Вовки Кальї. Темна вежа V [Стівен Кінг] (fb2) читать онлайн

Стівен Кінг Вовки Кальї Темна вежа V

Цю книгу присвячую Френкові Мюллеру, який чує голоси в моїй голові

Коротко про зміст попередніх романів

«Вовки Кальї» — п’ятий том довгого циклу, джерелом натхнення для якого стала епічна поема Роберта Браунінґа «Чайлд Роланд до Вежі Темної прийшов».

У першій книзі, що має назву «Шукач», розповідається про те, як Роланд Дескейн з Гілеаду переслідує й нарешті наздоганяє Волтера, чоловіка в чорному, який удавав із себе друга Роландовою батька, проте насправді був прислужником Багряного короля, що правив у далекому Прикінцевому світі. Впіймати Напівлюдину Волтера — це для Роланда суттєвий крок на шляху до Темної Вежі, де він сподівається зупинити чи навіть повернути в зворотний бік прискорене руйнування Серединного світу і повільну загибель променів. Підзаголовок цього роману «Повернення».

Для Роланда Темна вежа — це його священний грааль, його манія. Коли ми вперше його зустрічаємо, він не має іншого сенсу життя, крім як шукати Вежу. Ми дізнаємося про підступи Мартена, який хотів, щоб Роланда, зганьбленого, відіслали на захід, хотів змести його з шахівниці, де саме розігрувалася грандіозна партія. Але завдяки зброї, обраній для випробування на зрілість, Роланд ущент руйнує Мартенові плани.

Роландів батько, Стівен Дескейн, відправляє свого сина і двох його друзів (Катберта Олгуда й Алана Джонса) до приморської баронії Меджис, перш за все прагнучи сховати хлопця в надійному місці, де до нього не зможе дістатися Волтер. Там Роланд знайомиться і закохується в С’юзен Дельґадо, яка накликала на себе ненависть однієї відьми. Рея з Коосу заздрить вроді молодої дівчини. Вона дуже небезпечна, бо має на руках одну з потужних скляних куль, відомих під назвою чаклунської веселки. Це чаклунські кристали. Загалом їх тринадцять, а наймогутнішим і найнебезпечнішим є чорна Тринадцятка. У Меджисі Роланд із друзями переживає чимало пригод. І хоча власні життя (й рожеву чаклунську веселку) їм вдається врятувати, Сюзен Дельґадо, милу дівчину біля вікна, спалюють на вогнищі. Про все це ми дізнаємося в четвертому томі — «Чаклун та сфера». Його підзаголовок — «Наближення».

Читаючи одну за одною книги про Вежу, ми з’ясовуємо для себе, що світ стрільця пов’язаний із нашим і цей страхітливий зв’язок лежить в основі буття. Перша його ланка стає очевидною, коли Джейк, хлопчик із Нью-Йорка 1977 року, зустрічає Роланда на покинутій придорожній станції через багато років після смерті Сюзен Дельґадо. Між світом Роланда і нашим існують двері. Одним з таких проходів виявляється смерть. Джейк опиняється в пустелі після того, як його штовхнули на проїжджу частину Сорок третьої вулиці, де його переїхала автівка. За кермом сидів чоловік на ім’я Енріко Балазар, а вбивцею був злочинець-психопат Джек Морт, представник Волтера на нью-йоркському рівні Темної вежі.

Коли Джейк і Роланд уже майже наздоганяють Волтера, хлопчик знову помирає… цього разу тому, що стрілець, поставши перед болісним вибором між цим символічним сином і Темною вежею, обирає Вежу. Перш ніж упасти в прірву, Джейк промовляє останні слова: «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші».

Фінальне протистояння між Роландом і Волтером відбувається неподалік від Західного моря. У довгу ніч бесіди чоловік у чорному пророкує Роландове майбутнє за допомогою дивної колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три карти — В’язня, Даму тіней і Смерть («але не для тебе, стрільцю»).

Другий том, «Крізь час» («Оновлення»), починається на березі Західного моря невдовзі після того, як Роланд прокидається після зустрічі з Волтером. На виснаженого стрільця нападає орда зажерливих омароподібних страховиськ. Не встигаючи порятуватися втечею, він зазнає тяжких поранень та втрачає два пальці правої руки, отримавши натомість зараження крові. Але Роланд, хоч ослаблений і напівмертвий, все одно не здається і просувається вперед узбережжям Західного моря.

Дорогою він натрапляє на троє дверей, які стоять просто на березі моря. Вони відчиняються в Нью-Йорк, у три різні проміжки часу. З 1987 року Роланд видобуває Едді Діна, в’язня, бранця героїну. З 1964-го — Одетту Сюзанну Голмс, жінку, що втратила ноги під колесами поїзда метро, коли психопат Джек Морт зіштовхнув її з платформи під колеса. Вона — Дама тіней, бо в її душі криється друге, мерзенне «я». Ця жорстока й підступна жінка на ім’я Детта Волкер вирішує вбити Роланда й Едді, коли стрілець видобуває її в Серединний світ.

Спершу Роланд гадає, що видобув трьох в особах Едді й Одетти, адже насправді в Одетті поєднано дві особистості. Втім, коли Одетта й Детта стають одним цілим у Сюзанні (і найперше — завдяки коханню й відвазі Едді Діна), стрілець розуміє, що помилився. Поза тим, йому не дають спокою болісні думки про Джейка, хлопчика, який, навіть перебуваючи на порозі смерті, говорив про інші світи.

«Загублена земля» (з підзаголовком «Спокута»), починається з парадоксу: Роландові Джейк ввижається водночас живим і мертвим. А в той самий час у Нью-Йорку кінця 1970-х років Джейка Чемберза мучить те саме питання: живий він чи мертвий? Вбивши велетенського ведмедя, якого звали чи то Мір (таке ймення йому дав стародавній народ, що трепетав перед ним від страху), чи то Шардик (так його нарекли Великі Древні, які його створили — бо ж ведмідь був кіборгом), Роланд, Едді й Сюзанна йдуть ведмежою стежиною й відкривають Шлях Променя, який називали «Від Шардика до Матурина», тобто «Від Ведмедя до Черепахи». Колись цих променів існувало шість і сполучали вони між собою дванадцять порталів по краях Серединного світу. В тому місці, де промені перетинаються, — в центрі Роландового світу або ж навіть усіх світів, разом узятих, — стоїть Темна вежа, осердя всіх просторів і часів.

На той час Едді й Сюзанна вже не почуваються бранцями у світі Роланда. Закохавшись одне в одного, вони готуються невдовзі самі стати стрільцями і з доброї волі долучаються до мандрівки та простують за Роландом, останнім сеппе-сеєм (продавцем смерті), Дорогою Шардика, Шляхом Матурина.

У велемовному кружалі неподалік від Порталу Ведмедя час відновлює звичний плин, герої знаходять розв’язання для парадоксу і видобувають на світ справжнього третього. Так Джейк удруге приходить до Серединного світу після небезпечного обряду, під час якого всі четверо: Джейк, Едді, Сюзанна і Роланд — поводяться гідно, пам’ятаючи обличчя своїх батьків. Але невдовзі квартет стане квінтетом: Джейк потоваришує з пухнастиком-шалапутом. Шалапути, які зовні скидаються на суміш борсука, єнота і собаки, вміють трохи розмовляти. Джейк називає нового друга Юком.

Шлях приводить мандрівників до Лада, занедбаного міста, де ведуть свою нескінченну запеклу війну вцілілі дегенерати з двох ворожих кланів. Перш ніж потрапити до великого міста, вони приходять до містечка під назвою Річкове Перехрестя, в якому зустрічають кількох його древніх мешканців. Ці люди впізнають у Роланді побратима — людину з тих часів, коли світ ще не зрушив з місця, і з великими почестями приймають стрільця та його супутників. Старі також розповідають їм про монорейковий поїзд, який, можливо, досі курсує між Ладом і спустошеною землею, вздовж шляху Променя, до Темної вежі.

Почувши цю новину, Джейк лякається, але подиву не відчуває. Перед тим, як Роланд видобув його з Нью-Йорка, він купив у книжковій крамниці, власником якої був чоловік із промовистим прізвищем Кельвін Тауер (тобто «Вежа», Кельвін Вежа), дві книжки. Одна з них — книга загадок, з якої вирвано відповіді. Інша, «Чарлі Чух-Чух», — дитяча книжка про поїзд, в якій виразно чути зловісний відгомін Серединного світу. Адже Високою Мовою (якою Роланд змалечку розмовляв у Ґілеаді) слово «чар» означає смерть.

Тітонька Таліта, матріарх народу з Річкового Перехрестя, обдаровує Роланда срібним хрестиком, і мандрівники знову вирушають у путь. Під час переходу через напівзотлілий міст, який поєднує два береги річки Сенд, Джейка викрадає приречений на смерть (тож украй небезпечний) розбійник Ґешер. Свого юного бранця Ґешер забирає у підземелля й показує Цок-Цокові, останньому ватажку банди Сивих.

Поки Роланд і Юк біжать слідом за Джейком, Едді з Сюзанною знаходять Колиску Лада, де прокидається Блейн Моно. Блейн — останнє надземне знаряддя величезної комп’ютерної системи, розташованої під містом Лад. Тільки одна радість лишилася у Блейновому житті — загадки. Він обіцяє відвезти шукачів до останньої зупинки монорейкового потяга — за умови, що вони загадають йому загадку, котру він не зуміє розгадати. Інакше, каже Блейн, їхня подорож закінчиться смертю: чар’ю трі.

Роланд рятує Джейка, залишаючи Цок-Цока помирати в підземеллі. Проте Ендрю Спритний виживає. Напівосліплого, з жахливою раною на обличчі, його рятує чоловік, який називається Річардом Фанніном. Утім, Фаннін також представляється Вічним Чужинцем — демоном, від якого застерігали Роланда.

Мандрівці тікають з напівмертвого Лада, цього разу — монорейковим потягом. Розум, який керує монопоїздом, міститься в комп’ютерах, і відстань, що їх розділяє, з кожною хвилиною стає дедалі більшою, але це не має жодного значення: коли рожева куля зійде зі спорохнявілої рейки десь на Шляху Променя зі швидкістю вісімсот миль на годину, знання цього факту нікому не допоможе. Їхній єдиний шанс вижити — загадати Блейнові загадку, на яку комп’ютер не знає відповіді.

На початку книги «Чаклун та сфера» Едді загадує таку загадку і знищує Блейна унікальною людською зброєю: нелогічністю. Монопоїзд зупиняється в місті Топіка, яке нібито розташоване у штаті Канзас. Усе населення цього міста викосила хвороба, яку назвали «супергрип». Віднайшовши Шлях Променя (тепер він пролягає вздовж постапокаліптичного різновиду траси 70), вони скрізь бачать тривожні знаки. «СЛАВА БАГРЯНОМУ ЦАРЮ» — проголошує один напис. «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ» — радить інший. Як зрозуміє уважний читач, Ходячий Мрець — це Річард Фаннін власного персоною.

Розповівши друзям історію Сюзен Дельґадо, Роланд веде їх до палацу з зеленого скла, спорудженого просто на трасі 70, палацу, що незбагненним чином нагадує той, який шукала Дороті Гейл у «Чарівнику Країни Оз». У тронній залі цього великого замку вони стикаються не з Озом Великим і Грізним, а з Цок-Цоком, останнім втікачем із Лада. Коли Цок-Цока було вбито, перед їхніми очима з’явився справжній чаклун. Це Роландів старий і запеклий ворог, Мартен Бродклоук, якого в інших світах знають під різними іменами — Рендала Флеґа, Річарда Фанніна, Джона Фарсона (Доброго Чоловіка). Вбити цього привида, який востаннє попереджає Роланда і його друзів, щоб вони забули про Темну вежу («Зброя безсила проти мене, друже Роланде», — каже він стрільцеві), вони неспроможні, зате прогнати його їм цілком до снаги.

Здійснивши останню подорож усередину магічної сфери, де на них чекало жахливе відкриття — Роланд з Ґілеаду застрелив свою матір, прийнявши її за відьму Рею, — мандрівці знову опиняються в Серединному світі, на Шляху Променя. Вони знову вирушають на пошуки. Там ми й зустрінемо їх на початку «Вовків Кальї».

Цей короткий виклад подій у жодному разі не може замінити собою прочитання перших чотирьох книг циклу «Темна вежа». Якщо ви не читали попередніх книг, прошу вас або прочитати їх, або не братися за цю. Ці книги — частини однієї довгої історії, яку краще читати з початку до кінця, ніж починати десь посередині.

Вовки Кальї ОПІР 19

Ми торгуємо свинцем, містере.

Стів Макквін, «Чудова сімка»

Спершу посмішки, потім брехня. А наприкінці — стрілянина.

Роланд Дескейн з Ґілеаду

Кров, що тече в твоїх венах,

протікає крізь мене,

в усіх дзеркалах на світі

я бачу твоє лице.

Ось моя рука,

обіприся на мене,

ми майже вільні з тобою,

хлопчику мандрівний.

Родні Кровел

Пролог РУНТ

ОДИН

Доля обдарувала Тіана (хоча навряд чи хтось із фермерів висловився б так пишномовно) трьома наділами землі: Річковим полем, де його родина споконвіку вирощувала рис, Придорожнім полем, на якому Джефордси, пов'язані ка, так само впродовж багатьох років і цілих поколінь саджали гострокорені, гарбузи й кукурудзу, і Злиденним — безплідним клаптем, де не росло нічого, крім каміння, мозолів і нездійсненних сподівань. Тіан був не першим Джефордсом, рішуче налаштованим отримати якийсь зиск з цих двадцяти акрів за будинком. Його дід, в усьому іншому цілком притомна людина, був свято переконаний, що там зарито золотий скарб. Тіанова мати не менш свято вірила, що на тій ділянці можна вирощувати порин — шалено дорогі прянощі. У самого Тіана був інший пунктик. Мадригал. Звісно, на Злиденному ростиме мадригал. Він просто зобов'язаний там рости. Тіан купив тисячу зерен (що влетіли йому в копієчку) і тепер переховував їх під мостинами підлоги у себе в спальні. До сівби наступного року залишалося зробити тільки одне — підготувати землю на Злиденному. А це легше було сказати, ніж зробити.

Ще доля обдарувала клан Джефордсів домашньою худобою, в тому числі трьома мулами. Проте треба було бути несповна розуму, щоб обробляти Злиденне за допомогою мула. Нещасна тварина, швидше за все, до обіду першого ж дня роботи вже лежала б із поламаною ногою чи до смерті закусана осами.

Кілька років тому лиха доля бути покусаним мало не спіткала одного з Тіанових дядечків. Він прибіг додому, волаючи на все горло, а навздогін за ним летів рій велетенських ос-мутантів з жалами завбільшки з гвіздки.

Гніздо вони знайшли (тобто його знайшов Енді, бо Енді не боявся ос, навіть гігантських) і спалили його, обливши гасом, але те гніздо могло бути не єдиним. Ще там були ями. Збіса багато ям, а їх же не попалиш, так? Так. Під Злиденним полем був шар землі, який старі називали «роздовбаним». Тож і ям там було стільки ж, скільки й каміння, не кажучи вже про одну здоровезну ямуру, звідки час від часу повівало чимось гнилим. Хтозна, які страшидла й привиди могли зачаїтися в її темній горлянці?

До того ж найгірші, найпідступніші ями не так легко було помітити (людині чи мулові). Безнадійна справа — шукати такі ями, навіть і не думайте. Ноголами завжди ховалися в невинних на перший погляд заростях бур'яну і високої трави. Твій мул ступав у них, щось гучно хрускало, наче галузка під ногою, і ось клятий ішак уже лежав на землі, вишкіривши зуби, підкотивши очі й заходячись вереском від болю. І лежатиме доти, доки ти не позбавиш його мук. А худоба в Кальї Брин Стерджис була на вагу золота. Навіть не дуже породиста.

Тож Тіан запріг у плуг сестру. Чом би й ні? Тія була рунтом, а отже, ні до чого іншого не придатною. Дівчина була кремезна — рунти часто виростали велетнями — і виявляла готовність допомогти, благослови її Людина-Ісус. Старий зробив їй «дерево Ісуса», яке називав розіпняттям, і вона завжди носила його на собі. Зараз вона тягла за собою плуг, і з кожним тягловим зусиллям хрест бився об її спітнілі груди.

Плуг за допомогою сирицевих ременів було прикріплено до її плечей. Ззаду йшов Тіан. Плугом він правив за допомогою чепіг із залізного дерева, а сестрою — ременями ярма. Тіан стогнав, смикав і підштовхував, коли чересло плуга провалювалося вниз і майже застрягало. Був кінець Повної Землі, проте тут, на Злиденному, стояла така спека, що здавалося, зараз середина літа. Одяг Тії став темним і вологим та прилипав до її довгих м'ясистих стегон. Щоразу, коли Тіан стріпував головою, щоб волосся не лізло в очі, піт бризками розлітався з чуприни.

— Йой, сучко! — кричав він. — Ти що, сліпа, той камінь плуга поломить!

Не сліпа і не глуха, просто рунт. Вона смикнула ліворуч, та так сильно, що Тіан заточився вбік і обідрав гомілку об інший валун, той, котрого він не помітив і, на щастя, оминув плугом. Відчуваючи, як ногою стікає тепла цівка крові, він уже вкотре замислився, якого дідька Джефордси забули на Злиденному. В глибині душі він здогадувався, що мадригал у цьому ґрунті проросте не краще, ніж перед тим порин, тобто не проросте взагалі. Хоча чортове зілля тут росло чудово. Атож, він міг би засіяти тією гидотою всі двадцять акрів, якби захотів. Але весь фокус був якраз у тому, щоб не давати рости цьому шкідникові. Під час Нової Землі фермери віддавали цьому заняттю мало не всі свої сили. Це…

Плуг похитнувся праворуч, а тоді його так смикнуло вперед, що плечі Тіана мало не вивернуло з суглобів.

— Арр! — прогарчав він. — Легше, дівко! Другі руки в мене не виростуть, ге?

Тія підняла широке, спітніле й тупе обличчя до неба з низько навислими хмарами й лунко зареготала. Людино-Ісусе, та в неї навіть голос був як у віслюка! Втім, то був сміх, людський сміх. Тіан замислився (час від часу йому спадала така думка) над тим, чи цей сміх щось означає. Чи вона зрозуміла його слова, чи лише відреагувала на тон голосу? Чи хтось із рунтів узагалі міг…

— Доброго дня, сей, — пролунав за його спиною гучний і позбавлений емоцій голос. На те, що Тіан скрикнув від несподіванки, власник цього голосу не звернув ані найменшої уваги. — Най ваші дні на землі будуть приємними і довгими. Я повернувся з далеких мандрів і тепер цілковито до ваших послуг.

Тіан рвучко обернувся й побачив, що за спиною стоїть Енді — всі його сім футів зросту, — і тієї ж миті мало не впав, бо сестра знову посунула вперед. Ремені ярма висмикнуло йому з рук, і вони, гучно ляснувши, обвилися довкола його шиї. Навіть не здогадуючись про те, що зараз може статися лихо, Тія знову зробила величезний крок уперед. Ремені стиснули горло Тіана, і йому перехопило подих. Він захрипів, загарчав і вхопився за ремені. Енді спостерігав за всім цим, як завжди, з широкою безглуздою усмішкою.

Тія знову смикнула плуг, і Тіан, втративши рівновагу, полетів на землю. Боляче вдарившись, він приземлився куприком на камінь, але принаймні знову міг дихати. Тобто поки Тія не смикне знову. Бісове поле! Від нього самі нещастя, були й будуть!

Тіан ухопився за шкіряний ремінь, поки він не встиг знову обвити його горло, і заволав:

— Стій, суко! Не руш, якщо не хочеш, щоб я відрізав твої величезні ні на що не годні цицьки!

Тія слухняно зупинилася й повернулася поглянути, що ж там таке. І розпливлася в усмішці. Підняла мускулясту руку, що блищала від поту, і показала:

— Енді! Енді прийшов!

— Я не сліпий, — пробурчав Тіан, спинаючись на ноги й потираючи зад. Невже в нього й там була кров? Ісусе милосердний, здається, так.

— Добридень, сей, — привітався Енді з Тією і тричі постукав себе металевими пальцями по металевому горлу. — Довгих днів і приємних ночей.

Хоч Тія чула загальноприйняту відповідь безліч разів — «І вам того самого, тільки вдвічі більше», — проте спромоглася лишень звести своє широке дурнувате обличчя до неба й закричати віслюком, що мало означати сміх. Відчувши якийсь невиразний біль, Тіан здивовано збагнув, що то болять не руки, не горло і не забита дупа. Болить серце. Він згадав, якою вона була в дитинстві: гарненька й прудка, як коник-стрибунець, а що вже розумна була! А потім…

Але закінчити думку не встиг, бо його охопило лиховісне передчуття. Серце стислося. «Якісь новини надійшли, поки я був тут, — подумав він. — Тут, на цьому забутому богом полі, де все таке нікчемне і нікому не щастить. Саме час для поганих новин, чи не так? Авжеж».

— Енді, — сказав він.

— Так! — Енді всміхався. — Енді, ваш друг! Повернувся з далеких мандрів і тепер цілковито до ваших послуг. Хочете почути свій гороскоп, сей Тіане? Зараз Повна Земля. Місяць червоний, у Серединному світі його називають Місяцем-Мисливцем. До вас завітає друг! Супроводжуватиме успіх у справах! У вас з'явиться дві ідеї — одна хороша і одна погана…

— Поганою ідеєю було прийти сюди, щоб обробляти це поле, — сказав Тіан. — До біса гороскоп, Енді. Чому ти прийшов?

Либонь, усмішка Енді не могла згаснути (зрештою, він же був лише роботом (останнім у Кальї Брин Стерджис і взагалі на багато миль і коліс довкруги), але Тіанові здалося, що вона таки зблякла. Робот нагадував фігурку дорослого з патичків, яку могла б намалювати дитина: неймовірно високий і худий. Руки й ноги в нього були сріблясті, голова — діжка з іржостійкої сталі з електричними очима. Тулуб, простий циліндр, був золотистим. Спереду, на тому місці, де в людини груди, стояв відтиск з написом:

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, лтд.

СПІЛЬНО з ЛАМЕРКІНДАСТРІЗ

ПРЕДСТАВЛЯЄ

ЕНДІ

Дизайн: ВІСТОВИЙ (а також багато інших функцій)

Серійний №: DNF-44821-V-63

Як і чому ця дурнувата істота вижила, коли решта роботів уже давно загинули, Тіан не знав і не мав ані найменшого бажання дізнаватися. У Кальї його можна було побачити будь-де, за межі поселення він не виходив. Він широко міряв землю своїми незбагненно худими срібними ногами, усюди стромляв свого носа, клацаючи чимось, коли зберігав (чи стирав — хтозна) інформацію. Він співав пісень, поширював плітки з одного боку села в інший — Енді Робот-Вістовий був невтомним подорожнім. І найбільшою втіхою для нього було розповідати всім гороскопи, хоча селяни вже давно збагнули, що вони безглузді.

Втім, у нього була ще одна функція, і до неї ставилися серйозно.

— Нащо ти прийшов, бляшанко з гвинтами? Відповідай! Вовки? Вони йдуть з Краю грому?

Тіан поглянув знизу вгору на тупе усміхнене металеве обличчя Енді, і його кинуло в холодний піт. Він щосили молився про себе, щоб дурна бляшанка відповіла заперечно, а потім знову запропонувала гороскоп чи заспівати «Зелену кукурудзу», усі двадцять чи тридцять куплетів.

Але усміхнений Енді сказав лише:

— Так, сей.

— Христе, Людино-Ісусе, — промовив Тіан (з розмов зі Старим він зрозумів, що це нібито одна й та сама особа, проте морочитися й розпитувати не хотів). — Давно?

— До їхнього прибуття один місяць днів, — не перестаючи всміхатися, доповів Енді.

— Від повні до повні?

— Приблизно, сей.

Отже, тридцять днів, плюс-мінус один день. Тридцять днів до Вовків. І марно було сподіватися, що Енді помилився. Ніхто не відав, як робот дізнавався, коли Вовки виходили з Краю грому, задовго до їхньої появи, але не помилявся він ніколи.

— Хай тобі грець за твої погані новини! — заволав Тіан, і дрижання власного голосу розлютило його. — Яка з тебе користь?

— Вибачте за те, що новини погані, — сказав Енді. Всередині у нього щось лунко клацнуло, очі спалахнули яскраво-синім світлом, і він зробив крок назад. — Хочете, я розповім вам ваш гороскоп? Зараз кінець Повної Землі, цей час сприятливий для завершення старих справ й знайомства з новими людьми…

— І твої брехливі пророцтва до сраки! — Нахилившись, Тіан підняв грудку землі й жбурнув нею в робота. Камінець, що ховався у грудці, брязнув об металевий бік Енді. Тія зойкнула й розплакалася. Енді відступив ще на крок назад, тягнучи за собою свою довжелезну тінь, що далеко слалася Злиденним полем. Але всміхатися не перестав.

— Як щодо пісні? У народу манні, що живе на півночі від села, я вивчив одну цікаву, вона називається «Нехай у часи тривог тобою керує Бог». — У надрах тулуба Енді пролунало вібруюче квиління дудки-камертона, а слідом за ним розлігся бренькіт піаніно. — Вона починається…

Піт стікав щоками, від поту свербіли та приклеювалися до внутрішнього боку стегон яйця. Сморід власного ідіотського страху. Дурноголова Тія з обличчям, звернутим до небес. І цей безмозкий вістовий зі своїми кепськими звістками, що зараз заспіває йому якийсь релігійний гімн манні.

— Замовкни, Енді. — Тіан говорив спокійно, проте крізь міцно стиснуті зуби.

— Сей, — погодився робот і, на щастя, замовк.

Тіан підійшов до сестри, що волала на всі заставки, обійняв її, відчувши міцний (проте не такий уже й неприємний) запах поту. Страхом від неї не тхнуло, лише працею і покірністю. Він зітхнув і погладив її по руці, що відчутно тремтіла.

— Ну годі ревти, велике зарюмсане стерво, — мовив він. Попри грубість слів, тон був доволі лагідним, а реагувала Тія саме на тон. Потроху вона почала вгамовуватись. Стегном вона, на цілий фут вища за нього, впиралася Тіанові в місце під грудною кліткою, і будь-який незнайомець, що нагодився б тієї миті неподалік, міг би почудуватися з цієї парочки, такої схожої зовні й страшенно не подібної за зростом. Втім, зовнішня подібність якраз не дивувала: Тіан і Тія були двійнятами.

Щоб заспокоїти сестру, він вдався до двох засобів: пестощів і лайки (відколи вона повернулася зі сходу рунтом, ці способи вираження почуттів стали для Тіана Джефордса практично невіддільними), — і нарешті її ридання стихли. А коли в небі, кружляючи й скрикуючи дурним голосом, пролетіла вівсянка, Тій розсміялася й показала на неї пальцем.

Тіан відчув, що в нього всередині здіймається хвиля якогось відчуття, настільки не властивого його натурі, що він його навіть не впізнав.

— Це неправильно, — пробурмотів він. — Ні, неправильно. Клянуся Людиною-Ісусом і всіма богами. — Він подивився на схід, туди, де потопали у пітьмі пагорби. Та темінь небес скидалася на хмари, проте Тіан знав, що це не так. Там лежав Край грому.

— Те, що вони з нами роблять, неправильно.

— Ви впевнені, що не хочете почути свій гороскоп, сей? Я бачу яскраві монети й прекрасну чорну даму.

— Чорним дамам доведеться обійтися без мене, — сказав Тіан і заходився знімати ярмо з сестриних широких плечей. — я одружений, ти ж знаєш.

— У багатьох одружених чоловіків є дівчатка на стороні, — зауважив Енді. Майже самовдоволено, як здалося Тіанові.

— Тільки не в тих, хто кохає своїх дружин. — Тіан закинув на плечі хомут (виготовлений власноруч, адже упряжі для людських істот у хлівах для худоби не знайшлося) і повернув у бік домівки. — Та й взагалі, це забава не для фермерів. Покажи мені селянина, який може дозволити собі мати коханку, і я поцілую тебе в блискучу дупу. Гайда, Тіє. На сьогодні все.

— Додому? — спитала вона.

— Так.

— Обід? — Вона з надією поглянула на нього каламутними очима. — Бульба? — Пауза. — Підливка?

— Авжеж, — сказав Тіан. — Чорт забирай, чом би й ні?

Радісно заверещавши, Тія щодуху рвонула в бік будинку.

Спостерігаючи за тим, як вона біжить, Тіан мимохіть відчував якийсь благоговійний трепет. Як казав їхній батько незадовго до смерті: «Дурна вона чи розумна, але так жваво бігати не кожна туша зможе».

Тіан повільно побрів слідом за нею, низько опустивши голову й видивляючись ями, котрі його сестра оминала, навіть не дивлячись під ноги, неначе якась глибинна інтуїція намалювала їй карту розташування ям. Дивне відчуття у нього всередині дедалі дужчало. Тіан знав, що таке гнів, — будь-який фермер, у якого від молочної хвороби здихали корови чи літній град побивав сходи кукурудзи, був з ним обізнаний, — але нове відчуття здавалося глибшим. То була лють. Опустивши голову й стиснувши кулаки, він повільно брів додому. І не знав, що Енді йде за ним назирці, аж поки робот не сказав:

— Є ще одна новина, сей. На північному заході від села Шляхом Променя простують незнайомці з Зовнішнього світу…

— До сраки Промінь, незнайомців і тебе разом з ними, — загарчав на нього Тіан. — Дай мені спокій, Енді.

Якусь мить Енді постояв на місці, серед валунів, бур'яну й бугрів на Злиденному полі, безплідному клапті землі, що належав Джефордсам. Усередині у нього клацнуло реле. Очі спалахнули. І він вирішив піти погомоніти зі Старим. Хто-хто, а Старий ніколи не посилав його в сраку. Старий завжди хотів послухати гороскоп.

А ще він завжди цікавився незнайомцями.

Енді пішов у село, до церкви Світлої Діви Марії.

ДВА

Залія Джефордс не бачила, як її чоловік і зовиця повернулися зі Злиденного поля, не чула, як Тія кілька разів, форкаючи, як кобила, занурила голову в діжку з дощовою водою, що стояла біля хліву. Залія була на південному боці будинку: розвішувала білизну й наглядала за дітьми. Не знала, що Тіан повернувся, поки не побачила, що він дивиться на неї з вікна кухні. Вона здивувалася, бо не чекала, що він прийде так рано. Проте ще більший подив викликав у неї його вигляд — пополотніле обличчя, дві яскраво-червоні плями на вилицях і третя — посеред лоба, неначе тавро.

Кинувши кілька прищепок, які тримала в руках, у кошик із білизною, вона квапливо рушила до будинку.

— Ма-мо, ти куди? — спитав Геддон, і Гедда луною повторила: — Ма-мо, ти куди?

— Не будьте такі цікаві, — відповіла Залія. — Подивіться за маленькими.

— Чому-у-у-у? — завила Гедда. Науку скиглити вона опанувала досконало. Якщо так триватиме і далі, то одного дня мати її відлупцює.

— Бо ви найстарші.

— Але…

— Стули пельку, Геддо Джефордс.

— Ми наглянемо, ма, — запевнив Геддон. Її Геддон завжди був поступливим. Можливо, в голові в нього було менше мізків, ніж у його сестри, але мізки — це ще не все. Далеко не все. — Хочеш, ми білизну довішаємо?

— Гед-дон-н-н-не… — Його сестра. Знову те огидне скавуління. Але Залії було ніколи її сварити. Одним швидким поглядом вона скинула на решту дітей: п'ятирічних Лаймана і Лію, дворічного Аарона. Аарон радісно бабрався у грязюці, стукаючи камінчиками. Він був рідкісною дитиною, одиначком, і всі жінки в селі їй заздрили. Бо Аарон завжди буде в безпеці. А от решта, Геддон і Гедда… Лайман і Лія…

І раптом вона зрозуміла, чому чоловік вернувся додому посеред білого дня. Поки йшла, молилася богам, щоб її здогад себе не виправдав, але, коли зайшла до кухні й побачила, яким поглядом він дивиться у вікно на дітлахів, підозри переросли у впевненість.

— Скажи мені, що це не Вовки, — хрипким голосом зажадала вона. — Скажи.

— Це Вовки, — відповів Тіан. — Енді сказав, що вони будуть тут за тридцять днів — один місяць. А щодо такого Енді ніколи…

Але продовжити він не зміг: Залія охопила голову руками й пронизливо закричала. Так гучно, що Гедда на задньому подвір'ї підхопилася й зібралася було бігти до будинку, але Геддон її зупинив.

— Вони ж не забиратимуть таких маленьких, як Лайман і Лія, правда ж? Можливо, Гедду чи Геддона, але ж не моїх крихіток? Їм же ще півроку до шестиріччя!

— Вовки й трирічних беруть, ти ж знаєш, — то стискаючи, то розтискаючи кулаки, сказав Тіан. Те почуття все наростало, було сильнішим за звичайний гнів.

Вона подивилася на нього заплаканими очима.

— Можливо, настав час сказати «ні», — не впізнаючи власного голосу, рішуче мовив Тіан.

— Як? — прошепотіла вона. — Як, в ім'я богів, ми зможемо це зробити?

— Не знаю. Але підійди до мене, жінко, прошу тебе.

Кинувши через плече останній погляд на п'ятьох дітей на задньому подвір'ї, неначе хотіла пересвідчитися, що всі вони ще там, що Вовки їх не забрали, вона пішла через вітальню до нього. Дід куняв у своєму кріслі біля згаслого вогнища, пускаючи слину з беззубого зморшкуватого рота.

З вікна вітальні було видно хлів. Тіан попросив дружину наблизитися й показав пальцем.

— Бачиш? Бачиш їх, жінко?

Авжеж, вона бачила. Тіанова сестра, шість із половиною футів заввишки, стояла зі спущеним верхом комбінезону. Її великі груди виблискували краплями води з дощової діжки. У дверях хліву стояв Залман, брат самої Залії. Його зріст сягав семи футів, як у Лорда Перта. Він був високий, як Енді, й мав так само бездумне обличчя, що й дівчина. Кремезний молодий чоловік, що споглядав кремезну молоду жінку, яка виставила напоказ груди. Від такого видовища у нього мали б випнутися спереду штани, але з Залманом цього не сталося. І не станеться ніколи. Він був рунтом.

Вона повернулася до Тіана. Чоловік і жінка, що лише волею сліпого випадку не стали рунтами, перезирнулися. Будь-хто з них міг би зараз перебувати на місці Зала й Тії, а ті б стояли і дивилися на Тіана і Залію, що стали великі тілом і пусті головою.

— Я бачу, — сказала вона чоловікові. — Ти ж не думаєш, що я сліпа?

— А хіба тобі часом не хочеться бути сліпою? Щоб не бачити їх такими.

Залія не відповіла.

— Це неправильно, жінко. Неправильно. Завжди було неправильно.

— Але споконвіку…

— До сраки теє споконвіку! — закричав Тіан. — Це ж діти! Наші діти!

— Ти хочеш, щоб Вовки дощенту спалили Калью? Щоб перерізали нам горлянки й повипікали очі? Таке вже траплялося раніше. Ти ж сам знаєш.

Так, він це знав. Але хто міг усьому зарадити, як не чоловіки Кальї Брин Стерджис? У цих краях не було представників влади, навіть шерифа не було, ні верховного, ні нижчого. Вони могли покладатися лише на себе самих. Навіть у ті далекі часи, коли у Внутрішніх бароніях панували світло і лад, їм тут рідко перепадало щось від того чудового життя. У цьому пограниччі життя завше було дивним. А тоді почали набігати Вовки й воно стало ще дивнішим, набагато дивнішим. Чи давно все це почалося? Скільки поколінь тому? Тіан не знав, хоча вважав, що «споконвіку» — це занадто. Вовки почали нападати на села пограниччя за часів дідової молодості — дідового близнюка схопили, коли вони вдвох сиділи в піску й гралися в камінці.

— То зобрали, бо він попався під руку, — часто розповідав їм дід. — Коби я вишов того дня з хати першим, став ближче до дороги, то були б зобрали б мене, Господи милосердний! — І він цілував свій дерев'яний хрест, який дав йому Старий, підносив його до неба і хихотів.

Утім, дідо діда розповідав йому, що за часів його юності — тобто п'ять чи навіть шість поколінь тому, якщо Тіан не помилився в підрахунках, — жодних Вовків, які прилітали б з Краю грому на сірих конях, не було. Якось Тіан спитав у дідуся: «А діти тоді теж народжувалися по двоє, близнюками? Старі тобі нічого про це не розповідали?» Дід довго думав, а потім похитав головою. Ні, він не пригадував, щоб старожили таке казали.

Залія дивилася на нього стривожено.

— Мабуть, ти не в гуморі, бо весь ранок воював з тією кам'яною землею, от і думаєш казна про що.

— Я не можу думати про інше, бо вони їдуть, щоб забрати дітей, — відповів Тіан.

— Ти ж не втнеш якоїсь дурниці, правда? Ще й сам-один?

— Ні, — відповів він.

Без вагання. «Він уже щось замислив», — подумала Залія, і в душі в неї зажеврів промінець надії. Авжеж, проти Вовків Тіан був безсилий, як і будь-хто з їхнього села, але простачком він теж не був. У фермерському поселенні, де більшість чоловіків не бачили далі власного носа й уміли хіба що орати й сіяти (а ще засівати жіноче лоно в суботу вночі), Тіан був кимось на кшталт унікума. Він міг написати своє ім'я й слова «Я КОХАЮ ТЕБЕ, ЗАЛЛІ» (і так її завоював, хоч вона й не змогла прочитати їх на землі), також він умів додавати цифри і перелічувати їх від великої до малої (а це, за його словами, було ще важче). Можливо, він…

Якась частина її «я» не хотіла чути завершення думки. Але від згадки про Гедду й Геддона, Лію і Лаймана материнське серце стислося, і їй захотілося сподіватися.

— Що ти надумав?

— Я скличу всезагальні збори. Надішлю перо.

— І люди прийдуть?

— Ця новина змусить прийти кожного чоловіка у Кальї. Ми все обговоримо. Можливо, цього разу вони схочуть боротися, а не віддавати дітей без бою.

— Ти дурний, як пень, — пролунав позаду них надтріснутий старечий голос.

Тіан і Залія одночасно повернули голови й побачили старого. Слова прозвучали різкувато, проте старий дивився на них — власне, на нього — доброзичливо.

— Чому ти таке кажеш, діду? — спитав він.

— Від того, шо ти задумав, нарід розгулявся б і попалив усе кругом, якби всі були повпивалися. А тверезі… — Дід похитав головою. — Таких тобі не розворушити.

— Гадаю, цього разу ти помиляєшся, діду, — відказав Тіан, і Залія відчула, що її серце стискає крижана рука страху. Але під нею, десь глибоко, жевріла таки надія.

ТРИ

Якби Тіан попередив їх бодай за день до зборів, нарікань було б менше. Але він цього не зробив, не дав їм навіть однієї-єдиної ночі на роздуми. І коли Геддон і Гедда віднесли перо, чоловіки містечка таки прийшли. Він знав, що вони прийдуть.

Зала зібрань Кальї розташовувалася в кінці головної вулиці селища, за крамницею Тука, навскоси від Павільйону для розваг, що зараз стояв запорошений і темний, бо ж літо скінчилося. Невдовзі місцеві жінки почнуть прикрашати його до свята, проте в Кальї не надто весело відзначали Ніч Жнив. Звісно, діти завжди радо спостерігали, як кидають у вогнище опудал, а ті з хлопців, хто був відважніший, з наближенням свята крадькома зривали з жіночих вуст поцілунки. Та й по всьому. Вся ця мішура зі святкуванням могла бути цікавою в Серединному і Внутрішньому світах, але цей світ не належав до їх числа. Тут, на окраїні, люди мали значно серйозніші справи, про які слід було турбуватися замість Ярмарку Жнив.

Такі справи, як, наприклад, Вовки.

Деякі чоловіки (з заможних ферм на заході й трьох ранчо на півдні) прискакали на конях. Айзенгарт з «Рокінг Б» навіть узяв із собою рушницю й хрест-навхрест оперезався патронташем. (Тіан Джефордс мав великі сумніви щодо того, чи придатні набої для стріляння, а навіть якщо придатні, то чи вистрелить старезна рушниця.) Делегація манні приїхала в тісному возі, запряженому парою меринів-мутантів: у одного було три ока, а в другого — величезний горб рожевої плоті на спині. Здебільшого чоловіки Кальї приїздили на віслюках, вбрані у білі штани й довгі строкаті сорочки. Мозолястими пальцями вони відкидали на спини свої сомбреро на шворках і заходили до Зали зібрань, стривожено зиркаючи один на одного. Лави у Залі були соснові. Самі чоловіки, без жінок і рунтів, заледве зайняли тридцять із дев'яноста лав. Подекуди лунав гомін розмов, але ніхто не сміявся.

Тіан стояв надворі біля входу, тримаючи перо в руках, і дивився, як сонце осідає за обрій і крізь його золото проступає колір зараженої крові. Коли край сонця торкнувся землі, Тіан ще раз глянув на головну вулицю. Порожня, тільки троє чи четверо рунтів сиділи на східцях крамниці Тука. Ці бурмила ні до чого не були здатні, крім як тягати валуни з землі. Інших чоловіків він не побачив, ніхто не під'їжджав до Зали на віслюках. Тіан глибоко вдихнув, випустив повітря, потім ще раз втягнув і зиркнув на небо, що вже почало темніти.

— Людино-Ісусе, я в тебе не вірю, — сказав він. — Але якщо ти існуєш, допоможи мені. Кажу Богові спасибі.

По тому він зайшов усередину й зачинив за собою двері Зали зібрань, трохи гучніше, ніж слід. Всі розмови припинилися. Сто сорок чоловіків, більшість — фермери, дивилися, як він виходив уперед. Широкі холоші його білих штанів шурхотіли, черевики клацали об підлогу з твердого дерева. Він думав, що, коли настане ця мить, він злякається, можливо, навіть втратить дар мови. Він був фермером, а не артистом чи політиком. А потім подумав про своїх дітей і, знову підвівши погляд, зрозумів, що не боїться дивитися у вічі цим чоловікам. Перо в його руках не затремтіло. Коли він заговорив, слова полилися легко й невимушено. Нехай вони навіть не зроблять того, на що він сподівався (можливо, дідо мав рацію), але скидалося на те, що послухають його охоче.

— Вам усім відомо, хто я такий, — мовив він, стискаючи в руках стовбур древнього червонястого пера. — Я Тіан Джефордс, син Люка, чоловік Залії Тунік. У нас з нею п'ятеро дітей, дві пари близнюків і одинак.

Зала тихо загомоніла: люди, певно, обмінювалися словами про те, як пощастило Тіану і Залії з Аароном. Тіан дочекався, поки гамір вщухне.

— Все своє життя я прожив у Кальї. Я ділив з вами кхеф, і ви ділили свій зі мною. А тепер послухайте, що я скажу, будь ласка.

— Просимо, сей, — забурмотіли вони. Ця відповідь була загальноприйнятою, не більше, проте Тіана вона підбадьорила.

— До нас їдуть Вовки, — сказав він. — Цю новину я почув від Енді. За тридцять днів від повні до повні вони будуть тут.

Знову тихий гомін. Тіан почув нотки переляку й обурення, але не подиву. Що-що, а поширювати новини Енді вмів бездоганно.

— Навіть ті з нас, хто вміє трохи читати і писати, не мають паперу, на якому можна було б писати, — вів далі Тіан, — тож я не можу сказати вам напевно, коли вони з'являлися тут востаннє. Записів немає, лише усні перекази. Я знаю, що тоді я був ще зовсім малий, тож давніше, ніж двадцять років тому…

— Двадцять чотири, — промовив чийсь голос із глибини залу.

— Ні, двадцять три, — заперечив голос ближче до передньої частини. Підвівся Ройбен Кавера, пухкий чоловічок з круглим, завжди радісним і доброзичливим обличчям. Втім, зараз від радісного виразу не лишилося й сліду, обличчя виражало лише тривогу. — Вони забрали Рут, мою сестру, чуйте.

Із зали долинуло бурмотіння — так чоловіки, що скупчилися на лавах, висловлювали свою згоду. Вони могли б розсістися, але натомість вирішили сидіти пліч-о-пліч. Часом у незручності є своя зручність, подумав Тіан.

— Коли вони з'явились, ми гралися під великою сосною на передньому подвір'ї, — розповів Ройбен. — Відтоді я щороку робив на тому дереві насічку. Навіть після того, як сестру повернули, я не припинив їх робити. Там двадцять три мітки, отже, двадцять три роки. — Сказавши це, він сів.

— Двадцять три чи двадцять чотири — не має значення, — відповів Тіан. — Ті, хто за останньої появи тут Вовків, був дітьми, відтоді виросли і самі народили дітей. Ми зібрали непоганий урожай для тих вилупків. Урожай дітей. — Він зробив паузу, даючи чоловікам змогу самотужки дійти до наступної думки, перш ніж сам вимовить її вголос. — Звісно, якщо ми їм дозволимо. Якщо дозволимо Вовкам забрати наших дітей до Краю грому і потім повернути нам рунтів, пусті оболонки.

— А що ще, в біса, ми можемо вдіяти? — прокричав чоловік, що сидів на одній з середніх лав. — Вони ж не люди! — Ці слова викликали всезагальний (і жалюгідний) гомін згоди.

Поправляючи темно-синю мантію на кістлявих плечах, підвівся один з манні. Обвів усіх присутніх злющим поглядом. Божевільними його очі не були, проте Тіану здалося, що в них немає навіть проблиску здорового глузду.

— Послухайте, що скажу я, — почав манні.

— Просимо, сей. — 3 повагою, але стримано. Побачити манні в селі було великою рідкістю, а тут їх зібралося цілих восьмеро. Тіана тішило те, що вони прийшли. Коли вже щось могло означати, що справа смертельно серйозна, то це присутність манні.

Двері Зали зібрань прочинилися, і всередину прослизнув ще один чоловік, у довгому чорному пальті. Чоловік зі шрамом на лобі. Жоден з присутніх його не помітив, включаючи Тіана. Увага всіх була прикута до манні.

— Послухайте, що каже Книга манні: «Коли Янгол смерті пролетів над Ейжипом, він убив первістка в кожному домі, де одвірок небув обмазаний кров'ю жертовного ягняти». Так мовить Книга.

— Слава Книзі! — виголосила решта присутніх манні.

— Можливо, нам слід вчинити так само, — вів далі речник манні. Його голос був спокійний, проте на лобі шалено пульсувала жилка. — Можливо, наступні тридцять днів треба всіляко розважати малих, влаштувати їм свято, а тоді зробити так, щоб вони поснули, і випустити їхню кров у сиру землю. Якщо Вовки схочуть, нехай забирають з собою на схід трупи.

— Ти несповна розуму, — зневажливо пирхнув Беніто Кеш, мало не сміючись. — Ти і все твоє кодло. Ми не вбиватимемо своїх дітей!

— А хіба тим, хто повертаються, не краще бути мертвими? — відрізав манні. — Великі, ні до чого не здатні руїни! Порожні оболонки!

— Усе це так, але як же їхні братики й сестрички? — спитав Воун Айзенгарт. — Адже Вовки забирають лише одне з близнюків, і вам це добре відомо.

Підвівся другий манні, з шовковистою білою бородою, що спадала йому на груди. Перший сів. Старий бородань (його звали Хенчик) обвів усіх присутніх чоловіків поглядом і зиркнув на Тіана.

— Юначе, ти тримаєш перо. Можна, я скажу?

Тіан кивнув, щоб той продовжував. Для початку непогано. Нехай оглянуть коробку, в якій опинилися, обдивляться всі її закутні. Він був упевнений: вони побачать, що врешті-решт є лише два виходи — дозволити Вовкам забрати по дитині з кожної пари близнят, які ще не дозріли статево (як це й відбувалося завжди), або чинити їм опір. Проте, щоб це збагнути, чоловіки мали зрозуміти, що решта можливих виходів — глухі кути.

Старигань заговорив терпляче. Навіть сумно.

— Так, на перший погляд це жахливо. Але, сеї, подумайте про таке: якщо Вовки прийдуть і побачать, що в нас більше нема дітей, то вони можуть дати нам спокій назавше.

— Еге ж, можуть, — промимрив один з дрібних землевласників, якого звали Хорхе Естрада. — А можуть і не дати. Манні-сей, невже ви ладні вбити всіх дітей у місті через те, що може бути?

Натовпом пробіг схвальний гомін. З лави підвівся ще один дрібний фермер, Ґерет Стронг. Його мопсяче обличчя виражало лють, великими пальцями він тримався за пояс.

— Краще вже тоді нас усіх повбивати, — сказав він. — І дітей, і дорослих.

Зачувши цю відповідь, манні не обурився. Решта темно-синіх мантій довкола нього теж зберігала спокій.

— Це лише один з можливих виходів, — мовив старий. — Ми пропонуємо його лише на випадок, якщо інші захочуть його обговорювати. — І він сів.

— Я точно не схочу, — сказав Ґерет Стронг. — Це те саме, що відрізати собі голову, аби не голитися. Почуйте, що я кажу.

Пролунав сміх і кілька вигуків «Чуємо тебе добре». Ґерет знову сів, з трохи напруженим виразом обличчя, і нахилився до Воуна Айзенгарта, щось говорячи. До їхньої розмови дослухався ще один власник ранчо, Дієґо Адамс, з уважними й зосередженими чорними очима.

Тепер підвівся наступний дрібний фермер — Бакі Хав'єр. Він мав блискучі блакитні очиці й маленьку голову з підборіддям, неначе скошеним від трикутника еспаньйолки.

— А може, нам на якийсь час піти звідси? Забрати дітей і піти на захід. Аж до західного рукава Великої ріки.

Ця смілива пропозиція викликала хвилину мовчанки — всі думали. Дійти до західного відгалуження Вайє означало майже перетнути відстань, що відділяла їх від Серединного світу… де, як повідомив їм Енді, нещодавно з'явився, а потім знову зник палац із зеленого скла. Мовчанка затяглася, і щойно Тіан зібрався відповісти, як підвівся власник сільської крамниці Ебен Тук. Тіанові стало легше на душі, бо він сподівався мовчати якомога довше. Коли всі висловляться, він розповість їм про те, що залишилося необговореним.

— Ти здурів? — спитав Ебен. — Вовки прийдуть, побачать, що нас нема, і спалять усе к бісовій матері: ферми й ранчо, врожай і комори — усе! Куди ми тоді повернемося?

— А якщо Вовки кинуться слідом за нами? — додав Хорхе Естрада. — Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас і все одно відберуть дітей!

Тепер усі чоловіки вже гучніше висловили свою згоду — стукотом грубих черевиків об соснову підлогу і викриками «Мудро каже!».

— Крім того, — підводячись і притискаючи до грудей своє неосяжне брудне сомбреро, сказав Ніл Фарадей, — вони ніколи не забирають усіх дітей. — Його переляканий голос закликав до здорового глузду. Саме цього Тіан і боявся понад усе. Цього боягузливого фальшивого заклику бути розумними і поміркованими.

Один з манні, молодший і без бороди, презирливо реготнув.

— А один із кожних двох у безпеці! Отже, нічого страшного? Благослови тебе Господь! — Але не встиг він сказати ще щось, як Хенчик своєю вузлуватою рукою стис йому руку вище ліктя. Молодий замовк, але й не схилив голови на знак покори. Його очі горіли, губи стислися у вузеньку білу смужку.

— Я не кажу: нічого страшного, — відповів Ніл. Він почав крутити сомбреро в руках, від чого Тіанові трохи замлоїло. — Але треба бути реалістами, правда ж? Еге. І вони таки не всіх забирають. Приміром, моя донька Джорджина, вона здібна і розумна…

— Ага, а твій син Джордж — великий пустоголовий бовдур, — втрутився Бен Слайтмен. Він був бригадиром робітників у Айзенгарта і не надто поблажливо ставився до йолопів. Знявши окуляри, він витер їх хусткою і знову вмостив на носі. — Я бачив його на східцях перед крамницею Тука, коли їхав сюди. Дуже добре роздивився. Його й кількох таких самих дуроломів.

— Але ж…

— Я знаю, — сказав Слайтмен. — Це тяжке рішення. Деяким пустоголовим справді краще було б померти. — Він помовчав. — Або краще, хай би їх усіх забирали, а не половину.

Під акомпанемент схвальних криків «Мудро каже!» і «Дякуємо!» Бен Слайтмен сів.

— Нам залишають стільки дітей, скільки треба для того, щоб жити, адже так? — сказав дрібний фермер, чиї угіддя розташовувалися на захід від Тіанових, на самому краю Кальї. Луїс Гейкокс (а саме так його звали) говорив повільно, різким голосом. Губи вусаня скривилися в невеселій посмішці. — Ми не вбиватимемо наших дітей, — сказав він, звертаючись до манні. — Нехай за вами, джентльмени, ласка Божа, але я не вірю, що навіть ви на таке спроможні: вбити дітей, коли до цього дійде. А якщо й спроможні, то не всі з вас. Також ми не можемо спакуватися й піти на захід (чи в будь-який інший бік світу), бо змушені залишити тут наші ферми. Вовки неодмінно спалять усі наші садиби і все одно поїдуть за нами, щоб відібрати дітей, їм потрібні діти, бозна-чому, але потрібні.

— Як не крути, все впирається в одне: майже всі ми фермери. Ми сильні, коли наші руки працюють на землі, й слабкі в усьому іншому. У мене в самого двоє діточок, по чотири рочки їм, і я їх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий віддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму. — Серед чоловіків розлігся гомін згоди. — А що нам ще лишається робити? Я кажу так: розізлити Вовків було б найбільшою нашою помилкою в житті. Звісно, якщо ми не можемо їм опиратися. Якби це було можливо, я б сам став на герць. Але я гадаю, що це неможливо.

З кожним словом, що його промовляв Гейкокс, Тіанове серце стискалося. Цей чоловік руйнував його задуми! О боги й Людино-Ісусе!

Підвівся Вейн Оверголсер — найуспішніший фермер Кальї Брин Стерджис, доказом чого слугувало чимале випнуте черево.

— Послухайте, що я вам скажу.

— Слухаємо, сей, — забурмотіли чоловіки.

— Я скажу вам, що ми маємо робити, — мовив він, обводячи всіх поглядом. — Те, що ми робили завжди, от що. Хтось із вас хоче поговорити про опір Вовкам? Ви що, подуріли, люди добрі? Чим ви збираєтеся воювати? Списами й каменюками, кількома луками й палицями? А може, чотирма древніми іржавими пукалками, як оця? — Він рвучко показав великим пальцем на Айзенгартову рушницю.

— Не кепкуй з моєї рушниці, синку, — попередив Айзенгарт, але його усмішка була сумною.

— Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав Оверголсер, роззираючись. — Не всіх, лише декількох. А потім дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть на довше. Так було і раніше, тож я кажу, хай так буде і надалі.

Слухачі несхвально загомоніли, але Оверголсер терпляче чекав.

— Двадцять три чи двадцять чотири роки — не має значення, — сказав він, коли гамір вщух. — Все одно це досить багато часу. Мирного часу. Схоже, ви, люди, дещо призабули, то я нагадаю. По-перше, діти — як врожай. Скільки б їх не було, Господь завжди посилає новий. Я знаю, це звучить жорстоко. Але саме так ми жили та житимемо й далі.

Чекати наступної колективної відповіді Тіан не став. Якщо дозволити цьому зайти надто далеко, в нього не буде шансів переконати їх, що боротьба конче необхідна. Тож він підніс опопанаксове перо догори і проговорив:

— Послухайте, що я скажу! Благаю, слухайте!

— Просимо, сей, — відповіли вони. Оверголсер недовірливо зиркнув на Тіана.

«І правильно, що так дивишся, — подумав фермер. — Бо я вже по горло ситий боягузливим здоровим глуздом, так, ситий».

— Вейн Оверголсер розумна і успішна людина, — мовив Тіан, — і мені прикро, що доводиться йому заперечувати. До того ж йому стільки років, що він міг би бути моїм батьком.

— Але він не твій батько! — вигукнув єдиний робітник Ґерета Стронга, Росітер, і всі розсміялися. Оверголсер і собі посміхнувся з цього дотепу.

— Синку, якщо ти й справді не хочеш мені заперечувати, то не роби цього, — сказав Оверголсер. Тепер він усміхався самими губами.

— Але я мушу, — відказав йому Тіан і заходився міряти кроками простір перед лавами, повільно, туди й назад. Іржаво-червоний пух пера опопанакса в його руках коливався. Тіан трохи підвищив голос, щоб вони зрозуміли, що тепер він звертається не лише до великого фермера.

— Мушу саме тому, що сей Оверголсер достатньо старий, щоби бути моїм батьком. Його діти виросли, ви ж знаєте, і, наскільки мені відомо, їх було лише двоє, дівчинка й хлопчик. — Зробивши коротку паузу, він видав убивчий аргумент. — Одне на два роки молодше від іншого. — Інакше кажучи, обоє одиначки. — Обоє в безпеці від Вовків, хоча цього Тіан не сказав уголос. Та й не потрібно було. Натовп загув.

Оверголсер густо й небезпечно почервонів.

— Та як ти взагалі смієш таку гидоту казати! Мої діти тут ні до чого, двійнята вони чи ні! Дай мені перо, Джефордсе, я ще не договорив.

Але знову застукотіли об дошки черевики: спершу повільно, потім набираючи швидкість, аж поки стукіт не став нагадувати град. Оверголсер сердито роззирнувся на всі боки. Тепер його обличчя було таким червоним, що його колір наближався до пурпурового.

— Я ще не все сказав! — закричав він. — Ви слухатимете мене чи ні?

У відповідь він почув крики «Ні, ні!» і «Перо у Джефордса!». Тіан подумав, що сей Оверголсер лише зараз почне розуміти, як не люблять у селі найбагатших і найуспішніших. Нехай ті сіромашники, яким менше пощастило чи які мали менше кебети (зазвичай одне прирівнювалося до другого), і знімали капелюхи, коли багатії проїжджали повз них у возах чи диліжансах, нехай вони надсилали зарізану свиню чи корову на знак подяки за те, що багаті позичали їм робітників допомогти зі спорудженням хати чи комори, нехай заможних вихваляли на зборах Кінця року за те, що вони допомогли купити піаніно для музичного салону в Павільйоні. Проте зараз чоловіки Кальї з якоюсь зловтішною люттю стукали ногами, щоб притлумити рик Оверголсера.

Не звиклий до такої відсічі, ошелешений Оверголсер спробував ще раз.

— Дай мені перо, прошу тебе!

— Ні, — сказав Тіан. — Пізніше, якщо схочете, але не зараз.

У натовпі й справді схвально загукали, здебільшого найдрібніші з дрібних фермерів і дехто з їхніх робітників. Манні мовчали. Вони так тісно скупчилися, що нагадували темно-синю чорнильну пляму посеред зали. Схоже було, що цей несподіваний поворот подій дуже їх спантеличив. Тим часом Воун Айзенгарт і Дієго Адамс оточили Оверголсера з боків і тихо з ним заговорили.

«Це твій шанс, — подумав Тіан. — Не втрать його».

Він підняв перо, і всі замовкли.

— У всіх буде змога висловитися. Що ж до мене, то я скажу так: ми не можемо й далі схиляти голови та стояти сумирно, коли Вовки прийдуть забирати наших дітей. Вони…

— Вони завжди їх повертають, — несміливо подав голос робітник Фарен Посела.

— Вони повертають пусті оболонки! — закричав Тіан, і його підтримали вигуками «Мудро каже!», проте без достатнього запалу. Ентузіазм натовпу був геть недостатній. Поки що.

Він знову стишив голос, не бажаючи напосідатися на них із полум'яними промовами. Оверголсер спробував і зайшов у глухий кут, попри всі його тисячі акрів.

— Вони повертають лише оболонки. А що ж ми? Що робиться з нами? Хтось із вас може сказати: нічого, бо Вовки завжди були невід'ємною частиною нашого життя у Кальї Брин Стерджис, як циклон чи землетрус. Але це неправда. Вовки набігають щонайбільше шість поколінь. А Кальї більше тисячі років.

Старий манні з кістлявими плечима й сердитим поглядом трохи підвівся над лавою.

— Він правду каже, браття. Тут були фермери, а серед них і народ манні, ще до того, як пітьма накрила Край грому, не кажучи вже про набіги Вовків.

Люди дивилися на нього зачудовано. Здавалося, їхній благоговійний подив втішив старого, він кивнув і знову опустився на лаву.

— Отже, порівняно з велетенським шматом часу Вовки з'явилися недавно, — сказав Тіан. — Вони набігали десь разів із шість за сто двадцять чи сто сорок років. Хтозна. Бо, знаєте, час став якимось м'яким.

Тихий гомін. Дехто закивав.

— Тобто раз на одне покоління, — вів далі Тіан. Він розумів, що ворожий йому люд громадиться довкола Оверголсера, Айзенгарта і Адамса. Можливо, Бен Слайтмен також був на їхньому боці. Мабуть, таки був. Цих людей йому б не вдалося зворушити, навіть якби доля обдарувала його янгольським красномовством. Ну, то обійдеться і без них. Якщо зможе їх переконати. — Вони приходять раз у покоління, і скількох дітей забирають з собою? Три дюжини? Чотири?.. Може, в сея Оверголсера немає маленьких діток, зате вони є у мене. І не одна пара двійнят, а дві. Геддон і Гедда, Лайман і Лія. Я люблю їх усіх чотирьох, але за місяць двох із них заберуть. А коли ці двоє повернуться, то будуть уже рунтами. Та іскра в їхніх душах, що робить з людської істоти людину, навіки згасне.

«Мудро каже, мудро», — як зітхання, прошелестіло залою.

— Скільки з вас мають дітей, у яких волосся росте тільки на голові? — вимогливим тоном зажадав Тіан. — Піднесіть руки!

Шестеро чоловіків підняли руки. Потім восьмеро. Дюжина. Щоразу, коли Тіан вважав, що це вже все, догори неохоче підіймалася чергова рука. Наприкінці він нарахував двадцять дві руки, але ж у Залі були не всі мешканці села, хто мав дітей. Тіан побачив, що така кількість людей спантеличила Оверголсера. Дієґо Адамс теж підніс руку, і Тіан із втіхою відзначив, і по той трохи відсунувся од Оверголсера, Айзенгарта і Слайтмена. Троє з манні підняли руки. Хорхе Естрада. Луїс Гейкокс. Багатьох він знав особисто. Напевно, кожного, крім хіба що кількох зайд-робітників, що працювали на дрібних фермах за крихітну платню й гарячі обіди.

— Щоразу, коли вони забирають наших дітей, вони крадуть у нас частку наших душ і сердець, — сказав Тіан.

— Та годі тобі, хлопче, — пирхнув Айзенгарт. — Що занадто, то незд…

— Заткнися, фермере, — сказав голос. Він належав чоловікові, який пізно прийшов на збори, чоловікові зі шрамом на лобі. Тон цього голосу був шокуючий — лють і презирство злилися в ньому в одне. — Перо у нього. Нехай договорює до кінця.

Айзенгарт рвучко озирнувся, щоб подивитися, хто посмів так з ним розмовляти. А побачивши, прикусив язика. І Тіана це не здивувало.

— Дякую, отче, — спокійно мовив Тіан. — Я вже майже закінчив. Я весь час думаю цро дерева. Обірвіть листя з міцного дерева, і воно виживе. Викарбуйте на його корі безліч імен, і вони знову заростуть корою. Ви можете навіть вирізати шмат із серцевини дерева, і воно виживе. Але якщо шарпати ядро знову, і знову, і знову, настане час, коли навіть найміцніше дерево не витримає й всохне. Я бачив таке на своїй фермі, це неприємне видовище. Дерева всихають зсередини. Листя жовкне від стовбура до кінчиків гілок. Саме це Вовки роблять з нашим маленьким селом. Ось що вони роблять із Кальєю.

— Він мудро каже! — вигукнув Фреді Росаріо з сусідньої ферми. — Дуже мудро! — У самого Фреді були близнюки, хоча їх ще не відлучили від материнських грудей, тож, напевно, боятися йому було нічого.

— Ви стверджуєте, що, як ми оборонятимемося, — вів далі Тіан, — вони вб'ють нас і спалять Калью від східної межі до західної.

— Саме так, — підтвердив Оверголсер. — Я це стверджую. І не лише я. — Довкола нього чоловіки забурмотіли, висловлюючи згоду.

— Але щоразу, коли ми опускаємо голови й розводимо руками, поки Вовки забирають у нас те, що для нас дорожче за будь-який врожай, хату чи комору, вони виймають частку серцевини з дерева, яким є це село! — Тіан говорив голосно, стоячи на місці й здіймаючи в одній руці високо над головою перо. — Якщо ми не вийдемо на бій, то так чи інакше помремо! Це кажу вам я, Тіан Джефордс, син Люка! Якщо не битимемося, то невдовзі самі станемо рунтами!

Гучні крики «Мудро каже!» Тупотіння шорбутсів. Подекуди навіть оплески.

Інший власник ранчо, Джордж Телфорд, щось прошепотів до Айзенгарта й Оверголсера. Послухавши, вони закивали. Телфорд підвівся. Він був срібноволосий, засмаглий, мав обвітрене обличчя і відзначався суворою вродою, яка так подобалася жінкам.

— Ти сказав своє слово, синку? — сказав він добрим тоном людини, яка звертається до малюка, щоб спитати, чи він уже награвся, бо вже час для тихої години.

— Атож, сказав, — відповів Тіан. Зненацька йому стало не по собі. Телфорд був не настільки впливовим землевласником, як Воун Айзенгарт, але язик у нього був підвішений чудово. Тіан відчув, що зрештою може програти.

— Тоді можна я візьму перо?

Спершу Тіан не хотів віддавати, але який у цьому сенс? Він зробив усе, що міг. Спробував. Мабуть, їм із Залією слід забрати дітей і самим податися на захід, у бік Серединного світу. До появи Вовків місяць, сказав Енді. За тридцять днів можна далеко втекти.

Він передав перо.

— Усі ми гідно оцінили пристрасну промову молодого сея Джефордса, і жоден з нас не має ні найменшого сумніву в його хоробрості й відвазі, — почав Джордж Телфорд. Говорячи, він притуляв перо до лівого боку, там, де було серце. Його погляд блукав обличчями слухачів, неначе шукаючи контакту з кожною парою очей — дружнього контакту. — Але ж нам слід подумати й про тих діточок, які лишаються, а не тільки про тих, яких заберуть, чи не так? Ми маємо захищати всіх дітей, ким би вони не були: двійнятами, трійнятами чи одинаками, як Аарон сея Джефордса.

Телфорд повернувся до Тіана.

— Що ти скажеш своїм дітям, коли Вовки застрелять їхню матір і підпалять діда однією зі своїх світляних палиць? Чим ти зможеш виправдати їхні крики? Чим притлумиш запах горілої шкіри і запаленого збіжжя? Тим, що ми рятуємо чиїсь душі? Чи серцевину якогось вигаданого дерева?

Він зробив паузу, даючи Тіанові змогу відповісти, але в того не було слів. Він уже майже переконав цих чоловіків… а от про Телфорда чомусь забув. Солодкоголосого сучого сина Телфорда, який уже давно вийшов з того віку, коли слід було боятися Вовків, що влітають у подвір'я на здоровенних сірих конях.

Телфорд кивнув із таким виглядом, наче Тіанова мовчанка тільки підтверджувала його найгірші здогади, і знову повернувся обличчям до лав.

— Вовки прийдуть зі своєю вогняною зброєю, — сказав він, — світляними палицями, ви про них знаєте… револьверами й тими металевими штуками, що літають. Не пригадую, як вони називаються…

— Дзижкулі, — гукнув хтось.

— Сничі, — докинув хтось інший.

— Стелси! — крикнув третій.

Телфорд кивав і злегка всміхався. Учитель перед старанними учнями, та й годі.

— Хай би як їх не називали, вони літають, знаходять свої мішені, а потім порскають у повітря лезами, гострими, мов бритва. За п'ять секунд вони можуть зняти з людини шкіру від маківки до п'ят, і від людини не лишиться нічого, крім мокрої плями, калюжі крові й волосся. Не сумнівайтеся в моїх словах, бо якось я бачив таке на власні очі.

— Слухаймо, слухаймо його! — закричали чоловіки на лавах, їхні очі стали величезними й круглими від жаху.

— Вовки й самі по собі страшні, — вів далі Телфорд, плавно переходячи від однієї страхітливої історії з тих, що розповідають увечері біля вогнища в таборі, до іншої. — Зовні вони трохи скидаються на людей, але це не люди, це набагато більші й страшніші істоти. А ті, кому вони прислуговують у далекому Краї грому, стократ жахливіші. Я чув, що то упирі. Люди з головами птахів і тварин. Повсталі з мертвих самураї. Воїни Шкарлатного Ока.

Селяни забурмотіли. Навіть Тіан від згадки про Око відчув холодний дотик щурячих лап, що швидко-швидко побігли вгору його хребтом.

— Вовків я бачив сам, про інших мені розповідали, — говорив Телфорд. — Я не схильний вірити в усе, але чимало з цього видається мені правдою. Та не беріть до голови Край грому й усе, що там діється. Зараз ідеться про Вовків. Вовки — це наш великий клопіт. А надто коли вони набігають, озброєні до зубів! — Він похитав головою, зажурено всміхаючись. — Що нам робити? Може, вибивати їх із сідел тих величезних коней сапками, сей Джефордс? Ви це пропонуєте?

Останні слова викликали в слухачів саркастичний сміх.

— У нас нема зброї, яка могла би дорівнятися до їхньої, — сказав Телфорд. Тепер його голос звучав сухо й по-діловому, як у людини, котра переходить до суті справи. — А навіть якби й була… Ми фермери, власники ранчо, скотарі, а не вояки. Ми…

— Годі з нас цієї боягузливої балаканини, Телфорде. Посоромився б.

Цю холодну заяву зустріли шокованими зойками. Захрускотіли суглоби й хребці в шиях — всі, як один, поповерталися глянути на зухвальця. Повільно, наче даючи їм саме те, що вони хотіли, підвівся сивий чоловік у довгому чорному пальті й круглому комірці. Той самий, що запізнився й сів на останню лаву. У світлі гасових ламп на його чолі особливо чітко вирізьблювався шрам у формі хреста. То був Старий.

Телфорд прийшов до тями доволі швидко, проте, коли він заговорив, Тіан побачив, що вигляд у нього досі шокований.

— Даруйте, отче Каллаген, але перо у мене…

— До біса твоє поганське перо і твою легкодухість, — сказав отець Каллаген. І рушив уперед центральним проходом, ступаючи з болісною зосередженістю хворого на артрит. Він був молодший за старійшину манні й аж ніяк не такий старий, як Тіанів дід (котрий стверджував, буцімто він найстаріша людина не лише в їхньому селі, але й у Кальї Локвуд на півдні). Втім, попри все, отець Каллаген здавався старішим за них обох, разом узятих. Старішим за прадавні віки. Певною мірою це відчуття виникало через погляд його очей — вони суворо зиркали на світ з-під шраму на чолі (Залія стверджувала, що його отець заподіяв собі сам). Але в основному винуватцем цього був його голос, а власне, його звучання. У цьому селі він прожив досить часу: збудував тут свою дивну церкву Людини-Ісуса, навернув половину Кальї до свого способу духовного мислення, але навіть чужоземець ні за що в світі не повірив би, що отець Каллаген — місцевий. Те, що він чужий, відчувалося в його рівній гугнявій вимові й часто — в незрозумілій говірці (сам він називав її «босяцьким жаргоном». Поза сумнівом, він був вихідцем з одного із тих світів, про які повсякчас торочили манні, хоча сам про це ніколи й словом не прохопився. Калья Брин Стерджис тепер була йому домівкою. Він володів сухим і беззаперечним авторитетом, що не дозволяв поставити під сумнів його право говорити, з пером чи без нього.

Молодший за Тіанового діда, отець Каллаген був Старим з великої літери.

ЧОТИРИ

Зараз він вийшов уперед і, навіть не удостоївши Джорджа Телфорда поглядом, дивився на чоловіків Кальї Брин Стерджис. Перо безсило повисло в Телфордових руках. Не випускаючи його, він сів на першу лаву.

Почав Каллаген з одного зі своїх улюблених жаргонних слівець, проте в залі зібралися фермери, тож нікому не треба було пояснювати значення цього виразу.

— Це легкодухе гімно собаче.

Він свердлив чоловіків поглядом, і майже всі вони відводили очі. За мить навіть Айзенгарт і Адамс опустили погляди. Оверголсер не здався, проте під пронизливим поглядом Старого господар ранчо почувався радше зухвалим, ніж нескореним.

— Гім-но со-ба-че, — повторив чоловік у чорному пальті й комірці з застібкою ззаду, виразно вимовляючи кожен склад. Під білою вставкою коміра виблискував золотий хрестик. На його чолі в світлі ламп, наче татуювання, світився інший хрест — той, що про нього Залія казала, буцімто отець Каллаген сам вирізав його собі нігтем великого пальця, щоб покарати себе за якийсь жахливий гріх.

— Цей молодий чоловік не з моїх парафіян, але він має рацію, і ви — я певен — усі це знаєте. В глибині душі знаєте. Навіть ви, містере Оверголсер. І ти, Джордже Телфорд.

— Нічого такого я не знаю, — промимрив Телфорд голосом, в якому не лишилося й крихти того шарму красномовства.

— Як сказала б моя мати: «Ваша брехня випече вам очі». — Каллаген так посміхнувся Телфорду, що Тіан подумки зрадів, що ця посмішка призначалася не йому. Та настала і його черга: Каллаген повернувся обличчям до нього. — Ти сьогодні гарно сказав, хлопче, я ніколи не чув, щоб хтось так добре розклав усе по полицях. Дякую.

Тіан, слабо протестуючи, підняв руку і вичавив із себе ще слабшу усмішку. Він почувався достоту як персонаж якоїсь дурної ярмаркової вистави, де останньої миті його рятує надприродна сила.

— Я знаю дещо про боягузів, хай буде вам відомо, — промовив Каллаген, звертаючись до чоловіків на лавах. Він підняв праву руку, спотворену й вузлувату від давнього опіку, якийсь час дивився на неї невідривним поглядом, потім знову опустив. — Інакше кажучи, є в мене особистий досвід. Я знаю, як одне боягузливе рішення призводить до наступного… і наступного… аж поки не стає запізно повертати назад, запізно щось змінювати. Містере Телфорд, запевняю вас, дерево, про яке говорив юний містер Джефордс, — це не вигадка. Калья у великій небезпеці. Ваші душі у небезпеці.

— Слався, Пречистая Діво, — мовив хтось ліворуч, — Господь з тобою. Благословенний плід твого лона, і…

— Не нудоть, — обрубав Каллаген. — Облиш це для неділі. — Його очі, блакитні іскри в глибоких западинах, уважно вивчали присутніх. — Сьогодні на один вечір забудьте про Господа, Марію й Людину-Ісуса. Забудьте про світляні палиці й кулі Вовків. Ви мусите битися. Ви ж чоловіки Кальї, чи не так? Тоді будьте чоловіками. Годі вже вам бути псами, які плазують на череві, щоб полизати чоботи жорстокого хазяїна.

Зачувши це, Оверголсер побуряковів і почав підводитися. Дієґо Адамс ухопив його за руку і щось зашепотів на вухо. Якусь мить Оверголсер лишався у такій позі: закляк, наче корчі вхопили, але зрештою сів. Натомість підвівся Адамс.

— Хороші слова, панотче, — промовив Адамс із сильним акцентом. — Відважні. Але є ще кілька питаннячок. Про одне вже питав Гейкокс. Як землевласники й фермери можуть повстати проти озброєних убивць?

— І собі винайнявши озброєних убивць, — відповів Каллаген.

Запанувала повна тиша. Селяни сиділи вражені, наче Старий звернувся до них чужоземною мовою. Зрештою Дієґо Адамс обережно сказав:

— Не розумію.

— Та де там тобі, — відрізав Старий. — Сядь, слухай і набирайся мудрості. Скотарю Адамсе і всі ви, слухайте і набирайтеся мудрості. Не далі, як за шість днів на північний захід од нас, мандруючи на південний схід Шляхом Променя, йдуть троє стрільців і один їхній учень. — Від того, як здивовано видовжилися обличчя слухачів, Каллаген усміхнувся. Потім звернув свій погляд до Слайтмена. — Учень не старший од твого малого Бена, але вже спритний, як змія, і смертоносний, мов скорпіон. Решта набагато прудкіші й грізніші. Я чув про них від Енді, а той бачив на власні очі. Вам потрібні люди зі зброєю? Вони недалеко. Закладаюся на що завгодно.

Після цього Оверголсер таки звівся на ноги. Його обличчя горіло, немов у пропасниці. Велике черево ходило ходором.

— Що це за дитяча казочка? — спитав він. — Якщо такі люди й існували, то вони пішли в небуття разом з Ґілеадом. А порох від Ґілеаду розвіяло вітром ще тисячу років тому.

Та серед слухачів панувала мертва тиша, ніхто не забурмотів на знак підтримки чи незгоди. Всі мовчали. У вухах присутніх, позбавляючи сил навіть поворухнутися, досі дзвеніло міфічне слово: стрільці.

— Ти помиляєшся, — відказав Каллаген, — але не треба через це сперечатися. Ми можемо вирушити їм назустріч і побачити їх на власні очі. Вистачить невеличкого загону. Джефордс, я… а ти, Оверголсере? Хочеш з нами?

— Ніяких стрільців у природі не існує! — закричав Оверголсер.

Хорхе Естрада за його спиною теж підвівся.

— Панотче Каллаген, нехай Господь благословить вас…

— …і тебе, Хорхе.

— …та навіть якщо стрільці й існують, що таке троє проти сорока чи шістдесяти? І не просто людей, а Вовків!

— Слухайте його, він діло говорить! — гукнув крамар Ебен Тук.

— І який їм резон за нас заступатися? — вів далі Естрада. — Нам самим ледь вистачає харчів сяк-так досягти до кінця року. Що ми можемо їм запропонувати, крім кількох гарячих обідів? І хто погодиться вмерти за їжу?

— Слухайте його, слухайте! — в унісон закричали Телфорд, Оверголсер і Айзенгарт. Решта ритмічно загупали ногами об дошки підлоги.

Дочекавшись, поки гупотіння стихне, Старий сказав:

— У мене вдома є книжки. Штук із шість.

Більшість знали про це, та думка про книжки — стільки паперу! — досі викликала зачудоване зітхання.

— Так от, у одній з них написано, що стрільцям було заборонено працювати за винагороду. Напевно, тому, що вони походять з роду Артура Ельда.

— Ельд! Ельд! — зашепотіли манні, дехто з них навіть підняв угору кулаки, забобонно виставивши вказівний палець і мізинець. «Покажімо роги,^[1] — подумав Старий. — Техасе, вперед». Він зумів притлумити сміх, але не посмішку, що скривила губи.

— Ви говорите про крутих парубків, що мандрують світом і чинять добро? — ввічливо-насмішкувато спитав Телфорд. — Здається, ви застарий для таких казок, отче.

— Не крутих парубків, — терпляче мовив Каллаген, — а стрільців.

— Як троє чоловіків зможуть битися з Вовками, панотче? — і собі поцікавився Тіан.

За словами Енді, одним зі стрільців була жінка, але Каллаген не схотів і далі каламутити воду (хоча його збиточне «я» вимагало продовження).

— Це питання до їхнього діна, Тіане. В нього і спитаємо. І, звісно, за вечерю вони не стануть битися. Авжеж, ні.

— А за що тоді? — спитав Бакі Хав'єр.

Каллаген подумав, що їх зацікавить річ, яка лежала під мостинами підлоги в його церкві. Воно й на краще, бо вона прокинулася. Старий, що колись утік з міста в іншому світі, яке називалося Джерусалемз-Лот, хотів її позбутися, і що швидше, то краще. Якщо цього не зробити, вона його знищить.

Ка завітало до Кальї Брин Стерджис. Те ка, що мов вихор.

— З часом дізнаєтеся, містере Хав'єр, — відповів Каллаген. — На все свій час, сей.

Тим часом Залою зібрань прошелестів шепіт. Він линув від лави до лави, як вітерець надії й страху.

Стрільці.

Стрільці на заході, стрільці з Серединного світу.

І то була правда, поможи їм Господи. Останні зі смертоносних дітей Артура Ельда йшли до Кальї Брин Стерджис Шляхом Променя. Ка — як вихор.

— Час бути чоловіками, — сказав їм панотець Каллаген. Його очі під шрамом на лобі палали, мов ліхтарі. Проте в голосі вчувалися нотки співчуття. — Час повстати, джентльмени. Час триматися і бути непохитними.

Частина перша ТОДЕШ

Розділ I ОБЛИЧЧЯ НА ВОДІ

ОДИН

«Час — це обличчя на воді». Так казали колись давно, у далекому Меджисі, де ніколи не бував Едді Дін.

Хоча ні, здається, бував. Якось уночі, коли вони стояли табором на трасі 70, автостраді у Канзасі, якого ніколи не існувало, Роланд переніс їх усіх — Едді, Сюзанну, Джейка і Юка — до Меджису. Тієї ночі він розповів їм про Сюзен Дельґадо, своє перше кохання. Можливо, єдине кохання. І про те, як він її втратив.

Прислів'я почало справджуватися, коли Роланд був малим хлопцем, не старшим за Джейка Чемберза, але тепер, коли світ послаблювався, як ходова пружина в старовинному годиннику, його правдивість стала стократ помітнішою. Роланд розповів їм, що в Серединному світі не можна було довіряти навіть таким засадничим речам, як сторони світу. Те, що сьогодні було строгим заходом, завтра могло легко перетворитися на південний захід, хоч це й здавалося божевіллям. Так само й час став слабнути. Були дні, які (Едді міг у цьому поклястися) тривали по сорок годин. А за ними йшли такі ночі, як та, коли Роланд переніс їх до Меджису, і вони здавалися ще довшими. А тоді раптом наставав такий день, коли відразу по обіді ти помічав, що згущуються сутінки і ніч летить з-за обрію тобі назустріч. У такі дні Едді думав, що час, мабуть, заблукав.

Вони приїхали (не з вітерцем, а з загадками) з міста під назвою Лад на Блейні Моно. «Блейн негідник», — не раз повторював Джейк, але потяг виявився не просто негідником. Блейн Моно був схиблений. Едді вбив його абсурдними загадками, в яких не було жодної логіки («У цьому ти великий спец, котику», — сказала йому Сюзанна), і вони зійшли з поїзда в Топіці, дещо відмінній від тієї, що існувала в світі, звідки були родом Едді, Сюзанна і Джейк. Що насправді було не так вже й погано, бо цей світ (де професійна бейсбольна команда Канзас-Сіті мала назву «Монархи», замість «Кока-коли» пили «Нозз-а-лу», а великий японський виробник автівок називався «Такуро», а не «Хонда») накрила якась епідемія, що вбила практично всіх його мешканців. «Засунь це собі у „Такуро-спірит“ і сідай за кермо», — подумав Едді.

Впродовж усіх цих перипетій плин часу здавався йому цілком нормальним. Дуже часто він бував наляканий до смерті. Напевно, як і всі його супутники, крім хіба що Роланда. Але час був реальним і чітким. Едді не відчував, що час вислизає з його пальців, навіть коли вони крокували трасою 70 з патронами у вухах, споглядаючи зупинені машини й слухаючи скавуління штуки, яку Роланд називав тонкоходом.

Та після сутички в скляному палаці з Джейковим давнім друзякою Цок-Цоком і Роландовим давнім приятелем (Флеґом… чи Мартеном… чи раптом чомусь Мерліном) час став інакшим.

Але не відразу. Ми помандрували в кляту рожеву кулю… побачили, як Роланд убив свою матір… потім повернулися…

Так, саме тоді все і сталося. Вони отямилися на галявині миль за тридцять від Зеленого палацу. Споруда досі видніла віддалік, та всі вони розуміли, що то вже інший світ. Хтось (чи якась сила) переніс їх над тонкоходом чи крізь нього назад на Шлях Променя. Хай хто то був, ця людина чи істота виявилися достатньо турботливими і спакували їм у дорогу трохи харчів, «Нозз-а-лу», щоб запити, і кілька пачок знайомого печива «Кіблер».

Неподалік від них, на гілці дерева, висіла записка від істоти, яку Роланд не зумів пристрелити в палаці: «Відступися од Вежі. Це твоє останнє попередження». Сміх, та й годі. Одступитися від Вежі для Роланда було те саме, що, наприклад, убити Джейкового улюбленця, пухнастика-шалапута, й засмажити його на рожні на обід. Тобто неможливо.

Жодне з них не змогло б забути про існування Роландової Темної вежі. З Божою поміччю вони збиралися йти до кінця.

«У нас ще є трохи часу до сутінок, — сказав Едді того дня, коли вони знайшли попередження Флеґа. — Ходімо, чи як?»

«Так, — відказав Роланд. — Ходімо».

Отож вони рушили Шляхом Променя через безкраї поля, що їх відділяли одне від одного смуги розкошланого надокучливого підліску. Людей ніде не було видно. День у день небо було захмарене й висіло низько над головою. А що вони мандрували Шляхом Променя, то хмари над ними час від часу ненадовго розступалися, показуючи клапті блакиті. Якось уночі в просвіті між хмарами показався повний місяць, на поверхні якого чітко проступало обличчя: підла змовницька посмішка-гримаса Торговця. За Роландовими підрахунками, був кінець літа, але Едді здавалося, що це якесь позачасся — грань була чи то зблякла, чи то нежива, дерева (хоч як їх було мало) стояли голі, кущі були чахлі й побурілі. Дичини було мало — вперше за багато тижнів відтоді, як вони вийшли з лісу, де правив ведмідь-кіборг Шардик, їм нерідко доводилося лягати спати голодними.

Втім, ніщо з цього так не дратувало, як відчуття втрати контролю над часом: відсутні години, дні, тижні, навіть пори року. Боже милосердний. Нехай за місяцем Роланд визначив, що зараз кінець літа, проте світ довкола них скидався на глибоку осінь, перші дні листопада, й сонно хилився до зими.

Впродовж цього періоду Едді вирішив для себе, що творцями часу переважно ставали зовнішні події. Коли траплялося багато всякої цікавої фігні, час наче проминав швидше. Нудна повсякденність його вповільнювала, а коли всі події зупинялися, час наче повністю зникав. Спакував валізи й чкурнув на Коні-Айленд. Дивно, але правда.

Невже всі події зупинилися? Едді багато міркував над цим — чого-чого, а часу на розмірковування в нього було достатньо, бо він цілими днями робив лише те, що штовхав Сюзаннин візок, проминаючи одне за одним незліченні безбарвні поля. Єдина особливість, яку він міг згадати відтоді, як вони повернулися з магічної кулі, — загадкове число, як його називав Джейк. Але й воно, мабуть, нічого не означало. Щоб потрапити до Блейна, їм довелося розв'язати математичну загадку, і Сюзанна висловила припущення, що загадкове число — просто залишок від тих переживань. Едді навіть не думав з нею погоджуватися, але допускав, що ця теорія має право на життя.

А й справді, що такого особливого було в цифрі «дев'ятнадцять»? Загадкове число. Трохи поміркувавши, Сюзанна вказала їм на те, що воно просте, як ті, що відчиняли хвіртку до Блейна Моно. Едді докинув, що це єдине число, яке доводиться називати між вісімнадцять і двадцять щоразу, коли рахуєш. На це Джейк розсміявся і сказав, щоб Едді перестав клеїти дурня. Едді, сидячи близько біля вогнища й вирізьблюючи кролика, який невдовзі приєднається до кота й собаки, що вже лежали в його рюкзаку, попросив Джейка не глузувати з його єдиного справжнього обдарування.

ДВА

Відтоді, як вони повернулися на Шлях Променя, минуло п'ять-шість тижнів. І от одного дня їм трапилася пара старовинних заглибин від коліс, що, поза сумнівом, колись були дорогою. І хоч вона не простувала Шляхом Променя, Роланд наполіг, щоб вони звернули на неї. Вона проходить досить близько до Променя, щоб ми його не загубили, сказав він. Едді думав, що дорога допоможе їм знову зосередитися, струсити з себе відчуття корабля в глибокому штилі на «кінських широтах», та цього не сталося. Дорога вела їх угору полями, що здіймалися, наче сходинки, врешті-решт привівши на вершину довгого хребта, що пролягав із півночі на південь. Віддалік їхня дорога спускалася й пірнала в темний ліс. Якийсь він казковий, подумав Едді, коли вони ступили в його тінисті глибини. У другий день їхнього перебування в лісі (чи, може, то був третій день… або навіть четвертий) Сюзанна підстрелила невеличкого оленя, і після тривалої вегетаріанської дієти вони нарешті поласували смачним м'ясцем. Проте в темних надрах лісу не було ні орків, ні тролів, ні ельфів, у тому числі кіблерівських. Втім, інших оленів також не було.

— Я все чекаю, коли ж з'явиться пряничний будиночок, — сказав Едді. Між височезних древніх дерев вони йшли вже кілька днів. А може, тиждень. Все, в чому він був упевнений, — вони перебували досить близько до Шляху Променя. Його вони бачили в небі. А ще відчували.

— Що таке пряничний будиночок? — спитав Роланд. — Це теж із казки? Мабуть, ні, бо я б її знав.

Авжеж, знав би. Їхній друзяка був жадібний до оповідок, особливо тих, що починалися словами «Колись давно, коли всі жили у лісі». Але слухав він якось дивно. Трохи відсторонено. Едді звернув на це Сюзаннину увагу, а вона з притаманною їй прозорливістю вказала на причину. Сюзанна мала надприродну поетичну здібність утілювати почуття, викарбовуючи їх у словах.

— Це тому, що він не слухає з широко розплющеними очима, як дитина перед сном, — сказала вона. — А ти чекаєш, що він слухатиме саме так, сонечко.

— А як же тоді він слухає?

— Як антрополог, — миттю озвалася вона. — Антрополог, що намагається визначити риси якоїсь невідомої культури за її міфами та легендами.

Вона мала рацію. Роландова манера слухати трохи муляла Едді, бо потай він вважав, що це вони зі Сьюз і Джейком мали б слухати як науковці. Адже вони походили з прогресивнішого світу. Чи не так?

Хай якою була правда, всі вчотирьох вони відкрили для себе, що в їхніх світах безліч спільних історій. Роланд знав казку, що називалася «Сон Діани», на диво подібної до «Леді чи тигра», оповідки, яку троє вигнанців з Нью-Йорка читали школярами. Історія Лорда Перта дуже нагадувала біблійну розповідь про Давида і Голіафа. Роланд чув багато оповідок про Людину-Ісуса, що помер на хресті, щоб спокутувати гріхи світу, і розповів Едді, Сюзанні й Джейку, що в Людини-Ісуса є чимало послідовників у Серединному світі. В обох світах також співали схожих пісень, зокрема «Безжурнеє кохання» і «Гей, Джуд», хоча в світі Роланда першим рядком останньої було «Бачу тебе, хлопче».

Щонайменше годину Едді переказував Роландові казку про Ганзеля й Гретель, несвідомо наділивши лиху відьму, яка їла дітей, рисами Реї з Коосу. Коли він дійшов до тієї частини, де вона намагалася вгодувати дітей, щоб вони погладшали, то зупинився і спитав Роланда:

— А цю ти знаєш? Може, у вас є якісь варіанти?

— Ні, — похитав головою Роланд. — Але казка гарна. Розкажи до кінця, будь ласка.

Едді й розповів, закінчивши обов'язковим «І жили вони довго і щасливо». Стрілець кивнув.

— Ніхто не буває щасливим довіку, але ж ми цього не говоримо. Нехай діти самі про це дізнаються. Правда?

— Угу, — відповів Джейк.

Юк біг за Джейком назирці, поглядаючи на хлопчика знизу вгору своїми очима з золотистою облямівкою, в яких застиг звичний уже вираз тихого обожнювання.

— Угу, — сказав шалапут, копіюючи доволі похмурий тон свого господаря.

Едді обійняв Джейка за плечі.

— Як шкода, що ти тут, а не вдома у Нью-Йорку. Там, у Великому Яблуку, Джейкі, ти вже давно потрапив би до лап особистого психіатра. Ви б з ним намагалися розв'язати твої проблеми з батьками. Докопувалися б до суті твоїх невирішених конфліктів. Можливо, віннавіть виписав би тобі якісь ліки. Наприклад, «Ріталін».

— Ні, дякую, краще я буду тут, — Джейк поглянув униз на Юка.

— Так, — сказав Едді. — Я тебе розумію.

— Такі оповідки називають чарівними казками, казками про фей,^[2] — замислено промовив Роланд.

— Так, — відповів Едді.

— Але ж у цій, наприклад, жодної феї нема.

— Нема, — погодився Едді. — Це просто така назва. У нашому світі є містичні історії… саспенс… наукова фантастика… вестерни… казки. Розумієш?

— Так, — сказав Роланд. — Чому люди у вашому світі завжди хочуть слухати лише одну оповідку за раз? Лише один смак відчувати у роті?

— Це недалеко від істини, — відповіла Сюзанна.

— Чи ви не їсте рагу? — не вгавав Роланд.

— На вечерю їмо, — підтвердив Едді, — але що стосується розваг, то ми справді смакуємо страви окремо й не дозволяємо, щоб вони перемішувалися на тарілці. Хоча, якщо вже на те, це нудно.

— Скільки взагалі є чарівних казок, як ви гадаєте?

Без жодних вагань і, звісно, не домовляючись між собою, Едді, Сюзанна і Джейк хором назвали одне й те саме число: «Дев'ятнадцять!» А за мить своїм хрипким голосом його повторив Юк: «Дев'ятнадцять!»

Вони перезирнулися і розсміялися, бо ж «дев'ятнадцять» вже стало у них чимось на кшталт модного слівця, заступивши собою «хамляра», якого Джейк та Едді вже добряче заялозили. Та в їхньому сміхові вчувалися нотки занепокоєння, адже вся ця справа з числом «дев'ятнадцять» почала набувати якоїсь моторошності. Едді зловив себе на тому, що вирізьблює на боці останньої фігурки тварини щось на зразок тавра: «Друже, ласкаво просимо до нашого ранчо! Ми називаємо його „Смуга Дев'ятнадцять“». Сюзанна і Джейк зізналися в тому, що принесли для вечірнього багаття дров, яких було рівно дев'ятнадцять у кожному оберемку. Вони не могли сказати, чому назбирали саме таку кількість. Просто їм здалося, що так треба.

Якось уранці Роланд зупинив їх на краю лісу, яким вони мандрували, й показав на небо. На його тлі чітко виділялися гілки якогось древнього дерева. Гілки утворювали обриси, в яких легко вгадувалася цифра дев'ятнадцять. Тепер це побачили всі, але першим помітив саме Роланд.

Утім, Роланд, котрий вірив у погані знамення й передвістя так само непохитно, як колись Едді — у електричні лампочки й батарейки типу АА, сам же й не схвалював дивного та несподіваного захоплення свого ка-тету числом «дев'ятнадцять». Вони зблизилися, сказав він, настільки, наскільки взагалі можуть зблизитися члени будь-якого ка-тету, тож їхні думки, звички й нав'язливі ідеї поширювалися на всіх, як грип. І, напевно, значною мірою сприяв цьому Джейк.

— У тебе є хист, Джейку, — сказав Роланд. — Не знаю, чи він так само сильний, як і в мого давнього друга Алана, проте сумнівів у цьому я не маю.

— Не розумію, про що ти, — відповів Джейк, набурмосившись від подиву. Зате Едді начебто зрозумів, про що йдеться стрільцеві, й подумав, що з часом Джейк також збагне. Звісно, якщо звичний плин часу відновиться.

І він відновився — того дня, коли Джейк приніс пундиці.

ТРИ

Вони зупинилися підобідати (у раціоні знов були тільки несмачні рослинні буритоси, бо ж оленину з'їли, а печиво «Кіблер» зосталося лише солодким спогадом), і тут Едді помітив, що Джейк десь подівся, та спитав стрільця, чи не бачив він, де малий.

— Відстав приблизно на півколеса. — Роланд махнув на дорогу двома пальцями, що залишилися на його правій руці. — З ним усе добре. Якби щось сталося, ми б усі це відчули. — Він глянув на свій буритос і без охоти відкусив шматочок.

Едді розтулив було рота, щоб відповісти, але його випередила Сюзанна.

— А ось і він. Сонечко, що це ти назбирав?

Джейк ніс цілий оберемок якихось круглих штучок завбільшки з тенісні м'ячі. Лишень ці м'ячики не відскакували од корту — з них стирчали маленькі ріжки. Коли хлопчик підійшов ближче, Едді відчув їхні пахощі, ласі, як аромат свіжоспеченого хліба.

— Мені здається, це смачно, — сказав Джейк. — Вони пахнуть, як свіжий хліб із опари, які моя мама й домогосподарка місіс Шоу купували у Забара. — Всміхаючись, він поглянув на Сюзанну й Едді. — Ви знаєте крамницю Забара?

— Я точно знаю, — миттю відгукнулася Сюзанна. — Там усе таке смачнюще, м-м-м. Ці штуки справді дуже приємно пахнуть. Але ж, я сподіваюся, ти ще їх не куштував?

— Та ви що. — Він питально глянув на Роланда.

Стрілець недовго тримав їх у невіданні: взяв одного м'ячика, відірвав ріжки й запустив зуби у те, що лишилося.

— Пундиці, — сказав він. — Сто років їх не бачив. Вони чудесні. — Його блакитні очі заблищали. — Ріжок не їжте, вони не отруйні, але кислі. Їх можна підсмажити, якщо в нас ще лишилося трохи оленячого жиру. Смажені, вони смакують майже як м'ясо.

— Звучить спокусливо, — мовив Едді. — Тобі й карти в руки. Що ж до мене, то я, мабуть, не їстиму цього грибного моху чи що воно таке.

— Це не гриби, — заперечив Роланд. — Радше земляна ягода.

Взявши одну кульку, Сюзанна недовірливо куснула її й одразу ж з насолодою відкусила більший шматок.

— Дарма ти не хочеш їх їсти, серденько. Татків приятель Батечко Моз сказав би: вони першокласні. — Вона взяла у Джейка ще одну кульку й провела великим пальцем її шовковистою поверхнею.

— Можливо, — погодився Едді. — Та якось мені треба було зробити доповідь у школу і я читав одну книжку… здається, вона називалася «Ми все життя провели у замку»… і там одна схиблена дівуля отруїла такими штуками цілу свою родину. — Він нахилився до Джейка, здіймаючи брови дашком і кривлячи кутики губ у посмішці, яку хотів зробити якнайзловіснішою. — Геть-чисто усіх потруїла, і конали вони довго і в муках!

Едді звалився з колоди, на якій сидів, і став викачуватися на килимі з глиці й опалою листя, хриплячи й кривлячись у страхітливих гримасах. Довкола нього гасав Юк, вигавкуючи тоненьким голоском ім'я Едді.

— Не дурій, — сказав Роланд. — Джейку, де ти їх знайшов?

— Там, позаду, — відповів хлопчик. — На галявинці, яку я помітив зі стежки. Їх там повно. Якщо ж вам хочеться м'ясця… а мені хочеться, це я точно знаю… то є всі ознаки. Багато свіжого посліду. — Він пильно вивчав поглядом обличчя Роланда. — Дуже… свіжого… посліду. — Він говорив повільно, наче людина, що недостатньо добре володіє мовою.

Ледь помітна усмішка заграла в куточках Роландових вуст:

— Говори тихо, але прямо. Що турбує тебе, Джейку?

Відповідь Джейк промовив, самими губами.

— Коли я збирав пундиці, то помітив, що за мною стежать якісь чоловіки. Вони й зараз стежать.

Взявши одну кульку, Сюзанна виказала захват і нахилила до неї голову, наче нюхаючи квітку.

— Там, звідки ми прийшли? Праворуч від дороги?

— Так, — кивнув Джейк.

Едді затулив рота кулаком, наче прокашлюючись, і спитав:

— Скільки їх?

— Здається, четверо.

— П'ятеро, — сказав Роланд. — Можливо, шестеро. Одна з них жінка. Є ще хлопчик, не набагато старший од Джейка.

Джейк глянув на нього, вражений.

— І давно вони за нами йдуть? — спитав Едді.

— Відучора, — відповів Роланд. — Прийшли зі сходу.

— І ти нам нічого не сказав? — Сюзанна говорила різко, навіть не завдаючи собі клопоту прикрити рота рукою, щоби сховати обриси вимовлених слів.

Роланд майже непомітно їй підморгнув.

— Мені було цікаво, хто з вас помітить їх першим. До речі, я зробив ставку на тебе, Сюзанно.

Вона холодно на нього глянула і нічого не відповіла. Едді помітив, що в цьому погляді було більше від Детти Волкер, ніж від Сюзанни, й потай зрадів, що він призначався не йому.

— І що нам тепер з ними робити? — спитав Джейк.

— Поки що нічого, — відказав стрілець.

Ці слова вочевидь не припали Джейкові до душі.

— А раптом вони як той ка-тет Цок-Цока? Ґешер, Гутс і ті, інші?

— Ні, вони не такі.

— Як ти знаєш?

— Бо в такому разі вони б уже давно на нас напали й пішли на харч мухам.

Заперечити щось було важко, тож вони знову вирушили в дорогу. Стежка гадючилася поміж деревами, що росли тут уже багато століть. Через двадцять хвилин Едді почув звуки їхніх переслідувачів: хрускіт галузок під ногами, шелест кущів, одного разу навіть притишений голос. Словом, клишоногі, як назвав би їх Роланд. Едді відчував огиду до себе через те, що так довго їх не помічав. А ще йому було цікаво, чим ті хлоп'ята заробляють собі на життя. Якщо стеженням і розставлянням пасток, то, поза сумнівом, вони ледь зводили кінці з кінцями.

Едді Дін уже зрісся з Серединним світом, та так щільно, що навіть не усвідомлював, що часом поводиться як тутешній. Але він досі міряв відстані милями, а не колесами. І визначив, що на ту мить, коли Роланд оголосив привал, вони подолали приблизно п'ятнадцять миль, відколи Джейк приєднався до них з пундицями й новиною. Вони стали табором посеред дороги, як робили це завжди, відколи ступили в лісові хащі, щоб не дати жаринкам від їхнього багаття змоги запалити ліс.

Едді й Сюзанна назбирали чимало хмизу, поки Роланд із Джейком влаштували маленький табір і заходилися різати зібраний Джейком урожай пундиць. Сюзанна легко котила свій візок м'яким лісовим килимом під стародавніми деревами, складаючи хмиз собі на коліна. Едді, щось мугикаючи собі під носа, йшов неподалік.

— Глянь-но ліворуч, котику, — сказала Сюзанна.

Едді глянув і побачив оддалік помаранчевий проблиск вогню. Багаття.

— Скажи, незграби? — мовив він до Сюзанни.

— Так. Правду кажучи, мені навіть трохи їх шкода.

— Є ідеї, чому вони за нами стежать?

— Нє-а. Проте думаю, Роланд має рацію — коли вони будуть готові, то повідомлять нам. Або вирішать, що ми не те, що їм потрібно, і просто змиються. Ходімо назад до табору.

— Секундочку. — Він підняв ще одну галузку, повагався, потім нахилився й узяв ще одну. Щоб було правильно. — Все, можемо йти.

Дорогою назад він полічив галузки, які зібрав сам, потім ті, що лежали на колінах у Сюзанни. В кожному випадку вийшло по дев'ятнадцять.

— Сьюз, — гукнув він, а коли вона повернула до нього обличчя: — Час знову почав свій плин.

Вона не спитала, про що йому йдеться, лише мовчки кивнула.

ЧОТИРИ

Рішуча налаштованість Едді не їсти пундиць швидко розтанула. Надто смачно вони пахтіли, коли шкварчали в оленячому жирі, грудку якого Роланд (скнара душа) сховав на чорний день у своєму потертому старому кошелі. Едді узяв свою порцію, яку простягнули йому на одній зі старезних тарілок, що їх вони знайшли у Шардиковому лісі, скуштував і жадібно поглитав решту.

— Смачно, як м'ясо омарів, — похвалив він, але потім згадав чудовиськ, що відкусили Роландові пальці. — Тобто я хотів сказати, смачно, як хот-доги у Натана. Вибач, що глузував, Джейку.

— За це не хвилюйся, — всміхнувся Джейк. — Ти не надто образливо глузуєш.

— Треба вам дещо знати, — всміхаючись, сказав Роланд. Цими днями він усміхався частіше, набагато частіше, та його очі були серйозними. — Усім вам. Пундиці часто викликають дуже видовищні сни.

— Тобто від них ти наче під кайфом? — стривожено спитав Джейк, згадавши свого батька. Елмер Чемберз у своєму житті перепробував чимало химерних речей.

— Під кайфом? Я не зовсім…

— Сп'янілий. На підйомі. Коли тобі різне ввижається. Як тоді, коли ти прийняв мескалін і пішов у кам'яне кружало, де та істота мало не… мало не завдала мені болю.

Роланд на мить замислився, згадуючи. У тому колі з валунів мешкав ув'язнений сукуб. Якби її воля, вона б, поза сумнівом, улаштувала Джейкові Чемберзу сексуальну ініціацію й затрахала б до смерті. Але Роланд примусив її говорити. Щоб покарати його, дух наслав йому видиво Сюзен Дельґадо.

— Роланде? — стурбовано посмикав його Джейк.

— Не переймайся, Джейку. Те, про що ти зараз думаєш, спричиняють гриби — вони змінюють свідомість, викликають піднесення, — але не пундиці. Це лише смачні ягоди. Якщо сни стануть надто яскравими, просто нагадай собі, що ти спиш.

Едді вирішив, що ця маленька промова якась дивна. Зазвичай Роланд не завдавав собі клопоту опікуватися їхнім психічним здоров'ям. А також не любив марнувати слів.

«Події знову почали свій хід, і йому це теж відомо, — подумав Едді. — Після маленького тайм-ауту годинник знову цокає. Як то кажуть, гра почалася».

— Роланде, вночі чергуватимемо? — спитав Едді.

— Сумніваюся, що є потреба, — спокійно сказав стрілець і заходився крутити собі цигарку.

— Ти справді не вважаєш їх небезпечними? — спитала Сюзанна і повела очима в бік лісу, де окремі дерева вже губилися у вечірніх сутінках. Іскорка багаття, яку вони помітили раніше, вже зникла, та люди, що йшли слідом за ними, були десь там. Сюзанна їх відчувала. Опустивши погляд на Юка, вона помітила, що він теж дивиться у той бік, і це її не здивувало.

— Думаю, це їхні проблеми, — відповів Роланд.

— І що б це могло означати? — спитав Едді, та Роланд мовчав. Він просто лежав, підклавши під голову згорток оленячої шкіри, дивився у темне небо й курив цигарку.

Невдовзі Роландів ка-тет поснув. Вартових вони не виставляли, та їхнього сну ніхто не потривожив.

П'ЯТЬ

Сни, що навідали їх, насправді не були сновидінням. Це розуміли всі, крім Сюзанни, яка тієї ночі була в прямому сенсі відсутня.

«О Господи, я повернувся до Нью-Йорка, — подумав Едді. — Справді повернувся. Все це відбувається насправжки».

Так і було. Він стояв у Нью-Йорку. На Другій авеню.

Тієї ж миті, коли він це усвідомив, з-за рогу П'ятдесят четвертої вулиці вийшли Джейк та Юк.

— Здоров, Едді, — широко всміхаючись, сказав Джейк. — Вітаю, ти вдома.

«Гра почалася, — подумав Едді. — Гра почалася».

Розділ ІІ У НЬЮ-ЙОРКУ

ОДИН

Джейк вдивлявся в пітьму захмареного нічного неба без зірок та місяця і непомітно заснув. Занурюючись у сон, він відчув, що падає, і злякався: у попередньому житті так званої нормальної дитини йому часто снилося падіння, особливо в час шкільних іспитів, але після примусового народження в Серединному світі ці сни його облишили.

Аж раптом падіння припинилося. Він почув короткий передзвін, що здався занадто прекрасним: лише три ноти — і ти вже мрієш, щоб мелодія змовкла, дванадцять нот — і тобі здається, що вона тебе вб'є. Від кожного подзвону його кістки вібрували. «Звучить по-гавайському, чи не так?» — подумав він, бо хоч дзвіночки й близько не нагадували моторошне скавуління тонкоходу, щось подібне між ними все ж було.

Було.

Коли Джейк уже думав, що більше не витримає ні секунди, жахлива й химерна мелодія стихла. Зненацька пітьма за заплющеними повіками спалахнула сліпучим темно-червоним світлом.

Джейк боязко розплющив повіки, і в очі йому вдарило денне світло.

І щелепа йому відвисла.

Перед ним був Нью-Йорк.

Повз нього пролітали діловиті таксівки, виблискуючи на сонці жовтогарячими бортами. Пройшов юнак із навушниками «Вокмена» у вухах, вистукуючи ритм музики ногами, взутими у сандалії, й мугикаючи собі під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Джейкові барабанні перетинки шарпонув звук молоткового перфоратора. У самоскид полетіли уламки бетону, й тріскотнява відлуння покотилася від споруди до споруди, що стриміли до неба. Світ навколо оглушливо гуркотів. Джейк навіть не усвідомлював, настільки він звик до глибокої тиші Серединного світу. Ні, не просто звик. Полюбив її. Але в цьому гуркоті було щось неймовірно вабливе. Знову в буденному Нью-Йорку. Джейк відчув, як його губи мимохіть розтягуються в усмішці.

— Ейк! Ейк! — загукав тихий переляканий голос. Глянувши вниз, Джейк побачив Юка, що сидів на хіднику, обкрутившись хвостом. На лапах пухнастика-шалапута не було червоних черевичків, та й Джейк був без червоних «оксфордів» (дякувати Богові!), але, поза тим, усе дуже нагадувало їхню мандрівку до Роландового Ґілеаду, яку вони здійснили в чарівній кулі. Кулі, що стала призвідницею такого лиха і страждань.

Цього разу обійшлося без кулі… він просто заснув. Але то був не сон. Його сни ніколи не були такими насиченими й такими опуклими. А ще…

А ще вони з Юком стояли ліворуч від шинку «Канзас-Сіті Блюз», і люди обходили їх. Щойно Джейк це помітив, якась жінка справді переступила через Юка, для цього трохи піднявши чорну спідницю прямого крою над коліном, не змінивши заклопотаного виразу обличчя, що наче промовляло: «Я мешканка Нью-Йорка, поспішаю у справах, тож не пхайся мені під ноги».

Вони не бачать нас, але якимось дивом відчувають. А якщо нас відчувають, отже, ми тут насправді.

Першим на думку спало логічне питання — чому? Трохи поміркувавши, Джейк вирішив, що подумає про це пізніше. Він здогадувався, що відповідь не забариться. А тим часом чом би просто не порадіти, що він знов у Нью-Йорку?

— Ходімо, Юк, — покликав він і завернув за ріг. Пухнастик-шалапут, чужий у великому місті, трюхикав так близько, що Джейк відчував, як його дихання лоскоче йому щиколотку.

«Друга авеню, — подумав він. А потім: — О Боже…»

Але завершити думку не встиг, бо побачив Едді Діна, що стояв біля дверей крамниці «Барселонські валізи», приголомшений і трохи карикатурний у старих джинсах, сорочці з оленячої шкіри й шкіряних мокасинах. Його волосся звисало на плечі: хоч і було воно чисте, та його вже давно не торкалися ножиці перукаря. Джейк розумів, що сам виглядає не ліпше — зверху сорочка з оленячої шкіри, знизу жалюгідні обшматовані рештки «докерсів», у яких він назавше покинув батьківський дім, вирушаючи у плавання до Брукліну, Датч-Гіл і нарешті до іншого світу.

«Добре, що нас ніхто не бачить», — подумав Джейк, та одразу ж і передумав. Якби люди могли їх бачити, то ще до обіду перед ними виросли б золоті гори дрібних монет. Ця думка викликала в нього усмішку.

— Привіт, Едді, — сказав він. — Вітаю, ти вдома.

Едді спантеличено кивнув.

— Бачу, ти й свого чотирилапого друга привів.

Нахилившись, Джейк з любов'ю погладив Юка по спинці.

— Він для мене щось на кшталт кредитки «Америкен Експрес». Я без неї з дому не виходжу.

Джейк хотів продовжувати — він почувався дотепним, сповненим енергії й жартів — аж раптом з-за рогу вигулькнув дехто й проминув їх, не дивлячись (як і решта пішоходів), і це змінило все. То був хлопчик у «докерсах», що виглядали точнісінько як Джейкові. Адже вони й були Джейкові. Звісно, ще не те лахміття, на яке вони перетворяться згодом, але штани таки належали йому. Як, власне, й кросівки. Їх Джейк загубив у Датч-Гіл. Тиньковий велет, що охороняв двері між світами, зірвав їх йому з ніг.

Хлопчик, котрий пройшов повз них, був Джоном Чемберзом. То був він, тільки ще незагартований, невинний і до болю юний. «Як же ти вижив? — спитав Джейк навздогін самому собі, що віддалявся. — Як витримав те напруження, коли здавалося, що ти божеволієш, і втечу з дому, і той жахливий будинок у Брукліні? Та найголовніше — як ти не загинув від лап охоронця? Напевно, ти крутіший, ніж виглядаєш».

Едді так кумедно повів очима на його спину, що віддалялася, й знову на нього, що Джейк розсміявся, попри весь свій величезний подив. Едді нагадав йому комікси, де Арчі або Джагхед намагалися подивитися на два боки водночас. Опустивши погляд, він побачив той самий вираз у Юка. Чомусь від цього зробилося ще смішніше.

— Що за дурня? — спитав Едді.

— Повторна прокрутка, — Джейк зареготав ще сильніше. Сміх був дурнуватий, але зупинитися він не міг. Йому хотілося подуріти. — Це як тоді, коли ми спостерігали за Роландом у Великій Залі Ґілеаду, та тільки зараз ми в Нью-Йорку, тридцять першого травня тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року! Це той день, коли я пішов зі школи Пайпера по-французькому! Повторна прокрутка, хлопче!

— По-французькому?.. — почав було Едді, та Джейк не дав йому закінчити. Його вразило чергове відкриття. Хоча слово «вразило» не надто добре передавало суть того, що відбулося. Його накрило з головою, як людину, що не змогла врятуватися від височезної припливної хвилі на пляжі. Його обличчя так просяяло, що Едді мимоволі відступив на крок назад.

— Троянда! — прошепотів Джейк. Йому забракло подиху сказати це гучніше, в горлі було сухо, наче пройшла піщана буря. — Едді, троянда!

— І що з нею?

— Це той день, коли я побачив троянду! — простягнувши непевно долоню, він узяв Едді за руку вище ліктя. — Я піду до книгарні… а потім на пустир. Колись там була делікатесна…

Едді жваво закивав.

— Аякже, «Вишукані делікатеси від Тома й Джеррі», на розі Другої й Сорок шостої…

— Крамнички вже нема, та є троянда! Той я, що пішов далі, побачить її сьогодні, і ми теж зможемо її побачити!

Очі Едді засяяли.

— Тоді ходімо хутчіш. Ми ж не хочемо тебе загубити. Його загубити. Чорт, одного з вас загубити.

— Не хвилюйся, — сказав Джейк. — Я знаю, куди він піде.

ДВА

Джейк ішов попереду — нью-йоркський Джейк зразка весни 1977 року. Він повільно брів, ловлячи ґав і помітно насолоджуючись погожою дниною. Джейк із Серединного світу чудово пам'ятав, як почувався той хлопчик: йому зненацька полегшало, бо голоси в голові

(я помер!)

(ні, не помер!)

нарешті перестали колобродити. Це сталося біля дощаного паркану, де двоє бізнесменів грали в хрестики-нулики ручкою «Марк Крос». А ще, звісно, на душі полегшало, бо він був уже далеко від школи Пайпера й божевілля свого іспитового твору з англійської. Міс Ейвері чітко дала зрозуміти, що оцінка за іспитовий твір кожного учня становитиме цілих двадцять п'ять відсотків од річної. А Джейк написав якусь маячню. Те, що вчителька поставила йому за твір А з плюсом, лише утверджувало його в думці, що світ котився під три чорти, все в ньому було дев'ятнадцять.

Виборсатися з цього кошмару, хай навіть на короткий час, здавалося святом. Авжеж, він насолоджувався днем.

«Тільки щось із цим днем негаразд, — подумав той Джейк, що йшов назирці за собою колишнім. — Щось не так…»

Він роззирався навколо, та ніяк не міг збагнути, що саме було інакшим. Кінець травня, яскраве літнє сонце, на Другій авеню повно перехожих, що неквапом прогулювалися, і охочих повитріщатися на вітрини крамниць, безліч таксі, час від часу проїжджає довгий чорний лімузин, усе як завжди, нічого дивного.

Але враження було помилковим.

Тут усе було не як слід.

ТРИ

Едді відчув, що малий торсає його за рукав.

— Що не так у цій картинці? — спитав Джейк.

Едді подивився навкруги. Незважаючи на власні клопоти з пристосуванням до середовища (адже цей Нью-Йорк був у минулому порівняно з тим часом, звідки він прибув), він розумів, про що йдеться Джейкові. Щось у цьому місті таки було дивним.

Зненацька він глянув на тротуар, бо ним оволоділа впевненість, що вони не відкидають тіней. Загубили їх, наче діти в котрійсь історії… одній з дев'ятнадцяти казок… чи якійсь сучаснішій оповідці на кшталт «Лева, відьми й шафи» чи «Пітера Пена»? Одному з тих романів, що їх можна зарахувати до циклу «Дев'ятнадцять сучасних дитячих книжок»?

Проте це не мало значення, бо їхні тіні були на місці.

«Але як я можу бачити свою тінь, коли надворі так темно?» — подумав Едді.

Безглузда думка. Надворі не було темно. Господи, та ж був ранок, світлий травневий ранок, сонце виблискувало на хромованих бортах автівок, що котили повз них, і так нестерпно мигтіло на шибках вітрин на східному боці Другої авеню, що хотілося замружитися. Та все одно здавалося, що скрізь панує темінь, неначе все навколо було лишень хисткою поверхнею, ніби тканинний задник сценічних декорацій. «На зорі ми побачимо Арденський ліс».^[3] Чи замок у Данському королівстві. Чи кухню в будинку Віллі Ломена.^[4] У цьому випадку ми бачимо Другу авеню, що в центрі Нью-Йорка.

Так, саме так. Тільки за цими декораціями ховалися не закулісні майстерня і склад, а лише всеосяжна розбухла пітьма. Якийсь величезний мертвий всесвіт, у якому Роландова Вежа вже впала.

«Будь ласка, нехай це буде виплід моєї уяви, — подумав Едді. — Прошу, нехай це буде просто культурний шок чи старий добрий мороз поза шкірою».

Але він розумів, що це не так.

— Як ми сюди потрапили? — спитав він у Джейка. — Дверей же не було… — Він затнувся, а потім з надією в голосі спитав: — А може, це просто сон?

— Ні, — відповів Джейк. — Це більше схоже на те, як ми мандрували у чарівній кулі. Тільки цього разу обійшлося без кристала. — Раптом його осяяло. — А ти чув музику? Дзвіночки? Перед тим, як ми опинилися тут?

У відповідь Едді кивнув.

— Мелодія була нестерпна. У мене аж очі засльозилися.

— Так, — сказав Джейк. — Точно.

Юк тим часом обнюхував пожежну колонку. Едді з Джейком зупинилися, щоб дати малому зробити своє діло — додати власне повідомлення до дошки, вже й без того заліпленої оголошеннями. Інший Джейк — Малий'77 — ішов попереду повільно, роздивляючись усе навколо. Едді подумав, що той має вигляд туриста з Мічигану. Хлопчик навіть витягав шию, щоб побачити дахи будівель, і Едді стрелила думка, що якби його запопала за таким ділом Нью-Йоркська комісія з цинізму, то в нього відняли б блумінгдейлівську^[5] платіжну картку. Не те щоб він скаржився — так за малим було легше йти.

І щойно Едді про це подумав, як Малий'77 зник.

— Куди ти пропав? Джейку, де ти подівся?

— Без паніки, — відказав Джейк, розплившись в усмішці. (Юк на рівні його щиколотки вставив свої п'ять центів: «Іки!») — Я зайшов до книгарні. До… ее… «Мангеттентського ресторану „Пожива для розуму“», так він називається.

— Це той магазин, де ти купив «Чарлі Чух-Чуха» і книжку загадок?

— Точно.

Джейкова загадкова усмішка сподобалася Едді, бо від неї обличчя малого аж засяяло.

— Пригадуєш, як розхвилювався Роланд, коли я сказав йому прізвище власника книгарні?

Едді кивнув. Господаря «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“» звали Кельвін Тауер. Кельвін «Вежа».

— Ходімо швидше, — поквапив Джейк. — Я хочу подивитися.

Двічі Едді не змусив себе просити. Йому теж кортіло подивитися.

ЧОТИРИ

У дверному проході Джейк зупинився. Всміхатися він не перестав, але усмішка стала трохи стриманішою.

— Що таке? Що з тобою? — стривожився Едді.

— Не знаю. Здається, щось змінилося. Просто… так багато всього сталося, відколи я тут не був…

Він не відводив погляду од дошки, що стояла біля вікна, пописана крейдою. Такий спосіб реклами товару здався Едді цілком гідним. Та дошка скидалася на ті, що їх виставляли біля забігайлівок, а ще на рибних ринках.

СЬОГОДНІ В МЕНЮ

З Міссісіпі! Смажений на пательні Вільям Фолкнер

У твердій палітурці — ринкова ціна

У м'якій палітурці «Вінтидж Лайбрері» — 75¢ за томик

Зі штату Мен! Крижаний Стівен Кінг

У твердій палітурці — ринкова ціна

У м'якій палітурці «Букклаб Баргейнз» — 75¢ за томик

З Каліфорнії! Реймонд Чендлер, круто зварений

У твердій палітурці — ринкова ціна

У м'якій палітурці — 7 шт. за $5.00

Неподалік від дошки Едді помітив іншого Джейка — ще не засмаглого, без жорсткого і ясного виразу в очах — біля невеличкого столика, на якому було розкладено товар. Дитячі книжки. Напевно, «Дев'ятнадцять чарівних казок» і «Дев'ятнадцять казок сучасності».

«Припини це, — наказав він самому собі. — Це синдром нав'язливого лайна, і ти це знаєш».

Можливо, так і було, проте Джейк'77 саме збирався взяти з того столика книжки, які невдовзі докорінно змінять (і, цілком імовірно, врятують) їхні життя. Едді вирішив, що почне непокоїтися через число «дев'ятнадцять» пізніше. Або не почне, якщо в змозі буде впоратися зі своєю тривогою.

— Ходімо всередину, — сказав він Джейкові.

Але хлопчик вагався.

— Ти чого? — спитав Едді. — Тауер нас не побачить, якщо тебе це хвилює.

— Тауер не побачить, — погодився Джейк. — Але що, як побачить він? — І хлопчик показав на себе колишнього, у котрого ще все було попереду: зустріч з Ґешером, Цок-Цоком і старими в Річковому Перехресті. А також з Блейном Моно та Реєю з Коосу.

Джейк дивився на Едді перелякано й допитливо водночас.

— А раптом я побачу самого себе?

Такої можливості Едді не відкидав. Чорт, статися могло що завгодно. Та відчуття, що було в нього на душі, від цього не змінилося.

— Гадаю, нам треба зайти, Джейку.

— Та… — вирвалося у хлопчика довгим зітханням. — Я теж так думаю.

П'ЯТЬ

Вони увійшли непоміченими, Едді полічив книжки на столику, що привернув хлопчикову увагу, і полегшено зітхнув, нарахувавши двадцять одну. Та тільки після того, як Джейк забрав дві потрібні йому книжки — «Чарлі Чух-Чуха» і книгу загадок, — їх лишилося дев'ятнадцять…

— Знайшов собі щось цікавеньке, синку? — спитав лагідний голос, що належав огрядному чоловікові в сорочці з відкритим коміром. Позаду нього, біля шинкваса, що його ідею наче поцупили з візка для продажу прохолодних газованих напоїв початку XX століття, тріо пристаркуватих парубків пили каву й поїдали тістечка. На мармуровій дошці стійки лежала шахівниця, на якій тривала партія.

— Скраю сидить Аарон Діпно, — прошепотів Джейк. — Він пояснить мені загадку про Самсона.

— Шшш! — цитьнув Едді, бо хотів почути розмову між Кельвіном Тауером і Джейком'77. Вона раптово здалася йому дуже важливою… та тільки чому, в біса, в книгарні було так темно?

Напівморок тут не панує. О цій порі східний бік вулиці заливає сонячне світло, двері відчинено, тож усе проміння без перешкод потрапляє всередину. Чого це ти вирішив, що тут темно?

Бо так було насправді. І сонячне світло — його контраст до темряви — тільки підсилювало враження. Гірше ставало від того, що ти не міг побачити темряву… і Едді усвідомив жахливу річ: цим людям — Тауерові, Діпно, Джейку'77 — загрожує небезпека. Можливо, і їм з Джейком із Серединного світу та Юком також.

Загроза нависла над усіма.

ШІСТЬ

Джейк дивився, як його молодше «я» задкує на крок від господаря книгарні, а його очі розширюються від подиву. «Тому що його прізвище Тауер, — подумав Джейк. — Саме це мене й ошелешило. Але Роландова Вежа тут ні до чого — тоді я ще про неї не знав. Це через картинку, яку я втулив на останню сторінку свого твору».

На останню сторінку він поставив фото Похилої вежі, потім густо зафарбував її чорним олівцем, затемнивши так ретельно, як тільки зміг.

Тауер поцікавився, як його звуть. Джейк'77 відповів, і Тауер трохи покепкував з нього. По-доброму, як завжди робили дорослі, що гарно ставилися до дітей.

— Гарне в тебе ім'я, кумплю, — сказав Тауер. — Як у того героя вестерну… такого собі рубаки, що вдирається в Блек-Форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й їде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера…

Джейк приступив на крок ближче до себе самого (у голові промайнула думка, що вони вдвох непогано виглядали б у комедійному телешоу «Сетедей Найт Лайв»), і його очі трохи округлилися.

— Едді! — Він досі шепотів, хоча й знав, що люди в книгарні не можуть…

Хіба що на якомусь рівні вони могли чути. Він пригадав, як та жінка на Сорок четвертій вулиці підібгала спідницю вище коліна, щоб переступити через Юка. От і зараз Кельвін Тауер трохи повів очима у його бік, перш ніж глянути на Джейка давнішого зразка.

— Не треба привертати зайвої уваги, — пробурмотів йому на вухо Едді.

— Я розумію, — сказав Джейк, — але глянь на «Чарлі Чух-Чуха»!

Едді не одразу помітив, що не так із книжкою — на палітурці и він бачив лише самого Чарлі з його оком-ліхтарем і підступною посмішкою у вигляді запобіжних ґрат локомотива. А потім брови Едді поповзли догори.

— Я думав, «Чарлі Чух-Чуха» написала така собі Беріл Еванс, — прошепотів він.

— Я теж, — кивнув Джейк.

— Тоді хто ця… — Едді ще раз звірився з палітуркою. — Ця Клаудія-і-Інес Бахман?

— Гадки не маю, — зізнався Джейк. — Ніколи про таку не чув.

СІМ

До них повільною ходою наближався один зі стариганів, що сиділи біля шинкваса. Едді з Джейком відступили назад. Едді відчув, що в нього по спині пробіг холодок. Джейк був дуже блідий, а Юк тихенько й налякано скімлив. Так, авжеж, щось тут було негаразд. В певному сенсі вони загубили свої тіні. Тільки Едді не знав, яким чином.

Джейк'77 саме дістав гаманця й платив за дві книжки. Перекинувся кількома словами з продавцем, посміялися разом, а тоді хлопчик рушив до дверей. Едді ходів було піти слідом, але справжній Джейк узяв його за руку.

— Ще рано, я повернуся.

— Мені байдуже, можеш хоч розставити всі книжки в книгарні за алфавітом, — сказав Едді. — Але зачекаймо тебе надворі.

Джейк обдумав цю пропозицію, закусивши губу, потім кивнув. Вони попрямували до дверей, але зупинилися й відступили вбік, коли зайшов інший Джейк. Книжку загадок він тримав розгорнутою. Кельвін Тауер, котрий сидів, схилившись над шахівницею, приязно йому всміхнувся.

— Вирішив усе-таки випити кави, о гіперборейський мандрівцю?

— Ні, я хотів спитати…

— Це щодо загадки про Самсона, — сказав Джейк із Серединного світу. — Не думаю, що це важливо. Хоча той Діпно незле співає, раптом ти схочеш послухати.

— Я пас, — сказав Едді. — Ходімо.

Вони вийшли назовні. І хоч на Другій авеню досі було не все гаразд — відчуття безмежної пітьми за сценою, навіть за самими небесами, не зникло, — все ж тут було ліпше, ніж у «Мангеттенському ресторані». Принаймні повітря було свіже.

— Слухай, ходімо до перехрестя Другої та Сорок шостої, — запропонував Джейк і повів головою у бік себе, котрий слухав пісню Аарона Діпно. — Я нас наздожену.

Обміркувавши це, Едді похитав головою.

Джейк трохи знітився.

— Невже ти не хочеш побачити троянду?

— Хочу, ще й як хочу, — сказав Едді. — Аж зі штанів вискакую.

— Тоді…

— Мені здається, ми тут ще не все побачили. Не знаю чому, але маю таке відчуття.

Джейк — той, що жив у сімдесят сьомому, — лишив двері відчиненими, коли повернувся, тож тепер Едді прослизнув у отвір. Аарон Діпно саме виповідав Джейкові загадку, котру вони пізніше випробують на Блейні Моно: «Що без ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить». Тим часом Джейк із Серединного світу знову вивчав дошку оголошень біля вітрини книгарні («смажений на пательні Вільям Фолкнер, круто зварений Реймонд Чендлер»). Його обличчя спохмурніло, але виражало радше сумнів і тривогу, ніж лихий настрій.

— На цій дошці теж щось не так, — сказав він.

— Що саме?

— Не можу згадати.

— Це важливо?

Джейк повернувся до нього. Очі під похмуро зведеними бровами зиркали налякано.

— Не знаю. Це теж загадка. Ненавиджу загадки!

Едді співчутливо кивнув.

— Коли Беріл — не Беріл? Коли вона Клаудія, — мовив він.

— Га?

— Не зважай. Відійди, Джейку, бо вріжешся сам у себе.

Джейк кинув ошелешений погляд на Джона Чемберза, що саме виходив йому назустріч, і послухався Едді. А коли Джейк'77 рушив Другою авеню з двома новими книжками в лівій руці, Джейк із Серединного світу стомлено глянув на Едді.

— Одне я точно пам'ятаю, — сказав хлопчик. — Коли я виходив із книгарні, я був переконаний, що більше ніколи сюди не повернуся. Але ж повернувся.

— Зважаючи на те, що ми зараз більше скидаємося на привидів, ніж на реальних людей, я б сказав, що це суперечливе твердження. — Едді дружньо почухав Джейкові потилицю. — А якщо ти все ж забув щось важливе, Роланд допоможе тобі згадати. Він добре на цьому знається.

У відповідь на це Джейк полегшено всміхнувся. Він уже на власному досвіді відчув, як стрілець уміє видобувати з людей спогади. Роландів друг Алан володів хистом читати думки інших, Катбертові природа відсипала стільки почуття гумору, що вистачало на чотирьох, а Роланд за багато років став збіса вправним гіпнотизером. У Лас-Вегасі він би вмить став мільйонером.

— А тепер ми вже можемо йти за мною? — спитав Джейк. — Поглянути на троянду? — Він з нещасним виглядом подивився на обидва боки Другої авеню, що здавалася світлою та темною водночас. — Там, коло неї, напевно, буде ліпше. Троянда все робить кращим.

Щойно Едді зібрався погодитися, як перед книгарнею Кельвіна Тауера пригальмував темно-сірий лімузин «лінкольн». Він без вагань припаркувався перед пожежною колонкою біля жовтої бровки тротуару. Передні дверцята відчинилися. Коли Едді побачив, хто вилазить з-за керма, то вхопив Джейка за плече.

— Ой! Боляче!

Та Едді наче й не чув, натомість ще міцніше стис плече хлопчика.

— Господи, — прошепотів Едді. — Господи Ісусе, та що це, в біса, таке?

ВІСІМ

Джейк побачив, що колір обличчя Едді з блідого швидко змінився на попелясто-сірий. Очі вилізли мало не на лоба. Не без зусиль хлопчик розтиснув його пальці і зняв руку зі свого плеча. Едді зробив слабкий жест, наче хотів підняти руку й тицьнути вказівним пальцем, але йому наче забракло сили. Рука кволо опустилася донизу.

Поки водій відчиняв задні дверцята, чоловік, який виліз з пасажирського сидіння «лінкольна», вийшов на хідник. Навіть Джейкові його кроки здавалися відпрацьованими, майже як у танцівників. Чоловік, що сидів на задньому сидінні, був убраний в дорогий костюм, та це не надто допомагало приховати його низький зріст, чимале випнуте черево та чорне волосся, що вже починало сивіти біля коренів. З чорного волосся, судячи з його плечей, сипалася лупа.

Раптом Джейкові здалося, що пітьма навколо погустішала. Він подивився на небо: чи не зайшло, бува, сонце за хмару. Ні, не зайшло, проте хлопчик міг поклястися, що бачить чорний ореол довкола сліпучого сонця — неначе налякане око, обведене фарбою для повік.

За півкварталу від них, ближче до центру міста, хлопчик зразка 1977 року глипнув у вітрину ресторанчика, і Джейк згадав його назву: «Чу-Чу». Неподалік була музична крамниця «Вежа могутності», де він подумає: «Нині вежі продають майже за безцінь». Якби той Джейк озирнувся, то побачив би сірий «лімузин»… але він пішов далі. Джейк'77 був зациклений лише на прийдешньому.

— Це Балазар, — промовив Едді.

— Що?!

Едді показав на присадкуватого, який саме поправляв свою дорогу краватку від «Сулка». Інші двоє оточили його по боках. Вигляд у них був спокійний і пильний водночас.

— Енріко Балазар. Тільки набагато молодший. Господи, та йому сорок років!

— Зараз 1977 рік, — нагадав йому Джейк. І раптом його осяяло: — Це той, кого ви з Роландом убили? — Якось Едді розповів Джейкові про стрілянину 1987 року в Балазаровому клубі, опускаючи найкривавіші подробиці. Наприклад, про те, як Кевін Блейк вкинув до кабінету Балазара голову брата Едді, щоб виманити Едді й Роланда на відкриту місцину. Голову Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша.

— Ага, — відповів Едді. — Той, кого ми порішили. А той, що за кермом був, — то Джек Андоліні. Старе Страшко, як його називали люди. Позаочі, звісно. Він вийшов разом зі мною в ті двері за мить до того, як почалася м'ясорубка.

— Але ж Роланд і його пристрелив. Хіба ні?

Едді кивнув. То було простіше, ніж пояснювати, як омаро-монстриська на пляжі осліпили Джека Андоліні й клешнями та щелепами перетворили його лице на місиво.

— Інший охоронець — то Джордж Бйонді. Шнобель. Його я кокнув власноруч. Себто ще кокну. Через десять років. — Едді мав такий вигляд, наче от-от зомліє й гепнеться на землю.

— Едді, ти в нормі?

— Мабуть. Здається. — Вони відійшли од дверного проходу книгарні. Юк знову примостився ближче до Джейкової щиколотки. Джейкове молодше «я» вже зникло з Другої авеню. «Я побіг, — подумав Джейк. — Може, перестрибую зараз через візок поштового вантажника. Щодуху мчу до крамнички делікатесів, бо переконаний, що то шлях назад, до Серединного світу. Шлях до нього».

Балазар зиркнув на своє відображення у вітрині біля дошки «СЬОГОДНІ В МЕНЮ», востаннє кінчиками пальців розпушив ріденьке волоссячко над вухами і переступив через поріг книгарні. Андоліні й Бйонді йшли слідом.

— Круті хлопці, — сказав Джейк.

— Найкрутіші, — погодився Едді.

— З Брукліну.

— Ну звісно.

— А що круті хлопці з Брукліну забули у книгарні на Мангеттені?

— Здається, саме це ми й маємо з'ясувати. Джейку, я зробив тобі боляче?

— Та пусте. Але знову заходити всередину я не хочу.

— Я теж. Проте ходімо.

І вони пішли назад до «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“».

ДЕВ'ЯТЬ

Юк не відставав од Джейка й тонесенько скімлив. Джейкові це підвивання було не до душі, проте зрозуміти тваринку він міг. У повітрі книгарні висів запах страху, такий щільний, що його можна було помацати. Діпно сидів біля шахівниці, переводячи нещасний погляд з Кельвіна Тауера на новоприбулих, що не надто скидалися на книголюбів у пошуках рідкісних видань. Інші двоє старих шкарбанів біля шинкваса похапцем, великими ковтками допивали каву, маючи вигляд людей, що раптово згадали про невідкладні справи й більше не можуть затримуватися.

«Боягузи, — подумав Джейк із презирством, яке було порівняно новим відчуттям у його житті. — Зайці полохливі. Не все можна виправдати старістю».

— Містере Торен, нам з вами є про що поговорити, — говорив Балазар тихим, спокійним, розважливим голосом, у якому не було навіть натяку на акцент. — Може, запросите нас до свого кабінету?

— Нам нема чого обговорювати, — відказав Тауер, скоса поглядаючи на Андоліні. Джейк його чудово розумів: Джек Андоліні скидався на психопата з сокирою з якого-небудь фільму жахів. — Після п'ятнадцятого липня, можливо, тема для розмови з'явиться. Можливо. Отже, поговоримо після Дня незалежності. Мабуть. Якщо схочете. — Він посміхнувся, щоб продемонструвати свою розважливість. — Але зараз я просто не бачу в цьому сенсу. Ще ж навіть не червень. І, щоб ви знали, моє прізвище не…

— Він не бачить сенсу, — сказав Балазар, звертаючись до Андоліні й чоловіка з великим носом. Розвів руки в боки, потім опустив їх. «І куди котиться наш світ?» — промовляв цей жест. — Джек? Джордж? Цей чоловік узяв у мене чек на суму з п'ятьма нулями. А тепер каже, що не бачить сенсу зі мною розмовляти.

— Неймовірно, — сказав Бйонді. Андоліні промовчав. Він просто зиркнув на Кельвіна Тауера з-під неандертальського лоба своїми брудно-карими очицями, що скидалися на дрібних злющих тваринок, які виглядали з печери. Джейк подумав, що з таким обличчям не треба навіть говорити, щоб тебе почули. Залякування було переконливішим за слова.

— Я хочу поговорити з тобою, — терплячим, переконливим тоном сказав Балазар, але його очібуравили обличчя Тауера. — Чому? Тому що мої боси хочуть, щоб я з тобою поговорив. Для мене цього досить. І знаєш що? Я думаю, за сто штук, які тобі відвалили, ти можеш приділити мені п'ять хвилин. Правда?

— Ста тисяч уже нема, — похмуро відказав Тауер. — І ви чудово це знаєте, як і ті, хто вас найняв.

— Мене це не обходить, — сказав Балазар. — Та й чому б я мав перейматися? То були твої гроші. Єдине, що мене цікавить, — чи поведеш ти нас до свого кабінету. Якщо ні, ми поговоримо тут, на очах у цілого світу.

«Цілий світ» складався на ту мить з Аарона Діпно, одного пухнастика-шалапута і двох колишніх нью-йорківців, котрих жоден із чоловіків у книгарні бачити не міг. Друзяки Діпно здиміли з-за шинкваса, як справжні боягузи.

— Мені нема на кого залишити книгарню, — востаннє спробував відкараскатися Тауер. — Наближається час обіду, до нас можуть зайти відвідувачі…

— Та ви навіть п'ятдесят баксів за день не вторгуєте, — сказав Андоліні, — нам це відомо, містере Торен. Якщо ж ви справді боїтеся проґавити крупного клієнта, нехай він кілька хвилин постоїть за прилавком.

З переляку Джейк подумав, що той, кого Едді називав Старим Страшком, говорить про нього, Джона «Джейка» Чемберза. А потім зрозумів, що Андоліні показує повз нього, на Діпно.

Після цього Тауер здався. Чи Торен.

— Аароне, — звернувся він до товариша. — Постережеш?

— Як скажеш, — погодився Діпно. Вираз обличчя в нього був стурбований. — Ти точно хочеш розмовляти з цими хлопцями?

Бйонді промовисто на нього зиркнув, але Діпно гідно витримав цей погляд. Джейк навіть відчув гордість за старого.

— Так, — відповів Тауер. — Все нормально.

— Не турбуйтеся, ми не позбавимо його анальної незайманості, — сказав Бйонді й розреготався.

— Добирай слів, ти у храмі книги, — сказав Балазар, але Джейк помітив, що він і собі посміхнувся. — Ходімо, Торене. Трохи потеревенимо.

— У мене інше прізвище! Я змінив його в законний спосіб на…

— Та яка різниця, — заспокійливо промовив Балазар і навіть поплескав Тауера по руці. Джейк досі не міг звикнути до думки, що все це… вся ця мелодрама… відбувалася після того, як він вийшов з крамниці з двома новими книжками (принаймні для нього новими) й попрямував далі. Усе це сталося в нього за спиною.

— Фріц воно і є фріц, правда, бос? — жваво спитав Бйонді. — Чи голландець, чи хто він там. Хай як він себе називає.

— Джордже, якщо я схочу почути твій голос, то скажу, які слова ти маєш говорити. Затямив? — спитав Балазар.

— Добре, — відповів Бйонді. Хвильку поміркувавши й вирішивши, що «добре» прозвучало не надто запально, додав: — Так! Авжеж!

— Гаразд. — Притримуючи Тауера за руку, по якій щойно плескав, Балазар повів його в глиб книгарні. Книжки тут були звалені абияк, повітря було задушливим від запаху мільйонів сторінок, порослих пліснявою. Підійшли до дверей з написом «Службовий вхід», Тауер дістав низку ключів. Поки він шукав потрібний, ключі теленькали.

— У нього тремтять руки, — пробурмотів Джейк.

— Якби я був на його місці, в мене б теж тремтіли, — кивнувши, сказав Едді.

Нарешті Тауер відшукав ключа, повернув його в замку й відчинив двері. Він ще раз глянув на трьох чоловіків, що до нього прийшли, — «биків» із Брукліну, — і запросив їх заходити. Двері за їхніми спинами зачинилися, і Джейк почув, як хтось замикає їх на засувку. Навряд чи це зробив сам Тауер, подумав він.

Поглянувши в опукле дзеркало проти крадіїв, встановлене в кутку крамниці, Джейк побачив, що Діпно підняв телефонну слухавку, якусь мить повагався і поклав її назад на важіль.

— Що тепер робитимемо? — спитав хлопчик у Едді.

— У мене є ідея. Я бачив таке в кіно. — Він підійшов до дверей і підморгнув Джейку. — Зараз спробуємо. Якщо я просто втелющуся головою, можеш сміливо назвати мене йолопом.

Не встиг Джейк спитати, що він має на увазі, як Едді ступив уперед, маючи намір пройти крізь двері. Джейк побачив, як його очі заплющилися, а губи стислися в гримасі — так кривиться людина, коли боїться боляче вдаритися лобом.

Але Едді не вдарився. Він просто пройшов крізь двері. Якусь мить його нога в мокасині ще стирчала назовні, а потім зникла і вона. Пролунав тихий шелест — наче хтось провів рукою по грубій дошці.

Нахилившись, Джейк узяв Юка на руки.

— Заплющ очі.

— Очі, — погодився шалапут, але продовжував з обожнюванням споглядати Джейка. Тож Джейк міцно замружив очі, а коли розплющив, Юк уже копіював його. Не гаючи часу, хлопець ступив крізь двері з написом «Службовий вхід». На мить запанувала темрява, що сильно пахла деревиною. Десь глибоко в свідомості знову закалатали тривожні дзвіночки. А потім він опинився на іншому боці.

ДЕСЯТЬ

То було приміщення для зберігання книжок, навіть більше за розміром, аніж очікував Джейк, — завбільшки як цілий склад. Куди не кинь оком, височіли стоси книжок. Деякі з них, підперті парами вертикальних брусів, що слугували радше опорами, ніж полицями, були аж чотирнадцять чи шістнадцять футів заввишки. Між ними йшли вузькі криві проходи. У кількох проходах Джейк помітив платформи на коліщатках, що нагадували авіаційні трапи, які можна було побачити у невеликих аеропортах. Тут так само, як і в книгарні, витав запах старих книжок, хіба що міцніший, майже нестерпний. На стелі подекуди висіли тьмяні світильники, що відкидали жовтувате нерівне світло. Тіні Тауера, Балазара й Балазарових посіпак чудернацько стрибали по стіні ліворуч. Тауер повернув у той бік, завівши своїх відвідувачів у закутень, що слугував кабінетом: там стояв стіл з друкарською машинкою й настільною картотекою, три старі шафи для каталогів і стіна, завішана найрізноманітнішими папірцями, на якій висів календар, відкритий на травневому аркуші. На ньому було зображено якогось письменника дев'ятнадцятого століття, якого Джейк спершу не впізнав. Тільки потім зрозумів, хто це. Роберт Браунінг. Джейк цитував його в іспитовому творі.

Тауер опустився в крісло біля свого стола й одразу ж про це пошкодував. Джейк міг йому лише поспівчувати. Троє бандитів так нависли над ним, що йому вочевидь забракло повітря. Їхні тіні стрибали по стіні за столом, наче тіні горгулій.

Сягнувши в потаємну кишеню піджака, Балазар витяг складений аркуш паперу. Розгорнув його і поклав на стіл перед Тауером.

— Упізнаєш?

Едді рушив уперед, але Джейк ухопив його за руку.

— Не підходь близько! Вони тебе відчують!

— По цимбалах, — сказав Едді. — Мені треба подивитися, що то за папірець.

Джейк пішов слідом, бо не знав, що ще можна зробити. Юк неспокійно завовтузився у нього на руках і заскімлив. Джейк тихо цитьнув, і пухнастик здивовано на нього кліпнув.

— Вибач, друже. Але ти маєш сидіти тихо.

Цікаво, чи його «я» зразка 1977 року вже на пустирі? Там Джейк послизнувся і, вдарившись, знепритомнів. Чи це вже сталося? Та Едді має рацію: нема сенсу гадати. Подобалося це Джейкові чи ні, але він знав, що це правда: зараз вони мають бути тут, а не там. І їм треба побачити папірець, який Балазар показував Кельвінові Тауеру.

ОДИНАДЦЯТЬ

Едді навіть устиг прочитати перші кілька рядків, поки Джек Андоліні не сказав:

— Бос, мені це не подобається. Тут якась підстава.

Балазар кивнув.

— Згоден. Містере Торен, крім нас, тут хтось є? — Його голос звучав спокійно і поштиво, проте очі стривожено бігали, вишуковуючи у величезному приміщенні можливих сховків.

— Ні, — відповів Тауер. — Є ще Серджіо, магазинний кіт. Думаю, він десь тут прича…

— Ніякий це не магазин, — перебив Бйонді, — це діра, в яку ти викидаєш гроші. Навіть хтось із моднячих дизайнерів — і той би мав клопіт із утриманням такого величезного закладу. Книгарня? Та кого ти хочеш надурити?

«Себе, — подумав Едді. — Він обманює сам себе».

І тут, неначе прикликані цією думкою, знову задзеленчали жахливі дзвіночки. Бандюки, що зібралися на складі Тауера, їх не почули. Едді прочитав із переляканих облич Джейка та Юка, що в їхніх головах теж дзвенить. Зненацька пітьма в кімнаті, де й без того було темно, погустішала.

«Ми повертаємось, — подумав Едді. — Господи, ми повертаємось! Але спершу…»

Він нахилився між Андоліні й Балазаром, усвідомлюючи, що обоє стривожились: вони роззиралися довкола круглими, наполоханими очима. Проте Едді цікавив папірець. Хтось найняв Балазара, щоб той спершу змусив його підписати (ймовірно), а потім тицьнув його під носа Тауерові/Торену, коли настане час (поза сумнівом). У більшості випадків Скеля Балазар послав би на таке завдання парочку своїх бугаїв — тих, кого він називав «джентльменами». Утім, ця робота здалася йому настільки важливою, що він приїхав власною персоною. І Едді хотів знати причину.

МЕМОРАНДУМ ПРО ДОГОВІР

Цим документом засвідчується укладення Угоди між м-ром Кельвіном Тауером, мешканцем Нью-Йорка, що володіє нерухомістю, яка являє собою пустир і визначена як Ділянка № 298 і Квартал № 19, розташовані…

У голові знову зателенькали дзвіночки, Едді пересмикнуло. Тепер вони звучали гучніше. Тіні на стіні потемнішали й поповзли до стелі. Темрява, яку Едді відчув надворі, проривалася всередину. Їх могло змести хвилею пітьми, і це було б погано. Проте вони могли втопитися в ній, а це було б ще гірше, авжеж, гірше, бо що може бути гірше, ніж захлинутися у товщі пітьми?

А раптом у тій темряві водилися істоти? Голодні створіння, як той охоронець дверей?

Не «раптом», а так і є. То був голос Генрі. Вперше за два місяці. Едді уявив, що Генрі стоїть поряд і шкіриться неживою посмішкою наркомана: налиті кров'ю очі й жовті занедбані зуби. Ти знаєш, що вони там є. Та коли почуєш дзвіночки, то маєш іти, брате. Думаю, ти в курсі.

— Едді! — закричав Джейк. — Вони повертаються! Ти чуєш?

— Хапай мене за пояс, — наказав Едді, водночас несамовито водячи поглядом по аркушу в пухких Тауерових руках. Балазар, Андоліні й Шнобель все ще роззиралися навколо. Бйонді витяг пістолета.

— За пояс?

— Може, так ми не загубимося, повернемося разом, — пояснив Едді. Дзвіночки вже калатали нестерпно, і він застогнав. Слова договору мигтіли перед його очима. Щоб розібрати шрифт, Едді примружився і прочитав:

…визначена як Ділянка № 298 і Квартал № 19, розташовані на Мангеттені (м. Нью-Йорк), на перехресті 46-ї вулиці та 2-ї авеню, і Корпорацією «Сомбра», суб'єктом підприємницької діяльності в штаті Нью-Йорк.

Цього дня, 15 липня 1976 p., Корпорація «Сомбра» виплачує Кельвінові Тауеру винагороду в сумі 100 000 доларів США, яка не підлягає поверненню. У зв'язку з цим Кельвін Тауер погоджується не…

П'ятнадцяте липня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого. Менш ніж рік тому. Едді відчув, що пітьма хвилею накочує на них, і спробував охопити очима увесь аркуш, запам'ятати стільки, скільки потрібно буде, щоб збагнути, що тут діється. Якби він зумів це зробити, то бодай на крок наблизився б до розгадки того, що це все для них означає.

Якщо передзвін не доведе мене до божевілля. Якщо поріддя темряви не зжеруть нас на шляху назад.

— Едді! — Джейк. Судячи з голосу, дуже наляканий. Та Едді не зважав.

…Кельвін Тауер погоджується не продавати, не здавати в оренду чи будь-яким іншим чином обтяжувати майно протягом одного року з дати укладення угоди. Дата завершення терміну договору — 15 липня 1977 р. Сторони домовляються про те, що Корпорація «Сомбра» матиме пріоритетне право на придбання вказаної вище нерухомості.

Упродовж цього терміну Кельвін Тауер у повному обсязі оберігатиме й обстоюватиме інтереси Корпорації «Сомбра» щодо вказаної вище нерухомості й не допустить арешту майна чи інших ускладнень, що можуть виникнути…

Тексту було більше, та дзвіночки вже доводили до шалу, від них розколювалася голова. На якусь мить Едді зумів осягнути розумом — чорт, майже побачив, — як потоншав цей світ. Та й взагалі всі світи. Потоншали й протерлися, як його старі джинси. Він устиг розгледіти останню фразу угоди: …якщо цих умов буде дотримано, матиме право продати або будь-яким іншим чином передати власність Корпорації «Сомбра» чи іншій третій особі. Потім слова щезли, все зникло, закрутилося у чорному вирі. Джейк однією рукою тримався за пояс Едді, а другою притискав до себе Юка. Юк нестямно гавкав, і перед внутрішнім зором Едді промайнула ще одна затьмарена картинка: Дороті летить у вихорі до Країни Оз.

У темряві справді були істоти: неясні марева з моторошними підсвіченими очима, схожі на ті, яких показували у фільмах про мешканців глибоководних западин океану. От тільки у тих фільмах дослідники сиділи в затишку сталевих батискафів, тоді як вони з Джейком…

Тепер деренчання дзвіночків стало оглушливим. Едді почувався так, ніби його запхали головою в механізм Біґ-Бена, коли той саме видзвонював північ. Він пронизливо закричав, але не почув сам себе. А потім усе зникло, все без винятку — і Джейк, і Юк, і Серединний світ, — і Едді отямився, ширяючи десь у невагомості, поза зірками й галактиками.

«Сюзанно! — закричав він. — Де ти, Сьюз?»

Жодної відповіді. Лише пітьма.

Розділ III МІЯ

ОДИН

Колись давно, у шістдесятих (ще до того, як світ зрушив з місця), жила собі жінка на ймення Одетта Голмс, цілком приємна й суспільно відповідальна молода особа — здорова, приваблива і завжди готова допомогти ближньому (чи ближній). Перебуваючи у повному невіданні, вона співіснувала в своєму тілі зі значно менш приємною істотою, яку звали Детта Волкер. Детті було глибоко начхати на ближнього (чи ближню). Рея з Коосу неодмінно впізнала б Детту й назвала її сестрою. Роланд з Ґілеаду, останній стрілець Серединного світу, видобув цю психічно роздвоєну жінку на свій бік і створив з них двох третю — кращу й сильнішу за попередніх двох. Саме цю жінку й покохав Едді Дін. Вона нарекла його своїм чоловіком і взяла собі прізвище його батька. Вона ще не встигла стати свідком феміністичних баталій останніх десятиріч XX століття, тож зробила це легко й невимушено, вважаючи себе цілком щасливою жінкою. Єдина причина, чому вона не пишалася тим, що називається Сюзанною Дін, полягала в тому, що мати вчила її, буцімто гордість — це перший крок до гріхопадіння.

Але тепер з'явилася четверта. Її породила третя, в часи переживань та змін. Третій було байдуже до Одетти, Детти чи Сюзанни. Третій було байдуже до цілого світу, крім нового життя, що зародилося в її лоні. Дитя потрібно було годувати. А бенкетна зала була неподалік. Тільки це мало значення, більш нічого. Нову жінку, що по-своєму була не менш небезпечна, ніж Детта Волкер, звали Мія. Вона не носила батьківського прізвища жодного чоловіка, лише ім'я, що Високою Мовою означало «матір».

ДВА

Вона неквапом ступала довгими кам'яними коридорами до зали, де відбувалася учта. Проминала покої руїн, порожні лави й ніші, йшла повз давно забуті галереї, де правило бал небуття. Десь у надрах цього замку стояв старезний трон, просякнутий древньою кров'ю. Десь сходи спускалися на неймовірну глибину, до крипт, що їхні стіни було викладено з кісток. І все ж там існувало життя. Життя й удосталь харчу. Мія знала це так само добре, як і те, що ступає ногами, схованими під пишними багатошаровими спідницями, які шурхотіли у такт ході. Їжа. Як мовилося у приказці, життя тобі і доброго врожаю. А вона була така голодна. Авжеж! Чи ж вона не їла тепер за двох?

Вона підійшла до широких сходів. До її вух долинув звук — ледь чутний, проте наполегливий: стукіт слоутрансових двигунів, захованих глибоко під землею, нижче від найглибшої крипти. Мію вони не цікавили, та й до «Північного центру позитроніки, Лтд.», який виготовив їх і запустив десятки тисяч років тому, їй було байдужісінько. Її було начхати на двополярні комп'ютери, двері, Промені й Темну вежу, що стояла в самому центрі всього сущого.

Запахи — ось що її вабило. Міцні, чудесні, невідпорні, вони лоскотали їй ніздрі. Курчата з підливкою, смажена свинина під хрускотливим шаром жиру. Криваві біфштекси, головки свіжого, ще вологого сиру, величезні креветки, як пухкі помаранчеві коми у реченні. Фарширована риба з вибалушеними чорними очима, з животами, повними соусу. Джамбалайя та фаната у величезних казанах, на дальньому боці столу колосальні тарелі рагу. Сто різновидів фруктів і тисяча цукерок на додачу — і це ще тільки початок! Закуски! Перші ложки гарячих страв!

Мія припустила вниз широким сходовим маршем, відчуваючи долонею гладеньку поверхню поруччя. Маленькі ніжки в капцях дріботіли сходинками. Колись їй наснився сон, що страшний чоловік штовхнув її під колеса підземного поїзда і їй відрізало ноги біля колін. Але сни були дурницями. Її ноги на місці — як нижче, так і вище колін, правда? Так! Так само, як на місці дитина в її животі. Хлопчик, що хотів їстоньки. Він був голодний, і вона теж.

ТРИ

Від підніжжя сходів до високих подвійних дверей на дев'яносто футів тягнувся широкий коридор, вимощений чорним полірованим мармуром. Саме туди й поквапилася Мія. Вона бачила своє відображення, що пливло під нею, і електричний смолоскип, який горів у глибинах мармуру, як підводні вогні, проте не помітила чоловіка, котрий ішов за нею слідом, спускаючись широким вигином сходів у старих зношених чоботях. Замість придворного одягу він був убраний у злинялі джинси і картату сорочку. На його лівому боці висів револьвер з потертим руків'ям сандалового дерева, кобура була прив'язана сирицевим шнурком. Його обличчя було засмаглим, обвітреним й поораним зморшками, волосся — чорним, хоч і з проблисками сивини. Та найприкметнішими були його очі — блакитні, холодні, безжальні. Детта Волкер не боялася жодного чоловіка, навіть цього, проте ці снайперські очі змушували здригатися від страху навіть її.

Перед подвійними дверима відкрився вестибюль з підлогою з червоних і чорних мармурових квадратів. На стінах, обшитих дерев'яними панелями, висіли вицвілі портрети старих лордів і дам. Посередині стояла статуя з рожевого мармуру і хромованої сталі. Скидалося на те, що це мандрівний лицар, озброєний чимось на кшталт шестизарядного револьвера чи короткого меча, піднятого над головою. Хоча обличчя було майже позбавлене індивідуальних рис — скульптор лише злегка торкнувся його різцем — та Мія здогадувалася, хто це. Знала.

— Вітаю тебе, Артуре Ельд, — вона опустилася перед статуєю в низькому реверансі. — Благослови їжу, яку я збираюся прийняти, щоб підживитися. І підживити мого хлопчика. Доброго тобі вечора. — Вона не могла побажати йому довгих днів на землі, тому що його дні, як і дні всього роду Ельда, давно минули. Натомість Мія пучками пальців торкнулася своїх усміхнених уст і послала йому поцілунок. Продемонструвавши гарні манери, вона зайшла до обідньої зали.

Ця кімната була величезною — сімдесят ярдів завдовжки і сорок завширшки.

Уздовж обох стін сяяли сліпучі електричні смолоскипи в кришталевих плафонах. Сотні стільців стояли біля неозорого столу з залізного дерева, заставленого гарячими й холодними наїдками. Для кожного гостя було поставлено білу тарілку з витонченою синьою облямівкою — особливу тарілку. Стільці були порожні, особливі тарілки були порожні, келихи для вина теж, хоча вино стояло у золотих відерцях на рівних проміжках уздовж усього столу, охолоджене й готове до вжитку. Усе було так, як вона собі й уявляла в своїх найприємніших, найпрозоріших мріях. Вона знову і знову знаходила цю залу готовою до святкування, і так буде доти, доки вона (і її дитя) цього потребуватимуть. Хай де вона перебувала, цей замок завжди опинявся поряд. То й що, коли тут тхнуло вогкістю й старим намулом? Яка їй різниця, що у тінях під столом щось метушилося й пищало — можливо, пацюки чи тхори? Над столом було світло, розкішно, ширилися божественні пахощі, страви наче припрохували, щоб вона їх скуштувала. Нехай морок під столом сам подбає про себе. Це не її діло, ні, вона не зважатиме.

— Ось іде Мія, нічия дочка! — весело вигукнула вона в мовчазну кімнату з сотнями змішаних пахощів м'яса, соусів, кремів і фруктів. — Я голодна, і я поїм! І нагодую своє дитя! І якщо хтось має щось проти мене, нехай виступить уперед і скаже! Нехай покажеться, я роздивлюся його, а він — мене!

Авжеж, ніхто не вийшов уперед. Ті, хто колись правив тут учти, давно покоїлися в могилах. Тепер тут панував лише глибинний і сонний стукіт слоутрансових двигунів (а також невиразне та неприємне попискування з Країни Підстілля). За її спиною мовчки стояв стрілець. Це відбувалося вже не вперше. Замку він не бачив, проте добре бачив її саму.

— Мовчите, отже, згодні! — гукнула вона й притисла руку до живота, що вже почав випинатися. Округлюватися. А потім, сміючись, закричала: — Еге ж, саме так! Мія прийшла на бенкет! Нехай він прислужиться їй і дитяті, якого вона носить під серцем! Нехай їм обом буде добре!

І вона заходилася бенкетувати, але на одному місці не сідала й з однієї тарілки не їла. Ці тарілки — особливі, білі з синім — були їй огидні, невідь-чому, та вона й знати не хотіла. Їжа — ось що її цікавило. Вона походжала вздовж столу, наче на найбільшому в світі фуршеті: підхоплювала шматки страв руками й відправляла їх до рота, часом відкушуючи гаряче м'ясо просто з кістки й жбурляючи обгризені суглоби назад на тарелі. Кілька разів вона промахнулася, і шматки м'яса покотилися білою лляною скатертиною, лишаючи по собі плями від соку, схожі на кров з носа на хустинці. Один такий шмат перекинув соусницю, інший розбив на друзки кришталевий таріль, наповнений журавлиновим желе. Третій скотився зі столу, і Мія почула, як щось ухопило його й потягло під стіл. Після короткого пронизливого вереску сварки пролунав крик болю: якась істота застромила зуби в іншу. Потім тиша. Коротка тиша, яку перервав регіт Мії. Вона обтерла масні пальці об живіт: повільно, насолоджуючись тим, як плями від м'яса й соусів розпросторювалися на дорогому шовку, тішачись припухлим грудям і відчуттям сосків, твердих, шорстких і збуджених, під кінчиками пальців.

Вона повільно йшла до краю столу, розмовляючи сама з собою багатьма голосами, створюючи божевільну тріскотняву.

Як там твоє «нічого», любчику?

Дякую, що спитала, Міє, моє «нічого» в повному порядку.

Ти віриш у те, що Освальд вирішив убити Кеннеді самотужки?

Нізащо в світі не повірю, люба, — тут замішане ЦРУ. Вони чи ті білопикі мільйонери, сталеві магнати з Алабами.

Бомбінгем,^[6] Штат Алабама, люба, чи ж це не правда?

Ти вже слухала нову платівку Джоан Баез?

О так, у неї янгольський голос, чи не так? Я чула, вони з Бобом Діланом збираються одружитися…

І так безперестанку. Роланд чув у цьому голосі культурний тон Одетти й Деттину грубу, проте соковиту лайку. Чув голос Сюзанни і багатьох інших жінок. Скільки їх було в її голові? Скільки особистостей, сформованих і напівсформованих? Він дивився, як вона тягнеться до порожніх тарілок, яких не існувало насправді, й порожніх склянок (також відсутніх), їсть просто з тарелів, жує з апетитом голодної, її обличчя поступово вкривається лиснючим шаром жиру, а ліф її сукні (якої він не бачив, проте відчував, що вона є) темнішає від обтирання пальців, коли вона стискає тканину, плямуючи її на грудях, — ці рухи були надто впізнаваними, щоб помилитися. Щоразу, коли зупинялася, вона хапала повітря перед собою і жбурляла невидиму тарілку на підлогу чи об стіну, що існувала лише в її уяві.

— Ось тобі! — кричала вона зухвалим голосом Детти Волкер. — Ось тобі, гидка Синя Тітко, я знов її розтрощила! Розбила твою чортову тарілку, як тобі це подобається? Подобається, га?

Переходячи далі, вона часом тихенько й приємно підсміювалася та запитувала в такої-то, як ведеться «їхньому синочкові такому-то у Моргаузі й хіба не чудово, що для людей з кольоровою шкірою відкрили таку гарну школу, це просто диво якесь! А як твоя матуся, люба? Ой, як мені шкода це чути, ми всі молитимемося, щоб вона одужала!»

Говорячи, вона тягнулася до уявних тарілок. Хапала зелену соусницю, де блищала чорна ікра, прикрашена шкіркою лимона. Занурювала в неї обличчя, як свиня в ночви. Жадібно їла. Знову підводила обличчя, всміхалася скромно і стримано у світлі електричних ліхтарів, риб'ячі яйця на коричневій шкірі її щік і лоба виступали, як чорний піт, зібравшись у заглибниках біля ніздрів, як згустки почорнілої крові, — О так, я гадаю, наш прогрес очевидний, такі люди, як той «Бик» Коннор,^[7] вже віджили своє, їхня доба скінчилася, і найкраща помста їм — це те, що вони про це знають, — і перекидала соусницю назад через голову, як схибнута волейболістка, ікра сипалася й заплутувалася в її волоссі (принаймні так це собі уявляв Роланд), а коли посудина розбивалася об камінь, її світський вираз обличчя (чудова-вечірка-чи-не-так) змінювався диявольським вищиром Детти Волкер і вона викрикувала: «На, стара синя свинюко, як тобі? Хочеш запхати трохи ікри в свою стару суху щілину? На, бери! Затикай! Тобі сподобається!»

Відтак вона йшла далі. І далі. І далі. Харчувалася у великій бенкетній залі. Годувала себе і своє дитятко. Не повертаючись і не помічаючи Роланда. Жодного разу так і не зрозумівши, що бенкетної зали не існувало взагалі.

ЧОТИРИ

Коли всі вчотирьох (уп'ятьох, якщо рахувати Юка) вкладалися спати, поласувавши смаженими пундицями, думками Роланд був далеко від Едді й Джейка. Всю його увагу полонила Сюзанна. Стрілець був більш ніж упевнений, що сьогодні вона знову піде на нічне полювання і знову він вирушить слідом. Не для того, щоб подивитися, що вона затіває, — це йому й так було відомо.

Ні, основною його метою було оберігати. Раніше, вдень, коли Джейк повернувся з оберемком дров, Сюзанна почала виявляти добре знайомі Роландові тривожні ознаки: уривчаста мова, різкуваті, не надто граційні рухи, потирання скроні чи під лівою бровою з відсутнім виглядом, неначе їй там боліло. Невже Едді цього не помічав? Коли Роланд тільки познайомився з ним, Едді справді був не надто спостережливий, хоч відтоді дуже змінився, але…

Але він кохав її. Кохав. Як він міг не бачити того, що було очевидно для Роланда? Звісно, все було не настільки помітно, як на узбережжі Західного моря, коли Детта готувалася вистрибнути вперед і усунути Одетту від керування її тілом, однак усі ознаки були і, якщо вже на те, не надто й відрізнялися.

З іншого боку, як казала колись Роландова мати: «Кохання засліплює». Можливо, Едді просто був надто близький з нею, щоб бачити очевидне. «Чи не хоче бачити, — подумав Роланд. — Не хоче визнавати, що все може повторитися. Її протистояння з самою собою й роздвоєність натури».

Тільки цього разу справа була не в ній. Роланд уже давно це підозрював — з часів розмови з мешканцями Річкового Перехрестя, — а тепер остаточно в цьому впевнився. Ні, річ була не в ній.

Отож він лежав, слухаючи, як всі один за одним поринають у сон і їхнє дихання стає глибоким і рівним. Юк, потім Джейк, потім Сюзанна. Останнім заснув Едді.

Хоча… не зовсім останнім. Слабо, дуже слабо до Роландових вух долинало бурмотіння розмови: перемовлялися люди з іншого боку пагорба на півдні, ті, що стежили і йшли за ними слідом. Скидалося на те, що вони набираються сміливості, щоб вийти з криївки, дати про себе знати. Слух у Роланда був дуже гострий, проте недостатній, щоб розібрати, про що говорять. Разів із шість люди тихо обмінялися репліками, а потім хтось голосно на них цитьнув. Запала мовчанка, тільки вітер тихо ворушив верхівки дерев. Роланд лежав нерухомо, вдивляючись у чорне небо без зірок, очікуючи, поки підведеться Сюзанна. І вона не забарилася.

Але перед тим, як це сталося, Джейк, Едді та Юк занурилися в тодеш.

П'ЯТЬ

Про тодеш Роланд і його друзі дізналися (хоч відомостей про нього було кіт наплакав) від придворного наставника Ваннея в далекі часи своєї юності. Тоді їх ще було п'ятеро: Роланд, Алан, Катберт і Воллес, Ваннеїв син. Воллес, навдивовижу розумний, проте хворобливий хлопчик, помер від падучої хвороби, яку ще називали «королівським нещастям». Так їх стало четверо — над ними розкинув своє крило ка-тет. Ванней теж це знав, і знання лише примножувало його смуток. Корт навчав їх орієнтуватися за сонцем і зірками, Ванней показав компас, квадрант і секстант, навчив їх математики, що могла знадобитися в житті. Корт учив їх битися. За допомогою історії, розв'язання логічних проблем і настанов щодо того, що він називав «універсальними істинами», Ванней демонстрував їм, що часом сутички можна уникнути. Корт навчав їх убивати, коли це необхідно. Ванней з його кульганням і приємною, хоч і відстороненою усмішкою, говорив їм, що насильство лише погіршує проблеми, а не розв'язує їх. Він називав його порожнистою камерою, де всі природні звуки спотворює луна й не розібрати, де справжній звук, а де відлуння.

Він викладав їм основи фізики й хімії — точніше, їхні залишки. Учив, як закінчувати речення на кшталт «Те дерево схоже на…», «Коли я біжу, я щасливий, мов той…» і «Ми не могли не розсміятися, тому що…» Роланд терпіти не міг таких вправ, але Ванней не давав йому відкараскатися.

— У тебе дуже квола уява, Роланде, — якось сказав учитель (Роландові тоді було одинадцять років). — Та я не дозволю тобі послабити її ще більше, уникнувши тренувань.

Він виклав «Сім ступенів магії», ухилившись од відповіді на питання, чи вірить у них сам. На одному з тих занять, наскільки міг пригадати Роланд, Ванней згадав про тодеш. Чи, можливо, Тодеш (з великої літери), Роланд не був певен. Він пам'ятав, що Ванней розповідав тоді про секту манні, мандрівний люд. А чи згадував він при цьому чаклунську веселку?

Так, згадував, думав Роланд. Йому й самому вже двічі доводилося тримати рожеву дугу веселки в своїх руках (один раз у дитинстві, а другий — уже в зрілому віці), і хоча він обидва рази потрапляв усередину кристала, мандрував у ньому, вдруге навіть разом з друзями, але він ніколи не занурювався в тодеш.

«А звідки ти знаєш? — спитав він у себе самого. — Як ти можеш знати, якщо був усередині?»

Тому що Катберт і Алан неодмінно б йому про таке сказали.

Ти впевнений?

Якесь дивне відчуття, настільки чуже стрільцеві, що він навіть не міг його назвати — відраза? переляк? — стиснуло йому груди, й він усвідомив, що він не певен. Йому було відомо лише те, що куля затягла його всередину, в свої глибини, та що йому дуже пощастило, коли він звідти вибрався живим.

«Але тут немає жодної кулі, навіть поблизу немає», — подумав він, і знову відповів йому той, інший голос — сухий, невблаганний голос його старого кульгавого вчителя, який до кінця життя так і не перестав тужити за своїм єдиним сином, — і слова були ті самі:

Ти впевнений? Впевнений, стрільцю?

ШІСТЬ

Все почалося з тихого потріскування. Спочатку Роланд вирішив, що то багаття: хтось поклав туди соснові гілки, до них нарешті дісталося вугілля й тепер глиця тріскучо спалахувала. Проте…

Звук став гучнішим, переріс у електричне дзижчання. Роланд сів і озирнувся у бік багаття, що вже дотлівало. І тут його очі округлилися, а серце шалено закалатало в грудях.

Сюзанна відвернулася од Едді, навіть трохи відсунулася. Едді розкинув руки, Джейк теж. Їхні пальці дотикалися. На очах у Роланда їхні тіла замигтіли: стали зникати й проявлятися. З Юком відбувалося те саме. Коли вони зникали, на місці їхніх тіл з'являлося тьмяне сіре світіння, що приблизно повторювало форми і розташування їхніх тіл, неначе щось тримало для них місця в реальності. Щоразу, коли вони поверталися, лунало те тріскотіння. Роланд бачив, як тремтять їхні повіки від обертів очних яблук.

Вони спали. Але не просто спали. Вони занурилися в тодеш — стан переходу з одного світу до іншого. Подейкували, що це вміють робити манні. А також — що цей стан могли спричиняти кулі з чаклунської веселки, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. А надто одна з куль.

«Вони можуть застрягнути між двома світами і впасти, — думав Роланд. — Так казав Ванней. Він попереджав, що занурюватися в тодеш дуже небезпечно».

Що він ще казав? Пригадати це Роланд не мав часу, бо ж тієї самої миті Сюзанна сіла, натягнула на обрубки ніг шкіряні чохли, які зробив їй Роланд, і перебралася в свій візок. А за мить уже котила до прадавніх дерев, що росли на північ від дороги. Цей шлях пролягав у протилежний бік від того місця, де отаборилися люди, що стежили за ними. Єдине полегшення.

Якусь мить Роланд залишався на місці, не знаючи, що робити. Та зрештою рішення прийшло. Будити їх у стані тодешу він не міг — чинити так означало наражати їх на величезний ризик. Єдине, що він міг, — піти слідом за Сюзанною, як і в ті попередні кілька ночей, і сподіватися, що вона не втрапить у халепу.

Можеш також поміркувати над тим, що буде далі. То був холодний лекторський голос Ваннея. Його старий учитель вочевидь збирався трохи погостювати в його голові. Розумування ніколи не було твоєю перевагою, але тобі доведеться це зробити. Звісно, ти маєш зачекати, доки ті, хто йде за вами назирці, самі дадуть про себе знати, та зрештою, Роланде, ти повинен будеш зважитися на якісь дії. Втім, спершу добре все обміркуй. І краще раніше, ніж пізніше.

Так, раніше завжди краще, ніж пізніше. Знову пролунав той гучний хряскіт: повернулися Едді з Джейком і Юком у хлопчикових обіймах. А потім вони знову зникли, залишивши по собі лише слабке ряхтіння ектоплазми. Але нехай. Його завдання — простежити за Сюзанною. Що ж до Едді та Джейка… як на те Божа воля, вода буде.

Припустімо, що, коли ти повернешся, їх уже не буде. Що тоді? Ванней казав, що таке трапляється. Що ти їй скажеш, як вона прокинеться й побачить, що її чоловік і прийомний син обидва щезли?

Але тієї миті він нічого не міг з цим вдіяти. Єдине, що він міг зробити, — подбати про Сюзанну. Про її безпеку.

СІМ

На північному боці дороги старезні дерева росли на великій віддалі одне від одного. Над головою їхнє віття спліталося, утворюючи щільну запону, але на землі було повно місця для Сюзанниного візка, тож вона швидко просувалася вперед, петляючи між величезних прадавніх грабів і сосон, легко котячи вниз, під гірку, запашним товстим килимом з опалого листя й глиці.

Це не Сюзанна. І не Детта чи Одетта. Це жінка, що зве себе Мія.

Як на Роланда, то вона могла себе назвати хоч Королевою зелених днів, аби лише повернулася цілою й неушкодженою, а Джейк та Едді виявилися на місці.

Він відчув гостріші, свіжіші пахощі зелені: очерет і водорості, — що змішувалися з запахом твані, плюскотом жаб, саркастичним ухканням сови, хлюпанням, коли щось стрибало у воду, слідом за яким пролунав тонкий вереск: чи то стрибуна, чи того, на кого стрибнули. Крізь лісовий підстил тепер проступав підлісок, спершу ледь помітно, а далі поступово розростаючись. Гілля дерев угорі поріділо. Дзижчали москіти, літала мошкара. Запахи болота подужчали.

Колеса візка котили м'яким килимом, не лишаючи сліду. Та коли підстил почав поступатися чагарникам, Роланд став помічати поламані гілки й зірване листя там, де вона проїжджала. Потім, коли вона дісталася більш-менш рівної землі, колеса почали вгрузати в землю: що далі, то м'якшу. За двадцять кроків стало помітно, що в слідах від коліс проступає вода. Проте жінка була надто вправною (надто хитромудрою), щоб отак просто вгрузнути. Пройшовши ще двадцять кроків від того місця, де помітив просочування води, він побачив сам візок, покинутий. На сидінні лежали її штани й сорочка. Вона пішла на болото гола, якщо не вважати одягом чохли, що прикривали обрубки ніг.

Над калюжками стоячої води слалися стрічки туману. Де-не-де здіймалися порослі травою купини. На одній з них, прив'язане до колоди, поставленої сторч, видніло те, що Роланд спершу прийняв за стародавнє опудало. Та, підійшовши ближче, він побачив, що то людський скелет. На лобі черепа видніла прим'ятина — темний трикутник між порожніх западин. Поза сумнівом, ту рану було завдано якоюсь примітивною палицею, й тіло (чи його неспокійний дух) лишили як знак того, що тут починається територія племені. До цього часу плем'я, швидше за все, вимерло чи знайшло собі іншу територію, та обережність ніколи не була зайвою. Роланд витяг револьвера і рушив слідом за жінкою, переступаючи з купини на купину та зрідка кривлячись від болю, що пронизував праве стегно. Щоб її наздогнати, йому знадобилася вся зосередженість і спритність, на яку він був здатен, — почасти тому, що вона, на відміну від Роланда, не думала про те, як би лишитися сухою. Гола, мов русалка, вона й рухалась, як водяна істота: просуватися в багні й болотяній твані могла так само добре, як і суходолом, не відчуваючи жодних незручностей. Поповзом долала великі купини, ковзала далі крізь воду між ними, час від часу зупиняючись, щоб зняти з себе п'явку. У пітьмі її рухи зливалися воєдино, від чого вона здавалася моторошно подібною до вугра.

Близько чверті милі вона заглиблювалася в болото, що ставало дедалі хисткішим, і стрілець терпляче йшов назирці. Він щосили намагався бути незримим, але в цьому не було потреби. Та частина її «я», що вміла бачити, мислити й відчувати, зараз перебувала десь далеко.

Нарешті вона зупинилася, стоячи на вкорочених ногах і тримаючись для рівноваги обома руками за шорсткі гілки чагарів. Дивилася кудись на чорну поверхню ставка: голова піднята, тіло нерухоме. Стрілець не бачив, маленький той став чи великий — його береги губилися в тумані. Але там було світло, слабке розмите світіння, що нібито піднімалося з дна. Можливо, воно йшло від корчів, що повільно гнили на дні.

Жінка стояла, споглядаючи лісовий ставок, затягнений кіркою твані, з виглядом королеви, що дивиться на… що? Що вона бачила? Бенкетну залу? З часом стрілець зрозумів, що так воно і було. Він майже бачив її сам. Це прошепотіла йому її душа і це підтверджувалося тим, що вона говорила й робила. Бенкетна зала була винахідливим способом, у який її розум відокремлював Сюзанну від Мії, так само, як він роками тримав Одетту подалі від Детти. У Мії могли бути сотні причин на те, щоб тримати своє існування в таємниці, та найголовніша з них полягала в новому житті, яке вона носила під серцем.

Дитятко — так вона його називала.

Раптом, з несподіваністю, що досі його вражала (хоч він уже й бачив це раніше), вона почала полювати, безгучно, без єдиного сплеску ковзнувши у воду вздовж краю ставка. Спритно розсувала очерет, петляла між горбками. Роланд спостерігав за нею з виразом змішаного жаху й пристрасті. Тепер, замість знімати п'явок зі шкіри й жбурляти їх геть, вона вкидала їх до рота, як солодощі. М'язи на її стегнах здіймалися й опадали хвилями. Коричнева шкіра блищала, як мокрий шовк. Коли вона обернулася (на ту мить Роланд уже сховався за деревом і злився з сутінками), стрілець побачив, як налилися її груди.

Звісно, проблема полягала не лише у «дитяткові». Був ще Едді. «Що з тобою, в біса, таке, Роланде? — запитав він сам у себе. — Ця дитина може бути „нашою“. Ти ж не впевнений на сто відсотків, що це не так. Так, так, я знаю, що її щось мало, поки ми витягали Джейка, та не обов'язково ж…»

І так далі, й тому подібне, бла-бла-бла, як сказав би Едді. А чому він так сказав би? Тому що він її кохав і волів би мати дитину від їхнього союзу. А ще тому, що сперечатися для Едді Діна було так само природно, як і дихати. Такий самий був Катберт.

Гола жінка в очеретах блискавично вхопила чималу жабу. Стиснула руку — і жаба луснула, порснувши між пальців кишками й блискучими яйцями ікри. З голови полізли мізки. Жінка піднесла жабу до рота й жадібно її з'їла, ще живу, з задніми зеленкувато-білими ногами, що смикалися. Злизала з кісточок пальців кров і блискучі цівки внутрішніх тканин. Потім зробила жест, наче жбурнула щось на підлогу, й закричала: «Як тобі, смердючко синя?» низьким утробним голосом, що змусив Роланда здригнутися. То був голос Детти Волкер у її найогиднішому, найбожевільнішому прояві.

Не зупиняючись, вона помандрувала далі. Наступною виловила маленьку рибу… потім знову жабу… а тоді справжній трофей — водяного щура, який несамовито верещав, пручався і намагався її вкусити. Вона стиснула, з хрускотом вижмакуючи життя, і запхала щура собі до рота, з лапами й хвостом. А за мить нахилилася і виблювала неперетравлюване — місиво з шерсті й подрібнених кісток.

Тоді покажи йому… Звісно, якщо вони з Джейком повернуться зі своєї мандрівки. І скажи: «Я знаю, що в жінок бувають химерності, коли вони вагітні, але, Едді, тобі не здається, що це занадто химерно? Подивися на неї: бродить в очереті, наче якийсь алігатор людського роду. Подивися і скажи, що вона робить це, аби нагодувати твою дитину. Людську дитину».

Та Едді сперечатиметься. Роланд це знав напевно. Не відомо йому було тільки те, що зробить сама Сюзанна, коли Роланд розповість їй, що в її череві росте істота, яка глупої ночі вимагає сирого м'яса. А на додачу до цього був ще й тодеш. І незнайомці, які стежили за ними. Втім, незнайомці якраз турбували його найменше. Насправді їхня присутність навіть заспокоювала. Поки що він не знав, чого вони хочуть, але в глибині душі мав про це уявлення. Він уже багато разів зустрічав таких незнайомців. У підсумку те, що вони хотіли, завжди зводилося до одного.

ВІСІМ

— Тепер жінка, яка звалася Мія, почала розмовляти під час полювання. Цю частину її ритуалу Роланд теж добре вивчив, та все одно від нього поза шкірою продирав мороз. Він дивився просто на неї, і все ж йому важко було уявити, що одна людина могла розмовляти такими різними голосами. Вона спитала в себе, як їй ведеться. Відповіла, що все добре, дуже дякую. Говорила про когось на ймення Білл, чи, можливо, Бик. Поцікавилася здоров'ям чиєїсь матері. Спитала в когось про якийсь Моргауз,^[8] а потім глибоким рипучим голосом (поза сумнівом, чоловічим) відповіла, що не піде вона ні до якого Моргаузу чи Неморгаузу. Промовивши це, вона хрипко розреготалася, що мусило означати жарт. Потім кілька разів відрекомендувалася (як робила це у попередні ночі) іменем Мія, яке Роланд добре знав зі свого життя в Ґілеаді. Це ім'я було майже священним. Двічі вона присіла в реверансі, піднявши незримі спідниці, від чого в стрільця защеміло серце — вперше такий уклін вони з друзями Аланом та Катбертом побачили в Меджисі, куди їх відрядили батьки.

Вона пробралася назад до краю

(зали)

ставка, вся мокра й блискуча. Там затрималася, стоячи нерухомо п'ять хвилин. Потім десять. Знову десь іронічно заухкала сова — ухху! — і, неначе у відповідь, з-за хмар ненадовго визирнув місяць. Йогосвітло позбавило якусь маленьку тварину шансу вижити, сховавшись у темному закутні. Вона спробувала порятуватися втечею, але жінка вхопила її точним рухом і вгризлася їй у черево, що несамовито звивалося й пручалося. Пролунало хлюпання, хрускіт, потім плямкання. Жінка підняла рештки трупика високо над головою, її темні руки й зап'ястки від крові потемнішали ще дужче. Розірвала тіло навпіл і шпурнула половинки у воду. Потім гучно відригнула і кинулася у воду, здійнявши великий фонтан бризок. Так Роланд зрозумів, що сьогоднішню учту закінчено. Вона навіть легко вихоплювала з повітря болотяних жуків і відправляла їх до рота. Він міг лише сподіватися, що вона не отруїться чимось із тієї гидоти, яку поглинула. Поки що такого не траплялося.

Поки вона нашвидкуруч приводила себе до ладу, змиваючи твань і кров, Роланд непомітно рушив назад, у бік табору, намагаючись не зважати на біль у стегні, що нагадував про себе дедалі частіше. Він уже тричі ставав свідком нічного полювання, й одного разу вистачило, щоб збагнути, якими навдивовижу гострими були чуття жінки в цьому стані.

Біля її візка він зупинився, щоб перевірити, чи, бува, не лишив слідів. Помітивши відбиток чобота, він затер його ногою, потім для певності прикидав листям, але обережно, щоб не викликати зайвих підозр, бо забагато листя в цій ситуації — ще гірше, ніж якби його не було взагалі. Покінчивши з цим, він вийшов на дорогу і пішов до табору, вже не кваплячись. Вона й сама буде наводити марафет перед тим, як повертатися. Цікаво, що бачила перед собою Мія, коли чистила Сюзаннин візок, подумав Роланд? Якийсь візочок з мотором? Та байдуже. Головне те, яка вона була хитромудра. Якби він однієї ночі не прокинувся, щоб піти до вітру, коли вона саме вирушала на одну зі своїх вилазок, то й досі не знав би про її полювання. А в таких речах він просто мусив проявляти тямущість.

Ти не такий тямущий, як вона, хробаче. Ну от, на додачу до привида Ваннея, до нього навідався Корт, щоб дати пару уроків. Вона вже показувала тобі це раніше, хіба не так?

Авжеж. Вона довела йому, що її розуму вистачило б на трьох жінок. А тепер з'явилася четверта.

