Операція «Заповіт». Чекістська справа № 206 [Роман Коваль] (fb2) читать онлайн

Видання Історичного клубу «Холодний Яр» Роман КОВАЛЬ ОПЕРАЦІЯ «ЗАПОВІТ» Чекістська справа № 206

Не несвідомість мас, не байдужість селянства до боротьби за визволення причинилось до упадку нашої боротьби за державність у 1917–1920-х рр., але кари гідні занедбання провідників нашого державного корабля, нашої тодішньої еліти, яка не тільки не зуміла розбудувати сильної армії, здатної до боротьби за державність, але навіть потрапила прогайнувати і цю збройну силу, що її мала у своїх руках.

Лев ШАНКОВСЬКИЙ, історик

Заувага редактора

З метою полегшити прочитання книги частину документів перекладено на українську мову та виправлено пунктуацію. Деякі документи скорочено.

Щиро дякую за допомогу в підготовці книги

Василеві БІЛОШАПЦІ, Григорію ГРЕБЕНЮКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Вадимові ЗОЛОТАРЬОВУ, Вікторові КоВАЛЮ, Сергієві КОКІНУ, Володимирові КОРОТЕНКУ, Богданові МАТЮШКУ, Ренатові ПОЛЬОВОМУ, Валерію ПОНОМАРЕНКУ, Володимирові ПРИСТАЙКУ, Олександрові ПШЕННІКОВУ, Романові СЕРбИнУ, Володимирові САВЧЕНКУ, Симонові САВЧЕНКУ, Володимирові САПІ, Георгію СМІРНОВУ, Павлові СТЕГНІЮ, Лідії УЛЯНИЧ, Лідії ТИТАРЕНКО та Олександрові

Вступ

Біографії «сєкрєтних сотрудніков» чекісти завжди старанно оберігали від стороннього ока і вуха. Навіть у Самостійній Україні, майже через століття після подій, нащадки Фелікса Дзержинського замовчують прізвища сексотів. Прикладом цього є своєрідна дослідницька діяльність офіцерів СБУ Дмитра Вєдєнєєва і Сергія Шевченка. У своїх дослідженнях вони не завжди висвітлюють правду про історичне минуле, часом навіть приховують її. Так, у книзі «Українські Соловки» (Київ, 2001) Вєдєнєєв і Шевченко змінили назви кількох чекістських операцій і затаїли прізвища провокаторів, зокрема і колишнього повстанця, який 17 червня 1923 року виманив Юрка Тютюнника на совєтський берег Дністра, де його й арештували чекісти.

Навіть у приватній розмові Сергій Шевченко відмовився назвати справжнє прізвище «сексота Задунайського». Як же тоді реставрувати історію? Як тоді не помилитися в цій тонкій роботі? Адже за такого підходу можна й чекіста, інфільтрованого в українське підпілля, необачно назвати учасником Визвольної боротьби та ще й вшанувати його.

Чому продовжується потурання зрадникам нашого народу? Чому така зворушлива турбота про їхню «честь»?

Висвітлити вкриті кривавим покровом таємничості образи сексотів виявилося непросто навіть на початку XXI століття. І все ж унікальні знахідки не минають наполегливого дослідника. Наслідком такої удачі є пропонована книга. В її основу лягли таємні розробки ЧК-ҐПУ операцій «Заповіт», «Щирие», «Лес» та інших.

Чекістські розробки завжди ховали під грифом «Совершенно секретно». Це, так би мовити, «святая-святих» кривавих слуг диявола. Хоча дехто і сьогодні намагається замовчати злочини ЧК та імена виродків, все ж морок кривавих таємниць розвіюється.

У книзі йдеться про операції ҐПУ, спрямовані проти бойових українських організацій п'яти губерній — Катеринославської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської та Херсонської.

Фрагменти деяких документів я використав у попередніх своїх дослідженнях, реставруючи біографії отаманів Андрія Гулого-Гуленка, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Юрія Дроботковського, Ларіона Загороднього (у більшовицьких документах частіше зустрічається неправильний варіант Завгородній. — Авт.), Герасима Нестеренка-Орла, Чорного Ворона (Черноусова), кубанця Костя Блохи (Здобудь-Волі) та члена Холодноярського повстанкому Григорія Яковенка. Але більшість чекістських документів, оприлюднених у цій книзі, уводиться в науковий та публіцистичний обіг вперше. Це стосується й документів про боротьбу вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного, який діяв по обидва береги Дніпра, в Полтавській і Київській губерніях, і підпорядковувався Холодноярській організації.

Провокатори

В операції «Заповіт» вирішальну роль відіграли колишні петлюрівці Петро Трохименко і Юхим Терещенко.

Петро Трохименко (інколи на московський манір — Трофименко, навіть Трофимов) співпрацю з ЧК почав 25 квітня 1921 року. До того брав участь у Визвольній боротьбі. 1917-го виявив себе як організатор українізації 6-го армійського корпусу, очолював навіть його Українську військову раду. Начальником штабу корпусу тоді був генерал-майор Олександр Греків, невдовзі начальний вождь УГА і командувач Армії УНР.

З документів чекістської розробки «Заповіт» можна зрозуміти, що в часи Національної революції Трохименко увійшов до Центральної Ради від Всеукраїнської ради військових депутатів, а навесні 1918 року працював комендантом (чи комісаром) Єлисаветградського повіту. Підтверджень цього в інших документах я не знайшов. У списках членів Центральної Ради від 8 серпня 1917 року є прізвище Трохименка, але Павла Петровича (№ 368) [2, с. 220]. Можливо, це брат Петра Трохименка, а може, й однофамілець…

Гортаючи сторінки кримінальних справ на холодноярських отаманів, довідуємося, що Трохименко брав участь в антигетьманському виступі у листопаді — грудні 1918 року. В повстанських загонах воював до травня 1919 року, коли приєднався до Армії УНР. Як старий соціал-демократ був призначений на посаду державного інспектора 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника. Очевидно, саме з цією частиною наприкінці 1920 року опинився за «дружніми» польськими дротами. Та довго за ними не пробув…

Не помилюся, коли серед причин повернення багатьох вояків Армії УНР до совєтської України назву ностальгію за Батьківщиною, тяжкі побутові умови емігрантів і тривогу за долю родини.

У таборах працювали більшовицькі репатріаційні комісії, які переконували вояків Армії УНР повертатися. Хоча більшість інтернованих ставилася до комісій вороже, все ж знаходилися легковірні, які, повіривши в московські обіцянки амністії, записувалися до списків репатріантів.

У Польщі «Генерального штабу полковник» (насправді військовий урядовець) Петро Трохименко якийсь час продовжував службу в українських військових інституціях. З чотиритомної справи на холодноярських отаманів дізнаємося, що він був присутній «у штабі Симона Петлюри» під час відрядження в Україну емісарів-підпільників [15, арк. 94]. Швидше за все, йдеться про Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника. Знав Трохименко і генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, який працював проти більшовиків з території Румунії. У липні 1921 року Трохименко, вже будучи сексотом, нагадував йому, що вони зустрічалися у Галичі. «Коли були в таборах, — виводив сумлінно зрадник, — мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приїхали поранені із Руминіі і збирались назад. З Вами збирався Скляр і Пшонник» [13, арк. 113–114].

Трохименко справді був присутній на нараді, яка передувала відправленню в Україну комісара «Південно-Східного фронту» Василя Шкляра (Скляра). Цей факт згодом відіграє негативну роль у долі українських підпільників.

Отримавши завдання від Юрка Тютюнника чи Гулого-Гуленка, Трохименко повернувся в Україну і втрапив у чекістську пастку. А може, й зголосився в ЧК добровільно, розраховуючи на амністію.

Щоб пов'язати Трохименка кров'ю, «диявольські діти» запропонували йому проявити себе у боротьбі з «бандитизмом». Мовляв, докажи, що покаявся щиро. Треба зазначити, що доля тих, хто повірив у більшовицьку «амністію», була, як правило, трагічною. А причиною відступництва вояків ставало виснаження кількарічною боротьбою, розчарування у лідерах і бажання врятувати рідних від голоду та більшовицьких репресій.

Отже, 25 квітня 1921 року Петро Трохименко став на шлях зради. Ще й сам взявся допомогти ліквідувати підпілля Єлисаветградщини і Холодного Яру, виявивши готовність виконати найнебезпечнішу роль у цій операції. «Генерального штабу полковник» Трохименко отримав два чекістські псевдоніми — Васильєв (для таємних чекістських зведень) і Гамалій (для українських партизанів, з якими мав увійти у контакт). Для зручності я називатиму його так, як прийнято в українській літературі, — Гамалія, але у документах виправлень не робитиму.

Щоб втертися в довіру до підпільників, Трохименко показував журнал «Син України», де було зазначено, що він є командувачем всіх повстанських військ півдня України.

Такий журнал справді існував. У 1920–1921 роках його видавала військова місія УНР у Варшаві (редактор Микола Вороний, секретар хорунжий Микола Букшований, активний співробітник сотник Антін Коршнівський, лектор Спільної юнацької школи). Але чи була в журналі інформація про Петра Трохименка як командувача «повстанських організацій Південного району» [15, арк. 12 зв.]? У джерелах його прізвище як керівника великого повстанського з'єднання ніде не фігурує. Більше того, підпільниками півдня України у 1920–1921 роках керував Андрій Гулий-Гуленко.

Судячи з реакції людей, яким Трохименко показував примірник журналу «Син України», інформація про нього як про командувача у виданні таки була. У мене навіть виникла думка, що той номер (чи якусь зі сторінок) «перевидали» у друкарні ЧК з невеликими купюрами та отим додатком. Але потім, засумнівавшись, відкинув цю версію.

Як би там не було, а розрахунок чекістів виправдався: журнал справляв враження документа, що ніби підтверджував справжність місії Трохименка як емісара Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Єдиний, хто здивувався, що Трохименко під час першої ж зустрічі кинувся показувати журнал зі світлинами діячів УНР, розповідаючи про свою популярність, був підпільник Юрій Дроботковський. Він взагалі вперше почув про Трохименка. Та належного висновку не зробив і невдовзі познайомив його з підпільниками Ільєнком та Ґонтою-Воїновим, зопалу представивши Гамалію як командувача Чорноморською повстанською групою. Олександр Воїнов у свою чергу звів Трохименка з криворізьким отаманом Лютим (Ялисеєм Черевиком), а той — зі Здобудь-Волею і Василем Шклярем, які знали Трохименка як петлюрівця. Таким чином сексот гадюкою вліз в українське підпілля. Чи не всім підпільникам він демонстрував журнал. І ніхто не сказав: «Журнал — це цікаво. Але де ж ваші, пане-товаришу, документи, уповноваження з підписами Петлюри чи Тютюнника?»

Ось що значить сила друкованого слова!

І традиційна українська довірливість!

Напарником Петра Трохименка у юдиній роботі став сотник Завірюха (Степний), поручник царської армії, в роки революції — начальник оперативної частини штабу 144-ї Надбужанської повстанської дивізії отамана Іполита Хмари-Годзиківського, начальник його карного відділу, а ще помічник подільського отамана Лиха-Дорошенка. Справжнє ім'я перевертня — Юхим Степанович Терещенко. Родом він з подільського села Рубань (тепер Немирівського району Вінницької області). Про нього є коротка згадка у списку «амністованих бандитів» за 25 грудня 1921 р. — 15 січня 1922 року. Цитую:

«2/ ТЕРЕЩЕНКО /ЗАВЕРУХА/ Ефимий Степанович — из банды ЛЫХО, командир его пехотного полка и помощник атамана, поручик старой армии, малоземельный, работал завотделом ПГЧК и вел переговоры по амнистии с Лыхо — имел и имеет большую связь с закордоном, бывал там на съездах, получил от Петлюры задания для работы на Подолии, в настоящее время командирован в КВО вместе с Амброзевичем по распоряжению замначальника по борьбе с бандитизмом Рыклина» [38, арк. 23].

«Завотделом ПГЧК» — це завідувач відділом Подільської губернської ЧК. Виходить, що, перебуваючи на відповідальних становищах у повстанських загонах Годзиківського та Лиха, Терещенко вже був прислужником червоного диявола.

Царський поручник виявив себе талановитим майстром провокацій. Те, що Іполита Годзиківського у травні 1921 року вбили «свої ж козаки», а Лихо-Дорошенко 4 жовтня, потрапивши в оточення, застрелився, опосередковано свідчить про каїнову роботу Юхима Терещенка і таких, як він.

У грудні 1921-го (чи у січні наступного року) заступник начальника «па барьбє с бандітізмом» Євген Ізраїльович Риклін направив Завірюху в розпорядження Київського військового округу разом з колишнім отаманом Станіславом Амброзевичем. Геній провокатора був належно оцінений чекістами. У штабі КВО, напевно, і зійшлися стежки сексотів Трохименка-Гамалія і Терещенка (Завірюхи-Степного). А може, це сталося в Єлисаветграді.

Перша доповідь перевертня

Операцію «Заповіт» започаткувала доповідь Петра Трохименка уповноваженому Особливого відділу ВУЧК Івану Віхірєву про поїздку до Єлисаветграда. Ось цей звіт:

«Уполномоченному ОО ВУЧК. Доклад о поездке в гор. Елисаветград.

15-го января по дороге на Елисаветград в мой вагон село несколько делегатов, возвращавшихся из гор. Кременчуга с кооперативного съезда. Среди них я заметил одного, который все время вел разговор на украинском языке. После этого я завел с ним знакомство и к вечеру он мне рассказал, что он есть Председатель Укустрома Чигиринского уезда и что его настоящая фамилия Котляр, т. е. брат атамана Котляра, который некоторое время тому расстрелян…

После этого я начал рассказывать за себя, чем он тоже страшно заинтересовался, что я приехал из-за границы с целью объединения вокруг центра всех повстанческих организаций, на что он ответил, что у них идет работа в этом направлении, т. е. подготовка к весне и т. д., и что все будут рады, если их свяжут с центром.

Я поручил ему выяснить, какие есть организации, с какими средствами, кто руководит и с кем имеется связь. На этот вопрос Котляр ответил, что по приезде на место он все это сделает и переговорит с атаманом Зализняком… и другими, с которыми он связан. Очень просил меня, чтобы я сам заехал или прислал связь с кем-нибудь другим, написал мне свой адрес и дал на дорогу сала и хлеба и с пожеланиями успеха на ст. Знаменка распрощался» [15, арк. 11–12 зв.].

У Єлисаветграді Трохименко пішов до старого знайомого, колишнього поміщика Гайнца. «Семья уже примирилась с Сов. строем, — доповідав сексот, — но у них бывают их знакомые, преимущественно бывшие буржуа и помещики. Здесь знают меня, что я был у Петлюры за границей, почему начали мне вполне доверять…» [15 арк. 11–12 зв.].

Трохименко показав Гайнцу журнал «Син України», чим викликав на відверту розмову. «Мне удалось узнать, — продовжував звітувати Трохименко, — что в Елисаветграде сейчас есть две организации, которые сейчас объединяются: Врангелевская и Петлюровская. Во главе Петлюровской организации стоит некто Ильенко, бывший петлюровский офицер, начальник снабжения Дорошенковского полка, ныне служащий в Наркомпросе… Вместе с Ильенко в Елисаветграде работает еще один петлюровский офицер Слюнченко и другие. После этого я начал делать намек на то, что я приехал из-за кордона для Повстанческой работы, и просил связать меня с местной организацией… (В) дальнейших разговорах мне удалось выяснить, что в ближайших районах оперируют отряды Загородного, Григория Жидкевича, Грызло (Василий Сорочан уже убит), Иванова и бывшего моего помощника Петра Кучмы. Последний держит связь с Холодным Яром, где есть Герасим Нестеренко. Вестовой Кучмы живет возле меня, и я смогу с ним связаться, и он выполнит любой мой приказ; сам Кучма житель с. Аджамки. Одна из дочерей Гайнца замужем (за) инженером-служащим (Краузе. — Ред.) в Киеве… Живет он в Киеве на Скобелевской, 9. Жена его знает меня как повстанца и петлюровского полковника и что я все время находился за границей…

Один из бывших моих офицеров петлюровской армии Петро Яченко, живущий в с. Пашковцы возле ст. Долинской, который искал связь с атаманом Ивановым и к весне подготовил отряд, но теперь арестован и находится в Кривом Роге, за что им была дана взятка, и, наверно, он уже освобожден; если это да, то Яченко тоже должен быть на этом вечере, который мне, как бывшему своему командиру, даст все нужные сведения…

По моим сведениям, повстанцы ночуют на окраине города, и я, как старый повстанец, имея 4-летний повстанческий опыт, могу с уверенностью сказать, что не была еще никогда такая благоприятная почва, как теперь, конечно, благодаря голоду. Сейчас не нужно сложной организации, а довольно только руководящего центра. Психология крестьянской массы понятна, и если только будет вспышка восстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний.

Местным органам следить очень трудно, что делается в глубине рабочей массы, а тем более в глухих деревнях. ЧК вряд ли знает это и принимает необходимые меры по борьбе с контрреволюцией на местах. Например, в Елисаветграде жители знают почти всех чекистов, как активных, так и секретных сотрудников. Другое дело, что местные организации знают о всех приказах ВЧК о расстрелах и арестованных. Например, у Гайнца мне рассказали, что уездная ЧК получила секретный приказ о том, что расстреливать можно только бандитов, а дела другого характера передавать в Верховный Трибунал. Поэтому надо обратить серьезное внимание на организации в этих районах (Николаевской и Одесской губерний). Потому что в настоящее время повстанческая работа в этом направлении долго продолжаться не будет, а при опытных организаторах руководящего центра может быстро сформироваться за две-три недели, тем более что есть масса организаций, мелких, которые сейчас пассивны, но уже сформированы, и эти при событии могут сразу начать работу, поэтому если придется начать работу в этом направлении, то подходы надо делать очень осторожно и изъять их можно будет только осторожным путем.

Восстание, готовящееся к весне, — об этом говорят открыто, и когда голодным массам говорят — сбросьте этих, к вам придут из-за границы и привезут хлеба, то психология этой массы понятна, что она пойдет на все, в чем я убедился лично.

На голод последняя ставка петлюровского и врангелевского стана, который обозлен неудачами, поэтому понятно, что эта свора приложит все силы, и если не удастся своевременно предотвратить надвигающееся восстание, то борьба будет очень жестока» [15, арк. 11–12 зв.].

Голод

Голод, який узимку 1922 року набрав страшних масштабів, справді міг кинути селян у вир боротьби проти окупаційної російської влади.

1 лютого 1922 р. д-р Лінкольн Готчінсон у Лондоні оприлюднив звіт про стан в Україні. Готчінсон зазначав, що в п'яти південних губерніях України (Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській і Одеській) голодує вже близько двох мільйонів осіб, серед них 800 тисяч дітей [35]. Харківська ж газета «Комуніст» повідомила, що допомоги потребує вже 6 682 000 голодуючих. Це з'ясувалося на Всеукраїнському з'їзді губерніальних комісій [36].

«Дикий звір увірвався і шматує живе м'ясо сотні тисяч беззахисного люду, — писав харківський журналіст В. Гречаний. — Тихі і придушені благання цих людей, бо знесилені вони, розчавлені важкою лапою голоду і швидше скидаються на примар з безодні, ніж на живих істот. Рівне і одноманітне „п-о-р-а-т-у-н-к-у“ ледве зривається з їхніх пополотнілих уст. Повіти: Мелітопольський, Маріупольський, Олександрівський, Херсонський, Миколаївський, Одеський, Катеринославський, де раніше щедро земля відплачувала хліборобові за його працю, тепер скручені голодним смерчем і кинуті на холодні сніги» [6].

Голод цей став наслідком війни, яку Москва розв'язала проти України, нещадного грабунку її багатств та нищення інфраструктури. Ширилися і різні пошесті — тиф і холера. Лише 9 січня 1922 року в Києві зафіксовано 3030 випадків тифу. А на холеру тільки в той день у Києві занедужало 108 осіб [22]. В Одесі щодня кількість хворих на тиф зростала на дві сотні випадків [35].

Більшовики визнали факт голоду в Україні лише у середині грудня 1921 року. На 6-му Всеукраїнському з'їзді рад про це неохоче сказав Хаїм Раковський. І зробив з цього дивовижно-цинічний висновок. «Крім того, слід нам помагати Росії, — казав він. — Ті губернії, що не внесли продподатку, повинні виконати свій обов'язок безумовно, щоб не було ні одного не внесеного пуда продподатку. Коли ми не подамо допомоги Росії, то ми самі можемо опинитися перед великими міжнародними труднощами. Наші вороги намагаються використати голод, а тим самим примусити нас до ряду уступок…» [35].

Відтак московський грабунок не зупинився, а, навпаки, посилився. Окупанти запроваджували нові і нові т. зв. сесії «продревтрибуналу». Зокрема, у Єлисаветградському повіті росіяни організували дві додаткові сесії. Всього ж у повіті «на повну котушку» працювало «4 сесії продревтрибуналу, розбиті на 12 груп» [34]. Масові розстріли непокірних, як і раніше, були щоденною практикою окупаційної влади.

Чекісти, серед яких домінували недружні нам росіяни та євреї, нещадно нищили тих, хто, не бажаючи вмирати голодною смертю, ховав хліб. Канадський журналіст Остап Терлецький сповіщав, що тільки в одному з придніпрянських повітів на початку 1922 року було розстріляно шість тисяч чоловік [34].

Москва здійснювала етноцид, нахабно запевняючи приречених у любові, «слов'янській єдності» та «інтернаціональній солідарності». Така політика неминуче вела до нового вибуху народного гніву. Весна 1922 року обіцяла широке народне повстання проти російських окупантів.

Злочинне зволікання «Тарнівського центру»

Голодувала і родина Петра Трохименка (Васильєва) — мати, батько та малолітня сестра. Іван Віхірєв мусив опікуватися ними, а коштів бракувало. Тож не раз звертався в Харків до начальника військового підвідділу ВУЧК Миколи Ніколаєва-Журіда з проханням вислати гроші на харчування Трохименків і на два костюми для сексота. «В Елисаветграде проживает семья тов. Васильева, — писав Віхірєв, — которая настоящим образом голодает, и необходимо хоть немного поддержать, иначе сотрудник не может работать» [15].

Голод боляче бив по різних верствах населення, викликаючи глуху ненависть до всього комуністичного. Чекісти розуміли, чим це загрожує їхній владі.

А еміграційні інституції УНР? Чи усвідомлювали вони, що знову з'являється шанс кинути виклик поневолювачам? Схоже, що ні. Бо ще у січні 1921 року уряд УНР проголосив політику стримування повстань. Міністр закордонних справ УНР 27 січня 1921 року повідомляв послів і голів дипломатичних місій УНР, що Головний отаман Симон Петлюра (в порозумінні з урядом), враховуючи «невиясненість позиції європейських держав до антибольшовицької акції» і те, що «наше військо поки що не провадить військових операцій», змінив тактику. На його думку, активність партизанських загонів недоцільна, а «сама рація повстанського руху на широку скалю відпадає до деякого часу». Відтак «дано на Україну відповідні вказівки найвизначнішим місцевим ватажкам, а власне: 1) на деякий час широка повстанська хвиля має зменшитись аж до одержання від Головної Команди військ У.Н.Р. нового гасла щодо терміну та нових інструкцій… Тому я, — зазначав міністр, — від Міністерства Закордонних Справ маю честь просити Вас, Вельмишановний Пане, використовувати викладені тут думки та інформацію в діяльності підлеглих Вам та контрольованих чи під вашим впливом перебуваючих органів преси та пресових організацій, а власне: 1) ширити в пресі вістки про обниження чи навіть припинення хвилі повстань з директив українського Уряду…» [40, арк. 2, 2 зв.].

Цю настанову Петлюри взяв «на озброєння» і Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника, закликаючи отаманів упродовж майже всього 1921 року не піднімати «дрібних повстань», а чекати наказу Головного отамана, щоб розпочати повстання всеукраїнське. Така тактика закінчилася цілковитим провалом. Її фіналом стала катастрофа Волинської групи УПА Юрка Тютюнника 17 листопада 1921 року під с. Малі Миньки на Волині. Після цього Повстансько-партизанський штаб фактично припинив роботу. Уенерівський стан огорнула депресія.

Український уряд і Головний отаман Армії УНР швидко втрачали своє значення у Визвольній боротьбі, але визнавати цього не хотіли. Вони були безсилі щось змінити в Україні, тому їхня енергія все більше спрямовувалася на внутрішню боротьбу. Що робити далі, Петлюра не знав, але відмовлятися від права називатися Головним отаманом не збирався. Бо тоді Англія, Франція і Польща перестануть надавати йому фінансову допомогу. Таку думку підтверджує лист адміністратора і виконувача обов'язків начальника загального відділу уряду УНР від 25 січня 1921 року. Ось він: «Пану Міністру Закордонних Справ, копія Військовому Міністру. В зв'язку з відомостями, поданими керуючим справами Директорії, Головний Отаман наказав мені повідомляти Вас, Пане Міністр, що повстанська акція в даний момент займає увагу Головного Отамана… Головний Отаман заінтересований в тому, аби Ваш представник в Варшаві п. Михайлів рівно ж як і голова військової ліквідаційної комісії в Варшаві генерал Зелінський дали представникам Англії і Франції належні інформації в цій справі, запевнивши їх, що керування повстанськими акціями провадиться не з якого іншого центра, як лише з Тарнова. Коли представники згаданих держав заінтересовані в успіхові цієї справи, то свій інтерес могли би реалізувати в формі асигновки відповідної кількості грошей в англійській чи французькій валюті, що з огляду на брак грошей в нашій скарбниці було б і своєчасно, і корисно для діла…» [40, арк. 3].

Опинившись у вигнанні, український уряд і голова Директорії перетворювались на утриманців великих європейських держав та Польщі. Авторитет керівників УНР падав в очах своїх і чужих. Уряд і Головний отаман у кращому разі ще могли бути помічниками тим, хто взяв би на себе тягар відповідальності продовження збройної боротьби. Та цього не розуміли ні по той, ні по цей бік Збруча.

«Істина проста: еміграція завжди є силою допоміжною. Симон Петлюра мусив без зволікань передати свої повноваження Головного отамана найдостойнішому (на його погляд) представнику воюючої України. І таким чином задекларувати, що центр боротьби залишається в Україні. Й позбавити український воєнно-політичний рух залежності від польського Генерального штабу… А головне — зняти з повсталої України пута морального обов'язку перед вищим військовим керівництвом УНР, приреченим в умовах еміграції на швидку деградацію… І отримати право стратегічної і тактичної ініціативи» [23, с. 215].

Але Петлюра повноважень представнику воюючої України не передав. Або через нерозуміння, або через марнославство. Наслідки відомі: еміграція сподівалася, що повстанці власними силами скинуть ворожу владу, а ті чекали на пришестя Петлюри на чолі «стотисячної армії». Мав-таки рацію М. Мироненко, автор післямови до лондонського видання «Холодного Яру» Юрія Горліса-Горського, стверджуючи: «Коли б не міф Петлюри, то з повстанців легше було б зробити національне військо, цебто довершити самостійну і самодержавну Україну її власними силами» [29, с. 409].

Це розумів і колишній петлюрівець Петро Трохименко. Він писав: «Сейчас не нужно сложной организации, а довольно только руководящего центра. Психология крестьянской массы понятна, и если только буде вспышка восстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний» [15, арк. 11–12 зв.].

Щоб не допустити вибуху народного гніву, чекісти вирішили самі створити керівний центр і очолити підпільників-партизанів. Фіктивне керівництво Петлюри повстанським рухом давало такий шанс нашим ворогам.

Лютий 1922-го

Попри відсутність суттєвої допомоги від інституцій УНР, настрій у партизанів був підвищений: уже пахло весною, яка завжди додавала сил і надій українському рухові. Не чекали пасивно весни й окупанти. 25 лютого Михайло Фрунзе, командувач окупаційними військами Росії, розміщеними в Україні, вислав у губернії циркулярну телеграму, де повідомляв про рішення Постійної наради по боротьбі з «бандитизмом» при Совнаркомі УССР вжити на місцях негайних заходів «для попередження можливого вибуху масового бандитизму» [39, арк. 3].

Виконуючи розпорядження, чекісти у лютому завдали кілька тяжких ударів по українському підпіллю. Так, на Полтавщині було майже повністю ліквідовано 14-й повстанський район. «У результаті цієї операції 400 петлюрівців було заарештовано, 114 чоловік з їхнього числа було розстріляно за рішенням колегії Полтавської губЧК… Така ж доля спіткала Харківський губернський і Валківський повітовий повстанкоми, а також губернський повстанком Чернігівщини» [26, с. 153]. В одну лютневу ніч 1922 року чекісти оточили будинок № 30 по Великій Підвальній у Києві, куди зійшлися на нараду члени Козачої ради, яка після ліквідації минулого року Цупкому прагнула перейняти роль керівника повстансько-партизанського руху… Всього у справі Козачої ради за ґрати потрапило 814 чоловік, серед них і керівник Павло Григорович Гайдученко (Ґонта). Були й інші втрати.

Та українське підпілля не складало зброї і готувало на весну новий наступ на т. зв. совєтську владу, насправді диктатуру євреїв і росіян.

Передбачення Фрунзе щодо активізації руху опору справдилися. «Зведення, що надходили з місць протягом березня 1922 р., свідчили про посилення дій куркульських банд у багатьох губерніях». У березні кількість активно діючих партизанських загонів порівняно з лютим збільшилася в чотири рази. «Їх руйнівні дії виявлялися в нападах на населенні пункти, залізничні станції, поїзди, цукрові заводи і супроводжувалися жорстоким терором, — писав комуністичний історик О. Кучер. — Мали місце й неодноразові спроби… зірвати в ряді місць посівну кампанію. Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УРСР оголосила загрозливе становище щодо бандитизму в Подільській, Волинській, Миколаївській, Полтавській губерніях, а також у ряді повітів Київської (Переяславський і Київський) та Кременчуцької (Чигиринський і Черкаський) губерній» [26, с. 152].

Особливо непокоїв чекістів Єлисаветградський повстанком, який готував повстання проти совєтської влади. Його керівник Герасим Нестеренко-Орел «розробив план методичного знищення бійців і командного складу Червоної Армії і керівного складу партійного і радянського апарату. Район дії організації… охоплював Миколаївську, Одеську, Запорізьку губернії і ряд повітів Київської, Полтавської і Катеринославської губерній» [26, с. 152].

Герасим Нестеренко був людиною великих організаційних здібностей. За біблію йому правили закони конспірації. Нестеренка ніби ніде не було, але впливи його окупаційна влада відчувала повсюди.

Початок операції «Заповіт»

Якийсь час чекісти зважували, чи можна довірити Трохименку головну роль в операції. Видно, сумнівалися. Та врешті рішення ухвалили.

Для початку пустили чутку, що в Єлисаветград із-за кордону прибув «петлюрівський полковник» для підготовки повстання проти совєтської влади. Мета прозора: нехай партизани самі починають шукати його.

7 квітня оперуповноважений Іван Віхірєв вислав секретну телеграму начальнику військового підвідділу ВУЧК Миколі Ніколаєву-Журіду про початок операції.

«Харьков. Госполитуправление, Николаеву — из Елисаветграда. „Ангора“ приехали Елисаветград шестого, приступили к работе. Уезде оперировал Загородний отрядом 70 сабель. Последних числах марта, оставив тройки, Загородний по приказу из-за кордона отрядом 40 сабель направился Румынию за поручением директив и снаряжения, дав задание тройкам вести организационную работу, терроризировать совработников и препятствовать сбору продналога. Последняя ставка его была лесу при ст. Гайворон, деревня Ольшанка. Пять троек оперируют районе Ставидло — Шпаков — Канеж — Ивановка — Мироновка — Владимировка — (неясно) — Оситняжка (правильно: Ставидла, Шпакова, Каніж. — Ред.). Остальные районе Новомиргород — (неясно) — Гайворон.

Местной кавшколе имеются группы врангелевского и петлюровского толка, с которыми связались. Местная петлюровско-врангелевская организация, напуганная обысками УЧК, ушла глубоко в подполье. Связь с ней имеется.

Отходящим поездом вышлите сто миллионов рублей на два костюма, захваченный у Тютюнника крест, грамоту к нему и документы штаба ВСЧ девяти экземплярах. Посланный должен явиться к председателю УЧК. Вихирев (підпис). 7.04.1922, № 2561. Расшифровал (підпис)» [15, арк. 12, 12 зв.].

Нагадував начальству про свої проблеми і Петро Трохименко. В листі до чекіста він писав: «Борис! 25 апреля будет уже год как я работаю. А до сих пор я не имею не только приличного костюма для себя, но и для работы. Вы только обещаете, и на том у все кончается. Сейчас в этой шинели ходить нельзя, потому что можно расшифроваться, что для меня здесь крайне нежелательно… 14.04.22. Васильев» [15, арк. 15]. На аркуші хтось перед словом «Борис» дописав олівцем «Тов.», бо сексот Трохименко ще не призвичаївся називати чекістів «товаріщамі».

Справи у «товаріщєй» просувалися не так швидко, як би їм хотілося, адже після ліквідації підпільної організації «Народна помста» «петлюровщина ушла в глубокое подполье, перебросив главные силы за черту города в села, оставив для связи и сбора информации одно лицо, которое имеет связь как с работниками Елисаветградского уезда, так и с организациями, расположенными на территории Николаевской губернии и прилегающих к ней Подольской и Одесской», — звітував Іван Віхірєв [15, арк. 15].

Цю особу чекісти встановили. «Это лицо — Ильенко, быв. боротьбист, с.-р. с 1905 года… Работник очень осторожный, имеющий большие знакомства среди ответственных работников» [15, арк. 15].

З'ясували чекісти, хто ще з організаторів підпілля працює в Єлисаветградському повіті. «По уезду работает, — писав Іван Віхірєв. — 1) Ясинский, быв. командир полка Григорьева, бравший Елисаветград в 1919 г.; 2) Князев Григорий — петлюровский офицер; 3) Жидкевич Григорий — петлюровский офицер.

Кроме этого, в уезде оперирует банда Загородного, которая в декабре п/г из северного района перебросилась в р-н ст. Гайворон, где в лесу при д. Ольшанке были устроены землянки и конюшни. В средине марта после получения приказа из-за кордона он с небольшим отрядом отправился в Румынию за получением директив и оружия для своего района, оставив часть отряда в северном районе, разбив его на тройки. Во главе оставшихся стоит Князев Григорий. Оперируют они в районе Ставидло — Мироновка — Владимировка — Обозновка — Лелековка — Сентово — Ясиноватка. Часть приезжает в лес возле дер. Аврамовки к леснику на хуторе Шпички, где собирают информации у проезжающих спекулянтов. Все они поддерживаются местным населением, т. к. большинство из них жители местных деревень.

На днях состоится свидание сотрудника с Ильенко, который, узнав о его приезде, захотел с ним познакомиться через Мих. Щекотова, быв. врангелевца. Оба они, как Ильенко, так и Щекотов, намерены пробираться за кордон.

9 апреля сотрудник получил записку от Николая Сильвестрова, в которой тот изъявил желание с ним повидаться и поговорить. Сильвестров живет в Знаменском лесу у лесного сторожа при д. Алексеевке; приехав в Елисаветград по своим делам, узнал о приезде сотрудника, захотел его видеть. Из разговора с ним выяснилось, что в Знаменский лес приезжал кто-то из атаманов и начал вербовать людей. Он обещал выяснить, кто именно, связаться с ним и письмом уведомить сотрудника.

В Нерубаевском лесу имеется организация, которая по примеру Загородняго разбита также на тройки. В настоящее время эта организация начала активно действовать. Кто стоит во главе этой организации, не выявлено. Разработка продолжается. 13.04.1922. Иван Вихирев (підпис)» [15, арк. 15].

Отже, пустивши чутку про прибуття «петлюрівського полковника», чекісти досягли бажаного: не провокатор шукав зустрічі з підпільниками, а ті намагалися вийти на нього. Микола Сильвестров був зв'язковим отаманів Ларіона Загороднього та Дениса Гупала і, напевно, не з цікавості, а з наказу отаманів поїхав до Єлисаветграда на зустріч з «петлюрівським полковником».

Таємне зведення № 2

21 квітня 1922 р. Іван Віхірєв сів писати друге таємне зведення у справі № 206.

«15 апреля, — старанно укладав рядки оперуповноважений, — Ильенко изъявил желание „посмотреть“ на сексота (Трохименка. — Авт.). Это было устроено у заутрени в Соборе. Посредником служил Щекотов Михаил (см. 1 сводку). Знакомство с сотрудником Ильенко откладывает, боясь того, что за ним (т. е. сотрудником) следует ЧК, и через Щекотова проверяет, насколько конспиративно он себя держит. Сам Щекотов усиленно настаивает на отправке на закордон к Врангелю…

17.04. Сотрудник посетил своих знакомых — Иванову Елену Михайловну (жена полковника, который находится у Врангеля)… и Пупкову Наталью Константиновну (тоже вдова полковника, который в начале Революции застрелился). Обе эти дамы знают сотрудника как одного из виднейших Петлюровцев. Приняли его хорошо, начали расспрашивать о работе и между прочим спросили: знает ли он, что сейчас в Елисаветграде есть вербовочный пункт для отряда Терещенка (Знаменка), на что сотрудник заявил, что знает, но боится с ним связаться, боясь провокации. Они ему заявили, что главный вербовщик находится на базаре, (где) под видом спекулянта вербует преимущественно офицеров, снабжает их деньгами и отправляет… Сотрудник предложил выяснить, кто он (вербовщик) такой? Где проживает? Куда являются завербованные, после чего сотрудник с ним свяжется…» [15, арк. 31–32].

Провокатор-сексот «боїться» провокації з боку ЧК! Виявляється, у нього ще треба викликати довіру!

Щоб нав'язати побільше контактів, Трохименко 20 квітня організував вечірку. Місце вибрав відповідне — квартиру дружини розстріляного «соввластью» ад'ютанта отамана Матвія Григор'єва. Посприяв у цьому Микола Сильвестров, який часом квартирував у вдови повстанця.

На вечірку прийшов Пирогів, брат колишнього студента гірничого інституту, а тепер вчителя у Плетеному Ташлику. Пирогів необережно розповів «петлюрівському полковнику», що в село частенько приїжджають партизанські трійки. Прохопився він і що у Плетеному Ташлику мешкає Андрій Колот, командир бронепотяга Армії УНР у 1919 році. Вибалакав і те, що Колот минулого року за завданням підпілля навчався в Київській школі червоних старшин, а після розгрому «петлюрівської організації Києва», очевидно Цупкому, мусив тікати в Ташлик. Тепер збирається їхати за кордон. А поки їздить селами, «напевно, має зв'язок з усіма організаціями і трійками і цього району» [15, арк. 31–32].

Під час дружньої бесіди довідався Трохименко, що «трійки отамана Загороднього, як і раніше, роз'їжджають по повіті, збирають інформацію, заважають вивезенню продподатку і полюють за відповідальними працівниками», а в Компаніївській волості, де працюють Ясинський, Якубенко і Савчук, «ведеться посилена агітація та організація загонів» [15, арк. 31–32].

Серед пожовклих паперів операції «Заповіт» зберігся лист Івана Віхірєва до начальника військового підвідділу ВУЧК Миколи Ніколаєва в Харків без дати. Оперуповноважений писав, що у справі Олександра Івановича Хайлюка, козака отамана Лютого (Ялисея Черевика), арештованого рік тому, є фотокарточка Петра Трохименка.«…Ее нам здесь позарез нужно, — ледь не вигукував чекіст, — прошу выслать. Поговорите с тов. Евдокимовым на счет взятого у Тютюнника креста и грамоты к нему, они нам… крайне нужны… Семья Петра (Трохименка. — Авт.) — отец, мать и сестренка — на моем почти иждивении, ничего не поделаешь, нужно… С приветом Ив. Вихирев (підпис)» [15, арк. 33].

Отой хрест (а напевно, йдеться про Залізний хрест за участь у Першому зимовому поході) був украй потрібний єлисаветградським чекістам, щоб у черговий раз ввести в оману своїх ворогів. Він, як і журнал «Син України», мав відігравати свою роль. Що ж до грамоти, то був би зразок, а підробити її, — то вже справа техніки.

Обнадійлива весна 1922 року

Тим часом дерева вкрилися густим листям. А повстанцям того і треба було. До лісу перебиралися всі, хто хотів продовжити боротьбу з ненависним московським окупантом.

Весна далася взнаки і чекістам — тривожні вістки до них надходили звідусіль. Ось таємне зведення № 4 у справі № 206: «Тройки Загородняго распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд… Ответственные совработники боятся ездить вглубь уезда… Наибольшую активность проявляют они во Владимирской волости и в районах Новоукраинки и Помощная… Вообще, за последнее время замечается усиленный приток из-за кордона, при чем привозят массу писем… Крестьяне Сентовской волости с Куликовских хуторов рассказывали, что к ним часто приезжают тройки, берут продукты и фураж, при чем за все взятое платят. Денег у них, по их словам, много, всяких — советских, и романовских, и польских марок, и петлюровских. Уполномоченный Вихирев (підпис). 4.05.1922» [15, арк. 35].

Подібні факти були зафіксовані і в таємному зведенні № 5 від 7 травня 1922 року.

«3.05.22. В уезде, в районе Елисаветграда, началась усиленная разведывательная работа отрядов Загородняго, — підбивав підсумки весняного пробудження Іван Віхірєв. — По сведениям, полученным от крестьян, Загородний вернулся из-за кордона, привез с собой нескольких офицеров и несколько возов винтовок и патронов. В последнее время… группируются в отряды по 10–12 чел. кавалерии во главе с офицерами, снабженными картами и биноклями… Кавалеристы Загородняго одеты хорошо, имеют хороших лошадей, на 10 человек имеется 2 пулемета „Луис“ („Люїс“. — Ред.)…Необходимо принять меры к изъятию всех ненадежных и тяготеющих к закордону путем отправки их „за границу“ (через Одесское ГПУ)…

В Компаниевке петлюровская организация, которая имеет большое влияние на всю волость, пользуется у крестьян большим доверием. Крестьяне интересуются Генуезской конференцией… Петлюра, который лично якобы присутствует на конференции, отстаивает интересы крестьян.

Тройки по-прежнему разъезжают по Компаниевской волости и убивают ответственных совработников… Партийные силы здесь очень слабы… Волость эта всегда была петлюровской, и теперь тем более. В ней работали Гулый-Гуленко, Ясинский, Нестеренко-„Орел“-„Сирко“, и она несколько раз брала Елисаветград, так что на нее надо обратить внимание…» [15, арк. 36–38 зв.].

У цьому ж зведенні є інформація про те, що «сотруднік» Трохименко (прізвище його у звітах не називають) на станції Єлисаветград несподівано здибав свого шкільного товариша Кисленка, вбраного в селянський одяг. Під час розмови Трохименко з'ясував, що Кисленко — «ярый петлюровец и с 1918 г. работает в м. Бобринец и районе. (В) 1919 и 1920 гг. работал вместе с Гулым-Гуленко и Нестеренко, с последним и сейчас имеет связь, и сказал, что сейчас он называется не „Орел“, а „Сирко“. Держался (Кисленко)все время подозрительно и осторожно, заявив, что иначе сейчас нельзя и что он не знает убеждений и места службы сотрудника (тобто Трохименка. — Авт.). После этого сотрудник отвел его в сторону и показал свой журнал, что сразу изменило его отношение, развеяв недоверие… (Кисленко) также сказал, что тут везде есть свои люди, например, инж. Оконенко, который имеет связь с партизанами…» [15, арк. 36–38 зв.].

За кілька днів Трохименко мав розмову з Андрієм Колотом. Від нього сексот довідався, що в районі Глодос, Ташлика, Злинки, Тишківки, Добровеличківки і Новоархангельська є підпільні організації, які активності не проявляють, «але за першої ж нагоди або поштовху виступлять, зброї більше ніж достатньо, в кожному селі є 15 чоловік досвідчених, активних працівників, котрі завжди можуть прийняти командування. Організації між собою майже не зв'язані, але кожна окрема пов'язана з трійками Завгороднього… В трійки входять петлюрівці з сіл Обознівки, Лелеківки, Северинки». Андрій Колот запевнив, що в с. Злинці і Хмельовій за першої ж нагоди «люди піднімуться, не чекаючи на інших» [15, арк. 39–41]. Що ж до Загороднього, то він тепер зі своїм загоном перебував у Чутянському лісі, західніше с. Чутівка. Чисельність його відділу — 50 шабель, 80 багнетів і три кулемети. «Вісім днів тому Завгородній біля Хирівки зупинив потяг, убив п'ятьох військових і одну жінку…» [15, арк. 39].

20 травня Петро Трохименко зустрівся з «колишнім врангелівцем» Михайлом Щекотівим і запитав несподівано:

— Хто такий Дроботковський?

Щекотів відповів, що чув про нього і підозрює, що у нього в Єлисаветграді є явочна квартира. Тоді Трохименко попрохав влаштувати йому зустріч з Дроботковським — наступного дня о 5-й вечора на міському кладовищі.

«Є ноги і руки, але немає голови»

Але на кладовищі спочатку зійшлися Юрій Дроботковський і Михайло Щекотів. Напевно, Юрій вирішив заскочити Трохименка — в той час перевірка незнайомців була справою звичною. «Не довіряй нікому» — тільки такий принцип міг врятувати життя і дати шанс підпільній організації на виживання. Тому Дроботковський наказав вести його прямо на квартиру до Петра Трохименка.

«Петлюрівський полковник» від несподіванки остовбурів, але оволодів собою…

Під час знайомства Юрій поводився загадково. У сексота навіть «виникла підозра, чи не є Дроботковський співпрацівником повітової ЧК» [15, арк. 61]. Коли ж Дроботковський сказав, що в Єлисаветградській ЧК «служать сексотами українці, колишні петлюрівці С. Даниленко, Марченко, Поліщук і якась Кучеренко, які… спровокували Нарпомсту», Трохименко не на жарт перелякався, адже Дроботковський міг знати правду і про нього [15, арк. 45].

Усе ж згодом сексот ризикнув і представився:

— Командуючий Чорноморською повстанською групою, член Всеукраїнської отаманської ради Гамалій.

На підтвердження показав журнал. Це здивувало Юрія — отак ні сіло ні впало під час першої же зустрічі гортати сторінки, вихвалятися знайомством з діячами УНР та своєю популярністю. Дроботковський в українському русі вже не перший рік, а чує і бачить цього «відомого діяча» вперше. Та не все ж знати і не про всіх…

Юрій гостро запитав, чому командир групи нічого не робить, аби звільнити Михайла Вербицького і начальника його штабу Грищенка.

Що було відповідати сексоту? Хіба багатозначно натякати, що робота у цьому напрямку ведеться…

І все ж Трохименко справив враження на Дроботковського. Чим же ще пояснити подальшу відкритість підпільника?

В Єлисаветграді, розповів Дроботковський, є «маленькі організації, які більше говорять, ніж працюють», але серед них є група відданих справі людей, що бажають працювати [15, арк. 45, 46].

— Є ноги і руки, але немає голови, — дослівно сказав він. — Ми не маємо зв'язків з повстанським центром, що діє в Україні. Раніше підпільники працювали під керівництвом Нестеренка-Орла, але останнім часом його не чути, директиви від нього не надходять.

Не називаючи прізвищ, Дроботковський поінформував, що з ним працює «8 петлюрівців і 5 врангелівців». Найбільші зв'язки вдалося встановити в Єлисаветградській кавалерійській школі, в тому числі й серед керівництва. Знає він і Седлецького з повітового військкомату, це «своя людина». Крім того, в околиці Фундукліївки налагоджено контакт із відділом «Трьох святителів», з отаманами Свищем і Бараном.

— А от із Загороднім поки не вдалося зв'язатися, — зізнався Дроботковський, — а саме він організував недавній наліт на станцію Хирівку.

Розповідь Юрія непомітно перетворилася на звіт. «В Старо-Компаніївці, — говорив він, — роз'їжджають трійки з 2-х врангелівців і одного петлюрівця». В цьому районі є невеликі організації, які пов'язані з ним, Юрієм Дроботковським. «В селі Покровському нині вчителює (Микита) Сердюк, колишній петлюрівець, (за гетьмана) комендант Єлисаветграда. В Семенастівській волості працює Коваленко. Біля містечка Рівне — Тихін (очевидно, Березняк. — Авт.), (він) має загін у 15 кінних, працює самостійно і не хоче ні з ким зв'язуватися» [15, арк. 46].

