Деревій [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

ДЕРЕВІЙ

Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків,

полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений

хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий,

плоскогрудий, але широкий у кості —сорочка на його плечах

розіп’ ята, мовби кроляча шкурка на граблищі,—лаштується в путь.

Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та

крутою правобережною горою,—це кілометрів за шість од села.

Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопити

не лише ту примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав,

без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться.

Воно в нього всезаписане довгими зимовими вечорами на аркушику

паперу з шкільного зошита —гарненько, в стовпчик, старанно

наслиненим хімічним олівцем —і пронумероване:

«1. Сітки рибальської не п’ять метрів узяти, а два з лишком, бо рів

повужчав то вистачить.

2. Лопаткусаперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, та

зручна, бо складається.

3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варений

був, а клепаний.

4. Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавошні або м’які, або сухі,

ламаються. Торік два поламав.

5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз,

слабкий, не продирає.

Ну оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу.

6, Егеж, апро деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодий

наросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так».

90

До деревію у Данилапристрасть мало кому зрозуміла, іте, що він

понад уселюбить деревіївдух, пояснюють одним: змалечку Коряк

чинбарував збатьком, то йзвик, щоб у хаті міцним, колючим, як

нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені воно

що мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля

прибуває...»

На розсаднику Данило сторожує. Не так удень, як уночі, коли

вепри виходять з барлогів попастися: жолуді риють на розсаднику ось

уже кілька років, а лісникам клопіт. От і найняли Данила в сторожі.

Він хоча й погано бачить, зате чує, мов сова: вуж повзтиме десь

неподалік —почує і скаже: «Отамо вуж не спить». А на очі слабує. І

дивується: «Хіба то не морока? На два сажні все мені наче в тумані, а

зорі бачу, хоч які дрібні!»

Далекозорий він.

Натоптавши лантух усяким необхідним збіжжям, Данило виносить

його у двір, закурює на дорогу, потім вертається в хату й каже до

жінки:

—Ну, то я пішов, значить...

—Ти жуночі там, гляди, без ружжа не виходь,—наказує вона,

запинаючи хустку, бо має провести його до порома і переправити,

щоб зосліпу у воду не впав. І більш нічого не каже, знаючи, що

дорогою, як буде в тому потреба, встигнуть про все перегомоніти.

І вирушають. Данило з лантухом та берданкою за плечима, вона з

біленьким вузликом, у котрому на тиждень харчів зав’язано. Данило в

куфайці та гумових чоботях, і Полька (хоча вже давно не Полька, а

Палажка) теж у куфайці та гумових чоботях. Тільки й різниці, що в неї

халяви якраз об нозі, тугенько литки обтискають, а в нього хляпають,

бо тонконогий —як швидко йде чи біжить, то крила старого

суконного галіфе обмотуються навколо ніг вище колін, аж

присвистують...

Данило цибає широко й дивиться кудись поперед себе, а Полька —

під ноги. Трапиться де калюжа або рівець, обводитьйого за руку, як

поводир, примовляючи:

— Сюди, сюди... О!

А він іноді йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь:

—Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє.

—Еге ж, так я й побачу...—каже Полька, бо знає, що справді не

побачить: раз Данило вгледів щось, то це вже страх далеко.

Потім луки кінчаються, івони прошкують лісовою стежиною, Ліс

низовий, набряклий душною вологою та п’янким духом розбухлої

брості. Й обоєвони, вдихаючи його, думають про одне й те ж: «Оце б

тільки жити та жити, а бач —старість...» —і зітхають, міцніше

тримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя.

91

На сонячних галявинах трави такі, що вже й на випас годилися б,

але жякий з них наїдок? Вода водою. У затінках попід гінкою

ліщиною (рибалки