«У Сліпого Пілота» [Шарль Аннберг] (doc) читать онлайн

Шарль і Наталі АННБЕРГ

“У СЛІПОГО ПІЛОТА”

Слідство про міжрасові галактичні зв’язки.
Документ складено на підставі показань свідків

Крамничка була з низькою стелею й темна, якраз зручна для того, хто вже не розрізняв ні дня ні ночі. Тут стояв дух воску й ладану, екзотичного дерева й засушених у затінку рож. Містилася вона в підвалі одного з найстаріших будинків старого радіоактивного кварталу; кілька східців униз вели до ґратки з венеріанського сандалового дерева. Конус марсіанського кристала освітлював вивіску з написом: “У сліпого пілота”.
Чоловік, який цього ранку спустився туди в супроводі робота-носія зі скринькою в руках, був старий блукач, уже напівбожевільний, як це завжди трапляється з тими, хто довго спостерігав неозброєним оком за палахкотінням світил. Він повернувся з Асцелії, а може, і з сузір’я Південного Хреста; обличчя його було воскове, змарніле від довгого перебування в кабіні, захищеній від ультрафіолетового випромінювання, і в чорних джунглях планет. Скринька була вирізьблена із серцевини дерева, твердого, як бронза, подекуди пористого. Коли прибулець звелів поставити її на землю, видно стало, як її стінки ледь-ледь вібрують, ніби там борсалася впіймана величезна бджола.
- Ось, - промовив він, плеснувши рукою по віку, - я не продав би цього й за мільярд кредиток, але я мушу, поки не отримав премії, вибратися зі скрути. Мені сказали, що ти чесний ягуд. Я залишаю це тобі в заставу, а через шість днів прийду і заберу. То скільки даси мені?
У глибині крамнички ще досить молодий чоловік звів голову. Він сидів у старовинному кріслі, оббитому парчею з розводами, і нагадував якогось вишуканою вершника Веласкеса-сталева рука і явне пишання своєю вродою. Але верхня частіша обличчя ховалася під чорною пов’язкою.
- Я не ягуд, - сухо відказав він, - я не беру в заставу живих звірів.
- Сліпий! Ви сліпий! - пробурмотів приблудець.
- Ви ж бачили мою вивіску.
- Нещасливий випадок?
- На траверсі сузір’я Плеяд.
- Даруй, брате! - сказав гість. Та все ж поцікавився: - А звідки ти взяв, що тут звір?
- Нехай я сліпий, але не глухий. Кришталевий дзвін пройшов по кімнаті і раптово стих.
Мандрівець витер рясні краплі поту на лобі.
- Брате, - сказав він, - це не зовсім тварина. Я зберігаю її тут і не продам за все золото світу. Але, якщо не роздобуду сьогодні ввечері грошей, мені світить буцегарня. Зрозуміло? Більше ніяких польотів у космос, більше ніяких знахідок, більше нічого. Я на мілині.
- Розумію, - відповів уже лагідніший голос. - Скільки?
Приблудець мало не похлинувся:
- Я справді одержу?
- Нічого, нічого за ніщо я не даю, я ж уже казав: твій цвіркун у скриньці мене не цікавить. Але я можу тобі позичити 5000 кредиток, і ні одної більше, - в обмін на бортові документи. А через шість днів, коли прийдеш забирати, ти додаси до цієї суми ще 500. Отак.
- Ти гірший за ягуда!
- Ні. Я сліпий. - Він додав шорстко: - Своїм нещастям я завдячую дурневі, який не забезпечив ракеті надійності. Не люблю дурнів.
- У такому разі, - мовив мандрівник, тупцяючи на місці, - як ти можеш перевірити правдивість моїх документів?
- А я тут із братом. Джекі, де ти?
З темного кутка озвався скрипучий смішок. Між кусником місячної лави у формі органної руки (не інакше, метеорит) і темним земним полотном із зображенням закривавленого мученика з’явився на маленькому візочку каліка. Безногий, з ручками-куксами, він пересувався за допомогою гачків. Дванадцятилітній задерикуватий підстарок.
- Радіоактивність, - коротко сказав сліпець. - Але навчився обходитися протезами. Джекі, поглянь, папери справні?
- Так, Норте. Ганчірка і та виглядає чистішою.
- Це тільки підтверджує, що ними довго користувалися. Дай-но йому 5000 кредиток.
Сліпець натиснув на кнопку. Стелаж не стелаж, а швидше підіймальник відкрився. Вгорі виднілася щільно втулена маленька клітка, в ній, прикуцьнувши, сиділа навпочіпки химерна Форамена - найлютіша бестія, наполовину кішка, наполовину гарпія. Мандрівник так і сахнувся назад. Каліка підкотив до скриньки, схопив пачку кредиток і дмухнув просто в писок чудовиську, від чого воно ніжно замуркотіло.
- Як бачите, гроші у нас під пильною охороною, - озвався Норт.
- А можна, - благально спитав мандрівник, - я лишу у вас свою скриньку?

