Привид Чорного острова [Віктор Безорудько] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (59) »
Віктор Безорудько ПРИВИД ЧОРНОГО ОСТРОВА Пригодницький роман
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Він кричав, але сам не чув голосу свого, намагався підвести голову, а велетенські хвилі накочувалися на нього, не даючи можливості навіть роздивитися довкола себе. Помітив лише вогник на фок-мачті. Маленький вогник, ніби зірка в небі, блимнув і зник. Океан лютував. Здається, вітер і вода об'єдналися в одну дику, страхітливу силу, яку ніхто ніколи не здолає.
То лише на мить Олесь утратив свідомість, а зараз йому здається, що та мить приховала від нього якусь таємницю. Запам'яталось — старпом глянув на годинник і сказав: — Піди, Олесю, розбуркай їх. Дрихнуть там, а на вахту ж час. — Завжди стриманий і по-військовому стрункий, старший помічник капітана того разу був дуже роздратований і сердитий — коли такий ураган, в океані спокійних немає. Олесь передав кермо підвахтенному, підняв башлик зюйдвестки і ступив до дверей. Озирнувся. Старпом махнув рукою — мовляв, чого зупинився, йди вже! Пам'ятає, як вітер обпік обличчя і солоні бризки засліпили очі. Він швидко збіг по крутому трапу і став на місток, який з'єднував центральну надбудову танкера з кормою. Тут було затишно. Олесь постояв якусь хвилинку. Страшної сили вітер ревів, ніби гнівався, що йому не вдається здолати океан. Хвилі перекочувалися через палубу танкера, який низько сидів у воді. Олесь прислухався. Від надмірної напруги рипів, стугонів корабель. Притиснувшись усім тілом до стінки, намагався вловити ритм урагану — треба було вловити мить, коли одна хвиля ще повністю не зійшла з палуби, а до другої лишалося кілька секунд. За оті секунди й треба було перебігти місток. Нарешті вловив той ритм і щодуху кинувся бігти. Чи встигне? Встиг. Вже й узявся рукою за двері. Та побачив, що вітер зірвав чохол зі шлюпки. А той коли вже розпочне свою роботу — обов'язково закінчить її: скине і шлюпку в океан. Знову Олесь причаївся, щоб уловити слушну секунду. Хвилі, здається, лютували ще дужче, безладно навалювалися на танкер. Поклавшись на спритність і силу своїх рук, стрибнув на шлюпку, вхопив кінці вірьовки і почав натягувати обважнілий брезентовий чохол. Та вітер нап'яв брезент, ніби парус, і Олесь, посковзнувшись, упав на борт. Розімкнулися руки, і юнак полетів у безодню. Рятівний пояс виніс його на поверхню води. Скільки минуло часу, як він в океані? Адже вогник фок-мачти блимнув далеко-далеко. Може, й час поглинув оскаженілий океан? Раптом здалося: підносить його на піняві гребні хвиль, а потім жбурляє вниз якась таємнича сила, що сховалася десь у глибині величезної прірви. Олесь ліг на спину і повністю віддався волі океану. Хай чинить, як йому прибайдужиться. Треба витрачати якомога менше сил на боротьбу з водяною стихією. На танкері вже, напевне, знають, що він за бортом. Над головою в нього летять радіохвилі, в яких повідомляється, що людина потрапила в біду. Найбільші надії покладає Олесь на свій танкер «Полтавець», на свого капітана, старпома і всю команду. Не буде спокою на танкері, доки він ось тут, в океані, ковтає солону воду. Тільки б швидше вщух ураган, швидше б заспокоївся океан. «Не здамся!» — подумав Олесь. Хвиля піднесла його високо вгору. Забило дух. Олесь труснув головою, щоб переконатися, чи дійсно він при своїй пам'яті. Потім напружив м'язи рук, ніг і відчув у них силу. Ніби у відповідь, ще дужче почав шаленіти океан. Здалося Олесеві, що хвилі тепер сягають неба. А воно таке низьке, що лягло грудьми на розгнівану воду. Зюйдвестка кудись зникла. На ньому залишилась тільки легенька нейлонова куртка з жовтим комірцем. Куртка хоч не гріла, зате зовсім невагома у воді.
День чи ніч? Напевно, ще ніч. Олесь ніби й не спав, але якийсь проміжок часу лишався поза свідомістю. Головне, не думати, що ти один на один з лютим океаном, який напружує всі сили, щоб поглинути тебе і поховати — в цій найбільшій у світі могилі. Не думати! Скільки таких, як він, знайшли вічний спокій на дні цієї могили? Слід поставити пам'ятник невідомому матросові, який безслідно зник у голубих хвилях. На дні лежить моряк, а над ним нависла хвиля голубого мармуру. Усмішки не треба на вустах у моряка. Нехай дивиться невидющими очима кудись удалину. Той пам'ятник тепер і йому! А все б могло бути інакше. Три місяці тому Олесь закінчив дійсну військову службу на мінному тральщику і повернувся в рідну Миронівку. Перейшов міст через Сулу і подався полем навпростець. Можна було йти прямо, та Олесь звернув ліворуч, видряпався на Козачу могилу і з неї поглянув на село. Ось воно яке тепер стало — на кожній
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (59) »
Последние комментарии
55 минут 17 секунд назад
56 минут 4 секунд назад
6 часов 14 минут назад
9 часов 56 минут назад
10 часов 17 минут назад
11 часов 11 минут назад