти сміливця Святослава. Аж ось у грудні 969 р. в Константинополі стався двірський переворот. Імператора Нікіфора Фоку по-звірячому вбили. На трон сів убивця, досвідчений полководець Іоанн Цимісхій. Новий можновладець довгий час не наважувався виступити проти уславленого в походах і битвах київського князя. До того ж йому довелося вирішувати невідкладні завдання: придушувати заколот прибічників скинутого ним Нікіфора Фоки та стримувати наступ арабів з півдня і сходу. Цс дозволило Святославу розвинути воєнний успіх у Подунав’ї.

Протягом кінця 969 — майже всього 970 р. київський князь завоював Північно-Східну Болгарію, вдерся в належну Візантії Фракію. «І пішов Святослав до столиці (Константинополя), воюючи і розбиваючи міста, що й донині стоять порожні», — пишаючись князем, занотувала «Повість временних літ». Давньоруське військо заволоділо болгарськими містами Великим Преславом (столицею) й Доростолем і візантійськими — Філіппополем та Адріанополем. Іоанну Цимісхію довелося піти на мир з переможцем.

Але грецький імператор не збирався додержуватись умов миру в руським князем. Він був потрібен лише, щоб виграти час. Навесні 971 р. Цимісхій на чолі величезної армії рушив через Адріанополь до Болгарії. Водночас триста візантійських кораблів, обладнаних пристроями з «грецьким вогнем», зачинили гирло Дунаю, щоб відрізати Святославів флот від моря. А тут ще сили Русі виявились роз’єднаними. Менша частина війська під проводом Свенельда стояла у Великому Преславі, а більша на чолі з самим Святославом — у Доростолі. У квітні того року Свенельд зумів приєднатись до Святослава, обложеного Іоанном Цимісхієм у Доростолі. Розпочалася багатоденна облога міста греками.

Святослав не бажав пасивно сидіти за стінами Доростола й часто здійснював вилазки, які перетворювалися на справжні битви. Відомий читачеві Лев Диякон так описує одну з вилазок: «На другий день тавроскіфи (так візантійці часом називали русичів) вийшли з міста й вишикувались на рівнині, захищені кольчугами й щитами, що доходили до самих ніг. Вийшли з табору й ромеї (візантійці вважалися нащадками римлян), також надійно прикриті панцирями. Обидві сторони хоробро бились, наперемінки тіснячи одна одну, й було неясно, хто переможе».

Сили обложених танули, в Доростолі почався голод. Наприкінці липня 971 р. Святослав дав генеральну битву Іоанну Цимісхію. Спочатку русичі примусили відступити візантійську піхоту, але важкоозброєна кіннота імператора врятувала справу. Воїнам довелося повернутися до Доростола. Становище Святослава було важким. Він, мабуть, уперше в житті погодився на мирні переговори. Слід гадати, Іоанн Цимісхій зневірився в можливості здобути місто штурмом, тому охоче розпочав перетрактації з київським князем.

Було підписано мир, досить почесний для Русі, коли зважити, що війну вона програла. Святославу довелося здати Цимісхію Доростол і повернути полонених. Він відмовився від завойованих земель у Подунав’ї й від ведення воєнних дій там, а також у Криму, зобов’язався надавати допомогу Візантії проти арабів. У договорі не було й мови про виплату Візантією данини. За все те імператор мав випустити руське військо з Доростала із зброєю й навіть надати йому продовольство на зворотний шлях. Лев Диякон повідомив, що додому зі Святославом пішло 22 тис. воїнів (якщо ця цифра й перебільшена, то не набагато).

Та навіть переможеного, Візантія боялася Святослава. Тому імператор послав до печенігів свого дипломата Феофіла, і той за великі гроші найняв одного з ханів, щоб напав зненацька на виснажене київське військо. «Повість» коротко і з гіркотою констатувала загибель свого улюбленця: «Коли настала весна (972), відправився Святослав до порогів. І напав на нього Куря, хан печенізький, і вбили Святослава, і взяли голову його, і зробили чашу з черепа, окувавши його, і пили з нього». Так зійшов зі світу останній князь дружинної Русі.

Зі смертю Святослава закінчилася ціла доба в історії Київської Русі. Доба, коли майже всі завдання зовнішньої політики вирішували воєнним шляхом. Князі припиняють «искать» и «воевать чюжея земли», а воліють освоювати й розбудовувати власну. Змінюються й форми суспільного та економічного життя. Родоплемінна Русь стрімко переростала в ранньофеодальну державу. У нових суспільно-господарчих умовах Святославу просто не лишалося місця. Навряд чи він зміг би пристосуватись до них. І, мабуть, тому доля позбавила його життя.

Як писав М. Карамзін, «таким чином скінчив життя цей Александр^[25] нашої давньої історії, котрий так мужньо боровся і з ворогом, і з нещастями, бував іноді переможений, але в самому нещасті дивував переможця своєю великодушністю, рівнявся суворим воїнським життям з героями піснеспівця Гомера». Письменник мав на увазі героїв «Іліади» Ахілла й Гектора. Додамо до цього, що Святослав залишився для прийдешніх поколінь руських людей неперевершеним зразком воїна і полководця, котрий не шкодував сил для Вітчизни і наклав головою, боронячи її від хижих і безжальних печенізьких ханів.

ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ

Більше ста років тому, влітку 1871 р., професор Петербурзького університету Олександр Гільфердінг записав у Олонецькому краю, на берегах студеного Онезького озера, за тисячі верст від Києва київську билину, що починалася словами:

Поширені в давнину на всій землі Київської Русі чудові пам’ятки давньоруського фольклору — билини дійшли до нового часу майже виключно в записах, зроблених у селах російської Півночі. Мабуть, так сталося тому, що життя у загублених в лісових нетрях, відрізаних від світу селах довгими століттями зберігало традиційність, було напоєне фольклором минулих часів. От і знамениті билини так званого київського циклу, об’єднані ім’ям князя Володимира Красне Сонечко, записані саме в Олонецькому краї.

Князь Красне Сонечко — то реальна історична особа, уславлений київський володар Володимир Святославич, який правив на Русі з 978 до 1015 р. Билини, що відтворюють історичну дійсність хіба що в узагальнено-романтизованому, а часто й казковому вигляді, в піднесених тонах оспівують прекрасну юність Давньоруської держави. На чолі її стоїть ласкавий для підданих і суворий до ворогів Русі князь Володимир. Його оточують радники-бояри та грізні витязі-богатирі. Всі вони бенкетують з князем у його пишних палатах. В інший час богатирі їздять у «чистому полі», несуть службу на «заставі богатирській», даючи відсіч ворогам. Під їхнім надійним захистом трудяться орачі й скотарі, ремісники й промисловики, увесь давньоруський народ.

Та життя було набагато складнішим і різноманітнішим, ніж воно малюється співцями билин. Зрозуміла річ, князь Володимир не стільки бенкетував з боярами та богатирями, скільки безупинно воював з ворогами рідної землі. Що ж стосується самих бенкетів, то вони дійсно час від часу відбувалися в ту далеку пору. Учта князя з дружиною належала до міцних і тривалих пережитків родового ладу, з якого виростала молода держава. Крім того, князівські бенкети, на які запрошувалось чимало й простого люду, були своєрідним, але дуже дійовим засобом вербування нових воїнів до княжої дружини. Адже вона постійно потребувала поповнення, бо танула, зазнаючи втрат, у майже безперервних війнах проти степових кочовиків та інших ворогів...

Вченим невідомо, коли народився Володимир. Він належав до синів київського князя Святослава, але був народжений поза шлюбом. Історики дізналися про це випадково з розповіді «Повісті временних літ» про запрошення дітей Святослава Ігоревича на князювання до Новгорода Великого. Тоді до Києва «прийшли новгородці, — пише Нестор, — просячи собі князя: «Якщо не підете до нас, то самі добудемо собі князя». І мовив їм Святослав: «А хто б пішов до вас?» І відмовились Ярополк і Олег (законні сини). І порадив Добриня: «Просіть Володимира!» Володимир же був від Малуші, ключниці Ольжиної. Малуша ж була сестрою Добрині; батьком їм був Малк Любечанин, і доводився Добриня дядьком Володимирові. І сказали новгородці Святославу: «Дай нам Володимира». Він же відповів: «Ось він вам!» Ці слова вписані до «Повісті временних літ» під 970 р.

З життєпису Ольги читачеві відомо, що княгиня жорстоко помстилася над древлянами за вбивство свого чоловіка Ігоря. Слід гадати, що нею був страчений і верховний древлянський князь Мал. Ще на початку нашого століття було висунуто гіпотезу, згідно з якою згаданий «Повістю» Малк Любечанин і був отим древлянським князем Малом. У цьому разі Малуша виявляється древлянською княжною. Тоді стає зрозумілим, чому владна Ольга довірила їй відповідальну посаду ключниці при князівському дворі, по суті, управительки.

Володимир не був рівнею своїм братам Ярополкові й Олегу, народженим від Святославової княгині, не відомої нам із джерел на ім’я. Певно, незважаючи на юний вік — навряд чи йому 970 р. було більше десяти літ, — княжич відчував свою неповноцінність у порівнянні з братами. А можливо, й несправедливість долі чи язичницьких богів — хіба він винний, що його мати не жила в князівських палатах у Києві? Мабуть, вже тоді в дитячому серці Володимира зародилося бажання довести і батькові, і братам, і всьому світові, що він народжений князювати й сидіти на київському золотому престолі... Втім ніхто не знає і вже не дізнається про мрії та сподівання малого хлопця у князівському одязі, що сидів у теремі на березі похмурого озера Ільмень за спиною багатомудрого дядька Добрині й кількох десятків батькових дружинників. І сидів він у Новгороді довгих сім років.

Найімовірніше, Володимир просидів би у малопочесному в ті роки новгородському князівському кріслі набагато довше: адже Ярополк і Олег були теж дуже молоді — перший мав на кілька років більше від Володимира, а другий був чи не молодшим від нього. 972 р. потрапив у влаштовану печенігами засідку й загинув їхній батько Святослав. Перед смертю він посадив своїм намісником у Києві старшого сина Ярополка. Коли батько наклав головою, той, природно, залишився сидіти на київському столі. Однак ні Олег, ні Володимир, ні бояри, ні народ зовсім не бачили в Ярополку справжнього великого князя, яким був видатний воїн та державний діяч Святослав. Під’юджуваний своїми дружинниками, хлопчик Олег перестав визнавати владу старшого брата. 977 р. дійшло до відкритої війни між ними. Ярополк, якого постійно підбурював проти брата Свенельд, пішов з військом у Древлянську землю, в головному місті якої, Овручі, тоді княжив Олег.

Блискавична війна між нащадками Святослава трагічно закінчилася для молодшого з них. Знову надамо слово Несторові: «І в битві переміг Ярополк Олега. Олег же зі своїми воїнами побіг до міста, яке зветься Овруч. А через рів до міської брами було перекинуто міст, і люди, з’юрмившись на ньому, зіштовхували один одного вниз. І зіпхнули Олега з мосту в рів», де той і загинув.

Підбадьорений своїм братовбивчим «успіхом», а швидше, підмовлений Свенельдом, Ярополк вирішив розправитися і з Володимиром. «Повість временних літ» драматично відгукнулася на події, що набирали сили: «Коли Володимир у Новгороді почув, що Ярополк вбив Олега, то наполохався і втік за море (Балтійське). І володів Ярополк одноосібно Руською землею». Як бачимо, Ярополк прагнув до єдиновладдя на Русі.

Нестор поверхово оцінив душевний стан Володимира, коли молодий князь почув про загибель брата. Володимир зовсім не злякався, він узагалі нікого й нічого не боявся, що доводиться його життям у наступні роки. Князь тверезо оцінив становище й зрозумів, що з купкою дружинників йому не встояти проти війська Ярополка, до якого, певно, залучили ще й вцілілих дружинників Олега. Тому Володимир подався до Скандинавії набирати найманців до війська. Адже незабаром потому юний князь повернувся до Новгорода, викинув звідти посадника, якого встиг призначити Ярополк, і звелів тому передати своєму панові: «Володимир іде на тебе, готуйся з ним битися!»

Війна між Ярополком і Володимиром була швидкоплинною, але сповненою численних драматичних подій. Спочатку Володимир захопив Полоцьк і одружився з тамтешньою княжною Рогнедою, забезпечивши таким чином собі допомогу Полоцького князівства, тоді ще не залежного від Києва. Далі він рішуче пішов проти Ярополка. І тут з’ясувалося, що за державними здібностями, мужністю й силою характеру Ярополк дуже поступається братові. Він робить помилки одну за одною.

Насамперед, Ярополк не наважився дати битву Володимирові біля валів Києва, а зачинився у стольному граді Русі, втративши воєнну ініціативу. Укріплення Києва того часу були наймогутнішими на Русі, в місті засіла сильна залога, ще й князівська дружина; мабуть, вистачало й харчів на довге сидіння в облозі. Та Ярополк занепав духом, занервував і чомусь вибіг з Києва й перебрався до невеликої фортеці Родні, що стояла в гирлі річки Росі. Нестор незворушно оповідає про останній акт тієї трагедії — братовбивчої війни між синами Святослава: «А Володимир увійшов до Києва й обложив Ярополка у Родні. І був у Родні жорстокий голод. Так що ходить (у народі) приповідка й до наших днів: «Біда, мов у Родні».

Незабаром потому Ярополк загинув від руки двох варягів, що служили Володимирові. Нестор неохоче розповів про смерть Яропол-ка: все ж таки то був лихий вчинок майбутнього хрестителя Русі, якого літописець всіляко прославить. Володимир був не кращим і не гіршим за інших володарів середньовіччя, котрі, не вагаючись, прокладали собі шлях до трону через трупи братів і батьків.

Зате Нестор коротко й урочисто описує в’їзд свого героя до «матері міст руських»: «І став Володимир княжити в Києві одноосібно». З того часу історики виводять початки відносно єдиної ранньофеодальної монархії на Русі.

Новий київський володар продовжив політику попередників щодо збирання східнослов’янських земель навколо Києва. Він послідовно поставив під владу державного центру великі союзи племен, що залишались ще незалежними: хорватів і дулібів, в’ятичів і радимичів. Мабуть, була зміцнена влада князя та його урядовців у недавно підкорених землях древлян і уличів. І все ж таки не ці, традиційні загалом, державні заходи вирізняють Володимира серед інших руських князів X ст., високо піднімаючи його над ними. Він був видатним реформатором, будівником держави. Саме в роки його князювання завершується в загальних рисах формування давньоруської державності. Щоправда, літописці мало пишуть про цей бік діяльності Володимира, й історикам доводиться реконструювати ті чи інші державотворчі дії князя, виходячи зі скупих і розрізнених згадок джерел.

Нестор та інші літописці, попри всю освіченість і вченість, були все ж таки людьми свого часу, оспівуючи ідеального володаря. А таким ідеалом навіть на початку XII ст. залишався князь-дружинник на кшталт великого Святослава. Хоча дружинні часи давно вже спливли, «Повість» зображує Володимира зразковим дружинним князем, мало дбаючи про те, аби той образ відповідав справжній його постаті.

Джерела постійно й настійливо підкреслюють, що Володимир цінував, беріг і пестив своїх дружинників. З цією метою київський літописець наводить явно легендарне оповідання такого змісту. Якось дружинники почали ремствувати, будучи невдоволені своїм князем: «Горе головам нашим: дав він нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними». Почувши про це, Володимир звелів викувати срібні ложки, мовивши так: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото, як мій дід і батько мій з дружиною дошукались золота й срібла».

Ця розповідь, поза сумнівом, походить з воїнського, дружинного епосу. Безумовно, дружинні традиції й звичаї ще багато важили в суспільно-політичному житті Київської Русі кінця X ст. Але в тому й полягає історична вага постаті Володимира, що він, народжений від князя-дружинника, був людиною вже нової доби, керівником започаткованої ним ранньофеодальної монархії. Перед князем постали завдання набагато важливіші» ніж улещання дружинників. То були завдання перебудови країни.

Отож, Володимир Святославич енергійно проводить державні реформи. Він запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, яке Нестор назвав «Уставом земленым». Князь удосконалив і доповнив попередній кодекс — «Закон руський». У свою чергу, «Устав земленой» взято за основу першого писаного зібрання правових норм Русі — «Правди Ярослава», складеної близько 1016 р.

Виняткове значення мала адміністративна реформа Володимира Святославича. У роки його правління основні союзи давньоруських племен були приєднані до Києва. Але племінна знать на місцях до певного часу почувалася незалежно. Тому в кінці 80-х рр. X ст. Володимир послав 12 своїх синів до різних міст Київської Русі. «Повість» сповіщає: «Посадив Вишеслава в Новгороді, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Ярослава в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Древлянській землі, Всеволода у Володимирі (Волинському), Мстислава в Тмутаракані».

З тієї пори у життєво важливих осередках Давньоруської держави сиділи вже не бунтівливі, завжди схильні до непокори місцеві князьки, а провідники волі великого князя київського, і не тільки його сини, а й близькі до нього люди: бояри, старші дружинники тощо. На зміну родоплемінному поділові давньоруського суспільства остаточно прийшов поділ територіальний, що є однією з визначальних ознак справжньої держави.

Першою за часом, якщо виходити з послідовності «Повісті временних літ», була реформа релігійна. Спочатку уряд Володимира вирішив протиставити розмаїттю богів слов’янських і неслов’янських племен Східної Європи культ верховного божества Перуна. Це було зроблено ще на початку князювання Володимира в Києві. Але невдовзі з’ясувалося, що язичництво як ідеологічна система не відповідає потребам державного будівництва та об’єднання союзів племен навколо київського осередку. Тому наприкінці 80-х рр. X ст. Володимир зважився запровадити християнську релігію, яку сповідувала на той час абсолютна більшість народів Європи і Близького Сходу. Незабаром трапилася нагода провести цю ідею в життя.

Сталося так, що 986 р. у Візантії спалахнув заколот великих феодалів проти імператора Василія. Той звернувся за допомогою до київського князя. Володимир пообіцяв поміч, але зажадав за це руки сестри імператора Анни. Спочатку йому відмовили, та потім, коли повстання стало загрожувати існуванню династії, Василій погодився на шлюб. Він захотів, щоб київський володар охрестився, що й було зроблено. Підступний імператор, щоправда, спробував відмовитися від слова, коли з допомогою руського війська здолав заколотників. Але Володимир примусив Василія виконати обіцяне, здобувши 989 р. головне візантійське місто в Криму Херсон і, по суті, позбавивши імперію кримських володінь. У Херсоні київський князь одружився з Анною, що приїхала туди, й великодушно віддав імператорові як викуп за наречену тільки-но здобуте місто.

Повернувшись в молодою до Києва, Володимир Святославич улітку 990 р. почав насаджувати християнство як офіційну релігію Давньої Русі. «І коли прийшов (до Києва), — читаємо в «Повісті», — звелів перекинути ідолів — одних порубати, інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати до хвоста коня й тягти Боричевим узвозом». Так сконало язичництво, прадідівська віра східних слов’ян. Спочатку були охрещені кияни, далі настала черга інших жителів Русі. Як засвідчує Нестор, князь Володимир «наказав будувати церкви й ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири (язичницькі боги). І поставив церкву в ім’я святого Василія^[26] на горбі, де стояв ідол Перуна та інші. І по інших містах почали ставити церкви й призначати туди попів і приводити людей на схрещення по всіх містах і селах». Такими були перші кроки нової віри на давньоруських землях. Однак процес християнізації східних слов’ян тривав кілька століть.

Офіційне запровадження християнства у Київській Русі справило позитивний вплив на життя її народу. Люди тим самим прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти і наукових знань. Встановилися постійні зв’язки Давньоруської держави з іншими християнськими країнами. Церква ревно турбувалася про зміцнення державності, про піднесення авторитету князя. І влада платила їй піклуванням, з перших днів узявши на себе матеріальне утримання релігійної організації.

У часи Володимира Святославича Київська держава досягла високого рівня військової могутності, економічної міці й культурного піднесення. Вона стала врівень з багатьма державами Європи і Близького Сходу. Навіть Візантійська імперія мусила рахуватися з Руссю. Однак спокійного життя руському народові не було. Причиною цьому стали хижі й жорстокі печенізькі хани, що постійно вдиралися на південноруські землі, вбивали й брали до полону тисячі людей, палили й руйнували міста і села, витоптували поля й луки, грабували й тягли у степ все, що тільки могли вхопити.

Суспільство бачило вищу доброчесність князя в його самовідданій боротьбі з кочовницьким степом. Люди пам’ятали про трагічну загибель батька Володимира Святослава від руки хана Курі й вимагали від князя рішучих дій. Та й сам Володимир, певно, розумів, що лише розгром печенігів може стати неодмінною умовою спокійного й мирного існування його держави. Ось чому незабаром після запровадження християнства князь розпочинає тривалу й запеклу боротьбу в печенізькими ханами. «Повість временних літ» та інші літописи розповідають про сім великих війн Володимира з цими ворогами: у 990, 992 (двічі), 996, 997, 1001-му й 1004 рр. Всі вони закінчилися переможно для київського володаря. Однак не важко припустити, що руські воїни зазнавали й поразок у боях з більш численними печенігами. Але про них фольклорні джерела літописів мовчать. Як би там не було, тривалі й виснажливі війни Володимира з печенігами зрештою принесли Русі перемогу. Його синові Ярославу було вже легше остаточно здихатися печенізької загрози.

Останні роки життя Володимира були затьмарені непокорою синів. 1012 р. проти нього повстав пасерб Святополк, що княжив неподалік Києва, в Турові. Князь кинув Святополка до в’язниці. А 1014 р. те ж саме вчинив рідний син Ярослав, батьків намісник у Новгороді Великому. Володимир страшенно розгнівався й розпочав готуватися до походу на Новгород. Але у розпалі готувань раптово помер. Так скінчилася доба Володимира Настав час його сина Ярослава, прозваного давньоруськими книжниками Мудрим.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Історія появи на світ Ярослава досить романтична. Його майбутній батько Володимир, перед тим як зійтися в рішучій битві зі старшим братом Ярополком, вирішив заручитися підтримкою сильного Полоцького князівства. Тому посватався до дочки полоцького князя Рогволода Ротнеди. Літопис Нестора оповідає, що коли батько запитав у неї: «Чи хочеш за Володимира?», горда Рогнеда відповіла: «Не хочу роззути сина рабині, але хочу за Ярополка!» Ось коли Володимирові нагадали про його незаконне походження. І він жорстоко помстився полоцькому князеві, вбивши його, а Рогнеду силоміць узяв у жінки. Від того шлюбу й народився Ярослав.

Рогнеда не змогла й, певно, не схотіла полюбити Володимира, і той відіслав дружину від себе, надавши їй садибу поблизу Києва, на річці Либеді. Там і минули перші роки життя Ярослава. Більше ніж через сто років по смерті головних дійових осіб цієї історії Лаврентіївський літопис, продовжувач «Повісті временних літ», розповів, що одного разу, коли Володимир відвідав Рогнеду — певно, щоб побачитися з дітьми (від неї у Володимира було четверо синів і дві дочки), — нелюба дружина намагалася вдарити ножем сонного князя. Той розлютився і зібрався було власною рукою стратити злочинницю, аж коли до кімнати увійшов малий Ізяслав і не дозволив батькові вчинити задумане. Володимир схаменувся, збудував нове місто на Волині, назвав його Ізяславлем і вислав туди Рогнеду зі старшим нащадком.

Дуже рано Ярослав розпочав політичну кар’єру. На десятому році життя, 988 р., він був відірваний від матері й поставлений батьком намісником у Ростово-Суздальській землі, в Поволжі. Неважко зрозуміти, що у Ростові за Ярослава правив хтось із довірених бояр Володимира. Та раптом у Новгороді Великому помер найстарший син Володимира Вишеслав. І Володимир несподівано для всіх перевів до Новгорода не наступного за віком, отже, й за старшинством сина Ізяслава, а малого Ярослава. Можливо, великий князь не схотів виводити Ізяслава з Полоцька, не так вже й давно приєднаного до Києва, — у тому місті могли ще не вщухнути сепаратистські настрої... Та в будь-якому разі переведення юного Ярослава до другого за значенням міста Київської Русі свідчило про те, що мудрий державний діяч Володимир побачив у малому хлопцеві риси майбутнього правителя.

Чверть століття просидів Ярослав на дуже відповідальному новгородському престолі. Там він виріс і змужнів, звідти вчинив свої перші походи проти ворогів. На жаль, літописи промовчують про обставини його князювання на північній окраїні Руської землі. В цьому немає нічого дивного, бо і в київському, й у новгородському літописах, єдиних авторитетних джерелах з вітчизняної історії того часу, зовсім відсутні записи про події на Русі кінця X — перших тринадцяти років XI ст. Але настав рік чотирнадцятий, і літописці розімкнули вуста.

Під 1014 р. Нестор та його новгородський колега злагоджено повідомили: «Коли Ярослав був (княжив) у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень з року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав цього в Київ батькові своєму (тобто, припинив сплату данини). І мовив Володимир: «Розчищайте шляхи й мостіть мости», бо хотів іти війною на Ярослава, на сина свого, але розхорувався».

Далі події почали розвиватися стрімко й драматично, мов у авантюрному рицарському романі часівсередньовіччя. Під наступним, 1015 р. літописці незворушно нотують: «Коли Володимир збирався йти проти Ярослава, — Ярослав послав за морс, привів варягів, тому що боявся батька свого». Відважившись виступити проти грізного, хай і старіючого, батька, Ярослав тверезо зважив обставини й сили. Він вирішив спертися не тільки на скандинавських найманців, а й на боярство й купецьку верхівку Новгорода Великого, що давно вже плекали надію на відновлення новгородських вільностей. Хто знає, як би далі наростав конфлікт між батьком і сином. Швидше за все, київське військо таки рушило б на Новгород. І важко сказати, чи зуміли б Ярославові ратники встояти проти випробуваних у боях з печенігами дружинників Володимира та його ближніх бояр. Та доля вирішила інакше. Коли військо з Києва ось-ось мало вирушити на Новгород, Володимир раптово помер. Сталося це влітку 1015 р.

Несподівана для всіх кончина великого князя спричинилася до нечуваного раніше на Русі спалаху кривавої боротьби між його нащадками. Щоправда, якийсь ще час Ярослав не відав про смерть батька і продовжував готуватися до відсічі київському війську. А найняті ним у Скандинавії варяги безчинствували в місті, що призвело до трагедії. Ось як про це розповідає Нестор: «Новгородці повстали й перебили варягів... І розгнівався Ярослав, і пішов до села Ракомо, сів там у дворі й послав до новгородців мовити: «Мені вже тих (варягів) не воскресити». І призвав до себе кращих мужів, котрі перебили варягів, і, обманувши їх, перебив їх також».

Становище Ярослава було вкрай тяжким: залишився без кращих варязьких воїнів і став ворогом своїх підданих — новгородців. Тієї самої ночі він одержав сумну звістку про смерть батька у Києві, схаменувся й, зібравши міське віче, почав просити у новгородців вибачення. Новгородці виявили благородство й мужність, мовивши йому так: «Хоча, княже, й посічені брати наші, можемо за тебе боротися!» — і дали Ярославу військо.

Зловісна історія боротьби Ярослава з братами за київський престол досі ховає в собі чимало таємниць. Причина цього криється в самому характері повідомлень джерел. Наші літописці, замість переповідання реальних подій 1015–1019 рр. на Русі, вмістили церковну легенду, створену наприкінці XI ст., про страшне вбивство Бориса й Гліба їхнім братом Святополком, прозваним за те Окаянним (від біблійного братовбивці Каїна). Здолавши Святополка, Ярослав відновив справедливість і законним шляхом здобув собі престол.

Однак з «Хроніки» сучасника тих подій саксонця Тітмара Мерзебурзького дізнаємось, що Святополка в дні загибелі Бориса й Гліба взагалі не було на Русі. Посаджений за непокору Володимиром до київської в’язниці ще 1012 р., він, скориставшись із смерті великого князя, вирвався з ув’язнення і помчав до тестя, польського князя Болеслава Хороброго. Хто ж тоді насправді вбив Бориса й Гліба? Джерела про це мовчать. Дехто з істориків припускає, що Гліб загинув у боротьбі з самим Ярославом, а Борис наклав головою в битві проти свого старшого брата Мстислава з Тмутаракані. Мабуть, вчені ніколи не дізнаються істини.

Зате правдивим є повідомлення літопису, що 1018 р. Святополк умовив тестя піти воювати проти Ярослава, який на той час посів великокнязівське крісло. Ярослав з військом зустрів нападників на Західному Бузі. Йому не пощастило: генеральна битва завершилася повною поразкою Ярославового війська, тому довелося з кількома дружинниками знову тікати до Новгорода Великого. А Святополк із Болеславом польським увійшли до Києва. Здавалося, колесо воєнної фортуни зробило повний оберт назад, і Ярославу в сорок років доведеться починати життя спочатку. Та новгородський князь не занепав духом.

Обставини на півдні Русі в останні місяці 1018 р. складалися на користь новгородського вигнанця. Святополк полаявся з тестем, і Болеслав з військом подався до Польщі. А в той час Ярослав спішно збирався з силами у Новгороді, жителі якого знову підтримали князя, вважаючи своїм. Вже взимку 1018/19 р., нотує «Повість», «пішов Ярослав на Святополка, і втік Святополк до печенігів».

Навесні 1019 р. Святополк з дружиною й багатолюдною печенізькою ордою здійснив свій останній похід на Київ. «Ярослав зібрав силу воїнів і пішов йому назустріч, — пише Нестор. — На сході сонця зійшлись супротивники, і бій був жорстокий, якого ще не бувало на Русі. І, за руки хапаючи один одного, рубались і сходились тричі, так, що низинами кров текла. І надвечір взяв гору Ярослав, а Святополк побіг». Незабаром потому невдачливий претендент на престол загинув, не знати й де. «Ярослав же, — урочисто підсумував свою розповідь літописець, — сів у Києві потрудившись із дружиною своєю, показавши перемогу й труд великий». Та справжня державна праця князя лише розпочиналася.

Русь була страшенно розорена чотирирічною братовбивчою війною. Під час жорстокої боротьби між нащадками Володимира Київ дуже потерпів від великої пожежі, був розграбований польським військом. Ярославу довелось зосередити зусилля на відбудеш країни й стольного града Русі. Владнавши миром справу з братом Мстиславом, що отаборився в Чернігові, й приборкавши племінника Брячислава, котрий сидів у Полоцьку, київський князь спершу зміцнює західні рубежі Руської землі. Він відвойовує у польських феодалів загарбані було Болеславом Хоробрим західні землі, дає одкоша агресивним ятвязьким князькам.

Ярославу належить честь остаточного розгрому печенізьких орд. 1036 р. печеніги обступили Київ, і князь дав генеральну битву ворогові. «Повість» з торжеством пише: «Була січа жорстока, і ледве надвечір узяв гору Ярослав. І побігли печеніги в різні боки, і не знали, куди бігти. Одні, тікаючи, тонули в Сетомлі, інші в інших річках, а ще інші бігають, невідомо де, до нинішнього дня». Відтоді печенізькі орди назавжди залишили руське порубіжжя.

У перебігу виснажливої боротьби з хижими печенізькими ханами Ярослав зміцнював південні кордони Русі. Він продовжив справу свого батька Володимира, що збудував на рубежах із степом величезні й довгі, у багато сотень верст, земляні вали з укріпленими фортецями на них, прозвані в народі «Змійовими валами». Ярославу довелось збудувати захисну лінію вздовж Росі.

Усунення печенізької загрози дало Ярославу змогу зосередитися на внутрішніх справах. Давньоруський уряд тоді багато зробив для утвердження Києва в ролі політичного осередку країни. Князь виступив ініціатором упорядкування законодавства. В роки його правління в Києві було створено перше писане зведення законів Київської Русі — «Руську правду». Ярослав розбудував Київ, прикрасив його величними спорудами. «Повість временних літ», на жаль, лише в найзагальніших рисах розповідає про цей бік діяльності князя: «Заклав Ярослав місто велике, у якого нині Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії, митрополію, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі святого Георгія і святої Ірини».

Головну споруду Києва часів Ярослава Нестор якщо й згадав («заклав Ярослав місто велике...»), то у завуальованій формі. Тим часом це були величезні укріплення «міста Ярослава», циклопічні земляні вали висотою більше ніж 25 метрів, на яких стояли міцні дубові стіни й могутні башти. Досить сказати, що обнесена валами територія «міста Ярослава» у сім разів перевищувала за площею «місто Володимира» — своєрідний київський кремль кінця X — початку XI ст.

Коли спробувати уявою історика відтворити неповторний образ Києва часів Ярослава Мудрого, то перед нами постане величне місто з прекрасними будовами: пишними княжими палацами, просторими боярськими хоромами, чепурними будинками городян, над якими височіли розкішні храми — Десятинна церква, Софійський собор, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія та ін. Стольний град Русі був оточений велетенськими укріпленнями, у яких було прорізано кілька вражаючих уяву воріт: Золоті з церквою Богородиці на вершечку, а також Софійські, Лядські, Печерські. Слава Києва тієї пори лунала не лише на Русі, а й на Заході. Знаменитий германський хроніст XI ст. Адам Бременський назвав Київ окрасою Русі й навіть суперником самого Константинополя.

З ім’ям Ярослава Володимировича пов’язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури й наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вдень, і вночі. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької на слов’янську мову. І написали вони багато книжок... Цей же (Ярослав) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжне».

Як встановлено наукою, більшість тих, перекладених з грецької та інших іноземних мов книжок були церковними, богослужебними. Поряд з ними поширювались на Русі вчені трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були створені як у Києві, так і в інших містах Русі: Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Не дивно тому, що саме за Ярослава й, певно, за його ініціативою в Києві в 1037–1039 рр. було створено перший літописний ізвод. Вчені називають його Найдавнішим. Так розпочалася історія давньоруського народу.

Найдавніший ізвод ліг у підвалини наступних літописів — київських і новгородських. Сліди того літопису відшукав академік О. Шахматов у Несторовій «Повісті временних літ» та в Новгородському першому літописі молодшого ізводу. На давньоруських землях тоді виникло багато шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Дехто з істориків припускає, що в Києві, напевне, при монастирях існували й навчальні заклади вищого типу, де студіювали історію, літературу, богослов’я, природничі науки.

Високий злет давньоруської культури й книжності в роки князювання Ярослава оспівується Нестором у таких словах: «Великою буває користь від навчання книжного. Це — річки, що напоюють всесвіт, це — джерела мудрості. Адже у книжках глибина невимірна, ними ми втішаємось у журбі. Якщо сумлінно пошукати в книжках, то знайдеш велику користь для своєї душі». Можливо, саме ці слова, та й уся загалом розповідь літописців про любов Ярослава до вченості та мудрості, дали привід прийдешнім поколінням наректи його Мудрим.

Проспівавши панегірик книжкам і книжковій мудрості, Нестор далі вмістив слова, над якими досі ламає голови не одне покоління вчених і любителів старовини: «Ярослав же цей, як ми сказали, любив книжки й, багато їх переписавши, поклав до церкви святої Софії». Це книгозібрання не дійшло до наших днів. Понині не вщухають марні, на нашу думку, спроби відшукати бібліотеку Ярослава Мудрого в баштах чи мурах Софійського собору. Одні дослідники вважають, що вона загинула під час навали орд Батия на Київ у грудні 1240 р. Тоді сильно постраждав і Софійський собор. Інші гадають, що Ярославові книжки були розділені між кількома церковними та монастирськими бібліотеками. Ми приєднуємося до такої думки. На її користь існує кілька аргументів. Наприклад, арабський мандрівник Павло Алепський, що побував у Києві влітку 1631 р., занотував, що у чудовому зібранні книжок Печерського монастиря йому трапилися написані на пергамені, яким налічувалося не менше 500 років. Найімовірніше, що це й були книжки з бібліотеки Ярослава, що після смерті князя перейшли немовби у спадок заснованому ним Печерському монастиреві. Але Печерська бібліотека загинула під час страшної пожежі Києва 1718 р., а з нею — одна з таємниць бібліотеки Ярослава.

Отже, часи князювання Ярослава Мудрого в Києві позначилися посиленням держави, зміцненням кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням сільського господарства й ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої й міжнародної торгівлі. Ці успіхи ознаменувалися підвищенням авторитету Давньоруської держави в середньовічному світі. А це, в свою чергу, позначилося на династичних зв’язках дому Ярослава Володимировича з правлячими домами Європи. Поріднитися з київським князем бажали численні королівські родини Заходу. Три дочки Ярослава стали королевами: Анна — французькою, Єлизавета — норвезькою, Анастасія — угорською. Сестра самого Ярослава Добронєга була видана за польського князя Казимира, що забезпечило на довгі роки Русі безпеку західного рубежу.

Ярослав Володимирович проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши у повноправні стосунки з головними імперіями середньовіччя: Германією та Візантією. Тоді пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. В 1030–1031 і 1040–1043 рр. держави обмінялися повноважними посольствами. Це знайшло вияв і в матримоніальних справах. Один з синів Ярослава — Святослав одружився з дочкою штаденського (саксонського) графа Леопольда Одою. Інший, Ізяслав, — з родичкою імператора Генріха III Гертрудою. Хтось із родини Ярослава (не названий джерелами на ім’я) взяв шлюб з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Провадячи дружню політику щодо могутньої Германської імперії, Ярослав, ймовірно, мав на меті використати цю козирну карту в стосунках з Візантією, що стали напруженими на початку 40-х рр. XI ст. 1043 р. спалахнула русько-візантійська війна, причину якої історики вбачають у зміні політичного курсу щодо Києва новим імператором Константином IX Мономахом. Невдача морського походу руського війська на Царгород не збентежила Ярослава. Він заходився збивати коаліцію з кількох європейських країн проти Візантії; помітне місце в ній відводилося Германії. А тут ще Константину Мономаху, що потерпів від навали орд печенігів, потрібна була допомога Русі, й він пішов на зближення з нею. Візантія відшкодувала збитки, яких зазнали руські купці у Константинополі й руський монастир на Афоні.

Щоб остаточно задобрити Ярослава, візантійський імператор видав свою дочку Анастасію за улюбленого сина київського князя Всеволода. Від цього шлюбу народився один з героїв нашої книжки, видатний державний діяч і полководець Володимир Мономах. Нова русько-візантійська угода передбачала подальшу службу у Візантії союзного руського корпусу. В 1046–1048 рр. руські воїни допомагали візантійським воювати в Італії. А 1050 р. відбірне руське військо завдало поразки печенігам, що обступили Константинополь.

Ярослав дожив до похилого віку, що було рідкісним явищем у суворі середньовічні часи. Він помер у зеніті своєї могутності та слави, величезного міжнародного авторитету у віці 76 років 20 лютого 1054 р. Ця дата зафіксована в літописах; вона підтверджується поминальним записом (графіті) на стіні Софійського собору в Києві, де йдеться про смерть руського царя. Дійсно Ярослав був самодержцем всієї Руської землі, як казали в таких випадках літописці. У роки його князювання ранньофеодальна імперія — Київська Русь — досягла чи не найвищої точки свого економічного злету й політичної моці. Тому ім’я Ярослава шанували на Русі протягом наступних століть.

СВЯТОПОЛК «ОКАЯННИЙ»

Важко, здається, віднайти в запаморочливих глибинах давньоруської історії постать, більш лиховісну й похмуру, ніж Святополк, пасерб київського князя Володимира Святославича. Найдавніші серед відомих вітчизняні джерела «Повість временних літ» та інші літописи, а також церковні казання про Бориса і Гліба малюють його найчорнішими фарбами. Жорстокий виродок-братовбивця, «другий Каїн» (звідки походить епітет «окаянний», наданий йому давніми книжниками), він, здається, уособлював найгірші людські якості.

У строгій відповідності із свідченнями давньоруських джерел вчені здавна осудливо оцінюють Святополка. М. Карамзін у такий спосіб підбив підсумки його життєвого шляху, цей князь «закінчив огидне життя своє в пустелях богемських, заслуживши прокльони сучасників і потомства. Ім’я Окаянного залишилось у літописах нерозлучним з ім’ям цього нещасного князя: адже лиходійство є нещастям».

Спливло майже двісті років, але й сьогодні абсолютна більшість істориків щиро переконана в тому, що Святополк убив своїх братів: Бориса, Гліба й Святослава. Та, буквально йдучи за джерелами, вони не завжди задумувались над справжнім сенсом кривавої трагедії, що розігралась на обширі Руської землі майже тисячу років тому.

Оскільки всі автори жорстко-негативних характеристик Святополка виходять із свідчень виключно давньоруських пам’яток писемності. звернемось спочатку до них і, образно кажучи, спробуємо пройти з їхніми свідченнями в руках стежками життя київського князя, прозваного Окаянним. Відомо, що літописна повість про Святополка збереглась у двох редакціях: «Повісті временних літ» і Новгородського першого літопису молодшого ізводу. Як встановлено О. Шахматовим, тексти обох редакцій беруть початок від якогось спільного джерела, що не дійшло до наших днів. Здається, ним був Початковий київський ізвод 1095 р.

Поряд із літописами існує ще одне джерело, найімовірніше, теж написане в кінці XI ст.: анонімне «Казання про Бориса й Гліба». Однак вченими доведено, що основні факти воно запозичило з літописів. Більше того, розповіді про Святополка в літописах і «Казанні» де в чому збігаються дослівно, а іноді — в них є незначні розходження. Тому можна упевнено твердити, що всі фактичні відомості про Святополка зводяться до одного-однісінького джерела: або Початкового ізводу 1095 р., або його попередника — Никонівського ізводу 1073 р.

Вокняжінню Володимира в Києві передувала жорстока боротьба за владу між ним і двома іншими синами Святослава (що загинув у боротьбі з печенігами 972 р.). Спочатку старший син Ярополк убив молодшого Олега (977). А 978 р. Володимир прийшов із Новгорода до Києва, здолав Ярополка і став єдиновладним князем на Русі. Володимир одружився із жінкою вбитого ним Ярополка, що була тоді вагітною Святополком. Князь усиновив новонароджену дитину. Однак Святополк завжди вважав себе сином Ярополка і не любив вітчима, що доводився йому ще й рідним дядьком.

Життєпис Святополка в літописах починається дуже й дуже пізно: лише з 1015 р., коли він почав воювати з Ярославом за владу на Русі у віці 36–37 років. Однак це не повинно бентежити істориків, адже літописи так само до 1015 р. майже не згадують про його суперника, брата у перших і однолітка, безумовного свого улюбленця Ярослава. Річ у тому, що з 998 і аж до 1014 р. літописні статті не збереглися.

Що ж стосується Святополка, то в «Повісті временних літ» під 988 р. оповідається про адміністративну реформу Володимира Святославича, у відповідності з якою Святополку дістався тоді Турів на річці Прип’яті у Київській землі. Але жодних відомостей про перебування його в Турові немає — ні в літописах, ні в «Казанні». Тоді йому було лише десять років. Формування Святополка як особистості, причини, що спонукали його переступити всі закони й норми моралі, кинувши виклик небу й людям, — все це залишилось чомусь поза увагою давньоруських книжників.

Тим часом існує надзвичайно важливе й авторитетне джерело західного походження, що кидає інше, ніж літописи й «Казання», світло не лише на Святополка, а й на важливі події європейської політики початку XI ст., що великою мірою визначили перебіг міжусобної боротьби на Русі по смерті Володимира. Це «Хроніка» саксонського єпископа Тітмара — латиномовне джерело, що високо оцінюється вченими, бо воно написане сучасником подій, які відбувались тоді на Русі. «Хроніка» містить низку важливих фактів, що безпосередньо відносяться до нашої теми. Саксонський хроніст повідомляє, що між 1008 і 1013 рр. було укладено русько-польську угоду, скріплену шлюбом Святополка й польської княжни, дочки князя Болеслава Хороброго. Історики гадають, що весілля відбулося в 1009 або на початку 1010 р.

Серед почту прибулої на Русь княжни був її духівник єпископ Рейнберн. Він швидко здобув великий вплив на Святополка. Тітмар упевнено свідчить: «Цього єпископа разом із своїм сином та його дружиною згаданий король (Володимир), коли йому стало відомо, що його син із намови Болеслава готує проти нього повстання, наказав схопити й кинути до окремої в’язниці». Там Рейнберн незабаром помер, а Святополк залишився в ув’язненні. Все це сталося 1012 р.

Що ж умишляв Святополк проти Володимира? Думаю, що посередню відповідь на це питання дає стаття «Повісті» під 1014 р., в якій ідеться про виступ Ярослава Володимировича проти батька — новгородський посадник припинив сплачувати данину Києву, отож прагнув до незалежності. Найімовірніше, що двома роками раніше так вчинив і Святополк. Кращі роки Володимира залишились позаду, а молоді, сповнені сил і надій нащадки прагнули до самостійності й, хто знає, навіть до оволодіння київським престолом. Напередодні походу на Новгород, улітку 1015 р., Володимир раптово помер. Його смерть збурила події небаченого драматизму, що відбились у не відомому точно науці спільному джерелі літописів і «Казанні про Бориса й Гліба».

З літописів відомо, що на момент кончини батька Ярослав перебував у Новгороді, а Тітмар свідчить, що Святополк продовжував сидіти у київській в’язниці. В останні місяці життя Володимир наблизив до себе одного з молодших синів — Бориса, й, мабуть, збирався передати йому престол. Заслуговує тому на увагу версія деяких істориків, ніби Борис був сином візантійської дружини Володимира Анни. У годину смерті батька Бориса в Києві не було — Володимир послав його на чолі війська проти печенігів, що загрожували півдню Русі. Ось тоді, нарешті, на сторінках літопису починає діяти Святополк.

Несторів літопис коротко сповіщає: «Помер він (Володимир) на Берестові, й приховали смерть його, тому що Святополк був у Києві». Літописці не знали про сидіння Святополка у в’язниці. Але ж природно припустити, що кончина київського володаря могла звільнити Святополка і що у відсутність інших претендентів на престол він міг безборонно вокняжитися в Києві, якщо довіритися літописам і «Казанню».

Варто відзначити, що з численних синів Володимира на той час були живими семеро: Святополк, Мстислав, Ярослав, Борис, Гліб, Святослав і Судислав. Лише останній не взяв участі в міжусобній війні. Стрімку розповідь про нещасливе й криваве князювання в Києві лихого пасерба Володимира «Повість» того самого 1015 р. починає епічно: «Святополк сів у Києві по смерті батька свого й зізвав киян і почав давати їм подарунки. Вони ж брали, але серце їх не лежало до нього, тому що брати їх були з Борисом (у війську)». Нестор готує читача до думки, що кияни не любили Святополка і що їхні серця були віддані Борисові. Це не зовсім відповідало дійсності.

Літописи й «Казання» таким чином переповідають факти братовбивчої війни, що почалася 1015 р. Коли звістка про смерть батька й узурпацію влади Святополк ом докотилася до Бориса, бойова дружина княжича запропонувала йому усунути суперника. Борис гнівно відмовився, сказавши ратникам: «Не здійму руки на брата свого старшого: якщо й батько у мене помер, то хай він буде мені замість вітця». Почувши це, воїни розійшлись від нього. З жменькою отроків (молодших дружинників) Борис залишився стояти на березі невеликої річки Альти в Переяславській землі.

А Святополк, веде далі Нестор, «задумав беззаконну справу, перейняв думку Каїнову (ось коли літописець уперше прирівняв його до Каїна!) і послав сказати Борису: «Хочу з тобою любов мати і додам тобі ще до того володіння, яке ти одержав від батька», але сам обманював його, щоб якимось чином його погубити». Підіслані Святополком убивці застали Бориса серед ночі за молитвою й простромили його списами. Останки князя поховали в м. Вишгороді поблизу Києва.

У розповідях давньоруських книжників про мученицьку смерть Бориса історики вже давно знайшли безліч незрозумілого й нереального. Не можна задовільно пояснити відмову Бориса вести військо проти узурпатора Святополка, ще важче — рішення дружинників кинути напризволяще свого князя, що суперечило рицарському кодексові честі. Чомусь Борис, воїн і полководець, стоїть на березі Альти й пасивно очікує смерті, не роблячи навіть спроб врятуватись, хоча й здогадується про заміри Святополка. Так само нелогічною виглядає в літописах і «Казанні» історія про вбивство людьми Святополка Борисового брата Гліба.

Слід додати, що в руських джерелах Борис і Гліб узагалі позбавлені реальних людських рис. «Казання» розповідає, що Борис почав готуватися до мучеництва, як тільки дізнався про кончину Володимира. Він безперервно молиться й голосить, навіть коли його вбивають... Так само поводиться і Гліб. Тому один з істориків, що вивчав образ Гліба за давньоруськими джерелами, слушно зауважив: «Перед нами не стільки жива історична особа, скільки святий і мученик».

У такому тлумаченні образів Бориса й Гліба давніми християнськими книжниками немає нічого дивного. І літописна повість, і «Казання», створені через багато десятиліть після подій 1015 р., витримані в релігійно-легендарному дусі, й писались вони для потреб канонізації Бориса та Гліба — прилучення їх до сонму християнських святих.

Скептицизм, з яким після сказаного можна поставитися до історичної достовірності руських легенд про Бориса й Гліба, ще більше посилиться, якщо звернутись до літературного джерела тих легенд. У тексті «Казання» згадано святого Вячеслава, що дало змогу відшукати те джерело повісті, де йдеться про вбивство Святополком своїх братів. У підгрунті й «Казання», і літописних розповідей про події 1015 р. лежать легенди про святого Вячеслава, що народилися в Чехії в X ст. і були поширені серед західних слов’ян, а на Русь потрапили на початку XI ст.

Порівняння повістей про Бориса й Гліба з легендами про Вячеслава виявляє їхню разючу схожість, яка не може бути випадковою. В обох пам’ятках бачимо й нічну нараду братовбивці зі спільниками, і його підступні пропозиції жертві. Ідентичні й самі обставини та деталі вбивств Вячеслава й Бориса. Навіть порівняння в руському джерелі Святополка з Каїном («другий Каїн») є буквальним перекладом з латини епітета, яким нагороджений убивця Вячеслава Болеслав: «alter Kain».

Не варто, однак, впадати у крайність і оголошувати літописну повість і «Казання» про вбивство Бориса та Гліба звичайними казками. Адже Борис і Гліб загинули, і сталося це незабаром по смерті Володимира. Хтось же їх убив. Але хто саме?

Повідомлення літописів і «Казання», начебто «Святополк сів (княжити) в Києві по смерті батька свого», спростовується звісткою чудово обізнаного із становищем на Русі Тітмара: «Князь (Володимир) під тягарем років помер, залишивши спадщину свою повністю двом синам, третій перебував до того у в’язниці, з якої потім вирвався й, залишивши там дружину, втік до тестя». Цей «третій», поза сумнівом, був Святополком, якого Володимир задовго перед тим кинув до в’язниці. В іншому місці «Хроніки» Тітмар повідомляє, що дружина Святополка, дочка Болеслава Хороброго, ще довго залишалася в полоні у Ярослава.

Таким чином, скориставшись із замішання в Києві по несподіваній для всіх кончині Володимира, Святополк «вирвався» з темниці й швидко втік до Польщі. Відпадає припущення, ніби він міг затриматися в Києві, щоб влаштувати вбивство Бориса й Гліба: його втеча була настільки поспішною й, напевне, справою випадку, що йому довелось залишити в ув’язненні дружину, уроджену польську княжну, й з’явитись без неї перед грізні очі тестя! Тому можна вважати доведеним, що в дні смерті Бориса й Гліба Святополка взагалі не було на Русі.

Як емоційно оповідає «Повість», знищивши Бориса, Гліба й іншого сина Володимира — Святослава^[27], Святополк Окаянний вирішив: «Переб’ю всіх своїх братів і стану один володіти Руською землею». Однак здійсненню його намірів перешкодив Ярослав. Він зібрав велике військо й, за оповіддю Нестора, пішов на Святополка.., мовивши: «Не я почав нищити братів моїх, але він; хай Бог помститься за кров братів моїх... Напевне, й зі мною те ж саме зробить».

За руськими джерелами, брати в перших зійшлися в битві 1016 р. на Дніпрі, поблизу давнього міста Любеча. Бойовище описане Нестором у фольклорно-легендарному дусі. Святополк програв і втік до Польщі — нарешті свідчення наших пам’яток писемності починають бодай приблизно відповідати руським звісткам Тітмара. Та ми вже знаємо, що битви біля Любеча між Ярославом і Святополком не могло бути — Святополк потрапив до Польщі роком раніше, ще влітку 1015 р.

Свого часу мною було висловлене припущення, що якась битва між претендентами на київський престол дійсно сталася, й, можливо, 1016 р. Але у ній зійшлися Ярослав і його рідний брат Мстислав, що на той час пішов з Тмутаракані й наблизився до Києва. Літописці зображують Мстислава молодшим братом Ярослава, однак є підстави думати, що він був його старшим братом^[28]. Очевидно, під час битви між Ярославом і Мстиславом або після неї загинув Борис. Виходячи з тексту скандинавської літературної пам’ятки «Еймундова сага» (до речі, досить неясної за історичними реаліями), історик М. Ільїн припустив, що Бориса убив сам Ярослав. Гіпотеза потребує вагоміших джерельних доказів.

Та для нашої теми важливим залишається зовсім інше: Святополк не вбивав і не міг убити своїх братів у перших вже тому, що перебував у той час у Польщі. Як активна діюча фігура він вийшов на політичну сцену аж 1018 р., коли Ярослав уже княжив у Києві й коли Бориса та Гліба не було серед живих. З «Повісті» випливає, що після переможної для нього Любецької битви 1016 р. Ярослав не відразу заволодів Києвом. Певно, ще якийсь час він продовжував боротись із Мстиславом. Під 1017 р. «Повість» свідчить: «Ярослав пішов до Києва, й погоріли церкви» — не виключено, що якась частина городян повстала проти нього.

Дехто з істориків уже відзначав ворожість принаймні частини київських дружинників до Ярослава. Очевидно, вони бачили в ньому чужого, новгородського, князя, що заволодів Києвом за допомогою найманців-варягів. Недоброзичливе ставлення в Києві до Ярослава засвідчене й літописцями. Чи не самі кияни розчинили браму перед Святополком, коли 1018 р. польський князь і тесть Болеслав допоміг йому захопити Київ?! Тоді Ярославу довелося тікати до Новгорода, а Болеслав із Святополком легко увійшли до стольного града. Далі кияни допомогли Святополкові вигнати поляків із Києва й підтримали його на князюванні.

Фінал цієї історії відомий науці в найзагальніших рисах — з давньоруських джерел легендарного характеру, тому що Тітмар помер до її завершення, 1018 р. А 1019-го Ярослав переміг Святополка у вирішальній битві на Альті. Святополкові довелося тікати, й він загинув десь на шляху до Польщі.

Виникає природне питання: чому, усунувши головного конкурента в боротьбі за Київ, Ярослав тоді ж не списав на його рахунок убивство своїх братів? Відповісти на нього неможливо. Адже в часи князювання Ярослава (1019–4054) на Святополкові ще не лежало «каїнове тавро». Згадані руські джерела про мученицьку кончину трьох синів Володимира були створені набагато пізніше, коли вже нікого з дійових осіб трагедії 1015 р. не залишилося серед живих.

Не можна не висловити здивування з цього приводу. Якби Святополк дійсно вбив Бориса, Гліба та Святослава, то твори про його страхітливі вчинки мали бути написаними по свіжих слідах злодіянь, та й церковна канонізація Бориса й Гліба сталася б ще за часів Ярослава. Так довгий час учені й думали, називаючи ранні дати канонізації перших руських святих: 1021, 1037 рр. та ін.

Однак до самої смерті Ярослава ніхто на Русі ще не вважав Святополка вбивцею своїх братів у перших. Наприклад, у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона, написаному в другій половині князювання Ярослава, імена Бориса й Гліба не згадані, а цього просто не могло бути, якби вони були канонізовані. Твір Іларіона спрямований на прославляння Київської держави й давньоруської церкви, чому якнайкраще мало служити проголошення перших святих Русі. А 1050 р. онука Ярослава назвали не Борисом чи Глібом, а на честь... їхнього вбивці! Отож, тоді Святополка ще не проголосили вбивцею своїх братів. Відзначимо, що імена Борис і Гліб почали давати князівським синам з кінця XI ст.

Найімовірніше, Бориса та Гліба канонізували лише 1072 р. Система доказів на користь цієї думки здається надзвичайно вагомою. Виходить, що спільне джерело повістей про Бориса і Гліба в літописах і «Казанні» з’явилося не раніше цього часу.

Нарешті, виникає ще одне запитання: чому раптом 1072 р. чи близько того часу з’явилась потреба канонізувати Бориса і Гліба й знайти (чи вигадати) їх мерзенного вбивцю? Сучасна наука поки ще не знає відповіді. Можна висловити лише деякі власні міркування з цього приводу.

Кінець 60-х — початок 70-х рр. XI ст. були часом загострення політичної обстановки на Русі. Лише з допомогою війська польського князя Болеслава Сміливого було придушене 1069 р. повстання киян проти князя Ізяслава Ярославича. Тоді так само, як 1018 р., коли інший Болеслав — Хоробрий — вдерся на Русь, підтримавши зятя Святополка, проти польських загарбників піднявся народний рух. У людській пам’яті події 1069 р. могли асоціюватися з подіями 1018 р. До того ж Ізяслав, подібно до Святополка, також був «польським зятем», будучи одруженим з дочкою попередника Болеслава Сміливого — Мешка II — Гертрудою.

Події 1069 р. загострили суперництво поміж синами Ярослава. В 1073 р. Святослав і Всеволод вигнали Ізяслава з Києва, і той знову втік до Польщі. У той самий рік у Києво-Печерському монастирі було складено літописний ізвод, автором якого дослідники вважають майбутнього ігумена цієї обителі Никона, одного з героїв цієї книжки. Можливо, саме Никон першим поклав вину на Святополка за вбивство Бориса, Гліба й Святослава. Але навіщо?

Можливо, в той час виникла нагальна необхідність в появі перших руських святих, яка могла бути спричинена піднесенням етнічної й суспільної свідомості (наслідком чого й було створення ізводу 1073 р.), посиленням прагнення до ідеологічної незалежності від Візантії. Зрозуміло, що однією з головних підстав для канонізації мала служити мученицька смерть «кандидата». Потрібно було знайти убивцю — і не звичайного, а нелюда, що намірився винищити власну родину. У відповідності з канонами агіографічного^[29] жанру такий виродок-убивця дуже високо підносив майбутнього святого. Вибір пав на Святополка, котрого вже забуло суспільство, в якого не залишилось нащадків, що могли б захистити від наклепів його честь і гідність.

Та якщо все це так і було, конкретні мотиви, якими керувався Никон чи інший можливий призвідець канонізації Бориса та Гліба, коли проголошував Святополка їх убивцею, все одно залишаться невідомими науці.

ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ

Однією з найвизначніших постатей суспільно-політичного, культурного й церковного життя Київської Русі XI ст. був знаменитий письменник і оратор, історик і філософ, перший руського походження глава (митрополит) церкви Іларіон. Доводиться з жалем констатувати, що історики майже нічого не змогли дізнатися про життєвий шлях цієї людини. Навіть роки її народження й смерті залишилися невідомими.

З «Повісті временних літ» знаємо, що Іларіон був пресвітером (старшим священиком) палацової церкви на честь Апостолів у князівській заміській резиденції — с. Берестовому поруч із Печерським монастирем. Нестор пояснює, чому Ярослав Мудрий спинив свій вибір саме на цьому священикові, коли вирішив поставити на Русі митрополита. Адже звичайно митрополити надсилались на Русь із Константинополя, від глави вселенської православної церкви патріарха. Літописець зауважує, що Ярослав опікувався попами, серед яких виділяв Іларіона — людину благосну, книжну і постника. Він видався князеві найбільш підхожим для відповідальної ролі глави Руської церкви.

Нестор подав дорогоцінну для вдумливого історика деталь, яка допомагає пролити світло на подальшу долю героя цього нарису вже після того, коли він перестав бути митрополитом: «Приходив Іларіон з Берестового на пагорбок, де тепер стоїть старий монастир Печерський, і там молився, бо був там ліс великий. Викопав він печерку малу, у два сажені, й, приходячи з Берестового, відспівував там «години» й молився Богові таємно. Потім Бог підказав князеві думку поставити його митрополитом у церкві святої Софії, а печерка ця так і залишилась». Запам’ятаймо, читачу, цю печерку.

Іларіон входив до кола найближчих радників князя Ярослава, про що, зокрема, свідчить одна з найдавніших пам’яток руського права: «Устав князя Володимира», де записано, як Ярослав разом з митрополитом Іларіоном пристосував візантійське церковне право до умов і потреб релігійного буття Давньоруської держави. При всьому цьому залишаються неясними обставини призначення Іларіона на митрополичу кафедру Київської Русі. Ту кафедру раніше посідали виключно посланці константинопольського патріарха, греки за етнічною приналежністю. Самочинно поставивши митрополитом русина Іларіона, князь Ярослав неминуче викликав гнів патріарха, а відтак — імператора, тому що церква в руках Візантії та її панівного класу була головним засобом здійснення впливу на сусідів, проведення власної політики.

Доводиться пожалкувати, що Нестор та інші літописці сповіщають про призначення Іларіона на митрополичу кафедру надміру лаконічно. Під 1051 р. читаємо в «Повісті»: «Поставив Ярослав Іларіона в митрополити, русина родом, у церкві святої Софії, зібравши для того єпископів». Сам же Іларіон у своєму «Сповіданні віри» відзначив, що його поставили єпископи, а не князь: здається, тому, що за церковними канонами Ярослав не мав права так вчинити. Пізній Никонівський літопис XVI ст. так пояснює призначення Іларіона на митрополичу кафедру: тоді, мовляв, Давньоруська держава мала з Візантією «брани и нестроения», тобто війни й незгоди, тому-то князь Ярослав, порадившись з руськими єпископами, вирішив зробити Іларіона загальноруським митрополитом, і ця акція зовсім не означала церковного розриву з Константинополем.

Взагалі звістки Никонівського літопису за X і XI ст. викликають скепсис у сучасних істориків. Але в цьому випадку є певні підстави вірити інформації никонівського літописця. Адже 1043 р. стався останній великий похід війська й флоту Київської Русі на Константинополь. Безпосереднім приводом до війни стало вбивство там руського посла, про яке сповістив грецький хроніст Іоанн Зонара. Та й до того стосунки між двома державами стрімко погіршувалися. Візантія, що за угодами з Руссю X ст. мала надавати руським купцям і послам різні пільги в Константинополі й інших містах імперії, тяжилася таким принизливим для неї становищем. Мабуть, тоді було розформовано допоміжний руський корпус, що з часів княгині Ольги служив імператорам, а Русь одержувала за те чималі гроші.

Не досить підготовлений похід руського флоту на Константинополь зазнав поразки. Але Візантія не змогла скористатися плодами перемоги: надто несприятливими були внутрішні обставини в країні, а Ярослав загрожував новою війною при підтримці кількох держав Заходу, ще й вступив у союз із особливо страшними тоді для імперії печенізькими ханами. Імператор Константин IX Мономах вирішив миритися з переможеним суперником. Близько 1046 р. було підписано новий союзний договір між Візантією й Руссю, трохи пізніше скріплений найбільш надійною для тих суворих часів печаткою: династичним шлюбом. Дочка грецького імператора Анастасія (за іншими відомостями її звали Марією) вийшла заміж за сина Ярослава Всеволода. Так було владнано затяжний конфлікт між двома великими державами раннього середньовіччя.

Розповідь Никонівського літопису під 1051 р. про те, що Ярослав зробив Іларіона митрополитом через невщухаючі «брани и нестроения» з греками, змушувала істориків шукати продовження недружніх стосунків між Візантією й Київською Руссю в наступних роках після підписання угоди 1046 р. Припускали, що особливого загострення взаємини досягали в 1050–1051 рр., унаслідок чого Ярославу довелося вдатися до тиску на імперію в церковній сфері. Однак ні давньоруські, ні візантійські джерела не давали підстав для такої, досі поширеної у вченому середовищі, думки.

Тому заслуговує на увагу гіпотеза англійського дослідника Д. Оболенського, згідно з якою після невдачі походу 1043 р. Ярослав, подібно до свого батька Володимира, здійснив похід до Криму, на візантійське місто Корсунь і здобув його. Звістка про це збереглася в ряді пізніх російських, українських та польських джерел. На користь думки про завоювання Корсуня Руссю в 40-х рр. XI ст. свідчать так звані корсунські старожитності, привезені сином Ярослава Володимиром, що зберігаються у Москві та Новгороді.

Після здобуття русами Корсуня, як вважає Д. Оболенський, стосунки між Києвом і Константинополем ще більше загострилися, що й змусило Ярослава до демонстративного акту — самочинного поставлення в митрополити Іларіона. Це сталося, найімовірніше, 1044 р. Що ж стосується розбіжності в датах, то Д. Оболенський гадає, що 1044 р. Іларіона дійсно обрали у митрополити на соборі руських єпископів, а 1051 р. його затвердив візантійський патріарх Михаїл Керуларій, про що прямо пише Густинський літопис під помилковим 1050 р. Цей літопис також є пізнім (складений на початку XVII ст.), але в ньому збереглися деякі автентичні відомості з давніх джерел.

Однак Іларіон недовго пробув на митрополичій кафедрі. Напевно, наступне потепління стосунків між Візантією й Руссю змусило Ярослава до більш тісної згоди з імператором, для чого князеві довелося пожертвувати своїм другом Іларіоном й погодитися на зміщення його з митрополичої кафедри. Сталося це, швидше за все, восени 1053 р. Коли в лютому 1054 р. помер Ярослав, митрополита на Русі вже не було: князя ховали звичайні попи, що співали належні при тому молитви. А наступного, 1055 р., на Русі вже перебував новий митрополит Єфрем — грек за походженням.

Перш ніж відповісти на запитання, що сталося з Іларіоном по втраті ним митрополичої кафедри, — варто кинути погляд на наукову творчість цієї людини, що, мов сліпуча комета, освітила небосхил давньоруської культури й книжності.

Іларіон прославився, насамперед, як автор видатної історико-філософської праці, рівних якій не було на Русі. Це — «Слово про закон і благодать», де він стверджував рівність між всіма народами землі, виклав патріотичну концепцію всесвітньої історії, в якій почесне місце відводилося Київській Русі. Іларіон пророкував велике майбутнє Давньоруській державі, її працьовитому та мужньому народові. Він оспівав героїчне минуле Русі, відбив пошуки й прагнення передової частини сучасного йому суспільства. Деякі вчені вважають, що «Слово» було написане й виголошене Іларіоном перед князем Ярославом, його родиною й двором уСофійському соборі. Найімовірніше, те тралилося при урочистому освяченні головного на Русі митрополичого храму. Останнім часом встановлено, що Софійський собор був збудований, розписаний фресками і освячений до 1032 р., що дозволяє вважати часом створення «Слова про закон і благодать» кінець 20-х — початок 30-х рр. XI ст.

Творчість Іларіона не обмежилася написанням «Слова про закон і благодать». Сучасні літописознавці слушно вбачають у ньому одного з перших — найшвидше, першого! — літописців, котрий започаткував вітчизняну історіографію. Встановлено, що першим літописом на Русі був створений у Києві між 1037 і 1039 рр. Найдавніший ізвод. Але далі літописна справа перервалася більше ніж на три десятиріччя — аж до появи Печерського ізводу 1073 р. Цей розрив літописної традиції, звичайно, пояснюють боротьбою за заміщення митрополичої кафедри в 40–50-х рр., в якій довелось взяти участь й Іларіонові.

На початку XX ст. літописознавці О. Шахматов та І. Жданов виявили ідейну та стилістичну близькість між «Словом» Іларіона й Найдавнішим ізводом 1037–1039 рр. Поступово вчені віднайшли й текстуальні збіги між цими творами. Подібне означає лише те, що автором обох праць могла бути та сама людина — Іларіон. Принаймні, якась частина Найдавнішого ізводу була створена ним, і це сталося в той самий час, коли майбутній митрополит працював над «Словом про закон і благодать».

Філологи й історики докладно вивчили другий за часом створення київський літопис, так званий Печерський ізвод 1073 р., написаний у Печерському монастирі. Вони зійшлися на думці, що діяльну участь у його складанні брав учений чернець Никон, сподвижник фундаторів монастиря Антонія й Феодосія. У несторовському «Житії Феодосія» Никон шанобливо названий Великим. Нестор зображує його за невтомною працею над створенням книжок, тобто літопису: «Сидить, бувало, Великий Никон і пише книжки». Його ім’я ставиться Нестором поряд зі славними іменами Антонія й Феодосія. Але хто був той Никон, наш літописець не згадав. Можливо, тому існувала якась причина.

Повертаючись до дальшої долі Іларіона по зміщенні його з митрополичої посади, не можна не згадати дотепної гіпотези літописознавця М. Присьолкова, котрий висловив думку, ніби Никон був... Іларіоном! Коли перед Ярославом і його радниками постало питання: що робити з усунутим з митрополитів Іларіоном, вирішили — найкраще йому податися в ченці. Він прийняв схиму і став Никоном. Це сталося 1053 р. На користь думки про тотожність Іларіона й Никона існують такі аргументи.

У «Житії Феодосія» Нестор оповідає, що Никон прийшов до Печерського монастиря й оселився в печерці його фундатора Антонія. А перед цим Нестор зауважив, що коли Антоній за багато років до того потрапив до Києва, «став він ходити пущами й горами у пошуках місця, яке б йому Бог вказав. І прийшов він на пагорб, де Іларіон викопав печерку, й полюбив це місце й поселився він (Антоній) у ній». На той час Іларіон зробився вже митрополитом і перестав молитися у своїй печерці. Немає сумніву в тому, що Антоній оселився у тій печерці за згодою Іларіона.

Далі Іларіона змістили з митрополичої кафедри, і він, здавалось, назавжди зникає з політичного обрію, — проте в колишній його печерці, де живе Антоній, з’являється новий насельник Никон, чомусь одразу прозваний у монастирі Великим. З «Житія Феодосія» виходить, що у тій печерці Никои почувався господарем. Тому найприродніше буде гадати, що Іларіон просто повернувся до власноручно викопаної печерки.

Слід узяти до уваги, що Никон, так само, як Іларіон, був пресвітером, тобто старшим священиком, притому — єдиним у Печерському монастирі в час своєї появи. Тоді на Русі священики рідко мали сан пресвітера. Нарешті, якщо виходити з того, що Никон і був недавно усунутим київським митрополитом, то стануть зрозумілими та ревнива увага й навіть одверта неприязнь тогочасного глави руської церкви до життя скромного, здавалось би, ченця Печерської обителі. Напевне, й позбавлений митрополичого сану Іларіон залишався впливовою постаттю суспільно-політичного життя Києва і навіть усієї Давньої Русі. Київський князь Ізяслав, старший син Ярослава Мудрого, піддався на умовляння митрополита і, присікавшись до того, що Никон постриг у ченці двох київських вельмож без його дозволу, змусив його залишити Київ. Це сталося 1061 р.

Іларіон-Никон — здається, існує чимало підстав називати його так — подався до далекої Тмутаракані, на узбережжя Чорного й Азовського морів. Там йому дозволили заснувати монастир, що швидко став одним з найпомітніших осередків книжності й вченості на Русі. У «Житії Феодосія» Нестор з шаною до Никона писав: «Заснував він монастир славний, що існує й донині».

Вигнання Іларіона-Никона не зменшило його загальноруського авторитету. Він залишився суддею в головних справах держави. Коли 1067 р. помер князь Тмутаракані Ростислав, жителі міста умовили Никона поїхати до чернігівського князя Святослава й просити, щоб той відпустив сина до них князювати. Никон одвіз нового князя Гліба Святославича до Тмутаракані, а сам, на умовляння Феодосія, у вересні 1068 р. повернувся до Києво-Печерського монастиря. І знову активно поринув у суспільно-політичне й ідеологічне життя.

Іларіон-Никон докладав великих зусиль, щоб забезпечити мир на Русі, припинити чвари між нащадками Ярослава. Й коли 1073 р.

чернігівський князь Святослав вигнав я Києва свого старшого брата Ізяслава й посів його місце, Никон рішуче засудив його. Гнів дражливого Святослава впав на Никона, але той тримався мужньо. По смерті Феодосія 1074 р. Іларіон-Никон стає ігуменом Печерського монастиря. Останні чотирнадцять років життя він очолює цей головний на Русі монастир і помирає 1088 р. у похилому віці.

Іларіону-Никону належить заслуга надання давньоруським літописам того вигляду, в якому вони збереглись до нашого часу: він почав викладати події в порічних статтях, припасував до літопису хронологічну сітку. Історики мають вагомі підстави проголосити видатного письменника, філософа, літописця, церковного й політичного діяча Іларіона Київського однією з найбільш яскравих і привабливих постатей давньоруської історії.

АННА ЯРОСЛАВНА

У давньоруському письменстві жінкам не пощастило. Якщо літописи та інші літературні пам’ятки час від часу згадують про синів та онуків князів, то їхні дочки й онучки залишились замовчаними. Зрозуміло, що годі й сподіватись від давньоруських джерел якихось звісток про жінок з народу. Чому? А тому, що в XII–XIII ст. книжники воліли писати лише про варті їхньої уваги справи: війни та походи, міжкнязівські стосунки, церковні події. Для родинного життя в літописах та інших джерелах місця не було. Тому історики майже нічого не знають про життя жіноцтва Київської Русі.

Як не дивно, порівняно більше нам відомо про жінок звичайних, простолюдинок, ніж про аристократок. Жінки з народу працювали в домі та в полі, допомагали чоловікам і батькам у ремісничих майстернях, готували їжу, доглядали худобу й птицю, пряли, ткали, шили. Певна річ, виховували дітей, ходили до церкви... Про все це дізнаємось з пам’яток образотворчого мистецтва: книжкових мініатюр, фрескових розписів церков. А джерела писемні просто замовчували буденне й нецікаве з їхнього погляду життя жіноцтва. Зовсім нічого не можна знайти в літописах та інших пам’ятках писемності про бодай найменшу участь жіноцтва у суспільному й політичному житті свого міста чи держави.

А тим часом знатні жінки Київської Русі зробили чималий внесок до політичного буття не лише власної країни, а й тогочасного світу. На превеликий жаль, вчені дізнались про це з письмових джерел виключно іноземного походження. Навіть германська імператриця Євпраксія чи французька королева Анна — онука й дочка Ярослава Мудрого — не привернули увагу давньоруських книжників.

З вітчизняних літописів відомо, що Ярослав Мудрий мав шістьох синів. Але пам’ятки іноземної писемності дозволяють встановити, що у нього було й принаймні три дочки, які були видані заміж за королів країн Західної й Північної Європи.

Особливо дивним видається нам умовчання Нестора та інших літописців про дочку Ярослава Єлизавету. Адже вона побралася з норвезьким королем Гаральдом. А взаємини Русі з Норвегією та взагалі з країнами Скандинавії постійно привертали увагу наших літописців. Найманці з Скандинавії допомогли Ярославу здолати Святополка і вокняжитися в Києві. Сам Ярослав був одружений з шведською принцесою Інгігердою й багато допомагав своїм північним родичам і союзникам. При його дворі знаходили політичний притулок вигнанці з Норвегії. Але про шлюб одного з них, знаменитого ватажка варязьких дружин, хороброго воїна Гаральда з Єлизаветою Ярославною в літописах не знайдемо ні слова.

Так само не знають Нестор та інші літописці про існування молодшої дочки Ярослава Анни. Зате чимало відомо про неї з французьких джерел XI та пізніших століть. Узагальнені істориками кількох поколінь, вони малюють життєвий шлях Анни Ярославни таким чином.

Вчені вирахували, що 1048 р. Анні виповнилося 16 років. Це певною мірою підтверджується невідомо де запозиченою звісткою російського історика В. Татищева: «Того року (1032) народилася в Ярослава дочка», не названа ним на ім’я.

На початку 1048 р. з Парижа до Києва попрямувало посольство короля Генріха I Капета (царював у 1031–1060 рр.) сватати дочку Ярослава Анну. Перша дружина Генріха Матільда незадовго перед тим померла, не залишивши королеві наступника. Французька середньовічна хроніка з романтичною наївністю й безпосередністю повідомляє, що до Генріха дійшли чутки про красу Анни і той захотів мати її жінкою. Насправді все виглядало набагато прозаїчніше. Немолодий вже король керувався у майбутньому шлюбі політичними вигодами. Вони ввижалися йому безсумнівними.

Взаємини між Київською Руссю та Францією беруть початок за одне-два століття до приїзду в Київ посольства Генріха І. У давньоруських джерелах не раз згадується про франків. Виходячи з контекстів тих згадок під франками слід розуміти французів. А старофранцузькі «Пісні про діяння» зберегли низку відомостей про Русь. Сватанню Генріха до Анни передувала традиція стосунків між Руссю й Францією.

У середині XI ст. французьке суспільство добре знало й про військову міць Давньоруської держави. Надіслані Ярославом відбірні воїни допомогли візантійським легіонам розтрощити норманів у Франції в битвах біля Канн (1019) та Малфі (1041). Тому вірогідним здається припущення, що Генріх І збирався спертися на військовий та фінансовий потенціал Київської Русі в боротьбі проти ворогів і за об’єднання Франції, проти бунтівливих графів і баронів, які не бажали визнавати владу паризького сюзерена.

Можливо, далекоглядні політичні плани щодо Генріха І виношував і Ярослав: інакше б він видав дочку за когось із сусідніх князів — польського чи чеського. Напевне, київський князь подумки бачив Францію в колі союзних йому країн, які б можна було протиставити двом імперіям середньовічного світу — Візантійській і Германській. Та всі ці припущення істориків так ними й залишаться, тому що ні французькому, ні давньоруському володарям не судилося реалізувати свої наміри.

Втім взаємні розчарування Ярослава й Генріха І були ще попереду, коли 19 травня 1051 р. у величному соборі старовинного французького міста Реймса відбулося урочисте вінчання. Анна стала королевою Франції. Наступні кілька років її життя джерелам не відомі. Але з французьких документів другої половини XI ст. дізнаємось, що 1058 р. Анна мала вже трьох синів і що її первістку Філіппу — майбутньому королю Франції — було тоді п’ять років.

Подружнє життя Анни, як це часто бувало, коли шлюби укладалися з державних міркувань, склалося нещасливо. Літній Генріх не викликав у неї ні любові, ні поваги. Слабкий і нерішучий правитель виявився нездатним приборкати бунтівливих васалів. Як же не схожий він був на батька Анни, всевладного й розумного великого князя Ярослава! Тому історики ймуть віру натякам французьких середньовічних хронік про інтимний зв’язок Анни з вельможним васалом свого чоловіка, головою феодальної опозиції Генріхові — графом Раулем де Крепі і де Валуа. На користь такої думки свідчить лист папи Ніколая II до Анни, що дійшов до нашого часу, де римський первосвященик просить Анну вгамувати свій норов і «поберегти короля»...

Втручання глави римської церкви у сімейне життя Генріха І й Анни, як і слід було сподіватися, не внесло миру до їхніх взаємин. Важко гадати, як би вони склалися далі, та раптом 1060 р. дуже немолодий Генріх І помер. Французький трон посів старший син Анни Філіпп І. Надміру патріотично настроєні російські та українські історики минулого вважали, ніби Анна стала регентом і порядкувала державними справами при малому королі. Насправді було інакше.

З французьких хронік відомо, що незадовго до кончини Генріх І дійсно пропонував дружині оголосити її регентом при наступникові, але Анна відмовилась від того. Мабуть, вона була розумною жінкою й не бажала брати на себе тягар керівництва державою, в якій була іноземкою, хай і королевою. Тому по смерті чоловіка Анна лишилася опікункою малого сина, а регентом-правителем став чоловік сестри покійного короля граф Балдуїн Фландрський. Саме у ролі опікунки Анна підписувала разом з Філіппом І різні державні, щоправда, другорядні акти. Її підписи відомі історикам. На грамоті, що надавала різні привілеї Суассонському абатству, поряд із підписом короля міститься й підпис його матері «Анна ръина» — слов’янськими кирилічними літерами передано латинські слова «Анна регіна», тобто Анна королева.

Історикові важко навіть приблизно уявити життя вдови короля, молодої ще жінки, на чужині. Адже то були дуже тяжкі і для Франції, й для Русі часи. Доба кривавих і майже безперервних війн, коли вчорашні союзники ставали ворогами й навпаки, коли син скидав з престолу батька, а брат брата, коли найщиріші клятви на Біблії за мить перетворювалися в ніщо. Не було спокою в середньовічному світі другої половини XI ст. Нормани завоювали Англію та Південну Італію, нещадно грабували французьке узбережжя; турки-сельджуки вдерлися на Близький Схід і почали загрожувати Візантії; половці, що після смерті Ярослава вижили печенігів з причорноморських степів, майже щорічно атакували південні околиці Київської Русі, вбиваючи й забираючи до полону тисячі людей і не раз досягаючи передмістя Києва.

Можна гадати, що Анна втомилась від пишного й нещирого життя при королівському дворі, в якому протягом десятиріччя відігравала провідну роль. Вона залишила Філіппа І на волю регента, а сама з двома молодшими синами перебралася до одного з королівських замків, що височів у тихому місті Санліссі, поблизу Парижа. Збереглися матеріальні свідоцтва перебування дочки Ярослава у тому місці. Поблизу свого замку Анна наказала збудувати церкву й монастир святого Вінцента. Повністю споруда не збереглася, до нашого часу дійшла лише невелика каплиця, зведена в XI ст., яку з давніх-давен пов’язують з ім’ям Анни. Через кілька століть потому біля дверей каплиці було поставлено скульптуру жінки у повний зріст з написом: «Анна руська, королева французька, засновниця собору в 1060 р.».

Здавалося, все в житті Анни залишилося позаду: і миле дитинство при дворі батька, де співали трубадури й влаштовувались рицарські герці; яке не яке, а все ж таки королювання в Парижі, народження й виховання синів, смерть чоловіка... Та раптом у маленькому Санліссі Анна поринула в світ почуттів. Знову спалахнув її пристрасний роман з графом Раулем де Крепі і де Валуа.

Прямий нащадок Карла великого, наймогутніший після короля володар у Франції, граф Рауль мав сильний характер, благородну й неврівноважену вдачу. За сливами одного з сучасників, він не боявся ні короля, ні папи, ні Бога, ні диявола. Його могутній замок у Крепі, укріплений таким чином, що міг витримати облогу найсильнішого війська, знаходився поблизу Санлісса. Можна гадати, що Анна не випадково обрала для своєї резиденції Санлісс, бо звідти було легко бачитися з Раулем. Та на шляху закоханих стояли серйозні перепони.

Річ у тому, що королева-вдова і матір короля, згідно з французькими законами, не могла більше виходити заміж. Рауль же не був вільний — мав нелюбу дружину Алінору. Тому спілкування його з королевою було обставлене вкрай романтично. Під час полювання у Санлісському лісі 1062 р. Рауль викрав Анну і начебто силоміць відвіз її до Крепі. Там граф обвінчався з нею, зовсім не обтяжуючись тією обставиною, що мав уже законну дружину й за християнськими канонами не міг бути жонатим одразу на двох жінках. Ображена Алінора звернулась із скаргою до нового папи Александра II. Папа розібрався у справі й наказав Раулю залишити Анну й повернутись до Алінори. Та граф рішуче й гордо відмовився так вчинити. Тоді розгніваний Александр II відлучив Рауля від церкви.

То була страшна кара, яку могли витримати хіба що люди винятково сильного характеру й безстрашні. Адже від людини, що відлучалася від церкви, відверталися друзі й родичі, її міг безкарно вбити хто завгодно. Але граф належав до людей, які чинили за власними законами й нормами моралі. Наче нічого не трапилось, він продовжував жити з Анною аж до своєї смерті в 1074 р. Тоді королеві довелося повернутися до двору сина.

Слід зауважити, що юний Філіпп І боляче пережив авантюрну історію материного кохання й незаконного співжиття з графом де Валуа. Вчинком Анни був обурений весь королівський двір. Тому неважко уявити, як невесело жилося Анні після вимушеного повернення до ворожого до неї оточення старшого сина. І все ж таки Анна, як і раніше, вважалася королевою, придворні були змушені додержуватися в стосунках з нею шанобливого етикету. Як і раніше, вона разом з сином-королем підписує державні папери. Звичайно підпис мовить: «Анна, матір короля Філіппа». Останній за часом відомий документ з її підписом датовано 1075 р.

Що сталося з Анною далі, історикам не відомо. З випадкової згадки однієї французької середньовічної хроніки дізнаємося, що 1089 р. її вже не було серед живих. Думки вчених з приводу місця кончини Анни розійшлися вже в середньовіччі. Один час гадали, що вона, подібно до її племінниці Євпраксії (героїні наступного нарису), повернулася додому й доживала віку в монастирі, як і належало королеві-вдові. Але ще в кінці XVII ст. абат-єзуїт Франсуа Менетріє виявив надгробок з ім’ям Агнес и (так називали часом у Франції Анну) в абатстві Вільє поблизу міста Етампа у Франції. На ньому було вирізьблено слова: «Тут спочиває пані Агнеса, дружина короля Генріха». Камінь мав зображення жінки у повний зріст у дивній шапці, яка, за словами Менетріє, дуже нагадувала руську князівську. Напевне, він мав на увазі круглу, з напівсферичним верхом шапку з опушкою із коштовного хутра.

Однак тому абатові повірили далеко не всі історики, й дискусія щодо місця кончини Анни тривала далі. Й сьогодні немає єдності думок з цього приводу серед учених. Один час висували припущення, нібито Анна повернулася до Києва, але зустріла там негостинний прийом через чвари, що розгорілися між її братами Ярославичами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом — за київський престол. Тому вона повернулася до Франції. Цій гіпотезі бракує найменших доказів.

Дозволимо й собі висловити думку, що Анна померла у Франції й була там похована. За довгі роки життя на чужині вона втратила зв’язок із батьківщиною, про неї там забули. Князівську родину роздирали усобиці, брати невпинно воювали один з одним. Нікому не було діла до далекої королеви-вдови. Можливо, саме тому не згадав про неї жодний давньоруський літописець.

ЄЛИЗАВЕТА НОРВЕЗЬКА

Давньоруські джерела не знають цієї дочки Ярослава Мудрого, так само, як і інших його дочок: Анни французької та Анастасії угорської. Всі вони стали відомі історикам лише із західноєвропейських пам’яток писемності. Ми не знаємо не те що років життя київських принцес, а й того, яка з них народилася першою, яка другою і яка третьою. Серед істориків поширена думка, що старшою була саме Єлизавета. Дійсно, вона відома джерелам з початку 1030-х рр.

Взаємні зв’язки між Київською Руссю й країнами Скандинавії, передусім Швецією й Норвегією, були особливо жвавими в кінці X — першій половині XI ст. Укладались династичні шлюби (Ярослава Мудрого й шведської принцеси Інгігерди), а варязькі загони служили київським князям Володимиру Святославичу і його синові Ярославу. Немає нічого дивного в тому, що Київ давав притулок знатним скандинавам, здебільшого конунгам (королям) або претендентам на престол, що, зазнавши невдач у політичній боротьбі на батьківщині, тікали на Русь. Саме так з’явився в Києві майбутній чоловік Єлизавети Гаральд, що носив прізвиська Сміливий, Грізний та Суворий.

Мине більше десяти років, перш ніж Єлизавета Ярославна зв’яже своє життя з Гаральдом і стане дружиною норвезького принца 1043 або 1044 р. Обставини життя Єлизавети в дитинстві та юності на Русі залишаються невідомими. Та й дальший її життєпис відтворюється на підставі виключно іноземних джерел, в яких чільне місце посідає Гаральд. Тому доведеться глянути на київську князівну крізь призму бурхливої, насиченої подіями біографії норвезького принца, а потім і короля, типового професійного воїна й воєначальника свого буремного часу.

Основні відомості про Гаральда містяться в ісландських королівських сагах — літературних середньовічних пам’ятках, наскрізь пронизаних військовим фольклором. Вони оповідають про діяння шведських, норвезьких, ісландських та інших героїв, головним чином конунгів. Життєвий шлях Гаральда, на щастя істориків, відбився також у візантійських і західноєвропейських хроніках та історичних творах, зокрема у праці Адама Бременського. Узагальнюючи свідчення всіх відомих на сьогодні пам’яток писемності, спробуймо створити короткий життєпис Гаральда.

Помилковим є поширене в науковій літературі твердження, ніби Гаральд з’явився на Русі 1029 р. разом із своїм братом по матері Олавом Гаральдсоном, що увійшов до історії під прізвиськом «Святий», бо йому належить честь поширення християнства в Норвегії. Насправді Олав один восени 1029 р. прибув до Новгорода, далі перебрався до Києва, де провів зиму у свого родича Ярослава (вони були одружені з рідними сестрами). Навесні 1030 р. він подався до Швеції й у вересні був убитий у бою зі своїми суперниками біля м. Стакластадіра. Саме тут на політичну сцену вперше вийшов його брат Гаральд. «Сага про Гаральда Суворого» повідомляє, що він «був у битві при Стакластадірі, в якій загинув святий Олав-конунг. Гаральд тоді був поранений і втік разом з іншими (воїнами Олава). Він відлежався в якомусь лісі, аж поки не одужав».

«Наступної осені, — веде далі Гаральдова сага, — вони (Гаральд із соратниками) спорядили кораблі й влітку відпливли в Гардарікі^[30] до Ярицлейва^[31] конунга (князя). Вони пробули там зиму... Гаральд провів у Гардарікі кілька зим і ходив походами по Східному шляху».

На цьому місці перервемо розповідь саги й звернемось до політичної ситуації на Русі того часу. Нескладні підрахунки показують, що Гаральд прибув до Ярослава влітку 1031 р. Саме того року, як розповідає «Повість временних літ», київський князь відвоював у Польщі область Червенських городів, тобто частину Західної Волині. Дехто з істориків гадає, що Гаральд із його варягами взяв участь у Ярославовому поході на Червенські городи.

Наступні два роки, як виходить з літописів, були для Русі мирними. Войовничому норвезькому принцеві ніде було докласти рук, що звикли до меча й бойової сокири. Мабуть, Гаральд прожив 1032 і 1033 рр. у Києві, при дворі Ярослава Мудрого, й уподобав його юну дочку Єлизавету. Їй тоді було, напевне, не менше 15 років, бо норвежець посватався до неї. Але загалом прихильний до Гаральда Ярослав відмовив йому: Єлизавета була не рівнею політичному вигнанцеві, надії якого на норвезький престол були тоді примарними. І Гаральд вирішив здобути воєнну славу й великі багатства, щоб стати гідним київської принцеси.

Як оповідає Гаральдова сага, норвезький вигнанець «попрямував у країну Греків (Візантію); у нього була велика дружина». Це сталося не пізніше 1034 р., коли він згідно з свідченнями візантійських джерел брав участь у здобутті 80 міст у Малій Азії. Візантиніст В. Васильєвський вважав, що Гаральд із своїми варягами близько 1033 р. пристав до великого руського корпусу найманців, що діяв у Малій Азії. Для цього йому довелося вступити на службу до візантійської імператриці Зої.

Далі свідчення саг, візантійських і західноєвропейських хронік про нашого героя не у всьому збігаються. Гаральдова сага оповідає, що він «восени відплив на галері разом із військом, і вони плавали по Грецькому (Середземному) морю... Незабаром Гаральд зробився ватажком усіх варягів», він і його люди плавали на кораблях «поміж островами країни Греків^[32], нападаючи на піратів». Адам Бременський згадував про службу Гаральда в Константинополі, про його війни на суходолі й на морі. А от візантійські джерела зосереджують увагу на діях Гаральда в Месопотамії та Сирії, де він воював із арабами у складі візантійського війська (у Гаральдовій сазі сказано, що він бився в «Африці», під якою в даному разі слід розуміти Малу Азію).

Наступні роки життя й діяльності Гаральда висвітлені в сагах та історичних джерелах в основному узгоджено. Гаральдова сага оповідає, що з «Африки» він відплив на Сицилію. Візантійські хроніки сповіщають, що 1038 р. Гаральд разом з руським корпусом у складі візантійського війська під командуванням досвідченого полководця Георгія Маніака вирушив до Південної Італії, де знову воював з арабами (сарацинами, як називають їх тогочасні джерела).

На Сицилії Гаральд здобув багато міст і дуже збагатився. Присвячена йому сага твердить, що свою здобич «він посилав з вірними людьми на північ... на зберігання до Ярицлейва конунга», тобто до Києва. Ось як докладно та яскраво розповідає Гаральдова сага про здобуття ним одного з міст на Сицилії: «Коли Гаральд приплив на Сицилію, він воював там і підійшов разом із своїм військом до великого міста з численним населенням. Він обложив місто... У городян було вдосталь харчів і всього необхідного, щоб витримати облогу. Тоді Гаральд вдався до хитрощів. Він звелів своїм птахоловам ловити пташок, що звивають гнізда в місті й вилітають удень до лісу в пошуках їжі. Гаральд наказав прив’язати до пташиних спинок соснові стружки, змазані воском та сіркою, й підпалити їх. Коли птахів відпустили, всі вони полетіли до міста, до своїх пташенят у гнізда, що були в них у покрівлях, укритих соломою або очеретом. Місто запалало, городяни вийшли просити пощади й одержали її, а Гаральд поставив місто під свою владу».

Чи не правда, ця історія надзвичайно схожа на розповідь Нестора про здобуття княгинею Ольгою древлянського міста Іскоростеня?! Тільки на відміну від Гаральда Ольга не помилувала городян. Така подібність цих історій, розділених і простором, і часом, пояснюється досить просто: поширеним у різних народів фольклорним мотивом. Із розповіді саги про здобуття Гаральдом якогось міста на Сицилії можна хіба що зробити висновок, що норвежець удався до воєнних хитрощів.

Гаральд був не лише воїном і полководцем, а й поетом-скальдом. У довгі роки блукань по світу він склав пісню про свої воєнні подвиги. Частина цієї пісні була записана пізніше й дійшла до нашого часу в рукописах XIV ст. З пісні бачимо, що у своїх більш ніж десятилітніх мандрах він постійно пам’ятав про Єлизавету. От кілька уривків з Гаральдової поезії в дуже приблизному перекладі Івана Франка:

Якщо буквально відтворювати життя й подвиги Гаральда за його сагою, то вийде, що з Сицилії він повернувся на Русь, до двору Ярослава Мудрого. На шляху до Русі Гаральд і створив «Віси (пісні) радості» (всього 16), фрагмент яких тільки-но процитовано.

Однак насправді Гаральд провів у Візантії ще принаймні 1040, 1041, 1042 і частину 1043 р. З візантійських джерел відомо, що він сватався до племінниці імператриці Зої — Марії — мабуть, збирався робити кар’єру при константинопольському дворі. Але дістав відмову й за зухвалість був кинутий до в’язниці, звідки йому, втім, швидко пощастило вибратися. Частина істориків припускає, що його звільнила сама імператриця, якій він 1042 р. допоміг скинути чоловіка, імператора Михаїла V, й захопити владу у Візантії. Того ж таки 1042 р. Гаральд знову бився проти арабів на Сицилії...

Гаральдова сага сповіщає, що «в ту зиму Ярицлейв конунг видав свою дочку за Гаральда. Ім’я її було Єлизавета». Сталося це 1043 або 1044 р. Можна припустити, що 1043 р. Гаральд із загоном варягів ходив разом із сином Ярослава Володимиром на Царгород. Руське військо зазнало тоді невдачі.

Поки Гаральд мандрував по світах, у Норвегії точилася боротьба за королівський трон. 1033 р. ним заволодів його небіж — син Олава Святого Магнус. Коли 1047 р. Магнус раптово помер, вітер удачі нарешті напнув вітрила ладді Гаральда, що моталася по світу. Ще перед цим він повернувся до Норвегії, а по смерті Магнуса успадкував престол. У нього з Єлизаветою народилося двоє дочок, Інгігерда і Марія.

Подружжя щасливо прожило майже двадцять років у Норвегії. Гаральд загинув 1066 р. у битві біля Стамфорд-Бріджа поблизу Йорка, коли нормани завойовували Англію. Після цього сліди Єлизавети губляться на путівцях історії. За одними відомостями, вона померла раніше Гаральда, залишивши йому двох дочок, за іншими, на мій погляд більш достовірними, вийшла заміж за датського короля Свена (1047–1073).

Отже, Єлизавета була королевою двох країн — Норвегії та Данії. Шкода, що давньоруські книжники не виявили уваги до цієї, можна гадати, найенергійнішої дочки Ярослава Мудрого.

ГЕРМАНСЬКА ІМПЕРАТРИЦЯ ЄВПРАКСІЯ-АДЕЛЬГЕЙДА

На відміну від своїх тіток — Єлизавети, Анастасії та Анни — Євпраксія сподобилася бути згаданою в «Повісті временних літ». Але як! Під 1106 р. Нестор коротко нотує: «Того ж року постриглася (в черниці) Євпраксія, Всеволодова дочка, 6 грудня», а під 1109 р. так само скупо повідомляє про завершення її життя: «Померла Євпраксія, дочка Всеволода, 10 липня, і поклали її в Печерському монастирі (в церкві) біля південних дверей. І збудували над нею божницю в тому місці, де лежить тіло її». Ці короткі рядки залишаються єдиними, мовленими про Євпраксію в усьому давньоруському письменстві.

Знову й знову доводиться дивуватися незрозумілому нехтуванню давньоруськими книжниками найяскравішими особами нашої історії. Бо Євпраксія належала до кола найбільш знаменитих постатей середньовічного світу протягом двадцяти років. Доля кинула її в гущину грандіозних історичних подій, що драматично розгорталися на терені західної Європи, звела з володарем Германської імперії, римським папою, королями й князями різних країн. Зусиллям Євпраксії великою мірою «зобов’язаний» втратою престолу лиховісний і кривавий імператор Генріх IV, авантюрист і полководець, вбивця і реформатор...

Як слушно писав чверть століття тому відомий історик В. Пашуто, «наш літопис, зберігши лише ці дві останні дати (в житті Євпраксії), подає привід з жахом думати про ту крихку фактичну основу, на якій зводимо ми будову середньовічної історії руської зовнішньої політики». Дійсно, аби ми не знали з іноземних джерел про насичене подіями й гірке життя Євпраксії, її відчайдушну боротьбу проти Генріха IV за своє життя і свою честь, наскільки біднішими були б наші уявлення про міжнародні взаємини Русі наприкінці XI ст., про участь її людей у справах світової політики! На щастя, збереглося чимало звісток західноєвропейських джерел останньої чверті XI — початку XII ст., головним чином германських та італійських, що дозволяють дізнатися бодай про частину життєвого шляху Євпраксії.

Вона була народжена другою дружиною Всеволода Ярославича, котрий був великим князем київським з 1078 по 1093 р., а до того посідав переяславський князівський стіл. Першою дружиною Всеволода була візантійська принцеса, що народила йому славетного в майбутньому Володимира Мономаха. Та вона померла близько 1067 р. Не пізніше 1069 р. Всеволод одружився вдруге; під наступним, 1070 р. Нестор сповіщає, що в тодішнього переяславського князя народився син Ростислав.

Ім’я й походження матері Євпраксії повите серпанком таємниці. Вона не те що не названа на ім’я — навіть не згадана в жодному відомому вченим джерелі. Історик XVIII ст. Г. Міллер у якихось відомих лише йому старовинних рукописах вичитав, що другою дружиною Всеволода стала половецька хатунь (княжна). Принагідно слід сказати, що історикам XVIII і початку XIX ст., зокрема В. Татищеву й М. Карамзіну, були відомі давні джерела, навіть літописні ізводи, потім втрачені (загинули при пожежах, повенях, просто загубилися тощо). Тому не варто скептично ставитися до тих повідомлень істориків минулого, що не знаходять підтвердження в пам’ятках писемності.

Версія, повідана Г. Міллером, уявляється нам цілком вірогідною. Адже саме у 60-х рр. XI ст. напади половецьких орд на південні землі Русі стають дедалі частішими й страшнішими. Всеволодові, що сидів у дуже висунутому в Половецький степ Переяславському князівстві, легко могло спасти на думку убезпечити себе таким чином від нападів кочовиків. Адже чверть століття потому великий князь київський Святополк Ізяславич побрався з дочкою могутнього половецького хана Тугоркана, керуючись, поза будь-яким сумнівом, саме подібними міркуваннями.

Сам час появи Євпраксії на світ теж залишається невідомим. Найбільш авторитетний на сьогодні генеалогічний довідник, складений професором Київської духовної академії М. Баумгартеном і виданий у Римі 1927 р., датує її народження 1071 р., не посилаючись при тому на жодне джерело. Тож можна гадати, що М. Баумгартен керувався лише логічними міркуваннями. Євпраксія вперше одружилася 1086 р. Тоді їй могло виповнитися хіба що 15 років. Чи мала вона більше літ? Навряд. Бо її перший чоловік помер через рік після весілля, не залишивши нащадка, а це пояснюється, найвірогідніше, юністю Євпраксії. Разом з тим, на Заході, де Євпраксію видали заміж, шлюби раніше досягнення нареченою 15 років у знатних родинах були рідкісними. Недарма київську княжну спершу помістили до монастиря, а вже потім, через три роки, одружили з давно обраним для неї нареченим. Отже, з певною обережністю приймаємо 1071 р. як найбільш імовірну дату народження героїні цього нарису.

Ще малою дівчинкою Євпраксія потрапила до Германії. Ця величезна й крихкотіла держава, що номінально перебувала під верховною владою імператора, складалася з чималої кількості королівств, герцогств, графств і маркграфств, володарі яких ворогували між собою, а часом об’єднувались проти свого сюзерена — імператора. Всі ці численні королі, герцоги й графи у своїх політичних планах і претензіях постійно шукали союзників як у самій Германській імперії, так і за її межами. Із свого боку, імператор, аби приборкати васалів й успішно протистояти римському первосвященикові у боротьбі за першість у католицькому світі, теж прагнув до укладання союзів за рубежами країни.

Стосунки між Руссю й Германією зав’язуються принаймні в X ст. Ще княгиня Ольга після вороття з Константинополя надсилала посольство до імператора Оттона і уклала з ним якусь угоду. Пожвавлення взаємин припало на перші роки царювання знаменитого й зловісного Генріха IV, майбутнього чоловіка Євпраксії, котрий зійшов на імператорський трон 1056 р., за багато років до народження Всеволо-дової дочки. Імператор пильно стежив за подіями, що розгорталися на Русі по смерті Ярослава, всіляко демонстрував свою прихильність до братів-Ярославичів — Ізяслава, Святослава й Всеволода, котрі півтора десятиліття по кончині батька спільно правили Руссю. Так, 1061 р. він надав притулок вигнаній з Угорщини після смерті чоловіка короля Андрія його наступником Белою угорській королеві Анастасії, сестрі Ярославичів. Тоді ж він надіслав до Києва посольство з повідомленням про це і в дружніми запевненнями. Генріх IV був спритним політиком і дипломатом. Посольство до Києва й підкреслена увага до Ярославової дочки можуть свідчити про те, що Київська Русь відігравала помітне місце в його планах встановлення свого панування в Європі.

З того часу дружні взаємини між Руссю й Германією розвивались і зміцнювались. За сприянням Генріха IV Святослав Ярославич одружився з дочкою штаденського (саксонського) графа Леопольда Одою. А коли 1068 р. розпався тріумвірат Ярославичів й Ізяславу довелося тікати з Києва, Генріх IV прийняв його у себе, хоча реальної допомоги й не надав. Ізяславу довелося близько десяти років блукати по чужих світах, аж поки він зміг повернутися до Києва 1077 р. За рік перед тим помер його молодший брат Святослав, що узурпував було київський великокнязівський престол.

Ми розповідаємо про всі ці події високої міжнародної політики лише тому, що вони вирішальним чином вплинули на долю малої княжни Євпраксії. Смерть Святослава Ярославича призвела до того, що його вдова Ода разом з сином Ярославом вирішила повернутися до Саксонії. Там вона поринула в політичне життя, опікувалася численними родичами, влаштовувала шлюби племінниць. Чи не найбільше вона благоволила своєму близькому родичеві Генріхові штаденському на прізвисько Довгий. Коли після смерті батька 1082 р. Генріх зробився саксонським маркграфом, Ода знайшла йому наречену серед своєї руської рідні — Євпраксію. Всеволод, котрий по смерті Ізяслава 1078 р. посів київський престол, мабуть, охоче відгукнувся на пропозицію, бо, подібно до свого батька Ярослава, всіляко прагнув до розширення міжнародних зв’язків Давньоруської держави.

1083 р. Євпраксію, якій тоді було приблизно 12 років, відіслали до Саксонії, де вона мала виховуватись до шлюбу згідно зі звичаєм, прийнятим у панівних домах Європи. Одна з германських монастирських хронік того часу з подивом і захопленням відзначила, що «дочка руського царя (тобто Євпраксія) прибула до цієї країни (Саксонії) з великою пишністю, з верблюдами, навантаженими розкішним одягом, дорогоцінним камінням і взагалі з незліченними багатствами».

Руську княжну відразу заручили а маркграфом Генріхом, що був набагато старшим від неї, й до досягнення повноліття відвезли до великого й уславленого на весь католицький світ монастиря в м. Кведлінбурзі, абатиса якого Адельгейда уважно і ласкаво поставилася до дівчинки. Там Євпраксія здобула добру освіту. Її навчили латинській і німецькій мовам, гарним манерам тощо. Та хіба вона могла знати тоді, що перебування в милому серцю Кведлінбурзі відіграє фатальну роль у її житті?!

Однак все те було далеко попереду. Близько 1086 р. відбулося гучне весілля Євпраксії й маркграфа Генріха. А через рік маркграф раптово помер. У 16 років Євпраксія залишилася вдовою. Юною, багатою, здається, гарною — й самітньою в чужій для неї Саксонії. Після смерті Генріха маркграфом став його молодший брат Людигеро-Удо. Джерела промовчують про його ставлення до братової дружини, можна лише гадати, що Євпраксія непевно почувалася при його дворі. Інакше чому б стала постійно відвідувати кведлінбурзький монастир і подовгу жити в гостинному домі абатиси Адельгейди? Там вона й познайомилася з братом абатиси. Ним виявився знаменитий германський імператор Генріх IV.

Немолодий вже Генріх — на той час він просидів на імператорському троні понад 30 років — не на жарт захопився юною русинкою. Настільки, що вирішив одружитися з нею після смерті своєї дружини Берти, яка сталася в грудні 1087 р. Наступного року відбулися заручини. Влітку 1089 р. у величезному й пишному соборі м. Кельна Генріх IV урочисто обвінчався з Євпраксією. При коронації вона одержала католицьке ім’я Адельгейди, — напевне, на честь сестри імператора, кведлінбурзької абатиси.

Генріх IV увійшов до історії як жорстока й зрадлива людина, холоднокровний убивця й великий розпусник. Тому більшість вчених не йме віри розповідям середньовічних германських хронік про раптову й шалену пристрасть, що спалахнула в серці старіючого імператора. Мовляв, ним, як і завжди в перебігу тривалої політичної кар’єри, керували тверезі розрахунки. Дальший розвиток подій наче підтверджує такі міркування істориків.

Якщо Генріх IV і сподівався на допомогу Русі в боротьбі проти повсталих васалів і самого римського папи, то його надіям не судилося збутися. Батько Євпраксії, великий князь київський Всеволод, несподівано для імператора не підтримав його в антипапських підступах. Надіслане Генріхом IV до Києва посольство повернулося ні з чим. А київський митрополит Іоанн взагалі гостро засудив шлюб Євпраксії з імператором. Мабуть, глава давньоруської церкви виходив при тому з наміру Генріха IV об’єднати католицьку церкву з православною, щоб дошкулити римському папі, поставити того під зверхність константинопольського патріарха й, кінець кінцем, усунути з престолу. Але ж тоді в Константинополі імператор з патріархом не бажали об’єднувати церкви. Зрозуміло, що надісланий звідти на русь грек-митрополит виконував волю своїх константинопольських патронів.

Отож надіям Генріха IV на допомогу Русі проти папи й у справі замирення васалів не судилося виправдатися. Можливо, ця прикра політична невдача вплинула на ставлення запального й віроломного імператора до молодої дружини. Більш імовірним здається нам, що далася взнаки повна несхожість, навіть протилежність характерів подружжя. Генріх IV почав брутально ставитися до Євпраксії, примушував брати участь у розпусних оргіях секти ніколаїтів, до якої сам належав. Євпраксія швидко зненавиділа жорстокого чоловіка, не приховуючи цього. У відповідь він кинув її до свого замку в італійському м. Вероні. Не знати, скільки часу провела вона в цій розкішній в’язниці, аж поки не трапилася нагодазвільнитись.

Одним з ватажків феодальної опозиції імператорові в Германській імперії, зокрема в Італії, була тосканська герцогиня Матільда. Вона вирішила використати дружину Генріха IV як зброю проти нього. Євпраксія охоче сприяла намірам і діям Матільди. Наприкінці 1093 р. вона заручилася підтримкою сина Генріха IV Конрада, котрий щиро співчував нещасній мачусі й не любив батька. Загін озброєних до зубів рицарів на чолі з чоловіком Матільди баварським герцогом Вельфом силою звільнив Євпраксію з веронського замку й відвіз до іншого італійського міста Каносси, де її з усіма почестями, як належало імператриці, зустріла тосканська герцогиня. Євпраксія пристала на пропозицію Матільди — помститися віроломному й жорстокому чоловікові. Вона вирішила подати скаргу до церковного собору в Констанці, що відбувся в квітні 1094 р. Собор визнав імператора винним перед дружиною й засудив його.

Однак ця перемога над Генріхом IV мала хіба що моральну вагу. Вона не могла задовольнити ні Євпраксію, ні лютих ворогів імператора Матільду й папу Урбана II. Вони зуміли перетягти на свій бік сина Генріха IV Конрада, котрий за їхнім поданням отримав корону Італії. Цим імператорові було завдано нищівного удару, від якого він, гадають історики, вже не міг оговтатися. Але найгірше чекало Генріха IV попереду.

Палаюча праведним гнівом проти імператора Матільда влаштувала аудієнцію Євпраксії в папи Урбана II. Той порадив імператриці виступити на грандіозному церковному соборі в італійському м. П’яченці й відверто розповісти про знущання чоловіка. Після болісних роздумів вона погодилася. 1 березня 1095 р. відкрився чи не найбільший в історії за кількістю учасників собор католицької церкви. В П’яченцу прибули єпископи Германії, Франції, Італії, Бургундії й багато інших церковних ієрархів — усього 4000. На собор зійшлося 30 000 мирян, тому перше й трете засідання довелося проводити просто неба.

Слід зауважити, що чутки про знущання імператора над дружиною вже давно ходили країнами Європи. Тому її виступ був однією з головних захоплюючих подій П’яченського собору. Вона відважилася, не шкодуючи власної цнотливості, правдиво розповісти про розпусну й негідну поведінку Генріха, про свою вимушену участь в його оргіях. Учасники собору пожаліли й виправдали Євпраксію, віддавши належне її мужності. З імператором вчинили суворо й по заслугах: відлучили від церкви, проголосили анафему й позбавили престолу. Як писав єдиний вітчизняний біограф Євпраксії С. Розанов наприкінці 20-х рр. нашого століття, «її громадянське самогубство було разом з тим і політичним убивством Генріха IV — з того моменту він вже не міг підвестися». Позбавлений імператорського титулу, засуджений суспільством, він ще якийсь час марно чіплявся за владу, але був змушений зректися престолу на користь другого сина.

До кінця своїх днів Генріх IV затамував лють проти Євпраксії. Її всюди переслідували його агенти. Спочатку вона близько двох років жила в Італії, потім перебралася до Угорщини — згадаймо, що її тітка Анастасія була угорською королевою. Можливо, Євраксію на час пригріла угорська рідня. Аж в останні роки XI ст., рятуючись від убивць, яких невтомно підсилав до неї чоловік, вона перебралася до Києва й оселилася в палаці матері. Лише коли в серпні 1106 р. Генріх IV помер, Євпраксія, офіційно зробившись удовою, змогла піти до монастиря, про що й повідомила «Повість временних літ». Прожила вона там близько трьох років. Втрачене здоров’я, надірване серце й змучена душа були причиною її ранньої смерті: в 1109 р. вона померла, не доживши й до сорока років.

Таким сумним було життя зведеної сестри великого київського князя Володимира Мономаха. Євпраксія виявилася іграшкою в руках можновладців середньовічного світу, але мала силу характеру й мужність боротися проти приниження і знущань. Вона виступила проти найсильнішого можновладця світу — германського імператора — й перемогла його, хай і пожертвувавши собою. Такою і увійшла до історії.

ІЗЯСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ

На час смерті Ярослава Володимировича Мудрого (20 лютого 1054 р.) старшим серед його синів вважався Ізяслав. Річ у тому, що двоє старших Ярославичів померли раніше від батька: Ілля — в 1020 р., коли герой цього нарису ще й не народився, а Володимир, котрий водив руський флот на Константинополь 1043 р. — в 1032 р. «Повість» донесла до нас рік народження Ізяслава, що взагалі в літописах трапляється не часто. Під 1024 р. джерело відзначило: «Того ж року народився в Ярослава другий син, і назвав він його Ізяславом». Чому другий, а не третій? Тому що Ілля помер за чотири роки до того, а літописці рахували живих, а не мертвих княжичів.

Як всі інші діти, Ізяслав був сином Ярослава від його єдиної дружини — шведської принцеси Інгігерди, християнське ім’я якої було Ірина. Життя княжича до смерті батька майже не відоме джерелам. Слід вважати це природною річчю: влада в Київській Русі 20-х — середини 50-х рр. XI ст. зосереджувалась у руках Ярослава, сини його відігравали другорядні ролі, або живучи біля батька в Києві, або будучи його намісниками в різних містах держави. Таким Ярославовим намісником був і Ізяслав. Однак літописи розходяться щодо того, в якому саме місті Русі він сидів напередодні кончини батька. У найдавнішому (XIV ст.) і найавторитетнішому списку «Повісті временних літ» — Лаврентіївському, а також у ряді інших (зокрема, в надзвичайно вартісному Іпатіївському) назва міста, куди Ярослав послав Ізяслава, чомусь пропущена. Тільки в пізньому Хлєбниковському списку XVI ст. читаємо: «Ізяслав тоді в Турові княжив», тобто в місті на північній окраїні Київської землі. Натомість у пізніх новгородських літописах (Софійському першому та ін.) сказано, що на час смерті батька Ізяслав був у Новгороді. Сучасна наука віддає перевагу першому читанню. Турів був набагато ближчим до Києва, ніж Новгород. А з літописів відомо, що київські князі під старість звичайно тримали старших синів поблизу: у Переяславі чи Вишгороді, Білгороді чи Турові. Так забезпечувалась наступність влади на випадок раптової смерті київського володаря. З часів життя Ізяслава у Турові відомо хіба що таке: близько 1043 р. він одружився з дочкою польського князя Мешка II Гертрудою.

Однак кончина Ярослава не була несподіваною. Князь, що проминув уже 75-річний рубіж, завчасно готувався залишити світ. Свідченням цього є його знаменитий «ряд» — заповіт синам. На початку вписаного до «Повісті» й кількох пізніших літописів «ряду» Ярослав закликав синів: «Живіть у любові, тому що всі ви брати, від одного батька і однієї матері» — напевно, князь вважав головною причиною кривавої війни поміж синами Володимира Святославича по його смерті 1015 р. (в якій сам Ярослав узяв активну участь) ту, що всі вони були народжені від одного батька, але від різних матерів. Отож, на думку старого володаря, родинні узи повинні були допомогти уникнути громадянської війни по його кончині.

Далі Ярослав мовив (текст його заповіту справляє враження промови князя перед нащадками, записаної потім його літописцем^[33]): «Ось я доручаю заступити мене на столі моєму в Києві старшому сину моєму і братові вашому Ізяславу; слухайтесь його так само, як слухались мене, хай він замінить вам мене. А Святославу даю Чернігів, а Всеволодові Переяслав, а Ігореві Володимир (Волинський), а Вячеславу Смоленськ» («Повість временних літ» під 1054 р.).

Історики вже давно звернули увагу на те, що Несторова «Повість» переповідає Ярославів «ряд» у найзагальніших рисах: повний його текст з невідомих причин до літопису не увійшов. Зате у кількох пізніших літописах (Авраамки, Тверському та ін.) розповідь про поділ Русі поміж Ярославичами виглядає більш конкретною й докладною: «І розділили (сини Ярослава) землю: і взяв собі більше від інших Ізяслав — Київ і Новгород та інших багато міст київських (у межах Київської землі); а Святослав — Чернігів і всю країну Східну^[34] до Мурома; а Всеволод — Переяслав, Ростов, Суздаль, Білоозеро й Поволжя». Розподіл давньоруських земель поміж синами Ярослав здійснив у порядку їхнього генеалогічного старшинства.

