Вечірня молитва [Десанка Максимович] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Десанка МАКСИМОВИЧ ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА

На всі слова образи треба відповідати усмішкою сумною та лагідною.

Не треба докоряти, треба лише всміхатися, сумно та лагідно.

Солодко спиться на усмішці прощення, кожна думка розквітає срібним неземним стебельцем.

І рука того, хто душі у нас вдихає, пестить співчутливо всю ніч кожен удар серця.

У ЗАТІНКУ НЕБА

Де той, хто у своїх руках тримає синій стяг неба?

Може, чорні сосни на небокраї тримають його, щоб не відлетіло? Може, плечі високих скель?

Де той, на чиєму прапорі сплять перлинні очі зірок?

Де той, на стязі якого спочиває голова святителя місяця?

Де прапороносець, у чиєму затінку вічного золота люди плачуть?

РУБЕЦЬ

У моїй душі рубець, який лише вночі болить.

Удень я сміюся і не відчуваю його, а вночі він невиразно огортає холодом спогади про чиюсь смерть.

І не знаю, з якого болю він стався, чи вранці, а чи на смерканні він урізався в мою душу.

І часто боюся: може, це слід минулого, може, — це темне передчуття чогось болючого, що на душу очікує.

ПОГОРДА

Я носила часто в серці язичницьку погорду. Боже, чи простиш мене?

Засинаю часто на мечі зневаги. Він у моїй жіночій руці виблискував зловісніше, ніж сталь.

Я бачила, що ним можна рубати і погляд, і сміх, і думку, і немає каменя, злісною рукою кинутого, який об мого меча не зламається.

Я сміялася з язичницькою погордою старійшини, який вірить, що він зітканий із божественного вогню зірок.

ЧЕКАННЯ

Біль — це могутній глузливий бог, який години обертає на століття, і кожна мить мені видається чавунним важким століттям.

Птах на гілці, під якою він стояв, співає увесь ранок, дивлячись на мене.

Може, він поїхав туди, звідки не повертаються, і послав мені своє серце назустріч.

СКІЛЬКИ ОБЛИЧ У ТЕБЕ?

Ти був весняним цвітінням, на твоїх щоках біліла душа.

Ти був нічним птахом; твій голос вабив далеко в пітьму, я не знала, куди.

Ти був сонцем; під твоїм поглядом я оберталася на важкий літній цвіт.

Ти був гірським дзвоником; твої слова відбивали години молитви, болю та втіхи.

Ти був єдиним освітленим вікном уночі; коли мене проймає страх, я озираюся на тебе.

Скільки облич у тебе?

НЕБО

Небо — це чорна сувора долоня господаря, що здіймається над головою раба.

Це клаптик шовку, що майорів довго над хресним ходом.

Небо — це м'яка рожева долоня дитини; небо — це великий синій дзвіночок на невидимій велетенській стеблині.

Небо — це золота хустина у ніжній руці Богородиці.

НА ВІДПОЧИНКУ

6
Говори тихо. Дерева сьогодні вночі не сплять, і прикро мені буде, коли вони почують: яке життя коротке та невеселе.

Говори тихо. Птахи сьогодні вночі навколо нас співають, і прикро мені буде, коли вони почують: як у голосі чиємусь бринять сльози.

Говори тихо. Цвіркуни сьогодні на леваді поблизу радісно кохаються, і мені прикро буде, коли вони почують: що кохання в серці чиємусь сповнене смутку.

Говори тихо. Небо сьогодні безмежно прозоре, і прикро мені буде, коли нас почує Бог, і буде йому через нас гірко.

ПІСЛЯ РОЗЛУКИ

4
Я покохала його. Щовечора йшла я на левади, і в кожну квіткову корону клала ніжним шепотом його ім'я, а потім його вранці, запашне й росяне, поцілунками виймала.

Я кохала його. Щовечора залишала я в його душі зграйки ніжних, щойно народжених шепотів, і потім щоранку їх, наповнених його душею, з його вуст спивала.

Він пішов. Щовечора я блукаю полями і кличу його, кладу свої слова, обважнілі від сліз, на крила вітрів і кличу його, змішую свої втомлені шепоти з шелестінням листя і кличу його. Але даремно: вранці чую лише змучений відгомін своїх слів. Він пішов далеко.

5
Покохала біла запашна троянда чорний колючий терен. Ти не віриш мені, милий, що троянда покохала терен?

І коли одного перлинного світанку вона сказала, як його кохає, він голосно й гордовито засміявся. Ти не віриш мені, милий, що терен гордовито засміявся?

А коли одного дня хтось хотів зірвати білу запашну троянду, терен поколов йому руки. Ти не віриш мені, милий, що терен поколов йому руки?

