Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового [Михайло Іванович Горбовий] (fb2) читать постранично, страница - 3

Вранці вирушили до Косова. Їхали знову через Верховинський район, через села, які колись пробудив до національного життя "батько Кирило" (так називали його і покутяни, і гуцули, серед яких він здобув величезну повагу). Трильовський та його послідовники створили "Січі" у Ворохті, Яворові, Жабйому, Косові, Криворівні, Головах, Красноїлі, Устеріках, Соколівці, Бабині, Москалівці. Були "Січі" і в Микуличині, Яремчі, Дорі, Ямному та інших селах. Мине не так багато часу, й січовики-верховинці підуть в Українські січові стрільці.

Ляхи не пробачили гуцулам участі в боротьбі за Українську державу. Щоб убити навіть думку про неї, польські завойовники 1920 року здійснили варварську "пацифікацію" Верховини. Скільки крові тоді пролилося!.. А хто пам'ятає про це? Про польську пацифікацію Східної Галичини і Волині в 1930-х pp. ми, слава Богу, не забули, а хто пам'ятає трагедію Гуцульщини?!

А про неї збереглося чимало свідчень. Про цю "пацифікацію" писали Петро Шекерик-Доників, Михайло Горбовий і Михайло Ломацький. Уривки спогадів перших двох є в цій книзі, тож наведу кілька свідчень очевидця Михайла Ломацького з його нарису "1920 рік у Головах і сусідніх селах".

Гуцульщину пацифікував тоді 14-й полк польської піхоти під командою полковника Ролінського, не сама польська поліція чи жандармерія… — стверджував Михайло Ломацький. — Місцевості, які пацифікувало польське військо: Голови, Жаб'є-Зелене, Гринева, Яблониця, Ферескуля, Довгополе, Стебне, Перехресне, Красноїля, Ясенів, — села в самому центрі Гуцульщини. Прищеплювання "культури" гуцулам починалося в такий спосіб: військо входило до села й зганяло мужчин. Мужчин починали жандарми бити чим і куди попало. Били мужчин, били й жінок — по лиці, по носі, плечах і п'ятах, жінкам давали по п'ятдесят, чоловікам — по сто буків! Найбільше катували селян у Головах. Голови — це одне з найкращих, найбагатших і найсвідоміших сіл на Гуцульщині, під полониною Скуповою. Мешканці Голов — це горді, свідомі своєї людськості й національної гідності гуцули. Голови — національно найсвідоміше село у глибині гір".

Тому саме тут досхочу "гуляли" "розшалілі освободітєлі"… Карна експедиція пограбувала, а тоді спалила хати Василя Шекерика і Федора Карабчука. "Микулу Дронєка бито так, що тіло повідпадало від костей. Василя Маротчака і Єлака Бойчука бито без милосердя, а потім підвішено на смереці, де висіли до безпритомности, після чого дістали ще по сто буків. Цим знущанням і побоям приглядався поручник, курив сигаретку й сміявся. Михайла Шекерика скатовано так, що він від побоїв помер… Били і знущалися над жінками. Зґвалтували й побили Василину Шкіндюк. Марію Кречунєк підвісили за волосся до сволока і били. Вона, щоб ще раз не попасти в руки катам, повісилася у стайні. Катерина Карабчук втратила пам'ять від побоїв. Настю Шекерик і її дітей били цілу ніч. Параску Храпчук і Марію Семенюк били, відливали водою і били дальше, так усю ніч. Тринадцятилітню дівчину, Анну Пачкун, гвалтували десять польських вояків. Дочок Дмитра Білішука, Марію і Параску, били, гвалтували й заразили сифілісом. Не було в Головах хати, де не бито б людей і не рабовано майна".

Докладно описував Михайло Ломацький і побиття людей у Зеленім і Бистреці — присілках с. Жаб'є та й самому Жабйому й інших селах. Називає автор прізвища десятків гуцулів, які потрапили під дротянки і биківці польських варварів. Вражає не тільки люта жорстокість, а й те, що ляхи виявили її до дітей та старших людей, як, наприклад, до 70-літнього Леся Савчука, 75-літнього Андрія Зєтинюка, 80-літньоІ Марії Савчук, 83-річного Юри Готича із села Бистрець. А синові Юрка Готича забивали "цвяхи під нігті, стискали пальці кліщами і в дверях, пекли п'яти розпеченим залізом і били по них. Це все вірні, правдиві факти!" — свідчив і Михайло Горбовий у досі не опублікованому спогаді "Тюрми у Польщі".

Порівняно з "весняною польофензивою" 1920 року, вважав Горбовий, "нічим були напади татарські у давнину". А працівників польських тюрем, куди кинули гуцулів, Горбовий називав "опричниками Івана Грізного".

Ось ще фрагмент із спогаду "Тюрми у Польщі": "Одної ночі, десь при кінці місяця травня, дозорці (це все були військові) вкинули когось у казню (№ 28). Він не рухався, тільки стогнав. Декотрі з нас заметушилися біля нього. Ранком ми побачили щось страшне. На долівці лежав чоловік у калюжі крови, ввесь ранами вкритий. Одна рука поломана й спухла так, що рукав сорочки тріскав… голова потовчена й теж опухла, око вибите, ноги побиті, поломані. Спина — одна жахлива, кривава рана, вже й ропить — знак, що кинулася гангрена. Товариші як можуть заходжуються біля нещасного й, забувши за свої рани й болі, підстелюють під побитого сардаки та киптарі. Так то ж кров та ропа зі спини швидко просякає все. Отак кати спорядили товариша Мартишука із Зеленого! Сяк-так, силою волі, держиться він і розказує як його били вдома та на кожному постерунку, як ломили йому кості. Товкли і катували його до самої Коломиї, і то не тільки жандарми по постерунках, але й