Оповідання [Павло Арсенович Грабовський] (fb2) читать онлайн

В ТАЙГЕ

Уж за полночь. Мороз все крепнет и крепнет и, пере­валив за 40°, чем-то тяжелым давит грудь, которой как-будто не хватает воздуха. Массы звезд на темном своде небесном льют на тракт и на облегшую его тайгу слабый свет; он, отражаясь от белого снега, толстым слоем укрыв­шего землю и повисшего тяжелыми кусками на ветвях деревьев, образует не то «светлую тьму», не то тусклые сумерки. Глядишь стоя,- и все погружено во мрак; нагнешься - предметы получают определенные и ясные очертания. В тайге все тихо; только изредка не выдер­жавшая тяжести снега ветка сломится и пронесется сухой, короткий треск. Вот на повороте тракта со сторо­ны деревни показывается кошева, запряженная одной, но доброй лошадью. В широкой и глубокой кошеве сидят три фигуры, закутавшись, насколько это видно, в хорошие бараньи дохи. На дуге нет колокольчиков; конь идет шагом... все это - не добрый знак! Кто, как не «они» решатся втроем тащиться на одной лошади по длинному перегону и ночью выезжать из селения? Это специалисты по части срезывания мест - чая, товара,- что попадет­ся; они выехали на работу.

Кошева проехала с четверть версты и вдруг свернула с тракта в тайгу; через 30-40 сажен она остановилась за купой молодого сосняка и все трое вылезли из неё и пошли обратно на тракт.

- Какой обоз? - спросил один шепотом.

- Телятниковский.

- Мужик не дурак! Однако не даст.

- Потребуем! Вчерась у него-ж тальковские добыли. Цсс...

Вдали послышалось слабое звяканье бубенчиков и тот ритмически правильный звук, какой идет от мерного хода обозных лошадей.

- Однако коней шестьдесят будет.

- Не знаю! Ложись.

Все быстро скинули дохи: с ног до головы они были закутаны в простыни и казались на темном фоне черной тайги привидениями в саванах. Белые костюмы составляют обычный стратегический прием у трактовых «охотников за местами»: одно - они не так выделяются на белом фоне и потому безопаснее подходить к обозу, другое - при пре­следовании они падают в снег, смешиваются с ним по цвету, и тогда найти их без огня очень трудно; да ямщики долго и не ищут, зная по опыту всю тщету и даже опас­ность этих поисков.

«Охотники» припали к земле близ самой дороги, и взор напрасно искал бы их в снежном покрове тракта.

Звуки идущего обоза становились все слышнее; вот уж завиделась «голова» - передние сани, на передке ко­торых, в виде обозного знамени возвышался шест с кра­шеной всеми цветами четырехугольной рамкой, увешан­ный лентами, колокольчиками и бубенчиками; рядом с ним - как-будто кнут: на рукоятке в аршин длины прикреплена цепочка вершков в 8 с железным шаром, с шипами на конце. Это было страшное оружие, которым запасаются почти все обозные ямщики в дороге. Горе тому, кто попадется под удар его! Им можно, кажет­ся, перебить железный рельс.

Возле шеста с рамой, свернувшись в клубок, спит или притворяется спящим, обозный староста; но возле его головы торчит что-то; это ствол берданки, которую он держит в руках. За первыми санями несколько пустых; потом опять ямщики и тоже спят по-видимому; еще тоже неподвижная фигура. Позднее время, видимо, взяло свое и сон сомкнул глаза.

Мерной и ровной «ступью» идут привычные лоша­ди; некоторые на ходу едят овес из нарочито приспо­собленных к передним саням сум; другие двигаются, понурив голову, но каждый конь, привязанный к передним саням, непременно ступит там, где ступил предыдущий и потому движение обоза совершается точно машиной.

Вот уже середина обоза: целый ряд никем не стерегомых саней. Самый удобный момент - подбежать, обрезать привязи, вывести сани из линии, завернуть в тайгу, а там уж легко будет переложить в свою кошеву, а ямщичью лошадь бросить на произвол судьбы. На что она? Только хлопоты!

Со снега безшумно встали три фигуры. Быстро и ловко они очутились на санях; в миг-два срезали обе привязи, а третий уже сводил в сторону лошадь. Но ямщики не спа­ли, а притворились спящими; они сами в свою очередь устроили засаду, так как это место тракта издавна слыло опасным.

Не успел «охотник» и двух шагов сделать в сторону, как вдруг пронесся свист еще, еще и десяток темных фигур спрыгнули с саней и бегом кинулись к центру обоза, где шла «срезка». Два резавшие привязи уже при первом свисте сообразили в чем дело и быстрым бегом кинувшись к тайге, попадали в снег и сделались невидимыми. Тре­тий не был так счастлив: кто-то догоняя зацепил его кистенем по голове и сорвал белый убор, так что, когда он упал, то в снегу ясно виднелось черное пятно его головы.

Ямщики кинулись на эту примету и скоро две пары дю­жих рук тащили «охотника» к обозу, который уже не двигался и куда собрались все остальные. Впереди других стоял сам староста с берданкой в руках.

- Велишь искать и тех, Илья Ильич? - спросили его в группе.

- Нет! долго будет! да и сыщешь ли еще! На этом науку покажем, да и конец!

- Что же? раздеть да в тайге и привязать, как в лонись? ^[1]

- Нет! не идет! товарищи выручат, да и много времени-то! А нам в Мытенском к свету надо быть.

- Ты кто будешь? - спросил староста, обращаясь к пойманному.

Тот не издал ни звука.

- Почто молчать? Все ведь одно, паря.

Кто-то чиркнул спичкой и поднес ее к лицу «срезывателя». Мертвенно-бледное лицо его, обрамленное неболь­шой с проседью бородкой, точно застыло и не шевелило ни одним мускулом; только глаза, с выражением ужаса, но вместе с тем покорности судьбе, медленно провели взглядом по всей группе и остановились на старосте.

Спичка погасла и все погрузилось в темноту.

- Эх, кум Никола! Какой тебя пес на это дело понес! - недовольно, но и с сожалением в голосе воскликнул один из ямщиков.- Точно вам жрать нечего! Эх!

- Не губи, Телятников! - наконец заговорил глухим голосом пойманный,- бери выкуп сколь хочешь.

Телятников молча приставил ему к сердцу ствол бер­данки. Точно электрический ток пробежал по телу того. Он вздрогнул, зашатался и рванулся из рук держащих его ямщиков.

- Держите его покрепче, ребята! Чтоб не вертелся.

Сухим звуком прозвучал выстрел и серебристой трелью повторило это эхо, унося в тайгу. «Срезыватель» вскрикнул, откинулся назад, конвульсивно рванулся от ямщиков, схватился руками за грудь, затоптался на месте, потом, точно ища равновесия, расставил руки и медленно упал на левый бок. Где-то у него клокотала кровь,- в горле ли, или струясь из раны,- трудно было сказать, только видно было на снегу, как правая нога быстро сги­балась в колене, как-будто тело что-то отпихивало от себя.

Прошла минута полной тишины. Староста снял шапку и перекрестился, за ним перекрестились и остальные.

- Ну, ребята! Волоки его в тайгу, да забросайте сне­гом, чтобы не видно было. До весны долежит, а там найдут, не найдут - нам все одно.

Приказание было тотчас исполнено; тело поволокли, взяв под мышки, притащили под сосну, сажен 10 от доро­ги и там забросали снегом. Только осталось широкое кровяное пятно на снегу, где лежал труп, но и его уни­чтожил староста, затоптав ногой и тоже забросав снегом.

Минут через 10 обоз снова двинулся в дорогу. Ямщи­ки шли гурьбой возле саней, курили трубки и молчали. Они все думали, что ими исполнен долг, что то, что слу­чилось, совершенно в порядке вещей, но все-таки им было не по себе.

- Эх, кум Николай! Пропал человек!! - воскликнул тот же голос.

- Ну, ну, помалкивай-ка! - заметил подошедший ста­роста.- Почто дурака ломаешь-то?

Скоро тайга отошла далеко в сторону; с горы пошел долгий спуск и в конце его светился огонек: то начиналась деревня и в крайней избе ждали хозяина, уехавшего с компанией в тайгу «на срезку».

А. Асинъ

ЦУЦЕНЯ

...Зашуміло потроху; паламар весело всміхався: Іван Ге­расимович запевняв, що проти його ані один дяк у повіті не вистане; о. Степан... та він і самої попаді не злякався б тепер.

- Торкаймо до Головатого!

- Нікуди, як до Головатого!

Іван Герасимович засіпав віжками, зацмокав,- вибри­кує по шляху кобильчина.

Яким Головатий був чоловік письменний, заглядав зай­вого часу в життя святих, підтягав на криласі, пер мов із бочки - «Коринфяном...» трапив божого письма. Ду­ховних стрів повагою та щирим привітанням. Сподівались на врожай, балакали про громадські новини, про сусідсь­ких попів, про благочинного прео... та краще самі по­слухайте:

- А чи можна, батюшко, так прочитати апостола, щоб склянки у вікнах забряжчали; кажуть, є такі голоси,- цікаво питався Головатий.

- Буває, буває,- все від бога.

- Недалеко ходить... приміром кажучи, соборний дякон у повіті... як би ви думали?

І це проказавши, Іван Герасимович обвів слухачів своїми задоволеними очима.

Усі притихли.

- Ну, і що ж? - допитувався Головатий.

- Дзвона перекричав...

- Дасть же господь голосину чоловікові... і як то його так перекричати?

- Проста річ: перетягався - хто заглуше; вдарили у дзвін, а у дзвоні, пам’ятайте,- не менш як ціла тисяча пудів... не наше брязкало... заревів одночасно й дякон - реве,- усі чують, а дзвін... хоть би тобі розлігся... З пер­шого менту заглушило.

- Все від бога,- повторяв о. Степан.

- Через голос і в диякони вийшов,- доводив Іван Герасимович,- а то б і паламарем не бути; наприклад,- метрики списать; живота рішиться - не втне проти ме­не,- дарма що я тільки дяк.

- По старому обичаю. П’ють горілочку до чаю...- І господар почав частувати.

- А що я тобі маю казати, Якиме? - промовив о. дя­кон, приймаючи чарку від Головатого.

- Кажіть,- послухаємо.

- Подаруй мені оте цуценя, що біга по сінях.

- Е, ні, отець дякон,- що хоч беріть, а цуценяти не ’тдам,- одно-однісіньке в самого... і по господарству тре­ба, й так мені сподобалося... краще не прохайте.

- Казна-чого ти, куме, не кажи,- в кумстві, бачте, малися.

- Марно прохаєте; чого не можна, того не можна,- слова я не зламаю.

- Так я вкраду

- А я буду позиватись.

Усі зареготались.

- Побалакають та й вип’ють,- заминав небажану розмову господар. Випили знову.

- А ти, куме, подаруй мені цуценя,- вв’язався дя­кон.

- Та шкода вам жартувати; що хочте, мовляв, беріть, а цуценяти рідному батькові не’тдам; і не натякайте.

- Так ти он який...- і дякон сипнув виразом, ніяк не піддатним до друку.

- Не личить духовній особі,- відрікає господар,- та так у чужому домі поводитись.

- А що мені твої поводини?

Уже мала знятись буча, але дякон замовк, як одрізав; постала тиша; частуються, мов і не було нічого прикрого. Іван Герасимович здивляє слухачів якоюсь новою чу­дасією.

- Буває, буває,- все від бога,- стверджує непокірним язиком о. Степан.

І незчулись, як дякона вода вмила. Де, де дякон,- мов його прірва поглинула. Глянули в сіни, метнулись по двору, і цуценяти немає.

- Так і є, що вкрав,- ударився в поли Головатий,- ні за що не вважу... За мою хліб-сіль віддяка... До рхирея дойду... жалуватись буду... щоб я... щоб мені...- лютував господар. Вибіг за ворота,- аж тільки ряса та бриль дяконів геть по шляху манячать,- чеше просто на слободу. За шапку та - наздогін. Озирнувся дякон,- як припусте,- тільки вітер волоссям згойдує. От-от ускоче в село,- зирк,- а Головатий - рукою змірять.

- А...- засичав дякон: так ні тобі ж, ні мені...- Добіг до поворота, цуценя з-за пазухи,- хряп головою об стовп,- і не заскавучало. Схопив обіруч, як надвоє не перерве; зубами вп’явся,- тільки клоччя летить, знов об стовп, швирь у рівчак,- і повіявся. А Головатий стояв, мов громом прибитий,- хоча б рухнувся,- з дивовижі такої нестямиться.

- А погляньте, люде добрі, що то за навіжене селом проста,- питалися парафіяне, сидячи скрізь по вулиці.- Мати божа! Та це ж ніхто, як дякон,- і що сталося з ним таке,- одверни й помилуй.- Роти пороззявляли - не надивуються. А дякон чухра без пам’яті,- поли роз­христані, сорочка витіпалась, забовтується, бриля чорт-має, волосся розкуйовджене,- самісінька мара: губи окровавлені, на виду червоні плями.

