Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
світи.
«Загублена земля» (з підзаголовком «Спокута»), починається з парадоксу: Роландові Джейк ввижається водночас живим і мертвим. А в той самий час у Нью-Йорку кінця 1970-х років Джейка Чемберза мучить те саме питання: живий він чи мертвий? Вбивши велетенського ведмедя, якого звали чи то Мір (таке ймення йому дав стародавній народ, що трепетав перед ним від страху), чи то Шардик (так його нарекли Великі Древні, які його створили — бо ж ведмідь був кіборгом), Роланд, Едді й Сюзанна йдуть ведмежою стежиною й відкривають Шлях Променя, який називали «Від Шардика до Матурина», тобто «Від Ведмедя до Черепахи». Колись цих променів існувало шість і сполучали вони між собою дванадцять порталів по краях Серединного світу. В тому місці, де промені перетинаються, — в центрі Роландового світу або ж навіть усіх світів, разом узятих, — стоїть Темна вежа, осердя всіх просторів і часів.
На той час Едді й Сюзанна вже не почуваються бранцями у світі Роланда. Закохавшись одне в одного, вони готуються невдовзі самі стати стрільцями і з доброї волі долучаються до мандрівки та простують за Роландом, останнім сеппе-сеєм (продавцем смерті), Дорогою Шардика, Шляхом Матурина.
У велемовному кружалі неподалік від Порталу Ведмедя час відновлює звичний плин, герої знаходять розв’язання для парадоксу і видобувають на світ справжнього третього. Так Джейк удруге приходить до Серединного світу після небезпечного обряду, під час якого всі четверо: Джейк, Едді, Сюзанна і Роланд — поводяться гідно, пам’ятаючи обличчя своїх батьків. Але невдовзі квартет стане квінтетом: Джейк потоваришує з пухнастиком-шалапутом. Шалапути, які зовні скидаються на суміш борсука, єнота і собаки, вміють трохи розмовляти. Джейк називає нового друга Юком.
Шлях приводить мандрівників до Лада, занедбаного міста, де ведуть свою нескінченну запеклу війну вцілілі дегенерати з двох ворожих кланів. Перш ніж потрапити до великого міста, вони приходять до містечка під назвою Річкове Перехрестя, в якому зустрічають кількох його древніх мешканців. Ці люди впізнають у Роланді побратима — людину з тих часів, коли світ ще не зрушив з місця, і з великими почестями приймають стрільця та його супутників. Старі також розповідають їм про монорейковий поїзд, який, можливо, досі курсує між Ладом і спустошеною землею, вздовж шляху Променя, до Темної вежі.
Почувши цю новину, Джейк лякається, але подиву не відчуває. Перед тим, як Роланд видобув його з Нью-Йорка, він купив у книжковій крамниці, власником якої був чоловік із промовистим прізвищем Кельвін Тауер (тобто «Вежа», Кельвін Вежа), дві книжки. Одна з них — книга загадок, з якої вирвано відповіді. Інша, «Чарлі Чух-Чух», — дитяча книжка про поїзд, в якій виразно чути зловісний відгомін Серединного світу. Адже Високою Мовою (якою Роланд змалечку розмовляв у Ґілеаді) слово «чар» означає смерть.
Тітонька Таліта, матріарх народу з Річкового Перехрестя, обдаровує Роланда срібним хрестиком, і мандрівники знову вирушають у путь. Під час переходу через напівзотлілий міст, який поєднує два береги річки Сенд, Джейка викрадає приречений на смерть (тож украй небезпечний) розбійник Ґешер. Свого юного бранця Ґешер забирає у підземелля й показує Цок-Цокові, останньому ватажку банди Сивих.
Поки Роланд і Юк біжать слідом за Джейком, Едді з Сюзанною знаходять Колиску Лада, де прокидається Блейн Моно. Блейн — останнє надземне знаряддя величезної комп’ютерної системи, розташованої під містом Лад. Тільки одна радість лишилася у Блейновому житті — загадки. Він обіцяє відвезти шукачів до останньої зупинки монорейкового потяга — за умови, що вони загадають йому загадку, котру він не зуміє розгадати. Інакше, каже Блейн, їхня подорож закінчиться смертю: чар’ю трі.
Роланд рятує Джейка, залишаючи Цок-Цока помирати в підземеллі. Проте Ендрю Спритний виживає. Напівосліплого, з жахливою раною на обличчі, його рятує чоловік, який називається Річардом Фанніном. Утім, Фаннін також представляється Вічним Чужинцем — демоном, від якого застерігали Роланда.
Мандрівці тікають з напівмертвого Лада, цього разу — монорейковим потягом. Розум, який керує монопоїздом, міститься в комп’ютерах, і відстань, що їх розділяє, з кожною хвилиною стає дедалі більшою, але це не має жодного значення: коли рожева куля зійде зі спорохнявілої рейки десь на Шляху Променя зі швидкістю вісімсот миль на годину, знання цього факту нікому не допоможе. Їхній єдиний шанс вижити — загадати Блейнові загадку, на яку комп’ютер не знає відповіді.
На початку книги «Чаклун та сфера» Едді загадує таку загадку і знищує Блейна унікальною людською зброєю: нелогічністю. Монопоїзд зупиняється в місті Топіка, яке нібито розташоване у штаті Канзас. Усе населення цього міста викосила хвороба, яку назвали «супергрип». Віднайшовши Шлях Променя (тепер він пролягає вздовж постапокаліптичного різновиду траси 70), вони скрізь бачать тривожні знаки. «СЛАВА БАГРЯНОМУ ЦАРЮ» — проголошує один напис. «СТЕРЕЖИСЯ
Последние комментарии
23 часов 27 минут назад
23 часов 44 минут назад
23 часов 56 минут назад
1 день 2 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад