Колима [Іван Іванов] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Іван Іванов КОЛИМА

Іван Іванов та книга його життя

«Не було на світі людини безправнішої за колимського каторжанина» — такою гіркою, майже епічною фразою розпочнемо цю сумну повість життя, щоб не відірватися від неї вже до кінця, проковтнути одним духом, змусити заболіти серце, надовго розтривожитися жінок.

Перед нами вражаючий документ епохи — про зловісні місця та події. Навіть якщо комусь і щастило вижити в них, то вуста, немов опустілі після «чорних воронів» домівки гербовою печаткою, запечатувалися обітницею нерозголошення державної таємниці:

— Підпишися. Забудь усе, що було з тобою. Усе, що бачив і чув у таборах. Інакше…

Проте мовчанка — не довічне безголосся історії та людей, з яких вона, історія, складається. Не гарантія, що з пам'яті народу щось буде зітерте назавжди, назавжди забуте, що в непам'ять можуть піти лихі діяння та злочини перед своїм народом, залишивши, для наступних поколінь зажиттєві оди придворних істориків та піїтів.

Кілька десятиліть ішов до нас цей рукопис. Переховувався в найглибших схованках. Писався потай від чужих очей — з безнадією (чи з надією?..) побачити колись чорнильні рядки відлитими в друкарський гарт чи переведеними, як нині, на плівку фотонабору, про який, коли рука мережила шкільні зошити чи аркушики жовтого паперу, ще й не чули навіть. І от що раз торжествує давня істина невмирущості людського духу: рукописи це горять. Горять люди на багаттях інквізицій, у печах Дахау, на крижаних кострищах «Серпантинки». Трухлявіють. Перетворюються на хімічні елементи. А рукописи не горять, і край.

Втім, порівняння трохи кульгає: ті, кого поклали на Колимі у вічну мерзлоту, так і лежать, напевно, цілі й мовчазні, мов мамонти.

Те, що автор «Записок «Захара Кузьмича» має найпоширеніші слов'янські ім'я, прізвище — Іван Іванов, та й по батькові ще Іванович, — звичайно ж, випадковість. Проте випадковий вбіг у даному разі виростав до страшної метафори — багатомільйонного масштабу сталінських репресій. Адже не лише видатні діячі, ленінські соратники-партійці, колишні в'язні царських казематів, а потім чи й водночас творці революції, вчені, маршали, наркоми, письменники, члени ЦК, митці, професори старої формації та молоді командири соціалістичної індустрії, виховані а комесків громадянської комсомолом, ставали жертвами жахливих злочинів Сталіна та його поплічників з найближчого оточення. І найзапекліший ворог соціалізму не зміг би з такою заповзятістю та методичністю, знанням істинних цінностей та їхніх носіїв винищити квіт народу, перетяти інтелектуали і гени, вирубати незаростаючу просіку в поколіннях, і в тих, мертвих, і в ненароджених. Мільйони й мільйони Іванів Івановичів Іванових були на самому споді величезної, мов восьме, моторошне диво світу, не знаної ще історією репресивної піраміди, на вершині якої в захмарних, божественних майже висотах стояв м'якими кавказькими чобітьми «геніальний Вождь і Учитель усіх народів».

До 2 листопада 1936 року двадцятип'ятирічний Іван Іванович Іванов був учителем. З малої, трудової літери. У Ромнах, куди його загнав з Києва кощавий наступ голоду тридцять третього року, викладав у старших класах школи № 4 російську мову та літературу.

Звернімо увагу на дату. У загальновживаному сприйнятті сталінські репресії ототожнюються з тридцять сьомим роком. Але по Україні (і не лише по ній) коса пройшлася раніше. У часи всіляких «великих переломів», суцільнопримусових колективізацій, масових виселень. Довирізувала село ота коса в тридцять третьому. Викошувала письменників, художню інтелігенцію у тридцять четвертому, спровокована, наче підпалом рейхстагу, вбивством Кірова. І продовжувала, продовжувала у «славетний» рік Сталінської Конституції.

Отже, 2 листопада 1936 року. Місяць і три дні лишалося до VIII Надзвичайного з'їзду Рад; от-от загримить осанна неписьменного акина Джамбула «Великому Законові», за яким, виявляється, навіть «степь плодородит»; учитель І. І. Іванов навчав школярів мови Пушкіна і Толстого та вів роменський літгурток, який випускав рукописний альманах «Счастливая юность» з дніпрельстанівською греблею на обкладинці та з вузеньким профілем Леніна, на який насувалася, мов сонячне затемнення, велика барельєфна голова Сталіна. Але вже підшито донос, що ліг підвалиною в його «наркомвнудєлівську» шабатурку, вже прогрівав мотор його «чорний-воронок» з «архангелами» роменського штибу, руками першопрохідців-ентузіастів Півночі вже відкривала багаті золотом, мов печери Алі-баби та сорока розбійників, надра його Колима, щоб невдовзі стати одним з найстрахітливіших місць на землі. Там не було хіба що крематоріїв та «газенсагенів» — душогубок. На них через кілька років спромоглася тодішня гітлерівська Німеччина: все-таки Європа, а не технічно відстала Колима а кайлом, лопатою та револьвером «наган»…