Очередной безграмотный технологически автор, у которого капитан милиции в XI веке ухитряется воспроизвести револьвер, казнозарядное ружье, патрон, и даже нарезную артиллерию...
Трусливая Европа, которая воевать не умеет etc etc...
Вобщем, стандартный набор российского патриота :)
Интересно другое... Всегда читерство основано на использовании технологий, в свое время разработанных именно этой самой жуткой Европой. Это не смущает? :)
До прочтения данного произведения я относился скептически к подобным жанрам, особенно 18+. Но я был действительно приятно удивлён и две недели не мог оторваться от чтения. Наконец дочитав, решил написать отзыв. Чем больше думаю об этом, тем труднее выбрать точную оценку. Книга мне безумно понравилась, и я без угрызения совести могу сказать, что обязательно её перечитаю в будущем. Однако некоторые моменты испортили общее
подробнее ...
впечатление.
Первые две книги, даже третья, развивались хорошо и не спеша, держа интригу. Но потом что-то случилось: автор как будто пытался закончить как можно скорее, игнорируя многие моменты, что привело к множеству вопросов и недопониманий. Как Аксель выжил? Почему отступил Хондар и что с ним теперь? Как обстоят дела в Империи после победы, ведь один из главных членов Тайной Стражи оказался предателем? Что мешало Сикху сразу избавиться от Акселя, как только тот лишился части души? Что двигало Августом, что такого произошло между им и владыкой Грехов? Второстепенных вопросов у меня ещё больше. Несмотря на крутой сюжет и мир, многое написано словно на скорую руку и слишком скомкано.
Например, в Эльфийском лесу явно были недовольны браком, и однажды даже было покушение на ГГ. Почему попытки не продолжались, ведь Аксель действительно приносил много проблем эльфам, особенно после смерти их бога? Или встреча в нижнем мире с богом демонов, который сказал, что их встреча не последняя. Но в конце Аксель становится смертным и лишается своей силы, и они уже точно не встретятся. Почему были выкинуты Лилиш и Шальда? Если первую убили, то вторая жила в поместье и была действительно полезной, но что с ней по итогу случилось, не ясно.
Короче говоря, слишком много недосказанностей. Многие интересные арки начались, но такое чувство, что автору становилось лень их продолжать до логического конца. Самый яркий пример — бизнес Акселя в лице корабельной верфи. Он встретился в темнице с отцом одного из своих гвардейцев, поговорили о контракте, и на этом всё закончилось. А дальше что?
Теперь к другим вещам, которые подпортили впечатление. Эмоции всех девушек, боевые заклинания, эротика — почему всё это одинаковое? Каждая девушка "прикусывает губу", "мурлыкает". Эти слова повторяются слишком часто. Заклинания тоже разочаровали, они не менялись и застыли на уровне первого года обучения в академии. Аксель ничего не умеет, кроме воздушных стен и чёрных сфер. А про бедняжку Тирру вообще молчу: всё, что она могла — это создавать огненные шары. Где разнообразие? С эротикой всё точно так же. Местами она была в тему и действительно добавляла шарма, но иногда хотелось пропустить эти сцены, потому что они вставлялись в неподходящие моменты и были абсолютно одинаковыми.
Почему Акселя почти всегда окружают только девушки? И большая часть его гвардии — тоже девушки. Спасибо, что хоть Корал был, но его арка тоже не до конца раскрыта. Можно было бы много чего увлекательного с ним сделать, ведь он получился интересным персонажем.
Я мог бы написать ещё много чего, но боюсь, что отзыв выйдет слишком длинным. Единственное, что хочется добавить в конце, это про суккубу Тирру. В начале она была просто прелесть, умная, сильная, ценная единица в отряде. Но под конец она стала беспомощной обузой и вызывала раздражение, ведя себя как ребёнок. В начале за ней такого не наблюдалось, что обидно, ведь как персонаж она мне больше всех нравилась.
В общем, автору есть куда расти и стремиться. Потенциал хороший, и надеюсь, что когда-то будет продолжение этой увлекательной истории, которое расставит все точки над "и".
консультантом у питаннях біографій січових стрільців, хронології подій, топоніміки Західної України, гуцульської говірки тощо. Юрко Юзич кваліфіковано відповів мені на сотні запитань. Зокрема, він роздобув десь карти австрійського генерального штабу за 1916 р. Ї, скрупульозно вивчаючи їх, знаходив населені пункти, які згадував у спогадах Горбовий, навіть назви станцій неіснуючої вже вузькоколійки!
