Сватання на Гончарівці [Григорій Федорович Квітка-Основ`яненко] (fb2) читать постранично, страница - 21

за­чим ти не хо­чеш ад­дать доч­ки за Алек­сiя? Па­рень важ­ной, ра­зум­ной, ре­мес­ной, да iщо ж i пле­мен­ник мой.

Одарка. Так кре­пак…

Скорик. Ех! Што мне з та­бой как з рек­ру­том га­ва­рить! Ти воєнна­во ар­ти­ку­ла не знаєш i усьо здор по­реш. Пас­лу­шай ме­ня, я при­сяж­най ча­ла­век: я не ма­жу неп­рав­ди га­ва­рить. У казьонних му­жич­ков на­чальни­ки, а у под­да­них па­ме­щи­ки ка­мандєри, а усєм га­ла­ва ба­тюш­ка га­су­дарь. Ат єво ми­лас­ти при­ка­за­но усєм нi­ка­во не абiж­дать. У Алек­сеєва ба­ри­на лю­дям житьйо слав­най­о, i у них усе­во до­вольно.

Прокіп. А в них у се­лi чи ка­ба­ки, чи вольна?

Скорик. Вольная, брат, вольная. На де­сять верс­тов кру­гом ка­бац­ка­во ду­ха i не сли­хать.

Прокіп. От сто­ро­на! Так чо­го тут i ду­ма­ти? Не дро­чись, Одар­ко!

Одарка. Але три­вай ли­шень!.. Так бач, па­не ста­рос­то, у Канд­зю­бен­ка ху­до­ба… Сер­це бо­лить, як зга­даю!..

Скорик. Ага! Так ста уж не прос­то. Ха­ра­шо; ми уме­ем, как i з єтiм спра­вiт­ця-та. А пос­тав­те сю­да ос­лон­чик. (Испол­ня­ют). Так. Те­пер азьми мис­ку, єти­ма че­тир­мя пальца­ми, i при­не­си сю­да. Та смат­ри, iмен­но єти­ма пальца­ми.

Одарка. Ох, ме­нi ли­хо! Чи не бу­де­те во­ро­жи­ти?

Скорик. Нi­ча­во, не пу­гай­ся; ето не во­рож­ка, а снять з те­бя на­да-тє на­сип­ку. Ми не да­ром па усем мєстам ха­ди­ли. Знi­му, штоб ти ад неї не за­чах­ла.

Одарка (низ­ко кла­ня­ясь). Ох, ба­теч­ку, го­дуб­чи­ку! ро­бiть швид­ше, що знаєте; так i чую, як ме­не з-за пле­чей бе­ре. Так мис­ку вам по­да­ти?

Скорик. Мис­ку, та вот еф­ти­ми пальца­ми. (Она при­но­сит, и он ста­вит ее на ска­мей­ку и, сняв свой руш­ник, от­да­ет Ты­ми­шу). На, та­ва­ри­шу; па­держ па­чот­ной знак. У еф­та­ком дєлi не сле­ду­ет пра­пус­кать нi­ка­кой ево­лю­цiї. Дер­жи ж ево, вот так, по-на­шо­му. ваєнно­му: пад ку­рок. Да здєлай друж­бу, не зва­ра­чи­вай єво, а то штоб ли­бо ме­ня, ли­бо те­бя у три по­ги­бе­лi не звер­ну­ло. Те­пер, ста­ра, азьми во­дян­чик з во­дою i дер­жи ту­те­ча, а я кой-шта па­ла­жу. (Вы­ни­ма­ет из кар­ма­на бу­маж­ку и дос­та­ет ве­щи). Вот из фран­цузс­ка­ва ка­ра­вая ве­сiльная шиш­ка; ми єйо па­ло­жим у мис­ку. Так. Те­пер усе атай­дiть на аван­пос­ти, у ку­ток, i нiх­то нi па­ри з уст. А ти з руш­ни­ком стань тут. (Ста­вит Ты­ми­ша под­ле се­бя.) Те­пер, Ода­рiє, лий у мис­ку во­ду та при­го­во­рюй фран­цузс­кое сло­во го­лос­но: плюх, плюх, плюх! (Одар­ка сде­ла­ла, при­го­ва­ри­вая). Те­пер на, з ту­рец­кой церк­ви све­чич­ка; зас­вя­ти єйо; не­си сю­да, та не по­га­си, а то только те­бе i на све­тi жить. (За­су­чи­ва­ет ру­ка­ва; Одар­ка, вся тре­пе­щу­щая, при­но­сит заж­жен­ный вос­ко­вой ога­рок). Дай сю­да. (При­леп­ли­ва­ет его к мис­ке). Те­пе­ри­ча усе заж­мур­тесь i не ма­ги нiх­то ше­вельнут­ца. Ну… на­чи­нається на­шеє де­ло… Гу!.. а са­ма­во так ли­хо­рад­ка и бйот. Єто умi­ючи нас­ла­но; та нi­ча­во, не па­си­луєш. Ода­рiє, рож­ден­ная, мо­лит­вен­ная, кре­щен­ная, вi­н­чан­ная, пок­ри­тая!.. ска­жи… как те­бя: чи iз пле­чей берьот, iлi у очах ря­бiєт?