Дослідники багато сперечалися навколо сенсу, перспектив і політичних наслідків Ярославового заповіту 1054 р. Одні вважали його загальною декларацією, в якій не було прямо названо наступника вмираючого володаря (формула «заступити мене на столі» могла тлумачитись як тимчасове виконання обов’язків великого князя), інші, — що Ярослав таки назвав Ізяслава своїм наступником, але текст «ряду» потрапив до літописів у неповному й неконкретному вигляді. Ця недомовленість і узагальненість заповіту Ярослава була, мабуть, причиною того, що в Київській Русі не стало більше єдиновладного великого князя. Перебіг політичного життя на Русі по смерті Ярослава Володимировича склався, певно, зовсім не так, як передбачав старий князь.

Життєпис Ізяслава Ярославича у «Повісті» є досить докладним. Ось, наприклад, його підсумкова характеристика: «Був же Ізяслав муж серйозний з обличчя й високий на зріст, незлобивий вдачею... Адже не було в ньому хитрощів, але був він простий розумом, не платив злом за зло». Розумова простота й незлобивість ніколи не належали до кращих якостей володаря. З інших звісток літопису про Ізяслава можна зробити висновок, що він не мав державних здібностей батька й діда, був узагалі нерішучою, м’якою людиною.

Всі ці властивості вдачі Ізяслава вкупі з невизначеністю юридичних формул «ряду» 1054 р. логічно, мабуть, призвели до того, що двоє молодших братів: другий по ньому Святослав і третій — Всеволод не побажали бачити в старшому браті єдиновладного главу держави. Ізяславу довелося погодитись розділити з ними владу. Так виник своєрідний тріумвірат Ярославичів, що правив у Давньоруській державі протягом двох десятиліть.

Хоча текст угоди між трьома Ярославичами про спільне управління країною не дійшов до нашого часу, літописи зберегли чимало доказів на користь дії тріумвірату. Ізяслав, Святослав і Всеволод усунули двох молодших братів від справ керівництва державою. У літописах Ігор та Вячеслав Ярославичі виступають лише в пасивних ролях. Вячеслав невдовзі помер (1057). Слід гадати, що належну йому Волинську землю тріумвіри розділили між собою, як це вони зробили пізніше із землями Ігоря. Історики також припускають, що 1057 р. Волинню заволодів один лише Ізяслав — з пізніших звісток джерел видно, що вона таки потрапила до його рук. А під 1060 р. «Повість» лаконічно відзначила: «Преставився Ігор, син Ярославів». Кілька пізніх літописів додають до цього: «Розділили Смоленськ (Ярославичі) між собою на три частини». Але ж Ігор залишив по собі двох синів, а дядьки не дали їм нічого з батькової (чи якої-небудь іншої) волості. Обезземелені княжичі, яких у суспільстві прозвали князями-ізгоями (вигнанцями), незабаром потому почнуть рішуче й відважно відвойовувати у старших Ярославичів батьківські землі.

Як бачимо, тріумвірат Ярославичів піклувався насамперед про власний добробут, примножуючи свої і без того величезні володіння. А простуватий Ізяслав був під впливом свого брата Святослава — рішучого, захланного й безпринципного. Взагалі між лагідним Ізяславом і жорстким та рвучким Святославом з самого початку сумісного правління на Русі не було повної згоди. Однак до якогось часу тріумвіри діяли злагоджено.

Осібне, майже автономне становище в Давньоруській державі посідало Полоцьке князівство. Так було й за батька тріумвірів Ярослава. Полоцький князь Всеслав Брячиславич для годиться визнавав верховну владу старших Ярославичів, але поводився зухвало й незалежно. Та вони кілька років закривали на це очі, аж поки підбадьорений нерішучістю тріумвірів Всеслав не перейшов до наступальних дій. 1065 р. полоцький князь зненацька захопив Псков, а 1066 р. розграбував Новгород, що належав Ізяславу. 1067 р. тріумвіри нарешті зібрались із силами й вщент розгромили Всеслава у знаменитій битві на р. Немизі поблизу Мінська. Нищівна поразка полоцького князя запам’яталася не лише сучасникам. Спливе понад сто років, і невідомий нам автор «Слова о полку Ігоревім» згадає про неї й гірко-патетично порівняє її з кривавими жнивами:

Переможці стали табором поблизу Смоленська й запросили Всеслава на переговори, попередньо поцілувавши хрест у тому, що не заподіють йому зла. Та коли він слідом за Ізяславом входив до намету тріумвірів, його схопили, відвезли до Києва й кинули в «поруб» (в’язницю). Полоцьку землю Ізяслав, Святослав і Всеволод, як звичайно, розділили між собою. Здавалось би, основні руські землі зосередились під владою тріумвірів. Але зовні міцний тріумвірат Ярославичів уже давно підточувався взаємними претензіями й незгодами. Він дав тріщину при першому серйозному випробуванні — битві з половцями на р. Альті.

Близько середини XI ст. господарів південних степів — печенігів витиснули звідти інші кочовики — торки або узи. Вони, в свою чергу, були авангардом інших, незмірно сильніших і численніших від доти знаних на Русі кочовиків — половців. Якщо Всеволод, котрий княжив у висунутому в південний степ Переяславі, зумів при першій зустрічі біля фортеці Воїнь 1055 р. здолати торків, то в лютому 1062-го половці розбили його дружину й розграбували Переяславську землю. Тому, коли влітку 1068 р. половецька орда знову вдерлася на Переяславщину, Всеволод не наважився сам один вийти проти ворога й звернувся за допомогою до братів. Ізяслав із Святославом підтримали його. Тріумвіри дали битву половцям на півдні Переяславської землі. «Повість» розповіла: «Прийшли іноплеменники на Руську землю, половців безліч. Ізяслав же, Святослав і Всеволод вийшли їм назустріч на Альту (річку). І коли настала ніч, вони пішли один на одного. За гріхи наші напустив Бог на нас поганих (язичників), і побігли руські князі, й перемогли половці».

Разом із залишками дружин і народного ополчення Ізяслав із Всеволодом повернулися до Києва (Святослав подався до Чернігова, де зумів дати одкоша половецькій орді, що напала на його землю). Ополченці зібрали народне віче на торгу (на Подалі) й почали вимагати від Ізяслава коней і зброю — мовляв, «ми ще поб’ємося з ними» (половцями). Київський князь відмовив їм: чи то в нього не було коней і озброєння, чи то він боявся озброювати збуджений народ.

Тоді в Києві спалахнуло повстання городян. Несторів літопис розповідає: кияни «рушили на Гору (до Горішнього міста) з віча... і розділились навпіл: половина їх подалася до в’язниці, а половина їх пішла по мосту, ці й прийшли на княжий двір. Ізяслав у той час мав раду з дружиною своєю». Побачивши, що кияни зібралися визволити з «поруба» Всеслава, хтось із дружинників став радити Ізяславу простромити в’язня мечем. Але Ізяслав не погодився на це. 15 вересня повсталі звільнили Всеслава и проголосили його київським князем — це при живому Ізяславі! Далі кияни стали грабувати княжий двір і взяли «незліченну кількість золота й срібла в монеті та зливках». Ізяславу з купкою бояр і дружинників довелося втікати до Польщі, з правлячим домом якої він був у родинних зв’язках.

Через півроку, навесні 1069 р., Ізяслав Ярославич разом із польським князем Болеславом Сміливим рушив на Київ. Всеслав з киянами змушений був піти їм назустріч, до м. Білгорода. Але перш ніж з’явився ворог, Всеслав уночі залишив київську рать і побіг до рідного йому Полоцька. Військо, що залишилося без керівника, повернулось до Києва й послало своїх представників до Святослава й Всеволода з проханням захистити місто і людей від гніву Ізяслава. Брати звернулись до нього з словами: «Всеслав утік, не веди поляків до Києва, тут ворогів у тебе немає; якщо ж будеш тримати гнів і збираєшся знищити місто, то знай, що нам шкода батьківського стола!» («Повість временних літ»). У цих чемних словах відчувається прихована загроза: відай, Ізяславе, що ми втрутимось і захистимо киян від тебе. Думаю, що навіть незлобивому старшому Ярославичу це не могло сподобатись. Тріумвірат дав чергову тріщину.

Ізяслав прислухався до слів молодших братів і увійшов до Києва тільки з Болеславом, при якому було небагато воїнів. Але перед тим він послав до стольного града свого сина Мстислава, котрий, за свідченням «Повісті», «перебив 70 чоловік киян, що звільнили Всеслава з в’язниці, а інших осліпив, ще інших умертвив, не розслідувавши справи». Після цієї каральної акції, що не додала Ізяславу популярності в народі, він 2 травня 1069 р. вокняжився у Києві. Щоб запобігти повстанням проти нього, князь перевів торг з Подола на Гору, до обнесеного валами «міста Ярослава», — тепер віче можна було тримати під наглядом. Та йому не судилося залишитися тут на тривалий час.

Минуло два-три роки, й проти Ізяслава змовилися брати. Ініціатива виходила від рішучого, амбіційного і жадібного Святослава. Він звинуватив старшого брата в змові з недавнім ворогом Всеславом і зумів переконати не дуже-то рішучого Всеволода в доцільності усунення Ізяслава з київського престолу. У березні 1073 р. Святослав із Всеволодом рушили на Київ. Вражений підступністю братів, Ізяслав не став боронитися, зібрав коштовності й гроші й разом з родиною знову подався до Польщі. Святослав сів у Києві, а Чернігів віддав Всеволоду. Громадська думка засудила вчинок Святослава. Нестор підсумував події таким чином: «Святослав сів у Києві, прогнавши брата свого, переступивши заповіт батька, а більше всього Божий». Головний ідеолог того часу ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій гнівно виступив проти богопротивного вчинку Святослава, і тому довелося виправдовуватись і замолювати гріхи...

Тим часом Ізяслав з родиною і невеликим почтом прибув до польського князя Болеслава. Той і на цей раз не відмовив йому в допомозі. Болеслав дав Ізяславу військо, і вигнанець напав на Берестя. Але посланий Всеволодом його син Володимир Мономах владнав справу миром. А далі й сам Болеслав уклав із Святославом і Всеволодом мирну угоду: певно, він тверезо зважив шанси. Польща тоді розпочала війну з Чехією й потребувала допомоги Київської держави, тобто її тодішнього глави Святослава. Ізяславу довелося забиратись із Польщі ні з чим.

Давньоруські літописи нічого не знають про подальші мандри Ізяслава шляхами Західної Європи. Про це історики дізнались із західних хронік, найперше — з сучасної тим подіям германської хроніки Ламперта. В січні 1075 р. Ізяслав прибув до Майнца, до германського імператора Генріха IV, майбутнього чолозіка Євпраксії-Адельгейди Всеволодівни. Ламперт розповідає, що київський втікач підніс імператору «безцінні багатства в золотому й срібному посуді, а також у дорогоцінному одязі». За це він просив у Генріха допомоги проти Святослава. Однак імператор не зміг (чи не схотів) дати військо Ізяславу.

Переконавшись у марності своїх надій на Генріха IV, Ізяслав звернувся до ворога імператора, папи Григорія VII. Той підтримав князя хіба що морально. Папська булла до Болеслава Сміливого від 20 квітня 1075 р. з проханням допомогти Ізяславу мала суто формальний характер. Не знати, по яких світах блукав Ізяслав ще близько двох років, аж коли на початку 1077 р. до нього дійшла звістка про кончину Святослава. Як повідомляє «Повість», 27 грудня 1076 р. «помер Святослав Ярославич від розрізування пухлини («желвы»)», був перевезений до Чернігова й похований у церкві св. Спаса. Перед Ізяславом відкрилася можливість повернення до Києва.

Щоправда, по смерті Святослава на київський престол сів було його брат Всеволод. Та коли влітку 1077 р. Ізяслав з польським військом пішов на Київ, нерішучий сам по собі Всеволод вийшов йому назустріч, на Волинь, і уклав мир, поступившись Києвом. Так Ізяслав повернув собі головний руський престол. Однак йому не судилося довго княжити. Доля завдала йому удару з несподіваного боку. Всеволод же повернувся до Чернігова.

В серпні 1078 р., вважаючи це місто своєю отчиною, Чернігів захопив один із синів недавно померлого Святослава Ярославича — Олег. У цього не такого вже й молодого на той час князя взагалі не було землі. По смерті батька він став ізгоєм, бо Всеволод нічого не дав йому з Святославових володінь. Поступившись Києвом на користь Ізяслава, Всеволод (що, ставши чернігівським князем, передав Переяслав своєму синові Володимиру Мономаху) по втраті Чернігова сам став безземельним. Він звернувся за допомогою до Ізяслава.

Легкосердий Ізяслав наче не пам’ятав зла, заподіяного йому Всеволодом у союзі з Святославом, не думав про те, що з ласки своїх братів більше чотирьох років тинявся по чужих світах. Згідно з «Повістю» він, правда, мовив скривдженому Всеволоду: «Брате, не журись! Бачиш, чого тільки зі мною не було: спочатку чи не вигнали мене й не розграбували моє майно?^[35] І далі, в чому провинився я вдруге? Чи не був я вигнаний вами, братами моїми? Чи не блукав я чужими землями, позбавлений усього, не скоївши жодного зла?!» Та після цих викривальних слів Ізяслав раптом почав підбадьорувати Всеволода: «І тепер не будемо, брате, тужити; якщо нам буде місце в Руській землі, то обом, якщо будемо позбавлені його, то обоє, — я складу голову свою за тебе». Такими словами він утішив Всеволода й наказав збирати у похід усіх від малого до великого.

Вирішальна битва двох старших Ярославичів з Олегом Святославичем сталася 3 жовтня 1078 р. поблизу Чернігова, в урочищі Нежатина Нива. У кривавому бойовищі Олега було вщент розбито, й він з кількома дружинниками ледве врятувався втечею до далекої Тмутаракані. Але Ізяславу не довелося святкувати перемогу. На самому початку битви київський князь загинув. Перед його братом Всеволодом, що тільки-но повернув собі Чернігів, відкрився шлях до «золотого київського стола», як називають головний престол Русі давні літературні пам’ятки.

НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ

Життя й діяльність цього високовченого ченця Києво-Печерського монастиря досі залишаються маловідомими. Про нього наука знає набагато менше, ніж про його попередника — літописця Никона. А тим часом абсолютна більшість дослідників літописання взажає Нестора автором першого серед літописів, що дійшов до наших днів, — «Повісті временних літ». Його ім’я як складача «Повісті» назване в пізньому Хлєбниковському списку цього твору (XVI ст.), що викликало й досі викликає певні сумніви в авторстві Нестора. Однак, на мій погляд, немає реальних підстав поставити під сумнів причетність Нестора до складення «Повісті временних літ». Адже існують й інші джерела на користь авторства Нестора щодо «Повісті». «Києво-Печерський патерик» серед ченців, котрі були в Печерському монастирі в XI ст., називає Нестора, «що написав літописець», тобто літопис. Цим «літописцем» могла бути лише «Повість временних літ». У тексті вбереглись місця, де літописець говорить від себе. Вивчення таких місць дає можливість приписувати їх саме Несторові.

Як писав один із спеціалістів з історії давньоруської літератури — М. Присьолков, «єдина безсумнівна біографічна риса Нестора дійшла до нас у складеному ним «Житії Феодосія», де книжник, закінчуючи свою працю, визнав за потрібне нагадати читачеві ще раз про те, що весь матеріал «Житія» він зачерпнув із живої ще монастирської традиції.., тому що сам вступив до монастиря вже після смерті ігумена Феодосія, хоча й при першому його заступникові — ігумені Стефані (1074–1078), котрий не тільки прийняв Нестора до стада Феодосієва, а й сподобив «мнішеського одягу» й звів у дияконський сан». Додамо до цих слів, що на самому початку «Житія Феодосія» Нестор повідомляє, що воно було його другим твором, а першим стало «Житіє Бориса і Гліба». Народився він у середині XI ст.

«Києво-Печерський патерик» свідчить про великий авторитет Нестора серед монастирської братії. У цьому джерелі його ім’я поставлене поряд в іменами уславлених діячів давньоруської культури: Никона Літописця, Агапіта Лікаря, Пимена Постника та ін. М. Присьолков, котрому належить найбільш, здається, вдала спроба відтворення більш-менш докладної біографії Нестора, вважав, що той був зобов’язаний блискучою монастирською та літературною кар’єрою своїй вченості, інтелігентності та ерудиції.

Дослідники висловлювали різні міркування з приводу часу, в який Нестор завершив свою титанічну працю над «Повістю». Найчастіше називають 1111-й рік. То й була перша, Несторова, редакція «Повісті». На жаль, цей твір не зберігся в первинному вигляді. Незабаром після написання перший руський літопис (серед тих, що збереглися) було грунтовно перероблено. Після смерті Святополка Ізяславича (1113), що опікувався Києво-Печерським монастирем, на київський великокнязівський престол зійшов Володимир Всеволодич Мономах. Він увійшов у конфлікт з верхівкою того монастиря й передав літописання у заснований його батьком Всеволодом Видубицький Михайлівський монастир. Між двома угрупованнями вчених-книжчників, печерським і видубицьким, розпочалася запекла полеміка з метою завоювати першість в ідеологічній сфері. Це було основною причиною грунтовної переробки Несторової праці.

У 1116 р. видубицький ігумен Сільвестр склав другу редакцію «Повісті», а 1118 р. за дорученням сина Мономаха Мстислава було створено третю й останню редакцію цього твору — знову в Києво-Печерському монастирі, верхівка якого помирилася з київським князем. Вона й збереглася до наших днів. Та все ж таки сучасна наука бачить у «Повісті» творіння Нестора, вважаючи, що основні ідейні, наукові й літературні цінності його праці збереглись у всіх тих редакціях, варіантах і списках, що дійшли до сьогодення. Більшість вчених гадає, що Нестор помер незабаром по завершенні головної праці свого життя, в другому десятиріччі XII ст.

Як мовилось, нам мало відомо про життя й творчий шлях Нестора. Однак сама «Повість» характеризує свого творця як зрілого й мудрого мислителя, що написав цілісний історико-філософський і літературний твір винятково високого рівня, який підноситься над загальним рівнем середньовічного письменства. Досить сказати, що «Повість» не має аналогів у середньовічній європейській історіографії Як слушно писав академік Д. Лихачов, «Нестор зв’язав руську історію з світовою, надав їй центрального значення в історії європейських країн. Показати Руську землю в шерезі інших держав світу, довести, що руський народ — не без роду й племені, що він має свою історію, якою має право пишатися, — такою була прекрасна для свого часу мета, яку поставив перед собою складач «Повісті».

Літопис Нестора розпочинається словами, що й дали назву всьому його творові: «Ось повісті временних (минулих) літ, звідки пішла Руська земля, хто в Києві став першим княжити і як виникла Руська земля». Вільно й велично, наче Дніпро по весні, розливається й набирає сили епічна розповідь високовченого давньоруського історика. Недарма сам Нестор у «Повісті» під 1037 р. вдало порівняв книжки з ріками: «Адже великою буває користь від навчання книжного; книги наставляють і навчають нас... Це — ріки, що напоюють всесвіт, це — джерела мудрості, в книгах же незмірна глибина...»

«Повість» створена у відповідності з канонами світової середньовічної історіографії. В її основу покладено написаний близько 1095 р. у Печерському монастирі (здогадно його тодішнім ігуменом Іваном) так званий Початковий ізвод, що починався короткою оповіддю про заснування Києва братами-полянами Києм, Щеком і Хоривом. Перед цією оповіддю, творчо доопрацьованою Нестором, він умістив великий історико-географічний вступ, де описувались походження й найдавніша історія слов’ян, створювалась картина їхнього розселення з території прабатьківщини на величезному обширі Європи з одночасним розділенням їх на східних, західних і південних. Нестор увів до свого літопису витяги з «Казання» про початки слов’янської писемності, щоб зайвий раз наголосити на авторитетності й давності культури та мови слов’ян.

Історію сусідніх з Руссю народів літописець відтворив в основному на підставі візантійської хроніки Георгія Амартола, для написання ж історії східних слов’ян скористався з фольклорних джерел. Видатний узагалі знавець усної народної творчості й пам’яток давньої писемності (багато серед яких науці невідомі), він зумів надзвичайно розширити й поглибити джерельне підгрунтя Початкового літопису. Нестор доповнив сухі й короткі відомості про перших руських князів, створені складачем Початкового ізводу та його попередниками, мальовничими подробицями, запозиченими з народних історичних переказів і дружинних пісень, зокрема поетичними розповідями про те, як Олег облягав Царгород і загинув від свого коня; як Ольга за допомогою хитрощів завоювала столицю древлян Іскоростень; як Святослав ходив у походи й воював; як юнак-кожум’яка здолав печенізького богатиря, а хитромудрий старець перехитрував печенігів, що облягли Білгород, і врятував своє місто від розграбування та знищення й ін.

Першим серед руських літописців Нестор увів до свого твору державні акти Русі — тексти договорів князів Олега, Ігоря й Святослава з Візантією, а також документи великокнязівського архіву, що дозволило йому реально відтворити політичну історію Давньої Русі X–XI ст. Він використав також відомі йому візантійські та західноєвропейські пам’ятки писемності. Все це зробило його «Повість» у значній частині історично достовірною, а то й документальною.

Та головним, найвищим достоїнством «Повісті» є те, що цей твір, будучи сюжетно й хронологічно зверненим у минуле, водночас відгукувався на пекучі соціальні проблеми й ідеї сучасного його авторові життя й був за своєю історіософською концепцією націлений у майбутнє. Уважне й чутливе око Нестора помітило наближення доби удільної роздробленості ще тоді, коли почали ледь-ледь з’являтись її перші, невидимі для абсолютної більшості тогочасних політиків ознаки: наприкінці XI — на початку XII ст. Егоїзмові й корисливості князів і бояр, їхньому нехтуванню загально руськими інтересами книжник сміливо й відкрито протиставляє животворну і благородну ідею східнослов’янської єдності, закликає народ Київської Русі згуртуватися перед загрозою зовнішньої воєнної небезпеки, насамперед — перед вторгненням орд жорстоких і захланних половецьких ханів.

«Повість» яскраво й випукло малює свого творця патріотом рідної землі, людиною, що не боялась кинути в обличчя сильних світу того осудливі й викривальні слова. Тому ніяк не можна погодитись з висловленою М. Присьолковим в його останній праці з історії літописання^[36] думкою, згідно з якою вчений всупереч усьому, що він писав про Нестора раніше, раптом зобразив його як гнучкого літератора — чиновника «політичної канцелярії» київського князя Святополка Ізяславича, що всіляко догоджав своєму патронові; як хитрого дипломата, бувалого політика й узагалі облесливого царедворця, котрий ліпив з історичних фактів усе, що подобалось його покровителю. Правим виявився вчений опонент Присьолкова професор І. Єрьомін, що відкинув таку тенденційну характеристику нашого першого історика й слушно визнав Нестора носієм високих доброчесностей, людиною, що зуміла піднестися над політичними пристрастями свого часу, мала послідовну політичну позицію й була виразником передової суспільної думки Київської Русі.

Головна історична заслуга Нестора полягає в тому, що він зумів виробити власний погляд на історію своєї країни, створити оригінальну світоглядну концепцію. Свою долю він не відділяв від долі батьківщини, завдяки чому головна праця його життя «Повість временних літ» сприймається не лише як величне епічне полотно, а й як ліричний твір, що найкращим чином характеризує його світлого й благородного творця.

СВЯТОПОЛК ІЗЯСЛАВИЧ

Завершивши свій життєвий шлях великим князем київським (1093–1113), він довго залишався в тіні своїх більш яскравих і удачливих родичів, насамперед Володимира Мономаха. Святополк пізно почав князівську кар’єру. Його батьками були Ізяслав Ярославич київський і дочка польського князя Мешка II Гертруда. Святополк народився у Києві ще за життя свого славетного діда Ярослава Мудрого, в 1050 р. У стольному граді він провів дитинство та юність. Коли Святополкові виповнилося 18 років, він пережив тяготи й образи вигнання з батьківщини. В середині вересня 1068 р. у Києві спалахнуло повстання городян проти його батька Ізяслава. Кияни були розлючені поразкою трьох старших Ярославичів у битві з половцями на р. Альті й нехіттю свого князя продовжувати боротьбу проти кочовиків. Ізяславу разом з родиною довелося тікати до рідні в Польщу. Разом з батьком залишив уперше Русь і Святополк. Він ще не знав тоді, що йому доведеться чимало років провести на чужині.

Минуло півроку, й навесні 1069 р. польський князь Болеслав Сміливий допоміг Ізяславу знов вокняжитися в Києві. Повернувся до стального града й Святополк. Руками свого старшого сина Мстислава Ізяслав помстився на непокірних киянах. Він не вибачив і полоцькому князю Всеславу, якого повсталі городяни у вересні 1068 р. посадили на престол. Тільки-но утвердившись в Києві, Ізяслав з великим військом пішов на Полоцьк, вигнав Всеслава й посадив князем свого сина Мстислава. Той незабаром помер, і тут на політичній сцені вперше з’являється Святополк, якого батько послав княжити до Полоцька. Та його полоцьке сидіння тривало недовго. Через два роки Всеслав силою повернув собі Полоцьк, і Святополку довелось повертатися до Києва. Наступні два роки він жив при батьківському дворі.

З нарису про Ізяслава Ярославича читач, певно, пам’ятає, що в березні 1073 р. молодші брати київського князя влаштували змову проти нього й вигнали старшого брата з Києва, де самочинно й незаконно вокняжився Святослав Ярославич. Ізяслав з родиною й почтом біжить уже второваним шляхом на Захід — до свого родича Болеслава Сміливого. Разом з батьком до Польщі подався і Святополк. «Повість» коротко сповіщає про вимушені відвідини Кракова київським князем, скинутим братами з престолу: «Ізяслав же пішов до Польщі з багатством великим, мовлячи, що «цим я знайду собі воїнів». Все це поляки відняли в нього й вигнали геть».

Розповідь Нестора в цьому випадку виявляється тенденційною й неправдивою. По-перше, князь Болеслав зробив спробу підтримати Ізяслава й напав із ним на Волинь. Інша річ, що спроба не мала успіху. По-друге, з германської хроніки сучасника подій Ламперта відомо, що Ізяслав прибув до германського імператора Генріха IV з великими багатствами, частиною яких і обдарував останнього. Імператор не підтримав Ізяслава, і той удався по допомогу до папи Григорія VII. Ламперт повідомляє, що в квітні 1073 р. до папи прибув якийсь із синів Ізяслава й заявив, що хоче дістати за згодою батька «Руське королівство» в лен від святого Петра, тобто при сприянні папського престолу, за що він визнає себе васалом Григорія VII. Можна думати, що цим сином був Святополк. Але папа не надав допомоги.

Лише по смерті узурпатора Святослава в грудні 1076 р. перед Ізяславом відкрилася можливість повернення київського престолу. Влітку 1077 р. він утретє вокняжився в Києві, а на початку 1078 р. послав Святополка княжити до Новгорода Великого. Там Святополк пробув десять років. Певно, там він одружився вперше. Але ні імені, ні походження його першої дружини джерела до нас не донесли. 1088 р. тодішній київський князь Всеволод Ярославич перевів Святополка з Новгорода до захолусного Турова, спадкового володіння Ізяславичів, додавши йому до того Пінську й Берестейську волості. Святополк продовжував залишатися дрібним, другорядним князем, що не брав помітної участі в політичному житті Давньоруської держави.

Так тривало до початку 90-х рр. XI ст. Святополкові виповнилося вже більше сорока років, і в нього, мабуть, не залишалося надій піднестися на князівських ієрархічних сходах — «лествице». Аж раптом кончина великого князя київського Всеволода карколомно змінила його політичний статус і піднесла його на таку запаморочливу висоту, про яку турівський князьок не смів і мріяти.

Отже, 13 квітня 1093 р. Всеволод зійшов зі світу. Князь давненько вже хворів і слабшав з кожним місяцем. Несподіваним для всіх, особливо для Святополка, було інше. Більшу частину князювання Всеволода в Києві (1078–1093) фактичним правителем Русі був його старшин син Володимир Мономах — меч у руках вайлуватого батька-сибарита, котрий не любив ходити в походи та воювати, віддаючи перевагу перед цими заняттями читанню книжок і бесідам з ученими людьми. Мономах не лише воював замість батька в ворогами, а й владнував князівські суперечки, вершив суд і управління, керував збиранням данини. Під мого рукою були і власна, і батькова дружина, а це сотні важкоозброєних кінних рицарів, і вагони васалів, інших князів І бояр, і київське ополчення. За його першим словом усі південноруські князі кидалися до нього в військовою допомогою.

Тому мало хто в суспільстві сумнівався у тому, що Мономах сяде на київський престол. Історики й досі сперечаються з приводу його відмови від батьківського престолу. У фаховій енциклопедії «Давня Русь» у статті про Мономаха сказано, що він учинив так «з незрозумілих причин», Найдивнішим є те, що більшість істориків чомусь не повірила словам самого Мономаха, переповіданим «Повістю»: «Володимир почав міркувати, кажучи: «Якщо я сяду на столі батька свого, то доведеться мені воювати із Святополком, тому що стіл цей раніше належав його батькові».

Річ була не в тому, що грізний Мономах справді боявся війни з дрібним князьком, котрий, поза сумнівом, не насмілився б навіть заїкнутися про свої права на Київ. Справа в іншому: мудрий політик і порядна людина Володимир Всеволодич поважав традиційний порядок заміщення князівських столів на Русі — за родовим старійшинством. А за цим принципом Святополк був старший від Володимира, бо його батько Ізяслав був старішим братом Мономахового — Всеволода. Володимир Мономах, ймовірно, розумів, що порушення цього давнього закону викличе незадоволення в князівському роді, посіє зерна ворожнечі між ким і його братами в перших. Саме тому, мабуть, він зробив іще один подібний крок: поступився Черніговом (в якому княжив перед тим 15 років) іншому братові в перших Олегові, чий батько Святослав був старшим братом Всеволода і княжив у Чернігові. Сам Мономах поїхав княжити до належного його батькові в 1054 р. Переяслава.

Так наш герой навесні 1093 р. несподівано-негадано зробився на сорок третьому році життя великим князем київським. Нового володаря неприхильно зустріли боярство і кияни. Він не пройшов такої школи керівництва державою, яку мав Володимир Всеволодич, поступався останньому не лише в полководницькому таланті, рішучості дій, а й у порядності, чесності, прямоті характеру. Як це бувало й буває в подібних випадках, новий князь оточив себе новими людьми, що не відзначалися ні родовитістю, ні талантом, ні високими моральними принципами, зате вірно служили своєму патронові. Ці люди здебільшого зловживали своїм становищем, а князь поблажливо дивився на їхні крадіжки й насильства над киянами. Через це Святополк швидко став непопулярним, більше того — ненависним у народі.

Нагальним і першочерговим завданням, що постало перед новим київським князем, було стримування натиску половецьких ханів. Ще за життя Всеволода, 1092 р., половецька кіннота вдерлася на Переяславщину. Її вдалося з великими труднощами і втратами зупинити й відігнати. Довідавшись про смерть Всеволода (і, мабуть, про послаблення позицій Мономаха), половецькі хани прислали послів до Святополка, що ледве встиг вокняжитись у Києві. Посли почали нахабно вимагати великих грошей за те, що половці не нападатимуть на Русь. Святополк кинув послів до в’язниці. У відповідь велика половецька орда увірвалася на Київщину. Тоді Святополк попросив допомоги у Мономаха. Битва на р. Стугні закінчилася певною перемогою половців. Руські князі й воїни кинулися тікати. У Стугні втопилося багато людей, серед них молодший брат Володимира Мономаха Ростислав.

Слід віддати належне Святополкові. Він зрозумів, що Половецький степ загрожує самому існуванню Київської держави, й почав уживати запобіжних заходів. Спочатку він одружився з дочкою наймогутнішого половецького хана Тугоркана (в 1094 р. — на той час померла кого перша дружина), а далі уклав союз проти половців із Володимиром Мономахом. До боротьби з кочовиками було залучено майже всіх південноруських князів. Спільні дії Святополка і Мономаха принесли перші успіхи вже 1096 р. Тоді половецький хан Боняк прорвався до Києва й спалив князівський двір у селі Берестовому, а інший хан Куря розграбував Переяславську землю. Тесть Святополка Тугоркан з великою ордою обліг Переяслав. Тоді об’єднані руські полки гад проводом Святополка і Володимира несподівано вдарили на ворога й примусили його тікати. «І подарував Господь у той день спасіння велике, — урочисто занотував Нестор. — 19 липня переможені були іноплеменники, і князя їх убили Тугоркана, і синів його, й інших князів».

Святополк із Володимиром підтримували порядок у країні, утворивши своєрідний дуумвірат, що правив Руссю близько 20 років. Однак спочатку плани антиполовецьких дій наштовхнулись на спротив Олега Святославича чернігівського, котрий не тільки не бажав воювати з кочовиками, а й почав з 1094 р. систематично залучати ханів до боротьби зі своїми суперниками на Русі. Лише придушивши розкольницькі дії Олега й позбавивши його Чернігівського князівства (1096–1097), Святополк із Мономахом зуміли розпочати цілеспрямований і послідовний наступ на хижий Половецький степ. Низка переможних походів проти кочовиків у 1103–1111 рр., очолених цими князями, послабила на довгий час загрозу для Русі з боку половецьких ханів. Ось як описано в «Повісті» наслідки походу проти кочовиків 1111 р.: «Святополк же і Володимир... прославили Бога, що дав їм таку перемогу над поганими, й взяли полону багато, й худоби, й коней, і овець, і полонених багато захопили руками».

Плани спільних дій проти половців і внутрішні справи Давньоруської держави руські князі обговорювали на з’їздах, що скликались за ініціативою Святополка і Володимира Мономаха. Перший такий з’їзд зібрався у м. Любечі, в Чернігівській землі, в середині 1097 р. На з’їзді була вперше проголошена необхідність об’єднання сил південноруських земель для відсічі безжальному Половецькому степові. Князі, що зібрались на з’їзд, за свідченням«Повісті», говорили один одному: «Навіщо губимо Руську землю, самі на себе сварки накликаючи?! А половці землю нашу грабують і радіють, що нас роздирають міжусобні війни». Вони постановили згуртуватися й купно охороняти Руську землю від ворога. Любецький і наступні князівські з’їзди (Витичевський, на Золотчі, на Долобському озері) допомогли спочатку стримати половецький натиск, а потім перейти до наступальних дій проти ворога.

Любецький з’їзд князів 1097 р. увійшов до історії ще й тим, що на ньому вперше було проголошено принцип «отчинного» (спадкового) володіння землями. Це було викликано появою індивідуального князівського землеволодіння, внаслідок чого князі, що сиділи в тій чи іншій землі, почали розглядати її як особисту власність. Раніше Давня Русь вважалась колективною власністю дому Ярославичів. Новий порядок володіння землями й престолонаслідування було висловлено таким чином: «Хай кожний володіє отчиною своєю: Святополк — Києвом, Ізяславовою (отчиною), Володимир (Мономах) — Всеволодовою, Давид, Олег і Ярослав (чернігівські) — Святославовою...» («Повість временних літ»).

Однак проголошений у Любечі «отчинний» принцип одразу ж був порушений: Давид Ігоревич волинський схопив князя Василька Ростиславича теребовльського й осліпив його, претендуючи на його землі. З літопису складається враження, що це було скоєно з мовчазної згоди Святополка. Однак і йому довелося шанувати рішення Любецького з’їзду. На наступному зібранні князів у Витичеві в серпні 1100 р. Давида було засуджено. Його позбавили Волинського князівства, і він закінчив свої дні дрібним удільним князьком на клапті належної йому колись повністю Волинської землі.

Переможні походи до Половецького степу, які він здійснив разом із Володимиром Мономахом, здавалось, мали б сприяти зміцненню авторитету й становища у Києві Святополка Ізяславича. Та цього не сталося. Більшість населення країни, а особливо кияни, не любили великого князя. Особливо обурювало людей те, що Святополк оточив себе жадібними й жорстокими прислужниками, протегував лихварям. Смерть його 16 квітня 1113 р. викликала стихійне повстання у Києві. Повсталі розгромили двір найближчого прислужника Святополка, тисяцького (начальника міського ополчення) Путяти, розграбували садиби лихварів. Налякана міська верхівка й боярство ублагали Володимира Мономаха стати київським князем. Йому вдалося втихомирити повсталих.

Таким було насичене подіями, блуканнями по світу, складне й суперечливе життя київського князя Святополка Ізяславича. Він не належав до видатних давньоруських діячів. Але ж історію роблять не лише видатні особи. І знесений на головний руський престол долею й рішенням Володимира Мономаха відмовитися від батьківської спадщини, Святополк так чи інакше теж впливав на історичний процес.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

Перлина давньоруського письменства, складений у XIII ст. Галицько-Волинський літопис розпочинається похвалою героєві одного з нарисів цієї книжки, князеві Роману Мстиславичу. У похвалі мовиться, що Роман «переміг всі язичницькі народи мудрістю свого розуму», виявляв велику хоробрість і полководницьке вміння. Літописець підкреслює, що у всьому тому Роман «наслідував діда свого Мономаха, котрий переміг поганих ізмаїлтян, яких звуть половцями, відігнав Отрока до Обезів (Грузії), за Залізні ворота, а Сирчан залишився біля Дону, харчуючись рибою. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон, захопив всю землю їх (половців) і прогнав окаянних агарян^[37]. Після смерті Мономаха у Сирчана залишався єдиний гудець (співець і музика) Орь. І послав його Сирчан до Обезів, так сказавши: «Володимир помер. Повернись, брате, піди до своєї землі! Передай Отрокові ці мої слова, заспівай пісень половецьких, якщо ж не захоче повернутись, дай йому понюхати траву, що зветься ємшан» (полин). Отрок не захотів ні повертатися, ні слухати пісень. І тоді Орь дав йому ту траву. Й коли він II понюхав, то заплакав і мовив: «Ліпше в свою землю кістками лягти, ніж на чужій уславитися». І пішов він до своєї землі...».

Як показали фольклористи, перед нами — уривок половецької пісні, складеної в XII ст. У її основі лежать дійсні історичні події та факти, про що йтиметься далі. Ми ж навели її на початку розповіді про Володимира Мономаха, щоб показати, якою гучною була слава цього видатного полководця й правителя, коли навіть найлютіші вороги я такою шаною і страхом перед померлим вже героєм оспівали його.

Своїм народженням Володимир був зобов’язаний, як це не дивно, кривавій війні, що спалахнула 1043 р. між двома великими державами середньовіччя: Візантією і Київською Руссю. У попередніх нарисах не раз згадувалось про цю останню війну між двома країнами. Тут же зосередимо увагу на одному я її наслідків — династичному шлюбі дочки грецького імператора Константина IX Мономаха Анастасії (деякі джерела називають її Марією) я улюбленим сином Ярослава Всеволодом.

Ярослав вирізняв Всеволода серед інших своїх синів — мужніх рицарів, шалених любителів військової справи та полювання, завжди охочих до походу чи війни. Бо Всеволод був за вдачею найближчий до батька, любив книжки і вченість. За спогадами самого Володимира Мономаха, його батько, «сидячи вдома, знав п’ять іноземних мов». Серед них, поза сумнівом, були давньогрецька й латинська, знання яких у той час було обов’язковим для кожної добре освіченої людини. Під 1053 р. Нестор з гордістю занотував у своєму літописі: «У Всеволода народився син від дочки царської, грекині, й назвав його батько Володимиром».

То був не перший династичний шлюб між правлячими домами Візантії й Русі. Адже Володимир Святославич також побрався я грецькою принцесою Анною, але мав від неї лише дочку. Вперше в давньоруській історії майбутній київський князь народився від візантійської принцеси. Його імператорське походження надзвичайно імпонувало київським та іншим давньоруським книжникам. Вони пишалися його родоводом. У пам’ятках старого красного письменства вченими виявлено багато легенд про князя Володимира, котрого завжди називають за родовим ім’ям матері Мономахом.

Народився Володимир, найімовірніше, у стольному граді Руської землі. Ярослав Мудрий любив Всеволода і волів тримати сина при собі. Так, мабуть, і ріс би малий княжич при пишному дворі діда, помалу навчався грамоті, потім різним наукам... Та на початку 1054 р. помер вже старий (минуло 75 років) Ярослав. Згідно його заповіту, вписаного Нестором до «Повісті временних літ», Давньоруська держава була розділена між трьома старшими синами померлого. Ярослав звелів: «Доручаю замістити мене на столі моєму в Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; слухайтесь його, як слухались мене, хай він замінить вам мене. А Святославу даю Чернігів, а Всеволоду Переяслав».

Виконуючи останню волю батька, Всеволод з великою нехіттю перебрався із обнесеного велетенськими валами Києва, що захищався всім військом Русі, до невеликого й небезпечного, слабко на той час укріпленого Переяслава Південного. Місто було висунуте в кочовницький степ і майже завжди перебувало в очікуванні нападу ворога. Там, у батьківському теремі, швидко спливли дитячі роки Володимира. Лише дитячі, бо юнацтва він не мав — одразу став мужем.

У середині XI ст. у південноруських степах одних ворогів Русі змінювали інші. Розгромлені Ярославом у 30-х рр. печенізькі орди відкочувались до берегів Чорного моря. Але й там їм не було волі. З’явились інші, ще сильніші, ще численніші кочовики — половці й відтіснили печенігів на південь, до Дунаю. Уламки печенізького союзу племен — торки, берендеї, ковуї, узи тощо — зуміли якось втриматися в степу, перейшовши на службу до київських князів. Вони стали в пригоді Давньоруській державі у тривалій боротьбі з половецькими ордами, що отаборилися на величезному обширі від Азовського моря до Чорного, від гирла Дона до гирла Дунаю.

Першим на шляху половців постало Переяславське князівство. Воно загородило шлях і прийняло на себе основний удар небаченого раніше ворога, що за військовою міццю у кілька разів перевищував ворога минулих днів — печенігів. З дитячих років Мономах змушений був сісти на бойового коня й помірятися силами з половецькими ханами.

Перше широкомасштабне вторгнення половецьких орд на Русь сталося 1068 р. Літописець-християнин у дусі середньовічного письменства оповідає про цю подію: «Прийшли іноплеменники на Руську землю, половців безліч. Ізяслав же, Святослав і Всеволод вийшли їм назустріч на Альту (річка у Переяславській землі). І коли настала ніч, вони пішли один на одного. За гріхи наші напустив Бог на нас поганих (язичників), і побігли руські князі, й перемогли половці». Це надміру коротке повідомлення наповнене безпосереднім відчуттям учасника битви. Чомусь вона відбулася вночі. Можливо, половецькі хани вирішили скористатися з ефекту несподіванки, маючи справу з краще, ніж їхні воїни, озброєними руськими кіннотниками?

Поразка дружин братів-Ярославичів і народного ополчення киян на Альті 1068 р. тяжко вразила серця руських людей. Академік Б. Рибаков припускає навіть, що сумній тій події присвячено кілька давньоруських билин, де згадується Шарк-велетень. Дійсно, на чолі половецьких орд тоді стояв знаменитий хан Шарукан. Одна з таких билин узагальнено-образно описує перемогу того хана над русичами:

Дехто з істориків припускає, що 15-річний Володимир Мономах брав участь у тій першій нещасливій битві Русі з половцями 1068 р. Скажемо більше: він міг бути однією з активно діючих постатей у ній. Адже з написаного Володимиром на схилі життя «Повчання дітям» відомо, що вже з 12–13 років княжич виконував відповідальні доручення батька, найчастіше — воєнного характеру. Навіть для початку середньовіччя то був незвично ранній вік. Хоча формально хлопця з князівської родини вже у 12 років вважали дорослим і навіть висвячували на рицаря. Але на практиці княжичі самостійно діяли починаючи з 16–17 років.

Річ у тому, що батько Мономаха Всеволод з молодих літ віддавав перевагу книжкам і бесідам з вченими людьми та ченцями перед бойовим сідлом. Він страшенно не любив ходити в походи і взагалі воювати, воліючи владнувати незгоди дипломатичним шляхом або чужими руками. От і став Володимир бойовим мечем у руці свого хитруватого й вайлуватого батька, котрий посилав сина замість себе всюди, куди тільки міг.

У «Повчанні дітям» Мономах стисло, але виразно описав повне небезпек життя, яке почав вести малим ще хлопчиком: «А тепер повідаю вам, діти мої, про труд мій, що ніс я в роз’їздах і на ловах з 13 років. Спочатку до Ростова (у Суздальську землю) ходив через землю в’ятичів, послав мене туди батько... Ще другого року ходив я до Смоленська». Можна уявити, як часом моторошно бувало 13-річному хлопчикові, коли їхав він да дужому бойовому коні попереду невеликої дружини через дрімучі бори межиріччя Волги й Оки, де на подорожніх чатували загони ще не приборканих київських урядом в’ятичів, на лісових галявинах стирчали страшні язичницькі «болвани», а, за переконанням людей того часу, чи не на кожному дереві ховався Соловей-розбійник.

Коли 1078 р. Всеволод по смерті старших братів Ізяслава й Святослава зробився великим князем київським, вік посадив на своє місце чернігівського князя сина Володимира. Цим зневажив права свого племінника Олега, що як син його старшого брата Святослава мав, згідно з давніми звичаями престолонаслідування, переважні права на Чернігів. Олег до часу мовчав, бо в руках Всеволода була воєнна міць держави. А от коли 1093 р. Всеволод помер, син Святослава гучно заявив про свої права на батьківський стіл у Чернігові.

Історики досі ламають голови над тим, чому Володимир, котрий в годину кончини батька був у Києві й легко міг захопити владу, не зайняв великокнязівського місця, а поступився ним своєму старшому братові в перших Святополку. Навіть сучасники не зрозуміли Володимира. Симпатизуючий йому Нестор пояснює таке дивне рішення Мономаха небажанням починати нові усобиці. Це слушне, але неповне пояснення. Справа полягає зовсім не в тому, що у Володимира не вистачало сили, аби втриматись на київському престолі, як гадає більшість істориків. Вважаю, що Мономах просто виявився людиною, яка поважала закони суспільства й принципи заміщення княжих столів на Русі. Й ще раз довів це, коли добровільно віддав Чернігів Олегові, а сам поїхав до батьківської отчини — Переяслава. Здавалося, доля вела Мономаха замкнутим колом: немовлям він уперше потрапив до Переяслава й повернувся туди зрілим сорокарічним мужем.

На перший погляд, Мономах сам усунув себе з політичної сцени. Переяславський князь не належав до кола перших володарів на Русі, до того ж увесь його час був поглинений турботами про захист столиці й рубежів від половців, що нахабнішали з кожним роком. Але Володимир не дбав тоді про високе місце у княжому роді. Всі його думки й зусилля були спрямовані на відсіч страшному Половецькому степові.

Тільки-но оселившись у Переяславі, 1094 р. Володимир проводить блискавичний кінний рейд у місця кочовищ половців і за Сулою завдає поразки великій орді. То була перша серйозна перемога русичів над половцями за кілька останніх літ. Тому київський великий князь Святополк вирішує пристати до Мономаха у прийдешніх експедиціях проти кочовиків, прагнучи розділити з ним славу переможця і багаті трофеї: табуни коней, коштовні тканини, одяг, зброю, золото й срібло. Під 1095 р. читаємо в «Повісті» горді слова літописця: «Пішли на вежі (осередки половецьких кочовищ) й узяли вежі, й захопили худобу і коней, верблюдів і людей, і привели їх до землі своєї».

Минув ще рік, і Володимир із Святополком знову попрямували на південь на чолі об’єднаних дружин кількох південноруських князів і завдали поразки найсильнішому половецькому ханові Тугоркану, котрий наклав головою у запеклому бою. Одружений з дочкою Тугоркана Святополк змушений був змиритися із загибеллю тестя: суспільство вимагало від нього послідовної та щирої боротьби з кочовиками.

В очах давньоруського народу, що страшенно терпів від майже безперервних набігів половецьких ханів, головним, обов’язком і вищою доброчесністю князів була організація відсічі захланному й жорстокому ворогові. Тому з кожним роком зростав авторитет Володимира Мономаха. Він був єдиним серед князів кінця XI — першої половини XII ст., хто постійно перемагав половецьких ханів. Жодної його поразки не зафіксували літописці, що наївно пояснюють перемоги Володимира Всеволодича «божим промислом».

Насправді Мономах перемагав половецьких ханів, що майже завжди мали чисельну перевагу над ним, завдяки великому талантові полководця. Він, вдається, першим на Русі зрозумів стратегічні вигоди, які давали блискавичність рейду, удар у вразливе місце ворога зібраної в сталевий кулак важкоозброєної кінноти, несподіваність обхідного маневру. Так само, як усі інші кочовики, половці впадали в паніку, коли ворог заходив у тил, і кидалися в безладді тікати. Князь Володимир спирався на виплекану ним бойову дружину — рицарську кінноту, що швидко долала, збивала на землю й затоптувала легкоозброєних, позбавлених захисних обладунків, ще й мало дисциплінованих половців, що сиділи на малих, хоч і прудких, але слабосилих конях.

Поступово в суспільній свідомості Давньої Русі вкоренилася думка, що скромний, здавалось би, переяславський князь є, по суті, першим у державі — адже він був головною рушійною силою й проводирем усіх переможних походів проти половецьких ханів. Мономах перехопив у ворога стратегічну ініціативу, з кожним роком все далі заганяючи його в глиб південноруських степів. Походи об’єднаних військ руських князів проти половців відбувалися майже щорічно. «Повість» та інші літописи зосередили увагу на чотирьох особливо великих переможних походах — 1103, 1107, 1109 і 1111 рр.

Саме внаслідок походу 1111 р. руські дружини пройшли далеко на схід половецькими степами й змусили сина хана Шарукана Отрока тікати з 40-тисячною ордою до Грузії (згадаймо половецьку пісню, наведену на початку цього нарису). Неперевершеною заслугою Володимира Всеволодича перед своїм народом було те, що він позбавив Русь на чверть століття постійної половецької загрози. Один з давньоруських письменників мовив про Мономаха: «Ним половці лякали дітей у колисці». Коли 1120 р. син Володимира Ярополк опинився з військом на Дону, він не зміг навіть відшукати там половців, ще недавно повновладних господарів донських степів.

Минуло два роки після походу руських князів у степ 1111 р., коли в Києві помер великий князь Святополк. Він був слабким і зрадливим правителем, оточив себе підлабузниками й лихварями. В народі його не любили, вважаючи Мономаха справжнім главою держави. Тому негайно по кончині Святополка у київському Софійському соборі зібралося віче із знатних городян і бояр, що прийняло ухвалу: просити Володимира Мономаха посісти престол. Після деяких вагань переяславський князь прибув до Києва й урочисто вокняжився в стольному граді Руської землі.

Володимир Всеволодич став великим князем київським у похилому, як тоді вважалося, віці — 1113 р. йому виповнилося шістдесят. Але він вберіг працездатність й енергію, а розум і набутий досвід робили його сильним і мудрим правителем. Мономахові належить честь відновлення одноосібної монархії Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Всюди на Русі князі корилися своєму сюзеренові, знаючи не лише його важку руку, а й справедливу вдачу. За князювання Володимира Всеволодича в Києві (1113–1125) на Русі вщухли міжкнязівські чвари, що були звичайною річчю в роки правління його попередника Святополка.

Наприкінці київського князювання Володимир почав задумуватися над сенсом життя, над долями суспільства, пробував оцінити свою тривалу політичну кар’єру. Він бажав передати величезний досвід нащадкам, прагнучи, щоб вони взяли від нього найкраще й не повторювали помилок. Так, слід гадати, було створено Мономахом «Повчання дітям».

У «Повчанні» старий вже князь гортає сторінки свого життя, описує походи й війни, не приховує негарних вчинків, яких припустився на довгому життєвому шляху. На цьому творі лежить наліт трагізму, що виявився у його скорботному тоні. Це було викликане, мабуть, недосяжністю того політичного й морального ідеалу, якого прагнув князь. Всупереч власним переконанням, логікою політичного життя він був втягнений у міжкнязівські усобиці й, бувало, порушував свої зобов’язання.

Невдовзі по написанні «Повчання дітям» Володимир Мономах помер. Скінчив життя у розквіті могутності й слави, як його дід Ярослав Мудрий, будучи поважаним у всіх верствах давньоруського суспільства. На кілька століть він залишився недосяжним ідеалом правителя, здатного оборонити рідну землю від ворога й вгамувати внутрішні незгоди.

Кончина Володимира Всеволодича ознаменувала завершення цілої епохи в історії Давньої Русі. Ранньофеодальна єдиновладна монархія Мономаха через кілька років втратила колишню цілісність і розділилася на півтора десятка земель і князівств, володарі яких суперничали за першість у Руській землі. Закінчилася й доба переможних походів руських князів проти половецьких ханів. Міжкнязівські чвари, що розгорнулись і набирали сили по смерті Мономаха, дали можливість половецьким ханам перехопити воєнну ініціативу. І вже ніколи Русі не судилося здобути таких славних перемог над хижим і невблаганним Половецьким степом, як тоді, коли на чолі руських ратей стояв великий воїн і полководець, державний діяч і письменник, онук Ярослава Володимир Всеволодич Мономах.

ІЗЯСЛАВ, ОНУК МОНОМАХА

Ця людина народилась на схилі XI ст., здогадно в той самий 1097-й рік, коли відбувся з’їзд князів у Любечі, а Давид Ігоревич волинський підступно й жорстоко полонив і осліпив Василька Ростиславича теребовльського. Батько Ізяслава Мстислав, прозваний за свої славні діяння Великим, був старшим сином Володимира Всеволодича Мономаха, його матір’ю — шведська принцеса Кристина.

Дитячі та юнацькі роки нашого героя були спокійними, безтурботними і, певно, щасливими, контрастуючи з двома десятиліттями його бурхливої, сповненої злетів і падінь, політичної кар’єри. Отож дитинство та юність Ізяслава минули у Новгороді, де від імені Мономаха княжив Мстислав. У двадцятирічному віці Ізяслав з батьком перебрався до Білгорода київського: старіючий Мономах перевів свого наступника ближче до стольного града, щоб полегшити йому майбутнє сходження на великокнязівський стіл.

Про першу половину життя Ізяслава Мстиславича наука не знає нічого — аж до появи його на політичній сцені. Це сталося досить пізно, коли йому виповнилося тридцять років. Дядько Ярополк (що княжив у Переяславі) з дозволу Мстислава посадив Ізяслава у небагатому чернігівському місті Курську. Минув рік, і за наказом Мстислава Ізяслав узяв участь у поході на Полоцьке князівство, верхівка якого виявила непокору київському князеві. А 1129 р. Ізяслав сів на почесний, хоча й підупалий уже полоцький стіл. Разом з іншими Мономашичами він ходив звідти на чудь і литву. Мабуть, у ці роки батько одружив Ізяслава з германською принцесою, не знаною на ім’я.

Життя Ізяслава круто змінилось по смерті батька. Могутнього й владного Мстислава замінив у Києві його молодший брат Ярополк. З ім’ям цього князя звичайно пов’язують початок удільної або феодальної роздробленості в Давньоруській державі. Ніде правди діти, Ярополкові було далеко до свого брата Мстислава й ще далі — до батька Мономаха. Він був посереднім державним діячем і полководцем. Та роздробленість настала ке завдяки його слабкості, а через дію об’єктивних історичних процесів. Посклився розвиток князівств і земель, піднеслося боярство на місцях, яке розпалювало сепаратистські настрої й підбурювало своїх князів до непокори великому князеві київському.

Ярополк не зміг утримати у послуху інших руських князів, як це успішно чинили його батько і старший брат. Він не спромігся навіть згуртувати свою рідню Мономашичів, щоб підтримувати мир і спокій на Русі та протидіяти спробам сильного й об’єднаного князівського клану Ольговичів заволодіти Києвом.

Винятково активний і гарячий Ізяслав Мстиславич одразу по вокняжінні Ярополка зробився однією з основних фігур на політичній шахівниці Русі. З ним змушені були рахуватися й родичі Мономашичі й суперники Ольговичі. Ярополк дав йому хай і бідне, зате почесне Переяславське князівство. Сидіння у Переяславі дозволяло претендувати на київський престол. Ймовірно, що завзятий Ізяслав уже тоді не приховував подібних намірів. Інакше важко пояснити, чому це раптом 1134 р. Ярополк перевів небожа подалі від Києва, до Володимира Волинського, центру князівства, незмірно багатшого від Переяславського. Відтоді Ізяслав твердо став до першого ряду давньоруських князів — і назавжди залишився в ньому.

Відносно спокійне князювання у Володимирі тривало близько п’яти років. 1139 р. помер його дядько Ярополк, і, скориставшись незгодами у таборі Мономашичів, київський престол захопив глава клану Ольговичів, старший син бунтівного Олега Святославича-«Гориславича» Всеволод. Далі він вирішив за допомогою своїх братів Ігоря та Святослава (закликавши на допомогу польського князя Болеслава) вигнати Мономашичів з усіх їхніх володінь. Як зауважив неприхильний до Всеволода Ольговича київський літописець, він «сам хотів землю всю (Руську) тримати, шукав під Ростиславом (Михайловичем) Смоленська, а під Ізяславом Володимира».

Однак похід Всеволода проти Ізяслава завершився невдачею. Новому київському князеві довелося укласти мирну угоду з ним. Більше того, Всеволод пообіцяв волинському князеві заповісти йому київський престол по своїй кончині. Всеволод Ольгович був узагалі скорин на обіцянки, але не поспішав виконувати їх. Тому він постійно ворогував зі своїми братами та небожами.

Довгий час Ізяслав зберігав вірність тій угоді з київським князем. Однак помалу накопичував сили для прийдешньої боротьби з Ольговичами. 1143 р. він знову перейшов княжити до Переяслава, явно виявивши намір перебратися на київський стіл. Ізяслав спробував того року заручитися підтримкою свого дядька Юрія Долгорукого, але не досяг успіху: Юрій сам претендував на Київ. Дядько з небожем тоді розійшлися суперниками, і це, мабуть, заклало зерна ворожнечі між ними, які буйно проросли 1146 р.

Стосунки між Всеволодом Ольговичем та Ізяславом напружилися 1143 р., коли київський князь прилюдно оголосив свій намір передати великокнязівський престол своєму братові Ігорю. Ізяслав тоді мав ще замало сил, щоб із зброєю в руках опротестувати це несправедливе рішення — адже верхівка суспільства вважала саме його законним спадкоємцем. Літописець сповіщає, що Всеволод закликав до Києва Ізяслава й ще кількох князів і став вимагати від них клятви на вірність Ігорю. Ізяслав, хоча й «багато чого умислив», змушений був цілувати хрест Ігорю.