— В Компаніївці знаю вчителя Коваленка…

Дроботковський повідомив, що днями з Польщі прибули посланці Орленко і Діденко. Перший засів на Обознівських хуторах, а другий — у Лозуватці біля с. Хмельове, де мешкає Баранов, «який був при генералі Зелінському у Варшаві» [15, арк. 46 зв.]. Оскільки Орленко переказав, що виступ проти совєтської влади намічено через місяць, Дроботковський мусив прискорити підготовку.

— Проблема лише з кіньми, а люди і зброя є, — казав він.

Під час бесіди з'ясувалося, що Дроботковський має документи «Вищої ради Народного господарства», які засвідчують, що він перебуває у відпустці з квітня по жовтень і що йому надане право їздити по всіх радгоспах і кінних заводах [15, арк. 46 зв.].

— Це липа, — похвалився він, — я сам їх друкував.

Поділився Дроботковський і планами влаштуватися секретарем кавалерійської школи з метою «прикупити» коней. Йому досі вдавалося добувати чотириногих друзів, але з труднощами. Пожалівся Юрій на брак коштів, оскільки «з Польщі» нічого не отримує, бо немає зв'язку.

— Засоби доводиться добувати нальотами в повіті…

Дроботковський запитав Трохименка, чи довго той житиме з родиною.

— Краще б не ризикувати і перебратися на іншу квартиру.

Сексот відповів, що він весь час у роз'їздах, а от його начальникові штабу справді краще переїхати, щоб не наражати на неприємності батька, матір та сестру.

Коли Трохименко повідомив, що збирається відвідати Одесу, Дроботковський пообіцяв дати явку в цьому місті (зокрема, до німця Флека). На прощання Юрій сказав, що наступного разу проінформує про хід справ у Єлисаветградському ЧК, чим напевно викликав у сексота інтерес і тривогу.

Юрій не раз уже використовував знайомства з працівниками каральних органів, витягаючи з них секретні дані, що стосувалися розробки партизанських загонів, передавав ці відомості отаманам, допомагаючи їм виходити з-під ударів червоних частин та органів ЧК-ҐПУ.

Тепер сам довірився чекістам. Домовившись про зустріч із «сотником» Завірюхою о 17 годині наступного дня, Юрій і Михайло пішли…

Чекісти знали Дроботковського ще з часів справи «Нарпомсти». Але тоді його не вдалося арештувати. А тут він знову «виплив». Тож їхня увага сконцентрувалася на ньому. Ось що вони писали у зведеннях: «Сам Дроботковський брав діяльну участь в роботі „Нарпомста“. Добре знав всіх осіб, які проходили по цій справі, і навіть тих співробітників (чекістів), які цю справу розробляли. Подальшою розробкою з'ясовано, що він тепер має стосунок до підпільної праці й керує роботою трійок, що оперують в Єлисаветградському повіті, крім того, він має своїх людей у всіх місцевих установах, до ЧК включно. А також має зв'язок з бандами, що оперують у Миколаївській та Кременчуцькій губерніях». З'ясували чекісти, що в Єлисаветградському ЧК Дроботковському сприяв помічник уповноваженого по боротьбі «з бандитизмом» Поліщук, який давав «всі необхідні дані і навіть брав участь в операціях» [15, арк. 61].

22 травня у визначений час на Великій вулиці Завірюха зустрівся з Дроботковським. Юрій похвалився, що у нього були «хлопці з повіту» і що він послав своїх людей до трійок. Завірюха зізнався, що зв'язатися з отаманами Бараном і Загороднім не може, оскільки ті його особисто не знають.

— Це не біда, — бадьоро мовив Юрій, — це легко виправити, оскільки обидва вони знають мене. Поїдете зі мною, тоді й познайомитеся.

Та Завірюха сказав, що невдовзі разом з «командуючим» мусить виїхати з Єлисаветграда, тому призначає Дроботковського начальником Єлисаветградського і Чигиринського повітів, тобто «начальником повстанської Дивізії, яка називатиметься 3-ю Кінно-кулеметною. Дроботковський мусить створити штаб цієї дивізії. Все це Дроботковському дуже сподобалося…» [15, арк. 47]. Якось не надав він значення, що «отримав призначення» в район, де вже керував Ларіон Загородній…

Сказав лише, що людей для такої широкої роботи не вистачить. Треба якийсь час, аби виконати завдання. Отоді й відзвітує Завірюсі як начальникові штабу.

— Коли думаєте посилати людину за кордон? — запитав Дроботковський.

— Звідти скоро самі приїдуть, — відповів Завірюха, — а нам висилати рано, оскільки ми мало зробили.

Напевно, Юрій визнав рацію співрозмовника.

О 19 годині на Інгульській Дроботковський вже мав побачення з Трохименком. Повідомив його, що в одному з сіл є 18 кулеметів.

— А в Єлисаветграді можна купити скільки потрібно, були б лише гроші. Ціна — 40 мільйонів…

Наступного дня Дроботковський знову зустрівся з «начальником штабу» Завірюхою.

— Радив би вам переїхати до мене на квартиру, — сказав Юрій, — а то на Слобідці незручно працювати. Я живу на Михайлівській, у флігелі будинку Кременецького.

Підпільник повідомив, що нині вночі він з хлопцями дістане кошти, як і де — скаже після завершення операції.

— А коней прикупимо наприкінці місяця…

25 травня вранці Дроботковський попросив дати штати дивізії та шифр. Наступного дня прохання було задоволене — підпільник отримав шифр «Заповіт» і тимчасовий штат штабу дивізії. Юрій дав слово сформувати штаб за два тижні, а впродовж двох з половиною місяців зібрати кінний загін до 400 осіб. Крім того, пообіцяв разом із Завірюхою об'їхати загони Загороднього і Барана та підпорядкувати їх собі.

28 травня під час зустрічі з «начальником штабу» Дроботковський попросив подальших директив. Завірюха запропонував приготувати приміщення «для генеральної наради», в якій візьмуть участь командувач групи Гамалія, начальник штабу та начальник 3-ї кінно-кулеметної дивізії. «На цій нараді Дроботковський повинен зробити доповідь про хід робіт, після чого буде вироблено план подальших дій» [ДА СБУ… т. 3, арк. 47 зв.].

15 червня Дроботковський познайомив Трохименка зі старшиною Дорошенківського полку Ільєнком та Олександром Ґонтою-Воїновим, старшиною загону отамана Лютого, відрекомендувавши «петлюрівського полковника» як командувача Чорноморської повстанської групи. Пароль у той день був такий: «Немає козацького слова».

Зустріч відбулася на дачі в Ільєнка за участю старого есдека Канельського та Завірюхи, якого Трохименко представив як начальника штабу Чорноморської групи.

На цю зустріч Гамалія прийшов збагачений знайомством із криворізьким отаманом Лютим (Ялисеєм Черевиком), яка сталася напередодні, 11 червня, в Єлисаветграді. Лютий у 1920–1921 роках був найближчим співробітником Костя Блакитного, отамана Степової дивізії. Знайомство необережно організував Воїнов-Ґонта.

Операція «Заповіт» набирала розмаху… Дійшло до того, що сексот уже знайомив підпільників різних районів. Так, Трохименко-Гамалія відрекомендував Дроботковського Лютому. Коли чекіст зводить між собою справжніх підпільників, то досягає психологічної переваги. Не вірити йому вже не можна.

За успіхами секретних співробітників уважно спостерігало Повноважне представництво ҐПУ на Правобережній Україні. Цей каральний орган було створено у зв'язку з масовими повстаннями проти совєтської влади для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів ҐПУ Київської, Миколаївської, Подільської та Одеської губерній. 1 червня Повноважним представником ҐПУ на Правобережній Україні став Юхим Євдокимов.

Своїми міркуваннями він поділився з головою ҐПУ Василем Манцевим. «Лично. Совершенно секретно. Председателю Госполитуправления Украины тов. Манцеву, — писав Євдокимов. — При сем препровождаем сводку по делу „Петлюровских подпольных ячеек и партизанских отрядов“, деятельность которых охватывает части Николаевской, Киевской, Кременчугской и Одесской губерний. Центром разработок в настоящее время является Елисаветград, где работает группа нашего Уполномоченного.

Из прилагаемого материала видно, что мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и объединению (фактически под нашим руководством) ряда ячеек и банд для ликвидации таковых.

В настоящее время мы выбрасываем для разработки на место группу с соответственным уполномоченным, работа которого намечается по следующему плану:

1. Форсирование деятельности центра, дабы создать надлежащий авторитет среди соответствующих подпольных ячеек и вооруженных отрядов.

2. Перенесение центра из Елисаветграда в другое место — более удобное для нас в отношении быстрой, регулярной связи, но вместе с тем неотдаленное от действительного центра разработки. Таким местом намечается Звенигородка Киевской губернии.

3. Интенсивная работа по налаживанию связи с главарями ячеек и, главным образом, отрядов. Конечной целью этого пункта работы является наше стремление к созыву съезда главарей.

4. Стремление добиться в центре получения списочного состава рядовых участников ячеек и банд.

5. Спайка разработки данного дела с имеющимися разработками на местах — в частности с разработкой Николаевского губполитотдела.

Данные, которыми мы располагаем в деле, с одной стороны, с другой — безусловный авторитет нашего секретного сотрудника дают нам шансы на успех разработки. Дальнейшее беззамедлительно сообщим. 29 июня 1922 г. № 3/479. Полномочный представитель группы Евдокимов (підпис)» [15, арк. 49].

Тим часом «сотник» Завірюха разом з Михайлом Щекотівим поїхав на Криворіжжя. Провідником був Хайлюк, завербований чекістами повстанець.

Таємний план

1 липня 1922 р. начальник 3-го відділу ПП ҐПУ Правобережної України Микола Ніколаєв-Журід видав оперативний наказ у справі № 206. Це був таємний план розробки підпільних організацій півдня України. «Совершенно секретно. Хранить как шифр, — зазначав Ніколаєв. — …План для разработки и ликвидации намечается следующий:

1) Нашему центру необходимо решительно создать себе должный авторитет, так как только при этом условии мы сможем получить в свои руки исчерпывающие данные для ликвидации.

2) Ясно и точно определить районы и центральные пункты отрядов и подполий.

3) Получить в наше распоряжение списки с персональными сведениями и адресами проходящих лиц, особенно руководителей. Выяснить конкретно, какие местности служат базой и пополнением для отрядов и подполий.

4) Уяснить настроение партизан и подпольщиков, и главным образом их главарей, и каким способом можно добиться их объединения.

5) Добиться регулярной, постоянной связи с главными отрядов и подполий, построенной на признании последними зависимости и авторитета центра.

Только этим путем мы сможем иметь необходимые для ликвидации материалы.

6) Добиться возможности перенесения центра из Елисаветграда в другое, более выгодное для нас место в отношении быстрой регулярной связи, но вместе с тем не слишком отдаленного от действительного центра разработки, таким местом намечается город Звенигородка.

7) Провести интенсивную работу, обеспечивающую нам возможность созыва съезда главарей. Это цель нашей работы.

8) Выяснить конкретно связи банд и подполий в военном и гражданском государственном аппарате. Особое внимание обратить на органы ГПУ и Красную Армию.

9) Выяснить, какие претенденты имеются на главенство в данном районе среди банд и подполий… Все вышеуказанное необходимо провести в жизнь быстро и решительно. Помнить, что данное дело имеет исключительное государственное значение и требует напряжения сил и интенсивной напряженной работы, что является залогом в успехе.

Сугубое внимание обратить на регулярную связь с нами.

В средствах соблюдать экономию.

1 июля 1922 г., п 3/206. Полномочное представительство ГПУ на Правобережье, гор. Киев. Начальник 3 отделения ПП ГПУ ПБУ Николаев (підпис). Подлинник получил и к точному и неуклонному исполнению принял: I/07–22 г. уполномоченный Вихирев (підпис). С подлинным верно: (підпис)» [15, арк. 51, 51 зв.].

Цей план і взявся виконувати Юхим Терещенко (сексот Завірюха-Степний). 30 червня він з Хайлюком і Щекотівим прибув до криворізького села Водяне. Довідавшись, що Лютого в селі немає, Завірюха вирішив зачекати — не повертатися ж ні з чим.

Зупинився у двоюрідного брата отамана Лютого, місцевого агронома Івана Черевика, керівника підпільної організації сіл Водяне, Петрове, Ганнівка, довколишніх сіл і хуторів. Ялисей Степанович Лютий-Черевик прибув через три дні. Його супроводжувало троє озброєних козаків.

«Коли сідати на коні?»

Вранці отаман покликав голову виконкому с. Водяного. У присутності Терещенка-Завірюхи сказав йому:

— Я знаю, що все село здогадується, що ці люди не з червоних. Ви теж знаєте, але повинні тримати язик за зубами.

Прислухаючись, сексот з'ясував, що Лютий має 70 кінних повстанців, які працюють п'ятірками. Боївки розкидані у Катеринославській, Кременчуцькій і Миколаївській губерніях — до Нового Бугу, де починалася зона відповідальності Чорного Ворона (Платона Черненка).

Спостерігаючи за життям села, Терещенко зрозумів, що серед населення Лютий і його козаки здобули неабиякий авторитет. Радості це у сексота викликати не могло. Тож він вирішив витягнути отамана в Єлисаветград. Сказав, що там на них чекає командувач Чорноморської повстанської групи.

Не тільки чекісти вміли вигадувати, повстанці теж могли. Так, Лютий похвалився Терещенку, що свого часу був членом Центральної Ради і Генерального секретаріату. Чекіст повірив і пізніше у звіті це зазначив. До вигадки Лютий додав і правди — про те, що від 1919 року працював разом з Андрієм Гулим-Гуленком, брав участь у Зимовому поході армії Михайла Омеляновича-Павленка, а після завершення рейду отримав від командарма наказ повернутися на Криворіжжя та руйнувати запілля Красної армії. Сформувавши новий загін, влився до Степової дивізії Костя Блакитного, де командував 2-м Олександрійським полком.

По дорозі в Єлисаветград Лютому трапилася нагода ліквідувати уповноваженого Криворізького ҐПУ Кузнєцова. Отаман шансу не змарнував, мимо не проїхав… Чекіст Терещенко став свідком нападу на свого колегу, але не захистив його, може, ще й підсобляв Лютому відправити Кузнєцова «в земельний комітет». Про свою роль у цьому акті справедливості сексот начальство не повідомив.

Під час обшуку тіла козаки вилучили цінні документи: шифр «Победный», анкети та зобов'язання «осведомителей», списки кругової поруки й осіб, за якими стежать і яких розшукують. Анкети зрадників-звідунів з їхніми підписами Лютий роздав козакам і наказав усіх перестріляти, а селян, за якими пантрують або розшукують, негайно попередити. Всі інші документи Лютий передав «штабу Чорноморської групи».

Трохименка в Єлисаветграді не виявилося — десь винюхував сліди повстанців. Довелося чекати. «Командувач» прибув 6 липня. У розмові з Лютим він з'ясував, що отаман зв'язку із закордонним центром УНР не має. Це полегшувало чекістам роботу.

Втішився і Лютий. Він не приховував задоволення, що через «полковника генштабу» Трохименка з'явилася можливість відновити контакт із Тютюнником, а може, із самим Петлюрою. На радощах Лютий запропонував «полковнику» зробити огляд партизанських організацій. Видно, і похвалитись хотів козацтвом, і дух хлопцям підняти — є нарешті довгоочікуваний зв'язок з УНР!

Кілька днів пробув у повітовому центрі «степовий бандит» Лютий. Сходив до голярні, постригся, зголив бороду. А 9 липня запропонував зробити спільну фотографію. Чекістам ідея сподобалася. Сфотографувалися з групою баришень. Навіть обережний Віхірєв не злякався уважного ока об'єктива. Отак у кадрі об'єднались на мить долі отамана Лютого, колишніх петлюрівців Трохименка і Терещенка, «кадрового» чекіста Віхірєва і панночок, імен яких вже ніхто не згадає…

Лютий, чоловік завбачливий, попросив забрати у фотографа негатив, оскільки хоч він і зголив бороду, та все одно залишалася небезпека, що його можуть виявити. І це він говорив чекістам!

10 липня Лютий, Трохименко, Йосип Коваль та Олександр Хайлюк вирушили у Водяне — родинне село Лютого. «По дороге крестьяне относились очень хорошо. Кое-где из жита выходили казаки и спрашивали: „Коли сідати на коні?“» [15, арк. 4–10]. Дорогою Лютий розповів, що недавно з колодязя витягнули труп уповноваженого «Губрозыска», якого він «засолив» кілька місяців тому.

Від панотця Віктора, до якого поселили чекістів, Трохименко довідався, що родина Лютого живе через дві хати праворуч вулицею і «що у них все конфісковано». Панотець сказав, що Лютий «має серед селян великий авторитет, вони годують (його), переховують, як самого, так і його козаків» [15, арк. 4–10].

На одному місці засиджуватися було небезпечно, тож отаман запропонував переїхати до іншого села. У Москалівці Трохименка поселили у кравця Петра Васильовича Жицького. В розмові з гостем дружина Жицького пробалакалась, що у їхніх сусідів усю зиму жили козаки, через що сусіда арештували, а кількох односельчан «за укрывательство» розстріляно. Сексот «з болем у серці» пожалів розстріляних, але жінка «поспішила його заспокоїти, сказавши, що за кожного розстріляного… вбито по три комуністи» [15, арк. 4–10].

Під час наради Трохименко використав випробувану «зброю» — журнал, ще й Залізний хрест Тютюнника показав, мовляв, дивіться, як українська влада оцінила мою участь у Визвольній боротьбі. Це одразу «расположило присутствующих в его пользу…» [15, арк. 4–10].

У розмовах сексоти з'ясували, що у Верхньодніпровському повіті керує старшина Можар, у Верблюжці — Манько, Бондаренко та Іван з Марківки. Ці особи відповідають за Сичівку, Варварівку, Братолюбівку, Лозуватку та сусідні села, у кожному з яких мають явки. У Гурівці всім заправляє Сергій Клепач, якому допомагає Іван Ткаченко із сусіднього села Терни. Ткаченко вважається «кращим терористом» [15, арк. 4–10].

Аж під ранок Трохименко приліг. Але відпочити не довелося — невдовзі його розбудили, бо з'явився Платон Черненко (Чорний Ворон). І йому Трохименко показав журнал та Залізний хрест, «что возымело свое обычное действие…» [15, арк. 4–10].

Черненко повідомив, що німецькі колонії за Кривим Рогом очолює німець Роберт, а в районі Нового Бугу працює вчитель Ляшенко, який має зв'язок з Ільєнком і одеською організацією. Сам живе у Березівці. Ближче до Миколаєва — районі відповідальності полковника Здобудь-Волі. У нього є друкарня. «В Миколаєві на чолі організації стоїть співробітник „Губполитотдела“ Дудник… Скляр (Сірко) їздить на підводі під виглядом шевця… У Скляра теж є типографія. Скляр має печатку…» [15, арк. 4–10].Ось так отамани розкривали таємниці, ставлячи під загрозу життя своїх найближчих співпрацівників!

Уранці відбулася ширша нарада. Підпільники поінформували один одного про справи — кого ліквідували, кого треба знищити, кого з підпільників арештувала ЧК. Лютий віддав наказ прибрати дружину вбитого ним чекіста Кузнєцова, «осведомительницу» Євдокію Петрівну Романенко з х. Новий Олександрів. Черненко сказав, що позбавив життя амністованого повстанця Василя Васюту. Показав відібрані у нього документи Криворізької ЧК. Виявилося, що невдаху направили для секретної роботи, «дабы искупить свою вину». Черненко наказав загнати на той світ ще кількох колишніх членів організації та комуністів. Розповів, що у Варварівці з відома церковної ради він інсценізував наліт і забрав церковні цінності — щоб не вилучили більшовики [15, арк. 4–10].

Повідомлення отаманів непомітно перетворилися на рапорт «командувачу Чорноморської повстанської групи». Врешті керівники підпільних організацій заявили, що визнають керівництво Гамалії і «відтепер виконуватимуть всі його накази». Попрохали дозволу «сісти на коні», тобто вказати час оголошення повстання, «а то само може прорватися, так уже накипіло». Так сказав один із козаків. Але Гамалія «суворо заборонив сепаратні виступи, які можуть погубити справу» [15, арк. 4–10].

— Час повстання, — сказав він, — буде визначено на загальному з'їзді.

Наперед знаючи, що отамани не захочуть відриватися від рідних околиць, де їх оберігала сама земля, Трохименко запропонував провести з'їзд у Києві. Коли ж отамани виявили категоричну незгоду, сексот «як компроміс» запропонував Звенигородку. Отамани погодилися — все ж ближче, як Київ.

Підпільники попросили, щоб «командувач» у наказі чітко визначив райони їхньої відповідальності, залишивши без змін адміністративний поділ. Погодилися на тому, що Миколаївська дивізія Платона Черненка відповідає за Кривий Ріг — німецькі колонії до Дніпра і Херсона — Миколаїв — Ольвіополь — Березівку — ст. Долинську, а Олександрійська дивізія Лютого-Черевика бере на себе відповідальність за П'ятихатки — Дніпровськ (?) — уздовж Дніпра до лінії Кривий Ріг — Долинська залізна дорога до ст. Медерово.

На прохання Гамалії до «штабу Чорноморської групи» підпільники відрядили Олександра Воїнова-Ґонту і Микиту, випускника Школи червоних старшин.

Черненко дав Гамалії дві явки.

На нараді постановили:

«1. Без наказу групи ніяких виступів не робити.

2. В Штабі групи від кожної дивізії буде зв'язковий.

3. Скляра до воєнних справ не підпускати, давши йому можливість організовувати цивільну владу, і то тільки у постійному контакті з Васильєвим (Трохименком. — Авт.).

4. Начальник дивізії повинен негайно об'їхати свій район і за тиждень прибути в Єлисаветград з доповіддю на попередню перед з'їздом нараду.

5. Тимчасово припинити терор Совпрацівників.

6. Представити в Штаб групи типографію Скляра…

7. Центр переноситься до Звенигородки…

8. З'їзд буде через два тижні після наради.

9. Всіх офіцерів, що прибувають з Криму, направляти до Штабу Групи чи інформувати, хто і куди призначений» [15, арк. 4–10].

Загальне враження чекісти Трохименко і Терещенко сформулювали у звіті так: «Организация возстания почти закончилась — ждут сигнала. Население деревень сильно недовольно Соввластью и относится к ней определенно враждебно. Характерно отметить, что фигурирующие в деле лица из верились в закордонном центре, связи с ним не имеют и от него не зависят» [15, арк. 4–10].

Мереживо змов

На звіті сексотів про перебування у криворізьких селах тверда рука начальника вивела: «Интенсивно разработать Нестеренко и Яковенко и способ их решительного изъятия». Чекістів найбільше турбували підпільники, діяльність яких вони відчували, а натрапити на слід не могли [15, арк. 4].

Наварив див Нестеренко! 5 років працював проти совєтської влади, а до рук їхніх не потрапив! Тож на його «інтенсивну розробку» ҐПУ кинуло значні сили провокаторів і професійних убивць.

Непокоїв чекістів і Григорій Федорович Яковенко. На Єлисаветградщині він був чужим (народився в с. Дайманівка Прилуцького повіту Полтавської губернії). Чоловік цей уже побував у бувальцях. Під час Світової війни за хоробрість отримав три ордени — Анни 3-го і 4-го ступенів, Станіслава 3-го ступеня, був підвищений до чину штабс-капітана. В добу революції проявив себе на ниві українізації частин російської армії, очолював полкову раду, став членом президії Ради Південно-Західного фронту.

В Єлисаветграді вперше з'явився 2 лютого 1919 р. — як уповноважений Центральної Ради з демобілізації. Потім поринув у повстанський рух, очолював Христинівську групу повстанців. Восени 1920 року увійшов у середовище Єлисаветградського підпілля — завдяки Андрієві Івановичу Бардашіву, довіреній особі Гулого-Гуленка. Два сини Андрія Івановича (Андрій та Іван) козакували у Степовій дивізії Костя Блакитного (старший, Андрій «Наливайко», від 1920 року був членом Холодноярського повстанкому). Дочка Надійка виконувала роль зв'язкової. Брат Андрія Івановича Петро та племінник Павло Бесараб теж воювали у Степовій дивізії.

Після розгрому Єлисаветградського повстанкому через ганебну роботу зрадника О. Кравченка (Г. Келеса), колишнього повстанця Степової дивізії, Яковенко якийсь час переховувався, а тоді разом з досвідченими підпільниками Шевченком і Яршенковським намагався відновити організацію в Єлисаветграді. На початку липня 1921 року в Холодному Яру, на з'їзді в районі Гайдамацького шпиля, Яковенка обрали членом Окружного повстанського комітету. Більшовики характеризували його як «непримиренного ворога» совєтської влади, талановитого організатора-підпільника, прекрасного промовця і конспіратора з великим стажем [13, арк. 191–192 зв.].

Отакі люди плели мереживо змов проти окупаційної влади, готуючи повстання на Правобережній Україні. Будь-якої миті воно могло спалахнути вогнем. Ось як оцінювали росіяни військово-політичну ситуацію в центральних і південних губерніях України: «Террор и разрушение по-прежнему стояли в порядке дня и проводились с чрезвычайной интенсивностью. В районах, прилегающих к Холодному Яру, бандиты чувствовали себя как нельзя лучше, и в средине 22 г. обстановка внутреннего фронта на грани Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губ. напоминала время расцвета повстанчества… Банды располагали большими потенциальными силами в виде подпольных ячеек, организаций, повстанкомов и таемных сотен. Все эти скрытые кадры усиленно готовились к выступлению, дожидаясь момента всеобщего восстания, с тем, чтобы по общему сигналу подняться и стать в ряды действующих банд. Чрезмерная насыщенность этого района к.-р. элементами и высокая активность бандитизма заставили ПП обратить внимание на район Холодного Яра с его уцелевшими последними могиканами бандитизма и контрреволюции старой формации и тактики. Туда была брошена сильная ударная группа…» [16, арк. 295 зв.].

А історик-чекіст Б. Козельський писав так: «За міцну фортецю українського повстанства був Холодний Яр — ліс у Чигиринському повіті, перевитий річками й горбами… Холодний Яр — історичне місце. Це колиска гайдамаччини часу Дорошенка, Гонти й Залізняка… Він став за величезне сточище, з якого по всій Україні повзла задушлива петлюрівська діяльність. Десятки й сотні агентів української контрреволюції, авантурників, дезертирів і просто темної злочинної наволочи сунуло в цей куток України, де кожний шматок землі, кожне село й хутір — пам'ятник гайдамаччини. З цього люду, що був прекрасним матеріалом, щоб формувати бандитські групи, петлюрівські отамани почали складати загони й посилати їх далеко за межі Холодного Яру. В нетрях густих і непролазних лісів петлюрівці зорганізували „право-лівобережний округовий повстанський комітет“… При повстанськім комітеті існував повстанський штаб, що керував роботою всіх банд, які підлягали повстанкомові… Авторитет Холодного Яру був дуже великий, його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. За мурами старого Мотронинського монастиря не раз збиралися змовники… Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю» [24, с. 74, 75].

Цей висновок підтверджують зведення ЧОН, ЧК та частин Красної армії. Ось інформація Кременчуцького штабу «Частей особого назначения» начальнику штабу ЧОН України і Криму від 19 липня 1922 року: «…Банда под руководством Орла — Грозного — Дусенко. Месторасположение: Буда-Орловецкая, Виноградский монастырь, Белозерье — Сунки Черкасского уезда. Банда разбита на сотни, каждая сотня численностью от 15–20 человек. Руководителями сотен являются: Грозный — Дусенко, братья. Общее управление бандой — „Орел“… Банда под руководством „Черный Ворон“. 100 штыков, 30 сабель. Месторасположение Виноградский монастырь, Млеев, Городище, Белозерье, Смела Черкасского уезда. Банда Черного Ворона 17 июня сделала налет на м. Белозерье, что в 7 верстах севернее Смелы. Банда по направлению на Млеев сделала налет на торфяные разработки у Ивановской гребли, что в 7 верстах северо-западнее Смелы, и ограбила склады. П. п. начштабу Глазунов, П. п. начоперотд. Семенов. Верно: делопроизводитель Дьяконов» [9, арк. 60].

«Тривожну» інформацію 22 липня 1922 року повідомляв і штаб 25-ї дивізії Красної армії.«…Чигиринский уездучасток, по данным уездуполномоченного ГПУ, бандой, предположительно Черного Ворона, численностью до 20 конных 20 июля произведен налет на управление раймилиции. Банда, захватив с собой начмилиции и 5 милиционеров, скрылась в неустановленном направлении» [10, арк. 13].

У доповідній записці «Про рух бандитизму з 1 по 14 липня 1922 року» уповноважений Кременчуцького губвідділу ҐПУ у Чигиринському повіті повідомляв: «Объединенная банда Железняка и Завгороднего, численность которой в настоящее время достигает до 23 сабель, 10 пеших, при 3 пулеметах „Льюис“, находится в лесу „Нерубай“, являясь ночью группами в 4–6 человек за продуктами в прилегающие села. В ночь на 9 означенная банда в количестве 12 сабель и 8 штыков произвела налет на село Болтышка, где, сильно изранив шашками предкомнезама и убив одного красноармейца, служившего в отряде при УЧК тов. Качинского, скрылась в Нерубаевский лес. 9 июля вечером в селе Рубаный Мост (Омельгород) с песнями въехала неизвестная банда в количестве 13 сабель, бандиты которой были одеты в широкие шаровары и шапки с китицами… Отсутствие в Чигиринском уезде воинских частей благоприятствует развитию бандитизма. Так, например: банда Завгороднего, в июне месяце расспылившаяся, в настоящее время вновь организовалась и никем не преследуется… Банда Примака, безнаказанно оперирующая в районе села Матвеевка, также никем не преследуется. С уходом 102 батальона Златопольский район предоставлен в полное распоряжение бандитов…» [10, арк. 17].

З оперативного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 8 серпня 1922 року дізнаємося, що «в ночь на 5 августа при обследовании летотрядом 73 полка под командой начуездучастка Комполка 73 Зоммера-Чарина Городищенского лесного района отряд подвергся внезапному нападению со стороны банды Грозного (численность не установлена) в 3-х верстах от д. Буда-Орловецкая, что 13 верст восточнее м. Городище. В результате неожиданного нападения летотряд потерял убитыми комполка т. Зоммер-Чарина, трех комзводов, 1 политрука и 1 красноармейца, отступил к м. Городище, откуда, оправившись, перешел в контрнаступление. Банда, потеряв 5 человек убитыми, рассеялась в окружающем густом лесу. Трупы убитых (бойцов) летотряда найдены раздетыми и зверски изуродованными… Начштабгубучастка и военком Остроухов. Верно: комнаштадив 25 (підпис)» [10, арк. 29].

Ось ще кілька документів. З оперативного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 16 серпня 1922 року: «…Банда Загороднего-Железняка численностью 18 сабель, 8 штыков при пулемете в ночь на 12 августа произвела налет на паровую мельницу в д. Орловая Балка, что 6 верст ю/в ст. Знаменка, где банда, забрав около 100 пудов хлеба, скрылась в северном направлении — Черном лесу. Для ликвидации банды того же числа выступил отряд Знаменского гарнизона… Наштагубучастка наштадив 25 Шило, Военком Обухов. Верно: помнаштадива (підпис)» [10, арк. 38].

З оперативного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 21 серпня 1922 року: «…Александрийский уездучасток: (по) донесению начуездучастка банда Загороднего-Железняка численностью 20 сабель, 45 штыков (преувеличено) при 3-х пулеметах в 7 часов утра 16 августа произвела налет на 2 взвод 2 эскадрона 25 кавполка в количестве 30 сабель на ст. Хировка — в результате со 2 взвода убито 3 человека, ранено 3 человека и убито 6 лошадей, потерян один пулемет Льюиса…» [10, арк. 42].

З оперативного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 22 серпня 1922 року: «…В мест. Городище Черкасского уезда губтройкой расстреляно 13 ответчиков из населенных пунктов этого района за пассивность ведения б/б и 9 человек за содействие бандитизму и скрытие оружия…» [10, арк. 45].

З доповіді командира Кам'янського взводу ЧОН «Про рух бандитизму в Чигиринському повіті» за 1–22 серпня 1922 р. від 23 серпня 1922 року: «В Чигиринском уезде зарегистрировано 3 банды: банда Черного Ворона, численностью 30 сабель, и Завгороднего, 15 сабель. Последнее время обе банды действуют вместе. Банда Черного Ворона пополняется и ведет активную борьбу. 12 августа 1922 г. бандой Черного Ворона были разбросаны прокламации с призывом „Бей коммунистов и кацапов“. Объединенная банда Черного Ворона и Завгороднего имеет задание ворваться в Каменку (информация губтройки). Третья банда, Сранды, насчитывающая кадры 12 человек, пополняется во время налета сочувствующими элементами. 12 августа банда Сранды сделала налет на село Трилесы, откуда была прогнана войсками ГПУ. 13 августа в м. Каменка был раскрыт заговор петлюровской окраски. Арестовано около 40 человек, из них уже расстреляно губтройкой 6 человек. Заговор имеет далеко свои разветления. С каждым днем губтройкой раскрывается и находится все больше агентов Завгороднего и Черного Ворона. В план заговора входило убивать ответственных работников…» [9, арк. 108].

І таких повідомлень було і було… В інших регіонах діяла Подільська повстанська група Якова Орла-Гальчевського, вишукували слабкі місці у червоному мурі загони Чорного (Гаврила Куреди), Івана Савченка-Нагірного, Гайового (Івана Грисюка), Семена Заболотного, Петра Філоненка, Якова Кощового, Ілька Струка, Лукаша Костюшка, Івана Трейка, Оверка Куравського, братів Блажевських та інших отаманів. Всього червоні нарахували 44 загони. Всі вони воювали на власну руку, оскільки військова команда УНР не створила всеукраїнського проводу повстанського руху.

Василь Шкляр-Сірко

Українське підпілля жило повноцінним життям: весь час творилися нові організації та активні загони. Підпіллям півдня України керував Василь Шкляр (Скляр).

«Вдохновителем всей организации на территории Херсонщины, Запорожья, Таврии и Екатеринославщины, — стверджували чекісти, — является прибывший для этой цели из закордона уполномоченный от Петлюры Сирко-Скляр… Сирко… начал проводить работу по организации повстанческих отрядов, для чего использовал лиц с петлюровским уклоном, посредством которых и знакомился с мелкими антисоветскими группировками и личностями, из которых и строилась организация» [15, арк. 220].

Народився Василь Шкляр у великому селі Веселі Терни, що розкинулося на берегах р. Саксагань у Криворізькому повіті. До 1914 року працював конторником на руднику Дубова балка. Після Лютневої революції включився в українське життя. 1919 року перебував при війську УНР. Карався разом з ним і у «трикутнику смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут наше козацтво потрапило у лещата трьох армій — Красної, Добровольчої та польської.

Кілька днів тривала агонія. Український уряд уже не міг виконувати своїх обов'язків. 3 грудня на нараді прем'єр Ісак Мазепа запропонував призначити до частин армії представників уряду як політичних референтів. Рішення затвердили 6 грудня у Чорториї.

Михайло Омелянович-Павленко, який на чолі Запорозької дивізії мав намір прорватися через фронт на Полтавщину і Катеринославщину, писав: «Уряд же яко заступників своїх призначив до частин армії політичних референтів: п. п. М. Гарасима, Загорського, М. Левицького, В. Совенка, П. Чубука, П. Феденка та В. Шкляра» [31, с. 237]. Те саме у своїх спогадах фіксує і Мазепа: «Референтами по армії я призначив П. Феденка, В. Скляра, Ю. Чубука, М. Герасима, Загорського, М. Левицького і В. Совенка. На цьому нарада скінчилася. Члени уряду покинули Чорторию. Того ж дня армія вирушила в Зимовий похід» [28, с. 326].

Під час Першого зимового походу Василь Шкляр працював при штабі Київської групи Юрка Тютюнника. При «Запорозькому війську» перебував Василь Совенко. Його доповідь Симонові Петлюрі дає уявлення, в яких умовах довелося працювати представникам уряду. Совенко писав, що від уряду одержав тільки «словесні вказівки та інструкції», зміст яких полягав у допомозі командувачу, інформуванні населення про політичне становище України, «політичній розвідці в бік ворогів… і організації повстання» [19, с. 4].

Під час першого ж привалу було скликано нараду референтів, на якій «було досягнено повної солідарності праці і повного контакту між політичною референтурою і Командармом, яка не порушалась весь час тяжкого походу» [19, с. 4].

Першим визволеним повітовим містом став Липовець, мешканці якого з невимовною радістю зустріли несподіваний прихід української армії. У Липовці 15 грудня прем'єр Ісак Мазепа зустрівся з Юрком Тютюнником і Василем Шклярем. Подробиці тієї наради невідомі…

По завершенні Зимового походу, коли злучилися обидві українські армії, Шкляра було призначено на винятково важливу посаду директора Політичного департаменту при Міністерстві внутрішніх справ. Це був орган політичного розшуку. Його завдання полягало у «виявленні і припиненні антидержавної діяльності з боку політичних противників УНР… боротьбі зі шпигунством, вивченні тилу противника та його військ» [32, с. 132].

Інструкція для працівників Політичного департаменту характеризує завдання, які стояли перед Василем Шклярем. Ось їхній лаконічний виклад: 1. Інформація про комуністичні організації в Україні, склад конкретних організацій, контакти між ними. 2. Інформація про їхні періодичні видання, листівки, відозви… 5. Відомості про збройні повстання. Гасла, під якими вони розгортаються, склад учасників, характер дій повстанців, ставлення населення до них. 6. Становище в регіонах, які не контролюються Директорією. Ставлення населення до комуністичної влади; які збройні сили вона має, проти кого проводить репресивну політику; особовий склад ЧК та міліції. Об'єкти їхньої зацікавленості… 8. Місця дислокації і плани щодо дислокації військ противника, найменування частин, озброєння, постачання, одяг, харчування, політичні настрої особового складу, рівень дисципліни, ставлення до населення. 9. Відомості про громадян, які активно співпрацювали з окупаційної владою або, навпаки, найбільш рішуче чинили їй опір [32, с.133].

Мав Політичний департамент і своїх таємних співробітників, річний фонд на утримання яких становив два мільйони гривень (насправді виділялося менше). Василь Шкляр зазначав, що «дуже мало людей приходило на ниву політичного розшуку за патріотичним, ідейним покликом, а знаючих цю справу і поготів. Багатьох людей жахала вже сама назва інституції» [32, с. 143].

Відновлення у 1920 році праці Політичного департаменту пов'язане з іменем Василя Шкляра. На той час більшість документів було втрачено. Залишилися тільки їхні проекти. Шкляр, чоловік рішучий, вважав, що не слід розробляти нові штати і затверджувати їх законодавчо, бо справа затягнеться. Гострота моменту вимагала негайних дій, адже «навкруги тисячі ворожих агентів снують свої шпигунські сіті і пускають пропагандистський яд, щоб якнайскоріше повалити неокріпле державне тіло і самим запанувати на терені УНР. З цієї метою вони витрачають колосальні суми на утримання своїх агентів у нашому запіллі… На захопленій території противник сіє страх і розлад серед українського громадянства і тим самим ослабляє рух опору у своєму запіллі… Так працюють наші вороги, а для того щоб ми могли боротися з ними, ми також мусимо так працювати. Учитись треба і у ворога» [32, с. 144, 145].

21 листопада 1920 р. Армія УНР та урядові інституції під тиском червоних змушені були перейти через Збруч на українську територію, яку Петлюра вже віддав полякам. Опинився на рідній, не своїй, землі і Василь Шкляр. Однак сидіти без діла його діяльна натура не могла. І він вирішив повернутися на Батьківщину, щоб використати свій життєвий та професійний досвід для відновлення влади УНР.

1921 року Повстансько-партизанський штаб вислав його на Криворіжжя для організації цивільної влади, яка мала постати після успішного, як планувалося, повстання. Чекіст Борис Козельський стверджував, що Василь Шкляр очолював Другий повстанський район, який охоплював західно-південну частину Миколаївської губернії, а саме: Вознесенський, Миколаївський та Херсонський повіти. Підписувався Шкляр як комісар 3-го цивільного району Південно-Східного фронту, тобто як керівник «цивільної влади» півдня України.

Роботу розгорнув зі степовим розмахом. Це видно з оцінки, якою нагородили Шкляра чекісти, — «выдающийся петлюровец». Називали його і «бывшим петлюровским министром» [16, арк. 189 зв., 190]. «В каждой волости у него уже приготовлены люди для занятия административных должностей», — зазначали працівники російських спецслужб.

1922 року Василь Шкляр мав близько 50 років. Був величезного зросту, широкоплечий, з бородою. До людей, яких планував залучити до праці, спочатку посилав своїх представників. Лише після звіту вирішував, чи зустрічатись йому, чи ні. Так, у квітні 1922 р. до учасника «Просвіти» с. Велика Благовіщенка Панаса Онисимовича Калашника зайшли емісари Моргун і Проценко. Порозумілися швидко — Калашник погодився допомагати. Він вірив, що УНР буде відновлено, але для цього треба працювати, а не відсиджуватися.

Вже за кілька днів з ним зустрівся Шкляр-Сірко. Розповівши про ситуацію в Польщі та Румунії, де перебували інтерновані частини Армії УНР і врангелівців, він змалював міжнародну ситуацію, висловив надію на підтримку Антанти і прихід в Україну українського війська. Наголосив на необхідності організації «петлюрівських загонів», які стануть основою «єдиної військової організації». Їхню організацію і доручив Калашнику, призначивши його начальником загону № 4 військ ім. Тараса Трясила і відповідальним за створення повстанкомів та керівництво ними у Таврії. Посвідчення написав від руки: «Доручення видано громадянину села Б. Благовещенки Апанасу Калашнику в тім, що йому доручається закладати партизанські відділи на території Таврії й керувати ними до назначеного часу». Замість печатки Сірко «приклав відбиток великого пальця» [15, арк. 220, 230, 231].

Іменем УНР Калашник отримав право мобілізувати людей і коней, видаючи відповідні документи. В них мала бути вказана ціна коня і поставлено печатку, яку необхідно негайно виготовити. Шкляр повідомив, що наступ з Польщі почнеться у травні 1922 року, значить, часу на роздуми вже немає. Треба діяти.

Невдовзі через Степана Лохматова з Каховки Сірко вийшов на врангелівського офіцера Євлахіна, який переховувався на хуторі Онищенка. Євлахін вже згрупував навколо себе осіб, невдоволених совєтською владою. Офіцер, як видно, справив добре враження на Василя Шкляра, бо під час першої ж зустрічі комісар 3-го цивільного району призначив його начальником штабу, щоправда, ще неіснуючих «Повстанських військ Таврії» [15, арк. 231]. Очевидно, саме через Євлахіна Шкляр зв'язався у Таврії із «загоном врангелівців Виноградова, який бажав приєднатися під час повстання для спільних дій» [15, арк. 5–9].

Завдяки Калашнику Шкляр-Сірко познайомився з Павлом Івановичем Макоїдом. Після розмови, переконавшись у відданості справі, Сірко призначив того політреферентом отамана Калашника. Видав мандат такого змісту: «На підставі наказу по прифронтовому комісаріату та мого уповноваження від влади У.Н.Р. я, Начальник Цивільного Управлення 3-го району Південно-Східного фронту Сирко-Скляр, призначаю громадянина Макоїда Павла політ-референтом повстанчеських військ на Таврії, метою котрих повинно бути повалення Радянської влади». І знову замість печатки Сірко приклав відбиток великого пальця правої руки [15, арк. 231].

Таким чином виник провід підпільної організації.

До першого осередку, який створив Калашник, окрім нього і Макоїда, увійшли Никифор Жужа, Чумак та інші. Організаційні клітини виникли і в селі Рубанівка Мелітопольського округу, на хуторах Онищенка і Загноя, в селі Зелене Катеринославської губернії, на Запорозьких хуторах Херсонської губернії — тут керував Михайло Дідик, а загальне керівництво здійснював Євлахін. Після арешту Дідика на його місце Калашник поставив Михайла Нечаєва, «колишнього кутеповського контррозвідника». У м. Каховка Шкляр створив осередок під керівництвом Степана Лохматова, «у минулому поміщика». Постала організація і в с. Комишанка, що на Херсонщині. Керівником її Сірко призначив Георгія Малого (Жоржа). А підпільний осередок у с. Любимо-Мар'ївка Херсонської губернії очолив Кіндрат Борсук [15, арк. 231].

Антиросійські організації творилися скрізь по Україні. «Нема хати, яка б не стояла по їх (повстанців) сторону… — зазначав полковник Здобудь-Воля. — Плач і стогони йдуть по Україні… Таким чином, на Україні зараз дві влади: одна — офіційна, совєтська, а друга — неофіційна, петлюрівська». Прийде момент, і «влада неофіційна оголосить себе офіційною, маючи на те великі шанси» [16, арк. 77 зв., 78]. І Повноважне представництво ҐПУ на Правобережній Україні зазначало, що «крестьянство насквозь зараженное бандитизмом» [15, арк. 178].

«Розрив народу з місцевою (і центральною! — Ред.) владою» був повний [16, арк. 78]. Народ з нетерпінням чекав наказу почати війну проти совєтської влади — диктатури чужинців-визискувачів.

Лист до Гулого-Гуленка

Тим часом командувач 1-ї (Південної) групи Армії УНР Андрій Гулий-Гуленко намагався відновити порушені зв'язки з підпільниками півдня України, які готували повстання. Під виглядом продавця кіс він побував на ярмарках в Одесі, Києві та Єлисаветграді. Проїхався залізничними лініями Одеса — Жмеринка, Вапнярка — Бобринська, Бобринська — Знам'янка, Знам'янка — Бірзула. Завітав у Христинівку, Тальне, Голту, на ст. Цвіткове… У чекістських документах є згадки про те, що Гулий зустрічався з отаманами Ларіоном Загороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком та Денисом Гупалом.

Довідавшись про появу в Україні Гулого-Гуленка, надзвичайно досвідченого і небезпечного супротивника, чекісти скерували зусилля на його пошуки. Одним з гачків мав стати лист провокатора Петра Трохименка-Гамалії від імені штабу неіснуючої Чорноморської повстанської групи з пропозицією співпраці.

«Пане Генерале! — звертався сексот. — Я полковник арміі У.Н.Р. Трохименко Петро (мій портрет в журналі „Син України“). Був в 1919 р. я т. в. командиром Одеської дивізії, як відступали на Румунію, а потім літом т. ч. командир 12 дивізії групи Тютюнника. На партизанщині мій район був Одеса і терен між Богом і Дністром від моря до Балти. В 1920 р. в Одесі мною і Осмоловскім із наших полонених була зроблена бригада, котра зробила повстання під моїм керуванням, а після поранення командування прийняв Пшонник і Галкін, і перейменували (її) в Чорноморську Повстанчеську дивізію. Про це Ви знаєте.

Я приїздив до Омеляновича, щоб цю Групу не вливати до Загородського (Загродського. — Авт.), а до Вас. Потім я з Варшави приїздив, як були за Дністром, в Галич до Вас як представник Волинської дивізії і їздив до Петлюри з Несторенком, щоб дозволили через Румунію їхати на повстання на Україну. Коли були в таборах, мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приїхали поранені із Румунії і збирались назад. З Вами збирався Скляр і Пшонник» [13, арк. 113–114].

Далі Трохименко писав: побачивши, що Петлюра і Тютюнник роблять не так як треба, він на свій страх і ризик 1921 року повернувся в Україну для повстанської праці. Був заарештований ЧК («перший час прийшлося відсидіти в ЧК»). За яких обставин звільнився, Трохименко резонно не вказував, бо саме тоді й був завербований. «Бачачи, що одними партизанськими отрядами багато зробить не можна… — виводив він, — було поставлено питання, щоб всі, хто може, проникали в радянські інституції. Через це я устроївся на службу до їх» [13, арк. 113–114].

Трохименко зазначав, що діє незалежно «від Тарнівського штабу», через що «ми стали незалежні від Польської контррозвідки».

На справу Трохименко «дивився так»: загальне повстання робити, лише коли «всі цивільні і військові інституції будуть в наших руках. Закордон ми признаємо як моральну силу, котра ще жива в пам'яті народу. Я дивлюсь, що закордон як активна сила — безсилий, що нам треба орієнтуватись на самих себе, себто на народ, але ж не губить його надій на закордон» [13, арк. 113–114].

