Червона хустина [Андрій Головко] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
Андрій Головко ЧЕРВОНА ХУСТИНА Оповідання
Оксані — радість: мати одрізала з полотна хустку, а порошком пофарбувала в червоний колір. Вийшла червона хустина. На тину висіла, коли дівчина пригнала з степу на обід, — сохла. А зразу ж за тином буйно цвіли рожі червоними квітами. І то з одної ніби пелюстка зірвалась — упала на тин. Така то хустина. Дівчина аж усміхнулася, як вгледіла. Швиденько загнала скот у загороду та до хустки мерщій. Лап, — вогкенька ще. Ну, та нічого, і на голові висохне. Ось вона скачає її. Рада, зняла вона хустку з тину: свято ж сьогодні. А дідусь пожене пасти після обід, а вона з дівчатами до панського ставка піде купатися. — Ой, червона ж яка! Аж не зглянути… Підстрибуючи, побігла в хату. А в хаті — теж свято. Прибрано. Біля печі мати висунула горщик і в миску насипала борщу. Дід біля порога допалював люльку, а батько на лаві сидів. Тиша. І чути в тиші тій, як крізь маленькі віконечка сонце пасмами проміння снувало: ж… жж… А може, то мухи по шибках? Іч, який ткач — і пару з борщу, і сизий дим з дідової люльки — все в основу свою вплітає. Химерно як! Дід вибив з люльки жужелицю об поріг, а тоді підвів очі до онуки: — О, дівувати вже! Де там пасьба в голові буде. Мабуть, гречку як є витовкла? — Чого б я в гречку пускала — дурна хіба? — відповіла Оксана. — І на стерні паші стає. — Та ось пожену після обід, подивлюся. Оце він, власне, й хотів сказати. Пожену, мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в жарт погримав. Така вже в нього вдача. — А ти ж копи гляділа? — озвався батько. Оксана знітилась: згадала, як на минулому тижні порозкидала їхня корова в сусідки Галущихи полукіпки та який лемент зняв був тоді дядько Мусій. — Обома дивись. Щоб не довелося знову… Дід перебив: — Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денікін наказа видав, щоб і панові щось там кидати. — Гарне «щось там». Дві третини панові, — сказав батько. — Що? — аж горзнувся на стільці дід. — Та бий же його нечиста сила! Не сіяв. Не жав. Проваландався рік по загряницях, а це вернувсь, і на тобі — дві третини. — І нічого не поробиш, тату. їхня сила зараз. Тоді мати од печі: — А он Мусій, бач, всі копи собі забере. Казала Галущиха, що випросив у пана, пообіцяв той нічого не брати в них. — Ну, не всяк же, як Мусій, буде поклони панові бити, — сказав на це дід. А батько додав: — Та ні, тут діло, як видно, не в самих поклонах. Бо не такий пан щедрий чи дурний, щоб за самі поклони когось там копами обдаровувати. Сіли обідати в сінях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок і думали — кожен про своє. Батько про копи, і дід теж, і мати — може. Оксана ж — хоч би обід швидше, та надвір, та з дівчатами на левади. В розчинені сінешні двері видко — в городі соняшники жовті на тин посхилялися, і горобці пурхають між них, цвірінчать. Далі — латка маку, а далі зелена завіса садка. Та вона знає — левада там, за завісою тою. Між осик білих по траві стежки навхрест переплутались. Піти одною — просто до панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегів над водою. По вулиці залопотіло щось раптом і з гиком пронеслося. Лиш курява знялась, видко, як по подвір'ю розляглась. — Козаки, мабуть, — сказала мати. А дід: — І куди вони їздять усе? Батько нахмурив брови. А на чолі залягла глибока зморшка: — Доїздяться й вони. Не одні вже тут їздили — і німці, і гайдамаки. Та рачки. потім назад полізли. Оксана дивилася в двері. Он, із-за тину, видко — у Мусіїв з хати вийщла Марійка й побігла на леваду. Оксана одхилилася із сіней і гукнула