* * *

Так його скринька і зосталася. Підіймальником каліка помістив її в маленьку квартирку - обидва брати жили аж на піддашші будинку. Як запевнив гість, його “звір - не зовсім тварина” перебував у сплячці і їжі не потребував. Пористе дерево пропускало достатньо повітря. От тільки скриньку слід було тримати в темному місці: “Воно живе на великій глибині і не терпить денного світла”.
Будинок був справді дуже старий, з масою ліфтів і ігідіймальників. Опромінені й інваліди останньої війни, люди невибагливі, добре тут освоїлися. Норт затяг скриньку в броньовану камеру поряд із майстернею. Того вечора в кінотеатрі без меблів давали стереоскопічний старий фільм про завоювання Плеяд, і Джекі висловив .намір його подивитися. Перш ніж піти, він спитав у брата:
- Ти певен, що звір поводитиметься спокійно?
- Так. Він же в стані сплячки.
- А втім, - відрізав Джекі, - ми веселити його не наймалися.
Сеанс затягнувся аж до півночі, і коли Джекі повернувся, зійшов уже повний місяць. За пізнішими свідченнями хлопця, він відчував якесь піднесення. Сходи заливало біле світло, і він побачив, що двері-вікно горища? як вони називали братову майстерню, затягнуто зсередини чорною шторою. Джекі подумав, що Норт подбав про додаткову осторогу з огляду на звіра. Допомагаючи собі гачками, добрався до дверей і постукав, але йому ніхто не відповів, ключа у замковій шпарині не було. Він сказав собі, що Норт, мабуть, спустився в бар, на шість поверхів нижче, і вирішив його почекати. Джекі присів на сходах. Ніч стояла погідна, а повітря на цій висоті було куди ліпше, ніж створюване кондиціонерами й фільтрами. У чорному небі над головою стояло сріблясте світило. Джекі подумав: “І все-таки в цьому щось є, у цьому блиску, незмінному з часу “ікс”. Цей місяць бачив багатьох давніх царів, поетів і стільки любовних сцен! Судячи з нічних концертів, його добре відчували коти, ба й собаки теж”. У кварталах, де мешкав простий люд, буди тільки собаки-роботи, а Джекі так хотілося завести справжнього пса - зрештою, він був лише дванадцятилітнім хлопчаком. Але опромінені не мали права тримати вдома живих істот.
Потім...
(На магнітофонній стрічці із записом показань Джекі чути, як у цьому місці голос хлопця став уриватися. Запис було припинено, а наступна бобіна починалася словами: “Дякую за каву. Знаєте, наринуло”.
Він почув якийсь незрозумілий, дуже ніжний шум. Точнісінько, як ото гул у мушлі. Він напливав, напливав... І водночас (яким уже чином, хтозна) з’явилися видіння. Якісь перламутрові, перлисті небеса і кришталеві зелені хвилі з блискучими сріблястими гребенями, Джекі не дивувався: він щойно бачив стереоскопічне кіно. А може, хтось у будинку навпроти крутив сенсорну камеру, а вібрації та хвилі випадково потрапляли на їхні сходи.
Мелодія ширилась, і хлопець опинився під зеленими хвилями. Пахло водоростями, застояним духом припливу... Підхоплений течією, малолітній каліка почувався вільним і легким. Відмілини з тремтячими, ніби вони дихали, діатомеями розгорталися перед ним; блакитним фосфоричним сяйвом світилися берое, а руді астерії, сині й перламутрові актинії стояли густим лісом. Джекі відчув ніби опік від кропиви - це його торкнулася прозора медуза. Попереду майнула тінь акули-молота, погнавши іскристу зграю корюки. Глибше у воді тіні густішали, залягали згустками, ставали загадковими; у скелі, утвореній мадрепорами, зяяли отвори печер. Воду розсік мацак спрута, і каліка аж скинувся.
Відкинутий убік, він наткнувся на корму напівпохованого в піску судна. Поряд осміхалася золотисто-чорна сирена з гірляндою якогось дріб’язку на шиї. Інерція падіння втягла його в якусь пробоїну, і там він побачив піратський скарб: скрині, набиті варварськими коштовностями. На дні трюму біліли купи кісток, тут шкірив зуби з порожніми очницямн череп. Джекі подумав, що він бачить аматорський фільм: багато натуралізму. Він одштовхнувся й, гребучи щосили своїми залізними гачками, піднявся нарешті на поверхню і тут мало не скрикнув.
Небо над його головою було явно неземне. Норт йому розповідав, як виглядає цей - інший - темний океан: субефір. Голі зорі вражали своєю яскравістю. А оці рифи - то палахкотючі метеорити, що виринули бозна-звідки. Планети висіли так близько, що, здавалося, їх можна торкнути: одна рубінова, та - оранжева, ще одна - холодної синяви; Сатурн танцював у своїх газових кільцях.
Джекі простяг уперед свої гачки, ніби збираючись відштовхнути од себе ці світильники, та відразу ж спіткнувся й покотився сходами. Через секунду двері відчинилися - він навіть не встиг спуститися на три приступки, але тепер не лише він, а й ще хтось котився поруч. У потоці моторошно червоної води спускалося, танцюючи, крутячись тріскою, тіло якогось потовченого паяца - риси на восковому обличчі були спотворені.
Джекі звів голову: Норт стояв на порозі, блідий, як давня статуя зі слонівки; чорна пов’язка розділяла надвоє йому лице.
- Хто тут? - загукав він. - Відповідайте, а то викличу космічну поліцію!
Голос його лунав гучно, люто. І це кричав Норт, такий завжди ласкавий із Джекі,
- То я, Джекі, - озвався, ловлячи дрижаки, хлопець. - Я повернувся додому і спіткнувся на приступці.
(“Я збрехав, - признався Джекі згодом прибульцям із космосу на допиті і з викликом утупився в їхні очі. - Так, я збрехав. Інакше він мене убив би”.)

* * *

Назавтра вранці на сходах не виявилося ні крові, ні трупа, вчувався тільки запах водоростей...
Джекі розливав у підсобці по чашках каву, коли приймач передав останні вісті. На завершення оголосили, що в порту виловлено утопленика, зображення якого з’явилося на екранчику. В цей час до крамниці ввійшов Норт.
- Отакої! - вигукнув каліка. - Твої 5000 кредиток накрилися!
- Що таке? - перепитав старший, приймаючи обережним і точним рухом свою чашку з китайської порцеляни і бутерброд.
- Цей тип зі звіром, як же це він назвався?.. Ага, Жоас Ду Гаст - таке ім’я не забудеш - то його виловили в каналі. От тільки не з’ясували, хто він, і гаманця у нього не стало.
- Чисті тобі збитки, - сказав старший. - А ти певен, що це саме він?
- Його зображення ще на екрані. Видовище не з приємних.
По рухливому обличчю Норта промайнула якась тінь. “Можна подумати,. що він відчув полегкість”, - сказав собі Джекі. А вголос спитав:
- Що ж тепер робити з цим звіром?
- Це так тебе обходить? - спитав Норт із перебільшеною недбалістю.
- О голубе, - процитував каліка блазенським тоном, наслідуючи маститого гладкою коміка, - аби лише живіт мій не запався! А звідки він прибув, цей Жоас?
- Він казав, що з Асцелії, - відповів Норт, беручи по-жонглерському другого бутерброда. - І ще розповідав усяку всячину... Що ти збираєшся цього ранку робити? У тебе є заняття?
- Ще б пак! Послати замовлення Стімсону. Прийняти посилку з місячною породою. А крім того, я маю йти у центр перепідготовки.
- Гаразд, ранок у тебе, як бачу, заповнений вщерть. Ти можеш принести мені диск-газету за цей тиждень?
- З дорогою душею.
Проте ні в центр перепідготовки, ні в поштову експедицію Джекі того ранку не поїхав. Забравшись зі своїм візком на хідник-ескалатор, він вирушив до Головного управління космонавтики. Управління займало один із хмарочосів, і Джекі не без деякого клопоту піднявся нагору ліфтом. Його появу стажери зустріли жартами.
“Вирішив здійснити вищий пілотаж на ракеті?” - питали одні.
А інші підхоплювали:
“Він вірить, що не минули ті славні часи, коли добирали безногих калік для запуску на Місяць!” Дотепи були не злі, Джекі звик до них.
Душа його тужила. Тужила, переживаючи не за себе, а за Норта. Він знав, що Нортові уже ніколи сюди не вернутися. Стіни були обвішані небесними картами, цілі стелажі займали книгозбірні з мікрофільмами, і на всіх вітринах було виставлено макети космічних кораблів, починаючи з багатоступінчатих ракет і супутників та закінчуючи великими зорельотами, які монтували самі себе зі збірних матеріалів. Геть засапавшись, Джекі спинився перед роботом із трієром фішок і простяг йому свою фішку.
- Аскеллі, - харамаркав робот. - Північний Анон? Південний Анон? Гамма Рака чи дельта Рака?
- І нема там більше нічого?
- Чого ж, є. Альфард, довгота 26°19΄. Альфа Гідри.
- Гідра - це означає водяне чудовисько? Це якась водяниста планета? Прочитай, що там написано.
- Написано тут не дуже багато, - відповів з потріскуванням у голосі робот. - Планета малодосліджена, поверхня її складається з океанів. Із Землею регулярного зв’язку нема.
- Фауна? Флора?
- Поки не доведено протилежного, флора і фауна загалом морська.
- Розумне життя?
Робот скривився своєю гримасою на шарикопідшипниках:
- Знову ж таки, поки не доведено протилежного, його нема. Там не люди, а тільки оратії та ламантини.
- Ламантини? Це ж які? - спитав Джекі, охоплений раптовим переляком.
- Це вид сиреноподібних травоїдних ссавців, що водяться на Землі, на узбережжі Африканського й Американського материків. Ламантини можуть досягати трьох метрів завдовжки й запливати в гирла великих рік.
- А... чому сиреноподібні?
- Бо цей клас ссавців близький до китоподібних, до нього належать дюгони, ламантини тощо.
Джекі заткнув собі вуха і вигукнув:
- Ага, вони походять від сирени!
- Так, походять, - відповів лаконічно робот. - Міфологічні істоти, наполовину жінки, а наполовину птахи чи риби. Своїми солодкими співами заманюють мореплавців на підводні скелі...
- Де саме?
- Звичайно, на Землі, - відповів невдоволено робот. - Між островом Капрі та узбережжям Італії. Юначе, ви спершу з’ясуйте, чого вам треба.
Але Джекі вже з’ясував.
Повернувшися, він, як і сподівався, побачив, що крамничка зачинена, а на дверях пришпилено записку: “Пішов у справах”. Джекі вийняв з кишені ключа і ввійшов. Його зустріла знайома обстановка, незвичний був тільки запах, уже доволі міцненький запах; він панує влітку на пляжах, у маленьких бухтах, де водорості, черепашки, мул. До нього домішувався ще й дух смоли. Джекі накрив на стіл, понишпорив у маленькій кухні з комірчиною й приготував підобідок: омаровий салат, макарони. Привчений б ести господарство по-старосвітському, потайливий і замкнутий малолітній каліка кохався в усьому цьому. Коли все було готове, квіти у вазах стояли свіжі, макарони парували, а в фужерах з коктейлем танули кришталики льоду, Джекі тричі подзвонив умовними дзвінками. Ніхто не озвався. Двоє братів-інвалідів, такі дружні між собою, любили спілкуватися одне з одним секретною мовою; перший дзвінок означав: “Їжа на столі, вас ждуть”, другий: “Я зголоднів”, а третій: “Хочу їсти - аж-аж!” Четвертий дзвінок мав бути такого змісту: “Ти що там - умер?” Джекі почекав ще і знов натиснув на кнопку. Глибока тиша панувала серед рослин, вирощених за певною формою, і колекцій самоцвітів із семи планет. Невже Норт і справді відлучився? Каліка забрався в підіймальник і піднявся на піддашшя.
Наприкінці сходів запах стояв інакший: тут пахло незнаними прянощами, і якби Джекі був уиеніший, він розпізнав би аромати колишніх легендарних часів: копитня, алое й бензоя, гіркого тим’яну Белкіс де Саба, мирай ладану Клеопатри.
А серед цих пахощів явно вчувалася музика, звукова хвиля майже била, мов сніп світла, і Джекі здивувався: як же інші мешканці, на сусідніх поверхах, нічого не чують?!