ДЕВ'ЯТЬ

Коли перед Роландом замаячив просвіт у деревах — дорога, якою вони простували, й місце, де стали табором на ніч, — він двічі вдихнув на повні груди, щоб не хвилюватися, та йому це не надто добре вдалося.

«Як на те Божа воля, вода буде, — нагадав він сам собі. — У великих справах, Роланде, ти не маєш права голосу».

Невтішна істина, особливо для людини, що подалася в таку грандіозну мандрівку, як стрілець, та він уже навчився з нею жити.

Ще раз вдихнувши, він зробив крок уперед. І довго, полегшено видихнув, коли побачив Едді й Джейка, які мирно спали біля згаслого вогнища. Хлопчикова права рука, що стискала ліву долоню Едді, коли стрілець вирушив за Сюзанною, зараз обвилася довкола Юка.

Шалапут розплющив одне око, уважно подивився на стрільця і заплющився знову.

Почути її наближення Роланд не зміг, але відчув його. Швидко ліг, перекотився на бік і ткнувся носом у згин ліктя. У такому положенні він спостерігав, як з лісу викотився візок. Почистила вона його швидко, проте ретельно: ні плямки багна Роланд не помітив. Спиці блищали в місячному сяйві.

Сюзанна поставила візок на місце, невимушено й граційно (як завжди) вислизнула з нього й рушила туди, де спав Едді. Роланд дещо занепокоєно дивився, як вона наближається до свого чоловіка. Подібну тривогу відчував би на його місці будь-який чоловік, що бодай раз в своєму житті мав справу з Деттою Волкер. Тому що жінка, яка звала себе матір'ю, в сутності не надто відрізнялася від Детти.

Лежачи нерухомо, як людина, що міцно заснула, Роланд приготувався до стрибка.

А тоді вона відгорнула волосся зі щоки Едді й поцілувала його у скроню. І цей пестливий жест сказав стрільцеві все, що йому необхідно було знати. Тепер він міг спокійно заснути. Він заплющив очі й занурився в темряву.

Розділ IV БЕСІДА

ОДИН

Коли Роланд прокинувся вранці, Сюзанна ще спала, але Едді з Джейком уже були на ногах. На сірих кістках учорашнього багаття Едді розклав нове. Вдвох із хлопчиком вони грілися та їли буритоси по-стрілецькому. Вигляд у обох був схвильований і заразом стривожений.

— Роланде, нам треба поговорити, — сказав Едді. — Вночі з нами дещо трапилося…

— Я знаю, — перебив Роланд. — Ви були в тодеші.

— В тодеші? — перепитав Джейк. — А що воно таке?

Роланд розтулив було рота, щоб пояснити, але потім замовк і похитав головою.

— Якщо ми будемо розмовляти, Едді, краще розбуди Сюзанну. Так не доведеться повторювати першу частину двічі. — Він перевів погляд на південь. — Маю надію, наші нові друзі не перешкодять нам під час розмови. Їх це не стосується. — Але в його душу вже закрадалися сумніви щодо цього.

Цікавіше, ніж зазвичай, він спостерігав, як Едді будить Сюзанну, впевнений, проте не на всі сто, що розплющить очі саме Сюзанна, а не інша. Але то була вона. Сіла, потягнулася, прочесала пальцями свої тугі кучері.

— Що таке, котику? Я могла ще годинку поспати.

— Сьюз, нам треба поговорити, — сказав Едді.

— Все, що захочеш, але не зразу. Ого, нічого собі, та в мене все тіло болить!

— Це від спання на твердій землі, — сказав Едді.

«Не кажучи вже про полювання голою на болоті», — додумав Роланд.

— Злий мені водички, сонце. — Сюзанна простягнула долоні, складені ковшиком, і Едді наповнив їх водою з бурдюка. Вона хлюпнула собі в обличчя, скрикнула і сказала: — А водичка не літня.

— Літня! — повторив Юк.

— Ні, я ще молода, — засміялася жінка до пухнастика, — але ще кілька таких місяців, як ці попередні, і я посивію. Роланде, ви в Серединному світі знаєте, що таке кава?

Роланд кивнув.

— З плантацій у Зовнішній дузі. На півдні.

— Якщо раптом будемо проходити повз неї, назбираємо трішки? Пообіцяй.

— Обіцяю, — запевнив Роланд.

Але Сюзанна вже пильно дивилася на Едді.

— Що таке? Ви, хлопці, якось змарніли.

— Знову сни замучили, — сказав Едді.

— Мене теж, — додав Джейк.

— Це не сни, — мовив стрілець. — Сюзанно, а тобі як спалося?

Вона безтурботно глянула на нього. В її відповіді він не відчув ані тіні сумніву.

— Мов убита, як я завжди сплю. Єдине, що є доброго в цих поневіряннях, — те, що ти можеш забути про клятий «нембутал».^[9]

— Роланде, то що таке тодеш? — поцікавився Едді.

— Тодеш, — почав стрілець і пояснив їм так добре, як умів. З Ваннеєвих уроків він пам'ятав, що люди-манні тривалий час постували, щоб досягти належного стану розуму, мандрували в пошуках саме того місця, що дозволяло зануритися в тодеш. Це вони визначали за допомогою магніту й великих свинцевих тягарців.

— Щось мені підказує, що в Нідл-парку^[10] ці чуваки були б як удома, — сказав Едді.

— Будь-де у Ґрінвіч-Вілідж,^[11] — додала Сюзанна.

— «Звучить по-гавайському, чи не так?» — процитував Джейк замогильним голосом, і всі розсміялися. Навіть Роланд, і той злегка всміхнувся.

— Тодеш — це ще один спосіб мандрувати, — сказав Едді, коли всі насміялися досхочу. — Як двері. І скляна куля. Правильно я кажу?

Роланд хотів було відповісти ствердно, та потім завагався.

— Я думаю, це можуть бути різновиди одного й того самого, — сказав він. — А ще Ванней розповідав, що кристали… частини чаклунської веселки… можуть полегшити занурення в тодеш, а часом навіть роблять його елементарним.

— А ми справді блимали, як… як лампочки? Як те, що ти називаєш ліхтарями-іскорками?

— Так… ви з'являлися й зникали. Коли вас не було, замість вас лишалося тьмяне світіння, неначе щось тримало для вас місце в цьому світі.

— Дякувати Богові, що тримало, — сказав Едді. — Коли все скінчилося… коли знову задзеленчали дзвіночки й стало темно… чесно кажучи, я засумнівався, що ми повернемося.

— Я теж, — тихо мовив Джейк. Небо знову затягло хмарами, й у тьмяному ранковому світлі хлопчик здавався дуже блідим. — Я тебе загубив.

— Ще ніколи в житті я не був такий щасливий, як тоді, коли розплющив очі й побачив цей шмат дороги, — сказав Едді. — І тебе поряд, Джейку. Навіть Роланд — і той здався мені красенем. — Він глянув на Юка, перевів погляд на Сюзанну. — Кохана, а з тобою нічого такого не трапилося вночі?

— Ми б її побачили, — сказав Джейк.

— Ні, якщо її тодешнуло деінде, — заперечив Едді.

Сюзанна стурбовано похитала головою

— Я всю ніч проспала. Я ж казала. А ти, Роланде?

— Нічого такого, — сказав Роланд. Він, як завжди, тримав усе в таємниці, поки інтуїція не підкаже йому, що настав слушний час. (До того ж брехати йому особливо не довелося.) Він пильно подивився на Едді й Джейка. — Якісь проблеми, правда ж?

Едді з Джейком перезирнулися, потім знову подивилися на Роланда.

— Та, — зітхнув Едді, — мабуть.

— Наскільки все погано? Ви знаєте?

— Здається, ні. А ти як думаєш, Джейку? — Джейк похитав головою.

— Але в мене є деякі міркування, — вів далі Едді. — І якщо вони справдяться, от тоді у нас виникне проблема. Велика. — Він важко проковтнув слину. Джейк торкнувся його руки, і стрілець з тривогою відзначив, як швидко і міцно той стиснув хлопчикову долоню.

Роланд і собі потягнувся та взяв за руку Сюзанну. Перед його внутрішнім зором промайнула картинка, як ця рука хапає жабу й вичавлює з неї тельбухи, але він прогнав од себе цю думку. Жінки, яка це зробила, з ними зараз не було.

— Розповідайте, — попросив він Едді й Джейка. — Розповідайте все до найменших деталей. Ми хочемо почути.

— Кожне слово, — підтакнула Сюзанна. — Заради ваших батьків.

ДВА

Вони детально розповіли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд і Сюзанна зачаровано слухали історію про те, як вони йшли слідом за Джейком до книгарні й побачили авто Балазара та його джентльменів, яке підкотило до входу.

— Ти ба! — вигукнула Сюзанна. — Тут тобі й погані хлопці! Все майже як у романі Діккенса.

— Хто такий Діккенс і що таке роман? — запитав Роланд.

— Роман — це довга історія, викладена у книзі, — розтлумачила Сюзанна. — Діккенс написав їх із дюжину. Він був, либонь, одним з найліпших романістів усіх часів. У його романах люди у великому місті Лондоні зустрічаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деінде. Один мій викладач у коледжі терпіти не міг такого розвитку подій. Казав, що в романах Діккенса повно випадкових збігів.

— Твій викладач або не знав про ка, або не вірив у його існування, — сказав Роланд.

— Так, авжеж, це ка, — закивав Едді. — Нема сумнівів.

— Мене більше зацікавила жінка, яка написала «Чарлі Чух-Чуха», ніж цей байкар Діккенс, — сказав Роланд. — Джейку, ти часом не…

— А я тебе випередив, — сказав Джейк, розстібаючи лямки свого наплічника. З побожним виглядом дістав почухрану книжку про пригоди локомотива Чарлі та його друга, Машиніста Боба. Усі подивилися на палітурку. Під картинкою досі стояло ім'я та прізвище Беріл Еванс.

— Блін, — сказав Едді. — Це так дивно. Я не хочу з'їжджати на бічну колію абощо… — Він замовк, збагнувши, що пожартував на залізничну тематику, потім продовжив. Усе одно Роланда не надто цікавили жарти й каламбури. — …але це дивно. Ту книжку, яку купив Джейк, Джейк Сімдесят Сім, написала Клаудія якась там Бахман.

— Інес, — озвався Джейк. — А ще там між іменами було «і». Маленьке «і». У когось є ідеї, що б це могло означати?

Ніхто не знав, але Роланд сказав, що подібні імена мали люди в Меджисі.

— Здається, це було щось на кшталт додатку, що свідчив про шанованість особи. І я не впевнений, що це побічна інформація. Джейку, ти сказав, що табличка на вітрині була інакшою, ніж колись. Що в ній було не так?

— Я не пригадую. Але знаєш що? Якби ти мене знову загіпнотизував… як тоді, патроном… то я б згадав.

— Можливо, іншим разом, — сказав Роланд. — Але нині вранці в нас обмаль часу.

«Знову, — подумав Едді. — Ще вчора час не існував, сьогодні його бракує. Але ж чомусь усе впирається в час, так? Роландові давні часи, наші давні часи, теперішнє. Це неспокійне теперішнє».

— Чому? — спитала Сюзанна.

— Наші друзі, — пояснив Роланд і кивнув на південь. — У мене відчуття, що невдовзі вони прийдуть знайомитися з нами.

— А чи вони наші друзі? — спитав Джейк.

— Оце вже справді неважливо, — сказав Роланд (але сам у цьому засумнівався). — Поки що звернімо око нашого кхефу до тієї книгарні для розуму чи як її там. Ви бачили, як розбійники з «Похилої вежі» мучили власника? Цього Тауера чи Торена.

— Тобто пресували його? — уточнив Едді. — Викручували йому руки?

— Так.

— Авжеж, мучили, — погодився Джейк.

— Учили, — вставив Юк. — Жеж учили.

— Закладаюся, що Тауер і Торен насправді одне й те саме прізвище, — сказала Сюзанна. — «Торен» голландською означає «вежа». — Побачивши, що Роланд відкриває рота, щоб заговорити, вона підняла руку. — У нашому куточку всесвіту, Роланде, люди так і роблять: міняють іноземне прізвище на більш… ну… більш подібне до американського.

— Ага, — підтвердив Едді. — Так Стемпович стає Стемпером… Яков — Джейкобом… або…

— Або Беріл Еванс стає Клаудією-і-Інес Бахман, — розсміявся Джейк. Але голос у нього був не дуже веселий.

Едді витяг з багаття напівобгорілого патика і став водити ним по землі. Одна по одній з'являлися великі літери: К… Л… А… У.

— Шнобель навіть сказав, що Тауер голландець. «Фріц воно і є фріц, правда, бос?» — Він питально глянув на Джейка, шукаючи підтвердження. Джейк кивнув, потім узяв паличку й продовжив: Д… І… Я.

— Те, що він голландець, багато що міняє, — сказала Сюзанна. — Колись голландці володіли більшою частиною Мангеттену.

— А хочете знов почути щось у дусі Діккенса? — спитав Джейк. Дописав на землі «і» після «КЛАУДІЯ» і глянув на Сюзанну. — Як щодо моторошного будинку, через який я потрапив до цього світу?

— Маєток, — сказав Едді.

— Маєток у Датч-Гіл,^[12] — нагадав Джейк.

— Датч-Гіл. Ну звісно. Хай йому грець.

— Переходьмо до суті, — сказав Роланд. — А я думаю, що суть полягає в угоді, яку ви побачили. І відчули, що повинні її побачити, так?

Едді кивнув.

— Ваша потреба все побачити здавалася нагальною вимогою Променя?

— Роланде, я думаю, то й був Промінь.

— Інакше кажучи, шлях до Вежі.

— Угу, — сказав Едді. Він думав про те, як хмари текли вздовж Шляху Променя, як тіні тяглися в той бік, куди вказував Промінь, як кожна гілка кожного дерева неначе повертала у той бік. «Усе слугує Променю», — не раз казав їм Роланд. І потреба Едді побачити папірець Балазара, якого той тицьнув під носа Кельвінові Тауеру, здавалася саме потребою, пронизливою і невідпорною.

— Розкажи мені, що там було написано.

Едді прикусив губу. Зараз йому було не так страшно, як тоді, коли треба було вирізьблювати ключ, що дозволив би їм урятувати Джейка й видобути його на цей бік, але відчуття були схожі. Оскільки це було не менш важливо, ніж ключ. Якщо він щось забув, це може призвести до краху світів.

— Я не пам'ятаю дослівно…

Роланд нетерпляче махнув рукою.

— Якщо буде потрібно, я тебе загіпнотизую і витягну з тебе все дослівно.

— Думаєш, це має значення? — спитала Сюзанна.

— Я думаю, все має значення, — відповів Роланд.

— А що, як гіпноз не подіє на мене? — поцікавився Едді. — Якщо я типу непіддатливий?

— Нехай це буде мій клопіт, — сказав Роланд.

— Дев'ятнадцять, — ні сіло ні впало озвався Джейк, і всі звернули погляди до нього. Він роздивлявся літери, що їх вони з Едді награмузляли біля пригаслого вогнища. — Клаудія-і-Інес Бахман.^[13] Дев'ятнадцять літер.

ТРИ

Замислившись на мить, Роланд вирішив поки що на це не зважати. Якщо число «дев'ятнадцять» було якимось чином із цим усім пов'язане, з часом його значення саме про себе нагадає. А поки що їм трьом і без того було над чим помізкувати.

— Аркуш, — сказав він. — Спочатку про нього. Розповідай усе, що можеш згадати.

— То був юридичний документ із печаткою внизу й усім таким. — Едді замовк, бо його осяяла проста думка. Ймовірно, Роланд частково міг зрозуміти, про що йдеться — зрештою, він же був у своєму світі кимось на зразок правоохоронця, — та не завадило б переконатися. — Ти ж знаєш, хто такі юристи, правда?

Відповів Роланд найсухішим тоном з тих, що були в його арсеналі.

— Ти забуваєш, що я родом з Ґілеаду, Едді. Найцентральнішої з Внутрішніх бароній. У нас було більше купців, фермерів і фабрикантів, ніж юристів, але їх теж не бракувало.

— Ти нагадав мені про одну сцену з Шекспіра, Роланде, — розсміялася Сюзанна. — Двоє персонажів — точно не пригадую, може, Фальстаф і принц Гел — розмовляють про те, що зроблять, коли переможуть і війні настане край. І хтось із них каже: «Перш за все скараємо на горло всіх юристів».

— Для початку було б непогано, — сказав Роланд, і його серйозний замислений тон змусив Едді здригнутися. Потім стрілець знову повернувся до нього. — Продовжуй. Джейку, якщо згадаєш щось, то додай, будь ласка. І розслабтесь обидва, заради ваших батьків. Поки що я хочу про все почути в загальних рисах.

Хоч Едді й здогадувався про це, але ті слова Роланда додали йому наснаги.

— Гаразд. То був меморандум про договір. Назва стояла вгорі, великими літерами. Внизу було написано «Угоду підписали», а поряд два підписи. Один — Кельвіна Тауера. Другий — Річарда як-його-там. Джейку, ти не пам'ятаєш?

— Сейр, — підказав Джейк. — Річарда Патрика Сейр.^[14] — Він замовк, ворушачи губами, а потім кивнув. — Дев'ятнадцять букв.

— І про що в ній ішлося, в тій угоді? — спитав Роланд.

— Правду кажучи, нічого особливого, — відповів Едді. — Чи то мені так здалося? Загалом, мова була про те, що Тауер володів пустирем на розі Сорок шостої вулиці й Другої авеню…

— Тим самим пустирем, — виправив Джейк. — Де росте троянда.

— Твоя правда, тим самим. Цю угоду Тауер підписав п'ятнадцятого липня 1976 року. Корпорація «Сомбра» відвалила йому сто штук. Натомість він, наскільки я розумію, пообіцяв їм не продавати ділянки нікому, крім самої «Сомбри», впродовж усього наступного року, дбати про неї, тобто сплачувати всі податки й таке інше, а потім надати «Сомбрі» привілей для придбання, звісно, якщо він доти ще не продасть їм пустиря. Чого він вочевидь не зробив станом на ту мить, коли ми його навідали. Проте до кінця терміну дії угоди ще лишалося півтора місяця.

— Містер Тауер сказав, що сто тисяч уже розійшлися, — вставив Джейк.

— У тій угоді було щось про те, що «Сомбра» має першочергове право купівлі? — уточнила Сюзанна.

Едді з Джейком задумалися, перезирнулися й похитали головами.

— Впевнені? — не вгавала Сюзанна.

— Не зовсім, але майже, — відповів Едді. — Думаєш, це важливо?

— Не знаю, — похитала головою вона. — Така угода, про яку ви розповідаєте… без пріоритетного права купівлі вона не має сенсу. Якщо подумати, до чого вона зводиться? «Я, Кельвін Тауер, погоджуюся подумати про те, щоб продати вам свою ділянку. Ви платите мені сто тисяч доларів, і я буду думати цілий рік. Звісно, у вільні від шахів і кавування з друзями хвилини. А коли рік добіжить кінця, то я, може, продам вам пустир, а може, знайдеться покупець, який відвалить більше грошиків. А ви, мої лапенята, можете піти подутися, якщо вам щось не подобається».

— Ти забуваєш про одну річ, — м'яко нагадав Роланд.

— Яку? — здивувалася Сюзанна.

— Ця «Сомбра» — не звичайна законослухняна компанія. Сама подумай, чи законослухняна компанія найняла б когось на кшталт Балазара, щоб він переказував від неї повідомлення.

— А ти маєш рацію, — погодився Едді. — У Тауера жижки трусилися від страху.

— Все одно, — сказав Джейк, — це багато пояснює. Наприклад, ту табличку, яку я бачив на пустирі. Ця «Сомбра» також здобула право за свої сто тисяч «рекламувати майбутні проекти». Ти бачив той пункт, Едді?

— Здається, так. Одразу під пунктом про те, що Тауер зобов'язується не допускати арешту майна чи інших ускладнень, тому що «Сомбра» має свій «заявлений інтерес», правда?

— Так, — підтвердив Джейк. На табличці, яку я бачив на пустирі, було написано… — Він замислився, потім підняв руки й подивився кудись поміж них, немовби читаючи лише йому одному видимий напис.

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ «МІЛЛЗ»

І «СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ».

МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ.

А далі:

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ БУДЕ ЗВЕДЕНО

ЕЛІТНІ БУДИНКИ «ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ».

— То он навіщо їм ця земля, — сказав Едді. — Кондомініуми. Але…

— Що таке кондомініум? — наморщивши лоба, спитала Сюзанна. — Якесь занадто новомодне слівце.

— Це типу будинок, що перебуває у спільній власності мешканців, — розтлумачив Едді. — Думаю, тоді, коли ти жила в Нью-Йорку, такі теж були, тільки називалися по-іншому.

— Авжеж, — з різкими нотками у голосі сказала Сюзанна. — Ми називали їх кооперативами. А якщо викаблучувалися, то могли й багатоквартирним будинком назвати.

— Це не важливо, бо кондомініуми тут ні до чого, — втрутився Джейк. — Ніякого будинку вони й не збиралися зводити. То все лише для… чорт, як же це назвати?

— Для прикриття? — підказав Роланд.

— Саме так, прикриття! — просяяв Джейк. — Річ у троянді, а не в споруді! А вони не можуть накласти на неї лапу, поки не викуплять землі, на якій вона росте. Я в цьому впевнений.

— Можливо, ти маєш рацію: будинок потрібен лише про людське око, — сказала Сюзанна. — Проте назва «Затока черепахи» теж не випадкова, ви так не думаєте? — Вона глянула на стрільця. — Роланде, та частина Мангеттену так і називається — Тертл-Бей.^[15]

Анітрохи не здивувавшись, він кивнув. Черепаха була одним з дванадцяти Вартових, і майже не лишалося сумнівів у тому, що охороняла вона дальній край Променя, вздовж якого вони тепер прямували.

— Може, будівельникам з «Міллз» нічого не відомо про троянду, — сказав Джейк, — але я впевнений, що корпорація «Сомбра» дуже добре в цьому обізнана. — Він запустив руку в шерсть Юка, настільки густу на шиї, що пальці, занурившись у неї, зникли. — Гадаю, десь у Нью-Йорку, в якомусь бізнес-центрі, напевно, в істсайдському Тертл-Бей, є двері з написом «Корпорація „Сомбра“». А десь за тими дверима — ще одні двері. З тих, що ведуть до цього світу.

Якусь мить вони в повній тиші думали про це — про світи, що обертаються на єдиній осі нетривкої гармонії, — і ніхто не промовив ні слова.

ЧОТИРИ

— А тепер послухайте, як я собі все уявляю, — сказав нарешті Едді. — Сьюз, Джейку, якщо я в чомусь помиляюся, виправте. Цей чувак Кел Тауер — хтось типу опікуна троянди. Можливо, сам він цього не усвідомлює, але так є. До того ж не лише він, а й усі його родичі-попередники мусили про неї дбати. Це пояснює, чому в них таке прізвище.

— Тільки він останній, — додав Джейк.

— Сонечко, ти не можеш цього знати напевно, — заперечила Сюзанна.

— У нього не було обручки, — відповів Джейк, і Сюзанна кивнула, визнаючи (бодай тимчасово) його правоту.

— Можливо, свого часу в Нью-Йорку була купа Торенів, які володіли купою ділянок міської землі, — продовжив Едді, — але ті часи давно в минулому. Тепер єдине, що перешкоджає корпорації «Сомбра» дістатися до троянди — це напівзбанкрутілий черевань, який узяв собі інше прізвище. Він… як називають людину, що любить книжки?

— Бібліофіл, — підказала Сюзанна.

— Так, він один з них. А Джордж Бйонді (хоч він аж ніяк не Ейнштейн) сказав одну розумну річ, коли ми підслуховували. Він сказав, що Торенів заклад був не справжньою крамницею, а дірою, де безслідно щезали гроші. Там, звідки ми родом, таких, як він, — хоч греблю гати, Роланде, й відбувається з ними одне й те саме. Коли моя мама бачила по телику якогось багатія… ну наприклад, Доналда Трампа…

— Кого? — зачудувалася Сюзанна.

— Ти його не знаєш, у шістдесят четвертому він ще пішки під стіл ходив. До того ж це не має значення. «Три покоління нероб, — ось що вона казала. — Оце по-американському, хлопчики».

Отож Тауер, як Роланд, — останній зі свого роду. Час від часу він продає якусь нерухомість, платить з цих сум податки, розраховується за помешкання, поповнює кредитні картки, від дає борги лікарям, сплачує за поповнення книжкового асортименту. Звісно, я це все вигадую… але чомусь таке відчуття, що насправді все так і відбувається.

— Так, — тихо промовив Джейк. — Насправді так і є.

— Ви могли розділити з ним його кхеф, — пояснив Роланд. — А ще ймовірніше, прочитали його думки. Як це колись робив мій давній друг Алан. Продовжуй, Едді.

— І щороку він переконує себе в тому, що розкрутиться і справи в книгарні підуть угору. Що раптом усе налагодиться, як це часом трапляється в Нью-Йорку. Чорна смуга закінчиться, почнеться біла, і тоді він буде в дамках. Але врешті-решт у нього залишається один-єдиний шмат нерухомості: ділянка двісті дев'яносто вісім у дев'ятнадцятому кварталі в Тертл-Бей.

— Два, дев'ять і вісім у сумі дають дев'ятнадцять, — сказала Сюзанна. — Хотіла б я знати, чи це справді щось означає, чи це просто «синдром синьої тачки».

— Що таке «синдром синьої тачки»? — поцікавився Джейк.

— Щойно ти придбаєш собі синє авто, тобі скрізь починають ввижатися сині машини.

— Тільки не тут, — сказав Джейк.

— Не тут, — вставив Юк, і всі подивилися на нього. Днями, навіть тижнями Юк міг мовчати, лише зрідка луною повторюючи їхні слова. А потім з доброго дива видавав щось дуже подібне до результату оригінального мислення. Але впевненим у цьому ніхто не був. Навіть Джейк.

«Так само, як ми нічого не знаємо напевно про дев'ятнадцять», — подумала Сюзанна і погладила пухнастика по голові. У відповідь Юк добродушно підморгнув.

— Він триматиметься за цю ділянку до кінця, — сказав Едді. — Блін, та навіть та вошива будівля, де в нього магазин, йому не належить. Він лише її орендує.

Далі розповідь продовжив Джейк.

— «Делікатеси від Тома і Джеррі» прогоріли, і Тауер наказує крамничку знести. Оскільки якась частина його душі хоче продати ділянку. Та частина, яка нашіптує йому, що він був би несповна розуму, якби відмовився від пропозиції. — Джейк замовк, думаючи про те, що деякі думки зринають глупої ночі. Божевільні думки, шалені ідеї, голоси, що не хочуть замовкати. — Проте в його душі говорить ще один голос…

— Голос Черепахи, — тихо докинула Сюзанна.

— Так, Черепахи чи Променя, — погодився Джейк. — Напевно, це одне й те саме. Цей голос каже йому, що він має будь-що триматися цієї ділянки, не віддавати її. — Він глянув на Едді. — Думаєш, він знає про троянду? Ходить туди час від часу й дивиться на неї?

— Чи кролик паскудить у лісі? — відповів Едді питанням на питання. — Звісно, паскудить. І, звісно, він про це знає. Мусить якось знати. Тому що кутова ділянка на Мангеттені… Сюзанно, як гадаєш, скільки таке може коштувати?

— У мої часи, напевно, мільйон баксів. А вже в тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому — хтозна. Три? П'ять? — Вона знизала плечима. — Достатньо для того, щоб сей Тауер до кінця життя не бідуючи продавав книжки зі збитками. За умови, що він вдало інвестує основний капітал.

— У цьому шоу все говорить за те, що він руками й ногами опирається, щоб не продавати, — сказав Едді. — Сьюз уже звернула нашу увагу на те, що за свої сто штук «Сомбра» одержала дулю з маком.

— Щось вони все-таки отримали, — заперечив Роланд. — Щось надзвичайно важливе.

— Він поклав їм пальця до рота, — сказав Едді.

— Правду кажеш. А тепер, коли термін угоди добігає кінця, вони надсилають свою версію Великих мисливців за трунами. Крутих перців. Якщо жадібність чи злидні не змусять Тауера продати їм землю з трояндою, то вони залякають його до смерті й змусять продати.

— Так, — кивнув Джейк. І хто ж стане на Тауерів бік? Можливо, Аарон Діпно. А можливо, жодна душа. — То що нам робити?

— Купити землю самим, — осяяло Сюзанну. — Ну звісно.

П'ЯТЬ

Якусь мить всі приголомшено мовчали. Потім Едді задумано кивнув.

— Чом би й ні? За угодою, корпорація «Сомбра» не має привілейованого права купівлі… Думаю, вони всіляко намагалися проштовхнути це в свою угоду, але Тауер не піддався. Тож, звісно, ми купимо землю. Як ти думаєш, яку ціну в оленячих шкурах він загилить? Сорок? П'ятдесят? Якщо він любить поторгуватися, можемо підкинути йому ще якогось мотлоху, що лишили по собі Древні. Ну типу чашок, тарілок і наконечників стріл. Ото вже справлять фурор на коктейль-вечірках.

Сюзанна дивилася на нього з докором.

— Ну гаразд, це не смішно, — погодився Едді. — Але нам треба тверезо оцінювати наші можливості, крихітко. Ми купка волоцюг з брудними дулами, що втрапила в якусь паралельну реальність. Адже ми вже навіть не в Серединному світі.

— А ще, — наче виправдовуючись, сказав Джейк, — ми були там не насправжки, принаймні не так, як тоді, коли заходиш у котрісь із тих дверей. Вони відчували нашу присутність, але бачити нас не могли.

— Не квапмося, все по черзі, — заперечила Сюзанна. — Що стосується грошей, у мене їх повно. За умови, що зможемо до них дістатися.

— А скільки в тебе є? — поцікавився Джейк. — Я знаю, це неґречно з мого боку… моя мама зомліла б, якби почула, що я про таке питаю, але…

— Ми трохи занадто далеко зайшли, щоб перейматися через ввічливість, — заспокоїла його Сюзанна. — Правду кажучи, мій хороший, я й сама не знаю. Мій татко винайшов кілька новітніх процедур у стоматології, що стосувалися протезування зубів, і завдяки цьому розбагатів. Заснував компанію «Голмс Дентал Індастріз» і всі фінансові справи аж до тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятого року вів самотужки.

— До того року, коли Морт скинув тебе під поїзд, — мовив Едді.

Вона кивнула.

— Це було в серпні. Минуло близько шести тижнів, і в татка стався серцевий напад. Перший з багатьох. Думаю, частково в усьому винен стрес від того, що трапилося зі мною, але я не вважаю себе винною на сто відсотків. Він просто видихався, от і все.

— Ти не мусиш картати себе, ти ні на крихту не винна, — запротестував Едді. — Ти ж не сама стрибнула під колеса, Сьюз.

— Авжеж. Але твої відчуття і те, як довго вони тривають, не завжди мають багато спільного з реальним станом речей. Відколи померла мама, піклуватися про нього мусила я. Мусила, проте не зуміла. За всі ці роки я так і не змогла переконати себе в тому, що не винна.

— Що було, те загуло, — без особливого співчуття сказав Роланд.

— Дякую, — сухо відповіла Сюзанна. — У тебе просто-таки талант перекреслювати минуле. Хай там як, після першого нападу тато передав справи своєму фінансистові, давньому другу Мозесу Карверу. А після татової смерті дядечко Моз продовжував вести справи вже замість мене. Гадаю, що на ту мить, коли Роланд витяг мене з Нью-Йорка до цієї чарівної глушини, я була варта восьми чи десяти мільйонів доларів. Цього вистачить, щоб придбати ділянку містера Тауера — якщо він, звісно, схоче її нам продати!

— Якщо Едді не помиляється щодо Променя, то Тауер продасть її навіть за оленячі шкури, — сказав Роланд. — Я вважаю, що глибинне, приховане «я» містера Торена — ка, що змушувало його так довго не продавати ділянку, — чекає на нас.

— Чекає на прибуття кінноти, — пожартував Едді. — Як Форт-Орд у останні десять хвилин кіно з Джоном Вейном.

Роланд глянув на нього серйозно, без усміху.

— Він чекає на Світлих — воїнів Білості.

Сюзанна подивилася на свої коричневі руки, піднісши їх до обличчя.

— Тоді, думаю, на мене він точно не чекає, — зрештою сказала.

— Ні, — заперечив Роланд. — Чекає. — А сам замислився на мить, якої раси та, інша. Мія.

— Нам потрібні двері, — сказав Джейк.

— Як мінімум двоє дверей, — докинув Едді. — Одні — щоб дістатися до Тауера. Але перед тим ми маємо потрапити до Сюзанниного часу, а для цього потрібні ще одні двері. І щоб цей час був якнайближчий до того, звідки забрав її Роланд. Ото вже буде облом, якщо ми повернемося до сімдесят сьомого, перетремо з тим чуваком Карвером і довідаємося, що він оголосив Одетту Голмс мертвою ще в сімдесят першому. А все її майно відійшло родичам у Ґрін-Бей^[16] чи Сан-Берду.^[17]

— Чи потрапимо до шістдесят восьмого, а там виявиться, що містер Карвер здимів, — сказав Джейк. — Перевів усе на свої власні рахунки й гайнув доживати віку на Коста-дель-Соль.^[18]

За інших обставин шокований погляд Сюзанниних круглих від подиву очей міг би здатися кумедним.

— Дядечко Моз на таке не здатен! Він же мій хрещений!

— Пробач, — сконфужено промовив Джейк. — Я читав багато детективів — Агату Крісті, Рекса Стаута, Еда Макбейна. У цих книжках таке трапляється повсякчас.

— До того ж, — додав Едді, — великі гроші міняють людей.

Вона змірила його холодним оцінюючим поглядом — неприродним і чужим для її очей. Роланд (якому було відомо те, чого не знали Едді та Джейк) подумав, що цей погляд призначено для ропух, з яких вичавлюють нутрощі.

— А тобі звідки знати? — спитала вона. Але відразу ж оговталася: — Ой, вибач, серденько. Я не хотіла.

— Та пусте, — сказав Едді й усміхнувся, проте усмішка вийшла вимушеною і непевною. — Зірвалося з язика, буває. — Потягнувшись, він узяв її за руку й стис. Вона відповіла таким самим потиском. Усмішка на обличчі Едді трохи поширшала й стала природною.

— Просто я знаю Мозеса Карвера. Він у житті цента чужого не взяв.

Едді підняв руку, сигналізуючи не так про довіру до її слів, як про те, що він більше не хоче продовжувати цю розмову.

— Послухайте-но, чи я правильно вас зрозумів, — сказав Роланд. — По-перше, все залежить від того, чи вдасться нам повернутися до Нью-Йорка у вашому світі. До того ж моментів часу, до яких ви плануєте втрапити, цілих два.

Настала пауза: всі перетравлювали цю інформацію. Потім Едді кивнув.

— Точно. Для початку тисяча дев'ятсот шістдесят четвертий рік. Сюзанна щезла пару місяців тому, але шукати її не перестали, ніхто ще не втратив надії. Вона ефектно з'являється на публіці — публіка аплодує. Повернення блудної дочки. Ми забираємо грошенята, хоча це може забрати трохи часу…

— Найважче буде вмовити дядечка Моза дати нам гроші, — сказала Сюзанна. — Коли йдеться про гроші в банку, він стоїть намертво. Я впевнена, що в глибині душі він досі вважає мене восьмирічною дівчинкою.

— Але ж за законом гроші твої? — спитав Едді. Роланд помітив, що він дуже обережно добирає слова. Ще не до кінця оговтався від «А тобі звідки знати?» і від погляду, яким вона супроводила ці слова. — Тобто він не зможе завадити тобі їх забрати?

— Ні, любий. Тато й дядечко Моз заснували для мене трастовий фонд, але в п'ятдесят дев'ятому році, коли мені виповнилося двадцять п'ять, я отримала право сама розпоряджатися грішми. — Вона перевела на нього погляд своїх очей — темних, напрочуд гарних і виразних. — Ну от. Тепер ти більше не дійматимеш мене питаннями, скільки мені років. Сам можеш вирахувати, якщо вмієш віднімати.

— Це неважливо, — сказав Едді. — Час — це лише обличчя на воді.

Від цих слів у Роланда по руках побігли мурашки. Десь далеко — либонь, на розкішному полі криваво-червоних троянд, од якого їх досі відділяла чимала відстань, — через його могилу перечалапав птах расті.

ШІСТЬ

— Нам потрібна готівка, — сухо й по-діловому сказав Джейк.

— Та? — Едді насилу відірвав погляд від Сюзанни.

— Кажу: готівка потрібна, — повторив Джейк. — Ніхто не прийме чека, хай навіть виданого самим банком, якщо це чек тринадцятирічної давності. Особливо якщо він на суму декілька мільйонів доларів.

— Джейку, звідки ти про таке знаєш? — поцікавилася Сюзанна.

Джейк знизав плечима. Хоч-не-хоч (зазвичай неохоче), але мусив визнати, що він син Елмера Чемберза. Той не належав до хороших хлопців цього світу (Роланд би нізащо в житті не назвав його воїном Білості), проте досконало володів мистецтвом «забою», як називали це телевізійники. «Великий мисливець за трунами в країні ТеБе», — подумав Джейк. Можливо, це було трохи несправедливо, але сказати, що Елмер Чемберз знав різні лазівки, було якраз справедливо. І авжеж, він був Джейком, сином Елмера. Він не забув обличчя свого батька, хоча іноді дуже про це шкодував.

— Готівка, — підтвердив Едді. — Така оборудка має оплачуватися лише готівкою. Як буде чек, ми обміняємо його на зелені в шістдесят четвертому, а не в сімдесят сьомому. Складемо гроші в спортивну сумку… Сьюз, у шістдесят четвертому вже продавалися спортивні сумки? Хоча байдуже. Забудь. Ми запхаємо їх до сумки й заберемо до сімдесят сьомого. Не обов'язково це повинен бути день, коли Джейк купив «Чарлі Чух-Чуха» і «Книгу загадок», але має бути близенько.

— І щоб не після п'ятнадцятого липня сімдесят сьомого, — докинув Джейк.

— Точно, — кивнув Едді. — Після п'ятнадцятого з'ясується, що Балазар переконав Тауера продати землю, і гарна ж буде картина: ми з торбою бабосів у руці й з дурнуватими усмішками на пиках, бо день довгий, а грошей багато.

Хвильку всі мовчали — можливо, обмірковували цю зловісну картину. Першим порушив мовчанку Роланд:

— У вас усе так просто. Чом би й ні? Вам трьом видається, що дверні проходи між моїм світом і вашим з усіма тими тек-сі, астином і фотеграфіями — це щось настільки ж повсякденне, як для мене їхати верхи на мулі. Чи ховати шестизарядник. Звісно, у вас є всі причини так вважати, бо ж кожному довелося пройти крізь ті двері. А Едді навіть двічі — спершу до цього світу, а потім назад до свого.

— Скажу тобі, що повертатися до Нью-Йорка було не прикольно, — сказав Едді. — Забагато стрілянини. Не кажучи вже про відрізану голову мого брата, що покотилася підлогою в кабінеті Балазара.

— Проходити крізь двері у Датч-Гіл теж було непросто, — додав Джейк.

Роланд кивнув, беззастережно приймаючи їхні аргументи.

— Усе життя я вірив у те, що ти сказав тоді, коли ми з тобою познайомилися вперше, Джейку… те, що ти сказав перед смертю.

Збліднувши, Джейк опустив очі й нічого не відповів. Він не любив про це згадувати (на щастя, й самі спогади, що їх зберегла пам'ять, були нечіткі, розмиті), та й Роланд теж — Джейк це знав напевно. «Все правильно! — подумав він. — Логічно, що ти волієш про це забути! Ти впустив мене у прірву! Ти кинув мене вмирати!»

— Ти сказав, що цей світ не єдиний, існують інші, — вів далі Роланд, — і це справді так. Нью-Йорк у всьому своєму розмаїтті — це лише один з багатьох світів. Те, що нас знову і знову притягує туди, пов'язано з трояндою. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Так само, як не сумніваюся в тому, що певним, не зрозумілим навіть мені самому чином, троянда — це і є Темна вежа. Або…

— Або це ще одні двері, — пробурмотіла Сюзанна. — Ті, що ведуть до самої Темної вежі.

Роланд кивнув.

— Мені вже не раз спадала ця думка. Хай там як, але про існування інших, паралельних світів знали манні. В певному сенсі вони присвячували їм своє життя. Вони вважали тодеш найсвятішим з ритуалів і найпіднесенішим з усіх можливих станів. Я вже розповідав вам, що мій батько та його друзі тривалий час знали про те, що існують чарівні кристали. А про те, що чаклунська веселка, тодеш і ці магічні двері якось пов'язані між собою, що вони фактично одне, ми здогадалися.

— До чого ти хилиш, дорогенький? — спитала Сюзанна.

— Просто нагадую вам, що я довго мандрував, — відповів стрілець. — Через зміни, що сталися з часом — через його пом'якшення, яке ви всі відчули на собі, — я шукав Темну вежу більше тисячі років, іноді перестрибуючи через цілі покоління, як морський птах перелітає з гребеня однієї хвилі на іншу, лише трохи вмочивши лапи у піну. Жодного разу за весь той час я не бачив таких дверей між світами, як ті, що стояли на березі Західного моря. Уздрівши їх, я й гадки не мав, що то таке, хоч і володів певними знаннями про тодеш і дуги чаклунської веселки.

Роланд подивився на них чесним, відкритим поглядом.

— А ви говорите так, нібито в моєму світі стільки ж чарівних дверей, скільки у вашому… — Він замислився. — …літаків або автобусів. Ви помиляєтеся.

— Зараз ми перебуваємо зовсім не там, де ти був раніше, Роланде, — сказала Сюзанна й обережно торкнулася його зап'ястка, вкритого темною засмагою. — Ми більше не в твоєму світі. Ти ж сам це сказав там, у тій версії Топіки, де Блейн нарешті врізав дуба.

— Згода. Я просто хочу, щоб ви усвідомили: шукати такі двері може виявитися складнішим завданням, ніж ви собі думаєте. До того ж ви говорите навіть не про одні двері, а про двоє. Двері, що відчиняються у потрібний вам час, так, неначе це револьвер, який можна націлити.

«Я цілюся не рукою», — подумав Едді й здригнувся.

— Ти так говориш, Роланде, що я починаю сумніватися.

— То що нам робити далі? — спитав Джейк.

— У цьому я можу вам допомогти, — сказав чийсь голос за їхніми спинами.

Всі обернулися. Не здивувався тільки Роланд. Наближення незнайомця він почув ще посеред їхньої бесіди. Проте озирнувся зацікавлено, й одного погляду на чоловіка, що стояв на відстані двадцяти футів од них, на узбіччі дороги, було достатньо, щоб зрозуміти: новоприбулий походив або зі світу його друзів Едді, Сюзанни й Джейка, або зі світу, який з ним сусідив.

— Хто ти такий? — запитав Едді.

— І де твої друзі? — додала Сюзанна.

— Звідки ви прийшли? — спитав Джейк, Його очі аж палали цікавістю.

Незнайомець був убраний в довге чорне пальто, розстебнуте біля коміра, з-під якого видніли чорна сорочка і комірець католицького священика. Його довге сиве волосся стояло сторч по боках і спереду, наче з переляку. На лобі був шрам у формі літери Т.

— Мої друзі трохи відстали, — сказав він, показуючи кудись собі за спину великим пальцем, але навмисне не вказуючи чіткого напряму. — Тепер мій дім — Калья Брин Стерджис. Перед тим я жив у Детройті, штат Мічиган, працював у притулку для безхатьків і проводив збори анонімних алкоголіків. Словом, виконував добре знайому роботу. А ще раніше ненадовго зупинявся у Топіці, що в Канзасі.

Він спостеріг, що троє молодших аж сіпнулися від згадки про цю назву.

— До Топіки був Нью-Йорк. А до Нью-Йорка — маленьке містечко Джерусалемз-Лот у штаті Мен.

СІМ

— Ти з нашого світу, — видихнув Едді. — Святий Боже, ти наш!

— Здається, так, — відповів чоловік у повернутому комірці. — Мене звуть Доналд Каллаген.

— Ти священик, — сказала Сюзанна, переводячи погляд з золотого хрестика на шиї (маленького й непомітного, проте блискучого) на грубіший хрест у нього на чолі.

— Вже ні, — похитав головою Каллаген. — Колись ним був. Можливо, колись настане той день, коли я з благословення небес знову стану священиком, але зараз я просто людина Божа. Чи можу я спитати… з якого ви часу?

— Тисяча дев'ятсот шістдесят четвертий, — відповіла Сюзанна.

— Сімдесят сьомий, — сказав Джейк.

— Вісімдесят сьомий, — і собі відрекомендувався Едді.

Почувши останню цифру, Каллаген зблиснув очима.

— Вісімдесят сьомий. А я прибув сюди з вісімдесят третього за тодішнім рахунком. Молодий чоловіче, для мене дуже важливо знати те, про що я вас зараз спитаю. На вашій пам'яті «Ред Сокс» виграли «Ворлд Сіріз»?^[19]

Закинувши назад голову, Едді щиро розсміявся — здивовано й весело водночас.

— Ні, чоловіче, мені шкода. Торік вони були близькі до перемоги — приймав стадіон «Шеа», грали проти «Мете», — а тоді той Білл Бакнер, який стояв на першій базі, пропустив легкий м'яч між ніг. Він ніколи не оговтається. А ходіть до нас, сідайте. Кави в нас катма, зате Роланд… цей пошарпаний на вигляд чолов'яга праворуч від мене… цілком непогано заварює чай з лісових трав.

Каллаген звернув увагу на Роланда, а тоді зробив щось дивне: опустився на коліно, похилив голову і приклав кулак до чола зі шрамом.

— Хайл, стрільцю. У добру годину ми зустрілися на шляху.

— Хайл, — привітався Роланд. — Підійди, добрий незнайомцю, й розкажи, що привело тебе до нас.

Каллаген подивився на нього здивовано.

Роланд відповів йому спокійним поглядом і кивнув.

— У добру чи в лиху годину ми зустрілися, можливо, ти знайдеш те, що шукаєш.

— Можливо, що й ви також, — сказав Каллаген.

— Тоді підійди, — запросив його Роланд. — Приєднуйся до нашої бесіди.

ВІСІМ

— Перш ніж ми перейдемо до суті, можна у тебе щось запитати?

То був Едді. Поруч нього Роланд розклав багаття і порпався у спільних пожитках, шукаючи маленького глиняного горщика — пам'ятку матеріальної культури Древніх, — в якому любив заварювати чай.

— Авжеж, юначе.

— Ти Доналд Каллаген.

— Так.

— А яке в тебе друге ім'я?

Каллаген схилив голову набік, підняв одну брову, потім усміхнувся.

— Френк. На честь діда. Це має значення?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися поглядами, а заразом — і думкою. Доналд Френк Каллаген. Дев'ятнадцять букв.

— Таки має, — зрозумів Каллаген.

— Можливо, — сказав Роланд. — А може, й ні. — Легко обертаючи бурдюк, він налив воду на чай.

— А тебе добряче пошматувало, — зауважив Каллаген, дивлячись на Роландову правицю.

— Я даю собі раду, — відповів Роланд.

— Коли сам обходиться, коли друзі трохи допомагають, — додав Джейк серйозно, без усмішки.

Каллаген кивнув, не розуміючи, та знаючи, що в цьому нема потреби: вони були ка-тетом. Нехай це слово було йому невідоме, проте термінологія не мала значення. Все було зрозуміло з того, як вони обмінювалися поглядами й обходилися одне з одним.

— Тож я назвався, — сказав Каллаген. — Чи можу я тепер взнати ваші імена?

Відрекомендувалися по черзі: Едді й Сюзанна Дін з Нью-Йорка, Джейк Чемберз із Нью-Йорка, Юк із Серединного світу, Роланд Дескейн з Ґілеаду. Кожному Каллаген кивнув, приклавши стиснутого кулака до чола.

— А я Каллаген з Лота, — сказав він, коли всі відрекомендувалися. — Чи був ним колись. Тепер я просто Старий. Так мене звуть у Кальї.

— Твої друзі до нас не приєднаються? — спитав Роланд. — Харчів у нас мало, проте чаю завжди досхочу.

— Поки що ні.

— А, — сказав Роланд і кивнув з таким виглядом, наче все зрозумів.

— В усякому разі, харчів у нас вистачає, — сказав Каллаген. — У Кальї був урожайний рік — принаймні поки що все було добре, — і ми радо поділимося з вами тим, що маємо. — Він затнувся, зрозумівши, що надто квапиться, й додав: — Можливо. Якщо все добре складеться.

— Якщо, — сказав Роланд. — Мій старий учитель казав, що це єдине слово, яке складається з тисячі літер.

— Незле! — розсміявся Каллаген. — Та все одно ми забезпечені провіантом ліпше од вас. Ще в нас є свіжі пундиці — Залія натрапила на ціле родовище. Але, здається, ви про них знаєте. Вона сказала, що місце, де вони росли, виглядало так, наче хтось уже ласував ягідками.

— Їх знайшов Джейк, — пояснив Роланд.

— Взагалі-то не я, а Юк, — Джейк погладив пухнастика по голівці. — Здається, він тренований пес — шукач пундиць.

— Ви давно помітили, що ми йдемо за вами? — спитав Каллаген.

— Два дні.

Хоч це було й неможливо, проте вигляд Каллагена після цих слів став спантеличеним і роздратованим водночас.

— Словом, відколи ми натрапили на ваш слід. А ми ж усе робили для того, аби лишитися непоміченими.

— Якби ви не вважали, що вам потрібен хтось вправніший за вас, ви б не прийшли, — сказав Роланд.

— Правду кажеш, і я дякую, — зітхнув Каллаген.

— Ти прийшов до нас шукати захисту і допомоги? — спитав Роланд. У його голосі бриніло легке зацікавлення, проте Едді Діна пробрав крижаний холод. Слова наче зависли й дзвеніли в повітрі. Та не лише в нього виникло таке відчуття. Сюзанна взяла його за праву руку. Хвилею пізніше Джейкова долонька несміливо прокралася в його ліву.

— Я не уповноважений це казати. — У голосі Каллагена прозвучали нотки сумніву й невпевненості. Ба навіть страху.

— Тобі відомо, що ви прийшли до нащадків роду Ельда? — спитав Роланд так само невимушеним тоном, що й перед тим, одночас обводячи жестом руки Едді, Сюзанну, Джейка. І навіть Юка. — Оскільки вони мого роду, сумнівів бути не може. А я їхнього. Ми одне ціле. Ти знаєш, хто ми такі?

— Справді? — спитав Каллаген. — Ви всі з роду Ельда?

— Роланде, у що ти нас уплутуєш? — забурмотіла Сюзанна.

— Не бути ніким і не бути вільними, — сказав він. — Ані ви мені, ані я вам не винен. Принаймні поки що. Вони ще не наважилися попросити.

«Але наважаться», — подумав Едді. Не беручи до уваги сновидіння про троянду, крамничку делікатесів і занурення в тонни, він не вважав себе екстрасенсом, проте не треба було володіти надприродними здібностями, щоб зрозуміти, про що збираються просити люди, які відрядили Каллагена як свого посла. Десь розгоралося велике багаття, а Роланд мусив руками вигрібати жар.

І не тільки він.

«Тут ти помиляєшся, батечку, — міркував собі Едді. — Тебе можна зрозуміти, з ким не буває? Проте ми не кіннота. Ми не збройний загін. І не стрільці. Ми лише троє заблукалих душ із Великого Яблука, котрі…»

Але ні. Ні. Едді зрозумів, хто вони, ще в Річковому Перехресті, коли старенькі поставали перед Роландом навколішки. Хай йому чорт, він знав це ще у лісі (який досі подумки називав Шардиковим), де Роланд навчав їх цілитися оком, стріляти розумом, вбивати серцем. Їх не троє, не четверо. Вони одне. Жахливо було усвідомлювати, що Роланд вирішив закінчити їхнє навчання таким чином. Він весь аж сочився отрутою й поцілував їх своїми отруйними губами. Він зробив із них стрільців. Невже Едді справді повірив, що в цьому спорожнілому світі не було роботи для нащадків роду Артура Ельда? Що їм просто дозволять походжати вздовж Шляху Променя, аж поки вони не дістануться Роландової Темної вежі та не приведуть до ладу те, що там з'їхало з котушок? Ну, то Едді помилявся.

Те, що було на думці в Едді, озвучив Джейк. І Едді геть не сподобався блиск захвату в його очах. Напевно, безліч хлопчаків вирушали на війни з таким самим сяянням в очах і прагненням будь-що дати ворогові копняка під зад. Бідолашний малий не знав, що його отруєно, і це зробило його глухим і сліпим. А вже хто-хто, а він мав бути обачніший.

— Але наважаться, — сказав Джейк. — Правда, містере Каллаген? Вони попросять.

— Ну, не знаю, — відповів Каллаген. — Якщо ви їх переконаєте…

Він затнувся, дивлячись на Роланда. Той повільно хитав головою.

— Так не піде, — сказав стрілець. — Ти чужий у Серединному світі, тож можеш цього не знати, проте так не піде. Ми нікого не переконуємо. Ми торгуємо свинцем.

Скрушно зітхнувши, Каллаген кивнув на знак згоди.

— У мене є книга. Називається «Легенди про Артура».

Очі Роланда спалахнули вогнем.

— Справді? Я хочу її побачити.

— Думаю, воно того варте, — сказав Каллаген. — Це не зовсім такі оповідки про лицарів Круглого столу, які я читав у дитинстві, проте… — Він похитав головою. — Я розумію, про що тобі йдеться. Буде три питання, я не помиляюся? І оце щойно ти поставив мені перше.

— Так, три, — підтвердив Роланд. — Три — це число сили.

«Якщо хочеш випробувати справжнє число сили, друзяко Роланде, скажи „дев'ятнадцять“», — подумав Едді.

— І на всі три питання ти маєш отримати ствердну відповідь.

Роланд кивнув.

— І якщо все буде саме так, більше нічого не питай. Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання. Поясни це своїм людям, — він кивнув у бік лісу.

— Стрільцю…

— Клич мене Роландом. Між тобою і мною мир.

— Гаразд, Роланде. Почуй мене, прошу. (Так ми говоримо тут, у Кальї.) Прийшло нас сюди півдванадцятка, не більше. Вшістьох ми не можемо нічого вирішувати. Лише всі мешканці Кальї мають право ухвалити рішення.

— Демократія, — сказав Роланд. Зсунувши капелюха на маківку, він стер з чола піт і зітхнув.

— Але якщо ми вшістьох дійдемо згоди… особливо сей Оверголсер… — Він замовк, збентежений виразом Джейкового обличчя. — Що? Я сказав щось не те?

Джейк похитав головою й зробив Каллагенові знак рукою, щоб той продовжував.

— Якщо ми вшістьох дійдемо згоди, діло вигорить.

На цих словах Едді заплющив очі, немовби зазнавши райської насолоди.

— Повтори ще раз, чувак.

Прохання вочевидь спантеличило Каллагена.

— Що?

— Діло вигорить. Чи ще щось із того місця й часу, звідки ти родом. — Він хвильку помовчав. — 3 нашого боку великого ка.

Поміркувавши над цим, Каллаген широко заусміхався.

— Я нажлуктився, пустився берега, зірвав банк, врізав дуба, мені перехнябило стріху, я побував у тарапатах, їздив туди, де козам роги правлять. Щось типу такого?

Роланд слухав це все здивовано і навіть трохи знуджено, зате Едді Дін променився блаженством. Сюзанна ж із Джейком відчули щось середнє між цікавістю і тихим смутком від спогадів.

— Не зупиняйся, чувак, — хрипким від хвилювання голосом сказав Едді й зробив руками спонукальний жест. Здавалося, сльози, що душать його, готові пролитися будь-якої миті. — Говори, не замовкай.

— Мабуть, іншим разом, — спокійно сказав Каллаген. — Тоді вже сядемо й побалакаємо про старі добрі місцини й про мовні звичаї. Про бейсбол, якщо він тобі до смаку. Але зараз у нас обмаль часу.

— Можливо, навіть менше, ніж ти думаєш, — втрутився Роланд. — Що тобі від нас потрібно, сей Каллаген? Говори по суті, бо я вже докладно пояснив, що ми не бурлаки, яких твої друзі часом розпитують, а потім уже вирішують, узяти на роботу до себе на ферму чи на стайню.

— Поки що я прошу лише одного: лишайтеся на місці й дочекайтеся, поки я приведу їх до вас, — відказав Каллаген. — З нами Тіан Джефордс, через якого, власне, ми тут і опинилися, та його дружина Залія. А ще Оверголсер, якого треба переконати, що ми вас потребуємо.

— Ми нікого переконувати не збираємося: ні його, ні будь-кого іншого, — заявив Роланд.

— Я розумію, розумію, — квапливо запевнив його Каллаген. — Так, ти дуже чітко дав це зрозуміти. Ще з нами прийшов Бен Слайтмен із сином Бенні. З Беном-молодшим узагалі дивна історія. Його сестра померла чотири роки тому, коли їм з Беном обом виповнилося по десять років. Тепер ніхто достеменно не знає, чи Бен-молодший тепер близнюк, чи одинак. — І раптом він різко обірвав свою розповідь. — Я наговорив зайвого. Даруйте.

Роланд підняв розкриту долоню: мовляв, усе гаразд.

— Ви змушуєте мене нервуватися, почуйте, прошу.

— Не треба нас ні про що просити, шановний, — сказала Сюзанна.

Каллаген усміхнувся.

— Це просто така приповідка. У нашій Кальї, коли когось зустрічаєш, говориш: «Як вам ведеться з голови до ніг, скажіть, прошу?» А людина відповідає: «Файно, не іржавію, казати богам спасибі-сей». Ніколи такого не чули?

Вони похитали головами. Окремі слова вони розуміли, проте самі вирази лише підкреслювали той факт, що походили вони з чужих земель, де люди розмовляли дивною говіркою, а звичаї були ще химернішими.

— Що має значення, — вів далі Каллаген, — то це те, що прикордоння тероризують істоти, яких називають Вовками. Раз на одне покоління вони виходять з Краю грому й забирають дітей. Звісно, це не все, проте це головне. Тіан Джефордс, який ризикує втратити не одне дитя, а двох, каже, що настав час воювати з Вовками. Інші ж, такі як Оверголсер, обстоюють думку, що це буде катастрофа для всіх. Якби не ваша поява, Оверголсер і йому подібні зрештою взяли б гору. — Він нахилився вперед. — Вейн Оверголсер непоганий чолов'яга, тільки трясеться за свою шкуру. Він найбагатший фермер у Кальї, тож йому і втрачати є що. Але якби його переконали, що проти Вовків можна і треба повстати… що ми можемо виграти бій… я думаю, він би теж узяв до рук зброю і бився.

— Я ж казав… — почав Роланд.

— Вмовляти ви нікого не будете, — перебив Каллаген. — Я це чудово розумію. Та що, як вони побачать вас, почують ваші слова, і цього буде достатньо, щоб вони переконалися самі?

— Ми кажемо: як на те Божа воля, вода буде, — знизав плечима Роланд.

Каллаген кивнув.

— У Кальї теж так кажуть. Чи можу я тепер перейти до іншої справи, яка, проте, пов'язана з попередньою?

Роланд підняв долоні — неначе давав йому зелене світло, подумав Едді.

Якусь мить чоловік зі шрамом на лобі мовчав. А коли заговорив, його голос тремтів на межі чутності. Едді довелося нахилитися вперед, щоб його почути.

— У мене є одна річ. Це те, що вам потрібно. Вам вона знадобиться. Думаю, ви вже й самі відчули її поклик.

— Про що ти говориш? — запитав Роланд.

Облизнувши зашерхлі губи, Каллаген промовив лиш одне слово:

— Тодеш.

ДЕВ'ЯТЬ

— Тодеш? — перепитав Роланд. — І що з того?

— З тобою ще цього не траплялося? — Каллаген на мить завагався. — 3 жодним із вас?

— Може, й траплялося, — ухилився від прямої відповіді Роланд. — А до чого тут ви і ваші клопоти в цьому селі, яке ти називаєш Кальєю?

Каллаген зітхнув. Хоч день ще тільки розгорався, проте вигляд у нього вже був змучений.

— Це важче, ніж я думав. Набагато важче. Тому що ви… як би це сказати?.. допитливіші, так, допитливіші, ніж я сподівався.

— Ти думав, що ми лише купка волоцюг, що мандрують у сідлах, тупоголових, але спритних. Так? — сердито спитала Сюзанна. — Ну то доля зіграла з тобою злий жарт. Може, ми й волоцюги, та сідел у нас нема. Які сідла, коли коней катма.

— Коней ми вам привели, — сказав Каллаген, і цього було досить. Роланд ще достоту не зрозумів усієї картини, проте ситуація прояснилася. Каллаген знав при їхнє наближення і знав, що вони йдуть пішки, а не їдуть на конях. Можливо, якусь частку інформації доносили шпигуни, але ж не все. А тодеш… знати, що хтось із них або всі вони занурювалися в тодеш…

— Що ж до пустоголовості, то ми, може, й не найрозумніші істоти на планеті… — Раптом вона замовкла і скривилася, притуливши руку до живота.

— Сьюз? — стривожився Едді. — Сьюз, що таке? Тобі щось болить?

— Та пусте, гази, — заспокоїла вона його і всміхнулася. Цій усмішці Роланд не повірив: надто несправжньою вона йому здалася. Довкола її очей він помітив зморшки від напруження. — Пундиць учора переїла. — І не встиг Едді й рота розкрити, щоб спитати її ще про щось, Сюзанна знову повернулася до Каллагена: — Як маєш нам ще щось сказати, то кажи, дорогенький.

— Гаразд, — погодився Каллаген. — У мене є річ, що має величезну владу. Хоч звідси до моєї церкви у Кальї, де сховано цей предмет, багато коліс, але я думаю, що вона вже озивалася до вас. І переносити у стан тодешу — це лише одне з усього, на що вона здатна. — Він глибоко вдихнув і випустив повітря з легень. — Якщо ви зробите нам послугу — я кажу «нам», бо Калья тепер і моє селище, я сподіваюся тут дожити віку й бути похованим тут, — про яку я прошу, то я віддам вам це… цю річ.

— Я востаннє попереджаю, щоб ти такого не казав, — відрізав Роланд так грубо, що Джейк перелякано на нього озирнувся. — Це безчестя для мене й мого ка-тету. Ми будемо зобов'язані вам допомогти, якщо з'ясуємо, що ваша Калья на боці Білості, а ті, кого ти кличеш Вовками, вороги з краю пітьми: руйнівники Променів. Ми не беремо винагороди за свої послуги, ви не повинні навіть пропонувати її. Якщо котрийсь із твоїх товаришів, той, кого ти звеш Тіаном, чи той, чиє ім'я Оверголсер…

(Едді хотів було виправити стрільцеву вимову, та потім вирішив тримати рота на замку — коли Роланд розлючений, краще мовчати.)

— …то була б інша справа. Вони знають лише легенди. Але ти, сей, володієш щонайменше однією книжкою, яка мала б тебе дечого навчити. Так, я сказав, що ми торгуємо свинцем. Та це не робить із нас найманих убивць.

— Гаразд, гаразд…

— Що ж до тієї речі, яку ти маєш, — перервав Роланд Каллагена, підвищуючи голос, — то ти й сам радо її здихаєшся. Вона лякає тебе, чи не так? Навіть якщо ми вирішимо оминути твоє містечко, ти благатимеш нас забрати її з собою, адже так? Так?

— Так, — з нещасним виглядом кивнув Каллаген. — Правду кажеш, і я дякую. Але… я трохи чув, про що ви розмовляли… випадково дізнався, що ви хочете повернутися… як кажуть манні, переправитися… і не до одного місця, а до двох… а може, й понад це… а ще час… я чув, як ви говорили про те, щоб поцілити у час, як з револьвера…

На обличчі Джейка промайнуло розуміння й подив, що межував із шоком.

— Котра саме? — спитав він. — Не може бути, щоб це була та рожева з Меджису, бо Роланд побував усередині неї, але інша ніколи не відправляла його в тодеш. То котра з них?

Щокою Каллагена скотилася сльоза: одна, потім друга, — і він неуважно змахнув їх рукавом.

— Я не наважився нічого з нею зробити, але я її бачив. І відчував її владу. Господи Ісусе, допоможи. В моїй церкві під мостинами підлоги лежить чорна Тринадцятка. І тепер вона ожила. Ви розумієте? — Він глянув на них мокрими від сліз очима. — Ожила.

І Каллаген затулив обличчя долонями.

ДЕСЯТЬ

Коли священик зі шрамом на лобі пішов до своїх товаришів, стрілець ще довго дивився нерухомим поглядом услід. Стояв, заклавши великі пальці рук за пояс своїх старих полатаних джинсів, і здавалося, що так може простояти вічність. Проте, коли Каллаген зник з поля зору, Роланд повернувся до своїх друзів і рвучко, грубо махнув рукою в повітрі: усі до мене. Коли вони підійшли, він присів навпочіпки. Едді з Джейком вчинили так само (що ж до Сюзанни, то сидіти навпочіпки було для неї мало не стилем життя). Заговорив стрілець різким і уривчастим тоном.

— У нас мало часу, тож я хочу, щоб усі ви сказали мені, не роздумуючи: чесний чи ні?

— Чесний, — без вагань відповіла Сюзанна. І майже одразу скривилася та притисла руку нижче лівої груді.

— Чесний, — сказав Джейк.

— Есний, — прокоментував Юк, хоч його й не питали.

— Чесний, — сказав Едді. — Але погляньте. — Він узяв на краю вогнища галузку, яку не торкнув вогонь, прогріб місце на землі, звільнивши його від глиці, й написав на чорній землі:

Калья Каллаген

— Це насправді чи це «Меморекс»?^[20] — спитав Едді. Помітивши спантеличений Сюзаннин вираз, розтлумачив: — Це просто збіг чи щось означає?

— Хтозна, — сказав Джейк. Вони розмовляли тихо, понахилявши голови одне до одного над письменами на землі. — Це як дев'ятнадцять.

— Думаю, це лише збіг, — відповіла Сюзанна. — Адже не в усьому, що трапляється нам на шляху, слід вбачати руку ка. Ці імена навіть звучать по-різному. В нашому світі Калья — це іспанська назва… як багато тих слів, які ти пам'ятаєш з Меджису, Роланде. Здається, вона перекладається як вулиця чи майдан… точно не скажу, бо іспанську вчила ще в старших класах. Але якщо я не помиляюся, то є певний сенс у тому, що це слово використовують як префікс до назви містечка чи до цілої низки містечок, як це роблять у цих краях. В цьому щось є. А от Каллаген… — Вона стенула плечима. — Яке це прізвище? Ірландське? Англійське?

— Сто пудів не іспанське, — сказав Джейк. — Але ж це дев'ятнадцять…

— До біса дев'ятнадцять, — грубо перебив Роланд. — Зараз не час гратися в числа. Невдовзі він повернеться зі своїми другими, і перш ніж це станеться, мені треба обговорити з вами ан-тет іншу справу.

— Думаєш, він не помиляється щодо чорної Тринадцятки? — спитав Джейк.

— Так, — сказав Роланд. — Судячи з того, що сталося з тобою й Едді вночі, я гадаю, що не помиляється. Якщо він має рацію, то мати цю річ для нас небезпечно, проте ми повинні її забрати. Боюся, що без нас нею можуть заволодіти Вовки з Краю грому. Але байдуже, нехай це зараз нас не хвилює.

Втім, вигляд у Роланда був украй стурбований. Він повернувся до Джейка.

— Ти здригнувся, коли почув прізвище великого фермера. І ти, Едді, теж, хоч і краще зумів це приховати.

— Вибач, — перепросив Джейк. — Я забув лице свого…

— Облиш, ти нічим не завинив, — заспокоїв його Роланд. — Хіба що я сам забув лице батька. Бо я десь чув це прізвище, і до того ж зовсім недавно. Тільки не можу згадати, де саме. — А тоді нехотя: — Старішаю.

— У книгарні, — сказав Джейк. Він нервово подлубався в шворках свого наплічника, нарешті розв'язав їх і рвучко розкрив рюкзак, наче хотів переконатися, що «Чарлі Чух-Чух» і «Загадки» нікуди не поділися, що вони реальні. — «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“». Це так дивно. Одного разу це сталося зі мною, а іншим разом я бачив, як це зі мною сталося. Вже це одне — загадка.

Роланд нетерпляче показав скаліченою правою рукою, щоб Джейк закруглявся з розповіддю.

— Містер Тауер відрекомендувався, я також, — вів далі Джейк. — Сказав: «Я Джейк Чемберз». А він тоді…

— «Гарне в тебе ім'я, кумплю», — вставив Едді. — От що він сказав. І додав, що «Джейк Чемберз» звучить наче ім'я героя роману-вестерну.

— «Як у того героя вестерну, — процитував Джейк. — Такого собі рубаки, що вдирається в Блек-Форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й їде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера…» — Глянувши на Сюзанну, він повторив: — Вейна Д. Оверголсера. — І зненацька розплився в сонячній усмішці. — Поцілуй мене в мій білий зад!

— В цьому нема потреби, малий грубіяне, — розсміялася Сюзанна. — Я не вірю, що це збіг. І коли ми зустрінемося з другом Каллагена, я запитаю, яке в нього друге ім'я. Закладаюся, що воно не лише починається з літери «Д», але й звучатиме як «Дійн» чи «Дейн» або щось таке, з чотирьох літер… — Вона знову притисла руку нижче грудей. — Ох уже ці гази! Я б усе віддала зараз за тюбик «Тамзу»^[21] чи навіть пляшечку… Джейку, що таке? Що сталося?

Джейк тримав у руках «Чарлі Чух-Чуха», і його обличчя стало мертвотно-блідим, а очі полізли на лоба. Поруч нього стривожено завив Юк. Роланд схилився над книжкою, і його очі теж округлилися від подиву.

— Боги милосердні, — тільки й мовив він.

Едді з Сюзанною теж нахилилися, щоб подивитися. Назва не змінилася. Ілюстрація теж лишилася тією самою: олюднений локомотив, що, пихкаючи, піднімається на схил, передні ґрати видовжені у посмішці, ліхтар — мов радісне око.

Але жовті літери знизу — підпис «Оповідання і картинки Беріл Еванс» — зникли. Імені автора не було взагалі.

Перевернувши книгу, Джейк поглянув на її спинку. «Чарлі Чух-Чух» і видавництво Макколі — от і все, що було написано. І більш нічого.

Південніше від них залунали голоси. Наближалися Каллаген і його друзі. Каллаген з Кальї. Каллаген з Лота, як він сам себе називав.

— Титульна сторінка, зайчику, — підказала Сюзанна. — Швиденько, поглянь туди.

Джейк розгорнув книгу. На титульній були тільки назва й емблема видавництва.

— Глянь на сторінку, де авторські права, — сказав Едді. Джейк перегорнув аркуш. Тут, на звороті титульної сторінки, ліворуч від початку тексту, стояла інформація про авторські права. Точніше, інформації як такої майже не було.

© 1936,

та й по всьому. Цифри, що в сумі давали дев'ятнадцять. Решта сторінки була порожня.

Розділ V ОВЕРГОЛСЕР

ОДИН

Упродовж того тривалого й насиченого дня Сюзанна спостерегла чимало цікавого — тому що Роланд дав їй змогу це робити, а ще тому, що, коли минулися ранкові млості, вона знову почувалася добре.

За мить до того, як Каллаген з компанією наблизилися на відстань звуку, Роланд пробурмотів їй на вухо:

— Стій біля мене і ні пари з вуст, поки не накажу. Якщо вони вирішать, що ти моя ша'він, нехай.

За інших обставин вона б пустила якусь шпильку й сказала все, що вона думає про те, щоб бути мовчазною незаконною дружиною Роланда, його нічною забавкою, але в них не було на це часу. І в тій справі було не до жартів — про це промовисто свідчив вираз його обличчя. Крім того, їй навіть була до смаку роль тихої відданої скво. Правду кажучи, будь-яка роль була їй до душі. Ще з дитинства найбільшою втіхою для неї було вдавати з себе когось іншого.

«Зрештою, в цьому вся ти, люба, нічого й додати», — подумала вона.

— Сюзанно? — вивів її з задуми голос Роланда. — Ти чула, що я сказав?

— Я добре тебе чую, — відказала вона. — За мене не хвилюйся.

— Якщо все піде так, як я хочу, тебе вони майже не помічатимуть, зате ти їх бачитимеш дуже добре.

Як чорношкіра жінка, яка виросла в Америці середини XX століття — читаючи «Людину-невидимку» Ральфа Елісона,^[22] Одетта сміялася і нерідко плескала в долоні, розгойдуючись у кріслі, наче на неї зійшло осяяння, — Сюзанна чудово розуміла, про що йому йдеться. І вона зробить так, як він хоче. У глибині душі, там, де оселилася ущиплива Детта Волкер, вона обурювалася через Роландову зверхність, проте водночас корилася їй, бо розуміла, що він останній стрілець цього світу. Можливо, останній герой.

ДВА

Спостерігаючи, як Роланд представляв їх усіх (Сюзанну досить недбало відрекомендували останньою, після Джейка), вона мала час поміркувати над тим, як добре їй стало, коли щез тупий біль від газів у лівому боці. Чорт, навіть головний біль відпустив, а він уже більше тижня не давав їй спокою, озиваючись то на потилиці, то в одній скроні, то в другій, то просто над лівим оком, як мігрень, що жде своєї нагоди вп'ястися в тебе. А ще, звісно, були ранкові млості. Щоранку близько години її нудило, її ноги були ватяні й не слухалися. Вона ніколи не блювала, проте впродовж тієї години до блювання був один крок.

Дурною вона не була і чудово розуміла, до чого всі ці симптоми, але мала причину вважати, що вони анічогісінько не означають. Надіялася лише, що не осоромиться так, як мамина подруга Джесіка, до того ж двічі. Джесіку двічі роздувало від фальшивих вагітностей, і в обох випадках жінка мала такий вигляд, ніби от-от розродиться близнятами. Ба навіть трійнею. Проте Джесіка Бізлі вирішила, що носить дитину, бо в неї припинилася менструація. А Сюзанна знала, що не вагітна, бо мала на те найелементарнішу з причин: її місячні були регулярними. Почалися в неї в той самий день, коли вони отямилися на Шляху Променя, за двадцять п'ять чи тридцять миль від Зеленого палацу. Відтоді менструація повторилася ще раз. Обидва цикли протікали вкрай важко: знадобилося багато ганчір'я, щоби всотувало темний потік. Раніше її місячні завжди були легкими, часом зводячись до кількох плямок, які її мама називала «дамськими трояндами». Втім, Сюзанна не скаржилася, бо до того, як вона потрапила до цього світу, її менструації завжди супроводжувалися болем, інколи до сказу нестерпним. А тепер двічі поспіль, відколи вони повернулися на Шлях Променя, вона не відчувала болю взагалі. Якби не змокрілі ганчірки, що їх Сюзанна ретельно закопувала на узбіччі дороги, вона б і не здогадувалася, що в неї червоні дні календаря. Можливо, через те, що вода в цьому світі була такою чистою.

Авжеж, вона знала, що тут до чого, це ж не квантова фізика, як полюбляв казати Едді. Шалені сумбурні сни, яких вона не могла згадати після пробудження, нудота й слабкість уранці, блудний головний біль, здуття живота й біль, яким воно супроводжувалося, й зрідка судоми — все зводилося до одного: вона хотіла від нього дитину. Понад усе в світі вона хотіла, щоб у її лоні росло дитя Едді Діна.

А вже чого не хотіла, то це розпухнути від принизливої удаваної вагітності.

«Зараз про це не думай, — наказала вона собі, коли до них наближалися Каллаген і компанія. — Поки що ти маєш спостерігати. Побачити те, чого не бачать Роланд, Едді та Джейк. Щоб нічого не вислизнуло з вашої уваги». І вона відчувала, що їй до снаги впоратися з цим завданням.

Справді-бо, ще ніколи в житті вона не почувалася так прекрасно.

ТРИ

Першим ішов Каллаген. Позаду нього крокували двоє чоловіків, одному на вигляд було близько тридцяти, другий здався Сюзанні щонайменше шістдесятирічним. Старший мав брезклі щоки, що за найближчі п'ять років погрожували перетворитися на обвислі сумки. Вздовж них від крил носа спускалися глибокі зморшки. «Лінії сваволі», як назвав би їх її тато (у Дена Ґолмса теж такі були, тож він у цьому тямив). На молодшому було пошарпане сомбреро, а на старшому — чистий білий «стетсон», що мимохіть викликав у Сюзанни усмішку. Цей капелюх мав такий вигляд, наче його начепили на хорошого хлопця в старому чорно-білому вестерні. Однак Сюзанна підозрювала, що це задоволення не з дешевих, і подумала, що його власник, мабуть, і є Вейн Оверголсер. «Великий фермер», як назвав його Роланд. Той, кого, за словами Каллагена, треба було переконати.

«Але ми цього не робитимемо», — подумки полегшено зітхнувши, подумала Сюзанна. Міцно стиснуті уста, пронизливий погляд і ті глибокі зморшки (чоло теж проорювала борозна, просто над очима) свідчили про те, що там, де йшлося про переконання, з сеєм Оверголсером була сама морока.

Позаду цих двох, за спиною молодшого з них, ішла висока вродлива жінка. Не чорношкіра, проте її шкіра була так само темною, як і в Сюзанни. Чолов'яга з чесним обличчям і в окулярах, вбраний як фермер, замикав загін. З собою він вів хлопчика, на два-три роки старшого за Джейка. Подібність між ними двома була такою разючою, що годі було помилитися: Слайтмени, старший і молодший.

«Цей хлопець, мабуть, набагато старший за нашого Джейка, — подумала вона. — Та все одно виглядає як дитина». Але це добре. А Джейк… для хлопчика, який ще навіть не вступив у пору юності, Джейк занадто багато бачив. А також забагато робив.

Оверголсер глянув на їхні револьвери (Роланд і Едді мали в кобурах по одному великому револьверу з сандаловими руків’ями; нью-йоркський «рюгер» 44-го калібру висів у Джейка під пахвою в кріпильній муфті, як називав її Роланд), потім перевів погляд на Роланда. Недбало відсалютував, ковзнувши напівстиснутим кулаком десь у районі лоба. Не вклонився. Якщо Роланда це й образило, він і оком не змигнув. На його обличчі застиг вираз ввічливої цікавості.

— Хайл, стрільцю, — привітався чоловік, який ішов поряд із Оверголсером, і насправді опустився на коліно, схиливши голову й притуливши до чола кулак. — Я Тіан Джефордс, син Люка. І моя дружина Залія.

— Хайл, — відповів стрілець. — Називай мене Роландом, якщо твоя ласка. Нехай будуть довгими твої дні на землі, сей Джефордс.

— Тіан. Будь ласка. Тобі й твоїм друзям того самого, тільки вдвічі…

— Я Оверголсер, — грубо перебив чолов'яга в білому «стетсоні». — Ми прийшли познайомитися з вами, бо Каллаген і молодий Джефордс про це просили. Я волію оминути формальності та якнайшвидше взятися до справи. Тільки не ображайтеся, прошу.

— Даруйте, але все не зовсім так, — заперечив Джефордс. — На зборах чоловіки Кальї проголосували за…

І знову Оверголсер перебив. Як зрозуміла Сюзанна, він чинив так завжди, просто мав до цього схильність. І навряд чи усвідомлював це.

— Так, громада. Люди нашої Кальї. Я прийшов, бажаючи прислужитися своєму рідному селу і своїм сусідам, але в мене зараз як ніколи гаряча пора…

— Чар'ю трі, — спокійно сказав Роланд. І попри інше, приховане значення цього виразу, значення, від якого Сюзанну досі продирав поза шкірою мороз, очі Оверголсера загорілися. Тієї ж миті в неї виникла перша підозра щодо того, як розвиватимуться події того дня.

— Слава жнивам, так, сер, кажу спасибі. — Стоячи збоку, Каллаген з підкреслено-терплячим виразом вдивлявся кудись у гущавину лісу. Тіан Джефордс і його дружина обмінялися за спиною в Оверголсера збентеженими поглядами. Слайтмени тільки мовчки чекали й спостерігали. — Бачу, в цьому ви тямите.

— Місто Ґілеад оточували ферми й фрігольди, — пояснив Роланд. — Свого часу я пововтузився з сіном і кукурудзою в коморі. А, ще й з гострокоренями.

Посмішка Оверголсера, яка призначалася стрільцеві, здалася Сюзанні доволі зневажливою. «Не мели дурниць, сей. Ми ж з тобою світські люди, знаємо, що до чого», — неначе промовляла вона.

— То звідки ви, сей Роланд?

— Е, друже, та тобі до лікаря треба, слух перевірити, — сказав Едді.

Оверголсер збентежено глянув на нього.

— Даруй, що ти сказав?

Едді розвів руками, мовляв, от бачите, це й треба було довести.

— Саме це я й мав на увазі.

— Едді, спокійно, — сказав Роланд. Досі ніжний і трепетний, мов весняний легіт. — Сей Оверголсер, як ввічливі, цивілізовані люди, ми маємо познайомитися і перекинутися кількома слівцями. Чи ж не так поводяться люди цивілізовані? — Роланд зробив коротку значущу паузу, а потім завершив думку: — У розбійників усе інакше, але ж серед нас нема розбійників.

Оверголсерові губи міцно стислися, і він рішуче зиркнув на Роланда, готовий дати відсіч. Але на стрільцевому обличчі не було ні сліду виклику, тож фермер трохи заспокоївся.

— Добре, — сказав він. — Отож як було сказано, Тіан і Залія Джефордси…

Залія присіла в реверансі, притискаючи незримі спідниці до ношених вельветових штанів.

— …а це Бен Слайтмен-старший і Бенні-молодший.

Батько підніс кулака до лоба й кивнув. Син з благоговійним виразом обличчя (цей трепет викликали револьвери, здогадалася Сюзанна) вклонився, виставивши вперед праву ногу п'ятою в землю.

— Старого ви вже знаєте, представляти нема потреби, — закінчив Оверголсер відверто презирливим тоном, який його самого образив би до глибини душі, якби призначався його дорогоцінному «я». Велике цабе серед фермерів швидко звикає розмовляти так, як йому до вподоби, подумала Сюзанна. І їй стало раптом цікаво, чи довго він ще так напосідатиметься на Роланда, поки не виявиться, що напосідатися йому ніхто не дозволить. Тому що є люди, з якими так не можна. Якийсь час вони вам підіграватимуть, а потім…

— Це мої супутники, — мовив Роланд. — Джейк Чемберз та Енді Дін з Нью-Йорка. А це Сюзанна. — Він недбало махнув у її бік навіть не обертаючись. На обличчі Оверголсера миттю вигулькнув обізнаний, суто чоловічий погляд, який Сюзанна добре впізнала. Детта Волкер уміла стирати такі вирази з чоловічих писків, і навряд чи спосіб, у який вона це робила, припав би сею Оверголсеру до смаку.

Втім, вона лише стримано всміхнулася до Оверголсера та решти гостей і теж присіла у безспідничному реверансі. Їй здалося, що вона робила це так само невимушено, як Залія Джефордс, але, певно, коли в тебе немає нижче коліна ніг, то елегантно зробити реверанс не випадає. Авжеж, новоприбулі помітили, що вона без ніг, проте їхні почуття не надто її цікавили. Чим вона справді переймалася, то це тим, що вони могли подумати про її візок, той, що його Едді роздобув для неї у Топіці, де сконав Блейн Моно. Навряд чи ці люди бачили щось подібне раніше.

«Каллаген міг бачити, — нагадала вона собі. — Бо Каллаген з нашого світу. Він…»

— Це що, пухнастик-шалапут? — зненацька озвався хлопчик.

— Прикуси язика, — сказав Слайтмен, шокований тим, що його син наважився заговорити.

— Та нічого, — заспокоїв фермера Джейк. — Так, це шалапут. Юк, гайда до нього. — І показав на Бена-молодшого. Юк потюпав круг вогнища до гостя й глянув на хлопчика знизу вгору своїми мудрими очиськами з золотою облямівкою.

— Я ще ніколи не бачив свійського шалапута, — зізнався Тіан. — Чути, звісно, чув, але ж світ не стоїть на місці.

— Можливо, не весь світ зрушив, — сказав Роланд і подивився на Оверголсера. — Можливо, ще є в світі осередки старих звичаїв.

— Можна його погладити? — спитав хлопчик у Джейка. — Не вкусить?

— Погладь, не вкусить.

Коли Слайтмен-молодший присів перед Юком навпочіпки, Сюзанна подумки стала благати, щоб Джейк не помилився. Не надто гарно вони себе зарекомендують, якщо шалапут відкусить малому носа.

Але Юк напрочуд стійко витримав те, що його гладили, і навіть витяг шию, щоб узяти пробу запаху з обличчя Слайтмена. Хлопчик розсміявся.

— Як, ти кажеш, його звати?

Та не встиг Джейк і рота розтулити, як пухнастик назвався сам.

— Юк!

Тепер засміялися усі, й отак простота сміху об'єднала їх на дорозі, що вела Шляхом Променя. Цей зв'язок був хисткий, проте його відчув навіть Оверголсер. Коли великий фермер сміявся, то виникало враження, що він може бути непоганим, зрештою, парубком. Щось у ньому таки було, попри весь його переляк і пиху.

Сюзанна не знала, радіти їй чи боятися.

ЧОТИРИ

— Я волів би перебалакати з тобою наодинці, як ти не від того, — сказав Оверголсер.

Двоє хлопчаків відійшли трохи вбік, Юк сидів між ними, а Слайтмен-молодший запитував у Джейка, чи шалапут навчений лічби, бо він чув, що деякі з цих тварин уміють рахувати.

— Не варто, Вейне, — миттю озвався Джефордс. — Ми домовлялися всім разом піти до нашого табору, розділити хліб-сіль і розповісти цим людям про свою біду. А потім, якщо вони погодяться піти з нами далі…

— Я не заперечую проти того, щоб перекинутися кількома словами з сеєм Оверголсером, — сказав Роланд, — гадаю, ти, сей Джефордс, теж не будеш проти. Адже він ваш дін, чи не так? — І перш ніж Тіан устиг заперечити (чи спростувати): — Сюзанно, почастуй гостей чаєм. Едді, підійди до нас на хвильку, як ти не від того.

Ця фраза, така незвична для їхніх вух, пролунала від Роланда так, наче він послуговувався нею змалечку. Сюзанні це здалося дивовижним. З її вуст ці слова пролунали б так, наче вона жалюгідна невдаха.

— У нашому таборі, південніше звідси, є їжа, — сказала Залія. — Їжа, і ґраф, і кава. Енді…

— Ми залюбки поїмо і вип'ємо вашої кави, — запевнив її Роланд. — Але спершу випийте чаю, прошу. Ми ненадовго, правда ж, сей?

Оверголсер кивнув. Його нашорошеність мов рукою зняло, він розслабився. На віддаленому узбіччі дороги (неподалік того місця, де жінка на ймення Мія минулого вечора прослизнула до лісу) хлопчики засміялися з якоїсь чергової мудрої витівки Юка — Бенні від подиву, Джейк від помітних гордощів.

Узявши Оверголсера за руку, Роланд повів його трохи далі дорогою. Едді спроквола рушив з ними. Спохмурнілий Джефордс і собі хотів було піти з ними, але Сюзанна торкнула його в плече.

— Не треба, — тихим голосом сказала вона. — Він знає, що робить.

Джефордс подивився на неї з сумнівом. Та потім здався.

— Дай-но я роздмухаю для тебе багаття, сей, — мовив Слайтмен-старший, співчутливо глянувши на її скалічені ноги. — Бо я бачу в ньому лише кілька жаринок.

— Коли ваша ласка, — відповіла Сюзанна, подумавши водночас, як це все дивовижно. Дивовижно і дивно водночас. А ще вся ця справа може чаїти в собі смертельну небезпеку. Проте вона вже знала, що в цьому є свої принади. День тому й здавався таким світлим, що ввечері на землю мала спуститися пітьма.

П'ЯТЬ

Троє чоловіків стояли разом на дорозі за сорок футів від інших. Здавалося, з них трьох говорив лише Оверголсер, часом підкріплюючи свою думку активною жестикуляцією. Він говорив так, наче Роланд був якимось волоцюгою, що швендяв цією дорогою з кількома своїми підозрілими друзяками. Він пояснив стрільцеві, що Тіан Джефордс йолоп (але йолоп з добрими намірами), який не розуміє реального життя. Сказав, що Джефордса слід угамувати, щоб він охолонув — не лише для його власного добра, а для добра цілої Кальї. Він наполягав на тому, що коли чимось можна зарадити, то він, Вейн Оверголсер, син Адена, буде першим, хто це зробить. У своєму житті він ще ніколи не уникав відповідальності, проте ставати на герць з Вовками — це чистий безум. До речі, якщо вже мова про безумство, сказав він, притишуючи голос, то є ще Старий. У себе в церкві, з ритуалами, він був на своєму місці. В таких справах трохи божевілля не шкодило, було як пікантний соус до страви. Але це ж геть інша річ. Еге ж, цілковито інша.

Усе це Роланд вислухав, вряди-годи киваючи й не зронивши ні слова. Коли Оверголсер нарешті замовк, то просто з цікавістю втупився у чоловіка зі зброєю, який стояв перед ним. Здебільшого його увагу полонили линяло-блакитні очі.

— Ви ті, за кого себе видаєте? — врешті-решт спитав великий фермер із Кальї Брин Стерджис. — Скажи мені правду, сей.

— Я Роланд з Ґілеаду, — відповів стрілець.

— З роду Ельда? Не обманюєш?

— Слово честі, — сказав Роланд.

— Але ж Ґілеад… — завагався Оверголсер. — . Ґілеаду давно немає.

— А я є.

— Ви нас усіх вб'єте чи спричинитеся до нашої загибелі? Не мовчи, прошу.

— А що б ти обрав, сей Оверголсер? Не пізніше, не через день, чи тиждень, чи місяць, а просто зараз?

Оверголсер довго стояв мовчки, переводячи погляд з Роланда на Едді. Цей чоловік не звик міняти своїх рішень. Якщо перед ним поставала така необхідність, це завдавало йому болю. Віддалік на дорозі лунав веселий хлоп'ячий сміх: Юк приніс те, що жбурнув Бенні, — дрючок завбільшки з самого пухнастика.

— Я б послухав, — нарешті мовив Оверголсер. — Я б зробив це, їй-бо.

— Іншими словами, він виклав нам усі причини, чому ця вигадка з протистоянням марна, — розповідав пізніше Едді Сюзанні, — а потім зробив саме те, чого від нього хотів Роланд. Магія, та й годі.

— Іноді магія — це сам Роланд, — промовила вона.

ШІСТЬ

Загін мешканців Кальї розташувався табором неподалік, на верхівці мальовничого пагорба трохи південніше від дороги, та все ж убік відШляху Променя, бо хмари над цією місциною висіли непорушно й так низько, наче до них можна було торкнутися рукою. Дорогу туди крізь ліс ретельно позначили зарубками на деревах, і подекуди, як помітила Сюзанна, ці зарубки були завбільшки з долоню. Може, у своєму фермерському ділі ці люди були знавцями, та в лісі почувалися не в своїй тарілці — це було очевидно.

— Чи дозволите, добродію, забрати у вас на якийсь час цього візка? — спитав Оверголсер у Едді, коли їм лишалося зійти на пагорб. Сюзанна вже відчувала запах смаженого м'яса і подумки здивувалася: хто ж там куховарить, якщо весь загін Каллагена-Оверголсера ходив знайомитися з ними? Здається, жінка казала про якогось Енді. Можливо, про слугу? Так, казала. Слуга Оверголсера? Ймовірно. Бо чоловік, що мав гроші на такий розкішний «стетсон», як той, що тепер сидів на його маківці, міг собі дозволити мати лакея.

— Як ви не від того, — сказав Едді, не наважившись додати «прошу» («Для нього це досі звучить неприродно», — подумала Сюзанна), відступив убік і передав ручки керування візком Оверголсерові. Фермер був аж ніяк не худим чоловіком, схил круто йшов угору, жінка у візку важила близько ста тридцяти фунтів, проте його дихання, хоч і важке, залишалося рівним.

— Сей Оверголсер, можна тебе дещо спитати? — звернувся до нього Едді.

— Авжеж, питай, — відповів фермер.

— Яке твоє друге ім'я?

Те, що візок на мить уповільнив своє просування вперед, Сюзанна списала на рахунок подиву.

— Дивне питання, юначе. А нащо тобі?

— У мене таке хобі, — сказав Едді. — Я вмію гадати на других іменах.

«Обережніше, Едді, обережніше», — подумки наказала йому Сюзанна, та сама мимохіть зацікавилася розмовою.

— Та невже?

— Так, — кивнув Едді. — Отже, ви. Закладаюся на що завгодно, ваше друге ім'я починається з… — він зробив вигляд, наче щось подумки вираховує, —…з літери «Д». — Тільки назву букви він вимовив з придихом, на зразок Великих літер Високої Мови. — І, напевно, воно коротке. П'ять букв? А може, не більше чотирьох?

Візок знову пригальмував.

— Трясця твоїй матері! — вигукнув Оверголсер. — Звідки ти взнав? Кажи!

Едді знизав плечима.

— Вираховую і вгадую, не більше. Насправді я помиляюся не рідше, ніж угадую.

— А то й частіше, — прокоментувала Сюзанна.

— Моє друге ім'я — Дейл, — сказав Оверголсер. — Може, мені й пояснювали, звідки воно взялося, та я забув. Батьки померли, коли я ще був молодим.

— Співчуваю, — сказала Сюзанна, полегшено помітивши, що Едді десь подівся. Можливо, пішов розповісти Джейкові, що вона мала рацію щодо другого імені. Вейн Дейл Оверголсер. Дев'ятнадцять літер.^[23]

— Цей юнак розумака чи йолоп? — спитав у Сюзанни Оверголсер. — Скажи, прошу, бо сам я ніяк не доберу.

— Всього потроху.

— Але щодо цього візка в мене сумнівів ніяких. Він точний, як компас.

— Кажу спасибі, — сказала вона й подумки полегшено зітхнула. Фраза прозвучала природно, можливо, тому, що вона не збиралася її вимовляти.

— Де його зробили?

— Далеко-далеко звідси, — відповіла Сюзанна. Цей поворот розмови не надто їй подобався. Вона вважала, що розповідати (чи не розповідати) їхню історію має Роланд. Адже саме він був їхнім діном, очільником їхнього ка-тету. Крім того, в розповіді однієї людини не могло бути різних версій тих самих подій. Втім, дещо вона таки могла повідомити. — Існує один тонкохід. Ми були на іншому його боці й пройшли крізь нього. Там усе геть інакше. — Вона повернула шию, щоб озирнутися на нього. Щоки й шия фермера почервоніли, та поза тим він дуже непогано давав собі раду з візком — як для чоловіка, що вже давно розміняв шостий десяток. — Ви розумієте, про що я говорю?

— Так. — Він відхаркнув і сплюнув кудись ліворуч. — Але на власні очі я його не бачив і на власні вуха не чув. Далеко я не мандрую, часу нема — на фермі роботи сила-силенна. Та й бачте, народ тут, у Кальї, не надто любить блукати лісами.

«Та бачу», — подумала Сюзанна, помітивши ще одну насічку, завбільшки з обідній таріль. Найімовірніше, нещасне дерево не переживе наступної зими.

— Енді безліч разів розповідав про тонкохід. Каже, що ця штука має звук, але що воно таке, не знає.

— Хто такий Енді?

— Ти скоро сама з ним познайомишся, сей. А ти теж з того Калья-Йорка, що і твої друзі?

— Так, — відповіла вона, знову насторожуючись. Він об'їхав візком стародавню акацію. Тепер дерев поменшало, а пахощі їжі стали відчутнішими. М'ясо… кава. В неї забурчало в животі.

— Але ж вони не стрільці, — кивнув Оверголсер у бік Джейка та Едді. — Тільки не кажи, що вони стрільці.

— Коли настане для цього час, ви самі повинні будете це вирішити, — ухилилася од відповіді Сюзанна.

Якусь хвилю він не відповідав. Колеса візка шурхотіли на камінні гірської породи, що виступала з-під землі. Попереду них між Джейком і Бенні Слайтменом тюпав Юк. Хлопчаки потоваришували надприродно швидко. На таке здатні лише діти. «Але чи добре це?» — замислилася Сюзанна. Бо хлопчики були надто різними. На їхню біду, з часом це стане очевидним.

— Він налякав мене, — озвався нарешті Оверголсер, але так тихо, що його було ледь чути. Неначе розмовляв сам з собою. — Думаю, річ у його очах. Здебільшого в очах.

— То це не змусило вас змінити свою думку? — спитала Сюзанна. Вона намагалася, щоб питання прозвучало якомога невинніше, і розуміла, що це не надто їй вдалося. Та все ж була вражена тим, як розлютився фермер.

— Ти що, жінко, з глузду з'їхала? Звісно, ні. І не змусить, доки я не побачу виходу з цієї коробки, в якій ми сидимо. Слухай мене уважно! Той хлопчисько… — Він показав на Тіана Джефордса, який крокував попереду з дружиною, — той хлопчисько виставив мене йолопом. Перед усіма нагадав, що в мене немає дітей того віку, який цікавить Вовків. Зате у нього вони є. Невже ти думаєш, я бовдур, який не розуміє, чого це все нам коштує?

— Я так не думаю, — заспокійливо промовила Сюзанна.

— А він? Я вже починаю думати, що він мене за такого має. — У голосі Оверголсера вчувалася боротьба, яку вели в його душі гординя і страх. — Невже я хочу віддавати діток Вовкам? Діток, які повертаються рунтами, овочами й нидіють потім до самого скону? Ні! Але я також не хочу, щоб якийсь зарізяка змусив нас припуститися помилки, за якою нема вороття!

Знову озирнувшись через плече, вона помітила дивовижну річ. Зараз він хотів сказати «так». Знайти причину, щоб сказати «так». Ось у який бік, не промовивши ні слова, навернув його думки Роланд. Без слів, просто… ну, просто на нього поглянувши.

Бічним зором вона помітила якийсь рух.

— Господи Ісусе! — вигукнув Едді. Сюзаннина рука притьмом опустилася до револьвера, якого не було. Вона знову повернулася вперед. З манірною обережністю, яка здалася Сюзанні потішною навіть попри її подив, до них наближався металевий чоловік заввишки щонайменше сім футів.

Джейк опустив руку до кріпильної муфти й рукоятки револьвера, що з неї стирчала.

— Спокійно, Джейку! — сказав Роланд.

Металевий чоловік з очима, в яких спалахували сині іскри, зупинився перед ними. Близько десяти секунд він стояв непорушно, і цього часу Сюзанні з лишком вистачило, щоби прочитати слова, вибиті в нього на грудях. «Північний центр позитроніки, — подумала вона. — Знову на сцені. Не кажучи вже про Ламерк Індастріз».

Робот підняв свою сріблясту руку й притулив сріблясту долоню до сталевого лоба.

— Хайл, стрільцю з далеких країв, — сказав він. — Довгих днів і приємних ночей.

Роланд теж приклав пальці до чола.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше, Енді-сей.

— Дякую. — У незбагненних і глибоких надрах робота щось клацало. Він нахилився до Роланда, і сині очі заяскріли ще жвавіше. Сюзанна побачила, як рука Едді непомітно підбирається до сандалового руків'я стародавнього револьвера. Роланд, проте, навіть оком не змигнув.

— Я приготував смачний обід, стрільцю. Багатими дарами наділила нас земля. О так.

— Красно дякую, Енді.

— Ні за віщо. — Всередині робота знову щось клацнуло. — А чи не маєте ви охоти послухати свій гороскоп?

Розділ VI ШЛЯХ ЕЛЬДА

ОДИН

Близько другої години того дня вони вдесятьох сіли обідати, — точніше, розкошувати по-фермерському, як назвав це Роланд.

— Коли виконуєш ранкові обов'язки, то вдивляєшся в майбутнє з любов'ю, — пізніше сказав він своїм друзям. — А під час вечірніх озираєшся в минуле з ностальгією.

Едді подумав, що стрілець жартує, але з Роландом ніколи не можна було мати в цьому цілковиту впевненість. Гумор у Роланда перебував у зародковому стані, та й той був сухий, як порох.

Цей обід не був найпишнішим у житті Едді (бенкет у стареньких з Річкового Перехрестя досі посідав перше місце в його хіт-параді), але після тижнів, проведених у лісі, де вони харчувалися самими буритосами по-стрілецьки, а випорожнювалися твердими кролячими кульками десь двічі на тиждень, не частіше, таким харчам варто було віддати належне. Енді подав колосальних розмірів біфштекси з кров'ю, вкриті грибним соусом. Також була квасоля, якісь загорнуті штуки, що нагадували тако,^[24] і смажена кукурудза. Скуштувавши її, Едді зрозумів, що вона тверда, проте смачна. Ще був капустяний салат, що його, як гордо повідомив їм Тіан Джефордс, приготувала його дружина. Ще їх частували смачнющим полуничним пудингом.

І, авжеж, кава. Вони вчотирьох, прикинув Едді, мабуть, упорали цілий галон. Навіть Юк — і той трохи кави покуштував (Джейк налив йому трохи темного міцного напою в мисочку). Юк понюхав, сказав «Кав!» і швидко-швидко захлебтав.

Під час їжі ніхто не розмовляв про серйозні речі («їда й бесіда несумісні» — такою була одна з багатьох премудростей, що їх вряди-годи висловлював Роланд), і все ж Едді багато чого дізнався від Джефордса та його дружини. Здебільшого йшлося про життя в цих краях, які Тіан і Залія називали «прикордонними». Едді сподівався, що Сюзанна (біля Оверголсера) і Джейк (коло хлопчиська, якого Едді вже подумки називав малюком Бенні) роздобули бодай половину цієї корисної інформації. Він думав, що Роланд сяде з Каллагеном, проте священик їв окремо від усіх. Він відніс свій харч трохи далі, помолився і взявся до їжі. Втім, її було небагато. Чи він досі був лютий на Оверголсера за те, що той перебрав на себе повноваження головного, а чи просто самітник від природи? За такий короткий час з'ясувати це було важко, проте, якби хтось приставив до голови Едді пістолет, він би проголосував за останній варіант.

Чи не найбільше Едді вражало те, наскільки збіса цивілізованою була ця частина світу. Порівняно з нею Лад, з його ворогуючими Сивими і Юнами, виглядав як Канібалові острови в дитячо-юнацькому романі про морські пригоди. У цих людей були дороги, були правоохоронці й система самоврядування, що нагадувала Едді міські збори в Новій Англії. Ці люди мали міську залу зібрань і надсилали перо, яке начебто правило їм за якийсь символ влади. Коли хтось хотів скликати збори, то надсилав перо, і ним обносили всіх мешканців. Якщо пера торкалася достатня кількість людей, збори відбувалися. Інакше не відбувалися. Несли перо двоє людей, їхнім підрахункам беззастережно вірили. Едді сумнівався, що подібне можна було б здійснити в Нью-Йорку, але для такого містечка цей спосіб керування видавався цілком непоганим.

На північ і на південь від Кальї Брин Стерджис дугою розташовувалося ще принаймні сімдесят інших Калій. Калья Брин Локвуд на півдні й Калья Еміті на півночі також складалися і ферм і ранчо. Вони теж потерпали від періодичних набігів Вовків. Далі на південь лежали Калья Брин Бауз і Калья Стефель, з їхніми величезними смугами фермерських угідь. Джефордс сказав, що й вони страждали через Вовків… принаймні він так думав. Далі на північ знаходилися Калья Сен-Піндер та Калья Сен-Хре — сільськогосподарські й вівчарські ферми.

— Ферми величенькі, — розповідав Тіан, — але що далі на північ, то дрібніші вони стають, а коли дійдеш туди, де падає сніг… так мені казали, сам я тих країв не бачив… то там роблять чудовезний сир.

— Подейкують, що люди на півночі носять дерев'яні черевики, — сказала Залія до Едді з задумою у погляді. Сама вона була взута у пошарпані грубі шкарбани, які в їхній місцевості називали шорбутсами.

Мешканці Кальї мандрували вкрай рідко, проте в їхньому розпорядженні були шляхи, якби раптом їм заманулося поблукати світом. Ці шляхи також були торговельними, й торгівля була дуже жвавою. На додачу до них була ще Вайє, яку іноді називали Великою рікою. Вона протікала південніше Кальї Брин Стерджис і впадала у Південні моря. Принаймні так розповідали знавці. Ще існували шахтарські Кальї й мануфактурні Кальї (де речі виготовляли за допомогою парового преса і навіть — о так! — електрики). А одна Калья була всуціль розважальною: там грали в азартні ігри, влаштовували дикі захопливі перегони, а ще…

Тут Тіан, який усе це розповідав, відчув на собі погляд Залії й присоромлено відійшов до казанка, щоб досипати собі ще квасолі. І капустяного салату для заспокоєння дружини.

— Тож, — сказав Едді й намалював патичком на землі вигнуту лінію. — Це землі прикордоння. Кальї. Це дуга, що тягнеться на північ і південь на… на яку відстань, Заліє?

— Це чоловіча справа, — відповіла вона. Тоді, побачивши, що її власний чоловік досі не відійшов від багаття й оглядає там казани, вона нахилилася ближче до Едді. — Ви обчислюєте у милях чи в колесах?

— В усьому потроху, але впевненіше почуваюся з милями.

Вона кивнула.

— Тоді десь миль зо дві тисячі туди… — вона показала на північ. — І вдвічі більше сюди. — На південь.

Якусь хвильку вона зберігала таке положення, показуючи в обох напрямках, потім опустила руки, з'єднала їх на колінах і знову сіла в своїй скромній позі.

— А ці містечка… ці Кальї… вони простягаються аж до краю?

— Так нам казали купці. На північному заході звідси Велика ріка розпаровується на два рукави. Східний рукав ми кличемо Девар-Тете Вайє — по-вашому Маленька Вайє. Авжеж, частіше до нас припливають з півночі, бо ж річка тече з півночі на південь, бачте.

— Бачу. А що на сході?

Вона опустила погляд.

— Край грому, — сказала жінка так тихо, що Едді ледь розчув. — Туди не ходить ніхто.

— Чому?

— Там темно, — мовила вона, не зводячи очей зі своїх колін. Потім піднесла руку й показала в той бік, звідки прийшли Роланд і його друзі. Назад, на Серединний світ. — Там, кажуть, відбувається кінець світу. А там… — Вона тицьнула пальцем на схід і після цього підвела очі на Едді. — Там, у Краї грому, кінець світу настав. А посередині ми, ті, хто лише хоче жити в мирі й спокої.

— Як ти гадаєш, це можливо?

— Ні.

І Едді побачив, що вона плаче.

ДВА

Невдовзі Едді вибачився й відійшов у гущавину дерев, щоби справити природну потребу. Коли він припіднявся навприсядки, щоб дотягтися до листя, яким можна було б підтертися, просто за спиною в нього пролунав голос.

— Тільки не ці, сей, будь ласка. Ця рослина отруйна. Підітрешся нею, і сверблячки не уникнути.

Підскочивши від несподіванки, Едді рвучко обернувся, однією рукою вхопивши штани за пояс, а другою тягнучись до Роландової кобури, що висіла на гілляці найближчого дерева. Та побачивши, хто до нього заговорив у такий несподіваний спосіб, трохи розпружився.

— Енді, підкрадатися до людей зі спини, коли вони серуть, некошерно. — Він показав на густий зелений чагарник. — А оце? Чим мені це загрожує, як я підітруся оцим?

Робот мовчав, тільки клацало щось усередині.

— Що? — спитав Едді. — Я щось не те зробив?

— Ні, — відповів Енді. — Просто триває обробка інформації, сей. Некошерно: невідоме слово. Підкрадатися: я не підкрадався, я підійшов, коли ваша ласка. Срати: схоже на сленговий вираз на позначення випорожнення…

— Ага, — сказав Едді. — Так воно і є. Але послухай… якщо ти не підкрадався, Енді, то чому я тебе не почув? Тобто тут же скрізь підлісок. Більшість людей здіймають шум, коли йдуть через підлісок.

— Я не людина, сей, — відказав Енді. Едді здалося, що в його голосі прозвучали самовдоволені нотки.

— Ну чувак. Як такий здоровило може ходити так тихо?

— Програмування, — тільки й сказав Енді. — Ні, ці листки вам не нашкодять.

Едді підкотив очі й зірвав листок.

— Ну звісно. Програмування. Авжеж. Я мав би здогадатися. Дякую-сей, довгих днів, поцілуй мене в зад і відправляйся на небеса.

— Небеса, — сказав Енді. — Місце, куди людина потрапляє після смерті. Різновид раю. За словами Старого, ті, хто йдуть на небеса, сидять одесную Всемогутнього Бога-Отця, навіки віків.

— Та ти що? А хто ж тоді сидить ліворуч? Продавці «Тапервейву»?^[25]

— Не знаю, сей. Слово «Тапервейв» мені не знайоме. Чи не бажаєте послухати свій гороскоп?

— А чом би й ні? — сказав Едді й пішов назад у табір, на звук дитячого сміху й гавкіт пухнастика-шалапута. Над ним вивищувався Енді, блискучий навіть попри відсутність сонця, що сховалося за хмарами. Крокував він абсолютно безгучно, чи так здавалося Едді. Йому стало моторошно.

— Коли ви народилися, сей?

Це питання не заскочило Едді зненацька.

— Козлячого Місяця, — сказав він, потім уточнив: — Козла, того, що з бородою.

— Сніг зимою повен болю, зимова дитина міцна, як звірина, — сказав Енді. Так, авжеж, у його голосі бриніла самовтіха.

— Міцний, як звірина, — це про мене, — сказав Едді. — Я вже цілий місяць нормально не мився, можеш мені повірити, що я міцний, як звірина. Чого ще ти від мене хочеш, старенький Енді? Долоню тобі показати, чи що?

— У цьому нема потреби, сей Едді. — Втіху, що звучала в голосі робота, не можна було сплутати ні з чим, і Едді подумав: «Це все я. Куди б я не пішов, усюди і всім я несу радість. Мене навіть роботи обожнюють. Це моє ка». — Зараз Повна Земля, подякуймо всі. Місяць червоний, у Серединному світі його називають Мисливцем. Ви вирушите в мандри, Едді! Далекі мандри! Разом з друзями! Нині вночі ви повернетеся до Кальї Нью-Йорк. Познайомитеся з темношкірою дамою. Ви…

— А от про подорож до Нью-Йорка, будь ласка, докладніше, — зупиняючись, сказав Едді. Перед ними лежав табір. Він був так близько, що Едді бачив, як туди-сюди сновигають люди. — Тільки без жартів, Енді.

— Ви зануритесь у тодеш, сей Едді! Ви й ваші друзі. Тільки будьте обережні. Коли почуєте каммен, тобто передзвін, ви маєте зосередитися одне на одному. Щоб не загубитися.

— Звідки ти все це знаєш? — спитав Едді.

— Програмування, — відказав Енді. — Гороскоп закінчено, сей. Грошей не треба. — А потім, остаточно доконавши Едді: — Сей Каллаген, тобто Старий, каже, що в мене немає ліцензії на ворожбитство, тож я не маю права брати гроші.

— Сей Каллаген має слушність, — підтвердив Едді. А потім, Коли Енді знову посунув уперед: — Зачекай хвильку, Енді. Залишся, прошу. — Було щось абсолютно дивне в тому, як швидко він призвичаївся так говорити. Енді охоче зупинився і обернувся до Едді. Його сині очі палахкотіли. Едді мав близько тисячі питань про тодеш, але в ту мить його більше цікавило дещо інше.

— Ти знаєш про цих Вовків.

— О так. Я сказав сеєві Тіану. Він дуже розгнівався. — І знову Едді розчув у голосі Енді якусь самозадоволеність… та, звісно, це його і вразило. Адже робот, навіть вцілілий зі стародавніх часів, не міг зловтішатися з труднощів людей? Чи міг?

«А коротка ж у тебе пам'ять, зайчику, вже й забув про монопоїзд?» — спитав голос Сюзанни в його голові, а до нього приєднався Джейків голос. Блейн негідник. А тоді пролунав його власний голос: Якщо ти, друже Едді, сприйматимеш цього типа як звичайнісінький ворожильний автомат на карнавалі, тоді ти заслуговуєш на все, що тебе може спіткати.

— Розкажи про Вовків, — попрохав Едді.

— Що ви хочете почути, сей Едді?

— Для початку — звідки вони з'являються. Де те місце, де вони спокійно можуть задерти ноги на стіл і голосно перднути? На кого вони працюють? Чому крадуть дітлахів? І чому ті, кого вони забирають, повертаються додому руїнами? — Аж раптом його осяяло інше питання. Те, що було на поверхні. — А ще звідки ти дізнаєшся, що вони йдуть?

Усередині Енді заклацало, тривало це довго, мабуть, цілу хвилину. Коли Енді знову заговорив, його голос змінився. Він нагадав Едді поліцейського на прізвище Босконі, з тих часів, коли він ще жив у бідняцькому районі. Ділянкою роботи Боско Боба, як його називали, була Бруклін-авеню. Якщо ти просто зустрічав його, коли він неквапом прогулювався вздовж вулиці, крутячи в руках свого кийка, Боско заговорював до тебе так, наче ти людська істота і він, відповідно, теж: як життя, Едді, як там твоя матінка, твій ні-до-чого-не-здатний брат, чи запишешся ти в учнівську команду Поліцейської спортивної ліги, окей, побачимося в спортзалі, гляди, не кури, гарного тобі дня. Та якщо він запідозрив тебе в чомусь протиправному, Боско Боб перетворювався на чувака, якого б ти волів обходити десятою дорогою. Той офіцер Босконі вже не усміхався, і очі за окулярами нагадували кригу на калюжі у лютому (місяці, який тут, на цьому боці Великого Казна-що, називали Часом Козла). Боско Боб ніколи не бив Едді, проте кілька разів (один раз після того, як якісь розбишаки підпалили крамницю By Кіма) йому здавалося, що той недоносок у синій формі його таки відлупцював би, якби Едді забракло клепки й він почав огризатися. То не була шизофренія, принаймні не в тому чистому вигляді, як у Детти/Одетти, але до неї було недалеко. Існувало дві версії офіцера Босконі. В одній версії він був добрим хлопцем. А в другій — копом.

Коли Енді заговорив знову, його голос більше не звучав, наче в того добродушного й трохи недоумкуватого дядечка, який беззастережно вірив у всі ті історії в дешевих журналах про хлопчика-алігатора і про те, що Елвіс не помер та живе в Буенос-Айресі. Цей, інший Енді говорив відсторонено та якось мертво.

Як справжній робот.

— Ваш пароль, сей Едді.

— Га?

— Пароль. У вас десять секунд. Дев'ять… вісім… сім…

Едді згадав шпигунські фільми, які він бачив.

— Тобто я маю сказати щось на кшталт: «В Каїрі квітнуть троянди», а ти маєш відповісти: «Лише в садку у місіс Вілсон», а потім я скажу…

— Пароль неправильний, сей Едді… два… один… нуль. — У нутрощах Енді пролунав низький глухий звук, що видався Едді вкрай неприємним, — наче лезо гострого різницького ножа розітнуло шмат м'яса і встромилося в дерево дошки. Він уперше впіймав себе на думці про Древніх, які, поза сумнівом, створили Енді (а може, то були люди, що жили ще до Древніх, скажімо, Супердревні — хто їх там зна?). І якщо звироднілі рештки їхнього племені в Ладі були представниками цього народу, то Едді не хотів би з ними познайомитися.

— У вас є ще одна спроба, — промовив холодний голос. Він був трохи подібний до того голосу, що запитував Едді, чи він, бува, не хоче почути свій гороскоп, але подібність була віддаленою. — Хочете спробувати знову, Едді з Нью-Йорка?

Едді міркував швидко.

— Ні, — сказав він. — Не хочу. Інформація конфіденційна, ге?

Кілька клацань. Потім:

— Конфіденційна: не для розголосу, службова, як інформація у даному документі чи на к'ю-диску. Доступ обмежено колом осіб, що мають право на використання такої інформації. Для санкціонованого доступу слід повідомити пароль. — Чергова пауза для обдумування, і Енді сказав: — Так, Едді. Ця інформація конфіденційна.

— Чому? — спитав Едді.

Почути відповідь він не сподівався, але Енді відповів:

— Директива дев'ятнадцять.

Едді поплескав його по сталевому боці.

— Друже ти мій, скажи, і чому я не здивований? Директива дев'ятнадцять, атож.

— Хочете послухати свій розширений гороскоп, Едді-сей?

— Ні, я пас.

— А як щодо пісні, яка називається «Я пила вчора ввечері сім'яний сік»? У ній багато цікавих куплетів. — Десь у діафрагмі Енді прозвучала гугнява нота камертона-дудки.

Дещо стривожившись від думки про багато цікавих куплетів, Едді пришвидшив ходу.

— Може, як-небудь іншим разом? — спитав він у робота. — Зараз я б не відмовився від ще однієї чашечки кави.

— Все задля вашої втіхи, сей, — сказав Енді, проте голос у нього був доволі нещасний. Як у Боско Боба, коли ти повідомляв йому, що влітку ти не матимеш часу на Поліцейську спортивну лігу.

ТРИ

Роланд сидів на камені, сьорбаючи каву. Він мовчки вислухав Едді, лише в одному місці розповіді вираз його обличчя трохи змінився: на словах «Директива дев'ятнацять» на мить піднялися брови.

На протилежному боці галявині Слайтмен-молодший витяг з кишені якусь іграшку, за допомогою якої можна було видмухувати напрочуд тривкі мильні бульбашки. За ними ганявся Юк, хапав їх зубами. Після того, як кілька бульбашок луснули, він начебто допетрав, чого хотів від нього Слайтмен — зганяти бульки в тремку копичку світла. Та копичка нагадала Едді про чаклунську веселку, ті лихі магічні кристали. Невже у Каллагена справді був один такий? Найгірший з усього кодла?

За спинами у хлопців, на краю галявини, стояв, згорнувши на сталевих грудях сріблясті руки, Енді. Напевно, чекаючи часу, коли можна буде прибрати після їжі, яку сам приніс і зготував. Ідеальний слуга. Куховарить, прибирає, розповідає про темну леді, яку ти зустрінеш. Та навіть не надійся порушити Директиву дев'ятнадцять. Якщо ти не знаєш пароля.

— Підійдіть усі до мене, будь ласка, — попрохав Роланд, трохи підвищуючи голос. — Настав час для бесіди. Вона буде недовгою, і це добре, принаймні для нас чотирьох, бо ж ми вже мали розмову перед тим, як до нас прийшов сей Каллаген. А з часом будь-яка розмова вичахає.

Всі підійшли й посідали коло нього, як слухняні діти: люди з Кальї й люди, що прийшли сюди з далеких країв, маючи попереду ще довший шлях.

— Спочатку я б хотів послухати, що вам відомо про цих Вовків. Едді розповів мені, що Енді не має права казати, яким чином він дізнається про їх наближення.

— Твоя правда, — промимрив Слайтмен-старший. — Або ті, хто його зробили, або їхні наступники змусили його мовчати про це, хоча він завжди попереджає нас про їхній прихід. На інші теми він язиком горох товче.

Роланд подивився на великого фермера Кальї.

— Може, ти почнеш, сей Оверголсер?

Тіан Джефордс вочевидь засмутився, що не до нього звернулися з цим проханням. Його жінка теж засмутилася — через нього. Слайтмен-старший кивнув з таким виглядом, наче іншого вибору він від Роланда і не сподівався. Проте сам Оверголсер не наприндився, як індик, хоч Едді цього очікував. Фермер просто опустив погляд на свої схрещені ноги й стоптані шорбутси й дивився на них десь тридцять секунд, потираючи щоки, розмірковуючи. На галявині було так тихо, що Едді чув, як шкряботить фермерова рука об триденну щетину. Врешті-решт Оверголсер зітхнув, кивнув і подивився на Роланда.

— Дякую. Мушу зізнатися, ти інакший, ніж я собі уявляв. І твій тет. — Оверголсер обернувся до Тіана. — Ти правильно зробив, що привів нас сюди, Тіане Джефордс. Ця зустріч була нам потрібна, і я дякую.

— То не я вас сюди привів, — відповів Джефордс. — То Старий.

Оверголсер кивнув Каллагенові. Священик відповів кивком і накреслив рукою, вкритою шрамами, у повітрі хрест — наче кажучи, подумав Едді, що то не він їх покликав сюди, а Господь. Може, й так, але коли йшлося про те, щоб загрібати жар голими руками, Едді поставив би по два долари на Роланда з Ґілеаду проти кожного долара, який ставив на Господа й Людину-Ісуса, цих небесних стрільців.

Роланд чекав, його обличчя виражало спокій і ввічливість.

Зрештою Оверголсер заговорив. Його розповідь тривала близько п'ятнадцяти хвилин, була повільною, але завжди посутньою. Почав він з двійнят. Мешканці Кальї розуміли, що діти, які народжуються по двійко, в інших частинах світу, в іншу пору минулого були радше винятком, ніж правилом. Але в їхньому регіоні Великої Дуги якраз одиначки, як-от Аарон у Джефордсів, становили рідкість. Величезну рідкість.

А років десь так сто двадцять тому (чи сто п'ятдесят — з тим дивним плином часу, якого він тепер набув, ніхто вже не міг напевне стверджувати такі речі) почали набігати Вовки. Вони з'являлися не раз у покоління, тобто за кожні двадцять років, а трохи рідше. Проте ненабагато.

Едді хотів було запитати в Оверголсера і Слайтмена, як Древні змусили Енді не патякати про Вовків, якщо Вовки почали вилазити з Краю грому не так давно, менш ніж два століття тому, але вирішив не морочити собі голову. Ставити питання, на які немає відповідей, — марна справа, сказав би йому на це Роланд. Та все ж йому було цікаво. Цікаво гадати про те, коли ж хтось (або щось) востаннє запрограмував Енді-вістового (і-багато-інших-функцій).

І чому.

Дітей, розповідав Оверголсер, по одному з кожної пари віком від трьох до чотирнадцяти років забирали на схід, до Краю грому. (На цих словах Едді помітив, як Слайтмен-старший оповив плечі свого хлопчика рукою.) Там вони залишалися протягом нетривалого періоду часу — чотири-вісім тижнів. Потім більшість із них поверталися. Щодо тих, хто не повертався, припускали, що вони помирали в Країні пітьми, що той лиховісний обряд, який над ними виконували, вбивав їх замість просто знищити душу.

Ті ж, хто повертався, в найліпшому випадку виявлялися сумирними ідіотами. П'ятирічне дитя, яке до викрадення вміло розмовляти й правильно вимовляти звуки, верталося безмовним, лише белькотіло щось і тягнулося до тих речей, які хотіло взяти. Забуті два чи три роки тому підгузки знову ставали потрібними й могли залишатися такими доти, доки такій дитині-рунтові не виповнювалося десять чи навіть дванадцять років.

— Холєра ясна, наша Тія досі мочиться під себе раз на шість днів, а раз на місяць обов'язково обсереться, — сказав Тіан.

— Слухайте його, — похмуро кивнув Оверголсер. — Мій брат Веланд був такий самий аж до смерті. Також за ними треба більш-менш постійно пильнувати, бо якщо їм до рук потрапить щось для них смачне, то вони їстимуть, поки не луснуть. Хто дивиться за твоєю, Тіане?

— Мій брат, — випереджуючи Тіана, сказала Залія. — Геддон і Гедда також можуть уже трохи допомагати, вони вже в тому віці, коли… — Неначе збагнувши, що говорить, вона урвала розмову. Скривилася і замовкла. Проте Едді зрозумів: так, Геддон і Гедда тепер могли допомагати. Наступного року хтось один із них так само зможе допомагати. А от другий…

Викрадена десятирічна дитина, повернувшись, мала кілька рудиментарних залишків мови, але це й усе, на що вона була спроможна й надалі. Найгірше велося тим, кого забирали в найстаршому віці, бо вони начебто верталися з якимось тьмяним усвідомленням того, що з ними зробили. Що в них украли. Ці зазвичай дуже багато плакали чи просто кудись ховалися й вдивлялися на схід, як загублені створіння. Наче бачили там свої нещасні мізки, які кружляли в темному небі, мов ті птахи. За всі ці роки шестеро рунтів наклали на себе руки. (На це Каллаген знову перехрестився.)

Десь до шістнадцяти років рунти зберігали дитячу статуру, мову й поведінку. А потім, зненацька, більшість вимахували до зросту юних велетнів.

— Ви й гадки не маєте, що це таке. Це треба побачити й пережити, — сказав Тіан, дивлячись у попіл багаття. — Ви не уявляєте, як їм боляче. Ви знаєте, як плачуть немовлята, коли в них ріжуться зубки?

— Так, — мовила Сюзанна.

Тіан кивнув.

— А це так, наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі.

— Слухайте його, — сказав Оверголсер. — Цілих шістнадцять чи вісімнадцять місяців мій брат тільки те й робив, що спав, їв, плакав і ріс. Я пригадую, що він плакав навіть уві сні. Я підводився з ліжка, підходив до нього й чув, як із його грудей, ніг і голови лине якийсь шепіт. То був шепіт кісток, що росли вночі, розумієте?

Едді уявив собі цей жах. Всі ці історії про велетнів-людожерів він чув — «людським духом пахне» і таке інше — але дотепер ніколи не думав про те, як це: ставати велетнем. «Наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі», — подумав Едді й здригнувся.

— Півтора року, не довше, і все закінчувалося. Але я не знаю, чи довгим цей період здавався їм, бо вони після повернення відчували плин часу не більше, ніж птахи чи кузьки.

— Нескінченним, — сказала Сюзанна. Її обличчя зблідло, голос видавав її тривогу. — Він здавався їм нескінченним.

— Той шепіт уночі, коли ростуть кістки, — сказав Оверголсер. — Той головний біль, коли росте череп.

— Якось Залман кричав дев'ять днів безперестану, — сказала Залія. Її голос був позбавлений емоцій, але Едді помітив у її очах переляк. — Його вилиці випиналися у нас на очах. Його лоб опуклювався дедалі дужче, а притулившись вухом, можна було почути, як тріщать кістки, коли він розростався. То був такий звук, наче гілка дерева вгиналася під вагою криги…

…Дев'ять днів він кричав. Дев'ять. Уранці, вдень, глупої ночі. Все кричав і кричав. Сльози лилися рікою. Ми молилися всім богам, щоб він захрип, молилися навіть, щоб він онімів, але цього не сталося. Якби в нас була зброя, ми б його пристрелили просто на його лежанці, щоби покласти край його стражданням. Мій старий татусь ледь не збожеволів, поки це припинилося. Його кістки ще трохи росли — тобто його скелет — але найгірше було з головою. На щастя, ріст спинився, слава богам і Людині-Ісусу.

Вона кивнула Каллагенові. Той відповів кивком і простягнув у її бік руку, на мить затримавши її в повітрі. Залія повернулася до Роланда і його друзів.

— Тепер у мене п'ятеро своїх, — сказала вона. — На щастя, Аарон у безпеці, але Геддонові й Гедді десять. Саме той вік. Лайманові й Лії лише п'ять років, але п'ять — це вже чимало. П'ять — це…

Вона затулила обличчя руками й більше нічого не казала.

ЧОТИРИ

Щойно стрімкий ріст припинявся, розповідав Оверголсер, декого з них можна було поставити до роботи. Решта — більшість — не здатні були навіть до найпростішого: корчувати пеньки чи копати ями під стовпи. Такі зазвичай сиділи на східцях Тукової крамниці або часом вешталися групками по полях, молоді чоловіки й жінки, колосальні за зростом, вагою і дурістю. Іноді вони либилися одне до одного й щось белькотіли, іноді просто витріщалися в небо.

Вони не парувалися — хоча б за це треба було дякувати. Хоч не всі виростали до велетенських розмірів і мали різні розумові та фізичні здібності, одне в них було спільне: вони поверталися байдужими до сексу.

— Даруйте за нечемність, — сказав Оверголсер, — але я думаю, що після повернення в мого брата Веланда не було жодного стояка, навіть ранкового. Заліє? Чи ти коли-небудь бачила, щоб у твого брата… ну ти розумієш…

Залія похитала головою.

— Скільки тобі було років, коли вони прийшли, сей Оверголсер? — спитав Роланд.

— Тобто вперше? Нам з Веландом було дев'ять. — Оверголсер говорив швидко, й тому складалося враження, що він виголошує заздалегідь підготовану промову, проте Едді сумнівався, що то було так. Оверголсер був великим цабе у Кальї Брин Стерджис, великим фермером, спаси нас Боже й зроби так, щоб ворони закам'яніли. Йому було важко подумки повертатися до того часу, коли він був дитиною, маленькою, безпорадною і наляканою. — Мама з татом спробували сховати нас у льоху. Так мені сказали, бо я цього не пам'ятаю. Мабуть, я змусив себе забути про це. І я, думаю, це цілком імовірно. Хтось може пам'ятати більше за інших, Роланде, але суть одна: одного забирають, один залишається. Той, кого викрадають, згодом повертається рунтом, може бути трохи помічним у господарстві, та нижче пояса мертвим. А потім… коли їм перевалює за третій десяток…

Коли їм перевалювало за третій десяток, рунти старішали, раптово і страхітливо. Їхнє волосся сивіло й часто геть випадало. Очі ставали каламутними. М'язи, такі непомірні (як тепер у Тії Джефордс і Залмана Гуніка) здувалися й обвисали. Часом вони вмирали тихо і спокійно — уві сні. Але частіше їхній кінець був важким. Виступали виразки — у когось на шкірі, але частіше на шлунку чи в голові. У мозку. Всі ці смерті були передчасними: якби не Вовки, вони жили б ще довго. І багато хто з них вмирав у таких самих муках, як тоді, коли виростали з нормальних дітей до велетнів, — з криком болю на вустах. Едді подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кінцеву стадію раку. І багатьох із них, напевно, родичі просто душили чи присипляли якимось міцним заспокійливим, що забирало їх далеко за межі сну, далеко за межі болю. Таких питань ставити не слід, але він здогадувався, що таке спіткало багатьох рунтів. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бік обрію.

Багатьох.

Відвідувачі з Кальї посміливішали, горе розв'язало їм язики й звільнило від пут пам'ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумні історії. Та Роланд їм цього не дозволив.

— Тепер розкажіть про Вовків, прошу. Скільки їх зазвичай?

— Сорок, — сказав Тіан Джефордс.

— По всій Кальї? — засумнівався Слайтмен-старший. — Ні, більше сорока. — І до Тіана, трохи вибачливим тоном: — Тіане, коли вони налітали востаннє, ти мав років дев'ять, не більше. А мені щойно минув двадцятий. У самому селі було їх, мабуть, із сорок, але на прилеглі ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цілому їх було шістдесят, Роланде-сей, може, навіть вісімдесят.

Роланд питально подивився на Оверголсера, здійнявши брови.

— Минуло двадцять три роки, — сказав Оверголсер, — але мені здається, що справді десь шістдесят.

— Ви називаєте їх Вовками, але хто вони насправді? Це люди? Чи якісь істоти?

Оверголсер, Слайтмен, Тіан і Залія: якусь мить Едді відчував потоки їхнього кхеф, як вони обмінювалися ним, майже чув їх. І від цього почувався самотнім та відстороненим, наче тоді, коли бачиш парочку, яка цілується на розі вулиці, огорнувши одне одного в обійми, зазираючи одне одному в вічі, геть розчиняючись у почутті. Та чому б він мав так почуватися? У нього був свій ка-тет, свій кхеф. Не кажучи вже про свою жінку.

Тим часом Роланд ледь помітно, але нетерпляче крутив пальцем. Той жест Едді надто добре знав. «Швидше, люди, — промовляв він. — Марнуємо час».

— Ми не можемо сказати напевне, хто вони, — нарешті промовив Оверголсер. — Зовні подібні до людей, але носять маски.

— Вовчі маски, — сказала Сюзанна.

— Еге ж, дамочка, сірі, як їхні коні.

— То, ви кажете, вони всі приїжджають на сірих конях? — спитав Роланд.

Цього разу мовчанка було коротшою, але Едді досі мав те відчуття кхефу і ка-тету, обміну думками за посередництвом чогось настільки первісного, що його навіть не можна було назвати телепатією. То було щось сильніше за телепатію.

— Холєра ясна! — сказав Оверголсер, вочевидь маючи на увазі: «Трясця твоїй матері, якщо не хочеш мене образити, не повторюй цього питання». — Всі на сірих конях. І в сірих штанях, начебто шкіряних. Чорні чоботи з лихими гострими шпорами зі сталі. І маски. Ми знаємо, що то маски, бо знаходили їх викинуті. Зовні вони скидаються на сталеві, але на сонці гниють, як плоть. Гидота.

— Ага.

Оверголсер зиркнув на нього знущально, мовляв: «Ти тупий чи просто повільно доходить?» Потім Слайтмен сказав:

— Їхні коні прудкі, як вітер. Деякі садовлять одну дитину поперед сідла, а другу — ззаду, за спиною.

— Справді? — спитав Роланд.

Слайтмен значуще кивнув.

— Як богам спасибі. — Він побачив, що Каллаген знову креслить у повітрі хрест, і зітхнув. — Пробачте, панотче.

Каллаген стенув плечима.

— Ви жили тут задовго до того, як з'явився я. Закликайте всіх Богів, які вам до вподоби, головне, аби ви знали, що я вважаю їх фальшивкою.

— І приходять вони з Краю грому, — сказав Роланд, пускаючи останню репліку священика повз вуха.

— Еге ж, — мовив Оверголсер. — До нього десь сотня коліс. — Він показав на південний схід. — Тому що ми виходимо з лісу на останнє узвишшя землі перед Великою Дугою. Звідси відкривається вся Східна рівнина, а за нею лежить велика пітьма, як дощова хмара на обрії. Кажуть люди, що колись давно там можна було побачити гори.

— Як Скелясті гори з Небраски, — видихнув Джейк.

Оверголсер глянув на нього.

— Що кажеш, Джейку-сеу?

— Нічого, — збентежено всміхнувся Джейк до великого фермера. А Едді про себе відзначив, як назвав його Оверголсер. Не сей, а сеу. Ще одна цікава деталь.

— Ми чули про Край грому, — сказав Роланд. Без будь-яких емоцій його голос звучав страшнувато, і коли Едді відчув долоню Сюзанни в своїй руці, то подумки зрадів.

— Легенди розповідають, що це край, де мешкають вампіри, привиди і тахін, — сказала Залія. Її голос легенько, майже невідчутно тремтів. — Звісно, ці оповідки давні…

— Але вони правдиві, — втрутився Каллаген. Його власний голос був грубим, проте Едді почув у ньому страх. Виразно почув. — Вампіри таки існують… інші створіння, найпевніше, теж, а Край грому — їхнє кишло. Ми можемо поговорити про це іншим разом, стрільцю, як ти не від того. Тепер же просто послухайте мене, прошу. Про вампірів я знаю чимало. Навряд чи Вовки відводять до них дітей, але так, вампіри — це не вигадка.

— Чому ти говориш так, ніби я сумніваюся? — спитав Роланд.

Каллаген опустив погляд.

— Бо мало хто в це вірить. Я й сам колись не вірив. Я багато що ставив під сумнів і… — Його голос надломився. Він прочистив горло, проте здобувся лише на шепіт: —…собі на згубу.

Якусь хвилю Роланд мовчав, сидячи навпочіпки, припіднявши підошви своїх розбитих чобіт. Він обіймав руками свої кістляві коліна й легенько погойдувався вперед і назад. Нарешті мовив до Оверголсера:

— О якій порі дня вони з'являються?

— Мого брата Веланда забирали вранці, — відказав фермер. — Щойно після сніданку. Я пам'ятаю це, бо Веланд спитав у нашої матусі, чи може він взяти з собою до льоху своє горнятко кави. Та минулого разу… тоді, коли викрали Тіанову сестру і брата Залії та багатьох інших…

— Я втратив двох небог і небожа, — сказав Слайтмен-старший.

— Того разу дзвін на Залі зібрань заледве виголосив полудень. Ми завжди знаємо день, коли це трапиться, бо про нього нас сповіщає Енді. Принаймні це він може нам сказати. Ще ми чуємо гуркіт їхніх копит і бачимо на сході хмару куряви, яку вони здіймають…

— Отож ви знаєте, коли вони йдуть, — сказав Роланд. — А дізнаєтеся про це одразу з трьох джерел: від Енді, зі звуку копит і за хмарою куряви.

Збагнувши, на що натякає Роланд, Оверголсер густо почервонів, од пухких щік аж до шиї.

— Щоб ти знав, Роланде, вони мають зброю. Вогнепальну — рушниці, револьвери, такі, як носить ваш тет, гранати, — але не тільки. Інша їхня зброя, виготовлена ще за часів Древніх, страшна. Світляніпалиці, що вбивають одним дотиком, дзизкучі кулі, що літають: їх ще називають гудючками чи сничами. Палиці начорно спалюють шкіру й зупиняють серце. Мабуть, вони електричні, а може…

Наступне слово, вимовлене Оверголсером, Едді розчув як «ант-ОМІЧНІ». Спершу він подумав, що фермерові йдеться про анатомію. І лише за мить збагнув, що, найімовірніше, те слово було «атомні».

— Щойно гудючки вас унюхають, вони сядуть вам на хвіст і наздоженуть, хоч би як швидко ви бігли, — енергійно доповів Слайтменів син. — Викрути й петляння теж не рятують. Скажи, тату?

— Холєра ясна, — підтвердив Слайтмен-старший. — А тоді порскають лезами, які летять так швидко, що їх навіть не видно. І розтинають вас на шматки.

— Всі на сірих конях, — замислено протягнув Роланд. — Усі однакового кольору. Ще щось?

Скидалося на те, що все вже розповіли. Вовки приїжджали зі сходу того дня, який провіщав Енді, й на годину Калья перетворювалася на кошмар: гуркіт копит сірих коней і крики безпорадних батьків. У повітрі майоріли зелені плащі. Вищирялися вовчі маски, що на вигляд здавалися металевими, але розкладалися під сонцем, як шкіра. Забирали дітей. Часом одну-дві пари могли недогледіти й залишити цілими та неушкодженими, і це наводило на думку про те, що чуття Вовків мало свої вади. Поза тим, подумав Едді, воно було майже бездоганним, адже якщо батьки кудись вивозили дітей (це траплялося нерідко) чи переховували вдома (а це відбувалося постійно), то Вовки однаково знаходили, до того ж украй швидко. Навіть під кучугурами гострокоренів чи під копицями сіна. Тих мешканців Кальї, що пробували чинити опір, убивали пострілом, підсмажували світляними палицями — чи то були якісь лазери? — або різали на шматки гудючками-летючками. Намагаючись уявити собі ці гудючки, Едді згадав кривавий фільм, на який його колись затягнув Генрі. «Фантазм»^[26] — так він називався. Дивилися вони його в старому доброму «Маджестіку», на розі Бруклін і Маркі-авеню. Як і решта його колишнього життя, в «Маджестіку» смерділо сечею, попкорном і вином, яке продають у коричневих пакетах. Часом у проходах між сидіннями валялися голки від шприців. Нічого доброго, мабуть, у тому не було, але все-таки часом (зазвичай уночі, коли довго не йшов сон) у глибині душі він плакав за тим, давнім життям, часткою якого був «Маджестік». Плакав, як украдена дитина плаче за своєю мамою.

Дітей забирали, грім копит стихав у тому напрямку, звідки прилітали на конях Вовки, і все закінчувалося.

— Ні, не може бути, — сказав Джейк. — Вони ж повинні якось їх привозити назад, хіба ні?

— Ні, — відповів Оверголсер. — Рунти повертаються на поїздах, я можу показати вам цілу купу брухту, на який ті перетворюються, і… Що таке? Що? — У Джейка відвисла щелепа, обличчя стало як з крейди витесане.

— Нещодавно в нас була неприємна пригода на потязі, — пояснила Сюзанна. — А ті поїзди, що привозять ваших дітей назад… вони моно?

Поїзди були звичайними. Насправді Оверголсер, Джефордс і Слайтмени гадки не мали, що таке монопоїзд. (Лише Каллаген мав уявлення, бо підлітком бував у Діснейленді.) Поїзди, на яких поверталися діти, тягнули прості старі локомотиви (сподіваюся, серед них не було такого собі Чарлі, подумав Едді), без машиністів, і складалися з однієї, щонайбільше двох відкритих платформ, причеплених до локомотива. На них купчилися дітлахи. Вони плакали від жаху (а також від сонячних опіків, якщо погода на захід від Краю грому видавалася ясною і спекотною), оточені харчами й власним підсохлим лайном, а до всього ще й напівмертві од зневоднення. У місці, де закінчувалися рейки, не було станції (хоча Оверголсер висунув припущення, що колись, багато століть тому, вона таки існувала). Щойно дітей забирали, короткі поїзди кіньми знімали з рейок і відтягали геть. Едді спало на думку, що так можна з'ясувати кількість набігів Вовків: полічивши брухт, подібно до того, як пік дерева можна визначити за кількістю кружал у пеньку.

— Як ви гадаєте, чи довго триває ця їхня поїздка? — спитав Роланд. — Судячи з їхнього стану на час прибуття?

Оверголсер глянув на Слайтмена, потім перевів погляд на Тіана й Залію.

— Два дні? Три?

Обоє знизали плечима й кивнули.

— Два-три дні, — звертаючись до Роланда, заявив Оверголсер, упевненіше, ніж це дозволяла ситуація, судячи з виразу на обличчях решти людей. — Достатньо довго, щоб одержати сонячні опіки й поїсти майже всі харчі…

— Чи завазюкатися ними, — пробурчав Слайтмен.

— …але не настільки довго, аби померти від перегріву, — підсумував Оверголсер. — Якщо ви хочете таким чином визначити, чи далеко їх відвозять од Кальї, то можу лише побажати нам успіху в розплутуванні цього клубка, бо ніхто не знає, яку швидкість може розвинути потяг, коли перетинає відкриту рівнину. На дальньому боці ріки він вповільнюється, але це несуттєво.

— Так, — погодився Роланд. — Несуттєво. — Він замислився. — Лишилося двадцять сім днів?

— Тепер уже двадцять шість, — тихо промовив Каллаген.

— Є одна річ, Роланде. — Оверголсер говорив, наче вибачаючись, проте його нижня щелепа виступила вперед. Едді подумав, що він знову повернувся до амплуа людини, яку можна незлюбити з першого погляду. Звісно, якщо ти не надто товаришуєш з представниками органів влади, а саме з ними в Едді ніколи не складалися стосунки.

Роландові брови піднялися в німому питанні.

— Ми ще не дали своєї згоди. — Оверголсер глянув на Слайтмена-старшого, наче шукаючи в нього підтримки, і Слайтмен кивнув, погоджуючись.

— Зрозумій, ми ж не знаємо напевне, що ви ті, за кого себе видаєте, — з нотками вибачення в голосі промовив Слайтмен. — В дитинстві в мене не було книжок, на ранчо їх також майже немає — я старший над усіма робітниками на «Рокінг Б» в Айденгарта, — тільки книжки про те, як вирощувати худобу, але змалечку я, як будь-який хлопчисько, чув чимало оповідок про Ґілеад, про стрільців і Артура Ельда… чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався… але я ніколи не чув про стрільця, якому бракувало б двох пальців, про темношкіру жінку-стрільця чи про малого безвусого стрільця, який ще навіть голитися не скоро почне.

Ці слова шокували й спантеличили його сина. Слайтмен і сам збентежився, проте з притиском повів далі.

— Благаю прощення, якщо мої слова ображають вас, мені справді шкода…

— Слухайте його, слухайте, — промимрив собі під носа Оверголсер. Едді подумав, що коли його щелепа випнеться вперед ще бодай трохи, то відламається і впаде на землю.

— …але будь-яке наше рішення ще не раз нам відгукнеться. Ви повинні це розуміти. Якщо ми приймемо неправильне рішення, це означатиме смерть для нашого села й усіх його мешканців.

— Вухам своїм не вірю! — обурено закричав Тіан Джефордс. — Вони вам що, крутії якісь? Ви що, не бачите його? Не бачите…

Дружина взяла його за руку й стисла, та так міцно, що на засмаглій шкірі лишилися сліди від кінчиків пальців. Поглянувши на неї, Тіан принишк, але його губи стислися у вузьку смужку.

Десь віддалік закаркала ворона, і їй відповів ще пронизливішим вереском расті. Потім усе стихло. Одне за одним люди повертали голови до Роланда з Ґілеаду — почути, якою буде його відповідь.

П'ЯТЬ

Завжди одне й те саме, як йому вже остогидло. Їм потрібна допомога, проте без рекомендаційних листів вони її не приймуть. І параду свідків, якщо їх можна роздобути. Вони хочуть порятувати свої шкури без ризику: просто заплющити очі — і все, їх урятовано.

Роланд повільно гойднувся вперед-назад, обхопивши коліна руками. Потім кивнув, наче у відповідь на власні думки, й підвів погляд.

— Джейку, — сказав він. — Підійди до мене.

Глянувши на свого нового друга Бенні, Джейк піднявся і пішов до Роланда. Юк, як завше, потрюхикав назирці.

— Енді, — сказав Роланд.

— Сей?

— Принеси мені чотири тарелі з тих, обідніх. — Поки Енді пішов по тарілки, Роланд сказав Оверголсерові: — Сей, ви втратите трохи начиння. Коли до міста приходять стрільці, починаються руйнування. Така правда життя.

— Роланде, сумніваюся, що нам треба…

— А зараз помовч. — Хоч Роланд говорив увічливо, проте Оверголсер миттю замовк. — Ви розповіли свою історію, тепер ми розповідатимемо свою.

На Роланда впала тінь Енді. Стрілець забрав у нього тарілки, ще не помиті, масні й блискучі. Потім обернувся до Джейка, і яким сталася помітна зміна. Коло Бенні-молодшого, спостерігаючи за хитромудрими витівками Юка й від гордості за улюбленця всміхаючись на всі кутні, Джейк виглядав, як будь-який дванадцятирічний хлопчисько, — безтурботний і веселий. Тепер усмішка зникла з його обличчя й важко було навіть збагнути, скільки йому років. Погляд його синіх очей схрестився з Роландовим, майже того самого відтінку блакиті. Під пахвою в нього висів «рюгер», якого Джейк забрав зі стола свого батька в тому, іншому житті. Спусковий гачок було закріплено за допомогою петлі сирицевої шворки, яку Джейк розв'язав наосліп, одним рухом.

— Скажи свій урок, Джейку, сину Елмера, і будь непохитним.

Роланд чекав, що Едді або Сюзанна втрутяться, але вони мовчали. Глянувши на них, він побачив, що їхні обличчя так само холодні й суворі, як і Джейкове. То добре.

Джейків голос був безбарвний, проте слова звучали суворо і впевнено.

— Я цілюся не рукою. Той, хто цілиться рукою, забув лице свого батька. Я цілюся оком. Я стріляю не рукою…

— Не розумію, до чого тут… — почав Оверголсер.

— Замовкни, — наказала Сюзанна, наставивши на нього вказівний палець.

Джейк наче й не чув. Він невідривно дивився у вічі Роландові. Права рука з розставленими пальцями лежала на грудях.

— Той, хто стріляє рукою, забув лице свого батька. Я стріляю розумом. Я вбиваю не з револьвера. Той, хто вбиває з револьвера, забув лице свого батька.

Пауза. Джейк втягнув повітря. І видихнув його зі словами:

— Я вбиваю серцем.

— Убий їх, — сказав Роланд і одразу ж підкинув чотири тарілки високо в повітря. Кружляючи, вони здійнялися вгору, чорні круги на тлі білого неба, й розлетілися в різні боки.

Не встигли всі спам'ятатися, як Джейкова рука, та, що спочивала на грудях, блискавично витягла рюгер з муфти, рвучко здійняла його вгору і, здавалося, натисла на спусковий гачок ще тієї миті, коли Роланд кидав тарілки. Вони вибухнули не одна по одній, а неначе всі водночас. На галявину пролилися дощем уламки скла. Декілька впало у вогнище, здійнявши фонтан попелу й іскор. Один-два шматки цокнули об сталеву голову Енді.

Роландові руки замигтіли в повітрі. Едді й Сюзанна вчинили так само (хоч він і не давав їм такої команди), поки гості з Кальї Брин Стерджис затуляли вуха й кривилися, налякані гучними пострілами. І їхньою блискавичністю.

— Погляньте, будь ласка, — Роланд простягав до них руки. Едді й Сюзанна теж. Едді впіймав три черепки, Сюзанна мала п'ять (і неглибокий поріз на пучці пальця). Роланд нахапав цілу дюжину окрушин тієї шрапнелі. Здавалося, їх можна було склеїти докупи й отримати майже цілу тарілку.

Шестеро відвідувачів з Кальї з недовірою втупилися у скалки. Малий Бенні, який досі затуляв вуха долонями, повільно опустив руки. На Джейка він дивився так, як дивляться на привида чи з'яву з небес.

— О… Боже, — сказав Каллаген. — Наче якийсь фокус зі старого вестерну.

— Це не фокус, — заперечив Роланд, — не думайте так. Це Шлях Ельда. Ми ан-тет, кхеф і ка, частки одного цілого. Ми стрільці. А тепер я розповім вам, що ми робитимемо. — Він поглянув у вічі Оверголсерові. — Я кажу «робитимемо», бо ми чинимо так з власної волі, а не на чиєсь прохання. Втім, я думаю, мої слова не надто вас занепокоять. — Роланд стенув плечима. «А якщо занепокоять, що ж, ваші проблеми» — неначе промовляв цей жест.

Він кинув черепки на землю й обтер руки.

— Якби то були Вовки, — мовив він, — то з шістдесяти ваших кривдників лишилося б п'ятдесят шість. Ви й оком не встигли змигнути, а четверо вже лежали б на землі й не дихали, загинувши від рук хлопчика. — Він глянув на Джейка. — Чи того, хто виглядає на хлопчика. — Роланд помовчав. — Ми звикли до нерівних шансів.

— Мушу визнати, стріляє хлопець так, що аж дух перехоплює, — сказав Слайтмен-старший. — Але глиняні полумиски й Вовки на конях — це не одне й те саме.

— Для тебе, сей, можливо. Але не для нас. Щойно ми почнемо стріляти, для нас немає різниці. Ми вбиваємо все, що рухається. Хіба ж не тому ви нас шукали?

— А що, як їх не можна вбити з револьвера? — спитав Оверголсер. — Раптом їх не можна вколошкати кулями навіть найбільшого калібру?

— Навіщо ви марнуєте час, коли його й так немає? — спокійно відказав Роланд. — Ви чудово знаєте, що вони смертні, інакше ніколи не прийшли б до нас. Я не ставив цього питання, бо відповідь очевидна.

Оверголсер знову залився багрянцем.

— Благаю прощення, — сказав він.

Тим часом Бенні не зводив з Джейка зачарованого погляду, І Роланд відчув укол жалю до обох хлопчаків. Досі вони ще могли потоваришувати, але те, що сталося щойно, безповоротно все змінить, усе буде інакше, ніж у простій дружбі, коли клинчики безтурботно ділять свій кхеф. І це було ганебно, адже Джейк був лише дитиною, коли не виконував свої обов'язки стрільця. Дитиною віку Роланда, коли його самого спіткала потреба пройти випробування на мужність. Але його дитинство скоро скінчиться. І це було ганебно.

— Слухайте мене, — сказав Роланд, — уважно слухайте, і невдовзі ми залишимо вас, підемо до свого табору й там порадимося. Завтра ми прийдемо до містечка й навідаємося до когось із вас…

— Приходьте до «Семи миль», — запросив Оверголсер. — Ми залюбки вас приймемо, Роланде.

— Наша домівка значно менша, — сказав Тіан, — але ми з Залією…

— …будемо дуже раді, якщо ви в нас погостюєте, — завершила думку чоловіка Залія. І почервоніла, так само густо, як Оверголсер. — Авжеж, будемо раді.

— Сей Каллаген, у тебе, крім церкви, є ще й будинок? — поцікавився Роланд.

— Так, дякувати Богові, — всміхнувся Каллаген.

— Першу ніч у Кальї Брин Стерджис ми хотіли б перебути у тебе, — сказав Роланд. — Це можливо?

— Авжеж, буду вам дуже радий.

— Ти показав би нам свою церкву. Розкрив її таємниці.

Каллаген не відвів погляду.

— Я зроблю це з величезною втіхою.

— Надалі, — всміхаючись, мовив Роланд, — ми радо скористаємося з гостинності інших мешканців містечка.

— Вам її не бракуватиме, — запевнив Тіан, — це я вам обіцяю.

Оверголсер і Слайтмен в унісон закивали.

— Якщо обід, яким ви нас почастували, промовисто свідчить про вашу гостинність, то жодних сумнівів у ній я не маю. Ми дякуємо тобі, сей Джефордс, дякуємо поодинці й усі разом. Впродовж тижня ми вчотирьох оглядатимемо ваше містечко і в усе пхатимемо носа. Можливо, це забере більше часу, але я думаю, тижня вистачить. Вивчимо рельєф місцевості й розташування будинків — з огляду на появу Вовків. Поговоримо з людьми, а люди поговорять з нами — сподіваюся, ті з вас, хто тут присутній, подбають про це?

Каллаген кивнув.

— За манні я ручатися не можу, але впевнений, що решта охоче побалакають з вами про Вовків. Бачить Бог і Людина-Ісус, це не таємниця. Всі мешканці Дуги смертельно їх бояться. Якщо вони побачать, що є бодай один шанс, що ви нам допоможете, то зроблять усе, як ви попросите.

— Манні не відмовляться розмовляти зі мною, — сказав Роланд. — Я й раніше мав з ними бесіди.

— Заповзяття Старого може зіграти з тобою лихий жарт, Роланде, — сказав Оверголсер, застережливо здійнявши в повітря пухку руку. — У місті є й інші люди, яких доведеться переконувати…

— І серед них Воун Айзенгарт, — сказав Слайтмен.

— Еге, і Ебен Тук, — додав Оверголсер. — Його ім'я лише на крамниці, але він володіє ще й заїжджим двором і ресторацією перед ним… половиною платної стайні… а ще тримає закладні на більшу частку фрігольдів у окрузі.

— Коли вже ми заговорили про фрігольди, не варто забувати й про Бакі Хав'єра, — прогримів Оверголсер. — Він не найбільший серед них землевласник, але тільки тому, що віддав половину всього, що мав, на посаг сестрі, коли та виходила заміж. — Оверголсер нахилився до Роланда. Видно було, що його аж розпирає від бажання трохи поплескати язиком про міську історію. — Роберті Хав'єр, сестричці Бакі, здорово поталанило. Коли Вовки набігали востаннє, їй і її двійняті був усього рік. Тож їх не займали.

— Близнюка самого Бакі забирали перед тим, — докинув Слайтмен. — Буллі помер чотири роки тому. Від тієї хвороби. Звідтоді Бакі не знає, як догодити цим двом молодшеньким. Але вам варто з ним перебалакати. У Бакі більше вісімдесяти акрів землі, з ним треба рахуватися.

«Вони так і не зрозуміли», — подумав Роланд. Але вголос відповів:

— Дякую. Наше завдання полягатиме в тому, щоб передусім роздивлятися й дослухатися. Потім ми попросимо людину, яка тримає в себе перо, скликати збори. А там уже розповімо вам, чи можна буде тримати оборону міста й скільки людей нам для цього знадобиться, якщо оборона можлива.

Побачивши, що Оверголсер надимається, щоб розтулити рота й заговорити, Роланд похитав головою.

— В будь-якому разі підмога знадобиться невелика, — сказав він. — Ми стрільці, а не армія. Ми міркуємо й чинимо інакше, ніж армія. Ми можемо попросити, щоб з нами виступило п'ятеро. Можливо, навіть менше — двоє чи троє. Але для підготовки нам потрібно буде більше.

— Чому? — спитав Бенні.

Роланд усміхнувся.

— Цього, синку, я наразі сказати не можу, бо ще не бачив, як там усе у вашій Кальї. Але в таких випадках, як цей, зазвичай потужною зброєю стає несподіванка. А щоб підготувати хорошу несподіванку, потрібно багато людей.

— Найбільшою несподіванкою для Вовків буде те, що ми взагалі опиратимемось, — сказав Тіан.

— А якщо ви вирішите, що обороняти Калью неможливо? — спитав Оверголсер. — Що тоді, скажіть, прошу.

— Тоді ми з друзями подякуємо вам за гостинність і підемо далі, — відповів Роланд, — бо далі на Шляху Променя нас чекають справи. — Помітивши, як спохмурніли обличчя Тіана і Залії, він додав: — Але я сумніваюся, що оборона буде неможлива. Зазвичай така можливість є.

— Якщо зібрання людей її ухвалить, — уточнив Оверголсер.

Роланд завагався. То була саме слушна мить, коли він міг приголомшити їх правдою, якби захотів. Якщо ці люди вважали, що тет стрільців зважатиме на те, що вирішили збори скотарів і фермерів, то вони справді втратили відчуття реальності світу, яким він був колись. Та чи було це так кепсько? Зрештою, все вирішиться й стане часткою його довгої історії. Чи не стане. Якщо не стане, то його історія і його пошуки закінчаться в Кальї Брин Стерджис, спорохнявіють під могильним каменем. Можливо, навіть каменя не буде — вони з друзями загинуть десь на сході міста й розкладатимуться, поки круки та расті дзьобатимуть їхні трупи. Вирішальне слово скаже ка. Втім, як завжди.

Тим часом усі погляди було звернено до нього.

Роланд підвівся, скривившись від спалаху болю, що пронизав його праве стегно. Наслідуючи його приклад, Едді, Сюзанна і Джейк також зіп'ялися на ноги.

— Наше знайомство вважаю вдалим, — сказав Роланд. — Що ж до прийдешнього, то вода буде, як на те Божа воля.

— Амінь, — мовив Каллаген.

РОЗДІЛ VII ТОДЕШ

ОДИН

— Сірі коні, — сказав Едді.

— Еге ж, — кивнув Роланд.

— П'ятдесят чи шістдесят Вовків, і всі, як один, на сірих конях.

— Так вони сказали.

— І ніхто навіть не допустив думки, що це чудасія, — задумливо промовив Едді.

— Ні. Схоже, їх це не здивувало.

— Адже це чудасія, правда?

— Шістдесят-сімдесят коней, і всі однакової масті? Авжеж, чудасія.

— Ці люди в Кальї самі вирощують коней.

— Еге.

— Навіть нам конячок привели. — Едді, якому в житті не доводилося сидіти верхи, подумки порадів, що в нього є час морально підготуватися до цього випробування, але вголос нього не сказав.

— Еге ж, їх прив'язали з іншого боку пагорба.

— Ти впевнений?

— Я відчув їхній запах. Думаю, ними опікується робот. — Чому тоді ці люди сприймають п'ятдесят-шістдесят коней однакової масті як належне?

— Тому що насправді вони не думають про Вовків і все, що з ними пов'язано, — сказав Роланд. — Напевно, всю свою розумову енергію вони витрачають на те, щоб боятися.

Едді висвистав п'ять нот, які ледь-ледь не дотягували до мелодії. І сказав:

— Сірі коні.

Роланд кивнув.

— Сірі коні.

Вони подивилися один на одного і розсміялися. Едді обожнював, коли Роланд сміявся. Його сміх був сухий і неприємний, як крик тих велетенських птахів, що їх він називав расті… але Едді все одно його обожнював. Можливо, лишень тому, що Роланд так рідко сміявся.

День хилився до вечора. Хмари потоншали, й тепер крізь них прозирала бліда блакить. Оверголсерів загін повернувся до свого табору. Сюзанна і Джейк вирушили лісовою дорогою набрати ще пундиць. Після грандіозного обіду вони були такі ситі, що не хотіли нічого важчого за ягоди. Едді сидів на колоді й різьбив. Близько нього сидів Роланд, розклавши перед собою на оленячій шкірі всю їхню зброю в розібраному вигляді. Він по черзі змащував усі деталі, підносячи кожен замок, барабан і ствол до світла, востаннє інспектуючи їх перед тим, як відкласти вбік для збирання.

— Ти сказав їм, що від них уже нічого не залежить, — порушив мовчанку Едді, — але вони зрозуміли не більше, ніж усе те діло з сірими конями. А ти не пояснив до пуття.

— Це б їх лише засмутило, — сказав Роланд. — У Ґілеаді любили казати: «Не буди лихо, поки спить тихо».

— Угу, — підтвердив Едді. — А в Брукліні ще казали: із замшевої куртки шмарклю так просто не зітреш. — Він підняв угору предмет, над яким працював. То має бути дзиґа, подумав Роланд, дитяча іграшка. І знову в його підсвідомості заворушилася тривожна думка про те, чи багато Едді насправді знає про жінку, з якою лягає щоночі. Про жінок. — Якщо ти виріщиш, що ми спроможні їм допомогти, то ми будемо змушені їм допомогти. Адже саме так вчинив би відважний Ельд, га?

— Так, — сказав Роланд.

— І якщо ніхто з них не схоче воювати разом з нами, ми воюватимемо самі.

— Щодо цього я не хвилююся, — сказав Роланд, тримаючи в руці блюдечко, повне світлого й прозорого рушничного мастила. Вмочив у нього кутик замшевої ганчірки, узяв пружинний затискач Джейкового «рюгера» й заходився його чистити. — Тіан Джефордс точно виступить на нашому боці. І я впевнений, що в нього є один чи двоє друзів, які вчинять так само, хай там що вирішать їхні збори. В крайньому разі є ще його дружина.

— А якщо їх обох уб'ють, що буде з їхніми дітьми? Їх п'ятеро. А ще, здається, є якийсь стариган. Дідо. Вони й за ним доглядають.

Роланд знизав плечима. Кілька місяців тому Едді помилково прийняв би цей жест — разом з виразом стрільцевого обличчя, геть позбавленого емоцій, — за байдужість. Але тепер він знав більше. Роланд так само був залежний від своїх правил і традицій, як Едді колись — від героїну.

— А що, як ті Вовки вб'ють нас у цьому задрипаному селі? — спитав Едді. — Якою буде твоя остання думка? «Не віриться, що я був таким поцом, коли відмовився від шансу дістатися Темної вежі заради купки шмаркатих малих?» Чи щось не менш сентиментальне.

— Ми ніколи не наблизимося до Темної вежі навіть на тисячу миль, якщо наш шлях буде неправедним, — промовив Роланд. — Скажеш, ти цього не відчуваєш?

Едді не міг цього сказати, бо відчував. А ще в ньому прокинулося якесь жагуче бажання воювати. Знову запраглося битви. Схотілося взяти кількох Вовків, ким би вони не були, в приціл одного з великих Роландових револьверів. Не було сенсу дурити себе: він хотів зняти кілька скальпів.

Чи вовчих масок.

— Що тебе турбує насправді, Едді? Краще скажи це, поки ми наодинці. — Стрільцеві губи викривилися в тонкій посмішці. — Кажи, прошу.

— Це так помітно?

Стрілець мовчки пересмикнув плечима й став чекати.

Едді замислився. Питання було не з легких. Перед ним він почувався розгубленим і незграбним, як тоді, коли мав вирізьбити з дерева ключ, що відмикав двері, крізь які Джейк Чемберз повинен був прийти до їхнього світу. Тільки тоді над ним нависав привид старшого брата. Генрі нашіптував йому в підсвідомості, що він нездара, завжди таким був і завжди таким залишиться. Тепер місце Генрі посіла неосяжність того, про що питав Роланд. Тому що його турбувало все, все було неправильно. Геть усе. Чи, можливо, «неправильно» — це стовідсотково неправильне слово. Адже, з іншого боку, все здавалося аж занадто правильним, надто досконалим, надто…

— Р-р-р-р, — прогарчав Едді, взявся руками за голову й боляче смикнув себе за волосся. — Я не знаю, як це пояснити.

— Тоді скажи перше слово, яке спадає тобі на думку. Не вагаючись.

— Дев'ятнадцять, — сказав Едді. — Усе це діло здев'ятнадцятіло.

Він опустився спиною на пахучу лісову підстилку, заплющив очі й подригав ногами, наче вередлива дитина, яку тіпає від злості. І подумав: «Можливо, вбивство парочки Вовків розставить усе на місця. А раптом це все, що для цього потрібно?»

ДВА

Роланд дав йому хвилину на роздуми, потім спитав:

— Тобі вже ліпше?

Едді сів.

— Здається, так.

Злегка всміхнувшись, Роланд кивнув.

— То, може, спробуєш пояснити? Якщо не зможеш, ми облишимо цю тему, але я навчився поважати твої почуття, Едді — значно більше, ніж ти думаєш, — і якщо ти хочеш висловитися, я послухаю.

Його слова були правдою. Спершу стрілець відчував до Едді щось середнє між пересторогою і зневагою до того, що Роланд вважав слабкістю його вдачі. Повага прийшла лише згодом. Все почалося з кабінету Балазара, де Едді відстрілювався голим. Мало хто зі знайомих Роландові чоловіків був на таке здатен. Він помалу почав усвідомлювати, наскільки Едді був схожий на Катберта. Тоді, на монопоїзді, Едді діяв з відчайдушною винахідливістю, якою Роланд міг лише потай захоплюватися, оскільки йому самому вона була недоступна. Едді Дін володів тим самим даром, що й Катберт Олґуд: відчуттям смішного, яке завжди дивувало і часом дратувало. Його також навідували глибинні спалахи інтуїції, як колись Алана Джонса. Втім, насправді Едді не був схожий на жодного з давніх Роландових друзів. Часом він був слабкий і егоцентричний, але мав у собі глибинні запаси відваги та її рідної сестри, яку сам Едді часом називав «мужністю».

Але зараз Роланд хотів заторкнути його інтуїцію.

— Добре, — сказав Едді. — Не перебивай мене. Ні про що не запитуй. Просто слухай.

Роланд кивнув. І подумки загадав, щоб Сюзанна й Джейк повернулися не скоро.

— Я дивлюся в небо, туди, де зараз проміжок між хмарами, і бачу число дев'ятнадцять, виведене синім.

Роланд поглянув угору. І так, число справді було там. Він також його бачив. А ще бачив хмару, схожу на черепаху, і другу дірку, подібну до накритого фургона, в тому місці, де хмари тоншали.

— Дивлюся на дерева — бачу дев'ятнадцять. У багаття — і там дев'ятнадцять. Імена складаються з дев'ятнадцяти літер, як у Оверголсера й Каллагена. І це лише те, що я можу вимовити, що можу побачити й осягнути розумом. — Едді говорив надзвичайно швидко, дивлячись Роландові просто у вічі. — Є ще одне. Це стосується тодешу. Знаю, що ви вважаєте, буцімто мені все нагадує про ті часи, коли я ширявся, і, можливо, так і є. Але, Роланде, тодеш дуже схожий на кайф від наркотика.

Про такі речі Едді завжди розмовляв з ним таким тоном, наче Роланд за все своє довге життя ніколи не вживав нічого міцнішого за ґраф. А це було дуже далеко від правди. Іншим разом він нагадає Едді про це, але не зараз.

— Саме перебування тут, у твоєму світі, подібне до тодешу. Тому що… чорт, як же це важко…. Роланде, тому що тут усе реальне і нереальне водночас.

Роланд хотів було нагадати Едді, що це вже не його світ — для нього кінцем Серединного світу і початком усіх таємниць, що лежали за його межами, стало місто Лад, — але знову вирішив тpимати рота на замку.

Едді набрав у жменю глиці, згрібши пахучі голки і залишивши на землі п'ять чорних слідів — відбиток руки.

— Усе реальне, — сказав він. — Я це відчуваю, і на запах також. — Він підніс пригорщу глиці до рота й торкнувся колючок язиком. — На смак я це теж можу відчути. Та водночас усе якесь несправжнє, як цифра дев'ятнадцять у вогні чи та хмара в небі, схожа на черепаху. Ти розумієш, про що я?

— Чудово розумію, — пробурмотів Роланд.

— Люди реальні. Ти… Сюзанна… Джейк… той тип Ґешер, який викрав Джейка… Оверголсер зі Слайтменами. Але те, в який спосіб тут вигулькують різні штуки з мого світу — оце вже нереально. Це і нерозумно, і нелогічно, але не про те мені зараз ідеться. Це все не насправді — от що мене турбує. Чому люди тут співають «Гей, Джуд»? Я не знаю. Той ведмідь-кіборг, Шардик, — звідки мені відоме це ім'я? І чому воно нагадує про кроликів? Уся ця трахомудія з Чарівником Країни Оз, Роланде, — я не маю жодних сумнівів, що все це сталося з нами насправді, але водночас мені видається, що цього не було. Таке відчуття, що це тодеш. Як дев'ятнадцять. І що відбувається після Зеленого палацу? Ми потрапляємо до лісу, як Ганзель і Гретель. Знаходимо дорогу, якою можна йти. Ягоди-пундиці, які можна збирати. Цивілізації настав гаплик. Усе в світі розладналося. Так ти нам сказав. Ми на власні очі бачили це в Ладі. Тільки знаєш що? Ти помилився! Так вам, придурки!

Едді коротко розсміявся. Сміх вийшов різким і нездоровим. Відгортаючи з лоба волосся, він лишив на ньому темний слід від лісової землі.

— Прикол у тому, що тут, за мільярд миль від великого Ніщо, ми знаходимо селище, що ніби зійшло зі сторінок книжки з казками. Цивілізоване. Пристойне. Населене людьми, які здаються тобі знайомими. Нехай не всі вони симпатичні — Оверголсер дещо неприємний тип, — але все одно в тебе таке відчуття, ніби ти їх звідкись знаєш.

І в цьому Едді має рацію, подумав Роланд. Він ще не бачив Кальї Брин Стерджис, а вона вже нагадувала йому Меджис. У певному сенсі це можна було зрозуміти — селища в усьому світі, де займалися сільським господарством і розводили худобу, були подібні одне до одного. Але з іншого боку це тривожило. Збіса тривожило. Взяти, наприклад, те сомбреро, що його носив Слайтмен. Чи можливо, щоб тут, за тисячі миль від Меджису, чоловіки носили такі самі брилі? Такої можливості він не відкидав. Але чому тоді Слайтменове сомбреро так нагадувало Роландові капелюх Міґеля, старого конюха з Будинку-на-набережній в Меджисі? Чи то були лише ігри його уяви?

«Про це можна не турбуватися: Едді каже, що уяви в мене нема», — подумав він.

— У книжково-казкового селища є казкова проблема, — вів далі Едді. — Тож книжково-казкові люди звертаються до купки кіношних героїв, щоб ті врятували їх від казкових негідників. Я знаю, що це все насправді — найпевніше, люди вмиратимуть, і проллється справжня кров, і крики будуть справжніми, і сльози, коли все скінчиться, — але водночас є в цьому всьому щось таке, від чого все навколо здається лише сценічними декораціями у виставі.

— А Нью-Йорк? — спитав Роланд. — Які відчуття ти мав щодо нього?

— Те саме, — відповів Едді. — Ти сам подумай. Після того, як Джейк забрав «Чарлі Чух-Чуха» й загадки, на столику зосталося дев'ятнадцять книжок… а тоді, з усіх бандюків у Нью-Йорку в книгарні з'являється саме Балазар! Той мудак!

— Так-так-так! — весело загукала Сюзанна за їхніми спинами. — Хлопці, не лихословте! — Джейк штовхав її візок, а в її пелені було повно пундиць. Обоє виглядали задоволеними й радісними. Роланд зрозумів, що почасти це завдяки тому, що вдень вони досхочу наїлися.

— Часом це відчуття нереальності щезає, — мовив Роланд до Едді.

— Це не зовсім нереальність, Роланде. Це…

— Не бійся називати речі своїми іменами. Іноді воно зникає. Правда ж?

— Так, — сказав Едді. — Коли я з нею.

Він підійшов до неї. Нахилився. Поцілував. А за ними стривожено споглядав Роланд.

ТРИ

Сутеніло. Вони сиділи довкола багаття й дивилися, як помалу тьмяніє світло дня. Жалюгідні дещиці апетиту, на які вони спромоглися, легко вгамували пундицями, що їх назбирали Сюзанна з Джейком. Роланд увесь вечір перебував у роздумах про щось, що сказав йому Слайтмен, і, здавалося, поринув в них небезпечно глибоко. Врешті-решт він відклав убік пундицю, ледь надкушену, і сказав:

— Дехто з нас може вночі зустрітися в Нью-Йорку. Чи навіть ми усі.

— Надіюся, цього разу я піду з вами, — докинула Сюзанна.

— Це вже як ка схоче, — незворушно відповів Роланд. — Важливо, щоб ви трималися разом. Якщо в подорож вирушить лише один, найпевніше, то будеш ти, Едді. Якщо лише один вирушить у подорож, він… чи вона… має залишатися в одному й тому самому місці, поки не почує передзвін дзвіночків.

— Каммен, — сказав Едді. — Так їх назвав Енді.

— Усім зрозуміло?

Вони закивали. Але, дивлячись у їхні обличчя, Роланд збагнув, що кожне подумки зберігало за собою право вирішувати, що робити, коли настане час. Все залежатиме від обставин, що, зрештою, було мудро. Або вони були стрільцями, або ними не були.

І порснув від сміху, здивувавши сам себе.

— Що смішного? — поцікавився Джейк.

— Просто подумав, що за довге життя можна здибати чимало дивних попутників, — пояснив Роланд.

— Якщо ти про нас, — сказав Едді, — то знаєш що, Роланде, я не сказав би, що ти сам такий уже Норман Нормуль.

— Мабуть, так, — погодився Роланд. — Якщо у тодеш підемо гуртом — разом або вдвох чи втрьох, — то треба взятися за руки, коли почуємо дзвіночки.

— Енді казав, що ми маємо зосередитися одне на одному, — додав Едді. — Щоб не загубитися.

Раптом, неабияк усіх здивувавши, Сюзанна заспівала. Роландові цей спів нагадав хор галерних рабів — радше не пісню, а речитатив, призначений для того, щоб його викрикувати строфу за строфою. Втім, навіть без наспіву її голос був достатньо мелодійним: «Діти, коли зачуєте музику кларнета… Діти, коли зачуєте музику флейти. Діти, коли зачуєте музику там-бу-рина… Вклоняйтеся і славте іііі-ДОЛА!

— Що це?

— Пісня, яку співали у полі, — пояснила вона. — Напевно, мої діди-прадіди виводили її, коли збирали бавовну старого масси. Але часи змінюються. — Вона всміхнулася. — Вперше я почула її в кав'ярні в Ґрінвіч-Вілідж ще 1962 року. А співав її білошкірий блюзовий шаутер Дейв Ван Ронк.

— Мабуть, Аарон Діпно теж там був, — видихнув Джейк. — Чорт, закладаюся, що він сидів за сусіднім столиком.

Спантеличена, Сюзанна обернулася до нього.

— Чому ти так думаєш, зайчику?

— Бо він підслухав, як Кельвін Тауер сказав, що цей Діпно вештався у Вілідж, відколи… що він сказав, Джейку? — втрутився Едді.

— Не у Вілідж, а на Блікер-стрит, — підсміюючись, виправив Джейк. — Містер Тауер сказав, що містер Діпно тинявся на Блікер-стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму „Хонері“ якісь ноти, крім відкритої соль. „Хонер“ — то, мабуть, губна гармоніка.

— Так і є, — сказав Едді. — Звісно, я не готовий закластися на мільйон, що Джейків здогад — правда, але мені це видається вірогідним. Думаю, Діпно там був. Знаєте, я навіть не здивувався б, якби мені сказали, що барменом тоді був Джек Андоліні. Тому що в Країні Дев'ятнадцять інакше й бути не може.

— Хай там як, — підсумував Роланд, — ті з вас, хто перетне межу, нехай тримаються разом. У жодному разі не відходьте далі, ніж на відстань простягнутої руки.

— Думаю, мене з вами не буде, — сказав Джейк.

— Чому ти так кажеш, Джейку? — здивувався стрілець.

— Тому що я не засну, — сказав хлопчик. — Я надто схвильований.

Але зрештою поснули всі.

ЧОТИРИ

Він знає, що це сон і що до нього спричинилася слайтменова побіжна ремарка, але він не може з нього виборсатися. „завжди шукайте потаємні двері“, — навчав їх Корт. Але якщо в цьому сні і був чорний хід, то Роланд усе одно не міг його знайти. „я чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався“, — сказав айзенгартів головний робітник. Тільки для Роланда Єрихонський пагорб вигадкою не був. Навпаки. Він був там. То був кінець для них. Кінець цілого світу.

День задушливо спекотний. Сонце доходить зеніту й спиняється в ньому, наче непорушним став сам час. Перед ними стелеться довге поле, всіяне сіро-чорними кам'яними колосами, напівзруйнованими від вітру й століть статуями, що їх залишили люди, які вже давно зникли з лиця землі. Солдати Ґрісома невблаганно насуваються, маневруючи між скульптурами, а Роланд і ті кілька людей, що з ним лишилися, відстрілюються, відступаючи схилом угору. Гуркіт пострілів не стихає ні на мить, кулі чиркають об кам'яні лиця пронизливим контрапунктом, що западає в їхні голови, як кровожерне дзижчання москітів. Джеймі Декуррі вбив снайпер — чи Ґрісомів син з орлиним зором, чи сам Ґрісом. Смерть Алана була жахливішою. За ніч до вирішального бою його застрелили в темряві двоє його найкращих друзів. Помилково. Фатальна невиправна помилка, без шансів на порятунок. Колона Демюле втрапила в засідку біля крайових скель, усіх перебили. Алан повернувся після опівночі, щоб сказати їм, Роландові й Катберту… Гуркіт їхніх револьверів… І коли Алан викрикнув їхні імена…

Вони вже на вершині, відступати далі нікуди. За їхніми спинами на схід тягнеться крихке глинисте урвище до солі… До того, що за п'ять сотень миль південніше називається чистим морем. На захід — пагорб з кам'яними бовванами і військо Ґрісома, що з криками йде у наступ. Роланд і його люди самі вбили сотні солдатів, але лишається ще дві тисячі — щонайменше. Дві тисячі розфарбованих у синє, перекошених од крику облич, дехто озброєний револьверами, дехто — арбалетами. Дві тисячі проти дюжини. Це все що від них лишилося, тут, на верхівці Єрихонського пагорба, під розпеченим небом. Джеймі мертвий, Алан мертвий, загинув від куль, випущених з револьверів його найкращих друзів — флегматичний, надійний Алан, який міг би їхати далі для власної безпеки, але вирішив цього не робити. І в Катберта стріляли. Скільки разів? П'ять? Шість? Його сорочка просякла багрянцем і прилипла до шкіри. Одна половина обличчя була всуціль заллята кров'ю, око на тій половині незряче випиналося над щокою. Але в нього ще був Роландів ріг, той, у який, за легендами, сурмив Артур Ельд. І він не хоче його віддавати, „бо я граю на ньому краще, ніж ти, — сміючись каже він Роландові. — забереш, коли я помру. Не забудь забрати, Роланде, це ж твоя власність.“

Катберт Олґуд, який колись в'їхав до баронії Меджис із грачиним черепом на луці сідла. „Вартовий“, — називав його Катберт і розмовляв з ним, як з живим, бо так йому хотілося. Іноді він доводив Роланда до сказу своєю нерозважністю, і ось він тепер під пекучим сонцем, насилу переставляє ноги, бредучи до нього, з револьвером, з якого курить димок, у одній руці та Ельдовим рогом у другій, скривавлений, напівосліплий, майже мертвий… Але він сміється. О боги, сміється.

— Роланде! — гукає він. — Нас зрадили! Вони переважають чисельністю! Позаду море! Ми заманили їх у пастку! Атакуємо?

І Роланд розуміє, що він має рацію. Якщо вже їхнім пошукам Темної вежі судилося обірватися тут, на Єрихонському пагорбі, коли їх зрадив один зі своїх і налетіли варварські рештки війська Джона Фарсона, то нехай цей кінець буде величним.

— Так! — кричить Роланд. — Дуже добре. Ви, що з замку, до мене! До мене, стрільці! Я кажу, до мене!

— Що ж до стрільців, Роланде, — каже Катберт, — то я тут. Ми останні.

Роланд дивиться на нього й обіймає під тим мерзосвітним небом. Він відчуває, як горить Катбертове тіло, його тремтливу слабкість. Берт сміється.

— Гаразд, — хрипким голосом мовить Роланд, оглядаючи жалюгідну жменьку своїх людей. — Йдемо у наступ. І помилування не буде.

— Авжеж. Яке там, убиватимемо всіх, — каже Катберт.

— Навіть якщо вони здадуться.

— Звісно! — погоджується Катберт і сміється ще гучніше. — Навіть якщо кожен із двох тисяч складе зброю.

— Тоді сурми в той довбаний ріг.

Катберт підносить ріг до скривавлених губ і щосили сурмить — востаннє, бо потім, коли ріг вислизне з його пальців, за хвилину (неважливо, за п 'ять хвилин, чи десять — у цій останній битві час не має значення), Роланд не підніме його з землі. Охоплений горем і жагою крові, він геть забуде про Ельдів ріг.

А тепер, друзі… Хайл!

— Хайл! — луною відгукується остання дюжина вояків під палючим сонцем. Це кінець: для них, для Ґілеаду, для всього, — і йому тепер байдуже. На нього напливає стародавня червона лють, суха й звіряча, й затоплює розум. „Востаннє, — думає він. — Нехай буде так“.

— До мене! — волає Роланд з Гілеаду. — вперед! За вежу!

— За вежу! — хитаючись, кричить позаду нього Катберт. В одній руці він здіймає до неба Ельдів ріг, у другій — револьвер.

— Полонених не брати! — пронизливо кричить Роланд. — ПОЛОНЕНИХ НЕ БРАТИ!

Вони кидаються вниз на синьолику орду Ґрісома, Роланд з Катбертом на чолі, і тієї миті, коли вони пролітають повз перших сіро-чорних ідолів, похилених у високій траві, а довкола свистять списи, стріли з арбалетів і кулі, лунають перші дзвоники. Він насилу витримує красу цієї мелодії — вона загрожує розірвати його на шматки своєю суворою величчю.

„Не зараз, — думає він, — о боги, не зараз. Дайте мені довершити почате. Довершити разом зі своїм другом і нарешті знайти спокій. Будь ласка“.

Він тягнеться, щоб узяти Катберта за руку. На мить відчуває липкі від крові пальці свого друга, там, на Єрихонському пагорбі, де обірвалося його хоробре і веселе життя… А потім відчуття дотику зникає. Чи радше його пальці проходять крізь Бертові. Він падає, падає, світ темнішає, він падає, дзвоники калатають, каммен шаленіють, він падає („звучить по-гавайському, правда?“), і він падає, Єрихонський пагорб щезає, Ельдів ріг зникає, тепер є лише пітьма й червоні літери, що в ній горять, деякі з них — букви Високої Мови, їх він може прочитати, це слово…

П'ЯТЬ

…„СТІЙТЕ“. Хоча Роланд бачив, що люди переходять вулицю не зважаючи на знак. Вони кидали швидкі погляди в бік транспорту і бадьоро чимчикували вперед. Якийсь хлопець проскочив під носом у жовтого тек-сі. Водій викрутив кермо й розлючено побібікав. Хлопець безстрашно викрикнув щось у відповідь і показав водієві середній палець, потрусивши ним услід автівці. Роланд зрозумів, що цей жест навряд чи означав побажання довгих днів і приємних ночей.

У Нью-Йорку був вечір. Скрізь сновигали люди, але нікого з його ка-тету видно не було. Те, що єдиним з тих, хто тут опиниться, будевін, Роланд, стало повною несподіванкою. Не Едді, а він. Куди, в ім'я богів, йому тепер іти? І що там робити, якщо раптом дійде?

Згадай свою власну пораду, подумав він. Ти сказав їм: „Якщо опинитеся самі, нікуди не йдіть, лишайтеся на місці“.

Та чи означало це, що він має просто стояти (він глянув на зелений вуличний знак) на розі Другої авеню й П'ятдесят четвертої вулиці, знічев'я стежачи, як червоний напис „СТІЙТЕ“ змінюється на білий — „ІДІТЬ“?

Отак він стояв і розмірковував, аж поки його не вивів із задуми голос, несамовито високий від радості.

— Роланде! Любчику! Озирнися, я за тобою! Простісінько позаду!

Роланд обернувся, всміхаючись, хоч уже знав, кого там побачить. Хоч як жахливо було знову пережити той день на Єрихонському пагорбі, та Сюзанна Дін відігнала цей спогад. З розкритими обіймами вона летіла до нього П'ятдесят четвертою вулицею, усміхнена й заплакана від радощів.

— Мої ноги! — щодуху кричала вона. — Мої ноги! Я знову маю ноги! О Роланде, дорогенький, хвала Людині-Ісусу, МЕНІ ПОВЕРНУЛИ МОЇ НОГИ!

ШІСТЬ

Вона кинулася йому в обійми, розцілувала в щоки, в шию, в лоб, ніс, губи, повторюючи знову і знову:

— Мої ноги, Роланде, ти бачиш, я ходжу, я бігаю, я маю мої ноги, хвалити Господа і всіх святих, я знову маю ноги.

— То тішся ними, люба, — сказав Роланд. У нього був один старий трюк (чи то пак звичка) — переходити на говірку місця, де він перебував. Нині то була говірка Кальї. Напевно, якби він вів більше часу тут, у Нью-Йорку, то невдовзі теж став би показувати середнього пальця навздогін тек-сі.

„Але я завжди залишатимусь аутсайдером, — подумав він. — Я навіть не можу до ладу вимовити слово „аспірин“. Щоразу, коли я намагаюся це зробити, слово виходить не таким, як слід“.

Вона взяла його за праву руку, навдивовижу сильно смикнула донизу і притулила до своєї гомілки.

— Відчуваєш? — вимогливо запитала вона. — Мені ж не ввижається?

Роланд розсміявся.

— Хіба це не ти щойно прибігла до мене, наче в тебе виросли крила, яку Рафа? Ти, Сюзанно. — Він поклав свою ліву, неушкоджену руку на її ліву ногу. — Дві ноги, кожна закінчується ступнею. — Він посерйознішав. — Треба роздобути тобі взувку.

— Нащо? Це ж сон. Напевно, сон.

Він подивився на неї пильним поглядом, і її усмішка поволі згасла.

— Ні? Не сон?

— Це тодеш. Ми справді тут, фізично. Якщо ти поріжеш ногу, Міє, то завтра, коли отямишся біля вогнища, матимеш поріз.

Це ім'я вирвалося в нього майже — але не зовсім — мимохіть. І тепер він чекав, увесь підібравшись, чи вона помітить. Якщо помітить, то він вибачиться й скаже, що перед тодешем він бачив сон про людину, яку він знав багато років тому (хоча після Сюзен Дельґадо в його житті була лише одна важлива жінка, і звали її не Мія).

Але вона не помітила, і Роланд не надто здивувався.

