Принц Ґаллії [Олег Євгенович Авраменко] (fb2) читать постранично, страница - 1
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (253) »
Олег Авраменко ПРИНЦ ҐАЛЛІЇ
(Історичний роман з іншої реальності)
Інночці — сонечку ясному.
Від автора
За вельми влучним висловом Александра Дюма, історія для письменника — це цвях у стіні, що на нього він чіпляє свою картину. Практично всі книжки історичного жанру (та й не лише історичного) тією чи іншою мірою належать до фантастики, оскільки автор часто-густо описує події, які насправді не відбувалися, виводить на сцену вигаданих героїв, а людям, що реально існували, приписує вчинки, яких вони ніколи не робили, і слова, що їх вони ніколи не промовляли (тут виняток становлять лише документальні твори, біоґрафії, хроніки абощо — але це не зовсім художня література). В англійській мові навіть є дуже вдалий термін: „fiction“ — фікція, вигадка, вимисел. „Fiction“ — це картина, що висить на цвяху, вбитому в стіну реальності. Але що робити, коли на потрібній ділянці стіни немає вільних цвяхів, та й місця для нової картини замало? Ця ситуація особливо актуальна для історії Західної Європи. Ще в XIX сторіччі ціла плеяда авторів на чолі з неперевершеними майстрами жанру Александром Дюма і Вальтером Скоттом ґрунтовно „прочесали“ все друге тисячоліття; а в XX сторіччі, мабуть, лише Морісові Дрюону та Генріхові Манну вдалося відшукати відносно вільні „ніші“. За таких обставин залишається тільки два виходи (вірніше, три; третій — не писати взагалі). По-перше, можна вторгнутися в чужу „вотчину“ й запропонувати читачеві нове бачення історичних подій, відмінне від того, до якого він уже звик, — але ця справа невдячна і, на моє тверде переконання, безнадійна. Куди простіше й чесніше відійти вбік і, набравшись терпіння, спершу закласти підмурівок, потім звести на ньому нову стіну, вбити в неї цвях, а вже після цього чіпляти свою картину. Цебто — створити власну історію, альтернативну нашій, але ґенетично пов’язану з нею. Зрештою, якщо вигадуєш героїв, то чому б не дати волю уяві і заодно не вигадати всю історію цілком?… Власне, так я і вчинив. У своєму романі я не вдаюся до вельми поширеного прийому „прив’язки“ сюжету до нашої реальності — на зразок того, як наш сучасник потрапляє в минуле і поступово переконується, що це не те минуле, про яке він читав у книжках. Усі мої персонажі — діти свого часу, своєї епохи, своєї реальності; вони сприймають її такою, яка вона є, і навіть у думках не припускають, що історія могла б розвиватися за іншим сценарієм. Я намагався вести розповідь у такому ключі, ніби пишу для людей з майбутнього того світу, де насправді відбувалися описувані мною події. Працюючи над книгою, я виходив з передумови, що моїм гіпотетичним читачам добре відомо, що в часи варварства, що наступили після падіння Римської імперії, такий собі Корнелій Юлій Абруцці, що став потім Великим, об’єднав усі італійські землі в єдину державу і проголосив себе Римським імператором, королем Італії, а згодом його нащадки рушили на північ, щоб знову підкорити Європу. Для людей тієї реальності є самозрозумілим, що орди хана Бату ніколи не вторгалися в Центральну Європу, бо в битві під Переяславом зазнали нищівної поразки й були відкинуті на схід. Для них немає нічого дивного в тому, що Візантія так довго й успішно протистояла турецькій загрозі, а вираз „латинські завоювання Константинополя“ звучить для їхніх вух так само дико, як для нас, наприклад, „походи Александра Македонського на Норвеґію“… Я міг би продовжувати й далі, та боюся, що в такому разі моя вимушена передмова загрожує перетворитися в порівняльний аналіз двох історичних ліній — а це не входить у мої плани. Нехай читач робить власні здогади та припущення — якщо побажає, певна річ. А якщо ні, то нехай сприймає написане як нетрадиційний історичний роман, де вигадані не окремі дійові особи, а всі без винятку персонажі — від слуг і селян до королів і пап; де плодом авторської уяви є не лише конкретні ситуації та життєві колізії, а й події ґлобального масштабу. Проте я цілком усвідомлюю, що запропонований на суд читача роман все ж сильно адаптований до нашої дійсності. Зокрема це стосується термінології, деяких ідіоматичних висловів, особистих імен і ґеоґрафічних назв. Крім того, в тексті згадуються Бокаччо, Петрарка і Данте, а художника Ґалеацці дехто може ототожнити з Джото чи Мікеланджело, хоча вони жили в різні часи. З іншого ж боку, яке пуття зайве заплутувати читача, кажучи, наприклад, Бордуґала і примушуючи його постійно тримати в думці, що це не що інше як Бордо? Тут я пішов на компроміс, як мені здається, цілком розумний і обґрунтований. А втім, про це судити самому читачеві, а наостанку я просив би його відкласти вбік усі книжки з історії і на якийсь час забути про їхнє існування. Якщо ж для зручності орієнтування йому захочеться мати під рукою карту, то для цієї мети згодиться й сучасний атлас світу. А для найприскіпливіших до тексту додаються ґенеалогічні таблиці й алфавітний- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (253) »
Последние комментарии
15 часов 24 минут назад
15 часов 42 минут назад
15 часов 51 минут назад
15 часов 52 минут назад
15 часов 55 минут назад
16 часов 13 минут назад