* * *

Норт Елліс причинив за собою двері, повернув ключем і завів засув. Його дужі й тонкі руки сліпця поралися з точністю машини, але він дихав трохи частіше і, незважаючи на добрий вишкіл, мало не спіткнувся на майданчику. Він поспішав... але треба було все передбачити. Джекі заходити сюди не повинен. Джекі... Підпираючи спиною двері, Норт подумав, що непогано було б послати хлопця до Європи. Їхня тітка, материна сестра, жила десь там в одному маленькому містечку з поетичною назвою. Він почувався відповідальним за Джекі.
Норт досадливо відмахнувся від цих думок і рушив у темний куток: там, накрита шматкою чорного сукна, стояла скринька. Його пальці судомно вчепилися у пористе дерево, і від цього доторку долоні стали пахучими.
- Ти тут? - спитав він хрипким гарячим голосом. - Ти мене ждала?
Істота, що зачаїлася в серці пітьми, озвалася не зразу, але концентричні звуки музики розширились. І сліпий пілот - той, хто знову впав зі зламаними крилами на землю, хто не чув голосу ні своєї матері, померлої від білокрів’я, ні якоїсь рудої дівчини, коли вона сміється, відкидаючи голову в білому комірці, зі схожим на квітку примули личком, той більше не почувався ні знедоленим, ні нещасним.
- Ти гарна, еге ж? Ти найпрекрасніша! Твій голос...
- Як ти можеш пізнати інших? - відповіла хвиля, набираючи сили. - Ти безокий, а я безлика. Я тобі казала вчора, коли ти відкривав броньовану камеру: все, що співуче й струмисте, це я. Іскристі каскади, крижані потоки, в яких полощуться орлики, а також численні місячні полиски на океанській поверхні. Та я й сама океан. Несися ж уперед на моїй хвилі. Давай!..
- А ти вб’єш мене, як учора того чоловіка.
- Якого ще чоловіка? Я розповідаю тобі про колихливі безодні, темні й іскряві, про тиглі, де зароджуються нові форми життя, а ти мені у відповідь про смерть якогось моряка! До речі, такої долі він цілком заслужив, бо схопив мене, ув’язнив, та ще й збирався прийти сюди, щоб нас розлучити!
- Нас розлучити... - повторив Норт. - Ти віриш, що це можливо?
- Ні, якщо ти йтимеш за мною.
Провідна мелодія стала настирливою. Таке враження, ніби через безкраї космічні гони линула стріла чиг тягнувся місток. І підсвідома частка людської істоти рвалася назустріч цій гармонії. Розверзлася запаморочлива безодня, населена неспокійними туманностями, діамантами й вогняними рожами...
І Норт упав туди.
...Так дивно було впізнавати у цьому енному вимірі зоряні скупчення, які він зустрічав під час реальних космічних польотів, крижане ряхтіння Полярної зірки, масивні перла Пояса Оріона. Норт невимовно радів, опинившись у цій пітьмі, - вільний, легкий, без ракети і без скафандра. Фотонні струмені несли його на величезних крилах. Горище, будинок з опроміненими, Земля... Яке це все мізерне! Північний Дракон закручував у зоряній пороші витки своєї спіралі. Одним стрибком перемахнув він провалля, налите пливким вогнем - Волосся Вероніки, - і почоломкався з синім сапфіром Веги, з сузір’ям Ліри. Підіймався ж не один: його кільцями оповивала жива музика. “Ти вірив у те, що знаєш Нескінченність? - лунав удивовиж гармонійний голос. - Бідолашні земляни - їм здається, що вони повідкривали все! Це тому, що ви побудували важкі машини, які порушують усяку рівновагу, займаються і палають, терзають вразливу людську плоть?.. Ходи сюди - я тобі покажу, що можемо зрити ми, темні, нерухомі, у бездонних глибинах, оскільки те, що вгорі, є й унизу...”
Зоряні спіралі й музичні акорди перепліталися між собою. В глибині своєї ночі Норт споглядав те, чого пілоти, обмежені перископними екранами, ніколи не бачать: океани рубінів, палахкотючі багаття смарагдів, темні сонця і згорнуті кругами, наче світні дракони, сузір’я. Метеорити сипалися дощем, витягнувшись у нерухомі паралельні борозни. Наднові мчали йому назустріч; вони вибухали і розбивалися в друзки, здіймаючи зоряні урагани, гіганти і карлики падали розжевреними каскадами. Простір-час був тільки чашею, повною вогню.
“Вище! Швидше!” - співав голос.
Усе це давало більшу радість, ніж плотське запаморочення і сп’яніння. Норт відчував, як він лине, розчинившися в астральному шумовинні, тепер він атом у Нескінченності...
“Вище! Швидше!”
Мабуть, цієї ж миті серед закіптюжених арок, на самому дні провалля, на дні єства, він і відчув цей крижаний подих, це відчуття жаху. Жаху наймерзеннішого. Таке враження, ніби він подолав океанські западини і віки, перейшов якісь людські межі - і впав сюди. В ніщо, в пустку. Він був на дні якогось колодязя, в непроглядній пітьмі, його рот був повен крові. І цей замкнутий світ потрясали ритмічні удари. Силкуючись підвестися, він відчував під руками пористе шкарубке дерево. Дитячий голос кричав:
- Норте! Гей, Норте! Ти чуєш мене? Відчини мені, відчини!
Норт насилу опам’ятався - захололий, розбитий, ніби втратив багато крові. Не хвилю йому здалося, що він знову на розтрощеному зорельоті, на траверсі Плеяд. Звівшись на лікті, він поповз до дверей. Він ще зумів одвести засув, штовхнути простінок, але зомлів на порозі.

* * *

“Це були подорожі, розумієте, подорожі... - Джекі подивився на представників космічної поліції. Вони вже змінили один одного, не перестаючи його допитувати. Вони ставилися до нього добре. Дали йому сандвіча і теплу ковдру. Але що вони могли зрозуміти?.. - Я навіть не уявляв, наскільки нещасний Норт. Сам я ніколи не мандрував далі узбережжя. Брат же, відколи осліп, тримався завжди спокійно! Я йому вірив, як самому собі. З ним мені було добре. Покинути його у мене й думки не виникало. Щоб бути в рівних умовах, я навіть часто пов’язував хобі очі - намагався побачити світ у звуках, а не в барвах. Звичайно, стандартист, нічний сторож (не робот, інший) казав, що для обох хлопців це не життя. Але Норт був незрячий, а я каліка. Що з нас візьмеш?”
Начальник поліції не погоджувався: з Норта було що взяти. Але він промовчав і почав ставити нові запитання.
...Назавтра день випав неспокійний; Норт видобув із купи металобрухту старого скафандра і, насвистуючи, заходився чистити металеві частини. Джекі він розтлумачив, що збирається виставити його перед входом до крамнички. Опівдні Джекі подзвонили по телефону, і він довідався, що дирекція відомого дитбудинку не брала на себе ризику приймати опроміненого такими високими дозами пенсіонера. Джекі погодився, вислухавши їхні перепросини, і тихо поклав слухавку: йшлося саме про його особу. Виходить, Норт вирішив його спекатися. Не інакше, він збожеволів, осліпнув удруге! За сніданком йому спала похмура думка: а що як розпродати увесь набір інструментів, що був у їхньому домі, може, хоч тоді люди дадуть їм спокій. Але спершу годилося б порадитися з доктором Іверсом - їхнім домашнім лікарем, проте телефон уже не працював. Джекі зрозумів: Норт і тут його випередив.
Знітившись, він закотив свої крісло за рундуки і розташувався біля книжкового стелажа. Це була його улюблена криївка. В крамниці ще зберігалися деякі томи, оправлені в світлу, майже золотисту шкіру; від них пахло ладаном і сигарою, а сторінки їхні, видрукувані химерним шрифтом XX віку, геть пожовкли. Вони були ілюстровані навіть не коміксами, а просто смішними малюнками. Не шукаючи, він натрапив на прецікаву історію мореплавця, який плив по морю винної барви. На кораблі було піднято пурпурове вітрило, корма - з сандалового дерева. На якихось казкових островах у цьому морі лунали божественні співи, і моряки намагалися триматись від них подалі. Перлисте мереживо оточувало скелі, над казковими горами підбивався вгору білий місяць, Одіссей поприв’язував своїх моряків до рей і заліпив їм воском вуха. А сам слухав, як співали сирени...
- Норте, - спитав згодом хлопець, забувши про всяку обережність, - а вони справді існують, ті сирени?
- Що? - перепитав сліпий, здригнувшись.
- Я маю на увазі мореплавців колишніх часів, вони казали...
- Дурниці, - озвався Норт. - Це довге плавання по морях забивало людям памороки. Подумати лишень: від Кріту, маленького острова, і до Ітаки вони добиралися довше, ніж ми до Юпітера. Харчів їм не вистачало, а їхні судна були, мов кокосові горіхи. Та ще й довгі місяці вони не бачили нікого, крім купки товаришів, таких же нечесаних і виснажених, як вони самі. Ось тоді вони й починали божеволіти, і перша жінка-піратка здавалася їм Цірцеєю або Каліпсо, а перший кашалот - морською царівною.
- Ламантин, - ввернув Джекі.
- Так, ламантин. А ти їх бачив своїми очима?
- Ні.
- Атож, я й не подумав, що їх тримають у зоопарках. Можливо, серед екзотичних екземплярів. Візьми-но п’ятий том ліворуч, на стелажі “Природні науки”, сторінка 792. Знайшов?
Тут була зовсім свіжа закладка, отже, Норт гортав цю книгу, не маючи змоги прочитати. Так от, це був товстий круглоголовий і вусатий звір, товстошкірий і салистий. Самиця годувала молоком маленьке дитинча. Вигляд у всіх них був поважний. Джекі не втримався й зареготав.
- Кумедно, еге ж? - спитав Норт хрипким і розбитим до невпізнання голосом. - Подумати, стільки чоловіків стрибали через них у воду! По-моєму, то були хворі.
Коли настав вечір, брат запропонував Джекі квитка у планетарій і перепустку в Містечко Розваг. Джекі ввічливо відмовився. Йому було цікаво піти до стелажа. Тут він знову розгорнув том у світлій шкіряній оправі, вперше відкриваючи собі, що життя завжди було загадкове і що доля прибирає різних ликів. У ритмі розлогих гекзаметрів з’являлися з казковими назвами острів за островом, герої вирушали в похід по золоте руно або виводили з пекла кохану жінку. Хтось спалював на сонці свої крила й падав...
Норт ходив унизу, зачиняючи віконниці, поправляючи на поличках дріб’язок, зібраний на планетах. Зник він так тихо, що Джекі нічого не помітив; його відсутність з’ясувалася, коли хлопець зібрався спитати про будову вітрильників. Пронизаний раптовим страхом, Джекі спустився на підлогу і побачив, що його крісло на колесах теж пропало. Тому він поповз, підсобляючи собі гачками, серед розкиданого залізяччя і тут наткнувся на цей моторошний липкий предмет - мокрий гаманець Жоаса Ду Гаста. Там ще лежали 5000 кредиток.
Нажаханий до краю, Джекі мимоволі покотився до дверей - вони були замкнені, потім до стелажа, звідки чулося тихе нявкання ув’язненої химери Форамена. “Нічого, старенька, - шепнув він їй. - Нас замкнули обох”. Він облизав крапельки крові, що виступила в куточках уст, і глибоко задумався. Треба було діяти негайно. Так, можна грюкати у двері, але нічна вулиця безлюдна: всі нормальні люди якраз сиділи перед своїми телеекранами; так само марно стукати в стіни: крамниця містилася на рівні тепер порожніх підвалів. Телефон теж не подавав голосу. І тоді Джекі вчинив так, як зробив би це кожен хлопчак його віку. Опинившись замкненим на ключ (от тільки від нього це вимагало просто надлюдських зусиль), він, чіпляючись за штори, подерся вгору - зумів відчинити своїм гачком вікно і скочив надвір. Він добре потовкся, приземлившись на кругляки бруківки.