Тому що коли задзвонили каммен, вона готувалася піти на чергове полювання в подобі Мії. І на відміну від Сюзанни, Мія мала ноги. Вона розкошує у великій залі смачною їжею, вона розмовляє зі своїми друзями, вона не поїхала до Моргаузу чи Неморгаузу, і вона має ноги. Тож ця жінка має ноги. Ця жінка поєднує в собі обох жінок, хоча й не підозрює про це.

Раптом Роландові дуже захотілося, щоб Едді не з'явився. Він міг відчути різницю, навіть якщо сама Сюзанна її не відчуває, а цього не можна було допускати. Якби в Роланда було три бажання, як у принца-знайди в дитячій казці, то зараз вони зводилися б до одного: розібратися з клопотами в Кальї Брин Стерджис, поки вагітність Сюзанни — вагітність Мії — не почала впадати у вічі. Розв'язувати обидві проблеми водночас буде важко.

Чи навіть неможливо.

Вона дивилася на нього, і в її широко розплющених очах було німе питання. Не тому що він назвав її чужим ім'ям, просто їй хотілося знати, що вони робитимуть далі.

— Це твоє місто, — сказав він. — Я б хотів подивитися книгарню. І пустир. — Він помовчав. — І троянду. Відведеш мене?

— Ну, як сказати, — роззирнулася вона. — В тому, що це моє місто, жодних сумнівів, але Друга авеню вже виглядає дещо інакше, ніж тоді, коли Детта їздила на свої злодійські роздобутки до „Мейсіз“.

— Отже, ти не зможеш знайти книгарню і пустир? — розчаровано, проте без зневіри спитав Роланд. Вони відшукають ці місця. Завжди знайдеться…

— Та без проблем, — відповіла вона. — Вулиці ж ті самі. Нью-Йорк— це сітка, Роланде. Авеню перетинають вулиці. Елементарно і просто. Ходімо.

Загорівся напис „СТІЙТЕ“, але Сюзанна, роззирнувшись по боках, взяла його за руку, й вони перейшли П'ятдесят четверту. Вона ступала впевнено, широкими кроками, хоч і була боса. Квартали тут були короткими, але скрізь, куди не кинь оком, були екзотичні крамнички. Роланд нічого не міг із собою вдіяти — як роззява, зачудовано роззирався навколо, але неуважність не зашкодила йому: хоч на тротуарах було повно людей, ніхто в них не врізався. Втім, Роланд чув цокіт своїх підборів об асфальт і бачив їхні з Сюзанною тіні в прямокутниках світла вітрин.

„Ми майже присутні, — подумав він. — Якби сила, що перекинула нас сюди, була могутнішою, ми перебували б тут“.

Та він розумів, що ця сила може стати могутнішою, якщо Каллаген мав рацію стосовно тієї речі, що була схована під цеглинами церковної підлоги. В міру їх наближення до містечка та до речі, яка все це спричиняла…

Раптом Сюзанна поторсала його за руку, і Роланд зупинився.

— Що, ногу поранила?

— Ні, — сказала вона, злякано, як помітив Роланд. — Чому так темно?

— Сюзанно, зараз вечір.

Вона роздратовано стиснула його руку.

— Бачу, не сліпа. Невже ти… — На мить вона завагалася. — Невже ти не відчуваєш?

І Роланд зрозумів, про що вона говорить. Темряву на Другій авеню важко було назвати справжньою. Стрілець досі не міг збагнути, як ці люди з Нью-Йорка так марнували ті речі, що їх у Ґілеаді вважали за велику рідкість і цінність: папір, воду, рафіновану олію, штучне світло. Це світло зараз оточувало їх звідусіль. Сяяли вікна крамниць (хоч переважно зачинені, але їхні вітрини підсвічувалися), сліпучими вогнями сяяв заклад, де продавали брутерботи, під вивіскою „Блімпіз“, а над усім цим лилося помаранчеве світло електричних ламп, що наче просочувало повітря своїми променями. Втім, Сюзанна не помилялася. Попри помаранчеві лампи, в повітрі витала якась чорнота, немовби оточуючи пішоходів на цій вулиці. І він згадав, що того дня сказав йому Едді: „Все це діло здев'ятнадцятіло“.

Але ця пітьма, що сприймалася радше відчуттями, а не зором, не мала жодного стосунку до дев'ятнадцяти. Щоб зрозуміти, що тут відбувається, треба було відняти шість. І тієї миті Роланд уперше повірив у достовірність слів Каллагена.

— Чорна Тринадцятка, — мовив він.

— Що?

— Вона перенесла нас сюди, відправила у тодеш. Її ми відчуваємо довкола. Це не те саме, як тоді, коли я мандрував усередині грейпфрута, але схоже.

— Відчуття погане, — тихо відказала Сюзанна.

— Бо вона сама погана. Чорна Тринадцятка — найгірша з усіх речей, що досі існують у світі з часів Артура Ельда. Проте чаклунську веселку було створено не тоді. Я впевнений, що вона існувала раніше…

— Роланде! Агов, Роланде! Сьюз!

Вони озирнулися на голос, і попри занепокоєння, що охопило його раніше, Роланд полегшено зітхнув, побачивши не лише Едді, а і Джейка та Юка. Їх відділяло півтора кварталу. Едді махав рукою. Сюзанна несамовито затрясла рукою у відповідь. Роланд якраз встиг ухопити її за руку, перш ніж вона помчала назустріч Едді (вочевидь, саме це вона й збиралася зробити).

— Бережи ноги, — нагадав він. — Нам не треба, щоб ти повернулася на той бік із зараженням крові.

Дійшли згоди в тому, щоб іти швидкою ходою. Едді та Джейк, обидва взуті, побігли їм назустріч. Пішоходи розступалися перед ними, не глянувши, навіть не припиняючи розмови. Але, придивившись, Роланд помітив, що це не зовсім так. Маленький хлопчик, якому було не більше трьох років, чеберяв ніжками поряд з матір'ю. Жінка нікого не завважила, зате малий широко розплющив оченята й стежив поглядом за Джейком та Едді, коли ті їх оббігали… а тоді простягнув руку, наче хотів погладити Юка, який діловито дріботів за господарем.

Едді обігнав Джейка й першим опинився коло Роланда та Сюзанни. Спершу обійнявши, він відсторонив її від себе на відстань витягнутої руки й подивився на неї. І його погляд, як відзначив про себе Роланд, мало різнився від погляду малюка.

— Що скажеш, котику? — нервово спитала Сюзанна, наче жінка, що постала перед своїм чоловіком з новою, радикально зміненою зачіскою.

— Набагато краще, — сказав Едді. — Я кохаю тебе і без них, але вони направду розкішні. Господи, та ти тепер вища за мене!

Помітивши, що так і є, Сюзанна розсміялася. Юк понюхав щиколотку, якої ще не було, коли він востаннє бачив цю жінку, і теж засміявся. Сміх вийшов дивним напівгавкотом, але то таки був сміх.

— Гарні ноги, Сьюз, — сказав Джейк, і недбалий тон цього компліменту знову розсмішив Сюзанну. Але хлопчик цього не помітив — він уже повернувся до Роланда. — Ти хочеш пошукати в книгарні?

— А там є що подивитися?

Джейк спохмурнів.

— Взагалі-то, навряд. Вона зачинена.

— Якщо в нас ще є час перед поверненням, я хотів би сходити на пустир. І побачити троянду.

— Не болять? — спитав Едді, пильно придивляючись до Сюзанни.

— Відчуття чудове, — сміючись, відказала вона. — Просто неймовірне.

— Ти наче змінилася.

— Ще б пак! — вигукнула вона і станцювала босоніж невеличку джиґу. Відколи вона востаннє танцювала, чимало води спливло, тож піднесення, яке вона відчувала, цілком компенсувало брак грації. Тим часом до гурту обшарпаних мандрівників, розмахуючи портфелем, наближалася жінка в діловому костюмі. Вже біля них вона раптом рвучко звернула вбік і навіть кілька кроків пройшла проїжджою частиною, аби їх оминути. — Авжеж, я змінилася, я знову маю ноги!

— Як у тій пісні, — сказав їй Едді.

— Га?

— Не зважай. — Едді обійняв її за талію. Але від пильного ока Роланда не сховалося те, що він досі дивився на неї якось запитально. „Як пощастить, то він це облишить“, — подумав Роланд.

Саме це й зробив Едді. Він поцілував Сюзанну в кутик рота й обернувся до Роланда.

— То що, хочеш побачити славетний пустир і не менш славетну троянду? Я так само. Джейку, веди нас.

СІМ

Джейк повів їх Другою авеню, зупинившись лише на мить: щоб вони могли одним оком зазирнути до „Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму““. Втім, у цій крамниці ніхто світла не марнував, тож і побачити вони нічого не змогли. Роланд сподівався, що побачить табличку меню, але її надворі не було.

— Мабуть, він щодня її міняє, — сказав Джейк, прочитавши його думки у той буденний спосіб, яким користуються люди, що мають спільний кхеф.

— Можливо, — кивнув Роланд. Він ще на мить затримався коло вітрини, але не міг нічого роздивитися всередині, крім полиць, що потопали в темряві, кількох столиків і прилавка, про який згадував Джейк, — той, за яким старі сьорбали каву й грали в цьогосвітню версію замків. Нічого не видно, та дещо відчутно, навіть крізь шибку. Дух відчаю і збитків. Якби то був запах, подумав Роланд, то смерділо б чимось кислим і трохи несвіжим. Поразкою. Можливо, хорошими мріями, що так і не проросли. Непоганий важіль впливу для такого, як Енріко „Скеля“ Балазар.

— Надивився? — спитав Едді.

— Так. Ходімо.

ВІСІМ

Для Роланда мандрівка через вісім кварталів: від перетину Другої й П'ятдесят четвертої до рогу Другої та Сорок шостої, — була відвідинами якоїсь країни, в існування якої він дотепер насилу вірив. „Цікаво, чи дивується Джейк?“ — подумав він. Жебрака, що циганив копієчку, не було, проте ресторанчик, близько якого він сидів, був на місці: „Чу-Чу“. То було на розі Другої та П'ятдесят другої. Проминувши ще один квартал, вони побачили музичну крамницю „Вежа могутності“, досі відчинену — на табло годинника над дверми, який повідомляв час за допомогою великих електричних цяток, видніло, що зараз лише чотирнадцять хвилин по восьмій вечора. Крізь відчинені днері долинали гучні звуки. Гітари й барабани. Музика цього світу. Вона нагадувала жертовну музику Сивих у Ладі. А власне, чому ні? Це місто й було Ладом — його викривленим відображенням у іншому місці й часі. Щодо цього Роланд не мав жодних сумнівів.

— Це „Ролінг Стоунз“, — сказав Джейк, — але не та пісня, яку я чув того дня, коли побачив троянду. Тоді грали „Пофарбую начорно“.

— А цієї ти не впізнаєш? — спитав Едді.

— Впізнаю, але не можу згадати її назву.

— Ти що, — сказав Едді. — Це ж „Дев'ятнадцятий нервовий зрив“.

Сюзанна зупинилася і озирнулася.

— Джейку?

Джейк кивнув.

— Він має рацію.

А Едді тим часом уже витяг шматок газети з-під дверей сусідньої крамниці, затягнутих захисною ролетою. То був один із розділів „Нью-Йорк Таймз“.

— Любий, а мама тебе не вчила, що у культурних людей не заведено копирсатися в смітті? — поцікавилася Сюзанна.

Едді пустив її шпильку повз вуха.

— Дивіться. Погляньте усі.

Роланд нахилився, майже впевнений, що зараз побачить новину про ще одну велику пошесть, але нічого аж настільки вбивчого не помітив. Принаймні на свій погляд.

— Прочитай мені, що там написано, — попросив він Джейка. — Я не можу розібрати літери, вони вилітають у мене з голови. Певно, тому, що ми в тодеші, у міжсвітті…

— РОДЕЗІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ПОСИЛЮЮТЬ КОНТРОЛЬ НАД МОЗАМБІЦЬКИМИ СЕЛАМИ, — прочитав Джейк. — ДВОЄ РАДНИКІВ КАРТЕРА ПРОРОКУЮТЬ ЗАОЩАДЖЕННЯ МІЛЬЯРДІВ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. А внизу: КИТАЙЦІ ЗІЗНАЮТЬСЯ, ЩО ЗЕМЛЕТРУС 1976 РОКУ БУВ НАЙСМЕРТОНОСНІШИМ ЗА ОСТАННІ ЧОТИРИ СТОЛІТТЯ. Також…

— Хто такий Картер? — спитала Сюзанна. — Президент до… Рональда Рейгана? — Останні два слова вона супроводила виразним підморгуванням. Едді так і не спромігся переконати її в тому, що він не жартує і Рейган справді був президентом. Також вона не повірила Джейкові, коли хлопчик сказав: „Я знаю, це звучить дико, але в це можна повірити, тому що Рейган був губернатором Каліфорнії“. Сюзанна просто розсміялася й кивнула на знак того, що високо оцінює багатство його уяви. Вона знала, що це Едді намовив його вигадати цю історію, але вона не дасть підчепити себе на гачок. Вона ще сяк-так могла уявити собі Пола Ньюмена^[27] на посту президента, можливо, навіть Генрі Фонду, котрий у „Системі безпеки“^[28] мав вельми президентський вигляд. Але ведучий „Днів Долини смерті“?^[29] Та ви що.

— Забудь про Картера, — сказав Едді. — Подивіться на дату.

Роланд намагався, але літери й цифри весь час розпливалися. Щойно текст складався у літери Високої Мови, які він міг прочитати, як вони розбігалися й знову шикувалися в якусь маячню.

— Що то за дата, заради твого батька?

— Друге червня, — прочитав Джейк і подивився на Едді. — Але якщо там, звідки ми прийшли, і тут час однаковий, то хіба сьогодні не перше червня?

— Не однаковий, — похмуро сказав Едді. — Аж ніяк. Тут, на цьому боці, час плине швидше. Гра почалася. І години в грі біжать дуже швидко.

Роланд замислився.

— Тож, якщо ми повертатимемося сюди, то щоразу час буде повільніший?

Едді кивнув.

Розмовляючи не лише з іншими, а й з самим собою, Роланд повів далі.

— За кожну хвилину, яку ми проживаємо на іншому боці, у Кальї, тут минає півтори. Чи, можливо, навіть дві.

— Ні, не дві, — заперечив Едді. — Тут я впевнений. Час пливе швидше, але не вдвічі. — Проте тривожний погляд, яким він зиркнув на дату в газеті, свідчив, що він у цьому не впевнений.

— Навіть якщо й так, — сказав Роланд, — усе, що ми можемо, — йти вперед.

— До п'ятнадцятого липня, — додала Сюзанна. — Коли Балазар і його джентльмени перестануть бути чемними.

— Може, варто покинути цих кальїнців, нехай собі роблять, як знають, — сказав Едді. — Мені самому неприємно це казати, Роланде, але я так думаю.

— Ми не можемо цього зробити, Едді.

— Чому?

— Тому що у Каллагена є чорна Тринадцятка, — пояснила Сюзанна. — Його ціна за неї — наша допомога. Нам потрібна ця річ.

Роланд похитав головою.

— Він віддасть її будь-що. Мені здавалося, я вам чітко це пояснив. Він боїться її.

— Ага, — сказав Едді. — Я теж.

— Ми повинні їм допомогти, бо це шлях Ельда, — сказав Роланд, звертаючись до Сюзанни. — А ще тому, що шлях ка — це завжди шлях обов'язку.

Йому здалося, що в глибині її очей майнув якийсь проблиск, наче він сказав щось смішне. Але розсмішив він не Сюзанну. То була чи Детта, чи Мія. Питання тільки в тому, котра з них. Чи обидві?

— Тут так неприємно, — сказала Сюзанна. — Ця пітьма.

— На пустирі буде краще, — запевнив Джейк. Він перший покрокував далі тротуаром, і всі пішли за ним. — Троянда робить усе навколо кращим. Побачите.

ДЕВ'ЯТЬ

Перетнувши П'ятдесяту, Джейк пришвидшив ходу. На ближчому до центру боці Сорок дев'ятої перейшов на повільний біг. А на розі Другої та Сорок восьмої помчав щодуху. Він нічого не міг із собою вдіяти. На Сорок восьмій світлофор трохи посприяв йому зеленим, але щойно Джейк ступив на тротуар, заблимав червоним.

— Джейку, зачекай! — погукав ззаду Едді, але Джейк не зупинився. Напевно, не міг зупинитися. Едді теж відчував непереборний потяг до троянди. Роланд і Сюзанна — також. У повітрі наростало дзижчання, тихеньке і приємне — повна протилежність до бридкої чорноти, що вирувала довкола.

Для Роланда це гучання принесло із собою спогади про Меджис і Сюзен Дельґадо. Про поцілунки на матраці з пахучої трави.

Сюзанна пригадала, як малою залазила на коліна батькові й притулялася гладенькою дитячою щокою до шорсткого светра. Як заплющувала очі й глибоко вдихала його неповторний запах: суміш файкового тютюну, гаультерії і „Мастеролу“,^[30] який він втирав у зап'ястки, де артрит почав гризти його в двадцять п'ять років — неймовірно ранньому віці. Ці пахощі означали для неї одне: що все добре.

Едді поринув у спогади про подорож до Атлантик-Сіті, куди вони їздили з матір'ю, коли йому було п'ять-шість років, не більше. Мати з Генрі пішли купити морозива, а йому місіс Дін наказала сидіти на тротуарі: „Будь тут і нікуди не відходь, поки ми не повернемося“. І він послухався. Він міг би цілісінький день так просидіти, дивлячись униз на пляж, що полого спускався до моря, і на сірі хвилі океану, що накочували й відпливали. Над піною, перекрикуючись, гойдалися чайки. Щоразу, коли хвилі відкочували, вони оголювали смугу мокрого коричневого піску, такого нестерпно блискучого, що Едді не міг на нього дивитися, не мружачись. Плюскіт хвиль заповнював собою весь світ і водночас заколисував. „Я міг би просидіти тут вічно, — думав він. — Бо тут красиво, спокійно і… все як слід. Тут усе до ладу“.

Саме це вони напрочуд сильно відчували зараз усі вп'ятьох (і Юк також) — то було відчуття добра, чудесного, прекрасного і доладного.

Навіть не перезирнувшись, Роланд і Едді підхопили Сюзанну під лікті, підняли її босі ноги над хідником і понесли. На перехресті Другої й Сорок сьомої транспорт їхав суцільним потоком, але Роланд виставив уперед руку на світло фар, що наближалися, й викрикнув: „Хайл! Ім'ям Ґілеаду зупиніться!“

І автомобілі зупинилися. Заверещали гальма, застукотіли передні крила об задні, задзеленчали розбиті шибки, але потік спинився. Роланд і Едді перейшли дорогу в сяйві фар під какофонію клаксонів, несучи між собою Сюзанну з відновленими (і вже дуже брудними) ногами, що на три дюйми відірвалися від землі. Вони наближалися до рогу Другої авеню й Сорок шостої вулиці, і їхнє відчуття радості та єдності дужчало. Роланд відчував, як гучання троянди шалено циркулює в його крові.

„Так, — подумав він. — Так, богами клянуся. Це воно. Можливо, це не просто двері до Темної вежі, а сама вежа. О боги, ну і сила! Тягне, немов магнітом! Катберте, Алане, Джеймі… якби ж то ви були тут!“

Джейк стояв на розі Другої й Сорок шостої, втупившись поглядом у дощаний паркан п'ять футів заввишки. По його щоках струменіли сльози. З темряви за огорожею линуло потужне гармонійне бриніння — звук безлічі голосів, що зливалися в один і співали одну неосяжну відкриту ноту. „Тут твоє „так“, — казали голоси. — Тут твоє „можна“. Тут вдалий збіг обставин, щаслива зустріч, гарячка, що відпустила перед світанком і залишила твою кров. Тут бажання, що здійснюється, і погляд, що тебе розуміє. Тут доброта, яку тобі дарували, так навчаючи передавати далі. Тут здоровий глузд і чіткість мислення, з якими ти вже подумки попрощався. Тут усе добре“.

Джейк повернувся до своїх супутників.

— Ви це відчуваєте? Відчуваєте?

Роланд кивнув. Едді теж.

— Сьюз? — спитав хлопчик.

— Це чи не найпрекрасніша річ у світі, — сказала Сюзанна. „Чи не вважає вона, — подумав Роланд, — це найпрекраснішим“. Також його погляду не уникло те, як вона, говорячи це, торкнулася свого живота й погладила його.

ДЕСЯТЬ

Афіші, які запам'ятав Джейк, були на місці — Олівія Ньютон-Джон у мюзик-холі „Радіо-сіті“, виступ групи „Джі Ґордон Лідді“ та „Ґротс“ в клубі „Мерк'юрі Лаунж“, фільм жахів „Війна зомбі“, попередження „Стороннім вхід заборонено“. Але…

— А цього не було, — сказав він, показуючи на темно-рожеве графіті. — Колір той самий, і букви, схоже, писала одна й та сама людина, але коли я тут був, слова були іншими. То був віршик про Черепаху. „ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви“. І ще щось про те, що треба йти за Променем.

Підступивши ближче, Едді прочитав: „О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти. Який дивний збіг: Дон була у „Діксі-Піг“ у дев'яносто дев'ятім“. І перевів погляд на Сюзанну.

— Що це, в біса, означає? Сьюз, ти часом не знаєш?

Вона похитала головою. Її очі стали дуже великими. Налякані очі, подумав Роланд. Але котра з них була наполохана? Цього він збагнути не міг. Знав лишень, що Одетта Сюзанна Голмс була дволикою, відколи вони познайомилися, і що „міо“ звучало дуже схоже на „Мія“. Проте гук, що долинав із пітьми за парканом, заважав зосередитися на цих думках. Він хотів негайно побачити, звідки йде це гучання. Потребував цього, як людина, що помирає від спраги, потребує води.

— Ходімо, — сказав Джейк. — Можна перелізти просто тут. Це неважко.

Глянувши на свої босі брудні ноги, Сюзанна відступила на крок назад.

— Я пас, — сказала вона. — Я не можу. Без взуття не можу.

Цілком логічно, подумав Роланд, але головна причина не в цьому. Туди не хотіла йти Мія. Вона розуміла, що може статися щось жахливе, якщо вона це зробить. Статися з нею і з її дитиною. Якусь мить він хотів було наполягти на своєму, щоб сама троянда подбала про дитину в її череві й нову особистість, що його тривожила, настільки сильну, що Сюзанна опинилася тут з ногами Мії.

Ні, Роланде. То був голос Алана. Він завжди володів хистом передавати думки, найсильнішим з-поміж них усіх. Зараз не час і не місце для цього.

— Я залишуся з нею, — сказав Джейк. У його голосі чувся величезний жаль, але без крихти вагання. І тієї миті Роланда захопила хвиля любові до хлопчика, якому він колись дав померти. Він чув, як той неосяжний голос з темряви за огорожею співає про цю любов. І про легке прощення на противагу до важкого вимушеного маршу спокути гріха? Йому видавалося, що це він також чув.

— Не треба, — сказала вона. — Йди з ними, зайчику. Я не пропаду. — Вона всміхнулася їм усім. — Це ж і моє місто також. Я цілком можу сама про себе подбати. Крім того… — вона стишила голос, наче виповідала величезну таємницю. — Мені здається, ми тут невидимки.

Едді знову подивився на неї підозріливо й прискіпливо, неначе запитуючи, як вона може не йти з ними, босі в неї ноги чи взуті. Але цього разу Роланда це не стурбувало. Таємниця Мії була в безпеці, принаймні поки що. Поклик троянди був надто невідпорним, щоб Едді міг зараз думати про інші речі. Йому до нестями кортіло якнайшвидше перестрибнути через паркан.

— Ми маємо триматися разом, — зрештою пересилив себе він. — Щоб не заблукати, коли повертатимемося. Це ж твої слова, Роланде.

— Чи далеко звідси до троянди, Джейку? — спитав Роланд. Співочий гомін у вухах був як вітер, у його супроводі важко було говорити. І важко думати.

— Ближче до середини пустища. Може, за тридцять ярдів звідси, чи менше.

— Щойно почуємо дзвоники, — проінструктував Роланд, — мчимо щодуху до паркану й Сюзанни. Всі втрьох. Домовилися?

— Згода, — сказав Едді.

— Всі втрьох і Юк, — уточнив Джейк.

— Ні, Юк залишається з Сюзанною.

Джейк насупився: йому це не сподобалося. Та Роланд і не сподівався, що він зрадіє.

— Джейку, в Юка теж босі лапи… а хіба не ти казав, що там повно битого скла?

— Та-а-ак. — Через силу. Неохоче. Джейк опустився на одне коліно й поглянув у чудові Юкові очі з золотистою облямівкою. — Юку, будь із Сюзанною.

— Юк! Ою! — Юк із Сюзанною. Джейка це вдовольнило. Він підвівся, повернувся до Роланда й кивнув.

— Сьюз? Не передумала? — спитав Едді.

— Ні. — 3 притиском. Без вагань. Роланд був майже впевнений, що це Мія перебрала керування на себе і тепер натискає на важелі й повертає ручки. Майже. Бо цілковитої певності не було навіть зараз. Наспіви троянди унеможливлювали будь-яку впевненість, крім однієї — все, геть усе, буде добре.

Кивнувши, Едді поцілував її в кутик рота й підступив до паркану з дивним віршиком: „О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти“. Сплівши пальці рук, зробив з двох своїх долонь приступку. Джейк скористався нею і зник за парканом, як подмух вітерцю.

— Ейк! — крикнув Юк і принишк біля Сюзанниних босих ніг.

— Едді, ти наступний, — Роланд зчепив уцілілі пальці своїх рук, щоб Едді міг, як Джейк, скористатися сходинкою, але Едді просто сперся на паркан і перестрибнув на той бік. Наркоман, якого Роланд уперше зустрів у літаку, що збирався приземлитися в аеропорту Кеннеді, ніколи б на таке не спромігся.

— Залишайтеся на місці. Обоє. — Можливо, він мав на увазі жінку й пухнастика-шалапута, але дивився лише на жінку.

— Ми не пропадемо, — повторила вона й нахилилася погладити Юкову шовковисту шубку. — Правда, малюк?

— Юк!

— Іди дивися на свою троянду, Роланде. Поки ще є змога.

Роланд востаннє подивився на неї поглядом, у якому прозирав сумнів, потім взявся за паркан. Наступної миті він зник з поля зору, залишивши Сюзанну та Юка стояти на перехресті, найвелелюднішому і найжвавішому в цілому всесвіті.

ОДИНАДЦЯТЬ

Поки вона чекала, коїлися дивні речі.

Там, звідки вони прийшли, біля крамниці „Вежа могутності“, годинник на будівлі банку показував то час, то температуру: 8:27, 64. 8:27, 64. 8:27, 64. А потім зненацька став показувати 8:34, 64. 8:34, 64. Вона ні на мить не відводила від годинника погляду, могла в цьому поклястися. Може, щось сталося з електронікою табло?

„Напевно, — подумала вона. — Інакше що?“ Вона вирішила, що то пусте. Але чому тоді світ навколо наче змінився? Навіть на вигляд.

Напевно, це моя електроніка схибила.

Юк заскімлив і витягнув до неї свою довгу шию. І тієї ж миті вона збагнула, чому світ виглядає інакше. Крім семи хвилин, що непомітно вислизнули з її уваги, все навколо знову набуло колишнього, надто знайомого вигляду. Вигляду знизу. Вона була ближче до Юка, тому що опинилася ближче до землі. Прекрасні ноги нижче коліна й ступні, з якими вона прокинулася у Нью-Йорку, зникли.

Як це сталося? Коли? В ті проґавлені сім хвилин?

Юк знову заскімлив, цього разу мало не загавкав. Він дивився кудись повз неї, за спину. Сюзанна повернулася, щоб подивитися, що він там побачив. Прямуючи на їхній бік, Сорок шосту саме перетинало півдюжини людей. П'ятеро мали цілком нормальний вигляд. Шостою ж була бліда жінка в сукні, позеленілій від моху. В її очницях було темно й чорно. Розкритий рот, здавалося, відвисав до грудної кістки, і Сюзанні було добре видно, що по нижній губі повзе зелений хробак. Люди, що переходили вулицю, сторонилися її, так само, як інші пішоходи на Другій авеню давали пройти Роландові та його друзям. Сюзанна здогадалася, що в обох випадках нормальніші перехожі відчували щось надприродне й остерігалися його. Та тільки ця жінка була не в тодеші.

Ця жінка була мертва.

ДВАНАДЦЯТЬ

Поки вони, спотикаючись, брели через засмічений і всіяний битою цеглою пустир, гомін дедалі гучнішав. Як і колись, Джейк усюди, в кожній тіні, в кожному закутні, бачив обличчя. Ґешер і Гутс, Цок-Цок і Флеґ. Посіпаки Елдреда Джонаса — Діпейп і Рейнолдз. Його мати, батько й економка Ґрета Шоу, яка трохи нагадувала Едіт Банкер з телесеріалу й завжди стинала шкоринки з його сендвічів. Ґрета Шоу, яка часом називала його Бамою, але то була таємниця, яку знали тільки вони двоє.

Едді бачив своїх колишніх друзяк з району: Джиммі Поліо, клишоногого хлопця, і Томмі Фредерікса, який завжди так переймався вуличними іграми в стікбол, що корчив різні міни, тож діти прозвали його Томмі Геловін. Там був Шкіпер Бреніґен, який не побоявся б побитися з самим Аль Капоне, як би Аль Капоне наважився поткнути носа до їхнього району. І Збіса Скажений Угорець Чаба Драбнік. У купі битої цегли він бачив лице своєї матері, її блискучі очі складалися зі шматочків розбитої пляшки безалкогольного напою. Бачив свою подругу, Дору Бертолло (хлопці на районі охрестили її Цицьками Бертолло, бо груди вона мала справді величезні, завбільшки з два довбані кавуни). І, авжеж, там був Генрі, Генрі, який стояв у найтемнішому закапелку й дивився на нього. Тільки Генрі був усміхнений, а не насуплений, як зазвичай, і виглядам не вмазаним, а тверезим. Він виставив уперед руку й підняв палець угору: супер, Едді. „Давай, — зашепотів гомін, тепер голосом Генрі Діна. — Давай, Едді, покажи їм, з якого ти тіста. Хіба я не казав пацанам? Коли ми курили цигарки Джиммі Поліо в закутку за „Далі“, хіба я не казав? „Мій брателло самого чорта переконає плигнути в огонь“. Га?“ — Так, казав. Справді казав. „Я завжди так думав, — шелестів на вухо гомін. — Я завжди тебе любив. Хоч іноді й варив з тебе воду, але любив. Ти був моїм меншеньким братиком“.

Едді заплакав. Але то були хороші сльози.

У цих темних руїнах, засипаних будівельним сміттям, Роланд уздрів усіх привидів свого життя: від матері й няньки аж до їхніх гостей з Кальї Брин Стерджис. І з кожним кроком відчуття правильності дужчало. Відчуття, що всі його важкі рішення, весь біль, втрати й пролита кров, зрештою, були не марними. Адже була причина. І була мета. І були життя та любов. Усе це він почув у пісні троянди й невдовзі розплакався сам. Найбільше — від полегшення. Добутися сюди було непросто. Багато людей полягло дорогою. Але тут вони жили, тут співали разом із трояндою. Врешті, його життя не було марним.

Вони взялися за руки й пішли вперед, допомагаючи один одному уникати дощок з гвіздками, що стирчали назовні, і дірок, в які легко можна було втрапити ногою й звихнути або навіть поламати щиколотку. Роланд не знав, чи може людина зламати собі щось у стані тодешу, але з'ясовувати це не мав жодного бажання.

— Заради цього й варто було жити, — хрипко промовив він.

Еідді кивнув.

— Тепер я точно не зупинюся. Навіть якщо загину.

Джейк склав пальці кружальцем: окей, мовляв, — і розсміявся. Звук його сміху потішив Роланда. На пустирі було темніше, ніж на вулиці, але помаранчеві ліхтарі на Другій і Сорок шостій відкидали достатньо світла, щоб можна було хоч трохи щось роздивитися. Джейк показав на табличку, що лежала на купі дощок.

— Бачите? Це вивіска делікатесної. Я витяг її з бур'янів. Тому вона там лежить. — Він крутнувся і тицьнув пальцем у інший бік. — Ой, дивіться!

Той щит не лежав, а стояв. Роланд і Едді повернулися, щоб його прочитати. Жоден не бачив його раніше, але на обох накотило потужне відчуття дежавю.

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ

„МІЛЛЗ“ І „СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ“

МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ!

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ — ЗАБУДОВА ЦІЄЇ ДІЛЯНКИ:

ЕЛІТНИЙ ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК

„ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ“!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ 661-6712, ЩОБ ЗНАТИ БІЛЬШЕ!

ВИ НЕ ПОШКОДУЄТЕ!

Як і казав Джейк, щит мав вельми непрезентабельний вигляд і потребував чи оновлення, чи повної заміни. Джейк не забув напис фарбою з балончика через увесь щит, і Едді пам'ятав його з Джейкової розповіді, не тому, що цей напис був якимось значущим, якраз навпаки — тому що він був дивним. Як і очікувалося, він був на місці. БАНҐО СКАНК.^[31] Візитівка якогось вуличного грамузляльника.

— Мені здається, номер телефону на щиті тепер інший, — сказав Джейк.

— Справді? А який був раніше? — спитав Едді.

— Не пам'ятаю.

— Тоді звідкіля впевненість, що тепер він інакший?

У іншому місці, в інший час ці питання могли б роздратувати Джейка. Але тепер, під заспокійливим впливом троянди, він лише всміхнувся.

— Не знаю. Нізвідкіля, мабуть. Але він стовідсотково виглядає не так. Як табличка у вітрині книгарні.

Роланд не чув їхнього діалогу. У своїх ковбойських чоботах він переступав через цегляні кучугури, дошки й товчене скло, і його очі блищали навіть у темряві. Він побачив троянду. Поблизу неї, в тому місці, де Джейк знайшов свого ключа, щось лежало, та Роланд навіть не глянув, що то. Всю його увагу полонила троянда, що росла на трав'янистому клапті землі. Трава була забризкана пурпуровою фарбою. Він опустився на коліна. За мить Едді підійшов до нього ліворуч, а Джейк — праворуч.

Троянда міцно стулилася під пологом ночі, але коли всі вони стали навколішки, пелюстки стали розгортатися, немовби на знак привітання. Гомін, мов янгольський спів, заповнив собою весь пустир.

ТРИНАДЦЯТЬ

Попервах Сюзанна почувалася нормально. Вона трималася попри те, що втратила понад півтора фунта зросту — зросту тієї людини, якою вона прибула сюди, до Нью-Йорка, — і тепер знову повернулася до своєї знайомої (й огидно підлеглої) пози. Вона наполовину сиділа, наполовину стояла навколішках на брудному тротуарі, спираючись спиною об паркан, що оточував пустир. У голові промайнула саркастична думка: „Все, чого мені зараз бракує, — картонної таблички з написом і консервної бляшанки“.

Вона не втратила самовладання навіть тоді, коли побачила, як мертва жінка переходить через Сорок шосту вулицю. Рятував спів — як вона зрозуміла, голос троянди. Юк теж допомагав, притискаючись до неї своїм теплим тільцем. Вона попестила шовковисту шубку, щоб його справжність допомогла їй відновити душевну рівновагу. Вона знову і знову повторювала собі, що вона не схибнулася. Ну гаразд, не помітила вона, як спливло сім хвилин. Можливо. А може, стався якийсь збій у нутрощах того новомодного годинника. Ну добре, бачила вона мертву жінку, яка переходила через дорогу. Знову ж таки, можливо. Але то могла бути якась засмоктана наркоманка, у Нью-Йорку їх греблю гати…

Наркоманка, з чийого рота виповз зелений хробачок?

— Це могло мені привидітися, — сказала вона пухнастикові. — Правда ж?

Юк нервувався, не знаючи, куди йому раніше дивитися: на Сюзанну чи на автомобілі з увімкненими фарами, що мчали повз них і, напевно, здавалися йому велетенськими хижаками з очима-ліхтарями. Він нервово заскімлив.

— До того ж скоро хлопці повернуться.

— Опці, — з надією в голосі погодився пухнастик.

Чому я не пішла з ними? Едді міг би понести мене на спині, він безліч разів таке робив, з ранцем і без нього.

— Я не могла, — прошепотіла вона. — Просто не могла.

Тому що якась частка її душі боялася троянди. Боялася наближатися до неї. Невже це вона керувала її розумом ті сім зниклих хвилин? Сюзанна побоювалася, що так і було. Але зараз ця частка зникла. Забрала свої ноги й пішла ними гуляти Нью-Йорком зразка 1977 року. Погано. Але водночас вона забрала з собою Сюзаннин страх перед трояндою, а це вже було добре. Вона не хотіла боятися чогось настільки потужного і дивовижного.

Ще одне „я“? Думаєш, жінка, якій належали ноги, була іншою твоєю особистістю?

Інакше кажучи, різновидом Детти Волкер?

Від цієї думки в неї мало не вирвався крик. Тепер вона розуміла, як почувається жінка, якій за п'ять років після нібито вдалої операції лікар каже, що рутинна флюорографія виявила пляму на її легені.

— Тільки не це, — прошепотіла вона тихо й розпачливо, коли повз неї саме проходила група перехожих. Всі вони, як один, намагалися йти подалі від паркану, хоча для цього їм довелося ущільнитися на хіднику. — Не це. Цього не може бути. Я вже ціла. Я… мене полагодили.

Як давно немає її друзів?

Вона глянула на годинник, що блимав. 8:42, але вона не знала, чи можна йому вірити. Відчуття було таке, що минуло більше часу. Набагато більше. Може, варто озватися до них. Просто гукнути. Агов, як ви там?

Ні. Цього не буде. Ти стрілець, дівчино. Принаймні так говорить він. І так він вважає. Але він змінить думку, якщо ти заволаєш, мов дурнувата школярка, яка побачила під кущем гримучу змію. Ти сидітимеш і чекатимеш. Ти витримаєш. Ти не сама — є Юк, і ти…

Аж раптом вона побачила, що на іншому боці вулиці стоїть чоловік. Просто стоїть собі коло газетного кіоску. Голий. Рваний розріз у формі рогатки, зашитий великими чорними стібками, починався біля його паху, піднімався вгору й розгалужувався на грудній клітці. Чоловік витріщався на неї порожніми очима. Витріщався крізь неї. Крізь світ.

Шанси на те, що це галюцинація, розвіялися, коли загавкав Юк. Він дивився просто на голого мертвяка.

Сюзанна передумала мовчати і пронизливо закричала, кличучи Едді.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Коли троянда відкрилася, явивши очам шкарлатне горнило під пелюстками й жовте сонце, що палахкотіло посередині, Едді побачив усе, що мало значення.

— О Боже, — зітхнув Джейк збоку від нього, але Едді здалося, що це зітхання долинуло здаля, з-за тисячі миль.

Перед поглядом Едді розгорталися великі події й промахи. Ось Альберта Ейнштейна в дитинстві мало не збиває фургон молочника, коли він переходить вулицю. Підліток Альберт Швайцер вилазить з ванни й мало не підсковзується на шматку мила, що лежить біля витягнутої пробки. Нацистський оберлейтенант спалює аркуш паперу, на якому зазначено дату й місце вторгнення у День „Д“. Едді побачив, як чоловік, що планував отруїти Денверський водогін, помирає від серцевого нападу на зупинці для відпочинку на трасі 80 в Айові з пакетом макдональдсівської картоплі-фрі на колінах. Побачив, як терорист, нафарширований вибухівкою, зненацька повертає геть від заповненого людьми ресторану в місті, яке скидалося на Єрусалим. Терориста злякало і відвернуло небо та думка про те, що воно простирається над головами всіх: і справедливих, і несправедливих. На очах у Едді четверо чоловіків рятували миленького хлопчика від монстра, у якого замість голови було одне суцільне око.

Але найважливішою була величезна і дедалі більша вагомість маленьких речей: від літаків, що могли розбитися, та не розбилися, до чоловіків та жінок, які опинилися в правильному місці в правильний час і стали засновниками поколінь. Він бачив, як обмінювалися поцілунками в дверних проходах, як повертали гаманці, як люди, що опинилися на роздоріжжі, обирали правильне відгалуження шляху. Тисячі випадкових зустрічей, що не були випадковими, десятки тисяч правильних рішень, сотні тисяч правильних відповідей, мільйони безіменних добрих учинків. Бачив старих з Річкового Перехрестя й Роланда, що став навколішки на землю, щоб отримати благословення тітоньки Таліти, ще раз почув, як вона радо й охоче благословляє його. Як вона просить його покласти хрестик біля підніжжя Темної вежі й назвати ім'я Таліти Анвін на найдальшому кінці світу. У палаючих пелюстках троянди він бачив саму Вежу й миттєво осягнув її призначення: вона розпросторювала лінії сили на всі світи, що існували, і утримувала їхню рівновагу в великій спіралі часу. За кожну цеглину, що впала на землю, а не на голову якійсь дитині, за кожне торнадо, що оминуло трейлерний парк, за кожен снаряд, що не вистрелив, за кожну руку, що утрималася від насильства, відповідала Вежа.

І тихий спів троянди. Пісня обіцяла, що все буде добре, все може бути добре, спосіб існування речей може бути хорошим.

„Але з нею щось не так“, — подумав Едді.

У гомоні крився якийсь гострий, як уламки скла, дисонанс. В гарячому серці троянди пульсував огидний пурпуровий вогонь, холодний і чужий.

— Є два осердя існування, — долинув до нього Роландів голос. — Два! — Як і Джейк, він начебто говорив здаля, з відстані тисячі миль. — Вежа… і троянда. Але водночас вони невіддільні одна від одної.

— Невіддільні, — погодився Джейк. Його обличчя омивало яскраве світло, темно-червоне і жовтогаряче. Проте Едді здалося, що він помітив і те, інше сяйво — блимання пурпуру, схоже на синець. Воно витанцьовувало то на лобі в Джейка, то на щоці, то плавало в оці, то зникало, то виринало на скроні, як фізичний прояв невдалої думки.

— Що з нею таке? — спитав Едді, але ніхто йому не відповів. Ані Роланд, ані Джейк.

Хлопчик підняв палець і почав рахувати. Пелюстки, побачив Едді. Але потреби лічити їх не було. Всі вони знали точне число пелюсток.

— Ми повинні мати цю ділянку землі, — сказав Роланд. — Отримати її в своє володіння й боронити. Допоки Промені не відновляться і Вежа знову не буде в безпеці. Адже, поки Вежа слабне, все тримається на троянді. А вона теж слабне. Вона хвора. Відчуваєте?

Щойно Едді розтулив рота, щоб відповісти: авжеж, відчуваю, — як закричала Сюзанна. За мить до її голосу приєднався шалений гавкіт Юка.

Едді, Джейк і Роланд перезирнулися, неначе прокинулися від найглибшого зі снів. Першим зірвався на ноги Едді. Викрикуючи її ім'я, він повернувся і побіг, спотикаючись, до паркану й Другої авеню. Джейк затримався лише на мить: щоб підняти щось з землі, з густого лопушшя, де колись знайшов ключ.

Роланд кинув останній зболений погляд на дику троянду, що так відважно виросла тут, на спустошеній землі, засипаній цеглою, дошками, сміттям і зарослій бур'янами. Вона вже знову згортала пелюстки, ховаючи своє горнило світла.

„Я повернуся, — пообіцяв він їй. — Всіма богами клянуся, матір'ю, батьком і своїми друзями, що прийшли зі мною, я прийду знову“.

Але йому було страшно.

Роланд розвернувся й побіг до паркану, навдивовижу жваво, попри біль у стегні, оминаючи шматки будівельного сміття. Біжучи, він прокручував одну думку, що пульсувала в його голові, як серце: „Два. Два осердя існування. Троянда і Вежа. Вежа і троянда“.

Усе решта перебувало між ними,обертаючись у тендітній заплутаності.

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Едді перестрибнув через паркан, незграбно приземлився, розпластавшись на землі, скочив на ноги і став перед Сюзанною. Юк гавкав безперестану.

— Сьюз! Що? Що таке? — Він машинально потягнувся до Роландового револьвера, але рука намацала пустку. Схоже, револьвери не потрапили з ними в тодеш.

— Отам! — закричала вона, показуючи через дорогу. — Там! Бачиш його? Будь ласка, Едді, скажи, що ти його бачиш!

Едді мов огнем обсипало. Він побачив голого чоловіка з величезним шрамом після розрізу й зшивання, що міг бути лише розтином патологоанатома, не інакше. Інший чоловік — живий — купив газету в кіоску поряд, глянув, чи нема машин, і перейшов через Другу авеню. Хоч дорогою він розгортав газету, щоб пробігти очима заголовки, Едді помітив, що він обійшов мерця. „Так, як люди оминають нас“, — подумав він.

— Була ще одна, — прошепотіла Сюзанна. — Жінка. Вона йшла. І ще той хробак. Я бачила, як з неї виповз хробак…

— Подивіться праворуч, — напружено сказав Джейк. Він стояв на одному коліні й гладив Юка, щоб той заспокоївся. У другій руці він тримав щось пожмакане й рожеве. Був блідий, як м'який сир.

Вони повернули голови. До них повільно брела дитина. Зрозуміти, що це дівчинка, можна було лише за червоною з синім сукенкою, в яку вона була вдягнута. Коли вона підійшла ближче, Едді побачив, що синій насправді був кольором морської хвилі. Червоні плямки виявилися маленькими вітрильниками кольору льодяників. Її голову розплющило в якійсь тяжкій аварії, та так, що вона стала ширша, ніж довша. Її очі були розчавленими виноградинами. На руці висіла біла пластикова сумочка. Найкраща дівчача сумочка, „я-збираюся-потрапити-в-аварію-але-не-знаю-про-це“.

Сюзанна втягнула повітря, щоб закричати ще раз. Пітьма, яку вона раніше лише відчувала, тепер була майже видимою. І дотикальною. Вона тиснула на неї, як шар землі. Але вона закричить. Вона мусить закричати, інакше збожеволіє.

— Ні звуку, — прошепотів Роланд їй на вухо. — Не турбуй її, бідну розгублену істоту. Заради твого життя, Сюзанно!

Крик зірвався з Сюзанниних уст довгим притлумленим стогоном.

— Вони мертві, — тонким, ледь стримуваним голосом сказав Джейк. — Обоє.

— Заблукані мерці, — пояснив Роланд. — Я чув про них від батька Алана Джонса. Напевно, то було невдовзі по тому, як ми повернулися з Меджису, тому що небагато часу лишалося до… як ти казала, Сюзанно? До того, як розверзлася пащека пекла. Саме Вогненний Кріс попередив нас, що в стані тодешу можна побачити мерців. — Він махнув рукою на той бік вулиці, де досі стояв голий чоловік. — Такі, як він, померли зненацька, навіть не збагнувши, що з ними сталося, або просто відмовляються це визнати. Рано чи пізно вони підуть далі. Не думаю, що їх багато таких.

— Дякувати Богові, — сказав Едді. — Це як із того кіно Джорджа Ромеро про зомбі.

— Сюзанно, куди поділися твої ноги? — спитав Джейк.

— Не знаю, — сказала вона. — Були й нема. Вмить кудись щезли. — Вона відчула на собі погляд Роланда і повернулася до нього. — Щось цікаве побачив, любий?

— Ми ка-тет, Сюзанно. Розкажи нам, що сталося.

— На що ти, в біса, натякаєш? — спитав Едді. Він міг би сказати й більше, але не встиг, бо Сюзанна взяла його за руку.

— Розкусив мене? — спитала вона в Роланда. — Добре, я розповім. Згідно з он тим модним годинником, я не помітила, як кудись поділося сім хвилин, поки чекала вас, хлопці. Сім хвилин і мої нові чудові ноги разом з ними. Я не хотіла вам казати, тому що… — вона затнулася, але продовжила. — Тому що боялася, що втрачаю розум.

„Ні, ти не цього боялася, — подумав Роланд. — Не зовсім цього“.

Едді пригорнув її до себе й поцілував у щоку. Потім нервово зиркнув на голий труп (на щастя, дівчинка з розчавленою головою вже побрела Сорок шостою вулицею в бік будівлі ООН) і перевів погляд на стрільця.

— Якщо те, що ти казав раніше, Роланде, правда, то час, який перестрибує вперед, — це галімо. Що, як замість семи хвилин він перескочить на три місяці? Раптом наступного разу, коли ми сюди потрапимо, Кельвін Тауер уже продасть ділянку? Ми не можемо цього допустити. Бо та троянда, блін… та троянда… — На очі йому навернулися сльози.

— Це найкраща річ у світі, — тихо мовив Джейк.

— В усіх світах, — уточнив Роланд. Чи полегшало б Едді та Джейкові, якби він їм сказав, що цей стрибок у часі, найпевніше, стався в Сюзанниній свідомості? Що Мія на сім хвилин вийшла, роззирнулася, а потім знову пірнула в свою нірку, як панксатонський Філ у День бабака? Напевно, ні. Але на виснаженому Сюзанниному обличчі читалося: вона або знала, що відбувається, або здогадувалася. „Уявляю, яке це пекло для неї“, — подумав він.

— Якщо ми справді хочемо змінити хід подій, нам треба щось робити, — рішуче заявив Джейк. — Бо так ми не набагато кращі за тих мерців.

— Ще ми маємо повернутися до шістдесят четвертого року, — сказала Сюзанна. — Треба ж якось забрати звідти мої грошенята. Ми ж зможемо це зробити, правда, Роланде? Якщо в Каллагена є чорна Тринадцятка, вона ж слугуватиме нам дверима?

„Для чого вона справді слугуватиме, то це для зла, — подумав Роланд. — Для зла чи навіть чогось гіршого“. Але не встиг він і слова вимовити, як зателенькали дзвіночки тодешу. Перехожі на Другій авеню не почули їх так само, як не бачили людей, що скупчилися біля огорожі, але труп на іншому боці вулиці повільно підняв свої мертві руки й затулив ними мертві вуха, кривлячи рота в гримасі болю. А потім він став прозорим.

— Тримайтеся одне за одного, — наказав Роланд. — Джейку, вчепися в Юкову шерсть, міцно! Не думай про те, що йому буде боляче!

Джейк послухався. Мелодія дзвіночків, прекрасна і болюча, угризалася йому в голову.

— Неначе свердлом у зубний канал без новокаїну, — проговорила Сюзанна. Вона повернула голову і на якусь мить побачила пустир, бо паркан став прозорим. За ним була троянда. Її пелюстки вже стулилися, але досі пропускали тихе розкішне світіння. Вона відчула, як Едді обійняв її за плечі.

— Тримайся, Сьюз, хай там що, тримайся.

Вона вхопила Роланда за руку. Ще мить по тому Друга авеню була в неї перед очима, а потім усе зникло. Передзвін поглинув цілий світ, і вона летіла крізь сліпу темряву, відчуваючи на плечі руку Едді й свою долоню в Роландовій руці.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Коли темрява нарешті відпустила їх, вони опинилися на віддалі сорока футів від свого табору. Джейк повільно сів, потім повернувся до Юка.

— Ти в порядку, малюк?

— Юк.

Джейк погладив шалапута по голові й озирнувся на своїх друзів. Усі були на місці. Хлопчик полегшено зітхнув.

— Що це? — спитав Едді. Коли почався передзвін, Едді взяв Джейка за другу руку. Тепер між їхніх переплетених пальців лежав якийсь зібганий рожевий предмет. На дотик наче тканина і водночас — як метал.

— Не знаю, — чесно відказав Джейк.

— Ти підняв це на пустирі, коли закричала Сюзанна, — сказав Роланд. — Я бачив.

Джейк кивнув.

— Так, мабуть. Тому що воно лежало там, де я знайшов ключ.

— Що це таке, котику?

— Якась сумка. — Він підняв річ за шворки. — Я б сказав, що це моя сумка для боулінгу, але вона лишилася в боулінг-клубі, з моїм м'ячем усередині. В тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому році.

— Що на ній написано? — спитав Едді.

Але розібрати напис вони не змогли. Хмари знову зімкнулися, а місяць не світив. Повільною й непевною ходою, як інваліди, вони рушили до табору разом. На місці Роланд розклав багаття. І в його світлі вони змогли нарешті прочитати, що було написано на рожевій сумці для боулінгу.

У „МІДВОРЛД^[32]-ЛЕЙНЗ“ МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ», промовляв напис.

— Це неправильно, — сказав Джейк. — Майже, але не зовсім. На моїй сумці було написано «У „Мідтаун-лейнз“ можливі лише страйки». Тіммі подарував її мені того дня, коли я вибив два-вісімдесят-два. Він ще сказав тоді, що, якби я був старший, він поставив би мені пиво.

— Стрілець, який грає в боулінг, — сказав Едді й похитав головою. — Дива, та й годі.

Взявши сумку, Сюзанна провела по ній долонями.

— Що це за тканина? На дотик наче метал. І важезна.

Здогадуючись, у чому призначення сумки, хоча й не маючи уявлення, хто (чи що) залишив її для них, Роланд наказав:

— Поклади її в рюкзак, Джейку, І бережи, як зіницю ока.

— Що робитимемо далі? — поцікавився Едді.

— Спатимемо, — сказав Роланд. — Гадаю, наступні кілька тижнів нам доведеться чимало попрацювати. Тож спати треба за кожної нагоди.

— Але…

— Спати, — повторив Роланд і накинув на себе ковдру зі шкур.

Врешті-решт усі повкладалися. І снилася їм троянда. Усім, крім Мії, яка підвелася в найтемнішу досвітню годину й вирушила на бенкет до великої зали. А там уже порозкошувала досхочу.

Адже вона тепер їла за двох.

Частина друга РОЗПОВІДІ

Розділ I ПАВІЛЬЙОН

ОДИН

В'їжджаючи до Кальї Брин Стерджис, Едді ніяк не міг збагнути, як це він так швидко навчився триматися в сідлі. На відміну від Сюзанни й Джейка, які каталися в літніх таборах, він ніколи навіть не гладив коня. Тож коли вранці після події, яку він подумки охрестив Тодешем номер два, до його вух долинув цокіт копит, він відчув укол страху. Він боявся не їздити верхи й не самих тварин. Його жахала можливість — чорт, навіть велика ймовірність — того, що він осоромиться. Що це за стрілець такий, якщо він ніколи не їздив верхи?

Втім, до прибуття гостей Едді навіть примудрився вигадати хвилинку, щоб перекинутися з Роландом кількома словами.

— Вчора ввечері було не так, як раніше.

Роланд здійняв дашком брови.

— Все було не дев'ятнадцять.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не знаю, що я маю на увазі.

— Я теж не знаю, — втрутився у їхню розмову Джейк, — але Едді має рацію. Вчора в Нью-Йорку все було якесь справжнє. Я знаю, що ми були в тодеші, та все одно…

— Справжнє, — протягнув Роланд.

— Справжнє, як троянди, — всміхаючись, додав Джейк.

ДВА

Цього разу загін Кальї очолювали Слайтмени. Кожен вів за собою на довгих поводах по парі коней. У конях Кальї Брин Стерджис не було нічого страхітливого. Вони точно не скидалися на тих, яких Едді уявляв з розповіді Роланда про Крутояр і Меджис, що лишився в далекому минулому. Ці ж тварини були приземкуватими, з міцними ногами. Кошлаті істоти з великими розумними очима. Більші за шетландських поні, вони геть не були схожі на тих жеребців з лютими очима, яких він сподівався побачити; осідлані й навіть з постіллю, прив'язаною до кожного сідла.

Ідучи до свого коня (що цього чалого призначено йому, він збагнув без пояснень), Едді відчув, що всі його сумніви й тривоги зникли. Коли оглянув стремена, спитав у Бена Слайтмена-молодшого лише про одну річ.

— Бен, вони закороткі для мене. Покажеш, як їх подовжити?

Хлопчик зліз зі свого коня, щоб зробити це самому, але Едді лише похитав головою.

— Краще мені навчитися самому, — сказав він, ані крихти не збентежившись.

Поки хлопчик показував, Едді зрозумів, що насправді йому не потрібен був цей урок. Він збагнув, як це робиться, майже одразу по тому, як пальці Бенні перевернули стремено, від кривши шкіряну лямку ззаду. То не було приховане в підсвідомості знання, і нічого вражаюче надприродного в тому не було Просто, відчувши перед собою справжнього, теплого й пахучого коня, він допетрав, як усе працює. Відколи він прибув до Серединного світу, з ним таке трапилося лише раз — коли він начепив кобуру з Роландовим револьвером.

— Котику, тобі допомогти? — спитала Сюзанна.

— Просто підбери мене, якщо беркицьнуся на той бік, — пробурчав він. Але, звісно, не впав. Кінь стояв спокійно, лише трохи похитнувся, коли Едді ступив у стремено і скочив у просте чорне ковбойське сідло.

Джейк спитав у Бенні, чи має він пончо. Син бригадира з сумнівом поглянув на захмарене небо.

— Не думаю, що піде дощ, — сказав він. — Перед Жнивами така погода днями стоїть…

— Мені потрібно для Юка. — Спокійно і впевнено.

«Він почувається точнісінько так само, як я, — подумав Едді. — Так, неначе вже тисячу разів їздив верхи».

З сідельної сумки хлопчик видобув згорнуту штормівку і дав Джейкові. Той подякував, надягнув і посадив Юка в простору кишеню спереду, подібну до сумки кенгуру. Шалапут не протестував, ані пискнув. «Цікаво, якби я сказав Джейкові, що Юк має бігти за нами слідом, як вівчарка, він би відповів: „Він завжди так їздить?“ Ні… але подумати міг».

Коли вони вирушили, Едді збагнув, що це все йому нагадує: розповіді про реінкарнацію, що їх він чув. Він спробував відігнати від себе цю думку, бути практичним і несентиментальним хлопчиною з Брукліну, що виріс у тіні Генрі Діна, але не зумів. Думка про реінкарнацію була б менш тривожною, якби осяяла його зненацька, але все сталося інакше. Ні, неможливо, щоб він походив з Роландового роду. Хіба що Артур Ельд колись зазирав на вогник до Ко-Оп-Сіті, поїсти хот-доґів і фірмових пиріжків Далі Лундґрен. Це тупо — робити такі висновки з того, що ти можеш без підготовки їхати верхи на слухняному коні. Втім, ця думка не раз навідувала його впродовж дня, а ввечері він її обмірковував доти, доки не заснув. Ельд. Рід Ельда.

ТРИ

Пополуднували в сідлі. Поки всі їли брутерботи, запиваючи їх холодною кавою, Джейк підігнав свого коня ближче до Роланда. З передньої кишені пончо на стрільця зорив блискучими очицями Юк. Джейк підгодовував його шматочками свого брутербота, тож у шалапутових вусах заплуталися крихти хліба.

— Роланде, я можу поговорити з тобою як з діном? — Відчувалося, що Джейку трохи ніяково.

— Ясна річ. — Роланд відпив кави й зацікавлено глянув на хлопчика, задоволено погойдуючись у сідлі.

— Бен… тобто обидва Слайтмени, але в основному Бен… спитав, чи не поживу я у них. На «Рокінг Б».

— А ти хочеш?

Хлопчик легенько зашарівся.

— Ну, я подумав, якби ви залишилися в містечку зі Старим, а я побув у сільській місцевості — на півдні від містечка, — то ми могли б скласти два різних уявлення про це місце. Мій тато каже, що погляд з однієї точки зору завжди неповноцінний.

— Це правда, — сказав Роланд, сподіваючись, що ні його голос, ні вираз обличчя не викажуть скорботи й жалю, що зненацька його охопили. Поряд із ним їхав хлопчик, який тепер соромився бути дитиною. Він потоваришував з іншим хлопцем, і той запросив його до себе, як це часто роблять друзі. Напевно, Бенні пообіцяв, що Джейк допомагатиме йому годувати худобу, і, можливо, що дасть йому постріляти зі свого лука (чи арбалета). Поза сумнівом, є такі місцинки, які Бенні хотів би йому показати, потаємні сховки, куди він колись водив свою сестру. Халабуда на дереві чи рибний ставок в очереті, особливий для нього, чи берег річки, де, за переказами, в давнину пірати закопали скарб — золото й коштовне каміння. Словом, такі місця, до яких страх як охочі хлопчаки. Але тепер Джейк Чемберз соромився робити такі речі. Бо його позбавили хлопчачої сутності. Сторож у Датч-Гіл, Ґешер, Цок-Цок. І авжеж, сам Роланд. Якщо зараз він відповість відмовою на Джейкове прохання то хлопчик, найпевніше, більше ніколи про таке не попросить. І, що найгірше, не образиться на нього. А якщо він відповість неправильно — наприклад, якщо у його голосі бринітиме найменший призвук поблажливості, — хлопчик сам відмовиться від своєї задумки.

Хлопчик. Раптом стрілець збагнув, що понад усе хотів би й далі називати Джейка хлопчиком. Але незабаром усе зміниться. Він мав лихе передчуття щодо Кальї Брин Стерджис.

— Їдь з ними після вечері в Павільйоні, яку вони нам влаштують, — сказав Роланд. — Їдь і, як кажуть місцеві, нехай тобі добре там ведеться.

— Ти впевнений? Бо як я вам потрібен, то…

— Твій батько правильно казав. А мій учитель колись…

— Корт чи Ванней?

— Корт. Він нам казав, що одноокий бачить усе не так, як воно є насправді. Для цього треба два ока, посаджених поруч. Тож їдь з ними. Потоваришуй з тим хлопчиком, як тобі цього хочеться. Здається, він непоганий.

— Ага, — коротко відповів Джейк. Але Роланд задоволено відзначив, що рум'янець потроху зійшов і його щоки знову набули свого природного кольору.

— Можете весь завтрашній день провести разом. І з його друзями, якщо в нього є своя ватага.

Джейк похитав головою.

— Ранчо далеко звідси. Бен каже, що в Айзенгарта багато робочих рук і є навіть діти його віку, але йому не дозволяють з ними гратися. Мабуть, тому, що він син бригадира.

Роланд кивнув — його це анітрохи не здивувало.

— Увечері в Павільйоні тобі запропонують ґраф. Ти ж розумієш, що після першого тосту ти п'єш лише холодний чай?

Джейк кивнув.

Простягнувши руку, Роланд торкнувся його скроні, губ, кутика ока і знову губ.

— Голова ясна. Рот на замку. Все помічаєш. Говориш мало.

Джейк широко всміхнувся і підняв угору великий палець.

— А ви що робитимете?

— Ми втрьох переночуємо сьогодні у священика. Сподіваюся, завтра ми почуємо його історію.

— І побачите… — Вони трохи відстали від решти, але Джейк усе одно стишив голос. — Побачите ту річ, про яку він нам казав?

— Цього я не знаю. Післязавтра ми втрьох приїдемо на «Рокінг Б». Можливо, пообідаємо з сеєм Айзенгартом і поговоримо. Далі, наступні кілька днів, ми всі вчотирьох розглянемося у містечку і на його околицях. Якщо на ранчо тобі буде добре, Джейку, ти зможеш залишатися там стільки, скільки забажаєш. І скільки тобі дозволять.

— Правда? — Хоч Джейк і намагався нічим не виказати своєї втіхи, було помітно, що він дуже зрадів.

— Еге ж. Як я зрозумів і тепер знаю напевно, в Кальї Брин Стерджис є три великих цабе. Один з них — Оверголсер. Другий — крамар Тук. А третій — Айзенгарт. Тож згодом я залюбки послухаю твої спостереження.

— Ти їх неодмінно почуєш, — запевнив Джейк. — І дякую-сею — Він тричі постукав себе по горлу. Потім усю його серйозність мов рукою зняло і на губах розквітла радісна усмішка. Хлоп'яча усмішка. Він пустив коня вчвал, щоб якнайшвидше розповісти своєму новому другові, що йому дозволили переночувати в нього. Тепер він вийде ГУЛЯТИ.

ЧОТИРИ

— Очманіти, — сказав Едді, тихо й повільно, майже як громом уражений персонаж коміксу. Але його можна було зрозуміти: після двох місяців, проведених у лісі, краєвид був вартий цього вигуку. До того ж їх спіткала несподіванка. Щойно вони їхали стежкою в лісі, переважно парами (на чолі загону їхав Оверголсер, сам-один, Роланд замикав вервечку), як раптом дерева зникли і земля на всі боки: на північ, на південь і на схід, — пішла донизу. Перед їхніми очима зненацька постав дивовижний краєвид села, де діти чекали від них порятунку.

Але попервах погляд Едді був прикутий не до тієї картини, що вабила око внизу. Глянувши на Сюзанну й Джейка, він побачив, що вони теж дивляться за межі Кальї. На Роланда йому навіть озиратися не треба було, він і так знав, що стрілець дивиться кудись далі. «Визначення мандрівця, — подумав Едді. Людина, чий погляд завжди спрямований кудись далі».

— Еге ж, краєвид нічогенький, дяка богам, — самовдоволено сказав Оверголсер і зиркнув на Каллагена. — Ну, і Людині-Icycу також. Кажуть, усі боги зливаються воєдино, коли ти їм дякуєш Хороше прислів'я.

Він міг би базікати далі. А може, й базікав (якщо ти великий фермер, тобі неодмінно треба висловитися до кінця), просто Едді перестав слухати. Всю його увагу знову полонив краєвид.

Удалині, за селом, сірою стрічкою бігла на південь ріка. Рукав Великої Ріки, яку називали Девар-Тете Вайє, пригадав Едді. Витікаючи з лісу, Девар-Тете текла між крутими берегами, але там, де починалися культивовані поля, урвища ставали пологими й нижчими, потім геть зрівнювалися з річкою. Едді побачив кілька пальм, зелених і неймовірно тропічних. За не великим, але й не малим селом земля на захід від річки була яскраво-зеленою з прожилками сірого, що пронизували її тут і там. Едді не сумнівався, що сонячної днини сіре ставало ясно-синім, а коли сонце стояло в зеніті, блиск був таким сліпучим, що доводилося відводити погляд. Жодного сумніву — там лежали рисові поля.

За полями річка бігла через пустелю, що тяглася на багато миль. Побачивши паралельні металеві подряпини на місцевості, що перетинали річку, Едді вирішив, що то залізнична колія.

А за пустелею — чи ховаючи від ока її решту — була суцільна чорнота. Вона здіймалася в небо, неначе парова стіна, врізаючись у низько навислі хмари.

— Там Край грому, сей, — сказала Залія Джефордс.

— Країна Вовків, — кивнув Едді. — І ще бозна-якої нечисті.

— Срака-мотика, — прокоментував Слайтмен-молодший. Він старався, щоб його голос звучав якомога недбаліше, але Едді видалося, що він страшенно переляканий і готовий от-от розплакатися. Але ж Вовки його не заберуть — коли твій близнюк помер, це автоматично робить тебе одинаком, адже так? Ну, може, для Елвіса Преслі воно було й так, але Король народився не в Кальї Брин Стерджис. І навіть не в Кальї Локвуд, що на півдні.

— Нє, Король був родом з Міссісіпі, — пробурмотів Едді собі під носа.

— Що кажеш, сей? — Тіан повернувся в сідлі й дивився на нього.

Едді сам не помітив, що говорить уголос, тож сказав:

— Вибач. Я балакав сам з собою.

Це почув Енді, робот-вістовий (і багато інших функцій), що саме нагодився, зійшовши стежкою нагору з села.

— У того, хто розмовляє сам з собою, кепське товариство. Так віддавна говорять у Кальї, не сприймайте це як камінь у свій город, сей Едді, прошу.

— А як я вже казав і повторюся, з замшевої куртки не так легко стерти шмарклю, друже ти мій. Так віддавна говорять у Кальї Брин Бруклін.

У надрах Енді щось клацнуло. Його блакитні очі спалахнули.

— Шмаркля: слизові виділення з носа. Також людина, яка вам неприємна. Замша: продукт обробки шкіри, який…

— Енді, не зважай, — сказала Сюзанна. — Мій друг просто клеїть дурня. Він таке часто робить.

— О так, — відповів Енді. — Він дитя зими. Чи не хотіли би ми почути свій гороскоп, Сюзанно-сей? Ви познайомитеся з симпатичним чоловіком! У вас з'явиться дві ідеї: хороша і погана! У вас буде темноволосий…

— Іди звідси, йолопе, — сказав Оверголсер. — По прямій до містечка, нікуди не звертай. Перевір, чи все йде гаразд у Павільйоні. Твої гороскопи всім до сраки. Пробач, панотче.

Каллаген промовчав. Енді вклонився, тричі постукав себе по металевій горлянці й пішов униз стежкою, крутою, але широкою, що не могло не тішити. Сюзанна провела його поглядом, у якому прозирало неабияке полегшення.

— Суворо ти з ним, — відзначив Едді.

— Це машина, тільки й усього, — сказав Оверголсер, розбиваючи слова на склади, неначе говорив з малою дитиною.

— Він буває страх яким надокучливим, — додав Тіан. — Скажіть-но мені, сеї, як вам наша Калья?

Роланд під'їхав і поставив свого коня між кіньми Едді й Каллагена.

— Вона прекрасна, — сказав він. — Боги, вочевидь, обдарували це місце своєю прихильністю. Я бачу кукурудзу, гострокорені, квасолю і… картоплю? То картопля?

— Еге ж, бараболя, — підтвердив Слайтмен. Видно було, що його потішила Роландова спостережливість.

— А он там росте рис, я його красу здаля бачу.

— На всіх ділянках коло річки, — сказав Тіан, — де вода прозора і повільна. Ми знаємо, як нам поталанило. Коли рис готовий до посіву чи достигає до врожаю, всі жінки збираються разом. На полях лунають співи, також вони навіть танцюють.

— Кама-комала, — сказав Роланд. Принаймні так почулося Едді.

Від несподіванки й радості впізнавання обличчя Тіана й Залії аж засяяли. Слайтмени перезирнулися та всміхнулися й собі.

— Де ти чув «Рисову пісню»? — спитав Старший. — І коли?

— У рідних краях, — відповів Роланд. — Давно то було. «Кама-комала, рису надбала». — Він махнув рукою на захід, у протилежний від річки бік. — Там, у глибині пшеничних полів, найбільша ферма. Твоя, сей Оверголсер?

— Атож.

— За нею, на півдні, інші ферми… а далі ранчо. Там розводять рогату худобу… там овець… там знову худобу… худобу… овець…

— Як ти їх розрізняєш з такої відстані? — здивувалася Сюзанна.

— Вівці виїдають траву ближче до землі, леді-сей, — відповів за Роланда Оверголсер. — Тож там, де видно світло-коричневі латки землі, — овечі пасовиська. На інших, кольору вохри, як ви б, мабуть, їх назвали, пасеться рогата худоба.

Едді згадав ті вестерни, які він дивився в «Маджестіку»: Клінт Іствуд, Пол Ньюмен, Роберт Редфорд, Лi ван Кліф.

— У моїх краях розповідають легенди про війни між скотарями з ранчо й фермерами, що розводять овець, — сказав він. — Бо, мовляв, вівці з'їдають траву надто близько до землі. Навіть корінчиків не лишають, і трава більше не росте.

— Перепрошую, але це дурниці, — обурився Оверголсер. — Вівці справді виїдають усе, але потім ми женемо через ці землі корів на водопій. У їхньому гної повно насіння трави.

— А, — сказав Едді, не маючи іншої відповіді. Після почутого війни Дикого Заходу здалися йому повною маячнею.

— Їдьмо, — мовив Оверголсер. — День уже хилиться до вечора, а на нас чекає учта в Павільйоні. Там вас зустрічатимуть усі мешканці нашого містечка.

«І гарненько нас роздивляться», — в'їдливо подумав Едді.

— Ведіть, — сказав Роланд. — До вечора будемо на місці. Чи я помиляюся?

— Ні, — сказав Оверголсер, пришпорив коня й смикнув за віжки, щоб розвернути тварину (від самого погляду на це Едді замлоїло у шлунку). На чолі загону він почав спускатися стежкою донизу. Решта вирушили слідом.

П'ЯТЬ

Едді на все життя запам'ятав їхню першу зустріч із жителями Кальї. Надалі цей спогад завжди послужливо виринав за першої ж нагоди. Напевно, тому, що все сталося несподівано, а коли тебе заскочать зненацька, досвід стає подібним до сну. Він пам'ятав, як змінилося світло смолоскипів, коли скінчилися промови, — їхнє дивне різнобарвне мигтіння. Пам'ятав, як Юк несподівано привітав натовп. Обличчя людей, що дивилися на нього знизу вгору, і його злість на Роланда. Сюзанна, що всідається на стілець перед піаніно, яке місцеві охрестили «м'юзікою». О так, цей спогад завжди був з ним. Ще б пак. Але яскравішою навіть за спогад про кохану була згадка про стрільця.

Про те, як Роланд танцював.

Та все це затьмарював спомин про їхній променад головною вулицею Кальї, а також лиховісне передчуття. Передчуття, що невдовзі їх усіх спіткає лихо.

ШІСТЬ

До містечка вони прибули рівно за годину до заходу сонця. Хмари розступилися й пропустили останні червоні промені дня. На вулиці було порожньо. Її поверхня була ґрунтовою і добре втоптаною. Кінські копита глухо цокотіли об утрамбовану землю. Едді помітив платну стайню, заклад «Рай для подорожнього» — щось середнє між мотелем і забігайлівкою, а на дальньому кінці вулиці — велику двоповерхову будівлю, що найпевніше була залою зібрань Кальї. Праворуч від неї палахкотіли смолоскипи, тож він зрозумів, що там їх чекали люди, але на північному кінці, де вони ввійшли до містечка, нікого не було.

Від тиші й порожніх хідників обабіч вулиці Едді стало моторошно. Пригадалася розповідь Роланда про останній в'їзд Сюзен до Меджису в фургоні, зі зв'язаними попереду руками й мотузкою на шиї. Її шлях теж був порожнім. Попервах. Потім, неподалік перехрестя Великого шляху й Силк-Ранч-роуд, Сюзен і її мучителі проїхали повз фермера, чоловіка, чиї очі Роланд назвав очима різника ягнят. Пізніше її закидають овочами й заб'ють палицями, навіть камінням, але цей самотній фермер був перший. Він стояв там зі жменею кукурудзяних обгорток і майже делікатно осипав її, коли вона проїжджала повз нього, прямуючи до… ну, до чар'ю трі, жнив'яного багаття Древніх.

Коли вони в'їхали до Кальї Брин Стерджис, Едді все чекав, коли ж він побачить цього чоловіка, ці очі різника ягнят і жменю кукурудзиння. Тому що це село здавалося йому якимось недобрим. У ньому не витало зло — як це, мабуть, було в Меджисі, у ніч спалення Сюзен Дельґадо, — воно просто було поганим. Як поганий вибір, поганий знак. Чи погане ка, наприклад.

Він нахилився до Слайтмена-старшого.

— А де, питається, всі, Бен?

— Там, — відповів Слайтмен і показав на полум'я смолоскипів.

— Чому вони такі мовчазні? — спитав Джейк.

— Вони не знають, чого чекати, — пояснив Каллаген. — Ми тут відрізані від решти світу. Час від часу до нас забрідають мандрівні торгівці, розбійники, картярі… ну і, звісно, у розпал літа припливають човни-гендлі.

— Що таке човни-гендлі? — здивувалася Сюзанна.

Каллаген описав широчезну баржу з гребним колесом, пофарбовану у веселі кольори, на палубі якої було повно маленьких яток з крамом. Ці човни повільно пливли вниз течією Девар-Тете Вайє й приставали до берегів містечок Середньої Дуги, які об'єднувала назва «Калья». Так вони торгували, поки весь їхній товар не розкуповували. Здебільшого то були різні дешевки, сказав Каллаген, але Едді не міг повірити йому на слово, принаймні коли йшлося про човни-гендлі, бо панотець відгукувався про них з підсвідомим презирством християнина, який уже давно живе у вірі.

— До нас наїжджають ще й інші гості… ті, що крадуть їхніх дітей, — завершив свою розповідь Каллаген. І показав ліворуч, туди, де майже на половину вулиці простягалася довжелезна дерев'яна будівля. Едді нарахував не дві й не чотири конов'язі, а цілих вісім. До того ж довгих.

— Універсальний магазин Тука, щоб ви знали, — мовив священик з відтінком сарказму.

Вони під'їхали до Павільйону. Вже згодом Едді зрозумів, що присутніх було сімсот-вісімсот, але коли він побачив їх уперше — море капелюхів, капорів, натруджених рук у червонястому світлі вечірнього сонця — йому здалося, що люду там сила-силенна.

«Зараз вони точно закидають нас різним лайном, — подумав він. — Під крики „Чар'ю трі“». І хоч якою сміховинною була ця думка, позбутися її не вдавалося.

Натовп мешканців Кальї розступився, даючи їм прохід. Стежка зеленої трави тепер вела до дерев'яного помосту. Павільйон по колу оточували смолоскипи, забрані в залізні сітки. Зараз вони палахкотіли звичайнісіньким жовтим вогнем. Ніздрі Едді вловили різкий запах нафти.

Першим спустився з коня Оверголсер. Решта його загону вчинили так само. Едді, Сюзанна та Джейк подивилися на Роланда, але той поки що не поспішав злазити. Він трохи нахилився вперед, спираючись рукою на луку сідла, і здавався заглибленим у свої думки. Потім зняв капелюха і простягнув його до юрби. Тричі постукав себе по горлі. Натовп замурмотів. Від подяки чи здивування? Едді не зрозумів. Точно міг сказати лише, що не від люті, й на тому спасибі. Стрілець легко зістрибнув з коня, тільки чобіт над сідлом майнув. Едді злазив обережніше, відчуваючи на собі всі погляди. Ще перед тим він начепив ранець для Сюзанни, тож тепер став спиною до її коня. Вона граційно ковзнула між ременів. Коли юрба помітила, що в неї бракує ніг нижче колін, то знову забубоніла.

Оверголсер хвацько покрокував стежкою в бік Павільйону. Каллаген не відставав, час від часу благословляючи людей хрестом у повітрі. З натовпу потяглися руки, щоб забрати коней. Роланд, Едді й Джейк ішли поряд. У широкій передній кишені пончо, яке Джейк позичив у Бенні, сидів Юк і зацікавлено роззирався навкруги.

Едді відчував тепер і запах натовпу — піт, волосся, засмагла шкіра і час від часу бризки того, що герої вестернів називали (зазвичай презирливо, як Каллаген, що розповідав про човни-гендлі) «водою фу-фу». Ще пахло їжею: свининою, яловичиною, свіжоспеченим хлібом, смаженою цибулею, кавою і ґрафом. У шлунку забурчало, хоч Едді й не був голодний. Ні, голоду він не відчував. У голові все ще невпинно пульсувала думка про те, що стежка, якою вони йдуть, може зникнути, і ці люди зімкнуться навколо них щільним кільцем. Навколо панувала могильна тиша. Було чутно, як десь неподалік перегукуються вечірні дрімлюги.

Оверголсер і Каллаген піднялися на поміст. Едді занепокоєно відзначив про себе, що решта загону, який їх супроводжував, лишилися стояти на землі. Втім, Роланд не вагаючись подолав три широкі дерев'яні сходинки. Едді пішов слідом, відчуваючи легку слабкість у колінах.

— Ти як, тримаєшся? — шепнула на вухо Сюзанна.

— Поки що.

На круглій сцені ліворуч від помосту стояли семеро чоловіків, усі в білих сорочках, синіх джинсах, підперезані пасками. Едді впізнав інструменти, які вони тримали в руках, і хоча мандоліна й банджо наштовхнули його на думку, що їхня музика, найпевніше, гидотна, сам їхній вигляд вселяв надію. Коли приносять у жертву людей, музикантів не запрошують, правда? Хіба що одного-двох барабанників, щоб розігрівали публіку.

Едді з Сюзанною на спині повернувся до натовпу обличчям. І нажахано побачив, що прохід, який починався на головній вулиці, справді зник. Звідусіль тепер на нього дивилися підведені вгору обличчя. Жінки й чоловіки, старі й молоді. Обличчя без виразу, і дітей між ними не було. То були обличчя людей, що більшість часу проводили під сонцем і на доказ цього могли показати порепану шкіру. Лиховісне передчуття дедалі міцнішало.

Оверголсер став біля простого дерев'яного стола, на якому лежало велике перо з хвилястим підпушком. Узяв його й підняв догори. Натовп, і без того неговіркий, тепер поринув у таку глибоку тишу, що Едді міг чути хрипке дихання, яке виривалося з грудей якогось стариганя чи старої.

— Опусти мене на підлогу, Едді, — тихо попросила Сюзанна. Йому це не сподобалося, але він підкорився.

— Я Вейн Оверголсер з ферми «Сьома миля», — підходячи до краю сцени з пером поперед себе, промовив фермер. — Вислухайте мене, прошу.

— Дякуємо-сей, — забубоніли вони.

Повернувшись, Оверголсер показав рукою в бік Роланда і його тету, що стояли в запилюженому після мандрів одязі (Сюзанна не зовсім стояла, радше сиділа на підлозі між Едді й Джейком навпочіпки, спираючись рукою). Едді ще ніколи не відчував себе в центрі настільки пильної уваги.

— Ми, чоловіки Кальї, вислухали Тіана Джефордса, Джорджа, Дієґо Адамса й решту, що побажали бути почутими в Залі зібрань, — вів далі Оверголсер. — Я теж там брав слово. «Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав я, звісно, маючи на увазі Вовків, — а тоді дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть надовше. Так є і так було, і я кажу, не займайте». Але тепер я думаю, що то я трохи зопалу сказав.

Юрба зашелестіла, тихо, наче вітерець пролетів.

— Тоді ж, на зборах, ми всі чули, як отець Каллаген сказав, що на півночі від нашого містечка з'явилися стрільці.

Знову бурмотіння, тільки цього разу вже гучніше. Стрільці… Серединний світ… Ґілеад.

— Ми домовилися, що відрядимо до них загін. Ось ті люди, яких ми знайшли. Вони називають себе… тими, ким назвав їх отець Каллаген. — Оверголсер знітився. Наче силкувався стримати пердіння. Едді вже бачив такий вираз, переважно на обличчях політиків під час їхніх виступів на телебаченні, коли їх заганяли в глухий кут і їм доводилося викручуватися. — Вони стверджують, що прийшли зі світу, який давно згинув. Тобто…

«Давай, Вейне, ушквар, — подумав Едді. — Ти зможеш, я в тебе вірю».

— …тобто вони з роду Ельда.

— Боги милосердні! — пронизливо скрикнула якась жінка. — Це боги послали їх нам, щоб вони врятували наших діток!

На неї з усіх боків зацитькали. Оверголсер, кривлячись, дочекався, поки гамір уляжеться, і повів далі.

— Вони можуть говорити самі за себе… не лише можуть, а й мусять… але я побачив достатньо, щоб повірити, що вони допомогли б нам упоратися з нашою халепою. Ви ж бачите, у них зброя, хороша, й вони знають, що з нею робити. Честю клянуся і кажу спасибі.

Цього разу юрба забелькотіла гучніше, й Едді почув у її голосі доброзичливі нотки. Це його трохи заспокоїло.

— Тоді нехай стають перед вами по одному і говорять, щоб ви могли почути їхні голоси й роздивитися їхні лиця. Це їхній дін. — Він показав рукою на Роланда.

Стрілець виступив уперед. Червоне сонце пожежею палахкотіло на його лівій щоці, праву омивало жовте світло смолоскипа. Він виставив уперед ногу. В повній тиші підбор зношеного чобота клацнув особливо виразно, й Едді чомусь подумав про кулак, що стукає об кришку домовини. Роланд низько вклонився, виставивши руки долонями до людей.

— Роланд з Ґілеаду, син Стівена, — відрекомендувався він. — З роду Ельда.

Натовпом пробігло зітхання.

— Нехай наша зустріч буде доброю. — Він відступив назад і глянув на Едді.

Це він міг запросто.

— Едді Дін з Нью-Йорка, — назвався він. — Син Вендела. «Принаймні так стверджувала люба матуся», — посміхнувся подумки. А потім, сам не підозрюючи, що наступної миті це скаже: — 3 роду Ельда. Ка-тет Дев'ятнадцяти.

Він відійшов, пропускаючи вперед, до краю помосту, Сюзанну. Рівно тримаючи спину й обводячи людей спокійним поглядом, вона промовила:

— Я Сюзанна Дін, дружина Едді, донька Дена, з роду Ельда, ка-тету Дев'ятнадцяти. Нехай наша зустріч буде хорошою. Добра вам. — Вона зробила реверанс, підтримуючи уявні спідниці.

Пролунали оплески й сміх.

Поки вона представлялася, Роланд нахилився і щось шепнув на вухо Джейкові. Хлопчик кивнув і впевнено вийшов уперед. У світлі призахідного сонця він виглядав дуже юним і дуже вродливим.

Він виставив уперед ногу і вклонився. Пончо під вагою Юка в передній кишені кумедно провисло вперед.

— Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев'яноста й Дев'яти.

Дев'яносто дев'яти? Едді зиркнув на Сюзанну, але вона у відповідь лиш легенько знизала плечима. Що за фігня? Та потім він вирішив не доскіпуватися. Сам же сказав: «Ка-тет Дев'ятнадцяти», — гадки не маючи, що то таке.

Та Джейк ще не закінчив. Він витяг Юка з кишені пончо Бенні Слайтмена. Юрма забубоніла. Джейк кинув погляд на Роланда, наче питав, чи він упевнений. І Роланд кивнув.

Спершу Едді сумнівався, що Джейків пухнастий друг щось утне. Мешканці Кальї (фолькен, як вони себе звали) знову позамовкали, стояла така тиша, що всі чули вечірній щебет птахів.

А потім Юк став на задні лапи, виставив одну з них уперед і вклонився. Похитнувся, але втримав рівновагу. І достоту, як Роланд, долонями догори простягнув уперед передні чорні лапки. Натовпом промчала хвиля захоплених зойків, сміху, аплодисментів. Джейк стояв, мов громом уражений.

— Юк! — сказав шалапут. — Ельд! Спасибі! — Кожне слово чітко й виразно. Ще мить протримавшись у поклоні, він опустився на всі чотири лапи й потупотів до Джейка. Оплески, що пролунали після цього, були громовими. Одним геніальним і простим рухом Роланд (бо хто ж іще міг навчити шалапута таких фокусів, подумав Едді) прихилив до себе цих людей, перетворивши їх на друзів. Принаймні на цей вечір.

Отож то була перша несподіванка: Юк вклонився громаді Кальї й таким чином показав, що він ан-тет зі своїми співмандрівниками. Другий сюрприз не забарився.

— З мене кепський оратор, — сказав Роланд, знову виходячи вперед. — Мій язик повертається гірше, ніж у п'янички в ніч Жнив. Тож я попрошу Едді, щоб він сказав кілька слів. Я впевнений, він не відмовиться.

Тепер уже й у Едді очі полізли на лоба. Натовп заплескав у долоні і вдячно затупотів ногами. Кричали: «Дякую-сей», і «Говори, ми слухаємо», і «Слухайте його, слухайте». Навіть гурт музикантів долучився до загального скандування й зіграв туш, немелодійний, зате гучний.

Едді так зиркнув на Роланда, наче хотів придушити: «Якого хріна ти мене підставляєш?» Стрілець відповів йому спокійним поглядом і схрестив руки на грудях. Оплески вже стихали, а разом з ними й гнів Едді. На зміну йому прийшов жах. Оверголсер спостерігав за ним з цікавістю, схрестивши руки на грудях — свідомо чи несвідомо наслідуючи Роланда. Едді вирізнив з натовпу під самим помостом кілька облич: Слайтмени, Джефордси. З іншого боку, звузивши сині очі, на нього дивився Каллаген. Нерівний шрам у формі хреста на його чолі, здавалося, палахкотів вогнем.

Що я, в біса, їм скажу?

«Ну хоч щось скажи, Едді, — озвався в голові його брат Генрі. — Вони ждуть».

— Перепрошую, якщо я трохи зволікаю з промовою, — почав Едді. — Ми пройшли багато миль і коліс, а потім ще більше миль і коліс, і ви єдині люди, кого ми бачили за багато…

Багато чого? Тижнів, місяців, років, десятиліть?

Едді засміявся. Навіть собі самому він зараз здавався найбільшим у світі кретином, якому не можна довірити навіть його власний член під час сечовиділення, не кажучи вже про зброю;

— Бачили, відколи рак на горі свиснув.

Натовп розреготався. Подекуди навіть зааплодували. Едді зрозумів, що несвідомо намацав гумористичну жилку містечка. Він розслабився, і після цього слова полилися з нього легко й невимушено. Принагідно йому згадалося, що не так давно цей озброєний стрілець, на якого зараз були спрямовані погляди семисот пар переляканих і сповнених надії очей, сидів перед телевізором у жовтих трусах, жував чипси «Читос», попередньо ширнувшись, і дивився «Пригоди ведмедика Йоґі».

— Ми прийшли здалеку. І шлях нас чекає неблизький. Тут ми пробудемо недовго, але зробимо все, що в наших силах. Повірте, прошу.

— Говори, незнайомцю! — вигукнув хтось. — Ти діло кажеш!

«Правда? — подумав Едді. — А я й не знав».

Дехто закричав «Еге» і «Давай».

— У цілителів моєї баронії є приказка, — вів далі Едді. — «Не нашкодь». — Він точно не знав, чиє це гасло: адвокатів чи лікарів, — але чимало разів чув у кіно й серіалах. Звучало непогано. — Ви повинні знати, що ми вам не нашкодимо. Але не можна витягти кулю чи навіть скабку з-під нігтя дитини, не проливши трохи крові.

Забурмотіли, погоджуючись. Втім, Оверголсер стояв з кам'яним обличчям, і в натовпі Едді помітив вирази сумніву. Зненацька в ньому спалахнув гнів. Він не мав права сердитися на цих людей, які нічого поганого їм не зробили й ні в чому не відмовляли (принаймні досі), але нічого не міг із собою вдіяти.

— Є ще одна приказка в баронії Нью-Йорк. «На дурняк нічого не буває». Наскільки нам відомо, ваша ситуація серйозна. Повстати проти цих Вовків буде небезпечно. Але часом ще небезпечніше сидіти склавши руки.

— Слухайте його, слухайте! — знову закричав той самий голос на задвірках натовпу. Глянувши в той бік, Едді побачив робота Енді, а біля нього — великий віз, у якому сиділи люди в широких мантіях, чи то чорних, чи то темно-синіх. І він збагнув, що то люди манні.

— Ми тут усе роздивимося, — сказав Едді. — Побачимо, що можна буде зробити. Якщо вирішимо, що нічим не зарадиш, розпрощаємося і підемо далі. — За два-три ряди від помосту стояв чоловік у потертому біломукапелюсі ковбоя. Кущаві білі брови доповнювали білі вуса. Він чимось нагадував Едді Па Картрайта зі старого телесеріалу «Бонанца».^[33] І це втілення патріарха Картрайта зараз супило брови на те, що казав Едді.

— Якщо ж це виявиться нам до снаги, ми поможемо, — сказав він голосом без найменшого відтінку емоцій. — Але ми самі цього не робитимемо. Почуйте мене, прошу. Почуйте. Будьте готові захищати своїх близьких. І битися за те, що хочете зберегти.

Сказавши так, він виставив уперед ногу (згадавши стукіт кулака-об-домовину, хоч на його мокасині й не було підбора) і вклонився. Натовп стояв мовчки, занурений у мертву тишу. Потім Тіан Джефордс заплескав у долоні. До нього приєдналася Залія. Аплодував також і Бенні, хоч і дістав за це від батька легкого стусана. Та за мить Слайтмен-старший теж підтримав оплески.

Едді нагородив Роланда ще одним лютим поглядом. Але обличчя стрільця досі було спокійним. Тут Сюзанна посмикала його за холошу штанів, і Едді нахилився до неї.

— Золотце, ти молодець.

— Йому я дякувати не збираюся. — Едді кивнув на Роланда. Але тепер, коли все скінчилося, йому навдивовижу полегшало на душі. Промови й справді були Роландовим слабким місцем, Едді це знав. Звісно, коли не було іншого виходу, стрілець говорив, але з великою неохотою.

«Тож тепер ти знаєш, що ти таке, — подумав він. — Рупор Роланда з Ґілеаду».

Та хіба це було аж так погано? Хіба колись, ще до нього, цю функцію не виконував Катберт Олґуд?

Уперед вийшов Каллаген.

— Гадаю, ми могли б привітати їх трохи гучніше, друзі мої. Покажімо їм, як вітають у Кальї Брин Стерджис.

І він заплескав у долоні. Цього разу фолькен долучилися без вагань. Оплески були тривалими й бурхливими, супроводжувалися вигуками, свистом, тупотінням ніг (але без дерев'яної підлоги тупіт не справляв належного враження). Оркестр зіграв не один туш, а цілу низку. Сюзанна взяла Едді за руку, Джейк ухопив за другу. Всі вчотирьох вони вклонилися, наче рок-гурт після напрочуд вдалого виступу, і аплодисменти повторилися з подвійною силою.

Нарешті Каллаген підняв руку й припинив потік овацій.

— Люди, попереду нас чекає серйозна робота, — сказав він. — Серйозні речі, про які слід подумати, серйозні речі, які треба зробити. Але зараз давайте просто поїмо. А пізніше потанцюймо, поспіваймо й повеселімося! — Люди знову зааплодували, і Каллагену вдруге довелося їх утихомирювати. — Годі! — сміючись, вигукнув він. — Агов, манні, там, ззаду, я знаю, що у вас свій раціон, але я не бачу причин, чому б вам не приєднатися до нашого свята зі своєю їжею й питвом. Приєднуйтесь! Добра вам!

«Хай нам усім добре ведеться», — подумав Едді. Але погане передчуття не згасало. Мов той чужинець на святі, воно бовваніло за краєм кола світла від смолоскипів. А ще воно нагадувало звук. Стукіт підбора об дерев'яну долівку. І кулака об кришку домовини.

СІМ

Хоч лав і столів не бракувало, та лише старі люди вечеряли сидячи. А вечеря була справді розкішна — на вибір пропонувалося щонайменше двісті страв, здебільшого домашніх і смачнющих. Бенкет почався з тосту за Калью. Його запропонував Воун Айзенгарт, який стояв, тримаючи в одній руці повний келих, а в другій — перо. Едді подумав, що для містечок Дуги то, напевно, було щось на зразок національного гімну.

— Нехай їй добре ведеться! — закричав скотар і одним довгим ковтком вихилив свій келих ґрафу. Едді був у захваті від міцної горлянки цього чоловіка — ґраф у Кальї Брин Стерджис був такий міцний, що від самого його запаху сльозилися очі.

— БУДЬМО! — радісно загукали фолькен і випили по першій.

Тієї ж миті смолоскипи довкола Павільйону стали багряними, набувши барви сонця, що сіло за обрій. Люди заохкали, заахкали й заплескали від захвату. З точки зору розвитку технологій, подумав Едді, так собі, — порівняно з Блейном Моно чи двополярними комп'ютерами, що керували Ладом, — але їхній вогонь проливав на людей гарне світло і наче був неотруйним. Він зааплодував разом з рештою. Сюзанна також. Раніше Енді привіз її крісло й розклав його для неї (сиплючи компліментами й пропонуючи детальніше розповісти про вродливого незнайомця, якого вона скоро зустріне). Тепер вона роз'їжджала поміж групками людей, тримаючи на колінах тарілку: тут побалакає, проїде далі, там перекинеться слівцем і рушає вперед.

Едді зрозумів, що вона свого часу побувала на багатьох вечірках з коктейлями, й трохи позаздрив її вмінню триматися.

Тепер у натовпі подекуди шмигали діти. Очевидячки, фолькен вирішили, що їхні гості не збираються витягати зброю й влаштовувати масову бійню. Старшим дітям дозволили обходитися без дорослих. Вони блукали, збившись у зграйки, які Едді пам'ятав ще з часів свого дитинства, і спорожняли тарілки на столах (але навіть ненаситність підлітків не завдала горам харчів особливого збитку). Вони здалеку спостерігали за чужинцями, але підійти не наважувались.

Меншенькі трималися ближче до батьків. Ті ж, чий вік перебував у стані болісного переходу між старшим і молодшим, скупчилися довкола гірки, гойдалок і рукоходу напрочуд охайної конструкції в дальньому кінці Павільйону. Дехто навіть бавився, але більшість спостерігала за бенкетом з такими великими очима, наче їх упіймали на гарячому. Від погляду на них у Едді стислося серце. Він бачив, скільки там пар двійнят — моторошно багато. Саме цих дітей, трохи старших за той вік, коли не соромлячись бавляться на дитячому майданчику, забиратимуть Вовки… тобто якщо Вовкам дозволять робити те, до чого вони звикли. Не побачивши рунтів, він збагнув, що їх тримають десь окремо, щоб не затьмарювали забави. Едді міг це зрозуміти, але сподівався, що для них влаштували гулянку деінде. (Пізніше він дізнався, що так воно і було — печиво й морозиво на задньому дворі церкви Каллагена.)

Якби Джейк був із Кальї, його б відвели до середульших дітей. Але він був гостем. До того ж тепер мав друга, що чудово йому підходив: старший за віком, молодший за досвідом. Тож вони паслися коло столів. Юк із вдоволеним виглядом ходив за Джейком хвостом, водячи головою з боку в бік. Едді навіть не сумнівався, що як раптом хтось наважиться зробити недоброзичливий рух у бік Джейка з Нью-Йорка (чи його нового друга Бенні з Кальї), то цей хтось миттєво розпрощається з кількома пальцями. Однієї миті, поки Едді на них дивився, двоє хлопців перезирнулися і, не обмінявшись ані словом, розсміялися. Це нагадало Едді хлоп'ячу дружбу його дитинства, і він відчув гострий біль від спогадів.

Але часу для ностальгії не було. З Роландових розповідей Едді знав (і пару разів бачив на власні очі), що стрільці в Ґілеаді були не лише охоронцями правопорядку. Вони також виконували роботу посланців, бухгалтерів, часом шпигунів, а зрідка — навіть катів. Проте перш за все вони працювали дипломатами. Едді виховували брат і його дружбани, вершинами мудрості в яких вважалося сказати: «Може, зробиш мені добре, як це вміє твоя сеструха?», «Я трахав твою матір, вона нічогенька», а ще незмінно популярне «Від балачок час не гаю, а від тебе я ригаю», — тож він ніколи в житті не назвав би себе дипломатом, але загалом йому здалося, що тримався він непогано. Лише з Телфордом виникло тертя, але, на щастя, вчасно заграв оркестр.

То був достоту випадок порятунку потопаючих. Мешканці Кальї, хоч і боялися Вовків, але не соромилися питати, як Едді й решта його тету збираються з цими тварюками розправитися. Едді зрозумів, що насправді Роланд зробив йому велику послугу, змусивши виголосити промову перед натовпом. Це трохи підготувало його до цього.

Він знову і знову повторював їм одне й те саме. Вони не можуть говорити про якусь стратегію оборони, поки добре не вивчать місто. Годі сказати, скільки людей знадобиться для допомоги. Час покаже. Вони роздивлятимуться при денному світлі. Як на те Божа воля, вода буде. Плюс ще купа затертих фраз, які він тільки міг видобути з пам'яті. (Йому навіть закортіло пообіцяти їм по курці в кожному баняку й по два авто в кожному гаражі^[34] після здобуття перемоги над Вовками, але він вчасно припнув язика.) Дрібний фермер на ім'я Хорхе Естрада хотів знати, що вони робитимуть, якщо Вовкам спаде на думку підпалити село. Інший, Ґерет Стронґ, вимагав, щоб Едді сказав йому, де вони переховуватимуть дітей, коли прийдуть Вовки.

— Тут їх зоставити не можна, ви й самі мусите це відати, — сказав він. Едді, усвідомлюючи, що відає він украй мало, відпив трохи ґрафу і відповів туманно. Якийсь Ніл Фарадей (Едді так і не зрозумів достоту, хто він: дрібний фермер чи простий робітник) сказав, що все це зайшло надто далеко.

— Вони ніколи не забирають усіх дітей, — таким був його аргумент. Едді хотів було спитати, що б він подумав про чоловіка, який сказав: «Ну, мою дружину зґвалтували тільки двоє», — але знову вирішив промовчати. Темношкірий парубок з вусами назвався Луїсом Гейкоксом і повідомив Едді, що він на боці Тіана Джефордса. Після того зібрання він багато ночей не спав, усе думав і нарешті дійшов висновку, що повстане й воюватиме. Звісно, якщо вони його візьмуть до своїх лав. Суміш щирості й страху, що прозирала на його обличчі, зворушила Едді до глибини душі. Перед ним стояв не юнак, який рвався в бій, не знаючи, що це таке, а зрілий чоловік, який, мабуть, занадто добре знав, чим усе обернеться.

Тож вони підходили зі своїми питаннями і відходили без чітких відповідей, але їх це чомусь дуже тішило. Едді говорив і говорив, поки йому не пересихало в роті, потім обміняв свою дерев'яну чашу ґрафу на холодний чай, щоб не захмеліти. Їсти йому більше не хотілося, бо наївся вже під саму зав'язку. Але вони все підходили й підходили. Кеш та Естрада. Стронґ та Ечеверріа. Вінклер і Сполтер (відрекомендувалися двоюрідними братами Оверголсера). Фреді Росаріо і Фарен Поселла… чи то були Фреді Поселла і Фарен Росаріо?

Що десять чи п'ятнадцять хвилин вогонь смолоскипів змінював свій колір. З червоного на зелений, з зеленого на помаранчевий, з помаранчевого на синій. По колу ходили глечики з ґрафом. Голоси стали гучнішими. Сміх також. Дедалі частіше Едді чув крики «До сраки» і щось на кшталт «Пірнать!», одразу після яких люди реготали.

Він побачив, як Роланд розмовляв зі старим у синій мантії. Стариган мав найгустішу, найдовшу і найбілішу бороду з усіх, які бачив Едді (звісно, поза серіалом «Телебіблія»). Він говорив із запалом, дивлячись просто в обвітрене лице Роланда. Один раз він торкнувся руки стрільця й трохи відсторонився. Роланд слухав, кивав, мовчав — принаймні поки Едді за ним спостерігав. «Але він зацікавився, — подумав Едді. — О так, старий, високий і бридкий почув щось таке, що привернуло його увагу».

Музиканти вже збиралися піднятися на свій поміст, коли до Едді підійшов ще один чоловік. Той, що нагадував йому Па Картрайта.

— Джордж Телфорд, — представився він. — Зичу добра, Едді з Нью-Йорка. — Він заради формальності торкнувся чола ребром долоні, складеної в кулак, потім розгорнув долоню й виставив її вперед. Хоч на ньому був головний убір скотаря — ковбойський капелюх замість фермерського сомбреро — його долоня була навдивовижу м'якою, якщо не зважати на мозолі вздовж основи пальців. «Віжки натирають, — подумав Едді. — Певно, до іншої роботи не звик».

Едді ледь помітно вклонився.

— Довгих днів і приємних ночей, сей Телфорд. — Йому так і кортіло спитати, чи Адам Гос і Крихітка Джо зараз у «Пондеросі», але він знову вирішив не вдавати з себе мудрагеля.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше, синку. — 3 револьвера, що висів на стегні в Едді, він перевів погляд на його обличчя. Пронизливий і не надто дружній погляд. — А ваш дін носить той, що до пари цьому.

Едді всміхнувся й промовчав.

— Вейн Оверголсер казав, що ваш ка-малюк незле стріляє, вистава була неабияка. Той револьвер, з якого він стріляв, зараз у твоєї дружини, наскільки я розумію?

— Напевно, — сказав Едді. Те, що Телфорд сказав про камалюка, не надто йому сподобалося. Він чудово знав, що «рюгер» у Сюзанни. Роланд вирішив, що Джейк не повинен брати зброю з собою на ранчо Айзенгарта.

— Четверо проти сорока — ото буде притичина, — сказав Телфорд. — Атож. А може, зі сходу прибуде цілих шістдесят. Ніхто не пам'ятає точно, скільки їх набігає, та й чого б це ми пам'ятали? Двадцять три роки миру — це чимало, дякувати Богові й Людині-Ісусу.

Едді всміхнувся і сказав щось незначне, сподіваючись, що Телфорд змінить тему. А в глибині душі сподіваючись, що Телфорд піде геть.

Але не пощастило. Позбутися причепи нелегко — це закон природи.

— Звісно, четверо озброєних людей проти сорока… чи навіть шістдесяти… не таке жалюгідне видовище, як троє озброєних і один, що стоятиме поруч і привітно махатиме рукою. Особливо четверо, озброєних великокаліберниками, якщо ти розумієш, про що я.

— Чудово розумію, — відповів Едді. Біля помосту, з якого почалося їхнє знайомство з мешканцями містечка, Залія Джефордс саме щось розповідала Сюзанні. Едді помітив, що Сьюз теж виглядала зацікавленою. Їй дісталася фермерова дружина, Роланд базікає з Володарем довбаних перснів, Джейк зі своїм новим другом, а я? Хто дістався мені? Чувак, який зовні схожий на Па Картрайта, а перехресний допит веде, як Пері Мейсон.

— Це ж не вся ваша зброя? — поцікавився Телфорд. — Авжеж, у вас має бути чималий запас, якщо збираєтеся воювати з Вовками. Ні для кого не секрет, що сам я вважаю всю цю затію суцільним божевіллям. І Воун Айзенгарт тієї ж думки…

— Оверголсер теж так вважав, але передумав, — недбалим світським тоном сказав Едді. Відпив чаю й подивився на Телфорда з-понад краю чашки, сподіваючись побачити, як опонент насупиться. Чи як на його обличчі промайне роздратування. Але не дочекався.

— Вейн мов той півник-флюгер, — сказав Телфорд і захихотів. — Куди вітер дмухне, туди він і поверне. Я б на твоєму місці не був такий упевнений в ньому, юний сей.

Едді хотів було пустити шпильку: «Якщо тобі здається, що ти на виборах, раджу подумати ще раз», — але знову змовчав. Рот на замку, все помічаєш, говориш мало.

— Може, ви хоч маєте скоростріли? — спитав Телфорд. — Чи гранати?

— Цілком можливо, — відповів Едді.

— Ніколи не чув про жінок-стрільців.

— Справді?

— Чи про малих хлопчаків-стрільців. Навіть учнів. Звідки нам знати, що ви ті, за кого себе видаєте? Скажи, прошу.

— На це питання не так просто відповісти, — сказав Едді. Телфорд подобався йому дедалі менше. Судячи з його віку, малих дітей у нього не було.

— Але люди хочуть знати, — наполягав Телфорд. — І, авжеж, до того, як ударить грім.

Едді згадав слова Роланда: «Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання». Вочевидь, ці люди все ще цього не розуміли. І Телфорд також. Звісно, ще були питання, на які потрібно буде отримати відповіді, до того ж ствердні; Каллаген про це питав, і Роланд підтвердив. Питань було три. Перше — щось про поміч і оборону. Едді здогадувався, що цих питань ще не ставили, адже не було відповідної нагоди. Але сумнівався, що, коли настане слушна мить, їх ставитимуть у Залі зібрань. Відповіді мали дати прості люди, такі як Поселла й Росаріо, що навіть не здогадувалися про вагомість своїх слів. Люди, чиї діти таки були в небезпеці.

— Хто ти насправді? — не вгавав Телфорд. — Скажи, прошу.

— Едді Дін з Нью-Йорка. Сподіваюся, ти не ставиш під сумнів мою чесність? Я дуже на це сподіваюся.

Зненацька нашорошившись (відзначив з похмурою втіхою Едді), Телфорд відступив на крок назад. Страх не був кращим од поваги, але все ж ліпше, ніж нічого.

— Боже збав, мій друже! Боже збав! Але скажи мені, ти коли-небудь пускав у діло револьвера, якого носиш? Скажи, прошу.

Едді зрозумів, що Телфорд, хоч і побоювався, але не вірив йому. Можливо, його обличчя й манери занадто видавали в ньому того, колишнього Едді Діна, який справді був з Нью-Йорка, щоб цей сей з ранчо повірив, що він стрілець. Але Едді думав, що причина в іншому. Принаймні вона не така очевидна. Перед ним зараз була людина, що вирішила стояти осторонь й дивитися, як потвори з Краю грому крадуть у сусідів дітей. Напевно, такий чоловік просто не міг повірити в чіткі й остаточні відповіді, що їх давав револьвер. Але Едді вже добре знав ці відповіді. Він навіть полюбив їх. Згадався їхній перший жахливий день у Ладі: перегони на Сюзанниному візку під сірим небом у барабанному супроводі. Згадалися Френк, Ластер і моряк Топсі, і жінка на ім'я Мод, що стала навколішки поцілувати божевільного, якого пристрелив Едді. Що вона тоді сказала? «Дарма ви вбили Вінстона, у нього ниньки уродини». Щось таке.

— Пускав, і не тільки цей, а й «рюгер», — відрізав він. — І не раджу, друже, розмовляти зі мною таким тоном, наче ми тут обговорюємо якийсь влучний жарт.

— Якщо я образив тебе, стрільцю, благаю прощення.

Едді трохи розслабився. «Стрільцю». Принаймні сивочолому сучому синові вистачило клепки сказати це, навіть якщо він і не вірив.

Музиканти знову заграли туш. Їхній головний перекинув через голову ремінь гітари й загукав:

— Люди, годі вам уже їсти! Час трохи потанцювати й розтрусити пузця!

Звідусіль залунали радісні крики й десь затріскотіли вибухи, від яких рука Едді сама опустилася до револьвера, як це безліч разів робила в нього на очах Роландова рука.

— Спокійно, друже, — сказав Телфорд. — Це діти бавляться жнив'яними феєрверками, от і все.

— Зрозумів. Благаю прощення.

— Не варто. — Телфорд усміхнувся. Усмішка вийшла чарівною, достоту, як у Па Картрайта. І в ній Едді чітко прочитав одне: цей чоловік ніколи не стане на їхній бік. Хіба що вони викладуть на всезагальний огляд трупи всіх Вовків з Краю грому в цьому самому Павільйоні. Та й то… в такому разі він заявить, що від самого початку був за стрільців.

ВІСІМ

Танці тривали до сходу місяця. Тієї ночі небо було чисте, і місяць яскраво блищав на його тлі. Едді потанцював з кількома міськими леді. Двічі він вальсував із Сюзанною, тримаючи її в обіймах, а під час кадрилі вона навдивовижу граційно й точно розверталася та котила навскоси — алеманда ліворуч, алеманда праворуч — у своєму візку. У мінливому світлі смолоскипів її обличчя волого сяяло від задоволення. Роланд теж танцював, зграбно, але без особливого задоволення, як здалося Едді. (Тим більша несподіванка чекала на нього наприкінці вечора.) Джейк і Бенні Слайтмен кудись поділися. Одного разу Едді помітив, що вони стояли навколішках за деревом і грали в якусь гру, що підозріло нагадувала жбурляння ножа в стовбур.

Коли всі натанцювалися, почалися співи. Першими сумну любовну баладу завели музиканти. Потім вони виконали якусь пісню в швидкому темпі, настільки сильною кальїнською говіркою, що Едді не розібрав слів. Зате з криків та сміху чоловіків й повискування жінок зрозумів, що вона щонайменше трохи сороміцька. Дехто зі старіших затуляв вуха.

Після перших двох номерів на сцену вибралися кілька кальїнців та й теж заспівали. Едді мав дуже великі сумніви, що на «Фабриці зірок» вони пройшли б хоч у другий тур, але, коли вони підійшли до музикантів, кожного зустрічали тепло, а зі сцени проводжали енергійними (а одну юну й вельми нічогеньку матрону — хтивими) оплесками. Дві дев'ятирічні дівчинки, вочевидь близнючки, до болю гармонійно проспівали баладу «Вулиці Кампари» під акомпанемент однієї-єдиної гітари, на якій грала одна з них. Едді вразила зачарована тиша, що панувала серед фолькен, коли ті слухали їхній спів. На той час більшість чоловіків уже були п'яні як чіп, але жоден не порушив уважної мовчанки. Навіть малі перестали бавитися феєрверками. У багатьох (а серед них був і Хейкокс) струменіли по щоках сльози. Якби його запитали раніше, Едді відповів би: так, авжеж, він розуміє, який емоційний тягар лежить на плечах цього містечка. Нічого він не розумів. Бо збагнув це тільки зараз.

Коли пісня про викрадену жінку й ковбоя, що помирав, добігла кінця, якусь мить ніхто не зронив ні звуку — навіть нічні птахи мовчали. А потім сцену накрив шквал оплесків. Якби зараз вони голосували за те, що робити з Вовками, навіть Па Картрайт не наважився б утриматися.

Дівчатка зробили реверанс і легко зістрибнули на траву. Едді вирішив, що на цьому вечір і закінчиться, але, на його превеликий подив, на сцену піднявся Каллаген.

— А зараз я заспіваю вам ще журливішу пісню, якої навчила мене мати, — сказав він. І виконав веселу ірландську пісеньку під назвою «Купи мені бухла, малий». Вона була не менш непристойна за ту, яку грали музиканти, але цього разу Едді розумів майже все. Він весело підспівував разом з рештою містечка в кінці кожного куплета: «Щоб я лягла, купи бухла, малий!»

Сюзанна підкотила свій візок до підвищення, і під час оплесків до пісні Старого їй допомогли піднятися нагору. Вона перекинулася кількома словами з трьома гітаристами і показала їм щось на грифі одного інструмента. Всі закивали, й Едді зрозумів, що вони знають або саму пісню, або котрийсь із її варіантів.

Юрба терпляче чекала, але найбільше чекав її чоловік. Він зрадів, але не здивувався, що вона вибрала пісню «Дівчина завжди сумна», яку часом співала у дорозі. Звісно, Сюзанні було далеко до Джоан Баез, але вона мала приємний голос, у якому бриніли емоції. Та й як без них? То була пісня жінки, яка покинула свій дім і подалася в незнайомі краї. Коли вона доспівала, серед слухачів не запала тиша, як після дуету дівчаток, але вони одразу зааплодували: щиро і з запалом, під крики «Здорово!», «Ще раз!», «Ще куплетів!» Але Сюзанна проспівала всі куплети, які знала, тож просто присіла в глибокому реверансі. Едді плескав у долоні, поки не заболіли руки, потім засунув пальці в рота і засвистів.

А потім — здавалося, дива того вечора ніколи не скінчаться, — коли Сюзанну обережно спускали на землю, на сцену вибрався Роланд.

Джейк і його новий друзяка вже були коло Едді. Бенні Слайтмен тримав на руках Юка. До того вечора Едді був переконаний, що шалапут укусив би за таке будь-кого, хто не належав до Джейкового ка-тету.

— Хіба він уміє співати? — спитав Джейк.

— Мене це дуже сильно здивує, — сказав Едді. — Зараз дізнаємося. — Він і гадки не мав, чого слід очікувати, і навіть сам здивувався, як швидко калатає в грудях серце.

ДЕВ'ЯТЬ

Роланд зняв кобуру з револьвером, патронташ і передав їх Сюзанні, а та почепила їх собі на талію. Тканина її сорочки при цьому туго натяглася, і Едді на мить подумав, що її груди наче побільшали. Та відігнав од себе цю думку, списавши її на гру світла.

Тепер смолоскипи горіли помаранчевим. Роланд стояв у колі їхнього світла, беззбройний, зі стрункими, як у хлопчиська, стегнами. Кілька секунд він розглядав натовп мовчазних облич, що застигли в очікуванні, й Едді відчув, як холодна маленька долонька Джейка пробирається в його власну. Хлопчик міг не казати, що в нього було на думці, бо Едді й сам про це подумав. Ще ніколи в житті він не бачив настільки самотнього, настільки далекого від плину людського життя (з його теплотою й відчуттям єднання) чоловіка. Його перебування тут, на цій фієсті (бо це таки була фієста, хоч до неї й спричинилася безвихідь), лише підкреслювало його сутність: він був останній. Інших не лишилося. Якщо Едді, Сюзанна, Джейк та Юк і були з ним споріднені, то їхній зв'язок був дуже далеким, як у стовбура генеалогічного дерева і найдальшої з його гілок. Як у запізнілих думок з основною. А Роланд… Роланд…

«Цить, — наказав собі Едді. — Не варто думати про такі речі. Не сьогодні».

Роланд повільно схрестив руки на своїх вузьких грудях і притис їх так, щоб прикласти долоню правої руки до лівої щоки, а долоню лівої — до правої щоки. Для Едді це нічого не означало, але реакція семисот кальїнців була миттєвою: натовпом рознісся тріумфальний задоволений рев, значно триваліший за звичайні оплески. Едді згадав один концерт «Ролінг Стоунз», на який він колись ходив. Так само заревів тоді натовп, коли барабанник «Стоунзів», Чарлі Вотс, почав вибивати своїм каубелом синкопований ритм «Жінки з дешевої кнайпи».

Так Роланд стояв — руки схрещені, долоні на щоках, — аж поки вони не вгамувалися.

— Нас добре зустріли в Кальї, — сказав він. — Послухайте мене, прошу.

— Спасибі! — заревли люди. — Говори, ми слухаємо!

Роланд кивнув і всміхнувся.

— Але ми з друзями прибули з далеких країв, і шлях перед нами лежить ще не близький. Та поки ми тут, чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам?

Едді відчув, як по спині пробіг холодок. Джейкова рука міцніше стиснула його долоню. «Ось і перше питання», — подумав він.

Але перш ніж він устиг докінчити думку, юрба прокричала відповідь:

— Еге ж! Спасибі!

— Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?

«А це друге», — подумав Едді й сам зімкнув пальці на Джейковій долонці. Він побачив, як перелякано, обізнано перезираються Телфорд і той, кого звали Дієґо Адамс. Їхні погляди свідчили, що вони зненацька усвідомили: домовляються про все просто в них на очах, а вони не в змозі цьому завадити. «Запізно, хлопці», — подумав Едді.

— Стрільці! — викрикнув хтось. — Справжні стрільці, дяка вам! Дяка Богові!

Грім схвальних вигуків. Крики й оплески. Вигуки «спасибі», «еге» і навіть «розтуди його».

Коли пристрасті вляглися, Едді чекав, що пролунає останнє й найважливіше питання: «Чи ви просите про поміч і оборону?»

Але Роланд не спитав. Він просто сказав:

— Нині ми підемо й прихилимо десь голови, бо втомилися. Але перш ніж ми підемо, я заспіваю вам останню пісню і станцюю степ. Думаю, вам відомі й пісня, й танець.

Його слова зустріли схвальним ревом. Так, вони добре їх знали.

— Я сам знаю цю пісню і люблю її, — промовив Роланд з Ґілеаду. — Знаю її віддавна. І вже й не сподівався, що почую «Рисову пісню» від когось, а найменше — від себе самого. Я вже старіший і не такий спритний, як був колись. Перепрошую, якщо помилюся в якихось кроках…

— Спасибі, стрільцю! — крикнула якась жінка. — Ти тішиш наші душі!

— Чи ж я відчуваю не те саме? — лагідно запитав стрілець. — Чи я не радію, ділячись із вами радістю і водою, яку я проніс силою своїх рук і свого серця?

— Ти призволишся до нового врожаю, — проспівали вони хором, і Едді відчув, що по спині побігли мурашки, а очі зволожилися.

— Господи, — видихнув Джейк. — Він так багато знає…

— Нехай рис принесе вам радість, — сказав Роланд.

Він ще хвильку постояв у оранжевому світлі, наче збираючись із силами, а потім пустився в танець. То було щось середнє між джиґою і степом, спершу повільне, дуже повільне, п'ятка-носок, п'ятка-носок. Знову і знову його підбори клацали зі звуком кулака об кришку труни, але тепер ритмічно. Попервах то був лише ритм, і більше нічого, проте з наростанням швидкості стрільцевих ніг танець наблизився до джайву. Здавалося, лише ця назва найточніше описувала те, що відбувалося на сцені, іншої Едді придумати не міг.

Сюзанна підкотила до них. Її очі стали величезними від подиву. Вона стискала руки між грудьми. 

— Едді! — видихнула вона. — Ти знав, що він і таке вміє? Хоч здогадувався?

— Ні, — чесно зізнався Едді.— Гадки не мав.

ДЕСЯТЬ

Дедалі швидше й швидше мигтіли стрільцеві ноги у старих зношених чоботях. Ритм потроху чіткішав, і зненацька Джейк упізнав його. Це його він чув, коли вперше потрапив до Нью-Йорка через тодеш. Перед зустріччю з Едді повз нього пройшов молодий чорношкірий у навушниках «Вокмена», вистукуючи ритм ногами, взутими у сандалії й мугикаючи під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Саме цей ритм повторював зараз на помості Роланд, після кожного «боу!» викидаючи вперед ногу і гучно стукаючи підбором об дошки.

Люди заплескали в долоні не в такт і почали розгойдуватися. Жінки в спідницях підібрали їх і стали махати вперед-назад. І на всіх обличчях Джейк бачив один і той самий вираз щирої втіхи. «І не просто втіхи, — подумав він, згадавши, що казала їхня вчителька англійської про те, як деякі книжки діють на читачів, — а екстаз від упізнавання».

На Роландовому обличчі проступили краплини поту. Він опустив руки й став плескати в долоні. Щойно це сталося, фолькен Кальї почали хором виспівувати одне слово: «Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!» Джейк згадав, що це слово деякі хлопці промовляють, коли мастурбують, і він засумнівався, що це випадковий збіг.

Авжеж, ні. Як і той чорношкірий з тим самим ритмом. Це все Промінь, це все дев'ятнадцять.

— Кінчи!.. Кінчи!.. Кінчи!

Едді й Сюзанна приєдналися до натовпу. Бенні теж приєднався. Джейк облишив свої розмірковування й підкорився загальному поривові.

ОДИНАДЦЯТЬ

Слів «Рисової пісні» Едді не розібрав. Не через діалект, ні, в Роланда не було акценту. Просто тому, що вони лилися надто швидким потоком, щоб їх можна було розібрати. Колись він дивився по ящику тютюновий аукціон у Південній Кароліні й не міг розкумекати, що белькоче аукціоніст. Тут було те саме. В пісні були найрізноманітніші рими: тверді, м'які, випадкові — слова, що геть не римувалися, але в межах пісні на мить були змушені римуватися. Насправді на пісню то було не схоже, а більше скидалося на речитатив чи якийсь скажений вуличний хіп-хоп. Ні з чим іншим «Рисова пісня» у Едді не асоціювалася. І весь час, поки натовп плескав і скандував «Кінчи, кінчи, кінчи», Роланд відбивав ногами трансовий ритм на дерев'яній підлозі.

Слова ж, які Едді спромігся зрозуміти, були такими:

За цими двома куплетами йшло ще щонайменше три. На той час Едді вже остаточно втратив нитку, але загальна картина вимальовувалася: леґінь і дівчина сіяли навесні не тільки рис, але й дітей. Темп пісні, й без того вбивчо швидкий, прискорювався і прискорювався, аж поки слова не перетворилися на якусь тарабарщину. Люди тепер плескали так швидко, що їхні руки розмитими плямами мигтіли в повітрі. А підбори Роландових чобіт зникли взагалі. Якби раніше хтось йому сказав, що можна танцювати так швидко, а надто після ситної вечері, Едді нізащо не повірив би.

«Легше, Роланде, — подумав він. — Ми не зможемо подзвонити 911, якщо тобі заб'є дихавку».

А тоді, неначе за командою, якої не чули ні Едді, ні Сюзанна, ні Джейк, Роланд і фолькен Кальї з розгону зупинилися, здійняли руки до неба і рвучко смикнули вперед стегнами, наче під час злягання.

— КОМАЛА! — закричали вони, і все скінчилося.

Роланд заточився, але не впав. З його щік і чола градом котив піт. Хитаючись, він ступив зі сцени просто у натовп. Серце Едді рвучко сіпнулося в грудях. Сюзанна закричала й щодуху покотила візок уперед. Але Джейк спинив її, вхопившись за ручку візка.

— Думаю, це частина вистави! — вигукнув він.

— Атож, і я так думаю, — сказав Бенні Слайтмен.

Люди шалено аплодували. Роланда підняли й пронесли через весь натовп десятки охочих рук. Свої руки він здіймав до зірок. Його груди здіймалися й опадали, як ковальський міх. Едді, весело й недовірливо примружившись, спостерігав, як стрільця несло до них, наче на гребені хвилі.

— Роланд співає, Роланд танцює, а на додачу до всього Роланд пірнає зі сцени в юрбу шанувальників, наче Джої Рамоне.^[36]

— Любчику, ти про кого? — спитала Сюзанна.

— Та пусте, — похитав головою Едді. — Але таке вже ніхто не перевершить. Це точно кінець гулянки.

І він не помилився.

ДВАНАДЦЯТЬ

За півгодини четверо вершників повільно їхали головною вулицею Кальї Брин Стерджис. Один з них був загорнутий у важку накидку-саліде. У морозне повітря з ротів людей і коней виривалися хмарки пари. Небо ряхтіло холодним розсипом діамантів, серед яких найяскравіше горіли Стара Зоря і Стара Мати. Джейк уже поїхав зі Слайтменами до Айзенгартового «Рокінг Б». Трійцю його друзів повів до себе Каллаген, який зараз їхав верхи трохи попереду. Але передовсім наполіг на тому, щоб Роланда загорнули у товсту ковдру.

— Ти ж казав, до твого дому менше милі… — запротестував було Роланд.

— Не кажи дурниць, — відрубав Каллаген. — Хмари розвіялися, ніч стала така холодна, наче от-от піде сніг, а ти танцював таку комалу, якої я зроду не бачив, за всі роки свого життя.

— І скільки ж це років? — поцікавився Роланд.

Каллаген тільки головою похитав.

— Правду кажучи, стрільцю, я не знаю. Єдине — коли я потрапив сюди, була зима тисяча дев'ятсот вісімдесят третього року і минуло дев'ять років по тому, як я залишив містечко Джерусалемз-Лот. Дев'ять років по тому, як я отримав оце. — Він підняв руку зі шрамом.

— Схоже на опік, — сказав Едді.

Каллаген кивнув, але більше на цю тему не сказав ані слова.

— Хай там як, тут час інакший. Ви, певно, й самі це добре знаєте.

— Він дрейфує, — кивнула Сюзанна. — Як сторони світу.

Роланд, уже загорнутий у ковдру, дав Джейкові останні вказівки… і ще дещо. Коли якась річ переходила зі стрільцевих рук до рук учня, Едді почув брязкіт металу. Можливо, трохи монет.

Джейк і Бенні Слайтмен пліч-о-пліч розчинилися в темряві. Джейк повернувся і махнув рукою на прощання. Едді відповів йому помахом, і, на його власний подив, защеміло серце. «Та ти ж йому не батько», — подумав він. То була правда, але щем у серці від цього не зник.

— Роланде, з ним усе буде гаразд? — Жодної іншої відповіді, крім ствердної, Едді й не сподівався. Він лише хотів, щоб Роланд пролив трохи бальзаму на його душу й зняв той щемкий біль. Тим тривожнішим виявилося стрільцеве мовчання.

Після тривалих роздумів Роланд відповів:

— Будемо сподіватися.

І більше не зронив ні слова про Джейка Чемберза.

ТРИНАДЦЯТЬ

І от вони стояли перед церквою Каллагена, довгою й простою спорудою з брусів, над дверима якої висів хрест.

— Чиїм іменем ти її називаєш, панотче? — спитав Роланд.

— Світлої Діви Марії.

Роланд кивнув.

— Непогано.

— Відчуваєте? — спитав Каллаген. — Хтось із вас це відчуває?

Потреби пояснювати, про що він говорить, не було.

Цілу хвилину Роланд, Едді й Сюзанна мовчали. Зрештою Роланд похитав головою.

Каллаген вдоволено кивнув.

— Воно спить. — Трохи помовчавши, він додав: — Дякувати Богові.

— Але щось там таки є, — сказав Едді й кивнув у бік церкви. — Це схоже на… не знаю, наче якась важкість, якийсь тягар.

— Так, — кивнув священик. — Як тягар. Це жахливо. Але зараз воно спить. Слава Богу. — І він накреслив у морозному повітрі хрест.

Проста ґрунтова стежка (але доглянута й обкладена охайними окрайками) вела до іншої дерев'яної споруди — будинку священика.

— Ти розповіси нам сьогодні свою історію? — спитав Роланд.

Каллаген глянув на зморене худе обличчя стрільця й похитав головою.

— Ані слова, сей. Навіть якби ти був повен сил. Моя історія не для нічної пори. Завтра за сніданком, перш ніж ви з друзями вирушите у своїх справах. Годиться?

— Еге ж, — сказав Роланд.

— А що, як воно прокинеться вночі? — спитала Сюзанна, киваючи на церкву. — Прокинеться й відправить нас у тодеш?

— То підемо в тодеш, — відповів Роланд.

— Сподіваюся, ти знаєш, як з тією штукою вчинити? — поцікавився Едді.

— Можливо, — відказав Роланд. 

Вони пішли стежкою до будинку, разом з Каллагеном, який органічно вписався в їхню компанію.

— Це пов'язано з тим старим манні, з яким ти сьогодні балакав? — не вгавав Едді.

— Можливо, — повторив Роланд і глянув на Каллагена. — Скажи, отче, а воно коли-небудь відправляло тебе у тодеш? Ти ж знаєш, що означає це слово?

— Знаю, — кивнув Каллаген. — Двічі. Одного разу мене закинуло до Мексики, в маленьке містечко Лос-Сапатос. А вдруге… як я думаю… до Замку Короля. І тоді, вдруге, мені дуже пощастило, що я звідти повернувся.

— Якого короля? — спитала Сюзанна. — Артура Ельда?

Каллаген похитав головою. Шрам на його чолі світився у зоряному сяйві.

— Не варто говорити про це вночі. — Він зажурено подивився на Едді. — Вовки йдуть. Одне це вже досить кепсько. І тут з'являється молодий чоловік, який каже мені, що «Ред Сокс» знову продули «Ворлд Сіріез», і кому… «Метсам»?

— На жаль. — І дорогою до будинку Едді розповідав про фінал гри, яку Роланд мало розумів, хоч вона й нагадувала йому очки (за іншою версією назви — ворітця).

У Каллагена була хатня робітниця. Її самої ніде не було видно, але на плиті стояла каструлька з гарячим шоколадом.

Поки всі ласували напоєм, Сюзанна сказала:

— Роланде, Залія Джефордс розповіла мені те, що може тебе зацікавити.

Стрілець питально звів брови.

— З ними живе дід її чоловіка. Кажуть, що він найстаріший з-поміж усіх мешканців Кальї Брин Стерджис. Тіан і старий роками не ладнають один з одним… Залія вже навіть не пам'ятає, з чого все почалося, так давно вони погиркалися… але сама Залія з ним у дуже добрих стосунках. Вона каже, що за останні кілька років він геть одряхлів, проте бувають дні, коли він цілком ясно мислить. І він стверджує, що бачив одного з Вовків. Мертвим. — Вона на мить замовкла. — І заявляє, що вбив його власноруч.

— Неймовірно! — вигукнув Каллаген. — Ти серйозно?

— Так. Принаймні Залія говорила серйозно.

— Це варто почути, — сказав Роланд. — Це трапилося під час останнього набігу Вовків?

— Ні, — відповіла Сюзанна. — І навіть не передостаннього разу, коли навіть Оверголсер ще був немовлям у пелюшках. Перед передостаннім.

— Якщо вони приходять раз на двадцять три роки, то це було майже сімдесят років тому, — сказав Едді.

Сюзанна кивнула.

— Уже тоді він був дорослим чоловіком. Він розповів Залії, що їхній мойт стояв на узбіччі Західного шляху й чекав появи Вовків. Я не знаю, що таке мойт…

— П'ятеро-шестеро людей, — сказав Роланд, киваючи над своїм шоколадом.

— Хай як, Тіанів дід був одним з них. І вони вбили Вовка.

— Що то була за істота? Як вона виглядала без маски? — засипав її питаннями Едді.

— Про це вона нічого не казала, — відповіла Сюзанна. — Але ми повинні…

Її перервало довге й гучне хропіння. Едді з Сюзанною ошелешено повернулися й побачили, що стрілець заснув. Його підборіддя опустилося на груди, руки були схрещені, неначе він поринув у сон, думками досі витаючи навколо танцю. І рису.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Кімната для гостей у будинку була тільки одна, тож Каллаген розділив своє ліжко з Роландом. Так Едді й Сюзанна отримали своєрідний медовий місяць: першу ніч разом наодинці, в ліжку, під дахом. І жодна втома не завадила б їм скористатися з цієї нагоди. Опісля Сюзанна миттєво заснула. Едді ще трохи полежав без сну. Повагавшись, він звернув свої думки до Каллагенової охайної церковки, намагаючись дістатися своїм розумовим чуттям до речі, що лежала всередині. Можливо, то була не надто добра думка, але бажання спробувати було непереборним. Та думки наштовхнулися на пустку. Чи то пак, пустку перед чимось.

«Я міг би її розбудити, — подумав Едді. — Думаю, міг би».

Еге ж, а людина, в якої болить зуб, могла б вибити його кувалдою, але нащо?

Хоча зрештою нам доведеться її розбурхати. Думаю, вона нам знадобиться.

Можливо, проте це вже буде згодом, іншого дня. Наразі пора було прощатися з днем сьогоднішнім.

Але Едді ще довго не міг заснути. Перед його внутрішнім зором мигтіли, як уламки розбитого дзеркала під яскравим сонцем, образи: Калья, що розкинулася внизу під захмареним небом, сіра стрічка Девар-Тете Вайє. Зелені грядки на краю: «рису надбала». Джейк і Бенні Слайтмен перезираються й без слів порскають зо сміху. Порослий зеленою травою прохід від головної вулиці до Павільйону. Різнобарвне мигтіння смолоскипів. Юк вклоняється і виразно говорить (Ельд! Спасибі!). Сюзанна співає: «Цей смуток був завжди зі мною».

Але найяскравішим спогадом був Роланд, стрункий і беззбройний на дощаному помості зі схрещеними на грудях руками, долоні притулені до щік. Блякло-блакитні очі, що споглядали фолькен. Роланд, який ставив питання: два з трьох. А потім цокіт його чобіт об дошки, спершу повільний, тоді швидший. Усе швидший і швидший, аж поки мигтіння чобіт не стало розпливатися плямою у сяйві смолоскипів. Цокіт. Пітніння. Усмішка. От тільки очі його не всміхалися, ті сині очі снайпера були холодними, як завше.

Але як він танцював! Господи всемогутній, як він танцював у мерехтінні смолоскипів.

«Кама-комала, рису надбала», — подумав Едді.

Сюзанна застогнала уві сні.

Едді повернувся до неї. Просунув руку й огорнув її грудь долонею. Його остання думка була про Джейка. Нехай вони там на ранчо піклуються про нього. Бо якщо не піклуватимуться, то буде тим ковбоям кирдик.

Едді спав і не бачив снів. А за вікном, під покровом ночі, місяць сів, і світ пограниччя поволі, як старий майже мертвий годинник, крутив свої стрілки, наближаючись до ранку.

Розділ II СУХИЙ КРУТІЙ

ОДИН

Роланд прокинувся за годину до світання, після чергового кошмару, в якому він бачив Єрихонський пагорб. Ріг. Щось там було про ріг Артура Ельда. Поряд спав Старий. Його обличчя було насупленим, наче він теж переживав уві сні якесь своє страхіття. Широке чоло перетинала зигзагоподібна зморшка, розламуючи навпіл викарбуваного на шкірі хреста.

Але Роланда розбудило не видиво рога, що вислизнув із Катбертових пальців, коли його давній друг упав. Він прокинувся від болю. Жорстокий біль охопив тіло стрільця від стегон до щиколоток. Біль яскравими палаючими кружалами пропливав перед його очима. Так він розплачувався за вчорашню браваду. Якби то був лише біль від надміру зусиль, стрілець би навіть не звернув на нього уваги. Але річ була не лише в тому, що він надто захопився танцем комали. То також не був ревматизм, у чому він переконував себе ці останні кілька місяців, — неуникний спосіб пристосовування тіла до вологої осінньої погоди. Він не був сліпим і бачив, як набрякли його щиколотки, особливо права. Таке саме потовщення помітив у колінах. І хоч стегна на дотик ще здавалися нормальними, під шкірою правого він уже відчував певні зміни. Ні, це не ревматизм, від якого так потерпав упродовж останнього року свогожиття Корт, змушений у дощові дні лишатися вдома й грітися коло каміна. То було щось гірше. Артрит, до того ж у його найпаскуднішому прояві — сухому. Невдовзі він дістанеться рук. Якби хвороба вдовольнилася однією правою рукою, Роланд би радо віддав її на поталу. Відколи потвори відкусили йому два пальці, він навчився вправно обходитися з нею, але, звісно, не так, як раніше. Та хвороби не так легко надурити. Їх не можна було умилостивити жертвами. Артрит нападав, коли йому заманеться, й відпускав так само за власним бажанням.

«Можливо, в мене є ще рік, — міркував він, лежачи в ліжку біля сплячого священика зі світу Едді, Сюзанни й Джейка. — Чи навіть два».

Ні, не два. Ймовірно, навіть року немає. Як там іноді казав Едді? Годі себе дурити. В арсеналі Едді було чимало приказок з його світу, але ця була особливо влучною. Відповідною.

Звісно, він не зречеться вежі, якщо Старий Викручувач Кісток відніме в нього здатність стріляти, сідлати коня, знімати шкури, навіть найпростіше — рубати дрова для багаття. Ні, він піде до кінця. Але водночас його не надто тішила перспектива залежати від друзів, їхати в сідлі за чиєюсь спиною чи бути прив'язаним віжками до луки власного сідла, коли він більше не в змозі буде за неї триматися. Він стане тягарем, якорем, який вони не зможуть підняти, якщо доведеться швидко плисти під вітрилом.

Якщо до цього дійде, я накладу на себе руки.

Але він цього не зробить. У цьому вся правда. Годі себе дурити.

Знову згадався Едді. Йому слід негайно поговорити з Едді про Сюзанну. Саме з цією думкою він прокинувся. І, напевно, вона була варта того болю. Розмова буде нелегкою, але її не уникнути. Час уже Едді дізнатися про Мію. Тут, у містечку (власне, в будинку), їй буде важче непомітно вислизати, але все одно вона муситиме це робити. Сперечатися з потребами своєї дитини й вимогами власного тіла вона могла не більше, ніж Роланд — з яскравими кільцями болю, що охоплювали його праве стегно, коліно й обидві щиколотки, але поки що милостиво оминали його спритні руки. Якщо Едді не попередити, можуть виникнути жахливі проблеми. А їм вони не потрібні. Зайві клопоти зараз можуть обернутися для них смертельними.

Роланд лежав у ліжку, здригаючись від болю, й дивився, як світлішає небо. І стривожено помітив, що світло зорі вже розквітало не зовсім на сході. Тепер воно трохи змістилося на південь.

Схід сонця теж дрейфував.

ДВА

Хатня робітниця, Розаліта Муньйос, була гожа з лиця жінка років сорока. Побачивши, як заходить Роланд, вона сказала:

— Одна чашка кави, і ти йдеш зі мною.

І вона пішла до плити взяти чайник. Каллаген глянув на Роланда. Едді з Сюзанною ще не виходили, тож на кухні вони були самі.

— Тобі недобре?

— Пусте, це лише ревматизм, — відповів Роланд. — Кара всієї моєї родини по батьковій лінії. До полудня минеться, якщо день буде ясний і сухий.

— Що таке ревматизм, я знаю, — співчутливо промовив Каллаген. — Дякуй Богові, що нічого гіршого.

— Я й дякую. — І до Розаліти, яка принесла важкі кухлі, в яких парувала кава: — І тобі дякую.

Вона поставила чашки на стіл, присіла в реверансі й поглянула на нього несміливо і серйозно водночас.

— Я зроду не бачила, щоб так гарно витанцьовували танець рису, сей.

Роланд криво посміхнувся.

— За те нині й розплачуюся.

— Я тобі допоможу, — сказала вона. — В мене є котяча олія, це те, що треба. Вона зніме біль, а потім і кульгання. Можеш спитати в панотця.

Роланд глянув на Каллагена, і той кивнув.

— Тоді я пристаю на твою пропозицію. Дякую-сей.

Вона знову зробила реверанс і вийшла.

— Мені потрібна карта Кальї, — сказав Роланд, коли вони лишилися самі. — Не обов'язково, щоб то був витвір мистецтва, але вона має бути точною і з правильним мірилом. Ти можеш намалювати її для мене?

— Аж ніяк, — спокійно відказав Каллаген. — Я можу намалювати карикатуру, але зробити карту, яка б завела вас хоча б до річки, не зможу, навіть якщо ти приставиш мені до скроні револьвера. Ну нема в мене такого хисту. Але я знаю одну парочку, яка може стати в пригоді. — Він підвищив голос. — Розаліто! Розі! Ходи-но на хвильку сюди!

ТРИ

За двадцять хвилин сухі пальці Розаліти міцно стиснули Роландову руку. Вона повела його в комору для харчів і зачинила двері.

— Зніми штани, прошу, — сказала вона. — І не соромся. Не думаю, що я побачу там щось нове. Хіба що в Ґілеаді та Внутрішній Дузі чоловіки мають якусь іншу будову тіла.

— Навряд, — похитав головою Роланд і спустив штани.

Сонце вже зійшло, але Едді з Сюзанною досі спали. Роланд не хотів їх будити. Попереду на них чекало ще багато ранків, коли треба буде вставати вдосвіта (а засинати, мабуть, пізно вночі), але цього ранку нехай уповні відчують насолоду від даху над головою, пухової перини на ліжку і рідкісних миттєвостей усамітнення, які вони могли собі дозволити, бо від решти світу їх зараз відділяли двері.

Розаліта з флаконом світлої маслянистої рідини в руці, присвиснувши, втягнула повітря над повною нижньою губою. Глянула на Роландове праве коліно, потім торкнулася його правого стегна лівою рукою. Хоч дотик був ніжним, він здригнувся від болю.

Вона підвела на нього погляд своїх карих очей, таких темних, що вони здавалися майже чорними.

— Це не ревматизм. Це артрит. Того штибу, що швидко розходиться тілом.

— Еге ж. Там, звідки я родом, його називають сухим крутієм. Але ні слова про це, ні панотцеві, ні моїм друзям.

Темні очі дивилися на нього невідривно.

— Таке ти не зможеш довго тримати в таємниці.

— Я розумію. Але поки зможу, триматиму в секреті. І ти мені в цьому допоможеш.

— Еге ж, — сказала вона. — Не бійся. Я тебе не видам.

— Спасибі. А це й справді допоможе?

Вона глянула на флакон і всміхнулася.

— Так. Тут м'ята і болотяні водорості. Але головне — це котяча жовч, три краплини на пляшечку. Жовч тих печерних котів, що виходять з пустелі, звідти, де велика темінь. — Вона перевернула флакон і вилила собі на долоню трохи масткої рідини. У ніздрі Роландові вдарили пахощі м'яти, а відразу по тому — інший, прихований запах, що був значно менш приємним. Так, напевно, то була жовч пуми, ягуара чи іншого звіра породи котячих, яких тут, у цих краях, називали печерними котами.

Розаліта втерла рідину в його колінні чашечки, і він одразу відчув, як швидко проникає вглиб і розпросторюється тепло, інтенсивне, майже нестерпне. Та коли жар трохи вщух, то приніс із собою більше полегшення, ніж Роланд сподівався.

Закінчивши мастити, вона сказала:

— Як тепер твоє тіло, стрільцю-сей?

Замість відповісти словами, він міцно пригорнув її до свого худого тіла. У відповідь вона теж обійняла його, простодушно, не соромлячись, і прошепотіла на вухо:

— Як ви справді ті, ким себе називаєте, не дайте їм забрати діток. Жодної дитини. І не слухайте, що там варнякають ті великі цабе, Айзенгарт і Телфорд.

— Зробимо все, що зможемо.

— Добре. Спасибі. — Вона відступила назад, і її погляд ковзнув униз. — Я бачу, одну частину твого тіла артрит з ревматизмом оминули. І виглядає вона вельми жвавою. Одна дама була б не проти подивитися на місяць нині ввечері, стрільцю, і мріє, аби хтось склав їй компанію.

— Думаю, хтось неодмінно це зробить, — сказав Роланд. — Ти подаруєш мені пляшечку цієї чудодійної рідини на час моїх мандрів околицями Кальї чи вона занадто дорога?

— Та ні, не занадто, — відповіла Розаліта. Грайлива усмішка зникла з її уст, і вони знову набули серйозного виразу. — Та, думаю, для тебе це лише тимчасове полегшення.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Але байдуже. Ми відтягуємо час, скільки можемо, але зрештою світ забирає все назад.

— Еге ж, — сказала вона. — Забирає.

ЧОТИРИ

Коли він вийшов з комірчини, застібаючи на ходу штани, в другій кімнаті нарешті завовтузилися. Щось пробурмотів Едді, й пролунав сонний жіночий сміх. Каллаген стояв коло плити й наливав собі свіжозаварену каву. Роланд підійшов до нього і швидко заговорив.

— Ліворуч від стежки між будинком і церквою я бачив ягоди лаконоса.

— Так, і вони стиглі. У тебе гострий зір.

— Зараз не про це. Я піду назбираю в капелюх. Коли Едді вийде, я б хотів, щоб він до мене підійшов, поки його дружина приготує яєчню. Ти можеш про це подбати?

— Мабуть, так, але…

— Добре, — сказав Роланд і вийшов.

П'ЯТЬ

Поки прийшов Едді, Роланд уже встиг назбирати півкапелюха жовтогарячих ягід і принагідно з'їсти зо дві добрячі жмені. Біль у ногах і стегнах полишав його навдивовижу швидко. Він збирав ягоди й думав, скільки Корт заплатив би за пляшечку котячої олії Розаліти Муньйос.

— Схоже на воскові фрукти, які наша мати викладала на серветочку кожного Дня подяки, — прокоментував Едді. — Щось не віриться, що вони їстівні.

Роланд зірвав ягоду завбільшки з кінчик свого пальця й запхав її до рота Едді.

— Що, дуже схоже на віск, Едді?

Очі Едді, спочатку недовірливо примружені, від подиву округлилися. Він проковтнув, радісно всміхнувся і потягся до капелюха по наступну.

— Як журавлина, тільки солодка. Цікаво, Сьюз уміє пекти кекси? Навіть якщо не вміє, то Каллагенова економка…

— Послухай, Едді. Слухай уважно і стримуй свої емоції. Заради твого батька.

Едді саме тягнувся до куща, що аж угинався під вагою ягід, але зупинив руку на півдорозі й запитально глянув на Роланда. У ранковому світлі було добре помітно, як постаршав і змужнів Едді. З ним відбулися просто разючі зміни.

— Ти про що?

Роланд тримав цю ситуацію в таємниці, аж поки вона не почала видаватися йому складнішою, ніж насправді була, тож тепер сам здивувався, наскільки легко й просто до нього прийшли потрібні слова. Але, як він помітив, Едді не надто здивувався.

— І давно ти про це довідався?

Роланд очікував почути в його тоні звинувачення, але не почув.

— Напевне? Тоді, як уперше побачив, що вона прокралася до лісу. Побачив, як вона їла… — Роланд помовчав. — …і що вона їла. Почув, як вона розмовляла з людьми, котрих там не було. Але запідозрив я раніше. Ще в Ладі.

— І нічого мені не сказав.

— Ні. — От тепер мав ринути потік звинувачень, щедро приправлений сарказмом у стилі Едді. Але цього не сталося.

— Хочеш знати, чи я сердитий на тебе? Чи я робитиму з цього проблему?

— А ти сердитий?

— Ні, Роланде. Можливо, мене це трохи дратує, а ще я смертельно боюся за Сьюз. Але чого б це я мав на тебе гніватися? Ти ж дін над нами. — Тепер настала черга Едді зробити паузу, а потім висловитися точніше: — Ти дін наді мною.

— Так, — сказав Роланд і торкнувся руки Едді. Його переповнювало бажання — майже потреба — пояснити, чому він мовчав, але він притлумив його в собі. Якщо вже Едді назвав його не просто їхнім діном, а своїм діном, то й поводитися він має, як належить дінові. Тож натомість він сказав: — Схоже, тебе не надто вразила моя новина.

— Ні, ти мене здивував, — запевнив його Едді. — Не можу сказати, що я вражений, але… ну… — Він нарвав ягід і вкинув їх до Роландового капелюха. — Я й сам дещо помічав. Інколи вона буває бліда. Часом кривиться й хапається за живіт, а коли я питаю, каже, що це гази. І груди в неї побільшали. Це точно. Але, Роланде, в неї не припинилася менструація! Десь місяць тому я бачив, як вона закопувала ганчірки, і вони були в крові. Мокрі, як хлющ. Як таке може бути? Якщо вона завагітніла, коли ми витягали Джейка, тобто поки стримувала демона, то це вже чотири чи п'ять місяців. Навіть за умови, що час тут трохи шизонутий.

Роланд кивнув.

— Я знаю, що в неї щомісяця буває кровотеча. І це лише доводить, що дитина не твоя. Істота, яку вона носить, гидує її жіночою кров'ю. — Роланд згадав, як вона розчавила в руці жабу. Пила її чорну жовч. Злизувала її з пальців, наче сироп.

— А воно… — Едді зробив такий рух, наче хотів з'їсти ягоду, тоді передумав і вкинув назад до капелюха. Після такого Едді ще не скоро відчує справжній апетит, подумав Роланд. — Воно хоч буде схоже на людське дитя?

— Найпевніше, що ні.

— А на що тоді?

І перш ніж він встиг зупинитися, слова самі зірвалися з губ.

— Диявола краще не згадувати.

Едді скривився і поблід.

— Едді? З тобою все гаразд?

— Ні, — сказав Едді. — Зі мною точно не все гаразд. Але я не зомлію, як дівчисько на концерті Енді Ґіба. Що ми робитимемо?

— Наразі нічого. У нас забагато інших клопотів.

— Ще б пак, — кивнув Едді. — Сюди, якщо я все правильно порахував, за двадцять чотири дні наскочать Вовки. Там, у Нью-Йорку, хтозна-яке число. Шосте червня? Десяте? Єдине, що я знаю напевне, — до п'ятнадцятого липня вже ближче, ніж було вчора. Але ж, Роланде, якщо істота в її животі не людська, ми не можемо бути впевнені, що вагітність триватиме дев'ять місяців. Вона може народити й за шість місяців. Чорт, та вона може зробити нам сюрприз навіть завтра.

Роланд кивнув і мовчки чекав. Едді дійшов до цього в своїх розмірковуваннях, отже, й до решти додумається.

Так і сталося.

— Це глухий кут, правда?

— Так. Ми можемо чекати, от і все, що нам зараз можна робити. Ми навіть не можемо підігрівати її сподівання на те, що вагітність розвиватиметься повільніше, бо, найпевніше, вона здогадається, чому ми це робимо. А вона нам потрібна. Звісно, щоб стріляти, коли прийде пора, але ще до того ми маємо навчити когось із мешканців цього села обходитися зі зброєю, яка видається їм найзручнішою. Мабуть, то буде лук. — Згадавши дещо, Роланд скривився. Колись він таки спромігся загнати в мішень на Північному полі стільки стріл, скільки вимагав Корт, але лук і стріли та арбалет ніколи не належали до його улюблених видів зброї. Їх обрав собі Джеймі Декері, але не він.

— То ми все-таки беремося за це?

— О так.

І Едді всміхнувся. Хоч йому й було важко, але його вдача перемогла. Побачивши це, Роланд зрадів.

ШІСТЬ

Коли вони поверталися до будинку Каллагена, Едді спитав:

— Як ти розколовся переді мною, Роланде, то чому б тобі не розколотися перед нею?

— Не розумію, про що ти.

— Ще й як розумієш, — сказав Едді.

— Добре, але відповідь тобі не сподобається.

— Я вже стількох відповідей від тебе наслухався, і з кожних п'яти мені завжди подобалася лише одна, не більше, — зізнався Едді. — Хоча ні, це я щось розщедрився. Одна з п'ятдесяти.

— Та, яка зветься Мією, що Високою Мовою означає «матір», знає, що носить дитя. Хоча навряд чи вона здогадується, що то за дитина.

Едді мовчки поміркував над цим.

— Хай що воно таке, Мія вважає цю істоту своєю дитиною і захищатиме навіть ціною власного життя. Якщо для цього потрібно буде повністю загарбати собі Сюзаннине тіло, так, як це часом робила Детта Волкер з Одеттою Голмс, то вона зробить це, якщо зможе.

— І таки, мабуть, зможе, — пригнічено сказав Едді й повернувся обличчям до Роланда. — Тож ти хочеш сказати… виправ мене, якщо я помиляюся… що Сьюз не повинна знати, що в її череві росте чудовисько, бо це вплине на її працездатність.

Роланд міг би заперечити щодо різкості цього формулювання, але вирішив цього не робити. По суті, Едді мав рацію.

Як завжди в тих випадках, коли Едді лютився, його вуличний акцент посилювався. Ввижалося, що він розмовляє не ротом, а носом.

— І якщо протягом наступного місяця щось зміниться, якщо в неї почнуться пологи й народиться, скажімо, Чудовисько з Чорної лагуни, вона буде геть не готова. Гадки не матиме, що з нею.

Роланд зупинився за двадцять кроків від оселі священика. Крізь вікно він бачив, що Каллаген розмовляв з юною парою, хлопчиком і дівчинкою. Навіть здаля було добре видно, що вони двійнята.

— Роланде?

— Правду кажеш, Едді. Чи є в цьому сенс? Маю надію, ти його збагнеш. Час перестав бути обличчям на воді. Тепер він має велику цінність.

Він знову чекав, що тепер на нього поллється потік фірмових образ Едді Діна, щедро приправлених такими виразами, як «поцілуй мене в сраку» чи «бодай ти здох». Але Едді знову промовчав. Едді просто на нього дивився. Пильно й з легким сумом в очах. Авжеж, йому було шкода Сюзанни, але їх двох також. Їх двох, що зараз плели змову проти однієї з їхнього тету.

— Я не опиратимуся тобі, — нарешті сказав Едді. — Не тому, що ти дін, і не тому, що одне з тих двох повернеться з Краю грому без мізків. — Він показав на пару дітлахів, що балакали зі Старим у його вітальні. — Я б не задумуючись проміняв усіх дітей цього містечка на те дитя, яке носить Сьюз. Якби то була дитина. Моя дитина.

— Я знаю, що проміняв би, — сказав Роланд.

— До чого мені не байдуже, то це до троянди, — вів далі Едді. — Це єдине, заради чого можна ризикнути Сюзанною. Навіть якщо так, пообіцяй мені, що в разі неприємностей — якщо в неї почнуться пологи чи ця Мія перебере на себе владу над її тілом, — ми спробуємо її врятувати.

— Я б нізащо не кинув її напризволяще, в будь-якому разі спробував би врятувати! — обурився Роланд. І раптом перед його внутрішнім зором промайнув кошмарний образ, скороминущий, але дуже чіткий. Образ Джейка, що висів над урвищем в підгірному краї.

— Присягаєшся? — спитав Едді.

— Так, — кивнув Роланд. Його погляд зустрівся з поглядом молодого чоловіка. Проте внутрішнім зором він досі бачив, як Джейк летить у прірву.

СІМ

Вони підійшли до дверей будинку саме тоді, коли Каллаген пропускав у двері двох юних осіб. То були, подумав Роланд, чи не найвродливіші діти, яких він бачив у цілому своєму житті. Чорняве волосся (у хлопчика до плечей, у дівчинки, перев'язане білою стрічкою, спускалося до талії і нижче), темно-сині, прегарного відтінку очі. Їхня шкіра була кремово-блідою, а губи вражали кармінною чуттєвістю. На щоках розсипалося ластовиння. Наскільки міг бачити Роланд, ластовиння в них теж було однакове. Вони перевели погляд з нього на Едді, а потім озирнулися на Сюзанну, яка прихилилася до одвірка з рушником в одній руці й чашкою кави в другій. Обидва личка виражали зараз подив і цікавість водночас. У їхніх очах він бачив осторогу, але не страх.

— Роланде, Едді, познайомтеся з двійнятами Тейвері, Френком і Френсін. Їх привела Розаліта. Тейвері живуть за півмилі звідси. Карта буде у вас уже сьогодні вдень. Думаю, кращої карти ви в житті своєму не бачили. І це лиш один з їхніх талантів.

Двійнята Тейвері попрощалися: Френк уклонився, Френсін присіла у реверансі.

— Ви робите нам послугу, і ми дякуємо, — сказав їм Роланд.

Однаковий рум'янець залляв їхні чудові кремові щічки. Діти пробурмотіли слова подяки й приготувалися непомітно втекти, але не встигли вони й кроку ступити, як Роланд обійняв кожне за вузькі, але гарні плечі й трохи провів їх стежкою вперед. Його вразила не так їхня врода, як гострий розум, що світився в синіх очах. Він не мав жодного сумніву, що вони намалюють йому карту. А ще не сумнівався, що Каллаген попросив Розаліту привести їх як наочний приклад, якщо він досі був їм потрібен. Без їхнього втручання одне з цих прекрасних дітей за місяць стане заслиненим дебілом.

— Сей? — спитав Френк. У його голосі вчувалася тривога.

— Не бійтеся мене, — сказав Роланд. — Слухайте уважно.

ВІСІМ

Каллаген і Едді дивилися, як Роланд повільно йде з двійнятами Тейвері вздовж брукованої доріжки, прямуючи до ґрунтової дороги, й обох їх навідала одна думка: Роланд був схожий на доброго дідуся.

Підійшовши до них, Сюзанна теж трохи поспостерігала, а тоді смикнула Едді за сорочку.

— Відійдімо на хвилинку.

Він пішов за нею на кухню. Розаліти вже не було, кухня була в повному їхньому розпорядженні. Очі в Сюзанни стали величезні й горіли.

— Що таке? — спитав він у неї.

— Підніми мене.

Він підняв.

— А тепер поцілуй, швиденько, поки ніхто не зайшов.

— Це все, чого ти хочеш?

— А хіба цього не досить? Краще хай буде досить, містере Дін.

Він радо поцілував її, але про себе мимоволі відзначив, як побільшали її груди, коли вона до нього притислася. Відірвавшись від її губ, він вдивлявся в її обличчя, шукаючи там ознак присутності іншої. Тієї, яка Високою Мовою звалася Матір'ю. Зараз він бачив лише Сюзанну, але, мабуть, відтепер був приречений вдивлятися. А ще його погляд невпинно опускався на її живіт. Він намагався відвести очі, але відчуття було таке, що їх притягує магнітом. Він подумав, що тепер багато що в їхніх стосунках зміниться. І роздуми ці були не з приємних.

— Так краще? — спитав він.

— Набагато. — Вона злегка всміхнулася, але усмішка швидко зблякла. — Едді? Щось не так?

Широко всміхнувшись, він поцілував її ще раз.

— Крім того, що тут нам, мабуть, усім і каюк? Нічогісінько.

Чи брехав він їй раніше? Такого він згадати не міг. Навряд чи. А навіть якщо й брехав, то ніколи не робив цього так нахабно. Так виважено. Справи кепські.

ДЕВ'ЯТЬ

За десять хвилин, озброївшись двома кухлями свіжої кави (й мискою ягід), вони вийшли на маленьке заднє подвір'я будинку священика. Стрілець на мить підвів обличчя до сонця, тішачись вагою й теплом проміння на шкірі. Потім повернувся до Каллагена.

— Ми втрьох, отче, могли б зараз послухати твою історію, якщо ти готовий розповісти. А потім можна було б піти до церкви й побачити те, що там сховане.

— Я хочу, щоб ви це забрали, — сказав Каллаген. — Ця річ не осквернила церкви, бо її ніколи не освячували. Але вона змінила її на гірше. Навіть коли церква була просто спорудою, я відчував у ній присутність Бога. Тепер уже ні. Ця річ витіснила звідти Божий Дух. Я хочу її позбутися.

Роланд розтулив було рота, щоб сказати щось двозначне, але Сюзанна його випередила.

— Роланде? З тобою все гаразд?

Він здивовано повернувся до неї.

— Так. А чому має бути негаразд?

— Ти весь час потираєш стегно.

Невже справді потирав? Так, тепер він це й сам помітив. Біль знову давав про себе знати, здолавши Розалітину котячу олію. Сухий крутій.

— Нічого страшного, — відповів він. — Ревматизм надокучає.

Вона глянула на нього з сумнівом, але потім начебто повірила. «Збіса гарний початок, — подумав Роланд, — щонайменше двоє з нас щось приховують одне від одного. Довго так тривати не може».

Він повернувся до Каллагена.

— Повідай нам свою історію. Розкажи, звідки у тебе ці шрами, як ти тут опинився і де надибав чорну Тринадцятку. Ми вислухаємо кожне слово.

— Так, — пробурмотів Едді.

— Так, — луною повторила Сюзанна.

Всі троє подивилися на Каллагена — набожного Старого, який дозволяв називати себе панотцем, але не священиком. Скоцюрбленою правою рукою він торкнувся шраму на своєму чолі й потер його. І зрештою сказав:

— Все сталося через випивку. Тепер я це розумію. Не через Бога чи дияволів, не через фатум чи всіх святих. В усьому винне віскі. — На мить він замислився, потім усміхнувся їм. Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла, якого оживив з мертвих чоловік у чорному. Норт посміхався так само. — Але якщо світ створив Бог, то випивку він теж створив. Отже, така була Його воля.

«Ка», — подумав Роланд.

Каллаген сидів тихо, потираючи шрам-розп'яття на лобі, збираючись із думками. А згодом почав свою розповідь.

Розділ III РОЗПОВІДЬ СВЯЩЕНИКА (НЬЮ-ЙОРК)

ОДИН

Все сталося через випивку. Такого висновку він дійшов, коли нарешті поклав цьому край і в голові просвітліло. Не через Бога, не через сатану, не якусь глибинну психосексуальну боротьбу між його благословенною матінкою і його благословенним татусем. Лише через випивку. Та хіба дивно, що віскі впіймало його на гачок? Він був ірландцем, він був священиком, ще один страйк — і ти поза грою.

З семінарії в Бостоні він вирушив до міської парафії в Ловелі, штат Массачусетс. Парафіяни полюбили його (йому не подобалося називати їх паствою, це звучало якось принизливо), але після семи років, проведених у Ловелі, Каллаген почав відчувати якийсь неспокій. Розмовляючи з єпископом Дуганом у конторі єпархії, він ужив усіх модних слівець того часу, щоб описати свою тривогу: аномія, міська недуга, дедалі відчутніший брак співпереживання, відчуття відстороненості від духовного життя. Перед зустріччю він відсьорбнув з фляжки в туалеті, зажувавши м'ятними льодяниками (він же не дурень, їй-бо), тож протягом того дня демонстрував неабияку красномовність. Вміння красиво говорити не завжди витікає з віри, але часто витікає з пляшки. Але брехуном він не був. Він справді вірив у те, що говорив у Дуґановому кабінеті. У кожнісіньке слово. Так само, як вірив у Фройда, в те, що в майбутньому месу правитимуть англійською, у шляхетність війни Ліндона Джонсона з бідністю й недоумкуватість його війни у В'єтнамі: як співалося в народній пісні — «По пояс у Широкій Грязюці, й повний йолоп сказав „Веслуймо!“» Переважно він вірив у це все тому, що ці ідеї (якщо то були ідеї, а не просто розпатякування на коктейль-вечірках) на той час високо котирувалися на інтелектуальній фондовій біржі. Суспільна Свідомість зросла на два з третиною пункти, Родинне Вогнище впало на чверть, але досі лишалося найбільш ходовим серед акцій. Згодом усе стало простішим. Згодом він почав розуміти, що забагато п'є не тому, що порушилася його внутрішня гармонія, а навпаки — його внутрішня гармонія порушилася саме тому, що він забагато п'є. Йому хотілося протестувати, казати, що це не те, це не воно, тобто не лише воно, адже це занадто просто. Але так було, і крапка. Голос Божий тихий і ледь чутний, як цвірінчання горобця під час урагану, так казав пророк Ісая, і ми кажемо спасибі. А коли ти здебільшого в дупель п'яний, важко почути тихий голос. Каллаген залишив Америку й перебрався до світу Роланда задовго до того, як комп'ютерна революція ввела в обіг вираз «сміття на вході — сміття на виході», але йому вистачило часу, щоб почути, як хтось із відвідувачів гуртка анонімних алкоголіків спостеріг, що коли посадиш якесь телепало на літак у Сан-Франциско і літак полетить на східне узбережжя, то з трапа в Бостоні зійде те саме телепало. З тією тільки різницею, що в пузі в нього бовтатимуться чотири-п'ять порцій віскі. Але то було вже пізніше. В 1964 році він ще вірив у те, в що вірив, і багато людей переймалися тим, щоб спрямувати його на потрібний шлях. З Ловела він переїхав до Спофорда, штат Огайо, передмістя Дейтона. Там прожив п'ять років, але знову почав відчувати знайомий неспокій. Відтак знову почав вправлятися у красномовстві. Такого штабу, як тоді, в офісі єпархії. Того штибу, що дозволяє тобі просуватися вниз кар'єрними сходами. Аномія. Відсутність духовного єднання (цього разу — з парафіянами). Так, він їм подобався (так само, як і вони йому), та все одно щось було наче якось не так. А все й було не так — здебільшого в затишній кнайпі на розі (де він теж усім подобався) і в міні-барі у вітальні будинку священика. У великих дозах алкоголь — токсин, тож Каллаген отруював себе щовечора. І саме отрута в організмі, а не стан світу чи його власної душі, тягла його донизу. Та чи завжди це було очевидно? Згодом, на іншій зустрічі анонімних алкоголіків, він почув, як один хлопець порівняв алкоголізм і наркоманію зі слоном у вітальні: мовляв, як його можна не помітити? Каллаген тоді не сказав йому — на той час він ще не подолав дев'яноста днів тверезості й це означало, що він мусив сидіти тихо, як миша, і мовчати («Дістань вату з вух і запхай її собі до рота», — радили йому анонімні алкоголіки зі стажем, і ми всі кажемо спасибі), але він міг би йому сказати, так. Слона можна не помітити, якщо цей слон — магічний, якщо він має здатність — мов та Тінь^[37] — затьмарювати людям мізки. Змушувати тебе повірити, що твої проблемі духовні й розумові, але аж ніяк не алкогольні. Боже милий, та навіть втрати фази швидкого сну, спричиненої алкоголем, було достатньо, щоб тобі було неймовірно паскудно, але чомусь ти про це не думав, поки стояв на ногах. Випивка перетворювала процес мислення на щось подібне до циркового виступу, коли всі ті клоуни висипали з крихітної машинки. Обдумуючи вчорашнє на тверезу голову, все те, що ти говорив і казав, змушувало тебе кривитися («Я сидів у барі й пасталакав про те, як розв'язати всі проблеми світу, а потім не зміг знайти своєї машини на парковці», — згадував один на зібранні, й ми всі кажемо спасибі). Але найгіршою карою були думки. Як людина могла цілий ранок проригати в унітаз і після цього вперто вважати, що в неї душевна криза? Але він справді так вважав. І його начальство вірило, можливо, тому, що свого часу дехто з них теж мав проблеми з чарівним слоном. Каллаген уже подумував, що маленька церква й сільська парафія допоможуть йому знову відчути єднання з Богом і самим собою. Тож навесні 1969-го він знову опинився в Новій Англії. Цього разу на півночі. Приїхав у повній бойовій готовності, з розп'яттям і ризою, в приємне містечко Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен. І там нарешті зустрівся зі злом. Зазирнув йому у вічі.

І відсахнувся.

ДВА

— До мене прийшов письменник, — сказав він. — Бен Мірс.

— Здається, я читав його книжку, — пригадав Едді. — «Танець у повітрі», так вона називалася. Про чувака, якого повісили за вбивство, яке насправді вчинив його брат, так?

Каллаген кивнув.

— Саме так. Разом з місцевим учителем, Метью Берком, вони вважали, що в Джерусалемз-Лоті орудує вампір, до того ж такий, який перетворює на вампірів інших.

— А хіба вони не всі такі? — зачудувався Едді, згадавши десь так із сотню фільмів, переглянутих у «Маджестіку», і приблизно тисячу коміксів, куплених (а часом і поцуплених) у Далі.

— Не всі. Я до цього дійду, а поки що просто послухайте. Там був ще хлопчик, який вірив у це, десь віку вашого Джейка. Мене вони не переконали, спершу я не повірив, але вони самі були переконані, й мені було дуже важко суперечити їхній запеклості. Але в Лоті щось-таки діялося, це я знав точно. Зникали люди. Містечком ширилася паніка. Сидячи тут, на сонечку, годі це описати, але там панував жах. Я відправляв жалобну церемонію на похороні іншого хлопчика. Його звали Деніел Ґлік. Навряд чи він був першою жертвою вампіра в Лоті й точно не останньою, але він був перший, хто від цього загинув. У день похорону Деніела моє життя безповоротно змінилося. Я кажу не про кварту віскі на день. Щось змінилося в моїй голові. Я це відчув. Наче тумблер повернувся. І хоч я вже цілу вічність не мав у роті ні краплини віски, він досі повертається.

«Це сталося, коли ти пішов у тодеш, отче Каллаген», — подумала Сюзанна.

«Це сталося, друже, коли тебе накрило дев'ятнадцять, — подумав Едді. — Чи дев'яносто дев'ять. Чи й те, й те разом».

Роланд просто слухав. Його розум зараз був чистий від будь-яких думок. Досконала машина для сприймання інформації.

— Той письменник, Мірс, закохався в дівчину, Сюзен Нортон. І вампір її забрав. Напевно, почасти тому, щоб продемонструвати свою силу, а почасти — щоб покарати Мірса за те, що той насмілився організувати гурт, ка-тет, аби полювати на нього. Ми пішли до будинку, який купив вампір, старої руїни, яку називали Марстен-Гаузом. Істота, що там мешкала, була відома під іменем Барлоу.

Каллаген замовк. Він сидів у глибокій задумі й дивився крізь них невидющими очима, бо бачив ті давні часи. Та врешті-решт продовжив.

— Барлоу там не було, але він залишив по собі дівчину. І листа. Його було адресовано нам усім, але звертався вампір особисто до мене. Тієї ж миті, як я побачив її неживу на підлозі в підвалі Марстен-Гауза, я збагнув, що все це правда. Лікар, який був із нами, прослухав її груди, поміряв тиск — просто для певності. Серце не билося. Тиск був нульовий. Та коли Бен встромив їй у груди кілка, вона ожила. Порснула кров. Вона кричала і кричала. Її руки… я пам'ятаю тіні її рук на стіні…

Едді стис Сюзаннину долоню. Вони напружено слухали, вірячи й не вірячи водночас. То був не балакливий поїзд, чию життєдіяльність підтримували не надто справні комп'ютерні плати, і не чоловіки та жінки, що опустилися до первіснообщинного стану. То було щось подібне до невидимого демона, що прийшов туди, звідки вони видобували Джейка. Чи охоронця дверей у Датч-Гіл.

— І що він, той Барлоу, написав у листі? — спитав Роланд.

— Що моя віра слабка, я маю зректися свого сану. Авжеж, він мав рацію. Єдиним, у що я по-справжньому вірив на той час, було віскі «Бушмілз». Просто я цього не знав. Зате він знав. Випивка — теж упир, а свій свояка вгадає здалека.

Той хлопчик, що був з нами, вважав, що цей принц усіх вампірів наступними збирається вбити його батьків чи зробити з них вампірів. Щоб помститися. Вампір тримав хлопчика в полоні, але той зумів утекти, вбивши вампірового помічника, Стрейкера.

Роланд кивнув. Цей хлопчик дедалі більше нагадував йому Джейка.

— Як його звали?

— Марк Петрі. Я пішов з ним до нього додому, з усіма оберегами, які мала в своєму арсеналі церква: хрестом, столою, святою водою і, авжеж, з Біблією. Але я звик вважати ці речі символами, і то була моя ахіллесова п'ята. Барлоу був там. Він захопив батьків Петрі. А потім схопив хлопчика. Я підняв хреста. Він засяяв. Упир закричав від болю. — Каллаген посміхнувся, згадавши вереск агонії. І від цієї посмішки в Едді все похололо всередині. — Я сказав йому, якщо він хоч пальцем зачепить Марка, я знищу його. І тієї миті я був на це спроможний. Він теж це розумів. І відповів, що я не встигну, бо спершу він розірве хлопцеві горло. І це справді було так.

— Мексиканська нічия, — пробурмотів Едді, згадавши той день біля Західного моря, де в нього сталася сутичка з Роландом у разюче подібній ситуації. — Мексиканська нічия, хлопче.

— І що тоді сталося? — спитала Сюзанна.

Посмішка Каллагена зів'яла. Тепер він потирав свій шрам правою рукою, так само, як стрілець тер стегно — начебто сам цього не усвідомлюючи.

— Вампір зробив одну пропозицію. Він відпустить хлопця, якщо я опущу розп'яття. Ми станемо віч-на-віч беззбройні. Його віра проти моєї. Я погодився. Боже поможи, я погодився. Хлопчика

ТРИ

Хлопчика вже нема, він зник, наче вир на темній воді.

Барлоу немовби збільшується в розмірах. Його волосся, по-європейському зачесане назад, неначе розвівається довкола голови ореолом. На ньому темний костюм і яскраво-червона краватка, зав'язана бездоганно, і Калагену він видається часткою пітьми, що його оточує. Батьки Марка Петрі з розтрощеними черепами лежать біля його ніг, мертві.

— Виконуй свою частину угоди, шамане.

Але хіба йому конче необхідно дотримуватися домовленості? Чому б не завдати удару першим? Чи вбити його на місці?Якась неправильна думка, жахливо неправильна, але він не може збагнути, що в ній не так. І всі ті модні слівця, що допомагали йому під час попередніх криз, тут не згодяться. Це не аномія, не брак співчуття і не екзистенційна туга двадцятого століття. Це упир. І…

І його хрест, який доти яскраво світився, темнішає на очах.

Страх клубком розпечених дротів падає йому в живіт. Барлоу йде до нього через кухню Петрі, й Каллаген добре бачить його ікла, тому що Барлоу посміхається. Це посмішка переможця.

Каллаген відступає на крок назад. Потім на два. Потім його сідниці впираються у край стола, а стіл відсувається до стіни, і йому вже нікуди відступати.

— Сумно бачити, як віра підводить людину, — каже Барлоу і тягнеться до нього.

Та й чому б йому не тягтися? Хрест у руках Каллагена вже згас. Тепер це лише шмат гіпсу, дешевка, яку його мати купила в дублінській крамничці сувенірів, цілком можливо, що за здирницькою ціною. Сила, що струменіла від нього по руці, духовний струм, якого було досить, щоб змести стіни й потрощити камінь, щезла.

Барлоу виймає хрест з його пальців. Каллаген скрикує, як дитина, що раптом усвідомила: бабай існує насправді, й весь цей час він терпляче вичікував у шафі, поки не трапиться слушна нагода. І лунає звук, який відтоді переслідуватиме його до кінця життя, від Нью-Йорка й потаємних доріг Америки до зустрічей анонімних алкоголіків у Топіці, де він нарешті протверезів, і аж до кінцевої зупинки в Детройті та його життя тут, у Кальї Брин Стерджис. Він пам'ятатиме той звук, коли на його лобі з'явиться шрам і він покірно очікуватиме смерті. Він пам'ятатиме той звук, коли його смерть нарешті настане. Той звук — сухий тріск двічі поспіль, коли Барлоу переламує перекладини хреста, і глухий стукіт, коли він кидає їх на підлогу. А ще він пам'ятатиме неймовірно сміховинну думку, яка спадає йому поки Барлоу тягнеться до нього руками: «Господи, от би зараз випити».

ЧОТИРИ

Панотець подивився на Роланда, Едді й Сюзанну, як людина, що пам'ятає найнайгіршу мить свого життя.

— У групах анонімних алкоголіків вічно проголошують якісь приказки й гасла. І щоразу, коли я згадую ту ніч… як Барлоу бере мене за плечі… пам'ять підсовує мені одне гасло.

— Яке? — поцікавився Едді.

— Обережніше з тим, про що просиш, — процитував Каллаген. — Бо твоє бажання може збутися.

— Вам дали випити, — сказав Роланд.

— О так, — мовив Каллаген. — Випити мені дали.

П'ЯТЬ

У Барлоу міцні и безжальні руки. Поки вони тягнуть Каллагена до свого володаря, він раптово розуміє, що станеться наступної миті. Не смерть. Порівняно з цим смерть була б милістю.

«Ні, будь ласка, ні», — пробує сказати він, але з вуст зривається лише кволий стогін.

— Давай, отче, — шепоче вампір.

Рот Каллагена притискається до смердючої плоті — холодного горла вампіра. Це не аномія, не суспільна дисфункція, не наслідки етичної чи расової поведінки. Лише сморід мертвоти й одна вена, відкрита й пульсуюча темною зараженою кров'ю Барлоу. Жодного відчуття екзистенційної втрати, жодної постмодерної туги за смертю американської системи цінностей, ні навіть релігійно-психологічної провини західної людини. Лише намагання навіки затамувати подих чи якось викрутити голову вбік, чи зробити водночас те й те. Але він не може. Він тримається нескінченно довго, розмазуючи кров по щоках, лобі й підборідді, наче бойову фарбу. Але марно. Врешті-решт він робить те, що повинен зробити будь-який алкоголік, коли випивку підносять йому на таці. Він п'є.

Третій страйк. Ти поза грою.

ШІСТЬ

— Хлопчик урятувався. Хоч щось у цьому було доброго. А мене Барлоу відпустив. Убити мене було б нецікаво, правда? Ні, значно цікавіше було подарувати мені життя.

Годину чи більше я тинявся містечком, яке дедалі більше втрачало для мене свій колишній вигляд. Вампірів першого типу дуже мало, і це прекрасно, тому що перший тип може наробити збіса багато лиха за вкрай короткий час. Містечко вже було заражене, але я був надто сліпий — надто шокований, — щоб це розуміти. Жоден з нових вампірів до мене не наближався. Барлоу залишив на мені свій знак, подібно до того, як Бог залишив знак на Каїні, перш ніж вигнати його в землю Нод.

У завулку біля аптеки Спенсера був фонтанчик для пиття. За кілька років такого фонтанчика не схвалило б жодне міністерство охорони здоров'я, але в ті часи їх було по одному-два у кожному маленькому містечку. У ньому я змив з обличчя й шиї кров Барлоу. Спробував вимити й волосся. Потім пішов до своєї церкви Святого Андрія. Я вирішив, що молитимуся й благатиму про другий шанс. Молитимуся не Богові теологів, які вважають, що вся святість і несвятість походять із нашої душі, а давньому Богові. Тому, який оголосив Мойсееві, що той не зоставить чарівниці при житті, і наділив свого сина силою воскреснути з мертвих.

Другий шанс — це все, що мені було потрібно. Я готовий був віддати за це життя.

Неподалік церкви Святого Андрія я майже побіг. Усередину вело троє дверей. Я попрямував до середніх. Десь вистрелила вихлопна труба автомобіля, і хтось засміявся. Я дуже чітко пам'ятаю ті звуки. Таке враження, що вони позначили межу мого життя як священика святої римо-католицької церкви.

— І що ж з тобою сталося? — спитала Сюзанна.

— Двері відкинули мене, — сказав Каллаген. — Коли я торкнувся залізної ручки, з неї вирвався вогонь. Мов блискавка вдарила. Він скинув мене зі сходів на цементовану доріжку. Відтоді я маю оце. — Він підняв праву руку, вкриту шрамами.

— І це? — Едді показав на його лоб.

— Ні, — мовив Каллаген. — Це з'явилося пізніше. Тож я зіп'явся на ноги. Трохи пройшовся. І знову опинився біля аптеки Спенсера. Тільки цього разу зайшов усередину. Купив бинт, щоб перев'язати руку. А потім, коли розплачувався, побачив рекламу. «Вирушай у подорож на великому сірому собаці».

— Він говорить про «Ґрейхаунд»,^[38] — пояснила Сюзанна Роландові. — Це величезна автобусна компанія.

Роланд кивнув і скрутив із пальців бублика, що мало означати «о'кей».

— Міс Куґен сказала мені, що наступний автобус вирушає до Нью-Йорка, тож я купив на нього квиток. Якби вона сказала, що він їде до Джексонвіля, чи Ноума, чи до Гарячого Рагу, штат Південна Дакота, я б подався і туди. Мені хотілося якнайшвидше забратися з того міста. Мені було начхати, що там помирають люди чи що з ними стається щось гірше за смерть, начхати, що деякі з них були мені друзями, деякі — парафіянами. Я просто хотів поїхати звідти. Розумієте?

— Так, — без тіні вагань відповів Роланд. — Чудово розуміємо.

Каллаген подивився йому у вічі, і те, що він там побачив, начебто його переконало. Коли він продовжив, то вже здавався спокійнішим.

— Лоретта Куґен була однією зі старих дів містечка. Мабуть, я її налякав, бо вона попросила, щоб я почекав автобуса надворі. Я вийшов. Згодом під'їхав автобус. Я зайшов і віддав водієві свого квитка. Він половину відірвав, половину повернув мені. Я сів. Автобус рушив. Ми проїхали попід жовтою блимавкою світлофора посеред містечка, і то була перша миля. Перша миля дороги, що привела мене сюди. Згодом — мабуть, було десь о пів на п'яту ранку, за вікном досі було темно — автобус зупинився у

СІМ

— Гартфорд, — каже водій автобуса. — Це Гартфорд, приятелю. Зупинка двадцять хвилин. Хочете вийти чогось попоїсти?

Зав'язаною рукою Каллаген витягає з кишені гаманця й мало не впускає його на підлогу. У нього в роті присмак смерті, огидний, м'який смак, як у гнилого яблука. Йому потрібно якось прибрати цей присмак, а якщо його нічим не вб'єш, то хоча б змінити, а якщо він не зміниться, то принаймні чимось перебити, сховати, як накривають потворну дірку в дерев'яній підлозі під шматком дешевого килима.

Він простягає водієві двадцятку й каже:

— Ви можете принести мені пляшку?

— Містере, правила…

— Решту залиште собі. Мені вистачить пінти.

— Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось буянив. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Отам уже зможете робити все, щосхочете. — Водій пробує зобразити усмішку. — Це ж місто веселощів і розваг.

Каллаген (він більше не отець Каллаген, вогненний спалах з дверей бодай на це питання дав відповідь) додає до двадцятки десятку. Тепер він простягає тридцять доларів. Знову каже водієві, що пінти буде досить і що він не претендує на здачу. Цього разу водій бере гроші, адже він не дурень.

— Але не здумайте буянити, — повторює він. — Мені не треба, щоб у моєму автобусі хтось зчинив бучу.

Каллаген киває. Буянити він не буде, це точно. Водій іде до комбінованої крамнички «бакалія-алкогольні напої-ресторанчик швидкого харчу», що стоїть тут, на краю Гартфорда, на краю ранку, під сліпучими жовтими ліхтарями. В Америці є потаємні, приховані автостради. Ця крамничка стоїть біля в'їзду, що веде до тієї мережі розгалужених манівців, Каллаген це відчуває. Вона там, куди летять пластикові чашечки й пожмакані сигаретні пачки, гнані передсвітанковим вітром. Вона шепоче зі знака на бензинових колонках, того, на якому написано; «ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ ЗА БЕНЗИН ПЛАТИТИ НАПЕРЕД». Вона в хлопчику-підлітку на тому боці дороги, який сидить на ґанку о четвертій тридцять ранку, — мовчазна картина болю. Потаємні дороги близько, і вони шепочуть до нього. «Приходь, друже, — кажуть вони. — Тут ти зможеш забути все, навіть ім'я, яке тобі нав'язали, коли ти був лише голим писклявим немовлям, вимащеним материнською кров'ю. Тобі прив'язали ім'я, наче бляшанку до собачого хвоста, ге? Але тобі не треба тягти його за собою сюди. Іди. Приходь». Але він нікуди не йде. Він чекає на водія автобуса, і досить скоро водій автобуса повертається, і в коричневому паперовому пакеті в нього пінта «Олд Лоґ Кебін». Цей сорт віскі Каллаген знає дуже добре, тут, у глушині, за пінту такого добра, либонь, правлять два з чвертю долари, тобто водій щойно заробив собі двадцять вісім доларів чайових, плюс-мінус. Непогано. Але ж це по-американському, правда? Дати багато, щоб отримати мало. І якщо «Лоґ Кебін» вимиє цей паршивий присмак з його рота — значно гірший за біль у обпеченій руці, — воно буде варте кожного цента з тієї тридцятки. Чорт, та за таке й сотні не шкода.

— Не буянити, — нагадує водій. — Якщо зчините галас, я висаджу вас посеред траси Крос-Бронкс. Богом клянуся.

На той час, коли автобус заїжджає на автовокзал Порт-Оториті, Дон Каллаген уже п'яний. Але він не бешкетує. Він просто тихо сидить і чекає, коли можна буде зійти з автобуса і злитися з людським потоком, що пливе о шостій ранку під холодними лампами денного світла: наркоманів, таксистів, чистильників взуття, дівчат, що зроблять тобі мінет за десять доларів, хлопців, зодягнених під дівчат, які зроблять тобі мінет за п'ять доларів, копів, що крутять у руках свої жезли, торговців наркотою, які всюди тягають за собою свої транзисторні радіоприймачі, чорноробів щойно з Нью-Джерсі. Каллаген змішується з натовпом, п'яний, але тихий. Копи з жезлами лише кидають на нього побіжні погляди. Повітря в Порт-Оториті смердить сигаретним димом, анашею і помиями. Буркочуть припарковані автобуси. Усі люди тут якісь відірвані. Під холодним денним освітленням вони всі якісь мертві.

Ні, думає він, проходячи під знаком «ВИХІД НА ВУЛИЦЮ». Не мертві. Живі мерці.

ВІСІМ

— Ого, — сказав Едді. — Добряче ж тобі перепало. Як на війні. Грецькій, римській чи в'єтнамській.

Коли Старий почав розповідати, Едді сподівався, що він швиденько все переповість і вони підуть до церкви дивитися на річ, яка була там захована. Він навіть не думав, що розповідь його зачепить, не кажучи вже про те, що вона може його вразити. Але так сталося. Каллаген знав про такі речі, що про них Едді не сподівався почути ні від кого: про смуток від паперових стаканчиків, які несе тротуаром вітер, про іржаву безнадію того знака на бензоколонках, про людський погляд за годину до світанку.

А понад усе про те, що часом цього не уникнути.

— На війнах? Я не знаю, — сказав Каллаген. Потім зітхнув і кивнув. — Так, мабуть. Весь той день я провів у кінотеатрах, а ніч — у парку Вашингтон-сквер. Я помітив, що інші бездомні вкриваються газетами, тож зробив так само. І це приклад того, як змінилося для мене життя — його якість і текстура, — починаючи з того дня, коли поховали Денні Ґліка. Так одразу ви цього не збагнете, але майте терпіння. — Глянувши на Едді, він усміхнувся. — Не бійся, синку, я не збираюся пробазікати весь день. Чи навіть ранок.

— Продовжуй, як тобі заманеться, як ти не від того, — сказав Едді.

Ці слова викликали в Каллагена вибух сміху.

— Кажу спасибі! Еге ж, кажу спасибі велике-превелике! Так от, я вкрив горішню половину свого тіла «Дейлі Ньюс», у якій був заголовок «Брати Гітлера чинять погром у Квінзі».

— Господи, ті Брати Гітлера, — скривився Едді. — Я їх пам'ятаю. Двоє відморозків. Вони били… кого? Євреїв? Чорних?

— Тих і тих, — сказав Каллаген. — І вирізали свастики на їхніх лобах. Мою вони закінчити не встигли. Та воно й добре, бо після вирізання вони збиралися не просто відлупцювати мене. Але то було за багато років після того, як я приїхав до Нью-Йорка.

— Свастика, — промовив Роланд. — Сіґул на літаку, якого ми знайшли біля Річкового Перехрестя? На тому, де сидів Давид Спритний?

— Угу, — кивнув Едді й намалював носком чобота на траві знак. Трава піднялася практично миттєво, але Роланд устиг побачити, що тавро на лобі в Каллагена цілком могло бути недовикарбуваною свастикою.

— Того дня наприкінці жовтня сімдесят п'ятого року, — вів далі Каллаген, — Брати Гітлера були для мене лише заголовком у газеті, під якою я спав. Другий свій день у Нью-Йорку я просто вештався містом, придушуючи в собі бажання перехилити чарчину. Якась частина мого «я» хотіла боротися замість пити. Спробувати спокутувати провину. Але водночас я відчував, як кров Барлоу дедалі глибше проникає в моє тіло й душу. Світ тепер мав інший запах, і я б не сказав, що він пахнув краще. Речі навколо виглядали інакше і теж змінилися не в ліпший бік. А його смак весь час тримався у мене в роті, як присмак гнилої риби чи зіпсутого вина.

Надії на порятунок я не мав. Навіть не думайте. Але спокута не означає спасіння. Не означає, що ти потрапиш до раю. Спокута допомагає очистити совість тут, на землі. А зробити це п'яним неможливо. Навіть тоді я не вважав себе алкоголіком, але часто міркував над тим, чи перетворив він мене на вампіра. Чи моя шкіра почне горіти на сонці, чи стану я задивлятися на жіночі шиї. — Він стенув плечима й засміявся. — Чи, може, чоловічі. Ви ж знаєте, що говорять про священиків: ми лише зграя прихованих голубих, які бігають і тицяють хрестами людям у писки.

— Але ти не став вампіром, — констатував Едді.

— Ні, не став, навіть вампіром третього типу. Не було нічого, крім відчуття опоганеності. Перебування за межами всього. Вигнання. Приреченості завжди відчувати нюхом його сморід і бачити світ таким, яким його бачать істоти його штибу, у сіро-червоних відтінках. Червоний був єдиним яскравим кольором, який мені дозволено було бачити багато років. Усе решта було лише натяком на колір.

Здається, я шукав офіс компанії «Менпавер», ну знаєте, тієї, яка наймає на поденну роботу? Тоді я ще був досить міцним парубком і, звісно, набагато молодшим.

«Менпавера» я не знайшов. Але натомість натрапив на місце, що називалося «Домівкою». На перетині Першої авеню й Сорок сьомої вулиці, неподалік будівлі ООН.

Роланд, Едді й Сюзанна перезирнулися. Хай чим була та «Домівка», розташовувалася вона лише за два квартали від пустиря. «Тільки тоді він ще не був пустирем, — подумав Едді. — У сімдесят п'ятому там ще були „Делікатеси від Тома і Джері, ми знаємося на закусках для вечірок!“» Раптом йому схотілося, щоб Джейк був з ними. Малий би зараз уже, напевне, стрибав від хвилювання.

— Та «Домівка»… Що то була за крамниця? — спитав Роланд.

— Не крамниця. Притулок. «Мокрий»^[39] притулок. Не скажу точно, чи він був єдиний такий на Мангеттені, але закладаюся, що один з небагатьох. Тоді я мало знав про притулки — хіба що зі своєї першої парафії, та й то трішки, — але з часом дізнався чимало. Я бачив систему з обох боків. Були часи, коли я розливав суп черпаком о шостій вечора і роздавав ковдри о дев'ятій. А були й такі часи, коли я їв той суп і спав під тими ковдрами. Звісно, після того, як мені перевіряли голову на вошей.

Є притулки, куди тебе не пустять, якщо відчують, що від тебе тхне спиртним. Є такі, куди пустять, але тільки коли ти скажеш, що востаннє пив щонайменше дві години тому. Є ще місця — їх декілька, — куди пускають п'яним у дим, але біля входу тебе обшукують і забирають усе бухло. По тому тебе запихають у окрему замкнену кімнату з рештою п'яниць. Якщо передумаєш, ти не зможеш вийти й знову нажлуктитися. І якщо в тебе почнеться біла гарячка й ти бачитимеш, що зі стін повзуть зграї жуків, то менш п'яних сусідів по кімнаті ти цим не налякаєш. Жінок у карцер не допускали, бо їх могли зґвалтувати. Мабуть, це одна з причин, чому на вулиці помирає більше безпритульних жінок, ніж чоловіків. Так казав Лyпe.

— Лyпe? — перепитав Едді.

— До нього я ще дійду, а поки що скажу тільки, що він придумав правила «Домівки» щодо алкоголю. У «Домівці» під замком тримали не п'яниць, а саму випивку. Якщо комусь до зарізу треба було випити й цей хтось обіцяв сидіти тихо, йому давали ковток. Плюс заспокійливе. У медичній практиці ця процедура небажана — я навіть не впевнений, чи вона законна, бо ні Лупе, ні Ровен Маґрудер лікарями не були — але вона діяла. Одного напруженого вечора я прийшов тверезим, і Лупе одразу поставив мене до роботи. Перші кілька днів я працював безоплатно, а тоді Ровен покликав мене до свого кабінету, завбільшки з комірчину прибиральниці. Він спитав, чи я алкоголік. Я відповів заперечно. Тоді він спитав, чи мене розшукує поліція. Я знову сказав «ні». Він спитав, чи я від чогось тікаю. Я відповів; так, від себе. Він спитав, чи я хочу працювати, і я розплакався. Він зрозумів це як ствердну відповідь.

Наступні кілька місяців, до червня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого я працював у «Домівці». Застеляв ліжка, куховарив, ходив збирати кошти з Лупе, а часом із Ровеном, водив п'яниць на збори анонімних алкоголіків, які відбувалися в фургоні, що належав «Домівці», давав ковтнути спиртного хлопцям, у котрих занадто трусилися руки, щоб вони могли самі тримати склянку. Я взявся порядкувати бухгалтерією, бо я в цьому тямив більше, ніж Маґрудер, Лупе чи будь-хто з працівників. Ті дні не були найщасливішими в моєму житті, цього я так і не дочекався, і смак крові Барлоу в роті весь час нагадував про себе, але ті дні були благодатними. Думав я мало. Я просто тримав голову схиленою і робив те, що мені загадували. Потроху я став зцілюватися.

Якось узимку я збагнув, що зі мною відбуваються зміни. Неначе розвилося шосте чуття. Інколи я чув передзвін дзвіночків. Жахливий, але приємний водночас. Часом, коли я був на вулиці, все навкруги темнішало, навіть якщо яскраво світило сонце. Пригадую, я дивився на тротуар, пересвідчитися, чи моя тінь ще зі мною. Я був певен, що не побачу її, але вона завжди була на місці.

Роландів ка-тет обмінявся поглядами.

— Іноді до цих фуг приєднувалося ще й нюхове відчуття. Міцний запах, наче цибуля впереміш із розпеченим металом. Я почав підозрювати, що в мене якась форма епілепсії.

— А ви ходили до лікаря? — спитала Сюзанна.

— Ні. Я боявся, що він знайде ще щось. Найпевніше — пухлину мозку. Тож я просто схиляв голову й працював далі. А потім одного вечора я пішов у кіно на Таймз-сквер. Показували римейк двох вестернів із Клінтом Іствудом. Те, що називають спагеті-вестернами, так?

— Угу, — підтвердив Едді.

— Сидячи у залі, я почув ті дзвіночки. Мелодію. І відчув запах, міцніший, ніж завше. Його джерело цього було переді мною, трохи ліворуч. Глянувши в той бік, я побачив двох чоловіків: літнього й молодшого. Їх легко було помітити, бо ж залу було заповнено лише на три чверті. Молодший нахилився до старішого. Старіший не зводив очей з екрану, але обійняв молодого за плечі. Якби я побачив це будь-якого іншого вечора, я б не мав ні найменшого сумніву, хто переді мною, але того вечора все було інакше. Я спостерігав. І на моїх очах з'явилося якесь темно-синє світло, спершу довкола молодого, потім довкола старшого. Це світло не було схоже на жодне інше, яке я бачив у житті. Воно було подібне до темряви, яка інколи напливала на мене надворі, коли в моїй голові лунали дзвіночки. Подібне до того запаху. Ти знаєш, що цього не може бути, але водночас це реальність, і я збагнув. Змиритися не зміг — це прийшло пізніше, — але збагнув. Молодший чоловік був вампіром.

Він замовк, обмірковуючи, як йому краще продовжити свою розповідь. Як її краще подати.

— Я вважаю, що в нашому світі існує щонайменше три типи вампірів. Я поділяю їх на три типи: перший, другий і третій. Упирі першого типу дуже рідкісні. Таким був Барлоу. Вони живуть дуже довго і можуть тривалий час проводити у глибокій сплячці — п'ятдесят чи навіть усі двісті років. Коли не сплять, можуть перетворювати людей на вампірів, робити з них тих, кого ми називаємо живими мерцями. Ці мерці становлять другий тип. Вони також спроможні створювати нових вампірів, але ці вже будуть тупі. — Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. — Ви бачили «Ніч живих мерців»?

Сюзанна похитала головою. Зате Едді кивнув.

— Мерці в тому фільмі були зомбі, геть пустоголові. Вампіри другого типу розумніші, звісно, та не набагато. Вдень вони не виходять надвір, бо можуть осліпнути, отримати опік чи наразитися на смерть. Хоча напевно я сказати не можу, тому що їхнє життя зазвичай коротке. Не тому, що перетворення з живої людини на упиря скорочує життя, а через те, що існуванню вампірів другого типу постійно щось загрожує.

У більшості випадків — я так думаю, але стовідсоткової певності не маю — вампіри другого типу перетворюють людей теж на вампірів другого типу на відносно невеликій території. На цій стадії хвороби — а це таки хвороба — вампір першого типу, король вампірів, уже далеко. Того сучого сина в Салем-Лоті вбили. Таких, як він, у світі, може, дюжина, не більше.

В інших випадках другий тип створює третій тип. Упирі третього типу — мов ті комарі. Вони не здатні перетворювати людей на вампірів, але вони можуть смоктати кров. Смоктати. І ще раз смоктати.

— А вони можуть підчепити СНІД? — спитав Едді. — Ти ж знаєш, що це таке, правда?

— Знаю, хоч до весни вісімдесят третього я цього терміна не чув. Я тоді працював у притулку «Маяк» у Детройті, й час мого перебування в Америці добігав кінця. Авжеж, тоді ми вже майже десять років знали, що щось таке є. В деяких книжках це називалося ІДГС — імунодефіцит гомосексуалістів. У тисяча дев'ятсот вісімдесят другому стали з'являтися статті про нову хворобу, яка називалася «рак геїв», і роздуми про те, що вона може бути заразною. У народі її звали «хворобою трахо-болячок», через ураження шкіри, яке вона спричиняла. Сумніваюся, що вампіри від неї помирають чи навіть нездужають. Але вони можуть заразитися. А потім заражати інших. О так. У мене є вагома причина так думати. — Каллагенові губи задрижали й міцно стислися.

— Коли цей демон-упир змусив тебе пити його кров, він передав тобі здатність бачити цих істот, — сказав Роланд.

— Так.

— Бачити їх усіх чи лише Третіх? Дрібненьких?

— Дрібненьких, — Каллаген коротко й невесело розсміявся. — Так. Мені подобається. Хай там як, але я міг бачити лише Третіх, принаймні відколи виїхав з Джерусалемз-Лота. Та, звісно, Перші, такі як Барлоу, дуже рідкісні, а другий тип живе недовго. Їх убиває сам їхній голод. Вони ненажерливі. Одначе упирі третього типу можуть виходити надвір навіть удень. І майже всі поживні речовини отримують з їжі, як і люди.

— Що ти зробив того вечора? — спитала Сюзанна. — В кінотеатрі?

— Нічого, — відповів Каллаген. — Весь той час, поки я був у Нью-Йорку — вперше був у Нью-Йорку, — я не робив нічого аж до квітня. Просто я не мав певності. Тобто в душі я знав, що мені робити, але голова відмовлялася з цим погоджуватися. А ще весь час заважала одна дуже проста річ: я був алкоголіком, який перестав пити. Алкоголік — теж вампір, і ця частина мого «я» дедалі більше потерпала від спраги, тоді як решта мого єства намагалася заперечити свою природу. Тож я сказав собі, що бачив парочку гомосексуалістів, що обіймалися в кіно, та й годі. Що ж до решти: дзвіночків, запаху, темно-синього світла довкола молодшого, — я переконав себе, що в усьому винна епілепсія чи наслідки того, що зі мною зробив Барлоу. Чи водночас те й інше. Звісно, щодо Барлоу я не помилявся. Його кров у мені не дрімала. Вона дивилася і бачила.

— Ти не все знаєш, — сказав Роланд.

Каллаген повернувся до нього.

— Ти занурювався в тодеш, отче. Щось із цього світу кликало тебе до себе. Підозрюю, що то була та річ з твоєї церкви, хоча тоді, коли ти дізнався про неї вперше, її ще не було у твоїй церкві.

— Ні, — сказав Каллаген. Він дивився на Роланда зі сторожкою повагою. — Не було. А звідки ти знаєш? Скажи, прошу.

Але Роланд не сказав.

— Продовжуй, — мовив він натомість. — Що з тобою сталося далі?

— Далі стався Лупе, — відповів Каллаген.

ДЕВ'ЯТЬ

Його прізвище було Дельґадо.

На це Роланд лише на мить розширив очі від подиву, але Едді з Сюзанною знали стрільця досить добре, щоб розуміти: навіть така дрібниця в його поведінці мала надзвичайну вагу. Водночас вони вже майже звикли до цих збігів, які насправді могли виявитися не випадковими, до відчуття, що кожен з цих випадків — наче клацання якоїсь велетенської шестірні.

Лупе Дельґадо мав тридцять два роки і був алкоголіком, який уже п'ять років не брав до рота ні краплі спиртного. У «Домівці» він працював з тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого. Місце знайшов Маґрудер, але життям і сенсом наповнював цю справу саме Лупе Дельґадо. Удень він працював у обслузі готелю «Плаза» на П'ятій авеню, вночі — в притулку. Він допоміг створити «мокрі» правила «Домівки» й був першою людиною, яка привітала Каллагена, коли той переступив через поріг.

— Тоді, вперше, я вже прожив у Нью-Йорку трохи більше року, — сказав Каллаген. — Але ще до березня сімдесят шостого… — Він замовк, намагаючись промовити те, про що вони втрьох уже й так здогадалися з виразу його обличчя. Воно залилося рожевим рум'янцем, крім того місця, де був шрам. На рожевому тлі він наче світився надприродною білістю.

— Ну добре, ви б, мабуть, сказали, що ще до березня я в нього закохався. Чи це робить з мене гомика? Голубця? Я не знаю. Кажуть, ми, священики, всі такі. Принаймні дехто так вважає. Та й чому б ні? Щомісяця чи що два місяця в газетах з'являлися статті про священиків, які полюбляли мацати хлопчиків-служок. Що ж до мене, то я не маю підстав вважати себе гомиком. Бачить Бог, попри свій сан, я був небайдужий до гарненьких жіночих ніжок і мені ніколи не спадало на думку розбещувати служок. І між мною та Лупе ніколи не було нічого плотського. Але я любив його. Не за його душу, чи відданість, чи служіння «Домівці». Не тому, що він вирішив, що його справжнє покликання — працювати з бідними, достоту як Христос. Мене вабило до нього фізично.

Каллаген замовк, вагаючись, а потім стрілив:

— Боже, який він був вродливий. Прекрасний!

— Що з ним сталося? — спитав Роланд.

— Він прийшов одного засніженого вечора наприкінці березня. У притулку яблуку ніде було впасти, аборигени були невгамовні. Вони вже встигли влаштувати кулачну розправу, і ми досі їх утихомирювали. В одного чоловіка був сильний напад білої гарячки, і Ровен Маґрудер у своєму кабінеті відпоював його кавою з віскі. Здається, я вже вам казав, що в «Домівці» не було кімнати, де п'яниць можна було б тримати під замком. Був час вечері, хоча ні, минуло вже півгодини по тому, як мали б роздати вечерю, але троє волонтерів не прийшли через погану погоду. Грало радіо, кілька жінок танцювали. «У зоопарку час годівлі», — любив казати Лупе.

Я знімав пальто, збираючись на кухню… один тип, якого звали Френк Спінеллі, ухопив мене за комір… хотів дізнатися про рекомендаційного листа, якого я обіцяв йому написати… ще була жінка, Ліза Як-Її-Там, якій потрібна була допомога з одним із завдань у групі анонімних алкоголіків — «Написати список тих, кого ми скривдили»… одному молодикові треба було допомогти з резюме, він міг трохи читати, але писати не вмів… щось пригоріло на плиті… повний комплект. Але мені подобалося. Цей вир підхоплював тебе й ніс за собою. Та посеред усього цього я зупинився. Не було жодного дзеленчання, а єдиними запахами, які я відчував, були сморід немитих тіл п'яниць і запах пригорілої їжі… але довкола шиї Лупе я бачив ореол того світла, схожого на комір. І сліди. Крихітні, майже непомітні.

Я зупинився і, мабуть, заточився, бо Лупе промчав повз мене. І тут я відчув цей запах, дуже слабкий: пекуча цибуля і розпечений метал. Мабуть, я не зогледівся, як промайнула пара секунд, бо зненацька ми з ним опинилися вдвох у кутку біля архівної шафки, де тримали все для зборів анонімних алкоголіків, і він спитав мене, коли я востаннє їв. Бо знав, що часом я забував поїсти.

Запах щез. Синє світіння довкруж його шиї теж зникло. Пропали й ті сліди від чиїхось укусів. Якщо упир не надто зажерливий, вони швидко сходять. Але я знав. Не було сенсу питати в нього, з ким він був, коли й де. Вампіри, навіть третього типу — особливо третього типу, — вміють маскуватися. П'явки зазвичай виділяють разом зі слиною фермент, який підтримує потік крові, поки вони ссуть кров. Він також робить шкіру нечутливою, тож поки ти не помітиш на собі паразита, то й не знатимеш, що з тобою відбувається. Так і ці упирі третього типу — мають у своїй слині речовину, яка спричиняє короткочасну амнезію.

Якось я спромігся відволіктися від цього. Сказав йому, що в мене запаморочилося в голові і що це, напевно, від того, що я прийшов з холоду й одразу занурився в шум, світло, тепло. Він наче повірив, але попросив, щоб я не напружувався. «Ти надто цінний для нас, ми не можемо втратити тебе, Ден», — сказав він, а потім поцілував мене. Сюди. — Правою рукою зі шрамом Каллаген торкнувся своєї правої щоки. — Тож, напевно, я збрехав, коли казав, що між нами не було нічого фізичного. Був той один поцілунок. І я досі яскраво пам'ятаю свої відчуття. Навіть поколювання щетини над його верхньою губою… ось тут.

— Мені так прикро за тебе, — співчутливо сказала Сюзанна.

— Дякую, дорогенька, — сказав він. — Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене означає. Як чудово, коли тобі співчуває людина з твого світу. Це так, наче ти у вигнанні й одного дня одержуєш звістку з дому. Чи ковток свіжої води з джерела після того, як роками ти пив застояну бурду з пляшок. — Він узяв її руку в свої долоні й усміхнувся. Щось у цій усмішці здалося Едді силуваним чи навіть фальшивим. Аж раптом йому спала жахлива думка. А що, як отець Каллаген зараз відчуває змішаний запах пекучої цибулі й розпеченого металу? Що, як він бачить синє світіння, не комірцевий ореол довкола Сюзанниної шиї, а пояс довкруж її живота?

Едді подивився на Роланда, та звідти годі було чекати допомоги. Стрільцеве обличчя було незворушним і нічого не виражало.

— У нього був СНІД? — здогадався Едді. — Якийсь голубий третього типу вкусив вашого друга й передав цю заразу йому.

— Голубий, — повторив Каллаген. — Ви хочете сказати, що це дурне слово справді означає… — Він несхвально похитав головою.

— Угу, — кивнув Едді. — «Ред Сокс» не виграли чемпіонату, а підарів називають голубими.

— Едді! — докірливо мовила Сюзанна.

— Що? — сказав Едді. — Думаєш, легко бути останнім, хто пішов з Нью-Йорка й забув вимкнути світло? Ні, це нелегко. Я, скажу тобі, вже й сам уже почуваюся відсталим від життя. Він повернувся до Каллагена. — Але ж саме це й сталося, правда?

— Думаю, так. Не забувайте, що я тоді мало що знав, а що знав — тому не йняв віри й притлумлював у собі. Украй енергійно, як казав президент Кеннеді. Першого упиря — першого «дрібненького» — я побачив тоді в кінотеатрі за тиждень до Різдва й нового тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятого року. — Він коротко уривчасто розсміявся. — І як я зараз собі пригадую, кінотеатр називався «Голуб'ятня». Хіба не дивно? — Він замовк, спантеличено дивлячись у їхні обличчя. — Не дивно. Ви не здивовані.

— Збіги скасовано, друже, — сказала Сюзанна. — Нині ми живемо в реальності, яка більше нагадує діккенсівську.

— Я тебе не розумію..

— А й не треба. Продовжуйте. Розповідайте.

Пошукавши загублену нитку розповіді, Старий продовжив.

— Першого свого упиря третього типу я побачив наприкінці грудня сімдесят п'ятого. Минуло близько трьох місяців відтоді, як я помітив синє світло довкола шиї Лупе. На той час я вже перебачив з півдюжини вампірів. І лише одного з них — на полюванні. У завулку в Іст-Вілідж з одним хлопцем. Він — вампір — стояв отак. — Каллаген підвівся і показав ту позу, витягнувши руки й ніби спираючись ними на невидиму стіну. — Його жертва, затиснена між руками, стояла обличчям до нього. Збоку це виглядало так, наче вони розмовляють. Чи цілуються. Але я знав, знав, що це ні те, ні друге.

Інші ж… кількох я бачив у ресторані, вони їли поодинці. Те світіння оточувало їхні руки і їхні обличчя. Воно було розмазане по їхніх губах наче… наче електричний чорничний сік… і запах горілої цибулі витав у повітрі довкола них, мов парфуми. — Каллаген розтягнув губи в посмішці. — Цікаво… Щоразу, коли я намагаюся їх описати, то вишуковую якісь приховані порівняння. Тому що я пробую їх не описати, а збагнути. Досі намагаюся їх збагнути. З'ясувати для себе, яким міг би бути той інший, потаємний світ, що весь час перебував поряд, буквально за крок від того, який я добре знав.

«Роланд мав рацію, — подумав Едді. — Це тодеш. Напевно. Він про це не підозрює, але так і є. А тоді хто він? Член нашого ка-тету?»

— Вона стояла у черзі в банку «Мерін Мідленд», з яким працювала «Домівка», — вів далі Каллаген. — Посеред білого дня. Я стояв у черзі до віконця «Депозити», а ця жінка — до «Видачі готівки». Те світло її оточувало. Побачивши, що я дивлюся на неї, вона всміхнулася. Безстрашно глянула мені просто у вічі. Кокетливо. — Він помовчав. — Спокусливо.

— Ти впізнавав їх, бо в твоєму тілі текла кров демона-вампіра, — сказав Роланд. — А вони тебе впізнавали?

— Ні, — миттю озвався Каллаген. — Якби вони могли мене бачити, виокремлювати мене серед людей, моє життя не було б варте й шеляга. Хоча вони таки дізналися про мене. Але вже згодом.

Важливо те, що я їх бачив. Я знав, що вони є. І коли побачив, що сталося з Лупе, то зрозумів, хто це з ним зробив. Вони теж це бачать. Нюхом відчувають. Можливо, теж чують передзвін, їхні жертви мічені, і щойно на них з'являється тавро, як злітаються інші упирі, як метелики на світло. Чи собаки, які поливають один і той самий телефонний стовп.

Я впевнений, що того вечора в березні Лупе вкусили вперше, тому що раніше ніколи не бачив на ньому того світіння… чи міток на горлі, на вигляд невинних, як пара порізів від гоління. Але по тому його кров пили постійно. Це мало якийсь стосунок до нашої роботи з безпритульними, які йшли конвеєром. Може, кров, у якій циркулює алкоголь, для них як дешевий наркотик. Хтозна…

Хай там як, а перше вбивство я вчинив через Лупе. Перше з цілої низки. Це сталося в квітні…

ДЕСЯТЬ

Зараз квітень, і повітря нарешті запахло весною. Каллаген з п'ятої години в «Домівці»: спочатку виписує чеки, щоб закрити рахунки в кінці місяця, потім готує свою коронну страву, яку сам називає «Жаб'ячим рагу». Рагу взагалі-то з яловичиною, але йому подобається ця смішна назва.

Паралельно він вимиває великі сталеві казани — не тому, що мав у них потребу (чого-чого, а посуду в «Домівці» не бракувало), просто мати вчила його прибирати за собою на кухні.

Він несе казан до чорного виходу, однією рукою притримує його на стегні, другою повертає ручку дверей. Виходить у завулок, збираючись вихлюпнути мильну воду в заґратований злив каналізації, та раптом зупиняється. Він бачить те, що вже бачив раніше, у Вілідж, але тоді двоє чоловіків (один притулився спиною до стіни, другий стояв перед ним, упираючись руками в цеглу) були лише тінями. Цих він бачить дуже добре, бо з кухні падає світло. І той, хто прихилився до стіни й наче спить, повернувши голову так, щоб відкрити шию… Каллаген його знає.

То Лупе.

Хоч крізь відчинені двері падає світло й ця частина завулка добре освітлена, а Каллаген навіть не намагається поводитися тихо — він навіть наспівує «Прогуляйся дикою стороною», жоден з них його не помічає. Вони в трансі. Чоловікові, що стоїть перед Лупе, десь п'ятдесят років, він добре одягнений, у костюмі й краватці. Поруч стоїть на камінні дорогий портфель «Марк Крос». Шия чоловіка витягнута вперед, голова нахилена. Розкриті губи туляться до шиї Лупе з правого боку. Що там, під ними? Яремна вена? Сонна артерія? Каллаген не пам'ятає, та це й немає значення. Дзвоники не дзеленчать, але запах нестерпний, так смердить, що сльози порскають йому з очей і з носа тече прозорий слиз. Довкола двох чоловіків палахкотить темно-синє світло, Каллаген бачить, як воно ритмічно пульсує обертами. «Це їхнє дихання, — здогадується він. — Ця гидота ворушиться від їхнього дихання. Тобто вона справжня».

До вух Каллагена долинає дуже тихе вологе чмокання. Таке можна почути в кінотеатрі, коли там жагуче, з запалом цілується якась парочка.

Далі він не думає, а просто робить. Ставить на землю казан з жирною мильною водою. Дно казана лунко стукається об бетонний ґанок, але пара біля стіни завулка навіть не ворушиться. Вони досі занурені у свій сон. Каллаген відступає на два кроки назад і опиняється на кухні. На столі лежить сокирка, якою він дрібнив на кубики яловичину для рагу. Лезо яскраво блищить. У ньому він бачить себе й думає: «Принаймні я не упир. Інакше відображення б не було». Потім його пальці стискаються на гумовому руків'ї ножа. Він повертається в завулок. Переступає через казан з мильною водою. Повітря нерухоме й вологе. Десь крапає вода. Десь радіо горлає «Хтось врятував сьогодні моє життя». Краплини вологи в повітрі утворюють довкола ліхтаря на дальньому боці завулка ореол. У Нью-Йорку квітень, і за десять футів від того місця, де стоїть Каллаген — віднедавна колишній священик католицької церкви, — вампір ссе кров у своєї жертви. Чоловіка, в якого закохався Доналд Каллаген.

«Я майже був у тебе на гачку», — співає Елтон Джон, і Каллаген ступає на крок уперед, піднімаючи сокирку. Потім рвучко опускає її, і лезо глибоко заходить у череп вампіра. Два боки його голови розчахуються, як крила. Він підводить голову, наче хижак, який почув наближення когось більшого й небезпечнішого, ніж він сам. Наступної миті він трохи підгинає коліна, немовби збираючись підняти портфель, потім наче вирішує, що обійдеться й без нього. Він повертається і повільно йде до виходу з завулка. На звук голосу Елтона Джона, який тепер виводить «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя». Сокирка досі стирчить з його черепа. З кожним кроком руків'я гойдається з боку в бік, неначе тугий маленький хвіст. Каллаген бачить кров, але її не море, як він очікував. Тієї миті він надто шокований, щоби над цим замислюватись, але пізніше він зрозуміє, що в цих істотах украй мало рідкої крові. Те, що дає їм життя, є навіть магічнішим, ніж сама загадка крові. Найдивовижніше, що їхня кров скипається так туго, неначе жовток круто звареного яйця.

Істота робить ще один крок і зупиняється. Її плечі опускаються. Голова провалюється вперед, і Каллаген більше її не бачить. А потім, зненацька, одяг падає і зіщулюється, лягаючи на вологу землю в завулку.

Почуваючись, наче уві сні, Каллаген іде, щоб подивитися на все, що лишилося від упиря. Лупе Дельґадо з заплющеними очима й закинутою назад головою стоїть біля стіни, досі занурений у сон, який наслав на нього упир. По його шиї стікають униз дві маленькі незначні цівки крові.

Каллаген дивиться на одяг. Краватку досі зав'язано. Сорочка досі в костюмному піджаку і заправлена в костюмні штани. Він знає, що як розстебнути ширінку, то під нею буде білизна. Він піднімає рукав піджака, щоб упевнитися, що він порожній не лише на вигляд, ай на дотик, і звідти вивалюється вампірів годинник. Він цокається об землю біля персня.

Ще там є волосся. І зуби, деякі з пломбами. Від решти містера Портфель-Марк-Крос не лишилося й сліду.

Каллаген збирає одяг. Елтон Джон все ще співає «Хтось врятував мені життя сьогодні», але, мабуть, це не дивно. Та пісня досить довга, чотири хвилини, не менше. Він надягає годинника собі на зап'ястя, а персня собі на пальця, на тимчасове зберігання. Одяг відносить усередину, проходячи повз Лупе. Той досі в трансі. Але отвори на його шиї, не більші за сліди від уколів шпилькою, вже зникають.

Якимось дивом на кухні нікого нема. Ліворуч двері з написом «КОМОРА». За нею короткий коридорчик, обабіч якого тягнуться різні відсіки. Всі вони для захисту від крадіжок закриті дверцятами з важкої металевої сітки. З одного боку консерви, з іншого бакалія. Потім одяг. В одному відділенні сорочки, у другому штани. Сукні й спідниці в наступному. Пальта теж окремо. У самому кінці коридорчика стоїть стара гардеробна шафа з написом «РІЗНЕ». Каллаген знаходить гаманець упиря й кладе його собі в кишеню, до свого гаманця. З двома гаманцями кишеня виглядає надміру розпухлою. Потім він відмикає шафу і вкидає туди вампірові речі, не розбираючи їх. Це легше, ніж спробувати їх посортувати, хоча він підозрює, що білизна, коли її знайдуть у штанах, викличе нарікання. Бо в «Домівці» ношену білизну не приймають.

— «Нехай ми обслуговуємо низи суспільства, — сказав йому якось Ровен Маґрудер, — але в нас є свої принципи».

Та зараз не до принципів. Зараз треба подумати, що робити з волоссям і зубами вампіра. З його годинником, перснем, гаманцем… і Господи, його портфелем і черевиками! Вони ж досі там!

. «Не нахабній і не скаржся, — каже він сам собі. — Адже дев'яносто п'ять відсотків упиря зникло, просто слушної миті розчинилося в повітрі, як чудовисько в останні хвилини фільму жахів. Досі Господь був на твоєму боці — хотілося б вірити, що Господь, — тож навіть не думай скаржитися».

Та він і не скаржиться. Збирає волосся, зуби, портфель, відносить їх туди, де кінчається завулок, ступаючи в калюжі, й перекидає через паркан. Після хвилини роздумів туди ж летять годинник, гаманець і перстень. Перстень ніяк не хоче зніматися з пальця, і Каллаген мало не впадає у паніку, але зрештою він приєднується дo решти речей — дзінь. Усе це не залишиться без господаря. Це ж Нью-Йорк. Він повертається до Лупе й бачить черевики. Вони надто гарні, щоб їх викидати, — їх ще можна носити роками. Він піднімає їх і несе двома пальцями правої руки на кухню. Так він і стоїть з ними коло плити, коли знадвору заходить Лупе.

«Доне? — каже він. У нього трохи хрипкий голос, голос людини, яка щойно прокинулася від міцного сну. Тон трохи здивований. Він показує на черевики, що висять на складених гачком Каллагенових пальцях. — Ти збираєшся кинути їх у рагу?»

«А що, гарна думка — вони могли би позитивно вплинути на смак. Ні, покладу в комору», — каже Каллаген. Його самого вражає, наскільки спокійно звучить його голос. А серце! Б'ється з чудовою регулярною швидкістю шістдесят чи сімдесят ударів за хвилину. — Хтось залишив їх біля чорного входу. А ти що робив?

Лупе всміхається йому, а коли він усміхається, то стає ще гарнішим.

«Надворі, виходив покурити. Там так добре, що навіть повертатися не хотілося. А ти хіба не бачив мене?»

«Бачив, — відповідає Каллаген. — Та мені здалося, що ти весь у своїх думках, тож я не хотів тебе тривожити. Відчини, будь ласка, двері комори».

Лупе прочиняє двері.

«Незлецька пара, — каже він. — „Баллі“. Хто ж це такий крутий лишає такі черевики для п'яниць?»

«Мабуть, комусь не підійшли», — відказує Каллаген. І чує передзвін, ту отруйну солодкість, і міцно зціплює зуби від звуку. Світ на мить стає хистким і розмитим. «Не зараз, — думає він. — Тільки не зараз».

Це не молитва (останнім часом він дуже мало молиться), але, мабуть, хтось таки його чує, бо дзвіночки стихають. Світ перестає ряхтіти. В сусідній кімнаті хтось волає, вимагаючи вечері. Ще хтось матюкається. Стара, як світ, пісня. А йому хочеться випити. Це теж як завжди, з тією тільки різницею, що бажання зараз сильніше, ніж будь-коли. Він весь час думає про те, яким було відчуття, коли рука стискала гумове руків'я. Про вагу сокирки. Про звук, з яким вона ввійшла в череп. І в роті знову виникає присмак. Мертвий смак крові Барлоу. Він теж. Що сказав упир на кухні Петрі, коли зламав розп'яття, яке подарувала йому мати? Що сумно бачити, як віра підводить людину.

«Піду сьогодні на збори анонімних алкоголіків», — думає він, зв'язуючи черевики «Баллі» резинкою і кидаючи їх до решти взуття. Часом збори йому допомагають. Він ніколи не каже: «Мене звати Дон, я алкоголік», але інколи йому легшає.

Лупе стоїть просто в нього за спиною, тож коли Каллаген обертається, то від несподіванки тихо охкає.

«Легше, друже», — сміючись, каже Лупе. Він мимохіть почухує горло. Сліди досі там, але вранці вони щезнуть. Втім, Каллаген знає, що вампіри їх якось бачать. Чи відчувають нюхом. Чи ще якось, розтуди його.

«Слухай, — каже він, звертаючись до Лупе. — Я тут подумав і вирішив поїхати з міста на тиждень-два. Не хочеш приєднатися? Можемо поїхати на північ штату. На риболовлю».

«Не можу, — відказує Лупе. — У готелі я не матиму відпустки до червня. До того ж нам бракує рук тут. Але, якщо хочеш поїхати, я залагоджу з Ровеном. Нема питань. — Лупе придивляється до нього пильніше. — Схоже, відпочинок тобі не завадить. У тебе втомлений вигляд. І ти нервовий».

«Ні, то я так, плани-плани», — каже Каллаген. Він нікуди не поїде. Тут у нього, можливо, буде шанс оберігати Лупе. Бо тепер йому дещо відомо. Вбивати їх не важче, ніж чавити жуків на стіні. Та й по собі вони лишають небагато. Прибирання стало легким, як кажуть у телерекламі. З Лупе все буде гаразд. Упирі третього типу, такі як Містер Портфель-Марк-Крос, начебто не вбивають своїх жертв і навіть не змінюють їх. Принаймні за той нетривалий час, що він спостерігає, він такого не бачив. Але він спостерігатиме — це йому під силу. Він пильнуватиме. Це буде маленька розплата за Джерусалемз-Лот. І з Лупе все буде добре.

ОДИНАДЦЯТЬ

— Та тільки добре не було, — мовив Роланд, обережно скручуючи цигарку з тютюнових крихт, знайдених на дні кисета. Папір був ламкий, тютюн трохи більший за порох.

— Не було, — погодився Каллаген. — Роланде, в мене немає цигаркового паперу, але я маю дещо ліпше для куріння. У домі є добрий тютюн, який привезли з півдня. Я не палю, а от Розаліта інколи ввечері любить попахкати люлькою.

— Пізніше я неодмінно скористаюся твоєю пропозицією. Наразі дякую, — сказав стрілець. — Тютюну мені бракує менше, ніж кави, але майже так само. Завершіть свою розповідь. Нічого не пропускайте. Нам важливо почути все, але…

— Я знаю. Часу обмаль.

— Так, — кивнув Роланд. — Часу обмаль.

— Коротше кажучи, мій друг заразився цією хворобою… кажете, її назвали СНІДом?

Він питально глянув на Едді, і той кивнув.

— Гаразд, — погодився Каллаген. — Назва не гірша за інші, хоч асоціюється в мене з якимись цукерками для схуднення. Мабуть, вам відомо, що ця хвороба може непомітно протікати роками, але мого друга вона зжерла, як полум'я соломинку. Вже в середині травня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого Лупе Дельґадо був дуже хворий. Він страшенно зблід. Його майже весь час лихоманило. Іноді він цілу ніч проводив у туалеті — блював. Ровен би неодмінно заборонив йому з'являтися на кухні, але це не знадобилося, бо Лупе заборонив собі сам. А потім стали з'являтися плями.

— Здається, це називається саркомою Капоші, — сказав Едді. — Захворювання шкіри. Спотворює її.

Каллаген кивнув.

— За три тижні після того, як пішли плями, Лупе вже лежав у центральній лікарні Нью-Йорка. Якось увечері наприкінці червня ми з Ровеном Маґрудером пішли його навідати. Доти ми переконували один одного, що все буде гаразд, що він вибереться, вийде переможцем, чорт забирай, він був молодий і сильний. Але того вечора ми з порога збагнули, що це кінець. Він був у кисневому наметі. З рук стриміли трубки крапельниць. Його мучив страшний біль. Він не хотів, щоб ми наближалися до нього. «Це може бути заразне», — сказав він. Насправді ніхто в ті часи нічого не знав напевне про цю хворобу.

— І через це вона була ще страшнішою, — докинула Сюзанна.

— Так. Як він сказав, лікарі вважали, що це хвороба крові, яку передають один одному гомосексуалісти під час статевих актів або, можливо, наркомани, колючись однією голкою. Але він хотів, щоб ми знали, він повторював це знову і знову, що він чистий, аналізи на наркотики нічого не показали. «З сімдесятого року жодного косяка не викурив, — повторював він. — Богом клянуся». Ми сказали, що віримо, що він чистий. Ми сиділи по обидва боки його ліжка, він узяв нас за руки.

Каллаген гучно проковтнув слину.

— Наші руки… він примусив нас помити їх перед тим, як ми вийшли. Про всяк випадок, сказав він. І подякував, що ми прийшли. Сказав, що Ровен і «Домівка» — найкраще, що трапилося з ним за все його життя. Що для нього притулок справді став домівкою.

Ще ніколи я не хотів випити так сильно, як того вечора, І коли йшов з лікарні. Але попросив Ровена не відходити від мене. Удвох ми проминули всі бари. Тієї ночі я вклався в ліжко тверезим, однак лежав і думав, що це тимчасово. Як кажуть в анонімних алкоголіках, від першого ковтка до сп'яніння — один крок. А мій перший ковток був десь неподалік. Десь бармен сидів і чекав, коли я прийду, щоб хлюпнути мені в склянку віскі.

За дві доби Лупе помер.

На похороні зібралося, мабуть, триста людей, майже всі — клієнти «Домівки». Було пролито багато сліз і багато сказано гарних слів — деякі з них людьми, які не змогли б пройти по прямій лінії. Коли все скінчилося, Ровен Маґрудер узяв мене під руку й сказав: «Я не знаю, хто ти такий, Дон, але я знаю, який ти — ти збіса добра людина і збіса запійний алкоголік, що не пив уже… відколи?»

Я хотів було збрехати, але вирішив, що нема сенсу. «З жовтня минулого року», — сказав я.

«Ти хочеш випити. В тебе на обличчі написано. Тому я скажу тобі так: якщо ти думаєш, що віскі поверне Лупе, я дозволяю тобі випити. Ти взагалі можеш зайти до мене, і ми разом підемо до „Блерні Стоун“ і для початку проп'ємо все, що є у мене в гаманці.Згода?»

«Згода», — сказав я.

«Якщо ти нап'єшся сьогодні, це буде найгірший спосіб ушанувати пам'ять Лупе з усіх можливих. Гірше, ніж помочитися йому в обличчя».

Я знав, що він має рацію. Решту того дня я провів так само, як і другий свій день у Нью-Йорку: блукаючи містом, борючись із цим смаком у роті, притлумлюючи бажання купити пляшчину й засісти з нею на лавці в парку. Пригадую, що був на Бродвеї, потім на Десятій авеню, потім далі на Парк-авеню і Тридцятій. Уже споночіло, в машинах, що мчали в обидва боки по Парковій, були ввімкнені фари. Небо на заході було помаранчево-рожевим, і вулиці купалися в цьому розкішному світлі.

На мене зійшло відчуття миру, і я подумав: «Я переможу. Принаймні сьогодні переможу». І тієї ж миті почув передзвін. Такий лункий, що аж у вухах лящало. Я боявся, що моя голова не витримає і лусне. Парк-авеню ряхтіла в мене перед очима, і я подумав: «Все це не насправді. Ні Парк-авеню, ні решта. Це як велетенський клапоть полотна. Нью-Йорк — лише задник на цьому полотні, а що за ним? Нічого. Геть нічого. Тільки чорнота».

Потім картинка перед очима помалу вирівнялася. Дзвіночки стихали… стихали… і нарешті змовкли. Дуже повільно я побрів уперед. Як людина, що йде по тонкій кризі. Я боявся, що один необережний крок — і я провалюся крізь дірку в пітьму, що під світом. Я знав, що це дурниці, що це безглуздо — чорт, я знав це тоді — але знання не завжди допомагають. Правда?

— Так, — сказав Едді, згадавши дні, коли вони з Генрі нюхали героїн.

— Так, — мовила Сюзанна.

— Так, — погодився Роланд, думаючи про Єрихонський пагорб. Про ріг, що вислизнув з пальців.

— Так я пройшов квартал, потім два, потім три. Вже почав було думати, що все владнається. Тобто нехай я відчую той запах і побачу кількох упирів третього типу, але я впораюся з цим. А надто тому, що третій тип мене не впізнає. Дивитися на них було те саме, що спостерігати за підозрюваними в поліцейській кімнаті для допитів через однобічне дзеркальне скло. Але того вечора я побачив щось гірше, значно гірше від зграї упирів.

— Ти побачив справжнього мерця, — сказала Сюзанна.

Каллаген повернувся до неї, і в його очах був вираз неймовірного зачудування.

— Як… як ти…

— Я знаю, бо теж бувала в тодеші в Нью-Йорку, — пояснила Сюзанна. — Ми всі бували. Роланд каже, що є люди, які чи то не розуміють, що померли, чи то відмовляються в це повірити. Це… як ти їх звеш, Роланде?

— Заблукані мерці, — відповів стрілець. — Їх небагато.

— Там їх вистачало, — сказав Каллаген, — і вони, на відміну від упирів, бачили мене. Понівечені люди на Парк-авеню, один з них чоловік без очей, друга — жінка без правих руки й ноги, вся обгоріла. Обоє дивилися на мене, наче сподівалися, що я їх… полагоджу чи що.

Я побіг. І, мабуть, пробіг збіса довгу відстань, бо коли прийшов до чогось, віддалено подібного до тями, то сидів на бордюрі, на перехресті Другої авеню й Дев'ятнадцятої вулиці, опустивши голову й дихаючи, мов паровий двигун.

До мене підійшов якийсь старий дивак і запропонував допомогу. Але я вже дихав більш-менш рівно, тож подякував і відмовився. Тоді він сказав, щоб у такому разі я вшивався, бо неподалік, за кілька кварталів звідти, патрульна машина, яка рухається в наш бік. Вони можуть загребти мене у відділок. Я подивився старому просто в очі й відповів: «Я бачив упирів. Навіть одного вбив. А ще бачив ходячих мерців. Думаєш, я злякаюся пари копів у патрульній машині?»

Він позадкував. Сказав, щоб я не наближався. Сказав, що я видався йому нормальним, тож він хотів зробити мені добро. І от яку подяку отримав. «У Нью-Йорку жодні добрі справи не лишаються безкарними», — мовив він і потупцяв геть, як розлючена дитина.

Я розсміявся. Тоді встав з бордюру й оглянув себе. Сорочка вилізла зі штанів. Штани були заквецяні якимось брудом, я навіть не міг згадати, де так забрьохався. Я роззирнувся і, дякувати всім святим, побачив бар «Американо». Пізніше я дізнався, що в Нью-Йорку їх декілька, але тоді подумав, що цей бар перемістився туди спеціально для мене. Я зайшов, сів на стілець біля краю барної стійки, і коли підійшов бармен, я сказав: «У вас є для мене дещо особливе».

«Справді?» — здивувався він.

«Так», — сказав я.

«Ну, — сказав він, — якщо скажете, що це, я наллю».

«Це „Бушмілз“, і оскільки ви тримаєте його в себе з жовтня минулого року, можете віддати з відсотками й зробити подвійний».

Едді скривився.

— Дарма ти це зробив.

— Тієї миті це здавалося найкращою думкою, яка тільки могла завітати в голову смертного. Я б забув Лупе, перестав бачити мерців, можливо, навіть більше не бачив би вампірів… комарів, як я подумки їх називав.

Вже о восьмій вечора я був п'яний. О десятій — п'яний як чіп. Невиразно пам'ятаю, як бармен викидав мене за двері. Трохи чіткіший спогад про те, як я прокинувся наступного ранку в парку, під ковдрою з газет.

— Назад до початку, — пробурмотіла Сюзанна.

— Еге ж, назад до початку, правду кажеш, жінко, і я дякую. Прокинувшись, я сів. Я думав, що моя голова розколеться. Я затиснув її між колінами, а коли зрозумів, що вона досі ціла, обережно підняв. На лавці, десь за двадцять ярдів од мене, сиділа стара жінка, просто собі старенька в хустці. Вона годувала білок горіхами з паперового пакета.

Та тільки на її щоках і лобі лежало те синє світло, з кожним подихом вириваючись з її рота, з кожним вдихом — заповзаючи всередину. Вона була однією з них. Комаром. Ходячі мерці зникли, але я не перестав бачити упирів третього типу.

І знову єдиною логічною відповіддю мені здавалося напитися, але була одна маленька заковика: я не мав грошей. Очевидячки, хтось мене пограбував, поки я відсипався під своєю газетною ковдрою, і от, маєте. — Каллаген посміхнувся, і в його посмішці не було нічого приємного.

— Того дня я таки знайшов «Менпауер». І наступного дня знайшов. І наступного. А потім нажлуктився. Того Літа Вітрильних Кораблів це стало моєю звичкою: працювати три дні тверезим, зазвичай штовхаючи тачку на якомусь будівництві чи тягаючи великі коробки для якоїсь компанії, яка виготовляла рухомі підлоги, потім надвечір заливати очі й наступного дня очунювати. Потім усе починалося спочатку. Неділі були вихідними. Таким було моє життя в Нью-Йорку того літа. І скрізь, де я опинявся, лунала та пісня Елтона Джона «Хтось врятував мені життя сьогодні». Не знаю, може, того літа вона була хітом. Знаю лише, що чув її на кожному кроці. Якось я п'ять днів поспіль працював на «Вантажоперевезення Ковей». Сімейний підряд, як вони себе називали. Що стосується тверезості, то був мій особистий рекорд того липня. На п'ятий день чоловік, що був у них за головного, підійшов до мене й запропонував узяти мене на повний робочий день.

«Не можу, — відповів я. — В моєму контракті чітко сказано, що мені забороняється влаштовуватися на постійну роботу в сторонній компанії навіть на місяць».

«Та хрін з ними, — каже він, — на це лайно ніхто не ведеться. То що скажеш, Донні? Ти молодчага. І, думається мені, ти здатен на більше, ніж запихати меблі у вантажівку. То як, поміркуєш над цим до завтра?»

Я став міркувати, й розмірковування, як зазвичай того літа, призвело до випивки. З запеклими алкоголіками так завжди. Я знову опинився в якомусь барі навпроти Емпайр-Стейт-Білдинг, слухаючи, яку музичному автоматі співає Елтон Джон. «Я майже був у тебе на гачку». А коли я повернувся на роботу, то найнявся до іншої компанії, туди, де ніхто не чув про довбаний сімейний підряд.

Каллаген виплюнув слово «довбаний» з якимось відчайдушним гарчанням, як це роблять люди, коли лайка стає для них останнім засобом, до якого можна вдатися.

— Ти пив, ніде не затримувався надовго, працював, — сказав Роланд. — Але ж того літа у тебе було ще принаймні одне заняття, адже так?

— Так. Але мені знадобилося трохи часу, щоб почати над ним працювати всерйоз. Я бачив кількох із них — і жінка, яка годувала білок у парку, була лише першою, — але вони нічого не робили. Тобто я знав, що вони упирі, але холоднокровно убивати їх мені ще було важко. А потім якось увечері в Беттері-парку я побачив вампіра, який пив кров. На той час я вже всюди носив із собою в кишені складаного ножа. Я підійшов до упиря ззаду, поки він їв, чотири рази встромив у нього ножа: у нирки, між ребра, високо в спину і в шию. В останній удар я вклав усю свою силу. Кінчик ножа вийшов на іншому боці, наштрикнувши потворин кадик, наче шматок стейка в шиш-кебабі. Звук був такий, наче щось розірвалося.

Каллаген розповідав спокійним тоном, але його обличчя дуже зблідло.

— І повторилося те, що я бачив у завулку біля «Домівки». Істота щезла, зоставивши по собі одяг. Я цього й очікував, але певності не мав, аж поки не пересвідчився на власні очі.

— Одна ластівка весни не робить, — сказала Сюзанна.

Каллаген кивнув.

— Жертва була хлопчиськом років п'ятнадцяти. Судячи з зовнішності, пуерториканець чи, може, домініканець. На землі під його ногами стояв бумбокс. Я не пам'ятаю, що тоді грало, тобто можна зробити висновок, що була якась інша пісня, не «Хтось врятував мені життя сьогодні». Так минуло п'ять хвилин. Я вже збирався клацнути пальцями в нього перед носом чи, може, потріпати його по щоках, але тут він блимнув очима, заточився, труснув головою і прийшов до тями. Побачив, що я стою перед ним, і перше, що зробив, — ухопився за свій бумбокс. І притис його до грудей, наче дитину. «Чого треба, чувак?» — спитав. Я сказав, що мені від нього не треба нічого, нічогісінько, кривдити його я не хочу і жодних брудних думок у мене нема. Але мені цікаво, що це за одяг лежить коло нього. Підліток глянув униз, потім опустився на коліна й став нишпорити в кишенях. Я подумав, що тепер йому є чим зайнятися, більш ніж досить, тож просто пішов геть. І то був мій другий вколошканий упир. Убити третього було вже простіше. Четвертого — справа техніки. До кінця серпня я вже порішив їх з півдюжини. Шостою була жінка, яку я бачив у банку «Мерін Мідленд». Світ тісний, правда?

Досить-таки часто я ходив на перехрестя Першої й Сорок сьомої та стояв там, дивлячись на «Домівку». Інколи я опинявся там під вечір, споглядаючи, як п'яниці й безпритульні стікаються на вечерю. Часом Ровен виходив надвір і розмовляв з ними. Він не курив, але завжди тримав у кишенях сигарети, кілька пачок, і роздавав їх усі. Я ніколи особливо не намагався сховатися від нього, але я ні разу не помітив, щоб він мене впізнав.

— Ти, мабуть, дуже змінився на той час, — припустив Едді.

Каллаген кивнув.

— У мене було волосся до плечей, яке до того ж почало сивіти. Борода. І, звісно, я більше не морочився через одяг. Половину з того, що було на мені, я надбав від убитих упирів. Один з них був хлопець, що розвозив пошту на велосипеді. Він мав величезні мотоциклетні чоботи. Звісно, це вам не черевики від «Баллі», та вони були майже нові й підходили мені за розміром. Таким чоботям немає зносу. Вони й досі в мене. — Він кивнув у бік будинку. — Але навряд чи він не впізнав мене через це. У тій справі, якою займався Ровен Маґрудер, постійно обертаючись серед п'яниць, наркоманів і безпритульних, які однією ногою стоять у реальності, а другою — в Зоні Сутінок, швидко звикаєш до великих змін у людях, і зазвичай ці зміни не на краще. Вчишся розпізнавати, хто перед тобою, попри нові синці й свіжий шар бруду. Думаю, він не впізнав мене тому, що я став подібний до тих заблуканих мерців, як ви, Роланде, їх називаєте. Невидимкою для світу. Гадаю, цих людей — цих колишніх людей — щось прив'язує до Нью-Йорка…

— Вони ніколи не відходять далеко, — погодився Роланд. Його цигарка догоріла. Сухий папір і крихти тютюну миттєво, за дві затяжки, дісталися пальців. — Привиди з'являються лише в тому будинку, де пішли з життя.

— Так, авжеж, бідолашні. Але я хотів поїхати звідти. Щовечора тепер сонце сідало трохи раніше, і щодня я дедалі сильніше відчував поклик тих доріг, тих потаємних шляхів. Можливо, частково причина була у відомому правилі цілющої зміни оточення, яке я, здається, вже згадував. Це геть нелогічне, але дуже дієве повір'я, що в новому місці все буде по-новому, все буде краще, що потреба в самознищенні магічним чином відпаде. Безсумнівно, ще була якась надія, що в новому, віддаленішому місці не буде більше вампірів чи ходячих мерців і з ними не треба буде більше мати справи. Але головна причина була іншою. І то… неабиякою. — Каллаген розтягнув губи в посмішці й показав ясна. — Хтось почав на мене полювати.

— Вампіри, — сказав Едді.

— Тааак… — Каллаген прикусив нижню губу, потім повторив уже впевненіше. — Так. Але не лише вампіри. Навіть тоді, коли здавалося, що інакше й бути не могло, я чомусь у це не вірив. Та точно знав одне: то не мерці. Вони могли мене бачити, але так чи інакше їм було до мене байдуже, хіба що вони сподівалися, що я їх вилікую чи покладу край їхнім мукам. Але, як я вже казав, упирі третього типу не бачили мене — чи то пак не впізнавали в мені того, хто їх убиває. До того ж у них була коротка пам'ять, неначе та амнезія, якою вони присипляли увагу своїх жертв, передавалася і їм самим.

Вперше я збагнув, що в мене неприємності, одного вечора в парку Вашингтон-сквер, невдовзі по тому, як убив жінку з банку. Той парк став місцем моїх постійних відвідин. І не лише моїх. Влітку він перетворювався на велику спальню просто неба. Я навіть мав свою улюблену лавку, хоча не щоночі вона діставалася мені… та й не щоночі я туди ходив.

Того вечора — грозового й задушливого — я дістався туди близько восьмої. Зі мною були пляшка в коричневому пакеті й книжка «Пісень» Езри Паунда. Я підійшов до лавки й побачив, що на спинці сусідньої лавки написано фарбою з балончика «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК».

— Господи всевишній, — сказала Сюзанна й торкнулася рукою свого горла.

— З парку я негайно пішов і тієї ночі спав у завулку за двадцять кварталів звідти. У мене не виникло жодного сумніву в тому, що той напис був про мене. Минуло два вечори, і я побачив такий самий напис на тротуарі біля бару на Лекс-авеню, де я любив випивати й час від часу з'їсти сандвіч, коли я був, як то кажуть, при грошах. Напис зробили крейдою, тож пішоходи вже майже зачовгали його, але прочитати я все-таки зміг. Те саме: «ВІН ПРИХОДИТЬ СЮДИ. В НЬОГО НА РУЦІ ОПІК». Навколо цих слів хтось намалював комети й зірки, неначе хотів прикрасити. За квартал звідти, на знаку заборони паркування було написано фарбою з балончика: «ЙОГО ВОЛОССЯ ТЕПЕР МАЙЖЕ СИВЕ». Наступного ранку на борті міського автобуса: «МОЖЛИВО, ЙОГО ПРІЗВИЩЕ КОЛІНГВУД». Минуло два чи три дні, і я став помічати оголошення про зниклих домашніх улюбленців у тих місцях, де я бував: у Нідд-парку, у Сентрал-парку — в західній частині Рембла,^[40] в барі «Вогні міста» на Лекс, в кількох клубах у Вілідж, де грали фолк-музику й читали поезію.

— Оголошення про тварин? — здивувався Едді. — А знаєте, це по-своєму блискуча ідея.

— Всі вони були однакові, — сказав Каллаген. — «ЗАГУБИВСЯ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. ВІН СТАРИЙ І ДУРНИЙ, АЛЕ МИ ЙОГО ЛЮБИМО. НА ПРАВІЙ ЛАПІ ОПІК. ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКИ КЕЛЛІ, КОЛІНЗ І КОЛІНГВУД. ОБІЦЯЄМО СОЛІДНУ ВИНАГОРОДУ». І нижче йшов ряд знаків долара.

— На кого були розраховані ці оголошення? — спитала Сюзанна.

Каллаген знизав плечима.

— Я точно не знаю. Мабуть, на вампірів.

Едді втомлено потер долонями щоки.

— Гаразд, підсумуємо. У нас є вампіри третього типу, заблукані мерці… а тепер ще й ці треті. Ті, що порозклеювали всюди оголошення про зниклих тварин, які насправді були зовсім не про тварин, і що писали різне на стінах і тротуарах. Хто вони були такі?

— Люди закону, — сказав Каллаген. — Так вони себе називають. Серед них є й жінки. Інколи вони звуть себе регуляторами. Багато хто з них носить жовті плащі… але не всі. У багатьох є татуювання на руках у вигляді синіх домовин… але, знову ж таки, не в усіх.

— Великі мисливці за трунами, Роланде, — пробурмотів Едді.

Не зводячи погляду з Каллагена, Роланд кивнув.

— Нехай він говорить, Едді.

— Насправді ж вони солдати Крімсон Кінга. Багряного короля, — сказав Каллаген. І перехрестився.

ДВАНАДЦЯТЬ

Едді сіпнувся. Сюзанна опустила руку на живіт і стала його терти. А Роланд згадав, як вони йшли через Ґейдж-парк після того, як остаточно здихалися Блейна. Згадав мертвих тварин у звіринці. Занехаяний сад. Карусель та іграшковий потяг. Потім дорогу, що вела до ще більшої дороги, яку Едді, Сюзанна й Джейк називали платною автострадою. Там на одному знаку хтось криво написав «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ», а на іншому — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ! — домалювавши незграбне око.

— Бачу, ви вже чули про цього джентльмена, — сухо промовив Каллаген.

— Скажімо так, він залишив свій знак там, де ми могли його бачити, — відповіла Сюзанна.

Каллаген кивнув у бік Краю грому.

— Якщо ваша подорож заведе вас аж туди, — сказав він, — то ви побачите набагато більше, ніж кілька знаків, намальованих фарбою на кількох стінах.

— І що ж ви? — запитав Едді. — Що ви зробили?

— Спершу я сів і ретельно обміркував ситуацію. І вирішив, що, хай якою фантастичною чи параноїдальною ця думка може здатися сторонньому спостерігачеві, на мене справді полюють і що мисливці — не обов'язково вампіри третього типу. Хоча, звісно, я розумів, що люди, які залишають скрізь написи й розклеюють повідомлення, не відчуватимуть докорів сумління, нацькувавши на мене вампірів.

Не забувайте, що на той час я гадки не мав, хто такі ті люди. У Джерусалемз-Лоті Барлоу оселився в будинку, стіни якого бачили жахливе насильство. Подейкували, що в ньому мешкають привиди. Письменник Мірс казав, що лихий будинок притягнув до себе лихого чоловіка. Мої розмірковування в Нью-Йорку привели мене до цієї думки. Я подумав, що знову притягнув до себе ще одного короля вампірів, ще одного упиряку першого типу, так само, як Марстен-Гауз притягнув Барлоу. Не знаючи, правильна ця думка чи ні (згодом виявилося, що хибна), я відчув сяку-таку втіху від того, що мій мозок навіть у просякнутому алкоголем стані був досі спроможний логічно мислити.

Перше, що слід було вирішити, — залишатися мені в Нью-Йорку чи тікати. Я знав, що в разі, якщо я не втечу, вони знайдуть мене і, певно, раніше, ніж пізніше. Вони мали мій опис, і це їм правило за чудовий орієнтир. — Каллаген підняв свою обпечену руку. — Моє ім'я вони теж майже вирахували. Ще тиждень-два — і вони б його дізналися. Вони стежили за всіма тими місцинами, де я регулярно з'являвся, де нюхом відчули мій запах. Вони познаходили людей, з якими я розмовляв, випивав, грав у шашки й крібідж. Людей, з якими я працював на «Менпауер» і «Броні Мен».

Ця думка привела мене до місця, про яке я мав би здогадатися набагато раніше, навіть якби місяць пив не просихаючи. Я збагнув, що вони знайдуть Ровена Маґрудера, «Домівку» й усіх тих, хто знав мене з тих часів. Працівників-сумісників, добровольців, десятки клієнтів. Чорт, сотні клієнтів — адже я працював там дев'ять місяців.

…А до всього — мене вабили ті дороги. — Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. — Чи ви знаєте, що через річку Гудзон до Нью-Джерсі веде пішохідний міст? Його майже не помітно в тіні мосту Джорджа Вашингтона. Міст із дерев'яним настилом, з одного боку якого досі є кілька дерев'яних жолобів — напувати корів і коней.

Почувши це, Едді розсміявся, як сміється чоловік, коли його лоскочуть за п'яти.

— Вибач, отче, але це неможливо. На мосту Джорджа Вашингтона я бував десь приблизно разів зі сто за своє життя. Ми з Генрі часто ходили в Пелісейдс-парк. Немає там ніякого дерев'яного мосту.

— Ні, він є, — спокійно відказав Каллаген. — Його збудували ще на початку дев'ятнадцятого століття, хоча звідтоді чимало разів ремонтували. Посеред мосту навіть є вивіска, де написано: «РЕМОНТНІ РОБОТИ З НАГОДИ ДВОХСОТЛІТТЯ ВИКОНАНО 1975 РОКУ КОМПАНІЄЮ ЛАМЕРКІНДАСТРІЗ». Я згадав цю назву тоді, коли вперше побачив робота Енді. Згідно з табличкою на його грудях, його виготовила саме ця компанія.

— Ми теж натрапляли на цю назву, — сказав Едді. — В місті Лад. Тільки там вона звучала як «Ливарня Ламерка».

— Мабуть, дочірні компанії, — припустила Сюзанна.

Роланд не сказав нічого, тільки зробив нетерплячий жест позосталими двома пальцями правої руки: швидше, швидше.

— Він є, але його важко побачити, — повів далі Каллаген. — Він ховається. І то лише перший з потаємних шляхів. З Нью-Йорка вони розходяться променями, як нитки павутиння.

— Тодешові автостради, — пробурмотів Едді. — Усе ясно.

— Не знаю, так це чи ні, — сказав Каллаген. — Знаю тільки, що за наступні кілька років своїх мандрів я бачив дивовижні речі й зустрів чимало добрих людей. Називати їх нормальними чи звичайними людьми здається мало не образою, але вони були нормальними і звичайними. І саме завдяки їм я сприймаю слова «нормальний» і «звичайний» як шляхетні епітети.

Я не хотів їхати з Нью-Йорка, не побачившись на прощання з Ровеном Маґрудером. Я хотів розповісти йому, що, мабуть, я таки помочився в обличчя мертвого Лупе — адже я напився, — але принаймні я не опустив штанів до самого низу й не зробив по-великому. Це я так невдало висловлюю думку про те, що я не здався. І що вирішив не зіщулюватися, як кролик від променя ліхтаря.

На очі Каллагену знову набігли сльози. Він витер їх рукавом.

— Я також хотів з кимось попрощатися і щоб хтось попрощався зі мною. Ці слова прощання, які ми чуємо і які вимовляємо, — вони говорять нам, що зрештою ми ще живі. Я хотів обійняти його й передати поцілунок, який подарував мені Лупе. І сказати ті самі слова: «Ти надто цінний, щоб тебе втратити». Я…

Він побачив, що через моріжок, трохи підібгавши спідницю біля щиколотки, до них поспішає Розаліта, і замовк. Вона передала йому грифельну дошку, на якій щось було написано крейдою. А Едді тимчасом стрелила шалена думка: він уявив оголошення, прикрашене зірочками й півмісяцями: «ЗАГУБИВСЯ БРОДЯЧИЙ ПЕС ІЗ ПОКАЛІЧЕНОЮ ПРАВОЮ ЛАПОЮ! ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМ'Я РОЛАНД! КЕПСЬКА ВДАЧА, КУСАЄТЬСЯ, АЛЕ МИ ВСЕ ОДНО ЙОГО ЛЮБИМО!!»

— Це від Айзенгарта, — підводячи погляд від дошки, повідомив Каллаген. — Якщо Оверголсера у цих краях вважають великим фермером, а Ебена Тука — великим ділком, то Воуна Айзенгарта можна назвати великим скотарем. Він пише, що вони разом зі Слайтменами, старшим і молодшим, та вашим Джейком зустрінуть нас коло церкви рівно опівдні, як ви не від того. Його каракулі важко розібрати, але здається, він повезе вас показувати ферми, малі угіддя й ранчо на шляху назад до «Рокінг Б», де ви й заночуєте. Ви не від того?

— Не зовсім, — похитав головою Роланд. — Спершу я хотів би отримати карту.

Хвильку обміркувавши, Каллаген глянув на Розаліту. Едді вирішив, що ця жінка була не просто хатньою робітницею. Вона відійшла так, щоб не чути їхньої розмови, але до будинку не зайшла. «Як хороша, ретельна секретарка», — подумав Едді. Старий навіть не махав їй рукою — щоб підійти, їй вистачило одного його погляду. Вони про щось поговорили, й Розаліта пішла.

— Думаю, ми пообідаємо на моріжку перед церквою, — сказав Каллаген. — Там росте чудова стара акація, яка сховає нас у своєму затінку. А по обіді двійнята Тейвері вже матимуть для вас щось цікавеньке, я в цьому впевнений.

Роланд задоволено кивнув.

Каллаген, кривлячись, підвівся, поклав руки на поперек і потягнувся.

— А от я маю дещо показати вам просто зараз, — сказав він.

— Ти не закінчив своєї розповіді, — нагадала Сюзанна.

— Так. Але в нас обмаль-часу. Я можу розповідати й ідучи. Якщо ви можете, ідучи, слухати.

— Для нас це не проблема, — відповів Роланд, підводячись і собі. Біль відчувався, але несильний. Розалітина котяча олія справді була надзвичайною. — Але, перед тим, як ми підемо, є дві речі, про які я хотів би запитати.

— Питай, стрільцю, охоче відповім, якщо зможу.

— Щодо людей закону. Ти бачив їх, поки мандрував?

Каллаген повільно кивнув.

— Еге ж, стрільцю, бачив. — Він подивився на Едді та Сюзанну. — Ви коли-небудь бачили кольорове фото, на якому людей знімали зі спалахом і їхні очі стали червоними?

— Ага, — сказав Едді.

— У них саме такі очі. Криваво-червоні очі. А друге питання, Роланде?

— Чи вони — це Вовки, отче? Ці люди закону, ці солдати Багряного короля — вони і є Вовки?

Каллаген довго вагався, перш ніж відповісти.

— Я не можу сказати напевне, — зрештою відповів він. — Стовідсоткової впевненості я не маю. Але навряд. Так, авжеж, вони викрадають дітей, але дітьми не обмежуються. — Він замислився над тим, що сказав. — У чомусь вони як Вовки. — А після хвилини вагання й роздумів додав: — Еге ж, Вовки. Свого роду.

Розділ IV ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ СВЯЩЕНИКА (ПРИХОВАНІ ШЛЯХИ)

ОДИН

Дорога від заднього подвір'я будинку священика до дверей церкви Світлої Діви Марії була короткою й забрала не більше п'яти хвилин. Авжеж, цього було замало, щоб Старий устиг їм розповісти все про ті роки, що їх він провів у мандрах, поки на очі йому не трапилася газетна замітка в «Бджолі» Сакраменто, після чого він повернувся до Нью-Йорка (було це 1981 року), та все ж троє стрільців почули всю історію. Роланд підозрював, що Едді й Сюзанна так само добре, як і він, розуміють, що це означає: усе свідчило на користь того, що, коли вони підуть далі з Кальї Брин Стерджис — звісно, за умови, що тут їх не спіткає смерть, — Доналд Каллаген схоче приєднатися до них. То було щось більше за розповідь, то був кхеф, спільне прилучання до джерела води. І навіть не беручи до уваги телепатію (іншу спільну їхню рису), кхеф могли поділяти лише ті, чия доля звела їх разом на краще чи на гірше. Ті, хто становили ка-тет.

— Знаєте такий вираз — «Тото, ми вже не в Канзасі»? — спитав Каллаген.

— Десь ми це вже чули, — сухо відповіла Сюзанна.

— Справді? Так, бачу, що чули. Можливо, якось ви розповісте мені свою історію. Здогадуюся, що моїй розповіді буде далеко до вашої. Хай там як, але те, що я вже не в Канзасі, я збагнув, щойно дістався протилежного краю пішоходного мосту. Скидалося на те, що земля, на яку я ступаю, — це не Нью-Джерсі. Принаймні не той Нью-Джерсі, який я сподівався побачити на протилежному березі Гудзону. Там, біля нижнього бруса огорожі, лежала

ДВА

зіжмакана газета. На мосту, крім нього, нема ні душі — хоча на великому висячому мосту ліворуч від нього тече потік транспорту. Каллаген нахиляється підняти газету. Прохолодний вітер з ріки ворушить його довге, до плечей волосся з сивиною.

Газетний аркуш лише один, але на першій сторінці назва — «Лібрук Реджистер». Каллаген ніколи в житті не чув про Лібрук. Звісно, це не дивина, адже він не спеціаліст із Нью-Джерсі, він навіть не бував там, відколи минулого року прибув до Мангеттену, але напевне він знає одне — місто на тому боці мосту Джорджа Вашингтона зветься Форт-Лі.

Потім його увагу привертають заголовки. Той, що вгорі, видається нормальним. «РАСОВА НАПРУГА В МАЯМІ СПАДАЄ». Нью-Йоркські газети останнім часом рябіли подібними статтями. Але як розуміти таке: «ВІЙНА ПОВІТРЯНИХ ЗМІЇВ ТРИВАЄ У ТІНЕКУ, ШТАТ ГЕКЕНСЕК», а під ним фото палаючого будинку? А ще фото пожежників на пожежній машині, але вони всі сміються! І як розуміти заголовок «ПРЕЗИДЕНТ АҐНЮ ПІДТРИМУЄ МРІЮ ПАСА ПРО СТВОРЕННЯ ПОЗАЗЕМНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ»? І чому внизу замітка кирилицею?

«Що зі мною сталося?» — запитує в себе Каллаген. Увесь час, поки тривала епопея з упирями й ходячими мерцями, навіть коли скрізь почали з'являтися оголошення про зниклих тварин, які вочевидь стосувалися його він не сумнівався у власному психічному здоров'ї. Але тепер, стоячи на тому кінці майже непомітного (і через те дивовижного!) мосту, де починався штат Нью-Джерсі, цього пішохідного мосту, яким не користується ніхто, крім нього, він нарешті вирішив, що з ним щось негаразд. Самої думки про те, що Спіро Агню міг стати президентом, уже досить, думає він, щоб людина з мінімальним політичним чуттям засумнівалася у своїй нормальності. Агню зганьбив себе багато років тому, ще навіть до того, як це зробив його шеф.

«Що зі мною сталося?» — дивується він. Але якщо його збожеволілий розум насправді все це вигадав, то він воліє про це не знати.

«Скинути бомби», — каже він і жбурляє рештки газети «Лібрук Реджистер» через поручні мосту. Вітер підхоплює їх і несе в бік мосту Джорджа Вашингтона. «Он вона, дійсність, — думає він. — Ті автівки, ті вантажівки, ті чартерні автобуси». Та раптом серед них його погляд вихоплює червоний фургон, який їде на гусеницях. Фургон цей завбільшки зі шкільний автобус середнього розміру, і над його дахом обертається криваво-червоний циліндр. На одному його боці написано «БЕНДІ», на другому — «БРУКС». БЕНДІБРУКС. Чи БЕНДІ-БРУКС. Що, в біса, таке Бенді Брукс? Він гадки не має. І ніколи в житті не бачив такого фургона, навіть уявити не міг, що таке пускають на шосе загального користування — Господи, ви тільки погляньте на ці гусениці!

Тож міст Джорджа Вашингтона теж не належить до безпечного світу. Чи вже не належить.

Каллаген береться за поруччя пішохідного мосту і міцно його стискає, бо на нього накочує хвиля млості, а разом з нею приходить слабкість у ногах. Поруччя видається достатньо реальним, його дерево нагріте сонцем і покарбоване тисячами ініціалів та повідомлень. Він бачить літери ДКЛМБ, обведені сердечком. Бачить напис «ФРЕДДІ+ГЕЛЕНА=ЛЮБОФ». Бачить заклик «СМЕРТЬ ЛАТИНАСАМ І НІГАРАМ», обрамлений свастиками, і відзначає про себе, що грамотність у цього розумника настільки кульгає, що він навіть не спроможний правильно написати свої улюблені епітети. Слова ненависті, слова любові — і всі вони такі ж реальні, як пришвидшене биття його серця чи кілька монет і купюр, що відтягують праву передню кишеню його джинсів. Він глибоко вдихає в себе вітер і відчуває, що повітря з усіма його запахами, в тому числі запахом дизельного пального, теж реальне.

«Я точно знаю, що це відбувається зі мною насправді, — думає він. — Я не перебуваю зараз у якій-небудь палаті № 6 психіатричної клініки. Я — це я, я тут і я навіть тверезий, — принаймні поки що, — в мене за спиною Нью-Йорк. Так само, як і Джерусалемз-Лот, що в штаті Мен, з його неспокійними мерцями. А переді мною вся Америка з усіма її можливостями».

Ця думка додає йому наснаги, а наступна підносить ще вище: і можливо, не одна Америка, а дюжина їх… чи тисяча… чи мільйон. Якщо замість Форт-Лі на цьому боці мосту Лібрук, то, може, існує інша версія Нью-Джерсі, де містечко на іншому боці Гудзону називається Лімен, чи Леймену Лі-Блафс, Лі-Пелісейдс або Леґхорн-Вілідж. А раптом замість сорока двох континентальних Сполучених Штатів на іншому боці ріки Гудзон їх чотири тисячі двісті чи сорок дві тисячі й усі вони вишикували-ся у ряд вертикальної географії випадковості.

І він інтуїтивно розуміє, що, найпевніше, це правда. Він натрапив на величезне, а може, навіть нескінченне злиття світів. Це все Америки, але вони всі різні. Їх пронизують автостради, приховані шляхи, але він їх бачить.

Він швидко крокує до виходу з мосту, що веде в Лібрук, і раптом знову нерішуче зупиняється. «А раптом я не зможу повернутися? — думає він. — Що, як заблукаю і більше ніколи не знайду дороги до тієї Америки, де на західному боці мосту Джорджа Вашингтона знаходиться Форт-Лі, а президент Сполучених Штатів — Джеральд Форд (з усіх можливих кандидатів!)?»

Але потім думає: «То й що? Якого хріна?»

Ступаючи з мосту на територію Нью-Джерсі, він задоволено всміхається. Це вперше, відколи він правив заупокійну службу над могилою Денні Ґліка в містечку Джерусалемз-Лот, він відчуває полегшення. Повз нього йдуть двоє хлопців з вудками. «Хлопці, чи не міг би хтось із вас сказати мені: ласкаво просимо до Нью-Джерсі?» — питає Каллаген, усміхаючись ще ширше.

«Ласкаво просимо до Ен-Джей, чувак», — охоче відгукується один з них, але обидва тримаються подалі від Каллагена і зиркають на нього з недовірою. Він їх розуміє, але навіть ця прохолодна зустріч не зіпсує йому чудового настрою. Він почувається, наче людина, яку випустили з сірої безнадії тюрми на сонячне світло. Він пришвидшує ходу, навіть не озираючись, щоб кинути прощальний погляд на обрій Мангеттену. Нащо йому це? Мангеттен лишився у минулому. Багатоликі Америки, що чекають на нього попереду, — ось його майбутнє.

Він у Лібруку. Дзвоники мовчать. Згодом будуть і вампіри, і передзвін, пізніше будуть нові повідомлення, написані крейдою на хідниках і фарбою на цегляних стінах (і стосуватимуться вони не лише його). Згодом він побачить людей закону в їхніх примітних червоних кадилаках, зелених Лінкольнах і фіолетових седанах «Мерседес Бенц», людей закону з червоними, як від фотоспалаху, очима. Але не сьогодні. Сьогодні є лише сонячне світло в новій Америці на західному боці відновленого пішохідного мосту через Гудзон.

На Мейн-стрит він зупиняється перед забігайлівкою «Домашні обіди Лібрука» й читає оголошення у вітрині: «ПОТРІБЕН КУХАР ДЛЯ ШВИДКОГО ПРИГОТУВАННЯ СТРАВ». Дон Каллаген готував страви нашвидкуруч упродовж усього свого навчання в семінарії й працював мало не за двох у кухні «Домівки» на східному боці Мангеттену. Тож він гадає, що тут, у «Домашніх обідах Лібрука», йому будуть раді. Виявляється, що він не помилився, хоча вміння розбивати пару яєць на гриль однією рукою повертається до нього лише по тому, як він відпрацював три зміни. Власник ресторації, ходяча каланча на ймення Дікі Рудбахер, питає Каллагена, чи нема в нього часом яких проблем зі здоров'ям — «чогось заразного», як він це називає, — і коли Каллаген відповідає заперечно, просто одним кивком висловлює свою згоду. Він не запитує жодних документів, навіть номера соціального страхування. Натомість каже, що хотів би платити новому кухареві чорною готівкою, якщо той не проти. Каллаген запевняє, що він не проти.

«Ще одне», — каже Дікі Рудбахер, і Каллаген чекає продовження. Його важко чимось здивувати, але Рудбахер каже лишень: «Ти схожий на питущого».

Каллаген визнає, що часом любить перехилити чарчину.

«Я так само, — каже Рудбахер. — У нашому ділі тільки так і можна зберегти своє хрінове психічне здоров'я. Я не проситиму тебе дихнути, коли ти приходитимеш… за умови, що приходитимеш вчасно. Два запізнення, і ти вільний. Двічі я не повторюватиму».

Каллаген куховарить у «Домашніх обідах Лібрука» три тижні, а мешкає за два квартали звідти в мотелі «Сансет». От тільки не щодня ресторанчик називається «Домашніми обідами» і не щодня мотель має назву «Захід сонця». На четвертий день свого перебування в містечку він прокидається у мотелі «Схід сонця», а «Домашні обіди Лібрука» виявляються «Домашнімь обідами Форт-Лі». Газета «Лібрук Реджистер», яку люди залишають на столах після їжі, перетворюється на «Форт-Лі Реджистер-Америкен». Не сказати б що з полегшенням, але він дізнається, що Джералд Форд знову президент.

Коли Рудбахер розраховується з ним за перший тиждень роботи (це відбувається у Форт-Лі), на п'ятдесятидоларових банкнотах Ґрант, на двадцятках Джексон, а на єдиній десятці у конверті, який простягає йому господар ресторану, портрет Александра Гамільтона. Наприкінці другого тижня — в Лібруку — на п'ятдесятках Авраам Лінкольн, а на десятці хтось на прізвище Чедбурн. На двадцятках досі Ендрю Джексон — хоч якесь полегшення. У мотельному номері, який знімає Каллаген, укривало на ліжку рожеве, коли це Лібрук, і помаранчеве, коли це Форт-Лі. Цілком зручно. Вранці він завжди знає, в якому саме варіанті Нью-Джерсі прокинувся.

Двічі він напивається. Вдруге — з Дікі Рудбахером після закриття. Рудбахер п'є склянку за склянкою, нічим йому не поступаючись. «Колись це була велика країна», — стогне Рудбахер лібруцького зразка, і Каллаген думає: як добре, що певні речі лишаються незмінними. Час іде, а скиглити люди не перестають.

Але з кожним днем його тінь видовжується раніше. Він уперше бачить тут упиря третього типу, який стоїть у черзі до кінотеатру «Лібрук Твін Сінема», і одного дня він каже господареві, що звільняється.

«Ти ж казав, що в тебе нічого нема», — каже йому Рудбахер.

«Прошу?»

«У тебе, мій друже, сверблячка в ногах. — Рудбахер робить жест рукою, червоною від миття посуду, наче перевертає пляшку. — Коли чоловік підхоплює цю сверблячку вже в солідному віці, то найчастіше вона невиліковна. Знаєш, якби я не мав дружини, яка ще нічогенька в ліжку, й двох дітей, яких треба вчити в коледжі, я б спакував собі вузлика і пішов з тобою».

«Справді?» — чудується Каллаген.

«Вересень і жовтень завжди найгірші, — замріяно каже Рудбахер. — Ти чуєш її поклик. Птахи теж його чують і летять».

«Її?»

Рудбахер зміряє його поглядом, який говорить: не будь дурним.

«Для них це небо. Для людей, як ми, це дорога. Поклик довбаної відкритої дороги. Такі хлопці, як я, з дітьми й дружиною, яка досі любить це діло частіше, ніж суботньої ночі, вони вмикають радіо трохи гучніше, щоб не чути його. А ти цього не зробиш. — Він робить паузу і пильно дивиться на Каллагена. — Зостанешся ще па тиждень? Я б накинув тобі двадцять п'ять баксів. Ти робиш збіса добрий „Монте-Крісто“».

Каллаген замислюється, потім хитає головою. Якби Рудбахер мав рацію, якби його кликала лише одна дорога, може, він би й лишився на тиждень… і ще на один… і ще. Проте вона не одна. Це всі вони, всі ті приховані шляхи, кличуть його, і він згадує назву своєї читанки в третьому класі й вибухає реготом. Вона називалася «Дороги, що ведуть усюди».

«Що смішного?» — кисло питає Рудбахер.

«Нічого, — відповідає Каллаген. — Нічого і все. — Він ляскає свого шефа по плечі. — Ти добрий чоловік, Дікі. Якщо повертатимусь цим шляхом, я заскочу до тебе».

«Ти цим шляхом не повертатимешся», — впевнено каже Дікі Рудбахер. І, звісно, він мав рацію.

ТРИ

— П'ять років я пробув у дорозі, плюс-мінус, — сказав Каллаген, коли вони вже підходили до його церкви. Більше він не розповідав їм на цю тему нічого. Але почули вони набагато більше. І не здивувалися, коли пізніше дізналися, що Джейк, їдучи до містечка з Айзенгартом і Слайтменами, теж дещо з того почув. Зрештою, Джейк був найбільшим телепатом з-поміж них усіх.

«П'ять років у дорозі», — от і всі слова.

А решта — тисяча загублених світів троянди.

ЧОТИРИ

Він п'ять років у дорозі, плюс-мінус п'ять, тільки дорога не одна, їх більше, а п 'ять років можуть бути вічністю, якщо обставини відповідні.

Є траса 71 через Делавер і яблука, які треба збирати. Є маленький хлопчик Ларс із поламаним радіо. Каллаген лагодить його, і Ларсова мати пакує йому з собою обід, величезний і чудовий, обід, що, здається, розтягується на кілька днів. Є траса 317, що пролягає через сільську місцевість у Кентукі, і робота копача могил з хлопцем на ім'я Піт Петацкі, який патякає без угаву. На них приходить подивитися дівчина, молоденька дівчина років сімнадцяти. Вона сидить на кам'яній стіні, а довкола неї дощем опадає жовте листя, і Піт Петацкі вголос уявляє собі, як виглядали б її довгі стегна без вельветових штанів, які їх обтягують, якби обіймали його за шию, а сам він занурив би язика в цю неповнолітню принаду. Піт Петацкі не бачить синього світла довкола неї. Авжеж, не побачить він і того, як плавно, наче пір'їна, спуститься на землю її одіж, коли згодом Каллаген сяде біля неї, притягне її ближче до себе, коли вона проведе рукою по його нозі, підбираючись вище, а рот наблизить до його горла, і саме цієї миті він встромить їй ножа в осердя кісток, нервів і хрящів під її потилицею. В таких ударах він поступово набиває собі руку.

Є траса 19 через Західну Вірджинію і маленький мандрівний цирк у запилюженому фургоні, цирк шукає людину, яка могла б лагодити атракціони й годувати тварин. «Або навпаки, — каже Ґреґ Чамм, власник цирку, людина з масним волоссям, — годувати атракціони і лагодити тварин. Обирай, що тобі до вподоби». А потім на короткий час, коли стрептококова інфекція проріджує робочі ряди цирку (тепер вони повертають на південь, намагаючись таким чином обігнати зиму), він також наймається грати роль Менсо-Диво-Екстрасенса. Він здобуває успіх. А ще саме в ролі Менсо він уперше бачить їх. Не вампірів і не розгублених мерців, а високих людей з блідими обличчями й сторожкими поглядами, часто-густо схованими під старомодними крислатими капелюхами чи новомодними бейсболками з дуже довгими козирками. У капелюховому затемненні їхні очі горять тьмяно-червоним світлом як у єнотів чи тхорів, коли їх вихопить із темряви промінь твого ліхтарика біля надвірних сміттєвих баків. Та чи вони бачили його? Упирі (принаймні третього типу) розпізнавати його не могли. Мерці мали таку здатність. А ці люди, з руками, запханими до кишень довгих жовтих плащів, і очима крутих парубків, що виблискували з-під капелюхів? Чи вони його впізнали? Не знаючи цього напевне, Каллаген вирішує не ризикувати. За три дні, в містечку Язу-Сіті, штат Міссісіпі, він вішає чорного циліндра Менсо на гачок, скидає засмальцьований комбінезон на підлогу в фургоні й махає ручкою «Мандрівному шоу чудес Чамма», не заморочуючись такими формальностями, як остаточний розрахунок у платні. Залишаючи містечко, він бачить багато оголошень про зниклих тварин, розклеєних на телефонних стовпах. Типове оголошення таке:

ЗАГУБИЛАСЯ СІАМСЬКА КИЦЬКА, 2 РОКИ

ВІДГУКУЄТЬСЯ НА КЛИЧКУ РУТА

ШКОДЛИВА, АЛЕ ЗАБАВНА

ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ

$$$$$$$

НАБЕРІТЬ 764, ДОЧЕКАЙТЕСЯ СИГНАЛУ,

ПРОДИКТУЙТЕ СВІЙ НОМЕР

БЛАГОСЛОВИ ВАС ГОСПОДЬ ЗА ДОПОМОГУ

Хто така Рута? Каллаген не знає. Єдина інформація про неї — вона ШКОДЛИВА, але ЗАБАВНА. Чи буде вона така шкодлива, коли до неї доберуться люди закону? Чи буде така забавна?

Каллаген сумнівається.

Але в нього є свої проблеми. Єдине, що він може, — молитися Богові, в якого він не дуже й вірить, щоб люди в жовтих плащах не дісталися до неї.

Того ж дня, але пізніше, коли він голосує на трасі 3 в окрузі Ісакена під розпеченим металево-сірим небом, яке не знає, що таке грудень і наближення Різдва, знову чується передзвін. Він виповнює голову, погрожуючи розірвати його барабанні перетинки й заподіяти йому тисячі дрібних крововиливів на всій поверхні мозку. Передзвін помалу стихає, і Каллагена опановує жахлива впевненість: вони наближаються. Люди з червоними очима у великих капелюхах і довгих жовтих плащах уже в дорозі.

Каллаген прожогом, як каторжанин-утікач,кидається геть з узбіччя й одним стрибком, як Супермен, опиняється в смердючій канаві. За нею старий штахетник, подекуди зарослий кудзу і ще однією рослиною, яка скидається на отруйний сумах. Але йому однаково, що то отруйний сумах. Він перестрибує через паркан, ховається у високій траві й лопухах та вже звідти визирає на шосе крізь просвіт у листі.

Хвилину-дві на дорозі порожньо. Потім мчить з Язу-Сіті трасою 3 біло-червоний «кадилак». Його швидкість — щонайменше сімдесят за годину, а Каллагенове «вічко» маленьке, але він бачить їх надприродно чітко: троє чоловіків, двоє в жовтих пильниках, третій — у чомусь на зразок льотної куртки. Усі троє курять. В зачиненому салоні «кадилака» хоч сокиру вішай.

«Вони мене побачать почують відчують», — скиглить розум Каллагена, і він примушує розум відволіктися від цієї панічно-жалюгідної впевненості, відсмикує його вбік. Змушує себе думати про ту пісню Елтона Джона — «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя», — і, схоже, це діє. На якусь жахливу задушливу мить йому здається, що «кадилак» скидає швидкість, і цього часу йому цілком достатньо, щоб жваво уявити собі, як вони полюють на нього у цьому занедбаному, зарослому бур'янами полі, наздоганяють його, тягнуть у якусь покинуту комору чи хлів… а потім «кадилак» гуркочучи зникає за наступним пагорбом, прямуючи, мабуть, у Начес. Чи в Копайю. Каллаген вичікує ще десять хвилин. «Переконайся, що вони не замислили підлоту», — сказав би Лупе. Але чекаючи, він уже розуміє, що це лише формальність. Вони не замислили підлоти, вони просто проґавили його. Як? Чому?

Відповідь доходить до нього повільно — одна з можливих відповідей принаймні, і хай йому грець, якщо вона не видається правильною. Вони проґавили його, бо він зумів вислизнути в іншу версію Америки, що лежить за хащами кудзу й сумаха та прозирає крізь щілину в листі на трасу 3. Можливо, вона відрізняється лише кількома деталями (скажімо, Лінкольн на доларі й Вашингтон на п'ятірці, а не навпаки), але їх достатньо, їх стільки, скільки треба. І це добре, тому що ці люди не тупоголові, як мертвяки, і, на відміну від упирів, «бачать» його. Ці люди, хай хто вони такі, найнебезпечніші.

Каллаген повертається на шосе. Згодом його підбирає чорношкірий у солом'яному брилі на старенькому обшарпаному «форді». Він настільки схожий на негритянського фермера з фільму тридцятих років, що Каллаген чекає, коли ж він розсміється, лясне себе по коліну й вигукне своєю говіркою «Так, массо! Правду кажиш!» Натомість чорношкірий, слухаючи національне радіо, втягає його в політичну дискусію. А коли Каллаген виходить з його машини в Шейді-Ґроув, той дає йому п'ять доларів і бейсболку.

«Я маю гроші», — пробує відкрутитися Каллаген, простягаючи п'ятірку назад.

«Втікачеві гроші ніколи не завадять, — каже чорношкірий. — Тільки, будь ласка, не кажи, що ти не втікач. Не ображай моїх розумових здібностей».

«Дякую», — каже Каллаген.

«De nada, — відмахується чорношкірий. — Куди ти їдеш? Ну хоч приблизно?»

«Не маю жодного поняття, — відповідає Каллаген і всміхається. — Навіть приблизно».

П'ЯТЬ

Збір врожаю апельсинів у Флориді. Підмітання хідників у Новому Орлеані. Чищення стаєнь у Лафкіні, штат Техас. Роздавання рекламних брошур з нерухомості на розі вулиць у Феніксі, Аризона. Чорні роботи, за які платять готівкою. Постійна зміна облич на банкнотах. Різні прізвища в газетах, Джимі Картер — обраний президент, але Ернест «Фріц» Голінгс і Роналд Рейган також. Джордж Буш теж президент. Джералд Форд знову виставляє свою кандидатуру, і він теж президент. Прізвища в газетах (найчастіше змінюються прізвища знаменитостей, і багато з них він ніколи не чув) не мають значення. Обличчя на купюрах не мають значення. Важливо лишень обертання флюгера на тлі фіалково-рожевого заходу сонця, стукіт власних підборів на порожній дорозі в Юті, завивання вітру в пустелі Нью-Мехіко, дитина, що стрибає на скакалці біля «шевроле каприз», більше схожого на брухт, у Фосілі, штат Орегон. Важливе завивання високовольтних дротів біля шосе 50 на захід від Елко, штат Невада, і мертва ворона в канаві за Рейберел-спрінгс. Інколи він тверезий, а інколи напивається. Якось він залягає в покинутому хліві якраз за тією межею, яка відділяє штат Каліфорнія від штату Невада, і п'є не просихаючи чотири дні поспіль. В результаті потім блює майже безперестану сім годин. Протягом першої години блювота тече суцільним потоком, спазми шлунка такі сильні, що він подумки прощається з життям. Впродовж наступних годин він шкодуватиме, що не вмер. А коли все скінчується, він присягається собі, що все, він засвоїв урок, більше ніякої пиятики. А за тиждень уже валяється п'яний на землі за рестораном, куди найнявся мити посуд, і дивиться на чужі зорі. Він звір, який втрапив у пастку, але йому однаково. Часом йому трапляються вампіри, часом він їх убиває. Але здебільшого залишає в живих, тому що боїться привертати до себе увагу — увагу людей закону. Інколи він запитує себе, що це він собі думає, що він робить, куди, в біса, йде, і такі питання змушують його бігти по чергову пляшку. Тому що насправді він нікуди не прямує. Він просто йде прихованими шляхами і тягне за собою свою пастку, він просто слухає запросини цих доріг і переходить від однієї до наступної. Попри свою пастку, він щасливий. Часом навіть співає в своїх ланцюгах, як море. Він хоче бачити наступний флюгер, що вирізьблюється на тлі наступного рожевого заходу сонця. Він хоче бачити наступну силосну яму, що осипається на краю занехаяного північного поля котрогось давно зниклого фермера, і наступну деренчливу вантажівку з написом «ГРАВІЙ ТОНОПИ» чи «ВАЖКІ БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ АСПЛЮНДА» на борті. Він у раю для блукальців, загублений у множинних обличчях Америки. Він хоче чути вітер у каньйонах і знати, що, крім нього, цей вітер не почує більше ніхто. Він хоче кричати й слухати, як тікає від нього луна. Він хоче пити, коли смак крові Барлоу в роті надто нестерпний. І авжеж, коли бачить оголошення про зниклих домашніх улюбленців і написи крейдою на тротуарах, йому хочеться якнайшвидше знятися з місця. На заході їх менше, і жодне не містить його імені чи опису його зовнішності. Зрідка йому трапляються вампіри на полюванні — кров нашу насущну дай нам сьогодні, — але він їх не чіпає. Зрештою, це лише комарі, не більше.

Навесні 1981 року він їде до Сакраменто в кузові найстарішого серед усіх пікапів «інтернешнл харвестер», які досі на ходу в Каліфорнії. У тисняві кузова разом з ним три дюжини мексиканських нелегалів, у них є мескаль, і текіла, і трава, і кілька пляшок вина, вони всі п'яні й укурені, а найп'яніший поміж них, мабуть, Каллаген. Імена тодішніх супутників через роки, неначе вимовлені в мареві гарячки: Ескобар… Естрада… Хав'єр… Естебан… Росаріо… Ечеберріа… Каберра. Чи це все ті прізвища, власників яких він пізніше зустріне в Кальї, чи просто виплід алкогольного сп'яніння? Якщо вже на те, як йому розуміти власне прізвище, таке подібне до назви того місця, де він зрештою опиниться? Калья, Каллаген. Калья, Каллаген. Часом, коли йому важко заснути у своєму приємному ліжку в будинку священика, ці два імені ганяються одне за одним в його голові, як тигри в «Маленькому чорному Самбо».

Інколи йому згадується рядок з поезії, парафраз із «Послань, які лишаться в землі» аАрчибальда Маклейша (йому здається, що звідти). «то був не голос божий, а просто грім». Звісно, іншими словами, але так він це запам'ятав. Не бог, а грім. Чи йому просто хочеться в це вірити? Скільки разів саме в такий спосіб заперечували існування бога?

Хай там як, але все це буде пізніше. До Сакраменто він в'їжджає п'яний і щасливий. У голові жодних питань. Наступного дня, попри похмілля й усе таке, він теж щасливий, тільки вже наполовину. Він легко знаходить роботу. Здається, робота тут валяється просто під ногами, мов яблука після бурі, що промчала садом. Якщо ти не боїшся забруднити руки, чи обварити їх окропом, чи натерти мозолі від сокири чи лопати. За всі роки, що він був на дорозі, ніхто не запропонував йому роботи фондового брокера.

В Сакраменто він працює вантажником у величезній, завдовжки з цілий квартал, крамниці ліжок і матраців «Сонний Джон». «Сонний Джон» готується до щорічного Вбив$тва Матра$ів, і цілий ранок Каллаген і бригада з п'яти інших вантажників носять величезні, полуторні й двоспальні матраци. Порівняно з іншою поденною роботою, яку він переробив за останні кілька років, ця — дитяча забавка.

В обід Каллаген і решта чоловіків сідають у затінку вантажної платформи. Наскільки він може судити, ніхто з цієї бригади не їхав у «інтернешнл харвестері», але заприсягтися в цьому не зміг би — він був п'яний як чіп. Все, що він знає напевне, — він знову єдиний білий серед робітників. Усі їдять енчіладас зі «Скаженої Мері». На купі палет стоїть брудний старий бумбокс і грає сальсу. Двоє молодиків танцюють один з одним танго, а решта (включно з Каллагеном) відкладають убік свої обіди, щоб звільнити руки для оплесків.

До них виходить молода жінка в спідниці й блузці, несхвально дивиться на «танцівників» і переводить погляд на Каллагена.

«Ти ж білий? Англо?» — питає вона.

«Білий, як день», — киває Каллаген.

«Тоді тобі сподобається оце. Їм це явно ні до чого». — Вона простягає йому газету, «Сакраменто Бі», і дивиться на мексиканців, які танцюють. — Квасолежери, — каже вона, і її зневажливий тон ніби промовляє «нема на то ради».

Каллаген подумує, чи не підвестися йому і не дати їй копняка в її вузьку англодупу, але вже полудень і надто пізно шукати іншу роботу на день, якщо він втратить цю. І навіть якщо його не запроторять у calabozo за хуліганство, то не розплатяться точно. Він задовольняється тим, що показує їй у спину середнього пальця й сміється, коли декілька робітників йому аплодують. Молода жінка рвучко розвертається, окидає їх підозріливим поглядом і врешті заходить усередину. Не перестаючи посміхатися, Каллаген розгортає газету. Посмішка тримається, поки він не дістається сторінки «КОРОТКІ НОВИНИ З УСІЄЇ КРАЇНИ», відтак зникає, наче її хтось стер. У проміжку між історіями про те, як у Вермонті зійшов з рейок поїзд, а в Міссурі пограбували банк, він знаходить таке:

ЛАУРЕАТ ДЕКІЛЬКОХ НАГОРОД, ВУЛИЧНИЙ ЯНГОЛ

У КРИТИЧНОМУ СТАНІ

НЬЮ-ЙОРК (АП) Ровен Р. Маґрудер, власник і головний наглядач одного з найпомітніших у Америці притулків для безхатьків, алкоголіків і наркоманів, перебуває в тяжкому стані після нападу так званих Братів Гітлера, банди, яка ось уже щонайменше вісім років орудує в п'яти районах Нью-Йорка. За даними поліції, їх вважають винними більш ніж у тридцяти нападах і загибелі двох людей. На відміну від попередніх жертв, Маґрудер не є ні чорношкірим, ні євреєм. Але його знайшли неподалік від «Домівки», притулку, який він заснував 1968 року, з фірмовим знаком Братів Гітлера — свастикою, — вирізаним на лобі. Також Маґрудер зазнав численних ножових поранень.

«Домівка» привернула до себе увагу всієї країни 1977 року, коли її відвідала мати Тереза, яка допомагала роздавати обід і молилася з клієнтами. Сам Маґрудер 1980 року потрапив на обкладинку «Ньюсвік», коли мер Ед Кох дав так званому вуличному янголові титул мангеттенської людини року.

Лікар, якому відомі деталі справи, оцінив шанси Магрудера на виживання як «три до десяти». Він повідомив, що нападники не лише затаврували Маґрудера — вони ще й осліпили його. «Я вважаю себе великодушною людиною, — сказав лікар, — але, на мою думку, людям, які це зробили, слід відрубати голови».

Каллаген ще раз перечитує статтю. він не знає, чи то «його» Ровен Маґрудер, а чи інший, Ровен Маґрудер зі світу, де на «зелених» зображено пику, наприклад, якогось Чедбурна. Чомусь йому здається, що це його Ровен і що ця газета не випадково трапилася йому на очі. Зараз він перебуває у світі, який вважає «реальним», і про це йому говорить не лише тоненька пачка банкнот у гаманці. Це відчуття, якась атмосфера. Істинності. І якщо це так і є (а так і є, він це знає напевне), то скільки ж він проґавив тут, на прихованих шляхах. До них приїжджала Мати Тереза! Допомагала розливати черпаками суп! Чорт, звідки йому знати, а раптом вона зготувала величезний баняк «жаб'ячого рагу»! А могла ж, рецепт висів на кухні, приліплений скотчем до стіни біля плити. І нагорода! Обкладинка «Ньюсвіка». Як же шкода, що він цього всього не бачив, але коли мандруєш з бродячим цирком і лагодиш «скажені чашки» або чистиш бичачі стійла після родео в Еніді, штат Оклахома, то до журналів з новинами якось руки не доходять.

Йому так соромно, що він навіть не розуміє, що йому соромно. Навіть тоді, коли Хуан Кастільйо питає: «Чого ти плачеш, Донні?»

«Плачу? — чудується він, витирає під очима, і так, він плаче. Плаче. Але поки що не розуміє, що це сльози сорому. Він припускає, що це від шоку, і частково має рацію. — Так, мабуть, плачу».

«Ти куди? — не вгаває Хуан. — Обід от-от скінчиться».

«Мені треба піти, — каже Каллаген. — Я повертаюся на схід».

«Якщо ти підеш зараз, тобі не заплатять».

«Я знаю, — каже Каллаген. — Все нормально».

І яка ж це брехня. Бо нічого нормального в цьому нема.

Нічого.

ШІСТЬ

— На дні наплічника в мене було зашито кілька сотень доларів, — сказав Каллаген. Вони сиділи на сходах перед церквою, ніжачись на осонні. — На них я купив квиток на літак до Нью-Йорка. Швидкість, звісно, була важлива, але насправді причина полягала не лише в цьому. Я відчував потребу якнайшвидше втекти з цих прихованих шляхів. — Він злегка кивнув Едді. — 3 тодешових автострад, як ви їх називаєте. До них звикаєш незгірш, ніж до випивки…

— Сильніше, — уточнив Роланд. Він помітив, що до них наближаються троє: то Розаліта вела двійнят Тейвері, Френка і Френсін. Дівчинка тримала в руках великий аркуш паперу, несучи його перед собою мало не з комічною шанобливістю. — Гадаю, мандри — це один з найсильніших наркотиків у світі. І кожен прихований шлях веде до дюжини подальших.

— Правду кажеш, і я дякую, — відповів Каллаген. Вигляд у нього був похмурий, розгублений і, як здалося Роландові, трохи сумний.

— Отче, ми послухаємо твою розповідь до кінця, але я прошу тебе притримати її до вечора. Чи завтрашнього вечора, якщо ми сьогодні не повернемося. Невдовзі тут буде наш друг Джейк, і…

— Ви це відчуваєте? — спитав Каллаген, зацікавлено, але без недовіри.

— Еге ж, — кивнула Сюзанна.

— До його приходу я б хотів побачити ту річ, якою ти володієш, — сказав Роланд. — Думаю, ти ще розповіси, як вона у тебе опинилася…

— Так, — кивнув Каллаген. — Розповім. Напевно, це суть моєї історії.

— …і вона має дочекатися своєї черги. Картина помалу починає вимальовуватися.

— Як це завжди й відбувається, — сказав Каллаген. — Місяцями, навіть роками, як я намагався вам пояснити, часу наче не існує, його не помітно. А потім накриває тебе лавиною.

— Правду кажеш, — погодився Роланд. — Едді, ходімо зі мною, зустрінемо двійнят. Здається, юна леді накинула на тебе оком.

— Хай дивиться, скільки хоче, — добродушно сказала Сюзанна. — За перегляд грошей не берем. Якщо ти не проти, Роланде, я посиджу тут на сонечку. Давно я вже не сиділа в сідлі, добряче натерла собі м'яке місце. Коли в тебе нема нижніх кінцівок, усе якось не ладнається.

— Роби так, як тобі зручно, — відповів Роланд. Але він покривив душею, і Едді це знав. Стрілець хотів, щоб Сюзанна поки що лишилася на місці. Він міг лише надіятися, що Сюзанна не прочитає цю думку.

Поки вони йшли до дітей і Розаліти, Роланд тихо й швидко заговорив до Едді.

— Я збираюся піти з ним до церкви сам. Просто зрозумій, що я не вас обох намагаюся утримати від того, що там лежить. Якщо то чорна Тринадцятка — а я майже впевнений, що так і є, — краще їй до неї не наближатися.

— Ти хочеш сказати, в її делікатному становищі. Роланде, а я думав, ти не від того, щоб у Сьюз стався викидень.

— Мене турбує не викидень, — зізнався Роланд. — Боюся, що чорна Тринадцятка зробить істоту, яка росте в її животі, ще сильнішою. — Він знову помовчав. — Обох істот. Дитину і її доглядачку.

— Мію.

— Так, її. — Він всміхнувся двійнятам Тейвері.

Френсін лише неуважно всміхнулася йому у відповідь — всю принадність своєї усмішки вона притримувала для Едді.

— Дайте-но я подивлюся, що ви намалювали, якщо ви не проти, — сказав Роланд.

— Сподіваємося, тут усе гаразд, — скромно сказав Френк Тейвері. — А то, може, й не зовсім гаразд. Ми боялися. Місіс дала нам такий гарний шмат паперу, що ми боялися, як би його не зіпсувати.

— Спочатку ми малювали на землі, — розповіла Френсін. — Потім найсвітлішим олівцем. Наводив лінії Френк, у мене трусилися руки.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Роланд. Едді, підійшовши ближче, зазирнув йому через плече. Карта була навдивовижу детальною: в центрі розташовувалися міська Зала зібрань, ліворуч на аркуші бігла Велика Ріка (Девар-Тете).

Папір, як на погляд Едді, був звичайним трафаретним, такий стосами продається в будь-якій канцелярській крамниці Америки.

— Діти, це просто супер, фантастика, — похвалив Едді. І чомусь йому здалося, що Френсін Тейвері зараз зомліє.

— Атож, — підтримав Роланд. — Ви чудово попрацювали. А зараз я зроблю те, що може здатися вам блюзнірством. Знаєте таке слово?

— Так, — кивнув Френк. — Ми християни. «Не згадуй ім'я Господа Бога твого і його Сина, Людини-Ісуса, марно». Але блюзнірство — це ще й грубе поводження з чимось прекрасним.

Він промовляв дуже серйозним тоном, але в очах спалахували іскорки цікавості: надто вже йому хотілося знати, яке блюзнірство замислив цей чужинець. Його сестрі теж.

Роланд узяв аркуш паперу, якого вони заледве наважилися торкнутися, попри свою очевидну майстерність, і склав його навпіл. Діти охнули. Розаліта Муньйос теж, хоч і не так гучно.

— Оскільки це вже не просто папір, то поводитися з ним так — це не блюзнірство, — пояснив стрілець. — Папір став знаряддям, а знаряддя слід оберігати. Розумієте?

— Так, — відповіли вони, але в їхніх голосах виразно чувся сумнів. Та обережність, з якою Роланд поклав згорнуту карту в свій кошіль, трохи повернула їм упевненість.

— Дякую дуже-дуже, — сказав Роланд і взяв руку Френсін у свою ліву долоню, а Френкову — в скалічену праву. — Може статися, що ви, завдяки своїм очам і рукам, урятували нам усім життя.

Френсін розплакалася. Френк щосили стримував сльози, але не витримав. Вони все-таки перехлюпнулися через край і потекли по його веснянкуватих щоках.

СІМ

— Хороші діти. Талановиті, — сказав Едді, коли вони поверталися до сходів перед церквою.

Роланд кивнув.

— Ти можеш уявити, як одне з них повертається з Краю грому заслиненим ідіотом?

Роланд надто добре міг собі це уявити, тому не відповів.

ВІСІМ

Сюзанна без заперечень погодилася з Роландом у тому, що вони з Едді мають залишатися надворі, й стрілець мимоволі згадав, як вона пручалася, не бажаючи ступати на землю пустища. І подумав, чи якась частина її єства боїться того самого, чого боявся він. Якщо так, то битва — її битва — вже почалася.

— Скільки ми маємо чекати, перш ніж я піду визволяти тебе? — спитав Едді.

— Перш ніж ми підемо тебе визволяти, — виправила його Сюзанна.

Роланд замислився. Питання було хорошим. Він глянув на Каллагена, який стояв на горішній сходинці в джинсах і простій сорочці з рукавами, закасаними до ліктів. Руки він схрестив на грудях, тож Роланд міг бачити міцні м'язи його передпліч.

Старий знизав плечима.

— Воно спить. Проблем не має бути. Але… — Він розчепив вузлуваті руки й показав на револьвер, що погойдувався у Роланда на стегні. — На твоєму місці я б це залишив. Хтозна, може, воно спить з розплющеним оком.

Роланд розстебнув кобуру й передав її Едді, котрий носив на собі його другу кобуру. Потім зняв через голову кошіль і віддав його Сюзанні.

— П'ять хвилин, — сказав він. — Раптом щось станеться, я зможу вас покликати. «Чи не зможу», — подумки виправив сам себе.

— На той час тут уже буде Джейк, — нагадав Едді.

— Якщо вони приїдуть раніше, ніж ми вийдемо, затримайте їх, — проінструктував його Роланд.

— Айзенгарт і Слайтмени не намагатимуться увійти, — сказав Каллаген. — Якщо вони комусь і поклоняються, то об'єкт їхнього поклоніння — Оріза, Діва Рису. — Він демонстративно скривився, показуючи, якої він думки про Діву Рису й решту другосортних богів Кальї.

— Тоді ходімо, — сказав Роланд.

ДЕВ'ЯТЬ

Багато часу спливло відтоді, як Роланд Дескейн відчував страх — той глибоко забобонний страх, що супроводжує релігійну віру. Напевно, востаннє це відбувалося з ним ще в дитинстві. Але цей страх охопив його одразу ж, щойно отець Каллаген відчинив двері своєї скромної дерев'яної церковки й притримав їх, жестом запрошуючи Роланда увійти слідом за ним досередини.

У церковних сінях на підлозі лежав витертий килим. Двері з сіней, що вели до самої церкви, були відчинені. За ними видніла доволі велика кімната, з лавами обабіч проходу і ослінчиками для колінопреклоніння. На дальньому боці кімнати стояв поміст, обставлений горщиками з білими квітами, у якому Роланд легко вгадав кафедру. В застояному повітрі повіяло пахощами квітів. У стінах були вузькі вікна, засклені прозорими шибками. Позаду кафедри, на задній стіні, висів хрест із залізного дерева.

Опинившись усередині, він почув потаємний скарб Старого — саме почув, і навіть не вухами, а кістками. Рівне тихе бурмотіння. Воно, як і гомін троянди, передавало відчуття сили і влади, але на цьому подібність із трояндою закінчувалася. Це бубоніння говорило про колосальну пустку. Про порожнечу, яку вони відчули під поверховою реальністю Нью-Йорка в тодеші. Порожнечу, яка могла стати голосом.

«Так, це те, що нас забирало, — подумав він. — Забирало нас до Нью-Йорка, одного Нью-Йорка з багатьох, якщо вірити Каллагену, але з таким самим успіхом ми могли опинитися будь-де, у будь-якому часі. Воно могло нас забрати… а могло й жбурнути».

Він згадав кінцівку своєї довгої балачки з Волтером, у місці кісток. То був тодеш — тепер він це розумів. І було відчуття росту, розпухання, він ріс і ріс, поки не став більший од зірок, більший від самого всесвіту. Та сила перебувала тут, у цій кімнаті, і йому було страшно.

«О боги, нехай воно спить», — подумки благає він, але слідом за цією приходить інша думка, ще страшніша — рано чи пізно їм доведеться його розбудити. Рано чи пізно їм треба буде вирушити до тих часових зрізів Нью-Йорка, які знадобиться відвідати.

Біля дверей на високій підставці стояла чаша з водою. Каллаген вмочив пальці й перехрестився.

— Ти вже можеш це робити? — майже пошепки пробурмотів Роланд.

— Еге ж, — сказав Каллаген. — Бог прийняв мене до себе назад, стрільцю. Хоча, схоже, тільки на випробний термін. Розумієш?

Роланд кивнув. І пішов слідом за Каллагеном усередину, не вмочивши пальців.

Каллаген повів його центральним проходом. І попри те, що рухався він швидко і впевнено, Роланд відчував, що священик наляканий не менше за нього, ба навіть більше. Безперечно, він хотів позбутися цієї речі, що було, то було, але стрілець високо оцінив його хоробрість.

Праворуч від сповідальної ніші вгору вели три сходинки. Каллаген піднявся ними.

— Тобі не потрібно підніматися, Роланде, ти й звідти добре побачиш усе, що я робитиму. Гадаю, ти не хочеш забрати його зараз же?

— В жодному разі, — відповів Роланд. Тепер вони й справді перейшли на шепіт.

— Добре. — Каллаген опустився на коліно, гучно хруснувши суглобом, і вони обидва аж підскочили від різкого звуку. — Якби не потреба, я б волів навіть не торкатися скрині, в якій воно лежить. Я й не торкався її, відколи поклав. Сховок зробив сам, попросивши в Господа вибачення за те, що в Його домі користуюся пилкою.

— Витягни її, — сказав Роланд. Усі його відчуття були, мов туго натягнуті струни, він вслухався, щоб почути будь-яку, хоч найменшу зміну в нескінченному стугонінні порожнечі. Як би він хотів відчувати зараз важкість револьвера на своєму стегні! Невже люди, які приходили сюди молитися, не відчували тієї страшної речі, яку сховав тут Старий? Напевно, не відчували, інакше трималися б подалі. Насправді, зрозумів він, кращого місця для такої речі годі було й шукати — проста віра парафіян до певної міри нейтралізувала її згубну силу. Навіть заспокоювала і таким чином викликала в неї дрімоту.

«Але вона могла прокинутися, — подумав Роланд. — Прокинутися і миттєво відправити їх усіх у тридев'ятнадцяте царство». Ця думка була для нього особливо страшною, тому він гнав її від себе, як міг. Жорстоким жартом тепер видавалася йому ідея використати цю річ для захисту троянди. Свого часу він вступав у сутички як з людьми, так і чудовиськами, але ще ніколи не наближався до чогось настільки кошмарного. Відчуття зла, яке вона випромінювала, було жахливим, воно позбавляло самовладання. Але гіршим, значно гіршим було відчуття її недоброзичливої порожнечі.

Каллаген натиснув пальцем на щілину між двома дошками. Пролунало тихе клацання, і частина підлоги в ніші припинялася. Каллаген зняв дошки, під якими відкрився квадратний отвір завдовжки й завширшки приблизно п'ятнадцять дюймів. Притиснувши дошки до грудей, він трохи відхилився навприсядки назад. Бурмотіння посилилося. Роланд на мить уявив собі велетенський вулик з бджолами завбільшки з фургони, які ліниво повзають по стільнику. Він нахилився і зазирнув до сховку Старого.

Річ, що лежала всередині, була загорнена в білу тканину, на вигляд — тонке простирадло.

— Стихар хлопчика-служки, — пояснив Каллаген. Потім, помітивши, що Роланд не розуміє цього слова: — Одяг такий. — Він знизав плечима. — Серце підказало мені, що треба загорнути, і я загорнув.

— Твоє серце сказало тобі правду, — прошепотів Роланд. Він згадав сумку, яку Джейк підібрав на пустирі, з написом «У „Мідворлд-Лейнз“ можливі лише страйки». Вона їм ще знадобиться. Але думати про те, як вони перекладатимуть річ у сумку, йому не хотілося.

Він відсунув усі думки — разом зі страхом — убік і відгорнув тканину. Під стихарем була дерев'яна скриня.

Незважаючи на страх, Роланд простягнув руку, щоб торкнутися темного важкого дерева. «На дотик воно буде як легкий змащений оливою метал», — подумав він. І не помилився. Він відчув, як його проймає еротичне тремтіння з глибин тіла. Воно поцілувало його страх, як давній коханець, і зникло.

— Чорне залізне дерево, — прошепотів Роланд. — Я чув про нього, але ніколи не бачив.

— У моїх «Легендах про короля Артура» його називали деревом привидів, — прошепотів Каллаген у відповідь.

— Справді?

Авжеж, у скриньці було щось примарне, щось від релікту давнини, який після тривалих блукань світом знайшов нарешті спокій, хоч і ненадовго. Стрільцеві дуже хотілося торкнутися її ще раз (темне щільне дерево просило його руки), але він відчув, як безмежне бурмотіння на якусь мить стало гучнішим, перш ніж стишитися й стати таким, як раніш. «Хто мудрий, той не штрикатиме сплячого ведмедя палицею», — сказав він собі. Справді, але бажання від цього нікуди не зникло. Він хотів ще раз торкнутися дерева: легенько, пучками пальців, потім понюхати їх. Пахло камфорою, багаттям і — він міг у цьому заприсягтися — квітами з далекої північної країни, тими, що цвітуть під снігом.

На кришці коробки було вирізьблено три предмети: троянду, камінь і двері. Під дверима йшли знаки:

Роланд знову простягнув руку. Каллаген зробив рух уперед, наче хотів його спинити, але потім передумав. Стрілець торкнувся різьбленого орнаменту під зображенням дверей. І знову бурмотіння стало гучнішим — бурмотіння речі, схованої в скриньці.

— Не… — прошепотів він і знову провів по опуклих знаках великим пальцем. — Не… знайдені? — То не він прочитав, то почули кінчики його пальців.

— Так, я впевнений, саме це тут і написано, — прошепотів Каллаген. Він вочевидь був задоволений, та все одно взяв Роланда за зап'ястя й відвів його руку вбік, щоб він не торкався скрині. На його лобі й під пахвами виступили дрібні краплини поту. — Щось у цьому є. Листок, камінь, незнайдені двері. Це все символи з книжки, яку написали в моєму світі. Вона називається «Подивися на свій дім, янголе».

«Листок, камінь, двері, — подумав Роланд. — Тільки замість листка треба підставити троянду. Так. Саме так».

— Ти забереш її? — спитав Каллаген. Тільки він більше не шепотів, його голос став трохи гучнішим, і стрілець зрозумів, що він благає.

— Ти бачив її, правда, отче?

— Еге ж. Одного разу. Це невимовний жах. Наче слизьке око чудовиська, що виросло за межами світу, який лежить у тіні Бога. Ви заберете її, стрільцю?

— Так.

— Коли?

До вух Роланда долинув ледь чутний передзвін — прекрасний і потворний до зубовного скреготу звук. На якусь мить стіни церкви отця Каллагена сколихнулися. Було таке відчуття, що річ у скриньці заговорила до них. Бачите, наскільки це все не важливо? Як швидко і легко я можу це все прибрати, якщо мені заманеться? Стережися, стрільцю! Стережися, шамане! Довкола вас прірва. І тільки від мене залежить, впадете ви чи злетите.

І каммен стихли.

— То коли? — простягнувши руку над отвором, у якому лежала скриня, Каллаген ухопив Роланда за сорочку. — Коли?

— Скоро, — сказав Роланд.

«Дуже скоро», — відповіло його серце.

Розділ V ІСТОРІЯ СІРОГО ДІКА

ОДИН

«Уже двадцять три, — думав Роланд того вечора, сидячи за Айзенгартовим ранчо „Рокінг Б“ і слухаючи, як галасують хлопці та гавкає Юк. Вдома у Ґілеаді такий ґанок позаду будинку, що виходив на комори й поля, називали робочою верандою. — Двадцять три дні до появи Вовків. А скільки лишилося до Сюзанниних пологів?»

Щодо цього в його голові мало-помалу почала формуватися жахлива думка. А раптом Мія, нова особа в тілі Сюзанни, збирається народити своє чудовисько того самого дня, коли прийдуть Вовки? Повірити в таке було важко, але, як сказав би Едді, збіги скасовано. Найпевніше, подумав Роланд, саме так і буде. І годі було дізнатися, як довго розвиватиметься ця істота в утробі матері. Навіть якби це було людське дитя, дев'ять місяців більше не були дев'ятьма. Час розм'якшився.

— Хлопці! — прогорлав Айзенгарт. — Що, в ім'я Людини-Ісуса, я скажу своїй жінці, коли ви скрутите собі в'язи, плигаючи в те сіно?

— Ми в порядку! — крикнув у відповідь Бенні Слайтмен. — Енді не дасть нам забитися! — Хлопчик у комбінезоні, босоногий, стояв на горішньому відкритому поверсі сінника, над різьбленими літерами напису «Рокінг Б». — Хіба що… ви хочете, щоб ми припинили, сей?

Айзенгарт зиркнув на Роланда, який бачив, що за спиною в Бенні, нетерпляче очікуючи своєї черги переламати кістки, стоїть Джейк. Він також був одягнений у комбінезон — авжеж, позичений у нового друга, — і від погляду на них Роланд усміхнувся. Джейк у комбінезоні. Таке важко було уявити.

— Якщо тобі цікава моя думка, то нехай, — сказав стрілець.

— Ну то дурійте! — гукнув господар ранчо. І після цього вже не відволікався від збройного дріб'язку, розкладеного на дошках перед ним. — Як гадаєш? З них ще можна стріляти?

Айзенгарт надав Роландові для огляду всі три одиниці зброї, що їх мав у власному розпорядженні. Найкращою була рушниця, яку скотар брав із собою до містечка того вечора, коли Тіан Джефордс скликав збори. Два револьвери були того штибу, який Роланд із друзями в дитинстві називали «барабанниками» через величезні барабани, які після кожного пострілу треба було повертати ребром долоні. Роланд розібрав Айзенгартову зброю, не прокоментувавши її жодним словом. І налив рушничного мастила: цього разу не в блюдце, а в миску.

— Я спитав…

— Я чув тебе, сей. Твоя рушниця у відмінному стані, не гірша за інші, що їх я бачив по цей бік від великого міста. А от «барабанники»… — Він похитав головою. — Той, обшитий нікелевими пластинами, ще, може, стрілятиме. А другий можеш хоч у землю втикнути. Може, проросте.

— Неприємно це чути. Ці револьвери належали моєму батькові, а перед тим — його батькові, а перед тим — ще стільком. — Він показав вісім пальців. — Тобто вони ще з тих часів, коли Вовків не було. Їх завжди зберігали разом і передавали найдостойнішому синові за заповітом. Коли їх отримав я, а не мій старший брат, це навіть потішило моє самолюбство.

— У тебе був близнюк? — спитав Роланд.

— Так, двійничка, Верна. — Айзенгарт усміхався охоче і часто. От і зараз його рот під величезними сивіючими вусами розтягся в усмішці, але болісній — усмішці чоловіка, який не хоче, щоб ви знали, що під одягом у нього кривава рана. — Вона була прекрасна, як ранкова зоря. Вже десять років чи більше як пішла на той світ. Дуже рано померла, як усі рунти.

— Співчуваю.

— Спасибі.

На південному заході сідало сонце, обагряючи подвір'я барвою крові. На веранді стояло кілька крісел-гойдалок. В одному із них сидів зараз Айзенгарт. Роланд по-турецькому схрестив ноги на дошках підлоги, приводячи до ладу Айзенгартів спадок. Те, що револьвери, найімовірніше, ніколи більше не вистрелять, було байдуже стрільцевим рукам, віддавна призвичаєним до цієї роботи. Та попри звичку, він досі відчував від неї втіху.

У блискавичному темпі, від якого в землевласника очі на лоба полізли, Роланд зібрав зброю: тільки руки мигтіли й лунало швидке «клік-клак». Стрілець поклав їх на шмат овечої шкури, витер пальці об ганчірку і сів у крісло поряд з Айзенгартом. Напевно, у більш звичайні вечори Айзенгарт і його дружина сідали тут рядком і дивилися, як сонце котиться за обрій.

Роланд пошукав у своєму кошелі свого кисета і, знайшовши, скрутив цигарку зі свіжого запашного тютюну, яким забезпечив його Каллаген. Розаліта теж дещо йому подарувала — стосик тендітних кукурудзяних обгорток, які називала «шурхавками». Роланд зрозумів, що загортаються вони незгірш за будь-який цигарковий папір. Якусь мить він ще помилувався готовим витвором, а потім опустив кінчик цигарки в полум'я сірника, якого Айзенгарт розпалив об свій загрубілий ніготь. Стрілець глибоко затягся й випустив довгу хмарку диму, яка повільно піднялася і розтанула у вечірньому повітрі, нерухомому і напрочуд задушливому як для кінця літа.

— Добре, — сказав він і кивнув.

— Ге? Аби тобі було добре. Сам я ніколи не мав до цього охоти.

Комора була більшою од самого ранчо — щонайменше п'ятдесят ярдів завширшки і п'ятдесят футів заввишки. Спереду її причепурили жнив'яними амулетами на честь сезону і виставили опудал з велетенськими гострокоренями замість голів. З відкритого сінника над головними ворітьми виступав уперед кінець бантини. До нього було прив'язано мотузку. Внизу, на подвір'ї, хлопці намостили чималий сніп сіна. По обидва боки від нього стояли Юк та Енді. Вони обидва дивилися вгору, бо саме тієї миті Бенні Слайтмен узявся за мотузку, посмикав її для певності й відступив назад, зникнувши з поля зору. Юк загавкав, передчуваючи забаву. Наступної миті Бенні вилетів уперед, стискаючи в кулаках мотузку. Його волосся розвівалося на вітрі.

— Ґілеад і Ельд! — закричав він і стрибнув у сіно. Полетів у червоне призахідне повітря, а за ним промчала слідом його тінь.

— Бен-Бен! — гавкав Юк. — Бен-Бен-Бен!

Хлопчик відпустив мотузку і пірнув у сіно, а потім сміючись вигулькнув. Енді простягнув йому металеву руку, проте Бенні проігнорував її, самотужки вистрибнувши на втоптану землю. Довкола нього бігав, заходячись гавкотом, Юк.

— Вони завжди таке вигукують, коли граються? — поцікавився Роланд.

Айзенгарт пирхнув зі сміху.

— Аж ніяк! Зазвичай вони славлять Орізу, чи Людину-Ісуса, чи кричать «Слава Кальї!», чи все разом. Щось я підозрюю, що ваш хлопець навчив Слайтменового хлопця різних штук.

Роланд не став зважати на несхвальні інтонації, що прозвучали в цій репліці, й просто дивився, як Джейк тягне до себе мотузку. Бенні лежав на землі, вдаючи з себе мертвого, поки Юк не лизнув йому обличчя. Відчувши мокрий язик, він захихотів і сів. Роланд не мав жодного сумніву, що Енді підхопив би його, якби щось пішло не так.

Неподалік стояв табун робочих коней, загалом близько двадцяти. Трійця ковбоїв у чапсах і шорбутсах вела до них останні півдюжини. На іншому боці подвір'я була невелика бійня, заповнена молодими бичками. Протягом наступних тижнів їх заб'ють і відправлять униз річкою на торговельних човнах.

Джейк відступив назад у сінник, а за мить метнувся вперед.

— Нью-Йорк! — закричав він. — Таймз-Сквер! Емпайр-Стейт-Білдинг! Вежі-близнюки! Статуя Свободи! — І полетів у порожнечу на мотузці. На їхніх очах він сміючись зник у кучугурі сіна.

— А чого це інші твої друзі схотіли лишитися в Джефордсів? — начебто знічев'я запитав Айзенгарт. Але Роланд відчув, що це питання цікавить його більш ніж трохи.

— Бо нам краще розосередитися. Нехай нас добре роздивиться якнайбільше людей. Часу обмаль. Треба приймати рішення. — Звісно, все це була правда, але було дещо більше, й Айзенгарт, мабуть, здогадувався про це. Він був більш тямущий, ніж Оверголсер. І стояв намертво проти того, щоб дати відсіч Вовкам, — принаймні поки що. Втім, це не заважало Роландові симпатизувати цьому чоловікові — великому, чесному, з почуттям гумору приземленого селянина. Роланд думав, що він пристане на їхній бік, якщо йому показати, що в них є шанс перемогти.

Дорогою до «Рокінг Б» вони відвідали півдюжини малих угідь біля ріки, де основним урожаєм був рис. Айзенгарт доброзичливо знайомив фермерів зі стрільцем. На кожній малій фермі Роланд ставив два питання, як і минулого вечора в Павільйоні: «Чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам? Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?» Усі відповідали ствердно. Айзенгарт також. Але Роланд не поспішав ставити третє питання. В цьому поки що не було потреби. Вони мали в своєму розпорядженні ще три тижні.

— Ми терпимо, стрільцю, — сказав Айзенгарт. — Терпимо навіть попри Вовків. Колись був Ґілеад, а тепер його нема, Кому це знати, як не тобі, але ми терпимо. А якщо повстанемо проти Вовків, усе може змінитися. Для тебе й твоїх супутників те, що відбувається тут, у Дузі, — це пшик, дрібнички. Якщо ви переможете і виживете, то підете далі. Якщо ж програєте, нам нікуди буде податися.

— Але…

Айзенгарт підняв руку.

— Вислухай мене, прошу. Вислухаєш?

Роланд покірно кивнув. Напевно, Айзенгарт мав виговоритися. Хлопці тим часом знову забігли на сінник, щоб стрибнути ще раз. Невдовзі темрява покладе край їхній забаві. Стрільцеві хотілося знати, як там справи в Едді й Сюзанни. Чи поговорили вони вже з Тіановим дідом? І якщо поговорили, то чи розповів він їм бодай щось цінне?

— Припустімо, вони відрядять п'ятдесят або навіть шістдесят Вовків, як уже не раз було. Це дуже багато. І що, як ми їх вколошкаємо? А за тиждень чи за місяць 'їх прийде п'ять сотень. Що тоді?

Роланд замислився над цим питанням. Поки він міркував, до них приєдналася Марґарет Айзенгарт — струнка жінка років сорока, з маленькими грудьми, вдягнена у джинси й сіру шовкову сорочку. В її чорному волоссі, стягнутому на потилиці вузлом, де-не-де проглядали сиві пасма. Одну руку вона тримала під фартухом.

— Це суттєве питання, — сказала вона, — але ще не час на нього відповідати. Дай їм з друзями тиждень, нехай розгледяться.

Айзенгарт кинув на свою сей погляд, у якому прозирала не лише добродушність, а й роздратованість.

— Жінко, чи ж я тобі вказую, як поратися на кухні? Коли готувати, а коли прати?

— Лише чотири рази на тиждень, — відказала вона. І, помітивши, що Роланд підводиться з крісла-гойдалки, що стояла поряд з чоловіковим, запротестувала: — Сиди-сиди, прошу, Я годину в кріслі просиділа, чистила гострокорені з Едною, тіткою того анциболота. — Вона кивнула на Бенні. — Приємно на ногах постояти. — Вона з усмішкою дивилася, як хлопці по черзі пірнали, сміючись, у сніп сіна, а довкола них стрибав і гавкав Юк. — Роланде, ми з Воуном ще ніколи прямо не стикалися з цим жахіттям. У нас було шестеро, всі близнюки, але вони виросли акурат між набігами. Можливо, ми не до кінця все це розуміємо, тож і рішення приймати не нам.

— Як комусь щастить, це не означає, що цей хтось дурний, — пробурчав Айзенгарт. — По-моєму, якраз навпаки. Стороннім оком краще видно.

— Можливо, — сказала вона, дивлячись, як хлопці біжать назад на сінник. Кожен намагався першим потрапити на драбину, вони відштовхували один одного плечем і сміялися. — Так, можливо. Але до серця теж треба дослухатися. Чоловік чи жінка, які не слухають його, дурні. Інколи краще стрибнути вперед на мотузці, навіть якщо надворі темно, щоб побачити, є там унизу сіно чи немає.

Роланд простягнув долоню і торкнувся її руки.

— Я б не зміг сказати краще.

Вона обдарувала його ледь помітною відстороненою усмішкою. А наступної миті вже звернула свою увагу на хлопців, хоча Роланд устиг помітити, що в її очах промайнув переляк. Навіть жах.

— Бене, Джейку! — гукнула вона. — Годі, припиняйте! Час митися і в хату. Вас чекає пиріг і збиті вершки!

Бенні підійшов до відкритого краю сінника.

— Сей, тато сказав, що ми можемо спати надворі в моєму наметі на березі, якщо ви не проти.

Марґарет Айзенгарт подивилася на чоловіка. Той кивнув.

— Добре, — сказала вона. — Нехай буде намет, але як хочете пирога, ідіть на кухню. Це ваше останнє попередження! Але спершу вмийтеся. І руки помийте!

— Добре, я кажу спасибі, — зрадів Бен. — А Юку можна пирога?

Марґарет Айзенгарт потерла лівою рукою лоба, наче їй боліла голова. Права ж рука, як з цікавістю відзначив Роланд, залишалася під фартухом.

— Еге ж, — сказала вона, — і пухнастику буде пиріг. Я впевнена, що це сам Артур Ельд під чужою личиною, і в нагороду він подарує мені дорогоцінного каміння й золота та наділить даром зцілення.

— Дякую-сей, — гукнув Джейк. — А можна нам ще один-єдиний раз стрибнути? Так ми найшвидше спустимося вниз.

— Я піймаю їх, якщо вони полетять не туди, куди треба, Марґарет-сей, — запевнив Енді. Його очі спалахнули синім світлом, потім потьмяніли. Здавалося, він всміхається. У цьому роботі Роланду ввижалося дві особистості: одна більше схожа на стару діву, друга — на дурисвіта, який нікому не шкодить. Жодна з них стрільцеві категорично не подобалася, і він чудово розумів,чому так. Він перестав довіряти будь-якій машинерії, особливо ходячій і говорющій.

— Що ж, — сказав Айзенгарт, — ногу ламають якраз у останньому стрибку, але стрибайте вже, якщо несила терпіти.

Вони стрибнули, й обійшлося без поламаних ніг. Обидва приземлилися точнісінько посеред купи сіна, зі сміхом вигулькнули звідти й, перезирнувшись, помчали навперейми на кухню. За ними, наче вівчарка за отарою овець, біг Юк.

— Чудово, що діти так швидко потоваришували. — Але, говорячи це, Марґарет Айзенгарт була зажурена й геть не скидалася на людину, яка бачить щось прекрасне. Вигляд у неї був сумний.

— Так. Справді чудово. — Роланд поклав кошіль собі на коліна і, здавалося, вже збирався розв'язувати вузол на шнурівці, але потім передумав. — 3 чим ваші люди найкраще дають собі раду? — спитав він у Айзенгарта. — 3 луком чи арбалетом? Я знаю напевне, що не з рушницею і не з револьвером.

— Ми воліємо арбалети, — відповів Айзенгарт. — Приладнав стрілу, натягнув, прицілився, стрілив, готово.

Роланд кивнув. Так він і думав. Погано, тому що влучити з арбалета в мішень було важко на відстані, більшій за двадцять п'ять ярдів, та й то ясної безвітряної днини. А коли вже здійметься вітер… чи, не доведіть боги, ураган…

Айзенгарт дивився на дружину з якимось мимовільним обожнюванням. А вона стояла, звівши брови, й свердлила чоловіка поглядом. Поглядом, у якому читалося питання. Що за загадки? Поза сумнівом, це якось стосувалося руки під фартухом.

— Гаразд, розкажи йому, — здався Айзенгарт і сердито показав пальцем на Роланда, наче цівку пістолета націлив. — Але це нічого не міняє. Нічого! Кажу «спасибі»! — Останню фразу він проказав крізь вищирені, наче в дикуна, зуби. І хоч це спантеличило Роланда ще більше, він відчув, що в душі зароджується промінчик надії. Нехай вона фальшива (найпевніше, так і буде), але все краще, ніж хвилювання й сум'яття (і біль), які останнім часом не давали йому спокою.

— Ні, — скромно похитала головою Марґарет. — Я не годна розповідати. Показати можу, але не розповідати.

Зітхнувши, Айзенгарт на хвильку замислився, потім повернувся до Роланда.

— Ти танцював танець рису, — сказав він, — тож маєш знати, хто така леді Оріза.

Роланд кивнув. Володарка Рису. Подекуди її вважали богинею, подекуди героїнею, а ще десь — богинею й героїнею водночас.

— Тоді ти знаєш, що вона зробила з Сірим Діком, який убив її батька.

І знову Роланд кивнув.

ДВА

За легендою (хорошою легендою, яку він обов'язково мав би переповісти Едді, Сюзанні й Джейкові, якщо в них ще колись буде час на те, щоб розповідати історії), леді Оріза запросила Сірого Діка, знаменитого принца лиходіїв, на грандіозний бенкет у Вейдоні, своєму замку на березі річки Сенд. Вона сказала, що хоче пробачити йому вбивство її батька, бо прийняла в своє серце Людину-Ісуса і так велить їй Його вчення.

«Е ні, я не такий дурний, ти заманиш мене і вб'єш», — відказав Сірий Дік.

«Ні, ні, — відповіла йому на це леді Оріза, — не треба так думати. Вся зброя лишиться за межами замку. А в бенкетній залі ми з тобою будемо наодинці: я з одного краю столу, ти з іншого».

«Ти сховаєш у рукаві кинджал чи болу в сукні. А якщо ти не сховаєш, то це зроблю я».

«Ні, ні, — відповіла леді Оріза, — не треба так думати, тому що ми обоє будемо голі».

Ці слова розпалили в Сірому Діку хіть, бо леді Оріза була вродлива. Його збуджувала думка про те, як його прутень твердне від вигляду її оголених грудей і кущика, а на ньому немає штанів, які би приховували його збудження від її дівочого погляду. І йому здалося, він зрозумів, чому вона зробила йому таку пропозицію. «Пихате серце засліпить його», — сказала леді Оріза своїй служниці (чиє ім'я було Меріен і яка теж полюбляла різні розвеселі пригоди).

Виявилося, що леді мала рацію. «Я вбив лорда Ґренфаля, найпідступнішого феодала в усіх річкових бароніях, — міркував собі Сірий Дік. — І невже його слабка донька буде правити мені за нього помсту? (О, але ж яка вона була гожа з лиця!) Отож вона запропонує мир. Можливо, навіть шлюб, якщо на додачу до вроди має нахабство й уяву».

Тож він пристав на її пропозицію. До його прибуття його люди обшукали бенкетну залу й не знайшли там жодної зброї — ні на столі, ні під столом, ні за драпіровками. Але жоден з них не міг знати, що за кілька тижнів до учти леді Оріза почала вчитися кидати особливі, обважнені обідні тарілки. Годинами вона вправлялася у цьому вмінні. Вона завжди мала схильність до фізичних вправ і мала гострий зір. Також вона люто ненавиділа Сірого Діка і вирішила, що він будь-що заплатить їй за смерть батька.

Тарілка була не просто обважненою — вона мала гострі краї. Дікові люди не звернули на неї уваги, втім, Оріза і Меріен саме на це й розраховували. Тож бенкет розпочався. І який то, напевно, був дивний бенкет: з одного краю столу усміхнений вродливий голий розбійник, а з іншого, за тридцять футів від нього, — прекрасна діва зі скромною усмішкою на устах, так само роздягнена. Пили найкраще червоне вино лорда Ґренфаля. Глибоко в душі леді відчувала величезне обурення, поглядаючи, як він сьорбає витримане вино, наче то була вода, і шкарлатні краплі скочуються його підборіддям униз на волохаті груди, але вона не подавала вигляду — просто кокетливо всміхалася і відпивала з власної чаші. Вона відчувала, як його погляд обмацує її груди — наче огидні жуки повзали туди й назад по її шкірі.

Чи довго це тривало? Дехто з оповідачів легенд схилявся до того, що вона покінчила з Сірим Діком після другого тосту. (Він: Хай твоя врода розквітає ще пишніше. Вона: Хай твій перший день у пеклі триває десять тисяч років і хай він буде найкоротшим з усіх, які тебе чекають попереду.) Інші ж — вигадники, які любили тримати людей у напрузі, — описували обід з дванадцяти страв, після якого леді Оріза торкнулася тарілки, подивилася Сірому Дікові просто у вічі і всміхнулася, повертаючись і намацуючи тупе місце на обідці, де можна було сміливо взятися рукою.

Та хай якою довгою була розповідь, закінчувалася вона завжди однаково: леді Оріза жбурляла тарілку. На зворотному її боці, попід гострим краєм, було вирізьблено невеличкі жолобки, щоб легше було втрапляти в ціль. І тарілка влучила, пролетівши з дивним стогоном понад столом, відкидаючи свою летку тінь на смажену свинину й індичку, гори овочів у мисках, свіжі фрукти, складені гірками на кришталевих тарелях.

За мить по тому, як Оріза кинула тарілку за дещо висхідною траєкторією (її рука ще не встигла опуститися, великий та вказівний пальці досі вказували на вбивцю її батька), голова Сірого Діка вилетіла крізь відчинені двері у коридор. Ще якусь мить тіло Сірого Діка стояло, показуючи на неї пенісом, наче тицяло пальцем, звинувачуючи у вбивстві. Потім член зіщулився, і Дік повалився вперед на величезний ростбіф і гору рису з травами.

Леді Оріза (Володарка Рису, як її називали в деяких місцинах під час Роландових мандрів) підняла келих і промовила до трупа тост:

ТРИ

— Хай твій перший день у пеклі триває десять тисяч років, — пробурмотів Роланд.

— Еге ж, — кивнула Марґарет, — і хай він буде найкоротшим з усіх. Жахливий тост, але я б залюбки сказала його кожному з Вовків. Кожному! — Рука, яку вона тримала на видноті, стислася в кулак. — У нас було шестеро. Рівно півдюжини. Він сказав тобі, чому вони не тут, з нами, не допомагають забивати худобу до Жнив? Він сказав тобі це, стрільцю?

— Марґарет, не треба. — Айзенгарт неспокійно завовтузився в своєму кріслі.

— Думаю, все-таки треба. Це стосується того, про що ми говорили. Часом можна поплатитися за свій учинок, але за те, що ти просто стоїш і дивишся, можна поплатитися ще більше. Наші діти виросли вільними, не боячись Вовків. Перших своїх двійнят, Тома і Тесу, я народила за місяць до останнього набігу. Інші не забарилися, ну чисто тобі як горошинки в стручку. Наймолодшому зараз п'ятнадцять, якщо ви не знаєте.

— Марґарет…

Вона його наче й не чула.

— Але їхнім дітям уже б не так поталанило. Вони це знали. Тож вони покинули нас і поїхали. Хтось вирушив далеко на північ Дуги, дехто — на Південь. Шукаючи місця, куди не дісталися б Вовки.

Вона повернулася до Айзенгарта. І хоч розповідала начебто Роландові, її останні слова були звернені до чоловіка.

— Вовки щедрі. Вони забирають лише одного з двох. Кожні двадцять з чимось років вони приходять і забирають у багатьох одне з двох дітей. І тільки в нас, тільки в нас вони забрали всіх. Усіх… до одного. — Вона нахилилася вперед і з силою стукнула Роланда вище коліна. — Зрозумій це.

Тиша запала на веранді. Тільки мукали дурні приречені бички на бійні. З кухні у відповідь на якесь зауваження Енді долинув хлоп'ячий сміх.

Айзенгарт опустив голову, і тепер Роланд бачив лишень його пишні вуса. Але йому не треба було бачити його обличчя, щоб зрозуміти: він або плаче, або щосили намагається втримати сльози.

— За весь рис Дуги я б не змусила тебе почуватися нещасним, — вона дуже лагідно погладила чоловіка по плечі. — Все одно ж вони інколи навідуються, чого мертві не роблять ніколи, хіба що в наших снах. Вони ще не настільки старі, щоб не сумувати за матір'ю чи не мати охоти зрідка перекинутися парою слів з батьком. Та попри це, їх нема. Такою була ціна безпеки, і ви з друзями мусите про це знати. — Вона на мить затримала погляд на Айзенгарті. Ховала одну руку під фартухом, а другу тримала на його плечі. — Тепер скажи мені, чи ти на мене лютий.

— Я не серджуся, — похитав головою Айзенгарт. — Не серджуся, — повторив стишеним голосом.

— А чи ти змінив свою думку?

Айзенгарт знову похитав головою.

— Старий упертюх, — сказала вона, але лагідно й добродушно. — Упертий, як віслюк, еге, ми всі кажемо спасибі.

— Я думаю про це, — не підводячи погляду, відповів він. — Досі думаю, що загалом на мене не дуже схоже — зазвичай я приймаю рішення, і на тому край. Роланде, я чув, що юний Джейк показав Оверголсерові й решті в лісі, як він стріляє. Нам теж є чим тебе здивувати, Меґі, піди принеси свою Орізу.

— Нема потреби, — сказала вона, нарешті витягаючи руку з-під фартуха. — Я взяла її з собою. Ось вона.

ЧОТИРИ

Цю тарілку Детта й Мія впізнали б одразу: синя, з делікатним візерунком довкруж облямівки. Особлива тарілка. За мить і Роланд розгледів той візерунок — молода оріза, сіянець рису. Коли сей Айзенгарт постукала кісточками пальців об тарілку, та характерно задзвеніла на високих нотах. На вигляд тарілка скидалася на порцеляну, але порцеляновою не була. Зі скла? Якогось особливого скла? З шанобливим виразом людини, яка знається на зброї й поважає її, він простягнув до тарілки руку. Жінка вагалася, закусивши кутик губи. Роланд сягнув у кобуру, яку знову начепив ще до обіду на задньому дворі церкви, й витяг револьвера. Простягнув його їй руків'ям уперед.

— Ні, — довгим зітханням випустила вона з себе це слово. — Не треба залишати в заставу свого револьвера, Роланде. Якщо вже Воун приймає тебе в своєму домі, то свою Орізу я тобі довірити можу. Але бери обережно, бо ще одного пальця втратиш, а я бачу, що ти не можеш собі цього дозволити. І так уже двох бракує на правій руці.

Єдиного погляду на синю тарілку, Орізу сей Айзенгарт, було цілком достатньо, щоб збагнути, яка мудра насправді ця порада. В душі у Роланда зажевріла яскрава іскра надії й передчуття. Багато років уже минуло, відколи йому траплялася на очі якась нова й варта уваги зброя. Але такої він не бачив ще ніколи.

Тарілка була не скляна, а металева, з якогось легкого міцного сплаву. Завбільшки зі звичайну обідню тарілку, фут із чимось у діаметрі. Облямівка на три чверті була вбивчо гострою, як бритва.

— Шукати місце, де братися, не треба, навіть якщо дуже поспішаєш — не помилишся, — пояснила Марґарет. — Бо, не знаю, чи ти помітив….

— Так, — тоном безмежного захвату мовив Роланд. Два рисових стебла переплелися, утворивши літеру Великої Мови — Zn, що, взята окремо, означала «зі» (вічність) і «зараз». У місці, де стебла перетиналися (лише гостре око могло вирізнити його на тарілці), край був не лише тупим, але й товщим. Зручним для того, щоб узятися за нього рукою.

Роланд перевернув тарілку. Знизу, посередині, стирчав якийсь маленький металевий виступ. Джейк міг би подумати, що це пластмасова гострилка для олівців, яку він носив з собою до школи, коли ще був першачком. Роландові ж, який ніколи в житті не бачив гострилки для олівців, це нагадувало покинуту оболонку яйця якоїсь комахи.

— Коли тарілка летить, ця штукенція зчиняє свист, — охоче пояснила вона, помітивши щире Роландове захоплення. Жінка порожевіла від утіхи, очі заблищали. Роланд уже не раз чув цей піднесений тон роз'яснювання, але вже давно йому не випадала нагода його послухати.

— Іншого призначення в неї нема?

— Нема. Але тарілка має свистіти, бо це частина історії, правда ж?

Роланд кивнув. Авжеж, то була правда.

Сестри Орізи, розповіла Марґарет Айзенгарт, були гуртом жінок, які любили допомагати іншим…

— І пліткувати між собою, — добродушно пробурчав Айзенгарт.

— Еге ж, і це також, — погодилася вона.

Вони куховарили для похоронів і свят (саме Сестри влаштували вчорашній бенкет у Павільйоні). Часом вони гуртом шили білизну й ковдри після того, як котрась родина втрачала все своє майно в пожежі чи повені, коли раз на шість-вісім рокіі Девар-Тете Вайє виходила з берегів і затоплювала прилеглі малі угіддя. Сестри наводили лад у Павільйоні й замітали всередині міської Зали зібрань та впорядковували її зовні. Вони влаштовували танці для молодих людей і наглядали за ними. Їх часом наймали багатії («такі, як Тук», — сказала вона), щоб вони опікувалися весіллями, і такі гуляння завжди проходили чудово, вся Калья потім місяцями про них говорила. Поміж собою вони таки пліткували, ніде правди діти, вона не заперечувала. А ще грали в карти, очки й замки.

— І кидаєте тарілки, — додав Роланд.

— Еге ж. Але це лише задля забави. Полювання — чоловіча робота, вони добре дають раду із арбалетом. — Вона знову погладила чоловіка по плечі, трохи нервово, як здалося Роландові. А ще він подумав, що, якби чоловіки справді так добре давали раду з арбалетом, вона б не прийшла до них з цією гарненькою смертоносною штучкою, схованою під фартухом. Та й Айзенгарт би її не підохочував.

Роланд відкрив кисет з тютюном, витяг одну з Розалітиних кукурудзяних обгорток і кинув її на гострий край тарілки. За мить дві половинки квадратика обгортки, охайно розрізаного навпіл, плавно опустилися на ґанок. «Лише для забави», — подумав Роланд і подумки всміхнувся.

— Що це за метал? — запитав він. — Ти знаєш?

Вона легенько звела брови.

— Титан, як зве його Енді. Його беруть на старому заводі, далеко на півночі, в Кальї Сен-Хре. Там багато руїн. Сама я ніколи там не бувала, але чула розповіді. Це моторошне місце.

Роланд кивнув.

— А ці тарілки — як їх виготовляють? Їх робить Енді?

Вона похитала головою.

— Він не вміє чи не хоче, не знаю. Їх роблять жінки з Кальї Сен-Хре і розсилають по всіх довколишніх Кальях. Хоча я думаю, що далі Дівайна на півдні ця торгівля не йде.

— Їх роблять жінки, — задумливо повторив Роланд. — Жінки.

— Просто десь ще працює машина, яка їх відливає, та й по всьому, — сказав Айзенгарт, і Роланд звеселився, почувши нотки образи й самозахисту, які прозвучали в його тоні. — Кнопку натисли, і раз-два.

Марґарет тільки глянула на нього і по-жіночому всміхнулася, не промовивши ні слова. Нехай вона була не надто освіченою, але чудово володіла вмінням підтримувати шлюб.

— Тож Сестри є на півночі й на півдні вздовж усієї Дуги, — констатував Роланд. — І всі вони кидають тарілку.

— Еге ж, від Кальї Сен-Хре до Кальї Дівайн на півдні від нас. А як там далі на півдні чи на півночі, я не знаю. Ми любимо допомагати і побалакати. Раз у місяць ми кидаємо тарілки, на згадку про те, як Леді Оріза покінчила з Сірим Діком, але мало хто з нас у цьому вправний.

— А ти вправна, сей?

Вона мовчала, знову покусуючи губу в кутику рота.

— Покажи йому, — пробурчав Айзенгарт. — Покажи, та й по всьому.

П'ЯТЬ

Вони спустилися сходами, пропускаючи вперед дружину власника ранчо. Айзенгарт ішов слідом за нею, Роланд третім. Позаду відчинилися й хряснули двері кухні.

— Боги всемогутні, місус Айзенгарт кидатиме тарілку! — радісно закричав Бенні Слайтмен. — Джейку! Ти очам не повіриш!

— Скажи, хай зайдуть у дім, Воуне, — попросила Марґарет. — Не треба їм цього бачити.

— Хай дивляться, — відповів Айзенгарт. — Хлопцям не завадить побачити, якою вмілою може бути жінка.

— Роланде, хоч ти скажи. — Вона глянула на нього, зашарівшись від утіхи і від того ставши дуже гарною. Роланду здалося, що вона помолодшала щонайменше на десять років порівняно з тим, як виглядала, коли вийшла до них на ґанок, але йому було цікаво, чи не вплине цей її стан на здатність метати тарілку. Тому що напад із засідки був брутальною роботою, стрімкою й емоційною.

— Я згоден з твоїм чоловіком. Нехай зостануться.

— Та робіть уже, як хочете, — здалася вона.

Роланд побачив, що їй справді приємно мати глядачів. І його надія зміцніла. Дедалі вірогіднішим йому здавалося, що в цій гарненькій і не надто молодій уже ґаздині з її маленькими грудьми й посивілим волоссям билося серце мисливця. Звісно, не стрільця, але на тому етапі його б влаштували кілька мисливців — кілька убивць, — і байдуже, ким вони будуть, чоловіками чи жінками.

Вона енергійним кроком рушила до комори. За п'ятдесят ярдів від опудал обабіч дверей комори Роланд торкнувся її плеча, щоб вона зупинилася.

— Ні, — похитала головою вона, — це надто далеко.

— Я бачив, як ти метаєш з відстані, в півтора рази більшої, — вставив її чоловік і мужньо витримав розлючений погляд, яким вона його обдарувала. — Бачив-бачив.

— Бачив, коли біля мене не стояв стрілець з роду Ельда, — сказала вона, але з місця не зрушила.

Роланд підійшов до дверей комори і зняв з опудала, що шкірилося ліворуч, голову (її роль виконував величезний гострокорінь). Потім зайшов до комори. У великому, збитому з дощок ящику лежала гора свіжозібраних гострокоренів, а поряд — така сама гора картоплі. Стрілець узяв одну картоплину і поставив на плечі опудалу замість голови. Картоплина була чималенька, та все одно виглядала кумедно — опудало тепер було схоже на містера Дрібноголова з карнавального шоу чи вуличного ярмарку.

— О ні, Роланде, ні! — з непідробним жахом у голосі вигукнула вона. — Я не зможу!

— Я тобі не вірю, — сказав він і відступив убік. — Кидай.

Спершу йому здалося, що жінка не наважиться. Вона озирнулася, шукаючи підтримки в чоловіка. Якби Айзенгарт досі стояв коло неї, подумав Роланд, вона б тицьнула тарілку йому в рукі й побігла в дім, не зважаючи навіть на те, що він міг порізатися абощо. Але Воун Айзенгарт завбачливо відійшов до підніжжя сходів. Хлопці стояли вище, Бенні Слайтмен дивився просто з цікавістю, а Джейк вдивлявся пильно, звівши брови на переніссі. Усмішка зникла з його обличчя.

— Роланде, я…

— Не треба, місіс, прошу. Ти все дуже гарно розповідала, а тепер я хочу це побачити. Кидай.

Вона трохи відсахнулася, розширивши очі, неначе отримала ляпаса. Потім повернулася обличчям до дверей комори й підняла праву руку над лівим плечем. Тарілка зблиснула в призахідному світлі, вже радше рожевому, а не червоному. Її губи стислися у вузьку білу смужку. На якусь мить цілий світ принишк у очікуванні.

— Різа! — пронизливо й люто скрикнула вона, викидаючи руку вперед. Її долоня розтулилася, вказівний палець показував на ту траєкторію, якою мала летіти тарілка. З усіх присутніх на подвір'ї (ковбої теж стали, щоб на це подивитися) лише Роланд мав достатньо гострий зір, щоб простежити політ тарілки.

— В яблучко! — тріумфально закричав він. — В самісіньку ціль!

Змигнувши над земляним подвір'ям, тарілка сумовито застогнала. А менш ніж за дві секунди по тому, як рука, що тримала тарілку, метнула її в повітря, картоплина лежала, акуратно розрізана навпіл, одна половина біля правої рукавиці, що слугувала опудалу рукою, друга — біля лівої. Сама тарілка застрягла в одвірку і легенько тремтіла.

Хлопці здійняли захоплений галас. Бенні підніс праву руку, як навчив його новий друг, і Джейк ляснув його по долоні своєю долонею.

— Круто, сей Айзенгарт! — викрикнув Джейк.

— Просто в ціль! Очманіти! — додав Бенні.

У відповідь на цю невинну похвалу жінка чомусь вишкірила зуби й стала схожою на коняку, яка побачила змію.

— Хлопці, — сказав Роланд, — на вашому місці я б зайшов досередини.

Бенні не зрозумів. А Джейк, глянувши ще раз на Марґарет Айзенгарт, збагнув усе. Людина зробила те, що мала зробити… а потім прийшла реакція.

— Ходімо, Бен, — сказав він.

— Але…

— Ходімо. — Джейк ухопив нового товариша за сорочку і поволік за собою до дверей кухні.

Хвилину-дві Роланд не турбував жінку. Вона стояла на місці, опустивши голову й тремтячи. Її щоки палахкотіли, але решта шкіри стала блідою, як молоко. Здавалося, вона стримує нудоту.

Він підійшов до дверей комори, узявся за тарілку в належному місці й потягнув. На його подив, тарілка піддалася не відразу: довелося докласти чималих зусиль, і лише тоді вона зсунулася з місця й вивільнилася. Він відніс її жінці й простягнув зі словами:

— Твоє знаряддя.

Вона взяла її не одразу, тільки глянула на нього з якоюсь дикою ненавистю.

— Чому ти глузуєш з мене, Роланде? Звідки тобі відомо, що Воун узяв мене з клану манні? Скажи, прошу.

Авжеж, завдяки троянді, інтуїції, подарованій йому дотиком троянди, а ще йому багато розповіло її обличчя — викапане лице старого Хенчика, тільки з жіночими рисами. Але не її то була справа, звідки Роланд знав те, що знав, тож він лише похитав головою.

— Я не знаю. І не глузую з тебе.

Марґарет Айзенгарт рвучко обхопила його за шию. Її шкіра була сухою і такою гарячою, що здавалося, ніби її лихоманить Вона наблизила свої неспокійні губи до його вуха, і Роландові здалося, ніби він відчуває запах кожного кошмару, які переслідували її відтоді, як вона вирішила покинути свій народ заради великого скотаря Кальї Брин Стерджис.

— Я бачила, як ти вчора ввечері балакав з Хенчиком, — тихо сказала вона. — Ти ж бачитимешся з ним ще, правда?

Роланд кивнув, заціпенівши від її хватки. Її сили. Від легких подмухів дихання, що лоскотали йому вухо. Невже глибоко в кожній людині, у кожній жінці, як ця, сидів божевільний?

— Добре. Чудово. Скажи йому, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником, еге ж, добре. — Її пальці на його шиї стислися ще сильніше. — Скажи йому, що вона ні про що не шкодує! Зробиш це для мене.

— Так, жінко, якщо ти цього хочеш.

Вона вихопила тарілку з його руки, не боячись її смертоносного леза. Здавалося, тримаючи її в руках, вона заспокоювалася. Глянула на нього очима, в яких стояли непролиті сльози.

— Ти говорив з моїм батьком про печеру? Про Печеру дверей?

Роланд кивнув.

— Чим ми поплатимося за твій прихід, смертоносний чоловіче зі зброєю?

До них підійшов Айзенгарт. Він непевно подивився на дружину, яка заради нього терпіла вигнання і зневагу свого народу. Тієї миті здавалося, що вона не впізнає його.

— Я виконую волю ка, — сказав Роланд.

— Ка! — закричала вона, і її верхня губа піднялася догори. Вишкір перетворив її гарне обличчя на огидну гримасу. Якби її зараз бачили хлопці, вони б злякалися. — Кожен баламут ним виправдовується! Засунь його собі в дупу зі своїм лайном!

— Я виконую волю ка. І ти чинитимеш так само, — повторив Роланд.

Вона дивилася на нього, наче не розуміючи. Роланд узяв гарячу руку, що вхопила його за потилицю, і стис, міцно, але не до болю.

— І ти чинитимеш так само.

Вона подивилася йому у вічі й опустила погляд.

— Еге ж, — пробурмотіла. — Ох, так, всі ми так чинитимемо. — Вона наважилася підвести на нього погляд. — Ти перекажеш Хенчику мої слова?

— Так, жінко, перекажу.

На подвір'ї, огорнутому сутінками, було тихо, лише віддалені звуки села порушували мовчанку. Ковбої досі стояли, прихилившись до загороди. Роланд легким кроком пішов до них.

— Доброго вечора, хлопці.

— Надіюся, в тебе все добре, — відповів один і торкнувся пальцями чола.

— Хай у вас буде ще краще, — побажав Роланд. — Місус кидала тарілку, добре кидала, ге?

— Як спасибі сказати, — погодився інший. — Місус ще ого-го.

— Ого-го, — кивнув Роланд. — А знаєте, що я вам скажу, хлопці? Перекинуся з вами слівцем, як-то кажуть.

Вони подивилися на нього насторожено.

Роланд підвів очі й усміхнувся до неба. Потім знову подивився на ковбоїв.

— Будьмо чесними. Вам, певно, схочеться потеревенити про це. Розповісти всім, що тут побачили.

Вони досі недовірливо зиркали на нього, не бажаючи визнавати очевидне.

— Бодай словом прохопіться — і я вас усіх уб'ю, — сказав Роланд. — Затямили?

Айзенгарт поклав йому на плече руку.

— Роланде, я певен…

Не обертаючись до нього, стрілець скинув його руку з плеча.

— Я питаю, затямили?

Вони закивали.

— Повірили, що мої слова — не порожній звук?

Вони знову закивали. Вигляд у них був переляканий, задоволено відзначив про себе Роланд. Правильно робили, що боялися.

— Я кажу спасибі.

— Кажу спасибі, — повторив один з ковбоїв. На лобі в нього проступив піт.

— Еге ж, — додав другий.

— Спасибі велике-велике, — сказав третій і нервово сплюнув довжелезний струмінь тютюну.

Айзенгарт спробував ще раз.

— Роланде, послухай, прошу…

Але Роланд не слухав. Його голова просвітліла від думок. Зненацька він дуже чітко уявив собі, яким буде їхній план дій. Принаймні план дій на цьому боці.

— Де робот? — спитав він у господаря ранчо.

— Енді? Думаю, пішов на кухню з хлопцями.

— Добре! У тебе тут є якийсь кабінет? — Він кивнув у бік комори.

— Еге ж.

— Ходімо туди. Ти, я і твоя жінка.

— Я хотів би відвести її в дім, — сказав Айзенгарт. «Я волію забрати її куди завгодно, аби подалі від тебе», — прочитав Роланд у його погляді.

— Наша розмова буде недовгою, — сказав Роланд. І не збрехав. Він уже побачив усе, що йому було потрібно.

ШІСТЬ

У кабінеті був лише один стілець — біля столу. На нього сіла Маргарет. Айзенгарт примостився на ослінчику. Роланд присів навпочіпки, спершись спиною об стіну. Перед собою він тримав відкритий кошіль. Він уже показав їм карту двійнят. Айзенгарт не одразу збагнув, на що хотів звернути їхню увагу стрілець (можливо, й досі не до кінця розумів), але жінка зрозуміла все. Не дивно, що вона не залишилася з манні, подумав Роланд. Манні були мирним народом. А Марґарет Айзенгарт — ні. В усякому разі, якщо ближче з нею познайомитися, це ставало очевидним.

— Нікому про це не розповідайте, — попередив Роланд.

— Або ти нас уб'єш, як наших ковбоїв? — поцікавилася вона.

Роланд терпляче глянув на неї, і під його поглядом вона почервоніла.

— Вибач, Роланде. Я засмучена. Так буває, коли кидаєш тарілку зопалу.

Айзенгарт обійняв її за плечі. Тепер вона зраділа його обіймам і поклала голову йому на плече.

— Хто ще з вашого гурту так само вправний з тарілкою? — спитав Роланд. — Є такі?

— Залія Джефордс, — без вагань відповіла вона.

— Правду кажеш?

Вона енергійно закивала.

— Залія б розрізала ту картоплину, навіть якби стояла на двадцять кроків далі, ніж я.

— Ще хтось є?

— Сейрі Адамс, жінка Дієґо. І Розаліта Муньйос.

Почувши це, Роланд здивовано підняв брови.

— Еге ж. Після Залії Розі найкраща. — Коротка пауза. — Ну і я, мабуть.

Немовби величезний тягар упав йому з плечей. Раніше він був переконаний, що якимось чином їм удасться принести зброю з Нью-Йорка чи знайти її на східному березі ріки. Але, схоже, потреба в цьому відпала. От і добре. У Нью-Йорку на них чекали інші справи, справи, пов'язані з Кельвіном Тауером. І йому не хотілося без нагальної потреби поєднувати ці два діла.

— Я хочу, щоб ми — ти, я і ті жінки — зустрілися в будинку Старого. Приходьте лише ви вчотирьох. — Він метнув блискавичний погляд на Айзенгарта і знову подивився на Айзенгартову сей. — Без чоловіків.

— Хвилиночку, — запротестував Айзенгарт.

Роланд підняв руку.

— Ще нічого не вирішилося.

— Якраз це мені й не подобається, — буркнув Айзенгарт.

— Помовч хвилинку, — цитьнула на нього Марґарет. — Коли ти хочеш нас зібрати?

Роланд подумки порахував. Лишилося двадцять чотири дні, можливо, вже двадцять три, а ще багато чого треба було побачити. А ще була річ, схована у церкві Старого, з нею теж слід було розібратися. І старий манні, Хенчик…

Втім, він знав, що зрештою той день настане і події розігруватимуться блискавично. Так було завжди. П'ять хвилин, щонайбільше десять, і все скінчено, добре це чи погано.

Фокус був у тому, щоб підготуватися до цих кількох хвилин якнайкраще.

— За десять днів, — відповів він. — Увечері. Ми влаштуємо для вас чотирьох змагання.

— Гаразд, — кивнула вона. — Це ми можемо. Але, Роланде… я не кину жодної тарілки, пальцем не поворухну, якщо мій чоловік буде проти.

— Розумію, — не став сперечатися Роланд, наперед знаючи, що вона чинитиме так, як він скаже. Коли настане час, вони всі так чинитимуть.

У кабінеті було маленьке віконце, брудне й заросле павутиною, але крізь його шибки можна було побачити, як марширує подвір'ям Енді. У сутінках, що поволі густішали, його електричні очі спалахували й згасали. Він бурмотів під носа якусь пісеньку.

— Едді каже, що роботи запрограмовані на виконання певних завдань, — сказав Роланд. — Енді виконує ваші накази?

— Переважно так, — відповів Айзенгарт. — Але не завше. До того ж він не завжди вештається поряд.

— Не віриться, що його зробили для чогось іншого, крім як співати дурні пісеньки й розповідати гороскопи, — задумливо промовив Роланд.

— Можливо, Древні дали йому якісь хобі для забави, — висловила припущення Марґарет Айзенгарт, — і тепер, коли його основні завдання вже не потрібні, втратили сенс, ці захоплення стали для нього головними.

— Ви думаєте, його зробили Древні?

— А хто ж іще? — звів брови Воун Айзенгарт. Енді вже пішов, і заднє подвір'я спустіло.

— Еге ж, хто ще, — задумливо протягнув Роланд. — Кому б ще вистачило кебети й інструментів? Але Древні зникли з лиця землі за дві тисячі років до того, як Вовки почали набігати на Калью. Дві тисячі або навіть більше. Тож хотілося б знати, хто чи що запрограмувало Енді на те, щоб він не міг про них говорити, лише повідомляти вам, коли вони прийдуть. І ще одне питання, не таке цікаве, та все одно нерозв'язане: чому він це говорить, якщо не може чи не хоче розповідати решту?

Айзенгарт і його дружина спантеличено перезирнулися. До них не дійшов сенс навіть першої частини того, що сказав Роланд. Стрільця це не здивувало, хіба що трохи розчарувало. Справді-бо, тут було багато очевидного. Тобто якщо клепки не бракує. Але Айзенгартів, Джефордсів і Оверголсерів з Кальї теж можна було зрозуміти: коли під загрозою життя твоїх дітей, думати якось важко.

У двері постукали. Айзенгарт запросив увійти.

То був Бен Слайтмен.

— Бос, худобу загнали на ночівлю. — Він зняв окуляри й протер їх об сорочку. — Хлопці пішли ночувати в палатці Бенні. Енді йшов за ними слідом, тож усе добре. — Слайтмен глянув на Роланда. — Для печерних котів ще зарано. Але раптом такий кіт з'явиться, Енді дасть моєму хлопцеві вистрелити в нього один раз із арбалета — я йому наказав, і він відповів «Наказ записано». Якщо Бенні не влучить, Енді захистить хлопців від кота своїм тілом. Його запрограмували на захист, і ми не можемо цього змінити, але якщо кіт не відступиться…

— Енді розірве його на шматки, — з якоюсь похмурою втіхою закінчив Айзенгарт.

— Він настільки спритний? — поцікавився Роланд.

— Збіса, — підтвердив Слайтмен. — А не схожий на такого, ге? Весь такий високий і незграбний. Але коли хоче, він може рухатись, як блискавка, намащена жиром. Швидше за будь-якого печерного кота. Мабуть, тому, що він працює на антиномній енергії.

— Цілком вірогідно, — з відсутнім виглядом промовив Роланд.

— Ближче до суті, — сказав Айзенгарт. — Бене, як ти думаєш, чому Енді не хоче говорити про Вовків?

— Його запрограмували…

— Так, але перед тим, як ти прийшов, Роланд звернув нашу увагу — та ми й самі давно мали б про це здогадатися, — що його зробили Древні, а потім вони вимерли чи переселилися… і задовго до того, як з'явилася Вовки… тямиш, про що я?

Айзенгарт-старший кивнув і знову надягнув окуляри.

— А ви не думали, що у давні часи, мабуть, теж були якісь Вовки? Настільки подібні до наших, що Енді їх не розрізняє. Це все, що спадає мені на думку.

«Невже?» — подумав Роланд.

Він розгорнув карту двійнят Тейвері й показав на сухе річище на північному сході від містечка, постукавши по ньому пальцем. Воно звивався серед пагорбів і обривалося в одній зі старих гранатових копалень Кальї, а точніше — у шахті, що заглиблювалася в пагорб на тридцять футів і далі не йшла. Це місце не надто скидалося на Каньйон Петлі в Меджисі (принаймні тонкоходу там не було), але одна подібність все-таки впадала в око: і каньйон, і ця шахта були глухими кутами. А людина завжди прагне скористатися вдруге з того, що вже раз їй прислужилося. Була якась закономірність у тому, що Роланд обрав цю глуху шахту для засідки на Вовків. Едді, Сюзанна, Айзенгарти, а тепер і Айзенгартів бригадир побачили в цьому сенс. Сейрі Адамс і Розаліта Муньйос теж побачать. І Старий. Він повідомить про цю частину плану іншим, і всі зрозуміють, що це чудовий план.

А що, як він не все їм розповів? Якщо якась частка цього була неправдою?

А якщо Вовки відчують брехню й збагнуть, що це обман?

Добре буде, чи не так? Добре, якщо вони рвонуть у правильному напрямку, але з неправильної причини?

Так, але зрештою мені доведеться відкрити комусь усю правду. Кому?

Не Сюзанні, тому що Сюзанна знову стала двома жінками, а другій він не довіряв.

Не Едді, бо Едді міг пробовкатися Сюзанні, й тоді Мія буде в курсі.

І не Джейкові, бо Джейк надто зблизився з Бенні Слайтменом.

Він знову міг покладатися лише на себе, і цей стан ще ніколи не здавався йому таким самотнім.

— Дивіться, — сказав він, показуючи на струмок. — Ось місце, на яке я раджу звернути увагу, Слайтмене. Туди легко потрапити, та нелегко вибратися. Що, як ми зберемо всіх дітей певного віку й сховаємо їх у цій маленькій шахті?

Він побачив, як у Слайтменових очах з'явився проблиск розуміння. І не лише розуміння. Надії.

— Якщо ми сховаємо дітей, вони все одно знатимуть, де вони. Як людожери в казці.

— Мені казали. Я пропоную цим скористатися.

— Тобто використати їх як наживку. Стрільцю, це жорстоко.

Роланд, не маючи жодного наміру ховати дітей Кальї в покинутій гранатовій копальні (чи навіть десь поблизу), кивнув.

— Світ жорстокий, Айзенгарте.

— Атож, — похмуро відповів Айзенгарт. І торкнувся карти. — Задум непоганий. Еге ж, непоганий… якби вдалося заманити туди всіх Вовків.

«Мені знадобиться допомога, щоб сховати дітей там, де я вирішу їх сховати, — подумав Роланд. — Повинні бути люди, які знатимуть, куди йти і що робити. Повинен бути план. Але ще рано. Поки що я можу продовжувати свою гру. Це як замки. Тому що хтось зачаївся».

Чи пізнав він це розумом? Ні.

Чи відчув нюхом? Еге ж, відчув.

«Уже двадцять чотири, — подумав Роланд. — Двадцять чотири дні до Вовків».

Цілком достатньо.

Розділ VI ДІДОВА РОЗПОВІДЬ

ОДИН

Едді, міський хлопчина до останньої волосини, сам був шокований від того, як сильно йому сподобався будинок Джефордсів на Річковому Шляху. «Я міг би жити в такому домі, — подумав він. — Мені було б тут добре».

Дім був довгий, збудований з колод, із законопаченими від зимових вітрів щілинами. Одна стіна мала вікна, що виходили на довгий пологий пагорб, який спускався до рисових полів і річки. З іншого боку, на задньому дворі, стояла комора і розкинулося земляне подвір'я, причепурене клумбами, на яких росли квіти й трава. Ліворуч від заднього ґанку був доволі екзотичний городик. Половина його заросла жовтою травою, що звалася мадригалом. (Тіан плекав надію вирощувати її наступного року у великих кількостях.)

Сюзанна поцікавилася в Залії, як вона примудряється стримувати курей, і жінка сумовито засміялася, здмухнувши гривку з чола.

— Насилу, — відповіла вона. — І все-таки мадригал росте, а де щось росте, там завжди є надія.

Найбільше Едді подобалося, що все тут було якимось злагодженим і створювало атмосферу домівки. Сказати, що саме зароджувало таке відчуття, він не міг, бо то було не щось окреме, а…

Так, є одне, і це не сільська хата, не город, не кури, що вештаються подвір'ям, і не квіткові клумби.

То були діти. Спершу Едді трохи сторопів, уздрівши кількість дітей, виставлених на їхній із Сюзанною огляд, наче взвід солдатів перед заїжджим генералом. Божечку, на перший погляд їх було стільки, що цілком вистачило б на взвод… чи бодай на загін.

— Оті, в кінці, — Геддон і Гедда, — розповідала Залія, показуючи на пару темно-білявих дітлахів. — Їм десять. Ви двоє, вклоніться.

Геддон символічно вклонився, водночас торкаючись свого замурзаного лоба ще бруднішим кулаком. «І вашим, і нашим», — подумав Едді. Дівчинка зробила реверанс.

— Довгих ночей і приємних днів, — сказав Геддон.

— Приємних днів і довгих життів, дурнику, — театрально підкотивши очі, прошепотіла Гедда, потім знову присіла в реверансі й повторила побажання так, як, на її думку, було правильно. Але Геддон був надто захоплений гостями з інших країв, щоб зиркнути на свою сестру-всезнайку. Він навіть не помітив її шпильки.

— Молодшенькі — Лайман і Лія, — вела далі Залія.

Лайман, з широко розплющеними очима й розкритим ротом, так старався, вклоняючись, що мало не гепнувся на землю. А Лія таки впала, роблячи реверанс. Едді насилу стримав усмішку, дивлячись, як шипить Гедда, ставлячи сестру на ноги.

— А це, — сказала жінка, цілуючи великого малюка, що сидів у неї на руках, — Аарон, моє золотко.

— Твій одинак, — уточнила Сюзанна.

— Еге ж, це він.

Аарон зачовгався, вириваючись з материних обіймів. Залія поставила його на землю. Він підтягнув підгузка і почеберяв до будинку, кличучи тата.

— Геддоне, піди й наглянь за ним, — наказала Залія.

— Ма-мо, ні! — Він дико крутив очима, сигналізуючи матері, що він хоче зостатися тут: слухати чужинців і пожирати їх поглядом.

— Ма-мо, так, — сказала невблаганна Залія. — Марш доглядати братика, Геддоне.

Хлопчик міг би сперечатися й далі, але тієї миті з-за рогу хати вийшов Тіан Джефордс і підхопив малюка на руки. Аарон на радощах скинув таткового солом'яного бриля і запустив пальчики в його спітніле волосся.

Всього цього Едді й Сюзанна майже не помітили. Їхні погляди були прикуті до велетнів у комбінезонах, що тупали слідом за Джефордсом. Об'їжджаючи малі угіддя вздовж Річкового шляху, Едді з Сюзанною бачили чимало величезних людей, але завжди лише здаля. («Вони встидаються незнайомців», — пояснив їм Айзенгарт.) Ці двоє стояли менш ніж за десять футів.

Чоловік і жінка чи хлопець та дівчина? «І те, і те, — подумай Едді. — Бо їхній вік насправді не має значення».

Велетка, спітніла й усміхнена, не менше шести футів заввишки, мала груди, кожна з яких була вдвічі більша за голову Едді. На шиї в неї висіло дерев'яне розп'яття. Велет був вищий од неї щонайменше на шість дюймів. Він несміливо глянув на новоприбулих і почав смоктати великий палець однієї руки, другою мнучи себе в паху. Едді найбільше вразили навіть не їхні габарити, а їхня моторошна схожість із Тіаном і Залією. Неначе вони були першими невдалими чернетками чийогось напрочуд успішного витвору мистецтва. Те, що вони ідіоти, було очевидно, так само, як впадав у око Їхній близький стосунок до людей, розумово здорових. «Моторошні» — єдине слово, яке спадало на думку при їхньому вигляді.

«Ні, — подумав Едді. — Це слово — рунти».

— Це мій брат Залман, — напрочуд офіційно сказала Залія.

— І моя сестра Тія, — додав Тіан. — Вклоніться, телепні.

Залман не відреагував, він і далі смоктав одну частину свого тіла і м'яв іншу. А от Тія присіла у незграбному (якомусь качиному) реверансі.

— Довгих днів довгих ночей довгої землі! — закричала вона. — Є БУЛЬБА І ПІДЛИВКА!

— Добре, — тихо мовила Сюзанна. — Бульба і підливка — це смачно.

— БУЛЬБА І ПІДЛИВКА СМАЧНО! — Тія наморщила носа і по-свинячому підняла верхню губу, що мало означати дружбу навіки. — БУЛЬБА І ПІДЛИВКА! БУЛЬБА І ПІДЛИВКА! СТАРІ ДОБРІ БУЛЬБА І ПІДЛИВКА!

Сюзанниної руки нерішуче торкнулася Гедда.

— Місус-сей, якщо ви не цитьнете на неї, вона весь день так буде.

— Цить, Тіє, — сказала Сюзанна.

Звівши обличчя до неба, Тія дико розреготалася, схрестила руки на своїх непомірних грудях і замовкла.

— Зал, — покликав швагра Тіан. — Тобі треба пі-пі, га?

Брат Залії нічого не сказав, тільки продовжував стискати себе в паху.

— Іди зроби пі-пі, — наполягав Тіан. — Іди за комору. Полий гострокорені.

Спочатку нічого не відбулося. Потім Тіан широкими кроками, човгаючи, побрів геть.

— А в дитинстві… — почала Сюзанна.

— Вони були жваві й тямущі, — закінчила за неї Залія. — А тепер вона бачите яка. А мій брат ще гірший.

Вона затулила обличчя долонями. Аарон вирішив, що вона з ним грається, теж затулився руками і сказав «Ку-ку!», але близнюки залишалися серйозними. Вони навіть стривожилися.

— Що таке з мамою? — спитав Лайман, смикаючи батька за холошу. Залман, нічого не помітивши, далі чалапав до комори, досі не вийнявши пальця з рота і не прийнявши руку від паху.

— Нічого, синку. З мамою все гаразд. — Тіан поставив малюка на землю і витер очі. — Все чудово. Правда, Зі?

— Еге ж. — Вона опустила руки. Її очі почервоніли, але сліз не було. — А що не чудово, з Божою поміччю буде чудово.

— Твої слова та Богу в вуха, — сказав Едді, спостерігаючи, як велет човгає до комори. — Твої слова та Богу в вуха.

ДВА

— У твого діда день просвітлення? — за хвилину спитав Едді в Тіана. Вони пішли на поле, яке Тіан називав Злиденним, зоставивши Залію й Сюзанну з дітьми, великими і малими.

— Щось непомітно, — спохмурнівши, відповів Тіан. — Останніми роками він гетьдурний на голову і не хоче мати зі мною нічого до діла. А от з нею хоче, бо вона годує його з ложечки, витирає слину йому з підборіддя і ще й «спасибі» йому каже. Наче мені мало двох рунтів годувати, то ще й з цим вреднючим шкарбаном тре' панькатися. Його мізки вже геть іржа поїла. Половину часу він узагалі не тямить, де він!

Вони йшли, й висока трава шурхотіла об їхні холоші. Двічі Едді мало не перечепився об каміння, а одного разу Тіан вчасно схопив його за руку і обвів довкола ями, що більше скидалася на пастку для ноги. «Не дивно, що він зве його Злиденним», — подумав Едді. Втім, ознаки культивації були наявні. Не вірилося, що хтось міг протягти плуга через це місиво, але скидалося на те, що Тіан намагався.

— Якщо твоя дружина має рацію, мені доведеться з ним поговорити, — сказав Едді. — Треба послухати його історію.

— Атож, у мого діда історій хоч греблю гати. Проблема в тому, що більшість їх — брехні, від початку до кінця. А тепер він ще й плутає їх усі. Він завжди мав сильний акцент, а за останні роки втратив ще й останні три зуби. Думаю, ти не розбереш, що він там шамкає. Успіху тобі з ним, Едді з Нью-Йорка.

— Тіане, що, в біса, він тобі зробив?

— Не мені, а моєму батькові. Але це довга історія і вона ніяким боком не стосується цього діла. Облиш.

— Ні, це ти облиш, — зупиняючись, сказав Едді.

Тіан ошелешено подивився на нього. Едді кивнув, не всміхаючись: ти мене чув. Йому було двадцять п'ять, на рік більше, ніж мав Катберт Олґуд у свій останній день на Єрихонському пагорбі, але в надвечірньому світлі він міг зійти за п'ятдесятирічного. Суворого і впевненого.

— Якщо він бачив мертвого Вовка, ми повинні його розпитати.

— Едді, я не певен.

— Так, але ти певен у тому, про що мені йдеться. Що б ти там проти нього не мав, забудь про це до часу. Коли розберемося з Вовками, хоч зі стріхи його скинь, хоч об камін йому голову розбий, я дозволяю. Але доти тримай свої образи при собі. Домовились?

Тіан кивнув. Він стояв, тримаючи руки в кишенях, і дивився на своє північне поле, яке недарма називав Злиденним. Його обличчя виражало стурбовану жадібність, втім, як завжди, коли він вивчав поглядом це своє поле.

— Думаєш, історія про те, як убили Вовка, — просто вигадка? Якщо ти справді так думаєш, то я не гаятиму часу.

— В цю історію я вірю більше, ніж у решту його побрехеньок, — неохоче сказав Тіан.

— Чому?

— Він розповідав її, відколи я себе пам'ятаю, і вона, на відміну од інших, завжди залишалася однаковою. А ще… — Наступні Тіанові слова прозвучали так, наче він виціджував їх крізь міцно стиснені зуби. — Моєму дідові ніколи не бракувало пороху. Якщо хтось і міг вийти на Східний шлях і стати на герць з Вовками, не кажучи вже про те, щоб бути зухом і підбурити інших піти за ним, то я б поставив усі свої гроші на Джеймі Джефордса.

— Зухом?

Тіан замислився над поясненням.

— Це якби… коли ти маєш запхати голову в пащеку до печерного кота, для цього тре' бути хоробрим, правда ж?

«Для цього треба бути ідіотом», — подумав Едді, але кивнув.

— А якби ти був людиною, яка вміє переконати когось іншого запхати голову в пащеку до печерного кота, ти був би зухом. Ваш дін — зух, правда?

Едді згадав, на які вчинки штовхав його Роланд, і кивнув. Так, Роланд був ще той зух. Диявольський зух. І Едді був певен: давні стрільцеві друзі це підтвердили б.

— Еге ж, — сказав Тіан, знову звертаючи погляд до поля. — Хай там що, якщо ти хочеш витягти зі старого бодай крихту здорового глузду, дочекайся кінця вечері. Ум'явши свою порцію й вихиливши півпінти ґрафу, він розумнішає. І посади коло себе мою жінку, щоб він міг її бачити. Якби він був молодший, то помацав би її не тільки оком. — На його обличчя знову набігла тінь.

Едді поплескав його по плечі.

— Але він старий. А ти молодий. Тож попустися, добре?

— Добре. — Тіан очевидячки спробував послухатися поради. — Як тобі моє поле, стрільцю? На той рік засію його мадригалом. Тою жовтою травою, яка росте в дворі.