услід: — Марійко! Ось я зараз! Вона підвелась і хусткою червоною запнулася. — Ну, я ж піду, мамо. Затим крутнулася й подалась городами на леваду. Поміж осик стежкою, що нижче городів, ішли — Марійка спереду, а ззаду ще кілька дівчат. Оксана погукала на них, і вони зупинились, підождали. А як прибігла, обступили і милувалися з хустки. — Ой, гарна ж! Це порошками? — Атож. — Дуже гарна. Аби не полиняла тільки. Ну, а йдуть вони до ставка. Піде й вона ж? Ще он і Федорка на городі огірки збирає, гукнуть і її. Як проходили повз Федорчин город, справді спинились і загукали на подругу: — Сюди-и! Федорка підвелась і мовчки стояла. Потім висипала огірки з пелени на землю, і обережно ступаючи по вгудині, підійшла до дівчат. — Купатися ходім, — Оксана їй. Федорка похитала головою: — Не хочу. — Чого? — Так. Дівчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала, може, про батька, що десь із дому зник, од козаків ховається… Може, про панів, що бачила — вчора з міста приїхали. Не казала нічого. А дівчата кликали, Оксана, та аж за руку тягла: — Ходім-бо. Федорка блідо всміхнулася самими устами й пішла з ними. До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тоді через рів — паркана давно вже не було — і опинилися біля ставка під високими вербами. Вгору зразу ж починався сад, і в прогалини червоніли цеглові будівлі маєтку. Марійка перша розляглась і плигнула у воду. Інші теж почали роздягатись, як раптом із саду маленьке кривоноге цуценя вибігло і, лементуючи, кинулось до них. А згодом дві пані вийшли з-під дерев, і за ними біг довгоногий у куценьких, до колін, штанцях хлопець — панич. Дівчата оторопіли. Близько було. Усього кілька кроків. Тому їм і видко було, як жовте обличчя старої пані враз скривилося, І крізь губи тоненько вискочило в неї: — Це просто жах! Немає й тут од них порятунку. Геть звідси, паскудні дівчиська! І так весь став забруднили. Ступайте! Цуценя верещало й терлось у пані під ногами. А дівчата — за одіж, і — як вітром здуло їх, лиш лози затріщали. За ровом зупинилися захекані в соняшниках, і Федорка тільки тут наділа спідницю. Тоді вистромила голову із соняшників і, скривившись, перекривляючи пані, запищала: — Ах, ах! Який жах! Немає й тут одних порятунку! У-у! Пани — на трьох одні штани! — додала потім грубо, як могла. Дівчата підхопили: вистромивши з бур'яну голови, пищали, — дражнили пані. А та дратувалась і погрозливо махала голубою парасолькою. І панич сварився, а потім схопив палюгу і шпурнув на дівчат. Не докинув. — Батька в лоб! — гукнула якась і, вхопивши грудку, ринула у відповідь на нього. Інші теж брали труддя і шпурляли сміючись. Марійка перестала. — Цур їм! Ходімо, дівчата, бо тепер їхнє право, ще нагорить. Ходімо. Бур'янами, а далі городами, повз соняшники, побігли вгору до вулиці. Вже були біля тину, як раптом Оксана, що бігла попереду, зупинилась і великими очима оглянулася до дівчат: — Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!.. До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю. Пробіг вершник. З-під копит піднявся пил, брудним серпанком вулицю загорнув. Та видко було: юрба сунулася нею. По боках на конях козаки з голими шаблями, а в колі їх душ п'ятеро селян. Були без шапок, ішли похнюплено, важко тягнучи ноги. Мовчазні. Чути було ще, як коні стукали копитами. Дівчата й дух затаїли. Зітхнула якась. А Федорка раптом перехилилася головою за тин і очима зірко придивлялася. Враз хлипнула в себе, наче повітря їй не вистачило, і прутик тину хруснув під рукою. — Тата повели! Зблідла одразу. Дивилася вслід по вулиці. Не видно вже, пилом накрило. Чути — зарипіли ворота в маєток — ковтнули юрбу і знов зарипіли. А по вулиці пил побіг сполоханий і ген за селом шмигнув. У бур'яни. Федорка, плачучи, побігла додому. І всі дівчата посмутились. Почали розходитись. Марійка з Оксаною „теж пішли тією ж стежкою поміж осик, що нижче городів. Ішли й мовчали. Спереду — Марійка, Оксана за нею. І спитала Оксана раптом: — А правда, Марійко, що пан казав, ніби у твого батька кіп не братиме? — Не знаю, — відповіла та. А сама згадала, що справді чула вдома про це розмову, і сказала: — Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю. Тут Оксані було звертати. Марійка пішла далі, а вона по картоплі звернула до хати. Ішла помалу, і чомусь мимохіть пригадувалося: то пані сердита з голубою парасолькою, то юрба по вулиці в пилу. Ще Федорка пригадалася — зблідла вся, а очі такі злякані-злякані. Було боляче. Дід погнав уже пасти на степ: хвіртка в загороді стояла одчиненою. А в сінях на порозі проти сонця — мати з сусідкою. Оксана підбігла й насамперед розповіла, що бачила заарештованих — погнали вулицею. Бачили й вони. То кацаївські всі, один тільки Семен, батько Федорчин, тутешній, а в Кацаївці ховавсь. Ну й половили. Оксані сумно так. І хустка, що на колінах лежала, наче аж полиняла одразу. Згадалося (ще не було тоді козаків), дід якось після сходки на дубках отут за двором при всіх сказав Семенові: — Молодця, Семен! Бідняк, за бідняків і дбаєш. Молодця, синашу! — І по плечі ударив. А дід же в неї сивий — розумний. Чи то ж знає, що трапилося? І було сумно. І ще було боляче. Побігла дівчина в садок, півники свої полила. Ні, тоскне. А сусідка додому пішла, і мати спати поклалася. Така нудьга! Тоді знялась і — з двору. А далі стернями навпростець подалася до діда, що пасе за могилою біля гречки. Там і була аж до вечора. А як сонце сідало, вернулася^ з дідом разом. Трошки розважена. І спати лягла надійна: адже дідусь каже, — може, ще й випустять. На другий день Оксана встала рано, як і завжди — ще до схід сонця, і зразу ж по дідовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: він так кумедно підморгнув до неї І посміхнувся весело. — Ну, брат, шукай вітру в полі. Утекли наші. — Хто? І вмить сама догадалась. Блиснула очима. — І Федорчин? — Атож. Усі втекли. Підкопалися з конюшні. А вартові почули, та пізно, як тікали вже. Стрілянину зняли там таку були. Ну, ніч — мати. Піймай його! Він радо сміявся очима, що так поталанило втікачам. Дивився на онуку, на її очі блискучі і посміхався. Рада й Оксана, погнала на степ. До обід пасла з іншими дівчатами вкупі. Грали у крем'яшки, вишивали. Потім прилучилися хлопці до них і почали жартувати: то крем'ях закинуть абощо. А один хустку червону одняв у Оксани й почав у «революцію» грати. Дівчина сердилась, бо хіба хустку порвати довго? А хлопці не потурали їй. Та таки одняла якось — спасибі, Марійка допомогла. І зразу ж одлучились од них. Погнали — аж за могилу. Там сіли під копами й почали уставки вишивати, а корови на пшеничищі паслись. І навколо тиша така. Тільки десь оддалік дзвеніла коса — хтось запізнився з жнивами. Дівчата посхилялися над шитвом і в два голоси замугичили якоїсь пісеньки. А із-за кіп промінь сонячний і собі глянув на полотно. Блиснув на голці і хрестики червоні позолотив. — Ой, гарно ж! Що, якби й справді, Марійко, нитки такі — золоті! Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набік — теля в гречці. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело. — І, капосне! Ось я тобі дам! Схопилася з місця й побігла завертати, плутаючись у високій та густій гречці. Враз зупинилася та аж остовпіла неначе. Просто під ногами в неї лежав чоловік. Весь у білому й голова простоволоса, а очі плямами темними дивились на неї. Мовчали обоє. Потім плями очей ворухнулись, і чоловік спитав: — Злякалася? Не бійсь, дитино, я не страшний. І якось усміхнувся, наче боліло йому. Оксана аж трусилася вся, але стояла. І поспитав чоловік іще: — Близько нікого немає? Дівчина оглянулась: степ… копи… Сказала: — Нема нікого. — Ну й добре. Замовк він, а очима пильно обглянув дівча з ніг до голови. Знову сказав: — Дивлюсь я, а сорочечка на тобі полатана. бідні, мабуть? — Бідні, дядю! Він знов помовчав. А тоді підвівся на лікоть, промовив пошепки: — Ну, так слухай же: я ховаюсь од козаків. Тільки ж нікому не кажи, а то мене вб'ють. Зрозуміла? Оксана хитнула головою. Він потім спитав, чи води в неї немає. Ні, є, ось у пляшці, в торбинці. Вона оглянулась: нікого не видко. Тоді, як перепеличка, впала, сіла в гречку. Подала пляшку чоловікові. Той жадно припав до неї й випив усю. Потім пляшку поклав на землю, а до дівчини всміхнувся і знов болюче так: — Отака рости, дочко, — сказав, — та щаслива будь. Бач, одразу ж полегшало. А то ж із самої ночі — ну, горить усередині, і край. Та ще й ніч безросяна. Думав — згорю. Оксана насмілилася і спитала: — А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловік помовчав. Далі відповів: — Утекли вночі. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у панську конюшню закинули. Були б уночі й розстріляли всіх. Ну, а ми підкопалися. О! Він показав руки свої в землюці і в крові. — Бач, чим підкопувалися! Аж піт з усіх лив: ніч яка ж тепер: і хвилиночку згаєш — не наженеш. А треба ж до світу хоч у степи вирватись. Ну, й вирвались. Та вартові почули — стріляти почали. А ніч темна, розбіглися на всі боки — лови нас! Він уже стернею біг, як раптом у ногу дало, так і спіткнувсь. Рачки ліз, а воно світає, світає. Кров'ю стік — нема сили. Тоді у гречку заліз і прищулився… — Не чула — чи всі втекли? Не вбито нікого? — Ні, нікого не вбито. — Значить, усі. А не чула, шукають? — Е, шукають. В обід як була дома, то розказували — що і в Кацаївку їздили. Ну, не знайшли нікого. Дід же каже: шукай тепер вітру в полі. — Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися ніяк. А схови — які вже це в гречці, яка у степу голому латочкою маячить. Ну, та якось буде! Цю ніч тут полежить і день, а тоді вже хоч рачки буде подаватися до лісу, що ген-ген на обрію смужкою темніє. — Може, таки не знайдуть. — Це Оксана потішає. А як гнатиме завтра, їсти принесе й води повну пляшку. Чоловік усміхнувся й рукою в землюці, що на ній кров запеклася, провів по голівці білявій. — Моя дитино люба! Принесеш — їстиму. А тільки на слободі — ні словечка нікому. — Ні, хіба я дурна? І підвелась, бо вже вечоріло, і промінь останній кривавив білу гречку. Ступила крок, а тоді зупинилась і ще нищечком кинула: — Не бійтесь, дядю. Я не скажу. Тільки тепер Оксана вигнала теля з гречки і навмисне не поспішала до кіпу де сиділа Марійка, щоб дати собі хоч трохи заспокоїтись. Аж мусила Марійка гукнути її. — Що ти робила там, у гречці? — спитала вона, коли Оксана згодом підійшла до неї. — Нічого я там не робила, — відповіла розгублено Оксана. — Ось не дури! — пильно дивлячись на подругу, Сказала Марійка. — Що ти знайшла там? Оксані подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула плечима. — А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, — надумалась раптом дівчина. — Іще добре, що з ниткою була. — Голку? — примружила очі Марійка. — А що ж ти почервоніла отак? — Нічого я не почервоніла! І що ти причепилась до мене? Як той реп'ях! І завжди ти отак… Марійка спалахнула: — Он як! То це вже я не подруга тобі, — а реп'ях! — .