Всеволод тим часом почав серйозно хворіти, та все ж таки не полишав надії втриматися на київському престолі. Його стосунки з Ізяславом гіршали з кожним днем. Того самого 1145 р. Ізяслав відмовився взяти участь в очоленому Всеволодом поході на Польщу. Натомість він повернувся княжити до Володимира Волинського, зберігши за собою переяславський стіл.

По смерті Всеволода 1146 р. події стали розвиватися блискавично. Його брат Ігор таки сів на київському престолі, однак віче, на якому порядкували багаті й впливові бояри, заявило, що не хоче бачити князем ні Ігоря, ні будь-кого з Ольговичів, і запросило на престол Ізяслава. Це був другий в історії Південної Русі випадок, коли князя обрали самі кияни, хай не всі, а лише заможні (перший раз то було з дідом Ізяслава Мономахом 1113 р.). Міська верхівка прислала до Ізяслава послів із словами: «Коли побачимо стяг твій, то ми з тобою готові бути». Підтриманий ополченцями з київських міст Білгорода й Василева, а також ордою союзних чорних клобуків, Ізяслав рушив на Київ.

На підступах до стольного града військо претендента зустріли полки Ігоря та київське ополчення. Однак ополченці й два з п’ятьох полків Ігоря перекинулись до Ізяслава. Інші були оточені його переважаючими силами. Після короткої січі Ізяслав переміг. Ігор утік до Дніпра й загруз у болоті, де його схопили люди Ізяслава. Спочатку Ігоря кинули до Видубицького монастиря, а потім перевели до Переяслава, де заточили в «поруб». Так Ізяслав з боями став київським великим князем.

Вокняжіння Ізяслава спричинилося до воістину грандіозної громадянської війни в державі, до якої були втягнені князі не лише Південної, а й Північної Русі. Ця війна тривала понад п’ять років, принесла тисячі жертв, завдала лиха людям, призвела до загибелі міст і сіл. У Давньоруській державі того часу побутували два порядки заміщення князівських столів: 1) за родовим старійшинством, коли влада діставалась старшому в роді й переходила всередині одного покоління князів, від старшого брата до наступного за часом народження, й 2) «отчинний», коли син успадковував престол батька. На Любецькому з’їзді князів 1097 р. було проголошено першість «отчинного» порядку володіння містами й землями. Однак на час вокняжіння Ізяслава він ще не здобув переваги над традиційним родовим старійшинством.

І, як завжди бувало (й буває досі) в політиці, справа полягала не в принципах, а в людях. Існував інший сильний претендент на київський стіл — дядько Ізяслава Юрій Долгорукий. Коли Мстислав Великий 1125 р. успадкував київський престол по смерті свого батька Мономаха, то в цьому випадку родовий порядок узгодився з «отчинним»: адже він був не лише сином померлого, а й старшим серед Мономашичів. Не так сталося 1146 р. Серед живих було ще двоє дядьків Ізяслава — Вячеслав і Юрій, які за принципом родового старійшинства мали переважні перед ним права на Київ. Недалекий, простуватий Вячеслав, що на той час був похилого віку, не міг бути серйозним суперником для Ізяслава (той, щоб заспокоїти дядька, пообіцяв віддати йому Київ, але не думав цього робити). Іншим був Юрій Долгорукий.

Блискавично й рвучко-вороже зреагували на скинення Ігоря й вокняжіння Ізяслава чернігівські Ольговичі. Їхня рідня — інший чернігівський клан — Давидовичі — стала, навпаки, на бік Ізяслава, щоб той допоміг їм відібрати в Ольговичів Новгород-Сіверське князівство. Юрій Долгорукий демонстративно обурився вчинком небожа й охоче відгукнувся на заклик брата Ігоря — Святослава Ольговича разом виступити проти узурпатора.

Перша воєнна сутичка коаліцій сталася поблизу Новгорода-Сіверського, який Давидовичі разом з сином Ізяслава Мстиславом узяли в облогу. Долгорукий не зміг вчасно подати допомогу Ольговичам, бо винахідливий Ізяслав напустив на його землі свого союзника, рязанського князя Ростислава Ярославича. Ізяслав віддав Новгород-Сіверське князівство Давидовичам, а сина Мстислава посадив у Курську.

Так закінчилася перша коротка дія кривавої п’єси про боротьбу за Київ й першість на Русі, головними діючими особами якої були наш герой та його дядько Долгорукий.

Немає, мабуть, необхідності в короткому нарисі про життєвий шлях та політичну кар’єру Ізяслава Мстиславича докладно переповідати події тієї важкої й виснажливої для обох сторін війни. Вони збігали з калейдоскопічною різноманітністю й швидкістю. Київ переходив від Ізяслава до Юрія й навпаки, Давидовичі підтримували то Ізяслава, то Долгорукого. Кульмінація братовбивчої війни настала 1151 р. З допомогою 10-тисячного угорського війська свого союзника короля Гези II Ізяслав ударив на Київ. Захоплений зненацька Юрій кинув військо і втік за Дніпро, в Остерський городок. Він не зміг протистояти Ізяславовим та угорським полкам. А кияни зустріли свого князя Ізяслава «з великою честю», він поїхав на Великий Ярославів двір, де й відзначив урочисто перемогу?

Продемонструвавши таким чином таланти стратега й полководця, Ізяслав тут же показав себе тонким і далекоглядним політиком. Розуміючи, що треба покласти край суперечкам навколо законності посідання ним великокнязівського столу, він робить несподіваний для всіх інших князів хід: посилає гінця до старшого свого дядька Вячеслава, що скнів у Вишгороді, й... запрошує його посісти великокнязівський престол! Перестарілий Вячеслав радо приймає неждану пропозицію.

Відтоді старший у роді Мономашичів робиться київським князем, і Юрію Долгорукому, здавалося б, тут нічого було вже вдіяти. Того самого 1151 р. Ізяслав із Вячеславом укладають угоду, щоб завжди бути заодно і стояти разом. Вячеслав пишно сів на Великому Ярославовому дворі, а Ізяслав скромно оселився у заміському палаці в Угорському (нині Аскольдова могила).

Всім на Русі було зрозуміло, що справжнім господарем у Києві залишився Ізяслав, а Вячеслав був у його руках маріонеткою. Певно, не без вимоги Ізяслава Вячеслав одразу запевнив його у своїй вірності, передав командування власною дружиною й взагалі дозволив розпоряджатися усім. Київський літописець наводить звернені до Ізяслава слова дядька: «Я вже старий і всіх справ уже не можу ладнати».

Формально у Києві встановився дуумвірат, в якому першу скрипку грав Ізяслав. Аж до смерті він не порушив угоди з Вячеславом, хоча, певно, йому — самолюбній, гоноровитій людині — було не просто зносити поряд з собою (а офіційно — над собою) простуватого провінційного дідугана, котрий щиро тішився з великокнязівського престолу, що впав йому просто з неба.

І все ж таки Долгорукий не полишив спроб повернути собі Київ. Його, мабуть, мало турбувало те, що він уже не мав жодних династичних прав на великокнязівський стіл, на якому сидів його старший брат. Він знову об’єднав свої полки з військом Ольговичів, найняв половецьку орду і в травні 1151 р. зустрівся з Ізяславом у вирішальній битві на Перепетовому полі поблизу Києва. Вона принесла повну перемогу героєві цього нарису. Юрій втік до Переяслава, а в Чернігові Ізяслав посадив свого тодішнього союзника, главу клану Давидовичів, теж Ізяслава. Далі Ізяслав Мстиславич витіснив з Переяслава Долгорукого, і тому довелося повернутися до Суздаля. У Переяславі київський князь посадив старшого сина Мстислава. Так закінчилася найбільша в історії Київської Русі міжусобна війна 1146–1151 рр.

Щоправда, наступного року Юрій знову вирушив на Київ. Але доля відвернулася від нього. Долгорукий дійшов лише до Чернігова. Дізнавшись, що назустріч іде сам Ізяслав з головними силами, «злякався того й почав відходити геть» (Київський літопис). Юрій повертався до Суздаля таким швидким маршем, що Ізяслав не зміг наздогнати його й відмовився від переслідування.

Здобувши остаточну перемогу над Долгоруким, київський князь вирішив піти на Галич, де сидів його найбільший після Юрія ворог Володимирко Володаревич. Перед тим Ізяслав намагався уладнати справу миром і послав до Володимирка свого довіреного боярина Петра Бориславича^[38] в вимогою повернути йому порубіжні київські міста. Ті міста захопив було Володимирко, допомагаючи Долгорукому проти Ізяслава. Але останній в союзі в уграми розбив Володимирка під Перемишлем у 1132 р., і той присягнувся на хресті в присутності угорського короля Гези II, що поверне київському князеві загарбане.

Коли Петро Бориславич нагадав Володимиркові його клятву на хресті щодо повернення міст його панові, галицький князь нахабно відповів, що цілування такого малого (натільного) хрестика нічого не варте, й вигнав посла. Але надвечір Петра наздогнав гонець із Галича в проханням повернутися. На княжому дворі Петра зустрів уже новий князь, син Володимирка Ярослав. Він розповів послу київського князя, що Володимирко пішов до «божниці» (палацової каплиці), де раптом на порозі впав і одразу помер. Побожний Петро Бориславич побачив у цьому інсульті або інфаркті (як би визначили причину смерті князя сучасні медики) кару божу порушникові присяги на хресті. Ярослав же визнав зверхність київського князя й пообіцяв повернути захоплені його батьком міста.

Однак у цьому син, на жаль, виявився гідним свого зрадливого батька. Не знати чому, але взагалі-то чесний і господар свого слова Ярослав так і не повернув Ізяславу тих порубіжних міст. Історик просто не може знати тонкощів взаємин поміж князями. Можливо, Ізяслав, у свою чергу, не виконав якихось своїх зобов’язань перед галицьким князем. Як би там не було, ображений київський князь вирішив іти на Галич.

До участі в тому поході Ізяслав залучив свого дядька Вячеслава, сина Мстислава та інших південноруських князів, а також союзну орду чорних клобуків в Поросся. Поблизу галицького міста Теребовля супротивники зійшлися в битві. Вона принесла успіх Ізяславу а галичани, за розповіддю київського літописця, «вбігли тоді в місто своє Теребовль». Київський князь не став штурмувати місто, а повернув додому, везучи з собою багату здобич і женучи силу полонених. «І був плач великий по всій землі Галицькій», — підсумовує свою розповідь про галицький похід Ізяслава київський книжник. Однак київському князеві не пощастило добитися слів покори від Ярослава Володимировича.

Останній рік життя й князювання Ізяслава Мстиславича приніс йому й радощі, й прикрощі. На п’ятдесят восьмому році життя київський князь, котрий нещодавно втратив дружину, побрався вдруге — з Обезів прибула наречена, дочка грузинського царя Деметре II. Незабаром по гучному весіллі князя почали переслідувати державні неприємності. Новгородське віче вигнало сина Ярослава й посадило на престол його небожа Романа. Далі у Володимирі Волинському помер рідний брат Святополк, й Ізяславу довелось послати на Волинь сина Ярослава. А тут ще й раптово заявив про себе Юрій Долгорукий, що вибрався в свій останній за життя Ізяслава похід на Київ. До війни тоді не дійшло, бо якась пошесть погубила коней у війську Юрія, і йому довелося повернутись від чернігівського міста Козельська.

Роки, а ще більше державні труди, походи, битви й рани, одержані в тих битвах, невблаганно брали своє. Восени 1154 р. Ізяслав Мстиславич тяжко захворів і 14 листопада помер. Він був хоробрим воїном, досвідченим полководцем, винахідливим політиком. Маючи нестримний темперамент і буйну вдачу, князь умів стримувати пристрасті. Як ніхто з його попередників, Ізяслав міг ладити з київським неспокійним вічем, спирався на широкі верстви населення Києва та інших міст Київської землі.

В. Татищев у своїй «Історії Російській» змалював словесний портрет нашого героя, який даємо без перекладу — в цих словах відчувається п’янкий аромат невідомого нам літопису, з якого, мабуть, історик запозичив цей портрет: «Сей князь великий был честен и благоверен, славен в храбрости; возрастом (на зріст) мал, но лицом леп, власы краткие, кудрявы, и брада малая круглая. Милостив ко всем, не сребролюбец, и служасчих ему верно пребогато награждал; о добром правлении и правосудии прилежал; был любочестен и не мог обиды чести своей терпеть. Владел (Київом) 8 лет и три месяца, всех лет жил 58».

Що й казати, невідоме нам джерело Татищева дещо ідеалізувало Ізяслава. Та навіть усвідомлюючи це, розумієш, що той малий на зріст князь був високою особистістю.

ОЛЕГ «ГОРИСЛАВИЧ»

Він наче зійшов на сторінки руських літописів з візантійських чи західноєвропейських авантюрних рицарських романів... Чого тільки не було в його житті! Тут і війна з його сюзереном, київським князем Святополком, тут і втеча до далекої Тмутаракані, й заслання на візантійський острів Родос, тут і вигнання, й позбавлення законного чернігівського столу, тут і криваві битви, за яких він не завжди виходив переможцем. Здається, доля визначила йому найбільші випробування, які можна наслати на людину.

Він — це Олег Святославич, що був князем волинським і тмута-раканським, чернігівським і муромським і, можливо, курським і Новгород-сіверським. Олег був третім сином чернігівського князя Святослава Ярославича і незнаної нам на ім’я сестри трірського єпископа Бурхарда. Він народився, ймовірно, наприкінці 50-х рр. XI ст. у Чернігові. На політичній арені з’явився 1076 р., коли батько, в ту пору великий князь київський, послав його разом з Володимиром Мономахом на чолі війська допомогти своєму союзнику, польському князю Болеславу Сміливому проти чеського князя Воротислава. Тоді Олег ще жив у злагоді зі своїми родичами, найперше з дядьком Всеволодом. Коли ж у грудні 1076 р. в Києві помер його батько Святослав, котрого ненадовго замінив на великокнязівському престолі брат Всеволод, він дав Олегові Володимир Волинський із землею. Мабуть, Олег так би й прожив свої дні на Волині, нічим не відрізняючись від своїх родичів-князів: порядкував у князівстві, проводив дні у «ловах» (полюванні), ходив би на заклик київського князя в походи проти західних сусідів і половецьких ханів. Та сталося інакше.

Влітку 1077 р. повернувся з Германії до Києва старший дядько Олега Ізяслав Ярославич, вигнаний з Києва навесні 1073 р. молодшим братом Святославом. Всеволод поступився йому київським престолом. Ізяслав не забув образи, заподіяної йому Святославом, і помстився на Олегові — вигнав його з Володимира й забрав Волинь собі. Олег не одержав нічого замість Волинського князівства. Він став князем-ізгоєм, безземельним і позбавленим права на будь-яке місто чи волость. Ці князі-ізгої — а їх на той час було аж восьмеро — являли собою, висловлюючись по-сучасному, небезпечний горючий матеріал, бо були здатні до рішучих, часто відчайдушних справ, аби тільки повернути собі відібрані у них старшими Ярославичами батьківські землі. І першим відчув це на собі Всеволод Ярославич, якому довелось повертатися з Києва до Чернігова, де він княжив за часів київського правління Святослава (1073–1076).

Суперечливість політичного становища полягала в тому, що Олег вважав Чернігів своєю власністю. Адже його батько Святослав одержав це місто із землею згідно із заповітом Ярослава Мудрого 1054 р., за яким Всеволоду дістався Переяслав. Тому Олег, мабуть, думав, що Всеволод повернеться до Переяслава й віддасть йому Чернігів. Та Всеволод, певно, міркував інакше: адже за принципом родового старійшинства він був старшим від свого небожа Олега й мав переважні права на Чернігів.

Як би там не було, Олег спочатку хотів владнати справу миром. Про те, що трапилося, далі, розповів у своєму «Повчанні дітям» Володимир Мономах: «Я прийшов із Смоленська до батька в Чернігів. І Олег прийшов туди, із Володимира виведений (Ізяславом), і я позвав його до себе на обід з батьком (Всеволодом) у Чернігові, на Красному дворі...» Це сталося на початку квітня 1078 р. Можна думати, що на тому знаменному обіді Олег просив Всеволода дати йому хоч що-небудь з батьківської спадщини — Чернігівська земля була надзвичайно велика, з багатьма містами, — й не одержав нічого. Мабуть, не в міру гарячий Олег образив Всеволода, і його кинули до «поруба» чи, принаймні, взяли під домашній арешт. Інакше важко зрозуміти лаконічну звістку «Повісті» за той же 1078 р.: «Утік Олег Святославич до Тмутаракані від Всеволода, 10 квітня». Утік — значить поїхав без згоди на те Всеволода.

Тмутараканське князівство, частина якого була розташована на Таманському півострові, інша — в Криму, було винятково підхожим місцем для втікача. З одного боку, то було давнє володіння Святославичів, де княжив тоді старший брат Олега Роман. З іншого, — Тмутаракань з 60-х рр. XI ст. стає притулком ізгоїв, де вони у віддаленні від Києва й великокнязівської влади накопичували сили для своїх часом відчайдушних акцій. Цим шляхом пішов відтоді й Олег Святославич.

У Тмутаракані Олег змовився з іншим ізгоєм — Борисом, сином Вячеслава Ярославича, смоленського князя. Вячеслав помер 1057 р., і його старші брати Ізяслав, Святослав і Всеволод розділили Смоленську землю між собою. Борис залишився ні з чим і охоче пристав до Олега, аби помститися на Всеволоді й з боєм захопити хоч якусь волость. «Привели Олег і Борис поганих (половців) на Руську землю й пішли проти Всеволода разом з половцями», — з гіркотою відзначив Нестор. Значення цього лаконічного повідомлення є виключно важливим. Замість того щоб разом з іншими князями воювати проти половецьких ханів, перешкоджати їхнім винищувальним набігам на руські землі, Олег з Борисом уперше в історії Русі використали хижих кочовиків проти своїх родичів. За це автор «Слова о полку Ігоревім» влучно назвав Олега «Гориславичем» —людиною, слава якої пов’язана з горем, яке він приніс людям.

У битві на р. Сожиці 25 серпня 1078 р. Олег і Борис при дійовій підтримці половецької кінноти розбили дружину Всеволода. «Повість» завершує розповідь про ганебну кампанію ізгоїв проти рідного дядька викривальними словами: «Олег же з Борисом прийшли до Чернігова, гадаючи, що перемогли остаточно, а землі Руській вони великого зла заподіяли, проливши кров християнську, за яку спитає Бог з них, і дадуть вони відповідь за погублені душі християнські!»

Всеволод звернувся по допомогу до брата Ізяслава київського, і той разом з ним вирушив проти порушників спокою Руської землі. Наступні події яскраво й емоційно відтворені Нестором. Олег було завагався битися, боявся, що не встоїть проти сильнішого війська дядьків, і запропонував просити миру. Але Борис, що спалив за собою мости, гордовито кинув йому: «Дивись, я готовий і проти них усіх стану!» Супротивники зійшлись біля Чернігова, в урочищі Нежатина Нива 3 жовтня 1078 р. Бій був запеклий і жорстокий. Першим, ще на початку битви, загинув Борис Вячеславич і незабаром потому — сам великий князь київський Ізяслав. «Бій продовжувався, і втік Олег із залишками дружини і ледве врятувався втечею до Тмутаракані» («Повість временних літ»). У Києві вокняжився Всеволод.

Своїми діями Олег поставив себе поза законом і суспільством. Відплата не примусила себе довго чекати. Наступного року в сутичці з половцями загинув його старший брат Роман — володар Тмутаракані й єдина опора бунтівного брата. «А Олега Святославича, — пише Нестор, — хозари, схопивши, відправили за море до Царгорода». У тому, що це було справою Всеволода, свідчить продовження літописної статті: «Всеволод же посадив у Тмутаракані посадником Ратибора», одного з ближніх своїх бояр.

Чотири роки провів Олег у вигнанні. Візантійський імператор на догоду своєму родичеві Всеволоду (той був чоловіком дочки візантійського імператора Константина IX Мономаха Марії) заслав Олега на острів Родос у Середземному морі, де Олег прожив два роки. Але 1083 р. він повернувся не знати як до Тмутаракані, ведучи з собою дружину, знатну візантійку Феофано Музалон. Його повернення було гучним і грізним. «Повість» розповідає: «Прийшов Олег із Грецької землі до Тмутаракані й захопив Давида (Ігоревича) й Володаря Ростиславича^[39] і сів у Тмутаракані. І перебив хозарів, що були причетні до вбивства брата його (Романа) й умишляли проти нього самого, а Давида й Володаря відпустив».

У Тмутаракані Олег княжив понад десять років. То був чи не найбільш спокійний час у його неспокійному житті, але жодних подробиць про це в джерелах немає. Дехто з істориків висуває гіпотезу, ніби він визнав себе васалом візантійського імператора Олексія І Комніна на віддяку за те, що той випустив його з Родоса. Та у пам’ятках тогочасної й пізнішої писемності марно шукати натяків на таку залежність. Неврівноважений, амбіційний Олег якнайменше годився для ролі будь-чийого васала.

Навряд чи в Тмутаракані Олег упокорився долі. Але що міг заподіяти він із захолусної Тмутаракані всесильному главі «Ярославова племені» Всеволодові? З літописів не видно, щоб смерть Всеволода, що сталася 13 квітня 1093 р., особливо схвилювала тмутараканського князя. Мабуть, він розумів, що з новим київським князем, хто б ним не став, йому не впоратися. Аж раптом його вух досягла звістка, що Володимир Мономах поступився Києвом Святополку Ізяславичу, а сам подався княжити до Чернігова — міста, яке Олег всі ці роки продовжував вважати своїм. Ця звістка в черговий раз круто змінила його життя.

За роки тмутараканського князювання дружба Олега я половецькими ханами дуже зміцніла. Він був єдиним серед південноруських князів, хто ухилявся від військових дій проти половців. По смерті своєї дружини Феофано Олег побрався я дочкою сильного половецького хана Осолука. Все це забезпечило йому підтримку половців у прийдешній боротьбі за чернігівський престол. Змовившись із половецькими ханами, Олег рушив на північ.

Несторів літопис під 1094 р. сповіщає: «Прийшов Олег з половцями в Тмутаракані й підійшов до Чернігова. Володимир же (Мономах) зачинився в місті. Олег же, підійшовши до міста, попалив його околиці й монастирі спалив. Володимир же уклав мир із Олегом і пішов я міста на стіл батьківський, до Переяслава, а Олег увійшов до міста батька свого. Половці ж почали воювати (нищити людей і грабувати) поблизу Чернігова, тому що Олег не перешкоджав їм, бо сам наказав їм воювати».

Короткі рядки літопису малюють страшну картину. Олег оружно Здобуває отчину, приведені ним половці нищать і обдирають його підданих вже після того, коли він сів на чернігівський престол. А Олегу наче байдуже — він радіє зі свого успіху. Половецьким ханам він зобов’язаний Черніговом, тому віддячує їм кров’ю і добром жителів землі. Мине близько ста років, і автор «Слова о полку Ігоревім» з великою силою свого таланту відтворить ті безжальні часи й затаврує призвідця подій:

Нарешті, збулася давня мрія Олега — сісти князем у Чернігові. Тут би йому й заспокоїтись і більше не збурювати миру в державі Однак буйна вдача брала своє. Він, як і раніше, ворогує і я Мономахом, і я великим князем київським Святополком, і з більшістю інших південноруських князів. Головним же злочином Олега в очах суспільства був той, що він демонстративно ухилявся від участі в загальноруських походах до Половецького степу, проти друзів і спільників — ханів. Більше того, чернігівський князь і далі намагався з половецькою допомогою воювати проти інших руських князів.

Терпець київського князя Святополка Ізяславича й переяславського — Володимира Мономаха (вони тоді спільно управляли Київською державою) нарешті урвався. Наприкінці квітня 1096 р. вони з військом пішли на Олега. Він втратив рівновагу, вибіг з Чернігова, за велетенськими валами якого було більше шансів відсидітися, й зачинився у Стародубі. Святополк із Мономахом обложили це невелике, хоча й укріплене місто. Після місячної облоги Олег здався на милість переможців. Його примусили цілувати хрест у тому, що він разом із братом Давидом приїде на князівський з’їзд, який передбачалось провести в Києві. Та Олег не додержав слова.

Після стародубської капітуляції Олег не повернувся — не знати чому — до Чернігова, а подався до Муромо-Рязанської землі, яка колись належала також його батькові. Ясна річ, він не бажав коритися дуумвірам — Ізяславу й Володимиру. Там він убив Мономахового сина Ізяслава. Лише після того, коли в кінці 1096 р. старший син Володимира Всеволодича Мстислав наголову розбив його поблизу Суздаля, Олег з повинною головою прийшов до Святополка й Володимира. Вони позбавили його Чернігівського князівства, передавши землю більш поступливому й врівноваженому молодшому братові Олега Давиду.

Так Олег знову перетворився, по суті, на ізгоя, на цей раз — із власної волі. Історикам не відомо, де він провів частину 1097 р., але восени на Любецькому з’їзді князів Олег одержав малу частку Святославової отчини — яку саме, «Повість временних літ» та інші літописи чомусь не назвали. В історіографії Олега звичайно називають новгород-сіверським князем. Однак по уважному вивченні джерел виявилося, що Новгород-Сіверський у 1097 р. був маленьким містом-фортецею, у ньому не існувало князівського стола. На мою думку, Олег таки одержав це місто з округою, але Мономах додав йому з власних володінь ще й м. Курськ, значно більше й важливіше тоді від Новгорода-Сіверського. Гадаю, Олег мав свій стіл у Курську й вважався курським князем.

Втрата Чернігова, очевидно, зламала його. Олег до і після 1097 р. — це, по суті, двоє різних людей, різних вдач і темпераментів. На зміну запальному, гордовитому, войовничому, амбітному рицареві прийшов слухняний, згаслий і малопомітний удільний князь. Його роль у політичному житті Давньоруської держави поступово зійшла нанівець. Він починає ходити «біля стремена» великого князя київського, тобто робиться його покірним васалом. Олег починає навіть брати участь у загальноруських кампаніях проти половців. «Повість» повідомляє, що 1107 р. він серед інших князів, очолених Святополком і Мономахом, успішно ходив до Половецького степу. Після цього згадки про Олега зникають із джерел. Не знати, де провів він свої останні роки. З «Повісті» відомо, що Олег Святославич помер 1 серпня 1115 р. Але Нестор забув — чи не схотів? — назвати місто, в якому князь закінчив життя. Так, своєрідним ізгоєм (хоча й мав якусь там землю), засуджений сучасниками й наступними поколіннями за братовбивчі війни та наведення половецьких ханів на рідну землю, а може, й забутий, зійшов зі світу Олег «Гориславич», один із найбільших політичних авантюристів Європи кінця XI — початку XII ст.

ЮРІЙ ДОЛГОРУКИЙ

Історія була несправедливою до цього князя. Прізвисько «Долгорукий» (загребущі руки!) міцно й назавжди прикипіло до нього. Але ж він дбав про збільшення власних володінь зовсім не більше від інших руських князів XII ст., наприклад від свого небожа Ізяслава Мстиславича, з котрим вів запеклу боротьбу за першість у Київській Русі.

Юрій був шостим сином Володимира Всеволодича Мономаха від другої дружини, що залишилась невідомою історикам. Рік його народження теж невідомий. Він з’явився на світ між 1096 і 1100 р. Зате джерела донесли до нас день цієї події: 23 квітня. Як відомо з літописів, Володимир Мономах у першому двадцятиріччі XII ст. проводив активну політику втихомирення Половецького степу. Переможні воєнні походи (які до 1113 р. він, тоді ще переяславський князь, проводив разом із київським князем Святополком Ізяславичем) Мономах поєднував із дипломатичними заходами.

Історики загалом згодні в тому, що коли в січні 1108 р. Мономах одружив малого ще тоді Юрія з неповнолітньою половецькою княжною, дочкою хана Аепи Осеневича, то переслідував виключно політичні цілі. Володимирові Всеволодичу, який сидів у висунутому в Половецький степ Переяславі, необхідно було роз’єднати ханів, порушити їхню єдність, що б послабило їх натиск на південні рубежі Русі. А династичні шлюби були в середньовіччі най міцнішою печаткою, якою скріплювали мирні угоди.

Мономах, мабуть, планував зробити Юрія князем у своїх північно-східних володіннях. Адже, поряд із Переяславською землею, він успадкував від батька ще й Ростово-Суздальську. Тому, одруживши сина, Володимир виділив йому особливе володіння — м. Ростов. Разом з юним Юрієм туди поїхав правити від його імені ближній боярин батька Юрій Шимонович. У Ростові Долгорукий просидів близько двох десятиліть. Звідти він 1120 р. здійснив перший воєнний похід на Волзьку Болгарію.

1123 р. помер Володимир Всеволодич, і на київському престолі його заступив старший син Мстислав, прозваний Великим. Мстислав був поглинений справами Києва й Південної Русі. Тому він мовчазно погодився вважати Юрія суверенним правителем Ростово-Суздальської землі. Той зробив своєю столицею Суздаль і розбудував його. Здавалось, життєвий шлях і князівська кар’єра Юрія Володимировича визначилися вже назавжди. Аж ось смерть старшого брата Мстислава в 1132 р. рішуче змінила його життя (втім, як і всіх інших Мономашичів), збентежила душу мрією що б там не було сісти на омріяний чи не всіма нащадками Ярослава київський великокнязівський престол.

Прийнято вважати, що кончина Мстислава Володимировича знаменувала собою початок доби удільної або феодальної роздробленості. Дійсно, наступник Мстислава, його брат Ярополк (1132–1139), незміг зберегти цілісності держави. Йому виявилося не під силу приборкати навіть найближчих родичів — Мономашичів. Відчувши, що Ярополк має набагато слабшу руку, ніж Мстислав, брати й небожі докучають йому нескінченними проханнями й вимогами надати міста й землі.

Не дивно тому, що в душі честолюбного Юрія зароджується намір самому заволодіти Києвом — чим він гірший від Ярополка? Проте, крім Ярополка, він мав ще одного старшого брата — Вячеслава, чиї права на київський стіл були теж більш вагомими. Тому Юрій починав діяти здалека — він намагається усунути можливих конкурентів у самому родинному клані Мономашичів. Незабаром по вокняжінні в Києві Ярополка Юрій разом з молодшим братом Андрієм зумів перешкодити переведенню з Новгорода до Переяслава старшого сина Мстислава Всеволода, можливого претендента на київський престол у разі Ярополкової смерті.

Слід зауважити, що історикам відомі найменші подробиці політичного життя Києва й Південної Русі того часу завдяки Київському літописові, складеному у Видубицькому монастирі на схилі XII ст. Це джерело не має собі рівних у давньоруській писемності за докладністю висвітлення подій, глибиною філософських роздумів про стан Русі та її майбутнє, тонкими й різнобічними характеристиками дійових осіб, майже виключно князів. Юрій Долгорукий постав на сторінках Київського літопису у всій суперечливості його натури: владний і часом нерішучий, егоїстичний і великодушний, захланний і безкорисливий. Все те, що оповідатиметься мною про цього видатного діяча Давньої Русі, взято, головним чином, із Київського літопису. Деякі звістки про нього є в Суздальському та низці Новгородських літописів.

Розумний, хоч і не завжди витриманий політик Юрій бачив ключове значення Переяслава в змаганнях за київський престол. Розташований усього в двох днях кінного шляху від Києва, Переяслав був своєрідною приступкою до великокнязівського престолу. Недарма київські князі звичайно тримали у Переяславі своїх старших синів-спадкоємців. Та й батько Юрія, Володимир Мономах, перейшов княжити до Києва не звідки-небудь, а з Переяслава — щоправда, запрошений 1113 р. київською громадою. Переконавшись у нерішучості старшого брата Ярополка в придушенні сепаратистських і загарбницьких дій своєї рідні, Юрій вирішив скористатися з цього й того ж таки 1132 р. несподіваним наїздом захопив Переяслав, плекаючи надії на київський стіл. Однак Ярополк цього разу виявив твердість характеру і через вісім днів силою вигнав брата з Переяслава. Так закінчилася перша дія довгої драми про намагання Долгорукого стати великим князем київським.

Друга дія почалася 1134 р. Того року Юрій діяв обачніше й просто виміняв у Ярополка Переяслав на Ростов і Суздаль. Цим нерівноцінним обміном — бідна Переяславська земля, з усіх боків оточена (й часто грабована) половцями, дуже й дуже поступалася перед багатою Ростово-Суздальською — він знову відверто виявив намір переселитися на південь, щоб взяти участь у боротьбі за київське велике княжіння. Проте його небожі Всеволод та Ізяслав Мстиславичі, що самі зазіхали на Київ, об’єднались за іншими претендентами на стольний град Русі — чернігівськими князями — і в середині 1135 р. вщент розгромили Юрія Долгорукого. Йому довелось публічно відмовитися від Переяслава й повернутися до набридлого вже Суздаля. На кілька років Юрій зосереджується на північноруських справах, насамперед ставить під свій вплив Новгород Великий, де в травні 1138 р. садовить князем сина Ростислава. Здавалось, Київ для Юрія був назавжди втрачений, і, ймовірно, він тоді не думав про нього.

Гіркота від неможливості сісти в Києві ще посилилась, коли 1139 р. помер великий князь Ярополк Володимирович. Скориставшись із незгод у стані Мономашичів, Києвом заволодів чернігівський клан Ольговичів, найбільш згуртований і дисциплінований серед усіх князівських родів Русі. Глава клану Всеволод Ольгович просидів на київському престолі сім років, але так і не зміг зміцнити позиції Ольговичів у стольному граді. Більшу частину свого правління він змарнував на боротьбу з власними братами, то відмовляючи їм у володіннях, які ті просили у нього, то обіцяючи якісь землі й таким чином зіштовхуючи їх одного з одним. Та Юрій Долгорукий був далеко і, здавалось, якщо виходити з буквального слідування літописним текстам, не виявляв інтересу до суперництва, яке тоді знову зав’язалось навколо Києва.

Становище різко и несподівано змінилось, коли по смерті Всеволода Ольговича в 1146 р. на київський престол зійшов небіж Юрія Ізяслав Мстиславич. Він, таким чином, обійшов своїх дядьків Вячеслава і того ж таки Юрія, котрі мали переважні права на Київ. Переважні, якщо виходити з прадавнього порядку заміщення князівських столів за «родовим старійшинством», коли престоли переходили від старшого брата до наступного за віком. Проте 1097 р. на Любецькому з’їзді князів було декларовано «отчинний» порядок престолонаслідування: кожний князь мав право на спадщину свого батька. З позицій «отчинного» принципу права на київський стіл вагомішими були якраз у Ізяслава, чий батько Мстислав наслідував своєму отцеві Мономаху 1125 р. Характерно, що ні той, ні інший порядок престолонаслідування не домінував у практиці міжкнязівських відносин на Русі. Не дивно, що й суспільство, й самі князі розділились на дві партії, одна з яких підтримувала Вячеслава з Юрієм, інша — Ізяслава Мстиславича.

Розпочалася тривала, спочатку дипломатична, а далі й воєнна боротьба між Ізяславом і Юрієм за Київ. У цю велику першу громадянську війну на Русі XII ст. були втягнені князі всіх земель: південних, північних і західних. Особливо активну роль у ній відігравали союзник Долгорукого Володимирко галицький і чернігівські клани Ольговичів та Давидовичів, глави яких підгримували звичайно тих, хто брав гору. Бувало, один Ольгович стояв на боці Юрія, інший — Ізяслава. Старший брат Юрія й формальний глава клану Мономашичів Вячеслав у цій боротьбі відігравав пасивну роль: Юрій висував його попереду себе як законного спадкоємця київського престолу, а сам тільки й думав про те, як би самому сісти на той престол.

Іяяслав резонно бачив головну небезпеку в Юрієві й зосередив зусилля на двобої з ним. Він вирішив випередити свого енергійного дядька й узимку 1148–1149 рр., заручившись допомогою ще кількох князів, стрімко пішов на Юрія й спустошив Горішнє Поволжя аж до Ярославля. Влітку 1149 р. Долгорукий, змовившись із чернігівськими Ольговичами, розбив Ізяслава Мстиславича біля валів Переяслава й потому вступив до Києва. Відтоді він знову зосереджується на змаганнях за київський стіл. Київ починає переходити від Ізяслава до Юрія й навпаки.

Цього разу Юрієві пощастило втриматися в Києві менше року. Вже у травні 1150 р. Ізяслав несподівано для нього вдерся до стольного града Русі. Долгорукий втік до Остерського городка і там збирав сили. Вкупі з Володимирком галицьким він-таки вибив Ізяслава з Києва й отаборився там знову... Перехід Києва з одних рук до інших став буденною річчю. До цього звикли й кияни, та й самі князі дивились на справу філософськи. Київський літописець розповідає такий епізод. У ході боротьби з Юрієм і Володимирком галицьким Ізяслав залучив на свій бік старшого Мономашича — свого недалекого дядька Вячеслава, й вони разом якось захопили Київ. Дядько з небожем сіли обідати на князівському Красному дворі, що стояв на височенному правому березі Дніпра. Раптом вони побачили з палацу, як «Юрій із своїми синами і Володимир, й Ізяслав Давидович, Святослав Ольгович і його небіж Святослав Всеволодич приїхали на берег (Дніпра) проти Києва». За словами літописця, кияни, побоюючись, аби Долгорукий з союзниками не розграбували їхнього міста, «почали на насадах (ладдях) перевозити його (Юрія) дружину на цей бік, на Поділ». Тоді Вячеслав з Ізяславом сказали один одному: «Не дадуть вони нам спокійно пообідати» й неквапливо роз’їхались — Ізяслав подався до родової отчини — Володимира Волинського, Вячеслав — до Вишгорода.

Помалу справа йшла до вирішального двобою між Юрієм та Ізяславом. Наприкінці травня 1151 р. суперники зійшлись недалеко від Києва, на Перепетовому полі, де текла річка Рута. Київський літопис яскраво описує підготовку до битви: «У п’ятницю, на другий день, як тільки почало розвиднятися, спочатку в Юрія вдарили в бубни й затрубили в труби, і військо стало готуватися до бою, а потім і у Вячеслава, Ізяслава й Ростислава (брата останнього) теж ударили в бубни й затрубили в труби, і війська стали в бойовому порядку...

Запекла битва принесла вирішальну перемогу Ізяславу Мстиславичу. Взагалі прихильний до нього літописець зображує фінал бойовища в характерному для свого часу дусі: «Бог і сила хреста допомогли Вячеславу, Ізяславу й Ростиславу, і вони перемогли Юрія. Половці (союзники) Юрія побігли, не пустивши жодної стріли, за ними Ольговичі, а потім і Юрій з синами. Коли вони бігли через Руту, безліч дружини потонуло в Руті, тому що в ній було багато мулу. Серед утікачів одних вбили, а інших захопили в полон».

Здавалось, багаторічна боротьба Юрія за київський престол закінчилася повною невдачею. Йому тим часом було вже більше п’ятдесяти років — вік на той час старечий. І Юрій повернувся до Суздаля. Щоправда, він робив спроби організувати походи на Київ і 1152-го, і 1153 р., але обидва рази вони принесли йому невдачу. Аж раптом Юрій дізнався, що в Києві 14 листопада 1154 р. помер його небіж і заклятий ворог Ізяслав (до речі, він був старшим від свого дядька Юрія). Перед Долгоруким знову засяяла зірка надії. Дізнавшись про смерть Ізяслава, він негайно рушив на південь.

Тим часом у Києві по смерті Ізяслава Мстиславича прийшов до влади один з чернігівських князів — Ізяслав Давидович. Та, дізнавшись про наближення Юрія з військом, він добровільно поступився престолом на його користь — був слабіший від Долгорукого, а права старшого Мономашича (Вячеслав на той час вже помер) були в очах суспільства, його панівного класу, значно вагомішими.

20 березня 1155 р. Юрій Долгорукий урочисто вступив до Києва. Він зумів утвердитися на головному престолі держави, уклавши угоду з смоленським і чернігівськими князями. Втім навесні 1157 р. стосунки з цими князями загострилися — мабуть, владний Юрій хотів стати єдиновладним правителем Русі подібно до свого батька Володимира Мономаха. Та процеси роздробленості набули невідворотної сили. Проти Юрія піднявся ще й син Ізяслава Мстиславича Мстислав, що княжив на Волині. Коли полки союзних князів Ростислава смоленського, Мстислава волинського, Ізяслава й Святослава чернігівських вже підступали до Києва, Юрій раптово помер 15 травня 1157 р. Київський літописець повідомляє, що князь бенкетував у боярина Петрила, після чого захворів і через п’ять днів зійшов зі світу. Джерела натякають, що Юрія отруїли вороги. Чого-чого, а ворогів у нього вистачало. Князя поховали у церкві Спаса в княжому селі Берестовому поряд із Печерським монастирем.

Таким було бурхливе, сповнене перемог і поразок життя одного з синів Володимира Мономаха, що постійно мріяв про «золотий» київський престол, багато років воював за нього і врешті-решт помер таки великим князем київським.

СВЯТОСЛАВ ВСЕВОЛОДИЧ

Навряд чи хто серед давньоруських володарів міг би зрівнятися з героєм цього нарису тривалістю активної участі в політичному житті Київської Русі: його ім’я згадується в літописах більше, ніж півстоліття, протягом якого цей князь впливав на долю держави, а останні два десятиліття був великим князем київським. Він був політиком в політиків. Державна діяльність його проходила не стільки в походах і битвах, скільки в перетрактаціях і міжкнязівських угодах і незліченних порушеннях тих угод. Б. Рибаков підрахував якось за літописами, що Святослав Всеволодич понад сто разів «преступал крестное целованье» — порушував клятви, на виконання яких цілував хрест. Тому гнучкість його й вільне ставлення до норм моралі мали викликати подив і недоброзичливість навіть серед звиклих до усього князів і бояр, не кажучи вже про простий народ.

Однак не хотілося б, щоб у читача створилось враження, ніби Святослав був безпринципним авантюристом, котрий тільки те й робив, що зраджував своїх родичів і друзів. Він був сином свого часу й свого суспільства з усіма їх контрастами, химерним поєднанням світлих і темних сторін буття, язичницької и християнської моралі.

Святослав — син глави клану чернігівських Ольговичів Всеволода Ольговича й онук сумно знаменитого Олега «Гориславича» — народився близько 1125 р. Його матір — дочка глави дому Мономашичів Мстислава Володимировича Марія. Певно, цей шлюб був спробою примирити два наймогутніших на Русі князівських роди в переддень удільної роздробленості, наближення якої відчували, певно, найбільш проникливі руські політики.

Всеволод Ольгович за вдачею нагадував свого батька «Гориславича». 1127 р. він силою заволодів Черніговом, вигнавши звідти свого дядька Ярослава Святославича й переступивши закони престолонаслідування. Мабуть, син добре засвоїв уроки батька: коли є сила, то що нам до законів! Дитячі та юні роки Святослава минули в Чернігові. А 1139 р. Всеволод Ольгович, спритно скориставшись незгодами серед Мономашичів, зумів вокняжитись у Києві. Незабаром потому юний Святослав почав робити власну політичну кар’єру. 1141 р. Всеволод послав його княжити до Новгорода Великого, але новгородське віче не прийняло князя з династії Ольговичів — надто живими були в пам’яті людей лихі дії її засновника Олега «Гориславича». Тоді Всеволод на короткий час посадив сина в Турові, а потім перевів до Володимира Волинського. Це викликало заздрість і нарікання численних Ольговичів, обділених Всеволодом. У Володимирі Святослав одружився з дочкою полоцького князя Василька Святославича Марією.

Надання Всеволодом синові завидної Волинської волості призвело до тривалої війни між київським князем і Володимирком Володаревичем галицьким, що сам мав наміри заволодіти Волинню. До цієї війни прилучились інші руські князі. Всеволода підтримав його родич, польський князь Болеслав, а Володимирка — угорський король. Святослав Всеволодич, без сумніву, мав брати участь у всіх походах батька, але літописці про це майже не згадують.

1146 р., повернувшись із зимового походу на Галицьке князівство, Всеволод Ольгович захворів, пролежав кілька місяців і 1 серпня помер біля Вишгорода. У Києві незабаром потому вокняжився член клану Мономашичів, брат у перших Святослава Ізяслав Мстиславич. Новий володар одразу відібрав у Святослава Волинське князівство і дав йому взамін дрібну волость у Побужжі. Того самого 1146 р. у Давньоруській державі почалася кривава громадянська війна, розв’язана дядьком Ізяслава Юрієм Володимировичем Долгоруким, що вважав свої права на Київ переважними. У цій війні взяли участь майже всі південноруські князі й частина північних.

Святослав Всеволодич як васал свого брата в перших й сюзерена Ізяслава Мстиславича зобов’язаний був брати участь на його боці у війні проти Долгорукого. Проте, на думку молодого, але розумного політика Святослава, це обмежувало його дії й ставило під загрозу дальшу кар’єру — а що, як переможе Юрій? Тому протягом п’яти років цієї війни він не тримався якогось одного князя, а брав бік того, хто на той час перемагав. Нарешті, 5 травня 1131 р. у битві на р. Руті Ізяслав Мстиславич завдав Юрієві Долгорукому вирішальної поразки. На своє нещастя, Святослав був тоді з Юрієм і, здавалось, мав понести покарання від Ізяслава. Але Святослав повівся так спритно, що брат у перших простив його, а далі звелів іти доводити свою вірність — воювати волость Долгорукого.

Наш герой ревно воював проти Юрія й 1131 р. нищив належну тому Суздальську землю. Він навіть бився зі своїм дядьком Святославом Ольговичем, котрий пристав до Долгорукого. За службу Святослав Всеволодич одержав від Ізяслава Мстиславича володіння у В’ятицькій землі на Оці, а також міста Стародуб і Сновськ на Чернігівщині...

Раптом смерть Ізяслава в листопаді 1134 р. і вокняжіння Юрія в Києві 20 березня 1135 р. поставили під загрозу добробут і, може, саме життя Святослава. Та він знову зумів спритно вийти з цього скрутного становища. Дядько Святослав Ольгович ублагав Долгорукого простити його небожа. За це Святослав Всеволодич мусив віддати дядькові більшість володінь, одержаних від Ізяслава Мстиславича, й знову перетворитися на другорядного князя.

У глибокій тіні свого дядька Святослава Ольговича й інших, більш удачливих родичів він пробув аж до несподіваної смерті Долгорукого 15 травня 1157 р. Великим князем київським зробився глава іншого чернігівського клану Давидовичів Ізяслав. Спочатку Святослав Всеволодич і його дядько Святослав Ольгович вирішили силою захопити Чернігів, який новий київський володар хотів залишити за собою. Однак Ізяслав Давидович вчасно наспів з великим військом з Києва і полагодив справу миром — цей князь, на відміну від своєї рідні Ольговичів, був розважливим і миролюбним. Він вирішив добровільно віддати Чернігів Святославу Ольговичу, щоб зберегти мир. Чи не найбільше виграв від того герой нашого нарису.

Як образно писав Б. Рибаков, «хвиля подій винесла на гребені Святослава Всеволодича, й він уперше в своєму самостійному житті одержав родову вотчину (Новгород-Сіверщину), справжнє князівство з такими багатими містами, як Новгород-Сіверський, Путивль, Рильськ, Корачів та ін. Важкими були попередні дванадцять років його напівізгойського життя, сповненого мінливості. Досить сказати, що Святослав за ці роки одинадцять разів (!) змінив сюзерена, вчинивши при цьому десять клятвопорушень».

Хоча Святослав Всеволодич став володарем великого й багатого Новгород-Сіверського князівства, однак те князівство було удільним. Це означало, що він мав над собою одразу двох сюзеренів: безпосереднього, свого дядька Святослава Ольговича чернігівського, й головного — київського великого князя Ізяслава Давидовича. Однак залежність від Ізяслава була хоч і обтяжливою (доводилось брати участь у його походах), але недовгою. 1161 р. Ізяслав Давидович загинув у боротьбі з смоленським князем Ростиславом Мстиславичем, і той став великим князем. Святослав Всеволодич зумів знайти з ним спільну мову й залишився княжити в Новгороді-Сіверському.

Новий етап політичної кар’єри розпочався в лютому 1164 р., коли у Чернігові помер його дядько і глава клану Ольговичів Святослав Ольгович. Святослав Всеволодич не став чекати, поки Ростислав київський передасть йому Чернігів, тому що сини покійного Олег, Ігор і Всеволод мали переважні права на це місто. Він збройно захопив його — так само, як це вчинив його батько 1127 р., — і вигнав звідти братів у перших. Святослав став називати їх «сыновцами», тобто небожами, що означало їхню васальну залежність від нового чернігівського князя.

До кінця XII ст. Чернігів залишався у володінні Святослава Всеволодича та його брата Ярослава, а сини Святослава Ольговича одержали Сіверську землю. Однак Олег Святославич був незадоволений своїм мізерним наділом і спробував відвоювати кращу землю. Тоді Святослав Всеволодич напустив на Олега й його братів половецьку орду. Подібно до свого діда Олега «Гориславича», він усе життя приятелював із половецькими ханами й послідовно використовував їх у політичній боротьбі на Русі. Не обтяжений нормами моралі, Святослав охоче вдавався до застосування сили, коли передбачав, що не нестиме за це відповідальності. Ось і в цьому випадку Ростислав київський не вжив чомусь воєнних заходів, а лише помирив Святослава з Олегом.

1167 р Ростислав Мстиславич помер, і новим київським князем став його небіж Мстислав Ізяславич. Він уславив себе переможним походом на половців навесні 1168 р. У той похід пішли майже всі південноруські князі, навіть Святослав Всеволодич, що звичайно уникав воювати з половецькими ханами. Пояснюючи дивну участь Святослава і його родичів у тому поході, київський літописець зауважив: «Були ж бо тоді Ольговичі в Мстиславовій волі», тобто мусили коритись йому.

Однак сильний і незалежний князь Мстислав Ізяславич недовго втримався в Києві. Він вступив у збройний конфлікт з Ольговичами й владимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським, що коштувало йому київського столу. Мстислав помер на Волині в серпні 1170 р., а в Києві після трирічної боротьби за владу, в березні 1173-го, вокняжився член сильного клану смоленських Ростиславичів Рюрик. Йому довелось захищати престол від зазіхань Боголюбського і союзних тому Ольговичів на чолі з Святославом Всеволодичем. Клан Ростиславичів переміг, але 1174 р. був змушений замінити на київському столі ненависного Ольговичам Рюрика Ростиславича його більш лагідним і згідливим братом Романом. Він просидів у Києві до літа 1176 р.

Всі ці буремні роки Святослав наполегливо просувався до київського престолу. Вагомих династичних прав у нього на той стіл не було. Святослав розумів, що наскоком Київ не захопити — це не Чернігів. Тому він вирішив убезпечити себе з північного сходу. Після смерті Андрія Боголюбського наприкінці червня 1174 р. Святослав спритно втрутився в суперництво його братів та їхніх небожів за великокнязівський стіл, і в червні 1175-го йому пощастило посадити у Владимирі на Клязьмі свого союзника Михайла Юрійовича. Забезпечивши тил, він перейшов до відкритих дій, спрямованих на оволодіння Києвом.

Влітку 1176 р. Святослав скористався з невдачі Романа Ростиславича та його брата Рюрика у війні з половецькими ханами. Половці захопили й пограбували багато міст, у боях з ними загинуло чимало бояр і ще більше простих воїнів. Суспільство було обурене нерозпорядливими й млявими діями київського князя. Святослав відчув сприятливий момент і вирушив з військом на Київ. Роман Ростиславич не став захищатися й пішов до брата Рюрика у Білгород. 20 липня 1176 р. Святослав Всеволодич нарешті видерся на київський престол. Але не остаточно.

Ростиславичі, здавалось, розгублені й деморалізовані поразками в сутичках з половцями, зуміли об’єднати сили й стрімко пішли на Київ. Вони прагнули дати вирішальну битву Святославу, але він ухилився від неї, вийшов з Києва і переправився на лівий берег Дніпра, на Чернігівську землю.

Так Ростиславичі перемогли Святослава, не проливши жодної краплини крові. Але раптом вони добровільно повернули йому Київ, а Роман сів княжити в родовому гнізді Ростиславичів Смоленську. Історики не можуть задовільно пояснити цього зовні нелогічного рішення. Київський ж літописець пояснює вчинок Ростиславичів тим, що вони «не хотіли губити Руської землі й християнської крові проливати». Так воно й виглядало в очах суспільства.

Втім Ростиславичі не залишилися в накладі: за угодою з Святославом вони взяли собі південну «Руську землю», тобто фактично Київщину. Їхні міста-фортеці оточили Київ. Вони загрожували Святославу од півночі, од Вишгорода, де отаборився Давид Ростиславич, до півдня, до Білгорода, де сидів Рюрик Ростиславич. З будь-якого опорного пункту Ростиславичів можна було швидко дістатися до Києва. Це суттєво обмежувало владу й можливості великого князя.

Сівши у Києві, Святослав восени 1180 р. вирішив позбутися обтяжливої залежності від Ростиславичів. Він вчинив спробу схопити Давида Ростиславича під час полювання, але той з княгинею встиг уплигнути в ладдю, й стріли Святославових лучників не наздогнали їх. Побоюючись розплати, збентежений невдачею, Святослав побіг до Чернігова. Він узагалі не відзначався особистою хоробрістю й уникав пошуків воєнного щастя на полі битви. Його зброєю були змови й інтриги. В Чернігові Святослав зібрав князів-васалів і став радитись із ними, що робити далі.

А Рюрик Ростиславич тим часом вокняжився в Києві й також почав збирати сили для вирішального двобою з Святославом. Протягом осені 1180 — першої половини 1181 р. суперники вели позиційну війну, в якій Святослав користався з половецької допомоги. Рюрикові доводилось на час залишати Київ і зачинятися в Білгороді. В свою чергу, Святослав не мав досить сили, аби закріпитися в стольному граді. Нарешті, наприкінці літа 1181 р. Святослав з Рюриком з’їхались і підписали угоду про розподіл влади. Київський книжник, віддаючи ініціативу Ростиславичам, розповідає: «Рюрик розміркував із своїми мужами, що Святослав старший від нього літами, й вчинив договір із ним: поступився йому старійшинством і Києвом, а собі взяв всю Руську землю. Вони скріпили (угоду) хресним цілуванням і жили в любові...»

Угода 1181 р. формально закріпила status quo, що склався фактично ще 1176-го. Святослав був великим князем і вважався главою всіх південноруських князів. А Ростиславичі, як і раніше, володіли Київською землею. До влади на Русі прийшов дуумвірат, що з’єднав глав найсильніших князівських кланів: Ольговичів і Ростиславичів. Дуумвірат діяв до самої смерті Святослава (1194) і забезпечував відносну стабільність політичного життя у Південній Русі. Дивно, що ні запальний Рюрик, ні досвідчений клятвопорушник Святослав так і не розірвали угоди 1181 р.

Б. Рибаков тонко зауважив з приводу тієї угоди: «Знаменно, що в обох випадках, і 1176 р., і 1181 р., воєнна поразка перетворювалась для Святослава на політичну перемогу — обидва рази він ставав великим князем. Братолюбство Рюрика було тут, зрозуміла річ, ні при чому. Справа була, ймовірно, у волі київського боярства, в тих мужах, з якими Рюрик повинен був подумати про майбутнє Русі». Можливо, історик мав рацію.

Нарешті міцно отаборившись у Києві, Святослав Всеволодич став наймогутнішим князем у Південній Русі. Він мав великий вплив і на північноруські справи. Владимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо припинив ворожнечу із Святославом і вступив з ним у династичний союз (молодший Святославич Мстислав одружився з близькою родичкою Всеволода). Під 1183 р. київський літописець занотував: «Того ж року князь суздальський Всеволод Юрійович розпочав війну з болгарами і прислав до Святослава просити допомоги. Святослав відпустив до нього свого сина Володимира з такими словами: «Брате й сину! Дай Бог у нашому житті завжди воювати з поганими (язичниками)!»

Дійсно, високе становище великого князя київського спонукувало Святослава змінити політику стосовно Половецького степу. В очах князів, боярства і всього суспільства найвищою доброчесністю керівника держави завжди була боротьба з хижими кочовиками. Саме славними перемогами над половецькими ханами увійшов до історії Володимир Мономах. Святослав просто змушений був воювати зі своїми родичами й приятелями — половецькими ханами. Щоправда, він робив це неохоче, а часом просто імітував війну з кочовиками.

1183 р., розповідає київський літописець, «Бог вклав у серце Святославу, князеві київському, й великому князю Рюрику Ростиславичу піти на половців. І послали вони по навколишніх князів». Тоді удільні князі Південної Русі безумовно корилися дуумвірам. У пониззі Дніпра половцям на чолі з ханом Кобяком було завдано нищівної поразки. Майже всі хани, серед них Кобяк, потрапили до руського полону. Цю славну перемогу Русі оспівує «Слово о полку Ігоревім»:

Вдалі походи на половецьких ханів Святослав з Рюриком провели також у 1183, 1190 і 1191 рр. Разом з тим, наш герой не раз уникав вторгнень до Половецького степу. Коли 1185 р. Ігор Святославич зазнав поразки від половців, Святослав відверто відмовився від наступу на кочовиків (якого, певна річ, вимагало від нього схвильоване суспільство), обмежившись проханням до Давида Ростиславича смоленського «постерегти Руську землю».

Ранньою весною 1187 р. Святослав із Рюриком нарешті вибрались у похід до степу. Та поки вони вирішували, хто з них першим ударить на ворога, половецька орда по кризі неквапливо відійшла на інший бік Дніпра. Святослав же зволікав із переходом через річку доти, доки скресла крига, після чого він з почуттям виконаного обов’язку повернувся до Києва. Пізніше на умовляння Рюрика піти все ж таки на степового ворога Святослав цинічно відповів, що був би радий, та не може залишити одного брата Ярослава. А тому було вже більше сорока років! Непослідовна, дворушницька політика Святослава щодо половецьких ханів призвела до того, що на кінець 80-х рр. XII ст. їхні напади на Русь почастішали.

Приблизно 1188 р. стосунки між дуумвірами загострилися. Рюрик видав свою дочку за дванадцятирічного сина ворога Святослава — Ігоря Новгород-сіверського. Того самого року він одружує сина Ростислава з восьмирічною (!) дочкою Всеволода Велике Гніздо, придбавши таким чином могутнього союзника на півночі Русі. Однак до певного часу дуумвіри діяли спільно. Взимку 1188–1189 р. Святослав із Рюриком пішли за Дніпро на половців, але ті ухилились від битви і відкочували по Дунаю.

