Принц Ґаллії [Олег Євгенович Авраменко] (fb2) читать постранично, страница - 3

владою.

Вже чверть сторіччя правив Ґасконню та Каталонією герцоґ Філіп III Аквітанський, і всі ці роки в його володіннях панували мир та злагода. Він не був надміру честолюбним, цілком задовольнявся тим, що мав, і ніколи не зазіхав на чужі землі. Нещасливий в особистому житті, герцоґ увесь свій час, усю свою енерґію, всі свої сили віддавав державним справам. Він відзначався винятковою безкорисливістю й загостреним почуттям відповідальності перед людьми, Богом і, що найголовніше, перед власним сумлінням. За його врядування Ґасконь, Каталонія та Балеари процвітали, зростав добробут усіх його підданих, безжально викорінювалася злочинність, дедалі менше селян ішло в лісові розбійники — почасти тому, що це стало надто небезпечним заняттям, та здебільшого через те, що герцоґ нещадно боровся зі свавіллям місцевого чиновництва, не дозволяючи йому серед білого дня грабувати простий люд. Отож і не дивно, що ґасконці та каталонці, які полюбляли нагороджувати своїх правителів влучними прізвиськами, називали герцоґа Філіпа III Аквітанського Справедливим…

Найменший син герцоґа, також Філіп, але прозваний Красивим, Красунчиком за свою вроду і Коротуном — за зріст, сумно всміхнувся й прошепотів з гіркотою в голосі:

— Справедливий… Довго ж мені довелося чекати твоєї справедливості!

Філіп нарешті прийняв рішення, повернув свого коня і попрямував геть від Тараскона.

„Ні,“ — вирішив він. — „Перед батьком я з’явлюся при денному світлі, а не під покровом ночі. Хай він привселюдно скаже те, про що написав мені в листі. Нехай усі знають, що я не блудний син, який із каяттям повернувся до отчого дому, радше якраз навпаки… А зараз…“

Філіп приострожив коня, і той побіг швидше по широкій дорозі, що змією звивалася поміж пагорбами і зникала вдалині серед гір. Там, попереду, в двох годинах їзди звідси, розташувався замок Кастель-Ф’єро, родове гніздо ґрафів Капсірських, господарем якого був кращий друг дитинства Філіпа і його ровесник Ернан де Шатоф’єр.

Розділ I

Філіп, шістнадцята весна

Весняний ліс купався в останніх променях вечірнього сонця. Налетів свіжий вітер, зашумів у кронах дерев, повіяло приємною прохолодою — особливо приємною після такого спекотного дня. Всі лісові мешканці пожвавішали, підбадьорилися, на повен голос заспівали пташки, проводжаючи вмирущий день, і лише самотній вершник, що очевидячки заблукав у лісі, нітрохи не радів цій ласкавій вечірній порі. Відпустивши поводи коня, він роздратовано роззирався довкола, а на його обличчі застиг вираз досади, розгубленості й безпорадності. Настання вечора передусім означало для нього, що наближається ніч. А перспектива заночувати десь під деревом зовсім не надихала молодого шляхетного вельможу — навіть дуже шляхетного, судячи із вбрання та зовнішності. Мабуть, його не вабила романтика мандрівного лицарства.

„Іншого такого дурня, як я, треба ще пошукати,“ — картався він із самокритичністю, яку дозволяв собі лише подумки, і то зрідка. — „Коли вже припекло їхати лісом, то взяв би принаймні провідника. Але ж ні, віслюк упертий! Уявив себе видатним слідопитом… Тепер уже не замок дона Феліпе^[3], а бодай якусь хатину знайти, де можна більш-менш пристойно повечеряти й улаштуватися на нічліг.“

Вельможа років двадцяти п’яти скрушно похитав головою. Е, та що й казати! Їхав би по дорозі, горя б не знав. А так, знайшовся один бовдур, що порадив податися навпростець, мовляв, ближче буде, інший бовдур (цебто він сам) дослухався дурної поради, а ще півтори дюжини бовдурів, що складали його почет, зовсім стратили розум на видок красеня-оленя і влаштували на нього імпровізовану облаву. І, як наслідок, вони загубилися… В кожнім разі, вельможа переконував себе, що загубилися саме дворяни з його почту, а не він. Таке трактування подій дозволяло йому зберегти бодай краплю поваги до себе. Одначе при дворі не стануть розбиратися, хто кого загубив, усім перепаде на горіхи. І що найприкріше, сміятимуться не в очі, а нишком, поза спиною. Отакі справи. Кепські справи…

„Ох, і задам я їм прочухана!“ — подумав вельможа, маючи на оці чи то своїх недбалих супутників, чи дотепників-придворних, а може, і тих і інших. — „І неодмінно відріжу язика тому горе-порадникові. Щоб нікому не показував дорогу, як мені показав…“

Ця думка на певний час утішила молодого вельможу — та ненадовго. Він був від природи незлопам’ятним і чудово знав про цю свою ваду, тому побоювався, що вищезгаданому горе-порадникові вдасться уникнути справедливого покарання.

„І дон Феліпе гарний овоч,“ — знайшов ще одного винуватця своїх бід вельможа. — „Жив би собі в Сантандері, у своїх столиці, та де ж пак! Заманулося йому сховатися в цій глушині, в цій…“

Раптом вершник насторожився і притримав коня. Його чутливі вуха мисливця вловили тріск сухих гілок, що долинав здаля і поступово гучнішав, наближаючись. Так упевнено й безбоязно