Далі Трохименко писав, що від Вищої отаманської ради (неіснуючої! — Авт.) прийняв «Чорноморську групу», яка буцімто об'єднала всі «партизанські отряди і повстанчеські організації». Знаючи, що Гулий-Гуленко — людина грандіозних планів, Трохименко й малює їх: «Зв'язалися з Польськими, Грузинськими і Врангелівськими організаціями. Маюця свої люди по всіх військових школах, штабах, на телеграфі, а також по всіх інституціях. Залізниці і бронепотяги від Єлисавета до Одеси і Тирасполя в наших руках, різні продовольчі пункти, а також маєця своя типографія. Де в яких містах і Чека. Штаб Київського Округа і Штаб Всіх Озброєних Сил України постачають нас завдяки Врангелевцям необхідними документами і інформаціями… Пане Генерале! Приспів час, коли через декілька неділь буде рішатись судьба нашого краю. У нас справа обстоїть гарно… Буде загальна нарада, а після неї загальний рух по всім терені України… Всі, хто хоче бачить край вільним, повинні єднатись. Я не гонюсь за славою або Владою, для мене справа визволення України — все. Через це, коли Ви бажаєте ій добра і хочете допомогти нам, то прошу побалакати з начальником Штабу, а потім порадитись зі мною, як бути далі, щоб не розпиляти сил і не губить справу. Вся сила не в тих іменах, що колись працювали, а тепер спочивають за кордоном, а тих, що создали їх зараз, тут, на праці. С пошаною до Вас полковник Гамалій. 1.08.1922 р.» [13, арк. 113–114].

У листі до генерала провокатор переконував, що йому, Гамалії, буцімто підлягають отамани Єлисаветградщини, Кривого Рогу і Холодного Яру. Тим же розповідав про налагодження контактів з генерал-хорунжим Гулим-Гуленком. Знаючи про величезний авторитет генерала, чекісти хотіли використати його ім'я як принаду і від його імені запросити отаманів на з'їзд.

Гупало і Завірюха: перша зустріч

Микола Сильвестров на прохання Завірюхи зустрівся з чорноліським отаманом Денисом Гупалом. Зійшлися в хаті лісника, що за 7 верст від станції Хирівка. Сильвестров розповів, що в Єлисаветграді перебуває отаман Гамалія, який «хоче зв'язатися з нами».

Денис знав Миколу від 1918 року, та не знав, чи довіряти йому тепер. Але, оскільки родина Миколи жила в лісі й була свого роду заручником, Гупало схилявся до того, що інформація достовірна і на контакт йти треба.

Домовилися, що за кілька днів Сильвестров організує побачення з Гамалією та його начальником штабу. Але гості не приїхали. Здибавшись із Миколою знову, Гупало призначив іншу дату зустрічі — 6 серпня о 19 годині (за іншими даними, 5 серпня).

В умовлене місце отаман прибув із двома охоронцями. Не доїжджаючи півсотні кроків, на просіці помітив Миколу Сильвестрова та двох у військовій формі. Ось як цю сцену описали чекісти у спеціальному зведенні № 1 справи «Заповіт».

«В 7 час. вечера вышли на просеку и увидели едущих к ним навстречу троих всадников… Лютый со Степным (Терещенком-Завірюхою. — Авт.) пошли к ним навстречу. Всадники подъехали ближе и, держа винтовки наизготове, спросили, кто они, и предложили положить оружие. На окрик Степной назвал себя и Лютого, после чего всадники подъехали вплотную, слезли с лошадей, поздоровались.

Степной предложил им немедленно вести себя к отряду, так как он хочет видеться с их атаманом. Тогда один из них, лет 35-ти (насправді 24 роки. — Ред.), видный мужчина с полуаршинным оселедцем, ответил Степному: „Сядемо і поговоримо тут, а до загону не поїдемо, оскільки я вас не знаю і вам не вірю. Я — отаман Гупало-Гарасько… Взагалі не спішіть, оскільки, можливо, я вас з лісу не випущу…“» [15, арк. 93].

«Спочатку я їм не довіряв, — оповідав Денис Гупало, — і прийняв їх за комуністів. Коли один з них (хто, не пригадую) запропонував мені вести їх до загону, з тим щоб вони могли поговорити з отаманом, я заявив їм, що зараз отамана не має і є лише загін, старшим якого був я, але в силу різних причин склав з себе цей обов'язок» [13, арк. 104 зв.].

Відійшовши вбік від просіки, почали бесіду. Почувши від Гупала, що «вже два роки як він немає жодного зв'язку із закордоном», чекіст зрадів, бо це полегшувало йому роботу [15, арк. 93].

Чорноліські партизани справили сильне враження на Завірюху. «Козаки его вооружены великолепно, одеты с иголочки, на хороших конях…» — запевняв він [15, арк. 93].

Говорили не поспішаючи, ніби багаття розпалювали. Вже й сутінки впали на землю, а розмова все не згасала, відбиваючись на суворих обличчях чоловіків то здивуванням, то недовірою. Гупало все намагався збагнути, з якою метою прийшли до лісу ці двоє. Чи не підступ це ворога? Але він упізнав Лютого — отамана полку, де служив. Денис бачив його 1920 року під час постою Степової дивізії в Медведівці. Відтак Гупало прибульцям повірив, хоча й не зовсім.

«Беседовали долго, — зазначав чекіст, — и в конце концов договорились до того, что он (Гупало) изъявил желание подчиниться штабу группы. И только благодаря тому, что вспомнил атамана Лютого, у которого был козаком» [15, арк. 93]. Отак Лютий, сам того не відаючи, допоміг чекістам проникнути в підпілля Чорного лісу.

Упевнившись, що Гупало вирішив підпорядкуватися, сексот переконав його знову очолити загін. І попрохав організувати зустріч із Загороднім та Залізняком. Прощаючись, Завірюха залишив наказ № 3. Визначивши дату наступної зустрічі, роз'їхались.

Уже біля вогнища Гупало розгорнув папірець. «Наказ № 3 Військам Чорноморської Повстанчеської Групи, — прочитав він. — Приймаючи на себе відповідальність на терені Чорноморської групи, я буду рішуче вимагати виконання всіх наказів і жорстоко карати за не виконання. Зрозумійте кожний, який зараз мент і яку відповідальність несете перед Україною… Зрозумійте і з одвертою душею і вірою в перемогу приступайте до праці…

Не переможе той, хто не працює, а слухняність і дисципліна завжди перемагали.

Оперативний наказ

1. Командиром 4 Александрійской Дівізіі призначаю Отамана Лютого.

2. Командиром 5 Ніколаевской Дівізіі призначаю Отамана Черненка.

3. Поручика Воінова-Гонту прікомандірую тимчасово до Штабу Групи і призначаю на посаду старшини для доручень при Штабу Группи.

4. Наказую надіслати негайно зв'язкових старшин до Штабу Групи.

5. Не садити козаків на коні для операцій, поки не буде на це наказ Групи.

6. Наказую прибути з інформаціями як оперативного, так і політичного характеру до Штабу Групи між 23 і 25 липня командіров дивізій і головам організацій, старшинам.

7. Командирам дивізій негайно обіхат, а де не можливо, то через зв'язкових зв'язатися з всими організаціями на терені своїх дивізій, про це зробить доклад на зізді.

8. Негайно зв'язатися з отрядами Врангеля в Криму.

9. Запропонувати бути на нараді представникам майбутньої цивільної влади.

Підписав: Командуючий Чорноморською Повстанчеською групою Генштабу Полковник Гамалій. З оригіналом згідно: Начальник Штаба Групи сотник Завірюха (підпис). 16 липня 22 року. Запілля» [13, арк. 34–36].

Нарада біля Товстої могили

17 серпня до Товстої могили, що неподалік Варварівки, потяглися повстанці. Прибули Василь Шкляр, Чорний Ворон (Черненко), Лютий (Ялисей Черевик), Степан Бондаренко, Іван Філоненко, Сергій Клепач, Йосип Коваль, Корній Манько, Олександр Воїнов-Ґонта, Яремчук, Стулій, кубанець Кость Здобудь-Воля, якийсь врангелівець і кілька старих козаків.

Усі були в передчутті війни. Наставала післяжнивна пора — надзвичайно сприятливий час для повстання, адже врожай, попри голод в Україні, окупаційна влада планувала повністю конфіскувати на потреби російського народу і його каральних інституцій. Чорний Ворон (Черненко) активні дії вже розпочав: посадивши на коней 160 козаків, розгромив Березівський та Антонівський виконкоми. Отож на нараді мали вирішити — починати війну проти московських окупантів чи вислухати спочатку новоявленого командувача Чорноморської повстанської групи Трохименка-Гамалія. До слова, треба було й визначитися у ставленні до самого «Генерального штабу полковника».

Думки розділилися. Зокрема, Василь Шкляр-Сірко відмовився йому підкоритися, бо у Трохименка «немає мандату з-за кордону». Але більшість отаманів висловилися за підпорядкування, бо «нікого не хочуть знати з-за кордону» [15, арк. 97, 97 зв.]. Таке було розчарування еміграційним центром, що кинув козацтво напризволяще!

У дискусію зі Шклярем вступив полковник Здобудь-Воля, «який дуже добре знав» Трохименка. Красномовний кубанець знайшов аргументи і переконав товариша підпорядкуватися. Шкляр-Сірко, хоч і без ентузіазму, все ж заявив, що «відмовляється від військової влади і буде тільки начальником Цивільної Влади». Ще й пообіцяв у всьому радитися з Трохименком. Дійшовши згоди, отамани вирішили вислати за «командувачем» коней. Запросити його на нараду доручили Ґонті [15, арк. 97, 97 зв.].

Наступного дня Воїнов-Ґонта повернувся з Трохименком, якого «всі зустріли радісно, особливо Здобудь-Воля, котрий не бачив його 2 роки». Впізнав Трохименка і Шкляр, оскільки бачив його у Тарнові в Повстансько-партизанському штабі під час відправлення в Україну емісарів. Був він присутній «у штабі Симона Петлюри» під час відправки і його, Шкляра, в Україну [15, арк. 94, 97].

Радіючи, що справа стає на твердий ґрунт, Лютий послав одного козака в село за горілкою, а другого — за кавунами.

У товариській розмові час спливав непомітно. Хтось більше слухав, хтось ділився враженнями чи успіхами. Начальник штабу загону Чорного Ворона Здобудь-Воля похвалився, що це він посадив «на коні два загони по 80 чоловік кожний». Розповів про розгром Березівського та Антонівського виконкомів. Операціями керував Чорний Ворон, а план складав і вів розвідку він, Здобудь-Воля [15, арк. 97 зв.].

Бачачи повну довіру до себе з боку кубанця, Трохименко призначив його ще й «начальником штабу дивізії Лютого» і наказав отаманам терміново доповісти, «які сили на селах, в кожному окремо, з назвою села та інформацією, хто стоїть на чолі, скільки зброї і які явочні квартири» [15, арк. 97, 97 зв.].

Наприкінці наради Василь Шкляр закликав Лютого і Трохименка у сарай і повідомив, що свого часу був «начальником Головного політичного відділу УНР» і що присутній на нараді «врангелівець» — підозріла людина, та запропонував «покатувати його» [15, арк. 94 зв.].

Шкляр влучив у десятку. Під виглядом колишнього врангелівця чекісти справді інфільтрували в підпілля свого агента. Але кому говорив це Шкляр?! Сексоту!

Трохименко на захист підозрілого спершу не став — може, і не знав, що на нараді присутній ще один чекіст. Зате Лютий взявся енергійно переконувати Шкляра в помилковості його думки.

— Я знайомий з ним уже три місяці і встиг пізнати, що це за людина. Таких людей у ЧК не може бути!

Шкляр відповів:

— Це, напевно, один з відповідальних працівників центральної ЧК. Це дуже хитра і досить розвинена людина.

— Чого ж тоді мене досі не арештували? — не здавався Лютий.

— Це хитрощі ЧК, перед якою, між іншим, я схиляю голову…

Побачивши, що Лютий завагався, Трохименко прийшов на поміч, доводячи, що Шкляр помиляється, але той наполегливо радив придивлятися до «врангелівця».

Щоб припинити суперечку, Шкляр загадково мовив:

— Якщо він чекіст, то я його більше не побачу, а якщо ні — то ще поговоримо.

Як видно, Шкляр посіяв сумніви у Лютого, бо той покликав Переймивовка і наказав йому слідкувати за «врангелівцем».

Воїнов-Ґонта і Трохименко почали лаштуватися в дорогу. В цей час до отаманів підійшов хлібороб і сказав, що на хутір біля с. Бокове приїхало 8 міліціонерів і що селяни збираються напасти на них та вже вислали розвідку.

Коли Трохименко і Ґонта скочили верхи, наблизилася група чоловіків. Вони запитали, коли ж нарешті пролунає наказ почати повстання.

— Скоро, — бадьоро відповів провокатор і торкнув коня.

Отакі були хлопці!

Того дня, коли Трохименко «нараджувався» з отаманами Криворіжжя, Завірюха втискався у довіру до чорноліських партизанів. Отамани Чорного лісу Загородній і Залізняк також бажали зустрічі з «начальником штабу Чорноморської повстанської групи» і вже кілька днів чекали на нього в лісовому таборі Дениса Гупала. Був з ними і Чорний Ворон (Черноусов).

Гупало вже розповів товаришам про зустріч із Завірюхою та Лютим. Продемонстрував і наказ № 3. Передав, що з отаманами бажає зустрітися «сам» Гамалія, але поки від до нього знову прибуде Завірюха.

Доки дожидали «начштабу», встигли полаятися: Денис і Ларіон ніяк не могли дійти згоди у питанні тактики. Гупало «стояв за конспіративне перебування і був проти терористичних актів… аби масовим терором не привертати уваги червоних частин і не підводити під терор з боку „соввласті“ селян». Загородній притримувався протилежного погляду: продовжувати нещадне винищення червоних, зривати збір продподатку, руйнувати комунікації ворогів [13, арк. 128].

18 серпня післяобідньої пори вирушили на побачення із Завірюхою. Під'їжджаючи до визначеного місця, Загородній раптом занервував.

— Хлопці, можемо потрапити у засідку, — стиха мовив він і натягнув віжки.

Гніда зупинилася, а за нею й інші коні. Загородній кивнув бородою на Гупала і вчителя Юхима Щербину, брата арештованого козака Федора Щербини: нехай, мовляв, їдуть першими. Сам із Залізняком та півсотнею стали на просіці.

Завірюха здалеку впізнав Гупала, на плечі якого спадав довжелезний оселедець. Під'їхавши, привітався. За хвилю-дві Денис уже представляв Загороднього та Залізняка. А сексот вийняв документи на ім'я начальника штабу т. зв. Чорноморської повстанчої групи. Мовляв, можете пересвідчитися — фальшиві чи ні.

«Зв'язок зі штабом групи нас обрадував, — згадував пізніше Загородній, — оскільки це давало нам можливість об'єднати наші зусилля і отримати інформацію про стан справ у повстанчому світі» [13, арк. 9, 9 зв.].

Загородній запросив гостя до табору, де вилежувався хворий Чорний Ворон (Черноусов). Поки їхали, з-за дерев і кущів, як тіні войовничих предків, приєднувались все нові й нові козаки. У двох із них сексот помітив легкі кулемети.

Невдовзі зустріли і піхоту, чоловік вісімдесят. Від ворога їх захищало три «Максими». Продираючись через густі кущі, Завірюха раптом побачив невелику галявину, на якій, простеливши бурку, одпочивала людина із широкою чорною бородою і довгим волоссям. Біля нього у траві причаїлись гвинтівка і наган. Стояв і глечик з молоком. Завірюха зрозумів, хто це. Підійшов і привітався. Чоловік тричі поцілував його.

— Чорний Ворон, — представився бородань.

Загородній запросив підійти сотенних, а козакам наказав відійти вбік.

Зібралося одинадцять чоловік. Почав Завірюха. Розповідаючи про роботу «штабу Чорноморської групи», підготовку до з'їзду отаманів, на якому, мовляв, і буде погоджено дату повстання, він закликав лісовиків до об'єднання навколо «центру». Не забув дати накази та шифр…

Отримавши документи, Чорний Ворон тихо промовив:

— Накази штабу групи виконуватиму, але ніяких перегрупувань в інші райони робити не збираюсь, ні на які з'їзди не поїду, працюватиму в районі Знам'янка — Білозір'я — Товмач — Шестаківка — Холодний Яр — Єлисаветград. Тут я, як і Залізняк, Загородній і Гупало, маємо у населення авторитет, а тому працюватиму тільки тут…

Коли Завірюха запитав, скільки Загородній може виставити шабель нині і під час повстання, той відповів, що сьогодні точної кількості не знає.

— А під час повстання з Чорним Вороном, Залізняком і Гупалом виведемо близько тисячі людей. Крім того, у мене є ще два загони, які оперують на Чигиринщині. Очолюють їх Приймак та Мороз.

«Сам Завгородний одет в темно-синюю чемарку, — зазначав агент, — в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами „УНР“, вишитый сухозлоткой. Кривой на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади, левое пудлище (стремено. — Ред.) сделано короче для кривой ноги, черная окладистая борода, круглолицый, нос немного вздернутый. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека, рост выше среднего, политически грамотен.

Черный Ворон — высокого роста, черная длинная борода, длинные волосы до плеч, глаза черные, выражение лица суровое, серьезное, политически грамотен, сын крестьянина, одет в защитном, пишет стихи и украинские песни, называет себя поэтом.

Зализко-Зализняк — начштаба Черного Ворона, одет в защитное. Роста выше среднего, стриженый под машинку, небольшие светло-русые усы. Глаза серые, вызывает впечатление сурового человека. Политически неграмотный. Сын крестьянина, простой сельский парень, лет 30. Семья его, как он говорит, уничтожена.

Гупало-Гарасько — молодой, лет около 35-ти (насправді 24 роки. — Авт.), простой казак, блондин, среднего роста, сын крестьянина, политграмотен, энергичный, жестокий, одет в защитное, на голове длинный, до плеч оселедец, лошадь отобранная у начальника Знаменского гарнизона» [15, арк. 95 зв., 96].

Залізняк, не усміхаючись, простягнув сексотові фотографію командира червоного полку, якого вбив три тижні тому. Мовляв, подивися, який «красівий парєнь» був. Похвалився і Загородній, сказавши, що ліквідував голову повітової ЧК і ще одного відповідального працівника ЧК [15, арк. 96].

— У них знайшли документи, що в Гайсині сховано 5 пудів золота. Треба було б навідатися…

Отакі були хлопці! На жаль, і вони робили хибні кроки. Гупало та Загородній звернулися до сексота як до арбітра! Мовляв, розсудіть, пане Завірюхо, чия тактика правильна.

Звичайно, що провокатор став на бік Гупала.

— Без дозволу штабу групи не можна здійснювати жодної акції, — відрубав чекіст.

Логіка його була залізною, адже ще торік Юрко Тютюнник закликав не піднімати повстань без наказу Повстансько-партизанського штабу.

Зійшлись на тому, що наступного разу приїде вже «сам Командуючий Групою». Почали збиратись у дорогу. Лише Гупало зі своїми козаками лишився в Чорному лісі вичікувати. А Загородній і не думав гамувати спрагу помсти. Він весь час перебував у русі, наскакуючи на невеликі червоні загони, роззброюючи чи знищуючи сільських активістів совєтської влади. До зустрічі з Гамалією лишалося ще кілька днів, то чого ж гаяти час?

Підступна місія сексотів Щербака і Лисенка

Не сиділи склавши руки і чекісти. Вони безупинно плели своє павутиння. Активно розробляли й агентурну справу № 140 3-го цивільного району Південно-Східного фронту. Серед їхніх секретних співробітників були й інші колишні підпільники. Двоє з них, Василь Балло і Олексій Лисенко, щоправда, перебували на грані провалу. Адже 24 серпня з тюрми Криворізького ҐПУ втекло троє арештованих повстанців — Гаврило Попович, Павло Терещенко і Костянтин Балло, родич сексота Василя Балло. І втікачі знали або могли знати, що друзі зрадили.

Василя Балло чекісти поспішили «зняти з роботи», а от сексота Лисенка не встигли попередити, і він, не відаючи про можливий провал, пішов на чергове завдання. Запроданець прагнув зустрічі з отаманом Чорним Вороном (Черненком). Розмова мала відбутися в хаті козака Захара Довганя.

Для виправлення становища чекісти скерували в район Варварівки колишнього члена «Кутської Петлюрівської організації» Івана Щербака — товстуна з вусиками і маленькими вушками. Він мав «пройтися по старих зв'язках», з'ясувати ситуацію.

Варварівка віддавна була войовничим селом. У 1918–1919 рр. вона дала велику кількість козаків до війська Матвія Григор'єва, 1920-го — до Степової дивізії Костя Блакитного, а 1921-го всіляко допомагала отаманам Іванову та Лютому. За це окупанти називали село «бандітскі настроєним» [15, арк. 114].

У Варварівці Івана Щербака знали як повстанця, тож люди не мали причин од нього щось приховувати. Через удову колишнього побратима зрадник швидко вийшов на козаків, що жили в очереті на березі річки. Отаманом бойової групи з десяти чоловік був Корній Манько, ще недавно старшина Запорозької дивізії Армії УНР. Разом з ним переховувався Сергій Клепач. 1919 року він разом зі Шклярем створив підпільну організацію на Катеринославщині. Тоді ж на чолі загону виступив проти совєтської влади. 1920 року приєднався до Степової дивізії, де командував куренем. Діяв у районі Олександрії, Єлисаветграда, Павлиша, ст. Лікарівки, с. Верблюжки, Червоної Кам'янки, Новогеоргіївська… Згідно з «Советской военной энциклопедией», «петлюрівський офіцер» Сергій Клепач на кінець 1920 року керував полком (1500 чоловік). 1921 року він воював у загоні отамана Іванова, а тепер керував Гурівською підпільною організацією.

Упізнав сексот і Йосипа Стулія та Сукача. Інших не знав.

Спілкуючись із Корнієм і Сукачем, Щербак довідався, що отаман Гамалія наказав козакам гуртуватися, але «нічого не починати до окремого розпорядження». Від козаків зрадник дізнався, що невловимий Сірко, за яким наполегливо полювало ҐПУ, є його знайомим ще з дореволюційних часів Василем Шклярем [15, арк. 114].

Сексот одразу похвалився своїм знайомством і почав добиватися зустрічі з комісаром 3-го Цивільного району. Товстуна повідомили, що Шкляр пішов у Веселі Терни провідати дружину, а звідти махне в Таврію, очевидно, до Каховки. У Варварівці його чекатимуть десь за півтора-два тижні. Тоді нехай Щербак і приходить.

Розмовляючи з партизанами, сексот встановив, що Чорний Ворон (Платон Черненко) очолює загін у 20–25 чоловік, який базується на хуторах між Казанкою і Новим Бугом. Саме туди ҐПУ скерувало Олексія Лисенка. Звідти він збирався йти до якихось дівчат (очевидно, до сестер Калькус і Галі Ласкавої, які переховувалися в Тернах, що за 5 верст від ст. Радушної). Туди з Варварівки вирушило й троє козаків. Мета — приєднатися до Ворона.

За час перебування у Варварівці Щербак уперше побачив Костянтина Здобудь-Волю. Сексотові сказали, що він «колишній полковник».

До Криворізького ҐПУ Щербак повернувся живим-здоровим. Отримав нове завдання — зв'язатися з дружиною Василя Шкляра і розпитати про чоловіка. А повітовій міліції начальство наказало кинути в район залізничної станції Радушної 20 кавалеристів з метою розбити відділ Платона Черненка, який повинен там ось-ось з'явитися.

І справді загін Чорного Ворона невдовзі вигулькнув неподалік ст. Радушної з боку хутора Широчанського. Заскочивши на хутір Роденка, козаки ліквідували уповноваженого повітового відділення ҐПУ Антипова. Пройшовши хутір Калашникова, попрямували через Веселотернівську волость на північний захід.

Даремно міліціонери кружляли в пошуках «банди» біля станції Радушної. Воронівці вже заскочили на Петриківські хутори і відправили чортам у зуби «освєдомітєля» ҐПУ Ляміна. Виходить, що у Чорного Ворона були свої люди в ЧК, які інформували отамана про мережу сексотів.

Тим часом Олексій Лисенко розшукав Захара Довгаля на хуторі Григорівка, що за 10 верст південніше Нового Бугу. Здибав тут і брата господаря — Федора, який у Новому Бузі тримав бакалійну крамницю. За словами Федора Довганя, він в організації вже три роки і у своїй хаті приймає Платона Черненка…

Увечері до Захара зайшли козак Іван Пшеничний (років 23-х) з хутора Григорівка і вістовий Зінченко, що повернувся зі ст. Бобринської, куди їздив для встановлення зв'язку. «В розмові прибулі висловлювали невдоволення з приводу бездіяльності Сірка і Здобудь-Волі, котрі нібито нічого не роблять, а тільки пишуть накази і вимагають для своїх родин харчі, — звітував сексот. — Так, Здобудь-Воля, що нагодився з Одеси, вимагає відправити туди продукти для дружини» [15, арк. 114–117].

Тієї ж ночі до Захара заїхали Чорний Ворон і Йосип Коваль. Відбулася розмова за участю Платона Черненка, Захара Довгаля, Івана Пшеничного, Зінченка та Олексія Лисенка. Отаман сказав, що Сірку необхідно підшукати нове місце, оскільки його подальше перебування у Каховці стає небезпечним. Сексот Лисенко запропонував свій дім або хату Івана Жовтого на хуторі Каплунів. Платон Черненко погодився.

Наступного дня приїхав учитель із Нового Бугу Задніпровський, молода людина двадцяти трьох років. Опівдні всі зібрались на нараду. Платон Черненко розподілив обов'язки: Захара Довгаля призначив старшим організатором, а іншим (окрім козака Пшеничного) доручив вербувати людей до свого загону. Так сексот Лисенко отримав право вербувати до відділу Чорного Ворона козаків.

Після наради Платон Черненко, Йосип Коваль, Зінченко та Лисенко на гарбі рушили у бік Дмитрівки, звідки назустріч їм вийшов старшого віку селянин Федоренко. Його Лисенко визначив як господаря явки.

Черненко з Федоренком відійшли у сторону порадитися. Про що говорили, сексот, хоч і нашорошував свої вуха, не чув.

Розмову перервали червоні кавалеристи.

Партизани тікали на гарбі. Більшовики, стріляючи, почали переслідування. Тоді Черненко наказав Лисенку зіскочити в кущі і спробувати втекти одному. На питання сексота про місце наступної зустрічі Черненко запропонував хутір Бабенків Херсонського повіту. «Губотдел полагает, что бандиты догадались о Лысенко», — такий висновок з цього зробили чекісти [15, арк. 116–117].

На цей раз партизанам вдалося уникнути небезпеки. Врятувався і Лисенко. На хуторі Бабенків він знайшов групу козаків під командою колишнього коменданта отамана Свища Федора Довбенка, що втік з-під арешту Херсонського повітового відділення ҐПУ.

«З розмов Лисенко встановив, що в організації беруть участь обидва брати Бабенки — Павло і Михайло. За словами Павла, останній у цей час перебував у Херсоні, куди поїхав, щоб отримати печатки» [15, арк. 116–117].

Очікуючи Чорного Ворона, Лисенко пробув серед козаків три дні. За цей час з'їздив з ними на хутір Сердюка (6 верст на схід), де став свідком побачення з Тимошенком (господарем хутора, що за 2 версти звідти), — у нього партизани переховувалися декілька місяців. Нарешті Лисенку заявили, що він може знайти Платона Черненка на хуторі Грипасів (район ст. Радушної). Туди й вирушив провокатор.

Платон Черненко справді перебував у Грипасів. Під час розмови отаман повідомив, що із Севастополя до Румунії на катері виїхали за інструкціями три посланці. Прізвища їх Черненко не назвав, а Лисенко, хоч як і кортіло запитати, промовчав, щоб не викликати підозри. Відповідь із-за кордону очікується до 16 вересня за ст. ст.

Черненко повідав також, що полковник Здобудь-Воля приїхав із-за кордону, має при собі портрет і золотий хрест від Петлюри та наказ підняти повстання. Цю нісенітницю отаман сказав, бо, очевидно, підозрював, що розмовляє із сексотом.

Розмірковуючи про майбутнє повстання, Черненко повідомив, що на одному заводі в Миколаєві до виступу підготовлено 350 чоловік. Окрім цього, повстання підтримають 300 німців-колоністів. Взагалі до війни готові 1500–2000 чоловік. Можливо, і ця інформація була вигадкою.

Черненко сказав, що Лисенко підпорядковуватиметься йому безпосередньо, а також Йосипу Ковалю і Сірку, «який є політичним керівником». Перепусткою для посланців Черненка до Лисенка буде табакерка з компасом на кришці [15, арк. 117].

Від Коваля Лисенко почув, що нібито в Єлисаветграді відбувся з'їзд за участю Кібця, Клепача, Сірка, Здобудь-Волі, Черненка, Коваля, Довбенка, отамана з Київщини Толстого. «На з'їзді Черненко, Довбенко, Здобудь-Воля були вибрані керівниками з військової частини, а з політичної — Сірко. З'їзд проходив у будинку якоїсь німкені. В розмові Черненко прохопився, що він послав свого брата для зв'язку до Зеленого і Маслака у Крим», — фіксували чекісти.

Що зі сказаного було правдою, а що вигадкою, важко сказати. Але відомо, що Кібець взяти участь у з'їзді не міг, бо вже загинув, а «отаман Толстой» існував швидше в уяві Йосипа Коваля. Не чули про цей з'їзд і чекісти. У звіті вони зазначили, що «повідомлення про з'їзд провіряється» [15, арк. 117].

На тому і розсталися: Чорний Ворон, пообіцявши зв'язатися з Лисенком, вирушив на Братолюбівку, а сексот подався у ҐПУ звітувати за проведену роботу. Там, напевно, зраділи, що він живий, і попередили про небезпеку.

Дали й нове доручення — тісніше зв'язатися з підпільною організацією, спробувати отримати якийсь документ і підготувати ґрунт для влиття туди ще одного «сєкрєтного сотрудніка».

Не дочекавшись в умовленому місці посланця від Платона Черненка, Лисенко пішов до Р. І. Міхельсона (очевидно, Роберта Івановича). На питання, де Сірко, Міхельсон відповів, що той відправився в Одесу, бо прочитав у газетах, що там арештовано Гулого-Гуленка. Сірко мусив довідатися, чи через цей арешт не провалено Одеську організацію.

Лисенко намагався випитати, хто керує підпіллям у Гурівці. Міхельсон сказав, що має зв'язки з Гурівкою, і «дав адресу „фігуруючого“ в селі Яшки з Бузулука, який виявився жителем Посадо-Шаранівки Ново-Миколаївської волості Яковом Густавовичем». Паролем до нього було слово «ніс». «Окрім цього, — зазначали чекісти, — Міхельс дав Лисенку і записку на отримання від Якова Густавовича звіту про роботу. На пропозицію Лисенка влити надійну людину в організацію (Міхельсон) погодився, запропонувавши прислати (цю людину) до нього» [15, арк. 117].

Сексот дуже хотів отримати від Якова Густавовича звіт про роботу, зібрати збори і «провести на них» в організацію колегу-чекіста та влаштувати йому відрядження до Міхельсона від імені зборів.

Не дрімав і сексот Щербак. Він хоч і не зв'язався з дружиною Василя Шкляра, зате у Варварівці здибався з Черненком. Той вже нібито переговорив із Сірком про Щербака. Сказавши, що Сірко добре характеризував Щербака, Черненко запропонував йому взяти на себе вербування людей у районі с. Софіївка, а Щербак попрохав видати йому наказ і мандат. Черненко пообіцяв, що за кілька днів на нього вийде посланець із документами.

— Якщо кур'єр не з'явиться, — сказав він, — то за два тижні навідайтеся до Варварівки.

Щербак отримав завдання від ҐПУ добитися побачення із Сірком з метою отримати більш широкі директиви та документи, які засвідчують ці директиви. Сексота налаштовували глибше вникнути в роботу.

Закінчувався чекістський звіт так: «Меморандум складено на основі меморандуму Криворізького повітового відділення ҐПУ за № 1, причому щодо дефектів (наприклад, відсутність чисел та точності тощо) Губвідділом дані належні вказівки повітвідділу. П.П. т. в. о. Нач. Губвідділу і Нач. Соч. (Мінаєв). Нач. контррозвідувальної групи (підпис). Вірно (підпис)» [15, арк. 117].

«Цей район оголошено поза законом»

Увечері 26 серпня Трохименко-Гамалія і Завірюха вирушили до Чорного лісу. Над ранок вони вже під'їхали до ст. Хирівки з боку Знам'янки. Трималися сторожко, бо «цей район було оголошено поза законом і всіх, кого застануть тут, (червоні) розстрілюють на місці» [15, арк. 98 зв.]. Тож сексоти могли потрапити під кулі та шаблі своїх же бузувірів.

Їхали поволі, пильно вдивляючись між деревами — чи немає десь застави червоного війська. Селяни, яких зустрічали дорогою, доброзичливо повідомляли, де розташовані москалі і як краще їх об'їхати. Якби ж селяни знали, кого оберігають!

Залізницю перейшли біля семафора. А там якраз — застава! Кілька червоних вершників миттю кинулися наздогін. Все ж Трохименку і Завірюсі вдалося розчинитись у лісі. За півгодини зупинилися на перехресті широких просік, одна з яких тягнулася між залізницею і балкою, що починалася від урочища Вовчого (біля балки Поляної під Берестиватим). Коней сховали у кущах.

Зникли тіні, настав полудень — час зустрічі з отаманами, але ті не з'являлися.

Провокатори не знали, що партизани вже давно стежать за ними. Чекаючи підступу, вони ще вночі зайняли частину лісу, де мала відбутися зустріч. Переконавшись, що гостей лише двоє, взялися їх вивчати. Спостерігали, намагаючись підхопити необережну фразу. Три години вичікували лісовики, провокуючи в гостей роздратування. Лише побачивши, що ті збираються від'їжджати, Загородній вирішив показатися. Він виїхав на просіку у супроводі двох козаків.

Завірюха представив отамана «командувачу групи», а Загородній запросив гостей до табору. Стали на постій за три версти на північ від с. Водяне. Було там 35 вершників, «коні дуже добрі, люди озброєні також добре. У всі боки були виставлені застави. Васильєва (Трохименка. — Авт.) оточили і вітали» [15, арк. 97 зв.]. Загородній, тяжко ступаючи, поклав на землю свою бурку і запросив сісти. Тільки присіли, як з'явився Залізняк, а з ним півтора десятка козаків. Очевидно, саме ці хлопці ще з ночі виконували роль прикриття.

А Денис Гупало, не заставши нікого на перехресті просік, по слідах встановив, що тут нещодавно був Загородній. Сліди вивели на галявину, де Гупало побачив козацький гурт. Середлісовиків угледів Загороднього, Залізняка, Завірюху і незнайомого. Запросили до товариства й Дениса. Незнайомець привітався і назвав себе:

— Гамалій.

І запитав у товариства, чи виконуються його накази. Ларіон відповів, що накази отримував, але, не бачачи Гамалія в лице, не міг довіряти йому.

— Тепер усі переходять у ваше розпорядження… — приязно усміхнувся він. — Що ж до зброї, то маємо два «Максими» і три «Люїси».

Загородньому раптом закортіло поговорити на морально-етичні теми. Він заявив, «що, хоча його називають бандитом, він чесніше комуністів, бо діє завжди відкрито в бою. А ЧК нині роздала лісничим порошок і під карою смерті наказала їм отруїти його». Загородній і Залізняк просили Гамалію, «коли нічого не вийде в цьому році — відправити їх за кордон. Завгородній сказав, що їх підтримують єврейські общини Златополя і Ново-Миргорода… (і) просив їх відмітити в наказі подякою» [15, арк. 99].

Розповів Ларіон і про отамана Вороного, який оперував у районі Медведівки, ближче до Дніпра. Сказав, що той має зв'язки з Полтавщиною. Очолює близько сорока кавалеристів. Нещодавно затопив пароплав. Розкрив Загородній і пароль Знам'янської підпільної організації — «Я від Петруся». В розмові Гамалія довідався, що в с. Ластухіне співпрацює з лісовиками Олександр Белінський, а в Шамівці підпільну організацію очолює Степан Нечай.

Гамалія ознайомив присутніх з новими розпорядженнями. Ось одне з них: «По Наказу Командуючого групи отаману Завгороднему підчинити всіх окремих ватажків та козаків, котрі оперують самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїть і за невиконання Наказу суворо карать вплоть до розстрілу» [15, арк. 36].

А ось «Наказ № 4 Військам Чорноморської групи»: «Не дивлячись на накази закордонного центру, а також відозви місцевого керування повстанців, на всім терені України продовжує панувати розгардіяш і отаманське безладдя. Всі розуміють, що, ідучи цим шляхом 5 років, ми погубили справу. Всі погоджуються, що далі неможливо працювати. Але продовжують по старому. Вчинки „окремих“ отаманів привели до того, що місцеве населення стало повставати проти них.

Зрозумійте, хто Ви?

Пам'ятайте, під яким гаслом ведете боротьбу.

Пам'ятайте, що від Ваших „окремих“ вчинків гине загальна справа.

Всі, хто піде проти інтересів краю, а також отамани, для котрих власна безпечність (тут: безпека. — Ред.) дорожче за справу, будуть мною нищитись через терористичні відділи. Це тяжкий крок, але гуманність нас довела до гибелі.

Слава і честь тим, хто бореться за Волю України, і смерть тім, хто руйнує справу» [15, арк. 36.].

Провокатори були небезталанними людьми. Їхні накази — емоційні, динамічні, змістовні — впливали на отаманів і козацтво, піднімали дух.

Ось наказ № 5. «П'ять років тягнеться велетенська боротьба за Волю, незалежність Краю, — писав Гамалія. — Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращих синів України. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили сім’ї, вони відмовились вид персонального життя, вони йшли не для наживи, а боротися за волю слабих духом, котрі сидять в ярмі.

Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийшли до активної боротьби. Страшенна відповідальність і перед Краєм за попалені села і знищені сім’ї. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повинен провірить кожний крок. Зараз, коли готовиться рішуча боротьба, можливо в останній раз, повинен бути знищений увесь уголовний елемент, котрий присосався до нашої політичної боротьби і спекулює на ній.

Зі всіх боків поступають відомості, що то там, то там Отамани розпочали уголовні грабунки. Так, на німецьких колоніях козак Свіщ, назвавший себе отаманом, ограбував коні в тих, котрі увесь час нас підтримують, і тепер цими кіньми спекулює. Це підриває авторитет партизанського руху. За Отамана Орла (Нестеренка) є відомості, що ним одержано в Малій Висці кошти, забраний цукор і інше майно. Все це переведено не для державної справи, а пропито з дівчатами.

Панове Отамани і старшини і козаки! Пам'ятайте, що місця таким в ваших лавах немає. Пам'ятайте, що цей сором падає на всіх. Пам'ятайте, що Ви є цвіт і гордість нашого лицарства. Пам'ятайте, що тільки лицарськими вчинками Ви добудете авторитет.

Через це об'являю отамана Свіща по за законом і наказую при можливості доставити його живим, а коли не можливо, то знищить. А Отаману Орлу в тижневий термін оправдатись перед групою. Коли це не буде, то через тиждень об'являє ця по за законом і обов'язок кожного козака його знищить; про що донести в Штаб Групи.

Слава і честь Вам, могутні і чесні орли України!

Ганьба і смерть всім зрадникам Краю і справі.

Прочитать всім отрядам, організаціям і козакам Дивізій. Командующій Черноморською Повстанчеською Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис)» [13, арк. 87 зв.].

Гамалія підважував авторитет Орла-Нестеренка, щоб вирвати чорноліських отаманів з-під його впливу, адже саме Герасим Несторенко, як заступник Гулого-Гуленка, був законним представником Української Народної Республіки. Саме він від імені УНР керував підпіллям величезної території — від Черкас до Причорномор'я і Румунії. Нестеренко був найбільш поінформованим працівником, відтак міг розкрити підступи ЧК. Тому й Гамалія повів наступальну політику, намагаючись змусити Нестеренка виправдовуватися. І перед ким? Перед провокаторами!

Оперативний наказ № 5 теж мав намір продемонструвати, що керує всім тепер Гамалія. Ось його зміст:

«1. Командиром 3 дивізії призначаю Отамана Гонту, котрому працювати в повнім контакті з 4 дивізією.

2. Згідно постанови Отаманської наради знищений член повстанської організації Михайло Щекотів за зраду.

3. Полковника Здобудь-Волю призначаю Начальником штаба 5 Миколаївської дивізії, а також тимчасово доручаю організовувати штаб 4 Олександрійської дивізії…

5. Всіх прибуваючих за кордону з мандатами на керування направляти до штабу группы. Позаяк, приізжачи так пізно, вони руйнують працю. Військові будуть одержувати призначення від мене, а цивільні — від начальника цивільної влади пана Сірка.

6. Сотник Дроботківський об'являється зрадником рідного краю. А через це наказую всім, хто знає його місце перебування, донести до штабу группи.

7. Всім отрядам, організаціям і дивізіям не брати жінок до праці. Опит цих п'яти років показав, що найбільші провали були тільки із-за жінок, як виняток можуть бути ті, що працювали не менше трьох років, або дружина, і то не посвящати їх в суть праці, а використовувати як зв'язкових. Нових категорично приймати забороняю. Всіх, хто буде приводить до отрядів або до організацій коханок, буду придавати старому козацькому суду, бо це погубило Армію У.Н.Р.

Командующій Черноморською Повстанч. Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис). 25 серпня 1922 р.» [13, арк. 87].

Михайло Щекотів зрадником не був. Чекісти арештували або ліквідували його, напевно, через те, що він запідозрив Гамалію у співпраці з ворогом. А може, занадто вже наполягав відправити його за кордон. Отож і спекалися його — «відправили за кордон через Одеське ҐПУ».

Не зраджував «рідний край» і сотник Дроботковський. Але його поінформованість могла зруйнувати плани чекістів, які покривали підпільників своїм липким павутинням. Тому т. зв. командувач т. зв. Чорноморської повстанської групи оголосив його «зрадником рідного краю» — щоби знищити руками самих же підпільників [13, арк. 87].

Залишив для чорноліських отаманів Гамалія і оперативний наказ № 6. Ось його текст: «Військам чорноморської повстанчеськоі групи, командирам дівізій і начальникам штабів. Негайно подати до штабу відомості, потрібні для плану загального руху: скільки мається на їх терені наших отрядів, як кінних, так і піших, яка їх чисельність зараз і яка може бути через неділю, скільки мається зброї і якої і які зараз запаси, або на пункти поповнення якимись засобами і звідкіль скільки це потрібно… Указати потрібно, які сеління входять в район кожного полку і рективного (?) отряду, базу, яка дає поповнення, кількість, яку дасть кожне входяще в район село під час руху, як людьми, так і зброї; дати назву всім полкам дівізіі… Сповістити, хто і де призначав командиром і якого полку. Заснувати явочні квартири, як по районах полків, так і поміж дивізіями, про що сповістити зараз штаб групи. Командирам дівізій на терені своїх дівізій обеднать всі отряди і організації, котрі повині підлягати тільки дівізіі. Дати відомості, де яка організація (неясно), хто стоїть в голові, яка численність району, дати явки на другі повіти і губернії… Про це наказ» [13, арк. 37].

Під час розмови Гамалія повідомив, що повстання буде оголошено ось-ось. Остаточне рішення ухвалять на ширшій нараді, яку заплановано провести незабаром. На неї з'їдуться отамани з усієї округи, прибудуть й Тютюнник та Гулий-Гуленко, представники уряду УНР.

— Буде й отаман Ґонта.

Партизани слухали переважно мовчки. Одні, щоправда, «насмішкувато підморгували, а інші довірливо хитали головами». Деякі тихо пропонували «зараз же з цими провокаторами звести порахунки» [18, с. 203].

Та Загородній зупинив козаків, сказавши:

— Нам неодмінно треба зустрітися з Ґонтою, бо ми з ним давно втратили зв'язки… Крім того, там, напевно, буде і полковник Бойко. Варто побачити і Тютюнника, послухати, що він скаже. Я його особисто знаю.

На нараді біля села Водяного Загородній постановив готуватися до Всеукраїнського з'їзду отаманів.

То хто ж отаман?

З Чорного лісу Трохименко повернувся підбадьорений. І засів писати наказ № 7, датований 28 серпня 1922 року. «Панове Отамани, Старшини і козаки, — звертався провокатор, — прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боець повинен бути взятий на учет… Помятайте, що хто в цей мент не з нами, той проти нас. А через це все те, що любе свій народ і бореця за волю Украіни, наріду, повинно гуртуватись коло центру своїх організацій, а останній, звязатись між собою, з штабом группи.

Мент серьезний, через це пильніше провіряйте кожний свій крок і тісніше держіть связок з Группою і точно виконуйте накази… Помятайте, що від нашого загального пляну руху залежить все. Через це віднестись до нього серьезно і відомості нічого не збільшувати. Помятайте, що тільки в єдності і дістіплінні наша сила і перемога. Так з БОГОМ і ВІРОЮ в перемогу ВПЕРЕД. Праця і слухняність переможе все» [13, арк. 41].

Резонні заклики!

В оперативній частині наказу Гамалія призначив Ларіона Загороднього отаманом неіснуючої 1-ї Холодноярської кінної дивізії, а Мефодія Голика-Залізняка — командиром неіснуючого 1-го дивізіону бронепотяга Чорноморської повстанської групи.

Ось ця частина наказу:

«Всім отрядам, організаціям і дивізіям.

ОПЕРАТИВНИЙ НАКАЗ.

1. Командиром 1 кінної Холодноярської дівізіі призначаю Отамана ЗАВГОРОДНЕГО.

2. Дивізії обняти терен: ЕЛІСАВЕТ, Новомиргород, Златополь, Шпола по залізниці Бобрінская, Мидвідівка до Дніпра, Чигирин, Знаменка.

3. Всі отряди і організації на цім терені повинні підлягати штабу цеї дивізії, про що згідно оперативного наказу Ч-6 донести в штаб групи.

4. Отаману ВОРОНОМУ негайно з'явитись в розпорядження Отамана ЗАВГОРОДНЕГО і отряд приєднати до его дівізіі.

5. Отаман ЗАЛІЗНЯК призначається командиром 1 дивізіону бронепотяга Чорноморської Групи. А тим часом формувати 1 кінний полк кінної дивізії.

6. Командиром 1 полку призначається Отаман ЗАЛІЗНЯК, 2 полку — Отаман Черний Ворон-Лебединський (Черноусов. — Авт.), командиром 3 полку — Отаман Гупало, 4 полку — Отаман Вороний. Назву полків придумати і сповістить в Штаб Групи.

7. Знаменскі організації провадить саму інтенсивну працю і весь час подавати відомості до штабу про нові зв'язки по залізниці шифром, а також шифром сповістити про стан в сучасний мент.

8. Отаманом 1 і 2 дивізій не гайно приготовить все до огляду.

9. Виізжаючи по справам в район 1 і 2 дівізіі, залишаю замісником Отамана ЗАВИРЮХУ, до котрого і звертатись по справам.

10. Всі мої персональні розпорядження проводить в життя. В черговім наказі вони будуть підтверджені.

КОМАНДУЮЧИЙ ЧЕРНОМОРСЬКОЮ ПОВСТАНЧЕСЬКОЮ ГРУППОЮ ГЕНШТАБА ПОЛКОВНИК (підпис Гамалії). НАЧАЛЬНИК ШТАБУ ГРУППИ СОТНИК (підпис Завірюхи). 28 серпня 1922 року. Запілля» [13, арк. 41].

Було б смішно, якби не гірко: ворог настільки опанував ситуацію, що почав призначати керівників партизанських загонів!

Але чи ставились серйозно до тих наказів отамани?..

28 серпня в Єлисаветграді сталася прикра подія — арештували Григорія Яковенка, члена Холодноярського повстанкому. Сталося це випадково: у господині, де він квартирував під прізвищем Грицюк, хтось поцупив 27 хутряних шуб, і вона вказала міліції на свого мешканця.