З початком 1190-х рр. Рюрик відтісняє старого Святослава на другий план і робиться першим у дуумвіраті. Співправителі тоді вже фактично не проводили спільної політики ні всередині Русі, ні проти половців. Справа, мабуть, ішла до розриву, аж коли 25 липня 1194 р. Святослав помер у Києві. З кончиною цього лукавого й непослідовного політика, котрий все ж таки сяк-так забезпечував мир і спокій в Давньоруській державі протягом майже півтора десятиліть, на Русі знову спалахують феодальні усобиці.

РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ

Князь належав до могутнього і впливового клану Ростиславичів, що виділився з роду Мономашичів у середині XII ст. і успішно суперничав за київський престол з іншою гілкою Мономашичів — Мстиславичами. Його батько був онуком Володимира Мономаха й одним із молодших синів Мстислава Великого. Ім’я матері так само, як і рік появи Рюрика на світ, невідоме. Висловлювалось припущення, що він народився 1139 р. Батько Рюрика Ростислав Мстиславич на початку 1120-х рр. отаборився в Смоленську. Тому дітей і онуків називали смоленськими Ростиславичами на відміну від західноруських: Рюрика перемишльського, Володаря Звенигородсько-го, Василька теребовльського, дітей Ростислава Володимировича, що жили й діяли наприкінці XI — в першій чверті XII ст.

Дитячі й юнацькі роки наш герой, майбутній великий київський і чернігівський князь, провів, отже, в Смоленську. До часу його батько не втручався в боротьбу за київський трон, яку вели між собою Мономашичі, Мстиславичі й Ольговичі. Ростислав допоміг старшомубратові Ізяславу утвердитись у Києві й за його дорученням бився з Ольговичами. У війнах за Київ між Ізяславом та їхнім дядьком Юрієм Долгоруким Ростислав тримався брата.

Мабуть, Ростислав не мріяв про Київ, аж ось наприкінці 1154 р. у стольному граді помер його брат Ізяслав. Співправитель Ізяслава в Києві, глава клану Мономашичів Вячеслав Володимирович, усиновив Ростислава й закликав його до сумісного князювання в Києві. Щоправда, узимку 1154–1155 р. Ростислава вибив із столиці чернігівський князь Ізяслав Давидович, що, в свою чергу, був вигнаний звідти Юрієм Долгоруким. По смерті Юрія (1157) Ростислав тепер уже активно втручається у змагання за київський престол і з 1159 р. княжить у Києві. Він провів кілька успішних походів проти половців і помер київським князем 14 березня 1167 р., прийнявши перед кончиною схиму в Печерському монастирі.

Політична біографія його сина Рюрика дуже нагадує батькову. Як і Ростислав, Рюрик значну частину своєї кар’єри не мріяв про київський престол. Як і батько, він опинився на ньому силою обставин.

У літописі Рюрика згадано вперше тільки під 1157 р., коли він допомагав недавньому ворогові батька — і, без сумніву, з волі батька! — Ізяславу Давидовичу в поході на Юрія Ярославича турівського. Похід закінчився успішно, й Ізяслав передав Турів Рюрику. Так почалося сходження зовсім молодого ще Ростиславича на поетично-ієрархічній «лествице».

Ім’я Рюрика до кінця 1160-х рр. згадується в літописах рідко й лише принагідно: він був другорядним князем і аж до смерті батька виконував його доручення, продовжуючи сидіти в захолусному Турові. Зате на політичну арену Рюрик висувається стрімко і рвучко: в 1169 р. він розсварився з всесильним київським князем Мстиславом Ізяславичем і пристав до суздальського володаря Андрія Боголюбського.

Академік Д. Лихачов створив йому образну характеристику: «Рюрик Ростиславич належить до одних із найдіяльніших, неспокійних і, разом з тим, по-своєму блискучих князів XII ст. Заповзятливий і сміліший, гостинний і запальний, «мудролюбивий» і непостійний, Рюрик провів усе своє життя в походах на половців і феодальних чварах, бився і за Русь, і за свої особисті інтереси. Сім разів добивався київського «золотого стола» і двічі добровільно поступався ним на користь своїх переможених суперників. Кілька разів Рюрик був ініціатором походів об’єднаних сил руських князів проти половців, але 1203 р. піддав Київ разом із половцями такому страшному розгромові, який за наслідками поступався лише перед спустошенням ордами Батия...» Пам’ятаючи цю характеристику, підемо далі шляхами життя Рюрика Ростиславича.

Служіння владимиро-суздальському князеві принесло Рюрикові певні вигоди, піднесло ного на ієрархічній «лестнице», але завдало великої шкоди його доброму імені. Йому довелося взяти участь у поході Ольговичів і своїх родичів Ростиславичів на Київ, інспірованому Боголюбським. 12 березня 1169 р. їхні війська вдерлися до Киева и розграбували його. Ця акція набула широкого розголосу В світі, а її учасники зазнали гострого осуду в суспільстві. За цю службу владимиро-суздальський князь у жовтні 1170 р. поставив його князем у Новгороді Великому. Однак владний Рюрик не припав до душі волелюбним новгородцям. Протримавшись трохи більше року, він досварився в боярством, що керувало міським вічем, і був змушений забратися з Новгорода взимку 1171–1172 р. Рюрик повернувся на Наддніпрянщину, де тим часом назрівали бурхливі події.

Спочатку Андрій Боголюбський із симпатією ставився до Рюрика й інших Ростиславичів, вони були його союзниками проти Мсиславичів і Ольговичів. Він сприяв вокняжінню в Києві в липні 1171 р. старшого Ростиславича Романа. Та ідилія між Андрієм і Ростиславичами тривала недовго. Справа полягала не тільки в схожості характерів Боголюбського й братів Ростиславичів — владних, амбіційних, не терплячих заперечень. Йшлося про більше — володіння Києвом, можливість вершити справи в давньому осередку держави і навколо нього.

Взимку 1172–1173 р. Роман і його брати Святослав, Давид, Рюрик і Мстислав ущент розсварилися в Андрієм Боголюбським. Той послав до них свого мечника Михна в образливими й загрозливими словами: «Не коритесь ви мені — так ти, Рюриче, іди до Смоленська, до брата, в свою отчину, а Давидові скажи — а ти піди в Берладь^[41], а в Руській землі не велю тобі бути». Те ж саме він мовив і Мстиславу. Главі ж Ростиславичів Роману Андрій звелів забиратися в Києва.

Ростиславичі не стерпіли образи й прийняли виклик. Київський літописець розповідає: «Мстислав (Ростиславич) звик з малолітства нікого не боятись, лише одного Бога стерегтися. Він звелів схопити посла Андрієвого, обстригти йому перед собою голову й бороду^[42] і мовив йому: «Іди до свого князя і скажи йому: «Досі ми вважали тебе за батька, але якщо ти з такими словами прислав до нас не як до князів, а як до підручників і простих людей, — то що задумав, то й роби, а Бог — за всім (стоїть)».

У відповідь розлючений Андрій послав на Ростиславичів величезне на той час 18-тисячне військо. Ростиславичам довелось залишити Київ, і вони почали тримати оборону у фортецях Київської землі: Рюрик у Білгороді, Мстислав у Вишгороді. Полки Андрія не зуміли здобути тих фортець. Тоді в лютому 1173 р. Андрій посадив у Києві свого брата Всеволода. Але вже наприкінці березня Ростиславичі вигнали Всеволода й проголосили князем Рюрика Ростиславича — не знати, чому не його старшого брата Романа.

Боголюбський не вгамувався й улітку 1173 р. наслав на Ростилавичів ще більшу рать, проти якої енергійним братам було не встояти. У листопаді Ростиславичі знову залишили Київ й вдались до випробуваного не так давно прийому: відійшли у фортеці Київської землі й відбилися там від Андрієвого війська. Дальшу боротьбу між суздальським володарем і Ростиславичами спинила трагічна смерть Андрія Боголюбського, вбитого власними боярами 29 червня 1174 р. Через півроку після його загибелі Роман Ростиславич повернувся на київський престол. Поступово він відходить на другий план у політичному житті країни, а на перший висувається його енергійний, сповнений сил і честолюбства молодший брат Рюрик. Настав його час.

Після смерті Андрія Боголюбського становищу Ростиславичів у Києві та південній Руській землі почали загрожувати чернігівські Ольговичі — вічні суперники «Мономахова племені» в змаганнях за Київ. Скориставшись із поразки Ростиславичів від половців біля м. Раставця, глава Ольговичів Святослав Всеволодич висунув звинувачення проти одного з них, Давида, вимагаючи відібрати у нього волость. Роман київський відмовив йому. Тоді Святослав у липні 1176 р. наскоком захопив Київ. Ростиславичі зібрали військо, й Святослав не наважився битися з ними. Він утік за Дніпро. Певно, розуміючи, що Святослав не залишить Київ у спокої, не маючи ні сил, ні охоти для дальшої боротьби з ним, Ростиславичі уклали з чернігівським князем угоду: віддали йому Київ, а собі взяли Київську землю, яка й була тоді південною Руською землею. Потому Роман поїхав княжити до Смоленська й через чотири роки там і помер.

Компроміс між Ростиславичами й Ольговичами не задовольнив гарячого й рішучого Рюрика, що став фактичним главою свого клану. Він вважав права свого роду на Київ принаймні не меншими, ніж Ольговичів. Стосунки між обома кланами залишались напруженими до 1180 р., коли Святослав припустився помилки: вважаючи себе значно сильнішим від Ростиславичів, він вирішив вигнати їх з Київщини і спробував на «ловах» (полюванні) схопити одного з них, Давида. Спроба не вдалася, і наляканий більш ніж імовірною відплатою Ростиславичів, Святослав утік до Чернігова. Рюрик удруге вокняжився в Києві. Прихильний до нього київський літописець занотував: «Рюрик почув, що Святослав утік за Дніпро, в’їхав до Києва у неділю й сів на столі діда свого й брата свого». Це сталося навесні 1180 р., бо був ще живий старший Ростиславич Роман (помер 14 червня 1180 р.).

Вокняжившись у Києві, Рюрик успішно відбив атаки Святослава. Він завдав поразки небожеві чернігівського князя Ігореві й приведеним половцям. Але восени наступного, 1181 р. Рюрик вирішив знову укласти компромісну угоду з Святославом. Це притому, що він мав перевагу в силі й стратегічну ініціативу. Київський літопис чітко й лаконічно виклав зміст угоди: «Рюрик... розміркував із своїми мужами, що Святослав є старшим від нього роками^[43], й уклав угоду я ним: поступився йому старійшинством^[44] і Києвом, а собі взяв всю Руську землю». Отже, було по суті відновлено становище, яке склалося восени 1176 р.

Не може не постати запитання: чому це Рюрик удруге добровільно віддав Київ Святославу Всеволодичу? Джерела відповідають суто формально: він був молодшим від Ольговича, от і передав йому головний руський престол. У дійсності все було, певно, набагато складніше. Звичайно історики пояснюють це зовні нелогічне рішення Рюрика його розумінням військової переваги клану Ольговичів. І цього не можна повністю відкидати. Однак здається, що справа полягала в іншому.

Попри всю свою запальність і войовничість, Рюрик все ж таки був проникливим політиком. Подібно до деяких інших, менш сильних князів, він бачив, які нещастя приносить Руській землі відсутність сильної центральної влади, нескінченні чвари між князями за міста й землі, кривава боротьба навколо київського великокнязівського столу. Тому можна вважати, що він свідомо віддав Київ супернику, аби забезпечити мир і спокій у Південній Русі. Володіння Руською землею, тобто Київщиною, давало йому високий статус і ставило лише трохи нижче самого великого князя київського (до речі, з цього часу літописи теж називають Рюрика великим князем).

На Русі 1181 р. встановився дуумвірат Святослава й Рюрика. Аж до смерті Святослава Всеволодича (25 липня 1194 р.) політичне становище в Південній Русі було відносно стабільним, чим вигідно відрізнялося від Русі Північної, де великому владамиро-суздальському князеві Всеволоду Велике Гніздо не завжди вдавалося стримувати міжкнязівські чвари, а то й війни.

Дуумвіри мали одним з чільних своїх завдань масштабну боротьбу з хижим Половецьким степом. Святославу довелось погіршити стосунки з своїми друзями й постійними союзниками в боротьбі з іншими князями — половецькими ханами. Протягом 1183–1194 рр. Святослав із Рюриком здійснили кілька походів на половців, серед яких були й успішні: 1183, 1185 і 1190-го рр. Часто справу псувала непослідовність Святослава, що не раз ухилявся від походів проти старих друзів-ханів.

Після кончини Святослава Рюрик Ростиславич став нарешті єдиновладним київським великим князем. Незабаром з’ясувалося, що як одноосібний володар він дуже програє членові дуумвірату. Рюрикові не вистачало хитрості й обачливості Святослава, він у всіх випадках ішов напролом. Незадоволених його рішучою і владною рукою удільних князів утихомирював мечем. А 1195 р. проти нього піднявся зять, енергійний волинський князь Роман Мстиславич, якому він спочатку дав, а потім відібрав на користь Всеволода суздальського п’ять міст на півдні Київської землі. Щоправда, Рюрик намагався владнати справу миром, надавши Романові замість віднятих інші володіння. Однак запальний і мстивий зять не вгамувався: він продовжував шарпати західний рубіж Київської землі.

Як сповіщає київський книжник, «Роман погордував тією волостю (що дав йому Рюрик), намагався звинуватити свого тестя, не бажав з ним миру, здумав із своїми мужами (боярами) і послав до Ольговичів — до Ярослава Всеволодича в Чернігів; поцілував із ним хрест, закликаючи його на Київ, на тестя свого». До часу Рюрикові пощастило захиститись від енергійного зятя. Романові навіть довелося просити вибачення у тестя. Та вирішальне зіткнення між ними було попереду.

Становище Рюрика стало загрозливим у 1199 р., коли Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню, створивши величезне й могутнє князівство. Він перестав приховувати ворожі наміри щодо тестя. Тому Рюрик змовився з Ольговичами й зібрався було в похід на Галич. Але чудовий стратег і полководець Роман випередив його і напав на Київську землю. Союзники перебігли від Рюрика до Романа (що було характерним вчинком для Ольговичів, які завжди були на боці сильнішого в будь-якому конфлікті). Кияни ж відчинили браму перед галицько-волинським князем, побоюючись штурму й розграбу-вяння галичанами и волинянами свого міста. Рюрику довелось тікати в Киева, де Роман посадив свого родича Інгвара луцького.

Та тільки-но Роман повернувся до Галича, як Рюрик разом з жадібними Ольговичами й найнятою за великі гроші половецькою ордою вдерся до Києва й страшенно розграбував його, помстившись на городянах за те, що вони без опору впустили до міста галицько-волинського князя. Це сталося 2 січня 1203 р. Суздальський літописець (Київський літопис початку XIII ст. не зберігся) емоційно відобразив ту страшну подію: «Здобутий був Київ Рюриком і Ольговичами, й усією Половецькою землею, і сталося велике зло в Руській землі — такого зла ще не було від хрещення (Русі) над Києвом». Нападники «не лише один Поділ здобули й спалили, але й Гору (Горішнє місто) взяли, й митрополію святу Софію розграбували, й Десятинну святу Богородицю обідрали, і монастирі всі й ікони облупили, а інші забрали, і хрести чесні, й сосуди священні, й книги, й одяг блаженних перших князів...»

То був моральний крах Рюрика як політика та й, по суті, його політична смерть. Неймовірно важко зрозуміти варварський і нелогічний вчинок князя, котрий кілька років сидів на київському престолі, а перед тим разом з братами Ростиславичами добивався його. Можливо, Рюрик просто не зміг стримати захланних і жорстоких половецьких ханів, коли вони увірвалися до Києва? Про те ми ніколи не дізнаємося...

Після нечуваного злочину, заподіяного ним Києву й киянам, Рюрик не наважився посісти великокнязівський престол і повернувся до свого домену Овруча. Незабаром потому він присягнув Романові Й таки вокняжився в Києві. Та його дні були вже лічені. Кияни зустріли його вороже. Мабуть, не без сприяння київських бояр влітку 1204 р. Роман Мстиславич схопив Рюрика й силоміць постриг його в ченці. Здавалось, на цьому політична кар’єра немолодого вже Рюрика скінчилася.

Та несподівано доля востаннє посміхнулася йому. В червні 1205 р. у Польщі випадково загинув Роман Мстиславич. Рюрик Ростиславич негайно скинув рясу й повернувся до політичного життя. Він знову вокняжився в Києві. В союзі з Ольговичами Рюрик 1205 і 1206 рр. здійснив походи на Галич, жадаючи помститися на вдові й малих дітях Романа: Данилові й Васильку. Коли союзники поверталися з другого походу, один з Ольговичів — Всеволод Святославич Чермний (Рудий) віроломно полонив Рюрика й примусив його відмовитися від київського столу. Тому довелося повертатися до Овруча. Щоправда, Рюрик ще посидів (з перервами) на великокнязівському престолі з вересня 1206 по 1210 р.

Та кращі часи Рюрика вже минули. Він не мав сили не те. щоб стабілізувати становище в Південній Русі, а й щоб утриматися в стольному граді. Під тиском літ і Ольговичів він 1210 р. був змушений передати Київ Всеволоду Чермному й узяти собі Чернігів. У цьому чужому для нього місті, оточений неприязними до нього городянами й боярами, Рюрик помер 1212 р. Він не раз сидів на київському престолі, але не цінував як слід ні його, ні самого золотоверхого Києва.

ГЕРОЙ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»

Химерною буває людська доля й людська слава. Князівська — особливо. Ніхто не зможе відповісти на просте питання: чому це другорядний, удільний князь, котрий встиг заплямувати себе приятелюванням з половецькими ханами й використанням їх у боротьбі проти інших руських князів, раптом був оспіваний у героїчній поемі як самовідданий і мужній борець із кочівницьким степом?! Походові Ігоря Святославича на половців 1185 р. присвячена і докладна літописна повість, включена до Київського ізводу, яка також на всі лади вихваляє Новгород-сіверського князя.

Адже й серед попередників, і серед сучасників Ігоря було чимало дійсно послідовних і героїчних бійців з хижими половецькими ханами. Досить назвати Володимира Мономаха, Святополка Ізяславича, Романа Мстиславича, Рюрика Ростиславича... Але жоден з них, навіть великий Мономах, не удостоївся такої честі в староруському письменстві, як наш герой. Це виглядає ще більш дивним, ніж оспівування Ігоря в «Слові о полку Ігоревім».

При всьому тому не хочеться, щоб у читача одразу склалось враження про Ігоря Святославича як про негативну постать давньоруської історії. У цьому запальному і часом невірному князеві було чимало симпатичних рис. Він був зовсім неоднозначною історичною особою, а лише подібною до свого суперечливого, кривавого часу, в загальній картині якого, створеній літописами, переважають все ж таки темні фарби.

Ігор народився 12 квітня 1151 р. у родині чернігівського князя Святослава Ольговича, тодішнього глави могутнього князівського клану Ольговичів, що, отаборившись у Чернігово-Сіверській землі, довгі десятиліття суперничали з нащадками Володимира Мономаха за Київ. Він був онуком сумно відомого на Русі Олега Святославича, влучно названого в «Слові» «Гориславичем». Невідомий нам автор «Слова» не випадково зробив одним із своїх героїв Олега «Гориславича»: Ігор успадкував у свого бунтівного діда чимало рис характеру й політики, насамперед дружбу з половецькими ханами й залучення їх до міжкнязівського суперництва на Русі. Він одружився з дочкою Ярослава Володимировича галицького Єфросинією, від якої мав п’ятьох синів: Володимира, Романа, Олега, Святослава, Ростислава, а також дочку, не названу в літописах на ім’я. Ось майже все, що можна сказати про Ігоря та його родину.

Політична кар’єра почалася досить пізно, коли йому було близько тридцяти років. Його старший брат Олег був Новгород-сіверським князем, і після смерті батька (1164) до нього поїхав жити 13-річний Ігор. Сіверська земля була однією з двох складових частин великого Чернігівського князівства (інша — власне Чернігівщина). Її другим за значенням містом був Путивль. Чималими містами Сіверщини були також Трубчевськ, Курськ і Рильськ. Коли Ігореві виповнилося 18 років, він разом з іншими Ольговичами взяв участь у ганебному поході на Київ 1169 р. і розграбуванні стольного града. Його провина перед киянами виглядатиме меншою, якщо взяти до уваги, що він не міг ослухатися старших Ольговичів, що діяли в союзі із суздальським князем Андрієм Боголюбським.

Влітку 1171 р. Ігор Святославич уперше зустрівся на полі битви з половецькими ханами Кобяком і Кончаком. Тоді вони були ворогами Ольговичів. 20-річний Ігор на чолі дружини хоробро бився з половцями і завдав їм поразки. А 1173 р. Ольговичі за ініціативою Боголюбського пішли зі своїми дружинниками в складі його війська на смоленських князів Ростиславичів, що заволоділи Києвом і Київською землею. Разом з братом Боголюбського Всеволодом Ігор облягає Вишгород, але невдало.

Протягом 1170-х рр. наш герой залишався безземельним князем, якого тримав при собі й годував старший брат Олег. Двозначне становище, по суті, князя-ізгоя, мабуть, негативно вплинуло на характер і вдачу Ігоря Святославича — він зробився невитриманим, мстивим і не поважав міжкнязівських договорів. З легким серцем усе своє свідоме життя приятелював із страшними ворогами Русі половецькими ханами й залюбки користався з їхньої воєнної допомоги при досягненні особистих цілей. Все це варто пам’ятати, розглядаючи далі життєвий шлях персонажа цього нарису.

Нарешті, на 29-му році життя Ігор одержав князівський стіл, і не який-небудь там трубчевський, а великого й багатого Новгорода-Сіверського, волость якого за розмірами перевищувала Волинське або Переяславське князівства, що мали вищий статус. Того року помер його брат Олег, і тодішній глава Ольговичів Святослав Всеволодич чернігівський передав Новгород-Сіверський Ігорю. Відтоді він стає ще міцніше прив’язаним до свого клану.

Коли взимку 1180–1181 р. Святослав Всеволодич пішов війною на суздальського князя Всеволода Велике Гніздо, він наказав Ігореві «стеречи» Чернігів від можливого нападу союзників Всеволода. А влітку 1181 р. Ігореві довелося взяти збройну участь у тій боротьбі за Київ, яку вів Святослав із главою смоленських Ростиславичів Рюриком. Святослав доручив йому разом з половцями зайняти позиції вздовж лівого берега Дніпра. Однак біля Чортория, під самим Києвом, добірний полк Ростиславичів завдав нищівної поразки Ігорю з половецькою ордою. Половецьких воїнів частково порубали, частково потопили в Дніпрі, а решту забрали в полон. Київський літопис іронічно розповідає, як «Ігор, побачивши, що половці переможені, і так з Кончаком, вплигнувши до човна, тікав на Городок до Чернігова».

Дружні стосунки з Кончаком (пізніше він породичається з ним, одруживши старшого сина з Кончаківною), постійне звертання по допомогу до нього та інших ханів неодноразово ставили Ігоря в незручне становище, коли суспільство вимагало від своїх князів дати одкоша хижим половецьким ханам. 1183 р. Ігор відмовився взяти участь у великому й, як виявилось, переможному поході в Половецький степ багатьох південноруських князів під проводом Святослава Всеволодича київського і володаря південної Руської землі Рюрика Ростиславича. Проте, дізнавшись, що невеликий загін половців вдерся у Чернігівську землю, він був змушений напасти на них з бойовою дружиною. Те ж саме трапилося і 1185 р.

Тоді в лютому місяці головний приятель Ігоря в половецькому стані Кончак вторгся на Русь і, як емоційно оповідає київський літописець, «збирався захопити гради руські й спалити вогнем». Йдучи на Київ, Кончак намагався забезпечити нейтралітет частини Ольговичів. Тодішній чернігівський князь Ярослав Всеволодич охоче розпочав переговори з ним. Довідавшись про це, Святослав Всеволодич застеріг брата від приязні з Кончаком і попередив, що сам збирається в похід проти кочовиків. Ярослав ухилився від спільної експедиції південноруських князів проти ворога.

Ухилився й наш герой. Прихильний до нього київський літописець вигороджує його. Мовляв, Ігор зібрався у похід на Кончака й мав вирушити берегом Сули, аж раптом на землю впав такий туман, що нічого не було видно. Й Ігор відмовився від походу. Тим часом 1 березня 1185 р. на р. Хоролі об’єднані сили південноруських князів на чолі з Святославом і Рюриком завдали нищівної поразки Кончаку. Розгром половецької орди врятував міста й села південного порубіжжя Русі з степом. Через два місяці, 21 квітня, воєвода Святослава Роман Нездилович з кіннотою чорних клобуків знову пішов у степ і захопив багато полонених і табуни коней.

Бойові дії Русі проти половців високо піднесли авторитет руських князів, що брали участь у них, дуже й дуже збагатили їх. На тлі загальної радості чернігівські Ольговичі Ярослав та Ігор виглядали ганебно. Суспільство засудило їх як пособників ворога, а воїни їх дружин ремствували, бо залишились без здобичі. Певно, нестерпна моральна ситуація загального осуду й презирства підштовхнула запального Ігоря Святославича до відчайдушної, погано підготовленої експедиції до Половецького степу.

Не встиг Роман Нездилович зі славою і полоном повернутись до Києва, як у 20-х числах квітня 1185 р., за свідченням київського книжника, «Ігор Святославич, онук Олегів^[45], поїхав із Новгорода (Сіверського)... взявши з собою брата Всеволода з Трубчевська, Святослава Ольговича, свого небожа, з Рильська, Володимира, сина свого, з Путивля... Цими словами й починається введена до Київського літопису осібна повість про похід Ігоря Святославича до Половецького степу.

Початок цього нещасливого для русичів походу поетично зображено в «Слові о полку Ігоревім»:

Воїнство під стягами Ігоря зібралося хоч і хоробре, але малочисельне. Адже у похід вибрались так звані молодші — удільні — князі, в кінних дружинах яких налічувалося лише по кілька десятків, добре, як сотня воїнів. Навряд чи було чисельним і допоміжне піше військо. Історики багато сперечалися з приводу того, які помилки і коли зробив командуючий тим слабосилим військом Ігор Святославич. Та навіть якби він був полководцем, чий талант дорівнював воєнному генієві самого Володимира Мономаха, цей похід заздалегідь був приречений на неуспіх — половці мали чисельну перевагу у десятки разів.

Недарма навіть великі князі київські, починаючи з Святополка Ізяславича (1093–1113), майже ніколи не ризикували йти на половецьких ханів самостійно, а збирали під своїми хоругвами якомога більше князів з бойовими дружинами і загонами. Не зайве додати, що свій сепаратний похід Ігор задумав і здійснив потай від свого родича й головного сюзерена, великого князя київського Святослава. Мабуть, він розумів, що той заборонить йому цю відчайдушну вилазку...

Військо Ігоря рухалося швидко й за 9 днів дісталося до Дінця. Там 1 травня 1185 р. воїни побачили сонячне затемнення, що вважалося передвісником лиха:

У літописній повісті про похід Ігоря про затемнення сонця розповідається дещо інакше: «Коли йшли вони до Дінця-річки, в час вечірній, Ігор поглянув на небо й побачив сонце, що стояло, мов місяць, і мовив боярам своїм і дружині своїй: «Чи бачте, що це за знамення?» Вони подивились, побачили й схилили голови. І сказали мужі: «Княже, не на добро знамення це». Ігор же мовив: «Браття й дружино! Таємниці Божої ніхто не знає, а знаменню творець Бог і всьому світові своєму, а що нам Бог зробить, на добро чи на наше зло, то ми побачимо».

Перша сутичка з половцями принесла русичам перемогу. Кочовики, найімовірніше, піддались, щоб заманити воїнство Ігоря в глиб степу, де на нього чатували головні сили Кончака: «Половці побігли до веж (своїх стійбищ). Руські (воїни) дійшли до веж і взяли полонених. Інші ж уночі приїхали до полків з бранцями» (Київський літопис). Цю першу, таку солодку, перемогу Русі над степовиками «Слово о полку Ігоревім» зобразило так:

Переможці заночували в полі. Узятий ними полон обмежував їхні бойові можливості. А кидати полонених нікому не хотілося. Все це сталося 10 травня. На другий день Ігор та інші руські князі раптом виявили, що вони оточені незліченними половецькими полками. З’їхалися зі своїми силами майже всі половецькі хани, більшість яких жадала помститися на русичах за поразки 1183-го і весни й зими 1185 р. Повість про похід Ігоря Київського літопису й Суздальський літопис твердять, що ця вирішальна битва чернігівських князів з половецькими ханами тривала три дні. Автор «Слова» теж знає, що русичі зазнали поразки на третій день бою. Прекрасна пам’ятка давньоруської літератури набагато яскравіше від літопису зображує ту битву:

Майже все руське військо загинуло в бою, а князі на чолі з Ігорем потрапили до полону. Ігор бився хоробро, й половці взяли його пораненим. З великою ордою Кончак напав на Переяславщину одразу по перемозі над Ігоревим військом. Святослав Всеволодич зміг захистити Київ з Правобережжям Дніпра, але половці розграбували Лівобережжя аж до Переяслава. Нерозумні, азартні й спонтанні дії новгород-сіверського князя та його родичів погіршили становище Київської Русі в її протистоянні зі степом.

Що ж до самого Ігоря, то він зумів через недовгий час втекти з половецького полону. Літописна повість про його похід так розповідає про втечу: «Коли він (Ігор) був у половців, знайшовся там муж, половчанин родом, ім’я йому Лавр^[46]; той узяв добру думку і сказав (князеві): «Піду з тобою в Русь». Ігор спочатку не вірив йому...». Радники новгород-сіверського князя, бояри і дружинники, що були з ним у полоні, схилили його послухатися Лавра. Останній підготував втечу, добув добрих коней, і обидва вони, обманувши сторожу, подалися на Русь.

«Слово» експресивно зображує ту втечу Ігоря Святославича з половецького полону:

Дійсність, однак, була прозаїчнішою. Життя нічому не навчило нашого героя. 1191 р. він знову здійснює сепаратний похід проти половецьких ханів, що приніс йому незначний успіх. Та швидко потому починає об’єднувати сили з кількома князями в боротьбі з кочовиками південних степів. Незабаром Ігор очолив похід молодших Ольговичів на половців. Серед учасників походу були його брат Всеволод, три сини Святослава Всеволодича київського та ін. Отож експедиція проходила під егідою великого князя. Однак, дізнавшись про те, що половецькі хани чекають на них у степу, й зваживши сили, Ігор повернув назад. Досвід і мудрість, хай і запізно, все ж таки прийшли до нього.

Разом з іншими Ольговичами Ігор протягом 1194–1196 рр. бореться за землі в межиріччі Оки та Волги з владимиро-суздальським князем Всеволодом Велике Гніздо. Сторони уклали мир. Лише 1198 р. по смерті брата в перших Ярослава Всеволодича він посів чернігівський престол і, нарешті, висунувся у перший ряд давньоруських князів. Та йому вже недовго залишалося жити. Три останніх роки Ігореві доводилося відстоювати Чернігів від зазіхань синів покійного Святослава Всеволодича. Він так і помер 1201 р. чернігівським великим князем.

Галицько-Волинська Русь

У середині XII ст. Київська Русь стрімко занурюється у вир феодальної роздробленості. Канули в Лету колишня єдність і грізна для ворогів згуртованість Давньоруської держави. В IX — першій половині XII ст. все життя східнослов’янського суспільства зосереджувалось навколо Києва. За своїм політичним, економічним і культурним значенням Київ, неначе Монблан над Альпами, підносився над іншими руськими містами. Протягом кінця XI — першої половини XII ст. на Русі особливо активно розвивалося міське життя. Розбудовувалися старі міста: Новгород, Чернігів, Полоцьк, найперше сам Київ, виникали й набирали сили нові, серед яких особливо помітними були Галич і Владимир на Клязьмі. Феодальна верхівка тих міст прагнула до незалежності від Києва, домагалася політичної та економічної осібності своїх земель. Все це далося взнаки в середині XII ст., коли Русь, одноосібна монархія, перетворилася на монархію федеративну, своєрідний союз багато в чому автономних князівств. Саме з середини XII ст. маємо можливість говорити про більш-менш автономне життя Волинського та Галицького князівств, що вкупі становили Галицько-Волинську Русь.

Якби поглянути з пташиного польоту на Галицько-Волинську Русь, то можна було б побачити родючу рівнину, напоєну багатьма річками, серед яких виділялися Дністер, Західний Буг, Південний Буг, Збруч, Случ, Серет. Із заходу вона межувала з Польщею й Литвою по річках Вепреві й Вислоці, на сході — з Київською землею по Горині й Серетові; на півночі обмежувалась Західним Бугом, на півдні — Дністром. Кордон між Галицькою землею та Угорщиною становили Карпати.

Обидві землі, Галицька й Волинська, склалися досить пізно, протягом XII ст. Тому були вагомі причини. В часи існування централізованої монархії на Русі вони лишалися на периферії її політичного та економічного життя. Волинь, наприклад, була доменом київських великих князів. Становище змінилося, коли влада Києва на місцях послабшала і там піднеслася земельна аристократія, що воліла сама порядкувати у своїх землях. Особливо яскраво це видно на прикладі Галицького князівства.

Політична історія Волині й Галичини відома до середини XII ст. у найзагальніших рисах. Причиною тому є гранична скупість звісток «Повісті временних літ» та інших літописів про ті землі. Напевне, вони просто не цікавили книжників, котрі зосередили увагу на житті стольного града Києва й високих справах державної та міжнародної політики. З літопису Нестора відомо, що Володимир Святославич посадив наприкінці X ст. сина Всеволода у Володимирі Волинському. Так само Ярослав Мудрий тримав там своїх синів — Святослава, а потім Ігоря.

Однак кончина Ярослава, що змінила характер влади на Русі (як пам’ятає читач, утворився тріумвірат його синів — Ізяслава, Святослава й Всеволода), збурила доти спокійне життя Волинської землі. Старший син Ярослава Ізяслав близько 1060 р. приєднав Волинь до своїх володінь, не бажаючи мати там осібного князя, хай і залежного від себе. По загибелі Ізяслава в міжусобній боротьбі 1078 р. молодший брат Всеволод, що замістив його в Києві, також вважав Волинь сімейним володінням.

Проте онук Ярослава Мудрого Давид, син Ігоря (котрому, згідно із заповітом Ярослава, дістався Володимир разом з Волинською землею), дивився на Волинь як на спадкове своє володіння. Він усе життя боровся за володимирський князівський стіл, не зупинившись перед убивствами конкурентів і осліпленням теребовльського (в Галицькій землі) князя Василька Ростиславича, чим викликав загальний осуд у суспільстві. На князівському з’їзді у Витичеві 1100 р. у Давида відібрали Володимир Волинський, давши взамін глухі міста у Східній Волині, ближче до Києва. В одному з них, Дорогобужі, бунтівний князь 1112 р. закінчив свої дні. А Волинська земля надовго опинилася в руках тих князів династії Рюриковичів, що посідали великокнязівський київський престол: Святополка Ізяславича, далі Володимира Мономаха та його наступників, зокрема Мстислава Ізяславича, батька Романа.

Галицька земля є досить пізнім суспільно-територіальним утворенням. Сам Галич — головне місто, навколо якого та земля і склалася, неначе несподівано виринає на сторінках літописів лише під 1140 р. Справа у тому, що Галицька земля утворилася на фундаменті двох старших від неї земель: Перемишльської на південному заході й Теребовльської на сході її майбутньої території. Образно кажучи, середина між тими давніми землями до часу залишалася мало «окняженою», що й перешкоджало їх злиттю. У Перемишлі й Те-ребовлі сиділи осібні князі, кожний в яких не збирався об’єднуватися в іншим.

Та ось протягом 20–40-х рр. XII ст. праправнук Ярослава Мудрого Володимирко Володаревич, котрий по смерті батька успадкував Перемишль із землею, поступово заволодів і Теребовлем, і Галичем, який, слід гадати, виник близько кінця XI — початку XII ст. Нове князівство, що в 40-х рр. дістає в літописах назву Галицького, стрімко підноситься і одразу посідає важливе місце на політичній мапі Давньої Русі, що тільки-но вступала в добу феодальної роздробленості. На території Галицького князівства до середини 40-х рр. залишався єдиний острівець незалежності — маленьке Звенигородське князівство, де сидів племінник Володимира Іван Ростиславич. Сутичка між могутнім сюзереном і непокірним васалом — саме таким малює Івана літопис — була неминучою.

На початку 1145 р., як оповідає Київський літопис XII ст., князь Володимирко виїхав з Галича «на лови» (полювання) до Тисьмениці. Одразу «галичани послали по Івана Ростиславича до Звенигорода і ввели його до себе в Галич». Таким чином, Іван не став чекати, коли Влодимирко нападе на нього, а зробив випереджаючий хід. Однак утриматися в Галичі Ростиславу не пощастило. Володимирко з дружиною обложив його у місті. Облога тривала три тижні. Іван неодноразово здійснював сміливі вилазки, під час яких, згадує літописець, «багато падало (людей) з обох сторін». Наприкінці третього тижня він з дружиною зумів вирватися з оточеного Галича на Дунай — у місця, де збиралася тогочасна давньоруська вольниця, так звані бродники. Звідтіля перебрався до ворога Володимирка, київського князя Всеволода Ольговича.

Наступні двадцять років свого життя Іван Ростиславич проведе у становищі вигнанця — князя-ізгоя, як говорили тоді. Він служитиме, й за чималі гроші, різним давньоруським князям, посидить у в’язниці в Суздалі у Юрія Долгорукого, а потім очолить дунайську вольницю в боротьбі проти сина Володимирка Ярослава, домагаючись галицького престола. Іван загине від руки підісланого Ярославом убивці 1162 р. у далекому візантійському м. Фессалоніці, куди занесла його доля.

Ми приділили увагу бунтівному князеві Івану Ростиславичу ще й тому, що з цим ім’ям пов’язана сторінка історичного минулого нашого народу — військова діяльність бродників і берладників, у яких дехто з вчених вбачає давньоруських попередників козацтва. Люди, які випадали з суспільства, існували завжди. Причини тому були різні: небажання миритися з соціальною несправедливістю, служити тим, кого вони вважали не гідними того, намір пошукати щастя в далеких світах, прагнення помірятися силою з ворогом тощо. Писемні та археологічні джерела переконують у тому, що місцем проживання давньоруської вольниці в XII–XIII ст. було пониззя Дунаю, — взагалі-то небезпечне для життя, оскільки там, починаючи з VI ст., майже безперервно перебували орди кочовиків: гунів, аварів, болгар, угрів, печенігів, торків, половців. Тому вижити в умовах безперервних ворожих вторгнень могли лише сильні й войовничі люди.

Населення давньоруських міст Подунав’я, які утворилися у IX–X ст., завжди було незалежним від київських і будь-яких інших князів узагалі, в тому числі й галицьких. «Повість временних літ» під 1116 р. повідомляє, що Володимир Мономах прагнув поширити владу Києва на подунайські, певно, населені русичами міста. Та спроба могутнього володаря не мала успіху. Тому до пониззя Дунаю поступово переселялися волелюбні люди з різних земель і князівств Київської Русі, про що маємо свідоцтва візантійських істориків XI ст. Михаїла Аталіата й Анни Комніної.

Зміна одних кочовиків іншими у причорноморських степах не обминула й Подунав’я. У другій половині XI ст. половці витиснули печенігів з межиріччя Дунаю й Дністра. Русичі, що жили там, скупчуються в порізаному дрібними протоками пониззі Дунаю, в містах, що стояли здебільшого на численних відгалуженнях великої ріки. Наші літописи та іноземні джерела сповіщають, що половецькі орди постійно спустошували ті землі. Однак давньоруська людність Подунав’я зуміла вижити в умовах безперервних вторгнень кочовиків. Там помалу склалося войовниче населення, яке пам’ятки писемності називають бродниками.

Термін «бродник» походить найімовірніше від іменника «брід» й утвореного від нього дієслова «бродити». Французький мовознавець-славіст Е. Лозован довів, що суфікс -ник у цьому слові означає професію, а не місце проживання. Він встановив, що з XI ст. у ряді західноєвропейських мов з’являються поняття, тотожні давньоруському «бродник» і завжди з тотожним значенням: той, що долає броди, або керманич поромів, човнів та ін.

Виходить, що бродники жили на річках, які були шляхами торгівлі й воєнних походів. Такі річки були небезпечними для човнів, бо мали перешкоди: пороги, мілини, бистрини тощо. Тому купці й інші переїжджі потребували допомоги місцевих жителів, що правили їм за лоцманів, були знавцями небезпечних місць на воді.

Щоправда, визначення бродників як людей, котрі мали мирну професію лоцманів, неначе суперечить джерелам, що описують їх войовничими. Думаємо, що повне небезпек життя в Подунав’ї змусило місцеве населення будувати захисні укріплення, зводити фортеці й опановувати навички для війни. З часом серед бродників утворились постійні, а потім і професійні військові загони, що були здатні захистити свою землю й навіть виступати в ролі найманої сили. Наприклад, Никонівський літопис під 1146 р. сповіщає, що на допомогу чернігівському князеві Святославу проти київського — Ізяслава прийшло 14 000 бродників. Навіть якщо це число й перебільшене, все одно доводиться визнати, що бродники являли собою чималу силу. У переліку учасників однієї з найбільших битв на Русі XIII ст. — Липицькій 1216 р. між новгородським і володимиро-суздальським князями — бродники називаються поряд з великими військовими контингентами муромців і городчан.

Хоча джерела, в основному, обмежують землю бродників Нижнім Подунав’ям, є підстави вважати, що вони жили на більш широкому просторі — в межиріччі Дністра й Дунаю. Вітчизняні джерела знають бродників і під ім’ям берладників. Розповіді літописів про берладську вольницю дозволяють, здається, зрозуміти мотиви, якими керувалося багато людей, котрі йшли жити до пониззя Дунаю.

Серед панівних верств Давньоруської держави Берладь вважалася місцем, де скупчувався всілякий «темний люд», вигнанці з феодального суспільства. На це вказують слова могутнього володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, що їх він презирливо кинув залежному від нього князю Давиду Ростиславичу, виганяючи зі свого князівства: «А ти піди до Берладі, а в Руській землі не велю тобі бути». Для князя Андрія та інших можновладців Берладь і взагалі межиріччя Дністра й Дунаю були символом беззаконня і «воровства» (розбійництва). Напевне, тому літописці, слухняні виразники станових інтересів князів і бояр, прозвали Івана «Берладником», що в їхньому розумінні це означало: голодранець, волоцюга й розбійник. Іван не сидів у Берладі, як би годилося тамтешньому князеві, а все життя ходив від одного князя до іншого, служачи їм з бойовою дружиною.

1158 р. він вступив у двобій з самим Ярославом галицьким, спираючись на великі загони берладників. Як відзначив київський літописець, «Іван же став у містах Подунайських, і прийшло до нього половців багато, і берладників у нього скупчилося 6000», що свідчить промісцеве, дунайське походження тих берладників. 1159 р. берладники Івана оволоділи київським торговим портом Олешшям на Дніпрі, але не змогли втриматися там. Можна припустити, що слово «берладники» було назвою тих бродників, котрі пішли за Іваном Ростиславичем. Напевне, тому згадки про берладників зникають з літописів по смерті того князя-ізгоя.

Іванові Ростиславичу не вдалося скинути Ярослава з галицького стола. Той просидів на ньому чверть століття, ставши одним з найсильніших і найбільш поважаних у давньоруському суспільстві володарів. Про нього з шаною пишуть Київський та інші літописи, його залічив до числа головних руських князів співець «Слова»:

Творець «Слова» змальовує могутнього володаря, що повелівав Києвом і «замкнув на замок» свої рубежі від Угорщини та Візантії. В цих рядках є перебільшення дійсної ролі Ярослава на Русі, природні для художнього твору піднесено-романтичного стилю. Втім Ярослав, хоча й не «одчиняв браму Києву», тримався з київським великим князем як рівний і зумів провадити незалежну від нього політику. Його дружини відбили наступ київських полків. Та й рубежі Галицького князівства ніколи не сягали Дунаю, де жила, як відзначалося, незалежна бродницька вольниця. Отже, галицькі землі не сусідили з візантійськими.

Але такою вже буває внутрішня, а не буквальна правда великих творів літератури, — а «Слово о полку Ігоревім», безперечно, до них належить! — що вони, не будучи точними в деталях, вірно відбивають суть справи. Ярослав, прозваний у «Слові» за мудрість Осмомислом, проводив умілу й корисну для Галицького князівства політику стосовно традиційного партнера давньоруських володарів у дипломатії та економіці — Візантійської імперії.

У 60-х рр. він уклав угоду з Угорщиною, спрямовану проти Візантії, й підтримав суперника імператора Мануїла I Андроніка Комніна. Київський літописець зазначив, що 1164 р. «прибіг з Царгорода царів брат кюр (член імператорської родини) Андронік до Ярослава в Галич, і прийняв його Ярослав з великою любов’ю». Галицький князь став другом вигнанця, ввів його навіть до своєї ради, дав йому «кілька міст на втіху». Мануїлові I довелося миритися з родичем і присилати за ним до Галича посольство. Показово, що коли через двадцять років Андронік, котрий на той час був візантійським імператором, потрапив під загрозу скинення з престолу, він знову спрямував свій погляд до Ярослава. Але втеча не вдалася.

Здавна у вчених викликав інтерес загадковий вираз із «Слова»: «Стріляєш... на султанів у далеких землях». Адже відомо, що Ярослав ніколи не залишав свого князівства. Ще в 40-х рр. XIX ст. російський філолог Д. Дубенський запропонував таке пояснення таємничих слів поеми. Близько 1185 р. германський імператор Фрідріх Барбаросса готувався до хрестового походу в Палестину. Не виключено, що галицькі воїни разом з уграми могли взяти участь у поході чи, принаймні, збиралися це зробити. Така думка видається слушною, бо взаємини Галицької Русі з Угорщиною та Германією в той час були тісними. Коли син Ярослава Володимир по смерті батька (1187) був скинутий з престолу боярами, Фрідріх Барбаросса сприяв його поверненню на батьківський князівський стіл. Угорський король також втрутився в конфлікт. Володимиру Ярославичу пощастило досидіти в Галичі до самої смерті, незважаючи на намагання сусіди, волинського князя Романа Мстиславича, скинути його з престолу.

На відміну від галицької, волинська історія другої половини XII ст. виглядає зовсім блідою. У ній ми не зустрінемо ні шаленої боротьби за владу, ні суперництва з Києвом, ні взаємин з Візантією, ні, тим більше, причетності до хрестового походу. Волинь, як і раніше, перебувала в сфері впливу великих князів київських. З 1170 р. у Володимирі Волинському княжив Роман Мстиславич, одержавши його у спадок від батька, Мстислава Ізяславича. Аж до смерті Ярослава галицького волинський князь перебував у глибокій тіні свого могутнього й уславленого сусіди. Роман був не тільки сміливим полководцем, а й розважливим політиком. Він розумів, що його нечисленній дружині не встояти перед військом Ярослава, яке не раз давало одкоша силам самого київського князя. Тому коли 1184 р. Ярославів син Володимир був вигнаний батьком з Галича і прийшов просити притулку в Романа, той не прийняв його. Як безсторонньо зауважив київський літописець, «Роман боявся його батька (Ярослава) і не дав йому в себе спочити».

Та помалу Роман підносить силу й загальноруський авторитет свого невеликого князівства. Він бере шлюб з дочкою київського великого князя Рюрика Ростиславича й при підтримці тестя починає відігравати дедалі помітнішу роль у політичному житті Руської землі. Та й сам не був обділений талантами державного діяча і воєначальника — поєднання, як на той повний небезпек період, нечасте.

1187 р., невдовзі по смерті Ярослава, Роман робить спробу заволодіти галицьким престолом. Вона не вдалася. Син Ярослава Володимир спершу з іноземною допомогою повернувся до Галича, а потім, визнавши себе васалом володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо, втримався на галицькому княжінні. Зваживши шанси, Роман вирішив на якийсь час зосередитись на політичному житті в Києві й навколо нього. Одержує від тестя невеликі володіння в Київській землі й помалу набирає сил і полководницького вміння. Гадаємо, що з цих володінь князь здійснив перший переможний похід проти грізних ворогів Русі — половецьких ханів у 1197-му чи 1198 р.

Угорський король Андрій був обраний Романом на союзника у прийдешній боротьбі за Галич. Роман не забув, що саме угорське військо перешкодило йому стати тамтешнім князем 1187 р., після втечі Володимира Ярославича до Германії. Вже давно Угорщина була головним союзником галицьких князів у змаганнях за першість на Русі. Тому Роман вирішив спертись на Андрія в суперництві з Володимиром галицьким і укласти союзну угоду з угорським королем. Те ж саме він вчинив і з Польщею. Шлях на Галич Роман забезпечив собі, отже, суто дипломатичними заходами.

Та у розпалі готувань до вирішального наступу проти Володимира Ярославича галицький князь несподівано помер. 1199 р., закликаний галичанами, Роман стає їх князем і об’єднує Галицьку й Волинську землі під своєю рукою. Так було створене Галицько-Волинське велике князівство, що одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Давньої Русі. Роман зробив столицею нового князівства Галич і перевів туди свій двір. За коротке, наповнене шумом походів і брязкотом битв, князювання в Галичі він вирішив кілька важливих завдань: здолав боярську опозицію, що обмежувала дії його попередників, навіть Ярослава Осмомисла; зміцнив західні кордони великого князівства; розгромив половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу. Нарешті, зав’язав рівноправні й дружні взаємини з Візантійською та Германською імперіями.

Разом з тим втручання до справ великої європейської політики коштувало Романові життя: 1205 р. він загинув біля польського міста Завихоста під час походу проти князя Лешка Краківського. Середньовічний польський історик Ян Длугош (XV ст.) був переконаний, що Роман прагнув завоювати Люблінську землю. По своїй передчасній кончині він залишив славу великого полководця й політика та двох малолітніх синів: чотирирічного Данила та дворічного Василька. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня і владна жінка, котра спиралася на волинське боярство, приведене Романом з Володимира до Галича, й на віддану чоловікові рицарську дружину. Та відразу княгиня наштовхнулася на шалений опір великої земельної аристократії Галицької землі.

Романові Мстиславичу здавалось, напевне, що він зламав спротив боярства Галича й Галицької землі. Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроністи, зокрема Кадлубек, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритись його владі. Але й тими жорстокими, прямо драконівськими заходами йому не пощастило викоренити боярську опозицію. Одні сховались у своїх маєтках чи втекли в гори, інші емігрували до Угорщини й дунайського Пониззя. І коли Романа не стало, боярські олігархи повернулись додому з вигнання або вийшли із схронів, щоб розпочати боротьбу проти Романового «племені» — дружини й малолітніх спадкоємців.

Галицьке боярство являло собою історичний феномен, якого не знали інші князівства й землі Південної Русі. Хіба що бояри Новгорода Великого, які майже щорічно виганяли свого князя й брали іншого, могли помірятися з галицькими свавільністю, пихою й безмежним властолюбством. Історикам невідомий початковий етап становлення економічної й політичної сили бояр Галицького князівства. Подібно до його стольного града Галича, бояри якось несподівано з’являються на сторінках літописів та польських хронік. І з’являються вони вже сильними й пихатими.

Перший відомий нам з джерел галицький князь Володимирко Володаревич ще сяк-так ладив з боярами. Але вже його наступникові Ярославу вони відразу ж заявили, що князь повинен їх «годувати й любити», як це робив його батько. Бояри порядкували в князівстві, безцеремонно втручалися в стосунки князя з іншими володарями Русі й зарубіжними князями й королями. Вони тримали під суворим контролем навіть особисте життя Ярослава, примушуючи жити з нелюбою дружиною. Щоб «заохотити» його до того, бояри ув’язнили на час свого пана й спалили на вогнищі коханку князя Анастасію, з якою його єднало давнє й глибоке почуття. Одним словом, боярські олігархи, і тільки вони, були справжніми господарями Галицького князівства до Романа. Мудрий і сильний духом Роман Мстиславич збирався позбавитися боярської сваволі, та не встиг довести справу до кінця. І от по його загибелі бояри прагнуть до реваншу.

У княгині Анни не було ні сили, ні досвіду, щоб починати нову війну за збереження єдності Галицько-Волинського великого князівства. Хоча державні права Романової вдови були визнані угорським королем Андрієм і польським князем Лешком, реальної допомоги княгиня від них не мала. Бояри прагнули будь-що позбутись владної Анни. Побоюючись за життя малих дітей, вона добровільно залишає Галич і перебирається до вотчини чоловіка — Володимира Волинського. А до Галицької землі бояри закликають сіверських князів Ігоревичів: Володимира, Романа, Святослава й Ростислава. Вони були синами прославленого в «Слові» Ігоря Святославича, але виявилися не гідними свого мужнього й чесного батька. Галицькі олігархи, звичайно, умисне закликали князів з далекої Сіверської землі, бо ті не мали коренів і володінь у Галицькому князівстві й повинні були потрапити в залежність від них.

Не встигла Анна опинитися у Володимирі на Волині, як під’юджувані боярами Ігоревичі починають її переслідувати. Галицький літописець повідомляє, що Володимир Ігоревич почав вимагати від міщан Володимира видати йому головою княгиню з малими дітьми. Побоюючись за своє життя й життя синів, Анна тікає з ними до Польщі. Так почалася багаторічна одіссея блукань малих синів Романа та їхньої матері по чужих світах. А в Галицькій землі й на Волині вокняжилися захланні й грубі сини Ігоря Святославича. Це сталося восени 1206 р.

Малого, чотирирічного, Данила відіслали до Угорщини, а сама Анна з дворічним Васильком опинилася при краківському дворі Лешка, де її, за словами галицького книжника, «з великою честю» прийняв польський князь. Однак той прийом був нещирим. Бо між Польщею та Угорщиною було укладено угоду, що передбачала поступове заволодіння ними Галицько-Волинською Руссю. Ще довгий час спадкоємці Романа Данило й Василько будуть чужими у батьківському князівстві, де порядкуватимуть то прийшлі здалеку князі-маріонетки, то угорські принци, то навіть місцеві бояри.

Боярство Галицької землі мирилося лише з тими князями, що були покірними його волі. Нащадки ж новгород-сіверського князя, як швидко з’ясувалось, вбиралися правити самі, без боярської указки. Ось чому незабаром по закликанні до Галицько-Волинського князівства Ігоревичів між ними й феодальною аристократією почалися суперечки, що переросли у шалену ворожнечу. Бояри майстерно розпалювали незгоди між недалекими Ігоревичами: Володимиром, який княжив у Галичі, та його братом Романом, що сидів у Звенигороді. Незгодами між боярством та Ігоревичами скористався удільний князь міста Белза на Волині Олександр і захопив стольний град Володимир. Як тужливо зауважив галицький літописець, «великі чвари почалися в Руській землі».

Події політичного життя Галицько-Волинської Русі в перші два десятиліття XIII ст. змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Князі в Галичі та Володимирі довго не втримувалися, бо навіть найбільш поступливими серед них все одно залишалось невдоволене місцеве боярство. Близько 1210 р. Ігоревичі, котрим, мабуть, набридло потурати боярам й виконувати їхню волю, вирішили скинути обтяжливе ярмо. Вони схопили кількох голів великих боярських родів і стратили їх. Але проводирі феодальної опозиції втекли до Угорщини, вмовили короля дати їм військо й повернулися до Галицької землі. Вони на час, для годиться, посадили на престол законного претендента, десятирічного Данила Романовича, а самі викупили з угорського полону братів-Ігоревичів і прилюдно повісили їх на міській площі Галича! Цей єдиний у давньоруській історії випадок публічної розправи васалів над князями ще раз свідчить про неймовірну силу галицького боярства. Окрилене успіхом, воно одразу ж виганяє з Галича Данилову матір, а потім позбавляється й самого малого князя.

Здавалось, анархія боярської сваволі затопила Галицько-Волинську Русь. Не існувало центральної влади, підупали економіка й культура. Земля розпалася на кілька удільних князівств, всюди порядкували бояри, постійно ворогуючи, а то й воюючи один з одним. А нащадки Романа, Данило з Васильком, притулилися на шматочку Волині, та й то з невірної ласки угорського короля і польського князя. Уявлялося, колесо історії зробило кілька обертів назад...

Одначе суспільний поступ не під силу спинити нікому, не те що бундючним і жадібним галицьким боярам. Поступово підростав і мужнів Данило, й суспільство, яке прагнуло сильної влади, помалу починає підтримувати його намагання повернути отчину. Юний ще князь зрозумів важливість підтримки з боку міського торгово-ремісничого населення, що особливо страждало від боярських насильств й було природним союзником Романовичам. Саме з городян Данило створив свою знамениту регулярну піхоту — «пешцев», з якою здобув усі славні перемоги.

Об’єднавчі зусилля Данила Романовича наштовхнулись на спротив не лише галицького боярства. За подіями у Галицько-Волинській Русі ревно й пильно стежили сусіди, польські та угорські феодали. Вони не раз чинили спроби заволодіти цією землею. Їхні дії призводили до анархії й безладдя, й хто тільки не сидів на галицькому столі! То угорські королевичі Коломан і Андрій, то новгородський князь Мстислав, то боярин Володислав. Вступивши у боротьбу за великокнязівський престол Галицько-Волинської Русі 10-річним хлопчиком, пройшовши через муки й випробування, Данило урочисто в’їхав до стольного града землі зрілим 37-річним мужем. Прихильний до нього галицький літописець відгукнувся на знаменну подію словами: «Данило же увійшов до града свого, і прийняв стіл батька свого, й на знак перемоги поставив на Німецьких воротах^[47] свого прапора». Те сталося 1238 р.

Але радість князя від перемоги над феодальною опозицією, від перемоги над Угорщиною й об’єднання Галицької та Волинської земель затьмарювалась гіркотою подій, що розгорталися на північному сході Давньої Русі. Восени 1237 р. незліченні орди монгольського хана Батия вдарили на Рязанське і Володимиро-Суздальське князівства. Сучасні історики по-різному обчислюють кількість монголо-татарського війська — від 130 до 300 тис. У будь-якому разі то була величезна сила. Вчені підрахували, що якби навіть руські князі змогли об’єднати всі свої дружини й загони підвладних їм бояр, то навряд чи зібрали б більше 60 тис. бійців. Жорстокі завойовники в грудні 1237 р. штурмом здобули й знищили Рязань, а на початку наступного року — Ростов, Переяславль-Заліський, Ярославль, Владимир на Клязьмі. Всюди, де пройшла дика монголо-татарська орда, залишилися гори трупів, розграбовані, а то й спалені дощенту міста й села, витолочені посіви й луки.