ЗАПИТАННЯ

Одного теплого вечора, наприкінці літа, ти подарував мені першу усмішку. Побачила це своїм сяючим оком ріка, вздовж якої ми гуляли.

Чи я тобі тоді справді була любою?

А я тобі подарувала сотні своїх усмішок.

Може, тобі й цього мало було?

Одного теплого полудня, наприкінці літа, коли вмирали жовті, зів'ялі соняхи і пахли важко, ти сп'янів від їхнього запаху і поцілував моє волосся.

Чи я тобі тоді справді була любою?

А я тобі сотні ранків посилала сотні поцілунків.

Може, тобі й цього мало було?

І одного разу, на початку осені, ти подарував мені своє серце лише на один день, гарний, журливий вересневий день.

А я тобі віддала своє серце назавжди. Хотіла дати тобі ще сотні, але в мене було лише одне, маленьке, нещасливе серце.

Чи тобі цього досить, любий мій?

БЕНКЕТ НА ЛЕВАДІ

Сьогодні я єдина людина-гість на глибоких левадах травня. Для мене єдиної приготовано безліч невинних розваг.

Червоні гвоздики подають мені вино, настояне на сонці.

Променисті руки вітрів приносять росу з батьківщини світанків і омивають нею моє чоло.

Метелики переносять поцілунки з гойдливих колосків до моїх рук і очей.

Виграють солодко жучки на зелених тремтливих цитрах.

В обіймах їхньої пісні гойдається моє серце.

Бог сьогодні приятелює зі мною.

Дивиться на мене шляхетно і покровительськи з-під двох сивих брів гірських.

СТОРОЖ ЛІСУ

Коло зелених лісових воріт стоїть стара сосна, вічний сторож лісу.

Коли недруг хоче ввійти до лісу, вона кидає свою довгу тінь, мов чорну ріку, і загороджує дорогу.

Вона стає до бою з блискавками та громами і ламає їхні вогненні мечі та стріли.

Своїм чолом і грудьми заступає вона ліс від холодної бурі та шматує її розбурхані, запорошені стяги.

ДЗЕРКАЛО

4
Проходять повз мене люди стежкою життя і сміються з того, що мене засмучує, і коли я руки до серця прикладаю, вони їх рознімають.

Я йду шляхом життя, і гірким видається мені те, що людям гірким не здається, і в рожевому цвіті радощів відчуваю важкий запах болю.

Я проходжу стежкою життя з самітною душею і не шкода мені, що чужі радощі радісніші, що мої жалі гіркіші, що холод якоїсь всеможної руки відчуваю між своїм серцем і життям. І засмутити мене могло б хіба те, що світанки насправді росянистіші, а смеркання темніші, ніж мені здається.

СПОГАДИ

Щастя, яким він мене обдарував, вигравало сріблом, мов величезний водоспад, що з неба лине.

Стугоніло все від його дужого голосу. Велетенський перстень нив, лісів і левад гойдався в ньому, мов у співучій колисці.

Ані гомону вітрів, ані щебету пташок, ані наших слів у гучному шумі не можна було вчути.

Я стояла, маленька, мов квітка, коло підніжжя того водоспаду і зі страхом чекала, коли срібні краплі переповнять чашу моєї душі.

Сьогодні я сиджу на березі спокійного озера, в яке злилися всі срібні джерела мого щастя. На його дні пропливають спогади, зелені та спокійні, мов смерть.

КОХАННЯ

Мені лячно, коли зриваю квітку край шляху: завжди думаю, може, ти страждаєш у ту хвилину.

Втікаю від сонця і сміху: завжди боюся, що тебе тумани і сльози залили.

А коли життя нажене хмари туги, прислухаюся з болем: може, ти смієшся солодко, і моя самота далека тобі, і не відчуваєш гіркоти краплі, яку я п'ю.

ТАЄМНИЦЯ

Я опустила очі і заплакала у собі, там, де сліз ніхто не бачить.

І останній раз незримо прийняла тебе на своє серце і обняла, як сон обіймають.

Простягнула до тебе, у собі, завжди скуті руки, і незримо для інших опустила їх тобі на плечі.

А ти з болем слухав усміхнені слова, які я, мов кольорові м'ячики, кидала у натовп, аби розважити його.


Оглавление

  • У ЗАТІНКУ НЕБА
  • РУБЕЦЬ
  • ПОГОРДА
  • ЧЕКАННЯ
  • СКІЛЬКИ ОБЛИЧ У ТЕБЕ?
  • НЕБО
  • НА ВІДПОЧИНКУ
  • ПІСЛЯ РОЗЛУКИ
  • ЗАПИТАННЯ
  • БЕНКЕТ НА ЛЕВАДІ
  • СТОРОЖ ЛІСУ
  • ДЗЕРКАЛО
  • СПОГАДИ
  • КОХАННЯ
  • ТАЄМНИЦЯ