Міністерство життєзабезпечення [Сін’їті Хосі] (pdf) читать постранично

Міністерство життєзабезпечення
Сін’їті ХОСІ
– Доброго ранку, шефе! Приємно, що встановилася гарна погода, правда? Хіба що
по обіді буде жаркувато.
Я стояв біля столу керівника відділу й відчував, як із розчиненого навстіж вікна
вітерець доносить запах свіжого листя.
– А-а, доброго ранку! Ось завдання на сьогодні, – задивлений невиразними очима
на купу хмар серед блакиті, він посунув до мене кілька карток, що лежали на столі.
Що мій шеф не полюбляє воловодитись, я знав, тож без зайвих розмов склав картки,
запхнув до кишені й повернувся до себе. Тоді звернувся до колеги поруч:
– Що ж, поїхали! Якщо не проти, сідай за кермо, а по обіді я тебе зміню.
У машині колега поклав руки на кермо й запитав:
– То куди їхати?
Я вже потягнувся по картки, але раптом передумав і запропонував:
– А давай зробимо от що. Погода така чудова, що й думати не хочеться про якісь
там маршрути та продуктивність: адже все зведеться до того, щоб повернутися
скоріше. Будемо тягти картки по одній і їхати, куди яка вкаже.
– Можна й так. Адже для нас важливо тільки виконати доручення протягом дня, –
схвалив він.
Я дістав із кишені першу картку.
– Так. Спершу поїдемо по автостраді.
Загурчав двигун, і машина від’їхала від червоного цегляного будинку серед дерев
– Міністерства життєзабезпечення: тут ми працювали.
– Скоріше б уже перейти на внутрішню службу!
– Незле б, та поки не проїздиш отак років кілька, туди не втрапиш.
Машина бігла проспектом повз майже безлюдні квартали. Від дерев обабіч
дороги на бруківку лягали зеленкуваті вранішні тіні. Де-не-де понад дорогою жінки
котили візочки, старі вели за руки онуків, вродливі дівчата прогулювали собачок.
Невдовзі скінчилися торгові квартали, де від сонця захищали намети в червоні та
білі смуги. Почався житловий район.
– Як перейду на внутрішню службу, одружуся й придбаю таку оселю. – Я показав
колезі старомодний будиночок під берестом серед живоплоту з троянд. З вікна
линули звуки рояля: хтось награвав давню мелодію. Певно, чарівна жінка з довгими
віями; а може, клавішів торкалися тендітні пальці білолицьої дівчинки.
Якби я жив у такому будиночку, щоб, прокинувшись, чути щебет пташок в
оповитому вранішньою імлою вітті дерев. Або в тихе пообіддя, відпочиваючи,
дослухався б, як точать деревину вовчки.
– А я волів би отакий! – Напарник, не випускаючи керма, скинув підборіддям
убік, де на березі чималого ставка стояв будиночок. Біля вікна літній чоловік, певно,
господар, пензлем щось малював на полотні. Увечері з вікна чути, мабуть, як
© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

Сін’їті ХОСІ

Міністерство життєзабезпечення

сплескуються в ставку коропи, видно, як вони вистрибують з місячної доріжки на
воді.
– Яка благодать!
– Справді, благодать!
Ще трохи проїхали мовчки. Будівель меншало. Машина долала порослі лісом
пологі пагорби.
Нас обігнала машина, певно, з закоханими, що весело щебетали. Мій напарник
пробурмотів, проводячи їх поглядом:
– Тим, що нашому суспільству так безтурботно ведеться, слід, певно, завдячувати
уряду. Адже треба, щоб кожному вистачило землі.
Розчувши в його словах запитання, я відказав:
– Авжеж! Хіба ти не читав про різницю між нашим часом, коли після довгих
пошуків ми, нарешті, знайшли вірний шлях, і давниною? Тепер зло ліквідовано.
Немає грабунків, шахрайства, жодних злочинів. Зникли нещасливі випадки на
дорогах, ба навіть хвороби! А колись, кажуть, дехто навіть вкорочував собі віку. Аж
моторошно згадувати!
– Воно так. Але одне таки лишилося.
– Безглуздя так гадати! Адже неминуче зло – вже не зло. Без цього все
повернеться до колишнього безладу.
Тут мій колега рвучко натиснув на гальма, бо з кущів на узбіччі вискочив кролик.
А за ним вигулькнув і засапаний хлопчак.
– Ану-но, хлопче, хапай його мерщій!
На мій голос малюк озирнувся, й ми побачили його всміхнене личко. Потім він
знову пірнув у гущавину. Схоже було, що хлопчак от-от зловить кролика. А потім за
вечерею лунатиме його дзвінкий збуджений голос.
Машина знову рушила, й напарник спитав:
– Не знаєш, де тут можна заправитись?
– Бензоколонка має бути в найближчому селищі. Там і заправимось.
Проїхали вздовж річки, в прозорій воді якої відбивалося блакитне небо, й
опинилися в селищі.
– У вас тут сьогодні робота? – Старий з бензоколонки при невеличкому ресторані,
спохмурнів, побачивши нас.
– Та ні, трохи далі. Можна заправитися?
Старий, певно, впізнавши, що ми з Міністерства життєзабезпечення, більше не
озивався.
– Нам, здається, сюди, – мовив напарник. Я дістав з-під щитка картку й подивився
написане.
– Ще трохи, й ліворуч.
Машина в’їхала у вузенький завулок.
© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

2

Сін’їті ХОСІ

Міністерство життєзабезпечення

– Зупинимося тут. Ніби оте подвір’я з квітником.
Ми вийшли з машини, проминули клумбу з купками яскравих квітів