Князь Данило, тільки-но утвердившись в Галичі, докладав зусиль, аби збити антимонгольську коаліцію. Він ставить під контроль Київ, садовить там свого найкращого, випробуваного у боях воєводу Дмитра, а сам їде на Захід піднімати тамтешніх володарів і рицарство на війну проти страшного не лише для Русі, а й усієї тогочасної Європи ворога. Його зусилля й надії виявилися марними. Угорський король з польським князем злякалися Батия й відмовилися допомогти Данилові. Вони принишкли в своїх державах, сподіваючись, що монгольська гроза пройде стороною.

А тим часом полчища Батия 1239 р. здобули Переяслав Південний і Чернігів, а в листопаді 1240 р. наблизились до Києва. Хтось у другій половині XIII ст. вписав до Галицького літопису повість про Батиєву навалу на Південну Русь. Вона зберегла емоційно-схвильований опис облоги й штурму ворогом стольного града Русі: «Прийшов Батий до Києва з великою силою, дуже багато в нього було людей. І обложив град, і обступила його татарська сила, і град потрапив у сильну осаду». У дещо гіперболізованих образах автор повісті чудово передає грізну атмосферу облоги: «І нічого не було чути від гамору, скрипіння його (війська Батия) возів, ревіння безлічі верблюдів та іржання табунів його коней. І переповнилась Руська земля ратними людьми».

Після двотижневого штурму Київ було здобуто ворогом і розграбовано. Десятки тисяч людей загинуло, відбиваючи натиск монголо-татарського війська, безліч була потім страчена розлюченими впертим опором завойовниками. Не так давно у Києві археологи розкопали страхітливі свідоцтва тих жахливих днів: рови, заповнені кістками загиблих руських людей. Багато з них несуть на собі сліди катувань.

Коли Батий захопив Київ, перед його полчищами відкрився шлях на західні руські землі. Протягом зими — весни 1241 р. вони заволоділи Галицько-Волинською Руссю. Як і всюди, найгірше випало міському населенню, значна частина якого була винищена ворогом, а ремісники, молоді й дужі люди були захоплені в полон. Після завоювання Русі орди Батия, мов цунамі, ринули в Центральну Європу. Розділившись на дві армії, вони сплюндрували Угорщину й Польщу, Хорватію, Трансильванію, частину Сербії й Болгарії. Навесні 1242 р. загарбники повернулись у приволзькі стени, де поблизу гирла Волги заснували столицю своєї держави — Сарай. Джерела звуть ту розбійницьку державу Золотою Ордою або просто Ордою.

У Давній Русі встановилося тяжке, принизливе й виснажливе ярмо ординських ханів. Вони обклали завойовані землі такою даниною, сплата якої мало що залишала селянам і міщанам для власного життя. Час від часу монгольські хани влаштовували каральні експедиції проти тих чи інших князівств, винищуючи тисячі людей і дощенту грабуючи міста й села. Шляхом терору вони перешкоджали зародженню визвольних рухів. Ординські політики пильно стежили за внутрішнім життям Русі, нацьковували одних князів на інших, перешкоджали посиленню найбільш здібних серед них. Не обминули вони недоброзичливою увагою й Данила Романовича, що одразу ж по поверненні із закордону заходився відбудовувати зруйновані міста й села, допомагати городянам і селянам відновлювати господарство.

Навала монголо-татарських орд підірвала єдність Галицько-Волинського князівства, тільки-но здобуту Данилом, послабила великокнязівську владу. Коли Данило повернувся додому, він знову наштовхнувся на опір боярських олігархів. Бояри, що 1238 р. плазували в ногах князя, коли він урочисто сів на батьківський престол, тепер вдаються до не раз випробуваного ними прийому: закликають у князі Ростислава, сина давнього ворога Данила, чернігівського володаря Михайла Всеволодича. Батько з сином, які рятувалися під час монголо-татарської навали на Чернігівську землю в Галичі, забувши про зроблене їм добро, радо пристають на боярську пропозицію. Кілька років іде тяжка війна між Данилом і чернігівськими князями, аж поки в серпні 1243 р. старший Романович не завдав Ростиславу й приведеним ним уграм і полякам рішучої поразки біля галицького міста Ярослава. Так було відновлено владу Данила в Галицько-Волинській Русі, державну єдність великого князівства.

Здавалось, перемога під Ярославом дозволяла Данилові зосередитися на головній справі його життя: створенні антимонгольського союзу руських князів. Однак у ординській столиці Сараї вже кілька років придивлялися до дипломатичної діяльності галицько-волинського князя на Русі та за її межами. Не встиг ще Данило зняти бойовий обладунок після повернення з поля Ярославської битви, як Батий прислав посла до нього з категоричною вимогою: «Дай Галич!» Принаймні так передає його слова галицький книжник. Вони означали, що ординський хан вимагає від Данила повної покори і прийняття татарського намісника-баскака. У тих двох коротких словах душителя Русі ховався ще більш грізний сенс: загроза відібрати Галицьке князівство у Данила й посадити туди ханом іншого, більш покірного князя.

Галицький літописець, що створив докладний життєпис Данила, з сумом відзначив: «Той (Данило) зажурився, що не встиг зміцнити землі своєї фортецями, подумав разом з братом своїм і поїхав до Батия, мовлячи: «Не віддам половини отчини моєї, але поїду до Батия сам!» Повна небезпек і приниження подорож до Сарая завершилася дипломатичним і політичним успіхом князя: він зумів здобути прихильність Батия — тому подобались незалежні й розумні люди — і одержав «ярлик» на галицький престол. За словами літописця, Батий «доручив йому землю його». Схиливши горду голову перед ординським повелителем, Данило Романович зумів зберегти Галицько-Волинське князівство й виграти час, необхідний для зведення укріплених міст і фортець, а також створення коаліції руських і зарубіжних правителів з метою скинення монголо-татарського ярма.

Тепер Данило міг нарешті зосередитись на забезпеченні свого тилу в разі збройного конфлікту з татарами. Він уклав союз з угорським королем, котрий радо погодився видати за сина Данила Лева свою дочку Констанцію, порозумівся з польськими князями, які добровільно поступилися на його користь Люблінською землею, аби тільки він дружньо ставився до них і допомагав у разі ворожого нападу. Навіть з войовничим Литовським князівством, правителі якого щомиті були готові напасти на кого завгодно, Данило зумів укласти мирну угоду.

У другій половині 40-х рр. у Галицько-Волинському князівстві посилено будуються замки, укріплюються старі міста й зводяться, з урахуванням новітніх досягнень фортифікації, нові. Данило енергійно готується до відсічі загарбникам. У 1252 р. він розпочав війну з татарським воєначальником Куремсою, орда якого стояла у Південній Русі. Значення тієї війни було надзвичайно великим. Доти руські князі, розгромлені Батиєм у 1237–1241 рр., не зважувалися у відкритому бою протистояти татаро-монголам — на тогочасній Русі ординці вважалися непереможними. Тому перед Данилом і його воїнами, окрім військового, стояв і психологічний бар’єр: подолати страх перед ворогом, який переважав русичів кількісно й був добре організований і навчений.

Протягом 50-х рр. Данило Романович неодноразово воював з татарами і постійно здобував над ними перемоги. Галицький книжник з гордістю записав у своєму літописі: «Данило мав рать з Куремсою й ніколи не боявся Куремси, ніякого зла не міг йому заподіяти Куремса». Ординська влада на Південній Русі загрозливо захиталася. Тому 1258 р. у Сараї вирішили приборкати непокірного князя. Проти нього послали величезну орду найдосвідченішого татарського полководця Бурундая. Данило не зміг вчинити йому опору й змирився з необхідністю визнати залежність від Орди. І все ж таки економічна і військова міць Галицько-Волинського князівства була збережена.

Данило Галицький був, поза будь-яким сумнівом, найбільш видатною постаттю Історії Південно-Західної Русі XIII ст. Та поряд з ним діяли інші визначні особи: його молодший брат і співправитель Василько, на якого Данило міг покластися у найважливіших справах, ближні бояри: дипломат і воєвода Мирослав, полководець Андрій, печатник (канцлер), а потім митрополит Кирило та ін. Перші 18 років життя поруч з Данилом була його мати Анна, яка навчила хлопчика керувати державою й бути вірним справі свого батька, великого князя Романа Мстиславича, що докладав зусиль до об’єднання Галицької й Волинської земель і Давньої Русі в цілому.

По смерті Данила 1264 р. єдність Галицько-Волинського князівства була втрачена. Його брат Василько не зміг, а може, й не збирався заступити брата у відповідальній справі керівництва державою. Він тримав лише частину Волині і формально вважався у родині «отцем и господином», хоча відтоді великого князя не стало. Галицько-Волинська Русь була розділена між синами Данила: Лев сів у західній частині, володіючи Львовом і Перемишлем, Мстиславу дісталась Східна Волинь з Луцьком, а Шварно отаборився в Галичі, маючи на додаток ще й Чорну Русь і Забужжя на півночі Волині.

Коли 1269 р. у Володимирі помер Василько Романович, а в Галичі — Шварно Данилович, основну частину Галицько-Волинської Русі поставив під свою владу Лев Данилович. Однак йому було далеко до державної мудрості й розважливості батька. Не мав Лев ані крихти дипломатичного хисту Данила Романовича. Тому постійно воював з сусідами, найперше з Польщею, з якою його батько жив у злагоді. Головне ж — Лев змирився з пануванням Золотої Орди й не помишляв боротися з нею. Навпаки, він прагнув використовувати татарських воєначальників у війнах проти Польщі. Але й це у нього виходило погано.

Лише частина Волині із стольним містом Володимиром дісталася в спадок синові Василька Володимирові. Він належав до найбільш привабливих постатей історії Галицько-Волинської Русі другої половини XIII ст. Володимир Василькович не замахувався на справи європейської політики, а мирно й розумно правив у своєму невеликому князівстві. Протегував землеробству й ремеслам, турбувався про те, щоб феодали не кривдили трудовий люд. Волинський літописець з шанобливим подивом записав про свого князя: «Почав княжити на батьковому місці (Василька Романовича) син його Володимир, що світився правдолюбством до всієї своєї братії й до простих людей». У князювання Володимира будувалися міста й фортеці, розвивалося господарство, особливо піднеслися мистецтво й література. Князь власноручно переписував книжки, наче наслідуючи свого пращура Ярослава Мудрого.

Та кращі часи Галицько-Волинської Русі залишились позаду. Могутньому великому князівству Романа й Данила не судилося воскреснути. Ніщо в історії, як і в житі, не повторюється. Чвари поміж нащадками Романовичів, боярська опозиція, проводирі якої знову підняли голови по смерті Данила, наростання процесів феодальної роздробленості, що об’єктивно були неминучим супутником суспільно-економічного поступу в той час, — все це призвело до того, що в середині XIV ст. Галицько-Волинська Русь потрапила під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського. Але пам’ять про могутню й прекрасну державу Романа і його нащадків збереглася в народі.

ІВАН БЕРЛАДНИК

Найімовірніше, цьому князеві місце не на сухуватих сторінках літопису, а у квітчастій старовинній італійській хроніці, сповненій, здавалось би, неймовірних, а насправді реальних подвигів її героїв, убивств, змов, віроломств, благородних вчинків, ув’язнень і втеч. Серед князів-ізгоїв, котрі були здебільшого непересічними особистостями (пригадаймо хоч би одного з персонажів цієї книжки — Олега «Гориславича»), Іван Ростиславич, на прізвисько Берладник, займав, поза сумнівом, чільне місце.

Іван був сином, і, здається, єдиним, перемишльського князя Ростислава Володаревича. На жаль, роки юності нашого героя (здогадно він народився близько 1112 р.) зовсім не відбиті в літописі, так само як і майже все життя його батька. З іноземних, головним чином польських, хронік відомо лише, що Ростислав помер десь у широкому проміжкові часу, між 1128 і 1140 р., і його князівство, згідно з панівним у західних землях порядком престолонаслідування за родовим старійшинством, перейшло до його молодшого брата Володимирка Володаревича, що княжив тоді у невеликому місті Звенигороді галицькому. Володимирко перейшов княжити до Перемишля, а своє князівство передав небожеві Івану. А близько 1141 р. померли бездітними брати в перших Володимирка Григорій та Іван Васильковичі. Їхні Теребовльське і Галицьке князівства успадкував все той же Володимирко. Він переніс свій стіл до Галича, зробивши це місто, що в той час бурхливо розвивалося, стольним градом створеного ним Галицького князівства.

Якщо виходити з подальших вчинків Івана Ростиславича, то можна припустити, що вже тоді він не задовольнився роллю другорядного, удільного князя в державі свого дядька. І вичікував часу, коли можна буде досягти свого. Така нагода трапилася йому взимку 1145 р. Тоді Володимирко Володаревич вибрався з Галича на полювання до Тисьмениці, розташованої в 20 верстах від його стольного града. Незадоволені своїм владним і підступним князем бояри вирішили замінити його на іншого. Київський літопис сповіщає: «Того самого часу послали галичани (бояри) по Івана по Ростиславича до Звенигорода й увели до себе в Галич». Іван, видно, довго не роздумував, приймаючи запрошення бояр, і урочисто в’їхав до столиці Галицького князівства.

На що розраховував він, вступаючи в двобій із своїм могутнім дядьком? На власну бойову дружину? Так вона була менш численною й слабкішою від полків володаря Галицької землі. На допомогу когось із князів? Але ж панівна верхівка Давньоруської держави засудила його, вискочня, що посмів було виступити проти традиційного, законного порядку заміщення князівських столів. Своїм відчайдушним вчинком Іван поставив себе поза законами феодального суспільства. Чи розумів він це? Гадаю, що так.

Почувши про зухвалу вихватку свого небожа, Володимирко «зібрав дружину й прийшов на нього (Івана) до Галича і став біля міста» (Київський літопис). Розпочалася облога Галича, що тривала три тижні. Вичерпувалися запаси харчів у місті, підупав, мабуть, бойовий дух нечисленних прихильників Звенигородського князя. Потрапивши в критичне становище, Іван і не думав здаватися на милість дядька. У ніч на 18 лютого 1145 р., як сповіщає наше основне джерело вивчення його життя — Київський літопис, він вирвався з оточеного з усіх боків Галича, з невеликою дружиною пробився крізь полки Володимирка Володаревича й подався на Дунай. До Звенигорода йому вже не було вороття — всесильний дядько добув би його і там. Так Іван Ростиславич з власної волі, самочинно вокняжившись у Галичі, гробився князем-ізгоєм, що не мав власної волості. Після цього літописці називають його Іваном Берладником.

Деякі вчені гадають, що Іван дійсно княжив у Берладі (нині м. Бирлат на р. Бирлаті, що впадає до притоки Дунаю Серету). Підставою для цього стала «Грамота Иванка Ростиславича, от стола Галичьскаго князя Берладского» — документ з палеографічної, лінгвістичної та історичної точок зору більш ніж сумнівний, на що звернули увагу дослідники ще в минулому столітті. Викликає сумнів думка, ніби Іван Ростиславич був берладським князем. Два рази — у 1145 і 1158 рр. — він з’являється у Берладській області на якусь мить, а щоб підкорити волелюбне населення дунайських міст, потрібні були велика сила й немалий час. Немає взагалі жодних джерельних доказів на користь того, що в XII ст. Берлядь була «окняжена», входила до складу якого б там не було руського князівства і що там могли бути свої князі. Вона була вільною від князівської влади землею, і там збирався різний «темний» (з погляду можновладців) люд. З літописів відомо, що Іван не сидів у Берладі, як би годилося князеві цього міста и належної до нього землі, а все життя блукав від одного князя до іншого й за гроші служив їм з відданою йому бойовою дружиною.

Як мовилось, Іван Ростиславич перший раз, 1145 р., недовго пробув у Берладській області. Київський літописець знає, що з Дунаю він «полем прибіг до Всеволода у Київ». Тодішній київський великий князь — глава клану Ольговичів Всеволод, очевидно, вирішив використати бунтівного ізгоя проти свого головного суперника на заході Русі — Володимирка галицького. Тому-то, мабуть, київський володар привітно прийняв утікача й залишив жити при своєму дворі.

Та Володимирко не збирався залишати Івана в спокої. Ймовірно, що перед тим, як рушити на Київщину, він послав грамоту Всеволодові з вимогою видати свого непокірного небожа. І лише не діставши від київського князя згоди, Володимирко напав на західне київське порубіжжя й захопив там кілька дрібних міст, серед них Прилук. Всеволод Ольгович розгнівався й почав збирати сили для походу на Галич. За його велінням у тому поході взяли участь інші південноруські можновладці, в числі їх майбутні київські князі Ігор Ольгович, Ізяслав Давидович, Ізяслав Мстиславич та Вячеслав Володимирович. У галицький похід охоче пішов, зрозуміла річ, і наш герой із своїми дружинниками. Це сталося навесні 1146 р.

Князівську коаліцію на чолі з Всеволодом спіткала невдача. Військо обложило Звенигород, в якому ще кілька місяців тому князював Іван Ростиславич, але не змогло здобути його. Весняне бездоріжжя, труднощі з постачанням великого війська харчами, а коней фуражем поставили Всеволода у тяжке становище. Головне ж — він захворів і поспішив повернутися до Києва, вирішивши повторити похід на Галич улітку, коли підсохнуть шляхи. Та цьому не судилося збутися. 1 серпня 1146 р. Всеволод після тяжкої хвороби помер. Іван залишився без заступника, віч-на-віч із долею в особі мстивого та грізного Володимирка.

Берладник, напевне, мусив і далі триматися Ольговичів. Та вони тоді програли битву за Київ Ізяславу Мстиславичу й почали підтримувати його дядька і суперника Юрія Долгорукого. Відтепер Іван починає робити ставку на нового главу клану Ольговичів — Святослава і служить йому. Так він перетворився на руського кондотьєра, якими так багата історія Італії XIII–XV ст.: воєводу-найманця, що з вишколеним військом служить тому чи іншому володарю за платню.

Свої перші кроки на нелегкому кондотьєрському поприщі Іван Берладник зробив, підтримавши збройно Святослава Ольговича, тоді Новгород-сіверського князя, у війні проти Ізяслава Мстиславича київського. Під тиском переважаючих сил Ізяслава Мстиславича, якого підтримали чернігівські Давидовичі Ізяслав і Володимир, Святослав почав відступати у належну йому землю в’ятичів. Він уникав бою з полками київського князя та його союзників, вичікував, прагнув увести суперників у оману. Ясна річ, така тактика не могла подобатися рішучому й рвучкому Іванові Ростиславичу. Він вирішив порвати з Святославом Ольговичем: «І тут відступився від нього (Святослава) Іванко Берладник й перейшов до Ростислава, смоленського князя, взявши (за службу) в Святослава 200 гривен^[48] срібла й 12 гривен золота» (Київський літопис). Це сталося на початку 1147 р.

На перший погляд, князь-найманець вчинив логічно й вірно. Сильний глава роду смоленських Ростиславичів був тоді союзником свого брата, Ізяслава київського. Останній тоді брав гору над Ольговичами, й Іванові, професійному воїнові та полководцю, якщо він бажав і далі залишатись «на плаву», довелось хоч-не-хоч змінити сюзерена. Можливо, він сподівався, що Ізяслав, котрий постійно ворогував із Володимирком Володаревичем, схилиться до нього серцем і допоможе відстоювати галицький стіл. Та якщо Іван і плекав такі надії, їм не судилося збутися. Більше двох років служив він смоленському князеві, а далі знову змінив покровителя й 1149 р. перейшов до ворога Мстиславичів Юрія Долгорукого, який тоді на короткий строк став київським князем.

Цим нерозважливим вчинком Берладник, по суті, сам собі перепинив шлях до галицького столу. Важко зрозуміти логіку дій Івана. Адже він не міг не знати, що Долгорукий був союзником Володимирка Володаревича й, зрозуміло, не збирався допомагати Берладникові зіпхнути свого дядька з престолу. Юрій же, котрий щодалі зазнавав усе більше невдач у змаганнях з Ізяславом за Київ, тримав Івана Ростиславича у Суздалі. За наказом Долгорукого він ходив на чолі суздальського полку до Новгородської землі вимагати данини. Похід той виявився невдалим, суздальська рать зазнала поразки на Білому озері, що викликало гнів Юрія проти Берладника.

Становище Івана Ростиславича, котрий продовжував жити в Суздалі, ще більше ускладнилось, коли син Володимирка Ярослав одружився з дочкою Долгорукого Ольгою. Династичний союз пов’язав обох князів ще міцніше. Тут вже більше не могло йтися про Галич для Берладника, тут би йому зносити буйну голову й триматись подалі як від свого сюзерена, так і від галицького князя. Час спливав, а Іван продовжував залишатися в Суздалі, виконуючи дрібні доручення Долгорукого. 1152 р. помер Володимирко Володаревич, і на його місце сів син Ярослав, а 1154-го закінчив своє життя Ізяслав Мстиславич київський. Наступного року Долгорукий вокняжився у Києві. Долі суздальського бранця, яким, по суті, був Берладник, це до часу не змінило. Він залишався в Суздалі під наглядом сина Юрія — Андрія Боголюбського.

Узимку 1156–1157 р. Ярослав галицький почав вимагати від Юрія київського видачі свого ворога. Київський літописець у драматичних тонах описує подію: «В той час привів було Юрій Івана Ростиславича, прозваного Берладником, із Суздаля в кайданах, бажаючи віддати його Ярославові, зятю своєму: прислав-бо Ярослав уже по Берладника...» Однак за нещасного в’язня заступились митрополит та ігумени київських монастирів, згадавши, мабуть, що Іван усе ж таки був князем за народженням і належав до славного роду Ярославичів. Тоді, пише київський книжник, Юрій, «послухавши їх, відпустив його знову до Суздаля, закутого».

Можна лише уявити, що відчував Іван Ростиславич, коли його у кайданах нескінченним зимовим шляхом повезли назад до Суздаля. Ймовірно, князь-ізгой вважав свою політичну й військову кар’єру закінченою. Та що там кар’єру! Його життя черговий раз висіло на волосині. Аж раптом прийшов порятунок. Чернігівський князь Ізяслав Давидович, що ворогував із Долгоруким, дізнався, що Берладника везуть через його землю. Він наказав своїм людям відбити бранця у суздальців. Іванові Ростиславичу ще раз посміхнулася доля, й він повернувся до життя.

Юрієві Долгорукому було тоді не до Берладника. Ізяслав Давидович змовився проти нього з Ростиславом смоленським та Мстиславом волинським — братом і сином померлого три роки тому затятого ворога суздальського князя, київського володаря Ізяслава Мстиславича. Союзники вже вирушали в похід на Київ, аж раптом 15 травня 1157 р. Юрій, що напередодні почувався здоровим, несподівано помер після бенкету в боярина Петрила (дехто з істориків припускає, що князь був отруєний). На четвертий день по його смерті в Києві вокняжився Ізяслав Давидович.

У нового великого князя з самого початку не склалися стосунки з могутнім Ярославом галицьким. Той боявся надмірного посилення Ізяслава, що б могло загрожувати становищу Галицького князівства, доти практично незалежного від Києва. Ярослав, зрозуміло, ще й мав зуб на Ізяслава за те, що він 1157 р. вирвав Берладника з рук Долгорукого й кінець кінцем — його самого. Взаємне напруження зростало. Не чекаючи, поки київський князь почне воювати проти нього, Ярослав вирішив випередити його.

Заручившись заздалегідь підтримкою най впливовіших князів Південної Русі, серед них Святослава Ольговича чернігівського й Ростислава Мстиславича смоленського, галицький князь навесні 1158 р. надіслав Ізяславу Давидовичу грамоту, у якій вимагав негайно видати йому головою Івана Ростиславича. Ізяслав виявив твердість характеру й рішуче відмовив Ярославу. Проте Берладник уже давно на власному гіркому досвіді переконався в тому, що ласка сильних світу цього є мінливою, швидкоплинною й ненадійною. Тому «Іван же тоді сполохався, поїхав до половців, і пішов з половцями, й став у містах Подунайських» (Київський літопис).

У Берладській області Іван зібрав велике на той час військо з шести тисяч берладників (бродників) і залучив до справи половецьку орду. Як пише відомий сучасний історик П. Толочко, під хоругвою ізгоя «почали збиратись вої з усієї землі. З ними Берладник здійснював напади на каравани галицьких купців, що поверталися з товарами з Анатолії та інших сусідніх країн... На короткий час берладники перерізали усі південні комунікації Галицького князівства». Іван Ростиславич завзято готувався до походу на Галич.

Однак масштабні стратегічні плани Берладника зазнали невдачі. Успішно атакувавши південний галицький рубіж на Дністрі, він не став просуватися далі. Річ у тому, що Іван не дозволив половцям розграбувати галицьке прикордонне місто Ушицю. Ображені союзники залишили його. Після цього похід на Галич розладнався. Ізгою довелось розпустити загони берладників, а самому повернутись до Києва, до свого сюзерена Ізяслава. З літописної розповіді створюється враження, ніби незадоволений партизанськими діями Берладника київський князь примусив його прибути до стольного града; «Ізяслав же послав по Івана й привів до Києва». Проте насправді було інакше.

Київський літописець під тим самим 1158 р. зробив надзвичайно цінний для відтворення політичної ситуації на Русі й долі нашого героя запис: «Того ж року розпочав рать Ізяслав Давидович на Ярослава на галицького, шукаючи волості Іванові Ростиславичу, прозваному Берладником: присилали бо до нього (Івана) галичани (бояри), звелівши йому сісти на коня й такими словами закликаючи його до себе, кажучи: «Тільки-но явиш нам свої стяги — й ми відступимо від Ярослава». Ізяслав з Берладником спішно вирушили на Галич.

Та поки вони готувалися до походу,Ярослав устиг помиритися з повсталими проти нього боярами. А Ізяславові родичі Святослав Ольгович і Святослав Всеволодич, що обіцяли було піти з ним до Галицької землі, в останній момент підвели київського князя. З самого початку похід не заладився. Ярослав же об’єднався з волинським князем Мстиславом Ізяславичем і пішов назустріч Ізяславу з Берладником. В ході кровопролитної битви за київське місто Білгород Ізяслав та Іван зазнали поразки. Це сталося в грудні 1158 р.

Шлях до Києва Ізяславу був відрізаний, і він подався до землі в’ятичів, виношуючи надію захопити Чернігів, у якому княжив перед Києвом. Це йому не вдалося, і він задовольнився оволодінням кількома містами в Чернігівській землі. Певно, тоді Іван Ростиславич переконався у марності надій Ізяслава повернути собі Київ і тому подався на південь — знову до Берладі.

З Київського літопису можна зробити висновок, що 1159 р. Іван оволодів важливим київським портом Олешшям на Дніпрі.

«...Того ж року послав Ростислав^[49] із Києва Юрія Нестеровича та Якуна в кораблях на берладників, тому що вони Олешшя здобули, й, наздогнавши їх біля Дичина, побили й полон узяли». Івана Ростиславича літописець не згадав, але можна думати, що то була його рук справа. Адже джерела звичайно називали берладниками ту частину бродників, що збиралися під стягами Івана Ростиславича.

Потому сліди Берладника губляться в джерелах. П. Толочко припускає, що він до кінця залишався зі своїм сюзереном Ізяславом Давидовичем, на короткий час увійшов з ним до Києва наприкінці 1160 р., разом з ним облягав у Білгороді Ростислава Мстиславича, тодішнього київського князя, й закрив очі своєму панові, коли той випадково загинув, наскочивши на союзних Ростиславу торків.

Та із джерел відомо лише, що 1161 р. Іван Ростиславич був отруєний у візантійському місті Солуні (Фессалоніці). Найімовірніше, то вчинили підіслані Ярославом убивці. Все своє свідоме життя цей князь-ізгой марив про «златокований» (як називає його «Слово о полку Ігоревім») галицький стіл, добивався його, а сконав у чужій землі й серед чужих людей. Не знати, де й похований.

ЯРОСЛАВ, КНЯЗЬ ГАЛИЦЬКИЙ

Він був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князівства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (ім’я її так і залишилось невідомим історикам) Ярослав був зовсім іншим, ніж його пихатий, жорстокий і підступний батько. Недарма й літописці, й незнаний співець «Слова о полку Ігоревім» удостоїли його однозначно високої оцінки: мудрий, добрий, освічений, чесний, поважав церкву й умів примусити сусідів і суперників на Русі поважати себе й свою землю.

Аж до смерті батька Володимирка (1152) Ярослава майже не згадано в джерелах. Невідомим залишається не те що рік, а й проміжок часу, коли він побачив світ. Вчені припускають, що це сталося на початку 30-х рр. XII ст. Єдина тверда дата в його тогочасному житті — 1150 р., коли батько одружив Ярослава з дочкою владимиро-суздальського князя й свого союзника Юрія Володимировича Долгорукого. Той династичний шлюб виявився нещасливим і приніс багато горя й турбот і Ярославу, й Ользі.

На час кончини Володимирка Володаревича створене ним трохи більше десяти років перед тим Галицьке князівство переживало часи політичного, економічного й культурного піднесення. Слід віддати належне цьому володарю, котрий, не гребуючи жодними засобами (серед яких підкуп, порушення присяги на хресті й ін.), зумів вибудувати князівство, з яким рахувались і західні сусіди, Польща й Угорщина, й правителі всіх інших давньоруських князівств. Володимирко сміливо втручався в боротьбу за київський великокнязівський престол, підтримуючи Юрія Долгорукого проти його небожа Ізяслава Мстиславича. Однак у літописах немає й натяків на те, що Володимирко Володаревич особисто прагнув стати київським князем. Здається, він домагався іншого: бути суверенним володарем і не залежати ні від кого — ні від київського, ні від владимиро-суздальського князів.

Проводячи тверду й незалежну зовнішню політику, Володимирко був, разом з тим, дражливим і непередбачуваним державним діячем, котрий часто порушував мирні угоди й без потреби сварився з сусідами. Київський князь Ізяслав Мстиславич збирався йти на нього війною, коли він раптово помер. Погіршилися добрі стосунки з Чернігівським князівством, Угорщиною й Польщею. Все це довелось владнувати юному й позбавленому державного досвіду Ярославу.

Існувала ще одна величезна трудність князювання в Галицькій землі. Тамтешнє боярство, що виросло в основному з місцевої племінної знаті й володіло багатими землями, селами, а то й містами, воліло самовладно правити у краї, відводячи князеві роль хіба що формального володаря. Навіть владному й досвідченому Володимиркові не завжди щастило тримати в покорі своїх бояр (вони повстали проти нього й кликали на престол Івана Берладника). Коли ж князем став молодший і щирий Ярослав, боярство одразу показало йому зуби.

Сівши на галицький стіл, Ярослав Володимирович спершу заходився налагоджувати стосунки з київським великим князем Ізяславом. Він надіслав до Києва грамоту зі словами покори й проханням вважати себе за сина (тоді це означало визнання васалітету). Але загарбаних його батьком київських порубіжних з Галичиною міст так і не повернув. 1133 р. ображений Ізяслав на чолі полків рушив на Галич. Битва сталася поблизу галицького міста Теребовлі.

На самому її початку галицькі бояри, як оповідає київський літописець, гордовито заявили своєму князю: Ти ще молодий і маєш із валів Теребовля спостерігати за битвою — то, мовляв, наша справа. А твоя, княже, — годувати й любити нас так, як твій батько нас годував і любив.

Все своє чвертьвікове князювання в Галичі Ярослав боротиметься в галицьким боярством, але так і не здолає його. Поважаний у середньовічному світі володар, могутній князь, який відігравав одну з перших ролей на давньоруській політичній сцені, він ніколи не був господарем у власному домі — в Галицькому князівстві. Бояри, рівними яким за могутністю й гординею були на Русі хіба що в Новгороді Великому, верховодили над Ярославом, брутально втручалися не лише в державні справи, а й у його приватне життя.

Самовпевнені бояри, чи не кожний з яких бажав командувати військом, безславно програли Ізяславу Мстиславичу битву під Теребовлем. Але з невідомих науці причин київський князь не скористався з перемоги й не рушив на Галич. Ярослав повернувся до свого стольного града і довго переживав і поразку (в якій він не був винний), і заподіяну боярами тяжку образу. Він більше не воював з Ізяславом — мабуть, додержувався грамоти, в якій вважав його своїм сюзереном. І взагалі не втручався в загальноруське політичне життя.

Коли померлого в листопаді 1154 р. Ізяслава змінив на київському престолі Юрій Долгорукий, Ярослав почав допомагати тестеві у всьому, перебуваючи вже у справжній, а не у формальній (як від Ізяслава) васальній залежності від нього. Не встиг Юрій ще всістися на престолі, як наказав залежним від нього князям іти на Ізяславового сина Мстислава, що княжив тоді на Волині. Першим він звернувся до Ярослава. Київський літописець занотував: «Тоді ж Юрій звелів зятеві своєму, Ярославу галицькому, піти на нього (Мстислава) до Луцька». Того самого 1155 р. Ярослав допоміг тестеві в боротьбі з Ізяславом Давидовичем чернігівським, ще одним претендентом на київський престол. І далі галицький князь слухняно ходив на заклик Долгорукого у далекі й близькі походи: й проти половців, й проти Мстислава Ізяславича, й проти інших князів, що не догодили київському володареві. Однак особливого завзяття Ярослав не виявляв. Кілька разів літописці відзначали, що він посилав галицькі полки в поміч тестеві, але очолювали їх його воєводи. Сам галицький князь від кількох походів ухилився.

Тому Долгорукий, що, поза сумнівом, побачив і відчув охолодження зятя до нього самого та його справ, вирішив зробити йому щедрий дарунок. Він зважився видати Ярославу його брата в перших Івана Ростиславича, на прізвисько Берладник. 1145 р. Іван спробував позбавити Ярославого батька Володимирка галицького столу. Йому це не вдалося. Іван втратив своє невелике Звенигородське князівство у Галицькій землі, став ізгоєм і блукав по світах з невеликою дружиною, служачи за платню різним руським князям. Цього непримиренного ворога його батька, та й його самого, Ярослав хотів схопити за будь-яку ціну.

Тоді Іван Берладник перебував у Суздалі, очолюючи тамтешній полк Юрія Долгорукого. Останній наказав привезти його зимою 1156–1157 рр. до Києва, щоб видати головою Ярославу. Та коли закутого в кайдани Івана привезли до стольного града Русі, за нього заступились митрополит і ігумени київських монастирів. Долгорукому довелось повернути Берладника на північ. Але на шляху до Суздаля його відбили люди чернігівського князя Ізяслава Давидовича, суперника Долгорукого в змаганні за київський великокнязівський престол.

Відносини з Києвом у Ярослава розладнались, коли в травні 1157 р. несподівано (чи не від отрути?) помер Юрій Володимирович Долгорукий. Незабаром потому київським князем став Ізяслав Давидович, який рішуче відмовив Ярославу видати йому Берладника. В цій несприятливій для нього ситуації Ярослав чи не вперше показав себе політиком чималого масштабу. Він уклав союз проти Ізяслава Давидовича з сином недавно померлого київського князя Ізяслава Мстиславича (попередника Долгорукого) Мстиславом волинським і Володимиром Андрійовичем дорогобузьким. Однак до справи втрутилися чернігівські Ольговичі на чолі з Святославом. Вони спонукали Ярослава відкласти на час похід на Київ.

Тут знову виступили на сцену галицькі бояри — та їхня партія, що давно вже хотіла скинути Ярослава. Вони вступили в зносини з Іваном Берладником, пообіцявши йому галицький стіл. Проте, як виявилось потім, ця партія була нечисленною й слабосилою. Коли підбадьорений нею Ізяслав Давидович вирішив попрямувати на Галич, щоб посадити там Берладника, найближчі родичі, чернігівські Ольговичі, відмовилися підтримати його, риторично запитавши: «Брате! Кому шукаєш волості, братові чи синові?!» — маючи, мабуть, на увазі те, що збурювану спокою в державі й волоцюзі Івану Ростиславичу не варто давати не те що Галича, а й найглухішого містечка.

Ізяслав Давидович не послухався обачних порад родичів, — а вони обіцяли йому свою допомогу лише в тому випадку, коли Ярослав першим почне воєнні дії, — й вчинив необачно. Похід до Галицької землі не мав успіху. Він подався до Києва, але спізнився. Наприкінці 1158 р. Мстислав Ізяславич і Володимир Андрійович урочисто вступили до Києва. Саме цю подію мав на увазі автор «Слова о полку Ігоревім», коли в зверненні до Ярослава урочисто вигукнув, що той відчиняє ворота Києва. Все ж таки головний внесок до усунення Ізяслава Давидовича з великокнязівського столу зробив волинський князь Мстислав.

Поки Мстислав з Володимиром гадали-рядили про долю Києва (жоден з них не наважився сісти там, і вони згодом запросили на престол главу клану смоленських Ростиславичів, дядька Мстислава — Ростислава Мстиславича), Ярослав повернувся до Галича. Київ не вабив нашого героя.

Відомо, що в середині 60-х рр. Ярослав Володимирович пожвавив традиційні для Галицької Русі стосунки з Візантією. Надавши 1164 р. притулок суперникові візантійського імператора Мануїла Андронікові Комніну, князь підштовхнув імператора до створення союзу з Галицьким князівством, укладеного 1167 р. На початку того року помер київський князь Ростислав Мстиславич, з яким Ярослав був у дружніх стосунках і якому допомагав у загальноруських справах. Так, незадовго перед тим галицький князь прислав свої полки для участі в поході на половців, у якому під проводом Ростислава зібралося аж дванадцятеро князів. По смерті Ростислава Ярослав знову впливає на суперництво князів навколо київського престолу. Він підтримує свого сусіда, Мстислава волинського.

Мало відомо історикам про внутрішнє життя Галицької землі за Ярослава. Київський літопис відобразив трагедію Ярослава, що трапилася 1170 р. Вона, як це звичайно бувало в середньовічних можновладців, набула великого розголосу й викликала політичну кризу в князівстві. В. Татищев з якогось невідомого нам джерела довідався, що Ярослав збайдужів до своєї дружини Ольги й спонукував її піти до монастиря. Однак Ольга, що, певно, твердістю характеру пішла в свого батька Долгорукого, відкидала подібні пропозиції.

Річ у тому, що зовсім уже не юний Ярослав шалено закохався. Його любов’ю стала молода і вродлива Анастасія з боярського роду Чагрів. Рід той був новий і незнатний, старі бояри дивились на нього спочатку із зверхністю, а далі — з острахом, переконуючись, що завзяті Чагри висуваються на перший план, прибираючи до рук землі й багатства, посади й князівську прихильність.

Княгиня Ольга добре і давно знала про існування Анастасії; 1170 р. вона вчинила демарш і від’їхала з сином Володимиром (на якого князь, мабуть, мимоволі переніс нелюбов до його матері) до Польщі. Це був умовний знак для боярської опозиції Ярославу. Бояри збурили повстання в Галичі, до якого приєднались скривджені князівською адміністрацією люди та кримінальні елементи. Сталася ще нечувана на Русі річ: бояри схопили свого князя й заточили у власному палаці. Боярський рід Чагрів був перебитий, «а підложницю його Настаську, що винна в смуті з княгинею й сином, кинули на вогнище велике й спалили» (Київський літопис). Можливо, полонений Ярослав бачив крізь вузенькі шибки своєї світлиці, як горіла його єдина у світі любов.

Далі бояри ще раз принизили свого князя. Вони примусили його... відновити подружнє життя з Ольгою! «А князя водили до хреста, — незворушно підсумовує події 1170 р. київський книжник, — щоб йому мати княгиню по-справжньому, і так все владналося». Історія не знає й ніколи вже не взнає того, чому Ярослав, коли вийшов з ув’язнення і знову звівся на ноги, не помстився на боярах, що вбили його кохану й поглумились над ним. Чому він не скликав вірну йому бойову дружину, не запросив союзних йому угрів, якщо вже власних дружинників не вистачало, й не винищив підлих бояр, не повідрубував голови гідрі боярської опозиції в Галицькому князівстві?! Та наче нічого не сталося, князь повернувся до влади.

Миру в родині Ярослава так і не настало. Вже наступного року княгиня Ольга з сином знову залишила Галич. Але цього разу боярам не вдалося повстати проти князя. Віч не лише втримав ситуацію в Галичі, а й змусив луцького князя Ярослава відмовити в притулку Володимирові. Син метався від одного князя до іншого, аж поки не схилився перед батьком і тихо повернувся до Галича. А княгиня Ольга перебралася до рідного їй Суздаля й жила там до смерті (1183).

Минуло понад десять років, і княжич Володимир ще раз залишив Галич — вже не з власної волі. 1185 р. Ярослав вигнав непокірного й нездатного до державних справ сина. Той побіг до Романа Мстиславича, волинського князя, майбутнього об’єднувача Галичини й Волині. Однак Роман випроводив його від себе. Літописець пояснює холодний прийом Володимира Романом страхом волинського князя викликати гнів свого могутнього сусіда Ярослава. Два роки прожив Володимир у Путивлі, в свого родича Ігоря Святославича. Весь цей час Ігор вів перетрактації з Ярославом, і той, врешті-решт, дав дозвіл на повернення нелюбого сина.

Минали роки, Ярослав старів і втрачав сили. На початку осені 1187 р., передбачаючи близьку смерть, він склав заповіт, яким передав Галич улюбленому позашлюбному (від Анастасії) синові Олегу, а Володимирові дав загублений у Карпатах Перемишль. Перед кончиною він скликав «мужів своїх» (дружинників і бояр), а також простих людей і мовив до мужів: «Батьки й брати! Простіть і віддайте!» Потому звелів відчинити князівські комори й роздати людям добро.

1 жовтня 1187 р. Ярослав помер, оточений шаною й народною любов’ю. Був похований у кафедральному соборі Галича. Археологи знайшли в руїнах того собору якесь багате поховання і, як звичайно буває в таких випадках, приписали його найзнаменитішому галицькому князеві — Ярославу. Чиє воно насправді — не знає ніхто. Чи й дізнається?!

РОМАН ВЕЛИКИЙ

Роман належав до числа найбільш уславлених героїв Давньої Русі. Полководець і лицар, державний діяч і дипломат Роман Мстиславич стоїть поруч з такими видатними особистостями, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Недарма, подібно до Володимира Святославича й Мономаха, Роман оспіваний не лише в літописах, а й у фольклорі. Зберігся навіть цикл билин, присвячених цьому князеві. Так само, як билини про Володимира Красне Сонечко, билини про Романа малюють його ідеальним князем, захисником своєї землі.

Значення, яке відігравав на Русі Роман Мстиславич, прозваний у народі Великим, чудово ілюструє звернення до нього співця «Слова о полку Ігоревім»:

Цей дещо гіперболізований образ переможця багатьох країн і народів відбиває, хай у поетично-узагальненому вигляді, реальну постать давньоруського володаря, на долю якого випало чимало битв і походів, дипломатичних перетрактацій та міжнародних угод. Сухі й короткі часом свідоцтва вітчизняних літописів та іноземних хронік дозволяють історикам простежити життєвий шлях одного з видатних діячів Давньої Русі, принаймні значну його частину. Вирушимо ж і ми сторінками джерел, почавши з першої згадки про нашого героя.

Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного Кривоустим, і волинського, потім київського великого князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха. Здається, він народився на початку 50-х рр. XII ст. Коли Мстислав на недовгий час став київським князем (1167–1169), виникла можливість для початку політичної кар’єри його юного сина. Під 1168 р. київський літописець скупо занотував: «Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього (в князі), і той дав їм Романа».

Властолюбне й гоноровите боярство Новгорода Великого запросило на престол сина київського князя хіба що за традицією: з часів Володимира Святославича там сиділи старші нащадки загально-руських володарів. Та був, здається, в тому запрошенні й тверезий політичний розрахунок. Мстислав не вважався сильним князем, його влада на Русі оспорювалася іншими князями, йому було не до порядкування в Новгороді. Якщо такі розрахунки й існували, вони швидко справдилися.

Наступного року Мстислав Ізяславич втратив великокнязівський стіл і відступив до Володимира Волинського, спадкового володіння нащадків Мономаха, звідкіля він ще якийсь час безуспішно намагався повернутись до Києва. Його спроби були марними, й це знало новгородське боярство. 1170 р. воно, як делікатно висловився новгородський літописець, «вказало шлях князеві Роману», тобто вигнало.

У тяжку годину втрати Новгорода юний князь отримав скорботну звістку про кончину батька у Володимирі. Він негайно прямує на Волинь і на довгі три десятиліття робиться волинським князем. Його життя у провінційному й тихому тоді Володимирі мало відоме історикам. Дрібний, по суті, удільний князь не привертав уваги літописців, що зосередили її на фігурах київського, суздальського, чернігівського, галицького та інших можновладців Русі. Тому історикам залишається з певною часткою ймовірності лише реконструювати обставини й перебіг Романового правління у Волинському князівстві. Зробимо це й ми.

Виходячи з дій Романа після того, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що у роки нескінченного (як, певно, йому самому здавалось) волинського сидіння він створив власну модель державного управління. Праправнук Мономаха з юних літ зрозумів, що корінь сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому він послідовно обмежує сваволю бояр, придушує феодальну опозицію. Польський історик XV ст. Ян Длугош з якогось давньоруського джерела дізнався, що Роман приборкав духовного князя — володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізаторським заходам.

Певна річ, подібно до інших князів Роман спирався на бойову, віддану йому дружину. Але на відміну від інших володарів він дбав і про забезпечення своїм заходам більш широкої суспільної підтримки. Тому князь орієнтувався на середні й вищі верстви міського населення багатих волинських міст, насамперед стольного града Володимира. Це дозволило Романові зміцнити цетральну владу в князівстві, піднести його економічну, а відтак — і військову міць.

Вже в другій половині 80-х рр. XII ст. волинський князь зміг розпочати боротьбу за об’єднання Волинської землі з Галицькою, зрозуміло, під власною рукою. Така його діяльність об’єктивно сприяла суспільному поступові, бо за умов феодальної роздробленості об’єднавча політика відповідала бажанням абсолютної більшості давньоруського суспільства, вимогам економічного, політичного й культурного його розвитку, головне ж — потребам захисту державних кордонів від зазіхань з боку західних сусідів та кочовиків Причорномор’я.

Лише наприкінці XII ст., у 1199 р., Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-Волинського князівства. З тієї пори літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього сюзерена одного з найбільших й найсильніших давньоруських князівств. Однак Романова слава переможця половецьких ханів бере початок ще з тих часів, коли він був скромним волинським князем.

Вірні своїй звичці писати лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких ханів. Дізнались вчені про нього з твору візантійського сучасника, знаменитого історика Нікіти Хоніата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично писав, що Роман здійснив низку походів у степ, чим «зупинив половецькі нашестя». Та звернемось до більш докладних розповідей Нікіти Хоніата. 1197 чи 1198 р. (точнішої дати візантійський історик не дав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візантії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилася під загрозою. Але раптом на ворога з тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці в паніці кинулися тікати. Візантія була врятована.

Давньоруські літописи знають про два наступних походи Романа Мстиславича до Половецького степу, які він здійснив, уже будучи великим галицько-волинським князем, — у 1202-му й 1204 рр. Вони повідомляють, що 1202 р. половецькі орди, як завжди, несподівано вдерлися на Переяславщину й Південну Київщину. Певно, Роман заздалегідь довідався про майбутній напад кочовиків, тому що з дружиною й загонами підвладних йому бояр своєчасно перебрався ближче до південних рубежів Руської землі. Коли половці поверталися додому, Роман наздогнав їх за річкою Россю, розбив і відібрав награбоване й полонених. А лютої зими 1204 р. князь зібрав південноруських володарів і стрімко пішов до Половецького степу, розгромив військо ханів і повернувся додому із здобиччю та визволеними з полону руськими людьми. Галицький книжник у посмертній похвалі Романові, наслідуючи найліпші зразки середньовічного красного письменства, патетично вигукнув, що цей князь «кинувся був на поганих (язичників), мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур».

Історики гадають, що наприкінці 90-х рр. XII ст. Роман втрутився у війну між Візантією й половцями на прохання її уряду. Напевне, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася одноразовою допомогою. Дружні взаємини тривали й далі. Про це свідчить посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Константинополі 1200 р. новгородський паломник Добриня.

Приязні стосунки Романа з візантійським імператорським домом були добре відомі на Русі та за її межами. Інакше не можна пояснити кілька легенд, що виникли навколо імені цього князя та членів його родини. Так, Ян Длугош у XV ст., залежні від нього польські історики XVI ст. та український Густинський літопис XVII ст. повідомляють, що після здобуття учасниками IV хрестового походу Константинополя 1204 р. візантійський імператор Олексій Ангел утік в Галич до князя Романа, котрий прийняв його в великою честю. Ця легендарна версія досі у шані серед істориків та філологів-русистів; її, зокрема, підтримують російські академіки Д. Лихачов та Б. Рибаков.

Тим часом з візантійських джерел відомо, що насправді імператор Олексій зник з обложеного хрестоносцями Константинополя влітку 1203 р., якийсь час блукав материковою Грецією, а потім потрапив у полон до одного з ватажків хрестоносців Боніфація Монферратського, котрий вислав його до своїх володінь у Італії. Згодом колишній імператор звільнився і розпочав боротьбу за владу з главою Нікейської імперії (що виникла на уламках Візантії в Малій Азії) Федором І Ласкарем. У битві поблизу Антіохії Олексія Ангела захопили у полон і ув’язнили в одному з монастирів Нікеї, де він невдовзі помер.

Фантастична історія про втечу візантійського імператора до Галича грунтується на давній версії (бо Длугош запозичив її з якогось не відомого нам давньоруського джерела), що Роман Мстиславич близько стояв до візантійського імператора, був йому другом, і тому Олексій Ангел не бачив кращого місця для порятунку, ніж столиця Галицько-Волинського князівства. Напевне, у цій легендарній історії проглядає спогад про дійсну втечу майбутнього імператора Андроніка Комніна до Ярослава Галицького 1164 р.

Певна річ, взаємини з Візантією становили одну з домінант у зовнішній політиці Романа Мстиславича. Однак проза життя змушувала його приділяти увагу більш буденним стосункам із західними сусідами, що завжди були не від того, аби поласувати багатим шматком Романової держави. Князь узяв участь у міжусобній боротьбі між претендентами на загальнопольський престол — синами Казимира Справедливого та їхнім дядьком Мешком. Згідно з розповіддю польського хроніста Кадлубка, у кривавій битві на річці Мозгаві 1196 р. допомога Романа Казимировичам вирішила справу на їхню користь. Потому сини Казимира підтримували Романа у змаганнях за об’єднання Галичини й Волині.

Майже одночасно Роман Мстиславич завдав вирішальної поразки спорідненим з литовцями войовничим племенам ятвягів — ось чому автор «Слова о полку Ігоревім» оспівав перемоги Романа над «Литвою»! Агресивні й нахабні ятвязькі князьки постійно зазіхали на західні землі Галицько-Волинської Русі. Особливо терпіли від них селяни порубіжних земель та мешканці прикордонних міст. Як оповідає Київський літопис під 1198 р., волинський князь «ходив на ятвягів мститися, бо вони воювали його волость». За цими скупими словами криється грандіозна перемога Романа над ятвязьким союзом племен (ятвяги перебували на стадії розкладу родоплемінного ладу). Пам’ять про цю перемогу волинського князя зберігалася в наступних поколіннях. Польський хроніст XVIII ст. Мацей Стрийковський доніс до нас народний переказ про те, що Роман запрягав литовських бранців (тобто ятвягів) у плуги. А пізній російський «Докладний літопис» додає до цього: «Один литвин, що в плузі тягнув, навчившись руської мови, сказав: «Романе, Романе, худим (бідним) живеш, Литвою ореш».

Фольклористи знають, що мотив запрягання переможених у плуги є одним з найбільш поширених у давньоруському та й узагалі світовому фольклорі. Навряд чи Роман орав на полонених ятвягах, але цей легендарний переказ відбив велетенський розмах його перемоги над хижими ятвязькими князьками, їхніми погано озброєними, але швидкими й зненацька нападаючими загонами.

Утвердження в Галичі й створення Романом могутнього Галицько-Волинського князівства висунуло його на одне з перших місць у князівській ієрархії Русі. Роман розуміє це і, прагнучи до об’єднання Південної Русі, заявляє свої права на Київ. 1202 р. він відібрав стольний град Русі у колишнього тестя Рюрика Ростиславича й посадив там людину з сього оточення: удільного волинського князя Інгвара Ярославича Луцького. А наступного року заволодів Києвом і послав туди посадника, воліючи залишитись на галицькому столі.

До історії Роман Мстиславич увійшов не лише як сміливий воїн та вмілий полководець. Йому належить честь складання проекту додержання «доброго порядку» на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної клади у федеративній Давньоруській державі. В. Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, слід гадати, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів.

«Добрий порядок» Романа вводився до головної умови: у разі смерті київського володаря нового великого князя повинні обрати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. «Якщо ж хтось із князів розпочне війну проти іншого, — писав Роман Мстиславич, — то великий князь київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною прийдуть половці, угорці, поляки або інший народ і сам той князь не зможе оборонитися, тоді великому князеві, погодивши це p удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави».

Поряд з цим у проекті додержання «доброго порядку» на Русі Роман пропонував перешкодити дальшому дробленню князівств і запровадити майорат: передавати владу й князівство старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилось тоді. Якби пропозиції Романа були прийняті, це могло б загальмувати процеси політичного роз’єднання Русі, сприяти об’єднавчим силам. Однак всі інші значні руські князі відмовились приїхати на з’їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, інші прямо заявляли, що такого «одвічно не було», а значить, і не повинно бути.

Хто знає, якими були б дальші дії Романа Мстиславича щодо об’єднання південноруських земель, як би розвивались його стосунки з іноземними державами. Адже в останні роки життя він встановив тісні взаємини не лише з Візантійською, а й з іншою світовою імперією середньовіччя — Германською. Сама його смерть сталася, як гадає дехто з істориків, через втручання до найвищих сфер світової політики.

1205 р. Роман загинув неподалік польського міста Завихоста під час походу проти малопольського князя Лешка Краківського. Вже згадувалось, що наш герой допомагав одним польським князям проти інших. Загинув випадково, наштовхнувшись під час рекогносцирування на польський роз’їзд. Однак в історіографії існує вірогідна, на наш погляд, версія, що Роман з військом лише проходив через Польщу на Захід. Французький хроніст середини XIII ст. Аберік з Труа запевняє, ніби 1205 р. Роман ішов до Саксонії. Його слова, а також коротка звістка Гальберштадтської хроніки, що 1203 р. (дата явно неточна) германському імператорові Оттону допомагали слов’яни, дали можливість окремим дослідникам припустити, що запальний Роман втрутився у боротьбу за корону Германської імперії, підтримував Гогенштауфенів проти Вельфів і напав на союзника останніх Лешка Краківського. Якщо прийняти цю думку, то масштаби міжнародної політики Галицько-Волинського князівства незмірно зростають.

Як би там не було, Романа в розквіті сил не стало. Галицько-Волинське велике князівство, здавалось, таке могутнє й непорушне, відразу стрімко пірнає в безодню феодальної роздробленості. Розпочинається боротьба за владу між боярством і Романовою вдовою Анною, що мала двох малих синів — Данила й Василька. Анна докладала всіх зусиль, щоб втримати кермо державної влади. До її життєпису ми й переходимо.

КНЯГИНЯ АННА

Походження другої дружини Романа Мстиславича повите таємницею. Протягом півтора століття у науковому середовищі точаться суперечки навколо її родоводу. Варто наголосити на тому, що мати Данила й Василька згадується лише в одному джерелі — Галицько-Волинському літописі XIII ст. Перша частина цієї пам’ятки — Галицький літопис — створювалась сучасником Романової княгині. Тому його свідоцтвам слід довіряти.

Мати синів Романа була його другою дружиною. Зі своєю першою жоною, дочкою київського князя Рюрика Ростиславича Предславою, він розлучився 1197 р., а 1203-го примусив постригтись її в черниці. Не пізніше 1199–1200 рр. галицько-волинський володар одружився вдруге, бо 1201-го народився його старший син Данило. Та якщо перший шлюб Романа Мстиславича (хай коротко) згаданий у літописі, то другий джерела замовчали. Мабуть, існували якісь причини.

Не раз вже згадувалось, що літописці мало й якось неохоче писали про жінок Давньої Русі. Але у випадку з Романовою княгинею мало б бути інакше. Адже Галицько-Волинський літопис є апологією Романа та його родини. Сам великий князь постійно згадується і звеличується в перебігу розповіді про його нащадків Данила й Василька, їхніх дітей та онуків. Тому виглядає дивним явно свідоме умовчання джерела про другий шлюб Романа, тим більше, що сама княгиня постійно виступає в тому літописі як одна з активно діючих осіб.

Головну й, мабуть, універсальну причину замовчання галицьким літописцем другого шлюбу Романа Мстиславича історики вбачали в тому, що Галицько-Волинський літопис не зберігся за перші п’ять років XIII ст. Хоча його перша стаття датується на берегах одного з списків (Іпатіївського) 1201 р., насправді у ній йдеться про події 1203 р. Однак у літописця, як нам здається, існував також інший мотив для того, щоб «забути» про шлюб князя Романа. Та про це йтиметься далі. При всьому тому, що Романова княгиня неодноразово згадана в Галицькому літописі, вона жодного разу не названа на ім’я. Лише з побіжної репліки волинського літописця 90-х рр. XIII ст. довідуємось, що її звали Анною: «Вклав Бог до серця князя Мстислава благу думку, і створив він кам’яну каплицю над могилою своєї бабусі княгині Романової у монастирі святого. Висвятив він її на честь праведних Іоакима й Анни й відслужив у ній службу».

Коли Роман загинув у Польщі в червні 1205 р., княгиня Анна стала регентшею при своїх малолітніх синах. Їй одразу ж довелося нашовхнутись на сильний і запеклий опір боярських олігархів, що воліли позбавитись дружини й синів владного князя, який стримував, а то й жорстоко придушував їхню сваволю.

Анна мала мужність не відступати перед могутнім ворогом — боярством. Хоча, тверезо зваживши сили, княгиня залишила Галич, а далі добровільно пішла з Володимира. Протягом перших двадцяти років XIII ст. вона веде боротьбу за повернення дітям Романового спадку, за відновлення Галицько-Волинського великого князівства, що, здавалося, назавжди загрузло в болоті анархії й свавілля. Ця боротьба велася від імені наступників, «отчичів» Романа — Данила й Василька, тому ми розповімо про її перипетії у життєписі старшого Романовича. Тут же відзначимо, що княгиня Анна виховала своїх синів мужніми лицарями, свідомими політиками й патріотами, борцями за об’єднання Галицької й Волинської земель. Зупинимось головним чином на походженні княгині, її оточенні, бо розкриття таємниці її родинної приналежності дозволяє по-новому глянути на події та явища історії Галицько-Волинської Русі кінця XII — першого двадцятиріччя XIII ст.