Яковенка били, аби визнав, що вкрав шуби. Потім його, штабс-капітана, кавалера трьох бойових орденів, кинули в камеру до кримінальників. Відсидів там тиждень. Яковенко мав можливість утекти — його разом з іншими виводили підмітати вулиці, а охороняв їх лише один неозброєний міліціонер. Але моральні сили вичерпалися. Знову переховуватися?! Скільки ще років?! І «Грицюк» заявив сам на себе. З власної ініціативи (щоб не сидіти в одній камері з покидьками) сказав слідчому, що він — «політичний», що його справжнє прізвище — Григорій Яковенко.

У ҐПУ такій новині неймовірно зраділи, адже вони стільки разів підбиралися до невловимого підпільника, та ніяк не могли його вхопити.

На радощах зробили дурницю — сповістили про це у пресі. «Приняв арестованного Яковенко, — повідомлялося у зведенні ПП ҐПУ Правобережної України, — и, с одной стороны, зная, что последний проходит по нашей разработке и должен содержаться сугубо конспиративно, — а с другой стороны — несмотря на ряд данных нами категорических приказаний и инструкций по этому же вопросу. — Начотбанд Елисаветского отделения ГПУ тов. Кравченко в интервью с сотрудником местной газеты „Красный Путь“ в статье „Год борьбы с бандитизмом“ сообщает об аресте известного бандита Яковенко. Это обстоятельство поставило всю разработку по данному делу перед угрозой срыва таковой, так как сведения об аресте Яковенко с быстротой молнии распространились среди обрабатываемого нами элемента. С большими трудностями и невероятными усилиями нам удалось инсценизировать побег Яковенко, после чего волнения среди атаманщины улеглись и разработка пошла своим нормальным путем».

Наліт на в'язницю повітової ЧК організував Гамалія. Яковенка на очах в'язнів звільнили, щоб невдовзі знову одягти на руки кайдани, але вже так, щоб ніхто не бачив. Після цього «концерту» Яковенка повезли до Києва, в Лук'янівську в'язницю.

Заманили в пастку й полковника Здобудь-Волю. Під час чергової зустрічі Трохименко звернувся до нього з пропозицією «поїхати за кордон від імені Отаманської ради», яка буцімто перебувала в Києві. До її складу зрадник обіцяв ввести і кубанця. Зі слів Трохименка виходило, що Отаманська рада була «вищим повстанським органом на Україні» і після перемоги повстання мала перетворитися на уряд УНР. До складу членів цієї Отаманської ради, стверджував Гамалія-Трохименко, «входять Воровський і Орлик». Щоб отримати мандат від неї, треба було з'їздити до Києва [16, арк. 62 зв.].

До української столиці вирушили разом. Для підвищення авторитету в очах «керівників повстанського руху» Здобудь-Воля у поїзді «написав кілька повстанських віршів і написав на них старі дати…» [16, арк. 63].

Прибувши до Києва, Гамалія наказав Здобудь-Волі чекати біля вокзалу, бо йому, мовляв, треба отримати в комендатурі якусь довідку. Це сексот вигадав, щоб відвести від себе підозру.

Кубанець дочекався: його заарештували прямо на трамвайній зупинці. Він так і не зрозумів, що арешт організував його супутник, т. зв. отаман Чорноморської повстанської групи [16, арк. 63].

Влип і Юрій Дроботковський. Хоч і досвідченим він був чоловіком, але й чекісти недаремно їли хліб. Арештували його 11 вересня 1922 р. в Єлисаветграді, коли він виходив із собору. Під час допиту Дроботковський «урочисто заявив, що є переконаним українським націоналістом і ворогом Совєтської влади, з якою він боровся» [16, арк. 187–188].

Його вивезли до Києва і кинули до сумнозвісної Лук'янівської в'язниці — разом із полковником Костем Здобудь-Волею, штабс-капітаном Григорієм Яковенком та Іваном Яковичем Ляшенком, підпільником мережі отамана Чорного Ворона (Черненка).

Ось радісна телеграма повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Юхима Євдокимова у справі операції «Заповіт»: «18 сентября в Киев были доставлены конспиративно изъятые в процессе агентурной разработки такие особы:

1) Известный петлюровский деятель, проходивший по другим петлюровским разработкам, подпольно работающий на Украине в течении двух лет полковник Здобудь-Воля. Последний изъят при намерении поехать для связи с Атаманской Радой (несуществующей) и за кордон.

2) Старый петлюровский подпольщик, активный член Холодноярского Окружного Повстанкома, скрывшийся при ликвидации последнего, разыскиваемый многими органами ГПУ штабс-капитан Яковенко.

3) Известный многим органам ГПУ по своей подпольной деятельности старый петлюровский партизан сотник Дроботковский.

4) Ляшенко…

Опросом указанных выше арестованных целиком подтверждаются все агентурные сведения наших сексотов, причем последние пользуются безграничным доверием среди всех атаманов… Полномочный представитель ГПУ на Правобережной Украине Евдокимов (підпис). Врид начальник 3 отделения Курский (підпис)» [15, арк. 101–108].

«…Таким образом, — підбивали підсумки чекісти, — из всего вышеизложенного видно, что мы вплотную подошли к моменту ликвидации разработки. В основу плана ликвидации нами положено следующее:

1) Вся головка организации, в лице атаманов, представителей гражданских организаций и других, кои будут присутствовать на съезде, будут нами изъяты по прибытии на съезд.

2) В ликвидацию на периферии будут втянуты соответствующие Губотделы ГПУ, и для более успешного проведения таковой на местах имеются и высылаются наши представители, под руководством которых и будет производиться эта работа.

3) Для подготовительной работы к съезду нами была выслана группа с целью подыскания явочных квартир и помещений для съезда. Группой приготовлено две железнодорожные будки и три квартиры.

План изъятия головки (съезда) таков:

1) Прибывающие атаманы в сопровождении наших представителей направляются на указанные будки — первую явку; оттуда они идут на последующие явочные квартиры, на одной из которых атаманы и будут постепенно взяты.

2) Принимая во внимание, что головка на съезд будет прибывать с атаманами отборных казаков-бандитов довольно солидной численности, нами совместно с Командованием приняты соответствующие меры к захвату после изъятия головки и этих отрядов.

Для проведения этой операции на место съезда выехали: Заместитель ПП тов. Фриновский и Начальник 3 Отделения тов. Николаев с группой в 20 человек ответственных работников и отрядом красноармейцев» [15, арк. 106, 107].

«Дуже таємно»

Напередодні очікуваного повстання Загородній збільшив свої сили до двох повних сотень козаків. Про це свідчить зведення № 7. «Загородній в даний момент має 200 шабель, Гупало і Хоменко мають 70 шабель, — писали чекісти. — Подальше формування загонів посилено продовжується». Відтак виникла проблема одягти і взути козаків. Тож на початку вересня Загородній попрохав дозволу у Гамалії зупинити потяг. Той погодився, але за умови, що обійдеться без жертв. Відтак невдовзі поїзд Ростов — Київ мусив пригальмувати між Цибулевим і Фундукліївкою. В операції взяли участь 15 вершників і близько 30 піших козаків. У потязі виявили до трьох десятків військових. Опору вони не чинили. Тож їх лише обеззброїли і роздягли. Козаки розжилися на 8 револьверів і 5 карабінів. Рушниць не брали — вистачало своїх. У цю ніч чимало козаків перебралося у червоноармійські форми.

А сексоти строчили нові накази. Ось черговий їхній витвір: «Дуже таємно. Наказ № 8 Військам Чорноморської Повстанчеської Группи. За ці роки тяжкої боротьби із загальної маси у нас видділилось не багато лицарів, чи то проводарів, і козаків, котрі розуміють і вірют в перемогу і правдивість боротьби…

Кожну неділю приходиця нищить членів організаціі за зраду…

Настрій Чорноморської Повстанчеськоі Групи гарний.

Все це завдяки залізної волі і тяжкій праці Отаманів і Полковників: Загороднього, Черного Ворона-Лебединського (Черноусова — Ред.), Залізняка, Гупало, Лютого, Черного Ворона (Черненка), Здобут-Волі, Гонти, Вороного, Гончаренка, Касьяненка, Колота, а також і старшин, козаків і голов організаціі.

Я сам старий партизан, я знаю, які треба було сили і здатність, щоб в таких умовах провести цю працю. Це можуть зробит тілько залізні люде. Тільки люди з Вашою волею можут працювати в такий час, коли кругом смерть і руіна. Тілько Ви, залізні, можете довести цю працю до кінця. Я вірю в це. В це віре нарід і Украіна. Не гнилий закордон, котрий забув про Вас і нарід, не ті, що багато обіцяють-визволяют наріт, а визволите Ви, ті, котрі залізною волею, кровью, тяжкою працею і муками написали своі прізвища для нашоі історіі.

Помятайте, що Ви зараз ведете нарід, що на Вас лежить відповідальність перед ним. А через це его судьбу перед загальним рухом повинні вирішить зараз ви — проводирі, а нихто инший.

Від уряду У.Н.Р. і вищоі Отаманськоі Ради приносю щиру подяку за працю по группі всім отаманам, полковникам, старшинам і козакам… Нарід ніколи не забуде Вашоі праці, він віре вам і піде лише за Вами.

Почитать всім дівізіям, організаціям і отрядам. Командующій Черноморською Повстанчеською Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис). 10 вересня 1922 р.» [13, арк. 43, 43 зв.].

Примірник цей адресувався Ларіону Загородньому. Про це свідчить напис олівцем: «Отаману Завгороднему».

Подяка подякою, але в наказі нічого не було сказано про дату повстання. Затягування, як видно, сіяло сумніви, викликало у повстанців підозри, що їх водять за ніс. Напевно, саме тому Гамалія намагався підбадьорити їх. Це видно з його листа до Ларіона Загороднього від 11 вересня 1922 року: «Пане отамане… Бодріться, держіться сміливіше, хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю… Мій привіт всім отаманам і козакам» [13, арк. 28–28 зв.].

За два дні з'явився наказ № 9. І знову про дату повстання — нічого. В оперативній його частині, зокрема, говорилося таке: «2. Сотника Дробатковського обявлено поза законом і наказую його знищить. 3…Олену Крижанівську наказую знищить за невиконання наказу. 4. Старшину Клепача призначено зв'язковим з дівізіею Отамана Завгородняго. 5. Одержані двісті мілліонів рублів від отамана Гупало перевести для праці організаціі групи. Т. в. о. Командующего Черноморською Повстанчеською Группою сотник Завірюха (підпис), за начальника Штабу Группи підполковник (підпис невиразний). 13 вересня 1922 р. Запілля». Йшлося у наказі і про операцію звільнення з-під арешту «Отамана Яковенка» — «через наліт» [13, арк. 45].

І ось нарешті пробив час.

22 вересня у черговому наказі Гамалія сповіщає дату повстання проти совєтської влади. «Дуже таемно. Персонально в рукі. Наказ ч. 10 військам Черноморської Повстанчеської Группи. Панове Отамани, старшини і козаки. Пробив час, коли ви повинні доказать свою щирість в боротьбі за незалежність Краю. Помятайте, яка відповідальність лежить зараз на Вас. На ціх днях починаеться загальний рух. Між Польщею і Руминіей зроблений договор про підтримку нас. Для цього на Руминським кордоні і Польськім стоят, крім наших військ, і чужеземні.

Наша армія з-за кордону переходить в ніч на 1 жовтня. Через це як у вас, так і по другим группам повинно бути вирішено, чи починати 29–30 вересня рух тут, чи іти підтримать прикордонну полосу, котра почне перша і на котрій лежить велика відповідальність. Взагалі на цій нараді повинно бути вирішено, що ми можемо зробит під час руху… Командующій Черноморською Повстанчеською Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Заверюха (підпис). 22 вересня 1922 р. Запілля». Щоб заінтригувати отаманів, у наказі № 10 повідомлялося, що «на зізді будуть присутні ген. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк. Ступніцький» [13, арк. 47].

Який настрій опанував Загороднього, коли він отримав свій примірник наказу? Чого було більше — віри чи сумнівів?

Чортові в зуби

В останні дні вересня в Чорний ліс приїхав Завірюха. Супроводжувало його двоє — сотник Гордієнко і козак Сергій (можливо, це були чекісти). Завірюха сказав, що дату Вищої отаманської ради вже визначено. Прибути необхідно 28 вересня. Отож пора.

Друзі застерігали Загороднього:

— Будь розсудливий, не їдь…

Але отаман нікого не слухав.

— Сам сунеш голову в пастку, — сумно сказав Гриць Довженко і, потиснувши руку, поцілував Загороднього. — Прощай навіки.

Таке розставання розгнівило Загороднього.

Він роззирнувся і, побачивши похоронні обличчя, з обуренням вигукнув:

— Що це ви на мене так дивитесь, ніби на той світ виряджаєте?!

— Так і є, пане отамане, на той світ, — підтримали Гриця козаки.

Одностайність козацтва стурбувала Загороднього. Він зніяковів. Прощаючись, руку побратимам подавав збентежено.

Здавалося, прислухайся їхньої поради. Ні, як зачарований, вперся і все.

Підійшов Завірюха і запропонував їхати потягом. Тим більше що станція Хирівка поряд. Гупало резонно зауважив, що Загороднього і Залізняка місцеві люди знають в обличчя.

— Краще кіньми під виглядом червоноармійського загону.

У дорогу вирушили три отамани — Ларіон Загородній, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк — та їхні охоронці — Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко й Олексій Добровольський. Гупало поїхав з тяжким серцем. Відчуваючи смертельну небезпеку, він переконував Ларіона, що Завірюха хоче всіх здати. Але якась фатальна сила штовхала отамана у пастку.

Про той день Ларіон Загородній розповідав так: «Завірюха нас підганяв, говорячи, що якщо ми запізнимося, то не побачимо Гулого, який на нас чекає. По дорозі на з'їзд, під Журавкою, нас почали переслідувати котовці і гнали до Товмачівського лісу, де відстали. Вночі ми доїхали до залізничної будки — зв'язку Завірюхи. У будці йому сказали, що треба їхати згідно з розпорядженням Гулого до Звенигородки. Ми під'їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з'їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: „Пане Загородній, або праця, або (неясно. — Авт.) життя. Гулий-Гуленко“. Виконуючи його наказ, я в'їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалій дав мені 8 карт нашого району і прочитав наказ. Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалій, Залізняк і я. Там нас і арештували» [13, арк. 9 зв., 10].

Під час арешту у Загороднього вилучили револьвер системи «Кольт» № 70 217, австрійський карабін № 7181 з патронами, срібний годинник призовий зі срібним ланцюжком, золоту обручку, польову сумку з документами, картами та паперами, серед яких було кілька фальшивих мандатів і посвідчень, зокрема на ім'я Юхима Гордієнка такого змісту: «Удостоверение дано сие тов. Гордиенко Ефиму Митрофановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Телепинской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия… Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей». Мав Загородній і мандат на ім'я того ж таки Гордієнка про те, що той є «уповноваженим з проведення продподаткової політики у волості». Було й посвідчення на те ж ім'я, в якому зазначено, що Гордієнку надається право безкоштовного користування селянськими підводами «в счет Трудгужналога». Були й інші посвідки.

У Голика-Залізняка під час арешту чекісти відібрали «Наган» № 24 779, гранату-лимонку, російський карабін № 480 594, дорожню польову сумку з паперами, два гаманці, срібний німецький годинник.

Того дня потрапили в чекістський капкан Денис Гупало, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко та Олексій Добровольський. У Гупала вилучили «Наган» № 44 956, австрійський карабін, кавалерійську шашку, бомбу-лимонку, гаманець із документами, 100 мільйонів совєтських карбованців, 15 карбованців золотом, срібний годинник із простим ланцюжком. У Компанійця конфіскували «Браунінг» № 10 165, револьвер «Наган» № 100 260, гранату-лимонку, російський карабін, кавалерійську шашку, годинник «Сута» та гаманці, у Добровольського — «Наган» № 2610, російський карабін, лимонку, козацьку шашку, годинник, шкіряний гаманець, а у Ткаченка — кавалерійську шашку, кавалерійську гвинтівку і «Наган».

Напередодні, 25 вересня, у Звенигородці чекісти «взяли» Миколу Дмитровича Голуба — секретаря Знам'янського українського повстанського комітету. Не уникнув арешту і Яків Логвинович Черкас (псевдо Шатун і Бистрий). Обидва вони були підпільниками мережі Дениса Гупала.

До інших отаманів та козаків доля в той день була прихильніша — щось підказало їм не їхати на отой «з'їзд». Інтуїція не обманула Чорного Ворона (Черноусова), криворізьких отаманів, Вороного з Полтавщини та багатьох інших партизанів.

А невдах відправили до Києва — у Лук'янівську в'язницю.

І все ж звенигородська операція не дала результатів, на які розраховували керівники ҐПУ. Вони планували в один день обезголовити підпілля чотирьох губерній, а захопили лише трьох отаманів та п'ятеро їхніх помічників.

Але були й арешти в інших місцевостях. Ось підсумкове зведення у справі № 7: «Справа охоплює такі губернії: Кременчуцька, Катеринославська, Миколаївська і Одеська. Організація Петлюрівської орієнтації. На чолі організації стоїть Холодноярський Повстанком, який очолюють найвидатніші бандити: Завгородній, Залізняк. Готувався з'їзд всіх отаманів чотирьох губерній. Арештовані у справі: Лященко — служив зв'язковим між Одеською організацією і отаманами Ґонтою, Ільєнко, Лютим, Черненком та іншими. Провадив розвідницьку діяльність. Арештований полковник Здобудь-Воля, який вже два роки працював в Україні. (Арештований) штабс-капітан Яковенко, якого розшукували багато органів ҐПУ, — петлюрівець, отаман. Арештований Завгородній — отаман Холодноярського району, Залізняк — отаман загону Кременчуцької губернії, Гупало — один з помічників Завгороднього, Лютий — один із отаманів (Лютий уник арешту. — Авт.). _ вересня 1922 р. Начальник К. Р. відділу ҐПУ УССР» [15, арк. 125]. У зведенні чекісти забули згадати про ліквідацію Михайла Щекотіва.

З арештами у Звенигородці каїнова праця Гамалії і Завірюхи не припинилася. Тепер треба було негайно виловити козаків Загороднього, Залізняка і Гупала, які, залишившись без отаманів, шукали якогось виходу зі скрутного становища.

Ось уривок із доповіді командира Кам'янського взводу ЧОН про повстанський рух у Чигиринському повіті за 1922 рік: «23 октября появилась новая банда товарища Завирюхи, которая ночевала в с. Бирки, пятнадцать верст от ст. Каменки. 24 (октября) банда находилась с утра на станции Фундуклеевка, куда выезжал Каменский ЧОН с частями кавполка незаможных на бронепоезде, прибывшем со станции Бобринская, причем выяснено, что бандой было разоружено несколько красноармейцев. Убитых нет. В конце концов, под строжайшим секретом удалось выяснить, что банда Завирюхи есть банда фиктивная, состоящая из красных и действует под видом банды для окончательного вылавливания рассеявшихся одиночных бандитов, оставшихся от банды Завгороднего и других банд. Переданные сведения строго секретные и огласке не подлежат. Работа в области бандитизма идет удачно. Сведения взяты от начуездучастка тов. Лихачева под строгим секретом лично. Комзвод Каменского ОН (підпис)» [11, арк. 45].

«Щирие»

У Лук'янівській в'язниці отаманам показали фотографію Андрія Гулого-Гуленка, арештованого в Одесі 19 липня. Замість того щоб сказати, що вперше бачать цю людину, отамани опізнали його. Це підтверджує «Записка по проводу Голові ҐПУ України тов. Балицькому» від повноважного представника на Правобережній Україні Юхима Євдокимова: «В дополнение предыдущему доношу: партия поименованных лиц в Киев благополучно доставлена… В отношении разговоров Ломгуненко могу успокоить Вас и Шумскаго: Гулый-Гуленко, тот самый, который командовал со стороны Румынии, Атаманами опознан. 1 октября 1922 года… ПП ГПУ Правобережья Евдокимов» [15, арк. 123].

Юхим Євдокимов, виправдовуючись перед начальством за частковий провал операції «Заповіт», доповідав голові ҐПУ Всеволоду Балицькому: «Операция протекала в чрезвычайно сложных обстоятельствах. Только инициатива руководителей операции и выдержка дали успех». Євдокимов інформував голову ҐПУ, що негайно висилає в Єлисаветград групу чекістів «для ліквідації отаманів, які не прибули на з'їзд, і периферії» [15, арк. 123].

Мова насамперед йшла про партизанів-степовиків. «Ликвидация атаманов банд Степной группы в силу ряда объективных причин не была произведена так успешно, как ликвидация лесной группы, — зазначали чекісти. — Ряд лиц, главарей организации — Черненко (Черный Ворон), Лютый (Черевик), Филоненко не были пойманы» [16, арк. 135].

Але й отамани «лісової групи» продовжували спротив окупаційній владі, серед них — Чорний Ворон (Черноусов), Антін Грозний, Кубанець, матвіївські отамани Сидір Приймак та Іван Герасименко-Сранда, інші. Не складав зброї й вереміївський отаман Іван Савченко-Нагірний, що на дніпровських островах мав кілька сховищ. Та багатьох організаторів боротьби вороги вже взяли у лещата.

Ось виписка з доповідної записки «Про стан характерних розробок по петлюрівщині в Миколаївській губернії»: «В настоящее время в группе по б/б имеются следующие разработки:

1) По Днепровскому уезду — Дело Благовещенской организации.

2) По Херсонскому уезду — Дело подпольной организации в г. Херсоне и окресностях.

3) Подпольной организации в Троицко-Сафоновской волости, а также по Елисаветградскому уезду — Дело подпольной организации.

…В Б-Благовещенской волости на Чиркинских (Запорожских) хуторах, в с. Благовещенке и прилегающих к этому району волости хуторах существует подпольная организация петлюровской окраски, в которой принимают участие сельские учителя, кулаки, б. офицеры, каковые имеют связь с Херсоном, Харьковом и Крымом… На указанных хуторах по вечерам происходят собрания… Члены организации — учителя Благовещенской школы… Большинство из них бывшие офицеры, в 1918–1922 служившие у Петлюры…

В процессе разработки было выяснено несомненное существование организации, имевшей конспиративную квартиру у Черника Кузьмы, пулеметы и оружие, хранящиеся у членов организации Шеффера, Лобача, Борсук и Уварова Дмитрия. В организацию входят также б. сексоты деникинской контрразведки, как-то Скляр Тарас и Шеффер Иван, членами организации был произведен неудавшийся террористический акт на секретаря комнезаможа тов. Шиманского в мае с. г. (1922 р. — Ред.)» [15, арк. 130].

Бойові організації творились і в інших повітах. Свідченням цього є й «Виписка з доповіді про петлюрівські розробки, які числяться в Катеринославському губернському відділені ҐПУ станом на 20 жовтня 1922 р. Справа № 140 3-го цивільного району Південно-Східного фронту». Йдеться в ній про «петлюрівську організацію» в с. Миколаївка Новомосковського повіту на Катеринославщині та повстанський з'їзд у с. Бабайківка. Цитую: «14 октября с/г в с. Николаевке собралось собрание членов этой организации, на которое были избраны три делегата на съезд всех петлюровских организаций Новомосковского у. в с. Бабайковке, и дан делегатам наказ настаивать на съезде о поднятии восстания через месяц, т. е. к концу ноября. Съезд в с. Бабайковке должен состояться 22-го сего октября… Руководит Николаевской организацией Предволисполкома Лисогорья, коммунист, у него же хранятся все бумаги организации и ее печать, которая имеет трегранную форму. В распоряжении организации имеется, по словам осведомителя, до 30 винтовок, до 10 наганов и несколько обрезов. Осведомителю дано задание: 1) Установить, какие организации будут представлены на Бабайском съезде и в лице кого. 2) Установить фамилии и адреса руководителей и членов других организаций и количество имеющегося у них оружия. 3) Доставить копии протоколов Бабайковского съезда. 4) Доставить оттиск печати организации… Со своей стороны нами даны следующие директивы Уездуполномоченому: 1) сообщить имя, отчество и фамилию осведомителя, его социальное положение, лет, политубеждения, давно ли состоит в организации, с какого времени она существует и что побудило его работать в качестве осведомителя. Далее нами дано задание Уездуполномоченному осторожно и тщательно проверять работу осведомителя… Нач. губ. отд. СОЧ ГПУ (підпис). Врид нач. СОЧ (підпис). Нач. контр-разведгруппы (підпис)» [15, арк. 137].

Свідчень про творення нових організацій українських підпільників і боротьбу з ними безліч… Наприкінці осені 1922 року чекісти вдарили по підпільній організації Герасима Нестеренка-Орла. Працівники ҐПУ стверджували, що її остаточно було розгромлено наприкінці осені 1922 року. Тоді окупанти заарештували понад 648 осіб. «Взято оружие, часть главарей…» — доповідали чекісти [15, арк. 159]. У списку арештованих у цій справі фігурують Герасим Нестеренко і його заступник Тихін Березняк [15, арк. 1–2]. Раніше справа називалася «Заповіт». 24 жовтня 1922 року її перейменували на глузливе «Щирие». Цей день, напевно, і став днем масових арештів підпільників…

Ось деякі імена арештованих у справі «Щирие»: Павло Бабенко, Баран, Баранов, Білоус (Чорний Ворон), Степан Бондаренко, Михайло Вербицький, Олександр Воїнов-Ґонта, Вороний, Гнибіда, Федір Довбенко, Захар Довгань, Федір Довгань, Григорій Жидкевич, Ірина Жицька, Петро Жицький, Сергій Клепач, Григорій Князев, Йосип Коваль, Андрій Колот, Котляр, Жозефіна Курек, Андрій Кутузов, Петро Кучма, Галя Ласкава, Роберт Іванович Лисенко, Міхельс, Можар, Корній Манько, Микита Омелянович Нереїмі-Новак, Овиш, Переймивовк, Наталія Костянтинівна Пупкова, Свищ, Седлецький, Микола Сильвестров, Йосип Стулій, Іван Черевик, Щекотов, Василь Шкляр-Сірко…

Список арештованих написано чекістами похапцем, мабуть у день масових арештів, тому в ньому часом прізвище однієї й тієї ж людини зазначено двічі, а то й тричі (наприклад, Нестеренка-Орла), інколи одне і те ж прізвище подається у різних варіантах. У списку помилково фігурує і Платон Петрович Черненко (отаман Чорний Ворон) — принаймні у грудні 1922 року він ще діяв. Напевно, помилилися чекісти і щодо Ялисея Степановича Черевика (отамана Лютого) — він хоч і був на чекістському гачку, але, наскільки відомо, зіскочив з нього.

Щоб не розсекречувати своїх агентів, чекісти «арештували» й провокаторів — Петра Трохименка-Гамалія, Юхима Терещенка-Завірюху, Василя Балло, Івана Щербака, Олексія Лисенка і Олександра Хайлюка, можливо ще когось. Зрадники і у в'язниці продовжували юдину роботу, прикидаючись «братами по нещастю» та прислухаючись до розмов людей, яких прирекли на смерть.

Масові провали змусили отаманів, що перебували на волі, замислитись, хто ж підвів їх під дурного хату. 8 листопада 1922 р. Платон Черненко висловив упевненість, що арешти «були проведені за вказівками Гамалії, який працює на користь Соввласті» [16, арк. 135].

Пізнє прозріння! Адже саме Чорний Ворон (Черненко) довірився провокатору Трохименку-Гамалії влітку 1922 року, про що свідчить його записка до Здобудь-Волі. «Наша родина росте, — писав тоді Чорний Ворон. — Вам кланяється брат Трохим, який стає нам у великій пригоді». Отой «брат» виявився каїном.

І все ж боротьба тривала. Про це свідчать повідомлення ҐПУ. «Для изъятия Черненко и других, — зазначали чекісти, — вслед за Щербаком отправился отряд милиции в 10 всадников и 6 сотрудников Уездотделения. 13 ноября (1922 р. — Ред.) по донесению нарочного Черненко и Филоненко были обнаружены в хате в с. Варваровке и хата была окружена. Черненко и Филоненко открыли по отряду стрельбу, которая продолжалась полтора часа. С другой стороны население со всех сторон обстреливало наш отряд, в результате чего отряд в панике разбежался. Пользуясь темнотой, Черненко и Филоненко скрылись. 13 ноября выслан дополнительный отряд из 15 всадников с уполномоченным Орловым для изъятия заложников института „ответчиков“ района обстрела. Производится тщательное расследование. Связь с Черненко, Филоненко и другими не утеряна. Сексоты не проявлены. Разработка продолжается» [16, арк. 136].

А ось меморандум Катеринославського губернського відділу ҐПУ: «11/XII — 22 г. в с. Варваровка произошла перестрелка между сотрудниками Криворожского Уотделения ГПУ и бандитами — активистами Черненко (Черный Ворон), Манько Корнеем, Филоненком Иваном и др., но в виду создавшихся обстоятельств, как-то отсутствие боеспособности и недисциплинированность отряда милиции, находящегося в распоряжении сотрудников ГПУ, а также обстрела жителями того же села отряда, вышенаименованым бандитам удалось скрыться, причем, по агентурным сведениям, Черненко в перестрелке был тяжело ранен» [16, арк. 171].

Отак запекло українські хлібороби продовжували боротьбу проти російських окупантів! І це у грудні 1922 року!

Юрій Дроботковський

Тим часом у Лук'янівській в'язниці тривали допити арештованих холодноярських отаманів. На «старого петлюрівського партизана» сотника Юрія Дроботковського, «відомого багатьом органам ҐПУ через свою підпільну діяльність» [15, арк. 101–108], кримінальну справу відкрили ще 18 вересня 1922 року.

Юрій на слідстві поводився сміливо, відверто заявляв слідчим, що активно боровся проти совєтської влади, брав участь у багатьох боях проти червоних. На останньому допиті 16 січня 1923 р. сказав слідчому: «Я — українець-націоналіст і як такий є ворогом совєтської влади… Я активно боровся з совєтською владою, тому що жити з існуючою владою на місцях неможливо…» [16, арк. 27 зв.].

Того ж дня уповноважений 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні Володимир Курський підбив підсумки. У «Висновку у справі № 446/7971» він звинуватив Юрія Володимировича Дроботковського, 26 років, безпартійного, освіта середня, «в участі в контрреволюційній організації і бандитизмі».

Чекіст оригінальністю не вирізнявся. «Гр-н Дробатковський, — писав він, — як виходець із дворянсько-поміщичої родини, після революції, природно, не міг приєднатися до таборуробітників і селян — прихильників Совєтської Влади, а переходить у табір ворогів останньої. Під час зародження Петлюрівщини на Україні (рукою дописано: грудень 1917 р. — Авт.) Дробатковський одразу вступає до її лав і тривалий час працює то в петлюрівських органах, то в петлюрівській армії, беручи весь час активну участь у боях останньої з Совєтськими військами. Після краху Петлюрівщини на Україні і розгрому української армії Дробатковський тікає за кордон і знову з'являється в лавах петлюрівських військ (рукою дописано: в 1920 р. — Авт.), які в той час вели боротьбу з робітничо-селянською Росією (виділено курсивом мною. — Авт.)… По закінченні цієї війни Дробатковський, не встигнувши вдруге втекти за кордон, переховується, то пристроюється, точніше, примазується до Совєтської влади, то знову дезертирує і переходить у табір добровольчеської армії, і навпаки. Будучи все ж переконаним петлюрівцем, запеклим противником Совєтської влади, він, перебуваючи на совєтській службі в 20–21 роках, не стоїть осторонь бандитизму, зв'язується з окремими петлюрівськими бандами (банда Іванова, що оперувала в Катеринославській губернії), надає всіляку допомогу, бере участь у їхній роботі… Весь час Дробатковський тиняється по селах України, кочує з одного міста в інше, зв'язується то з кримінальними, то з політичними бандитами… В цьому останньому періоді (рукою дописано: в червні — липні 1922 р. — Авт.) Дробатковський, переховуючись у районі, найбільш насиченому петлюрівським бандитизмом (Єлисаветградський район), вирішує активно почати боротьбу з Совєтською владою, починає знову шукати зв'язок з Петлюрівськими бандами» [16, арк. 187, 187 зв.].

Далі Володимир Курський пише про співпрацю Дроботковського з отаманом Ґонтою («с вновь народившимся отаманом Гонтой») [16, арк. 187, 187 зв.], з яким разом вербували людей до партизанського загону, здійснювали нальоти, що супроводжувалися «неймовірно жорстокими, звірськими вбивствами». Але «Дробатковський не задовольняється зв'язком з однією бандою і весь час намагається налагодити зв'язок з іншими отаманами банд (отаман Лютий та інші), петлюрівськими підпільними працівниками того району, які гарячково готувалися до збройного повстання проти совєтської влади. Дробатковський всіляко сприяє їм, використовує своє знайомство з деякими співпрацівниками ҐПУ, витягуючи з них провокаційним чином секретні дані (рукою дописано: бандсводки. — Авт.), що стосуються розробки цих банд, передає ці дані отаманам, тим самим надаючи їм можливість безкарно продовжувати свою варварську роботу і виходити з-під ударів червоних частин та органів ҐПУ… Таким чином… видно, — підсумовує Володимир Курський, — що Дробатковський від дня зародження Совєтської влади вів з нею вперту боротьбу, яка полягала в активній участі в армії УНР, участі в повстансько-бандитському русі з метою збройної ліквідації Совєтської влади. Ці злочини передбачені ст. ст. 63 і 76 Кримінального кодексу УССР…» [16, арк. 187 зв., 188].

Справу було передано до Надзвичайної сесії Київського губернського революційного трибуналу. 2 лютого 1923 року вона ухвалила розстріляти Юрія Володимировича Дроботковського — «як українця» [16, арк. 22–25]. Це вже був не перший смертний присуд — ще 1919 року Юрія постановили розстріляти денікінці, але тоді йому вдалося втекти.

І цього разу Дроботковський замислив спробувати щастя.

«В гостях у Лук'яна»

Під час слідства Загородній, Голик-Залізняк, Денис Гупало применшували чисельність своїх загонів, відповідно і своє значення як отаманів, очевидно, щоб не отримати розстрільну статтю. Намагались не розповідати і про те, чого не знали чекісти. Оповідали про «злочини», відомі більшовикам.

Олексій Трохимович ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, козак Чорноліського полку Пилипа Хмари та загону Мефодія Голика-Залізняка, на слідстві більше розповідав про себе, ніж про інших. Оповів, що народився 17 березня 1899 року в с. Єлисаветградка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Сказав, що його мама, робітниця за фахом, мала дочку та ще одного сина. Про батька на допиті не згадував. У графі «партійність» анкети Олексія Добровольського записано: безпартійний, національність — «православний», професія — хлібороб. Закінчив однокласне земське училище. Від 1915 р. служив в економії. Олексій визнав, що був учасником повстання 1920 року і «брав участь у багатьох сутичках з червоними». Партизанив три роки, зокрема в лісі Нерубай. На питання «Чому ви взяли участь у повстанні проти соввлади в 1920 р.?» відповів: «Повстання було загальне, поголовне, тому я брав у ньому участь» [13, арк. 169–170]. Про Завірюху сказав, що він «дуже підняв дух у козаків, обіцяв у недалекому майбутньому загальне повстання» [16, арк. 316].

Тиміш Архипович КОМПАНІЄЦЬ з Єлисаветградки під час слідства говорив не тільки про себе, а й про інших. Виказав 15 козаків загону Дениса Гупала. Оскільки восени 1922 року багатьох повстанців уже не було серед живих, то, можливо, Компанієць називав прізвища вбитих товаришів…

А от підпільник Яків Логвинович ЧЕРКАС (Шатун, Бистрий), 1893 р. н., із с. Новомиколаївка Олександрійського повіту зраджував, як виходить із протоколу допиту, ще на волі — давав на Гупала «сводки в Дмитровське політбюро», тобто ЧК. На слідстві Яків Черкас сприяв розшифровці «вартового списку Гупала», складеного із псевдонімів. Сказав, що Гупало пішов у Чорний ліс, намагаючись уникнути червоної мобілізації 1920 року. З ним було 20 хлопців. Черкас подав і таку інформацію: «Гупало просив нас зробити йому документ — що він є отаманом. Для цього треба була печатка, і її зробив Реміз Іван». Розповів Черкас, що їздив з Голубом до Гамалії, від якого отримував накази для Знам'янської організації і для отаманів. У наказах Гамалія обіцяв, що тих, хто прослужив понад рік, «будуть підвищувати до старшин», а після взяття Знам'янки підпільники стануть у ній «громадянською владою» [13, арк. 135–137].

Черкас переповів такі слова Гамалії: «Буде велике повстання… Все вже готове — є 18 броневиків. В м. Харкові весь штаб наш, штаб корпуса Дибенко теж наш і кавшкола в Елисаветграді, половина дивізії Котовського і частина Примакова — теж наші. Кавалерія Дяченка (петлюрівець) в кількості 2000 чол. — в Гайсинських лісах… Петлюрівські та Врангелівські війська вже на кордоні… (Гамалій) дав мені наказ, що хто зрадить — буде вбитий» [13, арк. 135–137].

Не виявив стійкості на слідстві й Микола Дмитрович ГОЛУБ, секретар Знам'янського українського повстанського комітету. Він розповів, хто входив до його організації та скільки мали зброї (шість пістолетів «Наган» і рушниця).

Зв'язковий Гупала Федір Петрович ЩЕРБИНА (1902 р. н.) із с. Шамівка на слідстві, зокрема, дав такі свідчення: «Гупало сказав, що повинна бути переміна життя, особливо нам, партизанам, бо ми виїдемо на волю і більше не будемо переховуватися у лісі… Як доказ він показував на газети, в яких писалось стосовно Генуезької конференції, де совєтська влада писала, що з нас на цій конференції зідрали сорочку, а на Гаазькій — сдеруть шкіру».

З'ясували чекісти, що агроном Іван Якович ЛЯШЕНКО із Піщаного Броду Первомайського повіту Одеської губернії співпрацював з отаманами Лютим (Черевиком), Ґонтою (Воїновим), Здобудь-Волею і Чорним Вороном (Черненком), надаючи їм свою квартиру для перепочинку чи зустрічей з довіреними людьми. За це його й арештували. Звинувачення стандартне: контрреволюційна діяльність і бандитизм. «Громадянин Ляшенко, — зазначали чекісти, — будучи агрономом, всю свою діяльність проводив у селі. Це йому, як українському шовіністу-петлюрівцю, давало можливість вести на селі серед селян контрреволюційну роботу» [13, арк. 196–197].

Був серед арештованих у справі холодноярських отаманів і дворянин. Леонід Павлович МУШКЕТ походив із потомственних почесних громадян міста Золотоноші. Народився він орієнтовно 1895 року. Навчався в Імператорському технічному училищі. Чекісти називали його «хитрим і розумним чоловіком» [15, арк. 152 зв.].

«Мушкет, українець за походженням та український шовініст за духом, весь час відчував потяг до петлюрівських підпільних кіл. Ще з моменту зародження петлюрівщини на Україні він пішов на службу в петлюрівську армію, служив у галицьких частинах, якими командував полковник Здобудь-Воля… Мушкет переходить на совєтську службу… Активної участі в петлюрівській роботі він до 1922 року не бере. Як спеціаліст-інженер він винайшов турбіну внутрішнього згорання і застосовує її до аероплана, що дає можливість зменшити вагу аероплана в 5–6 разів; потім він винайшов нову вибухову речовину, яка за силою всіх існуючих вибухових речовин перевищує майже в 10 разів; також винайшов спосіб введення повітря в звичайні гранати-лимонки, що збільшує силу розриву (вибуху) у 5–6 разів. Всі ці винаходи, здавалося, мали би бути передані совєтській владі як нові досягнення в області воєнної техніки, але Мушкет, не будучи прибічником останньої, через деяких своїх знайомих знайомиться з капітаном американського міноносця № 242, через якого веде переговори про можливий продаж своїх винаходів американцям чи англійцям» [15, арк. 198, 199]. А взагалі Мушкет прагнув і прагне свої винаходи передати «у розпорядження істинної української влади». Про це він сміливо заявив на слідстві [15, арк. 152 зв.].

Мушкет, очевидно, не довіряв Трохименку-Гамалії. І не спішив виконувати його завдання. «Коли Трохименко приїжджав в Одесу, — давав на слідстві покази Мушкет, — то висловлював велике незадоволення моєю пасивністю щодо завдань, які він давав, (казав), що в Одесі чорт знає що, а ось у Києві справи йдуть чудово, що там навіть на радіостанції працюють „свої люди“… Він запропонував мені працювати в цій ділянці, я відмовлявся, але Трохименко нахабно нав'язував мені роботу» [16, арк. 253, 256].

Чекіст поставив Мушкету питання про Здобудь-Волю. Мушкет визнав, що полковник казав йому, що селянський рух є «єдиною надією на краще». «Як ми не зломимо ворога, — стверджував він, — і не визволимо нашої України з-під того ярма, в яке запрягли його комуністи, то навіки загинемо» [16, арк. 253].

І ще один цікавий штрих. Мушкет розповів, що Здобудь-Воля просив грошей у Шкляра-Сірка, але той не дав, бо у нього самого не було. Здобудь-Воля «Сірка за це не лаяв, а відгукувався про нього як про хорошого державного діяча, толкового чоловіка» [16, арк. 302–304 зв.].

Інший підсудний, Василь Федорович ТКАЧЕНКО, народився 1900 року в с. Єлисаветградка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Козакував від 1920 року. Що можна сказати про нього? Хлібороб, безпартійний, неграмотний. Нерухомістю не володів. 1920 року був мобілізований до Красної армії, звідки невдовзі втік до загону Нестеренка-Орла. Незадоволений отаманом (бо той часто призначав його в караул), перейшов до відділу Ларіона Загороднього. Брав участь у бою біля с. Володимирівка (літо 1921, разом з отаманом Нестеренком), у нальоті на червону кавалерію в с. Шпакова Єлисаветградського повіту (відбили 30 коней), зупиняв потяг Ростов — Київ, бив «продтрибунал» у с. Буда, що під Лебедином. Під час слідства видав селянина Дубину з хутора Білявка Єлисаветградського повіту, який інформував партизанів. Назвав прізвища повстанців Дибенка і Коханенка із загону Нестеренка-Орла, які кепкували над ним за те, що служив у Красній армії, дражнили, що Махно розбив його частину.

ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ сказав на допиті, що насправді його прізвище БЛОХА, звати Костем Яковичем. Народився 10 січня 1875 р. в козацькій родині станиці Кримська Таманського відділу Кубанського козацького війська. Закінчив Ярославську гімназію та Чугуївське юнкерське училище. Під час Світової війни командував батальйоном піхоти 25-го стрілецького полку. Вже на початку війни потрапив до німецького полону. В 1914–1918 роках перебував у таборі Зальцведель, де виявив себе як організатор українського життя. 1918 року став командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. 1920 року командував бригадою УГА. Брав участь в антиросійському підпіллі на півдні України, зокрема у Тирасполі. 1922 року став начальником штабу отамана Чорного Ворона (Черненка). Військове звання — полковник Армії Української Держави.

В ув'язненні час спливає повільно. Щоб підняти життєвий тонус і забути на час, в яку халепу вскочив, Костянтин Блоха вирішив написати драму в п'яти діях. Але не було ні паперу, ні чорнила, тюремна ж влада не реагувала на прохання. Здобудь-Воля чомусь вирішив, що йому допоможе повноважний представник ҐПУ в Правобережній Україні Юхим Євдокимов. У листі до нього Здобудь-Воля просив олівці, перо і чорнило. Писав російською, але постійно вискакували літери «і» та «ї», українські слова, українські звороти, наприклад «поехал до Николаева», «вимагали» тощо [16, арк. 80].

Чекаючи на олівці і перо, кубанець почав називати прізвища. Під час одного з допитів він видав козаків і старшин отамана Чорного Ворона (Черненка): Захара Довгаля, козака Кітка з Устинівської волості, Йосипа Одуда із с. Очеретине, зв'язкового Прусенка з с. Варварівки, старшин Купріяна і Йосипа, підпільника Григорія («горбатого») [16, арк. 50–51, арк. 60]. Зрозуміло, що серед прізвищ могли бути псевдоніми, а також прізвища тих, хто вже загинув. Дав кубанець і характеристику Чорному Ворону та Василеві Шкляру-Сірку.

Кримінальну справу на Костя Здобудь-Волю було вирішено об'єднати зі справами чорноліських отаманів. Як і їх, полковника звинувачували «у бандитизмі і організації збройного повстання проти Совєтської влади» [16, арк. 50–51, арк. 190].

Чекісти називали Здобудь-Волю петлюрівцем, а він був переконаним гетьманцем, противником Петлюри. Чи страждав він від такої назви? Чи вже було байдуже?

У «Висновку у справі № 85/234» говорилося: «Вже тут, перебуваючи за ґратами в тюрподі КОҐПУ, Здобудь-Воля зовсім не розкаявся в своїх злочинах, а продовжує ще свою брудну (в оригіналі — гнусную. — Авт.) працю проти Совєтської влади. Через арештованого Кузнєцова, який мав звільнитися, передає листи „Петлюрівському діячу“ Левицькому, жінці і Чорному Ворону». У листі до жінки — Марії Антонівни, яка напередодні арешту чоловіка народила йому ще одного сина, Кость із Лук'янівської в'язниці писав: «Марися, голубка! Не вбивайся! — Тобі все скаже Вася Кузнєцов — не бійся, це мій брат: я сидів з ним вкупі в одній камері у в'язниці. Прийми його і устрой якомога. Він не потребує витрат, бо знає, що ти голодна і боса! — Головне душею!! Укажи йому, де живе Фергарт (далі нерозбірливо. — Авт.). Не сумуй! Жаль, що я не зробив те, що хотілося зробить — їхать до Харкова! — Моя така доля! За люд кладу душу! Але ж вірю, що правда переможе! Як ти там, моя бідна? О, Господи! Дітки мої малюсінькі (далі нерозбірливо. — Авт.), нещасні й та безталанні. Я вірю, що люде і мене зрозуміють. Терпи! — Цілуй всіх! Бережи себе і діток! Мене знаєш, я піду за правду, хоч зараз, на смерть! Прийми В. Кузнєцова. Тепер вір. Не бійся. Хай він поживе у нас. — Кость, батько».

Як видно, Здобудь-Воля погано розбирався у людях — «брат» Вася Кузнєцов виявився сексотом, і листи, передані через нього, потрапили до чекістів. Через цього Васю і теща Здобудь-Волі потрапила до в'язниці, залишивши дочку з двома малими дітьми в голодній Одесі.

«Таким чином, — гортаємо далі сторінки „Висновку у справі № 85/234“, — з усього сказаного видно, що Здобудь-Воля… майже від самого існування Совєтської влади на Україні, а особливо з початку 1921 р., будучи палким ненависником останньої, весь час вів з нею безперервну боротьбу… Вказані вище злочини передбачені ст. ст. 58, 62, 76 1-ї глави УК УССР» [16, арк. 50–51, арк. 60].

4 січня 1923 року під час останнього допиту Ларіон Загородній звернувся до уповноваженого контррозвідувального відділу з пропозицією виявити Наддніпрянський загін Нагірного та розкрити Єлисаветградську підпільну організацію. Але, щоб зробити це, говорив отаман, треба, аби його, Загороднього, випустили з в'язниці, дали загін — хоча би 6–7 чоловік на конях (до складу якого, напевно, мали увійти Залізняк, Гупало та інші арештовані друзі) — та можливість поїхати до Кам'янки, а звідти до кравця, який проживає неподалік с. Красносілка. Наміри Загороднього обдурити ЧК інакше як наївними не назвеш.

Справи отаманів та козаків було передано на розгляд Надзвичайної сесії Київського губернського трибуналу.

Висновок чекістів

16 січня 1923 року слідство у справі холодноярських отаманів було закінчене. Підсумки підбив уповноважений 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні Володимир Курський. Назва документу — «Висновок у справі 446-/7971 від 16 січня 1923 року на громадян Завгороднього Ларіона Захаровича, Голика-Залізняка Мефодія Фоковича, Гупала Дениса Мусійовича, Компанійця Тимофія Архиповича, Ткаченка Василя Федоровича, Добровольського Олексія Трохимовича, за звинуваченням у бандитизмі, організації та участі у збройному повстанні проти Совєтської влади».

«Дело возникло при следующих обстоятельствах, — писав Володимир Курський. — С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.

С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии во время улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения и (неясно. — Авт.) зверства.

Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего — Компаниец и два их помощника — Добровольський и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918–19 гг., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей.

Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались, партизанские отряды уничтожались и рассеивались красными войсками. Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из под удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.

4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье и местным органам удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.