і замовкла ображена. Знову взялась за шитво. Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось: — Давай уже гнати, Марійко, — по довгій важкій мовчанці озвалась Оксана примирливо. — Жени собі, — холодно відказала Марійка. Е, ні. Не така вона дурна. «Ти того тільки й ждеш, мабуть, — подумала Оксана, — щоб я погнала. А тоді моїм слідом — у гречку». Од самої думки цієї дівчину пройняв острах. І вона терпляче ждала, аж поки Марійка не звелася перша з місця. Отак і гнали потім — і разом, і нарізно: за всю дорогу словом не обізвалися. Оксану вже починало гнітити мовчання це. І жаль було подругу: отак обидила її ні за що. Та вся ця прикрість одразу ж зникала, тільки-но дівчина згадувала про чоловіка в гречці. І натомість серце виповнювало чуття вдоволення собою за додержане слово — обіцянка нікому не казати. Уже були близько села, як раптом Марійка озвалась: — То оце така ти, Оксано, подруга мені! — Яка це —"така»? — зраділо кинулась Оксана. Зраділа, що заговорила Марійка. — А ніяка! Бо справжні подруги ні з чим ніколи не криються одна од одної. — І я од тебе не криюсь. — Не бреши. Ти думаєш, що я — дурна. А я все чисто бачила. — Що ти бачила? — навіть зупинилась Оксана. — Все. Бачила, як ти озирнулась, а тоді вийняла з торби пляшку й присіла в гречку. Кого ти напувала? Оксана так і обмерла. Як блискавка, вдарила думка — «пропало все!» Що одмовлятися тепер — річ даремна, розуміла вона. Але що ж робити — не знала. З жахом в очах дивилась на Марійку і враз у розпачі затулила лице долонями й забилась у плачі. В такому горі Оксану Марійка ще не бачила ніколи. Навіть розгубилась. Стала, як тільки могла, заспокоювати її. Та дарма. Оксана в плачі нічого не чула. І тільки, коли Марійка надумалась врешті: — «Та цить-бо, он люди!» — Оксана одразу притихла. Поки обгонили їх косарі, помовчали дівчата. Потім Марійка обережненько дорікнула Оксані: — Дурненька! Ну, чого ти? Хіба я кому скажу! А хто ж він такий? Критися далі'Оксані не було-вже чого. Вона розповіла Марійці про чоловіка в гречці. Переказала всю розмову з ним. — Тільки ж, Марійко! — застерегла під кінець. — Ні слова нікому. А то його вб'ють. — Чи я не розумію! — гаряче мовила Марійка. Потім вони домовились разом вигонити узавтра. Дещо з харчів для втікача і Марійка візьме. І на тому розлучилися. Пригнала додому Оксана — на обличчі таємність така! А дід на призьбі — люльку палив, глянув примружено: — О, вже, мабуть, натворила щось? — Ні, — схвильовано одказала дівчина. І очі опустила. Мовчала. А далі подумала: дідусь же — свої. Хіба скажуть кому? І, повагавшися трохи, розповіла все про чоловіка, що в гречці їхній ховається. Дід замислився. Велів більш нікому — ні гу-гу. О, ні! Хіба вона не розуміє? Його ж уб'ють. І не сказала навіть батькам. Та дід сам, мабуть, розповів їм. Бо, як вечеряти сіли, батько раптом спитав: — Так що ти там бачила у гречці? Оксана аж похолонула. А дід: — Кажи, дочко. Хіба тут чужі? Дівчина розповіла. Все. І як наткнулася на нього, і про що говорили, і який він є. — У ногу ранений: холоша до коліна обірвана й нога зав'язана та в крові. Ніяк і поворухнутись йому. А казав, що ніч оцю полежить іще, а тоді до лісу буде лізти. Батько замислився, а згодом сказав: — Ну, і мовчіть же. А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночі, вже й спати лягли, а він десь надворі. Оксані не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася. Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загриміло і притихло. А під вікном осики листячком зашепотіли сполохано. Вулицею парубки йшли — пісні співали. Тужили молоді голоси і тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло в хаті, мов хто креснув, а на леваді, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки забрязкотіли. Блиснуло ще і грякнуло із степу. Гроза. Поза хатою буря метнулась. У садку між дерев заплуталася на мить, вирвалась і гайнула далі. Зашумів дощ, і грякало, і блискало в хату. Мати божкала і хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя і притихла. А в голові думки пензлями малюнок малювали. Ніч у степу… Громи… У гречці у самій сорочці він лежить. А навкруги — степ, голий, німий… Малюнок фарбами. А потім блекнути став чи дощем затуманило. Сіро… тьмяні крапки кіп… Заснула. А кинулась — дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хаті поночі й тиша. Десь далеко-далеко загриміло і стихло. А під вікном осики шепотіли стомлено. Батько роздягся і ліг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. І чує — мати раптом спитала: — Що це ти швидко так вернувсь? — Нічого не вийшло, — утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далі став пошепки розповідати. Уже були з Грицьком за слободу виїхали, а тут, як на зло, — військо назустріч. «Хто такий? Куди серед ночі?» І завернули. Ще добре — викрутились. «Хотіли, мовляв, до дощу снопів привезти». Ну, і відпустили. — Та як же воно тепер буде? — Завтра поїдемо. Вдень. — Що-бо ти «вдень»! — занепокоїлась мати. — Удень іще безпечніш, як в отаку ніч. Повна слобода солдатні. Може, зранку вирушать. Поїдемо за житом та в снопах і перевеземо. Оксана насторожилась, аж голову підвела і вухо до батьків наставила. Батько почув. — Що ти, Оксано? — Про кого це ви, тату? Кого перевезете? — Та вже ж не кого, — і додав ласкавенько: — Спи вже, спи, дочко. Якийсь час у хаті панувала тиша. Можна було подумати — всі сплять. Та ні. Ось батько раптом звівся на лікоть і тихо: — Оксано, ти ще не спиш? — Ні, тату. А що таке? — Окрім дома оце, ти нікому не проговорилась? — Ні, ні, — похопилась дівчина й відчула, що почервоніла дуже. «Добре, що хоч поночі в хаті», — подумала і спитала: — А що таке? — Та… нічого. Спи вже. Оксана одвернулась лицем до стіни, але чуйно прислухалась. Може, ще батько щось буде говорити про чоловіка в гречці. — Мусій до пана в маєток почимчикував, — по довгій мовчанці сказав батько. Мати промовчала. — А ти кажеш—"випросив копи». Одробляти пішов. — Одробляти? — не зрозуміла мати. — Що ж він уночі? — Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові-вечірній рапорт! — І що-бо ти кажеш! — навіть обурилась матії. — Оте, що ти чуєш! Уранці, тільки-но схопилася з ліжка Оксана, — мерщій до матері: — А що, татко поїхали вже? — Ні, не поїхав, дочко, — зітхнула мати. — Вигнали в підводи Грицька. Та й хіба тільки Грицька? — Ну, а що ж тепер буде? — занепокоїлась дівчина. Мати заспокоїла її. Уже коли батько взявся, то не залишить його напризволяще. Пішов у Кацаївку, до родичів. У них візьме підводу. — А ти, донечко, тим часом вигонь мерщій. Оце я злагодила харчів йому. Саме до хати зайшов дідусь. Од себе ще дав Оксані кисет з тютюном, може — курящий. — Та обережненько! — Ну, а то ж як?! Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двір гнала, погукала Марійку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марійка не гнатиме зараз. — Мати не пускають, — ніби виправдувалася вона. — Звеліли на городі до обід пасти. Мокро й холодно, кажуть. — Та холодно, — сказала Оксана і додала з наголосом: — А комусь не тільки холодно зараз, а ще й голодно. Марійка зрозуміла, на кого вона натякає, опустила очі. А все ж запитала: — А ти несеш йому? — Авжеж несу. Марійка оговталась уже, підвела очі: — І я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали… — Мати узнали? — аж пополотніла дівчина. — Хіба ти сказала? — Побачили вузлик мій та як пристали! Ну й мусила… Ой, було ж мені! Навіть били. — За що? — вкрай здивувалась Оксана. — Коли він з-під арешту втік, кажуть, то як дізнаються денікінці, що ти йому їсти носила, хату навіть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись! Од Марійчиних слів Оксані аж у грудях похолонуло. Але страху свого Марійці не показала. Пересмикнула плечем і мовила удавано байдуже: — Ну! Це ж як дізнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як учора. В сто разів обережніша буду! Крутнулась і побігла вслід за коровою. Було голо і пусто в степу. Пляміли копи разками, вітром розкуйовджені. Поміж кіп де-не-де бродила худоба. А ген і та гречка рудіє смужкою. І біля неї хтось ячмінь, мабуть, докошує. От не щастить! Це ж зовсім близько од гречки. Ніяк буде і їсти йому понести. Запечалилася Оксана. Пригнала на місце і стала біля кіп замислена. Дивилась на косаря. Ні, побачить. Побреде вона у гречку, а він догадається та за нею: а що тут таке? Ні, краще підожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме. Стояла біля кіп, а торбинку й пляшку в руці напоготові держала. «Якщо, — думала, — шмиг у гречку, мовби за перепілкою. Оддасть і назад тоді. Ось-ось тільки він ручки дійде та одвернеться». Враз очі скосила — та так і похолонула вся. Од могили — гін двоє всього — неслися три вершники. І сюди просто. — Невже сюди? Під'їхали до косаря, покрутилися — про щось питалися, мабуть. Потім один крикнув щось, і скачки — ой, горенько ж! — у гречку влетів. Пробіг одним краєм, серединою. Ой, став раптом! Крикнув і рукою махнув. Ті два кинулися до нього. В ту ж мить Оксані на голову наче гора звалилась — вона тихо опустилася на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, — під сніп. Тремтіла вся. Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, більше. Враз бахнуло, мов батогом ляснув хто. Тиша. І знов — бах! А повз копи згодом, як вихор, пронеслись, пролетіли козаки. Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врешті, насмілилась-таки й лячно зиркнула із-за полукіпка. Степ захмарився. А може, здалося їй так? Тіні од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побігли, побігли… А навперейми їм козаки, мов три ворони, низько-низько над землею полетіли. Обіч — гречка, і збита-збита копитами. Дівчина враз затаїла дихання й наче прислухалась: «Мусій до пана в маєток почимчикував. За копи одробляти», — сказав батько. Мати не зрозуміла: «Як одробляти?» — «Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові… вечірній рапорт». — Ой мамочко! — аж зойкнула у розпачі. — Їй-бож це — Мусій. Він, він. Од Марійки дізнавсь… Ой, що ж я наробила! Руками держалася за крайки хустини червоної— розпачливо зірвала. І простоволоса, тягнучи хустку в руці, побрела в гречку. Стала. Біля ніг чоловік навзнак лежав нерухомо. На чолі вище брови пляма чорніла, а під головою — калюжа червона. Перед очима в неї туман заколихавсь. Стояла поникло. Потім схилилася до дяді холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а тоді тихо навшпиньки побрела з гречки… Стернями, як привид, ішла — очима великими дивилася перед себе. Далі, далі… Лиш маячить… Набігли тіні — просторінь. А далина синя, сонцем гаптована, таємно дивилася в очі і ждала.1923 — КІНЕЦЬ – У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua
Последние комментарии
21 часов 24 секунд назад
21 часов 35 минут назад
22 часов 28 минут назад
22 часов 33 минут назад
22 часов 44 минут назад
22 часов 57 минут назад