Дивна річ: галицький літописець, уникаючи називати Романову княгиню на ім’я, охоче пише про її взаємини з угорським королем і польськими князями. Незабаром по загибелі Романа угорський король зустрівся з Анною в галицькому місті Сянику. В літописі сказано, що король побачився з ятрівкою^[52] своєю й прийняв Данила як милого сина. Ці слова літописця дали привід деяким ученим вважати Анну угоркою. Та трохи далі той же галицький книжник зауважує, що коли Анна з Васильком, рятуючись від Ігоревичів, котрі вокняжилнсь у Галицько-Волинській Русі, приїхала до Польщі, князь Лешко з великою честю прийняв свою ятрівку з дитиною. З цього зауваження дехто з істориків зробив поквапливий висновок, що княгиня була полькою.

Не одне десятиліття дослідники шукали родичів княгині Анни в Угорщині. Та не знайшли. Так само марними виявилися пошуки її польських коренів. Ще на початку XX ст. відомий київський вчений в галузі генеалогії М. Баумгартен довів, що Анна не могла бути ні угоркою, ні полькою.

Складніше стоїть справа з гіпотезою про візантійське походження великої княгині Романової. Поважні історики наводили чимало, здавалось би, серйозних доказів на користь такої думки. Тому вважаємо за доцільне коротко розглянути найважливіші серед них. Прихильники версії, за якою Анна була візантійкою, звертають увагу на низку історичних фактів. У травні 1200 р. у Константинополі побувало посольство Романа — чи не сватало воно якусь дівчину для князя? Ми вже розповіли про три походи Романа проти половців, перший з яких відбувся 1197-го чи 1198 р., а останній — 1204 р. Чи не була шлюбна угода наслідком укладеного в кінці XII ст. русько-візантійського союзу? Адже відомо, що династичні шлюби були найбільш надійною печаткою для скріплення міждержавних угод. У підвалинах «візантійської» версії походження Романової княгині лежить, таким чином, упевненість у близькості між галицько-волинським князем і візантійським імператором — упевненість, що бере початок у XIII ст.

На жаль, — звичайно, для прихильників «візантійської» версії, — не існує жодних не те що свідчень, а й натяків у візантійських джерелах про шлюб якоїсь дівчини з імператорської родини з руським князем Романом. А посольство 1200 р. не варто пов’язувати з другим одруженням Романа. Повинен був минути якийсь час, перш ніж молода прибула до Галича. А Данило народився 1201 р. Тому шлюбне посольство мало завітати до Константинополя не 1200-го, а принаймні 1199 р.

Здається, думка про візантійське походження матері Данила Галицького народилася в скромній книжці Й. Майлата «Історія Угорщини», виданій у Відні 1828 р. Автор без посилання на джерело згадав «удову Романа, родичку візантійського дому». Ці слова справили враження на кількох істориків наступних поколінь, незважаючи на те, що Й. Майлат був слабким вченим, припустився у своїй книжці безлічі помилок, навіть назвав Данила... Давидом.

Мабуть, під впливом твердження Й. Майлата опинився поважний вчений М. Баумгартен, коли почав обгрунтовувати версію візантійського походження Романової княгині. Він спочатку дійшов висновку, що за Романа видали дочку скинутого з візантійського трону Ісаака Ангела. Щоправда, через 20 років потому в головній праці свого життя «Генеалогія Рюриковичів» М. Баумгартен обережно назвав дружину Романа вже не принцесою, а просто родичкою Ісаака II Ангела. Авторитетна думка цього вченого справила враження на пізніших дослідників і увійшла до наукової літератури. Нещодавно в коментарі до польської хроніки Кадлубка ми прочитали таке: «Роман одружився з візантійською аристократкою».

При всьому тому історики не могли не відчувати штучності й деякої натягнутості аргументів М. Баумгартена на користь того, що друга дружина Романа приїхала з Візантії. Польський вчений І. Граля, звернувшись до критичного розгляду праць М. Баумгартена, спростував думку вченого про те, нібито Анна була дочкою Ісаака Ангела; візантійські джерела знають лише двох дочок того імператора. Одну він видав за короля Сицилії Танкреда, друга вступила до спеціально для неї заснованого монастиря в Константинополі. Третьої дочки Ісаак Ангел просто не мав.

І все ж таки І. Гралі було, очевидно, шкода відмовитися від спокусливої думки, що Роман одружився з дівчиною з Візантії. Польський історик висунув гіпотезу: за руського князя видали не принцесу, а знатну патриціанку Марію з вельможного сімейства Каматеросів, яке стояло близько до імператорського престолу. Його не збентежило свідчення волинського літописця, за яким матір Данила звали Анною. І. Граля припускає, що коли вдова Романа близько 1219 р. постриглась у черниці, вона прийняла ім’я Анни. Однак таке припущення виглядає штучним. Набагато природнішою є версія про те, що Мстислав Данилович пам’ятав світське, родинне ім’я своєї бабусі.

Досі історики не оцінили належним чином той факт, що один з попередників Романа на галицькому престолі — Ярослав (1152–1187) зв’язав свою долю з представницею одного з найбільших боярських родів Чагрів. Підтримка Ярослава з боку цього та, ймовірно, й інших великих боярських сімейств забезпечила політичну стабільність у князівстві. Такої стабільності не вистачало його синові й наступникові Володимиру.

Під час майже тридцятилітнього князювання у Володимирі Волинському Романові довелося мати тісні стосунки з місцевим боярством. Шлюб з дочкою Рюрика київського не виправдав надій: тесть відмовився підтримувати Романа, побоюючись його надмірного посилення. Справа закінчилася розривом шлюбу волинського князя з Предславою. Гадаємо, не випадково час другого шлюбу Романа Мстиславича збігся з об’єднанням ним Галичини й Волині у єдине князівство. Природно припустити, що, вокняжуючись у Галичі й розпочинаючи боротьбу з місцевим могутнім боярством, князь повинен був забезпечити собі підтримку іншого боярства — волинського. У такому разі шлюб з волинською бояринею був би розумним і логічним політичним кроком.

Якщо прийняти думку про волинське походження Романової княгині (вперше висунуту, хоч і не обгрунтовано, відомим істориком В. Пашутом), стане зрозумілим уперте мовчання літописця про її родовід, його послідовне небажання назвати її на ім’я. Галицький книжник, напевне, розумів необхідність і політичну доцільність такого шлюбу, але не міг пишатися ним: адже Анна походила не з князівського роду. Хоча він ставився до неї з великою повагою, відзначаючи її розум, волю, рішучість.

Читаючи Галицько-Волинський літопис за перші 15 років — до того часу, коли 1219 р. Романова княгиня пішла до монастиря, бо Данило досяг повноліття і став правити самостійно, — переконуємось, що Анна користувалась постійною й беззастережною підтримкою волинського боярства, принаймні тихголів великих родів, котрі названі на сторінках джерела. На її боці стояли й громади багатих волинських міст. Наведемо лише один, зате красномовний приклад. Близько 1209 р., коли княгиня з молодшим сином Васильком перебувала в Польщі, а Данило жив в Угорщині, «приїхали берестяни до Лешка і прохали Романової з дітьми, бо були вони (діти) юні». Ці слова галицького літописця свідчать, що Анну вважали повноправною спадкоємицею Романа й регентшею при неповнолітніх синах. Таким чином, громада багатого торговельного міста Берестя на півночі Волинської землі підтримала княгиню й Романовичів у їхніх змаганнях за повернення волинської отчини.

Ми спробували гіпотетично визначити боярський рід, з якого могла походити княгиня Анна. За нашими спостереженнями, серед волинських великих бояр літопис набагато частіше від інших називає Мирослава. Джерело створює враження, що то був найближчий до Анни та її дітей волинський боярин, якому доручалися важливі й делікатні справи дипломатичного й воєнного характеру. Мирослав допоміг Анні вибратися з небезпечного для неї та її дітей Володимира. Через п’ять років потому вона пошле боярина з важливою дипломатичною місією до польського князя Лешка: вимагати для Василька волинське місто Бела. Мирослав повів справу так розумно, що Лешко був змушений передати молодшому Романовичу Белзьке удільне князівство. Будучи найближчим до родини Романа боярином, Мирослав виконував і роль радника й фактичного правителя при малому Василькові. Саме йому Анна доручила правити з восьмирічним Васильком у Белзі.

Мирослав брав участь у тій довгій боротьбі, яку вів Данило за Галич. Він завжди був поруч з князем — і в бою, і в поході, і в обложених ворогом фортецях. Супроводжував обох молодих князів і в урочистих подіях. Коли Василька запросили на весілля до Суздаля, з ним поїхав Мирослав. Літописець постійно підкреслює особливе становище Мирослава при родині Романовичів. Ось чому ми вважаємо найприроднішим, що Анна була, родичкою, може, навіть сестрою того волинського боярина.

Як мовилось, близько 1219 р., коли Данило виріс і не потребував вже материнської опіки, Анна пішла до монастиря. Не знати, скільки ще вона прожила. Відомо лише, що довго. Принаймні 1254 р. вона брала участь у державній раді, скликаній старшим сином. Тоді римський папа запропонував королівську корону Данилові. Князь у ті роки покладав надії на папу в справі організації хрестового походу проти монголо-татарських поневолювачів. Але вагався приймати корону, бо прагнув дійової допомоги від країн Заходу, а не регалій. Тоді, підкреслює літописець, мати, а також дружні йому польські князі Болеслав і Земовит переконали Данила в необхідності коронуватися. Такою була остання державна дія Романової княгині. Більше її вже не згадує Галицько-Волинський літопис.

МСТИСЛАВ УДАТНИЙ

Перш ніж розповісти про початкові кроки політичної діяльності князя Мстислава Мстиславича на прізвисько Удатний^[53], видається цікавим зупинитися на одному фрагменті «Слова о полку Ігоревім», в якому названа особа досі викликає суперечки серед істориків. Одне з центральних місць у «Слові» посідає звернення до руських князів із закликом захистити рідну землю від хижих половецьких ханів. У ньому послідовно йдуть великий князь суздальський Всеволод, князь Київської землі Рюрик Ростиславич із братом Романом, Ярослав галицький, а далі Роман Мстиславич волинський і разом із ним якийсь Мстислав:

У наш час прийнято вважати, що «Слово» написане 1187 або 1188 р. Тому історики шукали князя на ім’я Мстислав серед сучасників Романа Мстиславича, що в 1187 і 1188 рр. княжив у Володимирі Волинському. Багато років тому мною була висловлена думка, цю звернення «Слова» до Романа як переможця половців не можна датувати 1187 р.: свої знамениті походи у Половецький степ він здійснив у 1197–1198, 1202 і 1204 рр.

Досі літературознавці та історики не дійшли єдиної думки, хто був той Мстислав. Висувались кандидатури його брата в перших Мстислава Ярославича пересопницького та іншого родича — Мстислава Всеволовича городенського. Однак ні той, ні інший не відзначилися у боротьбі з ворогами Русі. Доводиться визнати, що пошуки відважного й переможного Мстислава на політичній карті Русі 1187–1188 рр. не можуть привести до успіху. На руських землях того часу просто не було сильного й авторитетного князя з таким ім’ям, за винятком хіба що Мстислава Ростиславича смоленського. Однак останнього неможливо поставити поряд із Романом, настільки різними географічно та хронологічно були їхні дії та прагнення.

Якщо виходити з тексту спільного звернення «Слова» до Романа і Мстислава, то слід думати, що й під останнім автор мав на увазі воїна й полководця, рівного волинському князеві переможця половців і литви, проводиря закутої в залізо дружини, під важкими кроками коней якої двигтіла земля. Не варто доводити, що дрібні пересопницький і городенський князьки, участь яких у походах на кочовиків Південних степів і балтські народи не засвідчена жодним джерелом, ніякою мірою не могли відповідати піднесеній характеристиці «Слова».

Встановлено, що у зверненні «Слова о полку Ігоревім» Роман зображений у часи його найвищої могутності, приблизно в 1199–1205 рр., холи він дійсно став рівнею таким князям, як Всеволод суздальський, Рюрик київський та Ярослав галицький, у товаристві яких його згадано. 1199 р. Роман Мстиславич об’єднує під своєю владою Галицьке й Волинське князівства, зробивши столицею Галич. У ці роки Роман здійснює переможні походи на половців, захоплює на час Київ, вершить долі міжусобної боротьби в Польщі. Нарешті, до зими 1197–1198 рр. відноситься єдиний, зафіксований у Київському літописі, вдалий похід Романа на ятвягів.

Оскільки «Слово» спільно звертається до Романа і Мстислава, то, на мою думку, слід шукати останнього не поруч із Романом, пересічним волинським князем, яким той був у 1187–1138 рр., а поблизу Романа — могутнього галицько-волинського великого князя 1199–1205 рр. Ось тут серед сучасних Романові князів помітно виділяється колоритна постать Мстислава Мстиславича, якого сучасники прозвали Удатним за воєнні звитяги й вдалу князівську кар’єру.

Мстислав був сином одного з членів династії смоленських Ростиславичів — Мстислава Хороброго, що княжив спочатку у Білгороді в Київській землі, а потім у Новгороді Великому. Матір’ю нашого героя була, найімовірніше, одна з дочок Ярослава Володимировича галицького. Народився Мстислав Удатний на початку 1170-х рр. Щоб забезпечити мир з половцями, батько одружив його з дочкою сильного хана Котяна.

Уперше на сторінках літописів Мстислав Мстиславич з’являється під 1193 р., коли він, об’єднавши зусилля з братом у перших Ростиславом Рюриковичем, на заклик союзних Русі чорних клобуків іде на половців. Перша проба меча виявилась вдалою, й Київський літопис урочисто відзначив: «І ополонились (захопили полонених) Ростислав і чорні клобуки худобою й кіньми, і рабами, і колодників (руських людей, що страждали у половецькому полоні) багато захопили, княжичів їхніх (половецьких) і добрих мужів (знать) взяли».

1196 р. дядько Мстислава Рюрик Ростиславич посварився з Романом Мстиславичем, своїм зятем. Вірний родинному обов’язку Мстислав підтримав Рюрика. Навряд чи це сприяло його князівській кар’єрі, бо Роман не забував звичайно таких речей. І дійсно, аж до смерті Романа (1205) Мстислав не зміг здобути жодного міста чи волості. Лише 1207 р. він одержав від Рюрика, в той час київського князя, місто Торопець із волостю в Смоленській землі — в нагороду за те, що успішно захистив від чернігівських Ольговичів південне місто Торчеськ.

Боротьбу з половецькими ханами Мстислав продовжив 1204 р. Суздальський літопис розповідає, що тоді він узяв участь у великому поході об’єднаного руського війська проти кочовиків: «Ходили руські князі на половців: Рюрик київський, Ярослав переяславський, великого князя Всеволода (суздальського) син, Роман галицький і Мстиславич (Мстислав). Була тоді зима люта, і в половців була скрута велика... І взяли руські князі багато полонених, і стада їхні зайняли, і повернулися додому з полоном великим».

1209 р. Мстислав перебирається із глухого Торопця до Новгорода Великого. На той час новгородське могутнє боярство вже давно само вибирало собі князів. Досвідчені боярські політики побачили в скромному торопецькому князькові мужнього воїна і талановитого полководця. Вони, крім того, розгледіли в ньому простувату, прямодушну, не здатну до мудрих політичних комбінацій людину. Саме такий князь відповідав вимогам, які вже близько ста років ставили боярські олігархи перед кожним претендентом на почесний новгородський стіл.

Обираючи Мстислава Мстиславича у князі, новгородські бояри виходили, мабуть, найперше з його успішних дій проти половців. У 1209 р. на Русі навряд чи знайшовся б полководець, що зміг би зрівнятися з маленьким удільним князем Торопця заслугами в боях із страшними кочовиками південноруських степів. А Новгороду тоді загрожували угро-фінські племена чуді. Тільки-но сівши на новгородський престол, Мстислав узявся за організацію походів проти них.

Новгородський літопис відзначив кілька походів Мстислава до Чудської землі (нині Естонії). Під 1212 р. читаємо: «Ходив Мстислав на чудь... з новгородцями, і багато людей захопив і худоби незліченну кількість привів. Потім же, на зиму, пішов князь Мстислав з новгородцями на чудське місто, що зветься Ведмежа Голова, села їх пограбував, і прийшов до міста, і поклонилася чудь князеві, і данину на них узяв (Мстислав), і повернулись всі здоровими».

Чудь відповідала несподіваними й тому небезпечними наскоками на західні новгородські землі. Ледве минуло два роки, як, за свідченнями того ж Новгородського літопису, «пішов князь Мстислав з новгородцями на чудь, крізь землю чудську, до моря, села їх пограбував і укріплення їх узяв, і став під містом Горобином». Чудь змушена була знову сплатити велику данину, дві третини якої Мстислав віддав новгородцям, а третину взяв собі з дружиною. Ці перемоги над давнім і найбільш серйозним тоді ворогом Новгородської республіки принесли князеві славу й високий авторитет. Саме тому Мстиславові пощастило просидіти на хиткому новгородському столі десять років і піти звідти з власної волі, а не бути вигнаним, як абсолютна більшість його попередників і наступників.

Переконаний, що саме ці прославлені на Русі походи Мстислава до Прибалтики мав на увазі співець «Слова», звеличуючи перемоги його й Романа над Литвою. Річ у тому, що в ті часи руські літописці нерідко називали збірним найменням литви взагалі населення Прибалтики і серед них чудь і естів. Наприклад, під 1213 р. в кількох літописних ізводах можна прочитати: «У Петрове говіння наїхала безбожна литва на Псков і спалила його». Зіставлення цього уривка з датованим тим самим роком повідомленням середньовічного хроніста Генріха Латвійського про напад естів під проводом Лембіта на Псков довело, що в даному випадку літописці назвали естів «Литвою». Виходячи з літописного контексту й географії воєнних дій, можна твердити, що про естів говориться і в статті 1210 р. Новгородського літопису: «Новгородці наздогнали литву в Ходиницях, побили її з князем Володимиром і посадником Твердиславом». Отже, слід вважати, що в уяві сучасників Мстислав Удатний підкоряв «литву», а це відповідає зверненню «Слова» до нього.

Поступово наш герой зажив великої популярності на Русі. До його слова прислухались інші володарі. В 1212 р. тодішній київський князь Всеволод Чермний (Рудий) з чернігівських Ольговичів образив його рідню Ростиславичів і почав виганяти їх з Руської землі. Тоді Мстислав на чолі кінної дружини здійснив стрімкий марш на Київ, вигнав звідти Всеволода Чермного й посадив на престол (після проміжного і недовгого князювання в Києві Інгвара Ярославича) свого брата в перших Мстислава Романовича. Сам Мстислав Удатний узяв собі володіння («часть») в південній Руській землі — м. Торчеськ у Пороссі.

Починаючи з 1215 р. Мстислав докладає зусиль до заволодіння Галичем. Його давно вже тягнуло на західні окраїни Русі. Але недосвідчений у міжкнязівських політичних комбінаціях, грубуватий рубака й рицар, він не підготував належного грунту для утвердження на одному з головних престолів Давньоруської держави. На початку 1215 р. він за власною волею залишив новгородське княжіння й подався на південний захід, сподіваючись дістати в угорського короля (під владою якого була тоді Галицька земля) Галич. Про це дізнаємося з пізнього Воскресенського літопису, якому в даному разі є підстави довіряти: «Вийшов із Новгорода Мстислав Мстиславич... пішов до короля в Галич просити собі в нього Галич». Та на шляху туди він довідався, що король Бела встиг посадити в Галичі свого сина.

Мстислав опинився в скрутному й непевному становищі, пішовши з Новгорода і не здобувши Галича. Він близько року провів у Південній Русі, не знати й де. Однак узагалі-то дуже мінливі новгородці не забули свого доблесного князя, що водив їхню рать у переможні походи, й покликали його назад, коли «закоторились» (посварились) із новим князем Ярославом Всеволодичем суздальським. «Печаль и вопль» новгородців зворушили суворе серце Мстислава — а може, безземельному тоді князеві хотілось десь притулити голову? Мстислав діяв швидко й рішуче. У лютому 1216 р. несподіваним нападом захопив Новгород і посадника князя Ярослава — Хота Григоровича з адміністрацією. А потім Мстислав увійшов у союз із ростовським князем Костянтином Всеволодичем, пообіцявши посадити того у Владимирі на Клязьмі.

21 квітня 1216 р. Мстислав із Костянтином дали генеральну битву братам останнього — Ярославу та Юрію Всеволодичам. Ця битва на р. Липиці вважається однією з наймасштабніших і найзнаменитіших в історії Східної Європи часів середньовіччя. Літописи, і серед них Новгородський перший молодшого ізводу, докладно описали бойовище, в якому «пішли сини на батьків, батьки на синів, брат на брата». А Никонівський літописець із захопленням розповідає, як «Мстислав Мстиславич із своїми полками тричі проїхав крізь полки Юрія і Ярослава, і був сам міцний і мужній, і велику силу мав і ретельність, а в руці мав сокиру й рубав нещадно». Чим-чим, а бойовою сокирою наш герой умів діяти, як ніхто. Далеко гірше стояла в нього справа, коли доводилось виступати в ролі державного діяча й політика, сідати за стіл переговорів з іншими князями.

Вигравши Липицьку битву й посадивши Костянтина Всеволодича на суздальський стіл, Мстислав навіщось (джерела про це мовчать) поїхав до Києва, але незабаром повернувся до Новгорода. Галич манив і вабив його. Він засилає туди вивідувачів, які доносять, що значна частина бояр бажає бачити його своїм князем. 1218 р. Мстислав урочисто попрощався з новгородцями, про що зворушливо повідав місцевий літописець: «Кланяюсь я святій Софії і гробові батька свого, і вам! Хочу пошукати Галича, а вас не забуду, і дай Боже лягти мені поруч батька мого в святій Софії!» Він не схилився на умовляння новгородського віча залишитись князем, хоча ще кілька місяців провів у місті. Замість себе він порекомендував свого родича, сина Мстислава Романовича київського Всеволода.

1219 р. Мстислав Удатний нарешті вибрався у похід на Галич. Перед тим він увійшов у зносини з польським князем Лешком Білим і заручився його підтримкою. Прихильна до нього боярська партія протиставила його угорському королевичу Коломану, що був нав’язаний галичанам королем. Інше боярське угруповання послало за Данилом Романовичем, але той, за словами Галицько-Волинського літопису, «не встиг приїхати». Мстислав сів на галицькому престолі.

Майже десятилітнє князювання Мстислава у Галичі не принесло йому особливих лаврів. Спершу він зробив (певно, за порадою когось із свого оточення) розумний політичний крок: віддав дочку Анну за Данила, сполучивши таким чином династичним шлюбом Галичину й Волинь. Однак дуже швидко він потрапив під вплив і владу бояр, поступово перетворився на маріонетку. Бояри, побоюючись, що врешті-решт Данило, законний спадкоємець галицького столу, вокняжиться в Галичі й придушить їх, зуміли посварити з ним Мстислава. Як і раніше, він був непереможним на полі бою й безпорадним у політиці.

Кінець його князювання в Галичі був сумним. Мстислав неодноразово відбивав напади угорського війська. На початку 1227 р. сам угорський король Андрій з великим військом підступив до галицького міста Звенигорода. Мстислав попросив Данила підтримати його, і зять прийшов на допомогу. Галицький літописець лаконічно сповіщає, що «Мстислав бився з ними (уграми) й переміг їх, і переслідував їх до королівського табору, нищачи їх... Король збентежився й пішов без затримки з цієї (Галицької) землі... Король був знесилений» і опинився в скрутному становищі. Його врятував довірений радник Мстислава боярин Судислав, лютий ворог Данила, що відмовив Мстислава він переслідування розбитого ворога.

Схилившись на умовляння Суди слава й інших боярських олігархів, Мстислав поступився Галичем... тільки-но розбитим ним уграм. Він видав дочку Марію за угорського королевича, теж Андрія, й видав йому Галич. А сам поїхав у належний йому Торчеськ, де й помер 1228 р. Перед смертю, якщо вірити галицькому книжникові, Мстислав велів переказати Данилові: «Сину! Завинив я перед тобою, що не дав тобі Галича, а дав іноплеменникові за порадою брехливого Судислава — ошукав він мене».

Данилові Романовичу від того запізнілого каяття було не легше. Та він з новими силами заходився відвойовувати Галич і Галицьку землю в угрів та ворожих йому бояр. Перед ним лежав довгий шлях тривалістю в десять років, однак він подолав його й підняв свою хоругву на Німецьких воротах Галича й сів на стел свого батька Романа.

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ

Зовсім малим хлопчиком, у чотири роки, його посадили на «золотокованнй» престол великого князівства Галицько-Волинського. У розквіті сил і слави загинув батько, Роман Мстиславич, безстрашний переможець половців та «иных народов», як звали його літописці. Удова, княгиня Анна, залишилася з двома синами, молодшому з яких Василькові ледве виповнилося два роки. Одразу ж по досягненні сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викоренене великим князем. За боярами стояли належні їм міста й села, величезні багатства, тисячі озброєних людей.

Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за народженням була чужою у Галичі, де прожила з чоловіком трохи більше п’яти років, ні в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей. Вона могла спертися лише на хоробру, але нечисленну дружину Романа та на купку волинських бояр, що залишилися вірними родині сюзерена. Велика смута розпочалася в Галицькій землі, з сумом занотував літописець.

Анні з синами довелося залишити Галицько-Волинське князівство й просити притулку у володарів сусідніх держав, Польщі й Угорщини, з якими її чоловіка зв’язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком подалася до Кракова, а Данила з кимось із ближніх бояр Романа відіслали до Буди, де він на кілька років став другом свого ровесника Бели, сина короля Андрія.

Тим часом на Галицько-Волинській Русі настала феодальна анархія. Бояри, розбившись на кілька партій, невпинно ворогували, закликаючи на престол підхожих собі претендентів. Руйнацію державної структури ще недавно сильного та єдиного великого князівства яскраво характеризує факт самочинного вокняжіння в Галичі 1212 р. боярина Володислава, проводиря ворожої до Романовичів партії земельної аристократії. То було найбрутальнішим порушенням норм феодального права Давньої Русі, згідно з яким князем міг стати лише той, хто ним народився, тобто член династії Рюриковичів.

У перебігу понад тридцятилітньої боротьби за Галич і його землю між іноземними феодалами, прийшлими здалеку руськими князями та місцевими боярами Данило кілька разів сідав на хиткий галицький престол, і кожного разу його скидали бояри. Але князь не втрачав оптимізму. Перебуваючи у волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі й Перемилі, Романовичі, за словами галицького літописця, «стали княжити там із своєю матір’ю, на місто Володимир поглядаючи. Й мовили вони: «Як там не крути, а Володимир буде наш!»

Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з кожним роком наганяв страху на галицьке боярство, яке не могло не зважати на народне прагнення бачити старшого Романового сина великим князем. Тому 1219 р. бояри запросили на княжіння уславленого полководця Мстислава Мстиславича на прізвисько Удатний. Мстислав княжив до того в Новгороді Великому, але так само, як і всі інші князі, непевно почувався на престолі, бо новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і пристав на пропозицію перебратись до Галича, не відаючи, що змінює одне лихо на інше, набагато більше. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від галицьких великих бояр, які крутили ним на власний розсуд.

Всього того Данило тоді не знав. Йому просто було образливо бачити чужинця на батьківському престолі. Але юний князь добре усвідомлював, що час його ще не настав, не склалися умови для рішучого наступу на Галич. І він прийняв вокняжіння Мстислава в Галичі зовні спокійно. Більше того, вирішив укласти союз із новим князем і одружився з його дочкою Анною.

...Не встиг огледітися Данило, як юність минула. Та чи й була вона? Адже ще хлопцем мати й волинські бояри посадили його на високого батькового коня й сказали: «Ти наш повелитель і заступник, веди нас!» І княжич на все життя запам’ятав ці слова. Він з малих літ виявляв неабияку розсудливість і почуття обов’язку щодо своєї родини і оточуючих його бояр і старших дружинників, роздумував про державні справи й про долю Русі. Де вже йому було виявляти юнацький запал і безпосередність! 1219 р. Данилові виповнилось лише 18 років, але в суспільстві його сприймали як дорослого й досвідченого мужа, про що не раз свідчить галицький літописець. Та й сам князь розумів, що він і лише він є опорою дому Романовичів, єдиним, хто зможе захистити його й відновити втрачену єдність Галицько-Волинського великого князівства.

Не дуже-то розраховуючи на підтримку тестя, Данило починає прибирати до рук волинську отчину Романа, не замахуючись поки що на галицьку. Він пориває стосунки з польським князем Лешком, переконавшись, що той не збирається виконувати зобов’язань перед Романовичами, взятих під час переговорів з Анною, натомість зазіхає на волинські землі. Як з гордістю повідомляє галицький книжник, Данило «поїхав разом з братом і захопив Берестя, Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комів і всі окраїни» Волині з боку Польщі, тобто відвоював Берестейську та Забузьку землі. Розлючений Лешко спробував силою зброї повернути втрачене, але волинські полки під проводом молодого князя завдали полякам поразки і «гналися за ними до річки до Вепра», тобто до кордону.

Вивівши з гри польського князя, Данило повернув до складу Волині удільне князівство спільника Лешка белзького князя Олександра. Та раптом тесть Мстислав, що не схотів допомагати Романові проти Лешка, під’юджений боярами, втрутився і звелів віддати Белз із землею зрадливому Олександрові. Данило змовчав, бо не хотів розпалювати нової усобиці. А стосунки між тестем і зятем натяглися. Трохи зблизила їх знаменита битва на Калці.

За 15 років до вторгнення у Східну Європу керівництво Монгольської держави вирішило провести розвідку боєм і послало на схід 30-тис. кінноту на чолі з найбільш досвідченими воєначальниками Чингісхана Субудаєм і Джебе. З боями продершись крізь Закавказзя і Крим, монголо-татарське військо у причорноморських степах ударило на половців. Зазнавши тяжких втрат, половецькі хани, очолювані Котяном, тестем Мстислава Удатного, попросили помочі в руських князів. Ті згодилися допомогти, й об’єднане військо рушило з Києва на південь.

Наприкінці травня 1223 р. русько-половецька рать зустрілася з монголо-татарською кіннотою на річці Калці. Справа йшла до генеральної битви аж коли почалася суперечка поміж руськими князями. Мстислав Удатний, що мав заслужену репутацію першого воїна на Русі, без погодження з іншими князями, спираючись на власні сили й дружину самого лише Данила, кинувся на ворога. Легкоозброєні кіннотники Субудая й Джебе не витримали шаленого удару важкої, рицарської кінноти Мстислава й почали відступати. Щоб якось виправити становище, монгольські воєначальники контратакували половців, і ті побігли. Перелякана орда налетіла на табір, де знаходилися київський, чернігівський, смоленський та інші князі, й зім’яла його. Це призвело до паніки в руському стані. Калкська битва принесла прикру поразку Русі.

Данило ж відзначився на Калці: виявив себе мужнім і хоробрим воїном, умілим полководцем. У Галицькому літописі читаємо належну характеристику його поведінки в бою: «Був він одважний і хоробрий, від голови до ніг не було на ньому ганджу!» Молодий князь виніс повчальні уроки з поразки на Калці, де уперше зіткнувся зі страшним ворогом, який незабаром встановить на Русі на двісті з лишком років тяжке іго, й переконався, що його можна здолати, лише напруживши сили всіх руських князівств і земель. Напевне, в той гіркий день у нього зародилася думка про об’єднання вже не тільки Галичини з Волинню, а й принаймні всіх південноруських земель. Уся наступна діяльність Данила підтверджує це.

Аж до смерті Мстислава Удатного, що продовжував відігравати в Галичі непривабливу роль боярської маріонетки, Данило не претендував на галицький княжий стіл. Того вимагали обов’язки честі, повага до старшого, до тестя. Щоправда, Мстислав був не вартий тієї шани й уваги, які виявляв до нього зять (див. нарис про Мстислава Удатного).

Все ж таки смерть тестя 1228 р. розв’язала руки Данилові. Продовжуючи по клаптику збирати волинську отчину, він готується до вирішального наступу на Галич. Зосередивши під своєю владою Луцьку, Белзьку й Пересопницьку землі, князь вирішує: настала пора відбити у бояр і угорського королевича галицьку отчину.

Народ Галицької Русі загалом співчував намаганням Данила повернутися на батьківський престол і допомагав йому. Адже в Галичі сидів угорський королевич, що був іграшкою в руках боярства. Феодальна олігархія розперезалась, нещадно грабуючи трудовий люд, мораль і закон для неї не існували. З гіркотою галицький літописець писав про черговий спалах феодальних замішань: «Почнемо ж розповідати про незліченні раті, й про великі діяння (Романовичів), і про часті війни, і про численні крамоли (бояр), й про часті повстання, й про багато мятежів (боярства). Змолоду не було спокою Данилові й Василькові».

Протягом кінця 20–30-х рр. Данило Романович докладав зусиль до оволодіння Галичем. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо — регулярну професійну піхоту, яку літописець називає «пешцами». Добре озброєна й навчена, вона принесла князеві всі його великі перемоги. Адже дружина, рицарська кіннота, була нечисленною, її доводилося підсилювати загонами бояр, а значить, залежати від них. Створивши піше військо, Данило Романович зумів відвоювати у бояр і королевича Галич й відновити Галицько-Волинське князівство. Сталося це 1238 р.

Того самого року Данило поставив під свій контроль стольний град Руської землі. Тоді помер його багаторічний союзник, київський князь Володимир Рюрикович, і престол захопив ворог Данила, смоленський князь Ростислав. Галицько-волинський володар вигнав його з Києва і доручив місто намісникові, боярину Дмитру, наказавши обороняти град «від іноплеменних язичників, безбожних татар». Дмитро з честю виконав наказ свого князя й бився до останнього. Вражений його мужністю, Батий відпустив тяжкопораненого Дмитра з полону.

Монголо-татарська навала не обминула Галицько-Волинську Русь. Були захоплені й розграбовані ворогом Галич, Володимир і більшість міст князівства. Данило тоді перебував у Польщі, марно намагаючись розбудити бойовий дух у серцях князів і рицарів. Повернувся він додому після того, як полки Батия пішли на Угорщину. На рідній землі князя зустріли смерть, руїни й згарища. Як пише галицький книжник, «Данило з братом прийшли до Берестя й не змогли вийти в поле через сморід від безлічі вбитих. Жодної живої людини не залишилося у Володимирі, церква святої Богородиці була заповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл». Якщо вірний своїй емоційній манері письма літописець навіть перебільшив втрати русичів, все одно становище було вкрай тяжким.

«Батиїв погром», як назвали події 1237–1241 рр. давньоруські книжники, підірвав могутність князівств і земель, послабив у них центральну владу. Знову повстали проти Данила бояри, і не лише галицькі, а й частина волинських. Як з обуренням розповідає літописець, «Данило повернувся у свою землю й прийшов до міста Дорогичина й хотів увійти до града, та йому заявили (бояри): «Не увійдеш ти до міста». Тоді він мовив: «Це був наш град і батьків наших, а ви не дозволяєте мені увійти до нього». І пішов він геть, думаючи так». Пізніше Данило, відновивши свою владу в Дорогичині, мовив: «Це моє місто, давним-давно я взяв його у бою».

Данило пригадав блискавичну воєнну кампанію, яку провів навесні 1238 р. проти рицарів-хрестоносців з так званого Добжиньського ордену, що незадовго перед тим захопили волинське місто Дорогичин. На жаль, галицький літописець лише кількома словами згадав про ту подію. Але з іноземних джерел відомо, що тоді Данило штурмом здобув Дорогичин, який хрестоносці встигли фортифікувати, й захопив у полон рицарів та їхнього проводиря Бруно. Це була перша перемога Русі над хрестоносною агресією.

Якщо на Волині Данило зумів швидко відновити свою владу, то інакше сталося у Галицькій землі. Бояри за традицією вирішили протиставити законному князеві іншого претендента. Для цього вони запросили на престол чернігівського княжича Ростислава, що, зрозуміла річ, не мав коренів у Галичині й неминуче перетворювався на ляльку в боярських руках. Так воно й сталося. Однак Данило з Васильком зібрали велике військо, головну ударну силу якого становили «пешцы», а також рицарська кіннота дружини князів й загони бояр, і завдали поразки Ростиславу під галицьким містом Ярославом улітку 1245 р. Незважаючи на тс що угорський король прислав Ростиславу сильне військо, а галицькі бояри — власні численні й добре озброєні загони, битва принесла повний успіх Данилові, котрий виявив себе талановитим полководцем.

Убезпечивши шляхом переговорів з Батиєм під час поїздки 1245 р. до столиці Орди Сарая свою землю від татарських намісників і сплати постійної данини, Данило Романович зосереджується на зміцненні рубежів князівства, будівництві фортець нового типу, які б стояли на горах і мали кам’яні стіни. Такі фортеці монголо-татари штурмувати не вміли. Князь шукає союзників на Русі та за її межами; укладає угоду з молодшим братом Олександра Невського Андрієм, тодішнім великим володимиро-суздальським князем. Однак ординські правителі, що пильно стежили за найменшими проявами визвольних змагань, 1252 р. послали каральну експедицію проти Андрія, так звану Неврюєву рать (на чолі з воєводою Неврюєм), і вивели Андрія з гри. Він втратив великокнязівський стіл і втік до Швеції. А старший його брат Олександр, який став відтоді великим князем, так і не зібрався виступити проти поневолювачів.

Втративши єдиного сильного союзника на Русі, Данило був змушений відповісти згодою на пропозицію папи Інокентія IV прийняти королівську корону, що, як сподівався римський первосвященик, поставить галицько-волинського князя в залежність від нього. Щоб заохотити Данила, Інокентій IV 1253 р. оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши до участі християн Польщі, Чехії, Померанії й Сербії. То був підступний маневр, адже похід не міг відбутися з багатьох причин, і намісник святого Петра добре про це знав. Перелічені в папській буллі країни загрузли у війні за австрійську спадщину, більшість переживала політичну кризу, та й всі разом вони були надто слабосилими, щоб зважитися виступити проти монголо-татарських ханів.

Чи то хитрий маневр Інокентія IV зробив своє, чи то Данило, втративши союзника на Русі Андрія Ярославича, зневірився у можливості збити загальноруську коаліцію проти Орди, важко сказати. Але після роздумів він зважився прийняти корону з рук папського легата Опізо. Коронація пройшла буденно у прикордонному з Польщею волинському місті Дорогичині у другій половині 1254 р., під час походу галицько-волинських ратей на ятвягів. Гадаємо, що Данило коронувався тому, що зважився дати бій монголо-татарам і сподівався вплинути своїми рішучими діями на християнське воїнство Заходу, яке ніяк не могло піднятися на боротьбу з Ордою.

Того самого року Данило дав відсіч татарському воєводі Куремсі, що зробив спробу окупувати галицьке Пониззя. Далі князь перейшов у рішучий наступ проти орди Куремси, не раз завдавав їй поразок, тому ординські правителі відкликали Куремсу, що став боятися Данила й уникати сутичок з русичами, й прислали на його місце досвідченого полководця Бурундая з величезним військом. Те сталося 1258 р.

Данилові годі було сподіватися на допомогу ззовні. Адже незабаром після коронації він пориває стосунки з папою, оскільки той не думав про підтримку Русі в боротьбі проти Орди, а намагався насадити католицизм у державі Романовичів. Угорський король та польські князі поринули у власні справи й навіть не думали про поміч сусідові. Тому Данилові нічого не залишалось, як скоритися долі. Він наказав зруйнувати укріплення найбільших галицьких і волинських міст і розпрощався з надією вигнати ординців з Руської землі. Те гірке розчарування не минуло марно для князя.

Останні роки життя Данило Романович хворів, майже втратив зір. 1264 р. він помер у збудованому ним улюбленому місті Холмі. З його смертю закінчило існування Галицько-Волинське велике князівство, одне з наймогутніших державних утворень Східної Європи. Галицька і Волинська землі були поділені між його та брата Василька синами. По суті, повернулися часи феодальної роздробленості. Однак до війни не дішло. Викоренення Данилом галицького боярства позбавило на довгий час грунту для усобиць в Галицько-Волинській Русі.

Історики високо оцінюють державну діяльність Данила. Він був людиною непересічних політичних і військових здібностей. Незважаючи на несприятливі умови ворожого оточення, протягом сорока років вів війну з боярською опозицією й здолав її. Князь об’єднав Галичину й Волинь, докладав величезних зусиль до згуртування Південної Русі. Головними ідеями його життя були відновлення Галицько-Волинського великого князівства й вигнання монголо-татарських поневолювачів з Русі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити другий задум. Занадто сильними були окупанти, занадто слабкою Русь, бо залишалася роз’єднаною. Але все те аж ніяк не применшує життєвого подвигу Данила, князя галицького.

СПІВЕЦЬ МИТУСА

Ми майже нічого не знаємо про театральне й музичне мистецтво Київської Русі. Особливо про видовища. Наприклад, на фресках Софійського собору в Києві зображено акробатів, але немає впевненості в тому, що то давньоруські, а не візантійські артисти. Так само не ясно, візантійський чи руський орган намальовано на одній з тих фресок. Якщо вчені знають, що на Русі XI–XIII ст. існувала історична література (літописи) й твори красного письменства, наприклад «Слово о полку Ігоревім», то майже нічого не відомо про співців, оповідачів билин, виконавців дружинних та історичних пісень. Тим ціннішою є коротка розповідь галицького літописця про знаменитого співця Митусу, людину незалежну й горду.

Про цього середньовічного артиста, певно, високого кшталту, ми дізнались лише тому, що його життєвий шлях пересікся з шляхом великого галицько-волинського князя Данила. Волею долі Митуса виявився втягненим у політичну боротьбу в Галицькому князівстві й став її жертвою, як це звичайно буває з людьми, від політики далекими, найперше — з митцями.

Сталося це на початку 40-х рр. XIII ст., невдовзі по монголо-татарській навалі на Русь, коли Данило Романович готувався вигнати з Галича боярського попихача, чернігівського княжича Ростислава, що самочинно сів на престол, скориставшись з відсутності великого князя. Данило з братом Васильком спішно зібрали військо й пішли на Галич. Ростислав, тільки-но почувши про наближення війська Романовичів, залишив престол і втік до Угорщини, король якої підтримував його проти Данила. Якийсь час Романовичі переслідували ворога, а потім повернулись додому, щоб «уставити землю», тобто укріпити південні рубежі Галицько-Волинського князівства, яким загрожували татари.

Ростислав утік, але бояри, що посадили його в Галичі й всіляко підтримували, залишились. Тоді Данило не міг ще увійти до Галича, бо не вистачало сили. Але він вирішив придушити вогнище боярської опозиції на заході Галицької землі. Одним з оплотів великого боярства завжди був Перемишль. «Гірська країна Перемишльська», як називав її літописець, здавна користувалась певною автономією в складі Галицького князівства. Тому сприяло окраїнне положення, загубленість у горах її центру — града Перемишля. В ті роки у ньому не було князя, зате порядкував церковний володар, галицький єпископ Артемій.

У науковій літературі вже відзначалося, що церква, яка своєю природою покликана зміцнювати центральну владу й противитися сутичкам між феодалами, у Галицькому князівстві стояла все ж таки ближче до бояр, ніж до князя, та ще й такого владного й рішучого, як Данило Романович. Єпископ Артемій благословив Ростислава на галицьке княжіння, неначе забувши, що той не мав династичних прав на престол, бо живі й здорові були галицькі «отчичі» Данило й Василько. Характерно, що коли при наближенні раті Романовичів княжич Ростислав побіг до Угорщини, «разом з ним, — іронічно нотує літописець, — тікав Артемій, єпископ галицький та інші галичани», тобто великі бояри.

Галицький книжник докладно розповів про каральну експедицію, споряджену Данилом до Перемишля. У місті тоді правив за воєводу якийсь Костянтин рязанський, певно, хтось із роду рязанських князів, що служив Ростиславу. «Данило послав двірського^[54] (Андрія) до Перемишля проти Костянтина рязанського, присланого від Ростислава, а єпископ перемишльський (Артемій) був у змові з ним. Коли Костянтин почув, що Андрій іде на нього, він утік уночі. Андрій його не застав, але застав єпископа й пограбував його гордих слуг (бояр), роздер їхні боброві колчани і прилобки їхніх шапок з вовчого і борсукового хутра». Літописець помилився: все ж таки єпископа Андрієві не пощастило схопити. Він разом з Ростиславом був на вигнанні в Угорщині. Але єпископське багатство дісталося переможцям.

Перемишльський єпископ, мов справжній князь — а він таки ним і був, але не світським, а духовним, — мав пишний і багатий двір. Він мав навіть власного співця, що тішив єпископа та його гостей своїм співом. Галицький літописець мовив про це з іронією й не властивою йому злостивістю: «Знаменитого співця Митусу, котрий колись із гордощів не захотів служити князеві Данилу, обдертого й зв’язаного привели (до Андрія). Тобто, як мовив приточник^[55]: «Марнославство твого дому загине; бобер і вовк, і борсук будуть з’їдені». Так у притчі було сказано».

Незвична зловтішність галицького літописця пояснюється, гадаємо, тим, що в його очах той Митуса (певно, зменшувальна форма від імені Дмитро) був уособленням феодальної руйнівної анархії, боярської та церковної. Адже книжник, висловлюючи ідеї передової частини галицького суспільства, підтримував прагнення Данила до централізації Галицько-Волинської Русі.

Не відаємо, чому так сталося, але розповідь Галицько-Волинського літопису про Митусу залишилася в давньоруському письменстві єдиною. Це при тому, що люди цієї професії жили й у інших містах Давньої Русі. Не доводиться тому дивуватись, що існують різні тлумачення процитованих уривків джерела. Відомий український фольклорист та літературознавець М. Максимович у 70-х рр. XIX ст. писав: «Згаданий Митуса був знаменитий у свій час церковний співець, що належав до півчих перемишльського владики, але не побажав раніше вступити до півчих князя Данила Романовича». Можливо, на таку думку вченого навернула приналежність Митуси до двору церковного владики. Вважаємо її сумнівною.

Ближчим до істини, як нам здається, був російський історик Д. Іловайський (1832–1920), котрий заперечив припущення М. Максимовича. Якби той був півчим чи навіть просто світським співцем, навряд чи князь Данило став би добиватися залучення його на службу. Як гадав Д. Іловайський, Митуса належав до придворних поетів, можливо, з числа князівських дружинників. Таких співців князі особливо любили й шанували, намагаючись за будь-яку ціну мати їх при своєму дворі, щоб ті розважали й прославляли їх у піснях. Той явний інтерес, який виявив князь Данило до Митуси, підтверджує цю думку.

Київська Русь здавна мала таких придворних поетів і співців. Згадаймо хоча б Бояна, звеличеного у «Слові о полку Ігоревім»:

Останніми роками дослідники дедалі більше схиляються до думки, що саме «Слово» довгий час жило в усній формі, виконуючись співцями на княжих зібраннях і бенкетах.

У написаному літописцем Нестором «Житії Феодосія Печерського» мовиться, що коли той одного разу, на початку 70-х рр. XI ст., завітав до палацу великого князя київського Святослава Ярославича, то побачив артистів, котрі грали й співали, тішачи володаря та його гостей: одні — на гуслях, інші — на органі. Можливо, такий орган і зображено на одній з фресок Софійського собору в Києві.

Час від часу в літописи та західноєвропейські хронікипотрапляли уривки пісень, створених придворними поетами та співцями. Польський історик XV ст. Ян Длугош переказав уривок пісні, складеної при дворі тестя Данила Галицького — Мстислава. Галицько-Волинський літопис відкривається величальною піснею князеві Роману Мстиславичу, виконаною в дусі високих зразків середньовічної поезії. Його сини Данило й Василько мали при своїх дворах таких співців, про що довідуємося зі слів галицького літописця середини XIII ст.

Найбільш імовірним буде вважати, що Митуса й був таким придворним поетом, співцем великої слави, як підкреслив навіть не прихильний до нього літописець. Напевне, він виконував речитативом власні пісні під акомпанемент гусел, арфи або лютні — так само, як славнозвісні західноєвропейські трубадури. Спадає на думку образ майже сучасника Митуси. — всесвітньо відомого провансальського трубадура Бертрана де Борна (1140–1215), автора й виконавця запальних пісень-сірвент, у яких оспівувались феодальні заколоти й війни, найбільше вихвалялись князі й королі, котрі безупинно во-ювали — чи то з ворогами, чи то один з одним. Доживши до похилого віку, Бертран де Бори вирішив за краще вмерти від руки ворога, в бою, ніж тихо віддати Богові душу від старості у власному ліжкові.

Здебільшого трубадури, особливо ті, що жили при дворах великих сеньйорів, прославляли феодальну анархію, виступали проти централізації держав, свідомо розпалювали чвари між сюзеренами та їхніми васалами. Нищівну характеристику як політикові дала найбільш знаменитому трубадурові, вже згаданому нами Бертрану де Борну, відома дослідниця історії середньовіччя О. Добіаш-Рождественська у 20-х рр. XX ст.: «На наш тверезий розум цей поет справив би враження божевільного... «Ідея» його до крайнощів елементарна. Він хоче одного: щоб навколо нього не припинялось взаємне винищення, поважає лише тих, хто б’ється, й зневажає тих, хто цього не робить». Однак було б помилковим гадати, що подібні до де Борна трубадури були чистими й безкорисливими апологетами війни. Вони здебільшого відстоювали власні матеріальні інтереси, будучи володарями замків, міст і сіл, де на них працювали сотні залежних людей. Такі співці тому й розпалювали феодальну анархію, що централізація держави обмежила б їхні апетити й сваволю. О. Добіаш-Рождественська наводить красномовний приклад з життя Бертрана де Борна. Він довго бунтував проти англійського короля Річарда Левове Серце, котрий відібрав у нього замок. Коли ж Річард повернув йому той замок, то де Борн почав оспівувати великодушного короля, «доблесного й відважного, якого ще не було на світі»...

Мабуть, до числа співців феодальної смути належав і Митуса. Здається, правий був М. Костомаров, коли вклав до уст «славетного співця» вірші, що висловлювали надії боярських олігархів на занепад князівської влади:

Галицько-Волинська Русь не пропала, не загинула. Того не допустив її народ, його проводирі Данило з Васильком. А от Митуса, ймовірно, закінчив свої дні у «порубі» на княжому дворі Галича. Завданий військом Данила удар по Перемишлю надовго відбив охоту у тамтешнього боярства й владики Артемія повставати проти князівської влади. Невдовзі потому втратив єпископську кафедру Артемій. Через багато років літопис повідомляє, що наступний перемишльський єпископ Мемнон виконував роль слухняного й довіреного дипломата при дворі Данилового сина Лева.

Так лаконічні рядки літопису дозволили кинути світло на мало відому сторінку культури й мистецтва Давньої Русі, одним з представників яких був бунтівний і нещасливий трубадур Митуса.

ВАСИЛЬКО, БРАТ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

Коли 1264 р. у Холмі помер Данило Романович, великий князь галицько-волинський, літописець відізвався на його кончину коротким і, в основному, банальним панегіриком: «Король Данило був князь доброчесний, хоробрий і мудрий, створив багато міст, збудував церкви й оздобив їх різними прикрасами. І ще він прославився братолюбством із братом своїм Васильком...» Це останнє речення багатого варте, бо сказано воно у важкі, криваві часи, коли брат вбивав брата, а син скидав батька з престолу, щоб самому піднятися на нього.

Данило й Василько Романовичі завжди і в усьому діяли злагоджено й разом. Недарма літописці часто не відділяють братів один від одного й, розповідаючи про їхні діла (які не завжди були в них спільними), називали їх просто «Романовичі». Ці Кастор і Поллукс давньоруського середньовіччя дійсно являли собою високий взірець братньої любові та самопожертви.

Ніде правди діти, Василько як особистість, державний діяч і полководець дуже й дуже поступався своєму великому братові. Образно кажучи, він ховався у тіні велетенської постаті Данила. Джерела, насамперед Галицько-Волинський літопис XIII ст., приділяють Василькові незмірно менше уваги, ніж його старшому братові. Це дуже утруднює відтворення життєпису Василька. Утруднює, але не робить неможливим.

Як і Данило, Василько був сином галицько-волинського князя Романа Мстиславича та його другої дружини Анни. Подібно до брата, що був старшим від нього на два роки, Василько народився в Галичі. Це сталося 1203 р. Нашому героєві ледве виповнилося два роки, коли у червні 1205 р. загинув його батько. Несподівана смерть князя призвела до вибуху повстання галицьких бояр проти його вдови та малих дітей. Прагнучи до централізації створеного ним 1199 р. Галицько-Волинського князівства, Роман Мстиславич жорстоко і владно придушував боярську опозицію. Багато боярських олігархів втратили голови, інші врятувалися втечею до Угорщини та Польщі. І от тепер бояри почали брати реванш.

Галицький книжник з жалем занотував: «Після смерті великого князя Романа, самодержця всієї Русі, почалася велика смуга в Руській землі (Галицько-Волинській Русі) — залишились по ньому два сини: одному чотири роки, другому два». Давній ворог Романа київський князь Рюрик Ростиславич з половецькою ордою йде на Галич, але зазнає невдачі. Наступного року Рюрик з чернігівськими князями Ольговичами повторив похід. Не дочекавшись допомоги від союзника її мужа — угорського короля, княгиня Анна з дітьми тікає до старої отчини Романа — Володимира Волинського. Там під захистом частини бояр, що залишилися вірними Романові, вона, вдається, може почуватися в безпеці...

Сталося інакше. Мстиві галицькі бояри закликали на княжіння синів героя «Слова о полку Ігоревім» Ігоря Святославича й посадили в Галичі старшого — Володимира, а іншого, Романа, — в Звенигорода. Як розповідає галицький літописець, «хотів Володимир викоренити рід Романа, і в цьому йому допомагали безбожні галичани (бояри). Володимир за порадою галицьких бояр послав до володимирців попа з такими словами: «Нічого не залишиться від міста вашого, якщо не віддасте мені Романовичів».

Громада Володимира зопалу хотіла вбити того попа, але кілька бояр врятували його. «У них, — продовжує літописець, — був обман на серці, вони хотіли зрадити своїх панів і своє місто». Княгиня стривожилась, вона переконалася в тому, що й в середовищі волинського боярства є вороги її та її дітей. Галицький книжник малює далі картину, гідну авантюрного роману XIII ст.: «Назавтра княгиня дізналась про це (прихід попа) й, порадившись із Мирославом-дядьком^[56], уночі втекла до ляхів (Польщі). Дядько посадив Данила на сідло перед собою й виїхав із міста (Володимира). А Василька винесла годувальниця й піп Юрій, вийшовши крізь пролом у міській стіні. Але вони не знали, куди їм подітися: адже Роман був убитий на війні з ляхами, а Лешко (Білий, краківський князь) не уклав миру».

Галицький талановитий літератор, мабуть, свідомо ще більше драматизував і без того драматичну ситуацію. Адже старший син княгині Анни, чотирилітній Данило, був спадкоємцем Романа і визнавався великим князем більшістю жителів Володимира й Волинської землі. Більшість боярства Волині підтримувала Романовичів. Гадаю, що в дійсності Анна виїхала з Володимира серед білого дня, оточена вірною їй і дітям бойовою дружиною Романа, що складалась із сотень кінних важкоозброєних рицарів, виїхала під стягами й хоругвами свого мужа — щоб повернутися обов’язково!

З Польщею у Романа Мстиславича теж не було війни. Він загинув (1205) випадково, проходячи польською землею на шляху до Германії, — наштовхнувся без охорони на якийсь польський роз’їзд. Краківський князь Лешко Білий «з великою честю прийняв свою невістку^[57] та її дітей», — змушений визнати далі галицький літописець.

І далі польський князь демонструватиме ласку й любов до Романової княгині й сиріт. А тим часом змовлятиметься з угорським королем Андрієм, щоб розділити між собою спадщину Данила й Василька. Поки що Лешко дав притулок Анні з синами й почав переговори з угорським королем про дальшу долю малих Романовичів. Галицький книжник відгукується на це словами: «Лешко послав Данила до Угорської землі й з ним послав свого посла Вячеслава Лисого, щоб сказати королеві: «...Давай тепер підемо, відвоюємо й повернемо їм (Романовичам) їхню отчину». Король прийняв ці слова, пожалкувавши за тим, що трапилося. Він залишив Данила в себе, а Лешко залишив у себе княгиню й Василька». Так було покладено початок розподілу сфер впливу Угорщини й Польщі в Галицько-Волинській Русі.

Малий Василько прожив з матір’ю в Кракові близько чотирьох років. Коли виріс, мало що пам’ятав з того часу. Слід думати, що життя ще вчора всевладної дружини Романа Мстиславича з сином на чужих хлібах було не таким вже й солодким. А 1209 р. сталася знаменна подія: «Приїхали до Лешка берестяни (представники віча Берестя) й просили, щоб княжила княгиня Романова разом з дітьми: вони були ще малі. Й Лешко погодився на те, щоб вони княжили. Берестяни зустріли їх з великою радістю, наче побачили великого Романа» (Галицько-Волинський літопис).

Так почалася багаторічна боротьба Данила й Василька за повернення отчини, за відновлення Галицько-Волинського князівства. У цій тривалій боротьбі Романовичі спирались на заможне населення міст — «мужей градских» (бюргерів, по-західному), що прагнули звільнитись від свавілля феодалів. Так шестирічний Василько вокняжився в Бересті. Ясна річ, за нього правила рішуча мати, оточена досвідченими радниками свого мужа. Данило ж залишався в Угорщині. Через два роки Василько з матір’ю перебрався княжити до Белза. А коли Данило повернувся на батьківщину, Романовичі з ласки Лешка одержали малі міста Тихомль і Перемиль на Волині. Як пише галицький книжник, сидячи у волинському захолусті, Данило з Васильком мріяли про здобуття стольного града Володимира.

Вони-таки одержали Володимир, коли Василькові виповнилося дванадцять років, десь 1215 р. Але за тією перемогою стояла невірна приязнь краківського князя. Романовичі не хотіли ні від кого залежати й прагнули самі повернути отчину. До часу це було нелегко зробити. Адже не лише галицьке боярство піднялося проти них. Значна (може, й більша) частина волинських можновладців не бажала відновлення сильної влади, яка б стримувала їхню сваволю. Данило й Василько оволоділи стольним градом Волині Володимиром, однак більша частина цієї землі — Луцьке, Белзьке й Пересопницьке удільні князівства — не визнавала влади Романовичів, а забузькі володіння захопив Лешко Білий.

