Славка [Галина Сергіївна Ткачук] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Галина Ткачук СЛАВКА

СЛАВКА

ЧАСТИНА 1. СЛАВКА

БОЯРКА

Я народилася у Боярці, де дорога до музичної школи від дому була тридцять п’ять хвилин і мала такі етапні відрізки.

Номер перший — від мого будинку до інвалідського магазину. Раніше тут не було асфальтової стежки, була грязюка. Цей шлях іде поряд із лінією тополь. Під однією з них — вінок штучних квітів: якийсь хлопець розбився тут на машині на Великдень.

Колись ми називали кожну тополю на ім’я, але ці імена швидко забулися. Пам’ятаю тільки Останню Тополю і Низьку Омелу. І Липку іще.

Тут можна зазирати за паркан праворуч від стежини і роздивлятися закинуті дачі, де люди взимку і восени здебільшого не бувають, а осінь і зима у наших краях, якщо чули, безмежні.

Ми живемо у таких місцях, куди дачники приїздять лише ненадовго.

Потім шматок шляху — від інвалідського магазину до меблевого. Тут в одному місці асфальт стає плиткою.

На відтинку від меблевого до світлофора — прихований канцелярський магазин. Коли розмальовували його вітрину — рештками жовтої фарби намалювали сонце просто на дорозі.

Ще тут ростуть вишні й шовковиця. І горобина, але хто ж її їсть!

Біля шостої школи — черемха, її ягоди їстівні, але це не тут. Тим шляхом можна вертатися з музичної школи, але ніколи не йти туди!

Наступний шмат дороги — від світлофора — дворами — до третьої школи. Що тут казати: двір — собаки, коти. Колись зимою тут стояв дядько у светрі й грівся на каналізаційному люку. Здається, його вигнали. Коли я йшла назад, біля нього стояв інший дядько, вони балакали. Цікаво, невже другому ніде було першого переховати від негоди?

Тепер недовго — від третьої школи до музичної. Тут ідеш повз автобусну останівку і телефінну будку. Самого телефону нема. По-моєму, колись був. Тепер він тільки намальований на білій стінці вуглиною.

За останівкою — дев’ятиповерховий будинок, з якого мене повсякчас обстрілюють яйцями, помідорами чи сирою картоплею. Вірніше, здебільшого квашеними помідорами і сирими картоплинами. І тільки один раз було яйце, і один раз — яблуко.

От саме коли було яблуко — я кинула на підлогу важкий пакет із флейтою. Мене охопив розпач. Ці жахливі дні, ця зима без снігу, це маленьке місто дітей, де всі батьки відчайдушно працюють в Києві, лишаючи тут тільки бабусь і дідів, тільки вчительок і лікарів у поліклініках і районній лікарні, тільки продавців у нечисленних магазинах і торговок на базарі, і тільки іще двох бібліотекарок.

Наша міліція жила у лісі. Та й райрада ховалася там само, ховалася від своїх зимових дітей.

Але в мене кинули яблуком, і я кинула пакет із флейтою об землю і підняла очі на високі поверхи. На шостому із балкона визирала маленька відчайдушна рожа. Рожа щось кричала, видно, матюкалася, але було толком не чути.

— Та щоб я здіхла! — закричала я. — Я тут іду на цю музику! Я щойно прийшла зі школи! У мене іще й клас гімназичний із шістьма уроками і продльонкою! Я дома не поїла! Там нема! Я із ніг падаю! Я тащу оцю непорозмірну для мене флейту! Холодно, страшне, я не можу знайти рукавичок, у мене руки змерзли її тягти! Я зараз прийду, почну грати Гайдна, і мене насварять! І знаєш, чого?! Бо я уяви зеленої не маю, як його грати, цього Гайдна! Я не можу! І ці два глупі етюди! Там є по два місця в кожному, які просто неможливо зіграти! Я не уявляю, як їх можна зіграти! Ти розумієш, про що я, рожо матюклива?! І грати мені знову сорок хвилин, аж у очах рябітиме! І знову вчитель скаже, що я не працюю, хоч і здібна дівчина! І знову спитає про квитанцію за оплату навчання! І знову закричить, що поки я її не принесу, йому не виплатять зарплатні! А мені батьки не дають цієї квитанції! І я слова їм сказати не можу! Тому що раптом їм грошей зараз нема! А я їм нагадуватиму! Ти розумієш, рожо?! А додому мені іти знову сорок хвилин цим холодом! А там знову — це домашнє завдання! А батьки сваритимуться! Я навіть читати не можу, коли вони сваряться! Розумієш, рожо?! Сволоч! А йому — яблуками кидатися! Та ти мені у плече, убоїще, влучило!

Мене, кричащую, було видно і чути із кабінету вчителя музики.

Він вийшов, сумно став за мною руки в боки, і слухав, як я кричу невідомо кому, а тоді сказав.

— Славко! Ти постійно спізнюєшся! Ти спізнюєшся на п’ятнадцять хвилин! Весь урок сорок хвилин, а ти спізнюєшся на п’ятнадцять! Або зовсім не приходиш!!! А я сиджу і чекаю! А у мене вдома хворі! Краще я б туди пішов, як ти думаєш?!! Що у тебе взагалі в голові???!!! Ти думаєш, що ти робиш?!!! А тепер ти кинула інструмент у багнюку під ноги і кричиш невідомо що!!! Ти розумієш, що інструмент псується?!! Ти знаєш, скільки твоєму татові коштувало купити інструмент?! Ти хоч розумієш, що робиш?! Ти уявляєш: йому знову потрібно буде йти у Стару Боярку до майстра!!! І мені знову треба буде за це попередньо домовлятися!!! І все через що?!! Через якусь на пустому місці істерику!!! Подивись! Ти випачкала всі