На думку Едді, це поле більше скидалося на марні сподівання. І він підозрював, що в глибині душі Тіан теж про це знав. Ніхто б не назвав своє єдине незасіяне поле Злиденним, якби сподівався, що на ньому щось добре вродить. Але він упізнав вираз на Тіановому лиці. Той самий вираз мав Генрі, коли вони вдвох збиралися ширнутися. Цей вираз свідчив, що цього разу марафет буде відмінним, кращим, ніж будь-коли. Китайський білий, і забудь про мексиканський коричневий, від якого в тебе боліла голова й кишки поскручувались. Вони кайфуватимуть цілий тиждень, їм вставить так, як за все життя ніколи не вставляло, їх пертиме довго, а потім вони назавжди зав'яжуть з наркотою. Така була в Генрі священна віра. На мить Едді здалося, що біля нього стоїть Генрі, розповідаючи, яка прибуткова культура цей мадригал і як у наступні жнива кусатимуть губи від заздрощів люди, що казали йому: нічого в тебе тут рости не буде, тут північна сторона. А потім він купить поле Г'ю Ансельма на дальньому боці он того хребта… найме в жнива кілька робітників, бо ця земля родитиме золото, куди не кинь оком… а що, він навіть покине вирощувати рис і стане королем мадригалу.

Едді кивнув на поле, яке стояло ще майже не оброблене.

— Схоже, тут ще до чорта роботи. І мулів варто поберегти.

Тіан коротко розсміявся.

— Едді, я б не став ризикувати тут мулом.

— Аякже…

— Я запрягаю сестру.

В Едді відвисла щелепа.

— Ти знущаєшся!

— Аж ніяк. Я б і Зала запрягав, ти ж бачив — він більший і сильніший, але йому не вистачить кебети. Більше клопоту буде, ніж зиску. Я вже пробував.

Едді приголомшено похитав головою. Їхні тіні далеко слалися по горбкуватій, порослій бур'янами й чортополохом землі.

— Але… блін… вона ж твоя сестра!

— Еге ж. А що їй цілими днями робити? Сидіти коло комори й глядіти курей? Спати дедалі більше й більше, вставати лише на бульбу й підливку? Повір мені, це краще. Вона не проти. Змусити її тягти плуга рівно — ще та шарпанина нервів, навіть там, де земля кожні вісім чи десять кроків не провалюється і каміння не випинається. Але тягне вона здорово. І сміється, як гагара.

Едді переконала його чесність. Він анітрохи не виправдовувався.

— До того ж ще десять років, і вона вмре. Хай допомагає, поки ще здатна на це. Залія теж так вважає.

— Добре, але чому ти не можеш припрягти Енді, бодай на годину-дві? Я впевнений, робота пішла б швидше. Ви всі, фермери з малих угідь, могли б використовувати його по черзі. Вам це ніколи не спадало на думку? Він міг би орати вам поля, копати криниці, піднімати балки, і все це самотужки. Навіть на бульбі й підливці зекономили б. — Він знову поплескав Тіана по плечі. — Думаю, ви б точно були не від того.

Губи Тіана здригнулися.

— Про таке можна тільки помріяти.

— Не працює? Чи це він не хоче працювати?

— Дещо він погоджується робити, але не орати поля і не копати криниці. Коли його просиш про це, він у відповідь просить сказати пароль. Коли ти не називаєш пароля, він питає, чи хочеш ти спробувати ще раз. А тоді…

— А тоді каже, що тобі, чувак, дуже не пощастило. Через Директиву дев'ятнадцять.

— Якщо ти знав, чого тоді питаєш?

— Я знав, що він таким чином відмовчується про Вовків, бо про них я його питав. А що на все інше він так відповідає — ні, не знав.

Тіан кивнув.

— Від нього насправді більше клопоту, ніж помочі. Самі побачите, як трохи довше тут побудете. Єдине, за що ми кажемо йому спасибі, — він говорить нам, що йдуть Вовки.

В Едді на язиці крутилося спитати, за що вони йому дякують, якщо його новини насправді лише завдають їм прикрості? Звісно, цього разу новина матиме певний результат: вона щось змінить. Невже містер Ви-Познайомитеся-З-Цікавим-Незнайомцем весь цей час намагався схилити фолькен звестися на ноги й вийти на бій? Едді згадав улесливу посмішку Енді й вирішив, що подібний альтруїзм йому навряд чи властивий. Нечесно було судити людей (ба навіть роботів) за їхніми усмішками чи манерою розмовляти, але так робили всі.

А якщо замислитися, то як бути з його голосом? З його самовдоволеним голосочком, типу «я-знаю-а-ви-ні»? Чи це мені теж здається?

Найжахливіше в усьому цьому було те, що він не міг розібратися.

ТРИ

Сюзаннин співучий голос, супроводжуваний хихотінням дітей (і малих, і великих), привабив Едді й Тіана на заднє подвір'я будинку.

Залман тримав у руках один кінець мотузки, схожої на налигач, другий кінець був у Тії. Вони звільна, великими петлями крутили мотузку, розплившись у широких, до вух, усмішках, а Сюзанна сиділа на землі й читала віршика для скакалки, який Едді невиразно пам'ятав з дитинства. Залія і її четверо старших дітей стрибали в унісон. Їхнє волосся підстрибувало й опускалося разом з ними. Малий Аарон стояв поряд, і його підгузок провисав уже мало не до колін. Він широко усміхався від щастя і крутив замурзаним кулачком, повторюючи рухи мотузки.

— «Пінкі Попер ґвалт зчинив! Цей хлопчисько знахабнів! Він підкрався, раз-два-три, до дівчаток з-за спини!» Швидше, Залмане! Швидше, Тіє! Хай стрибають!

Тія одразу ж стала крутити швидше, а за мить і Залман наздогнав її темп. Вочевидь, це було йому до снаги. Сміючись, Сюзанна почала рахувати швидше.

— «Пінкі Попер фанфарон. І поцупив медальйон! І чотири, п'ять-шість-сім, поганючий він зовсім!» Заліє, я вже бачу твої коліна! Швидше, люди! Швидше!

Четверо двійнят скакали, як воланчики. Геддон затис кулаки під пахвами і відбивав чечітку. Тепер, коли молодші дітлахи вже подолали свій захват, що змушував їх ніяковіти, вони стрибали у м'якій надприродній гармонії. Здавалося, навіть їхнє волосся — і те прагнуло здійматися одночасно. Едді мимохіть згадав двійнят Тейвері, в яких однаковим було навіть ластовиння.

— «Пінкі… Пінкі Попер…» — і вона спинилася. — Едді, виручай! Я далі не пам'ятаю!

— Народ, крутіть швидше, — сказав Едді велетням, які обертали мотузку. Вони послухалися (Тія розреготалася у вечірнє небо). Едді прикинув на око розмах мотузки, що здіймалася й опускалася на рівні колін, визначаючи час, коли вона опиниться ближче до землі. Він поклав руку на руків'я стрільцевого револьвера, щоб не випав з кобури.

— Едді Дін, ти не зможеш! — сміючись, закричала Сюзанна.

Але наступного разу, коли мотузка злетіла в повітря, він зміг: стрибнув між Геддою та її матір'ю, обличчям до Залії, розпашілої і спітнілої, та злагоджено застрибав разом. Останні рядки, що збереглися в його пам'яті, Едді промовив у темпі аукціоніста на сільському ярмарку, щоб не збитися з ритму. Лише пізніше він збагнув, що переінакшив ім'я поганого хлопчика, викрививши його суто на бруклінський взірець.

— «Піґґі Пекер вкрав у Клари і намисто, і корали. Я його підстережу, взимку раків покажу». Швидше! Крутіть!

Мотузка закрутилася так швидко, що тепер мигтіла в повітрі. Світ стрибав угору-вниз, як на невидимій пружинній ходулі, й у цьому мареві Едді побачив старого з рідким пухнастим волоссям, що, як їжак з нори, виповз на ґанок, постукуючи ціпком із залізного дерева. «Здоров, діду», — подумав він, а потім на якийсь час викинув старого з голови. Все, чого йому хотілося тієї миті, — протриматися якнайдовше і не стати тим, хто перепинить рух мотузки. Малим він завжди обожнював стрибати на скакалці й завжди обурювався про себе, що з нею довелося розпрощатися, щойно він пішов до початкової школи, бо, мовляв, це дівчача гра і якщо не хочеш бути сестричкою, тобі до неї зась. Пізніше, на фізкультурі в старших класах, він знову на короткий час повернув собі радощі скакалки. Але ще ніколи це не було так приємно, як зараз. Неначе він знайшов (чи віднайшов) якусь практичну магію, що пов'язувала їхні з Сюзанною нью-йоркські життя з цим, іншим життям, без жодних чарівних дверей, кришталевих куль чи тодешу. Він засміявся, як божевільний, і почав схрещувати ноги ножицями. За мить Залія Джефордс уже робила те саме, копіюючи кожен його стрибок. То було так само приємно, як і танець рису. А може, навіть приємніше, бо тут вони стрибали в унісон.

Для Сюзанни в цьому теж була якась магія, і з усіх див, що чекали на них попереду чи були позаду, ці кілька миттєвостей на задньому подвір'ї в Джефордсів завжди були оповиті якимось особливим флером. Там не двоє людей стрибали в тандемі, і навіть не четверо, а шестеро, тоді як двоє ідіотів з усмішками до вух крутили мотузку так швидко, як тільки їм дозволяли руки-брили.

Розсміявшись, Тіан тупнув шорбутсом і закричав:

— Ото забава! Холєра ясна!

А дід на ґанку зайшовся іржаво-рипучим реготом, і Сюзанна подумала, що давненько він уже не діставав цього сміху з шафи, де той лежав, густо пересипаний нафталіновими кульками.

Ще п'ять секунд чари тривали. Скакалка оберталася так швидко, що око не могло за нею встежити. Тільки свист у повітрі і вказував на місце її перебування. Шестеро у цьому вирі — від Едді, найвищого, який стрибав ближче до Залмана, до пухкого і маленького Лаймана біля Тії — здіймалися й опускалися, як поршні в якійсь машині.

Потім мотузка зачепилася за чиюсь п'яту — Сюзанні здалося, що то був Залман, але згодом провину візьмуть на себе усі, щоб нікому не було прикро, — і всі попадали на землю, відсапуючись і регочучи. Едді, хапаючись за груди, піймав на собі Сюзаннин погляд:

— У мене зараз серце відмовить, люба, дзвони дев'ять-один-один.

На руках вона дісталася того місця, де він лежав, і нахилилася його поцілувати.

— Ні, не відмовить, — сказала вона. — А моє серце вже точно тобі не відмовить, Едді Дін. Я люблю тебе.

Лежачи на землі, він дивився на неї пильно й серйозно. Він знав, що навіть найсильніше її кохання до нього не зрівняється з тією величезною любов'ю, що її він плекав до неї. І, як завжди, коли він замислювався над такими речами, з'явилося передчуття, що ка не на їхньому боці, що їхні стосунки завершаться погано.

Якщо так, тоді твоє завдання, Едді Дін, зробити так, щоб вони були якнайкращими, поки ще є час. Ти впораєшся з цим, Едді?

— З превеликою втіхою, — промовив він уголос.

Вона здивовано звела брови.

— Кажеш правду? — спитала вона. Мовою Кальї це означало «Прошу?»

— Правду, — всміхнувся він. — Чистісінька правда, повір.

Він обійняв її за шию, притягнув до себе і заходився вкривати поцілунками: у чоло, у носа і нарешті — в губи. Двійнята сміялися й плескали в долоні. Малюк пирхав. Як і старий Джеймі Джефордс на ґанку.

ЧОТИРИ

Після фізичних вправ усі зголодніли. Залія Джефордс і Сюзанна, яка спритно допомагала в своєму візку, накрили за будинком, на довгому столі на козлах, величезну вечерю. На думку Едді, звідти відкривався пречудовий краєвид. Біля підніжжя схилу зеленіло поле рису (наскільки він міг судити, якогось особливо твердого сорту), стебла якого вже сягали до плеча високій людині. Далі яскріла в променях призахідного сонця річка.

— Скажи молитву, Зі, коли твоя ласка, — попросив Тіан.

Залія просяяла. Пізніше Сюзанна скаже Едді, що Тіан був не надто високої думки про релігію своєї дружини, але його наче підмінили відтоді, як отець Каллаген несподівано підтримав його на зборах у міській Залі.

— Діти, схиліть голови.

Чотири голови опустилося (а з великими дітьми навіть шість). Лайман і Лія так міцно стулили повіки, що здалося, і ніби їх мучить страшенний головний біль. Рученята, чисті й рожеві після холодної води з надвірної колонки, вони простягли вперед.

— Господи, благослови цю їжу і наповни наші серця вдячністю. Дякуємо Тобі за наших гостей, нехай їм добре ведеться у нас і нам з ними. Захисти нас від страхіть, що налітають при світлі дня і підкрадаються опівночі. Ми кажемо спасибі.

— Спасибі! — закричали діти, а Тія так голосно, що у вікнах задзеленчали шибки.

— В ім'я Господа Бога і Його Сина, Людини-Ісуса, — завершила Залія.

— Людини-Ісуса! — знову заволали діти. А Едді зацікавлено відзначив про себе, що, поки решта проказували молитву, дід, який хизувався розп'яттям на шиї, майже завбільшки з ті, що їх носили Залман і Тія, сидів із розплющеними очима й мирно длубався у носі.

— Амінь.

— Амінь!

— БУЛЬБА! — прогорлала Тія.

П'ЯТЬ

На одному краю довгого стола сидів Тіан, на іншому — Залія. Двійнят не заслали у гето «дитячого столу» (куди зазвичай спроваджували в дитинстві Сюзанну і її двоюрідних братів та сестер, і як же вона це ненавиділа!), а посадили рядком з одного боку, всадовивши старших обабіч молодшеньких. Геддон допомагав Лії, Гедда опікувалася Лайманом. Сюзанну й Едді посадили разом навпроти дітей, одного юного велетня — ліворуч од Сюзанни, другу — праворуч від Едді. Малюк зручно вмостився на колінах у матері, а знудившись, перебрався до батька. Старий сидів коло Залії, яка прислужувала йому, різала м'ясо на дрібнесенькі шматочки і справді витирала йому підборіддя, коли з його рота витікала підливка. На все це сердито зиркав Тіан (що, на думку Едді, характеризувало його не з найліпшого боку), але мовчки, хіба що один раз поцікавився в діда, чи не хоче той ще хліба.

— Я ше й сам мужу дотьогтисьо, — сказав старий і на доказ цього вхопив кошика з хлібом. Для джентльмена похилого віку це було неабищо, але він одразу ж зіпсував приємне враження від своєї моторності, перекинувши глечика з варенням. — Срака-мотика!

Четверо дітей перезирнулися з круглими очима, потім позатуляли роти й захихотіли. Тія закинула голову назад і зареготала в небо, штурхонувши ліктем у ребра Едді й мало не скинувши його зі стільця.

— Не треба лаятися, тут же діти, — докорила йому Залія, піднімаючи глечика.

— Благаю прощення, — сказав дід. Едді стало цікаво, чи був би старий такий покірний, якби зауваження йому зробив онук.

— Дозвольте, дідусю, я вам трохи поможу, — сказала Сюзанна, беручи глечик у Залії. Старий подивився на неї вологими, сповненими обожнювання очима.

— Багацько вже рокіу я не видіу коричневої жінки, сорок, як не більше, — повідав їй дід. — Вони приплиуали на базарних човнах, але уже не приплиуають. — Слово «човни» дід вимовив як «чууни».

— Сподіваюся, вас не дуже лякає те, що ми досі живі, — сказала Сюзанна і всміхнулася йому. Старий відповів їй козлячою беззубою усмішкою.

Біфштекс був твердуватий, але смачний, кукурудза за смаком майже не поступалася тій, що готував на узліссі Енді. Миску бульби, хоч вона й була завбільшки з кухонну зливальницю, наповнювали двічі, соусницю з підливкою — тричі. Але справжнім відкриттям для Едді став рис. Залія подала рис трьох сортів, і кожен наступний був для нього смачніший од попереднього. Втім, Джефордси їли, не зважаючи на смак, — так люди п'ють воду в ресторані. Гідним завершенням вечері був яблучний коктейль, і після нього дітей відправили гратися. А остаточну крапку поставив дід — лунко відригнувши.

— Кажу спасибі, — сказав він Залії й тричі постукав себе по горлу. — Як завше, дуже смачно, Зі.

— Мені приємно бачити, що у вас такий хороший апетит, дідусю, — відповіла вона.

Тіан невдоволено щось буркнув і сказав:

— Діду, ці двоє хочуть з тобою поговорити про Вовків.

— Лише Едді, як ви не від того, — швидко й рішуче проговорила Сюзанна. — Я допоможу Залії прибрати зі столу й помити посуд.

— Та не треба, — сказала Залія.

Едді побачив, що жінка очима сигналізувала Сюзанні: лишайся, ти йому подобаєшся. Але Сюзанна чи то не помітила цього, чи навмисне не хотіла помічати.

— Мені не важко, — заперечила вона, завдяки багаторічній практиці спритно пересідаючи у візок. — Ви поговорите з моїм чоловіком, правда ж, сей Джефордс?

— То все було давно, — сказав дід, але помітно було, що він не проти побазікати. — Не знаю, чи зможу. В моїй голові теперка пісок, усе перемішалося.

— Я послухаю те, що ви зможете згадати, — наполягав Едді. — Кожне слово.

Тія розреготалася, наче то був найсмішніший жарт із тих, які вона чула в своєму житті. Зал зробив так само, потім загріб рештки товченої картоплі з миски своєю рукою завбільшки з обробну дошку. Тіан миттєво ляснув його по руці.

— Ніколи так не роби, телепню, скільки разів тобі казати!

— Гаразд, — сказав дід. — Як хочеш слухати, то я шось повім, хлопче. Все 'дно я теперка ні на віщо не годен, крім язиком плескати. Поможи вилізти на ґанок, бо тими сходами легше повзти вниз, ніж угору. А як ти, доню, ше мені люльку принесеш, то добре діло діду зробиш, бо з люлькою й думається легше, отак.

— Авжеж, принесу, — сказала Залія, роблячи вигляд, що не помічає, яким кислим поглядом нагородив її чоловік. — Зараз же.

ШІСТЬ

— Давно то було, — пахкаючи люлькою, сказав дід, коли Залія вмостила його в кріслі-гойдалці, підклавши під поперек подушку. — Не знаю, кілько часу відтоді спливло, чи двічі приходили по тому Вовки, чи тричі, бо я втратив лік рокам, хоча тоді мав дев'ятнадцять жнив на землі.

Червона лінія виднокраю на північному заході набула пишної барви притрушених попелом троянд. Тіан був у хліві з худобою, Геддон і Гедда йому допомагали. Двоє молодшеньких були на кухні. Велетні, Тія і Залман, стояли на дальньому кінці подвір'я й мовчки непорушно дивилися на схід. Зараз вони скидалися на кам'яні брили з фотографії острова Пасхи, вміщеної у «Нешнл Джіоґрефік». Від їхнього вигляду Едді пробрав дрож. Втім, він вважав, що йому пощастило. Дід здавався відносно бадьорим, і попри його жахливий, майже карикатурний акцент, Едді розбирав слова. Принаймні поки що.

— Я не думаю, що прожиті роки так багато важать, сер, — ввічливо сказав Едді.

Дід здивовано звів брови й знову іржаво засміявся.

— Сер! Давненько вже ніхто мене так не звав! Ти, хлопче, мабуть, з північного народу!

— Напевно, так.

Дід надовго замовк, дивлячись на захід сонця, що вже догоряв. Потім з якимось подивом озирнувся на Едді.

— А ми вже їли? Вечеряли?

В Едді все похололо всередині.

— Так, сер. За столом на задньому дворі.

— Питаю, щоб взнати, чи не тре' піти посрати. Я серу після вечері. Мені не припікає ніколи, тому питаю, чи вже була вечеря, щоб піти.

— Була. Ми їли.

— А. Як ти кажеш, тебе звуть?

— Едді Дін.

— А. — І старий затягся люлькою. З його ніздрів випливли два тонкі струмочки диму. — А темненьку? — Едді вже збирався було спитати, про кого дідові йдеться, аж тут він і сам пояснив: — Жінку.

— Сюзанна. Так, вона моя жінка.

— А.

— Сер… діду… Вовки? — Але Едді вже не вірив, що йому вдасться витягти зі старого бодай щось. Можливо, Сьюз зуміє…

— Як я собі пригадую, нас було четверо, — несподівано сказав дід.

— Не п'ятеро?

— Нє, нє, хоча майже доста для мойту. — Його голос став сухим і незворушним. Навіть акцент трохи пом'якшав. — Ми були молоді й шалені, й нам було до одного місця, жити чи вмирати. Просто ми були досить люті, щоб виступити проти Вовків, тоді як решта громади казали: так, ні чи можливо. Там був я… Поукі Слайдел, мій найліпший кумпель… а ще Імон Дулін і його жінка, руда Моллі. Тарілку вона кидала так, що чорти в пеклі заздрили.

— Тарілку?

— Еге ж, це забава Сестер Орізи. Зі — одна з них. Я скажу, щоб показала тобі. В них є тарілки, загострені скраю всюди, крім того місця, за яке жінки беруться. Ото штука, скажу я тобі! Коло них чоловік з арбалетом вигляда, мов те дурне теля! То тре' видіти.

Едді подумки зробив собі засічку, щоб розповісти про це Роландові. Він не знав, чи не виявиться це метання тарілок гаянням часу, але єдине знав напевно: вони відчайдушно потребують зброї.

— Вовка вколошкала Моллі…

— Не ви? — спантеличено запитав Едді й подумав, як же всі таки тісно переплелися правда й вигадка. Їх і не розплутати.

— Нє, нє. Хоча… — Дідові очі зблиснули. — Раз чи два я може, й казав, що то був я, щоб жіночі стегна стали поступливіші й розтулилися переді мною. Тямиш, про що я?

— Здається, так.

— А на ділі його вбила Руда Моллі, тарілкою. Але це я спішу поперед батька в пекло… Спершу ми побачили хмару куряви, яку здіймали копита їхніх коней. Потім, може, за шість коліс до села, вони розділилися тройґо.

— Як це? Я не розумію.

Дід підняв три скоцюрблені пальці й розвів їх, показуючи, як Вовки роз'їхалися на три боки.

— Найбільша ватага, судячи з куряви, поскакала до села й налетіла на Тука, і недарма — в бункері за його крамницею дехто ховав дітей. У Тука була потаємна кімнатка, де він ховав гроші, коштовності, кілька старих револьверів та інші речі, які виміняв на свій крам. Не дарма ж його прозвали хапугою! — Знову іржавий сміх. — Сховок був незлецький, про нього не відали навіть ті, хто робив у старого скупердяги. Але Вовки попрямували просто до нього, й забрали малих, і вбили всіх, хто пробував їм опиратися чи хоча б заговорити до них благально. А потім вони підпалили крамницю своїми світляними палицями. Дощенту спалили, ше повезло, шо все місто не згоріло, юний сей, бо вогонь, який Вовки носять у своїх палицях, не такий, як звичайний вогонь, його не можна загасити водою. Як це полум'я поливати водою, то воно ще більше розгоряється! Запалає вище й гарячіше! Срака-мотика!

Для більшої переконливості він плюнув через бильця і втупився поглядом у Едді.

— Я це до чого веду… Скількох би людей у цих краях мій онук чи ви з темненькою не підбурили встрягнути в бійку, Ебен Тук ніколи не буде серед їх числа. Туки володіли цією крамницею ще з незапам'ятних часів, і вони не дадуть спалити її знов. Одного разу їм було досить, боягузам чортовим. Тямиш?

— Так.

— Інші дві хмари пилу… найбільша з них покотилася на південь, до ранчо. Найменша — Східним шляхом до малих угідь, якраз туди, де ми влаштували засідку.

Від спогадів обличчя старого просвітліло. Едді не роздивився в ньому юнака, яким він колись був (для цього дід був занадто древній), але в його старечих сльозавих очах палахкотіло полум'я збудження, рішучості, а ще — слизький страх, який, певно, того дня пронизував його аж до п'ят. Той страх, від якого, мабуть, тремтіли вони всі. Едді відчув, що його думки жадібно тягнуться до нього, як голодний — до скибки хліба, і, напевно, це відбилося на його обличчі, бо старий наче запишався від гордощів і набув статечного вигляду. Авжеж, онук ніколи не тішив його таким ставленням. Тіанові не бракувало хоробрості, і на тому спасибі, але в душі він був гречкосієм, ним і залишиться. А цей чоловік, цей Едді з Нью-Йорка… він може прожити коротке життя й померти, впавши в багнюку, але він не гречкосій, слава Орізі.

— А далі? — нетерпеливився Едді.

— Продовжую. Деякі з тих, що мчали на нас, розділилися на Річковому шлєху… курява їх виказала… частина поїхала до рисових угідь, а ще частина розділилася на Кавовому шлєху. Памєтаю, як Поукі Слайдел повернувся до мене з такою кволою усмішкою на лиці, простягнув руку (ту, в якій не було арбалета) і сказав…

СІМ

Пашить розпечене осіннє небо, у високій білій траві обабіч них сюркочуть останні цвіркуни. Поукі Слайдел каже: «Мені було приємно тебе знати, Джеймі Джефордс, правда». Такої посмішки, як у нього зараз на обличчі, Джеймі ще не бачив ніколи, але йому лише дев’ятнадцять років і він мешкає на краю світу, який хтось називає Ободом, а хтось — Дугою, тож і не бачив він багато. І, судячи з того, як усе складається, не побачить ніколи. Це квола посмішка, але в ній нема боягузтва. Джеймі здогадується, що в нього на губах така сама. Ось вони, під сонцем їхніх батьків, і невдовзі їх поглине пітьма. Настала смертна година.

Але він стискає руку Поукі, і його потиск міцний.

— Це ще не кінець нашого знайомства, Поукі, — каже він.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

Хмара куряви важко суне в їхній бік. За хвилину чи навіть менше вони роздивляться вершників, що збурюють її. І, що важливіше, вершники побачать їх.

— Я думаю, нам треба сховатися в тій канаві, — каже Імон Дулін, показуючи на праве узбіччя дороги, — і принишкнути там. А тоді, коли вони поїдуть повз нас, ми вискочимо на них зненацька.

Моллі Дулін вбрана в обтислі чорні шовкові штани й білу блузку з відкритим коміром, крізь який проглядає крихітний срібний жнив’яний амулет: Оріза зі здійнятим догори кулаком. У правій руці Моллі тримає тарілку з гострими краями, блакитна титанова сталь з делікатним візерунком у вигляді зелених пагінців рису. На плечі в неї висить плетений кошіль з очерету на шовковій підкладці. Там, усередині, лежить ще п’ять тарілок, дві з них її власні, три — материні. У яскравому промінні сонця її блискуче волосся неначе горить вогнем. Невдовзі, щоправда, її голова займеться справжнім полум’ям.

— Ти роби, як собі хочеш, Імоне Дулін, — каже вона йому. — Що ж до мене, то я не зрушу з цього місця, щоб вони добре мене бачили, і кричатиму ім’я моєї сестри, щоб вони добре його чули. Нехай затопчуть мене кіньми, але бодай одного з них я вб’ю чи підріжу ноги одному з їхніх диявольських коней. Це я вам обіцяю.

На більше їм не вистачає часу. Вовки піднімаються з западини на краю клаптя землі, що належить родині Арра, і четверо фолькен Кальї нарешті можуть їх бачити. Про те, щоб сховатися, більше не йдеться. Джеймі чомусь очікував, що Імон Дулін, сумирний і в свої двадцять три роки вже лисуватий, зараз впустить арбалет і кинеться у високу траву з піднятими руками, благаючи пощади. Натомість він стає поруч своєї дружини і заряджає арбалет. З тихим дзижчанням тятива натягується туго-туго.

Вони стоять на дорозі, їхні чоботи в пилюці, такій дрібній, що вона схожа на борошно. Вони перегородили шлях. І на Джеймі спускається благодатне відчуття, що вони все роблять правильно. Вони загинуть тут, на цьому шляху, але це добре. Краще вмерти, ніж стояти осторонь, поки забирають дітей. Кожен з них уже втратив близнюка, а Поукі — найстарший з-поміж них — віддав Вовкам і брата, і молодшого сина. Вони чинять правильно. Вони розуміють, що Вовки жорстоко помстяться решті селян за їхній опір, але це не має значення. Бо вони чинять правильно.

— Підходьте! — кричить Джеймі й заряджає свого арбалета — раз, два, клацання. — Підходьте, виродки! Боягузливі зажерливі тварюки! Підходьте й побачите, що в нас є! За Калью! За Калью Брин Стерджис!

У мареві спекотного дня Вовки на мить наче застигають на місці: вони не наближаються, лише ряхтять віддалік. Потім стукіт кінських копит, перед тим притлумлений і невиразний, стає громовим. І Вовки наче вистрибують уперед із гарячого повітря. Їхні штани так само сірі, як шкури їхніх коней. Темно-зелені мантії майорять на вітрі за їхніми спинами. У зелених каптурах видніють маски (то маски, інакше й бути не може), що перетворюють голови чотирьох вершників на вишкірені морди голодних вовків.

— Четверо проти чотирьох! — кричить Джеймі. — Четверо проти чотирьох, рівний бій, тримати позиції. не відступати ні на крок!

Четверо Вовків на сірих конях ураганом налітають на них. Чоловіки здіймають арбалети. Моллі (яку часом називають Рудою і Вогненною — не лише за волосся, а й за її запальну вдачу) піднімає над лівим плечем таріль. Від її злості не лишилося й сліду, тепер її обличчя спокійне й холодне.

Двоє Вовків, що замикають загін, здіймають світляні палиці. Двоє попереду заносять кулаки, обтягнені зеленими рукавицями, вочевидь маючи намір щось жбурнути. «Сничі, — думає Джеймі, відчуваючи холодок у всьому тілі. — От що воно таке».

— Чекайте, хлопці… — каже Поукі. — Чекайте… чекайте… зараз!

Він випускає стрілу, і Джеймі бачить, як вона пролітає над головою Вовка праворуч. Імонова стріла влучає в шию коня в другій парі ліворуч. Тварина голосно ірже й заточується, коли між селянами і Вовками лишається не більше сорока ярдів. Кінь валиться на сусіднього коня саме тієї миті, коли його вершник шпурляє річ, яку тримав у руці. Це справді снич, але він відхиляється далеко від курсу і його системи наведення не спрацьовують.

Стріла Джеймі втрапляє у груди третьому вершникові. Джеймі хоче переможно скрикнути, та крик застрягає йому в горлі, ще навіть не вирвавшись на волю: стріла відскакує від грудей істоти, як могла б відскочити від обшитих бляхою грудей Енді чи від кам’яної брили на Злиденному полі.

«То в тебе броня, недоноску, під тим триклятим…»

Другий снич влучає в мішень — вдаряє Імонові Дуліну просто в обличчя. Його голова вибухає фонтаном крові, кісток і пухирчастої сірої речовини. Снич пролітає ще кроків зо тридцять, потім вихором розвертається і летить назад. Джеймі пригинається й чує, як він з тихим настирним гудінням проноситься понад його головою.

Моллі не зрушує з місця навіть тоді, коли її обливає кров’ю й мізками чоловіка. «ЦЕ ЗА МІННІ, КУРВИНІ ВИРОДКИ!» несамовито кричить вона й кидає тарілку. Відстань між ними вже майже нульова, але вона вкладає в кидок усю силу і тарілка злітає вгору, щойно Моллі випускає її з руки.

«Надто сильно, люба, — думає Джеймі, знову пригинаючись, цього разу від замаху світляної палиці, яка теж осатаніло дзижчить. — Надто сильно, срака-мотика».

Але Вовк, у якого цілила Моллі, несподівано наштовхується на тарілку, що вже здіймалася вгору. З притлумленим звуком «плям!» вона влучає в те місце, де дотикаються зелений каптур та маска істоти, і Вовк валиться з коня, змахнувши руками в зелених латних рукавицях.

На радощах Поукі та Джеймі здіймають переможний галас, але Моллі холоднокровно опускає руку в кошіль по другу тарілку. Всі вони, охайно складені і розташовані блакитними дугами для пальців угору, чекають там своєї черги. Вона вже наполовину витягла тарілку, коли світляна палиця відрізає їй руку від тіла. Моллі заточується, вишкірює зуби, падає на коліно, і одразу ж займається її блузка. Джеймі вражений: він бачить, що вона тягнеться до тарілки, яку досі стискають пальці її відрізаної руки, що лежить у пилюці на шляху.

Троє Вовків уже проїхали. Той, якого Моллі збила тарілкою, лежить на землі й шалено сіпається, руки в рукавицях злітають угору, до неба, й падають, неначе він хоче їм сказати: «Що тут вдієш? Що ти вдієш з цими клятими гречкосіями?»

Решта троє, мов по команді, розвертають коней і мчать до них. Моллі виймає тарілку зі своїх мертвих пальців і падає на спину, поглинута вогнем.

— Поукі, не відступати! — істерично кричить Джеймі, дивлячись, як їхня смерть летить їм назустріч під розпеченою сталевою банею неба. — Не відступати, хай там що! — Але відчуття благодаті не полишає його навіть зараз, коли він вдихає сморід горілої плоті Дулінів. Давно вже слід було це зробити, еге ж, усім селом повстати, бо Вовків можна збороти, хоча, напевно, вони не зможуть розповісти про це іншим, бо будуть мертві, а Вовки заберуть свого побратима з собою, тож ніхто нічого не довідається.

Поукі випускає ще одну стрілу, і снич влучає йому в живіт. Його тіло вибухає всередині одягу, крізь рукави й ширінку, на якій раптом не стало ґудзиків, летять шматки плоті й струменить кров. Джеймі знову промокає до нитки, цього разу — від гарячого рагу, яке щойно було його другом. Він стріляє зі свого арбалета й бачить, як стріла чиркає об бік сірого скакуна. Він знає, що пригинатися немає сенсу, та все одно пригинається, і щось вжикає в нього над головою. Один з коней боляче б’є його на ходу копитом і відкидає в придорожню канаву, де Імон пропонував їм усім сховатися. Арбалет вилітає з його руки. Він лежить, розплющивши очі й не ворушачись, знаючи, що тепер нічого не лишається, як удати з себе мертвого і сподіватися, що вони його проминуть. Звісно, надії на це мало, але це єдине, що йому зосталося, тож він щосили намагається надати своїм очам осклянілого, мертвого вигляду. Він розуміє, що за кілька секунд йому більше не доведеться нічого вдавати. Відчуває запах землі, чує цвіркунів у траві й відчайдушно хапається за них, знаючи, що це останні пахощі й звуки в його житті, а останнім, що він побачить, будуть Вовки з їхніми застиглими оскалами.

Він чує тупіт копит — вони повертаються.

Один з них, скачучи повз нього, півобертом у сідлі кидає снича. Але тієї ж миті його кінь перестрибує через тіло Вовка, який досі смикається на дорозі, хоча тепер його руки здіймаються ледь-ледь. Снич пролітає на волосину вище від Джеймі. Він майже відчуває, як ворожа зброя вагається, вишуковуючи жертву, але потім зринає над полем.

Вовки скачуть на схід, тягнучи за собою хвіст куряви. Снич повертається до господаря і знову пролітає над Джеймі, цього разу вище й повільніше. Сірі коні зникають на сході, за поворотом дороги на відстані п’ятдесяти ярдів. Останнє, що він бачить, — три зелені мантії, що майорять на вітрі, витягнувшись майже горизонтально.

Джеймі підводиться у канаві, ноги тремтять і погрожують от-от підігнутися. Снич робить ще одну петлю й повертається, цього разу він летить просто на нього, але повільно, неначе джерело, яке живить його енергією, майже виснажилося. Джемі видряпується на дорогу, падає на коліна біля палаючих решток тіла Поукі й хапає його арбалет, як ключку для гри в очки — за протилежний кінець. Снич неквапом плине до нього. Джеймі замахується арбалетом, і коли річ опиняється на достатній відстані, прибиває його до землі, як велетенського жука. Куля падає на землю біля одного з зірваних шорбутсів Поукі й лежить, сердито дзумлячи й силкуючись піднятися.

— Маєш, паскудо! — кричить Джеймі, водночас несамовито нагрібаючи на смертоносну кулю жмені землі. Він плаче. — На тобі! На! На! — Нарешті снич зникає, похований під купою білої куряви, що дзижчить, тремтить і зрештою нерухоміє.

Не підводячись, — у нього нема сил, щоб зіп’ятися на ноги, поки що нема, він насилу вірить, що лишився живий, — Джеймі Джефордс навколішках повзе до страховиська, якого вбила Моллі… Воно мертве чи принаймні лежить нерухомо. Він хоче стягти з нього маску, побачити обличчя. Перше, що він робить, — наче вередлива дитина, б’є істоту обома ногами. Тіло Вовка коливається з боку в бік і знову нерухоміє. Від нього чимось жахливо смердить. З маски, яка, здається, тане на очах, здіймається в повітря дим, що тхне тліном.

«Мертвий, — думає хлопець, якому судилося стати дідом, найстарішим серед людей Кальї. — Еге ж, мертвий, без сумніву. Ну ж бо, мишача душе, знімай маску!»

Під розпашілим осіннім небом він береться за тліючу маску, що на дотик здається якоюсь металевою сіткою, стягує її й бачить…

ВІСІМ

Спершу Едді навіть не помітив, що старий замовк, — так його загіпнотизувала ця розповідь. Він бачив усе так чітко, наче то він був там, на Східному шляху, стояв навколішках у пилюці, поклавши арбалет на плече, як бейсбольну битку, готовий вдарити по сничу, що наближався.

Потім Сюзанна проїхала повз ґанок з мискою мішанки для курей на колінах, прямуючи до комори. Вона глянула на них допитливо. Й Едді прокинувся. Він не розважатися сюди прийшов.

— І? — спитав Едді в старого, коли Сюзанна зникла в дверях комори. — Що ви побачили?

— Га? — В дідових очах була така порожнеча, що Едді мало не заплакав з відчаю.

— Що ви побачили?! Коли зняли маску?

Якусь мить у дідовому погляді не було жодної думки — світло ввімкнене, та нікого нема вдома. Та потім (лише зусиллям волі, як здалося Едді) старий отямився. Озирнувся за спину, на будинок. Подивився на чорну горлянку комори й вогник фосфорного світла в її надрах. Окинув поглядом усе подвір'я.

«Він боїться, — зрозумів Едді. — Наляканий до смерті».

Він спробував переконати себе, що це лише стареча параноя, але теж відчув, як його пробирає мороз.

— Нахилися ближче, — промимрив дідо. І коли Едді виконав наказ: — Єдиний, кому я розповідав, був мій син Люк… Тіанів батько. То було багато років по тому. Він сказав, щоб я нікому про це ні пари з вуст. А я йому: «Але, Люкі, що як це поможе? Поможе, коли вони прийдуть наступного разу?»

Дідові губи ледь ворушилися, але його сильний акцент майже зник, тож Едді чудово розумів кожне слово.

— І він сказав: «Тату, якщо ви думали, що це поможе, чого ж досі мовчали?» А я нічого не зміг йому відповісти, юначе, бо щось підказувало мені тримати рота на замку. Та й що б це дало? Що б це змінило?

— Я не знаю, — чесно відповів Едді. Їхні обличчя майже дотикалися. Едді відчував у диханні старого запахи яловичини й підливки. — Звідки мені знати, якщо ви так і не розповіли, що побачили?

— «Червоний король завжди знаходить своїх посіпак, — сказав мій хлопчик. — Ліпше, щоб ніхто й ніколи не взнав, що ви там були і що ви там бачили, інакше вони пронюхають про це, еге ж, навіть у Краї грому». А бачив я жахливе, юначе.

Шаленіючи від нетерплячки, Едді, проте, вирішив, що краще не підганяти старого.

— Що то було, діду?

— Я бачив таке, шо Люк і не повірив мені до кінця, що я таке бачив. Він подумав, що його батько понавигадував собі різних небилиць про те, як він убивав Вовків, щоб бути героєм. Та навіть дурник би допетрав, що коби я понавидумував, то казав би, шо то я вбив Вовка, а не Дулінова жінка.

Логічно, подумав Едді, але дідо прозоро натякає, що привласнював лаври собі частіше, ніж колись давно, як інколи казав Роланд. І мимохіть усміхнувся.

— Люкі боявся, що хтось почує мою розповідь і повірить. І що вона дійде до Вовків, і я пропаду ні за цапову душу через свої брехні. Які на ділі були правдою. — Він благально подивився на Едді своїми сльозливими старечими очима, силкуючись розгледіти в темряві його обличчя. — Але ж ти мені віриш?

Едді кивнув.

— Я знаю, що ви кажете правду. Але хто… — Едді помовчав. «Хто міг на вас настукати?» — крутилося в нього на язиці, але дід міг і не зрозуміти. — Але хто міг вас видати? Кого ви підозрювали?

Дід роздивлявся сутінкове подвір'я, потім наче хотів щось сказати, але передумав.

— Розкажіть, — наполягав Едді. — Скажіть, що ви…

Велика суха рука, дрижача від старості, але досі напрочуд сильна, обхопила його шию й притягнула ближче. Колючі вусі залоскотали вухо Едді, від чого він здригнувся всім тілом і по шкірі побігли мурашки.

Догоріли останні промені дня, на Калью спустилася ніч, і дідо прошепотів дев'ятнадцять слів.

Очі Едді Діна зробилися круглими. Першою думкою було те, що тепер принаймні все ясно з кіньми — сірими кіньми. Друга думка: «Авжеж. Це ж логічно. Ми мали б самі здогадатися».

Вимовивши дев'ятнадцяте слово, дідо замовк. Рука, що стискала потилицю Едді, опустилася на коліна. Едді повернувся до нього обличчям.

— Правда?

— Еге ж, стрільцю, — сказав старий. — Свята правда. Не скажу за них усіх, бо під схожими масками можуть ховатися різні лиця, але…

— Ні, — заперечив Едді, думаючи про сірих коней. Не кажучи вже про сірі штани. Зелені плащі. Все було дуже логічно. Як там співалося в тій пісні, яку любила його мати? «Ти тепер в армії, а не в селі за плугом. Не для наживи гнеш спину, сучий ти сину, ти тепер в армії». — Ямаю розповісти цю історію моєму дінові.

Дідо повільно кивнув.

— Еге. Яко собі хочеш. Я, шоп ти знав, у гніву з хлопцем. Люкі хтів класти криницю, де Тіан 'казував лозою.

Едді кивнув так, ніби все зрозумів. Пізніше Сюзанна йому розтлумачила: «Я не ладнаю з хлопцем. Люкі хотів викопати криницю там, куди Тіан показав лозиною».

— Лозоходець? — з темряви спитала Сюзанна. Вона підкотила нечутно і тепер зробила рукою жест, наче тримала дужку.

Старий здивовано глянув на неї.

— Лозошукач, еге ж. Я був проти, та, відколи Вовки забрали 'го сестру, Люкі робив усе, шо хтів малий. Як то — шоб хлопець сімнайцяти літ та й показував, де криницю копать, хай він сто разів чує воду? Однак Люкі 'чав копать, і вода була, кажу вам, ми вже бачили, як вона блищить, і запах чули, але тут глина пропалилася й поховала мого хлопчика живцем. Коли ми його відкопали, він уже пішов на галявину, наковтався грязюки й глини.

Повільно, дуже повільно старий витяг з кишені носовичка й витер очі.

— Відтоді ми з хлопцем слова доброго не чули один від одного. Та криниця завжди буде між нами. Але він правду каже — тре' дати тим Вовкам прикурки. Скажіт йому, шо його дідо гордиться ним, дуже гордиться, срака-мотика! Він правдивий Джефордс! Усі минулі роки ми не схиляли голови, в ньому це говорить наша кров. — Він кивнув, цього разу повільніше. — Повідай усе своєму діну! Кожне слово! А як шось просочиться… якшо Вовки прийдуть з Краю грому по такого старого пердуна, як я…

Він оголив жалюгідні рештки зубів у страхітливій, як здалося Едді, посмішці.

— Я ше зможу зарядити арбалета. І шось підказує моні, шо твоя темненька навчиться шпурлять тарілку, хоч і має короткі ноги.

Старий поглянув у пітьму.

— Хай приходять, — тихо сказав він. — Кінець — ділу вінець, срака-мотика. Кінець — ділу вінець.

Розділ VII НОКТЮРН. ГОЛОД

ОДИН

Мія знову була в замку, але цього разу все відбувалося геть інакше. Цього разу вона йшла не повільно, дражнячи свій голод, знаючи, що невдовзі зуміє його втамувати, що вона та її дитятко наїдяться. Тепер же вона відчувала невситиму розпуку, неначе в її череві, наче в клітці, сиділа якась дика тварина. Раніше, під час своїх попередніх візитів сюди, вона відчувала не голод, то був не справжній голод, а просто здоровий апетит. Тепер усе було інакше.

«Його час наближається, — подумала вона. — Йому треба більше їсти, щоб набиратися сили. І мені теж».

Але їй було лячно — страшно до кольок, — що річ не в тому, аби їсти більше. Вона тепер мала їсти щось особливе. Дитятко вимагало цього, щоб… ну, щоб…

Остаточно сформуватися.

Так! Саме так, сформуватися остаточно! Авжеж, вона знайде те, що йому треба, в бенкетній залі, бо в бенкетній залі було все — тисяча тарілок, і в кожній наступній страва соковитіша. Вона пройдеться вздовж столу, а коли знайде потрібне — потрібні овочі, чи спецію, м'ясо чи риб'ячу ікру, її нутрощі й нерви самі здіймуть галас, і вона їстиме… о так, вона жертиме…

Вона пришвидшила ходу, потім перейшла на біг. Краєм свідомості вона розуміла, що її хода спричиняє шурхіт, бо на ній штани. Джинси, як на ковбоях. А замість капців на ногах грубі черевики.

«Шорбутси, — прошепотів її розум сам собі. — Шорбутси, хай тобі в них буде добре».

Але це все було неважливо. Єдине, що мало значення, — їда, пожирання (о, яка вона була голодна), а ще знайти те, чого просить дитятко. Те, що зміцнить його і викличе пологи.

Вона злетіла широкими сходами донизу, у рівне пульсуюче бурмотіння слоутрансових двигунів. Дивовижні пахощі мали б уже долинути до її ніздрів — смажене м'ясо, птиця на грилі, риба з травами, — але вона не відчувала жодних запахів їжі.

«Може, я застудилася, — подумала вона, стук-стук-стукаючи шорбутсами об східці. — Напевно, так і є, я застуджена, в мене нежить, тому я не відчуваю пахощів…»

Втім, інші запахи вона чула. Пахло порохом і старістю цього місця. Вільгістю і трохи машинним мастилом, а ще пліснявою, що безжально в'їдалася в гобелени і завіси в покоях руїн.

Але жодної їжі.

Вона прослизнула повз чорні мармурові двері й попрямувала до подвійних дверей, не здогадуючись, що за нею знову стежать, цього разу не стрілець, а зачудований хлопчина зі скуйовдженим волоссям, у бавовняній сорочці й бавовняних шортах. Мія перетнула вестибюль, вимощений червоними і чорними квадратами мармуру, статую — органічне переплетіння мармуру і сталі. Вона не спинилася, щоб зробити реверанс, навіть головою не кивнула. Свій голод вона ще могла так-сяк терпіти. Але дитятко не могло лишатися голодним. Нізащо.

Лише на коротку мить її спинило власне відображення, розмите і непевне, в хромованій сталі статуї. На ній була проста біла сорочка (їх називають футболками, прошепотіла їй свідомість) з якимось написом і зображенням.

Зображенням свині.

Байдуже, що там у тебе на сорочці, жінко. Дитятко — от що важливо. Ти мусиш нагодувати дитятко!

Вона рвонула в обідню залу і стала, мов укопана, охнувши від жаху. Зала потопала в тінях. Електричні смолоскипи здебільшого було вимкнено. В неї на очах єдиний, що досі горів, заблимав, зашипів і згас. Білі особливі тарілки хтось поміняв на сині, оздоблені малюнком, що зображав зелені пагінці рису. Рослини спліталися у Велику Літеру Zn, що, як знала Мія, означала «вічність», «зараз», а також комалу. Але тарілки не мали значення. І оздоби теж. Важливо було лише те, що ці тарілки й чудовий кришталевий посуд стояли порожні й припорошені пилом.

Хоча ні, не зовсім порожні. В одному келиху вона побачила мертвого павука, чорну вдову, що лежала на спині, скрутивши численні лапки.

Раптом вона помітила шийку пляшки, що стирчала зі срібного відерця, і в шлунку вимогливо забурчало. Вона схопила пляшку, не звертаючи уваги на те, що у відерці нема навіть води, не кажучи вже про лід, — воно було геть сухим. Але в самій пляшці було досить рідини, щоб похлебтати…

Але не встигла Мія піднести пляшку до рота, в ніздрі вдарив такий нестерпний сморід оцту, що від нього засльозилися очі.

— Сучий потрох! — заверещала вона й жбурнула пляшку на підлогу. — А щоб тобі!

Вдарившись об кам'яну підлогу, пляшка розлетілася на друзки. Під столом пискляво заметушилися якісь істоти.

— Вшивайтеся! — закричала Мія. — Щоб я вас тут не бачила, хто б ви не були! Тут Мія, нічия дочка, і вона не в доброму гуморі! Але я наїмся! Так! Я наїмся!

Заява була самовпевненою. Спершу Мія не побачила на столі нічого їстівного. Там був хліб, але той кавалок, який вона завдала собі клопоту підняти, скам'янів. Були ще якісь рештки риби, але вона згнила і лежала під зеленкувато-білою піною черви.

У шлунку невдоволено забурчало — навіть ця гидота не змогла вгамувати її апетиту. Гірше було те, що під шлунком щось неспокійно завовтузилося й заштовхалося, вимагаючи їжі. Воно зробило це не голосом, а натиснувши на якісь перемикачі в її тілі, сховані десь у найбазовіших відділах нервової системи. У роті пересохло, губи скривилися, наче вона скуштувала скислого вина, очі округлилися й полізли на лоба, зір загострився. Кожна думка, кожне чуття, кожен інстинкт волали одне просте слово: їсти.

За дальнім краєм столу стояла ширма, що зображала Артура Ельда з високо піднятим мечем, який пробирався крізь болото з трьома лицарями-стрільцями за спиною. На шиї в нього висіла Саїта, велика змія, котру він, вочевидь, щойно вразив мечем. Ще один успішний похід! Ох уже ці чоловіки з їхніми походами! Ба! Та що для неї вбивство якоїсь магічної змії? В неї росло в животі дитятко, і воно хотіло їсти.

«Їшти, — сказав чужий голос у неї в голові. — Воно хтіти їшти».

За ширмою виявилися подвійні двері. Вона штовхнула їх, досі не усвідомлюючи, що у дверях обідньої зали стоїть хлопчик Джейк у спідній білизні й перелякано стежить за нею поглядом.

Кухня виявилася так само порожньою, і так само в ній лежав шар пилу. На столах видніли сліди різних істот. Баняки, пательні й інше кухонне начиння було розкидано по підлозі. Далі, за всім цим сміттям, вишикувалися в ряд чотири раковини. В одній стояла вода, що вже поросла плівкою водоростей. Освітлювали простір лампи денного світла. Лише одна з них досі горіла рівно, решта блимали, надаючи цьому гармидеру якогось кошмарного сюрреалістичного вигляду.

Вона пробралася через усю кухню, відкидаючи ногою каструлі й пательні, що застували їй шлях. Там, куди вона дісталася, стояли в ряд чотири велетенських плити. Дверцята третьої було залишено трохи відчиненими, й звідти підіймалося слабке марево тепла, як від вогнища за шість чи вісім годин по тому, як догоріли останні жарини, і пахощі, від яких її шлунок знову став гучно вимагати їжі. Пахощі свіжозасмаженого м'яса.

Мія відчинила дверцята. Всередині справді лежала смаженина. Якою ласував щур завбільшки з хатнього кота. На клацання відчинених дверцят пацюк повернув голову й зиркнув на неї чорними безстрашними очицями. Його вуса, замащені жиром, смикнулися, і він повернувся до своєї трапези. Вона чула, як плямкають щурячі губи і з яким звуком зуби відривають м'ясо.

Ні, містере Щур. Не про тебе це м'ясце. Його залишили мені й моєму дитяткові.

— Останній шанс, друже! — проспівала вона, повертаючись до столів і шафок під ними. — Краще тікай, поки ще можеш! Попереджаю по-чесному!

Та де там. Містер Щур теж хтіти їшти.

Вона відчинила шухляду, але там не було нічого, крім дощок для нарізання хліба і качалки. Застосовувати качалку їй не хотілося, щоб не заляпати свою вечерю щурячою кров'ю більше, ніж це було необхідно. Вона відчинила нижню шафку й знайшла формочки для кексів і чудернацьких десертів. Те, що вона шукала, знайшлося у шухляді ліворуч.

Перебравши ножі, Мія вирішила зупинитися на виделці для м'яса, з двома шестидюймовими вістрями. Вона повернулася до плит і там, завагавшись, перевірила інші три. Як вона й очікувала, плити були порожні. Щось — доля-провидіння-ка залишило печеного м'яса, але з розрахунку лише на одного їдця. Містер Щур вирішив, що для нього. Містер Щур помилився. Вдруге йому помилитися не судилося. Принаймні на цьому боці галявини, де закінчується земний шлях.

Вона схилилася і знову з насолодою вдихнула пахощі печеної свинини. Губи розтулилися, з вишкіреного в посмішці роти потекла слина. Цього разу містер Щур навіть не озирнувся. Містер Щур вирішив, що вона не становить загрози. Чудово. Вона нахилилася ще далі, затамувала подих і настромила пацюка на виделку. Щуря-кебаб! Мія витягла його з духовки й підняла до рівня очей. Тварина несамовито верещала, дриґаючи ногами в повітрі, смикаючи головою, кров стікала виделкою й збиралася на кулаці. Вона віднесла свою здобич, яка досі звивалася на виделці, до раковини, наповненої водою, і скинула щура туди. Він шубовснув у темінь і щез. Якусь мить з води ще стирчав і смикався кінчик його хвоста, а потім зник і він.

Мія пройшлася вздовж раковин, пробуючи крани, і з останнього витік тоненький струмочок води. Вона опустила під нього закривавлену руку й тримала так, поки вода не зникла остаточно. Потім пішла назад до духовки, витираючи мокру руку об штани. Джейк уже стояв у дверях кухні й дивився на неї, нітрохи не криючись, але вона все одно його не помічала. Всю її увагу полонив божественний аромат м'яса. Цього було замало, і не зовсім те, чого вимагало дитятко, але наразі цим можна вдовольнитися.

Мія взялася руками за деко й, зойкнувши, одразу ж відсмикнула їх та задмухала на пальці. І вишкірилася в посмішці болю, не зовсім, проте, позбавленій гумору. Містер Щур виявився трохи терплячішим до спеки, ніж вона. А може, більше хтів їшти. Хоча важко було повірити в те, що хтось чи щось міг більше хтіти їшти, ніж зараз вона.

— Я хотю їшти! — закричала вона, сміючись, коли йшла вздовж шафок, спритно висуваючи й закриваючи шухляди. — Мія голодна! Я не ходила в Моргауз і в Неморгауз не ходила, але я хотю їшти! І моє дитятко теж!

В останній шухляді (ну як завжди) вона знайшла те, що шукала, — ганчірки. З ними в руках вона поспішила до плити, нахилилася і витягла смаженину. Зненацька сміх застряг у горлі й вирвався шокованим зойком… а наступної миті вона знову розреготалася, ще гучніше, ніж перед тим. Яка ж вона дурна гуска! Яка дурепа писана! Їй здалося на якусь мить, що смаженина з хрусткою скоринкою, погризена містером Щуром лише в одному місці, — це тіло дитини! Так, мабуть, смажене порося справді трохи схоже на дитину… немовля… чиєсь дитятко… але тепер, коли вона могла добре роздивитися заплющені очі, обгорілі вуха й печене яблуко в роті, сумнівів більше не лишалося.

Ставлячи деко на стіл, вона знову згадала відображення, яке бачила у вестибюлі. Але поки що було не до того. Її черево ревло від звірячого голоду. Вона витягла з шухляди різницького ножа і вирізала те місце, де призволився до поросяти містер Щур, як вирізають червоточину з яблука. Перекинула той шмат через плече, потім підняла всю смаженину й вгризлася в неї зубами.

З дверей за нею стежив Джейк.

Втамувавши перший голод, Мія роззирнулася по кухні. Її обличчя виражало розрахунок і відчай водночас. Що їй робити, коли смаженина скінчиться? Що вона їстиме наступного разу, коли прийде цей несамовитий голод? І де їй шукати те, чого так відчайдушно потребувало її дитятко? Вона зробить усе, щоб знайти її, цю річ, і харчувати його цим постійно, хай що воно таке: особлива їжа, питво, вітамін, байдуже. Свинина була майже для цього придатною (майже здатною його втихомирити й приспати, дякувати всім богам і Людині-Ісусу), але її б не вистачило.

Вона на час жбурнула сея Свина в деко, стягла з себе через голову сорочку і подивилася на зображення спереду. Там була свиня з мультика, вся ясно-червона від того, що її засмажили, але скидалося на те, що свиня не проти, бо вона блаженно всміхалася. Нижче грубими літерами, стилізованими під дошки комори, йшов напис: «ДІКСІ-ПІҐ», ЛЕКС161-ша. А нижче: «НАЙСМАЧНІШІ РЕБЕРЦЯ В НЬЮ-ЙОРКУ» — ЖУРНАЛ «ГУРМАН».

«Діксі-Піґ, — подумала вона. — Діксі-Піґ. Де я чула цю назву?»

Згадати не вдалося, але за потреби вона могла знайти цю Лекс.

— Це десь між Третьою і Парковою, — сказала вона вголос. — Правда ж?

Хлопчик, який вислизнув назовні, але залишив двері про чиненими, почув і скрушно кивнув. Авжеж, саме там.

«Так-так-так, — подумала Мія. — Поки що хай буде, як уже є. Як там казала та жінка в книжці? „Завтра буде новий день. Подумаю про це завтра“. Правильно?»

Правильно. Вона знову взяла порося й заходилася їсти, плямкання насправді мало відрізнялося від щурячого. Взагалі не відрізнялося, якщо вже на те.

ДВА

Тіан і Залія щосили переконувати Едді й Сюзанну зайняти їхню спальню. І дуже нелегко було переконати їх, що гостям не потрібна їхня спальня, що спати там їм буде насправді некомфортно. Лише Сюзанні вдалося знайти потрібну лазівку: тихим нерішучим голосом вона сказала Джефордсам, що в місті Лад з ними трапилося щось жахливе, щось їх так перелякало, що тепер вони бояться спати в будинку. В коморі, незамкненому просторі, де будь-якої миті можна було визирнути у відчинені двері на широкий світ, їм було б набагато спокійніше.

Вигадка була чудова й викладена майстерно. Тіан і Залія слухали, співчутливо киваючи головами, такі довірливі, що Едді стало аж соромно. Справді, в Ладі з ними сталося багато всього поганого, але жодних пригод, через які їм було б боязко спати в чотирьох стінах, вони не переживали. Принаймні він такого не пригадував. Відколи за ними зачинилися двері до їхнього світу, лише одну-єдину ніч (минулу) вони провели під нормальним дахом звичайного будинку.

Зараз він сидів, підібгавши по-турецькому ноги, на одній із ковдр, які дала їм Залія, щоб постелити на сіні. Інші дві ковдри було відгорнуто. Він дивився на подвір'я. Його погляд ковзнув повз ґанок, на якому дідо розповів свою історію, і зупинився на річці. Місяць стрімко виходив з-за хмар і знову занурювався в них, навпереміну осяваючи краєвид сріблом і затемнюючи його. Але Едді майже нічого цього не бачив. Його вуха прислухалися до рипіння підлоги в коморі внизу, де були стійла й загони для худоби. Вона була десь там, у цьому він не сумнівався, але, Господи, як тихо вона рухалася…

До речі, хто вона? Мія, казав Роланд. Але це лише ім'я. Хто вона насправді?

Проте це не звичайне ім'я. Стрілець сказав, що Високою Мовою воно означає «матір».

Матір.

Так. Але вона не мати моєї дитини. «Дитятко» — не мій син.

Щось тихо брязнуло внизу, й одразу за цим рипнула мостина. Едді весь напружився. Так, вона була там. Він уже почав було сумніватися, але тепер упевнився.

Він прокинувся після шести годин міцного сну без сновидінь і побачив, що її нема. Пішов до відкритої стіни сінника і визирнув надвір. Вона була там. І навіть у хисткому світлі місяця було видно, що у візку сидить не Сюзанна, не його Сьюз, а також не Одетта Голмс і не Детта Волкер. Утім, щось знайоме в ній таки було. Вона…

Ти бачив її в Нью-Йорку, тільки тоді вона мала ноги й знала, як ними користуватися. Вона мала ноги й не хотіла наближатися до троянди. Для цього в неї були свої причини, цілком вагомі причини, але знаєш, у чому полягала справжня причина? Вона боялася, що троянда зашкодить тій істоті, яку вона носить у собі.

І все ж йому було шкода жінки внизу. Хай би ким вона була і що носила в своєму череві, в такому становищі вона опинилася, рятуючи Джейка Чемберза. Вона тримала в собі демона, щоб Едді мав час вирізьбити ключ до кінця.

Якби ти закінчив його раніше, якби ти не був таким нікчемним страхополохом, вона могла уникнути цього кошмару, ти про це не думав?!

Едді відкинув цю думку. Звісно, в цьому була крихта правди — вирізьблюючи ключа, він втратив упевненість у собі й тому не зробив його вчасно, до видобування Джейка. Але з самокатуванням він зав'язав. Такі думки ні до чого доброго не доводили, крім справді бездоганної низки ран, завданих самому собі.

Хай ким вона була, його серце рвалося до жінки, яку він бачив унизу. У сонній тиші ночі, в мигтінні місячного світла й темряви вона спершу перетнула в Сюзанниному візку подвір'я… повернулася назад… потім знову перетнула… поїхала ліворуч… потім праворуч. Вона нагадала йому старих роботів на Шардиковій галявині, яких Роланд змусив його пристрелити. Та нічого дивного в цьому не було. Він засинав з думкою про тих роботів, згадуючи, що сказав про них Роланд: «Як на мене. то це творіння великого смутку. Едді покладе край їхнім стражданням». Після вмовлянь він так і вчинив. Змія на багатьох шарнірах, тракторець «Тонка», схожий на той, який подарували йому колись на день народження, злющий пацюк з нержавійки — він пристрелив їх усіх, крім останнього, механічного кажана, що його збив кулею Роланд.

Як і ті старі роботи, жінка на подвір'ї хотіла кудись поїхати, та не знала куди. Хотіла щось знайти, та не знала, що саме. Питання було в тому, що мав робити він?

Спостерігай і чекай. Тим часом вигадай якусь брехню на випадок, якщо хтось із господарів прокинеться й побачить, як вона міряє колесами подвір'я. Чи то сказати, що це теж наслідки психічної травми, отриманої в Ладі.

— А що, правдоподібно, — пробурмотів під носа він. І саме тієї миті Сюзанна розвернула візок і покотила до комори, тепер уже вочевидь маючи щось на меті. Едді ліг і приготувався вдавати сплячого, але замість рипіння драбини, що вела нагору, почув тихий брязкіт, тихий стогін від напруги, потім зарипіли мостини підлоги — звук ішов десь в глибину комори. Перед його внутрішнім зором постала картина: ось вона вилазить з крісла і швидко, як зазвичай, пересувається на руках углиб… навіщо?

Збігло п'ять хвилин, упродовж яких панувала тиша. Едді не на жарт занепокоївся. Аж раптом щось тихо й розпачливо писнуло. Цей зойк так нагадував крик немовляти, що в Едді стислися яйця й шкіра взялася сиротами. Він глянув на драбину, що вела вниз, у комору, і змусив себе ще трохи зачекати.

То була свиня. Порося.

Можливо, але чомусь він ніяк не міг позбутися думки про меншеньких двійнят. Особливо про дівчинку. Лія — римується з Мія. Думка про те, що Сюзанна може перерізати горло дитині, була божевільною, але…

Але там унизу не Сюзанна. Якщо ти й далі вважатимеш, що це вона, то можеш дістати кілька поранень. Як це вже мало не трапилося раніше.

Та ба, поранень. Вона мало не довела його до смерті. Омариська вже клацали клешнями в нього перед носом, готуючись його відкусити.

То Детта хотіла згодувати мене тим гадам повзучим. А ця жінка — не Детта.

Так, інтуїція підказувала йому, що ця може бути збіса добрішою за Детту, але він був би йолопом, якби поставив на це своє життя.

Чи життя дітей? Дітей Тіана й Залії?

Він сидів, обливаючись потом, і не знав, що йому робити.

Час тягся нескінченно. Та зрештою він знову почув писки, а потім рипіння щаблів драбини, що вела на сінник. Едді ліг на спину і заплющив повіки, залишивши вузенькі щілини. Підглядаючи крізь вії, він побачив, як над підлогою з'явилася її голова. Тієї ж миті місяць вийшов з-за хмар і затопив сінник світлом. І Едді помітив у кутках її рота темну, мов шоколад, кров. Подумав, що вранці треба не забути її стерти. Він не хотів, щоб це побачив хтось із Джефордсів.

Але сам я хочу побачити двійнят. Дві пари, всіх чотирьох, цілих і неушкоджених. Особливо Лю. А що ще я хочу? Щоб Тіан вийшов з комори набурмосеним. І спитав, чи ми раптом нічого не чули вночі, може, лисицю або того печерного кота, про яких так багато торочать. Бо, бачте, десь поділося одне порося. Сподіваюся, ти закопала рештки, Міє, чи як тебе там. Сподіваюся, ти добре їх сховала.

Підповзши до нього, вона лягла, перевернулася на інший бік і заснула — про це Едді міг судити з її рівного дихання. Він повернув голову і глянув на будинок Джефордсів, занурений у сон.

Вона не наближалася до будинку.

Ні, хіба що вона викотила візок з комори на заднє подвір'я. Об'їхала будинок… ковзнула у вікно… взяла одного з меншеньких близнят… маленьку дівчинку… забрала її до комори… і…

Вона цього не робила. Просто не встигла б.

Може, й ні, та однаково — вранці він почуватиметься значно ліпше. Коли побачить за сніданком усіх дітей. Включаючи Аарона, маленького опецька з товстенькими ніжками й пухкеньким пузцем. Мати Едді часом казала, побачивши такого у візочку надворі: «Такий гарнесенький! Так би і з'їла!»

Годі! Спи!

Але заснути знову Едді зміг ще не скоро.

ТРИ

Джейк із притлумленим зойком пробудився від кошмару, не тямлячись, де він. Сів, тремтячи, обійняв себе руками. На ньому була лише проста бавовняна сорочка, завелика для нього, і тонкі бавовняні труси, схожі на спортивні шорти, — теж занадто великі. Що?..

Хтось поруч із ним тихо застогнав і пукнув. Озирнувшись на звуки, Джейк побачив Бенні Слайтмена, з головою накритого двома ковдрами. І все стало на свої місця. Він був у спідній сорочці Бенні і в трусах Бенні. Вони спали в наметі Бенні на прямовисній скелі понад річкою. Береги тут кам'янисті, сказав Бенні, рис не росте, зате для риболовлі — рай. Як трошки пощастить, то вони зловлять у Девар-Тете Вайє свій сніданок. Бенні знав, що Джейк і Юк повинні будуть на день-два (чи навіть на довше) повернутися до будинку Старого, щоб бути зі своїм діном і ка-товаришами, але запропонував йому повернутися пізніше: порибалити разом, поплавати проти течії, поблукати печерами, де стіни світяться в темряві і ящірки теж світяться. Джейк заснув з почуттям глибокого задоволення від манливих перспектив, що перед ним відкривалися. Звісно, він був не в захваті від того, що в них нема з собою зброї (він забагато бачив і забагато робив сам, щоб цими днями почуватися комфортно без револьвера), але він був певен, що Енді наглядає за ними, тож дозволив собі міцно заснути.

І йому наснився сон. Кошмар. Сюзанна у величезній бруднющій кухні безлюдного замку. Вона тримає щура, який звивається, настромлений на виделку для м'яса. Підносить його вгору і сміється, а кров стікає дерев'яною ручкою виделки й обагряє її руку.

То був не сон, ти це знаєш, ти маєш розповісти Роландові.

Наступна думка була ще тривожнішою: «Роланд уже знає. Едді також».

Джейк підібгав коліна до грудей і зімкнув руки довкола гомілок, відчуваючи, що ніколи ще він не був таким нещасним, відколи прочитав свій іспитовий твір до курсу англійської мови у міс Ейвері. «Що таке правда і як я її розумію» — так він називався. І хоч пізніше він набагато краще зрозумів написане, збагнув, що більшу його частку покликало до життя те, що Роланд називав хистом до телепатії, його першою реакцією був жах. Те, що він відчував зараз, було не так жахом, як… ну…

«Смутком», — подумав він.

Так. Вони нібито були ка-тетом, одним з багатьох, але тепер їхню єдність було втрачено. Сюзанна стала іншою людиною, і Роланд не хотів, щоб вона про це знала, а надто тепер, коли в них попереду був бій з Вовками — тут і в іншому світі.

Вовками Кальї, Вовками Нью-Йорка.

Йому хотілося б розсердитися, але не було на кого. Врешті-решт, Сюзанна завагітніла, рятуючи його, і якщо Роланд і Едді не розповідали їй про те, що відбувається, то тільки тому, що хотіли захистити її.

«Ну звісно, — озвався прикрий голос. — А ще щоб вона не вийшла з ладу й допомагала, коли прийдуть Вовки з Краю грому. Це ж на один револьвер менше, якщо в неї трапиться викидень, нервовий зрив абощо».

Він знав, що це несправедливо, та надто вже налякав його той сон. Думками він весь час повертався до пацюка, який борсався на виделці. Як вона піднесла його вгору. І сміялася. Він не хотів це забувати. Вона сміялася. Тієї миті він торкнувся її думок і прочитав: «Щуря-кебаб!»

— Господи, — прошепотів Джейк.

Тепер він розумів, чому Роланд не розповідає Сюзанні про Мію і про дитину, яку Мія називала «дитятком», — та хіба стрілець не розумів, що було втрачено щось набагато важливіше і, поки вони заплющували на це очі, з кожним днем втрачали дедалі більше?

Їм краще знати, вони дорослі.

«Дурня», — подумав Джейк. Якщо бути дорослим означало краще тямити в житті, то чому тоді його батько викурював по три пачки цигарок без фільтра і до крові з носа нюхав кокаїн? Якщо бути дорослим означало долучитися до якогось особливого знання про те, що правильно, а що ні, то чому його мати спала зі своїм масажистом, накачаним і безмозким? І чому ніхто з батьків не помітив, поки весна 1977 року потроху переходила в літо, що їхній син (на прізвисько Бама, але про це знала лише їхня хатня робітниця) потроху з'їжджав зі свого довбаного глузду?

Це не одне й те саме.

А що, як одне? Що, як Роландові й Едді застувало зір те, що вони перебували надто близько до проблеми й не могли роздивитися правди?

А що таке правда? Як ти її розумієш?

Що вони більше не були ка-тетом — ось як він розумів правду.

Що Роланд сказав Каллагену під час їхньої першої бесіди? «Ми одне ціле». Тоді це була правда, але тепер… Джейк у цьому дуже сумнівався. Він згадав старий жарт, який полюбляли люди, коли в машині спускало колесо: «Не страшно, шина пласка тільки внизу». От і вони тепер стали такими — пласкими внизу. Вони більше не ка-тет, адже як можна бути ка-тетом, коли між ними більше нема довіри й хтось щось приховує? А чи Мія й дитина, яка росла в животі Сюзанни, були єдиною таємницею? Джейк так не думав. Було ще щось. Щось таке, що Роланд приховував не лише від Сюзанни, а й від них усіх.

«Ми переможемо Вовків, якщо будемо разом, — подумав хлопчик. — Якщо будемо ка-тетом. Однак у теперішньому стані це неможливо. Ні тут, ні в Нью-Йорку. Я просто в це не вірю».

А назирці за цією думкою прийшла інша, така жахлива, що він спершу спробував її відкинути. Але зрозумів, що йому це не під силу. Хоч як йому цього не хотілось, це треба було обміркувати.

Я міг би взяти все в свої руки. Розповісти їй сам.

А потім що? Що він скаже Роландові? Як пояснить?

Я не зможу. Не зумію придумати пояснення, та він і не слухатиме. Єдине, що я можу зробити…

Він згадав Роландову розповідь про день, коли він зійшовся в бою з Кортом. Старий підтоптаний учитель з палицею і юний невипробуваний учень з яструбом. Якщо він, Джейк, піде проти Роландового рішення і розповість Сюзанні те, що від неї досі приховували, то він наразиться на випробування зрілості.

А я не готовий. Може, Роланд і був готовий (хай навіть слабенько), але я не він. Ніхто з ним не зрівняється. Він мене переможе, і мене відправлять на схід у Край грому самого. Юк, мабуть, схоче піти за мною, але я йому не дозволю. Тому що там смерть. Там і цілому ка-тету важко буде зостатися живим, що вже казати про самотнього хлопчика?

А втім, неправильно з боку Роланда мати від них таємниці. І що ж? Вони знову зберуться всі разом, щоб почути завершення розповіді Каллагена і, можливо, побачити ту річ, що лежить у його церкві. Що йому робити тоді?

Поговорити з ним. Спробувати переконати його, що він чинить неправильно.

Гаразд. Це він може. Буде непросто, але він зможе. А чи варто поговорити також із Едді? Джейк сумнівався в цьому. Вплутувати Едді означало лише ускладнити й без того важку ситуацію. Нехай Роланд вирішує, що казати Едді. Зрештою, це Роланд — їхній дін.

Тент намету затремтів, і Джейкова рука самохіть опустилася туди, де за звичних обставин висів у муфті «рюгер». Авжеж, пістолета там не виявилося, але тривога була фальшива; то Юк тицьнувся мордочкою в намет і торсав його, щоб засунути всю голову.

Джейк простягнув руку і погладив шалапута. Юк ніжно взяв його зубами за руку і потягнув. Джейк охоче пішов за ним. Рештки сну злетіли з нього остаточно.

Надворі все було чорно-білим. Всипаний камінням схил вів униз, до річки, яка в цьому місці була широкою і мілководою. У воді ліхтарем горів місяць. Побачивши дві фігури внизу на кам'янистому березі, Джейк закляк. Саме цієї миті місяць сховався за хмарою і світ занурився в пітьму. Юкові зуби знову зімкнулися на його руці й наполегливо потягли вперед. Джейк пішов за ним, намацав природні сходинки, що йшли вниз на чотири фути, і спустився. Юк залишився стояти вгорі за його спиною, дихаючи, мов маленький паровий двигун.

Нарешті місяць визирнув з-за хмари, і все навколо заясніло від його сяйва. Джейк побачив, що Юк привів його до великої гранітної брили, що випиналася з-під землі, як ніс занесеного пісками корабля. То був ідеальний сховок. З-за нього Джейк і визирнув на річку.

Щодо одного з двох сумнівів бути не могло. Його зросту і місячних відблисків на металі було цілком достатньо, щоб упізнати Енді, робота-вістового (а також багато інших функцій). А от другий… хто був той другий? Джейк напружив зір, але спершу розпізнати не зміг. Від його сховку до берега річки було щонайменше двісті ярдів, і місячне світло, хоч яке яскраве, вводило в оману. Чоловік підвів обличчя вгору до Енді, і місяць осявав його, але риси розпливалися. Лише капелюх на голові того чоловіка… Джейк знав цей капелюх…

Ти можеш помилятися.

А потім чоловік трохи повернув голову, подвійні відблиски місячного сяйва зникли з його обличчя, і Джейк його впізнав. У Кальї була купа ковбоїв, які носили круглі капелюхи, як тамтой, але Джейк поки що бачив лише одного, хто носив би окуляри.

Так, це батько Бенні. То й що з того? Не всі батьки схожі на моїх, дехто турбується про дітей, особливо якщо вони вже втратили одну дитину, як містер Слайтмен втратив сестру Бенні. В неї були гарячі легені, як сказав Бенні. Найпевніше, пневмонія. Шість років тому. Тож ми прийшли сюди переночувати в наметі, й містер Слайтмен відправив Енді наглянути за нами. Та тільки серед ночі прокинувся і вирішив сам перевірити, як ми тут. Може, йому теж наснився кошмар.

Можливо, та це не пояснює, чому Енді й містер Слайтмен бесідують внизу коло річки.

Ну, може, він не хотів нас побудити. Можливо, зараз піде перевіряти намет (в такому разі мені краще повернутися туди), а може, повірить Енді на слово, що ми живі-здорові, й піде назад на «Рокінг Б».

Місяць знову зайшов за хмару, і Джейк подумав, що краще йому лишатися на місці, поки знову трохи не розвидніється. Та коли хмари розійшлися, він побачив щось таке, від чого знову стало страшно, мов у тому його сні, коли він ішов слідом за Мією коридорами замку. Він намагався вхопитися за думку про те, що це теж може бути сон, що він просто з одного сну потрапив у інший. Але відчуття камінців під ногами і дихання Юка у вусі були цілком реальними. Все відбувалося насправді.

Містер Слайтмен не пішов туди, де хлопці поставили намет, і на «Рокінг Б» теж не попрямував (хоча Енді широкими кроками рушив уздовж берега якраз у той бік). Ні, батько Бенні побрів через річку. Простуючи на схід.

У нього могла бути причина туди піти. Він міг мати дуже вагому причину.

Невже? І що ж то за причина? Джейк знав, що на тому боці ріки вже немає Кальї. Там немає нічого, крім пустки й пустелі, буферної зони між прикордонням і королівством мертвих — Краєм грому.

Спершу з Сюзанною така халепа, з Сюзанною, яка була йому другом. Тепер батько його нового приятеля виявився підозрілим. Джейк упіймав себе на тому, що знову гризе нігті (ця звичка з'явилася нього в останні тижні навчання в школі Пайпера), і змусив себе це облишити.

— Це несправедливо, — сказав він, звертаючись до Юка. — Так нечесно.

Юк лизнув йому вухо. Джейк повернувся, обійняв пухнастика і притиснувся обличчям до густої шерсті. Шалапут терпляче дозволив себе обіймати. За хвильку Джейк виліз на рівну землю, де стояв Юк. Тепер йому трохи відлягло від серця.

На місяць знову набігли хмари. Джейк стояв на місці. Юк тихенько заскімлив.

— Потерпи хвилинку, — пробурмотів Джейк.

Місяць знову вийшов. Джейк подивився на те місце, де Бен Слайтмен розмовляв з Енді, силкуючись закарбувати його в пам'яті. Там був великий круглий камінь з блискучою поверхнею, до якого прибило течією розсохлий корч. Джейк був певен, що зможе знайти це місце знову, навіть якщо поряд не буде намету Бенні, що правив би за орієнтир.

Ти збираєшся розповісти Роланду?

— Не знаю, — пробурмотів він.

— Вім, — сказав Юк десь біля його щиколотки, і Джейк здригнувся. Чи то він не розчув і слово було «ні»?

Ти з глузду з'їхав?

Ні, не з'їхав. Свого часу йому здавалося, що він несповна розуму — збожеволів чи був за крок від божевілля. Але тепер він точно знав: він не божевільний. І Юк якимось чином прочитав його думки.

Джейк нечутно ковзнув у намет. Бенні досі міцно спав. Декілька секунд, закусивши губу, дивився хлопчик на свого нового друга — старшого за віком, але молодшого за досвідом. Йому не хотілося, щоб батько Бенні через нього потрапив у халепу. Хіба що іншого виходу не буде.

Джейк ліг і до підборіддя вкрився ковдрою. Ще ніколи в житті він не відчував такої нерішучості, й на очі йому наверталися сльози. Заснути він зміг лише на світанку.

Розділ VIII КРАМНИЦЯ ТУКА; НЕЗНАЙДЕНІ ДВЕРІ

ОДИН

Залишивши «Рокінг Б», перші півгодини Роланд і Джейк мовчки їхали на схід, до малих угідь. Їхні коні дружно йшли поряд. Роланд знав, що Джейк має на думці щось серйозне, — для цього варто було лише глянути на його стурбоване обличчя. Втім, стрілець досі не оговтався від того, що Джейк склав руку в кулак, поклав її собі на груди ліворуч і сказав: «Роланде, перш ніж Едді й Сюзанна до нас приєднаються, чи можу я поговорити з тобою дан-дін?»

Чи можу я відкрити своє серце й скоритися твоїй волі? Але підтекст був набагато складніший: ці слова мали давнє походження. Як стверджував Ванней, вони виникли за багато століть до Артура Ельда. Людина, що їх вимовляла, хотіла звірити своєму дінові якусь нерозв'язну проблему, найчастіше — любовну. Водночас вона погоджувалася вчинити саме так, як скаже їй дін, негайно і без жодних вагань. Та в Джейка Чемберза не могло бути любовних проблем… хіба що він закохався у красуню Френсін Тейвері… і взагалі, звідки йому відомі ці слова?

Джейк дивився на нього, і в його погляді було стільки серйозної урочистості, що Роландові це не сподобалося.

— Дан-дін… Де ти це почув, Джейку?

— Я й не чув. Думаю, я це знайшов у твоїх думках, — відповів Джейк і квапливо додав: — Ти не думай, я не копирсаюся в них, просто деякі речі самі спливають. Зазвичай це просто уривки, але інколи трапляються й цілі фрази.

— Тобто ти можеш їх підбирати, як ворона чи расті підбирають блискучі речі, що впадають їм у око?

— Мабуть, так.

— Які ще слова ти виловив з моїх думок? Назви декілька.

— Я небагато їх пам'ятаю, — збентежився Джейк. — Дан-дін означає «я відкриваю тобі серце й погоджуюся чинити так, як ти звелиш».

Насправді ці слова означали набагато більше, але суть хлопчик вловив правильно. Тож Роланд кивнув. Коні неквапом цокали копитами, сонце приємно зігрівало обличчя. Показовий виступ Марґарет Айзенгарт з тарілкою заспокоїв його, пізніше він мав чудову зустріч з батьком леді-сей і вперше за багато ночей добре спав.

— Так.

— Дай подумаю. Є ще телек-мій, що означає «пліткувати про когось, про кого не варто чесати язиком». — Джейк приставив складену чашечкою долоню до вуха.

Роланд усміхнувся. Насправді це слово звучало як «теламей», але, звісно, Джейк зрозумів його по-своєму. Але він вирішив, що надалі ретельніше оберігатиме свої глибинні думки. Хвала богам, існували способи це зробити.

— Є ще деш-дін, хтось на зразок пастора. Сьогодні вранці ти думав про нього, тому що… це через того старого манні? Він деш-дін?

Роланд кивнув.

— Безперечно. А його ім'я, Джейку? — Стрілець зосередився на ньому. — Можеш прочитати в моїх думках, як його звуть?

— Авжеж. Хенчик, — миттю озвався Джейк, і прозвучало це доволі недбало. — Ти балакав з ним… коли ж це було? Вчора вночі?

— Так. — На цьому він не зосереджувався, і було б ліпше, якби Джейк цього не знав. Але в хлопчика був дуже сильний хист до телепатії, і Роланд вірив, що він не копирсався в його думках. Принаймні навмисне не копирсався.

— Місіс Айзенгарт думає, що ненавидить його, але ти вважаєш, що вона просто його боїться.

— Так, — повторив Роланд. — А твої телепатичні здібності зміцніли. Тепер вони навіть сильніші, ніж колись у Алана, і сильніші, ніж раніше були в тебе. Це через троянду?

Джейк кивнув. Так, через троянду. Вони трохи проїхали мовчки, копита їхніх коней здіймали легку куряву. Попри те, що світило сонце, день був прохолодний. Вже відчувався холодний поступ осені.

— Гаразд, Джейку. Поговорімо дан-дін, якщо хочеш. Дякую, що віриш у мою мудрість.

Але минуло майже дві хвилини, перш ніж Джейк наважився заговорити. Роланд вдивлявся в хлопчика, намагаючись проникнути в його думки так, як він проникав у його розум, роблячи це так легко й невимушено. Але не бачив нічого. Зовсім нічо…

Хоча ні. Був якийсь щур… він звивався, прохромлений чимось…

— Де той замок, куди вона ходить? — спитав Джейк. — Ти знаєш?

Це прозвучало так несподівано, що Роланд не зумів приховати подиву, збентеження й у чомусь — провини. Зненацька він усе зрозумів… ну, не все, але багато.

— Замку нема, його ніколи не існувало, — сказав він Джейкові. — Це виплід її уяви, можливо, зітканий з історій, які вона читала, і тих, які я розповідав біля багаття. Вона ходить туди, щоб не бачити, що вона їсть насправді. Чого вимагає її дитина.

— Я бачив, як вона їла смажене порося, — розповів Джейк. — Тільки перед тим до смаженини вже приклався щур. Вона настромила його на виделку для м'яса.

— Де ти це побачив?

— У замку. — Він помовчав. — У її сні. Я був у її снах.

— А вона тебе помітила? — Сині стрільцеві очі спалахнули полум'ям. Його кінь відчув якусь зміну, бо зупинився. Джейків кінь наслідував приклад свого товариша. Вони стояли тепер на Східному шляху, менш ніж за милю від того місця, де Вогненна Моллі Дулін колись уколошкала Вовка з Краю грому. Вони стояли навпроти й напружено дивилися один на одного.

— Ні, — сказав Джейк. — Вона не бачила мене.

Роланд згадував ту ніч, коли він супроводив її на болото. Він знав, відчував, що в уяві вона бачила перед собою якесь інше місце, але яке саме — сказати не міг. Ті образи, що їх він був спроможний роздивитися в її думках, були дуже тьмяні. Тепер усе стало на свої місця. А ще він тепер знав, що Джейка турбує рішення його діна нічого не казати про це Сюзанні. Напевно, хвилювався він цілком слушно, але…

— Джейку, ти бачив не Сюзанну.

— Я знаю. Це та, чиї ноги на місці. Вона зве себе Мія. Вона вагітна й налякана до смерті.

— Якщо ти хочеш говорити зі мною дан-дін, розповідай усе, що ти бачив уві сні й що стурбувало тебе у ньому після пробудження. Тоді я зможу дати тобі пораду, керуючись мудрістю серця, яку маю в своєму розпорядженні.

— А ти мене… ти не сваритимеш мене, Роланде?

І знову Роланд не зміг приховати свого подиву.

— Ні, Джейку. Аж ніяк. Напевно, це ти мав би мене сварити.

Хлопчик кволо всміхнувся. Коні знову рушили вперед, цього разу трохи швидше, неначе знали, що неприємності позаду, і хотіли хутчіш проминути те місце.

ДВА

Джейк не знав, що саме зможе розповісти, поки не почав говорити. Вранці, після пробудження, його знову скувала нерішучість щодо того, чи казати Роландові про Енді й Слайтмена-старшого. Врешті-решт він вирішив зробити так, як сказав йому Роланд, — розповідай усе, що ти бачив уві сні й що стурбувало тебе у ньому після пробудження, — і про зустріч біля річки промовчав. Справді, того ранку це здавалося йому значно менш важливим.

Він розповів про те, як Мія бігла донизу східцями, про її переляк, коли вона побачила, що в обідній (чи бенкетній, чи якій там) залі немає їжі. Потім кухня. Як вона знайшла смаженину, до якої присмоктався щур. Вбила конкурента. Зжерла здобич. Потім як він прокинувся в холодному поту, тамуючи крик.

Він замовк і нерішуче глянув на Роланда. Стрілець нетерпляче покрутив рукою — мовляв, продовжуй, закінчуй швидше.

«Добре, — подумав хлопчик. — Він обіцяв не сварити, а він додержує слова».

То була правда, та Джейк досі не наважувався розповісти Роландові, що він сам хотів було розпатякати все Сюзанні. Втім, свій головний страх він усе-таки висловив: якщо троє знають, а четверта ні, їхній ка-тет розбито, і саме тоді, коли він найбільше потребував міцності. Він навіть розповів Роландові старий анекдот про чоловіка, у якого в машині спустило колесо і він сказав: «Дурниці, воно ж тільки знизу пласке». Він не сподівався, що Роланд зрозуміє гумор і засміється, і його сподівання справдилися на сто відсотків. Але відчув, що стрілець трохи засоромився, і Джейк злякався. Він думав, що сором — це талан тих, хто не відає, щоробить.

— А до минулої ночі втаємничених було менше, ніж троє, — нагадав Джейк. — Бо ти й мене намагався усунути. Хіба ні?

— Ні.

— Ні?

— Я просто дозволив подіям іти своїм плином. Едді я розповів, бо побоювався, що він може помітити її походеньки, коли вони спатимуть в одній кімнаті, й розбудити її. Я боявся того, що може статися з ними обома, якщо він це зробить.

— А чом би просто не розповісти їй?

Роланд зітхнув.

— Послухай, Джейку. Коли ми з друзями були малими хлопчиками, про наше фізичне тренування дбав Корт, про духовне — Ванней. Вони обидва намагалися навчити нас усього, що знали про моральність. А наші батьки в Ґілеаді навчали нас, що таке ка. А що батьки в нас були різні, то кожен з нас попрощався з дитинством, маючи трохи відмінні уявлення про те, що ж таке ка і що воно робить. Розумієш?

«Я розумію, що ти уникаєш відповіді на просте запитання», — подумав Джейк, але кивнув.

— Мій батько багато розповідав мені про нього, і багато з того всього я вже забув, але одне чітко врізалося мені в пам'ять. Він сказав: коли ти вагаєшся, не роби нічого, нехай ка зробить усе за тебе.

— То це воля ка, — розчаровано протягнув Джейк. — Роланде, це нам не дуже допоможе.

У хлопчиковому голосі Роланд почув стурбованість, але зачепило його за живе саме розчарування. Він повернувся в сідлі, розтулив було рота, зрозумів, що зараз проллється потік пустопорожніх виправдань, і закрив рота. Замість виправдовуватися він сказав правду.

— Я не знаю, що робити. Може, ти мені підкажеш?

Хлопчик небезпечно густо почервонів, і Роланд зрозумів, що Джейк подумав, ніби він з нього глузує, боги милосердні. Що він сердиться. Цей брак розуміння з Джейкового боку не міг не лякати.

«Він має рацію, — подумав стрілець. — Наш ка-тет таки розпався. Поможіть нам боги».

— Не треба так, — сказав Роланд. — Почуй мене, прошу. Послухай. До Кальї Брин Стерджис їдуть Вовки. В Нью-Йорку Балазар і його джентльмени. Невдовзі доведеться мати справу і з тими, і з тими. Чи Сюзаннина дитина почекає, поки ми так чи інакше розв'яжемо ці проблеми? Я не знаю.

— Вона навіть не схожа на вагітну, — ледь чутно сказав Джейк. Барва вже трохи відринула від його щік, але він досі не підводив голови.

— Ні, — погодився Роланд, — не схожа. Її груди трохи повніші, може, стегна також, але це все. Тому в мене є слабка надія. Я маю сподіватися, і ти теж. Бо на додачу до Вовків і справи з трояндою є ще чорна Тринадцятка, з якою теж треба щось робити. Здається, я знаю… сподіваюся на це… але спершу треба знову поговорити з Хенчиком. І дослухати до кінця історію панотця Каллагена. Ти вже думав про те, щоб самому щось розповісти Сюзанні?

— Я… — Джейк закусив губу й замовк.

— Бачу, що думав. І викинув цю думку з голови. Якщо, крім смерті, щось і здатне навіки розбити нашу співдружність, Джейку, — то це піти проти моєї волі. Я твій дін.

— Я знаю! — мало не прокричав Джейк. — Думаєш, я дурний?

— А ти думаєш, мені це подобається? — так само гнівно відповів Роланд. — Невже ти не розумієш, наскільки легше мені було до того, як… — Він затнувся, злякавшись тих слів, що мало не прозвучали.

— До того, як з'явилися ми, — договорив за нього Джейк рівним голосом. — Може, для тебе це буде сюрпризом, але ми сюди не просилися. А я не просив тебе кидати мене в темряву. Вбивати мене.

— Джейку… — Стрілець зітхнув, підняв руки і знову опустив їх на стегна. Попереду вже виднів поворот до обійстя Джефордсів, де на них чекали Едді й Сюзанна. — Я можу лише повторити те, що вже казав: коли людина вагається, краще скласти руки й чекати, поки ка все зробить за неї. Якщо втручатися, можна тільки нашкодити, так буває майже завжди.

— Роланде, люди в Нью-Йорку називають це відмазкою. Відповідь, у якій насправді відповіддю і не пахне. Просто спосіб схилити людей до того, що тобі потрібно.

Роланд замислився. Його губи стислися.

— Ти просив мене про пораду.

Джейк сторожко кивнув.

— Тоді ось те, що я скажу тобі дан-дін. По-перше, ми втрьох: ти, я, Едді, — поговоримо з Сюзанною ан-тет до приходу Вовків і розповімо їй усе, що знаємо. Що вона вагітна, що її дитина — від демона, і в цьому практично не лишається сумнівів. Що вона створила жінку на ім'я Мія, щоб та була матір'ю її дитини. По-друге, ми більше це не обговорюємо, поки не настане час їй розповідати.

Джейк обміркував ці слова, й мало-помалу його обличчя прояснялося від полегшення.

— Ти серйозно?

— Так. — Роланд намагався не показати, як образило й розсердило його це питання. Зрештою, він розумів, що у хлопчика є підстави про таке питати. — Я обіцяю і клянуся своєю обіцянкою. Задоволений?

— Так! Цілком!

Роланд кивнув.

— Я роблю це не тому, що переконаний, що так правильно. Я роблю це, бо ти в цьому переконаний, Джейку…

— Хвилиночку, — перебив Джейк. Його усмішка зів'яла. — Не звалюй усе на мене. Я ніколи…

— Дай мені спокій з цими нісенітницями, — сказав Роланд сухим і далеким тоном. Не часто Джейк чув, щоб він так розмовляв. — Ти хочеш приймати чоловіче рішення. Я тобі дозволяю, інакше й бути не може, бо ка призначило тобі роль чоловіка у великих подіях. Ти все це почав, коли поставив під сумнів моє рішення. Тепер ти це заперечуєш?

Джейк поблід, потім почервонів і знову зблід. Він так перелякався, що просто похитав головою, не сказавши ні слова.

«О боги, — подумав Роланд. — Як же я це все ненавиджу. Тхне, як лайном помираючого».

— Так, ти не просив, щоб тебе сюди забирали, — тихо примирливо мовив стрілець. — І я не хотів позбавляти тебе дитинства. Але так уже вийшло, ми тут, а ка стоїть собі збоку та підсміюється. Ми маємо робити так, як воно велить, інакше поплатимося.

Джейк опустив голову і тремтячим голосом пошепки промовив два слова:

— Я знаю.

— Ти вважаєш, що Сюзанні слід усе розповісти, я ж, зі свого боку, не знаю, як учинити. У цьому ділі я втратив свій компас. Коли один знає, а інший — ні, той, хто в невіданні, має схилити голову, а обізнаний повинен узяти відповідальність на себе. Розумієш, Джейку?

— Так, — прошепотів Джейк і торкнувся згорнутою рукою чола.

— Добре. Наразі облишмо це і скажімо спасибі. У тебе великий хист до читання думок.

— Я про це шкодую! — вирвалося в Джейка.

— Нічого не вдієш. Ти можеш прочитати її думки?

— Так. Не те щоб навмисне, я ніколи не копирсаюся ні в її голові, ні в твоїй, але часом я справді торкаюся її думок. До мене доходять якісь уривки пісень, про які вона думає, чи згадки про її квартиру в Нью-Йорку. Вона сумує за домом. А якось вона подумала: «Шкода, що я так і не встигла прочитати той роман Алена Друрі, що прийшов з книжкового клубу». Напевно, Ален Друрі — відомий автор її часу.

— Іншими словами, поверхові речі.

— Так.

— Але ти міг би копнути й глибше.

— Підглядати, як вона роздягається, я б теж міг, але це непристойно, — понуро сказав Джейк.

— За обставин, що склалися, Джейку, це пристойно. Подумай про неї, як про криницю, до якої ти ходиш щодня і опускаєш туди цебро, щоб упевнитися, що вода все ще прозора. Я хочу знати, чи вона змінюється. Особливо я хочу знати, чи вона не планує накивати п'ятами.

— Втекти? — здивовано глянув на нього Джейк. — Куди?

Роланд похитав головою.

— Не знаю. Куди ховається кицька, щоб привести кошенят' У шафу? Забивається під ґанок?

— А що буде, як ми скажемо їй, і та, інша, візьме гору? Що, як Мія накиває п'ятами й забере з собою Сюзанну?

Роланд не відповів. Авжеж, саме такого розвитку подій він і боявся, і Джейк мав досить кебети, щоб це розуміти.

Джейк дивився на нього обурено. Але й покірно водночас.

— Раз на день. Не більше.

— Більше, якщо відчуєш зміни.

— Добре, — сказав Джейк. — Це огидно, але я сам питав тебе дан-дін. Ти переміг.

— Джейку, це не армрестлінг. Не гра.

— Я знаю. — Джейк похитав головою. — Таке відчуття, що ти все повернув проти мене, але нехай.

«Це справді так, я все повернув проти тебе, — подумав Роланд. Краще нікому не знати, яку розгубленість він зараз відчував, як мовчала його інтуїція, що не раз рятувала його з важких ситуацій. — Повернув, але тільки тому, що не мав іншого виходу».

— Поки що ми мовчимо, але розкажемо їй перед тим, як прийдуть Вовки, — підсумував Джейк. — Перед боєм. Така угода?

Роланд кивнув.

— Якщо спершу нам доведеться битися з Балазаром — у іншому світі, — тоді розкажемо їй перед цим. Згода?

— Так, — сказав Роланд. — Добре.

— Терпіти таке не можу, — сердито пробурчав Джейк.

— Я теж.

ТРИ

Едді сидів і різьбив на ґанку в Джефордсів, неуважно слухаючи якусь плутану дідову оповідку й киваючи в правильних (як йому хотілося сподіватися) місцях, коли під'їхали Роланд і Джейк. Едді відклав ножа вбік і неквапливо спустився сходинками їм назустріч, гукнувши через плече Сьюз.

Цього ранку він почувався напрочуд добре. Страхи попередньої ночі розвіялися, як це буває з нашими найгіршими нічними жахіттями. Скидалося на те, що ці страхи, як панотцеві упирі першого й другого типу, не терпіли денного світла. Всі діти Джефордсів, живі-здорові, вийшли до сніданку. А в хліві справді недорахувалися одного поросяти. Тіан запитав у Едді й Сюзанни, чи не чули вони якихось підозрілих звуків уночі, а коли обоє заперечно похитали головами, похмуро кивнув.

— Отож. У наших краях мутанти вже майже повиводилися. Але не на півночі. Щоосені звідти приходять тічками дикі собаки. Два тижні тому вони були десь у Кальї Еміті, наступного тижня ми їх позбудемося й тоді вони вже будуть проблемою Кальї Локвуд. Вони полюють мовчки. Не те щоб тихо, але й не галасують. — Тіан потер шкіру на горлі. — Хоча вони й щось корисне зробили. Я знайшов збіса здоровецького щура. Дохлого. Йому відгризли голову, геть-чисто.

— Гидота, — скривилася Гедда, театрально відсовуючи від себе тарілку.

— Ану їж кашу, — наказала Залія. — Вона зігріє тебе, коли вивішуватимеш білизну.

— Ма-мо, чому-у-у-у?

Едді піймав Сюзаннин погляд і підморгнув їй. Вона теж підморгнула у відповідь, і він остаточно заспокоївся. Нехай вона вночі трохи погуляла. Опівночі перекусила. Закопала рештки. А ще слід було розібратися з цією її вагітністю. Авжеж. Але зрештою все владнається, Едді в цьому не сумнівався. І в світлі дня думка про те, що Сюзанна може скривдити маленьку дитину, здавалася сміховинною.

— Хайл, Роланде. Джейку. — Едді повернувся до Зали, яка вийшла на ґанок. Вона присіла у реверансі. Роланд зняв капелюха, вітаючись із нею, і знову надів. — Сей, ти виступаєш разом зі своїм чоловіком за бій з Вовками, так?

Вона зітхнула, але погляду не відвела.

— Так, стрільцю.

— Чи ти просиш про поміч і оборону?

Це питання було поставлено без жодної урочистості, мовби то було щось буденне, але серце Едді тьохнуло. Сюзаннина долоня прокралася в його руку, і він стис її. Ось воно, це питання, головне питання, і поставили його не великому фермерові Кальї, не великому скотарю і не великому бізнесменові. Його поставили простій жінці гречкосія з прилизаним і зібраним на потилиці у вузол каштановим волоссям, дружині дрібного фермера, чия шкіра, хоч і темна від природи, потріскалася і загрубіла, чия домашня сукня стала вилинялою й потоншала від частого прання. І нічого неправильного в цьому не було. Навпаки — саме так і слід було вчинити. Бо Едді вже зрозумів, що серце Кальї Брин Стерджис билося у чотирьох дюжинах малих угідь. Нехай Залія Джефордс буде їхньою речницею. Чому, в біса, ні?

— Прошу і кажу спасибі, — просто відповіла вона. — Hex Господь Бог і Людина-Ісус благословлять тебе і твоїх друзів.

Роланд кивнув так, наче між ними відбувалася звичайнісінька розмова.

— Марґарет Айзенгарт показала мені дещо.

— Показала? — Залія злегка всміхнулася. З-за рогу, насилу переставляючи ноги, вийшов Тіан, змучений і спітнілий, хоча була ще лише дев'ята ранку. Через плече в нього був перекинутий зламаний шмат упряжі. Він побажав Роландові та Джейку доброго дня і став коло дружини, обійнявши її за талію.

— Еге ж, і розповіла нам історію Леді Орізи й Сірого Діка.

— Файна історія, — сказала Залія.

— Так, — погодився Роланд. — Леді-сей, коли прийде пора, чи готова ти стати до наших лав зі своєю тарілкою?

У Тіана округлилися очі. Він розтулив рота, та так і закрив. Він дивився на свою дружину, неначе на нього зненацька зійшло велике осяяння.

— Так, — сказала Залія.

Тіан кинув упряж на землю й обійняв дружину. Вона теж міцно обійняла його у відповідь. Потім швидко відсторонилася і знову обернулася до Роланда і його друзів.

Роланд всміхався. Як завжди, коли Едді спостерігав цей феномен, у нього з'явилося мимовільне відчуття ефемерності того, що відбувається.

— Добре. Покажеш Сюзанні, як кидати тарілку?

Залія замислено глянула на Сюзанну.

— А вона хоче навчитися?

— Не знаю, — сказала Сюзанна. — Роланде, я маю цього навчитися?

— Так.

— Коли, стрільцю? — спитала Залія. Роланд подумки зробив підрахунки.

— Якщо все пройде добре, за три чи чотири дні від сьогодні. Якщо раптом виявиться, що вона не має до цього хисту, спробуємо навчити Джейка.

Джейк помітно здригнувся.

— Але я думаю, вона впорається. Я ще не знав стрільця, якому б не припала до душі нова зброя, як птахам — нова водойма. Мені потрібен щонайменше один стрілець, який умів би кидати тарілку чи стріляти з арбалета, бо нас четверо, а надійних револьверів лише три. А ця тарілка мені подобається. Дуже подобається.

— Авжеж, я покажу все, що знаю сама, — сказала Залія й сором'язливо глянула на Сюзанну.

— Тоді за дев'ять днів ти, Марґарет, Розаліта і Сейрі Адамс прийдете до будинку Старого, і ми побачимо, що ви вмієте.

— У тебе є план? — спитав Тіан, і його очі загорілися надією.

— До того часу буде, — відказав стрілець.

ЧОТИРИ

Вони поїхали до містечка вчотирьох. Їхні коні скакали поряд однохіддю, поки попереду не показалося перехрестя Східного шляху з іншим, що вів на північ і південь. Там Роланд зупинив коня і сказав:

— Тут я вас ненадовго залишу. — Він показав на північ, у бік пагорбів. — За дві години звідси є поселення, яке Народ-Шукач називає Манні-Кальєю, а інші Манні-Редпас. Та хай як воно зветься, то їхня домівка, маленьке село всередині більшого. Там я зустрінуся з Хенчиком.

— Їхнім діном, — уточнив Едді.

Роланд кивнув.

— За селищем манні є кілька закритих шахт і багато печер. До них їхати годину чи менше.

— Те місце, яке ти показував на карті двійнят Тейвері? — спитала Сюзанна.

— Ні, але близько звідти. Печера, яка мене цікавить, зветься Печерою дверей. Ми почуємо про неї сьогодні від Каллагена, коли він завершуватиме свою розповідь.

— Ти знаєш напевне чи це лише твоя інтуїція? — поцікавилася Сюзанна.

— Я знаю від Хенчика. Він розповів мені вчора ввечері. І також розповідав про панотця. Я міг би розказати вам, але краще нам почути все від самого Каллагена. В будь-якому разі, та печера буде для нас важлива.

— Це дорога назад, так? — спитав Джейк. — Ти вважаєш, що це шлях до Нью-Йорка.

— Більше того, — відповів стрілець, — Я думаю, що з чорною Тринадцяткою в тій печері нам може відкритися шлях до будь-якого місця й будь-якого часу.

— І до Темної вежі? — хрипким шепотом спитав Едді.

— Цього я сказати не можу, — похитав головою Роланд. — Але, думаю, коли Хенчик покаже мені печеру, я дізнаюся більше. Тим часом у вас трьох є справи в крамниці Тука.

— Справи? — здивувався Джейк.

— Так. — Роланд, балансуючи з кошелем на колінах, сягнув рукою вглиб, пошукав щось і нарешті витяг шкіряного мішечка на зав'язці, якого жодне з них не бачило раніше.

— Його дав мені батько, — відсторонено сказав він. — Окрім руїни, на яку перетворилося моє молоде лице, це єдине, що в мене лишилося з тих часів, коли ми з друзями приїхали до Меджису.

Вони всі дивилися з благоговінням і думали про одне: якщо стрілець сказав правду, то цьому шкіряному мішечку, напевно, сотні й сотні років. Роланд розшнурував його, зазирнув досередини й кивнув.

— Сюзанно, простягни руки.

У її складені ківшиком долоні він висипав десять срібних монет, спорожнивши гаман.

— Едді, тепер ти.

— Е-е, Роланде, я думаю, там дубль пусто.

— Простягни руки.

Знизавши плечима, Едді послухався наказу. Роланд перевернув гаман і висипав десять золотих монет. Мішечок знову був порожній.

— Тепер Джейк.

Хлопчик підставив долоні. З кишені спереду його пончо стирчала цікава Юкова пичка. Цього разу мішечок видав півдюжини блискучих коштовних каменів і знову спорожнів. Сюзанна охнула.

— Це лише гранати, — мало не вибачаючись, пояснив Роланд. — Я чув, що в цих краях на них можна дещо виміняти. Небагато, звісно, але для хлопчачих потреб цілком досить.

— Круто! — розплився в широкій усмішці Джейк. — Кажу спасибі! Велике-велике!

Мовчки чудуючись, вони дивилися на порожній мішечок. І Роланд усміхнувся.

— Та магія, яку я колись знав чи до якої мав доступ, давно згинула. Але перед вами її маленькі рештки. Як мокре листя чаю на дні чайника.

— А там ще щось є? — спитав Джейк.

— Ні. Але з часом, може, й з'явиться. Це чарівний гаманець. — Роланд поклав старовинний мішечок назад у кошіль, витяг натомість трохи тютюну, якого дав йому Каллаген, і скрутив цигарку. — Ідіть до крамниці. Купіть усе, що забажаете. Кілька сорочок, наприклад, і мені одну, як ви не від того. Мені вона не завадить. А потім вийдіть на веранду і відпочиньте там. Сеєві Туку це не вельми сподобається, ніщо в світі не завдало б йому більшої втіхи, ніж побачити наші спини, що віддалятимуться на схід, до Краю грому. Але й кишнути вас звідти він не наважиться.

— Хай тільки спробує. — Едді торкнувся руків'я Роландового револьвера.

— Це вам не знадобиться, — сказав Роланд. — Покупці затримають його за прилавком. А ще настрій селян.

— Вони поволі хиляться на наш бік?

— Так, Сюзанно. Якщо запитаєш у них у лоб, як я в сей Джефордс, вони не дадуть відповіді, тож поки що ліпше не питати. Але так. Вони збираються битися. Або дозволити нам битися за них. І їх можна зрозуміти. Битися за тих, хто не може себе захистити, — наша робота.

Едді розтулив було рота, щоб розповісти Роланду те, що почув від діда, але потім вирішив промовчати. Адже Роланд нічого не запитував, хоча саме для цього й відправив їх із Сюзанною до Джефордсів. Сюзанна також нічого не спитала. Навіть словом не згадала про його розмову зі старим Джеймі.

— Ти питатимеш у Хенчика те, про що питав місіс Джефордс? — поцікавився Джейк.

— Так, — відповів Роланд. — Питатиму.

— Бо знаєш, якою буде його відповідь.

Роланд кивнув і знову всміхнувся. Холодною, як відблиски сонця на снігу, була та усмішка.

— Стрілець ніколи не ставить такого питання, якщо не впевнений у відповіді, — сказав він. — Зустрінемося в панотця за вечерею. Як усе пройде вдало, я повернуся, щойно сонце сяде за обрій. Ви всі як, добре? Едді? Джейку? — Ледь помітна пауза. — Сюзанно?

Всі кивнули. І Юк теж.

— Тоді до вечора. Поводьтеся добре, і нехай сонце не світить вам у вічі.

Він пришпорив коня і повернув на занедбану дорогу, що вела на північ. Вони проводжали його поглядами, поки він не зник з поля зору. І як завжди, коли він їхав і вони лишалися самі, їх трьох опанувало складне почуття: частково страх, частково самотність і частково — знервована гордість. З ним вони поїхали далі до містечка, трошки щільніше зімкнувши коней.

П'ЯТЬ

— Ні, ні, ні, шоб того брудного шалапутного звіра тут не було, не пущу! — закричав Ебен Тук з-за прилавку. У нього був писклявий, майже жіночий голос, який, мов уламком скла, дряпав сонну тишу крамниці. Він показував на Юка, який визирав з передньої кишені Джейкового пончо. Нечисленні покупці, що розбрелися всією крамницею, здебільшого жінки, вдягнені в сукні з домотканої матерії, озирнулися на галас.

Біля прилавку стояли двоє робітників ферми, в простих коричневих сорочках і брудних білих штанях і в'єтнамках. Вони поспіхом позадкували, неначе очікуючи, що двоє чужинців зі зброєю зараз же дістануть револьвери й полетить сей Тук із кулею в грудях до самої Кальї Бутгіл.

— Так, сер, — миролюбно сказав Джейк. — Вибачте. — Він витяг Юка з кишені пончо і посадив на залитий сонцем ґанок біля самих дверей крамниці.

— Сиди, малюк.

— Юк сиди, — сказав шалапут і обкрутився пружинкою-хвостом.

Джейк приєднався до друзів, і разом вони зайшли до магазину. Сюзанні запахло тими крамницями в Міссісіпі, де вона бувала: змішаними пахощами солонини, шкіри, прянощів, кави, нафталіном і давнім ошуканством. За прилавком стояла велика дерев'яна діжка зі зсунутою вбік кришкою. Біля неї висіли на гвіздку щипці. З діжки йшов міцний аромат огірків у розсолі, від якого щеміло в очах.

— У борг не даю! — закричав тим самим пронизливо-неприємним голосом Тук. — Нетутешнім у борг не даю і не даватиму ніколи! Так і знайте! Кажу спасибі!

Сюзанна взяла Едді за лікоть і застережливо стисла. Едді нетерпляче скинув її руку, але, коли заговорив, його голос був так само спокійний, як і Джейків.

— Кажу спасибі, сей Тук, нам не потрібно в борг. — І додав фразу, яку чув від панотця Каллагена: — Ніколи в житті.

Відвідувачі крамниці схвально забурмотіли. Ніхто більше навіть не намагався вдавати, що вибирає товар. Тук почервонів. Сюзанна знову взяла Едді за руку й цього разу, стискаючи, всміхнулася до нього.

Попервах вони мовчки скуповувались. Але потім до них стали підходити люди (всі вони були присутні в Павільйоні два вечори тому). Вони віталися й несміливо запитували, як їм ведеться. Всі троє відповідали, що ведеться їм добре. Вони розжилися сорочками для себе й двома — для Роланда, джинсовими штанами, спідніми сорочками і трьома парами шорбутсів, на вигляд бридких, але міцних. Джейк узяв пакет цукерок, показавши на нього Тукові, котрий повільно й неохоче поклав його в плетену торбу. А коли хотів купити ще й мішечок тютюну й папіросного паперу для Роланда, Тук, страшенно зрадівши, йому відмовив.

— Нє, нє. Я не продаю куриво хлопчикам. Ніколи не продавав.

— Розумно, — сказав Едді. — Тверде «ні» чортовому зіллю, і головний санітарний лікар скаже спасибі. Але ж мені ви продасте, правда, сей? Наш дін любить курнути ввечері, розмірковуючи, як допомогти людям, які потрапили в біду.

Дехто з покупців захихотів. Крамниця почала наповнюватися людьми. Тепер вони грали на публіку, але Едді анітрохи не заперечував. Тук проявив себе як козел, але нічого дивного в цьому не було. Бо він і був козлом.

— Ніколи не бачив, щоб хтось так добре танцював комалу, як він! — вигукнув якийсь чоловік, і юрба покупців забурмотіла, погоджуючись.

— Кажу спасибі, — кивнув Едді. — Я перекажу.

— А твоя жінка гарно співає, — докинув другий.

Сюзанна зробила безспідничний реверанс. Скуповуватися вона завершила, відсунувши ще трохи кришку діжки і витягши щипцями чималого огірка. Едді нахилився ближче і сказав:

— Здається, колись я щось настільки ж зелене витяг з носа, але точно не пам'ятаю.

— Дорогенький, не пустуй, — сказала Сюзанна, не перестаючи мило всміхатися.

Едді й Джейк охоче дозволили їй розплатитися, бо для Сюзанни це була втіха. Тук спробував було ошукати їх, рахуючи вартість їхніх гунна, але Едді зрозумів, що то ненавмисне: то була невід'ємна частина уявлень Ебена Тука про роботу (чи, можливо, священне покликання) крамаря. Авжеж, йому вистачало кебети, щоб відчувати свою клієнтуру, бо на той час, коли вони закінчили скуповуватись, він бурчати перестав. Втім, це не завадило йому кинути їхні монети на спеціальний квадратний шмат металу (який, схоже, слугував лише для однієї мети — перевіряти, як вони брязкають), піднести Джейкові гранати до світла й забракувати один з них, хоч, наскільки могли судити Едді, Сюзанна і Джейк, він і виглядав точнісінько так, як його товариші.

— А ви до нас надовго? — спитав він фальшиво-задушевним голосом, коли обмін краму на гроші й інші цінності відбувся. Втім, його погляд був жорстким і сторожким. Едді не мав жодних сумнівів, що ще до вечора кожне їхнє слово дійде до вух Айзенгарта, Оверголсера й решти великих цабе.

— Залежить від того, що ми тут побачимо, — відповів Едді. — А те, що ми побачимо, залежить від того, що народ нам покаже, правда?

— Еге ж, — погодився Тук, вочевидь спантеличений.

У просторій крамниці тепер скупчилися близько п'ятдесяти людей, і всі вони просто витріщалися на гостей. У повітрі витало вибухове збудження. Едді це сподобалося. Він не знав, добре це чи погано, але так, йому дуже подобалося.

— Також залежить від того, що народ хоче, — піддала жару Сюзанна.

— Я тобі скажу, чого вони хтять, чорнушко! — різучим, як уламки скла, голосом сказав Так. — Вони хтять миру, от чого! Хтять, щоб село було на місці по тому, як ви четверо…

Сюзанна вхопила його за великий палець і загнула назад, та так спритно, що помітити це могли хіба що двоє-троє фолькен, які стояли найближче до прилавку, подумав Джейк. Тукове обличчя посіріло, й очі полізли з орбіт.

— Я ще могла б зрозуміти, якби мене так назвав старий маразматик, — сказала вона, — але від тебе я такого не слухатиму. Іще раз назвеш мене чорнушкою, і я вирву тобі язика й підітру ним твою сраку.

— Благаю прощення! — прохрипів Тук. Великими огидними краплями на його щоках виступив піт. — Прощення!

— Гаразд, — сказала Сюзанна і відпустила палець. — А тепер ми трохи посидимо на твоїй веранді, бо цей шопінг так утомлює.

ШІСТЬ

Перед універсальним магазином Тука не було фігур Вартових Променя, як у тій крамниці в Меджисі, про яку розповідав Роланд, але вздовж довгої тераси було розставлено крісла-гойдалки — дві дюжини, не менше. Обабіч ґанкових ходнів, яких загалом було три, стояли на честь сезону опудала. Вийшовши з крамниці, Роландові ка-товариші всілися в три крісла посеред тераси. Задоволений Юк ліг на підлогу між Джейковими ступнями і, затуливши носа лапами, начебто заснув.

Едді тицьнув великим пальцем через плече в бік магазину.

— Шкода, що з нами не було Детти Волкер, щоб вона поцупила щось на згадку в того сучого сина.

— Не думай, що я не відчувала спокуси зробити це від її імені, — запевнила його Сюзанна.

— Сюди йдуть люди, — сказав Джейк. — Думаю, вони хочуть з нами побалакати.

— Звісно, хочуть, — кивнув Едді. — Для того ми тут і сидимо. — Він всміхнувся, і його вродливе обличчя стало ще гарнішим. Тихо, щоб його почули лише Сюзанна і Джейк, він сказав: — Зустрічайте стрільців. Кама-кама-комала, стрілянина з неба впала.

— Закрий свого паскудного рота, синку, — сказала Сюзанна, але вона сміялася.

«Вони подуріли», — подумав Джейк. Але якщо з них лише він зберіг здоровий глузд, чому тоді він теж сміявся?

СІМ

У затінку масивної скелі Хенчик з роду манні та Роланд з Ґілеаду пополуднували холодною курятиною і рисом, загорнутими у перепічки, запиваючи неміцним сидром з глечика, який передавали з рук в руки. Перед трапезою Хенчик промовив молитву до Вищої Сили і замовк. Але Роланда це влаштовувало. Старий уже відповів ствердно на одне питання, яке цікавило стрільця найбільше.

Поки вони їли, сонце сховалося за високими кручами й схилами. Пішли вгору затіненою стежкою, всипаною камінням і надто вузькою для коней (тому їх і залишили в гаю тремтливих осик з пожовтілим листям). З-під ніг порскали крихітні ящірки, ховаючись у тріщинах скель.

Попри затінок, тут було спекотно, мов у пеклі. Пройшовши милю без зупинки, Роланд задихався й почав витирати піт зі щік і горла своєю банданою. Хенчик, якому було вже під вісімдесят, незворушно крокував попереду, дихаючи рівно, наче прогулювався в парку, а не піднімався на гору. Він був без плаща, залишив його внизу висіти на гілці дерева. Проте Роланд не бачив, щоб на його чорній сорочці ззаду розпливалися плями поту.

Вони підійшли до місця, де стежка повертала, і на мить їхнім очам відкрилася велична картина. Унизу на північ і на захід у тонкому мареві слалися поля. Роланд бачив величезні темно-сірі прямокутники пасовиськ і крихітну іграшкову худобу. На південь і на схід поля ставали зеленішими, спускаючись до річкових низовин. Він роздивився Калью і навіть (у замріяній далині на заході) край великого лісу, через який вони пройшли, щоб потрапити сюди. Раптом на них налетів вітер, та такий холодний і колючий, що Роланд тихо охнув. Але вдячно підставив йому обличчя, заплющивши очі, відчуваючи запах усієї Кальї: бичків, коней, зерна, річкової води й рису, рису, рису.

Хенчик зняв свого крислатого плаского капелюха і теж стояв на вітрі, підвівши голову й заплющивши очі, — втілення тихої подяки. Вітер розвіював його довге волосся й пустотливо розділяв його довжелезну, до пояса, бороду на дві половини. Так вони стояли близько трьох хвилин, насолоджуючись прохолодою вітру. Потім Хенчик натягнув капелюха і подивився на Роланда.

— Як гадаєш, світ загине у полум'ї чи під кригою, стрільцю?

Роланд замислився.

— Ні те, ні те, — озвався нарешті. — Думаю, в темряві.

— Правду кажеш?

— Так.

Хенчик теж замислився, а після хвилинних роздумів повернувся й покрокував далі стежкою. Роландові кортіло якнайшвидше дістатися того місця, куди вони піднімалися. Та, попри це, він зупинив старого манні, торкнувши його за плече. Обіцянка — святе. А надто якщо дав її жінці.

— Учора я ночував у однієї з безпам'ятних, — сказав Роланд. — Адже так ви звете тих, хто вирішив покинути ваш ка-тет.

— Так, ми називаємо їх безпам'ятними, — відповів Хенчик, пильно до нього придивляючись. — Але слово «ка-тет» чуже нам, стрільцю.

— Це не важливо. Я…

— Ти ночував на «Рокінг Б» у Воуна Айзенгарта і нашої дочки, Марґарет. І вона показувала тобі, як кидає тарілку. Я не говорив про це, коли ми вчора розмовляли, бо знав усе не гірше за тебе. В нас були важливіші справи, чи ж не так? Зокрема, печери.

— Так. — Роланд намагався приховати свій подив. Напевно, йому це погано вдалося, бо Хенчик ледь помітно кивнув і його губи в густій бороді розійшлися в легкій усмішці.

— Манні завжди знали більше за інших, стрільцю.

— Ти не хочеш називати мене Роландом?

— Ні.

— Вона просила переказати тобі, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником.

Хенчик кивнув. Якщо його й зачепили ці слова, то він нічим себе не виказав. Навіть поглядом.

— Вона проклята, — сказав це таким тоном, наче говорив: «Схоже, після обіду розпогодиться».

— Ти просиш мене переказати це їй? — Роланду було цікаво, але й неприємно водночас. Від віку Хенчикові сині очі споловіли й стали сльозитися, але подив, що у них промайнув від цього питання, годі було з чимось сплутати. Його кошлаті брови поповзли вгору.

— Чого б це я мав таким перейматися? Вона сама добре знає. У глибоких надрах На5ару вона матиме багато часу на те, аби пошкодувати й розкаятися в тому, що вийшла за язичника. Це вона теж знає. Ходімо, стрільцю. Ще чверть колеса, і будемо на місці. Але це височенько.

ВІСІМ

Таки було височенько, ще й як височенько. За півгодини вони прийшли до місця, де стежку перекривав величезний валун. Хенчик обійшов його. Тріпотіли на вітрі темні штани, розвівалася борода, пальці з довгими нігтями хапалися за камінь. Роланд ішов слідом. Валун був теплий від сонця, але крижаний вітер змусив стрільця затремтіти. Він відчував, що підбори його зношених чобіт звисають над синьою прірвою завглибшки дві тисячі футів. Якби старий вирішив його штовхнути, все скінчилося б тут. Дуже швидко і без зайвого драматизму.

«Але не скінчиться, — подумав він. — Моє місце займе Едді, а інші двоє йтимуть за ним до загину».

За каменем стежка закінчувалася темною дірою з нерівними краями, п'ять футів завширшки й дев'ять заввишки. З неї Роландові в обличчя вдарив протяг. На відміну від вітерцю, що грався з ними, поки вони піднімалися, це повітря було смердючим і неприємним. А разом з ним з отвору вирвалися крики, яких Роланд не зміг розібрати. Але то були крики людей.

— Це крики грішників з На'ару? — поцікавився він у Хенчика.

Вуста старого залишалися міцно стиснутими, і їх не торкнула усмішка.

— У присутності нескінченного не жартують.

Роланд у цьому не сумнівався. Він обережно рушив уперед. Під чобітьми шурхотів щебінь, рука опустилася на руків'я револьвера (тепер він носив лівий, під неушкодженою рукою).

Сморід, яким дихала відкрита пащека печери, дедалі міцнішав, ставав мало не отруйним. Правою скаліченою рукою, в якій тримав хустку, Роланд затис носа й рота. Там, у темряві печери, щось було. Кістки, так, кістки ящірок та інших маленьких тварин, але було ще щось, знайомі обриси…

— Будь обережний, стрільцю, — попередив Хенчик, але відступив убік, щоб пропустити Роланда в печеру, якщо йому хотілося увійти.

«Мої бажання не мають значення, — подумав Роланд. — Я мушу це зробити. Мабуть, так буде навіть простіше».

Обрис, що вимальовувався в тінях, почіткішав. І без особливого подиву Роланд роздивився, що то двері — точнісінько такі, які стояли на узбережжі. Інакше й бути не могло, адже недарма це місце звалося Печерою дверей. Двері були з залізного дерева (або ж дерева привидів) і стояли за двадцять футів від входу до печери. Заввишки вони були шість з половиною футів, як і двері на узбережжі. І так само вільно стояли: здавалося, їхні завіси було прикріплено до повітря.

«Але вони б легко відчинилися на тих завісах, — подумав він. — І відчиняться. Коли настане слушна година».

Замкової щілини не було. Ручка скидалася на кришталеву, з вирізьбленою зверху трояндою. Троє дверей на узбережжі Західного моря мали написи Високою Мовою: «В'язень» на одних, «Дама тіней» на других, «Штовхач» на третіх. А на цих були ієрогліфи, які він бачив на скриньці, схованій у церкві Каллагена:

— Це означає «незнайдені», — сказав Роланд.

Хенчик кивнув, та коли Роланд хотів обійти двері, щоб побачити, що на тому боці, старий виступив уперед і застережливо простягнув руку.

— Обережніше, бо можеш ненароком дізнатися, кому належать ті голоси.

Роланд уже бачив, що він має на увазі. За вісім чи дев'ять футів далі від дверей земля печери йшла вниз під кутом п'ятдесят чи навіть шістдесят градусів. Вхопитися там не було за що, а скеля виглядала гладенькою й слизькою, як скло. За тридцяті, футів унизу ця ковзанка зникала у прірві, з якої здіймався рій стогонів. А тоді з цього плетива чітко проступив один голос. І Роланд упізнав голос Ґабріели Дескейн.

— Роланде, ні! — закричала з прірви його мертва мати. — Не стріляй, це я! Твоя м… — Але крик обірвався, бо його заглушили постріли. Біль пронизав голову Роланда. Він притис бандану до носа так сильно, що міг будь-якої миті його зламати. Він спробував розслабити м'язи руки, але не одразу це вдалося.

Наступним зі смердючої пітьми долинув голос батька.

— Ще відколи ти був малий, я знав, що ти не геній, — втомленим голосом сказав Стівен Дескейн, — але вчора ввечері зрозумів, що ти ідіот. Ти дозволив йому відправити себе на бійню, як того бичка! О боги!

Не зважай. Це навіть не привиди. Думаю, це лише відлуння з глибин моєї власної душі, що якимось чином вилилося в голоси.

Коли він ступив на той бік дверей (остерігаючись провалля, яке зараз було праворуч), вони зникли. Був лише силует Хенчика, груба фігурка чоловіка, вирізана з чорного паперу, що стояла біля входу в печеру.

Двері на місці, але їх можна побачити лише з одного боку. І в цьому вони подібні до дверей з узбережжя.

— Трохи засмучує, правда? — захихотів голос Волтера з глотки Печери дверей. — Зупинися, Роланде! Краще зупинитися й померти, ніж побачити, що кімната на самій верхівці Темної вежі порожня.

Потім тривожно засурмив ріг Ельда, від чого Роландова шкіра на руках вкрилася сиротами, а волосся на потилиці стало сторч. Останній бойовий клич Катберта Олґуда, з яким він збігав униз Єрихонським пагорбом назустріч смерті від рук синьоликих варварів.

Роланд опустив бандану і пішов у зворотний бік. Крок, два, три. Кістки хрускотіли під його підборами. На третьому кроці двері з'явилися знову. Спершу стало видно бічний зріз — засувка наче впиналася в ніщо, як і завіси на іншому боці. Роланд зупинився на мить, задумливо споглядаючи товщину й насолоджуючись химерністю цих дверей, як тоді, на узбережжі. А там він дуже слабий, майже мертвий. Коли він злегка відводив голову вбік, двері зникали. Коли повертав її в попереднє положення, вони з'являлися. Вони не коливалися в повітрі й не мерехтіли. Вони або були, або їх не було.

Він зробив кілька кроків до дверей, притулив до залізного дерева долоні, сперся на них. Відчув слабку вібрацію, неначе працювала потужна машина. З темної пащеки печери на нього закричала Рея з Коосу, обзиваючи шмаркачем, який не знає лиця свого справжнього батька, розповідаючи йому, що його підстилка, поки горіла, розідрала собі криком всю горлянку. Роланд проігнорував її й узявся за кришталеву ручку.

— Ні, стрільцю, ти не посмієш! — стривожено заволав Хенчик.

— Посмію, — сказав Роланд. Але ручка не повернулася ні ліворуч, ні праворуч. Він відійшов назад.

— Але, коли ви знайшли священика, двері було відчинено?

Вони говорили про це ввечері, але Роланд хотів почути ще раз.

— Еге ж. Його знайшли ми з Джеміном. Ти знаєш, що ми, літні манні, шукаємо інші світи? Не заради скарбів, а для просвітлення.

Роланд кивнув. Йому також було відомо, що дехто повертався з цих подорожей божевільним. Інші не поверталися взагалі.

— Ці гори магнетичні, у них заховано безліч шляхів до безлічі світів. Ми прийшли до печери біля старих гранітових шахт і там знайшли послання.

— Яке послання?

— Біля входу в печеру стояла машина. Ми натиснули кнопку, і з неї залунав голос. Цей голос наказав нам прийти сюди.

— Ви знали про цю печеру раніше?

— Так, але до появи панотця її називали Печерою голосів. З якої причини — ти тепер розумієш сам.

Роланд кивнув і жестом попросив Хенчика продовжувати.

— Голос із машини говорив з акцентом, таким, як у твоїх ка-товаришів, стрільцю. Він сказав, що ми маємо прийти сюди, ми з Джеміном, а тут знайдемо двері, чоловіка і диво. Так ми і зробили.

— Хтось залишив вам вказівки, — замислено промовив Роланд, думаючи про Волтера. Чоловіка в чорному, який також залишив для них печиво, яке Едді назвав «Кіблеровим». Волтер був Флеґом, Флеґ був Мартеном, а Мартен… чи був він Мерліном, старим негідником-чаклуном з легенди? Щодо цього Роланд не мав певності. — І називав вас на імена?

— Ні, так далеко його знання не сягали. Він називав нас просто народом манні.

— Як ти гадаєш, звідки цей хтось знав, де саме залишати машину з голосом?

Хенчикові губи стислися.

— Чому ти вважаєш, що то була людина? Чому не бог, що говорив людським голосом? Чому не посланець Вищої Сили?

— Боги лишають сіґули. Машини — справа рук людських. — Роланд трохи помовчав. — Звісно, я кажу зі свого досвіду, батьку.

Хенчик зробив нетерплячий жест рукою, ніби просив Роланда не вдаватися до лестощів.

— Чи всі знали про те, що ви з другом ідете до печери, де знайшли говорющу машину?

Доволі похмуро Хенчик знизав плечима.

— Люди багато бачать. Деякі бачать, що відбувається за багато миль, через підзорні труби й біноклі. А ще є механічний чоловік. Він дуже багато бачить і вічно базікає з усіма, хто охочий його слухати.

Роланд прийняв це за ствердну відповідь. Він думав, що хтось знав про наближення отця Каллагена. І що після прибуття на околиці Кальї йому потрібна буде допомога.

— Наскільки широко були відчинені двері? — спитав стрілець.

— Це питання до Каллагена. Я обіцяв показати тобі це місце. І показав. Досить і цього.

— Коли ви його знайшли, він був притомний?

Настала нерішуча пауза. Потім:

— Ні. Лише бурмотів, як людина уві сні, коли їй сниться страхіття.

— Тоді він мені не допоможе. Адже так? Хенчику, ви просите помочі й оборони. Ти сказав це мені від імені всього свого клану. Тоді допоможіть ви мені! Допоможіть мені допомогти вам.

— Я не розумію, чим це поможе.

У справі Вовків, яка так тривожила цього старого й решту мешканців Кальї Брин Стерджис, ця інформація могла виявитися некорисною. Але Роланд мав інші турботи й потреби — важливіші справи, як любила казати Сюзанна. Він стояв і дивився на Хенчика, не знімаючи долоні з кришталевої ручки дверей.

— Вони були трохи прочинені, — нарешті здобувся на слова Хенчик. — Як і скринька. Лише трохи прочинені. Той, кого називають Старим, лежав лицем униз там. — Він показав на землю, всипану щебенем і кістками, на те місце, де були зараз Роландові ноги. — Скринька лежала біля його правої руки, відчинена от на стільки. — Хенчик показав великим пальцем і мізинцем відрізок у два дюйми. — А з неї лунали звуки каммен. Я вже чув їх раніше, але ще ніколи вони не були такими гучними. Від них мої очі заболіли й засльозилися. Джемін закричав і рушив до дверей. Руки Старого лежали розкинуті на землі, Джемін наступив на одну з них і навіть не помітив…

…Двері були лише прочинені, як і скринька, але з них лилося жахливе світло. Я багато подорожував, стрільцю, побував у різних часах і просторах, бачив інші двері й дірки в реальності — тодеш-такен, але такого світла не бачив ніколи. Воно було чорним, як уся пустка, що існувала від початку часів. Але водночас у ньому була ще й червона цятка.

— Око, — сказав Роланд.

— Око? Ти кажеш це серйозно?

— Я так думаю, — відповів Роланд. — Чорноту, яку ти бачив, навіює чорна Тринадцятка. А червоне — то, можливо, око Багряного короля.

— Хто він?

— Я не знаю. Знаю лишень, що він перебуває далеко на сході звідси, в Краї грому чи навіть за ним. Я думаю, що він може бути Вартовим Темної вежі. Можливо, він навіть вважає, що вона йому належить.

На Роландову згадку про Вежу старий закрив очі руками. То був знак глибинного релігійного страху.

— Що сталося далі, Хенчику? Скажи, прошу.

— Я простягнув руку, хотів було відтягти Джеміна від дверей, та потім згадав, як він наступив лежачому на руку підбором чобота, і не наважився. Подумав: «Хенчику, якщо ти це зробиш, він потягне тебе з собою». — Старий пильно подивився на Роланда. — Ти знаєш, що ми часто подорожуємо і дуже рідко чогось боїмося, бо довіряємо Вищій Силі. Але мені стало страшно, я злякався того світла і передзвону. — Він трохи помовчав. — Вони жахали мене. Досі я ніколи ні з ким не говорив про той день.

— Навіть з отцем Каллагеном?

Хенчик похитавголовою.

— Він не заговорив до тебе, коли отямився?

— Він спитав, чи він мертвий. Я відповів, що коли так, то ми всі неживі.

— А що було з Джеміном?

— Помер за два роки по тому. — Хенчик постукав рукою по своїх грудях під чорною сорочкою. — Серце.

— Скільки років тому ви знайшли тут Каллагена?

Хенчик похитав головою, описуючи підборіддям широкі дуги, — той жест був настільки характерний для манні, що, напевно, його передавали у спадок.

— Стрільцю, я цього не знаю. Тому що час…

— Так, дрейфує, — нетерпляче обірвав Роланд. — Мене цікавить, що думаєш ти. Скільки років?

— Більш ніж п'ять, бо тепер у нього є церква й купа забобонних дурнів, які до неї ходять.

— Що ти зробив? Як урятував Джеміна?

— Упав на коліна й зачинив скриню. То було єдине, що спало мені на думку. Якби я завагався бодай на секунду, то загубився б, я цього певен, бо звідти лилося те саме чорне світло. Воно позбавляло мене сили… й розуму.

— Не сумніваюся, — похмуро мовив Роланд.

— Але я зробив усе швидко. І коли кришка скрині, клацнувши, зачинилася, двері захряслися. Джемін гатив у них кулаками, кричав і благав пустити його. А тоді зомлів. Я витяг його з печери. Обох їх витяг. Трохи полежавши на свіжому повітрі, обидва прийшли до тями. — Хенчик підняв руки й знову опустив, наче промовляючи: «От і все».

Роланд востаннє посмикав за ручку. Як і раніше, вона лишалася нерухомою. Але якщо принести кулю…

— Повертаймося, — сказав він. — Мені хотілося б встигнути до панотця ще до вечері. Тобто швидко зійти вниз до коней, а потім ще швидше їхати верхи.

Хенчик кивнув. Борода добре приховувала всі емоції, але Роландові здалося, що на його обличчі промайнуло полегшення від того, що вони вже йдуть. Та стрільцю й самому полегшало на душі. Врешті-решт, кому сподобається слухати звинувачувальні крики своїх небіжчиків матері й батька, що підносяться з темряви? Не кажучи вже про крики мертвих друзів.

— А що сталося з апаратом, який розмовляв? — поцікавився Роланд, коли вони вже спускалися.

Хенчик стенув плечима.

— Знаєш, що таке байдерейки?

Батарейки. Роланд кивнув.

— Поки вони працювали, машина весь час, знову і знову крутила одне й те саме повідомлення, те, в якому нам наказували йти до Печери голосів і знайти там чоловіка, двері й диво. Ще там була пісня. Ми дали її послухати панотцеві, і він заплакав. Спитай його про неї, бо ця пісня — частка його історії.

І знову Роланд кивнув.

— А потім байдерейки вичахли. — Те, як Хенчик знизав плечима, свідчило про його зневагу до машин і до зниклого світу разом з ними. — Ми витягли їх. На них був напис «Дюрасел». Ти чув про «Дюрасел», стрільцю?

Роланд похитав головою.

— Ми віднесли їх до Енді й спитали, чи не може він їх зарядити. Він поклав їх у самого себе, але вийняв так само порожніми й непридатними, як раніше. Енді сказав «вибачте». Ми сказали спасибі. — Хенчик знову презирливо стиснув плечима. — Ми відкрили машину (іншою кнопкою) і всередині побачили язик. Отакий довгий. — Хенчик показав руками довжину — чотири-п'ять дюймів. — У ньому було дві дірки. А всередині — щось блискуче й коричневе, схоже на стрічку. Панотець назвав це «касетною стрічкою».

Роланд кивнув.

— Хенчику, дякую тобі, що показав мені печеру й розповів усе, що тобі відомо.

— Я зробив те, що мусив. А ти виконаєш свою обіцянку. Адже так?

Роланд з Ґілеаду кивнув.

— Нехай Бог обере переможця.

— Еге ж, так ми кажемо. Ти говориш так, ніби добре нас знаєш. — Він замовк, кисло дивлячись на Роланда. — Чи просто намагаєшся догодити мені? Будь-хто, прочитавши Велику книгу, може говорити, як ми, поки рак на горі не свисне.

— Ти питаєш, чи я не плазую перед тобою тут, де ніхто нас не чує, крім них? — Роланд кивнув у бік белькотливої пітьми. — Сподіваюся, ти не настільки дурний.

Старий замислився над цим, потім простягнув свою вузлувату руку з довгими пальцями.

— Добра тобі, Роланде. Хороше ім'я, гарне.

Роланд теж простягнув праву руку. І коли старий потис її, він відчув перший глибинний різкий біль там, де найменше очікував його відчути.

Ні, ще ні. Найменше я очікую відчути його в другій. Тій, яка ще ціла.

— Можливо, цього разу Вовки вб'ють нас усіх, — сказав Хенчик.

— Можливо.

— І все ж, напевно, добре, що ми познайомилися.

— Так, напевно, — відповів стрілець.

Розділ ІХ ЗАВЕРШЕННЯ РОЗПОВІДІ СВЯЩЕНИКА (НЕЗНАЙДЕНІ)

ОДИН

— Ліжка готові, — сказала Розаліта Муньйос, коли вони повернулися.

Едді був такий зморений, що йому здалося, ніби вона сказала щось інше. Можливо, «час іти сапати город» або «в церкві зібралося п'ятдесят-шістдесят людей, які хочуть з вами зустрітися». Зрештою, хто говорить про ліжка о третій годині дня?

— Га? — втомлено перепитала Сюзанна. — Що кажеш, люба? Я не почула.

— Ліжка готові, — повторила Каллагенова робітниця. — Ви вдвох ідіть туди, де спали позаминулої ночі, а юний сеу може лягти в панотцевій спальні. Пухнастика можеш узяти з собою, Джейку, панотець дозволив. Він би й сам сказав, але нині день обходу хворих. Він причащає їх. — Останні слова вона вимовила з безсумнівною гордістю.

— Ліжка, — сказав Едді. Він досі не міг уторопати. Роззирнувся навколо, наче бажаючи пересвідчитися, що надворі ще світло і сяє сонце. — Ліжка?

— Отець бачив вас у крамниці, — пояснила Розаліта, — і подумав, що після розмови з усіма тими людьми вам не завадить подрімати.

І нарешті до Едді дійшло. Напевно, колись у житті він відчував більшу вдячність за доброту, але не міг пригадати, коли й за яких обставин це було. Коли вони сиділи в кріслах-гойдалках на Туковій терасі, люди спершу підходили до них боязко, збившись у купки. Та коли ніхто не перетворився на камінь і не отримав кулю в скроню — тобто коли розмова пожвавішала й залунав справжній сміх, — люди осміліли. Їх ставало дедалі більше. У міру того, як струмок перетворювався на потік, Едді нарешті збагнув, як це — бути публічною людиною. Вони хотіли простих відповідей на тисячу складних питань. «Звідки прийшли стрільці й куди прямують?» — були лише першими двома питаннями. На деякі з них можна було відповідати чесно, але Едді дедалі більше ловив себе на тому, що відповідає ухильно, як політик, і чув, що його друзі чинять так само. То була не зовсім брехня, радше невеличка пропаганда, що звучала як відповіді. І кожен хотів бачити прямий погляд та чути «Добра вам», сказане від щирого серця. Навіть Юк вніс свою лепту в роботу: його пестили й змушували говорити, аж поки Джейк не підвівся й не пішов просити в Ебена Тука миску води. Натомість той джентльмен дав йому консервну бляшанку й сказав, що набрати води Джейк може сам, у діжці, яка стоїть біля входу. Навіть під час цієї нехитрої роботи селяни обступили Джейка і без угаву ставили йому питання. Юк жадібно вихлебтав усю воду і, поки Джейк знову ходив наповнити бляшанку, розважав юрмисько допитливих людей.

Загалом то були найдовші п'ять годин на пам'яті Едді, й після них він змінив свою думку про знаменитостей. Позитивним моментом було те, що вони, напевно, поспілкувалися з усіма без винятку мешканцями села і чималим натовпом фермерів, скотарів, ковбоїв і найманих робітників, які жили за його межами. Звістка ширилася швидко: на терасі універсального магазину сидять чужинці й розмовляють з усіма, хто хоче з ними поговорити.

А тут, Боже праведний, ця жінка (цей янгол!) говорить про ліжка.

— Скільки у нас часу? — спитав він у Розаліти.

— Панотець повернеться о четвертій, але вечерятимемо не раніше шостої, та й то, якщо ваш дін до того часу повернеться. Хочете, я розбуджу вас о пів на шосту? Так у вас буде час помитися. Згода?

— Ага, — всміхнувся їй Джейк. — Я й не знав, що розмови з людьми можуть викликати таку втому. І спрагу.

Вона кивнула.

— У коморі стоїть глечик з холодною водою.

— Я повинна допомогти тобі з вечерею, — сказала Сюзанна і широко позіхнула.

— Сейрі Адамс мені допоможе, — запевнила Розаліта. — До того ж буде лише холодна їжа. Тож ідіть відпочивайте. Ви ледве на ногах тримаєтеся, це видно.

ДВА

Джейк довго й жадібно пив воду в коморі, потім налив у миску для Юка і відніс до спальні отця Каллагена. Йому було ніяково там лягати (та ще й брати з собою пухнастика-шалапута), але відгорнуте укривало на вузькому Каллагеновому ліжку й перебита подушка манили його до себе. Він поставив миску на підлогу, і Юк почав тихо хлептати воду. Джейк роздягся до нових трусів, ліг на спину і заплющив очі.

«Мабуть, заснути все одно не вдасться, — подумав він. — Я ніколи не любив спати вдень, навіть у ті далекі дні, коли місіс Шоу називала мене Бамою».

А за хвилину вже солодко похропував, накривши очі рукою. Юк спав на підлозі біля ліжка, поклавши писок на лапу.

ТРИ

Едді й Сюзанна сиділи поряд на ліжку в гостьовій кімнаті. Едді досі не міг повірити: вони мали змогу не просто передрімати, а передрімати в справжньому ліжку. Розкіш на розкоші й розкішшю поганяє. Зараз йому хотілося лише лягти, пригорнути до себе Сьюз і заснути. Але спершу треба було розв'язати одне питання. Воно не давало йому спокою цілий день, навіть у найтяжчі хвилини їхнього політиканського експромту.

— Сьюз, щодо Тіанового діда…

— Я не хочу про це чути, — перебила вона.

Він здивовано підняв брови. Хоча, здається, знав відповідь.

— Ця балачка може затягтися, — пояснила вона, — а я втомилася. Я хочу спати. Перекажи Роландові те, що розповів тобі старий перець, але мені не кажи нічого. — Вона сиділа коло нього, торкаючись своїм коричневим стегном його білого стегна, дивлячись у його світло-карі очі своїми темно-карими очима. — Чув мене?

— Чув тебе добре.

— Кажу спасибі велике-велике.

Він розсміявся, обійняв її, поцілував.

А невдовзі по тому вони теж спали в обіймах, дотикаючись лобами. Прямокутник світла повільно просувався їхніми тілами, поки сонце опускалося дедалі нижче й нижче, на справжньому заході, принаймні на той час. Роланд бачив це на власні очі, повільно під'їжджаючи верхи до будинку Старого. Біль у ногах змусив його витягти ноги зі стремен.

ЧОТИРИ

Йому назустріч вийшла Розаліта.

— Хайл, Роланде. Довгих днів і приємних ночей.

Він кивнув.

— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.

— Я знаю, що ти можеш попросити декого з нас метати тарілки у Вовків, коли вони прийдуть.

— Хто тобі сказав?

— О… Маленька пташка прошепотіла на вухо.

— А. І що, ти метатимеш? Якщо я попрошу?

Вона широко всміхнулася, показавши зуби.

— Ніщо в цьому житті не принесе мені більшої втіхи. — Зуби сховалися, усмішка пом'якшала. — Хоча ми з тобою могли б знайти втіху у чомусь не менш приємному. Хочеш побачити мій будиночок, Роланде?

— Еге ж. А ти натреш мене своєю чарівною олією?

— Ти хочеш, щоб я тебе натерла?

— Так.

— Сильно чи ніжно?

— Люди кажуть, що найкраще від болю в суглобах допомагає водночас і те, і те.

Поміркувавши над цим, вона розсміялася і взяла його за руку.

— Ходімо. Поки сонце світить і цей куточок світу спить.

Він охоче пішов туди, куди вона його повела, до потаємної криниці, порослої м'яким мохом. І там відновив сили.

П'ЯТЬ

Каллаген повернувся о пів на шосту, якраз тоді, коли Едді, Сюзанна і Джейк прокидалися. О шостій Розаліта і Сейрі Адамс подали вечерю: овочі й холодна курятина, — на затіненій терасі за будинком. Роланд і його друзі їли жадібно. Стрілець просив добавки навіть не двічі, а тричі. Каллаген, навпаки, їв мало, більше перекочував їжу в тарілці з місця на місце. Засмага на обличчі надавала йому здорового вигляду, але не могла приховати темних кіл під очима. Коли Сейрі — весела, радісна жінка, повна, але легконога, — винесла торт із прянощами, Каллаген лише головою похитав.

Коли на столі не лишилося нічого, крім чашок і кавника, Роланд дістав тютюн і питально здійняв брови.

— Кури, — сказав Каллаген і гукнув: — Розі, принеси цьому хлопцеві щось, куди можна скидати попіл!

— Чоловіче, я міг би слухати тебе цілий день, — сказав Едді.

— Я теж, — кивнув Джейк.

Каллаген всміхнувся.

— Те саме я можу сказати про вас, хлопці. — Він налив собі півчашки кави. Розаліта принесла Роландові глиняну чашку для попелу. Коли вона пішла, Старий сказав: — Я мав закінчити цю розповідь учора. Майже цілу ніч крутився в ліжку, обдумуючи, як розповісти решту.

— Тобі допоможе, якщо я скажу, що частину її вже знаю? — спитав Роланд.

— Напевно, ні. Ти ходив до Печери дверей з Хенчиком?

— Так. Він сказав, що на говорющій машині, яка відрядила їх туди шукати тебе, була пісня. Та, про яку ти казав?

— «Хтось врятував мені життя», так. Я навіть описати не можу, як це було дивно: сидіти в хижі манні у Кальї Брин Стерджис, дивитися на пітьму Краю грому і слухати Елтона Джона.

— Стоп-стоп-стоп, — запротестувала Сюзанна. — Отче, ти випереджаєш події. Останнє, про що ти розповідав, — Сакраменто, тисяча дев'ятсот вісімдесят перший рік, ти щойно дізнався, що твого друга порізали так звані Брати Гітлера. — Вона строго подивилася на Каллагена й перевела погляд на Джейка й Едді. — Я так бачу, джентльмени, відколи я покинула Америку, ви не надто великих успіхів досягли у справі мирного співіснування.

— Я не винен, — сказав Джейк. — Я в цей час був у школі.

— А я був під кайфом, — сказав Едді.

— Ну добре, в усьому винен я, — сказав Каллаген, і всі розсміялися.

— Закінчуй свою розповідь, — попросив Роланд. — Може, після цього краще спатимеш уночі.

— Можливо. — Замислившись на хвилю, Каллаген почав: — Спогади про лікарню в мене, напевно, такі самі, як і в усіх людей, — запах засобів для дезінфекції й звук приладів. Здебільшого приладів. Їхнє пищання. Єдине, що пищить так само, — це обладнання в кабінах літаків. Одного разу я запитав у пілота, і він сказав, що це звук навігаційних приладів. Пригадую, тоді я ще подумав, що в лікарняних реанімаціях, мабуть, збіса багато навігаційних пристроїв.

Коли я працював у «Домівці», Ровен Маґрудер не був одружений, але, мабуть, усе змінилося, бо в кріслі коло його ліжка сиділа жінка й читала книжку в паперовій обкладинці. Добре вдягнута, в гарному зеленому костюмі, панчохах, в туфлях без підборів. Але я не почувався ніяково через те, що маю перед нею постати. Я помився, почистився, зачесався, як міг, і не пив від самого Сакраменто. Але щойно ми подивилися одне одному в обличчя, мені стало незатишно. Вона сиділа спиною до дверей. Я постукав об одвірок, вона повернулася до мене, і все моє так зване самовладання мов випарувалося. Я відступив на крок назад і перехрестився. Вперше з тієї ночі, як ми з Ровеном навідали Лупе в тій самій лікарні. Здогадуєтеся, чому?

— Авжеж, — сказала Сюзанна. — Бо шматочки склалися докупи. Вони завжди складаються. Ми вже не раз це бачили. Просто не знаємо, якою має бути картина.

— Чи не можемо цього збагнути, — докинув Едді.

Каллаген кивнув.

— Переді мною наче був Ровен, тільки з довгим білявим волоссям і грудьми. Його сестра-близнюк. Вона розсміялася. Спитала, чи я, бува, не побачив привида. Я почувався… поза реальністю. Неначе мене перекинуло до котрогось із тих інших світів, схожого на реальний — якщо такий існує, — але трохи відмінного. Я відчув шалене бажання витягти гаманець і перевірити, хто на купюрах. І не лише через їхню подібність. Через її сміх. Вона сиділа коло чоловіка з її лицем (припускаючи, звісно, що під усіма тими бинтами в нього ще лишилося лице) і сміялася.

— Ласкаво просимо до палати дев'ятнадцять лікарні Тодеш, — сказав Едді.

— Прошу?

— Дон, я лише хотів сказати, що це почуття нам знайоме. Всім. Продовжуй.

— Я відрекомендувався і спитав, чи можу я зайти. А питаючи, думав про Барлоу, вампіра. Вона запевнила мене, що я можу зайти. Сказала, що приїхала з Чикаго, щоб бути з ним в його «час закриття», як вона це назвала. А потім тим самим приємним голосом додала: «Я одразу вас упізнала. Через шрам на руці. У листах Ровен розповідав, що ви, напевно, були релігійною людиною в своєму іншому житті. Він весь час говорив про інше життя людей, маючи на увазі той період, коли вони ще не почали пити, вживати наркотики, не збожеволіли чи все разом. То як, він не помилявся?» Усе це тим приємним голосом. Як жінка, що вела світську бесіду на коктейлі. І Ровен лежав з перебинтованою головою. Якби на ньому були сонячні окуляри, він виглядав би точнісінько як Клод Рейне у «Людині-невидимці».

Я зайшов. Сказав, що справді колись був релігійною людиною, але це вже в минулому. Вона простягнула руку. Я теж простягнув, бо подумав, що…

ШІСТЬ

Він простягає руку, бо вирішив, що вона хоче з ним привітатися. Його надурив приємний голос. Він не усвідомлює, що Ровена Маґрудер Роулінґс насправді піднімає руку, а не подає її. Спершу він навіть не усвідомлює, що його вдарили, до того ж сильно — у лівому вусі дзвенить, з лівого ока течуть сльози. Він чомусь думає, що раптове тепло, яке піднімається у його лівій щоці, — то якась химерна алергічна реакція, можливо, на стрес. Ровена насувається на нього, по її обличчю, моторошно схожому на обличчя Ровена, течуть сльози.

— Підійди, подивись на нього, — каже вона. — Знаєш що? Це інше життя мого брата! Єдине, яке в нього лишилося! Ближче підійди, щоб краще роздивитися. Вони викололи йому очі, вирізали одну щоку. Крізь неї видно зуби. Ку-ку! У поліції мені показали фотографії. Спершу не хотіли, але я наполягла. Вони пробили йому дірку в серці, але її лікарі залатали. Він помирає через печінку, її теж проштрикнули.

— Міс Маґрудер, я…

— Місіс Роулінґс. Але це не твоє діло. Давай, іди. Добре подивися. Подивися, що ти з ним зробив.

— Я був у Каліфорнії. Прочитав у газеті…

— Ну звісно. Я й не сумнівалася. Але ти єдиний, до кого я можу дістатися, не розумієш? Єдиний, хто був до нього близький. Інший його друзяка вмер від хвороби гомиків; а решта не тут. Вони їдять дармове їдло в його нічліжці чи обговорюють те, що сталося, на своїх зборах. Обговорюють, що вони відчувають через це. Що ж, преподобний Каллаген — чи то пак отче? Я побачила твій хрест на власні очі. Я скажу тобі, які почуття він у мене викликає. Він… мене… БІСИТЬ. — Вона не підвищує свого приємного голосу, але коли він розтуляє рота, щоб відповісти, вона притискає йому до губ вказівного пальця і вкладає в цей притиск стільки сили, що він вирішує мовчати. Нехай виговориться, чом би й ні? Багато років він уже не слухав сповіді, але це те саме, що їздити на велосипеді.

— Він закінчив Нью-Йоркський університет з відзнакою, — каже вона. — Ти про це знав? Отримав другу премію на поетичному конкурсі Белуа тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, ти не знав? А він тоді був ще студентом! Написав роман… чудовий роман… він лежить на моєму горищі, припадає порохом.

Каллаген відчуває, як йому на обличчя падає м’яка тепла роса. Краплі її слини.

— Я просила його, ні, я благала його не кидати писати, а він лише посміявся з мене, сказав, що він нездара. «Нехай це роблять Мейлери, О’Хари та Ірвіни Шоу, — сказав він, — люди, які справді на це здатні. А в мене все це закінчиться тим, що я опинюся в якомусь кабінеті вежі зі слонової кістки, пахкатиму пінковою люлькою й виглядатиму як містер Чіпс».

— І це було б непогано, — каже вона, — але потім він вплутався у програму «Анонімні алкоголіки», а звідти недалеко було й до нічліжки. Й друзів. Таких, як ти.

Каллаген шокований. Він ніколи не чув, щоб слово «друзі» вимовляли так презирливо.

— Але де вони тепер, коли він гасне на очах? — запитує в нього Ровена Маґрудер Роулінґс. — Гмм? Де всі ті люди, яких він зцілив, усі ті газетні репортери, які називали його генієм? Де Джейн Полі? Вона брала в нього інтерв’ю в шоу «Сьогодні». Двічі! Де та бісова мати Тереза? В одному з листів він писав, що її називали маленькою святою, коли вона відвідувала їхню «Домівку». А зараз йому не завадила б свята, моєму братові не завадила б свята, яка поклала б на нього руки й зцілила. То де, в біса, та свята?

По її щоках течуть сльози. Груди здіймаються й опадають. Вона прекрасна і жахлива. Каллаген згадує Шиву, бога-руйнівника в індуїзмі. «Але в неї замало рук», — думає він і притлумлює в собі шалене бажання розреготатися.

— Їх тут нема. Тут лише я і ти, правда? І він. Він міг би одержати Нобелівську премію з літератури. Або навчати чотириста студентів щорічно впродовж тридцяти років. Міг би вплинути своїм розумом на дванадцять тисяч душ. А він лежить у лікарні з пошматованим обличчям, а на лікування його хвороби… якщо це хвороба, коли тебе ріжуть на шматки… труну й похорон підуть пожертви з його довбаного притулку.

Вона дивиться на нього, її обличчя відкрите, на губах посмішка, щоки блищать від сліз, а з носа звисають шмарклі.

— У його попередньому іншому житті, отче Каллаген, він був Вуличним янголом. Але це його останнє інше життя. Гламурно, чи не так? Я йду до кафетерію випити каву й з’їсти булку. Пробуду там близько десяти хвилин. Цього цілком вистачить для твого візиту. Зроби мені ласку: щоб тебе тут не було, коли я повернуся. Мене нудить від тебе й решти його добродійників.

Вона йде. Ті розважливі низькі підбори цокотять коридором, віддаляючись. Лише коли звук кроків стихає й залишає його наодинці з постійним пищанням апаратів, він розуміє, що тремтить усім тілом. Це не може бути біла гарячка, але відчуття таке саме, чорт забирай.

Коли з-під щільного покрову бинтів лунає голос Ровена, Каллаген мало не скрикує, Слова його друга звучать нечітко, але Каллаген розбирає їх без проблем.

— Вона сьогодні вже разів з вісім читала свою маленьку проповідь. Але вона не згадує, що того року, коли я взяв другу премію в Белуа, в конкурсі брало участь лише п’ятеро людей. Мабуть, війна геть-чисто позбавила людей поетичного дару. Як справи, Доне?

У нього погана вимова, голос скрегоче, але в тому, що це Ровен, сумніву нема. Каллаген підходить до нього і бере за руки, які лежать на ковдрі. Ровен несподівано міцно стискає його долоні.

— Що ж до роману… то був третьосортний Джеймс Джонс, і це погано.

— Як почуваєшся, Ровене? — питає Каллаген.

Тепер він сам плаче. Чортова кімната скоро попливе перед очима.

— Чесно кажучи, не дуже, — каже чоловік під бинтами. Тоді: — Дякую, що прийшов.

— Нема за що, — каже Каллаген. — Ровене, тобі щось потрібно? Що я можу для тебе зробити?

— Ти можеш триматися подалі від «Домівки», — відповідає Ровен. Його голос слабне, але руки досі стискають Каллагенові. — Їм потрібен був не я. Вони приходили по тебе. Розумієш мене, Доне? Вони шукали тебе. Весь час запитували, де ти, і під кінець я б не витримав, розповів би все. Якби знав, де ти. Але, звісно, я не знав.

Котрийсь із апаратів починає пищати частіше, частота наближається до тієї межі, коли спрацьовує сигнал тривоги. Каллаген не може цього знати, але знає. Якимось чином.

— Ровене… у них були червоні очі? Вони були вдягнені… не знаю… в довгі плащі? Схожі на тренчі. Вони приїхали на великих химерних машинах?

— Нічого подібного, — шепоче Ровен. — Їм було під тридцять, але вдягнені, як підлітки. І схожі були на підлітків. Ці хлопці виглядатимуть, як підлітки, ще років з двадцять… якщо проживуть стільки… а тоді одного дня зненацька постаріють.

«Лише пара панків. Він це має на увазі?» — думає Каллаген. Найпевніше, так і є, та це не означає, що Братів Гітлера не найняли люди закону, щоб вони виконали це завдання. Це логічно.

Навіть у газетній замітці, хоч і короткій, зазначалося, Ровен Маґрудер не був типовою жертвою Братів.

— Тримайся подалі від «Домівки», — шепоче Ровен, але Каллаген не встигає пообіцяти, бо сигнал тривоги таки спрацьовує. На якусь мить Ровенові руки стискаються, і Каллаген відчуває дух давньої енергії цього чоловіка, дикої й нестримної, яка допомагала тримати двері «Домівки» відчиненими попри те, що рахунок у банку був геть порожній, тієї енергії, що приваблювала людей, які могли робити все те, чого не міг Ровен Маґрудер.

Потім кімната наповнюється медсестрами, лікар з набундюченим обличчям кричить, щоб йому принесли карту пацієнта, дуже скоро повернеться Ровенова сестра-близнючка, і цього разу, напевне, дихатиме полум’ям. Каллаген вирішує, що час непомітно зникнути з цієї богадільні. А також з великої богадільні під назвою Нью-Йорк. Скидається на те, що ним досі цікавляться люди закону, дуже цікавляться. І якщо в них є якась головна база, то розташовується вона, найпевніше, тут, у Місті розваг, США. Отож повернутися на Західне узбережжя буде хорошою ідеєю. Він не може собі дозволити ще одного квитка на літак, але грошей вистачить, щоб проїхатися на Великому Сірому Собаці. Також не вперше. Ще одна подорож на захід, чом би й ні? Він дуже чітко уявляє себе: чоловік на місці 29 С з нерозпакованою пачкою сигарет у нагрудній кишені сорочки, невідкоркованою пляшкою віскі «Ерлі Таймз» у паперовому пакеті, романом Джона Д. Макдоналда, також новим і нерозгорнутим, на колінах. Можливо, він буде вже на іншому боці Гудзону, проїжджатиме Форт-Лi, заглибившись у перший розділ і попиваючи віскі, ще до того, як відключать усі апарати в палаті 577 і його давній друг піде в темряву, назустріч тому, що нас там очікує.

СІМ

— 577, — сказав Едді.

— Дев'ятнадцять, — полічив Джейк.

— Прошу? — знову не зрозумів Каллаген.

— П'ять, сім і сім, — пояснила Сюзанна. — Якщо додати, вийде дев'ятнадцять.

— Це щось означає?

— «А разом означають „мама“, те слово, що для мене важить цілий світ»,^[45] — сентиментально всміхаючись, процитував Едді.

Сюзанна вирішила не звертати на нього увагу.

— Ми не знаємо, — відповіла вона. — Але ти не виїхав з Нью-Йорка, правда? Якби виїхав, то тебе не прикрасили б оцим. — Вона показала на його лоб, де був шрам.

— Виїхав, — сказав Каллаген. — Але не так скоро, як сподівався. Вийшовши з лікарні, я збирався повернутися на автовокзал Порт-Оториті й купити квиток на сороковий автобус.

— А куди він іде? — поцікавився Джейк.

— Жаргоном мандрівних робочих це означає якнайдалі. Якщо, приміром, ти купуєш квиток до Фербенкса, штат Аляска, то поїдеш на сороковому автобусі.

— У цьому світі автобус би назвали дев'ятнадцятим, — вставив Едді.

— Їдучи, я згадував давні часи. Деякі спогади були смішними, як-от тоді, коли ініціативна група клієнтів «Домівки» влаштувала циркове шоу. Деякі були страшними, як той вечір перед вечерею, коли один каже: «Годі колупатися в носі, Джефі, мене нудить», а Джефі відповідає: «Поколупайся у цьому», — і витягає величезного ножа. Не встигли ми ворухнутися чи навіть зрозуміти, що відбувається, як Джефі перерізає іншому хлопцеві горло. Лупе кричить, я волаю: «Господи Боже мій!», а кров б'є фонтаном, бо він зачепив сонну артерію — а може, то була яремна вена, — потім Ровен вибігає з туалету. Однією рукою він притримує спущені штани, а в другій тримає рулон туалетного паперу. І знаєте, що він зробив?

— Скористався папером, — сказала Сюзанна.

Каллаген широко всміхнувся і від цього наче помолодшав.

— Так, срака-мотика. Хляпнув рулон на те місце, звідки струменіла кров, і закричав до Лупе, щоб той дзвонив 211, бо в ті часи «швидку» викликали за цим номером. А я стою і дивлюся, як білий туалетний папір стає червоним, помалу промокаючи до картонної серцевини. Ровен сказав: «Вважай це найбільшим у світі порізом під час гоління», — і ми засміялися. Ми сміялися довго, поки з очей не бризнули сльози.

Я багато згадував зі старих часів. Про хороше, погане і зле. Пам'ятаю, зайшов до «Смайлерз Маркета» і купив кілька банок «Бадвайзера» в паперовому пакеті. Випив одну і пішов далі. Я не думав про те, куди йду — принаймні на свідомому рівні, — але в моїх ніг, напевно, була власна свідомість, бо коли я роззирнувся, то побачив, що вони принесли мене до того місця, куди ми інколи ходили повечеряли, коли були, як то кажуть, при грошах. На перехресті Другої і П'ятдесят другої.

— «Чу-Чу», — сказав Джейк.

Каллаген здивовано глянув на нього й перевів погляд на Роланда.

— Стрільцю, ваша компанія починає мене лякати.

Роланд лише зробив свій улюблений жест пальцями: продовжуй, друже.

— Я вирішив з'їсти гамбургер в пам'ять про давні часи, — повів далі Каллаген. — А поки їв, зрозумів, що не хочу залишати Нью-Йорк, не зазирнувши востаннє всередину «Домівки» через вікно на фасаді. Я міг би стати на протилежному боці вулиці, як у ті часи, коли вештався там після смерті Лупе. Чом би й ні? Раніше мене ніколи там не помічали. Ні вампіри, ні люди закону. — Він обвів своїх слухачів поглядом. — Не можу зараз сказати, чи справді я так вважав, чи то була якась досконала самогубча гра розуму. Я можу згадати багато своїх відчуттів того вечора, що казав і як думав, але не це.

Хай там як, але до «Домівки» я так і не дійшов. Розплатившись за гамбургер, я рушив у бік Другої авеню. «Домівка» була на розі Першої та Сорок сьомої, але я не хотів іти навпростець, тож вирішив піти до перехрестя Першої та Сорок шостої.

— А чому не Сорок восьмої? — тихо спитав Едді. — Ти міг би повернути на Сорок восьму, так було б швидше. Не довелося б зайвий квартал проходити.

Каллаген замислився над питанням, потім похитав головою.

— Якщо причина й була, я вже не пригадую.

— Причина була, — сказала Сюзанна. — Ти хотів пройти повз пустир.

— Нащо мені…

— А нащо людям проходити повз пекарню, коли з печі виймають пончики? — спитав Едді. — Деякі речі просто приємно робити, та й усе.

Каллаген сприйняв це з сумнівом, потім стенув плечима.

— Якщо ти так вважаєш…

— Вважаю, сей.

— Хай там як, я йшов вулицею й сьорбав пиво з другої банки. Я вже майже дійшов до рогу Другої й Сорок шостої, коли…

— А що там було? — перебив допитливий Джейк. — Що стояло на тому розі у вісімдесят першому?

— Я не… — почав Каллаген і раптово замовк. — Паркан, — сказав він. — Доволі високий. Десять чи дванадцять футів заввишки.

— Не той, через який ми перелазили, — сказав Едді до Роланда. — Хіба що він сам виріс на п'ять футів.

— Там було щось намальовано, — згадав Каллаген. — Це я точно пам'ятаю. Якийсь вуличний живопис, але я не міг роздивитися, бо ліхтарі на тому розі не світили. Зненацька я подумав, що це неправильно. Якийсь тривожний сигнал зазвучав у голові. Правду кажучи, дуже подібний до того, що викликав до Ровенової палати всіх тих людей. Раптом я перестав вірити в те, що перебуваю саме там, де я є. То було безглуздя. Але водночас я думаю…

ВІСІМ

Водночас він думає: «Нічого страшного, просто пара лампочок перегоріла, от і все, якби поблизу були упирі, ти б їх бачив, а якби люди закону, почув би передзвін, відчув би запах пекучої цибулі й розжареного металу». Попри це, він вирішує якнайшвидше забиратися з цього району. З дзвіночками чи без них, кожен нерв у його тілі зненацька проступає на шкірі, коле й пече вогнем.

Він повертається і бачить позаду себе двох чоловіків. На декілька секунд вони тетеріють від його різкої зміни напряму, тож він, напевно, міг би проскочити між ними, як пристаркуватий нападник в американському футболі, й побігти назад Другою авеню. Але він теж здивований, і наступні кілька секунд вони втрьох просто стоять і дивляться один на одного.

То великий Брат Гітлера і малий Брат Гітлера. Малий низького зросту, не більше п’яти футів двох дюймів, на ньому простора сорочка і чорні слакси. На голові — бейсболка, повернута козирком на потилицю. Його очі чорні, як краплини смоли, колір обличчя поганий. Каллаген подумки дає йому ім’я Ленні. Великий має десь шість футів шість дюймів зросту, на ньому кофта «Янкіз», сині джинси й кросівки. Вуса рудуватого кольору. На животі в нього поясний гаманець. Каллаген називає його Джорджем.

Він повертається до них боком, збираючись перебігти Другу авеню, якщо пощастить зі світлофором чи буде мало машин. Якщо це неможливо, він піде Сорок шостою до готелю «ООН Плаза», зайде до них у вестибю…

Високий, Джордж, хапає його за сорочку і смикає за комір. Комір тріщить, але, на жаль, не відривається повністю.

— Не так швидко, — каже малий. — Ми тебе не відпускали. — Він спритно, як комаха, кидається вперед, і перш ніж Каллаген встигає зрозуміти, що сталося, Ленні простягає руку, хапає його за яєчка і люто їх стискає. Біль приходить миттєво й заповнює собою все, розбухає і ллється, як розплавлений свинець.

— Подобається, любителю нігерів? — питає Ленні тоном непідробного зацікавлення, який неначе промовляє: «Ми хочемо, щоб це важило для тебе так само багато, як і для нас». Потім він смикає Каллагена за яєчка і біль стає втричі нестерпнішим. Величезні зуби іржавої пилки врізаються в живіт Каллагена, і він думає: «Він зараз їх відірве, він уже перетворив їх на желе, а тепер геть відірве, вони вже й так тримаються на шматочку шкіри, а він їх…»

Він починає кричати, і Джордж затикає йому рота долонею.

— Припини! — гарчить він на свого напарника. — Ми, блін, на вулиці, забув?

Хоч біль і з’їдає його живцем, Каллаген помічає дивний розподіл ролей: головний Брат Гітлера — це Джордж, а не Ленні. Джордж у них найрозумніший. Усе не так, як міг би написати про це Стейнбек.

А тоді праворуч від нього зароджується й наростає якийсь гомін. Спершу він думає, що це передзвін, але гомін приємний. І голосний. Джордж і Ленні теж відчувають його. І їм не подобається.

— Шо за фігня? — питає Ленні. — Ти шось чув?

— Не знаю. Гайда звідси разом з ним. І прийми руки від його яєць. Пізніше зробиш з ними все, шо схочеш, але поки шо просто поможи.

Вони стають по обидва боки від Каллагена, і ось уже його тягнуть попід руки Другою авеню. Праворуч від них біжить високий дощаний паркан. Той приємний потужний гомін долинає з-за нього. «Якби я тільки міг потрапити на той бік, зі мною б усе було гаразд», — думає Каллаген. Там щось є, щось могутнє й добре. Вони не наважаться наблизитись до нього.

Може, й так, але він сумнівається, що зміг би перелізти десятифутовий паркан, навіть якби його яйця не вистукували власну болючу азбуку Морзе, навіть якби він не відчував, як вони розпухають під його трусами. Зненацька він опускає голову й вибльовує гаряче місиво напівперетравленої їжі на свою сорочку і штани. І відчуває, як блювотиння просочується крізь тканину, тепле, як сеча.

Назустріч їм ідуть дві молоді пари. Чоловіки високі й сильні, вони могли б легко розмазати Ленні по паркану і змусити Джорджа бігти куди видно, але вони відчувають лише огиду і хочуть якнайшвидше забрати своїх дівчат подалі від Каллагена.

— Він трохи перебрав, — пояснює Джордж, співчутливо всміхаючись. — От і вийшов конфуз. Таке часом трапляється з найкращими з нас.

«Це Брати Гітлера! — намагається прокричати Каллаген. — Ті самі Брати Гітлера! Вони вбили мого друга, а тепер хочуть убити мене! Викличте поліцію!» Але, звісно, з його вуст не зривається ні звуку, як у нічних кошмарах, і невдовзі парочки вже віддаляються. Джордж і Ленні спритно тягнуть Каллагена кварталом Другої авеню між Сорок шостою і Сорок сьомою вулицями. Його ноги ледве торкаються бетону. Гамбургер по-шведському з ресторану «Чу-Чу» парує на його сорочці. Господи, він навіть відчуває запах гірчиці, яку сам туди клав.

— Дай гляну його руку, — каже Джордж, коли вони наближаються до наступного перехрестя, а коли Ленні хапає Каллагена за ліву руку: — Ні, чмо, другу.

Ленні показує Каллагенову праву руку. Навіть якби спробував, Каллаген не зміг би його спинити. Низ живота йому наче наповнили гарячим мокрим цементом. А його шлунок маленькою зляканою пташкою тріпоче в горлі.

Джордж дивиться на шрам на його правій руці й киває.

— Угу, це він. Перестрахуватися зайвим не буває. Ходімо, фадда. Бігом руш, гоп-гоп!

Діставшись Сорок сьомої, Каллагена забирають з головної магістралі. Неподалік ліворуч — озерце яскравого білого світла. «Домівка». Він навіть бачить кілька сутулих фігур: чоловіки стоять на розі, обговорюють Програму, курять. «Може, я навіть знаю когось із них, — думає він. — Чорт, найімовірніше, що знаю».

Але до притулку вони не доходять. Менш ніж за чверть шляху між Другою авеню і Першою Джордж затягає Каллагена в двері якогось приміщення з табличкою «ПРОДАЖ АБО ОРЕНДА» в обох вітринах, затертих милом. Ленні обходить їх по колу, як тер’єр, що дзявкає на пару неповоротких корів.

— Тобі кранти, любителю ніґерів! — речитативом промовляв він. — Ми вже тисячу таких, як ти, пописали, і ще мільйон попишемо, ми дістанемо кожного ніґера, навіть якщо ніґер більший од нас, цю пісню я написав, вона називається «Смерть вошивим педикам, любителям ніґерів», я надішлю цю пісню Мерлу Хаґарду, коли допишу, він найкращий, він сказав усім тим хіпі піти і вбитися об стіну, довбаний Мерл за Америку, я маю «Мустанг-380» і «люгер» Германа Герінга, знаєш це, любителю ніґерів?

— Заткнися, довбодятле, — каже Джордж, але лагідно й відсторонено, всю свою увагу приділяючи пошукові потрібного ключа в солідній зв’язці, щоб відімкнути ним двері порожнього приміщення. «Для нього Ленні як радіо, завжди ввімкнене радіо в автомайстерні чи на кухні фаст-фуду, він навіть його не слухає, це лише фоновий шум», — думає Каллаген.

— Добре, Порте, — каже Ленні й одразу ж продовжує: — Траханого Герінга траханий «люгер», яким я можу відстрелити тобі яйця, бо ми знаємо правду про те, що такі любителі ніґерів, як ти, роблять у цій країні, правда, Норте?

— Я ж тобі казав: без імен, — каже Джордж/Норт, але поблажливо, і Каллаген знає причину. Якщо все піде так, як запланували собі ці засранці, він ніколи не зможе назвати поліції жодних імен.

— Вибач, Норте. Це ви, любителі ніґерів, ви, жидівські морди, доводите цю країну до ручки, і я хочу, щоб ти подумав про це, коли я відриватиму тобі яйця від твоєї довбаної мошонки…

— Яйця й мошонка — це те саме, дурню, — навдивовижу повчальним тоном виправляє його Джордж/Норт. — Знайшов!

Двері відчиняються. Джордж/Норт заштовхує Каллагена всередину. Це приміщення — запилений «акваріум», де смердить відбілювачем, милом і крохмалем. Зі стін стирчать дроти й труби. На стінах видно чистіші квадрати, коло яких стояли пральні автомати й сушарки. На підлозі валяється табличка, в напівтемряві він насилу роздивляється напис: «ПРАЛЬНЯ-АВТОМАТ „ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ“. ВИ ПЕРЕТЕ ЧИ МИ ПЕРЕМО — РІЗНИЦІ НЕМАЄ. ГОЛОВНЕ, ЩO ЧИСТО!»

«Авжеж, усе чисто», — думає Каллаген. Він повертається до братів і, не надто дивуючись, бачить, що Джордж/Норт наставляє на нього пістолет. Це не «люгер» Германа Герінга, більше схоже на дешеву пукалку тридцять другого калібру, куплену в барі на околиці, але в тому, що він робочий, сумнівів нема. Не зводячи погляду з Каллагена, Джордж/Норт розстібає блискавку на своєму поясному гаманці — він уже не раз робив таке раніше, вони обидва це робили, вони старі треновані вовки, — і витягає рулон скотчу. Каллаген пригадує, як Лупе колись сказав, що без скотча Америка не прожила б і тижня. «Таємна зброя» — так він його називав. Джордж/Норт простягає рулон Ленні, а той уже зі скотчем у руці дріботить до Каллагена з тією самою швидкістю комахи.

— Руки за спину, нігерська підстилко, — каже Ленні.

Каллаген не слухається.

Джордж/Норт махає пістолетом у нього перед носом.

— Роби, що кажуть, або я всаджу тобі кулю в живіт, фадда. Це такий біль, якого ти ніколи не відчував і не відчуєш, це я тобі гарантую.

— Зводь руки, — сичить Ленні. — Не знаєш, як це робиться? В кіно ніколи не був? — І він регоче, як божевільний.

Каллаген зводить зап’ястки. Лунає тихе потріскування — Ленні відриває скотч від рулону й зв’язує Каллагенові руки за спиною. Він стоїть, глибоко вдихаючи порох, запах відбілювача й утішний, якийсь дитячий аромат пом’якшувача для білизни.

— Хто вас найняв? — питає він у Джорджа/Норта. — Люди закону?

Джордж/Норт не відповідає, але Каллаген помічає в його очах якийсь зблиск. Повз колишню пральню проїжджає транспорт. Проходять люди. Що буде, як він закричить? Здається, він знає відповідь на це питання. У Біблії сказано, що священик і левит проминули пораненого чоловіка й не чули його криків, а «якийсь самарянин… побачивши, змилосердився». Каллаген потребує доброго самарянина, але в Нью-Йорку вони в дефіциті.

— Норте, в них були червоні очі?

Той самий вогник зблискує в Нортових очах, але дуло пістолета залишається спрямованим на Каллагена, непорушне, мов скеля.

— Вони приїжджали на великих химерних машинах? Бачу, що так і було. Як ти гадаєш, чого буде варте твоє життя й життя цього малого гівнюка, щойно…

Ленні знову хапає його за яйця й стискає, викручує, тягне вниз, як віконну ролету. Каллаген пронизливо кричить, і все навколо забарвлюється в сірий колір. Сила полишає його ноги, й коліна підгинаються.

— «Іііііі він ПАДАЄ! — весело кричить Ленні. — Мооо-хамед Ааалі ВПАВ! ВЕЛИКА БІЛА НАДІЯ ПОКЛАЛА НА ГОРБ КРИКЛИВОГО НІҐЕРА! НЕЙМОВІРНО!» — Це імітація Говарда Косела, спортивного коментатора, і така вдала, що навіть попри біль Каллаген відчуває щось віддалено схоже на бажання розсміятися. Знову лунає те потріскування, наче рвуть тканину. Тепер Каллагенові зв’язують щиколотки.

Джордж/Норт приносить з кутка рюкзак. Попорпавшись, витягає «полароїд». Нахиляється над Каллагеном, і зненацька його засліплює нестерпно яскравий спалах. Одразу по тому Каллаген не бачить нічого, крім фантомних фігур за підвішеною синьою кулею в центрі його зору. З неї долинає Портів голос.

— Нагадай мені зробити ще один знімок. Опісля. Вони хотіли мати обидва.

— Так, Норте, так! — Малий ледь не шаленіє від збудження. І Каллаген розуміє, що зараз йому буде по-справжньому боляче. Він згадує стару пісню Ділана «Скоро впаде злива» і думає: «Нехай. Це точно краще, ніж „Хтось врятував сьогодні моє життя“».

Його огортає сморід часнику й томатів. Хтось вечеряв по-італійському, можливо, саме тоді, коли Каллагенові діставалися ляпаси в лікарні. З сяйва випливає й нависає над ним фігура. Здоровило.

— Не має значення, хто нас найняв, — каже Джордж/Норт. — Важливо те, що нас найняли. Усім буде байдуже до тебе, бо ти лише один з любителів ніґерів, фадда, як той Маґрудер, якому Брати Гітлера пописали пику. Ми працюємо за ідею, але йвід грошви не відмовляємося, як будь-який добрий американець. — Він ненадовго замовкає, а тоді видає повний екзистенційний абсурд: — Щоб ти знав, нас люблять у Квінзі.

— Щоб ти здох, — каже Каллаген, і одразу ж його права щока вибухає болем.

Ленні б’є його чоботом зі сталевим носком, ламає йому щелепу — як потім з’ясується, в чотирьох місцях.

— Як грубо, — долинає до нього голос Ленні з божевільного всесвіту, де Бог вочевидь помер і смердить на підлозі в своєму розграбованому раю. — Фадда не повинен так розмовляти. — Голос гучнішає, зриваючись на збуджений вереск вередливої дитини. — Дай я, Норте! Дай я це зроблю!

— Нізащо, — відповідає Джордж/Норт. — Свастики на лобі вирізаю я, ти вічно все перепаскудиш. Можеш узяти на себе руки, дозволяю.

— Він зв’язаний! Його руки під тим траханим…

— Коли він буде вже трупом, — пояснює Джордж/Норт жахливо терплячим тоном, — ми знімемо стрічку з мертвого, і ти зможеш…

— Норте, ну будь-ласка! Я зроблю те, що тобі так подобається. Слухай! — Голос Ленні пожвавлюється. — Знаєш що? Якщо я зроблю щось не так, ти мені скажеш і я перестану! Ну будь ласка, Норте! Будь ласочка!

— Що ж… — Цей тон Каллаген уже чув. Поблажливий батько, який не може відмовити улюбленому, хоч і розумово відсталому, дитинчаті. — Ну добре.

Його зір прояснюється. Але він волів би, щоб це було не так. Він бачить, як Ленні дістає з рюкзака ліхтарик, а Джордж зі своєї поясної сумки — скальпель. Потім вони обмінюються знаряддями. Джордж для проби спрямовує ліхтарика на обличчя Каллагена, яке швидко набрякає. Каллаген кривиться й примружує очі. Але крізь щілину бачить, як Ленні розмахує скальпелем у своїх крихітних, але спритних пальцях.

— Славна буде забава! — викрикує Ленні. Він тріумфує. — Ох і славна!

— Тільки не облажайся, — нагадує Джордж.

«Якби це було кіно, то саме цієї миті ввірвалася б кавалерія. Чи копи. Чи довбаний Шерлок Голмс в машині часу Герберта Дж. Веллса», — думає Каллаген.

Проте Ленні стає перед ним навколішки, ерегований член дуже помітно випирає з його штанів, а кавалерія все ще не з’являється.

Він нахиляється вперед, тягнучись скальпелем, а копи не вриваються. Від нього смердить не часником і томатами, а потом і цигарками.

— Білл, секундочку, — зупиняє його Джордж/Норт. — Є одна ідея, дай я спершу розповім. У мене в кишені є ручка.

— Ну й хрін з нею, — видихає Ленні/Білл, не перестаючи тягтися скальпелем. Каллаген бачить гостре, як бритва, лезо, що тремтить від збудження, яке передається йому від пальців. Потім воно зникає з його поля зору. Щось холодне торкається його лоба, одразу ж стає розпеченим, а Шерлок Голмс так і не приходить на допомогу. Ось уже кров заливає йому очі, застилаючи зір, а їх усе нема — Джеймса Бонда Перрі Мейсона Тревіса Лі Еркюля Пуаро Міс Довбаної Марші, нікого.

В його пам’яті зринає довге біле обличчя Барлоу. Волосся вампіра розвівається довкола його голови. Барлоу простягає руки.

— Підійди, фальшивий священику, — каже він. — Пізнай істинну релігію. — З сухим тріском вампірові пальці двічі переламують хрестика — подарунок від матері.

— Ох ти ж, тупий засранцю, — стогне Джордж/Норт, — це не свастика, це довбаний хрест! Ану віддай!

— Норте, дай я хоч спробую, я ще не закінчив!

Вони чубляться над ним, як малі діти, а його яйця болять, і ниє зламана щелепа, і зір застує потік крові. Скільки було суперечок у сімдесяті роки про те, живий Бог чи помер. Та ж подивіться на нього! Лише подивіться! Які можуть бути сумніви?

І саме тієї миті з’являється кавалерія.

ДЕВ'ЯТЬ

— Що саме ти маєш на увазі? — спитав Роланд. — Мені кортить це почути, отче.

Вони досі сиділи за столом на веранді, але вечеря скінчилася, сонце сіло і Розаліта винесла свічники. Каллаген перервав свою розповідь, щоб запросити її приєднатися до них, і вона сіла. За сітками від комах, на темному подвір'ї, дзижчали спраглі світла комахи.

Джейк відправив імпульс і прочитав стрільцеві думки. Втративши терпець від усієї цієї секретності, він запитав сам:

— Отче, кавалерією були ми?

Вираз крайнього здивування на Роландовому обличчі змінився усмішкою. Та Каллаген здивовано глянув на нього.

— Ні, — сказав він. — Не думаю.

— Ти не бачив їх, адже так? — спитав Роланд. — Ти так і не побачив людей, котрі тебе врятували.

— Я вже казав, що в Братів Гітлера був ліхтарик, — продовжив розповідь Каллаген. — Це правда. Але в тих інших хлопців, у кавалерії…

ДЕСЯТЬ

Хай хто вони такі, у них прожектор. Він заливає колишню пральню світлом, сліпучішим за спалах дешевого «полароїда», і на відміну від спалаху, світло постійне. Джордж/Норт і Ленні/Білл затуляють очі. Каллаген би теж затулив, якби його руки не були зв’язані.

— Норте, кидай пістолет! Білле, кинь скальпель! — Голос, що лине з-за величезного ліхтаря, лячний, бо його власник переляканий. Це голос людини, яка здатна практично на все. — Рахую до п’яти, а потім пристрелю вас обох, бо ви на це заслуговуєте. — І голос за ліхтарем починає рахувати, але не повільно й помпезно, а в страхітливому темпі. — Раздватричотири… — Неначе власникові голосу не терпиться вистрелити, а для цього швидше покінчити з бісовими формальностями. У Джорджа/Норта й Ленні/ Білла нема часу на роздуми. Вони жбурляють пістолет і скальпель на підлогу, пістолет вистрілює, вдарившись об запорошений лінолеум, лунає гучне «БАХ», наче з іграшкового пістолета, зарядженого кульками. Каллаген гадки не має, куди влучила куля. Можливо, навіть у нього. А якби це сталося, він би відчув? Сумнівно.