- Ні тобі, ні мені,- бурмоче: - на ж тобі, на...

- Сказився, матіночко!

- Збожеволів - як є.

Та й поніміли. Дітвора шарахнула по дворах. А слідом суне Головатий, та просто до попаді:

- Так і так, матушко,- виклав усе, як діялось; маю жалуватись благочинному.

- Оце добре, оце так! Та я йому...- тільки й слів попадиних було.

Тим часом над’їхав і о. Степан, благий та смиренний: на поріг,- а попадя вже і мокрим рядном напнула.

- Гарно, батьку; а куди ти дивишся; а як у тебе дякон сміє отакий страм робити?

О. Степан мимрив собі під ніс, розгубивши останній глузд.

- Ну, дорікай же мені,- чув?

І пішла корінувати. А він топцювався на одному місці, губами плямкаючи.

- Архипе, вайло! (до наймита бач)... щоб дякон мені зараз був... не гаючись... я й знати цього не хочу!

Ось і дякон лізе у двері.

- Іди, йди лишень до гурту, п’янице, срамотнику; а що ти там накоїв,- га? - минулося тобі, що вгородився торік У церковну леваду? забув залізні штаби, що поздирав з дзвіниці? На віщо воно оце схоже?

Замірилась,- тільки відляски пішли, виски мов калиною поналивались. Оступився дякон, здіймає голос, забігав по хаті,- шкода,- попадя і памороки забила.

- Кланяйся в ноги Якимові, щоб до благочинного не їздив; не то що двадцятьма карбованцями,- і соро­ківкою не відбудеш...

- Так де там,- Головатий і руками й ногами; хоть свя­тих винось;- я йому цього не подарую,- кричить; за шапку й гайда.

А дяк із паламарем давно сиділи по своїх хатах; Іван Герасимович на що вже сміливий чолов’яга,- і то навтіки дався з батющиного двору; щастя, що попадя не вгляділа.

Жовтень 1891 року

Панько

ЧЕРВОНИЙ ЖУПАН

Зимового ранку під’їжджав я до однієї з якутських управ (рід нашої волості). Сивувасте світлечко розлива­лось по пухкому снігові, над покрівлями кількох руських хатин звивався привітний димок, клубками розсипаю­чись у повітрі. Зморені коні ледве перебирали ногами,- я їхав під недорід: сіна не косили, скотина дотяглась до краю і падала серед дороги. Скрізь мене вражала бідо­та, скрізь передо мною вставали картини нелюдського існування, скоро я заходив до якутської юрти (міське житло - хлів, обмазаний кізяками, з товстими крижа­ними вікнами) або стрівався з тубільцями. Брудні вищ усякої можливості, з остудженими носами та щоками, понайбільше сліпі або косі,- отакими були переважно мої перші знайомці. Серце стискалося на вид країни - суворої та нещасної.

Ось заманячив на пригорі якийсь хмурий, обдертий будинок; загавкали собаки.

- Школа! - звернувся до мене в тій хвилі мій віз­ник.- А от і управа! - додав він, показуючи рукою на другий будинок - ще дужче обдертий та невиглядний Услід за тим візник моторно виплигнув із саней - при­їхали. Я позирнув на управу: вітер грюкав пошматованою вивіскою об стіну, рвав дошки з криші; від усього подихало сном та пусткою. В управі, проте, повставали: оклецькуватий писар з якутів зітхав, протираючи очі; його помічник шамотів паперами; до кухні набирались людці, що все були такі ж голодрані та замурзані, яких уже мені доводилось бачити. Писар повітав мене з доб­родушною ласкою, що так подобала його годованій по­статі; господарка, досить принадна молода якутка, тур­бувалась коло самовара. Любо пригрітись у затишку після цілих тисяч верстов лихого подорожування по сльоті або холоді; любо нарешті зобачити близький кі­нець настогидних митарств, хоча б тебе навіть провадили до пекла,- любо принаймні на одну-дві години... а там... змучена думка не сягає далеко, переболілі кості праг­нуть відпочинку, щоб завтра защеміти ще дужче, ще гірше... Незабаром і мій шлях кінчиться; часом аж страшно було згадати про те... Але в ту мить я тільки бажав погрітись, перепочити... Кухлик, другий чаю по­кріпили мене трохи; приємна теплінь розливалася по задублому тілу... Забутися б від усього, набратися сил після стількох літ задухи, самоти, розпуки, хороб; забу­тися б... Так де!.. Передо мною появляється скулений, сухий, в лахмітті дідусь-якут, покірно схиляє голову і починає кланятись раз за разом. Я не знав, до чого воно йдеться.