Перечислить все случаи варварской разрушительной работы отаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников — Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным, ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие „подвиги“, совершенные ими в течении столь длительного периода».

Заключение по делу № 446/7971

«1923 года января 16 дня я, уполномоченный III отд. Управления Полномочного Представителя ГПУ на Правобережье Украины, Курский Владимир, рассмотрев дело № 446/7971 гр. Завгороднего Илариона Захаровича, 25 лет, происходящего из крестьян с. Кошарка Златопольськой волости Чигиринского уезда Кременчугской губернии, беспартийного, быв. прапорщика, под судом и следствием не состоял…

1. Ат. Завгородний с начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу… Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба… Наиболее яркими моментами бандитской деятельности Ат. Завгороднего можно считать следующие:

Бой с Красными войсками под с.с. Тылиткой, Хайновкой, Пастырским, аналогичные бои под с.с. Бовтышка и Разумовка в марте 21 г., налет и разграбление с. Матвеевка, захват 35 лошадей, бой с красными войсками под Лебединским монастырем в марте 1921 г., непрерывные бои с красными частями в апреле 22 г., остановка и ограбление поезда между ст. Цыбулево и Фундуклеевкой, сопровождавшиеся зверскими убийствами, в апреле 22 г., аналогичный налет и разграбление поезда на тех же станциях — в мае 22 г., остановка и ограбление поезда на ст. Хировка — в июне 22 г., налет на с. Федварь, грабежи и убийства в этом селе — в июле 22 г., остановка и разграбление поезда на ст. Фундуклеевка в августе 22 г., целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов — вот вкратце „революционная“ деяльность атамана Завгороднего…

2. Ат. Зализняк-Голик, после разгрома петлюровской армии, где он выслужился за „боевые заслуги“ в борьбе с Сов. властью до чина штабс-капитана (насправді хорунжего. — Ред.), удирает домой и сразу вливается в бандитский отряд Хмары, вместе с которым долго оперирует и производит разрушительную работу, совершая налеты, грабежи и целый ряд зверств в этом же районе, где и Завгородний. В отряде Хмары он, помимо всего, ведет организационную работу по созданию сельских и волостных повстанкомов с целью поднятия восстания против Советской власти. Как способный организатор и атаман, Зализняк в отряде Хмары долго не остается, организовывает свой самостоятельный отряд, отделяется от Хмары и продолжает свой дикий разгул.

Во время русско-польской войны Зализняк снова соединяется с отрядом Хмары и рядом других атаманов этого района, с которыми и принимает участие в Знаменском восстании в 1920 г. Точно так же, как и Завгородний, Зализняк то действует самостоятельно, то вливается в более сильные бандитские отряды, с которыми совершает ряд более варварских „подвигов“, чем Завгородний. После ряда разгромов бандитских отрядов того района Зализняк собирает свои остатки, соединяется с отрядами Завгороднего и Гупало, с которыми и продолжает свои операции до момента ареста.

Вот краткий перечень бандитских подвигов ат. Зализняка: Бой с Красными частями под ст. ст. Цыбулево, Знаменка — в сентябре 1920 г., под с. Цветная — в октябре 20 г., налет на ст. Каменка, грабеж и убийство на этой станции — в апреле 21 г., бой с Красными частями под Черкасами — в мае 21 г., налет и разграбление Сах. Завода в районе Грушевки — в апреле 21 г., непрерывные бои с Красными частями с июня 21 г. по август 22 г., нападения на поезд и разграбление его в районе ст. Цибулева, сопровождающееся убийствами, и вторичный налет на эту же станцию в апреле 22 г., нападение и ограбление поезда на ст. Фундуклеевка в мае 22 г., аналогичное разграбление поезда на ст. Треповка в июле 22 г., налет и убийства на ст. Треповка, в то же время остановка и разграбление пассажирского поезда в районе ст. Хировка в августе 22 г. и целый ряд кошмарных, неслыханных зверств в течение 4-х лет» [13, арк. 193–194 зв.].

Подібні висновки Володимир Курський зробив і щодо Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка та Олексія Добровольського. Нічого доброго ухвала Курського не віщувала.

«Таким образом, из всего вышеизложенного видно, что перечисленные выше обвиняемые почти с самого начала существования Советской власти на Украине активно боролись с ней, совершая огромное количество тягчайших преступлений, выразившихся:

1) в организации и участии в вооруженном восстании протии Советской власти;

2) в организации и участии в бандитских отрядах, грабежах, налетах, остановках поездов, разграблениях советских хозяйств, сахзаводов, ссыппунктов, массовых зверствах, убийствах советских и партийных работников.

Преступления эти предусмотрены ст. ст. 64, 65, I частью, 75 ст., I частью, 76 ст. Уголовного Кодекса УССР, а посему ПОЛАГАЛИ БЫ дело вместе с личностями обвиняемых — ЗАВГОРОДНЕГО, ЗАЛИЗНЯКА-ГОЛИКА, ГУПАЛО, КОМПАНИЕЦ, ТКАЧЕНКО и ДОБРОВОЛЬСКОГО передать для судебного разбора и определения меры наказания в Чрезвычайную Сессию Киевского Губревтрибунала, согласно существующих на сей счет законоположений.

Уполномоченный (підпис Курського).

СПРАВКА: обвиняемые содержатся при Тюрподе КОГПУ.

НАЧ. КРО (підпис Ніколаєва).

СОГЛАСНЫ: НАЧ. СОЧ (підпис Горожанина).

УТВЕРДЖАЮ: ПП ГПУ Правобережья (підпис Євдокимова)».

[13, арк. 193–194 зв.].

«Непримиримый враг советской власти»

Сформулювали чекісти і висновок у справі Григорія Федоровича Яковенка. «Будучи убежденным петлюровцем… — зазначали вони, — (Яковенко) начинает вести партизанско-повстанческую работу. Вступает в петлюровскую армию и принимает активное участие во всех боях против советских войск… Свою работу Яковенко проводит то в Киевской губернии, то в Николаевской, то в других губерниях Украины. К началу 1921 г., в самый разгар петлюровщины, когда вся Украина была покрыта густой сетью подпольных петлюровских повстанческих комитетов, организаций, располагавших значительными повстанческо-бандитскими отрядами, Яковенко конспиративно пробирается в Елисаветградский район и совместно с рядом других видных петлюровских работников — Левченко, Яршенковским и др. организовывает в Елисаветграде подпольную повстанческую группу, которая была тесно связана с Екатеринославским повстанческим комитетом и через последний — с самым крупным бандитско-петлюровским гнездом — знаменитым Холодным Яром.

Помимо этого, их организация была связана непосредственно с закордоном, начальником Пивденной группы — ген. Гуляй-Гуленко (правильно: Гулий-Гуленко. — Ред.)… После разгрома Екатеринославского Губповстанкома и — как следствием отсюда — Елисаветградской организации Яковенко, спасшись от ареста, пробирается в Холодноярский район Кременчугской губернии, связывается с членами Холодноярского повстанкома Дегтярем, Атаманенко, Наливайко и Тараном, некоторое время работает в бандитском отряде Нестеренко, прибывшего от петлюровского закордонного центра, впоследствии на съезде всех повстанческих организаций Холодного Яра и перевыборах Повстанкома Яковенко выбирается в члены Холодноярского повстанкома, в котором принимает деятельное участие до момента разгрома последнего…

Для того чтобы охарактеризовать деятельность Яковенко, необходимо несколько остановиться и охарактеризовать состояние Холодноярского района к тому моменту.

В силу своих природных условий Холодноярский район с прилегающими к нему лесами представлял из себя кипящий котел петлюровского бандитизма. Вокруг Холодноярского повстанкома группировалось громадное количество повстанческо-бандитских отрядов, которые по директивам закордонного петлюровского штаба производили разрушительную варварскую работу, совершая налеты, грабежи, разрушение железнодорожных путей, остановку поездов и массовые убийства. Работа их, в общем и целом была направлена к подтачиванию устоев Советской власти и попыток свержения ее путем неоднократно поднимавшихся в этом районе вооруженных восстаний. После широкого разгрома целого ряда петлюровских повстанческих комитетов и организаций, произведенного органами ГПУ, знаменитый Холодный Яр (в силу тех же условий, указанных выше), Холодноярский повстанком с его бандитскими отрядами продолжал свое существование. Одно время Холодноярский Повстанком принял на себя общее руководство повстанческими организациями всей Украины, проводившими на территории последней аналогичную, не менее варварскую работу. Во всей этой „прелестной“ работе, стоившей массы крови рабочим и крестьянам Советской России (виділено курсивом мною. — Авт.), самое активнейшее участие принимал Яковенко, руководя и вдохновляя эту работу…

После разгрома Холодноярского повстанкома и частичной ликвидации бандитизма в этом районе часть петлюровских „рыцарей“ попадает к нам в руки, часть сдается на милость советской власти, но Яковенко, как непримиримый враг последней… чувствуя за собой целый ряд тягчайших преступлений, решает в руки советской власти не сдаваться и, спасшись от ареста, вновь перебирается в Елисаветградский район, уходит в глубокое подполье, прекрасно законспировывается и начинает ждать нового удобного момента с целью, быть может с еще большей энергией, начать новую борьбу с Сов. властью… Лишь при окончательной ликвидации бандитизма в Елисаветграде и Холодноярском районе, произведенной Полномочным Представительством ГПУ в августе месяце 1922 г., в числе других видных петлюровских атаманов и деятелей удалось арестовать и Яковенко.

Таким образом, из всего вышеизложенного видно, что Яковенко в течение всего периода существования Сов. власти на Украине являлся ярым ее противником, все время вел с Сов. властью непрерывную борьбу… Все изложенные выше преступления предусмотрены ст. ст. 58, 63 и ч. 1 76-й УК УССР…» [13, арк. 191–192 зв.].

Що казати, високу оцінку дали вороги козакові з Прилуччини Григорію Яковенку! «Способный организатор-подпольник… Прекрасный конспиратор… Большой стаж подпольщика, великолепная конспирация…. Искусно агитировал крестьян… Непримиримый враг советской власти… Ярый противник… Непрерывная упорная борьба с Советской властью…»

Справу Григорія Яковенка передали на розгляд Надзвичайної сесії Київського губернського революційного трибуналу.

«Завершуючи опис свого життя і праці, — підсумовував Григорій Яковенко, — додаю, що, вважаючи себе чесним селянином, люблячи селян, віддав їм все життя, добробут родини. Я жив їхнім життям, знав їхні проблеми, психологію і разом з ними повстав проти уряду, який не рахувався з ними» [16, арк. 362].

Обвинувачення

18 січня 1923 року холодноярським отаманам висунули офіційне обвинувачення в бандитизмі, організації та участі у збройному виступі проти «советской власти» (ст. ст. 58, 64, 65, ст. 75, ч. 1 і ст. 76, ч. 1), а 24 січня — обвинувальний висновок. Цією ухвалою справу холодноярських отаманів «судді» об'єднали зі справами на Костянтина Здобудь-Волю, Івана Ляшенка, Григорія Яковенка, Юрія Дроботковського та Леоніда Мушкета.

«Обвинительное заключение. 1923 г. января 24-го дня. Я, уполномоченный КРО ПП ГПУ, рассмотрев следственный материал по обвинению гр. гр. Завгороднего Илариона Захаровича, Голика-Зализняка Мефодия Фокича, Гупала Дениса Моисеевича, Компанийца Тимофея Архиповича, Ткаченко Василия Федоровича, Добровольскаго Алексея Трахимовича, Здобуть-Воля Константина Яковлевича, Ляшенко Ивана Яковлевича, Яковенка Григория Федоровича, Дробатковскаго Юрия Владимировича и Мушкета Леонида Павловича, обвиняющихся в организации вооруженного низвержения Сов. Власти, НАШЕЛ:

Летопись революции на Украине полита кровавыми страницами, вписанными в неё руками активных антиреволюционных социальных групп. Объединённые общим чувством ненависти к новым формам общественнаго строя, эти группы направили свою энергию к разжиганию восстания против революционной власти, помимо восстаний, носивших, в общем и в целом эпизодический характер, их внимание было направлено к созданию постоянных активных ядер, дисциплинированных и сплочённых, находящихся под руководством более или менее выдающихся организаторскими и военными способностями к.-р. деятелей. Условия украинской действительности сделали этот вид борьбы — широкое применение и развитие партизанскаго, бандитскаго движения — преобладающим видом, развитие бандитскаго движения носило такой стремительный и серьезный характер, что был период, когда Украина стала ВАНДЕЕЙ русской революции. Но даже на этом фоне, на фоне бешеного бандитского разгула, захлёстывавшего государственный аппарат, выделялись отдельные очаги, игравшие роль идейных, политических и тактических центров повстанчества. Эти центры вдохновляли повстанчество на дальнейшую борьбу и руководили его во всех отношениях. Из числа этих центров особенно выдаётся пресловутый Холодный Яр, который в результате своей долгой и упорной борьбы стал в глазах к.-р. элементов символом борьбы против сов. власти. Бывали моменты, когда Холодный Яр представлял собой жёлто-блакитный остров среди бушующего моря гражданской борьбы, располагая огромными, хотя и не организованными, вооруженными силами. В процессе революционного строительства было сломлено сопротивление к. о. р. сил. Постепенно, один за другим, стали уничтожаться главные опорные пункты украинского бандитизма. Наконец они исчезли. Как и следовало ожидать, наиболее упорно боролись за своё существование именно очаги повстанчества. Один за другим сдавали свои позиции. И только Холодный Яр продолжал держать знамя восстания.

К началу 1922 года украинского бандитизма как факта государственного значения уже не существовало. Исключением являлся район Холодного Яра, где он проявлял себя во всей красе. Все повстанческие заповеди свято блюлись холодноярскими атаманами. Террор и разрушение по-прежнему стояли в порядке дня и проводились с чрезвычайной интенсивностью. В районах, прилегающих к Холодному Яру, бандиты чувствовали себя как нельзя лучше, и в средине 22 г. обстановка внутреннего фронта на грани Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губ. напоминала время расцвета повстанчества. К этому времени в Знаменском и Елисаветградском районах оперировали банды Завгороднего, Зализняка-Гупало и Черного Ворона, общей численностью 120 сабель, при пулемётах, обладающие весьма значительной активностью. Помимо этого, указанные банды располагали большими потенциальными силами в виде подпольных ячеек, организаций, повстанкомов и таемных сотен. Все эти скрытые кадры усиленно готовились к выступлению, дожидаясь момента всеобщего восстания, с тем чтобы по общему сигналу подняться и стать в ряды действующих банд. Чрезмерная насыщенность этого района к.-р. элементами и высокая активность бандитизма заставили ПП обратить внимание на район Холодного Яра с его уцелевшими последними могиканами бандитизма и контрреволюции старой формации и тактики. Туда была брошена сильная ударная группа, которой после длительной разработки были достигнуты следующие результаты: выявлен и снят ряд существующих к.-р. повстанческих организаций, ликвидировано бандитское подполье, целиком захвачена группа лесных атаманов, и частично арестована группировка степных атаманов» [16, арк. 295, 295 зв.].

Росіяни, як завжди, перебільшували: не всіх отаманів-лісовиків вони арештували на інсценізованому «з'їзді» у Звенигородці, а захоплення степових отаманів фактично зірвалося. Як би там не було, але московська «правда» перемагала. Москва судила, а не ми її.

Вирок

2 лютого 1923 року, як впали сутінки, почала роботу Надзвичайна сесія Київського губернського революційного трибуналу. Головними дійовими особами були голова трибуналу Іванов, члени Міхеєнко і Горожанин, секретар Фріновський. Далі про цю подію — мовою протоколу № 21.

«Февраля 2 дня, 1923 года, Чрезвычайной сессии Киевского губернского Революционного Трибунала в закрытом заведении в составе председателя тов. Иванова, членов т. т. Михеенко и Горожанина, при секретаре гр. Фриновском слушал дело по обвинению гр. гр. Завгороднего Илариона Захаровича, 25-ти лет, Гупало Деониса Мойсеевича, 25-ти лет, Зализняк-Голик Мефодия Фокича, 26-ти лет, Компаниец Тимофея Архиповича, 25-ти лет, Ткаченко Василия Федоровича, 23-х лет, Добровольского Алексея Трофимовича, 25-ти лет, Здобуд-Воля Константина Яковлевича, 47-ти лет, Ляшенко Ивана Яковлевича, 30 лет, Дроботковского Юрия Владимировича, 26-ти лет, Яковенко Григория Федоровича, 30-ти лет, и Мушкет Леонида Павловича, 28-и лет, в бандитизме и вооруженном восстании против Сов. власти.

2-го февраля в 17 час. начинается заседание Чрезвычайной сессии. Председательствующим оглашён обвинительный акт, секретарём были даны справки о вручении всем обвиняемым обвинительного акта своевременно. Трибунал ознакомился со следственным материалом и вещественными доказательствами по делу.

Передопрошенный обв. Завгородний Илларион показал: обвинение предъявлено. Виновным себя признаёт, в старой армии имел чин прапорщика, в банде с 1919 года, вначале в банде Дорошенка, потом в банде Грызло, потом в отряде Кваши взводным командиром. Собственную банду организовал в 1921 году в количестве 175 человек кавалерии, 13 пулеметов и 50 человек пехоты, имел связь с закордоном через Бондарука. Находился в подчинении Орла-Нестеренка, в 1922 году имел свою банду и исполнял приказания Орла-Нестеренка, имел связь с Нагирным, Чёрным Вороном и Хмарой. Революция застала в Москве, (где) лежал в лазарете.

Передопрошенный обв. Зализняк-Голик Мефодий Фокич показывает: обвинение предъявлено, виновным себя признаёт. Бывший хорунжий петлюровской армии. Был арестован весь отряд, и Зализняку удаётся бежать. На вопрос председательствующего: сколько было бандой убито человек, подсудимый отвечает — не могу сказать.

Передопрошенный Гупало Деонис Моисеевич, 25-ти лет, показывает: в старой армии был рядовым, при свержении гетьмана вступил добровольцем в петлюровскую армию. Во время Знаменского восстания в 1920 году вступил в отряд Хмары. Сначала был рядовым, а потом взводным. С красными частями столкновения имели раз сто. Цель вступления в отряд — политическая, за национальные права, за УНР. Арестован с оружием в руках.

Передопрошенный Компаниец Тимофей Архипович, 25-ти лет, малограмотный, в старой армии был ферверкером (фельдфебелем. — Ред.), был вооружен карабином, двумя револьверами, бомбой и шашкой.

Передопрошенный Добровольский Алексей Трофимович, 23-х лет, виновным себя признаёт, арестован с оружием в руках, находился в банде Зализняка и принимал активное участие во всех налётах и боях этой банды.

Передопрошенный Здобуд-Воля Константин Яковлевич, 47-и лет, виновным себя не признаёт. Между прочим, показывает, что имел связь с атаманом банды Ивановым и давал согласие содействовать таковому, а также знал бандита Черненка, коменданта банды Иванова. Во время показаний и ответов Здобуд-Воля путается. После поражений банды Иванова подсудимый связывается с Чёрным Вороном и вступает в его банду и совместно с ней ведёт подготовку налётов на красные части.

Передопрошенный Яковенко Григорий Федорович показывает: в старой армии служил в чине штабс-капитана. При Петлюре был особоуполномоченным военного министерства. Совместно с другими петлюровцами организует повстанческую группу, тесно связанную с Екатеринославским повстанкомом, Холодным Яром и закордоном. Виновным себя признаёт.

Передопрошенный Мушкет Леонид Павлович, 28-и лет, виновным себя признаёт. На предложение Здобуд-Воли принять участие в повстанческой работе даёт своё согласие.

Передопрошенный Дробатковский Юрий Владимирович, 26-ти лет, виновным себя признаёт. С момента зарождения украинской контрреволюции подсудимый сразу вступает в её ряды и долгое время работает в петлюровских органах и армии, принимая активное участие в боях с советскими войсками. Вместе с армией УНР подсудимый отступает за кордон и вновь появляется на Украине во время наступления петлюровско-польских войск на Сов. Россию. По окончании этой войны подсудимый, не успев бежать, переходит в подполье и с этого момента, кочуя по Украине, связывается то с уголовными, то с политическими бандитами, совместно с которыми совершает вооруженные грабежи и налёты.

Передопрошенный Ляшенко Иван Яковлевич, 30-ти лет, в предъявленном обвинении виновным себя признаёт в не доносительстве сов. власти о врагах и вредного элемента. Имел связь с атаманами Лютым, Гонтой, Черненко и другими через знакомого петлюровского подпольника Ильенко, а также имел связь с петлюровским подпольником Здобуд-Волей.

Передопрошенный Ткаченко Василий Федорович, 23-х лет, виновным себя признаёт. В 1921 г. (1920 р. — Ред.) вступает добровольно в Красную Армию, впоследствии уходит и вливается в банду атамана Нестеренко-Орла и до момента разгрома этой банды принимает участие во всех бандитских налётах, грабежах и убийствах, совершавшихся этой бандой. В начале 1922 года вливается в банду Завгороднего, являясь активным участником всей разбойничьей бандитской работы атамана Завгороднего.

Все подсудимые давали разъяснения трибуналу по интересующим его обстоятельствам дела, подтвердив в общем прежние показания, данные ими на предварительном следствии. Секретарём были даны справки по ряду вопросов. Председательствующий объявил судебное следствие по делу законченным, после чего трибунал 2-го февраля в 23? часа удалился на совещание. " " — 23 г. в " " часов был оглашен председательствующим приговор и разъяснен срок и порядок обжалования.

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ ИВАНОВ

СЕКРЕТАРЬ ФРИНОВСКИЙ

ПОСТАНОВИЛИ

Обвинительное заключение Следователя тов. Курского в отношении всех обвиняемых — утвердить. Дело назначить к слушанию на 2-е февраля, свидетелей по настоящему делу не вызывать в силу мотивированного постановления распорядительного совещания по настоящему делу от 31 января сего года — настоящее дело слушать при закрытых дверях и в отсутствии сторон, допустив в зал суда лиц, кои пользуются персональным доверием суда.

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ — ИВАНОВ,

ЧЛЕНЫ — МИХЕЕНКО, ГОРОЖАНИН,

ГУБ. ПРОКУРОР — МИХАЙЛИК,

СЕКРЕТАРЬ — ФРИНОВСКИЙ».

[16, арк. 300].

Тієї ж ночі окупанти ухвалили смертний вирок отаманам Ларіону Загородньому, Мефодію Голику-Залізняку, Денисові Гупалу, Юрію Дроботковському, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Тимофію Компанійцю, Іванові Ляшенку, Василеві Ткаченку та члену Холодноярського повстанського комітету Григорію Яковенку. Патріотичну діяльність інженера Леоніда Мушкета кати оцінили в 10 років ув'язнення і три роки позбавлення прав після відбуття покарання, термін ув'язнення рахувати від 27 вересня 1922 року.

У вироку було також зазначено, що амністію, оголошену до 5-ї річниці Жовтневої революції, до засуджених, як таких, що скоїли «тяжкі контрреволюційні злочини», не застосовувати [16, арк. 304 зв.].

Вирок партизанам оголосили в камері та запропонували поставити підпис, що вони ознайомилися.

«Прощайте!»

В останнідні свого перебування на білому світі уродженець с. Єлисаветградка Мефодій Голик-Залізняк написав у віршованій формі лист до України та своїх рідних. У цій сумній сповіді немає й тіні розкаяння чи жалю, що він, захищаючи Батьківщину, доборовся до краю.

[14, арк. 17–18].

Хоч і прощались отамани з Батьківщиною, все ж з думкою про смерть не змирились і готувалися спробувати щастя у бою. Про цей бій свідчить рапорт заступника повноважного представника в Правобережній Україні Михайла Фріновського.

«Полномочному представителю на П/Б Украине и начальнику Киевского отдела ГПУ… — закарлючував він. — Рапорт. В 8 часов 30 минут 9-го февраля с/г кр-цем внутреннего караула места заключения был подан обычный утренний кипяток в камеру № 1, где находилось 14 человек, приговоренных чрезвычайной сессией КГРТ к высшей мере наказания. Вырвав из рук кр-ца кипяток, один арестованный облил им кр-ца, завладел его револьвером, выбежал из камеры. Отступая, кр-ц поднял тревогу. В это время остальные арестованные проникли из камеры в коридор, оттуда в канцелярию Тюрпода, где вооружились находившимися там 5 винтовками и открыли стрельбу из верхнего и нижнего этажа Тюрпода. Завязалась стрельба между караулом, своевременно вызваным, и злоумышленниками.

Прибыв экстренно на место происшествия, мною был отдан приказ расстреливать арестованных при первой (же) попытке к побегу. Двое арестованных через верхние окна проникли во двор Тюрпода и бросились бежать, но были тут же убиты на повал. В результате перестрелки оказалось: убит кр-ц 99 Дивизиона тов. Абросимов и ранены кр-цы того же дивизиона Лисин, Семедянкин и Беспамятный. Ранен надзиратель ПП и КОГПУ тов. Щербак.

Убиты следующие арестованные при попытке уйти из Тюрпода.

1) Добелас-Панок Эдуард Юрьевич.

2) Пичкулич Петр Петрович.

3) Жуковский Семен Иванович.

4) Пашков Павел Иванович.

5) Заяц Иван Никифорович.

6) Гуменюк Иосиф Павлович.

7) Ранцев Григорий Маркович.

8) Левицкий Иван Иванович.

9) Захаров Сергей Павлович.

10) Левицкий Федор Иванович.

11) Татищев Сергей Сергеевич.

12) Мельник Иван Васильевич.

13) Данилевич Семен Захарьевич.

14) Листопад Илья Трофимович.

15) Красниченко Григорий Харитонович.

16) Ножин Михаил Андреевич.

17) Петренко Дмитрий Иосифович.

18) Певнев Григорий Харитонович.

19) Якубовский Михаил Иванович.

20) Петриковский Николай Адамович.

21) Погуляшенко Петр Ильич.

22) Калитюк-Гейша Григорий Константинович.

23) Завгородний Илларион Захарьевич.

24) Голик-Зализняк Мефодий Фокич.

25) Компаниец Тимофей Архипович.

26) Добровольський Алексей Трофимович.

27) Здобут-Воля Константин Яковлевич.

28) Цап Василий Дмитриевич.

29) Опока Николай Иванович.

30) Турок Михаил Степанович.

31) Гаевой-Грисюк.

32) Дробатковский Юрий Владимирович.

33) Ляшенко Иван Яковлевич.

34) Черкас Корней Тимофеевич.

35) Куница Михаил Антонович.

36) Гупало Денис Моисеевич.

37) Олейник Григорий.

38) Куценко.

Начальник ОАЧ (організаційно-адміністративної частини. — Ред.) (підпис Фріновського). 10.02.23 года. С подлинным верно: (підпис). (Печатка Народного комісаріату внутрішніх справ)» [16, арк. 316].

У списку немає прізвищ Григорія Яковенка та Василя Ткаченка. Яковенко загинув у Лук'янівській в'язниці ще 6 лютого за нез'ясованих обставин — його задушили [16, арк. 23, 24], а Василь Федорович Ткаченко помер за дві години перед розстрілом, призначеним на 15 лютого.

Серед загиблих, окрім відомих нам осіб, насамперед звертають на себе увагу імена отаманів Сергія Захарова та Івана Гайового-Грисюка, а також братів-галичан — знаменитих січових стрільців Миколи Івановича Опоки та Михайла Степановича Турка.

Останній бій повстанців та січових стрільців закінчився поразкою, але вони зустріли смерть по-козацьки — без страху, зі зброєю в руках!

І ми пишаємося цим!

Продовження боротьби

Навесні 1923 року знову заворушилися лісовики. Дехто повертався після зимового перепочинку на території польської держави. Так, у квітні перейшли Збруч відділи Івана Трейка й Оверка Куравського (обидва подалися на Київщину), Луки Костюшка (пішов на Волинь) та Якова Гальчевського (збирався працювати на Поділлі). Гальчевський очолював штаб із двадцяти добре озброєних чоловік. Серед них були отамани Семен Хмара-Харченко та Яків Голюк, досвідчені старшини Григорій Кохан і Микола Карабчевський. Гальчевський мав намір відновити не тільки підпілля, а й активні загони й на осінь підняти повстання.

17 червня перейшов Дністер Юрко Тютюнник, який ще не втратив надії перемогти в боротьбі… У лісах Черкащини ожили загони отаманів Чорного Ворона, Садового, Шпильового, Коваленка, братів Блажевських. Лісовими стежками Волині рейдували терористичні групи отамана Петра Філоненка. Ожив і Чорний ліс. У травні, за даними військового командування, в Україні діяло 36 партизанських загонів. Але ця інформація неповна, адже не всіх лісовиків окупанти взяли на облік.

Не заспокоювалося і Криворіжжя. Підростало нове покоління, яке рвалось до бою. Ось один фрагмент з історії.

Ще в січні 1923 року в Ерастівському сільськогосподарському технікумі, що в с. Комісарівка, «виник петлюрівський осередок, що поставив собі за мету повалення існуючого в Україні ладу». Спочатку організація мала характер нелегального гуртка з вивчення української історії та літератури. Ініціаторами його створення були студенти технікуму Лавро Малий та Іван Котляров. Вони й почали обережно вербувати до підпільного осередку товаришів та родичів. Залучили студентів Олексія Косяненка, Костянтина Дехту, Конона Малого та Василя Родіоновича Полового. «Щоб легше було працювати і залишатися непоміченими», Лавро Малий та Іван Котляров вступили до комсомолу [15, арк. 223].

У бібліотеці технікуму Василь Половий знайшов «петлюрівську літературу», яку хлопці взялися вивчати, і жовто-блакитний прапор, «находящийся там со времени существования в Техникуме „Громады“ при Петлюре» [15, арк. 223].

Олексій Косяненко написав відозву «До селян», в якій закликав хліборобів «прокинутися від довгої сплячки до національного відродження». Для розмноження й поширення відозви планувалося відрядити одного з членів організації до Катеринослава з метою придбати шапірограф. Але через відсутність коштів намір залишився наміром — листівку не було поширено [15, арк. 223].

Тим часом до підпільників пристав студент Олексій Бугаєнко. Запропонували вступити до організації і Миколі Жуку. Комусь із хлопців стало відомо, що студентка Глафіра Литвин («националистка-украинка») разом зі своєю сестрою Мариною Литвин була у Степовій дивізії Костя Блакитного та в інших повстанських загонах, що в 1918–1920-х роках діяли у Верхньодніпровському повіті. Завербувати її до організації доручили Василеві Половому. На його пропозицію Глафіра Литвин «охоче погодилася» [15, арк. 223].

Коли серед студентства промайнула чутка, що у Бистрівському лісі перебувають якісь партизани, організація відрядила вісімнадцятилітнього Василя Полового та Олексія Бугаєнка для встановлення зв'язку. Цілий день блукали хлопці лісом, але так нікого і не знайшли.

У березні Лаврентій Малий та Іван Котлярів дійшли висновку, що організація вже достатньо політично підготовлена і треба приступати до рішучих дій. Розуміючи, що «читання літератури для України нічого суттєвого не дають», вирішили створити збройний загін і «виступити проти влади». З цим погодилися й інші члени, крім Олексія Косяненка та Костянтина Дехти, які, з огляду на малі сили, вважали збройну боротьбу безперспективною [15, арк. 223].

Взялися обговорювати, де знайти зброю і коней. Вирішили роззброїти осередки Комуністичної спілки молоді та Комітету незаможних селян, що діяли в технікумі. План придумали оригінальний: арештувати противників від імені ҐПУ. Для цього Іван Котляров повинен був виготовити печатку ҐПУ і документи, якими забезпечити осіб, котрі й виконають ризиковане завдання. Коней вирішили «прикупити» у технікумі та сільському господарстві. Зброю і набої кожний мусив здобути для себе сам. Після цього загін мав виступити до Чорного лісу і приєднатися до партизанів.

— Якщо ж не знайдемо їх, діятимемо самостійно, — таке було рішення.

Тим часом осередок КСМ технікуму «в особі політрука тов. Прудника і студентів Должкового, Старченка та Іваненка» дізнався про плани підпільників і вирішив убити Глафіру Литвин, яку на той час начальство вже виключило з технікуму як «політично непевний елемент». Запроданці вважали її найнебезпечнішою для себе. «Рішення осередку КСМ виконав студент Іваненко, який вистрілив у голову Литвин, але не убив її, а лише тяжко поранив» [15, арк. 223].

У цій ситуації підпільники вирішили негайно тікати до лісу, залишивши для зв'язку Конона Малого. Але врятуватися не встигли, оскільки були арештовані Криворізьким відділенням ҐПУ. Лише керівнику підпільного осередку Лаврентію Малому пощастило зникнути.

Почалося слідство. У справі проходило 18 осіб. Уповноважений Криворізького ҐПУ Марк Ісайович Говлич та його помічник Генчун, керуючись 28 ст. Кримінально-процесуального кодексу та постановою ВУЦИК від 6 грудня 1922 р., запропонували означену справу направити до Надзвичайної сесії Катеринославського губернського суду для притягнення до відповідальності Івана Котлярова, Василя Полового та інших за ст. 58, ч. 1 та ст. 76, ч. 1 КК УССР. Станом на 12 червня обвинувачені Іван Котляров, Василь Половий, Конон Малий, Олекса Косяненко, Кость Дехта, Микола Жук і Глафіра Литвин ще перебували в тюрмі Катеринославського губернського відділення ҐПУ. Долі їхні передбачити неважко, адже рішення Надзвичайної сесії губсуду відзначалися суворістю…

Паралельно з розгромом Ерастівської підпільної організації чекісти завдали удару по мережі Василя Шкляра-Сірка. Починаючи від 20 квітня, впродовж трьох днів було арештовано 137 осіб [15, арк. 220].

У серпні 1923 року в Катеринославі відбулася Надзвичайна сесія губернського суду. В основу її рішення було покладено «Обвинувальний висновок», підготовлений чекістом Голомбеком. Ось як він починався: «Гор. Катеринослав, 1923 г. Августа „_“ дня. Я, Пом. Уполномоченного Контр-Разведывательного Отделения Екатеринославского Губотделения ГПУ, Голомбек А. И., рассмотрев настоящее дело по обвинению… 60… граждан в контрреволюции, выразившейся в участии в подпольной петлюровской организации, т. е. преступлениях, предусмотренных… 58… 76… ст. ст. Уголовного Кодекса УССР. Из имеющегося в деле материала

УСТАНОВИЛ:

Что на территории Екатеринославской губ., начиная с 1921 г., существовали антисоветские группировки, имевшие своей целью поднятие вооруженного восстания против Соввласти. Преобладавшим элементом в указанных организациях являлись в качестве руководителей бывшие петлюровцы, часть шовинистически настроенного учительства и кулаки… В многочисленных организациях принимал деятельное участие в качестве руководителя их СИРКО-СКЛЯР, агент Петлюровского Штаба, прибывший из-закордона с повстанческими заданиями. Указанный СКЛЯР-СИРКО, будучи на территории Екатеринославской губ. и встретившись с некоторыми из своих единомышленников, заложил ряд петлюровских ячеек, имевших быть объединенными в одну повстанческую военную организацию при поднятии восстания.

С ликвидацией одной из подпольных петлюровских организаций на территории Екатеринославщины (в Криворожском районе), где работал указанный СИРКО-СКЛЯР, все же параллельно продолжали существовать некоторые ячейки, заложенные им. Такого рода ячейки были основаны в следующих селах Екатеринославщины: с. Рубановка Мелитопольского округа, с. Зеленое, х. х. Онищенковых и Загноя и продолжались на территории Херсонщины в с. Б. Благовещенке, г. Каховке, с. Камышанке, с. Любимо-Марьевке и на Запорожских хуторах. Указанные села Херсонщины были в радиусе деятельности всей организации…» [15, арк. 230].

«Внутрішня контрреволюція не складала зброї, — підбивав підсумки комуністичний дослідник Олександр Кучер. — Звичайно, протягом 1922–1923 рр. куркульський бандитизм не набув тих масштабів, як у попередні роки, коли він охоплював більшість повітів усіх без винятку губерній. Однак куркульські банди і тепер часом створювали значне напруження в багатьох повітах, а у 1922 р. — навіть в окремих губерніях… Тактика і цілі куркульських банд залишались тими самими. Із звірячою жорстокістю бандити розправлялися з комуністами, радянськими працівниками, військовослужбовцями, незаможниками і всіма тими, хто боровся за зміцнення радянської влади. Злочинні дії збройної внутрішньої контрреволюції перешкоджали нормальній роботі місцевих державних органів, завдавали великої шкоди народному господарству» [26, с. 150, 151].

Тільки в першій половині 1923 року партизанські загони зробили 327 виступів, участь у яких взяли 224 кавалеристи і 2112 піших козаків [37, арк. 107].

Долі борців

Отаман Степан БОНДАРЕНКО піддався на «амністію». Заарештований. На основі його свідчень ув'язнено 180 осіб. Ліквідований чекістами восени 1922 року.

За даними ҐПУ, отамана Антона ГРОЗНОГО вбито 18 жовтня 1922 року. «Труп Грозного 22 октября сфотографирован и зарыт в землю» [8, арк. 48].

Павло БАБЕНКО арештований у жовтні 1922 року у справі «Щирие».

Івангородський отаман Андрій ХОМЕНКО, який разом з Денисом Гупалом творив загін, швидше за все, розстріляний у Єлисаветградській тюрмі.

В оперативному зведенні Кременчуцького штабу ЧОН за 8 листопада 1922 року стверджується, що 29 жовтня біля с. Москаленки, що за 25 верст від Сміли, відбувся бій об'єднаного загону міліції і самоохорони Ротмістрівки з «бандою Чорного Ворона чисельністю 6 чоловік». У цьому бою, стверджували червоні, було вбито ЧОРНОГО ВОРОНА (ЧЕРНОУСОВА) та ще одного партизана. Закінчується інформація так: «Труп Черного Ворона опознан местным населением и амнистированными бандитами и в Черкассах сфотографирован» [9, арк. 152].

Так це чи ні, не знаю, але в «Доповіді про політичний стан Черкаського округу з 1926 р.» стверджується, що загін Чорного Ворона ліквідовано 6 червня 1925 року [12, арк. 20–22].

19 грудня 1922 року у с. Варварівка під час арешту побратима Чорного Ворона (Черненка) Корній МАНЬКО вчинив збройний опір і був зарубаний комвзводом-8 військ ҐПУ. В тому ж бою загинув підпільник Іван ФІЛОНЕНКО.

20 грудня 1922 року в Матвіївці після шестигодинного бою були арештовані отамани Сидір ПРИЙМАК, Іван ГЕРАСИМЕНКО-СРАНДА та Архип ФІЛОНЕНКО. У лютому 1923 р. вони були засуджені до розстрілу.

Олександр ВОЇНОВ-ҐОНТА помер в ув'язненні від тифу. Про це свідчить термінова «бандитська» телеграма від 22 грудня 1922 року [15, арк. 131]. А в «Почто-телеграме начальнику Николаевского губотдела ГПУ тов. Тимофееву» говориться про ліквідацію Олександра Воїнова-Ґонти («…Проведена частичная ликвидация отаманов (Гонта, Бондаренко и Политаев) и руководителей подполья Степной группы») [16, арк. 136].

Козак Чорного Ворона (Черненка) Йосип КОВАЛЬ під час «з'їзду отаманів» у Єлисаветграді в січні 1923 р. був тяжко поранений під час перестрілки та арештований. Помер у Кривому Розі (напевно, в лікарні ҐПУ).

У лютому 1923 року під час планової облави арештували вереміївського отамана Івана САВЧЕНКА-НАГІРНОГО. Полтавська газета «Голос Труда» радісно повідомляла про арешт «незаурядного бандита»: «Дела его широко известны жителям Приднепровской части Полтавщины» [4].

12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу «банды Нагорного». З 39 арештованих під судом опинилося 19 чоловік. Всі вони, як з'ясувалося, «потрапили в банду під впливом шовіністичної літератури…» «Выяснять суду было нечего, — писав кореспондент газети „Голос Труда“. — Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники, — свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины» [5].

13 листопада 1923 року Надзвичайна сесія постановила розстріляти «как главарей банды» Івана Григоровича Савченка (Нагірного), Степана Панасовича Адаменка (1898 р. н.), Ярему Трохимовича Прудкого (1902 р. н.), Федора Леонтійовича Мусієнка (1901 р. н.), Івана Панасовича Казидуба (1899 р. н.), Григорія Корнійовича Казидуба (1901 р. н.) та Омеляна Микитовича Воловенка (1897 р. н.). Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого — без амністії. Мусієнку, Воловенку, Іванові та Григорію Казидубам, «враховуючи оголошену амністію», вирок замінено на 10 років ув'язнення із суворою ізоляцією і конфіскацією «всього майна». Свинцеву крапку у житті Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Яреми Прудкого на світанку 20 грудня 1923 року поставив «сотруднік губсуда Бойков».

28 лютого 1925 р. прокурор при Народному комісаріаті юстиції Крайній інкримінував Андрію ГУЛОМУ-ГУЛЕНКУ статті 58, 59 і 66, ч. 1 Кримінального кодексу. Справу передано на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду «Центрального распорядительного совещания». Судове засідання Надзвичайної сесії Харківського губернського суду 27 травня 1925 року було закритим, без участі сторін. Голова — Горожанин, члени — Зуб і Кривець, секретар — Вольфсон. Надзвичайна сесія, «учитывая поражение всех врагов советской власти и незыблемость ее на Украине», засудила Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка не на смерть, а на 10 років ув'язнення «со строгой изоляцией и конфискацией всего имущества».

За до кінця нез'ясованих обставин 1927 року Гулий з'являється у Польщі, стверджуючи, що утік з ув'язнення. 20 липня 1927 року полковник Армії УНР Микола Чеботарів у листі до сотника Володимира Шевченка писав: «Тільки для Вас: Гулий-Гуленко, генерал, втік з большевії. Зараз знаходиться у мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол. А. М. (Андрій Миколайович Лівицький. — Ред.) ще його не бачив, але знає, що він тут» [3, с. 232, 280].

У листі до мене син звенигородського отамана Юрій Лютий-Лютенко писав (напевно, зі слів батька) таке: «А. Гулий-Гуленко — знаменитий наш генерал, партизан і зрадник. Це Чеботарів розкрив його як совєтського агента, а полковник (Іван) Литвиненко (це вже як Гулий-Гуленко повертав з України — другий раз переходив границю в Польщу) убив його» [27, с. 1 зв.]. Наскільки вірогідна ця інформація, не знаю.

Доля Леоніда МУШКЕТА невідома.

Федір Пестушко (молодший брат Костя Пестушка, отамана Степового-Блакитного) стверджував, що Ялисею ЧЕРЕВИКУ (отаманові ЛЮТОМУ) пощастило легалізуватися під прізвищем Чеботарьов, вступити в комуністичну партію, влаштуватися на працю в совєтських установах, навіть стати технічним директором Харківського електромеханічного заводу. Федір Пестушко (який сховався за псевдонімом Юрко Степовий) у книзі «В Херсонських степах» описав, як 1933 року під час партійної чистки Ялисея Черевика викрив колишній командир загороджувального загону Криворізької повітової ЧК Донченко [33, с. 125, 126].

Партизан Гриць ДОВЖЕНКО, отой, що переконував Ларіона Загороднього не їхати на з'їзд до Звенигородки, невдовзі був поранений. Загоював рани в потайному місці. «Вилікувавшись, прийшов додому відвідати родину, але за ним прибула совєтська міліція на чолі з чекістом… — оповідав Михайло Дорошенко. — Зв'язали Довженкові руки і ноги і залишили під охороною міліціонера, а самі перейшли в другу половину хати переночувати. Охоронник Г. Довженка задрімав, жінка Довженка розрізала йому зв'язані руки і дала ножа. Довженко розтяв мотузок на ногах… В цій хвилі охоронник відкрив очі, Довженко вдарив його в живіт, і він покотився». Вирвавши з рук міліціонера рушницю, Гриць вискочив у сад і втік [18, с. 188].

Розлючений втечею «бандіта», чекіст закатував його дочку, хотів убити і малолітнього сина, але сусідка сказала, що то її синок. Арештувавши дружину повстанця, людолови направилися в Златопіль, звідки нещасну жінку відправили до Одеського ЧК. 19 травня 1923 року її було розстріляно. Гриць ще якийсь час продовжував боротьбу, а потім, змінивши прізвище на Плужник, виїхав у Сибір і «став сибіряком» [18, с. 189].

1941 року Довженко повернувся у своє рідне село Федвар, зустрівся із сином. У рідній хаті прожив недовго. Коли комуна знову стала підступати до села, Гриць вдруге залишив сина і помандрував світ за очі. Доля закинула його аж за океан, до США. Тут випадково зустрівся зі своїм старим товаришем — чорноліським партизаном Михайлом Дорошенком. Станом на 1972 рік Гриць жив в окрузі Чикаго і належав до парафії Святої Софії. А Михайло Дорошенко із с. Цибулевого помер у США, швидше за все, у 1970-ті роки.

Гніт викликає спротив

Хоч влада російського народу й утверджувалася на наших землях, але ужитися з дикими переможцями було неможливо. Несамовиті репресії росіян та їхніх посіпак викликали затятий спротив. Особливо він зріс наприкінці 1920-х років, під час т. зв. колективізації, насправді — немилосердного пограбування українського селянства.

Масові виступи селян почалися в Київській, Запорізькій, Криворізькій, Шевченківській, Ніжинській, Вінницькій та Волинській округах. У квітні 1929 року Запорізький окружний відділ ҐПУ повідомив про масові протести в м. Гуляйполі, в яких взяли участь 800 осіб. 28 квітня відбулися селянські заворушення в Новомосковську Дніпропетровської округи. У травні 1929 року, під час проведення т. зв. землевпорядкування, забунтували хлібороби у Володіївці Могилів-Подільської округи. 4 травня 1929 року піднялося населення у с. Тернівка Шевченківської округи, причиною стала спроба міліції арештувати священика. Наступного дня з тієї-таки причини відбулися масові заворушення у с. Ротмістрівка. В с. Березівка Долинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву. На початку травня 1929 р. під час антирелігійних демонстрацій сутички сталися в с. Нова Прага Зінов'ївської округи. 16 травня проти совєтської влади виступили селяни Старобільська на Донеччині, а на початку червня — в с. Рикове Артемівської округи під час закриття церков…

Таких повідомлень ҐПУ реєструвало сотні і тисячі. Частину з них опубліковано в книзі Валерія Васильєва і Лінн Віоли «Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 — березень 1930 рр.)». Один з документів (від 1 січня 1930 р.) має назву «Доповідна записка голови ҐПУ В. Балицького секретарю ЦК КП(б)У Л. Картвелішвілі про масові виступи в Криворізькій окрузі». Балицький оповідав про повстання в Новолазарівці та Новоскелеватці Казанківського району Криворізької округи, які вибухнули 24–25 листопада 1929 року. Його спровокували нелюдським ставленням до хліборобів уповноважений ҐПУ Бурдіно, секретар Казанківського райпаркому Басанський, уповноважений з хлібозаготівлі Шевченко та їхні підмогачі.

Приїхавши 19 листопада в с. Новолазарівка, Бурдіно та Басанський одразу арештували десять селян, серед них шість бідняків. Людей цілу добу протримали в холодному приміщенні. Бурдіно поводився надзвичайно нахабно і грубо. Людей били і залякували.

— Бєй єво па ґалавє, штоби ана раскололась, атвєчать нє будєш! — наказував він своїм посіпакам. — Вазьмі етава ґада, пасаді в халодную і пусть ляжет на зубья борони!

Біднячка Юзова під час незаконного арешту погрожувала, що на знак протесту повіситься.

— Іді і вєшайся! — кричав садист. — Дать єй канат, пусть павєсітса, ат етаво рєволюция нє пастрадаєт!

Зазнали лиха і хлібороби Новоскелеватки. Ще до приїзду в село Бурдіно і Басанського уповноважений Шевченко всіляко збиткувався над людьми: «…крестьяне избивались и арестовывались, их бросали в погреба, в том числе женщин с маленькими детьми. С приездом в названное село Бурдино и Басанского положение обострилось еще больше. По их распоряжению были арестованы члены хлебозаготовительной комиссии — бедняки и батраки, которые отказывались от применения незаконных методов хлебозаготовок… Все население простояло целую ночь на морозе, у бедняков забирался даже посевной материал, производились повальные обыски, сопровождающиеся руганью и избиениями… В обращении с бедняками и середняками Бурдино угрожал револьвером… Избивая отдельных лиц, издеваясь над ними, угрожая смертью, Бурдино и его соучастники предупреждали, что в случае разоблачения он с ними окончательно расправится» [1, с. 132, 133 та вказаний там документ].

