Vita Nostra [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать постранично, страница - 3

зрозумілими словами, виявилася не те що не страшною — просто дурнуватою.

— Вишень ти не купила, — підсумувала мама.

Сашка винувато знизала плечима. Треба було повернутися на базар, але від самої лише думки про те, щоб відчинити двері та вийти знов у двір, дрібно тремтіли коліна.

— Оце новини, — зітхнула мама.

Узяла в Сашки сумку та гроші й мовчки пішла на базар.

* * *

Наступного дня вранці дорогою до моря Сашка знову побачила темного чоловіка. Він стояв біля кіоску турфірми, начебто вивчаючи маршрути й ціни, а насправді спостерігаючи за Сашкою крізь непрозорі темні окуляри.

— Ма… Дивися…

Мама простежила за її поглядом. Підвела брови.

— Не розумію. Стоїть собі мужичок. Ну то й що?

— Ти в ньому нічого особливого не бачиш?

Мама спокійнісінько йшла далі, щокроку наближаючись до темного чоловіка. Сашка сповільнила ходу.

— Я на той бік перейду.

— Ну, перейди… По-моєму, сонце тобі голову капітально напекло.

Сашка перетнула смугу м’ятого асфальту з відбитками коліс. Мама пройшла повз темного чоловіка, він навіть не глянув на неї. А дивився на Сашку й тільки на неї. Проводжав її поглядом.

На пляжі вони взяли шезлонг, поставили на звичному місці, але Сашці вперше не хотілось купатися, їй кортіло повернутися додому й замкнутися в квартирі… Хоча двері в тій квартирі фанерні, можна сказати, ілюзія, оббита старим дерматином. Краще вже тут, на пляжі, де людно й гамірно, де погойдуються при березі плавучі матраци, маля з надувним кругом на поясі стоїть по коліна у воді, а круг має вигляд лебедя з довгою шиєю, і дитина стискає біле м’яке горло…

Мама купила пахлави у рознощиці в білому фартусі. Сашка довго облизувала солодкі липкі руки, потім пішла до моря — помити. Увійшла у воду, не знімаючи пластикових капців. Червоний буй, знак досконалості на півдорозі до обрію, легенько погойдувався на воді, відбивав сонце матовим боком. Сашка посміхнулася, відкидаючи тривогу. Справді, кумедна історія. Чого їй боятися? За тиждень вона поїде додому, і взагалі… Що він їй зробить?

Вона ввійшла глибше, скинула капці й пожбурила на берег, подалі, щоб не поцупила випадкова хвиля. Пірнула, пропливла кілька метрів під водою, виринула, пирхнула, засміялася і рвонула до буя — залишаючи позаду берег, гомін, тітку з її пахлавою, страх перед темним чоловіком…

А вдень з’ясувалося, що забули купити олії і нема на чому смажити рибу.

* * *

Погойдувалися рожеві квіти на «павичевих» деревах. Далі, в кущах, теж щось цвіло й пахло, приваблюючи бджіл. На лаві дрімала бабуся. Хлопчак років чотирьох водив крейдою по бетонній бровці тротуару. Вулицею до Моря текла звична строката юрба.

Сашка вийшла й знову озирнулася. І бігцем, аби швидше впоратися, рвонула до магазину.

— Жінко, ви остання? Я за вами буду…

Черга рухалася не швидко, але й не повільно. Коли покупців залишилося троє, Сашка відчула погляд.

Темний чоловік виник у дверях магазину. Повз чергу підійшов до прилавка. Зупинився, начебто розглядаючи асортимент. Очі, сховані за окулярами, свердлили Сашку. Пробирали наскрізь.

Вона не зрушила з місця. Спершу тому, що ноги приклеїлись до підлоги. А потім подумала й усвідомила — тут, у магазині, їй нічого не загрожує. Їй узагалі нічого не загрожує… А все кидати, вибиратися з черги, бігти додому — нерозумно. У під’їзді він якраз і наздожене.

От хіба погукати мамі знадвору… Нехай визирне у вікно…

І що?!

— Дівчино, ви купуєте?

Вона купила олію. Розплачуючись, розсипала дріб’язок. Дідок, який стояв за нею, допоміг зібрати монети. Може, попросити в когось допомоги?

Темний чоловік стояв біля прилавка й дивився на Сашку. Від його погляду в неї думки плуталися. Це була ганьба, але дедалі сильніше хотілося в туалет.

Закричати «рятуйте»?

Ніхто нічого не зрозуміє. Ніхто ж не знає, чому Сашка відчуває такий жах перед цією звичайною, як подумати, людиною. Ну, бліде обличчя… Ну, темні окуляри… Що ж із нею відбувається, коли він ось так дивиться крізь непрозорі скельця?!

Сашка затисла в кулаці сумку з пачкою вершкового масла та пляшкою олії і пішла до виходу. Чоловік рушив за нею, начебто не збираючись нічого приховувати. Не ховаючись. Діловито й цілеспрямовано.

Вона переступила поріг і рвонула з місця, мов спринтер. Зметнулися з-під ніг сірі голуби. Перебігла через дорогу, кинулася так, що тільки вітер засвистів у вухах, додому, до мами, у знайомий двір…

Двір виявився незнайомим. Сашка озирнулася — «павичеві» дерева цвіли, як завжди, й бровка тротуару була розмальована крейдою, але вхід у під’їзд зовсім інший, лава стояла не так. Може, це не те подвір’я?!

Темний чоловік не біг — він просто швидко йшов, щокроку наближаючись, здається, на півтора метра. Сашка, непритомніючи від жаху, кинулася в під’їзд… Цього в жодному разі не можна було робити, вона знала це, але все одно побігла. Внизу ляснула стулка. Сашка кинулася сходами нагору, але поверхів було тільки