— Не стріляй, не стріляй! — вищить Ленні/Білл. — Ми не, ми не, ми не…

— Що ви «не»?

Продовжити цю думку Ленні/Білл неспроможний.

— Руки вгору! — Це вже інший голос, але він теж іде з-за сліпучого, як сонячна гармата, сяйва. — Тягніться до неба! Негайно, момзери!

Їхні руки злітають догори.

— Ні, з цим заждіть, — каже перший голос. Напевно, вони чудові хлопці, Каллаген би залюбки включив їх до свого списку кандидатів на отримання різдвяних листівок, але відчувається, що вони ніколи не робили нічого подібного. — Роззувайтеся! Штани геть! Ворушіться!

— Якого хріна… — починає Джордж/Норт. — Ви що, копи? Тоді прочитайте нам наші права, нашу довбану Міранду…

За сяйвом лунає постріл. Каллаген бачить помаранчевий спалах. Напевно, це пістолет, але порівняно зі скромною пукалкою тридцять другого калібру він як яструб поряд з колібрі. Гуркіт вибуху колосальний, а одразу за ним сиплеться тиньк і в приміщенні здіймається хмара старої пилюки. Джордж/Норт і Ленні/Вілл кричать. Каллагену здається, що один з його рятівників, можливо, той, хто не стріляв, теж скрикує.

— Роззувайтеся й скидайте штани! Швидко! Швидко! Раджу встигнути до того, як я дорахую до тридцяти, інакше ви трупи! Раздватричотирип’я…

Темп рахунку знову не залишає часу на роздуми, не кажучи вже про заперечення. Джордж/Норт пробує сісти, і Голос номер два попереджає:

— Тільки сядь, і тобі гаплик.

Тож Брати Гітлера вовтузяться довкола рюкзака, «полароїда», пістолета і ліхтарика, як дурні чаплі, стягаючи взуття під акомпанемент Голосу номер один, який продовжує рахувати вбивчими темпами. Взуття летить на підлогу, штани спускаються. На Джорджеві сімейні труси, тоді як Ленні надає перевагу коротким. Від стояка Ленні не лишилося й сліду — його стояк вирішив узяти відгул до ранку.

— А тепер вимітайтеся, — каже Голос номер один.

Джордж повертається обличчям до світла. Його кофта «Янкіз» звисає на труси, які м’якими хвилями спускаються аж до колін. Поясна сумка досі на ньому. Його литки м’язисті й накачані, але вони тремтять. І обличчя Джорджа витягається від раптового усвідомлення й переляку.

— Хлопці, слухайте, — каже він, — якщо ми вийдемо звідси, не прикінчивши цього типа, вони нас уб’ють. Вони дуже погані…

— Якщо ви, засранці, будете ще тут, коли я дорахую до десяти, — каже Голос номер один, — я сам вас уб’ю.

А Голос номер два додає з якимось істеричним презирством:

— Ґай кокніф єн йом, боягузливі гівнюки! Залишайтеся чи отримайте кулю — яка різниця?

Згодом, перепитавши про цю фразу дюжину євреїв, які лише здивовано хитали головами, Каллаген натрапить у Топіці на літнього чоловіка, який перекладе йому «гай кокніф єн йом». Це означає «іди посери в океан».

Джордж/Норт і Ленні/Білл обмінюються мультиплікаційним поглядом нерішучості, а тоді прожогом летять у трусах до дверей. Великий прожектор повертається слідом за ними. Вони надворі, втекли.

— Піди за ними, — звертається охриплий Голос номер один до свого напарника. — Якщо їм заманеться повернутися…

— Добре, добре, — відказує Голос номер два і виходить.

Лунає клацання, і яскраве світло гасне.

— Перевернися на живіт, — наказує голос Номер один.

Каллаген пробує сказати йому, що він не зможе, що його яйця набрякли й стали завбільшки з два чайники, але через зламану щелепу з його рота виходить лише белькотіння. Він знаходить вихід, перекотившись на лівий бік, наскільки він у змозі це зробити.

— Не ворушися, — каже Голос номер один. — Не хочу тебе порізати. — Це не голос людини, яка заробляє собі на життя таким промислом. Каллаген це розуміє навіть попри стан, у якому зараз перебуває. Чоловік дихає з присвистом, час від часу тамуючи подих. Каллаген хоче йому подякувати. Одне діло рятувати незнайомця, коли ти коп, пожежник чи охоронець. І геть інше — якщо ти пересічний громадянин. Саме до таких і належить його рятівник, обидва його рятівники, хоча він гадки не має, чому вони так добре підготувалися. Звідки вони знали імена Братів Гітлера? І де саме зачаїлися? Вони прийшли знадвору чи були вже тут, у старій порожній пральні? І багато інших питань. Але Каллагену не так уже й цікаво. Бо хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні його життя. І це головне, єдине, що має значення. Джордж і Ленні вже майже підчепили його на гачок, але кавалерія ввірвалася останньої миті, як у кіно з Джоном Вейном.

Каллагену хочеться подякувати цьому чоловікові. Де Каллагену хочеться опинитися, то це в машині «швидкої», яка мчить до лікарні, поки ті панки не підстерегли власника Голосу номер один надворі чи власник Голосу номер один не сконав від серцевого нападу через хвилювання. Він хоче висловити подяку, але в роті знову каша, наче він п’яний. Ровен називав таке говоріння нісенітним. «Лаку-у» — от і все, що йому вдається вимовити.

Чоловік розрізає липку стрічку спершу на його руках, потім на ногах. Серцевого нападу в нього немає. Каллаген знову перекочується на спину й бачить пухку руку, яка тримає скальпель. На третьому пальці — перстень-печатка, на якій зображено розгорнуту книгу, а під нею напис — Ex Libris. Потім прожектор вмикається знову, і Каллаген затуляє очі рукою.

— Чорт, чоловіче, нащо ти це робиш? — Виходить щось на кшталт «Оот-оое, аоиеобии», але власник Голосу номер один начебто розуміє.

— Думаю, це очевидно, мій поранений друже, — каже він. — Якщо нам доведеться зустрітися знову, я б хотів, щоб це було вперше. Якщо ми раптом перетнемося на вулиці, я волів би залишитися невпізнаним. Так безпечніше.

Шурхіт кроків. Світло віддаляється.

— Ми викличемо «швидку» з телефону-автомата на тому боці вулиці…

— Ні! Не робіть цього! А якщо вони повернуться? — Його жах такий непідробний, що слова виходять навдивовижу чіткими.

— Ми спостерігатимемо, — каже Голос номер один. Присвист у його диханні помалу стихає. Він помітно заспокоюється. Це добре. — Думаю, цілком імовірно, що вони повернуться. Здоровань дуже засмутився. Але якщо китайці кажуть правду, я тепер відповідаю за твоє життя. І ухилятися від цього обов’язку я не збираюся. Якщо вони знов поткнуть сюди носа, я випущу в їхній бік пару куль. І не над головами. — Фігура на мить замовкає. Цей чоловік і сам чималих габаритів. І, авжеж, хоробрості йому вистачає. — Друже мій, то були Брати Гітлера. Ти знаєш, хто вони?

— Так, — шепоче Каллаген. — А хто ти, не скажеш?

— Краще тобі цього не знати, — відповідає містер Екслібрис.

— А хто я, ти знаєш?

Пауза. Шурхіт кроків. Містер Екслібрис уже стоїть у дверному проході порожньої пральні.

— Ні, — каже він. Потім: — Священик. Яка різниця?

— Як ви дізналися, що я тут?

— Чекай «швидкої», — каже Голос номер один. — Постарайся не рухатися. Ти втратив багато крові, можуть бути внутрішні ушкодження.

І він виходить. Каллаген лежить на підлозі вдихаючи запахи відбілювача, порошку і приємний аромат пом’якшувача для білизни. «Ви перете чи ми перемо — різниці немає, — думає він. — Головне, що все чисто». Його яйця ниють і набрякають. Щелепа теж болить і теж розпухає. Шкіра на обличчі натягується, бо плоть під нею збільшується. Він лежить, чекаючи на «швидку» й життя чи на повернення Братів Гітлера і смерть. На леді чи тигра. На Діанин скарб чи смертоносну змію. Час тягнеться нескінченно довго, і врешті-решт запорошену підлогу заливають спалахи червоного світла, і він розуміє, що цього разу це леді. Цього разу це скарб.

Цього разу — життя.

ОДИНАДЦЯТЬ

— Отак, — підсумував Каллаген, — я і потрапив у палату номер 577 тієї самої лікарні тієї ж ночі.

— Ти серйозно? — Сюзаннині очі стали круглими від подиву.

— Серйозно, як серцевий напад. Ровен Маґрудер помер, мене мало не замордували, а в лікарні поклали на те саме ліжко, де лежав він. Напевно, їм вистачило часу лише на те, щоб перестелити його. І поки не прийшла медсестра з морфіновим візком і не відключила мене, я лежав і думав, чи, бува, не навідається до мене Ровенова сестра, щоб довершити те, що почали Брати Гітлера. Але чому вас дивують такі речі? В обох наших історіях чимало дивних збігів. Ви не замислювалися над подібністю назви «Калья» й мого прізвища?

— Замислювалися, — відповів Едді.

— Що було далі? — спитав Роланд.

Каллаген посміхнувся, і Роланд побачив, що дві половини його обличчя не зовсім симетричні. Не дивно, адже йому зламали щелепу.

— Улюблене питання всіх оповідачів, Роланде. Але треба мені прискоритися, інакше нам і ночі не вистачить. Все одно найважливіше, те, що вам справді треба почути, наприкінці.

«Це тобі так здається», — подумав Роланд. І не здивувався б, якби йому сказали, що всім трьом його друзям спала та сама думка, хіба що в трохи різних формах.

— Тиждень я пролежав у лікарні. Коли мене виписали, то відправили до реабілітаційки у Квінзі. Перша клініка, яку мені запропонували, була на Мангеттені, набагато ближче, але вона асоціювалася з «Домівкою» — інколи ми відправляли туди людей. Я боявся, що там мене можуть знову навідати Брати Гітлера.

— І що, навідали? — спитала Сюзанна.

— Ні. Той день, коли я приходив до Ровена в палату номер п'ятсот сімдесят сім лікарні «Ріверсайд», а потім і сам у ній опинився… то було дев'ятнадцяте травня вісімдесят першого року. До Квінза я поїхав у фургоні з трьома чи чотирма іншими чоловіками, що мали незначні травми, двадцять п'ятого травня. За шість днів, якраз перед тим, як я виписався й знову вирушив у дорогу, я побачив статтю в «Пост». Вона була на початку газети, але не на першій сторінці. «НА КОНІ-АЙЛЕНДІ ЗНАЙДЕНО ДВОХ ЗАСТРЕЛЕНИХ ЧОЛОВІКІВ, — мовилося в заголовку. — ПОЛІЦІЯ ВВАЖАЄ, ЩО ЦЕ СПРАВА РУК ГАНГСТЕРІВ». Тому що обличчя й руки жертв спалили кислотою. Незважаючи на це, поліції вдалося встановити їхні особи: Нортон Рендольф і Вільям Ґартон, обидва з Брукліну. В статті були фотографії. Знімки для кримінальної справи — в обох було бурхливе минуле. Так, то були мої хлопці. Джордж і Ленні.

— Думаєте, до них добралися люди закону? — спитав Джейк.

— Так. Розплата не забарилася.

— А в газетах писалося, що то Брати Гітлера? — поцікавився Едді. — Бо коли я підростав, ми все ще лякали один одного тими чуваками.

— У таблоїдах обговорювали таку можливість, — кивнув Каллаген. — Я впевнений, що в душі журналісти, які писали про вбивства, скоєні Братами Гітлера, й завдані каліцтва, знали, що ними були Рендольф і Ґартон, бо опісля не трапилося нічого подібного, крім хіба що пари слабеньких спроб імітації. Але «жовта» преса не хотіла вбивати бабая, бо бабай продавав їм газети.

— Блін, — сказав Едді. — Ти таки побував на війнах.

— Ви ще не чули останнього акту, — попередив Каллаген. — Це щось.

Роланд знову обвів пальцем коло в повітрі, але не підганяючи. Він скрутив собі цигарку. Таким задоволеним троє товаришів не бачили його давно. Більш умиротвореним виглядав хіба що Юк, який спав біля Джейкових ніг.

— Я шукав той пішохідний міст, коли вдруге виходив з Нью-Йорка мостом Джорджа Вашингтона зі своєю книжкою в м'якій палітурці та пляшчиною, — повів далі Каллаген, — але мосту не було. Наступні кілька місяців я час від часу бачив потаємні шляхи — і пам'ятаю, що мені до рук кілька разів потрапляла десятидоларова банкнота з Чедбурном, — але решта їх просто зникли. Я бачив багацько вампірів третього типу і, пригадую, ще подумав тоді, що їх побільшало. Але я їх не чіпав. Просто втратив потребу. Як Томас Гарді втратив охоту писати романи, а Томас Гарт Бентон — писати фрески. «Це лише комарі, — думав я, — Нехай собі». Моїм завданням було дістатися якогось містечка, розшукати найближчу контору «Броні Мен», «Менпауер» або «Джоб Ґай», а ще знайти бар, де мені було б затишно. Я надавав перевагу кнайпам, схожим на «Американо» чи «Блерні Стоун» в Нью-Йорку.

— Іншими словами, теплий стіл і випивка на ньому — от що тобі було потрібно, — констатував Едді.

— Точно. — Каллаген подивився на нього як на споріднену душу. — Ще б пак! І я оберігав ці місця, допоки не наставав час іти далі. Тобто я випивав рівно стільки, щоб захмеліти, в своєму улюбленому барі, а решту вечора — ту його частину, коли вже повзають, кричать і ригають собі на сорочку, — проводив деінде. Зазвичай «аль фреско».

— А що… — почав Джейк.

— Тобто він напивався на природі, зайчику, — пояснила Сюзанна і скуйовдила йому волосся. Але одразу ж скривилася й притисла руку до живота.

— Все гаразд, сей? — спитала Розаліта.

— Так, але якщо у вас є щось із бульбашками, я б залюбки випила.

Розаліта підвелася, водночас постукавши Каллагена по плечі.

— Розповідайте далі, отче, бо й до перших півнів не закінчите.

— Гаразд, — сказав він. — Усе зводиться до одного: я пив. Напивався щовечора й чіплявся до всіх, хто погоджувався мене слухати, з розповідями про Лупе, Ровена й Ровену, чорношкірого, який підібрав мене в Ісакені, Руту, яка справді могла бути забавною, але точно не була сіамською кицькою. І зрештою вирубався.

Так тривало, поки я не потрапив до Топіки. Наприкінці зими тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року. Саме тоді я опустився на самісіньке дно. Знаєте, як це — опуститися на дно?

Запала тривала мовчанка, потім усі закивали. Джейк думав про міс Ейвері, її уроки англійської і свій іспитовий твір. Сюзанна згадувала Оксфорд у Міссісіпі, Едді — узбережжя Західного моря, коли він схилився над чоловіком, що невдовзі став його діном, і збирався перерізати йому горло, бо Роланд не дозволяв йому вийти через магічні двері й ширнутися героїнчиком.

— Своє дно я побачив у тюремній камері, — сказав Каллаген. — Сталося це рано-вранці. Я був порівняно тверезий, до того ж сидів не у витверезнику, а в камері з ковдрою на койці й справжнім сидінням на унітазі. Порівняно з іншими мавпятниками, де мені доводилося побувати, то було все одно що пердіти крізь атлас. Єдине, що мене там діймало, — це чоловік, який проводив перекличку… і та пісня.

ДВАНАДЦЯТЬ

Крізь вікно камери, затягнуте дрібною сіткою, проникає сіре світло, що забарвлює його шкіру в сірі відтінки. Його руки брудні й укриті подряпинами. Бруд під нігтями чорний (земля), а подекуди чорно-коричневий (суха кров). Він невиразно пам’ятає, як побився з кимось і цей хтось весь час називав його «сер», тож, напевно, тут він опинився через незмінно популярне порушення статті 48 карного кодексу — «напад на поліцейського». Все, чого йому хотілося (це Каллаген пам’ятає трохи чіткіше), — приміряти хлопцевого кашкета, дуже чепурного. Він пам’ятає, як казав молодому копу (судячи з його вигляду, скоро в поліцію братимуть пуцьвірінків, не привчених до горщика, принаймні в Топіці), що завжди видивляється прикольні капелюхи, завжди носить кашкета, бо в нього на лобі знак Каїна. «Шхоже на хрешт, — пригадує він, що тоді казав (чи намагався сказати), — але нашправді то жна-каїна». Це найбільше, на що він здатен, вимовляючи «знак Каїна».

Минулого вечора він був дуже п’яний, але, сидячи тут, на койці, й проводячи пальцями по скуйовдженому волоссю, він почувається не так уже й погано. У роті огидний смак — наче там посцяла сіамська кицька Рута, — але голова не дуже болить. От якби тільки ці голоси позатикалися! Далі по коридору хтось читає список імен у алфавітному порядку, що здається нескінченним. Ближче хтось співає його найнеулюбленішу пісню: «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя…»

— Нейлор!.. Нотон!.. О’Конор!.. О’Шонесі!.. Осковськи!.. Осмер!..

Щойно він усвідомлює, що співає насправді він сам, як у його литках починається тремтіння. Воно підбирається до колін, потім до стегон, поволі дужчає. Він бачить, як великі м’язи на його ногах ходять угору-вниз, як поршні. Що з ним відбувається?

— Палмер!.. Палмґрен!..

Тремтіння доходить до паху й перекидається на низ живота. На трусах спереду розпливається темна пляма, коли він заливає їх сечею. Водночас його ступні починають бити повітря, наче він намагається вдарити обома одночасно по невидимих футбольних м’ячах. «У мене напад, — думає він. — Мабуть, це воно. Мабуть, я непритомнію. Бувай, чорна пташко». Він пробує покликати на допомогу, але з рота виривається лише тихе булькотіння. Його руки злітають угору й падають. Тепер він б’є ногами по невидимих м’ячах, руками показує «алілуя», а чоловік на дальньому боці коридору не закінчить своєї переклички до наступного століття чи навіть до наступного льодовикового періоду.

— Пеш’є!.. Пітере!.. Пайк!.. Половік!.. Рейні!.. Ренкурт!..

Тіло Каллагена вище пояса починає смикатися вперед і назад.

Щоразу, коли воно робить ривок уперед, він близький до того, щоб втратити рівновагу і впасти на підлогу. Його руки злітають угору. Ноги б’ють повітря. На сідницях зненацька розпливається теплий млинець, і він розуміє, що обгидився.

— Рікуперо!.. Робілард!.. Россі!..

Його відкидає назад, до побіленої бетонної стіни, на якій хтось надряпав «БАНҐО СКАНК» і «У МЕНЕ ЩОЙНО БУВ МІЙ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ НЕРВОВИЙ ЗРИВ». Потім знову вперед, усім тілом, ревно, як мусульманин на ранковій молитві. Якусь мить він тупо роздивляється бетонну підлогу між своїми голими коліньми, а потім втрачає рівновагу й падає на обличчя. Щелепа, що якимось дивом загоїлась попри нічні пиятики, знову ламається в трьох місцях із чотирьох. Але тепер, для досконалого балансу (адже число «чотири» — магічне), він ламає собі ще й носа. Лежить, б’ючись на підлозі, як упіймана риба на гачку, його тіло розмальоване кров’ю, лайном і сечею. «Я помираю», — думає він.

— Райан!… Санеллі!… Шер!…

Але поступово напад стихає, його тілом лише вряди-годи пробігає судома. Хтось же має прийти, думає він. Але ніхто не йде. Якийсь час. Корчі вгамовуються, і тепер він просто Доналд Френк Каллаген, який лежить на підлозі в тюремній камері, в Топіці, штат Канзас, а далі по коридору хтось уперто просувається до кінця алфавіту.

— Сіві!.. Шероу!.. Шатцер!..

Зненацька, вперше за багато місяців, він згадує, як з’явилася кавалерія, коли Брати Гітлера вже готувалися порізати його в тій усіма забутій пральні на Східній Сорок сьомій. І вони б це зробили — наступного дня чи через день хтось знайшов би такого собі Доналда Френка Каллагена, мертвого і холодного, з відрізаними яйцями у вухах замість сережок. Але з’явилася кавалерія, і…

«То була не кавалерія, — думає він, лежачи на підлозі й відчуваючи, як розпухає обличчя, його нове обличчя, практично не відрізниш від старого. — То були Голоси номер один і номер два». Але й це неправильно. То були двоє чоловіків, середнього віку, навіть трохи пристаркуваті. Містер Екслібрис і містер Гай Кокніф Ен Йом, хай би що воно означало. Обидва налякані до смерті. І правильно. Хай Брати Гітлера не дотягували до тисячі жертв, хоч Ленні цим і похвалявся, але покалічили чимало народу, а декого й убили, то була пара гадюк у людській подобі. Так, містер Екслібрис і містер Ґай Кокніф правильно робили, що боялися. Для них усе обернулося добре, але могло бути й навпаки. А якби Джордж і Ленні помінялися з ними ролями, що тоді? Тоді замість одного трупа в пральні «Затока черепахи» знайшли б цілих три. Такий матеріал би неодмінно потрапив на першу сторінку «Нью-Йорк Пост»! Тож ці хлопці ризикували життям. Минуло шість чи вісім місяців, і виявилося, що вони підставляли голови заради брудного виснаженого п’яндалиги, чиї труси просякли з одного боку сцяками, а з іншого — гімном. Удень він п’є, а ввечері напивається.

Це стається саме тоді. Далі по коридору монотонний голос доходить до Спренґа, Стюарда і Садбі; у цій камері чоловік, що лежить на брудній підлозі в сірій світанковій імлі, нарешті опускається на саме дно, яке, за визначенням, — та точка, нижче якої ти просто не можеш опуститися, хіба що візьмеш лопату й почнеш копати.

Лежачи так, водячи поглядом по підлозі, де жмути пилюки схожі на примарні діброви, а грудки бруду — на пагорби в якійсь безплідній шахтарській країні, він думає: «Що в нас зараз, лютий? Лютий вісімдесят другого року? Мабуть, десь так. То от що я вам скажу. Я даю собі рік на те, щоб виправитися. Один рік на те, щоб зробити щось — щоб виправдати той ризик, на який пішли хлопці. Як удасться, я піду далі. Але якщо не зумію позбутися пияцтва до лютого вісімдесят третього, — накладу на себе руки».

— Тарґенфілд! — нарешті каже голос далі по коридору.

ТРИНАДЦЯТЬ

Якусь мить Каллаген мовчав. Відпив кави, скривився і налив собі натомість солодкого сидру.

— Я знав, з чого починається видряпування нагору, — сказав він. — Свого часу бозна-скільки п'яниць, що опустилися, я переводив на збори анонімних алкоголіків в Іст-Сайді. Тож коли мене випустили, я знайшов групу АА в Топіці і почав відвідувати її щодня. Я не дивився вперед і не озирався назад. «Минуле — це історія, майбутнє — це загадка», як то кажуть. Та тільки цього разу, замість сидіти позаду й мовчати, я змушував себе сідати спереду і під час знайомства казати «Я Дон К., і я більше не хочу пиячити». Насправді я хотів, щодня хотів, але в АА для всього знайдеться крилатий вислів, і один з них «Обманюй, доки сам не повіриш». І мало-помалу я повірив. Одного ранку восени вісімдесят другого року я прокинувся й зрозумів, що справді не хочу пиячити. Примус, як вони це звуть, зник.

Я почав видряпуватися. За перший рік тверезості годі чекати великих змін, але одного дня, коли я був у Ґейдж-парку… власне, в саду рейнських троянд… — Помітивши зміну у виразах їхніх облич, він замовк. — Що? Ви його знаєте? Тільки не кажіть, що знаєте про рейнський сад!

— Ми там були, — тихо сказала Сюзанна. — Бачили іграшковий поїзд.

— Це неймовірно, — сказав Каллаген.

— Дев'ятнадцята година, всі пташки співають,^[48] — сказав Едді. Він не всміхався.

— Хай там як, перше оголошення я побачив саме в Саду троянд. «ЗАГУБИВСЯ КАЛЛАГЕН, НАШ ІРЛАНДСЬКИЙ СЕТЕР. НА ЛАПІ Й ЛОБІ ШРАМИ. ЩЕДРА ВИНАГОРОДА». Тощо, тощо. Вони нарешті розвідали моє прізвище. Я вирішив, що час мені тікати звідти, поки ще є така можливість. Тож я вирушив до Детройта і знайшов там притулок під назвою «Маяк». То був «мокрий» притулок. Майже те саме, що «Домівка», тільки без Ровена Магрудера. Там робили добру справу, але ледве зводили кінці з кінцями. Я запропонував свої послуги. Отже, в грудні вісімдесят третього, коли це сталося, я був там.

— Коли що сталося? — спитала Сюзанна.

Але відповів їй Джейк Чемберз. Він знав, був єдиним з-поміж них усіх, хто міг це знати. Зрештою, з ним теж це сталося.

— Коли ви померли, — сказав Джейк.

— Саме так, — кивнув Каллаген, анітрохи не здивувавшись, так, наче йшлося про рис чи про те, що Енді працював на антиномній енергії. — Коли я помер. Роланде, зробиш мені самокрутку? Здається, мені потрібне щось трохи міцніше за яблучний сидр.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

У «Маяку» є давня традиція, що тягнеться… ого, вже цілих чотири роки (притулок «Маяк» існує всього п’ять). Це День подяки в спортзалі школи Імені Господнього на вулиці Вест-Конгрес. Купка алкоголіків прикрашає залу помаранчевим і коричневим гофрованим папером, картонними індичками, пластмасовими фруктами й овочами. Словом, американськими жнив’яними амулетами. Щоб тебе взяли у прикрашальним, треба щонайменше два тижні не пити. Також (Ворд Гакмен, Ел Макковен і Дон Каллаген вирішили це одностайно) на цю подію не допускають п’яних, хай як довго вони утримувалися від спиртного.

У День індички десь сотня добірних детройтських алкашів, нарколиг і напівбожевільних бомжів збираються в школі Імені Господнього на чудову вечерю: індичка, бульба, все, як належить. Вони розсідаються за дюжиною столів у центрі баскетбольного майданчика (під ніжки столів підкладають повсть, і гості їдять у шкарпетках, без взуття). Перш ніж налетіти на їжу (це частина звичаю), кожному дають змогу («Народ, не довше десяти секунд, бо я вас перерву», — попереджає Ел) назвати щось одне, за що він вдячний. Так, тому що це День подяки, а ще тому, що один з основних принципів програми «Анонімні алкоголіки» полягає в тому, що вдячний п’яниця не напивається, а вдячний наркоман не ширяється.

Подяка просувається швидко, а що Каллаген просто сидить і ні про що особливо не думає, то коли підходить його черга, він мало не бовкає дурницю, яка могла б накликати на нього неприємності. Щонайменше йому почепили б ярлик людини з дивним почуттям гумору.

«Я вдячний, що я не…» — починає він, потім усвідомлює, що саме збирається сказати, і прикушує язика. Вони всі дивляться на нього вичікувально, чоловіки з неголеними щоками, опухлі жінки з обвислим волоссям, довкола всіх витає брудне амбре станції підземки — запах вулиці. Деякі вже називають його Фадда. Звідки вони знають? Як могли дізнатися? І як би почувалися, коли б знали, який мороз продирає його по шкірі, коли він це чує? Як це змушує його згадувати про Братів Гітлера і солодкий дитячий запах пом’якшувача для білизни? Але вони дивляться на нього. «Клієнти». Ворд і Ел також дивляться.

— Я вдячний, що сьогодні не пив і не приймав наркотиків, — каже він, вдаючись до старого перевіреного засобу. (За це можна дякувати вічно). Вони бурмочуть на знак схвалення, чоловік, що сидить поряд із Каллагеном, розповідає, який він вдячний за те, що його сестра дозволила йому побути з ними на Різдво. І ніхто навіть не здогадується, як близько Каллаген був від того, щоб сказати: «Я вдячний, що вже давно не бачив вампірів третього типу й оголошень про зниклих домашніх тварин».

Він думає: це сталося тому, що Бог прийняв його назад, принаймні на випробний термін, і силу укусу Барлоу нарешті скасовано. Інакше кажучи, він думає, що втратив прокляття бачити. Але він не пробує зайти до церкви, щоб перевірити це. Спортзалу школи Імені Господнього йому цілком достатньо, і на тому спасибі. Йому ні разу не спадає на думку — принаймні свідомо, — що вони хочуть надійніше накинути на нього сітку, щоб цього разу він уже напевно не виборсався. Врешті-решт Каллаген збагне: хоч до них і повільно доходить, але доходить.

Потім, на початку грудня, Ворд Гакмен отримує листа з розряду «мрія всього життя».

— Доне, в нас буде раннє Різдво! Ел, ви маєте це побачити! — Переможно махаючи листом. — Якщо правильно розіграємо карти, хлопці, то наступного року зможемо розслабитися.

Ел Макковен бере в нього листа, читає, і його вираз стриманості й обережності поволі тане. На ту мить, коли він передає листа Донові, його усмішка розтягується до вух.

Лист від корпорації, що має офіси в Нью-Йорку, Чикаго, Детройті, Денвері, Лос-Анджелесі й Сан-Франциско. Його надруковано на такому розкішному ганчір’яному папері, що хочеться пришити його до сорочки з виворотного боку й носити, весь час відчуваючи шкірою. У листі йдеться про те, що корпорація планує виділити двадцять мільйонів доларів двадцяти доброчинним організаціям в Сполучених Штатах, тобто кожній по мільйону. Зробити це корпорація має до кінця календарного 1983 року. Серед потенційних одержувачів — безкоштовні їдальні, притулки, дві клініки для бідних і програма перевірки на СНІД у Спокейні. Одним із притулків, що отримають допомогу, є «Маяк». Підписано Річардом П. Сейром, виконавчим віце-президентом, Детройт. Усе виглядає досить солідно, і те, що їх трьох запросили до офісу корпорації в Детройті, щоб обговорити цей дарунок, теж викликає довіру. Дата зустрічі — яка стане днем смерті Доналда Каллагена, — 19 грудня 1983-го. Понеділок.

У «шапці» листа є назва — КОРПОРАЦІЯ «СОМБРА».

П'ЯТНАДЦЯТЬ

— І ти поїхав, — сказав Роланд.

— Ми всі поїхали. Якби запрошення було лише для мене самого, я б нізащо не повірив. Але оскільки кликали нас трьох… щоб вручити мільйон доларів… ви хоч уявляєте, що таке було мільйон доларів для такої нічліжки, як «Домівка» чи «Маяк»? Особливо за часів Рейгана.

Почувши це, Сюзанна сіпнулася. Едді глянув на неї відверто переможним поглядом. Каллаген хотів було спитати, що означає ця німа сцена, але Роланд уже крутив пальцем, підганяючи, бо було вже справді пізно. Майже північ. Але ніхто з Роландового ка-тету не хотів спати. Всі погляди було прикуто до панотця, всі ловили кожне його слово.

— Ось до чого я дійшов у своїх роздумах, — сказав Каллаген, нахиляючись уперед. — Між вампірами й людьми закону існував зв'язок. Думаю, якщо його простежити, то корені знайдуться в темній землі. В Краї грому.

— Не сумніваюся, — кивнув Роланд. Його блакитні очі на блідому і змученому обличчі спалахнули вогнем.

— Упирі, якщо вони не першого типу, дурнуваті. Люди закону розумніші, але не набагато. Інакше я не зміг би так довго від них тікати. Але зрештою мною зацікавився хтось інший. Напевно, агент Багряного короля, хай хто він такий. Люди закону облишили полювати на мене. Вампіри також. За останні декілька місяців не було жодних оголошень, принаймні мені вони не траплялися на очі. Жодних повідомлень крейдою на тротуарах Вест-Форт-стрит чи Джеферсон-авеню. Хтось наказав їм це зробити, хтось набагато розумніший. І цей мільйон доларів! — Він похитав головою. Губи розійшлися в ледь помітній гіркій усмішці. — Саме це мене засліпило. Ніщо інше, тільки гроші. «Але ж це на добрі справи! — казав я собі… і всі втрьох ми переконували один одного. — 3 цими грошима ми ні від кого не будемо залежати аж п'ять років. Не доведеться більше іти з простягнутою рукою в Детройтську міську раду». Усе це правильно, звісно. Та тільки згодом я збагнув, що була інша правда, дуже проста: жадібність залишається жадібністю, навіть якщо причина для неї шляхетна.

— Що сталося? — спитав Едді.

— Ми приїхали на заплановану зустріч, — сказав панотець, криво й страшнувато посміхаючись. — Тішмен-білдинг, 982, Мічиган-авеню, одна з найкращих бізнес-адрес у Детройті, дев'ятнадцяте грудня, шістнадцята двадцять.

— Дивний час для зустрічі, — вставила Сюзанна.

— Ми теж так подумали, але хто заморочується такими дрібницями, коли на кону мільйон доларів? Трохи посперечавшись, ми погодилися з Елом, точніше, з Еловою матір'ю. Вона сказала, що на важливі зустрічі треба приходити рівно на п'ять хвилин раніше. Тож, парадно вдягнені, ми зайшли у вестибюль Тішмен-білдинг о четвертій десять, знайшли Корпорацію «Сомбра» на дошці-вказівнику й піднялися на тридцять третій поверх.

— А ви розвідували, що то за корпорація? — спитав Едді.

Погляд Каллагена промовисто свідчив: «Хіба ми дурні?»

— Судячи з того, що ми знайшли в бібліотеці, «Сомбра» була корпорацією закритого типу, тобто не продавала своїх акцій, здебільшого скуповувала інші компанії. Вони спеціалізувалися на високих технологіях, будівництві й нерухомості. От і все, що про них було відомо. Їхні активи були таємницею за сімома замками.

— Корпорацію було зареєстровано в Сполучених Штатах? — спитала Сюзанна.

— Ні, в Насау, на Багамах.

Едді пересмикнуло від згадки про роботу наркокур'єра і бліду поганку, в якої він востаннє брав товар.

— Бували, знаєм, — сказав він. — Але нікого з корпорації «Сомбра» там не здибав.

Та чи то була правда? А що, як слизьке чмо з британським акцентом працювало на «Сомбру»? Чи так уже важко було уявити, що, до всього, вони ще й причетні до торгівлі наркотиками. Едді цілком міг у це повірити. Принаймні на зв'язок з Балазаром це вказувало.

— Хай там як, вони були в усіх довідниках і щорічниках, — вів далі Каллаген. — Хоч і в тіні, але присутні. І багаті. Я не знаю напевне, що таке «Сомбра», і майже переконаний, що більшість працівників, яких ми бачили в їхньому офісі на тридцять третьому поверсі, були підставними… але справжня корпорація «Сомбра», мабуть, існує.

Ми піднялися на ліфті. Чудово опоряджена приймальня (картини французьких імпресіоністів на стінах), вродлива реєстраторка. З тих жінок — вибач, Сюзанно, — чиї груди наводять чоловіків на грішні думки про те, що, торкнувшись їх, житимеш вічно.

Едді розсміявся, потім крадькома глянув на Сюзанну і замовк.

— Годинник показував чотирнадцяту сімнадцять. Нас запросили сісти. Ми сіли, не на жарт нервуючись. Повз нас сновигали люди. Час від часу двері ліворуч відчинялися і ми бачили підлогу, заставлену столами й кабінками. Дзеленчали телефони, бігали туди-сюди секретарки з папками, десь працював великий ксерокс. Якщо то були лише декорації — а я в цьому переконаний, — то все було ретельно продумано, як у голлівудському кіно. Я хвилювався перед зустріччю з Річардом Сейром, але не більше. Насправді то було дивно. Минулі вісім років, відколи поїхав із Салемз-Лота, я весь час від чогось тікав, і в мене розвинулася непогана система завчасного попередження. Але того дня вона навіть не писнула. Якби ми зв'язалися з Джоном Ділінджером через спіритичну дошку, він би те саме сказав про свій вечір у кіно з Анною Сейдж.^[49]

О чотирнадцятій дев'ятнадцять до нас вийшов молодий чоловік у смугастій сорочці й краватці, підозріло схожій на «Х'юго Бос». Нас повели повз мажорні кабінети, в яких, наскільки я міг бачити, гнуло шиї мажорне керівництво, в бік подвійних дверей у кінці коридору. То була конференц-зала. Наш супровідник відчинив двері й сказав: «Боже успіху, джентльмени». Мені це дуже добре запам'яталося. Не «бажаю успіху», а «боже успіху». Отоді моя сигналізація й спрацювала. Але було вже пізно. Все сталося блискавично швидко. Вони не…

ШІСТНАДЦЯТЬ

Усе відбувається стрімко. Вони вже давно полювали на Каллагена, та довго зловтішатися не збираються. Двері хряскають за їхніми спинами, так гучно, що аж здригаються в одвірку. Асистенти, які заледве заробляють вісімнадцять тисяч на рік, зачиняють двері по-особливому — з повагою до грошей і влади. А це не той випадок. Так брязкають дверима розлючені алкоголіки й героїнові наркомани. А ще, звісно, божевільні. У ділі стукання дверима божевільним нема рівних.

Сигнал тривоги в голові Каллагена вже не просто дзеленчить — він виє сиреною. Каллаген роззирається по конференц-залі, де на чільному місці — величезне вікно з розкішним виглядом на озеро Мічиган, і бачить, що для тривоги є всі причини. Він ще має час подумати: «Господи, Діво Маріє, мати Божа, як я міг бути таким дурним?» У кімнаті тринадцятеро людей. Троє з них — люди закону. Він уперше бачить їхні важкі нездорові обличчя, очі з червоними проблисками й повні, якісь жіночі губи. Усі троє курять. Ще дев’ятеро — вампіри третього типу. Тринадцята особа в конференц-залі вдягнена в сорочку крикливих відтінків і краватку, що ніяк до неї не пасує. За одягом — один з людей закону. Але обличчя в нього худе й хитре, очі світяться розумом і чорним гумором. На лобі в нього — червоне коло з крові, яка ні тече, ні скипається.

Щось неприємно тріщить. Каллаген рвучко обертається й бачить, як Ел і Ворд валяться на підлогу. Обабіч дверей, у які вони зайшли, стоять номер чотирнадцятий і п’ятнадцятий — чоловік і жінка з людей закону. Обоє тримають у руках електрошокери.

— Отче Каллаген, з твоїми друзями все буде гаразд.

Він знову обертається. То чоловік з кривавою плямою на лобі. На вигляд йому шістдесят років, але визначити його вік насправді важко. На ньому яскраво-жовта сорочка і червона краватка. Його тонкі губи розтуляються, оголюючи зуби з гострими кінчиками. «Це Сейр, — думає Каллаген. — Сейр чи хто там підписав того листа. Той, хто придумав, як мене сюди затягти».

— А от з тобою — ні, — каже чоловік.

Люди закону дивляться на нього з притлумленою жадібністю: ось він нарешті, їхній песик, що загубився, з обпаленою лапою і шрамом на лобі. Вампіри виявляють більше цікавості. Вони мало не вискакують зі своїх синіх аур. І зненацька Каллаген чує передзвін. Він слабкий, притлумлений, але чутний. І кличе його.

Сейр (якщо це його справжнє ім’я) повертається до вампірів.

— Це він, — промовляє буденним тоном. — Він убив сотні таких, як ви, у дюжинах різних Америк. Мої друзі… — жестом показує на людей закону, — …не зуміли його вистежити. Проте їх виправдовує те, що зазвичай вони займаються пошуками інших, менш підозріливих жертв. Хай там як, ось він, тут. Хапайте його. Але не вбивайте!

Він повертається до Каллагена. Дірка в його лобі наповнюється кров’ю і блищить, але звідти не виливається ні краплини. «Це око, — думає Каллаген, — криваве око». Що за істота дивиться через нього на світ? Що воно таке і звідки спостерігає?

— Усі ці друзі Короля носять у собі вірус СНІДу. Думаю, тобі відомо, що це таке. Самі ми тебе не вбиватимемо, нехай це зробить він. Він назавжди виведе тебе з гри, у цьому й решті світів. Для такого, як ти, ця гра не годиться. Для такого підробного священика, як ти.

Каллаген не вагається. Якщо завагається, він пропав. Він боїться не СНІДу, а опоганення їхнімибрудними губами. Не можна дозволяти, щоб вони його цілували, як той цілував Лупе Дельґадо в завулку. Він не дозволить їм перемогти. Після всіх доріг, що їх він подолав, усіх тих робіт, тюремних камер, після остаточного протверезіння в Канзасі — він просто не дозволить їм узяти гору.

Він навіть не намагається їх напоумити. Бесіда не відбувається. Він просто мчить прожогом повз правий бік екстравагантного стола з червоного дерева. Стривожившись, чоловік у жовтій сорочці кричить: «Хапайте його! Хапайте!» Руки тягнуться до його піджака, спеціально для урочистої нагоди придбаного у «Ґранд-Рівер», але ковзають, не встигаючи вхопити. Йому вистачає часу на те, щоб подумати: «Шибка не розіб’ється, то якесь особливе надміцне скло для запобігання самогубствам, воно не розіб’ється…», а ще вистачає часу подумки звернутися до Бога — вперше, відколи Барлоу примусив його скуштувати отруєної крові.

— Допоможи мені! Благаю, допоможи! — вигукує отець Каллаген і мчить просто на шибку, плечем уперед. Ще одна рука ковзає по його голові, намагаючись вчепитися в волосся, а потім зникає. Шибка осипається довкола нього скалками, і от він уже стоїть у холодному повітрі, під лапатим снігом. Він дивиться униз під лаковані черевики, теж куплені з цієї сприятливої нагоди, і бачить Мічиган-авеню, іграшкові машини й людей, схожих на мурах.

Він відчуває їхнє розчарування — Сейра, людей закону й упирів, що скупчилися біля розбитого вікна й дивляться, очам не вірячи.

«Це справді виведе мене з гри навіки… чи не так?» — думає Каллаген.

А потім з дитячим подивом: «Це моя остання думка. Це кінець».

І він падає.

СІМНАДЦЯТЬ

Каллаген замовк і, трохи соромлячись, подивився на Джейка.

— А ти пам'ятаєш, як це було? Як ти… — Він прочистив горло. — …помирав?

Джейк серйозно кивнув.

— А ви хіба ні?

— Я пам'ятаю, як дивився на Мічиган-авеню під моїми новими черевиками. Пам'ятаю, якими були відчуття, коли я стояв у повітрі… начебто стояв… посеред снігопаду. Пам'ятаю, як Сейр щось кричав якоюсь іншою мовою. Лаявся. Такі горлові слова могли бути лише лайкою. Пригадую, я ще подумав: «Він перелякався». Такою й була моя остання думка — про те, що Сейр перелякався. Потім настала темрява. Я ширяв у ній. Десь віддалік лунав передзвін, і він наближався, неначе дзвіночки було прикріплено до якоїсь машини, що повним ходом летіла мені назустріч.

Там було світло. Я бачив світло у темряві. Я подумав, що це досвід смерті, описаний Кюблер-Рос, і пішов на світло. Мені було однаково, де вмирати, тільки б не на Мічиган-авеню, з потрощеними кістками, в калюжі крові й оточенні натовпу. Але я не розумів, як таке могло статися. Не можна впасти з тридцять третього поверху, а потім отямитися.

А ще я хотів забратися подалі від тих дзвоників. Їхня гучність невпинно наростала. У мене засльозилися очі. Звісно, я радів, що мої очі й вуха досі зі мною, але той передзвін робив усю вдячність, яку я відчував, суто теоретичною.

Я подумав: «Мені треба дійти до цього світла». І я побрів до нього. Я…

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Він розплющує очі, але ще до цього ніздрі вловлюють запах. То пахощі сіна, тільки дуже слабкі, майже вивітрені. Можна сказати, привид запаху. А він сам? Чи він привид?

Він сідає й роззирається довкола. Якщо це загробне життя, тоді всі священні книги світу, включаючи ту, за якою він проповідував сам, помиляються. Тому що він не в раю і не в пеклі. Він у стайні. На підлозі — жмути білої давньої соломи. У дощаних стінах — тріщини, крізь які ллється яскраве світло. Те світло, на яке він ішов з пітьми, думає він. Світло пустелі. Чи є в нього конкретні причини так вважати? Можливо. Повітря, яке він втягує крізь ніздрі, сухе. Це те саме, що вдихати повітря іншої планети.

«Може, це і є інша планета, — думає він. — Планета Загробне Життя».

Передзвін ще не стих, він приємний і жахливий водночас, але вже потроху стихає… стихає… і замовкає. Каллаген відчуває слабкі подмухи гарячого вітру. Він проникає крізь шпарини в стінах, і кілька соломинок піднімаються над підлогою, кволо танцюють і знову лягають.

Тепер з’являється інший шум. Аритмічний стукіт. Якась машина, і не в найкращому (судячи зі звуку) стані. Він підводиться. Тут спекотно, і на обличчі та руках одразу ж виступає піт. Він дивиться на себе й бачить, що новий одяг із «Ґранд-Рівер» десь подівся. На ньому джинси й блакитна сорочка, тонка й м’яка від частого прання. На ногах пара старих чобіт зі стоптаними підборами. Схоже, в них пройшли не одну спраглу милю. Він згинає ноги, намагаючись відчути, чи є переломи. Начебто немає. Потім руки. Нема. Він пробує клацнути пальцями. Вони легко виконують завдання — лунає тихе сухе клацання, наче переламуються галузки.

«Невже все моє життя було сном? — думає він. — А це дійсність? Якщо так, то хто я і що тут роблю?»

А з напівмороку за його спиною долинає той незмінний стомлений звук: стук-СТУК-стук-СТУК-стук-СТУК.

Він повертається в той бік і охкає від побаченого. Посеред покинутої стайні стоять двері. Їх не вмонтовано в стіну, вони просто стоять. Завіси є, але, наскільки він може бачити, вони кріплять двері лише до повітря. Посередині видніють ієрогліфи. Він не може їх прочитати. Підходить ближче, наче це допоможе їх зрозуміти. І в певному сенсі допомагає. Бо він бачить, що дверна ручка — кришталева, з вирізьбленою на ній трояндою. А він читав Томаса Вулфа: камінь, троянда, незнайдені двері. Камінь, троянда, двері. Каменя ніде немає, але, можливо, саме його позначає ієрогліф.

«Ні, — думає він. — Ні, це слово „незнайдені“. Може, камінь — це я».

Він торкається кришталевої ручки. Немовби за сигналом

(сіґулом, думає він)

машинний стукіт стихає. Дуже слабкий і дуже віддалений, долинає до його вух передзвін. Він пробує повернути ручку. Вона не піддається. Ні на крихту не повертається. Таке враження, що її вмуровано в бетон. Коли він приймає руку, дзеленчання припиняється.

Він обходить двері, щоб побачити їх з іншого боку, й вони зникають. Повертається назад, і вони виявляються на місці. Він тричі повільно обходить їх по колу, відмічаючи точку, в якій двері зникають з одного боку й з’являються з іншого. Він змінює напрям на протилежний. Те саме. Що за дурня?

Він задумливо роздивляється двері, потім іде в глиб стайні, шукаючи машину, яку чув. Іти не боляче. Якщо він тільки-но впав з висоти, його тіло ще не отримало про це сигнал. Але ж як тут спекотно!

Він проходить повз кінські стійла, давно покинуті. Бачить купу давнього сіна, на ній — складену ковдру й дошку для нарізання хліба. На ній лежить шматок сушеного м’яса. Каллаген піднімає його, нюхає, відчуває запах солі. «Солонина», — думає він і відправляє м’ясо до рота, не надто боячись отруїтися. Чи можна отруїти того, хто вже й так мертвий?

Жуючи, він продовжує свій огляд. В глибині стайні є маленька кімната, більше схожа на прибудову. У її стінах кілька шпарин, крізь які він зазирає всередину й бачить машину, що стоїть на бетонному острівці. Усе в стайні шепоче про довгі роки й запустіння, але цей пристрій, схожий на машину для доїння корів, здається новісіньким. Ні іржі, ні пилу. Каллаген підходить ближче. Збоку в апараті стирчить хромована рурка. Під нею — стік для води. Сталеве кільце довкола нього вологе. Зверху на машині є маленька металева пластинка, біля неї — червона кнопка. На пластинці вибито напис:

ЛАМЕРК ІНДАСТРІЗ

834789-АА-45-776019

ОСЕРДЯ НЕ ВИЙМАТИ

ЗВЕРНУТИСЯ ДО ФАХІВЦІВ

На червоній кнопці — слово «УВІМК» Каллаген натискає її. Втомлений стукіт поновлюється, і за мить з хромованої рурки уже тече вода. Він підставляє руки. Вода крижана, тисячами голок коле перегріту шкіру. Він п’є. Вода ні солодка, ні кисла, і він думає: «На великих глибинах такого поняття, як смак, не існує. Це…»

— Здоров, фадда.

Від несподіванки Каллаген скрикує. Його руки злітають угору, і на мить діаманти крапель зблискують у запиленому сонячному промені й падають між двома покорченими дошками. Він рвучко повертається на стесаних підборах чобіт. За дверима насосної зали стоїть чоловік у мантії з каптуром.

«Сейр, — думає Каллаген. — Це Сейр, він пішов за мною слідом, пройшов крізь ті бісові двері…»

— Спокійно, — каже чоловік у мантії. — «Легше на поворотах», як сказав би стрільців новий друг. — І довірчим тоном: — Його звуть Джейк, але економка зве його Бамою. — А потім жвавим тоном людини, якій щойно сяйнула геніальна думка: — Я ж можу тобі його показати! Їх обох! Може, ще не пізно! Ходімо! — Він простягає руку. Пальці, що стримлять з рукава мантії, довгі, білі й якісь неприємні. Як воскові. Каллаген не зрушує з місця, чоловік у мантії намагається його напоумити. — Ходімо. Ти не можеш тут залишатися. Це лише придорожня станція. Тут ніхто не залишається надовго. Ходімо.

— Хто ти?

Чоловік у мантії нетерпляче цикає на нього.

— На це нема часу, фадда. Ім’я, ім’я, що є ім’я, як сказав хтось. Шекспір? Вірджинія Вулф? Але кому воно треба? Ходімо, я покажу тобі диво. Я не торкатимусь тебе, а йтиму попереду. Бачиш?

Він повертається. Мантія розвівається, як шлейф вечірньої сукні. Він іде до стайні, й за мить Каллаген рушає слідом. Зрештою, кімната з колонкою — це глухий кут. Надворі він принаймні зможе втекти.

Тікати куди?

Там буде видно.

Проходячи повз двері, чоловік у мантії стукає об них кісточками пальців.

— Постукай об дерево, щоб не зурочити! — весело вигукує він. І коли він ступає у яскравий прямокутник світла, що ллється крізь двері стайні, Каллаген бачить, що в лівій руці в нього якийсь предмет. Це скринька, квадратна, з фут завдовжки, завширшки і вглиб. Скидається на те, що її зроблено з того самого дерева, що й дошки підлоги. Чи зі щільнішого різновиду того дерева. Воно темніше, і волокна дрібніші.

Сторожко спостерігаючи за чоловіком у мантії, щоб зупинитися, якщо зупиниться він, Каллаген виходить слідом за ним на сонце. Спека тут, ще нестерпніша, нагадує йому про Долину смерті, в якій він бував. Надворі його здогади підтверджуються: так, це пустеля. З одного боку стоїть занепала будівля з блоків піщанику, що осипаються. Мабуть колись то був заїжджий двір. Чи покинуті декорації до вестерну. З іншого боку — загін для худоби, де більшість конов’язей і стовпчиків, струхлявівши, попадали. Далі, куди не кинь оком, тягнуться милі й милі кам’янистого піску. І більше нічого, крім…

Так! Там щось є! Двічі щось є! Дві крихітні рухомі цятки на далекому обрії!

— Бачиш їх? У тебе чудовий зір, фадда!

Чоловік у чорній мантії (його обличчя, затінене каптуром, лише бліда розмита пляма) стоїть за двадцять кроків від нього. Він хихоче. Цей звук подобається Каллагену ще менше, ніж восковий вигляд його пальців. Це шкряботіння мишей, які гасають по кістках. Звісно, це безглуздо, але…

— Хто вони? — сухим голосом питає Каллаген. — І хто ти? Що це за місце і де воно знаходиться?

Чоловік у чорному театрально зітхає.

— Так багато передісторії й так мало часу, — каже він. — Називай мене Волтером, якщо тобі це до вподоби. Що ж до цього місця, то це придорожня станція, я вже тобі казав. Маленька зупинка між твоїм світом і наступним. О, ти думав, що далеко забрів своїми потаємними шляхами? Справжня подорож, фадда, починається тільки зараз.

— Припини мене так називати! — кричить Каллаген. У горлі вже сухо. Спека від сонця збирається на його маківці й тисне на неї, як тягар.

— Фадда, фадда, фадда! — повторює чоловік у чорному. Голос у нього ображений, але Каллаген знає, що в душі він хихоче. Напевно, цей чоловік — якщо це людина — чимало часу проводить, підсміюючись про себе. — Не сердься, думаю, не варто. Я зватиму тебе Доном. Так тобі буде приємніше?

Чорні точки віддалік тремтять. Потоки гарячого повітря від землі створюють ілюзію того, що вони підіймаються, зникають, потім знову з’являються. Невдовзі вони зникнуть назавше.

— Хто вони? — запитує він у чоловіка в чорному.

— Люди, яких ти, найпевніше, ніколи не стрінеш, — замріяно відповідає чоловік у чорному. Каптур ворушиться, і на мить Каллаген бачить восковий ніс і заглибину ока — маленьку чашку, наповнену темною рідиною. — Вони помруть під горами. А якщо цього не станеться, то істоти з Західного моря зжеруть їх живцем. Дод-е-чок! — Він знову сміється. — Але…

«Але ти, друже мій, чомусь не зовсім упевнений у собі», — думає Каллаген.

— Якщо ж вони все переживуть, — каже Волтер, — то це їх точно згубить. — І піднімає скриньку. Каллаген знову чує неприємне пульсування дзвіночків. — А хто їм це доставить? Авжеж, ка. Навіть ка потребує друга, ка-мей. Ним будеш ти.

— Я не розумію.

— Так, — скрушно киває чоловік у чорному. — А я не маю часу пояснювати. Як Білий Кролик у «Алісі», я спізнююсь, жахливо спізнююсь. Розумієш, вони мене переслідують, але я мусив зробити так, щоб поговорити з тобою. Справи-справи-справи! Тепер я маю їх випередити. Інакше як я заманю їх у пастку? Нам з тобою, Доне, треба закруглятися з бесідою, хоч, на жаль, вона була короткою. Повертайся в стайню, аміґо. Шугай, як кролик. У нірку!

— А якщо я не хочу? — Тільки «якщо» тут не діє.

Він ще ніколи не відчував більшої нехоті, ніж зараз. Що, як він попросить цього чоловіка відпустити його й спробує наздогнати ті тремтливі цятки? Що, як він скаже чоловікові в чорному: «Я маю бути там, те, що ти звеш „ка“, хоче, щоб я був там?» Здається, він знає відповідь. З таким самим успіхом можна плюнути в океан.

Неначе на підтвердження цього, Волтер каже:

— Твої бажання не мають значення. Ти підеш туди, куди накаже Король, і там чекатимеш. Якщо ті двоє помруть дорогою — а найпевніше, так воно і буде, — ти житимеш безтурботним сільським життям у тому місці, куди я тебе відправлю, і там помреш у старості з фальшивим, але приємним відчуттям, що спокутував гріхи. Ти житимеш на своєму рівні Вежі ще довго після того, як мої кістки розсиплються на порох на моєму рівні.

Це я тобі обіцяю, фадда, бо я це бачив у кристалі, кажу правду! А якщо вони все-таки виживуть? Якщо знайдуть тебе там, куди ти вирушиш? Що ж, у такому малоймовірному випадку ти допоможеш їм в усьому і так спричинишся до їхньої загибелі. Здуріти можна, правда? Як думаєш, можна здуріти?

Він робить крок до Каллагена, потім другий. Каллаген задкує до стайні, де чекають незнайдені двері. Він не хоче туди йти, але вибору немає.

— Не підходь до мене, — попереджає він.

— Ні, — відповідає Волтер, чоловік у чорному. — Я не можу на таке піти. — Він простягає скриньку Каллагену, водночас беручись рукою за її віко.

— Не треба! — різко каже Каллаген.

Бо чоловік у чорному не повинен відчиняти скриньку. Там, усередині, щось жахливе, щось таке, від чого одсахнувся б сам Барлоу, підступний упир, який змусив Каллагена пити його кров і відправив його у мандри Америкою, як капризну дитину, чиє товариство стало надокучливим.

— Може, й не відчиню, якщо ти не зупинятимешся, — дражниться Волтер.

Каллаген задкує в скупу тінь стайні. Скоро він опиниться всередині. Нема на то ради. Ті дивні з-одного-боку двері чекають на нього.

— Ти жорстокий! — випалює він.

Волтерові очі розширюються й на мить у них з’являється такий вираз, наче йому завдали тяжкої образи. Це безглуздо, але Каллаген дивиться в глибокі очі цього чоловіка й відчуває, що ця емоція щира. І це позбавляє його останнього проблиску надії на те, що це сон чи останній яскравий спалах перед смертю. Уві сні — принаймні в його сновидіннях — негідники ніколи не відчувають складних емоцій.

— Я той, ким зробили мене ка, Король і Вежа. Ми всі такі. Ми в одній упряжці.

Каллаген пригадує свою подорож: забуті силосні ями, заходи сонця, на які ніхто не дивиться, й довгі тіні, його власна гірка радість від того, що він тягне за собою свою пастку, співаючи, поки побрязкування ланцюгів, що його тримали, не перетворювалося на приємну музику.

— Я знаю, — каже він.

— Бачу, що знаєш. Рухайся.

Каллаген знову в стайні. Знову він відчуває слабкі, майже вичахлі пахощі старого сіна. Те, що сталося в Детройті, здається немислимим, майже галюцинацією. Як і всі його спогади про Америку.

— Не відкривай її, — каже Каллаген, показуючи на скриньку, — і я не зупинятимуся.

— Фадда, який же ти чудовий фадда.

— Ти обіцяв не називати мене так.

— Обіцянки дають, щоб їх порушувати.

— Думаю, ти його не вб’єш. Не подужаєш, — каже Каллаген.

Волтер кривиться.

— Це справа ка, не моя.

— А може, й ка це не під силу. Що, як він понад ка?

Волтер сахається, наче від удару. «Я образив його вуха блюзнірством, — думає Каллаген. — І як мені це вдалося? Таких, як він, нелегко зачепити».

— Ніхто не може бути понад ка, фальшивий священику, — сичить чоловік у чорному. — І кімната на верхівці Вежі порожня, я знаю, що так і є.

Каллаген не дуже добре розуміє, про що він говорить, але відповідає швидко і впевнено.

— Неправда. Бог є. Він усе бачить зі свого небесного престолу. Він…

А потім багато всього стається одночасно. Вмикається водяна колонка в ніші, починаючи свій втомлений цикл. Каллаген вдаряється спиною об важке гладеньке дерево дверей. І чоловік у чорному кидає скриньку вперед, одночасно відкриваючи її віко. І його каптур падає назад, відкриваючи бліду оскалену морду людини-куниці. (Це не Сейр, але на Волтеровому лобі, як знак індуської касти, горить те саме мокре червоне коло, відкрита рана, що не затягується і не проливається кров’ю). І Каллаген бачить, що в коробці: чорна Тринадцятка, що причаїлася на червоному оксамиті, як слизьке око чудовиська, що виросло поза тінню Бога. І в Каллагена виривається крик, бо він відчуває її безмежну владу: вона може накинутися на нього будь-де чи переслідувати до найдальшого глухого кута світу. І двері з клацанням відчиняються. І навіть у паніці Каллаген здатен подумати: «Двері відчиняються разом зі скринею». І він, спотикаючись, падає назад, у якийсь інший світ. Він чує голоси, що кричать. Один з них належить Лупе: той запитує, чому Каллаген дозволив йому померти. Ровена Маґрудер говорить йому, що це його інше життя, це воно, і як воно йому подобається? І він затуляє вуха руками, водночас один старезний чобіт перечіпляється через інший, і Каллаген падає спиною вперед, думаючи: чоловік у чорному штовхнув його в пекло, це справді пекло. І коли його руки здіймаються, чоловік із мордою куниці кидає йому відкриту скриню з жахливою скляною кулею. І куля ворушиться. Вона перекочується, як справжнє око в невидимій очниці. І Каллаген думає: «Воно живе, це око, вкрадене в якогось чудовиська з-за меж світу, і Боже, Господи помилуй, воно мене бачить».

Але він ловить скриньку. Він би нізащо в житті цього не зробив, але він безсилий, це стається проти його волі. «Зачинити, ти мусиш її зачинити», — думає він, але він падає, він перечепився (чи чоловік у чорному змусив його зашпортатись) і падає, перевертаючись у повітрі. З прірви його кличуть усі голоси минулого: дорікаючи (його мати запитує, чому він дозволив тому огидному Барлоу зламати хрестика, її подарунок, який вона везла йому аж із самої Ірландії), а чоловік у чорному весело кричить йому навздогін: «Бон вояж, фадда!»

Каллаген падає на кам’яну підлогу, всипану кістками дрібних тварин. Віко скриньки зачиняється, і на мить він зітхає полегшено… але воно тут же відчиняється знову, дуже повільно, відкриваючи око.

— Ні, — шепоче Каллаген. — Будь ласка, ні.

Але він не спроможний зачинити кришку — сили покинули його, — а самохіть вона зачинятися не хоче. У глибині чорного ока з’являється чорна цятка, світиться… росте. Жах Каллагена розпирає йому горло й погрожує своїм холодом зупинити серце. «Король, — думає він. — Це око Багряного короля, який дивиться вниз із Темної вежі. Він бачить мене».

— НІ! — кричить Каллаген, лежачи на землі в печері на півночі Кальї Брин Стерджис, в засушливій місцевості, яку він зрештою полюбить. — НІ! НІ! НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ! ЗАРАДИ БОГА, НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ!

Але невблаганне Око дивиться. Каллаген не витримує його божевільного погляду і непритомніє. Мине три дні, перш ніж він знову розтулить повіки й побачить довкола себе людей манні.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ

Каллаген змучено подивився на них. Уже перевалило за північ, ми всі кажемо спасибі, й до появи Вовків тепер залишалося двадцять два дні. Він вихилив до дна свою склянку, де сидру лишалося на два пальці, скривився, наче то був самогон, і поставив порожню посудину на стіл.

— Решту, як то кажуть, ви знаєте. Мене знайшли Хенчик із Джеміном. Хенчик зачинив скриньку, а разом з нею зачинилися й двері. Отак Печера голосів стала Печерою дверей.

— А ти, отче? — спитала Сюзанна. — Що вони зробили з тобою?

— Забрали мене до Хенчикової хижі, його кра. Саме там я прийшов до тями й розплющив очі. Поки я був непритомний, його дружини й доньки поїли мене водою та годували курячим бульйоном, крапля за краплею викручуючи мені до рота змочений шмат тканини.

— Суто з цікавості. Скільки в нього дружин? — спитав Едді.

— Три, але він може мати стосунки лише з однією за один раз, — байдуже відказав Каллаген. — Це залежить від розташування зірок абощо. Вони добре за мною доглядали. Помалу я почав шкандибати містечком. У ті дні мене й прозвали Ходячим Старим. Я не до кінця розумів, де я, але попередні мандри певним чином підготували мене до того, що сталося. Загартували мій дух. Одному Богу відомо, були такі дні, коли я думав, що все це відбувається зі мною за ту секунду чи дві, поки я падаю з вікна, в яке вилетів на Мічиган-авеню — що мозок готується до смерті, пропонуючи якусь дивовижну останню галюцинацію, дуже схожу на реальне життя. І були дні, коли мені здавалося, що я перетворився на те, чого ми всі так боялися в «Домівці» й «Маяку»: «мокрі» мізки. Я думав, що мене запроторили у якийсь відсирілий заклад і все це мені ввижається. Але в основному я змирився. Я був радий опинитися врешті-решт в хорошому місці, і не мало значення, існувало воно насправді чи було вигаданим.

Коли до мене повернулися сили, я став знову заробляти на життя, так само, як заробляв довгі роки в дорозі. У Кальї Брин Стерджис не було представництва «Менпауера» чи «Броні Мен», але для чоловіка, який хотів працювати, роботи вистачало — то були багаті на рис роки, хоча зі скотарством і вирощуванням інших культур теж усе йшло гаразд. Згодом я знову почав проповідувати. То було не свідоме рішення — Бог знає, я про це не молився. А почавши, зрозумів, що ці люди знали все про Людину-Ісуса. — Він розсміявся. — А також про Вищу Силу, Орізу й Буйволячу зірку… Роланде, ти знаєш про Буйволячу зірку?

— О так, — відповів стрілець, згадавши служителя Зірки, якого він колись був змушений убити.

— Але вони слухали, — вів далі Каллаген. — Багато хто з них слухав. І коли вони запропонували збудувати мені церкву, я сказав спасибі. От і вся історія Старого. Як бачите, ви в ній теж з'являлися… принаймні двоє з вас. Джейку, це було вже після твоєї смерті?

Джейк опустив голову. Відчувши його біль, Юк тривожно заскімлив. Але коли хлопчик відповів, його голос звучав рівно.

— Після першої смерті. До другої.

Каллагена так це вразило, що він перехрестився.

— Тобто це може статися більш ніж один раз? Убережи нас, Пречиста Діво!

Після нетривалої відсутності повернулася Розаліта. В руках вона тримала свічник, піднімаючи його високо. Ті, що їх вона перед тим розставила на столі, майже догоріли, й веранда занурилася в напівсутінки, моторошні й трохи зловісні.

— Ліжка готові, — сказала вона. — Нині хлопчик спатиме з панотцем. Едді й Сюзанно, ви там само, де й минулої ночі.

— А Роланд? — здивовано звів брови Каллаген.

— Я маю для нього затишну постіль, — незворушно відповіла вона. — Я вже йому показувала.

— Ясно. Тоді все вирішено, — сказав Каллаген, підводячись. — Навіть не пригадаю, коли я востаннє відчував таку втому.

— Ми побудемо тут ще кілька хвилин, як ти не від того, — сказав Роланд. — Лише ми вчотирьох.

— Як хочете, — відповів Каллаген.

Сюзанна взяла його руку в долоні й імпульсивно поцілувала.

— Дякую за розповідь, отче.

— Сей, мені полегшало на душі від того, що я нарешті все розповів.

— Скринька лежала в печері доти, доки не збудували церкву? — спитав Роланд. — Твою церкву?

— Еге ж. Наскільки довго — важко сказати. Може, вісім років, може, довше. Але настав час, коли вона почала кликати мене. І хоч як я ненавидів те Око й боявся його, щось мене до нього вабило.

Роланд кивнув.

— Усі кулі чаклунської веселки дуже підступні, але чорна Тринадцятка, кажуть, найгірша. Здається, тепер я розумію причину. Тому що насправді це око Багряного короля.

— Хай що воно таке, я відчував, як воно кличе мене назад до печери… і далі. Кличе мене в мандри, шепоче, що вони можуть бути нескінченними. Я знав, що можу відчиняти двері за допомогою скриньки. А двері відкривали шлях до будь-якого місця, у будь-який час! Все, що для цього було потрібно, — зосередитися. — Каллаген замислився і знову сів. Він нахилився вперед, обводячи їх усіх поглядом з-понад своїх міцно стиснених вузлуватих рук. — Послухайте мене, прошу. У нас був президент на прізвище Кеннеді. Його вбили за тринадцять років до того, як я приїхав до Салемз-Лота… вбили на Заході…

— Так, — кивнула Сюзанна. — «Джек» Кеннеді. Упокой, Боже, його душу. — Вона повернулася до Роланда. — Він був стрільцем.

— Правду кажеш? — звів брови Роланд.

— Еге ж.

— Хай там як, — сказав Каллаген, — ніхто не знав достеменно, чи чоловік, що його вбив, діяв сам, чи він був пішаком у великій змові. І часом я прокидався серед ночі та думав: «Ти можеш побачити це на власні очі. Варто лише стати перед дверима зі скринькою в руках і подумати: „Даллас, двадцять друге листопада тисяча дев'ятсот шістдесят третього року“». Бо якщо ти це зробиш, двері відчиняться і ти зайдеш, як той чоловік у романі Веллса про машину часу. І хтозна, може, тобі вдасться змінити події того дня. То був переломний момент у житті Америки. Якби його відвернути, це змінило б усе, що сталося потім. В'єтнам… расові заворушення… все.

— Господи, — шанобливо промовив Едді. Сам розмах цієї ідеї вже заслуговував на повагу. Вона перебувала десь на одному рівні з одноногим капітаном, який полював на білого кита. — Але, отче, ти ж міг змінити хід подій на гірше?

— «Джек» Кеннеді не був поганою людиною, — холодно відповіла за Каллагена Сюзанна. — «Джек» Кеннеді був хорошою людиною. Великою людиною.

— Можливо. Але знаєш що? Я думаю, у великих людей і помилки великі. Крім того, його наступник міг бути дуже поганим хлопцем. Яким-небудь Великим мисливцем за трунами, який не прийшов до влади саме завдяки Лi Гарві Освальду чи хай там хто це зробив.

— Але куля не дозволяє так думати! — вигукнув Каллаген. — Думаю, вона обманом підштовхує людей до страхітливо поганих учинків, нашіптуючи їм, що вони зроблять добро. Що вони не просто трохи підправлять ситуацію — вони змінять усе на краще раз і назавжди.

— Так. — Голос Роланда був сухим, як тріск галузок у багатті.

— Думаєш, такі мандрівки можливі? — запитав у нього Каллаген. — Чи то була лише переконлива брехня тієї штуки?

— Гадаю, можливі, — відповів Роланд. — А ще думаю, що з Кальї ми виберемося саме через ті двері.

— Якщо так, то я хочу піти з вами! — навдивовижу пристрасно вигукнув Каллаген.

— Можливо, так і станеться, — сказав Роланд. — Але повернімося до кулі. Врешті-решт ти поклав скриньку разом з кулею в церкві. Щоб утихомирити її.

— Так. І це подіяло. Вона переважно спить.

— І разом з тим вона двічі відправляла тебе в тодеш.

Каллаген кивнув. Іскорка пристрасності спалахнула в його очах, як соснова гілка в каміні, й так само швидко згасла. Зараз він виглядав змученим. І дуже старим.

— Першого разу я потрапив до Мексики. Пам'ятаєте, з чого я починав свою розповідь? З письменника й хлопчика, який вірив.

Вони кивнули.

— Якось уночі, коли я спав, куля потяглася до мене й відправила до Лос-Сапатос, що в Мексиці. На похорон. Похорон письменника.

— Бена Мірса, — сказав Едді. — Того, що написав «Танець у повітрі».

— Так.

— А люди вас бачили? — спитав Джейк. — Бо ми для них були невидимками.

Каллаген похитав головою.

— Ні. Але відчували. Коли я підходив до них ближче, вони відходили. Неначе я став холодним протягом. Однак зараз не про це. Там був той хлопчик, Марк Петрі. Звісно, він уже виріс, змужнів, перетворився на юнака. З його вигляду і з того, як він говорив про Бена («Були часи, коли я б назвав п'ятдесятидев'ятирічного чоловіка старим», — так він почав свою надгробну промову), я здогадався, що то була середина дев'яностих років. Але я пробув там недовго… хоча цього часу вистачило, щоб збагнути, що моєму юному другові з тих давніх часів велося добре. Зрештою, можливо, в Салемз-Лоті я вчинив правильно. — Якусь мить він мовчав, а тоді сказав: — У посмертній промові Марк називав Бена своїм батьком. Це дуже мене зворушило, дуже.

— А вдруге ти потрапив у тодеші до замку Короля, — сказав Роланд.

— Так. Там були птахи. Великі гладкі чорні птахи. А більше я нічого не скажу. Тільки не серед ночі. — Сухий безапеляційний тон Каллагена не допускав жодних заперечень. Він підвівся. — Можливо, іншим разом.

Роланд уклонився, демонструючи згоду.

— Кажу спасибі.

— А ви не йдете спати?

— Скоро, — кивнув Роланд.

Вони подякували священику за розповідь (навіть Юк сонно гавкнув) і побажали йому доброї ночі. Провели його поглядами, і ще декілька секунд по тому ніхто не зронив ні слова.

ДВАДЦЯТЬ

Першим порушив мовчанку Джейк.

— Роланде, той Волтер ішов за нами! Коли ми вийшли з придорожньої станції, він був у нас за спинами! І отець Каллаген теж!

— Так, — промовив Роланд. — Уже тоді отець Каллаген був присутній у нашій історії. У мене дивне відчуття в животі, наче там щось тріпоче. І земля наче попливла з-під ніг.

Едді витер зігнутим пальцем кутик ока.

— Роланде, щоразу, коли ти показуєш свої емоції, у мене все тане всередині. — А коли Роланд лише розгублено подивився на нього: — Годі, перестань, бо зо сміху луснеш. Обожнюю, коли до тебе доходять жарти, але твій регіт виходить за межі пристойності.

— Вибач, — злегка всміхнувшись, сказав Роланд. — Мої крихти почуття гумору рано лягають спати.

— Зате мій гумор цілу ніч не спить, — жваво запевнив Едді. — І мені не дає. Розповідає анекдоти. «Стук-стук! — Хто там? — Тигдимський кінь. — Ну і пішов нафіг! — Тигдим-тигдим».

— У тебе все? — спитав Роланд.

— Так. Поки що. Можна в тебе дещо спитати?

— Питання буде дурним?

— Не думаю. Сподіваюся, що ні.

— Тоді питай.

— Ті люди, що врятували Каллагенів зад у істсайдській пральні… це ті, про кого я думаю?

— А про кого ти думаєш?

Едді глянув на Джейка.

— Як щодо тебе, о сину Елмера? Маєш ідеї?

— Авжеж, — сказав Джейк. — То були Кельвін Тауер і його друг з книгарні. Той, котрий розповідав мені про загадку з Самсоном і річкою. — Він клацнув пальцями, раз, другий, потім просяяв. — Аарон Діпно!

— А перстень, про який згадував Каллаген? — спитав у нього Едді. — 3 написом «Екслібрис»? Я не бачив, щоб у когось із них був такий.

— А ти придивлявся? — спитав Джейк.

— Ні, не дуже. Але…

— І не забувай, що бачили ми його в сімдесят сьомому. А життя панотцеві вони врятували у вісімдесят першому. Може, за ті чотири роки хтось подарував персня містерові Тауеру. Або він сам його купив.

— Це все твої здогади, — сказав Едді.

— Так, — погодився Джейк. — Але Тауер — власник книгарні, тож для нього природно мати перстень з таким написом. Ти сам так не думаєш?

— Думаю. Десь дев'яносто відсотків, що так. Але звідки вони могли знати, що Каллаген… — Едді затнувся, поміркував і рішуче похитав головою. — Ні, сьогодні я навіть думати про це не хочу. Бо так ми й до убивства Кеннеді дійдемо. А я втомився.

— Ми всі втомилися, — сказав Роланд, — та попереду в нас чимало роботи. Однак панотцева історія мене збаламутила. Я не знаю, чи вона дала нам ключі до відповідей на питання, а чи навпаки — порушила ще більше питань.

Ніхто йому не відповів.

— Ми ка-тет, — вів далі Роланд, — і зараз сидимо ан-тет. Радимося. Але вже пізно. Чи потрібно нам щось обговорити, перш ніж ми розійдемося? Якщо так, не мовчіть. — Не почувши відповіді, Роланд відсунув свого стільця. — Гаразд. Тоді всім добра…

— Зачекай.

То була Сюзанна. Вона так давно не озивалася, що вони майже забули про неї. Її голос звучав дуже тихо, що для неї було незвично. Він просто не міг належати жінці, яка сказала Ебенові Туку, що як він ще раз назве її чорнушкою, вона вирве йому язика й підітре ним його сраку.

— Здається, нам є про що поговорити.

Той самий тихий голос.

— Про щось інше.

Ще тихіший.

Вона обвела поглядом їх усіх по черзі, а коли її очі зупинилися на стрільці, він побачив у них сум, і докір, і втому. Але не гнів. «Якби вона була сердита, — подумав він згодом, — я б не почувався таким присоромленим».

— Здається, у мене маленька проблема, — сказала вона. — Не розумію, як таке можливо… як узагалі… але, хлопці, здається, я трохи вагітна.

Сказавши це, Сюзанна Дін/Одетта Голмс/Детта Волкер/Мія-нічия-дочка затулила обличчя долонями й гірко розридалася.

Частина третя ВОВКИ

Розділ I ТАЄМНИЦІ

ОДИН

За будиночком Розаліти Муньйос стояла вбиральня, пофарбована у небесно-блакитний колір. Зайшовши туди пізно вранці після тієї ночі, коли отець Каллаген завершив свою розповідь, Роланд побачив, що ліворуч зі стіни стирчить металеве кільце, під яким на вісім дюймів нижче був невеличкий сталевий диск. У цій скелетоподібній вазі стояла гілка «зухвалої Сюзен»^[50] з двома пагінцями. У вбиральні не було інших запахів, крім лимонних, трохи терпких пахощів цієї рослини. На стіні над сидінням, у рамці під склом, висіло зображення Людини-Ісуса з молитовно складеними на грудях руками. Його рудаве волосся розсипалося по плечах, очі було звернуто до Батька Небесного. Роланд чув, що в деяких племенах пришелепуватих мутантів до Батька Ісуса було прийнято звертатися не інакше, як «Наш Небесний Татусь».

Людину-Ісуса було намальовано в профіль, і Роланд з цього дуже тішився. Якби Він дивився у вічі, стрілець навряд чи зміг би зробити свою ранкову справу, не заплющуючи очей, навіть попри те, що сечовий міхур був переповнений. «Дивне місце для портрета Сина Божого», — подумав він. Але потім збагнув, що нічого дивного в цьому не було. Зазвичай вбиральнею користувалася лише Розаліта, і Людина-Ісус не мав на що дивитися, крім її прямої спини.

Роланд порснув зо сміху, і його вода нарешті пролилася.

ДВА

Коли він прокинувся, Розаліти вже не було. Її половина ліжка була холодною, тож пішла вона давно. Зараз, стоячи в її високій небесно-синій вбиральні й защібаючи ґудзики на ширінці, Роланд підвів очі в небо, глянув на сонце і визначив, що до полудня залишилося небагато часу. Віднедавна визначати час без годинника, пісочного чи маятникового, стало важко, але, якщо бути обережним у підрахунках і допускати похибку в результатах, це було можливо. Корт би схопився за серце, якби почув, що один з його учнів — і не просто учень, а випускник, стрілець, — починає таку важливу справу, проспавши до опівдня. Адже саме нині все й мало початися. Все, що вони робили досі, було лише ритуалом, підготовкою, необхідною, але не надто помічною. Щось на зразок танцю рису. Тепер цей етап залишився в минулому. Що ж до сну допізна…

— Ніхто не заслуговує на це більше за мене, — промовив він і зійшов схилом униз. Тут тягнувся паркан, окреслюючи межу городу Каллагена (а може, панотець вважав, що це межа Божого наділу). За парканом жебоніла річечка, як маленька дівчинка, яка виповідає таємниці найліпшій подружці. Береги річки заросли «зухвалою Сюзен», тож принаймні на одну таємницю (хоч і маленьку) стало менше. Роланд глибоко вдихнув приємний запах.

Він раптом упіймав себе на тому, що думає про ка, а це траплялося з ним нечасто (Едді, який вважав, шо Роланд ні про що інше не думає, дуже б здивувався). У ка було одне-єдине тверде правило: «Відійди вбік і не заважай мені працювати». Тоді чому, на Бога, так важко було засвоїти цей простий принцип? Звідки бралася ця дурна потреба завжди втручатися? Всім було відомо, що Сюзанна Дін вагітна. Роланд знав буквально з моменту зачаття, коли Джейка видобували з дому в Датч-Гіл. Сюзанна сама це знала, попри те що закопувала вздовж дороги закривавлене ганчір'я. Тоді чому вони так зволікали з бесідою, яка відбулася минулої ночі? Чому не могли наважитися на неї? Чому зробили з цього таку проблему? І чим загрожувала їм ця розмова?

Роланд сподівався, що нічим. Але він міг і помилятися.

Однак зараз краще було над цим не розмірковувати. Тим паче, що він не хотів псувати собі ранок, бо почувався напрочуд добре. Принаймні фізично. Нічого не боліло і…

— Я думав, ви пішли спати невдовзі після того, як я залишив вас, стрільцю, але Розаліта сказала мені, що ти прийшов мало не на світанку.

Роланд відвернувся од паркана і своїх думок. Сьогодні Каллаген убрався в темні штани, темні черевики і чорну сорочку з круглим коміром-стійкою. Хрест висів на грудях, а сиве волосся не стирчало на усі боки, як зазвичай. (Можливо, він чимось його прилизав.) Якийсь час він стійко витримував Роландів погляд, потім повів далі:

— Вчора я об'їжджав дрібні угіддя, причащав тих, хто цього хотів. І вислуховував їхні сповіді. Сьогодні те саме робитиму на ранчо. Багато ковбоїв тримаються стежини Хреста, як вони це називають. Мене повезе Розаліта, тож обід і вечерю вам доведеться зготувати собі самотужки.

— Ми впораємося, — запевнив його Роланд. — Ти маєш кілька хвилин для розмови зі мною?

— Авжеж, — кивнув Каллаген. — Якщо не можеш затриматися, не варто й підходити. Думаю, ця порада може добре прислужитися не лише священикам.

— Чи вислухаєш ти мою сповідь?

Каллаген здійняв брови.

— Ти віриш у Людину-Ісуса?

Роланд похитав головою.

— Анітрохи. Але чи ти вислухаєш? І чи триматимеш у таємниці?

Каллаген пересмикнув плечима.

— Щодо таємниці, це просто. Це наш обов'язок. Тільки не плутай уміння зберігати таємницю з відпущенням гріхів. — Він холодно усміхнувся. — Прощення ми, католики, тримаємо лише для себе, щоб ти знав.

Роландові ніколи не спадала думка просити відпущення гріхів. Більше того, він вважав безглуздою саму ідею того, що це може йому знадобитися (або що ця людина може його дати). Він неквапом скрутив собі цигарку, думаючи про те, з чого почати і що саме розповісти. Каллаген терпляче очікував і шанобливо мовчав.

Нарешті Роланд сказав:

— Мені напророчили, що я маю видобути трьох і ми станемо ка-тетом. Байдуже, хто напророчив, байдуже, що було до того. Без потреби я не хочу ворушити осине гніздо мого минулого. І було троє дверей. З других вийшла жінка, яка стала дружиною Едді, хоча тоді вона ще не була Сюзанною…

ТРИ

Тож Роланд розповів Каллагену частину їхньоі історії, що стосувалася безпосередньо Сюзанни й тих жінок, які співіснували в її тілі раніше. Окремо зупинився на тому, як вони рятували Джейка від охоронця дверей і видобували хлопчика в Серединний світ, розповів, як Сюзанна (а можливо, тієї миті — Детта) тримала демона в собі, поки вони витягали хлопчика. Він знав, чим це може для них обернутися, і ще на Блейні Моно зрозумів, що вона не уникла ризику і завагітніла. Він розповів Едді, і той геть не здивувався. Потім про це йому повідомив Джейк. А точніше, дорікнув. І стрілець змушений був покірно прийняти докори, бо він на них заслуговував. Але до минулої ночі на веранді жоден з них до кінця не усвідомлював, що Сюзанна теж про це знала, і, можливо, так само давно, як і Роланд. Просто цього не показувала.

— Тож, отче, що ти думаєш?

— Ти кажеш, її чоловік погодився зберігати таємницю, — відповів Каллаген. — І навіть Джейк… хоч він ясно бачив…

— Так. Він теж уміє берегти таємниці. А коли він запитав мене, що нам робити, я дав йому погану пораду. Я сказав, що краще буде, коли ка зробить усе за нас.

— Коли озираєшся назад, у минуле, все проступає чіткіше, правда?

— Так.

— Ти сказав їй сьогодні вночі, що в її череві росте диявольське поріддя?

— Вона знає, що дитина не від Едді.

— Отже, не сказав. А Мія? Ти розповів їй про Мію і про бенкетну залу замку?

— Так, — відповів Роланд. — Я думаю, це засмутило її, але не здивувало. Вона вже співіснувала з іншим своїм «я» — Деттою — відтоді, як унаслідок нещасного випадку втратила ноги. — То не був нещасний випадок, але Роланд вирішив не розповідати Каллагену про Джека Морта, бо не бачив для цього підстав. — Детта Волкер добре крилася від Одетти Голмс. Едді і Джейк кажуть, що вона — шизофренік. — Це екзотичне слово Роланд вимовив дуже обережно.

— Але ти її зцілив, — сказав Каллаген. — Змусив її зустрітися віч-на-віч з іншою своєю особистістю в котрихось із тих дверей, адже так?

Роланд знизав плечима.

— Отче, бородавки можна випалити сріблом, проте це не вбереже людину, яка має схильність до утворення бородавок, від їхньої подальшої появи.

Каллаген здивував його, відкинувши голову назад і розреготавшись. Він сміявся так довго, що довелося дістати з задньої кишені носовичка й витерти очі.

— Роланде, ти, звісно, дуже спритний у стрільбі й хоробрий, як сатана суботньої ночі, але психіатр із тебе поганенький. Порівняти шизофренію з бородавками… оце так!

— Однак Мія реальна, отче. Я бачив її сам. Не уві сні, як Джейк, а на власні очі.

— Саме до цього я й веду, — кивнув Каллаген. — Вона не частина жінки, яка народилася Одеттою Сюзанною Голмс. Вона — це вона.

— Хіба є якась різниця?

— Думаю, є. Та одне я можу сказати точно: незалежно від того, як підуть справи у вашого ка-тету, мешканці Кальї Брин Стерджис у жодному разі не повинні провідати про вагітність Сюзанни. Сьогодні вітер віє у ваш бік. Але якщо просочиться чутка, що жінка-стрілець з коричневою шкірою носить дитя демона, фолькен од васвідвернуться, і то дуже швидко. А керуватиме парадом Ебен Тук. Я знаю, що врешті-решт ви самі все зважите і вирішите, що краще для Кальї, але вчотирьох, без допомоги тутешніх, ви Вовків не здолаєте, хай би як вправно ви не володіли своєю зброєю. Самотужки ви не впораєтеся, їх занадто багато.

Відповідь не була потрібною. Каллаген мав рацію.

— Чого ти боїшся найбільше? — запитав Каллаген.

— Розпаду ка-тету, — без вагань відповів Роланд.

— Тобто того, що Мія перебере на себе контроль над їхнім спільним тілом і піде кудись, щоб народити дитину?

— Погано, якщо це станеться в лиху годину. Проте все ще може налагодитися. За умови, що Сюзанна повернеться. Але вона носить під серцем вбивчу істоту. — Роланд понуро глянув на священика в чорній одежі. — І у мене є всі підстави вважати, що в цей світ вона прийде, вбивши свою матір.

— Розпад ка-тету, — задумливо повторив Каллаген. — Найстрашніше для тебе — не смерть подруги, а розпад ка-тету. Цікаво, чи знають твої друзі, що ти за людина, Роланде.

— Знають, — коротко відповів Роланд, і на цьому тему було закрито.

— То що тобі потрібно від мене?

— Найперше — відповідь на одне питання. Я вже зрозумів, що Розаліта трохи обізнана з лікарською справою. Чи зможе вона витягти дитину з черева матері дочасно? І чи стане їй мужності побачити те, що вона витягне?

Авжеж, їм усім доведеться там бути — йому й Едді, і Джейкові теж, хоч Роланду це й не подобалося. Бо створіння в Сюзанниній утробі стало рости швидше і крило в собі величезну небезпеку, навіть якщо її витягти завчасу. «А її час наближається, — подумав він. — Я це відчуваю, хоч і не знаю напевно. Я…»

Думка обірвалася, бо він побачив, як змінилося обличчя Каллагена: воно виражало жах, огиду й гнів, що наростав із кожною секундою.

— Розаліта ніколи такого не зробить. Добре це затям. Вона радше помре.

— Чому? — здивувався Роланд.

— Бо вона католичка!

— Я не розумію.

Побачивши, що Роланд щирий, Каллаген трохи охолов. Однак Роланд відчував, що панотцева злість нікуди не поділася.

— Ти говориш про аборт! — вигукнув священик.

— І?

— Роланде… Роланде. — Каллаген похилив голову, а коли підвів погляд, його лють випарувалася. Та їй на зміну прийшла вперта непохитність, з якою стрілець уже мав справу. І здолати її Роланд не міг. З таким самим успіхом можна намагатися голими руками зрушити гору. — Моя церква поділяє гріхи на два види: прощенні, що їх Господь може вибачити, і тяжкі, смертні. Аборт — це смертний гріх. Це вбивство.

— Отче, ми говоримо про демона, а не про людську істоту.

— Це ти так кажеш. Але це справа Господня, аж ніяк не моя. І вирішувати тут тільки Йому.

— А якщо це створіння її вб'є? Ти скажеш те саме і таким чином умиєш руки?

Роланд ніколи не чув історії про Понтія Пілата, і Каллаген це знав. Він скривився, але, коли відповідав, його голос звучав непохитно, як і раніше.

— І це говорить той, кого хвилює перш за все розпад ка-тету, а вже потім її життя. Посоромився б. Ганьба!

— Отче, моє прагнення, прагнення мого ка-тету — Темна вежа. Ми хочемо врятувати не лише світ, у якому перебуваємо, не лише цей усесвіт, але всі всесвіти. Все суще.

— Мені байдуже, — відповів Каллаген. — Байдуже. А тепер слухай мене, Роланде, сину Стівена, я дуже тобі раджу послухати. Слухаєш?

Роланд зітхнув.

— Кажу спасибі.

— Роза не робитиме цій жінці аборту. Я не сумніваюся, що в цьому містечку є інші, хто на таке здатен. Навіть тут, де кожні двадцять із чимось років дітей забирають потвори з темного краю, досі знайдуться прихильники цього чорного діла. Але якщо ви звернетесь до когось із них, за Вовків можете не хвилюватися. Задовго до їхньої появи вся Калья Брин Стерджис повстане проти вас — це я вам гарантую.

Не вірячи власним вухам, Роланд подивився на нього впритул.

— Навіть попри те, що ми зможемо врятувати сотню інших дітей? Людських дітей, які, з'явившись на світ, не пожиратимуть своїх матерів?

Каллаген наче й не чув. Його обличчя було дуже блідим.

— У мене є ще одна умова, як ти не від того… та навіть як і від того. Я вимагаю, щоб ти дав мені слово, щоб заприсягнувся перед лицем свого батька, що не запропонуєш цій жінці зробити аборт.

Дивна думка промайнула в Роландовій голові. Щойно він зачепив цю тему, зрушив її з місця, як лавину, для цього чоловіка Сюзанна перестала бути Сюзанною. Вона стала «жінкою». Друга думка не забарилася. А скількох монстрів отець Каллаген убив власноруч?

І, як це часто траплялося в моменти великих потрясінь, з Роландом заговорив батько. Ситуацію ще можна врятувати, але якщо ти підеш у своїх думках далі, якщо озвучиш їх, все буде втрачено.

— Пообіцяй мені, Роланде.

— Інакше ти піднімеш усе місто.

— Еге ж.

— А якщо Сюзанна сама вирішить зробити аборт? Жінки часом таке роблять, а вона аж ніяк не дурна. Вона знає, чим ризикує.

— Справжня мати дитини, Мія, цього не допустить.

— Даремно ти такий упевнений. У Сюзанни Дін дуже сильний інстинкт самозбереження. А відданість нашій меті ще сильніша.

Каллаген вагався. Він відвів погляд, його губи стислися в тонку білу смужку. Потім знову подивився на Роланда.

— Ти цього не дозволиш. Як її дін.

«Схоже, це гра в замки й мене щойно притисли до стіни», — подумав Роланд.

— Добре, — відповів він. — Я перекажу їй нашу розмову й неодмінно дам зрозуміти, в яке становище ти нас заганяєш. А ще попрошу її нічого не казати Едді.

— Чому?

— Тому що він уб'є тебе, отче. Прикінчить за твоє втручання.

Те, як розширилися очі Каллагена, принесло Роландові злу втіху. Та він знову нагадав собі, що не повинен налаштовувати себе проти цього чоловіка, який просто не міг учинити інакше. Хіба не він розповів їм про пастку, яку всюди волочив за собою?

— А тепер слухай мене, як я слухав тебе, бо ти несеш відповідальність перед нами всіма. Особливо перед «жінкою».

Каллаген знову скривився, неначе його вдарили. Але кивнув.

— Говори, що повинен сказати.

— По-перше, ти маєш спостерігати за нею за найменшої нагоди. Як яструб! Особливо уважно шукай ознак, коли її пальці будуть тут, — Роланд потер лоба над лівою бровою. — І тут. — Потер ліву скроню. — Прислухайся до того, як вона говорить. Пильнуй, коли темп її мовлення прискорюється. Стеж, коли її рухи стають рвучкими. — Роланд різко підняв руку, почухав голову й так само рвучко опустив. Смикнув головою вправо, знову подивився на Каллагена. — Розумієш?

— Так. Це ознаки наближення Мії?

Роланд кивнув.

— Я не хочу, щоб вона залишалася сама, коли перетворюється на Мію. Якщо можна цьому зарадити.

— Я розумію, — сказав Каллаген. — Але, Роланде, мені важко повірити, що немовля, хай би ким був його батько…

— Мовчи, — обірвав його Роланд. — Замовкни, прошу. — А коли Каллаген слухняно замовк: — Те, що ти думаєш і в що віриш, для мене — порожній звук. За це турбуйся сам, зичу тобі успіху. Але якщо сама Мія або її дитина заподіють шкоду Сюзанні, отче, провина за це ляже на твої плечі. І покару за це ти отримаєш з моїх рук. Ти це розумієш?

— Так, Роланде. — На обличчі Каллагена з'явився дивний вираз: збентеження і спокій водночас.

— Добре. А тепер ще одне, про що я тебе попрошу. Коли настане день появи Вовків, мені потрібно буде шестеро фолькен, яким я можу абсолютно довіряти. Хотілося б, щоб це було троє чоловіків і три жінки.

— Нічого, якщо деякі з них будуть батьками дітей, яким загрожує небезпека?

— Нічого. Але щоб не всі вони були батьками. І щоб серед них не було жінок, які вміють кидати тарілку: Сейрі, Залії, Маргарет Айзенгарт, Розаліти. Для них знайдеться робота в іншому місці.

— Для чого тобі потрібні ці шестеро?

Роланд мовчав.

Ще якусь хвилю Каллаген дивився на нього, потім зітхнув.

— Ройбен Кавера, — сказав він. — Ройбен ще не забув своєї сестри, не забув, як він її любив. Діана Кавера, його дружина… чи сімейні пари слід виключити?

— Ні, пари годяться. — Роланд покрутив пальцями, жестом даючи знати, щоб священик продовжував.

— Кантаб із манні. Діти ходять за ним, неначе він сам гамельнський щуролов.

— Не розумію.

— А й не потрібно. Головне, що вони підуть за ним. Бакі Хав'єр і його дружина… а що ти скажеш про свого хлопчика, Джейка? Для міських хлопчаків він уже кумир, і підозрюю, що чимало дівчаток у нього закохані.

— Ні, він буде мені потрібен.

«Або ж ти не хочеш відпускати його від себе», — подумав Каллаген, але промовчав. Він і так занадто напосідав на Роланда. Принаймні для одного дня.

— А як щодо Енді? Діти його теж люблять. А він захищатиме їх до смерті.

— Справді? Від Вовків?

На обличчі Каллагена з'явився стурбований вираз. Взагалі-то він мав на увазі печерних котів. І тих вовків, що бігали на чотирьох лапах. Що ж до тих, які приходили з Краю грому…

— Ні, — сказав Роланд. — Не Енді.

— Чому ні? Хіба ці шестеро потрібні тобі не для битви з вовками?

— Не Енді, — повторив Роланд. Зараз ним керувало чуття, але його чуття було споріднене з телепатією. — Отче, ще є час поміркувати над цим… ми теж поміркуємо.

— Ви збираєтесь у місто.

— Еге ж. Сьогодні і ще кілька наступних днів.

Каллаген широко всміхнувся.

— Те, що ви збираєтеся робити, твої друзі і я назвали б шмузингом. Запудрюванням мізків. Це слово з ідишу.

— Справді? А що це за плем'я?

— Нещасне, як не крути. Тут шмузинг називається комалою. Тутешньою мовою «комала» означає все на світі. — Каллаген упіймав себе на тому, що прагне повернути прихильність стрільця, і сам собі здивувався. Навіть засоромився. — Хай там як, бажаю вам успіху.

Роланд кивнув. Каллаген попрямував до будинку, де Розаліта вже запрягла коней у візок і нетерпляче очікувала на повернення Каллагена, щоб якнайшвидше вирушити у справах Божих. На півдорозі до верхівки схилу Каллаген зупинився.

— Я не вибачаюся за свою віру, — сказав він. — Але, якщо я ускладнив тобі роботу тут, у Кальї, я шкодую про це.

— Щось мені підказує, що там, де йдеться про жінок, ваш Людина-Ісус поводиться як сучий син, — сказав Роланд. — Він мав дружину?

Кутики рота в Каллагена смикнулися.

— Ні, але Його подруга була шльондрою.

— Краще так, ніж ніяк, — сказав Роланд.

ЧОТИРИ

Роланд знову сперся об паркан. Слід було братися до денних справ, але він хотів, щоб спершу Каллаген від'їхав якнайдалі. Й причина для цього була та сама, що спонукала його відкинути кандидатуру Енді. Просто чуття.

Коли Едді спустився схилом, в сорочці навипуск і з чобітьми в руці, Роланд ще стояв біля паркану, скручуючи другу цигарку.

— Хайл, Едді, — привітався він.

— Хайл, бос. Бачив, як ти балакав з Каллагеном. Наші Вілма і Фред^[51] поїхали, кинули нас самих.

Роланд підняв брови.

— Не зважай. Роланде, у всій цій біганині я так і не зміг переповісти тобі історію Тіанового діда. А вона важлива.

— Сюзанна встала?

— Так. Миється. А Джейк їсть омлет з дванадцяти яєць. Принаймні так мені здалося з переляку.

Роланд кивнув.

— Коней я погодував. Можеш розповісти мені історію старого, поки ми їх сідлатимемо.

— Не думай, що для цього знадобиться аж так багато часу, — відповів Едді. І це справді було так. До кульмінаційного моменту, слів, що їх старий прошепотів йому на вухо, Едді дістався, коли вони підходили до комори. Роланд повернувся до нього, забувши про коней. Його очі спалахнули. У руках, що лягли на плечі Едді, навіть у скаліченій правій, відчувалася величезна сила.

— Повтори!

Едді не образився.

— Він попросив мене нахилитися ближче. Я нахилився. Сказав, що нікому цього не розповідав, крім свого сина, і я йому вірю. Тіан і Залія знають, що він там був — чи каже, що був, — але не знають, що він побачив, знявши маску з убитої істоти. Думаю, вони навіть не в курсі, що саме Руда Моллі його завалила. А потім він прошепотів… — І Едді знову повторив Роландові те, що сказав йому Тіанів дідо.

Роландові очі заблищали так переможно, що Едді відсахнувся.

— Сірі коні! — вигукнув він. — Всі коні однакової масті! Едді, тепер ти розумієш? Розумієш?

— Ага. — Губи Едді розтяглися в посмішці, оголивши зуби. Щось у ній було страшнувате, в тій посмішці. — Як сказала хористка бізнесменові, бували, знаєм.

П'ЯТЬ

У стандартній американській англійській слово з найбільшою кількістю відтінків значень — це, напевно, «run». Повний словник видавництва «Рендом хауз» пропонує сто сімдесят вісім значень цього слова, починаючи з «швидко рухатися, переставляючи ноги швидше, ніж під час ходьби» і закінчуючи «талий чи перетворений на рідину». В Кальях Дуги, прикордонних територіях між Серединним світом і Краєм грому, синя стрічка за найбільшу кількість значень перейшла б до комали. Якби «комалу» внесли до цього повного словника, то першим значенням (за умови, що тлумачення розподіляли від найбільш до найменш вживаного) був би «сорт рису, що росте на східному краї Всього світу». Другим — «статеві зносини». Третім був би «сексуальний оргазм», наприклад, «Ти отримала комалу?» (У відповідь партнер сподівався почути: «Еге ж, я кажу спасибі, велику-велику комалу»). «Мочити комалу» означає поливати рис у засушливу пору року, а ще мастурбувати. Комала — це початок великого й веселого обіду, наприклад, сімейного (не сама гостина, а та мить, коли починають їсти). Чоловік, який швидко лисіє (як Ґерет Стронґ цьогоріч), іде в комалу. Спаровування тварин — волога комала. Кастровані тварини — суха комала (чому — хтозна). Незаймана дівчина — зелена комала, жінка, в якої менструація, — червона комала. Старий, який більше не може кувати залізо, — прикро, але м'яка комала. «Стояти комалу» означає утаємничувати. Сексуальні конотації цього слова зрозумілі, але чому кам'янисті сухі річища річок на північ від містечка відомі як канави комали? Або чому виделку іноді називають комалою, а от ложку чи ніж — ніколи? Сто сімдесят вісім значень цього слова, напевно, не набереться, але сімдесят точно є. А якщо враховувати різні словосполучення, то вдвічі більше. Одне зі значень, яке, напевно, входить до першої десятки, — саме те, що отець Каллаген назвав «шмузингом». Фраза звучала б так: «піти Стерджис комала» чи «піти Брин комала». Буквально — зустрітися з усією громадою.

Протягом наступних п'яти днів Роланд і його ка-тет намагалися продовжити розпочате на терасі Тукового магазину. Попервах справа йшла туго («З тим самим успіхом можна розпалювати багаття вологими трісками», — сердито сказала Сюзанна після їхньої першої спроби), але поступово фолькен стали до них підходити. Чи принаймні розохотилися. Щовечора Роланд і Діни поверталися до будинку отця Каллагена. Удень чи надвечір Джейк повертався на ранчо «Рокінг Б». Енді зустрічав його там, де дорога, що вела на ранчо, відгалужувалася від Східного шляху, і супроводжував решту шляху, щоразу вклоняючись зі словами: «Добрий вечір, сеу! Хочеш почути свій гороскоп? Цю пору року часом називають Чар'ю Жнивами! Ти зустрінеш давнього друга. Про тебе тепло думає якась молода леді!» Тощо, тощо.

Джейк знову запитав Роланда, чому він так багато часу проводить з Бенні Слайтменом.

— Ти скаржишся? — у свою чергу спитав Роланд. — Він більше тобі не подобається?

— Подобається. Але, Роланде, я мав би робити щось більше, крім стрибати в сіно, навчати Юка стрибків з переворотом чи змагатися в тому, чий «млинець» довше прострибає по річці. Думаю, ти маєш дати мені якесь завдання.

— Більше нічого робити не треба, — відповів Роланд. А потім, неначе йому спала запізніла думка: — І більше спи. Хлопчики, поки ростуть, мають багато спати.

— Чому я ночую там?

— Тому що мені це здається правильним. Я хочу, щоб ти тримав очі і вуха відкритими та розповідав мені про все, що тебе насторожить чи видасться незрозумілим.

— Слухай, друзяко, а хіба за день ми тобі не набридаємо? — спитав Едді.

Вони справді провели ці наступні п'ять днів разом, і дні були довгими. Їздити верхи на конях сея Оверголсера швидко втратило новизну. Як і скарги на біль у м'язах і мозолі на сідницях. Під час однієї з цих поїздок, коли вони наближалися до місця, де на них чекав Енді, Роланд запитав у Сюзанни, чи вона не думала про аборт як спосіб розв'язати її проблему. 

— Ну, — відповіла вона, пильно подивившись на нього, — не брехатиму, я над цим міркувала.

— Забудь про це. Жодних абортів.

— Можеш пояснити чому?

— Ка, — сказав Роланд.

— Кака, — доповнив Едді. Жарт був давній, але всі троє розсміялися, і Роланд охоче приєднався до них. Більше ніхто не порушував тієї теми. Роланд не був схильний до ілюзій, але це його тішило. Небажання Сюзанни обговорювати Мію і дитину, що мала з'явитися на світ, було йому на руку. Схоже, деяких речей вона воліла не знати, щоб почуватися безпечніше.

Втім, хоробрості їй не бракувало ніколи. Роланд не сумнівався, що рано чи пізно вона почне розпитувати. Та після того, як квартет (квінтет, рахуючи Юка, який усюди супроводжував Джейка) п'ять днів поспіль вербував собі прихильників у містечку, Роланд почав відправляти її вдень до Джефордсів, щоб вона повчилася метати тарілку.

За вісім днів, після їхньої тривалої нічної розмови на ґанку будинку священика — розмови, що закінчилася о четвертій ранку, — Сюзанна запросила їх на ферму Джефордсів, щоб показати, чого вона вже навчилася. «Це ідея Залії, — сказала вона. — Мабуть, вона хоче знати, чи я гожуся».

Роланд знав: щоб отримати відповідь на це питання, йому достатньо було спитати саму Сюзанну. Але водночас йому було цікаво. Приїхавши на ферму, вони побачили, що на задньому ґанку зібралася вся родина й кілька Тіанових сусідів: Хорхе Естрада з дружиною, Дієґо Адамс (у чапсах), Хав'єри. Вони нагадували глядачів на тренуванні гравців у очки. Рунти Залман і Тія стояли збоку, витріщаючись на все це зібрання широко розкритими очима. Енді теж був там, тримав на руках Аарона, який спав.

— Роланде, ти ж хотів зберегти все це діло в таємниці? Сюрприз! — поплескав його по плечі Едді.

Роланд не втратив незворушного виразу обличчя, хоча вже зрозумів, що його погрози ковбоям, які бачили, як сей Айзенгарт метала тарілку, пішли псу під хвіст. У селі всі пліткували. Плескати язиками любили скрізь: і в прикордонні, і в бароніях. «Принаймні ці базікала поширять чутку, що Роланд — крутий хлопець, сильний комала, — подумав він. — І що з ним краще не зв'язуватися».

— Хай уже буде як є, — відповів він. — Мешканці Кальї ще з часів царя Гороха знають, що Сестри Орізи кидають тарілку. А якщо довідаються, що Сюзанна теж уміє, і то добре, може, це тільки на краще.

— Сподіваюся, що вона, ну, не облажається, — сказав Джейк.

Роланда, Едді і Джейка шанобливо привітали, коли вони піднімалися на ґанок. Енді сказав Джейкові, що за ним страждає юна леді. Джейк зашарівся і відповів, що, як Енді не від того, він не хотів би про таке знати.

— Як скажеш, сеу.

Джейк піймав себе на тому, що роздивляється слова й цифри на грудях Енді, схожі на сталеве татуювання, і знову думає, чи справді він потрапив до цього світу роботів і ковбоїв, чи це просто якийсь напрочуд яскравий сон.

— Я сподіваюся, що дитинка скоро прокинеться. І заплаче! Бо я знаю кілька колискових…

— Стули пельку, рипучий сталевий бандите! — сердито обірвав його Тіанів дідо. І Енді замовк, але спершу вибачився перед старим (як завжди, самовдоволеним, анітрохи-не-шкодую голосом). «Вістовий, а також багато інших функцій, — подумав Джейк. — Чи мені це тільки здається, Енді, чи одна з твоїх функцій — дражнити фолькен?»

Сюзанна пішла в дім разом із Залією. Коли вони вийшли, на стегнах у Сюзанни висіло дві плетених солом'яних сумки, які трималися на перехрещених лямках. Ще одна лямка, побачив Едді, щільно перехоплювала сумки на Сюзанниній талії.

— Оце так кріплення, кажу спасибі, — відзначив Дієго Адамс.

— Це Сюзанна придумала, — пояснила Залія, поки Сюзанна опускалася у свій візок. — Вона називає це кріпильною муфтою.

Не зовсім кріпильна муфта, подумав Едді, але схоже. Кутики його уст припинялися в захопленій усмішці. Роланд теж усміхнувся, відчуваючи гордість за Сюзанну. І Джейк. І, Боже милий, Юкова пичка теж розпливлася в усміху.

— Та чи буде з цього користь, от що мені цікаво, — сказав Бакі Хав'єр. Це питання, подумав Едді, лише підкреслювало різницю між стрільцями і селянами Кальї. Едді з друзями одразу збагнули, що то за кріплення і для чого воно послужить. Хав'єр, однак, був дрібним фермером, тож і світ бачив по-іншому.

«Ми вам потрібні, — подумав Едді, дивлячись на групку чоловіків і жінок, що скупчилися на ґанку, фермерів у брудних білих штанях, Адамса — в чапсах і заляпаних гноєм шорбутсах. — Ще й як потрібні».

Сюзанна підкотила візок до ґанку і підібгала обрубки ніг під себе. Тепер вона майже стояла у візку, і Едді знав, як боляче їй перебувати в такій позі, але на Сюзанниному обличчі не було ні найменшого сліду дискомфорту. Тим часом Роланд дивився на її сумки. У кожній лежало по чотири тарілки, прості, без візерунка. Тренувальні.

Залія підійшла до комори. Хоч Роланд і Едді побачили прикріплену до стіни ковдру одразу, щойно під'їхали, решта присутніх помітили її лише тоді, коли Залія потягла її вниз. Під нею виявилася людська фігура, намальована крейдою, з застиглою посмішкою і натяком на плащ, який тріпотів на вітрі за спиною. Звісно, годі було порівнювати виконання цього малюнка з роботою близнюків Тейвері, проте люди, що стояли на ґанку, одразу впізнали в ньому Вовка. Старші діти тихо охнули. Естради й Хав'єри заплескали в долоні, але насторожено, як люди, що бояться накликати чорта. Енді похвалив художника («Хай би ким вона була», — лукаво додав він), і дідо знову велів йому стулити пащеку. А потім звернув увагу громади, що Вовки, яких він бачив, були кремезнішими. Від хвилювання в його голосі бриніли верескливі нотки.

— Ну, я малювала його завбільшки з людину, — сказала Залія (забувши уточнити, що насправді завбільшки зі свого чоловіка). — Якщо мішень виявиться більшою, то це лише нам на руку. Послухайте мене, прошу. — Останні слова пролунали невпевнено, майже як питання.

Роланд кивнув.

— Ми кажемо спасибі.

Залія кинула на нього вдячний погляд і відійшла від настінного обрису. Потім глянула на Сюзанну.

— Починай, коли будеш готова.

Якусь мить Сюзанна не рухалася. Від стіни комори її відділяло близько шістдесяти ярдів. Вона схрестила руки на грудях, праву на лівій, і похилила голову. Члени ка-тету знали, про що вона зараз думає. Я цілюся оком, стріляю рукою, вбиваю серцем. Їхні серця потяглися до неї, на хвилі Джейкової телепатії та любові Едді, підтримуючи її, бажаючи успіху. Роланд свердлив її поглядом. Чи поверне ще одна вправна рука, що вміє метати тарілку, ситуацію на їхню користь? Мабуть, ні. Але він був стрільцем, і вона теж, тож він усім серцем зичив їй влучного потрапляння.

Сюзанна підвела голову. Не віднімаючи рук від грудей, подивилася на фігуру, намальовану крейдою на стіні комори. Потім пронизливо скрикнула, як Марґарет Айзенгарт на подвір'ї ранчо «Рокінг Б», і Роланд відчув, як забилося швидше його серце, яке й без того мало не вискакувало з грудей. Тієї миті в його пам'яті сплив чіткий і прекрасний образ Давида, його сокола, що складав крила на тлі синього літнього неба, щоб живим каменем упасти на здобич.

— Різа!

Її руки замигтіли в повітрі. Лише Роланд, Едді й Джейк змогли роздивитися, як вони опинилися на рівні талії, лягли хрест-навхрест і права вихопила тарілку з лівої сумки, а ліва — з правої. Сей Айзенгарт жбурляла тарілку від плеча, жертвуючи часом на догоду силі й точності кидка. Руки Сюзанни схрестилися нижче грудної клітки, трохи вище билець візка, тарілки описали півколо на рівні її лопаток і полетіли, перетнувшись у повітрі за мить до того, як встромитися в стіну комори.

Якусь мить вона ще не опускала рук, стояла, як імпресаріо щойно після виступу. А тоді вони блискавично опустилися, схрестившись, і вихопили ще дві тарілки. Вона кинула їх, потім третю пару, четверту. Перші дві ще тремтіли, коли останні врізалися в стіну комори, одна вище, друга нижче.

На хвилю подвір'я Джефордсів занурилося в цілковиту тишу. Навіть птахи замовкли. Вісім тарілок вишикувалися у вертикальну лінію від горла до пояса фігури, мальованої крейдою, на відстані від двох з половиною до трьох дюймів, нагадуючи ґудзики на сорочці. На те, щоб метнути всі вісім тарілок, їй знадобилося не більше трьох секунд.

— Ви хочете використовувати тарілку як зброю проти Вовків? — дрижачим голосом спитав Бакі Хав'єр. — Справді?

— Нічого ще не вирішено, — флегматично відказав Роланд.

Аж раптом пролунав ледь чутний голос, сповнений переляку й зачудування.

— Якби то була людина, послухайте мене, з неї лишився б сам фарш.

Але останнє слово сказав дідо (як, певно, і належить усім дідам):

— Срака-мотика!

ШІСТЬ

Коли вони поверталися на головний шлях (Енді крокував попереду, несучи складений візок і програючи через свою звукову систему щось музичне на волинках), Сюзанна задумливо сказала:

— Роланде, я можу відмовитися від револьвера й зосередитися на тарілках. Це таке приємне відчуття — заверещати й шпурнути тарілку.

— Ти нагадала мені мого сокола, — зізнався Роланд.

Сюзанна сяйнула білозубою усмішкою.

— Я й відчувала себе соколом. Різа! О-Різа! Саме це слово пробуджує в мені потяг до метання.

Джейк раптом згадав Ґешера («Твій старий друзяка Ґешер», — як мав звичку називати себе цей джентльмен), і його пересмикнуло.

— Ти справді готова проміняти револьвер на тарілку? — спитав Роланд, не знаючи, сміятися йому чи жахатися.

— А ти крутив би цигарки, якби мав готові? — спитала вона і не даючи йому змоги відповісти, сказала: — Авжеж, ні. Однак тарілка — чудова зброя. Коли вони прийдуть, я маю намір кинути дві дюжини. І так уколошкати свою частку тварюк.

— А тарілок не забракне? — спитав Едді.

— Ні, — запевнила вона. — Красивих, на зразок тієї, яку кидала для тебе, Роланде, сей Айзенгарт, не так багато, але тренувальних — сотні. Розаліта і Сейрі Адамс їх сортують, відкидаючи покривлені. — Вона завагалася й стишила голос. — Роланде, вони всі приходили сюди. Сейрі відважна, як лев, і не відступить навіть перед торнадо, але…

— Не дуже вправна? — співчутливо запитав Едді.

— Так, не дуже, — кивнула Сюзанна. — Вона молодець, але кидає гірше, ніж решта. До того ж їй бракує лютості.

— Можливо, в мене знайдеться для неї інша робота, — сказав Роланд.

— Яка, котику?

— Супровід. Післязавтра подивимося, як вони метають тарілки. Невеличке змагання піде лише на користь. О п'ятій годині, Сюзанно. Вони знають?

— Так. На це видовище пів чи більше Кальї збіжиться, якщо ти їм дозволиш.

Нічого доброго в цьому не було… але Роландові не варто було сподіватися іншого. «Я відвик від людей, — подумав він. — Надто довго я не жив у їхньому світі».

— Нікого, крім жінок і нас самих, — категорично відказав стрілець.

— Якщо фолькен Кальї побачать, як добре жінки дають раду з тарілками, ті, хто ще не визначився, можуть стати на наш бік. Якщо не всі, то дехто — точно.

Роланд похитав головою. Сіль була якраз у тому, щоб фолькен не знали, наскільки добре жінки кидають тарілки. Нехай місто вже знає, що вони влаштовують змагання… можливо, зрештою, це не так уже й погано.

— Як вони тобі, Сюзанно? Скажи.

Замислившись на хвилю, вона всміхнулася.

— Цілять у яблучко. Кожна з них.

— Ти можеш навчити їх кидати перехресно, так, як робиш це сама?

Сюзанна обміркувала питання. Навчити можна будь-кого й будь-чого, за умови, що буде достатньо часу. Але часу в них не було. До приходу Вовків лишалося тринадцять днів. А на той час, коли Сестри Орізи (включаючи нову учасницю гуртка, Сюзанну з Нью-Йорка) зустрінуться на подвір'ї у Каллагена, лишатиметься півтора тижні. Сама Сюзанна досить легко опанувала перехресне метання тарілок, втім, як і стрільбу з вогнепальної зброї. Що ж до інших…

— Розаліта навчиться, — нарешті відповіла вона. — Марґарет Айзенгарт могла б навчитися, але вона може невчасно рознервуватися. Залія? Ні. Вона може кидати по одній тарілці, і лише правою рукою. Вона трохи повільніша за інших, але я гарантую, що кожна тарілка, яку вона кине, пустить декому кров.

— Так, — кивнув Едді. — Звісно, допоки снич не націлиться на неї і її тіло не вибухне в корсеті.

Сюзанна пустила його слова повз вуха.

— Роланде, ми зможемо їх попідрізати. Ти ж знаєш, що зможемо.

Роланд кивнув. Те, що він побачив, підняло йому настрій, особливо в світлі розповіді Едді. Тепер Сюзанна і Джейк теж знали дідів секрет. До речі, Джейк…

— Ти сьогодні незвично тихий, — звернувся Роланд до хлопчика. — Усе гаразд?

— Так, спасибі, — неуважно відповів Джейк, спостерігаючи за Енді. Згадував, як Енді гойдав дитину. Думав про те, що в разі, якби Тіан, Залія і старші діти померли та малюка Аарона мав би виховувати Енді, малюк не прожив би й півроку. Чи став би найдивакуватішою дитиною в усесвіті. Енді міняв би йому підгузки. Енді годував би його дитячим харчуванням, перевдягав і клав на плече, щоб відригнув, Енді співав би колисанки. Виконував би їх дуже добре, але холодно, без материнської любові. Чи батьківської. Енді був лише Енді, робот-вістовий і багато інших функцій. Краще б малюка Аарона виховували… ну, вовки.

Ця думка повернула його до їхньої з Бенні ночівлі в наметі (відтоді вони так ні разу й не вибралися на урвище, бо вже похолоднішало). До тієї ночі, коли він побачив, як Енді і батько Бенні про щось бесідували, після чого батько Бенні перейшов річку вбрід. І подався на схід.

У бік Краю грому.

— Джейку, точно все гаразд? — запитала Сюзанна.

— Так, мем, — сказав Джейк, знаючи, що це може її розсмішити. Так і сталося, і Джейк розсміявся разом з нею. Але батько Бенні не йшов йому з голови. Батько Бенні та його окуляри. Джейк був упевнений, що він єдиний на все містечко носив окуляри. Якось, коли вони втрьох поїхали шукати в одному з двох північних полів, що належало «Рокінг Б», коней, які відбилися від табуна, Джейк спитав його про це. І батько Бенні розповів йому історію про те, як він виміняв прекрасного чистокровного жеребчика на окуляри на одному з човнів-гендлів, що припливали річкою, давно, ще коли сестра Бенні була жива, хай благословить її Оріза. Всі ковбої, навіть сам Воун Айзенгарт, хай буде тобі відомо, відмовляли його, кажучи, що ці окуляри як мертвому припарка, з них користі не більше, ніж з гороскопів Енді. Але Бен Слайтмен приміряв їх, і все змінилося. Вперше, відколи йому було сім років, він добре роздивився навколишній світ.

Він протер скельця об сорочку, підніс окуляри догори, подивився крізь них на небо (на його щоках затанцювали два сонячні зайчики) й надів їх.

— Якщо я раптом загублю їх чи розіб'ю, не знаю, що буду робити, — зізнався він. — Звісно, я обходився без них більше двадцяти років, але до хорошого швидко звикаєш.

Джейк подумав, що історія непогана. Сюзанна б у неї точно повірила (за умови, що звернула б увагу на те, що Слайтменові окуляри єдині в цілій Кальї). Напевно, Роланд би теж повірив. Слайтмен розповідав її правильно: як чоловік, що радіє своєму щастю і не має нічого проти того, щоб розповісти іншим, що він, як виявилося, мав рацію, тоді як багато хто (а серед них і його бос) помилявся. Навіть Едді — й той повівся б на цю історію. Єдина проблема в Слайтменовій розповіді полягала в тому, що вона була вигадкою. Джейк не знав, що саме приховував Слайтмен — Джейків телепатичний хист не дозволяв настільки глибоко зануритись в думки батька Бенні, але в тому, що Слайтмен-старший збрехав, сумнівів у нього не було. І це його непокоїло.

Мабуть, це дрібниці. Може, він просто роздобув ці окуляри в якийсь нехороший спосіб. Хтозна, раптом хтось із манні приніс ці окуляри з якогось іншого світу, а батько Бенні їх украв?

Цілком можливо. В разі необхідності Джейк міг придумати з півдюжини інших версій. Уява в нього завжди була розвинена.

Однак, укупі з побаченим біля річки, цей обман викликав тривогу. Які справи могли бути у Айзенгартового бригадира на тому боці Девар-Тете Вайє? Джейк не знав. Але щоразу, коли хотів поговорити про це з Роландом, щось його спиняло.

І це після того, як ти сам його сварив за те, що він крився від усіх!

Так, так, так. Але…

Але що, маленький волоцюго?

Але Бенні. Проблема була в Бенні. А може, в самому Джейку. Потоваришувати з кимось для нього завжди було непростим завданням. Але тепер у нього був друг. Справжній. І від думки про те, що він може накликати неприємності на тата Бенні, йому стало млосно.

СІМ

Минуло два дні, й о п'ятій годині вечора Розаліта, Залія, Марґарет Айзенгарт, Сейрі Адамс і Сюзанна Дін зібралися на полі трохи західніше від Розиної охайної вбиральні. Раз у раз лунали хихотіння й різкі вибухи нервового реготу. Роланд тримався віддалік і наказав Едді та Джейкові чинити так само. Нехай жінки спершу випустять пару.

Уздовж огорожі, на відстані десяти футів одне від одного, стояли опудала з пухкими головами-гострокоренями. Кожну голову загорнули в мішок, зав'язаний так, щоб було схоже на каптур плаща. Під кожним опудалом стояло по кошику. В одному було повно гострокоренів. У другому — картоплі. Вміст третього кошика викликав стогони й обурення. Там лежала редиска. Роланд наказав жінкам не скиглити. Сказав, хай дякують і за це, бо він обмірковував варіант з горохом. І ніхто (навіть Сюзанна) не міг упевнено сказати, що він пожартував.

Каллаген, того дня вдягнений у джинси та скотарський жилет з багатьма кишенями, легким кроком вийшов на задній ґанок, де курив Роланд, чекаючи, поки жінки вгамуються. Поруч Едді з Джейком грали в шашки.

— Приїхав Воун Айзенгарт, — сказав панотець Роландові. — Каже, що їде до Тука випити пива, але спершу хоче перекинутися з тобою парою слів.

Роланд зітхнув, підвівся й пройшов через будинок до вхідних дверей. Айзенгарт сидів на козлах брички, запряженої одним конем, спирався шорбутсами на щиток і похмуро дивився в бік церкви Каллагена.

— Доброго тобі дня, Роланде.

Кілька днів тому Вейн Оверголсер подарував Роландові крислатого ковбойського капелюха. Піднявши його, стрілець привітався зі скотарем і вичікувально застиг.

— Думаю, ти скоро відправиш перо, — сказав Айзенгарт. — Скличеш збори тобто.

Роланд визнав, що так і буде. Містечко не мало права вказувати лицарям Ельда, як їм виконувати свій обов'язок, але стрілець не збирався від них приховувати, що цей обов'язок буде виконано.

— Я хочу, щоб ти знав: коли принесуть перо, я його торкнуся і відправлю далі. А на зборах скажу «так».

— Кажу спасибі, — мовив Роланд, зворушений рішенням скотаря. Схоже, його душа стала чутливішою, відколи до нього приєдналися Едді, Сюзанна і Джейк. Іноді він про це шкодував. Але зазвичай — ні.

— Але Тук на це не піде.

— Не піде, — погодився Роланд. — Поки справи в них ідуть добре, туки цього світу ніколи не торкнуться пера. І не скажуть «так».

— Оверголсер з ним.

Це був удар. Не зовсім несподіваний, але Роланд мав надію, що Оверголсер змінить думку. Втім, Роланд мав усю необхідну підтримку і здогадувався, що Оверголсер про це знає. Якщо фермер мав голову на плечах, то він мав би сидіти тихо й чекати, коли все закінчиться. Втручання могло призвести лише до того, що наступного року він би вже не побачив, як засипають у його комори зерно.

— Я хочу, щоб ти знав одне, — вів далі Айзенгарт. — Я на твоєму боці через свою жінку, а жінка на твоєму боці, бо вона хоче пополювати. Такі речі, як метання тарілок, завжди призводять до того, що жінка вказує своєму чоловікові, що йому робити й чого не робити. Це неприродно. Це чоловік має керувати жінкою, а не навпаки. Звісно, крім тих випадків, коли йдеться про народження дітей.

— Вона відмовилася від свого народу, коли виходила за тебе, — нагадав Роланд. — Тепер твоя черга чимось поступитися.

— Думаєш, я цього не знаю? Але якщо через тебе вона загине, Роланде, я прокляну тебе. Хоч би скільки дітей ти врятував, але, ідучи з Кальї, ти понесеш із собою моє прокляття.

Роланд, якого вже не раз проклинали, просто кивнув.

— Як на те буде воля ка, Воуне, вона повернеться до тебе.

— Еге ж. Але запам'ятай мої слова.

— Я не забуду.

Айзенгарт ляснув коня віжками по спині, й бричка рушила.

ВІСІМ

Кожна жінка розітнула голову-гострокорінь навпіл із сорока, п'ятдесяти і шістдесяти ярдів.

— Цільте в голову якнайближче до каптура, — порадив Роланд. — Влучати нижче сенсу нема.

— Броня? — спитала Розаліта.

— Еге ж, — відповів Роланд, хоч це була не вся правда. Всієї правди він не збирався їм відкривати доти, доки не настане час.

Далі прийшла черга бульби. Сейрі Адамс поцілила в свою з відстані сорока ярдів, лише зачепила з п'ятдесяти і схибила з шістдесяти: тарілка пролетіла зависоко. Сейрі не по-жіночому вилаялась і, опустивши голову, відійшла до дерев'яної стіни вбиральні. Там опустилася на землю, щоб спостерігати за змаганням. Роланд підійшов і сів поруч. Побачив сльозу, що витекла з кутика лівого ока й збігла по обвітреній щоці.

— Я підвела тебе, чужинцю. Кажу «пробач».

Роланд узяв її руку й потиснув.

— Ні, жінко, ні. Для тебе знайдеться робота. Окрема. І там, можливо, теж доведеться кидати тарілку.

Вона кволо всміхнулася і кивнула на знак подяки.

Едді начепив на опудала нові голови-гострокорені, а на кожну поклав по редисці. Крихітні овочі майже повністю губилися в тіні каптурів-мішків.

— Бажаю успіху, дівчатка, — всміхнувся він, відступаючи вбік.

— Починайте з десяти ярдів! — гукнув Роланд.

З десяти в редиску влучили всі. З двадцяти теж. На відстані тридцяти ярдів Сюзанна кинула свою тарілку трохи вище, як просив її Роланд. Він хотів, щоб цей раунд виграла одна з жінок Кальї. На сорока ярдах Залія Джефордс довго вагалася, тож її тарілка розрубала навпіл «голову», а не редиску.

— Бля-комала! — крикнула вона й одразу ж затулила рота руками, глянувши на Каллагена, який сидів на східцях заднього ґанку. Той лише всміхнувся і помахав їй рукою, вдаючи, ніби він глухий.

Вона підскочила до Едді і Джейка, розлючена, червона до кінчиків вух.

— Ти маєш сказати йому, щоб дав мені другий шанс, попроси, будь ласка, — сказала вона Едді. — Я зможу, знаю, що зможу…

Едді узяв її за руку вище ліктя, зупиняючи словесний потік.

— Він теж це знає, Зі. Тебе вже прийнято.

Вона подивилась на нього. Очі горіли, губи стислися так щільно, що їх майже не було видно.

— Ти впевнений?

— Ага, — сказав Едді. — «Мете» узяли б тебе за пітчера, дорогенька.

Тепер залишилися Марґарет і Розаліта. Обидві влучили в редиску з п'ятдесяти ярдів.

— Друзяко, я сказав би, що це неможливо, якби щойно не пересвідчився на власні очі, — пробурмотів Едді на вухо Джейкові.

З шістдесяти ярдів Марґарет Айзенгарт схибила. Розаліта піднесла тарілку над правим плечем (вона була шульгою), на мить застигла, потім закричала: «Різа!» — і кинула тарілку. Навіть гострозорий Роланд не встиг роздивитися, чи то тарілка зачепила редиску, чи то її скинув вітер. Але Розаліта переможно здійняла кулаки над головою і, сміючись, потрясла ними.

— Ярмарковий гусак! Ярмарковий гусак! — загукала Марґарет, і всі решта до неї приєдналися. Навіть Каллаген — і той невдовзі почав скандувати.

Роланд підійшов до Рози й обійняв, ненадовго, проте міцно. І прошепотів, що ярмаркового гусака в нього немає, але інший гусак із довгою шиєю ввечері знайдеться.

— Що ж, — усміхнулася вона у відповідь, — з віком ми вчимося задовольнятися тими призами, які в нас під рукою. Еге ж?

Залія глянула на Марґарет.

— Що він їй сказав? Ти не знаєш?

Марґарет Айзенгарт усміхалася.

— Будь упевнена — нічого такого, чого б ти не чула від чоловіка.

ДЕВ'ЯТЬ

Жінки пішли. Отець Каллаген теж вирушив кудись у справах. Роланд з Ґілеаду сидів на нижній сходинці ґанку, дивлячись туди, де щойно відбулося змагання. Коли Сюзанна запитала, чи він задоволений, стрілець кивнув.

— Так, думаю, все добре. Маємо на це сподіватися, бо часу вже обмаль. Тепер усе розвиватиметься блискавичними темпами. — Насправді він ще ніколи не опинявся в ситуації такого колосального збігу обставин… але відколи Сюзанна зізналася в своїй вагітності, він трохи заспокоївся.

«Бо твій ледачий розум доречно згадав, що всім керує ка, — подумав він. — І це сталося тому, що ця жінка продемонструвала таку мужність, яка будь-кому з нас і не снилася».

— Роланде, мені повертатися на «Рокінг Б»? — спитав Джейк.

Обдумавши питання, Роланд знизав плечима.

— А ти хочеш?

— Так, але цього разу хочу ще взяти з собою «рюгер». — Джейкове обличчя порожевіло, але голос залишався рівним. Він прокинувся з цією думкою, неначе бог снів, якого Роланд називав Нісом, подарував її йому уві сні. — Я покладу його на дно спальника і загорну в запасну сорочку. Ніхто не знатиме, що він там. — Хлопчик помовчав. — І це не для того, щоб похвалитися ним перед Бенні, якщо ти про це подумав.

Роланду навіть на думку це не спадало. Але що було на думці в Джейка? Стрілець поставив це питання, і Джейк відповів так, наче ретельно продумав усю розмову.

— Ти питаєш як мій дін?

Роланд розтулив рота, щоб відповісти ствердно, потім побачив, як пильно дивляться на нього Едді та Сюзанна, і передумав. Між тим, щоб тримати щось у таємниці (як кожен з них по-своєму замовчував Сюзаннину вагітність) і керуватися своїм чуттям, як це називав Едді, була суттєва різниця. Під Джейковим питанням крилася дуже проста причина — він хотів, щоб Роланд трохи подовжив йому повідець. Авжеж, хлопчик заслуговував на певну самостійність. Це вже був не той Джейк, який прийшов у Серединний світ наляканим, дрижачим і майже голим.

— Ні, не як твій дін, — відповів Роланд. — Що ж до «рюгера», ти можеш брати його з собою коли й куди завгодно. Хіба ж не ти приніс його тету?

— Поцупив, — опустивши погляд на коліна, уточнив Джейк.

— Ти просто взяв те, що потрібно було тобі для виживання, — запевнила Сюзанна. — Це не крадіжка. Послухай, котику, ти там нікого не збираєшся підстрелити?

— Не збираюся.

— Будь обережний, — нагадала вона. — Не знаю, що в тебе на думці, але будь обережний.

— І хай там що ти замислив, краще розберися з цим упродовж наступного тижня, — додав Едді.

Джейк кивнув і подивився на Роланда.

— Коли ти плануєш скликати всезагальні збори?

— За словами робота, до приходу Вовків лишається десять днів. Тож… — Роланд швидкощось підрахував. — Міські збори за шість днів. Тебе влаштовує?

Джейк знову кивнув.

— Ти точно не хочеш поділитися з нами своїм задумом?

— Ні, якщо ти не запитуєш як дін. Роланде, може статися, що це пусте. Правда-правда.

Роланд із сумнівом кивнув і заходився скручувати нову цигарку. Курити свіжий тютюн було надзвичайно приємно.

— Є ще якісь питання? — спитав він. — Якщо ні, тоді…

— Є одне, взагалі-то, — сказав Едді.

— Питай.

— Мені потрібно повернутися в Нью-Йорк. — Едді промовив це таким буденним тоном, наче йшлося про те, щоб сходити в магазин по солоні огірки чи лакричні палички. Але його очі горіли від збудження. — І цього разу я маю податися туди у власному тілі. Тобто це означає, що треба буде використати кулю. Чорну Тринадцятку. І, Роланде, я дуже сподіваюся, що ти знаєш, як це робиться.

— Чому тобі потрібно в Нью-Йорк? Про це вже я питаю як твій дін.

— Авжеж, — погодився Едді, — і я тобі розповім. Бо ти маєш рацію: часу в нас мало. Бо Вовки Кальї — не єдині, через кого нам треба непокоїтися.

— Я зрозумів, — вставив Джейк. — Ти хочеш побачити, скільки часу залишилося до п'ятнадцятого липня. Так?

— Ага, — кивнув Едді. — У тодеші ми всі побачили, що час в тому Нью-Йорку сімдесят сьомого року біжить швидше. Пам'ятаєте дату на тому шматку «Нью-Йорк Таймз», який я знайшов?

— Друге червня, — пригадала Сюзанна.

— Саме так. І ми вже точно знаємо, що не варто навіть пробувати потрапити саме в той час, з якого ми пішли. Щоразу, коли ми там опиняємося, виявляється, що час уже суттєво просунувся вперед. Правда?

Джейк енергійно закивав.

— Бо той світ не схожий на інші… хіба що це хибне відчуття, яке давала нам чорна Тринадцятка, відправляючи в тодеш.

— Я так не думаю, — сказав Едді. — Той шматочок Другої авеню від пустиря і, мабуть, аж до Шістдесятої вулиці, дуже важливий. Я думаю, це двері. Одні великі двері.

Джейка Чемберза дедалі більше охоплювало збудження.

— Не аж до Шістдесятої. Не так далеко. Друга авеню між Сорок шостою і П'ятдесят четвертою. Так мені здається. Того дня, коли я пішов зі школи Пайпера, я відчув якусь зміну, коли дістався П'ятдесят четвертої вулиці. Це ті вісім кварталів. Той відрізок, де музична крамниця, забігайлівка «Чу-Чу» і «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“». І, само собою, пустир. Це інший край. Це… я не знаю…

— Там ти опиняєшся в іншому світі, — сказав Едді. — Якомусь ключовому світі. Думаю, саме тому час там плине в один…

Роланд підняв руку.

— Зупинись.

Едді замовк. Він вичікувально дивився на Роланда, на обличчі блукала ледь помітна усмішка. Зате Роланд не всміхався. Настрій у нього трохи погіршився. Занадто багато справ, чорт забирай. І замало часу.

— Ти хочеш побачити, наскільки близько підійшов час до того дня, коли угода втратить свою силу, — сказав він. — Я правильно зрозумів?

— Так.

— Едді, для цього не конче потрапляти до Нью-Йорка фізично. Тодешу цілком вистачить.

— Так, авжеж, у тодеші можна перевірити день і місяць. Але це далеко не все. Народ, ми помилялися з тим пустирем. Дуже помилялися.

ДЕСЯТЬ

Едді вважав, що пустирем вони можуть заволодіти навіть без Сюзанниних статків. В історії Каллагена він побачив чіткі вказівки на те, як це можна зробити. Звісно, придбати троянду вони б не змогли. Троянда не підпорядковувалася нікому (ні їм, ні будь-кому іншому), але її можна було оберігати. І це їм було до снаги. Можливо.

Переляканий — не переляканий, але Кельвін Тауер чекав у покинутій пральні, щоб урятувати зад панотця Каллагена. І переляканий — не переляканий, Кельвін Тауер відмовився 31 травня 1977 року продати корпорації «Сомбра» останню частку нерухомості, що належала йому на Мангеттені. Едді думав, що Кельвіна Тауера, як співається в пісні, цілком можна назвати героєм.

Едді також розмірковував про те, як отець Каллаген затулив обличчя руками, коли вперше згадав про чорну Тринадцятку. Йому хотілося позбутися кулі, викинути її зі своєї церкви… але він цього не зробив. Як і власника книгарні, панотця Каллагена можна було назвати героєм. Які ж вони були дурні, коли подумали, що Кельвін Тауер зажадає за свій пустир мільйони! Він хотів здихатися ділянки! Але передати його міг лише в надійні руки. Чи надійному ка-тетові.

— Сюзанно, ти не можеш піти, бо вагітна, — сказав Едді. — Джейку, ти не можеш піти, бо ти малий. Я впевнений, що ти не зміг би підписати контракт, над яким я сушу собі голову відтоді, як отець Каллаген розповів нам свою історію. Я міг би взяти тебе з собою, але, здається, ти хочеш дещо розвідати тут. Чи я помиляюся?

— Ти маєш рацію, — кивнув Джейк. — Але я майже готовий піти з тобою. Надто вже привабливо ти все розписав.

— «Майже» не рахується, — всміхнувся Едді. — Що ж до Роланда… не ображайся, бос, але в нашому світі ти, як слон, трохи чужий. У тебе… ее… труднощі з перекладом.

Сюзанна порснула зо сміху.

— Скільки ти збираєшся йому запропонувати? — спитав Джейк. — Тобто ти ж не думаєш отримати пустир за так?

— Один бакс, — відповів Едді. — Звісно, його доведеться позичити в самого Тауера…

— Ні, у нас є більше, — з серйозним виглядом сказав Джейк. — У мене в рюкзаку знайдеться п'ять-шість доларів. — Він широко всміхнувся. — А потім зможемо дати ще більше. Коли тут усе вляжеться.

— Якщо залишимося живі, — уточнила Сюзанна. Але весь її вигляд промовисто свідчив, що вона загорілася цією думкою. — Знаєш що, Едді? Здається, ти геній.

— Балазар і його друзі не надто зрадіють, якщо сей Тауер продасть нам свою ділянку, — сказав Роланд.

— Ага. Але, може, нам вдасться переконати Балазара дати йому спокій. — На губах Едді заграла зловісна усмішка. — Правду кажучи, Роланде, Енріко Балазар — один з тих типів, кого я був би не проти вбити двічі.

— Коли ти хочеш туди піти? — спитала Сюзанна.

— Що раніше, то краще, — відповів Едді. — Бо, не знаючи, який там зараз час у Нью-Йорку, я можу ненароком збожеволіти. Роланде? Що скажеш?

— Я скажу — завтра. Ми віднесемо кулю в печеру, а там побачимо, чи зможеш ти пройти крізь двері до часу й місця, де перебуває Кельвін Тауер. Ти добре придумав, Едді, я кажу спасибі.

— А якщо куля відправить тебе кудись в інше місце? — спитав Джейк. — В іншу версію сімдесят сьомого року чи… — Він не знав, як закінчити думку. Лише пам'ятав, яким тонким все видавалося, коли чорна Тринадцятка вперше відправила їх у тодеш, і яка безмежна пітьма причаїлася за мальованою реальністю навкруги. — …ще далі? — закінчив він.

— В такому разі надішлю листівку, — сказав Едді, знизавши плечима, і розсміявся, але Джейк помітив, який той наляканий. Напевно, Сюзанна теж це побачила, бо взяла руку Едді у свої долоні і стиснула.

— Мала, зі мною все буде добре.

— Інакше й бути не може, — відповіла Сюзанна. — Гляди мені.

Розділ II ДОГАН, ЧАСТИНА І

ОДИН

Коли наступного ранку Роланд і Едді увійшли до церкви Світлої Діви Марії, на північно-східному обрії ще тільки народжувався світанок. Щільно стискаючи губи, Едді освітлював дорогу вздовж центрального проходу свічником. Річ, по яку вони прийшли, гуділа тихо й сонно, але це гудіння все одно нервувало Едді. Та й сама церква справляла моторошне враження. Порожня, вона здавалася надміру великою. Едді все очікував побачити привидів (а на додачу до них ще й заблуканих мерців), які б сиділи на лавах і проводжали їх осудливими поглядами.

Але найгіршим було гудіння.

Коли вони наблизились до вівтаря, Роланд відкрив свій кошіль і витяг звідти сумку для боулінгу, яку до вчорашнього дня Джейк тримав у своєму рюкзаку. Стрілець на мить підніс її догори, розгорнувши, і вони прочитали напис: «У МІДВОРЛД-ЛЕЙНЗ МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ».

— А тепер ні пари з вуст, поки я не скажу, що можна говорити, — сказав Роланд. — Ясно?

— Так.

Роланд натиснув великим пальцем на жолобок між двома мостинами підлоги, і сховок відкрився. Він відкинув кришку до кінця. Едді якось бачив по телевізору фільм («Бомби, що не розірвалися» — так він називався) про людей, які знешкоджували вибухівку, скинуту під час нацистського бомбардування Лондона. Роландові рухи нагадали йому той фільм. А чом би й ні? Якщо вони мали радію щодо речі, яка лежала в сховку, — а Едді точно знав, що вони не помилялися, — то справді була бомба, що не розірвалася.

Роланд відгорнув білий стихар, і їхнім очам відкрилася скринька. Гудіння стало гучнішим. Едді відчув, що йому перехоплює подих. На шкірі виступив холодний піт. Десь поблизу неймовірно люте чудовисько наполовину розплющило сонне око.

Але гудіння знову стало тихим та сонним, і Едді знову зміг дихати.

Роланд простягнув йому сумку для боулінгу, жестом показуючи, щоб він її розкрив. Попри погане передчуття (йому дуже хотілося прошепотіти на вухо стрільцеві, що це все до добра не доведе, треба їм тікати), Едді послухався. Роланд витягнув скриньку, і гомін знову посилився. У яскравому, хоч і невеликому колі світла від свічок Едді бачив, що на Роландовому чолі виступили краплини поту. І відчув, що його лоб теж спітнів. Якщо чорна Тринадцятка прокинеться і жбурне їх кудись у чорну невідомість…

Я не піду. Я боротимуся до останнього, щоб залишитися з Сюзанною.

Авжеж, він би боровся. Але коли Роланд опустив різьблену скриню з дерева привидів у дивну металеву сумку, яку вони знайшли на пустирі, Едді відчув величезне полегшення. Гудіння не стихло, але стало майже нечутним. А коли Роланд обережно затягнув шворку на сумці, тихий гомін перетворився на далекий шепіт, як у морській мушлі.

Едді накреслив перед собою хрест у повітрі. Ледь усміхнувшись, Роланд зробив те саме.

Надворі вони побачили, що на північно-східному обрії помітно виясніло — схід сонця вже був не за горами.

— Роланде.

Стрілець повернувся до нього, питально здійнявши брови. Сумку він тримав за горловину, вочевидь не надто довіряючи важкий вантаж шворкам, хоч вони й здавалися надійними.

— Якщо ми знайшли цю сумку в тодеші, як ми змогли забрати її в реальність?

Роланд замислився над питанням.

— Може, мішок теж перебуває в тодеші.

— І зараз?

Роланд кивнув.

— Думаю, так. І зараз.

— Ого. — Едді теж замислився. — Це якось моторошно.

— Передумав відвідувати Нью-Йорк, Едді?

Едді похитав головою. Але йому було страшно. Напевно, ще страшніше, ніж тоді, коли він вийшов у прохід баронського вагона, щоб загадати Блейну кілька загадок.

ДВА

На той час, коли вони пройшли половину стежки, що вела до Печери дверей («Височенько», — сказав Хенчик, і то була таки правда), було вже близько десятої ранку. Повітря вже розігрілося. Едді зупинився, витер потилицю банданою і подивився на звивисті сухі річища на півночі. Подекуди в схилах зяяли чорні дірки. Едді спитав у Роланда, чи то гранатові копальні. Стрілець кивнув.

— І в котрій з них ти хочеш сховати дітей? Її видно звідси?

— Взагалі-то так. — Роланд витяг свій єдиний револьвер і показав ним на шахту. — Подивися вище прицілу.

Едді побачив глибоку розколину, що звивалася у формі нерівної подвійної літери S. У ній клубочилися оксамитові тіні, й Едді подумав, що її дно бачило промені сонця нечасто, щонайбільше на півгодини у розпал дня. Далі на північ розколина врізалася в масивну скелю. Напевно, вхід до шахти був там, припустив Едді, але він губився у темряві. На південному сході розломина переходила в ґрунтову дорогу, що гадючилася аж до Східного шляху. А далі до самої ріки полого спускалися поля, сягаючи рисових ділянок, досі зелених, хоч уже й збляклих.

— Згадується історія, яку ти нам розповідав, — мовив Едді. — Каньйон Петлі.

— Авжеж.

— От тільки тонкоходу, який зробив би всю брудну роботу, немає.

— Так, — погодився Роланд, — Немає.

— Скажи мені правду. Ти справді збираєшся сховати дітей у тій шахті?

— Ні.

— А фолькен думають, що ти… що ми збираємося це зробити. Так вважають навіть жінки, що кидали тарілки.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Я хочу, щоб вони так думали.

— Чому?

— Бо я вважаю, що немає нічого надприродного в тому, як Вовки знаходять дітей. А знаючи історію діда Джефордса, не думаю, що у Вовках узагалі є щось надприродне. У цьому зерносховищі завівся щур, от і все. Хтось доносить тим силам у Краї грому, які посилають Вовків.

— Тобто щури змінюються. Кожні двадцять три чи двадцять чотири роки.

— Так.

— І хто ж це? — спитав Едді. — Хто на таке здатен?

— Я не впевнений, але маю здогади.

— Тук? Це те, що передається у спадок, від батька синові?

— Едді, якщо ти відпочив, думаю, нам краще рушати далі.

— Оверголсер? Може, той тип Телфорд, схожий на телековбоя.

Роланд мовчки пройшов повз нього. Під його новими шорбутсами шурхотів гравій. Рожева сумка в лівій руці розгойдувалася вперед-назад. Куля всередині без угаву шепотіла про свої неприємні таємниці.

— Як завжди, балакучий, — буркнув Едді й пішов слідом.

ТРИ

Перший голос, що долинув з глибин печери, належав великому мудрецеві і видатному наркашу.

— Ой, подивіться, це моя маленька сестричка! — простогнав Генрі. Його голос, смішний і страшний водночас, нагадав Едді померлого партнера Ебенезера Скруджа в «Різдвяній пісні». — Дівчисько думає, що йому світить повернення в Нью-Йорк? Брате, якщо ти це зробиш, то потрапиш набагато далі. Краще залишайся там, де ти зараз… щось вирізьблюй… будь хорошим маленьким гомиком… — Мертвий брат розреготався. Живий здригнувся.

— Едді? — звернувся до нього Роланд.

— Слухай свого брата, Едді! — закричала його мати з темної горлянки печери. На кам'яній підлозі видніли розкидані маленькі кістки. — Він віддав за тебе життя, все своє життя, і найменше, чим ти можеш віддячити, — слухатися його!

— Едді, все гаразд?

Тепер заговорив Чаба Драбнік, Схибнутий Довбаний Угорець, як його називали в банді Едді. Чаба казав, щоб Едді дав йому сигарету, або він спустить з нього довбані штани. Відволіктися від цього лячного, але гіпнотичного бурмотіння коштувало Едді чималих зусиль.

— Так, — відказав він. — Напевно, так.

— Голоси долинають з твоєї голови. Печера якимось чином знаходить їх і відтворює, роблячи гучнішими. Я знаю, це трохи нервує, але то все не насправді.

— Брате, чому ти дозволив їм убити мене? — заридав Генрі. — Я все надіявся, що ти прийдеш, а ти не прийшов.

— Не насправді, — повторив Едді. — Все ясно. Що тепер?

— Якщо вірити обом історіям про це місце, які я чув від Каллагена і Хенчика, то двері відчиняться, щойно я підніму віко скриньки.

Едді нервово розсміявся.

— Мені не хочеться навіть, щоб ти витягав ту скриню з сумки, а ти говориш про те, щоб кришку відкрити.

— Якщо ти передумав…

Едді похитав головою.

— Ні. Я хочу зайти в ці двері. — Враз його обличчя просяяло в усмішці. — Ти ж не боїшся, що я піду шукати ширку? Що знайду торгівця і вмажуся?

— Брате, китайський білий! — збуджено заверещав з печери Генрі. — Ніґери продають найкращий!

— Анітрохи, — запевнив Роланд. — Мене багато всього тривожить, але тільки не твоє повернення до давніх звичок.

— Добре. — Едді зробив кілька кроків у глиб печери, щоб подивитися на двері. Якби не ієрогліфи і кришталева ручка з трояндою, вирізьбленою на ній, ці двері виглядали б точнісінько так само, як ті, на узбережжі. — А якщо їх обійти?..

— Якщо їх обійти, вони зникнуть, — відповів Роланд. — А далі — величезна прірва зі слизькими краями… аж до самого На'ару, наскільки мені відомо. На твоєму місці я був би обережнішим.

— Хороша порада, Прудконогий Едді каже спасибі. — Він спробував повернути кришталеву ручку й зрозумів, що вона не повертається. Але цього він і очікував. Тож відійшов назад.

— Ти маєш думати про Нью-Йорк, — сказав Роланд. — А саме, думаю, про Другу авеню. І про той час. Тисяча дев'ятсот сімдесят сьомий рік.

— Як можна думати про рік?!

Коли Роланд відповів, у його голосі зазвучали нотки нетерпіння.

— Пропоную думати про те, як усе було того дня, коли ви з Джейком ходили за молодшим Джейком.

Едді хотів було сказати, що то не той день, то зарано, але потім закрив рота. Якщо вони зрозуміли правила, він не міг повернутися в той день — ні в тодеші, ні у власному тілі. Якщо вони не помилялися, час-там був певним чином прив'язаний до часу-тут, тільки він плинув швидше. Якщо вони зрозуміли правила… якщо взагалі були правила…

То, може, сам вирушиш туди й побачиш?

— Едді? Хочеш, щоб я загіпнотизував тебе? — Роланд уже витягнув з патронташа патрон. — Це допоможе тобі ясніше побачити минуле.

— Ні. Краще я піду з незатьмареною свідомістю.

Едді кілька разів стиснув і розтиснув кулаки, водночас глибоко вдихаючи й видихаючи повітря. Його серце билося не надто швидко, насправді воно вповільнювало свій темп, але кожен удар, здавалося, відгукувався в усьому тілі. Господи, усе це було б набагато простіше, якби існували якісь ручки управління, які можна було б покрутити, щоб обрати потрібний час і місце, як на машині часу професора Пібоді^[52] чи в тому фільмі про морлоків!^[53]

— Слухай, я нормально виглядаю? — спитав він у Роланда. — Тобто якщо я опинюся серед білого дня на Другій авеню, чи не збіжаться всі на мене подивитися?

— Якщо з'явишся перед людьми, неодмінно збіжаться. Раджу тобі не звертати уваги на тих, хто схоче з тобою побесідувати на цю тему, й одразу піти звідти.

— Це само собою. Я питаю, як мій одяг.

Роланд ледь помітно знизав плечима.

— Едді, я не знаю. Це твоє місто, не моє.

На це Едді міг би заперечити. Його місто — Бруклін. Тобто був його містом. На Мангетгені він бував зрідка, раз на місяць, не більше, і думав про нього як про закордон. Але, здається, він зрозумів, про що йдеться Роландові. Він подивився на себе неупередженим поглядом і побачив просту фланелеву сорочку з роговими ґудзиками, темно-сині джинси з гладенькими нікелевими заклепками замість мідних, ширінку на ґудзиках. (Застібки-блискавки Едді бачив у Ладі, але відтоді вони йому не траплялися на очі.) Після цієї ретельної інспекції він вирішив, що на нью-йоркських вулицях зійде за нормального. Якщо хтось придивиться до нього уважніше, то подумає, що він офіціант, який у свій вихідний закосив під хіпі. Але він сумнівався, що перехожі кидатимуть на нього навіть побіжні погляди. Проте була одна штука, яку він міг би додати до свого прикиду…

— У тебе є шмат шкіри? — спитав він у Роланда.

Надра печери вибухнули голосом містера Тьюбзера, вчителя Едді з п'ятого класу.

— Ти мав здібності! — скорботно закричав учитель. — Ти був чудовим учнем, і подивися, на що ти перетворився! Чому ти дозволив братові себе зіпсувати?

— Він дозволив мені померти! Він мене вбив! — схлипуючи, люто вигукнув Генрі.

Роланд зняв з плеча свій кошіль, поклав його на підлогу біля входу в печеру поруч з рожевою сумкою, відкрив і покопирсався там. Едді гадки не мав, скільки різних речей лежало в цьому кошелі, знав тільки, що він здавався бездонним. Нарешті стрілець знайшов те, про що питав Едді, й простягнув йому смужку шкіри.

Поки Едді підв'язував нею волосся (цей штрих мав довершити артистично-хіпозний образ), Роланд витяг із сумки те, що називав трофейним мішком, відкрив і заходився його спорожняти. Першим з'явився напівпустий кисет з тютюном, який подарував йому Каллаген, потім світло побачили монети й банкноти різних країв, набір для шиття, залатана чашка, яку він перетворив на компас неподалік від Шардикової галявини, шмат старої карти і нову карту, що її намалювали йому близнюки Тейвері. Коли мішок спорожнів, стрілець витяг з кобури на лівому стегні великого револьвера з сандаловим руків'ям. Прокрутив циліндр, перевірив набої, кивнув і поставив циліндр на місце. Потім поклав револьвер у мішок, міцно стягнув шворки і зав'язав їх тугим вузлом, що миттєво розв'язувався, якщо потягти. І простягнув мішок Едді, тримаючи його за потерту лямку.

Спочатку Едді відмовлявся його брати.

— Ні, чувак, це твій револьвер.

— За останні тижні ти носив його стільки ж, скільки і я. А може, навіть більше.

— Так, Роланде, але ми говоримо про Нью-Йорк. У Нью-Йорку всі крадуть.

— У тебе не вкрадуть. Візьми револьвер.

Якусь мить Едді невідривно дивився Родандові просто у вічі, потім узяв мішок і повісив його на плече.

— У тебе інтуїція.

— Так, чуття.

— Ка в дії?

Роланд знизав плечима.

— Ка завжди у дії.

— Гаразд, — сказав Едді. — І, Роланде… якщо я не повернуся, подбай про Сьюз.

— Твоє завдання — зробити все від тебе залежне, щоб мені не довелося дбати про неї.

«Ні, — подумав Едді, — моє завдання — оберігати троянду».

Він повернувся до дверей. Ще тисяча питань крутилася у нього на язиці, але Роланд мав рацію: час для питань закінчився.

— Едді, якщо ти не хочеш…

— Ні, — сказав Едді, — я хочу. — Він підняв ліву руку, стиснув її в кулак і відставив великий палець. — Коли я дам отакий знак, відкривай скриньку.

— Гаразд.

Роланд говорить десь у нього за спиною, десь далеко. Бо тепер Едді наодинці з дверима. Дверима з написом «НЕЗНАЙДЕНІ» якоюсь чужою і гарною мовою. Колись він прочитав роман «Двері в літо», який написав… хто? Один з тих фантастів, чиї книги він постійно тягав додому з бібліотеки, один з тих старих і надійних, з якими добре було проводити довгі пообіддя літніх канікул. Мюрей Лейнстер, Пол Андерсон, Ґордон Діксон, Айзек Азімов, Гарлан Елісон… Роберт Хайнлайн. Едді подумав, що саме Хайнлайн написав «Двері в літо». Генрі завжди брав його на кпини через книжки, які він приносив, обзивав дівчиськом, книгогризом, питав, чи може він читати і дрочити одночасно, питав, як він, бля, може так довго сидіти, застромивши носа в якусь вигадану дурню про ракети та машини часу. Генрі старший за нього. Генрі з лицем, всипаним прищами, які завжди блищать від засобів проти акне. Генрі, готовий вступити до лав армії. Едді молодший. Едді тягає книжки з бібліотеки. Едді тринадцятирічний, майже в теперішньому віці Джейка. Зараз 1977 рік, йому тринадцять, він на Другій авеню, і жовті таксі виблискують на сонці. Чорношкірий у навушниках від «Вокмена» проходить повз ресторанчик «Чу-Чу», Едді його бачить, Едді знає, що чорношкірий слухає Елтона Джона, який співає — що він ще може співати? — «Хтось врятував сьогодні моє життя». На тротуарі людно. День хилиться до вечора, і люди йдуть додому після чергового дня в сталевих висохлих річищах Кальї Нью-Йорк, де замість рису вирощують гроші. Жінки виглядають кумедно в дорогих ділових костюмах і кросівках: туфлі на високих підборах вони несуть у своїх ґунна, бо робочий день скінчився і вони йдуть додому. Всі всміхаються, бо світло таке яскраве, а повітря таке тепле, до міста прийшло літо, і десь працює відбійний молоток, як у тій старій пісні гурту «Лавін Спунфул». Перед ним двері в літо 1977 року, таксисти беруть бакс із чвертю за посадку, а далі — тридцять центів за кожну п'яту частину милі, раніше це коштувало менше, потім буде більше, але зараз рівно стільки. Космічний шатл з учителькою на борту ще не вибухнув. Джон Леннон ще живий, хоча це ненадовго, якщо він і далі зловживатиме тим поганим героїном, тим китайським білим. Що ж до Едді Діна, Едварда Кантора Діна, то він ще нічого не знає про героїн. Єдина його вада — декілька викурених сигарет (ну й кілька спроб подрочити, які ще цілий рік не увінчаються успіхом). Йому тринадцять. Зараз 1977 рік, і на грудях у нього росте рівно чотири волосини, і щоранку він їх запекло перераховує в надії, що за ніч виросла п'ята. Це літо після літа вітрильників. Наближається вечір червневого дня, і він чує радісну мелодію, що лунає з динаміків над дверима музичної крамниці «Вежа могутності». Це «Манго Джері» співає «Влітку», і…

Зненацька все це стало для Едді реальним, чи то пак настільки реальним, наскільки йому було потрібно. Він підніс ліву руку й відставив палець: уперед. За його спиною Роланд сів і витяг скриньку з рожевої сумки. І, щойно Едді подав йому сигнал, стрілець підняв віко.

І одразу ж у вуха Едді вдарив приємний і немилозвучний передзвін. Очі засльозилися. Двері з клацанням прочинилися, і печеру вмить залило яскравим сонячним світлом. Залунали звуки клаксонів і тра-та-та-та-та відбійного молотка. Не так давно він страшенно хотів, щоб перед ним відчинилися такі двері, і задля цього мало не вбив Роланда. А тепер, коли його бажання здійснилося, перелякався на смерть.

Дзвоники тодешу, здавалося, розривали йому голову. Слухати їх довго він не міг, щоб не збожеволіти. «Іди, куди збирався», — подумав він.*

Він ступив уперед, крізь сльози побачивши три руки, що бралися за чотири дверні ручки. Потягнув двері на себе, і золоте надвечірнє світло засліпило йому очі. Потягнуло запахом бензину, гарячого міського повітря і чийогось лосьйону після гоління.

Майже нічого не бачачи крізь пелену сліз, Едді переступив через поріг незнайдених дверей у літо світу, з якого пішов колись у вигнання.

ЧОТИРИ

Так, то була Друга авеню. Ось «Блімпіс», ззаду долинала та весела пісня «Манго Джері» на карибський мотив. Людський потік напливав на нього й розбивався на дві течії, що лилися з обох боків, — до центру й у бік околиць. На Едді ніхто не звертав уваги, частково тому, що більша маса люду прагнула вибратися з міста, бо був уже вечір, але переважно через те, що в Нью-Йорку не помічати інших людей — це стиль життя.

Едді поправив Роландів «мішок», що з'їжджав з правого плеча, й озирнувся. Двері до Кальї Брин Стерджис були на місці. Він бачив Роланда, який сидів біля входу в печеру з відкритою скринькою на колінах.

«Напевно, цей довбаний передзвін доводить його до сказу», — подумав Едді. І неначе у відповідь на свою думку, побачив, як стрілець витяг з патронташа два патрони і вставив у вуха. Едді всміхнувся. Правильно, чувак. Принаймні набої у вухах допомагали блокувати стогони тонкоходу на трасі 70. Подіяло це чи ні, Роланд тепер був сам-один. Едді мав інші справи.

Він повільно повернувся на своєму клаптику тротуару й знову глянув через плече, щоб перевірити, чи двері повернулися разом з ним. Так і було. Якщо ці двері не відрізнялися від інших, вони тепер супроводжуватимуть його всюди, куди б він не подався. А навіть якщо не так, Едді не бачив проблеми: все одно далеко він не збирався. Він помітив ще одне. Відчуття пітьми, що причаїлася в усьому навкруги, зникло. Бо він прийшов сюди у власному тілі, а не в тодеші. Якщо десь неподалік і ошивалися заблукані мерці, він їх побачити не міг.

Ще раз поправивши лямку мішка на плечі, Едді рушив до «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“».

П'ЯТЬ

Люди давали йому дорогу, але це ще не доводило, що вони його справді бачили. В тодеші вони теж розступалися. Зрештою Едді зумисне зіштовхнувся з молодим чоловіком, який ніс у руках навіть не один портфель, а два, — Великим мисливцем за трунами в світі бізнесу.

— Дивися, куди пхаєшся! — заволав містер Бізнесмен, коли їхні плечі стукнулися.

— Вибачте, вибачте. — Тепер Едді остаточно переконався, що його бачать. — Слухайте, ви б не могли сказати мені, який сьогодні…

Але містер Бізнесмен уже пішов, поспішаючи на зустріч з серцевим нападом, який, судячи з його вигляду, спіткає його близько сорока п'яти — п'ятдесяти років. Едді згадав бородатий нью-йоркський анекдот: «Вибачте, сер, не підкажете, як пройти до міської ради, чи мені одразу йти на хрін?» І, неспроможний втриматися, порснув зо сміху.

Опанувавши себе нарешті, він пішов далі. На розі Другої авеню і П'ятдесят четвертої вулиці побачив чоловіка, що зазирав у вітрину взуттєвої крамниці. На ньому теж був діловий костюм, але виглядав цей парубок значно розслабленішим порівняно з тим, якого Едді штовхнув. І портфель у нього був один, що видалося Едді хорошим знаком.

— Вибачте, — звернувся до нього Едді. — Чи не могли б ви сказати, який сьогодні день?

— Четвер, — відповів любитель пороздивлятися вітрини. — Двадцять третє червня.

— Тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року?

Піднявши брову, чоловік всміхнувся, здивовано і водночас цинічно.

— Саме так, сімдесят сьомого. До тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого… ого, ще цілих шість місяців. Подумати тільки.

Едді кивнув.

— Дякую-сей.

— Дякую-що?

— Нічого, — сказав Едді й поспішив далі.

«До п'ятнадцятого липня лише три тижні, плюс-мінус, — думав він. — Щось мало, аби почуватися спокійно».

Так, але, якщо сьогодні йому вдасться переконати Кельвіна Тауера продати йому ділянку, питання часу втратить свою важливість. Колись, дуже давно, Генрі хвалився перед друзями, що його маленький брат самого диявола намовить стрибнути в пекельне багаття. Едді сподівався, що не втратив свого вміння переконувати. Отже, на порядку денному укласти невеличку угоду з Кельвіном Тауером, інвестувати в нерухомість, потім півгодини відпочинку: потинятися містом, купити шоколадне морозиво або…

Плин його думок обірвався, і він так різко загальмував, що хтось врізався в нього ззаду і вилаявся. Едді не відчув удару й не почув лайки. Бо побачив попереду припаркований темно-сірий лімузин «лінкольн». Цього разу не перед пожежною колонкою, а трохи далі.

Балазарів «лінкольн».

Едді рушив далі, тихо радіючи, що Роланд умовив його взяти з собою револьвер. І що цей револьвер був повністю заряджений.

ШІСТЬ

Дошка стояла у вітрині (стравою дня був обід з Нової Англії: Натаніель Готорн, Генрі Девід Торо і Роберт Фрост, десерт пропонували на вибір: Мері Маккарті чи Ґрейс Металіос), але на дверях висіла табличка: «Вибачте, ЗАЧИНЕНО». Цифровий годинник на будівлі банку трохи далі від «Вежі могутності» показував 3:14 дня. Хто зачиняє крамницю о чверть на четверту в робочий день?

Той, до кого завітав важливий клієнт, от хто, подумав Едді.

Він склав руки ківшиками, щоб світло не заважало зазирнути крізь вітрину в крамницю. Побачив круглий столик з дитячими книжками. Праворуч була стійка, що мала старовинний вигляд, ніби на ній бракувало тільки балона з газованою водою, як було модно на зламі XIX — ХХ століть. Тільки сьогодні за нею ніхто не сидів, навіть Аарон Діпно. За касовим апаратом теж нікого не було, хоча Едді бачив, що над його віконцем стирчить помаранчевий язичок стрічки: «ПРОДАЖУ НЕМАЄ».

Крамниця стояла порожня. Кельвіна Тауера кудись викликали, можливо, щось сталося з кимось із родичів…

«Справа таки нагальна, — пролунав у голові Едді голос стрільця. — І приїхала вона в сірому автодиліжансі. Поглянь ще раз на стійку, Едді. Тільки цього разу роззуй очі».

Іноді Едді думав голосами інших. Напевно, так робили багато людей — то був спосіб трохи змінити ракурс, поглянути на речі під іншим кутом. Але зараз у нього не було відчуття, що це його власні думки. Цього разу голос старого, довготелесого і злого справді звучав у його голові.

Едді знову подивився на стійку. І побачив розкидані шахові фігури на мармурі, перекинуту кавову чашку. Помітив окуляри, що лежали на підлозі між двома високими стільцями. Одне скельце тріснуло.

Він відчув, що десь у надрах голови зароджується гнів. Поки що його пульсація була слабкою, але з попереднього досвіду Едді знав, що поступово вона набуватиме швидкості й сили, стане гострою і зрештою заблокує свідомі думки. А тоді начувайтеся всі, хто опиниться в межах досяжності Роландового револьвера. Якось він запитав у Роланда, чи трапляється таке з ним? І Роланд відповів: «Так буває з кожним з нас». Коли Едді похитав головою і сказав, що він не такий, як Роланд, і Сьюз та Джейк теж не такі, стрілець промовчав.

Тауер і його особливі клієнти на складі, подумав він, на тому складі, який він пристосував під кабінет. І цього разу вони прийшли не для того, щоб поговорити. Едді не сумнівався, що Балазарові джентльмени вирішили освіжити пам'ять містера Тауера, нагадати йому про те, що наближається п'ятнадцяте липня, а заразом і про те, яким має бути найрозумніше рішення.

Коли слово «джентльмени» зринуло в думках Едді, воно принесло з собою новий спалах люті. Цілком підходяще слово для типів, що розбивають окуляри гладкого й сумирного власника книгарні, а потім тягнуть його на задвірки й там тероризують. Джентльмени, бля-комала!

Він поторсав ручку дверей. Замкнено, але зламати замок — раз плюнути. Двері ходили в одвірку, як розхитаний зуб. Стоячи біля дверей і вдаючи, ніби його дуже зацікавила якась книга (принаймні він сподівався, що справляє таке враження), Едді почав натискати: спершу на ручку, потім привалився до дверей, наче хотів відпочити.

«Дев'яносто дев'ять відсотків зі ста, що на тебе ніхто не дивиться. Це ж Нью-Йорк, правда? Не підкажете, як пройти до міської ради, чи мені одразу йти на хрін?»

Він натиснув сильніше. І хоч зробив це не на повну силу, але щось тріснуло і двері подалися вперед. Едді без вагань увійшов, наче мав на це повне право, і зачинив за собою двері. Але клямка не зачинилася як слід. Едді взяв з дитячого столика книжку «Як Ґрінч украв Різдво», вирвав останню сторінку (Ніколи не подобалося, чим там усе закінчується), склав її втричі й запхав між дверима і одвірком, щоб двері не відчинялися. Потім роззирнувся навколо.

Тепер, коли сонце сховалося за вестсайдськими хмарочосами, у порожній книгарні стало темно. Жодних звуків…

Ні. Якийсь звук був. Притлумлений крик з глибин крамниці. «Обережно, працюють джентльмени», — подумав Едді й відчув новий, гостріший напад люті.

Він смикнув за зав'язку на Роландовому мішку й підійшов до дверей з написом: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ». Довелося обійти купу розкиданих книг у паперових обкладинках і перевернутий стелаж, старомодний, із тих, що траплялися в аптеках. Кельвін Тауер ухопився за нього, коли Балазарові джентльмени тягли його на склад. Едді цього не бачив, але міг собі уявити.

Двері були незамкнені. Едді витяг Роландового револьвера і поклав мішок на підлогу, щоб він не заважав у вирішальний момент. Потім потроху, дюйм за дюймом, відчинив двері, що вели до складу, пригадуючи, де стоїть стіл Тауера. Якби вони його побачили, він би метнувся до них, лементуючи на всю горлянку. За словами Роланда, якщо тебе помітили, завжди треба кричати на всю горлянку. Бо так можна ошелешити ворога і це дасть секунду-дві переваги, які можуть стати вирішальними.

Але цього разу обійшлося без криків і атаки. Чоловіки, яких він шукав, були у відгородженому кабінеті. Їхні тіні знову химерно виростали й стрибали по стіні. Тауер сидів на стільці, але стілець більше не стояв біля столу. Його поставили між двох з трьох шафок для документів. Без окулярів Тауерове приємне обличчя виглядало беззахисним. Обидва гості дивилися на нього, тобто стояли спиною до Едді. Тауер міг би його побачити, але всю його увагу було прикуто до Джека Андоліні і Джорджа Бйонді. Неприкритий жах, написаний на обличчі Тауера, змусив Едді пережити ще одну хвилю злості.

У повітрі пахло бензином. Едді здогадувався, що цей запах міг налякати навіть найхоробрішого власника крамниці, а надто якщо він владарює в паперовій імперії. Вищий з двох бандитів — Андоліні — стояв біля заскленої книжкової шафи зі скляними дверцятами заввишки зо п'ять футів. Її дверцята були розчахнені, п'ять-шість полиць усередині було заставлено книгами в прозорих поліетиленових обгортках. Андоліні піднімав одну з них над головою, до абсурду схожий на персонажа телемагазину. Коротун, Бйонді, так само здіймав скляну банку з бурштиновою рідиною. Сумнівів у тому, що в ній, не було.

— Містере Андоліні, будь ласка, — благав Тауер дрижачим голосом. — Будь ласка, це дуже цінна книга.

— Це й так ясно, — сказав Андоліні. — У цій шафі всі книги цінні. Я так розумію, у вас є примірник «Уліса» з автографом, потягне на двадцять шість тисяч доларів.

— Джеку, ти що? — щиро здивувався Джордж Бйонді. — Як це книжка коштує двадцять шість штук?

— Я не знаю, — відповів Андоліні. — Може, ви нам розкажете, містере Тауер? Чи можна на «ти», Кел?

— Свого «Уліса» я зберігаю в банківській комірці, — сказав Тауер. — Він не продається.

— Але ці продаються, — зауважив Андоліні. — Чи не так? Бачу, на цій написано олівцем цифру сім тисяч п'ятсот. Звісно, не двадцять шість штук, але все одно можна нову машину купити. Тож от як ми вчинимо, Кел. Ти слухаєш?

Едді підбирався чимраз ближче. Він намагався рухатися тихіше, але не надто старався. І все одно ніхто його не побачив і не відчув. Невже він теж був таким дурним, коли жив у цьому світі? Таким вразливим у ситуації, яку навіть засідкою назвати не можна? Напевно, так, тож не дивно, що Роланд попервах так презирливо до нього ставився.

— Я… я слухаю.

— У тебе є те, що містерові Балазару потрібно не менше, ніж тобі — твій «Уліс». І хоч усі книги в цій шафі на словах продаються, думаю, ти ще нічого не продав, бо просто… не можеш… розпрощатися з ними. Так само, як не можеш розстатися з пустирем. Тож ось що ми зробимо. Джордж обіллє бензином ще книженцію ціною сім тисяч п'ятсот доларів, а я її підпалю. Потім я візьму наступну книгу з твоєї маленької скриньки зі скарбами й попрошу тебе дати усне зобов'язання продати ту ділянку корпорації «Сомбра» опівдні п'ятнадцятого липня. Ясно?

— Я…

— Якщо ти даси усну згоду, наша зустріч закінчиться. А якщо не даси згоди, я спалю другу книжку. Потім третю. Потім четверту. Після четвертої, сер, моєму напарникові увірветься терпець.

— Це ти точно сказав, — озвався Джордж Бйонді.

Едді вже підійшов так близько, що міг простягнути руку й торкнутися Шнобеля, а вони досі його не помічали.

— Після цього ми просто виллємо рештки бензину в твою скляну шафу, і всі твої дорогоцінні книжки зго…

І тут Джек Андоліні нарешті помітив якийсь рух. Він подивився поверх лівого плеча напарника і побачив молодого чоловіка зі світло-карими очима і засмаглим до чорноти обличчям. Чоловік тримав у руці величезний старовинний бутафорський револьвер. Бутафорський, інакше й бути не могло.

— Хто ти, бл… — почав Джек.

Але не встиг він договорити, як обличчя Едді Діна просяяло від радості й щирого задоволення, одразу перетворивши його з симпатичного на красеня.

— Джордж! — закричав він. Таким тоном вітають давнього найдорожчого друга після довгої розлуки. — Джордж Бйонді! У тебе досі найбільший дзьоб на цьому боці Гудзону! Радий тебе бачити, чувак!

Тварина людського роду має систему реагування, яка змушує її певним чином реагувати на незнайомців, що називають її на ім'я. Якщо звертання доброзичливе, ми відчуваємо майже непереборну потребу відповісти так само. Попри ситуацію, в якій вони всі опинилися, Джордж «Шнобель» Бйонді повернувся на голос, що так весело й фамільярно його гукнув, з усмішкою. Та усмішка так і застигла на його обличчі, коли Едді щосили вдарив його руків'ям Роландового револьвера. Андоліні мав гострий зір, але й він бачив лише розмиту пляму, коли тричі опускалося руків'я. Перший удар потрапив Бйонді межи очі, другий — вище правого ока, третій — у праву скроню. Перші два удари супроводжувалися глухим стукотом, останній волого чвакнув. Бйонді впав на підлогу, як мішок з листами, очі закотилися так, що показалися білки, губи скривилися, як у немовляти, яке чекає, коли йому дадуть груди. Банка випала з його ослаблої руки, вдарилася об бетонну підлогу, розбилася. Запах бензину посилився, став різким, нестерпним.

Едді не дав напарнику Бйонді часу оговтатись. Поки Шнобель смикався на підлозі в калюжі бензину й уламках скла, Едді наступав на Андоліні, змушуючи його задкувати.

СІМ

Кельвін Тауер (який починав життя Кельвіном Тореном) не відчув жодного полегшення, жодного «Дякую, Господи, мене врятували». Перша його думка звучала так: «Вони негідники, але цей ще гірший за них».

У напівмороці складу незнайомець неначе зливався з власною тінню і тому здавалося, що це величезна проява заввишки з десять футів. Його палаючі очі викочувалися з орбіт, губи вишкірилися, показуючи блискучі білі зуби, більше схожі на ікла. В одній руці був револьвер завбільшки з мушкетон — зброя, яку в пригодницьких романах сімнадцятого століття називали машиною. Він схопив Андоліні за комір сорочки й лацкан спортивного піджака та жбурнув ним об стіну. Бандит зачепив стегном скляну шафу, і вона перекинулася. Тауер скрикнув від жаху, але двоє чоловіків не звернули на нього уваги.

Балазарів посіпака спробував перекотитися на лівий бік і підвестися. Новоприбулий, сердитий чоловік з чорним волоссям, стягнутим на потилиці, спершу просто спостерігав, а тоді різко вдарив по ногах і кинувся на нього зверху, притиснувши грудну клітку коліном. Дуло мушкетона, машини, тицьнув бандитові в м'яку западину нижче підборіддя. Бандит крутонув головою, намагаючись вивернутися. Новоприбулого це лише роздратувало, і він натиснув сильніше.

— Не сміши мене, це не справжня пушка, — здушеним голосом, наче мультикова качка, прохарчав Балазарів гангстер.

Новоприбулий — той, що зливався з власною тінню і перетворювався на гіганта, — витягнув свою машину з-під бандитового підборіддя, великим пальцем звів курок і націлив револьвер кудись у глиб складу. Тауер розтулив було рота, щось збирався сказати, Бог його знає що, але не встиг він і слова вимовити, як пролунав оглушливий гуркіт, неначе мінометний снаряд розірвався за кілька кроків од армійського окопу. З дула машини вирвалася яскраве жовте полум'я. А за мить ствол знову опинився біля бандитового підборіддя.

— То як, Джеку? — важко дихаючи, промовив новоприбулий. — Досі вважаєш, що це іграшка? А я думаю інакше. Я зараз натисну на гачок, і твої мізки полетять аж до Гобокена.

ВІСІМ

В очах Джека Андоліні Едді побачив страх, але не паніку. І не здивувався. Саме Джек Андоліні зацапав його після того як він не привіз вантаж кокаїну з Насау. Зараз він був молодший — аж на десять років, — але не вродливіший. Андоліні, якого великий мудрець і видатний наркаш Генрі Дін охрестив Старим Страшком, мав опуклий лоб печерної людини і величезну щелепу. Його руки були такими великими й довгими, що здавалися карикатурними. Він виглядав не лише як Старе Страшко, але і як Старе Дурко, хоча насправді був аж ніяк не дурним. Недоумки не ставали правою рукою таких, як Енріко Балазар. І хоч на ту мить Джек ще не видерся так високо, але 1986 року, коли Едді повертатиметься на літаку в аеропорт Кеннеді, везучи під сорочкою болівійський порошок вартістю двісті тисяч доларів, він уже буде помічником Балазара. У тому світі, в тому місці й часі, Андоліні став фельдмаршалом Скелі. Уцьому ж, подумав Едді, є дуже велика ймовірність, що він рано втратить працездатність. Будь-яку. Якщо не гратиме за правилами.

Едді сильніше натиснув на револьвер, глибше затоплюючи його під підборіддя Андоліні. У повітрі стояв міцний сморід розлитого бензину і пороху, що миттєво витіснив запах старих книг. Десь у тінях сердито сичав Серджіо, магазинний кіт, якому явно не подобався гамір в його володіннях.

Андоліні скривився і смикнув головою вліво.

— Забери… пече!

— Це квіточки порівняно з тим, як тобі пектиме там, де ти опинишся за п'ять хвилин, — похитав головою Едді. — Якщо ти не слухатимешся мене, Джеку. Твої шанси вибратися звідси невеликі, але не нульові. То як, слухатимешся?

— Я тебе не знаю. Звідки ти знаєш нас?

Едді забрав револьвер з-під підборіддя Старого Страшка і побачив червоне коло на тому місці, де щойно було дуло. А що, як я скажу тобі, що твоє ка — зустрітися зі мною за десять років? Що тебе зжеруть омароподібні страховиська? Що вони почнуть з твоїх ніг, узутих в черевики «Ґуччі», й поступово пробиратимуться вгору? Звісно, Андоліні не повірив би йому, як не вірив, що Роландів револьвер вистрелить, поки Едді йому не продемонстрував. До того ж на цьому рівні Вежі Андоліні, можливо, і не з'їдять омаромонстри. Бо то був дев'ятнадцятий рівень Темної вежі. Едді це відчував. Пізніше він збирався над цим поміркувати, але не зараз. Зараз сам процес обдумування видавався надто важким. Зараз Едді просто хотів пристрелити цих двох, а потім поїхати в Бруклін і добити Балазарів тет. Він постукав стволом револьвера по випнутій вилиці Андоліні. Йому доводилося стримуватися, щоб не взятися до діла по-справжньому, і Андоліні це бачив. Він блимнув очима й облизав губи. Коліно Едді досі впиралося йому в груди. Едді відчував, як під ним здіймається й опускається, як ковальський міх, грудна клітка.

— Ти не відповів на моє питання, — нагадав він. — А натомість сам почав питати. Ще одна така витівка, Джеку, і я переб'ю тобі лице стволом цього револьвера. Потім прострелю колінну чашку, і ти на все життя залишишся коником-стрибунцем. Я багато чого можу тобі відстрелити, але говорити ти зможеш. І не вдавай із себе недоумка, бо я знаю, що ти не дурний. Якщо й дурний, то тільки у виборі роботодавця. Тому я питаю ще раз: ти слухатимешся?

— А хіба я маю вибір?

Так само блискавично, як і перед тим, Едді вдарив Андоліні револьвером в обличчя. Сухо тріснула кістка вилиці. З правої ніздрі (не меншої од пащеки тунелю Квінз-Мідтаун, як здавалося Едді) шугонула кров. Андоліні закричав від болю, Тауер — від жаху.

Едді знову гепнув дулом револьвера під підборіддя Андоліні. Й, не зводячи з нього очей, сказав:

— Містере Тауер, наглядайте за другим. Якщо поворухнеться, дайте мені знати.

— Хто ви такий? — затинаючись, видушив з себе Тауер.

— Друг. Єдиний, хто може врятувати ваш зад. Наглядайте за ним, а я попрацюю.

— Д-добре.

Едді Дін знову зосередився на Андоліні.

— Я вирубав Джорджа, бо Джордж дебіл. Навіть якби він і переказав моє повідомлення, то сам би не повірив моїм словам. А як може людина переконати інших у тому, в що не вірить сама?

— Ніяк, — процідив Андоліні. Він злякано і водночас загіпнотизовано дивився на Едді, можливо, тому, що нарешті розгледів у незнайомцеві з револьвером реальну загрозу. Роздивився в ньому того, кого Роланд побачив одразу, попри те що Едді Дін був шмаркатим наркоманом, що сидів на героїні й тремтів од ломки. Джек Андоліні побачив перед собою стрільця.

— Правильно, — сказав Едді. — А ось і послання, яке ти передаси: Тауера не чіпати.

Джек затряс головою.

— Ти не розумієш. Тауер має те, що потрібне одній людині. Мій бос погодився це дістати. Він пообіцяв. А мій бос ніколи…

— …ніколи не порушує своїх обіцянок, я знаю. Тільки цього разу йому доведеться порушити, але це буде не його провина. Бо містер Тауер вирішив не продавати ділянку корпорації «Сомбра». Він продасть її… ммм… корпорації «Тет». Затямив?

— Містере, я тебе не знаю, але знаю свого боса. Він не зупиниться.

— Зупиниться. Бо містер Тауер більше не матиме що продати. Ділянка йому вже не належатиме. А тепер слухай мене уважно, Джеку. Слухай ка-мі, не ка-мей. — Слухай і запам'ятовуй, не будь дурнем.

Едді нахилився нижче. Джек вирячився на нього, загіпнотизований цими жахливими викоченими очима — світло-карі райдужні оболонки, налиті кров'ю білки, — й диким вищиром, який наблизився до його рота на відстань цілунку.

— Джеку, містером Кельвіном Тауером тепер опікуються значно могутніші й значно безжальніші люди, ніж ти можеш собі уявити. Люди, поряд з якими «Скеля» виглядає як дитина-квітка у Вудстоку. Ти маєш його переконати, що йому нічого не світить, якщо він і далі діставатиме містера Тауера. Натомість він усе втратить.

— Я не можу…

— І знай, що на цьому чоловікові тепер знак Ґілеаду. Якщо ти ще раз бодай пальцем до нього торкнешся, якщо твоя нога ще раз переступить поріг цієї крамниці, я прийду в Бруклін і вб'ю твоїх дружину та дітей. Потім знайду твоїх батька та матір і вб'ю їх. Потім сестер твоєї матері та братів твого батька. Потім твоїх дідів і бабів, якщо вони ще живі. А тебе залишу наостанок. Ти мені віриш?

Джек Андоліні далі безмовно витріщався в це страшне обличчя з налитими кров'ю очима, але тепер у ньому наростав жах. Бо він справді повірив. Хай ким був цей чоловік, він багато знав про Балазара і про його поточну оборудку. Та що там, про цю оборудку він знав більше, ніж сам Андоліні.

— Нас чимало, — вів далі Едді, — і в усіх нас одна справа: захищати… — Він мало не сказав: «захищати троянду». — … Кельвіна Тауера. Ми будемо наглядати за цим місцем, будемо наглядати за Кельвіном Тауером, за друзями Тауера… такими, як Діпно. — Едді задоволено відзначив, що в очах Андоліні промайнув подив. — Якщо хтось прийде сюди й хоча б підвищить на Тауера голос, ми повбиваємо всіх рідних цієї людини, а потім і її саму. Це стосується Джорджа, Чимі Дретто, Фігляра Постіно… і твого брата, Клаудіо.

Від кожного імені очі Андоліні розширювалися, але згадка про брата змусила його на мить заплющитись. Едді подумав, що, можливо, йому нарешті вдалося пробити захист і довести свою думку до свідомості Андоліні. Інше питання — чи зуміє Андоліні переконати Балазара. «Але, в принципі, це байдуже, — холодно подумав Едді. — Щойно Тауер продасть нам свою ділянку, нам буде однаково, що вони з ним зроблять, правда?»

— Звідки ти так багато знаєш? — спитав Андоліні.

— Це не має значення. Просто перекажи Балазару, нехай перекаже своїм друзям із «Сомбри», що ця ділянка більше не продається. Принаймні їм не продадуть. І скажи йому, що відтепер Тауер під захистом людей з Ґілеаду, людей великого калібру.

— Великого?..

— Значно небезпечніших, ніж ті, з ким твоєму Балазару доводилося мати справу в житті. Включаючи й корпорацію «Сомбра». Скажи йому, як він наполягатиме, в Брукліні з'явиться стільки трупів, що ними можна буде заповнити весь майдан Ґренд-Армі-Плаза. І багато серед них буде жінок і дітей. Переконай його.

— Я… я спробую.

Едді підвівся й зробив кілька кроків назад. Джордж Бйонді, скручений серед калюж бензину й уламків скла, поворухнувся і щось забурмотів. Дулом Роландового револьвера Едді показав Джеку, щоб він підводився.

— На твоєму місці я б постарався, — сказав він.

ДЕВ'ЯТЬ

Тауер налив собі й Едді по чашці кави, але свою випити не зміг — надто сильно тремтіли руки. Поспостерігавши, як він безуспішно намагається надпити (згадався персонаж фільму «Бомби, що не розірвалися», який, знешкоджуючи снаряди, втратив самовладання), Едді його пожалів і вихлюпнув половину кави з Тауерової чашки в свою.

— Спробуйте тепер, — сказав він, підсуваючи чашку до власника книгарні. Тауер знову надів окуляри, але одну з дужок було погнуто, тож вони криво сиділи в нього на носі. Ліве скельце перетинала тріщина, схожа на блискавку. Каву пили за мармуровою стійкою, Тауер стоячи, Едді — сидячи на круглому стільці. Тауер приніс з собою книжку, яку Андоліні погрожував спалити першою, і поклав на стійку поряд із кавоваркою, неначе боявся випустити її з поля зору.

Дрижачою рукою Тауер підняв чашку (перснів на цій руці не було, відзначив Едді, на іншій теж) і вихилив її одним махом. Едді не зрозумів, чому він п'є таку несмачну чорну каву. Сам він пив вершки «Пів на пів» і тепер, після багатьох місяців (чи навіть року), які провів у світі Роланда, вважав, що вони смакують не гірше за збиті.

— Полегшало? — спитав Едді.

— Так. — Тауер визирнув у вікно, неначе боявся повернення сірого «лімузина», який всього десять хвилин тому зірвався з місця й, виляючи, помчав геть. Потім перевів погляд на Едді. Він досі побоювався цього молодого чоловіка, але жах перед ним розвіявся, коли Едді сховав величезного револьвера в «трофейний мішок свого друга», як він назвав потерту шкіряну сумку, що давно втратила колір, а замість «блискавки» зав'язувалася на шворку. Кельвін Тауер подумав, що разом з велетенським револьвером юнак прибрав найстрашніший вияв своєї особистості. І то було добре: так Тауеру було легше повірити, що юнак блефував, коли погрожував убити всіх родичів бандитів, а потім і їх самих.

— А де сьогодні ваш друзяка Діпно? — поцікавився Едді.

— Пішов до онколога. Два роки тому Аарон декілька разів побачив кров в унітазі, коли ходив по-великому. Коли ти молодий, то думаєш: «От чорт, геморой» — і купуєш тюбик мазі. А коли тобі за сімдесят, то припускаєш найстрашніше. У його випадку все погано, але не жахливо. У такому віці рак прогресує повільніше. Навіть він старіє. Дивно, правда? Словом, його опромінили радіацією й сказали, що рак відступив, але Аарон вважає, що з цією болячкою треба пильнувати завжди. Тому ходить до лікарів що три місяці. Зараз він там. І мене це тішить. Він хоч і старий шкарбан, та голова в нього гаряча.

«Варто було б познайомити Аарона Діпно з Джеймі Джефордсом, — подумав Едді. — Грали б у замки замість шахів і розповідали один одному байки про далеке минуле».

Тауер сумно всміхався. Потім поправив окуляри на носі. Якусь мить вони трималися рівно, потім знову перекосилися.

Перекіс чомусь був гірший за тріщину — так Тауер виглядав не лише вразливим, а й трохи божевільним.

— Він гаряча голова, а я — боягуз. Можливо, тому ми і дружимо. Ми доповнюємо один одного, майже як частини одного цілого.

— Може, ви надто суворо до себе ставитеся?

— Не думаю. Мій психоаналітик каже, що мене можна вважати прикладом того, якими виростають діти в сім'ях, де батько м'якотілий, а мати всім заправляє. А ще він каже…

— Благаю прощення, Кельвіне, але мені глибоко начхати, що там каже ваш психоаналітик. Ви добре трималися за пустир, а для мене тільки це й має значення.

— Нічого такого я не робив, — понуро сказав Кельвін Тауер. — Це те саме, що з цією… — Він підняв книгу, яка лежала біля кавоварки, — …і з іншими книгами, які той тип погрожував спалити. Мені важко розставатися з речами. Коли моя перша дружина стала вимагати розлучення, я запитав чому, і вона відповіла: «Бо коли я виходила за тебе, то не розуміла, я думала, ти чоловік, а ти посмітюх».

— Книги й пустир — це не одне й те саме, — відповів Едді

— Справді? Ви так вважаєте? — Тауер дивився на нього з цікавістю. Коли він знову підняв чашку, Едді задоволено відзначив, що тремтіння вже майже минулося.

— А ви хіба ні?

— Інколи я бачу сни про те пустище, — задумливо промовим Тауер. — Насправді я не бував там відтоді, як делікатесна Томі Ґрема зубожіла і я заплатив, щоб її знесли. І, звісно, звели той паркан, що коштувало не дешевше за екскаватор з гирею. Мені сниться, що там поле квітів. Поле троянд. І тягнеться воно не лише до Першої авеню, а скільки око сягає. Дивний сон, правда?

Едді був упевнений, що Кельвін Тауер справді бачив такий сон, але помітив, що в очах за скельцями тріснутих і перекошених окулярів, промайнуло ще щось. Він подумав, що Тауер виповідає цей сон, щоб не згадувати про інші.

— Дивний, — погодився Едді. — Налийте-но мені чашчину цієї смоли, прошу, й ми з вами трохи побесідуємо.

— Побесідуємо. — Тауер усміхнувся й знову підняв книжку, яку Андоліні хотів перетворити на вугілля. — У цій книжці це слово часто трапляється.

— Правду кажете?

— Угу.

Едді простягнув руку.

— Можна глянути?

Спершу Тауер завагався. Едді побачив, як обличчя власника книгарні на мить кам'яніє від суперечливих емоцій, що його терзали зсередини.

— Та ну, Кел, я не збираюся нею підтиратися.

— Так. Авжеж. Вибачте. — Тауер справді шкодував. Він знітився, як алкоголік після особливо шаленого нападу п'яної люті. — Просто… деякі книжки для мене вкрай важливі. А оця — велика рідкість.

Він передав книгу Едді, той подивився на целофанову обкладинку й відчув, що його серце зупинилося.

— Що? — спитав Тауер і поставив, брязнувши, кавову чашку на стійку. — Щось не так?

Едді не відповів. На обкладинці було зображено маленьку напівокруглу споруду, схожу на квонсетський ангар,^[54] тільки дерев'яну і з дахом, обкладеним сосновими гілками. З одного боку стояв індіанець у штанях з оленячої шкіри, притискаючи до голого торса томагавк. На задньому тлі було видно допотопний паровий локомотив, що мчав прерією, пахкаючи в синє небо сірим димом.

Книга називалася «Доган». Автором був Бенджамін Слайтмен-мол.

Десь далеко зазвучав голос Тауера: той питав, чи Едді, бува, не зомліє. На крихту ближче пролунав його власний голос, коли він відповідав заперечно. Бенджамін Слайтмен-мол. Тобто Бенджамін Слайтмен-молодший. І…

Він відштовхнув пухку руку Тауера, коли той спробував забрати в нього книгу. Пальцем перелічив всі літери в імені та прізвищі автора. І авжеж, вийшло дев'ятнадцять.^[55]

ДЕСЯТЬ

Він влив у себе ще одну чашку Тауерової кави, не розбавляючи її вершками. Потім знову взяв до рук книжку в целофановій обгортці.

— Що в ній такого особливого? — спитав він. — Для мене вона особлива, бо нещодавно я познайомився з людиною, яку звуть так само, як її автора. Але…

Едді осяяло, і він перевернув книжку, сподіваючись знайти ззаду на обкладинці фото автора. Та натомість прочитав лише коротку біографічну довідку: «БЕНДЖАМІН СЛАЙТМЕН-МОЛ. є власником ранчо в Монтані. Це його другий роман». Під нею був малюнок, що зображав орла, і гасло «Купуйте облігації воєнної позики!».

— Але чому вона така цінна для вас? Що робить її вартою семи з половиною тисяч баксів?

Тауер просяяв. Чверть години тому його життя висіло на волосині, але зараз ніхто б у це не повірив. Зараз ним повністю заволоділа його пристрасть, його манія. У Роланда була Темна вежа, в цього чоловіка — раритетні книжки.

Він повернув книгу таким чином, щоб Едді бачив обкладинку.

— Тут написано «Доган», так?

— Так.

Тауер розгорнув книгу й показав на клапан суперобкладинки, обгорнутий целофаном, з анотацією роману.

— А тут?

— «Доган, — прочитав Едді. — Історія хороброго індіанця, який відчайдушно намагається вижити на давньому Заході». І що?

— А тепер погляньте сюди! — тріумфально промовив Тауер і знову показав титульну сторінку. На ній Едді прочитав:

Хоґан

Бенджамін Слайтмен-мол.

— Не розумію, — сказав Едді. — Що тут такого?

Тауер підкотив очі.

— Подивіться уважніше.

— Чому б вам просто не сказати мені, що…

— Ні, погляньте ще раз. Я наполягаю. Містере Дін, насолода у відкритті. Вам це будь-який колекціонер скаже. Марки, монети чи книжки — насолода у відкритті.

Тауер знову показав обкладинку, й Едді нарешті побачив.

— На обкладинці друкарська помилка, так? Має бути «Хоґан», а не «Доґан».

Тауер радісно кивнув.

— Хоґан — це індіанська хатина, така, як на малюнку. А «Доґан» — це… ну, нічого не означає. Помилка на обкладинці робить книгу до певної міри цінною, але тут… погляньте на це…

Він розгорнув сторінку з авторськими правами і простягнув книгу Едді. Поряд зі знаком авторських прав стояв 1943 рік, що, звісно, пояснювало і орла, і гасло про воєнні облігації. Тут книга називалася «Хоґан», без помилок. Едді вже збирався було запитати, в чому тут проблема, аж раптом помітив сам.

— Біля прізвища автора забули поставити «мол.», так?

— Так! Так! — Тауер мало не підстрибував. — І виглядає, наче книгу написав його батько! Якось я побував на одному бібліографічному конгресі у Філадельфії і розповів про цю книгу адвокатові, який читав нам лекцію з авторського права, то він сказав, що батько Слайтмена-молодшого міг би заявити свої права на цю книгу. Через просту друкарську помилку! Вражає, правда?

— Не те слово, — сказав Едді, думаючи про Слайтменів, старшого і молодшого. Думаючи про те, як Джейк потоваришував з молодшим і чому раптом йому стало так незатишно на душі через їхню дружбу, тут, за кавою в старому доброму Калья Нью-Йорку.

«Добре, що хоч „рюгер“ узяв із собою», — подумав Едді.

— Ви хочете сказати, що вся цінність книги полягає в цьому? — спитав він у Тауера. — Одна помилка на обкладинці, ще кілька всередині, і ціна книги одразу злітає до семи з половиною тисяч баксів?

— Звісно, ні, — шоковано відповів Тауер. — Але містер Слайтмен написав три чудових романи-вестерни, і в усіх трьох оповідь ведеться з точки зору індіанців. «Хоґан» — другий роман. Після війни Слайтмен став у Монтані великим цабе — якось він був пов'язаний з розподілом водних ресурсів і видачею ліцензій на видобуток руди, а потім, за іронією долі, його вбили індіанці. Власне, зняли скальп. Вони випивали біля крамниці…

«Універсального магазину Тука, — подумав Едді. — Б'юся об заклад на власний годинник».

— …очевидячки, містер Слайтмен сказав щось таке, що їм не сподобалося, і так, слово по слову…

— Усі ваші цінні книжки мають схожі історії? — поцікавився Едді. — Тобто їх робить цінними якийсь збіг обставин, а не сам текст?

Тауер розсміявся.

— Юначе, більшість колекціонерів ніколи навіть не зазирають усередину своїх надбань. Розгортаючи й згортаючи книгу, можна пошкодити спинку. І ціна перепродажу впаде.

— А вам не здається, що це не зовсім здорова поведінка?

— Аж ніяк. — Але на щоках Тауера поволі проступав густий рум'янець. Десь у глибині душі він, напевно, погоджувався з Едді. — Якщо людина витрачає вісім тисяч доларів за перше видання «Тес із роду д'Ебервілів» з автографом Гарді, цілком логічно, що вона ховає цю книгу в надійному місці, де нею можна буде милуватися, не торкаючись. Щоб почитати сам роман, можна купити примірник у м'якій обкладинці.

— Ви вірите в це, — зачудовано промовив Едді. — Ви справді в це вірите.

— Ну… так. Книги можуть бути коштовностями. І цінність залежить від різних чинників. Іноді для цього достатньо підпису автора. Іноді, як-от у цьому випадку, багато важить помилка. Часом це примірник з першого, дуже маленького накладу. Але, містере Дін, чи має це стосунок до причини вашої появи тут? Хіба ви про це хотіли… побесідувати?

— Ні, думаю, що ні.

Але про що саме він хотів побесідувати? Він це знав — чітко уявляв собі, коли витурив Андоліні і Бйонді з заднього приміщення, а потім стояв у дверях крамниці, спостерігаючи, як ті, заточуючись і підтримуючи один одного, бредуть до «лімузина». Навіть у цинічному Нью-Йорку, де нікому ні до кого не було діла, вони привертали до себе чимало поглядів. Обидва скривавлені, обидва отетерілі, неначе на лобі в них було написано: «Що, в біса, зі мною сталося?» Так, тоді завдання було для нього ясним. Але книга (і прізвище її автора) геть забили йому баки. Едді взяв книгу в Тауера й поклав лицем донизу, щоб не дивитися. І став крихта за крихтою збирати розхристані думки.

— Перше і найважливіше, містере Тауер, — це те, що вам треба на якийсь час виїхати з Нью-Йорка. До п'ятнадцятого липня. Тому що вони повернуться. Можливо, то будуть не ці типи, але в Балазара багато «шісток». І в них чухатимуться руки як слід провчити вас і мене. Балазар — деспот. — Це слово Едді вивчив від Сюзанни, ним вона називала Цок-Цока. — Його метод ведення бізнесу — завжди загострювати конфлікт. Ви даєте йому ляпаса, а він вам — два, і то сильних. Ви затопите йому в ніс, він зламає вам щелепу. Ви кинете гранату, він у відповідь скине бомбу.

Тауер застогнав. Стогін вийшов дуже театральним (хоч і не був неприродним), і за інших обставин Едді міг би розсміятися. Але тієї миті було не до сміху. Крім того, він потроху згадував усе, що хотів сказати Тауерові. Він міг би виторгувати пустир за безцінь. І виторгує.

— До мене вони, напевно, не дістануться. Я маю справи в іншому місці. Можна сказати, за горами, за ланами. Ваше завдання — подбати, щоб вони не дістали й вас.

— Але ж… після того, що ви зробили… нехай навіть вони і не повірили щодо жінок і дітей… — Очі Тауера, широко розплющені за покривленими окулярами, благали Едді сказати, що насправді той не збирався повбивати стільки люду, щоб заповнити трупами Ґренд-Армі-Плаза. Але Едді нічим не міг йому допомогти.

— Кел, послухайте. Такі типи, як Балазар, не користуються словами «вірити» і «не вірити». Вони перевіряють на міцність. Чи я налякав Шнобеля? Ні, просто вирубав. Чи я налякав Джека? Так. І якийсь час він ще боятиметься, бо в нього є трохи уяви. Чи Балазара вразить те, що я налякав Страшка Джека? Так… але рівно настільки, щоб він став обережним.

Едді перехилився через стійку, чесно дивлячись Тауерові у вічі.

— Я не хочу вбивати дітей, розумієте? Будьмо відвертими. У… ну, скажімо, в іншому місці, ми з друзями збираємося ризикувати життями якраз для того, щоб рятувати дітей. Але то людські діти. А такі, як Джек, Фігляр Постіно і сам Балазар — не люди, а звірі. Вовки двоногі. А чи виховують вовки людей? Ні. Вони виховують вовченят. Чи вовки-самці паруються з жінками людського роду? Ні, вони сходяться з вовчицями. Тож якби мені довелося це зробити — і я б зробив, не сумнівайтеся, — я б сказав собі, що знищуватиму вовків, усю зграю, до останнього вовченяти. Не більше. І не менше.

— О Господи, він говорить серйозно, — промимрив Тауер тихо, наче йому раптом забракло дихання.

— Безперечно, але зараз не про це. Важливо те, що вони прийдуть по вас. Не вбити вас, а знову схилити до того, що їм потрібно. Кел, якщо ви залишитеся тут, вони вас щонайменше покалічать. Вам є де перебути до п'ятнадцятого числа наступного місяця? Грошей вистачить? У мене їх нема, але, мабуть, я можу трохи дістати.

Подумки Едді вже перенісся до Брукліну. Балазар патронував ігри в покер у задній кімнаті цирульні Берні, це знали всі. Можливо, в будні гра й не відбувалася, але там обов'язково є хтось із касою. Готівки вистачить, щоб…

— В Аарона є трохи грошей, — неохоче сказав Тауер. — Він багато разів пропонував, а я відмовлявся. І все торочив, що мені треба у відпустку. Думаю, він мав на увазі, що треба забратися подалі від тих типів, яких ви вигнали. Йому цікаво, що їм треба, але він ніколи не запитує. Гаряча голова, але джентльмен. — Тауер всміхнувся. — Можливо, ми з Аароном вирушимо у відпустку разом, юначе. Зрештою, іншої нагоди може й не випасти.

Едді був цілком упевнений, що хіміотерапія і радіація допоможуть Ааронові Діпно триматися на ногах ще принаймні чотири роки, але вважав за краще промовчати. Він подивився на двері «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“» й побачив інші двері, а за ними — вхід до печери. У якому виднів силует стрільця, що сидів, схрестивши ноги, схожий на йога з коміксу. Едді замислився над тим, чи довго він там сидить і як витримує притлумлений, але шалений передзвін тодешових дзвіночків.

— Як ви гадаєте, Атлантик-Сіті це достатньо далеко? — несміливо спитав Тауер.

Почувши це, Едді Дін здригнувся. Він уявив, як дві пухкенькі вівці — пристаркуваті, але ще смачні, — потрапляють не просто до вовчої зграї, а до величезного міста, що кишить цими тварюками.

— Тільки не туди, — категорично заявив він. — Куди завгодно, але не туди.

— Як щодо Мену чи Нью-Гемпширу? Ми могли б зняти котедж на озері до п'ятнадцятого липня.

Едді кивнув. Він був міським хлопцем, тож погано уявляв, щоб на півночі Нової Англії теж водилися бандити, які носили б картаті кепки і жилети та любили наминати сендвічі з перцем і попивати «Руфіно».^[56]

— Це вже краще, — сказав він. — А поки будете там, пошукайте собі адвоката.

Тауер розреготався. Едді дивився на нього, схиливши голову набік, і теж трохи всміхався. Йому завжди подобалося смішити людей, але ще більше подобалося знати, з чого, в біса, вони регочуть.

— Вибачте, — насміявшись, сказав Тауер. — Просто Аарон був адвокатом. А його сестра і двоє братів, усі молодші, і нині адвокати. Вони люблять похвалятися бланками своєї контори: мовляв, на них унікальна «шапка», ні в кого в Нью-Йорку, а можливо, навіть у всіх Штатах, такої нема. Вона містить одне-єдине слово: «ДІПНО».

— Це полегшить справу. Доручіть містерові Діпно, щоб він підготував контракт, поки ви будете відпочивати в Новій Англії…

— Ховатися в Новій Англії, — похмуро уточнив Тауер. — Відсиджуватися.

— Називайте, як заманеться, — відмахнувся Едді, — але документ підготуйте. Ви продасте ту ділянку мені й моїм друзям. Корпорації «Тет». Спочатку ми заплатимо лише один бакс, але я можу поручитися, що по завершенні в підсумку ви отримаєте гроші за реальною ринковою ціною.

Враз потік його слів увірвався. Ще коли він простягнув руку по книжку, «Доган», «Хоґан» чи як там її, то помітив, як на обличчі Тауера проступив вираз жадібної неохоти. Неприємним його робила прихована дурість… а по суті, не така вже й прихована. Господи, він надумав опиратися. Після всього, що сталося, він надумав чинити опір. А чому? Та тому що він справді посмітюх!

— Кел, ви можете мені довіряти, — запевнив Едді, розуміючи, що не в цьому річ. — Я ручаюся. Послухайте мене. Послухайте, прошу.

— Я про вас нічого не знаю. Ви прийшли з вулиці…

— …і врятував вам життя, не забувайте.

Обличчя Тауера набуло затятого виразу.

— Вони не збиралися мене вбивати. Ви самі це сказали.

— Вони хотіли спалити ваші книги. Ваші найцінніші книги.

— Ні, не найцінніші. А ще то міг бути блеф.

Едді глибоко вдихнув і видихнув, сподіваючись, що бажання перехилитися через стійку і стиснути пальці на жирній Тауеровій шиї минеться чи принаймні стане менш непереборним. Він нагадав собі, що саме завдяки впертості Тауера ділянка досі не перейшла до рук «Сомбри». Троянду уже б давно зрізали. А Темна вежа? Едді підозрював, що з загибеллю троянди Темна вежа просто впаде, як упала Вавилонська, коли набридла Богові й Він ворухнув пальцем. І чекати ще сто чи тисячу років, поки вийде з ладу машинерія, що керувала Променями, не доведеться. Усе спопеліє, всім настане кінець. А потім? Слава Багряному королю, володарю пітьми тодешу.

— Кел, якщо ви продасте цей пустир нам з друзями, то зіскочите з гачка. І зрештою у вас з'явиться стільки грошей, що ви зможете тримати цю крамницю до кінця життя. — Зненацька його осяяло. — Знаєте компанію «Голмс Дентал»?

Тауер усміхнувся.

— А хто ж не знає? Я користуюся їхньою зубною ниткою. І зубною пастою. Пробував і рідину для полоскання зубів, але надто вона міцна. А чому ви питаєте?

— Тому що Одетта Голмс — моя дружина. Нехай я схожий на Жабеня Гремліна, але насправді я Чарівний Принц.

Тауер довго мовчав. Едді приборкав своє нетерпіння і не заважав чоловікові думати. Нарешті Тауер сказав:

— Ви вважаєте, що я поводжуся по-дурному. Що я зараз схожий на Сайлеса Марнера чи, ще гірше, на Ебенезера Скруджа.

Едді гадки не мав, хто такий Сайлес Марнер, але зрозумів, про що йдеться Тауерові.

— Скажімо, так. Після того, що вам щойно довелося пережити, ви не можете не знати, що для вас найкраще. Ви надто розумний.

— Я маю вам дещо пояснити. З мого боку це не просто бездумна жадібність, але й обережність. Я знаю, що та ділянка Нью-Йорка дорога, будь-яка частина Мангеттену дорога, та річ не лише в цьому. У мене на складі є сейф, усередині дещо лежить. Напевно, це навіть важливіше за мій примірник «Уліса».

— Тоді чому ця річ тут, а не в банківській комірці?

— Тому що її місце тут, — пояснив Тауер. — Вона завжди була тут. Можливо, чекала на вас чи таких, як ви. Колись, містере Дін, моїй родині належав майже весь Тертл-Бей, і… ану зачекайте. Зачекаєте?

— Так, — сказав Едді.

А що йому лишалося?

ОДИНАДЦЯТЬ

Коли Тауер пішов, Едді зліз з високого стільця і підійшов до дверей, які міг бачити лише він. Зазирнув у отвір. Десь невиразно задзеленчали дзвіночки. Та набагато чіткіше пролунав голос його матері.

— Чому ти й досі там? — печально спитала вона. — Едді, ти лише все зіпсуєш. Як завжди, зіпсуєш.

«В цьому вся моя матуся», — подумав він і погукав стрільця.

Роланд витяг з одного вуха кулю. Едді помітив, що зробив він це трохи незграбно, неначе його пальці затерпли, але замислюватися над цим не було часу.

— Ти як там, нормально? — гукнув Едді.

— Все добре. А ти як?

— Теж, але… Роланде, ти не міг би зайти сюди? Думаю, мені знадобиться невеличка допомога.

Стрілець замислився, потім похитав головою.

— Скринька може зачинитися. Найпевніше, так воно і буде. А разом з нею зачиняться двері. Ми застрягнемо на тому боці.

— А ти не можеш підперти ту трикляту штуку каменем, кісткою чи ще чимось?

— Ні. Це не допоможе. Куля надто могутня.

«І вона вже пробирається до тебе в душу», — подумав Едді. Роландове обличчя виглядало змученим, як тоді, коли отрута омаромонстрів просочилася в його кров.

— Гаразд, — мовив Едді.

— Повертайся якнайшвидше.

— Добре.

ДВАНАДЦЯТЬ

Коли він повернувся, Тауер уже був на місці і якось дивно на нього дивився.

— З ким ви розмовляли?

Едді відійшов убік і показав на двері.

— Ви щось бачите, сей?

Кельвін Тауер хотів було похитати головою, та потім щось змусило його придивитися уважніше.

— Мерехтіння, — сказав він нарешті. — Як гаряче повітря над сміттєспалювальною піччю. Хто там? Чи що там?

— Наразі вважаймо, що ніхто. Що це у вас у руці?

Тауер підніс річ, яку тримав, догори. Нею виявився конверт, пожовклий від старості. На ньому каліграфічним почерком було виведено слова Стефан Торен і Заповіт. А нижче йшли ті самі знаки, що й на дверях та скриньці:

«До чогось ми, схоже, підійшли», — подумав Едді.

— Колись у цьому конверті лежав заповіт мого прапрапрадіда, — розповів Кельвін Тауер. — Датований дев'ятнадцятим травня тисяча вісімсот сорок шостого року. Тепер тут лише клапоть паперу з іменем і прізвищем. Якщо ви, юначе, скажете мені, що за ім'я тут написано, я виконаю ваше прохання.

«Отже, ще одна загадка», — подумав Едді. Тільки цього разу від розгадки залежали не чотири життя, а все суще.

Слава Богу, що вона така проста.

— Прізвище точно Дескейн, — сказав Едді. — А ім'я — можливо, Роланд… так звуть мого діна… або Стівен. Це його батько.

Уся кров відринула від обличчя Кельвіна Тауера. Дивно було, як він узагалі втримався на ногах.

— Боже милосердний, — тільки й видушив із себе власник книгарні.

Його пальці тремтіли, коли він витягав з конверта старезний, напівзотлілий клапоть паперу, мандрівника в часі, який спромігся протривати більше ста тридцяти одного року й дійти до цього «де» та «коли». Розгорнувши, Тауер поклав папірець на стійку, де вони обидва могли прочитати слова, що їх Стефан Торен вивів тим самим охайним почерком:

Роланд Дескейн з Ґілеаду

Рід Ельда

СТРІЛЕЦЬ

ТРИНАДЦЯТЬ

Їхня розмова тривала ще близько чверті години, й, напевно, якісь моменти в ній були вагомими, але все найважливіше сталося тоді, коли Едді назвав Тауерові прізвище та ім'я, яке його тричі прадід написав на клаптику паперу за чотирнадцять років до того, як розгорілася Громадянська війна.

Під час бесіди Едді зробив для себе не надто втішні висновки про Тауера як людину. Звісно, якусь повагу до цього чоловіка він відчував (як поважав би будь-якого чоловіка, який спромігся довше двадцяти секунд опиратися Балазаровим горилам), але симпатії — жодної. Тауер вирізнявся якоюсь свавільною тупістю, причому він сам собі її придумав, можливо, за підтримки свого психоаналітика, який розповідав йому, що він має про себе дбати, як він повинен бути капітаном власного судна, господарем власної долі, як має поважати свої бажання, прислухатися до них і бла-бла-бла. Всі кодові слівця й терміни, що виправдовували бажання бути егоїстичною тварюкою. Що така поведінка навіть шляхетна. Тож Едді не надто здивувався, коли Тауер повідомив йому, що Аарон Діпно — його єдиний друг. Дивувало якраз те, що у Тауера взагалі був друг. Така людина просто не могла бути часткою ка-тету, і Едді почувався незатишно через те, що їхні долі так міцно переплелися.

Тобі доведеться просто довіритися ка. Адже ка для цього й існує, чи не так?

Авжеж. Але все одно Едді це не подобалося.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Едді спитав у Тауера, чи має той перстень з написом «Ексліверис». Збентежившись на мить, власник книгарні розсміявся і сказав, що Едді, напевно, мав на увазі «екслібрис». Він щось пошукав на одній зі своїх полиць, знайшов книжку і показав знак на внутрішньому боці обкладинки. Едді кивнув.

— Ні, не маю. Але така річ була б якраз для мене, правда? — Він упритул подивився на Едді. — А чому ви запитуєте?

Однак Едді не хотів зараз розвивати тему про те, що Тауер у майбутньому врятує чоловіка, який зараз досліджує приховані шляхи Америки. Він уже й так занадто навантажив мозок книголюба (але це входило в плани Едді). Треба було швидше повертатися через незнайдені двері, доки чорна Тринадцяту не висотала з Роланда всі сили.

— Це не важливо. Але якщо побачите такий перстень, візьміть його. А тепер ще одне, і я піду.

— Що?

— Пообіцяйте мені, що ви поїдете одразу після того, як я зникну.

Тауерові оченята знову забігали. Цю його рису Едді міг би зненавидіти, якби час дозволяв.

— Що ж… правду кажучи, не знаю, чи зможу. У вечірні години зазвичай набігає відвідувачів… після робочого дня люди частіше зазирають до книгарні, ніж упродовж дня… містер Брайс має підійти, глянути на перше видання «Розбурханого ефіру» Ірвіна Шоу, це роман про радіо в добу Маккарті… мені треба переглянути свій список зустрічей і…

Він туркотів далі, поволі скочуючись у банальність, що, здавалося, додавало йому відваги.

— Скажіть, вам подобаються ваші яйця? — м'яко обірвав Едді цей словесний потік. — Ви так само прив'язані до них, як вони — до вас?

Тауер, який саме розмірковував уголос над тим, хто годуватиме Серджіо, якщо він отак просто зніметься і поїде, спантеличено замовк, наче ніколи не чув цього простого слова з двох складів.

Едді кивнув.

— Ваші ядра. Помідори. Шари. Мошонка. Ваші яєчка.

— Не розумію, до чого…

Кави в чашці Едді вже не було. Він хлюпнув собі вершків і випив. Вершки були дуже смачні.

— Я вам сказав, що, залишаючись тут, ви ризикуєте стати калікою. І то був не жарт. Найпевніше, ваші яйця — це перше, за що вони візьмуться. Щоб вас провчити. А чи скоро це станеться, залежить від транспорту на дорогах.

— Від транспорту, — сказав Тауер якимось наче чужим голосом.

— Атож. — Едді цмулив вершки, наче то була чарчина бренді. — Тобто від того, скільки часу знадобиться Джекові Андоліні, щоб дістатися Брукліну, а потім Балазарові, щоб завантажити фургон кремезними парубками, які повернуться сюди по вашу душу. Я сподіваюся, Джек надто причмелений, щоб подзвонити дорогою. А ви думали, Балазар чекатиме до завтра? Збере мозковий центр, довірчу раду з таких упирів, як Кевін Блейк і Чимі Дретто, та й почне з ними разом думу думати? — Едді по черзі підняв два пальці, під нігті яких набилося бруду з іншого світу. — По-перше, мізки в них відсутні. По-друге, Балазар їм не довіряє. Кел, він зробить те, що зробив би на його місці будь-який успішний деспот. Блискавично дасть відсіч. Пробки на дорогах у годину пік їх затримають, але ненадовго. Якщо о шостій, ну щонайбільше о пів на сьому, ви будете ще тут, можете розпрощатися зі своїми яйцями. Вони відчикрижать їх ножем і присмалять рану смолоскипом з вашої дорогоцінної книги…

— Годі, — сказав Тауер. Спершу пополотнівши, він тепер позеленів. Особливо помітно це було на подвійних підборіддях. — Я зніму номер у Вілідж. Там є пара дешевих готелів, де живуть письменники й художники, коли їм не щастить із грошима, номери там гидкі, але стерпні. Я подзвоню Аарону, і завтра вранці ми вирушимо на північ.

— Добре, але спершу вирішіть, куди ви поїдете. Бо мені чи комусь із моїх друзів потрібно буде тримати з вами зв'язок.

— І як я, по-вашому, це зроблю? Я не знаю, як називаються містечка в Новій Англії на північ від Вестпорта, Коннектикут!

— Коли оселитеся в готелі, зробіть кілька дзвінків, — проінструктував Едді. — Оберете містечко, а вранці, перед тим, як їхати з Нью-Йорка, відправте свого друга Аарона до пустиря. Нехай нашкрябає поштовий індекс на паркані. Сподіваюся, поштові індекси вже придумали?

Тауер подивився на нього як на божевільного.

— Звісно, придумали.

— Окей. Нехай запише його на тому боці паркану, що виходить на Сорок шосту вулицю, аж у самому кінці. Зрозуміло?

— Так, але…

— Можливо, завтра за вашою крамницею ще не стежитимуть, вирішать, що ви по-розумному злиняли. А навіть якщо й стежитимуть, то не за пустирем, а якщо й за пустирем, то з боку Другої авеню. А якщо стежитимуть з боку Сорок шостої Byлиці, то чекатимуть не вас.

Попри напруження, Тауер усміхнувся. Едді розслабився і всміхнувся у відповідь.

— Але… А раптом вони й Аарона чекатимуть?

— Нехай одягнеться в те, чого зазвичай не носить. Якщо він і любить джинси, скажіть, щоб одягнув костюм. Якщо костюми…

— Хай одягне джинси.

— Саме так. І непогано було б начепити сонячні окуляри, і звісно, якщо погода не буде хмарною, бо в такому разі він виглядатиме щонайменше дивно. Напис нехай зробить чорним фломастером. Про художню цінність дбати не треба. Хай підійде до паркана, наче для того, щоб прочитати оголошення, запише номер і швидко йде. І, заради Бога, скажіть, щоб не напартачив.

— А як ви нас знайдете у містечку з тим поштовим індексом?

Едді подумав про Тука і їхню бесіду з фолькен на веранді, коли кожен охочий міг підійти й про щось спитати.

— Підіть до місцевого універсального магазину. Побалакайте там з людьми, розкажіть усім, кому цікаво, що ви приїхали писати книжку чи картини, що зображатимуть пастку для омарів. Я знайду вас.

— Гаразд. Хороший план. Ви, юначе, непогано впоралися з ним.

«Тому що я природжений планувальник», — подумав Едді, але вголос цього не сказав.

— Мені треба йти, — промовив він натомість. — Я вже й так затримався.

— Перш ніж ви підете, допоможіть мені дещо зробити, — сказав Тауер і заходився пояснювати, про що йому йдеться.

Поки Тауер говорив, очі Едді розширювалися. Тривала розповідь недовго. І зрештою Едді гнівно випалив:

— Це якесь лайно собаче!

Тауер повів головою в бік дверей своєї крамниці, де бачив слабке ряхтіння. Крізь нього пішоходи на Другій авеню здавалися миттєвими міражами.

— Там двері. Я зрозумів це з ваших слів. І я вірю. Дверей я не бачу, але щось там є.

— Ви божевільний. Геть з глузду з'їхали. — Хоч Едді так не вважав (а якщо й вважав, то зовсім трохи), але тепер йому ще менше подобалося, що його доля так пов'язана з людиною, яка про таке попросила. І не просто попросила — зажадала.

— Може, й так, а може, й ні, — сказав Тауер, схрестивши руки на своїх широких в'ялих грудях. Його голос був тихим, але в погляді читалася непохитність. — Хай там як, але це моя умова, інакше я не виконаю вашого прохання. Іншими словами, умова, за якої я піддамся на ваше божевілля.

— Кел, заради Бога! Я прошу лише виконати останню волю Стефана Торена. Він наказав так вчинити.

Погляд Торена не пом'якшився, очиці не забігали, як це було, коли він хотів збрехати. Навпаки, він закам'янів ще більше.

— Стефан Торен мертвий, а я живий. Я назвав вам свою ціну за те, що вам потрібно. Питання тільки в тому, чи…

— Так, так, ТАК! — вибухнув Едді й одним ковтком осушив білу рідину, що лишалася в його чашці. Потім узяв пакет і допив його, вочевидь, щоб додати собі сил. — Ходімо. Я це зроблю.

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Роланд міг бачити все, що відбувалося в магазині, але розмито, неначе дивився на дно швидкоплинного струмка. Йому дуже хотілося, щоб Едді поквапився. Навіть з кулями у вухах він чув передзвін, і ніщо не в змозі було перебити жахливі запахи тодешу: то розпечений метал, то зіпсований бекон, то давній прогірклий сир, то підгоріла цибуля. Його очі сльозилися, і, можливо, це теж сприяло розмитості картинки за дверима.

Та набагато гіршим за передзвін і запахи було те, як куля мучила його хворі суглоби, породжуючи відчуття, неначе їх штрикали уламками битого скла. У здоровій лівій руці він поки що відчув лише кілька уколів, але тішити себе ілюзіями не збирався. Поки скриньку відчинено й неприкрита чорна Тринадцятка випромінює свою силу, біль тільки дужчатиме. Щойно віко опуститься, біль від сухого крутія може трохи ослабнути, але Роланд не думав, що відпустить повністю. І це, можливо, були тільки квіточки.

Неначе на підтвердження його здогаду, в правому стегні спалахнув і оселився жахливий біль. Було таке відчуття, що всередині мішок, який заливають розплавленим свинцем. Стрілець заходився масажувати стегно правою рукою, неначе це могло чимось зарадити.

— Роланде! — Голос немовби булькотів десь далеко. Як і все, що стрілець бачив за дверима, він, здавалося, линув з-під води. Але не могло бути жодних сумнівів, що цей голос належить Едді. Роланд одірвав погляд від стегна і побачив, що Едді й Тауер тягнуть до незнайдених дверей якусь шафу. Схоже, з книжками. — Роланде, можеш допомогти?

Біль так глибоко вгризся в стегна й коліна, що Роланд не був упевнений, чи зможе підвестися… але, на диво, зробив це доволі зграбно. Едді своїм орлиним зором уже, напевно, помітив його стан, але стрільцеві не хотілося, щоб він роздивився хворобу. Принаймні поки не закінчаться їхні пригоди в Кальї Брин Стерджис.

— Коли ми штовхнемо, тягни!

Роланд кивнув, і книжкова шафа ковзнула вперед. На якусь дивну запаморочливу мить половина шафи, тверда й чітка, опинилася в печері, а друга була ще на Мангеттені й неспокійно мерехтіла. Роланд узявся за неїміцно й потягнув крізь двері. Ніжки шафи заскреготіли об кам'яну підлогу, розпихуючи купки гравію і кісток.

Щойно стрілець відсунув її вбік, звільняючи прохід, віко скрині з дерева привидів почало зачинятися. І двері також.

— Я тобі не дозволю, — пробурмотів Роланд. — Не дозволю, тварюко. — Він поклав два пальці, що лишилися на його правій руці, в отвір між віком і скринею, який невпинно вужчав. Двері одразу ж зупинилися й залишилися прочиненими. Але більше він терпіти не міг. Біль уже пульсував у зубах. Едді досі розмовляв про щось із Тауером, але Роланду було байдуже, навіть якщо вони обмінювалися таємницями всесвіту.

— Едді! — проревів він. — Едді, до мене!

На щастя, Едді миттю вхопив трофейний мішок і вискочив у двері. Тієї ж миті, коли він опинився в печері, Роланд зачинив скриню. Незнайдені двері зачинилися наступної секунди, тихо й банально клацнувши. Дзвіночки стихли. Так само зник нестерпний біль, що вливався у Роландові суглоби. Настало таке неймовірне полегшення, що від радості він закричав. А наступні десять секунд нічого не міг з собою вдіяти: опустив підборіддя на груди, заплющив очі й щосили боровся з собою, аби не розплакатися.

— Кажу спасибі, — нарешті здобувся він на слова. — Едді, кажу спасибі.

— Та будь ласка. Як думаєш, може, гайда з цієї печери?

— Думаю, так, — сказав Роланд. — Ходімо звідси. О боги.

ШІСТНАДЦЯТЬ

— Не надто він тобі сподобався, правда? — спитав Роланд.

Після повернення Едді минуло вже десять хвилин. Вийшовши з печери, вони трохи спустилися стежкою і зупинились біля кам'янистого виступу. Ураганний вітер, що тріпав їхнє волосся і притискав одяг до тіла, тут ущух і лише коли-не-коли налітав пустотливими подмухами. Роланд вдячно підставляв їм обличчя. І сподівався, що цей вітерець послужить виправданням тому, що він так повільно й незграбно скручує цигарку. Проте від пильного погляду Едді не сховалося нічого. Юнак з Брукліну, чия свідомість колись була так само затьмареною, як у Андоліні та Бйонді, тепер бачив багато.

— Тобто? Тауер?

Роланд критично на нього зиркнув.

— А про кого ще я міг питати? Про кота?

Едді гмикнув і засміявся. Він глибоко вдихав чисте повітря і радів, що повернувся. З одного боку, подорожувати до Нью-Йорка у власному тілі було краще, ніж у тодеші — принаймні не було того відчуття хижої темряви й крихкості всього сущого. А з іншого боку, місто смерділо. Здебільшого через машини й викиди (найгіршими були маслянисті хмари від дизельного пального), але в ніс били ще тисячі різних неприємних запахів і сморід від занадто великого скупчення людських тіл, який не могли приховати парфуми й одеколони, що їх фолькен виливали на себе надміру багато. Чи усвідомлювали вони, як погано пахнуть усі разом? Напевно, таки усвідомлювали, подумав Едді. Він і сам колись це розумів. А ще колись він аж рвався до Нью-Йорка, ладен був убити людину, аби тільки туди повернутися.

— Едді? Повернися! — Роланд клацнув пальцями в нього перед носом.

— Вибач, — сказав Едді. — Так, Тауер мені не сподобався. Господи, змусив мене переправити свої книжки на цей бік. Поставив нам умову: ми ховаємо його паскудні перші видання, а він допомагає врятувати цей довбаний всесвіт!

— З його точки зору, все не так… а якщо й так, то хіба що в його снах. Ти ж знаєш, вони спалять його крамницю, коли побачать, що він утік. Я майже впевнений. Піділлють під двері бензину й підпалять. Розіб'ють вікно й кинуть гранату, можливо, навіть саморобну. Хочеш сказати, тобі це не спадало на думку.

Звісно, спадало.

— Ну, може, й так.

Тепер настала Роландова черга гмикати.

— Не так уже й багато «може» в твоєму «так». Що з того, що він урятував свої найкращі книжки? Зате у нас є за чим сховати панотцевий скарб у Печері дверей. Хоча, думаю, цей скарб тепер можна сміливо називати не панотцевим, а нашим.

— Його хоробрість геть не видалася мені хоробрістю, — сказав Едді. — То було більше схоже на зажерливість.

— Не всі мають покликання до меча, револьвера чи далекого плавання, — пояснив Роланд. — Але всі служать ка.

— Справді? А Багряний король теж? І люди закону, про яких говорив Каллаген?

Роланд не відповів.

— Думаю, з ним усе буде гаразд. З Тауером. Не з котом.

— Дуже смішно, — сухо сказав Роланд. Чиркнув сірником об штани ззаду, підніс вогонь до цигарки, склавши руку дашком, підкурив.

— Дякую, Роланде. Твоє почуття гумору робить успіхи. Спитай мене, як я думаю: чи виберуться Тауер і Діпно з Нью-Йорка, не наслідивши.

— І як ти думаєш?

— Ні, я думаю, вони залишать слід. Ми зможемо за ним піти, а Балазарові мавпи, сподіваюся, ні. Тривожить мене тільки Джек Андоліні. Він розумний, як чорт. Що ж до Балазара, то він уклав договір з цією корпорацією «Сомбра».

— Узяв сіль короля.

— Так, мабуть, — сказав Едді. Йому здалося, що стрілець говорить про Багряного короля. — А Балазар знає, що, уклавши договір, слід його виконувати чи мати збіса вагому причину для того, щоб не дотримуватися його умов. Варто бодай один раз лажонутися — і про тебе підуть чутки. Про те, що такий-то такий-то м'якне, втрачає хватку. У них ще буде три тижні, щоб знайти Тауера й переконати, щоб він продав ділянку «Сомбрі». Будь певен, вони цим скористаються, і… Роланде, найгірше в Тауері те, що всі ці події він не вважає реальними. Таке враження, що він сплутав своє життя з життям героя однієї зі своїх книжок. І тому думає, що фінал просто зобов'язаний бути хорошим, бо це одна з умов авторського контракту.

— І ти думаєш, що він поводитиметься недбало.

Едді реготнув.

— Не думаю — знаю. Питання лише в тому, чи знайде його Балазар.

— Ми будемо спостерігати за містером Тауером. Задля безпеки. Ти ж про це думаєш?

— Авжеж, срака-мотика, — сказав Едді. Запала коротка мовчанка, і враз вони обидва розреготалися. Коли напад сміху минувся, Едді повів далі: — Думаю, треба відрядити до нього Каллагена, якщо той погодиться. Ти, мабуть, вважаєш мене божевільним, але…

— Аж ніяк, — похитав головою Роланд. — Він один з нас… чи міг би бути одним з нас. Я одразу це відчув. До того ж він звик мандрувати дивними місцями. Я скажу йому про це сьогодні. А завтра ми прийдемо сюди, і я проведу його крізь двері….

— Дозволь мені це зробити, — запропонував Едді. — Одного разу з тебе досить. Принаймні поки що.

Роланд подивився на нього впритул й викинув недопалок у прірву.

— Едді, чому ти так кажеш?

— У тебе волосся посивіло отут. — Едді торкнувся свого тім'я. — А ще хода стала трохи дерев'яною. Зараз уже краще, але, думаю, ревматизм таки нагадав про себе. Визнай це.

— Добре, визнаю, — кивнув Роланд. Якщо Едді вважав, що то старий пан Ревматизм, тоді все не так погано.

— Власне, я міг би привести його вже сьогодні ввечері, ненадовго, щоб отримати поштовий індекс. Б'юся об заклад, там буде вже день.

— Ніхто з нас не підніматиметься цією стежкою в темряві. Хіба що в разі крайньої необхідності.

Едді глянув униз, на стрімкий спуск, де стирчав валун, завдяки якому п'ятнадцять футів стежки перетворювалися на канат.

— Ясно.

Роланд почав підводитися. Едді взяв його за руку вище ліктя.

— Почекай ще кілька хвилин, Роланде. Прошу.

Роланд сів, питально дивлячись на нього.

Едді набрав у легені повітря й видихнув.

— З Беном Слайтменом нечисто, — сказав він. — Це щур, донощик. Я майже впевнений.

— Так, я знаю.

Здивуванню Едді не було межі.

— Знаєш? Як? Звідки?

— Скажімо так: я підозрював.

— Окуляри, — сказав Роланд. — Бен Слайтмен-старший — єдиний у Кальї Брин Стерджис, хто носить окуляри. Ходімо, Едді, справи чекають. Розмовляти можна й дорогою.

СІМНАДЦЯТЬ

Попервах розмовляти не випадало — надто вузькою і крутою була стежка. Та згодом, коли вони вже наближалися до підніжжя столової гори, вона стала ширшою і дозволяла думати про щось, крім обережності. Чоловіки знову могли розмовляти. Едді розповів Роландові про книжку («Доґан» чи «Хоґан») і химеру з прізвищем автора. Детальніше зупинився на сторінці з авторським правом (бо був не зовсім упевнений, що Роланд зрозумів, що це таке) і поділився своїми підозрами щодо сина. Ця думка здавалася божевільною, але…

— Думаю, якби Бенні Слайтмен допомагав батькові доносити на нас, Джейк би знав, — сказав Роланд.

— А ти впевнений, що він не знає?

Замислившись, Роланд похитав головою.

— Джейк підозрює батька.

— Це він тобі сказав?

— Йому не потрібно нічого казати.

Вони вже майже дійшли до коней, які привітно попіднімали голови й, здавалося, були раді бачити господарів.

— Він там, на «Рокінг Б», — сказав Едді. — Мабуть, нам варто туди з'їздити. Вигадати якийсь привід забрати його до Каллагена… — Він затнувся, пильно дивлячись Роландові в обличчя. — Ні?

— Ні.

— Чому?

— Бо це Джейкова доля участі.

— Це жорстоко, Роланде. Він і Бенні Слайтмен сподобалися один одному. Дуже сподобалися. А якщо Джейк викриє його батька перед усією Кальєю…

— Джейк зробить те, що повинен. Як і ми всі.

— Але, Роланде, він ще дитина. Невже ти не бачиш?

— Йому вже недовго лишатися дитиною. — 3 цими словами Роланд вибрався на коня, сподіваючись, що Едді не помітить гримаси болю, яка перекривила його обличчя, коли він перекидав праву ногу через сідло. Але Едді помітив.

Розділ III ДОГАН, ЧАСТИНА 2

ОДИН

Цілий ранок Джейк і Бенні Слайтмен перекидали паки сіна з верхніх сінників трьох внутрішніх комор «Рокінг Б» на нижній, а потім розривали їх. Після обіду плавали у Вайє й влаштовували водні бої, що теж було досить приємно, якщо триматися подалі від глибоких ям, де вода вже була холодна.

У перерві між двома цими заняттями вони ситно пообідали у бараку з шістьма робітниками (Слайтмена-старшого з ними не було — він поїхав на ранчо Телфорда в справах обміну худобою).

— Ще ніколи не бачив, щоб Бен так гарував, — сказав кухар, ставлячи на стіл миску з відбивними, на які хлопці налетіли миттєво. — Джейку, ти його заїздиш.

Саме на це Джейк і розраховував. Після перекидання сіна вранці, плавання вдень і дюжини стрибків з сінника у присмерку Бенні мав спати, мов убитий. Але сам Джейк теж міг заснути, і це його непокоїло. Вийшовши надвір помитися (сонце вже сіло, і попелясто-трояндові барви неба густішали, ущільнюючись до чорноти), він узяв з собою Юка. Вмився холодною водою і струшував краплі, щоб улюбленець їх ловив, до чого той був страх який охочий. Потім Джейк опустився на коліно і ніжно взяв пухнастика-шалапута за морду.

— Юк, слухай мене.

— Юк!

— Зараз я ляжу спати. Але коли зійде місяць, ти маєш мене розбудити. Тільки тихо, розумієш?

— Єш! — Що могло означати щось чи нічого. Якби хтось приймав ставки, Джейк поставив би на щось. Він дуже вірив у Юка. Чи любив. А може, ці почуття були нерозривно пов'язані.

— Коли місяць зійде. Скажи «місяць», Юк!

— Місяць!

Непогано, але Джейк вирішив про всяк випадок завести свій внутрішній будильник, щоби продзеленчав зі сходом місяця. Бо хотів піти туди, де того разу бачив Енді й тата Бенні. Ця дивна зустріч не йшла йому з голови і з часом почала непокоїти дедалі більше. Йому не хотілося вірити, що батько Бенні був якось пов'язаний з Вовками… і Енді також… але він мав пересвідчитися. Бо саме так вчинив би Роланд. А це саме по собі вже було вагомою причиною.

ДВА

Хлопці лежали в кімнаті Бенні. Там було одне ліжко, яке Бенні з першого ж дня запропонував своєму гостеві, але Джейк відмовився. Врешті-решт вони зійшлися на тому, що Бенні спатиме на ліжку в парні дні, а Джейк — у непарні. Сьогодні, на щастя, була Джейкова черга спати на підлозі. Перина Бенні, набита гусячим пір'ям, була надто м'якою. Зважаючи на його план встати зі сходом місяця, спати на підлозі було зручніше. Безпечніше.

Бенні лежав, підклавши руки під потилицю, й дивився у стелю. Юк, якого він умовив залізти до себе в ліжко, спав, скрутившись комою, накривши носа смішною карлючкою хвоста.

— Джейку? — Пошепки. — Ти спиш?

— Ні.

— Я теж. — Пауза. — Як добре, що ти живеш з нами.

— Мені теж добре, — сказав Джейк, не покрививши душею.

— Бути єдиною дитиною в сім'ї самотньо.

— Чи ж я не знаю… тільки я завжди був єдиною дитиною. — Джейк помовчав. — Сумно тобі, мабуть, було, коли сестра померла.

— Мені й зараз часом буває сумно. — Принаймні він сказав це буденним тоном, тож легше було розчути слова. — Як думаєш, ти залишишся після того, як ви повбиваєте Вовків?

— Мабуть, ненадовго.

— Ви щось шукаєте, так? Маєте якесь завдання?

— Здається, так.

— Яке?

Врятувати Темну вежу в цьому світі й троянду в Нью-Йорку. Але Джейк не хотів розповідати про це Бенні, хоч і дуже симпатизував йому. Вежа і троянда були таємницею. Справою ка-тету. Та все одно він не хотів брехати Бенні.

— Роланд не хоче багато розводитися про це.

Настала довша пауза. Бенні тихо заворушився, намагаючись не розбудити Юка.

— Я трохи його боюся, твого діна.

Замислившись над цим, Джейк відповів:

— Я теж його трохи боюся.

— І мого тата він лякає.

Джейк нашорошився.

— Справді?

— Так. Він сказав, що не здивується, якщо після Вовків ви нападете на нас. Потім сказав, що пожартував, але той старий ковбой з черствим лицем дуже його лякає. Думаю, він казав про твого діна.

— Еге ж.

Запала тиша. Джейк уже думав, що Бенні задрімав, коли хлопчик раптом сказав:

— А яка в тебе була кімната там, звідки ти прийшов?

Джейк замислився над питанням і зрозумів, що його кімнату вкрай важко описати. Він уже від давна про неї не думав, тож зараз відчував певні труднощі з тим, щоб розповісти про неї Бенні. За мірками Кальї його друг жив дуже добре — напевно, небагато хлопчаків з малих угідь мали свої кімнати, як Бенні, — але така кімната, як колись у Джейка, порівняно зі своєю могла йому здатися покоєм якогось зачаклованого принца. Телевізор? Стереомагнітофон, касети і навушники, щоб нікому не заважати? Плакати зі Стіві Вандером і «Джексон Файв»? Його мікроскоп, який показував те, що не можна було побачити неозброєним оком? Чи потрібно було знати такому хлопчику, як Бенні, про всі ці дивовижі?

— Така сама, як твоя, тільки в мене ще був стіл, — зрештою сказав Джейк.

— Письмовий стіл? — Бенні звівся на лікті.

— Ну так, — відповів Джейк тоном, у якому звучало: «А який ще?»

— І папір був? І ручки? З пташиного пір'я?

— І папір, — кивнув Джейк. Принаймні це диво Бенні міг збагнути розумом. — І ручки. Тільки не з пір'я. Кулькові.

— Кулькові ручки? Не розумію.

Тож Джейк заходився пояснювати, але на середині розповіді почув хропіння. Він подивився на ліжко й побачив, що Бенні не відвертався від нього, але його очі вже заплющені.

Юк розплющив очі (в темряві вони спалахнули двома зірочками) і підморгнув Джейку. А потім знову начебто заснув.

Джейк довго дивився на Бенні. Його переповнювала тривога, причини якої він досі не розумів… чи не хотів розуміти.

І зрештою заснув сам.

ТРИ

Із мороку сну без сновидінь його вирвало відчуття тиску на зап'ястку. Щось його торсало. Зуби. Юкові.

— Юк, ні, перестань, — пробурмотів він крізь сон, але Юк не здавався. Не випускаючи Джейкову руку з зубів, він і далі лагідно розгойдував її з боку в бік, час від часу посмикуючи. Лише коли Джейк сів і сонно подивився в залиту сріблом кімнату, він облишив свої спроби.

— Місяць, — сказав Юк, сидячи на підлозі коло Джейка і, без сумніву, всміхаючись. На дні його очей блищали крихітні білі цятки. — Місяць!

— Ага, — прошепотів Джейк і стиснув Юкову пичку. — Цить! — Відпустив пухнастика й подивився на Бенні. Той уже повернувся лицем до стіни й солодко хропів. Тепер його й з гармати не розбудиш, подумав Джейк.

— Місяць, — значно тихіше повторив Юк. І подивився у вікно. — Місяць, місяць, місяць.

ЧОТИРИ

Джейк міг би їхати верхи й без сідла, але тоді було б важко везти Юка з собою. Ба навіть неможливо. На щастя, маленький поні, якого йому позичив сей Оверголсер, був ручний, як кицька, а в коморі знайшлося старе потерте сідло, з яким легко могла впоратися й мала дитина.

Джейк осідлав поні, ззаду до тієї частини сідла, яку ковбої Кальї називали «човном», прив'язав свій спальник. Усередині відчувалася вага «рюгера». На гвіздку в коморі висів плащ з великою зручною кишенею спереду. Джейк скрутив його в щось на подобу пухкого пояса, яким і підперезався. Часом, коли випадали теплі дні, діти в його школі так підперізували сорочки. Ці спогади, як і згадка про кімнату, здавалися дуже далекими, як цирк, що проїхав містечком… і поїхав геть.

«Те життя було багатшим», — прошепотів глибинний голос у нього в голові.

«А це — ближче до правди», — відповів йому інший голос з іще більших глибин.

Цьому другому голосу він повірив, але, коли він виводив поні крізь двері комори, на серці досі лежав камінь смутку і тривоги. Юк трюхикав за ним назирці, час від часу позираючи на небо й бурмочучи «Місяць, місяць», але здебільшого нюхаючи землю, сповнену різних запахів. Ця подорож була небезпечною. Перейти Девар-Тете Вайє, залишити Калью й ступити на берег Краю грому саме по собі було ризикованою справою. І Джейк це знав. Але по-справжньому його турбувало передчуття душевних мук, яких не уникнути. Він думав про Бенні, про те, як той радів його присутності на «Рокінг Б». Цікаво, чи так само він радітиме за тиждень?

— Це не важливо, — зітхнув він. — Ка.

— Ка, — повторив Юк і підвів погляд на небо. — Місяць. Ка, місяць. Місяць, ка.

— Мовчи, — по-дружньому попросив Джейк.

— Мовчи, ка, — привітно сказав Юк. — Мовчи, місяць. Мовчи, Ейк. Мовчи, Юк. — І то була найбільша кількість слів, на яку звірок здобувся за багато місяців. Промовивши все це, він затих. Ще десять хвилин Джейк ішов, ведучи коня за вуздечку. Він проминув барак, звідки долинала музика хропіння, стогонів і пукання, потім сусідній пагорб. А там, взявши за дороговказ Східний шлях, хлопчик вирішив, що можна вже їхати верхи. Він розв'язав плащ, надів його, всадовив Юка в кишеню і вибрався в сідло.

П'ЯТЬ

Джейк був майже впевнений, що знайде те місце, де Енді й Слайтмен переходили річку вбрід, але подумав, що бачив його лише раз. А, як сказав би Роланд, бути «майже впевненим» у такому випадку недостатньо. Тож натомість вирушив до місця, де вони з Бенні ставили намет, а вже звідти — до гранітного виступу, що нагадував йому кістяк напівзатонулого корабля. Там знову став так, щоб Юк гаряче дихав йому у вухо. І відраз ж побачив те місце, де випинався круглий камінь з блискучою поверхнею. Суха колода, яку прибило до нього, ніде не поділася, бо ж за останні тижні не було дощів і річка обміліла. Джейк розраховував, що це теж стане йому в пригоді.

Він видряпався на рівне місце, де вони з Бенні ставили намет. Тут, прив'язаний до куща, дожидався його поні. Джейк повів його вниз до річки, підхопив Юка і пустив коня вбрід. Поні був маленький, але вода ледве прикривала щітки над його копитами. Менш ніж за хвилину вони вже були на протилежному березі.

На цьому боці все начебто було так само. Але не так. Джейк одразу це збагнув. Попри місячне світло, темрява здавалася густішою. Не зовсім як у тодеші — в Нью-Йорку було темніше, та й дзвіночки не калатали. Але певна подібність відчувалася. Неначе якісь істоти причаїлося, і їхні очі можуть повернути в бік Джейка, якщо він буде настільки дурний, що дасть про себе знати. Він підійшов до краю Прикінцевого світу. Джейка мороз продрав поза шкірою, все тіло вкрилося сиротами, і він затремтів. Юк підвів пичку й питально глянув на нього.

— Все добре, — прошепотів Джейк. — Треба було скинути напругу.

Він спустився на землю, поставив Юка і склав плащ у тіні круглого каменя, думаючи, що принаймні на цьому відрізку екскурсії плащ точно не знадобиться: нервуючись, він пітнів.

Поряд гучно жебоніла річка. Джейк весь час озирався на той берег, щоб пересвідчитися, що звідти ніхто не прийде. Він не хотів, щоб його заскочили зненацька. Це відчуття присутності інших було потужним і неприємним. Нічого доброго на цьому березі Девар-Тете Вайє його не чекало — щодо цього Джейк не сумнівався. Діставши зі спальника кріпильну муфту й почепивши її на себе, а потім вставивши туди «рюгер», він відчув сяку-таку впевненість. Пістолет перетворював його на іншу людину, хоч ця людина й не завжди йому подобалась. Але тут, на підході до Краю грому, було приємно відчувати, як зброя притискається до ребер, відчувати себе тією людиною. Стрільцем.

Десь далеко на сході щось пронизливо закричало, як жінка в передсмертній агонії. Джейк знав, що то лише печерний кіт — він і раніше їх чув, коли вони з Бенні рибалили чи плавали в річці, — але про всяк випадок поклав руку на руків'я пістолета й тримав так, поки вереск не обірвався. Юк став у позу поклону: розставив передні лапи, опустив голову, хвіст виставив угору. Зазвичай це означало, що він хоче гратися, проте зараз у його вишкірених зубах грайливості не спостерігалося.

— Все добре, — заспокоїв його Джейк. Знову покопирсався у спальнику (сідельної сумки з собою не було), поки не знайшов шмат червоної картатої тканини. То була нашийна хустка Слайтмена-старшого, яку Джейк витяг з-під стола в бараку, куди бригадир впустив її під час гри в «гляньте», та й забув підняти.

«Я маленький злодій, — подумав Джейк. — У батька пістолет, у тата Бенні — хустинку. І не знаю, чи я росту в цьому ділі, чи навпаки — опускаюся».

Відповів йому Роландів голос.

Ти робиш те, що мусиш. Може, перестанеш бити себе в груди й візьмешся до діла?

Джейк розтягнув хустку в руках і подивився на Юка.

— У кіно це завжди спрацьовує, — сказав він пухнастикові. — Але чи вдасться в реальному житті, хтозна. А надто тепер, через декілька тижнів, коли весь запах міг вивітритися. — Він опустив хустку до Юка, який витяг довгу шию й делікатно її понюхав. — Знайди цей запах, Юк. Знайди і йди за ним.

— Юк! — Але шалапут не зрушив з місця й далі дивився на Джейка.

— Нюхай, дурнику, — сказав Джейк, знову тицьнувши йому під носа хустку. — Шукати! Вперед!

Юк підвівся, двічі обкрутився довкола своєї осі й повільно побрів уздовж берега на північ. Час від часу він опускав носа до кам'янистої землі, але, здавалося, його більше приваблювали верески кота, схожі на крик помираючої жінки. Джейк стежив за своїм другом поглядом, і його надія потроху згасала. Що ж, він бачив, у який бік тоді подався Слайтмен. Сам може поїхати туди, трохи покружляти, побачити, що там і як.

Юк повернувся, підбіг до Джейка, зупинився. Уважніше понюхав землю. Те місце, де Слайтмен вийшов з води? Можливо. Юк щось прогарчав у задумі й повернув праворуч — на схід. Вужем прослизнув між двома каменями. Джейк, відчуваючи, як у душі знову розгоряється надія, сів на коня й рушив слідом.

ШІСТЬ

Зовсім небагато часу Джейку знадобилося, щоб зрозуміти, що Юк іде стежиною, яка звивалася горбкуватою, кам'янистою, непривітною місцевістю на цьому боці ріки. Де-не-де тепер траплялися уламки техніки: іржава електрична обмотка, щось подібне до стародавньої монтажної плати, що стирчала з піску, шматки битого скла. В чорній тіні величезного уламка гірської породи в місячному сяйві Джейк помітив цілу пляшку. Він зійшов з коня, підняв її, витрусив пісок, що збирався там бозна-скільки десятиліть (чи навіть століть), і обдивився з усіх боків. Збоку виступав знайомий напис — «Нозз-а-ла».

— Напій істинних хамлярів, — пробурмотів Джейк і кинув пляшку. Поряд валялася зіжмакана пачка цигарок. Розрівнявши її, він побачив зображення жінки з кармінними губами й у стильному капелюшку. Між двох гламурно довгих пальців вона тримала сигарету. Назва на пачці була незнайома — «ПАТІ».

Юк стояв за десять чи дванадцять кроків від нього й озирався через плече.

— Не хвилюйся, я вже йду.

У стежину, якою вони простували, вливалися інші, й Джейк здогадався, що це продовження Східного шляху. Подекуди траплялися відбитки чобіт і менші, глибші. Їх з обох боків захищали високі скелі, не даючи доступу вітрам. Джейк вирішив, що сліди чобіт належали Слайтмену, а глибші — Енді. Інших не було. Але невдовзі з'являться. І лишалося вже не так багато часу. Відбитки копит сірих коней, що прилетять зі сходу. Вони також будуть глибокими. Глибокими, як у Енді.

Попереду стежка підіймалася на пагорб. З обох боків росли величезні чудернацькі кактуси з товстими відростками, що стирчали в усі боки. Юк зупинився там і дивився на щось, знову з таким виразом, наче всміхався. Джейк уже відчував запах кактусів, різкий, гострий, що нагадав йому, як пахло батькове мартіні.

Під'їхавши до Юка, він подивився вниз. Біля підніжжя пагорба праворуч проходила під'їзна доріжка з потрощеного бетону. Розсувна брама застигла напіввідчиненою ще цілу вічність тому, можливо, задовго до того, як Вовки почали об'їжджати прилеглі до кордону Кальї, шукаючи дітей. За брамою видніла будівля з вигнутим металевим дахом. На тій стіні, що відкривалася очам Джейка, були вікна. І його серце тьохнуло: з вікон лилося рівне світло. Світла не від свічників, і не від електричних лампочок. Таке біле світіння давали лише лампи денного світла. В Нью-Йорку денне освітлення асоціювалося в нього лише з сумними нудними речами: велетенськими крамницями, де завжди панував розпродаж і ніколи не можна було знайти те, що тобі потрібно, сонними післяобіддями в школі, коли вчитель дзижчав над вухом про торговельні шляхи стародавнього Китаю чи поклади корисних копалин у Перу, а надворі не вщухала злива і здавалося, що дзвінок з уроку не продзеленчить ніколи, з кабінетами лікарів, де все кінчалося тим, що тебе садили в трусах на обтягнутий тканиною стіл для оглядів, тобі було холодно і тоскно, і чомусь завжди здавалося, що зараз зроблять укол.

Але сьогодні це світло його звеселило.

— Мій хороший! — похвалив він пухнастика.

Юк не повторив свого імені, як зазвичай, і навіть не подивився на Джейка. Він тихо загарчав. Тієї ж миті поні неспокійно заворушився під ним і тихо знервовано заіржав. Джейк натягнув поводи, відчуваючи водночас, що гіркий і заразом трохи приємний запах джину і ялівцю подужчав. Хлопчик озирнувся і побачив, як повільно й наосліп повертаються в його бік два товстих шпичастих відростки кактусів. Пролунав тихий тріск, і стовбуром кактуса потекли цівки білого соку. Шпичаки, що тяглися до Джейка, в місячному сяйві здалися йому довгими і лихими. Рослина його учула, і вона була голодна.

— Ходімо, — сказав Джейк Юкові й легенько стиснув боки поні. Двічі повторювати спонукання не довелося: кінь поспішив униз, до будинку з освітленими вікнами. Наостанок підозріливо зиркнувши на кактус, Юк рушив слідом.

СІМ

Біля бетонної дороги Джейк зупинився. За п'ятдесят ярдів звідти дорогу (в тому, що то дорога чи принаймні колись давно була дорогою, сумнівів не лишалося) перетинали залізничні рейки, що тяглися до Девар-Тете Вайє, і через низький міст вели на той берег. Фолькен називали той міст «переїздом». Інші фолькен, за розповідями Каллагена, трохи видозмінили назву на «диявольський переїзд».

— Поїзд, що привозить рунтів з Краю грому, котить по цих рейках, — пробурмотів Джейк до Юка. Чи відчував шалапут, як притягує Промінь? Джейк був певен, що відчував. І подумав, що з Кальї Брин Стерджис вони вибиратимуться (якщо, звісно, виживуть) цією колією.

Він ще трохи постояв, витягши ноги зі стремен, потім скерував поні під'їзною доріжкою до будівлі. Вона нагадувала квонсетський ангар на військовій базі. Юк насилу чалапав побитою бетонною поверхнею на своїх коротких ногах. Для поні ці руїни теж були небезпечними. Щойно проминувши застиглу браму, Джейк спішився і пошукав, де б прив'язати коня. Неподалік росли кущі, але інтуїція підказала йому, що вони занадто близько. Занадто помітні. Він відвів поні на твердий Грунт і озирнувся в пошуках Юка.

— Поряд!

— Оряд! Юк! Ейк!

За купою каміння Джейк знайшов інші кущі, схожі на розсип гігантських детальок від конструктора. Тут цілком можна було прив'язати поні. Він погладив довгу оксамитову морду.

— Я ненадовго. Ти добре поводитимешся?

Поні видихнув крізь ніздрі й начебто кивнув. Що не означало нічогісінько, Джейк це знав. І, напевно, всі ці перестороги були зайвими. Втім, завжди краще перестрахуватися. Він повернувся на доріжку й нахилився підняти пухнастика. А щойно випростався, в очі йому вдарило світло сліпучих прожекторів, пришпилюючи його до землі, як жука до підставки мікроскопа. Тримаючи Юка на згині ліктя, Джейк затулив очі другою рукою. Звірятко завило і закліпало очима.

Ніхто не закричав, суворо вимагаючи показати перепустку. Лише вітерець мляво дмухав у лице. Світло ввімкнули датчики руху, здогадався Джейк. А що далі? Двополярний комп'ютер поллє його кулеметним вогнем? До нього помчать наввипередки маленькі, проте смертельно небезпечні роботи, як ті, що їх Роланд, Едді й Сюзанна знищили на галявині, де починався шлях Променя? А може, згори впаде велика сітка, як у кіно про джунглі, яке він бачив по телевізору?

Джейк підвів погляд. Сітки не було. Кулеметів теж. Він знову рушив доріжкою, обходячи найглибші ями в бетоні й перестрибнувши один водорий. За ним доріжка була нерівна і потріскана, але принаймні ціла.

— Тепер можеш іти сам, — сказав Джейк, спускаючи Юка на землю. — Який же ти важкий. Стеж за своєю вагою, бо інакше доведеться тебе посадити на дієту.

Він подивився на споруду, мружачись від нестерпно яскравого світла. Прожектори висіли в ряд під вигнутим дахом ангара. Позаду Джейка виросла його тінь, довга і чорна. Ліворуч і праворуч від себе він побачив двох дохлих печерних котів, по двоє з кожного боку. Троє вже перетворилися на скелети. Труп четвертого майже розклався, та все одно Джейк розрізнив пробитий у ньому отвір, завеликий як для кулі. Його могла зробити арбалетна стріла. Думка про це трохи втішала, бо ж означала, що зброєю супернауки тут не користувалися. І все одно божевіллям було йти далі замість зірватися з місця й помчати назад до річки й Кальї.

— Я здурів, — пробурмотів він.

— Дурів, — сказав Юк, ні на крок не відходячи від господаря.

За мить вони вже стояли перед дверима споруди. Над ними на іржавій сталевій табличці був напис:

Північний центр позитроніки, ЛТД

Північно-східний коридор

Сектор Дуги

ФОРПОСТ 16

Середній рівень захисту

ВХІД ЛИШЕ ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ

На самих дверях, перекособочена, на шурупах, яких лишилося тільки два, висіла ще одна табличка. Жарт? Якась кодова назва? І того, й того потроху, подумав Джейк. Літери поїла іржа, майже постирали пісок і гравій, що їх бозна-скільки років жменями жбурляв у двері вітер, але прочитати він зміг:

Ласкаво просимо в Доґан!

ВІСІМ

Джейк знав, що двері замкнено, і не помилився. Ручка майже не поворухнулася. Напевно, якби вона була нова, то не піддалася б узагалі. Ліворуч від дверей виднілася іржава сталева панель з кнопкою і решіткою гучномовця. Під нею стояло слово «ПАРОЛЬ». Джейк потягнувся до кнопки, і зненацька прожектори згасли, залишивши його стояти в непроглядній пітьмі. «Вони працюють за таймером, — подумав Джейк, чекаючи, поки очі пристосуються до темряви. — І проміжок короткий. А може, вони просто виснажуються, як і все, що лишили по собі Древні».

Коли зір знову звик бачити у світлі місяця, Джейк подивився на панель словесного введення пароля. Озброївшись непоганим здогадом щодо пароля, він натиснув кнопку.

— ВІТАЄМО НА ШІСТНАДЦЯТОМУ ФОРПОСТІ СЕКТОРА ДУГИ, — прогримів голос, і Джейк аж підскочив від несподіванки. Він чекав почути голос, але не настільки моторошно подібний до голосу Блейна Моно. Здавалося, ще трохи, і він почне розтягувати слова, як Джон Вейн, і назве Джейка маленьким волоцюгою. — ЦЕ ФОРПОСТ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ ЗАХИСТУ. НАЗВІТЬ ПАРОЛЬ. У ВАС Є ДЕСЯТЬ СЕКУНД. ДЕВ'ЯТЬ… ВІСІМ…

— Дев'ятнадцять, — сказав Джейк.

— ПАРОЛЬ НЕПРАВИЛЬНИЙ. ЛИШИЛАСЯ ОДНА СПРОБА. П'ЯТЬ… ЧОТИРИ… ТРИ…

— Дев'яносто дев'ять, — виправився Джейк.

— ДЯКУЮ.

Двері клацнули й відчинилися.

ДЕВ'ЯТЬ

Джейк із Юком зайшли в приміщення, схоже на ті величезні підземні зали керування, якими Роланд його проніс, ідучи за сталевою кулею, що вела їх до Колиски Лада. Звісно, ця кімната була меншою за розмірами, але панелі керування виглядали так само. Біля деяких стояли крісла на коліщатках, щоб люди, які тут працювали, могли пересуватися з місця на місце, не підводячись. Постійно відчувалися подмухи свіжого повітря, але Джейк чув і гуркіт машини, яка його помпувала. Десь три чверті панелей світилося, але чимало було й темних. Все старе й виснажене: Джейк не помилявся. В кутку сидів вишкірений скелет у лахмітті, що лишилося від військової уніформи кольору хакі.

Одну стіну приміщення займали телеекрани. Вони трохи нагадували Джейкові кабінет його батька вдома, хоча в батька було лише три екрани — по одному на кожен канал. А тут… він полічив. Тридцять. Три екрани показували розмиту картинку, на якій Джейк не міг нічого розібрати. Ще на двох швидко, не затримуючись, бігли по вертикалі кадри, неначе вийшла з ладу синхронізація. Чотири інші екрани були темні. Решта двадцять один показували зображення. До них Джейк і прикипів поглядом. Шість із них демонстрували різні ділянки пустелі, в тому числі й верхівку пагорба з двома кровожерними кактусами. На двох екранах відображувався сам форпост, Доган, ззаду і з боку під'їзної дороги. Під ними на трьох інших екранах можна було побачити внутрішні приміщення Догана: на одному — щось схоже на камбуз чи кухню, на другому — маленьку казарму з ліжками, розрахованими на вісім осіб (на одному з верхніх ліжок Джейк помітив інший скелет). Третій екран показував ту кімнату, де зараз перебували Джейк із Юком, зі стелі. Хлопчик бачив себе й свого улюбленця. На одному екрані було видно рейки, на іншому — Маленьку Вайє з цього берега, мінливу і прекрасну в місячному сяйві. Дальній екран праворуч показував переїзд із залізничною колією, що його перетинала.

Але шокували Джейка зображення на позосталих восьми екранах. На одному можна було бачити універсальний магазин Тука, о цій порі темний і порожній, замкнений до ранку. На другому вгадувалися обриси Павільйону. Інші два екрани показували головну вулицю Кальї. Ще один — церкву Світлої Діви Марії, другий — вітальню будинку священика… зсередини! Джейк побачив панотцевого кота Лінивця, який спав, скрутившись у клубок на каміні. Ще на двох під різним кутом можна було роздивитися поселення манні (за Джейковим припущенням, хоч він там і не бував).

«Де ж, у біса, ті камери? — здивувався він. — Чому їх ніхто не помічає?»

Тому що вони були надто маленькі. До того ж надійно замасковані. Всміхніться, вас знімають прихованою камерою.

Але церква… і будинок отця… вони з'явилися в Кальї лише кілька років тому. І всередині? У самому будинку? Хто встановив там камеру і коли?

Джейк не знав коли, але мав жахливий здогад щодо особи того, хто це зробив. Яке щастя, що вони здебільшого розмовляли на веранді чи на моріжку. Та все одно, що з того всього почули Вовки чи їхні господарі? Що встигли записати ці пекельні машини, ці довбані пекельні машини?

Записати і передати?

Відчувши в руках біль, Джейк збагнув, що міцно стискає кулаки, впинаючись нігтями в долоні. Щоб розтиснути їх, довелося докласти чимале зусилля. Він весь час очікував, що от-от з гучномовця озветься голос, так схожий на Блейнів, і спитає, що він тут робить. Але в цьому покої не-зовсім-руїн усе мовчало, тільки тихо гули прилади, а ще коли-не-коли скреготали вентилятори. Він озирнувся через плече на двері й побачив, що вони зачинилися за ним на пневматичному шарнірі. Але це його не турбувало: зсередини двері, найпевніше, відчинялися легко. А якщо ні, на допомогу прийде старий добрий пароль «дев'яносто дев'ять». Він пригадав, як відрекомендувався мешканцям Кальї того першого, такого далекого тепер вечора в Павільйоні. Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев'яноста і Дев'яти. Чому він так сказав? Ні найменшого здогаду. Все, що він знав, — постійно випливали якісь нові шматки головоломки. Колись міс Ейвері в школі читала їм вірш Вільяма Батлера Єйтса, який називався «Друге пришестя». Там щось було про сапсана, який дедалі ширше кружляє, описуючи фігуру, що, за словами міс Ейвері, уособлювала коло. Але тут, у цьому світі, всі події розгорталися по спіралі. Для ка-тету Дев'ятнадцяти (чи Дев'яноста і Дев'яти — байдуже, то було те саме) дорога звужувалася, хоч світ довкола старішав, слабів, розпадався. Відчуття було таке, що їх підхопив той самий ураган, що відніс Дороті в Країну Оз, де відьми були справжніми, а всім верховодили хамляри. І Джейк не вважав, що це дивно — бачити одне й те саме знову і знову, частіше і частіше, бо ж…

І тут краєм ока він помітив на одному з екранів рух. Придивившись ближче, побачив батька Бенні й Енді, робота-вістового, які саме вигулькнули на верхівці пагорба, де росли дозорці-кактуси. На його очах шпичасті руки-відростки потяглися вперед, перекриваючи дорогу й, мабуть, маючи намір прохромити жертву. Одначе Енді не мав жодних причин боятися їхніх колючок. Розмахнувшись, він ударив по відростку і відламав його наполовину. Шмат кактуса впав на землю, плюючись білою рідиною. Може, то був і не сік, подумав Джейк. Може, то була кров. Кактус на протилежному боці стежки швиденько відвернувся. Енді й Бен Слайтмен зупинилися на мить: напевно, обговорювали цю подію. Низька чіткість екрану не дозволяла роздивитися, чи ворушаться губи людини.

Джейка затопила хвиля жахливої, паралізуючої паніки. Тіло зненацька відмовилося слухатися, неначе його притягувала до землі сила тяжіння величезної планети, Юпітера чи Сатурна. Він не міг дихати — груди перестали здійматися. «Напевно, так почувалася Золотокоса, — промайнула в нього в голові тьмяна й невиразна думка, — коли прокинулася в маленькому ліжечку й почула, що повернулися троє ведмедів». Він не їв з ведмежої тарілки, він не зламав стільчика ведмежати, але тепер забагато знав. І всі таємниці, що їх він відкрив, зводилися до однієї. Величезної, монструозної таємниці.

Вони вже спускалися схилом. Простували до Догана.

Юк тривожився, дивлячись на нього. Він якнайдалі витяг свою довгу шию і зазирав йому в обличчя, але Джейк його не помічав. Перед його очима розпускалися чорні квіти, будь-якої миті він міг знепритомніти. Вони знайдуть його на підлозі. Юк спробує оборонити, але марно: Енді міг і не зважати на тварину, зате батько Бенні звернув би увагу. Надворі валялося чотири мертвих печерних коти, принаймні одного з них батько Бенні відправив на той світ зі свого вірного арбалета. Прикінчити одного гавкучого пухнастика-шалапута для нього не становитиме проблеми.

«То ти такий боягуз? — зазвучав у нього в голові голос Роланда. — Та нащо їм убивати такого легкодуха? Може, вони просто відішлють тебе на захід разом з невдахами, які забули лиця своїх батьків».

Це привело його до тями. Майже привело. Він глибоко вдихнув, втягуючи повітря доти, доки не заболіло на дні легенів. Потім лунко, зі свистом видихнув. І дав собі такого ляпаса, що аж у вухах задзвеніло.

— Ейк! — шокований побаченим, докірливо вигукнув Юк.

— Все нормально, — заспокоїв його Джейк. Подивившись на екрани, що показували кухню і казарму, він вирішив зупинитися на останній. На кухні не стояло нічого, за що чи під чим можна було сховатися. Можливо, там є шафка. Ану ж як нема? Тоді йому кінець.

— Юк, до мене. — 3 цими словами Джейк перетнув приміщення, яскраво освітлене білими лампами.

ДЕСЯТЬ

У казармі витали примарні пахощі стародавніх спецій: кориці й гвоздики. Десь у надрах Джейкової свідомості промайнула думка: а чи так само пахло в похованнях під єгипетськими пірамідами, коли туди вдерлися перші шукачі. З горішньої койки в кутку до нього шкірився скелет, неначе вітаючи. Подрімати хочеш, маленький волоцюго? Я тут уже віддавна дрімаю! Грудну клітку небіжчика заплели сріблястим павутинням павуки, і Джейк знову відсторонено подумав про те, скільки поколінь павучих малюків виросло в порожніх надрах цього кістяка. На іншій подушці лежала щелепа, і хлопчик здригнувся від огидного спогаду, що сплив у його пам'яті. Колись, у світі, де він помер, стрілець знайшов схожу кістку. І використав її.

Але його свідомість повністю зайняли два холодних питання й одне рішення, ще холодніше. Питання про те, скільки часу знадобиться Енді та Слайтмену, щоб сюди дістатися, і чи помітять вони його поні. Якби Слайтмен їхав на коні, дружня конячка уже давно привітала б товариша іржанням. Та, на щастя, чоловік був піший, як і того разу. Джейк і сам би прийшов пішки, якби знав, що до мети подорожі не більше милі на схід від ріки. Хоча, скрадаючись під покровом ночі з «Рокінг Б», він навіть достоту не знав, чи є в нього та мета.

А рішення полягало в тому, щоб убити обох чоловіків, бляшаного і живого, якщо його буде викрито. Звісно, якщо це вдасться. Можливо, завдання нелегке, але ті лупаті блакитні очі зі скла здавалися йому слабким місцем робота. Якщо його осліпити…

«Як на те Божа воля, вода буде, — сказав стрілець, який віднедавна оселився в нього в голові. Зараз твоє завдання — сховатися. Де?»

Не в ліжках. Їх надто добре було видно на екранах, а прикинутися скелетом Джейк ніяк не міг. Під одним з двоярусних ліжок у глибині? Ризиковано, але могло згодитися… хоча…

Джейк помітив ще одні двері. Одним стрибком здолав простір, що від них відділяв, і натиснув на дверну ручку. То була вбудована шафа, а в шафах добре ховатися. Було б добре, якби ця не була забита від підлоги до стелі запиленими електроприладами. Деякі з них повивалювалися в кімнату.

— Чорт! — пошепки лайнувся він, підняв те, що випало, запхав у вільне місце вгорі й зачинив двері. Що ж, доведеться під ліжками…

— ВІТАЄМО НА ШІСТНАДЦЯТОМУ ФОРПОСТІ СЕКТОРА ДУТИ, — прогримів записаний голос. Джейк здригнувся, а наступної миті побачив ще одні двері, ліворуч, трохи прочинені. Ризикнути сховатися там чи залізти під ліжка? Часу залишалося на котрийсь із цих варіантів, та аж ніяк не на обидва. — ЦЕ ФОРПОСТ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ ЗАХИСТУ.

Джейк прийняв рішення на користь дверей і рушив у той бік. І якраз вчасно, бо Слайтмен не дав запису дограти до кінця.

— Дев'яносто дев'ять, — пролунав його голос із гучномовців, і запис подякував.

То була ще одна шафа, порожня, за винятком двох чи трьохнапівзотлілих сорочок в кутку і пончо, всуціль вкритого порохом, що висіло на гачку. Повітря було густим від пилу, і Юк, зайшовши, тричі поспіль тихо чхнув.

Джейк опустився на коліно і обійняв Юка за довгу шию.

— Більше ні звуку, якщо не хочеш, щоб нас обох убили, — наказав він. — Тихо, Юк.

— Ихо, Юк, — прошепотів пухнастик у відповідь і підморгнув. Джейк причинив за ними двері, залишивши два дюйми до одвірка, щоб виглядало так, як раніше. Принаймні він на це сподівався.

ОДИНАДЦЯТЬ

Джейк чітко чув усе, що вони говорили — занадто чітко. Напевно, цю будівлю було нафаршировано мікрофонами і гучномовцями. Ця думка не додала йому бадьорості. Бо якщо вони з Юком могли чути їх, то…

Розмова (хоча говорив здебільшого Слайтмен) точилася довкола кактусів. Він називав їх колючими бомбами і хотів знати, що їх так розтривожило.

— Я впевнений, що це печерні коти, сей, — самовдоволеним, трохи святенницьким голосом сказав Енді. Едді казав, що Енді нагадує йому робота СіТриПіО з «Зоряних воєн», фільму, якого так і не дочекався Джейк. До прем'єри лишалося менше місяця. — Ви ж знаєте, у них сезон парування.

— Чорта з два, — відповів Слайтмен. — Скажеш, колючі бомби не відрізнять печерного кота від того, що справді можуть впіймати й з'їсти? Кажу тобі, тут хтось був. І не так давно.

У Джейка все похололо всередині від думки, що пронизала його мозок. А чи була підлога Догана запорошеною? Він надто захопився спогляданням панелей керування і моніторів, щоб це помітити. Якщо вони з Юком лишили сліди, ті двоє вже могли їх побачити. Може, вони тільки вдавали, що розмовляють про кактуси, а самі тим часом уже підбиралися до казарми?

Джейк витяг з кріпильної муфти «рюгер» і взяв його в праву руку, тримаючи великого пальця на запобіжнику.

— «Винувате сумління робить нас боягузами», — пихато сказав Енді. — Це моя вільна адаптація з…

— Замовкни, ти, торбо гайок і дротів, — огризнувся Слайтмен. — Я… — І тут пролунав його крик. Пронизливий. Джейк відчув, як закам'янів біля нього Юк, як почала здійматися його шерсть. Шалапут тихо загарчав. Джейк затулив йому морду рукою.

— Пусти! — верещав Слайтмен. — Пусти мене!

— Авжеж, сей Слайтмен, — турботливо сказав Енді. — Я лише натиснув на маленький нерв у вашому лікті, от і все. Великої шкоди я б вам цим не завдав, хіба що застосував би силу, рівну двадцяти фунтам тиску.

— Чому ти, в біса, це робиш? — плаксиво, ображено спитав Слайтмен. — Хіба я не роблю все, що ти від мене хочеш, і навіть більше? Хіба не ризикую своїм життям заради свого хлопчика?

— Не кажучи вже про маленькі дарунки, — лагідно нагадав Енді. — Ваші окуляри… музичний апарат, який ви ховаєте в надрах сідельної сумки… і, авжеж…

— Ти знаєш, чому я це роблю і що зі мною буде, якщо мене викриють, — обірвав Слайтмен. Його голос більше не був плаксивим. Він говорив з гідністю і трохи втомлено. Джейк слухав, і на душі йому ставало дедалі паскудніше. Якщо він вибереться звідси й викриє батька Бенні перед усіма, то хотілося б, щоб той був негідником. — Так, я маю маленькі дарунки, правду кажеш, і я дякую. Окуляри, щоб краще бачити і зраджувати людей, яких я знав усе своє життя. Музичний апарат, щоб заглушити голос сумління, про яке ти так легко пасталакаєш, і спати вночі. А ти ще здушуєш мою руку, і з'являється таке відчуття, що мої очі от-от повилазять мені на лоба.

— Я все їм дозволяю. — Тепер голос Енді змінився майже до непізнаваності. Джейк знову подумав про Блейна, і знову його пронизав страх. А що, якби цей голос почув Тіан Джефордс? Чи Воун Айзенгарт? Чи решта фолькен? — Вони сиплють мені в лице образами, як гарячим вугіллям, і жодного разу я не сказав слова проти і не підняв руки. «Іди туди, Енді. Йди сюди, Енді. Перестань співати, Енді. Не торохкоти. Не кажи нам про майбутнє, ми не хочемо про нього чути». Тож я й не розповідаю, хіба що про Вовків кажу, бо про те, що їх засмучує, вони слухають. Для мене кожна сльоза — це краплина золота. «Ти нікчемна купа дротів і лампочок, — кажуть вони. — Скажи нам, яка буде погода, заколисай дитину і вимітайся к бісу». І я все дозволяю. Я дурний Енді, іграшка для дітей і посміховисько для всього села. Але від вас, сей, я насмішок не терпітиму. Ви ж хочете й далі жити в Кальї, коли Вовки дадуть їй спокій на наступні кілька років?

— Ти ж знаєш, що хочу, — сказав Слайтмен, і тепер Джейк ледве міг розчути слова. — Я заслуговую на це.

— Ти й твій син, обидва скажіть спасибі, хочете жити в Кальї, обидва скажіть «комала»! І це можливо. Але залежить це не лише від смерті чужинців. Це залежить від мого мовчання. Якщо ти хочеш, щоб я мовчав, я вимагаю поваги до себе.

— Це безглуздя, — після короткої паузи озвався Слайтмен. Сидячи в шафі, Джейк погоджувався з ним усіма фібрами душі. Робот, що вимагав поваги, був абсурдним. Але так само безглуздим був і величезний ведмідь, що патрулював порожній ліс, і бандит, що намагався розгадати таємницю двополярних комп'ютерів, і поїзд, який жив лише заради того, щоб слухати й відгадувати загадки. — Крім того, скажи, прошу, як я можу поважати тебе, якщо сам себе не поважаю?

У відповідь пролунало механічне клацання, дуже гучне. Такий самий звук Джейк чув від Блейна, коли той непокоївся, що абсурдне питання могло спалити його логічні схеми. Потім Енді сказав:

— Немає відповіді, дев'ятнадцять. Підключіться і відзвітуйте, сей Слайтмен. Закінчуймо з цим.

— Гаразд.

Тридцять-сорок секунд клацали клавіші, потім пролунав високий вереск, що змусив Джейка поморщитися. Юк ледь чутно загарчав. Ніколи в житті Джейк не чув такого страхіття: слово «модем» для хлопчика з Нью-Йорка 1977 року було порожнім звуком.

Потім вереск різко обірвався. Якусь мить у будівлі панувала тиша. Потім:

— ЦЕ АЛГУЛ-СЬЄНТО, ФІНЛІ О'ТЕҐО. НАЗВІТЬ ПАРОЛЬ. У ВАС Є ДЕСЯТЬ СЕК…

— Субота, — відповів Слайтмен, і Джейк скривився. Чи в цьому світі він хоч раз чув це слово, яке означало щасливий вихідний? Напевно, ні.

— ДЯКУЮ. АЛГУЛ-СЬЄНТО, ПРИЙНЯТО. НА ЗВ'ЯЗКУ. — Знову щось коротко вереснуло. Потім: — ДОПОВІДАЙТЕ, СУБОТО.

Слайтмен розповів про те, як стежив за Роландом і «молодшим», коли ті ходили до Печери голосів, де стояли якісь двері, що, найпевніше, були витівкою манні. Сказав, що користувався далекоглядом і тому все дуже добре роздивився…

— Телескопом, — виправив Енді, знову своїм манірним самовдоволеним голосом. — Такі прилади називають телескопами.

— Може, відзвітуєш замість мене? — з холодним сарказмом спитав Слайтмен.

— Благаю прощення, — голосом, сповненим невимовної муки, сказав Енді. — Перепрошую, перепрошую, будь ласка, продовжуйте.

Настала пауза. Джейк уявляв, як Слайтмен зиркає на робота, через високий зріст Енді змушений дивитися знизу вгору, і скільки в його погляді безсилої люті. Але зрештою він продовжив.

— Вони залишили коней внизу і піднялися нагору. З собою несли рожевий мішок, який перекладали з руки в руку, наче там лежало щось важке. Річ усередині була квадратна, я зміг це роздивитися. Чи можу я запропонувати два здогади?

— ТАК.

— По-перше, вони могли ховати в печері дві-три панотцевих книжки, які він так цінує. Якщо це так, то після виконання основної місії туди слід відрядити Вовка, щоб знищив їх.

— НАВІЩО? — Голос був крижаний. Джейк не сумнівався, що то не людський голос. Він вселяв у нього страх і позбавляв сил.

— Щоб була наука, як ви не від того, — здивовано відповів Слайтмен, наче то було очевидно. — Щоб священику була наука!

— ДУЖЕ СКОРО КАЛЛАГЕНУ БУДЕ НЕ ДО НАУКИ, — сказав голос. — ДРУГИЙ ЗДОГАД?

Коли Слайтмен знову заговорив, його голос тремтів. І Джейк хотів, щоб цей зрадник, цей сучий син дрижав до кісток. Він захищав свого сина, свою єдину дитину, але це не давало йому права…

— То могли бути карти, — сказав Слайтмен. — Я довго думав і зрозумів, що чоловік, у якого є книги, може мати й карти. Він міг дати їм карти східних місцевостей на підступах до Краю грому. Вони безсоромно заявляли, що після Кальї збираються вирушити туди. Якщо то карти й навіть якщо вони виживуть, користі з тих карт буде — кіт наплакав. Наступного року північ переміститься на схід, а за рік поміняється місцями з півднем.

Сидячи в темній запорошеній шафі, Джейк зненацька побачив Енді, який стояв поряд і слухав Слайтменів звіт. Його сині очі блимали електричним вогнем. Слайтмен цього не знав (і ніхто в Кальї не знав), але це блимання було індикатором гумору DNF-44821-V-63. Робот сміявся.

«Бо він знає, — подумав Джейк. — Знає, що в тій сумці. Ставлю коробку печива, що знає».

Але як Джейк міг бути в цьому впевнений? Чи міг він торкнутися розуму робота?

«Якщо робот може думати, — озвався в його голові стрілець. — Тоді ти можеш ці думки прочитати».

Що ж… можливо.

— Хай що в них там таке, це, по-моєму, очевидний знак того, що вони справді збираються сховати дітей у сухих річищах, — вів далі Слайтмен. — А не в тій печері.

— Ні, ні, звісно, не в тій печері, — сказав Енді. І хоч його голос був так само манірний і серйозний, Джейк міг уявити, як спалахують його сині очі. Мерехтять, як вогники. — У тій печері забагато голосів, діти злякаються! Срака-мотика!

DNF-44821-V-63, робот-вістовий. Вістовий! Слайтмена можна було звинуватити в зраді, але як можна звинувачувати Енді? Він лише виконував свою функцію, викарбувану на його грудях так, щоб увесь світ це бачив. І за весь час ніхто цього не збагнув, хоч те слово весь час було в них перед очима. О боги!

Тим часом батько Бенні й далі незворушно звітував перед Фінлі О'Тего, який перебував у місці, що називалося Алгул-Сьєнто.

— Шахта, яку він нам показував на карті двійнят Тейвері, — це «Глорія», а вона розташована за милю від Печери голосів. Але цей мерзотник хитрий. Дозволите ще один здогад?

— ТАК.

— Сухе річище, що веде до шахти «Глорія», за чверть милі від неї розгалужується на півдні. В кінці рукава є ще одна стара шахта. Називається «Червоний птах-два». Їхній дін усім розказує, що збирається ховати дітей у «Глорії», думаю, скаже те саме на зборах, які він скличе на цьому тижні, щоб попросити дозволу виступити проти Вовків. Але я вважаю, що він переховуватиме їх у «Червоному птаху», коли настане час. Виставить охорону з Сестер Орізи перед шахтою і вгорі. А цих дамочок не можна недооцінювати.

— СКІЛЬКИ ЇХ?

— Думаю, п'ять, якщо з ними буде Сейрі Адамс. Плюс ще кілька чоловіків з арбалетами. Його чорнушка теж кидає тарілку, і кажуть, добре кидає. Можливо, найкраще з них усіх. Але так чи інак, ми знаємо, де будуть діти. Ховати їх у такому місці — помилка, але він про це не здогадується. Він хоч і небезпечний, та його вигадки застарілі. Можливо, цей метод колись прислужився йому в минулому.

Авжеж. У Каньйоні Петлі з людьми Латіґо.

— Найважливіше тепер розвідати, де будуть вони самі: він, хлопчик і молодший чоловік, — коли прийдуть Вовки. Можливо, він повідомить про це на зборах. А як ні, то скаже Айзенгарту, коли збори закінчаться.

— ЧИ ОВЕРГОЛСЕРУ?

— Ні. Айзенгарт на його боці, але Оверголсер на це не піде.

— ТИ МАЄШ З'ЯСУВАТИ, ДЕ ВОНИ БУДУТЬ.

— Я знаю, — кивнув Слайтмен. — Ми з Енді дізнаємося і знову прийдемо в це нещасне місце. А опісля, клянуся Леді Орізою й Людиною-Ісусом, вважатимемо, що я свою роботу виконав. Ми можемо йти?

— Хвилиночку, сей, — сказав Енді. — Мені теж треба передати звістку.

Знову щось протяжно заверещало-засвистіло. Джейк зціпив зуби й чекав, коли це скінчиться. Нарешті Фінлі О'Теґо від'єднався.

— Вже? — спитав Слайтмен.

— Якщо у вас нема причин затримуватися, то ходімо, — відповів йому Енді.

— А тобі не здається, що тут якось усе не так, як раніше? — зненацька спитав Слайтмен, і Джейк відчув, як холоне в жилах кров.

— Ні, — сказав Енді, — але я поважаю людську інтуїцію. Інтуїція щось вам підказує, сей?

Настала пауза, що, здавалося, тривала цілу хвилину, хоча Джейк здогадувався, що насправді часу минуло менше. Він притискав голову Юка до стегна і чекав.

— Ні, — нарешті сказав Слайтмен. — Напевно, з наближенням того дня я просто стаю нервовий. Господи, швидше б усе скінчилося! Ненавиджу це все!

— Ви все правильно робите, сей. — Джейк не знав щодо Слайтмена, та особисто йому від солодкаво-співчутливого тону Енді хотілося зубами заскреготати. — Це єдино правильний вибір. Ви ж не винні, що ваш син — єдиний близнюк без пари на всю Калью Брин Стерджис, правда ж? Я знаю одну пісеньку, в якій дуже зворушливо співається саме про це. Хочете послухати?

— Заткнися! — здушеним голосом прокричав Слайтмен. — Заткнися, ти, механічний дияволе! Я продав свою душу, тобі цього мало? Ти мене ще й висміювати надумав?

— Якщо я вас образив, вибачаюся від усього свого гіпотетичного серця, — сказав Енді. — Іншими словами, благаю прощення. — Голос щирий. Кожне слово звучало щиро. Невинно. Але Джейк не сумнівався, що очі Енді зараз блимали від тихого синього сміху.

ДВАНАДЦЯТЬ

Змовники пішли. З гучномовців полилася дивна безглузда мелодія (принаймні Джейкові вона здалася безглуздою), потім запала тиша. Він чекав, що вони знайдуть його поні, повернуться, обшукають будівлю, знайдуть його, вб'ють. Він почав рахувати, долічив до ста двадцяти й, побачивши, що вони не повертаються, звівся на ноги (від надмірної дози адреналіну вони стали штивними, як у старого) та повернувся до зали керування. Якраз вчасно — побачив, як вимикаються зовні прожектори з датчиками руху. На моніторі, що показував верхівку узвишшя, Джейк помітив, що нещодавні відвідувачі Доґана саме проходили між колючими бомбами. Цього разу кактуси не поворухнулися — певно, засвоїли урок. Хлопчик спостерігав, як віддаляються Слайтмен і Енді, та гірко всміхнувся через кумедну різницю в їхньому зрості. Коли його батько бачив схожу парочку на вулиці, то неодмінно казав: «Цих двох — у водевіль». То був найбільший жарт, на який міг здобутися Елмер Чемберз.

Коли ті двоє зникли з поля зору, Джейк глянув на підлогу. Пилу, звісно, не було. А отже, не було й слідів. Він мав би це помітити, коли зайшов. Роланд би обов'язково помітив. Роланд помічав усе.

Джейк хотів якнайшвидше піти, але змусив себе трохи зачекати. Прожектори спалахнуть, Слайтмен і Енді можуть озирнутися. І, можливо, подумають, що то печерний кіт пробіг перед Доґаном. Але покладатися на «може» він не хотів. Щоб згаяти час, вирішив роздивлятися панелі керування. На більшості стояв знак «Ламерк Індастріз», але були й знайомі Джейкові логотипи «Дженерал Електрик» і «АйБіЕм» та один незнайомий — «Майкрософт». На всіх приладах цих трьох компаній стояв штамп «Виготовлено в США». Пристрої «Ламерк» не мали такого маркування.

Джейк був упевнений, що ті клавіатури, які він бачив (було їх щонайменше дві дюжини), контролювали комп'ютери. Якими ще прибамбасами нафарширували цю будівлю? Скільки їх досі працювало? Чи зберігали тут зброю? Щодо зброї він дуже сумнівався, бо ж у такому разі її б уже давно списали. Чи прибрав би до рук той самий робот-вістовий Енді (і багато інших функцій).

Минуло трохи часу, і Джейк вирішив, що тепер йому ніщо не завадить піти… звісно, якщо він буде дуже обережний, повільно поїде до річки й на ранчо повертатиметься манівцями. Уже біля дверей йому сяйнула інша думка. Чи записала камера спостереження їхній з Юком візит у Доґан? Чи залишилася десь касета? Він подивився на робочі телеекрани, найдовше затримавшись поглядом на тому, що показував саму залу керування, їх з Юком було видно. Камеру було встановлено високо, під таким кутом, що все приміщення було як на долоні.

«Нехай, Джейку, — порадив голос стрільця у нього в голові. — Ти тут нічим не зарадиш, тож забудь. Якщо підеш вишуковувати цю касету, то залишиш сліди. Чи ненароком увімкнеш сигнал тривоги».

Думка про сигналізацію переконала його остаточно. Він узяв на руки Юка (і з міркувань безпеки, і щоб трохи заспокоїтись)і вийшов надвір. Його поні дожидався там, де Джейк його залишив, сонно пощипував листя в місячному сяйві. На твердому глиняному ґрунті не було жодних слідів… але Джейк і сам їх не залишав. Енді своєю вагою провалив би ґрунт і лишив відбитки ніг, але сам Джейк для цього надто мало важив. Напевно, батько Бенні також.

Облиш. Вони повернулися б, якби тебе викрили.

З цим важко було не погодитися. Та все одно Джейк почувався, мов та Золотокоса, що навшпиньках прокрадалася з хатини трьох ведмедів. Він вивів поні на дорогу, натягнув плащ і посадив Юка в передню кишеню. Вилазячи в сідло, добряче стукнув шалапута об луку.

— Ой, Ейк! — ображено сказав Юк.

— Не плач, дам калач. — Джейк розвернув поні у бік ріки. — Сиди тихо.

— Ихо, — погодився Юк і підморгнув. Джейк запустив пальці в густу шерсть і почухав пухнастика там, де йому подобалося найбільше. Юк заплющив очі, кумедно витягнув шию і від утіхи показав зуби.

Біля ріки Джейк спішився і визирнув з-поза каменя в обидва боки. Скрізь було тихо й сонно, але всю дорогу на протилежний берег його серце тріпотіло в горлі. Подумки він весь час намагався придумати, що скаже батькові Бенні, якщо той гукне його і спитає, куди це він ходив серед ночі. І, як на зло, нічого не спадало на думку. На уроках англійської він майже завжди отримував найвищі оцінки за творчі завдання, але тепер відкрив для себе, що страх і винахідливість непоєднувані. Якщо батько Бенні гукне Джейка, він пропав. Ні за цапову душу.

Але його ніхто не покликав: ні на річці, ні дорогою до «Рокінг Б», ні коли він розсідлував і обтирав коня. Все навколо було занурене в тишу. І Джейкові це було на руку.

ТРИНАДЦЯТЬ

Джейк ліг на підлогу й до підборіддя вкрився ковдрою, Юк застрибнув на ліжко Бенні й ліг, знову скрутившись бубликом і прикривши носа хвостом. Пробурмотівши щось крізь сон, Бенні простягнув руку й погладив звірка.

Стурбований, Джейк дивився на хлопчика, який спав. Бенні подобався йому — своєю відкритістю, охотою до розваг, готовністю важко працювати, коли це було необхідно. Йому подобався дзвінкий заразливий сміх Бенні, коли щось його розвеселяло, схожість їхніх поглядів на різні речі, і…

І до сьогоднішнього вечора батько Бенні йому також подобався.

Він пробував уявити собі, як подивиться на нього Бенні, коли дізнається, що а) його батько зрадник, б) що його друг його виказав. Джейк думав, що з гнівом він зможе впоратись. Найважче буде пережити образу.

Думаєш, усе обмежиться просто образою? Поміркуй добре. Під світом Бенні Слайтмена не так багато опор, а те, що ти зробиш, їх усі з-під нього виб'є. Усі до одної.

Не я винен, що його батько — шпигун і зрадник.

Але Бенні також не був у цьому винен. Та й сам Слайтмен-старший сказав би, що то навіть не його провина, що його змусили. І Джейк здогадувався, що доля правди в цьому була. А з погляду батька Бенні, щира правда. Що такого мали в собі близнюки Кальї, що були такою бажаною здобиччю для Вовків? Розгадка, певно, крилася в їхньому мозку. Певний фермент чи секрет залоз, яких не виробляв мозок дітей-одинаків. Може, фермент чи секрет, що породжували феномен так званої телепатії близнюків. Хай що то було, Бенні Слайтмен мав це в собі, бо Бенні Слайтмен лише скидався на одинака. Його сестра померла? Важка ситуація, але буває, чи не так? Дуже важка, особливо для батька, який любив своє єдине тепер дитя. І не міг отак просто його віддати.

А якщо Роланд його вб'є? Як тоді подивиться на тебе Бенні?

Колись, у іншому житті, Роланд обіцяв подбати про Джейка Чемберза, а сам кинув його в темну прірву. Тоді Джейк думав, що гіршої зради не буває. Але тепер сумнівався. Дуже сумнівався. Ці болючі думки ще довго не давали йому заснути. Але зрештою, за півгодини до того, як обрію торкнулися перші промені світання, Джейк занурився в тривожний поверховий сон.

Розділ IV ЩУРОЛОВ

ОДИН

— Ми ка-тет, — сказав стрілець. — Ми одне з багатьох. — Помітивши сумнів у погляді Каллагена, який годі було з чимось сплутати, він кивнув. — Так, отче, ти один з нас. Не знаю, чи довго це триватиме, але це так.

Джейк кивнув, Едді й Сюзанна приєдналися. Того дня вони зібралися в Павільйоні — після Джейкової розповіді Роланд більше не хотів зустрічатися у Каллагена. Цілком імовірно, що Слайтмен чи Енді (а може, й хтось інший з не відомих поки що друзів Вовків) встановили не лише камери, а й пристрої для підслуховування. Небо над головами було сірим, погрожуючи пролитися дощем, але погода як для пізньої осені стояла напрочуд тепла. Якісь пані чи панове, що дбали про громадськість, позгрібали опале листя, склавши його широким колом довкруж сцени, де не так давно представлялися громаді Роланд із друзями й трава на землі зеленіла, як улітку. Неподалік хтось із фолькен запускав повітряного змія, парочки прогулювалися, тримаючись за руки, двоє-троє торговців одним оком позирали на покупців, а другим — на низько навислі хмари. На естраді для оркестру розучували нові мелодії музиканти, які так гаряче вітали Роландів ка-тет першого дня в Кальї Брин Стерджис. Декілька разів мешканці міста хотіли підійти до Роланда і його друзів, погомоніти про те, про се, але щоразу Роланд так промовисто й похмуро хитав головою, що люди квапливо відходили. Час для розшаркування вийшов.

Вони впритул підійшли до того, що Сюзанна називала нагальними потребами.

— За чотири дні відбудуться збори, — сказав Роланд. — І цього разу я хочу побачити ціле містечко, а не самих чоловіків.

— Безперечно, це має бути всеньке місто, — кивнула Сюзанна. — Якщо ти розраховуєш, що жінки кидатимуть тарілку і таким чином компенсують брак зброї, думаю, впустити їх до тієї зали — це справедливо.

— Всезагальні збори в Залі зібрань не проведеш, — зауважив Каллаген. — Місця не вистачить. Запалимо смолоскипи й проведемо їх просто тут.

— А раптом дощ? — спитав Едді.

— Раптом дощ, то люди намокнуть, — стенув плечима священик.

— Чотири дні до зборів і дев'ять — до Вовків, — підсумував Роланд. — Цілком імовірно, що це наш останній шанс побесідувати спокійно, сидячи, з ясними головами. Ми тут ненадовго, тож почнімо. — Він простягнув руки, одну Джейкові, другу Сюзанні. За мить усі п'ятеро з'єднали долоні, утворивши маленьке коло. — Ми бачимо одне одного?

— Бачу тебе дуже добре, — сказав Джейк.

— Дуже добре, Роланде, — кивнув Едді.

— Ясно, як день, — всміхнулася Сюзанна.

Юк, котрий саме нюхав траву неподалік, не сказав нічого, але натомість озирнувся і підморгнув.

— Отче? — підняв брови Роланд.

— Бачу і чую тебе дуже добре, — погодився Каллаген, злегка всміхаючись, — і радий, що ви втаємничуєте мене в свої справи. Принаймні поки що.

ДВА

Роланд, Едді й Сюзанна чули більшу частину Джейкової розповіді, Джейк і Сюзанна — більшу частину розповіді Роланда й Едді. Тепер Каллаген вислухав обидві історії (як сказав він пізніше, «на двох сеансах поспіль побував»). Він слухав з широко розплющеними очима, періодично розкриваючи від подиву рота. 

Коли Джейк дійшов до того місця, де він ховався в шафі, Каллаген перехрестився. До Едді ж панотець звернувся з питанням:

— Ти ж несерйозно говорив, що вбиватимеш жінок і дітей? Ти блефував, так?

Едді підвів погляд у небо, по якому повзли важкі хмари. На його губах грала ледь помітна усмішка. Він знову глянув на Каллагена і відповів:

— Роланд казав мені, що ти останнім часом займаєш надто священицькі позиції.

— Якщо ти говориш про те, щоб перервати вагітність твоєї дружини…

Едді підняв руку.

— Я не маю на увазі щось конкретне. Просто в нас тут є робота, і нам потрібно, щоб ти допоміг її виконати. І менше за все нам зараз хочеться відволікатися на твої католицькі нісенітниці. Тож нехай буде так, я блефував, ідемо далі. Тебе це влаштовує? Фадда?

Тепер Едді всміхався напружено й роздратовано. На його вилицях проступили яскраві плями. Каллаген дуже уважно на нього подивився і кивнув.

— Так, — сказав він. — Ти блефував. Авжеж, облишмо це.

— Добре. — Едді подивився на Роланда.

— Перше питання — до Сюзанни, — сказав стрілець. — Дуже просте: як ти почуваєшся?

— Чудово, — відповіла вона.

— Правду кажеш?

Вона кивнула.

— Авжеж, кажу спасибі.

— Головний біль тут не турбує? — Роланд потер свою ліву скроню.

— Ні. І тривожність, яку я відчувала після заходу сонця й перед самим світанком, як рукою зняло. Подивіться на мене! — Вона провела рукою по своїх грудях, спустилася до талії, до правого стегна. — Я трохи схудла. Роланде… Я читала, що в деяких тварин — м'ясоїдних, як дикі коти, й травоїдних, як олені й кролики, — плід розчиняється, якщо обставини не сприяють його виношуванню. Ти не думаєш, що… — Вона замовкла, з надією дивлячись йому в очі.

Роланд дуже хотів, щоб ця чарівна думка справдилася, але не міг цього підтвердити. А приховувати від ка-тету правду тепер виключалося. Тож він похитав головою. Сюзанна поникла.

— Я спостерігав: спить вона тихо, — втрутився Едді. — Жодних ознак Мії.

— Розаліта каже те саме, — докинув Каллаген.

— Та дамочка за мною стежить? — підозріливим тоном Детти спитала Сюзанна. Але вона всміхалася.

— Час від часу, — визнав Каллаген.

— Облишмо тему Сюзанниної дитини, — сказав Роланд. — Треба поговорити про Вовків. І не тільки про них.

— Але, Роланде… — почав Едді.

Роланд підняв руку.

— Я знаю, скільки в нас інших проблем. І які вони нагальні. Але ще знаю, що ми можемо загинути тут, у Кальї Брин Стерджис, якщо не зосередимося на головному. А мертві стрільці нікому не допоможуть. І не підуть далі. Ви згодні? — Він обвів їх поглядами. Ніхто не відповів. Десь віддалік співали чистими, радісними й невинними голосами діти. Щось про комалу.

— Проте є одне питання, яке нам слід обговорити, — визнав Роланд. — Воно стосується тебе, отче. І Печери дверей. Чи погодишся ти зайти в ті двері й повернутися до своєї країни?

— Ти жартуєш? — Каллаген просяяв. — Шанс повернутися назад, бодай на короткий час? Одне твоє слово — і я там.

Роланд кивнув.

— Сьогодні ближче до вечора ми з тобою прогуляємося нагору, і я проведу тебе крізь двері. Ти ж знаєш, де той пустир?

— Авжеж. В іншому житті я бував там тисячу разів.

— Ти все зрозумів про поштовий індекс? — уточнив Едді.

— Якщо містер Тауер виконав усе, як ти йому наказував, то індекс буде записано на дощаному паркані, з боку Сорок шостої вулиці. До речі, чудово придумано.

— Запам'ятай номер… і дізнайся дату, — сказав Роланд. — Едді має рацію, нам треба по змозі стежити за часом у Нью-Йорку. З'ясувавши все, повертайся. А після зустрічі в Павільйоні ти повинен будеш іще раз пройти крізь двері.

— Цього разу — навідати Тауера й Діпно в Новій Англії, — здогадався Каллаген.

— Так, — кивнув Роланд.

— Якщо ви їх знайдете, краще розмовляти з містером Діпно, — сказав Джейк і густо зашарівся, коли всі повернулися до нього, але не відвів погляду від Каллагена. — Містер Тауер може бути впертим…

— Це ще м'яко сказано, — вставив Едді. — От побачиш, на той час, коли ти там з'явишся, він уже оббігає дванадцять букіністичних крамниць і затариться бозна-скількома примірниками першого видання «Дев'ятнадцятого нервового зриву Індіани Джонса».

— …але містер Діпно вас вислухає, — вів далі Джейк.

— Хає, Ейк, — погодився Юк і перевернувся на спинку. — Хає, иихо.

— Якщо хтось і здатен переконати в чомусь містера Тауера, — сказав Джейк, чухаючи Юкові черевце, — то це містер Діпно.

— Добре, — кивнув Каллаген. — Я тебе зрозумів.

Діти вже співали ближче. Сюзанна озирнулася, але їх ще не було видно. Напевно, вони йшли Річковою вулицею. А якщо так, то на видноті опиняться, коли проминуть стайню і повернуть на головну вулицю біля Тукової крамниці. Дехто з фолькен на веранді вже попідводилися, щоб подивитися на процесію.

Тим часом Роланд з усмішкою вивчав Едді.

— Колись від тебе я чув вислів з твого світу щодо слова «припускати». Я б хотів почути його ще раз, якщо ти не забув.

Едді широко всміхнувся

— Припускати означає пошитися в дурні. Ти про це?

Роланд кивнув.

— Хороша приказка. Проте зараз я висловлю одне припущення. Заб'ю його, як гвіздок, і повішу на нього всі наші сподівання вийти живими з цієї халепи. Мені це не подобається, але іншого виходу я не бачу. А припущення таке: проти нас копають лише Бен Слайтмен і Енді. Якщо ми вчасно їх зупинимо, то зможемо планувати щось таємно.

— Не вбивайте його, — тихо, майже нечутно сказав Джейк. Він узяв Юка на руки й рвучкими рухами гладив йому голову та довгу шию. Юк стоїчно витримував ці примусові пестощі.

— Прошу, Джейку? — нахилилася до нього Сюзанна, приставивши руку до вуха. — Я не…

— Не вбивайте його! — хрипким дрижачим голосом повторив хлопчик. Здавалося, він от-от розплачеться. — Не вбивайте тата Бенні. Будь ласка.

Едді обережно поклав руку хлопчикові на потилицю.

— Джейку, тато Бенні Слайтмена воліє відправити сотню дітлахів до Краю грому з Вовками, аби тільки врятувати свого сина. І ти знаєш, якими вони звідти повертаються.

— Так, але поставте себе на його місце. Він думає, що в нього нема вибору, бо…

— Він міг би обрати опір на нашому боці. — Голос Роланда звучав глухо й відстрашливо. Майже мертво.

— Але…

Але що? Джейк не знав. Він міркував над цим безперестану, але досі не придумав відповіді. Раптово по його щоках потекли сльози. Каллаген хотів покласти руку йому на плече, але Джейк його відштовхнув.

Роланд зітхнув.

— Ми зробимо все, що зможемо, щоб помилувати його. Тільки це я можу тобі пообіцяти. Не знаю, чи буде це насправді милістю — все одно Слайтменам у цьому містечку не жити… якщо наприкінці наступного тижня містечко ще існуватиме… але вони можуть оселитися десь на півночі чи на півдні Дуги й почати нове життя. А ще, Джейку, Бенні Слайтмен не повинен знати про те, що ти підслухав розмову між його батьком та Енді.

Джейк дивився на нього, і в його погляді прозирала несмілива надія. До Слайтмена-старшого йому було байдужісінько, але не хотілося, щоб Бенні дізнався, як його друг виказав його батька. Напевно, то було боягузтво з його боку, але все одно він не хотів, щоб Бенні знав.

— Правда? Точно?

— Нічого певного сказати не можу, але…

Не встиг Роланд договорити, як з-за рогу вигулькнули діти, що співали. На чолі процесії, поблискуючи срібними кінцівками й золотистим у м'якому вечірньому світлі тулубом, йшов Енді, робот-вістовий. Він просувався спиною вперед, в одній руці тримаючи арбалетну стрілу, обв'язану яскравими шовковими стрічками. Сюзанна подумала, що він схожий на командувача парадом до Дня незалежності. Він широко розмахував стрілою, диригуючи піснею дітей, а з гучномовців на його грудях і в голові лилися звуки волинки.

— Чорт забирай, — промовив Едді, — це ж гамельнський щуролов.

ТРИ

Цей куплет Енді проспівав сам, потім наставив паличку на юрбу дітей, і вони радісно заспівали другий.

Радісний сміх. Дітей було не так багато, як думала раніше Сюзанна, судячи з того галасу, який вони зчиняли. Після Джейкової розповіді її серце стислося від вигляду Енді, який ними керував. Та водночас вона відчула, як у горлі й на скроні запульсувала жилка люті. Він веде їх вулицею! Так, Едді мав рацію, як щуролов — гамельнський щуролов.

Робот показав імпровізованою диригентською паличкою на дівчинку років тринадцяти-чотирнадцяти. Сюзанна впізнала в ній дочку Ансельмів, які жили на маленькій фермі південніше від Тіанової. Наступний куплет вона проспівала чистим голосом, під ту саму ритмічну мелодію, що дуже нагадувала віршик для скакалки:

Коли до неї приєдналися інші голоси, Сюзанна збагнула, що дітей справді було значно більше. Вони все прибували з-за рогу. Вуха сказали їй правду, тоді як очі підманули. Але на це була вагома причина.

На перший погляд дітей було менше, бо обличчя повторювалися — наприклад, дівчинка Ансельмів виглядала майже так само, як її брат, що стояв поряд. Брат-близнюк. Майже всі діти в гурті Енді були близнятами. Зненацька Сюзанна відчула всю моторошність цього видовища: неначе всі дивні збіги, що з ними траплялися, скупчилися зараз перед їхніми очима. Їй стало млосно. І над лівим оком вона відчула перший укол болю. Рука вже сама потяглася до того місця, але Сюзанна наказала собі: «Ні. Я цього не відчуваю». І примусила руку опуститися. Потреби терти надбрів'я не було. Навіщо чіпати місце, яке не болить?

Енді спрямував свою паличку на товстенького хлопчика, який, попри свій юний вік (не більше восьми років) мав дуже серйозний вигляд. Він зосереджено проспівав свій куплет таким кумедним дискантом, що інші діти засміялися.

На що хор голосів відповів:

Помітивши Роландів ка-тет, Енді привітно замахав паличкою. І діти також… діти, половина яких повернеться додому заслиненими рунтами, якщо диригент параду доможеться свого. Волаючи від болю, вони виростуть заввишки з велетів і помруть рано.

— Помахайте у відповідь, — наказав Роланд і підняв руку. — Усі махайте, заради ваших батьків.

Едді обдарував робота сліпучою усмішкою на всі тридцять два.

— Як справи, дешеве бляшане падло? — тихо процідив він крізь зуби. І підняв угору два великі пальці: мовляв, класно, відпад. — Як ся маєш, психований роботе? Кажеш, файно! Кажу спасибі! Кажу «щоб ти здох»!

Джейк порснув зо сміху. Вони ні на мить не переставали всміхатися й махати. Діти відповідали їм тим самим. Намахавшись удосталь, Енді повів свій веселий оркестр далі вулицею. Вони вже співали наступний куплет.

— Вони його обожнюють, — сказав Каллаген. Його обличчя скривилося від огиди. — Цілі покоління дітей обожнювали Енді.

— Незабаром це зміниться, — сказав Роланд.

ЧОТИРИ

— Ще якісь питання є? — спитав Роланд, коли Енді й діти зникли з-перед очей. — Питайте зараз, бо іншої нагоди може й не бути.

— А Тіан Джефордс? — озвався Каллаген. — Адже саме Тіан заварив усю цю кашу. Для нього знайдеться роль у вирішальному бою?

Роланд кивнув.

— Я маю для нього завдання. Вони виконуватимуть його разом з Едді. Отче, за Розалітиним будиночком є гарна вбиральня. Висока. Міцна.

Каллаген здійняв брови.

— Еге ж, кажу спасибі. Її збудували Тіан з його сусідом, Г'ю Ансельмом.

— Ти не міг би повісити на неї клямку? На наступні кілька днів.

— Я міг би, але…

— Якщо все піде добре, клямка не знадобиться. Але ніхто не може знати напевне.

— Згоден, — кивнув Каллаген. — Я виконаю твоє прохання.

— Який у тебе план, сонце? — тихо спитала Сюзанна.

— Плану як такого нема. Але воно й на краще. Найважливіше, що я хочу вам сказати, — не вірте жодному моєму слову після того, як ми підведемося, обтрусимося й підемо до фолькен. А надто не вірте тому, що я казатиму на зборах, тримаючи в руках перо. Здебільшого я брехатиму. — Він усміхнувся, але погляд його блідо-синіх очей був серйозним і твердим, як скеля. — У наших з Катбертом батьків існувало правило: спершу усмішки, потім брехня. Останній аргумент — стрілянина.

— І вона вже не за горами, правда? — сказала Сюзанна. — Стрілянина.

Роланд кивнув.

— Стрілянина відбудеться так стрімко й закінчиться так швидко, що ви й незчуєтеся. Потім чудуватиметеся, нащо було все те планування й балачки, коли зрештою все зводиться до п'ятихвилинки крові, болю й дурощів. — Трохи помовчавши, він сказав: — Опісля мені завжди стає недобре. Як тоді, коли ми з Бертом ходили дивитися на повішеного.

— У мене є питання, — озвався Джейк.

— Запитуй.

— Ми переможемо?

Роланд так довго мовчав, що Сюзанна відчула, як у душі зароджується страх. Нарешті він сказав:

— Нам відомо більше, ніж вони думають. Набагато більше. Вони самовдоволені, втратили пильність. Якщо Енді та Слайтмен — єдині щури і якщо Вовків у зграї не буде забагато, а ще як у нас не скінчаться тарілки й патрони, тоді так, Джейку, сину Елмера. Ми виграємо.

— А забагато — це скільки?

Роланд мовчав, спрямувавши погляд блідо-блакитних очей на схід.

— Більше, ніж ти можеш собі уявити, — нарешті відповів він. — І, сподіваюся, більше, ніж гадають вони.

П'ЯТЬ

У другій половині дня Доналд Каллаген стояв перед незнайденими дверима, намагаючись зосередитися на Другій авеню року 1977 року. За орієнтир він узяв ресторанчик «Чу-Чу», до якого вони з Джорджем і Лупе Дельґадо часом заходили пообідати.

— Я завжди їв яловичу грудинку, — сказав Каллаген, намагаючись не дослухатися до пронизливого вереску своєї матері, що долинав з темного черева печери. Коли вони прийшли сюди з Роландом, його погляд одразу прикипів до книжок, які переправив на цей бік Кельвін Тауер. Так багато книжок! Від такого багатства у щедрому серці Каллагена заворушився черв'ячок жадібності. Але надовго йому цікавості не вистачило. Він узяв із шафи першу-ліпшу книжку (нею виявився «Віргінець» Овена Вістера) і поставив назад. Важко роздивлятися книги, коли на тебе криком кричать мертві друзі й милі родичі, лаючи останніми словами.

Цієї миті мати запитувала його, чому він дозволив вампірові, брудному кровопивці, зламати хрестика — її подарунок.

— Твоя віра завжди була слабка, — скорботно сказала вона. — Надто слабка віра і надто сильний потяг до пляшки. Думаю, ти б і зараз не відмовився випити, правда?

Боже милий, ще б пак. Віскі. «Ейншент Ейдж». Його серце калатало вдвічі, ні, втричі швидше.

— Грудинка, — пробурмотів він. — Полита коричневою гірчицею. — Внутрішнім зором він навіть бачив пластикову пляшечку, в якій була гірчиця, і згадав марку. «Плочманз».

— Що? — не розчувши, перепитав Роланд у нього за спиною.

— Я кажу, що я готовий. Якщо ти не передумав, то з Богом.

Роланд рвучко розчинив скриньку. І знову голову Каллагена блискавкою пронизав передзвін, зроджуючи згадку про людей закону в їхніх машинах. Шлунок зіщулився в животі, з очей ринули сльози.

Але двері, клацнувши, відчинилися, і крізь них зазирнув навскісний промінчик сонячного світла, розганяючи морок печери.

Глибоко вдихнувши й помолившись (О Пресвята Діво, що непорочно зачала свого Сина, молися за нас, хто звертається до Тебе), Каллаген ступив у літо 1977 року.

ШІСТЬ

І, авжеж, у місті був полудень. Обідня пора. І, авжеж, він опинився перед «Чу-Чу». Здавалося, його появи ніхто не помітив. На дошці, що стояла біля дверей ресторану, було написано:

НЕ ПРОХОДЬТЕ ПОВЗ «ЧУ-ЧУ»

СЬОГОДНІ (24 ЧЕРВНЯ)

В МЕНЮ:

Бефстроганов

Яловича грудинка (з капустою)

Тако «Ранчо ґранде»

Курячий суп

СКУШТУЙТЕ НАШ

ГОЛЛАНДСЬКИЙ ЯБЛУЧНИЙ ПИРІГ!

Гаразд, бодай одне питання вирішилося. 24 червня, отже, Едді побував у Нью-Йорку вчора. Що ж до другого…

Каллаген повернувся спиною до Сорок шостої вулиці й покрокував Другою авеню. Одного разу він озирнувся й побачив, що двері прямують слідом за ним так само віддано, як пухнастик-шалапут — за Джейком. Він бачив Роланда, що сидів там і вставляв щось у вуха, щоб заблокувати шаленство дзвіночків.

Пройшовши два квартали, він раптово зупинився. Очі полізли на лоба, щелепа відвисла. Роланд і Едді його попереджали, що чогось такого й слід чекати, але в душі Каллаген цьому не вірив. Він думав, що цього чудового літнього дня, який так разюче різнився від хмарної кальїнської осені, знайде «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“» цілим і недоторканним. Ну, в крайньому випадку там висітиме табличка: «ВІДПУСТКА, ЗАЧИНЕНО ДО СЕРПНЯ», — чи щось таке. Але книгарня буде на місці. На місці.

Книгарні більше не було. Чи то пак, від неї мало лишилося. Увесь фасад вигорів, його оточили жовтою стрічкою з написом «Розслідування». Підійшовши ближче, він відчув запах горілого дерева, паперу і… ледь чутний запах бензину.

Підстаркуватий чистильник взуття, що влаштувався зі своїм крамом перед взуттєвим магазином, сказав Каллагену:

— Жахіття, правда? Дякувати Богові, там нікого не було.

— Еге ж, кажу спасибі. Коли це сталося?

— Серед ночі, коли ж іще? Думаєте, бандюки серед білого дня коктейлями Молотова розкидаються? Вони не генії, але на таке вже їм клепки вистачає.

— А не могла загорітися проводка? Замикання?

Чистильник змірив Каллагена цинічним поглядом. «Та годі тобі», — промовляв той погляд. Пальцем, замащеним кремом для взуття, він показав на руїни, над якими курився димок.

— Бачите ту жовту стрічку? Думаєте, жовту стрічку натягають там, де щось саме взяло й загорілося? Ні, друже мій. Кел Тауер заборгував поганим хлопцям. По вуха був у боргах. Про це весь квартал знав. — Чистильник промовисто здвигнув бровами, густими, білими й кошлатими. — Як подумаю, скільки він втратив… У нього там були рідкісні книжки. Дуже рідкісні.

Каллаген подякував чистильникові за інформацію, розвернувся й покрокував Другою авеню в той бік, звідки прийшов. Крадькома пощипував себе, щоб переконатися, що це все не сон. Він глибоко вдихав міське повітря з його домішками вуглеводню і насолоджувався кожним звуком: бурчанням автобусів (на деяких автобусних бортах була реклама «Янголів Чарлі»), стукотом відбійних молотків і нескінченним меканням клаксонів. Перед крамницею «Вежа могутності» він на мить зупинився, зачарований музикою, що лилася з колонок перед дверима. То була стара пісня, якої він уже не чув бозна-скільки років. Вона була популярна ще в ті часи, коли він жив у Ловелі. Щось про гамельнського щуролова.

— Кріспіан Сент-Пітерз, — пробурмотів Каллаген. — Так його звали, цього співака. Господи, Людино-Ісусе, ясправді тут. Я в Нью-Йорку!

Підтверджуючи це, пролунав сердитий жіночий голос:

— Може, хтось і може собі дозволити цілісінький день стовбичити на тротуарі, але декому тут пройти треба. Може, хоч убік зсунетеся?

Каллаген промурмотів вибачення (хоча навряд чи його почули чи хоча б оцінили) і рушив далі. Відчуття, що це сон, — надзвичайно правдоподібний, — не полишало його, доки він не наблизився до Сорок шостої вулиці. А там він почув гомін троянди, і його життя змінилося безповоротно.

СІМ

Спершу її голос був тихішим за бурмотіння. Але мірою наближення він став розрізняти багато голосів, янгольських голосів, що співали, підносячи свої впевнені радісні псалми до Господа. Ніколи в житті Каллаген не чув нічого приємнішого. Він зірвався й побіг, а опинившись біля паркану, поклав на нього руки. З очей несамохіть потекли сльози. Напевно, на нього зиркали люди, але йому було байдуже. Зненацька він почав краще розуміти Роланда і його друзів та вперше відчув себе часткою їхнього ка-тету. Не дивно, що вони прагнули вижити будь-якою ціною! Не дивно, якщо на кону було це! На тому боці паркану, вкритого лахміттям оголошень, було щось нескінченно прекрасне…

Юнак у ковбойському капелюсі, з довгим волоссям, стягнутим гумкою в кінський хвіст, зупинився й поплескав Каллагена по плечі.

— Класно тут, правда? — спитав ковбой-хіпі. — Не знаю чому, але класно. Щодня сюди приходжу. Хочеш, щось розкажу?

Витираючи заплакані очі, Каллаген повернувся до юнака.

— Так, мабуть.

Юнак провів рукою по своєму лобі, потім торкнувся щік.

— У мене були найжахливіші в світі прищі. Лице було страшне, як атомна війна. А тоді десь у кінці березня — на початку квітня я став приходити сюди, і… шкіра очистилася. — Юнак розсміявся. — Дерматолог, до якого відправляв мене тато, сказав, що це окис цинку подіяв, але я думаю, що мене вилікувало це місце. Щось у ньому є. Ти це чуєш?

І хоч у Каллагенових вухах дзвеніла солодка пісня голосів, неначе він слухав хор собору Нотр-Дам, він похитав головою. Інстинктивно.

— Так, — кивнув хіпі в ковбойському капелюсі, — я теж. Але іноді мені здається, що я щось чую. — Він здійняв праву руку, виставивши пальці літерою V. — Мир, брате.

— Мир, — відповів таким самим знаком Каллаген.

Коли ковбой-хіпі пішов, Каллаген провів рукою по шерехатих дошках паркана й рваному плакату з рекламою «Війни зомбі». Понад усе в світі йому зараз хотілося перелізти через паркан і побачити троянду… а може, впасти перед нею на коліна й помолитися їй. Але на тротуарі було повно людей, на нього вже кидали здивовані погляди. Дехто, як і ковбой-хіпі, безсумнівно, відчував енергетику цього місця. Найкраще він міг прислужитися великій силі, що співала за парканом (чи то була троянда? лише троянда, не більше?), захищаючи її. А це означало оберігати Кельвіна Тауера від тих, хто спалив його книгарню.

Так, ведучи рукою по паркану, він повернув на Сорок шосту вулицю. Попереду на цьому боці височіло зелене скляне громаддя готелю «ООН Плаза». «Калья, Каллаген, — подумав він. — Калья, Каллаген, Кельвін. Калья-чотири, троянда за дверима, Калья-Каллаген, Кельвіна оберігаємо».

Так священик дійшов до кінця паркана. Спершу не побачивши нічого, занепав духом. Але потім придивився уважніше, й напис був там, унизу: п'ять цифр, надряпаних чорним фломастером. Каллаген сягнув у кишеню по уламок олівця, який завжди був з ним, потім відірвав кутик від плаката, реклами бродвейського мюзиклу «Стрибун з башти». На нього й переписав п'ять цифр.

Йому не хотілося йти, але він знав, що мусить. Ясно мислити так близько від троянди годі було й сподіватися. «Я повернуся, — сказав він їй і, на превеликий подив, почув відповідь: — Так, отче, приходь. Кама-комала».

На розі Другої й Сорок шостої він озирнувся. Двері до печери були на місці, пливучи над тротуаром. Від готелю йшла немолода вже пара, судячи з путівників у руках — туристи. Не перестаючи балакати, вони наблизилися до дверей і обійшли їх. «Не бачать їх, але відчувають», — подумав Каллаген. А якби на тротуарі було стільки людей, що не розминутися й не обійти? Тоді вони занурилися б прямісінько в мерехтливу пляму, що висіла в повітрі, й не відчули, мабуть, нічого, крім миттєвого холоду й запаморочення. А може, до їхніх вух долинула б ледь чутна похмура музика дзвіночків, а ніздрі вловили слабенький запах горілої цибулі чи присмаленого м'яса. І тієї ночі у скороминущих снах вони відвідали б місця, значно химерніші за Місто розваг Нью-Йорк.

Він міг би вже повертатися. Мав би повертатися, бо ж отримав те, по що прийшов. Але в кількох кроках звідти розташовувалася нью-йоркська публічна бібліотека. Там, за кам'яними левами, навіть людина без цента в кишені могла отримати крихту інформації. Наприклад, про місце, якому належав поштовий індекс. А ще, правду кажучи, йому просто не хотілося так швидко залишати Нью-Йорк.

Він махав руками, поки стрілець не звернув на нього увагу. Ігноруючи погляди перехожих, Каллаген тричі виставив уперед розчепірені долоні, не впевнений, що стрілець збагне. Але, схоже, Роланд зрозумів. Він урочисто кивнув і задер догори великого пальця.

Каллаген припустив мало не підтюпцем. Хай якою приємною зміною для нього був Нью-Йорк, не слід було в ньому затримуватися. Роландові, напевно, було непереливки. А якщо вірити Едді, він був ще й у небезпеці.

ВІСІМ

Стрілець добре зрозумів, про що говорив Каллаген. Тричі по десять пальців: тридцять хвилин. Панотцеві потрібно було ще півгодини на тому боці. Роланд здогадався, що той хоче дізнатися, яке місто криється за цифрою, записаною на паркані. Якби йому це вдалося, було б чудово. Знання давало владу. А іноді, коли часу було обмаль, воно гарантувало швидкість.

Кулі у вухах повністю блокували голоси. З дзвіночками все було не так просто, але й вони долинали притлумлено. І це справді допомагало, бо дзеленчання було гіршим за нестерпний голос тонкоходу. Кілька днів — і Роланда сміливо можна було б здавати в притулок для душевнохворих. Але півгодини він витримає. Якщо ж стане несила, жбурне щось у двері, щоб привернути Каллагенову увагу, й він повернувся раніше.

Якийсь час Роланд дивився, як перед Каллагеном простирається полотно вулиці. Двері на узбережжі були інакші: там він дивився на світ очима Едді, Одетти, Джека Морта. Цього разу все було трохи не так, бо він бачив Каллагенову спину і його обличчя, коли той озирався (а траплялося це часто).

Щоб згаяти час, Роланд підвівся — пороздивлятися книжки, які так багато важили для Кельвіна Тауера, що той висунув Їхню безпеку як умову співпраці. Першою стрілець витяг книжку з зображенням голови чоловіка на обкладинці. Чоловік курив люльку, а на голові мав чудернацького капелюха, схожого на мисливський. У Корта був схожий. В дитинстві Роланд думав, що Кортів капелюх, увесь у плямах від поту, з розсатаними шворками, значно цікавіший, ніж капелюх Стівена Дескейна, його батька. Слова на обкладинці належали до світу Нью-Йорка. Роланд легко міг би їх прочитати, якби перебував на тому боці. Але тут розбирав дуже мало, і результат читання доводив до сказу незгірш за дзвіночки.

— Сер-лок Гонс, — уголос читав стрілець. — Ні, Голмс. Прізвище Одеттиного батька. Чотири… мовісті. Мовісті? — Ні, перша літера — п. Чотири повісті, автор: Сірлок Голмс. — Він розгорнув книжку, поштиво провів рукою по титульній сторінці, вдихнув її запах: перчені, ледь солодкаві пахощі старого доброго паперу. Роланд зміг прочитати лише один з чотирьох заголовків: «Знак чотирьох». Інші три назви, крім слів «Собака» і «Етюд», були для нього нісенітницею. — Знак — це сіґул, — розтлумачив він сам собі. А полічивши кількість літер у заголовку, розсміявся. Їх було лише дванадцять. Він поставив книгу на місце й узяв іншу, цього разу з солдатом на обкладинці. Лише одне слово зумів прочитати в назві — «мертвий». Глянув на третю книжку. На обкладинці цілувалися чоловік і жінка. Так, у романах вони завжди цілувалися, людям таке подобалося. Поклавши книжку, Роланд вирішив перевірити, як справи у Каллагена. І побачив, що панотець заходить до великої кімнати, де було повно книжок і «жур-гнавів», як називав їх Едді… хоча Роланд досі не знав, що таке особливе гнав Жур і чому про це треба було так багато писати.

Він витяг із шафи ще одну книжку і всміхнувся. На обкладинці було зображено церкву, за яку сідало червоне сонце. Будівля трохи нагадувала церкву Світлої Діви. Роланд почав гортати книгу. Слів була сила-силенна, але розбирав він лише одне з кожних трьох, та й то насилу. Картинок не було. Він уже збирався поставити книгу на місце, як раптом щось привернуло його увагу. Не просто впало, а стрибнуло у вічі. На мить Роланд навіть перестав дихати.

Він стояв, забувши про передзвін, більше не переймаючись великою кімнатою з книжками, до якої зайшов Каллаген. Він став читати книжку з церквою на обкладинці. Принаймні намагався. Слова розпливалися перед очима, і певності в тому, що він правильно все зрозумів, не було. Але, боги! Якщо помічене справдиться…

Інтуїція підказувала йому, що це ключ. Але до яких дверей?

Він не міг прочитати достатньо слів, щоб знати напевне. Але книжка в нього в руках неначе вібрувала. І Роланд подумав, що ця книга була чимось подібним до троянди…

…хоча троянди існували й чорні.

ДЕВ'ЯТЬ

— Роланде, я знайшов! Це маленьке містечко в центрі штату Мен, називається Іст-Стоунгем, за сорок миль на північ від Портленда і… — Він замовк, пильно придивляючись до стрільця. — Що таке?

— Передзвін, — швидко відповів стрілець. — Навіть кулі у вухах не допомогли від нього врятуватися. — Двері було зачинено, дзвіночки стихли, але голоси не вщухали. Наразі Каллагенів батько запитував, чи журнали, які Донні ховав під ліжком, були підходящим читвом для християнського хлопчика і що буде, коли мати їх знайде? Тож коли Роланд запропонував залишити печеру, Каллаген радо погодився. Він надто добре пам'ятав ту розмову зі своїм старим. Закінчилася вона тим, що вони обидва поставали навколішки в ногах його ліжка й проказали молитву. Три «Плейбої» вкинули до сміттєспалювальної печі на задньому дворі.

Роланд повернув різьблену скриньку до рожевої сумки і знову обережно сховав її за Тауеровою шафою з цінними книгами. Книгу з церквою на обкладинці він уже поставив на місце, перевернувши її догори дриґом, щоб швидко можна було знайти.

Вони вийшли надвір і стали поряд, на повні груди вдихаючи свіже повітря.

— Ти впевнений, що тебе стурбував лише передзвін? — спитав Каллаген. — У тебе був такий вигляд, наче ти привида побачив.

— Тодешевий передзвін гірший за привидів, — сказав Роланд. І ця ухильна відповідь, здавалося, задовольнила Каллагена. Та коли вони вже спускалися стежкою, Роланд згадав обіцянку, яку дав друзям: більше нічого не приховувати від тету. Як же швидко він її порушив! Але він відчував, що саме так треба вчинити. Деякі з імен у тій книжці були йому відомі. Його друзі теж упізнали б їх. Пізніше потрібно буде дізнатися, чи книга справді настільки важлива, як він думав. Але зараз вона могла лише відволікти їх від справи з Вовками. Якщо їм вдасться виграти той бій, то, ймовірно…

— Роланде, з тобою точно все гаразд?

— Так. — Він поплескав Каллагена по плечі. Друзі зможуть прочитати ту книжку і так з'ясувати, що вона означала. Можливо, описана в ній історія була лише вигадкою… але як таке могло бути, коли…

— Отче?

— Так, Роланде.

— Роман — це ж історія, правда? Вигадана історія?

— Так, і до того ж довга.

— Але вигадка.

— Так, до цього й зводиться художня література. До вигадки.

Роланд поринув у роздуми. «Чарлі Чух-Чух» теж був вигадкою, але заразом і правдою в багатьох моментах. Важливих моментах. Ім'я його автора змінилося. Існувало багато різних світів, і всі їх тримала вкупі Вежа. Можливо…

Ні, не зараз. Він не повинен усе це обмірковувати зараз.

— Розкажи мені про місто, куди поїхали Тауер і його друг, — попросив Роланд.

— Не можу, я нічого про нього не знаю. Просто знайшов його в телефонній книзі штату Мен, от і все. А ще карту поштових індексів, на якій було показано, де це містечко.

— Добре. Дуже добре.

— Роланде, ти впевнений, що нічого не сталося?

Калья, подумав Роланд. Каллаген. І змусив себе всміхнутися. Змусив себе ще раз поплескати Каллагена по плечі.

— Все нормально, — сказав він. — Повертаймося до своїх.

Розділ V ЗБОРИ ФОЛЬКЕН

ОДИН

Ще ніколи в житті Тіанові Джефордсу не було так страшно, як того дня на сцені Павільйону перед усіма фолькен Кальї Брин Стерджис. Він знав, що людей унизу не більше п'ятисот, щонайбільше — шістсот. Але йому здавалося, що їх сила-силенна, і їхнє мовчання позбавляло мужності. Шукаючи підтримки, він подивився на дружину, але обличчя Залії було худим, темним і виснаженим, як у старої жінки.

Те, що відбувалося в природі, теж не заспокоювало. Небо було ясним і без жодної хмарини, але для п'ятої години вечора було занадто темно. Коли Тіан піднімався сходинками на сцену, сонце сховалося за хмари, що громадилися на південному заході. Погода була зловісною, як сказав би Тіанів дідо. У вічній пітьмі Краю грому спалахували блискавки.

«Якби я знав, що дійде до цього, нізащо не заварив би цієї каші, — розгублено думав Тіан. — І цього разу отець Каллаген не врятує мою шкуру». Хоча Каллаген теж був на зборах, стояв і Роландом і його друзями — людьми великого калібру, — склавши руки на грудях, обтягнених простою чорною сорочкою з пасторським комірцем. На шиї в нього висів хрест Людини-Ісуса.

Він переконував себе заспокоїтися, Каллаген обов'язково допоможе, і чужинці теж вступляться. Для того вони й тут. Їхній кодекс честі вимагав від них допомагати, навіть якщо це означатиме їхню смерть і кінець шляху до мети, хай би якою вона була. Він переконував себе, що потрібно лише запросити на сцену Роланда, і Роланд вийде. Колись стрілець уже стояв на цій сцені й танцював комалу, і завоював їхні серця. Чи сумнівався Тіан, що він завоює їхні серця знову? Ні, не в цьому він сумнівався. Боявся він, що цього разу танець життя стане танцем смерті. Бо смерть була роботою цього чоловіка та його друзів. То був їхній хліб, то було їхнє вино. То був шербет, яким вони ласували наприкінці трапези. На тих перших зборах (невже минуло менше місяця?) Тіан виступав від безсилої люті. Але місяця вистачило, щоб підрахувати вартість. А що, як усе це було помилкою? Що, як Вовки спалять усю Калью своїми світляними палицями, востаннє заберуть потрібних їм дітей, а решту — старих, молодих — підірвуть своїми гудючими кулями смерті?

Усі мешканці Кальї стояли перед ним і чекали. Айзенгарти й Оверголсери, Хав'єри і численні Туки (хоча близнюків потрібного Вовкам віку серед Туків не було, отакі таланливі були ті Туки), Телфорд з чоловіками своєї родини, його повновида, проте сувора дружина — з жінками, Стронґи і Росітери, Слайтмени й Генди, Росаріо і Поселли. Темною чорнильною плямою знову скупчилися манні. Їхній патріарх Хенчик стояв порад з молодим Кантабом, якого так любили всі діти. Ще один улюбленець дітей, Енді, тримався осторонь, взявши тонкі сталеві руки в сталеві боки. Його електричні очі спалахували в присмерку. Сестри Орізи зібралися групкою, як птахи на дротяному паркані (серед них була й Тіанова дружина). Ковбої, наймані робітники, підмайстри, навіть старий Бернардо, місцевий п'яничка.

Праворуч від Тіана неспокійно заворушилися ті, хто ніс опопанаксове перо. За звичайних обставин для цього з головою вистачало однієї пари близнюків. Переважно люди знали, про що йдеться, й пером обносили задля годиться. Цього разу (ідея належала Марґарет Айзенгарт) священне перо возили три пари близнюків: від містечка до кожного малого угіддя, від малих угідь до кожної ферми, — на возі, яким правив незвично мовчазний Кантаб, поганяючи пару коричневих мулів. Найстаршими були близнюки Гегенгуди. Обом було по двадцять три роки, і народилися вони в рік останнього набігу Вовків (на думку більшості селян, вони були бридкими, як смертний гріх, проте роботящими, і на тому спасибі). Середульшими були вродливі близнюки Тейвері, які намалювали для стрільця карту. Останніми, наймолодшими, виявилися Геддон і Гедда, хоч в Тіановому виводку вони були найстарші. Саме Гедда дала йому сили почати. Тіан зустрівся з нею поглядами й побачив, що його добра (хоч і простенька з лиця) доня відчула татків страх і готова була от-от розплакатися.

Не лише Едді й Джейк чули чужі голоси в своїй голові. До Тіана заговорив його дідо. То не був голос немічного старого, дрижачого й майже беззубого. Озвався голос чоловіка, яким Джеймі був двадцять років тому: старого, проте сильного й спроможного дати такого запотиличника, що ти міг перелетіти через Річковий шлях, якщо огризнувся до нього чи з чимось забарився. Джеймі Джефордс, який одного разу виступив проти Вовків. Хоч деколи Тіан не вірив дідові, проте зараз сумніви розвіялися остаточно. Бо в це повірив Роланд.

«Чого дляєшся? — гаркнув голос. — Те' ґедзь вкусив чи корова хвицьнула, шо ти такий причмелений? Виклич 'го й відійди. А то вже далі він хай рішає, шо робить, добре це чи ні».

Але Тіан ще на мить затримав свій погляд на мовчазній юрбі. Сьогодні смолоскипи не мигтіли різними барвами (бо ж не на свято вони тут зібралися), а горіли рівним помаранчевим вогнем. Він хотів щось сказати, відчував потребу щось сказати. Хоча б визнати, що частково це і його заслуга. Добре це чи ні.

У пітьмі на сході нечутно вибухали блискавки.

Роланд стояв, точнісінько як панотець, склавши руки на грудях. Зустрівшись поглядами з Тіаном, ледь помітно кивнув. Навіть у теплому світлі смолоскипів сині очі стрільця здавалися крижаними. Майже такими, як у Енді. Втім, іншого заохочення Тіанові було не треба.

Він узяв перо й виставив його перед собою. Юрба завмерла. Здавалося, люди перестали навіть дихати. Десь далеко за Кальєю прокаркав расті, неначе затримуючи в дорозі ніч.

— Не так давно я стояв перед вами в Залі зібрань і розповідав про те, в що я вірю, — почав Тіан. — Що коли приходять Вовки, вони забирають не лише наших дітей, а й частки наших душ і сердець. Щоразу, коли вони крадуть, а ми стоїмо осторонь, наші рани глибшають. Якщо глибоко врізатися в дерево, воно загине. Якщо позбавити наше містечко серця, воно помре також.

Потойбічну темінь дня прорізав голос Розаліти Муньйос, яка ніколи не мала дітей:

— Правду кажеш, кажу спасибі! Слухайте його, фолькен! Чуйте його!

— Слухайте його, мудро каже! — прокотилося юрбою.

— Того вечора панотець підвівся і сказав нам, що з північного заходу, з Серединного лісу, простуючи Шляхом Променя, йдуть стрільці. Хтось тоді зневажливо пирхав, а панотець же правду казав.

— Кажемо спасибі, — відповіли люди. — Панотець правду сказав.

А жіночий голос додав:

— Славімо Ісуса! Славімо Діву Марію, Матір Божу!

— Відтоді стрільці весь цей час були з нами. Той, хто хотів з ними перебалакати, зробив це. Вони обіцяли допомогти…

— І залишити по собі криваві руїни, як ми будемо такі дурні, що приймемо їхню поміч! — сердито прокричав Ебен Тук.

Юрба налякано зойкнула. А коли знову опустилася тиша, озвався Вейн Оверголсер:

— Стули пельку, горластий.

Тук озирнувся на Оверголсера, найбільшого фермера Кальї й свого найкращого покупця, і в його очах читалося німе здивування.

— Їхній дін — Роланд Дескейн з Ґілеаду, — вів далі Тіан. Це знали всі, проте легендарні ім'я та назва викликали благоговійний шепіт. — 3 Внутрішнього світу. Чи вислухаєте ви його? Що скажете, фолькен?

Відповідь не забарилася і швидко переросла в галас.

— Слухаєм! Слухаєм! До останнього слова! Слухаєм і кажем спасибі! — А слідом за цим пролунав тихий ритмічний стукіт. Спершу Тіан ніяк не міг уторопати, що то таке. А збагнувши, ледь не розплився в усмішці. Так звучав тупіт шорбутсами, тільки не об мостини підлоги в Залі зібрань, а тут, на траві Леді Орізи.

Тіан підняв руку. Роланд вийшов уперед. Тупіт гучнішав — до чоловічих приєдналися жіночі ноги в м'яких черевичках. Роланд піднявся сходами. Тіан передав йому перо й зійшов зі сцени, одразу ж узявши Гедду за руку й жестом показуючи решті близнюків стати поперед нього. Роланд стояв, тримаючи перо за гладенький очин у витягнутих руках, на яких лишалося тепер тільки вісім пальців. Нарешті тупотіння черевичків і шорбутсів стихло. Сичали й плювалися іскрами смолоскипи, осяваючи лиця фолькен, на яких зараз ясно читалися всі їхні сподівання й страхи. Расті каркнув і замовк. На сході темряву прорізала величезна блискавка.

Стрілець стояв і мовчав.

ДВА

Здавалося, минуло чимало часу, а Роланд усе дивився. І в кожній парі блискучих переляканих очей читав те саме. Багато разів він бачив такий вираз, зрозуміти його було неважко. Ці люди були голодні. Вони б радо купили чогось попоїсти, наповнили свої вічно неситі шлунки. Він згадав продавця пиріжків, що продавав свій крам на вулицях Ґілеада у найжаркіші дні літа. Роландова мати називала його сеппе-сеєм, бо від його пиріжків у людей скручувало животи. Сеппе-сей означало «продавець смерті».

«Еге ж, — подумав стрілець. — Тільки ми з друзями не беремо грошей».

Від цієї думки його обличчя освітила усмішка, одразу омолодивши його на багато років, і натовпом пробігло полегшене зітхання. Роланд почав свою промову так, як і колись:

— Нас добре зустріли в Кальї, послухайте мене, прошу.

Тиша.

— Ви відкрилися нам. Ми відкрилися вам. Чи ж не так?

— Еге ж, стрільцю! — гукнув у відповідь Воун Айзенгарт. — Так!

— Чи знаєте ви, хто ми є, і чи приймаєте те, що ми робимо?

Цього разу відповів Хенчик з роду манні.

— Так, Роланде, Книгою клянуся і кажу спасибі. Ви з роду Ельда, Білість прийшла, щоб протистояти Чорноті.

Юрба протяжно зітхнула. Десь у задніх рядах розплакалася жінка.

— Фолькен Кальї, чи просите ви про поміч і оборону?

Едді весь підібрався. За ті тижні, що вони провели в Кальї, багато людей дали вже відповідь на це питання. Але ставити його тут, вважав Едді, вкрай ризиковано. А раптом вони скажуть «ні»?

Та за мить Едді збагнув, що хвилюватися немає причин. Роланд був майстром з оцінки своєї аудиторії. Дехто справді промекав «ні» (дрібка Гейкоксів, трохи Туків і жменька Телфордів очолювали марш незгодних), але більшість фолькен проревіли щире «ТАК, СПАСИБІ!» Ще дехто (серед них найбільш вирізнявся Оверголсер) утримався. Едді вважав такий політичний хід наймудрішим у більшості випадків. Але цей випадок не належав до розряду більшості. То був вирішальний момент вибору, і навряд чи комусь із цих людей доведеться пережити ще один такий у своєму житті. Якщо ка-тет Дев'ятнадцяти переможе Вовків, мешканці цього містечка запам'ятають тих, хто сказав «ні» і хто утримався. Знічев'я Едді замислився над питанням, а чи буде Вейн Дейл Оверголсер великим фермером у цих краях, скажімо, за рік.

Та потім Роланд почав свій виступ, і всю свою увагу Едді звернув на нього. І увага поступово змінювалася захопленням. За все своє буремне дитинство й не менш буремну юність Едді чув чимало брехні. Сам нерідко обдурював, часом робив це дуже майстерно. Та на той час, коли Роланд дістався середини своєї розповіді, Едді збагнув, що до того раннього вечора в Кальї Брин Стерджис йому ще ніколи не доводилося лицезріти такого великого генія брехні у дії. А…

Едді роззирнувся довкола і вдоволено кивнув.

А юрба ловила кожне слово.

ТРИ

— Востаннє на цій сцені я танцював комалу, танець життя. Нині ж…

Його перебив Джордж Телфорд. Занадто улесливий і занадто хитрий, як на думку Едді. Та чого-чого, а хоробрості йому не бракувало: не кожен наважиться заговорити, коли вітер віє не в його бік.

— Еге ж, ми пам'ятаємо, ти файно танцював! А як, Роланде, ти танцюєш мортату, танець смерті, скажи, прошу.

Натовп несхвально забурмотів.

— Те, як я її танцюю, неважливо, — відповів Роланд, анітрохи не збентежившись, — бо мої танці в Кальї скінчилися. У нас із друзями тут є робота. Ви запросили нас, і ми кажемо спасибі. Ви попросили нас про поміч і оборону, тож і я прошу вас послухати дуже уважно. Менш ніж за тиждень прийдуть Вовки.

Юрба зітхнула, погоджуючись. Нехай час став слизьким, але навіть темні фолькен знали, що лишилося п'ять днів.

— За вечір до їхньої появи я хочу, щоб кожен близнюк Кальї, якому не виповнилося сімнадцять, був тут. — Роланд махнув рукою ліворуч, де Сестри Орізи спорудили шатро. Сьогодні там було чимало дітей, хоча, звісно, не сотня (саме стільки, як не більше, дітей, потрапили під загрозу). На час зборів старшим доручили наглядати за молодшими, а хтось із Сестер Орізи періодично перевіряв, чи там усе гаразд.

— Роланде, там вони всі не вмістяться, — сказав Бен Слайтмен.

Роланд усміхнувся.

— Але якщо шатро буде більшим, вмістяться, Бен. Я певен, що Сестри Орізи щось знайдуть.

— Еге ж, і нагодувати малих від пуза, щоб довго пам'ятали! — вигукнула Марґарет Айзенгарт. Її слова зустріли добродушним сміхом, який, проте, тривав недовго. Люди думали про те, що Вовки все-таки можуть перемогти й тоді половина дітей з тих, хто проведе Вовчий вечір на зеленому моріжку біля Павільйона, за тиждень чи два не пам'ятатимуть своїх імен, не кажучи вже про те, що вони їли.

— Я б хотів, щоб вони переночували тут і завтра ми вирушили рано, — сказав Роланд. — Судячи з того, що мені розповідали, годі визначити, коли саме прийдуть Вовки: на світанку, вранці чи в розпал дня. Ми виглядатимемо по-дурному, якщо вони прийдуть дуже рано й упіймають їх тут, усіх разом.

— А що, як вони прийдуть на день раніше? — в'їдливо викрикнув Ебен Тук. — Чи опівночі?

— Це неможливо, — відповів Роланд. І розповідь Джеймі Джефордса додавала йому впевненості в цьому. Лише одна-єдина причина дозволяла Енді й Бенові Слайтмену розгулювати Кальєю наступні п'ять днів — слова старого. — Вони приходять здалеку і не весь шлях долають на конях. Їхній розклад визначено заздалегідь.

— А як ти знаєш? — спитав Луїс Гейкокс.

— Краще не будемо зараз про це. Хтозна, може, у Вовків довгі вуха.

Запала мовчанка — люди обдумували.

— Того ж вечора мені потрібна дюжина підвод, найбільших у Кальї, щоб вивезти дітей на північ. Візників я призначу сам. З ними також поїдуть доглядачі для дітей, які залишаться з ними. Куди саме вони їдуть — не питайте. Про це теж краще не говорити.

Авжеж, більшість вважали, що знають, куди повезуть дітей: до старої «Глорії». Чутки швидко облетіли село, як і думав Роланд. Бен Слайтмен вважав, що сховок буде трохи далі — в «Червоному птахові-2», на південь від «Глорії». І це теж було чудово.

— Не слухайте його, фолькен, прошу! — закричав Джордж Телфорд. — А як слухаєте, то заради своїх душ і життя цього містечка, не робіть цього! Він говорить як божевільний! Ми вже пробували сховати дітей, нічого не вийшло! А якби й вийшло, Вовки б спалили тут усе дощенту, аби помститися…

— Мовчи, боягузе, — обірвав його Хенчик сухим, як удар батога, голосом.

Телфорд поривався ще щось сказати, але його найстарший син узяв його за лікоть і змусив замовкнути. І вчасно, бо знову затупотіли шорбутси. Телфорд глянув на Айзенгарта, і в погляді читалося: «Хоч ти мене підтримай. Не може бути, щоб ти став на бік цього божевілля!»

Великий скотар похитав головою.

— Не дивися на мене так, Джордже. Я стою за свою дружину, а вона — за Ельда.

Ці слова зустріли оплесками. Роланд дочекався, поки вони вщухнуть.

— Телфорд каже правду. Найпевніше, Вовки знатимуть, де ми сховали дітей. Та коли вони прийдуть туди, їх зустріне мій ка-тет. Ми вже не вперше маємо справу з такими, як вони.

Юрба схвально загула. Знову затупотіли чоботи. Ритмічно заплескали в долоні. Телфорд і Ебен Тук роззиралися довкола наляканими очима, як люди, що прокинулися в божевільні.

Коли Павільйон знову затих, Роланд сказав:

— Дехто з громади погодився вийти на бій разом з нами, це фольки з хорошою зброєю. Знову ж таки, зараз про це говорити не варто. — Та, звісно, слово жіночого роду все сказало навіть тим, хто ще не знав про Сестер Орізи. Едді вкотре подивувався майстерності, з якою Роланд схиляв їх на свій бік. Він глянув на Сюзанну, та підкотила очі й усміхнулася йому. Але її рука, коли вона стиснула його передпліччя, була холодною. Їй хотілося якнайшвидше це відбути. Й Едді чудово її розумів.

Телфорд спробував востаннє.

— Люди, послухайте мене! Усе це вже перепробувано!

Відповів йому Джейк Чемберз.

— Але не стрільцями, сей Телфорд.

Натовп шалено затупотів і заплескав на знак схвалення. Щоб утихомирити людей, Роландові довелося підняти руки.

— Більшість Вовків поїдуть туди, де, як вони гадають, ховаються діти. Там ми їх і зустрінемо, — сказав він. — Менші загони справді можуть напасти на ферми чи ранчо. Деякі, можливо, проїдуться містечком. І так, без пожеж не обійдеться.

Вони слухали мовчки й поштиво, кивали, здогадуючись, якими будуть наступні слова. Саме так, як йому хотілося.

— Спалений будинок можна відбудувати. Дитину-рунта не повернеш до звичайного життя.

— Еге ж, — кивнула Розаліта. — Її душу теж.

У натовпі забурмотіли, погоджуючись. Здебільшого жінки.

У Кальї Брин Стерджис (як і скрізь) чоловіки в тверезому стані не надто полюбляли розмови про душу.

— А зараз слухайте мене уважно, бо я скажу вам ще одне. Ми точно знаємо, хто такі Вовки. І Джеймі Джефордс підтвердив наші підозри.

Люди здивовано забубоніли, всі голови повернулися до Джеймі Джефордса. Тіанів дідо, стоячи біля внука, спромігся випростати сутулу спину і на секунду-дві гордовито випнути запалі груди. Едді лишалося тільки сподіватися, що дідуган не виступатиме, почувши продовження. Якщо він заперечить і те, що почує зараз від Роланда, їхнє завдання ускладниться. Щонайменше доведеться схопити Слайтмена та Енді раніше. А якщо Фінлі О'Теґо не почує голоси цих двох до дня появи Вовків, це викличе підозри. Едді відчув, що Сюзанна поворухнула пальцями руки, якою стискала його передпліччя. Схрестила їх на щастя.

ЧОТИРИ

— Під тими масками не живі істоти, — повідомив Роланд. — Вовки — це повсталі з мертвих слуги упирів, що правлять Краєм грому.

Цю ретельно вигадану нісенітницю зустріли охканням і бурмотінням.

— Таких, як вони, мої друзі Едді, Сюзанна та Джейк називають зомбі. Їх не можна вбити ні з лука, ні з арбалета, ні кулею, якщо не поцілиш у мозок чи серце. — Для наочності Роланд постукав себе по лівому боці грудей. — І, авжеж, коли вони здійснюють набіги, то під одягом мають важку броню.

Хенчик закивав. Так само вчинили ще декілька старших чоловіків і жінок, фолькен, які добре пам'ятали навіть не одну, а дві появи Вовків.

— Це багато чого пояснює, — мовив манні. — Але як…

— Влучити їм у голову нам не до снаги, бо під каптурами в них шоломи, — вів далі Роланд. — Але таких істот ми бачили в Ладі. Їхня слабкість — отут. — Він знову постукав себе в груди. — Живі мерці не дихають, але над їхніми серцями є щось на зразок зябер. Бронею вони їх не прикривають, бо інакше загинуть. Саме туди ми маємо цілити.

Люди стали перемовлятися, обговорюючи почуте. А потім пролунав голос Діда, пронизливий і схвильований:

— Святая правда, кожде слово, бо ж Моллі Дулін підбила одного тарілкою, хоч і не впрост, але тварюка впадла!

Сюзанна так стиснула руку Едді, що він відчув її короткі нігті. Проте, глянувши на неї, він побачив, що вона широко всміхається, не в змозі стриматися. Такий самий вираз був на обличчі у Джейка. «У важку хвилю старий демонструє дивовижну кмітливість, — подумав Едді. — Вибач, що сумнівався в тобі. Нехай тепер Енді й Слайтмен доповідають про це лайно собаче!» Він запитував у Роланда, чи вони там (безлике «вони» уособлював голос Фінлі О'Теґо) повірять у ці небилиці. «За всі ті роки, що цей бік Вайє потерпав від їхніх набігів, вони втратили лише одного бійця, — відповів Роланд. — Думаю, вони повірять у будь-що. На цьому етапі найвразливіше їхнє місце — самовтіха».

— У Вовчий вечір приводьте своїх близнюків сюди на сьому годину, — сказав стрілець. — Деякі жінки… Сестри Орізи, як ви вже здогадалися… складуть списки на грифельних дошках і викреслюватимуть кожну пару дітей, яка прибуватиме. Я сподіваюся, що до дев'ятої години кожне прізвище буде викреслено.

— Моїх дітей ти не викреслиш! — розлючено крикнув хтось із задніх рядів. Розштовхавши кількох людей, власник голосу вийшов уперед і став поряд із Джейком. То був присадкуватий чоловік, який володів клаптем рисового поля далі на південь від Кальї. Попорпавшись у безладді своїх недавніх спогадів (так, у безладді, проте жодного спомину стрілець не викидав), Роланд нарешті знайшов ім'я й прізвище. Ніл Фарадей. Один з тих небагатьох, кого не було вдома, коли Роланд і його ка-тет об'їжджали ферми та ранчо… чи принаймні для них його не виявилося вдома. Роботящий, за словами Тіана, і так само питущий. Саме так він і виглядав: темні кола під очима і переплетіння пурпурових судин на щоках. Брудний м'ятий одяг. Втім, Телфорд і Тук кидали на нього вдячні, хоч і здивовані погляди. «Ще одна розсудлива людина в цьому бедламі, — промовляли їхні очі. — Дякувати богам».

— Все їдно 'ни бруть 'тей і спалять то село к бісу, — проговорив він з таким сильним акцентом, що розбирати його слова було дуже важко. — Та я їй-бо ідам кождого з свого гнізда, хай тіко трійко лишиця. — Фарадей обвів натовп презирливим поглядом. — А ви горіть к бісовій матері, як такі дурні. — 3 цими словами він знову пірнув у натовп, залишивши здивованих людей перетравлювати сказане. Його нерозбірлива тирада сильніше вплинула на юрбу (принаймні так здалося Едді), ніж полум'яні промови Телфорда й Тука, разом узятих.

«Він, може, й бідний, як церковна миша, але кредит у Тука на наступний рік йому гарантовано, — подумав Едді. — Звісно, якщо на той час від магазину не лишиться саме згарище».

— Сей Фарадей має право на власну думку, але я сподіваюся, що за найближчі кілька днів він її змінить, — сказав Роланд. — Надіюся, що ви, люди, його переконаєте. Бо інакше в нього залишиться не троє дітлахів, а жодного. — Підвищивши голос, він спрямував його туди, де стояв, набурмосившись, Фарадей. — Отоді він побачить, що таке — обробляти свій клапоть землі без жодної помочі, лише з жінкою і двома мулами.

До краю сцени підступив Телфорд з побуряковілим від гніву лицем.

— Ти ладен сказати будь-що, аби тільки останнє слово було за тобою, смертоносний чоловіче. Чи є така брехня, яка не злітала з твоїх губ?

— Я не брешу, але й нічого не стверджую напевне, — відказав Роланд. — Якщо мої слова наштовхнули когось на думку, що я маю всі відповіді, тоді як ще три місяці тому я ні сном ні духом не відав, хто такі Вовки, то я благаю вашого прощення. Але дозвольте, перш ніж я побажаю вам доброї ночі, розповісти одну історію. Коли я був малим і зростав у Ґілеаді, ще до появи Фарсона і до всіх тих пожеж, на сході баронії була одна ферма, де вирощували дерева.

— Хіба на фермах вирощують дерева? — насмішкувато кинув хтось із натовпу.

Усміхнувшись, Роланд кивнув.

— Не звичайні дерева і навіть не залізні. Квітучі дерева з чудовою легкою, проте міцною деревиною. Найкраще за всі часи дерево для будівництва кораблів. Тоненький шматок цієї деревини мало не плавав у повітрі. Тисячу акрів землі займали ці дерева, десятки тисяч їх росли охайними рядами, і за всім цим багатством наглядав лісник баронії. Було одне правило, яке ніхто навіть не обходив, не кажучи вже про порушення: зрубаєш два — посади три.

— Еге ж, — кивнув Айзенгарт. — 3 худобою те саме. А з породистою худобою так узагалі: збережи чотирьох за кожне, яке продаєш чи забиваєш. Не кожен може собі таке дозволити.

Роландів погляд блукав натовпом.

— А одного літа, коли мені вже було десять років, на квітучі дерева напала якась пошесть. Павуки обвили горішні гілки білою павутиною, і дерева гинули з верхівки, гнили й падали під власною вагою задовго до того, як хвороба сягала коріння. Лісник побачив, що відбувалося, і наказав негайно зрубати всі здорові дерева. Врятувати бодай трохи деревини, поки не пізно. Правило «стяв два — посади три» тепер було безглуздим. Наступного літа всі квітучі ліси на схід від Ґілеаду зникли.

Юрба фолькен німувала. Світло дня вичахло, з неба спустилися ранні сутінки. Сичали смолоскипи. Усі погляди було прикуто до обличчя стрільця.

— Тут, у Кальї, Вовки збирають урожай дітей, не докладаючи жодних зусиль до сівби, бо це роблять за них чоловіки й жінки. Навіть діти це знають. «Але тато не дурні, з мамов сіють рис самі!»

Фолькен забубоніли.

— Вовки забирають, тоді чекають. Беруть… і ждуть. Зрештою чоловіки й жінки насіють новий врожай дітей, хай би що сталося. Але зараз відбуваються зміни. Насувається пошесть.

— Еге ж, правду кажеш, ви і є пошесть… — почав Тук і замовк, бо хтось збив з нього капелюха. Він розлючено обернувся, шукаючи нахабу, і побачив довкола себе п'ятдесят похмурих облич. Тож крамар просто підняв капелюха, притис до грудей і не сказав більше ні слова.

— Якщо вони побачать, що дітей для них більше не вирощуватимуть, — повів далі Роланд, — то заберуть не лише близнюків, а всіх дітей, яких зможуть запопасти. Поки є змога. Тож приводьте своїх дітей сюди о сьомій. Це єдина добра порада, яку я можу вам дати.

— Хіба ти лишаєш їм вибір? — вигукнув Телфорд, весь побілілий від люті й страху.

Роланд відчув, що годі з нього Телфорда. Його голос зірвався на крик, і Телфорд одсахнувся від спалаху його синіх очей.

— А тобі яке до того діло, сей? Твої діти виросли, це знають усі. Ти сказав своє слово. Чом би тобі не заткнутися?

Його слова привітали громом оплесків і тупотінням чобіт. Телфорд витримував крики й знущання, скільки міг. Він опустив голову між сутулі плечі й став схожим на бика, що готується напасти. Потім рвучко розвернувся і став прокладати собі шлях крізь натовп. Тук рушив слідом. За мить юрба зімкнулася за їхніми спинами. А невдовзі й збори закінчилися. Голосування не було. Роланд не пропонував.

«Так, — подумав Едді, штовхаючи Сюзаннин візок до столів з наїдками. — Він майстер».

П'ЯТЬ

Невдовзі Роланд підійшов до Бена Слайтмена. Бригадир стояв під смолоскипом, тримаючи в одній руці чашку кави, а в другій — тарілку зі шматком пирога. Роланд теж узяв собі кави й пирога. В дитячому наметі цього вечора розставили столи з наїдками, перед якими зараз вишикувалася довжелезна черга. Люди перемовлялися, але майже не сміялися. Неподалік Бенні з Джейком кидали м'яча, зрідка даючи пас Юкові. Шалапут радісно гавкав, але хлопці здавалися так само пригніченими, як і люди в черзі.

— Ти добре говорив сьогодні, — сказав Слайтмен і цокнувся з Роландом чашками.

— Правду кажеш?

— Еге ж. Звісно, вони були готові, думаю, ти й сам про це знав. От тільки Фарадей несподівано вискочив. Але ти добре з ним упорався.

— Я казав лише правду. Якщо Вовки зазнають чималих втрат, вони заберуть усіх дітей, щоб відшкодувати збитки. Легенди обростають бородами. Двадцяти трьох років достатньо, щоб борода виросла довга. Фолькен Кальї припускають, що Вовків у Краї грому тисячі, може, навіть мільйони. Але я в це не вірю.

Слайтмен подивився на нього з неприхованим зачудуванням.

— Чому?

— Бо все з часом стає непридатним, — просто відповів Роланд і додав: — Я хочу, щоб ти дещо мені пообіцяв.

Слайтмен сторожко поглянув на нього.

— Як зможу, Роланде, то пообіцяю.

— За чотири вечори приводь свого сина сюди. Його сестра померла, та я сумніваюся, що це завадить Вовкам вважати його близнюком. У нього є те, по що вони приходять.

Слайтмен навіть не приховував свого полегшення.

— Так, я приведу його. Я й сам збирався.

— Добре. А для тебе я маю завдання.

Слайтмен знову нашорошився.

— І що треба робити?

— Я спершу думав, що шести людей буде достатньо, аби дивитися за дітьми, поки ми розбиратимемося з Вовками. А тоді Розаліта спитала мене, що я робитиму, як раптом вони перелякаються й запанікують.

— Таж вони будуть у печері, правда? — стишуючи голос, запитав Слайтмен. — У печері малі далеко не втечуть, навіть якщо перелякаються.

— Але в печері є стіни, об які можна порозбивати голови. Чи ями, в які можна впасти в темряві. А якщо раптом почнеться паніка через крики, дим і вогонь, вони всі можуть упасти в провалля. Я вирішив, що для догляду за дітьми мені потрібно десятеро людей. І хотів би, щоб одним з них став ти.

— Роланде, це честь для мене.

— Цю відповідь можна розцінювати як згоду?

Слайтмен кивнув.

Роланд подивився на нього впритул.

— Ти ж розумієш, що у випадку поразки доглядачі дітей загинуть?

— Якби я вважав, що нас спіткає поразка, то не погодився б побути з дітьми. — Він помовчав. — І не відправив би свого сина разом з усіма.

— Дякую, Бен. Ти хороша людина.

Слайтмен заговорив ще тихіше.

— А в котрій шахті будуть діти? В «Глорії» чи «Червоному птахові»? — А що Роланд одразу не відповів, то похапцем додав: — Якщо це таємниця, можеш не казати…

— Не таємниця, — похитав головою стрілець. — Просто ми ще не вирішили.

— Але то буде одна з тих шахт.

— Авжеж. А як же інакше? — неуважно сказав Роланд і заходився скручувати цигарку.

— А ви влаштуєте засідку вгорі?

— Не вийде, — похитав головою Роланд. — Не той кут. — Він торкнувся своїх грудей над серцем. — Не забувай, що треба цілити сюди. В інші місця… нема сенсу. Навіть якщо куля прошиє броню, зомбі вона не зашкодить.

— Це проблема, правда?

— Це можливість, — виправив Роланд. — Знаєш осипища над входами у ті старі гранатові копальні? Схожі на дитячі слинявчики?

— Так?

— Ми сховаємося там. Під ними. А коли Вовки під'їдуть ближче, ми підведемося і… — Роланд наставив на Слайтмена вказівний палець, задерши великого, і зробив жест, наче натискав на гачок.

Бригадир розплився в усмішці.

— Роланде, це геніально!

— Ні, лише просто, — скромно заперечив Роланд. — Але просте рішення завжди найліпше. Думаю, ми заскочимо їх зненацька. Оточимо і переб'ємо по одному. Раніше ця стратегія вже мені прислужилася. Не бачу причин, щоб цього не сталося вдруге.

— Так, напевно, причин нема.

Роланд роззирнувся довкола.

— Але краще, Бен, про таке зараз не говорити. Я знаю, тобі можна довіряти, але…

Бен швидко закивав.

— Не кажи більше нічого, Роланде, я розумію.

М'ячик підкотив Бенові до ніг. Його син, усміхаючись, здійняв руки і крикнув:

— Тату! Кидай, яловлю!

Бен щосили жбурнув м'яча. Той полетів, як тарілка Моллі в дідовій історії. Бенні підстрибнув, піймав однією рукою і засміявся. Батько з обожнюванням йому всміхнувся і перевів погляд на Роланда.

— Ото парочка, правда? Твій і мій.

— Еге ж, — погодився Роланд, кривлячи губи в подобі усмішки. — Майже як брати.

ШІСТЬ

Ка-тет повільно вирушив назад до клебанії. Усі погляди містечка було звернено до них. Сама смерть їхала на чотирьох конях, що ступали поряд.

— Дорогенький, ти задоволений тим, як усе пройшло? — спитала Сюзанна в Роланда.

— Нормально, — кивнув той і заходився скручувати цигарку.

— А можна й мені цигарку? — ні сіло ні впало спитав Джейк.

Сюзанна глянула на нього шоковано і зацікавлено водночас.

— Прикуси язика, сонце. Тобі ще нема тринадцяти.

— Мій батько почав курити в десять.

— І, передчуваю, зійде в могилу ще до п'ятдесяти, — безжально заявила Сюзанна.

— Невелика втрата, — промимрив Джейк, але тему облишив.

— Як щодо Мії? — спитав Роланд, чиркаючи сірником об ніготь великого пальця. — Вона не показується?

— Якби ви, хлопці, не протуркотіли мені про неї всі вуха, я б і не знала, що така існує.

— А живіт теж не турбує?

— Ні. — Правила брехні в усіх були свої, як здогадувалася Сюзанна. Її власне правило полягало в тому, що брехня має бути якнайкоротшою. Якщо в неї в животі росла дитина… чудовисько… то вона воліла, щоб її друзі почали перейматися через це за тиждень, не раніше. Звісно, якщо вистоять. А наразі не слід їм було знати про перейми, які часом хапали її живіт.

— Тоді все гаразд, — сказав стрілець. Якийсь час вони їхали мовчки, а потім Роланд змінив тему: — Хлопці, сподіваюся, ви вмієте копати. Бо доведеться трохи помахати лопатою.

— Могили? — спитав Едді, не знаючи, жартує стрілець чи говорить серйозно.

— Могили будуть пізніше. — Роланд підвів погляд у небо, але з заходу набігли хмари й украли зірки. — Пам'ятайте лишень, що копають їх переможці.

Розділ VI ПЕРЕД БУРЕЮ

ОДИН

З темряви, страдницький і звинувачувальний, здіймався голос Генрі Діна, великого мудреця і видатного наркаша:

— Я в пеклі, брате! Я в пеклі й не можу ширнутися! Це все ти винен!

— Як гадаєш, скільки нам доведеться тут пробути? — спитав Едді у Каллагена. Вони щойно піднялися до Печери дверей, і маленький братик великого мудреця вже перекочував у правій руці, як кості, пару куль. То був день після великих зборів, і коли Едді з Каллагеном виїжджали з містечка, на головній вулиці панувала незвична тиша. Неначе Калья зачаїлася сама від себе, налякана грядущими подіями.

— Боюся, що довго, — визнав Каллаген. Перед виїздом він охайно вбрався у непомітний (як йому хотілося сподіватися) одяг. У нагрудній кишені сорочки лежали всі американські гроші, які їм вдалося нашкребти: одинадцять зіжмаканих доларів і пара четвертаків. Ото була б гірка іронія долі, подумав Каллаген, якби крізь двері він вийшов у Америку, де на одиничці був Лінкольн, а на п'ятдесятці — Вашингтон. — Але, думаю, ми можемо чергуватися.

— Дякувати Богові за невеличкі послуги, — сказав Едді й витяг з-за Тауерової шафи рожеву сумку. Підняв її обома руками, почав перевертати і раптом зупинився. Його обличчя насупилося.

— Що таке? — спитав Каллаген.

— Тут щось є.

— Звісно, там куля.

— Ні, щось у самій сумці, зашите в підкладку. На дотик як маленький камінь. Може, там потаємна кишеня.

— І може, зараз не найкращий час це з'ясовувати, — нагадав Каллаген.

Але Едді ще раз стиснув предмет. Не зовсім камінь. Але Каллаген мав рацію. Таємниць їм і без того не бракувало. Цю варто було залишити на інший день.

Витягши скриньку з сумки, Едді відчув, як у душу й голову заповзає слизький страх.

— Ненавиджу цю річ. Не можу позбутися відчуття, що вона може з'їсти мене, як… як тако.

— Мабуть, може, — кивнув Каллаген. — Едді, якщо відчуєш, що відбувається щось погане, зачиняй цю кляту штуку.

— І тоді ти застрягнеш у тому світі.

— Той світ мені не чужий, — сказав Каллаген, не зводячи погляду з незнайдених дверей. Едді чув голос свого брата, Каллагена дражнила мати, називаючи його Донні — іменем, якого він терпіти не міг. — Я просто чекатиму, коли двері знову відчиняться.

Едді запхав кулі до вух.

— Донні, чому ти дозволяєш йому це робити? — простогнала з темряви його мати. — Кулі у вухах — це ж так небезпечно!

— Іди, — мовив Едді. — Зроби це. — Він підняв віко скрині, і передзвін ударив Каллагенові у вуха. І в серце. Двері в усі світи прочинилися.

ДВА

Він переступив через поріг, думаючи про дві речі: 1977 рік і чоловічий туалет на головному поверсі нью-йоркської публічної бібліотеки. І опинився в кабінці, стіни якої було обписано графіті («БАНҐО СКАНК» теж був тут). Десь ліворуч хтось змив воду в пісуарі. Каллаген дочекався, поки той чоловік піде, і лише тоді вийшов з кабінки.

Щоб знайти потрібне, йому знадобилося всього десять хвилин. Назад до печери Каллаген уже повертався з книгою під пахвою. Едді радо пристав на його пропозицію вийти надвір. На свіжому повітрі, під сонцем (хмари вчорашнього вечора розігнав вітер) Едді витяг кулі з вух і глянув на книгу. Називалася вона «Дороги Нової Англії».

— А панотець у нас — бібліотечний злодій, — зауважив Едді. — Через таких, як ти, зростає плата за читацькі квитки.

— Я її поверну, — сказав Каллаген. І він не жартував. — Найважливіше те, що мені пощастило з другого разу. Поглянь на сторінку сто дев'ятнадцять.

Едді розгорнув книгу на вказаній сторінці. На фото була проста біла церква, що стояла на пагорбі над ґрунтовою дорогою. «Методистська зала зібрань Іст-Стоунгема, — проголошував підпис. — Збуд. 1819 року».

Едді зауважив, що в сумі це число дасть дев'ятнадцять. Усміхнувшись, Каллаген кивнув.

— Ще щось помітив? — спитав він.

— Авжеж, — сказав Едді. — Схоже на Залу зібрань Кальї.

— Саме так. Майже її близнюк. — Каллаген глибоко вдихнув. — Ти готовий до другого раунду?

— Мабуть.

— Цього разу все триватиме довше, але тут є що почитати, тож сяк-так згаяти час ти зможеш.

— Не думаю, що зможу читати, — зізнався Едді. — Я надто знервований, бля. Вибачай на слові. Може, подивлюся, що там зашито в сумці.

Але Едді геть-чисто забув про предмет у підкладці. Пізніше його знайшла Сюзанна, яка на той час була вже не Сюзанною.

ТРИ

Думаючи про 1977, і з книжкою, розгорнутою на сторінці з фотографією методистської Зали зібрань в Іст-Стоунгемі, Каллаген удруге ступив у незнайдені двері. А вийшов у ясний сонячний ранок у Новій Англії. Церква була на місці, але відтоді, як її фотографували для «Доріг Нової Англії», її стіни пофарбували, а дорогу — заасфальтували. Неподалік стояла споруда, якої на знімку не було. «Іст-Стоунгемський універсальний магазин». Добре.

Каллаген попрямував туди в супроводі дверей, що пливли в повітрі. Дорогою він нагадав собі, що не можна витрачати один з четвертаків, узятий з його власного запасу. Джейків четвертак було випущено 1969 року. Зате в Каллагена він був 1981 року, і це могло викликати підозри. Проминаючи бензозаправку «Мобіл» (де звичайний бензин продавали по сорок дев'ять центів за літр), він переклав четвертак у задню кишеню.

Коли він зайшов до крамниці, де пахло майже так само, як у Тука, теленькнув дзвіночок. Ліворуч від дверей лежав стосик «Портленд Прес-Геральдз». Побачивши дату на газеті, Каллаген жахнувся. Коли він забирав книжку з публічної бібліотеки (півгодини тому за його внутрішнім годинником, не більше), було двадцять шосте червня. А на газетах стояло вже двадцять сьоме…

Каллаген узяв одну газету, пробіг очима заголовки (повінь у Новому Орлеані, звичний сплеск активності в одержимих думками про смерть кретинів на Близькому Сході) й звернув увагу на ціну: десять центів. Чудово. На здачу з четвертака зразка шістдесят дев'ятого року він зможе купити кусень старої-доброї американської салямі. Продавець привітно дивився, як він наближається до каси.

— Більше нічого? — спитав він.

— Ну, скажу я вам, — мовив Каллаген, — мені б не зашкодило знати, як пройти на пошту, як ви не від того.

Продавець здійняв брови й усміхнувся.

— Чую, ви з наших країв.

— Що, так відчутно? — і собі всміхнувся Каллаген.

— Аха. Пошту найти легко. Пройдете милю цією дорогою, там вам буде пошта. — Слово «дорогою» він вимовив як «дрогою», достоту так, як це зробив би Джеймі Джефордс.

— Дуже добре. А салямі плястерками ви продаєте?

— Я продам її вам так, як ви схочете купити, — приязно відповів продавець. — Літній гість, чи не так? — Ці слова чоловік вимовив з дуже знайомим акцентом. Каллаген так і очікував, що він додасть: «Скажіть, прошу».

— Можна й так сказати, — кивнув Каллаген.

ЧОТИРИ

Едді в печері боровся з тихим, але шаленим передзвоном і зазирав у прочинені двері. Каллаген саме йшов сільською дорогою. Щасти йому там. А синочок місіс Дін тимчасом спробує трохи почитати. Холодною і трохи тремтячою рукою він сягнув у книжкову шафу і витяг книгу, що стояла через одну від тієї, яку хтось поставив догори дриґом і яка, безперечно, багато змінила б для нього того дня, якби він узяв саме її. Але натомість йому до рук потрапили «Чотири повісті про Шерлока Голмса». Голмс, іще один великий мудрець і видатний наркаш. Едді розгорнув книгу на «Етюді в багряних тонах» і став читати, час від часу позираючи на скриню, де пульсувала своєю моторошною силою чорна Тринадцятка. Видно було лише вигин кулі. Невдовзі Едді облишив спроби читати й дивився лише на той вигин, як зачарований, не в змозі відвести погляд. Але дзвоники стихали, і то було добре, чи не так? За мить він уже не чув їх взагалі. А ще за мить повз кулі в його вухах просочився голос і до нього заговорив. Едді слухав.

П'ЯТЬ

— Вибачте, мем.

— Аха? — Жінці на пошті на вигляд було років п'ятдесят чи трохи більше. Вдягнена в діловий костюм, сиве волосся з бездоганною укладкою.

— Я хотів би залишити листа своїм друзям, — сказав Каллаген. — Вони з Нью-Йорка, найпевніше, отримують у вас пошту до запитання. — В суперечці з Едді Каллаген переконував, що Кельвін Тауер, тікаючи від головорізів, які досі хочуть настромити його голову на палю, не втне такої дурниці, як поява на пошті. Едді нагадав йому, як Тауер трусився над своїми довбаними першовиданнями, і врешті-решт Каллаген погодився пробити цей варіант.

— Літні гості?

— Еге ж, — кивнув Каллаген. — Їх звуть Кельвін Тауер і Аарон Діпно. Я розумію, що такої інформації не дають першому-ліпшому з вулиці, але…

— Ой, ми тут таким не заморочуємося, — сказала вона. — Зараз подивлюся список… до нас так багато люду приїздить між Поминальним днем^[57] і Днем праці.^[58]

Жінка взяла зі стола планшет із затискачем, до якого було прикріплено три-чотири м'ятих аркуші паперу. Багато імен і прізвищ, написаних від руки. Вона пробігла поглядом перші два аркуші, потім третій.

— Діпно! — сказала вона. — Так, це один. Зараз… пошукаю другого…

— Дякую, не треба. — Враз Каллаген відчув якусь тривогу, неначе в світі за дверима щось пішло не так. Він озирнувся через плече, але побачив лише двері, печеру й Едді, що сидів, схрестивши ноги, і тримав на руках книжку.

— За вами хтось женеться? — всміхнулася дама.

Каллаген розсміявся. Навіть для його власних вух той сміх прозвучав силувано й по-дурному, але жінка нічого не запідозрила.

— А якщо я напишу Ааронові записку й покладу її до конверта з маркою, ви передасте йому, коли зайде? Чи містерові Тауеру.

— Ой, марок не треба, — привітно сказала вона. — Я й так віддам.

Так, тут справді все було як у Кальї. Зненацька він відчув до цієї жінки велику приязнь. Дуже-дуже велику.

Каллаген підійшов до стола, що стояв біля вікна (двері плавно, як у танці, зробили довкола нього розворот), і накидав записку. Спершу представився як друг чоловіка, який допоміг Тауерові з Джеком Андоліні. Проінструктував Діпно й Тауера залишити їхню машину на місці, не вимикати світла в орендованому помешканні, а самим сховатися десь неподалік — у коморі, сараї, де-небудь. Негайно. «Під килимком сидіння водія чи під сходинками заднього ґанку залиште записку з вказівками, де ви будете. Ми вас знайдемо. — Каллаген сподівався, що робить усе правильно. Вони з Едді не обговорювали план дій у такому випадку, й він не розраховував, що доведеться грати у шпигуна. Він підписався так, як учив його Роланд: — Каллаген, з роду Ельда. — А потім, попри неспокій, що дедалі дужчав, швидко дописав ще один рядок: — І більше не потикайтеся на пошту! Чи ж ви дурні??»

Він поклав записку в конверт, заклеїв і написав зверху «ААРОНОВІ ДІПНО ЧИ КЕЛЬВІНУ ТАУЕРУ, ДО ЗАПИТАННЯ».

Потім відніс до каси.

— Я б залюбки купив марку, — нагадав він.

— Не треба, два центи за конверт, і ми розрахувалися.

Каллаген дав їй п'ять центів з решти, отриманої в крамниці, узяв свої три центи здачі й попрямував до дверей. Звичайних.

— Щасти вам! — гукнула жінка.

Каллаген повернув голову, щоб подякувати, і мигцем зазирнув у двері до печери. Вони ще були відчинені. Але Едді на місці не було. Едді зник.

ШІСТЬ

Щойно опинившись на вулиці, Каллаген повернувся до незнайдених дверей. Зазвичай це було неможливо, бо вони поверталися одночасно з тобою, як партнер у кадрилі, але якимось незбагненним чином завжди знали, коли ти хочеш у них зайти. Тоді двері залишалися нерухомими і їх можна було побачити.

Коли він переступив через поріг, у мозок одразу ж вгризлися дзвіночки, витравлюючи на його поверхні лінії, немов кислотою.

— Ну от, Донні! — закричала з утроби печери Каллагенова мати. — Це ти допустив, щоб симпатичний хлопчина наклав на себе руки! Тепер йому довіку нидіти в чистилищі, а винен в усьому ти!

Але Каллаген її не слухав. Затискаючи газету «Прес-Геральд», куплену в іст-стоунгемському універсальному магазині, під пахвою, він метнувся до виходу з печери. Дорогою кинув погляд на скриню й зрозумів, чому вона не зачинилася й не ув'язнила його в Іст-Стоунгемі, штат Мен, 1977 року. Зсередини стирчала груба книга. Каллаген навіть устиг прочитати назву: «Чотири повісті про Шерлока Голмса». Наступної миті він уже вискочив під сонячне проміння.

Спершу він не побачив нічого, крім валуна, який перегороджував стежку, і в душу закралася холодна підозра, що голос матері сказав правду. Та потім кинув погляд ліворуч і побачив Едді за десять футів від себе, на краю вузької стежки, над прірвою. Його незаправлена сорочка тріпотіла на вітрі довкола руків'я Роландового великого револьвера. Риси обличчя Едді, зазвичай гострі та трохи лисячі, розпливлися, в очах була порожнеча. То було заціпеніле обличчя збитого з ніг боксера. Волосся майоріло довкола вух. Едді хитнувся вперед… потім губи стислися, а в очах майже пробився на поверхню свідомий вираз. Він ухопився за виступ скелі й хитнувся назад.

«Він бореться, — подумав Каллаген. — Опирається щосили. Але програє».

Інтуїція стрільця, найгостріша й найнадійніша в кризові моменти, підказала Каллагенові, що гукати не можна, бо цим він напевно підштовхне Едді в прірву. Замість кричати він кількома стрибками здолав коротку відстань, що відділяла його від Едді, й ухопив його ззаду за сорочку, якраз вчасно, бо Едді знову хитнувся вперед, відпустивши камінь і затуливши руками очі, мимохіть прибравши кумедного вигляду: «Прощавай, жорстокий світе».

Якби сорочка порвалася, Едді Дін назавжди вийшов би з великої гри ка. Проте навіть сорочки Кальї Брин Стерджис із цупкої домотканої матерії — і ті, мабуть, слугували ка. Тканина не тріснула, а Каллаген за роки тяжкої праці на дорозі накачав собі міцні м'язи. Він щосили смикнув Едді на себе й упіймав його в обійми, але перед тим молодий чоловік ударився головою об виступ на скелі, за який кілька секунд тому тримався рукою. Його вії затріпотіли, й він утупився очима в Каллагена, не впізнаючи його. І промовив щось, чого Каллаген не зміг розібрати: «Нааже йа ожу еіти о ежі».

Каллаген ухопив його за плечі й потрусив.

— Що? Я не розумію! — Не те щоб він дуже хотів зрозуміти, але потрібно було встановити контакт, повернути Едді з тієї далини, куди відправила його проклятуща чорна куля. — Я не… розумію тебе!

Цього разу відповідь була чіткішою:

— Вона каже, я можу полетіти до Вежі. Ти маєш мене відпустити. Я хочу полетіти.

— Ти не можеш літати, Едді. — Не впевнений, що Едді збагнув його слова, Каллаген нахилився й притулився лобом до лоба Едді. — Куля хотіла тебе вбити.

— Ні… — почав Едді, та раптом його очі просвітліли. Й широко розкрилися від розуміння. — Так.

Каллаген підняв голову, але плечей Едді не відпускав.

— Тепер ти в порядку?

— Так. Принаймні так мені здається. Отче, я добре тримався. Клянуся. Дзвіночки, звісно, дошкуляли, але я старався не зважати. Я навіть узяв книжку почитати. — Він роззирнувся довкола. — Господи, надіюся, я її не впустив. Тауер з мене шкуру зніме.

— Не впустив. Ти підпер нею віко скрині й дуже добре зробив. Інакше двері б зачинилися, а від тебе лишилося б полуничне желе на глибині семисот футів.

Глянувши униз, через край, Едді пополотнів. І не встиг Каллаген пошкодувати про своє правдолюбство, як Едді знудило на нові шорбутси.

СІМ

— Отче, вона підкралася до мене, — сказав Едді, коли знову зміг говорити. — Заколисала й накинулася.

— Так.

— Вдалося щось зробити на тому боці?

— Якщо вони отримають мого листа й зроблять так, як там написано, то можна буде сказати, що вдалося багато. Ти мав рацію. Діпно отримує пошту «до запитання». Що ж до Тауера, то я не знаю. — Каллаген сердито похитав головою.

— Думаю, це Тауер намовив Діпно, — сказав Едді. — Кел Тауер досі не може повірити, що вляпався в таке. І після того, що зі мною сталося, точніше, мало не сталося, я цілком можу його зрозуміти й поспівчувати. — Едді глянув на те, що Каллаген затискав під пахвою. — Що то?

— Газета, — відповів панотець, простягаючи й Едді. — Хочеш почитати про Ґолду Меїр?

ВІСІМ

Того вечора Роланд уважно вислухав розповіді Каллагена й Едді про їхні пригоди в Печері дверей та за її межами. Стрільця більше зацікавило не те, що Едді мало не загинув, а подібність між Кальєю Брин Стерджис та Іст-Стоунгемом. Він навіть попросив Каллагена зімітувати акцент продавця магазину й жінки на пошті. З цим завданням Каллаген, колишній мешканець Мену, впорався легко.

— Еге. Аха, — повторив Роланд. Він сидів, поринувши в роздуми, закинувши ноги на поруччя ґанку клебанії.

— Як думаєш, з ними нічого не станеться? — спитав Едді.

— Сподіваюся, — відповів Роланд. — Якщо вже хочеш непокоїтися за чиєсь життя, турбуйся за Діпно. Тауер потрібен Балазарові живим, інакше хто віддасть йому пустир? А Діпно тепер став пішаком у грі.

— Ми можемо їх залишити доти, доки не розквитаємося з Вовками?

— У нас нема іншого виходу.

— Є. Кинути все це діло, вирушити до тієї Східної Калоші й захистити його! — гнівно промовив Едді. — Як тобі таке? Послухай, Роланде, я точно знаю, чому Тауер попросив Діпно отримувати пошту «до запитання». Хтось має книгу, яка його цікавить, от чому. Він торгувався, переговори сягнули вирішальної стадії, аж тут з'явився я й намовив його знятися з місця. Але Тауер… він як шимпанзе, перед яким тримають банан, і доможеться свого за будь-яку ціну. Якщо Балазар знає про цю його одержимість… а найпевніше, він знає… йому навіть не потрібен список поштових індексів. Вистачить і списку людей, з якими Тауер вів бізнес. І я дуже сподіваюся, що цей список — якщо він був — згорів у пожежі.

Роланд кивнув.

— Я розумію, але ми не можемо все кинути. Ми дали обіцянку.

Поміркувавши, Едді зітхнув і похитав головою.

— Біс із ним. Три з половиною дні до бою тут, сімнадцять днів до закінчення терміну дії угоди, яку підписав Тауер, там. Думаю, він протримається до нашої появи. — Едді помовчав, закусивши губу. — Можливо.

— «Можливо» — це все, що ми можемо зробити? — спитав Каллаген.

— Ага, — кивнув Едді. — Принаймні поки що.

ДЕВ'ЯТЬ

Наступного ранку налякана до смерті Сюзанна Дін сиділа у вбиральні біля підніжжя схилу. Вона схилилася вперед і чекала, поки минуться перейми, які мучили її вже тиждень, але ще жодного разу не були такими сильними, як зараз. Вона притисла руки до низу живота й відчула його твердість.

Боже милосердний, а якщо це пологи?

Вона намагалася себе переконати, що це неможливо, що в неї не відійшли води, а справжні пологи без цього не починаються. Але що вона знала про народження дітей? Дуже мало. Навіть Розаліта Муньйос, досвідчена повитуха, не надто могла їй у цьому допомогти, бо ж вона завжди приймала людських дітей у матерів, які справді виглядали вагітними. Сюзанна ж за час перебування в Кальї радше схудла, ніж набрала ваги. І якщо Роланд мав рацію щодо цього немовляти…

Це не немовля. Це дитятко, і воно не моє, а Міїне, хай хто вона така. Мія, нічия дочка.

Перейми припинилися. Живіт розслабився і пом'якшав. Сюзанна приклала палець до щілини своєї вагіни. На дотик така сама, як і завжди. Авжеж, з нею все буде добре впродовж наступних кількох днів. Має бути. І хоч вона погоджувалася з Роландом, що в їхньому ка-теті не повинно бути жодних таємниць, але про перейми вирішила промовчати. Коли почнеться бій, ворогів буде шістдесят чи сімдесят. А може, навіть сімдесят, якщо Вовки зберуться в одну зграю. Захисникам знадобляться всі сили, вся увага. Себто відвертатися не можна буде категорично. Це також означало, що вона має бути там, разом з усіма.

Вона натягнула джинси, застебнула ґудзики й вийшла на сонячне світло, неуважно потираючи ліву скроню. Побачивши новий замок на вбиральні — клямку, поставлену на Роландове прохання, — заусміхалася. А тоді глянула на свою тінь, і усмішка застигла на губах. Коли вона заходила до вбиральні, довжина її Темної дами показувала дев'яту ранку. Тепер же, судячи з тіні, до опівдня лишалося зовсім мало часу.

Не може бути. Я пробула там лише кілька хвилин. Рівно стільки, щоб попісяти.

І, напевно, то була правда. Решту часу там провела Мія.

— Ні, — похитала головою Сюзанна. — Це неможливо.

Але в душі знала, що можливо. Мія ще не перебрала на себе контроль над її тілом, але до цього вже було недовго. Вона готувалася захопити владу.

«Будь ласка, Боже, — стала благати Сюзанна, спершись на стіну вбиральні. — Прошу тебе, лише три дні. Дай мені ще три дні побути собою, дозволь нам виконати свій обов'язок перед тутешніми дітьми, а далі воля Твоя. Прошу тебе…»

— Лише три дні, — пробурмотіла вона. — А якщо ми всі загинемо, то це вже не матиме значення. Ще три дні, Господи. Почуй мене, прошу.

ДЕСЯТЬ

Наступного дня Едді й Тіан Джефордс пішли шукати Енді й натрапили на нього на широкому запиленому перехресті Східного і Річкового шляхів. Він стояв собі на самотині й співав на всю потужність своїх…

— Ні, — похитав головою Едді, коли вони з Тіаном наближалися до робота, — не легенів, у нього немає легенів.

— Прошу? — не розчув Тіан.

— Пусте. Це не важливо. — Але ланцюжок асоціацій із людською анатомією привів Едді до наступної думки. — Скажи, Тіане, а в Кальї є лікар?

Тіан здивовано глянув на нього. Здавалося, він от-от розсміється.

— Не для нас, Едді. Костоправи служать багатим, у кого є час до них ходити і гроші, щоб їм платити. Коли наш брат занедужає, він іде до котроїсь із Сестер.

— Сестер Орізи.

— Атож. Як ліки добрі… а вони зазвичай добрі… ми вичунюємо. А як ні, то нам гіршає. Зрештою все виліковує земля, розумієш?

— Так, — сказав Едді, думаючи про те, як важко було вписати в цю картину дітей-рунтів. Ті, хто повернувся рунтами, врешті-решт помирали, але до того роками просто… животіли.

— Все одно в людині тіко три коробки, — вів далі Тіан, поки вони підходили до самотнього співочого робота. Віддалік, на сході, між Кальєю Брин Стерджис і Краєм грому Едді помітив струмки куряви, що здіймалися до неба, хоча тут вітру не було.

— Коробки?

— Еге ж, правду кажеш, — Тіан торкнувся своєї голови, грудей і сідниць. — Головна, грудна й сральна. — І від душі розсміявся.

— Що, серйозно? — всміхнувся Едді.

— Ну… між нами то можна так назвати, — сказав Тіан. — Але, думаю, жодна леді не дозволить говорити так про ці коробки за її столом. — Він знову торкнувся голови, грудей і сідниць. — Думальна коробка, серцева коробка, ключова.

— А які в ній ключі? — спитав Едді.

Тіан зупинився. Вони вже підійшли досить близько, щоб Енді міг їх бачити. Але робот не звертав на них жодної уваги. Він саме виводив оперну арію невідомою Едді мовою. Час від часу Енді піднімав руки чи схрещував їх на грудях, наче ті жести були невід'ємною частиною пісні.

— Послухай мене, — сказав Тіан. — Людина складається з частин. Угорі — її думки, найліпша частина чоловіка.

— Чи жінки, — всміхаючись, докинув Едді.

Тіан серйозно кивнув.

— Еге ж, чи жінки, але жінку було зроблено з дихання чоловіка, тож я маю на увазі її також.

— Справді? — з сумнівом похитав головою Едді, думаючи про те, як би відреагували на цю заяву деякі його знайомі, феміністки з Нью-Йорка. Він думав, що це сподобалося б їм ще менше за ту частину Біблії, де сказано, що Єву було зроблено з Адамового ребра.

— Нехай буде так, — погодився Тіан. — Але першого чоловіка народила Леді Оріза, як сказали б тобі старі люде. Вони говорять: «Кан-ах, кан-тах, аннах, Оріза: „Все дихання йде від жінки“».

— Тож розкажи про коробки.

— Найкраща і найвища — голова, де криються думки і мрії. Наступна — це серце, з усіма нашими почуттями: любов'ю, смутком, радістю і щастям…

— Емоції.

Тіан подивився на нього здивовано і з повагою.

— Правду кажеш?

— Там, звідки я родом, кажуть саме так, то нехай так і буде.

— А, — Тіан кивнув з таким виглядом, наче думка була цікава, хоч і малозрозуміла. А далі, замість сідниць він торкнувся паху. — В останній коробці те, що ми звемо низькою комалою: потрахатися, посрати, зробити комусь якусь підлоту без причини.

— А якщо причина є?

— Ну, тоді це не буде підлотою, правда? — весело відповів Тіан. — В такому разі це йтиме з серцевої коробки чи з головної.

— Це все так дивно, — сказав Едді, хоч сам подумав, що нічого дивного насправді немає. Подумки він уже уявляв собі три акуратно складені один на один ящики: голова над серцем, серце над усіма тваринними проявами й безпричинною люттю, яку часом відчували люди. Особливо сподобалося Едді, як Тіан вживав слово «підлота», неначе означення певного взірця поведінки. Чи був у цьому всьому якийсь сенс? Це слід було ретельно обміркувати, але час для цього був непідходящий.

Енді стояв, поблискуючи на сонці й вивергаючи з себе пісню. В пам'яті Едді виринув невиразний спогад про малих із району, які викрикували: «Я севільський цирульник, начищу вам хрульник», — і тікали, регочучи, як божевільні.

— Енді! — гукнув Едді, й робот миттю обірвав свій спів.

— Хайл, Едді, як я радий тебе бачити! Довгих днів і приємних ночей!

— І тобі того самого, — відповів Едді. — Як ся маєш?

— Чудово, Едді! — палко вигукнув Енді. — Я завжди тішуся співом перед першим семіноном.

— Семіноном?

— Так ми називаємо бурі, що передують справжній зимі, — сказав Тіан і махнув на хмари куряви далеко за річкою. — Ото перший. Я так собі думаю, він буде тут або в день Вовків, або наступного дня.

— У день Вовків, сей, — підтвердив Енді. — «Семінон приходить, літо відходить». Так кажуть люди. — Він нахилився до Едді. В його блискучій голові щось клацало. Очі швидко блимали. — Едді, я склав чудовий гороскоп, дуже довгий і складний, і він свідчить про перемогу над Вовками! Велику перемогу! Ви переможете своїх ворогів і познайомитеся з чарівною жінкою!

— Я вже маю чарівну жінку, — відказав Едді, щосили стараючись, щоб його голос звучав люб'язно. Адже чудово знав, що означає те швидке блимання лампочок в очах: сучий син сміявся з нього. «За кілька днів твої очі сміятимуться на потилиці, Енді, — подумав він. — Бо я тобі їх повибиваю. Дуже на це сподіваюся».

— Авжеж, але в багатьох жонатих чоловіків є коханки. Не так давно я вже казав це сеєві Тіану Джефордсу.

— Але не в тих, які кохають своїх дружин, — відрізав Тіан. — Я сказав тобі тоді й повторюю зараз.

— Друзяко Енді, — змінив тему Едді. — Ми прийшли до тебе в надії, що ти зробиш нам послугу. Трохи нам допоможеш у вечір напередодні Вовків.

В глибині грудей Енді щось заклацало, його очі знову спалахнули, але якось стривожено.

— Я б радо поміг, та не можу, сей, — забідкався Енді. —О так, ніщо не принесло б мені більшої втіхи, ніж допомогти друзям, але є такі речі, яких я не можу зробити, хоч як би цього хотів.

— Через програмування.

— Так. — Ввічливий тон з голосу робота кудись подівся. Тепер він говорив як машина. «Це його задній хід, — подумав Едді. — Енді обережний. На твоїх очах вони народжувалися вмирали, правда ж, Енді? Часом вони обзивають тебе нікчемною торбою гвинтів, не звертають на тебе уваги, але врешті ти ступаєш по їхніх кістках і співаєш своїх пісень, га? Але цього разу все буде інакше, приятелю. Тепер усе зміниться».

— Коли тебе зібрали, Енді? Просто цікаво. Коли ти зійшов з конвеєра «Ламерка»?

— Давно, сей. — Сині очі тепер спалахували й згасали повільно. Робот більше не сміявся.

— Дві тисячі років тому?

— Напевно, довше. Сей, я знаю одну пісню про пиятику, вам вона може сподобатися, дуже цікава пісенька…

— Може, іншим разом. Слухай, друже, якщо тобі тисячі років, то як так вийшло, що тебе запрограмували щодо Вовків?

Всередині Енді щось лунко брязнуло, наче зламалося. Потім він заговорив знову, і голос звучав мертво і невиразно, як тоді, коли Едді вперше почув його на узліссі Серединного лісу. То був голос Боско Боба, який готувався зібратися хмарами й пролитися на тебе дощем.

— Назвіть пароль, сей Едді.

— Здається, ми вже це проходили, правда?

— Пароль. У вас є десять секунд. Дев'ять… вісім… сім…

— А зручна штука цей пароль.

— Неправильний пароль, сей Едді.

— Щось мені хочеться відмовитися від свідчень.

— Два… один… нуль. У вас є ще одна спроба. Хочете повторити спробу, Едді?

Едді обдарував його сонячною усмішкою.

— Друзяко, а семінони віють улітку?

Знову заклацало. Голова Енді, що була схилена в один бік, схилилася в другий.

— Не розумію вас, Едді з Нью-Йорка.

— Вибач. Я лише старий дурний людський перець. Ні, я не хочу другої спроби. Не зараз, принаймні. Дозволь я розповім тобі, якої допомоги ми від тебе сподіваємося, а тоді вже ти скажеш, чи дозволяє тобі програмування. Як гадаєш, це чесно?

— Чесніше не буває, Едді.

— Гаразд. — Едді торкнувся тонкої металевої руки Енді. Поверхня була гладенька і якась неприємна на дотик. Масна. Але Едді не забрав руки і стишив голос до інтимного шепоту. — Я розповім тобі це тільки тому, що знаю, як добре ти вмієш зберігати таємниці.

— О так, сей Едді! Ніхто не вміє краще тримати таємниці ніж Енді. — Відчувши твердий ґрунт під ногами, робот знов став собою, хитрим і самовдоволеним мерзотником.

— Слухай… — Едді зіп'явся навшпиньки. — Нахили голову.

У надрах корпуса Енді — там, де могла б міститися його серцева коробка, якби він не був високотехнологічною бляшанкою, — захурчали серводвигуни. Тим часом Едді піднявся ще вище, почуваючись маленьким хлопчиком, що шепоче на вухо якусь таємницю.

— Панотець приніс із нашого рівня Вежі зброю, — пробубонів він. — Хорошу зброю.

Енді повернув голову. Його очі спалахнули так яскраво, що це могло означати лише великий подив. Едді тримав незворушне обличчя, але подумки шкірився.

— Правду кажете, Едді?

— Кажу спасибі.

— Панотець каже, вона потужна, — докинув Тіан. — Як пощастить і вона робоча, то Вовкам повний гаплик. Але нам треба перевезти її на північ від села… а вона важка, зараза. Енді, поможеш нам повантажити її на вози у Вовчий вечір?

Мовчанка. Клацання.

— Йому програмування не дозволить, — сумовито похитав головою Едді. — Ну, що ж, самі піднапружимося…

— Я можу вам допомогти, — сказав Енді. — Де зброя, сеї?

— Наразі краще про це не розводитися, — відповів Едді. — Приходь до панотцевої клебанії у Вовчий вечір, добре?

— О котрій годині?

— О шостій тобі підійде?

— Шоста година. А скільки буде одиниць зброї? Хоч це скажіть, я маю розрахувати витрати енергії.

«Друже мій, щоб розпізнати брехню, треба бути брехуном», — подумки зрадів Едді, зовні залишаючись серйозним і незворушним.

— Десь із дюжину, — сказав він. — Можливо, п'ятнадцять. Ці «пушки» важать по кількасот фунтів кожна. Енді, знаєш, що таке фунти?

— Еге ж, кажу спасибі. Фунт — приблизно чотириста п'ятдесят грамів. Шістнадцять унцій. Велика зброя, сей Едді, дуже велика! А вона стрілятиме?

— Ми в цьому впевнені, — кивнув Едді. — Правда, Тіане?

Тіан теж кивнув.

— То ти допоможеш? — спитав він.

— Еге ж, залюбки. Шоста година, біля клебанії.

— Дякую, Енді. — Едді вже хотів було йти, але озирнувся. — Ти ж нікому не скажеш, правда?

— Ні, сей, якщо ви про це просите.

— Саме про це я й прошу. Найменше в світі нам хочеться, щоб Вовки провідали про нашу велику зброю.

— Авжеж, — сказав Енді. — Яка чудова новина. Гарного вам дня, сеї.

— І тобі, Енді, — мовив Едді. — І тобі.

ОДИНАДЦЯТЬ

Дорогою додому — від того місця, де вони надибали Енді, треба було йти дві милі, — Тіан спитав:

— Невже він повірив?

— Не знаю, — відповів Едді, — але подиву були повні штани. Ти цього не відчув?

— Відчув. Ще б пак.

— Він прийде, щоб побачити це на власні очі. Гарантую тобі.

Усміхаючись, Тіан кивнув.

— Твій дін мудрий.

— Атож, — погодився Едді. — Мудрий.

ДВАНАДЦЯТЬ

І знову Джейк лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю кімнати Бенні. Й знову Юк спав у ліжку Бенні, скрутившись калачиком і прикривши носа хвостом. Завтра ввечері Джейк повернеться до будинку Каллагена, до свого ка-тету. І він уже не міг дочекатися, коли це станеться. Завтра буде Вовчий вечір. Але нині був лише вечір напередодні Вовчого вечора, і Роланд вирішив, що Джейк має перебути цю останню ніч на «Рокінг Б».

— Щоб не викликати підозр, — пояснив стрілець. Джейк усе розумів, але все одно почувався недобре. Думка про бій з Вовками наганяла мандраж. Але ще гірше було думати про те, як за два дні на нього дивитиметься Бенні.

«А може, ми всі загинемо, — подумав Джейк. — Тоді взагалі не треба буде про це турбуватися».

— Джейку? Ти спиш?

Джейк хотів було вдати, що спить, але щось усередині презирливо скривилося на таке боягузтво.

— Ні, Бенні, — мовив він. — Але спробувати не завадить… Навряд чи завтра вночі буде нагода поспати.

— Мабуть, не буде, — шанобливо прошепотів Бенні. А потім: — Боїшся?

— Звісно, боюся, — сказав Джейк. — Я ж не божевільний, щоб нічого не боятися.

Бенні звівся на лікті.

— Як думаєш, скількох ти зможеш вколошкати?

Джейк замислився над питанням. В животі замлоїло від страху, та думати він не перестав.

— Не знаю. Якщо їх буде сімдесят, я візьму на себе десь із десяток.

Зненацька він піймав себе на тому, що думає про заняття в класі міс Ейвері. Жовті кулясті плафони люстр, у яких лежали дохлі мухи лапками догори. Лукас Генсон, який завжди намагався зробити Джейкові підніжку, коли той ішов проходом. Розбір речень на дошці: не вживайте кострубатих виразів. Петра Джесерлінг, котра завжди носила безформний одяг і була в нього закохана (принаймні так стверджував Майк Янко). Рівне бубоніння голосу міс Ейвері. Трапези опівдні — замість простих обідів, як у звичайній школі. Сидіння за партою й спроби не клювати носом. Невже це той хлопчик, охайний учень школи Пайпера, збирався вийти на бій з чудовиськами, що крадуть дітей, на півночі маленького містечка, яке звалося Кальєю Брин Стерджис? Невже той хлопчик міг за тридцять шість годин уже лежати мертвим, а поряд із ним лежатимуть його гарячі ще нутрощі, видерті з живота сничем? Авжеж, це було неможливо, чи не так? Економка, місіс Шоу, завжди зрізала скоринки з його сендвічів і часом називала його Бамою. Батько вчив, як визначити, скільки це — п'ятнадцять відсотків чайових від суми замовлення. Такі хлопчики не помирали зі зброєю в руках. Правда ж, не помирали?

— Б'юся об заклад, ти прикінчиш двадцятьох! — вигукнув Бенні. — Як би я хотів бути там з тобою! Ми билися б пліч-о-пліч! Пах! Пах! Пах! Перезарядили!

Джейк сів і допитливо глянув на Бенні.

— Справді? — спитав він. — Ти бився б разом з нами, якби міг?

Бенні поринув у задуму. Його обличчя змінилося, набрало дорослішого й мудрішого виразу. І він похитав головою.

— Нє. Я б злякався. Тобі дуже страшно? Правду кажеш?

— Страшно до смерті, — відповів Джейк.

— Боїшся вмерти?

— Так. Але ще більше боюся все зіпсувати.

— Ти не зіпсуєш.

«Тобі легко казати», — подумав Джейк.

— Хоч мені й доведеться їхати з малими, але принаймні з нами буде мій тато, — сказав Бенні. — А в нього арбалет. Ти бачив, як він стріляє?

— Ні.

— Він дуже вправний. Якщо хтось із Вовків пробереться повз вас, він його пристрелить. Знайде те місце з зябрами на його грудях і пay!

«А якби Бенні знав, що зябра — це брехня? — подумав Джейк. — Облуда, яку його батько має переказати тим, хто над ним? Що, якби він знав…»

Йому відповів голос Едді, Едді з його мудрагельським бруклінським акцентом у всій красі.

Еге, а якби у кожної риби було по велосипеду, усі річки перетворилися б на довбаний «Тур де Франс»!

— Бенні, мені правда треба поспати.

Бенні знову ліг. Джейк знову втупився в стелю. Зненацька йому стало гидко від того, що Юк лежить у ліжку Бенні, що Юк так легко перекинувся до іншого хлопчика. Зненацька йому остогидло все на світі. Довгі години до ранку, коли він зможе спакуватися, вилізти на позиченого поні й поїхати до містечка, здавалося, тяглися нескінченно.

— Джейку?

— Ну що, Бенні, що?

— Вибач. Я лише хотів сказати… я радий, що ти жив у нас. Нам було весело, правда?

— Ага, — сказав Джейк, а сам подумав: «Хто б міг повірити, що він старший за мене. Він так говорить, наче йому… я не знаю… п'ять років». Але сердився Джейк тому, що не хотів розплакатися. Він ненавидів Роланда за те, що той прирік його на цю останню ніч на ранчо. — Дуже-дуже весело.

— Я сумуватиму без тебе. Вам, пацани, поставлять пам'ятник у Павільйоні, точно кажу.

Слівце «пацани» Бенні підчепив з Джейкового лексикону і тулив його тепер усюди, де тільки міг.

— Я теж сумуватиму за тобою, — сказав Джейк.

— Ти щасливчик. Мандруватимеш Шляхом Променя. А я все життя буду нидіти в цьому задрипаному селі.

Не хвилюйся. Вам з татком доведеться помандрувати… Якщо пощастить і вам дозволять звідси забратися. Насправді ти все життя мріятимеш про це задрипане село. Про те місце, яке було домівкою. А все через мене. Я побачив… Я розповів. А що мені лишалося?

— Джейку?

Більше він не міг цього витримувати. Інакше міг з'їхати з глузду.

— Спи, Бенні. І дай спати мені.

— Добре.

Бенні перекотився лицем до стіни. Трохи згодом його дихання вповільнилося. Ще трохи — і він захропів. Джейк лежав без сну до опівночі, а потім теж заснув. І бачив сон. У ньому Роланд стояв навколішках на Східному шляху, а на нього насувалася величезна орда Вовків, що простягалася від стрімчаків аж до річки. Стрілець намагався перезарядити револьвер, але руки не слухалися, а на одній бракувало двох пальців. Кулі падали у пилюку. Він все ще намагався перезарядити свій великий револьвер, коли налетіли Вовки й затоптали його кіньми.

ТРИНАДЦЯТЬ

Світанок напередодні. Едді й Сюзанна стояли біля вікна у панотцевій вітальні й дивилися вниз, туди, де тулився до схилу Розалітин будиночок.

— Він щось із нею знайшов, — зауважила Сюзанна. — Я рада за нього.

Едді кивнув.

— Як ти почуваєшся?

Вона всміхнулася.

— Добре. — І то була щира правда. — А ти, золотце?

— Мені бракуватиме справжнього ліжка й даху над головою, а ще кортить швидше покінчити з цим усім. Поза тим, мені теж добре.

— Якщо все піде не так, як слід, про житло турбуватися не доведеться.

— Це точно, — кивнув Едді, — але я думаю, що все буде гаразд. А ти?

Щойно вона хотіла відповісти, як на будинок налетів вітер. Він струсонув стіни й засвистів під дахом. Семінон бажає доброго дня, подумав Едді.

— Не подобається мені цей вітер, — сказала Сюзанна. — Він непередбачуваний.

Едді розтулив рота.

— Якщо ти зараз скажеш хоч слово про ка, я стукну тебе по носі.

Едді стулив рота й показав, що застібає його на «блискавку». Але Сюзанна все одно торкнулася його носа кісточками пальців, ніжно, як пір'їнкою.

— У нас чудові шанси перемогти, — мовила вона. — Надто довго їм усе сходило з рук, вони розжиріли і втратили пильність. Як Блейн.

— Ага. Як Блейн.

Поклавши руку йому на стегно, вона повернула Едді до себе.

— Але все може піти не так, як слід. Тому я хочу сказати тобі дещо, поки ми наодинці. Едді, я хочу сказати, що дуже сильно тебе люблю. — Вона говорила просто і спокійно, без драматизму.

— Я знаю, що любиш, — сказав він. — Не знаю тільки, за що.

— Бо з тобою я почуваюся цілісною, — зізналася вона. — Молодшою я не могла визначитися, що таке кохання, вагалася: чи то велика чарівна таємниця, чи то вигадка голлівудських продюсерів, які вирішили збільшити продаж квитків у часи Великої депресії, коли всі вже понагрібали вдосталь тарілок.^[59]

Едді розсміявся.

— А тепер я думаю, що ми всі народжуємося на світ з діркою в серці й шукаємо людину, яка допомогла б нам її заповнити. Ти… Едді, ти даєш мені повноту життя. — Взявши за руку, вона повела його до ліжка. — А тепер хочу, щоб ти наповнив мене в інший спосіб.

— Сьюз, ти впевнена, що це безпечно?

— Я не знаю. Але байдуже.

Вони кохалися повільно, тільки під кінець пришвидшивши темп. Вона тихо скрикнула йому в плече, а за мить до власного оргазму Едді подумав: «Я втрачу її, якщо не буду обережним. Не знаю, звідки… але я це знаю. Вона просто зникне».

— Я теж тебе люблю, — сказав він, коли вони вже лежали поряд.

— Так. — Вона взяла його за руку. — Я знаю. І я рада.

— Так добре, коли тиможеш когось потішити. Раніше я цього не знав.

— Нічого, — сказала Сюзанна і поцілувала його в кутик рота. — Ти швидко вчишся.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

У Розиній маленькій вітальні стояло крісло-гойдалка. У ньому сидів голий стрілець, тримаючи в руці глиняне блюдце. Він курив і дивився на схід сонця, сумніваючись, що доведеться побачити його знову з цього вікна.

Зі спальні вийшла Роза, теж гола. Вона стала в дверях і дивилася на нього.

— Як твої кістки, скажи, прошу?

Роланд кивнув.

— Твоя олія просто дивовижна.

— Але діє недовго.

— Так, — сказав Роланд. — Та є інший світ, світ моїх друзів. Може, там знайдуться ліки від моєї недуги. Відчуваю, що скоро доведеться нам туди вирушити.

— Там теж буде бій?

— Думаю, так.

— В будь-якому разі, сюди ти більше не повернешся?

Роланд подивився на неї.

— Ні.

— Роланде, ти втомився?

— Смертельно, — зізнався він.

— Тоді повернися в ліжко ненадовго.

Він розчавив недопалок і підвівся. Всміхнувся. Усміх зробив його молодшим.

— Кажу спасибі.

— Ти хороший чоловік, Роланде з Ґілеаду.

Він замислився, потім повільно похитав головою.

— Все життя в мене були найспритніші руки. Але в тому, щоб бути хорошим, я завжди трохи гальмував.

Вона простягла йому руку.

— Ходи до мене, Роланде. Кама-комала.

І він пішов до неї.

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Одразу після опівдня Роланд, Едді, Джейк і панотець Каллаген виїхали на Східний шлях, який на цьому відрізку пролягав на північ уздовж звивистого берега Девар-Тете Вайє. Ззаду до сідел були прив'язані спальники, в яких угадувалися обриси лопат. Через вагітність Сюзанну звільнили від цього обов'язку. Вона пішла в Павільйон, до Сестер Орізи, де зводили великий намет і на повну йшли приготування до грандіозної вечері. Коли чоловіки від'їжджали, до Кальї Брин Стерджис, неначе на ярмарок, уже почав стікатися люд. Але ніхто не кричав, не горлав, не запускав тріскучих феєрверків, на зеленому моріжку перед Павільйоном не ставили атракціонів. Ні Енді, ні Бена Слайтмена не було видно. На щастя.

— А Тіан? — спитав Роланд у Едді, порушивши важку мовчанку, що запала між ними.

— Ми з ним зустрінемося біля клебанії. О п'ятій.

— Добре, — кивнув Роланд. — Як до четвертої не впораємося, можеш повертатися назад.

— Якщо хочеш, я поїду з тобою, — запропонував Каллаген. Китайці вірили, що, врятувавши людині життя, ти довіку нестимеш за неї відповідальність. Каллаген ніколи над цим особливо не замислювався, але, відтягнувши Едді від краю прірви, зрозумів, що в цьому повір'ї таки щось є.

— Тобі краще залишитися з нами, — сказав Роланд. — Едді впорається сам. Для тебе я маю інше завдання. Крім копання, звісно.

— Невже? І що ж то за завдання? — поцікавився Каллаген.

Роланд показав на стовпи куряви, що вихрили віддалік на дорозі.

— Помолися, щоб цей клятий вітер ущух. І що швидше, то краще. Бажано до завтрашнього ранку.

— Ти турбуєшся через канаву? — спитав Джейк.

— З канавою нічого не станеться, — відказав Роланд. — Я непокоюся через Сестер Орізи. Метати тарілку — непросте діло навіть за безвітряної погоди. А якщо до приходу Вовків здійметься буря, то ймовірність того, що все піде не так… — Він махнув рукою в бік виднокраю, де танцювала курява, приправивши свій жест суто кальїнським фаталізмом. — Дела. Величезна.

Проте Каллаген усміхнувся.

— Я залюбки помолюся, — сказав він. — Але, замість нервуватися, краще погляньте на схід. Погляньте, прошу.

Вони повернулися в сідлах. До рисових полів спускалися кукурудзяні. Врожай уже зібрали, й ряди сухих стовбурів без качанів навіювали думку про крокуючі скелети. За рисовими полями текла ріка. А за рікою кінчалося пограниччя. Саме там зараз біснувалися ще більші стовпи куряви, заввишки сорок футів. Вони рухалися рвучкими поштовхами, часом зіштовхувалися між собою. Порівняно з ними ті, на які показував Роланд, здавалися пустотливими дітлахами.

— Семінон часом доходить до Вайє й повертає назад, — пояснив Каллаген. — Старі люди кажуть, лорд Семінон просить леді Орізу пропустити його, коли підступає до води, а вона не дозволяє через ревнощі. Розумієте…

— Семінон одружився з її сестрою, — перебив Джейк. — А Леді Різа сама хотіла його на собі оженити. Тому досі сердиться.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Каллаген.

— Бенні розповідав, — сказав Джейк і замовк. Думати про їхні з Бенні довгі розмови (інколи на сіннику, інколи — в ліниві пообіддя на березі річки) й переповідання легенд зі своїх світів було сумно й боляче.

Каллаген кивнув.

— Люди так говорять. Звісно, я думаю, що то якесь природне явище — тут холодне повітря, там тепле повітря підіймається від води. Хай що воно таке, все свідчить про те, що вітер повернеться туди, звідки прийшов.

Неначе висловлюючи незгоду, вихор жбурнув йому в обличчя піску, і Каллаген розсміявся.

— Я майже впевнений, що завтра, до перших променів світла, все вщухне. Але…

— «Майже» — це не гарантія, отче.

— Я лише хотів сказати, Роланде, що розумію ризик і радо помолюся Всевишньому.

— Дякую. — Стрілець повернувся до Едді й показав указівним і середнім пальцем лівої руки собі на обличчя. — Очі, гаразд?

— Очі, — кивнув Едді. — І пароль. Якщо це не дев'ятнадцять, то дев'яносто дев'ять.

— Ти не знаєш цього напевне.

— Знаю, — сказав Едді.

— І все одно… будь обережний.

— Добре.

За кілька хвилин вони під'їхали до місця, де праворуч до сухих річищ звивалася кам'яниста стежка, що бігла в бік «Глорії» й першої та другої шахт «Червоний птах». Фолькен думали, що вози залишать тут, і мали рацію. Також вони припускали, що діти та їхні доглядачі піднімуться стежкою до котроїсь із копалень. Тут уже вони помилялися.

Невдовзі троє чоловіків заходилися копати на західному боці дороги канаву. Четвертий стояв на чатах, іноді міняючись із копачами. Але ніхто так і не з'явився. Фолькен, що жили в цих краях, так далеко від Кальї, вже були в містечку, тож робота просувалася доволі швидко. О четвертій Едді залишив друзів завершувати розпочате й поїхав на зустріч із Тіаном Джефордсом. На стегні в нього гойдався Роландів револьвер.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Тіан узяв з собою арбалет. Та коли Едді наказав залишити його на панотцевому ґанку, фермер подивився на нього нещасним і недовірливим поглядом.

— Він не здивується, коли побачить у мене «пушку». А от ця штука викличе в нього питання, — пояснив Едді. То був початок, справжній початок їхнього протистояння. І щойно він настав, Едді відчув дивовижний спокій. Його серце билося рівно і повільно. Зір прояснився: він бачив кожну тінь кожної травинки на моріжку перед клебанією. — Я чув, він дуже сильний. А коли потрібно, ще й спритний. Я розберуся з ним сам.

— Тоді нащо тобі я?

«Бо навіть розумний робот нічого не запідозрить, якщо поряд зі мною буде такий сільський ґевал, як ти» — такою була справжня відповідь, але озвучувати її було б не надто дипломатично з боку Едді.

— Про всяк випадок, — сказав Едді. — Ходімо.

Вони пройшлися до вбиральні. За останні кілька тижнів Едді часто нею користувався, і щоразу — з величезним задоволенням. Там були жмути м'яких трав для підтирання, і не доводилося зайвий раз турбуватися через отруйний плющ. Але тільки зараз він добре роздивився туалет зовні. То була дерев'яна споруда, висока і міцна, але за бажання Енді розтрощив би її вмить. Якщо вони дозволять йому це зробити.

На ґанок свого будиночка, затуляючи очі рукою від сонця, вийшла Роза.

— Як справи, Едді?

— Поки що добре, Розі. Але краще повертайся в дім. Тут буде колотнеча.

— Правду кажеш? У мене є стосик тарілок…

— Не думаю, що тарілки тут допоможуть, — сказав Едді. —Хоча можеш постояти поряд, я не проти.

Вона кивнула і зайшла в будинок. Чоловіки повсідалися коло відчинених дверей з новою клямкою. Тіан спробував зліпити цигарку, але спершу вона ніяк не хотіла слухатися його дрижачих пальців, і довелося скручувати знову.

— Не вмію я такого, — зізнався він, і Едді зрозумів, що йдеться йому геть не про тонке мистецтво створення самокруток.

— Це нормально.

Тіан зиркнув на нього з надією.

— Ти справді так кажеш?

— Кажу, і най буде так.

Рівно о шостій годині («Мабуть, у сучого сина внутрішній годинник показує час із точністю до мільйонної долі секунди», — подумав Едді) з-за рогу клебанії вигулькнув Енді. Його довга й схожа на павука тінь пливла перед ним на траві. Він помітив двох чоловіків. Сині очі спалахнули. Він привітно здійняв руку. Призахідне сонце осяяло її й обагрило барвою крові. Едді підняв руку у відповідь і, всміхаючись, підвівся, думаючи про те, чи всі розумні машини з тих, що досі працювали в цьому зачучверілому світі, повстали проти своїх господарів. І чому так сталося.

— Не смикайся, говоритиму я, — наказав Едді Тіанові крізь зуби.

— Добре.

— Едді! — вигукнув Енді. — Тіан Джефордс! Як я радий вас обох бачити! І зброю проти Вовків! Де вона?!

— Лежить штабелями у сральнику, — сказав Едді. — Коли повитягаємо, підженемо віз. Але зброя важка… а тут нема де розвернутися…

Він відступив убік. Енді підійшов ближче. Його очі блимали, але вже не від сміху. Вони горіли так яскраво, що Едді замружився — дивитися на них було так само нестерпно, як на електричні лампочки.

— Я повиношу її, — сказав Енді. — Як приємно допомагати! Скільки разів я шкодував про те, що моє програмування не дозволяє…

Він уже стояв у дверях вбиральні, трохи зігнувши стегна, щоб пірнути металевою головою під надвірок. Едді витяг Роландів револьвер. Руків'я з сандаловою оздобою, як завжди, приємно пестило долоню.

— Даруй, Едді з Нью-Йорка, але я не бачу тут зброї.

— Авжеж, — погодився Едді. — Я теж. Усе, що я бачу, — це мерзенний зрадник, який розучує з дітьми пісеньки, а тоді віддає їх на…

Енді розвернувся блискавично швидко. Гудіння серводвигунів у шиї робота здалося Едді дуже гучним. Відстань між ними становила менше трьох футів — то була віддаль прямого пострілу.

— На тобі, сталевий виродку, — сказав Едді й вистрілив двічі. Вечірньою тишею прокотилися оглушливі відлуння. Очі Енді вибухнули й згасли. Поряд скрикнув Тіан.

— НІ! — закричав Енді. Його голос, пропущений через підсилювач, став такий гучний, що порівняно з ним револьверні постріли видалися невинним звуком, з яким корок вилітає з пляшки. — НІ, МОЇ ОЧІ, Я НІЧОГО НЕ БАЧУ, О НІ, НУЛЬОВИЙ ОГЛЯД, МОЇ ОЧІ, МОЇ ОЧІ…

Тонка сталева рука злетіла до розтрощених очниць, де хаотично стрибали тепер сині іскри. Енді випростав ноги й пробив головою надвірок. В усі боки полетіли тріски.

— НІ, НІ, НІ, Я НІЧОГО НЕ БАЧУ, НУЛЬОВИЙ ОГЛЯД, ЩО ВИ ЗРОБИЛИ ЗІ МНОЮ, ЗАСІДКА, АТАКА, Я СЛІПИЙ, КОД СІМ, КОД СІМ, КОД СІМ!

— Тіане, допоможи його заштовхнути! — прокричав Едді, вкидаючи пістолет у кобуру. Але Тіан застиг і тільки німо витріщався на робота (чия голова вже зникла в дверях). Едді не мав часу чекати. Він рвонув уперед і щосили вперся долонями в табличку на грудях робота, де було вказано ім'я, функцію й серійний номер Енді. Робот був навдивовижу важкий (першою Едді спала думка про те, що з таким самим успіхом він міг би штовхати багаторівневу автостоянку), але разом з тим сліпий, розгублений і дезорієнтований. Він заточився назад, і зненацька гучна мова урвалася, а натомість завила така страшна сирена, що Едді перелякався, як би від цього звуку не луснули барабанні перетинки. Він ухопився за двері й захряснув їх. Угорі зяяла величезна діра, але двері, брязнувши, зачинилися, й Едді замкнув їх на нову клямку, надійну, завтовшки з його зап'ясток.

Усередині стогнала й завивала сирена.

З тарілками в руках і широко розплющеними очима прибігла Розаліта.

— Що там таке? Що, в ім'я Бога й Людини-Ісуса, тут відбувається?

Не встиг Едді відповісти, як вбиральню аж до самого фундаменту струсонуло від страхітливого удару. Вона вся перехнябилася вправо, знизу показався край дірки, вирізаної в дошках.

— Там Енді, — пояснив Едді. — Здається, він щойно прочитав свій гороскоп, і йому не дуже спо…

— ВИРОДКИ! — Цей голос був геть не схожий на звиклого Енді: підлесливого, самовдоволеного, оманливо послужливого. — МЕРЗЕННІ ГАДИ! Я ВАС УБ'Ю! Я СЛІПИЙ, О, Я СЛІПИЙ, КОД СІМ! КОД СІМ! — Слова обірвалися, й знову ввімкнулася сирена. Роза кинула тарілки на землю й затулила вуха руками.

Стіну вбиральні знову потряс удар, і цього разу дві міцних дошки випнулися назовні. Від наступного удару вони зламалися. Крізь отвір показалася рука Енді, червона у вечірньому світлі. Чотири пальці на ній конвульсивно стискалися й розтискалися. Віддалік Едді чув шалений гавкіт псів.

— Едді, він вибереться! — закричав Тіан, хапаючи Едді за плече. — Вибереться!

Едді скинув його руку з плеча і приступив до дверей. Стіна вбиральні знову хряснула від удару. Назовні посипалися уламки дощок. Тепер ними була всипана вся земля біля туалету. Але перекричати сирену Едді б не зміг, вона була надто гучною. Він чекав. І виття обірвалося ще до наступного удару.

— ВИРОДКИ! — закричав робот. — Я ВАС УБ'Ю! ДИРЕКТИВА ДВАДЦЯТЬ, КОД СІМ! Я СЛІПИЙ, НУЛЬОВИЙ ОГЛЯД, ВИ, БОЯГУЗЛИВІ…

— Енді, роботе-вістовий! — прогорлав Едді. Раніше він записав серійний номер Енді на одному з дорогоцінних клаптів паперу, які мав у своєму розпорядженні Каллаген, недогризком олівця, теж позиченим у священика, тож тепер зачитав його голосно. — DNF-44821-V-63! Пароль!

Щойно Едді проголосив серійний номер, осатанілі удари й крики стихли, але навіть тиша зараз не здавалася тихою: у вухах досі дзеленчала пекельна сирена. Пролунало металеве брязкання й клацання реле. Потім: — Це DNF-44821-V-63. Назвіть пароль. — Пауза, потім безбарвним голосом: — Ти підступний виродок, Едді Дін з Нью-Йорка. У тебе є десять секунд. Дев'ять…

— Дев'ятнадцять, — проговорив Едді.

— Пароль неправильний, — у голосі бляшанки почулися нотки зловтіхи. — Вісім… сім…

— Дев'яносто дев'ять.

— Пароль неправильний. — Тепер Едді розчув тріумф. І встиг пошкодувати про свою божевільну самовпевненість, продемонстровану на дорозі. Встиг помітити настрашений погляд, яким обмінялися Роза й Тіан. Та усвідомити, що пси досі валують.

— Чотири… п'ять…

Не дев'ятнадцять і не дев'яносто дев'ять. Що ще могло бути?! Чим, на Бога, вимкнути цього вилупка?

— …три…

Аж раптом його осяяла думка, яскрава, наче очі Енді до того, як Роландів револьвер їх загасив. То був віршик на паркані, який оточував пустир, виведений рожевою фарбою з балончика: «О СЮЗАННА МІО, дволика моя ти. Який дивний збіг: Дон була у „Діксі-Піґ“ у…»

— …два…

І не те, і не те. Обидві цифри водночас. От чому клятий робот не обірвав його спроби після першої невдалої. Бо вона була не зовсім невдала.

— Дев'ятнадцять-дев'яносто-дев'ять! — закричав Едді у двері.

Відповіддю йому була мовчанка. Едді чекав, що ввімкнеться сирена, що Енді знову почне ломитися на волю. Едді накаже Тіанові й Розі тікати, спробує їх прикрити…

Голос, що пролунав з розтрощеної споруди, був безбарвним і рівним. Голос машини. Фальшива улесливість і щира лють щезли без сліду. Той Енді, яким його знали покоління фолькен у Кальї, зник навіки.

— Дякую, — сказав голос. — Я Енді, робот-вістовий, багато інших функцій. Серійний номер DNF-44821-V-63. Чим можу допомогти?

— Вимикайся.

У вбиральні тиша.

— Ти розумієш, що я тобі наказую?

— Будь ласка, не змушуйте мене, — тихо й налякано пробелькотів голос. — Ви погана людина. Погана.

— Вимикайся, зараз же!

Ще довша мовчанка. Роза стояла, притискаючи руки до горла. До них уже підходили з боку панотцевого будинку селяни, тримаючи в руках різне фермерське знаряддя, що мало правити за зброю. Роза махнула на них: мовляв, стійте там.

— DNF-44821-V-63, виконуй наказ!

— Так, Едді з Нью-Йорка. Я вимкнуся. — Новий тихий голос Енді бринів від жахливого смутку й жалю до себе. По шкірі и Едді поповзли мурашки. — Енді сліпий, і він вимикається. Ви розумієте, що мої основні акумулятори виснажено на дев'яносто вісім відсотків і я більше ніколи не зможу ввімкнутися знову?

Едді згадав Тію і Залмана, рунтів-велетів на фермі Джефордсів, подумав про решту бідолах, які поверталися до Кальї руїнами, про близнюків Тейвері, таких розумних, метикуватих, радих допомогти. І таких вродливих.

— «Ніколи» — це ще занадто м'яко для тебе, — сказав він. — Але нічого, хай буде й «ніколи». Годі балачок, Енді. Вимикайся.

Напівзруйнована вбиральня відповіла тишею. Тіан і Роза перебралися ближче до Едді й стали обабіч нього. Всі втрьох стояли перед замкненими дверима. Роза взяла Едді за руку вище ліктя, але він одразу ж вивільнився, на випадок, якщо доведеться стріляти. Хоча куди стріляти тепер, коли очей у Енді не стало, він гадки не мав.

Коли Енді заговорив знову, його голос зазвучав так рівно й гучно, що Тіан і Роза, зойкнувши, відступили. Едді залишився стояти. Колись він уже чув той голос і ті слова — на галявині велетенського ведмедя. У виконанні Енді вони звучали трохи інакше, але зміст був той самий.

— ТРИВАЄ ВИМКНЕННЯ DNF-44821-V-63! УСІ СУБ'ЯДЕРНІ АКУМУЛЯТОРИ Й ПЛАТИ ПАМ'ЯТІ НА СТАДІЇ ВИМКНЕННЯ! ЗАВЕРШЕННЯ РОБОТИ ВИКОНАНО НА 13 ВІДСОТКІВ! Я ЕНДІ, РОБОТ-ВІСТОВИЙ, БАГАТО ІНШИХ ФУНКЦІЙ! ПОВІДОМТЕ ПРО МОЄ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ В КОМПАНІЮ «ЛАМЕРК ІНДАСТРІЗ» АБО «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД»! ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ 1-900-54! ВИНАГОРОДУ ГАРАНТОВАНО! ПОВТОРЮЮ: ВИНАГОРОДУ ГАРАНТОВАНО! — Пролунало клацання, і повідомлення увійшло в цикл: — ТРИВАЄ ВИМКНЕННЯ DNF-44821-V-63! УСІ СУБ'ЯДЕРНІ АКУМУЛЯТОРИ Й ПЛАТИ ПАМ'ЯТІ НА СТАДІЇ ВИМКНЕННЯ! ЗАВЕРШЕННЯ РОБОТИ ВИКОНАНО НА 19 ВІДСОТКІВ! Я ЕНДІ…

— Ти був Енді, — тихо сказав Едді. Він повернувся до Тіана й Рози та мимоволі всміхнувся, побачивши їхні налякані, мов у дітей, обличчя. — Все гаразд. Йому кінець. Він ще трохи погавкає, а потім замовкне. Можете зробити з нього… не знаю… підставку для вазонів абощо.

— Ми ліпше зірвемо дошки й поховаємо його просто тут, — кивнула Роза на вбиральню.

Едді розплився в широкій усмішці. Ідея потопити Енді в лайні йому подобалася. Навіть дуже.

СІМНАДЦЯТЬ

Поки смеркання поволі поступалося ночі, Роланд сидів на краю естради й спостерігав, як фолькен Кальї наминають свою велику вечерю. Усі вони знали, що це, можливо, остання спільна трапеза, що завтра ввечері о цій порі їхнє чудове маленьке містечко може диміти в руїнах, та все одно веселилися. І не зовсім заради дітей, спостеріг Роланд. Правильний вибір приніс з собою величезну полегкість. Хоч люди й знали, що ціна буде високою, їх охопила запаморочлива легкість. Більшість нині спатиме тут, перед Павільйоном, неподалік спочиватимуть у наметі їхні діти й онуки, та тут люди залишатимуться й завтра — вони звернуть обличчя на північний схід і чекатимуть кінця битви. Лунатиме стрілянина, якої вони, найімовірніше, ніколи не чули, а потім хмара куряви, здійнята Вовками, або розвіється, поверне в той бік, звідки прийшла, або посуне в бік Кальї. Якщо так, то фолькен розбіжаться хто куди й чекатимуть, коли Вовки візьмуться палити їхні хати. А коли все закінчиться, вони стануть вигнанцями у власному містечку. Чи відбудують вони його, якщо карта ляже саме так? Навряд чи, подумав Роланд. Адже без дітей (а в тому, що в разі перемоги Вовки заберуть їх усіх, стрілець не сумнівався), без майбутнього в цьому не буде жодного сенсу. До кінця наступного сезону ця Калья стане містом-привидом.

— Благаю прощення, сей.

Роланд озирнувся. Перед ним, притискаючи до грудей капелюха, стояв Вейн Оверголсер. Зараз він був більше схожий на бурлаку, що шукає заробітку, ніж на великого фермера Кальї. У великих очах стояв смуток.

— Не проси вибачення, поки я ношу капелюха, якого ти мені подарував, — доброзичливо сказав Роланд.

— Атож, але… — Оверголсер затнувся, замислившись над тим, як хотів продовжити цю фразу. І вирішив не ходити околяса. — Ти призначав Ройбена Каверу, щоб він разом з іншими пильнував дітей під час бою?

— Так. І що?

— У нього нині лопнула кишка. — Оверголсер торкнувся свого випнутого живота в тому місці, де був апендикс. — Він лежить дома в гарячці й марить. Мабуть, помре від зараження крові. Трапляється, що дехто вичунює, але то рідко.

— Мені прикро це чути, — сказав Роланд, намагаючись придумати, ким замінити Каверу, справжнього богатиря, який справив на стрільця враження людини, що не знає слова «страх» і не відає, що таке боягузтво.

— Візьми замість нього мене.

Роланд подивився на нього впритул.

— Будь ласка, стрільцю. Я не можу стояти осторонь. Думав, що зможу, що повинен. Але не можу. Мене нудить від себе самого.

Роланд бачив, що виглядав фермер не вельми добре, неначе його справді нудило.

— Вейне, а твоя дружина знає?

— Еге ж.

— І не заперечує?

— Ні.

Роланд кивнув.

— Приходь сюди за годину до світання.

Обличчя Оверголсера просяяло від натхненної і якоїсь болісної вдячності, одразу помолодшавши на багато років.

— Дякую, Роланде! Кажу спасибі! Велике-велике!

— Радий, що ти з нами. А тепер послухай мене.

— Слухаю?

— Усе відбуватиметься не так, як я казав на великих зборах.

— Через Енді, ага.

— Так, частково через нього.

— А чого ще? Ти ж не хочеш сказати, що в нас завівся ще один зрадник? Ти ж не це маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що ти повинен бути в курсі наших справ. Розумієш?

— Так, Роланде, дуже добре розумію.

Подякувавши йому за змогу загинути на півночі від міста, Оверголсер швидко відійшов, не випускаючи капелюха з рук. Можливо, боявся, що Роланд передумає.

До стрільця підійшов Едді.

— Оверголсер прийде на гулянку?

— Схоже на те. З Енді було багато клопоту?

— Усе пройшло гладко, — сказав Едді, не бажаючи визнавати, що їм з Тіаном і Розалітою мало не настав гаплик. До їхніх вух досі долинало горлання робота. Чекати, поки він вимкнеться, лишалося недовго — голос сповістив, що процес виконано на сімдесят дев'ять відсотків.

— Я думаю, ти чудово впорався.

Рідкісні компліменти від Роланда завжди давали Едді відчуття, що він на вершині світу, але він намагався цього не виказувати.

— Побачимо. Ще завтра день.

— А Сюзанна?

— Начебто в порядку.

— Ніяких?.. — Роланд потер ліву скроню.

— Ні, принаймні я не помічав.

— Уривчасто не говорить?

— Та наче ні. Вправлялася кидати тарілку, поки ви копали. — Едді кивнув підборіддям на Джейка, який сидів сам-один на гойдалці, з Юком коло ніг. — От хто мене турбує. Швидше б звідси забратися. Йому дуже важко.

— Іншому хлопцеві ще важче, — підводячись, зауважив Роланд. — Я йду до панотця. Треба поспати.

— А ти зможеш?

— О так, — кивнув Роланд. — Завдяки Розиній котячій олії я сплю, як убитий. Вам з Сюзанною і Джейком теж варто спробувати.

— Добре.

Роланд похмуро кивнув.

— Завтра вранці я вас підніму. Прийдемо сюди разом.

— А потім на бій.

— Так, — Роланд дивився на Едді, його очі блищали в світлі смолоскипів. — Потім на бій. До смерті. Їхньої чи нашої.

Розділ VII ВОВКИ

ОДИН

Дивіться, дивіться уважно.

Ось дорога, широка й доглянута, не гірша за будь-яку з американських сільських доріг. Тільки замість асфальтового покриття на ній утоптаний ґрунт, який тут, у Кальї, називається оґґаном. Обабіч неї — канави для стічної води, подекуди під оґґаном проходять дерев'яні водовідвідні труби. У слабкому примарному світлі, що передує світанку, цією дорогою котить дюжина підвод з парусиновим накриттям, з тих, що ними правлять манні. Парусина чиста, сніжно-біла, щоб відбивала сонце і жаркими літніми днями зберігала прохолоду всередині. З нею вози скидаються на дивні хмарини, що пливуть при землі. Купчасті хмари. У кожен віз запряжено або шестеро мулів, або четверо коней. Кожним править пара бійців чи доглядачів дітей. Першим возом керує Оверголсер, коло нього сидить Марґарет Айзенгарт. Далі їде Роланд з Ґілеаду, за напарника в нього Бен Слайтмен. П'ятим возом правлять Тіан і Залія Джефордси. Сьомим — Едді й Сюзанна Діни. Сюзаннин візок лежить, складений, позаду неї. Бакі й Анабель Хав'єри керують десятим. На козлах останнього воза сидять отець Доналд Каллаген і Розаліта Муньйос.

Під парусиновими тентами їдуть дев'яносто дев'ятеро дітей. Останній близнюк, через якого число дітей непарне, — це, авжеж, Бенні Слайтмен. Він їде в останньому возі. (їхати з батьком йому було якось незручно.) Діти мовчать. Молодшенькі знову поснули, але невдовзі, коли доїдуть до місця призначення, їх доведеться розбудити. До місця, де дорога до сухих річищ розгалужується ліворуч, вже менше милі. Праворуч спадисто спускається до ріки земля. Усі візники знай поглядають на схід, де клубочиться пітьма Краю грому. Вони ждуть, що от-от на обрії з'явиться хмара куряви. Та поки що її нема. Навіть семінон ущух. Каллагенові молитви було почуто. Принаймні в цьому.

ДВА

Сидячи поряд зі стрільцем на козлах, Бен Слайтмен заговорив так тихо, що Роланд ледве розчув.

— Що ти зі мною зробиш?

Якби на виїзді з Кальї Роланда запитали, якими будуть шанси Слайтмена вижити того дня, він би сказав: «П'ять зі ста». Не більше. Було два важливих питання, які слід було поставити й отримати відповідь. Перше мало прозвучати з вуст самого Слайтмена. Насправді Роланд не очікував, що той наважиться спитати, але він спитав. Стрілець повернув голову й подивився на нього.

Бригадир Воуна Айзенгарта страшенно зблід, але зняв окуляри й поглянув Роландові у вічі. Безперечно, Слайтмен-старший встиг добре пізнати стрільця і знав, що повинен дивитися йому у вічі, хоч як йому цього не хотілося. Якщо хотів отримати надію на життя.

— Так, я знаю. — Слайтменів голос був рівний, принаймні поки що. — Знаю що? Що тобі все відомо.

— Думаю, ти знав, відколи ми порішили твого друзяку, — сказав Роланд, навмисне обравши слово з відтінком сарказму (сарказм був єдиною формою гумору, яку стрілець добре розумів), і Слайтмен скривився. Друзяка. Його друзяка. Але кивнув, не відводячи погляду.

— Я не міг не здогадатися, що ти знаєш і про мене. Хоча Енді ніколи б не виказав мене. Його програмування цього не передбачало. — Врешті-решт він не витримав і, закусивши губу, опустив погляд. — Але я все зрозумів через Джейка.

Роланд так здивувався, що не зумів цього приховати.

— Він змінився. Ненавмисне, для цього він надто чесний і хоробрий, але змінився. Не до мене — до мого сина. За останній тиждень чи півтора. Бенні лише… здивувався. Він відчував, щось не так, але не знав, що саме. А я збагнув. Побачив, що Джейк більше не хоче дружити з моїм хлопцем. Я замислився. І відповідь була очевидна. Прозора, як вода.

Роланд помітив, що віз Оверголсера вже далеко попереду. Ляснув віжками по спинах своїх мулів. Вони пришвидшили крок. Деякі діти під тентом перемовлялися, решта посопували. Тихо брязкали в коробці дитячі речі, зібрати які Роланд попросив Джейка. Стрілець сам бачив, як він це робив. Джейк був хорошим слухняним хлопчиком і ніколи не уникав обов'язків. Цього ранку в нього на голові був крислатий капелюх, під пахвою висів батьків пістолет. Він їхав на козлах одинадцятого воза, з чоловіками родини Естрада. Молодший Слайтмен теж був хорошим хлопчиком, і це лише погіршувало ситуацію.

— Якось уночі, коли ви з Енді доносили на своїх сусідів, Джейк був у Доґані, — сказав Роланд. І Слайтмена перекривило, неначе його вдарили в живіт.

— Он як, — мовив він. — Так. Я відчував… чи думав, що відчуваю… — Довга пауза, потім: — Чорт.

Роланд глянув на схід. Там уже трохи виясніло, але куряви не було досі. Добре. Щойно вона здійметься, це означатиме, що Вовки мчать до Кальї. Сірі коні були прудконогі. Роланд повернувся до Слайтмена і спокійним, майже недбалим тоном поставив друге питання. І заперечною відповіддю на нього Слайтмен підписав би собі смертний вирок і не дожив до появи Вовків, хай би якими прудкими були їхні сірі коні.

— Слайтмене, якби ти знайшов його тоді, якби знайшов мого хлопця… ти б його вбив?

Болісно розмірковуючи над тим, яку відповідь дати, Слайтмен знову надів окуляри. Роланд гадки не мав, чи розуміє він усю важливість питання. Він чекав, щоб почути, що обере батько Бенні — життя чи смерть. І вирішувати той мав швидко, бо підводи вже наближалися до того місця, де діти зійдуть на землю.

Нарешті чоловік підвів очі й знову зустрівся поглядами з Роландом. Він розтулив рота, щоб відповісти, і не зміг. Все було ясно: він міг або відповідати на стрільцеве питання, або дивитися йому в вічі. Робити те й те водночас був неспроможний.

Опустивши погляд на потріскане дерево під ногами, Слайтмен промовив:

— Так, гадаю, ми б його вбили. — Пауза. Кивок. Він повернув голову, і на дощану опору для ніг упала сльоза. — А що б нам лишалося? — Після цього Слайтмен підвів погляд, зміг поглянути стрільцеві у вічі та в них побачив, що його долю вирішено. — Зроби все швидко, і нехай мій хлопчик цього не побачить. Прошу тебе.

Роланд знову підхльоснув мулів. І сказав:

— Твоє жалюгідне дихання обірве не моя рука.

На мить Слайтмен справді перестав дихати. Коли він говорив стрільцеві, що так, він убив би дванадцятирічного хлопця, щоб зберегти свою таємницю, його обличчя набрало стримано-шляхетного виразу. Тепер же на ньому прозирнула несмілива надія, і від цього воно стало бридким. Він шумно видихнув повітря і сказав:

— Ти мене дражниш. Я знаю, ти мене вб'єш. Нащо тобі лишати мене живим?

— Боягуз усіх судить по собі, — зауважив Роланд. — Без крайньої потреби я не вбиватиму тебе, Слайтмене. Бо люблю свого хлопчика. Бодай це ти маєш розуміти. Що таке любов до дитини, знаєш?

— Атож. — Слайтмен опустив голову і потер засмаглу шию. Шию, з якою він, напевно, вже подумки попрощався.

— Але ти маєш дещо затямити. Задля власного ж добра й добра Бенні. Якщо Вовки переможуть — ти помреш. У цьому можеш бути впевнений. «Стопудово», як сказали б Едді й Сюзанна.

Слайтмен дивився на нього, й очі за скельцями окулярів звузилися.

— Слухай мене уважно, Слайтмене, і закарбуй те, що я скажу. Ми будемо не там, де нас сподіваються запопасти Вовки. І програють вони чи виграють цей бій, цього разу проллється кров. Вони знатимуть, що їх обдурили. А хто в Кальї Брин Стерджис міг це зробити? Лише двоє. Енді й Бен Слайтмен. Енді вивели з ладу, мститися йому нема сенсу. — Роланд посміхнувся, й та посмішка здалася Слайтмену холодною, як північний край землі. — Зате до тебе вони можуть дістатися. До тебе і єдиного, хто тобі дорогий.

Слайтмен замислився. Було очевидно, що ця думка йому ще не спадала, та щойно він побачив у ній певний сенс, позбутися її стало важко.

— Вони подумають, що ти зумисне перекинувся на наш бік, — вів далі Роланд. — Та навіть якщо тобі вдасться їх переконати, що це випадковість, тебе все одно вб'ють. І твого сина також. Задля помсти.

Поки стрілець говорив, щоки Слайтмена потроху заливало червінню — то розквітли троянди сорому, подумав Роланд. Але від думки про те, що Бенні можуть убити Вовки, барва знову відринула й обличчя стало смертельно блідим. Чи, можливо, від думки, що сина заберуть на схід — заберуть і зроблять з нього рунта.

— Я шкодую, — промимрив Слайтмен. — Шкодую про те, що зробив.

— До біса твоє «шкодую», — сказав Роланд. — Ка працює, світ рухається далі.

Слайтмен не відповів.

— Я маю намір відрядити тебе з дітьми, моє рішення не змінилося, — повідомив стрілець. — Якщо все піде так, як я сподіваюся, бою ти не побачиш. Якщо все піде не так, як я сподіваюся, раджу тобі пам'ятати, що головною я призначив Сейрі Адамс. Потім я з нею поговорю і хочу почути, що ти виконував усі її накази. — Слайтмен не відповідав, і Роланд заговорив різким тоном. — Скажи, що розумієш, трясця твоїй матері. Я хочу почути: «Так, Роланде, я розумію».

— Так, Роланде, дуже добре розумію. — Він помовчав хвилину. — А як ми переможемо, фолькен довідаються? Взнають про… мене?

— Від Енді — ні. Його балачкам кінець. Від мене також, якщо дотримаєш обіцянки й послухаєшся мене. Мій ка-тет теж мовчатиме. З поваги. Не до тебе, а до Джейка Чемберза. А якщо Вовки потраплять у пастку, яку я для них приготував, хіба фолькен можуть запідозрити, що зрадників було двоє? — Він змірив Слайтмена холодним поглядом. — Це невинні люди. Довірливі, як ти знаєш. І ти цим скористався.

Слайтмен знову почервонів і опустив погляд. Глянувши вперед, Роланд побачив, що до кінцевого пункту лишається не більше чверті милі. Добре. На східному горизонті досі не було хмари куряви, але він відчував, як вона збирається. Вовки вже виїхали, о так. Десь за рікою зійшли з потяга, пересіли на коней й пустили їх учвал. Як вершники з пекла.

— Я зробив це заради сина, — мовив Слайтмен. — Енді прийшов до мене і сказав, що вони неодмінно його заберуть. Кудись туди, Роланде… — Він махнув на схід, у бік Краю грому. — Десь там є безталанні істоти, що їх звуть Руйнівниками. Це невільники. Енді казав, що вони телепати й психокінетики. Не знаю, що ці слова означають, але вони живляться мозком. Руйнівники — люди, вони їдять те саме, що й ми, але їм потрібен ще й інший харч, особливий, аби не голодувало те, що робить їх особливими.

— Їжа для мозку, — сказав Роланд. І згадав, як його мати називала рибу харчем для мозку. А потім несподівано піймав себе на думці про Сюзаннині нічні вилазки. Хоча до опівнічної бенкетної зали вчащала не Сюзанна. То була Мія. Нічия дочка.

— Атож, так я собі думаю, — кивнув Слайтмен. — Але це мають у собі лише близнюки. Це те, що пов'язує їхні душі. А ті люди… це вони відряджають до нас Вовків… вони витягують це з дітей. І діти стають безмозкими. Рунтами. Це їжа, Роланде, розумієш? От навіщо вони їх забирають! Годувати триклятих Руйнівників! Не їхні тіла, а їхні мозки! А що вони мають руйнувати, я не знаю!

— Два Промені, що досі тримають Вежу, — сказав Роланд.

Слайтмен глянув на нього, мов громом уражений. В очах відбився переляк.

— Темну вежу? — прошепотів він. — Правду кажеш?

— Так, — кивнув стрілець. — Хто такий Фінлі? Фінлі О'Теґо.

— Я не знаю. Голос, який приймав мої доноси. Думаю, це тахін. Знаєш, що воно таке?

— А ти?

Слайтмен похитав головою.

— Тоді облишмо це. Можливо, я зустрінуся з ним віч-на-віч і він відповість мені за все.

Слайтмен мовчав, але Роланд відчував його сумніви. Проте це було природно. Розмова підійшла до кінця, і невидимий пояс напруження, що стягував його живіт, послабився. Стрілець уперше повернувся до Слайтмена всім тулубом. — Енді завжди знаходив собі таку жертву, як ти, Слайтмене. Я впевнений, що саме для цього його тут і залишили. Так само я не сумніваюся, що твоя донька, сестра Бенні, померла не через нещасний випадок, їм завжди потрібен був близнюк без пари і вразливий батько.

— Ти не можеш…

— Мовчи. Ти вже сказав усе, що міг.

Слайтмен слухняно замовк.

— Я розумію зраду. Колись я сам її вчинив щодо Джейка. Та будьмо відвертими — твоєї сутності це не змінює. Ти стерв'ятник. Расті, який став живитися падлом.

Слайтмен густо почервонів.

— Я зробив це заради свого хлопчика, — вперто повторив він.

Роланд плюнув собі в долоню й розтер слину по гарячій на дотик, налитій кров'ю Слайтменовій щоці. Потім узявся за дужку окулярів, що їх носив бригадир, і легенько поторсав у нього на носі.

— Це не змиється, — дуже тихо промовив він. — Не змиється через твої окуляри. Це твоє тавро, Слайтмен. Ти переконуєш себе, що рятував сина, і це допомагає тобі заснути вночі. Я теж кажу собі, що зрадив Джейка, щоб не втратити шанс дістатися до Вежі… й тому можу спати вночі. Але різниця між нами, єдина різниця — в цих окулярах. Я нічого не взяв за свою зраду. — Він витер долоню об штани. — А ти продався, Слайтмене. І забув лице свого батька.

— Дай мені спокій, — прошепотів Слайтмен і стер слід від стрільцевої слини зі щоки. Решту змили сльози. — Заради мого хлопчика.

Роланд кивнув.

— Усе до цього зводиться. Заради твого хлопчика. Ти тягнеш його за собою, як мертве курча. Але не хвилюйся. Якщо все піде за планом, ти проживеш своє життя в Кальї й постарієш, користуючись повагою сусідів. Ти будеш одним з тих, хто повстав проти Вовків, коли до міста Шляхом Променя прийшли стрільці. Коли ти вже не зможеш ходити, він водитиме попід руки й підтримуватиме тебе, щоб не впав. Я дуже виразно все уявляю, але мені це не подобається. Бо чоловік, готовий продати душу заради окулярів, зрештою перепродасть її ще за якусь дешевеньку дурничку, і рано чи пізно твій син про це довідається. Найкраще, що може статися нині з твоїм сином, — його батько загине смертю героя. — І не встиг Слайтмен відповісти, як Роланд закричав: — Оверголсер! Гей, там, на підводі! Оверголсер! Зупиняй коней! Приїхали! Кажу спасибі!

— Роланде… — почав Слайтмен.

— Ні, — похитав головою стрілець, натягаючи віжки. — Бесіді кінець. Просто запам'ятай, що я сказав: раптом випаде шанс померти героєм, зроби синові послугу — скористайся ним.

ТРИ

Попервах усе йшло за планом, і це називали словом «ка». Коли ж усе змінилося й стали гинути люди, це теж приписали ка. Як сказав би стрілець, ка — остання річ у світі, над якою треба піднятися.

ЧОТИРИ

Ще біля намету в Кальї, під смолоскипами, що палахкотіли рівним вогнем, Роланд пояснив дітям, що від них вимагається. Тепер, у перших променях дня, що вже розгорався (хоч сонце ще дрімало), вони досконало впоралися зі своїм завданням: виструнчилися вздовж дороги, вишикувалися від найстарших до найменшеньких, кожна пара близнюків трималася за руки. Підводи стояли вздовж лівого боку дороги, нависаючи колесами над канавою. Єдиним вільним проміжком між ними було місце, де від Східного шляху відгалужувалася стежка, що вела до пересохлих річищ і шахт. Біля дітей, теж вишикувавшись у ряд, стояли доглядачі, яких тепер стало більше дюжини, бо ж до них приєдналися Тіан, панотець Каллаген, Слайтмен і Вейн Оверголсер. Навпроти них над правою придорожньою канавою стояли в ряд Едді, Сюзанна, Роза, Марґарет Айзенгарт і Тіанова дружина Залія. Кожна жінка мала на собі плетену сумку з тарілками. В канаві за їхніми спинами було складено ящики зі зброєю Орізи: загалом близько двохсот тарілок.

Едді кинув погляд на інший берег річки. Хмари пилу не було. Сюзанна нервово всміхнулася йому, він відповів таким самим усміхом. Ці хвилини були найтяжчі — найстрашніші. Він знав, що пізніше червона імла огорне його й прожене всі страхи. Але зараз він надто добре все розумів. Усвідомлював, що вони вразливі й безпорадні, як черепаха без панцира.

Уздовж ряду дітей швидко пройшов Джейк, несучи коробку з різними речами, які зібрав ще в Кальї: стрічками для кісок, брязкальцями для малюків, у яких ріжуться зубки, свистулькою, старим черевиком з напіввідірваною підошвою, розпарованими шкарпетками. Таких дрібничок набралося близько двох дюжин.

— Бенні Слайтмен! — прогорлав Роланд. — Френк Тейвері! Френсін Тейвері! До мене!

— Що таке? — раптово занепокоївшись, спитав батько Бенні. — Чому ти викликаєш мого сина…

— Щоб він виконав свій обов'язок, так само, як ти виконаєш свій, — відповів Роланд. — І більше ні слова.

Четверо дітей підійшли до нього. Близнюки Тейвері, що трималися за руки, розчервонілися й захекалися. Їхні очі горіли.

— Слухайте уважно і не змушуйте мене повторювати, — промовив Роланд. Бенні й діти Тейвері, схвильовані, нахилилися до нього. А Джейк, хоч йому й не терпілося швидше вирушити, хвилювався менше. Він знав, про що йтиметься зараз і що буде далі. Якщо все піде так, як задумав Роланд.

Роланд заговорив до дітей, яких покликав, але його могли чути й ті, що вишикувалися вервечкою.

— Зараз ви підете стежкою, — сказав він, — і через кожні два фути кидатимете на землю щось із речей, неначе дуже поспішали й ішли швидко, майже бігли. Насправді я хочу, щоб ви вчотирьох пішли швидким кроком. Але не біжіть і дивіться під ноги. Дійдете до того місця, де стежка розгалужується… це десь півмилі… і станете. Зрозуміли? Ні кроку далі.

Діти енергійно закивали. Роланд перевів погляд на напружених дорослих, що стояли в нього за спиною.

— Ці четверо підуть першими, решта чекає дві хвилини, потім вирушає: спершу старші, далі молодші. Далеко йти не доведеться. Останні пари навряд чи просунуться далі місця, де ми зараз стоїмо. — Роланд підвищив голос і закричав командним тоном: — Діти! Коли почуєте цей сигнал, повертайтеся! І повертайтеся швидко! — Він запхав два пальці лівої руки до рота й просвистів так пронизливо, що дехто з дітей затулив вуха.

— Сей, якщо ви збираєтеся сховати дітей у печері, — звернулася до нього Анабель Хав'єр, — чому вони мають повертатися?

— Бо вони не підуть у печери, — відповів стрілець. — Вони сховаються там. — Він махнув рукою на схід. — У рисі, на цьому березі ріки. Про них подбає леді Оріза. — Усі подивилися в той бік, куди він показував, і тієї ж миті побачили хмару куряви.

Вовки.

П'ЯТЬ

— Наші гості не забарилися, любчику, — зауважила Сюзанна.

Роланд кивнув і повернувся до Джейка.

— Вперед, Джейку. Робіть те, що я сказав.

Джейк згріб у дві жмені речі з ящика і передав їх близнюкам Тейвері. Потім зграбно, як олень, зістрибнув у канаву ліворуч і пішов уздовж стежки поряд з Бенні. Френк і Френсін крокували позаду. На очах у Роланда Френсін впустила на землю маленьку шапочку.

— Добре, — кивнув Оверголсер. — Я зрозумів. Вовки побачать розкидані речі й повірять, що діти в печерах. Але, стрільцю, нащо їм усім іти тією стежкою? Нехай би просто зараз тікали у рис.

— Бо ми підозрюємо, що Вовки йдуть на запах своїх жертв, як це роблять справжні звірі, — відповів Роланд і підвищив голос: — Діти, вперед! Старші першими! Кожна пара тримається за руки і не відпускає! Вертаєтеся на мій свист!

Діти вирушили стежкою, перебираючись через канаву за допомогою Каллагена, Сейрі Адамс, Хав'єрів і Бена Слайтмена. Обличчя всіх дорослих були стурбовані, але тільки батько Бенні зиркав недовірливо.

— Вовки поскачуть у цей бік, бо мають причину думати, що діти там, — пояснив Роланд, махнувши в бік шахт. — Але вони не дурні, Вейне. Вони шукатимуть знаків, і ми дамо їх. Якщо вони йдуть на запах — а я готовий побитися об заклад на весь урожай кальїнського рису, що так і є, — то, крім розкиданих черевичків і стрічок, матимуть ще й слід. Запах багатьох дітей обірветься, але їх ще трохи вестиме далі запах тих чотирьох, яких я відрядив першими. Чи підуть вони далі — це під питанням. Алена той час це вже не матиме значення.

— Але…

Роланд перестав його слухати й повернувся до свого маленького загону бійців. Загалом їх було семеро. «Хороше число, — подумав він. — Число сили». Він перевів погляд далі, на хмару пилу.

Вона здіймалася вище за всі стовпи семінону й рухалася страхітливо швидко. Втім, Роланд вважав, що часу в них ще достатньо.

— Слухайте й запам'ятовуйте. — Зараз він звертався до Залії, Марґарет і Рози. Члени його ка-тету вже знали, про що він розповідатиме, знали, відколи старий Джеймі прошепотів свою давню таємницю на вухо Едді, коли вони розмовляли на ґанку в Джефордсів. — Вовки — не люди і не чудовиська. Це роботи.

— Роботи?! — повторив Оверголсер, радше від подиву, ніж недовіри.

— Еге ж, ми з друзями вже бачили таких раніше, — відказав Роланд, пригадуючи галявину, де ганялися один за одним останні слуги великого ведмедя, нескінченно описуючи кола. — У них на головах каптури, щоб не видно було маленьких штук, які обертаються на маківках. Це кружальця десь отакого розміру. — Роланд показав їм висоту і довжину — два дюйми і п'ять дюймів. — Колись давно одну з таких штук випадково збила своєю тарілкою Моллі Дулін. Вона влучила ненароком. Ми стрілятимемо зі знаттям.

— Капелюшки-розумаки, — сказав Едді. — Їхній зв'язок із зовнішнім світом. Без них вони відразу здихають.

— Цільте сюди. — Роланд підняв праву руку на дюйм над своєю маківкою.

— Але ж груди… зябра в грудях… — розгублено промовила Марґарет Айзенгарт.

— Брехня від першого до останнього слова, — пояснив Роланд. — Цільте у верхівку каптурів.

— Сподіваюся, коли-небудь мені хтось пояснить, для чого була вся ця брехня, — сказав Тіан.

— За умови, що «коли-небудь» настане, — відповів йому Роланд. Найменші діти, слухняно тримаючись за руки, вже ступили на стежку. Старші вже віддалилися на одну восьму милі, а Джейків квартет — щонайменше на одну четверту. Цього мало вистачити, Роланд повернувся до доглядачів.

— Зараз вони повернуть назад, — сказав він. — Переведіть їх через канаву й кукурудзяне поле двома паралельними рядами. — Не озираючись, він показав великим пальцем собі за спину. — Треба пояснювати, наскільки важливо не зачіпати кукурудзяні стебла, особливо ті, що ростуть уздовж дороги, де Вовки можуть звернути на них увагу?

Всі мовчки похитали головами.

— На краю рисових полів, — вів далі Роланд, — заведіть їх у один з водостоків. Неподалік від річки нехай заляжуть у рисі, там, де він високий і ще досі зелений. — Він розвів руки, зблискуючи очима. — Розосередьте їх. Ви, дорослі, сховайтеся на тому боці, що виходить на річку. Якщо Вовків буде більше, ніж ми очікуємо, то прийдуть вони звідти.

Не даючи їм змоги поставити питання, Роланд знову запхав пальці до рота й засвистів. Воун Айзенгарт, Крелла Ансельм і Вейн Оверголсер приєдналися до тих, хто стояв у канаві, й загукали до малечі, щоб ті поверталися на дорогу. Едді тим часом зиркнув через плече й вражено відзначив, що хмара куряви вже подолала чималий шлях до річки. Та цю швидкість легко було збагнути, знаючи правду: сірі коні насправді були механічними пристроями, замаскованими під коней. «Просто тобі парк урядових „шевроле“», — подумав Едді.

— Роланде, вони швидко наближаються! Диявольськи швидко!

Роланд подивився.

— Ми встигнемо, — сказав він.

— Ти впевнений? — спитала Роза.

— Так.

Менші діти вже поспішали через дорогу, тримаючись за руки, з величезними від страху і хвилювання очима. Їх вели Кантаб з роду манні та його дружина Ара. Жінка наказувала їм іти посеред рядів і не торкатися сухих кістяків стебел.

— Чому, сей? — спитав малюк, якому було не більше чотирьох років. Спереду на його комбінезончику розпливалася підозріло темна пляма. — Бачте, качани вже зібрали.

— Це гра така, — пояснив Кантаб. — Зветься «не торкайся кукурудзи». — І завів пісню. Дехто з дітей підхопив, але решта були надто розгублені й налякані, щоб співати.

Пари переходили дорогу, найменших поступово зміняли старші й вищі діти, а Роланд ще раз кинув погляд на схід. Він розрахував, що Вовкам ще скакати до Вайє десять хвилин і цього часу вистачить. Але, о боги, як швидко вони летіли! Йому спало на думку, що доведеться залишити Слайтмена-молодшого й близнюків Тейвері тут, нагорі. Це було відхилення від плану, але план уже почав змінюватися. Інакше й бути не могло.

Останні дітлахи вже були на тому боці, й тепер на дорозі лишилися Оверголсер, Каллаген, Слайтмен-старший і Сейрі Адамс.

— Ідіть, — наказав їм Роланд.

— Я дочекаюся сина! — запротестував Слайтмен.

— Ідіть!

Слайтмен вочевидь мав намір продовжувати суперечку, та Сейрі торкнула його за один лікоть, а Оверголсер стис другий.

— Ходімо, — сказав Оверголсер. — Цей чоловік подбає про твого хлопця так само, як про свого.

Слайтмен востаннє кинув на Роланда сповнений сумніву погляд, потім переступив через канаву і разом з Оверголсером та Сейрі приєднався до хвоста вервечки, що спускалася до ріки.

— Сюзанно, покажи їм сховок, — дав розпорядження Роланд.

Вони подбали про те, щоб діти переходили канаву подалі від того місця, де чоловіки нещодавно копали. Обрубком ноги в шкіряному чохлі Сюзанна розкидала листя, гілки й сухе кукурудзиння: все те, що зазвичай валяється в придорожніх стічних канавах. Під сміттям виявилася темна яма.

— Це просто траншея, — мало не вибачаючись, пояснила вона. — Зверху будуть дошки. Легкі, їх просто скинути. Там, усередині, будемо ми. Роланд зробив… не знаю, як це називаєте ви, але там, звідки я родом, це перископ, така штука з дзеркалами всередині, завдяки яким можна бачити, що відбувається нагорі… коли настане час, ми просто підведемося. Дошки попадають.

— А де Джейк і решта троє? — раптом спитав Едді. — Вони вже мали повернутися.

— Ще рано, — сказав Роланд. — Заспокойся, Едді.

— Не заспокоюся, бо не рано. Ми б уже мали їх бачити. Я йду по них…

— Нікуди ти не підеш, — відрубав стрілець. — Ми маємо вивести з ладу якнайбільше Вовків, поки вони не збагнули, що коїться. А для цього треба всю стрілецьку силу зосередити тут, за їхніми спинами.

— Роланде, щось не так.

Стрілець проігнорував його.

— Жінки, спускайтеся, — скомандував він. — Ящики з тарілками будуть біля вас. Ми лише закидаємо їх листям.

Залія, Роза й Марґарет стали спускатися в яму, яку показала Сюзанна, а стрілець подивився в інший бік. Стежка, що вела до шахт, була порожня. Ні Джейка, ні Бенні, ні дітей Тейвері. І він почав думати, що Едді мав рацію. Щось сталося.

ШІСТЬ

Джейк і його супутники швидко та без пригод дійшли до того місця, де стежина розходилася. Приберігши дві дитячих речі наостанок, Джейк викинув їх біля розвилки: зламане брязкальце на ту доріжку, що вела до «Глорії», дівчачий плетений браслетик — на стежку до «Червоного птаха». «Обирайте, — подумав він. — І хай вам грець».

Повернувшись, він побачив, що близнюки Тейвері вже рушили назад. Бенні ж чекав його, блідий і схвильований. Його очі блищали. Джейк кивнув і змусив себе відповісти йому усмішкою.

— Ходімо, — сказав він.

Потім вони почули, як засвистів Роланд, і близнюки припустили бігом, хоч стежка й була засипана великим камінням. Вони трималися за руки й оббігали купки каміння, якщо не могли через нього перебратися.

— Гей, не біжіть! — крикнув Джейк. — Він казав не бігти й дивитися під н…

Отоді Френк Тейвері й втрапив ногою в яму. Джейк почув тріск: то зламалася його щиколотка. І з переляку, що відбився на обличчі Бенні, зрозумів, що той теж це чув. Френк тихо вереснув і похитнувся. Френсін підхопила його і спробувала підняти, але хлопчик був надто важкий. Він повалився на землю, ударившись головою об гранітний виступ, і звук, з яким череп стукнувся об камінь, був гучніший навіть за тріщання зламаної кістки. З рани на голові миттєво заюшила кров, блискуча у вранішньому світлі.

«Халепа, — подумав Джейк. — І на нашому шляху».

Бенні тільки витріщався. Його щоки зблідли так, що нагадували тепер кольором м'який сир. Френсін уже стояла навколішках біля брата, а той лежав, неприродно викрививши ногу, не спроможний витягти її з підступної ями. Дівчинка пронизливо підвивала й схлипувала. А потім підвивання враз припинилося. Її очі підкотилися, і вона зомліла, впавши на свого непритомного брата.

— Ходімо! — гукнув Джейк до Бенні, але той не зрушив з місця, все стояв і дивився. Джейк стукнув його кулаком у плече. — Заради твого батька!

Це привело Бенні до тями.

СІМ

Джейк бачив усю картину холодним ясним поглядом стрільця. Кров, розлита на кам'яному виступі. Жмут волосся. Нога в ямі. Краплі слини на губах Френсін Тейвері. Випуклість грудей сестри, яка впала навзнак на брата. Наближалися Вовки. І не Роландів свист йому про це сказав, а хист читати на відстані думки. «Едді, — подумав він. — Едді хоче йти сюди».

Джейк ніколи не користався хистом, щоб передати якусь думку, але зараз відчув, що треба.

Залишайся на місці! Ми спробуємо сховатися, якщо не встигнемо повернутися, а ти не смій сюди йти! Ти все зіпсуєш!

Він гадки не мав, чи дійшло повідомлення, але точно знав, що на щось інше в них часу немає. А тим часом Бенні… що ж він робив? Яким точним словом це можна було назвати? Міс Ейвері в школі Пайпера постійно змушувала їх шукати точні відповідники. І слово вигулькнуло. Бенні белькотів.

— Що нам робити, Джейку? Людино-Ісусе, обоє! Вони ж були в повному порядку! Просто бігли, а тоді… а якщо зараз прискачуть Вовки? Вони прискачуть, а ми будемо тут? Може, краще їх кинути, а самим тікати?

— Ми їх не кинемо, — сказав Джейк. Він нахилився і вхопив Френсін Тейвері за плечі, щоб підняти її і всадовити, тим самим даючи дихати Френкові. Її голова запала назад, волосся темним шовком розсипалося по плечах.

Її вії затріпотіли, під ними прозирнули білки. Не роздумуючи, Джейк дав їй ляпаса. Сильного.

— Ой! Ой! — Її очі розплющилися, сині, прекрасні, налякані.

— Вставай! — закричав Джейк. — Злазь з нього!

Скільки часу минуло? Відколи діти повернули в інший бік, стало так тихо. Жоден птах не загомонів, навіть расті. Джейк чекав, коли Роланд удруге засвистить, але свист не повторився. А й справді, навіщо? Зараз вони могли покладатися тільки на себе.

Френсін відкотилася вбік і, хитаючись, звелася на ноги.

— Допоможіть йому… будь ласка, сей, прошу…

— Бенні. Треба витягти його ногу з ями. — Бенні опустився на коліно біля постраждалого. Той був досі блідий, але губи стислися у вузьку пряму лінію, і Джейк подумав, що то добрий знак. — Візьми його за плече.

Бенні вхопився за праве плече Френка Тейвері, Джейк — за ліве. Вони зустрілися поглядами над непритомним хлопцем. Джейк кивнув.

— Давай!

Вони потягли одночасно. Очі Френка Тейвері — блакитні й гарні, як у сестри, — розплющилися, і він закричав таким тонким голосом, що його не було чути. Але нога не звільнилася.

Бо застрягла глибоко.

ВІСІМ

З хмари куряви вже проступала сіро-зелена маса, до них долинав стукіт багатьох копит. Три жінки з Кальї були у сховку, в канаві залишалися тільки Роланд, Едді та Сюзанна. Чоловіки стояли на ногах, Сюзанна — на широко розставлених колінах. Вони все вдивлялися в стежку, що вела до шахт. На ній досі ніхто не з'явився.

— Я щось почула, — сказала Сюзанна. — Хтось із них поранений.

— До біса все, Роланде, я йду по них, — заявив Едді.

— Цього хоче Джейк чи цього хочеш ти?

Едді почервонів. Він ясно чув Джейків голос у голові — не слова, їхню сутність, — тож і Роланд, напевно, теж.

— Там, унизу, сотні дітей, а там лише четверо, — сказав Роланд. — В укриття, Едді. Ти, Сюзанно, також.

— А ти? — спитав Едді.

Роланд глибоко вдихнув і видихнув повітря.

— Допоможу, якщо зможу.

— Ти що, підеш по нього? — Едді дивився на стрільця, і в його погляді прозирала недовіра. — Тільки не кажи, що підеш по нього сам.

Роланд глянув на хмару куряви й сіро-зелену мішанину під нею, з якої менш ніж за хвилину вже проступатимуть обриси коней і їхніх вершників. Вершників у вишкірених вовчих масках, обрамлених каптурами. Вони не скакали до річки — вони летіли.

— Ні, — відповів стрілець. — Не можу. Ховайтеся в укриття.

Едді ще якусь мить постояв, тримаючи руку на руків'ї револьвера. На його блідому обличчі відбивалася вся гама суперечливих емоцій. Потім мовчки відвернувся від Роланда і взяв Сюзанну за руку вище ліктя. Став біля неї навколішки і прослизнув до окопу. Роланд залишився сам. Він вдивлявся у порожню стежину, на лівому стегні в нього погойдувався великий револьвер.

ДЕВ'ЯТЬ

Бенні Слайтмен був міцним хлопчиною, але навіть він не зміг зрушити з місця уламок скелі, який затискав ногу Френка Тейвері. Джейк побачив це одразу, з першого ж поштовху. Розумом (холодним, холодним розумом) він оцінив вагу полоненого хлопця проти ваги каменя-полонителя. Камінь вочевидь важив більше.

— Френсін.

Вона подивилася на нього вологими і переляканими очима.

— Ти любиш його? — спитав Джейк.

— Атож, усім серцем!

«Він і є твоє серце, — подумав Джейк. — Це добре».

— Тоді допоможи нам. За моєю командою тягни його щосили. Не звертай уваги на його крики, просто тягни.

Вона кивнула, неначе зрозуміла. Джейк дуже на це сподівався.

— Якщо й цього разу не витягнемо, доведеться його кинути.

— Нізащо! — закричала вона.

На суперечки часу не було. Джейк підійшов до Бенні й став навколішки біля плаского білого каменя. Під його щербатим краєм скривавлена щиколотка Френка зникала у чорній дірі. Хлопчик уже прийшов до тями й важко дихав. Його ліве око підкотилося від страху, праве потопало в крові. Над вухом звисав шмат відірваної шкіри.

— Ми трохи піднімемо камінь, а ти його витягнеш. На рахунок «три», — наказав Джейк дівчині. — Готова?

Френсін кивнула, і волосся водоспадом упало їй на обличчя. Але вона навіть не відгорнула його, лише міцно вхопила брата попід руки.

— Френсі, не роби мені боляче, — простогнав він.

— Замовкни, — сказала вона.

— Раз, — сказав Джейк. — Тягни цю байду щосили, Бенні, навіть якщо відчуєш, що яйця луснуть. Чуєш?

— Так, срака-мотика, рахуй.

— Два. Три.

Вони потягли, закричавши від зусилля. Камінь зсунувся. Френсін, теж із криком, потягла брата на себе.

Крик Френка Тейвері пронизав їхні вуха, і його нога вивільнилася.

ДЕСЯТЬ

Роланд почув хрипкі крики натуги, які затьмарив пронизливий вереск болю. Там щось сталося, і Джейк чимось зарадив. Питання було тільки в тому, чи достатньо було цього, щоб виправити ситуацію?

У повітря злетів фонтан бризок: то Вовки на повному ходу занурилися у Вайє й галопували вбрід на своїх сірих конях. Тепер стрілець бачив їх чітко. Вони скакали радами по п'ятеро й шестеро, пришпорюючи коней. Загалом близько шістдесяти. На дальньому боці ріки вони зникнуть за порослим травою крутим берегом, а потім знову вигулькнуть. До них залишатиметься менше милі.

Потім знову зникнуть, востаннє, за останнім пагорбом, усі, якщо триматимуться разом, як зараз, і для Джейка то буде останній шанс прийти й сховатися в укритті.

Роланд свердлив поглядом стежку, сподіваючись побачити на ній дітей — Джейка, — але ніхто не з'являвся.

Вовки зараз мчали західним берегом ріки, копита їхніх коней здіймали дощ із бризок, що в промінні ранкового сонця зблискували, мов золото. В усі боки розліталися грудки землі й фонтани піску.

ОДИНАДЦЯТЬ

Джейк узяв Френка під одну руку, Бенні — під другу, й так вони понесли його, швидко, не зважаючи на каміння під ногами. Френсін бігла слідом.

Вони проминули останній поворот, і Джейк відчув шалену радість — у канаві через дорогу стояв Роланд, стояв на варті, тримаючи здорову ліву руку на руків'ї свого револьвера, у зсунутому з лоба капелюсі.

— Це мій брат! — прокричала йому Френсін. — Він упав! Втрапив ногою в яму!

Зненацька Роланд зник.

Френсіс роззирнулася довкола: не злякано, а спантеличено.

— Що?..

— Не рухайся, — сказав Джейк, бо нічого більш путнього не спало на думку. Інших думок у нього не було. Якщо стрілець теж нічого не намислив, вони можуть загинути просто тут.

— Моя щиколотка… горить, — прохрипів Френк Тейвері.

— Заткнися, — сказав Джейк, і Бенні розсміявся. Радше від шоку, але сміх був справжній. Джейк глянув на нього понад головою заплаканого скривавленого Френка Тейвері… й підморгнув. Бенні підморгнув у відповідь. Отак просто вони знову стали друзями.

ДВАНАДЦЯТЬ

Лежачи в темряві сховку біля Едді й вдихаючи гострий запах прілого листя, Сюзанна зненацька відчула, як низ живота хапають перейми. Наступної ж миті лівий бік мозку пронизало списом гострого болю, від чого ліва половина обличчя й шиї заніміла. Водночас перед внутрішнім зором стали з'являтися видива великої бенкетної зали: печеня, що парує, фарширована риба, стейки, великі пляшки шампанського, чаші з соусом, червоне вино рікою. Вона почула, як хтось грає на фортепіано і співає. «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні мо-о-оє життя».

«Ні!» — закричала Сюзанна, опираючись силі, яка хотіла її поглинути. Чи було в тієї сили ім'я? Авжеж, було. Вона звалася Матір'ю, її рука колисала люльку, а рука, що колише люльку, править св…

Ні! Дай мені закінчити! Пізніше, якщо схочеш заволодіти тілом, я тобі допоможу! Але зараз я боротимуся зубами й нігтями! Навіть якщо для цього доведеться вбити себе і твоє дорогоцінне дитятко, я це зроблю. Чуєш мене, суко?

Якусь мить була лише темрява, відчуття ноги Едді, що притискалася до її стегна, заніміння в лівій половині обличчя, грім копит, що наближався, ядучий запах листя і звуки дихання Сестер, які готувалися до свого бою. А потім десь із надр голови, з-за Сюзанниного лівого ока, до неї вперше заговорила Мія. Кожне слово було чітким і ясним.

Що ж, бийся. Жінко. Чим зможу — допоможу. Але потім ти виконаєш обіцяне.

— Сюзанно? — пробурмотів Едді за її спиною. — Все гаразд?

— Так, — відповіла вона. І не збрехала. Спис гострого болю щез. Голос затих. Минулося жахливе заніміння. Але Мія причаїлася неподалік. Чекала.

ТРИНАДЦЯТЬ

Роланд лежав у канаві на животі, спостерігаючи тепер за Вовками внутрішнім оком уяви й інтуїції. Вершники вже були між виступом і пагорбом, їхні плащі майоріли на вітрі. За пагорбом вони мали зникнути десь на сім секунд. Звісно, якщо триматимуться колоною і перші ряди не вирвуться вперед. Якщо він правильно визначив їхню швидкість. Якщо так, то в нього буде п'ять секунд, щоб дати Джейкові та його товаришам знак, що можна рухатися. Чи сім. Якщо він був правий, вони матимуть сім секунд, щоб перебігти дорогу. Якщо ж помилився (чи вони перебігатимуть повільно), Вовки помітять або чоловіка в канаві, або дітей на дорозі, або їх усіх. Напевно, велика відстань не дозволить їм скористатися зброєю, але так чи інакше ретельно спланована засідка піде псу під хвіст. Найрозумнішим вибором у цій ситуації здавалося залишити дітей на розсуд долі. Чорт, четверо дітей на стежці, що веде до шахт, лише переконають Вовків у тому, що решту сховали в одній зі старих копалень.

«Годі роздумувати, — сказав Корт у його голові. — Як надумав щось робити, хробаче, то це твій єдиний шанс».

Роланд скочив на ноги. Просто навпроти нього, за купою наваленого каміння, що показувала місце, де стежина вливалася в Східний шлях, стояли Джейк і Бенні Слайтмен, притримуючи попід руки Френка Тейвері. Хлопець був увесь скривавлений — вочевидь з ним сталося щось серйозне. З-понад його плеча визирала сестра. Тієї миті вони виглядали не просто як близнюки, а як близнюки Каффін, що зрослися тілами.

Роланд щосили замахав руками: «До мене, до мене, швидко!» — водночас озираючись на схід. Вовків не видно. Добре. Пагорб таки відгородив їх на кілька секунд.

Джек і Бенні метнулися через дорогу, тягнучи за собою хлопця. Шорбутси Френка Тейвері залишали на оґґані свіжі борозни. Роланд міг лише сподіватися, що Вовки не звернуть особливої уваги на ці сліди.

Останньою в канаву легко, мов фея, пурхнула дівчинка.

— Лягай! — гаркнув Роланд, ухопив її за плече і притис до землі. — Лягай, лягай, лягай! — Він упав біля неї, на нього звалився Джейк. Роланд відчував, як шалено калатало його серце.

Стукіт копит уже був зовсім близько і щосекунди наростав. Чи помітили їх перші вершники? Поки що рано було про це говорити, але дуже скоро вони дізнаються. А тимчасом єдине, що лишалося, — діяти за планом. В укритті буде тісно, коли до тих, хто вже там, приєднаються ще троє зайвих. Але якщо Вовки помітили Джейка й інших, коли ті перебігали дорогу, то засідка провалилася: повстанці не встигнуть ні вистрелити, ні кинути тарілку, як усіх підсмажать просто тут, у канаві. Втім, хвилюватися за це не було часу. За Роландовими підрахунками, вони мали щонайбільше хвилину, можливо, лише сорок секунд, і навіть ця крихта часу швидко танула в них під ногами.

— Злазь із мене і в укриття, — скомандував стрілець Джейкові. — Зараз же.

Відчуття важкості на спині зникло. Джейк прослизнув у сховок.

— Френку Тейвері, ти наступний, — сказав стрілець. — І щоб ні звуку. За дві хвилини зможеш кричати, скільки схочеш, але поки що тримай рота на замку. Це стосується вас усіх.

— Я мовчатиму, — прохрипів хлопчик. Бенні й Френкова сестра кивнули.

— Скоро ми підведемося й почнемо стріляти, — сказав Роланд. — Ви троє — Френку, Френсін, Бенні — лежіть і не рухайтеся. — Він помовчав. — І якщо вам дорогі життя, не потрапляйте під руку.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Роланд лежав у темряві, що пахла прілим листям та землею, і слухав хрипке дихання дітей ліворуч від себе. Невдовзі цей звук потонув у тупотінні копит. Око уяви й інтуїції розплющилося знову, ширше, ніж будь-коли. За тридцять секунд (чи навіть за п'ятнадцять) червоне марево битви заступить собою все, зоставить йому лише найпримітивніший зір, проте поки що він бачив усе, і все цілком відповідало його побажанням. Та чом би й ні? Яка користь думати про те, що плани порушено?

Він бачив близнюків Кальї, що розпласталися в найгустішому рисі на заході. Багнюка просочується крізь їхні сорочки й штани. Бачив дорослих, що принишкли коло них поблизу берега річки. Бачив Сейрі Адамс з її тарілками, Ару з роду манні, Кантабову дружину, зі своїми, бо Ара теж уміла їх кидати (хоч їй і не дозволялося товаришувати з жінками, які не належали до манні). Бачив декількох чоловіків — Естраду, Ансельма, Оверголсера, — з притиснутими до грудей арбалетами. Воун Оверголсер замість арбалета тримав рушницю, яку почистив йому Роланд. Дорогою зі сходу шеренга за шеренгою наближалися вершники у зелених плащах і на сірих конях. Вони вже вповільнювали галоп. Сонце нарешті зійшло і тепер виблискувало на металевих масках. За іронією, під масками теж крився метал. Роланд відчув, як око уяви здіймається вище, видивляючись інших вершників — можливо, загін, що примчить з містечка на півдні, яке не обороняли. Але не побачив нічого. Внутрішній зір принаймні показував йому, що все військо нападників зосередилося на Кальї. Інакше й бути не могло — якщо Вовки проковтнули наживку, яку Роланд і ка-тет дев'яноста і дев'яти закидали так ретельно. Стрілець бачив уявні вози, вишикувані вздовж дороги, й на мить пошкодував, що не розпрягли коней і мулів. Але, звісно, так усе виглядало переконливіше — неначе люди дуже поспішали. Бачив стежку, що вела до копалень: і вичерпаних, і робочих, — та до медового стільника печер, який виднів за ними. Побачив, як руками в рукавицях натягають поводи Вовки, що скакали в перших лавах, як вищиряються їхні коні. Він дивився зараз їхніми очима, і довколишнє здавалося не теплим, яким його бачать люди, а холодним, як картинки в жур-гнавах. Побачив дитячого капелюшка, якого кинула Френсін Тейвері. Його розум мав не лише око, а й нюх: він відчув м'який, але соковитий дитячий запах. Пахло чимось насиченим і жирним — тим, що Вовки забирали у викрадених дітей. Його розум мав не лише нюх, але й слух, і він почув невиразне клацання, як колись від Енді: те саме тихе гудіння реле, серводвигунів, гідронасосів, ще бозна-якої машинерії. Внутрішнім зором він бачив, як Вовки придивляються до плутанини слідів на дорозі (він сподівався, що вони побачать у них лише плутанину), потім переводять погляди на стежку. Бо уявляти, що вони дивляться в інший бік, готуючись підсмажити їх десятьох у сховку, як курчат на пательні, не хотілося. Ні, вони дивилися в бік копалень, мусили туди дивитися. Вони відчували запах дітей — їхнього страху разом з потужною речовиною в їхньому мозку — і бачили розкидані дрібнички, які лишила по собі їхня здобич. Стояли в стременах своїх механічних коней і дивилися.

«Вперед, — подумки підштовхував їх Роланд. Джейк біля нього поворухнувся, прочитавши його думку. Його благання. — Ну ж бо. Ідіть. За ними. Заберіть те, що вам потрібно».

Від одного з Вовків пролунав гучний звук — клак! Одразу ж на мить ожила сирена, за якою почувся неприємний чи то свист, чи то вереск, який Джейк чув у Доґані. Відтак коні знову рушили. Тихо застукали копита на оґґані, потім захуркотіли на кам'янистій стежині, та й усе. Від цих коней годі було чекати нервового іржання, на відміну від живих, запряжених у вози. Та для Роланда то був сигнал. Вони заковтнули наживку. Він тихо витяг револьвер із кобури. Джейк знову поворухнувся, і Роланд зрозумів, що хлопчик зробив те саме.

Він розповідав їм про розташування сил, яке вони побачать, коли вискочать із криївки. Близько чверті Вовків стоятимуть на одному боці стежки й дивитимуться на річку, ще чверть буде повернута в бік Кальї Брин Стерджис. А може, навіть більше, ніж чверть, адже саме з боку містечка Вовки — чи їхні господарі могли сподіватися підступів. А решта? Тридцять із чимось? Вони вже рушать уперед стежкою, повіривши, що діти там, у котрійсь копальні.

Роланд почав рахувати до двадцяти, але, дійшовши до дев'ятнадцяти, вирішив, що досить. Він весь підібрався — від сухого крутія зараз не було й згадки — і пружиною знявся вгору, з батьковим револьвером у руці.

— За Ґілеад і Калью! — прогорлав він. — Пора, стрільці! Пора, Сестри Орізи! Пора, пора! Вбивайте їх! Без пощади! Вбивайте всіх!

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Вони виросли з-під землі, неначе зуби дракона. В усі боки полетіли дошки, бур'ян і сухе листя. Роланд і Едді мали по великому револьверу з оздобленими сандаловим деревом руків'ями. Джейк здійняв батьків «рюгер». Марґарет, Роза і Залія тримали свої тарілки, Сюзанна — в обох руках, схрестивши їх на грудях, наче їй було холодно.

Вовки розташувалися саме так, як їх побачив холодним внутрішнім зором убивці Роланд. І його охопив тріумф, хоч і ненадовго, бо наступної миті всі думки й емоції накрила червона запона. Коли попереду було змагання зі смертю, він як ніколи радів життю. «П'ять хвилин, вартих крові та дурощів», — розповідав він своїм друзям. І от вони настали, ці п'ять хвилин. Після них йому буде кепсько, але зараз, коли все ще тільки починалося, він почувався просто чудово, почувався в повній і безповоротній злагоді з самим собою. Був собою. То були проблиски колишньої стрілецької слави. Байдуже, що ворогом були роботи, о боги, байдуже! Значення мало тільки те, що вони роками мучили беззахисних, а зараз, заскочені зненацька, самі опинилися в становищі жертв.

— У верхівки каптурів! — пронизливо закричав Едді, коли револьвер у його правій руці прогримів і вивергнув полум'я. Запряжені коні й мули позадкували, почулося перелякане іржання. — У верхівки каптурів, збивайте розумак!

І неначе на доказ, зелені каптури трьох вершників на стежці праворуч смикнулися, наче за них потягла невидима рука. Усі троє випали з сідел і повалилися на землю. У дідовій історії про Вовка, якого вбила Моллі Дулін, він смикався, але ці троє лежали під ногами своїх баских коней непорушно, як камені. Напевно, Моллі тільки зачепила антену тарілкою, та Едді знав, куди цілить, і влучив.

Роланд теж відкрив вогонь, стріляючи від стегна, майже не дивлячись, але кожна куля знаходила свою ціль. Він стріляв по тих, які були на стежці, щоб полеглі тіла утворили там барикаду.

— Різа не схибить! — прокричала Розаліта Муньйос. Тарілка вилетіла з її руки й з пронизливим свистом сяйнула блискавкою над Східним шляхом. Розітнула верхівку каптура вершника, який відчайдушно намагався розвернути коня. Істота впала спиною назад, тільки ноги майнули, й ударилася головою об землю.

— Різа! — То була Марґарет Айзенгарт.

— За мого брата! — закричала Залія.

— Леді Різа прийшла по ваші душі, виродки! — Сюзанна розвела руки й викинула обидві тарілки вперед. Вони описали дві дуги в повітрі й влучили в свої цілі. Затріпотіли, падаючи, клапті розрізаних каптурів, Вовки впали швидше і гучно вдарилися об землю.

У ранковому світлі враз спалахнули сліпучі жезли вогню — то вершники на стежці витягли свою енергетичну зброю. Першому, хто це зробив, Джейк відстрелив антену, і Вовк упав на свій власний меч, що запекло сичав. Плащ одразу зайнявся, кінь сахнувся вбік і наразився на світляну палицю вершника ліворуч. Кінська голова відвалилася, оголивши сітку дротів, що іскрили. Звідусіль залунало пекельне виття сирен.

Роланд думав, що Вовки, які перебуватимуть на дорозі найближче до містечка, спробують прорватися, щоб поскакати в Калью. Та натомість дев'ятеро з того боку (шістьох прикінчив першими шістьма пострілами Едді), пришпорюючи коней, промчали повз вози, летячи просто на них. Двоє чи троє вже жбурнули гудючі сріблясті кулі.

— Едді! Джейку! Сничі! Праворуч!

Вони одразу ж крутнулися в той бік, залишивши жінок, які жбурляли тарілки, витягаючи їх з сумок, підшитих шовком, так швидко, як тільки могли. Джейк стояв, широко розставивши ноги й тримаючи «рюгер» у правій руці, обхопивши зап'ясток лівою. Волосся розвівалося на вітрі. Він дивився широко розплющеними очима, вродливий, усміхнений. Тричі швидко натиснув на гашетку, і кожен постріл гучно прогримів у ранковому повітрі. Невиразно згадався той день, коли він у лісі стріляв по тарілках. Тепер перед ним були набагато страшніші мішені, але він радів. Перші три летючі кулі вибухнули бризками синявого світла. Четвертий ухилився від кулі та зиґзаґом метнувся просто на нього. Джейк пригнувся, й куля вжикнула над його головою, гудучи, як несправна електропічка. Джейк знав, що снич розвернеться й знову полетить на нього.

Але Сюзанна була спритнішою. Вона рвучко повернулася і жбурнула тарілку, яка, виючи, полетіла до цілі. Від зіткнення і тарілка, і снич вибухнули. На сухі кукурудзяні стебла посипалася блискуча шрапнель, деякі загорілися.

Роланд перезаряджав револьвер, на мить спрямувавши дуло в землю. Едді за спиною в Джейка робив те саме.

Один з Вовків вистрибнув на купу повалених тіл біля початку стежки до шахт, його зелений плащ майорів за спиною, і Розина тарілка зірвала з нього каптур, на мить відкривши тарілку радара. Капелюшки-розумаки ведмежих слуг поверталися повільно і поштовхами. У цього ж робота радар крутився так швидко, що здавався лише розмитою плямою. Потім його не стало, Вовк заточився на бік і полетів на коней, запряжених у віз Оверголсера. Тварини схарапудилися й позадкували, штовхаючи важкий віз на той, що стояв позаду, на запряжених у нього коней. Вони намагалися уникнути зіткнення, але опинилися в пастці. Віз Оверголсера, похитнувшись, перевернувся. Кінь убитого Вовка вискочив на дорогу, перечепився через тіло іншого Вовка і розпластався на землі, зламавши ногу.

Роланд перестав мислити, він лише бачив. Револьвер було перезаряджено. Вовки на стежці опинилися в пастці за купою безладно навалених тіл. Саме на це він і сподівався. З п'ятнадцяти Вовків, що були ближче до містечка, залишилося тільки двоє. Ті, що були праворуч, спробували атакувати з флангу край канави, звідки вели бій три Сестри Орізи й Сюзанна. Роланд полишив двох Вовків на Едді й Джейка та поспішив до Сюзанни, де відкрив вогонь по десятьох Вовках, що на них насувалися. Один здійняв снича, збираючись кинути, але срібляста куля впала на землю, коли Роланд відстрелив йому радар. Двох наступних Вовків прикінчили Роза й Марґарет Айзенгарт.

Марґарет нахилилася й опустила руку в сумку, щоб витягти ще одну тарілку. А коли підвела голову, світляна палиця відрізала їй голову. Волосся зайнялося в повітрі. І те, що зробив Бенні, можна було зрозуміти, бо ж Марґарет була йому як мати. Коли палаюча голова впала біля нього, він відіпхнув її ногою і вискочив з канави, засліплений панікою, виючи від жаху.

— Ні, Бенні, ні, назад! — закричав Джейк.

Двоє позосталих Вовків кинули сріблясті кулі смерті в бік хлопчика, який повз по землі й кричав. Джейк збив одну пострілом, але іншу знищити не встиг. Вона вдарила Бенні Слайтмена в груди, і хлопчика просто розірвало на шматки. Одна рука описала дугу в повітрі й упала на землю долонею вгору.

Однією тарілкою Сюзанна зрізала радар з того Вовка, який вбив Марґарет, другою прикінчила іншого, вбивцю Джейкового друга. Вона витягла з сумки ще дві Різи й повернулася до Вовків, що наступали, саме тієї миті, коли один з них зістрибнув у канаву і його кінь збив Роланда з ніг. Істота здійняла над стрільцем свій меч — червоногарячу неонову трубку, як здалося Сюзанні.

— Ану не смій, виродку! — закричала вона і метнула тарілку правою рукою. Вона розрізала вогнисту шаблюку, і та просто вибухнула біля руків'я, відірвавши Вовкові руку. Наступної миті Розина тарілка ампутувала йому радар, і він, заточившись, повалився на землю. Блискуча маска шкірилася до настраханих близнюків Тейвері, які лежали, міцно притулившись одне до одного. За мить від маски пішов димок, і вона стала танути на очах.

Викрикуючи ім'я Бенні, Джейк перетнув Східний шлях, перезаряджаючи «рюгер», не помічаючи, що ступає по крові мертвого друга. Ліворуч від нього Роланд, Сюзанна й Роза розправлялися з п'ятьма Вовками, які лишилися від північного крила нападників. Ті розгублено кружляли на своїх конях, наче не знаючи, що робити в таких ситуаціях.

— Друже, тобі чимось допомогти? — спитав Едді. Вовки, що розташовувалися на стежці з боку Кальї, всі лежали мертві. Лише один з них дістався канави. Цей лежав, заривши головою у викопану траншею, нога, взута в чобіт, стирчала над дорогою. Решту тіла було сповито у зелений плащ. Вовк нагадував комаху, що здохла у власному коконі.

— Так, — сказав Джейк. Це він сказав чи тільки подумав? Він не знав. Сирени завивали оглушливо. — Як хочеш. Вони вбили Бенні.

— Я знаю. Це жахливо. 

— На його місці мав би бути його паскуда-батько, — сказав Джейк. Чи він плакав? Він не знав.

— Згоден. Тримай подарунок. — Едді взяв Джейка за руку і поклав йому на долоню пару куль зо три дюйми в діаметрі. Їхня поверхня скидалася на сталеву, але, стиснувши, Джейк відчув, що куля трохи увігнулася, неначе то була дитяча іграшка з дуже твердої гуми. На маленькій табличці збоку був напис:

СНИЧ

МОДЕЛЬ «ГАРРІ ПОТТЕР»

Серійний №: 465-11-АА HPJKR

ОБЕРЕЖНО

ВИБУХОНЕБЕЗПЕЧНО

Ліворуч від таблички виднілася кнопка. Неначе крізь туман, Джейк подумав: хто такий той Гаррі Поттер? Напевно, винахідник снича.

Вони дійшли до купи мертвих Вовків на початку стежини. Напевно, машини не могли бути мертвими, але Джейк не міг думати про них інакше, безладно повалених і перемішаних. Так, мертві. І його переповнювала дика, нестримна радість. Десь позаду них пролунав вибух і одразу ж почувся крик — страшного болю чи величезного тріумфу. Але тієї миті Джейкові було байдуже. Усю його увагу було прикуто до живих Вовків у пастці на стежині. Їх залишалося близько вісімнадцяти чи двох дюжин.

Вовк попереду здійняв свою вогнисту палицю. Сидячи на коні упівоберта до своїх побратимів, він махнув нею в бік дороги. «Але це не палиця, — подумав Едді. — Це світловий меч, як у джедаїв у „Зоряних війнах“. Тільки ці мечі — не спецефекти, вони вбивають насправжки. Що, в біса, тут відбувається?» Вовк на передній позиції стягував рештки війська — принаймні це було очевидно. Едді вирішив покласти край проповіді. Великим пальцем натиснув на кнопку одного з трьох сничів, які впіймав для себе. Куля загула і завібрувала в його руці.

— Гей, дорогенький! — гукнув Едді. 

Передній Вовк не озирнувся, тож Едді просто пожбурив у нього кулею. Поштовх був легкий, і куля мала б впасти на землю за тридцять ярдів од купки живих ще Вовків. Та натомість вона набрала швидкості, здійнялася в повітря й ударила Вовка-командувача у вишкірену морду. І його голова вибухнула разом з радаром.

— Давай, — сказав Едді. — Спробуй. У тому, щоб використати їхню фігню проти них самих, є щось приє…

Не слухаючи його, Джейк кинув сничі на землю, переліз через купу тіл і пішов стежкою.

— Джейку? Джейку, ти обрав невдалий час для…

Чиясь рука вхопила Едді вище ліктя. Він рвучко розвернувся, здіймаючи револьвер, і побачив, що це Роланд.

— Він тебе не чує, — сказав стрілець. — Ходімо. Всі разом.

— Стривай, Роланде. — Роза була вся в крові, але Едді зрозумів, що то кров сердешної сей Айзенгарт, бо на самій Розі ран не бачив. — Дайте мені ці кулі, — попросила вона.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Вони приєдналися до Джейка якраз вчасно: Вовки пішли в свій останній наступ. В стрільців полетіли сничі, але Роланд і Едді легко розстріляли їх на льоту. Джейк вистрелив дев'ять разів через рівні проміжки часу, стискаючи лівою рукою правий зап'ясток, і від кожного його пострілу випадав з сідла один Вовк і його затоптували коні, що наступали ззаду. Коли в «рюгері» закінчилися набої, десятого Вовка, викрикуючи ім'я Леді Орізи, прикінчила Розаліта. Залія Джефордс теж включилася в бій, і одинадцятий упав від її тарілки.

Поки Джейк перезаряджав «рюгер», до справи взялися Роланд і Едді. Вони могли б розділити вісьмох Вовків між собою (те, що загалом тварюк залишалося дев'ятнадцять, не надто здивувало Едді), але двох вирішили залишити наостанок Джейкові. Роботи наступали, розмахуючи над головами світловими мечами, що, поза сумнівом, могло б до смерті налякати купку фермерів, і хлопчик відстрелив радар тому, який скакав ліворуч. І відступив убік, ухиляючись від удару, коли останній Вовк не надто рішуче замахнувся мечем.

Його кінь перестрибнув через кучугуру трупів. На протилежному боці дороги сиділа серед сіро-зеленої машинерії й масок, що танули, Сюзанна. Також уся в бризках крові Марґарет Айзенгарт.

І Роланд збагнув, що останнього Джейк приберіг для Сюзанни, яка не змогла приєднатися до них на стежці, бо не мала ніг. Стрілець кивнув. Цього ранку хлопчик подивився в очі невимовному жаху, пережив страшний удар, але Роланд думав, що з ним усе буде гаразд. Йому допоможе змиритися з горем Юк, який чекав на нього у пасторському будинку.

— Леді О-о-Різа! — закричала Сюзанна і метнула тарілку в останнього Вовка, коли той уже розвертав коня на схід, до місця, яке вважав домом. Повискуючи, тарілка злетіла в повітря і зітнула верхівку зеленого каптура. Якусь мить останній крадій дітей ще тримався в сідлі, здригаючись і захлинаючись від виття сирени, кличучи підмогу, яка не прийде. Потім він рвучко смикнувся назад, зробив повний кульбіт у повітрі й брязнувся на дорогу. Виття обірвалося.

«Отож, — подумав Роланд, — наші чотири хвилини скінчилися». Він опустив погляд на свій револьвер, який ще димівся, і вклав його назад у кобуру. Одна за одною затихали сирени повалених роботів.

Залія дивилася на нього, все ще не розуміючи.

— Роланде! — мовила вона.

— Так, Заліє?

— Їх більше нема? Хіба таке може бути? Їх нема?

— Усі мертві, — кивнув стрілець. — Я нарахував шістдесят одного. Всі вони лежать або на дорозі, або в нашій канаві.

Тіанова дружина ще трохи постояла, перетравлюючи цю інформацію. А потім зробила щось таке, що здивувало навіть стрільця, котрий звик ні з чого не дивуватися. Вона кинулася йому в обійми, міцно притислася до його тіла і вкрила все його обличчя жадібними й мокрими від щастя поцілунками. Роланд стійко це витримував, потім ввічливо, але твердо відхилив її від себе. На нього знову накочувало млосне відчуття. Відчуття непотрібності. Відчуття, що такі битви можуть тривати до нескінченності, у них він втрачатиме то палець через омаромонстрів, то око через хитру стару відьму, і наприкінці кожного бою відчуватиме, що Темна вежа замість наблизитися віддалилася. І весь цей час сухий крутій пробиратиметься по кістках до його серця.

«Припини, — наказав він самому собі. — Це безглуздя, ти сам це знаєш».

— Роланде, а не може бути, щоб вони замість цих прислали інших Вовків? — спитала Роза.

— Я думаю, інших у них немає, — відповів Роланд. — А якщо і є, то їх набагато менше. І тепер ви знаєте, як їх можна вбити, правда?

— Так, — вона сліпучо всміхнулася йому, й та усмішка обіцяла значно більше, ніж поцілунки.

— Піди вниз, — сказав він їй. — І Залію візьми. Скажіть там, що вже можна підніматися сюди. Нині Леді Оріза була прихильна до Кальї. І до роду Ельда.

— А сам ти не хочеш піти з нами? — спитала Залія. Вона вже відійшла від нього, і її щоки пашіли вогнем. — Не хочеш, щоб вони вітали тебе як переможця?

— Пізніше ми всі приймемо вітання, — відказав Роланд. — А зараз нам треба поговорити ан-тет. Хлопчик пережив страшний шок.

— Так, — сказала Роза. — Так. Ходімо, Зі. — Вона взяла Залію за руку. — Допоможи принести радісну звістку.

СІМНАДЦЯТЬ

Жінки пішли, десятою дорогою обходячи скривавлені рештки бідолашного Бенні Слайтмена. Залія подумала, що лише одяг тримав разом те, що від нього лишилося, і здригнулася від думки про батьківське горе.

Молода сей з укороченими ногами сиділа на північному боці канави, роздивляючись тіла Вовків. Вона помітила, що на одному дивом лишилася маленька штука, яка досі намагалася крутитися. Руки Вовка, обтягнені зеленими рукавицями, смикалися, наче в пропасниці. На очах у Рози й Залії Сюзанна підняла великий камінь і розтрощила ним рештки капелюшка-розумаки. Вовк одразу застиг. Тихе гудіння, яке йшло від нього, змовкло.

— Сюзанно, ми йдемо розповісти всім, — сказала Роза. — Але спершу хотіли подякувати тобі. Ти молодець! Ми тебе так любимо!

Залія кивнула.

— Кажемо спасибі, Сюзанно з Нью-Йорка. Кажемо спасибі таке велике, яке тільки можна сказати.

— Атож, правда, — кивнула Роза.

Леді-сей подивилася на них і приємно всміхнулася. Щось у її погляді насторожило Розаліту, неначе в тих темних очах вона побачила щось незвичайне. Наприклад, те, що Сюзанни Дін у них більше небуло. Але потім вираз сумніву зник з Розалітиного обличчя.

— Ми підемо з доброю звісткою, Сюзанно.

— Я дуже рада за вас, — сказала Мія, нічия дочка. — Приводьте їх сюди. Розкажіть усім, що небезпека минулася, а ті, хто не вірить, можуть полічити мертвих.

— Холоші твоїх штанів мокрі, ти знаєш? — спитала Залія.

Мія похмуро кивнула. Її живіт знову закам'янів од переймів, але вона не подала вигляду.

— Боюся, це кров. — Вона кивнула в бік тіла Марґарет з відтятою головою. — Її.

Тримаючись за руки, жінки стали спускатися вниз кукурудзяним полем. Мія дивилася, як до неї йдуть Роланд, Едді й Джейк. Зараз треба бути обережною. Втім, Сюзаннині друзі самі здавалися трохи приголомшеними після битви. Про неї вони можуть подумати те саме, навіть якщо здаватиметься, що вона сама не своя.

Тепер головне для неї — дочекатися нагоди. Дочекатися… і зникнути. А тим часом вона уявила, що живіт — це корабель, який злітає догори на високій хвилі.

«Вони знатимуть, куди ти пішла, — прошепотів голос. Не з голови, а з живота. Голос дитятка. І він казав правду. — Забери з собою кулю. Забери її з собою, коли підеш. Щоб вони не змогли відчинити двері».

Отак.

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Прогримів постріл з «рюгера», і кінь помер.

А з рису вже розлягалися крики радості — Залія і Роза донесли свою добру звістку. Раптом гомін щасливих голосів прорізав пронизливий зойк горя. Погану новину було почуто.

Джейк Чемберз сидів на колесі перевернутого воза. Він розпріг трьох коней, з якими нічого не сталося. Четвертий лежав з двома поламаними ногами, безпорадно пускаючи піну й благально дивлячись на хлопчика, щоб той полегшив йому страждання. І Джейк допоміг. Тепер він сидів і дивився на свого мертвого друга. Кров Бенні всотувалася в землю. Його рука лежала долонею догори, неначе загиблий хлопчик хотів потиснути руку Богові. Якому Богові? Ходили чутки, що кімната на верхівці Темної вежі порожня.

З рису Леді Орізи долинув крик горя. Слайтмен чи Воун Айзенгарт? З такої відстані, подумав Джейк, годі відрізнити скотаря від його бригадира, господаря від слуги. Це урок чи страх, те, що міс Ейвері в старій добрій школі Пайпера називала хибним доказом, який видається реальним?

Долоня, що вказувала перстом у ранкове небо, — вона справді була реальною.

Фолькен унизу заспівали, і Джейк упізнав пісню. Її Роланд співав, коли юрба вітала їх у Кальї Брин Стерджис.

Рис хвилював, неначе фолькен там танцювали від радості, як колись Роланд у світлі смолоскипів. Дехто тримав на руках дітей, але навіть важкість не заважала їм розгойдуватися в рисі. «Цього ранку танцювали ми всі, — подумав Джейк, не знаючи, що має на увазі, але відчуваючи істинність цієї думки. — Власний танець. Єдиний, який ми знаємо. А Бенні Слайтмен? Помер танцюючи. І сей Айзенгарт також».

Роланд і Едді підійшли до нього, Сюзанна теж, але вона трималася трохи осторонь, неначе вирішила, що хлопцям треба побути самим. Роланд курив, і Джейк кивнув на його цигарку.

— Скрути й мені, добре?

Стрілець глянув на Сюзанну, здійнявши брови. Вона стенула плечима і кивнула. Роланд зробив самокрутку, передав її Джейкові й чиркнув сірником об штани. Джейк сидів на колесі й курив, не затягуючись, тримаючи дим у роті й видихаючи його хмарки. Рот наповнився слиною. Але він був не проти. На відміну від деяких речей, слини можна було позбутися.

Роланд глянув униз, де кукурудзою вже бігли двоє чоловіків.

— Це Слайтмен, — сказав він. — Добре.

— Чому добре? — здійняв брови Едді.

— Бо зараз сей Слайтмен посипле звинуваченнями, — пояснив Роланд. — Засліплений горем, він не зважатиме на те, хто їх слухає, і не думатиме про те, якою була його роль у нашій роботі цього ранку.

— У танці, — мовив Джейк. Усі повернулися до нього. Він сидів на колесі, блідий, з цигаркою в руці. — У танці цього ранку.

Роланд замислився, потім кивнув.

— Його роль у нашому танці. Якщо він буде тут раніше за інших, ми, мабуть, зможемо його втихомирити. Якщо ж ні, то смерть його сина буде лише початком комали Бена Слайтмена.

ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ

Слайтмен був на п'ятнадцять років молодший за свого хазяїна, тож і на місці бою опинився першим. Якусь мить він стояв біля сховку й німо дивився на рештки тіла, розкиданого на дорозі. Крові було небагато — її жадібно випив оґґан, — але відірвана рука досі лежала там, куди впала, й відірвана рука сказала йому все. Роланд не мав ані найменшого наміру прибирати її до Слайтменової появи, як не мав наміру розстібнути штани й помочитися на мертвого хлопчика. Слайтмен-молодший уже дістався галявини, де закінчувався земний шлях. Його батько, найближчий родич, мав право побачити, де і як це сталося.

П'ять секунд чоловік стояв непорушно, потім вдихнув повітря й судомно видихнув. Від його зойку в Едді кров захолола в жилах. Він озирнувся на Сюзанну й не побачив її. Але її дезертирство можна було зрозуміти. На них чекала огидна сцена. Найгірша за весь ранок.

Слайтмен подивився ліворуч, подивився праворуч, потім уперед і побачив Роланда, який стояв, схрестивши руки на грудях, біля перекинутого воза. Біля нього досі сидів на колесі Джейк і курив свою першу цигарку.

— ТИ! — заверещав Слайтмен, дістаючи арбалет. — ЦЕ ТИ ЗРОБИВ! ТИ!

Едді спритно вихопив зброю зі Слайтменових пальців.

— Ні, друже, — пробурмотів він. — Зараз він тобі ні до чого, я потримаю.

Слайтмен немовби й не помітив цього. Його права рука описала в повітрі півколо, неначе заряджаючи арбалет.

— ТИ ВБИВ МОГО СИНА! ЩОБ ПОМСТИТИСЯ МЕНІ! ТИ ВИРОДОК! УБИВЦЯ, ВИРО…

Блискавично, моторошно швидко (Едді досі не вірив, що людина на таке здатна), Роланд ухопив Слайтмена за шию й притягнув до себе. Потік звинувачень увірвався.

— Слухай мене, — сказав стрілець, — уважно слухай. Мені начхати на твоє життя й твою честь. Життя ти прожив даремно, від честі не лишилося й сліду. Але твій син мертвий, а до його честі мені не байдуже. Тож якщо ти зараз не заткнешся, мерзенний хробаче, я сам змушу тебе замовкнути. Що ти обереш? Мене влаштує й те, і друге. Скажу їм, що ти збожеволів від горя, побачивши його, нишком витяг мій револьвер з кобури й пустив собі кулю в лоба, щоб з ним з'єднатися. Твій вибір. Вирішуй.

Айзенгарт задихався, але вперто продирався нагору крізь кукурудзу, хрипко викрикуючи ім'я дружини.

— Марґарет! Марґарет! Скажи щось, люба! Не мовчи, благаю!

Роланд відпустив Слайтмена і суворо подивився на нього.

Слайтмен перевів страшний погляд на Джейка.

— Твій дін убив мого сина, щоб мені відплатити? Скажи мені правду, сеу.

Джейк востаннє видихнув хмарку диму й викинув цигарку. Недопалок упав на землю біля мертвого коня.

— Ви хоч дивилися на нього? — спитав він у батька Бенні. — Жодна куля з револьвера такого б не наробила. Голова сей Айзенгарт упала на нього, і Бенні вискочив з канави від… жаху. — Цього слова він ніколи не вимовляв уголос. Не мав потреби. — Вони кинули в нього два сничі. Один я зняв кулею, але… — Він гучно ковтнув слину. — Другий… Я б зміг, розумієте… Я намагався, але… — Він скривився. Голос не слухався. Але очі залишалися сухими, а їхній погляд був так само страшний, як і у Слайтмена. — Я не встиг вистрелити в другий, — закінчив він, опустив голову й схлипнув.

Роланд дивився на Слайтмена, звівши брови.

— Гаразд, — сказав той. — Тепер я все розумію. Скажіть, він хоробро тримався? Скажіть, прошу.

— Вони з Джейком притягли на собі Френка, — сказав Едді, показуючи на близнюків Тейвері. — Він спіткнувся і втрапив ногою в яму. Джейк і Бенні витягли та принесли його сюди. Твій хлопець був дуже відважний.

Слайтмен кивнув. Зняв окуляри й подивився на них так, наче вперше бачив. Так потримавши секунду чи дві, він кинув їх на дорогу і розтрощив підбором чобота. А тоді перевів погляд на Роланда й Джейка та сказав тоном вибачення:

— Я все зрозумів. — І пішов до сина.

З кукурудзи вискочив Воун Айзенгарт. Побачив свою дружину і протяжно завив. Потім порвав на собі сорочку й заходився гатити кулаком у груди, викрикуючи її ім'я.

— Господи, — сказав Едді. — Роланде, ти маєш покласти цьому край.

— Не я, — відповів стрілець.

Слайтмен підняв відірвану руку свого сина й лагідно поцілував. Поклав її хлопчикові на груди й знову пішов до них. Без окулярів його обличчя здавалося беззахисним і якимось безформним.

— Джейку, допоможеш знайти ковдру?

Джейк підвівся, щоб пошукати те, про що він просив. У неприкритому окопі, який слугував їм сховком, Айзенгарт притискав обпалену голову дружини до грудей, заколисуючи її. З кукурудзи вже потроху виходили діти та їхні доглядачі — всі співали «Рисову пісню». Едді здалося, що з боку містечка теж лине пісня, та спершу він вирішив, що то відлуння. Але зараз збагнув, що співає вся Калья. Люди там почули спів і все зрозуміли. Вони вже йшли сюди.

З поля вийшов панотець Каллаген. На руках у нього, попри весь гамір, сиділа Лія Джефордс. Побачивши купи мертвих Вовків, священик обережно вивільнив руку і повільно осінив повітря хрестом.

— Слава Тобі, Господи, — промовив він.

Роланд підійшов до нього і взяв за руку, яка креслила хрест.

— І мене також, — сказав він.

Каллаген спантеличено глянув на нього.

Роланд кивнув на Воуна Айзенгарта.

— Він казав, що прокляне мене, якщо з його жінкою щось станеться.

Пояснювати далі потреби не було, Каллаген усе зрозумів і накреслив йому на лобі хрест. Тепло від нігтя Роланд відчував ще довго. І хоч Айзенгарт не здійснив погрози, стрілець пізніше не пошкодував, що попросив панотця про цей захист.

ДВАДЦЯТЬ

Просто тут, на Східному шляху, юрба бурхливо раділа порятунку і плакала за полеглими. Та навіть горе їхнє було з проблиском радості. Ніхто не відчував, що втрати рівні здобуткам. І Едді вважав, що це справді так. Для тих, хто не втратив дружину й сина.

Спів з містечка все наближався. Вже видно було куряву. Чоловіки й жінки на дорозі обнімалися. Хтось спробував забрати голову Марґарет, але Айзенгарт не дозволив.

Едді підійшов до Джейка.

— Ти, здається, не дивився «Зоряних воєн»? — спитав він.

— Ні, я ж казав. Збирався, але…

— Не встиг, бо покинув той світ. Ці їхні мечі… Джейку, вони з того кіно.

— Ти впевнений?

— Так. А Вовки… Джейку, самі Вовки…

Джейк дуже повільно кивнув. Люди, що йшли з Кальї, вже показалися на дорозі. Новоприбулі побачили дітей, усіх дітей, і в небо здійнявся переможний крик. Ті, що йшли першими, зірвалися й побігли.

— Я знаю.

— Справді? — Едді дивився на нього мало не благально. — Знаєш? Бо… це якесь божевілля…

Джейк обвів поглядом купи Вовків. Зелені каптури. Зелені штани. Чорні чоботи. Вишкірені морди, що вже розкладалися. Перед тим Едді зняв одну з гнилих металевих масок, щоб глянути, що під нею. Нічого, тільки гладенький метал, дві лінзи, що слугували очима, кругла решітка-сіточка замість носа, два мікрофони на скронях біля вух. Ні, особливими цих істот робили саме маски й одяг.

— Може, це й божевілля, але я знаю, хто вони, Едді. Принаймні звідки вони. З коміксів «Марвел».

Величезне полегшення відбилося на обличчі Едді. На радощах він нахилився й поцілував Джейка в щоку. Примарна усмішка торкнула хлопчикові вуста. Слабка, але для початку непогано.

— Малим я обожнював «Людину-павука», — сказав Едді. — До дірок зачитував.

— Сам я їх не купував, — зізнався Джейк. — Але Тіммі Муччі в «Мідтаун Лейнз» був фанатом журналів «Марвел». «Людина-павук», «Фантастична четвірка», «Неймовірний Халк», «Капітан Америка» — всі вони у нього були. А ці Вовки…

— Вони схожі на Доктора Дума,^[60] — сказав Едді.

— Ага, — кивнув Джейк. — Ну, не зовсім, мабуть, маски змінили, щоб вони були трохи більше схожі на вовків, але все решта… зелений плащ, каптур. Так, це точно Доктор Дум.

— І сничі, — задумливо протягнув Едді. — Ти коли-небудь чув про Гаррі Поттера?

— Наче ні. А ти?

— Ні, і я скажу тобі, чому. Бо ці сничі — з майбутнього. Може, з якогось журналу «Марвел Комікс», який випустять десь між тисяча дев'ятсот дев'яностим і дев'яносто п'ятим. Розумієш, про що я?

Джейк кивнув.

— Це все дев'ятнадцять, так?

— Так, — сказав Джейк. — Дев'ятнадцять, дев'яносто дев'ять і дев'ятнадцять-дев'яносто-дев'ять.

Едді роззирнувся навколо.

— А де Сьюз?

— Мабуть, пішла по свій візок, — сказав Джейк. Але податися на пошуки Сюзанни Дін (хоча все одно на ту мить вони були б марними) вони не встигли — на них налетіла юрба з Кальї. Едді й Джейка затопила хвиля шаленої радості — їх обіймали, цілували, тиснули руки, навколо них сміялися, плакали і дякували, дякували, дякували.

ДВАДЦЯТЬ ОДИН

За десять хвилин після того, як прийшло все містечко, Розаліта несміливо наблизилася до Роланда. І стрілець страшенно зрадів її появі, бо його саме запопав Ебен Тук, який тримав його за плечі й нескінченно повторював одне й те саме — як жахливо, як безбожно і безмежно вони з Телфордом помилялися і як Роланд та його ка-тет можуть цілковито розраховувати на нього, коли настане час рушати далі. Він, Ебен Тук, спорядить їх усім необхідним і не візьме за це ні монетки.

— Роланде! — гукнула Роза.

Роланд вибачився і, взявши її за руку, провів трохи далі дорогою. Розкиданих усюди Вовків роздирали на шмаття радісні фолькен. Щохвилини прибували все нові й нові люди.

— Що ти хотіла сказати, Розо?

— Про вашу жінку. Сюзанну.

— А що з нею? — Спохмурнівши, Роланд роззирнувся навколо. Сюзанни ніде не було видно, і він не міг згадати, коли бачив її востаннє. Коли скручував для Джейка цигарку? Так давно? — Де вона?

— І я про те, — сказала Роза. — Я не знаю. Я зазирнула у фургон, на якому вона приїхала, думала, може, відпочиває. Чи зомліла, чи їй болить живіт. Але її там нема. І, Роланде… Її візок зник.

— О боги! — гаркнув Роланд і щосили вгатив кулаком по нозі. — Боги!

Перелякана Розаліта позадкувала.

— Де Едді? — спитав стрілець.

Вона показала. Едді з усіх боків обступили вдячні люди, і якби не малий Геддон Джефордс з усмішкою до вух, якого він тримав на плечах, Роланд би його й не побачив.

— Ти впевнений, що хочеш його турбувати? — несміливо спитала Роза. — Може, вона відійшла недалечко, щоб зібратися з думками.

«Відійшла недалечко», — подумав Роланд. І відчув, як чорнота наповнює душу. Так, вона відійшла. І він точно знав, хто посів її місце. Після битви вони втратили пильність… Джейкове горе… привітання від фолькен… весь цей гамір, радість, співи… але це не виправдання.

— Стрільці! — проревів він, і юрба вмить принишкла. Якби він завдав собі клопоту поглянути на їхні обличчя, то побачив би під усім тим полегшенням і вдячністю страх. Але це відчуття не було для нього чимось новим. Люди завжди боялися тих, хто приходив зі зброєю. От і ці селяни прагнули влаштувати їм на прощання бенкет, декого пустити на прощання в ліжко, а потім полегшено помахати їм рукою й знову повернутися до своїх мирних фермерських справ.

«Що ж, — подумав Роланд. — Скоро ваше бажання здійсниться. Ми підемо. Одна з нас уже пішла. О боги!»

— Стрільці, до мене! До мене!

Едді опинився біля Роланда першим. І роззирнувся навколо.

— Де Сюзанна?

Роланд показав на скелясте пустище стрімчаків і сухих річищ, потім підняв палець, тицьнувши ним у чорну діру трохи нижче обрію.

— Думаю, там.

Уся кров відринула від обличчя Едді Діна.

— Ти показуєш на Печеру дверей.

Роланд кивнув.

— Але ж куля… чорна Тринадцятка… вона не хотіла до неї навіть близько підходити, коли та лежала в церкві Каллагена…

— Так, — сказав Роланд. — Сюзанна не хотіла. Але вона вже не має права голосу.

— Мія? — спитав Джейк.

— Так. — Роланд вдивлявся у чорну діру своїми блідо-блакитними очима. — Мія пішла, щоб народити дитину. Вона пішла, щоб на світ з'явилося дитятко.

— Ні, — хитнув головою Едді. Його погляд спинився на Роландовій сорочці. Довкола них мовчки стояли люди. — Роланде, скажи, що це неправда.

— Ми підемо за нею. Моліться, щоб не було запізно, — сказав Роланд.

Але в душі знав, що вони спізнилися.

Епілог ПЕЧЕРА ДВЕРЕЙ

ОДИН

Вони поспішали, та Мія виявилася спритнішою. За милю від того місця, де стежина до копалень розгалужувалася, вони знайшли її візок. Вочевидь вона їхала швидко, штовхаючи візок кам'янистою стежкою, підстрибуючи на камінні, але врешті-решт він застряг, ліве колесо налетіло на камінь, що стирчав з-під землі, і погнулося, через що візок став не придатним до подальшого використання. Взагалі дивно було, що вона так далеко на ньому заїхала.

— Бля-комала! — лайнувся під ніс Едді, побачивши візок. Усі його вм'ятини і подряпини. Він приклав руки рупором до рота і закричав: — Сюзанно! Борися з нею! Ми йдемо! — І побіг нагору стежкою, не озираючись на друзів.

— Вона не зможе дістатися до печери, правда? — спитав Джейк. — У неї ж ніг нема.

— На твоєму місці я не був би такий упевнений, — похмуро відказав Роланд. Він шкутильгав. Джейк хотів було спитати, що з ним, але передумав.

— А що їй потрібно там, угорі? — спитав Каллаген.

Роланд змірив його холодним поглядом.

— Потрапити деінде, — сказав він. — Думаю, це ти розумієш. Ходімо.

ДВА

Там, де стежка пішла в гору, Роланд порівнявся з Едді. Стрілець поклав руку йому на плече, та Едді скинув її. Але Роланд наполягав, і він змушений був зустрітися зі своїм діном поглядами. Сорочку Едді спереду рясно вкривали бризки крові. Чи була то кров Бенні, Марґарет, а чи їх обох — Роланд не знав.

— Якщо це Мія, то, може, краще ненадовго залишити її саму, — сказав стрілець.

— Ти здурів? Геть-чисто забило памороки в битві з Вовками?

— Якщо ми дамо їй спокій, вона зробить своє діло і зникне. — Та Роланд сам не вірив у те, що казав.

— Ага, — сказав Едді, дивлячись на нього лютим поглядом, — зробить своє діло, аякже. Першим ділом народить малого. Другим ділом уб'є мою жінку.

— То буде самогубство.

— Але вона на це здатна. Ходімо.

Роланд дуже рідко здавався без бою, але було в його житті кілька виняткових випадків, коли вміння здатися ставалося йому в нагоді. Він ще раз уважно подивився на бліде змарніле обличчя Едді Діна і вирішив здатися.

— Гаразд, — сказав він. — Але ми маємо бути обережні. Вона опиратиметься. Вбиватиме, якщо до цього дійде. І першим вона вб'є тебе.

— Я знаю, — відповів Едді. Він підвів погляд на стежку, але за чверть милі вгорі вона повертала за кручу і зникала з поля зору. А далі зміїлася до входу в печеру. На тому її відрізку нікого не було, але що це доводило? Мія могла сховатися. Едді спало на думку, що покинутий візок міг бути лише приманкою, як ті дитячі речі, що їх звелів розкидати Роланд.

Я в це не вірю. На цьому боці Кальї тисячі печер, і якщо думати, що вона може бути в будь-якій з них…

Їх уже наздогнали Каллаген і Джейк. Тепер вони стояли поруч і дивилися на Едді.

— Ходімо, — сказав він. — Роланде, мені байдуже, хто вона. Якщо четверо здорових мужиків не зможуть піймати одну безногу жінку, то маємо скласти зброю і піти на пенсію.

Джейкові губи торкнула слабка усмішка.

— Я зворушений. Ти назвав мене мужиком.

— Тільки не зазнавайся. Ходімо.

ТРИ

Едді й Сюзанна вважали одне одного чоловіком і дружиною, але він ніколи не мав змоги повезти її в ювелірну крамницю й купити обручку з діамантом. Ще зі шкільних років у нього був симпатичний перстень, але він загубився в піску Коні-Айленда того літа, коли йому виповнилося сімнадцять, літа, що пройшло під знаком Мері-Джин Собєскі. Але в мандрах Едді відкрив у собі талант різьбяра («сопливий пустунчик бавиться в іграшки», як сказав би великий мудрець і видатний наркаш), тож вирізьбив своїй коханій гарного перстеника з верби — легкого, як піна, але міцного. Сюзанна почепила його на шкіряний шнурок і носила на грудях.

Дерев'яний перстень вони знайшли на початку стежки — помітили завдяки шнурку, на який його було нанизано. Едді підібрав його, якусь мить похмуро вивчав, потім повісив собі на шию і сховав під сорочкою.

— Дивіться, — сказав Джейк.

Вони глянули туди, куди він показував. У траві трохи вбік від стежки виднів ледь помітний слід. Не людини і не звірини. То були заглибини від трьох коліс, і Едді мимоволі згадав дитячий триколісний велосипед. Що за дурня?

— Ходімо, — сказав він, одразу ж замислившись над тим, скільки разів уже це повторював, відколи вона зникла. А ще подумав, чи довго супутники терпітимуть, якщо він повторюватиме ці слова знову і знову? Але йому було байдуже. Він ітиме, поки не знайде її чи не загине. Отак просто. Найбільше його лякала дитина… дитятко, як вона його звала. А що, як та істота її вб'є? Щодо цього він мав дуже великі підозри.

— Едді, — покликав Роланд.

Едді озирнувся через плече і нетерпляче покрутив рукою; поквапмося, мовляв.

Роланд показав на слід.

— Ця штуковина з мотором.

— Ти чув гуркіт?

— Ні.

— Тоді ти не можеш цього знати.

— Але знаю, — сказав Роланд. — Хтось залишив їй засіб пересування. Хтось чи щось.

— Ти не можеш цього знати, чорт забирай!

— Енді міг лишити їй транспорт, — втрутився Джейк. — Якщо хтось йому наказав.

— Хто міг йому таке наказати? — відрізав Едді.

«Фінлі, — подумав Джейк. — Фінлі О'Теґо, хай хто він такий. Чи, може, Волтер». Але вголос нічого не сказав. Едді й без того був засмучений.

— Вона втекла. Будь готовий до цього, — сказав Роланд.

— Іди ти в сраку! — прогарчав Едді й рушив угору стежкою. — Ходімо!

ЧОТИРИ

Проте в душі Едді знав, що Роланд має рацію. Він кинувся на стежку до Печери дверей не з надією, а з якоюсь відчайдушною затятістю. І в тому місці, де шлях перегороджував валун, вони знайшли покинутий велосипед з балонними шинами і електромотором, який досі тихо хурчав — «умммммм». Едді він нагадав ті чудернацькі всюдиходи, які продавалися в магазині «Еберкромбі енд Фітч». Велосипед мав ручний газ і гальма. Едді нахилився і прочитав штамп на сталі:

ГАЛЬМА «ВИТИСКНІ»

ВИРОБНИК: ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ

Під сидінням, схожим на велосипедне, виявилася маленька багажна сумка. Едді підняв кришку і, не надто здивувавшись, побачив упаковку «Нозз-а-ли» — шість банок, улюблений напій хамлярів усього світу. З однієї банки було зірвано кришку. Авжеж, вона хотіла пити. Від швидкого пересування завжди відчуваєш спрагу. Особливо якщо в тебе пологи.

— Цей велосипед з того будинку за річкою, — пробурмотів Джейк. — 3 Догана. Якби я пішов на заднє подвір'я, то побачив би його там. І не один, а цілий парк, мабуть. Це точно Енді зробив.

Едді мусив визнати, що певна логіка в цьому була. Доган був форпостом, можливо, зведеним ще до появи у Краю грому нинішніх неприємних мешканців. Саме на таких транспортних засобах зручно було патрулювати чималі простори.

З оглядового пункту біля валуна Едді бачив поле бою, де вони зійшлися з Вовками, вбивали їх тарілками й свинцем. На тому відрізку Східного шляху було аж чорно від людей, і це нагадало Едді парад, що його універмаг «Мейсіз» влаштовував на День подяки. Там зібралася, щоб відсвяткувати перемогу, вся Калья. О, як же Едді ненавидів їх усіх тієї миті! «Це через вас, довбані боягузи, моя жінка зникла», — подумав він. Думка була дурною і надміру злою, але принесла йому якусь жовчну втіху. Як там було в тому вірші Стівена Крейна, який вони читали в школі? «Це втіха для мене, бо це гіркота і це моє серце»? Щось таке.

Роланд підійшов до покинутого трайка з мотором, що досі тихо бурчав. І якщо в стрільцевих очах Едді бачив співчуття чи навіть гірше — жалощі, то йому цього не треба було.

— Ходімо, хлопці. Давайте знайдемо її.

П'ЯТЬ

Цього разу з глибин печери його привітав голос жінки, якої Едді ніколи не знав, хоч і чув про неї (багацько чув, еге ж, кажу спасибі), тож упізнав одразу.

— Її нема, дурноголовий! — закричала Рея з Коосу. — Вродить десь, та не тут! І я знаю, що її людожерне дитя схряцає свою матінку від матки до голови! — І вона захихотіла достоту так, як і мають хихотіти відьми. — Ні, цей виродок не смоктатиме цицьки! Йому тіко м'ясце подавай!

— Заткнися! — закричав Едді в пітьму. — Заткнися, ти… чортів привид!

І на диво, голос замовк.

Едді роззирнувся навколо. Побачив трикляту Тауерову шафу з двома полицями — першовидання під склом, щоб ви знали, — але рожевої металевої сумки з написом «МІДВОРЛД-ЛЕЙНЗ» ніде не було видно, як і коробки з дерева привидів. Незнайдені двері були на місці, досі трималися петлями за повітря, але мали якийсь тьмяний, невиразний вигляд. Неначе з незнайдених перетворилися на незгадані, забуті, стали ще одним ні до чого не придатним уламком світу, який зрушив з місця.

— Ні, — похитав головою Едді. — Я не вірю. Сила ще тут, у печері. Сила ще тут.

Він повернувся до Роланда, але той дивився не на нього. Стрілець вивчав поглядом книжки. Неначе пошуки Сюзанни йому набридли, і він вирішив якось раціональніше витратити час.

Взявши Роланда за плече, Едді розвернув його до себе.

— Роланде, що сталося? Ти знаєш?

— Сталося очевидне, — відповів стрілець. До них приєднався Каллаген. Джейк, який уперше прийшов до Печери дверей, затримався біля входу. — Вона їхала на візку, поки могла, потім поповзом дісталася стежки. Для жінки, в якої почалися пологи, це неабиякі зусилля. Біля підніжжя знайшла транспорт, який хтось їй залишив. Напевно, то був Енді.

— Якщо то був Слайтмен, я піду і придушу його.

Роланд похитав головою.

— Не Слайтмен.

«Але з його відома», — подумав він. Можливо, це не мало значення, але питання без відповіді він любив не більше, ніж картини, що криво висіли на стінах.

— Здоров, братику, прикро тобі таке казати, але твоя сучка мертва, — викрикнув Генрі Дін з глибин печери. В його голосі не було ні крихти жалю — Генрі Дін веселився. — Той виродок зжер її з усіма тельбухами! Добираючись до мозку, зупинився лише раз — виплюнути її зуби.

— Стули пельку! — пронизливо закричав Едді.

— Мозок — дуже корисна їжа для мозку, — вів Генрі далі рівним учительським тоном. — Канібали його обожнюють. Дитятко в неї, Едді, нівроку. Гарнюньке і голодненьке!

— Заради Бога, замовкни! — закричав Каллаген, і голос Генрі стих. Всі голоси замовкли (принаймні ненадовго).

Роланд продовжив, неначе його й не перебивали.

— Вона прийшла сюди. Взяла сумку. Відкрила скриню, щоб чорна Тринадцятка могла відчинити двері. То Мія, не Сюзанна, а Мія. Нічия дочка. А потім, тримаючи в руках відкриту скриню, перейшла на той бік. І зачинила скриню разом з дверима. Захряснула в нас перед носом.

— Ні, — сказав Едді й ухопився за кришталеву ручку з вигравіюваною на ній трояндою. Ручка не повернулася. Не зсунулася ні на йоту.

— Якби ти швидше ворушився, сину, ти б урятував свою подругу, — промовив із темряви Елмер Чемберз. — Це ти в усьому винен. — І замовк.

— Джейку, це не справжні голоси, — сказав Едді й провів пальцем по ручці. На пучці залишилося чимало пороху. Неначе незнайденими дверима ніхто не користувався вже багато століть. — Печера відтворює все найгірше, що може знайти в твоїй голові.

— Я б вас усіх порвала на шмаття, суки білопикі! — заверещала з темряви позаду дверей Детта. — Ви б у мене поплакали!

— От бачиш, — Едді показав великим пальцем у той бік, звідки долинув голос.

Блідий і замислений, Джейк кивнув. Тим часом Роланд знову повернувся до Тауерової шафи.

— Роланде? — Едді намагався не виказувати свого роздратування чи принаймні приховати його за іскрою гумору. — Тобі з нами не нудно?

— Ні, — відповів стрілець.

— Тоді перестань витріщатися на ті дурні книжки й допоможи мені придумати, як відчинити ці д…

— Я знаю, як їх відчинити, — перебив Роланд. — Та тільки є два питання. Перше: куди вони нас заведуть без кулі. А друге: куди ми хочемо потрапити? Туди, де пішла Мія чи до містечка, де Тауер і його друг переховуються від Балазара і його друзів.

— Ми підемо за Сюзанною! — закричав на нього Едді. — Ти чув, що казали голоси? Вони казали, то людожер! Моя жінка зараз народить чудовисько, і якщо ти думаєш, що є щось важливіше, ніж це…

— Важливіша Вежа, — відказав Роланд. — А десь на тому боці, за цими дверима, є чоловік, чиє прізвище означає «Вежа». Тауер. Чоловік, який володіє одним пустирем і однією трояндою, що на ньому росте.

Едді мовчки подивився на нього. Джейк і Каллаген теж. Роланд знову перевів погляд на шафу. У темній кам'яній печері вона виглядала якось недоречно.

— Усі ці книги теж належать йому, — задумливо промовив стрілець. — Він ризикував усім, аби їх урятувати.

— Ага, бо він одержимий засранець.

— Проте все в світі служить ка і йде за Променем, — сказав Роланд, беручи з горішньої полиці книгу. Едді помітив, що стояла вона догори дриґом, і подумав, що Кельвінові Тауеру якось не властиво так поводитися зі своїми скарбами.

Роланд тримав книгу в своїх пошрамованих обвітрених руках, неначе зважував, котрому з них її дати. Подивився на Едді… перевів погляд на Каллагена… та зрештою дав книгу Джейкові.

— Прочитай мені, що написано на обкладинці, — попросив він. — Від слів твого світу в мене болить голова. Око їх бачить, та коли я намагаюся збагнути їх розумом, вони розпливаються.

Але Джейк майже його не слухав — він прикипів поглядом до книги, на обкладинці якої було зображено маленьку сільську церковку в промінні призахідного сонця. Каллаген тим часом відступив у сутінки печери, щоби придивитися до дверей.

Нарешті хлопчик підвів погляд.

— Але… Роланде, хіба це не назва міста, про яке розповідав нам отець Каллаген? Того, де вампір зламав його хреста і примусив пити свою кров?

Каллаген рвучко повернувся до них.

— Що?!

Джейк мовчки простягнув йому книгу. Каллаген ухопив її, мало не вирвав йому з рук.

— «Салемз-Лот»,^[61] — прочитав він. — Роман Стівена Кінга. — Він подивився на Едді, перевів погляд на Джейка. — Хтось із вас чув про такого? Думаю, він не з мого часу.

Джейк похитав головою. Едді теж хотів було похитати, але раптом щось привернуло його увагу.

— Ця церква, — сказав він. — Схоже на Залу зібрань у Кальї. Просто-таки її близнюк.

— А ще схоже на церкву методистів у Іст-Стоунгемі, яку збудували тисяча вісімсот дев'ятнадцятого року, — зауважив Каллаген. — Тож, думаю, в цьому випадку маємо трійню. — Але власний голос здавався йому далеким і облудним, як ті голоси, що долинали з дна печери. Зненацька у нього з'явилося відчуття, що він і сам якийсь несправжній. Відчуття, що це дев'ятнадцять.

ШІСТЬ

«Це жарт, — запевняла його свідомість. — Це точно жарт. Написано ж на обкладинці, що це роман, тож…»

Раптом його осяяла одна думка, і він полегшено зітхнув. Полегшення, звісно, було умовним, але щось завжди було краще, ніж нічого. А подумалося йому, що інколи люди пишуть романи про справжні місця й події, видаючи їх за вигадку. І що це був якраз той випадок. Мусив бути.

— Поглянь на сторінку сто дев'ятнадцять, — сказав Роланд. — Я трохи зміг розібрати, але не все. Аж ніяк не все.

Каллаген розгорнув книгу на потрібній сторінці й став читати:

— «Колись давно, ще в перші роки навчання в семінарії, один товариш отця…» — він затнувся й пробіг стривоженими очима решту сторінки.

— Читай, — сказав Едді. — Читай, отче, або я прочитаю.

Зібравшись із духом, Каллаген поволі продовжив:

— «…товариш отця Каллагена подарував йому шмат тканини, на якому було вовняними нитками вишито блюзнірський текст: „Господи, дай мені СМИРЕННЯ прийняти те, що я не можу змінити, СИЛИ, щоб змінити те, що мені підвладне, і УДАЧУ, щоб я не надто часто просирав свій шанс“. Усе це староанглійським шрифтом на тлі сонця, що сходило. І тепер, коли він стояв перед тими, хто проводжав у останню путь… у останню путь Денні Ґліка, те давнє гасло… те давнє гасло саме спливло в пам'яті».

Рука, що тримала книгу, безсило опустилася. Якби Джейк вчасно не підхопив роман, він би упав на підлогу печери.

— У тебе вона була? — спитав Едді. — Справді була така вишивка?

— Подарунок від Френкі Фойла, — ледь чутно прошелестів Каллаген. — Ще з семінарії. А Денні Ґлік… я відправляв його похорон. Здається, я вам розповідав. Саме тоді все почало змінюватися. Але ж це роман! А роман — це вигадка! Як… як таке може… — Од відчаю його голос мало не зірвався на волання, нагадуючи Роландові моторошні голоси, які здіймалися з дна провалля. Несправжні голоси. — Чорт, але я існую! Я СПРАВЖНІЙ!

— Отут описується, як вампір зламав вашого хреста, — показав Джейк. — «Нарешті разом! — всміхаючись, сказав Барлоу. Його обличчя, вольове, розумне, привабливе і відразливе водночас, у непевному світлі нагадувало…»

— Стій, — хрипко зупинив його Каллаген. — У мене розколюється голова.

— Тут написано, що його обличчя нагадувало вам страховисько, бабая, що в дитинстві жив у вашій шафі. Містера Фліпа.

Каллаген так зблід, що сам став схожий на вампіра.

— Я нікому не розповідав про містера Фліпа. Навіть своїй матері. Не може бути, щоб про це писалося в книжці.

— Але ж написано, — сказав Джейк.

— Давай відверто, — втрутився Едді. — Коли ти був малий, містер Фліп здавався тобі реальним і ти таки думав про нього, коли зіткнувся ніс у ніс із цим упирем першого типу. З Барлоу. Так?

— Так, але…

Едді повернувся до стрільця.

— Як гадаєш, це наближає нас до Сюзанни?

— Так. Ми підійшли до розгадки великої таємниці. А може, не просто великої, а найбільшої таємниці. Думаю, Темна вежа на віддалі простягнутої руки. А якщо Вежа близько, то Сюзанна теж.

Не слухаючи його, Каллаген гортав сторінки. Джейк зазирав йому через плече.

— І ти знаєш, як відчинити ці двері?

— Так, — кивнув Роланд. — Знадобиться допомога, але з цим, думаю, проблем не буде, бо ж люди Кальї Брин Стерджис трохи в боргу перед нами, як по-твоєму?

Едді кивнув.

— Є ще одне. Я впевнений, що мені вже траплялися ім'я й прізвище «Стівен Кінг». І точно не менше одного разу.

— На дошці меню, — не підводячи погляду від книжки, кинув Джейк. — Так, я теж пам'ятаю. Воно було на дошці меню, коли ми вперше пішли в тодеш.

— На дошці меню? — спохмурнів Роланд.

— У Тауеровій крамниці, — пояснив Едді. — У вітрині, пам'ятаєш? Частина іміджу «Ресторану для розуму».

Роланд кивнув.

— Але от що я вам скажу. — Цього разу Джейк відірвався від книжки й подивився на своїх друзів. — Коли нас із Едді закинуло туди в тодеші, ім'я на дошці було. Та його не було, коли я заходив туди сам. Тоді, коли містер Діпно загадав мені загадку про річку, на дошці було написано якесь інше прізвище. Але воно змінилося, як ім'я й прізвище авторки на обкладинці «Чарлі Чух-Чуха».

— Я не можу бути в книжці, — вперто повторював Каллаген. — Я не вигадка… правда?

— Роланде, — покликав Едді. Стрілець повернувся до нього. — Я маю її знайти. Мені байдуже, хто справжній, а хто вигадка. Мені начхати на Кельвіна Тауера, Стівена Кінга і Папу Римського. В усій реальності для мене важлива лише вона. Мені потрібно знайти свою дружину. — Його голос опустився, став ледь чутним шелестом. — Допоможи мені, Роланде.

Роланд простягнув ліву руку і взяв книгу. Правою доторкнувся до дверей. «Якщо вона ще жива, — подумав він. — Якщо нам вдасться її знайти, і якщо вона зможе знову стати Сюзанною. Якщо, і якщо, і якщо».

Едді взяв його за руку.

— Будь ласка, — сказав він. — Будь ласка, не змушуй мене шукати її самотужки. Я так сильно її люблю… Допоможи її знайти.

Роланд всміхнувся, і та усмішка не лише зробила його молодшим — вона неначе осяяла печеру своїм світлом. В тій усмішці була вся стародавня могутність Ельда: могутність Білості.

— Так, — сказав він. — Ми йдемо.

І ще раз повторив, щоб остаточно розвіяти підтвердженням сумніви цієї похмурої місцини.

— Так.

Банґор, штат Мен

15 грудня 2002р

Примітка автора

Думаю, вплив американського вестерну на композицію романів «Темної вежі» очевидний і не потребує моїх пояснень. І місце, де розгортаються події п’ятої книги, не випадково дістало назву «Калья». Втім, слід зазначити, що принаймні два джерела цього матеріалу — не американські. Серджіо Леоне («За жменю доларів», «За декілька зайвих доларів», «Хороший, поганий, злий») був італійцем. Акіра Куросава («Сім самураїв») — звісно, японцем. Чи зміг би я написати ці книги без кінематографічного впливу Куросави, Леоне, Пекінпа, Говарда Гокса і Джона Стерджиса? Без Леоне — навряд чи. А без інших, як на мене, не було б Леоне.

Також я вважаю своїм обов’язком подякувати Робінові Ферту, який завжди був поряд, допомагаючи мені потрібною інформацією, а ще, безперечно, своїй дружині Табіті, яка терпляче забезпечувала мені час, світло і місце, щоб я міг якнайкраще виконувати свою роботу.

С. К.

Післямова автора

Перш ніж ви візьметеся читати цю коротеньку післямову, я попрошу вас (як ви не від того) знову зазирнути на початок цієї книги — на сторінку присвяти. Я почекаю.

Дякую. Я хотів би розповісти вам про Френка Мюллера. Він начитував багато моїх книжок для аудіоринку, починаючи з «Чотирьох сезонів». Познайомилися ми з ним у «Recorded Books» у Нью-Йорку й одразу відчули один до одного симпатію. Ця дружба тривала довше, ніж життя деяких моїх читачів. За час нашого спілкування Френк начитав перші чотири томи «Темної вежі», і я слухав їх — усі шістдесят із чимось касет, — готуючись завершувати історію стрільця. Аудіозапис — ідеальний засіб для такої всебічної підготовки, бо ж аудіо змушує всотувати усе, в тому числі й те, що можуть поспіхом проґавити очі (чи втомлений розум). Для мене то було саме те, що треба, — повне занурення у світ Роланда. І його подарував мені Френк. Інший його подарунок був чудовим і несподіваним: відчуття новизни і свіжості, яке я втратив, бредучи цим довгим шляхом. Відчуття, що Роланд і його друзі — живі люди, з власними почуттями, думками, особистостями. Написавши в присвяті, що Френк почув голоси в моїй голові, я говорив правду, як я її розумію. Немовби світла протилежність Печери дверей, він покликав їх до життя. Цикл «Темної вежі» завершено (ця книга готова в остаточному варіанті, дві інших — у чорновому), і цим я завдячую саме Френкові Мюллеру та його натхненній декламації.

Я сподівався, що Френк запише й останні три томи «Темної вежі» (без скорочень, зазвичай я не дозволяю скорочувати свої книжки), і заручився його обіцянкою. В жовтні 2001 року ми обговорювали це за обідом у Банґорі, й він назвав романи «Вежі» своїми улюбленими. Враховуючи, що він записав більше п’ятисот аудіокнижок, мене це страшенно потішило.

Минуло менше місяця після тієї оптимістичної розмови, і Френк Мюллер потрапив на своєму мотоциклі в жахливу аварію. Усього кілька днів тому він удруге став батьком. На ньому був шолом, і, напевно, саме це врятувало йому життя (мотоциклісти, візьміть, будь ласка, до уваги), та все одно він зазнав великих травм. Переважно мозку. Записати останні романи «Темної вежі» він тепер не зможе. Найпевніше, останньою роботою Френка буде його натхненний запис «Каньйону холодних сердець» Клайва Баркера, який він завершив у вересні 2001, якраз перед аварією.

Якщо не трапиться диво, працювати Френк Мюллер не зможе більше ніколи. Його реабілітація, що триватиме тепер усе життя, тільки почалася. Йому потрібен буде догляд і постійна допомога лікарів. Це все коштує чималих грошей, а гроші — це якраз те, з чим у вільних митців не густо. З декількома друзями ми заснували фонд допомоги Френкові (а також іншим митцям, яких спіткає схоже лихо, — сподіваюся, фонд працюватиме ще довго). Усі кошти, які я отримаю за аудіокнижку «Вовки Кальї», підуть на його рахунок. Звісно, цього не вистачить, але робота фонду «Wavedancer» («Танцівник на хвилях», так називався Френків вітрильник) лише розпочалася, як і курс реабілітації. Якщо у вас є кілька зайвих баксів і ви хочете, щоб Фонд «Wavedancer» існував і надалі, не надсилайте їх мені. Надішліть їх за адресою:

The Wavedancer Foundation

с/о Mr. Arthur Greene

101 Park Avenue

New York, NY 10001

Френкова дружина Еріка скаже спасибі. Я теж.

І Френк сказав би, якби міг.

Банґор, штат Мен

15 грудня 2002р.

Примітки

1

«Покажімо роги» — «коза», слоган і жест студентів та випускників Техаського університету.

(обратно)

2

Fairy-tale — казка (англ.), буквально — казка про фей.

(обратно)

3

Шекспір В. «Як вам це сподобається».

(обратно)

4

Віллі Ломен — персонаж п'єси Артура Міллера «Смерть комівояжера», мав крихітний будинок, затиснутий між висотними будівлями.

(обратно)

5

«Блумінгдейл» — одна з найдорожчих крамниць Нью-Йорка.

(обратно)

6

Бомбінгем — назва міста Бірмінгем у штаті Алабама, яку воно дістало після того, як у ніч з 11 на 12 травня 1963 р. расисти закидали бомбами церкви, заклади й житлові будинки негрів, які боролися за свої права.

(обратно)

7

Теофіл Юджин «Бик» Коннор (1897–1973) — політик-демократ і комісар поліції з міста Бірмінгем (штат Алабама), був членом Ку-Клукс-Клану і запеклим прихильником расової сегрегації.

(обратно)

8

Моргауз — чоловічий коледж для чорношкірих у Атланті, штат Джорджія.

(обратно)

9

«Нембутал» — снодійний лікарський засіб.

(обратно)

10

Нідл-парк (у перекладі «Парк „Голка“») — Шерман-сквер у Нью-Йорку. У 1960—1970-x роках місце для збіговиськ наркоманів і наркодилерів.

(обратно)

11

Ґрінвіч-Вілідж (скорочено «Вілідж») — богемний житловий район Нью-Йорка, місце зародження руху бітників.

(обратно)

12

Датч-Гіл(англ. Dutch Hill, букв. «Голландський пагорб») — район Нью-Йорка.

(обратно)

13

В англійській мові прізвище Бахман містить сім літер.

(обратно)

14

В англійській мові ім'я «Річард Патрик Сейр» містить дев'ятнадцять літер.

(обратно)

15

Тертл-Бей (англ. Turtle Bay) — у перекладі «Затока черепахи».

(обратно)

16

Ґрін-Бей — напевно, мається на увазі одне з численних міст у США з такою назвою.

(обратно)

17

Сан-Берду — неформальна назва міста Сан-Бернардино (штат Каліфорнія).

(обратно)

18

Коста-дель-Соль — південне узбережжя Іспанії.

(обратно)

19

«Ворлд Сіріз» (англ. «World Series») — щорічний чемпіонат США з бейсболу.

(обратно)

20

«Це насправді чи це „Меморекс“?» — рекламне гасло компанії «Меморекс», виробника електроніки, започатковане 1972 р.

(обратно)

21

«Тамз» — ліки для нейтралізації кислотності виробництва компанії GlaxoSmithKline.

(обратно)

22

«Людина-невидимка» (1952) — роман чорношкірого письменника Ральфа Елісона, що миттєво здобув йому славу й став бестселером. Герой роману не може стати повноцінним, «помітним» членом американського суспільства, оскільки він темношкірий.

(обратно)

23

В англійській мові ім'я «Вейн» складається з п'яти літер.

(обратно)

24

Мексиканські пиріжки: кукурудзяні пляцки з начинкою (фарш, томати, сир).

(обратно)

25

Марка посуду.

(обратно)

26

Фільм жахів американського режисера Дона Коскареллі, 1979 р.

(обратно)

27

Американський актор, нар. 1925 р.

(обратно)

28

Англ. назва «Fail Safe», фільм 1964 p., одну з ролей у якому виконав Генрі Фонда.

(обратно)

29

Остання акторська робота Р. Рейгана в телесеріалі «Дні Долини смерті» (1964–1965).

(обратно)

30

Знеболювальна мазь, яку застосовують у лікуванні застудних захворювань і артриту.

(обратно)

31

Потвора, страхопудало.

(обратно)

32

Гра слів: Mid-World — Серединний світ (англ.), Midtown — Мідтаун, район Мангеттену.

(обратно)

33

1959 р., 14 сезонів, один з найдовших серіалів-вестернів Америки.

(обратно)

34

Цю фразу приписують Г. Гуверові, який нібито дав цю обіцянку американцям під час передвиборної кампанії 1928 р. Першого ж року після його обрання, 1929 р. в США почалася найбільша за всю історію країни економічна криза.

(обратно)

35

Переклад І. Піговської.

(обратно)

36

Лідер гурту «Ramones», що стояв біля витоків панк-року.

(обратно)

37

Тінь — персонаж коміксів і серіалів.

(обратно)

38

Greyhound, грейхаунд — дослівно: сірий пес, порода собак (англ.).

(обратно)

39

Де дозволялося розпивати спиртні напої

(обратно)

40

Рембл (Прогулянка) — «дика» частина Сентрал-парку.

(обратно)

41

Віце-президент США від Республіканської партії (1969–1973) в адміністрації Річарда Ніксона. Звинувачений у незаконних фінансових оборудках, був змушений піти з посади.

(обратно)

42

Пусте (ісп.)

(обратно)

43

Дитяча книга Гелен Банермен.

(обратно)

44

Традиційна страва мексиканської кухні: корж із кукурудзяного борошна з начинкою.

(обратно)

45

Слова пісні Едді Арнолда (1918–2008), одного з найпопулярніших співаків кантрі в історії Америки.

(обратно)

46

«Отець» у негритянській вимові.

(обратно)

47

Співак кантрі.

(обратно)

48

Переінакшений рядок із пісні британського рок-гурту «Палп».

(обратно)

49

Відомий американський злочинець, якого видала поліції румунська емігрантка, його квартирна хазяйка Анна Сейдж. Був застрелений агентами ФБР після кіносеансу, куди Ділінджер і його дівчина запросили Анну, яка повідомила ФБР, що вдягне червону сукню.

(обратно)

50

Гібіскус.

(обратно)

51

Подружжя, персонажі мультсеріалу «Флінстоуни» про життя в кам'яному віці.

(обратно)

52

Персонаж оповідання Ейва Девідсона «Apres nous».

(обратно)

53

Швидше за все, йдеться про екранізацію «Машини часу» Г. Веллса.

(обратно)

54

Ангар напівциліндричної форми з гофрованого заліза; вперше споруджено 1941 року в містечку Квонсет-Пойнт, штат Род-Айленд. Використовується як тимчасова армійська казарма чи господарча будівля.

(обратно)

55

В англійській мові ім'я «Бенджамін Слайтмен-мол.» містить дев'ятнадцять літер.

(обратно)

56

Класичне червоне вино.

(обратно)

57

Відзначається 30 травня в пам’ять про американців, які загинули у війнах.

(обратно)

58

Офіційне робоче свято, відзначається першого понеділка вересня.

(обратно)

59

Щотижнева акція в кінотеатрах (1930–1935 pp.), коли кожному глядачеві для заохочення дарували тарілку чи порцеляновий виріб.

(обратно)

60

Персонаж «Фантастичної четвірки».

(обратно)

61

«Salem's Lot» — роман 1975 p. У перекладі відомий під назвами «Жереб» і «Жереб Єрусалима».

(обратно)

Оглавление

Коротко про зміст попередніх романів

Вовки Кальї ОПІР 19

  Пролог РУНТ

  Частина перша ТОДЕШ

    Розділ I ОБЛИЧЧЯ НА ВОДІ

    Розділ ІІ У НЬЮ-ЙОРКУ

    Розділ III МІЯ

    Розділ IV БЕСІДА

    Розділ V ОВЕРГОЛСЕР

    Розділ VI ШЛЯХ ЕЛЬДА

    РОЗДІЛ VII ТОДЕШ

  Частина друга РОЗПОВІДІ

    Розділ I ПАВІЛЬЙОН

    Розділ II СУХИЙ КРУТІЙ

    Розділ III РОЗПОВІДЬ СВЯЩЕНИКА (НЬЮ-ЙОРК)

    Розділ IV ПРОДОВЖЕННЯ РОЗПОВІДІ СВЯЩЕНИКА (ПРИХОВАНІ ШЛЯХИ)

    Розділ V ІСТОРІЯ СІРОГО ДІКА

    Розділ VI ДІДОВА РОЗПОВІДЬ

    Розділ VII НОКТЮРН. ГОЛОД

    Розділ VIII КРАМНИЦЯ ТУКА; НЕЗНАЙДЕНІ ДВЕРІ

    Розділ ІХ ЗАВЕРШЕННЯ РОЗПОВІДІ СВЯЩЕНИКА (НЕЗНАЙДЕНІ)

  Частина третя ВОВКИ

    Розділ I ТАЄМНИЦІ

    Розділ II ДОГАН, ЧАСТИНА І

    Розділ III ДОГАН, ЧАСТИНА 2

    Розділ IV ЩУРОЛОВ

    Розділ V ЗБОРИ ФОЛЬКЕН

    Розділ VI ПЕРЕД БУРЕЮ

    Розділ VII ВОВКИ

  Епілог ПЕЧЕРА ДВЕРЕЙ

  Примітка автора

  Післямова автора

*** Примечания ***