Чинив розбій Бурдіно і в селі Друге-Миколаївське. «В процессе расследования, — писав Всеволод Балицький, — выявлены факты перегибов и терроризирования крестьян из основных прослоек при проведении хлебозаготовок в целом ряде сел (Баштино, Братолюбовка, Варваровка, Гуровка и друг.) Долинского района». А також у селах Катеринівка й Новогригорівка [1, с. 134 та вказаний там документ]. В селі Баштине селян били, підвішували на ременях, садили у вигрібні ями, зачиняли у погребах. У Варварівці і Братолюбівці знімали одяг, змушуючи вночі стояти напівроздягненими.

Насилля викликало опір. Принаймні у селах Новолазарівка і Новоскелеватка вибухнули масові виступи селян проти хлібозаготівлі та совєтської влади. Селяни висунули вимоги відмінити хлібозаготівлю, звільнити арештованих, припинити репресії.

На початку 1930 р. селянський рух значно поширився. Він проходив під гаслами: «Геть СРСР!», «Геть комуністів!», «Дайте другу державу!», «Хай живе Самостійна Україна!», «Геть СОЗи й комуни!», «Колгосп — це стара панщина. Найкраще — це зробити повстання, знищити радянську владу», «Звільнимо Україну від московської влади!», «Хай живе Україна! Хай живуть захисники наші!», «Геть радянську владу!», «Не треба нам СОЗу, а дайте нам волю і свободу, войни ми ждемо… Не хочемо крові послідньої отдати, а хочемо ще й вашу пролить» [20].

Згідно з повідомленням Дніпропетровського окружного відділу ҐПУ від 5 квітня 1930 р., у Близнюківському та Петропавлівському районах зорганізувався загін кількістю близько 80 осіб, озброєних обрізами, дробовиками й почасти гвинтівками, під гаслом: «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!» Повстанці вчинили низку нападів на совєтські органи сіл згаданих районів та Павлоградщини, які супроводжувалися розгромом колгоспів, убивствами комуністів та сільських активістів (села Каховка, Сонцеве, Мар'ївка, Путятине, Тернівка, Богданівка, хутори Осадчий, Нова Дача). Повстанський загін поповнювався головним чином молоддю. Для його ліквідації від окружного ҐПУ було виділено 15 чекістів і 230 міліціонерів. Повстанці вступили у бій із каральними загонами і, зазнавши втрат, розпорошилися.

Повстанські відділи творилися повсюдно. Тільки за 40 днів (20.02. — 2.04.1930) ҐПУ зафіксувало 1716 масових виступів селян проти совєтської влади, з них у Кременчуцькій окрузі — 13, Криворізькій — 44, Одеській — 48, Первомайській — 52, Дніпропетровській — 81. Найбільше повстань чекісти зафіксували у Бердичівській окрузі (130) і Тульчинській (146). Москва знову кинула на селян армію, війська ҐПУ та міліцію. Придушенням селянських заворушень особисто керував голова ҐПУ УСРР Всеволод Балицький. Використовувались танки, гармати і літаки. Попри це, Балицький 13 березня 1930 р. зазначав, що становище безперервно загострюється і погіршується. В цілому ряді населених пунктів повстанські тенденції зростали. Масові виступи набували ще гострішого характеру.

Совєтську владу було вигнано з сотень, якщо не тисяч, сіл. У багатьох селах по «соввласті» було відслужено панахиди…

Широкі народні повстання проти «московсько-жидівської» комуни на десятий рік після того, як Армія УНР припинила боротьбу, показали Москві, що український народ не змирився. Щоб поневолити його, виявилося мало військової та політичної перемоги, багатолітньої економічної експлуатації, масових депортацій, розстрілів, ув'язнень. Народ продовжував мріяти про свою державу і боротися за свій національний ідеал. Треба було ухвалювати якісь апокаліптичні рішення. Переселити в сибіри п'ятдесятимільйонний народ виявилося Москві не під силу. Тоді у головах кагановичів і сталіних і виникла ідея Голодомору. Щоб перетворити наш народ у перегній… А нашу землю заселити росіянами, євреями та іншими «братами і сестрами».

І втілювати цей задум мала комуністична партія в тісній взаємодії з Красною армією та органами ҐПУ.

Долі чекістів

Центральною фігурою операції «Заповіт» став уродженець Володимирської губернії Іван ВІХІРЄВ. Він був автором чекістської розробки. Як уповноважений 3-го відділу управління повноважного представника в Правобережній Україні, Віхірєв у Лук'янівській в'язниці допитував Мефодія Голика-Залізняка. За успішну операцію був нагороджений 1924 року орденом Червоного прапора. Подальша його доля мені невідома.

В операції «Заповіт» вирішальну роль відіграли українці, колишні петлюрівці — «секретные сотрудники» ЧК-ҐПУ Петро ТРОХИМЕНКО і Юхим ТЕРЕЩЕНКО. Їхні долі мені теж невідомі. Очевидно, вони змінили прізвища, принаймні про Терещенка-Завірюху є інформація, що він став Іваном Васильовичем Андрєєвим, уповноваженим Смілянського відділення ҐПУ. Так стверджував комуністичний письменник Петро Коломієць у книзі «Таємниця другого списку», де він, щоправда, називав Завірюху Віхолою [25, с. 229]. Про видатну роль в операції «Заповіт» уповноваженого Смілянського політбюро Івана Васильовича Андрєєва писав і такий поінформований чоловік, як Давид Львович Голінков, автор двотомника «Крушение антисоветского подполья в СССР». Голінков зазначав, що Іван Андрєєв був нагороджений за цю операцію урядовою нагородою.

Київський губернський прокурор М. МИХАЙЛИК, який вимагав смертного вироку у справі холодноярських отаманів, дослужився до заступника наркома юстиції УССР. 1929 року брав участь у допитах Сергія Єфремова. Подальша доля Михайлика мені невідома.

Син конотопського міщанина, предки якого походили з Французького кантону Швейцарії, Микола Галактіонович НІКОЛАЄВ-ЖУРІД, начальник військового підвідділу ВУЧК, а з 3 травня 1922 р. — начальник 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні, дослужився до високих посад. Був начальником 3-го відділу 1-го управління НКВД СССР та заступником начальника 1-го управління НКВД СССР. Тричі нагороджений орденами Червоного прапора (1923, 1929, 1938), орденом Леніна (1937) та двома знаками почесного працівника ВЧК-ҐПУ. Став депутатом Верховного Совєта СССР. Але це не вберегло його від арешту і смертного вироку, який пролунав 4 лютого 1940 року.

Росіянин із Семиречинської губернії Юхим Георгійович ЄВДОКИМОВ, колишній есер та анархо-синдикаліст, після кривавих жнив в Україні отримав призначення на посаду повноважного представника ҐПУ в Південно-Східній Росії, а у лютому 1924 року — на ту ж посаду, але вже на Північному Кавказі. Тут його наздогнала нагорода за «подвижницьку» працю в Україні. 7 травня 1924 р. наказом РВР СССР № 14 «за енергійну боротьбу з бандитизмом на Україні, ліквідацію низки повстанських організацій на Правобережжі та банд Завгороднього, Залізняка, Гупала, польської шпигунської організації» він був нагороджений другим орденом Червоного прапора [42, с. 90, 91]. На посадах повноважного представника ҐПУ працював Євдокимов і в Ленінградському військовому окрузі та Середній Азії. У травні 1938 року став заступником міністра водного транспорту СССР. За вірну службу репресивному режимові нагороджений ще двома орденами Червоного прапора, орденом Леніна та двома знаками почесного працівника ВЧК-ҐПУ. На XXVII з'їзді ВКП(б) обраний членом ЦК. Став і депутатом Верховного Совєта СССР. Але і цього «парламентарія» зжерла сатанинська система, активним співтворцем якої він був: арештували його 9 листопада 1938 року, а розстріляли 3 лютого 1940-го. Були ув'язнені також його дружина і син, учень 204-ї школи м. Москви.

Уродженець Пензенської губернії росіянин Михайло Петрович ФРІНОВСЬКИЙ ще до того, як став заступником Повноважного представника ҐПУ в Правобережній Україні, «уславився» масовими розстрілами в м. Базар вояків Другого зимового походу. Це його підпис стоїть поруч з іншими під резолюцією «расстрелять». Фріновський поїхав за Євдокимовим працювати до Повноважного представництва в Південно-Східній Росії, а тоді й на Північний Кавказ. З вересня 1928 року він — комісар-командир Окремої дивізії особливого призначення ім. Фелікса Дзержинського, а з 1930 року — голова ҐПУ Азербайджану. 15 квітня 1937 року став першим заступником наркома внутрішніх справ СССР та начальником Головного управління державної безпеки НКВД СССР. 8 вересня 1939 року очолив Наркомат військово-морського флоту СССР. Нагороджений орденом Леніна, Червоної зірки, трьома орденами Червоного прапора, двома знаками почесного працівника ВЧК-ҐПУ. Побував і в депутатах Верховного Совєта СССР. Далеко пішов колишній семінарист і дезертир з царської армії. Але і його не минула лиха доля. Кулю в нього загнали «побратими-чекісти» 8 березня 1940 року.

Харківський єврей Володимир Михайлович КУРСЬКИЙ, уповноважений 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні, теж поїхав у мандри за Євдокимовим і Фріновським. У розпал колективізації, 1929 року, його призначили начальником контррозвідувального відділу Повноважного представництва ОҐПУ в Північнокавказькому краї. До 1936 року працював на важливих посадах на Північному Кавказі, в тому числі й був начальником УНКВД у Північнокавказькому краї. Це на його совісті «розкуркулення», розкозачення, масові депортації і репресії, організація Голодомору. Діяв він рішуче! Ось що писав про нього відомий дослідник Вадим Золотарьов: «…В. М. Курський швидко зрозумів вимоги часу. Ще навесні 1936 р. під час проведення однієї з оперативних нарад у П'ятигорську він разом із начальником УНКВС по Північно-Кавказькому краю комісаром державної безпеки 3-го рангу І. Я. Дагіним буквально накинувся на співробітників з прокляттями та лайкою, вимагаючи давати побільше справ і погрожуючи при цьому навіть розстріляти деяких чекістів за саботаж. Звертаючись до начальника Курсавського райвідділу лейтенанта державної безпеки І. Т. Журавльова, В. М. Курський обурювався тим, що район з численним турецьким і іранським населенням дає мало справ по іноземному шпигунству. Начальник райвідділу став виправдовуватися, що турків у нього майже немає. „Скільки у вас у районі турків перебуває на обліку?“ — роздратовано спитав заступник начальника УНКВС. „Двоє“, — відповів підлеглий. На що Курський несподівано заявив: „Ні, не двоє, а троє. Ви третім будете!“ З оперативної наради І. Т. Журавльова винесли на руках, оскільки після такої заяви заступника начальника УНКВД він втратив свідомість» [21, с. 24, 25].

А «зоряним часом» для Курського став Кемеровський процес. Напевно, саме тоді помітило його вище керівництво. 28 листопада 1936 року він отримав призначення на посаду начальника секретно-політичного відділу ГУГБ НКВС СССР. Невдовзі Курський відбув до Москви готувати процес «Паралельного антирадянського троцькістського центру».

Завзято і стрімко йшов по чужих кістках Володимир Курський. Вони служили йому кар'єрними сходами. 15 квітня 1937 року він вискочив на самий вершок репресивної машини — став заступником наркома внутрішніх справ СССР і начальником 1-го (охорона членів Політбюро ЦК ВКП(б) та уряду СССР) ГУГБ НКВД СССР. Отак далеко пішли хлопці, які 1922 року розробляли справу «Заповіт»! І Курському Сталін не пошкодував ордена Леніна. Цей найвищий орден у сатанинській ієрархії Курському повісили на лацкан 2 липня 1937 року. Та недовго він носив його — лише п'ять днів, бо 8 липня довелося накласти на себе руки. Отакий трагікомічний фінал!

Голова Надзвичайної сесії Київського губернського ревтрибуналу, що засудила холодноярських отаманів, росіянин зі Смоленщини Василь Тимофійович ІВАНОВ теж встиг «плідно попрацювати» під час кривавих жнив. За свою бурхливу кар'єру очолював він і Харківське, і Київське, і Донецьке ҐПУ. На XIII з'їзді ВКП(б) був обраний членом ЦК. 15 квітня 1937 року став заступником наркома внутрішніх справ УССР, згодом виконував обов'язки наркома. Мав багато нагород. Арештований 1 серпня 1937 року. Засуджений на смерть 16 липня наступного року. З виконанням вироку Москва не забарилася.

Членами Київського губернського ревтрибуналу, які прирекли на смерть холодноярських отаманів, були Міхєєнко і Горожанин. Доля першого мені невідома, а от стежку колишнього есера і боротьбиста, акерманського єврея Валерія Михайловича ГОРОЖАНИНА вдалося простежити. В час суду над отаманами він вже був начальником секретної особливої частини Київського губвідділу ҐПУ, а 14 січня 1924 року став заступником начальника Київського ҐПУ. 1925 року очолював Надзвичайну сесію Харківського губернського суду, яка судила генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка. Багато високих посад Валерій Горожанин обіймав у сатанинській канцелярії. Найвищої сходинки сягнув 15 лютого 1937 року, отримавши призначення на посаду начальника Особливого бюро при секретаріаті НКВД СССР. Фортуна перестала посміхатися чекістові 19 серпня 1937-го, коли за ним приїхав «чорний воронок». Розстріляли ката 29 серпня 1938 року.

Членом Надзвичайної сесії Харківського губернського суду над Андрієм Гулим-Гуленком був білорус із Віленської губернії Юхим Хомич КРИВЕЦЬ. «Плідно попрацював» він у Полтавській, Київській, Одеській ЧК-ҐПУ. Боровся проти «козачої контрреволюції» на Північному Кавказі. У травні 1930 року очолив інформаційний відділ ҐПУ УССР, а в наступному році — секретно-політичний відділ тієї ж організації. Під час Голодомору отримав призначення на посаду заступника голови Дніпропетровського обласного відділу ҐПУ. 16 грудня 1936 року став начальником УНКВД у Чернігівській області. Мав чимало нагород з відблиском невинної крові. Протирав штани у Кремлівському палаці з'їздів як депутат Верховного Совєта СССР. І його не минула тюрма. Розстріляли каїна 1940 року.

Катеринославський єврей Марк (Маркус) Ісайович ГОВЛИЧ (ГОВБИНДЕР), уповноважений Криворізького ҐПУ, який справу студентів Ерастівського сільськогосподарського технікуму направив до Надзвичайної сесії Катеринославського губернського суду, був чоловіком не надто освіченим. Закінчив лише 4 класи єврейського казенного училища. Однак працював на відповідальних посадах — і в Олександрійському, і в Мелітопольському, і в Катеринославському відділах ҐПУ. Боровся з «українським бандитизмом» у Кам'янець-Подільському прикордонному окрузі. Став начальником відділення ҐПУ УССР. Криваві жнива збирав на Донеччині та Кіровоградщині. Під час Голодомору був начальником секретно-політичного відділу Дніпропетровського обласного відділу ҐПУ. 11 серпня 1934 року очолив секретно-політичний відділ УГБ УНКВД Харківської області. Встановлював «совєтську законність» і в Амурській області. Почесного працівника, орденоносця, капітана державної безпеки Маркуса Говлича арештували влітку 1938 року, а восени розстріляли. Туди йому і дорога!

Росіянин з Москви Василь Миколайович МАНЦЕВ очолював ВУЧК та ҐПУ. 1922 року керував Наркоматом внутрішніх справ УССР. Працював і заступником наркома фінансів СССР. Нагороджений орденом Червоного прапора, Трудового червоного прапора, знаком почесного працівника ВЧК-ҐПУ. Арештували його 22 жовтня 1937 року, а розстріляли 19 серпня 1938 року.

Уродженець Верхньодніпровська, що на Катеринославщині, Всеволод Аполлонович БАЛИЦЬКИЙ, 1922 року в анкеті написав, що він росіянин. Пізніше називався українцем. Як голова ҐПУ та нарком внутрішніх справ УССР став «уособленням всіх страхіть на Україні» [42, с. 72, 90, 91]. За блискучу організацію багатолітніх кривавих жнив в Україні (масові репресії і депортації, «розкуркулення» українського народу) був переведений до Москви на посаду заступника тодішнього голови ОҐПУ В. Менжинського. У лютому 1933 р., в розпал Голодомору, його, як перевіреного ката, повернули в Україну на посаду голови ҐПУ. Він так захоплювався роботою, що особисто катував арештованих. Пізніше став наркомом відновленого НКВД УССР. «Тягав, тягав вовк, аж нарешті потягли і вовка». Згідно з офіційним повідомленням, Балицького було розстріляно в Москві 27 листопада 1937 року.

Немезида не забула і про Бернарда Вольфовича ГОЛОВАНІВСЬКОГО, хоч і сховався цей проскурівський єврей під іншим ім'ям — Бориса Володимировича КОЗЕЛЬСЬКОГО. Від жовтня 1921 року він був таємним співробітником СОУ ВУЧК. Боровся з «політичним бандитизмом» на Поділлі. Вже 1 лютого 1922 року став уповноваженим Політичного представництва ҐПУ у Правобережній Україні. Стрімко піднімався кар'єрною драбиною Бернард. Дослужився до посади начальника секретно-політичного відділу Управління держбезпеки НКВД УССР. У свята чіпляв на лацкан орден Трудового червоного прапора та два знаки почесного працівника ВЧК-ҐПУ. Довідавшись, що нанього у Москві «шиють» справу, 2 січня 1936 року застрелився. «Трагедія» сталася у Києві.

Напевно, слід нагадати і про долю борця проти «українського бандитизму» Михайла Васильовича ФРУНЗЕ. Це він колись сказав: «Не справимося доти, доки не вирвемо зброї у петлюрівщини — української мови» [30]. Нарком військових і морських справ теж ліг під ніж своїх. Сталося це 1925 року. Було йому лише 40 літ.

Отак московська каральна система пожирала саму себе!

Ну і нехай! Кати мусять захлинутися кров'ю своїх жертв!

Епілог

В Україні йшла міжнаціональна війна за землю. Українці відстоювали своє споконвічне право на рідний край, право жити тут і пускати у світ тисячі поколінь. З боку українців це була боротьба за існування.

А для росіян це була чергова імперіалістична війна з метою відновлення панування над українцями. Завоювати, а тоді паразитувати — ось споконвічний принцип московського люду. А тоді ще про людське око називати жорстоку експлуатацію інтернаціональною допомогою, визволенням. Дивна персеверація свідомості: російські окупанти, їхні діти, онуки, правнуки, праправнуки і т. д. досі «свято» вірять, що на своїх багнетах вони несуть не кров і страждання, а свободу і культуру. Вони з пихою говорять: ми — народ Пушкіна, Толстого і Достоєвського. Хоч насамперед є народом Івана Грозного, Малюти Скуратова, Петра Першого, Катерини Другої, Миколи Першого-«Палкіна», Єрмолова, Текелія, Леніна, Сталіна, Путіна — організаторів нескінченних воєн проти народів світу… Україні в цьому плані перепало чи не найбільше.

Росіяни за два з половиною століття з такою люттю висмоктувати життєдайні соки українського народу, що потрапили від них у своєрідну наркотичну залежність. Тому нещадне пограбування українського народу було і наслідком, і причиною російської окупації.

Не такі вже й сухі цифри документів 1918–1920-х років показують, що все їстівне забиралося силою зброї і безцеремонно вивозилося в Росію. Назад у тих же вагонах поверталися нові й нові полки червоноармійців, відділи чекістів, табуни комісарів, агітаторів і комуністичних діячів — для відновлення партійних кадрів, особового складу ЧК і окупаційного війська, з якими затяту боротьбу вели українські хлібороби, захищаючи свій хліб, своє життя, життя рідних.

Росіяни навіть під час Голодомору 1921–1922 років масово вивозили з України продовольство. Б'ючи на благородство, Москва стверджувала, що це була допомога голодуючому Поволжю. Але ж допомога надається добровільно, а не вибивається силою у не менш голодних людей!

Показовим є національний склад репресивних органів, які безпосередньо здійснювали політику поневолення нашого народу, а відтак і його нещадного пограбування. Абсолютну перевагу в ЧК-ҐПУ мали росіяни та євреї. Якщо до прізвищ із попереднього розділу додати ті, що фігурували в інших розділах цієї книги, то коментувати довго не доведеться.

Ось ці «освободітєлі», які звільняли від нас Україну:

«П. п. начштабу Глазунов, П. п. начоперотд. Семенов… делопроизводитель Дьяконов… начштабгубучастка и военком Остроухов, начуездучастка тов. Лихачев… секретарь комнезаможа тов. Шиманский… уполномоченный Орлов… командир отряда при УЧК Качинский… командир 73-го полка Зоммер-Чарин… П. П. Врид. Нач. Губотдела и Нач. СОЧ Минаев… начальник Николаевского губотдела ГПУ тов. Тимофеев… кр-ц 99 Дивизиона тов. Абросимов… кр-цы того же дивизиона Лисин, Семедянкин и Беспамятный… уполномоченный Орлов… пом. Уполномоченного Контр-Разведывательного Отделения Екатеринославского Губотделения ГПУ Голомбек… секретарь Чрезвычайной сессии Харьковского губернского суда Вольфсон… уполномоченный ГПУ Бурдино, секретарь Казанковского райпаркома Басанский… начальник УНКВД по Северно-Кавказскому краю комиссар госбезопасности 3-го ранга И. Я. Дагин…»

А скільки подібних прізвищ у інших документах!

Ось для прикладу прізвища катів зі справи вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного: «замначуезд ГПУ, нач. СОЧ Ленский… уполномоченный ЧУО ГПУ Замков… сотрудник ГПУ И. Антонова… зам. уполномоченного ЧУО ГПУ Антонов… секретарь Потявин… уполномоченный КРО Симонов… следователь особманевргруппы Любишкин… наштаба Золотоношского уезда Кусов… голова заседания Полтавского губсуда Грибачов… следователь Воронов… врид губпрокурора Пригов… полтавский губпрокурор Сметанич… завотдела админадзора Ляпунов… Пом. уполномоченного КРО Щемина… уполномоченный группы КРО Симонов… военком артпарка 25-й дивизии Фетисов… предгубсуда Грозовский… предгубисполкома Покорнов… секретарь Полтавского губсуда Левитин… член Полтавского губсуда Книжник… председатель ГПУ, председатель Чрезсессии Полтавского губсуда Линде, нач. КРО Ю. Алдухов… пом. нач. губотдела Левоцкий… тов. Боркута… председатель Верховного Суда УССР Строев, члены суда Иванов и Лухт, секретарь Карпова… прокурор Карачик… Председатель Чрезсессии Полтавского губсуда Самовский, члены Гринев и Бочков… секретарь Чрезсессии Панов… следователь ударной тройки Ясногодский… секретарь Гобзин».

Звичайно, були і підмогачі з місцевих, «православних». Але як мало серед них українських прізвищ! Ось вони, зрадники: сексоти Петро Трохименко, Юхим Терещенко, Іван Щербак, Олексій Лисенко, член Київського губернського ревтрибуналу Міхєєнко, член Надзвичайної сесії Харківського губернського суду Зуб, старший слідчий Лифар… уповноважений з хлібозаготівлі Шевченко… А ось прізвища запроданців зі справи отамана Нагірного: секретар Калениченко, помічник голови Хомик, старший слідчий Полтавського губсуду Махно, співпрацівники ҐПУ Лизогуб і Храпко, в. о. уповноваженого КРО Кириченко, член Полтавського губернського суду Гречуха, секретар Діденко. Незрівнянно більше українців зустрічається серед арештованих і розстріляних!

І жодного пересмикування тут немає. Документи свідчать, що борці за встановлення «соввласті» мали переважно російські та єврейські прізвища. Протистояли ж їм люди головно з українськими прізвищами, тобто українці.

Скільки разів більшовицькі діячі бідкалися, що в Україні катастрофічно не вистачає місцевих кадрів для комуністичної партії та ЧК-ҐПУ. Визнавали, що доводиться боротися з цілим українським народом. Так воно і було.

Класові теорії бліднуть перед істиною: все вирішується на турнірі націй.

І турнір цей неймовірно запеклий.

І наостанок

Коли я вже завершував роботу над цією книгою, зателефонував Петро Шкляр, сивий уже мисливець-звенигородець. Я похвалився, що ось, мовляв, написав нову книгу, зараз вичитую. Петро відгукнувся так: «У моїх друзів лишається гіркий осад від твоїх книг. Особливо тяжко читати кінцівку».

Читати важко?

А писати?!

Чи подумав хто, як воно роками — щодня! — пропускати через себе трагедію свого народу, трагедію борців та їхніх добровільних помічників?!

Це моя давня проблема…

Які б дива лицарства не творили мої герої, все закінчується погано — загибеллю, втечею за кордон, а то і зрадою. Це детерміновано. І чим ближче до кінця книги чи розділу, тим щемніше на серці. Часом зриваєшся від співчуття і переживання. Он і зараз перед очима висить на списі козак подільського отамана Орла-Гальчевського. Спис ординця поцілив прямо у вухо, а вийшов через око…

Але на цей раз кінцівка вийшла інша. Вона не в одного читача викличе емоційне піднесення. Передостанній розділ «Долі чекістів» справді бадьорить. Це я відчув, і коли писав, і коли вичитував. Сатанинська російська система з апетитом зжерла своїх творців. Практично нікого з них не минула гірка чаша. Як не старались вони, проливаючи ріки крові. Кулі заганяли у «славних попередників» колеги, на яких теж вже було вилито 9 грамів. Катування і куля минули тільки тих, хто поспішив накласти на себе руки. Отакий життєстверджуючий фінал!

Коли я сказав Петрові, що книгу завершуватиме розділ «Долі чекістів», він зайшовся веселим сміхом. Йому нічого не треба було пояснювати — він знав, яка доля чекала катів нашого народу.

Було б добре, щоб про долі ворогів України пам'ятали й ті, хто і зараз плете проти неї недобрі плани.

Джерела

1. Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 — березень 1930). — Вінниця: Логос, 1997; та вказані там документи.

2. Верстюк В. Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. — Київ, 1998.

3. Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ: Темпора, 2003.

4. Голос Труда (Полтава). — 1923. — 14 октября. — № 234 (981).

5. Голос Труда (Полтава). — 1923. — 15 ноября. — № 260 (1001).

6. Гречаний В. Голод на наших степах. — Вісті. — Харків. — 1921. — 30 грудня // Сербин Р. Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді. — Торонто — Київ: Українсько-канадський дослідничо-документаційний центр, Інститут української археографії Академії наук України, 1992.

7. ДАПО (Державний архів Полтавської області), ф. р-7173, оп. 1, спр. 112.

8. ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 12.

9. ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 112.

10. ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 113.

11. ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 119.

12. ДАЧО (Державний архів Черкаської області), ф. р-184, оп. 1, спр. 48.

13. ДА СБУ (Державний архів СБУ), арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1.

14. ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 2.

15. ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 3.

16. ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 4.

17. ДА СБУ, арх. 66646, спр. 2291133, т. 12.

18. Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918–1923. — Філадельфія, 1973. — С. 188, 203.

19. Доценко О. Зимовий похід (6.12.1919 — 6.5.1920). — Варшава, 1932.

20. Зінченко А. Весна 1930 року. Українське селянство: "Геть комуністів! Дайте нам волю!" // Українське слово (Київ). — Ч. 12. — 2000. — 23–29 березня. — С. 11; Ч. 13. — 2000. — 30 березня — 5 квітня 2000. — С. 11.

21. Золотарьов В. Олександр Успенський: особа, час, оточення. — Харків: Фоліо, 2004.

22. Канадійський Українець. — 1922. — 15 лютого // Сербин Р. Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді. — Торонто — Київ: Українсько-канадський дослідничо-документаційний центр, Інститут української археографії Академії наук України, 1992.

23. Коваль Р. Повернення отаманів гайдамацького краю. — Київ: Діокор, 2001.

24. Козельський Б. Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство). — Харків: Державне видавництво України, 1926.

25. Коломієць П. Таємниця другого списку. Художньо-документальні повісті. Київ: в-во ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1986.

26. Кучер О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921–1923 рр. Харків: в-во Харківського університету, 1971.

27. Лист Юрія Івановича Лютого-Лютенка (США) до Романа Миколайовича Коваля від 2 грудня 1996 року.

28. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. — Київ: Темпора, 2003.

29. Мироненко М. Від видавця // Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Лондон, 1967.

30. Народна армія. — Київ. — 40 (1240). — 1997. — 5 березня.

31. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ: Планета людей, 2002.

32. Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії). — Київ: Альтернативи, 1998.

33. Степовий Ю. В Херсонських степах. — Мюнхен: Культура, 1947.

34. Терлецький О. Конаннє Великої України. — Український Голос (Канада). — 1922. — 2 серпня // Сербин Р. Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді. — Торонто — Київ: Українсько-канадський дослідничо-документаційний центр, Інститут української археографії Академії наук України, 1992.

35. Українські Робітничі Вісти. — 1922. — 8 лютого // Сербин Р. Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді. — Торонто — Київ: Українсько-канадський дослідничо-документаційний центр, Інститут української археографії Академії наук України, 1992.

36. Українські Робітничі Вісти. — 1922. — 11 лютого // Сербин Р. Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді. — Торонто — Київ: Українсько-канадський дослідничо-документаційний центр, Інститут української археографії Академії наук України, 1992.

37. ЦДАВО (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України), ф. 6, оп. 2, спр. 347.

38. ЦДАВО, ф. 3204, оп. 1, спр. 81.

39. ЦДАВО, ф. 3204, оп. 2, спр. 8.

40. ЦДАВО, ф. 3696, оп. 2, спр. 492.

41. Центр громадських зв'язків УМВС України в Черкаській області, арх. 3446.

42. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — Київ: Абрис, 1997.

Додаток № 1 Короткі біографії

Неповний список підпільників, які боролися у 1922–1923 рр. на території сучасних Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської і Черкаської областей

АБРАШКА, зв'язковий отамана Герасима Нестеренка-Орла.

АКУЛОВ. Арештований у справі «Щирие».

АНАШЕНКО Павло. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, изъятых по делу № 140 (3-го Цивильного района Пивденно-Схидного фронта)». Фігурував як затриманий до надходження матеріалів з Єлисаветградського ҐПУ.

АНІСТРАТ Лідія. Переховувала підпільників. Арештована у справі № 140. На слідстві нічого не визнавала.

АРСИРІЙ Іван Максимович. Арештований у справі «Щирие».

АРТЮШЕНКО Карпо, начальник Софіївської міліції. Затриманий у справі № 140.

БАБЕНКО Михайло, підпільник мережі Чорного Ворона (Платона Черненка). Жив на хуторі Бабенків.

БАБЕНКО Павло, підпільник мережі Чорного Ворона (Черненка), брат Михайла Бабенка. Жив на хуторі Бабенків. Арештований.

БАБИЧ Василь, з Єлисаветградського повіту Херсонської губернії.

БАБИЧ Іван, з Єлисаветградського повіту.

БАБИЧ Марія, з Єлисаветградського повіту. Арештована влітку 1922 року.

БАБИЧ Пилип Володимирович, із с. Хмельове Єлисаветградського повіту, мав близько 35 років.

БАБИЧ Платон Володимирович, із с. Новоолександрівка Хмельовської волості. Арештований влітку 1922 року.

БАЛЛО Василь. Арештований. Під час слідства завербований.

БАЛЛО Костянтин. Арештований, але втік із Криворізького ҐПУ.

БАРАБАШ Андрій.

БАРАН, отаман. Очевидно, арештований.

БАРАНОВ, із с. Лозуватка, що біля с. Хмельове, «був при генералі Зелінському у Варшаві». Очевидно, арештований.

БЕЛІН-БЕЛІНОВИЧ Сергій, одеський підпільник. Арештований.

БЕЛІНСЬКИЙ Олекса, із с. Ластухіне.

БЕЛІНСЬКИЙ Олександр. Арештований у справі «Щирие».

БЕЛЮМЕНКО Тихін, авторитетний підпільник.

БЕРЕЗНЯК Андрій Оврамович, зв'язковий, молодший брат Т. Березняка.

БЕРЕЗНЯК Тихін Оврамович, заступник отамана Г. Нестеренка-Орла, із с. Обознівка, директор Глодоської гімназії (1918), начальник Єлисаветградського повстанського району. Мав близько 25 років.

БЛІНДЕР. Арештований у справі «Щирие».

БОБЕНКО, завідувач Ставиднянського технікуму.

БОНДАР Прокіп Іванович, зв'язковий. Арештований у справі «Щирие».

БОНДАРЕНКО Йосип Іванович, козак загону М. Голика-Залізняка.

БОНДАРЕНКО Степан, отаман повстанського полку, старшина загону отамана Іванова. Згодом мав загін у 30 шабель. Піддався на «амністію».

БОРОДАЙ-ЗАЛІЗНЯК. Арештований у справі «Щирие».

БОРСУК Кіндрат, підпільник мережі В. Шкляра, керівник підпільного осередку в с. Любимо-Мар'ївка Херсонської губернії.

БУРЛАКА Іван, партизан. Криміналізувався.

БУРЛАКА Троп Федорович, козак загону М. Голика-Залізняка.

БУРЧЕНКО, з Куцівського повіту.

БУТУРЛИМЕНКО Ф. Арештований у справі «Щирие».

ВАЛОВ. Арештований у справі «Щирие».

ВАСИЛЬ, козак загону М. Голика-Залізняка.

ВАСИЛЬЄВА Любов, одеська підпільниця. Арештована у справі «Щирие».

ВАСИЛЬЄВА Марія, одеська підпільниця. Арештована.

ВАСЮТА Василь, козак загону Чорного Ворона (Черненка). Піддався на «амністію», отримав завдання від чекістів, за що і був убитий своїм отаманом влітку 1922 року.

ВДОВЕНКО Адам Самійлович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ВЕРБИЦЬКИЙ Дмитро, ад'ютант отамана кінного повстанського відділу.

ВЕРБИЦЬКИЙ Михайло, отаман. Арештований 1922 року.

ВЕРНИГОЛОВА, студент, очолював повстанком в околицях Холодного Яру. Арештований у справі «Щирие».

ВИНОГРАДОВ. Арештований у справі «Щирие».

ВІТЕР Степанида, вчителька с. Березівка Антонівської волості Єлисаветградського повіту.

ВІТРЯК Яків.

ВОЇНОВ-ҐОНТА Олександр, колишній студент, «колишній петлюрівський офіцер», родич Г. Нестеренка-Орла, старшина загонів отамана Іванова і Я. Лютого (Черевика). «Терорист Олександрійського повіту». Можливо, родом зі Шполи, де жила його родина. Загинув восени 1922 року.

ВОЛЧЕНКОВ Данило.

ВОРОНИЙ, отаман із Полтавщини. Тримав зв'язок із Холодним Яром. Оперував у районі Медведівки, вздовж Дніпра. Мав зв'язки з Полтавщиною. Затопив пароплав. Загін мав із 40 вершників.

ГАВРИЛЬЧЕНКО Василь, учитель із хут. Водяний.

ГАЗАМАТ, отаман кінного загону в 10 осіб. Діяв у районі м-ка Бобринець.

ГАЙДУК Євген. Затриманий у справі № 140.

ГАН. Арештований у справі «Щирие».

ГАРАСИМЕНКО Іван Пилипович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ГАРКУША. Арештований у справі «Щирие».

ГЕЙН Густав, господар явки. «Помічник начальника дільниці». Затриманий у справі № 140.

ГЕТЬМАНЕЦЬ Іван, з Єлисаветградського повіту.

ГЕТЬМАНЕЦЬ Микита, з Єлисаветградського повіту.

ГЕТЬМАНЕЦЬ Роман, із с. Хмельове, близько 40 років.

ГЕТЬМАНЕЦЬ Степан, з Єлисаветградського повіту.

ГЛАГОЛЄВ. Арештований у справі «Щирие».

ГЛУЩЕНКО Кіндрат Софронович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ГНЕВИШЕВ Віктор. Затриманий у справі № 140.

ГНИБІДА (ЧЕРНОУСОВ) Андрій, отаман, командувач 3-го повстанського району. Арештований у справі «Щирие».

ГНИЛОРИБОВ. Арештований у справі «Щирие».

ГОДУН, голова Знам'янського українського повстанкому, телеграфіст. Арештований у справі «Щирие».

ГОЛИЙ Никифір, козак загону Д. Гупала.

ГОЛИК-ЗАЛІЗНЯК Мефодій Фокович (квітень 1897, с. Єлисаветградка Єлисаветградського п-ту Херсонської губ., тепер Олександрівського р-ну Кіровоградської обл. — 9.2.1923, м. Київ). Військовий діяч; козак 1-го запасного полку 9-ї залізничної дивізії Армії УНР (м. Київ, з 15.12.1918), бунчужний, згодом хорунжий 2-го куреня 4-ї сотні 1-го ім. Макаренка полку, командир технічної сотні 1-го Чорноліського полку отамана П. Хмари (1920), член Окружного (Холодноярського) повстанського комітету (1920), повстанський отаман (псевдо Залізняк, 1920 — вересень 1922, до 3000 піших), старшина Степової (Олександрійської) дивізії (1920); військове звання — хорунжий Армії УНР. За професією залізничник. Учасник Першого зимового походу. Повстанський шлях розпочався у лютому 1920 р. в загоні отамана П. Хмари. Як отаман діяв на Єлисаветградщині, в районі Чорного лісу, лісів Чута і Нерубай, у Холодному Яру та Кам'янському лісі. У вересні 1920 р. загін, фактично полк, влився до Степової (Олександрійської) дивізії і разом з нею громив більшовиків в Олександрійському повіті.

ГОЛУБ Іван Васильович, козак М. Голика-Залізняка і Д. Гупала.

ГОЛУБ Їжак Зінкович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ГОЛУБ Микола Дмитрович, підпільник мережі Д. Гупала, секретар Знам'янського українського повстанського комітету. Арештований 25 вересня 1922 р. у Звенигородці. Під час слідства видав товаришів.

ГОЛУБ Никифор Григорович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ГОНЧАР Степан Степанович, коваль із с. Новоолександрівка Хмельовської волості.

ГОНТАРЕНКО Микола (?). Арештований у справі «Щирие».

ГОНЧАРЕНКО Семен (Семенко) Карлович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ГОРОБЕЦЬ. Арештований у справі «Щирие».

ГОЦИНБИЛЕР Григорій. Арештований у справі «Щирие».

ГРИПАСЬ Гнат, переховував повстанців, постачав їм патрони. Арештований у справі № 140.

ГРИПАСЬ Катерина, господар явки, переховувала повстанців. Арештована у справі № 140. На слідстві нічого не визнавала.

ГРИПАСЬ Марія, господар явки, переховувала повстанців. Арештована у справі № 140. На слідстві нічого не визнавала.

ГРИПАСЬ Наталка. Її прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

ГРИСЬ Марко. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

ГРИЦЕНКО, начальник штабу отамана М. Вербицького. Арештований 1922 року.

ГРИЩЕНКО Кирило Григорович, із с. Єлисаветградка, козак М. Голика-Залізняка і Д. Гупала.

ГРЕСИЛО. Арештований у справі «Щирие».

ГРЕЧАНИЙ Іван, козак загону Д. Гупала.

ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО Андрій (жовтень 1886, м. Ново-Архангельськ Херсонської губ., нині Кіровоградської обл. — після 30.1.1926). Військовий діяч; начальник господарчого відділу Управління технічних військ Центральної Ради (з вересня 1917), командир інженерного полку 3-го корпусу (весна 1918, м. Одеса), командувач Першої (Південної) групи військ УНР, командир 1-ї Запорозької стрілецької дивізії (з лютого 1920), повстанський отаман (1919–1920, до 20 000 козаків), командувач Бессарабської групи Армії УНР (жовтень — листопад 1921); військові звання — капітан російської армії (1917), генерал-хорунжий Армії УНР (1920). Закінчив Рішельєвську гімназію (м. Одеса), Михайлівське інженерне училище (1907) та Ново-Олександрівський інститут сільського господарства та лісоводства (м. Одеса, 1907–1911), отримаши фах лісовода. У січні 1919 р. відкрив проти білогвардійців фронт від м. Херсона до м. Олександрівська (нині Запоріжжя) і проти Н. Махна — від м. Олександрівська до м. Новомосковська. До кінця 1919 р. проводив масштабні операції у районі Черкаси — Чигирин — Знам'янка — Користівка — П'ятихатки — Катеринослав — Єлисаветград. Підпорядкував собі 1-й і 2-й Олександрійські полки, полк гайдамаків Холодного Яру В. Чучупака, загони отаманів Т. Гладченка, Г. Нестеренка-Орла, С. Вовка, М. Мелашка, Л. Загороднього, М. Голика-Залізняка, Д. Канатенка, Чорного Ворона, Сірка, Калюжного… 26 січня 1920 р. призначений керівником «всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщини й далі вгору по Дніпру до Чигирина». 1922 року працював при місії УНР у Бухаресті. Арештований 19 липня 1922 р. в м. Одесі.

ГУПАЛО Герасим. Арештований у справі «Щирие».

ГУПАЛО Денис Мусійович (10.3.1898, с. Нова Осота Чигиринського пов. Київської губ. — 9.3.1923, м. Київ). Військовий діяч; рядовий 1-го стрілецького лейб-гвардії полку (Царське село, 1917), команди піших розвідників, наводчик 4-го артилерійського дивізіону, козак 4-го Запорозького полку Армії УНР (1919), козак Першого кінного полку Степової дивізії К. Блакитного (1920), хорунжий (півсотенний) повстанських загонів отамана М. Кібця-Бондаренка (1920), М. Терещенка, Дмитращенка та Хвилі (1921), повстанський отаман (1922).

ГУПАЛО Іван Мусійович, брат Д. Гупала, козак його загону. Був арештований у Знам'янці, але зумів вирватися з рук чекістів. Згодом виїхав з рідних місць і влаштувався механізатором в одному з радгоспів Харківщини. Щоб уникнути переслідувань з боку совєтської влади, змінив документи на Дмитра Микитовича Осику. Загинув під час Другої світової війни у боях проти німців за Харків.

ГУПАЛО Стефан Мусійович, брат Д. Гупала, козак його загону. Закінчив гімназію із золотою медаллю. Вчителі пророкували йому велике майбутнє. Але інакше вирішила совєтська влада: хлопця убили за те, що був у лісі разом з братами. Злочин скоїв лісник, якого, звісно, не судили, а навпаки — нагородили одягом і пайкою хліба.

ГУРЖОС Анна (Марія) Василівна, вчителька із с. Хмельове, зв'язкова Г. Нестеренка-Орла і Т. Березняка. Їздила до Польщі у ППШ.

ҐАНДЗЯ, зв'язкова (можливо, це А. Гуржос).

ДАНИЛЬЧЕНКО Тихін, зв'язковий з Єлисаветградського повіту.

ДАНТОНІНІ Сергій, одеський підпільник. Арештований.

ДЕ Антоніна. Арештована у справі «Щирие».

ДЕНИСЕНКО Олександр. Арештований у справі «Щирие».

ДИБЕНКО, козак загону Г. Нестеренка-Орла.

ДИБЕНКО Степан, зв'язковий А. Гулого-Гуленка. Збирався піддатися на «амністію». Криміналізувався.

ДІДЕНКО. Прибув з-за кордону. Жив у с. Лозуватка біля Хмельового. Арештований у справі «Щирие».

ДІДИК Михайло, підпільник мережі В. Шкляра. Керував підпільними осередками на хуторах Онищенка, Загноя, в селах Рубанівка, Зелене і Запорозьких хуторах. Арештований.

ДОБРИЦЬКИЙ Леонід, з Єлисаветградського повіту.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Олексій Трохимович (17.3.1899, с. Єлисаветградка Єлисаветградського пов. Херсонської губ. — 9.2.1923, м. Київ). Козак Чорноліського полку П. Хмари і загону М. Голика-Залізняка.

ДОВБЕНКО Федір, командир групи ударників, комендант загону Свища. Арештований Херсонським повітовим відділенням ҐПУ, але з-під варти втік.

ДОВГАНЬ (ДОВГАЛЬ) Захар, козак Чорного Ворона (Черненка). Мешкав на хут. Григорівка Новобузької волості, за 10 верст південніше Нового Бугу. Старший організатор мережі Чорного Ворона (Черненка). Арештований.

ДОВГАНЬ (ДОВГАЛЬ) Федір, із Нового Бугу, де тримав бакалійну крамницю. Господар явки, де зупинявся Чорний Ворон (Черненко). Брат Захара Довганя. Арештований.

ДОВЖЕНКО Григорій Петрович, козак М. Голика-Залізняка і Д. Гупала.

ДОКІЄНКО Іван, з Єлисаветградського повіту.

ДОРОШЕНКО. Арештований у справі «Щирие».

ДОРОШЕНКО Михайло (21.5.1899, с. Цибулеве Херсонської губ., нині Кіровоградської обл. — 1970-ті рр., США). Військовий; підхорунжий повстанських відділів отаманів Матвія Григор'єва, Якова Горбенка і Пилипа Хмари. Емігрував до США. Автор книги «Стежками Холодноярськими. Спогади. 1918–1923».

ДОРОШКО Мартин, із с. Миколаївка, козак загону Д. Гупала.

ДРАЧКО-ЯРМОЛЕНКО, підполковник української армії. Жив у Єлисаветграді.

ДУБИНА, селянин з хут. Білявка Єлисаветградського повіту, інформатор партизанів.

ДУБИНСЬКА Олімпіада.

ДУДНИК, керівник Миколаївської підпільної організації. Працював у Миколаївській ЧК та слідчим Миколаївського ревтрибуналу. Сприяв звільненню з ув'язнення арештованих повстанців. Арештований у справі «Щирие».

ДУСЕНКО, сотник загону А. Грозного, можливо, його брат.

ДЯЧЕНКО Йосип. Затриманий у справі № 140.

ДЯЧЕНКО Наум (Нагум) Макарович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ДЯЧЕНКО Петро, підпільник мережі організатора Можара.

ЄВЛАХІН, врангелівський офіцер. Був призначений В. Шклярем начальником штабу «Повстанських військ Таврії» отамана Калашника.

ЄВСТАФ'ЄВ. Арештований у справі «Щирие».

ЄГОРОВ Іван, господар явки.

ЄДКІН Костянтин, член Знам'янського українського повстанського комітету.

ЄФІМОВ Олександр. Арештований у справі «Щирие».

ЖИДКЕВИЧ Григорій, «петлюрівський офіцер», отаман. Арештований 1922 року.

ЖИЦЬКА Ірина, переховувала підпільників. Арештована у справі № 140.

ЖИЦЬКИЙ Петро Васильович, підпільник мережі отамана Лютого (Я. Черевика), кравець із с. Москалівка. Арештований у справі № 140.

ЖОВТИЙ Іван, господар явки на хуторі Каплунів і голова підпільної організації. Арештований у справі № 140.

ЖУЖА Никифор, підпільник мережі В. Шкляра із с. Велика Благовіщенка.

ЖУКОВ. Арештований у справі «Щирие».

ЗАБРОДСЬКИЙ Пилип, партизан. Криміналізувався. Піддався на більшовицьку «амністію».

ЗАДНІПРОВСЬКИЙ, учитель із Нового Бугу, 1922-го було орієнтовно 23 роки. Вербував людей у загін Чорного Ворона (Черненка). Арештований у справі «Щирие».

ЗАЄЦЬ Григорій, одеський підпільник. Арештований.

ЗАЛІЗНЯК Григорій, зв'язковий Г. Нестеренка-Орла. Не плутати з отаманом М. Голиком-Залізняком.

ЗАСЯДЬКО Денис Якович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ (БЛОХА) Костянтин Якович (10.1.1875, ст. Кримська Таманського відділу Кубанського козацького війська — 9.2.1923, м. Київ). Військовий діяч, вчитель; командир батальйону піхоти 25-го стрілецького полку російської армії, організатор і командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії (1918), командир бригади УГА (1920), начальник штабу отамана Чорного Ворона (Черненка, 1922); військове звання — полковник Армії Української Держави. Закінчив Ярославську гімназію та Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни. В 1914–1918 роках перебував у німецькому полоні у таборі Зальцведель. Організатор українського руху в таборах для військовополонених. За переконаннями гетьманець.

ЗЕЛЕНСЬКИЙ. Арештований у справі «Щирие».