* * *

“...От гаспидський хлопець! - думав Норт, відчиняючи двері горища. - Сирени!”
Руки його тремтіли. Хвиля уже знайомих пахощів (вдихав їх на інших планетах) проникла в його ніч й оточувала тремтливою аурою. Норт збагнув, що йому треба робити: віддатися цьому скаженому слуховому й зоровому нуртові, цьому прибою співів й ароматів. Його тіло - непотрібне, знівечене - нерухомо лежало на плитах.
“Я тут, - мовила музика. - Я в тобі, а ти в мені. Вони марно намагаються утримати тебе на Землі своїми ні на що не придатними путами. Ти вже не землянин, бо ми живемо з тобою одним життям. Учора я показувала відомі мені океанські западини, тепер і ти покажи мені світила, на яких побував: спогад за спогад, за свій я беру твій. Можливо, там ми разом знайдемо світ, що кличе нас до себе. Підіймаймося ж! Я приглянула одну планету, вона як перлина”.
І він їх знову побачив, усі.
Альфа Спіки в сузір’ї Діви - це крижана куля, в її атмосфері стільки водяної пари, що ракета на поверхні стримить такою собі бурулькою. Під далеким зеленим сонцем цей світ дяхтить, як діамант з тисячею граней, і його крижана шапка спускається аж до екватора. Сівши на поверхню, опиняєшся у мережі з веселок і зеленавого снігу, снігу із запахом бензою (всі пілоти зазнавали на собі цього зоряного міражу). На альфі Спіки космонавт, проблукавши кілька годин, божеволів.
Норта нестримно несло, і ось уже показалися магнітна планета із Западини Лебедя. Її він теж навчився уникати в космічних польотах: навколо неї обертаються тисячі притягнутих нею зоряних трупів. Найзухваліші пілоти літають на її орбіті у своїх крицевих іскристих домовинах, бо ця куля, не більша за Місяць, складається з щирого золота.
Як вихор пролетіли вони мимо розжареного кришталевого озера - це Альтаїр. Інша пастка чигала на них у сузір’ї Оріона, де палахкотів величезний алмаз Бетельгейзе: фантасмагорія злудних видінь, осяйне павутиння. Небесне тіло, що криється за? цими міражами, безіменне, воно позначене лише початковими літерами: Роса Сонця. Зоряні мандрівники бояться його, як пекла.
“Вище! - співав голос, зітканий уже з тисяч ефірних струменів, із мільйонів астральних роїнь. - Далі!”
Але тут Норт запручався. Він тепер знав, куди його тягне голос і який вогненний ад підстерігає його на цьому шляху. Бо він уже це пережив. Бо він знав на траверсі таємничого сузір’я Рака особливу планету зі сріблясто-бузковим небом. Найпрекраснішу, яку він коли-небудь бачив, єдину, яку він любив, як жінку, оскільки її океани нагадували йому чиюсь пару очей. Десять танцюристів-місяців увінчували цю альфу Гідри, древні кочовики величали її Аль-Фард. Це був плинний і. бездонний світ з пінявими хвилями: запах морської солі, водоростей і амбри ширяв над цими водами. Ультразвукова музика, що лунала тут повсякчас, розладнувала всі спроби радіозв’язку і збивала з курсу зорельоти. Кисню в атмосфері альфи Гідри містилося так багато, що вона п’янила й руйнувала живі організми. Ракети, які зуміли перебороти тяжіння Аль-Фарди, несли екіпажі щасливих мерців.
Саме вириваючись з її обіймів, некерований апарат, на борту якого він перебував, ухилився до Плеяд і врізався в астероїд...
Глухі удари молота гупали в скронях навігатора. Величезне сонце Поллукса виникло з простору, зблиснуло, звалилося в пітьму разом з Проціоном і Козою; весь Молочний Шлях трепетав і бринів. Людська істота в цьому потоці енергії губилася; даремно ця істота борсалася, пручалася - вона йшла на дно, вона була вже в цій гармонії світил лише нескінченно малим атомом, лише звуком або луною звука.

* * *

- Це тут - каже Джекі, витираючи свого закривавленого рота. - Запевняю, що тут, інспекторе. Ось вікно, з якого я скочив...
Еге ж, воно перед ним, з розбитою шибкою. Джекі не захотів розповідати, як він поранився при падінні. Він порізав собі передпліччя, коли висів, зачепившись своїми гачками. На бруківці він зомлів, потім отямився і почав - якраз сіялася мжичка - “повзти і повзти”. Проїжджали автомобілі, декотрі навіть сповільнювали хід, побачивши на землі розчавлену людину-гусеницю.
“О, Меріліс, поглянь, який смішний безногий каліка!”
“Це, мабуть, із тих опромінених інвалідів; не зупиняйся, Галла...”
“Обережно! Вони все ще заразні?”
Джекі кусав собі губи. Нарешті зупинився автофургончик. Роботи - патруль дорожньої служби - підібрали його. Бачачи, що вони збираються викинути його на смітник, він заперечував. На щастя, за кермом сиділа людина. Водій почув його і приставив на поліційний пост.
- Не чують нічогісінько - сказав інспектор по паузі.
- Інші теж не чують нічого в цьому домі, - захрипів Джекі. - Просто вони, мабуть, дуже нещасні або в такому стані... Це що - ультразвуки? Дивіться, ваші собаки нервують.
Справді, породисті ланці Спеціальної служби поводилися якось дивно: крутилися круг себе й скімлили.
“Влип я в ісжорію з якимись іродами, - подумав інспектор Морель. - Щастить мені: опромінений малоліток-цурупалок, збожеволілий космонавт і сирена! У штаб-квартирі мене засміють!”
Але Джекі плакав, стукав у двері, і він звелів їх висадити. Хлопець підповз до стелажа: один із поліцейських мало не пальнув у химеру, коли та з муркотом з’явилася з шафи.
- Вона не шкідлива, це лише велика кішка Форамена! - зойкнув Джекі. - Проходьте, прошу, проходьте, а я піднімуся по стовпу.
“Зроду не доводилося бувати в такому божевільному домі, - розмірковував інспектор. - Скільки натикано по всіх кутках: роботи або ідоли, ось цей триголовий, а той семирукий. Ось мушлі-говорухи... Один з моїх людей заволав, відчувши, як його ногу оповила якась жива ліана. Варто б заборонити ввіз усіх цих чаклунських штучок у чесну земну гавань. Не дивина, що хлопці там, нагорі, з’їхали з глузду”, - сказав собі інспектор.
Коли поліція нарешті дісталась на горішній майданчик будинку, Джекі лежав перед зачиненими дверима і розпачливо гатив у них гачками. Ультразвук там чи ні, а люди стояли мертвотно-бліді. Горище сповнювали якісь напрочуд гармонійні хвилі, їх можна було, здавалося, помацати пучками. На рішучий наказ Мореля відчинити ніхто не відгукнувся.
- Він загинув? - спитав Джекі. - Правда?
Всередині відчувалася присутність чогось живого. І грізного.
Морель порозставляв своїх людей по двоє обабіч дверей. Низенький слюсар, схожий на тхора, виступив уперед і почав поратися над замком. По закінченню його роботи поліцейські готувалися швидко розчахнути стулки й кинутися всередину, а Морель мав їх прикрити в разі чого з термічною зброєю в руках. Проте на горищі було темно - треба, щоб хтось тримав потужного ліхтаря і водив ним увсебіч.