З кожним днем роль добродія Юзича у проекті зростала, і я зрозумів, що простою подякою тут обійтися неможливо, тож і запропонував йому стати співупорядником книги. А він виявився ще й скромною людиною. Кілька разів відмовлявся. Казав: "Та мені це не обов'язково. Я і так вам допоможу". Нарешті я його переконав…
Пригнічувало, що ми шукаємо спогади Горбового всліпу — ніхто ж досі не уклав бібліографію його праць. Відтак вирішив переглянути всі видання "Літопису Червоної Калини" та календаря-альманаха "Червона Калина", де він час від часу публікувався, але з'ясувалося, що навіть у грандіозному книгосховищі — Національній бібліотеці ім. Володимира Вернадського — немає повної збірки цих журналів.
Звертався я і до відомих київських науковців, збирачів ратитетів, звертався і через Інтернет до знавців, та ніхто нічого не міг порадити. Лише добродій із Філадельфії написав: "Якщо збірки цих видань немає в Науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника у Львові, то їх немає ніде, в тому числі й у бібліотеках вільного світу". Допоміг стати на потрібну стежку мій старший товариш, Леонід Муха, голова Крайового братства 1-ї дивізії УНА. Він повідомив, що в Науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника працює завідувачкою відділу дочка дивізійника Зеновія Врублевського Оксана і що я можу звертатися до неї від його імені… Через пані Оксану я познайомився з Валентиною Передерій, яка 2004 року видала чудовий довідник — "Видання "Червоної Калини". 1922–1939". Діставши цю книгу, я за вечір переглянув її і знайшов назви ще двох невідомих мені публікацій Горбового. Невдовзі пані Оксана розшукала і вислала мені їх. А тут ще Петро Арсенич відкрив дві публікації Горбового в новому ддя нас джерелі — рідкісному виданні "Каменярі". На моє прохання пані Оксана уважно переглянула всі його номери, дещо знайшла та вислала до Києва.
Багато допомогла в підготовці матеріалів і львівська пластунка, народжена в Сімферополі, Оля Свідзинська, двоюрідна онучка українського поета Володимира Свідзинського. Влітку 1990 року я разом з Василем Овсієнком гостював у її батька, професора Сімферопольського державного університету Анатолія Свідзинського. Хто ж знав, що через 18 років робитимемо разом з нею книгу про січових стрільців…
До останнього я планував опублікувати тільки воєнні спогади Михайла Горбового, але не встояв і ддя повноти образу оприлюднюю й інші його праці, зокрема "Пласт у Косові", який, до речі, читається як воєнна хроніка, адже поляки не могли погодитися на розвій українських громадських організацій і всіляко придушували їх, — як колись "Січі" Кирила Трильовського.
Косівські пластуни пережили й неодноразові арешти свого провідника, обшуки у пластових домівках, пограбування й арешти пластового майна, залякування, дискредитацію, суди і пересуди… І все це, як зазначав з гіркотою Горбовий, за повної байдужості батьків пластунів і галицького громадянства. Зовсім інше ставлення спостеріг він на Закарпатті. Тут батьки цікавилися діяльністю своїх дітей-пластунів і прихильно ставилися до неї. "А треба знати, — писав Горбовий у статті "Чорногорський вітер на Закарпаттю", — що коли я в 1916 р. був тут зі сотнею У.С.С., то населення не мало поняття, що таке читальня "Просвіти", "Січ" чи т. и. Душа радується, бачучи таке осведомления, і то щире, не шабльонове, фалшиве, як у нас. Годиться замітити, що й місцева інтелігенція щиро цікавиться Пластом, узнає його за щось конечне, рідне, а не за чуже, як у нас. Тут можна мати шалені успіхи у праці… Тільки практичних провідників їм дати, а виховається таке покоління, що ніхто й не впізнає населення глухого Закарпаття. Переженуть і Галичан".
Боляче вразила мене стаття Михайла Горбового "Під осуд громадянства". Я навіть постановив її не публікувати, щоб не ятрити душу читача прикладами українського самоідства, коли гідну людину очорнюють. Цього й нині досить. Наші люди чомусь більше довіряють чуткам, ніж фактам. Випадок з Горбовим, на жаль, характерний. Чоловік на очах у всіх чверть століття вірою і правдою служив Батьківщині (і на фронтах, і на полі громадсько-політичному), гідно пройшов неодноразові випробування польськими катівнями, виховав ціле покоління косівської молоді, яка під його впливом залучилася до української громадсько-політичної діяльності і врешті пішла в ОУН… Та виявилося, що ці факти "непереконливі". Переконливішою є брехня. Вона часом і правдоподібніша за правду.
І Горбовий "отримав вдячність" від співгромадян.
Оббріхування болісно ранить, особливо коли йде з боку людей заслужених, які чимало зробили для нашої
Последние комментарии
15 минут 7 секунд назад
17 минут 8 секунд назад
12 часов 59 минут назад
15 часов 48 минут назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 11 часов назад