ЗІНЧЕНКО, зв'язковий Чорного Ворона (Черненка). Вербував у загін людей. Арештований у справі «Щирие».

ЗУБКО Потап Антонович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ІВАНОВ. Арештований у справі «Щирие».

ІВАНОВ (Ілля ТИШАНІН), отаман. У повстанському русі з 1919 року. Воював під командуванням А. Гулого-Гуленка. У травні 1920 р. почав формування загонів на Катеринославщині — в селах Жовте, Зелене, Петрове та інших. Загалом Іванову вдалося сформувати полк (триста шабель, двісті багнетів та «триста п'ятдесят русаків зі штилями, косами та вилами»). У Степовій дивізії був начальником кавалерії. «Советская военная энциклопедия» (1933 р. видання) подає, що на кінець 1920 р. загін Іванова нараховував близько 300 осіб. Поруч з ним боролися Григорій та Федір Іванови, можливо, брати отамана.

ІВАНОВА Олена Іванівна. Арештована у справі «Щирие».

о. ІВАШКЕВИЧ Іоан, із с. Покровське.

ІЛЬЄНКО, есер з 1905 року, «петлюрівський офіцер», начальник постачання Дорошенківського полку. Легалізувався як службовець Народного комісаріату освіти. Якийсь час був членом партії боротьбистів.

КАДУЙКО, козак, вістовий А. Гулого-Гуленка. Арештований у справі «Щирие».

КАЗАРИН Макар Тарасович, козак загону Мефодія Голика-Залізняка.

КАЛАШНИК Панас Онисимович, учасник «Просвіти» с. Велика Благовіщенка, голова Благовіщенської підпільної організації, отаман повстанського загону № 4 військ ім. Тараса Трясила.

КАЛЮЖКО (КАЛЮЖИК), козак отамана Г. Нестеренка-Орла.

КАЛЮЖНИЙ, отаман. Діяв у Первомайському районі. Підпорядковувався Г. Нестеренку-Орлу.

КАЛЬКО Митрофан, із м-ка Глодоси.

КАЛЬКУС, сестри.

КАНЕВСЬКИЙ, господар явки. «Каневский рассказал Васильеву, что у них всегда останавливается Гулый-Гуленко, Нестеренко, Лютий и др. атаманы». Арештований у справі «Щирие».

КАНЕР Петро, один з останніх козаків Л. Загороднього.

КАНЦУР Семен Миколайович, козак загону М. Голика-Залізняка.

КАРАМАН Петро. Арештований у справі «Щирие».

КАРАМУШКА Василь Прокопович, сприяв підпільникам. Брав участь у викраденні тіла отамана Іванова. Арештований у справі № 140.

КАРАМУШКА Василь Якович. Арештований у справі № 140.

КАРАМУШКА Дем'ян. Брав участь у викраденні тіла отамана Іванова. Арештований у справі № 140.

КАРАМУШКА Назар. Брав участь у викраденні тіла отамана Іванова. Арештований у справі № 140.

КАРАМУШКА Юхим. Арештований у справі № 140.

КАРМАН Петро, єлисаветградський підпільник.

КАРНАУХОВА Галина Микитівна, вчителька, родом із с. Гнилякове Одеського повіту, жила в с. Обознівка. Арештована влітку 1922 року.

КАЧАН Іван. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

КАЧАН Наталка. Її прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

КАЧАН Олена. Її прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

КВАСНИКОВ (КВАСНИЦЬКИЙ) Микола, одеський підпільник. Арештований у справі «Щирие».

КВАША, «студент-юрист Кваша, учительствующий (в 1922 р. — Авт.) на Лебединском сахзаводе, тоже из Ново-Украинки». Зв'язковий отаманів. О. Воїнов-Ґонта стверджував, що Кваша загинув 1922 р. «при нальоті на Лебединський цукровий завод».

КИСІЛЬ Тиміш Олександрович, козак загону М. Голика-Залізняка.

КИСЛЕНКО, підпільник мережі А. Гулого-Гуленка і Г. Нестеренка-Орла. В повстанському русі з 1918 року.

КИТКО, козак з Устинівської волості.

КИШЕНКО. Арештований у справі «Щирие».

КІПЕЦЬ (ГРИЦЕНКО) Федір, отаман. Піддався на «амністію», став слідчим ҐПУ, нібито для того, щоб виручати невинних.

КЛЕПАЧ Сергій, «петлюрівський офіцер», голова Гурівської підпільної організації. 1919 року разом з В. Шклярем створив підпільну організацію на Катеринославщині. Тоді ж на чолі загону виступив проти совєтської влади, а 1920 року приєднався до Степової дивізії, де командував куренем. Діяв у районі Олександрії, Єлисаветграда, Павлиша, ст. Лікарівки, с. Верблюжки, Червоної Кам'янки, Новогеоргіївська та інших населених пунктів. Ворог зазначав: «Большая банда Клепача именует себя петлюровцами… Имеет обоз, растянувшийся на полторы версты». Згідно з «Советской военной энциклопедией», на кінець 1920 р. «петлюрівський офіцер» С. Клепач керував полком (1500 чоловік). 1921 року він воював у загоні отамана Іванова, а 1922-го керував Гурівською підпільною організацією. Район відповідальності: Гурівка, Терни, Новогригорівка, Решетилівка, довколишні села та хутори. Арештований.

КНЯЗЕВ Григорій, старшина Армії УНР, отаман, оперував у районі сіл Ставидла — Миронівка — Володимирівка — Обознівка — Лелеківка — Сентове — Ясинуватка. Арештований.

КОВАЛЕВИЧ (ПАНІМАТКА, КОВАЛЕВИЧКА), артистка з Єлисаветграда.

КОВАЛЕНКО. Діяв у Семинастівській волості. Арештований у справі «Щирие».

КОВАЛЕНКО Іван Іванович. Розстріляний.

КОВАЛЕНКО Іван Степанович, козак загону М. Голика-Залізняка.

КОВАЛЬ Йосип, молодший старшина загонів отамана Іванова, Чорного Ворона (П. Черненка) і Лютого (Я. Черевика), із с. Верблюжка. Вербував до загону людей. Учасник нальоту на ст. Куцівку, під час якого були «сварены в котле сотрудники ГПУ». Під час «з'їзду отаманів» у Єлисаветграді в січні 1923 р. внаслідок перестрілки був тяжко поранений та арештований. Помер у Кривому Розі (напевно, в лікарні ҐПУ).

КОВАЛЬ Пантелеймон. Затриманий у справі № 140 до надходження матеріалів з Єлисаветградського ҐПУ.

КОВАЛЬЧУК, отаман. Підпорядковувався Г. Нестеренку-Орлу.

КОВАЛЬЧУК Федір, один з останніх козаків Л. Загороднього.

КОЛІСНИЧЕНКО Влас, телеграфіст.

КОЛІСНИЧЕНКО Леонтій, із с. Льодяне Ерделівської волості, зв'язковий, господар конспіративної квартири. Міг бути організатором підпільної мережі. Мав близько 35 років.

КОЛОМІЄЦЬ Василь, господар явки. Арештований у справі № 140.

КОЛОМІЄЦЬ Костянтин, господар явки. Арештований у справі № 140.

КОЛОМІЄЦЬ Михайло, господар явки. Арештований у справі № 140.

КОЛОС Григорій, семінарист.

КОЛОТ Андрій, командир бронепотяга Армії УНР (1919). 1921 року за завданням підпілля навчався в Київській школі червоних старшин. «Колот просил, чтобы в процесе работы не было никаких списков и писем, потому что Киевская организация из-за списков и провалилась».

КОМПАНІЄЦЬ Петро, зв'язковий із м-ка Хмельове. Мав 15 років.

КОМПАНІЄЦЬ Тиміш Архипович (10.6.1897, с. Єлисаветградка Єлисаветградського пов. Херсонської губ. — 9.2.1923, м. Київ). Військовий; фельдфебель 34-ї артилерійської бригади російської армії, козак повстанського загону Якова Шепеля, Чорноліського полку Пилипа Хмари, загонів Миколи Кібця-Бондаренка, Миколи Бондарука, Назара Стодолі, Дениса Гупала, Ларіона Завгороднього, 1-ї Олександрійської дивізії Костя Степового-Блакитного.

КОПАНЬ Іван.

КОРКАЧ Микита, із с. Льодяне Ерделівської волості. Мав близько 40 р.

КОРНІЙ, козак Чорного Ворона (Черненка) чи Лютого (Я. Черевика).

КОРНІЙЧЕНКО, козак Чорного Ворона (Черненка).

КОРОЛЬКО Іван Захарович, із с. Попівка Глодоської волості. Арештований влітку 1922 року.

КОСТРИЦЯ Григорій Степанович, козак загону М. Голика-Залізняка.

КОТЛЯР, отаман. Розстріляний.

КОТЛЯР, брат отамана Котляра, підпільник мережі М. Голика-Залізняка, легалізувався на посаді голови «Укустрома» Чигиринського повіту. Арештований.

КОХАНЕНКО Семен, козак загону Г. Нестеренка-Орла. Криміналізувався.

КОШОВА Пелагея. «Осведомленность об организации. Роль не установлена». Арештована.

КОШОВИЙ, прапорщик або поручник, старшина загону отамана Семена Смаглюка.

КОШОВИЙ Степан Ігорович, козак загону М. Голика-Залізняка.

КРАВЧЕНКО О. (КЕЛЕС Г.), старшина (?) Степової дивізії, довірена особа К. Степового-Блакитного. Зрадник. Допоміг чекістам розкрити Катеринославський і Єлисаветградський повстанкоми.

КРАУЗЕ (КОРНІЄНКО), офіцер Добровольчеської армії, інженер. Жив у Києві, по вул. Скобелівській, 9. Арештований у справі «Щирие».

КРИЖАНІВСЬКІ, очевидно, сестри. Затримані у справі № 140.

КРУТИЙ Степан. Його прізвище зазначено у «Списку лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

КРЮКОВА. Арештована у справі «Щирие».

КУДАРЕНКО Михайло.

КУЗНЕЦОВ-ЛЮТИЙ. Арештований у справі «Щирие».

КУЗУБЕНКО Дмитро Федорович, козак загону М. Голика-Залізняка.

КУКСЕНКО Микита (син).

КУКСЕНКО Мирон.

КУЛИКОВ Михайло, член Знам'янського українського повстанського комітету, зв'язковий Д. Гупала.

КУЛИКОВ Тиміш, член Знам'янського українського повстанського комітету. Брат М. Куликова.

КУЛЬБАБА Тарас, із с. Федвар.

КУПРІЯН, старшина загону Чорного Ворона (Черненка).

КУРЕК Жозефіна Йосипівна, полька, теща К. Здобудь-Волі, зв'язкова Здобудь-Волі та Чорного Ворона (Черненка). Арештована.

КУРІННИЙ Борис, будьонівець, член Знам'янського українського повстанського комітету.

КУТУЗОВ Андрій, помічник Г. Князева. Арештований.

КУЧЕРЕНКО. Арештований у справі «Щирие».

КУЧМА Петро, отаман, родом із с. Аджамка. 1921 року його загін складав 300 багнетів. Здався в надії на «амністію» в Чигиринському районі того ж року. І відтоді пропав безвісти, можливо, арештований наприкінці жовтня 1922 року.

ЛАСКАВА Галя, зв'язкова.

ЛЕБІДЬ Костянтин, член Знам'янського українського повстанського комітету, телеграфіст.

ЛЕВЧЕНКО, співзасновник єлисаветградської підпільної групи, підпорядкованої А. Гулому-Гуленку. «Визначний петлюрівський працівник».

ЛИСЕНКО Кирило. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

ЛИСЕНКО Олексій. Завербований ҐПУ.

ЛИСЕНКО (Міхельсон) Роберт Іванович. Начальник 3-ї дільниці 3-го району Південно-Східного повстанського фронту. 1922 року — начальник ударних груп Рибки із с. Веселі Терни та Якова Густавовича із с. Бузулуки. Очевидно, це той РОБЕРТ (німець), що очолював німецькі колонії за Кривим Рогом. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, изъятых по делу № 140 (3-го Цивильного района Пивденно-Схидного фронта)».

ЛОБАЧ, член Благовіщенської підпільної організації.

ЛОХМАТОВ Степан, «колишній поміщик», підпільник мережі В. Шкляра. Керував осередком у м. Каховці. Уникнув арешту.

ЛУСТА. Арештований у справі «Щирие».

ЛЮТИЙ (ЧЕРЕВИК) Ялисей, отаман. Родом із с. Водяне, тепер Петрівського р-ну Кіровоградської області. 1922 р. мав загін у 80 вершників, 2 кулемети. В Єлисаветградському повіті у Лютого були трійки «охорони доріг».

ЛЮТИНСЬКА Валентина. Арештована у справі «Щирие».

ЛЯШЕНКО Іван Якович (1893? с. Піщаний Брід, тепер Добровеличківський р-н Кіровоградської обл. — 9.2.1923, м. Київ). Підпільник мережі отамана Чорного Ворона (Платона Черненка), агроном. Народився в селянській родині. Безпартійний. Освіта середня. Вчителював у с. Березівка. Мав зв'язок з підпіллям Єлисаветграда (Ільєнко) та Одеси. В червні 1922 р. познайомився з отаманом Чорним Вороном (Черненком). Отаман використовував його хату як штаб-квартиру. Співпрацював Ляшенко і з отаманами Я. Лютим і О. Ґонтою, а також із полковником К. Здобудь-Волею.

МАЄР. Арештований у справі «Щирие».

МАЙБОРОДА-СІРКО В. І., полковник, родич «известного Гнибиды».

МАЙМЕСКУЛ Юлія Григорівна, зв'язкова, тітка О. Воїнова-Ґонти, у неї на квартирі переховувався член Окружного повстанського комітету Г. Яковенко.

МАКОЇД Павло Іванович, із с. Велика Благовіщенка, політреферент (політкомісар) отамана П. Калашника.

МАЛАШ (МАЛИШ, МЕЛАШ?) Павло, зв'язковий отаманів Т. Березняка і К. Синицького. Мав 25 років.

МАЛИЙ Георгій (Жорж), підпільник мережі В. Шкляра, керівник підпільного осередку в с. Комишанка. Арештований у справі «Щирие».

МАЛЮШЕВСЬКИЙ Казимир.

МАНЬКО Корній (? — 19.12.1922, с. Варварівка), старшина Запорозької дивізії Армії УНР, отаман, що підпорядковувався Чорному Ворону (Черненку). Загинув у бою.

МАНЬКО (сестра). Її прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

МАСЛАК. Арештований у справі «Щирие».

МАХАРЕВА Ірина.

МЕЛЬНИЧЕНКО Санько.

МИКИТА, козак Г. Нестеренка-Орла.

МИРОНЮК Гнат, із с. Хмельове.

МИХАЙЛИК. Арештований у справі «Щирие».

МІХЕЛЬСОН (МІХЕЛЬ, МІХЕЛЬС) Роберт І., див.: Лисенко Роберт.

МОГИЛА Семен, із с. Рівне.

МОЖАР (МОЖАРА). Заарештований.

МОЗГОВИЙ Павло, лікар Степової дивізії. Під час Другої світової працював у шпиталі м. Жовті Води.

МОКРИЙ Марко Сидорович, козак загону М. Голика-Залізняка.

МОМСА Федір, із с. Єлисаветградка, козак загону Д. Гупала.

МОРГУН, підпільник мережі В. Шкляра із с. Велика Благовіщенка.

МОРОЗ Іван, підпільник із с. Голикове.

МОСКАЛЕЦЬ Андрій, житель с. Варварівка, служив у Ю. Тютюнника. Арештований у справі «Щирие».

МУДРИЙ Семен Андрійович, козак загону М. Голика-Залізняка.

МУСЕНКО Михтодь Лаврентійович, козак загону М. Голика-Залізняка.

МУШКЕТ Леонід Павлович (1895? м. Золотоноша Полтавської губ., тепер Черкаської обл. — ?). Інженер. Дворянин. Засуджений до 10 років позбавлення волі.

НАДІЙКА, зв'язкова. Арештована.

НАНЕНКО. Арештований у справі «Щирие».

НЕЖИВА Наталія Антонівна. Арештована влітку 1922 року.

НЕЖИВИЙ Антон.

НЕЖИВИЙ Павло Антонович, із с. Новоолександрівка.

НЕМЧЕНКО, з Чечеліївських хуторів. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

НЕМЧЕНКО (інший). Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

НЕРЕЇМІ-НОВАК Микита Омелянович (? — після 24.7.1922), селянин с. Водяне Криворізького пов., тепер Петрівського р-ну Кіровоградської обл., «найближчий друг і соратник» отамана Лютого (Я. Черевика). Арештований.

НЕСТЕРЕНКО-ОРЕЛ Герасим Онуфрійович (3.3.1890, Єлисаветградський пов. Херсонської губ. — ?). Військовий і громадський діяч, вчитель; член Єлисаветградської повітової земської управи (1917), отаман кінної сотні (30 осіб) Ревучанського куреня Вільного козацтва (1917), старшина Запорозької дивізії (1920), керівник Єлисаветградсько-Олександрійського повстанкому (1919–1922), заступник командира 1-ї (Південної) повстанської групи, керівник Першої холодноярської округи, командувач військами Холодноярської округи (1921, 1922); військове звання — сотник (полковник?) Армії УНР. Організатор повстання проти совєтської влади на початку серпня 1919 року (був керівником штабу, якому підпорядковувалось до 10 тисяч повстанців) та проти денікінців у вересні того ж року. Організаційно підпорядковувався Андрію Гулому-Гуленку. Учасник Першого зимового походу Армії УНР.

НЕЧАЄВ Михайло, «колишній кутеповський контррозвідник», підпільник мережі В. Шкляра. Після арешту М. Дідика керував підпільними осередками на хуторах Онищенка, Загноя, в селах Рубанівка, Зелене і Запорозькі хутори. Арештований.

НЕЧАЙ Степан, очолював повстанком у с. Шамівка. Арештований у справі «Щирие».

НИКОРА Валентин.

НИКОРА Сергій, поручник Добровольчої армії. Брат Валентина Никори.

НИМЧЕНКО. Арештований у справі «Щирие».

НІКОЛАЄВ. Арештований у справі «Щирие».

НІМКА («КОСТОПРАВША»). Її прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащихизъятию по делу № 140».

НОСЕНКО Григорій Степанович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ОБЕРТАС, учитель, голова повстанкому в Олександрійському повіті.

ОДУД Йосип, козак із с. Очеретяне (чекісти писали: «Адут»).

ОКОНЕНКО, інженер.

ОМЕЛЯНОВИЧ. Арештований у справі «Щирие».

ОРЛЕНКО, прибув із-за кордону. Формував загін у районі Обознівки, жив на Обознівських хуторах. Арештований у справі «Щирие».

ОСИПЕНКО Федір, козак Л. Загороднього.

ОСИП'ЄВ, комендант потяга «Внешторга», «петлюрівець».

ПАВКА, зв'язкова.

ПАВЛЕНКО. Арештований у справі «Щирие».

ПАТЮТКО Віктор, п'ятнадцятилітній зв'язковий.

ПАТЮТКО Терентій.

ПЕРЕЙМИВОВК, зв'язковий із с. Водяне Криворізького повіту, козак отамана Лютого (Ялисея Черевика). Арештований.

ПЕТЕРИЛО, вчитель (?).

ПЕТРЕНКО Давид Григорович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ПЕТРИК. Арештований у справі «Щирие».

ПЕТРУСЬ, зв'язковий.

ПЕЧЕНИЙ Маркіян. Затриманий у справі № 140.

ПИЛЬНЕНЬКИЙ Василь Савович, воєнком с. Хмільове, 35 років.

ПИРОГІВ, студент гірничого інституту, вчитель с. Плетений Ташлик.

ПИРОГІВ, його брат; очевидно, підпільник.

ПІСНИЙ Ларіон Федорович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ПОЛІТАЄВ, отаман. Ліквідований 1922 року.

ПОЛІЩУК, помічник уповноваженого «по борьбе с бандитизмом», співпрацівник Ю. Дроботковського, можливо, подвійний агент. Арештований у справі «Щирие».

ПОПОВИЧ Гаврило. 24 серпня 1922 р. втік з-під арешту з Криворізького ҐПУ.

ПОПОВИЧ Ольга, помічниця повстанців. Арештована у справі № 140.

ПРОСЕНКО (ПРУСЕНКО), із с. Варварівка, зв'язковий Чорного Ворона (Черненка).

ПРОЦЕНКО Дмитро, один з керівників Благовіщенської підпільної організації мережі В. Шкляра із с. Велика Благовіщенка.

ПРЯДКО Меланія Микитівна, з м-ка Глодоси, 23 роки (у 1922 р.), вчителювала в с. Обознівка, господар явки.

ПУЗЕНКО Юхим. Арештований у справі «Щирие».

ПУПКОВА Наталія Костянтинівна. Арештована у справі «Щирие».

ПУШКОВ. Арештований у справі «Щирие».

ПШЕНИЧНИЙ Іван, козак Чорного Ворона (Черненка), житель хут. Григорівка. Арештований у справі «Щирие».

РЕМІЗ Іван, член Знам'янського українського повстанського комітету. Зробив для Д. Гупала печатку, діставав йому різні канцелярські дрібниці.

РИБКА Аристарх, начальник ударної групи із с. Веселі Терни.

РЯБЕЦЬ Іван, сприяв підпільникам. Арештований у справі № 140.

РЯБЕЦЬ Федір Григорович, підозрювався у сприянні підпільникам. Арештований у справі № 140.

РЯБЕЦЬ Федір Кузьмич, підозрювався у сприянні підпільникам. Арештований у справі № 140.

РЯБОШАПКА, колишній командир Верблюзького полку.

РЯБОШАПКА Іван.

САВЧЕНКО Михайло, п'ятнадцятилітній зв'язковий Г. Нестеренка-Орла.

САВЧУК, організатор партизанських загонів у Компаніївській волості в 1922 році.

САШКО, зв'язковий В. Шкляра. Арештований у справі «Щирие».

САЗОНОВИЧ Ганна. Затримана у справі № 140.

СВИЩ, селянин Херсонської губернії, «простий козак», учасник григор'євського повстання у травні — липні 1919 року. В серпні — грудні 1919 року — в махновщині: був командиром піхотного полку Кримського корпусу. Махновські діячі Олександр і Віктор Белаші зазначали, що Свищ — «по убеждениям левый эсер, по принадлежности — петлюровец». Помічник отамана Іванова (1921). Воював у загоні отамана Я. Лютого-Черевика (1921–1922), збив кінну ватагу (80 шабель), що 1922 року діяла в районі станції Фундукліївки та на півдні України. Мав 100 кавалеристів, 5 кулеметів. Арештований.

СЕДЛЕЦЬКИЙ, старшина Єлисаветградської кавалерійської школи. Співпрацював з Ю. Дроботковським. Арештований у справі «Щирие».

СЕМЕН, зв'язковий В. Шкляра. Арештований у справі «Щирие».

СЕМЕНКО, петлюрівець. Переховувався у Кримських горах (від назви села Кримка).

СЕМЕНЧУК Юхим.

СЕРГЄЄВ. Арештований у справі «Щирие».

СЕРДЮК (ЛИСИЙ) Петро, з Чечеліївських хуторів.

СЕРДЮК Микита Павлович, поручник царської армії, за гетьмана — комендант Єлисаветграда. Вчитель, «старый петлюровский работник».

СИЛЬВЕСТРОВ Данило, брат М. Сильвестрова.

СИЛЬВЕСТРОВ Микола, син об'їждчика в лісі, був у загоні Л. Загороднього. Інформатор Д. Гупала. М. Дорошенко у книзі «Стежками Холодноярськими» звинувачує М. Сильвестрова у зраді, хоч це не доведено. На мій погляд, М. Сильвестров зустрічався з Трохименком і Завірюхою з відома чорноліських отаманів, виконуючи їхні завдання. Арештований у справі «Щирие».

СИНИЦЬКИЙ Карпо, отаман. Родом із с. Новомиколаївка (Колоколове). Мав 25 років.

СИНЧУК Микола Іванович, козак загону М. Голика-Залізняка.

СІКОРСЬКА. Арештована у справі «Щирие».

СІРИЙ. Арештований у справі «Щирие».

СІРОКЛИН Іван Софронович, козак М. Голика-Залізняка і Д. Гупала.

СКАКУН Федір Данилович, козак загону М. Голика-Залізняка.

СКИТКО. Арештований у справі «Щирие».

СЛІСАРЕНКО (СНІСАРЕНКО) Микола Арсенович, зв'язковий, їздив у Польщу до Юрка Тютюнника.

СЛЮНЧЕНКО, старшина Армії УНР, єлисаветградський підпільник.

СМАГЛЮК Семен, командир 2-го (3-го?) батальйону повстанського полку отамана С. Бондаренка. 1922 року в його загоні було 12 козаків.

СМІРНОВ Олександр Михайлович. Арештований у справі «Щирие».

СКЛЯР Тарас, член Благовіщенської підпільної організації.

СКУДІЙ Йосип, очолював підпільну організацію Бобринецької волості.

СОЛОВЙОВ Володимир, отаман одного із загонів Л. Загороднього. «Роста выше среднего, блондин, носит усы и большую бороду, живет в Ново-Миргороде, 25 лет, служит лесничим Капитановского леса, бывший офицер, служил с 18 г.».

СОПІЛКА Павло.

СОПІЛКА Федір, із с. Хмельове. Мав 40 років.

СОПІЛЬНИК. Арештований у справі «Щирие».

СОРОЧАН Василь, отаман. Убитий.

СОШНИКОВ Іван Омелянович, козак загону М. Голика-Залізняка.

СПАСЬКИЙ Лавро, сприяв підпільникам. Арештований у справі № 140.

СТЕЦЕНКО. Убитий 1920 року.

СТРЕЛЕЦЬКИЙ Сергій. Арештований у справі «Щирие».

СТОДОЛЯ Назар, отаман. Якийсь час воював у загоні М. Терещенка та М. Бондарчука. Потім співпрацював з Д. Гупалом.

СТУДЕНЯ. Арештований у справі «Щирие».

СТУЛИЙ. Арештований у справі «Щирие».

СТУЛІЙ Йосип, із с. Петрівка. Арештований.

СТУЛІЙ Пилип.

СУКАЧ Лука. Учасник диверсій на залізниці Кривий Ріг — Нікополь. Учасник нападу на автомобіль «секретаря ВУЦИК т. Ермощенка». Заарештований.

ТАРАН Олексій.

ТАРАН-КРИМСЬКИЙ Андрій, із с. Маржанівка Криворізького повіту.

ТАРАНЕНКО. Арештований у справі «Щирие».

ТЕРЕЩЕНКО Павло. 24 серпня 1922 р. втік з-під арешту з Криворізького відділу ҐПУ.

ТИМОШЕНКО, господар хутора, що за 2 версти від хутора Сердюка, підпільник мережі Чорного Ворона (Черненка). Місяцями переховував і годував партизанів.

ТИТОВ Павло Микитович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ТИХІН, отаман (можливо, Тихін Березняк). Мав 25 шабель. Діяв у районі с. Рівне — Семинасте. «Біля містечка Рівне Тихін має загін у 15 кінних, працює самостійно і не хоче ні з ким зв'язуватися».

ТИХОНОВА Олена Прокопівна, вчителька.

ТКАЧЕНКО Василь Федорович (1900, с. Єлисаветградка Єлисаветградського пов. Херсонської губ. — 15.2.1923, м. Київ). Козак Г. Нестеренка-Орла (1920, 1921) та Ларіона Загороднього (1921, 1922).

ТКАЧЕНКО Іван, козак із с. Терни. Вважався серед повстанців «кращим терористом», зокрема у середині липня 1922 р. позбавив життя міліціонера і «проезжающего чекиста». Арештований у справі «Щирие».

ТКАЧЕНКО Йосип. Під час спроби арешту 5 січня 1923 р. вчинив опір і був убитий.

ТКАЧЕНКО Петро Семенович, студент Єлисаветградського технікуму. Довірена особа Ю. Дроботківського.

ТКАЧЕНКО (старий). Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

ТОПЧІЙ Іван.

ТРИХМАНЕНКО Овдій, із с. Цибулеве, козак загону Д. Гупала.

ТРОХИМОВИЧ (ТРОХИМОВ) Михайло Васильович. Арештований у справі «Щирие».

ТЮТЮНОВ Дмитро, козак «з терористичними нахилами».

УВАРОВ Дмитро, член Благовіщенської підпільної організації.

УСТИМОВИЧ. Арештований у справі «Щирие».

ФАТЕР. Арештований у справі «Щирие».

ФЕДОРЕНКО, підпільник мережі Чорного Ворона (Черненка) із с. Дмитрівка.

ФЕДОРУК. Арештований у справі «Щирие».

ФІЛОНЕНКО Архип Терентійович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ФІЛОНЕНКО Іван (? — 19.12.1922, с. Варварівка), підпільник мережі Чорного Ворона (Черненка). Очевидно, йдеться про хорунжого 1-ї Запорозької дивізії, лицаря Залізного хреста. Загинув у бою.

ФІЛОНЕНКО Петро, господар явки. Арештований у справі № 140.

ФЛЕК, німець з Одеси, володар явки мережі Ю. Дроботковського. Арештований у справі «Щирие».

ХАЙЛЮК Олександр Іванович, козак Лютого (Черевика). Станом на квітень 1921 року арештований і завербований («взяли на довольствие»).

ХАНЕНКО Іван, член Знам'янського українського повстанського комітету, брат Миколи й Олександра Ханенків.

ХАНЕНКО Микола, член Знам'янського українського повстанського комітету (1922), брат Івана та Олександра Ханенків.

ХАНЕНКО Олександр (1902, м. Знам'янка —?). Член Знам'янського українського повстанського комітету, брат Івана і Миколи Ханенків.

ХАРЧЕНКО, ад'ютант М. Голика-Залізняка.

ХАРЧЕНКО, козак Г. Нестеренка-Орла.

ХІВРЕНКО Захар Тимофійович, козак комендантської сотні на станції Помішна (1918), козак Армії УНР (1919), був у загоні Козубського ніби сотником. Арештований влітку 1922 року.

ХОДЯ. Можливо, китаєць.

ХОЛОША Василь. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

ХОЛОША Петро. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

ХОМЕНКО Андрій. Військовий і громадський діяч; івангородський сільський отаман, отаман Чорного лісу. Походить із роду Й. Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської корогви 1762 року. Його рід у селі називали Качурівським. Під час революції разом з іншими брав участь у захисті села, воював із хлопцями проти всіх, хто приходив. Співпрацював з Д. Гупалом. Підпорядковувався Л. Загородньому. Очолював загін від 9 («ця група являє собою штаб, який виокремив отаман Завгородній зі складу свого загону — для формування загону в районі Чорного лісу») до 70 осіб. Точні відомості про долю відсутні. Є здогадка, що розстріляний у Єлисаветградській тюрмі.

ХОРУЖЕНКО, вчитель зі ст. Долинської.

ХОРУНЖИЙ Дмитро Ісакович, курінний Добровеличківського куреня Вільного козацтва, старшина отамана Залізняка.

ЦИГАНОК Семен, учитель, голова повстанкому с. Диківка Шевченківської волості Криворізького повіту.

ЧЕРЕВИК Настя Григорівна, рідна сестра Михайла Черевика, троюрідна сестра Я. Черевика (отамана Лютого).

ЧЕРЕВИК Іван, керував підпільною організацією в районі сіл Водяне, Петрове і Ганнівка. Двоюрідний брат Я. Лютого. Затриманий у справі № 140.

ЧЕРЕВИК Михайло Григорович, агроном із с. Водяне. Троюрідний брат Я. Черевика (Лютого).

ЧЕРЕВИК Ялисей, див.: Лютий.

ЧЕРКАС Іван, член Знам'янського українського повстанського комітету, зв'язковий Д. Гупала.

ЧЕРКАС (ШАТУН, БИСТРИЙ) Яків Логвинович (1893, с. Новомиколаївка Дмитрівської вол. Олександрійського пов. Кременчуцької губ. — ?), підпільник мережі Д. Гупала. Зрадив отамана Гупала та його повстанців. Арештований червоними наприкінці вересня 1922 р. у Звенигородці.

ЧЕРНЕНКО Платон, див.: Чорний Ворон (Черненко).

ЧЕРНИК Кузьма, господар конспіративної квартири Благовіщенської підпільної організації.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ. Арештований у справі «Щирие».

ЧЕТВЕРТАК Ірина, зв'язкова. Панна. Колись була в монастирі.

ЧЕХВАН Андрій, козак загону М. Голика-Залізняка.

ЧОРНИЙ Василь, постачав підпільникам патрони. Затриманий у справі № 140.

ЧОРНИЙ Іван, господар явки. Постачав підпільникам патрони. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, изъятых по делу № 140 (3-го Цивильного района Пивденно-Схидного фронта)».

ЧОРНИЙ Яким, господар явки. Постачав підпільникам патрони. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, изъятых по делу № 140 (3-го Цивильного района Пивденно-Схидного фронта)».

ЧОРНИЙ ВОРОН (БІЛОУС), отаман. «Простой казак, настоящая его фамилия Белоус, родом из Ново-Украинки, зимой оперировал тройками и пятерками и в настоящее время собрал весь отряд вместе».

ЧОРНИЙ ВОРОН (ЧЕРНЕНКО) Платон Петрович, комендант штабу отамана Іванова та фельдшер загону (1921). Після загибелі отамана Іванова очолив рештки його відділу. 1922 року під його командою було 200 вершників, що мали на озброєнні 5 кулеметів. За три-чотири дні міг посадити на коні ще 200 чоловік. 1922 року діяв у Новоустинівській, Новобузькій волостях та у всьому Криворізькому повіті. Очевидно, йому вдалося зникнути з поля зору ЧК і легалізуватися.

ЧОРНИЙ ВОРОН (ЧЕРНОУСОВ) Іван Якович (? — 29.10.1922?). Військовий діяч; повстанський отаман (1921–1922), командир Лебединського полку Холодноярської організації (1922). 1921 року загін налічував 150 піших і 25 кінних, добре озброєних, з 1 кулеметом. Оперував у Звенигородському, Черкаському, Чигиринському повітах Київської губернії, зокрема в Холодному Ярі, лісі Чута, в Лебединських та Шполянських лісах, у районі сіл Товмач, Водяне, Шестаківка, Мліїв, Виноградського монастиря, містечок Городище, Білозір'я, Сміла, Златопіль, м. Єлисаветграда, залізничних станцій Знам'янка, Шестаківка та ін. Політичне гасло: «Бий комуністів і кацапів». За оцінкою ворога, Чорний Ворон — «непримиримо хитрый и тупой враг».

ЧУБАТИЙ Олекса Федорович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ЧУМАК, підпільник мережі В. Шкляра із с. Велика Благовіщенка.

ШАБАНОВА Олена. Арештована у справі «Щирие».

ШАБАНОВА Фрося. Арештована у справі «Щирие».

ШАПОРЕНКО Михайло Степанович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ШЕВЧЕНКО, заступник голови повстанкому с. Диківка.

ШЕРЕПА (ШЕРЕТА?) Василь Тимофійович, із с. Орлова Балка, козак загону Д. Гупала.

ШЕРЕПА (ШЕРЕТА?) Федір, із с. Орлова Балка, козак загону Д. Гупала.

ШЕРЕТА Федот Тимофійович, козак загону М. Голика-Залізняка.

ШЕФФЕР Іван, член Благовіщенської підпільної організації.

ШИНКАРЕНКО Микола, керівник підпілля в Мелітопольському і Дніпровському (?) повітах.

ШКЛЯР, дружина В. Шкляра. Сприяла чоловікові, переховувала підпільників. Затримана у справі № 140.

ШКЛЯР-СІРКО (СКЛЯР) Василь, уродженець с. Веселі Терни, організатор підпілля на півдні України (1922). 1919 року разом із Сергієм Клепачем створив підпільну організацію на Катеринославщині, до якої входили переважно боротьбисти. В 1920 р. — учасник повстання проти совєтської влади, очевидно у складі Степової дивізії. В 1922 р. — керівник 2-го району Першої (Південної) повстанської групи, до якого входили Вознесенський, Миколаївський і Херсонський повіти (підписувався як комісар 3-го району Південно-Східного повстанського фронту. Згідно з даними ҐПУ, арештований.

ШКУРУЛА Євстахій, переховував підпільників. Арештований у справі № 140.

ШУЛАЛКІН Володимир. Арештований у справі «Щирие».

ШУЛІКА Микола, завгосп Чорноліського полку.

ЩЕКОТІВ Йосип, козак Лютого (Я. Черевика).

ЩЕКОТІВ Михайло, «колишній врангелівець», підпільник мережі Ю. Дроботковського. Арештований чекістами.

ЩЕРБАК Іван. Завербований чекістами.

ЩЕРБИНА Віра, вчителька.

ЩЕРБИНА Федір Петрович (1902, с. Шамівка, тепер Дмитрівської сільради Знам'янського р-ну Кіровоградської обл. — ?). Зв'язковий Д. Гупала. Арештований.

ЩЕРБИНА Юхим, учитель із с. Шамівка, брат Федора Щербини, козак (старшина?) загону Д. Гупала.

ЩИЧКО Олександр. Його прізвище зазначене у «Списке лиц, подлежащих изъятию по делу № 140».

ЮРЧЕНКО. Арештований у справі «Щирие».

ЯКІВ ГУСТАВОВИЧ, начальник ударної групи із с. Бузулуки, мешканець с. Посадо-Шаранівка Новомиколаївської волості.

ЯКУБЕНКО, організатор партизанських загонів у Компаніївській волості. Арештований у справі «Щирие».

ЯМЧУК.

ЯРЕМЧУК, учасник наради повстанців 17 серпня 1922 р. біля Товстої могили. Арештований у справі «Щирие».

ЯРОВИЙ. Однорукий, 30–32 років.

ЯРОШЕНКО Тихін Федорович. Арештований 1922 року.

ЯРОШЕНКО Тихін Якимович. Арештований влітку 1922 року.

ЯРОШЕНКО Федір.

ЯРШЕНКІВСЬКИЙ, співзасновник єлисаветградської підпільної групи, підпорядкованої А. Гулому-Гуленку, «визначний петлюрівський працівник».

ЯСИНСЬКИЙ Григорій, «командир полка Григорьева, бравший Елисаветград в 1919 г.». Організатор партизанських загонів у Компаніївській волості. Помер від тифу 1922 року.

ЯЧЕНКО Петро, старшина Армії УНР, отаман. Мешкав у с. Пашківці біля ст. Долинської. Арештований. Ув'язнення відбував у Кривому Розі, можливо, вдалося звільнитися.

Підготував Роман Коваль

Неповний список матвіївських повстанців

Оцифрований матеріал — відсутній.

Неповний список козаків і старшин Наддніпрянського загону Івана Савченка-Нагірного та його помічників у 1922–1923 роках

Оцифрований матеріал — відсутній.

Додаток № 2 Документи

1. Звернення «Браття селяни» отамана Мефодія Голика-Залізняка

2. Спогад селянки Наталії Гаврилівни Білої.137

3. З рапорту про арешти членів петлюрівської організації на Краматорському металургійному заводі Слов'янського повіту

4. Звернення Єлисаветградського повітового виконкому «Селяне!»

5. Звернення робітників Знам'янки і Чорного Ворона до козаків

6. Повідомлення про розгром органами ҐПУ низки повстанських загонів і підпільних організацій

7. Повідомлення про суд над учасниками партизанського загону матвіївського отамана Сидора Приймака

8. Постанова у справі отамана Івана Савченка-Нагірного

9. Спогад селянина Сави Івановича Дем'яненка

10. Висновок в архівній кримінальній справі№ 1136 щодо Ларіона Загороднього та інших.

Оцифрований матеріал — відсутній.

Додаток № 3 Павло Вакулюк. Чорний ліс в історії нашого народу

Оцифрований матеріал — відсутній.

Додаток № 4 Криворізький отаман Іванов

Це прізвище часто зустрічається у звітах чекістів, міліції і частин Красної армії за 1921 рік, бо отаман Іванов був прихильником активної тактики — бити ворога без перепочинку, і все. А ще всіляко шкодити йому — руйнувати колії, зупиняти потяги, різати телефонні дроти, громити продзагони, залякувати…

Попри те що криворізький ватажок дався взнаки окупантам (та й свої люди його не забули), все ж реконструкцію його біографії далеко не завершено. Ми навіть точно не знаємо його імені, та й щодо прізвища виникає суперечка. В одних документах він проходить як Ілля Тишанін. Автор книги «В Херсонських степах» Юрко Степовий, до слова, молодший брат знаменитого отамана Костя Степового-Блакитного (Пестушка), називав Тишаніна Василем. А у чекістських та військових зведеннях про його бойову діяльність називаються імена то Григорій, то Федір Іванов. Хто вони? Брати отамана? Однофамільці? Побратими, які після смерті отамана прибрали собі його прізвище?

Відтоді як у книзі «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії» я опублікував нарис «Іванов, отаман Степу», минуло вже 10 років. І що змінилося за цей час? Чи з'явилася розповідь іншого автора про отамана Іванова? Не зустрічав, хоч і пильно стежу за публікаціями про повстансько-партизанський рух.

Перша згадка про Іванова датується 1919 роком. Тоді він воював під командуванням Андрія Гулого-Гуленка… 4 березня 1920 року Іванов (Тишанін) взяв участь у козацькій раді у криворізькому селі Софіївка. Скликав її кошовий отаман Михайло Малашко. Були присутні Черноусов, Дяківський, Березняк, професор Прохоренко, командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Веселотернівського полку Федорченко та інші. Рада постановила оголосити совєтській владі партизанську війну.

Першою гучною акцією повстанців став наліт на Верхньодніпровськ 7 березня 1920 року. В цій блискавичній операції взяв участь й Іванов. Окупанти в ту ніч не змогли виспатися, бо несподівано загорілися всі їхні установи, а повстанці, з'ясувавши, де живуть комісари та командири, «чемно» будили їх шаблями і пістолями. Зо два десятки червоних було відправлено до «небесної канцелярії».

Наліт на Верхньодніпровськ став сигналом для широкого повстання проти російської влади. Як і інші отамани, Іванов (Тишанін) розпочав формування власного загону. У травні він працював у катеринославських селах Жовте, Зелене і Петрове. Під його руку стало триста вершників та двісті піших козаків. А в с. Зибкове, що на південь від залізничної станції Павлиш, він склепав ватагу з трьох сотень росіян-старовірів, озброєних штилями, косами та вилами. Старовіри хоч і ненавиділи українців, але приєдналися до них, бо витримати тотальне насилля більшовиків було неможливо.

У травні — червні 1920 року полк Іванова влився до Олександрійської (Степової) дивізії. Кость Блакитний оцінював Іванова як доброго командира і хороброго рубаку, але висловлював незадоволення гарячковістю та імпульсивністю.

До пізньої осені 1920 р. Іванов бився у лавах Степової дивізії. Штурмував Єлисаветград. Мабуть, і в Холодному Яру побував. У с. Ганнівка разом з Лютим (Ялисеєм Черевиком) влаштував справжню м'ясорубку, знищивши кілька сотень червоноармійців. Сталося це напередодні демобілізації Степової дивізії. Насувалася зима, літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло. Чимало повстанців були босі. Тож вони мусили перезимувати на далеких хуторах у надійних людей. Іванов же на чолі кінного полку продовжив боротьбу. Діяв він спільно з Андрієм Гнибідою (Чорновусом). «Советская военная энциклопедия» (1933 р. видання) подавала, що на кінець 1920 року Іванов мав близько 300 бійців.

«В конце 1920 года и в начале 1921 года, — зазначали чекісти, — Екатеринославской губчека путем внедрения своих уполномоченных в самую гущу повстанкомов удалось произвести первые серьезные аресты видных петлюровских агентов… Руководящей нитью к раскрытию петлюровских повстанкомов послужил арест бывшего начальника кавалерии повстанческой армии Степового — Тишанина Ильи (он же Иванов). Вскоре после задержания Иванова был арестован бывший начальник штаба армии Степового Гниненко, и в результате этих двух дел последовали беспрерывные аресты петлюровских агентов» [Коммунист (Харків). — 1921. — 7 серпня. — № 174]. Прямий натяк, що Іванов-Тишанін та Гниненко-Вовгура на слідстві зрадили своїх товаришів.

Чи довіряти більшовикам? Не треба забувати, що їм важливо було не тільки знищити захисників України, а й дискредитувати їх.

Опублікувавши цю інформацію 7 серпня 1921 року, червоні кинули тінь на провідних керівників повстанців. Можливо, щоб відвернути увагу від справжнього зрадника, який продовжував своє каїнове діло. Як би там не було, але інші більшовицькі зведення засвідчують, що загін отамана Іванова активно діяв до кінця 1921 року. Ось низка документів.

«ХВО. Новобугский район. По сведениям пленного адъютанта банды Иванова от 3/8 упомянутая банда делится на 3 отряда, 1-й группой командует Иванов — 28 сабель, 2-й… — 35 сабель, 3-й — атаман Митрохин, 20 сабель. Кроме этого, атаману Свищову (Свищу. — Авт.) в месячный срок приказано сформировать отряд, но формирование задерживается отсутствием конского снаряжения. Отряд имеет пулеметы Максим и несколько Люисов. Оружием отряды снабжаются из Харьковского артсклада и Николаевского склада полковником Шакиным (?) и Кременчугского артиллерийского склада штабс-капитаном Барским-Черняк… Банды именуются „отрядами боротьбы“. Лозунг ее: „Да здравствует советская власть без жидов и коммунистов“. Отряды состоят из жителей Ново-Бужского и Криворожского района. Иванов имеет тесную связь с Петлюрой и Махно» [ЦДАВО України, ф. 2, оп. 2, спр. 281, арк. 81].

Наприкінці літа 1921 року Іванов, бажаючи дати перепочинок козакам від безперервних боїв, пішов на переговори з «соввластью». Про це свідчить документ «О переговорах с бандой Иванова (доклад Предучека Криворожского уезда тов. Петрова)» (з протоколу № 32 засідання Катеринославської губернської військової ради від 24 вересня 1921 р.).

«1. Характеристика банды.

Общая численность банды в 60 сабель. Банда разбита на два отряда: первым командует Иванов Григорий, вторым — Лютый. Классовый состав банды — кулацкий элемент, национально-украинский, вооружение и обмундирование банды хорошее. Транспортные средства: один пулемет и две тачанки. Атаман банды — Иванов. Старшины: Дмитрощенко, Медведев, Свищ, Черненко, Шевченко, Бондаренко и Перепада. Банда снабжается кулаками и родственниками бандитов. Обмундирование добывается также и путем снимания с убитых красноармейцев и совработников.

Отношение кулацкого элемента — хорошее, беднейшего — скверное.

Тактические приемы банды — разрушение соворганов на местах. Выступления банды — налеты для достижения вышеуказанного. Намерение банды: возбуждение против соввласти.

2. Ход переговоров с бандой.

Постановлением Криворожского Увоенсовещания от 7.08.1921 г. (протокол № 12) санкционировано воззвание, написанное к банде Иванова, в котором банда призывалась к переходу на сторону Соввласти. (Воззвание) послано через члена Екатер. губернского исполкома тов. Дарницкого. Также посланы были мать и дочь атамана банды Иванова в знак доверия к отряду…

Было выяснено, что банда сомневается в амнистировании… Было также передано письмо на имя Иванова, в котором утверждалось, что Советская власть считает для себя позорным обманывать тех, кто искренно желает вернуться в семью рабочих и крестьян, и что если будет заключено с бандой перемирие, нами будет отдано распоряжение Красным частям и милиции не предпринимать по отношению к ним никаких враждебных операций…

По просьбе представителей банды был послан фотограф со всеми принадлежностями для сфотографирования.

По приезде наших представителей т. т. Коломойцева и Баранюка в Кривой Рог было выяснено, что банда желает перейти на сторону Соввласти, но имеющийся там петлюровский элемент, а также боязнь за благополучный исход при переходе колебали переход банды. Для пресечения недоверия банды в банду выехал предучека Петров. Прожив некоторое время в отряде Иванова, рассеял недоверие бандитов…

Договором банде предоставлялось право перехода отдельными группами, личностями и целым отрядом, желающим служить соввласти — с оружием в руках. Договором разрешалось вручать оружие по присвоенной службе. Желающим вернуться к мирному труду — возвращается надел земли согласно положения, и по мере возможности восстанавливается их хозяйство. Желающим выехать за пределы Криворожского уезда давалась полная возможность и гарантия их неприкосновенности…

Официальным представителем от У.В.С. при отряде Иванова был командирован член Екатеринославского губисполкома тов. Дарницкий, которому и был вручен мандат на хранение отряда от нападения красных частей во время перемирия. Словом, отряду банды Иванова гарантировалась полная безопасность, если последние не будут делать выступления против Соввласти…

3. Тормозы в ходе переговоров.

