Малюк [Аркадій Натанович Стругацький] (fb2) читать постранично, страница - 3

спало на думку, що час і мені надіслати свій перший звіт. Себто, що, власне, означає — звіт… «Група ЕР-2, будівельні роботи за стандартом 15, виконання стільки-то відсотків, дата, підпис». Усе. Мені довелося підвестися і підійти до свого пульта, щоби поглянути на графік виконання, і я відразу зрозумів, чого це мене раптом потягло на звіт. Справа тут була не у звіті, а просто я, напевно, вже досить досвідчений кібертехнік і відчув перебій, навіть нічого не бачачи і не чуючи: Том знову зупинився, зовсім як учора, ні з того ні з сього. Як і вчора, я роздратовано тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику: «У чому річ?» Як і вчора, сигнал затримки відразу ж згас — і спалахнув рубіновий вогник: «У нас усе гаразд, виконуємо завдання. Чи немає нових вказівок?» Я дав йому вказівку відновити роботу й увімкнув відеоекран. Джек і Рекс працювали завзято, і Том також зрушився, але в перші секунди якось дивно, мало не боком, проте відразу ж вирівнявся.

— Е, брате, — сказав я вголос, — видно, ти в мене перевтомився і треба тебе, брате, почистити. — Я зазирнув у робочий щоденник Тома. Профілактику йому належало робити сьогодні ввечері. — Гаразд, до вечора ми з тобою якось дотягнемо, як ти гадаєш?

Том не заперечував. Якийсь час я дивився, як вони працюють, а потім вимкнув відеоекран: айсберг, туман над болотом, темні скелі… Хотілось обійтися без цього.

Звіт я все-таки надіслав і відразу зв’язався з ЕР-6. Вадик відгукнувся негайно, наче тільки цього і чекав.

— Ну що там у вас? — запитали ми один одного.

— У нас нічого, — відповів я.

— У нас ящірки поздихали, — повідомив Вадик.

— Ех, ви, — сказав я. — Попереджав же вас Комов, улюблений учень доктора Мбоги: не поспішайте ви з плазунами.

— А хто з ними поспішає? — заперечив Вадик. — Якщо хочеш знати мою думку, вони тут просто не виживуть. Спекота ж!

— Купаєтесь? — запитав я із заздрістю.

Вадик помовчав.

— Споліскуємося, — відповів він з неохотою. — Час від часу.

— Чого так?

— Порожньо, — сказав Вадик. — Нагадує жахливо велику ванну… Ти цього не зрозумієш. Нормальна людина такої неймовірної ванни уявити не може. Я тут заплив кілометрів на п’ять, спочатку все було гаразд, а потім раптом як уявив собі, що це ж не басейн — океан! І, крім мене, нема в ньому жодної живої тварюки… Ні, старий, тобі цього не зрозуміти. Я мало не потонув.

— Та-а-к, — протягнув я. — Отже, у вас теж…

Ми потеревенили ще декілька хвилин, а потім Вадика викликала база, і ми поспіхом розпрощались. Я викликав ЕР-9. Ганс не відгукнувся. Можна було б, звісно, викликати ЕР-1, ЕР-3, ЕР-4 й так далі — до ЕР-12, поговорити про те, що, мовляв, порожньо, безживно, мовляв, але яка з цього користь? Якщо подумати, ніякої. Тому я вимкнув рацію і переселився до себе за пульт. Якийсь час я сидів просто так — дивився на робочі екрани і думав про те, що справа, яку ми робимо, це подвійно добра справа: ми не тільки рятуємо пантіанців від неминучої і поголовної загибелі, ми ще й цю планету рятуємо — від порожнечі, від мертвої тиші, від безглуздя. Потім мені спало на думку, що пантіанці, напевно, доволі дивна раса, якщо наші ксенопсихологи вважають, що ця планета підходить їм найкраще. Дивний, мабуть, спосіб життя у них на Панті. От доставлять їх сюди — спочатку, звичайно, не всіх, а по два — по три представники від кожного племені, — побачать вони цей промерзлий пляж, цей айсберг, порожній крижаний океан, порожнє бузкове небо, побачать і скажуть: «Чудово! Зовсім як удома!» Якось не віриться. Щоправда, до їхнього приїзду тут уже не буде так порожньо. В озерах буде риба, в хащах — дичина, на мілинах — їстівні мушлі. Може, і ящірки коли-небудь приживуться, а наш айсберг засидять які-небудь пташечки… До того ж, слід сказати, у становищі пантіанців не доводиться особливо перебирати. Якби, наприклад, стало відомо, що наше Сонце от-от вибухне і злиже із Землі все живе, я, напевно, теж не вередував би. Напевно, сказав би собі: нічого, якось проживемо. Щоправда у пантіанців ніхто й не питає. Вони однаково нічого не розуміють, космографії в них ще немає, навіть найпримітивнішої. Тож вони і не дізнаються, що переселилися на іншу планету…

Раптом я почув дещо. Якийсь шурхіт, наче ящірка пробігла. Про ящірку я, напевно, згадав через мою недавню розмову з Вадиком, насправді ж звук був ледь чутний і зовсім невизначений. Потім у дальньому кінці рубки щось цокнуло — і відразу ж десь полилася цівкою вода. На самій межі чутності тріпотіла і дзижчала муха, що потрапила в павутиння, скоромовкою бурмотіли роздратовані голоси. І знову коридором пробігла ящірка. Я відчув, що мені від напруження зсудомило шию, і підвівся. При цьому я зачепив довідник, який лежав на краю пульта, і він зі страшним гуркотом упав на підлогу. Я підняв його і зі страшним гуркотом пожбурив назад на пульт. Я задудів бадьорий марш і, карбуючи крок, вийшов у коридор.

Це все тиша. Тиша та порожнеча. Вандерхузе щовечора пояснює нам це якнайзрозуміліше. Людина — не природа, вона не терпить