Одарка (дро­жа.) Та… iз-за…пле­чей… i у очах…

Скорик. Фран­цузс­кая, па усьому ви­жу, што фран­цузс­кая на­сил­ка; у нас, у ваєнних, єто не ди­ко­ви­на. Злая на­сил­ка! Ад­на­че спра­вим­ся-та. (По­ет).

Тара, ба­ра, ма­ра, дєлар­жан!

Пуру, бу­ру, ту­ру, акер­ман!

Бендер, кар­даш,

Дюпень, мар'яж,

Йок пшик, йок пшик.

(Топит свеч­ку в во­де).

Банжур, ма­дам Ода­рiє, сня­то! Ат ка­во прий­шло, на та­во най­шло. Пазд­рав­ляю, ма­дам Ода­рiє! не ря­бей! Во­та, смат­рiтє усе у во­ду смєла­во: хоч би те­бе ад­на ска­тин­ка, али ко­ров­ка, али што-не­будь iз Канд­зю­би­ной ху­до­би. Нi­ча­во нет; усьо паш­ло геть. Смат­рiт, смат­рiт!

Прокiп (под­хо­дит и с бо­язнью заг­ля­ды­ва­ет в мис­ку). Але i справ­дi! Хоч би то­бi во­ло­вий хвiст, не­ма нi­чо­го.

Стецько (вни­ма­тельно гля­дя в мис­ку). Хоч би то­бi од­на ско­ти­на; тiльки са­ма моя пи­ка зос­та­ла­ся.

Тиміш (так­же смот­рит). Так-та­ки, так.

Одарка (при­хо­дя в се­бя). Чо­му ж там i зос­та­ти­ся, ко­ли я са­ма ба­чи­ла, як усе по­вип­ли­гу­ва­ло геть!

Скорик. От так же, Ода­рiє, по­вип­ли­гуєт i уся ху­до­ба Кан­д­зю­би­на з тваєй пам'яти, как ти еф­тую во­ду вип'єш, п'ючи єйо каж­до­ден­но по напьорстку, на­то­ща­ка. Как во­ду кон­чиш, так i жал­ко­вать пе­рес­та­неш. А на­шi мо­ло­диї, как бу­дут лю­бит­ця та, друж­но жить, та не лi­ну­ючись ра­бо­тать, так i збе­рут iщо па­болш, чим у Стецька. Да вот i я: хо­дил па Ту­реч­чинє па Фран­цiї, па Рассєї да i саб­рал п'ятьде­сят цел­ко­вих; так па смер­ти маєй усьо за­павєдаю Алек­сею; он ме­ня i па­ха­ваєт…

Стецько. Як­би ме­нi гро­шi вiд­дав, я б те­бе, ура­го­во­го мос­ка­ля, сього дня б у до­мо­ви­ну. Вже я ба­чу, до чо­го во­но iде.

Одарка (на­ко­нец, от­дох­нув). О, спа­си­бi ж то­бi, па­не ста­рос­то! Та­ки як ру­ка­ми зняв. Те­пер ме­нi не тiльки що Сте­ць­ка, та i усiї йо­го ху­до­би нi­чо­гi­сiнько не жал­ко. А Олек­сiя вже