Ніна [Роберт Альберт Блох] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Роберт Блох НІНА

Після любощів Нолан знову захотів випити. Він намацав пляшку коло ліжка, схопив її спітнілою рукою і тремтячими пальцями витяг корок. Усе його тіло вкрилося холодним потом. Цікаво, подумав Нолан, невже у нього почалася лихоманка. Та коли міцний, пекучий ром опалив його шлунок, він зрозумів істину. Причиною цього була Ніна. Нолан повернувся і глянув на дівчину, що лежала поряд з ним. Вона дивилася на нього з півтемряви, не моргаючи розкосими очима понад випнутими вилицями.

Її худорляве, коричневе тіло простяглося на ліжку розслаблене і нерухоме. Важко було повірити, що усього лише декілька хвилин тому це ж саме тіло вигиналося, звивалося кільцями від ненаситної пристрасті. Вона стискала і обіймала його доти, поки він вичерпав свої сили і втомився.

Він простягнув їй пляшку.

– Вип’єш?

Вона похитала головою, очі в неї були затуманені і безвиразні. І тут Нолан згадав, що вона не говорить по-англійськи. Він підняв пляшку і ковтнув ще раз, проклинаючи себе за свою помилку. А те, що зробив помилку, він зрозумів тепер, проте Дарлен не зможе цього зрозуміти. Сидячи в затишній кімнаті в Трентоні, вона так і не змогла зрозуміти, що йому довелося пережити заради неї та маленького Роббі, Роберта Еммета Нолана другого, віком дев’яти місяців, його сина, якого він ніколи не бачив. Ось чому він поступив на цю роботу після того, як підписав з компанією річний контракт. Платня була достатня для того, щоб Дарлен не бідувала, й вони навіть могли б упоратися з труднощами і після закінчення контракту. Вона не могла поїхати з ним, бо була вагітна. Тому він поїхав один, гадаючи, що робота буде не пітна.

Не пітна. Смішно. З того часу як він прибув сюди, йому доводилося працювати до сьомого поту. Обхід плантацій на світанку, цілий день завантаження суден. Писанина тоді, коли над його бунгало спадала ніч, яка відрізала його від зовнішнього світу темною стіною тропічних джунглів. А ночами було шумно: гуділа сила-силенна комах, ревіли каймани, хрюкали дикі свині, безперервно базікали мавпи, яких переривали час від часу пронизливі крики мільйона дурноверхих птахів.

Тому він почав пити. Спочатку пив добре віскі зі складу компанії, потім контрабандний джин невисокого ґатунку, а ось тепер дешевий ром.

Він поставив порожню пляшку і відразу почув шум, якого більш за все боявся, – безперервний гуркіт барабанів, що долинав від хатин, які скупчилися унизу біля берега річки. Сердешні бідолахи знову взялися за своє.

Не дивно, що йому доводилося щодень підганяти їх, аби вони виконали уставлену компанією норму. Дивно було те, що вони взагалі спроможні були щось робити після нічного завивання під стукіт барабанів.

Звичайно, підганяв їх, власне, Мойзес. Нолан не міг навіть як слід їх вишпетити, бо вони були настільки тупі, що не розуміли елементарної англійської мови.

Так само, як Ніна.

Нолан знову кинув погляд на дівчину, яка лежала поряд з ним на ліжку, мовчазна і пересичена. Вона не пітніла, її шкіра була на диво холодна, а очі зберігали таємницю.

Саме цю таємницю вперше відчув Нолан, коли помітив, як вона пильно позирала на нього з-за огорожі три дні тому. Спочатку він подумав, що вона з людей компанії, – чиясь дружина, донька, сестра. Того ж дня, повертаючись у своє бунгало, він знову помітив її, вона стояла на краю галявини, пильно дивлячись на нього. Тому він спитав у Мойзеса, хто ця дівчина, але Мойзес не знав. Очевидно, вона прибула сюди лише кілька днів тому на жалюгідному катамарані, який спустився униз по річці серед буйних хащів джунглів, що простяглися на тисячу миль навколо.

Вона не володіла англійською мовою і, за словами Мойзеса, не говорила ні по-іспанськи, ні по-португальськи. Вона й не намагалася з кимось спілкуватися, трималась окремо, спала у катамарані, що стояв причалений до протилежного берега річки. Дівчина навіть не наважувалася піти удень в крамницю компанії, аби купити собі харчі.

– Indio, – говорив Мойзес з презирством людини, в жилах якої тече десять відсотків крові гордого конкістадора. – Хто може зрозуміти норов дикунів, – він знизав плечима.

Нолан теж знизав плечима і геть-чисто викинув Ніну з голови. Але тієї ночі, лягаючи спати під гуркіт барабанів, він знову подумав про неї і відчув хвилюючу сверблячку у крижах.

Вона прийшла до нього, наче скоряючись його мовчазному заклику, з’явилася, наче коричнева примара, що вислизнула з нічної темряви. Вона зайшла тихо, швидко скинула свій нехитрий одяг, пішла по кімнаті і зупинилася коло ліжка, пильно дивлячись на нього. Потім опустилася на його голе тіло і папко обхопила його стегна. Сверблячка у крижах Нолана стала нестерпна, а стукіт у скронях цілковито забив гуркіт барабанів.

Вранці вона пішла, а наступної ночі прийшла знову. Саме тоді він назвав її Ніною – це було не її ім’я, проте Нолан відчув потребу якось ототожнити цю незнайому з широким ротом та рожевим язиком дівчину, яка угамувала через нього свою спрагу, водночас