В это время через Криворожский уезд проходили красные части 52–53 Кавполка 9-й Дивизии, которыми было забрано имущество бандитов Перепады и Олейникова и созданы другие инциденты. Такое бестактное поведение по отношению к банде вызвало в банде сомнение и недоверие, стали у них носиться слухи, подрывающие переход…

29 августа по просьбе банды и в целях искоренения в ней недоверия и благополучного перехода в банду выехали Петров, Руттер и др., и на совещании ввиду окончания 10-дневного перемирия банда просила продлить срок мирных переговоров.

4. Вторая стадия переговоров.

…Срок переговоров был продлен до 2 сентября…

Переходя к внутреннему состоянию банды в период мирных переговоров, необходимо заметить, что уехавшие из банды и перешедшие на сторону Соввласти комендант банды Дмитрощенко, Бондаренко и др., всего в количестве 7 чел., а также пребывание в банде Петрова и Руттера поколебали внутреннее состояние банды, расслоив ее на части… Вышеуказанный раскол поколебал боеспособность банды, и из имеющихся у нас сведений ясно, что одна половина банды одиночным порядком перейдет на сторону Соввласти.

Переходя к состоянию уезда во время мирных переговоров, необходимо отметить, что в уезде не было ни одного убийства совработников. Мирные переговоры с бандой оживили как партийную, так и Советскую работу, а главным образом проведение продналога.

Необходимо отметить, что во время пребывания т. Петрова в банде, в тот момент, когда он вел переговоры в Казанке, отряд ХВО был направлен на Казанку и приступил к окружению банды.

Иванов узнал об этом, вызвал тов. Петрова и указал на то, что так поступать нечестно, Соввласть не держит своего слова… Отряд продолжал окружать село.

После этого Иванов попрощался с представителями У.В.С. и Петровым, скомандовал своей банде и мигом проскочил сквозь цепь отряда.

Из одиночно перешедших на сторону Соввласти необходимо отметить Дмитрощенко, который в данное время является сотрудником ударной группы У.Ч.К. и проявил себя как деятельный работник, который способствовал обнаружению оружия, снаряжения и установления мест пребывания банды…

Располагая главными опорными пунктами, теперь легко уничтожить банду…

Колебания и боязнь банды за расправу после сдачи было так велико, что ко второму числу никаких сведений о переходе получено не было и в 15.00 2-го сентября сего 1921 г. между нашими отрядами и бандой начались военные действия» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 28, арк. 49–53].

5 вересня, зазначалось в інформаційному зведенні Катеринославського «губвоенсовещания», на хуторі Петриковому, що неподалік Веселих Тернів, Іванов об'єднався із відділом Марусі Никифорової. Чисельність загону сягнула ста кавалеристів, на озброєнні яких було три кулемети. Чекісти бідкалися, що партизани затримували селян, які проїздили повз хутір, — з метою нерозголошення свого місцеперебування. Слід зазначити, що в цьому повідомленні червоні щось накрутили, адже Марусю Никифорову повісив у Сімферополі 1919 року денікінський генерал Слащов.

У Криворізькому повіті повстанці не тільки наскакували на продзагони, роззброювали міліціонерів, затримували совєтських кур'єрів, а й проводили мітинги. Іванов вислав у навколишні села агітаторів із закликом не здавати продовольчого податку і зі зброєю захищати свої права. У с. Бикове мітинг тривав дві години. Селяни відкрито підтримували повстанців. А тих, застерігали промовці, хто допомагає червоним, чекає неминуча кара.

7 вересня неподалік ст. Рядової Іванівці вступили у бій з 2-м батальйоном 133-го полку. У січі загинуло 12 чоловік — по шість з кожного боку. Не бракувало й поранених. Побачивши, що насувається ще один червоний загін, Іванов відступив на Долинську [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 29, арк. 13].

12 вересня козаки стали на постій у с. Варварівка, а 13 вересня зайняли Братолюбівку, зарубавши трьох червоноармійців і двох «продработніков». Захопили волвиконком і знищили всі документи.

14 вересня Іванов вступив у бійку біля ст. Рядової. Коли постріли стихли, отаман вислав до червоних селянина з листом, в якому пропонував здатися в полон. Окупанти обурилися. Бій відновився. На жаль, у цій сутичці загинув помічник отамана Григорій Коваль.

18 вересня козаки відвідали Михайлівку, що за 17 верст від Нового Бугу, а потім направилися в Миколаївку. здибавши дорогою півсотню червоних, наскочили на неї в русі. Та зарубали тільки одного. Інші втекли. Вдалося захопити і дві тачанки.

Тим часом козаки зайняли залізничну станцію Троїцьку. Інший загін Іванова оперував у районі с. Спасове. 23 вересня отаман перейшов у Сергіївку. Але назустріч уже виступив червоний ескадрон з Апостолового. А з с. Широке висунувся піший загін з 40 башибузуків. Чи прийняв бій Іванов, невідомо, але тієї ночі неподалік ст. Довгінцеве він захопив 10 червоноармійців і 8 коней.

24 вересня біля с. Шестірня залунали громи бою з 2-м «істрєботрядом» у 100 шабель. У той день відбулося засідання Катеринославської губернської військової ради під головуванням «товаріща» Петровського, за участю «предгубчека» Трепалова, «командвойск» Харківського військового округу Германовича, «начоперштаба по борьбе с бандитизмом при Губок» Петрова та інших. Окупанти дійшли висновку, що головну увагу необхідно зосередити на Криворізькому повіті, де оперує «увеличивающаяся банда Иванова, которая состоит из 2-х частей: 1) под командованием Иванова и 2) под командованием Лютого» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 29, арк. 2].

Наприкінці вересня отаман разом з 60 козаками відвідав Веселі Терни, а 1 жовтня увійшов до с. Курганка, що за 27 верст від Кривого Рогу. 4 жовтня Іванов розділив загін на три відділи, давши кожному оперативне завдання.

В інформаційному зведенні № 6 Катеринославської губернської військової наради зазначалося: «На бандитском фронте… Банда (Іванова. — Ред.) непрерывно преследуется Красными частями, но все же, несмотря на это, необходимо отметить, что банда за этот период с 40 человек увеличилась до 70 человек и имеет 4 пулемета… Банда преследует главным образом срыв продналога и разрушение соввласти на местах» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 29, арк. 17].

5 жовтня неподалік козацького села Варварівки відбувся бій з «маневротрядом» 138-го полку. Підібравши чотирьох поранених, Іванов відступив на Петрове, Братолюбівку та Бокове. 6 жовтня козаки Іванова обеззброїли та роздягли сім червоноармійців. Двох, що не захотіли віддавати одяг, зарубали.

10 жовтня біля колонії Ширенфеля між відділом Іванова (40 піших, 15 кінних, 2 кулемети) сталася сутичка із загоном ВЧК. За одним із повідомлень, цей бій виявився останнім для помічника Іванова Медвєдєва. У документі під назвою «Список банд, що оперували на Миколаївщині» читаємо: «В районе ст. Долинской 10/Х отряд банды Иванова был настигнут отрядом 91-го батальона ВЧК, в результате боя с которым потерял 11 чел. убитыми, среди них помощника Иванова — Медведьева». Цікаво, що у подальшому в чекістських звітах прізвище Медвєдєва продовжує згадуватися. Відділ Іванова росіяни охрестили як «банду Петлюровско-Махновской Полит-Окраски» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 18, арк. 17 зв., 19].

Ось низка документів, які висвітлюють бойову діяльність катеринославського козацтва у жовтні 1921 року. «Банда Иванова в составе 60 саб. 2 пул. с 1/10 оперирует в Ново-Пражском районе. 4/10 районе Варваровка имела столкновение с отрядом 133 полка, после чего рассеялась в направлении Петрово. 6/10 в районе Николаевка — Малиновка (10–25 вер. юж. Ново-Прага) банда разгромила отряды Ново-Пражской милиции, после чего скрылась, преследуемая отрядом 222 полка. 12/10 банда вновь появляется и делает налет на отряд 10 сабель 86 батальона желдорбригады, производившей фуражировку Федоровской волости; убив Начотряда и разоружив красноармейцев, банда скрывается в неизвестном направлении. Банда активна и требует серьезного внимания» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 18, арк. 7].

З протоколу № 51 від 25 жовтня 1921 р. засідання Постійної наради «по борьбе с бандитизмом» при Совнаркомі довідуємося про «усиление бандитизма в Кременчугской губернии в связи с приходом банды Иванова», зокрема і в повітах, що прилягають до Кременчуцької губернії, — Єлисаветградському і Криворізькому [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 9, арк. 150].

Успіхи отамана насамперед були пов'язані з підтримкою населення. Серед помічників отамана виявився і полковник Костянтин Здобудь-Воля, який, працюючи інструктором позашкільного виховання Миколаївського повіту, надавав «необходимые сведения о расположении красных воинских частей» [ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 4. арк. 302–304 зв.]. Познайомилися вони у вересні на Устинівських хуторах. Здобудь-Воля згадував: «Іванов відрекомендував мені Гнибіду як представника Петлюри, який прибув з-за кордону. Гнибіда висловив впевненість, що совєтська влада буде скоро задушена і Петлюра через 2 тижні ввійде на Україну зі своєю Армією» [ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 4. арк. 59 зв.].

Загін Іванова збільшувався. Цьому сприяли репресії совєтської влади, яка боролася не стільки з повстанцями, скільки із селянами, які їм допомагали.

Антиросійські настрої зростали. «Нема хати, яка б не стояла по їх (повстанців) сторону… — зазначав полковник Здобудь-Воля. — Плач і стогони йдуть по Україні… Таким чином, на Україні зараз дві влади: одна — офіційна, совєтська, а друга — неофіційна, петлюрівська». Прийде момент, і «влада неофіційна оголосить себе офіційною, маючи на те великі шанси» [ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 4, арк. 77 зв., 78].

10 грудня 1921 р. відбулося засідання Катеринославської губернської військової ради під головуванням якогось Шельхманова. Розглянувши питання «О положении Губернии в связи с бандитизмом», окупанти зазначили, що «активным уездом на Екатеринославщине является в данное время Криворожский, где оперирует банда Иванова… Банда оперирует двумя частями — Иванова, которая увеличилась в последнее время до 50 чел., и Лютого, имеющая до 15 чел., но эта банда на голову разбита… В последнее время банда Иванова произвела налет на ст. Эрастовку. У Адамовки между отрядом Политбюро (ЧК. — Ред.) и бандой был бой, где банда разделилась на 2 части. Для ликвидации банды в В/Днепровский уезд направлен отряд Особого Назначения… Как ни странно, банда Иванова существует больше, чем какая-либо другая банда, но главная причина этому, что борьбу с этой бандой ведут многие органы» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 1, спр. 28, арк. 71–72].

Все ж, попри локальні успіхи, партизанам ставало непереливки, адже землю вже вкрив сніг. Навіть у часи розквіту повстанства в цю пору було нелегко, а провести на повстанні зиму 1921–1922 рр. вже не видавалося можливим. Тож було використано випробувану вже тактику розсіювання. Про це й свідчить бюлетень секретно-інформаційного відділу Совнаркому № 2/239 від 4 січня 1922 року: «По сведениям Разведупра, остатки банды Иванова-Лютого рассеялись (на) Криворожье одиночным порядком» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 11, арк. 4]. В іншому документі читаємо: «В Ново-Пражском районе появились остатки банды Иванова, рассеявшиеся одиночным порядком… Район ст. ст. Долинской и Долгинцево (у грудні 1921 р. — Ред.) по прежнему подвергался ударам банды Иванова и отряда его под командованием атамана Лютого; следует отметить, что особой активности в области нанесения того или иного ущерба жел. дор. транспорту банда Иванова, загнанная преследованием нашими отрядами, в декабре не развила. В последних числах декабря она была наголову разбита» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 11, арк. 6].

Можливо, саме в тому бою було вбито отамана Іванова. Про його смерть є такі відомості: «Іванов загинув, коли відступав від будьонівців. Зумів по тонкій кризі Буцького ставка перебратись на протилежний берег. Рукою подати було вже до рятівних лісочка і глибокої балки. Верболозовими хащами і терниками міг добратись до своїх у Верблюжку чи Водяну, але куля рогоносця (тобто будьонівця. — Ред.) догнала сміливця» (Шеремет М. Шанувати пам'ять предків з роду в рід заповідають старожили Варварівки. — Звезда-4 (Кривой Рог). — Ч. 26 (602). — 2003. — Июнь).

Загинув Іванов, найімовірніше, у грудні 1921-го або у січні 1922 року…

А ось документ, у котрому згадано повстанського старшину Медвєдєва, якого червоні вже були поховали в жовтні 1921 року. «Остатки банды Иванова в 11 сабель под командованием, по сообщению ВУЧК, Медведева совершили 28/12 налет на с. Верблюжку Александрийского уезда. Бандиты убили 2-х милиционеров и скрылись» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 11, арк. 10].

З більшовицького документа «Из деятельности военсовета Украины» від 28 лютого 1922 р. довідуємося про таке. «Другая кампания, уже законченная, — писали росіяни, — это уничтожение видной банды АЛЕКСАНДРИЙСКОГО и КРИВОРОЖСКОГО РАЙОНОВ, действовавшей в продолжении полутора лет, — банда ИВАНОВА. Борьба с этой бандой затягивалась отсутствием объединения частей 15-й и 25-й дивизий, действовавших в этих районах. После того как Военный Совет Украины объединил всю работу военных частей и ЧК, банда ИВАНОВА была уничтожена: из 120 сабель остался небольшой осколок в 15–8 чел., сам ИВАНОВ убит» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 11, арк. 65].

Але весна знову дарувала шанс партизанам. Хоча листя ще не зазеленіло, але перше тепло додавало сил. І хлопці знову взялися за справу. Про це свідчить і бюлетень секретно-інформаційного відділу Совнаркому УССР № 18/255 від 1 березня 1922 року: «По сообщению ВУЧК, остатки банды Иванова в 9 сабель оперируют в районе ст. Долгинцево. 21/2 бандиты убили в с. Троицком 2 местных работников и захватили с собой членов волостной налоговой комиссии» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 11, арк. 67].

Бюлетень секретно-інформаційного відділу Совнаркому № 20/257 від 21 березня 1922 року засвідчував зростання бойової активності іванівців. «НА ЖЕЛЕЗНЫХ ДОРОГАХ. Усиление бандитизма. По данным Уполнаркомпути, бандитизм на дорогах Украины в первой половине марта значительно усилился. По данным Уполнаркомпути, в январе бандиты совершили 10 налетов на транспорт, в феврале — 18… а с 1 по 13 марта — 20. Параллельно с увеличением количества бандитских налетов на транспорт увеличилась и численность банд; в марте зарегистрированы случаи, когда налеты совершали банды в 40–50 чел. численностью, чего не наблюдалось в январе… Рост количества бандитских налетов на Екатеринославских жел. дорогах объясняется большой активностью остатков банды ИВАНОВА» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 11, арк. 77].

Додає штрих до висвітлення боротьби на Криворіжжі й бюлетень секретно-інформаційного відділу Совнаркому УССР № 21/258 від 28 березня 1922 року: «Банда „ивановцев“ в 12 чел. разгромила Волисполком с. Федоровки Криворожского уезда» [ЦДАВО України, ф. 3204, оп. 2, спр. 11, арк. 80].

Боротьба на Криворіжжі не вщухала весь 1922 рік. Очолили опір отамани Лютий (Ялисей Черевик), Чорний Ворон (Платон Черненко) і Василь Шкляр (Сірко).

А завершую тим, з чого почав: біографія видатного борця за волю України отамана Іванова потребує вивчення.

Де ви, криворізькі дослідники?

Роман КОВАЛЬ

Додаток № 5 Василь Бойко. Пісня про отамана Нагірного

Оцифрований матеріал — відсутній.

Міста, села, містечка і залізничні станції, які згадано в цій книзі

Аврамівка — село Володимирівської сільради Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Адамівка — село Криничанського р-ну Дніпропетровської області.

Аджамка — село Кіровоградського р-ну Кіровоградської області; на річці Аджамка. Родинне село отамана Петра Кучми.

Антонівка — волосне село Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер Долинського р-ну Кіровоградської області.

Апостолове — залізнична станція тарайонний центр Дніпропетровської області.

Бабайківка — село Новомосковського пов. Катеринославської губ., тепер Царичанського району Дніпропетровської області; на р. Оріль.

Балта — повітове місто Подільської губ., тепер районний центр Одеської області.

Баштине — належить до сільради Кірове (раніше Бокове) Долинського р-ну Кіровоградської області.

Бердичів — райцентр Житомирської області; над р. Гнилоп'ять.

Березівка — село Долинського р-ну Криворізької округи, нині Бобринецького р-ну Кіровоградської області.

Бикове — село Катеринопільської сільради Криничанського р-ну Дніпропетровської області.

Білозір'я — м-ко Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаського р-ну Черкаської області.

Бірзула — від 1935 р. м. Котовськ Одеської області.

Бірки — село Олександрівського р-ну Кіровоградської області; у верхів'ї р. Тясмин, за 5 км від станції Фундукліївка.

Благовіщенка — село Горностайпільського р-ну Херсонської області.

Близнюки — місто Дніпропетровської округи, тепер райцентр Харківської області.

Бобринець — районний центр Кіровоградської області.

Бобринська — залізнична станція, тепер ст. ім. Тараса Шевченка (в межах міста Сміла Черкаської області).

Бовтишка — село Чигиринського пов. Київської губ., тепер Олександрівського р-ну Кіровоградської області.

Богданівка — село Павлоградського р-ну Дніпропетровської округи, тепер Павлоградського р-ну Дніпропетровської області.

Богодарівка (Кузьміне) — тепер с. Очеретяне Катеринівської сільради Долинського р-ну Кіровоградської області. Є й Богодарівка (Брусівка) — село Компанійського р-ну Кіровоградської області.

Богушкова Слобідка — село Полтавської губ., тепер с. Чапаївка Золотоніського р-ну Черкаської області.

Бокове — тепер с. Кірове Долинського р-ну Кіровоградської області; на р. Боковенька.

Боровиця — село Чигиринського пов. Київської губ., тепер Чигиринського р-ну Черкаської області. Батькіщина отаманів Якова Мамая-Щириці та Павла Солонька.

Братолюбівка — село Долинського р-ну Кіровоградської області.

Буда — село під м-ком Лебедин Шполянського р-ну Черкаської області.

Буда-Орловецька — село Черкаського пов. Київської губ., тепер Городищенського р-ну Черкаської області. Батьківщина отамана Антона Грозного.

Бузулуки — село Гуляйпільської сільради Криничанського р-ну Дніпропетровської області; над р. Базавлук.

Вапнярка — смт Томашпільського р-ну Вінницької області.

Варварівка — село Долинського р-ну Кіровоградської області; над р. Бокова.

Варшава — столиця Польщі.

Васютинці — село Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської області.

Велика Благовіщенка — село Горностайпільського р-ну Херсонської області. Батьківщина отамана Панаса Калашника.

Верблюжка — село Олександрійського пов. Херсонської губ, нині Новгородківського р-ну Кіровоградської області.

Вереміївка — село Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської області. Батьківщина отаманів Панаса Келеберди та Івана Савченка-Нагірного.

Верхньодніпровськ (Верхньодніпровське) — залізнична станція і повітове місто Катеринославської губ., тепер райцентр Дніпропетровської області.

Веселі Терни — село Криворізького р-ну Дніпропетровської області; над р. Саксагань, прилягає до ст. Колачевської. Батьківщина отамана Василя Шкляра-Сірка.

Водяне — село Петрівського р-ну Кіровоградської області. Батьківщина отамана Лютого (Ялисея Черевика).

Водяне — село Знам'янського р-ну Кіровоградської області; біля с. Богданівка.

Володимирівка — волосне село Єлисаветградського пов. Херсонської губ., нині Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Володіївці — село Могилів-Подільської округи, тепер Могилів-Подільського р-ну Вінницької області.

Гайворон — залізнична станція і райцентр Кіровоградської області; на берегах Південного Бугу.

Гайсин — повітове місто Подільської губ., тепер райцентр Вінницької області.

Галич — райцентр Івано-Франківської області.

Ганнівка — село Петрівського р-ну Кіровоградської області. Батьківщина Костя Пестушка (Степового-Блакитного).

Глодоси (до 1784 р. Сухий Ташлик) — з 1863 р. м-ко Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер Новоукраїнського р-ну Кіровоградської області.

Гнилякове — село Одеського пов. Херсонської губ.; 1947 року село ще існувало, належало до Одеського району Одеської області.

Голикове — село Олександрійського р-ну Кіровоградської області.

Голта — м-ко Голта, злившись з м-ми Богополем і Ольвіополем, утворило місто Первомайськ.

Городище — м-ко Черкаського пов. Київської губ., тепер райцентр Черкаської області.

Григорівка — село Новобузької вол., тепер, очевидно, це с. Новогригорівка Новобузького р-ну Кам'янської сільради Миколаївської області.

Грушківка — село Чигиринського пов. Київської губ., тепер Кам'янського р-ну Черкаської області. Батьківщина отамана Сидора Темного.

Гуляйполе — повітове місто Катеринославської губ., тепер райцентр Запорізької області.

Гурівка — село Долинського р-ну Кіровоградської області; на р. Боковій, неподалік Кривого Рогу.

Дайманівка — село Срібнянської вол. Прилуцького пов. Полтавської губернії, тепер Пирятинського р-ну Полтавської області. Батьківщина отамана Григорія Яковенка.

Диківка — село Шевченківської вол. Криворізького пов. Катеринославської губ., тепер Знам'янського р-ну Кіровоградської області.

Дмитрівка — село Дмитробілівської сільради Казанківського р-ну Миколаївської області.

Добровеличківка — райцентр Кіровоградської області.

Довгінцеве — залізнична станція в межах Кривого Рогу, тепер ст. Кривий Ріг-Головний.

Долинська — райцентр Кіровоградської області.

Драбів — м-ко Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер райцентр Черкаської області; у верхів'ї р. Золотоношка.

Друге-Миколаївське — село Криворізької округи; села з такою назвою виявити не вдалося.

Ерастівка — залізнична станція Придніпровської залізниці, в роки совєтської влади перейменована на ст. Железнякове.

Єлисаветград — повітове місто Херсонської губ., тепер обласний центр Кіровоград.

Єлисаветградка (до 1830 р. Михайлівка) — волосне село, від червня 1921 р. до вересня 1922 р. центр однойменного району Миколаївської губернії; від 7 березня 1923 р. належало до Одеської губернії, тепер Олександрівського р-ну Кіровоградської області; у верхів'ї р. Інгулець, за 6 км від залізничної станції Цибулеве. Родинне село Мефодія Голика-Залізняка, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка, Олексія Добровольського.

Жмеринка — залізнична станція і райцентр Вінницької області.

Жовта — колись слобода біля с. Зелене (див.) Катеринославської губернії, очевидно, увійшла до його складу.

Журавка — село Чигиринського пов. Київської губ., тепер Шполянського р-ну Черкаської області; над р. Турія.

Запоріжжя (раніше Олександрівськ) — повітове місто Катеринославської губернії, тепер обласний центр.

Звенигородка — повітове місто Київської губ., тепер райцентр Черкаської області.

Зелене — село Катеринославської губ., тепер Петрівського р-ну Кіровоградської області; в долині р. Зеленої.

Зибкове — село Онуфріївського р-ну Кіровоградської області.

Златопіль (до 1787 р. Гуляйполе) — волосне село Чигиринського пов. Київської губ., 1959 року об'єдналося з м. Новомиргородом Кіровоградської області; на р. Велика Вись.

Злинка — село Маловисківського р-ну Кіровоградської області; на берегах р. Дубівка.

Знам'янка — залізнична станція і райцентр Кіровоградської області.

Золотоноша — повітове місто Полтавської губ., тепер райцентр Черкаської області. Батьківщина інженера-винахідника Леоніда Мушкета.

Івангород — село Олександрійського р-ну Кіровоградської області; на берегах р. Бовтиш (Бовтишка), за 7 км на південь від залізничної станції Фундукліївка. Родинне село отамана Андрія Хоменка.

Іванівка — сіл з такою назвою багато, зокрема Іванівка є в Кіровоградському, Новомиргородському і Новоукраїнському р-нах Кіровоградської області. Тієї Іванівки, що між Каніжем і Миронівною, виявити не вдалося.

Казанка — райцентр Криворізької округи, тепер райцентр Миколаївської області; над р. Висунь.

Кам'янка — м-ко Чигиринського пов. Київської губ., нині районний центр Черкаської області.

Каніж (раніше Три Байраки) — село Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер Новомиргородського р-ну Кіровоградської області; над р. Велика Вись.

Катеринівка (раніше Кузьміне, Богодарове) — село Долинського р-ну Кіровоградської області.

Катеринослав — губерніальне місто, тепер обласний центр Дніпропетровськ.

Каховка — районний центр Херсонської області.

Київ — губерніальний центр, тепер столиця України.

Княжа — Олександрійського пов. Херсонської губ., тепер Красносілля Олександрівського р-ну Кіровоградської області.

Колоколове — нині с. Новомиколаївка Любомирської сільради Добровеличківського р-ну Кіровоградської області. Батьківщина отамана Карпа Синицького.

Комишанка — село Каховського р-ну Херсонської області.

Комісарівка — село П'ятихатського р-ну Дніпропетровської області; Ерастівський сільськогосподарський технікум відійшов до с. Лозуватка, яке колись було кутком Комісарівки. Батьківщина інженера-винахідника Рената Польового та підпільника Василя Полового.

Компаніївка — волосне село Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер райцентр Кіровоградської області.

Користівка — залізнична станція і село Войнівської сільради Олександрійського р-ну Кіровоградської області.

Кошарка (Северинівка, Дальник, Юзефівка) — село Златопільської вол. Чигиринського пов. Київської губ., потім Кременчуцької губ., тепер Олександрійського р-ну Кіровоградської області. Батьківщина отамана Ларіона Загороднього.

Красносілка — село Олександрівського р-ну Кіровоградської області; на р. Сухий Ташлик.

Кременчук — на початку 1920-х рр. губерніальне місто, тепер райцентр Полтавської області.

Кривий Ріг — повітове місто Катеринославської губ., тепер райцентр Дніпропетровської області.

Кримська — станиця Таманського відділу Кубанського козачого війська, тепер РФ. Батьківщина полковника Костя Блохи (Здобудь-Волі).

Курганка — село Зеленобалківської сільради Широківського р-ну Дніпропетровської області.

Кут — село Апостолівського р-ну Дніпропетровської області.

Куцівка — залізнична станція і село Новгородківського р-ну Кіровоградської області.

Кринички — райцентр Дніпропетровської області.

Ластухіне — такого села не виявлено.

Лебедин — м-ко Шполянського р-ну Черкаської області.

Лелеківка — село Обознянської сільради Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Липовець — райцентр Вінницької області; у верхів'ях р. Соб.

Лікарівка — залізнична станція і село Олександрійського р-ну Кіровоградської області.

Лозуватка — село Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Лозуватка — село Криворізького р-ну Дніпропетровської області.

Лозуватка — село Маловисківського р-ну Кіровоградської області (біля с. Хмельове). Батьківщина отамана Баранова.

Лозуватка — село П'ятихатського р-ну Дніпропетровської області; див.: Комісарівка.

Льодяне — село Ерделівської вол., тепер Ленінської сільради Маловисківського р-ну Кіровоградської області.

Любимо-Мар'ївка — село Херсонської губ., тепер Дудчинівської сільради Каховського р-ну Херсонської області.

Мала Виска — райцентр Кіровоградської області.

Малинівка — село Чечеліївської сільради Петрівського р-ну Кіровоградської області.

Мар'ївка — село Павлоградської округи, очевидно, Павлоградського району Дніпропетровської області.

Маржанівка — див.: Новогригорівка Перша.

Марківка — у Кіровоградській і Дніпропетровській областях такого села не виявлено.

Матвіївка — село Чигиринського пов. Київської губ., тепер Чигиринського р-ну Черкаської області. Родинне село отаманів Дмитра Курки (Орла), Сидора Приймака, Івана-Герасименка (Сранди) та Архипа Філоненка.

Медведівка — волосне село Чигиринського пов. Київської губ., тепер Чигиринського р-ну Черкаської області.

Медерове — залізнична станція Південно-Західної залізниці і село Новоолександрівської сільради Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Мелітополь — залізнична станція і райцентр Запорізької області.

Миколаїв — повітове і губернське місто, тепер обласний центр.

Миколаївка — село Казанківського р-ну Миколаївської області.

Миколаївка — село Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Миколаївка — село Новомосковського пов. Катеринославської губ., тепер Дніпропетровської області; між р. Самарою і Кільченню.

Миколаївка — село Розумівської сільради Олександрівського р-ну Кіровоградської області.

Миронівка — село Володимирівської сільради Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Миронівка — залізнична станція і райцентр Київської області.

Михайлівка — село Казанківського р-ну Миколаївської області.

Мліїв — село Черкаського пов. Київської губ., тепер Городищенського р-ну Черкаської області.

Москаленки — село Канівського пов. Київської губ., тепер Богуславського району Київської області; не плутати із с. Москаленки Чорнобаївського р-ну Черкаської області.

Москалівка — неподалік с. Водяне, можливо, нині с. Новомосковське Долинського району Кіровоградської області.

Мудрівка — село Боровицької вол. Чигиринського пов. Київської губ., тепер Чигиринського р-ну Черкаської області.

Нікополь — райцентр Запорізької області.

Нова Осота — село Чигиринського пов. Київської губ., тепер Староосотянської сільради Олександрівського р-ну Кіровоградської області. Батьківщина отамана Дениса Гупала.

Нова Прага — м-ко Херсонської губернії, село Зінов'ївської округи, тепер смт Олександрійського р-ну Кіровоградської області; над р. Бешка.

Новий Буг — райцентр Миколаївської області.

Новоархангельськ — з 1807 р. волосне село Ольвіопільського, потім Єлисаветградського пов. Херсонської губ., нині райцентр Кіровоградської області; над р. Синюха. Батьківщина генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка та поета сотника Армії УНР Євгена Маланюка.

Новогеоргіївськ — м-ко, на початку 1920-х років входило до Кременчуцької губ., з 1923 р. — районний центр Олександрійської округи; з 1939 р. Новогеоргіївський район увійшов до Кіровоградської області; місто затоплене під час побудови Кременчуцької ГЕС.

Новогригорівка Перша (раніше Маржанівка) — село Долинського р-ну Кіровоградської області.

Новогригорівка Друга — село Долинського р-ну Кіровоградської області; над р. Боковенька.

Новолазарівка — село Казанківського р-ну Криворізької округи, тепер Казанківського р-ну Миколаївської області.

Новомиколаївка — село Дмитрівської вол. Олександрійського пов. Херсонської губ., тепер Дмитрівської сільради Знам'янського р-ну Кіровоградської області.

Новомиколаївка — див.: Колоколове.

Новомиколаївка — село Новоукраїнського р-ну Кіровоградської області.

Новомиргород — станція Одеської залізниці і райцентр Кіровоградської області; над р. Велика Вись і р. Гептурка.

Новомосковськ — райцентр Дніпропетровської області.

Новомосковське — село Варварівської сільради Долинського р-ну Кіровоградської області.

Новоолександрівка — село Хмельовської вол. Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер Хмельовської сільради Маловисківського р-ну Кіровоградської області.

Новоскелеватка — село Казанківського р-ну Криворізької округи, тепер Каширівської сільради Казанківського р-ну Миколаївської області.

Новоукраїнка — райцентр Кіровоградської області; над р. Чорний Ташлик. Батьківщина отамана Чорного Ворона (Білоуса).

Обознівка — село Кіровоградського р-ну Кіровоградської області; над р. Грузька. Батьківщина отамана Тихона Березняка.

Одеса — повітове і губерніальне місто, тепер обласний центр.

Олександрівка — м-ко Чигиринського р-ну Київської губернії, тепер райцентр Кіровоградської області.

Олександрівськ — повітове місто Катеринославської губ., тепер обласний центр Запоріжжя; над р. Дніпро.

Олександрія (спочатку с. Усиківка, з 1784 р. повітове місто Олександрійськ) — тепер райцентр Кіровоградської області.

Олексіївка — село, можливо, Михайлівської сільради Олександрійського р-ну Кіровоградської області.

Ольвіопіль — м-ко Ольвіопіль, злившись з містечками Голтою і Богополем, утворило м. Первомайськ.

Ольшанка — село Гайворонського р-ну Кіровоградської області.

Орлова Балка — в межах с. Петрове Знам'янського р-ну Кіровоградської області.

Оситняжка — Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Оситняжка — село Новомиргородського р-ну Кіровоградської області.

Очеретяне — село Катеринівської сільради (Кузьміне, Богодарівка) Долинського р-ну Кіровоградської області.

Павлиш — волосне село, тепер смт Онуфріївського р-ну Кіровоградської області.

Павлоград — районний центр Дніпропетровської області; у межиріччі річок Самари і Вовчої.

Пастирське — село Смілянського р-ну Черкаської області, за 8 км від залізничної станції Сердюківка.

Пашківці — село біля ст. Долинська, виявити не вдалося. Батьківщина отамана Петра Яченка.

Первомайськ — райцентр Миколаївської області; при впадінні р. Синюха в Південний Буг.

Петрове — райцентр Кіровоградської області.

Петропавлівка — райцентр Дніпропетровської округи, тепер райцентр Дніпропетровської області.

Піщаний Брід — село Первомайського пов. Одеської губ., тепер Добровеличківського р-ну Кіровоградської області. Родина отамана Чорного Ворона (Івана Чорногузька).

Плетений Ташлик — Маловисківського р-ну Кіровоградської області. Батьківщина генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Долуда.

Покровське — село Кіровоградського р-ну Кіровоградської області; над р. Аджамка.

Полтава — губерніальне місто, тепер обласний центр.

Помічна — залізнична станція і місто Добровеличківського р-ну Кіровоградської області.

Помічна — село Новоукраїнського р-ну Кіровоградської області, за 3 км від залізничної станції Помічна.

Попівка — село Глодоської вол., 1947 року вже не існувало.

Посадо-Шаранівка — село Новомиколаївської вол., тепер, напевно, увійшло до складу с. Новомиколаївка Інгуло-Кам'янської сільради Новгородського р-ну Кіровоградської області.

Путятине — село Павлоградської округи, тепер село Криштопівської сільради Близнюківського р-ну Харківської області.

П'ятихатки — райцентр Дніпропетровської області.

Радушна — станція і місто Криворізького р-ну Дніпропетровської області.

Решетилівка — села з такою назвою в Дніпропетровській, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській, Херсонській та Черкаській областях не виявлено.

Рикове — залізнична станція і село Артемівської округи, тепер смт Партизани Генічеського району Херсонської області.

Рівне — з 1784 р. м-ко Єлисаветградського пов. Херсонської губ., до 30 грудня 1962 р. райцентр Кіровоградської області, тепер входить до Новоукраїнського р-ну Кіровоградської області; над р. Чорний Ташлик.

Розумівка — село Олександрівського р-ну Кіровоградської області; на берегах р. Бовтишка.

Ростов (Ростов-над-Доном) — обласне місто РФ.

Ротмістрівка — волосне село Черкаського пов. Київської губ., тепер смт Смілянського р-ну Черкаської області; на березі р. Сріблянка.

Рубаний Міст (Нерубайка, Омельгород) — село Ясинівської сільради Олександрівського р-ну Кіровоградської області.

Рубанівка — село Мелітопольського пов. Катеринославської губернії.

Рубань — село Немирівського р-ну Вінницької області.

Рядова — залізнична станція за 7 км від с. Ганнівка, с. Рядове підпорядковане Ганнівській сільраді Петрівського р-ну Кіровоградської області.

Сагунівка — село Худяківської вол. Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаського р-ну Черкаської області.

Севастополь — місто центрального підпорядкування в АР Крим.

Северинка — тепер, очевидно, с. Велика Северинка Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Северинівка — див.: с. Кошарка.

Семенасте — м-ко Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер Новоукраїнського р-ну Кіровоградської області.

Сентове — волосне село Херсонської губ., тепер с. Родниківка Олександрівського р-ну Кіровоградської області; у верхів'ї р. Інгул.

Сергіївка — село Володимирівської сільради Апостолівського р-ну Дніпропетровської області.

Сердюківка — залізнична станція і село Смілянського р-ну Черкаської області.

Сімферополь — столиця АР Крим.

Сичівка — 1947 року належало до Миролюбівської сільради Синельниківського р-ну Дніпропетровської області. Тепер такого села не виявлено.

Сміла — м-ко Черкаського пов. Київської губ., тепер райцентр Черкаської області. Батьківщина отамана Якова Водяного.

Сонцеве — село Павлоградської округи, очевидно, Брагинівської сільради Петропавлівського р-ну Дніпропетровської області.

Софіївка (Орлове) — село Компаніївського р-ну Кіровоградської області.

Софіївка — село Криворізького пов. Катеринославської губ., тепер райцентр Дніпропетровської області. Батьківщина отаманів Трифона Гладченка та Михайла Малашка.

Софіївка — село Первомайського р-ну Миколаївської області.

Спасове — село Новгородського р-ну Кіровоградської області; на р. Сухій.

Ставидла — село Олександрівського р-ну Кіровоградської області; на берегах р. Сухий Ташлик.

Старобільськ — райцентр Луганської області.

Старокомпаніївка — село, очевидно, злилося з Компаніївкою — райцентром Кіровоградської області.

Сунки — село Черкаського пов. Київської губ., тепер Смілянського р-ну Черкаської області; за 10 км від залізничної станції ім. Тараса Шевченка (раніше ст. Бобринська).

Тальне — райцентр Черкаської області.

Тарнів (Тарнув) — воєводське місто в Польщі.

Ташлик — село Смілянського р-ну Черкаської області; за 4 км від станції Сердюківка.

Терни — село, тепер належить до Криворізької міськради Дніпропетровської області.

Тернівка — село Павлоградської округи, тепер смт Павлоградського р-ну Дніпропетровської області.

Тернівка — село Шевченківської округи, тепер Малосмілянської сільради Смілянського р-ну Черкаської області.

Тилітка — села з такою назвою не виявлено.

Тишківка — село Добровеличківського р-ну Кіровоградської області.

Товмач — село Шполянського р-ну Черкаської області. Батьківщина отаманів Івана Лютого-Лютенка та Чорного Ворона (Черноусова).

Топилівка — село Боровицької вол. Чигиринського пов. Київської губ., тепер Чигиринського р-ну Черкаської області.

Трепівка — станція Одеської залізниці й село Знам'янського р-ну Кіровоградської області.

Триліси — село Чигиринського пов. Київської губ., тепер Олександрівського р-ну Кіровоградської області.

Троїцьке — волосне село Катеринославської губернії, тепер Петропавлівського р-ну Дніпропетровської області.

Троїцько-Сафонівка — село Казанківського р-ну Миколаївської області; на р. Висунь.

Тульчин — райцентр Вінницької області.

Устинівка — волосне село, тепер райцентр Кіровоградської області.

Федвар — тепер с. Підлісне Олександрівського р-ну Кіровоградської області (з червня 1921 р. до вересня 1922 р. належало до Миколаївської губ.).

Федорівка — село Криворізького пов. Катеринославської губ., тепер Олександрійського р-ну Кіровоградської області.

Фундукліївка — станція Одеської залізної дороги, в межах м. Олександрівки Кіровоградської області.

Хайнівка (кол. Шпакова) — село Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер Ставидлянської сільради Олександрівського р-ну Кіровоградської області; на берегах р. Сухий Ташлик.

Харків — губерніальне місто, тепер обласний центр.

Херсон — губерніальне місто, тепер обласний центр.

Хирівка — тепер ст. Чорноліська, в межах с. Богданівка Знам'янського р-ну Кіровоградської області.

Хмельове — м-ко Єлисаветградського пов. Херсонської губ., тепер село Маловисківського р-ну Кіровоградської області; у верхів'ї р. Кильтень.

Христинівка — райцентр Черкаської області.

Цвіткове — залізнична станція і смт Городищенського району Черкаської області.

Цвітне — село Олександрівського р-ну Кіровоградської області; у верхів'ї р. Ірклієць. Батьківщина отамана Пилипа Хмари.

Цибулеве — станція Шевченківського відділу Одеської залізниці, знаходиться в межах с. Михайлівка Олександрівського р-ну Кіровоградської області. Родинне село отаманів Марка Мамая, Миколи Кібця-Бондаренка, Архипа Бондаренка, підхорунжого Михайла Дорошенка. Червона Кам'янка — село Олександрійського р-ну Кіровоградської області; на р. Червона Кам'янка.

Черкаси — повітове місто Київської губернії, тепер обласний центр.

Чечеліївка — село Петрівського р-ну Кіровоградської області.

Чигирин — повітове місто Київської губ., тепер райцентр Черкаської області.

Чутівка — село Цибулівської сільради Знам'янського р-ну Кіровоградської області.

Шабельники — волосне село Чигиринського пов. Київської губ., тепер куток с. Тіньки Чигиринського р-ну Черкаської області.

Шамівка — село Дмитрівської сільради Знам'янського р-ну Кіровоградської області.

Шестірня — село Широківського р-ну Дніпропетровської області.

Шостаківка — залізнична станція і село Миколаївської сільради Кіровоградського р-ну Кіровоградської області.

Шпакова — див.: с. Хайнівка.

Ямпіль — райцентр Вінницької області.

Ясинуватка — село Олександрійського р-ну Кіровоградської області.

Ясинуватка — село Родниківської сільради Олександрівського р-ну Кіровоградської області.

І ми робимо це

Відтворюючи події 1922–1923 років, перебував у радісному передчутті зацікавленого відгуку серед жителів сіл, про які писалося в цій книзі. Вважав, що у Вереміївні, наприклад, книга викличе великий інтерес, адже в ній оприлюднено понад 120 прізвищ учасників Визвольної боротьби з цього села. Та вереміяка Симон Васильович Савченко, 1919 р. н., до слова, син старшини Армії УНР, мене остудив, сказавши, що багатьох прізвищ у селі вже немає — тільки у тридцяті роки минулого століття «чорний воронок» навіки вивіз із села понад 400 осіб. Немає у Вереміївці Адаменків, Келебердів, Чубів, Чехівських, Петровських, Щербаків…. «А якщо якісь далекі родичі й лишилися, — додав Володимир Савченко, двоюрідний онук отамана Нагірного, — то їх це мало цікавить».

Підтвердження цьому сумному висновку я знайшов у листі з колись повстанського села Варварівки. Спочатку Олексієві Даниловичу Чорномазу написав я. Сподівався, що він уточнить імена варварівських підпільників, роки їхніх народження і смерті. І ось прийшла відповідь. «Щодо імен, перелічених у листі, — писав Олексій Данилович, — то у с. Варварівка були жителі на прізвище Манько і Жицький. Десь років 40 тому помер останній Манько. Жицькі були розкуркулені в роки колективізації, і у с. Варварівка нікого з рідні немає».

Під враженням цього короткого листа та розповіді колишнього сільського голови Вереміївки Симона (Семена) Савченка перебуваю і досі.

Ось так попрацювали московські окупанти — від багатьох українських великих родів і сліду не лишилося!!! Ось із яких руїн нам доводиться піднімати свій народ.

І ми робимо це.

З вірою у відродження сили

і слави українського народу

Роман Коваль

Фотодокументи

Оцифрований матеріал — відсутній.

Про автора

Роман Коваль народився 10 квітня 1959 р. в м. Горлівка Донецької області в родині вчителів — Надії Василівни Курило та Миколи Федотовича Коваля. Українець. Освіта вища медична (Київський медичний інститут, лікувальний факультет, 1982 р.). Працював лікарем-інтерном 7-ї клінічної лікарні м. Києва, терапевтом 10-ї клінічної лікарні міста Києва, терапевтом, старшим терапевтом і завідуючим поліклінічним відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.

Від грудня 1989 р. — член Української гельсінкської спілки, редактор газети «Прапор антикомунізму», член редколегії газети «Вільне слово», 1990 р. — редактор газети «Визволення», в 1991–1993 рр. редактор газети «Нескорена нація», від грудня 1993 р. — редактор газети «Незборима нація».

У 1990–1991 рр. — член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 р. — заступник голови Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна самостійність України», а з 1993 р. — незмінний голова об'єднання. Член Національної спілки журналістів України з 1995 р. Президент Історичного клубу «Холодний Яр» (від січня 1997 р.). З 1998 р. — член Національної спілки письменників України.

Автор книг:

«Гасла і дійсність» (1990)

«Чи можливе українсько-російське замирення?» (1991)

«З ким і проти кого» (1993)

«Про ворогів, союзників і попутників» (1993)

«Підстави націократії» (1994)

«Філософія українства» (1995)

«Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії» (1998)

«Отаман святих і страшних» (2000)

«Повернення отаманів Гайдамацького краю» (2001)

«Трагедія отамана Волинця» (2002, у співавторстві з Костянтином Завальнюком)

«Ренесанс напередодні трагедії» (2003)

«Нариси з історії Кубані» (2004)

«І нарекли його отаманом Орлом» (2005)

«Багряні жнива Української революції» (2005, 2006)

«За волю і честь» (2005)

«Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу» (2006)

«Тернистий шлях кубанця Проходи» (2007; два видання).

Упорядник-редактор книг:

«Невольницькі плачі» Зеновія Красівського (1995), «Українські герої» Анатолія Бедрія (1995), «Героїзм і трагедія Холодного Яру» (1996), «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії» (1997), «Записки повстанця» Марка Шляхового (1999), «Медвин в огні історії» (2000), «Українська афористика» (2001), «Рейд у вічність» (2001), «Самостійна Україна» Миколи Міхновського (2002, 2003), «Над блакитним Чорним морем» Леоніда Полтави (2002), «Кубанська Україна» (2002), «Моя боротьба (спогади)» (2003) та «Кобзарі в моєму житті» (2003) — всі три Рената Польового; «Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу» (спільно з Віктором Рогом; 2005), «Душею з вами» Лідії Чучупак-Завалішиної (2005), «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського (2006) та «З воєнного нотатника» Якова Гальчевського (2006).

Автор понад 900 статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори. Автор циклів радіопередач «Отамани Гайдамацького краю» (2000–2001), «Кубанська Україна» (2002–2004), «Історія, яка не завершується» (2004–2005), «За Україну, за її волю» (2005). Автор сценарію документального фільму «Незгасимий огонь Холодного Яру».

Має сина Євгена (1981 р. н.) та дочку Олесю (1986 р. н.).

Оглавление

Вступ

Провокатори

Перша доповідь перевертня

Голод

Злочинне зволікання «Тарнівського центру»

Лютий 1922-го

Початок операції «Заповіт»

Таємне зведення № 2

Обнадійлива весна 1922 року

«Є ноги і руки, але немає голови»

Таємний план

«Коли сідати на коні?»

Мереживо змов

Василь Шкляр-Сірко

Лист до Гулого-Гуленка

Гупало і Завірюха: перша зустріч

Нарада біля Товстої могили

Отакі були хлопці!

Підступна місія сексотів Щербака і Лисенка

«Цей район оголошено поза законом»

То хто ж отаман?

«Дуже таємно»

Чортові в зуби

«Щирие»

Юрій Дроботковський

«В гостях у Лук'яна»

Висновок чекістів

Заключение по делу № 446/7971

«Непримиримый враг советской власти»

Обвинувачення

Вирок

«Прощайте!»

Продовження боротьби

Долі борців

Гніт викликає спротив

Долі чекістів

Епілог

І наостанок

Джерела

Додаток № 1 Короткі біографії

  Неповний список підпільників, які боролися у 1922–1923 рр. на території сучасних Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської і Черкаської областей

  Неповний список матвіївських повстанців

  Неповний список козаків і старшин Наддніпрянського загону Івана Савченка-Нагірного та його помічників у 1922–1923 роках

Додаток № 2 Документи

Додаток № 3 Павло Вакулюк. Чорний ліс в історії нашого народу

Додаток № 4 Криворізький отаман Іванов

Додаток № 5 Василь Бойко. Пісня про отамана Нагірного

Міста, села, містечка і залізничні станції, які згадано в цій книзі

І ми робимо це

Фотодокументи

Про автора