Лукаві замашки [Павло Добрянський] (fb2) читать постранично, страница - 3

робочого дня, потелефонували з відділу постачання: .

- Ну, товаришу Кнопочка, з тебе коньячок. Ми тобі такий апаратик у комбінат даємо - пальчики оближеш. Приїжджай - подивишся.

У середу в шефа іменини. Міркую, не вшануєш - хтозна-чим закінчиться: спочатку промовчить, а при нагоді згадає.

У четвер, як ішов на роботу, поклявся про цей клятий пережиток і не згадувати. Аж тут, як на гріх, завітав начальник паливного об'єднання. Для нашого комбінату паливо- як для риби вода. Спробуй круто повернути.

У п'ятницю пролунав телефонний дзвінок з бухгалтерії.

- Сидоре Григоровичу, - сповіщав схвильований голосочок, - ми вам за цей квартал солідненьку премію нарахували, їдьте - отримайте.

Так мене фінансисти гарно зустріли, що з моїх очей на платіжну відомість капнула скупа сльоза розчулення.

І я послав свого шофера за коньяком.

Субота була, бодай не згадувати, - «швидка допомога» з приступом печінки доставила в лікарню.

Тиждень пролежав - у рот і краплі не брав. А оце сьогодні прийшов з роботи, а дружина знову за мораль. Ну хіба ж я винен, що в нас сьогодні перевибори місцевкому були? Таких гарних людей обрали - як не відзначиш цю подію!

А щоб я сам колись хильнув - борони боже. Усе по службі!

ЗАПРОГРАМОВАНА УВАГА

Тягнути далі було нікуди, бо з кожним днем дружина ставала все агресивнішою і напруженість у наших стосунках не давала жодної гарантії на спокій. Моїй радості не було меж, як два молодики внесли у коридор великий ящик.

- Хай йому грець! - розминав здоровенні ручиська один з вантажників. - Така вага - мало рук не пообривало!

Я негайно вручив йому на «розтирання» рук. А коли молодики пішли, одразу ж засів за інструкцію управління роботом-домогосподаркою: «Працює на батареях. Вимикається автоматично, як повністю вийде заряд, запрограмований натри місяці...»

Перед тим, як вручити подарунок дружині, я виголосив довгу й зворушливу промову.

- Хіба ще є де такий чоловік? - стягнув я з робота покривало і показав дружині: - Він буде твоїм надійним помічником по господарству.

- А що він уміє робити?

- Що запрограмуєш, те й робитиме.

Цієї ночі мені снилося, ніби сиджу я на високому троні, а дружина з роботом усе кланяються: «Ваша величність, сніданок у ліжко подати?..»

Та сну додивитися не довелося, бо хтось затермосив мене за плече. Розплющую очі - робот.

- Уставайте, сніданок пора готувати! - блимає наді мною лампочками.

- У тебе що, з шурупами не все в порядку? - кручу пальцем біля скроні і натягую ковдру на голову.

- Уставайте, сніданок пора готувати! - гримить над головою.

- Жінко! Встав цьому бовдурові клепку, бо я за себе не ручуся! - Я і справді врізав би наковальнею по його голові, та витрачених грошей шкода.

Встаю, іду на кухню.

- Сьогодні в меню смажені яйця і кава з молоком! - тим часом підказує мені робот. А згодом:

- Тепер будіть дружину й дитину - нехай снідають!

- Доброго ранку, Юрчику! - ласкаво звертається дружина до цього одоробла.

- Знаєш, мила, така програма мені не до смаку, - мало не сичу з люті. - Перероби її!

- Що придбав - те й маєш, - знизала плечима дружина й пішла геть.

- Тепер помий посуд і проведи дитину в дитячий садок, - знову скомандував робот. - Як повертатимешся, зайди до магазину й купи молоко.

Ввечері я тільки на поріг, а цей металобрухт:

- Ану дихни!

- Як дихну, то аж транзистори з тебе посиплються! - кричу я щосили.

З того часу, як у хаті з'явився робот, не життя пішло - одні муки. Ніколи й угору глянути: на роботу йди, їсти готуй, по магазинах бігай, білизну пери. І все через оцього залізного недотепу.

Хіба тим конструкторам руки повідпадали б, якби сконструювали бодай аварійний стоп-сигнал... Швидше б уже цих три місяці перемучитися- більше робота й бачити не хочу.

Сам спроможний прожити, без його надокучливих нагадувань.

ПОПЛІТКУВАЛИ

Петро Васильович був нині не в дусі: вчора з секретарем райкому мав неприємну розмову. Тож нині їхав і обмірковував учорашні події. Враз пригальмував машину - на узбіччі якийсь дідусь «голосує»,

- Ти не до міста бува? - запитує.

- Туди.

- Тоді підвези!

- Сідайте, - Петро Васильович розчиняє дверцята. - Далеко їдете?

- У Братськ. У мене там син інженерує, - з гордістю пояснює дідусь. - Про нього не раз і в газетах писали.

- Раз пишуть, значить, заслужив! - згоджується Петро Васильович і уважно стежить за дідусем у дзеркало. - Ви з цього села?

- Ні. З діда-прадіда сокирнянський я. А ти ж звідкіля будеш?

- З міста...

- А-а, - споважнів старий. - Видать, високе начальство возиш?

- По чім впізнали?

- Видко по тобі. Воно, скажу, біля начальства легше, та й шану маєш.

- Начальники, дідусю, різні бувають.

- Воно-то так, - підтакує дідусь. - Тут усе од людини залежить. Буває, не встиг чоловік у кріслі всістися, аж бачиш - кінчик його носа десь попід хмари сягає... Як ото в черемошанського голови колгоспу. Чув про такого?

- Не доводилося.

- Жаль! Мені про нього