- Тойон, тойон! (Пане, пане!) - повторяв дідусь, кланяючись.

Він став щось висловлювати по-якутськи швидко та палко, але що, я не міг розібрати. Одно хіба я зрозумів відразу: що це був не звичайний старець-прохач, яких незліченна сила поміж якутами, а що тут, певно, криє­ться якась «образа», ремство на людей або долю, сло­вом - що-небудь схоже. Мені здалося навіть, що облич­чя дідусеве не раз мінилося, а на віях тремтіли каплини сліз.

- В чому річ? Чого йому треба?

Писар і кілька інших зареготались.

- Шалений... до всіх в’язне... вештаючий... Чимало тут таких... Баратур, баратур! (Гайда!) - гнав писар «вештаючого».

- Та з якої ж ради він до всякого в’язне?

- Ет... Не забалакаєш з ним... сам не тямить, чого йому треба; ремствує на всіх і все... дурниці верзе... Чи­мало тут таких... про сіно... про ставки... про недоїмки... дурниці, одно слово, верзе... Баратур, баратур, акари! (Гайда, гайда, дурню!)

Прохач заморгав очима і, зігнутий, пригноблений, пі­шов нерівною, хиткою ходою до дверей. Почувся гамір серед люду,- сміялися, очевидячки, з «безглуздого», той мовчав понуро, напружено, від часу заглядаючи крізь двері.

- Баратур, баратур, Червоний Жупан!.. Його, бачте, Червоним Жупаном величають у нас,- додав писар, звертаючись до мене.

Червоний Жупан, видно, не хотів вгамуватись, стов­бичив край порога, усе поглядуючи на наш бік.

Запрягли коненят, і я виїхав з управи. Минуло з тиждень. Я опинився «на місці», верстов сто за управою, в невеличкій якутській юрті; зацікавлені якути просто не давали мені спокою спочатку. Одного ранку, коли я ще був у ліжку, передо мною знову станув скулений, сум­ний, «вештаючий» Червоний Жупан. Знову поклони, зно­ву палкі несподівані зливи - немов просьби, немов рем­ства, немов бог знає й що... Я нічогісінько не розумів по-прежньому; я чув, що не маю чим помогти, а що по­могти було б треба,- помогти не шматком хліба або пучкою чаю, а чимось іншим, більш дійсним. Довго сил­кувався пересвідчити мене в чомусь Червоний Жупан, довго дивився на мене журно та докірливо і вийшов - смутний, невдоволений. Таке повторювалося кілька ра­зів. Потроху я обізнався і з особою Червоного Жупана, і з його «шаленством». Червоний Жупан жив самотою, а колись у нього малась дружина і дітки. Був то якут середнього достатку - мав юрту, десятків два худоби, сіножатку, словом, усе, без чого якут-господар стає «барахсаном» (сіромахою). Але ось усяке лихо посунулося на голову Червоного Жупана: жінка вмерла з родин, дрібнят роздав по людях, де вони спочатку посліпли, а потім також перемерли. До управи налетів вихром якийсь урядник-слідчий, і Червоного Жупана докупи з іншими потягли на його грізні очі. Тут Жупанові виголо­сили досить зрозуміло, що він кілька літ не платить податків, а мусить вистачити безодмовно... Даремно бо­жився та присягався Червоний Жупан, що до остатньої копійчини все вносив князеві (так якути величають своїх старостів),- квитків у Жупана не лишилося, а староста (о, тямуща людина отой староста!) «знать не знає, віда­ти не відає». Продав Жупан дещо з худібчини, збув за безцінь роками придбане сінце: все загарбав оте один з управських глитаїв, що пильно сидів на сторожі, спла­тивши частину незліченної недоїмки Жупанової. І поча­ли осідати злидні сірому Жупана, почав він підпадати з року в рік, поки не зробився старцем без повороту; юрта його розвалилась, нової будувати не став,- дарма праця... До того на Жупана почало щось находити... За­журився Жупан над своєю гіркою долею і заплакав; ніхто не бачив, правда, його сліз, але багацько людців чули, як виспівував Жупан, їдучи на бику верхи, про своє тяжке життя, виспівував про худобу та сіно, що вже їх нема й не буде, жалівся на неправду людську; то справді були ридання душі - ображеної та наболі­лої. Потім Жупана мов вода змела: згинув кудись і про­падав безвісти; довгенько щось не було, як ось виявився і здивував людей своїм несподіваним шаленством. Жу­пан вишукував спосіб зарадити лихій долі таких, як сам, бідарів: треба було тільки спустити одно чимале озеро в річку,- от вам і сіножаті, і все... Прочумайся, голото; послухай, що тобі радять... Думка ця тупо засіла в моз­ку знищеного ^[2] Жупана і не давала спокою. Насамперед він удався з нею до голови та князів (старостів), а по­тім звернувся і до звичайного сірого люду. Насміхами та знущанням відповіли Жупанові... Даремно розмовляв Жу­пан про свої мари-привиди: снились йому, буцім вийшов з озера водяний дух у поставі бика і став битися з духом суходолу, що також у бичачій поставі пасся по луці; страшенно билися, але нарешті дух суходолу поборов духа водяного; даремно Жупан бачив у тім привиді вка­зуючий палець божий,- все оставалося голосом серед пустині.