1219 р. Данило з Васильком роблять рішучий крок на шляху об’єднання під своєю владою Волинської землі. За Галицько-Волинським літописом Данило «поїхав разом із братом і захопив Берестя, Угровеськ, Верещин, Стовп’я, Комів і всі окраїни (Волині)». Лешко розгнівався й наслав на Романовичів військо. Та воєводи Данила й Василька «воювали до Сухої Дорогви (урочища), відбили своїх полонених і повернулись до Володимира з великою славою».

Поступово волинські бояри й частина удільних князів починають схилятися до Данила й Василька, бачачи в них єдину силу, спроможну спинити руйнування краю внаслідок феодальних усобиць. У 1227 і 1228 рр. князь Мстислав Німий передав їм Пересопницьке й Луцьке князівства. Відтоді майже вся Волинська земля зосередилась під владою Романовичів. Данило вирішив, що волинським князем буде Василько. Близько 1229 р. Василько одружився з дочкою владимиро-суздальського князя Юрія Всеволодича Дубравою. Династичний союз із могутнім володарем Північно-Східної Русі виявився корисним для Романовичів.

Данило зосереджує зусилля на відвоюванні в угрів та бояр Галицької землі. У 30-х рр. XIII ст., на час утвердившись у Галичі, Данило допоміг Василькові приєднати до Волині Белзьке князівство, князь якого Олександр заплямував себе зрадою, воював разом з галицькими боярами проти Романовичів.

30-і рр. минули в наполегливих зусиллях Романовичів поставити під свою владу Галицьку землю. Вірні своїй давній тактиці, ворожі їм бояри то садовили на престол угорського королевича Андрія, то кликали княжити сина Михайла чернігівського — Ростислава, то влаштовували змови проти Данила, головного свого ворога, аби позбавити його життя. І всюди поруч з братом був Василько — розумний, спокійний, розважливий і відданий. На початку тих 30-х рр., розповідає Галицько-Волинський літопис, «крамола родилась серед безбожних галицьких бояр: вони змовилися з родичем Данила Олександром (белзьким князем) — його вбити, а землю його передати іншому. Поки вони радились, замисливши підпалити (палац), милостивий Бог вклав у серце Василькові вийти і вихопити меч на жарт проти слуги... Зрадники Молибоговичі (бояри) побачили це, й Бог вселив у них страх, і вони сказали: «Задум наш розкритий».

Разом із братом пережив він страшну навалу орд Батия, разом з Данилом боровся проти бояр, осмілілих після розгрому ханом галицьких і волинських міст. Із ним Василько розділив радість перемоги біля Ярослава (1243). А потім скромно відійшов на другий план, розуміючи, що брат перевищує його державними і полководницькими талантами. Главою об’єднаного Галицько-Волинського князівства став Данило, а Василько вважався волинським князем. Та цей розподіл влади був умовним, бо державні справи брати вирішували разом.

Разом із братом Василько доблесно воював з татарською ордою Куремси в 50-і рр. й не раз перемагав її. Та ось щастя відвернулося від Романовичів. У ханській ставці Сараї вирішили приборкати непокірних галицько-волинських князів і прислали замість Куремси досвідченого полководця Бурундая з незліченною ордою, яка кількісно в багато разів перевищувала всі сили Галицько-Волинської Русі.

Наче нічого не сталося, Бурундай «прислав до них (Романовичів) сказати так: «Якщо ви мої мирники (союзники), то зустріньте мене. А хто мене не зустріне, той мій ворог» (Галицько-Волинський літопис). Становище склалося загрозливе. Відмовитися від зустрічі з татарським полководцем означало оголошення війни. А поїхати до нього було вкрай небезпечно. Можна було втратити голову. Особливо ризикував нею Данило, глава князівства і головний, з погляду ординських політиків, винуватець поразок Куремси. Тоді вирішив принести себе в жертву Василько, врятувати брата ціною власного життя. Він поїхав до татарського воєводи разом з єпископом Іоанном та небожем Левом. Літописець так подає цю драматичну зустріч: «Бурундай сильно гнівався на князя Василька і Лева. Владика був у великому страсі».

Далі сталося ще гірше. Бурундай поставив перед Васильком ультиматум: «Якщо ви (з братом) мої мирники, то зруйнуйте укріплення всіх міст своїх». Нашому героєві довелося погодитись на цю вимогу, не маючи навіть можливості порадитись із братом (Данило потім схвалив його рішення). Власними руками Романовичам довелось нищити кам’яні стіни, земляні вали й дерев’яні заборола міст і фортець — все те, що вони будували все життя. Один за одним руйнувалися Володимир і Луцьк, Данилів і Стожок, Львів і Кременець та ін.

Далі Бурундай зажадав, щоб обидва Романовичі пішли з ним на Польщу. І знову Василько заступив собою брата й на чолі руського війська вирушив у ненависний йому похід. Потому Бурундай дав спокій Галицько-Волинській Русі. Орда досягла мети: опір Романовичів було зламано, фортифікації міст перетворились на купи каменю, землі й попелу. Данило з Васильком дуже боляче пережили крах головної справи зрілої пори свого життя: намагання об’єднати Південну Русь для відсічі татарам і звільнитися від ординського ярма.

Брати були тоді вже немолодими — їм було за п’ятдесят. А в ті суворі часи рідко хто, навіть серед князів, доживав до такого віку. Далося взнаки важке, сповнене труднощів, походів і битв життя. Давали себе знати незліченні рани, здобуті в десятках малих і великих битв. Першим почав здавати Данило: у нього боліли очі, щеміло серце, все менше залишалося сил. Він ще керував державою, проводив переговори з володарями Польщі й Угорщини, Литви та Ятвязької землі. Під 1262 р. джерела згадують про організацію Данилом з'їзду руських (галицьких і волинських) князів у порубіжному місті Тернаві, де вони уклали союзну угоду.

По смерті Данила (1264) Василько немовби згас. Він навіть не претендував посісти великокнязівське місце брата: мабуть, розумів, що не зможе замінити його, — та й хто взагалі у світі міг би зрівнятися з Данилом? Та й сил залишалося замало. Василько обмежився престолом м. Володимира і частиною Волині. Галицько-Волинське велике князівство відійшло у вічність. Його роздерли на шматки й поділили між собою діти Данила: Лев, Мстислав і Шварно. Відтоді вони запекло воюють з сусідами та між собою, зазіхаючи на братні міста й землі. Колесо історії наче зробило оберт назад. Як і на початку XIII ст., Галичину й Волинь затопила мутна хвиля феодальної роздробленості. Тільки на цей раз, в середині 60-х рр., призвідцями її стали не вороги Романовичів, галицькі бояри, а онуки Романа, жадібні й недалекоглядні князьки.

Останні роки життя Василько, котрого суто формально вважали великим князем — «отцем и господином», — провів спокійно й розважливо. 1265 р. померла друга його дружина Єлена, і старий вже князь залишився самотнім, маючи від неї єдиного сина Володимира, котрому він завчасно готувався передати князівство. В ті роки Василько зосередився на внутрішніх справах свого невеликого, але міцного в економічному та військовому відношеннях князівства. Міжнародні справи він волів уладнувати миром. Хоча Василькові доводилось допомагати дітям Данила воювати з литовськими князями й самому з сином стримувати агресію з боку польських і ятвязьких князів.

Літописець Василька (що зберігся в складі Галицько-Волинського літопису) чомусь мало пише про останні роки свого князя. Навіть не згадує приблизний час його кончини, обмежившись двома формальними реченнями: «Помер благовірний, христолюбивий великий князь володимирський на ім’я Василько, син великого князя Романа. І поховали його тіло в церкві святої Богородиці у Володимирській єпископії», тобто в Успенському соборі м. Володимира, що зберігся до наших днів. Історики встановили, що це сталося 1269 р. Йому було 66 років.

Так чесно, мужньо й якось непомітно прожив своє життя молодий Романович, котрий був alter ego свого старшого й великого брата, але все ж таки не загубився в тіні його гігантської постаті, а знайшов своє гідне місце в історії Русі.

ЗАГАДКОВИЙ ВОРОГ РОМАНОВИЧІВ

У Галицько-Волинському літописі про події першої половини 1254 р. читаємо: «Ізяслав просив у татар допомоги, щоб іти на Галич. Вони ж сказали йому: «Як же ти підеш на Галич? Князь Данило є лютий. Якщо він забажає відняти у тебе життя, то хто тебе врятує?» Він же не послухав їх». Для розуміння наведеного уривку джерела доведеться повернутись на кілька сторінок назад.

Двома роками раніше правителі Золотої Орди, занепокоєні зростанням могутності Галицько-Волинського князівства і прагненням його володаря Данила Романовича до незалежності від татар, доручили приборкати його воєначальникові Куремсі. Відомий історик В. Пашуто вважав, що перед Куремсою було поставлене завдання не лише упокорити Данила, а й зайняти всю Південну Русь. Така думка є слушною, але надто загальною. На мій погляд, у ханській ставці в Сараї для Куремси розробили чіткий стратегічний план великого походу проти Данила Романовича. Спочатку він мав захопити Південну Волинь і Болохівську землю, далі окупувати Київщину, після чого, спираючись на ворожого Данилові князя Ізяслава, перейти в рішучий наступ на Галицьку землю.

Однак на самому початку кампанії Куремса був відкинутий від Дністра, зазнав поразки від сина Данила Лева, а потім невдало пробував захопити важливу волинську фортецю Кременець. Ось тут на історичну сцену виступає Ізяслав, як можна зрозуміти з літописного контексту — князь. Невідомо лише, який саме. У наведеному на початку нарису фрагменті джерела монгольські воєначальники, навчені власним гірким досвідом, відмовляють його від виступу проти «лютого» Данила, та він на свою біду не послухався їх.

Фігура цього Ізяслава донедавна залишалася таємничою. Адже в Галицько-Волинському літописі не зазначені ні місце його народження, ні князівський стіл, який він посідав, ні навіть ім’я його батька. З джерел відомо, що перед тим більше ніж 15 років жодний князь на ім’я Ізяслав не мав стосунків із Данилом Романовичем і взагалі не брав участі у політичних подіях на Південно-Західній Русі. Зрозуміло тому, що встановити його особу можна лише з чималою часткою гіпотетичності. І все ж таки спробуємо це зробити.

Добрий знавець джерел і чи не головний дослідник історії Галицько-Волинської Русі минулого М. Грушевський вважав цього Ізяслава сином Мстислава Романовича з смоленської династії Ростиславичів. З ним погодився й В. Пашуто, написавши, що Куремса спирався у боротьбі проти Данила Галицького на смоленського князя Ізяслава Мстиславича. Обидва історики при цьому не послалися на будь-які джерела. Як читач переконається далі, їм це було непросто зробити.

Як гадав один з найбільших знавців давньоруської генеалогії М. Баумгартен, Ізяслав Мстиславич смоленський загинув близько 1239 р. Мені здається, підставою для такого твердження може служити звістка Воскресенського літопису за 1239 р. про те, що великий князь владимиро-суздальський Ярослав Всеволодич посадив у Смоленську князем Всеволода Мстиславича, внука Романа Ростиславича. Той Всеволод був рідним братом Ізяслава. Тому логічно думати, що останній загинув у боротьбі з ордами Батия, які вдерлися на північноруські землі 1237 р.

Таким чином, 1234 р. Ізяслав Мстиславич смоленський аж ніяк не міг напасти на Данила Романовича Галицького. Хто ж тоді був той Ізяслав? Інтуїтивну, не підкріплену жодними свідченнями джерел, здогадку висловив ще в середині минулого століття відомий львівський вчений Д. Зубрицький у своїй «Історії давнього Галицько-Руського князівства»: «По той чи по цей бік Дніпра, в невідомій нам волості, може бути, в Києві чи в іншому місці, жив і правив неспокійний старець з роду князів чернігівських Ізяслав. Той самий, котрий 1211 р. був один час князем теребовльським». Його думку розвинув І. Шараневич, впевнено назвавши Ізяслава Володимировичем і князем новгород-сіверським у рік конфлікту з Данилом Галицьким.

Мені здалося вірогідним припущення, що Ізяслав, який 1234 р. напав на Данила Галицького, належав до новгород-сіверських князів. Спробую підкріпити його свідченнями літописів і міркуваннями історичного характеру.

Дослідження життєвого шляху й політичної кар’єри Ізяслава — апріорно назвемо його Володимировичем — серйозно утруднюються тією обставиною, що в Галицько-Волинському літописі його названо по батькові лише тричі, та й то у початковому періоді самостійної діяльності — в 1208–1211 рр.

Після несподіваної смерті галицько-волинського князя Романа Мстиславича 1203 р. поблизу польського міста Завихоста придушені ним бояри-заколотники знову підняли голови. Вони вигнали з князівства законних спадкоємців Романа, його малих синів Данила й Василька, й запросили на князювання трьох братів, синів героя «Слова» Ігоря Святославича. Боярські олігархи сподівалися, що, не маючи земель і опертя у феодальному прошарку Галичини й Волині, Ігоревичі швидко стануть їхніми маріонетками.

Наприкінці 1207-го або на початку 1208 р. Ігоревичі вокняжились у Галицькій Русі. Галицько-Волинський літопис сповіщає: «Сів же Володимир (Ігоревич) в Галичі, а Роман у Звенигороді, а Святослав у Перемишлі, а синові своєму дав (Володимир) Ізяславу Теребовль». Тут названо всі головні міста Галицької землі: стольний град і центри удільних князівств. Віддання Теребовля Ізяславові свідчить, з одного боку, про самовладне становище його батька в Галицькій Русі, а з іншого, — що княжич був уже дорослий і здатний самостійно правити своїм уділом. Дійсно, є підстави вважати, що єдиний син Володимира Ігоревича і дочки половецького хана Кончака Свободи — Ізяслав народився 1187 р. у Половецькій землі.

Близько 1211 р. боярські верховоди Галицького князівства, переконавшись у тому, що Ігоревичі прагнуть звільнитися від їхньої обтяжливої опіки, вирішили позбавитися князів. Вони звертаються до угорського короля з лицемірним проханням дати їм у князі «отчича» Данила (якого самі не так давно вигнали). Нашвидкуруч збивається коаліція з угорського війська та загонів галицьких і волинських бояр. Тоді Ігоревичі посилають Ізяслава Володимировича за половецькою ордою. Та сили противників були нерівними. Створена уграми й боярськими олігархами коаліція бере гору над Ігоревичами. Поряд з батьком б’ється з ворогом Ізяслав: «Володимир тікав із Галича й син його Ізяслав, і переслідували їх до річки Незди. Ізяслав же бився біля річки Незди, у нього відібрали в’ючних коней; потім він повернувся до Галича».

Відтоді, з 1211 р., князь, якого звали повним ім’ям Ізяслав Володимирович, назавжди зникає з сторінок літописів, навіть з найбільш докладного і обізнаного у південноруських справах Галицько-Волинського. Недарма М. Баумгартен згідно з канонами генеалогічної науки (відсутність подальших згадок у джерелах) обережно записав у своєму довіднику, що Ізяслав зійшов зі світу «після 1211 р.». Переконаний, що сталося інакше.

Перед тим як простежити, з великою часткою гіпотетичності, подальший життєвий шлях нашого героя, зауважимо, що він належав до численного й згуртованого роду чернігівських (значить, і сіверських) князів Ольговичів. У всіх політичних відносинах і збройних конфліктах на Русі та за її межами Ольговичі трималися надзвичайно осібно і згуртовано, їхні дії завжди бували злагодженими. Всередині цього князівського клану панувала сувора дисципліна. Якщо, наприклад, глава Ольговичів вирушав у похід, то всі члени роду зобов’язані були підтримати його. З 20-х рр. XIII ст. на чолі клану стояв Михайло Всеволодич, великий князь чернігівський. З початку 30-х рр. Михайло, докладаючи зусиль, щоб захопити Київ, починає боротьбу за галицький престол для свого сина Ростислава, в чому йому активно допомагають усі чернігово-сіверські князі.

Коли бояри відібрали Галич та інші міста його землі в Ігоровичів під формальним приводом передачі Романової спадщини Данилові, це могло зробити Володимира, його братів і сина ворогами Романовичів. Тому висловлюю припущення, що саме Ізяслав Володимирович, який після страти його дядьків галицькими боярами 1211 р. і швидкої смерті батька як спадкоємець останнього мав посісти стіл Новгород-Сіверський, продовжував виношувати плани заволодіти Галичем і його землею.

Близько 1226 р. могутній боярин Жирослав, глава феодальної опозиції тодішньому галицькому князеві Мстиславу Удатному, звів наклеп на останнього. Його зловили на гарячому й вигнали з Галицького князівства. «Вигнаний звідти, — пише галицький літописець, — пішов (Жирослав) до Ізяслава: він (Жирослав) був лукавий підлесник, самий брехливий з усіх... Тому він так хотів бути в Ізяслава». Цими словами літописець натякає на те, що «льстивый» Жирослав прагнув знайти притулок у близького йому за вдачею князя Ізяслава... Якого саме? Гадаю, новгород-сіверського. Наступного року Жирослав укупі з новим патроном допомагає уграм воювати Галицьку землю, але безуспішно. Король зазнає поразки. Ізяслав тікає до Угорщини.

Побитий у Галичині Ізяслав Володимирович був добре наляканий Романовичами, а короткочасне перебування в Угорщині у вигнанні змусило його скоритися Данилові. Коли влітку 1233 р. угорське військо під проводом воєводи Д’яниша рушило на Галич, тоді, як оповідає галицький книжник, «Данило поїхав до Києва й привів половців й Ізяслава проти них. Данило з Ізяславом і Володимиром (київським) у церкві присягнули один одному». З літописного контексту виходить, що Ізяслав був у спілці з половцями (як і належало справжньому Ольговичу) й княжив десь недалеко від Києва.

Тоді Ізяслав вимушено скорився Данилові й Володимиру Рюриковичу київському. Та присяга не завадила йому порушити її й відступитися від галицького й київського князів, як тільки воєнне щастя відвернулося від них: «Ізяслав же зрадив, звелів грабувати землю Данилову й здобув Тихомль, і повернувся до себе». Він сподівався на допомогу й захист з боку глави Ольговичів — Михайла Всеволодича. Це посередньо підтверджується записом галицького літописця наступного року: «Михайло й Ізяслав, однак, не переставали ворогувати з Данилом».

Кульмінацією в боротьбі двох князівських союзів — Данила з Володимиром київським проти Михаила й Ізяслава — став 1235 р., коли Михайло й Ізяслав при підтримці Ярослава суздальського напали на Київ. Довга, з подробицями, розповідь галицького книжника про війну двох князівських угруповань не згадує про вокняжіння Ізяслава в Києві. З неї виходить, ніби Ярослав відібрав Київ у Володимира Рюриковича, але не зміг його втримати й передав Михайлові чернігівському.

Проте кілька літописів, серед них авторитетний Новгородський, засвідчують, що Ізяслав недовго сидів на київському престолі: «Михайло сів у Галичі, а Ізяслав у Києві». Це було 1235 р. Просидівши близько року маріонеткою Михайла чернігівського на київському престолі, Ізяслав Володимирович наступного року був вигнаний звідти Ярославом суздальським. Повернувшись до Новгорода-Сіверського, він і далі міцно тримається свого патрона. Влітку 1236 р. Михайло з Ізяславом ведуть половецьку орду на Галич, але зазнають невдачі.

Поступово Михайло Всеволодич втратив стратегічну ініціативу в боротьбі за Галицьку землю. Шалька терезів воєнного успіху дедалі більше схилялася на бік Данила Романовича, який поставив у залежність від себе стольний град Київ. Тому «льстивый» Ізяслав починає коритися йому й навіть брати участь у його походах. Навесні 1238 р., після гучної перемоги над добжинськими рицарями в Дорогичині, «Данило привів на Конрада (мазовецького князя) Мендовга (литовського князя) з литовцями й Ізяслава новгородського». Єдиного разу в літописах Ізяслава названо новгородським, тобто новгород-сіверським князем. Тому можна з упевненістю стверджувати, що він посідав той престол і раніше — інакше не пояснити його злагоджених дій з главою роду Ольговичів Михайлом Всеволодичем, васалом якого весь час, принаймні з 20-х рр. XIII ст., він був і не переставав бути...

Вже йшлося про намір Ізяслава йти на Галич, чого не радили йому татарський воєвода Куремса та його оточення. Татари тверезо зважили співвідношення сил: де вже було слабосилому удільному князькові, ще й людині похилого віку, змагатися з могутнім великим князем, королем Данилом, який тільки-но переміг незліченну татарську орду! Однак Ізяслав зневажив мудрі поради Куремси й подався на Галич. Йому навіть пощастило у відсутність Данила заволодіти на якусь мить стольним градом Галицької землі.

Дізнавшись про це, Данило послав проти Ізяслава свого сина Романа, а сам поїхав на полювання, де, за словами його літописця, «убив шістьох вепрів». Як бачимо, відчайдушний виступ Ізяслава не дуже-то стурбував великого князя. Галицько-волинський літопис доніс до нас подробиці завершення цього епізоду: «Роман, узявши воїнів, ішов день і ніч і зненацька напав на Ізяслава. Тому було нікуди тікати, й він заліз на церковні склепіння так само, як колись бунтівні угри залізли. Князь Роман сторожив Ізяслава, так що той з воїнами знемагав від спраги. На четвертий день вони спустились, і князь привів їх до свого батька». Це був останній підступ Ізяслава проти Данила Галицького. Після цього його ім’я без сліду зникає з сторінок літописів. Найімовірніше, що він тоді ж був страчений або скінчив свої дні в галицькому «порубі».

Так завершилася політична кар’єра й життєвий шлях впертого суперника Данила Галицького-новгород-сіверського князя Ізяслава Володимировича.

РОМАН ДАНИЛОВИЧ, ГЕРЦОГ АВСТРІЇ

Політична кар’єра цієї людини вражає своєю карколомністю навіть на тлі бурхливих, сповнених драматизму й мало не неймовірних подій біографій інших руських князів XIII ст. Досить сказати, що Роман посідав престол іноземної держави, та ще й такої, як Австрія (щоправда, його брат Шварно короткий час був литовським князем, але Литва — не Австрія). На жаль, обставини його життя й діяльності до і після сидіння на австрійському троні залишаються мало відомими вченим. Причиною тому є скупість джерел.

Роман був третім сином великого галицько-волинського князя Данила Романовича та його дружини Анни, дочки славнозвісного Мстислава Удатного. Народився він близько 1230 р. Подібно до старших братів Іраклія (помер 1240 р.) та Лева (дожив до початку XIV ст.) Роман не мав власного князівського столу, а жив біля батька. В централізованому Галицько-Волинському князівстві часів Данила просто не існувало удільних князівств. До того, як Роман несподівано для Європи вискочив на політичну авансцену, наука не знає про нього нічого.

Історія, в якій Романові Даниловичу волею долі в особі його владного батька довелося зіграти головну роль, почалася наприкінці 1248 р. Тоді, як сповіщає Галицько-Волинський літопис, «прислав король угорський до Данила, прохаючи його допомоги, тому що в той час у нього йшла війна з німцями». Під «німцями» в даному разі слід розуміти Австрію. Угорсько-австрійська війна розпочалася ще 1246 р. У червні того року загинув австрійський герцог Фрідріх Бабенсберг у битві з угорським військом на р. Лейті. За середньовічною легендою (що відбилася в пізньому українському, так званому Густинському літописі XVII ст.), він втратив життя від руки «руського короля», тобто Данила Галицького. Але князь Данило в той час ще й гадки не мав про те, що кількома роками пізніше втрутиться в австрійські справи.

Данило відгукнувся на прохання угорського короля Бели IV й «прийшов до нього, ісполчивши (об’єднавши в полки) людей своїх. Німці^[58] дивувались татарському озброєнню: коні були в личинах і шкіряних коярах (тобто захищені від ворожих стріл і мечів), а люди — в кольчугах, й сяйво велике було від полків і від блиску зброї». (Галицько-Волинський літопис).

Причина угорсько-австрійської війни була звичною для середньовіччя. Фрідріх Бабенсберг не залишив спадкоємця, тому Австрія як виморочний (порожній, що залишився без герцога) лен мала відійти до сюзерена цього герцога, германського імператора Фрідріха II. Однак папа Інокентій IV, що ворогував з імператором, противився цьому. Й коли на початку 1247 р. угорський король Бела IV повідомив папу про свій намір заволодіти Австрією, той обіцяв йому свою підтримку.

Для нашої теми в усій цій історії важливим є те, що Данило Галицький також висловив зацікавленість в австрійській спадщині. У середині 1248 р. у Братиславі (як стало відомо із західних джерел) відбулася нарада, на якій галицько-волинський князь і угорський король обговорювали долю Австрії. Та поки Бела IV зволікав із походом на Відень, папа обрав серед можливих претендентів на австрійську корону племінницю покійного Бабенсберга Гертруду, що мала чоловіка, австрійського маркграфа Германа. Ображений на папу, Бела IV протягом 1248–1250 рр. вчинив кілька нападів на австрійські землі, що не принесли йому особливого успіху. В одній з таких кампаній взяв участь Данило Романович. Похід об’єднаного русько-угорського війська стався влітку 1248 р. і був спрямований на Відень, де тоді були Гертруда з Германом. Здобути Відень не пощастило.

Як розповідає галицький літописець, Данило повернувся з походу додому без трофеїв і будь-яких політичних досягнень. Імператор Фрідріх збирався послати військо проти Бели IV й галицько-волинського князя, але до війни не дійшло — у Пресбурзі угорський король зустрівся з послами імператора і якось владнав конфлікт. Тим часом маркграф Герман енергійно домагався здійснення спадкоємних прав дружини на австрійський престол, і папа підтвердив законність його домагань. Справа йшла до нової угорсько-австрійської війни, аж раптом у жовтні 1250 р. Герман раптово помер, залишивши Гертруду з сином. За ким 13 грудня залишив світ й імператор Фрідріх II. Імперські намісники витіснили Гертруду з Австрії, і вона подалася до Угорщини, де передала свої дідичні права на трон королю Белі.

Поки австрійські барони збиралися проголосити герцогинею молодшу сестру Фрідріха Бабенсберга Констанцію, до гри втрутився чеський королевич Оттокар (чеське ім’я Пшемисл II). Наприкінці 1251 р. він вдерся з військом до Австрії й силою змусив баронів обрати його герцогом. А в лютому наступного року Оттокар закріпив своє становище в Австрії, одружившись з літньою Маргаритою Бабенсберг, старшою з сестер покійного герцога, ще й вдовою германського імператора Фрідріха II.

Саме в цей час з глибокої тіні виступає на політичну арену Данилів син Роман. Якщо буквально іти слідом за розповіддю Галицько-Волинського літопису, ініціатива його залучення до австрійських справ виходила від Бели IV: «Король угорський став шукати допомоги, бажаючи захопити Німецьку землю (Австрію). Він послав сказати Данилові: «Пришли до мене сина свого Романа, і я віддам за нього сестру герцога й передам йому Німецьку землю!»

Немає сумніву в тому, що, вдавшись до подібного маневру, Бела IV розраховував руками галицько-волинського князя завоювати Австрію для самого себе. Зрозуміло також, що втримати Австрію (яка не мала кордону з Руссю) Данилові було б важко, навіть неможливо. Навряд чи досвідчений політик і стратег галицько-волинський князь не здавав собі справу з цього. Чому ж він дав Белі IV втягти себе до заздалегідь сумнівної війни за австрійську спадщину?

Можна думати, князь Данило почувався тоді настільки могутнім, що розраховував силою зброї втримати Романа на віденському престолі. Адже саме в ці роки було здобуто ряд перемог над ордою Куремси. Мабуть, у Данила були свої резони, про які ми ніколи не дізнаємось. Та, виходячи з дальшого розвитку подій, доводиться визнати його рішення встрянути в змагання за австрійську спадщину стратегічною помилкою.

Галицький книжник засвідчує, що Бела IV «видав за Романа герцогову сестру і уклав (з Данилом) угоду, яку через її «множество» тут (літописець) не переписав». Судячи з докладності угоди, її добре розробили дипломати обох сторін. Перед нами доказ того, що літописець скористався з документа великокнязівського архіву. Дехто з істориків гадає, що спочатку, навесні 1252 р., було підписано русько-австрійський договір, а вже після того, в середині року, Роман прибув до Австрії й одружився з Гертрудою. Урочиста церемонія того династичного шлюбу відбулася в замку Гімберг (літописець називає його Неперцем) поблизу Відня. Так Роман Данилович став австрійським герцогом.

На цьому літописець залишає Романа з дружиною в тому замку Гімберг і переходить до опису масштабної війни Бели IV і Данила проти чеського претендента Пшемисла-Оттокара. Вона розпочалася влітку 1253 р. Тоді Роман був оточений чеським військом у Гімбергу й потрапив у скрутне становище. Данилові, аби визволити сина, нічого не залишалося, як підтримати акцію Бели IV. Галицько-Волинський володар разом з польським князем Болеславом Соромливим (одруженим із дочкою Бели IV) вдерся до Сілезії й Моравії, земель Оттокара. Із сходу на виручку Романові поспішали якісь угорські загони.

Данилів похід привів до розгрому сильних чеських фортець Опави й Глубчиці, здобуття замків Нассиделя й Фулштейна. Були спустошені порубіжні землі Сілезії й Моравії. Але головної мети — визволення Романа з облоги — цей похід не досяг.

Блокований у Гімбергу Роман Данилович все ж таки залишався однією з чільних фігур політичної шахівниці, на якій розігрувалася доля Австрійського герцогства. Галицький книжник виявив чудову обізнаність з обставинами життя Романа в тому замку й пропозиціями, які робилися йому угорським королем і чеським королевичем. Книжник нарікає на Белу IV: «Король угорський дав обітницю велику Романові, та не виконав її. Залишив він його в місті Неперці (Гімбергу) й пішов геть... Він обманював його, бажаючи привласнити його міста».

Відтоді Роман Данилович залишився сам на сам з королевичем Оттокаром. Як мовиться в Галицько-Волинському літописі, «часто ж приходив на Романа герцог^[59]. А одного разу він прийшов з величезним військом, і вони бились... Він не зміг взяти міста (Гімберга) облесливими обіцянками й сказав Романові: «Залиш короля угорського... Німецька земля буде розділена (мною) з тобою». Однак галицький княжич відкинув заманливу пропозицію Оттокара — відійшовши від невірного Бели IV, він втрачав найменші шанси втриматися в Австрії, адже у допомозі батька він на той час, мабуть, зневірився.

Роман вирішив продовжувати спиратися на угорського короля й передав Белі IV Оттокарові слова, прохаючи допомоги. Тоді, нарешті, король скинув машкару друга й захисника Романовичів: «А той (Бела IV) не надіслав йому (Романові) допомоги, але він вимагав у нього міст у власне володіння, обіцяючи дати взамін інші міста в Угорській землі», — тобто, щоб Роман поступився йому частиною Австрії, на яку поширювалася влада Гертруди. Але герцогиня порадила Романові відмовити королю.

Літописець скористався далі з живого свідчення очевидця того, як жилось Романові в обложеному вже більше року військом Оттокара Гімбергу: «А було так, що (якась) баба потай ходила купувати їжу в місті Відні й приносила їм (Романові й Гертруді). Такий був голод, що вже збирались їсти (коней)». Справу було програно. Роман зрозумів, що йому не бути австрійським герцогом. Галицький книжник зображує справу так, ніби сама Гертруда, переконавшись у безнадійності становища, мовила Романові: «Княже! Йди до свого батька!» Та він не міг вибратися з обложеного Гімберга. Тоді один із прибічників Гертруди «прийшов із силою (воїнів)» і вивівРомана з фортеці. Це сталося або наприкінці 1253-го, або на початку 1254 р. Так нещасливо закінчилася австрійська одіссея Данилового сина. Війна за австрійську спадщину була однією з небагатьох, які програвав у своїй довгій політичній кар’єрі Данило Галицький.

Після усунення з гри Романа Даниловича Бела IV з Оттокаром за посередництвом папи Інокентія IV поділили між собою спадщину Бабенсберга. А Роман подався княжити до Новогрудка в Чорній Русі, одержаного ним від давнього приятеля, сина великого князя литовського Мендовга Войшелка. Так із австрійського герцога він перетворився на удільного князя в Литві. Після розриву з Гертрудою (певно, папа Інокентій IV розлучив її з Романом, навіть не спитавши у того згоди) Роман одружився вдруге, побравшись з дочкою волковийського князя Гліба Єленою. Разом із Новогрудком він одержав від Войшелка ще й місто Слонім із волостю, теж у Чорній Русі.

Потому як Роман повернувся з Австрії, галицький літописець втрачає до нього інтерес. У цьому немає нічого дивного, адже вчорашній герцог став удільним, другорядним князем у залежній від Литви Чорній Русі. Він згадується хіба що принагідно у розповіді про похід на Литву татарського полководця Бурундая 1258 р., в якому був змушений узяти участь брат Данила Галицького Василько Романович: «Василько їздив (Литовською землею) і воював разом з Бурундаєм. Розшукував він свого небожа Романа» — значить, той ще княжив у Чорній Русі.

Остання згадка про Романа Даниловича в Галицько-Волинському літописі відноситься до того самого 1258 р. і є загадковою: «Войшелк захопив сина його (Данила) Романа». Тоді внаслідок походу Василька, хай і проти його волі, на Литву стосунки між галицько-волинськими й литовськими князями загострилась. Мабуть, тому вчорашній друг і покровитель Романа Войшелк схопив його, сподіваючись виміняти на когось із своїх родичів, що перебували в полоні у Данила.

Як писав відомий львівський історик XIX ст. Д. Зубрицький, «молодий Роман пропав назавжди; з того часу літописи більше не згадують про нього, і він, напевне, був убитий Войшелком». Історики наступних часів загалом поділяли таку думку. Однак Роман тоді не загинув. Польські хроніки XIII ст. сповіщають, що якийсь Роман 1259 р. при підтримці мазовецького війська виступив проти князя Казимира. Ян Длугош, якому було відомо багато хронік XIII ст., серед них і не знані істориками, конкретизував ці відомості й зауважив, що 1259 р. мазовецький князь Земовит скористався з допомоги Романа Даниловича у суперництві з краківським князем Казимиром. Це сталося влітку, а восени того року Роман, за свідченням польської «Великої хроніки» XIII ст., брав участь у поході татар Бурундая на Польщу. Загинув він, за непрямими відомостями іноземних джерел, 1260 р.

Таким було коротке, але яскраве, сповнене пригод, злетів і падінь життя третього сина Данила Галицького — Романа.

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА ВАСИЛЬКОВИЧА

Глава Володимиро-Волинського князівства (1269–1288) Володимир Васильковим прожив менше сорока років. Він був сином молодшого брата Данила Галицького, волинського князя Василька Романовича й дочки польського князя Лешка Білого Єлени. Василько побрався з польською княжною по смерті першої дружини Дубравки, дочки суздальського князя Юрія Всеволодича. Вона померла здогадно 1248-го — з джерел відомо лише, що 5 грудня 1247 р. Дубравка була ще жива, історики гадають, що шлюб Василька з Єленою стався 1248 або 1249 р. Наш герой міг народитися 1249 або 1250 р.

Володимир був єдиним сином і спадкоємцем Василька Романовича. Василько мав ще й дочку Ольгу, яка вийшла заміж за чернігівського князя Андрія Всеволодича. Це сталося близько 1261 р. — так думав відомий київський, а після революції римський генеалог М. Баумгарген. Та М. Грушевський називав іншу дату цього шлюбу: 1259 р. Ольга не брала участі в політичному житті Русі й після одруження надовго зникає з сторінок літописів. Волинський літописець згадує про неї 1289 р. лише у зв’язку зі смертю і похороном її брата Володимира.

Слід зауважити, що історія Давньої Русі XIII ст., особливо Південно-Західної, відбита у джерелах набагато гірше й стисліше, ніж події попереднього, XII ст. Тому існують об’єктивні причини. Київський літопис XIII ст. не дійшов до нас, а Галицько-Волинський, основне джерело цієї розповіді, зосереджується на справах Галичини й Волині. Тому багато подій, осіб і явищ того часу нелегко піддаються дослідженню, що й пояснює численні розбіжності в історичних працях.

Володимир успадкував стіл м. Володимира Волинського по смерті батька близько 1269 р. Галицько-волинський літопис, як відомо фахівцям, створювався без хронологічної сітки, а в інших руських та іноземних джерелах немає згадки про кончину Василька. Історики виходять із вказівки волинського літописця на те, що Володимир Василькович «княжил по отци 20 лет», а помер той у грудні 1288 р. Звідси зроблено слушний висновок, що Василько зійшов у могилу 1269 р.

Володимир сів на батьківський престол у важкий для Давньої Русі час. Страшенних і нищівних ударів зазнала вона в 1239–1241 рр., під час навали орд Батия. Удільна роздробленість і майже безперервні війни між руськими князями підточували країну. А 1258 р. занепокоєна зростаючою могутністю Галицько-Волинського князівства Золота Орда послала туди незліченну рать полководця Бурундая, що примусив Данила Романовича до покори. І все ж таки, доки жив Данило, об’єднане Галицько-Волинське велике князівство зберігалося й чимало важило у політичному житті Європи. Кончина Данила 1264 р. призвела до розпаду держави Романовичів. Щоправда, Василько формально вважався главою династії, «отцем и господином». Однак у дійсності великого князя не стало. Розумний і тверезий політик, віч, напевне, розумів, що не зможе замінити старшого брата в почесній, але неймовірно важкій і відповідальній ролі володаря великого князівства. Василько не перебрався до Холма — фактичної столиці Галицько-Волинського князівства, — а залишився княжити у Володимирі Волинському, перетворившись, по суті, на звичайного удільного князя.

Адже Василько володів лише невеликою частиною Волині з м. Володимиром. З-під його влади вийшли міста Західної Волині, а Луцьк із Східною Волинню відійшов до його небожа Мстислава Даниловича. Інший небіж Василька Шварно успадкував по батькові Холмську і Белзьку землі, а також Чорну Русь. Більша частина Галицької землі — Галич з великою округою й Перемишльщина — дісталася старшому синові Данила Левові. Так перестала існувати Галицько-Волинська держава.

Отож Василько Романович залишив своєму єдиному синові маленьке, хай і міцне економічно, з великою військовою потугою князівство. І Володимир Василькович розбудував і прикрасив його, перетворивши свою землю на одне з найбагатших і найкультурніших державних утворень Східної Європи.

У складі Галицько-Волинського літопису зберігся осібний Літописець Володимира Васильковича, створений книжником цього князя в м. Володимирі. Літописець всіляко вихваляє й звеличує свого князя, для чого, як читач побачить далі, існували вагомі підстави. Цей Літописець Володимира Васильковича починається урочистими словами: «Почав після нього (Василька) княжити син його Володимир, сяючи правдолюбством і братолюбством до своїх братів, і до бояр, і до простих людей». Ця згадка про простих людей виглядає незвичною для князівського літописання — князі звичайно дбали про себе та власне оточення.

Довгий час історики скептично ставилися до відверто ідеалізованого у власному Літописці Володимира. Наприклад, М. Грушевський, заперечуючи розповідь волинського літописця, що зображував свого князя як видатного державного діяча і взагалі першого серед нащадків Романа Мстиславича (батька Данила й Василька), писав: «Володимир Василькович, як і його батько, або ще й більше, зайняв у політиці переважно пасивну ролю. Се залежало почасти від його особистих уподобань, почасти від того, що він тяжко хорував і завчасу ладився до смерті». Вважаю ці слова видатного історика упередженими і несправедливими.

Дійсно, більша частина князювання Володимира пройшла у борінні з тяжкою хворобою, спочатку (з 1276 р.) невідомою нам, а в 1285 р. — зі смертельним раковим захворюванням. Тим більш вагомою виглядає державна і культурна діяльність волинського князя, досі не оцінена вченими. Розповімо коротко про різні боки життя й діяльності Володимира Васильковича.

Насамперед слід наголосити на помилковості поширеного серед істориків твердження щодо нібито «пасивної ролі» нашого героя в політичному житті. Стосовно зносин з близькими й далекими сусідами Русі джерела свідчать, що Володимир проводив активну зовнішню політику, перебуваючи у жвавих стосунках з іншими руськими князівствами та іноземними державами: Польщею, Мазовією, Литвою, землею ятвягів та ін. «Пасивною» його міжнародна діяльність виглядає лише на перший і поверховий погляд, тому що у зовнішньополітичних справах волинський князь віддавав перевагу мирним засобам перед воєнними. У цьому він рішуче відрізнявся від своїх братів у перших, синів Данила, особливо від Лева, котрий у політиці визнавав єдиний засіб — меч. Через це зовнішня політика Володимира Васильковича виглядає блідою на фоні майже безперервних воєнних дій проти сусідів, що велись його вельможними родичами.

При всьому цьому волинський князь не уникав війни, коли не можна було владнати справу миром. Володимир оружно підтримував свого союзника Конрада проти його молодшого брата Болеслава у змаганні за мазовецький престол. Не раз давав він одкоша агресивним ятвязьким князям, що шарпали північно-західні рубежі Володимиро-Волинського князівства. Володимир Василькович мав великий, часом вирішальний вплив на польські справи, беручи участь (знову-таки переважно дипломатичними засобами) у боротьбі навколо головного тоді у Польщі краківського престолу й підтримуючи обраних ним кандидатів.

Показовими є стосунки Володимира з мазовецьким князем Конрадом II. Його дід Конрад І і батько Земовит були союзниками Данила й Василька Романовичів. По смерті Земовита (1262) Володимир з державних міркувань, а також поважаючи закони престолонаслідування, рішуче підтримав у двобої за мазовецький стіл старшого сина покійного — Конрада проти молодшого Болеслава. Деякий час Володимир допомагав Конрадові сісти на краківський престол, але можновладці Краківської землі завадили вокняжінню чужака. Тоді Конрад утвердився на престолі Мазовії й упевнено почувався на ньому аж до смерті волинського князя.

Волинський літописець розповідає, як Конрад надіслав посла до Володимира Васильковича, котрий лежав смертельно хворий, доживаючи останні місяці. Посол переказав волинському князеві щирі й зворушливі слова свого володаря: «Пане-брате мій! Ти ж був мені замість батька. Поки ти тримав мене під своєю рукою своєю милістю, я завдяки тобі, пане, князював і тримав свої міста, від братів відділився і був грізним». Ці слова, а також самий характер взаємин між Володимиром і Конрадом свідчать, що мазовецький князь був васалом волинського.

Володимира Васильковича в тогочасному світі поважали як мудрого, розважливого й справедливого володаря. Ось епізод з його Літописця, що кращим чином підтверджує таку думку. 1279 р. в землі ятвягів стався голод. «Прислали ятвяги своїх послів до Володимира, так кажучи: «Пане наш, князю Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, сподіваючись на Бога і на твоє здоров’я. Пане, не помори нас, допоможи нам прогодуватися». Володимир прислухався до благань ятвязьких послів і «послав їм з Берестя жито в ладдях по Бугу». Значення цієї лаконічної розповіді важко переоцінити.

Адже близько трьох століть Русь і ятвяги тільки те й робили, що воювали між собою. І раптом ятвязькі князі в скрутну хвилину волають про допомогу до князя Волині — тієї самої землі, яку вони найчастіше й найбільше грабували своїми набігами. Володимир Василькович допоміг їм, хоча неврожай охопив тоді й Волинь, і самому Володимиро-Волинському князівству було сутужно з хлібом. Характерно, що ятвязькі князі звернулись по допомогу до Володимира, а не до Лева чи Мстислава, — певно, володимирський князь був відомий за межами своєї землі добротою, людяністю й справедливістю.

Великою мудрістю й твердістю відзначався Володимир у стосунках з іншими руськими князями, насамперед із своїми найближчими родичами, синами Данила Галицького. Він проводив чесну й суверенну політику, і не дуже-то високоморальні брати у перших Лев і Мстислав мимоволі поважали його. Показовою є історія зі спадщиною Володимира Васильковича. Бездітний волинський князь, передчуваючи близьку смерть, розважливо обирав людину, якій міг би передати своє князівство. Йому довелося вибирати між двома братами у перших: Левом і Мстиславом. Здавалось би, Володимир мав віддати перевагу Левові як старшому й більш енергійному, хороброму воїнові й полководцеві. Однак волинський князь вчинив інакше.

Складач Літописця Володимира Васильковича приблизно під 1287 р. пише, що волинський володар, «обтяжений неміччю тіла свого (його гризла ракова пухлина), почав слати до брата свого Мстислава, так мовлячи: «Брате, ти бачиш мою хворобу, я вже не маю сил, і немає в мене дітей. Тобі, моєму братові, я даю землю свою всю і всі міста після моєї смерті». Трохи пізніше Володимир пояснив Мстиславу своє рішення: «Я так вчинив через гордість (гординю й нахабство) брата свого (Лева) й племінника свого (Юрія) — віддав тобі землю свою».

Мені здається, що Володимир Василькович, обравши спадкоємцем Мстислава, вчинив мудро і далекоглядно. Однак деякі історики думали інакше. М. Грушевський писав: «Волинський філософ з його знанням переднього і заднього (того, що було, і того, що буде) не дуже мудро поступив, давши себе повести своїм особистим антипатіям до талановитого й енергійного Лева і через ці антипатії подарувавши своє князівство, наче окрасу з своєї гардероби, нездарному Мстиславу, замість аби злучити своїм тестаментом Волинь з Галичиною».

Переконаний у тому, що наш шановний історик помилився в оцінці політичної ситуації й політичних діячів Західної Русі. Минулого не можна було повернути. Об’єднане й могутнє Галицько-Волинське князівство відійшло у вічність. Якби Лев Данилович захопив ще й Володимирову частину Волині, це б неминуче призвело до громадянської війни в краї — надто далеко зайшли і стали невідворотними по смерті Данила роз’єднавчі процеси, надто сильною зробилася знову земельна аристократія — земельні магнати, аби покірно підставити шию під разючу руку жорстокого й шаленого Лева, який був просто неспроможний відновити державу Романовичів.

Гадаю, що поряд із державними, політичними мотивами Володимир Васнлькович, передаючи своє князівство Мстиславу, керувався ще й моральними міркуваннями. А в моральному плані клятвопорушник, позбавлений будь-яких принципів Лев, котрий не так давно перед тим у нападі гніву вбив ченця — вчорашнього литовського князя Войшелка, — дуже й дуже поступався навіть такій невиразній фігурі, як Мстислав.

У Літописці Володимира Васильковича створено словесний портрет князя — один з небагатьох у давньоруському письменстві: «Цей благовірний князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний обличчям, волосся мав русяве, кучеряве, бороду він стриг; руки й ноги у нього були гарні, голос низький». Далі в Літописці йдеться про освіченість, мудрість, любов до книжок, високі душевні якості князя: «Він тлумачив книжне писання, тому що був він великий філософ.., лагідний, смиренний, незлобивий, правдивий». Потім у Літописці чимало сказано про будівництво ним міст, церков і монастирів, прикрашання їх іконами, дорогоцінним посудом і книжками, частину яких князь переписав власноручно.

Трагічна й зворушлива історія хвороби й кончини князя Володимира викладена в його Літописці з вражаючою силою й незвичайною для давньоруського літописання повнотною. Наскільки відомо, вона містить єдиний у середньовічному письменстві Русі опис захворювання людини на рак і картину розвитку цієї хвороби.

Людина високого інтелекту, книжник і філософ, притому могутній богатир і відважний мисливець, що сам на сам бився з ведмедем і вепрем, Володимир Василькович мужньо й терпляче боровся з хворобою, що неухильно позбавляла його сил і звужувала можливості державної діяльності. Під 1287 р. волинський книжник уперше записав, що його князь страждає від невиліковної хвороби. З подальшої його розповіді ясно, що уперше симптоми ракового захворювання з’явилися у князя два роки тому. Трохи пізніше літописець повідомив, що його володар «у Кам’янці лежав у хворобі своїй». Тоді він ще піднімався з ліжка.

Хвороба прогресувала, й коли на початку наступного року князь Конрад побачив Володимира, то, за словами волинського книжника, «гірко заплакав, бачачи його хворобу і страждання його прекрасного тіла». У той час волинський князь почав уникати зустрічей з іншими князями — руйнівна хвороба робила своє. Описуючи останній рік життя свого володаря, літописець розповідає історію його хвороби, наводячи натуралістичні подробиці: «Великий князь Володимир лежав у хворобі чотири роки, і про його хворобу так розповімо. Стала у нього гнити нижня губа; у перший рік ще трохи, а на другий і на третій рік стала сильно гнити, хоча він не був ще сильно хворий, а ходив і їздив на коні... Коли минав четвертий рік і настала зима, він став хворіти ще сильніше. І відпало у нього м’ясо з підборіддя, і всі нижні зуби вигнили, і нижня щелепа перегнила». Тоді він вже не міг стояти, тому навіть у церкві змушений був сидіти на стільці.

До останнього подиху Володимир Василькович опікувався справами свого невеликого князівства, займався міжнародною політикою. І зворушливо дбав про те, щоб після своєї смерті був забезпечений добробут його дружини і названої дочки Ізяслави.

Люди любили князя, тому щирою й безпосередньою виглядає розповідь його Літописця про те, як тужили по володареві жителі міста Володимира: «І плакали над ним сила володимирців, чоловіки й жінки, й діти; іноземці: сурожці, новгородці, іудеї, котрі плакали так, як під час здобуття Єрусалима, коли їх вели до полону вавілоняни, плакали жебраки й убогі, й черниці. Він був милостивим до неімущих».

Таким було недовге, але чесне й мужнє життя волинського князя Володимира Васильковича, мудрого, доброго й справедливого правителя, одного з найосвіченіших людей свого часу, що, борючись із невблаганною смертю, опікувався своєю землею й своїм народом.

Примітки

1

Тут і далі авторські пояснення в тексті джерел подаються в дужках. Переклад p давньоруської мови належить авторові.

(обратно)

2

Нестор називає Аскольда й Діра завжди разом. Однак вчені гадають, що насправді вони не були співправителями. Аскольд княжив у 40–60-х рр., а Дір був його наступником до початку 80-х рр. IX ст.

(обратно)

3

Чернігівський князь Олег Святославич, лютий ворог Мономаха, головний призвідник усобиць кінця XI — початку XII ст., названий за це автором «Слова» Гориславичем (той, що здобув гірку славу).

(обратно)

4

Давні русичі вважали себе дітьми й онуками язичницького бога Сонця — Дажбога.

(обратно)

5

Тут і далі цитати зі «Слова о полку Ігоревім» подаються з поетичному переспіві М. Рильського.

(обратно)

6

Йдеться про купців, які ходили на південь Грецьким і Залозним торговельними гостинцями.

(обратно)

7

У Новгородському першому літописі молодшого ізводу. Ця розповідь північного джерела бере початок в XI ст.

(обратно)

8

У ранньосередньовічних східних джерелах Київ зветься Куявою та Куябою.

(обратно)

9

Візантійські джерела VI–VII ст. називали східних і південних слов’ян антами.

(обратно)

10

Всіх, хто не розмовляв їхньою мовою, в тому числі й слов’ян, візантійці називали варварами.

(обратно)

11

Арабів. Східні народи в середньовічному християнському світі розглядались як нащадки біблійних персонажів Ізмаїла, сина Авраама, та його рабині Агарі. Давньоруські книжники, у відповідності з вченою традицією свого часу, називають їх ізмаїлтянами, або агарянами.

(обратно)

12

Так руські автори називали бухту Золотий Ріг, води якої омивали мури Константинополя.

(обратно)

13

Один із кварталів Константинополя.

(обратно)

14

У цьому контексті: язичницьку.

(обратно)

15

Візантійці розмовляли грецькою мовою, тому Нестор та інші давньоруські книжники називали їх греками.

(обратно)

16

Горюча суміш, що під тиском викидалася з мідяних труб на велику відстань.

(обратно)

17

Літературознавці встановили, що «Повісті временних літ» передувало кілька літописів, складених у X сг. Всі вони не мали хронологічної сітки. Гадають, що її припасував до літопису Нестор чи його попередник, складач Печерського літопису 1095 р. ігумен Іван. Не маючи під рукою необхідних джерел, Нестор чи Іван розставляли роки на сторінках літопису приблизно, часто навмання.

(обратно)

18

Велика родина, що складалася з представників кількох поколінь.

(обратно)

19

Жителі візантійського міста Херсона у Криму, корсуняни по-давньоруському.

(обратно)

20

Північна діалектна форма вимови й написання слова «Псков».

(обратно)

21

Історики лосі сперечаються, як правила Ольга на Русі: чи була вона повновладною княгинею, чи регентом при неповнолітньому Святославі. Вважаю такі суперечки позбавленими сенсу, оскільки літопис свідчить, що аж до 964 р. Ользі належала вся повнота влади.

(обратно)

22

У цих словах можна побачити свідчення того, що створена Ольгою сітка вогнищ влади й збирання данини існувала ще й в часи Нестора, тобто на початку XII ст.

(обратно)

23

Головна тоді київська гавань при впадінні річки Почайни в Дніпро (в районі нинішнього річкового вокзалу).

(обратно)

24

Складова частина язичницького обряду поховання.

(обратно)

25

Йшлося про великого полководця античності Александра Македонського.

(обратно)

26

При охрещенні Володимир одержав ім’я Василій, отже, цей святий був християнським патроном нашого князя.

(обратно)

27

Його смерть, певно, залишиться історичною загадкою.

(обратно)

28

Нестор згадує синів першої дружини Володимира Святославича Рогнеди в такому порядку: Іаяслав, Мстислав, Ярослав і Всеволод. За «Повістю», у Володимира був від іншої дружини ще один син Мстислав, і той міг бути молодшим від Ярослава. Та сама поведінка Мстислава тмутараканського, претензії на Київ свідчать, що його династичні права на загальноруську владу були принаймні не меншими, ніж у Ярослава.

(обратно)

29

Агіографія — літературний жанр, що описує житія святих.

(обратно)

30

Так ісландські саги називають Русь.

(обратно)

31

У такій формі в сагах пишеться ім'я Ярослава Мудрого.

(обратно)

32

В Середземному й Егейському морях, островами на яких володіла Візантія.

(обратно)

33

Це не виключає одночасного відтворення «ряду» на пергамені.

(обратно)

34

Йдеться про більшу частину Північно-Східної Русі.

(обратно)

35

Йдеться про повстання в Києві 1068 р.

(обратно)

36

Приселков М. Д. История русского летописания XI–XV вв. Л., 1940.

(обратно)

37

Згідно з біблійною історією людства, всі східні народи, араби й тюрки зокрема, вважались синами Ізмаїла та його рабині Агарі. Тому-то, слідуючи високим традиціям біблеїтики, давньоруські книжники називають печенігів, торків, половців, а потім і татар ізмаїлтянами, або агарянами.

(обратно)

38

Із слів якого (а може, й ним самим) в Київському літописі описана ця історія.

(обратно)

39

Таких самих ізгоїв, як він сам.

(обратно)

40

(обратно)

41

Область між Дністром і Дунаєм, де збирався вільний люд, вигнаний з феодального суспільства. В очах князів і бояр Берладь була символом беззаконня й розбійництва.

(обратно)

42

Найбільша в той час образа посла, що означала оголошення війни.

(обратно)

43

Святослав Всеволодич був тоді ще й найстаршим у потомстві Ярослава Мудрого.

(обратно)

44

Над іншими князями.

(обратно)

45

Гадаю, зовсім не випадково літописець згадує Олега «Гориславича», сумно відомого дружбою з ханами і наведенням їх на Русь. Адже батька Ігоря — Святослава Ольговича він не згадав!

(обратно)

46

Мав християнське ім’я, отож був охрещеним.

(обратно)

47

Тими ворітьми їхали на захід, до «німецької», тобто до закордонної сторони.

(обратно)

48

Вага гривни срібла чи золота коливалась в той час між 160 і 204 г.

(обратно)

49

Мстиславич, тодішній великий князь київський.

(обратно)

50

Йдеться, мабуть, про Мстислава Удатного, тестя Романового с Данила, що був у 1219–1228 рр. галицьким князем.

(обратно)

51

Досі не розгадане вченими слово. Природно думати, що воно означає якийсь тюркський народ.

(обратно)

52

Ятрівка — дружина брата.

(обратно)

53

Це прізвисько звичайно перекладалося на українську мову як відважний, молодецький, на російську — удалой. Насправді воно означає: удачливий, щасливий.

(обратно)

54

Хтось на зразок міністра двору в пізніші часи, один з найвищих урядовців у давньоруських князівствах. До того ж Андрій був одним з найкращих воєвод князя Данила.

(обратно)

55

Той, що склав притчу.

(обратно)

56

Дядьком, або «кормильцом», звався вихователь княжича, звичайно вихідець із знатного і впливового боярського роду.

(обратно)

57

Тут: родичку. Роман був сином дочки польського князя Болеслава Кривоустого.

(обратно)

58

Це посередньо свідчить, що справа одразу дійшла до зіткнення галицько-волинського війська з австрійським.

(обратно)

59

Так називає Оттокара галицький письменник — мабуть, тому, що з часом той все-таки став австрійським герцогом.

(обратно)

Оглавление

Від автора

Київська Русь

  КИЙ

  АСКОЛЬД

  ОЛЕГ ВІЩИЙ

  ІГОР СТАРИЙ

  КНЯГИНЯ ОЛЬГА

  СВЯТОСЛАВ

  ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ

  ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

  СВЯТОПОЛК «ОКАЯННИЙ»

  ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ

  АННА ЯРОСЛАВНА

  ЄЛИЗАВЕТА НОРВЕЗЬКА

  ГЕРМАНСЬКА ІМПЕРАТРИЦЯ ЄВПРАКСІЯ-АДЕЛЬГЕЙДА

  ІЗЯСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ

  НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ

  СВЯТОПОЛК ІЗЯСЛАВИЧ

  ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

  ІЗЯСЛАВ, ОНУК МОНОМАХА

  ОЛЕГ «ГОРИСЛАВИЧ»

  ЮРІЙ ДОЛГОРУКИЙ

  СВЯТОСЛАВ ВСЕВОЛОДИЧ

  РЮРИК РОСТИСЛАВИЧ

  ГЕРОЙ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»

Галицько-Волинська Русь

  ІВАН БЕРЛАДНИК

  ЯРОСЛАВ, КНЯЗЬ ГАЛИЦЬКИЙ

  РОМАН ВЕЛИКИЙ

  КНЯГИНЯ АННА

  МСТИСЛАВ УДАТНИЙ

  ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ

  СПІВЕЦЬ МИТУСА

  ВАСИЛЬКО, БРАТ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

  ЗАГАДКОВИЙ ВОРОГ РОМАНОВИЧІВ

  РОМАН ДАНИЛОВИЧ, ГЕРЦОГ АВСТРІЇ

  ЖИТТЯ І СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА ВАСИЛЬКОВИЧА

*** Примечания ***