2medicus: Лучше вспомни, как почти вся Европа с 1939 по 1945 была товарищем по оружию для германского вермахта: шла в Ваффен СС, устраивала холокост, пекла снаряды для Третьего рейха. А с 1933 по 39 и позже англосаксонские корпорации вкладывали в индустрию Третьего рейха, "Форд" и "Дженерал Моторс" ставили там свои заводы. А 17 сентября 1939, когда советские войска вошли в Зап.Белоруссию и Зап.Украину (которые, между прочим, были ранее захвачены Польшей
подробнее ...
в 1920), польское правительство уже сбежало из страны. И что, по мнению комментатора, эти земли надо было вручить Третьему Рейху? Товарищи по оружию были вермахт и польские войска в 1938, когда вместе делили Чехословакию
cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
могла пересуватися лісом лише людина… або ж ведмідь — однак вельможа намагався не думати про таку можливість, цілком слушно вважаючи, що сьогодні його й так спіткало багацько прикрощів. Він не помилився в своїх оптимістичних сподіваннях: незабаром між стовбурами дерев забовваніла людська постать.
— Агов! — голосно вигукнув вершник. — Хто там?
У відповідь пролунав короткий собачий гавкіт. Людина трохи змінила напрям, прискорила ходу і невдовзі наблизилася до вельможі. Це був селянин років тридцяти п’яти, дужий здоровань, зодягнений у бувалу в бувальцях потерту шкіряну куртку, штани з грубої тканини та високі мисливські чоботи. З його грізною статурою різко контрастувала навдивовижу добродушна фізіономія і прямий, відвертий, хоч і трохи шельмуватий погляд маленьких чорних очей. За правим плечем селянина виднівся сагайдак з луком та стрілами, а через ліве плече було перекинуто широкий пасок мисливської торби, що важко билася об його стегно. Поруч нього біг чудовий хорт, гідний королівської псарні. Вельми полюбляючи полювання і добре розуміючись на мисливських собаках, молодий вельможа щиро пошкодував, що цей пес не належить йому, і відчув мимовільну заздрість до його господаря.
А тим часом селянин зупинився за два кроки від вельможі, скинув капелюха і шанобливо, але без тіні улесливості, вклонився.
— Ваша милість кликали мене? — ввічливо спитався він.
— Атож, чоловіче, тебе, — з удаваною недбалістю відповів вершник. Відтак знову поглянув на хорта і, не втримавшись, захоплено додав: — Гарний пес у тебе!
— Гарний, — погодився селянин. — Та не мій, а мого пана.
— Гарного пса має твій пан, — сказав вельможа почасти тому, що справді так думав, а ще й тому, що раптом розгубився. Йому дуже не хотілося виказувати перед холопом свою безпорадність, зізнаючись у тому, що заблукав.
Проте селянин ніби прочитав його думки.
— Ваша милість, мабуть, заблукали, — напівзапитливо, напівствердно промовив він.
— Звідки ти взяв? — насупився молодий вельможа, видимо зніяковівши. — Зовсім ні!
Селянин байдуже знизав плечима: ну, раз так хочете, воля ваша.
— А ти куди прямуєш, чоловіче? — після незручної паузи запитав вельможа.
— Повертаюся до замку мого пана, — відповів селянин, почісуючи за вухом хорта, який дивився на нього лагідними та відданими очима. — Ось настріляв дичини й повертаюся. Мій пан вечеряє пізно. — На ці слова він чомусь усміхнувся. — Дуже пізно. А полюбляє, щоб усе було свіже.
— І що ж це за птах такий, твій пан? — поцікавився вершник.
Селянин осудливо похитав головою:
— Ніякий він не птах, добродію. До відома вашої милості, я маю честь служити донові Феліпе, володареві цього краю. І якщо він птах, то не простий — орел!
— То ти служиш у ґрафа Кантабрійського?
— Атож, пане, у його високості, — відповів селянин, окремо наголосивши на титулі свого пана.
Вельможа зрадів: оце пощастило!
— Чудово! — задоволено і з явним полегшенням промовив він. — Просто чудово. Нам, виявляється, по дорозі. Я також їду до дона Феліпе.
— Он як, — чемно сказав селянин. — Сеньйор дон Феліпе дуже зрадіє такому гостеві, як ваша милість.
— Та вже ж, сподіваюся, — відповів вельможа й спішився. — Якщо хочеш, можеш почепити торбу на луку сідла, — запропонував він. — Бачу, ти добре пополював.
— То ваша милість збираєтеся йти пішки? — запитав селянин.
— Так, — кивнув вельможа, — ми підемо разом. — Він трохи повагався, а потім додав: — І взагалі, даремно ти бродиш сам-самісінький у лісі. Так, чого доброго, наскочиш на розбійників, і тоді твій господар залишиться без свіжої дичини на вечерю.
Селянин нишком осміхнувся: неважко було розгадати наївну хитрість цього погордливого пана.
— Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати вперед, а то поки ми дійдемо…
— Сам знаю, що далеко, — трохи роздратовано урвав його вельможа. — Та я весь день провів у сідлі і тепер волію розім’яти ноги.
— Воля ваша, пане, — сказав Філіпів слуга, прилаштовуючи до сідла свою торбу. — Мені що з того.
І вони пішли.
— А як тебе звати, чоловіче? — запитав вельможа.
— Ґоше, до відома вашої милості.
— Ґоше? Дивне ім’я. Ти звідки?
— Тутешній я, пане, тутешній. То їхня високість дали мені це ім’я. Сказали що попереднє їм з біса важко вимовляти.
— Еге ж. Судячи з акценту, ти баск.
— Ваша милість угадали.
— І ти погодився змінити ім’я?
— Погодився, пане, радо погодився. Адже сеньйор дон Феліпе звільнив мене, і тепер я служу йому як вільна людина.
— Атож. Щось таке я чув. За відкупну.
— Сеньйор дон Феліпе всіх звільнив. Спершу за відкупну, а хто не мав чим заплатити, тих їхня високість згодом звільнили задарма. І мене разом з іншими…
Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором і невимушеною розмовою. Трохи несподівано для себе, молодий вельможа виявив, що отримує задоволення від бесіди зі слугою-селянином, у якого за позірною
Последние комментарии
13 часов 52 минут назад
14 часов 10 минут назад
14 часов 19 минут назад
14 часов 21 минут назад
14 часов 23 минут назад
14 часов 41 минут назад