Почув Жупан, що до управи приїхав «улахан тойон» (великий пан) справник - і зараз до його; кланяється, просить; очі горять блиском надії та відради... на жаль, передвчасної. Вислухав пан і зареготався.

- Піп, бігме, піп; просто хоч у проповідники... оце так дідусь... і де в бога впійметься... Ризи б тобі, та й годі... Тривай лишень...

Погрібся пан у скриньці, пошукав нашвидкуруч і ви­тягує нічний червоний жупан.

- Оце тобі, попе, й ризи - не треба кращих... Козак, вдягни його!

І покотився з реготу. Вдягли дідуся в панське убран­ня. Боже, скільки сміху було та знущання!

- Червоний Жупан! Червоний Жупан! - загриміло по всіх кутках управи,- і прилипло те ймення навіки. Понурив голову Червоний Жупан; бачить, що не дійти йому «правди», поклонився низько і вийшов. Тиск люду гнався за ним.

- Гей, бийте у дзвони... служба буде... попа нового настановили...- і жорстокі гигашки покривали ті грубі діткливі жарти.

І побрів собі Жупан один зі своєю думкою - незро­зумілий, оганьбований. Але те його не зраджувало. Ні одного тойона (пана) не пропускав Жупан, щоб не ви­словитись перед ним, не поділитись думкою, не попро­хати запомоги. До владики його не пустили; тоді Жупан почав перепитувати крізь вікно і був допущений.

- Безглуздий, ваше преосвященство! - доклав якийсь тойон управський; владика махнув рукою,- і вивели Жупана без нічого.

Не залишив Жупан підмовляти до своєї думки і зви­чайних людців, подавав просьби до всяких осіб, але все по-дурному. Жупан зробився «притчею во языцех».

Раз якось я підійшов до річки... Був кінець серпня. На березі метушились люди: насипали хлібом та кар­топлею пліт, щоб гнати в город.

Крик, галас, біганина. Серед плоту я зобачив і Чер­воного Жупана - він був зворушений, виявляв нетер­плячку, галасував до гурту. Я підійшов - поздоровкав­ся. Червоний Жупан покидав наші краї: ціле літечко він прокосив у якута, хазяїна плота, щоб той довіз його при нагоді до города; відти Червоний Жупан зваживсь іти пішки, Христовим іменем, аж до Якутська, все з тією ж думкою, щоб запомогти бідарям.

Він був певний, що його діло - праве і що не може відмовити йому «справжнє начальство».

Лаштування скінчилось,- пліт попхався за водою.

Звичайно скулений, Червоний Жупан стояв тепер ви­прямившись посеред плоту і міцним голосом давав по­рядок. Ніхто не слухав його, не звертав жодної уваги, але те йому було байдуже, не спиняло нітрохи,- на ду­ші легко і любо. Мимоволі пригадалися мені «безглузді» пошукачі усяких правд серед нашого знедоленого лю­ду,- і з тяжким почуванням я покинув берег.

Червоного Жупана я не бачив більш...

1894 року

1

- В прошлом году. (Приміт. автора).

(обратно)

2

- Знищений - збіднілий; від дієслова знищіти - збідніти.

(обратно)

Оглавление

В ТАЙГЕ

ЦУЦЕНЯ

ЧЕРВОНИЙ ЖУПАН

*** Примечания ***