- Дайте мені, - сказав Джекі. Він увесь тремтів і був білий як полотно. - Якщо мій брат загинув, тоді, інспекторе, я маю право на це. Зрештою, чим я ризикую? Переді мною будете ж ви. І обіцяю вам: ліхтаря не впущу. Нізащо у світі.
Інспектор глянув на малолітка-цурупалка.
- А якщо тебе візьмуть на мушку? - спитав він. - Спробуй узнай, якою зброєю користуються ці міжпланетники. І які їхні думки, які наміри. Ця твар... певне, співати їй усе одно, що нам дихати.
- Знаю, - відповів Джекі.
Він міг би додати: “Ось чому я й напрошуюся тримати ліхтаря. Щоб це була битва. Між нами двома”.
Інспектор простяг йому ліхтаря. Джекі схопив його одним зі своїх гачків. Міцно. І ось перший промінь - гострий, як лезо, - проникнув крізь замкову шпарину на горище.
Усі відчули, як ослабла страшенна напруга. Пси, теж відчувши полегкість, повдягалися долі з висаюпленими язиками. Було таке враження, ніби лопнула туго напнута вірьовка. І нараз за щільно зачиненими дверима щось обрушилося з оглушливим грюкотом. Глухо гупнуло на землю...
І тієї ж миті нестерпний сморід паленого м’яса сповнив майданчик. Унизу, на вулиці, маленькі, як мурашки, перехожі закричали, забігали. Будинок горів. На його покрівлю впав летючий об’єкт, весь у полум’ї... Викликали пожежників.
Нарешті висадили двері горища, і Морель наткнувся на страшну купу м’яса - спалену, потрощену; навіть обличчя Норта не вціліло. Так виглядала б людина, що впала у зорельоті з космічних висот, людина, що полетіла б у космос без скафандра... Напівзнищений манекен! Норт Елліс, сліпий пілот, потрапив у свою останню аварію.
Охоплені млістю поліцейські позадкували. Джекі - той лишився стояти нерухомо на майданчику. Він судомно стискав ліхтаря, і яскравий потужний промінь невтомно нишпорив-метався у темному вертепі. Симфонія, яку він іще чув один, вщухала, потім зовсім загубилася в какофонії безладних звуків. Невидима істота востаннє гостро зойкнула (надворі всі вітрини повилітали, всі світильники погасли).
Відтак запала тиша.
Джекі сів і облизав закривавлені губи. Всередині, на горищі, поліцейські зривали чорну оббивку, трощили меблі. Один із них вигукнув:
- Тут нема нічого!
Джекі випустив ліхтаря і підвівся на своїх куксах:
- Подивіться в скриньці! Вона в броньованій камері, поряд...
- І в камері нічого. І в скриньці нічого.
- Диви, - озвався наймолодший охоронець порядку, - щось на землі!..
Коли спокусницю тягли надвір, її кругла голова гойдалася, і Джекі впізнав блискучу тлусту шкіру та плавці. Вона загинула, очевидно, від першого електричного променя, але її тіло ще вібрувало в якомусь глухому ритмі. То це вона - джерело ультразвуків? Так, живе джерело... Дві червоні щілинки пускали криваві сльози. Сирени альфи Гідри світла не зносять.


© ОБЕРІГ. - 1992. - №1.
© ПЕРЕПАДЯ Анатоль, переклад з французької, 1992.